КОНСПЕКТИ ЗАНЯТЬ З ПСИХОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

КОНСПЕКТИ ЗАНЯТЬ

Психологічна готовність до роботи в особливих умовах. Шляхи підвищення психологічної стійкості особового складу.

Психологічна готовність людини до діяльності є предметом наукових досліджень у різних галузях психологічної науки впродовж декількох десятиліть.
У сучасних наукових роботах простежується інтерес до діяльності в особливих умовах, зокрема в умовах військової служби, яка може набувати й екстремального характеру.
Процес психологічної готовності до діяльності в екстремальних ситуаціях є динамічним і суперечливим. У ході його формуються й удосконалюються специфічні знання, уміння, навички й якості особистості працівника. Успішність службової діяльності того або іншого працівника вирізняється за якістю результатів виконуваних завдань. Навіть у працівників ДСНС України, що мають приблизно рівні показники професійної підготовки, результати службової діяльності можуть бути різними, тому що кожний працівник може перебувати в різному стані психологічної готовності. Стан психологічної готовності врешті-решт зумовлюється стійкими психічними особливостями, властивими даній людині. Але він не являє собою простого переносу якостей і станів у нову ситуацію, просту актуалізацію їх. На стан психологічної готовності працівників ДСНС впливають і ті конкретні умови, в яких здійснюється їхня службова діяльність.
Під психологічною готовністю розуміється стан, що передує певним діям, при якому можливості людини, що концентруються у неї, досягають вищого ступеня, а також набір професійно важливих особистісних якостей, знань, умінь та навичок, що сприяють досягненню такого стану і загалом успішному проходженню служби. Психологічна готовність до діяльності виявляється перед виконанням, в ході роботи і при завершенні завдань, має складну динамічну структуру, що включає сукупність емоційних, вольових, мотиваційних, інтелектуальних процесів, властивостей, станів психіки людини в їх співвідношенні із зовнішніми ситуаційними умовами і майбутніми завданнями.
Аналізуючи особливості діяльності працівників ДСНС України при виконанні завдань в екстремальних умовах, потрібно відмітити те, що дана ситуація вимагає від них наступного:
сформованості у працівників реального уявлення майбутніх службових дій в екстремальних ситуаціях, здатності реально сприймати майбутню загрозу при виконанні своїх професійних обов’язків;
здатності до достатньо високого ступеня адаптованості працівників ДСНС до службової діяльності в екстремальних ситуаціях;
адаптованості до службового колективу та адаптованості до виконання завдань – до мети, умов, інформації, способів та засобів дій;
високого ступеня психологічної стійкості;
переваги позитивних психологічних станів у бійців та всього особового складу ДСНС.
Здійснення професійної діяльності в екстремальних умовах вимагає від працівників граничної зібраності, мобілізованості, пильності, уваги, активної мисленнєвої роботи, упевненості в успіху, стану емоційно-вольової стійкості, готовності до активної діяльності, а також специфічних професійних знань, навичок і вмінь. Враховуючи специфіку професійної діяльності працівників ДСНС України, необхідно відмітити, що структура психологічної готовності являє собою вияв сукупності взаємопов’язаних компонентів, а саме мотиваційних, вольових, регуляторних (емоційного), когнітивних та типологічних сторін психіки працівників з їх співвідношенням із зовнішніми умовами та тими завданнями, котрі покладені на них при виконанні своїх обов’язків.
Забезпечення внутрішньої готовності до виконання безпосередніх обов'язків супроводжується зростанням емоційної напруги та мобілізацією психофізіологічних функцій організму. Реалізація цього стану здійснюється в умовах основних стресогенних чинників:
Жорсткий дефіцит часу і невизначеність ситуації при підготовчому етапі (немає повної інформації про надзвичайну ситуацію). Вже під час проходження на об'єкт працівник аварійно-рятувальної служби відчуває нервово-психічну напругу, пов'язану з невідомістю майбутніх подій.
Безперервна нервово-психічна напруга, викликана систематичною роботою в незвичному середовищі (висока температура, сильна концентрація диму, обмежена видимість і т.д.), постійною загрозою для життя і здоров'я (можливі обвали конструкцій, що горять, вибухи газів, отруєння отруйними хімічними речовинами), негативними емоційними діями (винесення травмованих і обпечених людей, обгорілих трупів).
Великі фізичні навантаження, пов'язані з роботами по демонтажу конструкцій і устаткування, прокладкою рукавних ліній, подолання труднощів, пов'язаних з необхідністю постійно і довго підтримувати інтенсивність і концентрацію уваги, щоб стежити за навколишнім оточенням, тримати в полі зору стан численних конструкцій, а також технологічних агрегатів і установок в процесі виконання бойової задачі на об'єкті, що горить;
Труднощі, обумовлені необхідністю робіт в обмеженому просторі (тунелі, підземні галереї, газопровідні і кабельні комунікації), що викликає утруднення дій, порушує звичні способи пересування, а також наявність несподіваних і раптово виникаючих перешкод, що ускладнюють виконання бойової задачі.
Робота в киснево-ізолюючих протигазах, які обмежують рух (вага близько 10 кг), затрудняють дихання і спілкування.
Під психологічною стійкістю розуміють якість психіки, що дозволяє людині ефективно виконувати свою професійну діяльність в різних умовах.
На передній план виходять два аспекти психологічної стійкості:  1.Стійкість, стабільність; врівноваженість, відповідність;  2.Опірність (резистентність).
Під стійкістю розуміють здатність протистояти труднощам, зберігати віру в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] фрустрації і постійний (досить високий) рівень настрою. Рівень психологічної стійкості особистості, так чи інакше, виявляється і в її трудовій діяльності, в надійності працівника, професіонала. З іншого боку, успішна [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] діяльність для багатьох є базисом повноцінного переживання самореалізації, що впливає на задоволеність життям в цілому, на настрій і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] стійкість. 
Стабільність, як складову психологічної стійкості, не слід розуміти як застиглість. Для психологічної стійкості особистості необхідна здатність до саморозвитку, формування власної індивідуальності. 
Врівноваженість -  здатність спів ставляти рівень напруги з ресурсами своєї психіки і організму. Рівень напруги завжди обумовлений не тільки стресорами і зовнішніми обставинами, а й їх суб'єктивної інтерпретацією, оцінкою. Врівноваженість, як складова психологічної стійкості, проявляється в здатності мінімізувати негативний вплив суб'єктивної складової у виникненні напруги, в здатності утримувати напругу в прийнятних межах. Врівноваженість - це також здатність уникати крайнощів у силі відгуку на події, що відбуваються. Тобто, бути чуйним, чутливим до різних аспектів життя, небайдужим, з одного боку, і не реагувати занадто сильно, з підвищеною збудливістю, з іншого. 
Опірність - це здатність до опору того, що обмежує свободу поведінки, свободу вибору, як в окремих рішеннях, так і у виборі способу життя в цілому.
Таким чином, психологічна стійкість - це якість особистості, окремими аспектами якого є стійкість, врівноваженість, опірність. Вона дозволяє особистості протистояти життєвим труднощам, несприятливого тиску обставин, зберігати здоров'я та працездатність у різних випробуваннях. 
Факторами, які характеризують психологічну стійкість співробітника пожежної охорони є :
впевненість у правильності професійних дій;
відсутність страху перед виконанням професійно обов'язку;
вміння володіти собою (розвинена саморегуляція, самоконтроль);
відсутність емоційної напруженості, яка веде до роздратованості, нестриманості, неврівноваженості);
наявність добре розвинених вольових якостей (цілеспрямованість, організованість, витримка, настирливість, рішучість);
задоволеність професійною діяльністю;
відсутність стурбованості;
емоційна стійкість;
оптимістична та позитивна оцінка майбутнього.
Якщо чинники соціального середовища підтримують самооцінку, сприяють самореалізації, одержанню психологічної підтримки, то все це в цілому сприяє виникненню підвищеного настрою і підтримання [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] адаптованості. Якщо ж фактори соціального середовища знижують самооцінку, ускладнюють адаптацію, обмежують самореалізацію, позбавляють людину емоційної підтримки, то все це сприяє виникненню зниження настрою і появи [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] дезадаптованості.
Так, люди з низьким рівнем психічної стійкості невпевнені в своїй професійній підготовленості, характеризуються відсутністю або зниженням цілеспрямованості при навчанні та професійній діяльності. Вони працюють без ентузіазму, намагаються уникати труднощі, замкнуті, пасивні, мало спілкуються, віддають перевагу діяльності по шаблону. Зустрівшись з екстремальними обставинами розгублюються, підвищується вірогідність виникнення у них стресового стану.
Психологічна стійкість як опірність.
Досягнення життєвих цілей зазвичай пов'язане з подоланням труднощів. Чим більші (соціально значущі) цілі ставить особистість, тим більше вона [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] труднощів. Тут є і позитивний момент: подолання супроводжується інтенсивними переживаннями самореалізації. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] подолання завжди зустрічаються помилки і невдачі, розчарування і образи, опір інших людей, інтереси яких зачіпаються або обмежуються у зв'язку з активністю суб'єкта. Чим менше в особистості ресурсів збереження і відновлення душевної рівноваги, оздоровлення, підтримки стійкості, тим більш обмежені можливості досягнення життєвих цілей. При виникненні важкій життєвій ситуації, виникає необхідність адаптивних перебудов, комплекс відбуваються в організмі і особистості змін найбільшою мірою залежить від рівня особистісної мобілізації.
Специфіка діяльності співробітників ДСНС, високі психологічні та фізичні навантаження при виконанні професійних обов'язків пред'являють до кандидатів на службу високі вимоги. Тому, ПС є одним з найважливіших професійно-значущих якостей особистості кандидатів при їх прийомі в підрозділи пожежної охорони.
Психічна стійкість людини багато в чому визначається особистісними характеристиками і як будь яка якість піддається розвитку та корекції тільки в тому випадку, якщо людина сама в цьому зацікавлена.
Підвищення психічної стійкості сприяє перш за все розвитку вольової сфери (цілеспрямованості, рішучості, само володіння), підвищення рівня професійної підготовленості, оволодіння методами та прийомами саморегуляції та самоконтролю, проведення тренінгів, на яких люди навчаються різноманітним засобам та ступеням спілкування з оточуючими, навчаються відкритому спілкуванню та розглядають різноманітні варіанти виходу з кризових ситуацій.
Виховання якостей особистості – одне з основних завдань психологічної підготовки.
При психологічній підготовці особливе значення надається вихованню якостей особистості. Воля особистості - це сукупність різних польових проявів і якостей. Воля проявляється в цілеспрямованості, самостійності, рішучості, наполегливості, витримці і самовладанні. (Вольові зусилля людини здійснюються різними психофізіологічними механізмами в залежності від направленості зусилля).
Цілеспрямованість - є важливою властивістю особистості, яка виражається в здатності людини здійснювати свої цілі.
Цілеспрямованість особистості тісно пов'язана з її моральних складом, кругозором, направленістю особистості. Ці якості закладаються ще з дитинства і надалі розвиваються в залежності від напряму діяльності особистості.
Самостійність проявляється в умінні визначати і здійснювати дії без допомоги інших, керуючись тільки своїми переконаннями, поглядами і базуватись тільки на своїх знаннях, уміннях і навиках. Необхідна умова формування і розвитку самостійності - участь у тій чи іншій діяльності.
Рішучість виражається в умінні своєчасно і без вагань приймати обдумані рішення і втілювати їх в життя. Рішучість проявляється на всіх етапах виконання дій: при прийнятті рішення, в процесі його виконання, при завершенні дій. Дії рішучої людини характеризуються продуманістю і швидкістю, сміливістю, впевненістю в своїх вчинках. Витримка і самовладання є уміння володіти собою, своїми діями, вчинками і настроєм в будь-яку хвилину, навіть при невдачах і великому щасті. Витримана людина - це людина, яка постійно контролює себе, свої дії і поступки, яка вміє протистояти швидкоплинним нахилу, бажанню, настрою, які відвертають від головного, основного і можуть привести до небажаних вчинків.
Наполегливість виражається в умінні добиватись поставленої мети, переборюючи труднощі на шляху до її досягнення. Дисципліно-здатність передбачає свідоме підкорення своєї поведінки суспільним правилам і нормам. Дисциплінована людина свідомо, без примусу бере на себе обов'язок виконувати правила суспільного життя, а потім не тільки сама виконує їх, а і слідкує за виконанням цих правил іншими членами колективу, суспільства.
Мужність і сміливість проявляються в готовності і в умінні боротися, долаючи труднощі і небезпеку на шляху до поставленої мети, що для працівників пожежної хорони означає виконання основної задачі при гасінні пожеж.
При неправильній організації психологічної підготовки особового складу можуть формуватись якості, які будуть негативно впливати на виконання службових обов'язків.
Сутність екстремально-професійно підготовки.
Екстремально-професійна підготовка - складний вид діяльності, який має багаторівневий і багатосистемний характер. У педагогічному вимірі вона становить екстремально-педагогічний процес, який інтегрує навчання (самоосвіту), виховання самовиховання, розвиток, формування, морально-психічну і психологічну підготовку. Разом з тим екстремально-професійна підготовка фахівців - це цілісна педагогічна система, яка за цілями, завданнями і змістом містить низку взаємопов'язаних підсистем.
За цілями екстремально-професійна підготовка фахівців поділяється на базову екстремальну, контекстно-екстремальну і пост-екстремальну.
Базова екстремальна підготовка - це організовано-цілеспрямований процес навчання, виховання, розвитку та формування фахівців, спрямований на оволодіння сукупністю загальних знань, навичок і вмінь, які необхідні для екстремальної діяльності у різних надзвичайних ситуаціях. У ході цієї підготовки майбутні фахівці з НС отримують основну, базову підготовку до діяльності в екстремальних умовах. Поділяють на загальну екстремальну і спеціальну екстремальну підготовки. Базову екстремальну підготовку, як правило, можна проводити у спеціальних центрах або навчальних закладах підготовки.
Контекстно-екстремальна підготовка - це організований процес формування цілісної професійно-екстремальної готовності до діяльності в конкретних надзвичайних ситуаціях, різних за складністю, ризиком для життя, характером перебігу і загрозами. У процесі цієї підготовки фахівці оволодівають спеціальними знаннями, навичками і вміннями для екстремальної діяльності у конкретній надзвичайній ситуації, а також формують необхідні фізичні, морально-психічні, психологічні професійні якості. Контекстно-екстремальна підготовка продовжує спеціально-екстремальну підготовку і служить підґрунтям для оперативно-екстремальної підготовки. Контекстно-екстремальну підготовку, як правило, проводять безпосередньо в частинах (підрозділах).
Пост-екстремальна підготовка важлива складова екстремально-професійної підготовки. Вона спрямована на відновлення професійно-дійового, морально-психічного, психічного та фізичного потенціалу, корекцію професійно-дійових, морально-психічних, психічних і фізичних якостей та властивостей фахівців з екстремальної, спеціально-екстремальної та оперативно-екстремальної підготовок.
За завданнями, які вирішуються, екстремально-професійна підготовка фахівців поділяється на загальну екстремальну, спеціально-екстремальну та оперативно-екстремальну.
Спеціально-екстремальна підготовка це цілеспрямований процес формування спеціальних знань, навичок і вмінь, а також особистісних якостей, які необхідні для практичної екстремальної діяльності у надзвичайних ситуаціях різних категорій та різного характеру.
Оперативно-екстремальна підготовка спрямована на підготовку фахівців з вирішення конкретного завдання або завдань у конкретній надзвичайній ситуації. Ії проводять завжди перед виконанням завдань у надзвичайних ситуаціях для їх ефективного розв'язання і забезпечення індивідуальної та групової безпеки. Ії обсяг, зміст, форми, методи і способи залежать від змісту самої надзвичайної ситуації, її новизни, ступеня екстремальності, досвіду роботи в ній тощо.
За змістом екстремально-професійна підготовка фахівців включає спеціальні морально-психічну, психологічну, фізичну, медичну, спеціально-технічну, спеціально-техногенну, спеціально-екологічну, спеціально-видову (за видами надзвичайних ситуацій), спеціальну екстремально-дійову (екстремально-індивідуальну та екстремально-групову) та інші підготовки.
Цілісна екстремально-професійна підготовка фахівців до дій в екстремальних умовах можлива лише в ході екстремально-педагогічного процесу як цілеспрямованої, доцільно організованої і змістовно насиченої системи навчально-виховної діяльності.
Одним із засобів підвищення рівня психологічної готовності працівників ДСНС України є психологічна смуга перешкод, навчальне містечко, площадка для емоційно-вольових вправ.
Навчальне містечко – це реальна територія зі спорудженнями, де можуть відбуватися екстремальні події, типові для того виду діяльності, до якої готується дана категорія персоналу ДСНС України. Спорудження на ньому виконано у натуральний розмір із підручних матеріалів, бетонних блоків або цегли і обладнано так, щоб керівник заняття і ті, хто навчаються, могли:
вести відеозапис дій виконуючих вправи для наступного аналізу;
мати голосовий або радіозв’язок із посередниками, імітаторами та тими,
хто забезпечує безпеку;
вводити в дію у потрібний момент засоби імітації.
Психологічна смуга перешкод - ланцюг навчальних позицій у вигляді розташованих послідовно на відстані 3-5 м. один від одного різноманітних перешкод, типових для діяльності професіоналів, які проходять підготовку (ями з водою та перекинутою через них колодою; димовогнева позиція; місток, що хитається; карниз на висоті 3-4 м; підземний лаз; підвал; лабіринт; автомашина; рів і т.п.).
Для урізноманітнення обстановки при повторних вправах поряд зі стаціонарними застосовується переносні перешкоди.
Вправи на смузі ускладнюються проходженням їх:
без відпочинку декілька разів;
навздогін (перший працівник стартує з випередженням другого на 5-15 сек.);
у прямому й зворотному напрямку;
парами, групою;
групою з перенесенням «постраждалого»;
з імітацією вогню, шумових ефектів, лементів, вибухів, яскравого світла в
обличчя і т.п.;
в утруднених умовах (у сутінках, контрастах світла і темряви та ін.).
Щоб проходження смуги не зводилося тільки до перенесення фізичних і вольових навантажень (і збільшення психологічних), застосовуються додаткові навчальні завдання:
- надання першої медичної допомоги «постраждалому» на шляху проходження;
- вивчення обстановки на шляху проходження смуги і доповідання про її особливості після повернення і т.д.
Площадка для емоційно-вольових вправ створює ситуації, що дозволяють працівнику проявити самовладання й уміння пересилити свою нерішучість, змусити себе перебороти тривогу і страх. Вона обладнується спеціальним обладнанням, що підбирається з максимально можливим фаховим ужитком і являє собою конструкції, розміщенні компактно на площадці (це можуть бути трампліни для стрибків з висоти 3, 4, 5 м на землю; східці різної висоти, нахилу, конструкції і тривкості; колоди, розташовані горизонтально на висоті 2, 3, 4 м; хиткий місток без поручнів, перекинутий через невеличке водоймище і т.п.).
Оптимізація психологічного стану й психологічного клімату. Значні емоційні навантаження можуть призводити до змін в організмі, сприяння швидкому розвитку вираженого стомлення та перевтомлення, а в деякий випадках навіть викликати психічні порушення.
Надійність професійної діяльності досягається в першу чергу вихованням у кожного члена колективу високих моральних і психологічних якостей, дисциплінованості й ініціативи, що включає:
Всебічний розвиток сукупності вольових якостей (цілеспрямованості, активності, ініціативи, сам оволодіння, витримки, наполегливості);
Формування особливих якостей психофізіологічної надійності (стійкості до тривалого напруження організму, до небезпеки, ризику, готовність до негайних дій);
Розвиток здатності до оптимальної мобілізації особистих можливостей та самоконтролю організму;
Набуття досвіду подолання перешкод при роботі в екстремальних умовах;
Всебічний розвиток якостей професійного мислення в аварійних ситуаціях;
Розвиток стійкості до мотонотості в звичайних умовах.
Встановлено, що зміни в організмі менш виражені, якщо спеціаліст тренований, професійно досвідчений, фізично загартований й підготовлений до подолання перешкод.
При виконанні тренувань у спеціалістів необхідно загострювати й підтримувати почуття переднього краю, для цього додатково пояснюються завдання, мета, стан та вимоги готовності до роботи в екстремальних умовах.
Оптимальний емоційний стан потребує створення в колективах психологічно сприятливих умов для професійної діяльності, основу яких складає ділова атмосфера, взаємна підтримка, справедлива вимогливість. Під час тренувань особлива увага приділяється нормалізації взаємовідносин, попередженню й виключенню конфліктних ситуацій й емоціональних зривів.
Ефективним засобом профілактики астенічних емоційних станів вважається проведення загально - організаційних заходів, які підвищують емоційну стійкість організму до несприятливих факторів діяльності спеціалістів (раціональний режим праці та відпочинку, систематичні заняття фізпідготовкою, повноцінний сон).
Література:
М.С.Корольчук, В.М.Крайнюк «Соціально-психологічне забезпечення діяльності в звичайних та екстремальних умовах», Київ 2009 р.
В.А. Бодров «Психологический стресс: развитие и преодоление». – Москва 2006 р.
В.І. Розов «Психологічна підготовка до діяльності в умовах професійного стрессу», Київ 2007 р.
О.С. Колесніченко «Формування емоційного компонента психологічної готовності до дій в екстремальних умовах у працівників МНС України». Збірник наукових праць «Проблеми екстремальної та кризової психології» Вип.6. – 2009 р.
О.С. Колесніченко «Психологічний аналіз процесу підготовки працівників МНС до діяльності в екстремальних ситуаціях» Збірник наукових праць «Проблеми екстремальної та кризової психології» Вип.8. – 2010 р.


Алгоритм безпомилкових дій при перебуванні в екстремальних умовах службової діяльності.

В умовах катастроф та стихійних лих, нервово - психічні порушення у значної частини населення, проявляються в діапазоні від стану дезадаптації і невротичності, неврозо - подібних реакцій до реактивних психозів. Їх тяжкість залежить від багатьох факторів: вік, стать, рівень вихідної соціальної адаптації; індивідуальних характерологічних особливостей; додаткових факторів до моменту катастрофи (самотність, наявність на утриманні дітей, хворих родичів, власна безпорадність: вагітність, хвороба і т.д. ).
Проведення психотерапії та психопрофілактики необхідно реалізовувати в двох напрямках:
Перший напрямок - гострих панічних реакцій;
Паніка – це почуття страху, що охопило групу людей, що потім передається оточуючим і переростає в некерований процес. У людей різко підвищується емоційність сприйняття подій які відбуваються навколо, знижується їх відповідальність за свої вчинки. Людина не може розумно оцінювати своє поводження, правильно осмислити реальну обстановку. У такій атмосфері досить тільки одному висловити або виявити бажання утекти з району надзвичайної події, як людська маса починає сліпо наслідувати їй.
Другий напрямок - відстрочених, «відставлених» нервово-психічних порушень.
Другий напрямок - психотерапія та психопрофілактика осіб з розвиненими нервово-психічними порушеннями. Технічні складності ведення рятувальних робіт у зонах катастроф, стихійних лих можуть приводити до того, що постраждалі протягом досить тривалого часу опиняться в умовах повної ізоляції від зовнішнього світу. У цьому випадку рекомендується психотерапевтична допомога у вигляді екстреної «інформаційної терапії», метою якої є психологічне підтримку життєздатності тих, хто живий, але перебуває в повній ізоляції від навколишнього світу (землетрусу, руйнування осель в результаті аварій, вибухів і т. Д.). «Інформаційна терапія» реалізується через систему звукопідсилювачів і складається з трансляції наступних рекомендацій, які повинні почути постраждалі:
інформація про те, що навколишній світ йде до них на допомогу і робиться все, щоб допомога прийшла до них якомога швидше;
перебувають в ізоляції повинні зберігати повний спокій, т. к. це одне з головних засобів до їх порятунку;
необхідно надавати собі самодопомога;
у разі завалів постраждалі не повинні приймати яких-небудь фізичних зусиль до самоевакуаціі, що може призвести до небезпечного для них зміщення уламків;
слід максимально економити свої сили;
перебувати з закритими очима, що дозволить наблизити себе до стану легкої дрімоти і більшої економії фізичних сил;
дихати повільно, неглибоко і через ніс, що дозволить економити вологу і кисень в організмі, і кисень в навколишньому повітрі;
подумки повторювати фразу: «Я абсолютно спокійний» 5-6 разів, чергуючи ці самонавіювання з періодами рахунки до 15-20, що дозволить зняти внутрішнє напруження і домогтися нормалізації пульсу і артеріального тиску, а також самодисципліни;
вивільнення з «полону» може зайняти більше часу, ніж хочеться потерпілим. «Будьте мужніми і терплячими. Допомога йде до вас ».
Метою «інформаційної терапії» є також зменшення почуття страху у постраждалих, т. к. адже людини в екстремальній ситуації багато в чому визначається емоцією страху, що до визначених меж може вважатися фізіологічно нормальною, оскільки вона сприяє екстреній мобілізації фізичного і психічного стану, необхідного для самозбереження. При втраті критичного відношення до власного страху, зниженні і зникненні можливості контролювати свої дії і приймати логічно обґрунтовані рішення формуються різні розлади (реактивні психози, афективно-шокові реакції), а також стани паніки. У залежності від характеру погрози інтенсивність і специфіка переживання страху варіює в досить широкому діапазоні відтінків: побоювання, острах, переляк, жах.
До основних ознак страху відносяться:
напруга м'язів (особливо лицьових);
сильне серцебиття;
прискорений поверхневий подих;
знижений контроль над власною поведінкою.
Панічний страх, жах може спонукати до втечі, викликати чи заціпеніння, навпаки, порушення, агресивне поводження. Поряд із психічними розладами нерідко відзначаються нудота, запаморочення, прискорене сечовипускання, оcтудно - подібний тремор, непритомності. Сприйняття простору змінюється, спотворюються відстань між предметами, їхні розміри і форма. Часом навколишнє представляється “нереальним”, причому це відчуття зберігається протягом декількох годин після впливу. Тривалими можуть бути і кінестетичні ілюзії (відчуття хитної землі, польоту, плавання і т.д.).
При реакціях страху свідомість звужена, людина погано контролює себе, хоча в більшості випадків зберігаються доступність зовнішнім впливам, вибірковість поведінки, можливість самостійно знаходити вихід зі скрутного положення.


Психологія міжособистісної взаємодії співробітників у службовому колективі. Психологічні особливості конфліктів та шляхи їх вирішення.

Професійна діяльність рятувальників пов’язана з екстремальними, стресовими умовами праці. Щоразу, виконуючи свої професійні обов’язки, службовці підрозділів ДСНС України переживають ситуацію стресу. Рятувальники належать до групи ризику щодо виникнення як гострого, так і хронічного стресового та постстресового розладів. Професія рятувальника приховує в собі реальну, об’єктивну загрозу життю людини.
Стресовий характер професійної діяльності рятувальників негативно впливає на їхні психічні стани, що зумовлює цілу низку негативних соціально-психологічних наслідків у професійній сфері. До них належать: зниження задоволеності працею, погіршення соціально-психологічного клімату в колективі, професійне вигорання тощо. На нашу думку, професійний стрес негативно впливає на професійну взаємодію працівників оперативних служб країни, порушуючи її злагодженість.
Міжособистісні відносини – це організаційно-технологічна взаємодія, статутно-рольовий взаємозв’язок, адміністративно-психологічний взаємовплив, емоційно-логічне взаємопізнання. Єдність суспільних і міжособистісних відносин представляється у вигляді взаємовідносин людей і згуртованість, дружба, згода, конкуренція, співпраця, а також у вигляді якостей особистості, від яких залежать психологічні особливості спілкування людей.
Колектив підрозділів служби цивільного захисту має свою специфіку. Вона полягає в тому, що керівники й співробітники зобов’язані дотримуватись субординації, службової дисципліни та уставних відносин. В уставі, наказах, розпорядженнях, інструкціях, положеннях та інших нормативних правових актах регламентуються права та обов’язки посадових осіб.
Отже, робота в команді – це колективна форма організації праці, яка передбачає розподіл обов’язків всередині команди; вирішення проблеми раціонального розподілу обов’язків між її членами; оцінку результатів праці; стимуляцію внутрішніх резервів членів команди та розвитку ініціативи; суміщення, при потребі, суміжних спеціальностей. Психологічною основою командної форми організації праці є спрямованість на виконання завдання, що тісно пов’язано з розширенням прав і відповідальності кожного члена команди.
Головними компонентами, які визначають психологію колективу служби цивільного захисту, є рівень службових та особистих взаємовідносин (офіційна та неофіційна структура), психологічна сумісність, соціально-психологічний клімат, конфліктність.
Офіційна і неофіційна структури колективу. Повсякденні відносини співробітників на роботі не вкладаються повністю в межі нормативних вказівок, якими б деталізованими вони не були. Тому співробітники зустрічаються один з одним, збираються в групи та обговорюють особисті справи, різні питання, відступаючи від офіційної субординації. В цьому випадку виявляються неофіційні (дружні, товариські) відносини, які можуть значно відрізнятись від офіційних. Неофіційні відносини створюють деяку структуру, яка складається переважно з малих груп, досить стійких за складом та тривалих за існуванням. Усередині цих груп окремі їх члени відіграють активну роль, їм надають перевагу, до їх думки прислуховуються. Такі співробітники завойовують домінуючу позицію в групі, стають її лідерами.
Лідер – співробітник, який користується найбільшим визнанням групі, справляє на неї найбільший вплив. Звичайно він має й найбільшу кількість контактів у групі, є представником її інтересів у взаємостосунках з іншими групами – як офіційними, так і неофіційними.
Практика свідчить, що неофіційна структура існує в колективі підрозділу служби ДСНС обов'язково. До цього співробітників начебто «підштовхує» регламентація та обмеження службових відносин. Разом з тим вона може доповнювати офіційну структуру і тим самим сприяти виконанню службової діяльності.
Ефективне керівництво колективом передбачає знання його неофіційної структури та використання можливостей неформального психологічного впливу на членів колективу. Більш того, досить припустимою є участь керівника безпосередньо в неофіційній групі як її члена. У відносинах з лідером доцільно дотримуватись тактики узгодженого впливу, врахування думки стосовно важливих питань. Далекоглядний керівник намагається допомогти надійним, досвідченим працівникам досягти лідерства, у разі розбіжності думок з колективом – переконувати та схиляти на свій бік саме лідерів.
Психологічна (міжособистісна) сумісність. При комплектуванні колективу, створенні різних службових угруповань треба враховувати не тільки психологічні особливості окремих співробітників, але й ефект їх об’єднання один з одним. Міжособистісна сумісність являє собою оптимальне співвідношення психологічних особливостей співробітників, що забезпечує взаємну приязнь і, як наслідок, – ефективну службову діяльність.
Психологічна сумісність супроводжується почуттям взаємної симпатії, задоволення від контактування та спільних дій, Психологічна сумісність тісно пов’язана зі співпрацею і впливає на неї.
Соціально-психологічний клімат (СПК) – як одна складових психології колективу органу внутрішніх справляє собою певний стан міжособистісних відносин, який відображає їх тон та характер. Соціально-психологічний клімат – система міжособистісних стосунків, що утворилися в колективі у процесі виконання спільної діяльності і постійного спілкування.
Аналіз результатів вивчення СПК в колективах служби цивільного захисту показує, що в колективах із сприятливим СПК легше справляються із впливом тяжких та небезпечних умов праці, нижча плинність кадрів. Несприятливий психологічний клімат негативно впливає на рівень захворюваності особового складу внаслідок розвитку у нього хронічних стресових реакцій. Таким чином, налаштування сприятливого СПК в підпорядкованому колективі працівників ДСНС є важливою задачею керівника.
Ефективна робота організації можлива лише за умови високої згуртованості і єдності. А. Петровський виділяє три рівні групової згуртованості:
Перший рівень – в основі згуртованості лежить розподіл між усіма членами загальних цілей групової діяльності;
Другий рівень – згуртованість виражається у співпадінні у членів групи цінностей, пов’язаних із процесом спільної діяльності;
Третій рівень – згуртованість базується на емоційних контактах членів групи.
Психологічні особливості конфліктів та шляхи їх вирішення.
Слово «конфлікт» (лат. - зіткнення) означає зіткнення двох або декількох соціальних груп, організацій, осіб і т. д. з метою однієї із сторін реалізувати свої матеріальні або духовні інтереси за рахунок іншої. Це боротьба, де використовуються будь-які засоби, щоб тільки здобути перемогу.
Кожен конфлікт, незалежно від причин його виникнення, має таку структуру:
сторони (учасники) конфлікту;
причини конфліктів, несумісність цінностей і намірів сторін;
поведінка, спрямована на руйнування намірів іншої сторони;
застосування сили з метою вплинути на поведінку іншої сторони в потрібному напрямі.
У динаміці конфлікту здебільшого виділяють такі етапи:
Перша стадія виникнення об'єктивної конфліктної ситуації. Сутність цієї стадії в організації може мати багато різновидів. Наприклад, якщо двоє або декілька співробітників прагнуть до однієї мети, а об'єктивно досягти її може тільки один з них (одна вакансія, одна виділена квартира тощо). Якийсь час об'єктивну конфліктність сторони не усвідомлюють. Цю стадію називають ще стадією потенційного конфлікту, бо реальним конфліктом він стає після усвідомлення учасниками об'єктивної ситуації.
Друга стадія це усвідомлення ситуації як конфліктної хоча б одним з її учасників.
Процес усвідомлення конфлікту охоплює, по-перше, усвідомлення самої ситуації як значимої, тобто здатної забезпечити досягнення значимої мети, по-друге, усвідомлення того факту, що інша сторона перешкоджає досягненню цієї мети.
Усвідомлення ситуації як конфліктної завжди супроводжується емоційним напруженням. Емоційні стани мають значний вплив на перебіг конфлікту. Демонстрація одним з учасників почуттів ворожості, агресії, антипатії сигналізує сприймання конфлікту і мобілізує зусилля обох сторін.
Третя стадія розвитку конфлікту це перехід до конфліктної поведінки.
Конфліктна поведінка це реальні дії сторін, спрямовані на те, щоб прямо або опосередковано блокувати досягнення протидіючою стороною своїх цілей, водночас активно реалізувати власні наміри.
На думку дослідників, можливий і другий варіант поведінки в конфліктній ситуації відмова від конфліктної взаємодії, вихід із ситуації.
Причини такої поведінки:
усвідомлення однією зі сторін недостатності власних ресурсів для ведення боротьби;
зміна ставлення до предмета суперечностей, коли з'ясовано, що ціна "перемоги" може бути дуже великою;
тактичний відступ для перегрупування або перетворення конфліктної ситуації з такої, яка нерозв'язна, у потенційно "вирішувану".
Третій напрям, у якому може розвиватися взаємодія в конфліктній ситуації, це шлях "угоди", "переговорів", "консенсусу". У цьому випадку сторони з огляду на обставини передбачають, що отримання максимуму неможливе, тому, щоб не втратити все, вони йдуть на взаємні поступки, знижуючи власні домагання.
Переговори можуть відбуватися шляхом компромісу і співпраці. У випадку пошуку компромісу дві сторони із самого початку визначають свої позиції (або те, що вони хочуть). Потім кожна сторона починає висувати свої і розглядати пропозиції іншої сторони доти, доки не буде досягнуто згоди. Це звичайний підхід до розгляду фінансових питань і спорів про ціну товару або про відповідність заробітної плати.
Для стилю співпраці потрібно простежити вихідну позицію "в глибину", тобто відшукати приховані інтереси, бажання або потреби сторін. Крім цього, необхідний деякий час. Оскільки при веденні переговорів таким стилем повинні бути задоволені всі ці елементи, то такий стиль дає змогу повніше задовольнити інтереси сторін, аніж стиль компромісу.
Коли суперники намагаються відстояти протилежні цілі, необхідно спробувати знайти так звані зони злагоди, тобто те спільне, що наявне в учасників переговорів, варіанти вирішення, і на цій основі досягнути компромісу.
Четверта стадія розвитку конфлікту конфлікти можуть мати різноманітне вирішення залежно від таких умов:
предметного змісту;
наявності об'єктивних можливостей для його вирішення;
учасників і умов перебігу конфлікту;
від ділових і особистісних рис осіб, до обов'язків яких належить пошук шляхів вирішення конфлікту.
Діапазон вирішення конфлікту або варіанти вирішення можна описати так:
Цілковите припинення конфронтації шляхом взаємного примирення сторін (складність такого вирішення у пошуку об'єктивної основи примирення).
Компроміс, що основується на частковому задоволенні домагань обох сторін, необхідності взаємних поступок. Цей вихід приводить до взаємного виграшу, характерного для ситуації на зразок "угода".
Вирішення конфлікту на принциповій, діловій основі:
конструктивно шляхом задоволення об'єктивних вимог, претензій сторін, що конфліктують;
деструктивно шляхом виявлення необґрунтованості претензій, профілактичної і виховної роботи, а також шляхом покарання учасників конфлікту.
Організаційне (механічне) припинення конфлікту розформування підрозділу, якщо вирішити конфлікт іншими способами неможливо; звільнення одного з учасників конфлікту (однієї зі сторін) з організації; переведення одного (здебільшого лідера) або декількох членів конфліктної сторони в інший або інші підрозділи певної організації.
Способи вирішення конфлікту передбачають свідомі, активні дії осіб, які зацікавлені у позитивному для колективу вирішенні конфлікту.
Одним із складних завдань, які стоять перед керівником і колективом, є оптимальне, справедливе вирішення конфлікту.
Вирішення конфлікту можливе на двох рівнях:
на частковому, коли усувають тільки конфліктну поведінку, але не усувають глибинні психологічні, внутрішні спонукання до конфлікту;
на повному, коли конфлікт вирішення і на рівні реальної поведінки, і на психологічному (емоційному) рівні.
Література:
Волуйко О. М. Управління професійним стресом керівників органів внутрішніх справ : навч. посіб. / О. М. Волуйко, О. В. Гошкодеря. – К. : Скіф, 2008. – 108 с.
Крайнюк В. М. Порівняльна характеристика стресостійкості рятувальників з різним професійним досвідом / В. М. Крайнюк // Психологія і суспільство. – 2006. – № 4. – С. 101–104.
Крайнюк В. М. Психологія стресостійкості особистості : монографія / В. М. Крайнюк. – К. : Ніка-Центр, 2007. – 432 с.
Малкина-Пых И. Г. Экстремальные ситуации: справочник практического психолога / И. Г. Малкина-Пых. – М. : Эксмо, 2006. – 960 с.
Собчик Л. Н. Психология индивидуальности. Теория и практика психодиагностики / Л. Н. Собчик. – СПб. : Речь, 2003. – 624 с.




Психологічні особливості поведінки населення у надзвичайних ситуаціях. Особливості спілкування з постраждалими.

При розгляді питань поведінки людини в умовах надзвичайної ситуації велику увагу потрібно приділяти психології страху. В екстремальних умовах людині постійно доводиться долати небезпеки, загрозливі його існуванню, що викликає страх, тобто короткочасний або тривалий емоційний процес, що породжується дійсною або уявною небезпекою. Страх - це сигнал тривоги, але не просто тривоги, а сигнал, що викликає вірогідні захисні дії людини.
Страх викликає у людини неприємні відчуття - це негативна дія страху, але страх - це і сигнал, команда до індивідуального або колективного захисту, оскільки головна мета, що стоїть перед людиною, - це залишитися живим, продовжити своє існування.
Слід враховувати, що найбільш частими, значними і динамічними є необдумані, несвідомі дії людини як результат його реакції на небезпеку.
Найбільшу небезпеку для людини представляють чинники, які можуть викликати його загибель в результаті різних агресивних дій - це різні фізичні, хімічні, біологічні чинники, високі і низькі температури, іонізуючі (радіоактивні) випромінювання. Усі ці чинники вимагають різних способів захисту людини і групи людей, тобто індивідуальних і колективних способів захисту, до яких можна віднести: прагнення людини віддалитися за межі дії вражаючих чинників (втекти від небезпеки, захиститися екраном і т. д.); енергійна атака людиною джерела можливих вражаючих чинників для послаблення їх дії або знищення джерела можливих вражаючих чинників.
Групова поведінка людей у надзвичайних ситуаціях. Під груповою поведінкою людей в НС розуміють поведінку більшості осіб, що входять до групи і виявилися перед лицем раптової і небезпечної події або загрози такої події, які зачіпають інтереси усіх людей. Це пов'язано з реальними або потенційними матеріальними втратами, людськими жертвами і характеризується помітною дезорганізацією громадського порядку.
Групова поведінка людей пов'язана з однією і тією ж зовнішньою подією і залежить від таких емоційних чинників, які пов'язані з груповим настроєм, а не з індивідуальними властивостями психіки людини.
Випадки, що носять негативний, патологічний характер, відрізняються відсутністю адаптації до обстановки, коли люди своєю нераціональною поведінкою і небезпечними для оточення діями збільшують число жертв і дезорганізують громадський порядок. В цьому випадку може наступити "шокова загальмованість", коли маса людей стає розгубленою і безініціативною. Частим різновидом «шокової загальмованості» є паніка, коли страх перед небезпекою опановує групу людей. Зазвичай паніка проявляється як дика безладна втеча, коли людьми керує свідомість, зведена до примітивного рівня (примітивна реакція людини на страх). Вона може супроводжуватися справжнім шаленством, особливо, якщо на шляху зустрічаються перешкоди, подолання яких супроводжується великою кількістю людських жертв.
Панічні реакції можуть спостерігатися і у групи людей в замкнутих приміщеннях, коли людина відчуває загрозу свого життя. Багато хто в цих випадках вважає, що врятуватися майже неможливо, миттєво піддаються почуттю масового страху, особливо, якщо в групі є не урівноважені люди, а таких може бути не більше 2% від числа усієї групи.
У психологічному плані паніка дуже заразна, оскільки пов'язана з проявом «стадного інстинкту». Необхідно знати, що заздалегідь прийняті заходи обережності не можуть повністю виключити можливість виникнення паніки, але можуть її істотно зменшити, тому вживання таких заходів обов'язкове.
Також треба відмітити, що критична ситуація, яка виникає під час надзвичайної ситуації викликає у людини стрес та приводить до сильного нервового напруження, тому під час надзвичайної ситуації у населення можуть спостерігатися такі негативні явища як:
Марення та галюцинації. До основних ознак марення відносяться помилкові висновки, в помилковості яких потерпілого неможливо переконати. Галюцинації характеризуються тим, що потерпілий переживає відчуття присутності уявних об'єктів, які в даний момент не впливають на відповідні органи чуття (чує голоси, бачить людей, відчуває запахи та інше).
Апатія. Може виникнути після тривалої напруженої, але безуспішної роботи; чи в ситуації, коли людина терпить серйозну невдачу, перестає бачити сенс своєї діяльності; чи коли не вдалося когось врятувати, і що потрапив в біду близька людина загинула. Навалюється відчуття втоми - таке, що не хочеться ні рухатися, ні говорити, рухи і слова даються насилу, в душі - порожнеча, байдужість, немає сил навіть на прояв почуттів. Якщо людину залишити без підтримки і допомоги в такому стані, то апатія може перейти в депресію (важкі і тяжкі емоції, пасивність поведінки, відчуття провини, відчуття безпорадності перед лицем життєвих труднощів, безперспективність і так далі).
В стані апатії людина може знаходитися від декількох годин до декількох тижнів. Основними ознаками апатії є:
байдуже відношення до оточення;
млявість, загальмованість;
повільна, з довгими паузами, мова.
Ступор. Ступор - одна з найсильніших захисних реакцій організму. Вона настає після найсильніших нервових потрясінь (вибух, напад, жорстоке насильство), коли людина витратила на виживання стільки енергії, що сил на контакт з навколишнім світом вже немає. Ступор може тривати від декількох хвилин до декількох годин. Тому, якщо не надати допомогу і потерпілий пробуде в такому стані достатньо довго, це приведе до його фізичного виснаження. Оскільки контакту з навколишнім світом немає, потерпілий не помітить небезпеки і не зробить дій, щоб її уникнути. Основними ознаками ступора є:
різке зниження або відсутність довільних рухів і мови;
відсутність реакцій на зовнішні подразники (шум, світло, дотики, щипки);
"застигання" в певній позі, заціпеніння, стан повної нерухомості;
можлива напруга окремих груп м'язів.
Рухове збудження. Іноді потрясіння від критичної ситуації (вибухи, стихійні лиха) настільки сильне, що людина просто перестає розуміти, що відбувається навколо нього. Він не в змозі визначити, де вороги, а де помічники, де небезпека, а де порятунок. Людина втрачає здатність логічно мислити і приймати рішення, стає схожою на тварину, що кидається в клітці.
Основними ознаками рухового збудження є:
різкі рухи, часто безцільні і безглузді дії;
ненормально гучна мова або підвищена мовна активність (людина говорить без зупинки, іноді абсолютно безглузді речі);
часто відсутня реакція на оточенні (на зауваження, прохання, накази).
Агресія. Агресивна поведінка - один з мимовільних способів, яким організм людини "намагається" понизити високу внутрішню напругу. Прояв злості або агресії може зберігатися досить тривалий час і заважати самому постраждалому і оточенням.
Основними ознаками агресії є:
роздратування, невдоволення, гнів (по будь-кому, навіть незначному приводу);
нанесення оточенням ударів руками або якими-небудь предметами;
словесна образа, лайка;
м'язова напруга;
підвищення кров'яного тиску.
Нервове тремтіння. Після екстремальної ситуації з'являється неконтрольоване нервове тремтіння (людина не може за власним бажанням припинити цю реакцію). Так організм "скидає" напругу. Якщо цю реакцію зупинити, то напруга залишиться усередині, в тілі, і викличе м'язові болі, а надалі може привести до розвитку таких серйозних захворювань, як гіпертонія, виразка та ін.
Основні ознаки цього стану:
тремтіння починається несподівано - відразу після інциденту або через якийсь час;
виникає сильне тремтіння усього тіла або окремих його частин (людина не може утримати в руках дрібні предмети, запалити сигарету);
реакція триває достатньо довго (до декількох годин);
потім людина відчуває сильну втому і потребує відпочинку.
Плач. Коли людина плаче, усередині у неї виділяються речовини, що мають заспокійливу дію. Добре, якщо поруч є хтось, з ким можна розділити горе.
Основні ознаки цього стану :
людина вже плаче або готовий розридатися;
тремтять губи;
спостерігається відчуття пригніченості;
на відміну від істерики, немає ознак збудження.
Якщо людина стримує сльози, то не відбувається емоційної розрядки, полегшення. Коли ситуація затягується, внутрішня напруга може завдати шкоди фізичному і психічному здоров'ю людини.
Істерика. Істеричний припадок триває декілька хвилин або декілька годин. Основні ознаки:
зберігається свідомість;
надмірне збудження, безліч рухів, театральні пози;
мова емоційно насичена, швидка;
крики, ридання.
Особливості спілкування з постраждалими. Правила для співробітників рятувальних служб:
Дайте знати потерпілому що ви поруч і що вже приймаються заходи по порятунку. Потерпілий повинен відчувати, що в ситуації, що створилася, він не самотній. Підійдіть до потерпілого і скажіть, наприклад: «Я залишуся з вами, поки не приїде «Швидка допомога». Потерпілий також має бути проінформований про те, що зараз відбувається: «Швидка допомога» вже в дорозі».
Постарайтеся позбавити потерпілого від сторонніх поглядів. Цікаві погляди дуже неприємні людині в кризисній ситуації.
Обережно встановлюйте тілесний контакт. Обережно налаштовуйте тілесний контакт зазвичай заспокоює потерпілого. Тому візьміть потерпілого за руку або обережно за плече. Торкатися до голови або інших частин тіла не рекомендується.
Займіть положення на тому ж рівні, що і потерпілий. Навіть надаючи медичну допомогу, прагніть знаходитися на одному рівні з потерпілим.
Говоріть та слухайте. Уважно слухайте, не перебивайте, будьте терплячі, виконуючи свої обов'язки. Говорите і самі, бажано спокійним тоном, навіть якщо потерпілий втрачає свідомість. Не проявляйте нервозності. Уникайте докорів. Запитаєте потерпілого: «Чи можу я що-небудь для вас зробити?» Якщо ви переживаєте почуття співчуття, не соромтеся об цього сказати.

Література:
Малкина-Пых И.Г. «Экстремальные ситуации». - М.: Изд-во Эксмо, 2005. - 960 с. - (Справочник практического психолога).
Лєбєдєва С.Ю., Оніщенко Н.В., Тімченко О.В., Тітаренко Д.С., Ткач М.І., Христенко В.Є. «Особливості надання екстреної психологічної допомоги постраждалим при аваріях на шахтах Донеччини: монографія». – Х.: НУЦЗУ, 2011. – 219 с.



Вплив екстремальних умов службової діяльності на психіку рятувальника. Попередження та профілактика можливих негативних психічних станів у персоналу ДСНС України. Емоційне вигорання.
Посттравматичні стресові розлади. Психосоматичні захворювання.

Аналізуючи екстремальні умови діяльності доцільно зупинитись на відстрочених наслідках їх впливу
на людину.
Так, Ю.О. Александровський [1], крім непатологічних реакцій людей на екстремальну ситуацію:
(страх, тривога), описав психопатологічні явища – психогенії – хворобливі стани, що проявляються у формі
дезадаптованої поведінки, змінах в емоційній, пізнавальній сферах, міжособистісних стосунках.
Водночас, в екстремальності задіяні умови режиму тривалої гіпокінезії, гіподинамії; вплив
несприятливих кліматичних умов; несприятливі впливи фізичних чинників (радіочастот, шумів, вібрації);
наявність у повітрі шкідливих елементів; почуття голоду, спраги і т.п.
Тривалий вплив екстремальних умов призводить до негативних психічних станів зі змінами в
поведінковій, пізнавальній, емоційній сферах з вираженою нервово-психічною напругою. В разі
дезорганізації спостерігаються патологічні реакції, неврози, психози, психосоматичні захворювання. При
цьому у стресостійких осіб при дії екстремальних факторів можлива активація і мобілізація психічних і
фізичних функцій.
На вірогідність розвитку неврозів і психозів при постійній наявності загрози для життя і здоров’я людини, зумовленої впливом різноманітних екстремальних умов діяльності, вказував В.І. Лебедєв [6].
У дослідженнях відмічається і висока вірогідність асенізації нервової системи у формі неврастенії чи психастенії, а також розладах особистості, що проявляються у порушеннях міжособистісних стосунків в результаті тривалої роботи в екстремальних умовах.
Виражене нервово-психічне напруження осіб, що працюють в екстремальних Основними критеріями стрес-факторів, що створюють екстремальні умови діяльності в рятувальних службах вважаються:
підвищені вимоги, що пред’являються до психічних і фізичних можливостей людини;
надмірні психічні і фізичні навантаження; обмеження в часі на прийняття і виконання відповідальних рішень;
ризик для життя і здоров’я, відповідальність за життя людей і збереження техніки; відсутність можливості діяти стереотипно, за завчасно наміченим планом.
Таким чином, в усьому різноманітті екстремальних ситуацій службової діяльності на психіку і поведінку персоналу ДСНС України впливатимуть певні стрес-фактори, причини розвитку яких можливо умовно розділити на дві групи: зовнішні і внутрішні.
Зовнішні:
психологічний вплив наслідків надзвичайної ситуації;
рішучість і темп проведення службових дій;
інтенсивність і новизна застосування спеціальної техніки;
нестандартність засобів і прийомів дій при виконанні покладених задач;
загибель або поранення персоналу ДСНС і цивільного населення;
характер дій особового складу та підрозділів МНС України;
укомплектованість і якісний склад підрозділу, його злагодженість, ступінь управління і стиль діяльності офіційних і неофіційних лідерів; безперервність, тривалість і динаміка виконання службової задачі; руйнація цивільних об’єктів; природно-географічні і кліматичні особливості місцевості; час року і доби.
Внутрішні:
Суб’єктивні чинники відбитка умов службової діяльності: раптовість, несподіванка (нетривала за часом зміна службової обстановки, виникнення якої працівники не припускали);
погроза (чекання можливих негативних наслідків службової обстановки); небезпека (усвідомлення реальної можливості негативного впливу конкретних елементів службової діяльності на життя і здоров’я персоналу МНС);
новизна, незвичайність (визначення особовим складом невідомих компонентів службової діяльності);
невизначеність (включає повну відсутність, нестачу або суперечливість інформації про сформовану обстановку);
надлишок інформації (обсяг інформації перевищує можливості аналізу й узагальнення);
дефіцит часу (на аналіз, оцінку обстановки ухвалення рішення і проведення конкретних дій);
відповідальність (за виконання наказу, прийняття рішення і самостійні дії при виконанні службових задач);
усвідомлення персоналом МНС особливого характеру і результатів службової діяльності; тривале перенесення позбавлень, труднощів і дискомфорту (відсутність звичних умов для життя і діяльності протягом великого проміжку часу).
Відсутність, недостатня сформованість або наявність суперечливих мотивів діяльності в ході виконання службових задач; наявність негативних для службової діяльності емоційних особливостей особистості (надмірна вразливість, емоційна нестійкість, підвищена емоційна збудливість, неврівноваженість); тривожність, агресивність, надмірна схильність до ризику; слабка спроможність до адаптації в службовій обстановці, що обумовлена нестачею досвіду (знань, умінь і навичок фахової і психологічної підготовки); невідповідність рівнів домагань і самооцінки особистості; недостатній розвиток і функціонування психічних пізнавальних процесів; низькі можливості адаптації, що обумовлені станом здоров’я, витривалості, рівнем фізичного розвитку; несприятливий функціональний стан організму, викликаний психічною травмою, захворюванням або тривалою незадоволеністю фізіологічних потреб
Кожний із цих чинників окремо може викликати розвиток різноманітних тензійних станів. Однак у процесі екстремальної службової діяльності на психіку персоналу МНС впливатимуть, як правило, не один, а одночасно декілька стрес-факторів.
Висновки. З аналізу теоретико-методологічних підходів в психологічній літературі до визначення та характеристик екстремальних умов діяльності їх можна розподілити на три категорії: звичайні, особливі та екстремальні. В основу даної класифікації покладено наступні критерії: ступінь нервово-психічного напруження, що супроводжує виконання діяльності або адаптацію до змінених умов діяльності, а також ступінь вираженості реальної вітальної загрози. Тому екстремальні умови діяльності характеризуються наявністю реальної вітальної загрози та надмірно високим рівнем нервово-психічного напруження.
Попередження та профілактика можливих негативних психічних станів у персоналу ДСНС України.
Психічна травма - наслідок травматичного стресогенного впливу; вона передбачає крайню (екстремальну) ступінь стресогенного фактора, руйнує систему індивідуальних особистісних захистів, що приводить до глибинних порушень (від психологічних до біологічних) цілісної системи функціонування практично будь-якої людини.
Травматичний досвід неможливо укласти в повсякденний алгоритм поведінки людини. Йдеться про ситуації, в яких була загроза життю, безпеки (фізичної, психологічної) людини, були зачеплені інстинкти людини: інстинкт самозбереження, інстинкт збереження роду.
Описані випадки, коли під час землетрусу люди вистрибувала з вікон верхніх поверхів будинків, випадки, коли батьки в першу чергу рятували себе і забували про своїх дітей. Однак ці дії не були навмисними, а обумовлені інстинктом самозбереження.
Прийняття всієї ситуації відразу в цих випадках для психіки руйнівне. Механізм витіснення, як один з потужних психологічних захистів, дозовано дає психіці симптом за симптомом, нагадуючи про те, що трапилося.
Відстрочені реакції - реакції, які відбуваються не в момент сильного стресу, а коли ситуація сама по собі вже завершена (сталося пограбування, зґвалтування, ветеран повернувся із зони бойових дій і т.д.), але психологічно для людини вона не закінчена. Такі реакції виникають на тлі загального благополуччя через тривалий час після події.
Психологічна травма - «душевна рана», яка «болить», турбує, приносить дискомфорт, погіршує життя, приносить страждання людині і оточуючим його близьким людям. Як і будь-яка рана, психологічна травма може бути різного ступеня вираженості, і, відповідно, «лікування» буде різним.
Іноді рана поступово затягується сама по собі і «хворе місце» «заживає» природним шляхом. Існує певна послідовність етапів переживання, що приводить психіку до відновлення. У цих випадках відбувається від реагування, осмислення, прийняття людиною того, що сталося, не як травматичного, але як життєвого досвіду, як частини своєї біографії.
Етіологія (причини)
Загальними умовами розвитку травматичного стресу є наступні:
- Людина сприймає ситуацію як неможливу;
- Людина не могла ефективно протидіяти ситуації (боротися або бігти);
- Людина не могла емоційно розрядити енергію (була у стані заціпеніння);
- Присутність у житті людини раніше недозволених травматичних ситуацій.
Дівчина, що знаходилася в аквапарку «Трансвааль-парк» в момент його обвалення (Москва, лютий 2004 м.), фізично не постраждала, з будівлі, що обвалилася, вибралася самостійно, залишився живий і брат, який перебував з нею у момент події. Однак, побачивши репортажі про події в Беслані (вересень 2004 м.), вона різко відчула себе гірше.
Фактором до отримання психічних травми може стати фізіологічний стан в момент отримання травми, особливо фізична втомленість на тлі порушення режиму сну і прийому їжі.
До умов виникнення емоційних порушень відноситься також відсутність соціальної підтримки, тісних емоційних зв’язків з оточуючими людьми (друзями, членами сім’ї, товаришами по службі).
Має значення також і попередня оцінка ситуації. Більш інтенсивною і тривалою є реакція на антропогенні (соціальні) катастрофи, де має місце людський фактор (терористичний акт, військові дії, зґвалтування), ніж на природні катастрофи. Катастрофічні наслідки природних НС постраждалі розцінюються як «воля Всевишнього», і якщо виникає почуття власної провини у зв’язку зі скоєним, то вона найчастіше пов’язується з тим, що не були прийняті заходи щодо забезпечення безпеки. При антропогенних катастрофах у постраждалих з’являється почуття люті і агресивність, які можуть бути спрямовані на осіб, яких вважають винуватцями події (шахта ім.. Засядька, 2008).
Умовно можна виділити два шляхи розвитку ситуації після дуже сильного стресу.
Людина отримала травматичний досвід, зізналася собі в цьому (!) і поступово переживає його, виробляючи більш-менш конструктивні способи подолання його.
Людина отримала травматичний досвід, але особисте відношення до події відсутнє (закономірність, знак зверху), постаралася «забути» його, витіснила його з свідомості, запустивши неконструктивні способи оволодіванням з проявом симптомів відстрочених стресових реакцій.
Будь-яка відстрочена реакція на травму - нормальна. В одному випадку, людина поступово проживає ситуацію самостійно; в іншому самостійно вона зробити це не може. У будь-якому з цих випадків страждань і сильних душевних переживань не уникнути.
Стратегії поведінки
Фахівці розрізняють декілька стратегій поведінки людей, що пережили психічну травму.
Постраждалі, переслідувані нав’язливими спогадами і думками про травму, з часом починають організовувати своє життя таким чином, щоб витіснити, уникнути спогадів і емоцій, які ними провокуються. Уникання може приймати різні форми - наприклад, відхід від нагадувань про подію, зловживання наркотиками або алкоголем, щоб заглушити усвідомлення сильного внутрішнього дискомфорту.
Дослідження, проведене вченими з Нью-Йоркської медичної академії і опубліковане в Американському журналі епідеміології.
Дослідники ставили запитання про звички, що стосуються споживання психоактивних речовин до і після 11 вересня 2001.
Серед тих, хто курив, приблизно 10% відповіли, що стали палити більше.
Серед тих, хто вживав алкоголь, більше 20% відповіли, що стали пити більше.
У результатах дослідження не виявлено яких-небудь расових або етнічних відмінностей, але більшою схильністю до збільшення споживання психоактивних речовин відрізняються ті люди, які були старші 65 років, мали низький рівень доходів, були розлучені чи самотні.
У поведінці людей, які перенесли психічну травму, часто спостерігається неусвідомлене прагнення до повторного переживання травматичних подій. Цей поведінковий механізм виявляється в тому, що невідомо людина прагне до участі в ситуаціях, подібних з попередньою травматичною подією в цілому або якимось її аспектом. Цей феномен називається компульсивною поведінкою і спостерігається практично при всіх видах травматизації.
Ветерани бойових дій стають найманцями. Дружини, які зазнали насильства, вступають в болючі для них відносини з чоловіками, які з ними погано обходяться. Люди, які перенесли в дитинстві ситуацію сексуального домагання, подорослішавши, займаються проституцією.
Багато постраждалих, особливо діти, що перенесли травму, схильні звинувачувати у трагедії самих себе. Взяття часткової відповідальності на себе в цьому випадку дозволяє компенсувати почуття безпорадності і уразливості. Жертви сексуального насильства, що звинувачують у трагедії самі себе, мають кращий прогноз відновлення, ніж ті, хто не бере на себе відповідальності.
Більш конструктивні стратегії боротьби з пережитою травмою наступні:
Спроба позбавити від нещастя інших. Серед американських поліцейських досить багато людей, які в дитинстві потерпали від насильства.
Пошук захисника. Найчастіше це жінки, з якими погано поводилися в дитинстві. Вони схильні до дуже сильної прихильності і залежності від своїх чоловіків (не можуть ні на день з ними розлучитися, не можуть заснути одні й ін.)
Кооперація. Вступ в громадську організацію, об’єднання з людьми, що пережили схожу ситуацію (товариства ошуканих вкладників, жертв насильства в сім’ї, видужуючих наркоманів і т.п.).
Вищеописані стратегії поведінки не скасовують динаміки переживання травматичної ситуації.
Динаміка переживання травматичної ситуації
Динаміка переживання травматичної ситуації включає чотири етапи.
Перший етап - фаза заперечення, або шоку. На цій фазі, що наступає відразу після дії травмуючого фактора, людина не може прийняти подію на емоційному рівні. Психіка захищається від руйнівної дії травматичної ситуації. Цей етап, як правило, нетривалий.
Другий етап носить назву фази агресії і провини. Починаючи переживати те, що трапилося, людина намагається звинувачувати в події тих, хто прямо або побічно мав відношення до події. Потім людина звертає агресію на саму себе і відчуває інтенсивне почуття провини («Якби я вчинив інакше, цього б не сталося»).
Третій етап - фаза депресії. Після того, як людина усвідомлює, що обставини сильніші за неї, настає депресія. Вона супроводжується почуттями безпорадності, покину тості, самотності, власної непотрібності. Людина не бачить виходу з такого становища, втрачає відчуття мети. Життя стає безглуздим: «Що б я не робив, нічого не зміниш».
На цій стадії дуже важлива ненав’язлива підтримка близьких. Однак людина, що переживає травму, рідко її отримує, оскільки навколишні несвідомо бояться «заразитися» його станом. Крім того, людина в депресивному настрої неухильно втрачає інтерес до оточення («Ніхто мене не розуміє»), співрозмовник починає її втомлювати, спілкування переривається, почуття самотності посилюється.
Четвертий етап - це фаза зцілення. Для неї характерне повне (свідоме й емоційне) прийняття свого минулого і набуття нового сенсу життя: «Те, що трапилося, дійсно було, я не можу цього змінити; я можу змінитися сама і продовжувати життя, незважаючи на травму». Людина виявляється здатна виробити корисний життєвий досвід.
Ця послідовність є конструктивним розвитком ситуації. Якщо потерпілий не проходить фази проживання травматичної ситуації, етапи занадто затягуються, не приходять до логічного завершення, з’являються симптомо - комплекси, впоратися з якими самостійно вона вже не може.
Емоційне вигорання
Емоційне вигорання – один з нових, розглянутих в психологічній літературі механізмів захисту, тому його визначення є дещо розмитим. Слід відзначити, що емоційне вигорання завжди розглядається і трактується лише з негативного боку. І, звичайно, на це є конкретні причини, адже коли людина перебуває у такому стані це відбивається на виконанні нею своєї діяльності, на відносинах з партнерами, клієнтами і близькими людьми, так як приводить до емоційної і особистісної відстороненості, незадоволеності собою, слідом за чим іде тривога, депресія і неадекватне емоційне реагування на звичайні життєві ситуації. Але не звертати увагу на позитиви, які супроводжують цей стан було б не правильно. Плюси емоційного вигорання в тому, що воно дозволяє людини економно і дозовано використовувати свої енергетичні ресурси.
Термін «burnout (емоційне вигорання)» введений американським психіатром Х. Дж. Фрейденбергом у 1974 році для характеристики психологічного стану здорових людей, що знаходяться в інтенсивному і тісному спілкуванні з клієнтами, в емоційно навантаженій атмосфері. Спочатку цей термін визначався як стан знемоги, виснаження з відчуттям власної непотрібності, а кількість професіоналів, схильних до емоційного вигорання, була незначною: співробітники медичних установ і різноманітних суспільних доброчинних організацій. Р. Шваб у1982 році значно розширює групу фахового ризику: це, насамперед, вчителі, поліцейські, тюремний персонал, політики, юристи, менеджери.
К. Кондо коротко визначає burnout як дезадаптованість до робочого місця, через надмірне робоче навантаження і неадекватні міжособистісні відносини. Цьому відповідає і дане ним образне тлумачення: «до «вигорання» схильні ті, хто працює жагуче, з особливим інтересом; довгий час допомагаючи іншим, вони починають почувати розчарування, тому що не вдається досягти того ефекту, що очікували; така робота супроводжується надмірною втратою психологічної енергії, призводить до психосоматичної втоми (виснаженню) і емоційного виснаження (вичерпаності) і як результат - занепокоєння, подразнення, гнів, знижена самооцінка, на тлі прискореного серцебиття, задишки, шлунково-кишкових розладів, головного болю, порушень сну, а також сімейні проблеми. Із звичайної емоційної невдоволеності, цей стан переростає у проблеми, що зачіпають весь людський організм. Таке включення стресогенних чинників у число чинників емоційного вигорання значно розширило коло відповідних професій. Дослідження виділяють три групи ризику. Першу складають люди емоційно залучені у професію – страхові агенти, педагоги, журналісти, психологи, менеджери по продажам, керівники і ін. Також під загрозою є спеціалісти, які повинні час від часу виявляти гіперактивність. Наприклад антикризисні управління чи менеджери туристичних компаній, яким потрібно мобілізувати внутрішні сили в „гарячий” сезон. Представниками третьої групи є працівники, які постійно мають справу з негативом: конфлікт-менеджери, консультанти телефону довіри.
Вітчизняні і зарубіжні дослідники вияснили, що причини емоційного вигорання діляться на три групи.
Особистісні характеристики самого працівника. Кожна людина по-своєму реагує на одні і ті ж навантаження. Згідно з дослідженнями найбільше схильні до емоційного вигорання люди педанти, демонстративні люди, які хочуть, щоб оточуючі бачили їх успіхи і досягнення, а також співробітники з високою здатністю до емпатії, вони близько до серця приймають емоції клієнтів, в результаті чого витрачають свої власні сили. Для них потрібні певні профілактичні програми, які дозволяють підвищити самооцінку і переключатися на інші види діяльності. Крім того доведено, що оптимісти значно рідше вигорають, ніж песимісти.
Другий рівень виникнення синдрому емоційного вигорання – рольовий. Вигорання швидко розвивається в тих випадках, коли спільні зусилля не узгоджені немає інтеграції дій, зате є конкуренція, в той час, коли успішний результат залежить від злагоджених дій. Тут важливим пусковим фактором можуть бути постійні конфлікти у колективі, або не вміння керівника конкретно визначити зони повноважень та відповідальності кожного працівника.
Ще одна група причин, які викликають емоційне вигорання – зовнішні фактори, які пов’язані з особливостями роботи і, що важливо, з самою організацією.
Можна зазначити ряд правил дотримання яких допоможе керівнику уникнути вигорання цінних працівників:
Потрібно оцінювати потреби, схильності і здібності підлеглих і намагатися вибирати для них відповідний об`єм і тип роботи.
Використовувати стиль керівництва, якій відповідає конкретній ситуації, варіювати стиль роботи з підлеглими.
Забезпечувати належну винагороду за ефективну роботу працівника.
Виступати в ролі наставника по відношенню до підлеглих, розвивати їхні здібності, обговорювати з ними складні виробничі питання.
Вміти відділяти головне від другорядного.
Пам`ятати, що людей, найчастіше, розбалансовує не події, а те, як вони до них ставляться.
Пояснювати підлеглим важливість їхньої роботи. Навіть якщо усі функції працівника зводяться до укручування гайок на конвеєрі, потрібно пояснити йому, яке значення має його робота – без цієї гайки, наприклад, не зможе функціонувати великий прилад.
Психологи знають, що постійна емоційна „включеність” вимагає більше сил у людини, ніж тяжка фізична праця. Як відзначає більшість спеціалістів, потенційними жертвами синдрому емоційного вигорання стають ті, хто у зв’язку з службовими обов’язками багато спілкується з людьми. Для будь-якого керівника важливим є знати не лише причини, але і індикатори, за якими можна визначити наявність цього синдрому у працівника, щоб одразу приймати відповідні міри до людей, у яких спостерігається хоча б частина з цих особливостей.
Отже основні з них це:
почуття емоційного виснаження, знемоги (людина почуває неможливість віддаватися роботі так, як це було колись);
дегуманізація,
деперсоналізація (тенденція розвивати негативне ставлення до колег, підлеглих, громадян, населення);
негативне само сприйняття у фаховому плані, нестача почуття фахової майстерності.
втома, виснаження;
психологічні нездужання;
безсоння;
негативне ставлення до оточуючих;
негативне ставлення до самої роботи;
убогість репертуару робочих дій;
зловживання хімічними агентами (ліками);
відсутність апетиту або, навпаки, переїдання;
вияви агресії;
занепадницький настрій і пов'язані з ним емоції;
переживання почуття провини.
Управлінська наука уже визнала синдром емоційного вигорання одним із найбільш серйозних профзахворювань. Воно небезпечне тим, що в деяких організаціях розповсюджується як епідемія і гальмує ефективність найбільш цінних працівників. Але, як і будь-яку хворобу, емоційне вигорання можна своєчасно попереджувати і досить ефективно лікувати. Головне, щоб програму „лікування” робітник створював разом із своїм керівником.
Психологи відмічають, що зупинка синдрому емоційного вигорання, який вже розпочався – комплексна проблема, тобто стосується як самої людини, так і компанії в якій вона працює. Індивідуальні міри, які може приймати працівник – це уважне спостереження за собою, своїми реакціями, формами реагування і за самопочуттям на роботі. Людині, яка емоційно вигоріла, пропонується визначити життєві пріоритети. Вважаються, що на ранніх стадіях вигорання людина може допомогти собі сама. Тут важливо вміло організовувати свій відпочинок, якщо працівник займається монотонною діяльністю, то вихідні найкраще присвятити активному відпочинку (гірські прогулянки, спортивні ігри, танці). Якщо ж весь робочий час працівника пов`язаний з активною діяльністю і постійною комунікацією з людьми – краще у вихідні полежати на дивані і надати перевагу пасивному відпочинку. Керівництву ж слід розуміти, що воно в силах вплинути на ситуацію, якою б складною вона не була. Задача лідерів – розумний розподіл часу „згорівших” співробітників. Насичене спілкування пропонується замінити періодами повної самотності.
Другий дуже важливий для профілактики момент – розуміння працівником свого місця в колективі. Відомо, якщо людина не отримує позитивної оцінки за зроблену роботу, вона вважає себе не достатньо ефективною. А це – додаткове емоційне навантаження. Не отримуючи позитивного підкріплення, людина починає витрачати ще більше сил, хоча втрачати їх не повинна. Поруч з плануванням відпочинку і емоційною підтримкою, керівництво повинно постійно мотивувати своїх працівників і своєчасно переключати їх з одного виду діяльності на інший. Їм також слід спрямовувати своїх працівників на різноманітні курси підвищення кваліфікації, щоб вони вчились дивитись на процес своєї праці зі сторони.
Кожна людина може виробити свої індивідуальні стратегії для боротьби із синдромом емоційного вигорання, але варто згадати декілька універсальних правил:
Правило розподілу. Необхідно чітко розділяти професійну діяльність і особисте життя: не брати роботу додому, мати хобі, яке не стосується роботи, спілкуватися з друзями, які не є колегами по роботі. Для цього досить дієвими є різноманітні ритуали. Наприклад ритуал «форменого одягу». Коли співробітник приходить на службу, він одягає форму, починає спілкуватися з колегами і громадянами, є добрим і розуміючим, активним і професійним, але коли робочий день закінчується і працівник знімає форму, він забуває про всі свої службові справи і займається особистими справами (перестає бути співробітником ДСНС, стає мамою чи татом, дружиною чи чоловіком, сином чи донькою і.ін.).
Правило зміни діяльності. Намагатися чергувати свою професійну діяльність, тобто не тільки спілкуватися з колегами, надавати роз’яснювальну роботу, а й займатися різноманітною паперовою роботою, або особистим професійним вдосконаленням: відвідувати тренінги та навчання.
Правило часу. Страх не встигнути, запізнитися, відсутність структури можна подолати за допомогою тайм-менеджменту. Він дозволяє при організації часу враховувати індивідуальні ритми людини, що зводить до мінімуму хронічні перевтоми. Сучасний Тайм-менеджмент діє за трьома принципами:
Індивідуальний підхід – людина сама повинна визначити власний баланс між жорсткою організацією і спонтанністю у своїх діях.
Мислення спрямоване на ефективність. Якщо ми встановлюємо правила, ми повинні вірити у їх ефективність, а інакше позитивні зміни не можливі.
Все можна удосконалювати, так як резерви ефективності і розвитку не вичерпні.
Правило внутрішньої метафори. Дуже велику роль у формуванні синдрому емоційного вигорання відіграють внутрішні установки, те як людина сприймає себе як спеціаліста. Деструктивність девізу «палаю для інших – згораю сам» очевидна. Працівник, який досягнув певного професіонального рівня має уже сформований образ свого професійного «Я». Якщо в процесі роботи виявлено, що цей образ має певні деструктивні елементи, його варто видозмінити, але не знищувати, тому що це може принести шкоду особистості. Внутрішні переконання варто міняти конструктивно, щоб з однієї сторони людина відчувала себе хорошим спеціалістом, який дійсно допомагає людям, а з іншої – була емоційно благополучною, врівноваженою і захищеною від стресу.
І на кінець, можна додати, що ще одним важливим фактором, який може спричинити емоційне вигорання є ставлення до своїх невдач. Ідеальних людей не буває, тому усі час від часу помиляються, але кожен реагує на невдачу по-своєму. Якщо Ви не даєте собі права на помилку і картаєтесь за кожну невдачу, поява у Вас синдрому емоційного вигорання – це цілком прогнозована річ. Тому стикаючись із труднощами інколи варто говорити собі: «немає нічого поганого, що не вийшло на добре», «все найскладніше уже позаду», «я не один, разом ми впораємось», «могло бути і гірше». Такі прийомі позитивного мислення на перший погляд можуть здатися примітивними для читача. Але на практиці вони вже тривалий час доводять свою ефективність. І ще частіше посміхайтесь, пам`ятайте: посмішка має ефект дзеркала – посміхніться і ви побачите посмішку у відповідь.

Посттравматичні стресові розлади
У 1980г. для позначення відставлених і/або затяжних негативних наслідків стресових ситуацій був запропонований термін «посттравматичний стресовий розлад» ПТСР (роst traumatic stress disorder PTSD).
ПТСР розвивається у 20-25% людей, що піддалися стресовій дії, але ще зберегли своє фізичне здоров’я; серед поранених поширеність цих порушень близько 40%. Загалом, прояви ПТСР спостерігаються у 1-3% всього населення (у жінок приблизно в 1,5 рази частіше), а окремі компоненти цього розладу у 5-15% населення.
ПТСР (F 43.1) – розлад, що виникає як відставлена і/або затяжна реакція на стресову подію або ситуацію (короткочасну або затяжну) загрозливого або катастрофічного характеру, що може викликати загальний дистрес майже у будь-якої людини.
Основні прояви ПТСР :
1) Постійне повернення людини до переживань, пов’язаних з психотравмуючою подією, що носила загрозливий або катастрофічний характер, протягом 6 місяців після важкої травматичної події:
нав’язливі спогади, фантазії, уявлення про пережите (ремінісценції), що постійно повторюються і викликають неприємні емоційні переживання;
сни і нічні кошмари, пов’язані з психотравмуючою подією, що постійно повторюються;
так званий «флеш бек» - ефект;
спалахи негативних емоційних станів, спровокованих якими-небудь подіями, що асоціюються з обставинами «події».
2) Стійке прагнення людини уникати всього, що хоча б опосередковано може нагадувати йому про травму:
прагнення уникати будь-яких думок або ситуацій, які пробуджують спогади про травму;
нездатність відтворити в пам’яті основні, важливі елементи травмуючої ситуації;
помітна втрата колишніх інтересів і захоплень;
відчуття відчуженості, усунення від оточуючих з формуванням своєрідного відсторонення від навколишнього реального світу; заціпеніння почуттів і уникнення стимулів, що могли би викликати спогади про травму;
помітне зниження позитивних емоційних переживань;
невпевненість в майбутньому;
3) Прояви підвищеної збудливості, яких не було до травми:
труднощі із засинанням або сном;
підвищена дратівливість або спалахи гніву, страху, паніки або агресії, що провокуються стимулами, які викликають несподіваний спогад про травму або про початкову реакцію на неї;
утруднення при необхідності сконцентрувати увагу;
гіпертрофована пильність і різкі реакції на раптові подразники;
сомато - вегетативні розлади в ситуаціях, що нагадують психотравмуючу.
Вираженість симптомів коливається, але посилюється під час стресових ситуацій.
Сприятливий прогноз буває при:
швидкій появі і недовгому існуванні симптомів;
доброму фізичному і психічному стані до виникнення PTSD;
відсутності інших психічних і соматичних захворювань;
стійкому соціальному положенні;
віці 20-40 років;
наявності соціальної підтримки з боку суспільства і особливо групи близьких людей (соціальні компенсації певним категоріям потерпілих осіб повинні бути обґрунтований, оскільки необґрунтовані компенсації формують рентні установки і сприяють соціально-психологічній напруженості).
Психосоматичні захворювання
Психосоматичні захворювання - це хвороби, у розвитку яких провідну роль відіграють психологічні фактори, у тому числі і психологічний стрес (термін "психосоматичний" походить від двох грецьких слів, "psyche" - "душа" і "soma" - "тіло"). А психосоматика - це напрям в медицині (психосоматична медицина) і психології, що вивчає вплив психологічних чинників на виникнення і перебіг соматичних (тілесних) захворювань.
Причинами психосоматичних захворювань більшою мірою стають розумові процеси хворого, ніж безпосередньо будь-які фізіологічні причини. Якщо медичне обстеження не може виявити фізичну або органічну причину захворювання, або якщо захворювання є результатом таких емоційних станів як гнів, тривога, депресія, почуття провини, тоді хвороба може бути класифікована як психосоматична.
Таким чином, психосоматична хвороба - є вимушений стан організму, викликаний наявністю психологічних проблем.
Вперше клас психосоматичних захворювань виділив на початку п'ятдесятих років минулого століття доктор Ф. Александер. Спочатку це була «класична сімка» психосоматики, яка включала в себе інфаркт міокарда, виразкову хворобу шлунка/дванадцятипалої кишки, бронхіальну астму, гіпертонічну хворобу, цукровий діабет, нейродерміти, ревматоїдний артрит. Але з часом цей список психосоматики значно розширився. Сьогодні навіть традиційна медицина визнає, що сімдесят п’ять відсотків всіх хвороб є психосоматичними, тобто мають як фізичні, так і емоційні чи ментальні причини. Це дозволяє сміливо відносити психосоматичні розлади до хвороб цивілізації.
Сьогодні до психосоматичних відносять наступні захворювання:
Класичні захворювання внутрішніх органів: артеріальна гіпертензія, бронхіальна астма, виразкова хвороба, неспецифічний виразковий коліт, ревматоїдний артрит, нейродерміт, з деякими обмеженнями - ішемічна хвороба серця і цукровий діабет.
Захворювання з мінімальним органічним ураженням структурних елементів організму: дискінезія жовчовивідних шляхів, функціональний розлад шлунка, синдром подразненої товстої кишки, психогенні запори і проноси, дисфагія, нейроциркуляторна астенія, кардіоспазм, невроз сечового міхура, синдром неспокійних ніг, гіпервентиляційний синдром і деякі інші. Психіатри називають такі хвороби вісцеровегетоневрозамі, органними неврозами.
Традиційно психіатричні захворювання та синдроми: нервова анорексія, булімія, дисморфофобія, іпохондрія, конверсійні розлади, соматоформні больові розлади, соматизовані особистісні розлади, синдром соматоформної вегетативної дисфункції, соматоформна депресія, нозогенні особистісні розлади, ятрогенні особистісні розлади, порушення «прихильності» (комплайнса ») , зміна якості життя при різноманітних захворюваннях, сексуальні дисфункції.
Ряд ендокринних (гіпертиреоз, діабет, дисфункції яєчників тощо) і імунологічних захворювань.
Причини виникнення психосоматичних захворювань
Поштовхом до розвитку психосоматичних захворювань є важкі життєві ситуації, що викликають негативні емоції, які людина відчуває протягом тривалого часу.
Емоції, як позитивні, так і негативні, розмовляють на мові тіла, і навіть якщо людина спробує їх приховати, її міміка, тон голосу, погляд, блідість або почервоніння шкіри, постава і навіть хода розкажуть про її переживання більше, ніж вона сама. І немає в організмі такої тканини, органу або системи, яка залишалася б незачепленою емоціями. Наприклад, страх може приводити до зміни частоти і сили серцевих скорочень, викликати пітливість, провокувати шлунково-кишкові розлади, впливати на діяльність дихальної системи, викликаючи відчуття браку повітря, приводити до затримки сечовипускання або, навпаки, провокувати мимовільне виділення сечі і навіть дефекацію.
Таким чином, в будь-який момент життя стан тіла людини являє собою втілену історію пережитих і пережитих нею фізичних і емоційних травм, накопиченого життєвого досвіду, поглядів і уявлень.
Попередження психосоматичних розладів
Найчастіше психотравмуючі ситуації виникають в міжособистісних відносинах. У цьому випадку, коли об’єктом системи протистресових заходів є окремий індивід, зміст їх повинен включати роботу з тими особами, які в тій чи іншій мірі причетні до ситуації. У повсякденному житті цими людьми найчастіше бувають члени сім’ї та колеги по роботі.
Інший шлях усунення емоційного стресу представляє собою відхід з травмуючої ситуації, якщо її уникнення є малоефективним. Індивід нерідко не може піти з неї. Це відбувається, наприклад, при загибелі близьких людей. Іноді труднощі догляду пов’язані з подоланням моральних установок, почуття обов’язку, відповідальності. Навіть якщо пацієнту вдається це зробити, то йому в цьому випадку загрожує внутрішній [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], що часом не знімає проблему емоційного стресу, а посилює її. Тому найбільш ефективним способом вирішення виниклої ситуації може бути корекція внутрішнього конфлікту з позиції відносин. За своєю суттю, таким підходом може бути патогенетична [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], яка враховує зв’язок між особливостями особистості хворого і специфікою психотравмуючої ситуації. Патогенетична психотерапія дуже багатогранна і складна. Вона може бути успішною при врахуванні всієї глибини і своєрідності особистості хворого, розуміння якого можливо при повному контакті лікаря, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і пацієнта. Найважливішим завданням [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] стає виявлення хворих з різними соматичними скаргами на тлі незначних емоційних розладів. Найбільш суттєва допомога в цих випадках полягає в простій людській підтримці, заспокоєнні і підбадьорюванні.
До цього ж контингенту хворих слід віднести і тих пацієнтів, які потребують швидше [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]го виховання, ніж ліків і повинні шукати зцілення в належній владі над собою. Найкращою психотерапевтичною формулою залишається в цих випадках програма, викладена Б. Шоу в його "Дилема лікаря: Покладіться на мене. Не переймайтеся. Харчуйтеся регулярно. Спіть нормально. Мужайтесь ... Сподівайтеся на майбутнє. Краще тонізуюче - чарівна жінка. Кращі ліки - бадьорість. Найкращий притулок - [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ".
Навіть при повній впевненості в чисто психогенній природі соматичних розладів необхідно заспокоїти хворого, подолати відчуття безвиході. Найменший натяк на недовіру, неповагу лікаря до скарг і суб’єктивних відчуттів хворого, скептичне ставлення до них призводять до втрати довіри до лікаря.
Завданнями патогенетичної психотерапії є:
1) всебічне вивчення особистості хворого;
2) виявлення етіопатогенетичних механізмів, що сприяють виникненню емоційних розладів;
3) досягнення у хворого свідомості й розуміння зв’язків між особливостями особистості і захворювання;
4) зміна ставлення хворого, корекція неадекватних реакцій і форм поведінки, досягнення зазначених цілей здійснюється методами індивідуальної та групової патогенетичної психотерапії.
Лікування психосоматичних захворювань
У психосоматиці основним методом лікування є психотерапія. Психотерапія психосоматичних розладів повинна ґрунтуватися на наступних принципах:
Загальне заспокоєння хворого (боротьба з невротизацією пацієнта);
Корекція його афективних розладів;
Побудова оптимальної з точки зору терапії внутрішньої картини хвороби;
Навіювання хворому віри в благополучний результат терапії;
Дотримання режиму;
Посилення захисних сил організму.
При психосоматичних захворюваннях перевага віддається різним видам невербальної психотерапії (тілесно-орієнтована терапія, гештальттерапія, трансова терапія та ін.)
Психотерапія проводиться паралельно із лікарським лікуванням.
Актуальними питаннями психології екстремальних ситуацій - нової, але тієї галузі психологічної науки, що швидко розвивається - є вивчення психосоціальних наслідків катастроф, вплив їх на психічне здоров’я населення і розробка методів мінімізації таких наслідків.
Екстремальні ситуації виникають у всіх сферах людського життя; кожна людина в своєму житті потрапляє в цілий ряд ситуацій, які для неї є екстремальними.
Важливо, щоб фахівець, що зустрічає людину, яка переживає трагічну ситуацію, знав, що з нею відбувається і як він може їй допомогти. Не менш важливо для фахівця у складних умовах професійної діяльності розуміння зберегти власне фізичне і психічне здоров’я.
Література:
Александовский Ю. А., Лобастов О. С., Спивак Л. И., Щукин Б. П. „Психогении в экстремальных условиях”. – М.: Медицина, 1991.
Лебедев В. И. Личность в экстремальных условиях. – М.: Политиздат, 1989. – 303 с.
Малкина-Пых И. Г. Психологическая помощь в кризисных ситуациях/И. Г. Малкина-Пых. – М.:Эксмо, 2008. – 928с. – (Новейший справочник психолога).
Медицинская психология. - (Методические указания). /Автор-составитель Т.П. Пушкина. - Новосибирск: Научно-учебный центр психологии НГУ, 1996.
Психология здоровья: Учебник для вузов / Под ред. Г. С. Никифорова. – СПб.: Питер, 2003. – 607 с.: ил.- (Серия „Учебник для вузов”).
Психология экстремальных ситуаций / Под ред. В. В. Рубцова, С. Б. Малых. – 2-е изд., стер. – М.: Психологический ин-т РАО, 2008. – 304 с.
Психология экстремальных ситуаций: Хрестоматия / Сост. А. Е. Тарас, К. В. Сельченок. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2002. – 480 с.
Смирнов Б. А. Долгополова Е. В. Психология деятельности в экстремальных ситуациях. Х.: Изд-во Гуманитарный Центр, 2007, - 276 с.
Шапарь В. Б. Психология кризисных ситуаций / В. Б. Шапарь – Ростов н/Д.: Феникс, 2008. – 452 с.
Шойгу Ю.С. Психология экстремальных ситуацій для спасателей и пожарных, смысл, 2007, 319 с.\
УДК 159.944 : 331.44 Корольчук В.М. Методологічний аналіз діяльності фахівців ризиконебезпечних професій


Збереження балансу фізичного та психічного здоров’я, психогігієнічні рекомендації. Психологічна допомога колегам (самодопомога) у службовій діяльності. Методи психологічної саморегуляції. Застосування прийомів регуляції психологічного стану.

Здоров’я – це нормальний стан організму, який характеризується оптимальною саморегуляцією, повною узгодженістю при функціонуванні всіх органів та систем, рівновагою поміж організмом та зовнішнім середовищем при відсутності хворобливих проявів. Тому основною ознакою здоров’я є здатність до значної пристосованості організму до впливів різноманітних чинників зовнішнього середовища. Завдяки цьому здоровий організм може витримувати значні фізичні та психічні навантаження, не тільки пристосовуючись до дії екстремальних чинників зовнішнього середовища, але й повноцінно функціонувати в цих умовах. Таким чином, здоров’я доцільно розглядати і як здатність організму.
Показниками фізичного здоров’я є індивідуальні особливості анатомічної будови тіла, досконале (за нормою) фізіологічне функціонування організму в різних умовах спокою, руху, довкілля, генетичної спадщини, рівень фізичного розвитку органів і систем організму.
Показники психічного здоров’я є індивідуальні особливості психічних процесів і властивостей людини, наприклад, збудженість, емоційність, чутливість. Психічне життя індивіда складається з цілей, потреб, інтересів, мотивів, стимулів, установок, уяви, почуттів тощо. Психічне здоров’я пов’язане з особливостями мислення, характеру, здібностей людини. Показники духовного здоров’я є духовний світ особистості, сприйняття духовної культури людства, освіти, науки, мистецтва, релігії, моралі, етики. Свідомість людини, її ментальність, життєва само ідентифікація, ставлення до сенсу життя, оцінка реалізації власних здібностей і можливостей у контексті власних ідеалів і світогляду все це обумовлює стан духовного здоров’я.
Всі ми живі істоти і для виживання несвідомо прагнемо до балансу, пристосовуючись до змін навколишнього середовища. Наш організм реагує на найменші відхилення параметрів, здатних вивести його з рівноваги. Якщо нам холодно, ми одягаємо теплий одяг. У спеку прагнемо поповнити свій організм живлющою вологою. Тобто, робимо дії, спрямовані на збереження балансу. Баланс - це здійснення правильних дій в залежності від обставин.
Фізичне здоров'я неможливо без емоційної врівноваженості й душевного спокою. Баланс визначає внутрішню і зовнішню гармонію. Внутрішня гармонія - згоду з собою. Зовнішня гармонія - згоду з людьми, з живою та неживою природою.
Баланс і гармонія можуть проявлятися в циклічності та регулярності будь-яких процесів. Припустимо, якщо людина зробила один раз зарядку, це звичайно добре. Але фізичної гармонії в своєму тілі він досягне, коли буде піклуватися про своє здоров'я регулярно. Тільки постійні зусилля роблять свою справу.
Крім того, для збалансованості і ефективності в життя, ми повинні враховувати час і обставини. Це те, що в народі називають практичністю. Баланс - це практичні дії в потрібний час і в потрібному місці.
Збалансоване життя - шлях до радості і щастя.
На наше життя впливають різні аспекти: сім'я і відносини любові, здоров'я фізичне і духовне, фінансова ситуація, робота, друзі і люди, з якими ми спілкуємося. Це головні складові, що надають сенс нашому існуванню. Але у кожного індивідуума може бути і своя точка зору на цінності та співвідношення своєї діяльності.
Життя людини можна назвати збалансованою, якщо всі сфери життя реалізовані приблизно однаково, без перекосів. При цьому рівень реалізації повинен задовольняти людину. Ми всі відчуваємо, коли нам чогось не вистачає в житті, що щось іде не так. Це відчуття і є прояв дисбалансу, порушення гармонії.
У негармонійним стані ми не можемо відчувати радість життя. Якщо є проблеми в фінансовій сфері, то приходять в занепад і інші сфери життя. Коли основною нашою турботою є кар'єра і добування грошей, страждають сімейні відносини. Важливо, щоб при прагненні до фінансових успіхів нас цікавив не результат, а сам процес. Тобто, ми повинні займатися своєю справою, любити свою роботу або бізнес, ставати все кращим фахівцем у своїй галузі. За такого ставлення до своєї діяльності буде на користь і собі, і людям. Та й фінансовий успіх прийде. В ідеалі наші заняття і вчинки повинні бути спрямовані на служіння людям.
Але не можна забувати про відпочинок, про фізичне здоров'я. Здоров'я нашого організму спирається на баланс активності і відновлення сил, споживання і виділення. Китайські терміни: Інь - те, що приходить, ян - те, що виходить. Регулярний відпочинок, збалансоване харчування, впорядковані заняття фізкультурою - все це важливі складові гармонійного життя.
Душевний спокій, любов до сім'ї, спілкування з друзями надають нашому існуванню радість і задоволення, привносять відчуття того, що життя відбулося. Хочеться розвивати всі сфери свого життя: любити, спілкуватися, бути здоровим, прагнути до нових знань. Якщо ми прагнемо до гармонії, ми розвиваємося.
Загальні принципи досягнення балансу
Необхідно знайти щось спільне у всіх галузях життя, якесь правило або цінність, універсальний принцип. Тоді всі прояви буття можна буде гармонізувати згідно з цим універсальним поглядом на речі. Це можуть бути принципи добра, любові, позитивного ставлення до життя. Ці переконання впливають на всі аспекти життя. Наприклад, якщо будемо добрі до свого тіла, у нас покращиться здоров'я, будемо добрі до колег, покращаться відносини. При такому шляху універсальна енергія позитивно вплине на різні сфери нашого існування. Знаходження правильного балансу допоможе нам знайти здоров'я, любов, успіх і задоволення.
Але коли в житті відбувається розбалансування, з'являються труднощі. У цьому випадку потрібно перестати метушитися, подивитися на своє життя з боку. Привести в порядок свої думки. А потім знову спробувати налагодити своє життя.
Методи психологічної саморегуляції. Застосування прийомів регуляції психологічного стану.
Співробітники ДСНС України у своїй професійній діяльності постійно стикаються зі складними ситуаціями, які вимагають від них повної віддачі, що негативно впливають на психологічний та фізичний стан працівника. Для профілактики несприятливих емоційних станів можна використовувати наступні способи:
Економно витрачати свої емоційно-енергетичні ресурси. Сила розуму здатна нейтралізувати негативний вплив багатьох подій і фактів. Будьте оптимістом. Ігноруйте похмурі сторони життя, позитивно оцінюйте події і ситуації.
Жити під девізом «В цілому все добре, а те, що робиться робиться до кращого».
Сприймати незадовільні обставини життя як тимчасові і намагатися змінити їх до кращого.
Помічати свої досягнення, успіхи і хвалити себе за них, радіти досягнутій меті.
Не «переживати» в думці знов і знов конфлікти і допущені помилки, що трапилися. Усвідомити їх причину, зробити висновки і знайти вихід.
Якщо виникла проблема, конфлікт, вирішувати їх своєчасно і обдумано.
Узяти за правило: довше і частіше спілкуватися з приємними людьми. З тими ж, хто неприємний, м'яко і непомітно обмежувати спілкування. Якщо взаємодія з малоприємною людиною неминуча, переконати себе, що те, що відбувається не коштує того, щоб реагувати емоційно.
Визнавати за будь-якою людиною право на вільний прояв його індивідуальності. Кожний проявляє свою індивідуальність так, як йому зручно, а не так, як це робите Ви або як би Вам цього хотілося. Необхідно бути гнучкішим в оцінках інших людей, не прагнути переробити партнера, підігнати його під себе.
Розвивати динамічність установок. Людина з великим набором гнучких установок і різними цілями, що володіє здатністю їх замінювати у разі невдачі, захищена від негативних стресів краще, ніж той, хто орієнтований на досягнення єдиного, головного конкретного результату.
Методи психологічної саморегуляції. Застосування прийомів регуляції психологічного стану.
Для працівників ДСНС України дуже важливо ефективно справлятись (в більшості випадків самостійно) зі значними стресогенними навантаженнями, зокрема, із станом пригніченості, негативними, нав`язливими думками, із проявами депресії.
Існує багато засобів управління своїми емоціями, бажаннями та потягами, засобів боротьби із своїми шкідливими звичками, небажанням активно діяти, сприймати позитивно себе, людей та обставини. У силах кожної людини змінити не світ, щоб він відповідав її ідеальному образу, а себе і своє ставлення до себе і світу, щоб бути спокійною, вдоволеною життям та щасливою. Щасливі та радісні люди можуть випромінювати навкруги те, що мають у собі – щастя і радість. Діапазон запропонованих засобів дійсно дуже широкий: від простих фізичних вправ до використання можливостей нашої уяви, від концентрації уваги на диханні та серцебитті до роздумів про сенс буття. Тому для кожної людини, що бажає бути спокійною та щасливою, знайдеться свій шлях досягнення цієї мети.
Для зручності розглядання всі засоби саморегуляції можна поділити на групи за принципом зв’язку їх із певними процесами та явищами у житті людини, які вона може використовувати для покращення свого емоційного стану. Перш за все це дві такі групи: саме психологічні засоби та психофізіологічні.
-Психологічні засоби – у їх основі лежить сприяння на психоемоційний стан через взаємозв’язок емоцій та психічних процесів – пам’яті , уяви, мислення, уваги та волі.
Часто говорять про емоційно – вольові процеси, і тому вольові засоби базуються на свідомій саморегуляції діяльності та поведінки, що спрямована на подолання перш за все внутрішніх перепонів (страхів, негативізму психічної інертності) та зовнішніх труднощів при досягненні мети.
Сюди відноситься влада над собою, самоконтроль, само притиснення. І звичайно, найкращим рівнем вольової діяльності вважається вміння керувати своїми емоціями.
- Психофізіологічні засоби, що оптимізують психоемоційний стан в результаті реалізації закону взаємозв’язку ЦНС з м’язовою, дихальною серцево-судинною системою.
- М’язово – емоційні засоби – використовують у саморегуляції зовнішні рухові та статичні прояви психоемоційного стану. А саме мімічні прояви, позу, ходу, поставу та інше.
Загальні прийоми саморегуляції психічного стану.
Виявити ступінь власної розслабленості не завжди легко. Деякі люди відверто вважають собі розслабленими, але насправді це не відповідає дійсності. Можливо, комусь притаманна майже постійна напруга, до якої постійно можна звикнути, майже не помічаючи. Алі така прихована напруга може викликати неврозоподібні стани чи викликати нервові зриви. Деякою мірою можна виявити свій стан розслабленості за допомогою невеликого тесту в якому пропонується уявити собі та оцінити яскравість і насиченість отриманих уявлень за п'ятибальною системою в таких ситуаціях:
дрімота, засипання в теплій постелі;
відпочинок на теплому піску від людного пляжу;
сидіння в м'якому кріслі за чашкою чаю;
прогулянка по осінньому парку;
ранішній збір до школи;
азартна гра;
очікування в черзі до стоматолога;
пошук дуже необхідної загубленої речі.
Після цього слід проаналізувати , як змінюються оцінки. Для вас майже немає проблем легко навчитися керувати своїми емоціями та станами, якщо цього забажаєте. Якщо оцінки зростають, те, безсумнівно, ви знаходитесь у стані напруги. І чим більша різниця між першими оцінками і останніми, тім більша напруга. Якщо спостерігається зворотна залежність, можна припустити, що розслабленість переважає.
Управління диханням та пульсом.
Можна керувати емоційними станами через змінення їх зовнішніх проявів, фізіологічних за своєю природою. Це, наприклад, управління диханням та пульсом.
- Дихання
Можна дихати повільніше чи частіше, і це здатні робити всі. Звичайно, повільне дихання відповідає розслабленню та заспокоєнню (подих полегшення), часте – напрузі та хвилюванню. Томові, щоб змінити свій стан, можна просто намагатися дихати з частотою, протилежною свого стану.
- Сміх та плач
Під час плачу спостерігається більша довжина видоху та декілька невеликих вдохів.
Виявилося , що перший тип дихання виводить із пригніченого стану , підвищує здатність діяти, мобілізує на певні перетворення. Тобто, підводить із різко негативного стану до норми.
Другий тип, навпаки, опускає до норми збудженість надмірними позитивними емоціями, заспокоює. Часто буває, що пере збуджена людина сміється, навіть нічому не радіючи. Якщо мі хочемо зняти напругу у відносинах, у спілкуванні можна просто посміятися – з чогось або просто так, без усякого приводу.
- Пульс
Завжди за зміненням частоти дихання та його глибини іде змінення частоти серцебиття. Алі можливий зворотній зв'язок - можна змінювати свій пульс, не уявляючи собі нічого зворушливого або заспокійливого, не змінюючи свого дихання. Можна згадати індійських йогів, які могли навіть припинити своє серцебиття. Можна спробувати, зрозуміло не зупинити серцебиття, але просто уповільнити або прискорити його. Для цього необхідно:
знайти пульс;
виміряти пульс у стані розслаблення;
наказати своєму серцю битися частіше;
наказати пульсу уповільнитися;
порівняти результат.
Перед робочий психічний стан виникає як умовно рефлекторна реакція організму, мобілізуюча його на виконання відповідальної роботи. Перед робочій стан – це емоційний психічний стан. Воно зв'язано з особливостями переживання свого сьогодення, майбутнього і т.д. Перед робочій стан по-різному відображається у свідомості. У різних випадках з різними обличчями перед робочій стан пере живається по-різному. Установлено, що психічний стан перед виконанням їм визначених завдань, рішенням конкретних задач викликають ряд зрушень різних функціональних систем організму: артеріального тиску крові, пульсу, подиху і т.д. Ці зміни мають умовно рефлекторний характер і являють собою пристосувальну реакцію організму до майбутнього роботі
Психологічний стан перед виконанням визначеного роду занять може виявлятися в трьох основних формах, що характеризуються визначеним рівнем емоційного порушення і відповідного нервово-психічної напруги. Кожна з цих форм відрізняється ступенем вегетативних зрушень і типовістю психологічних симптом комплексів (сукупність психологічних ознак , що утворять визначену чи структуру синдром). Умовно (за аналогією зі спортом) можна виділити такі перед робочі психічні стани: готовність перед виконанням того чи іншого роду заняття, лихоманка й апатія.
Готовність перед виконанням того чи іншого роду заняття характеризується оптимальним рівнем нервово-психічної напруги. Їй відповідають виражені, але помірні вегетативні зрушення. Психологічний синдром: напружене чекання дій, що зростає нетерпіння, легке і навіть значне порушення, твереза впевненість у своїх силах (реальна оцінка своїх сил і можливостей), досить висока мотивація діяльності (прагнення активне, з повною віддачею сил і до самого кінця бороти за виконання задачі), здатність свідомо регулювати і керувати своїми думками, почуттями, поводженням і мисленням (підвищення його швидкості, гнучкості і критичності).
Лихоманка – це надмірний рівень нервово-психологічної напруги. Їй відповідають різко виражені вегетативні зрушення (значне частішання пульсу і подихи, підвищена пітливість пахвових западин, долонь, підвищене кров'яний тиск і т.д.)
Психологічний синдром: надмірне хвилювання, тривога, підвищена нервозність (дратівливість), нестійкість настрою (різкий перехід від бурхливих веселощів до пригнобленого стану), безпричинна метушливість, неуважність, ослаблення пам'яті, зниження гостроти сприйняття, підвищена погіршення уваги, зниження гнучкості і логічності мислення, неадекватні реакції на звичайні подразники, нездатність цілком контролювати свої думки, почуття, настрій і поводження, невиправдана квапливість. Це стан нервово-психічної напруги знижує працездатність м'язів і притупляє м'язово-рухове почуття, погіршує здатність до розслаблення, порушує координацію рухів. Перед робоча лихоманка – украй несприятливий стан. Воно заважає вкрай мобілізуватися і реалізувати свої можливості тобто знижує ефективність у роботі.
Апатія характеризується низьким рівнем нервово-психічної напруги в зв'язку з виникненням охоронного гальмування й ослабленням порушення. Їй відповідають незначні зрушення вегетативних функцій.
Психічний синдром: млявість, сонливість, відсутнє бажання працювати, пригноблене настрій, непевність у своїх силах, страх перед небезпекою, низька стійкість до несприятливо діючих факторів, ослаблення уваги, притуплення гостроти сприйняття, зниження продуктивності пам'яті і мислення, погіршення координації звичних дій, різке зниження вольової активності. Перед робоча апатія, як і перед робоча лихоманка – несприятливий психічний стан, що різко знижує ефективність дій при рішенні поставлених задач. З психічних станів перед роботою лише стан «готовності» є бажаним, сприятливо діючим фактором на готовність людини. Звідси, випливає, що необхідно знижувати надмірну нервово-психічну напругу (лихоманку) або трохи підвищити його до оптимального рівня.
У цих цілях можна застосовувати спеціальні прийоми регуляції і саморегуляції психічного стану в працівників оперативно-рятувальної служби. Деякі з них не є складними, і оволодіння ними під силу будь-якій людині.
Цілеспрямована зміна напрямку думок
Даний прийом нерідко називають «відволікання». Боротьба людини з власними нервами, із тривогою, що виникає напередодні виконання відповідального доручення, з наростаючому хвилюванням віднімає часом більшої нервової енергії, чим виконання конкретної роботи. Тому, якщо підліток зуміє відвернутися від нав'язливих думок про майбутню роботі, нервовий потенціал його зберігається. Переключення думки досягається тим, що перед виконанням дорученої відповідальної роботи намагається зайнятися справою, що поглинає його, чи цілком майже цілком займає його думки. Він грає в улюблену комп'ютерну гру, дивиться фільм, що захоплює, слухає музику, відвідує музей, перебирає улюблену колекцію (марок, монет, фотографій і т.д.), робить цікаву екскурсію, їде на риболовлю і т.п. Для попередження зайвої перевтоми нервової системи варто категорично відмовитися від визначеного роду робіт, зв'язаних із заробітком, азартних ігор і т. д.
Вплив на зовнішні прояви емоційного психічного стану.
Психічний стан працівника оперативно-рятувальної служби, особливо підвищене психічну-нервово-психічна напруга, дуже виразна виявляється зовні: підвищується рухова активність, збільшується жестикуляція, багатіше і різноманітніше становиться міміка, підвищується інтенсивність спілкування, змінюється інтонація голосу, рухи стають безладними, з'являється метушливість і т.д. Якщо свідомо стримувати ці прояви зусиллям волі, загальмовувати їх, то в кору головного мозку будуть посилатися з різних периферичних ділянок гальмові імпульси. Таким чином, стримування рухів і жестикуляції, придушення мовної реакції викликає зусилля процесу гальмування в корі головного мозку (загальмовується зовнішня ланка рефлексу). Це сприяє ослабленню збуджувального процесу і, отже, зниженню нервово-психічної напруги.
Етап 1
Викличте почуття важкості. Сядьте зручно, дихайте спокійно. Промовте подумки: «Моя ліва рука важка» (7 разів). Потім промовте фразу: «Я цілком спокійний». Зробіть паузу і скажіть подумки: «Моя права рука важка» (7 разів). Потім фразу: «Я цілком спокійний». Повторіть подумки: «Моя ліва (права) нога важка» (7 разів). Потім фразу: «Я цілком спокійний». Потім промовте подумки: «Моє тіло важке» (7 разів). «Я цілком спокійний» (7 разів).
Етап 2
Викличте почуття тепла. Виконайте вправи попереднього етапу, Відчувши тіло важким, додайте: «Моя ліва рука, важка і тепла» (7 разів). Потім повторіть:
«Я цілком спокійний»; Далі промовте: «Моя права рука важка і тепла» (7 разів) - і скажіть фразу: «Я цілком спокійний». Потім промовте: «Моя ліва (права) нога важка і тепла» (7 разів). Закінчувати вправу слід фразою: «Моє тіло важке і тепле» (7 разів), а потім треба сказати: «Я цілком спокійний».
Етап З
Регулюємо діяльність серця.
Повністю виконайте вправи 1 і 2 етапів аутотренінгу. Потім переключіть увагу на роботу серця. Відчуйте ритм биття серця, його удари, важкість і тепло в його роботі. Використовуйте таку фразу:
«Мої руки, ноги, все тіло важке і тепле; серце б'ється рівномірно, і спокійно» (7 разів). Слід повторити: «Я цілком спокійний».
Етап 4
Виробляємо властивість регулювати дихання. До попередніх етапів додається концентрація на диханні. Використовуйте фразу: «Моє тіло важке і тепле. Моє серце б'ється рівномірно і спокійно. Моє дихання рівне» (7 разів). Завершіть виконання вправ фразою: «Я цілком спокійний».
Етап 5
Регулюємо роботу органів черевної порожнини, Виконавши попередні 4 вправи, зосередьтеся на сонячному сплетінні, уявляючи його між пупком і мечовидним відростком грудини, тобто у верхній частині черевної порожнини. Промовте фразу-формулу: «Мої руки; ноги, ,все тіло важке і тепле; серце б'ється спокійно і рівно; дихання спокійне; в сонячному сплетінні розливається тепло» (6 разів) - і завершіть фразою: «Я цілком спокійний».
Відчуйте, як поступово прогріваються органи черевної порожнини.
Етап 6
Регулюємо судини голови.
Виконайте вправи попередніх 5 етапів. Потім потрібно викликати у себе відчуття прохолоди в ділянці чола, подиху свіжого вітру. Промовте формулу: «Мої руки, ноги, все тіло важке і тепле; серце б'ється спокійно і рівно; дихання спокійне; у сонячному сплетінні розливається тепло, чоло приємно прохолодне» (7 разів) - і завершуйте фразою: «Я цілком спокійний».
Література:
1. Гибсон Дук.Л., Иванцевич Д.М., Доннелли Д.Х.-мл. Организация: поведение, структура, процессы. - М.: ИНФРА-М, 2000. - С. 238-275.
2. Гинзбург М. Стресс-менеджмент // Инструменты развития бизнеса: Тренинг и консалтинг: Сост. Л.Кроль, Е Пруткова. - М.: Независимая фирма «Класс», 2001. - С. 154-170.
3. Гринберг Дж. Управление стрессом. - СПб.: Питер, 2002. - 496 с.
4. Синдром “професійного вигорання” та професійна кар’єра працівників освітніх організацій: гендерні аспекти: Навч.посіб. для студ.вищ.навч.закл. осіти/ За наук.ред. С.Д.Максименка, Л.М.Кара мушки, Т.В.Зайчикової -- К.:Міленіум,2004. –264с. С.126-136.


Психологічна етика та культура поведінки персоналу ДСНС України при виконанні службових обов’язків. Корпоративна культура в ДСНС України.

Психологічна етика та культура поведінки персоналу ДСНС України при виконанні службових обов’язків.
Мораль будь-якої суспільної формації складається, насамперед, із сукупності звичаїв, які характеризують собою поведінку людей в даному суспільстві при тих або інших обставинах життя і моральні стосунки, що показують стан даного суспільства. Звичаї складаються і існують у суспільстві завдяки підтримці громадської думки тієї або іншої групи людей і передаються від покоління до покоління за традицією через масові навички, що стали звичаєм.
Загальні правила поведінки працівників ДСНС є узагальненням стандартів поведінки та доброчесності, які виробляються як на основі історичного досвіду трудової діяльності, так і на вимогах Конституції України та визначених законами України принципах державної служби, спрямованих на створення умов для підвищення авторитету діяльності ДСНС та зміцнення репутації працівників, а також довір’я населення до них, інформованості громадян про поведінку, що слід очікувати від працівників ДСНС, та їх обов’язки.
Професійна етика працівників ДСНС – це вид трудової моралі суспільства, яка виявляється у вигляді норм, розпоряджень, правил поведінки, оцінок морального обличчя працівників, предметом діяльності яких є людина, в процесі виконання ними службових обов’язків та поведінки за межами служби.
Оскільки основним завданням професійної етики є сприяння найбільш успішному виконанню фахових обов’язків працівників, то звідси випливає необхідність виробити у кожного з них навички до самостійної орієнтації в поведінці, виборі способів і найбільш ефективних методів досягнення службових цілей. Іноді цей бік даного виду діяльності характеризують як професійний такт.
Професійний такт працівників являє собою важливу частину професійної майстерності і є необхідною умовою успішного здійснення професійної етики. На цій підставі іноді обожнюють професійну етику і професійний такт, а часом і етикет. Поняття такту в поведінці пов’язане з характеристикою доцільності вибору тих або інших форм культурного і морального спілкування. Ми називаємо працівника тактовним, якщо він вміє делікатно, не принижуючи іншу людину, висловити навіть неприємну оцінку, якщо він прагне будь-яким способом категорично нав’язувати свою точку зору співрозмовнику (навіть якщо впевнений у правильності своїх поглядів), а намагається переконати його.
Вміння поводити себе у суспільстві передбачає поєднання природності поведінки з повагою до оточуючих. Тактовний працівник поводиться невимушено і, разом з тим, уникає ситуацій, які можуть поставити кого-небудь в незручне становище, образити чи принизити. Тактовність вимагає, щоб людина утримувалася від втручання в чужі справи в тих випадках, коли це не загрожує суспільству чи інтересам окремих людей. Тактовна людина скромна і поступлива, але не настільки, щоб забути про почуття власної гідності, яке передбачає не тільки повагу до себе, але й до всіх оточуючих.
Тактовний працівник ДСНС як ділову, так і приватну розмову веде в спокійному і дружелюбному тоні, підкреслюючи свій інтерес до співрозмовника і його проблем. Відомий австрійський психолог А. Адлер говорив, що людина, яку не цікавлять долі інших людей, відчуває величезні труднощі в житті і завдає великої шкоди оточуючим.
Моральна свідомість працівників ДСНС виявляється в поняттях, переконаннях, оцінках, вчинках і оформлюється в правилах поведінки, які можуть бути офіційно закріплені в службових документах, таких як, наприклад, Кодекс честі, Присяга, інструкції, накази. Водночас, до понять моральної свідомості включають також моральні почуття, емоції, в яких вони виражають своє ставлення до того або іншого вчинку чи суспільного явища.
Працівник ДСНС повинен сумлінно виконувати свої службові обов’язки, виявляти ініціативу і творчість, постійно вдосконалювати організацію своєї роботи. Він має виконувати свої посадові обов’язки чесно, неупереджено, не подавати будь-яких переваг та не виявляти прихильність до окремих політичних партій, рішуче виступати проти антидержавних проявів і сил, які загрожують порядку в суспільстві або безпеці громадян.
Моральна позиція працівників ДСНС органічно пов’язана з їхнім моральним вибором. У житті завжди перед особистістю стоїть альтернатива: як діяти? Працівники зі стійкою моральною позицією діють так, як велять обов’язок, честь, совість. Такі люди здатні вчинити подвиг і у визначених ситуаціях його чинять. У повсякденному житті працівник із високою моральною позицією веде активне громадське життя, сумлінно працює, не поступається своїми моральними принципами, сміливо висловлює свої думки і не припускає обмежень будь-чиєї особистої гідності. Такі люди не тільки соціально активні, вони свідомо привносять у всі сфери спілкування неухильне дотримання моральних норм співробітництва і взаємоповаги.
Існують такі моральні принципи, як гуманізм, колективізм, патріотизм, інтернаціоналізм, справедливість. У моральній свідомості особистості працівника ДСНС вони складають цілісне утворення. Якщо ж відсутній один із перерахованих моральних принципів, то знижується надійність морального здоров’я його особистості.
Принцип гуманізму. Любити людей, радіти їхнім успіхам може істинно гуманна людина, що відчуває до них глибоку повагу, нетерпимо ставиться до всякої фальші, нещирості у спілкуванні. Гуманіст визнає за кожною людиною право на свою думку, вчинок, особисті схильності; він постійний у своєму прагненні бути корисним людям, дорожить їхнім спілкуванням і налаштований на те, щоб робити людям добро.
Принцип колективізму. Цей принцип наче „вмонтований” у взаємовідносини працівника ДСНС і суспільства, у взаємозв’язок особистих і суспільних інтересів, у повсякденне спілкування людей. Без почуття колективізму будемо мати справу з егоїстом, людиною-індивідуалістом, замкнутою і відстороненою від життя і інтересів суспільства.
Принцип справедливості. Справедливий працівник неодмінно настроєний проти будь-якого порушення прав і свобод людини, беззаконня, безвідповідальності, користолюбства і розкрадання, дармоїдства і протекціонізму, будь-яких відхилень від моральних принципів розподілу прибутків і благ.
Працівник ДСНС повинен шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування, не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам служби. Працівник має з належною повагою ставитись до прав, обов’язків та законних інтересів громадян, їх об’єднань, а також юридичних осіб, не повинен виявляти свавілля або байдужість до їхніх правомірних вимог, допускати прояви бюрократизму, відомчості та місництва, нестриманість у висловлюваннях або іншим чином поводитися у такий спосіб, що дискредитує ДСНС або ганьбить репутацію.
Принципи патріотизму й інтернаціоналізму. Патріотизм характеризує ставлення працівників ДСНС до своєї держави, що виявляється у відповідних діях, у яскраво вираженому почутті любові до своєї Батьківщини. Інтернаціоналізм – це визнання рівності і свободи всіх народів і національностей, прояв щирої поваги до їхнього способу життя і культури, солідарність і співробітництво у захисті загальнолюдських моральних і духовних цінностей.
Корпоративна культура в ДСНС України.
Культура поведінки людини є зовнішнє вираження його духовного багатства, уміння спілкуватися з людьми. Правила, що регулюють поведінку людини в суспільстві, створювалися протягом багатьох сторіч. вони виникнули в зв'язку з необхідністю упорядочить спілкування людей, зробити його більш організованим, приємним і гарним.
Нерідко про виховання людини судять лише по його манерах. Але не одні лише зовнішні атрибути вихованості відрізняють культурної людини.
В міру змін умов життя людства, росту освіт і культури одні правила поведінки заміняються іншими. Те, що раніш вважалося непристойним, ставати узвичаєним, і навпаки. Але вимоги етикету не є абсолютними: дотримання їх залежить від місця, часу й обставин. Поведінка, неприпустима в однім місці і при одних обставинах, може бути доречним в іншому місці і при інших обставинах.
Норми етикету, на відміну від норм моралі є умовними, вони носять характер неписаної угоди про те, що в поведінці людей є узвичаєним, а що немає. Кожна культурна людина повинна не тільки знати і додержуватися основні норми етикету, але і розуміти необхідність певних правил і взаємовідносин. Манери багато в чому відбивають внутрішню культуру людини, його моральні й інтелектуальні якості. Уміння правильно поводитися в суспільстві має дуже велике значення: воно полегшує встановлення контактів, сприяє досягненню порозуміння, створює гарні, стійкі взаємовідносини.
Слід зазначити, що тактовна і вихована людина поводиться відповідно до норм етикету не тільки на офіційних церемоніях, але і вдома. Справжня ввічливість, в основі якої лежить доброзичливість, обумовлюється актом, почуттям міри, що підказує, що можна, а чого не можна робити при тих або інших обставинах. Така людина ніколи не порушить суспільний порядок, ні словом, ні вчинком не скривдить іншого, не принизить його гідності.
На жаль, зустрічаються люди з подвійним стандартом поведінки: один - на людях, інший - удома. На роботі, із знайомими і друзями вони чемні, запобіжні, а вдома, із близькими не церемоняться, грубі і не тактовні. Це говорить про невисоку культуру людини і поганого виховання.
Сучасний етикет регламентує поведінку людей у побуті, на службі, у суспільних місцях і на вулиці, у гостях і на різноманітного роду офіційних заходах - прийомах, церемоніях, переговорах.
Отже, етикет - дуже велика і важлива частина загальнолюдської культури, моральності моралі, виробленої протягом багатьох сторіч життя всіма народами відповідно до їхніх уявлень про добро, справедливості, людяності - в області моральної культури і про красоту, порядку, благоустрої, побутової доцільності - в області культури матеріальної.
Які якості властиві культурній, вихованому людині? Освіченість, професіоналізм, висока духовність, порядність, інтелігентність.
Ми говоримо про культуру праці, побуту, культурі спілкування, а не рідко і про культуру почуттів, припускаючи, що в культурній людині повинні сполучитися моральні й етичні якості.
Існують непорушні моральні критерії, на яких заснований етикет - склепіння правил, що регулюють зовнішні форми поведінки людини. Це честь, совість, порядність - якості, котрими потрібно дорожити так само, як ми дорожим своїм здоров'ям, тому що без них немає людини в дійсному, високому розумінні цього слова.
Гарні манери складають як би оправу дорогоцінних граней душі, серед котрих самі привабливі - доброзичливість, тактовність, делікатність, шляхетність, чесність.
Виручити з біди, безкорисливо допомогти у важку хвилину, пожертвувати для іншого, навіть не дуже близького, а часом і незнайомої людини то важливим, не поскупитися для нього на час, турбота, праці - усе це норма поведінки для вихованих, шляхетних людей. Попереджувальні, люб'язні люди існували, звичайно, завжди. Вони є і серед нас. Тільки тепер через дефіцит щиросердечності ці якості як би девальвировались, і потрібно подбати про те, щоб вони стали надбанням кожної людини.
Якщо гарні манери стануть внутрішньою потребою кожної людини, це допоможе в значній мірі змінити взаємовідносини людей. Виходить, зникнуть багато приводів для поганого настрою, що іноді виникає в нас через грубість, невихованості навколишніх. От чому культуру поведінки треба виховувати з юного років і зберігати придбані навички все життя.
Спілкуючись із людьми, треба враховувати їхній психічний склад, внутрішній світ і для кожного намагатися знайти правильну лінію поведінки. Спілкування з недовірливою людиною потребує обережності, терпіння. З примхливими людьми необхідні спокійний тон і ігнорування їхніх капризів. Самовдоволених осаджує іронія, але нерозумно користуватися нею, коли маєш справу зі скромною людиною. Не можна очікувати від флегматика миттєвої реакції, і важко сподіватися, що холерик у критичній ситуації залишиться незворушним.
Не менше важливо і розуміння того, що відбувається в нашій власній психіці, коли ми сваримося, миримося, відчуваємо симпатії й антипатії. Добре, якщо ми намагаємося в цьому розібратися. Це перший крок до керування собою.
Деякі люди мають уроджену схильність до бурхливих емоційних реакцій. Але шляхом самовиховання можна досягти відомої стриманості,що дозволяє запобігати емоційні вибухи. І навіть якщо емоційна вибуховість є прояв хворобливого стана, неврозу, те і тоді людина повинна ринутися контролювати себе.
Вихована людина завжди чемна, делікатний, доброзичливий стосовно навколишніх людей. Йому властива тактовність. Він правильно реагує на поведінка іншої людини, розуміє його стан, готовий підтримати у важку хвилину, уникає розмов, що можуть бути неприємні кому-небудь, не показує свою перевагу, не демонструє свій добробут при людей, яким менше повезло. Тактовна людина не демонструє ні надмірної симпатії, ні своєї явної ворожості до окремих людей, тому що це може поставити в незручне положення не тільки їх, але і навколишніх. Нерідко граничить із безтактністю виставляння на загальний огляд своїх інтимних почуттів, надмірна цікавість, читання чужих листів. Неприпустимо висміювати фізичні хиби людей, підслухувати чужі розмови, писати анонімні листи.
Причинами непрофесійних комунікацій можуть бути:
- спрощені стереотипи;
- упереджені погляди на ситуацію;
- агресивне ставлення до людей взагалі і до конкретної особи;
- відсутність уваги та зацікавленості до співрозмовника;
- спростування фактів без вагомих на те доказів;
- помилки в побудові фраз, неправильний підбір слів, нелогічність мови;
невірний вибір стратегії і тактаки спілкування.

Література:
Асеєв В.Г. “Мотивація поведінки і формування особистості”,
Бандурка О.М. „Професійна етика працівників органів внутрішніх справ ”.



Додаток 2

Функція планування і прогнозування. Поняття і класифікація управлінських рішень. Делегування повноважень як передумова ефективності управлінських рішень.

Планування це одна з функцій керування, процес вибору цілей під час прийняття управлінських рішень. Планування забезпечує основу для всіх управлінських рішень. Функції організації, мотивації і контролю орієнтовані на вироблення стратегічних планів. Процес планування забезпечує основу для керування членами організації. Планування це набір дій і рішень, що ведуть до розробки специфічних стратегій, призначених для того, щоб допомогти організації досягти своїх цілей. Процес планування є інструментом, що допомагає в прийнятті управлінських рішень.
Планування можна умовно поділити на два види: короткострокове (оперативне) і довгострокове (стратегічне).
Короткострокове планування може бути розраховане на рік, півроку, місяць тощо. Короткостроковий план на рік охоплює обсяг виробництва, планування прибутку та ін.
Довгострокове планування охоплює середньострокове і короткострокове планування, широко застосовується у світовій практиці.
Довгостроковий план зазвичай охоплює три- чи п'ятилітній періоди. Він радше має описовий характер і визначає загальну стратегію компанії, оскільки важко вгадати всі можливі розрахунки на такий тривалий термін. Довгостроковий план містить головні стратегічні цілі підприємства на перспективу.
Вибір мети найголовніше завдання планування.
Функція планування передбачає рішення про те, якими повинні бути цілі організації і що повинні робити члени організації, щоб досягнути цих цілей.
Стратегічне планування це набір дій і рішень, розроблених керівництвом, які ведуть до визначення специфічних стратегій, щоб допомогти організації досягнути своїх цілей. Процес стратегічного планування є інструментом, що допомагає в прийнятті управлінських рішень. Його завдання забезпечити нововведення і достатньою мірою зміну в організації. Процес стратегічного планування є тією парасолькою, під якою ховаються всі управлінські функції.
Одним із найважливіших завдань планування є встановлення мети, для досягнення якої формується, функціонує і розвивається будь-яка організація. Визначення цілей для прийняття управлінських рішень означає:
розробку загальних цілей;
визначення конкретних, деталізованих цілей на заданий порівняно короткий період часу (2, 5,10 років);
визначення шляхів і засобів досягнення мети;
контроль над досягненням поставлених цілей шляхом зіставлення планових показників з фактичними.
Сучасний темп збільшення знань є настільки великим, що стратегічне планування єдиний спосіб формального прогнозування майбутніх проблем і можливостей. Стратегічне планування сприяє зниженню ризику під час прийняття рішення. Планування, оскільки воно слугує для формулювання цілей, допомагає створити єдність загальної мети всередині організації.
Для стратегічного планування характерні такі положення:
1. Невеликий плановий відділ (менше ніж шість осіб) корпорації доповнюється плануванням на нижчих рівнях.
2. Навіть у найбільш великих корпораціях вік функції планування менший ніж десять років.
3. Стратегічні плани розробляються на нарадах вищого керівництва корпорації, що проводяться щорічно.
4. Річній стратегічний план об'єднується з річним фінансовим планом.
5. У більшості організацій вважають, що функція планування може бути вдосконалена, і постійно це здійснюють.
Стратегічне планування набуває значення тоді, коли воно реалізовується. Після вибору основоположної загальної стратегії її необхідно реалізувати, об'єднавши з іншими організаційними функціями. Важливим механізмом стратегії є розробка планів і орієнтирів (тактика, політика, процедури і правила).
Тактика охоплює конкретні короткострокові стратегії. Політика визначає загальні орієнтири для дій і прийняття рішень. Процедури і правила точно визначають, що потрібно робити в конкретній ситуації.
Для планування необхідно збирати й опрацьовувати вторинну інформацію. Вторинна інформація це дані, зібрані раніше для цілей, що відмінні від цілей, пов'язаних з вирішенням досліджуваної проблеми. Вторинна інформація має такі переваги:
недорога, оскільки не потрібний збір нових даних;
збирається швидко;
часто є кілька джерел інформації;
інформація, зібрана з достовірних джерел, достовірна;
вона допомагає в ситуаціях, коли потрібно провести попередній аналіз.
Вторинна інформація має і недоліки:
наявна інформація може не підходити для цілей проведеного дослідження відповідно до своєї неповноти, занадто загального характеру;
може бути застарілою;
методологія, що лежала в основі збору даних, може бути невідомою;
можуть публікуватися не всі результати дослідження;
можуть бути суперечливі дані;
надійність інформації не завжди відома.
Планування і прогнозування завжди орієнтуються на дані минулого, але прагнуть визначити і контролювати прийняття управлінських рішень в перспективі. Надійність прогнозування залежить від точності одержаної й опрацьованої інформації фактичних показників минулого.
Можливі різновиди прогнозів:
Економічні прогнози мають здебільшого загальний характер і слугують для опису стану економіки в цілому.
Прогнози розвитку конкуренції характеризують можливу стратегію і практику конкурентів, їхню частку на ринку тощо.
Прогнози розвитку технології орієнтують користувача щодо перспектив розвитку технологій.
Прогнози стану ринку використовують для аналізу ринку товарів.
Соціальне прогнозування досліджує питання, пов'язані зі ставленням людей до тих чи інших суспільних явищ.
Поняття і класифікація управлінських рішень
Ведучи мову про проблеми організації, неможливо залишити без уваги таке важливе питання, як прийняття управлінських рішень. Воно посідає одне з центральних місць у психології управління. Вважаючи організацію інструментом управління, багато соціологів і фахівців з теорії управління, починаючи з М. Вебера, прямо пов'язують її діяльність передусім з підготовкою та реалізацією управлінських рішень. Ефективність управління значною мірою зумовлена якістю таких рішень. Інтерес науковців до цієї проблеми зумовлений тим, що в рішеннях фіксується вся сукупність відносин, котрі виникають у процесі трудової діяльності і управління організацією. Характеризуючи повний цикл управлінської діяльності, що складається з ціле покладання, планування, організації, координації, контролю і коректування цілей, можна простежити, що він у кінцевому результаті представлений у вигляді двох елементів управління: підготовки і реалізації управлінських рішень. Саме тому рішення це центральний елемент управління й організації.
У психологічній літературі є різноманітні погляди на те, які рішення, прийняті людиною в організації, вважати управлінськими. Деякі фахівці вважають управлінськими, наприклад, рішення про прихід людини на роботу, про її звільнення з неї тощо. Виправданим є погляд, відповідно до якого до управлінських варто відносити лише ті рішення, що стосуються відносин в організації.
Управлінські рішення завжди пов'язані зі змінами в організації. їхнім ініціатором звичайно є посадова особа чи відповідний орган, що несе повну відповідальність за наслідки контрольованих чи реалізованих рішень. Межі компетенції їх чітко визначені у вимогах формальної структури. Однак кількість осіб, задіяних у процесі підготовки рішення, значно більша за кількість осіб при владі. Підготовка управлінських рішень у сучасних організаціях нерідко відокремлена від функції їх прийняття і передбачає роботу цілого колективу фахівців. У "класичній" теорії управління вона здебільшого є функцією кадрових служб.
Процес прийняття рішення пов'язаний з реалізацією спеціального плану, що охоплює сукупність заходів, спрямованих на досягнення цілей і термінів їх реалізації. Розробка такого плану прерогатива відповідних служб в апараті управління. Однак нині до його розробки залучаються ті, хто його реалізовуватиме, тобто безпосередні виконавці. Під час прийняття інтуїтивного управлінського рішення люди покладаються на власне відчуття того, що їх вибір правильний. Тут наявне "шосте відчуття", своєрідне осяяння, притаманне здебільшого представникам вищого рангу влади.
Рішення, засновані на судженні, багато в чому подібні до інтуїтивних. Однак у їхній основі лежать знання й осмислений досвід минулого. Використовуючи їх і спираючись на здоровий глузд, вибирають той варіант, що приніс найбільший успіх в аналогічній ситуації за старих часів. Проте здоровий глузд у людей трапляється рідко, тому цей спосіб прийняття рішень теж не дуже надійний, хоча "підкуповує" своєю швидкістю і дешевизною.
Інший недолік у тому, що судження неможливо співвіднести із ситуацією, якої колись не було, і тому досвіду її вирішення просто немає. Крім того, керівник у випадку такого підходу прагне приймати рішення здебільшого втих напрямах, які йому добре знайомі, тож ризикує "упустити" гарний результат в іншому напрямі, несвідомо відмовляючись від нього. Оскільки рішення приймають люди, то їхній характер значною мірою відображає особистість керівника. Перераховані види рішень приймаються головно у процесі оперативного керування персоналом.
Для стратегічного і тактичного керування будь-якої підсистеми менеджменту приймаються раціональні рішення, засновані на методах економічного аналізу, обґрунтування й оптимізації. Процес прийняття такого рішення має кілька операцій (підготовка до роботи, виявлення проблеми та формулювання цілей, пошук інформації, її опрацювання, виявлення можливостей ресурсного забезпечення, ранжирування цілей, формулювання завдань, оформлення необхідних документів, реалізація завдань).
У літературі класифікації управлінських рішень будуються за різними підставами. Однією з виправданих з наукового погляду є класифікація А. Пригожина. На його думку, всі управлінські рішення в організації можна поділити на:
жорстко зумовлені (детерміновані);
слабко зумовлені, залежні від суб'єкта рішення.
До детермінованих належать стандартизовані рішення (обумовлені прийнятими вище розпорядженнями) або вдруге зумовлені розпорядженням вищої організації. Цей тип рішень майже не залежить від якостей та орієнтації керівника.
Слабо зумовлені так звані ініціативні рішення, де риси керівника відображаються на характері прийнятих рішень. До них належать рішення, пов'язані як з локальними змінами в організації (заохочення, покарання), так і зі зміною механізмів, структури, цілей організації. Ініціативне рішення зазвичай розглядають як вибір альтернативи з декількох можливих, кожна з яких зумовлює позитивні та негативні наслідки.
Чинники, що впливають на якість рішень: компетентність персоналу, ділові й особисті риси керівника, його рольові (посадова, функціональна, групова, цивільна, сімейна) позиції. Значну увагу серед перерахованих чинників приділяють проблемі надійності інформації, організації комунікації, перешкодам, що виникають у процесі передачі інформації. Важливе значення мають положення, пов'язані зі специфікою рольової позиції й особливостями інтересів тих, хто опрацьовує інформацію в процесі її проходження від нижніх прошарків організації до суб'єкта рішення.
Одним з важливих чинників, що впливають на якість управлінських рішень, є кількість прошарків в організації, збільшення яких веде до перекручування інформації у процесі підготовки рішення, перекручування розпоряджень, що надходять від суб'єкта управління, що збільшує неповороткість організації. Цей чинник сприяє запізнюванню інформації, яку одержує суб'єкт рішення. Це й зумовлює постійне прагнення зменшити кількість прошарків управління організації.
Не менше значення в теорії організацій має проблема раціональності прийнятих рішень. Якщо перші теоретики управління розглядали підготовку рішення як цілком раціональний процес, то із середини 50-х pp. XX ст. поширення отримав підхід, що процес вважають обмежено раціональним, тому що він зумовлений соціокультурними і людськими чинниками. Значною проблемою, пов'язаною з ефективністю організації, е проблема виконання прийнятих управлінських рішень.
Що ж відрізняє управлінські (організаційні) рішення від безлічі інших, прийнятих нами в повсякденному житті?
Мета. Суб'єкт управління приймає рішення не відповідно до своїх власних потреб, а з метою вирішення проблем конкретної організації.
Наслідок. Вибір індивіда має вплив на його власне життя і може вплинути на деяких близьких йому людей. Управлінець, особливо високого рангу, вибирає напрям дій не тільки для себе, але й для організації в цілому та її працівників, і його рішення можуть суттєво вплинути на життя багатьох людей. Якщо організація велика і впливова, рішення її керівників можуть мати значний вплив на соціально-економічну ситуацію регіонів.
Поділ праці. Якщо в приватному житті людина, приймаючи рішення, здебільшого сама його і виконує, то в організації є визначений поділ праці: одні працівники зайняті розв'язанням проблем, котрі виникають, і прийняттям рішень, а інші (виконавці) реалізацією уже прийнятих рішень.
Професіоналізм. У приватному житті кожна людина самостійно приймає рішення відповідно до свого інтелекту і досвіду. Управління організацією прийняття управлінських рішень складний, відповідальний і формалізований процес, що потребує професійної підготовки. Далеко не кожен співробітник організації володіє певними професійними знаннями і навичками, однак має повноваження самостійно приймати рішення.
Отже, управлінське рішення це вибір альтернативи, здійснений управлінцем у межах його посадових повноважень і компетенції, спрямований на досягнення цілей організації.
Особи, які приймають рішення, часто не усвідомлюють важливості складання списку альтернатив. Цілком очевидно, що в кінцевому підсумку може бути обрана не найкраща з розглянутих альтернатива. Якість вибору обмежена якістю альтернатив. Вичерпний список наявних альтернатив надає велику допомогу під час прийняття рішення. Складання списку альтернатив аналогічне до визначення завдань у процесі організаційного аналізу. Коли альтернативи невизначені, список їх неповний чи навіть непродуманий, прийняти рішення неможливо. Однак коли альтернативи чітко перераховані, завдання не є "невловимим".
Управлінські рішення це соціально-психологічний акт вибору одного або декількох варіантів з безлічі можливих.
Управлінські рішення класифікують за такими ознаками:
за сферою дії;
за метою;
за масштабністю;
за тривалістю дії;
за об'єктом впливу;
за методами формалізації;
за формами відображення;
за способом передачі;
за рівнем управління.
Показник якості управлінських рішень:
ентропія, тобто кількісна визначеність зв'язків між елементами системи управління і рішення;
імовірність ризику досягнення цілей;
кількість задіяних рівнів ієрархії у процесі формування рішення;
рішення, що застосовуються на підставі сучасних методів;
витрати на прийняття і реалізацію рішення;
ефективність рішення.
Класифікація В. Дружиніна і Д. Конторова
Виокремлено три типи ситуацій (систем) ухвалення рішення: інформаційні, оперативні, організаційні.
Інформаційні рішення полягають у діагностуванні ситуації ("розпізнавання ситуації").
Оперативні рішення повинні відповісти на запитання "як діяти?" (вироблення способу управління).
Організаційні рішення повинні відповісти на запитання, якою повинна бути системна організація (визначення структури і розподіл функцій у передбачуваній організації).
Т. Томашевський виділяє чотири типи ситуацій, у яких необхідно ухвалити рішення про дію:
ситуація вибору (фактично це класична ситуація реакції вибору). У цих ситуаціях людина повинна здійснити вибір (селекцію) сигналів, класифікувати їх на такі, які вимагають реакції, і такі, які її не вимагають;
складна ситуація. Такі ситуації, у яких робітник повинен одночасно брати до уваги відомості, одержані з різних джерел інформації, або виконувати більше ніж одну дію;
ситуація переваги* Коли різні можливі реакції мають для людини неоднакове значення, коли з якої-небудь причини вона вибирає одне з двох;
імовірнісна ситуація. "Такі ситуації виникають утих випадках, коли працівник виконує визначені операції при недостатньому обсязі наявної в розпорядженні інформації".
Класифікація В. Дружиніна і Д. Конторова дає змогу віднести ухвалення рішення на перцептивно-пізнавальному рівні до інформаційних рішень, а вироблення способу дії під час вирішення оперативних завдань до оперативних рішень.
Інформаційна підготовка ухвалення рішення полягає у:
пошуці, виділенні, класифікації й узагальненні інформації про проблемну ситуацію;
побудові "поточних" чи операційних концептуальних моделей.
Процедуру ухвалення рішення можна описати такими операціями:
попереднє висування системи "еталонних гіпотез";
зіставлення поточних образів (концептуальних моделей) з наявними еталонами, визначення однаковості (подібності) між ними;
корекція образів (моделей), зіставлення гіпотез з досягнутими результатами;
вибір еталонної гіпотези (чи побудова її) або розробка принципу і програми дій.
Делегування повноважень як передумова ефективності управлінських рішень
Недоліком деяких систем управління є зосередження права прийняття більшості рішень у руках першого керівника або на найвищих рівнях управління. У таких випадках стверджують про високий рівень централізації повноважень, а стиль подібного управління прийнято визначати як авторитарний.
Негативні риси цього управління:
керівник не має можливості зосередитися на вирішенні перспективних, стратегічних питань, що визначають діяльність підприємства, оскільки він постійно завантажений розв'язанням поточних, здебільшого другорядних, проблем;
ігноруються здібності і можливості підлеглих" не стимулюється їхня творча активність;
створюються перепони для демократизації управління, залучення до цього процесу найздібнішої та найактивнішої частини персоналу, що негативно впливає на якість прийняття рішень і процес управління в цілому;
знижується відповідальність керівників підрозділів, безпосередніх виконавців;
знижується оперативність управління, оскільки всі або більшість прийнятих рішень повинні бути санкціоновані керівником (підпис, затвердження, погодження, досягнення принципової домовленості та ін.);
збільшується фізичне, психічно-емоційне навантаження на керівників (робочий день 1012 год., немає вихідних, що відбивається на стані здоров'я);
переважають адміністративно-командні методи управління, які ґрунтуються на примушуванні працівників. Ефективність діяльності у таких умовах зазвичай невисока, вона не сприяє зростанню авторитету керівника.
Такій організації управління протистоїть більш демократичний стиль вирішення проблеми, в основу якого покладено використання керівником інтелектуальних та організаційних можливостей своєї "команди" заступників, керівників підрозділів, інших підлеглих йому осіб. Сукупність методів, що дають змогу керівникові перекласти виконання частини своїх функцій на інших працівників, називають делегуванням повноважень.
Делегування повноважень полягає у тому, що керівник надає право безпосередньо підлеглим йому особам самостійно здійснювати певні дії або приймати відповідні рішення. Отже, делегування повноважень передбачає делегування обов'язків і прав, тобто частину своїх функцій і прав керівник передає підлеглим. Саму відповідальність не делегують, її зберігає цей керівник перед вищим керівником незалежно від того, кому і яку функцію він делегував. Отже, керівник, що делегував свої повноваження, несе відповідальність за рішення і дії, які здійснили особи, що отримали ці повноваження (так званий принцип фіксованої відповідальності). Відповідно, ці особи відповідальні перед керівником. Очевидно, що одним з найважливіших завдань керівника є вибір підлеглих, здатних виконувати делеговані їм повноваження. Свої обов'язки і права керівник може делегувати не тільки безпосередньо підлеглим йому особам. Зокрема, для виконання або вирішення будь-якого завдання може бути організована тимчасова група, керівник якої, відповідно до своєї посади, керівникові безпосередньо не підпорядкований. Водночас на період виконання завдань він може надати йому певні повноваження.
Делегуванню підлягають не всі обов'язки і права, а лише та частина їх, яка не є винятковим правом керівника (наприклад, видання наказів, підпис звітних документів та ін.). Чинним законодавством і нормативними актами визначено перелік обов'язків, які не можна делегувати.
Делегування повноважень передбачає посилення ролі контролю виконання і його централізацію: чим більшу частину своїх обов'язків і прав керівник делегує іншим особам, тим повнішою, достовірнішою і своєчасною має бути інформація про те, як ці особи виконують покладені на них обов'язки і використовують надані їм права. Система контролю, зокрема, повинна передбачати постійну та оперативну інформацію керівника про хід виконання працівником делегованих обов'язків і використання делегованих прав.
Під час делегування потрібно дотримуватись відповідності виконуваних обов'язків обсягу наданих працівникові прав. Якщо обсяг делегованих обов'язків перевищує права працівника, то виникає реальна загроза невиконання їх; коли прав більше, ніж обов'язків, утворюється атмосфера безвідповідальності і безконтрольності.
Зауважимо, що делегування повноважень має здебільшого чітко виражений суб'єктивний характер. Справді, кожний керівник по-своєму оцінює можливості й прагнення підлеглих і відповідно до цієї особистої оцінки надає ті чи інші повноваження. Тому зміну акцентів щодо тих або інших працівників у разі появи нового керівника можна також і цим пояснювати.
Делегування сприяє формуванню кращої структури управління.
Як вважають дослідники, найбільш доцільно використовувати делегування у таких ситуаціях:
керівник бачить і розуміє, що підлеглий може виконати певну роботу краще, ніж він сам;
зайнятість не дає можливості керівникові самому вирішити проблему;
керівник намагається сприяти підвищенню професійної майстерності підлеглих;
керівникові потрібний вільний час для вирішення інших, важливіших завдань.
Реалізація принципу делегування повноважень має такі переваги:
підвищується і поліпшується якість управлінських рішень, оскільки їх приймають ті працівники, що мають найбільшу компетентність, більш повну і достовірну інформацію;
у підлеглих розвиваються ініціатива, підприємливість, бажання самостійно і творчо працювати;
керівник звільняється від виконання другорядних, побічних робіт;
розширюється обсяг функцій і завдань, що виконує організація.
Делегуючи свої повноваження, керівник має право вимагати більшої самостійності підлеглих. Зокрема, вони повинні мати право самостійно аналізувати й оцінювати чинники, що впливають на реалізацію їхніх функцій, виконання завдань і доручень, передбачати наслідки своїх рішень і дій та відповідати на них і вибирати шляхи й засоби для досягнення поставленої мети.
Підлеглі повинні бути впевненні у тому, що в будь-який момент їм буде надана з боку керівника допомога в здійсненні делегованих повноважень. Це сприятиме більшому взаєморозумінню завдань, посилить довіру до керівника.
Потрібно також об'єктивно оцінювати роботу підлеглого, що отримав повноваження. Брати до уваги треба не кількість помилок, а їх повторення, що свідчить про недосконалі методи, неправильну оцінку ситуації, відсутність критичного аналізу своєї роботи.
Делегування повноважень не звільняє керівника від відповідальності за результати роботи, за те, що і як виконують його підлеглі. Вміння брати на себе відповідальність важливий елемент готовності керівника до виконання своїх функцій. Особливо це стосується тих випадків, коли рішення приймають в умовах суперечливих поглядів і рекомендацій, недостатньої інформації, коли велике значення має інтуїція, передбачення, досвід, довіра до підлеглих.
У науковій літературі виділяють такі чинники, що перешкоджають активному делегуванню повноважень:
недовіра до підлеглих, тобто відсутність у керівника впевненості у тому, що підлеглі найкраще виконають доручену їм роботу;
недооцінка здібностей підлеглих.
Дуже часто, не випробувавши підлеглих в умовах самостійної роботи і підвищеної відповідальності, керівник вважає за неможливе делегувати їм навіть незначну частину своїх прав. Доцільно більше довіряти підлеглим самостійно вирішувати виробничі, соціальні та інші питання, залучати до процесу управління тих, хто має до цього схильність.
Недооцінка можливостей підлеглих виникає нерідко з упевненості керівника в тому, що:
1. Прийняті ним рішення завжди оптимальні.
2. Він сам зможе виконувати роботу або завдання краще, ніж підлеглі. Така переоцінка своїх можливостей призводить до постійної зайнятості керівника, бездіяльності й безініціативності підлеглих. В управлінні відоме явище, яке часто називають "буксуванням". Воно полягає в тому, що, змінюючи сферу діяльності й компетентності, працівник застосовує у новій роботі навички, вміння і традиції, які використовував на попередній роботі і завдяки яким одержав успіх. Проте, як відомо, не кожний добрий працівник може бути добрим керівником. Це також треба брати до уваги в разі передавання підлеглим тих або інших функцій керівника.
3. Бажання керівника самому брати участь у розв'язанні всіх конфліктів і виробничих колізій. Зазвичай такий стиль роботи малоефективний, призводить до втрати відчуття перспективи, пригнічення активності працівників, величезної завантаженості керівника.
4. Неправильне розуміння престижності своєї посади. Деякі керівники вважають, що повинні знати все про своє підприємство. Проте керівник не може і не повинен знати все. Для цього є спеціальна служба апарат управління.
5. Дріб'язкова оцінка підлеглих, утому числі керівників підрозділів, бажання керівника постійно вникати вусі деталі й поодинокі моменти роботи. Керівникові не варто без потреби втручатися в роботу підлеглих. Постійні зауваження, вказівки в процесі оперативної роботи призводять до втрати самостійності, зменшення ініціативи і відповідальності за справу, яку йому довірили.
6. Прагнення до влади, небажання поступатися частиною своїх прав, упевненість, що довіра до підлеглих і делегування повноважень знижують роль керівника в управлінні, не сприяють зростанню його авторитету. Звідси свідома або інтуїтивна протидія зростанню і розвитку професійних здібностей своїх підлеглих, тенденція стимулювати їхні дії відповідно до певних прав і обов'язків.
7. Спроби підлеглих перекласти свої функції на безпосередніх керівників (делегування знизу). Цей спосіб ухилення від роботи може набувати різних форм: нарікання на незнання проблеми (джерел, документів людей, обставин та ін.); посилання на неуспіх, який був у минулому під час виконання аналогічного завдання; відсутність контактів з людьми, від яких залежить вирішення проблем.
8. Побоювання викликати незадоволення підлеглих внаслідок покладання на них додаткових обов'язків, з одного боку, і невпевненість у собі, з іншого, зумовлюють у керівника намагання робити якнайбільше самому, виявляючи мінімум довіри до своїх співробітників. Негативним є також побоювання помилок, які бувають на перших етапах делегування.
На ефективність делегування може суттєво впливати стиль роботи керівника з переважанням жорстких, директивних методів керівництва. Такий керівник намагається сам приймати рішення з усіх питань, він вимагає безумовного виконання прийнятих рішень і безпосередньо в усьому особисто контролює підлеглих. Так пригнічується ініціатива, самостійність, творчий підхід.
У деяких випадках об'єктивний аналіз засвідчує, що всі або більшість функцій, які виконує керівник, досить успішно можуть бути виконані на нижчому рівні управління.
Література:
Психологія Управління навчальний посібник . І.О.Кулініч. вид.-во 2008 р.


Соціально-психологічний клімат як показник ефективності управлінської діяльності. Формування оптимального соціально-психологічного клімату.

Важливим напрямком діяльності психологів ДСНС України є їх участь у формуванні сприятливого соціально-психологічного клімату. Аналіз феномена соціально-психологічного клімату передбачає розгляд таких основних питань:
сутність соціально-психологічного клімату та його співвідношення з організаційним кліматом;
вплив соціально-психологічного клімату на ефективність діяльності та поведінку співробітників в підрозділі;
структура соціально-психологічного клімату та чинники, які впливають на його формування;
види соціально-психологічного клімату, характеристика сприятливого соціально-психологічного клімату.
Щодо сутності соціально-психологічного клімату, то його можна визначити як домінуючий у конкретному колективі (групі, підрозділі) відносно стійкий психічний настрій, який формується на основі психічного відображення умов життя і діяльності в міжособистісній взаємодії членів колективу (групи, підрозділу).
Слід зазначити, що поряд з поняттям «соціально-психологічний клімат», аналізуючи діяльність підрозділів ДСНС України, використовується також поняття «організаційний клімат». Підтримуючи точку зору авторів, які нещодавно почали досліджувати цю проблему, можна вважати, що соціально-психологічний клімат варто розглядати як феномен, притаманний невеликій групі, а організаційний клімат доцільно визначати як феномен, що утворюється у великих соціальних групах (організаціях, підрозділах), адже тут ми маємо справу з іншими психологічними реальностями, коли якість «безпосередніх» стосунків переходить в якість «складного опосередкування» цих стосунків. Тобто в організації, яка має підрозділи, організаційний клімат це якісне нове інтегративне соціально-психологічне утворення. Проте зазначимо, що далі йтиметься саме про соціально-психологічний клімат, оскільки вивчення змісту та особливостей організаційного клімату є самостійним, ще недостатньо розв’язаним науковим і прикладним завданням.
Аналізуючи вплив соціально-психологічного клімату на ефективність діяльності і поведінку працівників підрозділів ДСНС України, варто зауважити, що всі психологи, які вивчали цю проблему, відзначають важливу роль такого клімату в забезпеченні ефективної діяльності підрозділів, в процесі управління ними, а також в життєдіяльності кожної особистості.
Так, стверджується, що соціально-психологічний клімат є «одним з вирішальних факторів» успішної діяльності людини в усіх сферах життя «суспільства», зокрема, в контексті реалізації функції зворотного зв’язку. Наголошується, що від соціально-психологічного клімату залежить ступінь долученості кожного індивіда в діяльність, характер її спрямованості, ефективність.
Соціально-психологічний клімат також розглядають як такий феномен, що відображає «рівень комфортності існування в сумісній діяльності, у груповій взаємодії. «Якщо комфортність пов’язана з індивідуальною оцінкою умов існування в групі(підрозділі), то самі умови розглядаються як груповий «клімат», як особливий стан соціально-психологічних умов, що склалися в групі (підрозділі)». Зазначимо, що в цьому доволі абстрактному загальному судженні важливим є твердження про рефлексивний характер опосередкування соціально-психологічних умов, що породжуються сумісною діяльністю, міжособистісною взаємодією. Усвідомлення особистістю комфортності існування в конкретній групі, колективі пов’язане з явищем соціальної фасилітації та інгібіції, коли присутність інших людей у першому випадку сприяє покращенню діяльності особистості, а в другому негативно впливає на поведінку і діяльність індивіда. На думку авторів, фасилітація та інгібіція є тими несвідомими компонентами, що входять до соціально-психологічного клімату.
Необхідно зазначити, що соціально-психологічний клімат впливає не тільки на ефективність діяльності, поведінку, але й на психологічне здоров’я особистості. Це надто важливо для працівника будь-якої організації, наприклад, районного відділу ДСНС України, оскільки там соціально-психологічний клімат опосередковано, через відповідний психологічний стан її представників (начальника, інспектора та ін.), впливає на соціально-психологічний клімат підвідомчих колективів, а через них на всіх інших працівників, їх психічне здоров’я. Так, зокрема, зазначається, що «позитивний психологічний клімат в підрозділі, караулі найважливіша умова психічного здоров’я кожного працівника та його сім’ї».
Соціально-психологічний клімат також є важливим фактором, який впливає на всі складові управлінської діяльності: вироблення і прийняття управлінських рішень, підрозділом їх виконання, облік і контроль.
Так, аналізуючи проблему управлінських рішень, дехто з психологів розглядає соціально-психологічний клімат як фактор здійснення цього рішення. Одначе необхідно наголосити, що соціально-психологічний клімат впливає і на вироблення самого рішення прямо (коли воно розробляється колегіально) або опосередковано.
На етапі організації діяльності соціально-психологічний клімат має значення у таких основних аспектах: а) корекційно - регулюючому компоненті, коли керівник доводить мету і завдання до колективу та кожного виконавця; б) комунікативному компоненті, для налагодження сприятливих з точки зору мети управління міжособистісних стосунків і спілкування; в) мотиваційному компоненті, коли наявність або відсутність сприятливого соціально-психологічного клімату може бути джерелом позитивної мотивації до професійної діяльності або її зниження чи відсутності.
Соціально-психологічний клімат є також суттєвим фактором контролюючої та порівняльно-оцінювальної діяльності начальника підрозділу ДСНС України, де виступає як джерело соціального контролю, соціальних санкцій, відображення громадської думки колективу тощо.
Загалом можна сказати, що соціально-психологічний клімат це частина соціально-психологічного простору підрозділу, психологічне поле (К. Левін), на якому розгортається діяльність кожного учасника процесу праці, «плацдарм життєдіяльності особистості».
Що стосується структури соціально-психологічного клімату та чинників, які впливають на його становлення, то на прикладі діяльності підрозділу ДСНС України (рис. 1.1) можна сказати, що основними його компонентами є такі складові, які відображають рівень задоволеності працівників:
змістом праці;
умовами праці і побуту;
міжособистісною взаємодією всередині колективу;
міжособистісною взаємодією поза колективом;
міжособистісною взаємодією з керівництвом;
стилем керівництва, особистістю керівника, стосунками керівника і підлеглими.
Основні складові соціально-психологічного клімату підрозділів ДСНС України та чинники, що впливають на нього
До основних чинників, які можуть впливати на становлення кожного зі складових компонентів клімату, можна віднести такі:
зміст і психологічні особливості праці;
стан матеріальної бази;
особистий склад колективу, міжособистісні стосунки;
соціально-психологічні особливості людей, груп;
міжособистісні стосунки з керівництвом;
особистість керівника, стиль керівництва, його взаємини з підлеглими.
Психологічний клімат, який спостерігається у різних підрозділах, може різнитися за своїм змістом та спрямованістю. А отже, прийнято виокремлювати три основних види психологічного клімату: з позитивного, негативною та нейтральною спрямованістю. Клімат з позитивною спрямованістю називають сприятливим, або здоровим. Клімат з негативною спрямованістю має назву несприятливого, або нездорового. Клімат, спрямованість якого чітко не визначена, є нейтральним.
До суттєвих характеристик сприятливого, або здорового, соціально-психологічного клімату, як до певної міри «ідеального», на формування якого має орієнтуватися будь-яка організація, належать такі (табл. 7.1) складові:
Таблиця 7.1. Модель сприятливого (здорового) соціально-психологічного клімату.
№ п/п
Основні параметри соціально-психологічного клімату
Основні характеристики соціально-психологічного клімату (за визначеними параметрами)

1
Стосунки
Гуманні, ставлення з повагою до кожного члена колективу

2
Спілкування
Взаємодопомога, ввічливість

3
Ставлення до праці
Творча спрямованість на інноваційну діяльність

4
Переважаючі цінності
Особистість, духовні потреби, самоактуалізація

5
Рівень громадської думки
Принциповість, взаємовимогливість, дисциплінованість

6
Ставлення до мети спільної діяльності
Позитивне, згуртованість

7
Переважний емоційний настрій (модальність)
Оптимістичний, мажорний тон

8
Емоційне реагування на негативні явища
Переживання, співчуття, активний пошук резервів подолання негативних явищ

9
Загальне емоційно-особистісне відчуття кожного члена колективу
Почуття захищеності


Зміст та особливості соціально-психологічного клімату можна діагностувати за допомогою спеціальних діагностичних методів та методик, про які йтиметься у четвертому питанні нашої лекції.
Формування прийнятного соціально-психологічного клімату в підрозділах ДСНС України
Успішне управління підрозділом та діяльністю її персоналу передбачає обізнаність не лише з діловим, а й поза діловим спілкуванням. Психологічний клімат в підрозділі може підсилювати чи знижувати предметну діяльність людей так само, як і професійні завдання організації істотно впливають на психологічний клімат. Саме тому одним із чинників успішності діяльності групи (організації) є стан міжособистісних відносин, на одному полюсі якого є позитивний (сприятливий) психологічний клімат, на іншому конфліктна ситуація, яка дезорієнтує групу, погіршує діяльність організації.
Соціально-психологічний клімат якісний аспект міжособистісних стосунків, що виявляється у сукупності внутрішніх (психологічних) умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній спільній діяльності і всебічному розвитку особистості у групі.
Часто використовують синонімічні поняття “психологічний клімат”, “морально-психологічний клімат”, “психологічна атмосфера” тощо.
Морально-психологічний клімат в організації характеризують як позитивні, так і негативні ознаки. До позитивних ознак соціально-психологічного клімату належать:
наявність позитивної перспективи для групи і кожного її індивіда;
взаємодовіра і висока взаємовимогливість у групі;
ділова критика;
вільне висловлювання власної думки;
відсутність тиску керівників на підлеглих;
достатня поінформованість працівників про цілі та завдання організації;
задоволеність працею й належністю до групи;
прийняття на себе відповідальності за стан справ у групі тощо.
Негативними ознаками соціально-психологічного клімату є дезінтеграція групи, нечітко визначені права та обов'язки осіб організації, відсутність чітко налагодженої системи комунікацій, наявність проблем адаптації до умов організації та ін.
Якість і продуктивність праці в колективі залежать не тільки від організації діяльності, оснащеності, умов, а й від рівня групового розвитку, міжособистісних стосунків, психологічної сумісності, згуртованості, стилю керівництва. Часто високі результати забезпечують товариська взаємодопомога, дружелюбність, взаємовиручка, переважання позитивних емоцій, простота у взаєминах тощо.
Морально-психологічний настрій колективу виявляється у стосунках, що формуються на основі об'єктивних і суб'єктивних зв'язків між людьми. Адже за безпосередніх контактів усі зв'язки між працівниками набувають емоційного забарвлення, яке визначається ціннісними орієнтаціями, моральними нормами, особистими інтересами. Емоційний настрій є наслідком розвитку певних психічних станів у трудовій діяльності, які виникають не під впливом умов та особливостей діяльності, а під впливом міжособистісних стосунків.
На соціально-психологічний клімат в організації впливають такі чинники:
- соціально-психологічний клімат суспільства (макроклімат). Основні його елементи працівники засвоюють не тільки у процесі виробничої діяльності, а й у інших сферах життєдіяльності;
умови життєдіяльності (територіальне розташування, специфіка діяльності та ін.);
суспільна думка, психологічний вплив, наслідування тощо;
вплив особливостей групової динаміки.
Отже, соціально-психологічний клімат визначають як стан міжособистісних стосунків, що можуть змінюватися. Динаміка цих змін зумовлена як детермінантами зовнішнього плану (матеріально-технічні, організаційно-управлінські умови), так і особливостями безпосередньої взаємодії (тобто відображенням і розумінням міжособистісних відносин). Стосовно організаційно-управлінських умов, то вони безпосередньо пов'язані з соціально-психологічним кліматом, оскільки соціальна регуляція міжособистісної взаємодії відбувається через систему виробничих відносин, котрі базуються на адміністративно-правових засадах організації. Визначаючи структуру виробничих відносин, організаційно-управлінські умови мало залежать від волі конкретної людини. У цьому розумінні вони є зовнішніми чинниками, які детермінують соціально-психологічний клімат. Водночас внутрішні чинники, тобто явища і процеси, що відбуваються в самій організації, відіграють не менш важливу роль у становленні соціально-психологічного клімату. Ці явища і процеси, які виявляються у таких групових ефектах, як настрій, громадська думка, самопочуття тощо, є наслідком соціально-психологічного відображення мікросередовища. В експериментальних дослідженнях показано пряму залежність соціально-психологічного клімату від процесів, що відбуваються у групі (характер офіційних та неофіційних зв'язків, особливості керівництва, стилі взаємин, характер прийняття рішень та розв'язання проблем, особливості нормової регуляції відносин та ін.).
Вплив групової динаміки на стабільність колективу
Виробничий колектив є середовищем, де відбувається соціалізація людини. Він забезпечує індивіду можливості для самовизначення, самоутвердження, є для нього засобом емоційного захисту, середовищем, у якому задовольняються його вищі потреби тощо. Стабільність не обов'язково передбачає постійність складу колективу, передусім вона є оптимальною моделлю його структури.
Стабільність групи, а отже і сприятливий соціально-психологічний клімат, забезпечують такі чинники:
Наявність у колективі спеціалістів різних рівнів професійної майстерності. Це дає змогу працівникам - початківцям бачити свою професійну перспективу, а висококваліфікованим відчувати повагу молодих. Сукупно це сприяє підвищенню задоволеності з обох сторін.
Чисельність групи. Найоптимальніше, якщо група об'єднує три - дев'ять осіб. Якщо вона занадто мала (до трьох осіб), це породжує занепокоєність із приводу персональної відповідальності за прийняті рішення. Зі збільшенням чисельності групи ефективність роботи кожного може зростати (до певної межі) за рахунок взаємодії. Це стосується і настрою. Групі, в якій до п'ятнадцяти осіб, більш властива цілісність. Зі зростанням її чисельності цілісність втрачається, починають утворюватись дрібніші групи, відносини між якими складаються не завжди сприятливо, що може негативно позначатись на згуртованості колективу загалом. У великій групі не завжди є змога висловити свою думку, що ускладнює спілкування, провокує неформальний поділ групи на підгрупи. Тому зі зростанням чисельності колективу доцільно структурувати його, організувавши дрібні підрозділи з нормативно встановленими відносинами. Також необхідно регулювати у групі кількість працівників з різними мотивами трудової діяльності.
Час спільної трудової діяльності. Цей показник тісно пов'язаний з формуванням традицій, стійких норм поведінки, що відчутно впливає на згуртованість, організованість колективу. Водночас він може утруднювати процес адаптації в колективі молодих працівників.
Статево - вікова структура групи. Згуртованість, здоровий соціально-психологічний клімат, як правило, властиві неоднорідним групам, де реалізуються різновікові особливості працівників. У такому колективі багатші взаємини, спілкування, емоції. Інтенсивніший у ньому природний рух кадрів. Це дає підстави для тверджень, що оптимальна модель прийнятного соціально-психологічного клімату в організації передбачає відмінності щодо віку, життєвого досвіду, повагу до старших, підвищену увагу до жінок, допомогу молодим тощо. Практика свідчить, що великий потенціал енергії, ініціативи, творчості молодих працівників послаблює консерватизм ветеранів. Водночас молодь привчається до стриманості в поведінці, дисциплінованості, організованості. На емоційному житті колективу позитивно позначається наявність у ньому чоловіків і жінок. Як правило, різностатеві групи є стабільнішими.
Наявність неформальної структури в колективі. Нерідко у групі формується неформальна структура, яка має своїх лідерів. Перебування неформальних лідерів в опозиції до формального керівництва різко погіршує клімат у колективі, породжує конфлікти. Тому необхідно дбати про те, щоб формальна структура накладалася на неформальну, тобто щоб офіційний керівник був лідером у всьому.
Автономність, ступінь ізольованості групи. Відомо, що ізольованість негативно впливає на згуртованість групи, а звуження кола спілкування знижує, вичерпує його цінність. Тому для поліпшення психологічного клімату доцільно виходити за групові відносини, налагоджувати контакти з іншими колективами, групами.
Психологічна сумісність членів групи. Йдеться передусім про групову сумісність, яка є соціально-психологічним показником згуртованості групи, забезпечує безконфліктне спілкування, узгодження індивідуальних дій в умовах спільної діяльності, а також про міжособистісну сумісність взаємне прийняття партнерів по спілкуванню й спільній діяльності, засноване на оптимальному узгодженні ціннісних орієнтацій, соціальних установок, інтересів, мотивів, потреб та інших індивідуально-психологічних характеристик.
Групова та міжособистісна сумісність це передумова згуртованості групи, яка, у свою чергу, є одним із процесів групової динаміки, мірою потягу співробітників один до одного та до групи загалом, характеристикою ступеня їх єдності. Основні показники згуртованості групи:
рівень взаємної симпатії в міжособистісних стосунках. Чим більше осіб у групі подобається одне одному, тим вища її згуртованість;
ступінь привабливості групи для належних до неї осіб. Чим більше людей задоволені своїм перебуванням у трудовому колективі, тим вища його згуртованість;
мотиваційна сфера згуртованості належних групі індивідів (рівень збігу значущих установок і позицій працівників, спонукальні властивості групи тощо). Індексом згуртованості групи є частота збігу індивідуальних оцінок, позицій щодо значущих для групи об'єктів.
Згуртованість за своїм змістом не тотожна спрацьованості, для якої характерне узгоджене поєднання дій співробітників у часі та просторі. Найважливішим показником спрацьованості є продуктивність праці.
Методи та методики для діагностики соціально-психологічного клімату в підрозділі ДСНС України
Основні методи, які можна використати для діагностики певних показників соціально-психологічного клімату поділяються на три групи:
1. Методи, спрямовані на отримання інформації про «зовнішні» показники соціально-психологічного клімату.
2. Методи, які забезпечують отримання інформації про «внутрішні» показники клімату.
3. Методи, які опосередковано, через кількісні (статистичні) показники, падають інформацію про соціально-психологічний клімат.
До першої групи належать:
- спостереження, спрямоване на з’ясування особливостей спілкування (частота, спрямованість, модальність);
- експеримент, що забезпечує дослідження особливостей інтерактивної та пер-цетивної функції спілкування, спільної діяльності («арка» Л.І. Уманського, «підставна група» С. Липа і т. ін.), та який може поєднуватися зі спостереженням.
Друга група включає:
- інтерв’ю, за допомогою якого можна з’ясувати суб’єктивну оцінку кожним співробітником соціально-психологічного клімату організації;
- анкетування членів підрозділу ДСНС України про їх ставлення до основних параметрів, що складають соціально-психологічний клімат (міри задоволеності змістом праці, її умовами, стосунками з колегами, стосунками з керівниками тощо);
- соціометрію, спрямовану на визначення внутрішнього компонента міжособистісної взаємодії в колективі організації, структури міжособистісної взаємодії, емоційних, когнітивних якостей взаємодії;
- референтометрію, спрямовану на виявлення референтних груп (угруповань, мікрогруп, особистостей), оцінки значущості даного колективу для кожного співробітника);
- методики, спрямовані на виявлення ступеня конфліктності в колективі;
- методики, спрямовані па визначення рівня ситуативної й особистісної тривожності та ін.
Третю групу складають:
- аналіз документів, за яким можна мати опосередковану інформацію про рівень соціально-психологічного клімату (плинність кадрів, частота конфліктів, кількість порушень дисципліни співробітниками тощо);
- аналіз продуктів діяльності, який дає можливість через аналіз змісту та якість продуктів діяльності дослідити мотивацію співробітників, їх ставлення до праці як опосередковані показники клімату;
- експертна оцінка клімату з боку керівних кадрів організації.
Література:
Аникеева Н.П. Психологический климат в коллективе. - М.: Просвещение. - 1991.
Дунець Л.М. Психологія спілкування. - Хмельницький, 2003. - 142 с.
Зязюн І. А., Крамущенко Л.В., Кривонос І. Ф. Педагогічна майстерність: Підр. Для вузів. - К.: Вища школа, 1997. - 349с.
Савенкова Л.О."Комунікативна атака" у формуванні навичок педагогічного спілкування // Педагогіка і психологія. -1998.-№ 4.-с. 100-106.
Маркова А.К., Матис Т.А., Орлов А.Б. Формирование мотивации учения: Книга для учителя. - М.: Просвещение. - 1990. - 192с.
Роберт Солсо,Кимберли Маклин «Эксперемент , Планирование, Контроль, Поведение, Анализ»//Москва «ОЛМА-ПРЕСС»2003.


Психологія особистості працівника ДСНС України. Психологічний аналіз службової діяльності.

Серед факторів, які формують особистість в психології виділяють працю, спілкування і свідомість.
Виникнувши на світанку людської історії, соціальне спілкування людей пройшло довгий шлях розвитку від примітивних форм в доісторичний період до сучасного спілкування культурних народів, викоpистовуючих в своїх контактах різноманітні наукові і технічні засоби зв'язку, письменність, мови, телефон, телеграф, телебачення і інші.
Серед факторів, які формують особистість в психології виділяють працю, спілкування і свідомість.
У співробітників ДСНС для оптимальної професійної діяльності повинні бути певні якості, такі як: глибока переконаність, висока професійна майстерність, постійне почуття високої відповідальності, ввічливе і культурне поводження з громадянами.
Виробленню цих якостей сприяє постійна висока турбота про підвищення професійного рівня. Професійна підготовка здійснює доброчинний вплив на усі сторони життя і службової діяльності працівників, сприяють розвитку особистих морально-вольових і професійних якостей. Один раз зупинившись, людина звикає, а потім перестає працювати над собою. Окремі працівники роками не бувають у театрах, на виставках, мало читають художню літературу, в газетах цікавляться, як правило, останньою сторінкою, анекдотами, кримінальною хронікою.
Не можна сьогодні стверджувати, що кожний молодий співробітник добре навчений, фізично і морально підготовлений до служби, що вся молодь готова грамотно діяти у обстановці, що швидко змінюється. Просто грамотністю сьогодні нікого не здивуєш. Однак питання про культуру праці, спілкування стоїть ще гостро. Кожний громадянин в особі працівника ДСНС бачить представника влади та вправі розраховувати на чуйне та уважне ставлення до себе.
Проблема особистості завжди розглядалась в психології як центральна та найважливіша.
Очевидним є також звязок між розробкою психологічної теорії особистості та можливістю пояснення суспільних процесів.
Людина живе в суспільстві. Питання полягає в тому, як вона реалізує в соціумі свою людську сутність. Це проблема особистісних форм поведінки, повязаних із свободою вибору, прийняттям рішень, самостійністю в досягненні цілей та відповідальністю за отримані результати. Ми бачимо сьогодні, що спроби вирішувати проблеми виходу із суспільної кризи виключно економічними методами є малоефективними.
На жаль, особистісний вимір суспільних процесів та тенденцій при виробленні шляхів суспільного розвитку ще не стало правилом та нормою.
При розгляді проблеми «особистість і соціум» головними являються наступні питання:
Характеристика соціальної ситуації розвитку особистості в епоху докорінних змін.
Сучасна практика психологічної допомоги особистості.
Можливості вітчизняних психологічних теорій в розробці проблеми особистості та їх значення для вирішення соціальних проблем.
Аналіз сьогоднішнього стану суспільної свідомості на пострадянському просторі свідчить про те, що соціальна ситуація тут являється крайньо неблагоприємною для розвитку особистості.
Можна виокремити три основні системних фактора, які характеризують її особливості.
1 фактор - порушення природного розвитку історичного процесу. Двічі на протязі минулого століття – на початку та вкінці – переривався зв’язок часів; попередній етап кваліфікувався як помилковий, а новий – як істинний. З точки зору становлення особистості як вільної, самостійної, відповідальної індивідуальності, катастрофою являється втрата історичної пам’яті третього покоління. З’являється покоління людей, які не пам’ятають родинних зв’язків, які не беруть на себе відповідальності за минуле, а отже і за майбутнє.
Виникає не заміна і асиміляція досвіду, а його забуття, що породжує розрив між поколіннями, бездуховність, маргінальність, анормію (відсутність чіткої норми поведінки), з їх неминучими наслідками: наркоманія, алкоголізм, зростання злочинності.
2 фактор - найбільш важким наслідком такого розриву є руйнування системи суспільного виховання особистості. Поряд із застарілою ідеологією та її соціальними інститутами, відкидаються і позитивні, які виправдали форми виховання: педагогіка співробітництва; ініціації, які полегшують самоідентифікацію особистості на етапах вікового розвитку; педагогічні методи суспільного виховання в ранньому дитячому віці, які відображали розуміння закономірностей розвитку психіки дитини.
3 фактор - надзвичайно ускладнює включення в життя нових поколінь криза сучасної сім’ї. Відомо, що всі психологічні теорії розвитку оцінюють етап входження дитини в світ як визначальний подальший розвиток. Відсутність досвіду близьких відносин в ранньому дитинстві (неповні сім’ї, відсутність братів та сестер, занурення батьків в ділові проблеми) породжує примітивізм в свідомості дітей, невикорінюваний невроз, комплекс неповноцінності, страх перед спілкуванням та складністю світу, гнітюче почуття самотності.
Як показали психологічні дослідження, більше половини школярів мають низьку самооцінку.
В суспільстві немає чіткої позиції по відношенню до дитинства, відсутні суспільні структури, які супроводжують процеси вагітності та догляду за немовлятами.
Механізми впливу професійного середовища на особистість. Поняття професійної деформації працівників ДСНС.
Психофізіологічні дослідження особливостей праці пожежних показали, що робота на пожежах призводить до вираженого зниження функцій енергозабезпечуючих систем організму, погіршення психічних процесів, прогресуючого падіння працездатності . Встановлено, що робота по ліквідації пожеж і аварій відноситься до 5 – 6 категорії за важкістю праці. Її специфіка визначається значним фізичним навантаженням, високим рівнем нервово-психічного напруження, постійною готовністю протягом добових чергувань до виконання бойових дій в екстремальних умовах, порушенням сну. Забезпечення внутрішньої готовності зумовлює зростання емоційного напруження, яке допомагає мобілізувати психофізіологічні функції організму. Перебування в стані постійної бойової готовності й виконання протягом добового чергування робіт згідно з розпорядком дня призводить до накопичення стомлення.
Згідно з кількісною оцінкою виділено шість категорій важкості праці , що різняться за ступенями розвитку в організмі різних зворотних і незворотних станів. Так, починаючи з 4 категорії, у працівника розвиваються перед паталогічні межові стани, значно падає працездатність спостерігається перенапруження компенсаторно – пристосувальних механізмів захисту організму. При 5 категорії важкості праці в кінці робочого періоду виникають реакції, що свідчать про паталогічний стан організму. Вони можуть бути тільки після повноцінного відпочинку. Однак, при цьому не виключається можливість появи значного числа професійних захворювань. До 6 категорії віднесені роботи в найбільш несприятливих, критичних умовах праці. Паталогічні стани тут розвиваються дуже швидко і можуть призвести до важких порушень здоров’я , травматизму і нервових зривів.
Під час чергувань інтегральний показник стомлення після гасіння пожеж змінюється від -54 до –68 відносних одиниць, що свідчить про виражене зниження працездатності. У пожежних виявляється моторна загальмованість, психічний дискомфорт, апатія , шум і тягар у голові, млявість, емоційна напруженість, відмічається підвищена дратівливість і чутливість до дії різних чинників зовнішнього середовища. Умови праці особового складу чергових караулів були оцінені як дуже важкі (5 та 6 категорії важкості).
Рівень функціонального стану й працездатність пожежних знижується також після практичних занять, господарських і допоміжних робіт. Інтегральний показник стомлення змінюється до –50 умовних одиниць , що відповідає 4 категорії важкості.
Більше того , після чергувань, під час яких відбувалось гасіння складних пожеж , працездатність особового складу не завжди відновлюється повністю за подальші вихідні дні . Тому при заступанні пожежних на наступне чергування , нерідко виявляються залишкові явища перевтоми.
Екстремальні ситуації у роботі пожежного завжди мають стресогенний характер. Стресогенний характер того чи іншого впливу обумовлюється не тільки його змістом, але й психологічними особливостями людини. Стресові ситуації розглядаються як фактори , що викликають надмірне навантаження на систему психологічної саморегуляції і призводять до розвитку емоційної напруги. Певне вираження емоційної напруги може бути позитивним для порівняно легкого завдання і не відповідати вирішенню більш важчих завдань, заважати їх виконанню.
Аналіз впливу підвищення емоційного тонусу людини на виконання завдань проводився рядом спеціалістів в області психології. Зокрема Даффі, вважав, що висока активізація порушує здатність гальмувати моторні реакції, що призводять до імпульсивних рухових реакцій. Істербук вважав, що по мірі посилення загального збудження виникає звуження поля зору , та зменшується діапазон зовнішніх сигналів, необхідних для отримання достатньої інформації і здійснення правильних дій.
Велику роль при цьому відіграє відчуття контролю ситуацією, розвитку подій. Пожежний , якому постійно приходиться знаходитися у важких ситуаціях, здатний виробити навички найбільш адекватних реакцій, найбільш правильної лабілізації своїх функцій. Так, наприклад, молодий спеціаліст, відчуває страх перед пожежею, що в значній мірі може послабити його можливості. В подальшому страх стає все менш вираженим, проходить адаптація до ситуації. В прикладах подібних до вищевикладеного , відіграє значна роль позитивного досвіду, почуття задоволення у зв’язку із задачею, яка ставиться.
У ряді випадків, довготривалі екстремальні ситуації мають вкрай негативний вплив на пожежного, викликають порушення поведінки, конфліктність, соціальні девіації.
Найбільш характерними стрес – факторами та такими, що часто зустрічаються в бойовій підготовці пожежних є:
- висока температура на пожежах, яка призводить до пригніченого стану , порушує рівновагу між збудженням і гальмуванням, послаблює гальмівний процес, створює дискоординацію рухів. Напружена фізична робота , що пов’язана з великим теплоутворенням в організмі, при високій температурі навколишнього середовища і значній вологості повітря, наприклад характерних для тушіння пожеж в тунелях , підземних переходах ,. колекторах для прокладання інженерних комунікацій, підвалах житлових будинків, викликає погіршення самопочуття: з’являються головна біль, спрага, слабкість, небажання рухатися і т.п.
Психологічний зміст та показники професійної деформації співробітників ДСНС.
Професійна деформація закладена в будь-якій професійній діяльності, а найчастіше «людина-людина».
В результаті виконання службових обов’язків у працівника пожежної охорони також виникає професійна деформація.
Фактори, які впливають на виникнення професійної деформації:
Зміст, організація і умови службової діяльності;
Об’єкт професійної діяльності працівника ДСНС;
Рівень професійних та особистісних якостей працівника ДСНС.
Професійна деформація – це комплекс специфічних взаємопов’язаних змін особистості, які виникають в результаті виконання правоохоронної діяльності, як основної професії протягом значного, як правило тривалого відрізку часу.
Розрізняють фізіологічну, фізичну, психічну особисту деформацію. Професійна деформація призводить до втрати індивідуальності, негативних змін, які поступово охоплюють всі психологічні процеси та риси характеру. Деформований співробітник ДСНС часто не розуміє цього і стає в’язнем своєї професії.
Зміни в особистості, які відбуваються як наслідок професійної деформації:
Гіпертрофія професійних якостей, їх трансформація в свою протилежність (переростання якостей). Наприклад: пильність – підозріливість, вимогливість – принциповість, холоднокровність – байдужість.
Поява та розвиток соціально-негативних явищ та рис (включаючи їх збочену форму). Наприклад жорстокість, вседозволеність, професійний цинізм, грубість та безтактність.
Пригнічення, відмирання(атрофія) ряду професійно-важливих якостей (морально-вольова надійність, здатність ефективно виконувати функціональні обов'язки під суворим наглядом зацікавлених авторитетних осіб, адекватна самооцінка, відмирання правильного сприйняття людей, стереотипізація).
Неприроднє, дисгармонійне, жахливе сполучення та взаємодія окремих якостей (професійні та непрофесійні інтереси – «цікавлюсь поза службою тим, що мені потрібно на службі», гнучкість та шаблонність професійного мислення – «професійний вектор відсіює все те, що не стосується служби»).
Система основних показників і проявів професійної деформації.
1-ша сфера: службова діяльність.
2-га сфера: позаслужбова діяльність.
3-тя сфера: особистість самого співробітника.
1-ша сфера:
Упереджене ставлення до об’єкту професійної діяльності;
Переконаність в обов’язковому покаранні «винних»;
Смислові бар’єри в спілкуванні з громадянами;
Виникнення психологічних бар’єрів (не хочу, не розумію, ненавиджу, зневажаю).
2-га сфера:
Зловживання, перевищення особистих повноважень, встановлення недозволених зв’язків;
Перенесення манери службового спілкування, окремих професійних методів і прийомів на позаслужбові сфери (товариші, сім’я);
А) власно-командний тон;
Б) недоречне вживання професійного гумору;
В) зміни в мовленні працівника (бідний лексикон, збільшення ненормативної лексики, тотальне використання жаргону);
Г) зловживання алкоголем.
3-тя сфера:
Професійне «огрубіння» особистості:
А) наднормативне знаходження на службі під будь-якими приводами;
Б) стійкість, постійний інтерес до справ поза службою (у відпустці, на пенсії);
В) ототожнення себе з мундиром;
Зміни в образі «Я»:
А) стійка, завищена професійна самооцінка («я самий розумний, самий досвідчений, найкращий працівник .»);
Б) хворобливе реагування на критику і будь-який контроль за своєю діяльністю (навіть якщо критика конструктивна);
В) фіксована жорстока орієнтація на власний досвід.
Звуження кола потреб;
Низький професійний рівень та небажання підвищувати свою кваліфікацію;
Втрата інтересу до особистої зовнішності.
Не всі ці якості властиві деформованій особистості співробітника, але деякі з них можуть бути акцентовані характеру працівника ДСНС.
Література:
АНАНЬЕВ В. А. Психология здоровья: синтез знаний о личностном росте./ Вестник психосоциал. и корр. Работы. 1995, № 3.
Орлов А.Б. Психология личности и сущності человека парадигми, проекции, практики. М.. Логос, 1995.



Конструктивне вирішення конфліктних ситуацій у службовій діяльності. Безконфліктне спілкування.

Працівники ДСНС зіштовхуються з різними складними та конфліктними ситуаціями в процесі виконання службових обов'язків. І від того, наскільки психологічно-грамотно, коректно та ввічливо вони будують стосунки з населенням та між собою, в значній мірі залежить
Отже, конфлікт - відсутність згоди між двома або більше сторонами; це ситуація, при якій кожна сторона робить все, щоб була прийнята її точка зору або мета, і заважає іншій стороні зробити те саме.
Дослідники відзначають, що причинами конфліктів часто можуть виступати як недоліки в організації праці, різний рівень моральної і професійної підготовленості кадрів, особистісні якості людей (особливо керівників), так і недоліки їхнього характеру: недисциплінованість, брутальність, безтактність, неврівноваженість, консерватизм, несправедливість, нечесність, егоїзм, властолюбство, безпринципність, лінь, недбале відношення до справи.
Вирішити конфлікт - це означає:
1) усунути, конфліктну ситуацію і
2) вичерпати інцидент.
Зрозуміло, що перше зробити складніше, але і більш важливо. На жаль, на практиці в більшості випадків справа обмежується лише вичерпанням інциденту.
Конфлікт між людьми можна уподібнити бур'яну в городі: конфліктна ситуація - це корінь бур'яну, а інцидент - та частина, що на поверхні.
Зрозуміло, що обірвавши бадилля бур'яну, але не чіпає корінь, ми тільки підсилимо його роботу по витягуванню з грунту живильних речовин, таких необхідних культурним рослинам. Так само і з конфліктом: не усунувши конфліктну ситуацію, ми створюємо умови для поглиблення конфлікту.
Принципи керування конфліктами і конфліктами ситуаціями в процесі спілкування
1) Принцип зацікавленості в психологічних наслідках конфлікту.
Цей принцип означає необхідність побачити виховне значення конфлікту, можливе використання його для морального розвитку особистості, витяг позитивного досвіду для кожного з його учасників. Дотримання цього принципу вимагає розуміння того, що формально адміністративні заходи для усунення інциденту далеко ще не усувають конфліктну ситуацію, що обумовила його виникнення.
2) Принцип системності аналізу причин конфлікту
має на увазі використання всіх трьох рівнів аналізу, розуміння співвідношення об'єктивних і суб'єктивних факторів у його виникненні, оскільки ефективні способи вирішення конфлікту самим тісним образом зв'язані з правильним розумінням взаємозв'язку і взаємозумовленості різних факторів, що вплинули на виникнення конфліктної ситуації. У випадках, коли об'єктивна база конфлікту відсутня, і конфлікт зв'язаний тільки із суб'єктивними причинами й обставинами, необхідно дотримувати третій принцип.
3) Принцип виключення однобічної відповідальності за виникнення конфлікту.
У конфлікті беруть участь дві сторони, і кожна вносить свій "внесок" у розвиток конфлікту. Приписування однобічної відповідальності і пошук винного, як правило, не є кращою стратегією в роботі з конфліктом.
4) Принцип нейтралітету.
Нейтральна позиція стосовно ворогуючого сторонам зовсім необхідна для ефективного вирішення конфліктної ситуації, так як втрата нейтралітету людиною, що займає в конфлікті позицію "третейського судді" та працює з конфліктом, грозить лише розростанням конфліктної ситуації, підключенням до неї нових учасників. Однак цей нейтралітет не може бути споглядальним, а повинний бути активно зацікавленим у діючій допомозі кожної зі сторін конфліктної взаємодії.
5) Принцип профілактики конфліктів.
У процесі спілкування потенційних конфліктів набагато більше, ніж вже існуючих, і краще запобігати конфлікти, чим вирішувати й усувати тоді, коли вони виливаються в конфліктні взаємодії. Запобігання конфлікту пов'язане з умінням визначати основу конфлікту - конфліктну ситуацію й усунути її. Діюча профілактика конфліктів складається не в ігноруванні конфліктних ситуацій, а у виявленні їх в індивідуальній роботі з ними. Робота ж з конфліктною ситуацією, майже виключає формально-адміністративні міри, а припускає психологічні. Якщо ж турботи посередників зводяться лише до того, щоб погасити інцидент, то конфлікт здатний прийняти схований плин, що є небезпечно своїми деструктивними наслідками для всіх учасників конфлікту.
На вибір вирішення конфлікту впливають: досвід роботи, специфіка діяльності, характер взаємодії, психологічна установка.
Вирішення конфліктів Технологія виходу із конфлікту за Томасом-Килменном
Існує п'ять стилів, які можна використовувати в тій чи іншій ситуації при вирішенні конфліктних ситуацій:
Стиль конкуренції
Людина, що використовує стиль конкуренції, дуже активна і віддає перевагу йти до вирішення конфлікту своїм власним шляхом. Вона не дуже зацікавлена у співробітництві з іншими людьми, але разом з цим спроможна на вольові рішення. Раціоналіст може сказати: "Мене не турбує те, що думають інші. Я збираюся довести їм, що в мене є своє рішення проблеми". Або, відповідно до опису динаміки процесу Томасом і Кілменом, ви намагаєтеся, у першу чергу, задовольнити власні інтереси на шкоду інтересам інших, вимушуєте інших людей приймати ваше вирішення проблеми. Для досягнення цілі ви використовуєте свої вольові якості; і якщо воля ваша достатньо сильна, то вам це вдасться. Це може бути ефективним стилем у тому випадку, коли ви маєте визнану владу; ви знаєте, що ваше рішення або підхід у даній ситуації правильні, і ви маєте можливість наполягати на них. Проте це, мабуть, не той стиль, що ви хотіли б використовувати в особистих відношеннях; ви хочете ладнати з людьми, але стиль конкуренції може викликати в них почуття відчуженості. А якщо ви застосовуєте у ситуації, у якій ви не маєте достатній влади, наприклад, коли по якомусь питанню ваша точка зору розходиться з точкою зору начальника, ви можете опектися.
Ось приклади випадків, коли варто використовувати цей стиль:
вихід дуже важливий для вас, і ви робите велику ставку на своє рішення проблеми, яка виникла;
ви маєте достатній авторитет для ухвалення рішення і стає очевидним, що запропоноване вами рішення - найкраще;
ви почуваєте, що у вас немає іншого вибору і що вам нічого втрачати;
ви знаходитеся в критичній ситуації, що потребує миттєвого реагування.
Стиль відхилення
Ви можете використовувати цей стиль, коли ця проблема не настільки важлива для вас, коли ви не хочете витрачати сили на її рішення, або коли ви почуваєте, що знаходитеся в безнадійному положенні. Цей стиль рекомендується також у випадках, коли ви відчуваєте себе неправим і почуваєте правоту іншої людини, коли ця людина має владу. Все це - серйозні підстави для того, щоб не відстоювати власну позицію. Ви можете спробувати змінити тему, вийти з кімнати або зробити що-небудь таке, що усуне або відстрочить конфлікт. Ви можете подумати: "Я не збираюся займатися цим зараз". Отже, ви не робите спроб задовольнити власні інтереси або інтереси іншої людини. Замість цього ви ідете від проблеми, ігноруючи її, перекладаючи відповідальність за її рішення на іншого, домагаючись відстрочки рішення або використовуючи інші прийоми.
Типові ситуації, у яких рекомендується застосовувати стиль відхилення:
занадто велика напруженість, і ви відчуваєте необхідність ослаблення взаємовідносин в цієї ситуації;
вихід не дуже важливий для вас або ви вважаєте, що рішення настільки тривіально, що не варто витрачати на нього сили;
у вас важкий день, а рішення цієї проблеми може принести додаткові прикрості;
ви знаєте, що не можете або навіть не хочете вирішити конфлікт у свою користь.
Стиль пристосування
Третім стилем є стиль пристосування. Він означає те, що ви дієте разом з іншою людиною, не намагаючись відстоювати власні інтереси. Ви можете використовувати цей підхід, коли вихід справи надзвичайно важливий для іншої людини і не дуже істотний для вас. Цей стиль корисний також у ситуаціях, у яких ви не можете одержати верх, оскільки інша людина має більшу владу; таким чином, ви поступаєтеся та погоджуєтеся з тим, чого хоче опонент. Томас і Кілменн говорять, що ви дієте в такому стилі, коли жертвуєте своїми інтересами на користь іншої людини, поступаючись йому або жаліючи його.
Даний стиль може виявитися непідходящим до тієї ситуації, коли ви почуваєте, що інша людина не збирається, у свою чергу, поступитися або ця людина не оцінить зробленого вами. Цей стиль варто використовувати тоді, коли ви почуваєте, що, трохи поступаючись, ви мало втрачаєте. Ви можете ударитися до такої стратегії, якщо в даний момент необхідно декілька зм'якшити ситуацію, а потім ви бажаєте повернутися до цього питання і відстояти свою позицію.
Ось найбільш характерні ситуації, у яких рекомендується стиль пристосування:
вас не особливо хвилює те, що трапилося;
ви хочете зберегти мир і добрі відносини з іншими людьми;
ви почуваєте, що важливіше зберегти з кимось гарні взаємовідносини, ніж відстоювати свої інтереси;
ви розумієте, що результат набагато важливіший для іншої людини, ніж для вас.
Стиль співробітництва
Четвертим є стиль співробітництва. Цьому стилю притаманна Ваша активна участь у відстоювання своїх інтересів, але при цьому намагаєтесь співробітничати з іншою людиною. Цей стиль потребує більш тривалої роботи в порівнянні з іншими підходами до конфлікту, оскільки ви спочатку "викладаєте на стіл" потреби, турботи й інтереси обох сторін, а потім обговорюєте їх. Проте, якщо у вас є час і рішення проблеми має для вас достатньо важливе значення, то це гарний засіб пошуку взаємовигідного результату і задоволення інтересів усіх сторін.
Цей стиль особливо ефективний, коли сторони мають різноманітні сховані потреби.
Такий підхід рекомендується використовувати в описаних нижче ситуаціях:
рішення проблеми дуже важливо для обох сторін, і ніхто не хоче цілком від нього усунутися;
у вас тісні, тривалі і взаємозалежні відношення з іншою стороною;
у вас є час попрацювати над виниклою проблемою;
ви та інша людина інформовані про проблему, і бажання обох сторін відомі;
ви і ваш опонент хочете поставити на обговорення деякі ідеї і потрудитися над опрацюванням її рішення.
Стиль компромісу
Ви трохи поступаєтеся у своїх інтересах, щоб задовольнити їх частково, і інша сторона робить теж саме. Іншими словами, ви сходитеся на частковому задоволенні свого бажання і часткового виконання бажань іншої людини. Ви робите це, обмінюючись уступками і зважуючи усе для розробки компромісного рішення, що улаштувало б обох.
Такі дії можуть до деякої міри нагадувати співробітництво. Проте, поступка досягається на більш поверхневому рівні в порівнянні зі співробітництвом; поступаєтеся в одному питанні обоє і, у результаті, ви можете прийти до загального рішення. Ви розглядаєте тільки те, що говорите один одному про свої бажання.
Стиль компромісу найбільш ефективний у тих випадках, коли ви і інша людина хочете того самого, але знаєте, що одночасно це для вас непосильно. Наприклад, ви обидва хочете зайняти одну посаду, або, знаходячись у відпустці вдвох, ви хочете провести його по-різному. Отже, ви виробляєте деяку тактику, засновану на незначних взаємних поступках. Наприклад, у випадку спільної відпустки ви можете домовитися у такий спосіб: "Добре, ми проведемо частину в горах, частину - на березі моря".
Типові випадки, у яких стиль поступки найбільше ефективний:
обидві сторони мають однакову владу і мають взаємовиключні інтереси;
ви хочете прийти до рішення швидко, тому що в вас немає часу або тому що це більш економічний і ефективний шлях;
вас може улаштувати тимчасове рішення;
ви можете скористатися короткочасною вигодою.
НЕОБХІДНО ПАМ’ЯТАТИ!
1. Найбільш типова форма ексцесів, що сигналізують про конфлікт, взаємна лайка, яка сама себе живить: різке слово викликає грубість у відповідь, докір стимулює відповідну реакцію, але вже на іншому рівні, більш експресивно. Щоб не втягнутись у конфліктну ситуацію, будьте підкреслено спокійні: тримайтесь упевнено, говоріть стримано і владно, уникайте багатослів'я, дивіться співбесіднику в очі. Витримка не принижує вашого авторитету, а надто емоційна реакція є демонстрацією слабкості та невпевненості у своїй правоті.
2. Не слід вплутувати в свій конфлікт колег, шукаючи в них підтримки своєї правоти.
3. Не відповідати на очевидні “підколи” з бажанням укусити, ужалити, образити. Ви виглядатимете гідно, якщо не “заведетеся” і не почнете огризатися у відповідь.
4. Бабусі і мами нерідко дають своїм дітям пораду: щоб заспокоїтися, треба замовкнути і подумки порахувати до 10. Коли ви закінчите рахунок, проблема здасться не такою серйозною. Але, на жаль, це правило абсолютно не працює. Спроба відволіктися від гніву рахунком все одно, що рахувати до 10, дивлячись на дратівливу муху на стіні - в кінці кінців ви зосередитеся на мусі ще сильніше. Перераховування діє, якщо зосередитися на цифрах, а не на проблемі. Краще постаратися дистанціюватися від проблеми, представити її точкою на горизонті, що не має до вас ніякого відношення. Ця техніка схожа медитації: вона придушить гнів і не дасть агресії вирватися назовні. Просто подивіться на ситуацію з боку, так, наче вона відбувається не з вами, а, наприклад, з вашим знайомим - що б ви йому порадили?
4. Консультація в ситуації: «Його поведінка мене дратує»
Є два шляхи:
1. Змінити опонента або заспокоїти себе і спробувати не звертати уваги, стати терпимішим, змінити ставлення.
Змінити іншого можна, якщо:
в твоїх руках хороші важелі влади,
твій вплив на людину сильніший,
тобі відомі ефективні методи і способи впливу,
у тебе достатньо сил і терпіння довести ці зміни до бажаного рівня.
Якщо ж ти не маєш у своєму розпорядженні хоча б однією з названих умов, то навряд чи цей шлях - твій.
2. Другий шлях - це зміна свого ставлення до конфлікту.
Правила безконфліктного спілкування
Не дорікай!
Не демонструй почуття переваги!
Критикуючи, не звинувачуй і не принижуй!
Будь вимогливий більше до себе, ніж до інших !
Будь терпимим!
Щедро даруй знаки поваги!
Не допускай реакції типу "Сам дурень"!
Не давай поради, якщо тебе про них не просять!
Прости партнеру дратівливість.
Постарайся зрозуміти і виправдати його. Не сердься, навіть якщо він не правий. Дай виговоритися і заведи доброзичливий розмову.
Частіше говори чоловікові про його достоїнства!
Зацікавлено питай, але не будь безцеремонним!
Вирішуй разом з людиною, а не замість людини!
Проси поради - це знак поваги!
Шукай в людях хороше!
Суперечка, а не сварка!
Вигравши конфлікт, не розігруй роль переможця!
Частіше посміхайся, навіть якщо тобі невесело. Не роби зле обличчя!
Література:
Гришина Н. В. Психология конфликта. СПб., 2003.
Дэна Д. Преодоление разногласий. СПб., 1994.
Словник-довідник термінів з конфліктології / За ред. М. І. Пірен, Г. В. Ложкіна. Чернівці–Київ, 1995.


Особливості взаємодії з населенням в умовах надзвичайної ситуації. Основи організації екстреної психологічної допомоги постраждалим.
Профілактика чуток.

Виконання завдань в умовах надзвичайної ситуації, незалежно від характеру її руйнівної дії, відбувається при частковій або повній відсутності звичних речей. Тому психологам ДСНС треба заздалегідь передбачити всі можливі ситуації, які можуть трапитися при виконанні службових обов’язків у зоні лиха, та бути готовими до них.
Виїжджаючи до місця, де трапилася аварія, бажано дотримуватись принципів та правил, які допоможуть більш якісної взаємодії з постраждалим населенням.
Основи організації екстреної психологічної допомоги постраждалим.
Згідно вимог ст. 13 Закону України «Про правові засади цивільного захисту» від 24.06.2004 р. № 1859-IV, наказів МНС України від 27.02.2007 р. № 148 «Про створення позаштатних мобільних груп екстреної психологічної допомоги МНС», від 23.02.2004 р. № 89 «Про затвердження Інструкції з організації психологічного забезпечення з працівниками ДПО». Робота психологів ДСНС організовується в зоні зосередження основних груп населення (як правило, в адміністративній будівлі на прилеглих до цієї будівлі території). Після прибуття до місця, де буде проводитись робота, психологи ДСНС виконують різного роду роботи, які можна об'єднати та поділити на декілька загальних блоків. Розглянемо докладніше кожен з виділених нами блоків, які спільно й утворюють алгоритм (або вирішальне правило) роботи психолога ДСНС з надання екстреної психологічної допомоги постраждалим при надзвичайних ситуаціях.
Організація роботи психологів ДСНС при прибутті на місце аварії:
І-й блок робіт, який ми виділяємо, це безпосередньо організація роботи психологів ДСНС при прибутті на місце аварії. До цього виду робіт входять:
організація управління психологами ДСНС під час проведення пошуково-рятувальних робіт;
створення пункту екстреної психологічної допомоги;
розподіл функцій психологів;
встановлення графіку чергування на ділянках тощо.
Відразу по прибутті до місця, де трапилася надзвичайна ситуація, проводиться нарада психологів, на якій розглядаються організаційні питання, можливості використання тих або інших методів надання психологічної допомоги постраждалим та їх родичам, а також обговорюється і приймається план першочергових робіт психологів ДСНС.
Організовується взаємодія з профспілкою, медичною службою, а також службою охорони. Співробітникам служби охорони, де виникла НС, психологи повинні надати рекомендації щодо супроводу членів родин постраждалих до пункту екстреної психологічної допомоги, який розгортається, як правило, поблизу медичного пункту.
Якщо постраждалі чи їх родичі знаходяться далеко від пункту екстреної психологічної допомоги, то психологи, спільно з керівництвом, повинні забезпечити місце очікування результатів пошуково-рятувальних робіт стільцями та питною водою.
Начальник психологічної груп після візуального оцінювання кількості людей, яким необхідна екстрена психологічна допомога, визначає місця й порядок роботи кожного психолога, особливо психологів інших організацій (МВС, цивільних психологів державних та комерційних організацій та установ, у тому числі і психологів-волонтерів). Для надання додаткової допомоги налагоджується зв'язок з представниками Червоного хреста.
Для постраждалих та їх родичів психологами ДСНС оголошується порядок, час і місце дій, які необхідно здійснити їм (зустріч із представниками владних структур, процес упізнання, виплата компенсацій тощо). Ця інформація не лише озвучується, а й висвітлюється на об’явах, в місцях, доступних усім.
Найбільш характерні недоліки під час виконання І-го блоку робіт та деякі рекомендації щодо їх усунення:
1. Несвоєчасна поінформованість психологів. Брак інформації з боку керівництва щодо ходу проведення пошуково-рятувальних робіт призводить до того, що при спілкуванні з родичами допускаються неточності, які різко ускладнюють спілкування з тими, хто потребує екстреної психологічної допомоги.
2. Неправильне розрахування сил психологів. По прибутті до місця НС психологам найчастіше важко розрахувати власні сили. Чітка організація роботи змінних груп допомагає правильно розподілити ресурс всієї групи. Якщо говорити про зміну ділянок, то наприклад, психолог, який поставлений на ділянку роботи, що пов'язана із упізнанням тіл загиблих, кожні 20-30 хвилин повинен змінювати вид діяльності. Така заміна повинна робитися і при роботі психологів з родичами біля моргу, складанні списків потерпілих тощо.
Обмін інформацією між психологами. Треба приділяти більше уваги передачі інформації під час зміни груп психологів.
Таким чином, при виконанні І-го блоку робіт відбувається аналіз ситуації, який включає оволодіння інформацією, що стосується місця передбачуваної роботи психолога, тобто місця дислокації родичів постраждалих, місця проведення масових заходів (упізнання, зустріч із представниками владних структур тощо).
Іншими словами, весь спектр робіт з блоку організації спрямований саме на створення необхідних умов для продуктивної роботи психолога, організацію управління, чітку координацію дій психологів, розподіл обов’язків та графіку чергування.
Екстренна психологічна допомога:
ІІ-ий блок робіт – безпосередньо надання екстреної психологічної допомоги. До цього блоку робіт входять:
індивідуальна робота з постраждалим (у тому числі (за необхідністю) і в лікарні, і на дому);
психологічна робота з родичами постраждалого або загиблого тощо. Головною метою цих робіт є надання екстреної психологічної допомоги постраждалим та родичам загиблих. Всі дії психологів ДСНС спрямовані на полегшення психічного стану постраждалих та родичів загиблих.
Психологам ДСНС найчастіше доводиться працювати з постраждалими їх родичами, які знаходяться в шоковому стані, надаючи їм екстрену психологічну допомогу, що заснована на принципі інтервенції в поверхневі шари свідомості, тобто на роботі із симптомами, а не із синдромами.
При НС серед постраждалих та родичів загиблих дуже часто відзначаються найрізноманітніші психічні порушення, від повної загальмованості - ступору, до психогенного (реактивного) психозу. У родичів постраждалих спостерігаються: марення, галюцинації, рухове збудження, ступор, істерика тощо. Зустрічається реакція апатії: людина розуміє, що трапилося горе, але емоційно це ще сприйняти не може і перебуває начебто в тумані або під наркозом.
При роботі з постраждалими або родичами загиблих психологи ДСНС повинні чітко дотримуватися основних правил надання екстреної психологічної допомоги. Фахівцям психологічної служби ДСНС треба бути особливо обережними при встановленні психологічного контакту: постраждалому в такій ситуації потрібно відчути, що поряд є людина, на яку можна розраховувати, яка може допомогти. На цьому етапі робіт психолог працює саме з негативними станами людей: ступор, істерика, нервове тремтіння, агресія, рухове збудження, страх тощо.
Найбільш характерні недоліки під час виконання ІІ-го блоку робіт
та деякі рекомендації щодо їх усунення
1. Прояв бурхливих емоцій на очах родичів, особливо сміх. Родичі потерпілих, які переживають горе, очікують від психолога «металевої» витримки, і коли на їх очах психолог дозволяє собі хоч маленький прояв зайвих емоцій, він моментально втрачає їх прихильність. Але психолог, як і будь-яка людина, не може постійно тримати в собі негативні емоції, відчувати чужі страждання, біль, жалобу, йому також необхідна «розрядка». Інколи така «розрядка» відбувається бурхливим проявом своїх емоцій, а інколи необхідно просто деякий час побути на самоті. Краще, коли для прояву своїх емоцій психолог обирає місце, де немає людей, пов’язаних з постраждалими.
Крім того, незважаючи на лихо, яке відбулося, життя продовжується і з дому психологу можуть телефонувати близькі з гарними та приємними новинами. Тому навіть маленька посмішка на обличчі психолога може бути помічена постраждалими та їх близькими і завдати їм ще більше негативних емоцій, більших душевних страждань.
2. Критика колег на очах у постраждалих. Кожна людина не завжди все робить правильно, інколи трапляються помилки. Але зауваження у присутності потерпілих призводять до негативного ставлення до всіх психологів, виникає недовіра до їх професійної компетенції.
3. Приймання їжі (жування) на очах у родичів постраждалих. За винятком випадків, коли родичі самі пропонують психологу поїсти з ними. У цьому випадку треба поводитися відповідно до ситуації (враховувати присутність родичів інших постраждалих, час доби, час безперервної роботи з цими людьми та інше).
4. Давання нездійснених обіцянок. Наприклад, говорити людині: «Все буде добре!», коли в цей же час вона втрачає когось зі своїх близьких. А потім може виникнути ситуація, коли ця людина стане агресивно поводитися з психологом: «Ви ж обіцяли!!! Ви мене переконували, а насправді...» Така неприємна ситуація з однією людиною може викликати агресію та підірвати довіру до всіх психологів, і не тільки до тих, хто працює в цей час у зоні лиха.
5. Використання з боку психологів фрази типу: «Та чого Ви весь час плачете?».
6. У присутності родичів давання неперевіреної інформації. Ця інформація може перетворитися на слух, з яким у подальшій роботі доведеться боротися саме психологу. Крім того, неперевірені дані лише нашкодять психологічному стану родичів шахтарів.
7. Збирання психологів разом в коло і обговорення чогось на очах у родичів. У вільні хвилини, звичайно, психологам хочеться підійти один до одного. Але люди, одягнені у форму, збираючись в коло, викликають пильну зацікавленість як носії будь-якої інформації, що може спровокувати панічні або агресивні реакції родичів.
8. Бездумне використання слова «безпека», а у момент вітання, - розхожих фраз типу: «Добридень», «Добрий вечір/ранок».
9. Неврахування національних особливостей деяких постраждалих. Наприклад, у деяких народів не прийнято вітатися на похоронах, не можна незнайомому чоловікові не те що обіймати, а й просто доторкатися до жінок тощо.
10. Втрата візуального контакту психологів один з одним. Задля особистої безпеки психологів ДСНС та волонтерів необхідно постійно бачити один одного в будь-якій ситуації. Під час надання екстреної психологічної допомоги постраждалим, часто виникають ситуації, коли обурені родичи кидаються з погрозами фізичної розправи, влаштовують штовханину. У такій ситуації дуже важко зорієнтуватися, хто з психологів ДСНС і де перебуває і наскільки це небезпечно для життя кожного з них.
11. Неможливість у багатьох випадках спрогнозувати подальшу реакцію людини, яка перебуває у вкрай важкому емоційному стані. Одна людина нормально сприймає пропозицію психолога про допомогу, інша її уникає або застосовує фізичну силу (іноді трапляється і таке). Знайти власний, неповторний підхід до кожного, кому це насправді потрібно, психологу буває неймовірно складно.
Нелегко психологам й одразу визначити людину, яка перебуває у вкрай важкому стані (особливо це стосується постраждалих та родичів чоловічої статі). Головним критерієм оцінки потреби людини, яка перебуває у негативному стані, в психологічній допомозі є усвідомлення нею своїх дій. Якщо родич або сам постраждалий чує й сприймає запитання: «Що Ви робите і навіщо?» і може на нього виразно відповісти, то він психологічної допомоги не потребує. Якщо людина не сприймає звернень до неї або неадекватно на це реагує, психологу ДСНС необхідно обов'язково вивести таку людину з цього стану.
Стабілізація психоемоційного стану родичів постраждалих та родичів загиблих:
III блок робіт, що виконує психолог в осередку лиха - стабілізація психоемоційного стану родичів постраждалих та родичів загиблих.
Головною метою таких робіт є надання інформації людям щодо можливих психічних розладів, які можуть проявитися після пережитої події. Психолог розповідає людям про те, з якими проблемами вони можуть зіштовхнутися (порушення засинання, нічні кошмари, постійні страхи, розлади харчування тощо). Надає інформацію про нормальні реакції у відновлювальний період, та про відхилення від норми, при яких необхідно звертатися за професійною допомогою до лікарів.
Участь психологів ДСНС у жалобних церемоніях і ритуалах
Після закінчення пошуково-рятувальних робіт психологи ДСНС, як виключення, беруть участь у жалобних церемоніях і ритуалах (ІV блок робіт).
І хоча цей блок робіт виходить за межі екстреної психологічної допомоги, ми вважаємо, що така робота повинна організовуватися та проводитися психологами ДСНС при виникненні НС.
Робота психологів ДНС в межах цього блоку спрямовується, перш за все, на підтримку близьких та друзів загиблих.
Після процесу упізнання, психологи МНС знаходяться в сім’ях загиблих (вдома) до моменту прибуття труни з тілом.
Проводячи роботу з родичами загиблого, треба пам’ятати, що поховання й поминальні служби допомагають людям розібратися у своїх почуттях до померлої людини. Жалоба дуже важлива. Саме жалоба дозволяє людині взяти тайм-аут у реального світу й подумати про померлого та свої взаємини з ним. Під час періоду жалоби, яким би коротким цей період не був, людина зосереджується тільки на своїх переживаннях у зв'язку зі смертю близького. Але вона повинна повернутися до власного нормального життя, переживши цю втрату!
Після того, як психоемоційний стан родичів загиблого буде стабілізовано, психологам бажано лише спостерігати за психоемоційним станом людей, прогнозуючи можливість виникнення нових сплесків негативних емоцій. Коли психолог остаточно переконається в стабільності психічного стану людей, членам родини надаються контактні телефони для можливих подальших консультацій.
Профілактика чуток
Чутки - постійно діюча система інтерпретації подій масовою свідомістю і відповідності з менталітетом, що історично склався. Чутки - неофіційна форма зв'язку у великому суспільстві, що формує загальну духовну атмосферу в суспільстві, проти якої безсилі як система масової інформації, так і самі крайні методи масового терору. Чутки, досягаючи певної міри інтенсивності, породжують страх, фобії, дискомфортний стан, можуть перетворитися на масові дії, в непокору влади.
Класифікація чуток
Нині існує декілька класифікацій чуток. Хотілося б привести основні - за походженням, за емоційною характеристикою, за результатами впливу на свідомість і поведінку людей і змісту.
За походженням чутки бувають «спонтанними» і «сфабрикованими». Спонтанні чутки не створюються спеціально, не мають певної мети, вони лише продукт ситуації і її інтерпретації. Сфабриковані чутки створені спеціально, з якою-небудь метою. У основі останнього виду чуток лежить створення штучного інтересу. Це може бути спеціальне просочування інформації від керівництва з метою створити в колективі новий емоційний настрій, сюди ж можна віднести спеціальні чутки - наклеп на співробітників.
Типи чуток за змістом Є. Гришин визначає як пов'язані з потребами людей.
1. Чутки, що зменшують невизначеність.
2. Чутки, орієнтовані на дію, пов'язані із спробою змінити поточну ситуацію.
3. Деструктивні чутки, збуджуючі ворожість.
4. Позитивні чутки, збуджуючі симпатії.
5. Чутки, що актуалізують страх.
6. Чутки, збуджуючі бажання.
7. Чутки, що порочать.
8. Прославляючі чутки.
9. Захищаючі чутки.
10. Співчуваючі чутки.
За результатами впливу на свідомість і поведінку людей виділяють чутки:
що розбурхують громадську думку, але які не виходять за рамки явно вираженої асоціальної поведінки;
викликають антигромадську поведінку частини населення;
руйнівні соціальні зв'язки між людьми і що виливаються в масові безлади.
Профілактика і протидія чуткам
Чутками можна і треба управляти, але, прогнозувати поведінку чуток досить складно. Досі не існує чітких методів і технологій управління чутками. Важливим питанням в управлінні чутками є питання про способи запуску чуток. Найважливішим аспектом тут є вибір і координування каналів запуску. Основні канали поширення чуток:
1. Чутки, поширювані через центральні, місцеві канали ТБ, кабельне ТБ.
2. Чутки, поширювані через радіоефір.
3. Слухи, поширювані через друкарські видання.
4. Усні чутки.
Враховуючи негативну роль чуток в організації, можна визначити принципи профілактики. Вона має на увазі прогнозування соціальних наслідків, що провокуються тими або іншими організаційними змінами, і протистояння почуттям тривоги і невизначеності. Головна мета заходів щодо профілактики чуток - своєчасне і вичерпне інформування співробітників про усі аспекти життєдіяльності. Можна зрозуміти можливі побоювання і небажання поширювати які б то не було відомості серед населення. В той же час, на інтерес, що з'явився у населення, до тієї або іншої теми найбільш доцільним буде негайне реагування шляхом надання певної інформації - офіційної версії. Важливо зробити це раніше, ніж відповідь на виникле питання люди отримають з чуток. Викликані деякою подією чутки, очевидно, все одно матимуть місце, проте їх інформуючий ефект знизиться, оскільки у людей вже було сформовано якесь уявлення про ситуацію. Успіх подібних профілактичних заходів визначається тим, наскільки були враховані наслідки цього нововведення при його плануванні, по-перше, і тим чи користуються офіційні джерела інформації (у тому числі ті або інші посадовці) довірою у улюдей.
У ситуації одноманітності, нудьги, не інформованості вірогідність виникнення чуток підвищується. Тому доречно підтримувати оптимальний емоційний фон серед людей за допомогою спеціальної організації спільної діяльності, різних неформальних заходів. Відвернути увагу людей від проблем (наскільки це можливо) вдається завдяки тому, що свідомість людей заповнюють інші чутки (нова інформація).
Відомі і більш специфічні методи профілактики чуток. Наприклад, індивідуальна робота з особами - які розповсюджують чутки. Дієві також групові розмови, що закріплюють переконаність людей в шкідливій природі чуток або формуючі конкретні стереотипи поведінки в ситуаціях невизначеності.
Якщо чутка вже набула свого поширення, необхідно зробити їй протидію. Треба поетапно протидіяти чуткам, що включає: усебічний аналіз ситуації, оцінку деструктивних наслідків чуток, рішення про необхідність або необов'язковість вживання заходів, проведення офіційної кампанії по спростуванню слуху.
Протидія чуткам не зводиться тільки до заходів щодо його спростування. Можливі ситуації, коли спроби боротьби із слухом призводять до ще більшого його поширення. Цілком можливо також, що зміст повідомлення, спростувального слух, буде представлено як підтвердження достовірності слуху. Тому перед вибором стратегії протидії слуху, слід оцінити інформаційну обстановку: яка кількість людей вже знає про слух, яке довіра до джерела спростування.
Оскільки чутки несуть досить сильний емоційний заряд, розвіяти їх розумними аргументами найчастіше важко або просто неможливо.
Література:
Лєбєдєва С.Ю., Оніщенко Н.В., Тімченко О.В., Тітаренко Д.С., Ткач М.І., Христенко В.Є. «Особливості надання екстреної психологічної допомоги постраждалим при аваріях на шахтах Донеччини: монографія». – Х.: НУЦЗУ, 2011. – 219 с.
Психология экстремальных ситуаций для спасателей и пожарных / Под общей ред. Ю.С. Шойгу. М.: Смысл, 2007. - 319 с.
Малкина-Пых И.Г. «Экстремальные ситуации». - М.: Изд-во Эксмо, 2005. - 960 с. - (Справочник практического психолога).


Емоційне вигорання у песоналу ДСНС України. Попередження та профілактика

Емоційне вигорання – один з нових, розглянутих в психологічній літературі механізмів захисту, тому його визначення є дещо розмитим. Слід відзначити, що емоційне вигорання завжди розглядається і трактується лише з негативного боку. І, звичайно, на це є конкретні причини, адже коли людина перебуває у такому стані це відбивається на виконанні нею своєї діяльності, на відносинах з партнерами, клієнтами і близькими людьми, так як приводить до емоційної і особистісної відстороненості, незадоволеності собою, слідом за чим іде тривога, дипресія і неадекватне емоційне реагування на звичайні життєві ситуації. Але не звертати увагу на позитиви, які супроводжують цей стан було б не правильно. Плюси емоційного вигорання в тому, що воно дозволяє людини економно і дозовано використовувати свої енергетичні ресурси.
Термін «burnout (емоційне вигорання)» введений американським психіатром Х. Дж. Фрейденбергом у 1974 році для характеристики психологічного стану здорових людей, що знаходяться в інтенсивному і тісному спілкуванні з клієнтами, в емоційно навантаженій атмосфері. Спочатку цей термін визначався як стан знемоги, виснаження з відчуттям власної непотрібності, а кількість професіоналів, схильних до емоційного вигорання, була незначною: співробітники медичних установ і різноманітних суспільних доброчинних організацій. Р. Шваб у 1982 році значно розширює групу фахового ризику: це, насамперед, вчителі, поліцейські, тюремний персонал, політики, юристи, менеджери.
К. Кондо коротко визначає «burnout» як дезадаптованість до робочого місця, через надмірне робоче навантаження і неадекватні міжособистісні відносини. Цьому відповідає і дане ним образне тлумачення: «до «вигорання» схильні ті, хто працює жагуче, з особливим інтересом; довгий час допомагаючи іншим, вони починають почувати розчарування, тому що не вдається досягти того ефекту, що очікували; така робота супроводжується надмірною втратою психологічної енергії, призводить до психосоматичної втоми (виснаженню) і емоційного виснаження (вичерпаності) і як результат - занепокоєння, подразнення, гнів, знижена самооцінка, на тлі прискореного серцебиття, задишки, шлунково-кишкових розладів, головного болю, порушень сну, а також сімейні проблеми. Із звичайної емоційної невдоволеності, цей стан переростає у проблеми, що зачіпають весь людський організм. Таке включення стресогенних чинників у число чинників емоційного вигорання значно розширило коло відповідних професій. Дослідження виділяють три групи ризику. Першу складають люди емоційно залучені у професію – страхові агенти, педагоги, журналісти, психологи, менеджери по продажам, керівники і ін. Також під загрозою є спеціалісти, які повинні час від часу виявляти гіперактивність. Наприклад антикризисні управління чи менеджери туристичних компаній, яким потрібно мобілізувати внутрішні сили в „гарячий” сезон. Представниками третьої групи є працівники, які постійно мають справу з негативом: конфлікт-менеджери, консультанти телефону довіри.
Вітчизняні і зарубіжні дослідники вияснили, що причини емоційноо вигорання діляться на три групи.
Особистісні характеристики самого працівника. Кожна людина по-своєму реагує на одні і ті ж навантаження. Згідно з дослідженнями найбільше схильні до емоційного вигорання люди педанти, демонстративні люди, які хочуть, щоб оточуючі бачили їх успіхи і досягнення, а також співробітники з високою здатністю до емпатії, вони близько до серця приймають емоції клієнтів, в результаті чого витрачають свої власні сили. Для них потрібні певні профілактичні програми, які дозволяють підвищити самооцінку і переключатися на інші види діяльності. Крім того доведено, що оптимісти значно рідше вигорають, ніж песимісти.
Другий рівень виникнення синдрому емоційного вигорання – рольовий. Вигорання швидко розвивається в тих випадках, коли спільні зусилля не узгоджені немає інтеграції дій, зате є конкуренція, в той час, коли успішний результат залежить від злагоджених дій. Тут важливим пусковим фактором можуть бути постійні конфлікти у колективі, або не вміння керівника конкретно визначити зони повноважень та відповідальності кожного працівника.
Ще одна група причин, які викликають емоційне вигорання – зовнішні фактори, які пов’язані з особливостями роботи і, що важливо, з самою організацією. Найчастіше виходять з ладу цінні кадри, „допомагають” у цьому керівники, які звикли „вантажити тих хто везе”. Але ще сильніше ніж надмірна нагрузка, вимучують постійні протиріччя у стратегічному та тактичному керівництві, нереальні вимоги до працівників, відсутність об’єктивних критеріїв для оцінки праці, неефективна система мотивації і стимуляції персоналу. Ця група причин дуже залежить від діяльності керівника.
Симптоми, з яких складається синдром професійного вигорання. Їх умовно можна поділити на три основні групи: психофізичні, соціально-психологічні і поведінкові.
До психофізичних симптомів:
почуття постійної втоми не тільки по вечорах, але і зранку, відразу ж після сну (симптом хронічної втоми);
відчуття емоційного і фізичного виснаження;
зниження сприйнятливості і реактивності на зміни зовнішнього середовища (відсутність реакції цікавості та страху);
загальна астенізація (слабість, зниження активності і енергії, погіршення біохімії крові і гормональних показників);
часті безпричинні головні болі, постійні розлади шлунково-кишкового тракту;
різка втрата чи різке збільшення ваги;
повне чи часткове безсоння (швидке засипання і відсутність сну раннім ранком, починаючи з 4 год., або ж навпаки, нездатність заснути до 2-3 год. ночі і «важке» пробудження вранці, коли потрібно вставати на роботу);
постійний загальмований, сонливий стан і бажання спати протягом усього дня;
задишка або порушення дихання при фізичному чи емоційному навантаженні;
помітне зниження зовнішньої і внутрішньої сенсорної чутливості: погіршення зору, слуху, нюху і дотику, втрата внутрішніх, тілесних відчуттів.
До соціально-психологічних симптомів:
байдужість, нудьга, пасивність і депресія (знижений емоційний тонус, почуття пригніченості);
підвищена дратівливість на незначні, дрібні події – часті нервові «зриви» (вибухи невмотивованого гніву чи відмова від спілкування, «відхід у себе»);
постійне переживання негативних емоцій, для яких у зовнішній ситуації причин немає (почуття провини, невпевненості, образи, підозри, сорому);
почуття неусвідомленого занепокоєння і підвищеної тривожності (відчуття, що «щось не так, як треба»);
почуття гіпервідповідальності і постійний страх, що щось «не вийде» чи з чимось не вдасться впоратися;
загальна негативна установка на життєві і професійні перспективи (типу «Як не намагайтеся, все одно нічого не вийде»).
До поведінкових симптомів:
відчуття, що робота стає все важчою і важчою, а виконувати її – все складніше і складніше;
співробітник помітно змінює свій робочий режим дня (рано приходить на роботу і пізно йде або, навпаки, пізно приходить на роботу і рано йде);
незалежно від об’єктивної необхідності, працівник постійно бере роботу додому, але вдома її не робить;
керівник відмовляється від прийняття рішень, формулюючи різні причини для пояснень собі й іншим;
відчуття, що все марно, зневіра, зниження ентузіазму стосовно роботи, байдужість до результатів;
невиконання важливих, пріоритетних завдань і «застрягання» на дрібних деталях, витрата більшої частини робочого часу на погано усвідомлюване чи неусвідомлюване виконання автоматичних і елементарних дій;
дистанціювання від співробітників і клієнтів, підвищення неадекватної критичності;
зловживання алкоголем, різке зростання викурених за день цигарок, вживання наркотиків.
Фактори, які впливають на вигорання
На даний момент немає однозначної відповіді на запитання про те, що ж є головним у виникненні професійного вигорання, що є основною причиною – особистісні характеристики людини чи організаційні.
Індивідуальні фактори
До професійного вигорання більш схильні працівники, які змушені в силу своєї роботи багато і інтенсивно спілкуватись з різними людьми, знайомими і незнайомими. Тому цілком закономірно, що швидше «вигорають» люди, які мають інтровертований характер, індивідуально-психологічні особливості яких не поєднуються з професійними вимогами комунікативних професій. Вони не мають надлишку життєвої енергії, характеризуються скромністю і сором’язливістю, схильні до замкнутості і концентрації на предметі професійної діяльності. Саме вони здатні накопичувати емоційний дискомфорт без «скидання» негативних переживань у зовнішнє середовище. Також існує взаємозв’язок між вигоранням і тривожності, емоційною чутливістю, темпераментом.
Ще одна, найбільш вразлива категорія «вигораючих», - це люди, що з головою занурюються в роботу, зневажають і відсувають на другий план свої потреби. Вони схильні таким чином втікати від проблем, що виникають в особистому житті. У своєму прагненні до ідеалу такі люди стають надміру захопленими роботою. Вони відчувають сильну потребу бути необхідними і значимими. Звичайно, такі люди дуже залежать від зовнішніх оцінок, особливо схвалення. Більшість позитивних емоцій «вигораючі» знаходять у своїй професійній «вигораючі» знаходять у своїй професійній діяльності. Через це вони часто втрачають зв'язок із своїми родичами і знайомими. У багатьох немає нікого, крім дружини чи чоловіка, з ким можна було є поговорити відверто.
Також до синдрому професійного вигорання більш схильні люди, що відчувають постійний внутрішній особистісний конфлікт, пов'язаний із роботою (наприклад, жінки, в яких існує внутрішнє протиріччя між роботою і сім’єю).
Результати досліджень показують, що найбільш чутливими до вигорання, є молоді люди (19-25 р.), які при зіткненні з реальною дійсністю, що не відповідає їх очікуванню, отримують емоційний шок, та люди старшого віку (40-50 р.).
Досить часто можна спостерігати як у чоловіків, так і у жінок, професійне вигорання у віці 30 р. можливою причиною є криза 30 років, яку психологи часто називають «проблемою сенсу життя». Оглядаючись на пройдений шлях, людина бачить, як при сформованому і зовні благополучному житті все-таки недосконала її особистість. Багато фахівців говорять про те, що критично переглядають своє життя. Відбувається переоцінка цінностей і буває так, що кар’єрні досягнення в цьому віці втрачають сенс.
Існують дослідження, що свідчать про взаємозв’язок сімейного стану і вигорання. Більш висока схильність до вигорання є у неодружених осіб (особливо чоловічої статі). Причому, холостяки в більшій мірі схильні до вигорання навіть у порівнянні з розведеними чоловіками.
Доведено, що чоловіки більш схильні до деперсоналізації, а жінки – до емоційного виснаження. Чоловіки виявилися більш чутливими до впливу таких стресових ситуацій, які вимагали від них демонстрації чисто чоловічої якості (сили, відваги). Жінки виявилися більш чутливими до стресових ситуацій, які вимагали від них співпереживання, виховательки навичок, покори. Жінка, що працює, отримує більш високі робочі перенавантаження (в порівнянні з чоловіками) через додаткові домашні та сімейні обов’язки.
Існують дані про позитивний зв'язок між рівнем освіти і вигоранням. Приводом до цього можуть бути завищені вимоги людей з більш високим рівнем освіти, неможливість реалізації (людина займає не ту посаду, на яку вона могла б претендувати, або не ту, на яку вчилася).
Тісний зв'язок існує між вигоранням і задоволеністю працею.
Попередження та профілактика
Можна зазначити ряд правил дотримання яких допоможе керівнику уникнути вигорання цінних працівників:
Потрібно оцінювати потреби, схильності і здібності підлеглих і намагатися вибирати для них відповідний об`єм і тип роботи.
Використовувати стиль керівництва, якій відповідає конкретній ситуації, варіювати стиль роботи з підлеглими.
Забезпечувати належну винагороду за ефективну роботу працівника.
Виступати в ролі наставника по відношенню до підлеглих, розвивати їхні здібності, обговорювати з ними складні виробничі питання.
Вміти відділяти головне від другорядного.
Пам`ятати, що людей, найчастіше, розбалансовують не події, а те, як вони до них ставляться.
Пояснювати підлеглим важливість їхньої роботи. Навіть якщо усі функції працівника зводяться до вкручування гайок на конвеєрі, потрібно пояснити йому, яке значення має його робота – без цієї гайки, наприклад, не зможе функціонувати великий прилад.
Психологи знають, що постійна емоційна „включеність” вимагає більше сил у людини, ніж тяжка фізична праця. Як відзначає більшість спеціалістів, потенційними жертвами синдрому емоційного вигорання стають ті, хто у зв’язку з службовими обов’язками багато спілкується з людьми. Для будь-якого керівника важливим є знати не лише причини, але і індекатори, за якими можна визначити наявність цього синдрому у працівника, щоб одразу приймати відповідні міри до людей, у яких спостерігається хоча б частина з цих особливостей.
Отже основні з них це:
почуття емоційного виснаження, знемоги (людина почуває неможливість віддаватися роботі так, як це було колись);
дегуманізація,
деперсоналізація (тенденція розвивати негативне ставлення до колег, підлеглих, громадян, населення);
негативне самосприйняття у фаховому плані, нестача почуття фахової майстерності.
втома, виснаження;
психологічні нездужання;
безсоння;
негативне ставлення до оточуючих;
негативне ставлення до самої роботи;
убогість репертуару робочих дій;
зловживання хімічними агентами (ліками);
відсутність апетиту або, навпаки, переїдання;
вияви агресії;
занепадницький настрій і пов'язані з ним емоції;
переживання почуття провини.
Управлінська наука уже визнала синдром емоційного вигорання одним із найбільш серйозних профзахворювань. Воно небезпечне тим, що в деяких організаціях розповсюджується як епідемія і гальмує ефективність найбільш цінних працівників. Але, як і будь-яку хворобу, емоційне вигорання можна своєчасно попереджувати і досить ефективно лікувати. Головне, щоб програму „лікування” робітник створював разом із своїм керівником.
Психологи відмічають, що зупинка синдрому емоційного вигорання, який вже розпочався – комплексна проблема, тобто стосується як самої людини, так і компанії в якій вона працює. Індивідуальні міри, які може приймати працівник – це уважне спостереження за собою, своїми реакціями, формами реагування і за самопочуттям на роботі. Людині, яка емоційно вигоріла, пропонується визначити життєві пріоритети. Вважаються, що на ранніх стадіях вигорання людина може допомогти собі сама. Тут важливо вміло організовувати свій відпочинок, якщо працівник займається монотонною діяльністю, то вихідні найкраще присвятити активному відпочинку (гірські прогулянки, спортивні ігри, танці). Якщо ж весь робочий час працівника пов`язаний з активною діяльністю і постійною комунікацією з людьми – краще у вихідні полежати на дивані і надати перевагу пасивному відпочинку. Керівництву ж слід розуміти, що воно в силах повпливати на ситуацію, якою б складною вона не була. Задача лідерів – розумний розподіл часу „згорівших” співробітників. Насичене спілкування пропонується замінити періодами повної самотності.
Другий дуже важливий для профілактики момент – розуміння працівником свого місця в колективі. Відомо, якщо людина не отримує позитивної оцінки за зроблену роботу, вона вважає себе не достатньо ефективною. А це – додаткове емоційне навантаження. Не отримуючи позитивного підкріплення, людина починає витрачати ще більше сил, хоча втрачати їх не повинна. Поруч з плануванням відпочинку і емоційною підтримкою, керівництво повинно постійно мотивувати своїх працівників і своєчасно переключати їх з одного виду діяльності на інший. Їм також слід спрямовувати своїх працівників на різноманітні курси підвищення кваліфікації, щоб вони вчились дивитись на процес своєї праці зі сторони.
Кожна людина може виробити свої індивідуальні стратегії для боротьби із синдромом емоційного вигорання, але варто згадати декілька універсальних правил:
Правило розподілу. Необхідно чітко розділяти професійну діяльність і особисте життя: не брати роботу додому, мати хобі, яке не стосується роботи, спілкуватися з друзями, які не є колегами по роботі. Для цього досить дієвими є різноманітні ритуали. Наприклад ритуал «форменого одягу». Коли співробітник приходить на службу, він одягає форму, починає спілкуватися з колегами і громадянами, є добрим і розуміючим, активним і професійним, але коли робочий день закінчується і працівник знімає форму, він забуває про всі свої службові справи і займається особистими справами (перестає бути співробітником ДСНС, стає мамою чи татом, дружиною чи чоловіком, сином чи донькою і.ін.).
Правило зміни діяльності. Намагатися чергувати свою професійну діяльність, тобто не тільки спілкуватися з колегами, надавати роз’яснювальну роботу, а й займатися різноманітною паперовою роботою, або особистим професійним вдосконаленням: відвідувати тренінги та навчання.
Правило часу. Страх не встигнути, запізнитися, відсутність структури можна подолати за допомогою тайм-менеджменту. Він дозволяє при організації часу враховувати індивідуальні ритми людини, що зводить до мінімуму хронічні перевтоми. Сучасний Тайм-менеджмент діє за трьома принципами:
Індивідуальний підхід – людина сама повинна визначити власний баланс між жорсткою організацією і спонтанністю у своїх діях.
Мислення спрямоване на ефективність. Якщо ми встановлюємо правила, ми повинні вірити у їх ефективність, а інакше позитивні зміни не можливі.
Все можна удосконалювати, так як резерви ефективності і розвитку не вичерпні.
Правило внутрішньої метафори. Дуже велику роль у формуванні синдрому емоційного вигорання відіграють внутрішні установки, те як людина сприймає себе як спеціаліста. Деструктивність девізу «палаю для інших – згораю сам» очевидна. Працівник, який досягнув певного професіонального рівня має уже сформований образ свого професійного «Я». Якщо в процесі роботи виявлено, що цей образ має певні деструктивні елементи, його варто видозмінити, але не знищувати, тому що це може принести шкоду особистості. Внутрішні переконання варто міняти конструктивно, щоб з однієї сторони людина відчувала себе хорошим спеціалістом, який дійсно допомагає людям, а з іншої – була емоційно благополучною, врівноваженою і захищеною від стресу.
І на кінець, можна додати, що ще одним важливим фактором, який може спричинити емоційне вигорання є ставлення до своїх невдач. Ідеальних людей не буває, тому усі час від часу помиляються, але кожен реагує на невдачу по-своєму. Якщо Ви не даєте собі права на помилку і картаєтесь за кожну невдачу, поява у Вас синдрому емоційного вигорання – це цілком прогнозована річ. Тому стикаючись із труднощами інколи варто говорити собі: «немає нічого поганого, що не вийшло на добре», «все найскладніше уже позаду», «я не один, разом ми впораємось», «могло бути і гірше». Такі прийомі позитивного мислення на перший погляд можуть здатися примітивними для читача. Але на практиці вони вже тривалий час доводять свою ефективність. І ще частіше посміхайтесь, пам`ятайте: посмішка має ефект дзеркала – посміхніться і ви побачите посмішку у відповідь.
Література:
Шойгу Ю.С. Психология экстремальных ситуацій для спасателей и пожарных, смысл, 2007, 319 с.
Віталія Дудяк «Емоційне вигорання», Київ, ГЛАВНИК, 2007р.
Оксана Щур «Практика управління», 2007.


Психологічна саморегуляція як засіб підвищення ефективності діяльності в екстремальних умовах. Попередження та профілактика стресових розладів. Прийоми відновлення функціонального стану на робочому місці

Для працівників ДСНС України дуже важливо ефективно справлятись (в більшості випадків самостійно) зі значними стресогенними навантаженнями, зокрема, із станом пригніченості, негативними, нав`язливими думками, із проявами депресії.
Існує багато засобів управління своїми емоціями, бажаннями та потягами, засобів боротьби із своїми шкідливими звичками, небажанням активно діяти, сприймати позитивно себе, людей та обставини. У силах кожної людини змінити не світ, щоб він відповідав її ідеальному образу, а себе і своє ставлення до себе і світу, щоб бути спокійною, вдоволеною життям та щасливою. Щасливі та радісні люди можуть випромінювати навкруги те, що мають у собі – щастя і радість. Діапазон запропонованих засобів дійсно дуже широкий: від простих фізичних вправ до використання можливостей нашої уяви, від концентрації уваги на диханні та серцебитті до роздумів про сенс буття. Тому для кожної людини, що бажає бути спокійною та щасливою, знайдеться свій шлях досягнення цієї мети.
У кожної людини при напружених емоційних станах змінюється міміка, підвищується тонус скелетної мускулатури, темп мови, з'являється метушливість, що призводить до помилок в орієнтуванні, змінюються дихання, пульс, колір особи, можуть з'явитися сльози.
Емоційна напруга може піти на спад, якщо увага людинипереключається від причини гніву, печалі або радощі на їх зовнішні прояви вираз обличчя, сльози або сміх і т.д. Це говорить про те, що емоційні і фізичні стани людини взаємозв'язані і взаємно впливають один на одного.
Найпростіший, але достатньо ефективний спосіб емоційної саморегуляції розслаблення мімічної мускулатури. Навчившись розслабляти м'язи обличчя, а також довільно і свідомо контролювати їх стан, можна навчитися управляти і відповідними емоціями. Чим раніше (за часом виникнення емоцій) включається свідомий контроль, тим більш ефективним він є.
Так, в гніві стискаються зуби, змінюється вираз обличчя. Виникає це автоматично. Проте варто «запустити» питання самоконтролю (Чи не «стислі зуби?», «Як виглядає моя особа»), і мімічні м'язи починають розслаблятися. Проте необхідно попереднє тренування в розслабленні певних м'язових груп на основі словесних самонаказів.
Рятівнику особливо важливо оволодіти навичками розслаблення мімічних м'язів.
Вправи для релаксації м'язів обличчя включають завдання на розслаблення тієї чи іншої групи мімічних м'язів (лоба, очей, носа, щок, губ, підборіддя). Суть їх полягає в чергуванні напруження і розслаблення різних м'язів, щоб було легше запам'ятати відчуття розслаблення по контрасту із напруженням. Під час вправ увага повинна бути активно направлена на чергування фаз напруження і розслаблення. Добитися цього можна за допомогою словесних самонаказів, самонавіювання. В результаті багатократних повторень цих вправ в свідомості поступово виникає образ своєї особи у вигляді маски, максимально вільної від м'язового напруження. Після такого тренування можна легко по уявному наказу в потрібний момент розслабити всі м'язи особи.
Важливим резервом в стабілізації свого емоційного стану є вдосконалення дихання. Невміння правильно дихати сприяє швидкому стомленню.
Зосередивши свою увагу, неважко помітити, як міняється дихання людини в різних ситуаціях: по-різному дихають сплячий, працюючий, розгніваний, веселий, сумуючий чи зляканий. Як видно, порушення дихання залежать від внутрішнього стану людини, значить, довільно впорядковане дихання повинне надавати зворотну дію на цей стан. Навчившиися впливати на своє дихання, можна придбати ще один спосіб емоційної саморегуляції.
Основи дихальних вправ запозичені з системи йогів. Їх значення полягає в свідомому контролі за ритмом, частотою, глибиною дихання. Різні типи ритмічного дихання включають затримки дихання різної тривалості і варіювання вдиху і видиху.
Дихальні шляхи рясно забезпечені закінченнями вегетативної нервової системи. Встановлено, що фаза вдиху активізує діяльність внутрішніх органів, а фаза видиху діє гальмуюче. В дихальній гімнастиці ця властивість використовується у вигляді так званого «вечірнього» заспокійливого або «вранішнього» мобілізуючого дихання. Заспокійливий тип дихання характеризується поступовим подовженням видиху до тривалості подвоєного вдиху. Надалі подовжуються вже вдихи, поки не зрівняються з видихами.
Мобілізуюче дихання це як би дзеркальне відображення заспокійливого дихання: змінюються не видихи, а вдихи, дихання затримується не після видиху, а після вдиху.
Заспокійливе дихання корисно використовувати, щоб погасити надмірне збудження і нервове напруження. Цей тип дихання може нейтралізувати нервово-психічні наслідки конфлікту, зняти «передстартове хвилювання» і допомогти розслабитися перед сном. Воно є простим, але ефективним засобом проти безсоння.
Мобілізуюче дихання допомагає подолати млявість і сонливість при стомленні, сприяє швидкому і безболісному переходу після сну до реальності, мобілізації уваги. В учбовому процесі цей тип дихання дає можливість зняти сонливість і млявість, і «відтягнути» розвиток стомлення до кінця дня.
Окрім заспокійливого і мобілізуючого існує чотири основні типи дихання, які важливі при навчанні довільній регуляції дихання: ключичне, грудне, діафрагмальне і повне.
Ключичне дихання є найкоротшим і поверховим. Його можна визначити як легке підняття ключиць догори разом з невеликим розширенням грудної клітки на вдиху.
Грудне дихання більш глибоке в тому значенні, що вдихається більша кількість повітря. Воно починається із скорочення міжреберних м'язів, які розширюють грудну клітку вгору і вшир. При грудному типі дихання спостерігається більше розширення грудної клітки, за яким слідує підняття ключиць на вдиху. Грудне дихання зусрічається найчастіше.
Діафрагмальне (черевне) дихання є найглибшим зі всіх типів дихання. Цей вид дихання характерний для чоловіків. При такому диханні наповнюються повітрям нижні відділи легенів: діафрагма опускається, а живіт роздувається. Рух діафрагми є основною причиною глибокого вдиху. Під час вдиху м'язи розслаблюються, купол діафрагми стає плоским, і нижні відділи легенів, всмоктуючи повітря, розтягуються. Залежно від вдиху або видиху внутрішньочеревний тиск міняється, і, таким чином, правильне діафрагмальне дихання впливає на органи черевної порожнини з масажуючим ефектом.
І, нарешті, повне (глибоке) дихання включає три описані види дихання, об'єднуючи їх в одне ціле. Воно починається з черевного (нижнього) і закінчується ключичним (верхнім) диханням. В процесі такого комбінованого дихання жодна ділянка легенів не залишається не заповненим повітрям. Глибоке дихання використовується для того, щоб швидше розслабитися і заспокоїтися в несподіваній або складній ситуації.
Ефективність впливу дихальних вправ на емоційний стан збільшується, якщо вони використовуються в комплексі з іншими способами емоційної саморегуляції.
Одним з таких способів є свідома концентрація уваги. Концентрація це зосередження свідомості на певному об'єкті своєї діяльності. Можна зосередитися на своїх зорових, звукових, тілесних і інших відчуттях, на емоціях і настроях, відчуттях і переживаннях, на своїх думках, на образах, які виникають в свідомості.
В основі концентрації лежить управління увагою. Навичка зосередження базується:
умінні фокусувати свою увагу на певному об'єкті;
на розвитку довільної уваги, що виникає під впливом свідомо поставленої мети і який вимагає вольового зосередження;
на достатньо широкому об'ємі уваги він дозволяє одночасно зосередитися на різних внутрішніх процесах; на відчуттях в тілі, на зорових і слухових образах, на розумових операціях і т. д.; на умінні перемикати увагу із зовнішніх об'єктів на внутрішній світ особи, з одного відчуття, думки на інші;
на умінні затримувати увагу на одному об'єкті. Ефективній емоційній саморегуляції сприяє також використовування прийомів уяви або візуалізації. Візуалізація це створіння внутрішніх образів в свідомості людини, тобто активізація уяви за допомогою слухових, зорових, смакових, дотикових відчуттів, а також їх комбінацій. Візуалізація допомагає людині активізувати його емоційну пам'ять, відтворити ті відчуття, які він випробував колись. Відтворивши в своїй свідомості образи зовнішнього світу, можна швидко відвернутися від напруженої ситуації, відновити емоційну рівновагу.
Різновидом візуалізації є вправи «сюжетної уяви», які засновані на навмисному використовуванні кольору і просторових представлень свідомості людини.
Свідомі уявлення забарвлюються в потрібний колір, відповідний модельованому емоційному стану. Колір володіє могутньою емоційною дією на нервову систему. Червоний, оранжевий, жовтий кольори активності; голубий, синій, фіолетовий кольори спокою; зелений нейтральний. Колірні (температурні, звукові, дотикові) відчуття краще доповнювати просторовими уявленнями. Якщо необхідно заспокоїтися, відпочити, слід представляти широкий, відкритий простір (морський горизонт, просторе небо, широка площа, обширний зал театру і т. д.). Для мобілізації організму на виконання відповідальної задачі допомагають представлення тісних, вузьких просторів з обмеженим горизонтом (вузька вулиця з високими будинками, ущелина, тісна кімната). Використовування даних прийомів дозволяє викликати необхідний емоційний стан в потрібний момент (спокійне просторий морський берег, зимовий пейзаж в бузкових сутінках; що бадьорить - літній пляж яскравим сонячним днем, сліпуче сонце, яскраво-жовтий пісок). Слід ужитися в картину, що представляється, пережити її і зафіксувати в свідомості. Поступово виникне стан розслаблення і спокою або, навпаки, активності, мобілізації.
Дія сенсорної репродукції велика, і за допомогою кожного з органів чуття можна моделювати будь-який настрій. Треба лише зуміти направити свою емоційну уяву по потрібному шляху. Цьому сприяють вправи «натхнення». Їх своєрідність полягає в тому, що вони обумовлені у кожному окремому випадку гранично конкретною життєвою ситуацією і є не стільки тренувальними, скільки підготовчими і коригуючими. Їх загальна мета нейтралізувати страх, побоювання перед якою-небудь відповідальною дією.
Коли виникають надзвичайні ситуації, вони викликають напругу задовго до зіткнення з ними. Тому необхідно підготуватися до них. Першим кроком до успіху в будь-якому почині є психологічна установка на успіх, абсолютна упевненість в тому, що мета буде досягнута. Необхідно привчити себе до успіху, зробити її звичною.
Вправи «натхнення» полягають в «репетиції» напруженої ситуації обов'язково в умовах успіху, з використанням кольорових і просторових уявлень. Технічні умови виконання таких вправ полягають в наступному:
виконуються вони частіше за все вранці, іноді вдень, але ніколи на ніч;
увага тренується жорстко, концентрується від великого і середнього круга уваги (широкі, просторі приміщення) і спокійних колірних уявлень (голубі, сині, фіолетові тони) до малого круга уваги (вузькі, тісні приміщення) і колірних тонів (червоний, жовтий, помаранчевий кольори), що бадьорять, або, в окремих випадках, до внутрішнього;
виконання вправ супроводжується музичним підкріпленням: спочатку вправи використовується спокійна, плавна музика, потім поступово музичний темпоритм прискорюється.
Дихальні вправи
Інструкція до виконання:
Ці вправи можна виконувати в будь-якому положенні. Обов'язково лише одна умова: хребет неодмінно повинен знаходитися в строго вертикальному або горизонтальному положенні. Це дає можливість дихати природно, вільно, без напруження, повністю розтягувати м'язи грудної клітки і живота. Якщо спина пряма, то дихальні м'язи (головним чином діафрагма) можуть функціонувати легко і невимушено. Переконайтеся самі, який глибокий вдих дозволяє зробити розпрямлена спина. Спробуйте глибоко вдихнути, спочатку згорбивши і опустивши плечі, потім випрямившись і розпрямивши плечі, і ви самі відчує колосальну різницю.
Дуже важливо також правильне положення голови: вона повинна сидіти на шиї прямо і вільно. Розслаблена, прямо сидяча голова певною мірою витягає вгору грудну клітку і інші частини тіла. Увага: шия у жодному випадку не повинна бути судорожно напруженою! Ви повинні переконатися самі, що вона дійсно розслаблена. Зробити це легко. Поки ви шукаєте, де який м'яз напружений, розслабте шию і постарайтеся, щоб під час виконання дихальних вправ вона залишалася релаксованою. Якщо все гаразд і м'язи розслаблені, то зразу ж починайте вправлятися у вільному диханні, постійно контролюючи його. Такий спосіб дихання поступово повинен бути доведений до автоматизму, стати для вас природним.
Методика виконання дихальних вправ
1. Сядьте на стілець (боком до спинки), випряміть спину, розслабте м'язи шиї.
2. Руки вільно покладіть на коліна і закрийте очі, щоб ніяка візуальна інформація не заважала вам зосередитися. Зосередьтеся тільки на своєму диханні.
3. При виконанні дихальної вправи дихайте через ніс, губи злегка зімкнуті (але у жодному випадку не стислі)
4. Протягом декількох хвилин просто контролюйте своє дихання. Зверніть увагу на те, що воно легке і вільне. Відчуйте, що повітря, яке вдихується більш холодне, ніж те, що видихається. Стежте лише за тим, щоб дихання було ритмічним.
5. Тепер зверніть увагу на те, щоб під час вдиху - видиху не включалися допоміжні дихальні м'язи особливо, щоб при вдиху не розправлялися плечі. Плечі повинні бути розслаблені, опущенні і злегка відведені назад. Після вдиху, природно, повинен бути видих. Проте спробуйте продовжити вдих. Це вам вдасться, якщо, продовжуючи вдих, ви якомога довше утримаєте від напруги м'яза грудної клітки. Думайте про те, що тепер вам слід зробити тривалий видих. Глибокий вдих і подальший тривалий видих повторите кілька разів.
6. А зараз контролюйте ритм дихання. Адже саме ритмічне дихання заспокоює нерви, надає противостресову дію. Виконуйте повільний вдих, встигаючи при цьому полічити в середньому темпі від одного до шести. Потім зробіть паузу. Тренуйте ритмічне дихання приблизно 23 хвилини. Тривалість окремих фаз дихання в даному випадку не так важлива набагато важливіше правильний ритм. Цей простий спосіб ритмічного дихання ви можете у будь-який час пригадати і повторити. Далі слід виконати вправу на якій-небудь з описаних нижче типів дихання.
Варіанти дихальних вправ
Вправа 1. «Ключичне (верхнє) дихання»
В процесі оволодіння верхнім диханням рекомендується покласти долоні на ключиці і стежити за підйомом і опусканням ключиць і плечей.
Початкове положення сидячи (стоячи, лежачи) випрямитися (голова, шия, спина повинні розташовуватися на одній лінії). Перш ніж зробити вдих, слід видихнути повітря з легенів. Після видиху зробити повільний вдих через ніс, піднімаючи ключиці і плечі і заповнюючи повітрям верхні відділи легенів. При видиху плечі поволі опускаються вниз.
Вправа 2. «Грудне (середнє) дихання»
Для того, щоб легше освоїти методику середнього дихання, можна покласти долоні на обидві сторони грудної клітки і стежити за її опусканням і розширенням.
Початкове положення - таке ж, як і в попередній вправі. Зробити видих через ніс, ребра при цьому опускаються, потім повний і тривалий вдих, розширюючи грудну клітку. Плечі і живіт при вдиху повинні залишатися нерухомими (не допускати випинання живота). Потім знову видих і знову вдих.
Вправа 3. «Черевне (нижнє) дихання»
Для більш повного засвоєння цієї вправи рекомендується класти долоні на живіт, щоб стежити за підняттям і опусканням черевної стінки.
Початкове положення таке ж. Зробити повний видих, при цьому живіт вбирається всередину (діафрагма підіймається вгору). Потім поволі вдихнути повітря через ніс, випнувши живіт (діафрагма опускається), не рухаючи грудною кліткою і руками. Нижня частина легенів наповнюється повітрям. Знову видихнути повітря живіт йде глибоко всередину (повітря видихається з нижніх часток легких).
Вправа 4. «Глибоке (повне) дихання»
Початкове положення те ж, проте переважно лежати на спині, оскільки при такому положенні тіла краще розслабляється мускулатура черевної стінки.
Етап 1. Займіть зручне положення. Покладіть ліву руку (долонею вниз) на живіт, точніше на пупок. Тепер покладіть праву руку так, щоб вам було зручно, на ліву. Очі можуть залишатися відкритими. Проте, із закритими очима легше виконуватиме другий етап вправи.
Етап 2. Уявіть собі порожню пляшку або мішок, що знаходиться всередині вас - там, де лежать ваші руки. На вдиху, уявляйте собі, що повітря входить через ніс, йде вниз і наповнює цей внутрішній мішок. По мірі заповнення мішка повітрям ваші руки підійматимуться. Продовжуючи вдих, уявляйте, що мішок цілком заповнюється повітрям. Хвилеподібний рух, що почався в області живота, продовжиться в середній і верхній частинах грудної клітки. Повна тривалість вдиху повинна складати 2 секунди, потім по мірі вдосконалення навички, її можна збільшити до 2,53 секунд.
Етап 3. Затримайте дихання. Зберігайте повітря усередині мішка. Повторюйте про себе фразу: «Моє тіло спокійне». Цей етап не повинен продовжуватися більше 2 секунд.
Етап 4. Поволі почніть видихати спустошувати мішок. По мірі того як ви робите це, повторюйте про себе фразу: «Моє тіло спокійне». З видихом відчувайте, як опускаються підведені раніше живіт і грудна клітка. Тривалість цього етапу не повинна бути меншою двох попередніх етапів. Повторіть цю чотириступінчасту вправу підряд 35 разів. Якщо у вас з'явиться запаморочення, зупиніться. Якщо при подальших заняттях запаморочення виникне знову, просто скоротите тривалість вдиху і (або) число виконуваних підряд чотириступінчастих циклів.
Робіть цю вправу щодня 10-20 разів. Перетворіть його на ваш вранішній, денний і вечірній ритуал, а також використайте його в стресових ситуаціях. Оскільки цей варіант релаксації носить характер навички, важливо практикувати його щонайменше 1020 разів на день. Спочатку ви можете не помітити ніякої негайної релаксації. Проте після 12 тижнів регулярних занять ви будете здатні на якийсь час розслаблятися «вмить». Пам'ятайте, що, якщо ви хочете оволодіти цією навичкою, ви повинні займатися систематично. Регулярне, послідовне виконання цих щоденних вправ кінець кінцем сформує у Вас більш спокійне і м'яке відношення до всього, свого роду антистресової установки, і коли у вас виникатимуть стресові епізоди, то вони будуть набагато менш інтенсивними.
Дихальні вправи з тонізуючим ефектом
Вправа 1. «Мобілізуюче дихання»
Початкове положення стоячи, сидячи (спина пряма). Видихнути повітря з легенів, потім зробити вдих, затримати дихання на 2 секунди, видих такої ж тривалості, як вдих. Потім поступово збільшувати фазу вдиху. Нижче запропонований цифровий запис можливого виконання даної вправи. Першою цифрою позначена тривалість вдиху, в дужки укладена пауза (затримка дихання), потім фаза видиху:
4 (2) 4, 5 (2) 4; 6 (3) 4; 7 (3) 4; 8 (4) 4;
8 (4) 4, 8 (4) 5; 8 (4) 6; 8 (4) 7; 8 (4) 8;
8 (4) 8; 8 (4) 7; 7 (3) 6; 6 (3) 5; 5 (2) 4.
Дихання регулюється рахунком викладача, що проводить заняття, ще краще за допомогою метронома, а удома уявним рахунком займається. Кожний рахунок приблизно рівний секунді, при ходьбі ж його зручно прирівнювати \ до швидкості кроків.
Вправа 2. «Ха-дихання»
Початкове положення - стоячи, ноги на ширині плечей, руки уздовж тулуба. Зробити глибокий вдих, підняти руки через сторони вгору над головою. Затримка дихання. Видих корпус різко нахиляється вперед, руки скидаються вниз перед собою, відбувається різкий викид повітря із звуком «ха!».
Вправа 3. «Замок»
Початкове положення сидячи, корпус випрямлений, руки на колінах, в положенні «замок». Зробити вдих, одночасно руки підіймаються над головою долонями вперед. Затримка дихання (2 секунди), різкий видих через рот, руки падають на коліна.
Дихальні вправи із заспокійливим ефектом.
Вправа 1. «Відпочинок»
Початкове положення стоячи, випрямитися, поставити ноги на ширину плечей. Зробити вдих. На видиху нахилитися, розслабивши шию і плечі так, щоб голова і руки вільно звисали до підлоги. Дихати глибоко, стежити за своїм диханням. Знаходитися в такому положенні протягом 12 хвилин. Потім поволі випрямитися.
Вправа 2. «Передих»
Звичайно, коли ми засмучені, ми починаємо стримувати дихання. Звільнення дихання один із способів розслаблення. Протягом 3 хвилин дихаєте поволі, спокійно і глибоко. Можете навіть закрити очі. Насолоджуйтеся цим глибоким неквапливим диханням, уявіть, що всі Ваші неприємності випаровуються.
Вправи для розслаблення м'язів обличчя.
Методика виконання
Виконуючи вказані вправи, треба прагнути того, щоб м'язи, які не тренуються в даний момент були розслаблені. Дихати слід рівно і спокійно, через ніс. Увагу слід зосередити на стані м'язів, що беруть участь у вправі. Одночасно важливо добиватися яскравих уявлень і відчуттів із розслабленням і напруженням різних груп м'язів. Поступово в свідомості виникає образ обличчя - маски, повністю вільного від м'язової напруги.
Після деякого тренування в розслабленні і закріпленні відповідних умовно-рефлекторних зв'язків із словесними формулюваннями вдається легко по «уявному наказу» розслабити всі мімічні м'язи.
1. «Маска здивування». Закрити очі. З повільним вдихом максимально високо підняти брови, вимовляти про себе: «М'язи лоба напружені». Затримати на секунду дихання і з видихом опустити брови. Пауза 15 секунд. Повторити вправу 23 рази.
2. Вправа для носа «Обурення». Округляти крила носа і напружити їх, неначе Ви дуже сильно чимось обурені, зробити вдих і видих. Вимовити про себе: «Крила носа напружені». Зробити вдих, на видиху розслабити крила носа. Вимовити про себе: «Крила носа розслаблені». Повторити вправу 23 рази.
3. «Маска сміху». Трохи зажмурити очі, з вдихом поступово посміхнутися настільки широко, наскільки це можливо. З видихом розслабити напружені м'язи обличчя. Повторити вправу кілька разів.
4. «Маска незадоволеності». З вдихом поступово стискати зуби, щільно стулити губи, піджати м'язи підборіддя і опустити кути рота зробити маску незадоволеності, зафіксувати напругу. Вимовити про себе: «Щелепи стислі, губи напружені». З видихом розслабити м'язи обличчя розімкнути зуби. Вимовити про себе: «М'язи обличчя розслаблені». Повторити вправу кілька разів.
Вправи на саморегуляцію емоційного стану через зовнішні прояви емоцій.
Вправа «Самоконтроль зовнішнього виразу емоцій»
У момент дії напружених чинників, при зростанні емоційної напруги необхідно задати собі питання самоконтролю:
Як виглядає моє обличчя?
Чи не скутий(а) я?
Чи не стислі мої зуби?
Як я сиджу?
Як я дихаю?
Якщо виявлені ознаки напруженості, необхідно:
1. Довільно розслабити м'язи. Для розслаблення мімічних м'язів використовувати наступні формули: м'язи обличчя розслаблені. Брови вільно розведені. Лоб розгладжений.
Розслаблені м'язи щелеп. Розслаблені м'язи рота. Розслаблена мова, розслаблені крила носа. Все обличчя спокійне і розслаблене.
2. Зручно сісти, стати.
3. Зробити 2-3 глибокі вдихи і видих, щоб «збити» прискорене дихання.
4. Встановити спокійний ритм дихання.
Вправа «Дзеркало».
Людина знає, як міняється його обличчя залежно від внутрішнього стану; у відомих межах він може додавати обличчю відповідний ситуації вираз. Варто в звичайній обстановці подивитися на себе в дзеркало не поспішаючи і уважно, а потім вольовим зусиллям додати йому вираз людини в урівноваженому стані, як по схемі зворотного зв'язку може спрацювати механізм стабілізації психіки.
Примусьте себе посміхнутися у важкий момент. Утримувана на обличчі усмішка покращує настрій, оскільки існує зв'язок між мімічними, тілесними реакціями і емоціями, що переживаються.
Вправи на концентрацію уваги
Методика виконання концентраційних вправ:
Приміщення, в якому передбачається займатися, повинне бути ізольовано від сильних звуків. Сісти на стілець в зручній позі до спинки, щоб не спиратися на неї (стілець повинен бути з жорстким сидінням, інакше ефективність вправи знизиться). Руки вільно покласти на коліна, очі закрити (вони повинні бути закриті до закінчення вправи, щоб увага не відволікалася на сторонні предмети). Дихати через ніс спокійно, не напружено. Прагнути зосередитися лише на тому, що вдихаємо повітря холодніше того, що видихається.
Виконувати релаксація-концентраційні вправи необхідно протягом декількох хвилин. Час не обмежений: вправлятися можна до тих пір, поки це приносить задоволення. Після виконання вправ провести долонями по століттях, не поспішаючи розплющити очі і потягнутися.
Варіанти концентраційних вправ
Вправа «Концентрація на слові»
Інструкція:
Виберіть яке-небудь коротке (краще всього двоскладове) слово, яке викликає у вас позитивні емоції або ж з яким пов'язані приємні спогади. Хай це буде ім'я улюбленої людини, або ласкаве прізвисько, яким вас називали в дитинстві батьки, або назва улюбленого блюда... Якщо слово двоскладове, то в думках вимовляєте перший склад на вдиху, другий на видиху. Зосередьтесь на «своєму слові», яке відтепер стане вашим персональним гаслом при концентрації.
Вправа «Зосередження на звуці»
Інструкція:
А зараз зосередили свою увагу на звуках за вікном (стіною) кабінету. Прислухаємося до них. Для того, щоб краще зосередитися, можна закрити очі. Виділимо один із звуків. Вслухаємося в нього, вислуховуємо, тримаємо його.
Вправа «Зосередження на емоціях і настрої»
Інструкція :
Зосередьтесь на внутрішній мові.
Зупиніть внутрішню мову.
Зосередьтесь на настрої.
Оцініть свій настрій. Який він? Добрий, поганий, середній, веселий, сумний, підведений?
А зараз зосередьтесь на Ваших емоціях, спробуйте відрекомендувати себе в радісному, веселому емоційному стані. Пригадайте радісні події вашого життя.
Виходимо із стану релаксації.
Рефлексія Вашого емоційного стану.
Вправа. «Концентрація на нейтральному предметі»
Протягом декількох хвилин сконцентруйте свою увагу на якому-небудь нейтральному предметі. Нижче приведено чотири можливості:
Записати 10 найменувань предметів, речей, подій, які приносять задоволення.
Поволі злічити предмети, ніяк емоційно не забарвлені: листя на гілці, букви на віддрукованій сторінці і т.д.
Потренувати свою пам'ять, згадуючи 20 здійснених вчора дій.
Протягом двох хвилин: запам'ятати ті якості, які Вам якнайбільше в собі подобаються, і навести приклади кожного з них.
Рефлексія відчуттів:
Чи вдалося Вам тривало зосередити свою увагу на одному об'єкті?
На чому легше утримувати увагу: на предметі або звуці?
Від чого це залежить?
Які властивості уваги необхідні для концентрації?
Вправи на візуалізацію
Вправа «Притулок»
Інструкція я:
Уявіть собі, що у вас є зручний надійний притулок, в якому ви можете сховатися, коли побажаєте. Уявіть собі хатину в горах або лісову долину, особистий корабель, сад, таємний замок... В думках опишіть це безпечне зручне місце. Коли будете лягати спати, уявіть, що ви прямуєте туди. Ви можете там відпочивати, слухати музику або розмовляти з другом. Після того, як ви виконаєте це кілька разів, можете фантазувати так само протягом дня. Закрийте на декілька хвилин очі і увійдіть до свого особистого притулку.
Обговорення:
Чи вдалося побачити всю картину, викликати відповідні тілесні відчуття?
Які образи виникали?
Вправа «Виклик емоції»
Інструкція: Пригадайте і опишіть найчудовіші переживання вашого життя; найщасливіші миті захоплення, радості, щастя. Уявіть собі, що ця ситуація повторилася і ви зараз знаходитеся в цьому стані щастя, радості. Уявіть собі, які образи зорові, слухові, кінестетичні супроводжували цей стан. «Зробіть» таку ж особу: та ж усмішка, той же блиск в очах, той же рум'янець, той же прискорений пульс і т.д. Відчуйте цей стан всім тілом: енергійною позою, красивою поставою, упевненою ходою, виразними жестами і т.д. Постарайтеся утримати і запам'ятати ці фізичні прояви радості і щастя, щоб потім відтворити їх за власним бажанням.
Дуже корисно починати кожне заняття (і взагалі щодня) так: пригадати що-небудь приємне, що викликає усмішку, настроїтися на добрі взаємостосунки з колегами, близькими.
Обговорення.
Які образи вам легше вдавалося відтворювати?
Що допомагало вам відтворювати образні уявлення, що заважало?
Яку роль грає візуалізація в саморегуляції емоційного стану?
Вправи для активізації уявлень
Для успішного виконання вправ на довільне розслаблення доцільно використовувати ті, що є в пам'яті людини уявлення, пов'язані з особистим досвідом переживання станів розслаблення і відпочинку. Конкретне представлення знайомої ситуації приводить до доброго м'язового розслаблення і полегшує виконання вправ.
Прийнявши початкове положення, слід закрити очі і постаратися пригадати і яскраво уявити собі, наприклад, наступні ситуації:
а) лежу на теплому піску пляжу, він приємно зігріває тіло; сонце м'яко припікає, легкий вітер холодить шкіру лоба, не хочеться рухатися; приємне відчуття спокою у всьому тілі, воно неначе розчинилося в теплому повітрі літнього безтурботного дня;
б) поволі пливу в теплій тихій морській воді; перекинувся на спину, абсолютно розслабився, і вода сама тримає мене; тіло майже невагоме, воно втратило межі; злегка похитує на легкій хвилі; приємно так відпочивати;
в) лежу в м'якому пуховому ліжку; сьогодні я багато зробив, добре попрацював, і приємна втомленість якось особливо відчутна; вона втиснула тіло в ліжко; важкі руки, важкі нерухомі ноги, не хочеться рухатися; ні про що не думається, тільки фізично відчувається спокій, тиша, відпочинок.
Подібні спогади і ситуації підбираються з урахуванням індивідуального досвіду людини. Коли відповідний спомин знайдений, треба уявити собі дану ситуацію в деталях, подробицях і звернути на них увагу, тоді уявлення почнуть придавати виразність і яскравість.
Вправи на сюжетну уяву
Мета вправ: тренувати навмисне моделювання різноманітних емоційних станів, навчитися врівноважувати процеси збудження і гальмування.
Вправа «Парк» (на створення настрою спокою, внутрішнього комфорту, глибокого відпочинку)
Самонаказ:
«Зелена-зелена зелень.
Зелене-зелена листя.
Зелене листя шелестить».
Відрекомендувати себе в парку в теплий і сонячний літній день: сонячні відблиски перемежаються з плямами тіні від листя; тілу тепло, але не жарко, листя свіже, яскраве; просторі поляни і алеї, що йдуть удалину, листя шелестить під легким вітром, далекі і смутні голоси людей; запах свіжого листя (температурний образ, колірний, просторовий, звуковий, дотиковий, нюховий).
Вправа «Сирена» (рекомендується виконувати при засипанні для створення стану відпочинку і спокою)
Самонаказ:
«Гучний-гучний гул.
Гучна-гучна сирена.
Гучна сирена віддаляється».
Уявіть собі гучний звук пароплавної сирени над нічним рейдом.
Стінка причалу в порту вночі, яскраво освітлений пароплав, підготовлюваний до відходу, ходові вогні судів, що ковзають по темному рейду. Подальший розвиток сюжету пароплав йде в рейс, прибраний трап, смуга чорної маслянистої води між бортом і причальною стінкою стає все ширше, голоси проводжаючих і відпливаючих віддаляються; пароплав вже далеко, осіб не розібрати; рухається його силует, що світиться; знову звучить сирена, що віддаляється, ходові вогні немов ковзають по повітрю. Від води тягне запахом водоростей, смоли і моря (нюховий образ); вечірня прохолода (температурний образ).
Вправа супроводиться музичним оформленням (спокійна, мелодійна музика). Вихід з аутогенного занурення природний сон, оскільки увага в даному випадку не зосереджується, а розосереджується, йде від малого круга до середнього і великого.
Вправа «Килим» (на створення відчуття затишку і комфорту)
Основні сенсорні уявлення дотикові (тактильні).
Самонаказ:
«Пухнастий-пухнастий пух.
Пухнастий-пухнастий килим.
Пухнастий килим голубить».
Представте дотик босих ніг до пухнастого килима, великого і теплого, у великій затишній кімнаті. Кімната повинна бути обов'язково великою, не заставлена меблями (просторовий образ); освітлення в теплих жовто-оранжевих тонах (колірний образ).
Вправа «Лимон» (на створення атмосфери дружнього, доброзичливого спілкування і гарного настрою)
Основні сенсорні уявлення смакові.
Самонаказ:
«Кисла-кисла кислота.
Кислий-кислий лимон.
Кислий лимон в стакані чаю».
Представте смак чаю або кави з лимонною кислинкою. Зоровий образ (колірний і просторовий) яскравий, але обмежене коло світла над столом, решта кімнати втрачається в напівтемряві. Стіл накритий, але вже безладно. За столом друзі. Бесіда трохи галаслива, трохи безладна, але цікава. Спомин про смак лимона викликає, крім всього іншого, слиновиділення, що у свою чергу стимулює апетит.
Музичне підкріплення спокійна плавна музика. Кольори, що представляються, голубий, синій.

Способи ситуативної саморегуляції під час перебування в напруженій ситуації
Необхідно озброїти рятівників способами безпосередньої саморегуляції емоційного стану під час дії напружених чинників. Для цієї мети можуть використовуватися:
Самопереконання, самонакази, що викликають спокійний стан, самонавіювання спокою і витримки, необхідні для роботи настрою: «Сьогодні я не звертаю уваги на дурниці», «Я абсолютно спокійний» і т.д.
Самоконтроль емоційного стану по зовнішніх виразах емоцій: міміці, пантоміміці, соматиці, характеру мови, наявності м'язової напруги, підвищеної частоти дихання. Контролювати зовнішній вираз емоцій можна за допомогою «запуску» питань самоконтролю: «Як виглядає моє обличчя?», чи не «скутий я?», чи не «стислі мої зуби?», «Як я сиджу (стою)?», «Як я дихаю?». У разі виявлення ознак напруженості необхідно довільно розслабити м'язи, зручно сісти (стати), встановити спокійний ритм дихання: зробити 23 глибокі вдихи і видих, щоб збити прискорене дихання.
Дихальні вправи заспокійливої спрямованості (заспокійливе дихання, глибоке дихання). Можна використовувати наступну дихальну вправу: зробити глибокий вдих, направляючи повітряний потік в низ живота, затримати дихання на пару секунд, а потім поволі випустити повітря через рот рівним струменем. Повторити вправу 3-5 разів. Таким чином знімається напруга тіла і мозку, створюється урівноважений стан.
Використовування образів концентрації і візуалізації зосередження уваги і уяви на певному об'єкті (зорових, звукових, тілесних і інших відчуттях).
Рахунок до 10, перш ніж вчинити у відповідь дію.
Активізація відчуття гумору спробувати побачити комічне навіть в складній, серйозній ситуації: в думках представити агресивного партнера в комічній ситуації (як би він виглядав в цьому стані на пляжі, в клітці зоопарку, в дитячій шапочці і т. д.), пробачити партнеру його помилку, нетямущість, емоційність.
Відволікання постаратися якомога яскравіше представити ситуацію, в якій ви звичайно відчуваєте себе найбільш спокійно і затишно, поставити себе в цю ситуацію. В емоційному збудженні людина неадекватно оцінює ситуацію. В гострій емоциногенній ситуації не слід ухвалювати ніяких рішень. Заспокоїтися, а потім все обдумати за принципом: «Подумаю про це завтра».
Провести загальну переоцінку значущості ситуації по типу: не «дуже-то і хотілося» або зуміти витягнути щось позитивне навіть з невдачі, використовуючи прийом «зате».
Застосувати спосіб заспокоєння за принципом «зелений виноград». Сказати собі: «Те, до чого я тільки що безуспішно прагнув, не так вже добре, як здавалося».
Спокійно проаналізувати ситуацію, постаратися чітко усвідомити можливі негативні наслідки і примиритися з найгіршими з них. Усвідомивши гірший результат і примирившись з ним, спокійно обдумати рішення.
Література:
Гринберг Дж. Управление стрессом. - СПб.: Питер, 2002. - 496 с.
Синдром “професійного вигорання” та професійна кар’єра працівників освітніх організацій: гендерні аспекти: Навч.посіб. для студ.вищ.навч.закл. осіти/ За наук.ред. С.Д.Максименка, Л.М.Карамушки, Т.В.Зайчикової -- К.:Міленіум,2004. –264с. С.126-136




Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 4 Заголовок 515

Приложенные файлы

  • doc 4666683
    Размер файла: 723 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий