Охорона праці_Лекції

Лекція 1. Вступ. Правові та організаційні основи охорони праці. Управління охороною праці

1. Охорона праці як суспільний чинник і галузь науки.
2. Законодавство України про охорону праці.
3. Комплексне управління охороною праці, його складові та основні завдання.

Питання самостійного опрацювання
1. Відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров’я працівників або у разі їх смерті.
2. Розслідування нещасних випадків на виробництві.
3. Фінансування охорони праці. Основні принципи і джерела.
4. Планування охорони праці.


1. Охорона праці як суспільний чинник і галузь науки
1.1. Об’єкт та предмет охорони праці
Експерти МОП на підставі аналізу статистичних даних визначили, що нещасні випадки на виробництві займають третє місце (19%) серед причин передчасної смерті людей у світі після ракових (32%) і серцево-судинних захворювань (23%). Переважно гинуть працездатні люди віком до 40 років, що були не просто робітниками та службовцями, на підготовку яких держава витратила значні кошти, а перш за все годувальниками сімей, батьками. Тому зрозуміло, що охорона праці відіграє важливу роль як суспільний чинник, оскільки, якими б вагомими не були трудові здобутки, вони не можуть компенсувати людині втраченого здоров
·я, а тим більше життя.
Окрім соціального, охорона праці має важливе економічне значення – це і висока продуктивність праці, зниження витрат на оплату лікарняних, компенсацій за важкі та шкідливі умови праці тощо. За розрахунками Німецької ради підприємців наслідки нещасних випадків коштують у 10 разів дорожче, ніж вартість заходів щодо їх попередження. Фахівці Міжнародної організації праці (МОП) підрахували, що економічні витрати, пов
·язані з нещасними випадками, складають 1% світового валового національного продукту. На ці кошти, орієнтовно, можна забезпечити харчування протягом року близько 75 млн. людей.
Вивченню питань охорони праці приділяється серйозна увага. Вчені, інженери, лікарі, психологи, представники інших наук та фахів вивчають проблеми створення безпечних та нешкідливих умов і засобів праці. Саме на перетині соціально-правових, технічних і медичних наук, науки про людину виникла охорона праці як галузь науки. Головними об
·єктами її досліджень є людина в процесі праці, виробниче середовище, організація праці та виробництва. На підставі цих досліджень розробляються заходи та засоби, спрямовані на збереження здоров
·я і працездатності людини в процесі праці.
Таким чином, охорона праці (ОП) – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів і засобів (предмет ОП), спрямованих на збереження здоров’я та працездатності працівників (об’єкт ОП) під час трудової діяльності.
Правові заходи охоплюють законодавчі акти загального та спеціального призначення.
Соціально-економічні заходи передбачають використання економічних методів управління охороною праці і охоплюють: обов’язкове соціальне страхування працівників від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; пільги і компенсації за роботу в шкідливих і небезпечних умовах праці.
Організаційно-технічні заходи спрямовані на забезпечення такого рівня організації праці та таких інженерно-технічних рішень з безпеки праці, які б унеможливили вплив на працівників шкідливих і небезпечних виробничих факторів під час трудової діяльності.
Санітарно-гігієнічні заходи передбачають проведення наукових досліджень щодо впливу виробничих факторів на здоров’я людини та встановлення гранично допустимих рівнів цих факторів на робочих місцях, а також проведення лабораторних досліджень з метою встановлення відповідності умов праці на робочих місцях вимогам нормативних актів з питань охорони праці.
Лікувально-профілактичні заходи передбачають обов’язкове проходження попереднього та періодичних медичних оглядів для певних категорій працівників з метою збереження їхнього здоров’я чи здоров’я людей, які контактують з ними, а також особливі вимоги до охорони праці жінок, неповнолітніх осіб та інвалідів.

1.2. Небезпечні та шкідливі виробничі фактори, їх класифікація
Залежно від виробничих обставин в процесі праці організм людини сприймає комплекс факторів, що можуть позитивно або негативно впливати на стан її здоров’я та рівень працездатності.
Залежно від інтенсивності та часу дії ці фактори можуть бути небезпечними або шкідливими. Небезпечними називаються фактори, здатні за відповідних умов викликати гостре порушення здоров’я (травмування) або загибель організму, шкідливими – фактори, що чинять негативний вплив на працездатність або викликають професійні захворювання та інші професійні наслідки.
Відповідно до ГОСТ 12.0.003-74. ССБТ “Опасные и вредные производственные факторы”, небезпечні і шкідливі фактори за дією та природою впливу поділяються на чотири класи:
фізичні (рухомі машини, механізми та частини виробничого обладнання, аварійні конструкції; підвищена запиленість та загазованість повітря робочої зони; підвищена або понижена температура поверхні обладнання, матеріалів; підвищена або понижена температура повітря робочої зони; підвищений рівень шуму, вібрації, іфразвукових коливань, ультразвуку; підвищений або понижений барометричний тиск у робочій зоні і його різка зміна; підвищена або понижена вологість повітря чи його йонізація; підвищений рівень йонізуючих випромінювань у робочій зоні; підвищена напруга в електромережі; підвищений рівень статичної електрики, електромагнітних випромінювань; підвищена напруженість електричного та магнітного полів; відсутність або надмірність природного світла, недостатнє освітлення робочої зони, півищена яскравість, понижена контрастність і т. ін.);
хімічні (залежно від характеру впливу на організм людини: токсичні, подразнюючі, сенсибілізуючі, канцерогенні, мутагенні і такі, що впливають на репродуктивну функцію; залежно від шляху проникнення в організм людини: через органи дихання, шлунково-кишковий тракт, шкіряні покрови та слизові оболонки);
біологічні (патогенні мікроорганізми (бактерії, віруси, спірохети, гриби, рикетсії, найпростіші) та продукти їх життєдіяльності, мікроорганізми (рослини і тварини));
психофізіологічні (залежно від характеру впливу: фізичні перенавантаження (статичні, динамічні); нервово-психічні перенавантаження (розумове перенавантаження, перенавантаження аналізаторів, емоційні навантаження, монотонність праці)).

1.3. Виробничий травматизм та професійні захворювання, причини їх виникнення. Стан травматизму в Україні та його оцінка
При відхиленні від затвердженої технології робіт, порушенні режимів експлуатації обладнання, техніки безпеки та виробничої санітарії можуть виникати ситуації, що спричиняють травмування або професійні захворювання.
Травмування – це раптове порушення анатомічної цілісності організму або його функцій через короткочасну дію небезпечного фактора внаслідок чого настає тимчасова або постійна втрата працездатності.
За характером ушкоджень розрізняють такі види травм: рани, забиття, переломи, вивихи, опіки, теплові та термічні удари і таке інше.
Збіг обставин, за яких виникає травмування працюючих, розглядається як небезпечна подія, що призвела до нещасного випадку.
Нещасним випадком називається випадок з працівником при виконанні ним трудових обов’язків під дією небезпечного виробничого фактора.
Нещасні випадки за тяжкістю наслідків бувають легкі (незначна втрата працездатності, яка відновлюється без суттєвих змін у стані здоров’я потерпілого), тяжкі (довгострокова втрата працездатності або перехід потерпілого на тимчасову чи постійну інвалідність) й смертельні. Ступінь тяжкості нещасного випадку встановлюють лікарняні заклади, де потерпілий перебував на лікуванні.
Професійне захворювання – захворювання, що викликане тривалою дією шкідливого виробничого фактора, або надмірним напруженням праці.
Дія шкідливого виробничого фактора не завжди призводить до специфічних професійних захворювань, вона може спровокувати розвиток інших захворювань, що отримали назву “виробничо зумовлені захворювання”.
Статистика виробничого травматизму свідчить про його безперервне зростання у цілому світі. За інформацією МОП, щорічно трапляється близько 250 млн. нещасних випадків на виробництві. У розвинених країнах із високим технічним рівнем він значно менший, ніж у країнах, що розвиваються, у тому числі й в Україні. У країнах Євросоюзу від нещасних випадків та професійних захворювань потерпає щорічно близько 10 млн. осіб з яких майже 8 000 гине. Загалом по всіх країнах земної кулі кожні три хвилини гине людина, а щосекунди зазнають травм чотири особи.
За інформацією Національного науково-дослідного інституту промислової безпеки та охорони праці, стан виробничого травматизму в Україні за останнє десятиліття характеризується зменшенням кількості випадків як загального, так і смертельного травматизму. Але це не свідчить про поліпшення охорони праці, а лише про економічну кризу, зменшення обсягів виробництва чи зупинення діяльності багатьох підприємств.
Найвищий рівень смертельного травматизму сьогодні простежують у восьми галузях економіки, на які припадає біля 90% всіх смертельних випадків на виробництвах України: вугільна промисловість, агропромисловий комплекс, транспорт, будівництво, невиробнича сфера, металургія, машинобудування, хімічна промисловість. Найбільша кількість нещасних випадків пов’язана з організаційними чинниками (біля двох третіх від усіх нещасних випадків).
В Україні останнім часом різко зростає професійна захворюваність. На підприємствах України щорічно реєструють до 7 тис. професійних захворювань. Аналіз такої захворюваності свідчить, що професійна патологія в країні реєструється у працівників більш як 250 професій при середньому стажі роботи до 20 років та середньому віці до 50 років. При цьому намітилася стійка тенденція до зростання кількості випадків захворювань.
У структурі професійних захворювань переважає пилова етіологія, віброшумова патологія, загазованість у таких галузях промисловості як металургійна, машинобудівна, хімічна, будівельна та ін.
У системі профілактики виробничого травматизму й професійних захворювань має бути аналіз причин, що їх зумовлюють. Дослідженням причин виробничого травматизму і професійних захворювань встановлено таку їх класифікацію:
– організаційні (неправильна організація праці або робочого місця, відсутність інструктажів або неякісне їх проведення, порушення технологічного режиму або трудової дисципліни, відсутність інструкцій з безпеки праці на робочих місцях, неузгодженість у діях, відсутність проектів виробництва робіт (ПВР), а також нагляду й контролю за виробничою діяльністю, відсутність засобів захисту, спецодягу і т. ін.);
– технічні (проектні і конструктивні недоліки, невідповідність обладнання, транспортних та енергетичних пристроїв вимогам безпеки, недосконалість конструкцій машин, блокувальних систем, сигналізації, неправильний режим технологічного процесу, недосконале його виконання, відсутність інженерних розрахунків і т. ін.);
– психофізіологічні (невідповідність умов праці анатомо-фізіологічним і психологічним характеристикам організму людини, незадовільний психологічний клімат в колективі, хворобливі стани, високий ступінь ризику, вживання алкоголю, втома і т. ін.).
Здебільшого виробничі нещасні випадки та професійні захворювання носять не однопричинний, а багатопричинний характер.
Усі зазначені причини виробничого травматизму та іншого негативного впливу мають бути попереджені системою заходів.
організаційних (правильна організацію праці та робочих місць, дотримання відповідного режиму праці та відпочинку, проведення якісного навчання та інструктажів);
технічних (належне використання існуючих спеціальних колективних та індивідуальних засобів працюючих, виконання відповідних інженерних розрахунків, що забезпечують безпечне виконання робіт при використанні електричного струму, фізичних, біологічних або інших потужностей, що певною мірою можуть спричиняти виникнення небезпечних або шкідливих обставин у виробничій сфері).
Таким чином, зниження рівня виробничого травматизму та професійних захворювань – одне із найважливіших завдань. Щоб його ефективно вирішувати, потрібно знати масштаби цієї проблеми.
Аналіз стану травматизму в Україні проводять на макро- та мікрорівні. На макрорівні, на рівні країни (регіону), використовують два показники:
– кількість нещасних випадків зі смертельними наслідками виробничого характеру за календарний рік, які припадають на 1 млн працездатного населення:
NB = W / (A
· b),
де W – кількість нещасних випадків з летальними наслідками виробничого характеру за календарний рік, A – кількість населення в мільйонах, b – частка працездатного населення;
– кількість нещасних випадків зі смертельними наслідками невиробничого характеру за календарний рік, які припадають на 1 млн населення:
NB = V / A,
де V – кількість нещасних випадків з летальними наслідками невиробничого характеру за календарний рік.
Необхідність використання поряд з показниками виробничого травматизму показників невиробничого травматизму зумовлена тим, що частину нещасних випадків виробничого характеру формально відносять до нещасних випадків невиробничого характеру у разі відсутності юридично оформлених взаємовідносин між роботодавцем та найманим працівником.
З метою оцінки стану загального травматизму на мікрорівні на об’єкті господарювання сьогодні використовують три показники:
– коефіцієнт частоти, K1 – кількість потерпілих від нещасних випадків за календарний рік, які припадають на 1 000 працівників:
K1 = (1000
·
·Рі) / N0 = (1000
· m) / N0,
де n – кількість нещасних випадків на об’єкті господарювання за календарний рік; Pi – кількість потерпілих в і-му нещасному випадку; N0 – середня кількість працівників у календарному році; m – загальна кількість потерпілих від нещасних випадків за календарний рік;
– коефіцієнт важкості, K2 – кількість днів непрацездатності за календарний рік, що припадає на одного потерпілого:
K2 =
·Sі / m = S0 / m,
де Si – кількість днів непрацездатності в і-го потерпілого; S0 – загальна кількість днів непрацездатності за календарний рік на об’єкті господарювання;
– коефіцієнт непрацездатності, K3 – кількість днів непрацездатності за календарний рік, що припадає на 1 000 працівників:
K3 = K1
· K2 = (1000
· S0) / N0.

2. Законодавство України про охорону праці
2.1. Загальні закони та спеціальні законодавчі акти з охорони праці
Законодавство України про охорону праці – це сукупність загальних законів та спеціальних законодавчих актів, що регулюють відносини у галузі охорони праці.
До загальних законів, які визначають основні положення про охорону праці, належать Конституція України, Кодекс законів про працю, Закон України “Про охорону праці”. З ними тісно переплітаються Закони України “Про охорону здоров’я”, “Про пожежну безпеку”, “Про використання ядерної енергії та радіаційний захист”, “Про забезпечення санітарного благополуччя населення”, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, “Про підприємства в Україні”, “Про оплату праці”, “Про колективні договори та угоди”, “Про зайнятість населення” тощо.
До спеціальних законодавчих актів в галузі охорони праці належать:
– Державні стандарти Системи стандартів безпеки праці (ГОСТ ССБП) – це державні стандарти ССБП колишнього СРСР, які застосовуються на території України до їх заміни іншими нормативними документами, якщо вони не суперечать чинному законодавству України (зокрема, ГОСТ 12.4.183-91 ССБТ “Материалы для средств защиты рук. Технические требования”);
– Державні стандарти України з питань безпеки праці (ДСТУ) (зокрема, ДСТУ 2053-92 “Засоби індивідуального захисту органів дихання ізолюючі”);
– Нормативно-правові акти з охорони праці (НПАОП) (до 2004 р. Державні нормативні акти про охорону праці (ДНАОП));
– Нормативні акти, що діють в межах об’єкта господарювання (локальні).
Нормативно-правові акти з охорони праці (НПАОП) за сферою дії поділяються на міжгалузеві та галузеві. До міжгалузевих належать акти загальнодержавного користування, дія яких поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від їх відомчої належності та виду трудових відносин (зокрема, НПАОП 0.00-4.12-99 “Типове положення про навчання з питань охорони праці”). До галузевих належать акти, дія яких поширюється на підприємства, установи, організації, що відносяться до певної галузі економіки (зокрема, ОСТ 46.0.141-83 “Процеси виробничі в сільському господарстві. Загальні вимоги безпеки”).
Міжгалузеві та галузеві НПАОП приймаються або затверджуються Кабінетом Міністрів України, Держгірпромнаглядом України, МОЗ України, Міністерствами України та іншими відомствами.
Особливістю законодавства України про охорону праці є те, що значна частина питань з охорони праці регулюється нормативними актами, прийнятими на конкретному підприємстві, в установі, організації (локальні). Порядок їх прийняття встановлюється централізованим законодавством.
За порядком прийняття локальні нормативні акти поділяються на такі, що приймаються роботодавцем самостійно або за погодженням з працівниками підприємства та їх представниками, і такі, що приймаються загальними зборами найманих працівників.
За предметом правового регулювання локальні нормативні правові акти можна поділити на ті, що регулюють, наприклад:
– організацію управління охороною праці на підприємстві;
– організацію проведення навчання (інструктажу) з питань охорони праці;
– встановлення безпечного виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства.
За зовнішньою формою вираження локальні нормативні акти з охорони праці можна поділити на:
– положення (наприклад, “Положення про систему управління охороною праці на об’єкті господарювання”, “Положення про службу охорони праці на об’єкті господарювання”, “Положення про комісію з питань охорони праці на об’єкті господарювання”, “Положення про порядок атестації робочих місць щодо їхньої відповідності нормативним актам з питань охорони праці” та ін.);
– правила (наприклад, “Правила внутрішнього розпорядку, які визначають обов’язки персоналу, що працює з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань”);
– інструкції (наприклад, інструкція “Про порядок організації та проведення зварювальних та інших вогневих робіт на підриємстві”);
– накази (наприклад, наказ “Про порядок атестації робочих місць щодо їх відповідальності нормативним актам про охорону праці”);
– переліки (наприклад, “Перелік робіт з підвищеною небезпекою”, “Перелік посад посадових осіб підприємства, які зобов’язані проходити попереню і періодичну перевірку знань з охорони праці” та ін.).
Відповідно до постанови Кабміну України від 1993 р. було створено Державний реєстр міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці (Реєстр ДНАОП). 2004 р. згідно наказу Держнаглядохоронпраці України прийнято нове “Положення про Державний реєстр нормативно-правових актів з охорони праці за видами економічної діяльності” (Реєстр НПАОП). Зміни у реєстрі публікуються в журналі “Охорона праці”.
НПАОП кодуються згідно з класифікатором (КВЕД) галузей і підгалузей промислового виробництва. Нижче наведено приклад кодування нормативно-правового акту, дія якого поширюється на всі види економічної діяльності, зокрема НПАОП 0.00-1.01-07 “Правила будови і безпечної експлуатації вантажопідіймальних кранів”.


Скорочена
назва нормативного акта
Державний орган, який затвердив
нормативний акт
Вид державних
нормативних
актів
Порядковий номер
нормативного акта
(в межах цього виду)
Рік затвер-дження

НПАОП 0.00 1 01 07

Шифр державного органу
Вид державних нормативних актів

0.00 – Держгірпромнагляд
1 – Правила

0.01 – Пожежна безпека (МНС)
2 – Стандарти

0.02 – Безпека руху (МВС)
3 – Норми

0.03 – Міністерство охорони здоров’я
4 – Положення, статути

0.04 – Держатомнагляд
5 – Інструкції керівництва, вказівки

0.05 – Міністерство праці України
6 – Рекомендації, вимоги

0.06 – Держстандарт
7 – Технічні умови

0.07 – Мінрегіонбуд
8 – Переліки, інше


В Україні видається Покажчик ПНАОП. Його редакція на липень 2012 р. містила понад 800 документів з ОП.

2.2. Відповідальність за порушення вимог законодавчо-нормативних документів з охорони праці
Відповідальність за порушення законодавчих та інших нормативних актів з питань охорони праці, відповідно до Закону України “Про охорону праці”, буває:
дисциплінарна (накладання дисциплінарних стягнень на працівника (догана, звільнення з роботи) органом, який приймає на роботу цього працівника; можливе за ініціативою органів державного і громадського контролю за охороною праці; за кожне порушення моживе лише одне дисциплінарне стягнення);
адміністративна (накладається на посадових осіб, винних у порушенні законодавства про охорону праці, які у вигляді штрафу службовими особами Держгірпромнагляду, а також представниками інших державних наглядових органів; підлягають особи, які на момент вчинення адміністративного правопорушення досягли шістнадцятирічного віку);
матеріальна (охоплює як працівника, так і власника об’єкта господарювання за шкоду, заподіяну об’єкту господарювання через порушення ними покладених на них обов’язків, в тому числі і порушення правил безпеки прац; обмежується певною частиною заробітку працівника і не може перевищувати повного розміру заподіяної шкоди);
кримінальна (настає, якщо порушення вимог законодавства та інших нормативних актів про охорону праці створило небезпеку для життя або здоров’я громадян; може накладатись як на будь-яку службову особу об’єкта господарювання незалежно від форм власності, так і на громадянина – власника об’єкта господарювання чи уповноважену ним особу; визначається у судовому порядку).


2.3. Гарантії прав громадян на охорону праці
2.3.1. Права громадян на охорону праці під час укладення трудового договору
Під час укладення трудового договору роботодавець має проінформувати громадянина про: умови праці на об’єкті господарювання; наявність на робочому місці шкідливих і небезпечних виробничих факторів та їхній вплив на здоров’я людини; пільги і компенсації за роботу в шкідливих і небезпечних умовах відповідно до чинного законодавства та колективного договору.
Роботодавець не може укласти трудовий договір з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров’я.
Громадянин має право на навчання з питань охорони праці і роботодавець зобов’язаний провести таке навчання у вигляді двох інструктажів з питань охорони праці:
– вступного (проводять працівники служби охорони праці об’єкта господарювання з усіма працівниками, яких приймають на роботу, незалежно від їхньої освіти та стажу роботи за програмою, в якій подають загальні питання охорони праці із врахуванням її особливостей на об’єкті господарювання);
– первинного (проводять керівники структурних підрозділів на робочому місці з кожним працівником до початку їхньої роботи на цьому робочому місці).
Проходження цих інструктажів підтверджується записами у відповідних журналах обліку інструктажів і скріплюється підписами осіб, які проводили інструктажі, та осіб, які отримали інструктажі.

2.3.2. Права громадян на охорону праці під час роботи на об’єкті господарювання
Працівник має право відмовитись від дорученої роботи, якщо виникла виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я чи інших осіб та навколишнього середовища, що підтверджено комісією у складі спеціалістів охорони праці та представників профспілки (уповноважених трудового колективу), а в разі виникнення конфлікту – відповідним органом державного нагляду за охороною праці за участю представника профспілки. За період невиконання своїх обов’язків з цієї причини за працівником зберігають середню заробітну плату.
Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець порушує вимоги законодавства з охорони праці та не виконує колективного договору з питань охорони праці. У разі такого звільнення працівникові надають певні соціальні гарантії: йому виплачують вихідну допомогу в розмірі не менше тримісячної заробітної плати, а також його статус прирівнюють до статусу працівника, якого звільнили через скорочення штатів працівників на об’єкті господарювання.
Працівники мають право на переведення на легшу роботу відповідно до медичного висновку.
За працівником зберігають місце праці, якщо функціонування об’єкта господарювання чи його структурного підрозділу призупинене органом державного нагляду за охороною праці.
Працівники мають право на пільги та компенсації за важкі та шкідливі умови праці:
безоплатне лікувально-профілактичне харчування, молоко або рівноцінні харчові продукти; додаткові оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення; скорочення тривалості робочого часу; додаткову оплачувану відпустку; оплату праці в підвищеному розмірі; пільгову пенсію; забезпечення спеціальним одягом, взуттям та засобами індивідуального захисту; інші пільги та компенсації, які передбачені законодавством чи колективним договором.
Працівники мають право на навчання з питань охорони праці і роботодавець зобов’язаний провести його у вигляді таких інструктажів з охорони праці:
– повторного (проводять за програмою первинного інструктажу з усіма працівниками не рідше одного разу на півріччя (на роботах з підвищеною небезпекою – один раз на квартал));
– позапланового (проводять у разі введення в дію нових нормативних актів з охорони праці, зміни технологічного процесу, порушення працівниками нормативних актів з охорони праці, перерви в роботі виконавця більше ніж на 60 днів (на роботах з підвищеною небезпекою – 30 днів), на вимогу державних органів з нагляду за охороною праці);
– цільового (проводять з працівниками у разі виконання разових робіт, не пов’язаних з основними обов’язками за фахом, проведення робіт, на які оформляється наряд-допуск, проведення екскурсій чи інших масових заходів).

2.3.3. Права жінок, неповнолітніх та інвалідів на охорону праці, які пов’язані з фізіологічними особливостями їхнього організму
Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного та побутового обслуговування), а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені граничні норми: 10 кг до двох разів на годину у випадку чергування з іншою роботою, 7 кг протягом повної робочої зміни. Перелік важких робіт та граничні норми МОЗ України за погодженням з Держгірпромнаглядом. Окремі права на охорону праці мають вагітні жінки та жінки, які доглядають дітей до трьох років: їх не можна залучати до роботи в нічний час, до надурочних робіт та робіт у вихідні дні, а також направляти у відрядження.
Забороняється застосовувати працю неповнолітніх (осіб віком до 18 років) на важких роботах і на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Забороняється залучати неповнолітніх до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні, до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми: у разі тривалої роботи для юнаків п’ятнадцяти років 8,4 кг, шістнадцяти років – 11,2 кг, сімнадцяти років – 12,6 кг; для дівчат ці норми відповідно зменшені вдвічі. Неповнолітніх приймають на роботу лише після попереднього медичного огляду і до 21 року вони підлягають обов’язковому медичному огляду.
Роботодавець зобов’язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичного висновку, встановити неповний робочий день або неповний робочий тиждень, а також пільгові умови праці на їхнє прохання. Не можна залучати інвалідів до надурочних робіт та робіт у нічний час без їхньої згоди.

2.3.4. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності
Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов’язкового державного соціального страхування, за допомогою якого держава забезпечує соціальний захист, охорону життя та здоров’я громадян під час їхньої трудової діяльності. Це страхування здійснюють згідно із Законом України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”. Дія цього закону поширюється на осіб, які працюють в умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їхньої форми власності та господарювання, а також на фізичних осіб та на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно і громадян-суб’єктів підприємницької діяльності.
Головними завданнями страхування від нещасного випадку є: проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих чинників, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням на виробництві, відновлення здоров’я та працездатності потерпілих від нещасних випадків, відшкодування матеріальної шкоди застрахованим особам або членам їхніх сімей.
Об’єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров’я та працездатність. Суб’єктами страхування від нещасного випадку є застраховані особи (в окремих випадках члени їхніх сімей), страхувальники та страховик. Застрахованою особою є будь-яка фізична особа, на користь якої здійснюють страхування. Страхувальниками у разі обов’язкового страхування є роботодавці, а у разі добровільного страхування – застраховані особи. Обов’язки страховика виконує фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.
Закон України “Про загальнообов’язкове ” передбачає види страхування:
обов’язкове (підлягають особи: які працюють в умовах трудового договору (контракту); учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед чи після занять, під час занять, коли вони набувають професійних навиків, та у період проходження виробничої практики, виконання робіт на підприємствах; особи, яких утримують у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучають до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеціальними договорами);
добровільне (можуть застрахуватись: священослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах; особи, які забезпечують себе роботою самостійно; громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності.
Фонд соціального страхування від нещасного випадку – це некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджує її правління. До складу правління фонду, яке обирають на шість років, входять: 15 представників держави, яких призначає Кабінет Міністрів України; 15 представників роботодавців, яких делегує Всеукраїнське об’єднання роботодавців; 15 представників застрахованих осіб, яких вибирає Всеукраїнське об’єднання профспілок.
Роботодавець як страхувальник має право:
– брати участь на виборній основі в управлінні страхуванням від нещасних випадків;
– вимагати від фонду соціального страхування від нещасних випадків виконання ним своїх обов’язків щодо організації профілактики нещасних випадків і професійних захворювань та соціального захисту потерпілих;
– оскаржувати рішення працівників фонду соціального страхування від нещасних випадків у спеціальних комісіях при його виконавчій дирекції;
– брати участь у визначенні йому знижок чи надбавок до страхового тарифу;
– захищати свої права та законні інтереси, а також права та законні інтереси застрахованих осіб, в тому числі в суді.
Роботодавець як страхувальник зобов’язаний:
– своєчасно, у десятиденний термін з дня одержання свідоцтва про реєстрацію об’єкта господарювання зареєструватись у фонді соціального страхування від нещасних випадків;
– своєчасно та повністю сплачувати страхові внески;
– інформувати виконавчу дирекцію фонду соціального страхування від нещасних випадків про кожний нещасний випадок або професійне захворювання, зміну технології робіт або виду діяльності підприємства, ліквідацію підприємства (не пізніше як за два місяці);
– щорічно подавати виконавчій дирекції фонду соціального страхування від нещасних випадків відомості про кількість працівників, річну суму заробітної плати, річний обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг), кількість нещасних випадків і професійних захворювань за календарний рік;
– безоплатно створювати всі необхідні умови для роботи представників фонду на підприємстві;
– повідомляти працівникам підприємства адресу та номери телефонів виконавчої дирекції фонду соціального страхування від нещасних випадків та лікувально-профілактичних заходів, які обслуговують підприємство.
Роботодавці щомісячно сплачують страхові внески (СВ), розмір яких визначають за формулою:
СВ = (ВОП
· СТ) / 100,
де CТ – страховий тариф, який є чинним для підприємств одного класу професійного ризику виробництва у відсотках; ВОП – сума фактичних витрат підприємства на оплату праці у місяці, за який сплачується страховий внесок у гривнях.
Страховий тариф визначають за класом професійного ризику виробництва, який встановлюють відповідно до класифікації галузей економіки та видів робіт за професійним ризиком виробництва. У нашій країні за професійним ризиком виробництва всі галузі економіки та види робіт поділені на 67 класів.
Під час сплати страхових внесків застосовують знижки і надбавки, розмір яких залежить від стану травматизму на підприємстві порівняно зі станом травматизму на підприємствах цього класу професійного ризику виробництва.
Застрахована особа має право:
– брати участь на виборній основі в управлінні страхуванням від нещасних випадків;
– бути повноважним представником застрахованих осіб і вимагати від фонду соціального страхування від нещасних випадків виконання ним своїх обов’язків щодо соціального захисту потерпілих;
– брати участь у розслідуванні страхового випадку, в тому числі з участю представника профспілкового органу або своєї довіреної особи;
– у разі настання страхового випадку одержувати від фонду соціального страхування від нещасних випадків належні виплати, соціальні послуги, а також послуги медичної, професійної та соціальної реабілітації;
– отримувати безоплатно від фонду соціального страхування від нещасних випадків роз’яснення з питань соціального страхування від нещасних випадків.
У разі смерті потерпілого члени його сім’ї мають право на одержання від фонду соціального страхування від нещасних випадків належних страхових виплат та послуг, пов’язаних з похованням.
Застрахована особа зобов’язана:
– знати та виконувати вимоги законодавчих та інших нормативно-правових актів з охорони праці, що стосуються застрахованого, а також додержуватись зобов’язань щодо охорони праці, передбачених колективним договором (трудовим договором, контрактом) та правилами внутрішнього трудового розпорядку;
– у разі настання нещасного випадку або професійного захворювання лікуватись у лікувально-профілактичних заходах, з якими фонд уклав угоди про медичне обслуговування, додержуватись правил поведінки та режиму лікування і не ухилятись від професійної реабілітації, своєчасно повідомляти виконавчу дирекцію фонду про обставини, що призводять до зміни розміру матеріального забезпечення, складу соціальних послуг та порядку їхнього надання.

3. Комплексне управління охороною праці, його складові та основні завдання
Управління охороною праці – це підготовка, прийняття та реалізація рішень щодо здійснення організаційних, технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів, які спрямовані на збереження здоров’я та працездатності людини в процесі трудової діяльності. В сучасних умовах господарювання обґрунтованими є три рівні управління охороною праці: державне управління, управління власником підприємства та управління зі сторони працівників.

3.1. Державне управління охороною праці
Державне управління охороною праці в нашій країні здійснюють:
– Кабінет Міністрів України;
– спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці – Держгірпромнагляд;
– міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;
– Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві держадміністрації та органи місцевого самоврядування.
Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці, подає на затвердження Верховної ради України загальнодержавну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, спрямовує і координує діяльність міністерств щодо створення безпечних і здорових умов праці та встановлює єдину державну статистичну звітність з питань охорони праці. Для координації діяльності органів державного управління охороною праці створена Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем’єр-міністр України.
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці здійснює комплексне управління охороною праці на державному рівні, забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці, здійснює контроль за виконанням функцій державного управління охороною праці, розробляє державну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, розробляє нормативно-правові акти з охорони праці та бере участь у міжнародному співробітництві та виконанні міжнародних договорів з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. Рішення, прийняті Держгірпромнаглядом в межах його компетенції, є обов’язковими до виконання міністерствами, органами місцевих держадміністрацій, місцевого самоврядування, юридичними і фізичними особами.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади проводять єдину науково-технічну політику в галузі охорони праці, розробляють за участю профспілок та реалізують галузеві програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств та організовують навчання і перевірку знань в галузі охорони праці, укладають з галузевими профспілками угоди з питань поліпшення умов і безпеки праці, беруть участь у підготовці галузевих нормативно-правових актів з охорони праці та здійснюють відомчий контроль за станом охорони праці на підприємствах галузі. Для координації роботи з охорони праці та контролю за її виконанням в міністерствах створені структурні підрозділи з охорони праці.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві держадміністрації в межах відповідних територій забезпечують виконання законів та реалізацію державної політики в галузі охорони праці, розробляють і забезпечують виконання регіональних програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, забезпечують соціальний захист найманих працівників та здійснюють контроль за додержанням суб’єктами підприємницької діяльності нормативно-правових актів з охорони праці. Для виконання вищезазначених завдань в місцевих держадміністраціях створені структурні підрозділи з охорони праці. Органи місцевого самоврядування затверджують регіональні програми поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища, а також приймають заходи з охорони праці у програмах соціально-економічного та культурного розвитку регіонів.
Державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці здійснюють:
– спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці – Держгірпромнагляд;
– спеціально уповноважений державний орган виконавчої влади з питань радіаційної безпеки;
– спеціально уповноважений державний орган виконавчої влади з питань пожежної безпеки;
– спеціально уповноважений державний орган виконавчої влади з питань гігієни праці.
Зазначені органи державного нагляду за охороною праці є незалежними від будь-яких господарських органів, суб’єктів підприємницької діяльності, політичних формувань, громадських об’єднань, місцевих держадміністрацій, органів місцевого самоврядування і їм не підзвітні та не підконтрольні.
Представники Держгірпромнагляду мають право:
– безперешкодно відвідувати підконтрольні об’єкти господарювання, включаючи об’єкти підприємницької діяльності, та здійснювати у присутності роботодавця або його представника перевірку додержання законодавства з питань охорони праці;
– одержувати від роботодавця письмові чи усні пояснення, висновки експертних обстежень, аудитів, звіти про рівень і стан профілактичної роботи, інформацію про порушення законодавства та вжиті заходи щодо їхнього усунення;
– видавати роботодавцям обов’язкові до виконання приписи (розпорядження) про усунення виявлених порушень і недоліків в галузі охорони праці;
– забороняти, зупиняти, припиняти, обмежувати експлуатацію підприємств, дільниць, окремих робочих місць та механізмів до усунення порушень, які створюють загрозу життю чи здоров’ю працівників;
– притягати до адміністративної відповідальності працівників, винних у порушенні законодавства з охорони праці;
– надсилати роботодавцям подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній посаді, передавати матеріали органам прокуратури для притягнення цих осіб до відповідальності.

3.2. Управління охороною праці на об’єкті господарювання
Управління охороною праці на підприємстві здійснюють роботодавець, служба охорони праці та керівники структурних підрозділів.
Роботодавець зобов’язаний створити на кожному робочому місці умови праці, які відповідають вимогам нормативно-правових актів з питань охорони праці та несе особисту відповідальність за їхню невідповідність цим вимогам. З цією метою роботодавець:
– створює відповідні служби та призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, визначає їхні обов’язки, права та відповідальність за виконання покладених на них обов’язків, а також контролює їхнє виконання;
– розробляє за участю сторін колективного договору та реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів та підвищення наявного рівня безпеки праці, забезпечує виконання профілактичних заходів, впроваджує досягнення науково-технічного прогресу та позитивний досвід з охорони праці;
– організовує проведення аудиту охорони праці, лабораторних досліджень умов праці та за їхніми підсумками розробляє заходи до усунення небезпечних і шкідливих виробничих чинників, забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків;
– розробляє і затверджує положення, інструкції та інші акти з охорони праці, що діють в межах підприємства;
– здійснює контроль за додержанням працівниками правил експлуатації обладнання, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці;
– організовує навчання та перевірку знань з питань охорони праці та пропаганду безпечних методів праці.
Службу охорони праці створюють на підприємствах, на яких працює більше 50 працівників. Якщо на підприємстві працює від 20 до 50 працівників, то функції служби охорони праці може виконувати за сумісництвом працівник підприємства, який має відповідну підготовку. На підприємствах, де працює менше 20 працівників, для виконання функцій служби охорони праці роботодавець може залучати на договірних засадах сторонніх спеціалістів з охорони праці. Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо роботодавцю.
Спеціалісти служби охорони праці у разі виявлення порушень мають право:
– видавати керівникам структурних підрозділів обов’язкові до виконання приписи щодо усунення наявних недоліків;
– вимагати відсторонення від роботи осіб, які не пройшли належного медичного огляду, навчання і перевірки знань з охорони праці або не виконують вимог нормативно-правових актів з охорони праці;
– зупиняти роботу технологічного обладнання та інших засобів виробництва у разі виявлення порушень, які створюють загрозу життю або здоров’ю працівників;
– надсилати роботодавцю подання про притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці.
Керівники структурних підрозділів повинні забезпечити безпечні умови праці на кожному робочому місці. Вони проводять постійний контроль за станом засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту, станом виробничого середовища щодо його відповідності нормативним актам з питань охорони праці та вживають заходів щодо усунення виявлених недоліків. Вони також проводять навчання та перевірку знань працівників з питань охорони праці безпосередньо на робочих місцях у вигляді інструктажів та здійснюють контроль за дотриманням працівниками правил експлуатації обладнання та вимог інструкцій з безпеки праці.
Щоб забезпечити належний рівень безпеки праці працівник зобов’язаний: дбати про особисту безпеку і здоров’я, а також про безпеку і здоров’я інших працівників під час виконання будь-яких робіт на підприємстві; знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, правила експлуатації обладнання, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту та проходити необхідні медичні огляди.
Для ефективного вирішення питань з охорони праці на підприємстві може створюватись комісія з питань охорони праці, яку формують на засадах рівного представництва від роботодавця та трудового колективу. Положення про комісію, її кількісний і персональний склад та термін повноважень затверджуються загальними зборами (конференцією) трудового колективу. Комісія є консультативно-дорадчим органом трудового колективу та роботодавця, який сприяє залученню представників роботодавця та трудового колективу до управління охороною праці на підприємстві.
Професійні спілки в особі їхніх виборних органів та представників, уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці (на об’єктах господарювання, де немає профорганізації), здійснюють громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці. Вони мають право безперешкодно перевіряти виконання вимог нормативно-правових актів з питань охорони праці і вносити обов’язкові для розгляду роботодавцем пропозиції про усунення виявлених порушень. Професійні спілки також мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, результати якої доводять до відома роботодавця.

Питання і завдання для самоперевірки та контролю засвоєння знань
1. Дайте визначення об’єкта і предмета охорони праці.
2. Опишіть правові заходи з охорони праці.
3. Опишіть соціально-економічні заходи з охорони праці.
4. Опишіть організаційно-технічні заходи з охорони праці.
5. Опишіть санітарно-гігієнічні заходи з охорони праці.
6. Опишіть лікувально-профілактичні заходи з охорони праці.
7. Дайте визначення понять небезпечного і шкідливого виробничих факторів.
8. Охарактеризуйте класи небезпечних і шкідливих виробничих факторів.
9. Дайте визначення понять травмування та нещасний випадок.
10. Охарактеризуйте основні види нещасних випадків.
11. Дайте визначення понять професійне захворювання та “виробничо зумовлені захворювання”.
12. Охарактеризуйте причини виникнення виробничого травматизму і професійних захворювань.
13. Охарактеризуйте стан охорони праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності в Україні.
14. Охарактеризуйте показники аналізу стану травматизму в Україні на макро- та мікрорівнях.
15. Вкажіть загальні закони та спеціальні законодавчі акти з охорони праці.
16. Охарактеризуйте види класифікації локальних нормативних актів.
17. Охарактеризуйте типи відповідальності за порушення вимог законодавчо-нормативних документів з охорони праці.
18. Охарактеризуйте права громадян на охорону праці під час укладання трудового договору.
19. Охарактеризуйте права працівників на охорону праці під час роботи на підприємстві.
20. Охарактеризуйте права жінок, неповнолітніх та інвалідів на охорону праці, які пов’язані з фізіологічними особливостями їхнього організму.
21. Опишіть умови відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров’я працівників або у разі їх смерті.
22. Охарактеризуйте завдання загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків.
23. Охарактеризуйте об’єкт та суб’єкти соціального страхування від нещасних випадків.
24. Охарактеризуйте права та обов’язки роботодавця як страхувальника від нещасних випадків.
25. Охарактеризуйте права та обов’язки застрахованої особи від нещасних випадків.
26. Опишіть категорії осіб, що підлягають обов’язковому державному страхуванню від нещасних випадків.
27. Опишіть категорії осіб, які можуть добровільно застрахуватися від нещасного випадку.
28. Дайте перелік обставин, за яких нещасний випадок визнається не пов’язаним із виробництвом.
29. Опишіть нещасні випадки, які підлягають звичайному розслідуванню.
30. Опишіть нещасні випадки, які підлягають спеціальному розслідуванню.
31. Охарактеризуйте склад і обов’язки комісії зі звичайного розслідування нещасних випадків.
32. Опишіть склад і обов’язки комісії зі спеціального розслідування нещасних випадків.
33. Охарактеризуйте державний нагляд за охороною праці.
34. Опишіть управління охороною праці на об’єкті господарювання.
35. Охарактеризуйте обов’язки роботодавця щодо створення безпечних та здорових умов праці
36. Опишіть участь працівників в управлінні охороною праці
37. Опишіть основні принципи і джерела фінансування охорони праці.
38. Опишіть основні види планування роботи з охорони праці.

Лекція 2. Ергономіка, фізіологія та гігієна праці. Виробнича санітарія

1. Ергономіка, фізіологія та гігієна праці.
2. Мікроклімат виробничих приміщень.
3. Забруднення повітря виробничих приміщень. Вентиляція виробничих приміщень: призначення, класифікація, вимоги.
4. Освітлення виробничих приміщень. Нормування та розрахунок природного і штучного освітлення.
5. Вібрація. Нормування, захист.
6. Шум. Нормування, захист.

Питання самостійного опрацювання
1. Теплообмін людини з навколишнім середовищем.
2. Вплив параметрів мікроклімату на самопочуття людини.
3. Вплив шкідливих речовин на організм людини. Нормування шкідливих речовин.
4. Основні світлотехнічні поняття та одиниці.
5. Світильники. Проектування систем штучного освітлення.
6. Дія вібрації на організм людини.
7. Акустичні величини. Дія шуму на організм людини.
8. Класифікація електромагнітних полів та випромінювань. Дія на організм людини.
9. Випромінювання оптичного діапазону. Вплив на людину.
10. Класифікація йонізуючих випромінювань. Дози йонізуючого випромінювання. Вплив на організм людини.

Рекомендована література до теоретичного курсу
1. Батлук В.А., Кулик В.М., Яцюк Р.А. Охорона праці: навч. посібник.– Львів: – Видавництво Львівської політехніки, 2011. – 388 с.
2. Гогіташвілі Г.Г., Лапін В.М. Основи охорони праці. – К.: Знання, 2008. – 302 с.
3. Жидецький В.Ц. та ін. Охорона праці. – Львів: Афіша, 2000. – 348 с.
4. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: Навч. посібник. – 2-ге вид., стер. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2007. – 496 с.
5. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д. Охорона праці: Навч. посібник. – Львів: Оріяна-Нова, 2007. – 368 с.
6. Яремко З.М., Тимощук С.В., Третяк О.І. та ін. Охорона праці: навч. посібник. – Львів: Видав. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2010. – 374 с.




1. Ергономіка, фізіологія та гігієна праці
1.1. Ергономічні вимоги до організації трудових процесів та робочих місць
Ергономіка – наука, яка вивчає проблеми в системі “середовище-людина-машина” (СЛМ) з метою оптимізації трудової діяльності, підвищення продуктивності праці та створення комфортних і безпечних умов праці, збереження здоров’я та працездатності працівників.
Ергономіка висуває низку вимог до організації трудових процесів:
економічні (підвищення технічного оснащення праці, вибір оптимальної технології, найповніше використання технологічного обладнання, обґрунтування оптимального ритму і темпу праці та раціональну організацію робочого місця);
психофізіологічні (встановлення відповідності між енергетичними, швидкісними, зоровими та іншими фізіологічними особливостями людини і елементами технологічного процесу виробництва, зниження нервово-емоційних напружень та фізичних навантажень, обґрунтування оптимальних режимів праці і відпочинку);
психологічні (передбачають встановлення відповідності між спадковими і набутими рефлексами, можливостями пам’яті і мислення та елементами технологічного процесу виробництва);
антропометричні та біомеханічні (передбачають встановлення відповідності між знаряддями праці, розмірами та масою тіла людини, силою і напрямком рухів);
гігієнічні (передбачають забезпечення комфортних метеорологічних умов середовища, оптимального фізико-хімічного складу повітря, належних рівнів освітленості, виробничого випромінювання, шуму та вібрації);
естетичні (передбачають встановлення відповідності між естетичними потребами людини та художньо-конструкторським оформленням робочих місць і виробничого середовища);
соціальні (передбачають підвищення змісту праці, творчої активності працівника, ефективності управління виробничими процесами та персоналом).

1.2. Організація та обслуговування робочих місць
Робоча зона – це простір, обмежений по висоті 2 м над рівнем підлоги чи майданчика, в якому знаходяться робочі місця постійного або непостійного (тимчасового) перебування працівників.
Робоче місце – це зона трудових дій працівника, обладнана для виконання певних операцій виробничого процесу. На одному робочому місці можуть працювати два або кілька працівників, які виконують спільне завдання.
Постійне робоче місце – місце, на якому працюючий знаходиться понад 50% робочого часу або більше 2-х годин безперервно. Якщо при цьому робота здійснюється в різних пунктах робочої зони, то вся ця зона вважається постійним робочим місцем.
Непостійне робоче місце – місце, на якому працюючий знаходиться менше 50% робочого часу або менше 2-х годин безперервно.
Наукова організація робочого місця передбачає:
– оснащеність робочого місця відповідним його призначенню основним і допоміжним устаткуванням, технологічною й організаційною оснасткою, засобами зв’язку;
раціональне планування, тобто найзручніше і найефективніше розміщення усіх елементів робочого місця для трудового процесу;
– забезпечення безперебійного обслуговування робочого місця допоміжними службами;
– створення безпечних і здорових умов праці.
Організація робочого місця має спиратися на забезпечення необхідних зручностей, а, отже, підбирати устаткування й оснастку, планувати робочі місця треба з урахуванням антропометричних особливостей людини.

1.3. Аналіз умов праці за показниками важкості і напруженості трудового процесу та працездатності людини
Умови праці сукупність факторів виробничого середовища та трудового процесу, які впливають на здоров’я та працездатність людини в процесі професійної діяльності.
Кількісною оцінкою ступеня дії умов праці на працездатність людини та її здоров’я та трудового процесу, є важкість та напруженість праці.
Важкість праці характеристика трудової діяльності людини, яка визначає ступінь залучення до роботи м’язів та відображає енергетичні витрати внаслідок фізичного навантаження.
Напруженість праці характеристика трудового процесу, що відображає переважне навантаження на центральну нервову систему.
Науковою основою медико-фізіологічного обґрунтування важкості та напруженості праці є вчення про функціональні стани організму людини, зокрема, нормальний, межовий (між нормою і патологією) і патологічний, які виникають під впливом різноманітних виробничих факторів як безпосередньо в процесі праці, так і у вигляді віддалених наслідків, і для визначення яких використовують три ознаки якісного стану організму:
ефект Сєченова (відновлення працездатності втомлених м’язів різко пришвидшується, якщо в період їхнього відпочинку навантажувати інші м’язи);
феномен розгальмовування диференціювання подразників (відновлення умовних рефлексів, які не підкріплюються безумовними подразниками);
парадоксальні реакції (співвідношення величини умовного подразника і величини умовного рефлексу спотворене, тобто більшій величині умовного подразника відповідає менша величина умовного рефлексу).
Характерні ознаки цих показників покладені в основу визначення категорії важкості праці. Залежно від ступеня впливу умов праці на людину виділяють шість категорій важкості праці:
перша (будь-які роботи, які виконують в оптимальних умовах праці, за яких ефект Сєченова завжди позитивний, розгальмовування диференціювання подразників та парадоксальних реакцій немає, відновлення фізіологічних показників організму після закінчення роботи відбувається до однієї години);
друга (роботи, за яких нормальний стан організму не змінюється, причому, ефект Сєченова позитивний, розгальмовування диференціювання подразників та парадоксальних реакцій немає, відновлення фізіологічних показників організму після закінчення роботи відбувається до трьох годин);
третя (роботи, які зумовлюють формування початкової стадії межового функціонального стану, для якого ефект Сєченова позитивний, але у деяких працівників виявляється негативний ефект, розгальмовування диференціювання подразників та парадоксальних реакцій немає і відновлення фізіологічних показників організму відбувається до початку наступного робочого дня);
четверта (роботи, під час виконання яких чітко виявляється глибокий межовий функціональний стан, для якого ефект Сєченова негативний у переважній більшості, виявляється розгальмовування диференціювання подразників, парадоксальних реакцій немає, відновлення фізіологічних показників організму відбувається до початку наступного робочого дня);
п’ята (роботи, за яких починає формуватися патологічний функціональний стан, під час якого ефект Сєченова спотворений, виникають суттєві порушення розгальмовування диференціювання подразників і виявляються парадоксальні реакції, відновлення фізіологічних показників організму у більшості працівників відбувається після вихідного дня);
шоста (роботи, за яких ознаки патологічного функціонального стану чітко виявляються, під час якого ефект Сєченова і розгальмовування диференціювання подразників дають раптові важкі реакції, а парадоксальні реакції яскраво виявляються, відновлення фізіологічних показників організму в окремих працівників після вихідного дня не досягаються).
Оцінка факторів умов праці, бали
Температура повітря у приміщенні,
·С
Відносна вологість повітря,
%
Швидкість руху повітря, м/с
Шкідливі
речовини,
кратність
переви-
щення
ГДК
Виробничий
пил,
кратність
перевищення
ГДК
Вібрація, кратність
перевищення
ГДР
Рівень
шуму,
дБА
Освітле-ність,
частка
від
норми


Теплий період року
Холодний
період
року

Теплий період року
Холодний період року






1
18 – 20


< 0,2
< 0,1
< 0,8
< 0,8
< 1,0
< 68
1,3 – 1,5

2
21 – 22
17 – 19
55 – 60
0,2 – 0,3
0,2 – 0,3
0,8 – 1,0
0,8 – 1,0
1,000 – 1,075
68 – 85
0,8 – 1,2

3
23 – 28
16 – 15
61 – 75
0,4 – 0,7
0,4 – 0,5
1,0 – 2,5
до 5
1,075 – 1,170
86 – 90
< 0,5

4
29 – 32
14 – 13
76 – 85
0,8 – 1,2
0,6– 1,0
2,5 – 4,0
до 10
1,17 – 1,23
91 – 99
< 0,3

5
33 – 35
12 – 8
> 85
1,3 – 1,7
1,1 – 1,5
4,0 – 6,0
до 50
1,23 – 1,44
100 – 110
< 0,2

6
> 35
< 7

> 1,7
> 1,5
> 6
> 50
> 1,44
> 110
< 0,1

Категорію важкості праці визначають за інтегральним показником важкості праці U (табл. 1), який розраховують за формулою:

де n – кількість факторів, що визначають умови праці на робочому місці; Xm – найвища оцінка у балах, яку отримав хоча б один фактор умов праці; Xi – оцінки у балах, які отримали інші фактори умов праці, крім фактора з найвищою оцінкою.

Таблиця 1
Категорії важкості праці
Категорія важкості праці
1
2
3
4
5
6

Інтегральний показник важкості праці

до 18,3

18,3 – 33,0

33,1 – 45,0

45,1 – 53,0

53,1 – 59,0

59,1–60,0


Фактори, які визначають умови праці, поділені на дві групи:
– санітарно-гігієнічні:
температура повітря на робочому місці в теплий і холодний період року в приміщенні або надворі;
відносна вологість повітря;
швидкість руху повітря в теплий і холодний період року;
шкідливі речовини (кожна речовина як окремий фактор);
виробничий пил;
шум;
вібрація;
освітленість;
– психофізіологічні:
фізичне навантаження (загальне, місцеве та робоча поза);
нервово-психічне напруження (тривалість зосередженого спостереження, кількість об’єктів спостереження, кількість опрацьованих сигналів за годину);
напруження зору;
монотонність праці (кількість операцій чи елементів, що виконуються, тривалість повторювальних операцій).
Вплив кожного із цих факторів на організм людини залежно від їхньої інтенсивності оцінюють за бальною шкалою від 1 до 6 шляхом порівняння фактичної інтенсивності дії цих факторів з нормативними показниками, які подані в табл. 2 та 3.
Таблиця 2
Оцінка умов праці за санітарно-гігієнічними факторами

Таблиця 3
Оцінка умов праці за психофізіологічними факторами
Оцінка факторів
умов
праці,
бали
Величина фізичного навантаження
Величина нервово-психологічного напруження
Напру-женість зору, розряд зорової роботи
Монотонність роботи


загальне,
кДж
місцеве,
кДж
робоче місце
та
робоча поза, номер*
тривалість спостере-ження, %
від робочого часу
за зміну
к-сть об’єктів спосте-реження
к-сть
рухів
за
годину
к-сть сигналів
за
годину

к-сть елементів
та
опнрацій
в
роботі
тривалість операцій, що повторю-ються, с

1
< 420
< 210
1
< 25
< 5
< 250
< 75
VI – VIII
> 10
> 100

2
420 – 830
210 – 420
2; 3
25 – 50
5 –10
250 –500
75 – 175
V
6 –10
31 – 100

3
830 – 1250
420 – 620
4,1; 4,2;
4,3; 5
50 – 75
10 – 25
500 – 750
175 – 300
IV

·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·* номер визначають відповідно до опису позначень робочого місця та робочої пози
Серед факторів враховують також облаштування робочого місця та робочу позу працівника, які в сукупності утворюють одинадцять способів облаштування робочих місць.
Якщо на робочому місці на працівника діють тільки фактори, які оцінюють в один чи два бали, то під їхнім впливом, зазвичай, формуються умови праці першої та другої категорії. Такі умови праці можна вважати зразковими.
За наявності на робочому місці факторів, які мають оцінки більші, ніж два бали, у працівників можуть сформуватися межові та патологічні стани. Такі умови праці вимагають поліпшення.
Найбільший вклад в інтегральний показник важкості праці вносить фактор, який має максимальну бальну оцінку. Тому, обґрунтовуючи шляхи поліпшення умов праці, спершу треба віднайти способи усунення цього фактора. Усунення факторів, які мають невисокі бальні оцінки, зазвичай, є малоефективним і тільки зумовлює додаткові економічно необґрунтовані витрати.
Згідно санітарних норм мікроклімату виробничих приміщень (ДСН 3.3.6.042-99 “Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень”) визначення категорії важкості праці здійснюють на основі загальних енерговитрат організму. За величиною енерговитрат фізичні роботи поділяють на три категорії:
– легкі (категорія I), що охоплюють види діяльності, при яких витрата енергії дорівнює 105 – 140 Вт (90 – 120 ккал/год) – категорія Iа (виконуються сидячи і не потребують фізичного напруження) та 141 – 175 Вт (121 – 150 ккал/год) – категорія Iб (виконуються сидячи, стоячи або пов’язані з ходінням та супроводжуються деяким фізичним напруженням);
середньої важкості (категорія II), що охоплюють види діяльності, при яких витрата енергії дорівнює 176 – 232 Вт (151 – 200 ккал/год) – категорія IIа (пов’язані з ходінням, переміщенням дрібних (до 1 кг) виробів або предметів в положенні стоячи або сидячи і потребують певного фізичного напруження) та 233 – 290 Вт (201 – 250 ккал/год) – категорія IIб (виконуються стоячи, пов’язані з ходінням, переміщенням невеликих (до 10 кг) вантажів та супроводжуються помірним фізичним напруженням);
важкі (категорія III), що охоплюють види діяльності, при яких виграти енергії становлять 291 – 349 Вт (251 – 300 ккал/год) (пов’язані з постійним переміщенням, перенесенням значних (понад 10 кг) вантажів, які потребують великих фізичних зусиль).
Виходячи із важкості праці та її впливу на фізіологічний стан людини, обґрунтовано режими праці і відпочинку, які передбачають щоденний відпочинок (позмінна робота), щотижневий відпочинок (вихідні дні) і щорічний відпочинок (щорічна відпустка).
Нормальна тривалість робочого часу працівників у нашій країні не повинна перевищувати 40 годин на тиждень. Щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) повинен тривати не менше 42 годин, а щорічна відпустка надається працівникам не менш як на 24 календарні дні за відпрацьований календарний рік, який відлічується від дня укладення трудового договору (для осід до 18 років 31 день). Для створення сприятливих умов збереження здоров’я окремих категорій працівників встановлена скорочена тривалість робочого часу, зокрема, для працівників віком від 16 до 18 років 36 годин, 15 16 років 24 години на тиждень, а для працівників, які зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці, тривалість робочого часу має бути не більше як 36 годин на тиждень.

1.4. Атестація робочих місць за умовами праці
Атестацію робочих місць за умовами праці проводять на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від форм власності і господарювання, де технологічний процес, використовуване обладнання, сировина та матеріали з потенційними джерелами шкідливих і небезпечних виробничих факторів можуть несприятливо впливати на стан здоров’я працівників, а також на їхніх спадкоємців.
Головна мета атестації полягає у регулюванні відносин між власником чи уповноваженим ним органом і працівниками у галузі реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу в несприятливих умовах.
Атестацію робочих місць проводять відповідно до “Положення про гігієнічну класифікацію праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу” (№ 529 від 27.12.2001 МОЗ). За гігієнічною класифікацією умови праці поділяють на чотири класи:
перший клас (оптимальні умови праці), за яких зберігається не лише здоров’я працівників, а й створюються передумови для підтримання високого рівня працездатності (оптимальні гігієнічні нормативи виробничих факторів визначені лише для мікроклімату і факторів трудового процесу; для інших факторів оптимальними вважають такі умови праці, за яких несприятливі факторів виробничого середовища не перевищують рівнів, прийнятих як безпечні для населення);
другий клас (допустимі умови праці), що характеризуються такими рівнями факторів виробничого середовища і трудового процесу, які не перевищують встановлених гігієнічних нормативів, а можливі зміни функціонального стану організму відновлюються за час регламентованого відпочинку або до початку наступної зміни та не чинять несприятливого впливу на стан здоров’я працівників та їхніх спадкоємців у найближчому і віддаленішому періодах;
третій клас (шкідливі умови праці), що характеризуються такими рівнями шкідливих виробничих факторів, які перевищують гігієнічні нормативи і здатні чинити несприятливий вплив на організм працівників та їхніх спадкоємців.
Шкідливі умови праці за ступенем перевищення гігієнічних нормативів та вираження шкідливих змін в організмі працівників поділяють на чотири ступені:
перший ступінь – умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища та трудового процесу, які, зазвичай, викликають функціональні зміни, що виходять за межі фізіологічних коливань (останні відновлюються у разі тривалішої, ніж початок наступної зміни, перерви у контакті зі шкідливими факторами) та збільшують ризик погіршення здоров’я;
другий ступінь – умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, які здатні спричинити стійкі функціональні порушення, призводять, зазвичай, до зростання виробничо-зумовленої захворюваності, вияву окремих ознак або легких форм професійної патології (зазвичай, без втрати професійної працездатності), що виникають після тривалої експозиції (10 років та більше);
третій ступінь – умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, які призводять, окрім зростання виробничо-зумовленої захворюваності, до розвитку професійних захворювань, зазвичай, легкого та середнього ступенів важкості (з втратою професійної працездатності в період трудової діяльності);
четвертий ступінь – умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, які здатні призводити до значного зростання хронічної патології та рівнів захворюваності з тимчасовою втратою працездатності, а також до розвитку важких форм професійних захворювань (з втратою загальної працездатності).
Четвертий клас (небезпечні, або екстремальні), що характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, вплив яких протягом робочої зміни (або ж її частини) створює загрозу для життя, високий ризик виникнення важких форм гострих професійних уражень.
Критерії для оцінки умов праці за окремими факторами, зокрема хімічними, біологічного походження, віброакустичними, мікрокліматом приміщень, електромагнітними полями та випромінюванням, йонізуючим випромінюванням, світловим випромінюванням, аероіонізацією, важкістю трудового процесу, напруженістю трудового процесу, наведено в табл. 4.

Таблиця 4

Критерії для оцінки умов праці (Витяг з класифікації умов і характеру праці за ступенями шкідливості і небезпечності, важкості і напруженості)

Фактор
Допустимі умови
Шкідливі умови та їхні ступені



1
2
3
4

1
2
3
4
5
6

Шкідливі хімічні речовини:



перший – другий класи небезпеки


· ГДК
Перевищення ГДК, разів



1,1 – 3,0
3,1 – 6,0
6,1 – 10,0
10,1 – 20


третій – четвертий класи небезпеки;


· ГДК
Перевищення ГДК, разів



1,1 – 3,0
3,1 – 10,0
> 10



речовини з гостроспрямованим механізмом дії


· ГДК
Перевищення ГДК, ГДР разів



1,1 – 2,0
2,1 – 4,0
4,1 – 6,0
1,1 – 10,0

Шум, дБ екв

· ГДР
до 85
86 – 95
96 – 105
106 – 115

Вібрація: загальна, дБ

· ГДР
до 113
114 – 119
120 – 125
126 – 131

Мікроклімат у приміщенні:


температура повітря,
·С (тепла пора року);
категорія робіт – легка Iа;

21 – 25
Відхилення понад допустимі на



0,1 – 3,0
3,1 – 6,0
6,1 – 9,0
9,1 – 12,0

температура повітря,
·С (холодна пора року);
категорія робіт – легка Iа;

21 – 28
Відхилення понад допустимі на



до ± 2,0
±2,1–4,0
± 4,1–6,0
± 6,1–8,0

швидкість руху повітря, м/с;
категорія робіт – легка Iа;
холодна пора року;
тепла пора року


< 0,1
0,1 – 0,2
Перевищення допустимої, разів




< 3
< 3

> 3
> 3



відносна вологість повітря, %;
холодна пора року;
тепла пора року

75
75
Перевищення допустимої на



< 15
< 25
15
25



показники ТНС-індексу*:
категорія робіт легка Iа

23,5 – 25,4

25,5 – 26,6

26,7 – 27,4

27,5 – 28,6

28,7 – 31

Біологічні чинники: мікроорганізми – продуценти, препарати, що містять живі клітини і спори мікроорганізмів



· ГДК
Перевищення ГДК, разів




1,1 – 3,0

3,1 – 10,0

> 10


Параметри світлового середовища
виробничих приміщень:


– Природне освітлення
коефіцієнт природного освітлення (КПО, %);
– Штучне освітлення
освітленість робочої поверхні (Лк) для IV розряду зорових робіт


· 0,6


300

0,1 – 0,6


300 – 150

< 0,1


< 150



Важкість праці:


Маса піднімання і переміщення вантажу, кг:
разово, чергуючи з іншою роботою (до 2 разів на год):
для чоловіків;
для жінок



до 30
до 10



до 35
до 12



> 35
> 12



постійно протягом робочої зміни:
для чоловіків;
для жінок

до 15
до 7

до 30
до 10

> 30
> 10



Переміщення у просторі (переходи,
зумовлені технологічним процесом протягом зміни), км:
по горизонталі;
по вертикалі



до 8
до 4



до 12
до 8



> 12
> 8



Показники напруженості трудового процесу:


Тривалість зосередженого
спостереження (у % від часу зміни)

25 – 50

51 – 75

> 75



Щільність сигналів, у середньому за годину роботи

75 – 175

176 – 300

> 300



Кількість виробничих об’єктів одночасного спостереження

5 – 10

11 – 25

> 25



Робота з оптичними приладами з тривалістю зосередженого спостереження (% часу зміни)

25 – 50

51 – 75

> 75



Спостереження за екранами відеотерміналів (год за зміну)

2 – 3

3 – 4

> 4



Навантаження на голосовий апарат (сумарна кількість годин, що наговорюються протягом тижня)


16 – 20


20 – 25


> 25



Монотонність навантаження
(кількість елементів, необхідних для реалізації простого завдання, які
повторюються багаторазово)



9 – 6



5 – 3



< 3



Монотонність виробничої
обстановки (час пасивного спостереження за технологічним процесом у % від часу зміни)


76 – 80


81 – 90


> 90



Режим праці:


Фактична тривалість робочого дня, год
8 – 9
10 – 12
> 12



Змінність роботи

Двозмінна
робота
(без нічної
зміни)
Тризмінна
робота,
робота
у нічну
зміну
Нерегулярна
змінність
з роботою
у нічний час



Наявність регламентованих перерв та їхня тривалість

Регламенто-вані перерви, недостатньої тривалості, від 3 до 7% часу зміни
Нерегла-ментовані перерви або недостат-ньої тривалості, до 7% часу
Перерв немає



*ТНС-індекс – емпіричний інтегральний показник (виражений у
·С, який відтворює поєднаний вплив температури, вологості, швидкості руху повітря, теплового випромінювання на теплообмін людини з навколишнім середовищем).

Санітарно-гігієнічні дослідження факторів виробничого середовища і трудового процесу проводять санітарні лабораторії підприємств і організації, які атестовані органами держстандарту і МОЗ України за списками, що узгоджені з органами державної експертизи умов праці, а також на договірній основі лабораторії санепідемстанції.
Порівнюючи фактичні значення факторів виробничого середовища з нормативними, клас умов праці визначають за окремими показниками.
Якщо на робочому місці фактичні значення шкідливих факторів є в межах оптимальних чи допустимих рівнів, то умови праці відповідають гігієнічним вимогам і належать, відповідно, до першого або другого класу.
Якщо рівень хоча б одного фактора перевищує допустиму величину, то умови праці на такому робочому місці залежно від величини перевищення відповідно до гігієнічних критеріїв окремих факторів, належать до першого – четвертого ступенів третього класу шкідливих умов праці або до четвертого класу небезпечних умов праці.
Належність факторів до певного класу умов праці визначають з урахуванням часу їхньої дії протягом зміни. Для тих факторів, що не мають регламентованих нормативів з врахуванням часу дії, визначення класу умов праці виконують за рівнями на постійному робочому місці. Для віднесення умов праці до третього класу час дії фактора повинен бути не меншим за 50% часу робочої зміни. У разі віднесення фактора до четвертого класу час його дії не враховують.
Загальну оцінку умов праці за ступенем шкідливості і небезпечності у разі комбінованої дії декількох факторів встановлюють:
за найвищим класом та ступенем шкідливості, який виявлений для будь-якого окремого чинника;
у разі поєднаної дії трьох та більше факторів, віднесених до класу 3.1, загальна оцінка умов праці відповідає класу 3.2;
у разі поєднання двох і більше факторів 3.2, 3.3, 3.4 умови праці оцінюють на один ступінь вище.
Таким чином, атестація робочих місць охоплює:
виявлення на робочому місці шкідливих і небезпечних виробничих факторів та причини їхнього виникнення;
дослідження санітарно-гігієнічних факторів виробничого середовища, важкості і напруженості трудового процесу на робочому місці;
комплексну оцінку факторів виробничого середовища і характеру праці відповідно до вимог стандартів, санітарних норм і правил;
обґрунтування віднесення робочого місця до відповідної категорії зі шкідливими умовами праці;
підтвердження (встановлення) права працівників на пільгове пенсійне забезпечення, додаткову відпустку, скорочений робочий день та інші пільги й компенсації залежно від умов праці;
перевірку правильності застосування списків виробництв, робіт, професій, посад і показників, що дають право на пільгове пенсійне забезпечення;
вирішення спорів, які можуть виникнути між юридичними особами і громадянами (працівниками) щодо умов праці, пільг і компенсацій;
розроблення комплексу заходів щодо оптимізації умов гігієни і безпеки, характеру праці й оздоровлення працівників;
встановлення відповідності умов праці до рівня розвитку техніки і технології, удосконалення порядку та умов установлення і призначення пільг та компенсацій;
створення банку даних про умови праці на рівні підприємства, району, міста, країни в цілому, встановлення диференційованих внесків у фонд соціального страхування, визначення економічних санкцій в зв’язку з несприятливими умовами праці.
Щодо права працівників на пенсію на пільгових засадах, то, наприклад, за списком 1 пільгову пенсію встановлюють за наявності на робочому місці однієї із умов:
не менше двох факторів третього ступеня відхилення від норм;
не менше одного фактора третього ступеня і трьох факторіів першого чи другого ступеня відхилення від норм;
не менше чотирьох факторів другого ступеня відхилення від норм;
наявність в повітрі робочої зони хімічних речовин гостронаправленої дії першого чи другого класу небезпеки.

2. Мікроклімат виробничих приміщень
Мікроклімат (метеорологічні умови) у виробничих приміщеннях умови внутрішнього середовища цих приміщень, що впливають на тепловий обмін працюючих з оточенням шляхом конвекції, кондукції, теплового випромінювання та випаровування вологи. Ці умови визначаються поєднанням температури, відносної вологості та швидкості руху повітря, температури оточуючих людину поверхонь та інтенсивністю теплового (інфрачервоного) опромінення.
Мікроклімат виробничих приміщень характеризується значною динамічністю і залежить від коливань зовнішніх метеорологічних умов, часу доби та пори року, теплофізичних особливостей технологічного процесу, умов опалення та вентиляції.



2.1. Нормалізація параметрів мікроклімату
На сьогодні основним нормативним документом, що визначає параметри мікроклімату виробничих приміщень є ДСН 3.3.6.042-99 “Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень”.
В основу принципів нормування параметрів мікроклімату покладена диференційна оцінка оптимальних та допустимих метеорологічних умов в робочій зоні в залежності від теплової характеристики виробничого приміщення, категорії робіт за ступенем важкості та періоду року.
Оптимальні мікрокліматичні умови – поєднання параметрів мікроклімату, які при тривалому та систематичному впливі на людину забезпечують зберігання нормального теплового стану організму без активізації механізмів терморегуляції. Вони забезпечують відчуття теплового комфорту та створюють передумови для високого рівня працездатності.
Допустимі мікрокліматичні умови – поєднання параметрів мікроклімату, які при тривалому та систематичному впливі на людину можуть викликати зміни теплового стану організму, що швидко минають і нормалізуються та супроводжуються напруженням механізмів терморегуляції в межах фізіологічної адаптації. При цьому не виникає ушкоджень або порушень стану здоров’я, але можуть спостерігатися дискомфортні тепловідчуття, погіршення самопочуття та зниження працездатності.
Допустимі величини мікрокліматичних умов встановлюються у випадках, коли на робочих місцях не можна забезпечити оптимальні величини мікроклімату за технологічними вимогами виробництва, технічною недосяжністю та економічно обгрунтованою недоцільністю.
Величини показників, які характеризують допустимі мікрокліматичні умови, встановлюються для постійних і непостійних робочих місць.
Період року визначається за середньодобовою температурою зовнішнього середовища (tСД) – середня величина температури зовнішнього повітря, виміряна у певні години доби через однакові інтервали часу. Вона приймається за даними метеорологічної служби. При tСД +10 єС і нижче – холодний період, а якщо tСД вища +10 єС – теплий період року.
При одночасному виконанні в робочій зоні робіт різної категорії важкості рівні показників мікроклімату повинні встановлюватись з урахуванням найбільш чисельної групи працівників.
При виконанні робіт операторського типу, пов’язаних з нервово-емоційним напруженням в кабінетах, пультах і постах керування технологічними процесами, в залах обчислювальної техніки та інших приміщеннях повинні дотримуватися оптимальні умови мікроклімату (температура повітря 22 – 24 єC, відносна вологість 60 – 40%, швидкість руху повітря не більш 0,1 м/с).



2.2. Визначення та контроль параметрів мікроклімату
Для того, щоб визначити чи відповідає повітряне середовище даного приміщення встановленим нормам, необхідно кількісно оцінити кожний з його параметрів.
Температуру вимірюють звичайними ртутними чи спиртовими термометрами. В приміщеннях зі значними тепловими випромінюваннями використовують парний термометр, що складається з двох термометрів (зачорненого та посрібленого). Для безперервної реєстрації температури застосовують самопишучі прилади – термографи.
Температуру повітря вимірюють в кількох точках робочої зони, як правило, на рівні 1,3 – 1,5 м від підлоги в різний час. На тих робочих місцях, де температура повітря біля підлоги помітно відрізняється від температури повітря верхньої зони приміщення, вона вимірюється на рівні ніг (0,2 – 0,3 м від підлоги).
Відносна вологість повітря (відношення фактичного вмісту маси водяних парів, що містяться в даний час в 1 м3 повітря, до максимально можливого їх вмісту при даній температурі) визначається психрометром Августа, аспіраційним психрометром, гігрометром та гігрографом.
Для вимірювання швидкості руху повітря використовують крильчаті (0,3 – 5 м/с) та чашкові (1 – 20 м/с) анемометри, а для визначення малих швидкостей руху повітря (менше 0,5 м/с) – термоанемометри та кататермометри.

2.3. Заходи та засоби нормалізації параметрів мікроклімату
Створення оптимальних метеорологічних умов у виробничих приміщеннях є складною задачею, вирішити яку можна наступними заходами та засобами:
1. Удосконалення технологічних процесів та устаткування (впровадження технологій та обладнання, які не пов’язані з необхідністю проведення робіт в умовах інтенсивного нагріву).
2. Раціональне розміщення технологічного устаткування (розміщення тепловипромінюючого обладнання під аераційним ліхтарем, в ізольованих приміщеннях або на відкритих ділянках).
3. Автоматизація та дистанційне управління технологічними процесами.
4. Раціональна вентиляція, опалення та кондиціонування повітря.
5. Раціоналізація режимів праці та відпочинку (скорочена тривалість робочої зміни, введення додаткових перерв; відпочинок у приміщеннях з нормальними метеорологічними умовами, а за їх відсутності наприклад, в гарячих цехах, охолоджувальні альтанки, де засобами вентиляції забезпечують нормальні температурні умови; при роботі на відкритому повітрі взимку приміщення для зігрівання з температурою дещо вищою за комфортну).
6. Теплоізоляція устаткування (азбест, азбоцемент, мінеральна вата, склотканина, керамзит, пінопласт), відгородження від джерел тепла захисним екраном (відбиваючим, поглинаючим чи комбінованим), водяною завісою.
7. Використання засобів індивідуального захисту (зручного покрою повітро- та вологопроникний спецодяг чи з підвищеною теплосвітловіддачею; дюралеві, фіброві каски, повстяні капелюхи; окуляри темні або з прозорим шаром металу, маски з відкидним екраном; за низьких температур теплий спецодяг, під час опадів – плащі та гумові чоботи).

3. Забруднення повітря виробничих приміщень. Вентиляція виробничих приміщень: призначення, класифікація, вимоги
3.1. Захист від шкідливої дії речовин на виробництві
Загальні заходи та засоби попередження забруднення повітряного середовища на виробництві та захисту працюючих включають:
– вилучення шкідливих речовин в технологічних процесах, заміна шкідливих речовин менш шкідливими (свинцеві білила замінені на цинкові, метиловий спирт – іншими спиртами, органічні розчинники для знежирювання – миючими розчинами на основі води тощо);
– удосконалення технологічних процесів та устаткування (застосовування замкнутих технологічних циклів, неперервних технологічних процесів, мокрих способів переробки пиломатеріалів тощо);
– автоматизація і дистанційне управління технологічними процесами та обладнанням, що виключає безпосередній контакт працюючих з шкідливими речовинами;
– герметизація виробничого устаткування, робота технологічного устаткування під розрідженням, локалізація шкідливих виділень за рахунок місцевої вентиляції, аспіраційних укрить;
– нормальне функціонування систем опалення, загальнообмінної вентиляції, кондиціювання повітря, очистки викидів в атмосферу;
– попередні та періодичні медичні огляди робітників, які працюють у шкідливих умовах, профілактичне харчування, дотримання правил особистої гігієни;
– контроль за вмістом шкідливих речовин в повітрі робочої зони;
– використання засобів індивідуального захисту.

3.2. Вентиляція виробничих приміщень
3.2.1. Призначення, класифікація вентиляції виробничих приміщень
Вентиляція сукупність заходів та засобів, призначених для забезпечення на постійних робочих місцях та зонах обслуговування виробничих приміщень метеорологічних умов та чистоти повітряного середовища, що відповідають гігієнічним та технічним вимогам. Завдання вентиляції – вилучити із приміщення забруднене або нагріте повітря та подати свіже.
Системи вентиляції класифікують за різними ознаками.
За способом переміщення повітря системи вентиляції поділяють на:
природну (повітря переміщується під впливом природних факторів теплового напору (різниці температур повітря в приміщенні і зовнішнього повітря) або дії вітру);
механічну (повітря переміщується механічними пристроями вентиляторами, ежекторами та ін.);
змішану (поєднання природної та штучної).
За місцем дії системи вентиляції поділяють на загальнообмінні, місцеві, комбіновані, аварійні.
Загальнообмінна вентиляція забезпечує створення необхідного мікроклімату та чистоти повітряного середовища у всьому об’ємі робочої зони приміщення. Вона застосовується для видалення надлишкового тепла при відсутності токсичних виділень, а також у випадках, коли характер технологічного процесу та особливості виробничого устаткування виключають можливість використання місцевої витяжної вентиляції.
Місцева вентиляція використовується для видалення забрудненого повітря безпосередньо з місця утворення шкідливих речовин і не допускає їх поширення по всьому приміщенню.
Комбіновані системи вентиляції загальнообмінна і місцева застосовуються при значному надходженні шкідливих речовин у повітря робочої зони.
У виробничих приміщеннях, в яких можливе раптове надходження в повітря робочої зони великих кількостей шкідливих парів та газів, крім робочої передбачається аварійна вентиляція.
Природна вентиляція може бути неорганізованою (об’єми повітря, що надходять та вилучаються із приміщення, невідомі, а сам повітрообмін залежить від випадкових факторів), що включає інфільтрацію (просочування повітря через нещільності у вікнах, дверях, перекриттях) та провітрювання, що здійснюється при відкриванні вікон та кватирок, та організованою (аерація) (в стінах будівлі роблять отвори, а на даху чи у верхній частині будівлі встановлюють ліхтарі, які перекриваються на необхідну величину для регулювання надходження зовнішнього та видалення відпрацьованого повітря відповідно).
Аерація застосовується в приміщеннях із значним тепловиділенням, якщо концентрація пилу і шкідливих газів у припливному повітрі не перевищує 30% ГДК в робочій зоні.
Недолік аерації: робота визначається нестійкими факторами (температурою, напрямком і силою вітру), припливне повітря вводиться в приміщення без попередної очистки і підігріву, а те, що видаляється, не очищується, забруднюючи атмосферу.
Переваги механічної вентиляці: забезпечує постійний обмін повітря, незалежно від зовнішніх метеорологічних умов; припливне повітря за необхідності підігрівається, охолоджується, зволожується, осушується або очищується від пилу, а те, що видаляється, очищується.
Механічна вентиляція залежно від напрямку потоку повітря може бути припливна, витяжна, припливно-витяжна.

Припливна механічна вентиляція нагнітає чисте повітря в приміщення і складається з елементів: повітрозабірний пристрій (встановлюється у місцях, де повітря не забруднене пилом та газами), фільтр для очищення повітря, повітронагрівач, вентилятор, мережа повітроводів та припливні патрубки з насадками (для розсіювання повітря). Забруднене повітря витісняється свіжим через вікна, двері, ліхтарі і щілини у будівельних конструкціях.
Витяжна вентиляція видаляє забруднене повітря в атмосферу і складається із очисного пристрою, вентилятора, центрального та відсмоктуючих повітроводів. Повітря після очищення необхідно викидати на висоті не менше ніж 1 м над гребенем даху, робити викидні отвори безпосередньо у вікнах категорично заборонено. Чисте повітря потрапляє у приміщення через вікна, двері, нещільності будівельних конструкцій.
На виробництві найбільш розповсюджена припливно-витяжна система вентиляції із загальним припливом в робочу зону та місцевою витяжкою шкідливих речовин безпосередньо з місць їх утворення, причому у виробничих приміщеннях зі значною кількістю шкідливих газів, парів, пилу витяжка повинна бути на 10% сильнішою, ніж приплив, щоб шкідливі речовини не витіснялись у суміжні приміщення з меншою шкідливістю.
В системі припливно-витяжної вентиляції можливе використання не лише зовнішнього повітря, але й повітря самих приміщень після його очищення (рециркуляція), що практикується в холодний період року для економії тепла, витраченого на підігрівання припливного повітря. Однак можливість рециркуляції обумовлюється цілою низкою санітарно-гігієнічних та протипожежних вимог.
Місцева вентиляція може бути припливною і витяжною.
Місцева припливна вентиляція, при якій здійснюється концентроване подання припливного повітря заданих параметрів (температури, вологості, швидкості руху), виконується у вигляді повітряних душів в гарячих цехах, повітряних та повітряно-теплових завіс, призначених для запобігання надходження в приміщення значних мас холодного зовнішнього повітря при необхідності частого відкривання дверей чи воріт.
Місцева витяжна вентиляція здійснюється за допомогою місцевих витяжних зонтів, всмоктуючих панелей, витяжних шаф, бортових відсмоктувачів. Їх конструкція повинна забезпечити максимальне вловлювання шкідливих виділень при мінімальній кількості вилученого повітря, при цьому не повинна бути громіздкою та заважати обслуговуючому персоналу працювати і наглядати за технологічним процесом.
Основними факторами при виборі типу місцевої витяжки є: характеристики шкідливих виділень (температура, густина парів, токсичність), положення робітника при виконанні роботи, особливості технологічного процесу та устаткування.
Аварійну вентиляцію влаштовують тільки витяжною.
Кондиціонування повітря створення і автоматичне підтримання в приміщенні, незалежно від зовнішніх умов, постійних або таких, що змінюються в заданій програмі, параметрів повітря: температури, вологості, чистоти і швидкості руху. Використовується для забезпечення оптимальних санітарно-гігієнічних умов, створення яких звичайною вентиляцією неможливе, або як складова технологічного процесу. Кондиціонер складається із зовнішнього повітропроводу, фільтра для очищення повітря від механічних домішок, камери для підігріву (взимку) чи охолодження (влітку) повітря, камери для доочистки (промивки) або зволоження водою, яка подається форсунками, камери, де калориферами остаточно формується температура повітря, вентилятора, який подає повітря через повітропровід у робоче приміщення.
Нормативи з облаштування вентиляційних систем задаються в ДБН В.2.5-67:2013 “Опалення, вентиляція і кондиціонування” та інших галузевих нормативних документах.

3.2.2. Методи розрахунку систем штучної вентиляції
Основне завдання розрахунку загальнообмінних систем штучної вентиляції – визначити кількість повітря, що необхідно подати і вилучити з приміщення.
Згідно ДБН В.2.5-67:2013, нормативні значення продуктивності вентиляційної системи визначаються в залежності від типу шкідливості, що наявна в приміщенні (надлишок теплоти, вологи, випарів, газів, пилу), а за її відсутності – за кількістю людей, які знаходяться в приміщенні, або нормативними показниками кратності:
Для цехів, де виділяються шкідливі речовини, повітрообмін визначають за кількістю шкідливих газів, парів, пилу, що надходять в робочу зону, з метою розбавлення їх приливним повітрям до гранично допустимих концентрацій:
,
де L – кількість припливного повітря за одиницю часу, яке необхідно ввести в приміщення для зменшення вмісту шкідливої речовини (парів, газів, пилу) до гранично допустимих концентрацій, м3/год; G – кількість шкідливої речовини, що виділяється у приміщення за годину, мг/год; C – концентрація шкідливої речовини у повітрі, яке видаляється (
· ГДК), мг/м3; C0 – концентрація шкідливої речовини у припливному повітрі (
· 0,3 ГДК), мг/м3.
Для цехів з виділенням надлишкового тепла кількість припливного повітря визначається із умови асиміляції цього тепла:
13 EMBED Equation.3 1415
де L – кількість припливного повітря за одиницю часу, яке необхідно ввести в приміщення для поглинання надлишкового тепла, м3/год; с – масова питома теплоємність повітря при постійному тиску, причому ; 13 EMBED Equation.3 1415 – густина зовнішнього (припливного) повітря, кг/м3; tвн і tзовн – температура відповідно внутрішнього і зовнішнього повітря, (C, причому температура припливного повітря приймається на 5 – 10 (C нижчою, ніж температура повітря в приміщенні; Qнадл – надлишкове тепло, яке визначається різницею тепла, що надходить в приміщення (Qнадх) та втратами тепла з приміщення (Qвідх), ккал/год:


де
13 EMBED Equation.3 1415
Q1 – надходження тепла від техніки, ккал/год, причому:

де 860 – тепловий еквівалент, ккал/кВт; k – коефіцієнт втрат; N1 – потужність техніки; n – кількість одиниць техніки.
Q2 – надходження тепла від світильників, ккал/год, причому:

де 860 – тепловий еквівалент, ккал/кВт; k – коефіцієнт втрат (k = 0,9 для потужних ламп розжарювання, 0,95 – для ламп розжарювання малої та середньої потужності, 0,4 – 0,6 – для люмінісцентних ламп); n - кількість світильників; N2 – споживана потужність світильників, кВт, причому:
N2 = pп
· S,
де pп – питома потужність освітлення, Вт/м2; S – площа приміщення, м2.
Q3 – надходження тепла від людей, ккал/год, причому:

де 860 – тепловий еквівалент, ккал/кВт; n – кількість працюючих; qлюд – надходження тепла від однієї людини.
Q4 – надходження тепла від сонячної радіації через вікна, ккал/год, причому:

де n – число вікон; S – площа одного вікна, м2; k – коефіцієнт, який враховує матеріал віконного переплетення; qскл – надходження тепла через 1 м2 вікна при різній орієнтації вікон відноcнo сторін світу.
Qвідх – втрати тепла з приміщення через стіни, двері, вікна, ккал/год, причому:
,
де ( – теплопровідність стін, ккал/(год
· град
· м); ( – товщина стін, м; S – площа стін, м2, причому:
S = a
· b + 2h
· (a + b),
де а, b, h – параметри приміщення, м.
Під час виділення у приміщенні надлишкової вологи кількість припливного повітря визначають за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415,
де L – об’єм повітря, необхідний для зниження відносної вологості до вимог ГОСТ 12.1.005-88 та ДСН 3.3.6.042-99, м3/год;
·m – сумарна кількість надлишкової вологи в приміщенні, г/год, причому:



·m = n
· W,
n – кількість працюючих; W – кількість вологи, яку виділяє організм людини протягом години, г/год; ( – густина повітря при температурі приміщення, кг/м3; dвн, dзовн – вміст вологи відповідно у внутрішньому та зовнішньому повітрі при заданій температурі (абсолютна вологість), у грамах на 1 кг сухого повітря г/кг, причому:
,
,
де (вн і (зовн – відносна вологість відповідно внутрішнього та зовнішнього повітря, %; рнас (або dмакс) – максимальний вміст вологи у повітрі при заданій температурі, г/кг.
Для приміщень, де немає шкідливих виділень (або кількість їх незначна) приплив (витяжку) повітря можна визначити за кратністю повітрообміну (К) – відношенням об’єму вентиляційного повітря L (м3/год) до об’єму приміщення V (м3):

Кратність повітрообміну показує скільки разів протягом години необхідно замінити весь об’єм повітря в даному приміщенні для створення нормальних умов повітряного середовища. Визначивши за довідником кратність повітрообміну, можна порахувати об’єм припливного повітря чи витяжки.
Для приміщень, де не утворюються шкідливі виділення та надлишкове тепло і немає необхідності у створенні метеорологічного комфорту, можна використати формулу:

де l – мінімальне подання повітря на одного працівника відповідно до санітарних норм (при об’ємі приміщення, що припадає на одного працівника, до 20 м3 – 30 м3/год, а при об’ємі більше 20 м3 – 20 м3/год); п – кількість працівників в приміщенні.
При розрахунку місцевої витяжної вентиляції (зонт, панель, шафа) кількість повітря, що вилучається можна порахувати за формулою:
,
де F – площа перерізу отвору місцевої витяжки, м2; v – швидкість руху вилученого повітря в цьому отворі (приймається від 0,5 до 1,7 м/с в залежності від токсичності та леткості газів і парів); 3600 перевідний коефіцієнт із секундної продуктивності в годинну.

3.2.3. Основні вимоги до систем вентиляції
Природна та штучна вентиляції повинні відповідати наступним санітарно-гігієнічним вимогам:
– створювати в робочій зоні приміщень нормовані метеорологічні умови праці (температуру, вологість і швидкість руху повітря);
– повністю усувати з приміщень шкідливі гази, пари, пил та аерозолі або розчиняти їх до гранично допустимих концентрацій;
– не вносити в приміщення забруднене повітря ззовні або шляхом засмоктування забрудненого повітря з суміжних приміщень;
– не створювати на робочих місцях протягів чи різкого охолодження;
– бути доступними для управління та ремонту під час екплуатації;
– не створювати під час експлуатації додаткових незручностей (наприклад, шуму, вібрацій, попадання дощу, снігу).
Найбільш повно вище перерахованим вимогам відповідає система кондиціонування повітря. Проте, при вирішенні питання щодо доцільності кондиціонування повітря слід враховувати і економічні чинники.

4. Освітлення виробничих приміщень. Нормування та розрахунок природного і штучного освітлення
Майже 90% усієї інформації про довкілля людина одержує через органи зору. При поганому освітленні людина швидко втомлюється, працює менш продуктивно, зростає потенційна небезпека помилкових дій і нещасних випадків. Згідно з статистичними даними до 5% травм можна пояснити недостатнім або нераціональним освітленням, а в 20% воно сприяло виникненню травм. Врешті, погане освітлення може призвести до професійних захворювань.

4.1. Основні вимоги до виробничого освітлення
Для створення сприятливих умов зорової роботи, які б виключали швидку втомлюваність очей, виникнення професійних захворювань, нещасних випадків і сприяли підвищенню продуктивності праці та якості продукції, виробниче освітлення повинно відповідати наступним вимогам:
– створювати на робочій поверхні освітленість, що відповідає характеру зорової роботи і не нижчу за встановлені норми;
– не повинно чинити засліплюючої дії як від самих джерел освітлення, так і від інших предметів, що знаходяться в полі зору;
– забезпечити достатню рівномірність та постійність рівня освітленості у виробничих приміщеннях, щоб уникнути частої переадаптації органів зору;
– не створювати на робочій поверхні різких та глибоких тіней (особливо рухомих);
– повинен бути достатній для розрізнення деталей контраст поверхонь, що освітлюються;
– не створювати небезпечних та шкідливих виробничих факторів (шум, теплові випромінювання, небезпечне ураження струмом, пожежо- та вибухонебезпека світильників);
– повинно бути надійним і простим в експлуатації, економічним та естетичним.



4.2. Види виробничого освітлення
Залежно від джерела світла виробниче освітлення може бути природне, штучне, комбіноване.
Природне освітлення – це освітлення приміщень світлом неба (прямим і відбитим), яке проникає крізь світлові прорізи в зовнішніх огороджувальних конструкціях.
Природне освітлення поділяється на:
– бокове (одно- або двостороннє), що здійснюється крізь світлові прорізи у зовнішніх стінах;
– верхнє, що здійснюється крізь ліхтарі, світлові прорізи у місцях перепаду висот будинку;
– комбіноване – поєднання верхнього та бокового природного освітлення.
Виробничі приміщення, як правило, повинні мати природне освітлення (лише в окремих випадках, визначених ДБН, допускається проектування приміщень без природного освітлення), оскільки воно сприятливо впливає на органи зору, стимулює фізіологічні процеси, підвищує обмін речовин та покращує розвиток організму в цілому, зігріває та знезаражує повітря (наприклад, знищує вірус грипу).
Природному освітленню властиві і недоліки:
– непостійне в різні періоди доби та року;
– нерівномірно розподіляється по площі виробничого приміщення;
– при незадовільній його організації може спричинити засліплення органів зору.
Суміщене освітлення освітлення, за якого недостатнє за нормами природне освітлення доповнюється штучним.
Штучне освітлення, що створюється електричними джерелами світла, за конструктивним виконанням поділяється на:
– загальне (світильники розміщуються у верхній зоні приміщення (не нижче 2,5 м над підлогою) рівномірно (загальне рівномірне освітлення) або з урахуванням розміщення робочих місць (загальне локалізоване освітлення));
– місцеве (світильники концентрують світловий потік безпосередньо на робочих місцях; додаткове до загального, автономно не допускається з огляду на небезпеку виробничого травматизму та професійних захворювань);
– комбіноване (до загального освітлення додається місцеве; доцільно використовувати при роботах високої точності, а також, якщо необхідно створити певний або змінний в процесі роботи напрямок світла).
За функціональним призначенням штучне освітлення поділяється на:
– робоче (яке забезпечує нормовані освітлювальні умови (освітленіть, якість освітлення) в приміщеннях і в місцях поза будинками);
– аварійне (поділяється на освітлення безпеки (для продовження роботи при аварійному відключенні робочого освітлення, яке слід передбачити, коли раптове відключення робочого освітлення та пов’язане з ним порушення нормального обслуговування обладнання може викликати вибух, пожежу, порушення технологічного процесу, причому мінімальна освітленість робочих поверхонь повинна складати 5% від нормованої освітленості робочого освітлення, але не менше 2 лк) і евакуаційне (для забезпечення евакуації людей з виробничого приміщення при аварійному відключенні робочого освітлення, причому мінімальна освітленість на підлозі основних проходів та на сходах повинна бути не менше 0,5 лк, а на відкритих майданчиках – не менше 0,2 лк));
– охоронне (влаштовується вздовж меж території, яка охороняється в нічний час спеціальним персоналом, причому найменша освітленість повинна бути 0,5 лк на рівні землі);
– чергове (передбачається у неробочий час, при цьому, як правило, використовують частину світильників інших видів штучного освітлення).

4.3. Нормування та забезпечення виробничого освітлення
Для забезпечення оптимальних умов зорової роботи встановлюються нормативи освітленості. Основним документом, яким регламентується освітлення, є ДБН В.2.5-28-2006 “Природне і штучне освітлення”. На базі цих Норм розробляються галузеві норми освітлення, які враховують специфічні особливості технологічного процесу та будівельних рішень будівель і споруд галузі.
Відповідно до ДБН В.2.5-28-2006 встановлюються нормативні показники освітленості, які залежать від розряду зорової роботи, зумовленого еквівалентним розміром об’єкта розрізнення.
Об’єкт розрізнення – це предмет, що розглядається, або ж його окрема частина, а також дефект, який треба виявити в процесі роботи.
Еквівалентний розмір об’єкта розрізнення – це розмір рівнояскравого кола на рівнояскравому фоні, який має той самий пороговий контраст, що і об’єкт розрізнення при даній яскравості фону. Для протяжних об’єктів розрізнення, довжина яких в два рази більша за ширину, визначається еквівалентний розмір, в інших випадках розряд зорової роботи встановлюється за мінімальним розміром об’єкта при розгляді з відстані 0,5 м.
ДБН встановлюють 8 розрядів зорової роботи при відстані від об’єкта розрізнення до очей працюючого не менше 0,5 м:
І – найвищої точності при мінімальному еквівалентному розмірі об’єкта розрізнення менше 0,15 мм;
ІІ – дуже високої точності при мінімальному еквівалентному розмірі об’єкта розрізнення від 0,15 до 0,30 мм;
ІІІ – високої точності при мінімальному еквівалентному розмірі об’єкта розрізнення від 0,30 до 0,50 мм;
ІV – середньої точності при мінімальному еквівалентному розмірі об’єкта розрізнення від 0,50 до 1,00 мм;
V – малої точності при мінімальному еквівалентному розмірі об’єкта розрізнення від 1,00 до 5,00 мм;
VІ – груба при мінімальному еквівалентному розмірі об’єкта розрізнення більше 5,00 мм;
VIІ – робота з матеріалами, які світяться при мінімальному еквівалентному розмірі об’єкта розрізнення більше 0,5 мм;
VIIІ – загальне спостереження за ходом процесу (незалежно від мінімального еквівалентного розміру об’єкта розрізнення, фону та контрасту).
Групи зорової роботи І – V в залежності від контрасту між об’єктом розрізнення і фоном поділяються на чотири підгрупи (а, б, в, г), для яких і встановлюється нормована освітленість.
ДБН встановлюють також наступні нормовані показники для штучного освітлення:
– показник осліпленості (
·) – критерій оцінки сліпучої дії освітлювальної установки, що розраховується за формулою:
Р = (S – 1)
· 1000,
де S – коефіцієнт осліпленості, що дорівнює відношенню порогових різниць яскравості за наявності і відсутності сліпучих джерел в полі зору;
– коефіцієнт пульсації освітленості (Кп), % – критерій оцінки відносної глибини коливань освітленості внаслідок зміни в часі світлового потоку газорозрядних ламп при живленні їх змінним струмом, який виражається формулою:
,
де Еmax, Еmin – відповідно максимальне і мінімальне значення освітленості за період її коливання, лк; Есер – середнє значення освітленості за той же період, лк;
показник дискомфорту (М) – критерій оцінки дискомфортної блискості, яка викликає неприємні почуття при нерівномірному розподіленні яскравості в полі зору, який виражається формулою:
13 EMBED Equation.3 1415
де Lc яскравість блиского джерела кд/м2; Lад яскравість адаптації, кд/м2;
· кутовий розмір блиского джерела, стер.;
·0 індекс позиції блиского джерела відносно лінії зору.
Після визначення нормованої освітленості здійснюються заходи з її забезпечення:
– у випадку проектування приміщень здійснюється необхідний розрахунок з вибором освітлювачів та їх кількості і розміщення;
– у випадку діючого приміщення здійснюється перевірка існуючого освітлення та його корекція.

4.4. Перевірочний розрахунок природного освітлення виробничого приміщення
На рівень освітленості приміщення впливають наступні фактори:
– світловий клімат;
– площа та орієнтація світлових прорізів;
– ступінь чистоти скла у світлових прорізах;
– колір стін та стелі приміщення;
– глибина приміщення;
– наявність предметів, що заступають вікно як із середини, так і ззовні приміщення.
Оскільки природне освітлення непостійне впродовж дня, кількісна його оцінка проводиться за відносним показником – коефіцієнтом природної освітленості (КПО), е, %:
13 EMBED Equation.3 1415
де Евн – освітленість в даній точці всередині приміщення, що створюється світлом неба (безпосереднім або відбитим); Езов – освітлення горизонтальної поверхні, що створюється в той самий час ззовні світлом повністю відкритого небосхилу.
Фактичний КПО визначають відношенням заміряної освітленості на робочому місці у виробничому приміщенні Евн до одночасної освітленості ззовні приміщення Езов у горизонтальній площині при відкритому небосхилі (щоб ніщо не затінювало фотоелемент люксметра) і дифузному світлі (сонце закрите хмарою).
За умовну робочу поверхню приймається горизонтальна поверхня на висоті 0,8 м від підлоги.
В чинних ДБН В.2.5.28-2006 нормовані значення КПО (ен) наведені для III світлового поясу. Для приміщень, розміщених в I, II, IV і V поясах, визначаються за формулою:
eNI, II, IV, V = енIII
· mN,
де енIII – значення КПО, яке задається ДБН В.2.5.28-2006 в залежності від розряду виконуваних робіт; mN – коефіцієнт світлового клімату, який враховує особливості світлового клімату; N – номер групи забезпеченості природним світлом.
Природна освітленість робочої поверхні всередині приміщення створюється кількома складовими, що можна представити наступним рівнянням:
Евн = Ез + Ев + Еб,
де Ез – освітленість, яка створюється дифузним світлом неба, що потрапляє через світловий проріз безпосередньо на робочу поверхню; Ев – освітленість, яка створюється за рахунок відбиття світла від стін, стелі, підлоги; Еб – освітленість, яка створюється за рахунок відбиття світла від будівлі, що стоїть навпроти світового прорізу.
При розрахунку природного освітлення необхідно враховувати всі три складові освітленості.
Розрахунок природного освітлення полягає у визначенні площі світлових прорізів (вікон, ліхтарів) у відповідності з нормованими значеннями КПО.
Попередній розрахунок площі світлових прорізів проводиться за формулами:
а) при односторонньому боковому освітленні приміщень
;
б) при верхньому освітленні
,
де Sв – площа вікон при боковому освітленні; Sn площа підлоги приміщення; ен – нормоване значення КПО (при односторонньому боковому освітленні нормується мінімальне значення КПО в точці, розташованій на віддалі 1 м від стіни, найбільш віддаленої від світлових прорізів, на перетині вертикальної площини характерного розрізу приміщення і умовної робочої поверхні; при верхньому освітленні нормується середнє значення КПО в точках, розташованих на перетині вертикальної площини характерного розрізу приміщення і умовної робочої поверхні);
·в – світлова характеристика вікон; К3 – коефіцієнт запасу (для виробничих приміщень К3 = 1,3 – 1,5); Кбуд – коефіцієнт, який враховує затінювання світлових прорізів будівлями, які розташовані навпроти;
·0 – загальний коефіцієнт світлопроникнення, який визначається за формулою:

де
·1 – коефіцієнт світлопропускання матеріалу;
·2 – коефіцієнт, який враховує втрати світла в рамах світлопрорізу;
·3 – коефіцієнт, який враховує втрати світла у несучих конструкціях (при боковому освітленні рівний
·3 = 1, при верхньому –
·3 = 0,8 – 0,9);
·4 – коефіцієнт, який враховує втрати світла у сонцезахисних пристроях;
·5 – коефіцієнт, який враховує втрати світла в захисній сітці, яка встановлюється під ліхтарями (приймається рівним 0,9); r1 – коефіцієнт, який враховує підвищення КПО при боковому освітленні завдяки світлу, яке відбивається від поверхонь приміщення, значення якого визначається залежно від параметрів приміщення та середнього коефіцієнта відбиття (
·сер) стелі, стін та підлоги, що визначається за формулою:

де
·стелі,
·стін,
·підлоги – відповідні коефіцієнти відбиття; Sстелі, Sстін, Sпідлоги – відповідні площі поверхонь;
Sл – площа світлових прорізів при верхньому освітленні;
·л – світлова характеристика ліхтарів або світлового прорізу в площині покриття; r2 – коефіцієнт, який враховує підвищення КПО при верхньому освітленні завдяки світлу, яке відбивається від поверхонь приміщення; Кл – коефіцієнт, який враховує тип ліхтаря.
Найпростіший метод розрахунку природної освітленості, що застосовується, головним чином, як перевірочний, зводиться до вибору типу вікон і розрахунку їх кількості за світловим коефіцієнтом (
·):




4.5. Розрахунок штучного освітлення виробничого приміщення
Штучне освітлення передбачається в усіх виробничих та побутових приміщеннях для компенсації нестачі природного світла і для освітлення приміщень у темний період доби. Від того, наскільки кваліфіковано воно спроектоване, залежить безпека праці та самопочуття працівників, продуктивність їхньої праці та якість продукції. Відомо, що раціонально виконане штучне освітлення приміщень при одній і тій же витраті електроенергії підвищує продуктивність праці на 15 – 20%. Разом з тим, неправильно вибране та недостатнє освітлення робочих місць може бути причиною функціональних зорових порушень у працівників.

4.5.1. Джерела штучного освітлення
В якості джерел штучного освітлення використовують лампи розжарювання (ЛР) та газорозрядні лампи (ГРЛ).
Лампи розжарювання (ЛР) відносяться до теплових джерел світла. Під дією електричного струму нитка розжарювання (вольфрамовий дріт) нагрівається до високої температури і випромінює потік променевої енергії. Вони бувають: вакуумні; газонаповнені (наприклад, з криптоноксеноновим наповненням); рефлекторні, які є лампами-світильниками (частина колби покрита дзеркальним шаром). Великою потужністю володіють кварцові та галогенні (наприклад, наповнені йодними парами) лампи. Їх переваги:
– простота конструкції та виготовлення;
– відносно низька вартість;
– зручність експлуатації (не потребують додаткових пристроїв для ввімкнення в мережу);
– широкий діапазон напруг і потужностей.
Поряд з перевагами лампам розжарювання притаманні і суттєві недоліки:
– велика яскравість (засліплювальна дія);
– низька світлова віддача (7 – 20 лм/Вт);
– порівняно малий термін експлуатації (до 2,5 тис. год);
– переважання жовто-червоних променів (в порівнянні з природним світлом), що спотворює кольоропередачу, а тому не можуть використовуватись при роботах, які вимагають розрізнення кольорів;
– не придатні для роботи в умовах вібрації та ударів;
– висока температура нагрівання (до 140 °С і вище), що робить їх пожежонебезпечними.
Лампи розжарювання використовуються для місцевого освітлення, а також для приміщень з тимчасовим перебуванням людей.
Газорозрядні лампи (ГР) внаслідок електричного розряду в середовищі інертних газів або парів металу та явища люмінесценції випромінюють світло оптичного діапазону спектра. До розрядних джерел світла, які використовують на промислових підприємствах, належать: люмінесцентні лампи, дугові ртутні лампи, рефлекторні дугові лампи з відбиваючим шаром та ряд інших. Їх переваги:
– економічність;
– підвищена світлова віддача (40 – 100 лм/Вт);
– великий строк служби (8 – 12 тис. год);
– невисока температура нагрівання (30 – 60 °С);
– спектр випромінювання близький до природного денного.
Газорозрядні лампи мають і недоліки:
– пульсація світлового потоку, що може спричинити виникнення стробоскопічного ефекту, котрий полягає у спотворенні зорового сприйняття об’єктів, що рухаються;
– складність схеми вмикання;
– шум дроселів;
– створення радіоперешкод;
– значний час між вмиканням та запалюванням ламп;
– відносна дороговизна.
Газорозрядні лампи бувають низького та високого тиску. Газорозрядні лампи низького тиску, або люмінесцентні (внутрішня поверхня трубки вкрита тонким шаром люмінофору, який перетворює ультрафіолетове випромінювання, яке виникає при електричному розряді в парах ртуті, на видиме світло) широко застосовуються для освітлення приміщень як на виробництві, так і в побуті. Промисловістю випускаються кілька типів таких ламп залежно від розподілу світлового потоку за спектрами: лампи денного світла (ЛД), лампи з поліпшеною кольоропередачею (ЛДЦ), лампи білого світла (ЛБ), лампи тепло-білого світла (ДТБ), лампи холодно-білого світла (ЛХБ). Недоліки: не можна використовувати за умов низьких температур, оскільки погано запалюються; характеризуються малою одиничною потужністю при великих розмірах самих ламп. Переваги: забезпечують світловий потік будь-якого спектра шляхом підбирання інертних газів, парів металу, люмінофора.
Серед газорозрядних ламп високого тиску найчастіше використовують металогалогенні лампи (МГЛ), дугові ртутні (ДРЛ), дугові ртутні з йодидами (ДРИ), дугові натрієві трубчасті (ДНаТ), дугові ксенонові трубчасті (ДКсТ). Переваги: застосовуються, коли необхідна висока світлова віддача при компактності джерел світла; стійкість до умов зовнішнього середовища.

4.5.2. Методи розрахунку штучного освітлення
Для розрахунку штучного освітлення використовують, в основному, три методи: точковий, питомої потужності та світлового потоку (коефіцієнту використання).
Точковий метод призначений для розрахунку локалізованого та комбінованого освітлення, а також освітлення похилих площин. В основу точкового методу покладене рівняння:

де Іa – сила світла в напрямку від джерела на задану точку робочої поверхні, кд; а – кут падіння світлових променів, тобто кут між променем та перпендикуляром до освітлюваної поверхні; r – відстань від світильника до заданої точки.
Для практичного використання в формулу підставляють коефіцієнт запасу Кз та значення тоді

Значення сили світла Ia приводяться в світлотехнічних довідниках.
Метод питомої потужності вважається найбільш простим, однак і найменш точним, тому його застосовують лише при наближених розрахунках. Цей метод дозволяє визначити потужність кожної лампи Рл, Вт для створення в приміщенні нормованої освітленості:

де р – питома потужність, Вт/м2 (приймається за довідниками для приміщень даної галузі); S – площа приміщень, м2; N – число ламп в освітлювальній установці.
Метод світлового потоку призначений для розрахунку загального рівномірного освітлення горизонтальних поверхонь. Цей метод дозволяє врахувати як прямий світловий потік, так і відбитий від стін та стелі. Сумарний світловий потік освітлювальної установки Фл визначають за формулою:

де ен – нормована освітленість, лк; Sп – площа підлоги освітлюваного приміщеня, м2; Кз – коефіцієнт запасу, що враховує зниження освітленості в результаті забруднення та старіння ламп (для ЛР Кз = 1,3 – 1,5; для ГРЛ Кз = 1,5 – 2,0); Z – коефіцієнт нерівномірності освітлення (Z = 1,15 для ламп розжарювання та ДРЛ; Z = 1,1 для люмінесцентних ламп, якщо відношення L/h не перевищує встановлених значень); N – кількість світильників; п – кількість ламп у світильнику;
· – коефіцієнт використання світлового потоку, який визначається за світлотехнічними таблицями залежно від показника приміщення і, коефіцієнтів відбиття стін та стелі і типу світильника (для світильників з ЛР
· = 0,1 – 0,71; з ГРЛ
· = 0,2 – 0,97).
Показник приміщення і знаходять за формулою:

де а і b – довжина і ширина приміщення, м; hp – висота підвісу світильника над робочою поверхнею, м. При величині показника приміщення і > 5 коефіцієнт використання приймається як при і = 5.
Обчисливши світловий потік лампи Фл, вибирають найближчу стандартну лампу, причому її світловий потік не повинен відрізнятись від розрахункового більш ніж на (–10) – (+20)%. При неможливості вибрати лампу з таким наближенням, коректується кількість ламп у світильнику (п), або ж кількість світильників (N). Якщо вже є відомим вид світильника і тип ламп в ньому, тобто відомий світловий потік світильника, то розрахунок зводиться до визначення N. Інколи формула для визначення світлового потоку лампи світильника може бути використана і для перевірочного розрахунку, коли визначається очікувана освітленість поверхні при відомих усіх інших значеннях.
Коли як джерела світла використовуються люмінесцентні лампи, то їх доцільно розташовувати рядами. Оскільки довжина цих ламп значна, необхідно співставляти сумарну довжину ряду світильників з люмінесцентними лампами з довжиною приміщення. При цьому можливі такі віипадки:
– сумарна довжина світильників, що розташовані в ряд, перевищує довжину приміщення: необхідно застосувати більш потужні лампи, у яких світловий потік на одиницю довжини більший, або збільшувати кількість рядів, чи компонувати ряди із подвоєних, потроєних і т.д. світильників;
– сумарна довжина ряду світильників рівна довжині прміщення: необхідно встановити неперервний ряд світильників;
– сумарна довжина ряду світильників менша довжини приміщення: необхідно світильники розмістити в ряд через рівномірні проміжки, які, як правило, не повинні перевищувати 0,5 розрахункової висоти.

5. Вібрація
Вібрація – це механічне коливання твердих тіл, яке виникає при зсуві центру ваги тіла, що рухається, обертається або при періодичній зміні форми тіла порівняно зі статичним його станом.
Вібрація серед усіх видів механічних впливів для технічних об’єктів найбільш небезпечна. Знакозмінні напруження, викликані вібрацією, сприяють накопиченню пошкоджень в матеріалах, появі тріщин та руйнуванню, викликають відмови машин, приладів.
Генерується вібрація ручним інструментом, верстатами й механізмами і сприймається тілом людини при безпосередньому контакті. Людина починає відчувати вібрацію при швидкості коливань 1 · 10-4 м/с.

5.1. Класифікація вібрацій
Згідно ДСН 3.3.6.039-99 “Державні санітарні норми виробничої загальної та локальної вібрації”, за способом передачі на тіло людини вібрацію поділяють на загальну (передається переважно через опорні поверхні тіла людини, яка сидить чи стоїть) та локальну (передається через руки працюючих). У виробничих умовах часто зустрічаються випадки комбінованого впливу вібрації – загальної та локальної.
Загальну вібрацію за джерелом її виникнення поділяють на категорії:
категорія 1 транспортна (діє на працівників на робочих місцях у транспортних засобах, зокрема сільськогосподарській техніці (трактори, комбайни), вантажних машинах, снігоприбирачах, гірничо-шахтарному рейковому транспорті тощо);
категорія 2 – транспортно-технологічна (виникає при роботі машин, які виконують технологічні операції в стаціонарному положенні (крани промислові та будівельні) або при переміщенні по спеціально підготовлених поверхнях виробничих приміщень, виробничих майданчиків (гірничі комбайни, бетоноукладчики));
категорія 3 – технологічна (впливає на операторів стаціонарних машин (верстати, метало- та деревообробне, пресувально-ковальське обладнання, насосні агрегати, обладнання для буріння свердловин, очищення та сортування зерна тощо) або передається на робочі місця, які не мають джерел вібрації), яка за місцем дії поділяється на типи:
на постійних робочих місцях виробничих приміщень підприємств;
на робочих місцях складів, їдалень, побутових, чергових та інших приміщень, де нема джерел вібрації;
на робочих місцях заводоуправлінь, конструкторських бюро, конторських приміщень, обчислювальних центрів, робочих кімнат та інших приміщень для працівників розумової праці.
Локальну вібрацію за джерелом її виникнення поділяють на:
викликану ручними машинами та ручними механізованими інструментами, органами керування машин;
викликану ручними інструментами без двигунів та деталями, які обробляються.
Загальну та локальну вібрації за часовими характеристиками поділяють на:
постійні;
непостійні, які поділяються на:
коливні, рівні яких безперервно змінюються в часі;
переривчасті, коли контакт з вібрацією в процесі роботи переривається більше як на 1 с;
імпульсні, які складаються з одного або кількох вібраційних впливів, кожен тривалістю менше 1 с.
За напрямком дії загальну вібрацію характеризують з урахуванням осей ортогональної системи координат: як діючу у вертикальному напрямку (перпендикулярному опорним поверхням тіла) вісь Z, горизонтальному повздовжному (спина – груди) вісь X, горизонтальному поперечному (праве плече ліве плече) вісь Y; локальну як діючу вздовж осі Х, що паралельна осі місця захвату джерела вібрації (держака, кермового колеса, ручних важелів керування), як діючуу вздовж осі Z (паралельна передпліччю правої руки працюючого) та осі Y, то перпендикулярна по відношенню до осей Х та Z.



5.2. Гігієнічні характеристики та нормування вібрацій
Гігієнічна оцінка вібрації, що діє на людину у виробничих умовах, здійснюється за допомогою таких методів:
– частотного (спектрального) аналізу її параметрів;
– інтегральної оцінки за спектром частот параметрів, що нормуються;
– дози вібрації.
Дія вібрації на організм людини визначається наступними її характеристиками: інтенсивністю, спектральним складом, тривалістю впливу, напрямком дії.
Показниками інтенсивності є значення віброприскорення, віброшвидкості або віброзміщення, виміряні на робочому місці.
При дії постійної локальної та загальної вібрації параметром, що нормується, є середньоквадратичне значення віброшвидкості (v) та віброприскорення (а) або їх логарифмічні рівні у дБ в діапазоні октавних смуг із середньогеометричними частотами: 8,0; 16,0; 31,5; 63,0; 125,0; 250,0; 500,0; 1000,0 Гц для локальної вібрації; 1,0; 2,0; 4,0; 8,0; 16,0; 31,5; 63,0 Гц або в діапазоні 1/3 октавних смуг 0,8; 1,0; 1,25; 1,6; 2,0; 2,5; 3,15; 4,0; 5,0; 6,3; 8,0; 10,0; 12,5; 16,0; 20,0; 25,0; 31,5; 40,0; 50,0; 63,0; 80,0 Гц для загальної вібрації.
Логарифмічні рівні віброшвидкості (Lv) та віброприскорення (Lа) в дБ розраховують за формулами:
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
де v – середнє квадратичне значення віброшвидкості, м/с; а середнє квадратичне значення віброприскорення, м2/с; v0 опорне значення віброшвидкості, що дорівнює 5 · 10-8 м/с; а0 опорне значення віброприскорення, що дорівнює 3 · 10-4 м2/с.
Параметром, що нормується при інтегральній оцінці за спектром частот, є коректоване значення віброшвидкості або віброприскорення (U), чи їх логарифмічні рівні (LU), які вимірюються за допомогою коректуючих фільтрів або обчислюються за відповідними формулами.
При дії непостійної вібрації (крім імпульсної) параметром, що нормується, є вібраційне навантаження (еквівалентрий коректований рівень, доза вібрації), одержане робітником протягом зміни та зафіксоване спеціальним приладом або обчислене для кожного напряму дії вібрації (Х, Y, Z) за відповідними формулами.
При дії імпульсної вібрації з піковим рівнем віброприскорення від 120 до 160 дБ параметром, що нормується, є кількість вібраційних імпульсів за зміну (годину), в залежності від тривалості імпульсу.



5.3. Методи контролю параметрів вібрацій
Для вимірювання вібрацій широко використовуються електричні вібровимірювальні прилади, принцип дії котрих базується на перетворенні кінематичних параметрів коливного руху в електричні величини, котрі вимірюються та реєструються за допомогою електричних приладів. В якості первинних вимірювальних перетворювачів використовують ємнісні, індукційні, п’єзоелектричні (акселерометри) перетворювачі, котрі сприймають коливні зміщення, швидкість та прискорення.
Вимірювальними параметрами вібрації є пікові або середньоквадратичні значення віброзміщення, віброшвидкості або віброприскорення в октавних або 1/3-октавних смугах частот.

5.4. Захист від вібрацій
Загальні методи боротьби з вібрацією класифікуються наступним чином:
1. Зниження вібрації в джерелі її виникнення шляхом зменшення сили, яка викликає коливання, що може досягатись вибором на стадії проектування машин та механічних пристроїв кінематичних схем, в котрих динамічні процеси, викликані ударами та прискореннями, були б виключені або знижені наступними способами: зрівноваженням мас, зміною маси або жорсткості, зменшенням технологічних допусків при виготовленні і складанні, застосуванням матеріалів з великим внутрішнім тертям.
2. Зниження вібрації на шляху поширення:
вібродемпферуванням шляхом перетворення енергії механічних коливань коливної системи в теплову енергію, що може досягатись наступними способами: використанням в якості конструктивних матеріалів з великим внутрішнім тертям пластмас, металогуми, сплавів марганцю та міді, нікелетитанових сплавів; нанесенням на вібруючі поверхні шару пружнов’язких матеріалів, котрі мають великі втрати на внутрішнє тертя;
віброгасінням шляхом використання динамічних віброгасіїв пружинних, маятникових, ексцентрикових, гідравлічних, проте їх недолік діють при частоті, котра відповідає резонансному режиму коливань; динамічне віброгасіння досягається також встановленням агрегата на масивному фундаменті, маса якого підбирається так, щоб амплітуда коливань підошви фундамента не перевищувала 0,1 0,2 мм;
віброізоляцією шляхом введення в коливну систему додаткового пружного зв’язку, який запобігає передачі енергії від коливного агрегата до основи або від коливної основи до людини або до конструкцій, що захищаються; реалізується способами: встановленням джерела вібрації на віброізолятори; застосуванням пружніх елементів (прокладок, пружин) у вузлах кріплення повітропроводів, в перекриттях, несучих конструкціях будівель, в ручному механізованому інструменті.
3. Індивідуальний захист, що застосовується у випадку, коли розглянуті вище технічні засоби не дозволяють знизити рівень вібрації до норми, зокрема: для захисту рук рукавиці, вкладиші, прокладки; для захисту ніг спеціальне взуття, підметки, наколінники; для захисту тіла нагрудники, пояси, спеціальні костюми.
З метою профілактики вібраційної хвороби для працівників рекомендується спеціальний режим праці. Наприклад, при роботі з ручними інструментами загальний час роботи в контакті з вібрацією не повинен перевищувати 2/3 робочої зміни. При цьому тривалість безперервного впливу вібрації, включаючи мікропаузи, не повинна перевищувати 15 20 хв. Передбачається ще дві регламентовані перерви для активного відпочинку.
Всі, хто працює з джерелами вібрації, повинні проходити медичні огляди перед вступом на роботу і періодично, не рідше 1 разу на рік.

6. Шум. Нормування, захист
Виробничим називається шум на робочих місцях, дільницях або територіях підприємств, котрий виникає під час виробничого процесу.
Шум як фізичне явище – це сукупність звуків різної частоти та інтенсивності. Звук це коливальний рух частин пружного середовища, який поширюється у вигляді хвилі у рідкому, твердому або газоподібному середовищі. Звукова хвиля викликає коливання тиску, що сприймається вухом людини як звук. Людина сприймає вухом коливання у діапазоні частот 16 – 20000 Гц. Коливання, які людина не чує, не сприймає вухом, з частотою нижче 16 Гц називають інфразвуком, а з частотою більше 20000 Гц ультразвуком.
Основними фізичними величинами, які характеризують шум у будь-якій точці простору відносно дії на людини, є:
інтенсивність звуку (або сила звуку);
звуковий тиск;
частота коливань.
Чутливість вуха людини до звуків різних частот неоднакова і є найбільшою при частотах 1000 5000 Гц. За еталонний прийнято звук частотою 1000 Гц. Людина сприймає звук на цій частоті в діапазоні звукового тиску 2 · 10-5 2 · 102 Па та інтенсивності звуку 10-12 102 Вт/м2. Таким чином, існують нижня та верхня межі чутності. Нижня межа чутності називається порогом чутності (ледь чутно звук), верхня – больовим порогом (звук ледве витримується і відчувається біль).
Людське вухо сприймає звуки в широкому діапазоні інтенсивності і звукового тиску, тому для зручності прийнято оцінювати інтенсивність звуку та звуковий тиск відносно значень порогу чутності у відносних логарифмічних одиницях децибелах (дБ). Виміряні таким чином величини називаються рівнями.

6.1. Класифікація шумів
За характером спектра шуми поділяють на:
широкосмугові з безперервним спектром шириною більш ніж одна октава;
вузькосмужні (або тональні), у спектрі яких є дискретні тони; тональний характер шуму встановлюється вимірюванням випромінювання у третинооктавних смугах частот по перевищенню рівня в одній смузі над сусідніми не менш ніж на 10 дБ.
За часовими характеристиками шуми поділяють на:
постійні, рівень яких за повний робочий день при роботі технологічного обладнання змінюється не більше ніж на 5 дБА;
непостійні, рівень яких за повний робочий день при роботі технологічного обладнання змінюється більш ніж на 5 дБА.
Непостійні шуми поділяють на:
мінливі, рівень яких безперервно змінюється у часі;
переривчасті, рівень яких змінюється ступінчасто на 5 дБА і більше, при цьому довжина інтервалів, протягом яких рівень шуму залишається сталим, становить 1 с і більше;
імпульсні, які складаються з одного або кількох звукових сигналів, кожен з яких довжиною менше 1 с, при цьому рівні шуму відрізняються не менше ніж на 7 дБ.

6.2. Параметри шуму, які нормуються
ДСН 3.3.6.037-99 “Державні санітарні норми виробничого шуму, ультразвуку та інфразвуку” встановлюють параметри, які нормуються, та їх допустимі величини.
Гігієнічна оцінка шуму, що діє на людину у виробничих умовах, здійснюється за тими ж методами, що і гігієнічна оцінка вібрації.
Нормованою характеристикою:
постійного шуму на робочих місцях є рівні звукових тисків L, дБ, в октавних смугах із середньогеометричними частотами 31,5; 63; 125; 500; 1000; 2000; 4000; 8000 Гц, які визначаються за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415
де р – середнє квадратичне значення звукового тиску у кожній октавній смузі, Па; р0 вихідне значення звукового тиску у повітрі, що дорівнює 2 · 10-5 Па;
непостійного шуму (мінливого та переривчастого) на робочих місцях інтегральний критерій – еквівалентний (за енергією) рівень звуку в дБА, що визначаються за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415
де рА – ефективне значення звукового тиску у кожній октавній смузі з урахуванням корекції “А” шумоміра, Па, та максилальний рівень шуму у дБА;
непостійного шуму (імпульсного) на робочих місцях еквівалентний рівень звуку у в дБАекв. та максилальний рівень звуку у дБА.
Для характеристики виробничого шуму на робочих місцях допускається застосовувати дозу шуму або відносну дозу шуму.

6.3. Захист від шуму
Рівень шуму можна зменшити наступними способами:
1. Боротьба з шумом в джерелі його виникнення (cтворення малошумних механічних передач, зниження шуму в підшипникових вузлах, вентиляторах).
2. Зниження шуму звукопоглинанням (розташування об’єкту випромінювання шуму у кожусі чи кабіні (у ній може працювати робітник), внутрішні стінки яких покриваються звукопоглинальним матеріалом).
3. Зниження шуму звукоізоляцією (розташування об’єкту випромінювання шуму окремо, ізольовано від основного, менш шумного приміщення звукоізолювальною стіною або перегородкою, чи в окремій кабіні (рівень шуму не зменшиться, але шум впливатиме на менше число людей); розташування оператора в спеціальній кабіні, звідки він спостерігає та керує технологічним процесом; встановлення екранів та ковпаків, які захищають робоче місце і людину від безпосереднього впливу прямого звуку, однак не знижують шум в приміщенні.
3. Зниження шуму акустичною обробкою приміщення (вкривання стелі та верхньої частини стін звукопоглинальним матеріалом; підвішування до стелі звукопоглинальних щитів, конусів, кубів, встановлення резонаторних екранів, тобто штучних поглиначів).


Лекція 7. Основи виробничої безпеки. Електробезпека
1. Вимоги безпеки до технологічного обладнання та виробничих процесів.
2. Організація електробезпеки в системі охорони праці.
3. Захист від статичної та атмосферної електрики.
Питання самостійного опрацювання
1. Кольори безпеки та знаки безпеки праці.
2. Надання долікарської допомоги при ураженні електричним струмом.
1. Вимоги безпеки до технологічного обладнання та виробничих процесів
Безпечність виробничого устаткування – це властивість виробничого устаткування відповідати вимогам безпеки праці під час монтажу (демонтажу) і експлуатації в умовах, установлених нормативною документацією.
Загальні вимоги безпеки виробничого устаткування визначені ГОСТ 12.2.003-91 “Оборудование производственное. Общие требования безопасности”. Відповідно до цього нормативного документа безпечність виробничого устаткування досягається: правильним вибором принципів дії, конструктивних схем, елементів конструкції; використанням засобів механізації, автоматизації та дистанційного керування; застосуванням у конструкції засобів захисту; дотриманням ергономічних вимог; включенням вимог безпеки в технічну документацію з монтажу, експлуатації, ремонту, транспортування та зберігання устаткування; використанням у конструкції устаткування безпечних та нешкідливих матеріалів.
Безпечність виробничого процесу – це властивість виробничого процесу відповідати вимогам безпеки праці під час проведення його в умовах, установлених нормативною документацією.
Відповідно з ГОСТ 12.3.002-75 “Процессы производственные. Общие требования безопасности” безпечність виробничих процесів забезпечується: правильним вибором технологічних процесів, робочих операцій та порядку обслуговування виробничого устаткування; вибором виробничих приміщень чи зовнішніх майданчиків; вибором вихідних матеріалів, заготовок, напівфабрикатів; вибором виробничого устаткування; розташуванням виробничого устаткування та організацією робочих місць; вибором способів зберігання та транспортування вихідних матеріалів, заготовок, напівфабрикатів, готової продукції та відходів виробництва; розподілом функцій між людиною та устаткуванням з метою зменшення важкості праці; професійним відбором та навчанням працівників; застосуванням засобів захисту працівників; включенням вимог безпеки в нормативно-технічну та технологічну документацію.




2. Електробезпека
2.1. Дія електричного струму на організм людини. Електротравма, електроудар
Електричний струм, проходячи через живий організм, спричиняє термічну, електролітичну, механічну і біологічну дії.
Термічна дія струму характеризується нагріванням тканин і виникненням опіків.
Електролітична дія струму призводить до розкладу молекул рідин внутрішнього середовища організму на йони і спрямованого руху катіонів до катоду, аніонів до аноду, що супроводжується порушенням гомеостазу.
Механічна дія струму полягає в ушкодженні (розриві, розшаруванні) різних тканин організму, у тому числі м’язової тканини, стінок кровоносних судин, нервів і навіть кісток.
Біологічна дія струму виражається у порушенні біологічних процесів у живому організмі (передачі нервових імпульсів, дихання, роботи серця).
Розрізняють два види ураження організму людини електричним струмом: електрична травма й електричний удар.
Електротравма – це травма, викликана дією електричного струму або електричної дуги у вигляді місцевих пошкоджень тканин й органів: електричні опіки, електроофтальмія, електрознаки, металізація шкіри, розриви шкіри, м’язів, вивихи суглобів, переломи кісток внаслідок судомних скорочень м’язів від дії струму.
Електричні опіки складають більше 65% електротравматизму. Вони можуть бути поверхневими, коли уражається шкіра, та глибокими – при ураженні шкіри і більш глибоких тканин тіла. Залежно від умов їх виникнення електричні опіки поділяються на контактні, дугові і змішані:
– контактні опіки виникають при безпосередньому контакті людини з джерелом струму, коли струм значної сили проходить через певну ділянку тіла людини й електрична енергія перетворюється у теплову;
– дугові опіки є наслідком дії на тіло людини електродуги, температура якої близько 3500 °С;
– змішані опіки – це результат одночасної дії на тіло людини як електричного струму, так і електродуги.
Електричні опіки бувають 4-х ступенів:
– 1-й ступінь – почервоніння шкіри;
– 2-й ступінь – утворення пухирців;
– 3-й ступінь – змертвіння шкіри;
– 4-й ступінь – обвуглення тканин.
Контактний струм великої сили викликає важкі опіки в місцях входу і виходу, а електродуга, як правило, призводить до глибокого відмирання й обвуглювання тканин.
Інтенсивне випромінювання УФ-променів електродугою може викликати електроофтальмію – запалення кон’юнктиви, рогівки і слизової оболонки повік.
Електрознаки (електричні позначки) – це чітко окреслені на тілі людини плями сірого, блідо-жовтого, жовтого кольору круглої або овальної форми глибиною до 1 – 1,5 мм, найчастіше у вигляді мозолів, синців. Вони, як правило, безболісні і швидко піддаються лікуванню.
Металізація шкіри – це проникнення в шкіру людини дрібних частинок розплавленого металу під дією електродуги. Металізація має місце на відкритих частинах тіла – руках та обличчі. Уражена ділянка має шорстку поверхню і є болючою.
Електричний удар – це порушення живих тканин організму під впливом електричного струму, яке проявляється загальною дією на людину, мимовільним судомним скороченням м’язів, іншими розладами.
Залежно від наслідку ураження електричні удари поділяються на 4 ступеня:
– 1-й ступінь – судомні скорочення м’язів без втрати свідомості;
– 2-й ступінь – судомні скорочення м’язів з втратою свідомості, але дихання і робота серця не порушуються;
– 3-й ступінь – втрата свідомості та порушення серцевої діяльності або дихання;
– 4-й ступінь – електричний шок та клінічна смерть.
Ознаки електричного шоку: глибокі розлади дихання, кровообігу, нервової системи та інших систем організму. При клінічній смерті спостерігається зупинка роботи серця, відсутність пульсу, дихання, синюшність шкіри і слизових оболонок, різке розширення очей і відсутність реакції на світло. Якщо потерпілому не надати екстреної долікарської допомоги, настає біологічна смерть.
У разі негайного звільнення потерпілого від дії електричного струму та надання необхідної допомоги (штучне дихання, масаж серця) існує висока ймовірність збереження його життя.

2.2. Фактори, що впливають на наслідки ураження людини електричним струмом
Небезпека ураження електричним струмом людини залежить від його виду, сили, тривалості дії та шляхів проходження по тілу, електричного опору тіла, індивідуальних особливостей організму.
Дія постійного електричного струму з напругою до 400 В менш небезпечна порівняно зі змінним струмом, але в інтервалі 400 – 600 В небезпека постійного струму практично дорівнює небезпеці змінного струму при частоті 50 Гц, а при напрузі понад 600 В постійний струм є більш небезпечним. Це пояснюється тим, що постійний струм порівняно зі змінним такого ж значення спричинює більшу теплову (термічну) дію, а змінний – біологічну. При малих значеннях напруги, а отже і менших значеннях струму, більший ефект має біологічна дія, а при великих – теплова.
Частота змінного струму також має значення стосовно питань електробезпеки. Зі зростанням частоти струму опір тіла людини зменшується, а відтак, вражаюча дія струму. Найбільш небезпечною частотою є діапазон частот від 20 до 100 Гц. Струм частотою понад 500 кГц не може викликати електричного удару, але дуже часто викликає опіки. Струми високої частоти використовуються у медицині для прогрівання (діатермія).
Струм напругою 12 – 36 В не проходить через суху, здорову і чисту шкіру рук, а струм напругою 127 В практично проходить через усі ділянки шкіри людини. Проте наслідки дії струму залежать від його сили.
Розрізняють такі порогові значення сили змінного електричного струму:
– пороговий відчутний струм – найменше значення струму, яке викликає відчуття подразнення, його сила становить 0,6 – 1,5 мА;
– пороговий невідпускаючий струм – найменше значення струму, яке викликає настільки сильні судомні скорочення м’язів, що людина самостійно не може розтиснути пальці, які охоплюють електричний провідник, його сила становить 6 – 10 мА.
– пороговий фібриляційний струм – має місце тоді, коли його сила сягає 80 – 100 мА. Це призводить до паралічу дихання та фібриляції серця (асинхронні скорочення серцевих камер з частотою 500 – 600 за хвилину).
Як уже зазначалося вище, дія постійного струму при малих напругах у 4 – 5 разів безпечніша за дію змінного, а тому порогові значення його будуть відповідно вищими.
Небезпечність електроструму залежить також і від тривалості його дії. Зі збільшенням часу впливу струму на людину зростає його сила як наслідок зменшення опору, зростання теплоти і вологості шкіри. Наприклад, для постійного струму гранично допустимий рівень при тривалості дії 0,1 сек. становить 500 мА, а при дії протягом 1 сек. – 200 мА.
Електричний опір тіла людини умовно прийнятий за 1 кОм (1000 Ом), він залежить від стану шкіри, її кровоносних капілярів та потових залоз. При ушкодженні рогового шару шкіри, зростання її температури, вологості та забрудненості опір до дії струму зменшується.
Шлях проходження струму є важливим фактором електронебезпеки. Особливо велика небезпека виникає тоді, коли струм проходить через життєво важливі органи: серце, головний мозок. Шляхи струму в тілі людини називаються петлями струму. Найбільш небезпечними петлями є “рука-рука”, “рука-голова”, “нога-голова”, а найменш небезпечним “нога-нога”.
Індивідуальні властивості організму людини – фізичний та психофізіологічний стан – суттєво впливають на чутливість до дії електричного струму. Як свідчить аналіз електронебезпек, здорові й фізично міцні люди легше переносять електричні удари, ніж слабкі й хворі, з захворюваннями шкіри, серцево-судинної системи, залоз внутрішньої секреції. Істотно підвищує чутливість до струму нервове збудження, депресії, у тому числі викликані вживанням алкоголю, наркотиків.

2.3. Класифікація приміщень за рівнем електробезпеки
Електробезпека людей значною мірою залежить від вологості і температури повітря у приміщенні, ступеня електропровідності підлоги і стін, наявності в повітрі хімічних речовин й електропровідного пилу тощо.
Всі виробничі приміщення за рівнем електробезпеки поділяються на три класи:
1. Приміщення без підвищеної небезпеки. Це сухі приміщення зі струмонепровідною підлогою, з вологістю не вище 75%, без пилу або лише зі струмонепровідним пилом, температурою повітря до 30 °С, в яких відсутня можливість одночасного дотику людини до корпуса електричної установки і металевих елементів, з’єднаних з землею.
2. Приміщення з підвищеною небезпекою. Для них характерним є наявність однієї з таких п’яти ознак: вологість перевищує 75%, наявний електропровідний пил, електропровідна підлога, температура повітря вище +30 °С, існує можливість одночасного дотику до металевих предметів, з’єднаних з землею, і корпусу електроустановки.
3. Особливо небезпечні приміщення. Вони можуть мати до 100% вологості або хімічно активне середовище, що руйнує електроізоляцію, або одночасно дві чи більше ознак, характерних для приміщення з підвищеною небезпекою.
У приміщеннях з підвищеною небезпекою допускається напруга ручних переносних світильників, місцевого освітлення виробничого устаткування та електрифікованого ручного інструменту до 36 В, а в особливо небезпечних приміщеннях – до 12 В.
2.4. Умови ураження. Напруга дотику, напруга кроку
Дія електричного струму на людину матиме місце лише в тому випадку, коли людина стала елементом замкнутого електричного кола, тобто доторкнулась одночасно до двох точок електричної мережі, між якими існує різниця потенціалів. У такому випадку небезпека ураження людини залежить від напруги мережі, режиму її нейтралі, якості ізоляції струмопровідних частин від землі і т.д.
За режимом роботи електричні мережі поділяються на мережі постійного і змінного струму (одно- та багатофазні). До багатофазних мереж належать трифазні мережі з ізольованою нейтраллю та глухозаземленою нейтраллю.
Ізольована нейтраль – це нейтраль генератора чи трансформатора, яка ізольована від заземлювального пристрою або приєднана до нього через апарати з великим опором.
Глухозаземлена нейтраль – це нейтраль генератора чи трансформатора, яка через заземлювач має надійний контакт з землею.
Згідно з даними статистики більше 50% нещасних випадків (серед електротравм) трапляються у результаті безпосереднього дотику людини до відкритих струмопровідних частин обладнання. Небезпека такого дотику визначається силою струму, який протікає через тіло людини.
Схема вмикання людини до електричної мережі є дуже важливим фактором, що визначає важкість наслідку ураження струмом. Людина включається в мережу, одночасно дотикаючись до двох фаз, до однієї фази і землі, до двох фаз і землі або нульового провідника, до двох точок землі, що мають різні потенціали. Найхарактернішими є перші дві схеми. Першу схему називають двофазним, а другу – однофазним вмиканням до електричної мережі. Двофазне вмикання є найнебезпечнішим, оскільки при ньому людина опиняється під повною лінійною напругою мережі. При цьому дія струму на людину не залежить від ізоляції її від підлоги.
Менш небезпечним, порівняно з двофазним, при нормальному режимі роботи електромережі буде однофазне вмикання, оскільки напруга, що діє на людину, менша за лінійну в 1,73 рази. Відповідно меншою буде сила струму, що проходить через людину. На силу цього струму впливає також режим нейтралі електроустановки, опір підлоги, на якій стоїть людина, опір її взуття, ємності фаз відносно землі тощо.
Однофазне вмикання до мережі напругою до 1000 В з ізольованою нейтраллю при нормальному режимі роботи мережі і надійній ізоляції фаз може бути безпечним для людини.
При порушенні нормального режиму роботи мережі з ізольованою нейтраллю, коли має місце замикання однієї з фаз на землю, небезпека ураження зростає, і якщо доторкнутись до однієї фази мережі з ізольованою нейтраллю, яка перебуває в такому режимі, то дія струму буде майже рівнозначною як і двохфазному увімкненні.
У мережах напругою вище 1000 В небезпека однофазного і двофазного вмикання практично однакова і не залежить від режиму нейтралі. Будь-яке з таких доторкань є дуже небезпечним, оскільки сила струму, що проходить через людину, завжди перевищує смертельно небезпечну.
Враховуючи те, що сила струму залежить від опору тіла, тривалості дії, інших факторів, при встановленні межі небезпечних умов орієнтуються не на силу струму, а на припустиму безпечну напругу дотику.
Напруга дотику (Uд) – це різниця потенціалів між двома точками ланцюга струму, до яких одночасно дотикається людина. Вище було показано, коли ця різниця може дорівнювати лінійній чи фазній напрузі. Коли ж трапляється порушення ізоляції в електричній установці, корпус якої ізольований від землі (не заземлений), то на цьому корпусі з’являється фазна напруга (Uф), і дотик до такого корпусу за небезпекою буде рівнозначним дотику до фазного провідника. Людина, що стоїть на землі, доторкнувшись до цього корпусу, опиниться під фазною напругою. Uд = Uф.
В тому ж разі, коли корпус заземлено, то потенціал на ньому (
·к) буде дорівнювати добутку струму замикання на землю на величину опору заземлення і коливатиметься в межах від нуля до Uф. Такий же самий потенціал буде створений і на поверхні землі біля центру заземлювача. З віддаленням від центру заземлювача потенціал на поверхні ґрунту (
·ґ) поступово знижуватиметься, створюючи зону розтікання струму радіусом до 20 м, за межами якої
·ґ дорівнює нулю. Напруга дотику людини, що стоїть на землі і торкається корпуса заземленої установки буде визначатися різницею потенціалів корпусу і поверхні ґрунту, на якій стоїть людина (Uд =
·к –
·ґ), і залежати від відстані між корпусом (а отже і людиною) та заземлювачем. Його величина буде тим більшою, чим більшою буде відстань між установкою і заземлювачем і дорівнювати нулю, якщо установка розташована безпосередньо над заземлювачем.
Граничнодопустимі значення напруги дотику та сили струму для нормального (безаварійного) та аварійного режимів електроустановок при проходженні струму через тіло людини по шляху “рука-рука”, “рука-нога” регламентуються ГОСТ 12.1.038-82. При змінному струмі частотою 50 Гц вони становлять відповідно не більше 2 В і 0,3 мА.
Напруга кроку – різниця потенціалів двох точок на поверхні ґрунту, що знаходяться в зоні розтікання струму на відстані кроку одна від одної, на яких одночасно стоїть людина. Це може статися при обриві однієї з фаз повітряних ліній електропередач. При цьому навкруги точки дотику провідника із землею виникає зона, що перебуває під напругою. При віддалені від місця дотику провідника із землею щільність струму в землі зменшується, оскільки збільшується об’єм, через який проходить струм, і на певній відстані вона може практично дорівнювати нулю. Людина, що стоїть на точках з різними потенціалами, підпадає під дію різниці потенціалів цих двох точок, або під дію напруги кроку. При цьому струм проходить через тіло людини по шляху “нога-нога”.
Напруга кроку залежить від відстані до місця замикання на землю, довжини кроку, характеру розповсюдження потенціалу в зоні розтікання струму та інших чинників.
Незважаючи на те, що при напрузі кроку струм проходить через тіло людини шляхом “нога-нога”, який є менш небезпечним за інші, навіть невелика напруга у 60 –70 В викликає мимовільні судомні скорочення м’язів ніг, що призводить до падіння людини, при цьому струм може проходити шляхом “рука-нога”, через життєво важливі органи.
Важкі наслідки ураження напругою кроку пояснюються незнанням елементарних заходів безпеки і правил виходу із зони розтікання струму. При виявленні замикання на землю забороняється наближатися до місця стікання струму на відстань менше 4 м – у закритих приміщеннях і менше 8 м – на відкритій місцевості. Для надання допомоги постраждалому потрібно користуватись електрозахисними засобами (діелектричним взуттям, рукавичками). У загрозливій ситуації при виході з небезпечної зони слід віддалятись від місця замикання застосовуючи ходу “п’ятка-носок”.


2.5. Заходи і засоби електробезпеки
Щоб надійно й безпечно користуватись електроенергією, потрібно знати, якою є напруга у мережі, і на якій напрузі працює те чи інше електроустаткування.
Залежно від мети використання розрізняють такі види електричної напруги:
– до 42 В – використовується переважно для переносного і місцевого освітлення й роботи ручних електроприладів у небезпечних зонах (висока вологість, наявність металічних провідників тощо);
– 127 – 220 В – використовується для освітлення й роботи ручних електроприладів на виробництві та у побуті;
– 380 В – використовується при експлуатації промислових установок;
– понад 380 В – використовується для передачі електроенергії на відстань (лінії електропередач) і для живлення окремих електроустановок спеціального призначення.
Основне завдання електробезпеки – мінімізувати можливість негативного впливу електричного струму на людину. Досягти цієї мети можна за допомогою таких заходів і засобів:
– безпечною і надійною конструкцією електроустановок;
– організаційними та технічними заходами щодо безпечної експлуатації електроустановок та використання електричної енергії;
– технічними засобами захисту.
Конструкція електроустановки має відповідати вимогам технічних умов і стандартів. При цьому, залежно від засобів електробезпеки, усі електротехнічні вироби поділяються на 5 класів: 0, 0І, І, ІІ, ІІІ.
Клас 0 – електрична установка має лише робочу ізоляцію як засіб захисту.
Клас 0І – крім робочої ізоляції на корпусі установки є пристрій для підключення його до заземлювача або нульового захисного провідника.
Клас І – установка має робочу ізоляцію і виконана таким чином, що підключити її до електричної мережі можна лише після під’єднання корпусу до заземлювача (нульового захисного провідника), а при від’єднанні від мережі – корпус відключається від заземлювача (нульового захисного провідника) в останню чергу.
Клас ІІ – захист забезпечується подвійною ізоляцією.
Клас ІІІ – для живлення установки можливе використання лише малої напруги (до 42 В).
Організаційні та технічні заходи електробезпеки передбачають:
– допуск до роботи на електроустановках осіб не молодше 18 років, які мають відповідне посвідчення, пройшли інструктаж і медичний огляд;
– призначення осіб, які відповідають за організацію та проведення робіт на електроустановках, електромережах;
– встановлення знаків безпеки та захисних огорож біля струмопровідних частин;
– огородження робочих місць та вивішування плакатів безпеки; виконання робіт за нарядом не менше ніж двома працівниками із застосуванням електрозахисних засобів,
– використання механізмів і пристосувань при проведенні робіт на струмопровідних частинах та поблизу них тощо.
Технічні засоби захисту – це пристрої, що слугують для захисту людини від ураження електричним струмом. До них належать:
– ізоляція струмовідних частин;
– недоступність для випадкового дотику до струмовідного устаткування;
– захисне заземлення;
– занулення;
– захисне відключення;
– захисне розділення електромережі;
– мала напруга;
– сигналізація про небезпеку дотику;
– електрозахисні засоби.
Стан ізоляції струмопровідних частин повинен відповідати “Правилам використання електроустановок”. Цими Правилами передбачене періодичне випробування ізоляції (2 рази на рік у приміщеннях зі складними умовами, підвищеною вологістю і 1 раз на рік у приміщеннях з нормальним середовищем). Ізоляція створює великій опір, який перешкоджає протіканню через неї струму. Опір ізоляції кожної установки або окремої ділянки електричної мережі має бути не меншим 0,5 МОм. Якщо опір ізоляції знижується на 50% від початкового, мережу або ізоляцію замінюють.
Більшість приладів широкого використання на виробництві та у побуті мають подвійну ізоляцію, яка складається з робочої й додаткової. Остання запобігає дії струму на людину у випадку пошкодження основної ізоляції. Знак подвійної ізоляції позначається на інструменті у вигляді символу, що зображує два квадрати різних розмірів, розміщених один в одному.
При роботі в приміщеннях без підвищеної небезпеки напруга електроприладів повинна бути не більше 220 В. При роботі в приміщеннях з підвищеною небезпекою і за межами приміщень напруга електроприладів повинна бути не більше 36 В. В особливих умовах дозволяється використовувати електроприлади напругою до 220 В, але при наявності захисного відключення або надійного заземлення корпусу з використанням захисних засобів (діелектричні рукавички, килимки, калоші). В даних умовах необхідно застосовувати електричні машини II і III класів згідно ГОСТ 12.2.007.0-75.
Недоступність для випадкового дотику до струмопровідного устаткування досягається застосуванням стаціонарних огороджень і розташуванням неізольованих електропроводів на великій висоті (ЛЕП), або у недоступному місці. Для захисту від дотику до струмоведучих елементів комутаційних апаратів застосовують прилади закритої конструкції (пакетні вимикачі, рубильники).
Захисне заземлення – навмисне електричне з’єднання із землею металевих струмопровідних не струмоведучих частин, на яких може з’явитися напруга. Заземлення – це сукупність заземлювача і заземлювальних провідників. Заземлювачі можуть бути штучні (створені спеціально для заземлення електроустановок) і природні (металеві предмети, що знаходяться в землі і мають будівельне технологічне чи інше призначення). Для штучних заземлювачів застосовують вертикальні і горизонтальні електроди. Вертикальні – зі стальних прутів діаметром 10 – 12 мм, кутової сталі розміром 40 x 40 мм або стальних труб діаметром 30 – 50 мм, довжиною 2,5 – 3 м. Вертикальні електроди з’єднують стальною штабою розміром 4 x 12 мм або круглим дротом діаметром не менше 6 мм. Опір заземлюючого пристрою не повинен перевищувати 4 – 10 Ом (перевіряється щорічно).
Захисне заземлення переважно застосовується в трифазних мережах напругою до 1000 В, з ізольованою нейтраллю, і більше як 1000 В – з будь-яким режимом нейтралі.
Основним параметром, що характеризує заземлюючий пристрій, є опір розтіканню струму, який залежить від опору землі. Наявність у ґрунті кислот і солей знижує опір розтікання, а при промерзанні і висиханні землі такий опір зростає.
Опір розтікання струму заземлювача визначають за спеціальною методикою.
Відповідно до “Правил улаштування електроустановок” (ПУЕ) захисне заземлення здійснюють:
– при напрузі змінного струму 380 В і вище та 440 В і вище для постійного струму у всіх електроустановках;
– при номінальних напругах змінного струму вище 42 В та 110 В постійного струму, що знаходяться в приміщеннях з підвищеною небезпекою, особливо небезпечних, а також в електроустановках, які знаходяться на відкритій місцевості;
– при будь-якій напрузі змінного та постійного струму - у вибухонебезепчних установках.
Занулення – навмисне електричне з’єднання з нульовим захисним провідником металевих частин, на яких може з’явитися напруга.
Нульовий захисний провідник з’єднує корпус установки з глухо заземленою нейтраллю. Таке з’єднання на випадок пробивання ізоляції на корпус призводить до короткого замикання між фазним та нульовим провідниками, а струм короткого замикання обумовить вимикання пошкодженого обладнання (розплавлення плавких запобіжників або спрацювання автоматичних вимикачів).
Занулення застосовують у трифазних 4-х провідникових мережах напругою джерела живлення до 1000 В з глухо заземленою нейтраллю. Це мережі напругою 660/380; 380/220 і 220/127 В.
Відповідно до ПУЕ, занулення корпусів електроустаткування використовується в тих випадках, що й захисне заземлення. Слід відмітити, що одночасне заземлення та занулення корпусів електроустановок значно підвищує їх електробезпеку.
Застосування металоконструкцій будівель, трубопроводів і обладнання для утворення нульового робочого провідника заборонено.
Захисне відключення – це швидкодіючий захист, що забезпечує автоматичне вимикання електричної установки при виникненні в ній небезпеки ураження людей електричним струмом.
За конструкцією пристрої, що вимикають, можуть реагувати на напругу корпуса відносно землі (дифреле), на струм замикання на землю тощо. Час вимикання їх повинен бути не більше 0,2 с.
Захисне розділення мереж – це розділення електричної мережі на окремі електрично не з’єднані між собою ділянки за допомогою поділяючих трансформаторів. Воно спрямоване на підвищення захисної ролі ізоляції струмопровідних частин, що досягається або зменшенням ємкості мереж, або переходом від мереж з заземленою нейтраллю до мереж з ізольованою нейтраллю. Якщо єдину, сильно розгалужену мережу з великою ємкістю та малим опором ізоляції, поділити на низку невеликих мереж такої ж напруги, які мають незначну ємкість та великий опір ізоляції, то це різко покращує електробезпеку.
Мала напруга – це напруга до 42 Вт, яка не здатна викликати небезпечну електричну дію на людину за нормальних обставин. Використовується в переносних лампах, аварійному освітленні, ручному інструменті тощо.
Простим способом сигналізації про можливу небезпеку впливу електричного струму є спеціальне маркування електрообладнання або його частин кольоровою гамою ізоляції проводів, а саме:
– силові ланцюги – чорний (темно-коричневий) колір;
– ланцюги управління, виміру, сигналізації, місцевого освітлення перемінного струму – синій (фіолетовий) колір;
– ланцюги з’єднання з нульовим проводом – голубий (сірий) колір.
– ланцюги заземлення – зелено-жовтий (зелений) колір.
Електрозахисні засоби використовують з метою попередження дії електричного струму, електричної дуги та електромагнітного поля на людей, які працюють з електроустановками; вони підрозділяються на ізолювальні, огороджувальні та запобіжні.
Ізолювальні електрозахисні засоби призначені для ізоляції людини від частин електроустановок, що знаходяться під напругою, та від землі, якщо людина одночасно доторкається до землі чи заземлених частин електроустановок та струмопровідних частин (корпусів), які опинились під напругою. Використання цих засобів залежить від типу електроустановок:
– при роботах на електроустановках з напругою до 1 кВ використовують діелектричні рукавички, ізольовані штанги, інструменти з ізольованими ручками, струмовимірювальні кліщі, діелектричні калоші, килимки, ізольовані підставки;
– при роботах на електроустановках з напругою понад 1 кВ – ізольовані штанги, струмовимірювальні та ізолювальні кліщі, покажчики напруги, діелектричні рукавички, діелектричні калоші, килимки, ізольовані підставки.
Огороджувальні електрозахисні засоби – це переносні огорожі, щити та інші засоби, призначені для тимчасового огороджування струмопровідних частин, а також для їх заземлення.
Запобіжні електрозахисні засоби призначені для захисту персоналу. Від випадкового падіння з висоти застосовують запобіжні пояси, для забезпечення безпечного піднімання на висоту – драбини, “кігті”, для зменшення негативної дії світлової, теплової енергії та дії електромагнітного поля – захисні окуляри, щитки, рукавички, спецодяг тощо.
3. Захист від статичної та атмосферної електрики
3.1. Статична електрика та захист від неї
Статична електрика – особливий вид зарядів, що виникають при терті двох діелектриків або діелектрика і провідника. При терті двох діелектриків на одному з них, що має вищі діелектричні характеристики, виникає позитивний, а на іншому, з іншими діелектричними властивостями, – негативний заряд. Такі заряди виникають при терті твердих діелектриків (пластмаси, синтетичні і вовняні тканини, гумові матеріали, суха деревина, сухе зерно, папір тощо), рідких (нафтопродукти, спирти, етиловий ефір тощо) і газоподібних (сухе повітря та газоподібні суміші тощо). Ці заряди можуть виникати при заправці незаземлених резервуарів і цистерн рідкими діелектриками, транспортуванні нафтопродуктів по гумових шлангах, перевезенні бензину в незаземлених автоцистернах і зливанні з них, випусканні повітря чи газів з ресиверів або пневмосистем, пневмотранспортуванні сухого зерна, борошна, механічній обробці пластмаси, терті гумових шин об асфальт та в інших випадках.
Заряди статичної електрики мають властивості накопичуватися на окремих об’єктах. Так, при заповненні бензином резервуара методом падаючого струменя заряд може досягти 18000 – 20000 В, а на тілі людини, ізольованої від підлоги, 7000 В і більше. Нагромадження заряду призводить до іскрових розрядів.
Іскрові розряди статичної електрики пожежо- і вибухонебезпечні. Іскра від потенціалу на тілі людини може досягти 2,5 – 7,9 мДж, що достатньо для спалаху багатьох речовин (парів ацетону, метану, оксиду вуглецю і інших).
Згідно з “Правилами захисту від статичної електрики” електростатична безпека вважається задовільною, якщо максимальна енергія зарядів не перевищує 40% мінімальної енергії спалаху речовини.
Іскрові розряди статичної електрики викликають відчуття уколу чи незначного поштовху, які самі по собі не становлять небезпеки для людини, оскільки сила струму дуже мала. Однак, враховуючи несподіваність такого розряду, у людини може виникнути переляк, що може призвести за небезпечних обставин до нещасного випадку.
Систематичний вплив статичної електрики на тіло людини викликає порушення фізіологічних процесів, функціональні розлади центральної нервової системи, органів кровообігу. Відповідно до ГОСТ 12.10.45-84 гранична допустима напруженість електричного поля на робочих місцях не повинна перевищувати 60 кВ/м, якщо час впливу не перевищує 1 години.
Основні засоби захисту від статичної електрики полягають у відведенні зарядів у землю (заземлення цистерни з паливом, компресорних та котельних установок, трубопроводів), запобіганні виникненню та накопиченню статичної електрики, її нейтралізації.
Зменшенню заряду статичної електрики сприяє: підвищення вологості повітря до 70%, напилення на діелектричній поверхні електропровідних плівок, добавка до нафтопродуктів спеціальних присадок (АСП-1, СИГБОЛ та ін.), що знижують електричний опір у 1000 разів і більше.
Графіт, сажа, металевий порошок, що додаються до виготовлення гуми, знижують заряди статичної електрики. В окремих випадках статичну електрику нейтралізують за допомогою спеціальних приладів – йонізаторів.
Працюючим у вибухонебезпечних приміщеннях рекомендується користуватись антистатичним взуттям, їм забороняється носити синтетичний одяг; підлогу таких приміщень вкривають антистатиками.
3.2. Атмосферна електрика та захист від неї
Атмосферна електрика – особливий вид електричних зарядів, що нагромаджуються і розподіляються на хмарах внаслідок аеродинамічних і термічних процесів в атмосфері.
Блискавка – електричний розряд в атмосфері між зарядженими хмарою і землею, між хмарами, що мають різнойменний заряд. Довжина каналу блискавки може досягти кількох кілометрів з потенціалом від 106 до 109 В. Внаслідок розряду на землю по каналу блискавки протікає струм силою до 230 – 250 кА, створюючи температуру більш як 30 000 °С. Такі розряди мають високу пожежну небезпеку. Щосекунди земну кулю уражують в середньому більше 100 блискавок. Питома вага пожеж, що виникають від ураження блискавками, складає біля 1%. Розрізняють первинні (прямий удар) і вторинні прояви блискавки.
Прямий удар блискавки – це безпосередня дія блискавки на будівлю, споруду, тварину, людину, дерево, що супроводжується електричним, тепловим та механічним ефектами.
Вторинний прояв характеризується появою наведених потенціалів під час близьких розрядів блискавки на металевих елементах конструкцій, в незамкнутих металевих контурах, які можуть викликати іскріння всередині будівель, споруд і тим самим ініціювати пожежу чи вибух.
Блискавкозахист – це система захисних заходів від блискавок, які гарантують безпеку людей, збереження будівель і споруд, обладнання та матеріалів від вибухів, загорання й руйнування. Найпростішими і надійними способами захисту від блискавки є створення блискавковідводів (громовідводів). Вони бувають стержневі, тросові (антени), сітчасті і комбіновані.
За рівнем блискавкозахисту будівлі і споруди поділяються на три категорії, що визначається, головним чином, класом вибухонебезпечності згідно з ПУЕ.
До першої категорії належать будівлі та споруди з вибухонебезпечними зонами класів В-0, В-1, В-20, В-21. В них зберігаються чи знаходяться легкозаймисті та горючі речовини, здатні утворювати газо-, пило-, пароподібні суміші, які можуть вибухнути за наявності іскри.
Друга категорія включає будівлі та споруди (класи В-2 В-21), в яких пароподібні суміші можуть з’явитися лише у разі аварії чи порушення технологічного процесу. Сюди ж належать склади з вибухонебезпечними матеріалами, горючими та легкозаймистими рідинами.
До третьої категорії належать будівлі та споруди з пожежонебезпечними зонами класів П-1, П-2 та П-2а, зовнішні технологічні установки, відкриті склади горючих речовин, димові труби підприємств і котелень, башти та вишки різного призначення висотою 15 м і вище.
Будівлі та споруди першої і другої категорій необхідно захищати як від прямих ударів блискавки, так і від вторинних її проявів; третьої – як правило, лише від прямих ударів блискавки.
Будь-який блискавковідвід складається з блискавкоприймача, який безпосередньо сприймає удар блискавки; несучої опори, на якій розташовують блискавкоприймач; струмопроводу, яким струм блискавки стікає на землю; заземлювача, який забезпечує розтікання струму блискавки в землі.
Блискавкоприймачі виготовляють зі сталі довжиною 1 – 1,5 м і площею поперечного розрізу не менше 100 мм.
Струмопроводи виготовляють зі стального дроту діаметром не менше 6 мм.
Заземлювачі роблять з металевих труб, кутників або стержнів аналогічно до заземлювачів електроустановок.
Зона захисту громовідводу – це частина простору, всередині якого будівлі, споруди та інші об’єкти захищені від ударів блискавки з певним рівнем надійності 95% (тип Б) і понад 99% (тип А). Розкид зони захисту блискавковідводу визначають за спеціальними формулами.
Захист від електростатичної індукції (вторинний прояв блискавки) здійснюється приєднанням устаткування до заземлювача для відведення електростатичних зарядів в землю. Захист від занесення високих потенціалів у будівлю здійснюється приєднанням до заземлювача металоконструкцій. Перемички між металоконструкціями в місцях їхнього зближення менше ніж на 10 см зварюють, щоб уникнути проявів електромагнітної індукції та іскри.
Заходи безпеки при проявах атмосферної електрики здійснюються таким чином:
– у приміщенні: зачинити кватирки і вікна; відімкнути непотрібне освітлення і радіотрансляційну мережу; не перебувати поруч із трубами центрального опалення, заземлення, телефоном (ближче 1 м);
– поза приміщенням: не шукати укриття поруч з лінією електропередач, місцями розміщення блискавковідводів і високих поодиноких дерев, спорудами, щитовими і трансформаторними підстанціями;
– не перебувати у водоймах під час грози;
– не їздити верхи і т. п.
Лекція 8. Пожежна профілактика
1. Поняття про пожежу. Основні причини пожеж та їх негативні наслідки.
2. Розвиток пожежі. Класи пожеж.
3. Небезпечні та шкідливі фактори пожежі.
4. Категорії виробництв та приміщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою.
5. Вибухонебезпечні та пожежонебезпечні зони, їх класи.
6. Забезпечення пожежної безпеки на виробничих об’єктах.

Питання самостійного опрацювання
1. Горіння, його характеристика та різновиди
2. Здатність речовин і матеріалів до загоряння
3. Первинні засоби пожежогасіння
4. Евакуація людей з приміщень при пожежах

1. Поняття про пожежу. Основні причини пожеж та їх негативні наслідки
Пожежа – це непідвласні людині процеси горіння, при яких полум'я знищує все, що зустрічається на його шляху. Основними законодавчими актами, що регулюють пожежну безпеку в Україні, є Закон “Про пожежну безпеку”, “Правила пожежної безпеки в Україні”, ГОСТ 12.1.004-91, Порядок проведення експертизи проектної та іншої документації щодо пожежної безпеки, СНиП 2.01.02-85 “ССБТ. Пожарная безопасность. Общие требования. Противопожарные нормы” та ін.
Пожежа є одним з найбільш небезпечних лих для людства, вона призводить до значних людських жертв і матеріальних збитків. Кожні п’ять секунд на земній кулі виникає пожежа, а в Україні – кожні 10 хвилин. Протягом однієї доби в Україні виникає 120 – 140 пожеж, в яких гинуть 6, отримують травми 3 – 4 людини, вогнем знищується 32 – 36 будівель, 4 – 5 одиниць техніки. Щодобові збитки від пожеж становлять близько 500 тис. гривень.
Згідно зі статистичними даними основними причинами пожеж в Україні є: необережне поводження з вогнем – 58 – 60%, несправності та порушення експлуатації електричного устаткування – 18 – 22%, ігри дітей з вогнем – 10 – 12%, несправність технологічного обладнання – 7 – 11%, підпали – 2%. Слід зазначити, що однією із шкідливих звичок, яка не тільки негативно впливає на здоров’я людини, але і часто призводить до пожежі, є паління в недозволених місцях.
Необережне поводження з вогнем має місце при роботах з вогнем: газо- та електрозварюванні, паяльних роботах, під час варіння бітуму та смоли тощо.
До чинників, що можуть викликати пожежу при користуванні електричним струмом, належать: короткі замикання, струмові перевантаження, несправності електроустаткування та приладів тощо. Струмові перевантаження виникають при невідповідності між потужністю електромережі і споживачами, коли ввімкнення до мережі додаткових споживачів струму призводить до її перевантаження, а також при зниженні напруги в мережі за тієї ж кількості споживачів.
Існують певні обставини, які сприяють виникненню пожеж, їх розповсюдженню та прояву їх небезпечної й шкідливої дії:
1) пора року – найчастіше пожежі мають місце в зимовий період, внаслідок використання в цей час електронагрівальних приладів, інших джерел тепла. Якщо узимку пожежі частіше відбуваються в будинках і спорудах, то влітку більша кількість з них – у лісах, степах, полях і т.д.;
2) час доби – найчастіше пожежі виникають у нічний час і рано-вранці, найменше пожеж виникає ввечері;
3) необачне поводження з вогнем, яке призводить до пожеж, найбільш характерним для осіб у стані алкогольного сп’яніння.
Підвищенню рівня пожежної небезпеки промислових об’єктів значно сприяє зростання енергоозброєності виробництв, збільшення щільності транспортних комунікацій, підвищення рівня температур та тиску в технологічному устаткуванні, використання нових видів полімерних матеріалів. У сучасному виробництві зі зменшенням ймовірності виникнення пожеж збільшується важкість наслідків від них.
Пожежі мають соціальне, економічне і екологічне значення, оскільки, по-перше, призводять до нещасних випадків, людських жертв, по-друге, суттєво впливають на економічні показники підприємств (збитки від пожеж негативно впливають на економіку), по-третє, завдають шкоди природі і забруднюють навколишнє середовище.
2. Розвиток пожежі. Класи пожеж
При горінні твердих і рідких горючих речовин розрізняють три стадії розвитку пожежі:
– загоряння (5 – 30 хв.) – це нестійка фаза горіння з відносно низькою температурою. Під час цієї стадії вогонь легко погасити. Своєчасну ліквідацію такого горіння, якщо воно не спричинило збитку, прийнято називати відверненою пожежею;
– стійке горіння (пік горіння) – ця стадія характеризується підсиленням процесів горіння (розкладу і випаровування горючих речовин), збільшенням площі і факела полум’я;
– розвинена форма горіння – відзначається великою площею, великою температурою, руйнуванням конструкцій тощо.
При спалахуванні горючих газів горіння розвивається на стільки швидко, що стадії розвитку пожежі не розрізняються.
Вченими розроблено метод, за яким можливо орієнтовано встановити тривалість пожежі на тому чи іншому об’єкті. Для цього необхідно знати поверхню горіння (f, м2 ), об’єм горючих речовин (W, м3), питому вагу горючих речовин (
·, кг/м3), кількість теплоти згоряння (Q, Дж/кг) та кількість тепла, що утворюється щогодини на 1 м2 в Дж (g). Розділивши об’єм горючих речовин на поверхню горіння, яка, як правило, дорівнює площі підлоги, отримуємо середнє завантаження приміщення горючими речовинами (N):
N = (W
·
·) / f, кг/м2,
при цьому час активного горіння (
·) становитиме:

· = (Q
· N) / g годин.
На основі експериментальних даних, а також з урахуванням того, що в житлових і більшій частині виробничих та побутових приміщень згоряють в основному дерев’яні матеріали, за питому вагу цих приміщень приймають 2 56 кг/м , для сховищ, складів, книгосховищ – 100 – 800 кг/м .
Таким чином, на об’єктах можна своєчасно оцінити завантаження кожного приміщення горючими речовинами, розрахувати час можливого горіння, передбачити заходи та засоби пожежогасіння.
Збільшенню небезпеки при пожежі сприяють процеси синергізму – небезпечного явища, при якому сумарна небезпека кількох шкідливих чинників надзвичайно швидко зростає.
Особливо велику небезпеку при пожежі становлять продукти горіння пластмас. Наприклад, при горінні 1 кг пінополіуретану в 1 м3 повітря утворюється концентрація ціанистого водню (ИСК), яка у 10 разів перевищує смертельну дозу.
Відповідно до ГОСТ 27221-87 “Пожарная техника. Классификация пожаров” встановлено 4 класи пожежі:
– Клас А – горіння твердих речовин, переважно органічного походження, яке супроводжується тлінням (деревина, текстиль, папір);
– Клас В – горіння рідких або твердих речовин, які розтоплюються;
– Клас С – горіння газоподібних речовин;
– Клас D – горіння металів та їх сплавів.
Крім цих чотирьох класів НАПБ Л.01.001.95 “Правила пожежної безпеки України” введено ще додатковий п’ятий клас (Е) для позначення пожеж, пов’язаних з горінням електроустановок.
3. Небезпечні та шкідливі фактори пожежі
Розрізняють такі небезпечні та шкідливі фактори пожежі:
а) висока температура полум’я (до 1200 – 1400 °С) – один з надзвичайно небезпечних чинників пожежі. Однак випадки безпосередньої дії вогню на людей мають місце відносно рідко;
б) передача теплоти випромінюванням і конвекцією, що може викликати опіки та больові відчуття. Мінімальна відстань від полум’я у метрах, на якій людина може перебувати, приблизно складає: R = 1,6
· Н (R – відстань до полум’я, у метрах; Н – середня висота факелу полум’я, у метрах);
в) наявність диму, який викликає інтенсивне подразнення очей та верхніх дихальних шляхів, що негативно відбивається на рятівних роботах і пожежогасінні;
г) наявність токсичних речовин в диму (чадний газ, окис азоту, сірчистий газ, фосген та ін.), що може призвести до отруєнь і смерті;
д) підвищена температура середовища, що негативно може відбитись на органах дихання, центральній нервовій системі, викликати тепловий удар;
е) перенесення вогню на інші об’єкти іскрами, випромінюванням, конвекцією;
є) висока температура, вибухи можуть зруйнувати будівельні конструкції. При цьому люди часто одержують значні механічні травми, опиняються під уламками завалених конструкцій;
ж) створення екстремальної ситуації, коли дія чинників пожежі перевищує межу психофізіологічних можливостей особистості. Людину може охопити паніка, настати депресивний стан з відповідними негативними наслідками;
з) вогняний шторм – небезпечне явище під час великих пожеж, що супроводжується всмоктуванням у полум’я всього, що знаходиться поруч, у тому числі людей.
4. Категорії виробництв та приміщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою
Пожежовибухонебезпечність виробництв характеризується сукупністю умов, здатних спричинити і розвинути пожежу або вибух певних масштабів.
Пожежна небезпека виробничих будівель залежить від кількості та здатності до горіння речовин і матеріалів, що в них знаходяться або використовуються, а також від пожежної небезпеки технологічних процесів й особливостей конструкції самої будівлі (приміщення). Технологічний процес визначає ймовірність виникнення і розміри пожежі або вибуху. Конструкції будівель зумовлюють межі поширення пожежі та її наслідки.
Оцінка вибухопожежонебезпечності полягає у тому, щоб визначити можливості руйнівних наслідків пожежі і вибухів на об’єктах, а також небезпечних факторів цих явищ для людей. Існує два методи визначення пожежовибухонебезпечності – детермінований і вірогідний.
Детермінований – базується на нормуванні технологічного проектування.
Вірогідний – передбачає недопущення дії на людей шкідливих факторів пожежі з вірогідністю, що перевищує нормативну.
За вибухонебезпекою та пожежною небезпекою приміщенні та будівлі згідно з НАПБ Б. 07.005-86 ОНТП 24-86 поділяються на п’ять категорій: А, Б, В, Г, Д.
Категорія А (вибухопожежонебезпечна). Горючі гази, легкозаймисті рідини з температурою спалаху не більше 28 °С у такій кількості, що можуть утворювати вибухонебезпечні паро- і газоповітряні суміші, при спалахуванні яких розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що перевищує 5 кПа. Речовини та матеріали, здатні вибухати і горіти при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним у такій кількості, що розрахунковий надлишковий тиск у приміщенні перевищує 5 кПа.
Категорія Б – (вибухопожежонебезпечна). Горючий пил або волокна, легкозаймисті рідини з температурою спалаху більше 28 °С та горючі рідини у такій кількості, що можуть створювати вибухонебезпечні пилоповітряні або пароповітряні суміші, у разі спалахування яких розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху в приміщенні, що перевищує 5 кПа.
Категорія В – (пожежонебезпечна). Горючі і важко горючі рідини, тверді горючі і важко горючі речовини й матеріали, речовини та матеріали, здатні при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним лише горіти, за умови, що приміщення, в яких вони знаходяться (використовуються), не належать до категорій А і Б.
Категорія Г. Негорючі речовини та матеріали в гарячому, розжареному або розплавленому стані, процес обробки яких супроводжується виділенням променистого тепла, іскор, полум’я; горючі гази, рідини, тверді речовини, які спалюються або утилізуються як паливо.
Категорія Д. Виробництво, де застосовуються неспалимі речовини і матеріали у холодному стані. До цієї ж категорії дозволяється зараховувати приміщення, у яких розміщені горючі речовини у системах змащування, охолодження і гідроприводу обладнання і яких не більше 60 кг в одиниці обладнання (за умов тиску не більше 0,2 МПа), а також кабельні електропроводки в обладнанні, окремі предмети, меблі на місцях.
Залежно від категорії виробництва вибирають ступені вогнестійкості будівель й приміщень, а також розробляють заходи щодо запобігання виникненню вибухів і пожеж на виробничих процесах.
Найбільш небезпечні щодо вибухів і пожеж види виробництв необхідно розміщувати в одноповерхових будівлях, а в багатоповерхових – на верхньому поверсі біля зовнішніх стін.
5. Вибухонебезпечні та пожежонебезпечні зони, їх класи
Окрім вибухопожежної класифікації приміщень існують вибухонебезпечні і пожежонебезпечні зони в приміщеннях.
Вибухонебезпечна зона – це обмежений простір у приміщенні або за його межами, де існують чи можуть утворюватись вибухонебезпечні суміші.
Класифікація вибухонебезпечних зон здійснюється у відповідності з ДНАОП 0.00-1.32-01 “Правила будови електроустановок”.
Газо-, пароповітряні вибухонебезпечні середовища утворюють вибухонебезпечні зони класів 0, 1, 2, а пилоповітряні – вибухонебезпечні зони класів 20, 21, 22.
Вибухонебезпечна зона класу 0 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище присутнє постійно або протягом тривалого часу. Вона може мати місце тільки в межах корпусів технологічного обладнання.
Вибухонебезпечна зона класу 1 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище може утворитися під час нормальної роботи, тобто ситуації, коли установка працює відповідно до своїх розрахункових параметрів, але виділені горючі гази і пари горючих речовин можуть створити з повітрям або іншими окиснювачами вибухонебезпечні суміші.
Вибухонебезпечна зона класу 2 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище за нормальних умов експлуатації відсутнє, а якщо воно виникає, то рідко і триває недовго.
Вибухонебезпечна зона класу 20 – простір, у якому під час нормальної експлуатації вибухонебезпечний пил у вигляді хмари присутній постійно або часто в кількості, достатній для утворення небезпечної концентрації суміші з повітрям, і (або) простір, де можуть утворюватись пилові шари непередбаченої або надмірної товщини.
Вибухонебезпечна зона класу 21 – простір, у якому під час нормальної експлуатації ймовірна поява пилу у вигляді хмари в кількості, достатній для утворення суміші з повітрям вибухонебезпечної концентрації.
Вибухонебезпечна зона класу 22 – простір, у якому вибухонебезпечний пил у завислому стані може з’являтися нечасто і існувати недовго, або в якому шари вибухонебезпечного пилу можуть існувати і утворювати вибухонебезпечні суміші у разі аварії.
Класифікація пожежонебезпечних зон виконується відповідно до Правил улаштування електроустановок (ПУЕ).
Пожежонебезпечна зона – це обмежений простір всередині або поза приміщенням, в межах якого постійно або періодично знаходяться горючі речовини. У такому приміщенні вони можуть перебувати як при нормальному технологічному процесі, так і в разі його порушення. Пожежонебезпечні зони поділяються на чотири класи: П-І, П-ІІ, П-ІІа, П-ІІІ.
Клас П-І – зони приміщень, в яких зберігаються (використовуються) горючі рідини з температурою спалаху вище 61 °С.
Клас П-ІІ – зони приміщень, де можливе утворення горючого пилу або волокон з нижньою концентраційною межею поширення полум’я понад 65 г/м до об’єму повітря.
Клас П-ІІа – зони приміщень, в яких є тверді горючі речовини. Горючий пил і волокна відсутні.
Клас П-ІІІ – зовнішні установи та ззовні розташовані зони, де зберігаються або використовуються горючі рідини з температурою спалаху понад 61 °С, а також тверді горючі речовини.
Згідно п 4.2.7. Правил пожежної безпеки в Україні для всіх будівель та приміщень виробничого, складського призначення і лабораторій повинна бути визначена категорія щодо вибухопожежної та пожежної небезпеки, а також класи зон, які необхідно позначати на вхідних дверях до приміщення, а також на межах зон всередині приміщень та ззовні, при цьому на полі вказівного знака зверху позначена категорія пожежної небезпеки згідно з НАПБ Б.07.005-86 ОНТП 24-86, а під нею – клас зони.
6. Забезпечення пожежної безпеки на виробничих об’єктах
6.1. Пожежна профілактика та пожежна безпека
Пожежна профілактика – це комплекс організаційних і технічних заходів, спрямованих на гарантування безпеки людей, запобігання пожежам, обмеження їх поширення, а також створення умов для успішного гасіння пожежі.
У процесі розробки профілактичних заходів запобігання пожежам враховується протипожежний стан об’єкта, тобто кількість пожеж та збитки від них, число займань, а також травм, отруєнь і загиблих людей, рівень реалізації вимог пожежної безпеки, рівень боєготовності пожежних підрозділів, а також стан протипожежної агітації і пропаганди.
Пожежна безпека – стан об’єкта, за якого виключається можливість пожежі, а у випадку її виникнення унеможливлюється дія на людей небезпечних факторів пожежі і забезпечується захист матеріальних цінностей. Одним із основних факторів забезпечення пожежної безпеки є пожежна профілактика.
Забезпечення пожежної безпеки об’єкта передбачає створення системи попередження пожеж та протипожежного захисту. Велике значення при цьому мають організаційно-технічні заходи, які умовно можна поділити на:
а) організаційні (організація пожежної охорони, навчань, інструктажів та ін.);
б) технічні (суворе дотримання правил і норм, визначених чинними нормативними документами, при реконструкції приміщень, технічному переоснащенні виробництва, експлуатації електромереж, опалення, освітлення та ін.);
в) заходи режимного характеру (заборона паління та застосування відкритого вогню в недозволених місцях та ін.);
г) експлуатаційні (своєчасне проведення профілактичних оглядів, ремонтів устаткування тощо).
З метою попередження пожеж, їх поширення та боротьби з ними усі працівники підприємств, установ й організацій проходять навчання та інструктажі з питань пожежної безпеки. На об’єктах з підвищеною пожежною небезпечністю обов’язковим є навчання.

6.2. Система попередження пожеж
Система попередження пожеж – це комплекс організаційних заходів і технічних засобів, спрямованих на запобігання виникненню та розвитку пожежі. Вона передбачає виявлення початкової стадії пожежі, своєчасну інформацію й, у разі необхідності, включення автоматичних систем пожежогасіння.
Як відомо, основною умовою горіння є наявність трьох чинників: горючої речовини, окиснювача та джерела вогню. Для того, щоб сталося горіння, горюча речовина, окиснювач та джерело запалювання повинні мати певні критичні рівні (температуру, концентрацію, енергію).
Оскільки в умовах виробництва завжди є горючі речовини, а у повітрі – достатня кількість кисню, то для виникнення горіння бракує лише джерела займання.
До джерела запалювання належать відкрите полум’я, розжарені предмети, іскри від ударів та тертя, сонячна радіація та ін.
Горюча речовина з окиснювачем утворює так зване горюче середовище, яке здатне горіти при наявності джерела запалювання. Тому заходи системи попередження пожежі спрямовані на дотримання безпечної поведінки з джерелом запалювання та запобігання утворенню горючого середовища.
Запобігання появі у горючому середовищі джерела запалювання можна досягти дотриманням Правил пожежної безпеки, використанням електроустаткування, що відповідає вимогам класу пожежовибухонебезпечних приміщень та зон, ліквідацією умов для самозаймання речовин (матеріалів) тощо.
Запобігання утворенню горючого середовища досягається дотриманням наступних вимог: заміна, по можливості, у технологічних процесах горючих речовин (матеріалів) на негорючі; ізоляція горючого та вибухонебезпечного середовища; використанням інгібіторних та флегматизаційних добавок; застосуванням в установках з горючими речовинами пристроїв захисту від пошкоджень та аварій; жорстким контролем за станом повітря в приміщеннях та якістю вентиляції тощо.
Система попередження пожеж також передбачає зниження пального навантаження в приміщеннях, проведення пожежотехнічних обстежень, використання знаків безпеки, своєчасне виявлення початкової стадії пожежі, передачу інформації про місце і час її виникнення й, у разі необхідності, включення автоматичних засобів пожежогасіння. Засобами протипожежної автоматики забезпечуються виробничі приміщення категорій А, Б і В.
Установки автоматичної електричної пожежної сигналізації монтують на складах, базах та інших пожежовибухонебезпечних об’єктах. Основними складовими частинами цих установок є: датчики (сповісники), що монтуються в будівлях або на території об’єктів і призначені для подання сигналу про пожежу; приймальні апарати (станції), що забезпечують приймання сигналів від датчиків, а також автоматичні системи пожежогасіння.
Датчики можуть бути тепловими, димовими, світловими. Принципи роботи їх будуються на дії тепла, продуктів згоряння й ультрафіолетових променів.
Теплові датчики спрацьовують при температурі на 20 – 40 °С вище від можливої максимальної температури за звичайних умов. Серед них найбільш поширеними є біметалеві датчики, принцип дії яких базується на явищі термоелектрики. У провідниках, виконаних із різнорідних матеріалів, виникає термоелектрорушійна сила, якщо місця їх з’єднання тримати за різних температур.
Для сигналізації про пожежу у вибухонебезпечних приміщеннях застосовують напівпровідникові датчики максимальної дії ПТИМ-1 і ПТИМ-2.
Димові датчики працюють на принципі дії продуктів горіння (диму) на електричний струм йонізаційної камери, що використовується як сповісник. Живлення датчика здійснюється постійним струмом напругою 220 В.
Світлові датчики працюють на принципі перетворення електромагнітного випромінювання відкритого полум’я в електричну енергію.
Теплові датчики контролюють 10 – 25 м2 площі приміщення, димові – 30 – 100 м , світлові – 400 – 600 м. Їх закріплюють на стелі або підвішують на висоті 6 – 10 м.
В залежності від можливості зазначити свій номер (адресу) сповіщувачі поділяються на:
1) адресовані, які реагують на фактори, супровідні пожежні, в місці їх встановлення і постійно або періодично активно формують сигнал про стан пожежонебезпечності в захищуваному приміщенні та власну працездатність із зазначенням свого номера;
2) неадресовані, які реагують на фактори, супровідні пожежі, в місці їх встановлення та формують сигнал про виникнення пожежі в захищеному приміщенні без зазначення свого номера.
Вибір пожежних сповіщувачів здійснюється в залежності від характеристики виробництв, технологічних процесів, приміщень відповідно до Додатку К до ДБН В.2.5-13-98 “Пожежна автоматика будинків і споруд”. Наприклад, пріоритетним у виробничих будівлях є автоматичний тепловий сповіщувач, а у спеціальних спорудах (приміщення електронно-обчислювальної техніки) – димовий.
При виборі димових датчиків не рекомендується використовувати такі, що працюють з радіозатоками, у приміщеннях з довготривалим перебуванням людей (лікарні).
Органами чуття також можна виявити початок горіння за такими показниками, як дим, його дія на очі та дихання, специфічний запах горючих речовин та газів, які утворюються при горінні (фосген, окис азоту, сірководень та ін.), світло, язики полум’я тощо.
6.3. Протипожежний захист
Система протипожежного захисту – це сукупність організаційних заходів і технічних засобів, спрямованих на запобігання дії на людей небезпечних факторів пожежі й обмеження збитку від неї.
Основними напрямками протипожежного захисту об’єкта є:
1) обмеження розмірів та поширення пожежі, що досягається плануванням будівель і споруд з урахуванням вимог Правил пожежної безпеки, правильним розміщенням виробничих цехів, приміщень, дільниць у межах будівлі, вибором будівельних конструкцій, встановленням протипожежних перешкод, влаштуванням систем пожежогасіння та ін.;
2) обмеження розвитку пожежі. Це, перш за все, обмеження кількості горючих речовин, що одночасно знаходяться в приміщенні, аварійне стравлювання горючих рідин та газів, своєчасне звільнення приміщень від залишків горючих матеріалів, а також застосування для пожежовибухонебезпечних речовин (матеріалів) спеціального устаткування;
3) створення умов для успішного гасіння пожежі.
У будівлях і спорудах з пожежонебезпечним виробництвом категорій А, Б, В встановлюють стаціонарні установки пожежогасіння, які можуть бути аерозольні (галогеновуглеводні), рідинні, водяні, парові, порошкоподібні. Найкраще зарекомендували себе спринклерні системи, що являють собою розгалужену мережу труб, прокладених по стелі, на яких закріплені спринклерні головки. Спринклерні системи можуть бути водяні, повітряні (газові) і змішані. Вода або газ до труб потрапляє під тиском. Отвір у спринклерній головці закритий легкоплавким замком-клапаном, що розрахований на спрацювання при температурах 72, 93, 141 та 182 °С. Площа змочування одним спринклером становить 9 – 12 м , а інтенсивність подачі води – 0,1 л/с м2.
У приміщеннях з підвищеною пожежною небезпекою, в яких при пожежі можливе швидке розповсюдження вогню, застосовують дренчерні системи. Ці системи мають збуджувальний клапан групової дії, який контролює справність установки і ввімкнення її в дію.
Дренчерні установки подають воду на всю площу приміщення. В них замість спринклерних головок з легкоплавкими клапанами встановлені дренчери – відкриті зрошувальні головки без замків. Подача води регулюється клапаном групової дії, який відкривається автоматично або вручну. Ці установки призначені як для гасіння пожежі, так і для створення водяних завіс з метою ізоляції вогню і запобігання його поширенню.
Відповідно до HАПБ Б 01.004-2000 Правил технічного устаткування установок пожежної автоматики керівники підприємств та уповноважені ними особи зобов’язані утримувати установки пожежної автоматики у справному стані.
Завдання для самоперевірки та контролю засвоєння знань

1. Поняття «технічна безпека» та предмет аналізу технічних безпек.
2. Ергономіка та її значення для охорони праці.
3. Безпечність виробничого устаткування.
4. Безпечність виробничих процесів.
5. Технічні засоби безпеки, їх класифікація та вимоги до них.
6. Сигнальні пристрої та знаки безпеки.
7. Загальна характеристика посудин, що працюють під тиском.
8. Експлуатація і зберігання посудин, що працюють під тиском.
9. Реєстрація та технічне посвідчення посудин, що працюють під тиском.
10. Заходи і засоби безпеки при роботі з посудинами, що працюють під тиском.
11. Класифікація вантажів за їх фізичними властивостями та небезпечністю.
12. Правила переміщення та складування вантажів.
13. Основні причини нещасних випадків при вантажно- розвантажувальних роботах.
14. Безпека підйомно-транспортного обладнання.
15. Реєстрація вантажопідйомних машин.
16. Технічний огляд та випробування вантажопідйомних кранів.
17. Безпека щодо використання транспортних засобів на підприємстві: навантажувачів (авто- та електро-), штабелерів, електрокарів, конвеєрів, елеваторів та ін.
18. Технічна безпека при використанні автотранспорту.
19. Поняття про електробезпеку. Основні причини небезпечних випадків за впливу електроструму.
20. Електротравма. Класифікація електротравм, види опіків.
21. Електричний удар та його характеристика за ступенем дії.
22. Надання долікарської допомоги при електроударі.
23. Фактори, що впливають на дію електричного струму на людину.
24. Поняття про відчуттєвий, відпускаючий і невідпускаючий електричний струм.
25. Класифікація приміщень за рівнем електробезпеки.
26. Небезпечне ураження людини електричним струмом. Напруга дотику, напруга кроку.
27. Засоби електробезпеки. Заземлення, занулення, захисне відключення, захисне розділення мереж.
28. Кольорова гама ізоляції проводів як спосіб сигналізації про можливу небезпеку дії електричного струму.
29. Ізолюючі, огороджувальні та запобіжні електрозахисні засоби.
30. Статична електрика та захист від неї.
31. Атмосферна електрика та захист від неї.



ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ З КУРСУ “ОСНОВИ ОХОРОНИ ПРАЦІ”

1. Охорона праці як суспільний чинник і галузь науки.
2. Виробничий травматизм та професійні захворювання, причини їх виникнення, оцінка.
3. Шкідливі та небезпечні виробничі фактори, їх класифікація.
4. Загальні законодавчі акти в галузі охорони праці.
5. Спеціальні законодавчі акти в галузі охорони праці.
6. Відповідальність за порушення законодавчих та інших нормативних актів з питань охорони праці.
7. Права громадян на охорону праці під час укладення трудового договору.
8. Права громадян на охорону праці під час роботи на об’єкті господарювання.
9. Права жінок, неповнолітніх та інвалідів на охорону праці, які пов’язані з фізіологічними особливостями їхнього організму.
10. Види інструктажів з питань охорони праці.
11. Відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров’я працівників або у разі їх смерті.
12. Завдання страхування від нещасного випадку на виробництві.
13. Об’єкт та суб’єкти страхування від нещасного випадку на виробництві. Види державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві.
14. Права та обов’язки роботодавця як страхувальника.
15. Права та обов’язки застрахованої особи.
16. Нещасні випадки, які підлягають звичайному розслідуванню.
17. Нещасні випадки, які підлягають спеціальному розслідуванню.
18. Державне управління охороною праці.
19. Державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці.
20. Управління охороною праці на об’єкті господарювання.
21. Участь працівників в управлінні охороною праці.
22. Фінансування охорони праці.
23. Планування охорони праці.
24. Категорії важкості праці (за енерговитратами організму).
25. Гігієнічна класифікація умов праці.
26. Атестація робочих місць за умовами праці.
27. Мікроклімат виробничих приміщень. Нормалізація параметрів мікроклімату.
28. Визначення та контроль параметрів мікроклімату.
29. Вплив шкідливих речовин на організм людини. Нормування шкідливих речовин.
30. Заходи та засоби нормалізації параметрів мікроклімату.
31. Вентиляція виробничих приміщень: призначення, класифікація, вимоги.
32. Методи розрахунку механічної вентиляції.
33. Основні світлотехнічні поняття та одиниці.
34. Освітлення виробничих приміщень. Види. Основні вимоги.
35. Нормування виробничого освітлення.
36. Розрахунок природного освітлення.
37. Розрахунок штучного освітлення.
38. Вібрація. Класифікація. Гігієнічні характеристики. Нормування. Методи контролю. Захист.
39. Шум. Класифікація. Гігієнічні характеристики. Нормування. Дія на організм людини, захист.
40. Ультразвук. Дія на організм людини, нормування, захист
41. Інфразвук. Дія на організм людини, нормування, захист
42. Електромагнітні поля та випромінювання. Дія на організм людини. Нормування, захист.
43. Йонізуюче випромінювання. Вплив на організм людини. Нормування. Заходи захисту.
44. Загальні вимоги безпеки виробничого устаткування.
45. Загальні вимоги безпеки виробничих процесів.
46. Кольори безпеки та знаки безпеки праці.
47. Дія електричного струму на організм людини. Електротравма, електроудар.
48. Фактори, що впливають на наслідки ураження людини електричним струмом.
49. Класифікація приміщень за рівнем електробезпеки.
50. Електронебезпека. Напруга дотику, напруга кроку.
51. Організаційні та технічні заходи електробезпеки.
52. Засоби електробезпеки. Заземлення, занулення, захисне відключення, захисне розділення мереж.
53. Захист від статичної електрики.
54. Захист від атмосферної електрики.
55. Надання долікарської допомоги при ураженні електричним струмом.
56. Основні причини пожеж.
57. Розвиток пожежі. Класи пожеж. Небезпечні та шкідливі фактори пожежі.
58. Категорії будівель та приміщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою.
59. Вибухонебезпечні та пожежонебезпечні зони, їх класи.
60. Засоби і заходи забезпечення пожежної безпеки. Пожежна сигналізація.
61. Первинні засоби пожежогасіння.
62. Евакуація людей з приміщень при пожежах.









13 PAGE \* MERGEFORMAT 145815




 @
·
·
·
·Ш
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·wРисунок 1Root Entry

Приложенные файлы

  • doc 254484
    Размер файла: 729 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий