Учебник укр.яз



ЗМІСТ

Передмова7
Розділ І. Законодавчі та нормативно-стильові основи
професійного спілкування 11
Тема 1. Державна мова - мова професійного спілкування11
1.1.Предмет і завдання курсу, його наукові основи11
1.2.Мовне законодавство та мовна політика в Україні12
1.3.Професійна мовнокомунікативна компетенція14
1.4.Поняття національної та літературної мови. Значення мови
в житті суспільства та людини17
1.5.Функції та престиж мови21
1.6.Мовна політика сучасних держав26
1.7.Орфоепічний практикумЗО
1.8.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи33
1.9.Завдання для самоконтролю39
Тема 2. Основи культури української мови40
2.1.Мова і культура мовлення у професійній діяльності.
Комунікативні ознаки культури мови40
2.2.Мовна норма та її соціальне значення41
2.3.Словники у професійній діяльності. Типи словників42
2.4.Соціопсихологічний аспект культури мови46
2.5.Мовний етикет. Стандартні етикетні ситуації47
2.6.Вибір мовних одиниць у мовленні50
2.7.Орфографічний практикум52
2.8.Словотвірний практикум60
2.9.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи67
2.10.Контрольна робота, тести78
Тема 3. Стилі сучасної української літературної мови у
професійному спілкуванні84
3.1.Функціональні стилі української мови та сфера їх
застосування. Основні ознаки функціональних стилів84
3.2.Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового
і розмовного стилів85
3.3.Текст як форма організації професійної діяльності86
3.4.Лексичний практикум91
3.5.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи99
3.6.Контрольна роботаПО

Українська мова фахового спрямування
Розділ II. Професійна комунікація112
Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності112
1.1.Сутність спілкування. Спілкування і комунікація.
Функції спілкування. Види, типи і форми професійного
спілкування 112
1.2.Невербальні компоненти спілкування. Роль погляду в діловому
мовленні115
1.3.Слухання і його роль у комунікації117
1.4.Тендерні аспекти спілкування119
1.5.Спілкування як засіб реалізації соціальних відносин. Стратегії
мовленнєвого спілкування121
1.6.Спілкування як комунікація, як міжособистісна та міжгрупова
взаємодія122
1.7.Поняття ділового спілкування. Основні закони спілкування 123
1.8.Поняття комунікації. Типи та бар'єри комунікації123
1.9.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи125
І.Ю.Контрольна робота135
Тема 2. Риторика і мистецтво презентації136
2.1.Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію. Види
публічного мовлення136
2.2.Публічний виступ як важливий засіб комунікації. Комунікативні
вимоги до мовної поведінки. Мистецтво аргументації140
2.3.Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій... 144
2.4.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи146
2.5.Модульна контрольна робота з усного мовлення. Конкурс
риторів174
Тема 3. Культура усного фахового спілкування 180
3.1.Самовдосконалення особистості як шлях до культури фахового
спілкування180
3.2.Стратегія поведінки під час ділової бесіди. Ділові зустрічі 186
3.3.Співбесіда з роботодавцем191
3.4.Етикет телефонної розмови192
3.5.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи194
Тема 4. Форми колективного обговорення професійних проблем198
4.1.Наради, збори, переговори як форми колективного
обговорення. Мистецтво ведення переговорів198
4.2.Нарада. Види нарад199
4.3.Дискусія. Полеміка ."Мозковий штурм" та технології його
проведення200
4.4.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи202

Зміст
Розділ III. Сучасні ділові папери професійної сфери208
Тема 1. Ділові документи як засіб писемної професійної комунікації208
1.1.Документи і діловодство (справочинство) у професійній сфері.
Поняття документа. Класифікація документів. Державний стандарт
України208
1.2.Основні вимоги до написання ділових паперів212
1.3.Вимоги до оформлення сторінки документа214
1.4.Пунктуаційний практикум215
Тема 2. Види та зразки документації фахового спрямування226
2.1.Організаційно-розпорядча документація226
2.2.Довідково-інформаційні документи227
2.3.Документація з кадрових питань (документи по особовому
складу)230
2.4.Особисті офіційні документи (особові офіційні)232
2.5.Посвідкові (засвідчувальні) документи233
2.6.Фінансово-розрахункова та облікова документація233
2.7.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи234
2.8.Контрольна робота249
Тема 3. Етикет службового листування250
3.1.Ділові листи, їх види. Класифікація службових листів250
3.2.Реквізити листа. Вимоги до композиції та оформлення листів... 251
3.3.Типи листів252
3.4.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи255
Розділ IV. Наукова комунікація як складова фахової діяльності261
Тема 1. Українська термінологія у професійному спілкуванні261
1.1.Сучасні проблеми української термінології261
1.2.Термінологія як система. Термін та його ознаки262
1.3.Способи творення термінів певного фаху267
1.4.Загальнонаукова, міжгалузева і вузькоспеціальна термінологія.. 269
1.5.Кодифікація і стандартизація термінів. Алгоритм укладання
термінологічного стандарту270
1.6.Українські електронні фахові словники272
1.7.Стилістичний практикум274
1.8.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи 278
1.9.Тестові завдання304
Тема 2. Науковий стиль і його засоби у професійному спілкуванні... 308
2.1.Становлення і розвиток наукового стилю української мови308
2.2.Жанри наукових досліджень310
2.3.Оформлення результатів наукової діяльності311
2.4.Реферат як жанр академічного письма. Складові реферату317
2.5.Загальні правила цитування та покликання на використані
джерела, правила бібліографічного опису318
2.6.Вимоги ВАК України до наукової статті323

Українська мова фахового спрямування
2.7.Вимоги та рекомендації до оформлення рецензії на рукопис
статті324
2.8.Основні вимоги до виконання та оформлення курсової роботи .. 325
2.9.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи327
Тема 3. Проблеми перекладу і редагування наукових текстів334
3.1.Форми і види перекладу334
3.2.Типові помилки під час перекладу наукових текстів
українською мовою335
3.3.Завдання для самостійної та індивідуальної роботи336
3.4.Модульна контрольна робота345
Рекомендована література348

1.1. Предмет і завдання курсу, його наукові основи
Нова соціально-економічна політика в Україні, вибір курсу на входження в європейський економічний та освітній простір, інтеграція з європейськими країнами, інтернаціоналізація ділових стосунків у різних сферах діяльності людини, інтенсивний розвиток інформаційних та освітніх технологій диктують необхідність підготовки професійних фахівців нової генерації.
Нові стратегії мовної освіти визначили, що вона має забезпечити фо-мування й розвиток комунікативної, професійно орієнтованої компетенції особистості, дати їй можливість активно реалізовувати свій творчий потенціал на потреби країни [2, с. 3-9]. Адже мова - це одна з найважливіших скла¬дових фахової компетенції, показник культури мовлення. Згідно із Загально-європейськими Рекомендаціями Ради Європи з мовної освіти, навчити мови -це значить сформувати комунікативну компетенцію [1, с. 18-19].
Фахова мова ґрунтується на законах сучасної української літературної мови, підпорядковується її загальноприйнятим мовним нормам - орфографiчним, граматичним, пунктуаційним, лексико-стилістичним. Тож першочерговим завданням постало: сприяти формуванню інтелектуально розвиненої, морально досконалої, національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка вільно володіє виражальними засобами сучасної української літературної мови, її стилями, різновидами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності, відзначається готовністю до подальшого професійно орієнтованого навчання, спроможна самостійно визначити цілі самоосвіти, самовиховання й саморозвитку та діяльнісно їх реалізувати як конкурентоспроможна особистість.
Завдання пропонованого підручника:
формування усвідомленого ставлення до української мови як інтелектуальної, духовної, моральної і культурної цінності; потреби знати сучасну українську мову й досконало нею володіти в усіх сферах суспільного життя; готовності до адекватного вибору й отримання професійної освіти;
розвиток творчих, інтелектуальних здібностей студентів, їх інтересудо вивчення української фахової мови, до осягнення вершин українськоїкультури й мистецтва слова;
формування мовних компетенцій, тобто системних знань про мовуяк засобу вираження думок і почуттів людини, практичних навичок володіння культурою мови, дотримання в усних і письмових висловлюваннях орфоепічних, орфографічних, лексичних, морфологічних, стилістичних, пунктуаційних норм, уміння користуватися лінгвістичними словниками; виробленнямовного смаку шляхом розширення філологічного світогляду, вміння використовувати набуті знання в роботі з мовним матеріалом.
Література
Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання / Науковий редактор українського видання проф.С. Ю. Ніколаєва. — К.: Ленвіт, 2003. — 273 с.
Національна Доктрина розвитку освіти України у XXI столітті // ОсвітаУкраїни. — 2002. — № 16. — С. З— 9.
1.2. Мовне законодавство та мовна політика в Україні
За коротким тлумачним словником лінгвістичних термінів, мовна політика - це заходи держави щодо розв'язання питань розвитку мови (мов) у соціумі, країні. Особливої ваги набуває мовна політика в багатонаціональних державах у зв'язку з освітою, коли постає питання освіти державною мовою, мовою корінного етносу, створенням інформаційного простору, який забезпечує національну цілісність і безпеку держави.
До мовної політики належать питання мовного планування, актуальні для країн, що тривалий час перебували у складі імперій та у яких культивувалася й утверджувалася як соціально престижна мова метрополії.
Оцінка рівня розвитку мови та її здатності обслуговувати всі сфери життя соціуму, виступити важливим складником розвитку національної культури,
освіти залежить від здійснюваної в державі мовної політики. Вона визначає також діяльність у галузі культури мови.
Як відомо, Україна протягом століть була у складі Австро-Угорщини, Румунії, Польщі та Росії (найбільша частина її земель - від 1654 року до 1917 і від 1922 до 1990 - у складі СРСР), тому на певних її територіях панівною (читай - державною) були польська, німецька, угорська, російська мови.
З 20-х років XX ст. постало питання про українську державну мову в Україні, оскільки було проголошено:
Свободу всім земним язикам Великий Ленін повістив.
Насправді після входу України до складу СРСР державну українську мову відтіснила російська мова - мова міжнаціонального спілкування (так було і в інших союзних республіках). Тому потреби у розвитку національної наукової, технічної та іншої фахової термінології, по суті, не було. Та й спра-вочинство велося переважно російською мовою. Політика "українізації" (України!) була згорнута в 30-х роках.
28 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР "Про мови в Українській РСР", в якому надано статус державної українській мові: "Відповідно до Конституції УРСР, державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова." Українська держава "забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя" (ст. 2). Разом з тим держава створює необхідні умови для розвитку й використання мов інших національностей, які проживають в Україні. Було складено й затверджено урядову програму розвитку української та інших мов України до 2000 року. У ній передбачено утвердження української мови як державної поетапно в усіх регіонах України.
Однак програма виконувалася надто мляво, особливо в південних та східних областях. Справу пригальмовувало й те, що певні політичні сили постійно домагалися (й нині домагаються) проголошення російської мови як "офіційної" поряд із державною українською - фактично двох державних мов, оскільки термін "офіційна мова" у міжнародній практиці - це синонім терміна "державна мова". Визнання російської мови як офіційної призвело б до істотного обмеження функції української мови в ролі єдиної державної. У гострій політичній боротьбі, що почалася навколо тексту нової Конституції України, питання про державність української мови було одним із центральних. Перемогли державно-патріотичні сили.
У Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 року, у ст. 10 зафіксовано: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України...
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".
Українська мова фахового спрямування
-3175889000Для реалізації ст. 10 Конституції України було створено в 1997 році Раду з питань мовної політики при Президентові України й департамент із здійснення мовної політики при Державному комітеті України у справах національностей та міграції. Постановою Кабінету Міністрів України цього ж 1997 р. було затверджено "Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови".
Нині на сайті Верховної Ради України від 21.01.2008 р. розміщено Проект Закону про державну мову України. Ініціатори законопроекту - народні депутати України VI скликання Мовчан П. М. та Яворівський В. О.
Проект Закону "Про державну мову України", вважають автори, необхідний "для усунення прогалин у законодавстві України у сфері мовних питань". "Законопроект спрямований на більш ефективну реалізацію законних прав та інтересів кожного громадянина України у мовній сфері".
Слід нагадати Рішення Конституційного Суду України у справі №1-6/99 про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови від 14 грудня 1999 року).
Після І Всесвітнього конгресу українців у 1991 р. було прийнято рішення про утворення Правописної комісії для укладення єдиних правил правопису для українців в Україні та поза її межами. Робота Комісії поки що призупинена.
1.3. Професійна мовнокомунікативна компетенція
Мова - духовне надбання усього народу, всієї нації, це суспільне явище, безпосередньо пов'язане з усім матеріально-виробничим, загальнокультурним, інтелектуальним, психічним, суспільним і побутовим життям людини. Будь-які зміни в житті людей безпосередньо відбиваються в мові. Саме тому рівень розвитку мови й визначає рівень розвитку суспільства. Мова виникла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам.
У професійній діяльності мова є важливою складовою компетенції фахівця. Фахова мова реалізується у фаховому мовленні та виконує своє комунікативне призначення. Система підготовки сучасного фахівця передбачає розуміння ним важливості комунікативного призначення мови у професійній діяльності.
Одним з першочергових завдань вищої школи є пошук шляхів підвищення комунікативної компетенції фахівця шляхом усвідомлення важливості досконалого володіння усіма мовними нормами у комунікативному просторі та розуміння пріоритету української мови як державної. У центрі уваги при цьому є мовно-розумова діяльність людей, а основним об'єктом навчання -мовна комунікація, функціональні властивості мови і мовлення в їх нерозривній єдності.
При комунікативному підході у центрі процесу навчання перебуває конкретна мовна особистість з її мовно-розумовою діяльністю, комунікатив-
-8890-12827000ними намірами, а мовна комунікативна діяльність є предметом розвитку у процесі вивчення фахової мови.
Комунікативний підхід у вивченні фахової мови ставить за мету засвоєння й оволодіння студентами мовою в обсязі, достатньому для формування власної думки; розуміння співрозмовника; усвідомлення того, що закономірності організації мови стають зрозумілими у процесі аналізу реального функціонування мовних одиниць, при цьому велику роль відіграють як лінгвістичні, так і екстралінгвістичні фактори, цілі та досвід комунікантів.
Досягнення цієї мети вимагає використання методичної концепції навчання, яка виходить з найголовнішого, комунікативного підходу до професійно орієнтованого навчання видам мовленнєвої діяльності. При такому підході фахівці набувають притаманні їм природні функції реалізації мовної комунікації. Варто зазначити, що треба виховувати фахівця, який би володів мовою не тільки для здобуття професійної інформації, а й послуговувався у повсякденно-професійній сфері.
У теперішній час особливу увагу акцентують на формуванні навичок професійної комунікації в усіх сферах суспільного життя. Це зумовлено пріоритетами нашої держави в умовах розбудови, утвердження на міжнародній арені, закріплення української мови як державної та впровадження і забезпечення використання її у професійній діяльності.
Реалії XXI століття вимагають якісно нових підходів до підготовки сучасних фахівців - кваліфікованих, грамотних, мовнокомпетентних, які б грунтовно володіли українською фаховою мовою на всіх її рівнях - орфографічному, граматичному, пунктуаційному, лексико-стилістичному. Досконала професійна мовна підготовка є запорукою професійної майстерності та кон-курентоздатності сучасного фахівця.
У сучасній науковій думці існує два поняття - "компетенція" і "компетентність", відповідно "комунікативна компетенція" та "комунікативна компетентність", проте єдиного визначення вони не мають і часто вживаються як взаємозамінні терміни.
Термін "компетентність" уперше з'явився в американській лінгвістиці. Ідея комунікативної компетенції належить американському антропологу Д. Хаймсу. У свою теорію про комунікативну компетенцію науковець включив те, що необхідно знати тому, хто говорить, щоб бути комунікативно-компетентним у мовленнєвому оточенні. За його твердженням, комунікативна компетенція - це уміння управляти тим, що, де, коли, чому, як говорять люди [7, с. 267].
"Етимологічний словник української мови" пояснює термін "компетенція" через поняття "компетентний". Сам же термін "компетенція" через польське "посередництво" запозичений з латинської мови: лат. сотреіепііа ("відповідність, узгодженість") пов'язано з сотреіеге ("разом досягати, прагнути, сходитися, зустрічатися; відповідати, погоджувати"), яке складається із префікса сот- ("з") і дієслова реіеге ("прагнути, досягати") [3, с. 541— 542].
Аналізуючи визначення термінів "компетенція" і "компетентність", поданих С. І. Ожеговим, можемо зробити висновок, що ці два поняття співвід-
Українська мова фахового спрямування
-6350635000носяться між собою як дуже близькі. У значенні обох понять виділяються два компоненти: 1) знання, поінформованість, досвід особи; 2) коло питань, галузь знань, у яких особа поінформована. У понятті "компетенція" на перший план виступає значення "галузь знань або коло питань", а в понятті "компетентність" - значення "знання, досвід, поінформованість" [5, с. 169].
Селіванова поняття "комунікативна компетенція" окреслює як "здатність мобілізувати різноманітні знання мови (мовну компетенцію), паравер-бальних засобів, ситуації, правил і норм спілкування, соціуму, культури дляефективного виконання певних комунікативних завдань у відповідних контекстах чи ситуаціях" [6, с. 233]. І. Бех поняття "комунікативна компетентність" трактує як сукупність знань про норми і правила ведення природноїкомунікації - діалогу, суперечки, переговорів тощо [2, с. 107].
Г. Єрмаков, проаналізувавши погляди педагогів України, Ірландії,Франції, Швейцарії, Шотландії, Австрії, Греції, Росії, робить висновок, що длянауковців різних країн загальними показниками тлумачення терміна "компетентність" уважаються уміння, які необхідні для реальної життєдіяльності, а саме:професійні, уміння адекватного застосування знань, отримання інформації, поновлення знань та продовження навчання, самоосвіти, соціальні та комунікативні уміння, уміння розв'язувати проблеми та суперечливі питання або конфлікти,працювати в команді, відчувати відповідальність тощо [4, с. 114].
Отже, вищевикладене дає підстави зробити висновок про те, що відбулася підміна одного поняття іншим. Поняття "компетенція" і "компетентність" стали вживатися як синонімічні в усіх видах життєдіяльності людини та позначати високу якість її професійної діяльності.
Науковці виокремлюють різні типи компетенції - прагматична, культурна, загальнокультурна, соціокультурна, стратегічна, комунікативна (предметна). Однак усі вони стосуються комунікативної компетенції. О. Селіванова виділяє такі види комунікативної компетенції:
мовна компетенція, що полягає у здатності породжувати й розумітимовні повідомлення;
дискурсивна - спроможність поєднувати висловлення у зв'язні тексти й залучати їх до відповідних дискурсів;
соціолінгвістична - здатність ураховувати в комунікативній діяльності соціальні аспекти ситуації спілкування;
ілокутивна - здатність формувати й реалізовувати комунікативнінаміри у повідомленні;
стратегічна - уміння ефективно планувати початок, перебіг і завершення комунікації, досягати успішності у спілкуванні;
лінгвокультурна - визначає культурну ідентифікацію мовця, тобто дотримання ним відповідних культурно зумовлених норм, стандартів спілкування;
міжкультурна - залежить від потреби в ній мовця й орієнтована переважно на дві культури (рідну і чужу) [6, с. 233].
У сучасній науці термін "мовна компетенція", впроваджений у науковий обіг американським мовознавцем Н. Хомським, набув широкого застосу-
вання та трансформувався у професійну сферу як важливий компонент становлення фахівця нової генерації. Ф. Бацевич поняття "мовна компетенція" тлумачить як знання учасниками комунікацій мови (мовного коду), тобто правил, за якими формуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація [1, с. 123].
Отже, саме мовнокомунікативна компетенція є стрижневим компонентом професійно-комунікативної діяльності та передбачає і забезпечує уміння вільно здійснювати мовленнєве спілкування в усній чи письмовій формах, уживати ті правила мовленнєвої поведінки, що існують у певному суспільстві, доцільно використовувати ресурси мови в різноманітних ситуаціях повсякденно-професійної сфери.
Професійний мовнокомпетентний фахівець повинен:
досконало, грунтовно володіти українською фаховою мовою в її усній та писемній формах;
розуміти значущість умінь мовленнєвого висловлювання та культури спілкування;
3)мати навички комунікативно виправданого використання засобівмови.
Професійна мовнокомунікативна компетенція займає найвищий щабель серед інших типів компетенції та є основою становлення фахівця нової генерації.
Література
Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : [підручник] /Ф. С. Бацевич. — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 344 с.
Бех І. Д. Особистісно-зорієнтоване виховання : [навч.-метод,посібн.] /1. Д. Бех. — К. : ІЗМН, 1998. — 204 с.
Етимологічний словник української мови. — К., 1985. — 570 с.
Життєва компетентність особистості : [наук.-метод. посібн.] / заред. Л. В. Сохань, І. Г. Єрмакова, Г. М. Несен. — К. : Богдана, 2003. — 520 с.
Ожегов С. И. Словарь русского язьїка / С. И. Ожегов. — М. : Со-ветская знциклопедия, 1973. — 848 с.
Селіванова О. Сучасна лінгвістика : термінологічна енциклопедія /О. Селіванова. — Полтава : Довкілля-К, 2006. — 716 с.
Нуте§ Б. Н. Оп соттипісаііуе сотреіепсе / Б. Н. Нутек. — РЬііа-йеірЬіа : Шіуегзігу оґ Реппзуіуапіа Ргевв, 2001. — 213 р.
1.4. Поняття національної та літературної мови. Значення мови в житті суспільства та людини
Мова - складне суспільне явище, в якому розрізняють такі ознаки:
найважливіший засіб людського спілкування та об'єднання людей успільноту;
засіб самоідентифікації й вираження ментальності нації (етносу);
Українська мова фахового спрямування
-31756350003) засіб формування й розвитку думки, здійснення пізнавальної діяльності, реалізації духовної культури народу.
Функції мови як суспільного явища відбивають особливості історії народу - носія національної мови, характер мовної ситуації в суспільстві.
Національна мова - засіб спілкування нації та засіб її самоідентифіка-ції серед інших націй. Національна мова виступає закономірним суспільним утворенням, що відбиває розвиток етнічної мови - від мови роду, племені, народності до мови нації. Національна мова - важливий чинник консолідації конкретно-історичного соціуму: через неї зберігаються й передаються наступним поколінням культурно-історичні традиції. Засвоєння загальнолюдського досвіду відбувається через національну мову. Статус національної мови залежить від її суспільної ролі в національній державі. Націєтворча функція мови поєднується з її державотворчою функцією, коли на перший план виступає об'єднувальна роль літературного стандарту, національний характер літературної мови.
Державна мова - офіційна мова державних установ, мова освіти, науки, культури тощо; мова, якою держава заявляє про свій суверенітет у міжнародному спілкуванні. В Україні статус державної мови з 1989 р. ("Закон про мови в Україні") має українська мова, яка є мовою корінної нації та рідною мовою для більшості населення України. Державний статус української мови закріплено в Конституції України (стаття 10). Визнання законом однієї державної мови відіграє важливу роль у постколоніальних країнах, що утверджують свою незалежність.
Мова державна - основна мова держави, яка використовується у законодавстві й офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо. У багатонаціональних країнах державних мов звичайно буває декілька (дві - у Канаді, Фінляндії, Ізраїлі; три - у Бельгії, Болівії, Швейцарії; одинадцять - у Півден-но-Африканській Республіці). Іноді поряд із загальнонаціональними існують державні мови (наприклад, у Данії, Іспанії). В Індії, де офіційними мовами є хінді й англійська, у додатку до Конституції подається список 17 регіональних мов, які офіційно вживаються у державному діловодстві.
Літературна мова - унормована, стандартна, правильна з погляду усталених, кодифікованих норм форма національної мови, що обслуговує культурно-освітні потреби суспільства, виконує консолідуючу функцію через використання у сферах державного управління, засобах масової інформації, науки, культури та художньої літератури; протиставляється діалектам, жаргонам, просторіччю; існує в усній та писемній формах. Залежно від суспільного використання формуються її функціональні стилі.
Рідна мова - перша мова, якою почала розмовляти дитина (мова батьків), або мова, з якою індивід увійшов у культуру в період свідомого життя.
Офіційна мова - мова, на яку перекладаються дипломатичні документи, складені на міжнародних конференціях, міжнародними організаціями. Офіційними мовами всіх головних організацій Організації Об'єднаних Націй є англійська, французька, іспанська, російська, арабська, китайська.
Ми повинні виробити в собі вміння користуватися літературною мовою як відшліфованою формою загальнонародної мови, що обслуговує всі сфери суспільного життя: державну діяльність, науку, культуру, засоби масової інформації, художню літературу, освіту, побут людей, діловодство (справочин-ство), армію, міждержавні стосунки.
Література
Словник термінів з правової конфліктології : Науково-довідкове видання / За ред. М. І. Панова. - X. : Одіссей, 2006. - С. 96.
Значення мови в житті суспільства та людини
Мова як система знаків існує у двох площинах: в уяві і говорінні. Мова (в уяві) - це набір виражальних засобів (морфеми, слова, правила змінювання слів, правила поєднання їх тощо).
Мовлення - це практичне використання виражальних засобів (складання й сприйняття речень, тексту, сам текст).
Поняття "мова" і "мовлення" структурують одне явище, проте мають такі відмінності (табл. 1).
Таблиця 1 Відмінності між поняттями "мова" і "мовлення"
Мова Мовлення
1. Мова - це абстракція, що існує у свідомості людей. 1. Мовлення - конкретне спілкування, що реалізується в говорінні, сприйманні та у текстах.
2. Мова - явище, незалежне від волі індивіда, що належить усьому суспільству. 2. Мовлення - індивідуальне, його кожен може творити по-своєму, але в межах, визначених мовою.
3. Мова - явище стабільне. 3. Мовлення - явище змінне, динамічне. Мовець щоразу використовує виражальні засоби по-іншому.
4. Мова має ієрархічну організацію, в якій усе існує в певній системі (система фонем, система морфем, система відмінків, система дієслівних форм, система слів - частин мови). 4. Мовлення має лінійний характер, де кожний його елемент підпорядковується певному порядку вживання: звук за звуком, слово за словом і т. ін.
Мова реалізується в мовленні, що формує і живить її. Мова не існує без мовлення, і мовлення не існує без мови - одне без одного вони мертві. Таким чином, мова (у широкому розумінні) існує тільки цілісно, у ній переплітаються суспільне й індивідуальне, загальне й конкретне, ідеальне й матеріальне.
Без мови немає суспільства, і немає мови поза суспільством - вони тісно взаємопов'язані. За допомогою мови суспільство організовується, регламентує відносини між своїми членами, нагромаджує досвід, домагається про-
19
Українська мова фахового спрямування
-6350635000гресу. Суспільство в свою чергу впливає на стан мови. Чим розвиненіше суспільство, тим досконаліша, розвиненіша його мова. І навпаки: якщо суспільство занепадає чи зникає, то занепадає і зникає його мова.
Такий самий тісний зв'язок маємо і між мовою та індивідом. Існування мови можливе й потрібне тільки тому, що суспільство поділене на індивіди -на мовців і слухачів. Інакше мова втрачає свій сенс. Якщо ж мовлення відбувається, здається, наодинці з собою (наприклад, учений пише статтю, укладає посібник, книгу, підручник або письменник створює оповідання, повість, вірш), він все одно ніби розмовляє з кимось - зі своєю душею, зі своїм читачем, і хай це буде не зараз, але це буде - тобто індивід-творець матиме співбесідника, навіть якщо він його не бачитиме). Та існує мова не в повітрі і не в суспільстві взагалі, а у свідомості окремих людей і в їхньому спілкуванні, адже всяке мовлення, як зазначено вище, передбачає слухача, співрозмовника.
І. П. Ющук доводить, що мова - не біологічне явище, як дихання, приймання їжі, та багато в чому вона зумовлюється й біологічними факторами. Наприклад, у всіх мовах є голосні й приголосні звуки - це пояснюється тільки біологією людини. Закономірностями роботи головного мозку зумовлена довжина слів та будова речень, а мова в цілому - це продукт розумової (психічної) діяльності багатьох індивідів, їх рухливих органів мовлення - голосових зв'язок, язика, щелеп.
Отже, неправильно буде стверджувати, що мова (у широкому розумінні) - це тільки суспільне явище; вона певною мірою і явище індивідуальне, проте це не означає, що її можуть, як хто захоче, змінювати.
Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів і формою буття. Мова - це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом спілкування між людьми в усній та письмовій формах, передавання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. (Афоризм "Учись на своїх помилках" змушує кожного розсудливого навчитися спостерігати за людською діяльністю, робити висновки щодо правильності його вчинків і, критично зваживши, подумати - словами! - та зробити висновки, чи так чинити, чи ні). Мова об'єднує людей у суспільство для досягнення добробуту та створення духовних цінностей.
Мова обслуговує людину і суспільство, вона є формою їх буття.
Література
Мацько Л. І., Мацько О. М., Сидоренко О. М. Українська мова :Навч. посібник. — К. : Либідь, 1998. — С. 5 — 9.
Ющук І. П. Вступ до мовознавства. — К. : Рута, 2000. — С. 10 — 11.
0-125095001.5. Функції та престиж мови
Мова - унікальне явище в житті людини і суспільства. Без мови не існує жодне суспільство. Учені вважають, що людина виникла понад 2 млн. років тому, а звукова мова - понад 1 млн. років.
Мовознавці виділяють такі основні функції мови: комунікативна, ідентифікаційна, номінативна і мислетворча, пізнавальна, естетична, експресивна, золюнтативна, культуроносна, міфологічна та ін.
Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері вважав, що найбільша у світі розкіш - "розкіш людського спілкування". І це, звичайно, так.
Про це сказав Тарас Шевченко:
Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос - більш нічого. А серце б'ється - ожива, Як їх почує... Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!..
Найважливіша функція мови - комунікативна, засіб інформаційного зв'язку між членами суспільства. Функція спілкування - універсальний, унікальний, матеріально найдешевший засіб зв'язку. Народ, що втратив свою мову, не спілкується нею, асимілюється з іншим народом, мовою якого послуговується, - перестає бути нацією. Його мова стала мертвою.
Ідентифікаційна (інтегруюча) функція - засіб вияву належності мовців до певної тотожної спільноти. Інтегруюча (об'єднуюча) функція виражається в тому, що всі українці світу належать до народу, ім'я якому - український. Не обов'язкова етнічна належність до того чи іншого народу, до тієї чи іншої нації. Наприклад, Юрій Гусейнов, наш сучасник, письменник, лауреат Шевченківської премії - напівукраїнець - напівазербайджанець - послуговується в побуті і мистецтві слова українською мовою і, на жаль, не знає азербайджанської, його батько, політичний в'язень і вигнанець, знав кілька українських слів. Іван Кавалерідзе - україно-грузин - поет, драматург, кінорежисер, скульптор. Українська мова, як і для його родини, - рідна. Рауль Чілачава, наш сучасник, грузин за національністю, поет, послуговується українською мовою, як рідною. Співаки Тамара Гвердцітелі, Ніколай Басков, Софія Рота-ру, Йосип Кобзон, Надія Кадишева на естраді послуговуються й українською мовою, пропагуючи її у світі й вказуючи на своє "коріння". А для Агатангела Кримського (кримський татарин) та Юрія Клена (Освальда Бургардта, німця з Поділля) українська мова стала основою наукової й мистецької діяльності кожного.
Ідентифікаційна - значить інтегруюча, акумулятивна, тобто об'єднуюча. Так, істотною рисою для племені і є мова. Пригадаймо українця-мандрівника Миколу Миклуху-Маклая, який з провідниками-драгоманами (перекладачами) мандрував островами Нової Зеландії і залишив записи про те, що майже кожне поселення має свою мову і свято береже її.
Українська мова фахового спрямування
-8890317500Цікавий факт наводить І. П. Ющук щодо ставлення індіанських племен Америки до своєї мови: "Наші матері витрачають щодня по дві години, навчаючи дітей правильно говорити мовою племені. Дорослий індіанець, який не володіє своєю мовою з абсолютною правильністю, фактично стає безправним: йому не дозволяють говорити при людях, щоб його мовні хиби не передавалися слухачам, особливо дітям. Через те наші матері витрачають величезну кількість часу, домагаючись ідеальної точності у відтворенні нашої дуже складної граматики".
Номінативна - це функція називання, поряд з нею - мислетворча. Мова -це засіб творення думки. Слова - це назви предметів, процесів, почуттів, природних явищ, реального й ірреального (вигаданого). Я. Радевич-Винницький наводить слова І. Мардова: "Отримати ім'я - значить укоренитись у ментальності, на ментальному рівні слова і тим самим знайти несмертність".
Пізнавальна (гносеологічна, когнітивна), акумулятивна функція - засіб пізнання й вивчення світу. За висловлюванням М. Ломоносова, "мова - ворота до всіх наук". Так, світ засобом мови є пізнаваним у просторі й часі. Так, українське слово допомагає нам здобути знання, пізнати часи козаччини і літописів Грабянки, Величка, Самовидця, знати про життя багатьох народів у минулому й сучасному. З "Літопису Руського" (XIII ст.) читач ознайомиться зі способом життя, спілкування, праці племен Київської Русі, із вчинками її князів, вбере у пам'ять суспільно-історичний досвід давноминулих часів і зробить висновки про позитивну, вирішальну роль єдності, взаєморозуміння керманичів народу, патріотичних почуттів у житті держави.
Слово і нині є і завжди буде важливим засобом пізнання світу. Наприклад, журнал "Міжнародний туризм" розкриває читачеві красу природи всіх країн земної кулі, допомагає ознайомитися з національними особливостями багатьох народів, збагачує знаннями про сучасний світ.
Естетична функція. Мова - першоелемент культури, знаряддя і матеріал для створення культурних цінностей: народної пісні, казки, прислів'я і приказки, літератури різних народів і жанрів, театру. Мова - становий хребет культури, її храм, засіб спілкування творця мистецтва із читачем, слухачем, глядачем. Л. Віттенштейн сказав: "Межі моєї мови означають межі мого світу". Порівняйте мистецтво класиків літератури і модернізм та постмодернізм і зробіть правильні висновки (за Л. Віттенштейном).
Експресивна функція передає внутрішній стан, внутрішній світ індивіда. Сократ сказав: "Заговори - і я тебе побачу". Досконале володіння мовою дає можливість розкрити своє духовне єство, а співрозмовникові, читачеві, глядачеві - збагнути почуте, прочитане.
Волюнтативна (фатична), імпресивна функція - це вираження волі співрозмовника: це вітання, прохання, порада, спонукання до дії.
Культуроносна (культурологічна) функція. Мова - носій культури на-роду-творця, засіб зв'язку між народами для пізнання їхньої культури. Оперна співачка Соломія Крушельницька виконувала пісні українського народу, послуговувалася рідною українською мовою, а також італійською та іншими мовами народів світу. Перед царем Мія (так любовно її називали) співала українських народних пісень у відповідь заспівати своєю мовою. Максим
Рильський назвав перекладачів "поштовими кіньми просвіти". Це так, адже переклади творів української літератури на мови інших народів - засіб ознайомлення їх з культурними набутками нашого народу, а переклади з інших мов на українську - збагачення культури України досягненнями культур інших народів.
Міфологічна (магічно-містична) функція пов'язана з вірою людей у слово як реальне дійство. У словесному світі реальне й уявне не мають чітких меж. Подумайте: слово може все: і на слона посадить, і голову знесе. У цьому прислів'ї віра людини у всесилля слова. Слово може подіяти на людину чи предмет, підкорити його волі людини, відвернути від хвороби або накликати нещастя, принести перемогу над чимось. Так, поляки і нині йдуть до ікони Діви Марії із проханнями, поданими в записках. У сучасному Єгипті, зазначає Я. Радевич-Винницький, є звичай писати листи до святих і класти їх за огорожу могил.
Функції мови проявляються у взаємодії. Одиниці мови беруть участь у виконанні їх. Комунікативну функцію, наприклад, найчастіше виконує речення, номінативну - слово, лексичні словосполучення, фразеологізми.
Престиж мови (слово "престиж" французького походження, означає авторитет, повага) - це її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні, і він залежить від багатьох чинників, домінуючим серед яких є інформативність мови. Так, високий престиж сучасної англійської мови пояснюється, зокрема, тим, що із кожної тисячі наукових статей або книг 760 виходять англійською, - наводить факти Я. Радевич-Винницький.
Престиж мови не перебуває у прямій залежності від кількості людей, які нею послуговуються. Наприклад, китайською мовою розмовляє один мільярд триста мільйонів землян, але вона не входить до числа найпрестижні-ших. А от у музиці вже кілька століть найвищий престиж у світі має італійська мова.
Королю Іспанії Карлу V, який володів багатьма європейськими мовами, належать такі слова: "Іспанською мовою розмовляють з богами, італійською - з товаришами, французькою - з дамами, а німецькою - з ворогами".
Престиж мов часто пов'язаний з їх сакральним (священним, який стосується релігійного культу й ритуалу) використанням: наприклад, санскрит в Індії, латинська й церковнослов'янська - в середньовічній і сучасній Європі, арабська - у країнах мусульманського світу.
Відомо, пише І. П. Ющук, з якою наполегливістю, ретельністю вивчали свою мову й передавали її нащадкам давні індійці, греки, римляни. Дуже великого значення вивченню рідної (державної) мови та інших мов надають і тепер громадськість та уряди як високорозвинених, так і малорозвинених країн, дбаючи про інтелектуальне зростання свого суспільства. Так, Японія, Індонезія, Індія, Франція, Сполучені Штати Америки, Польща та інші країни мовне питання ставлять частиною державної політики.
Відлучення мови від функцій, що надають їй престижу, наприклад, від ролі державної мови, знижує її авторитет і зменшує опір проникненню в неї чужомовних елементів. Так, для феодального суспільства існувала двомов-
23
Українська мова фахового спрямування
-8890635000ність по вертикалі: феодальна верхівка користується однією мовою, яка вважається шляхетною, а простолюддя - іншою, простою. Так, феодальна верхівка у Київській Русі X ст. на чолі з великим князем, щоб відрізнятися від простолюддя, переходить на церковнослов'янську (староболгарську) мову, принесену з богослужебними книгами після 988 року - прийняття християнства. Як записано в літописі, Володимир Великий змушував дітей знатних людей ("нарочитих мужів") вивчати її. Саме цю мову, до певної міри змішану з київською говіркою, і несли в XI - XIII ст. на північний схід між підкорені угро-фінські племена київські тіуни (управителі) й дружинники, що й поклало початок російській мові з сильною домішкою в ній старослов'янізмів. В Україні ж церковнослов'янська мова в її українському варіанті аж до І. П. Котляревського виконувала роль літературної мови. А простий народ тим часом і далі спілкувався й творив простою мовою, успадкованою від своїх предків.
Коли 1066 року Британські острови завоювали нормани, мовою нової феодальної знаті на тривалий час стає мова завойовників - французька, точніше один з її північних діалектів, а мовою корінного населення й далі лишається давньоанглійська мова.
В Ірландії кріпаками були ірландці, які зберігали свою давню кельтську мову, над ними ж панували англійці, і це зумовило панівне становище англійської мови.
У Латвії й Естонії після захоплення їх у ХНІ ст. німецькими хрестоносцями мовою феодальної верхівки стає німецька мова.
У Росії, як відомо, феодальна верхівка користувалася німецькою мовою (царі ж мали німецьке походження), а згодом - французькою, аби тільки не мужицькою - російською.
В Україні панськими мовами, точніше мовами панів, були польська та російська.
В Індонезії чужоземна феодальна знать тривалий час розмовляла санскритом - мовою релігійних учт Індії.
У багатьох країнах Західної Африки внаслідок їхньої ісламізації місцева верхівка, відриваючись від народної культури, переходила на арабську мову.
Франція, якщо не брати до уваги її завоювання в І ст. до н. є. римлянами, а наприкінці V ст. західногерманськими племенами - франками, в наступні часи не зазнала іноземного панування. Але й тут тривалий час серед французької феодальної знаті панувала латинська мова, яка в часи середньовіччя була мовою освіти в Європі. У XVI ст. закінчилося об'єднання Франції й утвердилася монархія, тоді король Франциск І 1539 року видав розпорядження, яким зобов'язував у всіх королівських урядових установах вживати центральний діалект французької мови Іль-де-Франс. Проте ще й на початку XIX ст., як твердить І. П. Ющук, більше половини населення Франції не володіла взагалі французькою мовою, не кажучи про її літературний варіант.
Престижними можуть бути навіть мертві мови, наприклад, латинська мова для медицини та біологічних наук.
Престиж мови - величина змінна, - твердить Я. Радевич-Винницький. Так, в історії відомо чимало випадків піднесення й падіння мов. Це залежить
-8890889000не від самої мови, а від суспільства - носія мови, його місця та ролі в загальнолюдському прогресі.
Є два способи забезпечити статус престижності для своєї мови: через всебічний розвиток суспільства на шляху прогресу або шляхом утиску інших мов політичними, військовими, економічними засобами.
Наводимо уривок із записів українського політв'язня М. Масютка з концтабору (1967 р.).
"Коли б якомусь подорожньому поза всі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв'язнів Мордовії (яких тут аж 6!), то був би надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникли б питання: що діється в Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснити такий високий процент серед політв'язнів українців, який досягає 60 - 70%? А коли подорожній скоро після цього побував би ще й в Україні, то відразу переконався б, що ніякого заворушення, ніякого повстання немає. Але тоді б у нього виникло нове питання: чому у містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її у таборах для політв'язнів?"
Напевне, за інерцією, за "великодержавними" імперськими традиціями значна частина чиновників (і не тільки) користується державною українською мовою рідко, лиш інколи ... "для виконання службових обов'язків", послуговуючись щоденно "мовою міжнаціонального спілкування" і забуваючи при цьому, що саме на них покладена висока місія обстоювати права державної мови, розвивати, вдосконалювати її, оберігати від спотворення, від наруги "критиків" і власних яничар-безбатченків, які легко "позбулися" її, не дбають про престиж рідної, материнської мови. Ця традиція привноситься у сім'ї, найперше в міські, і забуваються слова мудрого Тараса Шевченка, який казав про деяке українське панство: "Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття - ваші пани, ясновельможнії гетьмани..."
Мов з абсолютними перевагами не існує, і не гріх хвалити свою рідну мову, визнану в 30-ті роки XX ст. в Парижі однією з чотирьох (французька, італійська, перська, українська) з наймелодійніших мов світу, - гріх зневажати інші мови.
Престиж мови приносить моральне задоволення її корінним носіям та неабияку матеріальну вигоду. Так, експорт англійської мови приносить Великій Британії шість мільярдів чистого доходу.
Користуючись книгою "Зарубіжні українці. Довідник", видання 1991 року, та непоодинокими повідомленнями у періодиці, радіємо з приводу того, що українська мова має високий престиж у всіх країнах, де тільки проживають українці. Так, у США в 28-ми університетах і коледжах вивчають україністику (українську мову, літературу, історію, культуру, народознавство), а в семи університетах можна отримати диплом фахівця з української мови. З 1950 року відкрито відділення Української Вільної Академії Наук (такі відділення існують у Німеччині, Великій Британії, Австралії, Канаді).
У 15-ти канадських університетах організовано українські студентські клуби.
лшви ({лілового спрямування
-8890635000У Римі існує Український католицький університет, що має філіали в Буенос-Айресі, Чикаго, Філадельфії, Вашингтоні, Монреалі, Лондоні.
У Тілбурзькому університеті (Нідерланди) українська мова вивчається на кафедрі українознавства.
Кафедра української мови та літератури діє при Слов'янському університеті в Бухаресті, а в Мюнхені працює Український вільний університет, є Український технічно-господарський інститут.
На професійному рівні викладається українська мова у Сорбоннському університеті (Париж), при ньому діє Інститут східних мов і цивілізацій.
У Словаччині є українська торговельна школа у Пряшеві та вчительська семінарія.
Кафедри української мови є в Братиславському, Кошицькому, Празькому (Кардовому) університетах, відділ україністики має Загребський університет.
У Сіднейському університеті працює кафедра українознавства, а в Ме-льбурнському університеті імені Монаша (Австралія) вивчають курс української мови та літератури.
Таким чином, престиж української мови поза Україною підтримується українською діаспорою і є достатньо високий, тому й нам, українцям в Україні, слід більше дбати про належну соціальну престижність державної мови.
Література
Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. — Дрогобич : Відродження, 1997. — 218 с.
Мацько Л. І., Мацько О. М., Сидоренко О. М. Українська мова : Навч.посіб. — К. : Либідь, 1998. — 416 с.
Ющук І. П. Вступ до мовознавства : Навч. посіб. — К. : Рута, 2000. —128 с.
Грибіниченко Т., Глушко Н. Квітни у віках, наша мово велична // Українське Слово. Ч. 30, 30 липня 1998.
1.6. Мовна політика сучасних держав
Політика сучасних держав у галузі мови, пише І. Ющук, спрямована на утвердження й розвиток насамперед державної мови як запоруки загальнонаціональної єдності й поступального розвитку всього суспільства. Це спостерігається на прикладі найбільш розвинених держав, зокрема США, Франції, Японії.
Так, хоча за Конвенцією США англійська мова не має статусу державної чи офіційної, проте знання її є тут обов'язковим для зайняття будь-якої державної посади. Коли 1998 р. в сенаті США на вимогу представників іспаномовної частини населення розглядалося мовне питання, то було заявлено, що культурно-мовна різноманітність країни не повинна ставати причиною подрібнення населення на відірвані одна від одної етнічні частини і часточки, "англійська є обов'язковою, яка збирає країну докупи". Ніхто не ставить за мету наступати на мовно-культурні особливості, але інтереси всього суспіль-
-31752159000ства є вищими за інтереси його частин: "Наше майбутнє як нації залежить від утвердження в спільній мові. Єдина офіційна англійська мова допоможе нам спільно йти вперед".
Державні чиновники Франції вбачають своїм завданням протистояти глобальному наступові англійської мови. Боротьба за чистоту французької мови виявляється не лише у списках небажаних іншомовних слів, а й у захисті інформаційно-мовного середовища на функціональному рівні. 1972 року у Франції було заборонено французько-англійський суржик у всіх сферах урядової діяльності. 1975 року було прийнято закон, що вимагав уживання французької мови в будь-якому діловому спілкуванні, де пропонуються товари чи послуги для населення. Ті, хто не виконував його, притягалися до судової відповідальності. У законі про вживання французької мови, прийнятому Національними зборами й Сенатом Франції 04.08.1994 р., не тільки проголошується, що "французька мова як державна, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності і національного надбання Франції"", а й встановлюються суворі санкції за ігнорування її на території держави.
Але, як зазначається в одному з досліджень, "мабуть, у жодній із розвинених капіталістичних країн уряд не приділяє мовним питанням такої великої уваги, як у Японії"". Тут для забезпечення всебічного розвитку та функціонування японської мови створено ряд державних установ, найважливіші з яких - Державний інститут японської мови (підпорядкований міністерству освіти) й Інститут культури радіо- і телепередач (належить державній радіо- і телекомпанії). Вони наділені законодавчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї сфери, постійно стежать за появою нових слів і видають реєстри (перелік) їх. Складено списки "мовного існування" типового службовця, типової домогосподарки тощо. Питання мовної практики посідають помітне місце в японських засобах масової інформації, створено телевізійні серіали на лінгвістичні теми. Великими тиражами виходять журнали "Мовне існування", "Мова". Проводяться фундаментальні наукові дослідження з машинної лінгвістики - автоматичної обробки інформації, введення інформації в ЕОМ, машинного перекладу, упорядковуються термінологічні системи тощо.
Дбайливе ставлення до державної мови спостерігається і в інших країнах, різних і за рівнем розвитку, і за складом населення. Так, у Конституції багатонаціональної Росії записано: "Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська мова". І це положення неухильно виконується. У Конституції Іспанії, де теж є кілька корінних націй, зазначено: "Кожний громадянин зобов'язаний знати іспанську мову і користуватися нею". Євреї відродження втраченої майже 2 000 років тому власної держави тісно пов'язали з відродженням своєї давньої мови - івриту.
У статті 53 Конституції України, де йдеться про освіту, на виконання Гаазьких рекомендацій зазначено: "Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства".
Українська мова фахового спрямування
-8890889000Доведіть, що інтелігентність і фаховість виявляються в досконаломуволодінні літературною мовою.
Як ставитеся до пропозиції обов'язкового складання чиновниками іспитів зі знання державної мови?
Назвіть найістотніші ознаки української літературної мови.
Пригадайте оцінки української мови визначними діячами світу.
Поясніть вислів: "Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина".
Як ви ставитеся до запровадження обов'язкового вивчення в Українідвох іноземних мов, як у Франції? Доведіть або спростуйте слушність слівАнтуана де Сент-Екзюпері: "Найбільша розкіш для людини - уміння спілкуватися". Які національні мови поряд з державною в Україні повинні, на вашудумку, вивчатися?
Тема 2. ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
2.1 .Мова і культура мовлення у професійній діяльності. Комунікативні ознаки культури мови
Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:
правильність, тобто відповідати літературним нормам, що існують умовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним,синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);
змістовність, яка передбачає глибоке осмислення теми й головні думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієїтеми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;
послідовність, логічність та лаконічність думок;
багатство, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;
точність, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Виражаючивласні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;
виразність, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місцясвого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;
доречність та доцільність, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан,настрій адресата.
0889000Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказати у тактовній формі на помилки співрозмовників.
Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами у процесі мовленнєвої діяльності.
Культура мовлення - це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість - основні складові етикету.
2.2. Мовна норма та її соціальне значення
Норма (літературна норма) - прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення (фрази) тощо.
Літературні норми:
орфоепічні - норми вимови звуків і звукосполучень (широкий, чистий, шестеро - шиплячі - тверді);
лексичні - слововживання (читальний зал і зала, товариш капітан
-звертання до жінки);
графічні - запис звуків на письмі (грати на скрипці, ґрати на вікні,Мелашка - Мелащин - ш+ч);
орфографічні - написання слів та їх частин (місто Чернігів - чер}іі-гівці, чернігівські вулиці, Чернігівська область);
граматичні - вживання граматичних форм слів, побудова словосполучень і речень (прийшов до нього — прийшов до його (неправильно), звернув увагу на неї- звернув увагу на ню (неправильно);
пунктуаційні - постановка розділових знаків (розділові знаки в кінці певних речень; тире між підметом і присудком на місці пропущених це, є; кома перед сполучниками а, але, зате, проте; двокрапкапісля узагальнювальних слів та ін.);
стилістичні - вибір мовних засобів відповідно до умов спілкування(Марійко, Іваночку - розмовний, художній стилі; пане Іване, товаришу капітане - офіційно-діловий стиль; з вечора до ранку І цілу ніч
-різні стилі).
Літературні норми характеризуються системністю, історичною й соціальною обумовленістю, стабільністю. Проте стабільність як ознака не суперечить властивості літературної норми змінюватися з часом.
Найстабільнішими є граматичні норми, оскільки вони спираються на усталені зразки і моделі парадигм (система форм одного слова), словосполучень, речень. Наприклад: чотири студенти, п'ять студентів - п'ятьма я ятьома). Орфографічні норми час від часу зазнають змін відповідно до потреб суспільства в кодифікації (форма систематизації) написань з огляду на Шшгі підходи. Наприклад: нещодавно - Комуністична партія - нині - з малої літери; недавно - бог - нині - Бог; недавно - піаніссімо - нині - піанісимо;
Українська мова фахового спрямування
-8890635000Братіслава, Чілі, Сірія, Кріт - нині - Братислава, Чилі, Сирія, Крит - правило "дев'ятки").
Дотримання вищезазначених літературних норм обов'язкове для всіх користувачів певною мовою.
2.3. Словники у професійній діяльності. Типи словників
Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумніш садівник, Достиглий овоч у Грінченка йДаля. Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад.
(М. Рильський)
Лексикографія (від лат. Іехікоз - словник, §гарЬо - пишу) - 1) розділ мовознавства, що займається теоретичними принципами укладання словників; 2) збирання слів певної мови, упорядкування їх і опис різного роду словникового матеріалу; 3) сукупність словників певної мови і наукових праць з цієї галузі.
Словник - упорядкований в алфавітному чи тематичному порядку список заготовлених слів, лексикографічно опрацьованих.
Розрізняють два типи словників - енциклопедичні й лінгвістичні (мовознавчі). Енциклопедичні словники (енциклопедії) подають у найширшому розумінні відомості про позначувані словами предмети і явища дійсності - наукові поняття, біографічні довідки про відомих осіб (видатних політичних діячів, провідних учених, діячів культури та ін.), відомості про населені пункти, держави, різні події тощо. Це науково-довідкові видання, що подають систематичні зведення, найістотніші відомості з усіх галузей знань або сукупності зведень з однієї галузі знань. Енциклопедичні словники є загальні (універсальні) і спеціальні (галузеві).
До найбільших за обсягом належить Українська радянська енциклопедія (УРЕ) у 17-ти томах (К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1968 р.) за загальною редакцією М. П. Бажана. Видання містить власне українознавчу енциклопедичну інформацію.
Перша українська енциклопедія у 3-х томах була видана протягом 1930 - 1935 рр. у Львові під керівництвом професора І. Раковського (Л.: Наукове товариство ім. Т. Шевченка).
Фундаментальною працею з україністики є "Енциклопедія українознавства", створена під егідою Наукового товариства ім. Шевченка у Європі (центр - Сарсель під Парижем). Головний редактор - Володимир Кубійович (останній том завершував Аркадій Жуковський). Праця складається з 3-х томів загальної частини (1949-1952 рр.), яку умовно називають Енциклопедія
українознавства - І (ЕУ-І), та 10-ти томів словникової частини (1955-1984 рр.) - ЕУ-ІІ, яка містить понад 20 000 статей. Існує англомовна скорочена версія (1980-1990 рр.), яка з 1991 р. перевидана в Україні.
Спеціальні (галузеві) енциклопедії: медична, педагогічна, сільськогосподарська, народного господарства, кібернетики (вперше у світі видано в Україні - автор В. М. Глушков).
, !Довідкова література
*СВІТ ЕНЦИКЛОПЕДІЙ
Енциклопедія комп'ютерів (статті з історії персональнихкомп'ютерів, їх будови, програмного забезпечення, комп'ютерних мереж).
Енциклопедія комп'ютерної графіки (ілюстровані статті з комп'ютерної графіки, мультимедіа та САПР. Посилання на ресурси Інтернет за тематикоюстатей. Словник термінів та абревіатур. Галерея зображень, система пошуку).
Енциклопедія будівництва та ремонту (все про будівництво будинків,ремонт квартири, дизайн, матеріали, обладнання, інструменти, технології,поради).
Домашня енциклопедія (поради та рекомендації для всієї сім'ї: вирощування квітів, лікування хвороб, ремонт, поради автомобілістам. Порадиюриста, тости та привітання, довідник).
Військова енциклопедія (інформація про різні види зброї, будовазброї, авіація, енциклопедія виживання, військова історія, законодавство).
Енциклопедія зброї (різноманітні види зброї (вогнепальна, ядерна, хімічна, біологічна), танки, авіація. Законодавство, рейтинг військових ресурсів, форум).
Енциклопедія авіації (понад 4,5 тис. статей, які описують біля 6 тис.літальних апаратів та півтори тисячі найменувань авіаційного озброєння з 60країн світу. Фотографії, креслення, книги).
Повна енциклопедія світової авіації (літаки та вертольоти XX століття. Понад 2 000 статей з описом, характеристиками, фотографіями).
Енциклопедія кораблів (велика енциклопедія кораблів: від ДревньогоЄгипту до наших днів. Технічні характеристики та фотографії).
Енциклопедія космосу та всесвіту (різноманітна інформація про зірки,планети, далекі галактики та інші об'єкти Всесвіту).
Популярна медична енциклопедія (рекомендації з профілактикизахворювань, методи лікування. Поради з надання першої допомоги та догляду за хворим).
Велика медична енциклопедія (медична бібліотека, статті, консультації лікарів, медичне обладнання).
Енциклопедія ліків (алфавітний перелік ліків, фармакологічний покажчик, пошук в описах ліків. Публікації).
Енциклопедія здоров'я (різноманітні статті про вітаміни, мінерали,лікарські рослини. Все про харчування, чоловіче та жіноче здоров'я).
43
Українська мова фахового спрямування
-8890000ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ
Фразеологічний словник української мови [уклад.В. М. Білоноженко та ін.] — К. : Наукова думка, 2003. — 1098 с.
Фразеологічний словник української мови : у 2-х т. — К. : Науковадумка, 1993.-569 с.
Фразеологічний словник української мови : в 2 т. [уклад. Г. М. Удовиченко]. — К. : Наукова думка, 1984.
Коваль А. П. 1 000 крилатих виразів української літературної мови /А. П. Коваль, В. В. Коптілов. — К., 1964.
ДІАЛЕКТНІ СЛОВНИКИ
Аркушин Г. Л. Словник західнополіських говірок: у 2-х т. — Луцьк :Вежа, 2000.
Гуцульські говірки: Короткий словник / За ред. Я. В. Закревської.Львів, 1997.
Словник діалектної лексики Середнього і Східного Полісся. — К. :Вид-во Акад. наук УРСР, 1961.
Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок. — К. : Науковадумка, 1984.
СЛОВНИКИ МОВИ ТВОРІВ ПИСЬМЕННИКІВ
Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка : в 3 т. — X. : Харк.держ. ун-т ім. О. М. Горького, 1978-1979.
Словник мови Шевченка : в 2 т. — К. : Наукова думка, 1964.
2.4. Соціопсихолінгвістичний аспект культури мови
Соціолінгвістика - галузь мовознавства, що вивчає функціонування мови в суспільстві, вплив соціальних чинників на мову, стан і статус національної мови у зв'язку з мовною політикою.
Соціолінгвістика займається дослідженням мовної ситуації, розподілом соціальних функцій між різними мовами і діалектами, що побутують у суспільстві, проблемою вироблення й поширення соціально престижного зразка - нормативної літературної мови. Отже, соціолінгвістика пов'язана з питанням захисту престижу мови, дотриманням її користувачів норм літературної мови: орфоепічних (вимови), орфографічних (правильності написання - отримання єдиних для всіх користувачів правописних правил), морфологічних (словозміни і словотворення), синтаксичних і пунктуаційних (побудови словосполучень, речень, дотримання єдиних правил вживання розділових знаків), стилістичних.
Психолінгвістика - наука, яка вивчає процеси мовної діяльності, сприймання й творення мови, тобто сприймання новостворених слів - неологізмів, сприймання нових синтаксичних конструкцій, а також наміри мовця у процесі здійснення мовного акту.
У сферу психолінгвістики входять питання мовного впливу, зокрема й через засоби масової інформації, на суспільну свідомість, отже, й мовного впливу на свідомість людини у процесі фахової діяльності.
Психолінгвістика досліджує зв'язки між змістовою стороною мови, її реалізації в конкретному мовленні, як зазначено вище, та суспільним мисленням. У результаті вивчення асоціативного мислення мовців створюються словники асоціативної сполучуваності, добирається базовий, необхідний матеріал для навчання рідної, а також іноземної мови. Метод психолінгвістики застосовується в судовій практиці, медицині, педагогіці.
Отже, соціопсихолінгвістика (термін "соціопсихолінгвістика" складається із трьох частин: соціо- (від лат. зосіеіаз - суспільство), психо— спільна частина зі словом психологія (від грец. рзусЬе - душа) і лінгвістика (від лат. 1іп§иа - мова) - це поєднання двох наук - соціолінгвістики і психолінгвістики, що вивчають процеси мовної діяльності, функціонування мови в суспільстві, збереження самобутності національних мов, дотримання норм літературного мовлення, статус національної мови у зв'язку з мовною політикою в державі, а також особливість вивчення рідної мови та мов інших національностей громадян держави або іноземних мов міжнародного спілкування.
Соціопсихолінгвістика вивчається на медичних факультетах, у педагогічних інститутах та спеціальних відділеннях філологічних факультетів, у юридичних вищих навчальних закладах з метою допомогти у засвоєнні певної мови (педагогіка), зіставити процес мовлення з поведінкою людини у певних ситуаціях чи станах (медицина, юриспруденція), пов'язуючи з відповідним психічним станом індивіда (пацієнта, підозрюваного та ін.).
Література
Єрмоленко С. Я. Українська мова : [короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів] / Єрмоленко С. Я., Бибик С. П., Тодор О. Г. — К. : Ли-
бідь, 2001. —224 с.
2.5. Мовний етикет. Стандартні етикетні ситуації
Українська нація споконвіку з притаманними їй рисами - доброзичливістю, чутливістю, гуманізмом, етичною культурою — виробила розвинену систему мовленнєвого етикету - умовних стереотипів спілкування, в підґрунті яких - прагнення до порозуміння, злагоди, ґречності. Як відомо, суспільство виробляє певні стандартизовані норми соціальної поведінки (у тому числі й мовленнєвої), які визначаються уявленнями про шаблони поведінки у конкретній ситуації. Щоб функціонувати як єдине ціле, як складна соціальна система, суспільство має встановити такі рамки поведінки індивідів, у яких ця поведінка стає одноманітною, стабільною. Саме такими рамками і є етикет - система правил зовнішньої культури поведінки, пристойності, гарного тону тощо. У суспільстві він функціонує у двох основних формах поведінки -мовленнєвий і немовленнєвий.
Мовленнєвий етикет - система стійких формул спілкування, рекомендованих суспільством для встановлення мовного контакту співрозмовників, підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до їх соціальних ролей і рольових позицій відносно один одного в офіційних і неофіційних об-
47
Українська мова фахового спрямування
-8890000ставинах (спеціальні висловлювання ввічливості, використання рис національної самобутності).
Вибір стандарту мовленнєвої поведінки, етикетних формул залежить від соціальних якостей (статусу, віку, освіти) адресата мовлення у їх стосунку із якостями автора висловлювання і від характеру взаємин між комунікантами, ступеня їх знайомства і близькості та інших конкретних ситуацій мовлення.
Розглянемо деякі основні моменти комунікативних ситуацій.
Вітання:
Щодня, зустрічаючись із знайомими вперше, слід вітатися. І ніщо: ні гарний чи сумний настрій, ні добра чи погана погода (втім, поганої погоди немає, а є, як запевняють жителі туманного Альбіону, лише погане вбрання -не за погодою) - не можуть виправдати нехтування цієї основної форми ґречності. А оскільки форм привітання у світі багато, обмежимося загальновживаними у нас в Україні.
Використовуються мовленнєві формули:
Добрий ранок, доброго ранку; добріш день, доброго дня, добридень; добрий вечір, доброго вечора; привіт; доброго здоров 'я; бажаю здоров 'я; моє шанування; радий вас бачити; як справи? як здоров 'я?
Відповіді:
Дякую; добре; прекрасно.
Своє привітання чоловік може супроводжувати легким поклоном, жінка -плавним нахилом голови, а молодь має трохи нижче вклонитися старшим.
Вітаючись, не слід вживати жаргонних і вульгарних слів: "Привіт, старий" чи "Вітаю, теличко" - навіть звертаючись до найближчих знайомих; не можна махати рукою чи капелюхом; надто галасливо виявляти свої почуття чи вітатися між іншим.
Прощання і побажання:
До побачення; бувайте здорові; на все добре; добраніч; до завтра; до скорої зустрічі; прощавайте; ідіть здорові; щасливої дороги; хай щастить; в добру годину; з Богом.
Виходячи ненадовго:
Я не прощаюсь; ми ще побачимось; до вечора; до зустрічі.
Проте можна при прощанні з близькими чи добре знайомими людьми обмежитися і невербальною формою, тобто жестом, усмішкою тощо.
Нехтуючи традиції, молодь послуговується для вітання лаконічними формами: "Привіті", "Салюті". У ситуації "здрастуй - прощай" найчастіше донедавна використовували англійське "Гуд-бай!" чи італійське "Чао\", нині звучить "Покаї", "Давай".
Прохання - подяка:
Прошу Вас...; будьте люб'язні...; будь ласка...; дозвольте ...; Вам не важко буде...; чи не могли б Ви...; добре, що ми про все домовилися; дякую за цінні поради, за нову інформацію; дякую, що вислухали мене; дякую, що знайшли час зустрітися зі мною.
21590-12827000Категоричне прохання:
Я просив би Вас...; прошу; будьте ласкаві; цілком можливо; спробуємо.
Прохання - відмова:
Відмова потребує значно складнішої формули:
На жаль, не можу...; мені дуже шкода, але...; шкодую, що не зміг...; із задоволенням би, але...; охоче, але...; мені незручно відмовляти, але...
При цьому можна дати пораду, використавши такі мовленнєві зразки:
Дозвольте порадити Вам...; дозвольте дати Вам пораду...; я порадив би Вам...; чи можу я дати Вам пораду...; може, Вам слід було б...
Якщо не почули сказаного:
Пробачте, що Ви сказали? Прошу! Пробачте, я не почув Ваших слів.
Формули вибачення:
Вибачте! Пробачте! Даруйте! Прости мені, друже! Я хочу поросити у Вас пробачення.
Формула: Я вибачаюсь! - помилкова.
Подяка:
Прийміть мою щиру вдячність...; дозвольте висловити Вам подяку...; дуже вдячний за Вашу турботу...; щиро вдячний і зворушений Вашою увагою...; це дуже люб'язно з Вашого боку. Спасибі; спасибі, Ви дуже люб'язні...; дякую. Ви так багато зробили для мене! Спасибі. Я Вам так зобов'язаний! Спасибі Вам велике.
Співчуття:
Прийміть моє найщиріше співчуття; дозвольте висловити Вам...; прошу прийняти мої найщиріші...; я розумію Ваше горе; я сумую разом із Вами; дякую за співчуття.
Комплімент:
З тобою так цікаво розмовляти! Ти сьогодні так чудово виступив! Приємно бачити, як Ви посвіжішали, відпочили...; дякую за комплімент. Це Вам тільки так здається; спасибі, ви надто перебільшуєте; я радий це чути; мені приємно почути це; я те саме можу сказати і про Вас.
Звичайно, важко перелічити всі формули мовного етикету та й будь-якого етикету в усіх життєвих ситуаціях і не так просто ними оволодіти. Проте, скориставшись ними, ми зможемо правильно поводитися в товаристві, зажити слави ґречної людини та самореалізуватися у спілкуванні з оточуючими. І хоч наше століття невпинно прямує в бік спрощення манер, проте й досі неабияке значення має оволодіння "кодексом ввічливості", адже через свою чемність ми нічого не втрачаємо, а "завоювати" можемо Людину.
Мовленнєва практика сьогодення підтверджує: все цінне, що нагромаджено в усіх регіонах нашої незалежної держави, є загальним надбанням і може бути використане в подальшому розвитку рідної мови.
Українська мова фахового спрямування
-3175317500ДЛЯ ЧОГО ІСНУЄ ЕТИКЕТ?
Допомагати у спілкуванні людей різних народів та держав.
Уникати зайвих нервових хвилювань.
Сприяти зближенню людей.
Орієнтуватися у ситуаціях спілкування (привітання, знайомство,прийом гостей).
Регламентувати те, що допустимо і прийнято в певному суспільстві,випадку тощо.
Види етикету:
придворний;
військовий;
дипломатичний;
загальногромадянський;
службовий (діловий).
2.6. Вибір мовних одиниць у мовленні
Культура мовлення вимагає від мовця правильного, доречного вибору мовних одиниць, які мають відповідати комунікативній ситуації і всім її правилам.
Вибір слова - це вибір способу висловлення думки, кристалізація мислення в слові.
У використанні слів дуже важливо пам'ятати про кожну зі складових комунікативної ситуації "хто - кому - що - для чого - де - коли". Слова і вирази, доречні в одній ситуації, можуть виявитися недоречними в іншій.
У мовленні уникайте ускладнення фраз різними зворотами, вставними конструкціями, цитатами.
Виступаючи перед аудиторією, намагайтеся будувати висловлювання у теперішньому часі й уникати пасивних форм дієслів: Для досягнення мети пропонуємо вжити таких заходів, а не будуть запропоновані (пропонуються) такі заходи...
У науковому, публіцистичному та деяких видах мовлення заведено замість я вживати займенник ми у різних відмінкових формах (Ми встановили; нами встановлено; на нашу думку). Традиція вживання пошанного Ви в українському мовленні своїми початками сягає XIV ст.
Правила вживання ти І Ви:
ти вживають до дітей і підлітків (до 16 років), до близьких знайомих, до рівних і молодших за віком - для вираження дружнього ставлення;
в усіх інших випадках уживають Ви;
пропозиція про взаємне звертання на "ти" має йти від старшого завіком, вищого за статусом;
Ви вживають у родинних взаєминах.
Розділ І. Тема 2. Основи культури української мови
-88901206500У мовленні часто вживається висловлювання без авторського ми і пошанного Ви (зауважимо, що...; зверніть увагу на...). З пошанним Ви дієслово-присудок завжди стоїть у формі множини (Ви працювали, Ви працюєте). Іменний присудок, виражений прикметником, при пошанному Ви має і форму однини (Ви чарівна) і форму множини (Ви чарівні). Якщо при пошанному Ви стоять слова який, такий, весь - то тільки в однині (якась Ви засмучена). Для називання людей і звернення до них існують власні імена. Називаючи людей або звертаючись до них за титулами, званнями та іншими словами-індексами, треба бути добре обізнаними у цій ділянці і дуже уважними, аби щось не переплутати, не применшити гідності або, навпаки, не перестаратися у титулуванні.
Слово пан (палі) в етикетному застосуванні означає не людину з вищих верст суспільства, а є словом-регулятивом, яке засвідчує пошану до співрозмовника, воно здебільшого вживається не само собою, а з прикладкою, що конкретизує особу. Ім'я людини при слові пан (пані) бажано вживати лише тоді, коли адресат молодий, однакового віку або не набагато старший за адресанта, а також не набагато вищий за соціальним станом (пане Володимире, але не можна — пане Геннадію, звертаючись до міністра закордонних справ). Прізвище людини як прикладку до слова пан (пані) доцільно вживати, коли йдеться про неприсутню людину (пані Врублевсь-ка повідомила). В офіційних ситуаціях у ролі прикладки може вживатися ім'я і прізвище (Прошу до слова пана Ярослава Кононенка).
Слово колега (від лат. со11е§а - співурядник, помічник, товариш) найчастіше вживає інтелігенція старшого й середнього покоління, люди, які разом працюють, мають однакову професію. Товариш (товаришка, товариші) -свіучасник, спільник, людина, рівна за соціальним станом. Зараз для українців це слово означає людину, пов'язану з кимось дружбою, приятелюванням, спільною справою тощо.
Друг (подруга, друзі) - це синонім слів товариш, приятель. Звертатися цими словами до незнайомих людей не слід.
Література
Корніяка О. М. Мистецтво ґречності / Корніяка О. М. — К. : Либідь,1995.
Стельмахович М. Г. Мовний етикет / М. Г. Стельмахович // Культура слова. — Вип. 20. — К., 1981.
Сучасна українська мова [за ред. Пономарева О. Д.]. — К. : Либідь,1997.
Шевченко Л. Ю. Сучасна українська мова : [довідник] / Шевченко Л. Ю. Різун В. В., Лисенко Ю. В. — К., 1996.
Українська мова фахового спрямування
-31753175002.7. Орфографічний практикум
Скарбничка знань
ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ (ОРФОГРАФІЇ)
Орфографія (з грецької, означає буквально "правильно пишу") - історично сформована, уніфікована система правил, що визначають написання слів згідно з усталеними нормами.
Орфографія як розділ мовознавства (лінгвістики) вивчає і формулює відповідну систему правил, які забезпечують нормативність написань. Правила українського правопису охоплюють такі основні частини орфографічної системи:
передача літерами фонемного складу слів та їх частин разом, окремо ічерез дефіс;
вживання великої і малої літери;
способи переносу слів з рядка в рядок;
вживання / невживання апострофа;
вживання / невживання м'якого знака;
правопис префіксів і суфіксів;
подвоєні букви на позначення збігу однакових приголосних звуків намежі частин слова та подовжених м'яких приголосних звуків;
спрощення в групах приголосних звуків і позначення його на письмі;
правопис слів іншомовного походження.
Центральне поняття правопису - орфограма - написання слова, що ґрунтується на певному правилі орфографії.
Головні принципи орфографії (правопису) такі:
1)фонетичний (максимально повна відповідність між літерами і тими звуковими значеннями, які вони мають у складі алфавіту):
шостий - шести; гарячий; качан; гонити - ганяти;
2)морфологічний (значущі частини споріднених слів - морфеми - пишутьсяоднаково в різних формах того самого слова чи споріднених слів):крутиш - крутишся - [с":], ве"сна - весни, го1 лубка - голуб - голубить,
зустрічають -зустрічаються [ц": а];
3)історичний (традиційний):
я, ю, є, ї- ці літери позначають дві фонеми у таких випадках:
моя - після голосного звука;
Юлія - на початку слова;
їстівний - завжди позначає два звуки - [й] + [і];
дж, дз позначають одну фонему: джміль, дзижчати;
[є], [и], [о] - не завжди перевіряються наголосом:
леміш, чокати, кишеня, лопух;
4)смисловий лежить в основі диференціації за допомогою різних написань: Приваблювали особливою красою стіни білої церкви; До Білої Цер-
Українська мова фахового спрямування
0889000Тема 3. СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ
3.1. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів
Літературна мова - це унормована форма, відшліфована вченими, письменниками, митцями народна мова, що обслуговує всі сфери суспільного життя: освіту, науку, культуру, державні установи, військо, ділове спілкування. Мова як суспільне явище весь час розвивається.
І. П. Котляревського вважають зачинателем нової української літератури та літературної мови, а Т. Г. Шевченка - основоположником української літературної мови та нової української літератури.
Сучасна українська літературна мова має два варіанти: усне літературне мовлення і книжне (писемне). Така функціональна розгалуженість мови породжує стилі літературної мови.
Стиль (від лат. зіііиз - гостра паличка для письма, манера письма) - це різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу людської діяльності (є сукупністю виразних засобів і способів їх поєднання у тексті для реалізації функцій спілкування в певній сфері суспільної діяльності).
Розрізняють книжні й розмовні стилі літературної мови.
До книжних стилів сучасної української літературної мови належать: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий та художній. Розмовний стиль використовується в усному літературному мовленні та розмовно-побутовому на діалектному рівні української мови.
Отже, українська літературна мова має п'ять функціональних стилів.
Науковий - стиль наукових праць, мета яких нагромаджувати знання, досвід у галузі науки, техніки, встановлювати закономірності розвитку явищ, процесів. Характеризується вживанням термінів та розкриттям їхнього змісту, специфічною побудовою тексту, в якому переважають логічні, причиново-наслідкові відношення між конструкціями. Має такі підстилі: науково-технічний, науково-популярний, науково-навчальний.
Публіцистичний - стиль засобів масової інформації.
Офіційно-діловий - стиль ділових паперів: міжнародних договорів, юридичних законів, урядових постанов, указів, статутів, службового листування, діловодства тощо, для яких характерна конкретність, лаконічність формулювань, чіткий виклад рекомендацій, прохань, у цілому - вольова модальність висловлювання. Властиві усталені звороти, офіційні формули звертання, віддієслівні іменники, висока частота вживання інфінітивних конструкцій, речення із дієслівними формами (дієприкметниками та дієприслівника-
ми, формами на -но, -то), складні сполучники та прийменники, специфічні композиційні прийоми побудови тексту. Підстилі: дипломатичний, законодавчий, канцелярський (адміністративно-канцелярський), юридичний.
Художній - стиль художньої літератури, реалізує естетичний вплив через художні образи.
Розмовний - стиль, який використовується в безпосередніх побутових ситуаціях спілкування; переважають форми усного діалогічного мовлення (неповні речення) з використанням емоційної інтонації, жестів, міміки.
Дехто з мовознавців виділяє як окремі стилі конфесійний, ораторський (красномовство) та епістолярний (листування).
Конфесійний - покликаний забезпечити спілкування людей у релігійній сфері (стиль церковних (релігійних) проповідей, молитовників, служебників, перекладів агіографічної літератури (література про святих)). Це мова Святого Письма, молитов, казань тощо. Зазначений стиль має свої канони, стильові домінанти, вибирає із синонімічних рядів національної мови одиниці піднесеного урочистого звучання.
Епістолярний (лат. ерізіоіа - лист, послання) - стиль листів, заочного письмового спілкування людей у сфері побуту, особистого життя, виробництва, ділових стосунків. Розрізняють листування офіційне, або службове, і неофіційне, або приватне.
Ораторський (лат. огаіог, від ого - говорю) - стиль усного публічного виступу, розрахований на емоційне сприйняття слухачами. Майстерність оратора виявляється в логічній та послідовній побудові промови, у досконалому володінні нормами літературної мови.
Експресивні стилі - різновиди мови, пов'язані з емоційним забарвленням мовних одиниць як високих, нейтральних, знижених. У чистому вигляді високого, нейтрального, низького емоційного стилів не існує в сучасній літературній мові. Залежно від комбінування мовних одиниць із різною емоційно-експресивною оцінкою утворюються стилістичні колорити мови - урочистий, офіційний, фамільярний, доброзичливо-іронічний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.
Примітка. Фамільярний (лат. Гатіїіагіз - сімейний, близький) - безцеремонний, надто вільний, розв'язний у поводженні, панібратський.
3.2. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів
Працівники професійної сфери освіти, науки, медицини, інженерно-технічної галузі, військові, правники, представники дипломатичних місій, культурно-масових, мистецьких закладів, керівники різних рівнів соціальної сфери інтегрують (з лат. іпіе§гаііо - поповнення, відновлення) у практичній діяльності різні стилі української літературної мови. Так, усі користуються розмовним стилем, послуговуються і науковим (освітяни, науковці, медичні
працівники, інженерно-технічні робітники) стилем. Часто використовують в усному і писемному варіантах офіційно-діловий стиль. Педагоги різних спеціальностей виголошують перед учнями, студентами, курсантами, слухачами тексти - лекції, зв'язну мову, яким властива логічність, структурна завершеність, змістовність, при цьому не забувають про орієнтацію на певного адресата (слухача), поєднують науковий, публіцистичний стилі, ораторську майстерність, досконале володіння усним мовленням. Те саме можна сказати і про медичних працівників. їх мова багата фаховою термінологією (науковий стиль), яка часто тлумачиться ними пацієнтам - з латинської чи грецької - рідною, українською. Чи уявляємо ми адвокатів, суддів, державних службовців без уміння користуватися науковим, публіцистичним, ораторським стилями в усному чи писемному варіантах? Або політичного діяча, керівника установи, організації, підприємства, екскурсовода, які не зуміють поєднати у своїй роботі науковий, публіцистичний стилі? Так і не можемо уявити інженерно-технічного працівника на будівництві, у промисловому цеху, які не вміють "читати з листа" креслення, формули послідовності технологічного процесу, укладені в науково-технічному підстилі. Тож тут у пригоді кожному з вищеназваних фахівців стане досконале, глибоке знання державної мови, уміння вести бесіду, пояснити, вислухати, сприйняти психологічний стан співбесідника, дати потрібні поради, рекомендації, допомогти в оформленні (чи укладанні) необхідних документів: видати науково обґрунтований медичний аналіз (поєднання наукового й офіційно-ділового стилів), оформити направлення на навчання, написати службову записку чи укласти службову характеристику, укласти трудовий договір, а дипломатичним працівникам - оформити запрошення на офіційне національне свято або ж відповісти іншій стороні на таке запрошення чи вести переговори з представниками іншої держави. Тут, у дипломатичній діяльності, треба не тільки вміти вчасно мовчати, змовчати, але й сказати, де кожне слово - на вагу золота, а кожен правильно вжитий розділовий знак набуває неоціненної вартості (дипломатичний підстиль офіційно-ділового стилю).
Коли ж зустрічаються колеги-фахівці, то, звичайно, йтиметься про спільні інтереси, важливі наукові досягнення чи наукові відкриття - поєднання розмовного і наукового стилів.
Працюючи з колегами будь-якого фаху з інших країн чи іноземних фірм, слід досконало володіти розмовним стилем, що поєднує в собі інші стилі мовлення. Звідси випливає необхідність навчатися володіти не тільки великим обсягом знань, а й уміти викласти їх у певних стилях.
3.3. Текст як форма реалізації професійної діяльності
"Словник іншомовних слів" подає термін текст (від лат. Іехшт - тканина, зв'язок, побудова) з кількома значення: 1) відтворені на письмі або друком авторська праця, висловлювання, документи, пам'ятки тощо; 2) слова до музичного твору; 3) послідовність мовних та інших знаків, що становлять єдине ціле і виступають об'єктом вивчення й обробки [1, с. 565].
"Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів" тлумачить слово "текст" як "зв'язна мова, письмове чи усне повідомлення, що характеризується змістовою і структурною завершеністю, орієнтацією автора на певного адресата" [2, с. 182].
За "Коротким тлумачним словником української мови", термін "текст" -це 1) висловлювання, яке складається із речень, розміщених у певній послідовності і пов'язаних одне з одним змістом та за допомогою різних мовних засобів; 2) словесна частина (пояснення) альбомів, ілюстративних видань; 3) слова до музичного твору, 4) уривок якогось твору, призначеного для навчальних цілей [3, с. 287].
Текст - це розповідь, опис або роздум чи поєднання всіх названих елементів, і кожен з цих функціональних типів мовлення має свої мовні особливості. Як одна із форм організації фахової діяльності, текст найчастіше подається в офіційно-діловому, науковому, публіцистичному, художньому або конфесійному стилях, виголошений найчастіше в усній формі; у писемному варіанті подаються наукові статті, дослідження, реферати, анотації, рецензії -науковий та офіційно-діловий стилі.
Традиційність, стислість, сувора нормативність, добір слів, загальнообов'язкові норми графіки, орфографії та пунктуації, строгі правила побудови вирізняють текст, наприклад: ревізійний акт, заповіт, квитанція, заява-зобов'язання (фінансово-економічного змісту); рецепти, листок непрацездатності, висновки лікарського консиліуму (медицина); пісенний текст, лібрето опери й балету, сценарій свята (мистецтво); рапорт, наказ, нота, комюніке, пояснювальна записка, характеристика-подання (військово-дипломатична сфера).
Текст - це вид писемного мовлення, тобто вторинного порівняно з усним мовленням, бо є можливість перечитати написане, виправити, доповнити, відредагувати, уточнити, поліпшити. Писемне мовлення відзначається суворішою регламентацією, ніж усне, тобто дотриманням певних правил у висловлюванні, оформленні. Особливо високі вимоги ставляться до лексики, адже щоразу треба вибрати з ряду синонімічних наивідповідніше за змістом і забарвленням слово - точне, однозначне, емоційно нейтральне, що стосується наукового та офіційно-ділового стилів.
Подаємо уривок послання митрополита Івана Огієнка до духовенства, православних українців та католиків-поляків Холмщини і Підляшшя, датованого 4 квітня 1944 року:
"Д митрополит невинною кров 'ю политої Холмщини - православної
землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюсь до всіх холмщаків, як православних україщів, так і католиків-поляків, зі своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди"
Отже, писемне мовлення багато в чому відрізняється від усного. Слід пам'ятати, що усні виступи, доповіді на фахових зборах, нарадах, конферен-
87
Українська мова фахового спрямування
-3175635000ціях, у полеміках чи дискусіях - то проміжна форма тексту, укладеного заздалегідь чи продуманого напередодні виступу.
Деяким текстам властива жорстка структура побудови, точність висловлювань. Це стосується офіційно-ділового та наукового стилів. Тексти з цифровою інформацією повинні бути, як вважає А. Коваль, точними, доброякісними, зручними для читання й механічної обробки.
За укладеним чи виголошеним текстом проглядається рівень освіченості, мовна культура автора.
Наведемо ще один приклад - лист жительки одного з хуторів в Україні до Президента України.
"Дорогий Леоніде Даниловичу! А приїжджайте до нас у село - не пожалієте. Пише до вас Надежда Підхатна, яка живе на самому краю під лісом, біля кладовища. Сперш, як сюди перейшла, то було страшнувато: все здавалося, що мерці із могил устають. Особенно серед ночі, коли місяць уповні. А тоді звикла потроху і бачу, що не мертвих треба боятися, а живих, отих, що до чужих кишень заглядають та копійки чужі щитають. Знущаються вони наді мною, як тільки можуть, дихнути не дають, а поскаржитись нікому, бо всі вони куплені й продані. Тож у мене єдина надія на вас, що ви приїдете та розберетесь та примірно накажете тих злодюг, що на горі нашому наживаються.
Жду отвєта, як соловей лєта.
Підхатна Надежда Михайлівна.
А мене знайти неважко. Як уїдете в село, дак моя хата ліворуч, одразу за кладовищем..." (А. Дімаров. Зблиски. - К.: Ярославів Вал, 2002. - С. 77).
Хоча цей документ - лист-прохання -- взято з новели Анатолія Дімаро-ва "Мітла", та можемо не сумніватися, що саме такого ґатунку листи-прохання й нині громадяни України надсилають у високі державні інстанції. І тут - рівень освіченості простої людини. Але текст - "написаний пером".
Й інший приклад - наказ по особовому складу військового ВНЗ.
Текст наказу можливий такий.
Узв 'язку з 18-ю річницею Незалежності України та відзначаючи досягнення у роботі професорсько-викладацького й офіцерського складу, наказую:
1. За бездоганну військову службу, успіхи у роботі, виявлений високий
фаховий рівень у вихованні курсантів присвоїти вищі військові звання:
полковника — підполковникові Петричку Василю Васильовичу;
підполковника — майору Ковалю Юрію Андрійовичу.
Ректор
доктор юридичних наук/підпис/М. О. Ромашок
21.08.2009р.
Поданий текст є стислим документом, який у скупих словах ("Словам -тісно, а думкам - просторо") передає високу оцінку фахового рівня названих
осіб (у наведеному прикладі - вигаданих) і сприяє позитивному впливові на слухачів - не тільки на адресата, адже текст документа зазвичай читають перед великою аудиторією. Отже, слово тут багато важить. Можна було б не вживати прикметника "бездоганну" (службу) та прикметника-епітета "високий" (фаховий рівень), і документ був би сухим, нецікавим, за таким текстом не було б видно людини.
Наявні в тексті наказу ще й слова, які належать до маркованої лексики, що вживається в документах офіційно-ділового стилю і надає їм офіційного звучання. Наприклад: наказ, присвоїти, фаховий рівень.
Текст має дискурс (від фр. сіізкигсе - промова, виступ) - це 1) зв'язне мовлення в конкретних соціокультурних, психологічних умовах. Дискурс відбиває ситуацію безпосередньої мовної діяльності з урахуванням форм спілкування, поведінки, міміки, жестів мовця; 2) текст разом з умовами його творення і сприймання, динамічний контекст культури, в якому здійснюється прочитання тексту та його вплив на свідомість читача [2, с. 47 - 48].
Створенню текстового дискурсу сприяють ужиті в тексті слова-терміни, якщо вони використовуються до місця і в необхідній кількості. Як приклад неоковирності тексту і засмічення його словами-термінами іншомовного походження А. Коваль наводить такий:
"Ефективність заходів, які паралізують вплив вищезгаданих директив, залежить від ступеня стабільності відповідних факторів і від координування цих заходів. Уніфікація, типізація, нормалізація і стандартизація процесів виробництва гарантують рентабельність і продуктивну ефективність індустріальної реконструкції"".
Цей текст, очевидно, із ухвали (рішення) виробничої наради чи наради інженерно-технічних працівників. Аби його зрозуміти, слід не просто бути освіченою людиною, треба ще й звикнути говорити і писати так, щоб мало хто щось із нього зрозумів. Тут відсутня легкість для сприймання тексту, чіткість висловленої думки, багатослів'я й слова іншомовного походження (їх у тексті 16!) не сприяють негайному виконанню прийнятого рішення.
До того, слід ще й до місця використовувати кожен фаховий термін і в правильному, а не викривленому значенні. Наприклад, з оголошення:
"Доручення для отримання грошей, посилок і кореспонденції може бути засвідчене державними й громадськими установами, підприємствами і військовими частинами, де ті люди працюють".
Відредагуємо подане оголошення.
Доручення для отримання грошових переказів, посилок і кореспонденції
може бути засвідчене там, де ці одержувачі кореспонденції перебувають на службі.
Потрібно пам'ятати одну з основних вимог до речень будь-якого типу у кожному фаховому діловому документі - це чітко й містко виражати значний
89
Українська мова фахового спрямування
-8890889000за обсягом і складний за змістом матеріал. Так, з метою не виявляти гостроти стосунків із партнером з бізнесових справ варто використовувати пасивну форму дієслів. Наприклад:
Ви не надіслали нам свою рецензію на дисертацію п. Ковачь М. П.
Краще текст листа-нагадування укласти так:
На жаль, Вами ще не висловлені свої думки щодо дисертації п. Коваль М. П. і не надіслано рецензію.
Вважаємо, тільки самоосвіта, робота над словом сприятиме виробленню граматичної та стилістичної вправності в укладанні текстів професійного змісту і не призведе до "творення" запропонованих "перлів", списаних з періодичних видань та підслуханих:
Робота наших дипломатів дещо облегчена.
Ми заключили двосторонній договір.
На протязі року були перевірки і по графіку, і без графіку.
У прошлому році в нараді взяли участь сто чоловік керівників районного масштабу.
Якщо буде згодна на проведення діалогу противна сторона, то...
Я вибачаюсь перед глядачами і слухачами.
Треба заохочити випускників ВНЗ працювати на селі.
В українському експоцентрі можна познайомитися з новою агротехнікою.
Приведіть приклади взаємодопомоги у вашій установі.
План щодо організації виставки наукової і навчальної літератури,підготовленої і виданої викладачами нашого ВНЗ.
Тема 1. СПІЛКУВАННЯ ЯК ІСТРУМЕНТ ПР0ФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬН0СТІ
1.1. Сутність спікування. Спікування iкомунікація. Функції спілкування. Види, типи i форми професійного спілкування
Спілкування - це процес взаємодії між людьми, в якому вібувається обмін інформацією, досвідом, уміннями й навичками, результатами npaці. У більш вузькому розумінні - це процес обміну інформацією та досвідом, невід'ємний i дуже важливий аспект людського існування, важлива передумова формування людини як соціальної icстоти, здатної до співіснування з подібними до себе.
Водночас спілкування є необхідною передумовою існування суспільства. У процесі спілкування досягаються організованість та єдність дій окремих індивідів, здійснюється інтелектуальна взаемодія, наприклад професійна, формуються спільні інтереси та погляди, досягається взаєморозуміння, узгодженість дій, згуртованість i солідарність, без яких неможлива колективна діяльність.
Спілкування може бути не тільки засобом, а й метою, процесом інформаційного обміну, внаслідок чого відбувається збагачення досвідом. Через спілкування проходить навчання й виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду. Водночас саме у спілкуванні виявляють себе й розкривають риси й властивості людини, її внутрішній світ. Правдиво французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері вважав "poзкіш людського спілкування" одним з найвищих людських благ, яким, звичайно, треба вміти користуватися.
Людське спілкування здійснюється в piзних формах i за допомогою piзних засобів, які є невід᾽ємним чинником культури i постійно вдосконалюються та збагачуються.
Розділ II. Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності
3175635000Спілкування може бути прямим - у процесі безпосередніх контактів між партнерами та опосередкованим - коли між учасниками спілкування наявна певна просторово-часова дистанція. Пряме спілкування - це спілкування між членами певного колективу, між керівником і підлеглими, учителем, викладачем і учнями, студентами, курсантами на роботі, на заняттях, спільних зібраннях - між фахівцями чи службовцями однієї ланки. Опосередковане спілкування здійснюється завдяки літературі, творам мистецтва чи витворам культури і має надзвичайно важливе значення для збагачення відносин людини зі світом: людина може усвідомити свою єдність зі світом, суспільством, відчути себе його частиною.
Виділяють такі форми професійного спілкування:
Традиційне - закріплене у певних національних звичаях та обрядах.
Формальне - регламентується певними нормами й має стереотипнийхарактер (лікар - пацієнт, офіцер - солдат, керівник - підлеглий). Граючи тучи іншу роль, людина стосовно свого партнера займає певну позицію, вдягаєна себе "маску", за якою ховається її власне "Я". Його зручності - напередспланувати результати.
Ділове — дехто вважає його формальним, але успіх у такому виді спілкування залежить від взаєморозуміння ділових партнерів, від урахуванняодин одного намірів, інтересів, настрою.
Дружнє, неформальне - тут розкривається неповторність кожної людини, її характер, внутрішній світ, суто людські якості, не обмежені інструкціями, і не може бути запрограмованим. Учасники імпровізують свою поведінку, між ними виникає взаєморозуміння і взаємодовіра, взаємна симпатія.Цей вид спілкування перетворюється із засобу на мету.
Уміння спілкуватися, дотримуватися певних норм і правил спілкування у різних місцях, зокрема фахового спілкування, є невід'ємною складовою мистецтва життя, важливим показником нашої культури.
Особливе значення культура й мистецтво спілкування мають для тих людей, для яких спілкування є невід'ємною складовою їхньої професійної діяльності, тобто для вчителів, лікарів, дипломатів, політичних діячів, керівників різних рівнів, юристів, військовослужбовців, працівників комунальних установ та інших. За умов демократичного суспільства, коли кожна людина має право на вільне висловлювання своїх думок і переконань, особливого значення набуває культура дискусій і ведення діалогу. Це вміння не тільки стисло й чітко формулювати свої думки, доводити їх слушність і переконувати у цьому інших - проводити так званий "мозковий штурм", але й уміння терпляче вислухати свого опонента, поважати його позицію, ставити інтереси справи вище від особистих симпатій чи антипатій. На жаль, цих простих правил не завжди дотримуються нині в нашому житті.
Комунікація (лат. сотпшпісо - спілкуюсь із кимось) - спілкування, передача інформації; масова комунікація - процес інформування широких мас із використанням технічних засобів, так звана мас-медіа. Це спілкування,
Українська мова фахового спрямування
-3175317500повідомлення, передавання інформації, думок, почуттів, волевиявлень людини мовними засобами. Комунікація складається з комунікативних актів, у яких беруть учать комуніканти, тобто ті, що здійснюють мовну діяльність у різних формах мовного спілкування. Є три групи правил спілкування:
Правила комунікативного етикету. Вони визначають порядок звертання й представлення (молодшого старшому, чоловіка жінці, гостей господарям), способи іменування (на ім'я, ім'я по батькові, на прізвище, запосадою, званням, титулом тощо), вибір звертання (на "ти", "ви") тощо.
Правила узгодження комунікативної взаємодії, що зумовлюють ітип спілкування: ділове, світське, ритуальне, інтимно-особистісне та ін.Різні типи спілкування мають свої комунікативні кодекси. Так, ділове спілкування відбувається у межах кодексу корпоративності, партнерства, щопередбачає чотири правила: правило необхідності й достатності інформації ("Говори не більше і не менше, ніж потрібно в цей момент"), правилоякості інформації ("Намагайся узгоджувати свої висловлювання з істиною"), правило відповідності ("Не відхиляйся від теми!") і правило стилю("Висловлюйся зрозуміло!").
Світське спілкування визначається "кодексом ввічливості". Він реалізується в правилах такту, симпатії, доброзичливості, схвалення, згоди, великодушності.
Сутність світського спілкування - антипода ділової комунікації - у його безпредметності: люди кажуть не те, що думають, а те, про що узвичаєно розмовляти в подібних ситуаціях.
Власне, світське спілкування здійснюється задля того, щоб продемонструвати іншим і переконатися самому, що учасники бесіди володіють правилами пристойності. У разі виникнення суперечки слід виявити вміння коректно дискутувати. Будь-які спроби вийти за межі пристойності господар повинен вправно припинити і перевести гостру розмову на іншу тему.
Ділове спілкування здійснюється теж за певними правилами, які є не самоціллю, а засобом забезпечення ефективного обміну думками, намірами, програмами діяльності.
3.Самопредставлення. Специфіка цих правил - вони не є обов'язковими. Виконання чи ігнорування їх пов'язане з особистим успіхомокремих учасників спілкування. Такі правила нерідко індивідуалізовані.
Американський психолог Дейл Карнегі пропонує шість правил, дотримуючись яких можна сподобатися співбесіднику:
Щиро цікавтесь іншими людьми.
Посміхайтесь.
Пам'ятайте, що ім'я людини - це найсолодший і найніжніший длянеї звук будь-якою мовою.
Будьте добрим слухачем. Заохочуйте інших говорити про самих себе.
Розмовляйте про те, що цікавить вашого співрозмовника.
114
Розділ II. Тема 1. Спічкувашія як інструмент професійної діяльності
-63506350006. Переконуйте вашого співрозмовника в його значущості й робіть це щиро.
Як бачимо, ці поради згодяться для звичайної зустрічі, бесіди, але повністю аж ніяк не можуть бути використані у професійних перемовинах, спорах, дебатах, при полеміці.
1.2. Невербальні компоненти спілкування. Роль погляду у діловому мовленні
Засоби спілкування поділяють на словесні (вербальні) і несловесні (невербальні). Найуніверсальнішим і найефективнішим засобом інформаційного зв'язку між людьми є словесне мовлення. До словесної техніки спілкування належать засоби організації повідомлення, його форми й риторичні прийоми. Поряд зі словесними важливу роль відіграють невербальні форми спілкування. Вчитися розуміти мову невербального спілкування важливо з декількох причин:
словами можна передати тільки фактичні знання, але їх замало длявисловлення почуттів;
знання цієї мови вказує, наскільки ми вміємо володіти собою;
невербальна мова розповідає про те, що люди думають про нас насправді;
невербальне спілкування — процес спонтанний і виявляється безпосередньо.
Складниками невербального спілкування є міміка, пантоміміка (пози, жести), контакт очима, тон, темп та інтонація мовлення, а також час і місце зустрічі.
Міміка (від грец. тітікоз - наслідувальний) - це рухи м'язів обличчя, що виражають психічний стан, почуття, настрій людини.
Слідкуйте за рухами м'язів обличчя, намагайтеся дивитися в очі співрозмовникові близько 60 % усього часу спілкування. Іміджмейкери радять: якщо вам важко дивитися в очі співбесіднику - зосередьте свій погляд на його переніссі чи лобі.
Пантоміміка (з грец. - "усе" + "міміка") - рухи частин тіла, що мають виражальне значення. Ці рухи зовнішньо відбивають психічний, емоційний стан людини. Пантомімічні знаки часто бувають багатозначними, поліфунк-ціональними.
Поза (від франц. розе від розег - класти, ставити) - це мимовільна або навмисна постава тіла. Вона є знаком, що має комунікативний сенс і виявляє не тільки душевний стан людини, її здоров'я, манери тощо, але й її ставлення, налаштованість, наміри щодо співрозмовника (аудиторії). Є поза незалежна, войовнича, пригнічена, скорботна та ін.
Жест (франц. ^езіе < лат. цезпдз - положення, поза; рух тіла < ^е^о - несу; маю; виконую) - рух тіла або рук, який супроводжує людську мову або замінює її; загалом рух руки або тіла.
115
Українська мова фахового спрямування

8890635000Жести несуть певну інформацію. За призначенням їх поділяють на:
жести-символи;
жести-ілюстратори (для пояснення того, про що говорять);
жести-регулятори (відіграють важливу роль на початку та в кінцібесіди: рукостискання, кивання головою тощо);
жести-адаптори (супроводжують почуття та емоції).
У спілкуванні важливе значення має вибір правильної дистанції. Залежно від форми спілкування вирізняють чотири основні їх типи.
1.Інтимна - від 15 до 50 см:
а)ближня дистанція - 15 см - на рівні дотику. Застосовується під часрукостискання, привітання, прощання;
б)дальня - 50 см. Використовується в інших випадках спілкування зблизькими і знайомими людьми.
Особиста - 60 см - 1,2 м. Ідеальна для проведення бесід, переговорів, підписання контрактів.
Соціальна - 1,2 - 3 м. Використовується для спілкування з незнайомими людьми, під час знайомства.
Публічна - 3,5 - 7,5 м. Це відстань, на якій результативно спілкуватися з групою людей. Ідеальна для виступів на семінарах, лекціях, зборах, підчас екскурсії.
Важливо пам'ятати, що відстань вибирають не тільки залежно від форми спілкування, але й з урахуванням статусу чи національності співрозмовника.
Словесні й несловесні засоби спілкування разом складають компоненти успішного спілкування. Несловесна техніка, уміле й тактовне застосування її вкрай важливі для досягнення успіху в спілкуванні. Ця "друга мова" часто правдивіша й дієвіша, ніж природна мова. Так, за всіх часів неабиякий інтерес викликали очі, адже вони впливали часто на людську поведінку. Так, ми часто чуємо: "пройняти поглядом", "очі, як у дитини", "очі бігають", "очі дивно блищать", "багатообіцяючий погляд". Очі найточніше свідчать про ставлення до нас людини-співбесідника, адже вони є центром тіла, а зіниці очей функціонують автономно. За певного освітлення можна побачити, як зіниці або розширюються, або звужуються залежно від зміни людських взаємин, настрою і ставлення до ситуації: від позитивного до негативного. У судовій практиці використовують такий прийом: підозрюваного садять так, щоб на обличчя, зокрема на очі, падало світло, аби визначити реакцію на почуте чи сказане. Грецький мільярдер-судновласник Аристо-тель Сократе Онассіс одягав на переговори темні окуляри, щоб очі не виказували його думок.
Дослідники вважають, що несловесні реакції менше контролюються людською свідомістю і тому є надійнішими показниками щирості чи її відсутності, тобто лукавства. Темп, тембр, інтонація (невербальні засоби) легко виявляють навмисний обман у розмові по телефону, хоча досвідчену й спостережливу людину-комуніканта важко ввести в оману за допомогою невер-бальних форм спілкування.
116
Розділ II. Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності
3175635000РОЛЬ ПОГЛЯДУ В ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІ
Різні народи зовсім по-різному використовують погляд у спілкуванні. Етнографи, які вивчали це питання, поділяють людські цивілізації на "контактні" і "неконтактні". У контактних культурах погляд при розмові та спілкуванні має більше функціональне значення (слід сказати, що люди контактних культур і стоять ближче один до одного при розмові, і частіше торкаються один одного). Це араби, латиноамериканці, народи півдня Європи. До неконтактних належать індійці, пакистанці, японці, європейці північної частини.
Шведи, розмовляючи, дивляться один на одного більше, ніж англійці. Індійці племені навахо навчають дітей не дивитися на співбесідника. У південноамериканських індіанців племен вітуто та бороло той, хто говорить, і той, хто слухає, дивляться в різні боки, а якщо оповідач звертається до великої аудиторії, він зобов'язаний (повинен) повернутися до слухача спиною і звернути свій погляд у глибину хатини (хижини). Японці під час розмови дивляться на шию співбесідника.
В інших народів, наприклад в арабів, вважається необхідним (обов'язковим) дивитися на того, з ким розмовляєш. Людина, яка мало дивиться на співбесідника, здається представникам контактних культур нещирою і холодною, а "неконтактному" співбесіднику "контактний" здається настирливою, безтактною (нетактовною), навіть нахабною.
Уміння слухати набувається шляхом тренування. Удосконаленню цього вміння приділяється небагато уваги, хоча саме воно визначає рівень спілкування.
Удосконалювати вміння слухати можна шляхом освоєння техніки рефлексивного і нерефлексивного слухання та вироблення у себе схвальної установки щодо того, хто говорить.
1.3. Слухання і його роль у комунікації
Причини спілкування людей різні. Розглянемо чотири різновиди спілкування: соціальне, інформаційне, експресивне, спонукальне.
Мета соціального спілкування полягає в тому, щоб засвідчити свою присутність і підтримати стосунки, а не повідомити один одному що-небудь суттєве. Люди прагнуть показати себе у вигідному світлі й уникають говорити про речі, про які не слід знати іншим. Соціальне спілкування припускає, що співрозмовники говорять і слухають по черзі, не перебиваючи один одного.
Коли мета спілкування інформаційна, наприклад обговорення виробничих питань, зміст розмови має вирішальне значення. В цьому випадку мета спілкування - обмін інформацією та фактичними свідченнями. Це - спілкування професора зі студентами, керівника з підлеглими.
Під час експресивного спілкування слова використовуються для висловлення думок і почуттів. При такому спілкуванні доречно застосовувати прийоми рефлексивного чи нерефлексивного слухання.
117
Українська мова фахового спрямування
0889000Під час спонукального спілкування той, хто говорить, намагається примусити того, хто слухає, що-небудь здійснити або зробити.
Спілкування завжди має бути цілеспрямованим. Чим точніше нам вдається визначити мету співрозмовника, тим ефективніше ми можемо його слухати. Яка б не була мета спілкування, завжди корисно знати прийоми правильного слухання. Вони можуть бути такими:
З'ясуйте свої звички слухати. Які ви робите помилки?
Не ухиляйтеся від відповідальності за спілкування.
Будьте фізично уважними.
Зосередьтеся на тому, що говорить співрозмовник.
Намагайтеся зрозуміти не тільки зміст слів, але й почуття співрозмовника.
Спостерігайте за невербальними сигналами того, хто говорить.
Дотримуйтесь схвальної установки стосовно співрозмовника.
Намагайтеся висловити розуміння.
Слухайте самого себе.
10.Відповідайте на прохання адекватними діями.Слухаючи співрозмовника, ніколи:
не приймайте мовчання за увагу;
не вдавайте, що слухаєте;
не перебивайте без потреби;
не робіть поспішних висновків;
не давайте "зловити" самі себе у суперечці;
не ставте надто багато запитань;
ніколи не кажіть співрозмовникові: "Я добре розумію ваші почуття";
не будьте занадто чутливими до емоційних слів;
не давайте поради, доки не попросять;
не прикривайтеся слуханням як сховищем.
Уміння слухати - корисне уміння. Його користь - у досягненні бажаної дії, прийнятті правильного рішення або проведенні міжособистісних, зокрема професійних, стосунків на новому, більш високому рівні. Почути - це означає завчасно запобігти нещасному випадку. Невміння слухати є основною причиною неефективного спілкування, оскільки саме воно призводить до непорозумінь, помилок і проблем.
Слухання - активний процес, тому воно потребує постійних зусиль і зосередженості на предметі розмови. Ми не слухаємо тому, що поглинуті самі собою, своїми переживаннями, проблемами. В окремих випадках кожен може відволікатися від розмови. Ми рідко реагуємо на критику на нашу адресу, хоча це саме те, з чого можна отримати користь, слухаючи уважно. Ми не слухаємо також і тому, що просто не вміємо слухати. Однією з головних причин неефективного слухання є "наша схильність до судження: давати або не давати добро на заяви інших". Ми схильні судити все, що бачимо і чуємо.
Слухати - значить робити свідомі зусилля слухати звук або звернути на нього увагу. Чути - це фізично отримати звук. Людина чує в результаті авто-
118
Розділ II. Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності
63501206500матичної реакції органів чуття і нервової системи. Слухати ж - вольовий акт, який включає також вищі розумові процеси. Щоб слухати, необхідне бажання. Інакше ви почуєте замість того, що вам говорять, тільки те, що вам необхідне або хочеться почути, як це трапляється досить часто.
Слухання - активний процес, але процес внутрішній. Слухання передбачає бажання почути, а також виявити увагу до співбесідника. Щоб почути, ми повинні заплатити увагою. Слухання - важка праця, ось чому ми не можемо слухати довго. Але вміння слухати - це ще і дар, яким можна нагородити іншого.
Ми говоримо: "Я весь - увага", коли дуже бажаємо почути що-небудь цікаве. Ми повертаємося обличчям до співрозмовника і спрямовуємо увагу на співбесідника. Ми приймаємо цю позу несвідомо. Слухати і сприймати - це не відволікатись і підтримувати постійну увагу, стійкий візуальний контакт і вміння використовувати позу як засіб спілкування.
1.4. Гендерні аспекти спілкування
У психології соціально-біологічна характеристика, за допомогою якої дається визначення понять "чоловік" та "жінка", називається тендерною. У ділових стосунках - це взаємини чоловіка і жінки.
Для вивчення цього питання радимо скористатися посібником з етики "Мистецтво ґречності" Ольги Корніяки.
Пропонуємо деякі правила з цієї праці, які, вважаємо, є необхідними і для знання, і для дотримання.
Так, за сучасним етикетом, першим вітається молодший зі старшим, чоловік із жінкою. Чоловік із жінкою має вітатися першим навіть тоді, зазначає авторка, коли перебуває в товаристві інших жінок. Жінка вітається першою зі старшою за себе жінкою та з жінкою, якщо вона сама має своїм супутником чоловіка. Жінку зобов'язаний вітати першим керівник установи, навіть якщо це його секретарка.
Прийшовши в гості, слід передусім вітати господиню, яка, привітавшись, може і не підводитися з місця. Та коли вона бажає особливо вшанувати когось із гостей, то підніметься зі свого місця за столом.
Вітаючись чи знайомлячись, старший першим подає руку молодшому, жінка - чоловікові. Вітаючись, жінка може не знімати рукавичок. Чоловік подає руку жінці без рукавички.
Звичай цілувати жінці руку прийшов до нас із глибини віків. Проте нині у багатьох країнах світу прийнято цілувати жінці руку лише у винятковій обстановці. (До речі, у Стародавньому Римі було три варіанти вітань: найближчому оточенню дозволялося цілувати правителя в губи, звичайні сановники цілували руки, а слуги - ноги).
В Австрії жінкам цілують руку у винятково врочистих випадках. У Польщі цей ритуал вважають свідченням особливої уваги до жінки. Пристра-
119
Українська мова фахового спрямування
3175635000сні поборники етикету - французи добре знають, що під відкритим небом руки жінкам не цілують. Не дозволяється цілувати жінці руку під час їжі. Якщо ж чоловіки у ході ділових взаємин поспішають цілувати своєму діловому партнерові-жінці руку, то слід пам'ятати при цьому певні правила. Руку жінки не варто піднімати до своїх губів, краще нахилитися самому, поцілувати і повільно опустити. При цьому слід пам'ятати, що цілувати слід тильну частину пальців.
При знайомстві вважається нечемним не дивитися у вічі новому знайомому, але не дуже пильно. Чоловіки, знайомлячись, мають підвестися, бо вклонятися сидячи незручно. Жінка ж не встає з місця, окрім тих випадків, коли її знайомлять зі старшою за віком жінкою чи при бажанні виявити особливу повагу до того, з ким її знайомлять. Знайомлячись із чоловіком, перша для потиску простягає руку жінка, якщо вважає це за потрібне, а може обмежитися тільки кивком голови.
Незалежно від службового становища, чоловік у своєму кабінеті має підвестися з місця, коли до нього заходить жінка, почекати, поки вона представиться й подасть йому руку. Себе він може не називати, бо відвідувач напевно знає, до кого з'явився (з'явилася) на прийом.
На зустрічі, що має суто діловий характер, можна й не додержуватися наведених вище правил: жінка може підійти до чоловіка, подати руку для потиску й назвати себе.
Переходячи у спілкуванні із "Ви" на "ти" жінка перша може запропонувати співбесідникові цей варіант спілкування, може й відмовити в такому переході, не називаючи причин.
У телефонних розмовах закінчує спілкування той, хто починав, але чоловік має право поступитися місцем жінці в закінченні розмови.
Вихована людина усвідомлює свою відповідальність за вчинки і сказані нею слова, за інтонацію, якою почато ділову розмову. Тому ні поганий настрій, ні стан здоров'я, ні становище не дають права бути неввічливим з навколишніми чи ображати. Про це мусять завжди пам'ятати як чоловіки, так і жінки.
У ділових стосунках і чоловіки, і жінки повинні мати коректний зовнішній вигляд та одяг, щоб ніщо не викликало здивування чи заздрощів, щоб не відволікало співрозмовника від належного сприймання вашого повідомлення чи вашого прохання або пропозиції.
Спілкуючись, треба триматися скромно й бути впевненим у собі. Не слід метушитися, розмовляти уривчасто. Мова має бути спокійною, чемною. Слід при цьому дбати про створення психологічно сприятливої атмосфери довіри, приязності, товариськості, рівноправного обміну думками - тобто про забезпечення світської чи ділової обстановки. І в цьому випадку багато залежить від жінки - учасниці переговорів.
Не слід також забувати, що під час бесіди жінки воліють не розповідати про свої бажання відверто і легше йдуть на компроміси. Чоловіки у своїх міркуваннях рішучіші й частіше займають чітко визначену позицію. Жінки зде-
120
Розділ II. Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності
-6350635000більшого починають підтримувати бесіду, а чоловіки контролюють і спрямовують її, або виявляючи зацікавленість, або змінюють тему. Жінки втричі більше ставлять запитань, вважає швейцарська дослідниця Едіт Слембек, удвоє частіше вживають умовну форму дієслів.
Діловим людям - і чоловікам, і жінкам - слід пам'ятати: малі люди вживають великі слова, а великі люди - малі. Ввічлива людина має відповідати на запитання тією мовою, якою до неї звернулися, звичайно, якщо вона володіє нею. Мова ділового українця мусить бути бездоганно чиста, багата, красива.
Література
Корніяка О. Мистецтво ґречності. — К.: Либідь, 1995.
Ботвина Н. В. Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділового спілкування: Навч. посіб. — К., 2000.
Етика та психологія ділового спілкування: Навч. посіб. / Уклад.В. І. Докаш, О. А. Попелишко, В. А. Чугуєвський. — Чернівці, 1999.
1.5. Спілкування як засіб реалізації соціальних
відносин. Стратегії мовленнєвого спілкування
Людське спілкування ґрунтується на взаємній необхідності. У процесах комунікації важливе місце посідають стратегії спілкування.
Ф. С. Бацевич зазначає, що стратегії мовленнєвого спілкування - це оптимальна реалізація інтенцій (лат. іпіепп'о - прагнення) мовця щодо досягнення конкретної мети спілкування, тобто контроль і вибір дієвих ходів спілкування і гнучкої їх видозміни в конкретній ситуації [1, с. 118].
За Ф. С. Бацевичем, складовими стратегії мовленнєвого спілкування є:
комунікативна компетенція - здатність мобілізувати різноманітнізнання мови (мовну компетенцію), паравербальних засобів, ситуації, правил інорм спілкування, соціуму, культури для ефективного виконання певних комунікативних завдань у відповідних контекстах чи ситуаціях [3, с. 233];
комунікативна мета - це результат, на який скероване конкретнеспілкування, комунікативний акт;
комунікативна тактика - визначена лінія поведінки на певномуетапі комунікативної взаємодії, спрямованої на одержання бажаного ефектучи запобігання ефекту небажаного; мовленнєві прийоми, які дають змогу досягти поставленої мети.
Комунікативна тактика зумовлена комунікативними намірами (комунікативними завданнями), а її правильність залежить від комунікативного досвіду особистості.
Складовими стратегії можуть також бути аргументація, мотивація, оцінка, висловлювання емоцій, міркування вголос, виправдання, підбурювання тощо.
121
Українська мова фахового спрямування
-31758890001.6. Спілкування як комунікація, як міжособистісна та міжгрупова взаємодія
Спілкування - необхідна умова життя і діяльності суспільства. В основу спілкування покладено обмін думками, оцінками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування, емоційного впливу, спонукання до спільної діяльності тощо. У науковій літературі спілкування часто ототожнюють із комунікацією. Однак поняття "спілкування" і "комунікація" різняться між собою, не є синонімічними. Поняття "спілкування" є більш загальним, а "комунікація" - конкретним.
Спілкування - складний багатогранний процес встановлення і розвитку контактів між людьми під час їх спільної діяльності, процес мовної взаємодії між людьми. Це комплексне поняття, що містить усі можливі типи взаємозв'язку і взаємодії: обмін інформацією; зв'язки і впливи учасників; сприйняття органами чуттів.
За кількістю учасників спілкування поділяють на:
внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою);
міжособистісне (спілкуються двоє);
комунікація в межах малої мовної групи (3-5 комунікантів);
публічне (20 - ЗО і більше комунікантів).
Міжособистісне спілкування - комунікація між двома особами, що грунтується на особистісно сформованих засадах комунікантів. Міжособистісне спілкування має такі ознаки:
неповторність взаємодії в межах комунікативного акту;
взаємозалежність учасників;
взаємне з'ясування особистих стосунків;
пошук спільної вигоди;
наявність спільних знань;
особистісні засади спілкування.
Міжособистісне спілкування (залежно від мети, соціальних і психологічних дистанцій) має такі рівні:
1)ритуальний (соціально-рольовий); мета спілкування - виконанняочікуваної ролі;
діловий (маніпулятивний); метою є організація спільної діяльності;
інтимно-особистісний; мета - задоволення потреби в розумінні, співчутті, співпереживанні [1, с. 43].
Література
Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : [підручник] /Ф. С. Бацевич. — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 344 с.
Бацевич Ф. С. Словник термінів міжкультурної комунікації. —Ф. С. Бацевич. — К. : Довіра, 2007. — 205 с.
Селіванова О. Сучасна лінгвістика : термінологічна енциклопедія /О. Селіванова. — Полтава : Довкілля-К, 2006. — 716 с.
122
Розділ II. Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності
08890001.7. Поняття ділового спілкування. Основні закони спілкування
Ділове спілкування - ділові стосунки між членами суспільства, організаціями та установами засобами мови в усній або письмовій формі. Його метою є організація та оптимізація того чи іншого виду діяльності. Воно має психологічну природу і вимагає поєднання етичних і психологічних знань та умінь. Змістом ділового спілкування є справа, з приводу якої виникає і розвивається комунікативний процес. У діловому спілкуванні завжди є предмет спілкування, який визначає його сутність і зміст.
Ділове спілкування - це цілеспрямована дія в системі управління людьми. Стрижнем ділового спілкування є сумісна діяльність. Тому важливим є розуміння психологічного типу (сангвінік, холерик, флегматик, меланхолік) темпераменту співрозмовника, знання його професії, цілей, намірів. Партнери (фр. Райепаіге - компаньйони, спільники) у діловому спілкуванні - це особи, значимі один для одного.
Основні закони спілкування
Завжди мати охайний зовнішній вигляд, щоб справити приємне враження на співбесідника (комуніканта).
У перші чотири хвилини знайти потрібний тон спілкування.
Бесіду слід починати з дружнього тону, ввічливого, тактовного, доброзичливого.
Пам'ятати про посмішку - знак прихильності.
Бути хорошим слухачем.
Уникати зайвих суперечок, уміти визнати свою помилковість.
Поважати думку інших людей, намагатися зрозуміти їх позицію.
Допомагати людям відчути свою значимість.
Запам'ятовувати імена людей.
10.Бути тактовним та толерантним.
1.8. Поняття комунікації. Типи та бар'єри комунікації
Комунікація (лат. соттипісо - спілкуюсь із кимось) - смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії, пов'язаний з інформаційним зв'язком, тобто це обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування.
Ф. С. Бацевич виокремлює такі типи комунікації:
Комунікація багатомовна - спілкування між представниками різних національних лінгвокультурних спільнот з використанням кількох (іноді значної кількості) мов.
Комунікація вербальна - цілеспрямована психолінгвоментальна діяльність учасників спілкування (комунікантів) за допомогою мовного коду, результатом якої є інформаційний обмін, взаємовплив тощо, тобто формування дискурсів (текстів).
123
Українська мова фахового спрямування
0889000Комунікація міжкультурна - увесь спектр можливих типів спілкування, який відбувається понад межами можливих соціальних груп (дискурсивних систем), починаючи від груп, представники яких є носіями різних культур, до комунікації між чоловіками і жінками або колегами різного віку тощо.
Комунікація міжмовна — мовленнєве спілкування комунікантів, які у міжособистісній інтеракції використовують різні мови.
Комунікація невербальна - взаємодія між учасниками спілкування за допомогою невербальних і паравербальних (паралінгвістичних) засобів.
Комунікація одномовна — спілкування осіб, які використовують у процесах інтеракції одну мову.
У сучасній лінгвістиці комунікацію розглядають як спілкування. Автори підручника поділяють думки Ф. С. Бацевича, що з метою наголошення на процесах соціальної взаємодії (міжособистісної, групової, організаційної, публічної, масової) термін "комунікація" можна вживати як синонім терміна "спілкування". Поняття "бар'єр" асоціюється у свідомості особистості з певними перешкодами взаєморозуміння з учасниками комунікативного акту. Це слово (з франц. Ьаггіеге - застава, перепона < Ьаггег - перегороджувати) вживається зі значенням перешкода, перепона, яку треба подолати.
Бар'єри спілкування - це внутрішні перешкоди, що мають психологічну природу та заважають людині успішно спілкуватися. Вони призводять до почуття незадоволення, до міжособистісних конфліктів, до стресів, до непорозумінь та ін.
Н. П. Статінова подає таку типологію бар'єрів, що виникають під час спілкування:
Бар'єр негативних емоцій поганий настрій; страх; - сором; - вина; міжособистісні зіткнення
Бар'єр мови нерозуміння суті, змісту; нервовість
Бар'єр установки заважає готовності до певної дії; негативні реакції
Бар'єр першого враження заважає потрібному контакту між співрозмовниками; формується негативне ставлення до співрозмовника
Автори підручника вважають, що бар'єрів у спілкуванні потрібно уникати як керівникам, так і підлеглим. У процесі комунікативного акту потрібно створювати такі умови, що сприятимуть взаєморозумінню, налагодженню дідових контактів, вирішенню актуальних проблем у професійній діяльності.
124
Розділ II. Тема І. Спілкування як інструмент професійної діяльності
06350001.9. Завдання для самостійної та індивідуальної роботи
Вправа 1. Викладіть усно / письмово своє розуміння змісту висловлювань відомих людей.
"Існує тільки один спосіб стати гарним співбесідником - уміти слухати" (К. Морлі).
"Хочеш бути розумним - навчись розумно питати, уважно слухати, спокійно відповідати й переставати говорити, коли немає чого більше сказати" (І. Лафатер).
"Добре, хто добре говорить, але краще, хто добре слухає" (Р. Емерсон).
"Кожен чує лише те, що він розуміє" (Плавт, Гете).
"Слухати співрозмовника з увагою - це підготувати його до того, щоб він уважно вислухав вашу відповідь, і схилити його на користь ваших доказів" (Саді-Карно).
"Багато говорити і багато сказати - це не є те саме" (Софокл).
"Біда, коли в людини не вистачає розуму, щоб добре сказати, або здорового глузду, щоб обережно промовчати..." (Ж. Лабрюйєр).
"Уміння вести розмову - це талант" (Стендаль).
"Людині необхідно два роки, щоб навчитись говорити, і шістдесят років, щоб навчитись слухати" (Л. Фейхтвангер).
Вправа 2. Поясніть роль мовлення і слухання у житті особистості на прикладі прислів'їв і приказок.
Хто говорить - сіє, хто слухає - жне.
Слухай сто разів, а говори раз.
Слухай багато, а говори мало.
Що менше балакаєш, то більше чуєш.
Доброму слухачеві півслова вистачить.
Срібні ви, мої слова, золоте мовчання.
Хто мовчить, той у збитку не буде.
Раз промовчиш де слід - і відвернеш тисячу бід.
Мовчання сотні слів варте.
Вправа 3. Укладіть план виступу-повідомлення про родину Миколи Гоголя.
У ДОЛІ - ДВА КРИЛА
Тут Мати Небесна сказала: "Ось наречена твоя", і гімназист побачив у ногах Богородиці прекрасне дитя, риси обличчя якого йому запам'яталися. Зачарований таємничим сном, хлопчик довго носив у душі чудесне видіння, а потім воно поступово розсіялося.
Пройшло чотири роки. Одного разу батьки взяли сина в гості, у сусідній маєток. Господарі винесли показати свою семимісячну доньку. І тут юнак
125
Українська мова фахового спрямування
-6350000завмер від здивування: це була та сама крихітка, яку він десятирічним побачив уві сні.
Маша Косяровська з дитинства виховувалася у маєтку багатої тіточки, яка любила її безмежно. Дівчинка росла надзвичайно красивою: сяяли темні очі, яскраво-червоні губи приховували чарівну усмішку. Почувши за вікном стукіт воза, вона кидала все і припадала до віконного скла. Із завмиранням серця слідкувала, як легко зістрибує він з підніжки і стрімко входить до будинку.
Пройде ще трохи часу, поки він поцілує тіточчині руки, люб'язно перемовиться кількома словами, а потім... Швидко наступило б це "Потім"! Тільки б щоденно спілкуватися з ним, опинятися в променях його ласкавих очей, ловити завжди миготливі в них смішинки. Для неї він найкращий у світі. Власне, інших юнаків вона й не бачила - не було в її житті ні знайомств, ні балів. Та й навіщо все це? Наречений був відомий з пелюшок, він буквально виплекав її і тепер чекав, коли ж наречена підросте.
Заручини вже відбулися, весілля тітонька призначила через рік, коли Маші буде ближче до п'ятнадцяти. Тільки зосталося сказати, що юнакові було 27 років і звався він Василь Гоголь.
"Любов мого чоловіка до мене була неописанною", - такі слова зоставила в своїх спогадах Марія Іванівна Гоголь. Цей шлюб був на рідкість щасливим. Подружжя ніколи не розлучалося, життя їхнє було веселим, спокійним і безтурботним, повне статків, стосунки незмінно однаковими - ніжними і радісними. Марія Іванівна зізнавалась, що почувала з чоловіком "безперервне, незбурюване щастя". І все ж ця велика любов потьмарена і трагедією: у Маші народжувалися мертві діти, а інші вмирали в дитинстві. Із дванадцяти дітей вижило тільки три дочки і син - майбутній письменник Микола Васильович Гоголь. Він з'явився на світ у Сорочинцях, куди відправили родити Марію Іванівну за порадою лікаря. Дитина була слабка і немічна, проте вижила завдяки безперервним турботам і молитвам своєї юної матері. Все життя вони боготворили один одного. Вже пригнічений хворобами, Гоголь все одно знаходив для матері зворушливі слова: "Туга моя світліє при спогадах про Вас, матусю..."
Щастя довго не зраджувало дім Гоголів, а потім несподівано обернулося горем. Василь Афанасійович раптом помер. Поховавши чоловіка, тридцятирічна Марія Іванівна, не бачачи більше мети життя, лягла вмирати: вона відмовлялася від їжі і питва, танула на очах. Та от хтось привів до ліжка малих доньок і змусив їх просити милосердя до них. Материнський інстинкт переміг, але до кінця днів своїх вона надавала перевагу траурному одягу.
Марія Гоголь пережила коханого чоловіка на сорок три роки і на шістнадцять років - обожнюваного сина. її поховали в рідних місцях, на Полтавщині, в одній могилі з Василем Афанасійовичем.
Друзі Гоголя, які бачили Марію Іванівну вже п'ятдесятирічною, були вражені її нев'янучою красою. Зостались чарівними очі й руки, обличчя було без жодної зморщечки. До речі, природа передала Миколі Васильовичу Гоголю материнську форму рук, які, натхненні талантом, водили по паперу безсмертним пером...
(З журналу)
126
Розділ II. Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності
-8890635000Вправа 4. Прочитайте вголос, оберіть форму професійного усного спілкування.
I.Біологічна зброя
Давньогрецький флот у морських битвах використовував отруйних змій та скорпіонів. На ворожі судна закидалися катапультами горщики з цими небезпечними тваринами. Змії та скорпіони миттєво наводили паніку на ворогів.
(Домашній календар", 17 березня, 1999 р.)
II.Давні римляни мали літальні апарати
Давні римляни, ймовірно, мали військово-повітряні сили! Цю гіпотезу висунув італійський археолог Карло Белліні. Підставою для такого припущення слугували невідпорні археологічні факти. Доктор Белліні опублікував неймовірні дані про знайдені ним уламки металевого крила, котре нагадувало відповідну частину гвинтокрилої машини. Предмет датується І ст. до н. є. Знахідку обстежили цивільні та військові авіатори, які одностайно зробили висновок, що вказана частина якогось складного механізму має чудові аеродинамічні якості і могла, з великою вірогідністю, дійсно слугувати крилом апарата, здатного літати.
("Домашній календар", 24 квітня, 1999 р.)
III. У що любили грати в давнину?
Винайшли цю гру халдейські мудреці, і правила її досі не змінилися. Під різними назвами гра була відома в Єгипті і Давньому Римі, нею захоплювалися фараон Тутанхамон та імператори Клавдій, Доміціан і жорстокий Ка-лігула, який, за свідченнями тогочасних хронік, шахраював найбезсовіснішим чином. Марк Антоній, пишуть історики, грав у неї з прекрасною Клеопатрою, а Нерон іноді промотував цілі гори сестерціїв. Під час третього Хрестового походу Річард Левине Серце і Філіпп Французький видали спеціальний едикт, який забороняв грати у неї солдатам, аби не відволікати від ратних справ. Іспанці знайшли схожі дошки у ацтеків. А в наші дні гра набула такої популярності, що кілька років тому створено Всесвітню лігу гравців у нарди.
("Домашній календар", ЗО жовтня, 1999 р.)
Вправа 5. Прочитайте, розкажіть про своє сприймання батьківських порад.
НАСТАНОВИ БАТЬКА СИНОВІ
Жити слід за християнськими законами, в чистій совісті і правді. Щоб діти були ситі й одягнені, спокійні, в теплому домі, завжди в порядку.
127
Українська мова фахового спрямування
3175635000Царя бійся, і служи йому вірою і правдою, і завжди за нього Бога моли... не обманюй його.
Тим, хто старший від тебе, честь віддавай і кланяйся, середніх як братів шануй, немічних і скорботних наділяй любов'ю, а молодших - люби, як дітей; ніякому створінню Божому не будь лиходієм.
Цурайся спілкування з поганими людьми, будь схожим на тих, хто правдою живе, їхні діяння закарбуй у серці своєму і сам чини так само.
Народилася дочка - щороку потроху відкладай для неї убори, намисто, святині, олов'яний посуд, мідний і дерев'яний, вирощуй скотинку з приплодом. Піде заміж - усе готове для неї. Швидке (несподіване) весілля - усе буде готове для неї.
Карай сина в юності - у старості краса душі твоїй буде; не жалій, бий прутом, здоровий буде: караєш тіло його - оберігаєш душу від гріха.
З дочками будь строгий, убережеш їх від гріха, хай ходить у послухові (у послуханні), а не по своїй волі, а то по дурості осоромить дівоцтво своє, -буде для всіх, хто тебе знає, посміховиськом, і осоромишся перед багатьма людьми. Якщо віддаси її заміж невинною (цнотливою), велику справу зробиш, у будь-якому товаристві похвалишся, у кінці життя не плакатимеш через неї.
Синові - не давай волі в юності, пройдись по його ребрах, поки він росте. Не буде тебе слухатись - стане хворобою душі і розоренням дому, загибеллю майна і докором сусідів, посміховиськом для ворогів, суворою карою від начальства і злою досадою.
Слухайся батька й матері, скоряйся їм, і на старості добро і шана й тобі буде.
Якщо дарує Бог гарну жінку - це дорожче від каміння дорогоцінного.
Дворові люди (челядь) повинні вміти і знати якесь ремесло, щоб був не злодій, не бражник (любитель пива), не картяр, не грабіжник, не розбійник, не блудник (гультяй), не чаклун, не шахрай, не дурисвіт.
("Домострой", Ярославль, 1991, книга середини XVI ст., часів Івана Грозного)
\ Цікаво знати
і... . ._!_.„.- ""
ТЕСТ ДЛЯ ВИЗНАЧЕННЯ ТИПУ КОМУНІКАБЕЛЬНОСТІ
Завдання: відповідати "так" або "ні".
Перша група запитань:
Чи можете ви за один день переглянути два кінофільми і концерт?
У вас поганий настрій, коли не працює телевізор чи магнітофон?
Кількість ваших знайомих зростає щоденно?
Чи легко ви запам'ятовуєте людей і події дня?
128
Українська мова фахового спрямування
3175889000Тема 2. РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ
2.1. Поняття про ораторську (риторичну)
компетенцію. Види публічного мовлення
Риторика (красномовство) має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим більше педагогам, працівникам культури і мистецтва, політичним діячам. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики. Справжньою його батьківщиною вважається Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно велике значення.
Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, форумах, судових процесах. Відомими риторами були Арістотель, Демосфен, Цицерон, Квінтиліан, Сократ, Есхіл, Філократ, Лісій, які ще за життя були увінчані лаврами "синів Вітчизни", "рятівників народу".
Цицерон у своїх трактатах ораторського мистецтва писав про формування нової людини - людини-патріота, громадянина, який живе ідеалами свого народу й держави.
Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, володарем дум був всесвітньовідомий Демосфен (384 - 322 до н. є.), промови якого, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. Сучасники так характеризували Демосфена: "Нашого ритора з його умінням запалювати і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихором або блискавицею".
Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був Марк Туллій Цицерон (106 - 43 до н. є.). Він провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним поводирем римського Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими досягненнями цицеронівської промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми знаменитими патетичними виступами і висновками. Складовими успіху оратора, за Цицероном, є природний дар й ораторські здібності. Першу промову Цицерон виголосив у 25 років (мала назву "На захист Публія Квінція"), а останню (дванадцяту філіппіку) - у рік своєї смерті (прожив 63 роки). Для його промов характерні оклики, повтори, іронія, градація. У деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий риторичний прийом робив судову промову карбованою.
Цицерон був творцем латинської літературної мови: з важкої, неоковирної зброї викував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші вигини людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п'ятдесяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для всіх часів і народів.
Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непід-
136
Розділ II. Тема 2. Риторика і мистецтво презентації
01206500купним, чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових риторів.
Арістотель (348 - 322 до н. є.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він уважа-ється творцем теорії суперечки, дискусії. Аристотель розрізняв:
діалектику - мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;
еристику - мистецтво будь-що мати рацію у суперечці;
софістику - намагання досягти перемоги у суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.
Перші настанови для тих, хто готувався виступати публічно, належали, очевидно, сицилійським риторам Тисію і Корку. Це були рекомендації про те, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, закінчення) і які докази слід підбирати. Комедія Аристофана "Жаби", де інсценовано суперечку Есхіла й Еврипіда, а також деякі фрагменти промов софістів, ораторів Гор-гія, Сократа, дають уявлення про посібники риторів.
Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин, публічний виступ поділяють на різні жанри (види), а саме: промова мітингова, агітаційна, ділова, ювілейна, лекція, виступ.
Промова - це усний виступ з метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.
Давньоримська ораторська схема "що, для чого, у який спосіб" може і нині бути визначальною для промовця. Отже, враховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування.
Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оратора виявити нові, нестандартні аспекти теми, спонукання присутніх по-новому сприймати уже відомі факти і реалії.
Успіх мітингової промови залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувати арсенал вербальних і невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія, - дієвий чинник впливу на свідомість слухачів, свідченням можуть слугувати виступи ораторів під час Помаранчевої революції.
Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Торкаючись актуальних суспільно-політичних проблем, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз'яснюють чи з'ясовують певні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя. Прикладами агітаційних промов були виступи політпрацівників перед вошами у Велику Вітчизняну війну, коли палке, щире патріотичне слово вело в бій полки.
137
Українська мова фахового спрямування
0000Ділова промова характеризується лаконізмом, має критичне спрямування, полемічність та аргументованість викладених у ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної, ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні, наприклад, під час захисту дисертації на здобуття наукового ступеня.
Ювілейна промова присвячується певній даті, пов'язаній з ушануванням окремої людини, групи осіб, урочистостям на честь подій з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльності ювіляра, то до ювілейної промови можна включати в хронологічному порядку найважливіші етапи його творчості та досягнення, побажання подальшої плідної праці і всіляких гараздів.
Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі факти з його життя та діяльності. Форма і зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її викладу, повинні бути морально та естетично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.
Лекція є однією з форм пропаганди, роз'яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, характеризується логічністю викладу, точністю вживання наукових фахових термінів, стилістичною завершеністю. Лекції є навчально-програмові, оглядові, лекції зі спецкурсу; складаються зі вступу, основної частини та висновків.
Лектор повинен бути готовий до запитань слухачів за темою лекції. Відповіді його зазвичай коректні, виважені, лаконічні.
Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною реакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконічному виступі промовець може порушити одне-два питання чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від порядку денного.
Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:
виклад.суті певного питання;
акцентування на основному;
висловлення свого ставлення й оцінка;
підкреслення значущості, важливості й актуальності (чи навпаки);
підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві
чи президії, а й усім присутнім, побудувавши його так, щоб одержана ними
інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.
Епоха масової комунікації наклала свій відбиток на тематику і стиль
виступів ораторів. Сучасна масова культура і причетне до неї ораторське ми-
138
Роздій II. Тема 2. Риторика і мистецтво презентації
0317500стецтво значною мірою прагнуть щиро допомогти людині в пошуках шляху утвердження своєї особистості. Майстри сучасного ораторського мистецтва намагаються визначити світоглядні орієнтири аудиторії, що знаходиться перед ними. Ретельна підготовка забезпечить успіх публічного виступу. Це надасть впевненості у свої сили. Промовець, який належно не підготувався до виступу, вже хвилюватиметься навіть від думки про те, що йому доведеться імпровізувати перед аудиторією. Мовознавець Коваль А. П. слушно радить підбирати матеріал для виступу ретельно, звертати увагу на його впорядкування, приведення до відповідності форми викладу.
Початок виступу має для промовця найважливіше значення, бо від нього залежить:
чи подолає промовець хвилювання, заспокоїться й набуде впевненості;
чи зуміє встановити контакт зі слухачами;
чи зацікавить слухачів і чи приверне їхню увагу;
чи зуміє стисло викласти тему виступу й пояснити розподіл його наокремі питання.
Слід пам'ятати: промову треба починати відразу ж по суті справи або з чогось цікавого, що привертає увагу. Вступ не повинен бути надто серйозним, надто сухим, надто довгим та шаблонним.
Мета виступу полягає в тому, щоб стисло пояснити зміст і завдання промови та вказати питання, на яких автор збирається спинитися.
У деяких випадках недоцільно у вступі розкривати головну думку промови.
Головне у виступі - його основні положення, які потім доповнюються деталями. Окремі положення і твердження подаються без доказів, якщо є певність, що слухачі сприймуть їх на віру, або супроводжуються доказами, посиланнями на свідків, авторитети тощо. Варто йти від простого до складного. Слід дотримуватися хронологічної послідовності. Застосовується цей метод, звичайно, при характеристиці, наприклад, процесу роботи, якоїсь події. Іноді інформацію упорядковують на основі локального принципу.
У виступі можна користуватися чотирма формами викладу.
Важливе значення має закінчення виступу. Воно вирішує, що слухачі запам'ятають, що вони візьмуть для себе. Треба підготувати й записати заздалегідь прикінцеві речення. Варто вивчити їх напам'ять.
Ці та інші прийоми широко використовуються в сучасному ораторському мистецтві і ведуть до успіху багатьох людей у різних сферах фахової діяльності.
У теперішній час значна кількість освічених спеціалістів прагне виявити свою особистість на ниві освіти, естради, письменництва і репортерства, дипломатичної і політичної діяльності. І, як ніколи раніше, впадає в око їхня здатність або нездатність до обраної сфери діяльності, яка полягає саме у володінні мовним багатством і вмінні виявити його у виступах. Професійне володіння ораторською майстерністю стає в сучасному світі невід'ємним елементом підготовки фахівців у будь-якій професійній праці.
139
Українська мова фахового спрямування
06350002.2. Публічний виступ як важливий засіб комунікації. Комунікативні вимоги до мовної поведінки. Мистецтво аргументації
Один із розділів книги "Ділове спілкування" А. П. Коваль назвала "Промовець виходить на трибуну". Епіграфом взято слова Софокла: "Багато говорити і багато сказати - це не є те саме". І справді, це так. Можна дійсно багато говорити, але важливого так і не сказати. Ви можете заперечити: інколи треба говорити і не сказати того, про що питають, про що слід мовчати. Так, але ми маємо на увазі не такі випадки.
Коли виходиш на трибуну виголошувати промову чи повідомлення, слід перед тим подумати, як краще це зробити, щоб присутнім було цікаво, щоб вони почули щось нове для себе - тобто, говорити так, аби було що слухати. Великий оратор Цицерон вважав, що "промова повинна виростати й розвиватися зі знання речей: якщо оратор не проник у речі, не пізнав їх, мова його беззмістовна" [2, с. 181].
При умовах дуже серйозної підготовки і відповідальності оратори відточують свою мову, збагачують свій словниковий склад, адже за тим, як і про що ми говоримо, судять про наш культурний рівень і рівень знань загалом. У повсякденному спілкуванні ми можемо не звертати уваги на чіткість вимови звуків, хоча нас просять інколи вимовляти їх чіткіше, не зважаємо на темп мови, на паузи. Усе це слід враховувати, готуючись до виступу перед аудиторією, якою б вона не була щодо кількісного складу. Слід пам'ятати, що перед початком виступу варто кілька разів вдихнути й видихнути повітря, потім -перед кожним початком речення чи абзацу. Якщо ми виголошуємо доповідь (тоді мова відредагована), треба вміти ділити текст на частини - логічні, смислово окреслені такти. Наприклад, поданий уривок авторка посібника радить розбити на такі частини-такти: "Треба на державному рівні / створити режим / найвищого благополуччя / для функціонування рідної мови / в усіх сферах / і на всіх щаблях суспільства, / підкріпивши теорією, / правовими законами, / аж до притягання до відповідальності осіб, / які перешкоджають / розвиткові національної культури"/ (Б. Олійник).
У виступах-експромтах, імпровізаціях паузи будуть там, де ми робимо "зупинку", шукаючи потрібне слово, відповідний факт та інше. Та імпровізовані виступи майже завжди сприймаються краще, аніж заздалегідь підготовлені і продумані до деталей. Вони безпосередні, більш емоційні, у них розкривається людська сутність промовця. Його успіх буде ще більшим, якщо він володіє своїм голосом - коли голос чистий, приємний, пом'якшений, відшліфований навичками повсякденного літературного мовлення. Пам'ятаймо слова Т. Шевченка:
Ну що б, здавалося, слова?
.. .слова та голос - більш нічого,
а серце б'ється, ожива,
як їх почує...
140
Розділ II. Тема 2. Риторика і мистецтво презентації
-6350889000Слід пам'ятати слова теоретика-театрознавця К. С. Станіславського: "На слухача впливають не тільки думки, уявлення, образи, пов'язані з прока-зуваними словами, а й звукове забарвлення слів - інтонація й красномовне мовчання, яке договорює недоказане словами. Інтонація й пауза самі по собі, без слів, мають силу емоційного впливу на слухача" [2, с. 207 - 208].
Сила й висота голосу, темп мовлення, паузи, тембр - це складові поняття "інтонація". Дуже важливі наголоси, в яких повинні зливатися три їх види: словесний, логічний, емоційний.
Тон мовлення може бути: дружній, агресивний, повчальний (менторський), театральний, миролюбний, саркастичний, урочистий, діловий, розмовний і ... лекційний.
Мабуть, кожного разу тон може бути іншим, але застерігають нас від повчального, менторського, без моралізаторства, набридливої повчальності, без агресивності, хоча у світі нині так багато негараздів, які впливають на наші почуття, від яких залежить і тон виступу.
Досвідчений оратор, виступаючи перед незнайомою аудиторією, тримається дуже обережно. Він скаже: "Як ви знаєте...", "Давно відомо, що...", "Дозволяю собі нагадати про...". Слід пам'ятати, що в аудиторії, яка нас слухає, часто є такі люди, які в інших галузях знань - фахівці високого профілю, високоерудовані, тому мова виступаючого мусить бути без зайвого самозадоволення, самозакоханості, а з повагою до слухачів. Часто, закінчуючи виступ, слід подякувати їм за те, що слухали, що взяли участь у роботі. Це - маленький штрих до вашої інтелігентності.
Вищенаведені вимоги до виступаючого і поради щодо планування публічного виступу й виголошення його повною мірою стосуються дипломатичного працівника України, що виголошуватиме промову чи у своїй державі, чи тим більше за її межами. Адже у виступі від імені уряду, крім викладу позиції з актуальних міжнародних питань, своїх конкретних пропозицій (якщо такі є), слід пояснити також основні принципи й головні напрями своєї зовнішньої політики. Як правило, виступ починається шанобливим звертанням до тих, хто безпосередньо приймає закордонних гостей (глава уряду, президент країни, інші керівники держави), до всіх присутніх при виголошенні виступу.
Такими є вирази: "Шановний {вельмишановний) пане Голово Конгресу депутатів {Голово Сейму, Голово Сенату)", "Шановний {високошановний) пане Президенте", "Шановні пані і панове" та ін.
Після звертання слід виголосити слова подяки стороні, що приймає гостей, у такій формі: "Хочу щиро подякувати Вам, пане ..., за теплі слова на адресу нашої делегації", "Насамперед хочу подякувати за надану можливість виступити перед такою поважною аудиторією".
Промовець, як правило, стисло знайомить аудиторію з останніми полі-тико-економічними подіями в житті свого народу, висловлює подяку, якщо це доречно, за підтримку курсу нашої держави стороною, що приймає делегацію, дає оцінку міжнародних подій, накреслює перспективи взаємовигідних контактів обох сторін (звичайно, якщо його до цього уповноважили).
141
Українська мова фахового спрямування
-3175635000З метою тематичної градації, актуалізації висловлюваних думок, привернення уваги до виступу промовець може звернутися кілька разів до аудиторії: "Шановні пані і панове".
У тій частині виступу, де промовець висловлює думки про основні засади співпраці, часто вживаються такі вирази:
"Сподіваюсь, Ви підтримаєте мою думку про те, що...";
"У політичному плані вкрай важливою, вважаємо, є взаємна підтримка";
"Хочу недвозначно заявити...";
"Надзвичайно важливим є існуюче взаєморозуміння у питаннях...:";
"Вважаю, що повною мірою відповідає потребам наших країн...";
"Пріоритетом могла б стати спільна участь у реалізації...";
"(Україна) була б зацікавлена у підтримці Вами нашого прагнення...";
"Багато роботи чекає нас і в сфері...";
"Наші країни єднає...";
-"Велике практичне значення для наших країн може мати...";"Це стало добрим прикладом...";
-"Щиро сподіваюсь (сподіваємося) на Вашу підтримку...".Свій виступ промовець закінчує словами: "Дякую за увагу" .
Типи підготовки до публічного виступу:
написання повного тексту промови;
запис основних положень (тез та аргументів);
виголошення промови експромтом.
Мистецтво аргументації
Серцевиною тактики є аргументація - це обґрунтування прийнятності, слушності певних тверджень або намірів дії.
У структурі аргументації виділяють такі компоненти:
теза - це твердження, в якому оратор намагається переконати аудиторію;
аргументи - це твердження, за допомогою яких оратор обґрунтовуєтезу;
3)форма (схема) - це спосіб зв'язку аргументів і тези.Промовець повинен знати основні критерії добору аргументів:
міцний зв'язок з тезою - аргумент має бути спрямований на визначену тезу;
істинність доказу;
орієнтація на обрану аудиторію;
паралельне використання аргументів "за" і "проти";
образна форма аргументації.
Існує багато класифікацій аргументації. Подаємо найважливіші, які можна використовувати для публічного виступу.
142
Розділ II. Тема 2. Риторика імистецтво презентації
03175001.Залежно від способу обгрунтування розрізняють:
емпіричну аргументацію - обгрунтування тези шляхом безпосереднього звертання до дійсності. Аргументами виступають експерименти, спостереження, досліди тощо;
теоретичну аргументацію - обґрунтування тези, в основу якої покладено міркування. Аргументами виступають інші відомі положення, дояких апелює оратор.
2.Залежно від форми (схеми) розрізняють:
симптоматичну аргументацію - обгрунтування тези шляхом наведення в аргументах певних ознак того, що постулюють у тезі;
причинна аргументація - обґрунтування тези шляхом наведенняпричинно-наслідкового зв'язку між аргументами і тезою;
аналогічна аргументація - обґрунтування тези шляхом наведеннясхожості того, що говорять в аргументах, з тим, що говорять у тезі.
3.Залежно від процедури обґрунтування розрізняють:
пряму аргументацію - вид аргументації, в ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обґрунтовують тезу;
непряма аргументація - вид аргументації, в ході якої теза обґрунтовується опосередковано шляхом встановлення неприйнятності антитези (твердження, що є запереченням тези) або шляхом встановлення неприйнятностіконкуруючих із тезою положень.
Література
Коваль А. П. Ділове спілкування / А. П. Коваль. — К. : Либідь, 1993.
Молдован В. В. Риторика : загальна та судова : [навч. посіб.] /В. В. Молдован. — БіблогрК. : Хрінком Інтер, 1999.
Томан Іржі. Мистецтво говорити / Іржі Томан. — К., 2000.

Потрібно знати
-73025-13716000-793751739900099377533845500345630533845500458406517399000Доповідь
ЖАНРИ КРАСНОМОВСТВА
-1341120-635000Соціально-політичний
Агітаційна промова
-1341120-889000Парламентська промова
Політогляд
Лекція
Наукова доповідь
Академічний
-1920240-635000Реферат
Огляд
Бесіда
-267970-17970500-267970-1524000-2679708890004389120889000Кінолекція
Лекційний
-1484630-1206500Репортаж І Лекція-екскурсія | Лекція-концерт
143
Українська мова фахового спрямування
-137160-13081000-137160-1524000-1371608890001136650173990003471545173990004532630889000Звинувачувальна промова
Судовий
Захисна промова
Самозахисна промова
Промова потерпілого
-286385317500865505155575002078990155575003310255155575004382770317500
Соціально-побутовий
Ювілейна промова
Застільна промо-ва (тост)
Ритуальна промова
Усне побутове оповідання
-1206516129000466344016129000Військовий
-423545-15240001868170-889000Промова на конференції
Запалювальна промова
-120651206500-1206517653000-1206520129500466344020129500Дипломатичний
-152400-8890002176145-317500Промова при здійсненні дипломатичного акту
Промова на міжнародній конференції
-277495-17653000-277495-1206500-277495635000856615170815002051050170815003270250170815004398010635000
Церковно-богословський
Церковна проповідь
Промова на освя-ченні храму
Ритуальна промова
Промова на соборі
(За В. В. Молдованом)
2.3. Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій
Поняття "презентація" активно вживається у багатьох сферах професійної діяльності. Це слово тлумачать як офіційне представлення чогось нового, того, що недавно з'явилося або було недавно створене.
Презентація нині відбувається з різного приводу: вихід нової книги, випуск певного товару легкої промисловості, взуттєвих фабрик, новостворе-них засобів електронного зв'язку, сільськогосподарських вітчизняних машин, автомобілів та інше.
Найчастіше презентація має інформаційно-діловий характер. Часто на такому заході виступають запрошені політичні чи громадські відомі діячі, підприємці, банкіри, спонсори, представники фірм. Журналісти, працівники радіо і телебачення та зацікавлені фахівці створюють спільно необхідну інформацію і масово поширюють її.
Оскільки презентація певного товару (матеріальної, наукової чи мистецької продукції) відбувається і на спеціальних виставках, і на фестивалях, вона повинна бути добре спланованою, оригінально оформленою, естетично привабливою, а її організатори - безумовно, добре підготовлені до представлення експонатів. Відповідальними особами готується достатня кількість рекламної продукції (проспекти, листівки), щоб зацікавлені запрошені особи змогли реалізувати свій інтерес - укласти договори на поставку чи закупівлю презентованих товарів, на подальшу творчу співпрацю.
144
Розділ II. Тема 2. Риторика і мистецтво презентації
0889000Типи презентацій зазвичай є такі:
внутрішня - проводиться в межах фірми, організації;
зовнішня - за межами організації;
рекламна;
інформаційна.
Під час презентації товару (цей захід обов'язково має продуманий сценарій, наприклад, на книжковому ярмарку презентують надзвичайну за змістом, актуальністю проблем, стилістикою книжку, де обов'язково присутній її автор, група підтримки, читці, можливе демонстрування фільму або виступ акторів чи художньої самодіяльності) відповідні особи вітають організаторів, а відповідальний заходу повідомляє присутніх про мету, визначає ключові моменти. Встановлюються ділові контакти із запрошеними, детально продумується закінчення процедури представлення, спілкування із потрібними, зацікавленими людьми. Не слід забувати про висловлення вдячності присутнім, за увагу до організаторів дійства, відповісти на можливі поставлені запитання, коротко підсумувати найважливіші факти та аргументи.
Презентацію зазвичай проводять у другій половині дня, дають можливість фахівцям детально ознайомитися з продукцією, налагодити способи співпраці та реалізації інтересів. Можна планувати і прес-конференцію, заздалегідь завбачивши обмін промовами, цікаву художню частину з участю акторів. Фуршет або аляфуршет зміцнить теплоту ділових стосунків.
Оскільки презентація - це комунікативний процес, то знавець міжнародних культурних традицій Н. В. Ботвина радить використати такі "ключові слова і поняття", які мають позитивний вплив на аудиторію і запам'ятовуються інтерв'юерами - організаторами дійства. Таким мовним засобом є акронім (гр. акгоз - високий, верхній і опута - ім'я) - абревіатура, що складається з початкових літер або звуків слів твірного словосполучення, наприклад:
ЗАКОН - 3 - знати фахові навички, вміння; А - аналізувати стан справ; К - конкретизувати завдання; О - оптимально його розв'язати; Н - намір перейти до наступного.
Тобто продуманість, продуманість і ще раз продуманість заходу.
Мистецтво презентації вимагає врахування мовленнєвих, стилістичних, композиційних, як зазначено вище, та комунікативних принципів. Мова виступаючого повинна мати фахові, зрозумілі присутнім, терміни. Речення частіше прості, не ускладнені синтаксично, побудовані стилістично правильно, пояснення - виразні, чіткі, продумані, без жаргонізмів або нині надмірно поширених абревіатур. Темп мовлення середній, чітка вимова звуків, висловлювання лаконічні. Логічні доведення емоційні в міру. Допустиме вживання прислів'їв і приказок, цікавих афоризмів.
Не слід забувати про імідж презентаторів - зовнішній вигляд (костюм, зачіска, взуття, краватка, обмаль прикрас), рухи, манера поводитися.
Отже, комунікативні приципи презентації повинні бути дотримані щодо вимог мовної кульутри при ділових публічних стосунках.
10—1239
145
Українська мова фахового спрямування
8890000,.-.ч»\ Цікаво знати
Викладіть власну думку щодо важливості / неважливості вміння швидко читати і говорити.
НАЙШВИДШІ ГОВОРУНИ
Найшвидше від усіх говорять Стів Вудморз графства Кент (Великобританія), Шон Шеннон із Канади і Стів Брайєрс, англієць із Пемброкшина. Результатом Вудмора, коли він брав участь у шоу на англійському телебаченні під назвою "Рот з мотором", 22 вересня 1990 року, було 595 слів за 56,01 секунди (або 637, 4 слова за хвилину). Коли він тренується, відбирає уривок із книги і розповідає його до тих пір, поки це не стає його другою натурою. Зазвичай він готується до виступів тільки напередодні ввечері, та коли його рекорд побили, то, для того щоб повернути собі титул рекордсмена, він тренується протягом шести тижнів. Шеннон прочитав монолог Гамлета "Бути чи не бути" (260 слів за 23,8 секунди, або 655 слів за хвилину) 30 серпня 1995 року в Единбурзі (Великобританія). Він усвідомив свою здібність ще дитиною, коли його просили говорити повільніше, тому що неможливо було зрозуміти, що він говорить. Тепер він практикується тільки по декілька хвилин на день: якщо він приділяє цьому більше часу, мова його стає нерозбірливою.
6 лютого 1990 року Брайєрс читав тексти пісень із альбому групи "Квін" і справився з цим за 9 хвилин 44 секунди, причому він читав текст з кінця у зворотному порядку. Найшвидший читець текстів у зворотному порядку зазвичай зачиняється у своїй кімнаті і сидить там доти, доки не вивчить свої монологи, інколи тренуючись по чотири години на день.
(Книга рекордов Гиннесса)
Тема 3. КУЛЬТУРА УСНОГО ФАХОВОГО СПІЛКУВАННЯ
3.1. Самовдосконалення особистості як шлях до культури фахового спілкування
План
і
Сутність поняття "самовдосконалення" у сучасній українській мові.
Програма самовдосконалення особистості.
Чинники формування сучасного конкурентоздатного фахівця.
Сучасна українська мова подає таке визначення терміна "досконалий": 1) який має потрібну ступінь довершеності; 2) який визначається повнотою позитивних якостей, довершений; 3) повний, абсолютний.
180
Розділ II. Тема 3. Культура усного фахового спілкування
12065889000Термін "самовдосконалюватися" ("самовдосконалення") означає набувати самому названих якостей, позбуватися негативного в собі.
Самовдосконаленням людина займається при самовихованні - при свідомій діяльності, спрямованій на вироблення в собі позитивних рис і подолання негативних, тобто на прагнення стати досконалою людиною.
Самовдосконалення особистість досягає лише на шляху внутрішніх борінь і криз. Проте є й інша позиція, зокрема М. Мольц уважає, що кризи можна контролювати. "Я ніколи не повірю, що Богові було потрібно, щоб його діти блукали по Землі з виразом вини на обличчі, почуваючи себе жалюгідними й нещасними, о ні!" - писав він і як шлях до щастя пропонував виробити позитивне ставлення до самого себе ("Світ сучасної людини", с. 63).
На думку М. М. Фіцули, автора підручника "Педагогіка", для цього треба вміти оцінити самого себе, визначити позитивне і негативне та виділити те, чого слід позбутися, а що треба набути. У такому випадку людина формує для себе ідеал, до якого слід прагнути. Уявний ідеал допомагає "скласти програму самовдосконалення".
Програма самовдосконалення може складатися з:
у навчанні - поповнення знань з окремих предметів; набуття фахових знань; набуття різноманітних знань для загальної ерудиції;
у праці - робота у різних галузях, царинах життя;
у самообслуговуванні - прагнути до зовнішньої довершеності, точніше - до зовнішньої привабливості;
у характері - вироблення рис самостійності, ініціативності, стриманості, прагнення бути комунікабельним у стосунках з близькими, друзями,діловими людьми, керівництвом, уміти бути на висоті у спілкуванні з негативними індивідами.
М. Фіцула вважає, що самонавіювання допоможе подолати страх перед труднощами, нерішучість, невпевненість у власних силах, запальність, похапливість (і непродуманість, невміння все зважити), а також допоможе виробити потребу підбадьорювати себе; позбутися неорганізованості, лінощів, небажання вчитися і все досягати самому;
-уміння аналізувати свої вчинки, оцінювати їх, визначати позитивне вних і недоліки, свій поступ і тупцювання на місці;
-вироблення обов'язковості, необхідності, відповідальності (требазробити - зроби, обіцяв - виконай).
Відомий український педагог-учений В. О. Сухомлинський писав: "Самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу - почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж учора. .. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності людини" (Сто порад учителю: Вибрані твори - у 5-ти томах. - Т. 2. - С. 602).
Самовиховання неможливе в тих людей, які звикли до окрику, грубого слова, примусу, вважає великий педагог. Тобто людина повинна шанувати в собі людину, особистість, а в інших - також, робити все так, як би вона хотіла, щоб робили для неї, з нею.
181
Українська мова фахового спрямування
0889000Таджицький поет XII ст. Анварі Авхадіддін писав:
Вот тебе два дела - сделай хоть одно из них,
Коль прославиться делами хочешь пред людьми:
Или то, что сам тьі знаешь, передай другим,
Или то, чего не знаешь, от других возьми.
Ця порада дуже слушна при виконанні програми самовиховання.
До цієї програми належить і робота щодо вдосконалення, шліфування свого характеру. Слово характер (сЬагасїег - ознака, риса, прикмета) - це сукупність стійких психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності. Це суттєві властивості людини, за якими вона відрізняється від інших людей і які вирізняють її як певну індивідуальність. Характер, твердить Н. Бугай, автор книги-посібника "Український етикет", формується у процесі життя, виховання і навчання, трудової та громадської діяльності людини.
Чи можна позбутися негативних рис, самому вдосконалити себе?
Виявляється, можна, але за умови, коли правильно визначиш у собі те, чого слід позбутися, по-друге, спланувати, порадившись з авторитетними для тебе людьми, як це зробити. Це можуть бути батьки, старший друг, педагог, тренер - словом, це мусить бути людина, яка має більший від тебе життєвий
ДОСВІД.
Які ж риси характеру вважаються негативними?
їх чимало. Серед них - упертість, непоступливість; агресивність, хандра, свавілля, почуття вседозволеності; самовпевненість, переконаність у тому, що все тобі під силу; надмірна балакучість; легковажність, необов'язковість; допущення грубощів, вульгарності в мові; неохайність і небажання бути чемним.
Мова - найважливіший засіб спілкування між людьми. Вивчення мови дає можливість людині орієнтуватися у духовному просторі, який її оточує. Мова формує й організовує досвід людей; вона - один з найважливіших елементів духовної і матеріальної культури, вважають Л. М. Зінченко та Л. В. Долинська. Чеський учений-лінгвіст Павло Шафарик писав: "Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя, виконує над собою самогубство".
Мова - носій і культура фаху. Л. І. Мацько зазначає: "Компетенція і професіоналізм з будь-якого фаху - це передусім бездоганне володіння фаховим мовленням". Літературна мова, чиста, красива, з дотриманням орфоепічних і граматичних норм, викликає почуття задоволення, захоплення, радості в щоденному як службовому (офіційному), так і в побутовому (неофіційному, інтимному) спілкування. Кожен носій української мови повинен пам'ятати, що силою й талантом геніїв проста, буденна мова, як дехто хотів і (чого гріха таїти!) тепер хоче бачити обмеженою хатнім ужитком, піднімалася і піднялася, за словами М. П. Старицького, "до генеральського чину".
"Люди, яких люблять і шанують, не обов'язково вродливі й не завжди винятково розумні. Проте вони мають такі властивості, які полегшують їм установлювати контакти з іншими людьми і допомагають знаходити собі друзів (тобто виробити вміння спілкуватися). Ці властивості можуть бути за-
182
Роздіп II. Тема 3. Культура усного фахового спілкування
12065889000кладені в характері від самого народження, але їх можна й виробити, доклавши до цього певних зусиль" - тобто самовдосконалюючись (Іржі Томан).
Усмішку названо однією з людських мудростей. Справді, китайці та японці завжди усміхнені. Мудреці радять: усміхайся - і світ (люди) повертатиме тобі усмішку. Посмішка справді, мабуть, дійова зброя, бо вона усуває настороженість чи агресивність - роззброює. Пригадаймо будь-яку телепередачу - хроніку подій у світі: дипломатичні і повноважні представники інших держав з'являються перед главами держав, у які прибули, завжди усміхненими. Такими є і керівники держав на міжнародних форумах, нарадах, з'їздах, засіданнях.
Усмішка викликає у співбесідника приязнь, доброзичливість, бо вона передає ці ж почуття і від тебе. Не можна сварити, ображати усміхаючись. Не завжди, звичайно, можна і варто бути усміхненим, і не кожен може завжди бути таким. Але пригадаймо вислів: "посмішка Гагаріна". Таким він "пар-нем" був! Завжди усміхненим і привабливим, чистим душею і серцем.
Слід запам'ятати ще одне правило спілкування - навчись дружньо ставитися до людей, бо "Хто любить людей, того й люди люблять". Може, через те й є така подорожня молитва: "Господи, дай мені любити людей і хай люди люблять мене". Пригадаймо притчу про Марію Магдалину, яку натовп просив покарати. Ісус Христос у відповідь натовпові запропонував: хто безгрішний, нехай кине в неї каменем. Ніхто не насмілився. Це не заклик до всепрощенства і до обов'язковості виробити в собі таку рису "добренький для всіх", ні. Але саме доброта, як любов і краса, врятують світ!
Для успішного спілкування згодиться і така настанова: тільки щире, дружнє ставлення, співпереживання полегшують спілкування між людьми. Щирість і ... лукавство, корисливість, на щастя, швидко розпізнаються.
Навчальні заклади всіх рівнів: школа, технікум, ліцей, коледж, інститут, університет чи академія - дають знання, навчають мови чи й мов. Та коли людина ставить перед собою завдання знати більше, аніж їй дали в названих установах, вона повинна багато працювати над собою.
Так, М. Булгаков писав: "Я вважаю, що в кожному навчальному закладі освіченою людиною стати не можна. Та в кожному закладі, в якому добре поставлене навчання, можна стати дисциплінованою людиною і набувати навиків, які згодяться в майбутньому, коли людина поза стінами навчального закладу почне навчати саму себе".
Ще давньогрецький письменник-мораліст Плутарх писав: "Знатне походження є благом, але це - благо предків. Багатство почесне, але це - справа щастя. Слава бажана, та не постійна. Краса прекрасна, але минуча. Здоров'я цінне, та легко руйнується. Сила завидна, але вона теж руйнується старістю й хворобами (болячками). Освіта - єдине, що є божественним і безсмертним у нас самих; і дві речі найкращі в людській природі - розум і мова".
Наведені вище слова слід пам'ятати і розуміти кожному, вдосконалюючи себе в самонавчанні - в самоосвіті, у вправності користуватись мовою, адже найважливіший засіб зв'язку для комунікантів у всіх випадках життя була і залишається мова. Борис Дмитрович Грінченко, наприклад, самотужки
183
Українська мова фахового спрямування
0635000вивчив українську мову (у сім'ї зрусифікованого офіцера Грінченкова!), досконало знав англійську, французьку та німецьку мови, перекладав з них, вивчав італійську мову. Високоерудованою людиною цей педагог-письменник став через самоосвіту, адже він не закінчував жодного ВНЗ, а йому присилали на рецензії роботи академіків Санкт-Петербурзької імператорської академії Росії. За 4-томний "Словарь української мови" (1907 - 1909 рр.) був удостоєний премії ім. М. І. Костомарова від цієї ж академії.
Французький математик, фізик і філософ XVII ст. Блез Паскаль (1623 -1662) вважав, що "...погано бути наповненим недоліками; але ще гірше бути сповненим ними і не бажати усвідомлювати їх у собі, тому що це означає додавати до них ще свій порок самообману".
Працюючи над самовдосконаленням, слід виробити в собі:
скромність і вміння бути ввічливим, адже ввічливість згуртовує, викликає почуття душевного задоволення, взаємної радості, симпатії, поваги;
позбутися грубості, нетактовності (ці риси роз'єднують близькихлюдей, друзів, викликають почуття обурення);
виробити риси тактовності, делікатності, доброзичливості,люб'язності, душевну доброту, при цьому пам'ятаючи, що тактовність - цепостійна властивість, стан душі і характеру;
чемність - у стриманості, тобто на грубість не відповідають грубістю чи вульгарністю;
мати поблажливість (володіти поблажливістю) - у допустимих межах, пам'ятаючи "золоте правило" моральності: стався до інших так, як хотілося б, щоб ставились до тебе;
знаходити правильний тон розмови;
навчитися керувати своїм настроєм і впливати позитивно на настрійспіврозмовника;
вміти самому створювати настрій через самонавіювання;
в колективі з гарним мікрокліматом людина з поганим настроєм поступово позбудеться його;
при зустрічі з товаришами посміхніться, скажіть комплімент (одинна один), запитайте про успіхи, про членів родини. Так вважає В. М. Поздня-ков і викладає свої думки у статті "Людина і культура спілкування" (див. книгу "Світ сучасної людини", с. 104 - 108).
Конфлікт як одна із форм спілкування завжди має психологічний зміст, бо він є наслідком видимих і невидимих суперечностей, словесних зіткнень у спілкуванні двох людей. Велике вміння - перешкодити виникненню його.
Питанню самовдосконалення приділяє велику увагу чеський учений-педагог Іржі Томан. Так, у книзі "Мистецтво говорити" він радить:
завжди дбати про свою зовнішність, хотіти подобатись;
виробити такі риси характеру, які подобаються в усіх суспільнихверствах, прошарках, а саме: веселу вдачу, товариськість, тактовність;
слід дбати про чистоту тіла і одягу (шия, вуха, рот, ноги - шкарпетки у чоловіків; пам'ятати про існування дезодорантів; при пітливості - частіванни, душ);
184
Роздіч II. Тема 3. Культура усного фахового спілкування
-3175000успіхові налагодження контактів додає одяг комунікантів, адже поодягові судять, куди зібралася йти людина: чи на концерт, чи на ділову зустріч,чи на пляж, чи на спортивні заняття (пам'ятати про взуття і його чистоту, чоловікам - про сорочки, про 2 хусточки - однією не користуються - на запас);
прагнути виробити гарні манери - хода, постава, манера сидіти,слідкувати за рухами рук, голови, стримувати рухливість надмірну загалом.
Іржі Томан вважає, що компенсувати брак фізичної краси можна багато в чому гарними манерами та відповідним убранням, умінням з гідністю триматися серед людей.
Як же вдосконалювати поведінку? Виробити гарні манери можна через вивчення поведінки навколишніх людей, акторів кіно і театру.
Вайлуватості можна позбутися, виробляючи енергійність, сварливості й ексцентричності - виробляючи витриманість, а замість незібраності, невпевненості, розгубленості - набути наполегливості. Щоб досягти поставленої мети у професійній діяльності, треба набути впевненості, рішучості, стати сильною особистістю.
Завжди негативне ставлення до себе викликають люди нечесної поведінки, бо їм більше не довіриш і не захочеш підтримувати контактів; ті, які не вміють (чи не хочуть?) додержати даного комусь слова (пригадайте Пузиря з сатиричної комедії І. Карпенка-Карого "Хазяїн": "Обіцянка - цяцянка. Обі-щати можна все").
Егоїзм, грубість, вульгарність не викликають на відвертість, не породжують у комуніканта-партнера бажання спілкуватися, мати ділові стосунки, не свідчать про культуру спілкування, а навпаки - про її відсутність.
Привітність і ввічливість - найкращі засоби боротьби проти нечемності. Стримайте себе під час лайок, суперечок - обеззброїте кривдника, нападника, сперечальника, "схилите на спілкування на належному рівні".
Цікавтеся людьми, виявляйте інтерес до їхніх справ.
Не озлоблюйтеся на світ у 17, ЗО, 50 років!
Хороший співрозмовник уміє добре говорити, уважно слухати, зацікавити до розмови.
Навчись проникатися інтересами тих, з ким спілкуєшся, бо "лагідне слово - ключ до серця" (прислів'я).
Уміти розв'язувати суперечки - це якнайшвидше знайти компроміс.
Виробити в собі звичку поводитися ввічливо і пристойно.
Отже, самовдосконалення в характері - це вироблення в собі приязні до людей, ввічливості, тактовності, гарних манер, це дбати про свій приємний зовнішній вигляд, уміти поставити себе на місце іншого, навчитися любити себе і людей.
Самовдосконалення - це вироблення пам'ятливості, пам'яті, уміння змістовно і гарно висловлюватися, вести полеміку, просто спілкуватися. Це вміння поповнювати свої фахові знання і вміння та загальну ерудованість, адже недарма люди кажуть: яка головонька, така й розмовонька.
185
Українська мова фахового спрямування
0889000Література
Карнеги Дейл. Как завоевьшать и оказьівать влияние на людей... - М. :"ЗОС", 1992.
Корніяка О. Мистецтво ґречності. - К. : Либідь, 1995.
Хрестоматія з усного ділового спілкування. Випуск 1 / У поряд.:Л. Г. Погиба, Т. О. Грибіниченко, Н. А. Ковальчук та ін. - К., 2005.
3.2. Стратегія поведінки під час ділової бесіди. Ділові зустрічі
До переговорів, як правило, залучається певна група людей. Вони складають делегацію. Кількісний склад делегації залежить від важливості обговорюваних питань, рівня представництва. Протокол рекомендує формувати делегації для двосторонніх переговорів на основі приблизно однакової кількості їхнього складу. Членів делегації добирає керівництво переважно із працівників ділової фірми, компанії, організації. До складу делегації входять:
безпосередні учасники переговорів;
консультанти-експерти;
допоміжні працівники: перекладачі, стенографістки, друкарки, водіїта ін.
Обидві сторони наперед домовляються про місце і час зустрічі, предмет обговорення і мову (або мови) переговорів. Узгодження організаційних питань починається після того, як досягнуто домовленості щодо самої зустрічі. Узгоджується рівень ведення переговорів, зокрема посада керівника делегації. Це директор фірми, його заступник або начальник відділу. Обумовлюється кількісний склад делегації, порядок денний, час і місце проведення переговорів. Порядок денний узгоджується узагальнено. Рівень представництва в основному має бути однаковим. Вибір місця зустрічі може впливати на її результати. Тому кожен партнер прагне провести зустріч на своїй території, де він почуває себе більш комфортно і впевнено. Є елемент престижності і в тому, хто до кого іде. З цієї причини відповідальні, особливо міжнародні зустрічі, проводяться на нейтральній території. Вибір країни для зустрічі часто використовується з метою піднести її авторитет у міжнародних процесах.
Прийняття делегації на своїй території має як переваги, так і недоліки. На переговорах дотримуються правил етикету й особливостей протоколу, прийнятих у країні проведення. Отже, зарубіжна делегація має до цього пристосуватися. Разом з тим сторона, яка приймає, також бере на себе додаткові обов'язки. Вона не може зволікати з прийняттям рішення, посилаючись на відсутність інформації. Приймаюча сторона відчуває себе зобов'язаною перед партнером, який до неї приїхав. На сторону господаря лягають турботи щодо організації зустрічі, а це може відволікати її від суті переговорів. Якщо ділові зустрічі проводяться постійно, то вони можуть почергово відбуватися на території однієї і другої сторони. Приймаюча сторона прагне проводити
186
Розділ II, Тема 3. Культура усного фахового спілкування
0635000зустрічі у своєму офісі. Це зручно і престижно. Для великих офіційних зустрічей підбирають нейтральні приміщення: конференц-зали, будинки культури, театри. Час для переговорів призначають або вранці, або ввечері. Ділові зустрічі проводяться переважно у другій половині дня, але не відразу після обіду. Закінчують у робочий час, не пізніше 17.30.
Приміщення для ділової зустрічі, згідно з протоколом прийому зарубіжних партнерів, має бути спеціально підготовленим. На столах має бути тільки те, що потрібне для зустрічі: блокноти, олівці, сигарети, сірники, попільниці, пляшки з мінеральною водою, фужери (ставлять перевернутими). Приміщення має бути чистим, світлим, зручним для роботи.
На переговорах, якщо вони тривають кілька годин, роблять перерву. Під час перерви подають чай, каву, бутерброди, фрукти. Це роблять в іншому - суміжному приміщенні. Якщо його немає, то безпосередньо в залі переговорів. Перед главами делегацій частування ставиться персонально, інші учасники переговорів обслуговують себе самі.
Розміщення за столом переговорів відбувається з урахуванням службового становища учасників. Якщо глави делегацій сидять на початку стола, то перекладачі розміщуються між ними. Інші члени делегацій сидять уздовж стола. Якщо глави делегацій сидять у центрі стола один навпроти одного, то перекладачі розміщуються поруч зі своїми керівниками зліва. Інші члени делегацій розміщуються за столом зліва і справа відповідно до рангу. На багатосторонніх переговорах делегації розміщуються навколо стола (круглого чи прямокутного) в алфавітному порядку за годинниковою стрілкою.
Протокол ділової бесіди ведеться в ході переговорів. У протоколі фіксують основні дані:
назви фірм, які ведуть переговори;
країна, місце, дата, початок переговорів;
тривалість переговорів;
прізвища, імена, по батькові, посади учасників обох сторін;
-ініціатор зустрічі;
основні питання обговорення;
досягнута домовленість або позиції сторін із суперечливих питань;
-інформація про вручення різних документів (копії додаються).Протокол ведуть уповноважені учасники переговорів або самі керівники фірм.
ДІЛОВІ ЗУСТРІЧІ
Ділові зустрічі умовно діляться на бесіди і переговори.
Ділова бесіда - це попередня розмова для з'ясування позиції, підходів до вирішення проблеми. Бесіда часто відбувається напередодні самих переговорів, її ведуть уповноважені від керівників люди.
Переговори включають основні елементи ділової бесіди.
Вони містять три основні позиції:
1) обмін інформацією: взаємне уточнення інтересів, з'ясування позицій;
187
Українська мова фахового спрямування
-3175000обговорення пропозицій, аргументів і контраргументів;
погодження позицій, формування домовленості.
Отже, плануючи ділові переговори, треба глибоко проаналізувати суть проблеми, визначити інтереси сторін. Слід визначити, наскільки зацікавлені в переговорах ви і ваші партнери, у яких питаннях інтереси обох сторін збігаються, у яких розходяться, у яких заперечують одні одних.
У техніці ведення переговорів існують різні підходи: позиційний торг, м'який метод, принципові переговори.
Позиційний торг - це своєрідне протистояння. Це жорстка позиція, в якій кожна сторона завищує свої вимоги. Шляхом взаємних поступок сторони доходять згоди. Цей метод непродуктивний, бо може призвести до зриву переговорів.
М'який метод - коли сторона розглядає іншу як дружню. Замість того, щоб розраховувати на перемогу, наголошується на необхідності досягти хоча б певної угоди. Стратегія м'якого підходу полягає в тому, щоб висувати пропозиції і йти на поступки, довіряючи іншій стороні, бути доброзичливим і прагнути уникати конфронтації там, де це необхідно. За такого підходу сторони можуть прийти до нечітких і нерозумних угод.
Принципові переговори вважаються більш ефективними. Цей метод розроблений у Гарвардському університеті (США). Він побудований на партнерських взаємовідносинах, передбачає більшу відвертість.
Під час партнерських переговорів відбувається реалізація інтересів, а не позицій. Тому слід підкреслювати своє прагнення врахувати інтереси протилежної сторони. Для досягнення успіху в партнерських переговорах треба розширювати варіанти вирішення проблеми, шукати взаємну вигоду.
Вибір конкретних прийомів ведення переговорів - це, по суті, вибір тактики. При дружніх стосунках партнерів основою ділового спілкування є спільний глибокий аналіз проблеми. Починати слід з виявлення спільних інтересів. Потім переходити до спірних питань. Вигідним і етичним є поступовий перехід до більш складних питань переговорів.
На початку переговорів застосовується метод прямого відкриття позиції - повний виклад своїх інтересів і потреб, обгрунтування важливості їх вирішення. Продуктивним прийомом є поділ проблеми на окремі складові. Важкі, невирішені питання можна відкласти до іншого разу. Часткова угода -це краще, ніж повна відсутність домовленості.
Класичний метод, який використовується на переговорах, - обговорення питань пакетом. Це жорсткі, конфронтаційні переговори. Якщо для протилежної сторони деякі позиції договору дуже вигідні, вона змушена погодитися і з невигідними додатками. Пакет, як правило, пропонується на початку переговорів.
На багатосторонніх переговорах часто застосовується тактика блокування. Частина учасників, об'єднавшись у блок, створює відповідний тиск для прийняття вигідного їй рішення або не допускає прийняття невигідного.
Прийоми позиційного торгу численні й різноманітні. Основний прийом - це максимальне завищення вимог. Сторона дуже наполягає на своїх вимо-
188
Роздиі II. Тема 3. Культура усного фахового спілкування
0317500гах. До того ж, окремі пункти зовсім неприйнятні для протилежної сторони, тому, знімаючи їх, сторона демонструє свій "відступ", за що вимагає певних поступок від протилежної сторони.
Метод розстановки фальшивих акцентів у власній позиції. Сторона виявляє велику зацікавленість у вирішенні питань, які насправді мають для неї другорядне значення. Це роблять для того, щоб втягти протилежну сторону у вирішення більш важливого питання з позитивним результатом для себе.
Некоректним є прийом салямі - заниження своїх інтересів. Його застосовують для того, щоб партнер більше розкрився з метою одержати таким способом перевагу, поле для маневру.
Метод ухиляння. При небажанні обговорювати питання пропонують його відкласти до іншого часу або під різними приводами зволікають його обговорення.
Висування все нових вимог в міру того, як протилежна сторона погоджується з попередніми доповненнями. Дуже некоректний прийом - ультимативність вимог, коли одна зі сторін заявляє: або ви приймаєте наші вимоги, або ми йдемо з переговорів.
На завершальному етапі позиційного торгу іноді застосовують метод вимагання - висування вимог в останню хвилину. Розрахунок робиться на те, що протилежна сторона, яка зацікавлена у підписанні досягнутої угоди, погодиться і з додатковими вимогами.
Поширений прийом подвійного тлумачення угоди. Одна зі сторін закладає у формулювання статей договору подвійний смисл, який партнер не помічає. Так потім з'являється можливість трактувати договір у своїх інтересах. І при цьому формально договір не порушується.
Подання фальшивої інформації - цей прийом використовують з метою "підняти собі ціну". Це своєрідна форма шантажу і розцінюється як нетактовність.
Проти деструктивних некоректних прийомів існують також певні прийоми:
постарайтесь за позицією партнера побачити його інтереси;
доведіть партнерові, що конструктивне ведення переговорів вигідненасамперед йому;
запропонуйте кілька варіантів вирішення проблеми;
під час дискусії більше питайте, ніж стверджуйте: запитання викликають відповіді, тоді як ствердження - заперечення;
на грубу або безглузду пропозицію найкраще відповісти довгою паузою. Це викликає почуття незручності у партнера, і він гарячково починаєшукати вихід із ситуації.
Своєрідною формою тиску на партнера є вибір поганого місця для ведення переговорів. Розрахунок робиться на те, що незручності (холодна кімната, тверді стільці) змусять партнера швидше підписати угоду. За таких обставин слід вимагати перенести зустріч в інше приміщення або на інший час і цим самим створити додаткові незручності для того, хто їх створював.
189
Українська мова фахового спрямування
-3175317500Не поодинокі випадки, коли партнер нахабно обманює і ви це бачите. Не треба сперечатись. Але потрібно заявити, що ви це розумієте, все перевіряєте.
Переговори не завжди завершуються успішно. У будь-якому разі не слід їх грубо переривати. Переговори треба закінчувати спокійно, бо не виключена можливість, що до них ще колись доведеться повернутися.
Окремого розгляду потребує ситуація ведення переговорів із сильнішим партнером - фірмою або державою. Треба мати на увазі, що сильніший партнер - це не означає всесильний. Якщо він хоче вести переговори - отже, він зацікавлений. За столом переговорів партнери певною мірою у рівному становищі.
Метод зачіпки - ви розповідаєте жарт, курйоз і відразу переходите до короткого викладу суті проблеми. (Наприклад: "На дворі холодно, йде зима, одна надія на природний газ").
Метод стимулювання гри уяви - одна зі сторін відразу ставить багато запитань з багатьох проблем, які вважає за необхідне обговорити.
Метод прямого підходу - коротко викласти мету зустрічі і відразу перейти до суті справи. Застосовується у короткотерміновій і не дуже важливій зустрічі у процесі спілкування керівника і підлеглого.
Під час обміну інформацією стежте за логічністю, точністю, професійністю мови. Не слід вдаватися до дрібних деталей. Ставте запитання, які змушують співбесідника давати точні відповіді. Уміння сформулювати запитання дає можливість тактовно спрямовувати розмову у потрібне русло, оволодіти ініціативою. Це впливає на вирішення проблеми. Практикою ділового спілкування вироблена ціла система запитань.
Закриті запитання ставлять, коли хочуть отримати відповідь "так", "ні", їх використовують під час затяжних переговорів, щоб одержати підтвердження вже досягнутої угоди.
Відкриті запитання вимагають конкретної відповіді. Ними намагаються розговорити небагатослівного партнера. Вони, як правило, починаються словами "хто, що, де, коли, як, чому, скільки".
Альтернативні запитання - основним компонентом є слова "або", "чи". (Наприклад: "Бажано одержати відповідь сьогодні або завтра", "Можете дати відповідь письмово чи усно").
Стверджувальні запитання ставлять для підтвердження остаточності рішення, досягнутої угоди. (Наприклад: "Отже, ми домовилися ...").
Вступні запитання ставлять для того, щоб переконатися, чи партнер все уважно слухає, чи правильно вас розуміє.
Провокаційні запитання іноді ставлять, щоб з'ясувати, чи правильно партнер оцінює стан справ. (Наприклад: "Ви впевнені, що зможете реалізувати цей вибір за такою ціною?" ).
Заключні запитання використовуються для завершення розмови.
Існує певна техніка відповідей, яку пропонує професор Ф. Кузін:
- краще не відповідати на складні запитання, якщо немає конкретної відповіді;
190
Розділ II. Тема 3. Культура усного фахового опікування
-6350317500якщо в запитанні є некоректні слова, краще їх не повторювати;
на провокаційні запитання краще не відповідати або перевести розмову на того, хто запитував;
на емоційні запитання відповідати коротко;
схвильованому, збудженому партнерові відповідати спокійно.
Для обгрунтування своїх поглядів і пропозицій необхідно висувати переконливі аргументи і контраргументи. Вони необхідні як для відстоювання позиції, так і для нейтралізації доказів опонента. Аргументами можуть бути цифри і факти, порівняння, логічний виклад доказів.
Для нейтралізації опонента з його доказів викидають суперечливі місця, слабкі місця виступу; окремі фрази опонента подаються як основні для перекручення суті справи, цитуються думки авторитетів.
Варто зазначити, що для кожної аудиторії потрібні свої інструменти впливу (володіння цифровою інформацією, вміння застосувати ораторські здібності тощо).
(За посібником Й. М. Гах)
3.3. Співбесіда з роботодавцем
Наймачеві, за порадами О. Корніяки, слід бути:
пунктуальними - з'явитись за 5 хвилин до призначеного часу зустрічі;
мати охайний одяг, повсякденний костюм, краватку, чисте взуття;
повідомити секретареві шефа (директора) про свій прихід;
уважно слухати співрозмовника, бути зосередженим;
відповідати чітко, лаконічно;
розраховувати вчасно поставити свої запитання;
відчути кінець співбесіди, закінчивши розмову.Керівникові (роботодавцеві) дотримуватись таких принципів:
конфіденційності, якщо вимагає справа, у розмові;
доброзичливості;
психологічної проникливості, щоб зрозуміти людину, підтримуватирозмову, дати належну оцінку мові співрозмовника і визначити його культурний і фаховий рівень;
тактовності (мати повагу до співрозмовника, бути обачним у висловлюваннях).
Структура бесіди може бути такою:
Початок (привітання, представлення).
Подача інформації (з метою переговорів).
Аргументування (доведення, захист своєї компетенції, найкращийаргумент - факти).
Спростування доведень співрозмовника - при потребі - фактами.
Прийняття рішення, незалежно від результатів переговорів.
191
Українська мова фахового спрямування
88906350003.4. Етикет телефонної розмови
Одним із різновидів ділового спілкування є телефонна розмова. Вона розширює, прискорює ділові контакти, дає можливість оперативно передати чи прийняти певне повідомлення тощо.
У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує (адресант), і той, хто приймає інформацію (адресат). Може бути й третя особа - посередник, який з'єднує співрозмовників. Тут особливо важливим є слова ввічливості: вибачте, будь ласка, дякую тощо.
Вибір мовних одиниць для телефонної розмови залежить від того, хто, куди, кому і з якою метою телефонує.
Умовно телефонну розмову можна поділити на офіційну (ділове спілкування) і приватну (повсякденне, побутове спілкування). Кожне з них вимагає відповідного етикету.
Офіційно-ділова розмова, адресована до певної установи, має діловий характер.
Телефонна розмова, як правило, починається з привітання. Наприклад: "Доброго ранку (дня, вечора)" чи "Зрастуйте". І тут же слід відрекомендуватися (назвати ім'я, по батькові, прізвище; вказати посаду та установу). Після цього треба запитати, з ким розмовляєте (якщо адресат незнайомий). Потім треба повідомити, з ким хочете поговорити, і, якщо є потреба, сказати, з якого питання.
Не слід запитувати: "З ким я говорю?" Якщо розмовляє не той, з ким Ви хочете поговорити, необхідно попросити, щоб запросили потрібну людину. Робити це слід коректно, ввічливо. Наприклад: Будь ласка, запросіть до телефону Сергія Івановича! Дуже прошу, попросіть до телефону Івана Миколайовича. Обов'язково треба подякувати тому, хто погодився зробити послугу.
Буває, що людина помилилася, зателефонувала не за потрібним номером. Нечемно кидати трубку, безтактно відповідати чи давати неправдиву інформацію. Слід спокійно пояснити, що не той номер набрав адресант.
Трапляється, що один із співрозмовників поспішає. Він повинен вибачитись, пояснити причину і домовитися продовжити розмову.
Часто в державних установах можна почути шаблонну фразу: турбує вас такий-то... Ділова телефонна розмова в роботі установи чи закладу аж ніяк не може турбувати, бо вона для цього й призначена. Тому тут слово "турбує" є зайвим.
Інша справа, коли йдеться про приватну розмову. Скажімо, виникла необхідність зателефонувати співробітникові чи знайомому додому у вихідний чи пізно ввечері без попередньої домовленості про це, то слід вибачитися за турботу. Ось тут буде доречною фраза вибачте за турботу.
Щодо побутової розмови, то тут можливі різні форми привітання, інформування, запитання про дім, сім'ю, здоров'я тощо.
192
Роздіч II. Тема 3. Культура усного фахового спілкування
0635000Приватна розмова теж має загальновизнані норми телефонного етикету. Наприклад, безтактно телефонувати без крайньої потреби знайомим чи друзям надто пізно ввечері чи рано-вранці. Некоректно обтяжувати інших по телефону своїми невдачами, пригодами, сімейними справами. Неетично говорити про того, кого не знає співрозмовник.
Тактовно буде запитати на початку розмови, чи не завадить телефонний дзвінок чомусь важливому. Адресанта не повинно ображати, коли співрозмовник вибачиться й попросить зателефонувати через годину. Не слід при цьому запитувати причину, якщо людина не вважає потрібним пояснити її.
Розмова по телефону має бути спокійною, розбірливою, чемною, лаконічною. Тому треба заздалегідь її продумати.
Також важливим є вміння слухати співрозмовника. Вихована людина не буде перебивати співрозмовника чи поправляти, підкреслюючи свою мовну освіченість та професійну перевагу. Не варто засмічувати телефонну розмову вставними словами, крилатими виразами тощо.
За етикетом завершує телефонну розмову як у діловому, так і в приватному спілкуванні її ініціатор. Якщо розмовляють чоловік і жінка, то перевага надається, безперечно, жінці.
Завершуючи телефонну розмову, обов'язково треба попрощатися. Нетактовно класти трубку, не дочекавшись прощальних слів співрозмовника.
Варто пам'ятати, що надмірна ввічливість, улесливість не прикрашають співрозмовника, а, навпаки, свідчать про його низький етичний рівень і можуть викликати роздратування.
ЕТИКЕТ ТЕЛЕФОННОГО СПІЛКУВАННЯ
Сформулюйте тему, розрахуйте час і місце розмови.
Привітайте співрозмовника, відрекомендуйтесь.
Скажіть комплімент, дізнайтесь про можливість співрозмовника з часом на розмову.
Володійте інтонацією, уважно слухайте.
Правильно закінчіть розмову.
Література
Паламар О. М., Кацавець Г. М. Українське ділове мовлення : Навч.посіб. - К. : Либідь, 1997.
Паламар О. М., Кацавець Г. М. Мова ділових паперів : Практ. посіб. -К. : Либідь, 1995.
Пазяк О. М., Кисіль Г. Г. Українська мова і культура мовлення: Навч.посіб. - К. : Вища школа, 1995.
Шевчук С. В. Українське ділове мовлення: Навч. посіб. - К. : Вищашкола, 1997.
ІЗ — 1239
193
Українська мова фахового спрямування
0635000Тема 4. ФОРМИ КОЛЕКТИВНОГО ОБГОВОРЕННЯ ПРОФЕСІЙНИХ ПРОБЛЕМ
4.1. Наради, збори, переговори як форми колективного обговорення. Мистецтво ведення переговорів
Індивідуальне вирішення фахових питань відбувається в бесіді, діловій розмові, службовій бесіді керівників різного рівня з підлеглими, співбесіді (під час прийняття на роботу та в інших випадках).
Колективне обговорення фахових проблем відбувається на нарадах спеціалістів одного профілю (наприклад, нарада терапевтів клініки, нарада завідувачів відділень поліклініки, районна нарада фахівців), під час дискусії та полеміки, диспутів - у студентських колективах, на засіданнях, зборах працівників певного фахового напряму.
Під час названих заходів може виникнути спір, чи суперечка. У такому випадку не слід гарячкувати і прагнути довести свою правоту. Якщо ваша поразка у спорі очевидна через помилкові погляди чи неточні відомості й факти, вами використані, поступіться гідно і без паніки.
Переговори призначені знайти вирішення проблеми взаємною зацікавленістю. Для цього слід зробити аналіз проблеми з метою окреслити предмет переговорів, визначити можливого партнера й отримати про нього необхідну інформацію, перевірити існування альтернатив переговорам (чи можливо вирішити проблему самостійно або з іншим партнером, більш вигідним), провести змістовний аналіз проблеми (зіставити свої інтереси й інтереси партнера, його зацікавленість у переговорах, уточнити сферу збігу й розбіжностей ваших інтересів).
Переговори слід планувати, сформулювавши загальний підхід до них, свої цілі, завдання, стратегію; сформулювати свої пропозиції та їх аргументацію, обрати місце переговорів (вдома, на нейтральній території чи на території партнера).
Під час проведення переговорів учасники повинні розсістися відповідно до загальноприйнятих правил і з урахуванням їхніх рангів та службового становища. У ході переговорів уточнюють взаємні інтереси, концепції учасників, обговорюються й уточнюються позиції.
Методи ведення переговорів - метод позиційного торгу чи принципових переговорів.
Збори - спільна присутність групи людей, об'єднаних з метою з'ясування якогось питання, зокрема і найчастіше фахового.
Засідання - форма організації роботи певного постійного органу, підрозділу або групи, що може бути передбачена статусом або положенням про організацію установи (наприклад, профспілкового комітету, ради ветеранів, вченої ради, фахових комітетів тощо).
198
Розділ II. Тема 4. Форми колективного обговорення професійних проблем
-31756350004.2. Нарада. Види нарад
Нарада - форма організації колективної діяльності працівників (фахівців), яких збирають посадові особи керівного складу для обговорення певного питання, вироблення та прийняття рішення.
Наради бувають запланованими, регулярними та позаплановими.
Ділові наради є інформаційні (учасники знайомляться з новими настановами), оперативні, або диспетчерські (так звані "п'ятихвилинки", що завершуються конкретними розпорядженнями), та дискусійні - найбільш демократичний вид. Рішення про проведення наради приймає керівник, визначивши час, місце проведення, склад учасників.
Нарада має три етапи: підготовка, проведення, оформлення результатів, її тривалість - 1 - 1,5 год. Доповідачі називають себе, поводяться коректно, тактовно, доброзичливо. Останнє слово на нараді - голові. Він оголошує підсумки, документи, закінчує її.
Обговорення професійних проблем найчастіше відбувається колективно, і це дає позитивні результати в їх вирішенні, хоча цьому може передувати індивідуальне та групове обговорення. Найбільш ефективним вважаються наради - форма спільного обговорення і вирішення важливих проблем зусиллями керівника і його співробітників. Дослідники вважають недоцільним їх часте проведення, оскільки вони не завжди можуть бути ретельно підготовленими, затяжними.
Ф. І. Хміль виділяє такі види нарад:
диктаторська - керівник установи ознайомлює зі своїми розпорядженнями чи з тими, що надійшли з вищих інстанцій, причому без обмінудумками;
автократична - майже синонім до диктаторської (хоча кожен із небагатьох присутніх відповідає на запитання керівника, але не вступає з ним удискусію);
сегрегативна (лат. зе§ге§о - відокремлюю, розподіляю) - доповідаєзаздалегідь призначена особа, у дебатах беруть участь кілька учасників, якихобирає голова наради; вона може спричинити розкол у колективі, тому слідзважати на доцільність чи недоцільність її проведення;
дискусійна - обмін думками і власним баченням розв'язання проблеми з прийняттям рішення, яке потім затверджується керівництвом; інколи після такої наради керівник одноосібно приймає рішення;
вільна - вільний обмін думками, без обов'язкового прийняття рішення (виникає в кулуарах офіційної наради);
проблемна - тут використовується метод "мозкової атаки" ("мозкового штурму") для вирішення проблеми надзвичайної ваги; з обов'язковимидоповідями, відповідями на запитання, навіть дебатами (суперечками) і прийняттям рішень;
інструктивна {інформаційна) - подібна до диктаторської, але проводиться за необхідності конкретизувати завдання для виконання розпоряджень, що надійшли, встановлення терміну виконання та обсягу доручень;
199
Українська мова фахового спрямування
-31756350008) оперативна (так звана "п'ятихвилинка", "літучка", "диспетчерська") - проводиться з метою одержання інформації про стан виробничих справ; рішення приймає голова (часто керівник вищої ланки) чи пропонує певну допомогу у вирішенні обговорюваних проблем; може мати інформаційно-пізнавальний, контрольно-регульований, нормативно-оцінний або творчо-пошуковий характер.
Найчастіше наради поєднують у собі особливості вищеназваних, адже завдання керівництва - об'єктивно аналізувати проблеми, прийняти правильні рішення і довести їх до виконавців.
4.3. Дискусія. Полеміка. "Мозковий штурм" та технології його проведення
Дискусія ( від лат. сіізсиззіоп - дослідження, розгляд, розбір) - публічний спір з метою з'ясування і зіставлення різних поглядів, пошук істинної думки й знаходження правильного рішення спірного питання. Дискусію вважають ефективним засобом переконання - її учасники самі доходять певного висновку. Найчастіше це наукові дискусії. Варто тут правильно сформулювати свої думки, слова й терміни вживати точно, визначити головну проблему й зосередити на ній увагу. Мета дискусії - досягти певної згоди щодо розв'язання обговорюваної проблеми.
Етика ведення дискусії:
дискутанти повинні шукати рішення, а не конфліктувати;
повинен бути спокійний тон ведення дискусії, грамотна мова;
не повинна панувати грубість, неприязнь, тим більше агресивність;
сперечатися по суті, аргументувати думку, не звинувачуватиопонентів;
не прийнято використовувати засоби художньої мови, не висміювати.
Полеміка ( від грец. - войовничий, ворожий) - це спір, при якому наявна конфронтація, протиборство протилежних думок з того чи іншого питання; це публічний спір з метою захистити, обстояти свою позицію і спростувати думку опонента методом "мозкового штурму".
Мета полеміки - не досягнення згоди, а перемога над протилежною стороною. Якщо дискусію вважають "воєнною грою", то полеміку - "воєнними діями". Полеміка має цільове спрямування. Учасники дискусії - "опоненти", полеміки - "супротивники".
Спільне: під час ведення дискусії і полеміки учасники висловлюють певні погляди стосовно тих чи інших питань, намагаються довести правильність своєї думки, але в дискусії доходять спільної думки (позиції).
Особливими формами проведення нарад є так званий "мозковий штурм", "мозкова атака" (деякі науковці вважають це формою дискусії). Це ефективний метод колективного обговорення виробничих / професійних проблем, пошук їх вирішення, вільне висловлення думок учасниками. Перед проведенням такої наради-дискусії певній групі її учасників (10 - 12 осіб)
200
Роздйі II. Тема 4. Форми колективного обговорення професійних проблем
-3175635000ставлять конкретне завдання і пропонують викласти власне бачення розв'язання питання, не обговорюючи і не критикуючи думок інших учасників. Вдалим вважається "мозковий штурм" за умови одержання кількох цінних ідей щодо вирішення проблеми.
Цінність такого підходу до розв'язання проблеми в тому, що він стимулює творче рішення, розвиває мислення, спонукає вільно викладати власне бачення, не Гоячись критики опонента. До складу групи включають 2-3 особи-фахівцш, які не обізнані з проблемою, що обговорюється.
Сеанс "мозкового штурму" ("мозкового штурмування") здійснюється у два етапи: перший етап - вищенаведений, його називають етапом "генерації ідей", де критикувати заборонено; другий полягає у вивченні запропонованих ідей висококваліфікованими фахівцями-експертами. Найважливіші з них передають у впровадження в дію (наприклад, лікарський консиліум при уточненні діагнозу, при обговоренні технології проведення оперативного втручання; педагогічна нарада - при вирішенні питань нагородження випускників різних рівнів навчальних закладів; наради інженерно-технічних працівників щодо роботи певного промислового об'єкта, його реконструкції).
При методові "мозкового штурму" слід врахувати наступне: наявність лише одного фахівця високої кваліфікації - ефект такого заходу зменшується, варто дбати про їх більшу кількість.
Після відбору кращих ідей, які обов'яково фіксує секретар без зазначення авторства, варто розділити учасників "мозкового штурму" на дві групи: прибічників і противників, які аналізуватимуть аргументи усіх "за" і "проти", причому слід обговорювати одну ідею. Якщо всі (10 - 12 осіб) учасники сидітимуть за круглим столом, бачитимуть одне одного, почуватимуться рівноправними й обговорюватимуть ідею (проблему) не більше 30 хвилин, що стимулюватиме активну діяльність мозку, матимуть мудрого керівника, який подбає про відповідну моральну і психологічну атмосферу, то колективна форма обговорення досягла бажаних результатів.
Японський менеджмент, фіксує Ф. І. Хміль, запропонував кільцеву систему прийняття рішень (кінгесьо), яка по суті спрямована керівником, що вважає за потрібне обговорювати з фахівцями важливе питання, новацію, не скликаючи наради, а ініціює підготовку проекту, який почергово передають фахівцям за списком, і ті терміново розглядають цю новацію та письмово викладають своє бачення її. На нараду запрошуються лише ті особи, чия позиція не зрозуміла керівникові або ж хто є автором важливої (неординарної) ідеї. Результати такої наради позитивні.
Автори підручника поділяють позицію Ф. І. Хміля щодо всебічного аналізу та обгрунтованої розробки питання "мозкового штурму" як евристичної форми, що активізує творчий потенціал співрозмовника під час колективного обговорення проблеми.
201
РОЗДІЛ III
106362520447000130746530162500121602538735000130175047879000СУЧАСНІ ДІЛОВІ ПАПЕРИ ПРОФЕСІЙНОЇ СФЕРИ
Тема 1. ДІЛОВІ ДОКУМЕНТИ ЯК ЗАСІБ ПИСЕМНОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
1.1. Документи і діловодство (справочинство) у професійній сфері. Поняття документа. Класифікація документів. Державний стандарт України
Діловодство - ведення справ канцелярії. Канцелярія - це відділ установи, що займається діловодством. За словником В. І. Даля, це слово має кілька значень, а саме: склад чиновників і писарів при особі чи місці для письма; місце, будинок, кімнати, де ведуться (укладаються) ділові папери.
Діловодство - це діяльність, яка охоплює питання документування та організації роботи з документами у процесі здійснення управлінських дій. Основними елементами діловодства є писані документи та документування, тобто створення документів.
Отже, складовими частинами діловодства є системи документації, документування та організація роботи з документами.
Проте, на думку фахівців, що займаються діловодством, термін "діловодство" застарів і його варто замінити іншим - документаційне забезпечення управління, що цілком відповідає його змістові.
Система документації - це сукупність документів, взаємопов'язаних і взаємодіючих таким способом, що становлять цілісну систему зі своїми специфічними рисами.
ПОНЯТТЯ ДОКУМЕНТА
Слово "документ" у перекладі з латинської мови означає повчальний приклад, взірець, доказ. У сучасній мові цей термін має кілька значень. Це діловий папір, що посвідчує певний юридичний факт, підтверджує право на що-небудь, а
208
Розділ ПІ. Тема 1. Ділові документи як засіб писемної професійної комунікації
-6350635000також письмове свідоцтво, що офіційно підтверджує особу. Це письмовий твір, грамота, рисунок тощо як свідчення про щось історичне, важливе.
Для юриста документ - засіб доказу; для історика - це першоджерело; для працівника управління - це засіб фіксації та передачі інформації.
Багатозначність терміна зумовлена тим, що документи використовуються з різною метою в багатьох галузях людської діяльності, оскільки вони є результатом відображення фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності та розумової діяльності людини. Документи як носії інформації є основою для прийняття рішень, узагальнень, доказів певних фактів, тобто вони мають правове значення. Документи повинні відповідати всім цим вимогам, мають бути правильно складені як за формою, так і за змістом.
КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ
Ділові документи класифікують за змістом, способом фіксації, способом виготовлення, назвою, мірою складності та мірою гласності, місцем складання та за походженням, за юридичною силою та за призначенням.
За способом фіксації інформації вони є: писані, графічні, фото-, фоно-та кінодокументи.
За змістом документи поділяються на:
організаційно-розпорядчі;
довідково-інформаційні;
господарсько-договірні;
фінансово-розрахункові;
документи по особовому складу;
особисті офіційні документи;
посвідкові документи.
За назвою розрізняють такі документи: акти, анотації, відгуки, відомості, вказівки, довідки, доповідні, договори, запрошення, звіти, службові листи різного призначення, плани роботи, положення, правила, постанови, посвідчення, рішення, розпорядження. За назвою їх не прийнято класифікувати, оскільки є документи з однаковою назвою, але різні за призначенням.
За способом виготовлення розрізняють типові, трафаретні й індивідуальні документи. Типові складаються завчасно, часто за трафаретом, і є текс-том-зразком для індивідуальних. У трафаретних документах частина тексту віддрукована на бланку, а частина вписується при його заповненні (наприклад, заява при вступі до навчального закладу, листок обліку кадрів, довідки). Ця форма документів досить поширена і дає змогу економити час та полегшує машинне опрацювання.
Індивідуальні документи важко трафаретизувати. Вони в більшості випадків складаються за довільною формою, хоч необхідні реквізити в них наявні (це скарги, записки, автобіографії, телеграми тощо).
За ступенем складності є прості й складні документи: перші містять одне питання, складні - два або декілька.
За місцем складання та їх функціонуванням розрізняють внутрішні й зовнішні документи. Внутрішні створюються на певному підприємстві, в
14 — 1239
209
Українська мова фахового спрямування
0317500установі й організації і там функціонують. Зовнішні надходять з вищих інстанцій або надіслані іншим підприємствам, установам чи громадянам.
За терміном виконання документи є термінові й нетермінові. Перші потребують виконання, надсилання або одержання в терміни, які встановлені законом, правовим актом чи керівником. Це телеграми, телефонограми, фототелеграми з позначками "Терміново" або "Дуже терміново". Інші вважаються нетерміновими і виконуються в термін, який встановлений адміністрацією.
За походженням розрізняють документи службові та офіційно-особові (іменні). Службові документи створюються в організаціях, установах з питань їхньої діяльності, офіційно-особові стосуються конкретних осіб (записки, заяви, скарги).
За ступенем гласності документи бувають звичайні, секретні та для службового користування (ДСК). У правому верхньому кутку документа роблять спеціальну помітку: "Таємно", "Для службового користування". За втрату таких документів або розголошення їх змісту винні притягуються до відповідальності.
За юридичною силою розрізняють справжні й фальшиві документи. Справжніми вважаються документи, що видані в установленому законом порядку, із дотриманням усіх правил і реквізитів. У фальшивих документах реквізити або зміст не відповідають істині або термін їх дії закінчився. Справжні документи бувають дійсними (як такі, що мають на певний час юридичну силу) і недійсними (вони втратили юридичну силу з якихось причин).
За стадіями створення документи поділяються на оригінали й копії. Оригінал (лат. огщіпаііз - первинний, вроджений, самобутній, справжній, первісний) — документ, що створений уперше та належно оформлений. Копія — (лат. соріа - множинність, запас) - точний список з оригіналу; точне, зроблене від руки відтворення чогось, наприклад, якогось твору мистецтва, - картини, скульптури. Отже, копія - це й точне відтворення документа. Нині часто побутує термін ксерокопія.
В юридичному аспекті оригінал і копія - рівноцінні.
Копія як точне відтворення оригіналу в правому верхньому кутку обов'язково має помітку: "Копія".
За призначенням документи розрізняють:
організаційно-розпорядчі: вказівки, інструкції, накази, положення,постанови, правила, рішення, розпорядження, статути, ухвали;
довідково-інформаційні: акти, анотації, відгуки та рецензії, відомості, довідки, доповіді, договори й угоди, записки (службові, доповідні, пояснювальні), запрошення, звіти, листи службові, огляди, оголошення, плани роботи, посвідчення, протоколи і витяги з протоколів, рецензії, списки, телеграми, телефонограми, радіограми;
документи з кадрових питань / документація по особовому складу:заяви (про працевлаштування, про звільнення з роботи, про перевід на іншупосаду, про заохочення чи стягнення, про відрядження), накази, особові картки, особові листки з обліку кадрів, особові справи, трудові книжки, характеристики, контракти з найму;
210
Розділ III. Тема 1. Ділові документи як засіб писемної професійної комунікації
-63501206500посвідкові (засвідчувальні): посвідчення, паспорт, свідоцтва, дипломи, атестати;
особисті офіційні документи: автобіографії, резюме, доручення, довіреність, заяви, пропозиції, рапорти, розписки, скарги;
фінансово-розрахункова та облікова документація.
ДЕРЖАВНИЙ СТАНДАРТ УКРАЇНИ
Державний стандарт України розроблено і внесено Державним науково-дослідним інститутом "Система" (ДНДІ "Система") Держкомстату України, затверджено і введено в дію Наказом Держкомстату України № 215 від 25.08.1994 р. (чинний від 01.07.1995 р.)
Документ має такі розділи:
Галузь використання.
Основні положення.
Загальні положення.
Діловодство.
Організація роботи з документами.
У першому розділі зазначено: "Цей документ установлює терміни та визначення понять у галузі діловодства й архівної справи". Терміни, регламентовані в цьому стандарті, є обов'язковими для використання в нормативній документації всіх видів, у довідковій та навчально-методичній літературі, що належить до певної галузі.
Для кожного поняття встановлено один стандартизований термін, хоч подані визначення "в разі необхідності можна змінювати", вводячи похідні ознаки, розкриваючи значення використовуваних термінів.
Визначення діловодства подано як "діяльність, яка охоплює питання документування та організації роботи з документами в процесі управлінської діяльності", а документ - це "матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлення у заведеному порядку і має згідно з чинним законодавством юридичну силу".
Зовнішні ознаки документа - це "сукупність ознак, яка містить спосіб фіксування інформації, носій, фізико-хімічний стан, форму і розмір документа, елементи його правового, діловодного, художнього оформлення та нанесення знаків письма". Документація - це сукупність документів з певного предмета, а документування - створення документів.
Вид письмового документа - сукупність письмових документів, об'єднаних усередині певної системи документації спільністю ознак, які характеризують структуру змісту документів, залежно від їхнього цільового призначення (наказ, звіт, акт). Автором називається організація або особа, яка створила документ. Текст документа визначається як "мовна інформація, зафіксована будь-яким видом письма чи будь-якою системою звукозаписування".
Види документів визначено так: текстовий, письмовий, рукописний, машинозчитуваний, машинописний (рукопис), автограф, чернетковий, чисто-вий, зображальний, графічний, фотодокумент, аудіовізуальний, кінодоку-
211
Українська мова фахового спрямування
6350317500мент, фонодокумент, істинний документ (правдник), копія (документа), мікрофільм, особовий документ (офіційний документ, який засвідчує особу людини і (або) її права, обов'язки, а також службове або суспільне становище і містить інші відомості біографічного характеру), документ особового походження (особовий документ) - створений особою поза сферою її службової діяльності або виконанням службових обов'язків.
У розділі "Діловодство" дано визначення офіційного документа (створений організацією або посадовою особою і відповідно оформлений), управлінського, визначено реквізити як сукупність обов'язкових даних у документі, без яких він не може бути підставою для обліку та не має юридичної сили. Бланк офіційного документа - стандартний аркуш паперу з відтвореною на ньому постійною інформацією документа й місцем, відведеним для змінної. Внутрішній документ призначений для функціонування в організації, в якій він створений. Вхідні документи надходять в організацію, а вихідні відправляються з неї. Оригінал офіційного документа - перший або єдиний його примірник, дублікат - повторний примірник офіційного документа, який має юридичну силу оригіналу. Копія точно відтворює інформацію іншого документа, всі його зовнішні ознаки чи частину їх. Витяг з офіційного документа - це його копія, яка відтворює деяку його частину і відповідно засвідчена. Уніфікований документ "створений за уніфікованою формою, заповнений у заведеному порядку і має юридичну силу". Формуляр-зразок (документа) - модель побудови форми документа, яка встановлює галузь використання, формати, розміри полів, вимоги до побудови конструкційної сітки та основні реквізити.
1.2. Основні вимоги до написання ділових паперів
X сесія Верховної Ради України XI скликання 28.10.1989 р. прийняла Закон про мови, в якому зазначено, що "українська мова є одним із вирішальних чинників національної самобутності українського народу" і Україна забезпечує їй статус державної.
Ділові папери пишуть в офіційно-діловому стилі, якому притаманне вживання слів і виразів тільки в прямому значенні, відсутність емоційно забарвленої лексики, наявність канцеляризмів і штампів у побудові фраз, речень, поділ тексту на частини, послідовність і переконливість доказів.
Найголовніші вимоги до складання документа такі: достовірність та об'єктивність змісту; повнота інформації; стислість; нейтральність тону викладу.
Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти відображають справжній стан речей. Точність не допускає подвійного тлумачення змісту слів і виразів. Текст документа вважається повним, коли його зміст розкриває всі обставини справи. Стислість викладу зобов'язує уникати зайвих слів, невиправданих повторів, надмірно довгих міркувань не по суті справи. Переконливий текст веде до прийняття адресатом пропозицій або виконання прохань, викладених у документі, прискорює прийняття необхідних
212
Розділ III. Тема 1. Ділові документи як засіб писемної професійної комунікації
3175317500рішень і виконання їх. При оформленні документа слід пам'ятати, що його автор (підприємство, установа, організація) є не службовою, а юридичною особою. Тому форми вираження інтересів юридичних осіб повинні відповідати нормам адміністративного права.
Текст - головна частина документа. Він складається з таких логічних елементів: вступ, доказ, закінчення. У вступі адресант вказує на привід, що призвів до укладення документа. У доказі викладається суть питання (доведення, пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти та інші матеріали). У закінченні (може бути активним чи пасивним) формулюється мета, заради якої складено документ. Активне закінчення називає (вказує на) дію, яку має виконати (звершити) адресат. Пасивне закінчення інформує адресата про якийсь факт, дію.
При підготовці документа рекомендовано дотримуватися таких основних правил:
Уживати прості речення, це сприятиме прискореному сприйняттютексту.
Вживати стійкі (трафаретні) словосполучення, які виражають стандартні аспекти змісту (наприклад: у зв'язку з ..., згідно з рішенням ..., з метою організації..., зважаючи на ... тощо).
Прямий порядок слів необхідний при логічному наголосі в реченні наоб'єкті, зворотний - при логічному наголосі на самій дії.
Означення повинні вживатися перед означуваними словами.
Вставні слова краще ставити на початку речення. Це сприятиме точності й зрозумілості висловлювань.
У діловому мовленні часто вживаються складнопідрядні речення, якінадають переконливості проханню, пом'якшують враження від відмови, повно обґрунтовують суть прохання, рішення, причини написання документа.При можливості і стилістичній потребі тексту деякі підрядні частини реченьможна замінювати дієприслівниковим чи дієприкметниковим зворотами.Дієприслівниковий зворот ставлять на початок речення, роблячи на ньомулогічний наголос. Наприклад: Зважаючи на вищевикладені факти ... Ураховуючи всі названі причини ... Підсумувавши висловлені пропозиції ...
Замінювати особові займенники іменниками.
Уникати емоційних виразів, що виявляють суб'єктивне ставлення довикладених фактів. Тон службового документа повинен бути нейтральним.
Дотримуватись естетики розміщення слів, абзаців, усіх реквізитів.
Скорочення окремих слів потрібно робити за загальноприйнятимиусталеними формами. Скорочення імен і по батькові роблять тільки ініцішіьне.
Якщо перед прізвищем є назва посади, професії, звання, вченогоступеня, то ініціали записують після прізвища; в усіх інших випадках - передпрізвищем.
Автор управлінського документа - юридична особа, тому викладтексту провадиться від третьої особи або першої особи множини. Наприклад:Збори ухвалили ... Дирекція надсилає ... Підприємство зобов'язується ...Просимо повідомити ...
213
Українська мова фахового спрямування
0635000Останній варіант стосується наказів, заяв, службових листів, доповідних та пояснювальних записок.
13. У розпорядчих документах вживаються мовні конструкції наказового характеру. Наприклад: "наказую" (у наказах, розпорядженнях), "пропоную" (у вказівках), "рекомендую" та ін. Це сприятиме точності, зрозумілості, стислості викладу, послідовності й обґрунтованості у прийнятті рішень.
1.3. Вимоги до оформлення сторінки документа
1.Усі реквізити, властиві певному документові, мають бути наявними вусталеній послідовності й у певному місці аркуша: назва адресата - справавгорі, на 1 / 3 частині рядка, у давальному відмінку, деякі - в називному відмінку (у стандартизованих документах), назва адресанта - у родовому відмінку (посада, прізвище, ім'я, по батькові - повністю - в деяких документах).Виправлення, перекреслення, використання коректора не дозволяються.
Слово "Копія", "Для службового користування" (ДСК), "Таємно", "Цілком таємно" - у правому верхньому куті аркуша.
Держаний герб - на печатках органів державної влади й державного управління, на службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ - посередині вгорі або в кутовій лівій частині бланка.
Назву документа писати з нового рядка, з великої літери, крапка після назви не ставиться (за вимогами Єдиного державного стандарту).
Деякі реквізити документів (слова "ПОРЯДОК ДЕННИЙ", "СЛУХАЛИ", "ВИСТУПИЛИ", "УХВАЛИЛИ", "ЗАТВЕРДЖУЮ", "ПОГОДЖЕНО", "ВИДАТИ" та деякі інші резолютивні слова) пишуться з великої літериі друкуються великими буквами. Друкується документ через 1,5 міжрядковіінтервали, ліве поле - 2,5 - 3 см, праве - до 1 см.
Дату після документа проставляють зліва, арабськими цифрами, устандартизованих документах - зліва вгорі, на штампі, або після назви документа. Далі, внизу, в цьому ж рядку, де записано дату, ставлять свій підпис(розпис), ще далі, в дужках, - ініціали (або один ініціал) й прізвище адресанта(адресантів).
Слід дотримуватися естетики розміщення слів, абзаців, правильнихпереносів. Не допускати переносів у назвах документів, прізвищах.
Скорочення окремих слів мають бути загальноприйнятими.
Кругла печатка під документом частково займає підпис керівника.

Потрібно знати
ТИПИ ГРАФІЧНИХ СКОРОЧЕНЬ
1. Назви посад, учених ступенів, звань: акад. - академік; д-р філол. наук - доктор філологічних наук; канд. юрид. наук - кандидат юридичних наук; доц. - доцент, проф. - професор; зав. - завідувач; заст. - заступник; зам. -замісник; гр. - громадянин тощо.
214
РоздічШ. Тема 1. Дйіові документи як засіб писемної професійної комунікації
8890317500Географічні та поштові скорочення: півн. - сх. - північно-східний; м.- місто; обл. - область; о. - острів; оз. - озеро.
Позначення грошових одиниць, метричних мір, величин: грн. - гривня; руб. - рубль; дол. - долар; м - метр; мм - міліметр; см - сантиметр; км -кілометр; кг - кілограм; т - тонна; л - літр; млн. - мільйон, тис. - тисяча.
Текстові скорочення: напр. - наприклад; і т. д. - і так далі; і т. ін. - ітаке інше; і под. - і подібне; див. - дивись.
Скорочення, що мають смислове розрізнення: с. - село, сторінка; р. -рік, річка; ст. - станція, століття, стаття; т. - товариш, том; тт. - товариші,томи; пор. - порівняй, порівняйте.
Література
Погиба Л. Г. Складання ділових паперів. Практикум : навч. посібник / Л. Г. Погиба, Т. О. Грибіниченко, М. П. Баган. — 2-ге вид., стереотип. — К. : Либідь, 2004.
1.4. Пунктуаційний практикум

Потрібно знати
801370889000ПУНКТУАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Пунктуація української мови нараховує ІЗ розділових знаків: . (крапка), : (двокрапка), ... (крапки); , (кома), // (дві риски), ; (крапка з комою), ? (знак питання), ! (знак оклику), ?! (знак питання і знак оклику на позначення здивування, подиву), - (тире), () (дужки), " " (лапки); , - (кома і тире).
Цікава біографія розділових знаків.
Крапка і кома - найдавніші розділові знаки. Вони з'явилися в друкованих книгах XVI століття.
Кома - слово з латинської мови, в якій мало такі значення: кую, б'ю, відсікаю, відрубую, відділяю.
Крапка - переклад латинського слова "пунктум". Від цього слова утворені такі терміни: пункт, пунктуація, пунктуальний, пунктограма, пунктир. Цей розділовий знак спочатку ставили під кінцевим словом речення, посередині рядка на означення закінченої думки.
Тире - слово французьке, що означало тягти. Першим застосував цей розділовий знак М. Карамзін на початку XIX століття.
Апостроф - наймолодший правописний знак нашого письма. З'явився він в українській граматиці і набув правописних прав за радянських часів. Уживається також у французькій та англійській мовах - щоправда, на означення пропущених букв. Назва знака взята з давньої грецької мови. Там він означав: кривий, зігнутий, повернутий. Слово має два наголоси: апостроф і апостроф.
215
Українська мова фахового спрямування
-18415-32321500
л
Цікаво знати
15240-27305001130935317500КОЛИ З'ЯВИЛИСЯ РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ?
Перші розділові знаки з'явились у Стародавній Греції. Спочатку там вживали тільки один знак - крапку. Ставили її то зверху рядка, то посередині його, то внизу. Згодом з'явилася також крапка з комою.
Така пунктуація існувала протягом усього середньовіччя. Зустрічалися й інші знаки - для цілком суб'єктивного розділення слів та речень. Правил пунктуації не було ніяких. А вже в кінці VIII ст. пунктуацію так забули, що її треба було відновлювати. Поява друкарства вимагала розділових знаків.
Честь винайдення сучасної пунктуації належить венеціанському видавцеві Альду Мануцію, що жив на рубежі XV - XVI ст., гуманісту, який цілком присвятив себе справі поширення в Європі спадщини античного світу. Він заснував у Венеції друкарню, де почав видавати твори старогрецьких класиків.
Він запровадив у друкарство майже всі відомі нам розділові знаки, в тому числі й першу кому. Замість готичного шрифту він ввів прямий і винайшов курсив.
У сучасному латинському й українському письмі застосовується десять розділових знаків (нині - тринадцять): кома (,), крапка (.), двокрапка (:), крапка з комою (;), тире (-), кома і тире (, -), лапки (" "), крапки (...), знак питання (?), знак оклику (!), знак питання і знак оклику (?!), дужки (), // (дві риски).
Особливістю іспанської пунктуації є те, що знаки питання та оклику ставляться не тільки в кінці речення, але й на початку його в перевернутому вигляді. Робиться це для того, щоб читач заздалегідь знав, з якою інтонацією слід вимовляти те чи інше речення.
■''(3 журналу)
"Читання з листа"
685800000Запишіть основні думки прослуханого. ЧЕРВОНЕ СВІТЛО НА СИНТАКСИЧНОМУ ПЕРЕХРЕСТІ
На жвавому синтаксичному перехресті ми зустрічаємо речення різної будови, різноманіття правильного оформлення думки і розмаїття можливих помилок. Без всевидячого регулювальника, без диригента тут не обійтись. І ним скрізь і завжди виступає думка. Проте думка не існує сама собою. Вона завжди спирається на свою вірну помічницю - граматику. Тільки в парі з граматикою думка долає все і торжествує. Отже, для нашого повсякденного спілкування, для всіх видів діяльності вкрай необхідні міцні знання граматики. За їх наявності нам не спалахуватиме червоне заборонне світло. Червоне світло на синтаксичному перехресті... Вчасно зупини і порятуй від помилок,
216
Розділ ПІ. Тема 1. Дійові документи як засіб писемної професійної комунікації
-3175635000щоб не закріплювалися вони в нашій пам'яті. Червоне світло хай буде пересторогою на нелегких шляхах творення тексту. Хай воно відверне від помилок в усному і писемному мовленні.
Подаємо п'ять синтаксичних правил.
Правило перше. Не пускайте слів поперед думок.
Не можна допускати, щоб слова бігли наввипередки, обганяючи думку, а думка щоб пленталася позаду. Думка - господар слів. Вона вказує їм, як поводитися в реченні, кличе їх у разі потреби.
Правило друге. Не допускайте у текст багатослів 'я.
У багатослів'ї губиться думка, стає розпливчастою. Ознакою справжнього граматичного мистецтва є стислість висловлювання. Від неї взаємна користь: і мовцеві, і слухачеві або читачеві. Адже в такому випадку за допомогою меншої кількості слів досягається більший ефект мовлення.
Правило третє. Не розлучайте граматично поєднаних слів.
Роз'єднання таких пар призводить до порушення або послаблення синтаксичних зв'язків і до смислової нечіткості. Так, перехідне дієслово і прямий додаток можуть розташовуватись у реченні поряд або віддалятися одне від одного (наприклад: Пригадую історію, давно забуту і Пригадую давно забуту історію). Похідне ж від дієслівного словосполучення іменникове має суворіший порядок слів: залежний родовий відмінок стоїть зазвичай після опорного віддієслівного іменника (наприклад: Написання реферату йде повільно). Не можна роз'єднувати опорне і залежне слово (наприклад: Політичні дискусії, навмисне виділена фраза). Прикметникове означення звикло стояти в українській мові попереду іменника (наприклад: медична допомога, бухгалтерський облік, вокально-інструментальний ансамбль, військова присяга).
Правило четверте. Не забувайте синтаксичних синонімів.
Синтаксичні синоніми вносять додаткові смислові відтінки, урізноманітнюють наше мовлення, приносять слухачеві або читачеві естетичну насолоду. Розумно користуйтесь синонімічними реченнями, словосполученнями і формами слів (наприклад: Капітан Дорошенко Максим подав рапорт. Рапорт подано капітаном Дорошенком Максимом. Батькове слово і Слово батька. Доповісти ректору і доповісти ректорові).
Правило п 'яте. Не надуживайте однаковими граматичними формами.
Так можна вишикувати довгий ряд родових відмінків у реченні. (Наприклад: Читання нового твору видатного письменника, нашого сучасника, оспівувача моральної краси людини, викликало захоплення слухачів).
Рекомендується уникати таких фраз. Коли ж у речення проситься багато граматичних форм-близнюків, відберіть лише частину їх, а решту замініть синонімами (наприклад: Читання нового твору видатного письменника, на-июго сучасника, що оспівує моральну красу людини, викликало захоплення у слухачів).
Отже, нам необхідні кмітливість, знання правил граматики і творча думка.
(За І. Р. Вихованцем)
217
Українська мова фахового спрямування
0000вав московським госпіталем. Першим зумів розпізнати істинний характер страшної хвороби, що напала тоді на людей, і застосувати ефективні засоби боротьби з нею. Про свою організаторську роботу та досвід ліквідації епідемії учений розповів 1776 року в монографії "Опис морової язви, що була у столичному місті Москві з 1770 по 1772 роки". Цінна практична праця була перекладена на іноземні мови, а її автор став одним з основоположників вітчизняної епідеміології і визначним авторитетом у цій галузі.
Виходець із Сосниці, що на Чернігівщині, син українського сотника Филимона Шатила (справжнє прізвище вченого) одержав блискучу навіть для нинішніх часів освіту. Упродовж семи років (1756 - 1763) Опанас Филимоно-вич закінчив за кордоном три прославлених університети - в Галле, Лейдені, Страсбурзі. Він захистив учені ступені доктора права, філософії, медицини. Але й тим не обмежилося коло зацікавленості Шафонського. Справжній енциклопедист, він захопився історією, економікою, статистикою, топографією, етнографією. І досяг значних успіхів у таких різних галузях знань. Про це свідчить капітальна праця вченого "Чернігівського намісництва топографічний опис з коротким географічним й історичним описом Малої Росії...", що не втратила й тепер свого значення. Книга містить багатий матеріал з історії, етнографії та економіки Лівобережної України.
(З журналу)
Тема 2. ВИДИ ТА ЗРАЗКИ ДОКУМЕНТАЦІЇ ФАХОВОГО СПРЯМУВАННЯ
2.1. Організаційно-розпорядча документація
Організаційно-розпорядча документація (далі - ОРД) є найважливішою у системі управління, оскільки відіграє провідну роль в управлінській діяльності та призначена для оформлення процесів організації управління, правового закріплення розпорядчо-виконавчих дій державних органів, підвідомчих їм організацій та установ. Нормативні акти регламентують порядок створення, оформлення й використання ОРД, до яких належать: вказівки (керівні настанови або рекомендації), інструкції, накази, положення, постанови, рішення, розпорядження, статути, укази, ухвали.
Згідно з чинним законодавством, Президент України видає укази та розпорядження; Верховна Рада України приймає закони, постанови, рішення; Кабінет Міністрів України, міністерства, комітети видають постанови й розпорядження, накази, висновки, укладають угоди; комісії - інструкції та вказівки. ОРД створюються й установами, організаціями, підприємствами різних типів - відомствами, об'єднаннями, кооперативами, фірмами, комбінатами -для закріплення функцій, обов'язків і прав керівних органів та керівних осіб управління на певні терміни (це накази, інструкції, розпорядження, вказівки,
226
Розділ III. Тема 2. Види та зразки документації фахового спрямування
-6350635000статути). В окремих документах визначаються права та обов'язки організацій у сфері планування, фінансів, господарсько-розрахункової діяльності, капітального будівництва.
Державні і приватні, спільні підприємства, установи в повсякденній діяльності керуються законами (актами) органів державної влади. Проте кожна група таких закладів чи установ має свої інструкції, положення, правила, статути тощо.
До ОРД належать також документи, які містять вимоги внести зміни й доповнення до раніше виданих і вже чинних наказів, розпоряджень тощо. Це викликано певними об'єктивними обставинами, що з'явилися в процесі становлення й утвердження демократичних правових норм у державі. З цієї причини приймають рішення й видають накази на різних рівнях щодо визнання деяких ОРД такими, що втратили чинність.
ВКАЗІВКИ - розпорядчий документ, правовий акт керівників єдиноначального органу державного управління переважно з питань інформаційно-методичного характеру чи щодо виконання наказів, інструкцій вищих органів управління. Різновид вказівки - припис.
Реквізити: назва відомства, назва документа, номер, дата, місце видання, заголовок, текст, підпис. Обов'язкові слова тексту: РЕКОМЕНДУЮ, ЗОБОВ'ЯЗУЮ, ПРОПОНУЮ, ВИМАГАЮ - друкуються великими літерами.
ІНСТРУКЦІЇ - правовий акт, створений органом держуправління або утверджений його керівником, визначає правила організаційної, фінансової, науково-технічної діяльності підприємств, установ, організацій і певних підрозділів та служб, посадових осіб, окремих громадян чи поведінку працівників (посадові інструкції) під час виконання службових обов'язків. Інструкції є організаційні, посадові, технологічні, фінансові (досконально вивчаються за фахом), відомчі й міжвідомчі. Під час влаштування на роботу слід уважно вивчити посадову інструкцію, в якій визначено посадові обов'язки й права.
НАКАЗ - розпорядчий документ, який видають на основі і для виконання чинних законів, указів, постанов і рішень уряду, наказів та вказівок зищих органів. Розрізняють накази з питань основної діяльності та накази по особовому складу. Текст наказу складається з констатаційної і розпорядчої частин або тільки з розпорядчої. Розпорядча частина має наказову форму, слово НАКАЗУЮ набирається великими літерами. Мова наказу висококультурна, має стислий виклад, точність формулювань. Часто в Книзі реєстрації наказів після тексту документа й підпису керівника додають: "З наказом ознайомлені" - з переліком згаданих у ньому осіб, які поряд зі своїм прізвищем зобов'язані поставити власноручно підпис.
2.2. Довідково-інформаційні документи
Довідково-інформаційна документація різноманітна за видами та обся-гом. До неї належать: акти, анотації, відгуки, відомості, довідки, договори, записки (службові, доповідні, пояснювальні, аналітичні), запрошення, звіти, листи (службові), оголошення, плани роботи, посвідчення, протоколи, витяги
227
Українська мова фахового спрямування
-3175317500з протоколів, реферати, рецензії, телеграми, телефонограми, списки (переліки), факси. Частину цих документів зобов'язаний уміти складати кожен громадянин, а особливо фахівець і керівник певної частини установи, підприємства, організації, незалежно інколи й від посади, яку обіймає. Це доповідні й пояснювальні записки, запрошення, деякі службові листи, звіти (про виконану роботу, про виконання раніше наміченого плану, про відрядження), списки, тексти телеграм та телефонограм, плани роботи тощо.
Більшість з названих документів є вихідними (надсилаються з установ) і містять інформацію про фактичний стан справ, служать основою для прийняття розпорядчих документів. Зміст інформації у них має допоміжний характер - вони спонукають до дії (запрошення, деякі види листів, записки, телеграми) чи можуть бути доведені до відома і не потребують дії - відповіді. Частина з них забезпечує процес взаємовідносин підприємств, організацій, а також організацій і громадян.
АНОТАЦІЯ - стисла характеристика змісту книги, статті тощо. Міститься найчастіше на другій сторінці будь-якої друкованої праці. Цей документ необхідно вміти складати всім, хто створює підручники, посібники, укладає науково-методичну літературу (словники, збірники різного призначення).
ВІДГУК / РЕЦЕНЗІЯ - критична стаття, відзив, оцінка (критична оцінка) книги, статті, наукового твору, дисертаційного дослідження. Відгук має усну або письмову форму. За змістом подібний до рецензії, проте обсяг його невеликий.
Рецензія, як і письмовий відгук, затверджується відділом роботи з особовим складом установи, в якій працює її автор, печаткою і підписом відповідальної особи.
ДОГОВІР / ТРУДОВА УГОДА - взаємне зобов'язання, письмова або усна угода про права та обов'язки між державами, установами, підприємствами та окремими особами. Трудовий договір чинне законодавство України визначає як угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим його органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому розпорядку (трудовому), а власник підприємства зобов'язується виплачувати працівникові заробітну платню і забезпечувати необхідні для виконання роботи умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Укладати трудовий договір працівник може на одному або водночас на кількох підприємствах (якщо немає відповідних обмежень, передбачених законодавством, колективним договором чи угодою сторін) у письмовій формі. ТРУДОВИЙ КОНТРАКТ - особлива форма трудового договору - так визначає ст. 211 Кодексу законів про працю.
ЗАПИСКА (службова, доповідна, пояснювальна, аналітична) - службовий документ, адресується керівникові організації, в якій працює адресант, або керівництву вищої інстанції, містить детальний виклад якогось питання, аналіз та пропозиції (аналітична записка) або детальне пояснення поведінки чи вчинку із вказівкою на його причину і пропозиціями щодо їх виконання чи виправлення.
228
Роздйі III. Тема 2. Види та зразки документації фахового спрямування
-3175635000ЗАПРОШЕННЯ - коротке повідомлення про певну подію в науковому, політичному, культурному світі, в житті колективу або окремих осіб та прохання взяти в ній участь. Запрошення є іменні та неіменні - офіційна листівка є вхідною перепусткою на урочисті збори, засідання з певного приводу, наукову конференцію, святкову подію, на концерт чи вечір відпочинку.
ЗВІТ - письмове або усне повідомлення організації чи офіційній особі про виконання плану, завдання, доручення, про підготовку до заходів та їх проведення; подається вищій інстанції або посадовій особі. Звіти бувають усні та письмові (переважно), періодичні і разові, текстові і статистичні, або цифрові - вони належать до обліково-фінансових і вивчаються в певних фахових ВНЗ або на спецкурсах.
(Окремо подано про листи як поширений вид документації в системі управління, їх види та особливості змісту й оформлення).
КОНТРАКТ - договір, угода, правовий документ, за яким встановлюються права та обов'язки між особою та установою (працівником і підприємством), обумовлені певним терміном, про засади спільної виробничої чи творчої діяльності. У контракті повинно бути зазначено: час (термін) роботи; посада і посадовий оклад; обов'язки організації перед контрактантом; обов'язки контрактанта перед організацією; права організації та контрактанта.
ОГОЛОШЕННЯ / АНОНС - офіційне повідомлення, оповіщення, інформація про масовий захід, формулюється коротко й точно в усній або письмовій формі.
ПЛАН - точний перелік господарських, культурних, оборонних та інших заходів, що передбачає послідовність і термін їх проведення, із зазначенням відповідальних осіб, місця проведення заходів. Плани бувають: перспективні (на кілька років), піврічні, річні, на коротший термін, прості і складні - залежно від кількості запланованих питань, часу й мети їх здійснення. Бізнес-план - плановий документ фінансово-економічної діяльності, великий за обсягом, вивчається на фахових факультетах.
СПИСОК - письмовий документ, перелік у певному порядку (часто в алфавітному) з метою інформування або реєстрування чого- чи кого-небудь: предметів, документів, книг, установ, осіб певного колективу. КАТАЛОГ -синонім до слова список, найчастіше - список художньої літератури, мистецьких творів у музеях чи приватних колекціях, укладений в алфавітному порядку. У наукових роботах (реферати, статті, дисертаційні дослідження та ін.) подаються списки використаних (рекомендованих) джерел.
ТЕЛЕГРАМА - повідомлення, передане телефоном. Узагальнена назва різних документів, які надсилаються, як правило, каналами телеграфного зв'язку. Телеграми є звичайні, термінові, урядові, міжнародні. Звичайні телеграми пишуть без прийменників, сполучників, розділових знаків, стисло передаючи повідомлення. Службові пишуть у двох примірниках: перший з підписом відповідальної посадової особи надсилають до відділення зв'язку, другий (копію) підшивають до справи. Підпис ставлять в останньому рядку після тексту. Свою адресу адресант записує повністю - вона не входить до тексту телеграми й не оплачується адресантом.
229
Українська мова фахового спрямування
0635000ТЕЛЕФОНОГРАМА - більш поширений вид документації, що передається адресатові телефоном - текст диктується виразно представником адресанта й записується представником адресата, перевіряється повторним читанням, записується у спеціальний журнал й доводиться до відома адресатів.
ФАКС - узагальнена назва різноманітних за змістом документів, що надходять до установ, підприємств, фірм через телекомунікативний зв'язок чи принтер.
2.3. Документація з кадрових питань (документи по особовому складу)
Документація з кадрових питань (документація по особовому складу) має інформаційний характер про особовий склад підприємства, установи, організації, фірми. Ці документи ведуться відповідним працівником канцелярії (управління) з моменту зарахування громадянина на певну посаду (роботу). Сюди належать: заяви (про прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення чи зміщення на іншу посаду), накази по особовому складу (про прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення чи зміщення на іншу посаду, заохочення, стягнення, відрядження), виробничі характеристики, контракти з найму (трудові угоди), особові листки з обліку кадрів, особові картки, трудові книжки, графіки відпусток, журнали обліку працівників, що відбувають у відрядження, анкети, автобіографії, резюме, витяги з трудових книжок.
ЗАЯВА - документ, який подає адресант при прийнятті на роботу, при зарахуванні на певну посаду, при переведенні на іншу посаду, при вступі до навчального закладу, до певної організації (партії), при звільненні з роботи чи посади із зазначенням причини прийнятого власного рішення чи прохання. Реквізити заяви: адресат (у давальному відмінку однини), адресант (у родовому відмінку однини прізвище, ім'я, по батькові або прізвище й ініціали) -розміщені у правому куті аркуша, назва документа, текст, перелік доданих документів; дата, підпис адресанта - на одному рядку.
НАКАЗИ по особовому складу регламентують прийняття на роботу, переведення на іншу посаду, в інший підрозділ, звільнення з посади, надання відпусток, відрядження, заохочення, стягнення тощо.
КОНТРАКТ (див. пояснення у розділі "Довідково-інформаційні документи" - під назвою "Договір").
ОСОБОВА КАРТКА - документ для обліку кадрів. Заводиться на кожного працівника після одержання відділом кадрів наказу про прийняття на роботу. Заповнюється за відомостями з паспорта, військового квитка, трудової книжки, диплома чи іншого посвідчення про освіту, вказують державні нагороди за пред'явленими документами. Обов'язкова дата заповнення, власний підпис працівника. Відмітки про призначення й переміщення працівника в певній установі роблять на зворотному боці особової картки згідно з наказами. Зберігається у відділі кадрів. Заповнюють чорнилом, змінювані відомості - олівцем.
ОСОБОВИЙ ЛИСТОК ОБЛІКУ КАДРІВ - документ заповнюється на керівних і прирівняних до них працівників інших категорій, зокрема на ви-
230
Розділ III. Тема 2. Види та зразки документації фахового спрямування
-6350317500кладачів вищих закладів освіти й технікумів (коледжів), працівників органів суду, прокуратури, журналістів, інженерів, техніків, перспективних працівників на керівні посади та ін., без відомостей про партійність, національність; зберігаються у відділі кадрів установи, підприємства, організації.
ГРАФІК ВІДПУСТОК складає адміністрація підприємства, установи чи організації перед початком кожного поточного року. Підготовлений відділом кадрів чи відповідальною особою, погоджується з керівниками структурних підрозділів, профспілковим комітетом, затверджується керівником установи, підприємства, організації. Має табличну форму. Вказується на кількість днів відпустки, додаткові відпускні дні, з якого числа до якого числа, дата виходу на роботу. Інколи вимагається від кожного співробітника ставити підпис про ознайомлення з графіком.
ХАРАКТЕРИСТИКА - документ, в якому в офіційній формі оцінюються ділові й моральні риси працівника, службовця, військовослужбовця, учня, студента як члена колективу.
РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО СКЛАДАННЯ ХАРАКТЕРИСТИКИ, ХАРАКТЕРИСТИКИ-ПОДАННЯ
Після заповнення певних анкетних пунктів-реквізитів складають характеристику, характеристику-подання, в якій зазначають: час навчання та виявлені здібності у вищому навчальному закладі освіти, виявлені риси характеру в спілкуванні з однокурсниками, у ставленні до праці, індивідуальні риси характеру, мету подання.
Радимо використовувати такі трафаретні вирази:
За час навчання виявив добрі (відмінні, посередні) здібності в засвоєнні предметів; виявив себе старанним у здобутті знань; навчальну програму засвоює добре; навчається на "відмінно" (на "відмінно" та "добре", на "задовільно"); виявив добрі (посередні) здібності в засвоєнні (у вивченні) предметів (окремих предметів) природничого (гуманітарного, юридичного, військового, педагогічного) циклу, зокрема...; навчання дається легко; недостатньо серйозно ставиться до вивчення окремих предметів (до навчання); докладає багато зусиль у вивченні ..., що даються не зовсім легко (через недостатню підготовленість); виявляє особливий інтерес до вивчення... .
Займається науковою роботою (брав участь у міських, республіканських, міжнародних студентських наукових конференціях; призер, дипломант ... конкурсу, конференції).
Має добрий (відмінний) військовий вишкіл (достатній стройовий вишкіл) та охайний (не завжди охайний) зовнішній вигляд; не завжди звертає увагу на свій зовнішній вигляд (байдужий до свого зовнішнього вигляду).
Фізично (добре, достатньо, відмінно) розвинутий, має певні досягнення (успіхи) у заняттях спортом.
За характером тактовний, поміркований, розсудливий, чесний, стриманий, кмітливий, надійний, ініціативний, неговіркий, нещирий (лукавий), імпульсивний, запальний, потайний, нестриманий.
231
Українська мова фахового спрямування
-3175635000Усвідомлює свої недоліки та прагне позбутися їх (працює над самовдосконаленням), на зауваження реагує правильно (болісно); критику сприймає правильно (болісно); критичні зауваження сприймає правильно (болісно, з гумором).
Має мистецькі здібності (музикально, поетично обдарований; активний учасник, організатор вечорів відпочинку).
Має авторитет (авторитетний) серед однокурсників.
До виконання обов'язків ... ставиться сумлінно (відповідально, серйозно, належно).
2.4. Особисті офіційні документи (особові офіційні)
Особисті офіційні документи (особові офіційні) - це службові документи, необхідні для певних формальних повідомлень про себе як працівника установи, підприємства, організації. До них належать: автобіографії, доручення, заповіти, заяви, посвідчення, пропозиції, рапорти, розписки, скарги. Вони виконуються власноручно в одному примірнику адресантом від руки.
АВТОБІОГРАФІЯ - життєпис певної особи, складений нею самою. Документ пише сам автор у довільній формі (напівдовільній) з дотриманням певних реквізитів: назва документа, пишуть посередині рядка з великої літери; трафаретний єдинопочаток із зазначенням повної дати і місця народження; прізвища, імена, по батькові батьків чи опікунів, їх посади і місця роботи на час написання документа (цю частину можна помістити у кінці документа); перелік основних дат життя і трудової діяльності й відомості про громадську роботу; за наявності власної сім'ї - відомості про кожного її члена; дата написання документа - зліва під текстом і власний підпис на цьому ж рядку справа без розшифрування.
ДОРУЧЕННЯ - документ, письмове повноваження організації чи окремої особи іншій особі здійснювати від імені довірителя певні юридичні дії. Доручення є особисті й офіційні (службові), платіжні - банківський документ. Офіційні доручення, як і особисті, бувають разовими, довгостроковими, загальними й спеціальними. Максимальний термін дії загального (генерального) доручення - не більше трьох років. Якщо в дорученні не зазначено терміну дії, воно зберігає юридичну силу протягом одного року з дня його укладення. Доручення, в якому не зазначено дату його видачі, вважається недійсним. Підпис службової особи й печатка установи засвідчують підпис довірителя. Офіційне доручення оформляється на спеціальних бланках, де є зразок підпису особи, якій надано доручення.
ЗАПОВІТ - документ, у якому викладено волевиявлення заповідача щодо розпорядження належним йому майном або частиною майна одній чи кільком особам як таким, що входять або не входять до кола законних спадкоємців, державі або державним, громадським чи іншим організаціям на випадок його смерті. Заповіт може складати дієздатна особа, як правило, в
232
Роздйі III. Тема 2. Види та зразки документації фахового спрямування
-3175317500письмовій формі, із зазначенням місця і часу складання, із підписом заповідача. Документ засвідчується нотаріально. Заповіт може бути відміненим і складеним на ім'я інших осіб (особи). Це не поширюється на неповнолітніх дітей та осіб, що перебувають на утриманні заповідача-спадкодавця. Заповіт укладається найменше у двох примірниках, один з них зберігається в нотаріальній конторі або у виконкомі.
РАПОРТ - усне або письмове повідомлення про щось важливе керівництву, вищій інстанції, звіт про виконання взятих на себе зобов'язань. Така форма повідомлень часто застосовується у військових колективах, містить переважно прохання про дозвіл на від'їзд, тимчасове звільнення від занять, на місці дислокації військової частини, в навчальному закладі з вказівкою на причини, з точним визначенням вибуття і прибуття, адреси перебування, телефону.
РОЗПИСКА - письмове підтвердження про передавання чи отримання документів, грошей або матеріальних цінностей певною особою від установи, підприємства, іншої особи певного колективу. У розписці вказують: прізвище й посаду того, хто дає розписку; найменування отриманих матеріальних цінностей із зазначенням вартості й кількості отриманого; дата, підпис підзвітної особи. У розписці на отримання певної суми грошей (суму пишуть цифрами і у дужках - словами), вказують паспорт отримувача й місце проживання чи прописки. Виправлення чи перекреслення не допускаються. Розписку пишуть від руки в одному примірнику.
СКАРГА - офіційний документ особового походження, в якому виявляють незадоволення діями або вчинками конкретних посадових осіб, намагаючись викликати співчуття, досягти підтримки, отримати допомогу, прохання виправити становище, що склалося. Документ оформляють у довільній формі з обов'язковою вказівкою прізвища адресата та адресанта, адреси, дати написання.
2.5.Посвідкові (засвідчувальні) документи
Посвідкові (засвідчувальні) документи посвідчують щось, підтверджують достовірність чого-небудь. До них належать: атестати, дипломи, довідки, паспорти, перепустки, посвідчення, свідоцтва.
2.6.Фінансово-розрахункова та обліковадокументація
Фінансово-розрахункова та облікова документація має високий рівень стандартизації. її призначення - забезпечувати повну схоронність грошових коштів та інших цінностей; точне виконання фінансових, банківських та інших операцій; своєчасне відображення виробничих операцій; запобігання фінансових порушень і зловживань; можливість документального обґрунтування відповідальності службових / посадових осіб; складання бухгалтерської та іншої звітності; право здійснювати грошово-розрахункові операції у фінансо-
233
Українська мова фахового спрямування
-8890317500Вкраїна просить Не пийте діти Я в вас одна.
(Степан Пушик)
Завдання 4. Запишіть числа словами, поставте іменники у потрібному відмінку.
5 (вікно, угорець, рік), 2 (друг, харків'янин), 7,5 (літр, площа, відро), 23 (книга, кілометр).
Завдання 5. Запишіть відповідно до орфографічних правил займенники та прислівники.
Аби / що, де / з / ким, ні / за / яких / умов, хто / зна / скільки, хто / зна / куди, будь / хто, рік / у / рік, пліч / о / пліч, тихо / тихесенько, після / завтра, до / вечора, в / двоє більше.
Тема 3. ЕТИКЕТ СЛУЖБОВОГО ЛИСТУВАННЯ
3.1. Ділові листи, їх види. Класифікація службових листів
З давніх часів уміння листуватися було мистецтвом, кращі зразки якого дали початок епістолярному жанрові в літературі: у формі листів писалися філософські й політичні трактати, вірші, новели, навіть романи.
З історії відомо, що стародавні римляни листів не підписували, хіба що це був лист до самого імператора. Тривалий час на конвертах не зазначали адреси, а кореспонденцію передавали через посланця безпосередньо адресатові. Сучасні форми листування виникли приблизно сто п'ятдесят років тому в Англії. Винайденням їх ми маємо завдячувати лондонському художникові Вільяму Еглі - укладачеві першої вітальної листівки.
Листування - узагальнююча форма ділових контактів.
Листи виділяють в епістолярний жанр (і стиль) літератури. (Епістолярний - від грец. лист, послання - який стосується літературних творів у формі листів, послань; який стосується приватного листування).
Листи - узагальнена назва різних за змістом документів, об'єднаних способом передачі тексту - пересилають поштою. Це дуже важливий і поширений вид документації в системі управління, офіційний засіб спілкування між підприємствами, установами, організаціями та приватними особами. Ведення переговорів про предмет виробничої зацікавленості, уточнення певних питань і викладення обґрунтованих претензій, з'ясування ділових стосунків,
250
Розділ III. Тема 3. Етикет спужбового листування
-3175635000супровід матеріальних цінностей, що пересилаються поштою або певним видом транспорту, внесення пропозицій і викладення вимог, повідомлення про певні заходи чи висловлення подяки - така тематика і таке призначення листів. Тому ця ділова кореспонденція повинна бути бездоганно оформлена. За функціональними ознаками ділові листи поділяються на:
листи, що потребують відповіді: листи-запити, рекламаційні, листи-претензії, супровідні, заохочувальні, спонукальні, інформаційні, рекламні, гарантійні, ініціативні, листи-запрошення, листи-пропозиції,листи-вимоги;
листи, що не потребують відповіді: листи-підтвердження, листи-відповіді, листи-розпорядження (циркулярні), листи-нагадування,рекомендаційні, листи-вітання, повідомлення, листи-подяки, листи-відмови від акцепту.
Такий поділ, звичайно, умовний, оскільки на кожен лист можна дати відповідь.
За кількістю адресатів та адресантів листи є звичайні, колективні і циркулярні. Циркулярні розсилаються підвідомчим установам та підлеглим посадовим особам. Це листи-звернення, листи-розпорядження.
Колективні листи надсилають від колективу авторів певній установі, організації чи її керівникові (лист-прохання, лист-пропозиція, лист-звертання). Звичайні листи надсилають одній інстанції.
Є ще й дипломатичне листування - це послання, телеграми, листи, ноти (не листування), декларації, заяви, звернення, офіційні повідомлення інформаційних агентств.
У дипломатичному листуванні викладають питання міжнародного життя і зовнішньої політики, двосторонніх і багатосторонніх міжнародних відносин. Підготовка названих документів є одним із важливих розділів дипломатичної діяльності держави та її відповідних установ. (Дипломатический сло-варь. Т. І. - М.: Наука, 1984. - С. 308). Кур'єрський лист - спеціальний документ, який дає право на перевезення дипломатичної пошти.
3.2. Реквізити листа. Вимоги до композиції та оформлення листів
Лист починається зі звертання, в якому називають офіційний і почесний титул адресата. Комплімент (із фр. - вітання; люб'язний, приємний вислів із похвалою, схвалення) як засвідчення ввічливості варто вжити на початку листа або в кінці його.
Більшість листів нині друкують або пишуть на бланках - заповнюють шаблон із готовими незмінними реквізитами: зліва - назва й емблема установи - адресанта, адреса, номер телефону, номер рахунку, дата; справа - назва посадової особи адресата та його адресні дані; зміст листа; посадова особа, що засвідчує або відсилає лист, підпис, розшифровка прізвища.
Слід пам'ятати, що службові листи пишуть на чистому бланку або аркуші паперу лише на лицьовій стороні.
251
Українська мова фахового спрямування
-6350635000Якщо лист за обсягом 2-3 сторінки, то в кінці першого аркуша пишуть: "Див, наст, сторінку" або "Див. далі".
Треба пам'ятати, що у міжнародній діловій практиці писати довгі листи не прийнято.
Сторінки листів, починаючи з 2-ї, нумеруються арабськими цифрами.
Ширина поля ліворуч (зверху і знизу) друкованого листа - не менше 2 см, праворуч - до 1 см, текст листа друкується через 1,5-2 інтервали, абзац ліворуч - 5 інтервалів. Звертання до адресата пишуть без абзаца.
Не допускається виправлення, перекреслення, підчищення, користування коректором. Текст першого примірника листа - без будь-яких позначок.
Важливі ділові листи бажано надсилати у великих цупких конвертах. Лист складається текстом усередину вдвоє або втроє.
Відповідь на лист слід дати протягом 10 днів від дня отримання. За необхідності глибокого вивчення поставлених у листі проблем адресатові повідомляють протягом трьох днів, що лист одержано і відповідь буде надіслана не пізніше ніж через місяць з дня його одержання.
3.3. Типи листів
Інформаційний / рекламний лист повідомляє адресатові (інформує його) про певний захід чи факт: демонстрування нових моделей одягу пошивних підприємств чи фірм, кількох або одного кутюр'є; про видану чи випущену продукцію, про плани видавництва на поточний чи наступний рік з метою запросити адресатів до співпраці.
Подібний за змістом рекламний лист містить докладний опис пропонованих товарів або послуг.
Супровідні листи надсилають разом із бухгалтерськими (комерційними) документами (накладними, чеками, рахунком-фактурою) чи при пересиланні креслень, каталогів, прейскурантів, буклетів, проспектів, виданої літератури, зразків товарів з обов'язковим зазначенням заголовків, індексів та дат надісланих документів. За обсягом такі листи лаконічні, за змістом - коректні.
Лист-запит - комерційний документ, своєрідне звертання адресанта-"покупця" до адресата-"продавця" з проханням отримати повну інформацію про товар або послугу чи надіслати пропозицію на поставку товарів; іноді лист-запит містить прохання надіслати буклети, каталоги, проспекти, прейскуранти тощо.
Лист-повідомлення подібний за змістом до інформаційних листів та ли-стів-запрошень. У них повідомляється про щось важливе чи стверджується важливий факт. Надсилається конкретному адресатові на одержані від нього товари, запит, рахунки, квитанції.
Лист-відповідь містить офіційну відповідь на кожне з питань ініціативного листа чи листа-запиту: відправити пропозицію на поставку товару чи відмова від поставки, згода прийняти запит на розгляд або пропозиція змінити умови запиту чи надіслати тверду оферту (пропозицію).
252
Розділ Ш. Тема 3. Етикет службового листування
-3175635000Лист-прохання - тактовне звернення адресанта до адресата-партнера, клієнта, спонсора з певним проханням - про участь у заході, про доброчинну пожертву чи можливу фінансову допомогу у проведенні важливого заходу. Текст прохання має бути конкретним, лаконічним, переконливим, тактовним, із зазначенням причини, яка спонукала до його написання.
Ініціативний лист за змістом подібний до листа-прохання від імені керівника чи трудового колективу з проханням про допомогу, про сприяння у вирішенні важливих справ, пропозиція про співпрацю. Текст листа небагатослівний, стислий, з конкретною пропозицією - ініціативою.
Лист-підтвердження - письмове підтвердження угоди, попередньої домовленості, запрошення; це й засіб утвердження репутації досвідченого ділового партнера, що виявляє повагу до свого спільника та підтверджує зацікавленість у співпраці. Це може бути й підтвердженням про одержання кореспонденції, вантажів, товару, про чинність раніше укладених договорів чи погодженість взяти участь у запропонованому заході.
Рекомендаційні листи - здавна досить поширений важливий вид ділових стосунків, особливо при сприянні молодому фахівцеві в отриманні роботи чи при працевлаштуванні на конкурсній основі.
Рекомендаційний лист має бути об'єктивним, правдивим, містити важливі відомості про рекомендованого (рекомендованих) і повинен бути написаний людиною, відомою чи авторитетною в світі науки, культури, бізнесових чи господарських структур. Він повинен містити важливі відомості, вказувати на надійність, компетентність, високі фахові якості рекомендованого зі словами: "Рекомендую". У листі має бути висловлена згода нести певну відповідальність за рекомендовану особу. Варто делікатно вказати на незначні недоліки в характері чи способі спілкування.
Так звані "закриті рекомендації" містять вказівку на те, що за претендента на певну посаду автор листа не може ручитися чи високо оцінити його фахові якості, тому зобов'язаний дати об'єктивну оцінку.
Необхідні реквізити (крім назви документа, його тексту) - підпис особи - автора рекомендації, дата.
Заохочувальні й спонукальні листи - їх не виділяють в окремий вид ділової кореспонденції, та вони існують, інколи дуже необхідні для заохочення партнерів до подальшої співпраці чи підтримання творчої наснаги. Вони допомагають у вирішенні нелегких справ, спонукають до дії.
Лист-запрошення за змістом подібний до запрошення, але менш стандартизований, глибший у викладі причин запрошення адресата взяти участь у важливому діловому заході: написати відгук про наукову роботу чи вернісаж, виступити з доповіддю чи повідомленням на конференції, дати компетентну фахову оцінку. Такий лист вважається виявом особливої поваги до адресата як фахівця і потребує відповіді запрошуваного дати згоду на участь або відмовитись від неї з поважних причин.
Листи-вітання - це вияв високої поваги й уваги до своїх колег, співробітників, ділових партнерів. Офіційність мусить бути не штампованою і без-
253
Українська мова фахового спрямування
0317500ликою. Переважно це ювілейні листи-вітання, укладені в урочистому стилі, який засвідчує поважне ставлення до ювіляра.
Лист-подяка - один з елементів необхідної ділової етики. У ньому висловлюють вдячність з приводу фінансової чи інформаційної допомоги, підтримки, творчої співпраці чи просто доброзичливості. Такий лист краще писати від руки - гарним почерком, грамотно, небагатослівно, коректно і тепло. Надсилати вчасно, без запізнень із подякою.
Лист-вибачення містить вибачення за порушену домовленість щодо терміну виконання ділової угоди чи якісь допущені помилки у співпраці. Необхідний елемент партнерської етики. Містить слова жалю за провину і запевнення в готовності виправити становище.
Лист-відмова вимагає від авторів епістолярної майстерності, потребує вміння тактовно дати категоричну відмову, аргументуючи причину і доводячи адресатові неможливість подальшої їхньої співпраці.
Лист-нагадування найчастіше надсилають діловому партнерові, нагадуючи про наближення або закінчення терміну певного зобов'язання щодо проведення якогось заходу чи сплати прострочених платежів тощо. Зміст листа має бути ввічливим, небагатослівним, коректним, а вимога - обгрунтованою; інколи це категорична й рішуча вимога позбутися боргу та ін. Переважно починається словом "Нагадуємо".
Рекламаційний лист - лист-нарікання, лист-обурення - надсилають діловому партнерові, який не виконав, не дотримався, порушив умови укладеної угоди або недобросовісно виконав узяті на себе зобов'язання. Причиною претензій може бути невиконання всіх пунктів угоди, і адресант вимагатиме від виробника-адресата заміни неякісного товару, допоставки недостачі, процентної знижки з вартості товару чи сплати штрафу. Претензії слід викладати тактовно, інколи - і в "холодно"- ввічливому тоні.
Листи-претензії називають "сердитими", вони подібні до листів-вимог щодо невиконання, порушення діловим партнером договірних зобов'язань, інколи через бухгалтерський недогляд партнера. Саме такі листи є засобом врегулювання непорозумінь на добровільних засадах і навіть обов'язковою попереджувальною стадією перед позиванням через народний суд або арбітраж.
Про кількість і якість товарів одержувач зобов'язаний подати відправникові претензію не пізніше ніж через 10 днів після складання комерційного акту, а постачальник у 10-денний термін повинен розглянути претензію і повідомити замовника про згоду задовольнити претензію чи відхилити її, обґрунтувавши причину. До рекламацій на якість товарів додають акт державної експертизи про недоброякісність товару, суму уцінки і штрафу із зазначенням кількості і вартості забракованого товару, транспортні накладні та інші документи.
При відхиленні претензії вказують мотиви відмови на основі нормативних актів. При задоволенні претензії відповідь на рекламацію подають рекомендованим листом або по факсу, при відмові у задоволенні претензії - рекомендованим листом із доданням усіх необхідних документів. Справа передається до арбітражного чи народного суду за умови, якщо претензію не врегулюють сторони на добровільних засадах.
254
-572770-24066500-591185-23495000-304800-22860000РОЗДІЛ IV

186817020129500103314521336000112458529845000119189538417500127698546926500-317555499000НАУКОВА КОМУНІКАЦІЯ ЯК СКЛАДОВА ФАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Тема 1. УКРАЇНСЬКА ТЕРМІНОЛОГІЯ
У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ
1.1. Сучасні проблеми української термінології
Проблеми української термінології постійно перебувають у полі зору науковців. Найголовнішими з них є проблема визначення статусу терміна, джерел формування української наукової термінології, лексикографічної фіксації та стандартизації термінів, розрізнення термінів і номенів та ін.
Нормування та стандартизацію термінів можна усвідомити лише за умови докладного вивчення їх як функціонального різновиду загальнолітературної лексики. І. Огієнко писав: "Справа наукової термінології - це дуже складна й важлива справа. Термінологія не постає відразу, а звичайно витворюється самим життям упродовж віків духовного життя, потребує державницької традиції для свого усталення" [10, с. 250]. Загальновідомо, що на формування термінології впливають як мовні чинники, зумовлені рівнем розвитку лексичної системи, так і позамовні фактори, які залежать від рівня розвитку науки і техніки. Крім того, постійне виникнення нових понять створює проблему і нових номінацій, які творять спеціалісти і, отже, певним чином надають термінові суб'єктивного характеру.
Термінологічна лексика будь-якої професійної галузі знань, що є назвами різноманітних наукових понять, утворює складну систему найменувань. Специфіка терміна як особливого виду слова помітно відрізняється від загальновживаної лексики. І до сьогодні вона ще вивчена недостатньо, хоча протягом тривалого часу цьому питанню приділяють увагу вітчизняні й зарубіжні лінгвісти. У більшості робіт, присвячених проблемам термінології, йдеться головним чином про функціонування термінів у певній галузі знання, про фіксацію термінів у словниках загального типу, про принципи укладання спеціальних словників термінології різних галузей знань; чималою є і кіль-
261
Українська мова фахового спрямування
63501206500кість робіт, у яких порушується проблема терміна. Підхід до цієї теми і висвітлення її у різних авторів неоднакові.
Так, у доробку сучасного мовознавства є велика кількість лінгвістичних досліджень, присвячених термінологічній лексиці. Загальнотеоретичні проблеми термінології розглядали В. Виноградов, Г. Винокур, О. Вюстер, О. Герд, Б. Головін, В. Даниленко, Т. Канделакі, Г. Рондо, Т. Кияк, Я. Климовицький, Н. Непийвода, Ф. Нікітіна, О. Реформатський, Л. Симоненко, Е. Скороходько, С. Шелов та ін. Термінологія в діахронному аспекті досліджувалася Г. Діановою, Л. Кутіною, М. Процик, Ф. Сороколєтовим, Л. Хомяковою, М. Шевченко та ін. Лінгвістичний аналіз термінолексики з використанням інформаційних технологій проводиться Т. Кияком, Е. Скороходько, С. Шеловим та ін.
Значна частина робіт присвячена лінгвістичному опису конкретних тер-міносистем, який полягає у виявленні структурно-семантичних особливостей галузевої термінолексики та встановленні закономірностей її формування, зокрема соціально-економічну термінологію досліджувала Т. Панько, біологічну — Л. Симоненко, математичну - А. Крейтор, фізичну - В. Пілецький, І. Процик, радіотехнічну - І. Кочан, геологічну - М. Годована, психологічну -Л. Веклинець, медичну (дерматологічну) - О. Петрова, педагогічну - Т. Бевз, військову - Л. Мурашко, хімічну (органічної хімії) - Н. Цимбал, друкарську -Е. Огар, бібліотечно-бібліографічну - М. Сташко, видавничу - М. Процик та ін.
Однією із проблем, що порушується в сучасному термінознавстві, є й визначення джерел українського термінотворення. Так, Т. Лещук виокремлює п'ять шляхів розбудови української термінології: 1) власномовні лексичні ресурси; 2) перейменування наявних позначень; 3) освоєння іншомовних запозичень; 4) перехід в українську мову чужих слів-термінів (безпосередньо чи через інші мови); 5) калькування чужих слів власними мовними ресурсами. Автор відзначає, що кожний із названих шляхів впливає на збагачення термінологічного фонду. Проте найважливішим шляхом українського термінотворення, який має добрі перспективи, на думку Т. Лещука, є збагачення термінологічного фонду за рахунок власномовних лексичних ресурсів (літературних і діалектних) [7, с. 15]. Такі ж шляхи формування термінології, зокрема запозичення, кальки, ресурси рідної мови, комбінований спосіб, визначають і Б. Добош та Н. Семко [4, с. 175] та ін.
Окреслені проблеми української термінології є актуальними для сучасних науковців-дослідників..
1„2. Термінологія як система. Термін та його ознаки
У множині термінів кожної галузі вирізняють дві складові частини: термінологію і терміносистему. Термінологія - це така підмножина термінів, яка відображає поняття, що утворилися й функціонують у кожній галузі стихійно. На відміну від термінології, терміносистема - це опрацьована фахів-
262
Розділ IV. Тема 1. Українська термінологія у професійному спілкуванні
цями певної галузі та лінгвістами підмножина термінів, яка адекватно й однозначно відображає систему понять цієї галузі.
Поняття "термін" в українському мовознавстві з'явилося у XVIII столітті. Незважаючи на значну кількість спеціальних праць, у лінгвістиці досі не існує вичерпного його визначення. Різноманітні характеристики зазначеного поняття, подані у словниках, енциклопедіях, посібниках, спеціальних працях з питань термінології, свідчать про розбіжність у поглядах науковців на визначення терміна. На дефінітивну ознаку як на найважливішу рису терміна вказував В. Виноградов. Якщо слово стає "засобом логічного визначення, тоді воно - науковий термін" [2, с. 12-13].
Класичною працею, яка поклала початок глибокого опрацювання терміна, його ознак, системності термінології тощо, є монографія Д. С. Лотте "Основи побудови науково-технічної термінології. Питання теорії і методики", де він окреслив такі вимоги до терміна і термінології, як систематичність термінології, незалежність терміна від контексту, абсолютна і відносна однозначність терміна, співвідношення між значенням терміна в цілому і значенням його складових, точність термінології та лаконічність терміна [8]. Учений також уважає, що найбільш поширеним способом творення науково-технічних термінів є зміна значення загальновживаного слова, і виокремлює такі типи цього процесу: 1) уточнення значення терміна; 2) класифікаційна зміна значення терміна; 3) зміна значення терміна за аналогією понять; 4) зміна значення терміна за суміжністю понять [8, с. 37-52].
Проблемі терміна і слова присвячено розділ монографії А. П. Коваль "Науковий стиль сучасної української мови. Структура наукового тексту". На підставі аналізу значної кількості праць вітчизняних та зарубіжних лінгвістів автор виділяє три найважливіші ознаки, за якими може бути точно визначено поняття "термін": 1) співвідношення терміна і поняття як підстава для створення правильної дефініції терміна і для визначення його місця в системі термінів певної галузі науки; 2) семантична характеристика терміна як специфічної лексичної одиниці (однозначність, відсутність емоційно-експресивного та стилістичного забарвлення); 3) структурна характеристика терміна як специфічної лексичної одиниці української літературної мови [6, с. 234].
Комплексний підхід з урахуванням основних ознак терміна знаходимо у визначенні А. А. Бурячка: "Беручи до уваги такі суттєві ознаки терміна, як: а) співвідносність його з поняттям у системі певної галузі знань, що передбачає і його дефініцію; б) однозначність у межах тієї терміносистеми, в якій він функціонує; в) обмеженість певною сферою вживання; г) відсутність емоційно-експресивного та стилістичного забарвлення - терміном можна назвати слово (чи словосполуку), зміст якого (якої) розкривається вербальною дефініцією (коротке визначення), що є мовним вираженням поняття з певної галузі знання - науки, техніки, мистецтва, соціально-політичного життя" [1, с. 14-15].
У "Словнику лінгвістичних термінів" Д. І. Ганича та І. С. Олійника досліджуване поняття тлумачиться так: "Термін - це слово або словосполучення, що виражає чітко окреслене поняття з певної галузі науки, техніки, мис-
263
Українська мова фахового спрямування
6350317500тецтва, суспільно-політичного життя тощо. Специфіка термінів у тому, що вони однозначні у межах тієї термінологічної системи, в якій уживаються, не зв'язані з контекстом і стилістично нейтральні. Серед термінів є слова, що вживаються лише в спеціальному термінологічному значенні, і слова, які зустрічаються в складі термінологічної і загальновживаної лексики" [3, с. 306].
Суть терміна як одиниці спеціального обмеженого функціонування визначається так: 1) системність; 2) наявність визначення; 3) тенденція до однозначності в межах конкретної системи термінів; 4) відсутність супровідних експресивних значень; 5) стилістична нейтральність.
Л. Полюга, зважаючи на розмаїтість визначення поняття "термін", дає йому коротке визначення: "слово або словосполучення, що означає поняття спеціальної галузі знань або діяльності"; він підкреслює те, що терміни - це слова, які своєю семантичною структурою відбивають не лише значення як лексико-семантичну сутність, а й виражають одночасно певну понятійну сутність [13, с. 131]. Науковець наголошує, що основні прикмети терміна (належність до певної системи, дефінітивність, однозначність, семантична прозорість, стилістична нейтральність і відсутність експресивності) виражаються лише в науковому тексті [12, с. 7].
Г. Наконечна розробила основні параметри дефініцій термінологічних одиниць, якими є: 1) параметри входження до системи. Кожна наукова дефініція відразу відносить поняття, що піддається означуванню, до відповідної категорії понять певної галузі знань; 2) компонентний параметр. Для багатьох термінів важливою є їх внутрішня будова; 3) виділення істотних ознак і властивостей. Істотними можуть бути як внутрішні, так і зовнішні ознаки; 4) спосіб отримання; 5) функційний параметр. Для багатьох термінів визначальною рисою є насамперед їх пов'язаність із виконанням певної функції, що відображено в науковому означенні [9, с. 12-13].
На відміну від загальновживаних слів, терміни є продуктом вторинної номінації понять, що пов'язане передусім із подвійним баченням світу: загальним і науковим [17, с. 3]. Зважаючи на це, Л. Симоненко формулює узагальнене визначення: термін - це слово чи словосполучення, що позначає поняття певної галузі науки, техніки, мистецтва, основними ознаками якого є системність, відповідність позначуваному поняттю, наявність дефініції, тенденція до однозначності в межах свого термінологічного поля, тобто термінології певної галузі знань, стислість, стилістична нейтральність, точність, висока інформативність [18, с. 16-17].
І. Саєвич визначає такі напрямки, що могли б забезпечити вирішення проблеми дихотомії (поділ на дві частини) "термін - слово": 1) використання загальновживаного слова як своєрідного "тла", на якому виявляється специфіка терміна; 2) термінологізація загальновживаного слова; 3) детермінологізація, тобто вихід терміна за межі термінологічного поля і функціонування його в неспеціальних текстах (насамперед - у художній літературі); 4) інтеграція сфер застосування терміна і виявлення типових його мовленнєвих реалізацій у текстах різних функціональних стилів (з детерміно-
264
Роздіч IV. Тема 1. Українська термінологія у професійному спілкуванні
-3175635000логізованого характеру), що сприяє висвітленню конкретної терміносистеми як фрагмента мовної картини світу [15, с. 234].
Проте внаслідок ряду вимог, що ставляться до терміна, виникають труднощі у віднесенні до термінів або нетермінів слів, що стосуються насамперед гуманітарної сфери.
Проте подаючи не в усьому однакові дефініції, майже всі дослідники підкреслюють як найбільш суттєві риси термінів чітку семантичну окресле-ність, точність, однозначність. Точність і моносемія є ідеалом, до якого прагне термінологія.
У своїх дослідженнях науковці підкреслюють, що окремі термінологічні системи мають дуже давню історію формування. Такі думки висловлює те-рмінолог Л. Симоненко: "Українська наукова мова сьогодення сягає глибини віків, що підтверджують як найстаріші зразки актової мови та правничої термінології дохристиянської Русі, так і теоретичні дослідження окремих термі-носистем" [17, с. 3]. "Основою кожної природно сформованої терміносистеми є власне національні слова, що зафіксували колись початкову сходинку в русі пізнавальної думки і стали на певному етапі виражати наукове поняття" [16, с. 21].
Думку про доісторичні витоки багатьох фахових виразів (прототермі-нів) висловлює і Т. Кияк, наголошуючи на тому, що хоча такі лексичні одиниці ще не були термінами в нинішньому сенсі, проте їх можна вважати яскравими свідками й ідентифікаторами епох та етапів становлення людської цивілізації [5, с. 18].
Аналізуючи термінологічні системи різних галузей науки, дослідники вирішують проблему формування термінологічних одиниць. Більшість дослідників відзначає, що продуктивним способом термінотворення є вживання загальномовної лексики в термінному значенні. Загальновживана лексика тер-мінізується внаслідок вторинної номінації, що передбачає різні способи найменування, серед яких поширеним є доповнення семантики загальновживаного слова термінним змістом. Такий спосіб засвідчено при творенні багатьох терміноодиниць. Наприклад, І. Процик на матеріалі фізичної термінології відзначає, що "загальновживані слова ставали назвами спеціальних фізичних найменувань внаслідок уточнення і доповнення їх семантики фізичним змістом, що спричинило розширення смислового обсягу слова, спеціалізацію значення" [14, с. 179].
Назви процесових понять належать до тієї групи українських термінів, які активно творяться на національному мовному грунті і навколо яких невпинно вирують термінологічні дискусії. Особливо активно поповнювався склад назв опредметнених дій і найменувань ознак за дією, тобто продуктивність виявили передусім моделі творення віддієслівних іменників та прикметників [11, с. 429].
На відміну від загальнолітературної, мова професійного спілкування вимагає однозначності тлумачення основних ключових понять, зафіксованих у термінах. Для будь-якої сфери діяльності це дуже важливо, оскільки неточ-
265
Розділ IV. Тема 1. Українська термінологія у професійному спілкуванні
317563500015.Саєзич І. Термін і слово: стан, проблеми і шляхи вирішення // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Вип. 29. - Львів: ЛНУ,
2000.-С. 230-235.
Снмоненко Л. Лінгвістичні проблеми унормування наукової термінології 7 Українська термінологія і сучасність: Збірник наукових праць.Вип. VIIІ Відп. ред. Л.О. Симоненко. - К.: КНЕУ, 2007. - С. 21-25.
Симоненко Л. Українська наукова термінологія: стан та перспективи розвитку // Українська термінологія і сучасність: Збірник наукових праць.Вип. IV / Відп. ред. Л.О. Симоненко. - К.: КНЕУ, 2001. - С. 3-8.
Симоненко Л. О. Біологічна термінологія: формування та функціонування: Навч. посіб. - Умань: РВЦ "Софія", 2006. - 103 с.
1.3. Способи творення термінів певного фаху
Мова - суспільне явище, творене народом і народами, що постійно розвивається, поповнюється новими термінами, словами, похідними від уже існуючих, переосмисленням деяких з наявних, надання іншого змісту. Розвиваючись, мови збагачують одна одну через користувачів ними, бо ж закономірне бажання - додати до чужого гарного своє краще, як нам здається, або навпаки - до свого гарного додати чуже, нове.
Для словотворчої архітектоніки термінологічних одиниць характерні в цілому ті ж принципи, що й для загальновживаних одиниць.
Явище збагачення мов можемо прослідкувати на таких прикладах. Так, від латинського слова "патрон", що означає захисник, покровитель, утворено термін "патронат" (додано суфікс -ат) і надано значення - форма покровите-льства; форма виховання дітей без батьківської опіки; опіка. Звідси і французьке слово "патронеса" (додано суфікс -ес і закінчення -а) як покровителька благодійного товариства. Грецьке слово "патріот" має однаковий корінь із латинським "пащ", означає земляк, співвітчизник. Нині цим словом іменують людину, яка любить свою батьківщину, народ. Звичайно, слово "патріотизм" - це почуття любові до Вітчизни, відданість чому-небудь. Слово "патріарх" -грецьке - має первинну назву - родоначальник. Це й прабатько, глава роду в родовому суспільстві. Це й найвища духовна особа в православній і християнській церкві. У переносному значенні - стара поважна людина, глава родини, найстарший шанований представник якоїсь галузі науки, мистецтва, культури. Слово "патріархат" називає останній період в історії первіснообщинного ладу. Слово "патриції" теж однокореневе з попередніми. Так називали родову аристократію у Стародавньому Римі, а в часи середньовіччя - це особи, які належали до міської аристократії в країнах Західної Європи (зауважте, це слово - вже латинського походження!). Грецьке "патронімія" - це назва або прізвище, що походить від предків по батьківській лінії. Латинське "патримоніальний" означає спадковий, родовий (від слова батько). Слово "апатрид" - грецьке - позбавлений батьківщини - особа без громадянства, а "біпатрид" - у міжнародному праві - особа, що одночасно є громадянином двох держав, тобто має подвійне громадянство. Латинське "репатріант" вка-
267
Українська мова фахового спрямування
3175635000зує на особу, яка повернулася на батьківщину внаслідок репатріації - повернення на батьківщину емігрантів, військовополонених.
Отже, від подібних за значенням і звучанням грецького і латинського слів "батько" утворено більше десятка однокореневих слів-термінів афіксним способом, складанням основ.
Кількість термінів у розвинених мовах у кілька разів перевищує кількість загальновживаних слів і досягає зараз кількох мільйонів лексичних одиниць. І ця кількість невпинно зростає.
Термінологічні одиниці надходять до мови різними шляхами. Перший шлях - надання статусу термінів загальновживаним лексичним одиницям рідної мови. Такий варіант утворення термінів не завжди є позитивним, оскільки тут часто мають місце переосмислення, метонімічне перенесення, коли слову приписується нове значення (наприклад, терміни "плече", "голова", "ланцюг" тощо). З метою диференціації подібних лексичних одиниць терміни часто змінюють форму написання, вимови, відмінювання, наголосу.
Більш популярним та виправданим є шлях утворення термінів шляхом запозичення з інших мов. На різних етапах становлення суспільства терміни запозичуються з різних мов, що зумовлено різними історичними умовами. Так, музична та комерційна термінологія провідних європейських мов є, в основному, італійського походження (легато, адажіо, анданте, банк, авізо, лоро, альпарі), театральна та поштова — французького (антракт, партер, афіша, кур 'ер, бандероль), спортивна - англійського (футбол, спорт, чемпіон, ринг). Навігаційна термінологія в українській, російській, англійській та деяких інших мовах складається, в основному, з голландських лексичних елементів (укр. кіль, рубка, боцман, англ. а'еск). Загальнотехнічна, реміснича та військова термінологія багатьох слов'янських мов має численні запозичення з німецької мови (верстат, кронштейн, еркер, плац, бруствер, фельдфебель, штандарт).
Особливий тип запозичень - вживання слів і словотворчих моделей грецької та латинської мов. Такі терміни утворювалися на різних етапах розвитку мови і в різних терміносферах. Церковна термінологія у народів, що сповідують католицизм, складається, в основному, з латинських елементів, у православних народів - грецьких. У деяких субмовах не завжди можна віддати перевагу будь-якій одній мові. Надто у теперішній час нові терміни нерідко утворюються за змішаним типом: один корінь грецького походження, інший — латинського (наприклад, слово "термінологія" складається з латинського елементу Іептгіпш - межа та грецького 1о§оз — наука). Та цілком нові терміни, як правило, не "вигадуються". За всю історію розвитку науки та техніки можна навести лише кілька випадків такого утворення термінів.
Як окремий випадок термінотворення можна навести шлях запозичення одиниць з інших наукових сфер. При цьому термін нерідко набуває нового значення (наприклад, "морфологія" у мовознавстві, геології та біології; "мовлення" у мовознавстві, риториці, психології, фізіології та медицині).
268
Розділ IV. Тема 1. Українська термінологія у професійному спілкуванні
63506350001.4. Загальнонаукова, міжгалузева і вузькоспеціальна термінологія
Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни можна поділити на три основні групи:
Загальнонаукові (абстрактні) терміни - вживаються практично в усіхгалузевих термінологіях, наприклад: система, системність, взаємодія, тип, доказ, аналіз, причина, наслідок, закон, класифікація, аргумент, метод т. д.
Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількохспоріднених або й віддалених галузях. Так, економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність.
Вузькоспеціальні терміни — це терміни, характерні лише для певноїгалузі, наприклад: матч, футбол, гол, арбітр, м 'яч, штанга - спортивна термінологія.
Безперечно, професійне спілкування неможливе без використання термінів. Проте в мовленні фахівців, крім термінів, широко побутують й інші спеціальні одиниці — професіоналізми та номенклатурні назви.
Професіоналізми — це слова або вислови, притаманні мові людей певної професійної групи. Суттєва різниця між термінами і професіоналізмами полягає в тому, що терміни — це офіційні наукові назви поняття, а професіоналізми виникають як розмовні, неофіційні замінники термінів, наприклад:
Слова та словосполучення, притаманні мові моряків: кок - кухар, камбуз — кухня, кубрик — кімната відпочинку екіпажу, бак — носовачастина корабля, чалитися - приставати до берега, ходити в море -плавати тощо.
Професіоналізми працівників банківсько-фінансової, торговельної та подібних сфер: зняти касу, підбити, прикинутії баланс.
Назви фігур вищого пілотажу в льотчиків: бочка, петля, піке,штопор та ін.
Професіоналізми користувачів ПК: мама - материнська плата,клава - клавіатура, скинути інформацію - переписати, вінт - вінчестер(твердий диск нагромадження інформації).
Професіоналізми музикантів: фанера - фонограма, ремікс -стара мелодія з певною обробкою, розкрутити (пісню, ім'я) - розрекламувати.
Професіоналізми, на відміну від термінів, як правило, емоційно забарвлені, є переосмисленими словами загального вжитку. Вони можуть використовуватися в неофіційному професійному спілкуванні, проте є ненормативними в професійних документах, текстах, в офіційному усному мовленні.
Номенклатура (від лат. потепсіаіига — перелік, список імен) — сукупність назв конкретних об'єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо. їх потрібно відрізняти від термінів, що позначають абстраговані наукові поняття. Номенклатуру становлять іменники та словосполучення, які пе-
269
Українська мова фахового спрямування
12065635000редають як систему назв об'єктів певної науки, так і сукупність назв одиничних об'єктів (наприклад, у географічній номенклатурі - Чорне море, Шацькі озера, річка Десна), видові назви (у ботанічній лексиці назви дерев: дуб, смерека, ялина). Існує номенклатура медична, мовознавча, хімічна, економічна (пор. термін валюта і номенклатурні назви долар, євро, крона, песо тощо), технічна (пор. термін борознороб-щілиноріз і номенклатурні назви ДЩН-1, ДЩН-2, ДЩН-3).
Література
Наконечна Г. Українська науково-технічна термінологія: історія ісьогодення. — Л., 1999.
Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство. -ЛІ, 1994.
Сучасна українська літературна мова /За ред. А.П. Грищенка. - К.,1997.
Українська термінологія і сучасність: Збірник наук, праць. — К.,2001.
1.5. Кодифікація і стандартизація термінів.
Алгоритм укладання термінологічного стандарту
Основні функції термінології — позначати наукові поняття і задовіль-няти потреби спілкування фахівців. Реалізація зазначеного аспекту можлива, якщо вона буде загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів.
Кодифікація термінів - це систематизація термінів у словниках (енциклопедичних, лінгвістичних) та довідниках.
Стандартизація термінології — це вироблення термінів-еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є обов'язковою для вживання в офіційних наукових, ділових, виробничих текстах.
Основи стандартизації термінів було закладено в Німеччині в кінці XIX — на початку XX ст., коли в багатьох терміносистемах виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандартизації термінів розробив німецький учений В. Вюстер.
У Радянському Союзі було створено потужну наукову термінологічну школу під керівництвом Д. Лотте, яка займалася, зокрема, проблемами нормування термінології. Цей процес перебував під пильним контролем держави: над виробленням стандартів працювали Комітет науково-технічної термінології (КНТТ), Комітет стандартизації мір і вимірних приладів та Все-
270
Роздій IV. Тема І. Українська термінологія упрофесійному спіщ'ванні
-3175889000союзний науково-дослідний інститут інформації, класифікації та кодування. Прийняті державні стандарти (ГОСТи) мали силу закону.
Радянська система нормативної документації вилучила українську мову зі сфери науково-технічної діяльності. Понад 20 тис. державних стандартів (ГОСТ), 47 тисяч галузевих стандартів (ОСТ), 80 тис. технічних умов (ТУ) були російськомовні. Навіть 600 республіканських стандартів УРСР, що їх затвердив і видав Держплан УРСР, також були російськомовні.
В українській історії першим нормувальним термінологічним центром можна вважати Наукове товариство імені Т. Шевченка (кінець XIX — початок XX століття). Саме навколо товариства гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися автори наукових праць і підручників. Згодом незаперечним авторитетом в українській термінології став Інститут української наукової мови (20-ті - початок 30-х років). Але обидві ці структури не видавали державних стандартів у теперішньому розумінні цього поняття.
Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від розв'язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво потребують єдиної, зручної, логічної української термінології.
Звичайно, такої суворої централізації, як у колишньому СРСР, не спростерігаємо, але необхідність державного підходу до творення єдиної термінології для усієї країни очевидна.
З огляду на ці умови в Держстандарті України розроблено Концепцію державних систем стандартизації, метрології та сертифікації, яку схвалив уряд. У липні 1992 року спільним наказом Міносвіти та Держстандарту України створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології.
Для стандартизації термінів у багатьох країнах світу створено відповідні інституції: у США — Американська асоціація стандартів, у Німеччині — Німецький нормалізаційний комітет, у Франції — Французька асоціація нормалізації тощо. Поряд із загальнонаціональними асоціаціями діють також фірмові стандартизаційні групи та спеціалізовані науково-технічні товариства окремих галузей науки і виробництва.
Національні термінологічні комітети в Європі та Америці - переважно позадержавні структури. Терміни стають нормативними після ухвал термінологічних нарад і конференцій.
На цей час в Україні розроблено понад 600 державних стандартів. Через кожні п'ять років їх переглядають і уточнюють.
Як же створюють термінологічний стандарт?
Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом: 1) систематизація понять певної галузі науки чи техніки; поділ їх на категорії (предмети, процеси, якості, величини тощо); розмежування родових та видових понять;
271
Українська мова фахового спрямування
0889000відбирання усіх термінів галузі, узятої для стандартизації (термінивибирають зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики,рукописів та ін. джерел);
поділ термінів на групи: а) вузькогалузеві терміни; б) міжгалузеві;в) загальнонаукові (загальнотехнічні); стандартизації повинні підлягати лишевузькогалузеві терміни);
вибирання із групи термінів-синонімів нормативного терміна (іншітерміни подають також, але з позначкою "нерекомендований");
5)підбирання еквівалентів англійською, німецькою, французькою,російською мовами з відповідних міжнародних стандартів;
формулювання українською мовою означення (дефініції) поняття;
рецензування стандарту фахівцем та мовознавцем.У готовому вигляді стаття стандарту має таку будову:
назва поняття українською мовою;
скорочена форма терміна;
недозволений (нерекомендований) синонім;
родове поняття;
видове поняття;
еквіваленти англійською, німецькою, російською, французькою мовами;
дефініція (означення);
формула або схема.
1.6. Українські електронні фахові словники
Реалії сьогодення - науково-технічний прогрес людства - диктують нові підходи щодо пошуку, добору та опрацювання літератури. Відповідно до Указу Президента України від 07.08.1999 р. "Про розвиток національної словникової бази", науковцями розробляються електронні фахові словники з різних галузей знань.
Вагомим досягненням у галузі лексикографії є електронне видання "Словники України", призначене для надання користувачам лексикографічної інформації про слова української мови. Системи (3.1, 3.2) складаються з п'яти словникових підсистем-модулів - словозміни, транскрипції, синонімії, антонімії та фразеології (система 3.2. - виправлена та розширена).
Основу генерального реєстру (близько 256 тис. слів) системи "Словники України" - 3.2. складає реєстр "Орфографічного словника української мови" (7-е вид., К.: Довіра, 2007), який повністю відтворено та значно розширено.
Функцію "Словозміна" створено на основі розробленої в Українському мовно-інформаційному фонді НАН України словозмінної класифікації української лексики, в якій виділено за формальними ознаками понад 2 000 парадигматичних класів для всіх відмінюваних повнозначних частин мови. Завдяки вказаній класифікації та розробленій процедурі парадигматизації побудовано повний перелік усіх граматичних форм для лексичних одиниць, наведених у реєстрі.
272
Розділ IV. Тема]. Українська термінологія у професійному спілкуванні
-63501206500Функція "Транскрипція" забезпечує автоматизоване виведення за допомогою транскрипційних знаків інформації про артикуляцію всіх словоформ української лексики відповідно до норм сучасної літературної вимови.
Функція "Синонімія" з достатньою повнотою подає синонімічне багатство української мови на основі "Словника синонімів української мови" у 2-х томах, який було випущено в серії "Словники України" (К. : Наукова думка, 1999 - 2000). Цей модуль містить синонімічні ряди (близько 9 200), ядром кожного з яких виступає домінанта - лексична одиниця, що має найзагальніші для цього ряду семантичні особливості. Члени синонімічних рядів супроводжуються семантичними, граматичними та стилістичними характеристиками. Уживання синонімів ілюструється типовими для них контекстами - цитатним матеріалом із художньої, публіцистичної, наукової та іншої літератури або словосполученнями.
Функція "Антонімія" - словник антонімів, у якому подано 253 словникові статті. За змістом він відповідає "Словникові антонімів української мови", який вийшов у серії "Словники України" (К. : Довіра, 1999). Загалом у цьому модулі представлено близько 2 000 компонентів антонімічних пар.
Функція "Фразеологія" містить близько 56 тис. фразеологічних одиниць, які вживаються в сучасному українському мовленні. Фразеологізми є основою національного обличчя кожної мови; у них яскраво виявляється специфічний національний колорит, особливості образного народного мислення, власне національне сприйняття мовної картини світу, віддзеркалення характерних особливостей культури і побуту, народних звичаїв, символіки, історичного минулого. Основою цього модуля послужили "Фразеологічний словник української мови" у 2-х книгах (К. : Наукова думка, 1999), а також новий "Словник фразеологізмів української мови", що вийшов у серії "Словники України" (К. : Наукова думка, 2003), де найповніше відображено загальновживану фразеологію української мови і подано її лексикографічну характеристику.
Найповніший та найактуальніший універсальний тлумачний словник української мови в мережі - це "Словник, пеі". Він містить понад 220 000 словникових статей та понад 20 000 фразеологізмів. У ньому широко представлені економічні, юридичні, медичні, літературні, будівельні, історичні, лінгвістичні, музичні, кулінарні та ін. терміни, активна лексика української літературної мови, номенклатурні та складноскорочені слова, слова історичного фонду, найбільш відомі у вжитку слова, пов'язані з релігійними та філософськими поняттями, найуживаніші архаїзми, лексичні діалектизми та неологізми і запозичені іншомовні слова, що з'явилися протягом останніх років. До "Словник.пеі" постійно додаються нові слова та доповнюються вже існуючі тлумачення. Він також містить словоформи (орфографічний словник) для більше ніж 260 000 слів.
,8-1239
Українська мова фахового спрямування
6350-63500014.Відредагуйте речення, виправивши помилки у вживанні паронімів.Поясність значення.
Потрібно завжди чітко формувати свої думки.
Це питання потребує ґрунтовнішого освітлення в науці.
Кожна людина має право на своєчасну кваліфікаційну медичну допомогу.
15.Доберіть антонімічні словосполучення.
Солодкий мед, солодке яблуко, солодкий крекер, солодкі слова, солодке життя.
16.Утворіть словосполучення, вибираючи потрібне слово з дужок.(Таємний, таємничий, секретний) острів, радник, замок, мотив, шепіт,
погляд, обіцянка, нарада.
Тема 2. НАУКОВИЙ СТИЛЬ І ЙОГО ЗАСОБИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ
2.1. Становлення і розвиток наукового стилю української мови
Науковий стиль і його термінологія почали складатися ще в давній книжній українській мові частково за зразками і під впливом грецької та латинської мов, які викладалися тоді в усіх вищих школах України. З них перекладалися наукові книги, тому що латина була мовою наук усієї Європи. Почасти науковий стиль формувався з власне українських мовних засобів шляхом спеціалізації їх вжитку та термінологізації значень. Свідченням цього є наукові книги-монографії, трактати, лексикони (словники), прогностики, послання, бесіди, що готувалися і видавалися українськими вченими в Острозькій академії, Львівському братстві "Адельфотес", Києво-Могилянській академії, Києво-Печерській лаврі та інших навчальних закладах, братствах, монастирях України. Відсутність українських наукових установ та вищих навчальних закладів за часів російського панування, постійні заборони царського уряду викладати і друкувати книги українською мовою негативно позначилися на розвитку наукового стилю. Науковий стиль нової української мови почав формуватися з середини XIX ст. спочатку як науково-популярний стиль. Журнал "Основа" (1861 р., Петербург) та засноване в 1868 р. товариство "Просвіта" були єдиними осередками, що гуртували навколо себе науковців, техніків, господарників. Вони видавали статті й брошури, порадники, календарі з народно-господарської, природодослідної тематики. У 1873 р. у Львові з ініціативи Михайла Драгоманова організовується "Літературне товариство імені Т. Г. Шевченка", основною метою якого був розвиток науки, освіти, культури. У 1893 р. воно реорганізувалось у "Наукове товариство імені
Розділ IV. Тема 2. Науковий стичь і його засоби у професійному спілкуванні
-88901206500Т. Г. Шевченка" і мало історико-філософську, філологічну та математико-природничу секції. Товариство видало чимало матеріалів з історії, фольклористики, етнографії, мовознавства, літературознавства. З 1907 р. почало діяти "Українське наукове товариство" в Києві. У ньому українською мовою видавали наукові записки, збірники, матеріали, періодичні видання (часописи, вісники) та монографічні праці й підручники з історії, літератури, економіки, права, філософії, біології, медицини, геології, фізики, математики, хімії, техніки. Розвитку наукового стилю сприяли такі відомі українські вчені, як І. Верхратський, В. Гнатюк, М. Драгоманов, А. Кримський, К. Михальчук, С. Подолинський, М. Сумцов, І. Франко та ін.
На кінець XIX ст. уже були вироблені загальнонаукова, гуманітарна й фахова термінологія, що відображали рівень науки на той час. У 1921 р. при Академії наук України організовано Інститут української наукової мови, основним завданням якого було вироблення спеціальної термінології з різних галузей знань і впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Однак тоталітарний режим, що утвердився в колишньому СРСР уже на кінець 20-х років, жорстоко обірвав ці починання. І хоча термінологічні комісії Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні намагалися інтенсивно працювати, але особливого попиту на українську термінологію не було, бо українська мова витіснялася російською з управління, науки, виробництва, школи.
З прийняттям Закону про мови в УРСР у 1989 р., яким за українською мовою визнано її державний статус в Україні, з утвердженням незалежності Української держави почався процес оздоровлення наукової термінології, визначення специфіки та шляхів збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку наук питомо українськими термінами і терміно-сполученнями.
Слід пам'ятати, що жодна мова не має суто своїх терміносистем, без запозичень. Природа наукового стилю така, що він більш або менш інтенсивно, але завжди запозичує терміни з інших мов. По-сучасному його можна назвати інтерактивним.
Сферою використання наукового стилю мови є наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта, навчання.
Головне призначення наукового стилю - систематизування, пізнання світу, повідомлення про результати досліджень, доведення теорій, обгрунтування гіпотез, класифікацій, роз'яснення явищ, систематизація знань, виклад матеріалу, представлення наукових даних суспільству.
Головними ознаками наукового стилю є: інформативність, понятійність і предметність, об'єктивність, логічна послідовність викладу думки, узагальненість, однозначність, точність, лаконічність, доказовість, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових зв'язків, висновки.
Основні мовні засоби: абстрактна лексика, символи, велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, зразків-символів, іншомовних
309
Українська мова фахового спрямування
3175635000слів, наукова фразеологія (стійкі фразеологічні словосполучення), цитати, покликання, однозначна загальновживана лексика, безсуб'єктивність, безособовість синтаксису, відсутність усього того, що вказувало б на особу автора, його уподобання (наявність емоційно-експресивних синонімів, суфіксів, багатозначних слів, художніх тропів, авторських неологізмів).
2.2. Жанри наукових досліджень
Наукові тексти мають типові композиції жанрів:
послідовне членування на розділи, підрозділи, пункти, підпункти;
чітко організований синтаксис - речення переважно складної будови, часто ускладнені зворотами, нанизуванням іменних форм;
багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокремаособових форм; з наявних дієслівних форм часто вживаються безособові, узагальнені або неозначені.
Науковий стиль має такі підстилі:
власне науковий (дисертація, монографія, стаття, наукова доповідь,повідомлення, тези);
науково-популярний (виклад наукових даних для нефахівців - книги,статті у неспеціальних журналах);
науково-навчальний (підручники, лекції, бесіди тощо);
науково-публіцистичний (виділяє О. Пономарів - наукова проблемависвітлюється з погляду публіциста).
У межах власне наукового підстилю можна виокремити: науково-інформативний (реферат, огляд, анотація, резюме) та науково-довідковий (довідники, словники, каталоги).
Дисертація - це власне науково завершене дослідження, яким відкрито новий напрям у науці, започатковано досі невідомий підхід чи вирішено складну проблему, це опис наукових результатів, здобутих особисто автором. Дисертація має визначений обсяг і чітку структуру, формально-логічний спосіб викладу матеріалу, що відображається в усій системі мовних засобів.
Монографія - одноосібно написана книга, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено матеріал та результати великого наукового дослідження або об'єднано однією темою кілька досліджень. Монографія може містити як нові наукові результати, так і відомі технічні рішення.
Стаття - наукова робота невеликого обсягу, присвячена певній проблемі, питанню і розрахована на фахівців, які розв'язують цю проблему. Друкується у часописі, журналі або збірнику. Є такі види статей: повідомлюваль-ні (про нові результати), оглядові, аналітичні (підсумки), дискусійні (про спірні питання).
Реферат - короткий виклад великого дослідження або кількох праць із наукової проблеми.
310
Розділ IV. Тема 2. Науковий стиль і його засоби у професійному спічкуваті
-63501206500Автореферат - виклад основного змісту дисертації (основні ідеї, висновки дисертації, внесок автора у проведене дослідження, ступінь новизни і практичну значущість результатів дослідження).
Підручник {навчальний посібник) - це дидактично та методично оброблений і систематизований автором (авторами) навчальний матеріал. Спільне між укладанням: науковість, об'єктивність викладеного матеріалу, відповідність навчальній програмі, наступність і перспективність у процесі розгортання навчального курсу, доступність подачі матеріалу, поступове і послідовне введення термінологічної лексики, дотримання норм сучасної української літературної мови, культура й естетика мовлення автора та ілюстрацій. Відмінне: у навчальному посібнику можуть розглядатися не всі розділи, теми, проблеми; виклад може бути вільним, емоційним, суб'ективно-авторським. Навчальний посібник називають першою спробою щодо підготовки підручника. ■
Література
Мацько Л. І. Стилістика української мови : [підруч.] / Мацько Л. І.,Сидоренко О. М., Мацько О. М. — К. : Вища школа, 2003. — 463 с.
Пономарів О. Стилістика сучасної української мови : [підруч.] /О. Пономарів. — Тернопіль : Богдан, 2000.
2.3. Оформлення результатів наукової діяльності
Залежно від рівня фахової підготовки, досвіду, важливості джерела інформації формами запису можуть бути: план, тези, конспект.
План - це послідовне перерахування тих питань, що розглядаються в джерелі інформації. Він розкриває логіку джерела і може бути простим та розширеним, тобто більш детальним. Складання плану вимагає від дослідника вміння стисло і послідовно викладати свої думки.
Тези - це форма відображення основних ідей, висновків, узагальнень, що містяться в кількох опрацьованих джерелах інформації. Тези складають, як правило, досвідчені дослідники. Причому робиться це переважно з метою підготовки доповіді чи статті.
Найбільш повною, універсальною формою запису опрацьованого джерела інформації є конспект. Він містить усі вищезаначені форми запису і становить короткий виклад найбільш важливих питань, що відображені у джерелі інформації. Конспектуючи, дослідник має можливість робити на полях або і в тексті власні записи судження та аргументів з приводу тих чи тих положень джерела інформації.
УКЛАДАННЯ АНОТАЦІЇ, ДОБІР КЛЮЧОВИХ СЛІВ
Анотація (з лат. аппоШіо - зауваження, примітка) - стислий виклад книжки, статті, рукопису й т. ін. Такий спосіб викладу матеріалу дозволяє чи-
311
Українська мова фахового спрямування
3175635000тачеві (науковцю) наскрізно ознайомитися з джерелом, визначити доцільність його опрацювання.
У навчальних посібниках, підручниках, словниках, художній літературі анотацію розміщують на другій сторінці джерела (тією мовою, якою написано працю). Вона має таку структуру:
Лаконічний виклад матеріалу з використанням простих синтаксичних конструкцій.
Матеріал анотації повинен якнайконкретніше висвітлювати змістджерела.
3.Вказівка на розраховану аудиторію.
У наукових статтях анотацію розміщують після назви роботи (тією мовою, якою написано працю), в авторефераті - на останніх сторінках трьома мовами ідентичного змісту: українською, російською та англійською. Матеріал анотації до статті та автореферату повинен відповідати таким вимогам:
Виклад повинен бути стислим і точним з використанням синтаксичних конструкцій, притаманних мові ділових документів, уникаючи складнихграматичних зворотів.
Уживати стандартизовану термінологію.
Зміст анотації повинен якнайточніше окреслювати основні положення та висновки дослідження.
Уживання безособових конструкцій: проаналізовано, систематизовано, зроблено, доведено, досліджено, встановлено, обґрунтовано, подано,враховано, класифіковано, опрацьовано, оформлено, згруповано, розроблено,уніфіковано, використано, зосереджено, відбито та ін.
Обсяг анотації статті повинен бути до десяти речень.
Обсяг анотації автореферату: на вибір здобувача анотація англійською або російською мовою повинна бути розгорнутою (до 5-ти тисяч друкованих знаків - до 2 с. машинописного тексту), а дві інші - обсягом до 1200друкованих знаків - 0,5 с. машинописного тексту.
Анотації автореферату мають таку структуру:
прізвище та ініціали здобувача;
назва дослідження;
вид дисертації (рукопис, монографія) і науковий ступінь;
спеціальність (шифр і назва);
установа, де відбудеться захист;
місто, рік; '
основні ідеї та висновки дисертації.
Після кожної анотації наводяться ключові слова відповідною мовою. Ключове слово - це слово або уніфіковане словосполучення з наукового дослідження, що характеризується частотністю вживання в тексті та має вагоме смислове навантаження у праці. Вимоги до добору ключових слів:
подаються в називному відмінку;
загальна кількість - не менше трьох і не більше десяти;
друкуються в рядок, через кому.
312
Українська мова фахового спрямування
-3175317500Тема реферату (формулюється номінативним реченням (реченнями).
Дані про референта на наукового керівника роботи.
Місце та рік написання.
Реферат, як і більшість жанрів, має вступну частину, експозицію, основну та заключну частини. Важливим у написанні тексту реферату, зокрема у зазначених частинах, є те, що вони гармонійно поєднуються між собою завдяки темі, у якій пропонується ряд окремих питань.
Вступ реферату повинен зацікавити читача, повідомити йому про головні питання, які будуть висвітлені в основній частині тексту. Крім того, з перших рядків реферату реципієнт довідується про першоджерела, авторів яких доцільно зазначити у вступній частині. Принципово важливо узгодження виокремлених питань / проблем із планом реферату.
Основна частина реферату є найбагатшою на засоби, що забезпечують цілісність тексту, оскільки тут читач може спостерігати за перебігом інформації відповідно до першоджерел у контексті зазначеної теми. Опис фактів, повідомлення щодо дослідженої проблеми у певній галузі науки, об'єктивне пред'явлення інформації автора першоджерела потребують відповідних клішованих зворотів, вставних слів та речень. Як правило, в основній частині реферату продуцент порівнює дослідження, думки авторів вихідних публікацій. Тому в цій частині доцільно вживати такі вирази, які підкреслюють діяльність того, хто пише, щодо порівняння думок авторів першоджерел.
Заключна частина реферату, як і вступ, також важлива своєю інформативністю. Той, хто пише, повинен у цій частині показати читачеві, що було описано, які питання були висвітлені у рефераті.
Підсумовується викладена інформація висновками; завершує реферат список використаних джерел (оформлюється згідно з ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 "Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання").
2.5. Загальні правила цитування та покликання на використані джерела, правила бібліографічного опису
У наукових працях з метою підтвердження висловленої думки чи її пояснення або для критичного аналізу того чи того друкованого твору використовуються цитати.
Цитата (від лат. сіїо - викликаю, приводжу, проголошую; нім. 2ііаі) -один із виявів текстової категорії інтертекстуальності, дослівне введення до тексту фрагмента іншого тексту або висловлення. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, закладений автором.
318
Роздіч IV. Тема 2. Науковий атпь і його засоби у професійному спілкуванні
-6350889000ЗАГАЛЬНІ ВИМОГИ ДО ЦИТУВАННЯ
Текст цитати починається і закінчується лапками й наводиться в граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз "так званий".
Цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців у процесі цитування допускається без перекручення авторського тексту і позначається крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, в середині, в кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається.
Кожна цитата паспортизується: внизу сторінки під текстом (у виносках) чи в самому тексті в дужках після наведення цитати вказується на її джерело.
При непрямому цитуванні (переказі, викладі думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути максимально точним у викладі думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів і робити відповідні покликання на джерело.
Цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо це знижує рівень наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а недостатнє - звужує наукову цінність викладеного матеріалу.
Якщо треба виявити ставлення автора до окремих слів або думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак запитання.
Якщо автор праці, наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім тире і вказуються ініціали автора праці, а весь текст застереження вміщується у круглі дужки. Варіантами таких застережень є: (курсив наш. - Л. Г.), (підкреслено мною - Л. Г.), (розрядка моя. - Л. Г.).
Покликання у науковій роботі роблять у квадратних дужках, наприклад: [7, с. 8] або [12, с. 90 - 92] - першою позицією є номер автора зі списку використаних джерел; [4 - 7] або [2; 5; 9] - номери авторів зі списку використаних джерел.
У науковій роботі дозволяється також наводити покликання у виносках. Його оформлення має відповідати бібліографічному опису за переліком покликань із зазначенням номера.
Приклад:
Цитата в тексті: "... комунікативна компетентність передбачає здатність мобілізувати різноманітні знання мови (мовну компетенцію), паравер-бальних засобів, ситуації, правил і норм спілкування, соціуму, культури для ефективного виконання певних комунікативних завдань у відповідних контекстах чи ситуаціях " [7, с. 233]'.
Відповідний опис у переліку покликань:
319
Розділ IV. Тема 2. Науковій) стиль і його засобиу професійному спічкуванні
Патенти 1. Пат. 2187888 Российская Федерация, МПК Н 04 В 1/38, Н 04 і 13/00. Приемопередающее устройство / Чугаева В. И.; заявитель и патентообладатель Воронеж, науч.-исслед. ин-т связи. — № 2000131736/09; заявл. 18.12.00; опубл. 20.08.02, Бюл. № 23 (II ч.).
Частини книги, періодичного, продовжуваного видання 1. Непийвода Н. Мовна підготовка у школі та вузі / Н. Непийвода, В. Чукіна // Українська мова та література. — 2000. — № 5. — С. 8—12. 2. Осауленко О. Г. Проблеми підготовки програми розвитку державної статистики на 2003-2007 роки / О. Г. Осауленко // Статистика України. — 2001. — № 4. — С. 4—6.
Електронні ресурси 1. Сайт Євростату [Електронний ресурс]. — Режим доступу : ппр://ерр.еиго8Іаі/ес.еигора.еи — Назва з титул, екрана. 2. Сайт Першої фондової торговельної системи (ПФТС). Фондова біржа [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Ьрр://лу\улу.рЙ8.сот/икг — Назва з титул, екрана.
2.6. Вимоги ВАК України до наукової статті
Нині назріла нагальна потреба в розробці єдиних вимог до оформлення наукових статей з огляду на традиції робіт такого стилю й жанру, що існують у європейській науці.
Наведені нижче загальні вимоги до наукових текстів соціальної й гуманітарної спрямованості повинні допомогти авторам оволодіти цілою низкою навичок, необхідних для написання роботи.
ЗАГАЛЬНІ ВИМОГИ
Стаття повинна бути актуальною, оригінальною та публікуватися авторами вперше.
Зміст статті викладається за планом:
Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими чи практичними завданнями.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започаткованорозв'язання цієї проблеми і на які спирається автор.
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття.
Формулювання цілей статті (постановка завдання).
Виклад основного матеріалу дослідження з певним обґрунтуванням отриманих наукових результатів.
323
Українська мова фахового спрямування

31756350002.6. Висновки дослідження й перспективи подальших розвідок у цьому напрямі.
Усі перелічені елементи повинні бути стилістично представлені в тексті, але графічно виділяти їх не треба.
Стаття повинна супроводжуватися рецензією провідного фахівця(доктора, професора) або витягом із протоколу засідання кафедри (науковоговідділу) з рекомендацією до друку.
Стаття записується на дискету або диск, перевірені на відсутністьвірусів. Файл повинен мати назву за прізвищем автора, наприклад, Зісіогоу.Копія файлу записується у форматі К.ТР. Інших записаних файлів на дискетіне повинно бути.
В одному номері журналу публікується, як правило, тільки однастаття автора, у тому числі зі співавторами.
Стаття повинна бути підписана автором (авторами), який несевідповідальність за науково-теоретичний рівень матеріалу, що публікується.
Статті, що не відповідають установленим вимогам до оформлення йподання, не розглядаються й не публікуються.
Для оперативного зв'язку редактора з авторами рекомендується супроводжувати статтю відомостями про автора, де повинні бути повністювказані прізвище, ім'я, по батькові, посада, учений ступінь, учене звання автора, поштова адреса, службовий і (або) домашній телефони.
2.7. Вимоги та рекомендації до оформлення рецензії на рукопис статті
Рецензія повинна мати заголовок, що обов'язково включає прізвище та ініціали автора і назву статті. Крім того, можна подати інші відомості про автора.
Наприклад:
РЕЦЕНЗІЯ
на рукопис статті аспіранта кафедри державного управління і менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України Коваленка В. О. "Оцінювання людських ресурсів у сфері державної служби як кадрова технологія: проблеми і перспективи"
У рецензії необхідно розкрити такі основні аспекти:
актуальність запропонованої теми;
внесок автора у розв'язання проблеми, що досліджується;
теоретичне або практичне значення отриманих автором результатів;
відповідність статті науковому стилю, логіки викладеного матеріалу та обґрунтованості наведених положень, фактів, прикладів тощо;
відповідність вимогам ВАК України до наукових статей.
324
Роздйі IV. Тема 2. Науковий стиль і його засоби у професійному спіпкуванні
-6350889000Насамкінець подається висновок рецензента про рекомендацію статті щодо опублікування в електронному виданні.
Рецензент (за необхідності) має вказати на недоліки роботи, висловити свої зауваження, пропозиції. Рецензент також може акцентувати увагу на науковій новизні отриманих результатів, показати здобуток автора в контексті розвитку науки державного управління, підкреслити перспективність дослідження тощо.
Рецензія повинна бути підписана фахівцем з тих питань, яким присвячена стаття (кандидатом чи доктором наук - для здобувачів, аспірантів, докторантів і кандидатів наук; доктором наук - для докторів наук). Рецензент вказує також своє вчене звання, посаду, місце роботи. Підпис рецензента має бути завірений печаткою установи, де працює рецензент.
2.8. Основні вимоги до виконання та оформлення курсової роботи
Курсова робота - це індивідуальна та самостійна науково-дослідницька робота, що є однією з форм виявлення теоретичних і практичних знань, уміння застосовувати ці знання, розв'язуючи конкретні наукові завдання.
ПОСЛІДОВНІСТЬ ВИКОНАННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ
Курсову роботу потрібно виконувати у такій послідовності:
вибір теми дослідження та узгодження її з науковим керівником;
отримання завдання з теми наукової роботи;
визначення структури роботи;
пошук і добір літератури з теми дослідження;
добір, аналіз та узагальнення матеріалу дослідження;
складання попереднього змісту та узгодження його з керівником;
визначення усіх необхідних кваліфікаційних характеристик вступу,написання вступу;
виклад розділів наукової роботи, редагування;
оформлення списку використаних джерел та додатків (за необхідності);
подання вичитаної роботи на розгляд наукового керівника;
доопрацювання чистового варіанту з урахуванням зауважень керівника;
одержання допуску до захисту курсової роботи;
написання виступу до захисту наукового дослідження;
захист курсової роботи.
325
-4965703683000


Приложенные файлы

  • docx 682815
    Размер файла: 694 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий