Те, що зачіпило…


Буває, ти вважаєш людину другом. Для тебе це навіть той єдиний друг, з яким ти можеш поділитись усім… Допоки не заходиш на його сторінку, а там як, і в багатьох інших зараз, лише порівняння друзів із чим завгодно – від какашки до ще якогось подібної за інертністю і безчуттєвістю суміші… Що ми хочемо сказати такими словами? Невже думаємо, що назвавши друга какашкою, то враз із неї виросте квіточка?
Ну що ж хай собі думають, що їх друзі - безчуттєві зліпки… Хіба не такими стають, зустрівшись із словами, які явно виражають, що тебе не цінують? Може хватить себе жаліти? Чого, коли ти можеш добитись поставленої мети в будь-чому, ти опускаєш руки, коли доходить діло до дружби? Ти хочеш простоти і співчуття, вірності? Так називаючи себе самотнім, ти не відгорожуєшся від інших, хіба не ставиш умовне табу для хоча б одного кроку в твою сторону. Люди бояться зараз бути кинутими, або ж є навпаки є такі, що цього хочуть, щоб стати більш твердими для кар’єрного росту. Та не в такому випадку протилежності притягуються – ви свої почуття ставите під знак “-”, то до вас не оберниться з нього “+”, ви повернулись попою, і яка б вона гарна не була, тут до неї не повернуться лицем.
Чого в школі дружба була простою, невимушеною, легкою? А хіба ми такими ж не були? Тоді ми просто жили, легше проходили всі невдачі, бо вони по-суті були і меншими за своєю важливістю… Зараз в нас більші проблеми, ми стали складнішими, закритішими, то чого дружби хочемо такої самої? Все змінюється. Звичайно, я не кажу, що дружба для нас тепер повинна бути якоюсь супер складною логічною грою. Просто що ви зробили, щоб дружба розвивалась? Говорите, все треба взяти в свої руки, так чого тут все спихаєте на когось?
Ми настільки себе жаліємо і настільки вже перелюблюємо, що вважаємо ніби вправі мішати всіх із чимось бездушним, неживим. Перестаньте змішувати! Може тоді ви побачите явні складники суміші? Може, ви відступаєтесь від тих людей, які готові були стати справжнім другом? Чому втративши дружбу ми не хочемо помітити, а чи не було там нашої вини?
А може проблема в тому, що ми хочемо зліпити собі друга, такого ж вірного як і в дитинстві був наш уявний? Так чи не залишимося ми тоді із цією уявністю? Проблема в тому, що боїмося відкритості, відвертості, боїмося довіритись іншим. Хтось один колись вилив привселюдно, що він самотній, нещасний, його визнали. І потім хвилями полились такі ж зізнання. Та ми певного роду нитиками стали. В статусах – постійні соплі. Так може це вже не в моді?

Приложенные файлы

  • docx 1565379
    Размер файла: 15 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий