Великие украинцы

Амосов Микола (1913 - 2002) Лікар, відомий своїми заслугами у сфері хірург ічного лікування захворювань серця й легень, а також досягненнями у галу зі моделювання психічних функцій мозку Лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, дирек тор Інституту серцево-судинної хірургії Місце народження: Череповець З 12 до 18 років навчався в Череповці у школі, потім — у механічному технікум і. 1932 р. працював у Архангельську, начальником зміни робітників на електро станції при лісопильному заводі. 1934 — розпочав навчання в Заочному індус тріальному інституті. 1935 — поступив в Архангельський медичний інститут, який закінчив з відзнакою 1939. Паралельно з медициною продовжував навчанн я в заочному інституті. Темою для диплому обрав проект великого аероплан а з паровою турбіною. 1940 — диплом інженера «з відзнакою». Після закінченн я інституту і до початку війни Німеччини та СРСР працював хірургом лікар ні в Череповці. Працював у комісії з мобілізації, а через деякий час призн ачений головним хірургом у Польовий пересувний госпіталь. Після того пр ацював хірургом в Москві, Брянську (РСФСР). У березні 1953 захистив докторськ у дисертацію з медицини на тему «Резекції легень при туберкульозі». З 1958 р оку починає співпрацювати з Інститутом кібернетики в галузі фізіологі чних досліджень серця. 1963 — Амосов уперше у СРСР зробив протез мітрально го клапана. Шевченко Тарас (1814 - 1861) Видатний поет та художник, чия літературна спадщи на вважається основою української літератури й сучасної української м ови Поет, письменник, художник. Місце народження – с. Моринці, Київщина. Батько – селянин-кріпак. Був дворовим слугою поміщика П. Енгельгарда в маєтку Вiльшані. Вступив до Академії мистецтв. Був членом Кирило-Мефодіївського братства, таємної п олітичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. Шев ченка заарештували 5 квітня 1847. У квітні 1850 його було заарештовано вдруге і н евдовзі заслано на півострів Мангишлак. Під час хвороби та після третьог о арешту Шевченко взяв участь у підготовці першого числа журналу «Основ а», яке вийшло ще за життя поета. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацт ві, 10 на засланні, а решту під наглядом жандармів. Поховано Тараса Шевченк а спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі, а через 2 місяці, згідн о з заповітом, його останки перевезено на Україну і поховано на Чернечій горі біля Канева. Відтоді могила Шевченка стала священним місцем для укр аїнців у всьому світі. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збі рку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п' єс; 9 повістей, щоденник й автобіографію, написані російською мовою, запис ки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 ст. та п онад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопи су і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях . Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Ро Хмельницьки й Богдан (1595 - 1657) Знаменитий гетьман України, засновник козацької держави – Війська Запорозького Гетьман Війська Запорозького з 1648 року. Місце народження – ймовірно: Черкаси, м. Жовкла, Суботів, Чигирин, Переясл ав. Батько — Михайло Хмельницький, був на службі у коронного гетьмана. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Льво ві, знав латинську, польську, турецьку, кримськотатарську, турецьку мови. У 1620-их pp. Xмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигири нському полку й брав участь у військових походах козаків проти татар і п оляків. Брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — під писав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637. Восени 1638 Xмельницький був член ом козацького посольства до короля Володислава IV. 1645 разом з козацьким загоном на більш як 20 тис. був на службі французького у ряду й, вірогідно, брав участь в облозі Дюнкерка. В 1647 році його маєток зруй нував дрібний шляхтич Чаплинський, сильно побито його малолітнього син а, померла його дружина; в грудні коронний хорунжий О.Конєцпольський нак азує його схопити і стратити. В кінці грудня 1647 з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя, де його було обрано гетьманом. Це був початок нового козацького повстанн я, яке незабаром перетворилося на велику національно-визвольну революц ію, очолену Хмельницьким. У всіх галузях державного будівництва — у вій ську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культур и, виступає як видатний державний діяч. Це виявилося в організації верхо вної влади нової української держави, яка під зверхністю й титулом Війсь ка Запорізького й під владою його гетьмана об'єднала всі верстви українс ького народу. В січні 1654 року підписав Переяславську угоду (в 1656 році переглянута без уча сті Хмельницького московсько-польською Віленською угодою). Помер 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Су ботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. зро Лобановськ ий Валерій (1939 - 2002) Футбольний тренер, заслужений тренер СРСР, відом ий завдяки своїй роботі у київському «Динамо», збірній СРСР та збірній У країни Радянський і український футбольний тренер. Місце народження – Київ. Через рік після закінчення ігрової кар'єри Лобановський став тренером д ніпропетровського «Дніпро». Незабаром перейшов у свій колишній клуб «Д инамо» Київ, у якому, починаючи з 1974, пробув тренером 17 років. За цей час Лоба новський зумів зломити російське домінування в радянському футболі. Пі д його керівництвом київське «Динамо» 8 разів ставало чемпіоном СРСР і 6 р азів - власником Кубка СРСР. Двічі (в 1975 і 1986) клуб виграв європейський Кубок К убків, а також в 1975 європейський Суперкубок. Паралельно із тренерською ді яльністю в київському «Динамо» тричі ставав тренером збірних СРСР. В 1992 Л обановський прийняв пропозицію стати національним тренером збірної ОА Е. 2 роки був тренером збірної Кувейту. У січні 1997 повернувся у київське «Ди намо» і допоміг клубу знову зайняти гідне місце серед еліти європейсько го футболу. 2002 у Лобановського на матчі в Запоріжжі стався інсульт, від чог о він помер через п'ять днів. Після смерті йому було присуджене звання Гер оя України. Ім'ям Лобановського названий стадіон «Динамо» у Києві бка сайту: Сковорода Григорій (1722 - 1794) Просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог Філософ, поет, педагог, гуманіст. Місце народження - Чорнухи, Полтавщина. Освіту отримав у Києво-Могилянській академії. З 1770-х років вів життя мандр івного жебрака-філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейськ а проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Сковор ода повставав проти мертвої церковної схоластики і духового гноблення московського православ’ я, спираючись у своїй філософії на Біблію. Вивч ав грецьку, німецьку, латинську мови. Перекладав Плутарха. Помер філософ у с. Іванівка на Харківщині. Твори «Де лібертате» («Про свободу»), "Нарциз, а бо пізнай самого себе" (1798), філософські роботи «Разговор, называемый алфав ит, или Букварь мира», «Благородний Еродій», трактат «Розмова п’ яти под орожніх про справжнє щастя», збірка лірика «Сад божественних пісень», од а «Похвала бідності», вірш «Всякому місту – звичай і права», збірка «Бай ки Харківські», байка «Чиж і щиглик», твори «зозуля та Дрізд», «Бджола і ше ршень» тощо Леся Українка (1871 - 1913) Видатна письменниця, поетеса, фолкльористка, акт ивістка українського національного руху Справжнє ім'я - Лариса Косач-Квітка. Поетеса (жанри – лірика, епос, драма, проза, публіцистика), мислитель, гром адський діяч. Місце народження – Звягель (Новоград Волинський). Батько – голова з’ їзду мирових посередників. Мати - О. Косач-Драгоманова, письменниця (псевдонім – Олена Пчілка). Дядько (брат матері) – відомий учений та громадський діяч. Навчалася в приватних вчителів. Вивчила майже всі європейські мови, тако ж грецьку, латинську та слов’ янські (російську, польську, болгарську) та інші мови. У 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Старода вня історія східних народів». Багато перекладала - М. Гоголя, А. Міцкевіча, Г. Гайне, В. Гюґо, Гомера та ін.. Через свою хворобу змушена була багато подор ожувати (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, Єгипет, Кавказ та ін.). Померла Леся Українка 1 серпня 1913 в грузинському містечку Сурамі. Похована на Байк овому цвинтарі в Києві. Вірші «Надія», «Конвалія», «Сафо», збірка перекладів Гоголя (виготовлена спільно з братом Михайлом), переклала «Книгу пісень» Г.Гайне 1892 (спільно з М. Славінським), перша збірка поезій - «На крилах пісень» (Львів, 1893, друге вид ання - Київ, 1904), друга збірка поезій - «Думи і мрії» (1899), третя - «Відгуки» (1902), пое зія «Contra spem spero» (1890), цикл «Невільничі пісні» (1895), поезії громадсько – політично го спрямування «До товаришів», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Slavus — Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» та ін., твори «Самсон», «Роберт Брюс, король шотляндськ ий», «Віла-посестра», «Одно слово», («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо», драматичні поеми «Одержима» (1901), «На руїнах», «Вавилонський полон», «В дом у роботи — в країні неволі», «У катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «Оргія», «Л ісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), драма-феерія «Мавка», твори у жанр і прози «Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи», казки «Три перлин и», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик», не за кінчена передсмертна повість Українки «ЕкбальГанем», повісті «Жаль» і «Приязнь». Франко Іван (1856 - 1916) Письменник, поет, вчений, публіцист, громадський д іяч, один з найвизначніших духовних провідників України Псевдоніми: Джеджалик, Живий, Кремінь, Мирон та ін. Письменник, поет, вчений, публіцист, громадський діяч, філософ. Місце народження - селище Нагуєвичі Дрогобицького повіту. Батько – селянин-коваль. У 1875 році закінчив у Дрогобичігімназію і розпочав студії (класична філоло гія й українська мова та література) у Львівському університеті. Був чле ном редакції часопису «Друг». 1877 р. Франко був заарештований за соціаліст ичну пропаганду. Допомагав в організації гуртків у Львові, писав до поль ської газети „Praca", був одним із засновників 1878 р. часопису «Громадський Друг », який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот». 1880 р. Франк а вдруге заарештовують. 1881 р. став співвидавцем часопису «Світ», після зак риття (1882 р.) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883— 1885 рр.). Був співредактором польської газети „Kurier Lwowski". Працював у польській („ Przyjaciel Ludu") і німецькій („Die Zeit") пресі, співробітничав у часопису «Правда». Третій арешт - 1889 р.. Був співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, в идавав півмісячник «Народ». Спільно з народовцями заснував Національн о-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р.. Помер Іван Франко у Льв ові, похований на Личаківському цвинтарі. Твори: «Каменярі» (1878 р.), «Вічний революціонер» (1880 р.), «Земле моя», «Тюремні сонети», «Зів'яле листя», «Захар Беркут» та багато інших. Айвазовський Іван (1817 - 1900) Живописець-мариніст, автор більше 6 тисяч картин Художник Місце народження: м.Феодосія Народився у сім'ї вірменського дрібного крамаря А йвазяна. У 1833-1837 з відзнакою закінчив Петербурзьку академію мистецтв. 1840 рок у подорожував за кордоном, працював у Римі, Неаполі, Сорренто, Венеції, Пар ижі, Лондоні, Амстердамі. 1845 на запрошення турецького султана побував у Ст амбулі. Згодом оселився у Феодосії. В 1880 заснував картинну галерею. З 1844 - ака демік Петербурзької академії мистецтв, з 1887 — її почесний член. З 1894 Іван А йвазовський - член Товариства південноросійських художників в Одесі. На прикінці життя передав у дарунок рідному місту будинок і майстерню, карт ини й скульптурні композиції. Усього створив понад 6.000 картин, які нині при крашають музеї світу та приватні зібрання Антоній Печерський (982 - 1073) Святий Православної Церкви, церковний діяч Київ ської Русі. Родоначальник вітчизняного організованого чернецтва, засн овник Києво-Печерського монастиря і будівничий Свято-Успенського собо ру Священик Місце народження: Любеч на Чернігівщині Світське ім’ я – Антипа. В юнацькому віці усамітнився і викопав печеру для молитви. Прийняв монаший постриг під ім’ ям Антоній на горі Афон. У 1013 році прибув до Києва, оселився в окремій печері в селі Берестовому, у пере дмісті Києва. У проміжку між 1015 і 1019 роками знову перебував на Афоні, поверн увся після обрання Іларіона митрополитом. Брав активну участь у політич ному житті і свого часу підтримував князя Святослава Ярославича в його б оротьбі за великокнязівський престол із князем Ізяславом Ярославичем. Під час повстання киян, обурених правлінням Ізяслава, перебрався до Чер нігова, де збудував монастир на Болдиній горі, але незабаром знову повер нувся до Києва. Останні роки Антоній провів у створеному ним Печерськом у монастирі. Архипенко Олександр Порфирович (1887 - 1964) Один із піонерів кубізму в скульптурі Місце народження - Київ. Олександр Архипенко народився в родині профе сора механіки. У 1902– 1905 роках навчався в Київському художньому училищі, 1906 р оці — у Московському училищі живопису, 1908 році — у Паризькій мистецькій школі. В Парижі Архипенко оселився в колонії художників «Вулик», де позн айомився з А.Модільяні, А.Годьє-Бжеско та іншими. Роботи Архіпенка визн ачаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у с кульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скуль птури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко в икористовувати експресивні можливості «нульової», наскрізної форми – такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волос ся», 1915 року. Після виставкового туру містами Європи Олександр Архипенк о 1923 року оселився у США, де в Нью-Йорку 1924 року відкрив власну мистецьку шко лу, викладав в університеті і художніх школах. Більшості композицій Ар хипенка властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму. Й ого творчість мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтв а в Західній Європі та Америці. Ряд творів, зокрема «Танок», серії жіночих портретів, портрети Володимира Святителя, Т. Шевченка, І. Франка, виконано в реалістичній манері. У 1927 році Архипенко розробив та запатентував мех анізм, який створював ілюзію руху намальованих об’ єктів з наперед зада ною швидкістю та ритмом. Олександр Архипенко помер у Нью-Йорці 25 лютого 1964 року. Ахматова Анна (1889 - 1966) Поетеса Місце народження – Одеса. Ім’ я при народженні вЂ“ Анна Андріївна Горенко. Анна Ахматова народилась в родині відставного флотського інженера-мех аніка. В 1890 році родина переїхала до Царського Села, де Анна навчалась в Цар скосельскій гімназії в 1900-1905 роках. В 1906-1907 роках Анна Ахматова навчалась у Киї вській Фундуклеївській гімназії, по закінченню якої продовжила навчан ня на Київських вищих жіночих курсах та Вищих історико-літературних кур сах Раєва в Петербурзі. Перший вірш Ахматова опублікувала у віці 11 рокі в в журналі «Аполлон». Через батькову заборону підписувати поезії власн им прізвищем, Анна взяла прізвище прабабці з материнської лінії. В 1910 ро ці Анна Ахматова вийшла заміж за поета Миколу Гумільова. В 1912 році в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев, в майбутньому поет, перекладач, засновник пасіонарної теорії етногенезу. Характерними рисами творчо сті Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке роз уміння психології почуття, осмислення трагедій ХХ сторіччя, що пов’ яза не з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мо ви. З 1923 до 1934 року Анна Ахматова практично не друкувалась. Починаючи з 1922 ро ку збірки Анни Ахматової піддавались жорсткій цензурній правці. Всі збі рки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, не можна в повній мірі на звати авторськими. В 1962 році Анна Ахматова була номінована на Нобелівсь ку премію з літератури. В 1964 році в Італії вона отримала премію «Етна-Таорм іна», а в 1965 році – диплом почесного доктора Оксфордського університету Багряний Іван (Іван Лозов`яга) (1906 – 1963) Нагороджений Державною премією України імені Та раса Шевченка за романи "Сад Гетсиманський" і "Тигролови" Український поет, прозаїк, публіцист, полі тичний діяч Місце народження: с. Охтирка нині Сумської області. Друкуват ися І. Багряний почав 1926 року в журналі "Гло бус". Стає членом літературного об'єднання "Марс" ("Ма йстерня революційного слова"), яке пізніше піддано нищівній критиці з бо ку радянської влади. У 20-х роках видає низку поетичних тв орів: поеми "Монголія", "Аве Марія", пишеп'єсу "Бузок" про графоманів. У 1930 році побачив світ роман у віршах "Скелька", за який в тогочасному журналі " Критика" Багряного названо "співцем куркульської ідеології". У 1932 році був заарештований за політичн ий (самостійницький український) ухил в літературі й політиці та ув'язне ний у внутрішній тюрмі ГПУ, де пробув 11 місяців у камері самотнього ув'язн ення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Покарання відбув ав у таборах так званого БАМЛАГу. У 1937 році втік. Був повторно заареш тований на початку 1938 року й сидів у Харківській в'язниці УГБ-НКВД на Холод ній горі. У роки війни Іван Багряний опиняється під німецькою окупацією. Одразу іде в українське підпілля, працює в референтурі пропаганди, пише пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малює карик атуру і плакати агітаційного призначення. Іван Ба гряний брав участь у створенні багатьох організацій, зокрема, у створенн і Української Головної Визвольної Ради (УГВР), розробці її програмних до кументів. Водночас Іван не полишав літературу працю. 1944 року написаний один з його найталановитіших творів – "З віролови", а згодом - "Тигролови". Іван Багряний також автор видатного рома ну "Сад Гетсиманський". 1992 року Івана Павловича Багряного - талановитого ук раїнського письменника і активного громадсько - політичного діяча - наго роджено Державною премією України імені Тараса Шевченка Балабуєв Петро (1931 - 2007) Авіаконструктор, учений, творець найбільшого в с віті літака Ан-225 "Мрія". Генеральний конструктор АНТК імені Антонова Інженер Місце народження: хутір Валуйськ (Станично-Луган ський район, Луганська обл.) У 1954 році закінчив Харківський авіаційний інститут (інженер-механік з літ акобудування). З 1954 — інженер-конструктор, з 1956 — начальник майстерні, з 1959 р оку — начальник збирального цеху, з 1960 — провідний конструктор, в.о. нача льника виробництва АНТК. У 1961 році Петро Балабуєв бувпризначений заступн иком головного конструктора, начальником представництва АНТК на серій ному заводі в Ташкенті, з 1965 — директором дослідного заводу в Києві, з 1968 — заступником головного конструктора, а з 1971 — головним конструктором, 1-м заступником Генерального конструктора. У 1984-2005 роках був Генеральним кон структором Авіаційного науково-технічного комплексу ім. О. Антонова. Пр иймав участь у створенні близько 100 модифікацій літаків серії "Ан". Був гол овним конструктором літака для перевезень великогабаритних вантажів А н-124 "Руслан", керував створенням найбільшого в світі транспортного літака Ан-225 "Мрія". Серед останніх його розробок — пасажирський Ан-140, багатоціль овий Ан-38, військово-транспортний Ан-70. Автор понад 100 наукових праць, доктор технічних наук, професор Бердяєв Микола (1874 - 1948) Один з основоположників екзистенціоналізму в Ро сії Філософ– ідеаліст. Місце народження – Київ. Один з авторів збірок статей: "Проблемы идеализма" (1902), "Вехи" (1909), "Из глубины " (1918). Приймав участь в роботі Релігійно – філософського товариства, був і ніціатором створення вільної академії духовної культури (1918 - 1922). З 1924 та до к інця життя жив у Франції, бо йому заборонили жити в Росії, видавав релігій но – філософський журнал "Путь" (Париж, 1925 - 1940). Найбільш відомі його роботи: "С убъективизм и индивидуализм в общественной философии" (1901), "Новое религио зное сознание и общественность" (1907), "Духовный кризис интеллигенции" (1910), "Фил ософия свободы" (1911), "Смысл творчества" (1916), "Судьба России" (J918), "Смысл истории " (1923), "Новое средневековье" (1924), "Философия свободного духа" (1927), "О назначении че ловека" (1931), "Истоки и смысл русского коммунизма" (1937), "Русская идея" (1946), "Самопоз нание" (1949 Березовський Максим (1745 - 1777) Класик європейської музики. Разом із Д.Бортнянсь ким створив новий класичний тип хорового концерту. Після Моцарта Березо вський став другим композитором-чужинцем, пам’ ять якого вшанована вст ановленням меморіальної дошки у всесвітньовідомому центрі культури та мистецтва - Болонській академії. Композитор, диригент, співак, класик європейської музики. Місце народження – Глухів на Чернігівщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії. 1758 - відряджений до Пете рбурга, де став солістом у Придворній співацькій капелі князя Петра Федо ровича. 1759-60 виступав як співак-соліст в Італійській оперній трупі в Ораніє нбаумі та Петербурзі. 1769 – навчався у Болонській філармонічній академії . Закінчив Академію з відзнакою. 1771 - отримав звання maestro di musica і був обраний член ом Болонського філармонічного товариства. Був зарахований (без посади) ц ерковним півчим і капельмейстером Придворної співацької капели. 1777 року через постійні нестатки та неможливість знайти застосування своїм тво рчим силам покінчив життя самогубством (щоправда, зараз версія про самог убство піддається сумніву біографами Березовського) Бубка Сергій (нар. 1963) Герой України, Заслужений майстер спорту СРСР, єд иний легкоатлет, який переміг у шести чемпіонатах світу, чемпіон Олімпій ських ігор, Європи, СРСР (двічі), переможець Кубків світу та Європи у стриб ках з жердиною Спортсмен-легкоатлет у стрибках з жердиною Місце народження: Луганськ Стрибками з жердиною почав займатися у 1974 р. Його першим тренером був Віта лій Опанасович Петров, заслужений тренер СРСР, а пізніше його тренували Євген Родіонович Волобуєв, Аркадій Георгійович Шквира. Сергій Бубка має вищу освіту, яку отримав у Київському інституті фізичної культури, на сп ортивному факультеті. У 2001 р. захистив кандидатську дисертацію «Формуван ня індивідуальних здібностей студентів у процесі фізичного виховання» в Інституті проблем виховання Академії педагогічних наук України. Трич і визнавався кращим спортсменом світу: «Чемпіон чемпіонів» (1997 р., газета « Екіп», Франція); переможець в номінації «За видатну кар'єру» (2000 р., IAAF). За засл уги у спорті Сергія Бубку було нагороджено орденами Трудового Червоног о Прапора, Леніна, «За заслуги» III ст. (лютий 1994 р.), «За заслуги» ІІ ст. (вересень 1997 р.), I ст. (лютий 1999 р.), Почесною відзнакою Президента України. Сергій Назаров ич також має звання Героя України, орден Держави йому було вручено 4 лютог о 2001 р. Крім спортивної кар'єри йому вдалося зробити й кар'єру політичну. У т равні 2002 р. його було обрано Народним депутатом України 4-го скликання від б локу «За єдину Україну!». Сергій Назарович займав 12 місце у виборчому спис ку. У червні 2002 року він став членом фракції «Регіони України». Сергій Бубк а є Президентом спортивного клубу ім. С.Бубки (Донецьк), членом Міжнародно го Олімпійського Комітету з грудня 1999 р, організатором щорічного міжнаро дного турніру «Зірки жердини» (Донецьк). 23 червня 2005 він став президентом Н аціонального олімпійського комітету (НОК) України. Член МОК з 1999 р., член ви конкому МОК з 2000 р Булгаков Михайло (1891 - 1940) Автор романів, повістей, збірок оповідань, фейльє тонів та близько двох десятків п'єс. Роман «Майстер і Маргарита» приніс й ому світову славу Російський письменник і драматург У 1909 закінчив київську Першу гімназію та вступив на медичний факультет Ки ївського університету. 1916 р. отримав диплом лікаря і був направлений на ро боту в село Ні кольське Смоленської губернії. В часи громадянської війни в лютому 1919 мобілізується як військовий лікар в армію Української Народн ої Республіки, але невдовзі дезертирує. У тому ж році встигає побувати лі карем у Червоній армії, а потім — у білогвардійських Збройних силах Пів дня Росії. Наприкінці вересня 1921 Булгаков переїхав у Москву і почав співр обітничати зі столичними газетами («Гудок»,«Робітник») і журналами («Мед ичний працівник», «Росія», «Відродження»). У 1923 р. Булгаков вступає у Всерос ійський Союз письменників. 1940 року Михайло Опанасович Булгаков помер. Вид атні твори: Біла гвардія (1922— 1924); Зойкіна квартира (1925); Кабала святошей (1929); Тьм а єгипетська (1925); Собаче серце (1925); Багряний острів (1927); Майстер і Маргарита (1928 — 1940); Іван Васильович (1936) і т.д Вересай Остап Микитович (1803 - 1890) Кобзар, виконавець народних дум, історичних, побу тових, жартівливих та сатиричних пісень Місце народження - Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (н ині Срібнянського району Чернігівської області). Хлопчиком перейма в мистецтво співу та гри на кобзі у кобзаря Юхима Андріяшівського, потім - в кобзаря Семена Кошового з села Голінки, після нього — у лірника Ничипо ра Коляди, далі продовжував навчання самотужки. Понад сорок років мандру вав містами і селами України. У 1874 році Остап Вересай виступає у Києві на III А рхеологічному з’ їзді, а після нього — на концерті, влаштованому М. Стар ицьким, в якому взяв участь хор під керівництвом М. Лисенка. 1875 року у супро воді М. Лисенка та П. Чубинського Вересай побував у Петербурзі, де виступи в на засіданні Російського географічного товариства, в Музеї етнографі ї і старожитностей, у Петербурзькому залі Благородного зібрання, на засі данні Слов’ янського благодійного комітету та в інших аудиторіях. У При луках Вересая заарештували на базарі за пісню «Про правду й неправду» і посадили до в’ язниці. 1884 року кобзар виступав у Київській рисувальній шк олі М. Мурашка. Помер Остап Вересай наприкінці квітня 1890 року. Похований у С окиринцях. Репертуар: «Як три брати з Азова втікали», «Отчим», «Невольниц ька», «Про бурю на Чорному морі», «Про вдову і трьох синів», «Дума про Хвед ора Безрідного»; декілька сатиричних та гумористичних пісень та пісень релігійного змісту, зокрема, пісня «Про правду й неправду». Вірастюк Василій (нар. 1974) Найсильніший богатир світу, Майстер Спорту Міжн ародного Класу Спортсмен Місце народження: Івано-Франківськ Народився 22 квітня 1974 року. 1981 рік - пішов у перший клас Івано-Франківської СШ №4. 1989 - закінчив 8-ий клас і вступив до Технікуму фізичної культури в Івано-Фр анковську. 1992 - після закінчення технікуму пішов на 2 роки до війська. З 1994 до 2000 працював тренером з легкої атлетики в спортивному товаристві "Україн а". З 2000 року - працював водієм-охоронцем в компанії "Концерн Галнафтогаз" у Львові. З 1984 по 2000 рік займався легкою атлетикою - штовханням ядра. Входив до складу збірної команди України з легкої атлетики. У 1995 році виконав норма тиви Майстра Спорту. 1998 рік - виконав нормативи Майстра Спорту Міжнародно го Класу. З 2000 року займається силовим багатоборством "STRONGESTMAN". 2007 року здобув т итул Чемпіона світу з силового екстриму IFSA Гайдар Аркадій Петрович (1904 - 1941) Автор відомої повісті "Тимур та його команда" Справжнє прізвище — Голіков. Російський дитячий письменник. Влітку 1919 навчався на Київських військових курсах (у Володимирському ка детському корпусі). На початку Великої Вітчизняної Війни був військови м кореспондентом "Комсомольської правди" в Києві, жив, зокрема, в готелі "К онтиненталь". Загинув у бою біля Канева. 1976 в Павловському сквері було вста новлено паркову скульптуру письменника (знято 1993). 1955 на його честь названо вулицю. Автор повісті «Тимур та його команда», оповідання "Чук і Гек", твор ів: «Казка про військову таємницю, Мальчиша-Кибальчиша і його міцне слов о», «Дим у лісі», «Звичайна біографія», «Бумбараш» тощо Гмиря Борис Романович (1903 - 1969) Народний артист СРСР (1951) Український оперний і камерний співак (бас-кантанте). Місце народження - м. Лебедин, тепер Сумської області. 1930 вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту. 1939 закінчив Харківську консерваторію. Водночас (від 1936) став виступати на сцені Харкі вського оперного театру. 1939— 1957 — у Київському театрі опери та балету (з пе рервою). Від 19 вересня 1943 до 1 червня 1944 працював у Кам’ янці-Подільському. 14 кв ітня 1944 у Кам'янці-Подільському брав участь у постановці опери «Запорожец ь за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського тощо. Відомий і як камерний спі вак. Гастролював за кордоном. Помер 1 серпня 1969 року. Похований на Байковому цвинтарі. Творча праця: понад 600 камерних творів; 39 оперних партій (77 арій) ук раїнської, російської та західної класики; 85 фрагментів із вокально-сцен ічних і симфонічних творів; 30 трансляційних концертів; 200 платівок, які вид авалися понад 120 разів накладами від 100 тисяч до 600 тисяч примірників. Епісто лярна спадщина: 150 рукописів науково-популярних і мистецьких статей; 8 зош итів-щоденників обсягом 1865 сторінок(1939— 1969); 7 тисяч листів. Основні партії: Т арас Бульба («Тарас Бульба» Миколи Лисенка); Трохим («Наймичка» Михайла В ериківського); Мефістофель («Фауст» Шарля Гуно) та інші. Вокальні цикли: «З имова дорога» Франца Шуберта; «Перські пісні» Антона Рубінштейна; «П`яти денка» Дмитра Шостаковича тощо Гризодубова Валентина (1910 – 1993) Видатна льотчиця, разом з двома напарницями перш ою з жінок Радянського Союзу отримала звання Героя СРСР Льотчиця Народилась в родині авіаконструктора С.Г ризодубова. Закінчила Харківський технологічний інститут. Паралельно закінчила музичне училище та була зарахована до консерваторії. В листоп аді 1928 року потрапила до першого набору Харківського центрального авіак лубу. Навчалась у льотно-спортивній школі в Тулі. Була льотчиком-інструк тором в Тушино, де підготувала більше 36 льотчиків. В 1938 році разом з П.Осипен ко та М.Расковою здійснила безпересадочний переліт, подолавши 5908 кі лометрів за 26 годин 29 хвилин. Була нагороджена званн ям Героя Радянського Союзу. В 1942 році Гризодубова стала членом комісії по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників. Під час Ве ликої вітчизняної війни, з березня 1942 року, командувала полком Авіації да льньої дії. Здійснила близько 200 бойових вильотів на бомбардування ворож их об’ єктів та для підтримання зв’ язку з партизанськими загонами. П ісля демобілізації з Радянської Армії Валентина Гризодубова працювала в громадянській авіації Давидофф Зіно (1906 - 1994) Засновник всесвітньо відомої швейцарської комп анії Місце народження – Київ. Зіно Давидофф народився в родині єврейського торгівця тютюном і був най старшим з чотирьох дітей. У зв’ язку з посиленням антисемітських настро їв родина Давидоффа емігрує з Росії. 1911 року вони оселилися у Женеві, Швейц арія, де батько Зіно Давидоффа відкрив тютюновий магазин. Після закінч ення школи у 1924 році Зіно Давидофф відправляється до Латинської Америки в ивчати технологію виробництва тютюну. Він відвідує Аргентину, Бразилію та зрештою Кубу, де два роки він працює на плантаціях. Повернувшись до Ш вейцарії близько 1930 року Зіно Давидофф приступає до керівництва батьків ським магазином. Під час Другої світової війни магазин Давидоффа стає європейським центром з продажу гаванських сигар. Після війни Давидофф і його кубинські партнери вирішили захопити сигарний ринок Європи, на як ому домінували німецькі і голландські виробники. Давидофф запропонува в називати селекційні сигари на честь бордоських вин. Так з’ явились сиг ари під назвами «Шато О-Бріон», «Шато Лафіт», «Шато Латур» та інші. Кубин ська революція 1959 року не завадила розвитку бізнесу Давидоффа. У 1970 році ку бинські виробники сигар назвали на честь Давидоффа три сорти сигар. Зі но Давидоффу приписують створення першого настільного хумідора, спеці ального дерев’ яного контейнера для зберігання сигар. Давидофф напис ав «Книгу експерта з сигар» яка була опублікована у 1967 році французькою, а згодом була перекладена п’ ятьма іншими мовами Даль Володимир (1801 - 1872) Медик, етнограф, упорядник «Толкового словаря жи вого великорусского языка» Місце народження – селище Луганський завод, нині Луганськ Батько Во лодимира Даля, Іван (Іоганн Крістіан), за походженням був датчанином, який прийняв російське підданство. У 1814-1819 роках Даль навчається в Морському ка детському корпусі в Петербурзі, після закінчення першого курсу якого, ві дправляється на морську службу. Він вступив на медичний факультет Дерпт ського універститу (нині Тарту), який закінчив у 1829 році. У 1829-1832 роках служив військовим лікарем . 1831 під час боротьби з епідемією холери в Кам’ янці-По дільському завідував першим районом міста. Після закінчення війни з Пол ьщею, Володимир Даль вийшов у відставку і став займатися літературною ді яльністю. Він був близько знайомий з О. Пушкіним, В. Жуковським, І.Криловим, М.Гоголем. Перша публікація – «Русские сказки. Пяток первый» була забор онена, а сам Даль ще довго не міг друкуватись під своїм ім’ ям. У 1838 році Дал ь за роботи в галузі природної історії був обраний членом Імператорсько ї академії наук. Широку відомість та славу Далю приніс «Толковый словарь живого великорусского языка». Володимир Даль працював над словником по над півстоліття і пояснив значення понад 200 000 слів. За свою роботу над слов ником Даль був нагороджений Ломоносівською премією і став почесним чле ном Російської академії наук. Даль також написав декілька повістей та о повідань, які на думку деяких критиків є цікавими з точки зору використа ння етнографічного матеріалу в художній літературі. Також Володимиру Д алю приписується авторство статті 1844 року «Розыскание о убиении евреями христианских младенцев и употреблении крови их». Володимир Даль помер у Москві, де й був похований. В Луганську іменем Володимира Даля названа в улиця, існує музей Володимира Даля Дахно Володимир (1932 – 2006) Видатний кінорежисер, художник-аніматор, народн ий артист України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Кінорежисер Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, факультет архітект ури. За його проектом було створено шкільне містечко в Києві. У 1962 році на з апрошення Д.Черкаського перейшов на роботу до студії Київнаукфільм, де п рацював з 1960 до 1994 року. Створив 23 мультиплікаційні фільми. Перший з них, “Як козаки куліш варили”, було знято у 1967 р. У 1988 році Володимир Дахно став лауре атом Державної премії імені Тараса Шевченка. В 1991 році створив мультиплі каційний фільм «Енеїда» за мотивами твору І.Котляревського Дмитрик Едвард (1908 - 1999) Один із засновників американського кінематогра фу Кінорежисер Місце народження: Гранд Форкс, Британська Колумбія, Канада Народився в родині українських емігрантів. Дитинство провів в Сан-Франц иско. У віці 15 років отримав роботу кур’ єра у кіностудії. Дмитрик мав хис т до математики та фізики та отримав стипендію у Каліфорнійському інсти туті Технологій. Провчився в інституті лише один рік, після чого знову по вернувся до кіностудії. На початку 1940-х років його називали одним з найяск равіших молодих талантів в Голівуді. Він був єдиним режисером, який був н омінований на Оскар з «чорним детективом» «Перехресний вогонь» 1947 року. Проте кар’ єрі Дмитрика завадила антикомуністична компанія, яка розго рнулась в Голівуді наприкінці 1940-х. Дмитрик був серед так званої Голлівуд ської десятки людей, які відмовились співпрацювати з комісією, очолюван ою сенатором Мак Карті. 1950 року всіх десятьох було засуджено на 1 рік ув’ яз нення. За декілька місяців після ув’ язнення Дмитрик погодився на співп рацю з комісією. Він дав свідчення щодо свого короткочасного членства в комуністичній партії Америки та назвав імена членів партії. Дмитрик про довжував працювати в Голівуді до початку 1970 років. В 1976-1981 займав професорсь ку посаду в Університеті Техасу в Остіні, а в 1981 році отримав місце в Універ ситеті Південної Каліфорні Довженко Олександр (1894 - 1956) Класик світового кінематографу Режисер, сценарист, державний діяч Народився у багатодітній селянській сім'ї. Навчався у Сосницькій початк овій, а потім у вищій початковій школі. У 1911 році вступив до Глухівського уч ительського інституту. По закінченні був направлений учителювати до Жи томирської вищої початкової школи, де викладав природознавство, гімнас тику, географію, фізику, історію, малювання. Згодом Довженко на деякий час стає активістом українського самостійницького руху. У 1917 році на фронт йо го не беруть, і він переїздить на роботу до Києва, де теж вчителює та вчить ся у Київському комерційному інституті (нині Київський національний ек ономічний університет) на економічному факультеті. У тому ж році стає сл ухачем Української Академії Мистецтв. У 1918— 19 рр. воює проти більшовиків у лавах армії УНР. У серпні 1919 втікає до Житомира. Коли місто зайняли червоні , був заарештований Волинською ЧК. Своїм порятунком Олександр Довженко з обов'язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному. Існує версія, що тод і ж його завербували чекісти. На початку 1920 року Довженко вступає до лав Ук раїнської комуністичної партії боротьбистів. Незабаром потрапляє до п ольського полону, звідки йому вдається втекти до червоного загону. О. Дов женко займає різні посади: спочатку секретаря Київського губернського відділу народної освіти, згодом комісара Театру ім. Тараса Шевченка, зав ідуючого відділом мистецтв у Києві. На початку лютого 1922 року його перево дять на посаду секретаря консульського відділу Торгового представницт ва УРСР у Німеччині. До цього ж часу належать і перші публікації Довженка — художника. Деякі із його малюнків-карикатур були надруковані у журнал і „Молот“, що виходив у США. У Харкові Довженко опиняється у товаристві ук раїнських літературних романтиків та письменників-футуристів, працює як художник-ілюстратор у редакції газети „Вісті ВУЦВК“ та карикатурист, а також стає відомим як ілюстратор книг. У цей час він тісно спілкується з літературним об'єднанням „Гарт“, після розпаду якого стає одним з заснов ників ВАПЛІТЕ. Згодом О.Довженко стає депутатом, керівником Київської кі ностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії. 25- го листопада 1956 року Олександр Довженко помирає на дачі під Москвою. Відо мі твори: Зачарована Десна (кіноповість); Земля; Ніч перед боєм; Повість по лум'яних літ; Україна в огні (кіноповість); Поема про море (кіноповість); Щод енник 1941-56 і т.д. Фільмографія: Звенигора (режисер, переробка сценарію); Арсен ал (режисер, сценарист); Земля (режисер, сценарист); Щорс (режисер, сценарист ) та ін. За свою творчу діяльність отримав чимало премій та нагород Драгоманов Михайло (1841 – 1895) Відомий історик, фольклорист, літературний крит ик Місце народження: Гадяч, Полтавська губернія Народився в український інтелігентські родині. Навчався в Гадяцькому п овітовому училищі, Полтавській гімназії. У 1859-1863 роках навчався на філолог ічному факультеті Київського університету. Брав активну участь у діяль ності Південо-Західного відділення Російського географічного товарис тва. У 1875 році Драгоманов був звільнений з університету за «політичну неб лагонадійсть» і наступного року мав емігрувати до Швейцарії. В Женеві с творив осередок політичної еміграції, заснував українську друкарню, ви давав твори П.Мирного, А.Свидницького, Т.Шевченка. У 1878 році Михайло Драгом анов виступив в Парижі з протестом проти заборони російським урядом укр аїнського письменства. Антицарські памфлети Драгоманова принесли йому славу «українського Герцена». В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франк ом, М.Павликом та іншими брав участь у заснуванні Русько-української рад икальної партії. Протягом 1870 — 90 років був співавтором українських револ юційно-демократичних видань у Галичині. Великі заслуги Драгоманова як і сторика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: «Історичн і пісні малоруського народу», «Малоруські народні перекази і оповіданн я», «Нові українські пісні про громадські справи: 1764 — 1880» та ін. Багато пра ць присвятив Т. Шевченку. У 1889 році переїхав до Болгарії, де зайняв місце пр офесора відкритого Софійського університету. Власна бібліотека Драгом анова лягла в основу бібліотеки університету Дунаєвський Ісак (1900 – 1955) Визначний композитор, один з засновників радянс ької оперети Композитор Місце народження: Лохвиці, Полтавщина Ісак Дунаєвський народився в родині заможного банківського службовця. У шість років він вже знав музичну грамоту та грав на піаніно. У 1919 році Дун аєвський закінчив Харківську консерваторію, працював скрипалем в орке стрі. У 1920 році почав роботу на посаді завідуючого музичною частиною, комп озитора та диригента в Харківському російському драматичному театрі. В 1924-1929 роках працював в театрі «Ермітаж», Драматичному театрі, Театрі сатир и. В цей же час створив свої перші оперети. У 1929-1934 роках був музичним керівни ком та головним диригентом ленінградського Мюзік-холлу. У співавторств і з Л.Утьосовим створив декілька естрадних програм. З 1933 Дунаєвський поча в писати музику до кінофільмів. Найяскравіше талант композитора прояви вся в фільмах «Веселые ребята», «Три товарища», «Цирк», «Дети капитана Гр анта», «Волга-Волга», «Весна». Дунаєвський був одним з засновників радян ської оперети, автором 12 творів в цьому жанрі. Творчість Дунаєвського зді йснила сильний вплив на багатьох радянських композиторів. У 1937 році Ісак стає керівником ансамблю пісні та пляски Ленінградського двора піонер ів. Під час Великої Вітчизняної війни на чолі ансамблю здійснював концер тні поїздки по країні, виступаючи у військових частинах, госпіталях, обо ронних заводах, в клубах, концертних залах. Ісак Дунаєвський помер від се рцевого нападу у 1955 роц Ешколь Леві (1895-1969) Прем’ єр-міністр Ізраїлю Державний діяч Місце народження: в Оратові, Київська область Справжнє ім’ я – Лев Школьник. Народився в замож ній єврейській родині. Отримав традиційну освіту, згодом вчився у гімназ ії у Вільно. В 1914 році переїхав до Палестини, що тоді підпорядковувалась От томанській імперії, де працював на цитрусових плантаціях. У 1918 році вступ ив до Єврейського легіону у складі Британської армії. Після демобілізац ії у 1920 році стає членом вищого представницького органу – ішува. У 1934 Леві Ешколь очолив департамент переселення Палестинського бюро. У 1941 став чл еном центрального командування Хагани, напівпідпільної військової орг анізації, що займалась захистом єврейського населення на території Пал естини. Після створення Держави Ізраїль Леві Ешколь був призначений ге неральним директором міністерства оборони. У 1950-1952 роках займав пост завід уючого фінансовими справами Єврейського агентства та міністра сільськ ого господарства. У 1952 році призначений на пост міністра фінансів, займав цю посаду протягом наступних 12 років. У 1964 році, невдовзі після відставки Д. Бен-Гуріона, Леві Ешколь став прем’ єр-міністром. Під час свого перебува ння на цій посаді Леві Ешколь відкрив Національну воднотранспортну сис тему, вдало справився із зростанням безробіття у середині 1960 років. Ешкол ь працював над тим, аби покращити відносини Ізраїлю з іншими країнами. Ві н започаткував дипломатичні відносини з ФРН, та посилив зв’ язки з СРСР. Ешколь був першим прем’ єр-міністром Ізраїлю, якого запрсили в США з офі ційним візитом. Під час Шестиденної війни Ешколь створив Уряд націонал ьної єдності та призначив Іцхака Рабина начальником генерального штаб у Заболотний Данило (1866 - 1929) Видатний вчений, президент Української академії наук, відкрив в Одесі першу в світі кафедру епідеміології, організував п ершу в Росії кафедру бактеріології, був одним з засновників Міжнародног о товариства мікробіологів Мікробіолог, епідеміолог Місце народження: село Чоботарка (нині - За болотне) Подільської губернії По закінчені 1884 року гімназії в Одесі Данил о Заболотний вступає до Новоросійського університету, на природничій ф акультет. У 1889 році за участь у студентських заворушеннях був заарештован ий і виключений з університету. Заболотному довелося складати екзамени екстерном. З 1891 року працював на одеській бактеріологічній станції, засн ованій І. Мечніковим, а потім вступив на факультет Київського університе ту, який закінчив у 1904 році. Працював військовим доктором. У 1897 році брав уча сть у командировках, присвячених вивченню тропічних хвороб (чуми й холер и) в Індії, Аравії, Китаї, Персії. Працював в інституті Пастера в Парижі. У 1898 році організував першу в Росії кафедру бактеріології. В 1920 році відкрив в Одесі першу в світі кафедру епідеміології. У 1921 році був перший ректором О деського медичного інституту. В 1928 році Заболотний організував в Києві Ук раїнський інститут епідеміології і мікробіології АН УРСР. Один з заснов ників Міжнародного товариства мікробіологів Заньковецька Марія (1854-1934) Видатна актриса, яка першою в Україні здобула зва ння Народної артистки республіки Актриса Марія Заньковецька народилась в дворянській родині. У 1876 році в перший ра з вийшла на сцену Ніжинського театру. Вперше на професійній сцені Марія Заньковецька виступила 27 жовтня 1882 року у міському театрі Єлісаветграду, нині Кіровоград. Вона виконувала роль Наталки в п’ єсі «Наталка Полтавк а», у постановці М.Кропивницького. Згодом Марія працювала в українських театральних трупах М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Кар пенка-Карого. В репертуарі Заньковецької було більше 30 ролей, серед них: Х аритини з "Наймички" І. К. Карпенка-Карого, Олени з "Глитай, або ж Павук" М. П. Кр опивницького, Ази з "Циганка Аза" М. П. Старицького, Галі з "Назара Стодолі" Т. Шевченка, Аксюші з "Лісу" О. Островського та інші. Маючи чудовий голос, з усп іхом виконувала у спектаклях українські народні пісні. У 1918 році вона орг анізувала народний театр «Українська трупа під орудою М.К Заньковецько ї». Їй першій в Україні уряд присвоїв звання Народної артистки республі ки Засядько Олександр (1779 – 1837) Визначний інженер-артилерист, створив перші рак етні установки Військовий та науковий діяч Місце народження: село Лютенька, Гадяцький район, Полтавська область Олександр Засядько народився в родовитій козацькій родині. Навчався в А ртилерійському і інженерному дворянському кадетському корпусі. Брав у часть в італійському поході Суворова, служив під командуванням Кутузов а, штурмував Ізмаїл. Продавши маєток, з 1815 року почав проводити експеримен ти з ракетобудівництва. Олександр Засядько у 1817 році першим створив кільк и типів бойових ракет та спеціальний пусковий пристрій для стрільби ним и. На офіційних випробуваннях в Петербурзі дальність польоту ракет Зася дька досягала 3100 метрів. У 1818 році став генерал-майором, а в 1819 році був призн ачений черговим генералом 2-ї армії. У 1820 році Засядько став керуючим Арти лерійського училища, Санкт-Петербурзької лабораторії, порохового заво ду та Санкт-Петербурзького арсеналу. На початку 1828 року він ставить питан ня перед керівництвом про застосування в можливих військових діях прот и Туреччини ракет вітчизняної конструкції. В результаті Олександр Зася дько отримав дозвіл озброїти ракетами 2-у армію. У лютому 1834 року Засядько в ийшов у відставку і оселився в Харкові, де помер і був похований Ілля Муромець (вірогідно, 1150-1204) Легендарний богатир Військовий, святий Місце народження: невідоме, вірогідно, або селище Карачаров під Муромом ( зараз - Росія), або Муровійськ (зараз - Чернігівська область) Прототипом легендарного персонажа вважають історичного силача Чобітк а, родом з Мурома (або з легендарного древнього міста Муровійськ), що прийн яв монаші обіти в Києво-Печерській лаврі під ім’ ям Іллі, проголошений с вятим 1643 року. Перші письмові згадки про нього датуються 1630-м роком, його жит тя відносять до 12 століття (дослідники датують його мощі 11-12 століттям). При пускають, що він загинув при взятті Києва князем Рюриком Ростиславовиче м в 1204 році, котре супроводжувалося розгромом Печерської Лаври половцями , що були союзниками Рюрика Ільф і Петров (20-30 роки ХХ ст.) Радянські письменники-співавтори. Спільно напис али романи «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» Місце народження – Одеса. Ілля Арнольдович Ільф (Ієхієл-Лейб Файнзильберг) (1897 - 1937) – російський радя нський письменник. Народився в сім’ ї банківського службовця. В 1913 році з акінчив технічну школу, після чого працював в креслярському бюро, на тел ефонній станції, на військовому заводі. Після революції був бухгалтером , журналістом, а потім редактором в гумористичних журналах. Був членом Од еської спілки поетів. В 1923 році приїхав в Москву, став співробітником газе ти «Гудок». Писав матеріали гумористичного і сатиричного характеру, зде більшого фейлетони. Помер від туберкульозу в Москві 13 квітня 1937 року. Євген Петрович Петров (справжнє прізвище Катаєв) (1903 - 1942) народився в сім’ ї вчителя. В 1920 році закінчив гімназію, працював кореспондентом Українсько го телеграфного агентства. Після цього протягом трьох років служив інсп ектором карного розшуку. В 1923 році приїхав в Москву, де став співробітнико м журналу «Красный перец», а в 1926 році прийшов працювати в журнал «Гудок». П ісля смерті Ільфа пробував опублікувати записні книжки Ільфа, задумува в великий твір «Мій друг Ільф». В 1939-42 працював над романом «Путешествие в с трану коммунизма», в котрому описував СРСР в 1963 році. Під час другої світов ої став фронтовим кореспондентом. Загинув 2 червня 1942 року – літак, яким ві н повертався з Севастополя, було збито німецьким винищувачем. В 1927 році творча співпраця Ільфа і Петрова почалася романом «Двенадцать с тульев» (вони працювали разом в газеті «Гудок»). Пізніше у співавторстві було написано: роман «Золотой телёнок» (1931); новела «Необыкновенные истор ии из жизни города Колоколамска» (1928); новела «1001 день, или Новая Шахерезада» (1929); повість «Одноэтажная Америка» (1937). В 1932 — 1937 роках Ільф і Петров писали фе йлетони для газети «Правда» Карпенко-Карий Іван Карпович (1845 - 1907) Драматург, актор, режисер, театральний діяч; один з батьків українського професійного театру Місце народження - с. Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губерн ії (тепер Новомиргородського району Кіровоградської області). Народився у родині збіднілого шляхтича — управителя поміщицьких маєт ків. З 1859 року, закінчивши з відзнакою Бобринецьке трикласне повітове учи лище, служив писарем у канцелярії поліційного пристава, в міській ратуші Бобринця, канцелярським служителем, потім писарем Бобринецького повіт ового суду. З 1865 р. — у м. Єлисаветград Херсонської губернії, працює в повіт овому, потім — у міському поліційному управлінні. У 1868-1869 рр. — секретар мі ського поліційного управління у Херсоні. Тут товаришував із колишнім чл еном Кирило-Мефодіївського братства Д.Пильчиковим. 1869 року одружився з Н. К.Тарковською. 1871 року неподалік м. Єлисаветград на землі, що дісталася дру жині у спадок, заклав садибу, яку після смерті дружини назвав на її честь Н адеждівкою (тепер — заповідник-музей І.К.Карпенка-Карого Хутір Надія). 1883 р . за зв’ язок з українськими революційними гуртками і постачання паспор тів революціонерам був увільнений зі служби і невдовзі засланий на три р оки (потім строк заслання подовжили) у м. Новочеркаськ під гласний нагляд поліції. На засланні одружився вдруге, з С.В.Дітковською. Згодом гласний н агляд було замінено на негласний (тривав до 1895 р.). Родина Тобілевичів отрим ала дозвіл повернутися до хутора Надія. Перші твори з’ явилися 1883 року (оп овідання «Новобранець»). Усього написав 18 оригінальних п’ єс, для яких ха рактерними є жанрове розкриття (психологічні драми, мелодрами, драматич ні балади, сатиричні комедії, трагедії, ліричні комедії, трагікомедії, гр отеск, фарс). Працював на сцені з 1889 р. і до кінця життя як професійний актор р азом з Миколою Садовським, Панасом Саксаганським, Марком Кропивницьким, Марією Заньковецькою. Помер у Берліні Кацир Ефраїм (1916) Біофізик, четвертий президент Ізраїлю Вчений, політик Місце народження: Київ Переїхав із сім’ єю в Ізраїль у 1922 році. Закінчив гімназію в Єрусалимі. Під літком став членом руху «Соціалістична молодь», кілька років був його ін структором; також вступив в підпільні єврейські збройні сили, командува в ротою. З 1932 року вивчав в Єврейському університеті в Ієрусалимі хімію, бо таніку, зоологію і бактеріологію, в 1937 отримав ступінь магістра, в 1941 – докт ора наук, потім працював там же асистентом у відділі теоретичної і макро молекулярної хімії. В 1948 році його запросили на дослідницьку роботу в Нау ково-дослідницький інститут імені Х.Вейцмана, де він заснував і в 1949-73 рока х очолював відділ біофізики. Одночасно в 1953-61 Ефраїм – професор біофізики Єврейського униіверситету, в 1966-68 – головний науковий експерт Міністерс тва оборони. А в1973– 78 — президент Держави Ізраїль. Особливу увагу він прид іляв посиленню переселення євреїв і проблемі підвищення соціального р івня різних груп ізраїльського суспільства. В 1978 році повернувся до науко вої роботи в Інституті імені Х. Вейцмана і Тель-Авівському університеті, де з 1982 року очолював відділення біотехнології. Вніс великий вклад в досл ідження білків і їх структурних елементів – амінокислот. Розробив мето ди синтезу поліпептидів (амінокислотних ланцюжків), у котрих є певні озн аки білків, доказав залежність біологічних якостей білкових з’ єднань від хімічної структури. В 1960 році одним з перших синтезував нерозчинні ен зими, а потім запропонував шляхи їх практичного використання в промисло вості і медицині. Його наукові заслуги відзначено багатьма преміями і ме далями, він – член Ізраїльської академії наук, Лондонського королівськ ого товариства, Національної академії наук США, наукових академій і това риств інших країн, а також почесний доктор ряду ізраїльських і зарубіжни х університетів (в їх числі Гарвардського, Оксфордського, університету Б уенос-Айреса, Федерального технологічного університету в Цюріху та інш их) Кибальчич Микола Іванович (1853 - 1881) Винахідник і революціонер-народник українськог о походження. Автор схеми першого у світі реактивного літального апарат у Місце народження – місто Короп, сьогодні - Чернігівська область. Нар одився у родині священика. Підлітком пішов на серйозний конфлікт із бать ком-священиком, покинув духовну семінарію у Чернігові і вступив до гімна зії Новгорода-Сіверського. Там же захопився хімією. Щоб читати технічну літературу, самотужки вивчив англійську мову, був одним із кращих учнів гімназії. Закінчивши зі срібною медаллю навчання, вступив до Петербурзь кого інституту інженерів шляхів сполучення (1871— 1873 р.). Не закінчивши його, п ерейшов у Медико-хірургічну академію, де познайомився з народовольцями та їхніми ідеями. У 1875 році за зберігання нелегальної літератури був заар ештований і майже три роки провів у Лук'янівській в'язниці у Києві, після ч ого його випустили під нагляд поліції. Продовжити освіту йому не дозволи ли. Згодом працює в підпільних друкарнях і у так званих «пекельних лабор аторіях», де виготовляли вибухівку і зброю для терористичних актів. Напи сав одну з найважливіших в народовольчій публіцистиці теоретичну стат тю — «Политическая революция и экономический вопрос» (газ. «Народная во ля», 5 лютого 1881 року). Брав участь у 6 замахах на царя (останній, успішний зама х відбувся 1 березня 1881 року), арештований через 17 днів. У камері розробив при нцип реактивного літального апарату. Був відданий до суду разом з Желябо вим, Перовською, Рисаковим та Михайловим і страчений 3 квітня 1881 року. Його ім'ям названо кратер на зворотному боці Місяця Кисіль Адам (1580 - 1653) Останній православний сенатор Речі Посполитої Державний діяч Місце народження: сел о Низкинич і (нині Володимир-Волинського району Волинсько ї області) Походив зі старовинного волинського ш ляхетського роду. Навчався в академії. З 1617 служив у коронному війську, від значився у війнах з Османською імперією, Московією і Швецією. Власник ве ликих маєтностей в Україні. Брав активну участь у суспільно-політичному житті України першої половини 17 ст. У1629 був представником короля Сигізмун да III Вази на церковному соборі в Києві, який був скликаний з метою примире ння прихильників православної і уніатської греко-католицької церков в Україні. Відомий як за хисник православної віри, хоча підтримував конта кти з кліром греко-католицької церкви. Під час національно-визвольних по встань 1637-38 Кисіль виконував функції урядового комісара і вів переговори з повсталими. В 1639 одержав посаду чернігівського каштеляна, в 1641 став сенат ором Речі Посполитої. З 1646 - київський каштелян, з 1647 - брацлавський воєвода, з 1649 - київський воєвода. В період повстання під проводом Богдана Хмельниць кого Кисіль був постійним представником Речі Посполитої під час перего ворів з представникам гетьманського уряду (лютий 1649 в Переяславі, серпні 1649 у Зборові, вересень 1651 в Білій Церкві). Намагався знайти компромісні ріш ення у відносинах між Польщею і Гетьманщиною, прагнув досягти порозумін ня між обома сторонами шляхом надання привілеїв козацтву і зрівняння йо го у правах з польською шляхтою. Толерантна позиція Кисіля викликала зв инувачення на його адресу з обох сторін. Помер в 1653 р. Похований у родинній церкві у Низкиничах на Волині Кістяківський Володимир (1865 - 1952) Видатний хімік, багатолітній професор петербурз ького Політехнічного інституту, директор Колоїдно-електрохімічного ін ституту в Москві Вчений Місце народження: Київ Закінчив Санкт-Петербурзький університет, отримав ступінь магістра й д октора хімії в Московському університеті, був професором політехнічно го інституту у Санкт-Петербурзі. Нетривалий час працював у Києві. Член-ко респондент розряду фізичних наук (хімія) Відділення фізико-математични х наук з 6 грудня 1924 р., академік Відділення фізико-математичних наук (фізич на хімія) з 12 січня 1929 р. У 1929 у Ленінграді організовував та очолював Колоїдно- електрохімічну лабораторію (ЛАКЕ). В1934 лабораторіюперетворюють на Колло їдно-електрохімічний інститут (КЕІН), який він і очолив. Володимир - автор низки фундаментальних закономірностей у фізичній хімії, зокрема, в еле ктрохімії Кличко Віталій (нар. 1971) та Володимир (1976) Видатні боксери і чемпіони світу Боксери Віталій Брати народилися у родині військового. У 1985 році родина переїхала в Украї ну. Віталій з дитинства захоплювався різними видами єдиноборств, але над авав перевагу кікбоксингу. Шість разів ставав чемпіоном світу з кікбокс ингу (чотири рази серед професіоналів і два рази серед любителів). Свій пе рший професійний боксерський бій провів 16 листопада 1996 року в Гамбурзі пр оти американця Тома Бредхема. У першому ж раунді американець опинився в нокдауні, а у другому був нокаутований. У 1998 році, ставши інтерконтинентал ьним чемпіоном за версією WBO, був внесений до Книги рекордів Гіннесса як п ерший чемпіон, який виграв 26 двобоїв з найменшими витратами часу. У жовтні 1998 року нокаутував у Гамбурзі Маріо Шиссера в бою за вакантний титул чемп іона Європи, а в червні 1999 року відібрав в англійця Гербі Гайда чемпіонськ ий пояс за версією WBO. У тому ж році провів два успішні захисти. Першої пораз ки зазнав від Кріса Бьорда. Як виявилося, у Віталія була травма плеча, і пі сля бою йому зробили складну операцію. 23 листопада 2002 року він став інтерко нтинентальним чемпіоном за версією WBA, перемігши Ларрі Дональда. 21 червня 2003 року відбувся бій з Ленноксом Льюїсом. На думку суддів, Віталій виграв ч отири з шести проведених раундів, і загальний рахунок складав 58:56 на корис ть українського боксера. 24 квітня 2004 року зустрівся на ринзі з південноафр иканцем Корі Сандерсом. Двобій завершився технічним нокаутом Сандерса у восьмому раунді. Так Віталій став чемпіоном світу за версією WBA. 11 грудня 2004 Кличко захистив свій титул у бою з Денні Вільямсом. Згодом, 9 листопада 2005, Віталій Кличко заявив про завершення спортивної кар’ єри і вихід з вели кого спорту. У березні 2006 невдало балотувався на посаду мера міста Києва. Н агороди: Орден «За заслуги» III ст.; Орден «За мужність» I ст. (04.2004); Герой України ; Державний службовець 5-го рангу (02.2007). Володимир 1 грудня 2005 Володимир і Віталій Клички одержали найпрестижнішу медіа-пре мію Німеччини — Бамбі. 10 березня 2007 в Маннгаймі Володимир Кличко провів бі й на захист титулу чемпіона світу за версією IBF у надважкій вазі. У другому раунді він технічним нокаутом переміг американського боксера Рея Ості на . 8 липня 2007 року Володимир Кличко захистив титул чемпіона світу з боксу в надважкій ваговій категорії за версіїю Міжнародної федерації боксу (IBF), здобувши перемогу над Леймоном Брюстером. 23 лютого 2008 року у Нью-Йорку, н а відомій арені Медісон Сквер Гарден, у першому з 1999 року об'єднавчому бою ч емпіонів світу у суперважкій вазі Володимир Кличко переміг у дванадцят и раундах росіянина Султана Ібрагімова за рішенням суддів. Кличко, таким чином, об'єднав чемпіонські титули за версіями організацій IBF , WBO та другор ядної IBO Клочкова Яна (нар. 1982) «Золота рибка» України, виграла 5 олімпійських ме далей, серед яких 4 – золоті; Майстер спорту міжнародного класу з плаванн я; Герой України Спортсменка (плавання) Місце народження: Сімферополь Народилась 7 серпня 1982 р. Яна Клочкова - майстер спор ту міжнародного класу з плавання; інструктор зі спорту вищої кваліфікац ії спортивної команди при Головному управлінні внутрішніх військ МВС У країни. Її тренерами були: заслужений тренер України, заслужений праців ник фізичної культури України Ніна Федорівна Кожух та заслужений трене р Радянського Союзу, заслужений працівник фізичної культури України Ол ександр Омелянович Кожух. Яна Клочкова закінчила Харківське училище фі зичної культури і спорту в 2001 році; навчається в Київському Національному університеті фізичного виховання та спорту України. Багаторазова чемп іонка України; срібна призерка Юніорського чемпіонату Європи 1996 року у Д анії; дворазова переможниця Юніорських чемпіонатів Європи 1997 року у Глаз го та 1998 року у Антверпені; срібна та бронзова призерка Чемпіонату Європи 1997 року у Севільї; срібна призерка Чемпіонату світу 1998 року у Перті; перемо жниця Кубку світу серед жінок у номінації комплексне плавання 1998 та 1999 рок ів; чемпіонка світу 1999 року у Гонконзі; дворазова переможниця та бронзов а призерка Чемпіонату Європи 1999 року у Стамбулі; чотириразова переможниц я Чемпіонату Європи 1999 року у Лісабоні в 25-ти метрових басейнах; дворазова Чемпіонка світу і срібний призер 2000 року у Афінах; триразова чемпіонка Єв ропи 2000 року у Гельсінкі; дворазова Чемпіонка та срібна призерка XXVII Олімпі йських ігор 2000 року у Сіднеї; дворазова Чемпіонка Європи 2000 року в Валенсії ; дворазова Чемпіонка та срібна призерка Чемпіонату світу 2001 року у Фукуо ці (Японія); дворазова Чемпіонка Всесвітньої Унівенрсіади в Пекіні 2001 рок у. Яна Клочкова встановила 50 рекордів України у 25-ти та 50-ти метрових басейн ах на дистанціях 100, 200, 400 метрів комплексним плаванням та 200, 400 та ?>?>?>800 м вільним стилем, 100, 200 м на спині, 200 м батерфляєм та естафетному плаванні. На Олімпійс ьких іграх в Сіднеї установила світовий рекорд на дистанції 400 метрів ком плексним плаванням та рекорд Європи на дистанції 200 м комплексним плаван ням. Чотирьохкратна олімпійська чемпіонка з 08.2004 р. 18.08.2004 р. присвоєно звання “ Герой України”. Нагороджена орденами: "За заслуги" III (09.1999, 01.2002), княгині Ольги I ст. (10.2000). Лауреат Премії КМ України за внесок молоді у розбудову держави (06.2001) Кожедуб Іван (1920 -1991) Льотчик-винищувач, ас німецько-радянської війни. Тричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації Місце народження – село Ображіївка, тепер Шосткінського району Сумськ ої області Народився 8 червня 1920 року в в сім'ї селянина. Член КПРС з 1943 рок у. Закінчив хіміко-технологічний технікум і Шосткінський аероклуб. В Чер воній Армії з 1940 року. В 1941 році закінчив Чугуївську військову авіаційну шк олу льотчиків. Служив в ній інструктором. До кінця війни здійснив 330 бойов их вильотів, в 120 повітряних боях збив 62 літаки противника (сюди не входять 2 американських P-51, збиті ним весною 1945 року, які першими напали на нього, напе вне прийнявши за гітлерівця). Свій останній бій, в якому збив 2 FW-190, провів в н ебі Берліна. 15 лютого 1945 року збив реактивний німецький винищувач Ме-262. За в сю війну жодного разу не був збитий. Він справедливо вважається кращим а сом авіації союзників. По завершенню війни продовжив службу в ВПС, в 1949 роц і закінчив Червонопрапорну військово-повітряну академію, в 1956 – Військо ву академію Генерального штабу. Під час війни в Кореї командував 324-ю вини щувальною авіаційною дивізією. Незважаючи на категоричний наказ Сталі на не брати участь в повітряних боях, перетворив свій МіГ на повітряний к омандний пункт, літаючи на межі бою, керуючи своїми ескадрильями. За рік б оїв його льотчики збили 216 літаків, втративши тільки 27 машин і 9 пілотів. В 1964-71 – заступник командира ВПС Московського військового округу, з 1971 – в цен тральному апараті ВПС, з 1978 – в Групі генеральних інспекторів Міністерст ва оборони. В 1985 отримав звання Маршала авіації. Обирався депутатом ВР СРС Р 2-5 скликань, народним депутатом СРСР. Похоронений на Новодівичому цвинт арі в Москв Кондратюк Юрій (1897 - 1941 (42)) "Трасою Кондратюка" подорожували на Місяць амери канські космічні кораблі "Аполло" Вчений-винахідник, один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів. Місце народження – Полтава. З 1910 по 1916 роки вчився в Другій полтавській чоловічій гімназії, яку закінчи в зі срібною медаллю. У 1916 році поступив на механічне відділення політехн ічного інституту Петрограду, але був покликаний в армію і зарахований до школи прапорщиків при одному з петербурзьких юнкерських училищ. До демо білізації в березні 1918 року воював на турецькому фронті. Після жовтневого перевороту, як офіцер царської армії, був мобілізований в Білу армію, але дезертирував з неї. Побоюючись репресій за своє офіцерське минуле, роздо був документи на ймення Ю. В. Кондратюка — і під цим ім'ям прожив до кінця ж иття. Незалежно від Ціолковського розробляв основні проблеми космонав тики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів. У праці «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 р.) вивів основне рівняння польот у ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних пол ьотів, виклав теорію багатоступінчатих ракет. Перший сформулював теорі ю багатоступеневих ракет, запропонував використовувати для ракетного палива деякі метали і неметали та їхні водневі сполуки. Розглянув пробле ми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітацій ного поля небесних тіл для розв'язання цих проблем. Багато ідей Ю.Кондрат юка (про створення космічних систем, про розрахунки траєкторій польотів для висадки на місячну поверхню) використано у практичній космонавтиці. Зокрема, результати його наукової праці «Про завоювання міжпланетних п росторів» були використані при плануванні висадки американських астро навтів на Місяць (1969 р.) Коновал Пилип (1888 - 1959) Єдиний українець — кавалер Хреста Вікторії, най вищої та найпочеснішої нагороди за мужність перед лицем ворога, якою мож уть бути нагороджені військові з країн, підлеглих Британській короні Канадець українського походження, військовий Виконував обов'язки капрала в 47- ому Батальйоні Пол ку Британської Колумбії Канадських Експедиційних Сил в часи Першої Сві тової Війни. За виявлений героїзм під час Битви за висоту 70 в Ленсі (Франці я) Пилип Коновал отримав Хрест Вікторії, а також здобув звання сержанта. Р ешта нагород Коновала: Британська Воєнна Медаль (British War Medal) (1914— 1920), Медаль Пере моги (Victory Medal) (1914— 1919), Коронаційна Медаль Георга VI (George VI Coronation Medal) (1937), Коронаційна Медал ь Єлизавети II (Elizabeth II Coronation Medal) (1953). Також він був представлений до російської медал і Георгіївського Хреста 4-го ступеня. Королівський Канадський Легіон, ві дділення 360 (Відділення Коновала) в Торонто, зробив його своїм покровителе м в 1953 році. Легіон також сприяв створенню Нагороди Кон овала, щорічного навчального гранту в Канадському Королівському Війсь ковому Коледжі. Коновал іммігрував в Канаду в 1913 , залишивши в Україні дружину та дочку. Як і мільйони українців того часу, він сподіва вся заробити трохи грошей на краще життя, та, коли вибухнула Перша Світов а Війна, записався волонтером в оттавський 77-й піхотний батальйон, трохи п ізніше був призначений в 47-й Батальйон Британської Колумбії. Госпіталіз ований після поранення під час битви за Висоту 70, Коновал став асистентом військового аташе посольства Росії в Лондоні. Потім був приписаний до 1-г о Канадського Резервного Батальйону, що був частиною Канадського Лісор убного Корпусу, пізніше - Канадських Сибірських Експедиційних Сил. Він п овернувся у Ванкувер, (Британська Колумбія) 20 червня 1919 р. Пилип Ко новал помер в 1959 в Халлі, Квебек, у віці 72-х років. Похований на цвинт арі Нотр-Дам-де-Лурд, в Оттаві Копержинська Нона (1920 – 1999) Відома актриса театру і кіно Місце народження: Київ Народилась в Києві, пізніше разом з родиною переї хала на Донбас. Навчалась в Київському театральному інституті, на курсі А.Бучми. Через початок Великої Вітчизняної війни Копержинська була виму шена перервати навчання, інститут закінчила вже після війни. Була прийня та в групу київського театру ім. І.Франко, в якому працювала до кінця життя . В театрі отримала визнання публіки за виконання ролей Теклі в «Доки сон це зайде», М.Кропивницького, Вусті в «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» т а Степаниди в «Не судилося» М.Старицького, Ганни в «Безталанній» І.Карпе нко-Карого, Насті в «Поетичній сонаті» М.Куліша тощо. В кіно знімалась у фі льмах «Доля Марини» (Мотря), «За двома зайцями» (Секлета), «Королева бензок олонки» (Рагнета Карпівна) Корольов Сергій (1907 - 1966) Вчений у галузі ракетобудування та космонавтики , конструктор перших штучних супутників Землі та космічних кораблів Місце народження – м. Житомир Народився в сім’ ї вчителів. З трьох років жив у дідуся і бабусі у Ніжині, потім з матір'ю переїхав до Саратова. В1914 році переїжджає до Києва, в жовтні 1916- в Одесу, де навчається в першому класі Третьої гімназії, але навчання п ерериває революція, і після цього навчається вдома. В 1922 році вступає в Пер шу будпрофшколу в Одесі, приєднується до Товариства авіації і повітропл авання України та Криму, в липні 1924 року закінчує будпрофшколу і восени вс тупає на механічний факультет КПІ. Влітку 1926 року переводиться на аеромех анічний факультет МВТУ ім. М.Баумана, як диплом захищає проект двомісног о літака «СК-4». В 1928-30 роках закінчив школи планеристів та пілотів-майстрів тривалого польоту. В 1930 році захворів на тиф, став інвалідом, але вивчає пра цю «Реактивний аероплан» К.Ціолковського, повертається працювати Тсоа віахімі (Товариство сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівни цтву) . В 1931 р. у Москві й Ленінграді створюються Групи вивчення ракетного р уху (ГВРР) при Тсоавіахімі, які очолює Корольов. В 1933 році випробувано перші радянські ракети на гібридному і рідинному паливі . 2 вересня 1933 р. у Москві на базі МосГВРР і газодинамічної лабораторії (ГДЛ) було сформовано Реакт ивний науково-дослідний інститут (РНДІ), Корольова призначають заступни ком начальника, керівником відділу крилатих ракет, з 1937 – начальником гр упи ракетних апаратів. 27 червня 1938 р. Корольова арештовано, присуджено на 10 р оків таборів з конфіскацією майна і відправлено на Колиму, 2 березня 1940 р. й ого етапують в Бутирську тюрму в Москву, і вирок скорочують до 8 років. З ве ресня 1940 року – в закритому ЦКБ-29, де працювали ув'язнені вчені, потім – в а налогічному Особливому технічному бюро в Казані, котре розробляло раке тні двигуни для пікіруючого бомбардувальника. 27 липня 1944 року ВР СРСР знім ає з нього судимість, але не дозволяє переїхати. В вересні 1945 року здійснив поїздку до Німеччини для вивчення трофейної ракетної техніки. В 1946 році й ого призначено головним конструктором балістичних ракет і начальником відділу НДІ-88. В 1952 році подав заяву на вступ в Комуністичну партію, яка була задоволена лише в 1957 році. З серпня 1956 керує спеціальним ракетним конструк торським бюро. 27 серпня 1957 р. здійснено запуск наддалекої міжконтиненталь ної багатоступінчастої балістичної ракети, 4 жовтня – перший штучний су путник Землі. 12 квітня 1961 здійснено перший політ людини в космос (пілот – Ю. Гагарін). 12 жовтня 1964 р. виведено на орбіту перший багатомісний корабель се рії «Восход» з екіпажем на борту. 18 березня 1965 О.Леоновим здійснено перший вихід в відкритий космос. Під керівництвом Корольова створено перші кос мічні апарати серій «Луна», «Венера», «Марс», «Зонд», деякі супутники сер ії «Космос», а також проект космічного корабля «Союз». Помер, не доживши д о 60-ліття, похований в Кремлівській стіні в Москві Костенко Ліна (нар. 1930) Талановита письменниця, лауреат Шевченківської премії Письменниця Місце народження: в м. Р жищеві на Київщині Ліна Василівна народилася 19 березня 1930р. в родині вч ителів. У 1936 p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила с ередню школу. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими по етичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженсь кі дороги воєнних років і про «балетну школу» замінованого поля, по яком у доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі вЂ” вірш. Після закі нчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педінст итуті, а згодом — у Московському літературному інституті ім. О. М. Горьког о, який закінчила 1956 р. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніши х у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50— 60-х років . Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес ч итача й критики,а згодом вийшли книги: «Мандрівки серця», «Над берегами в ічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980). За роман у віршах «М аруся Чурай» Костенко отримала Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевчен ка. Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур » (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Живе та працює Ліна Кос тенко в Києві Котляревський Іван (1769 - 1838) Автор «Енеїди»вЂ” першого твору нової українсько ї літератури, написаного народною мовою, один із засновників нової украї нської драматургії Письменник, поет, драматург, громадський діяч Місце народження – Полтава Батько – дрібнопомісний дворянин. У 1789-93 працював канцеляристом, у 1793-96 — домашнім учителем у сільських поміщи цьких родинах. У 1796— 1808 перебував на військовій службі в Сіверському караб інерському полку. У 1806-07 Котляревський в ранзі штабс-капітана. Брав участь у російсько-турецькій війні 1806-12, був учасником облоги Ізмаїлу. З 1810 працюва в наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян». У 1812 сформував у мі стечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5-ий український коза чий полк, за що отримав чин майора. 1817-21 — директор Полтавського театру. 1818 вх одив до складу полтавської масонської ложі «Любов до істини». У 1827-35 — поп ечитель «богоугодних» закладів. Помер і похований у Полтаві. У 1804 написав «Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку Олексію Борисовичу Кукаріну» ( вперше опублікована Я.Головацьким у ж-лі «Пчола» в 1849), 1819 - п’ єсу «Наталка-П олтавка» (надруковано 1838) і водевіль «Москаль-чарівник» (надруковано 1841). М.Л исенко, використавши доробок своїх попередників (О. Барсицького, А. Єдліч ки), створив оперу «Наталка-Полтавка Крушельницька Соломія (1872 - 1952) Відома українська оперна співачка, педагог Місце народження – село Білявинці, тепер Бучацького району Тернопільс ької області Народилася у в сім'ї священика. Походить із шляхетного й старовинного ук раїнського роду. Співати почала з юних років. Основи музичної підготовки отримала в Тернопільській гімназії, в якій здавала іспити екстерном. У 1883 році на Шевченківському концерті у Тернополі відбувся перший її прилюд ний виступ. Співала в хорі товариства ”Руська Бесіда”. На одному з концер тів цього хору 2 серпня 1885 року був присутній Іван Франко. У 1891 році вступила до Львівської консерваторії Галицького музичного товариства. Під час н авчання відбувся її перший сольний виступ 13 квітня 1892 року, співачка викон увала головну партію в ораторії Г. Ф. Генделя ”Месія”. В 1893 закінчила Львівс ьку консерваторію. Восени 1893 року їде вчитися до Італії, а з 1894 року виступає в Львівській опері, завойовуючи симпатії глядачів. У другій половині 1890 р оку почались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу в Італії, Іс панії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі. У 1910 році одружилася з відомим італійським адвокатом Чезаре Річчоні. В 1920 р оці в зеніті слави залишає оперну сцену, виступивши останній раз в неапо льському театрі в улюблених операх ”Лорелея” і ”Лоенгрін”. Далі своє жит тя присвятила камерній концертній діяльності. Здійснила турне по Украї ні, Європі, Америці. У 1894 - 1923 майже щороку виступала з концертами у Львові, Тер нополі, Стриї, Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах Галичини. У 1929 році в Римі відбувся її останній гастрольний концерт. У серпні 1939 року від відала Галичину і через початок Другої світової війни не змогла поверну тися в Італію. В післявоєнний період С. Крушельницька стала професором Л ьвівської державної консерваторії ім. М.Лисенка. У 1951 році їй присвоїли зв ання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Померла і похована у Львові Кузнєц Саймон Сміт (1901 - 1985) Лауреат Нобелівської премії з економіки Економіст Місце народження: Харків Навчався в Харківському університеті. Деякий ча с працював в статистичній службі в профспілці. Емігрував у 1922 р. Ступінь до ктора отримав в Колумбійському університеті. Працював професором в Гар варді (1960— 1971), в університетах Пенсільванії (1930— 1954) і Джона Хопкинса (Балтімо р, 1954— 1960); в Національному бюро економічних досліджень (1927в€’1961). Президент Ам ериканської економічної асоціації в 1954 р. Лауреат Нобелівської премії з е кономіки 1971 р. «за емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зрост ання, яке привело до нового, глибшого розуміння економічної і соціальної структури і процесу розвитку в цілому» Кульчицький Юрій-Франц (1640 - 1694) Українець, який навчив Європу пити каву Народився в 1640 р. в с. Кульчиці (Самбірський район Львівської обл.), з 1660 р. жив у Запорізькій Січі. В кінці 1660-х років потрапив у полон, де глибоко вивчив тур ецьку мову та культуру. Після визволення з полону переїхав до Відня. У ви рішальний момент облоги Відня турками під час війни у 1683 р. Кульчицький, пе ревдягнувшись у турецький одяг, пройшов ворожі кордони та привів військ а союзників на допомогу оточеному місту. У 1684 р. отримав титул почесного гр омадянина Відня. Як нагороду для себе попросив захоплені у турків 300 мішкі в з кавовими зернами. Фактично Юрій Кульчицький став одним з перших нев изнаних класиків реклами. Він особисто пропагував каву, розносячи її вул ицями міста, а в 1684 р. у Відні видав книгу своїх мемуарів, яка моментально ст ала бестселером у Європі. 13 серпня 1684 р. Кульчицький відкриває першу кав ’ ярню у Відні. Українець адаптував турецьку каву до європейського смак у, додавши до неї цукор і молоко й створивши відому «каву по-віденськи» - н апій, що підкорив усю Європу. В 1862 році іменем Кульчицького була названа о дна з вулиць Відня, а у 1865 р. на ній йому встановлено пам’ ятник. Наказом імп ератора Юрій Кульчицький на все життя був звільнений від сплати податкі в. Герой Відня та засновник першої у Європі мережі кав’ ярень помер 20 лю того 1694 р. Похований з почестями на центральному цвинтарі Відня біля собо ру Св. Стефана Кучугура-Кучеренко Іван Іович (1869/1878 - 1943/1937) Відомий український кобзар Народився в с. Мурафі Богодухівського повіту Харківської губернії. У дитинстві перехворів віспою і втратив зір. Навчався кобзарській справ і у панотця Павла Гащенка. У 1908 р. М. Лисенко запросив І. Кучеренка виклада ти до Київської музично-драматичної школи бандурницькі студії. У 1919 р. К учеренкові присудили звання народного артиста УНР. 1925 – народного артис та УРСР. У репертуарі мав понад 300 пісень. Автор відомої пісні “На високій дуже кручі” (на смерть Т. Шевченка). Майстер музичних інструментів (самос тійно робив бандури). Мав багато учнів із середовища зрячих аматорів. І.К учугура-Кучеренко все життя провадив активну громадську роботу. 1919 року й ого силоміць мобілізують до червоних агітбригад. У 1937 р. його арештовуют ь за т. зв. «участь у контрреволюційній організації». За вироком від 24 лист опада 1937 р. І.Кучугуру-Кучеренка було страчено. За іншими даними, 1939 року заа рештований і засланий більшовиками. Був розстріляний німцями в 1942 р Лазаренко Євген (1912 – 1979) Вчений, педагог, ректор Львівського університет у, автор більше 300 наукових праць, сприяв впровадженню української мови в наукову літературу Вчений Місце народження: Харків У 1930 поступив на геолого-географічний факультет Ха рківського університету. 1937 року отримав ступінь кандидата геолого-міне ралогічних наук. 1938 році Лазаренко став доцентом кафедри мінералогії і пе трографії у Воронезькому університеті. Працював заступником декана і д еканом геологічного факультету Воронезького університету. У жовтні 1944 р оку приїхав до Львова, де працював доцентом кафедри мінералогії геолого- географічного факультету Львівського університету. Був одним з органі заторів Львівського геологічного товариства у 1946. 1947 року Лазаренко став доктором наук та отримав звання професора. З 1951 - ректор Львівського уніве рситету, і того ж року був обраний членом-коресподентом АН УРСР. В середин і 1950-х порушив і питання стану і функціонування української мови. Він наго лошував на необхідності писати підручники і дисертації українською мо вою, оскільки це сприяє виробленню української наукової термінології. З ініціативи Лазаренка в університеті було створено кабінети шевченкозн авства, франкознавства, мистецтвознавства. 1963 року Євгена Лазаренка було звільнено з посади ректора. Після звільнення він до 1969 року працював заві дувачем кафедри мінералогії. 1969 року очолив Інститут геологічних наук. У цьому ж році Лазаренко обрано дійсним членом АН УРСР. 1970 року він був разо м з відділом переведений в Інститут геохімії і фізики мінералів, де ство рив центр мінералогічних досліджень. Великою є науково-педагогічна спа дщина Є.Лазаренка. Він опублікував понад 300 наукових праць, серед них – 15 м онографій, 5 підручників. Член багатьох іноземних та міжнародних наукови х товариств Лещинський Станіслав (1677 - 1766) Король Польщі Державний діяч Місце народження: Львів У 1699 році - воєвода познансьский. 12.7.1704 Лещинський за п ідтримки шведського короля Карла XII був обраний польським королем. У 1703-08 ві в таємні переговори з гетьманом І.Мазепою про об'єднання України, Польщі і Литви у федеративну державу на засадах Гадяцького договору 1658, уклав уг оду з гетьманом про спільну боротьбу проти Московського царства. Після п оразки шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 Лещинський бу в змушений виїхати до Франції (його дочка Марія в 1725 стала дружиною францу зького короля Людовика XV). Весною 1711 він вислав польський військовий відді л Й.Потоцького на допомогу гетьману П.Орлику, який зробив спробу звільни ти Гетьманщину з-під московської влади. 1733 року за підтримки Франції вдру ге став польським королем (коронувався 12.9.1733). Під час війни за польську спад щину 1733-35 (між Росією, Австрією і Саксонією - з однієї сторони та військами Л. і Францією - з другої) Лещинскьй програв і, за умовами Віденського миру, бу в змушений остаточно відмовитися від претензій на польський престол на користь Августа III. Повернувся у Францію, де дістав у володіння герцогство Лотарінгію і князівство Бар. Помер і був похований у Люневілі (Франція). А втор книги "Вільний голос, що забезпечує свободу" (1733), в якій виступав за про ведення реформ з метою зміцнення Речі Посполитої Лижичко Руслана (нар. 1973) Народна артистка України, переможець конкурсу "Є вробачення 2004" Співачка, композитор, продюсер і режисер своїх кліпів Місце народження: Львів Музикою і вокалом займається з чотирьох років. Закінчила Львівську консерваторію. У 1996 р. зайняла перше місце на фе стивалі Слов’ янський Базар. Автор проекту "Дзвінкий вітер" – перших в Україні концертів і записів за участю си мфонічного оркестру і хору. Організатор благодійного арт-проекту « Тур замками України» в 1999 р. Працювала над створенням різдвяних музичних фільмів. За кліп«Світанок» нагороджена премією «Золота Жар-Пт иця» в 1998 р. У 2003 р. вийшов альбом «Дикі т анці», який був проданий накладом понад 170 000 копій і визнаний гідним стату су «Платиновий диск». У 2004 р. Лижичко стала пер еможницею конкурсу Євробачення та була нагороджена звання м Народної артистк иУкраїни. З квітня 2006 р. — народний депутат України від блоку «Наша У країна». З 2005 - посол доброї волі Дитячого фонду ООН. Заміжня. Чоловік Олекс андр Ксенофонтов — менеджер і продюсер, співавтор текстів пісень Лисянський Юрій (1773 — 1837) Мореплавець, відкрив один з Гавайських островів, склав перший словник гавайської мови, вніс значний вклад розвиток океан ографії, етнографії та інших наук Мореплавець, вчений Народився у родині священника ніжинсько ї церкви святого Іоанна Богослова. Походив з давнього козацького роду . 1793-1800 - на стажуванні в Англії. Брав участь у першій навколосвітній російсь кій експедиції під загальним проводом Йогана Крузенштерна. Лисянський командував судном «Нева». Відкрив один із Гавайських островів, який назв ав своїм ім'ям (Острів Лисянського), та острови в архіпелазі Александра. Пе ршим описав Гаваї у книзі «Мандрівка навколо світу…», яку видав 1812 своїм к оштом, оскільки вона була написана українським варіантом церковнослов' янської мови. Склав перший словник гавайської мови. Йому належить ряд ге ографічних відкриттів, основоположні внески у вітчизняні океанографію , етнографію та інші науки. Його іменем названі затока, протока, річка, мис, півострови, острівець та підводна гора на Тихому океані Лифар Сергій Михайлович (Серж Лифар) (1904 - 1986) Один з найвидатніших танцівників XX сторіччя, осно воположник нового напрямку в балеті – «неокласицизму». Сучасники назв али його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття» Місце народження – Київ. Визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською. Саме ї ї балетна секція і стала для Лифаря першим кроком до вершин слави. У 1922 році Ніжинська емігрує до Парижу, де співпрацює зі знаменитим “Російським ба летом” Сергія Дягілєва. За рік вона запрошує до трупи своїх найкращих уч нів, серед яких був і Лифар. В Парижі його вчителями стали Енрiке Чекеттi та Ніколя Лега. Невдовзі Лифар став першим солістом “Російського балету”. П ісля смерті Дягілєва він очолив балетну трупу “Гранд-Опера”. 1939 року почи нається Друга світова війна, Лифар залишається в Парижі та очолює театр. У 1944 - 1947 рр. очолює трупу "Новий балет Монте-Карло". Всього Лифар поставив у “Г ранд-Опера” понад 200 балетів, виховав одинадцять зірок балету. У 1947 р. заснув ав у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 р. вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищ ої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕ СКО. За життя Серж Лифар отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету – “Золотог о черевичка” та премії “Оскар”, нагороджений Золотою медаллю міста Пари жа У 1972 - 1975 роках виставки картин Лифаря користуються великою популярніст ю: Канни, Париж, Монте-Карло, Венеція. Останні роки життя Серж Лифар прожив у Лозанні, Швейцарія де й помер 15 грудня 1986 року Лучко Клара Степанівна (1925 - 2005) Народна артистка СРСР Радянська кіноактриса. Місце народження - в українському селі Чутові, під Полтавою. Після закінчення школи, у 1943, вступила на акторський факультет Всесоюзног о державного інституту кінематографії (ВГІК).Ще будучи студенткою, зняла ся у фільмі «Молода гвардія», який приніс їй славу. Але справді всенародн а любов прийшла до Клари після ролі Даші Шелест у фільмі «Кубанські коза ки». Клара Лучко виконала провідні ролі у фільмах: «Велика родина», «Дван адцята ніч», «На семи вітрах». Завдяки фільму «Циган» Лучко Клара на який сь час стала найпопулярнішою акторкою радянського кіно. Лучко провадил а активну суспільну діяльність, брала участь у різних культурно - освітн іх заходах і кінофестивалях; була відзначена багатьма державними нагор одами, у тому числі - орденом «За заслуги перед Батьківщиною» IV ступеня. Пр о своє життя Клара Лучко написала автобіографію «Чи винна я» Люлька Архип (1908 - 1984) Видатний конструктор авіаційних двигунів Вчений Місце народження: село Саварка, Богуславський район, Київська область 1925 року закінчив ремісниче училище в Білій Церкві. В 1931 - Київський політехнічний інститут.У 1937— 1939, працюючи у Харківському Ав іаційному інституті, створив конструкцію першого в СРСР двоконтурного турбореактивного двигуна (ТРД). Працював над розробкою інших двигунів. Д ослідив нові енергетичні речовини. Від 1946 — генеральний конструктор аві аційних двигунів. 1946 під керівництвом Архипа Люльки були створені потужн і ТРД нового типу. З 1946 і фактично до кінця життя Архип був генеральним конс труктором авіаційних двигунів. 1947 року отримав у нагороду орден Леніна, а загалом тричі був відзначений цією нагородою. Двигуни, які були розробле ні в конструкторському бюро під керівницвтом Архипа Люльки, були встано влені на літаках СУ, ІЛ. Також - на мак еті-аналозі космічного корабля багаторазового використання «Буран» Макаренко Антон (1888 - 1939) Відомий діяч радянської і світової культури та п едагогіки Педагог і письменник Місце народження: Білопілля Сумського повіту Харківської губернії У 1897 р. вступив до початкового залізничного училища. Закінчив училище в Кр еменчузі (1904) і однорічні педагогічні курси (1905). Працював учителем у залізни чному училищі в селищі Крюків, потім на станції Долинська. Закінчив Полт авський учительський інститут з золотою медаллю (1917). 1916 року був покликани й до армії, але через слабкість зору демобілізований.1917-1919 - завідувач залі зничною школою при Крюківських майстернях. Біля Полтави організував тр удову колонію для неповнолітніх правопорушників, з жовтня 1927 керував тру довою дитячою комуною імені Ф.Є. Дзержинського в пригороді Харкова. Член Союзу радянських письменників (з 1934 г.) З 1935 г. працював у Києві на посаді заст упника начальника трудових колоній НКВД УРСР. По сумісництву якийсь час керував трудовою колонією №5 у Броварах. В 1939 р. нагороджений орденом Трудо вого Червоного Прапора. У лютому 1939 р. подав заяву про прийняття його канди датом у члени ВКП(б), що було підтримано партійним комітетом Союзу радянс ьких письменників у березні того ж року. Помер 1 квітня 1939 р. Похований на Но водівочому цвинтарі. Основні твори Макаренко: «Педагогічна поема» (1935), « Прапори на вежах» (1938), повість «Честь» ( 1937-1938), роман «Шляхи покоління» (незакі нчений), «Книги для батьків», «Мажор» (1932; п'єса); «Педагогічна поема» (1925 -1935) і т. д Мала Любов (1919 – 2003) Засновниця Інституту терапії Академії медичних наук України, засновниця сучасної провідної школи терапевтистів та кар діологів, фронтовий лікар Лікар Місце народження: в селі Копані, Оріхівський район, Запорізька область В 1933-1938 роках навчалась у Харківському медичному ін ституті. У 1941-1946 Любов Мала була лікарем фронтових госпіталів Південного, З акавказького, Північнокавказького фронтів. Починаючи з 1946 року працювал а у Харківському державному медичному університеті. Пройшла шлях від кл інічного ординатора до професора і завідувача кафедрою госпітальної т ерапії. Любов Мала була засновником та директором Інституту терапії АМН України у 1981-2003 роках. Мала – засновник сучасної провідної школи терапевт ів та кардіологів. Вона підготувала 36 докторів та 188 кандидатів наук, була а втором понад 700 наукових праць. Лауреат численних державних премій та на город, серед яких - Державна премія СРСР та державна премія України в галу зі науки і техніки. Малевич Казимир (1878/1879 - 1935) Один із засновників супрематизму – напрямку в а бстрактному мистецтві; автор знаменитого твору «Чорний квадрат» Місце народження – Київ. Освіту отримав у Київській художній школі, а також – у Московській Акад емії Мистецтв. Навколо Малевича згодом утворилася група однодумців «УН ОВИС» (рус. – Учредители нового искусства). Працював над оформленням опе ри «Перемога над Сонцем». Автор філософської праці «Світ як безпредметн ість». Після повернення з Вітебська Малевич очолює (з 1923) Державний інстит ут художньої культури. Створив цикл картин з фігурами селян на фоні поро жніх полів, а також полотно «Червоний будинок» (1932, Російський музей). У піз ніх полотнах майстер повертається до класичних принципів побудови кар тини («Автопортрет», 1933). Власті відносяться до діяльності Малевича зі зро стаючою підозрою (його двічі, 1927 і 1930, заарештовують). До кінця життя він пере буває в обстановці соціальної ізоляції. Самобутня «школа Малевича», що у творилася з його вітебських і ленінградських учнів (В.М.Єрмолаєва, А.А.Леп орська, Л.М.Хідекель, И.Г.Чашник та інші), іде або в прикладний дизайн, або в п ідпільно-«неофіційне» мистецтво. Побоюючись за долю своєї спадщини, в 1927 році, під час закордонного відрядження, майстер залишив значну частину с воїх картин та архіву в Берліні (пізніше вони лягли в основу фонду Малеви ча в амстердамському Міському музеї). Помер Казимир Малевич у Ленінграді 15 травня 1935 Мане-Кац (Іммануель) (1894 – 1962) Відомий французький живописець і скульптор Художник Місце народження: місто Кременчук Справжнє ім’ я - Мане (Іммануель) Кац. В 1911-13 роках вч ився в Київському художньому училищі, в 1913 поїхав до Парижу, де близько рок у навчався в Школі вишуканих мистецтв в Ф.Кормона, здебільшого робив коп ії картин Лувру та інших музеїв. На початку Першої світової війни Мане-Ка ц через свій низький зріст не потрапив у Іноземний легіон, не взяли його і в російську армію. А на початку Другої світової він вступив у французьку армію, потрапив у полон, та втік звідти і дістався до США. В 1945 році вернувся в Париж, та часто виїжджав з персональними виставками (Нью-Йорк, Монреаль, Тель-Авів, Брюссель, Йоганнесбург, Буенос-Айрес, Страсбург, Лондон, Мехіко , Хайфа, Женева), відвідував Ізраїль. Ще за його життя в Хайфі відкрився муз ей його імені, куди Мане-Кац передав багато своїх робіт, а також власні худ ожні колекції. Іммануель був близький з багатьма майстрами паризької шк оли, писав у спірітуально-реалістичній манері Матвієнко Ніна (нар.1947) Відома співачка, народна артистка України, Лауре ат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка, Герой України Співачка Місце народження: с. Неделище Житомирської област і З 1968 року, по закінченні вокальної студії при Українському народному хорі ім. Г.Верьовки, — його солістка. 1975 року закінчила Київський університет. У репертуарі співачки багато народних пісень, серед них обрядові, ліричн і, гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII— XVIII сторіччя. Вона зігра ла в телевиставах («Маруся Чурай», «Катерина Білокур», «Розлилися води н а чотири броди»), художніх фільмах («Солом'яні дзвони», «Пропала грамота» ), в радіовиставах («Політ стріли», «Кларнети ніжності»). Співачка озвучил а ряд науково-популярних, хронікально-документальних кінофільмів, кіль ка теле- і радіопрограм. У 1988 році був знятий відеофільм за участю Ніни Матв ієнко «Русалчин тиждень». Серед авторських театрально-режисерських ро біт актриси - музичний спектакль «Під сонцем», а також грандіозне музичн о-сценічне дійство «Золотий камінь посіємо ми» (1998). Крім того, Ніна Матвієн ко зіграла в 1995 році 16 вистав з американським театром La Mama E.T.C. (Нью-Йорк, США). З 1966 року до 1991-го була солісткою вокальної студії при Державному заслуженому українському народному академічному хорі імені Григорія Верьовки. Крі м того, з 1968 року співробітничає з вокальним тріо «Золоті ключі». Творчий ш лях артистки був відзначений: у 1978 році за її великий внесок у розвиток укр аїнського мистецтва і за активну культурно-творчу діяльність співачці їй було привласнене звання заслуженої, в 1985-му — народної артистки Украї ни. Новий період в творчій долі Ніни Матвієнко пов'язаний з роботою в Наці ональному ансамблі солістів «Київська камерата», солістом якого вона с тає з 1991 року. Ніна Матвієнко — лауреат конкурсу «Молоді голоси» (Україна ), 1978), Всесвітнього радіоконкурсу фольклорних пісень у Братиславі (1978), Всес оюзного телеконкурсу «С песней по жизни» (1979), XI Всесвітнього фестивалю мол оді і студентів (Москва, 1985); вона також лауреат Державної премії України Ше вченка (1988), з 1989 року — член Спілки кінематографістів України. У 1996 році спів ачка була нагороджена вищою відзнакою Фонду Міжнародної премії імені М. А. Касьяна — орденом Миколи Чудотворца. У 1997 році Ніна Матвієнко стала Кав алером державної нагороди — Ордену княгині Ольги ІІІ ступеня. Співачка веде активну концертно-гастрольну діяльність, яку вона почала ще з 1967 рок у. Ніна Матвієнко з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Че хії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки. У її тв орчому репертуарі платівки із записом українських народних пісень, ауд іокасети, компакт-диски із записом різних за жанром творів Меїр Голда (1898 - 1978) 4-й прем'єр-міністр Ізраїлю Місце народження – Київ. Емігрувала з родиною в Мілуокі, штат Вісконсин (США) у 1906 році. Закінчила пе дагогічний коледж, викладала в загальноосвітніх школах. Вступила до «По алей Ціон» (організація лівих сіоністів тред-юніоністського напрямку) в 1915 році та емігрувала в Палестину зі своїм чоловіком, Морісом Мейєрсоном у 1921. З 1924 – в Тель-Авіві. Працювала на різних посадах у профспілці та на держ авній службі, перш ніж була обрана в Кнесет у 1949 році. Міністр праці з 1949 до 1956, міністр закордонних справ з 1956 до 1966. Стала прем'єр-міністром Ізраїлю після смерті Леві Ешколя. Її правління було затьмарено розбіжностями усереди ні правлячої коаліції, роботою над стратегічними помилками уряду та від сутністю ефективного лідерства, що у 1973 році призвело до невдач у Війні Су дного дня. Голда Меїр залишила керівний пост своєму спадкоємцю Іцхаку Ра біну. Померла 1978 року в Єрусалимі і похована на горі Герцля. У 1982 році англій ці зняли художній фільм «Жінка, яку звали Голда» Миколайчук Іван (1941 - 1987) Його називали душею українського поетичного кін о, а кінострічка «Тіні забутих предків» здобула близько десяти радянськ их та зарубіжних призів та нагород, була визнана однією з двадцяти найкр ащих картин світу Актор, режисер, сценарист Місце народження - с. Чортория Чернівецької області У 1957 р. Іван Миколайчик закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-ому — те атр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянс ької. Згодом - кіноакторський факультет Київського інституту театральн ого мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка). Ролі молодого Та раса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків » принесли Миколайчику загальне визнання. У сімдесяті роки почалися го ніння на діячів культури. У 1968 Івана Миколайчука звинуватили в націоналі змі. Втілити свою давню мрію — зняти свій фільм «Вавілон ХХ» - йому вдало ся у 1979. Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетично го кіно, яке сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайч уку більше не давали знімати, хоча в нього й були спроби продовжити себе в режисурі. У 1983-ому були написані «Небилиці про Івана», а у 1984-ому режисер гот увався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку «Небилиць…» було дозволено тільки восени 1986 року. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало. Фільмографія: Ролі у фільмах: «Сон»; «Тіні забутих предків» - актор; «Київські мелодії» - актор; «Помилка Оноре де Бальзака» - актор; «Камінний хрест»; «Білий птах з чорною ознакою» - сценарист, актор; «Мріяти і жити» - сценарист; «Тревожный месяц сентябрь» - актор; «Под Созвездием Близнецо в» - сценарист; «Такая поздняя, такая теплая осень» - актор, режисер та сцен арист Мишуга Олександр (1853 – 1922) Всесвітньо відомий оперний співак та педагог Співак, педагог Місце народження: село Новий Витків, Радехівськи й повіт, Львівська область У 1868 його співочий талант привернув увагу регента хору Собору Св. Юра у Львові М.Гатмана. За його протекцією Мишуга вступив д о дяківської бурси. Згодом Олександр закінчив гімназію та вчительську с емінарію. Працював вчителем у Львові. З 1878 року навчався вокальної майсте рності у В.Висоцького. 14 вересня 1880 року відбувся прем’ єрний виступ Мишуг и в опері «Страшний двір». В 1881 році він вирушає до Мілану на навчання. У 1883 р. відбувся його дебют в театрі міста Форлі в опері Ф.Флотова "Марта".Прем' єра стала його справжнім тріумфом, і він отримав десятки привабливих пр опозицій з найкращих театрів Європи. Мишуга виступав в Мілані, Турині, Ва ршаві, Кракові, Києві, Санкт-Петербурзі, Берліні, Лондоні, Відні, Парижі. Ве ликих успіхів Мишуга досяг і у педагогічній діяльності. Він викладав у Л ьвові, Варшаві, Мілані, Римі, Стокгольмі. У 1904-11 (з перервами) викладав у Музич но-драматичній школі М. Лисенка в Києві, якій надавав значної фінансової підтримки. Він виховав плеяду прекрасних співаків, серед них - М.Микиша, М. Тессейр-Донець, С.Мирович, М.Гребінецька, а також І.Строковська, Я.Королеви ч-Вайдова, Є.Штрассерн, В.Рашковська, М.Чінберг. Олександр Мишуга також ві домий завдяки своїй меценатській діяльності. З його допомогою вийшла у світ збірка І.Франка "Зів'яле листя", перший том фундаментального дослідж ення "Українське мистецтво". Олександр надавав матеріальну допомогу Те атру М.Садовського, українській газеті "Рада". Помер Олександр Мишуга у Фр айбурзі у 1922 році Мозолевський Борис (1936 – 1993) Керівник експедиції, у ході якої було знайдено ві доме скіфське поховання – Товста Могила Археолог, письменник Місце народження: село Миколаївка на Миколаївщи ні. Навчався у військово-морських авіаційних закладах (готував себе до служ би у морській піхоті), працював кочегаром.Водночас навчався на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського університет у імені Т.Шевченка, і у 1964 році одержав диплом історика й археолога. Працюва в у експедиціях Інституту археології, керував археологічним гуртком пр и київському Палаці піонерів, був редактором історичної та археологічн ої літератури у видавництві «Наукова думка». У 1968 став завідувачем секто ру в Інституті археології. У 1981 Борис Мозолевський здобув ступінь кандид ата історичних наук. З 1969 року головною темою його наукових досліджень ст ала етнічна географія Скіфії.Був членом Спiлки письменників України, авт ором кількох поетичних збірок, серед яких: «Начало марта» (1963 рік), «Шиповни к» (1967), «Кохання на початку осені» (1985), «Дорогою стріли» (1991). У 1993 році, незадовго перед смертю Мозолевського, спільним рішенням Інституту археології АН України та Київської академії євробізнесу Борису Мозолевському було п рисуджено Міжнародний диплом «Золотий скіф». Помер він 12 вересня 1993 року Моїсєєв Ігор (1906 - 2007) Артист балету і балетмейстер, засновник Ансамбл ю народного танцю СРСР Артист Місце народження: Київ Народився у дворянській сім'ї, батько був юристом. Після закінчення Моск овського хореографічного училища в 1924– 1939 був артистом балету Великого т еатру. З кінця тридцятих років основною справою життя Моїсєєва став ство рений ним у 1937 Ансамбль народного танцю СРСР (з 1991 – Ансамбль народного тан цю), яким він керував аж до смерті. Тут Моїсєєв ставив спочатку танці народ ів СРСР, потім - народні танці інших країн, а також окремі спектаклі, засно вані на народному танці. Некрасов Віктор Платонович (1911 - 1987) Автор знаменитої книги «В окопах Сталінграда», в ідомий також своєю опозиційною громадською діяльністю Місце народження – Київ. Навчався на архітектурному відділенні Київського інженерно-будівельн ого інституту й одночасно в театральній студії при театрі російської др ами, яку закінчив 1937. Перед Другою світовою війною працював актором у різн их театрах. На фронті був сапером, двічі серйозно поранений. Після Сталін градської битви вступив у партію, перші сумніви щодо якої з’ явилися вже в 1946 після відомої постанови про журнали "Звезда" і "Ленинград". 1946 в журналі " Знамя" опублікована повість Некрасова "В окопах Сталінграда", за яку 1947 він одержав Сталінську премію. Всю премію Некрасов віддав на купівлю колясо к для інвалідів війни. 1963 розглядалася персональна партійна справа Некра сова за нариси про Америку "По обидва боки океану", яка закінчилася суворо ю доганою. 1966 Некрасов підписав листа 25 діячів науки і культури Генерально му секретареві ЦК КПРС із протестом проти реабілітації Сталіна, що стало початком його опозиційної громадської діяльності. Восени 1966 підписав ко лективний лист до Верховної Ради РРФСР з протестом проти нових статей кр имінального законодавства (190-1 і 190-3), введених для боротьби з інакодумством . 1969 — нова персональна партійна справа за лист на захист В.Чорновола і вис туп у день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру. За сценарієм Некрасова знято фільм "Солдати"; також за його сценарієм створено документальний ф ільм з багатьох частин "Невідомому солдатові", який дістав почесну нагор оду на Лейпцизькому фестивалі документальних фільмів, та хронікальний фільм "П’ ятдесят вісім хвилин в Італії". 1970 Некрасов уперше друкується за кордоном (журнал „Грани“, №74). У червні 1972 співробітники КДБ провели в нього обшук, під час якого виявили самвидав. 1972 Некрасова виключають з партії . 17.01.74, після проведення обшуку, в Некрасова вилучено сім мішків рукописів, к ниг, журналів, газет, листів, фотографій та ін. У березні 1974 його примусово в ислали на місце проживання до Києва. В еміграції жив у Парижі, працював на радіо "Свобода", мандрував, писав. Помер Віктор Некрасов 03.09.87. Похований на р осійському кладовищі в Парижі Огієнко Іван (Іларіон) (1882 - 1972) Митрополит УАПЦ, міністр освіти УНР, засновник і п ерший ректор Кам’ янець-Подільського державного українського універс итету, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка Вчений, мовознавець, історик церкви, педагог, церк овний і громадський діяч Місце народження: містечко Брусилів Радомишльського повіту Київської губернії (нині - селище міського типу, районний центр Житомирської облас ті) Народився у бідній селянській родині. Був шостою дитиною в сім'ї. Коли Іва ну виповнилося два роки, внаслідок нещасного випадку загинув його бать ко. 1896 І.Огієнко закінчив початкову чотирирічну школу в Брусилові. Навчав ся у Київській військово-фельдшерскій школі. Із товаришем по навчанню Юх имом Придворовим (майбутній російський поет Дем'ян Бєдний) редагував рук описний місячник «Моя библиотека». Закінчивши 1900 повний фельдшерський к урс, за направленням комісії працював у Київському військовому шпиталі. У травні 1903 в Острозі склав іспити в місцевій гімназії та отримав відпові дне свідоцтво. 1909 він закінчив Київський університет св.Володимира. Згодо м навчався на Вищих Педагогічних курсах, працював у Київському комерцій ному інституті. З 1915 викладав у Київському університеті, був приват-доцен том на кафедрі мови і літератури. Належав до Української Партії Соціаліс тів-Федералістів. У 1917-1918 Іван відіграв значну роль в українізації вищих на вчальних закладів і шкільництва. З 1918 Огієнко – професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університет у. Улітку 1918 Іван виступив засновником і став першим ректором Кам’ янець- Подільського державного українського університету (урочисто відкрито 22 жовтня 1918). 5 січня 1919 Огієнка призначено міністром освіти УНР, працював в у рядах Володимира Чехівського та Сергія Остапенка. 1919— 1920 — міністр вірос повідань УНР в урядах Ісаака Мазепи та В'ячеслава Прокоповича. Захопленн я Кам’ янця-Подільського більшовицькими військами (16 листопада 1920) змуси ло Огієнка емігрувати до Польщі. 1921 він став членом Ради Республіки; був м іністром у справах віровизнання уряду УНР в екзилі. Протягом 1926— 1932 Іван — професор церковнослов’ янської мови на богословському факультеті В аршавського університету. Заснував і редагував у Варшаві журнал «Рідна мова» (1933— 1939) і «Наша культура» (1935— 1937), які сприяли популяризації українськ ої культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УРС Р, виступав проти русифікаторської політики тогочасного керівництва р адянської України. У жовтні 1940 на Соборі українських православних єписко пів був висвячений (під ім’ ям Іларіона) архієпископом Холмським і Підля ським. Здійснював українізацію церкви на Холмщині шляхом запровадженн я української мови у богослужіння. Від березня 1944 — митрополит Холмсько- Підляський. У серпні 1951 на Надзвичайному Соборі УГПЦ у Вінніпезі обраний головою Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу. За Огієнка було проголошено Акт об’ єднання трьох українськ их автокефалій за кордоном. Його важливий внесок — переклад Біблії, що д о сьогодні є неперевершеним надбанням українського народу. Помер Іван О гієнко у м. Вінніпег Ойстрах Давид (1908 - 1974) Видатний скрипаль, диригент і педагог Музикант Місце народження: Одеса Народився у родині одеського купця другої гільдії. У віці п'яти років поч ав вивчати скрипку з Петром Столярським – своїм першим і єдиним виклада чем. Дебютував в Одесі у віці 6 років. В 1923 поступив в Одеську консерваторію, де навчався до 1926. У 1927 році він виступив на сольному концерті в Києві, після чого одержав пропозицію зіграти скрипковий концерт П.І.Чайковского в Ле нінграді з філармонічним оркестром під керуванням Миколи Малко. Профес ор Московської консерваторії з 1939 року, з 1950 – завідуючий кафедрою Московс ької консерваторії. Серед його учнів – Л.Ісакадзе, В.Климов, Г.Кремер, О.Кр иса, В.Піканзен, С.Сітковецький та багато інших. З 1961 року Давид Ойстрах так ож виступав як диригент. Був лауреатом багатьох почесних премій, членом Королівської академії в Лондоні, Американської академії наук і мистецт в у Бостоні, Національної академії «Санта Чечілія» в Римі, доктором Кемб ріджського університету та ін.. У 1964 році переніс серцевий напад, але продо вжив працювати. Був одним з основних пропагандистів культури Радянсько го Союзу на Заході. Після проведення чергового концерту в Амстердамі Ойс трах помер від серцевого нападу 24 жовтня 1974 року. Його прах перевезли в Мос кву та поховали на Новодівочому цвинтарі Осипенко Полина (1907 – 1939) Одна з перших жінок, яка отримала звання Героя Рад янського Союзу, встановила жіночий світовий авіаційний рекорд дальнос ті польоту Льотчиця Місце народження: в селі Новоспасівка, нині Осипенко, Бердянський район, Запорізька область Народилась в селянській родині. Була дев’ ятою дитиною. Закінчила почат кову школу, курси птахівництва. Працювала завідуючою колгоспною птахоф ермою. В 1930 році вирішила навчитись літати. Перша спроба потрапити на навч ання в Качинську школу льотчиків провалилась. Деякий час працювала офіц іанткою в їдальні пілотів. Та в 1933 році все ж таки закінчила льотне училищ е. Служила льотчиком, командиром ланки в винищувальній авіації. В 1938 році вона очолила безпересадочний переліт Севастополь-Архангельськ. У 1938 на літаку АНТ-37 «Родина» разом з В.Гризодубовою та М.Расковою здійснила безп ересадочний політ Москва-Далекій Схід (Кербі) і подолала відстань у 6450 кіл ометрів. В ході перельоту був встановлений Жіночий світовий авіаційний рекорд дальності польоту. За виконання цього перельоту її було нагород жено званням Героя Радянського Союзу. Після перельоту Москва-Далекий С хід Осипенко працювала інструктором по техніці пілотажу, наставником п ілотів винищувачів. Загинула у авіаційній катастрофі 11 травня 1939 року під час учбово-тренувальних зборів. Похована в Москві на Червоній площі, біл я Кремлівської стіни Піддубний Іван (1871 - 1949) Шість разів був чемпіоном світу з боротьби і 25 рок ів поспіль залишався непереможним борцем світу Спортсмен, борець Місце народження – Черкащина 1897 року вперше взяв участь у чемпіонаті з боротьби на поясах у цирку антре пренера Безкоровайного. З 1898 року виступає у севастопольському цирку Тру цці як борець-професіонал, вперше здобуває перемогу в цирковому чемпіон аті. Після цього виступає в київському цирку Якима Нікітіна. Вперше знай омиться з французькою боротьбою у Київському клубі атлетів. 1903 року вступ ив до Петербурзького атлетичного товариства, від якого був посланий на ч емпіонат світу в Париж. Переміг у чемпіонаті Москви. На початку 1904 року здо буває перемогу в міжнародному чемпіонаті в московському цирку Чінізел лі. 1905 року — перемога у світовому чемпіонаті в Парижі й звання чемпіона с віту. 1906 року перемагає у двох чемпіонатах світу — у Парижі та Мілані. 1907 ро ку у Відні стає чемпіоном світу вчетверте. У 1908 й 1909 роках у Парижі та Франкф урті ще двічі виборює звання чемпіона світу. 1922 року, після тривалої перер ви, Піддубний здобуває перший приз у великому чемпіонаті з боротьби в Мо сковському цирку. 1925 року переміг у міжнародному чемпіонаті в Нью-Йорку, п отім переможно виступив у Чикаго, Філадельфії, Лос-Анджелесі, Сан-Франци ско та інших містах США. 1939 року йому присвоєно звання заслуженого артист а республіки та нагороджено орденом Трудового Червоного прапора. 1941 року в Тульському цирку відбувся прощальний виступ сімдесятирічного атлета . 1945 року йому було присвоєно звання «Заслужений майстер спорту». Помер ви датний спортсмен 8 серпня 1949 року в Єйську, де й похований Подкопаєва Лілія (нар. 1978) Заслужений майстер спорту; Суддя міжнародної ка тегорії; Абсолютна чемпіонка світу, Європи, Олімпійських Ігор зі спортив ної гімнастики Спортсменка (спортивна гімнастика) Місце народження: Донецьк Народилася 15 серпня 1978 року. В 2001 на відмінно закінчила Київський інститут фізкультури. У 2002 вступила до Донецької дер жавної академії управління. 1995 – абсолютна чемпіонка світу. 1996 – абсолют на чемпіонка Європи. У 1996 – абсолютна чемпіонка Олімпійських Ігор (США, Ат ланта). Володарка 45 золотих і 14 мідних медалей. З п’ яти до вісімнадцяти рок ів проводила три обов’ язкові щоденні тренування. Авторський елемент Л ілії Подкопаєвої вЂ“ «Подвійне сальто вперед з поворотом на180 градусі в» досі ніхто не повторив Пулюй Іван (1845 - 1918) Автор видатних праць у галузі електротехніки, мо лекулярної фізики, у дослідженні мікроскопічних процесів Фізик, електротехнiк Місце народження – в Гримайлові, на Тернопільщині З відзнакою закінчив Тернопільську класичну гімназію. Навчався у Віден ському університеті. Був асистентом кафедри експериментальної фізики цього університету, згодом — асистент-викладач кафедри фізики, механік и та математики Військово-морської академії у м. Фіуме (тепер Рієка в Хорв атії). Навчається у Страсбурзькому університеті. Здобув звання приват-до цента Віденського університету. Обіймав посади технічного директора е лектротехнічного бюро у Відні, професора експериментальної та технічн ої фізики у Німецькій вищій технічній школі (м. Прага). 1902 р. — перший декан п ершого в Європі електротехнічного факультету. Нагороджений Лицарським Хрестом. Знав 15 мов. Саме таку людину шукав Пантелеймон Куліш для перекла ду Біблії. Творча співпраця тривала понад двадцять років. Переклад Новог о Завіту було закінчено 1871 року. Остаточну редакцію, кінцеву коректуру Ів ан Пулюй завершив через вісім років, а ще через два роки книга побачила св іт. Помер І.П.Пулюй 31 січня 1918 р. у Празі Рейлі Сідней (1912 – 1957) Розвідник, «король шпіонажу 20 століття» Військовий Місце народження: Одеса Справжнє ім’ я - Самуїл або Зігмунд Розен блюм. Син одеського лікаря і домовласниці. Поїхавши з Одеси, вивчав в Авст рії хімію і медицину, в 1897 році завербувався в англійську розвідку. В 1897-98 рок ах працював у британському посольстві в Санкт-Петербурзі. В 1898 році отрим ав звання лейтенанта, діяв в зарубіжній організації російських революц іонерів «Общество друзей свободной России». З 1903 ро ку перебував у російському Порт-Артурі як торговець будівельним лісом, т ам увійшов в довіру командування російських військ, здобув план російсь ких укріплень, який продав японцям. В 1905-14 роках діяв у Росії як помічник вій ськово-морського аташе Британії, потім – в Європі. В довіднику «Весь Пет ербург» про нього згадували як про «антиквара, колекціонера». Захоплюва вся авіацією, був членом Санкт-Петербурзького льотного клубу. На початку 1918 року в складі союзницької місії його спрямували в червоний Мурманськ і Архангельськ. В лютому 1918 він опинився в червоній Одесі в складі союзниц ької місії англійського полковника Бойля і зайнявся організацією аген турної мережі серед червоних комісарів. На початку березня 1918 року прибув у червоний Петроград, працював з військово-морським аташе Кромі, потім – з головою англійської місії Брюсом Локартом. Невдало вербував голову Вищої Військової Ради республіки генерала Бонч-Бруєвича. Переїхав разо м з радянським урядом в червону Москву, займався там розвідкою. Рейлі бра в участь в змові послів, працював з Савінковим. В Москві вербував радянсь ких службовців (зокрема, секретаря ЦВК Ольгу Стрижевську), отримував від них необхідні документи, в тому числі, - вільний пропуск в Кремль по справ жньому посвідченню співробітника ЧК на ім’ я Сіднея Ралінського. Також виступав під власним іменем, під іменем співробітника угро Константино ва, турецькопідданого торговця Массіно, антиквара Георгія Бергмана. На с пеціальному суді в листопаді 1918 комуністи заочно присудили його до розст рілу і оголосили поза законом. Після викриття змови Локарта і вбивства К ромі він втік в Англію, де був консультантом У.Черчілля з російських пита нь, очолював організацію боротьби з радянською владою. Якось Рейлі отри мав запрошення з Москви від свого товариша Джорджа Хілла з метою зустріт ися з представниками антирадянського підпілля. Там Рейлі заарештували чекісти. Офіційна дата його смерті – 29 вересня 1925 року – є несправжньою, о скільки тоді його привезли на Лубянку, де він здав всю систему британськ ої і частину американської розвідки в Росії. В ОГПУ склали офіційний док умент, згідно з яким його застрелили без суду дорогою до Богородська Рєпін Ілля (1844 - 1930) Найвищі досягнення реалізму другої половини 19 ст . пов’ язані з його творчістю Художник-реаліст Місце народження – Чугуїв на Харківщині З 1863 року - в Петербурзькій малювальній школі, у 1864-71 роках — у Петербурзькій Академії Мистецтв, яку закінчив з золотою медаллю і відбув у студійну по дорож до Італії і Франції. З 1893 року - академік, професор Петербурзької Акад емії (до 1907); член товариства Передвижників (з 1878) і мистецької групи «Мир иск усства» (з 1890). Найвідоміші твори: «Бурлаки на Волзі», «Іван Грозний і син йо го Іван», «Царівна Софія», «Засідання Державної Ради». На українські тем и: «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Вечерниці», «Гайдама ка», «Чорноморська вольниця», «Гопак» (не закінчено). Створив численні по ртрети діячів російської культури, а з українців серед інших: С. Любицько ї, М. Мурашка, В. Тарновського і С. Тарновської, Т.Шевченка, Д. Багалія; чотири ескізи проекту пам'ятника Шевченкові у Києві. Робив ілюстрації до творів М.Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок», книги Д. Яворницького «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу», а також - малюнки з п ам'яток української архітектури, українських народних типів тощо. Рєпін - типовий реаліст, але на деяких його творах помітний вплив імпресіонізм у й символізму. Як педагог і критик він написав книгу «Далеке близьке». Пі сля революції Ілля Рєпін не бажав жити в радянській Росії й залишився у с воєму маєтку «Пенати» у Куоккала (Фінляндія), де й помер. У 1982 році «Пенати» відбудовано й відкрито як «Музей-маєток І.Є. Рєпіна» Роксолана (1505 - 1561) Дружина турецького султана Сулеймана І. Мала над звичайно великий вплив на свого чоловіка та турецьку політику Справжнє ім'я - Лісовська Анастасія Гаврилівна Місце народження - м. Рогатин (Галичина) Батько – священик 1520 була полонена під час нападу на Рогатин кримськими татарами, потрапила до султанського гарему. Як дружина Сулеймана, мала великий вплив на туре цьку політику. Посадила на турецький престол свого сина Селіма II, вiдiграв ала при ньому велику роль як султанша-мати. Про Роксолану написані твір П авла Загребельного, опера Д.Січинського «Роксоляна» (1908 — 09), повісті О. Наз арука (1930), С. Плачинди і Ю. Колісниченка («Неопалима купина; 1968), драма Г. Якимов ича (1869) та роман М.Лазорського «Степова Квітка» (1965), студія І. Книш «Імперато рська кар'єра Анастазії Лісовської» у «Відгуки часу» (1972) Ротару Софія (нар. 1947) Народна артистка України, Молдавії, СРСР та заслу жена артистка УРСР Співачка, актриса Місце народження: Маршинці, Новоселицький район Чернівецької області Народилася 7 серпня 1947 року в багатодітній родині. Почала співати з першог о класу, брала участь у шкільному і церковному хорі. У юності займалася в д рамгуртку, співала народні пісіь в художній самодіяльності, перемагаюч и в районних і республіканських конкурсах. 1964 року вступила та 1968 року закі нчила Чернівецьке музичне училище. 1964 Софія уперше виступила на сцені Кр емлівського палацу з'їздів. Звичайно ж, вона продовжувала виконувати і н ародні пісні, що дотепер займають головні місця в її репертуарі. 1968 року Ро тару стала лауреатом IX Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Софі ї (Болгарія), одержавши золоту медаль за виконання української народної пісні «На камені стою» і молдавської «Люблю весну», а також «Степом, степ ом» А. Пашкевича і «Валентини» Г. Георгіце (присвячена жінці-космонавту В алентині Терешковій). У той же час Ротару починає викладати теорію і соль феджіо в Чернівецькому культосвітньому училищі, а у 1974 році закінчує заоч не відділення Кишинівського державного інституту мистецтв. У 1971 році Рот ару знялася в головній ролі в музичному телефільмі «Червона рута», назва ному так за піснею, що звучала у картині, композитора Володимира Івасюка, з яким у Софії склалася плідна творча співпраця. Однойменно був названий і вокально-інструментальний ансамбль, сформований Ротару й Євдокименк о при Чернівецькій філармонії. З «Червоною рутою» Ротару починає свої ви ступи по всій країні. Музично-акторське дарування Ротару вшановане чисе льними нагородами і преміями: У 1973 році в Болгарії на конкурсі «Золотий Ор фей» Ротару одержала Першу премію за виконання пісень «Моє місто» Є. Дог и і «Птах» Т. Русєва та Д. Дем'янова, у 1974 році в Сопоті завоювала Другу премію за виконання польської пісні з репертуару Халіни Фронцковяк «Хтось» (ро сійський текст А. Дементьєва). У 1973 році вона стає заслуженою артисткою УРС Р, у 1983 — Народною артисткою Молдавії, а в 1988 — народною артисткою СРСР. Наг ороджена орденами: Знак Пошани (1980), «Дружби народів» (1985), «За заслуги» і «Св. княгині Ольги». Лауреат премії ім. Островського (1976), Ленінського комсомол у (1978), ім. К. Шульженко (1996), «Овація» (2000), «Людина року-2000» та ін. У 90-і роки Ротару пр одовжує активну сценічну діяльність, бере участь у «Пісні року», випуска є компакт-диски («Хуторянка», 1995, «Люби мене», 1998, збірники кращих речей, пере видання), записує нові пісні (з останніх — «Не запитаєш» В. Матецького), го тує нові концертні програми. Окрім фільму «Червона рута», Софія Ротару з нялася в картинах «Пісня буде поміж нас», «Монолог про любов», у головних ролях художніх фільмів «Де ти, любов?», автобіографічному фільмі «Душа», брала участь у декількох музично-документальних стрічках Рудницька Мілена (1892 – 1976) Відома журналістка, одна з ідеологів українсько го жіночого руху, голова Світового Союзу Українок Громадський і політичний діяч, журнал іст Місце народження: у Зборові Народилась 15 липня 1892 в сім’ ї нотаріуса. 1902 року, після смерті батька, родин а переїхала до Львова. Мілена Рудницька закінчила польську гімназію, нав чалася на філософському факультеті Львівського та Віденського універс итетів, де склала докторат. З 1919 виступала зі статтями у пресі на політичні, фем іністичні й виховні теми. Працювала учителькою середніх шкіл, пізніше - в икладачем на Вищих Педагогічних Курсах у Львові у 1921-1928 роках. Була одним з і деологів українського жіночого руху на Західній Україні та його провід них діячок у 1920— 30-их pp.. Голова центральної управи Союзу Українок у Льво ві, українського жіночого конгресу в Станиславові, Світового Союзу Укра їнок, політичної жіночої організацїї «Дружина Княгині Ольги»; редактор двотижневика «Жінка» (1935 — 39); учасниця і репрезентантка українського жін оцтва на міжнародних жіночих з'їздах. Активна діячка УНДО, посол до польськог о сей му у 1928-35, пра цювала у його комісіях — освітній і закордонних справ. Як делегатка Українсь кої П арламентарної Репрезентації захищала в Лізі Націй українські петиції, зок рема, в справі такзваних пацифікації і голоду в Радянській Украї ні, мала контакти з урядовими і громадськими колами західно ї Євр опи і виступала з доповідями на міжнародних з'їздах. У 1936-39 - член президії Ук раїнського Координаційного Комітету у Львові. З 1939 перебувала в ем іграції: Краків, Берлін, Прага, Женева Окремі кн.: «Укр. дійсність і завданн я жінки» (1934), «Західна Україна під більшовиками» (1958), «Дон Боско. Людина, педа гог, святий» (1963), «Невидимі стигмати» (1970) Симиренко Лев (1855 - 1920) Основоположник промислового плодівництва Агроном та плодовод Місце народження: село Млієве, Черкащина Лев Симиренко народився в родині цукрозаводчика. Походив зі старовинно го козацького роду. Початкову освіту отримав удома, середню – в приватн ій гімназії в Одесі. З 1874 року навчався в Київському, з 1879 - у Новоросійському університеті. Двічі був заарештований поліцією, більше року провів у Кра сноярській тюрмі. Перебуваючи у 8 - річному засланні, Лев Симиренко догляд ав і реконструював парк у Красноярську. У 1887 році повернувся в Україну і за клав розсадник і сад на території родинного маєтку. Згодом цей сад став н айбільшою садівничою колекцією і першою науково-садівничою установою в Російській імперії. Симиренко зібрав найбільшу в Європі колекцію плод ових, ягідних, горіхоплідних і декоративних культур. Працював над вивчен ням близько трьох тисяч сортів різноманітних рослин. Лев Симиренко є осн овоположником нового виробничо-біологічного напрямку у світовій помол огії та сортознавстві. Він започаткував новий, нині вельми потужний, нап рям у сучасному плодівництві - агроекологію плодових культур. Завдяки ро боті Симиренка в Російській імперії постала нова галузь сільськогоспо дарського виробництва – промислове плодівництво. Льва Симиренка вбил и взимку 1920 року у його власній садибі. Обставини вбивства невідомі Сікорський Ігор (1889 - 1972) Видатний авіаконструктор. Встановив більше деся ти світових рекордів Авіаконструктор, підприємець Місце народження – Київ Батько - професор-медик Київського університету Закінчив Морський кадетський корпус (1906) в Петербурзі та Київський політе хнічний інститут (1914). Навчався у Паризькій технічній школі (1906). У 1908— 1912 рр. поб удував у Києві шість моделей літаків та гелікоптер. У 1912-1918 рр. - головний кон структор авіаційного відділу Російсько-Балтійського вагонного заводу , конструює цілу серію нових типів літаків, серед них літаки-гіганти «Рос ійський витязь» та «Ілля Муромець». З 1943 р. його фірма стала провідним виро бником вертолітної техніки за кордоном. На своєму літаку С-5 І.І.Сікорськи й здав іспит на звання пілота, встановив чотири всеросійських рекорди, з дійснював показові польоти, катав пасажирів. 29 грудня 1911 р. Сікорський вста новив на літаку світовий рекорд швидкості польоту з двома пасажирами. На Московській повітроплавальній виставці конструктора було нагороджен о Великою золотою медаллю, а Російське технічне товариство нагородило й ого медаллю «За корисну працю у повітроплаванні та за самостійну розроб ку аероплана своєї системи, яка дала чудові результати». 10 грудня 1913 р. підн явся в повітря знаменитий «Ілля Муромець», на якому 1914 р. було встановлено світовий рекорд вантажопідйомності. Київське товариство повітроплавц ів нагородило знаменитого земляка золотою медаллю. Літаючий човен І.І. С ікорського S-42 встановив десять світових рекордів, а десять серійних S-42 ста ли першими у світі міжконтинентальними пасажирськими лайнерами, які за безпечили регулярні рейси через Атлантичний і Тихий океани Скліфосовський Микола (1836 - 1904) Славетний хірург, професор, директор Імператорс ького клінічного інституту Лікар Місце народження: Дубоссари, Тираспольський повіт, Херсонська губернія Початкову освіту Микола Скліфосовський отримав в Одеській гімназії. В 1859 році закінчив медичний факультет Московського університету та став за відуючим хірургічним відділенням Одеської міської лікарні. У 1870 році бу в запрошений на кафедру хірургії Київського університету. У 1871 році Скліф ософський перейшов до Імператорської медико-хірургічної академії. Під час Балканської та Російсько-турецької війни працював у відділеннях Че рвоного хреста в Чорногорії. Повернувшись до Росії, Скліфософський ста є професором Московського університету та завідуючим хірургічної клін іки. Він одним з перших впровадив гарячу обробку інструментів та медично ї білизни, чим домігся практично повної відсутності післяопераційних у складнень та заражень. За час керування Скліфосовського його клініка с тала однією з найкращих не лише в Росії, а й в Європі. Після мозковог о інсульту Скліфосовський полишив Петербург та оселився в своїй садибі в Яковцях, неподалік від Полтави. Помер видатний лікар у 1904 році, поховани й під Полтавою Столярський Петро (1928 - 2004) Скрипаль, педагог, організатор першої в СРСР музи чної школи - десятирічки Скрипаль і педагог Місце народження: с. Липівці на Вінниччині Народився в родині клезмера (єврейського народного музики). Перші уроки музики брав у отця. Більш ґрунтовну освіту здобув у Варшаві та Одесі, закі нчив Одеське училище Російського музичного товариства. В 1893 — 1919 — артист оркестру Одеського оперного театру, з 1919 - викладач, з 1923 -професор Музич но-Драматичного Інституту, пізніше - Одеської Консерваторії. 1933 року Петр о Столярський організував в Одесі музичну школу-десятирічку, першу в СРС Р, яка згодом отримала його ім’ я. Учнями Столярського були Давид Ойстра х, Натан Мільштейн та ін Строката – Караванська Ніна (1926 - 1998) Мікробіолог, відомий правозахисник, член Україн ської Гельсінкської групи Вчений, правозахисник Місце народження: Одеса Закінчила Одеський медичний інститут (мікробіолог). Стала дружиною (з 1961) колишнього політв’ язня (1944-1960) С.Караванського. Після його нового ув’ язнення в 1965 активно боролася проти незаконного ар ешту й засудження чоловіка. Негаразди на роботі закінчилися звільненням її з медінстит уту в 1971. Ніна переїхала жити в Нальчик, де працювала викладачем медтехнік уму. 6 грудн я 1971 ро ку бу ла заарештована. У травні 1972 - засуджена в Одесі на 4 роки ув’ язнення в т аборах суворого режиму за звинуваченням у "проведенні антирадянської а гітації та пропаганди". Покарання відбувала в жіночому відділенні табо ру в с. Бар ашево Теньгушовського р-ну Мордовії, була учасницею голодних страйків жінок-політв’ язнів. Американське товариство мікробіологів п рийняло її своїм членом. В 1975 відмовилася від радянського громадянств а. Після звільнення жила в м. Тарусі Калузької обл. Нелегально лік увалася в лікарні в Москві, у зв’ язку з чим була взята під нагляд. В 1976 стала члено м-засновником Української Гельсінкської Групи. Виїхала в м. Дентон до США разом з чоловіком в листопаді 1979; була членом Зарубіж ного представництва УГГ. Померла 02.08.98 в США Терлецький Стефан (1927 – 2006) Перший етнічний українець, якому вдалося потрап ити до британського парламенту Британський політик, український діаспорний діяч Місце народження: с. Антонівка (тепер - Тлумацького району Івано-Франківс ької області) Народився в сім’ ї селянина-працівника цегельні. В 1942 у віці 14-ти років Сте фан потрапив до табору праці в Австрії. Як одного з наймолодших в’ язнів його продали на ринку місцевому фермеру. Після того, як 1945-го року Австрію з авоювали радянські війська, робітників з Радянського Союзу обіцяли реп атріювати на батьківщину, проте потім виявилося, що їх везуть воювати на Далекий Схід проти японців. Стефан Терлецький втік і потрапив до британс ького сектору окупаційної зони. 1948-го року йому дозволили емігрувати до Б ританії. Його політична кар’ єра розпочалася в 1968, коли він став депутато м від Консервативної партії місцевої ради в Кардіффі (Уельс). У 1974 Стефан Те рлецький балотувався до британського парламенту, але програв тодішньо му лейбористському прем’ єру Джеймсу Каллагану. Згодом Стефан став від омим завдяки тому, що в сімдесятих роках він був головою місцевого футбо льного клубу Кардіфф Сіті і, зокрема, завдяки боротьбі з футбольними хул іганами. Терлецький став депутатом парламенту у 1983 році, коли до влади при йшла Маргарет Тетчер. Був радником Маргарет Тетчер. У Вестмінстері він п ослідовно захищав свої праві погляди, зокрема намагаючись замінити Ден ь праці 1 травня на свято Вінстона Черчіля. 1984-го за допомогою британського міністра закордонних справ пан Терлецький домігся від тодішнього радя нського міністра Громико, аби його батькові, якого він не бачив 42 роки, доз волили приїхати до Лондона. Пізніше Стефан Терлецький відвідував Украї ну зі своєю валійською дружиною. 1989-го року Стефана призначили представн иком комітету захисту прав людини в Раді Європи. У грудні 1992 року королева Великої Британії нагородила його орденом командира Британської Імпері ї (С.В.Е.) за працю в громадському і політичному житті Великої Британії Утьосов Леонід Осипович (1895 - 1982) Народний артист СРСР, один із засновників російс ького шансону. Радянський артист естради, співак, кіноактор. Місце народження – Одеса. Вчився в комерційному училищі, паралельно брав уроки музики. Деякий час був гімнастом у бродячому цирку. З 1912 року виступав у Кременчуцькому теат рі мініатюр; тоді ж взяв собі псевдонім Леонід Утьосов. З 1913 року працює у О десі у театрах: Великий Рішельєвський, Малий Рішельєвський, Херсонський театр мініатюр, пересувний театр мініатюр «Мозаїка». З 1917 року працює у Мо скві та Петрограді (Ленінграді). У 1928-1929 роках заснував джаз-оркестр. У 1929 році оркестр дав перший концерт під назвою «Теа-джаз». Це відбулося у ленінгр адському Малому оперному театрі. Фільмографія: 1919 — Лейтенант Шмідт — борець за волю (рос.Лейте нант Шмидт — борец за свободу) 1923 — Торговельний дім «Антанта і К» (рос.Торго вый дом «Антанта и К») 1926 — Кар'єра Спірьки Шпандиря (рос.Карьера Спирьк и Шпандыря) 1928 — Чужі (рос.Чужие) 1934 — Веселі хл опці (рос.Весёлые ребята) 1940 — Концерт на екрані (рос.Концерт на экране) 1942 — Кон церт фронтові (рос.Концерт фронту) 1954 — Веселі зірки (рос.Весёлые звёзды) 1963 — Мел одії Дунаєвського (рос.Мелодии Дунаевского Фальц-Фейн Фрідріх (1863 — 1920) Засновник заповідника «Асканія-Нова» Поміщик Місце народження: Асканія-Нова (тепер - Херсонська область) Народився в сім’ ї дворянина. У віці 17 років в наго роду за добре здані іспити в гімназії отримав від батька 8 десятин землі н а свій перший вольєр, де тримав кілька степових тварин. У 1882 році поступив в Дерптський університет і протягом курсу об’ їхав усі найбільші ботані чні сади і зоопарки світу. Закінчивши університет в 1889 році, створив першу частинку майбутнього заповідника в урочищі Кролі. В 1898 році закладає нові заповідні ділянки площею 500 і 120 десятин. У 1898 створює зоопарк і ботанічний с ад (з 1898 року – заказник (природничий музей). Практично всі свої прибутки в ід продажу овець і шерсті (20-40 тисяч рублів в рік) Фальц – Фейн витрачав на заповідник; провів в Асканію водопровід, телеграф, телефон, електрику, зб удував пошту і лікарню, зібрав велику бібліотеку. В 1899 році привозить з Мон голії коней Пржевальського. До межі століть в Асканії-нова утримують 58 ви дів ссавців, 344 види птахів, в сумі - майже 2000 різних тварин. В квітні 1902 року з Б іловезької пущі до заповіднику привозять зубрів. В грудні 1905 року селяни руйнують власність Фальц-Фейнів в Хорлах, Преображенці, Максимовці, Дофі но, Дарівці; херсонський губернатор надсилає війська, щоб захистити запо відник від зруйнування. На початку 1917-го Фрідріх залишає Асканію і переїж джає в Москву, а ще через рік - в Німеччину, тяжко переживаючи розлуку зі св оїм заповідником. Помер Фальц – Фейн Фрідріх 2 серпня 1920 року, похований у Берліні Федоров Святослав (1927 — 2000) Офтальмолог, мікрохірург, який перший в СРСР здій снив операцію по заміні кришталика ока; творець радіальної кератотомії, професор, державний діяч Лікар, політик Місце народження: Проскурів (зараз – м. Хмельницький) Народився в сім’ ї військового. Закінчив Ростовський медичний інститу т, після чого працював лікарем в невеликому місті Ростовської області. В 1960 вперше в СРСР провів операцію по заміні кришталика ока. В 1980 став головою Московського дослідницького інституту мікрохірургії ока (центру Федо рова). В період з 1989 до 1991 рік був членом з’ їзду народних депутатів. В 1993 обран ий в Державну думу. В 1996 висував свою кандидатуру на виборах президента Ро сії. Загинув в авіакатастрофі під Москвою в 2000 році, повертаючись з конфер енції вертольотом, що належав його клініці Ханжонков Олександр (1877 - 1945) Один з перших організаторів кінематографа в Рос ійській імперії Кінопродюсер, кінорежисер, сценарист Місце народження: село Ханжонковка (зараз – село Ханжонково Донецької області) Народився в сім ’ ї відставного козачого офіцера, збіднілого поміщ ика. Його захоплення кіномистецтвом почалося ще з 1896 року, коли його зведе ний брат купив у Парижі кінопроекційний апарат з колекцією фільмів. В 1896 р оці закінчив новочеркаське козаче юнкерське училище і був прийнятий в ч ині підхорунжого в привілейований Донський козачий полк в Москві. В 1905 ро ці звільнився в запас по стану здоров’ я, отримав 5000 рублів вихідної плат и, які і вклав у кінобізнес, створивши на паях торговий дім «Э. Ош и А.Ханжон ков», метою якого був прокат зарубіжного і створення російського кіно. С початку це були документальні фільми, виїзди імператорської сім’ ї, вій ськові переди; потім – художні фільми, котрі по суті були рухомими ілюст раціями до відомих літературних творів. Він запрошував до співпраці вид атних діячів мистецтва, для нього писав сценарії Лев Толстой, в його карт инах знімалися тогочасні кінозірки – Віра Холодна, Іван Мозжухін, Михай ло Чехов, Олександр Вертинський. З 1910 року почав знімати і науково-популяр ні фільми, для роботи над ними було створено спеціальний науковий відділ . В 1911 році зняв фільм «Оборона Севастополя» про події Кримської війни 1853-56 р оків. В 1912 році створив об’ єднання кіновиробників, котре стало прообразо м сьогоднішнього Союзу кінематографістів Росії; почав друк популярних журналів, в яких друкувалися кіносценарії. В листопаді 1913 року відкрив пе рший в Москві «електротеатр», котрий став найбільшим в Росії. Після рево люції емігрував а Австрію, де почав проводити дослідження по створенню з вукового кіно, але через кілька років збанкрутував і з-за особистого про хання наркома освіти Луначарського повернувся в СРСР і зайнявся створе нням радянського кінематографа. Працював консультантом «Госкино», завідуюч им виробництвом«Пролеткино».В 1926 році разом з групою керівників «Пролеткино » був арештований згідно кримінальної справи про фінансові зловживання. Чер ез відсутність доказів його вини звільнений, проте отримав заборону на р оботу в галузі кінематографу, а також позбавлений політичних прав. Через це, а також через погіршення здоров’ я, переїжджає з Москви в Ялту. В 1937 роц і вийшла його книжка «перші роки російської кінематографії». В 1941-44 роках з алишався в окупованій німцями Ялті, прикований до інвалідного візка. По мер 26 вересня 1945 року Холодна Віра Василівна (1893 - 1919) Відома російська актриса Місце народження – м.Полтава. Народилася в сім’ ї учителя-словесник а міської гімназії Левченка. В 1895 році сім’ я переїхала в Москву. В 1910 році в ийшла заміж за юриста Володимира Холодного. Артистичну кар’ єру почала в аматорській театральній студії, покинувши балетну школу Большого Теа тру. З 1914 року знімалася в кіно, перша (епізодична) роль – в екранізації ром ану Льва Толстого «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. В 1915 році знялася в Євгенія Бауера в картинах «Песнь торжествующей любви» і «Плам я неба». Ці картини зробили її відомою, її називали «королевою екрану». За 4 роки знялася в більш ніж 50 фільмах Е. Бауера, В. Гардіна, П. Чардиніна, В. Виск овського, Ч. Сабінського («Миражи», «Жизнь за жизнь», «Тернистый путь слав ы», «Позабудь про камин, в нём погасли огни», «Молчи, грусть, молчи», «После днее танго» та ін.) В квітні 1918 року в складі кінеоекспедиції відбула з Моск ви в Одесу. Знімалася на фірмі «Мирограф», виступала з естрадними номера ми – інколи з Л.Утьосовим. Їх глядачами бували Г.Котовський і М.Вінницьки й (Мішка Япончик). Раптово померла 16 лютого 1919 року у віці 26 років. Відспівува ли її в Спасо-Преображенському кафедральному соборі при великій масі на роду. Похоронена в Одесі на Першому християнському кладовищі (зараз не і снує) Цісик Квітка (1953 – 1998) Співачка-сопрано, відома виконавиця українських народних пісень, лауреат нагороди "Оскар" Співачка Місце народження: Квінс, Нью-Йорк Народилася в родині музикантів ,українських емігрантів . Її батько, скрипаль Володимир Цісик, вчив її грати на скрипці із 5 років. Здобула консерваторську освіту за класо м вокалу в Mannes School of Music. Починала як бек-вокалістка у групах відомих співа ків, проте з часом стала найбільш високооплачуваною виконавицею «джинг лів» - коротких рекламних роликів для телебачення і радіо, записуючи їх д ля Coca-Cola, American Airlines,Sears, Safeway, Starburst 16 років була «голосом» компанії Ford . Пісня «You Light Up My Life» у її виконанні отримала «Оскара» в 1977 як кращий саундтрек. В 1983 разом з матір'ю відвідала Україну. В 1990 році два її диски "Kvitka - Songs of Ukraine" та "Kvitka - Two Colors" – були номіновані на Emmy в категорії contemporary folk. Померла від раку грудей, похована в Нью-Йорку Чукарін Віктор (1921 - 1984) Майстер спорту, тричі абсолютний чемпіон СРСР, пе рший радянський абсолютний чемпіон Гімнаст Місце народження: село Червоноармійське, Донецька область Віктор Чукарін народився в родині донського козака і гречанки. Батько Чу каріна був репресований у 1937 році. Гімнастикою Віктор почав займатись спо чатку у дворі. Освіту отримав спочатку Маріупольському металургійному технікумі, потім - в Київському технікумі фізичної культури. У 1940 отримав з вання «майстер спорту». По закінченню в технікуму Чукарін відразу пішов на фронт, воював в артилерійській частині. Попав у полон і 4 роки провів в 17 різних концтаборах, в тому числі, і в Бухенвальді. Після війни у вигляді в иключення був прийнятий до Львівського інституту фізкультури. Тричі Чу карін стає абсолютним чемпіоном СРСР, у 1949-1951 роках. В 1952 році приймав участь в Олімпіаді в Хельсінкі, де став першим радянським абсолютним олімпійсь ким чемпіоном. У 1956 році, у віці 35 років, став двократним абсолютним олімпій ським чемпіоном. Чукарін був тренером олімпійської збірної СРСР з худож ньої гімнастики на іграх в Мюнхені в 1972 році. Помер 25 серпня 1984 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі. З 1984 року його іменем названа вулиця у Львівському районі Сихів Чуковський Корній (1882 - 1969) Поет, публіцист, критик, перекладач та літературо знавець Ім’ я при народженні вЂ“ Микола Васильови ч Корнейчуков. Коли він був дитиною, його батько, Е.С.Левенсон, полишив род ину, і мати Чуковського – полтавська селянка Катерина Осипівна Корнейч укова – переїхала до Одеси. В п’ ятому класі гімназії Корней Чуковський підпав під дію так званого «циркуляра про кухарських дітей» і був виклю чений з гімназії. Чуковський займався самоосвітою, вивчив англійську і ф ранцузьку мову. З 1901 року починає працювати для «Одеського вісника», куди він був запрошений за рекомендацією В.Жаботинського. В 1903 працює кореспон дентом в Лондоні, де відбувається його ґрунтовне знайомство з англійськ ою літературою. Повернувшись до Росії під час революції 1905 року, активно в ключається в політичні події. Починає видавати сатиричний журнал «Сигн ал». Після четвертого числа Чуковського було арештовано за «образу вели чності». В 1906 році переїжджає до фінського містечка Куоккала, де живе до 1916 р оку. Тут Чуковський знайомиться з М. Репіним та В.Короленко. Від сполуки сл ів Чуковський і Куоккала було утворено «Чукоккала» - назва рукописного г умористичного альманаху, який Корній Чуковський вів до останніх днів св ого життя. Після публікації в 1907 році перекладів У.Уїтмена вплив Чуковськ ого в літературному середовищі посилюється, він стає впливовим критико м. Чуковський – один з перших дослідників масової культури в СРСР. Очоли вши дитячий відділ видавництва «Парус», Чуковський і сам почав писати ві рші і прозу для дітей. В 1920-х роках виходять друком казки для дітей "Мой додыр и Тараканище" (1923), "Муха-Цокотуха" (1924), "Бармалей" (1925), "Телефон" (1926) – шеде ври літератури «для маленьких». Свої спостереження за дітьми, за їх слов есною творчістю Чуковський видав у книзі «Маленькі діти» (1928), що отримала потім назву «Від двох до п’ яти». В 1930-х роках і пізніше Чуковський багато з аймається перекладами, починає писати мемуари, над якими працював до кін ця свого життя. Чуковський переклав російською мовою твори У.Уітмена, Р.К іплінга, О.Уальда. Перекладав М.Твена, Г.Четертона, О.Генрі, А.К.Дойла, У.Шекс піра, написав для дітей перекази творів Д.Дефо, Р.Распе, Дж.Грінвуда. 1957 року отримав звання доктора філологічних наук, в 1962 – почесне звання доктора літератури Оксфордського університету. Як перекладач займався теорією перекладу, створивши одну з найавторитетніших книг в цій галузі - «Висок е мистецтво» (1968) Шарпак Жорж (1924) Лауреат Нобелівської премії з фізики Фізик Місце народження: місто Дубровиця, Рівнен ська область Справжнє ім’ я – Єжи Харпак. Народився у польсько-єврейській родині. У 1932 році родина Шарпака переїхала до Франції . Під час Другої світової війни брав участь у русі Опору. Був заарештовани й у 1943 році і відправлений до концентраційного табору Дахау. Звільнений а мериканськими військами у 1945 році. У 1948 році Шарпак закінчив Гірську акаде мію в Парижі. У 1948-1955 був докторантом в Колеж де Франс, де працював на кафедрі ядерної фізики під керівництвом Ф. Жоліо-Кюрі. У 1984 році Шарпак стає профе сором Школи фундаментальних дослідів по фізиці і хімії в Парижі, а з 1984 рок у – членом Французької академії наук. Шарпак є одним з найбільших спеці алістів в області фізики елементарних часток. В 1968 році винайшов багатопр овідникову пропорціональну камеру. За це відкриття, а також за винахід д етекторів часток, у 1992 році Шарпак отримав Нобелівську премію з фізики Шаррет Моше (1894 - 1965) Відомий політичний і громадський діяч, голова ур яду Ізраїлю Місце народження: Херсон Справжнє ім’ я – Моше Шерток. Коли йому було 12 років, родина виїхала до Па лестини. З 1908 року жив у Яффі. Моше Шаррет вивчав право у стамбульському ун іверситеті, а з початком Першої світової війни служив у турецькій армії. З 1920 до 1925 року навчався в Лондонській школі економічних та політичних нау к. Політичну кар’ єру Моше Шаррет почав у 1931 році як секретар політичного відділу Єврейського агентства. У 1933 році він був обраний головою політичн ого відділу і залишався на цій посаді до утворення Держави Ізраїль. Голо вним його обов’ язком було підтримувати дипломатичні стосунки між сіо ністами та британською мандатною владою в Палестині. У 1948-1956 роках Шаррет б ув міністром закордонних справ Ізраїлю. З 1954 до 1955 року стояв на чолі ізраїл ьського уряду. З 1961 року і до кінця свого життя він був головою Міжнародно го Єврейського агентства. Шмідт Петро (1867 – 1906) Капітан Чорноморського флоту, один з керівників Севастопольського збройного повстання Військовий Місце народження м. Балаклія Зміївського повіту Харківської губернії, н ині Харківської області Народився в дворянській родині. Батько – Петро Петрович Шмідт-старший, морський офіцер, старший морський начальник Бердянська. У 1886 закінчив Пет ербурзьке морське училище. Служив у 8-му Петербурзькому екіпажі. Влітку 1889 вийшов у відставку і оселився в м. Таганрозі, де працював у Азовсько-Донсь кому комерційному банку. У 1892 поновлюється на військовій службі. У 1895 одерж ав звання лейтенанта. Служив у 18-му Балтійському та Сибірському флотськи х екіпажах. Через особистий конфлікт з керівництвом Владивостоцького п орту перевівся на торгівельний флот, де працював ревізором, старшим помі чником, капітаном суден “Ігор” та “Діана”. З початком російсько-японсько ї війни 1904-05 звернувся до Морського відомства з проханням про направлення на театр бойових дій. Ш. Було призначено офіцером вугільного транспорту “Іртиш”. Під час переходу з Лібави на Далекий Схід у Ш. загострилася хворо ба нирок, внаслідок чого він був змушений повернутися назад. У 1905 – команд ир міноносця № 253 Чорноморського флоту, м. Севастополь. Взяв активну участ ь у революційних подіях 1905. Після поразки організував “Союз офіцерів – д рузів народу”, від імені якого розіслав відозву, що закликала командирів кораблів підтримати революцію. Був відправлений до Ізмаїлу. Восени пове рнувся до Севастополя, де розпочав активну агітаторську діяльність, бра в участь у мітингах і маніфестаціях. 20.10.(02.09)1905 його заарештували, але 04.11.1905 відп устили під тиском громадськості. Згодом його обрали “довічним депутато м” Севастопольської Ради робітничих, матроських і солдатських депутат ів. Після звільнення Петро Шмідт продовжував активну політичну діяльні сть. 11.11.1905 його було відправлено у відставку у званні капітана 2-го рангу. До з бройного повстання у Севастополі Ш. віднісся негативно, вважаючи його пе редчасним. 14(27).11.1905 року на запрошення повсталих матросів прибув на крейсер “Очаків” і фактично очолив повстання. Увечері 15(29).11.1905 крейсер “Очаків”, май же не чинячи опору, був розстріляний вірними урядові кораблями. Ш. був заа рештований. Суд над ним відбувся в м. Очаків у лютому 1906. 18.02.1906 Шмідту, а також м атросам О. Гладкову, С. Частинку та М. Антоненку було винесено смертний вир ок. Розстріляний на острові Березань 06.03.1906. У 8.05.1917 - перепохований у Покровськ ому монастирі в м. Севастополі. 13.11.1923 - перепохований на севастопольському к ладовищі Шульженко Клавдія Іванівна (1906 - 1984) Естрадна співачка, актриса театру і кіно Місце народження – Харків. Клавдія Шульженко народилась в родині бухгалтера Головного управління залізної дороги Івана Шульженка. Почала виконувати народні пісні напр икінці 1920 років. У 1923 році стає артисткою Харківського драматичного театру . У 1928 році – співочий дебют на сцені Маріїнського театру в Ленінграді. У 1931 році Клавдія Шульженко грає у прем’ єрній постановці вистави «Умовно в битий». Музику до цієї вистави написав Дмитро Шостакович, а за диригентс ьким пультом стояв Ісак Дунаєвський. В 1936 році були зроблені перші грамоф оні записи Клавдії Шульженко. Шульженко отримала всесоюзне визнання з авдяки виконанню фронтових пісень «Синий платочек», «Друзья-однополча не», «Давай закурим». На початку війни Шульженко опинилась в на Ленінгра дському фронті, і лише за час блокади Ленінграда дала понад 500 концертів д ля солдатів. Протягом війни Шульженко разом оркестром, Володимира Кор алі, її чоловіка гастролювала по діючим частинам радянської армії. В ден ь перемоги, 9 травня 1945 року Клавдію Шульженко було нагороджено найвищою р адянською військовою нагородою – орденом Червоної Зірки. Після війн и Клавдія Шульженко продовжила свою концертну діяльність. У 1971 році отрим ала звання народної артистки СРСР, у 1976 отримує орден Леніна. Померла 1984 р оку у Москві і була похована на Новодєвічому кладовищі Щурат Василь (1871 - 1948) Педагог, літературознавець, поет і перекладач Місце народження: село Вислобоки на Львівщині Студії зі слов'янської філології завершив (1895) у Львівському і Віденськом у університетах, педагогічний іспит склав у Чернівецькому університет і (1898). З 1898 по 1934 учителював в державних гімназіях Перемишля, Бродів, Львова. В 1921 не присягнув на вірність польській державі й став директором приватно ї жіночої гімназії сестер Василіянок у Львові (1921 — 34). В 1914 був обраний дійсн им членом НТШ і в 1915 — 23 був його головою, брав активну участь у боротьбі за український університет, а після невдачі став ініціатором і першим рект ором Львівського Таємного Університету (1921 — 23). 1930 у зв'язку з процесом СВУ і дальшими репресіями на Україні, зрікся звання дійсного член ВУАН, яким й ого було наділено в 1929. Останні pоки життя працював директором Львівської Бібліотеки АН УРСР і професором Львівського Університету. Був співреда ктором багатьох журналів, автором 8 поетичних збірок, перекладав з польс ької, французької і німецької, а також класичних мов, був провідним шевче нкознавцем. Йому належить найкращий до 1914 віршовий переклад «Слова о полк у Ігоревім» сучасною українською мовою (1907) Юра Гнат Петрович (1888 - 1966) Український радянський актор, режисер Місце народження – село Федвар, нині село Підлісне, Олександрійський ра йон, Кіровоградська область. Професійну акторську діяльність почав у 1907 року у трупі С.Максимовича, пі зніше, у 1913-1914 роках грав у Львові в театрі товариства «Руської бесіди». Був актором і режисером київського «Молодого театру» з 1917 року до 1919 року. Разо м з М. Крушельницьким Гнат Юра був співзасновником та співкерівником Нов ого театру у Вінниці в 1920 році. Згодом Новий театр отримав нову назву Украї нський театр ім. Івана Франка і у 1923 році приїхав до Харкова, а 1926 року, урядов им розпорядження був направлений до Києва. Гнат Юра розвивав найкращі традицій українського сценічного мистецтва. Серед найбільших режисерс ьких робіт: «97» Куліша, «Одруження Фігаро» Бомарше, «Ой не ходи Грицю…» Ст арицького, «Вкрадене щастя» за Франком. Знімався на Київські кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка та на Київській студії науково- популярних фільмів у стрічках «Прометей», «Кармелюк» (обидⳠ— 1936), «Тара с Шевченко» (1951). З 1938 року викладав у Київському Театральному інституті ім. Карпенка-Карого, з 1946 року – професор інституту. У 1967 році на його честь бу ло в Києві було названо вулицю Яворницький Дмитро Іванович (1855 - 1940) Є автором понад 200 праць, які присвячені українськ ій історії (серед них – видатна праця «Історія Запорозьких козаків»); ук лав «Словник української мови». Історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник. Місце народження - село Сонцівці Харківського повіту (нині село Борисівк а Дергачівського району Харківської області). Батько – сільський псаломщик. Навчався у Харківському повітовому училищі, у Харківській духовній сем інарії, 1877 року вступив до Харківського університету на історико-філолог ічний факультет. Водночас працює у 3-й Харківській чоловічій гімназії ви кладачем історії. У 1881— 1882 роках вийшла перша його праця — «Виникнення і б удова Запорозького Коша», за що його було позбавлено університетської с типендії. Брав участь у роботі Історико-філологічного товариства. 1888 року було опубліковано його двотомник «Запорожжя у залишках старовини і пер еказах народу» та «Збірник матеріалів для історії запорозьких козаків ». З 1897 року власті дозволили Яворницькому жити в Москві, і він стає приват- доцентом Московського університету. 1902 року захистив у Казанському унів ерситеті магістерську дисертацію. Був директором Музею старожитностей Катеринославської губернії, працював в Інституті народної освіти у Кат еринославі, завідував кафедрою українознавства, був професором. З 1927 року — відповідальний керівник експедиції з виявлення старожитностей під час будівництва Дніпрогесу. До останніх днів життя завідував Дніпропет ровським історичним музеєм, брав участь у численних експедиціях по місц ях Запорозької Січі. З 1929 року — дійсний член Академії наук УРСР. Помер 5 се рпня 1940 року. Похований у Дніпропетровську, на території створеного ним м узею, що носить його ім’ я. Яцик Петро (1921 - 2001) Підприємець, меценат, філантроп Місце народження: Верхнє Синьовидне, Сколівський район, Львівська область Після закінчення семирічної школи Петро Яцик вчився на сільськогоспод арських курсах, залізничних курсах, працював помічником машиніста. Під ч ас війни співробітничав з партизанами. У 1944 році виїхав на Захід, мешкав у Н імеччині. У 1947 році закінчив Український техніко-господарський інститут у Регенсбурзі, де вивчав економіку. З 1949 року жив у Канаді. Заснував Міжнаро дний благодійний фонд "Ліга українських меценатів" і був його почесним п резидентом. Петро Яцик був одним із спонсорів Інституту українських сту дій Гарвардського університету в США, Енциклопедії українознавства, Це нтру досліджень історії України при університеті провінції Альберта в Канаді, центру документації в бібліотеці ім. Джона П. Робертса при універ ситеті Торонто. Завдяки внесенню П. Яциком 750 тисяч доларів було відкрито спеціальний український відділ в Інституті ім. Гаррімана при Колумбійс ькому університеті. Коштом мецената видано чимало наукових монографій з історії України, економіки, політології, медицини, етнографії. Сума йог о пожертв на українські інституції в західному світі складає понад 16 міл ьйонів доларів. За багатолітню меценатську діяльність Петро Яцик був на городжений "Почесною відзнакою Президента України" у 1996 р.

Приложенные файлы

  • rtf 8336979
    Размер файла: 692 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий