ЗНО 8 кл формування території дослідники 19 11..


ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИФормування території сучасної України протягом усього історичного періоду було складним і тривалим процесом. Привабливий і стратегічно важливий геополітичний простір, на якому формувалася Україна як держава, часто перетворювався на зону нестабільності й суперництва сусідніх країн. Неодноразово територію нашої країни ділили між собою інші держави.
§195. Заселення та освоєння території сучасної УкраїниНа території нашої Батьківщини люди жили здавна. Однак нині історична наука не має достатньо відомостей, щоб точно окреслити зміни меж території та вказати напрямки її заселення. Територію України протягом її історії послідовно заселяли різні племена. Витіснені з обжитих місць під дією різних обставин, (для пошуку нових багатих на поживу місць, у результаті збройного нападу тощо), вони залишали по собі деякі наслідки своєї діяльності, здебільшого побуту: знаряддя праці, вироби з кераміки тощо.
Як стверджують історики, перші сліди перебування людини на території сучасної України належать до раннього палеоліту (Крим, Приазов’я, Житомирська стоянка, стоянка біля смт Королеве на Закарпатті). Є всі підстави вважати українців автохтонами (грец. autochthon — місцевий), тобто мешканцями місцевого походження. За пізнаними пам’ятками матеріальної культури, їхньою сукупністю й характерними ознаками визначають археологічну культуру. Найдавнішою культурою науковці називають коро левську, найвідомішою й добре вивченою — трипільську, найяскравішими культурами ранньозалізного віку — скіфську та сарматську.
Королевська археологічна культура
Найдавнішою на теренах України (понад 1 млн років тому) є королевсь ка археологічна культура, рештки якої знайдено поблизу смт Королеве
І Виноградівського району Закарпатської області, що розміщене на стомет Іровій терасі лівого берега р. Тиси.
Трипільська культура
33039054254500У VI—III тис. до н. е. на території сучасної України була поширена трипільська культура (назва походить від с. Трипілля Обухівського району на Київщині). Носії цієї культури мешкали в досить великих населених пунктах (до 50 тис. осіб), будували зручні двоповерхові будівлі, вшановували своїх богів, мали оригінальні уявлення про будову Всесвіту. На Хмельниччині відомо понад 150 пам’яток трипільської культури. Найбільшими трипільськими поселеннями були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке,Трипільська керамп
Доброводи, Тальянки та ін. Хліборобство було
основою трипільського господарства. Мистецтво трипільців предстаї лене гончарством.
На межі ІІІ-ІІ тис. до н. е. трипільська культура занепадає. Істори ки припускають, що трипільці були раптово винищені іншими племе нами.
Кімерійці
На зміну хліборобським племенам прийшли племена з примітивнішої культурою.
Кімерійці жили на теренах України на початку І тис. до н. е. Кімері: займала величезну територію від Дніпра до Дону, частину Північною Криму, Таманський та Керченський півострови. Столиця Кімерії, м. Кі мерік, була розміщена в Криму. Провідною галуззю господарства стає ск(\ тарство, поширюється конярство, з’являється зброя, яку виготовляли бронзи та заліза, утрачає своє значення хліборобство. Кімерійці будувал свої поселення в добре захищених, неприступних для нападу місцях: н берегових кручах і пагорбах, обгороджували валами, ровами тощо. Пере орієнтація господарства привела до зростання ролі чоловіка — скотаря вершника, воїна.
Велика Скіфія16510-14605000У VII ст. до н. е. розпочався занепад Кімерц внаслідок потужного вторгнення скіфських племен. У IV—II ст. до н. е. територію від Карпат до Монголії населяла скіфська спільнота, основою якої були іраномовні племена.
Сармати533401004570га пластина із зобра- і обряду побратимства . IV ст. до н. е. Курган ь-Оба поблизу Керчі
00га пластина із зобра- і обряду побратимства . IV ст. до н. е. Курган ь-Оба поблизу Керчі
У III ст. до н. е. під тиском сарматів Велика Скіфія розпалася. Сармати панували в Причорномор’ї протягом 600 років. Упродовж II-VII ст. в Євразії відбувалися грандіозні етнічні переміщення, які згодом дістали назву Великого переселення народів. М. Гру- шевський уважав, що цей час був історичним порогом для нашого народу.
Слов’яниПочинаючи з VII ст., в історичних джерелах з’яв- іяється назва «слов’яни». На цей час східні слов’яни остаточно виділилися із іагальнослов’янської спільноти. Сформувалися досить стабільні етнополітич- іі утворення (союзи племен), перелік яких наведено в славнозвісній «Повісті зременних літ»: поляни, деревляни, бужани, тиверці, уличі, дуліби, сіверя- ш, білі хорвати, дреговичі, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.
ЦЛЯ допитливихНестор-літописець докладно описує місця розселення слов’ян: «І жили в мирі поляни, і іеревляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби жили по Бузі, де нині волиня- ш, а уличі, тиверці сиділи по Бузі й по Дніпру і присидять до Дунаю, і було без ліку їх,
:иділи-бо по Бузі і по Дніпру аж до моря, і є городи їхні й до сьогодні. Край той греки іазивають Велика Скуф».
Сучасний науковець Ф. Заставний так визначає географію слов’ян: між річками Горинню (із заходу), Прип’яттю (з півночі), Дніпром (зі сходу), Тетеревом (з півдня) були розселені деревляни, центр племені — Іскоростень (сучасний Коростень). Між Дніпром, Россю і Тетеревом жили поляни (центр— Київ). Лівобережжя Дніпра з півночі до його середньої течії заселяли сіверяни (центр — Чернігів). У верхів’ї та серединній течії р. Західний Буг проживали дуліби, на Волині — бужани (волиняни). Передкарпаття та прилеглі з півдня території Карпат були заселені білими хорватами. У межиріччі Дніпра та Південного Бугу осіли уличі; на південний захід від них, між Дністром і Бугом, проживали тиверці; на північ від Прип’яті, на Поліссі, мешкали дреговичі.
Київська РусьУ VIII-IX ст. слов’янські племена полян, деревлян, сіверян, тиверців, дулібів, білих хорватів об’єдналися у велику державу — Київську Русь. У часи свого найбільшого розквіту Київська Держава охоплювала території, заселені між верхів’ям Сяну та Сіверським Дінцем.
ДЛЯ ДОПИТЛИВИХУ вітчизняних літописах політичні об’єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (VIII ст.) та Руська земля (IX ст.). Під владою легендарних Рюриковичів утворилися Київська та Новгородська землі. Після захоплення у 882 р. Києва князем Олегом, який володів Словенським князівством (Славією), літописи традиційно починають історію єдиної східнослов’янської держави — Київської Русі.
РАДИМО ПРОЧИТАТИ:Новий довідник. Історія України. — К.: Казка, 2008. — 736 с.
У середині XII ст. Київська Русь розпалася на дрібні князівства.
Після нападу татаро-монголів українська державність збереглася в Га- лицько-Волинському князівстві. У середині XIV ст. землі Української держави потрапили в залежність від Литви, а потім увійшли до складу Польщі.
ДЛЯ ДОПИТЛИВИХЩо таке Русь, Малоросія, Україна?
Формування українського етносу почалося після розпаду праслов’янської етномовної спільності в середині І тис. н. е. Унаслідок поступового об’єднання племінних союзів полян, деревлян, волинян, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян та ін. на межі VIII—IX ст. виникла могутня держава Русь, до складу якої спочатку ввійшли тільки суто українські землі — Київщина, Чернігівщина й Переяславщина. На теренах Середньої Наддніпрянщини також виник політичний, культурний і господарський центр держави — Київ. Таким чином, Русь фактично була ранньою Українською державою. Пізніше вона приєднала всі землі східних слов’ян, багатьох балтійських і фіно-угорських племен, перетворившись на типову поліетнічну середньовічну імперію.
В умовах спільного державного організму відбувалося зближення й консолідація різних племен і народів. Проте повного злиття в один етнос — т. зв. давньоруську народність — не відбулося. Виникнення окремих східнослов’янських народностей відбувалося не внаслідок поділу згаданої давньоруської народності на три частини, а шляхом консолідації кількох суміжних і близькоспоріднених груп східнослов’янських територіально-племінних об'єднань (споконвічної Русі-України, полоцько-смоленського ареалу, Ростово-
Суздальської землі) у культурно-етнографічні масиви. На теренах сучасної України цей процес відбувався у двох регіонах: на Середній Наддніпрянщині та на галицько-волинських землях. Після занепаду Київської Русі в XIII ст. Галицько-Волинське князівство на ціле століття стало спадкоємцем української державності й політичним центром усієї Стародавньої України.
Наприкінці XIII ст. українська народність уже сформувалася. При цьому вона мала дві гілки: галицько-волинську, що зберегла за своїми землями традиційну назву Русь, та наддніпрянську, для якої з кінця XII ст. закріпилася назва Україна (уперше згадано в історичних джерелах 1187 р., первісне значення слова — «окреме князівство, край»). Згодом другу назву стали вживати щодо всієї української етнічної території.
Походження назв Русь, руський остаточно не з’ясоване. З цього приводу вже понад два століття точиться дискусія та існує досить широка наукова література з розмаїтими, часом полярно протилежними поглядами на цю проблему вчених різних поколінь. На час утворення Давньоруської держави (VIII—IX ст.) назва поширилася на всю Середню Наддніпрянщину, точніше — на Київщину, Чернігівщину та Переяславщину, які стали ядром Київської Русі.
У стародавніх джерелах термін Русь має подвійне значення: Русь первісна, наддніпрянська та Русь — уся Київська держава разом з приєднаними до неї землями слов’янських і неслов’янських племен і народів. Руссю споконвічно називали сучасну територію України, а прикметник руський був уживаний як самоназивання українців. У XIV—XV ст. Московська держава переймає цю назву для обґрунтування свого права на завоювання спадщини Київської Русі. Проте істотну роль у цьому відіграла й канцелярія константинопольських патріархів. Київського митрополита до XVII ст. призначав саме вселенський патріарх. Для нього термін Русь мав церковне значення — так у Константинополі називали всі єпархії, що були підпорядковані київському митрополитові.
Після перенесення резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі в Царгороді виникла потреба розрізняти власне Русь (терени тодішніх Київського та Гали- цько-Волинського князівств) та Новгородську й Ростово-Суздальську землі. 1303 р. на синоді ухвалено називати тогочасні Київське й Галицько-Волинське князівства Мікра Росія («Мала Росія», тобто Русь початкова, основна), а Залісся й Новгородщину — Ме- гале Росія («Велика Росія», що означало «Русь похідна, новостворена»). Такі назви побудовані за аналогією до грецьких назв (Мікра Геллас —«Мала Греція», тобто власне Греція; Мегале Геллас — «Велика Греція», тобто розкидані по морських узбережжях грецькі колонії). У Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов’ян з коренем рос («народ Рос»), вона відбилася й у терміні Росія («Русь»), який остаточно закріпився наприкінці XV ст.
Таким чином, терміни Росія, Малоросія, Великоросія та всі похідні від них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенських патріархів. На території Московської держави терміни Росия, Россия стали вживати в XVI ст. Як відзначав М. Костомаров, «слово Россія або Росія, российский було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща— Сарматією, Німеччина— Германією, Угорщина — Паннонією тощо. З половини XVII ст. воно стало офіціозним, але загальновживаним народним словом не зробилося до пізніших часів».
Штучна назва Малоросія в Україні не прижилася й ніколи не була вживана серед прості народу. Так само й у Московщині аналогічний грецький витвір Великороссия побуту тільки в офіційних документах, а не в усному мовленні.
Колоніальна назва Малоросія разом з етнонімом малорос, малороси поступово набу ють образливого для українців забарвлення як ознака чогось нижчого й менш вартісне З XIX ст. ці слова в нейтральному стилі не вживані.
РАДИМО ПРОМИТА'Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи та правда і трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». — К.: Арістей, 2004. — 180 с.
Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями. — Львів, 1998. — 162 с.
Запорізька Січ35020251841500У XVI ст. виникла Запорізька Січ, яка стала опорою для відновлення незалежної Української держави. Проте вже 1686 р. територія України була поділена по Дніпру між Росією та Польщею.
До другої половини XVIII ст. в їхньому складі існували автономні державні утворення — Запоріжжя на нижньому Дніпрі та Гетьманщина — на Лівобережжі. Наприкінці XVIII ст. уся Правобережна Україна й Волинь відійшли до Росії, Га- Запорізька рада. З ма. личина та Буковина — до Австрії.Т. Калиновськогі
ДЛЯ ДОПИТЛИВУ цей критичний момент української історії на півдні Київського воєводства в XVI ст. никло козацтво — військова організація з багатьма оригінальними й прогресивними мократичними формами військового та цивільного управління. Перші згадки про козг відомі ще з кінця XV ст. У середині XVI ст. за Дніпровськими порогами утворилася ос лива військово-територіальна політична організація українського козацтва — Запорізі Січ, що простяглася широкою смугою від Південного Бугу на заході до Сіверського Дії на сході. Багатьма своїми ознаками українське козацтво нагадує європейські лицарс ордени.
ГетьманщинаТериторія Гетьманщини мала більш меридіональне розміщення: і верхньої Десни до Запоріжжя. За часів найбільшого розквіту (1687-170
України
час правління гетьмана Івана Мазепи, столицею Гетьманщини був Ба- ин. Гетьманщина припинила своє існування за правління Катерини II і4 р. й остаточно була ліквідована на початку 80-их pp. XVIII ст., коли йнували Запорізьку Січ (1775), яка утворювала своєрідну альтернативу "етьманщини.
країна в XIX—XX ст.
'продовж XIX ст. українська етнічна територія збільшилася майже на тину за рахунок колонізації південних степів і вийшла до узбережжя )ного та Азовського морів, до р. Кубань. На рубежі ХІХ-ХХ ст. її пло- становила близько 750 тис. км2.
гкраїнські землі, що входили до Російської імперії, були поділені на ернії, губернії — на повіти. До складу 9 губерній Російської імпе- — Волинської, Подільської, Київської, Чернігівської, Полтавської, жівської, Херсонської, Катеринославської й Таврійської — увійшли більшого українські етнічні землі. На західних околицях українські лі належали почасти до Люблінської та Сідлецької губерній, з яких передодні Першої світової війни утворено одну Холмську губернію, південному заході українські землі становили частину Бессарабсь- губернії. На півночі українські етнічні землі невеликими частинами входили до Гродненської та Мінської губерній. На північному сході й на сході українські етнічні території становили частини Курської, Воронезької губерній та області Війська Донського. На південному сході українська етнічна суцільна й мішана території становили майже цілі Чорноморську й Ставропольську губернії та Кубанську й Терську області.
В Австро-Угорській імперії українські етнічні землі були поділені між Австрією (Цислейтанією) та Угорщиною (Транслейтанією).
ЦІКАВО ЗНАТИ!
Багатонаціональна Австрія перетворилася на дуалістичну монархію 1867 р. Відтоді вона складалася з двох частин — Австрії та Угорщини. Австрія разом з іншими землями, що входили до її складу, дістала назву Цислейтанія, а Угорщина — Транслейтанія. Назви пояснюють тим, що Габсбурзька імперія була поділена на дві частини по р. Лейта.
Галичина (східна (українська) частина коронного краю, що мав назву Королівство Галичини й Лодомерії) та Буковина (північна частина Герцогства Буковинського (Герцогства Буковина)) перебували під австрійським урядуванням. Українські етнічні землі в Угорщині становили північні частини Марамороського, Берегівського, Угоцького, Ужгородського, Са- ризького та Слизького комітатів.
На цій території у 1917-1918 pp. виникло три держави— Українська Народна Республіка (УНР) зі столицею в Києві, Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) зі столицею в Харкові та Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) із центром у Львові.
У складних для УНР умовах відбулася знаменна подія — проголошення Української соборної держави: 22 січня 1919 р. у Києві відбувся Акт урочистої злуки УНР та ЗУНР. Проте наступний період у розвитку України був затьмарений інтервенцією інших держав, громадянською війною, політичним розладом та окупацією різних українських територій іноземними військами.
1921 р. завершилася війна за незалежність України, під час якої українські сили зазнали поразки. Унаслідок перемоги більшовиків більша частина України опинилася у складі СРСР. Галичина, Волинь, Холмщи- на, Підляшшя, Берестейщина перейшли під владу Польщі, Закарпаття — Чехословаччини, Північну Буковину й українські етнічні землі в Бессара- бії анексувала Румунія. 1934 р. столиця УСРР була перенесена з Харкова до Києва. Після підписання пакту Молотова— Ріббентропа 1939 р. до складу Радянського Союзу ввійшли західноукраїнські землі. 1940 р. Радянський Союз перебрав контроль над територією між Дністром і Прутом — Північною Буковиною та Бессарабією, що перебували під владою Румунії. До того часу Молдавська АРСР (частина України з 1924 р.), об’єднавшись з Бессарабією, стала окремою Молдавською РСР у складі СРСР. До складу УРСР увійшли Акерманський, Ізмаїльський і Хотинський повіти Бессарабії, де переважало українське населення.
1939 р. проголошено незалежність Карпатської України, яку тоді ж окупувала Угорщина. Після Другої світової війни (1945) до УРСР увійшла Закарпатська Україна (з 1946 р. — Закарпатська область); частина західноукраїнських земель була передана Польщі.
Остаточне формування сучасної території України закінчилося 1954 р. приєднанням Криму. Після 1954 р. державна територія України не змінювалася. Незмінною вона залишилася й після проголошення самостійності України 24 серпня 1991 р.
ЦІКАВО ЗНАТИ!
Згідно з Конституцією 1996 р. Україна — «суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава» з республіканською формою правління та унітарним державним устроєм. її державними символами стали: герб — тризуб, синьо-жовтий прапор, мелодія і текст пісні «Ще не вмерла України...» як гімн.
Кожен із цих символів має давнє історичне коріння. Український народ здавна пояснював значення синього й жовтого кольорів як блакить небес і стигле золото ланів. Блакитно- жовті та жовто-блакитні кольори в усьому світі символізують дві першооснови буття: дух і матерію, добро і зло, позитивне й негативне, вогонь і воду, чоловіка і жінку, батька і матір. Синя й жовта фарби під час змішування утворюють зелений колір, що є символом Дерева життя. Українці вважають ці барви нероздільними, бо там, де немає гармонійного поєднання цих кольорів, немає й розвитку нації. Обидві ці барви у взаємодії означають промінь Божественної Мудрості й Любові, проявленої в житті.
їй ця 3.1.Етапи формування території Української держави у XX ст.
Дата Подія
1 2
.Ічня 1918 р. Українська Центральна Рада проголосила Четвертий універсал, у якому підкреслювалося, що Українська Народна Республіка стала самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Декларовано входження до УНР усіх українських етнографічних земель
отого 1918р. Укладено Берестейський (Брестський) мирний договір між УНР та Німеччиною, Австро- Угорщиною, Туреччиною й Болгарією. Відповідно до нього Четверний союз визнав УНР за самостійну державу із західним кордоном, що був між Австро-Угорщиною та Росією 1914 p.; на півночі кордони УНР мали проходити від Тарногорода по лінії Біл- горай — Щебрешин — Красностав — Пугачів — Радзин — Межиріччя — Мельник — Кам’янець-Литовський — Пружани — Вигонівське озеро. Докладно кордони мала встановити мішана комісія згідно з етнічним складом населення та його волевиявленням. У Бересті (Бресті) був укладений також таємний договір між УНР та Австро-Угорщиною у справі Галичини й Буковини, що за ним Австрія мала об’єднати в один коронний край ті частини Східної Галичини та Північної Буковини, де переважало українське населення. Німеччина Рапальським договором 1922 р. з радянською Росією оголосила договір недійсним; Австро-Угорщина зробила його недійсним самим фактом розпаду; Туреччина 1922 р. скасувала Брестський (Берестейський) договір договором з УСРР
грезня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Закон «Про територіально-адміністративний поділ УНР на ЗО земель»
світня 1918 р. Прихід до влади гетьмана П. Скоропадського, який «Законами про тимчасовий державний устрій України» скасував республікансько-демократичний лад УНР. Відповідно до цих законодавчих актів повернуто й старий адміністративний поділ на губернії, повіти й волості
Формування mepumof.
Продовження таблиці 3.1
1 2
11 вересня 1918 р. Сен-Жерменським мирним договором з Австрією затверджено приєднанн до Румунії
3 листопада 1918 р. На вічі в Чернівцях висунуто вимогу приєднати Буковину до ЗУНР. Українс крайовий комітет перебрав владу в Чернівцях і містах української частини
Листопад 1918 р. Румунія анексувала всю Буковину
1 листопада 1918 р. Проголошено Західноукраїнську Народну Республіку на етнічних українсь торіях колишньої Австро-Угорської імперії
26 грудня 1918 р. Після повалення гетьманату директорія відновила закони УНР
3 січня 1919 р. Українська Національна Рада (законодавчий орган ЗУНР) ухвалила постаї долучення Закарпаття до ЗУНР
21 січня 1919 р. На з’їзді делегатів від українського населення Закарпаття в м. Хусті прого. прагнення мешканців краю приєднатися до УНР
Зима — весна 1919 р. Чеські війська зайняли Закарпаття
22 січня 1919 р. Проголошення Української соборної держави. Відповідно до умов Акту з; стала йменуватися Західною областю УНР
10 вересня 1919 р. Країни Антанти за умовами Сен-Жерменського мирного договору затверд нання Закарпаття до Чехословаччини
Грудень 1919 р. Закріплення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) — що перебувала під контролем російських комуністів. До її складу увійшли етнічні землі, що раніше належали Російській імперії — повністю Київська ка, Подільська, Харківська, Херсонська, Катеринославська губернії, півдеї Чернігівської губернії, східна частина Волинської (західна відійшла до rioj рійська (без Криму), деякі частини території Війська Донського
1918-1921 pp. Унаслідок польсько-української (1918—1919) та радянсько-польської війн 1921) Галичина, Холмщина, Підляшшя, західна частина Волині й західна ч Полісся перейшли під владу Польщі
22 квітня 1920 р. Підписання Варшавського мирного договору між УНР і Польщею, згідно і хідні кордони України встановлювалися по колишньому російсько-австрій кордоні до Вишгородка, через Кам’янецьке узгір’я на схід від Здолбуновг довж східного кордону Рівненського повіту й на північ уздовж адміністрат кордону колишньої Мінської губернії до Прип’яті, потім Прип’яттю ДО II ги кордони з Росією договір не визначав
18 березня 1921 р. Укладення Ризького мирного договору між РРФСР, УСРР і Польщею, віді умов якого північно-західні українські етнічні землі перейшли під владу П<
Продовження таблиці 3.1
1 2
ЗО грудня 1922 р. Перший з’їзд Рад СРСР проголосив утворення СРСР, до якого зокрема увійшла формально незалежна УСРР
15 березня 1923 р. Ухвалою ради послів на конференції в Парижі затверджено приєднання Галичин Польщі
14 березня 1939 р. Проголошення незалежності Карпатської України
Березень — квітень 1939 р. Угорщина окупувала Карпатську Україну
17 вересня 1939 р. Радянські війська починають перебирати контроль над Західною Україною (Гали ною та Волинню)
28 вересня 1939 р. У Москві встановлено межі сфер інтересів між Німеччиною та СРСР уздовж лінії Сян — Солокія — Буг. Таким чином, українські етнічні землі, що перебували у сн Польщі до 1939 p., опинилися під владою СРСР. Під німецьке правління перейш/ деякі крайні західні та північно-західні українські етнічні землі
28 червня 1940 р. До СРСР приєднано Північну Буковину та Бессарабію
8 серпня 1940 р. ВР СРСР затвердила приєднання до УРСР Північної Буковини та Ізмаїльщини (пі денної частини Бессарабії)
29 червня 1945 р. Договір між СРСР і Чехословаччиною закріпив приєднання Закарпаття до УРСР
16 серпня 1945 р. Підписано радянсько-польську угоду, що встановила українсько-польський корд здебільшого по лінії Керзона, з деякими відхиленнями між Криловом і Любачевс (на користь Польщі)
15 лютого 1951 р. На підставі підписаного в Москві радянсько-польського договору до УРСР приєднан частину північно-західної Галичини з містечками Белз, Угнів, Кристинопіль (480 км2), томість до Польщі відійшла рівноцінна територія з містечками Хирів, Добромильтаі
19 лютого 1954 р. Президія ВР СРСР прийняла Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРСФР до складу УРСР»
26 квітня 1954 р. Ухвалено Закон СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРСФР до складу УР
ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ
Лінія Керзона— умовна назва лінії, що пролягає через Гродно — Ялівку— Немирів— Берестя— Дорогуськ— Устилуг— на схід від Грубешова— через Крилів— на схід від Рави-Руської — на схід від Перемишля аж до Карпат. Ця лінія мала становити східний кордон Польщі, зокрема і між Польщею та Україною. Уперше лінію Керзона як східний кордон Польщі визначила Найвища рада Антанти 8 грудня 1919 р. Цю саму лінію запропонував у липні 1920 р. міністр закордонних справ Великобританії Д. Керзон (звідси назва лінія Керзона) як кордон Польщі та Радянської Росії під час наступу радянської армії на Варшаву. Лінію Керзона з поправками на користь СРСР прийнято як німецько- радянський кордон у договорі між Німеччиною та СРСР 28 вересня 1939 р. Востаннє лінія Керзона була прийнята, цього разу з поправками на користь Польщі, як польсько-ра- дянський кордон на Ялтинській конференції (січень 1945 p.), пізніше її санкціонував договір між СРСР і Польщею в Москві 16 серпня 1945 р.
Адміністративно-територіальний устрій представлений місцевими органами державної влади та управління.
Ще за Київської Русі виділялися землі-князівства (Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська, Галицька). Вони поділялися на волості. На теренах Гетьманщини був поділ на полки, сотні та курені. У складі царської Росії територія України поділялася на дев’ять губерній, які складалися з повітів та волостей. У складі СРСР територія України поділялася на округи, згодом — на області, кількість яких часто змінювалася, та на райони. Крим також був представлений адміністративною областю, але 1991 р. на його території створено Автономну Республіку Крим.
Сучасна адміністративно-територіальна система в Україні потребує вдосконалення.
Географічні дослідження на території УкраїниПерші географічні описи українських земель належать стародавнім гре* кам та арабам. У працях античних дослідників містяться описи південних територій нашої держави. У VII-V ст. до н. е. на Чорноморському узбережжі були засновані грецькі міста (нинішні Керч, Феодосія, Очаків). Давньогрецький історик, географ і мандрівник Геродот (485-425 pp. до н. е.) у своїй 4-ій книзі «Скіфія», що була частиною «Історії в дев’яти книгах», описав особливості рельєфу, клімат, історію, етнографію Північного Причорномор’я, його природу й населення.
ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ
Згідно з Геродотом Скіфія— це величезна рівнина, гладка й безлісна. Лише між Тавридою й гирлом Дніпра були ліси (урочище Гілея). Територія має форму квадрата, сторона якого становить 20 днів шляху (близько 700 км).
Поля Скіфії дуже родючі, пасовиська — багаті. Тут вирощували зерно, цибулю, часник, льон і коноплі, розводили коней, велику рогату худобу, ослів, свиней, полювали на оленів, кіз, зайців, заготовляли багато бджолиного меду. Клімат суворий, зима триває 8 місяців, і повітря наповнюється пір’ям (снігом), Азовське море замерзає. Через Скіфію з півночі протікає багато великих судноплавних річок. Найбільшою і крайньою західною річкою Геродот називає Істр (Дунай), найкориснішою— Борисфен (Дніпро). Дніпро як найважливіша річка країни у великій кількості дає рибу, вода її вельми чиста й приємна на смак, корисна для здоров’я. Уздовж берегів тягнуться добротні орні землі або ростуть високі трави, у гирлі осідає сіль, тут ловлять велику рибу — осетра. У своїй величності Дніпро поступається лише Нілу й Дунаю. Початок річки сягає далеко на північ і скіфам не відомий.
Крайнім на сході кордоном між Скіфією і сарматами (водночас межею між Європою та Азією) автор уважав р. Танаі'с (Дон). У гирлі р. Гіпаніс (Південний Буг) лежить м. Ольвія, яке вважали серединним пунктом Скіфії. Згадує Геродот також р. Тірас (Дністер) та інші річки.
Скіфію населяли різні народи. За підрахунками Геродота, їхня кількість перевищувала 12 млн осіб. Цікаво, що за часів Богдана Хмельницького населення України не перевищувало 11 млн осіб; сусідні Польща чи Московія мали тоді не більше ніж 9 млн мешканців кожна.
321564021590
Давньогрецький географ Страбо
00
Давньогрецький географ Страбо
Велику спадщину залишив давньогрецький географ Страбон (63 р. до н. е. - 19 р. н. е.). У своїй 17-томній праці «Географія» на основі власних спостережень і літературних джерел він наводить цікаві історико-географічні матеріали з розселення племен Північного й Східного Причорномор’я, розвитку їхнього господарства, побуту, культури, зв’язків з давньогрецькими містами.
Знання про південну частину сучасної України розширив Гіппократ (бл. 460 - бл. 377 pp. до н. е.) у своїй праці «Про повітря, воду та місцевість».
Пліній Старший (23-79) і Клавдій Птолемей (бл. 87- 165) також залишили свої записи про Південну Україну. Уперше картографовану територію України представлено на картах Клавдія Птолемея.
ЦІКАВО ЗНАТИ!Зі стародавніми греками пов’язані назви багатьох річок, місцевостей, населених пунктів України. Зокрема в Геродота вперше згадано Капріс як назву річки-притоки Дунаю. Згодом так стали називати гори Карпати (уперше зафіксував Клавдій Птолемей у II ст.). Запозичили цю назву й араби — Карбад. Римляни називали гори Сарматськими, угорці — Руськими, слов’яни — Угорськими. Деякі дослідники пов’язують назву гір з племенем карпів, яке тут проживало. У різних мовах (албанській, словацькій, румунській) корінь «кар» з видозмінами означає камінь, скелю. Назву центральної частини Українських Карпат — Бескидів — тлумачать як вододіл, буковий ліс, гору або стрімкий схАл, що відображає характер рельєфу цих гір.
З 1018 р. в літописах згадується назва Велинь (Волинь), у 1077 р. — Волинська земля — країна підвищень. З 1392 р. відома назва Буковина — країна букових лісів.
Не менш цікаве походження назв річок. Зокрема стародавні греки р. Дніпро називали Бо- рисфен (Бореостеное); римляни і скіфи — Данапріс, а згодом Данапер; турки — Узу;
українці — Дніпро. Хоч остаточно походження назви Дніпро ще не встановлене, припускають, що в її основі є скіфські слова «дана» (річка) та «іпр» (глибока) або сарматські — «дна» (вода, річка), «апіс» (західний) — західна річка, або іранське чи фракійське «дан» (річка).
-344170567055
Буковина
00
Буковина
Геродот називав р. Дністер Тірісом, Страбон — Тірасом. Римляни називали його Данастріс, Данаструс; турки — Турга. Уважають, що слово виникло як аналогія до назви Дніпра.
Річку Південний Буг уперше описав Геродот під назвою Гіпоміс, що в перекладі означає «кінська». За часів Київської Русі ця річка була відомим водним шляхом. У багатьох місцевостях України її називають по-давньо- му — Бог.
Назву р. Сіверський Донець пов’язують з аланським «дон» і скіфським «дун», «дан»
(плинна вода, річка), а також із місцевістю, де проживали сіверяни.
Заслуговують на увагу записки арабських учених і мандрівників Ібн Абдаллаги (820-912), Аль Масуді (бл. 896-бл. 956), Абу Гаміди, який у 1150-1153 pp. тричі був у Києві, Аль Ідрісі (1100-1161 (1165)), Ібн Батгу ти (1304-1377).
Найдавніші згадки про слов’янські племена, про державу народів «ро», «рус» у візантійських, східних і західноєвропейських джерелах належать до першої половини XI ст. Стародавній літопис «Повість временних літ» датує початок «Руської землі» 860 р.
В Іпатіївському літописі 1187 р. вперше згадано слово «Україна». Україною тоді називали південно-західні землі Давньої Русі. Первісне значення слова «україна» — окреме князівство, край.
Вітчизняні літописи описували природу українських земель та життя людей. Тут є відомості про заснування давньоруських міст, замків, храмів тощо. Розпад Київської Русі на окремі князівства, татаро-монгольська навала завдали великої шкоди економіці й культурі України.
Значний матеріал з географії українських і прилеглих земель міститься в «Слові про Ігорів похід» (XII ст.).
ДЛЯ ДОПИТЛИВИХПро те, що наш край мав певні зв’язки з далекими й близькими сусідами, свідчать назви багатьох міст. Зокрема на місці Києва було поселення стародавніх людей, яке в ісландських
сагах І ст. згадується під назвою Данапарштадір, або Данапарсте (місто на Дніпрі). Через одне століття Клавдій Птолемей називає його Мітрополісом, а ще через п’ять століть у візантійських записах місто називають Самбатос, Самватос. У скандинавських сагах IX—X ст. місто називали Данапартшадт, пізніше — Куяб, Куяба,
Кунаб, Кунака, Куняна. У цей час візантійці згадують його як Киаво, Кава, Киова. Згодом (XI ст.) німці називали це місто Китава, Киама, Киве, чехи — Киява, Куява.
3059430189230Білгород-Д ністровська
00Білгород-Д ністровська
Назву Галич пов’язують або з назвою слов’янського племені галич (від «галич» — вороння), або з кельтським словом «гал» (сіль).
Ще в VI ст. до н. е. на місці м. Білгорода-Дністровського існувала фінікійська Офіуза, у V ст. до н. е. — давньогрецьке м. Тіра. Римляни перейменували його в Юлію. У середині VI ст. тут було антське м. Туріс, під владою половців — Акліба. місто було зруйноване й знов відродилося як слов’янський Білгород, про що згадує писець Нестор. 1204 р. місто захопили венеціанці й перейменували в Монкастро кастрон), у XVI ст. воно перейшло до генуезців. Угорці називали місто Ферієвар, ни — Четате Альба (Біле місто). З 1503 р. тут укріпилися турки й перейменували місто Акерман (Біле місто), і лише 1944 р. йому повернуто назву Білгород.
3877310110934500
За межами України інформацію про неї поширювали відомі українські вчені: професор і ректор Болонського університету Юрій Дрогобич (Ко- термак) (1450-1494), мандрівник Василь Григо- рович-Барський (1701-1747), професор Михайло Кокчинський (XVIII ст.). Так, Юрій Дрогобич у своїй книжці «Прогностична оцінка поточного 1483року» описав міста Львів, Дрогобич, Кафу (Феодосію) і вперше дав географічну довготу згаданих міст.
У багатьох московських і петербурзьких навчальних закладах викладали українці. Вони поширювали відомості про наш край, його природу, населення, господарство, звичаї, побут тощо.
Посилювалося зацікавлення Україною й з боку іноземців. З XIII ст. географічна інформація про Україну містилася у звітах і друкованих творах європейських мандрівників. Зацікавленість
Пам’ятник Ю. (Котермакові) у м.Дрогf
європейців територією України та життям її народу посилилася з розвитком козаччини. Так розпочалися топографічні описи території України.
-11874537465DESCRIPTION
D'VKRANIE,
QVI SO NT PLVSIEVRS Pruuiuccj clu Roysumcdu Pobgnc.
CONTENVES DETVIS les confim de la Mofcouie, iufqiscs aux I і mites tie la Trjnfilvame.
tmSMtlE LE-VRS MQEVRS, fapMt(S’/sfAivtlj Out/u,
Vxt Js 5vnt di BE A V 1' L A N.
00DESCRIPTION
D'VKRANIE,
QVI SO NT PLVSIEVRS Pruuiuccj clu Roysumcdu Pobgnc.
CONTENVES DETVIS les confim de la Mofcouie, iufqiscs aux I і mites tie la Trjnfilvame.
tmSMtlE LE-VRS MQEVRS, fapMt(S’/sfAivtlj Out/u,
Vxt Js 5vnt di BE A V 1' L A N.
Найдавніші знання про Україну містяться у творі французького військового інженера й картографа Гійома де Боплана (бл. 1600 - 1673) Опис України», виданому 1650 p., та на його 12 географічних картах.
-67310265430A H о V I K,
Cits* 1 x с cl v к і С * і f. і л ii в\ <hiu la O'jf Jm PaliU.
00A H о V I K,
Cits* 1 x с cl v к і С * і f. і л ii в\ <hiu la O'jf Jm PaliU.
-216535557530DC. L A'.
«Опис України» Г. де Боплана
00DC. L A'.
«Опис України» Г. де Боплана
У XVIII ст. розпочинаються систематичні географічні дослідження України для виявлення природних багатств. Російський учений Григорій Капустін (1680-1733) на початку XVIII ст. відкриває кам’яновугільний басейн у Донбасі, Василь Зуєв (1752-1794) наприкінці XVIII ст. — поклади залізної руди в Кривому Розі. Іван Кириллов (1689-1737) систематизував дослідження території України в книзі «Квітучий стан Усеросійської держави» (1731 p.). 1798 р. видано роботу Якова Марковича (1776-1804) «Записки про Малоросію», у якій розкрито етнографічні особливості українського народу, його господарство, побут, звичаї.
У XIX ст. географічні дослідження здійснювали вчені, які працювали в провідних українських університетах, — Володимир Вернадський (1863-1945), Василь Каразін (1773-1842), Василь Докучаев (1846- 1903), Олександр Карпінський (1846-1936), Олександр Воєйков (1842-
,Петро Броунов (1852-1927), Олександр Клосовський (1848-
,Георгій Висоцький (1865-1940), Олександр Крубер (1871-1941) та ін.
-3232151433830RS/I
00RS/I
У 1873-1876 pp. у Києві існувало Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, що було покликане вивчати природу й побут українських земель. Віце-президентом і науковим секретарем відділення став Павло Чубинський (1839-1884), що організував і керував експедицією згаданого товариства, яка вивчала побут, звичаї, фольклор, господарство, населення України, Білорусі, Молдови. За підсумками експедиції видано фундаментальний 7-томний збірник «Праці Етнографічно-статистичної експедиції до південно-західного краю».
ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ (1863-1945)
3913505-15240000Український та російський природознавець. Учений-енциклопе- дист. Творець такої науки, як біогеохімія, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст.
Закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. У 1917-1921 pp. працював в Україні; викладав у Київському університеті, був ректором Таврійського університету (м. Сімферополь), був організатором і першим президентом Української академії наук (1919—1921), почесний академік низки зарубіжних академій. Проводив дослідження в межах Полтавщини, Житомирщини, Передкарпаття, Кримських гір.
Наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, ролі й значенню радіоактивних елементів в її еволюції.
Учений збагатив природничі науки глибокими ідеями, що стали основними напрям, розвитку сучасних наук. Він був першим дослідником закономірностей будови та скл Землі. Особливу увагу приділяв питанням хімічного складу земної кори, атмосфери, росфери. За наукові дослідження відзначений багатьма державними нагородами. Існуї Державна премія та Золота медаль ім. В. Вернадського. Ім’я В. Вернадського присво Національній бібліотеці України.
4090670100901500У XX ст. в Україні активно вивчають ландшафти різних природних з< Українських Карпат, Кримських гір. З цими дослідженнями пов’язі імена Павла Тутковського (1858-1930), Степана Рудницького (187 1937), Костянтина Воблого (1876-1947), Володимира Кубійовича (19С 1985).
ПАВЛО ТУТКОВСЬКИИ (1858-1930)
Один з ініціаторів створення Української академії наук, завідувач кафедри географії (з 1914 р.) Київського університету, академік АН України (з 1919 p.), один з організаторів і перший директор Національного геологічного музею України. Створив теорію еолового (вітрового) походження лісів, дав загальну характеристику підземних вод України, запропонував проект водопостачання Києва артезіанськими водами. Відкрив та описав карстові явища на Поліссі. Велике значення мають праці вченого про природні ландшафти та природне районування України. Ініціатор проведення заходів щодо охорони й раціонального використання водних ресурсів. Автор багатьох навчальних посібників для вищої школи. Заснував у Житомирі Волинський музей.
СТЕПАН РУДНИЦЬКИЙ (1877-1937)
-3568702730500Основоположник сучасної української географічної науки. Закінчивши Львівський університет, працював у вищих навчальних закладах Львова, Відня, Кам’янця-Подільського, Праги, Харкова. Академік АН України, автор багатьох підручників з географії України, організатор Українського науково-дослідного інституту географії та картографії в Харкові та його перший керівник. 1933 p. С. Рудницького під час репресій заарештовано. Після суду вченого виселено в спецтабори «Біломорсько-Балтійський», «Свірлаг». 1935 р. С. Рудницького відправлено на Соловки, 1937 р. розстріляно. Місце поховання вченого невідоме. Реабілітовано С. Рудницького 1965 р.
-3568701524000КОСТЯНТИН ВОБЛИИ
(1876-1947)
Український економіко-географ та економіст, автор першого підручника «Економічна географія України» (1919), академік АН України з 1919 p., заслужений діяч науки України з 1944 р. Працював в Економічному університеті та був завідувачем кафедри економічної географії Київського університету. Організатор та фундатор української економіко- географічної школи. Основні наукові праці присвячені проблемам розвитку й розміщення продуктивних сил України, створення нових галузей промисловості та комплексному розвиткові районів. Учений розробив схему економічного районування України. Вивчав проблеми цукробурякової промисловості, комплексного освоєння Великого Дніпра, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Написав декілька підручників зі статистики та економічної географії України, мав роботи з організації праці наукових співробітників.
-121031012192000ВОЛОДИМИР КУБІЙОВИЧ
(1900-1985)
Видатний український географ, демограф, картограф, головний редактор 10-томної «Енциклопедії українознавства», автор відомих праць «Географія України і суміжних земель» (1938), «Атлас України і суміжних країв» (1937), а також статей про життя й діяльність населення Карпат. Працював доцентом Краківського університету, професором Українського вільного університету в Празі, головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Європі.
У середині XX ст. в Україні відбувається інтенсивна дифе ренціація (поділ) географії на окремі галузі. З’являються*ові напрями досліджень. Засновниками школи геоморфології в Украі Лтають Володимир Бондарчук (1905-1993), Петро Цись (1914-1971), h 1еник Геренчук (1904-1984), Олександр Маринич (1920), Петро Шищі гір (1936), Валентина Палієнко. У галузі ґрунтознавства відоме ім грофесора Київського університету Наталії Вернадер (1901-1986). Гі гоафію населення розвивають Леонід Корецький (1920-1991), Юхим І іНюренко (1928), Микола Фащевський (1937). Теоретичні засади економ ної та суспільної географії розвивають Афанасій Ващенко (1908-198< Петро Волобой (1925-1987), Олег Шаблій (1947), Федір Заставний (192! географію галузей народного господарства— Інга Горленко (1934), L лерій Руденко, Валентина Нагірна, Микола Пістун; історію географії Ярослав Жупанський (1934), Олег Шаблій (1947); картографію — А. с ловський, Леонід Руденко (1941) та ін.
32277051947545
Пам’ятник М. Миклухо в його рідному м. Ма
00
Пам’ятник М. Миклухо в його рідному м. Ма
Сучасні теоретичні та прикладні географічні дослідження здійснюють в Інституті географії НАН України, на всіх географічних факультетах університетів, на відповідних кафедрах інших вищих навчальних закладів. На станції «Академік Володимир Вернадський» проводять географічні дослідження Антарктиди.
35286951597025РАДИМО ПРОЧИТА
00РАДИМО ПРОЧИТА
Українські вчені істотно поглибили світову географічну науку. Так, Василь Григорович-Бар- ський (1701-1747) вивчав країни Західної Європи та Близького Сходу, Єгор Ковалевський (1809- 1868) досліджував Центральну Африку, Юрій Лисянський (1773-1837) очолював морську навколосвітню експедицію в 1803-1806 pp., Микола Миклухо-Маклай (1846-1888) вивчав Австралію та Океанію.
Жупанський Я. І. Історія географії в Україні: Навч. посібник. — Львів: Світ, 1997. — 264
Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький — фундатор української географії. — Ль
Мюнхен: Редакційно-видавничий відділ Львівського держуніверситету, 1993. — 223 с.
Сытник К. М. и др. В. И. Вернадский. Жизнь и деятельность на Украине. — К., 1988. — 36с
Щербак Н. П. Владимир Иванович Вернадский. — К., 1988. — 106 с.

Приложенные файлы

  • docx 4833987
    Размер файла: 705 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий