Банківський менеджмент НМК


Чтобы посмотреть этот PDF файл с форматированием и разметкой, скачайте его и откройте на своем компьютере.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра банківського менеджменту та обліку

























НАВЧАЛЬНО
-
МЕТОДИЧНИЙ
КОМПЛЕКС З ДИСЦИПЛІНИ

«
БАНКІВСЬКИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
»

































ТЕРНОПІЛЬ
-
2012


1.1.
М
енеджмент як система управління банком: суб’єкти, об’єкти і принципи
банківського менеджменту

Можна визначити такі причини, які спонукають банкірів по новому оцінити
потреби у банківського менеджменту:



необхідність розробки обгр
унтованої концепції розвитку банку, яка
базується на комплексному підході до аналізу активів і пасивів, внутрішнього і
зовнішнього середовища, що дає змогу діагностувати і прогнозувати банківську діяльність
загалом;



відсутність повноцінних систем інформаці
йного забезпечення процесу
управління чи єдиного інформаційно
-
аналітичного простору банку;



недостатність уваги системному аналізу, діагностиці і прогнозуванню своєї
діяльності (не часто функціонують підрозділи чи служби, які виконують такі функції);



нед
остатня розвиненість горизонтальних структурних зв’язків між
підрозділами банків (і між банками), що призводить до прийняття неузгоджених і часто
неефективних рішень;



відсутність цілісного змістовно узгодженого комплекту
внутрішньобанківської документації,
який регламентує всі терміни роботи, процедури
підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень.

Менеджмент
загалом можна визначити як систему економічного управління
підприємством в умовах ринкової економіки, що передбачає сукупність принципів,
ме
тодів, форм і прийомів управління та спрямоване на вибір оптимального одержання
найвищих економічних результатів (табл.1.1).

Важливу увагу слід приділити визначенню банківського менеджменту, який є
складовою успіху будь
-
якого банку.

Банківське управління


це своєрідне самоуправління, яке здійснюється не з боку
зовнішнього середовища, а самим суб’єктом відповідно до власних міркувань, оцінок та
інтересів банку. Разом з тим, управління з боку зовнішнього середовища і самоуправління
слід розглядати як проц
еси, які перебувають у тісному взаємозв’язку.

Таким чином,
банківський менеджмент


це управління всіма процесами, які
характеризують діяльність банку, всіма його відносинами (фінансовими, економічними,
трудовими, техніко
-
технологічними, організаційними, п
равовими, соціальними та ін.).

Основні елементи банківського менеджменту показано на рис. 1.1.

Суб’єкт управління


це підрозділи банку і відповідальні посадові особи, які
мають право ухвалювати управлінські рішення і несуть відповідальність за ефективніс
ть
здійснюваного процесу управління банком. У банківських установах суб’єктами
управління є: члени правління банку, члени ради директорів банку, особи, які
перебувають на керівних посадах, команда менеджерів, які безпосередньо здійснюють
процес управління
.

Об’єкт управління


це відносини банку із суб’єктами економіки, а також
відносини підрозділів і керівних осіб усередині банку.

Важливу роль відіграє навколишнє середовище, тобто сукупність відносин
усередині банку, а також із зовнішнім світом (внутрішні
та зовнішні фактори).

З огляду на те, що до ендогенних факторів управління належать технологія,
структура, персонал, мета і завдання банку, то ефективне функціонування банку
обов’язково має базуватися на науковому аналізі цього середовища: те
н
денцій розв
итку
колективу, якості раніше обраної стратегії розвитку, оперативного управління і контролю
тощо.

Ефективний менеджмент банку неможливий без дослідження і врахування
факторів зовнішнього середовища. Традиційно зовнішнє середовище організації
поділяють на
середовище прямого (постачальники, споживачі, конкуренти, закони і
законодавчі органи, профспілки) та непрямого впливу (стан економіки, політичні,
соціально
-
культурні фактори, міжнародні події, науково
-
технічний прогрес).

Якщо стан макросередовища, політ
ичної системи, правового середовища і
фінансового ринку створюють ті чи інші потенційні умови, то характеристики стану
банківського бізнесу задають визначені межі діяльності банків. Стан банківської системи
в економіці країни, рівень регулювання і нагляду,
стандарти діяльності, інфраструктура,
система страхування ризиків утворюють реальний механізм банківського бізнесу.

1.2.

Напрями діяльності банківського менеджменту

Банківський менеджмент

це
управління діяльністю банку,
метою якого є

максимізац
ія
прибутку
банку. Банківський менеджмент
грунтується

на аналізі
факторів

фінансового ринку, прогнозуванні економічної ситуації і мінімізації банківських ризиків.


За напрямами діяльності банківський менеджмент поділяють на фінансовий і
організаційний (рис. 1.6).




























Рис. 1.6. Види банківського менеджменту.


Основні напрями фінансового менеджменту зубумовлені специфікою діяльності
банку як особливого фінансового інституту. Ці
напрями пов’язані як із загальними, так і
конкретними завданнями банку. Основні напрями організаційного менеджменту банку
традиційні, специфічною є лише змістовий бік окремих систем.

Таким чином,
фінансовий менеджмент у банку


це система управління його
г
рошовими потоками, яка передбачає визначення перспективних і поточних цілей банку,
стратегічне і тактичне планування, моніторинг поточної діяльності та аналіз досягнутих
результатів.

Фінансовий менеджмент у банківській установі, як і будь
-
яка система управ
ління,
складається із двох підсистем:








БАНКІВСЬКИЙ МЕНЕДЖМЕНТ


Фінансовий

Управління фінансовими процесами,
що перебувають у компетенції банку




Організаційний

Організація та управління колективом,
створення організаційних структур і
си
стем забезпечення діяльності банку

Управління активами і зобовязаннями

Управління в
ласним капіталом

Управління процесом планування

Управління прибутковістю

Управління ліквідністю та резервами

Управління банківськими ризиками





Управління інформаційними
технологіями

Організація систем безпеки

Управління кадровим потенціалом

Організація систем контролю



об’єкт управління


потоки грошових коштів, що перебувають в обороті
банку через фінансові операції. Правовий аспект цього процесу здійснюється
безпосередньо через суб’єкт управління

банк як юридичну особу;



суб’єкт
управління


комплекс підрозділів, які за допомогою різних форм
управлінського впливу забезпечують ефективне управління фінансами в банку. Це
аналітичні служби, планування, казначейство, служби контролю, які, як правило, очолює
головний фінансовий менедже
р.


1.3.

Функції менеджменту
банківської установи

Сутність тієї чи іншої категорії відображається в її функціях, які аналізуються за
діяльністю банківського менеджера. Функції менеджменту є складовими елементами
будь
-
якого процесу управління, незалежно від о
собливостей тієї чи іншої організації.

Процес менеджменту передбачає виконання функцій аналізу, планування,
організації, регулювання, мотивації і контролю (рис. 1.7). Реалізація цих функцій
забезпечує умови для продуктивності праці та одержання результаті
в, що відповідають
розробленим цілям.



А. Функції фінансового менеджменту









Б. Функції організаційного менеджменту









Рис. 1.7. Функції банківського менеджменту.


Аналіз
охоплює сукупність факторів, які визначають умови функціонування банку
в
поточному та в майбутньому періодах. Ці фактори слід розподіляти на зовнішні щодо
до банківської діяльності і внутрішньобанківські. Результатом аналітичної роботи має
бути якісна інформація, на підставі якої реалізовувалися б інші функції менеджменту.
Фу
нкція
планування


це процес визначення цілей банку на майбутнє і розробки шляхів
їх досягнення.

У процесі планування керівництво банку намагається одержати відповіді на такі
запитання: “Де перебуває банк? Де він має перебувати в майбутньому? Як він збир
ається
цього досягти?”

Організаційна функція дає змогу упорядкувати всі сторони діяльності банку
(правову, економічну, технологічну, соціально
-
психологічну). В процесі реалізації цієї
функції забезпечується створення і збереження взаємовідносин, видів дія
льності, цілей,




Регулювання


Конт
роль


Планування

Анал
із
інформації


Мотивація


Контроль


Планування


Організація

прав та інших факторів через розробку і використання відповідних положень, інструкцій,
організаційних схем, схем документообігу, організації внутрішніх і зовнішніх зв’язків
тощо.

Іншою функцією є
регулювання
(оперативне управління)

це п
роцес прийняття
та обгрунтування поточних управлінських рішень, визначення механізмів їх
упровадження.

Мотивація

це створення внутрішнього стимулу визначеної мети. Вона полягає в
тому, щоб всі члени організації виконували роботу відповідно до делеговани
х їм завдань і
плану.

Функція
контролю
полягає в перевірці виконання управлінських рішень та
інформуванні про певні відхилення (це процес забезпечення реалізації цілей організації).
Для банків контроль має важливе значення, оскільки вони зберігають і упр
авляють
великими обсягами чужих грошей і цінних паперів.


Вищеназвані функції реалізуються в єдності та взаємозв’язку і безпосередньо
відображаються на характері діяльності функціональних служб банку та обов’язках
менеджерів.


1.4.

Інструментарій фінансового
менеджменту в банку

Інструментарій
банківського менеджменту містить сукупність принципів, методів,
прийомів, засобів та форм досягнення цілей і виконання завдань, поставлених перед
банківською установою.

Банківський менеджмент, як і кожна наука, базується
на певних
принципах
і
спрямований на виконання конкре
т
них функцій за допомогою інструментарію з метою
досягнення поставлених цілей (рис. 1.1).

Методи управління


це сукупність різних підходів, способів, прийомів, процедур
і правил управління банком, зас
оби впливу на об’єкт управління з метою досягнення
певних цілей. До специфічних методів менеджменту належать такі: управління
функціональними підсистемами банку, виконання функцій менеджменту і прийняття
управлінських рішень.
























Рис. 1.1. Принципи банківського менеджменту.


У процесі управління банком використовують і різні
засоби
впливу на об’єкт
управління, вибір яких залежить від специфіки тієї чи іншої сфери банківської
діяльності. Одним із головних засобів управлі
ння є відсоткові ставки, а також валютні
курси, рівень дохідності цінних паперів, спосіб видачі та погашення кредитів, рівень
обслуговування клієнтів, реклама тощо.

Вибір конкретних інструментів банківського менеджменту насамперед
визначається тими цілями,
які формулюються у процесі управління.
Цілі і завдання
,
ПРИНЦИПИ БАНКІВСЬКОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Спрямованість дій суб‘єкта управління на досягнення конкретних цілей


Єдність мети, результат
ів
та засобів їх досягнення


Комплексн
ість процесу управління, який передбачає планування,
аналіз, регулювання та контроль

Єдність стратегічного (перспективного) і тактичного (поточного)
планування для забезпечення безперервності відповідного процесу

Контроль за прийнятими управлінськими р
ішеннями як найважливіший
фактор їх реалізації

Матеріальне і моральне стимулювання творчої активності, успіхів і
досягнень
у
сього колективу
загалом
та кожного його члена зокрема

Гнучкість організаційної структури управління, яка дає змогу вирішувти
функ
ціональні та управлінські завдання

котрих прагне досягти банк, зумовлюють формування стратегії, тактики та визначають
ефективність менеджменту.

Слід зазначити, що згідно з економічною теорією, пріоритетне
завдання
менеджменту
полягає
у забезпеченні максимізації ринкової вартості фірми, а ринкова
ціна акцій вважається найефективнішим показником результативності роботи. Таким
чином,
основна

економічна мета
банківського менеджменту полягає не в орієнтації на
максимізацію поточного прибут
ку банку, одержаного будь
-
якою ціною, а на максимізацію
вартості банку, що передбачає одержання довготермінового прибутку, потенційне
зростання обсягу операцій банку, прийнятний

ризик для кредиторів, підвищення ринкової
вартості акцій банку і стабільні ди
віденди.

У процесі реалізації головної мети банківський менеджмент спрямований на
досягнення таких
завдань
(рис. 1.2).











Рис.1.9. Завдання банківського менеджменту








Рис. 1.2. Завдання банківського менеджменту.


Визначення цілей діяльності
банку на найближчу і подальшу перспективи відіграє
найважливішу роль у менеджменті. Управління шляхом постановки цілей здійснюється на
основі оцінювання потенційних можливостей банку і забезпечення їх відповідними
ресурсами.
Цілі
банку можна відобразити
у вигляді такої ієрархії (рис. 1.3).

Завдання банківського менеджменту



визначення стратегії банківської діяльності (створення відповідних
стратегічних структур та контроль за їх діяльністю);



визначення організаційної діяльності банку (впорядкування діял
ьності
керівників, виконавців, зобов‘язань стосовно акціонерів);



визначення політики діяльності банку (політика формування ресурсів
та кредитування);



розроблення адекватних систем контролю за рівнем банківських
ризиків;



мотивація діяльності (інформаційно
-
аналітична структура, кадрове і
рекламне забезпечення);



контролювання діяльності банку (юридична структура, структура
внутрішнього аудиту, структура безпеки та комерційної таємниці).


Мета роботи банку




Основні цілі




Допоміжні цілі









Рис. 1.3. Ієрархія цілей діяльності банку.


На рис. 1.4 схематично відображено проблему вибору між прибутковістю і
надійністю, яку мають вирішити менеджери
банку.














Рис. 1.4. “Магічний трикутник” цілей банку.


Отже, менеджери банку повинні розв’язати протиріччя у досягненні таких цілей:
одержання максимального прибутку,

з одного боку, за умови збереження ліквідності і
платоспроможності,

з іншо
го (
“магічний трикурник цілей”
)
.


Забезпечення діяльності банку (одержання прибутку за умови
найменшого
ризику)

Рентабельність

Ліквідність

Надійність

Розвиток

Інші

Ринкові

Структурні

Технічні

Збільшення
частки банку
на будь
-
якому
сегменті
ринку

Поліпшення
структури
балансу
через
здійснення
банківських
операцій

Створення
позитивного
іміджу ба
нку
тощо

Створення
власної
системи
обробки
інформації
тощо

Банкрутство
внаслідок
недостатньої
ліквідності
активів

Ліквідність

Мінімізація

ризиків

Банкрутство
внаслідок
ненадійності
Прибутковість

2.1. Сутність і зміст організації банківської діяльності

О
рганізація

банківської діяльності


це структурне упорядкування такого
підприємства, як кредитна установа. Інакше кажучи, через організацію банківської
діяльності
в межах поточної виробничої діяльності координується взаємозв’язок між:

-

людськими ресурсами;

-

матеріальними ресурсами;

-

інформацією.


Метою організації банківської діяльності
є забезпечення стабільного порядку
діяльності банку: раціоналізації управління бан
ком, підвищення якості банківських
продуктів та продуктивності праці банківських службовців, забезпечення прибутковості
банку. Інакше кажучи, в процесі організації діяльності банку повинні бути реалізовані
хоча б три таких цілі: досягнення високого рівня
рентабельності, забезпечення
достатнього рівня ліквідності та безпеки банку.

Завдання організації банківської діяльності полягає в тому, щоб через розподіл
праці та створення організаційних структур (відділів, управлінь, комітетів) сприяти
реалізації ці
лей банку, а також налагодити роботу персоналу організаційних структур
відповідно до визначених цілей і координувати її. Для цього важливими є також завдання
щодо організації інформаційного забезпечення, розробки правил і процедур здійснення
різних видів
банківської діяльності. Таким чином, функції організації полягають у тому,
щоб забезпечити високоефективну діяльність кредитного інституту через створення
організаційних структур, налагодження їх роботи.

Організація банківської діяльності має такі ос
обливості:



на відміну від виробничих підприємств, які оперують технологіями
матеріального виробництва, банки розробляють і впроваджують технології акумуляції та
перерозподілу грошей;



у продуктивності праці банку домінують особистісні фактори, на відміну в
ід
матеріальних і технічних, що мають важливе значення в промисловому виробництві;



специфіка банку орієнтується на встановлення довготермінових відносин з
клієнтами, потребує виконувати операції згідно з потребами клієнтів, в зв’язку з цим
важливого значе
ння набуває організація роботи з персоналом.

Від рівня організації банку, налагодження відносин між керівництвом та
підлеглими залежить успіх його діяльності. Дуже часто хиби в організаційних структу
рах
спричиняли кризові ситуації навіть у доволі потужних банках.

2.2. Принципи організаційного процесу в банку

Ефективна організація передбачає правильний розподіл функцій і завдань між
підрозділами банку і врегулювання
трудових процесів, які сприятимуть досягненню
виробничих цілей банку. Для того, щоб це забезпечити, організація банківської діяльності
повинна здійснюватися відповідно з визначеними критеріями (організаційними
принципами).

Принцип економічності потребує
створення такої організаційної структури, яка
забезпечить виробничу діяльність банку, до якої буде залучено якнайменше персоналу і
матеріальних засобів.

Принцип відповідності встановленому порядку і безпеці потребує, щоб
організаційна структура передбачала
високоефективні механізми контролю і безпеки, які
б убезпечували від ризику помилок і зловживань.

Принцип доцільності конкретизується у вимогах регулювання виробничих
процесів таким чином, щоб їх можна було реалізувати якнайпростіше і якнайшвидше.

Окрім ц
ього, принципами організаційного процесу банків є такі:



функціональна побудова

структура банку прив’язана до того виду
діяльності, що він здійснює (наприклад, банк здійснює кредитні операції, створюється
кредитний відділ, розрахункові операції

розраху
нковий та ін.);



відповідність продекларованій місії

організаційна структура має
забезпечити реалізацію основної мети діяльності банку (одержання прибутку);



ієрархія владних повноважень окремих підрозділів банку: є два рівні
управління

вища ланка (кері
вництво банку, яке реалізовує управлінські функції) та інші
підрозділи (управління, зайняті обслуговуванням клієнтів) банку;



спільні та координовані дії

необхідно забезпечувати координацію і
взаємодію різних підрозділів банку;



раціоналізація управління

діяльність потрібно організувати таким чином,
щоб забезпечити розвиток банку;



забезпечення цілісності та відповідності умовам зовнішнього середовища


в межах єдиної стратегії розвитку, ухваленої в банку, його підрозділи тісно взаємодіють,
кожен удоскон
алюючи свою діяльність відповідно до зміни умов зовнішнього
середовища;



забезпечення контролю

обов’язковим елементом організації банку є
внутрішній і зовнішній аудит, що забезпечує контролювання законності банківських
операцій;



регламентація діяльності
персоналу банку

дає змогу забезпечити
внутрішню упорядкованість, погоджені дії внутрішніх підрозділів банку через розробку
статутів, положень про окремі відділи і служби, технологічні карти операцій, посадові
інструкції;



забезпечення оперативною і доста
тньою інформацією реалізовується
шляхом створення в банку підрозділів, що збирають і обробляють інформацію.


2.3. Типи систем управління банком

У загальній організаційній структурі банку можна виокремити такі системи
управління:



лінійні системи;



сист
ему штабних ліній.

Лінійні системи утворюють відділи, що виконують лінійні функції. Лінійні функції
делегуються із вищих щабелів ієрархії на нижчі, що створює безперервний ланцюг
команд, які пов’язують один рівень з іншим. Лінійні підрозділи, переважно,
виконують
операційну роботу.


Лінійні системи бувають однолінійні та багатолінійні. В однолінійних системах
нижчестоящий підрозділ одержує вказівки тільки від однієї вищестоящої інстанції
(“принцип єдності видачі вказівок”). Перевагою цієї системи є чіткі
сть відносин
підлеглості, недоліком

відносно тривале прийняття рішень, а також можливе
перевантаження вищих і середніх інстанцій.

Багатолінійні системи характеризуються тим, що, незважаючи на
підпорядкованість відділів одній інстанції, вони можуть одержу
вати спеціальні вказівки
від інших і звітуватись перед ними. Перевагою багатолінійних систем є те, що можна
значно скоротити процес прийняття рішень і покращити його завдяки залученню
відповідних фахівців. Недоліком є можливість виникнення конфліктних сит
уацій,
оскільки спеціальні професійні компетенції надані різним інстанціям.

Систему штабних ліній формують відділи, що виконують штабні функції. Штабні
відділи не належать до інших організаційних підрозділів банку, а лише здійснюють
обмежені розпорядчі фун
кції (планування, консультування, спостереження).

Перевага системи штабних ліній полягає в якісному прийнятті рішень
високопрофесійними спеціалізованими співробітниками штабу. Недоліком можуть бути
приховані конфлікти в процесі узгодження рішень між штабн
ими та іншими
організаційними підрозділами банку.


2.4. Види організаційних структур банківських установ

Є кілька основних груп організаційних структур:


організаційні структури за принципом бюрократії;


адаптивні організаційні структури;


організацій
ні структури, що відрізняються за ступенем централізації.

Бюрократична модель має три основні форми:


функціональні організаційні структури;


дивізійні організаційні структури;


організаційні структури, що діють на міжнародних ринках.

Організаційна стру
ктура, побудована за принципом функціональної
підпорядкованості, забезпечує взаємоузгодженість окремих видів діяльності банку і його
підрозділів щодо досягнення основних цілей. Управління операціями базується на чіткому
розподілі повноважень щодо акумулюва
ння ресурсів і способів їх використання.
Функціональна структура високоефективна при обслуговуванні великих корпорацій.

Дивізійна організаційна структура банку передбачає організацію діяльності його
підрозділів відповідно за видами банківських продуктів,
групами споживачів та
регіональними ознаками. Структури, зорієнтовані на надання різних видів банківських
послуг, передбачають управління продажем кожного продукту окремо. Ці структури
доволі поширені та багатоваріантні.

Структури, зорієнтовані на різні гр
упи споживачів, базуються на потребах цільових
споживачів послуг. Банки застосовують ці структури як при обслуговуванні оптових, так і
роздрібних клієнтів.

Регіональні організаційні структури використовуються, коли банк має великий
географічний обсяг. Ос
новою цієї структури є побудова банківської діяльності через
мережу відділень, що пропонують послуги в різних регіонах.

На міжнародних ринках банк може діяти в таких організаційних формах:
відділення, представництва, філії, консорційна участь.

Адаптивні ор
ганізаційні структури мають більшу гнучкість, ніж бюрократичні, і
бувають трьох видів: проектні, матричні і конгломерати. Банки, організовані за цим
принципом, можуть своєчасно реагувати на невдалі чи успішні дії окремих підрозділів у
певних ринкових сегм
ентах.

Проектні структури

це тимчасові організаційні утворення, які вводять у діючу
структуру банку з метою вирішення конкретних і великомасштабних завдань. Вони є
відносно автономні щодо управління реалізацією проекту. Матричні структури також
створюют
ься для реалізації великомасштабних проектів. Разом з тим, матричні структури
дають змогу поєднати переваги функціональної і дивізійної структур, забезпечуючи
необхідну гнучкість організаційним структурам. Конгломерати

це об’єднання кількох
структур, що
дає змогу банкові гнучко реагувати на будь
-
які зміни ринкових умов.
Конгломерат передбачає керівництво із єдиного центру, однак банківські підрозділи
зберігають певну самостійність, зокрема щодо прийняття рішень про поточну діяльність.
Таким чином, адапти
вні організаційні структури дають можливість вирішити важливе
завдання

адаптувати організацію до мінливих ринкових умов, тому вони є широко
поширеними.

Організаційні структури, які відрізняються за ступенем централізації,
передбачають чітке розмежування
функцій центру і низових ланок управління, що дає
змогу збалансувати інтереси окремих структурних підрозділів і банку загалом.
Децентралізація управління банком залежить від ступеня комп’ютеризації операцій,
розвитку системи контролю кредитних та інших риз
иків, кваліфікації банківських
службовців.

2.5. Причини і фактори зміни організаційної структури банків

Створення відповідної системи організації банку

це не разовий процес, оскільки
організаційна структура банку є динамічною і видозмінюється під вплив
ом різних
факторів (рис. 2.1).
















Рис. 2.6. Фактори, що впливають на зміни в організаційній структурі банку.

Створення повноцінного банку, який стабільно розвивається, залежить також і від
таких факторів: складу та якості учасників, складу і п
рофесіоналізму персоналу банку,
структури та якості банківського управління, технічних умов діяльності і розміщення
банку, клієнтської бази.

Реорганізація організаційної структури за її необхідності і корисності для банку не
може не спричинити певних пробл
ем, пов’язаних з витратами для створення і обробки
нового механізму управління. Реорганізація не може проводитися щоденно (не слід брати
до уваги часткове структурування управління, що є нормою в будь
-
якому
адміністративному механізмі), тобто реорганізацій
ні заходи не повинні відбуватися часто.
Окрім того, реорганізація управління повинна базуватися на обґрунтованій стратегії
банку.


Розмір банку,
чисельність і я
кість його
персоналу

Організаційна
культура банку

Необхідність завантаження
банківського персоналу

Рівень універсалізації

чи спеціалізації банку

Зміна поточних завдань
банку


Вимоги
на майбутнє
відповідно до стратегії
розвитку банку

Організаційна стр
уктура


2.6. Суб’єкти управління банку та їх повноваження

Організаційна структура банку подібна до інших підприємницьких структур і

регламентується Законами України “Про господарські товариства”, “Про банки і
банківську діяльність” тощо.

В Україні банки діють як акціонерні товариства (АТ) та товариства з обмеженою
відповідальністю (ТОВ). В обох випадках майнова відповідальність учас
ників товариства
обмежена розміром коштів, укладених у статутний фонд товариства. Учасники відкритого
акціонерного товариства (ВАТ) на суму своєї частки в товаристві отримують акції, які
можуть вільно перебувати в обігу. Учасники закритого акціонерного тов
ариства (ЗАТ)
розподіляють акції між собою, і вони не можуть бути у вільному обігу. За таким
принципом формується і товариство з обмеженою відповідальністю, проте учасникам
акції не видаються.

Головним керівним органом управління будь
-
якого банку є
загальн
і збори
акціонерів (учасників)
. Збори акціонерів здійснюють загальне керівництво діяльністю
банку, визначає цілі і стратегії його розвитку.

За рішенням зборів акціонерів (учасників) створюється спостережний орган з
метою загального керівництва діяльністю
банку і контролю за роботою правління та
ревізійної комісії. Спостережна рада банку є головним наглядовим органом банку і
захищає інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів. Загальні збори
акціонерів скликаються Радою банку не рідше одн
ого разу в рік.

Вищі органи банку реалізовують свої завдання та функції безпосередньо через
виконавчі та контрольні органи, які повністю йому підзвітні. Виконавчим органом
акціонерного банку є правління, а пайового

дирекція. Правління банку (рада директо
рів)
вирішують усі питання його діяльності, які не належать до виключної компетенції зборів
акціонерів (учасників). Роботою правління керує голова правління, а дирекції


генеральний директор, які обираються чи призначаються згідно зі статутом банку.

У скл
ад Правління входять вищі керівники (менеджери) банку: голова (президент,
керуючий) банку, його заступники, керівники важливих підрозділів банку. У Правління
можуть також входити особи, які володіють повністю або частково даною банківською
установою.

Прав
ління (рада директорів) банку відповідає за загальне керівництво банку,
затверджує стратегічні напрями його діяльності.

Голова правління (ради директорів) здійснює поточне керівництво банком,
забезпечує виконання рішень зборів акціонерів, ради і правління
банку, несе
відповідальність за його діяльність.

Крім цього, у банку створюються декілька постійних комітетів, куди входять члени
ради директорів і спеціалісти банку. Комітети збираються щотижня для розгляду
поточних справ. У великому банку створюються, я
к правило, такі комітети:
адміністративний, обліково
-
позичковий, комітет з довірчої діяльності, тарифний,
ревізійний.

Кредитна рада створюється і скликається для прийняття остаточного рішення
щодо надання кредиту і складається з усіх членів правління і н
ачальників кредитного,
юридичного відділів та служби безпеки.

Кадрова комісія

це консультативний орган, який діє при правлінні. Висновки
кадрової комісії мають лише рекомендаційний характер. До її складу входять усі члени
правління і начальники всіх відд
ілів.

Контроль за діяльністю правління (дирекції) банку здійснює ревізійна комісія,
склад якої затверджується загальними зборами акціонерів (учасників).

Поточний внутрішньобанківський контроль здійснюється аудиторською службою
банку, яка створюється на пр
авах структурного підрозділу і підпорядковується
безпосередньо голові Правління банку.


Організаційна структура банку включає функціональні служби та підрозділи,
кожен з яких виконує певні операції, має свої права та обов’язки.

В блок загальних питань вхо
дить організація планування, прогнозування діяльності
банку, підготовки методології, служба безпеки і юридична служба. Призначення даного
блоку полягає в тому, щоб забезпечити цілеспрямований розвиток банку, виконання
поставлених перед ним завдань, регулюв
ати його доходи і витрати, виконувати вимоги
регулюючих органів. Найчастіше такі питання вирішуються планово
-
економічним
управлінням.

Комерційна діяльність охоплює організацію різних банківських послуг


кредитування, інвестування, валютні, трастові та ін
ші активні операції, пов’язані з
обслуговуванням клієнтів. Це центральний блок, де заробляються банківські доходи. Він,
як правило, включає кредитне, операційне управління, управління операціями із цінними
паперами, валютними операціями та ін.

Фінансовий б
лок покликаний забезпечити облік доходів і витрат банку. До нього
належать: бухгалтерія, відділ внутрішньобанківських розрахунків і кореспондентських
відносин, каса.

Блок автоматизації також є обов’язковим елементом структури банківської
установи. Грошові
потоки, які проходять через сучасний банк обробляються через
особливий технічний блок, який забезпечує електронну обробку даних.

Адміністративний блок включає відділ кадрів, секретаріат, канцелярію, а також
господарські підрозділи.

Схему можливої організа
ційної структури вітчизняних банків представлено на
рис. 2.2.







































Збори акціонерів

Правління

Спостережна рада

Голова правління

Кадрова комісія

Сектор внутрішнього
аудиту

Кредитна рада

Заступник голови правління

начальник управління
активами і пасивами

Заступник голови
правління
-

начальник
адміністратив
но
-
господарського
управління

Головний
бухгалтер


начальник
управління
бухгалтерського
обліку, звітності та
касових операцій

Відділ грошового
обігу

Відділ обліку
валютних операцій

Відділ
внутрібанківського
обліку та звітності
(банківська
бухгалтерія)

Відділ зведеної
звітності та
економічного
аналізу

Відділ касових
операцій

Операційний відділ

Сектор по роботі з
пластиковими картками

Відділ по роботі з
населенням

Відділ валютних операцій

Відділ
цінних паперів

Кредитний відділ

Відділ кадрів

Госпо
дарський
відділ

Секретар інкасації
та перевезення
цінностей


Служба безпеки

Юридичний відділ

Відділ
автоматизації та
інформаційно
-
технічного
забезпечення

Відділ розвитку та
роботи з клієнтами

Територіально
відокремлені
безбаланесові
відділення



Рис. 2.
2
. Організаційна структура банку


Згідно зарубіжної практики в організаційній структурі вітчизняних банків
виокремлюють операції з корпоративним
и і приватними клієнтами в окремі підрозділи.
Відповідно виділяють так званий “
wholesale
” чи “гуртовий” банк і “
retail
” чи “роздрібний”
банк. Фактично банк перетворюється у кілька самостійних фінансових установ,
спеціалізованих на обслуговуванні окремого с
егмента споживачів. Така структура
притаманна найбільшим банківським холдингам, які справді можуть називатися
універсальними.

Детальніша організаційна структура банку залежить насамперед від його розмірів,
а також від ступеня диверсифікації клієнтської баз
и й асортименту послуг. Великим
банкам зі значною кількістю клієнтів, серед яких є підприємства різних галузей, доцільно
створювати окремі фронт
-
офісні підрозділи за галузевою специфікою клієнтів; підрозділи
“фронт
-
офісу “роздрібних” банків зі значним асор
тиментом повинні спеціалізуватися на
окремих послугах. Головна особливість бек
-
офісу

спеціалізація з обробки певних
операцій, тому поділ на організаційні підрозділи слід провадити за групами технологічних
процедур.

3.1.

Сутність та види планування у банку



Планування

це процес установлення цілей на майбутнє і визначення шляхів
їх досягнення. Система планування у банку має зіставлятися з умовами його діяльності,
організаційною структурою, ступенем децентралізації керівництва, географічною
розмежованістю а
бо концентрацією, складністю продуктів та стилем управління.
Процес планування

це визначення меж для розробки кількісних та якісних завдань
банку загалом та кожного його підрозділу зокремаю

Результатом процесу планування є створення плану як документа зо
крема, що
регламентує і спрямовує подальший розвиток банкую

У процесі планування виокремлюють такі фази:



аналіз (збір та оцінка інформації);



прийняття рішення (визначення пріоритетів банку та завдань для окремих
підрозділів);



документування (розробка плані
в і бюджетів кожним підрозділом);



затвердження (зведення (консолідація) планів підрозділів і схвалення їх на
засіданні правління банку);



контроль за здійсненням плану (аналіз ходу його виконання та протидія
відхиленням).

Планування

це багаторівнева діял
ьність, тому воно здійснюється як на рівні
банку, так і його окремих підрозділів, філій і відділень.

Можна виокремити такі рівні планування:


на рівні банку загалом;


на рівні підрозділів;


функціонально
-
операційний (на рівні ринкового сегмента).

Усі р
івні тісно взаємозв’язані, тому найменші зміни у будь
-
якому з них відразу
позначаються на інших. Планування на різних рівнях не можна розглядати відокремлено.
Плани, що складаються на рівні банку, є базою для планування на рівні підрозділів, яке
відповідно
впливає на вироблення інтегрованої банківської стратегії. Разом із цим
підрозділ може впливати на зміни в ринковій стратегії на функціонально
-
операційному
рівні.

Кожен рівень банківського планування забезпечує вирішення певних, характерних
лише для нього,
питань.

Стратегічне планування


дає змогу виробити ідеї, концепції, завдання, підходи.

Тактичне планування

це визначення заходів і завдань щодо виконання
стратегії.

Стратегічний і тактичний види планування передбачають представлення
керівництву і спів
робітникам банку глобальне бачення кінцевих цілей їх діяльності.

Фінансове планування і розробка бюджетів
дають

змогу перевести стратегії та
завдання, напрацьовані на перших двох рівнях, у конкретні оперативні фінансові
показники.

Доцільно зазначити, що пр
оцес планування не можна розглядати лише як
послідовність дій. З метою адаптації плану до умов ринку управлінський персонал банку
повинен постійно повертатися до того чи іншого його етапу, а в разі потреби
відкоректувати планові завдання, показники і заход
и.


3.2.

Стратегічне планування у банку, його етапи


Стратегічне планування


це управлінський процес підтримки рівноваги між
цілями банку і наявними в нього ресурсами в умовах постійних змін у ринковому
середовищі і правилах державного регулювання.
Основною м
етою
стратегічного
планування є розробка, впровадження і розвиток таких нових напрямів банківської
діяльності, які забезпечили б збільшення доходів банку і в результаті ринкової вартості
кредитної організації.

Традиційно виокремлюють такі етапи стратегіч
ного планування :



стратегічний (ситуаційний) аналіз;



уточнення місії банку;



визначення стратегічних цілей банку;



розробка банківських стратегій (маркетингу, управління ризиками, організаційної
структури і банківським персоналом);



розробка плану дій.

Ситуац
ійний аналіз, з одного боку, залежить від стану навколишнього середовища, в
якому функціонує банк (зовнішній аналіз), а з іншого


характеризує внутрішній
потенціал організації (внутрішній аналіз), щоб розроблені стратегії базувалися на
реальних потребах р
инку і клієнтів банку та його фінансових можливостях.


У процесі зовнішнього аналізу послідовно здійснюється:



вивчення соціально
-
економічних, демографічних, політичних, законодавчих,
технологічних характеристик розвитку суспільства, визначення ймовірних
сценаріїв зміни
економічної ситуації та прогнозування динаміки зовнішніх факторів, що її
характеризують;



сегментація ринку банківських послуг, аналіз основних тенденцій попиту і пропозицій
на визначених сегментах;



оцінка поточної конкурентної позиції
банку на визначених сегментах ринку.

Проаналізувавши можливі сценарії розвитку економічної ситуації, слід визначити
головні зовнішні фактори, які можуть значно вплинути на показники і результати
діяльності банку (наприклад, на зміну обсягу залучених ресурс
ів, дохідність його операцій
тощо). Ці фактори є небезпеками і можливостями, які представляє ринок у процесі
SWOT
-
аналізу.

Внутрішній аналіз дає змогу оцінити:



фінансовий стан банку;



якісні та кількісні характеристики послуг, які надає банк порівняно з
а
налогічними послугами і продуктами конкурентів;



клієнтську базу банку і динаміку її змін;



адекватність організаційної структури банку його завданням;



достатність рівня кваліфікації банківського персоналу.

Основні висновки внутрішнього аналізу слід відобраз
ити у переліку сильних і
слабких сторін банку для подальшого їх використання в процесі
SWOT
-
аналізу.

Другий етап стратегічного планування передбачає визначення генерального
завдання

місії. Місія банку як головна стратегія чи концепція розвитку

це загал
ьно
-
банківська філософія, єдиний напрям діяльності, той зразок банку, яким він хоче бути в
майбутньому. Визначення місії здійснюється, як правило, на рівні ради директорів. Місія
не передбачає конкретних кількісних показників, а дає змогу визначити лише т
ип
банківської установи та її цілі. Насамперед беруться до уваги клієнти та їх потреби.

На
третьому етапі
розробки банківської стратегії, відповідно до генеральних
завдань, менеджери повинні сформулювати стратегічні цілі на плановий період. Цілі
дають зм
огу конкретизувати задекларовану місію банку. Вони мають відповідати таким
вимогам (рис. 3.1)/











Рис. 3.1. Вимоги до стратегічних цілей банку.

На
четвертому етапі
стратегічного планування розробляються стратегії банку.
Вони мають забезпечити створ
ення пакета взаємоузгоджених програм, спрямованих на
забезпечення довготермінових конкурентних переваг банку.

Стратегія банку

це концепція його діяльності, яка визначає пріоритетні цілі,
завдання і шляхи їх досягнення та вирізняє банк серед конкурентів.


С
тра
тегічн
і
ціл
і

взаємодоповненість

вимірюваність

конкретність

орієнтація в часі

досяжність

несуперечливість

Ураховуючи, що базових стратегій може бути стільки, скільки передбачає його
макро
-
і мікросердовище, доцільним є виокремлення основних класів цих стратегій, серед
яких головними є маркетингові, управління активами і пасивами, розвиток організаційної
стр
уктури і управління персоналом.

Стратегія маркетингу
є головною при визначенні стратегій поведінки в інших
сферах управління діяльністю банку, оскільки всі вони передбачають реалізацію завдання

зміцнення позиції банку на фінансових ринках. Ця стратегія д
ає змогу вибрати шляхи
вирішення завдань банку щодо просування продуктів і послуг на ринок і завоювання
стабільної та надійної клієнтури. На основі
SWOT
-
аналізу керівництво банку має вибрати
одну із подальших стратегій поведінки в кожному із виокремлених у
процесі аналізу
ринкових сегментах:



надання існуючих послуг старим клієнтам;



зменшення і, можливо, призупинення операцій на даному ринковому
сегменті (дезінвестиційна стратегія);



діяльність в освоєному ринковому сегменті з продаж “старих” банківських
прод
уктів “новим” споживачам (стратегія проникнення);



продаж освоєних послуг на новому ринку (стратегія розвитку (наприклад,
пропонування послуг, першопочатково розроблених для населення корпоративних
клієнтам банку));



пропозиція нових видів продуктів на

стар
ому

ринку (стратегія інновацій
чи розробки товарів);

упровадження нових послуг на новому ринку (стратегія диверсифікації).

При розробці
стратегії ризиків
необхідно:



визначити максимально допустимий, з точки зору засновників і менеджерів банку,
рівень дл
я кожного окремого виду ризиків;



оцінити величину реалізованих ризиків у попередньому періоді і спрогнозувати
ймовірність реалізації різних їх видів у плановому;



визначити обмеження (ліміти), яких банк повинен дотримуватися в процесі діяльності,
щоб рівен
ь ризику його операцій не перевищував допустимий (ліміт  обсяг
допустимих збитків / ймовірність реалізації ризику в плановому періоді);



створити такий механізм управління банком, який би забезпечив постійний контроль
за поточним рівнем ризиків шляхом дотр
иманням лімітів;



ухвалити план заходів, які банк має здійснити для нейтралізації наслідків при
реалізації різних видів ризиків.

Розробка стратегій управління персоналом і розвитку організаційної
структури
базується на результатах ситуаційного аналізу, які
відображають її
відповідність визначеним завданням. Якщо в процесі аналізу виявлено недоліки
організаційної структури, то перш ніж розробити нову стратегію, слід:

-

визначити бажаний рівень централізації прийняття управлінських рішень і
делегування повноваже
нь;

-

виокремити самостійні бізнес
-
одиниці (центри прибутковості) банківської
організації і розробити систему координації їх діяльності через систему планування,
делегування повноважень, контролю та уніфікації облікових і аналітичних технологій;

-

створити сис
тему делегування повноважень, яка визначатиме посадові
обов’язки і принципи повноважень управлінського персоналу банку;

-

передбачити в організаційній структурі систему контролю, завданням якої є
забезпечення керівниками всіх рівнів можливості здійснення мон
іторингу виконання
планових показників з прив’язкою до конкретних виконавців і підрозділів, а також оцінка
дотримання встановлених лімітів і повноважень керівниками та виконавцями різного
рівня.

-


Розробивши стратегії банку за різними напрямками діяльно
сті, необхідно
визначити конкретні завдання щодо їх реалізації і уповноважити для цього конкретних
виконавців, тобто скласти
план узгоджених дій
усіх підрозділів банку. Саме цей план
дасть змогу практично реалізувати вибрані та обгрунтовані у стратегічному
плануванні
цілі та стратегії. Він передбачаєсформулювати конкретні завдання для кожного підрозділу
і функціональної служби банку.

3.3.

Тактичне планування. Складання бізнес
-
плану в банках

Тактичне планування
зорієнтоване на виконання певного завдання. Ці зав
дання,
як правило, мають короткотерміновий характер і є підтримкою стратегічного плану. У
тактичному плані описуються способи вирішення завдань і досягнення цілей у кожній
функціональній сфері діяльності банку.

Стратегія і тактика управління банком потребу
є складання бізнес
-
плану.
Бізнес
-
план


це документ, що охоплює всі види діяльності банку, в тому числі комерційні,
виробничі та соціальні потреби. Його доцільно складати з розбивкою за кварталами.
Бізнес
-
план має такі складові елементи (рис. 3.2).









Рис. 3.2. Структура бізнес
-
плану банку.


У бізнес
-
плані передбачено такі основні розділи:



інформація про банк (назва банку, форма власності, структура управління і
чисельність персоналу);



перелік операцій, які виконує банк;



характеристика послуг, які в
ін надає;



визначення основних планових показників;



поточна маркетингова ситуація (сегментація ринку, конкуренти);



маркетингова стратегія банку;



розрахунок собівартості послуг; тарифи; розрахунок прибутку;



планування бюджету;

Основні етапи складання бізнес
-
плану банку:



Дослідження економічного і фінансового стану в ретроспективному періоді (від 3 до 5
років).

Бізнес
-
план


План залучення і
розміщення ресурсів

Розрахунковий
баланс капіталів

План розвитку
мережі банку і його
матеріально
-
технічної баз
и

План розподілу
прибутку

Управління
персоналом

План розвитку
персоналу



Дослідження стану системи управління банком і оцінка спроможностей команди
менеджерів, персоналу, інноваційної політики банку, його сильних і слабких с
торін.



Визначення структури асортименту банківських послуг та їх можливої зміни впродовж
прогнозованого періоду.



Визначення обсягу послуг, які надає банк, за кожним їх видом і оцінка доходів на
прогнозований період.



Визначення видатків на прогнозований пер
іод.



Визначення напрямку і сум необхідних (доцільних) інвестицій:

-

нарощування статутного фонду;

-

розробка і надання нових видів послуг та ін.



Складання прогнозованого звіту про прибутки і збитки.



Складання прогнозного балансу.



Складання прогнозу грошових по
токів.



Податкове планування і прогноз впливу податкових вилучень на грошові потоки.



Складання варіантів бізнес
-
плану й аналіз “чутливості” прогнозу грошових
потоків до зміни варіантів.



Вибір найбільш реального прогнозу та його обґрунтування.

3.4. Фінансов
е планування

і бюджетування

Фінансове планування в банку

це процес, який забезпечує перетворення цілей,
завдань і заходів щодо їх виконання у конкретні фінансові показники і нормативи,
відповідно до яких необхідно здійснювати управління банком у плановом
у періоді.

Фінансове планування і розробка бюджетів

це кількісне вираження цілей, завдань
і заходів, що реалізує банк.

Р
езультатом
фінансового планування
є:



фінансова модель і план банківських операцій;



бюджет банку і бюджети його структурних підрозділів
;



розрахунок прогнозних показників.

У
фінансовій моделі та плані банківських операцій
задаються планові обсяги
операцій, доходів і видатків за ними, що в підсумку дає змогу побудувати планові
показники для балансу і звіту про прибутки і збитки, які є надій
ним засобом контролю за
діяльністю банку в наступному році.

Фінансова модель передбачає
:



Баланс ресурсів і вкладень банку з розбивкою за укрупненими видами;



Маржу від активно
-
пасивних операцій;



Дохідність комісійно
-
посередницьких операцій;



Видатки на утрим
ання банку;



Загальний фінансовий результат.

Фінансова модель може також містити план руху капіталу банку, який є
окремим документом, що узгоджується з інвесторами банку.

План руху капіталу:



Збільшення / зменшення акціонерного капіталу;



формування і витрач
ання фондів з урахуванням даних банківського
бюджету.

План банківських операцій
забезпечує:



детальний поділ активних і пасивних операцій за видами;



розділ маржі за видами активно
-
пасивних операцій;



поділення комісійно
-
посередницьких операцій з за видами;



д
охідність окремих видів комісійно
-
посередницьких операцій.

Бюджет

це план майбутніх операцій, виражений у кількісних (переважно
грошових) вимірах. У
бюджеті
банку передбачаються витрати капіталу, нові програми або
проекти, планові видатки і фінансові рез
ультати діяльності на наступний фінансовий рік
як загалом для банку, так і для окремих підрозділів.

Бюджет банку становить:



видаткова частина

видатки на утримання установи і персоналу банку, а
також експлуатаційні та інші видатки, пов”язані з його поточн
ою діяльністю;



витратна частина

витрати, необхідні для придбання, введення в
експлуатацію, для ремонту й обслуговування основних засобів і нематеріальних
активів з метою подальшого розвитку банку; податкові платежі та обов‘язкові
відрахування;



дохідна ча
стина

величина мінімальної операційної маржі, необхідної для
покриття поточних витрат банку, достатньої маржі для планомірного розвитку банку,
а також інші незаплановані доходи.

Планування
видаткової

частини:

1)

розподіл усіх видатків на такі групи:

-

умовно
-
постійні видатки (які безпосередньо не пов”язані з обсягом операцій
та ефективністю їхнього виконання);

-

умовно
-
змінні видатки (які прямо залежать від обсягів операцій банку);

-

додаткові витрати;

2)

встановлення лімітів для кожної групи:

-

для умовно
-
постійних ви
датків ліміти розраховуються на рівні видатків за
всіма статтями за попередній період із коригуванням штатного розпису, розміру і
структури основних засобів банку тощо;

-

для умовно
-
змінних видатків, з одного боку, розраховуються
середньомісячні видатки за в
сіма статтями в поточному році та їхнє співвідношення до
середньомісячних активів, а з іншого

аналізуються щомісячні кошториси видатків
усіх банківських підрозділів. Ліміти розраховуються відповідно до мінімальних потреб
усіх банківських підрозділів, але
не більш ніж фіксований відсоток від усіх статей
умовно
-
постійних видатків до поточних активів банку.

Планування
витратної
частини:

1.

витрати капіталу за ступенем контролю, що здійснюються за такими
укрупненими групами:



витрати на придбання основних засобів
і нематеріальних активів: придбання
меблів, обчислювальної техніки, основних засобів господарського вжитку тощо. При
плануванні розмірів витрат за зазначеними статтями враховуються зміни в штаті і
розміщенні банківських служб, а також напрями розвитку і т
ехнічного переоснащення
відповідно до стратегії і тактики банку;



витрати на обслуговування основних засобів і нематеріальних активів

це
витрати на підтримку основних засобів, нематеріальних активів у робочому стані. Вони
містять витрати на будівництво, р
емонт, модернізацію основних засобів і нематеріальних
активів;

2.

установлення лімітів для кожної групи.

Для визначення лімітів за статтями витрат використовуються дані кошторисів,
скориговані з урахуванням реальних потреб і фінансових можливостей банку.

Под
аткові платежі та обов”язкові відрахування
банку поділяються на три
умовні групи:



нарахування на заробітну плату;



обов’язкові платежі за фондами, де базою оподаткування є загальна
величина доходів банку;



податки: на прибуток, на додану вартість.

Плануванн
я дохідної частини слід здійснювати за принципом установлення норм і
часток видатків прибутку у валовому доході банку. Питому вагу всіх складових елементів,
на які розподіляється валовий дохід, можна визначити на підставі комплексного аналізу з
урахуванням
стратегії подальшої діяльності банку. В абсолютному вираженні ці
показники розраховуються, відповідно до необхідної норми прибутку, з урахуванням
потенційних можливостей банку.

Бюджет і план банківських операцій містять повний перелік базових показників н
а
плановий період і є основою для розрахунку прогнозних форм фінансової звітності,
обов’язкових та оцінних нормативів, показників ефективності роботи банку. Розрахунок
даних показників необхідний для оцінки дотримання банком нормативних вимог
регулюючих ор
ганів і внутрішніх управлінських нормативів. Прогнозні показники
містять:



прогнозний баланс і звіт про фінансові результати;



прогноз дотримання нормативів НБУ;



прогнозний розрахунок системи внутрішніх (розроблених банком
самостійно) показників платоспромо
жності, ліквідності й ефективності діяльності
банку.

Розрахунок прогнозних показників дає змогу побачити діяльність банку в
перспективі, а також оцінити, чи не спричинять поставлені завдання порушення вимог
контролюючих органів і внутрішніх вимог банку.

4
.1
. Суть і призначення власного капіталу банків

Власний капітал у банківській діяльності має дещо інше призначення, аніж в інших
сферах підприємництва. Це чітко простежується через функції, які виконує капітал банку.

Власний капітал виконує кілька функцій.

По
-
перше, він створює банку фінансовий
резерв, який дає змогу продовжити основну діяльність у разі одержання збитків. По
-
друге,
достатній рівень власного капіталу дає можливість зберігати довіру населення до
надійності як окремих банків, так і банківської
системи загалом. По
-
третє, адекватний
власний капітал захищає інтереси власників тих депозитів, які не мають повного
страхування. І по
-
четверте, капітал є джерелом коштів для розвитку банку.

Капітал банку є також регулятором його діяльності. Органи нагля
ду за кредитними
організаціями, ставлячи певні вимоги до капіталу, задають тим самим норми економічної
поведінки, які захищають банки від фінансової нестійкості і надзвичайних ризиків. Тому
кожна держава регламентує діяльність своєї банківської системи зак
онодавчо чи шляхом
відповідних нормативних актів, установлюючи стандарти мінімального капіталу для
кредитно
-
фінансових організацій.

Оскільки термін “кап
i
тал” (фрн., англ.,
capital
, лат.
capitalis



головний) означає
багатство (ц
i
нн
i
папери, грошов
i
кошти
, майно), яке використовується для власного
самозростання, можна запропонувати таке визначення кап
i
талу банку: це сукупн
i
сть
внесених засновниками та іншими акціонерами коштів, які збільшуються у результаті
ефективної банк
i
вської д
i
яльност
i
у процес
i
кап
i
тал
i
зац
i
ї прибутку, а також за рахунок
додаткових вливань з боку акціонерів.

Згідно із Законом України “Про банки і банківську діяльність”, банківський капітал

це залишкова частка активів після відрахування всіх зобов’язань.
За міжнародними
стандартами
розрізняють такі види власного капіталу банку:



сплачений акціонерний капітал (зареєстровані і повністю сплачені звичайні
акції);



безстрокові некумулятивні привілейовані акції;



так звані розкриті резерви

резерви, створені за рахунок капіталізації частини

перерозподіленого прибутку, доходів від продажу акцій понад їх номінальну вартість
першим держателям, публікований нерозподілений залишок прибутку, а також
відрахування у резервні фонди;



приховані резерви

резервні відрахування, мета створення яких не пу
блікується
в офіційній звітності банку;



резерви, в тому числі позабалансові, які виникають у зв’язку з переоцінкою
активів (переважно цінних паперів і нерухомості) в результаті коливання їх ринкової ціни;



строкові субординовані зобов’язання (незабезпечені
облігації банку, які
випускаються на строк не менш ніж 5 років), що беруть участь у покритті збитків банку
лише при його ліквідації.

4.2. Види банківського капіталу та методи оцінювання його вартості

У банківській практиці використовуються кілька способів
визначення вартості
власного капіталу банку (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Методи оцінювання власного капіталу банків


Способи оцінювання власного капіталу банків

За бухгалтерською
(балансовою)
вартістю

Балансова вартість капіталу 
балансова вартість активі
в


балансова вартість
зобов’язань

Величина капіталу є поганим
індикатором достатності капіталу,
оскільки внаслідок зміни мікро і
макроекономічної ситуації
справжня вартість активів і
зобов’язань відхиляється від
початкової балансової вартості

За ринково
ю
вартістю

Ринкова вартість капіталу 
ринкова вартість активів


ринкова вартість зобов’язань
банку, тобто поточна курсова
вартість випущених акцій
×
кількість випущених акцій

Ринкова оцінка капіталу
відображає реальний стан банку в
кожний момент

Регулят
ивний
капітал (за
вимогами
регулюючих
органів)

Регулятивний капітал 
акціонерний капітал 
резерви  нерозподілений
прибуток  субординовані
зобов’язання  інше

Дає уявлення про реальну величину
капіталу, орієнтованого на можливі
втрати за ризиковими акти
вами або
активами, що мають змінну
вартість. Регулятивний капітал є
основою для контролю за
виконанням економічних
нормативів





4.3. Визначення адекватності власних коштів банку: Базельська конвенція та
вітчизняна практика

Термін “достатність капіталу
” відображає загальну оцінку надійності банку.
Основними факторами, які визначають необхідну величину банківського капіталу, є різні
ризики, які бере кредитна організація, а також якісний рівень управління ними.
Найістотнішими для більшості банків ризикам
и є кредитний, процентний, валютний,
операційний, основним з яких був і залишається кредитний ризик, тобто ризик повного чи
часткового невиконання боржником узятих перед банком зобов’язань при настанні строку
платежу.

Методологічною основою для розрахунку
адекватності власного капіталу є
напрацювання Базельської конвенції про капітал і директиви про банківську діяльність
Європейського Союзу.

З метою уніфікації національних методик визначення достатності капіталу,
насамперед міжнародних банків, країн
-
членів
Базельського комітету і забезпечення
порівнянності за цим показником кредитних організацій, Базельський комітет розробив у
1988 р. рекомендовані до застосування міжнародні стандарти визначення достатності
банківського капіталу з урахуванням ризику.

Так,
відповідно до Базельської угоди достатність капіталу банку оцінюється за
такими показниками:



мінімальний абсолютний розмір власних коштів банківських установ
(статичний аспект);



визначення достатності власного капіталу щодо угод, яким властиві ризики
(дина
мічний аспект).

Перевірка того, чи вистачає банку власних коштів для покриття банківських
ризиків, повинна бути відносно комплексною. У межах цієї перевірки виокремимо такі
етапи:



оцінювання забезпечення банку власним капіталом (розрахунок елементів
власни
х коштів);



зважування активів щодо банківських ризиків;



обчислення достатності капіталу щодо покриття даних ризиків.

Саме регулятивний капітал є основою при визначенні забезпечення банку
власними коштами як у міжнародній, так і вітчизняній практиці
.
Власни
й капітал банку
складається з елементів першого і другого рівнів.

Наступний важливий крок при забезпеченні банку капіталом

це зважування
активів щодо ризику. У банківській практиці розмежовують ризики двох груп.
Насамперед це ризики неплатоспроможності (
кредитні ризики). Щоб зменшити ризик за
такими операціями, Базельський комітет запропонував від показника достатності
банківського капіталу відняти коефіцієнт Кука
.

Отже, при розрахунку цього показника, банк зважує свої актив
и щодо ризику. До
ризикованих активів належать:



балансові активи;



позабалансові активи;

При зважува
н
ні активів на кредитний ризик визначаються коефіцієнти
ризикованості (0, 10, 20, 50, 100%), у тому числі для позабалансових активів (20, 50,
100%).

Анал
із ризиків, характерних для банківських операцій, подано на рис. 4.3.











Рис. 4.3. Аналіз ризиків щодо визначення адекватності капіталу.


В Україні величину капіталу банківських установ регулює Національний банк
через установлення
мінімальних вимог до розмірів та адекватності капіталу відповідно до
вимог Базельської конвенції.

Норматив мінімального розміру регулятивного капіталу банку (Н1) регулює
абсолютну величину капітальної бази.

Він поаинен становити 5 млн.євро.

Норматив адек
ватності регулятивного капіталу Н2 розраховується як
співвідношення регулятивного капіталу до сумарних активів і позабалансових
зобов’язань, зважених на предмет кредитного ризику. Для діючих банків норматив Н2 не
може бути меншим ніж 10%
.

Якщо це операція, якій властиві
ризики неплатоспроможності, то
цю операцію зараховують до “
No
Trading book


Обчислюємо ризиковані активи

Мінімальна достатність банківського
капіталу:

Капітал

Ризиковані активи


Якщо це операція, метою якої є лише
одержання прибутку внаслідок
спекулятивних угод з валютами, цінними
паперами, фінансовими деривативами, то цю
операцію зараховують до “
Trading book


Розраховуємо позиції ринкових
Мінімальна достатність власних коштів:

Власні кошти

Зважені ризико
-
 12,5 х суми позицій вані активи
ринкових ризиків

Банківська операція

х 100%  8%

Норматив адекватн
ості основного капіталу Н3 розраховується як співвідношення
основного капіталу банку до загальних його активів, зменшених на суму створених
відповідних резервів за активними операціями банків. Нормативне значення Н3 має бути
не меншим, ніж 4%.

4.
4.

Новітн
і вимоги до визначення адекватності власного капіталу
банків
ських установ

Ухвалена в 1988 р. Базельська угода щодо оцінювання достатності капіталу
сприяла зміцненню капітальної бази банків, однак широке використання банками в
останні роки нетрадиційних фін
ансових схем і поширення нових фінансових
інструментів зумовило збільшення фінансових ризиків, що послабило досягнутий на
початку 90
-
их р. ХХ ст.. ефект, пов’язаний із підвищенням капітальних коефіцієнтів, а
відповідно і спроможність банків протистояти фі
нансовим кризам. Ураховуючи дану
обставину,

Так, 26 червня 2004 р. у Швейцарії прийнято кінцевий варіант Базеля
-
ІІ

нових
регулятивних вимог Базельського комітету з банківського нагляду щодо капіталу
банків.
Ці вимоги впроваджуватимуть центральні банки б
ільшості країн світу, в тому
числі і Національний банк.

Базель
-
ІІ здебільшого відображає характер ризиків, які беруть на себе банки, і
представляє істотніші стимули для підвищення ефективності процесу управління
ризиками. Він грунтується на базовій структу
рі визначення вимог до капіталу
Базельської угоди 1988 р. При цьому Базель
-
ІІ підвищує ступінь відповідності вимог
капіталу ризикам, які насправді отримують банки, що буде досягнуто, з одного боку,
шляхом більшої прив’язки вказаних вимог і ризику кредитни
х втрат, а з іншого


введенням нових вимог для покриття операційних ризиків.

Проте Комітет передбачає загалом підтримувати агрегований рівень вимог до
капіталу, стимулюючи при цьому банки до впровадження передових і чутливих до
ризику підходів, переглянут
их Угодою. Базель
-
ІІ поєднує вказані мінімальні вимоги до
капіталу, процедури нагляду за достатністю капіталу і вимоги щодо розкриття
інформації з метою посилення ринкової дисципліни, що сприятиме розвитку і
вдосконаленню систем управління ризиками.

Нова у
года передбачає три рівні регулювання достатності капіталу. По
-
перше, це
нова версія методики розрахунку коефіцієнта достатності. По
-
друге, це система нагляду за
достатністю капіталу, яка забезпечує можливість для регулюючих органів вимагати
підтримки вищ
ого за встановлений рівень коефіцієнта достатності, незалежну оцінку
достатності капіталу конкретного банку при його перевірці, аналіз власної системи оцінки
ризиків банку і можливість втручання в справи банку з метою попередження падіння його
капіталу. І
по
-
третє, це ринкова дисципліна, тобто повне розкриття інформації про склад
капіталу банку і прийняті ризики, на основі якої експерти і клієнти формують власну
думку про достатність капіталу.

Центральною частиною нововведень залишається модифікація методи
ки
розрахунку коефіцієнта достатності капіталу. При цьому не передбачається змін у
методиці його розрахунку, всі зміни зосереджені в правилах розрахунку активів із
урахуванням ризиків

у знаменнику коефіцієнта достатності. Зважування активів
передбачає ви
користання двох різних підходів: стандартного і з урахуванням кредитних
рейтингів позичальників, установлених банками.

Інший підхід застосовуватиметься лише щодо найбільш розвинених банків, які
мають комплексні системи оцінювання і мінімізації кредитного р
изику. Таким банкам
буде дозволено використовувати власні рейтингові оцінки позичальника, а в
перспективі

кількісну оцінку ймовірності збитків для визначення коефіцієнта
достатності банку.

Однак для України значний інтерес представляє стандартний підхід,
який
передбачає зміну коефіцієнтів ризику залежно від установленого рейтинговим
агентством кредитного рейтингу позичальника, що визнаватимуть регулюючі органи.

Розрахунок потреби в капіталі для покриття операційного ризику можна
здійснювати за одним із т
рьох способів [44]:



базовий індикативний підхід (
Basic

Indicator

Approach
), відповідно до якого
потреба в капіталі розраховується у процентах від середнього валового річного доходу за
3 роки;



стандартизований підхід (
Standardized

Approach
), який базуєтьс
я на
розподілі операцій банку на вісім так званих бізнес
-
ліній і визначенні потреби в капіталі
для кожної з них;



прогресивні підходи (
Advanced

Measurement

Approach
), розроблені банками
в межах внутрішніх систем вимірювання операційного ризику, які базуютьс
я на
кількісних і якісних критеріях.

Наближаючи вимоги до капіталу до внутрішньобанківських оцінок кредитного і
операційного ризиків, Базель
-
ІІ спрямовує банківські установи на вдосконалення і
використання складних і точних систем оцінювання ризиків, а так
ож на здійснення
ефективних процесів контролю за ризиками, які бере на себе банк.

Другий компонент Базеля
-
ІІ установлює необхідність здійснення ефективного
наглядового процесу за внутрішніми системами оцінювання ризиків, які беруть банки.
Цей процес спрям
ований на підтвердження того факту, що керівництво банку
адекватно оцінює рівень ризику і відповідно величина капіталу, яку створює банк для
його покриття, достатня.

Наглядові органи оцінюватимуть напрями діяльності кожного окремого банку та
індивідуальний
характер ризиків, які він отримує для того, щоб визначити доцільність
підвищення мінімальних вимог до капіталу, встановлених у межах першого
компонента Базеля
-
ІІ, а також оцінити необхідність використання коригуючих заходів.

Третій компонент наголошує на
значимості ринкової дисципліни з метою
розумного управління шляхом підвищення ступеня відкритості офіційної звітності. Цей
компонент визначає перелік інформації, яка підлягає публічному розкриттю, що дає
змогу точніше оцінювати адекватність капіталізації б
анку.

Базельський комітет передбачає, якщо учасники ринку розуміють характер
ділової активності банку, то вони більшою мірою спроможні оцінити ефективність
діяльності тієї чи іншої організації, заохочуючи тих які розумно управляють ризиками,
і караючи тих,
які здійснюють цей процес неадекватно.

4.5. Методи управління власним капіталом банку

Головна мета процесу управління банківським капіталом полягає в залученні та
підтримці достатнього обсягу капіталу для розширення діяльності і створення захисту від
риз
иків, а також прогнозуванні його величини з урахуванням зростання обсягу балансових
і позабалансових операцій, величини ризиків, що бере на себе банк, дотримання
встановлених нормативними актами пропорцій між різними елементами капіталу з метою
досягнення
визначених банком параметрів.

Об’єктами управління власним капіталом є:



абсолютна величина власного капіталу;



співвідношення між капіталом першого і другого рівнів;



структура елементів капіталу всередині кожного рівня;



витрати на формування і рентабельні
сть капіталу.

У світовій практиці використовується чимало способів збільшення власного
капіталу (рис.4.1).

Найпоширеніші з них базуються на змінах у структурі балансу. Вони, у свою чергу,
досягаються можливо такими шляхами:



шляхом обмеження можливостей зро
стання ризикованих активів при
збереженні їхньої структури;



у результаті обмеження можливостей зростання ризикованих активів
шляхом зміни їх структури завдяки впровадження операцій з невисоким ступенем
зважування активів на ризик;



внаслідок обмеження зрос
тання ризикованих активів шляхом продажу
балансових активів.

Потреби у банківському капіталі можна задовольнити також методом “непрямого
ефекту фінансування”, який передбачає:



злиття банків із метою збільшення капіталу;



зниження як позицій відрахування в
ід основного капіталу, так і відвернень
від сукупного капіталу (основний  додатковий капітал);



створення і використання резервів переоцінки.




































Рис.4.5. Джерела збільшення банківського капіталу


Найбільш ефективним методом підвищення банківського капіталу, який
рекомендується в сучасних умовах України, є злиття банків (економічне і правове
об’єднання двох чи більше кредитних інститутів).

Банківський капітал можна збільшити також за допомогою вну
трішніх джерел. До
них належать:



відкрита тезаврація прибутку тобто (розподіл отриманого протягом року
прибутку на виплату дивідендів і на збільшення власного капіталу за рахунок
нерозподіленого прибутку);

Управління мобілізацією власного
капіталу

За рахунок змін у
структурі
балансу

Шляхом обмеження
можливостей
зростан
-
ня ризикових
активів при
збереженні їхньої
структури

У результаті
обмеження
можливостей зрос
-
тання ризикових
активів шлях
ом зміни
їх структури завдяки
впровадженню опера
-
цій із невисоким сту
-
пенем зважування
активів на ризик

Внаслідок обмеження
зростання ризикових
активів шляхом
продажу балансових
активів

За рахунок
зовнішніх джерел


За рахунок
внутрішніх джерел


Методом
“непрямого ефекту
фінансування”


За рахунок відкритої
тезаврації прибутку
(розподілу
отриманого
протягом року
прибутку на
збільшення
власного капіталу



Відкрите дотування
резервів за рахунок
чистого прибутку



Прихована
тезаврація, тобто
утворення
прихов
аних резервів


Через злиття
(поглинання) банків



Через зниження як
позицій відрахування
від основного
капіталу, так і
відвернень від
сукупного капіталу



Через створення і
використання
резервів переоцінки


За рахунок
зростання
акціонерного
капіталу


За
рахунок
збільшення
замінників власного
капіталу


субординованих
боргових
зобов’язань і
гібридних
інструменттів на
зразок залученого
боргу





відкрите дотування резервів за рахунок чистого пр
ибутку (тобто створення
фондів на покриття загальних банківських ризиків);



прихована тезаврація

утворення прихованих резервів (тобто загальних резервів
на випадок невиплат за позиками).

Внутрішні джерела збільшення банківського капіталу, безумовно, потр
ібні,
проте лише за їх рахунок накопичити значні власні кошти складно. Банкам не обійтися
без зовнішніх джерел покриття потреб у власному капіталі.

Один зі шляхів збільшення основного капіталу

зростання капіталу акціонерного.
Проте випуск звичайних акцій
з огляду на їх високу вартість не завжди веде до бажаної
мети. Крім того, дивіденди не впливають на зниження податків, які у більшості західних
країн сплачуються із доходів після виплати дивідендів. Тому для збільшення власного
капіталу зарубіжні банки ча
сто використовують його замінники

так званий додатковий
капітал. Це перед усім субординовані боргові зобов'язання (претензій яких
задовольняються після виконання всіх претензій вкладників, але перед задоволенням
претензій акціонерів) і гібридні інструмен
ти типу залученого боргу.

5. 1. Склад і структура пасивів банку

Банківські пасиви


це ресурси банку, які є частиною фінансового ринку та
означають сукупність виведених із обігу грошових коштів економічних суб’єктів, що
мобілізуються на умовах виникнен
ня зобов’язань власності та боргу для подальшого
розміщення серед контрагентів, які мають в них тимчасову потребу.

Банківські ресурси відображаються в пасиві балансу банку, причому останній
складається із зобов’язань (заборгованості по залучених і запозич
ених коштах) та власних
коштів (капіталу). Отже, структура пасиву балансу і ресурсна база банку з точки зору
формування охоплюють однакові складові: зобов’язання та капітал. Разом з тим, вони
нееквівалентні на стадії використання: ресурсна база становить л
ише частку в пасиві
балансу, розмір якої залежить від:


політики центрального банку в галузі грошово
-
кредитного регулювання, зокрема від
норм обов’язкового резервування залучених банком коштів;


фінансово
-
господарської діяльності банку, яка здійснюе
ться за рахунок власного
капіталу. Сюди належать вкладення банку в господарську діяльність підприємств і
організацій, в акції підприємств і акціонерних товариств, витрати банку, дебітори банку,
збитки. Отже, власний капітал “очищується” і залишається та йо
го частка, яка може бути
використана як банківський ресурс, тобто пущена в оборот.

Глибшому розумінню банківських
пасивів
сприяє вивчення складу ресурсної бази
на основі найбільш поширеної в економічній літературі класифікації згідно з таким
критерієм, як
джерело утворення банківських ресурсів. Найпоширенішою є думка,
відповідно до якої
пасиви
за вищеназваним критерієм поділяються на власні та залучені і
запозичені(рис.5.1).

Проаналізуємо
детальніше структур
у
банківських зобов’язань. Специфіка пасивів
банкі
в
ських установ
полягає в тому, що її основн
ою
частин
ою

є
зобов’язання. Із них
основну частку становлять депозити, а меншу

інші (запозичені) кошти.
Так,
банківські
зобов’язання поділяються на дві велик
і
групи

залучені (депозитні) і запозичені
(недепозит
ні) кошти. Більше
ніж
70%
від
банківських зобов’язань становлять залучені
ресурси (депозити).

У світовій практиці банківські депозити поділяються на основні і “летючі”.

Основні депозити

це такі депозити, які становлять постійну депозитну базу
банку. Вони
, як правило, базуються не на окремих угодах, а на тривалих
відносинах з клієнтом, їх розміри і коливання не підпадають під вплив зміни
процентних ставок. До складу основних депозитів належать депозити до
запитання, а інколи, залежно від відносин між вкла
дником і банком, і строкові
депозити.

“Летючі” депозити

це строкові депозити, які залучені в банк відсотковими
ставками, тому вони підлягають міграції в разі зміни відсотків за вкладами.
Висока
питома вага даного виду депозитів у складі залучених зобов’я
зань
роби
ть банк залежн
им

від тенденцій на фінансових ринках.













Рис. 5.1. Ресурсна база банку



Пасиви комерційного

банку

Зобов

язання банку

Власні кошти
(капітал) банку

Недепозитніі
(перекуплені) ресурси

З
алучені (куплені)
ресурси

Позики

-
позики, одержані від
Центрального банку

-
позики, одержані від
інших кредитних
організацій

Інші зобов

язання банку

-
кошти, одержані від випуску і
розповсюдження облігацій

-
ресурси, мобілізовані за
рахунок створення взаємн
их
боргових зобов’язань і
платіжних коштів банку
(депозитні і ощадні сертифікати,
банківські векселі та ін.)

-
інші кошти

Депозитні (куплені)
ресурси


-
депозити до
запитання

-
строкові депозити

-
ощадні депозити

-
рахунки НАУ

-
депозитні рахунки
грошового
ринку

4.5. Методи управління власним капіталом банку

Головна мета процесу управління банківським капіталом полягає в залученні та
підтримці достатнього об
сягу капіталу для розширення діяльності і створення захисту від
ризиків, а також прогнозуванні його величини з урахуванням зростання обсягу балансових
і позабалансових операцій, величини ризиків, що бере на себе банк, дотримання
встановлених нормативними а
ктами пропорцій між різними елементами капіталу з метою
досягнення визначених банком параметрів.

Об’єктами управління власним капіталом є:



абсолютна величина власного капіталу;



співвідношення між капіталом першого і другого рівнів;



структура елементів ка
піталу всередині кожного рівня;



витрати на формування і рентабельність капіталу.

У світовій практиці використовується чимало способів збільшення власного
капіталу (рис.4.1).

Найпоширеніші з них базуються на змінах у структурі балансу. Вони, у свою чергу,
д
осягаються можливо такими шляхами:



шляхом обмеження можливостей зростання ризикованих активів при
збереженні їхньої структури;



у результаті обмеження можливостей зростання ризикованих активів
шляхом зміни їх структури завдяки впровадження операцій з невис
оким ступенем
зважування активів на ризик;



внаслідок обмеження зростання ризикованих активів шляхом продажу
балансових активів.

Потреби у банківському капіталі можна задовольнити також методом “непрямого
ефекту фінансування”, який передбачає:



злиття банків
із метою збільшення капіталу;



зниження як позицій відрахування від основного капіталу, так і відвернень
від сукупного капіталу (основний  додатковий капітал);



створення і використання резервів переоцінки.






































Рис.4.5. Джерела збільшення банківського капіталу


Найбільш ефективним методом підвищення банківського капіталу, який
рекомендується в сучасних умовах України, є злиття банків (економічне і правове
об’єднання двох чи більше кредитних інст
итутів).

Банківський капітал можна збільшити також за допомогою внутрішніх джерел. До
них належать:

Управління мобілізацією власного
капіталу

За рахунок змін у
структурі
балансу

Шляхом обмеження
можливостей
зростан
-
ня ризикових
активів при
збереженні їхньої
структури

У результаті
обмеження
можливостей зрос
-
тання ризикових
активів шляхом зміни
їх
структури завдяки
впровадженню опера
-
цій із невисоким сту
-
пенем зважування
активів на ризик

Внаслідок обмеження
зростання ризикових
активів шляхом
продажу балансових
активів

За рахунок
зовнішніх джерел


За рахунок
внутрішніх джерел


Методом
“непрямого
ефекту
фінансування”


За рахунок відкритої
тезаврації прибутку
(розподілу
отриманого
протягом року
прибутку на
збільшення
власного капіталу



Відкрите дотування
резервів за рахунок
чистого прибутку



Прихована
тезаврація, тобто
утворення
прихованих резерв
ів


Через злиття
(поглинання) банків



Через зниження як
позицій відрахування
від основного
капіталу, так і
відвернень від
сукупного капіталу



Через створення і
використання
резервів переоцінки


За рахунок
зростання
акціонерного
капіталу


За рахунок
збі
льшення
замінників власного
капіталу


субординованих
боргових
зобов’язань і
гібридних
інструменттів на
зразок залученого
боргу





відкрита тезаврація прибутку тобто (розподіл отриманого протягом року
прибутку на виплату дивідендів і на збільшення власного капіталу за рахунок
нерозподі
леного прибутку);



відкрите дотування резервів за рахунок чистого прибутку (тобто створення
фондів на покриття загальних банківських ризиків);



прихована тезаврація

утворення прихованих резервів (тобто загальних резервів
на випадок невиплат за позиками).

Внутрішні джерела збільшення банківського капіталу, безумовно, потрібні,
проте лише за їх рахунок накопичити значні власні кошти складно. Банкам не обійтися
без зовнішніх джерел покриття потреб у власному капіталі.

Один зі шляхів збільшення основного капі
талу

зростання капіталу акціонерного.
Проте випуск звичайних акцій з огляду на їх високу вартість не завжди веде до бажаної
мети. Крім того, дивіденди не впливають на зниження податків, які у більшості західних
країн сплачуються із доходів після виплати
дивідендів. Тому для збільшення власного
капіталу зарубіжні банки часто використовують його замінники

так званий додатковий
капітал. Це перед усім субординовані боргові зобов'язання (претензій яких
задовольняються після виконання всіх претензій вкладникі
в, але перед задоволенням
претензій акціонерів) і гібридні інструменти типу залученого боргу.

5.3.

Політика банку щодо мобілізації ресурсів на фінансових ринках

Політика мобілізації ресурсів є складовою політики банку і охоплює цілі, завдання,
принципи, з
агальні положення та систему заходів і дій, які регулюють фінансові
відносини щодо формування банківських пасивів з метою збільшення ефективності
діяльності і стабільності багківської установи. Вона вимагає вироблення таких критеріїв
прийняття рішень, щоб
узгодити залучення коштів з їх розміщенням як в якісному, так і в
кількісному відношенні. При такій інвестиційно
-
орієнтованій політиці мобілізації
ресурсів мінімізується діапазонне співвідношення між джерелами утворення банківських
ресурсів і їх використан
ням.

Основну структуру і взаємозв’язки елементів політики мобілізації банківських
ресурсів подано на рис. 5.
1
.

У процесі реалізації політики банку рекомендується визначити систему цілей, які
він прагне досягти, а також групи факторів, що впливають на форм
ування банківських
пасивів (рис. 5.2).




















Рис.
5.5
. Системний зв’язок політики банку з мобілізації ресурсів


Перша група факторів

неконтрольовані. Їх вплив банк не може попередити чи
змінити і враховує як задані величини. Серед таких
позасистемних факторів доцільно
виділити макроекономічні, стан фінансовго ринку, нормативи регулюючих органів.
Основними макроекономічними факторами є загальноекономічна ситуація в країні,
грошово
-
кредитна політика центрального банку та податкова політика
. Серед факторiв,
що визначають фiнансовий ринок i позначаються на процесi формування ресурсної
бази банку, важливими є такі: стан грошового ринку, рiвень розвитку ринку позичкових
капiталiв, стан розвитку нацiональної банкiвської системи. На процес форм
ування
ресурсів комерцiйних банкiв мають істотний вплив фактори правового і нормативного
середовища (податкове, валютне, антимонопольне законодавство), а також встанов

Цільова система

І

ІІ

ІІІ

І
V

V

VI

VII

Прийняття рішень:

-

критеріальна оцінка

-

альтернативи

Інструментарій

Можливі дії

Рамкові умови
(фактори)

Контрольовані

Частково контрольовані

Неконтрольовані

лення центральним банком економічних нормативів.
















Рис. 5.
6
. Цілі мобіл
ізації ресурсів банку


До другої групи факторів

частково контрольованих, вплив яких на мобілізацію
ресурсів банк може частково змінити, належать поведінка клієнтів, конкурентів і
власників.

Третя група факторів

це внутрісистемні. До них належать ендог
енні величини
впливу, які є контрольовані, тобто їх вплив банк може змінити так, щоб узгодити обсяг
мобілізованих ресурсів згідно з поставленими цілями. При цьому серед даної групи
факторів слід виділити потенційні фактори і параметри діяльності. До потенц
ійних
факторів належать місце знаходження банку, його розмір, а також мережа філій. До
параметрів діяльності належать такі маркетингові інструменти, як досягнення результатів,
реклама і цінова політика.

Для визначення якості елементів ресурсної бази варто
розробити критерії
прийняття рішень. До них належать: ступінь врахування ресурсів у банківських
нормативах, витрати на мінімальні резерви, прибутковість, стабільність, зміна процентних
ставок, ступінь впливовості банку на мобілізацію ресурсів. Останнім еле
ментом політики
банку для мобілізації ресурсів є вироблення рекомендацій, а отже, певних дій і напрямів
залучення коштів.


Цілі,
орієнтовані на
прибутковість
банку

Цілі,
орієнтовані на
дотримання

вимог

регулю
-
ючих органів

Цілі, орієнтовані
на ринок

-
репутація банку

-
надання послуг з мо
-
біліза
ції ресурсів

-
узгодження
мобілізації ресурсів із
їх використанням

-
мінімізація
обов’язкових резервів

-
дотримання
нормативів про
достатність
банківського капіталу


Цілі, орієнтовані
на обсяг

-
підвищення обсягів
мобілізації
банківських ресурсів

-
прагненн
я до макси
-
мальної частки на
ринку

Цілі ліквідності

-
мінімізація ризиків

-
прагнення до макси
-

мальних залишків на
банківських
рахунках

-
постійне виконання
претензій по випла
-

тах з вкладних

послуг

-
створення ліквідних
резервів

Цілі, орієнтовані
на
адаптацію

-
гнучкість

-
підлягання чужому
впливу

Цілі, орієнтовані
на мінімізацію
витрат

-
мінімізація витрат на
залучення банківських
ресурсів

-
мінімізація ризику пе
-
регрупування

-
мінімізація ризику
зміни процентних
ставок

-
мінімізація валютного
ризику


5.4. Організація управління зобов’язаннями банків

Управління банківськими зобов’язаннями

це діяльність з формування та
оптимізац
ії структури пасивів банків за рахунок залучення грошових коштів фізичних і
юридичних осіб, у тому числі й інших банків, спрямована на підтримку ліквідності як
окремих банків, так і банківської системи загалом.

Управління залученими ресурсами передбачає:



п
ланування пасивних операцій

розробку депозитної політики банку та
інших внутрішньобанківських документів, що регламентують пасивні операції;



аналіз ресурсної бази банку (головне завдання аналізу

правильно
спрогнозувати строки надходження в банк залучен
их ресурсів);



організацію і регулювання діяльності щодо залучення ресурсів;



контроль над здійсненням пасивних операцій і станом ресурсної бази банку.

Інструментами управління депозитними ресурсами є різного роду обмеження (на
залишок коштів, на термін розм
іщення депозиту, на перший чи наступний внески, на
сумарні обороти за рахунком тощо), блокування (залишків чи на списання коштів),
комісії, плата за обслуговування, а також процентні ставки.

Для забезпечення стабільної ресурсної бази для здійсн
ення подальших інвестицій в
економіку вітчизняні банки повинні постійно здійснювати практичну реалізацію завдань
для удосконалення операцій по мобілізації банківських зобов’язань, які є важливим
елементом їхніх ресурсів.
А це вимагає від банків здійснюват
и ряд заходів, які
сприятимуть удосконаленню організації операцій, пов'язаних iз формуванням залучених
і запозичених коштів, а отже, зміцненню ресурсної бази банків.

До найбільш дієвих стимулів можна зарахувати проведення банками гнучкої
депозитної
політики.
Депозитна політика банку представляє собою

банківську політику
по залученню грошових коштів. Вона включає стратегію і тактику банку по залученню
банківських ресурсів.

Завданнями депозитної політики можуть бути: дотримання ліквідності балансу
банку, залучення ресурсів із мінімальними витратами, залучення в депозити необхідної
кількості ресурсів на можливо більш тривалий строк, створення в перспективі умов для
стійкості залучених коштів.

Отже, депозитна політика передбачає здійснення таких заход
ів:



високі процентні ставки, які виплачуються по вкладах і тим самим
забезпечують захист коштів від інфляційного обезцінення;



надання відносно дешевих (порівняно з ринковими ) кредитів вкладникам
під внесені депозити;



забезпечення високої гарантії надійно
сті розміщення нагромаджених
грошових коштів;



доступність достовірної інформації про діяльність банківських установ з
метою виникнення можливості вкладникам самостійно оцінити ризик майбутніх вкладень.

Депозитна політика має бути зафіксована документально
зафіксована у вигляді
окремого документа на 1

2 роки або ж представлена окремими положеннями про порядок
залучення грошових коштів на вклади і про відкриття і ведення клієнтських рахунків.

У процесі формування пасивів менеджмент банку повинен враховувати
два
основних параметри управління

вартість залучених коштів та їх обсяг.

Для забезпечення бажаної структури, обсягів
і
рівня витрат за депозитними
зобов’язаннями використовуються цінові
та
нецінові методи управління.

Суть цінових методів полягає у вик
ористанні
процентної
ставки за депозитами як
головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні грошові кошти фізичних і юридичних
осіб. Підвищення пропонованої банком ставки
дає змогу
залучити додаткові ресурси. І,
навпаки, банк, перенасичений ресурсами,
але обмежений небагатьма прибутковими
напрямками їх розміщення, зберігає або навіть зменшує депозитні ставки. У практиці
роботи українських банків перевага надається ціновим методам управління, оскільки
депозитні ставки не підлягають регулюванню і встановл
юються менеджментом банку
самостійно
,
залежно від потреби в залучених коштах.

Поширеними є такі
основн
і
метод
и
встановлення процентних ставок за депозитами
(рис. 5.
7
).















Рис. 5.7.

Основні методи встановлення процентних ставок за депозитами.

Ви
значати конкретне джерело фінансування потрібно на основі таких факторів:



витрат;



податкового;



балансового;

“Умовне” ціноутворення
(залежно від мінімально
-
го залишку на рахунку)

Ціноутворення,
спрямоване
на залучення
клієнтів з ви
щи
ми
доходами

Ціноутворення, яке
залежить від багатьох
факторів,
у
тому числі від
взаємовідносин із
клієнтами


Методи
встановлення
процентних
ставок


“Витрати плюс прибуток”


Встановлення процентів
для проникнення на ринок


Ціноутворення на основі
ринкових процентних
ставок




ринкового.

Метод ціноутворення “витрати плюс прибуток” полягає в тому, що кожна послуга
щодо ведення депозитів оцінюється доволі високо, щоб покрити
всі чи більшу частину
витрат, пов’язаних із наданням цієї послуги.

Даний метод, так званий метод загального фонду коштів, базується на припущенні,
що немає вартості окремого виду депозитів як такого, а є середньозважена вартість усіх
фінансових джерел ба
нку. Загальні витрати на мобілізацію коштів складаються з прямих і
прихованих витрат. Для підрахунку прямих витрат використовують формулу:

ПВМ(КВОВВВС)(1


ОР)

де ПВМ

прямі витрати;

К

плата за ресурси;

ВО

операційні витрати;

ВВ

витрати на викуп інс
трументів;

ВС

витрати на страхування;

ОР

обов’язкові резерви.

Приховані витрати виникають
у
результаті змін у пасивах банків та вимог
регулюючих органів, наприклад, коли
збільшення
окремих статей
зумовлює потребу
нарощувати
інш
і
. Так,
зростання
депозитів
спри
я
є збільшенн
ю
капіталу, а значить

спричинює
додатков
і
витрат
и
.

Альтернативою методу загального фонду коштів є метод додаткових витрат.

Багато
фінансових експертів доходить до висновку, що для визначення ціни на депозити повинні
використовуватись не се
редньозважені, а граничні витрати, тобто додаткові витрати,
пов’язані із залученням нових коштів. Причиною є те, що доволі часті зміни процентних
ставок роблять величину середніх витрат ненадійною і нереалістичною базою для
встановлення цін на депозити. Дл
я визначення додаткових витрат пропонується така
формула:


ЗВ НС
×
Кнс


СС
×
Ксс,

де ЗВ

загальні витрати;

НС

нова ставка;

Кнс

кошти, отримані за новою ставкою;

СС

стара ставка;

Ксс

кошти, отримані за с
тарою ставкою.

Знаючи зм
і
ну сукупних витрат, управлінці банку можуть визначити норму
додаткових витрат на залучення ресурсів і зіставити її з розміром прогнозованих доходів:

зміна сукупних витрат


додатково отримані кошти


Норма додаткових витрат



Метод установлення процентів за депозитами для пр
оникнення на ринок

це метод,
який дає змогу не враховувати хоча б у короткостроковій перспективі величину прибутку
і витрат банку. Ідея полягає в тому, щоб пропонувати високі процентні ставки (як
правило, вище ринкового рівня) чи встановлювати низькі тар
ифи комісійних зборів для
залучення великої кількості нових клієнтів. Керівництво банку надіється, що великий
обсяг вкладів і, як результат, великий обсяг кредитів банку компенсує зниження прибутку.
Дана стратегія ціноутворення має зміст, коли банк прагне
завоювати фінансовий ринок.

Застосовуючи метод “ціноутворення, спрямованого на залучення клієнтів з вищими
доходами”, банки використовують підготовлену рекламну кампанію для практикуючих
професіоналів, підприємців, менеджерів та інших громадян із високими
доходами для
ознайомлення із послугами і цінами на послуги, які дають у підсумку банкам високі
прибутки. На інші депозитні рахунки можуть встановлюватися такі умови, які призведуть
до зменшення попиту на них. Як правило, стратегія встановлення цін вище сер
еднього
рівня прив’язана до стратегічної програми, за якою кожний багатий клієнт закріплюється
за окремим працівником банку, який веде всі його справи.

Метод “установлення цін на депозити на основі кількості послуг, що надаються
клієнту (багатофакторний с
посіб ціноутворення)”, базується на закріпленні кращих
клієнтів банку і визначенні цін на депозити відповідно до кількості та якості послуг, що
надаються кожному клієнту. Клієнти, які купують дві чи більше послуги банку, можуть
спонукатися більш низькими т
арифами на послуги чи відстрочкою платежів порівняно з
клієнтами, які мають обмежені зв’язки з банком. Таким чином, ідея полягає в тому, що
купуючи більшу кількість банківських послуг, клієнт стає залежний від банку.

Нецінові методи управління залученими к
оштами банку базуються на
використанні різноманітних прийомів заохочення клієнтів, які прямо не пов’язані зі
зміною рівня депозитних ставок. Нецінові методи управління базуються на маркетингових
дослідженнях того сектора ринку, який обслуговує банк, вивче
нні потреб клієнтури,
розробці нових фінансових інструментів та операцій, що пропонуються клієнтам.

Процес управління недепозитними ресурсами має певні особливості, відповідно до
яких менеджери банку формують стратегію управління ресурсами:



гнучкість управ
ління: у кожний момент часу можна чітко визначити, скільки і на
який період необхідно банку запозичити коштів. Потреба в недепозитних джерелах
розраховується як різниця між вихідними та вхідними грошовими потоками банку, з
урахуванням як реальних, так і оч
ікуваних значень;



висока чутливість до змін ринкової процентної ставки: позики здебільшого
надаються під плаваючу процентну ставку або на короткі періоди;



короткостроковий характер операцій запозичення: найпопулярнішими є одноденні
позики та зі строками по
гашення до двох тижнів;



неможливість застосування цінових методів управління, оскільки ставку за
позикою встановлює кредитор.

Тема 6. Управління активами та позабалансовою діяльністю банку


6.1. Характеристика активів банку. Сутність управління банківськи
ми активами

Активи банківської установи


це статті бухгалтерського балансу, які
відображають розміщення і використання ресурсів банку. Банківські активи утворюються,
як правило, в результаті активних операцій, тобто розміщення власних і залучених коштів
з
метою одержання доходу, підтримки ліквідності і забезпечення функціонування банку.
Саме в результаті активних операцій банк отримує основну частину доходів.

Усі активні
операції банку є ризиковими, проте вони забезпечують йому значну частину доходів.

Ст
руктуру банківських активів подано на рис. 6.1.























Рис. 6.1. Структура банківських активів.


За ступенем ліквідності
активи банку можна поділити на такі групи:

1)

високоліквідні активи

це кошти в касі, в НБУ та інших банках, а також
ак
тиви, які можна швидко конвертувати в готівкові та безготівкові кошти. Вони не дають
банку доходу, але необхідні для розрахунків за зобов’язаннями. До них належать:



готівкові кошти та банківські метали;



кошти до запитання в НБУ;



кошти до запитання в інших
банках;


Первинні резерви

Дохідні активи

Активи



Вкладення в державні
короткострокові цінні
папери



Вкладення в
корпоративні
короткострокові ліквідні
цінні папери



Міжбанківські кредити
строк
ом до 7 днів



Банкноти і монети в касі
банку



Платіжні документи в
проце
сі інкасування



Кошти на
кореспондентських
рахунках у
центральному банку



Кошти на
кореспондентських
рахунках у комерційних
банках



Обов‘язкові мінімальні
резерви



Позики



Довгострокові
інвестиції в цінні
папери

Вторинні резерви

Вкладення в основні засоби
(
недохідні активи)



строкові депозити в НБУ.

2)

ліквідні активи, які перебувають у розпорядженні банку, що можуть бути
перетворені в грошові засоби (вторинні резерви): кредити і платежі на користь банку із
строком виконання до 30 днів, легкореалізовані цінні папери, що к
отуються на біржі
тощо;

3)

активи довгострокової ліквідності: кредити, видані банком, розміщені
депозити, в тому числі в дорогоцінних металах з строком погашення більш ніж один рік;

4)

малоліквідні активи: довгострокові інвестиції, капіталізовані активи,
простро
чена заборгованість, ненадійні борги тощо.

За міжнародними вимогами, частка високоліквідних активів у загальному обсязі
активів має становити від 12 до 15%.

За ступенем ризику вкладень та ймовірністю втрати частини вартості активи
поділяють на п’ять груп:



перша група (процент ризику

0)

це готівкові кошти; кошти у НБУ; боргові цінні
папери, що рефінансуються НБУ, у портфелі банку на продаж та інвестиції, боргові цінні
папери державних органів управління у портфелі банку на продаж та інвестиції;



друга гр
упа (процент ризику

10)

короткострокові і довгострокові кредити,
надані центральним органам державного управління;



третя група (процент ризику

20)

короткострокові й довгострокові кредити,
надані місцевим органам державного управління у портфелі бан
ку на продаж та
інвестиції;



четверта група (процент ризику

50)

кошти до запитання в інших банках;
строкові депозити в інших банках (окрім простроченої заборгованості та прострочених
нарахованих доходів), нараховані доходи за борговими цінними паерами у
портфелі банку
на продаж та інвестиції; зобов’язання з кредитування, надані банкам та клієнтам; куплені,
але не отримані валюта і банківські метали; активи до отримання;



п

ята група (процент ризику

100)

всі інші активні рахунки.


6.
2
. Управління креди
тним портфелем банку

Кредитний портфель


це сукупність усіх позик, наданих банком з метою
одержання прибутку. У структурі балансу кредитний портфель розглядається як єдине
ціле та складова активів банку, котра має свій рівень дохідності і відповідний ріве
нь
ризику.

Управління кредитним портфелем

це організація діяльності банку при здійсненні
кредитного процесу, спрямована на мінімізацію кредитного ризику.
Дохідність і ризик


основні параметри управління кредитним портфелем банку.
У кредитному портфелі
найважливіше

узгодження за термінами розміщених обсягів активів із залученими
пасивами.

При управлінні кредитним портфелем кінцевими цілями банківської установи є:



одержання прибутку від позичкових операцій;



збереження ліквідності та платоспроможності ба
нку.

Основними елементами системи управління кредитним портфелем є такі:



організаційна структура управління кредитним портфелем;



розробка стратегії і тактики кредитної політики;



наявність внутрішніх кредитних документів, що регламентують кредитний
процес;



аналіз кредитного портфеля з метою покращення його кількісних і якісних
характеристик.

Функції і завдання підрозділів з управління кредитним процесом у банку
подано у
табл. 6.1.

Таблиця 6.1

Управління кредитним процесом у банку

Найменування
підрозділів бан
ку

Функції і завдання підрозділів

Рада директорів
(Правління) банку

Затверджує напрями кредитної політики

Кредитний комітет

Визначає стратегічні і тактичні завдання розвитку кредитних
операцій, приймає рішення про видачу кредитів, установлює
рівень проце
нтних ставок за кредитними операціями та ін.

Планово
-
економічне
управління

Планує діяльність у галузі кредитування, підготовляє
методологічне забезпечення

Кредитне управління

Формує кредитний портфель, здійснює кредитування клієнтів,
контроль за забезпеч
еністю позик, діяльністю філій у галузі
кредитування, здійснює аналіз кредитних операцій, підготовляє
разом з планово
-
економічним управлінням методичне
забезпечення

Юридичне
управління

Визначає відповідність кредитної документації діючому
законодавству

Операційне
управління

Забезпечує зарахування і списання коштів, у тому числі операції з
видачі кредитів із позичкових рахунків, їх погашення із рахунків
клієнта

Управління
автоматизації

Електронна обробка даних, у тому числі кредитних операцій

Відділ вну
трішнього
контролю

Перевіряє законність кредитних операцій відповідно до норм і
правил НБУ, здійснює постійний контроль кредитних операцій, що
виконують підрозділи банку і окремі співробітники, контроль за
виконанням кредитних процедур, функцій і повноваже
нь при
прийнятті рішень


Процес кредитування в банку базується на спроможності керівництва банку і
працівників кредитного підрозділу знаходити правильне співвідношення між ризиком і
прибутком.

Процес кредитування

передбачає
три функції:



освоєння ринку і к
редитний аналіз;



виконання кредиту
та
управління ним;



перевірка кредиту (табл.

6.
3
).




Таблиця 6.
2
.

Процес кредитування

Освоєння ринку і
кредитний аналіз

Виконання кредиту і
управління ним

Перевірка кредиту

Маркетингове
дослідження. Реклама,
зв’язки з гр
омад кістю

Кредитний комітет
розглядає пропозицію /
рекомендацію

Вивчення позичкової
документації

Програми відвідування
клієнтів працівниками
банку

Приймається рішення
прийняти позику до
виконання чи відмовитися
від її надання

Спостереження за
виконанням
кредитного
договору

Одержання формального
звернення за позикою

Обговорюються
умови
позики. Складається
кредитний договір

Позитивні і негативні
умови позики

Одержання фінансової
звітності, рішення про
необхідність кредиту, звіту
про кредитні операції

Пі
дготовляється
документація
щодо

забезпеченн
я

Порушення платежів за
позикою

Аналіз фінансової звітності
і руху грошових коштів

Позичальник підписує
договір, передає
забезпечення, одержує
кошти

Обговорення із
позичальником порушення
платежів чи інших
трудно
щів

Оцін
ювання
наданого
забезпечення (гарантії)

Підвищення зацікавленості

Вжиття заходів щодо

подоланн
я
труднощів

Працівник кредитного
підрозділу надає
рекомендацію
щодо

кредитн
ої
інформації

Подання
матеріалів
у

картотеку

Зміна умов кредитування


Обробк
а платежів за
позикою, одержання
періодичної фінансової
звітності, відвідування
позичальника

Залучення додаткового
капіталу, забезпечення
гарантій



Вимога погашення позики



6.3. Кредитна політика банку

Кредитна політика банківської установи

це компле
кс заходів, метою яких є
підвищення дохідності кредитних операцій і зменшення кредитного ризику. Кредитна
політика має охоплювати найважливіші елементи і принципи організації кредитної
роботи в банку та є основним документом, яким необхідно керуватися при
формуванні
кредитного портфеля.

Кредитна політика банку створюється з метою контролю за ризиками в процесі
забезпечення найефективн
іш
ого розміщення кредитних ресурсів. Пріоритетами розробки
кредитної політики є такі:



я
кісні активи
, що
забезпечують адекв
атний дохід навіть при негативних
змінах макроекономічних умов чи зміни умов ведення бізнесу (якісні активи

стійкі,
стабільні активи). Якісним кредитом вважається той забезпечений кредит, який може бути
погашений в установлені
за
угодою строки без виникн
ення проблем у позичальника
;



п
рибуткові відносини
, оскільки

п
олітика банку
спрямова
на на створення
стійких, прибуткових для банку відносин із клієнтурою. Прибутковість відносин з
клієнтом необхідно максимізувати шляхом перехресних продаж
ів
для забезпечення

оптимального
спів
відношення ризику і дохідності для кожного
виду відносин
банк
-
клієнт
;



р
озумне зростання кредитного портфеля
, оскільки

б
анк прагне нарощувати
кредитний портфель у межах розумних лімітів. Зростання по
тріб
но контролювати таким
чином, щоб уни
кнути не
сприятливої
концентрації ризику, наприклад, за галузями, за
позичальниками, за територіями, за видами
тощо
.

(ліміти встановлюють
згідно

внутрі
шньо
банків
с
ькими нормативними актами на рівні
,
не нижч
ому за
вимог
и

центрального банку).

Кредитна політика
складається з таких елементів:



визначення цілей, на основі яких формується кредитний портфель банку
(види, строки, розміри і якість забезпечення);



встановлення повноважень підрозділів банку в процесі видачі, проведення і
погашення кредиту;



перелік необхід
них документів;



основні правила прийому, оцінювання і реалізації кредитного забезпечення;



лімітування операцій з кредитування;



політика встановлення процентних ставок за кредитами;



методики оцінювання кредитних заявок;



методи діагностики проблемних кредиті
в, їх аналізу і шляхів подолання
труднощів, які виникають.

Кредитна політика банку визначає стандарти, параметри і процедури, якими керуються
банківські працівники у діяльності з надання, оформлення кредитів і управління ними.
Перший етап формування політи
ки банку в галузі кредитування

це визначення його
стратегічних цілей. Після того банк виробляє принципи організації кредитного
портфеля і надалі, базуючись на обраних принципах, визначає регламент виконання
кредитних
.

Основою кредитної політики є кредит
на стратегія. Головними принципами її
визначення в Україні є такі:



оцінка і контроль за станом кре
дитного портфеля відповідно до вимог
Положення Національного банку “
Про поря
д
ок формування та викори
стання резерву
для відшко
д
ування
можливих втрат за кред
итними опе
раціями банків” від 06. 07. 2002 р.
№ 279
[6], згідно
з
яким основними кри
теріями класифікації якості кредитно
го портфеля
банку є фінансовий стан
його позичальників, стан обслугову
вання позичальниками їх
кредитної заборгованості та рівень заб
езпечен
ня кредитного портфеля;



ціноутворення з урахуванням
ступеня ризику;



диверсифікація операцій банку
(за секторами економіки, регіонами,

видами
операцій та послуг);



формування резервів для відшко
дування втрат за кредитними опе
раціями
відповідно до н
ормативних
вимог НБУ, бухгалтерського обліку
та оподаткування;



систематичний контроль і на
гляд за проблемними позичками.



6.4.
Ціноутворення банківських кредитів

Одним і
з
найскладніших
завдань банку, як відомо, є
визначення ціни кредиту, а
дже
процентна с
тавка має
відповіда
ти як інтересам банку,
так і його
клієнтів.
До того ж
й
деться про реальну розрахункову ставку,
яка в
підсумку
визначається
попитом
і
пропозицією
на ринку вільних
гро
шових ресурсів.


У світовій банківській практиці застосовується кілька
основних
методів
установлення ставки за кредитом
(табл. 6.
3
).

Таблиця 6.
3
.

Методи встановлення ставки за кредитом

Назва
методу

Суть методу

Перевага (недоліки) методу

Метод
“вартість
плюс”

Метод
у
раховує вартість залучених коштів
та всі витрати банку, пов
’язані з наданням
кредиту. Відсоткова ставка за кредитом
охоплює:



вартість залучення банківських
ресурсів;



операційні витрати, пов’язані з
процесом кредитування;



премію за ризик невиконання
зобов’язань клієнтом;



премію за ризик, пов’язаний зі строком
креди
тування;



бажаний рівень прибутковості кредиту,
який забезпечує достатні виплати
акціонерам банку

Недоліком методу є
ігнорування ринкових
факторів
, таких як попит і
пропозиція, стан кредитного
ринку, конкуренція, а також
припущення, що банк точно
може обчис
лити свої витрати
в розрахунку на кожний
кредит

Метод
“базова
ставка плюс”

Кредитна ставка визначається як сума
базової ставки і кредитного спреду. За
базову використовується ставка
пропозиції міжбанківського регіонального
ринку; ставка першокласного
пози
чальника; ставки міжнародних ринків
(
LIBOR
,
FIBOR
та ін.). Кредитний спред
передба
чає премію за ризик невиконання
зобов’язань клієнтом та премію за строк
надання кредиту, що відображає ризик
тривалості періоду кредитування.

Перевагами методу є
простота, не
обов’язковість
точного врахування витрат
за кожним кредитом,
зручність застосування в
умовах
у
становлення
плаваючих ставок за
кредитом,
у
рахування
впливу конкуренції.

Метод
надбавки

Полягає у визначенні кредитної ставки як
суми
процентних
витрат залучення
коштів
на грошовому ринку та надбавки.
Надбавка
передбачає
премію за кредитний
ризик та прибуток банку.

Перевагою методу є те, що
банки пропонують кредити
великим корпораціям на
короткі
строк
и за низькими
ставками (нижчі за прайм
-
ставку).
З
начні суми таки
х
кредитів
дають змогу
банкам
одержувати прибутки навіть
за мінімального рівня
процент
ів.

Метод
аналізу
дохідності
клієнта

Метод базується на врахуванні всіх
взаємо
відносин
із конкретним клієнтом.
Даний метод потребує точного обліку всіх
доходів і витрат
,
пов’язаних із кожним
клієнтом, і застосовується насамперед для
кредитування великих компаній, які мають
постійні зв’язки з банком. Визначення
ціни кредиту за таким методом має на меті
зменше
ння кредитної ставки нижче від
загальноприйнятого рівня для заохо
чення
найвигідніших клієнтів
.


Даний підхід корисний для
виявлення
найприбутковіших клієнтів і
видів банківських послуг та
операцій. Недоліком методу
є його складність,
громіздкість, необхідність
розробки докладної звітності
за доходами та витратами з
обсл
уговування кожного
клієнта
.


У банківській практиці використовується три основні системи нарахування
процентів
:



американська

база 360 днів і 30 днів у кожному місяці;



англійська

база 365 (366) днів (фактична) і фактична кількість днів у кожному
місяці
;



європейська

база 360 днів та фактична кількість днів у кожному місяці.


6.5.
Управління портфелем
цінних паперів
банку

Вкладення коштів у цінні папери за значимістю та розмірами
посідають
друге
місце серед активних операцій банку після кредитування.

Ц
інні папери

це грошові документи, що засвідчують право володіння або
відносини позики і визначають взаємовідносини між особою, яка емітувала цінні папери,
та їх власником. Як правило, йдеться про виплату доходу у вигляді дивідендів або
процентів, а тако
ж про можливість передачі іншим особам грошових та інших прав,
зумовлених цими документами.

Портфель цінних паперів банку

це всі цінні папери, які є в його розпорядженні.

У широкому розумінні портфелем цінних паперів банку слід вважати систематичне
вклад
ення значних сум за багатьма видами цінних паперів, які потребують управління для
досягнення таких цілей, як одержання доходів, збереження капіталу і забезпечення його
приросту.

Усі
цінні папери
доцільно поділити
щодо
тривалості періоду обігу на два основн
і
класи:



і
нструменти грошового ринку, до яких
належать
цінні папери з періодом
обігу до року і які характеризуються низькою дохідністю, низьким ризиком і високою
ліквідністю
;



і
нструменти ринку капіталів, які мають строк погашення понад рік і
загалом
характ
еризуються вищою дохідністю та підвищеною ризикованістю, ліквідність залежить
від особливостей ринку.

Лише вкладення в інструменти ринку капіталів мож
на

вважати
інвестиці
ями
.

Портфель цінних паперів банку містить:



цінні папери у портфелі банку на продаж


для операцій із цінними
паперами, які котируються на активному ринку та придбані з метою отримання прибутку
від їх подальшого продажу до строку погашення;



цінні папери у портфелі банку на інвестиції

для операцій із цінними
паперами, придбаними на строк д
о дати погашення або з метою інвестиції на строк понад
рік. Різниця між цінними паперами на продаж та цінними паперами на інвестиції
визначається за намірами керівництва банку на період їх придбання;



цінні папери, що рефінансуються НБУ;



цінні папери, які п
ридбані або зберігаються за дорученням клієнтів;



вкладення в асоційовані компанії;



вкладення в дочірні установи.

Вкладення в асоційовані компанії та дочірні установи належать до довгострокових
вкладень банку.

Інвестиційні вкладення до 20% голосів вважають
ся портфельними, від 20 до 50%


капітальними вкладеннями в асоційовані компанії, від 50 до 100% голосів

капітальними
вкладеннями в дочірні підприємсива.

Склад і структура портфеля цінних паперів банку залежать від таких причин:
чинного законодавства кра
їни щодо цінних паперів, завдань банка

інвестора, політики
банку на ринку цінних паперів тощо.

Основними критеріями, якими керуються банки при виробленні інвестиційної
політики і визначенні структури портфеля цінних паперів є: ліквідність, рівень дохіднос
ті,
розмір банківських процентних ставок.

Ліквідність характеризується можливістю реалізації цінних паперів без серйозних
втрат. Значну увагу при фомуванні портфеля цінних паперів банки повинні приділяти
рівню дохідності цінних паперів. Однак слід ураховув
ати, що рівень дохідності, як
правило, є обернено залежний від ступеня ризику. При визначенні структури портфеля
цінних паперів і його розмірів важливу роль відіграє розмір банківської процентної
ставки, оскільки при збільшенні рівня банківських процентних
ставок відбувається
зменшення курсу цінних паперів, і навпаки.

Управління портфелем цінних паперів

це процес, який містить такі етапи:
планування і формування портфеля відповідно до цілей банку інвестора, аналіз і
регулювання складу портфеля з метою вик
онання інвестиційних завдань при підтримці
необхідної ліквідності портфеля і мінімізації витрат, пов’язаних з ним.

Планування, формування і регулювання портфеля цінних паперів здійснюється за
виробленою банком стратегією і тактикою його управління. У банкі
вській практиці
виокремлюють два основні підходи до управління портфелем цінних паперів, які
називають
активною (агресивною) та пасивною (вичікувальною) інвестиційною
стратегією
(рис. 6.3).




























Рис. 6.3. Підходи до управління портфе
лем цінних паперів.


Таким чином, при використанні пасивної стратегії можливі кілька варіантів
формування банком портфеля цінних паперів. Перший з них передбачає рівномірний
розподіл вкладень між цінними паперами різної строковості, другий полягає в тому,
що
банк здійснює основні вкладення в цінні папери з дуже коротким і дуже тривалим
строками і лише незначну частину портфеля представляють середньострокові цінні
папери. В результаті використання обох варіантів банк формує портфель, достатньо
збалансований
за ризиками і доходами.

Агресивна стратегія характерна для великих банків, що мають значний портфель
інвестиційних паперів і прагнуть до одержання від цього портфеля максимального доходу.
Використання цього методу потребує значних коштів, оскільки він пов
’язаний із великою
активністю на ринку цінних паперів. Відповідну кваліфікацію повинен мати і персонал
банку, оскільки при проведенні агресивної політики необхідно використовувати експертні
оцінки, прогнози стану ринку цінних паперів і економіки загалом.


цінними паперами.

Активна гра на підвищення з
недооціненими цінними паперами

Активна
інвестиційна
Активні портфелі
цінних паперів
(
передбачають
цінні
папери,

курси яких
різко відхиляються від
цін, визначених
середньоринковими
умовами
,
і можуть

зазнавати
значних

коливань
)

Активна гра на зниження з цінними
паперами із завищеною ціною

Великі обороти за операціями купівлі
-
продажу цінних паперів

Здебільшого короткостроковий
характер інвестицій

Низький рівень диверсифікації

Спекулятивний характе
р і високий
рівень ризикованості

Інвестиції мають більш
довгостроковий характер

Пасивна інвестиційна
стратегія

Пасивні портфелі
цінних паперів є добре
диверсифікованими, а
їх ліквідність, ризик і
дохідність
відповідають
середньоринковим. В
їх склад не
ма
є

спекулятивн
их
цінн
их
папер
ів

Відсутність значних оборотів за
операціями купівлі
-
продажу цінних
паперів

Високий рівень диверсифікації, частка
окремих цінних паперів мала, ризик
збалансований

Відповідно до завдань, що постають перед менеджментом у процесі формування
банківського портфеля цінних паперів, виокремлюють кілька
типів портфелів
(табл. 6.4).

Таблиця 6.
4


Типи портфелів цінних паперів

Тип портфелю

Сутність

Портфель
з
рост
ання

Орієнтований на придбання цінних паперів, ринкова вартість яких
швидко зростає.
Основна мета цього портфеля

нарощування капіталу,
а дивіденди або взагалі не виплачуються, або виплачуються в
незначних розмірах. До складу такого портфеля належать
акції,
приватизаційні папери, інші цінні папери з невизначеним прибутком.

Портфель
доходу

Слугує для утримання високих поточних надходжень, його ринкова
вартість зростає повільно. Формується здебільшого з ощадних
сертифікатів, облігацій, казначейських зо
бов’язань.

Портфель
ризикового
капіталу

Формування такого портфеля має на меті отримання надприбутків за
рахунок придбання акцій, приватизаційних паперів, векселів у момент,
коли вони різко недооцінені на ринку. До складу можуть входити
деривативи, опера
ції з якими проводяться з метою одержання
спекулятивних прибутків.

Збалансований
портфель

Має на меті досягнення кількох цілей: нарощування капіталу,
отримання високого доходу, підтримка ліквідності. До складу такого
портфеля можуть входити цінні папери з
і швидко зростаючою
ринковою вартістю, високоприбуткові цінні папери, безризикові та
високоліквідні цінні папери.

Спеціалізований
портфель

Формується з огляду не на загальний цільовий критерій, а за окремими
критеріями, такими як вид цінних паперів, галуз
ева чи регіональна
належність, вид ризику, період обігу тощо.


6.6. Управління позабалансовою діяльністю банку

У зарубіжній банківській практиці широко використовуються
фінансові
нововведення
, які дають змогу частково вирішити проблеми подолання розриву м
іж
банківськими фондами.
До них
належать
: сек’юритизація активів, продаж позик і випуск
кредитних гарантій, які захищають потребу клієнтів у кредитах (позабалансові операції).

Однією з найцікавіших технологічних схем, що активно використовуються в
останні
роки, є сек’юритизація активів.

У загальненому вигляді сек’юритизаційна операція зводиться до наступного. Банк,
що володіє портфелем однорідних непогашених зобов’язань за раніше виданими
кредитами, строк погашення за якими не наступив, об’єднує їх в один з
агальний пакет
(пул) і передає іншим кредитним інститутам чи спеціально створеним компаніям як
забезпечення випуску вторинних цінних паперів, а потім для реалізації кінцевим
інвесторам. При цьому вживаються заходи для забезпечення безперебійних платежів за

емітованими цінними паперами і зменшення ризику можливих втрат на випадок
невиконання сторонами зобов’язань.

Отже, при сек’юритизації банк відкладає частину дохідних активів, таких як
іпотечні чи споживчі позики, і продає випущені під них цінні папери (ф
інансові вимоги)
на відкритому ринку. За
оплат
ою
цих активів (наприклад, коли боржники оплачують
основну суму боргу і нараховані
проценти
) потік доходу
спрямову
ється до суб’єктів, які в
даний
період
тримають цінні папери. Ін
акше кажучи
, банківські позики
трансформуються
у цінні папери, які вільно продаються на фондовому ринку.

Банк повертає грошові кошти, витрачені на придбання активів, і використовує нові
кошти для надання нових позик і покриття операційних витрат.
За
сут
тю
, сек’юритизація

це процес пе
ретворення неліквідних позик у ліквідні активи. Крім цього, банк може
одержувати додатковий прибуток
як
комісійн
і
за обслуговування пакетів активів.

На перший погляд, сек’юритизація не вигідна першопочатковому кредитору,
оскільки зменшує його позичковий п
ортфель і позбуває доходу від уже виданих кредитів.
Певною мірою це так. Проте на практиці метод сек’юритизації має значні переваги


розширює свободу дій, дає змогу кредитній установі долати фінансові труднощі та
уникати критичних ситуацій.

Насамперед сек
’юритизація є засобом регулювання ліквідності. Значна частина
банківських кредитів неліквідна (зокрема, в середньо і довгострокових сегментах часового
спектра). Ця заборгованість, як правило, не може бути трансформована у грошову форму
шляхом передачі її
на баланс іншого кредитора чи продажу на ринку.

По
-
друге, сек’юритизація може бути використана для управління активами і
пасивами з метою мінімізації ринкових ризиків. Сек’юритизація є зручним засобом
перегрупування портфеля і зменшення частки небажаних ко
мпонентів балансу, що
реагують на прогнозовані зміни кон’юнктури фінансового ринку.

Сек’юритизація застосовується
і в тих випадках, коли кредитна установа вважає за
необхідне зменшити концентрацію виданих позик в окремих галузях і географічних
районах своєї діяльності. Це дає змогу зменшити кредитні ризики.

Часто сек’юритизація використовується для покращення показни
ків капіталізації
кредитних інститутів. Якщо банки відчувають нестачу власних коштів при виконанні
показника достатності власного капіталу, то вони можуть використати механізм
сек’юритизації для зменшення частки активів із підвищеним ризиком.

Банки можуть
використовувати позики не тільки для забезпечення випущених
цінних паперів як джерел формування нових коштів, а й для про
д
ажу їх новим власникам.
Більшість позик сьогодні продається у
вигляді

участі в позиках
чи шляхом
їх
по
дрібнення. За угодою про участь
у
позиках банк продає частину великої позики свого
клієнта одному чи кільком кредиторам на строк,
що до
рівн
ює
строку погашення цієї
позики; таким чином продаж завершиться, коли позика буде погашена.

Основною перевагою продажу позик є те, що при продажі н
изькоприбуткових
активів звільняється місце для високоприбуткових
,
коли на ринку відбувається
підвищення
процентної
ставки. Одержаний при цьому прибуток використовується на
фінансування інших джерел доходів банку і для конвертації першопочатково неліквідни
х
активів у ліквідні. Крім цього
,
продаж позик сповільнює зростання банківських активів,
що
дає змогу
менеджерам банку до
сягти
кращого балансу між зростанням банківського
капіталу і ризиком, пов’язаним із кредитуванням.

Нині
швидко розвивається ринок фінан
сових гарантій, які використовуються для
зміцнення репутації позичальника з допомогою страхування кредитів від неплатежів за
позиками для зниження його фінансових затрат. Найпоширен
іш
ою формою фінансових
гарантій у закордонній банківській практиці є гарант
ійний кредитний лист, який є
позабалансовим зобов’язанням банку, що його випускає.

Такий банк за плату згоден
гарантувати кредит свого клієнта чи виконання умов контракту, укладеного між клієнтом
банку і третьою стороною.

Отже, фінансові нововведення знаме
нують появу механізму, який значно підвищує
мобільність кредитних установ, розширює їх операційні можливості з управління
грошовими потоками і, відповідно, сприяє зростанню ефективності фінансового
менеджменту.

Тема 7. Управління активами і пасивами банк
у

7.1. Еволюція підходів до управління активами і пасивами
банківських установ
:

їх
переваги та недоліки

У міжнародній практиці скоординоване управління активами і пасивами (УАП) є
найефективнішим підходом до управління банківськими фінансами, завдяки яком
у
банк може вижити у конкурентному середовищі. Управління активами і пасивами
банку дає менеджменту можливість управляти прибутковістю та ризиками (ризиком
процентних
ставок, валютним ризиком, ризиком ліквідності), координува
ти
рішен
ня

щодо джерел фінансув
ання та напрямів розміщення коштів.
Проте
таке розуміння
взаємозв’язку активів і пасивів не завжди було характерне для банкірів.
Ретроспективно
, з
огляду на історичний розвиток поглядів на управління фінансовими
потоками в банку
,
прийнято розрізняти такі п
ідходи до управління банком:



через активи;



через пасиви;



через управління активами і пасивами

(табл. 7.1).

Таблиця 7.1

Зміст підходів до управління активами і пассивами

Підходи

Сутність

Недоліки

1

2

3

Управління
активами

(до 1960

х р
.
)

Сфера прийняття р
ішень керівництвом
стосувалась лише розміщення активів і
того,

якими мають бути їх умови

Дана стратегія не
дає змоги

максимізувати прибуток,
оскільки банк відмовляється
від управління залученими
коштами і значна частина
активів банку має
перебувати
у
висок
оліквідній формі для
підтримки достатнього рівня
ліквідності
.

Управління
пасивами

(1960

1970
рр
.
)


Встановлено контроль над джерелами
залучення коштів банку, що дало змогу
реструктуризувати баланс у напрямі
оптимізації витрат за залученими коштами, а
в п
ідсумку збільшити прибуток і капітал.
Управління через пасиви не
заперечує

паралельного управління активами, однак
дані підходи розмежовані і застосовуються
автономно
.

Кошти залуча
є
банк без
урахування ефективності
різних напрямів їх
розміщення
.

Інтегрова
ний
підхід до
управління
активами і
пасивами (з
1980

х р
.
)

К
онцепція спрямована на реалізацію
системного підходу до управління банком
через узгодження всіх напрямів фінансової
діяльності, зокрема таких, як формування
оптимального ресурсного потенціалу,
спі
ввідношення прибутковості і
ризикованості, управління ліквідністю тощо
.




7.2. Сутність і зміст концепції інтегрованого підходу до управління активами і
пасивами банку (УАП)

Зміст управління активами і пасивами полягає в тому, що воно об’єднує окремі
мет
оди управління (активами, пасивами), які використовувались протягом десятиріч, в
єдиний скоординований процес. Це збалансований підхід щодо управління активами і
пасивами, в межах якого виокремлюють такі головні завдання:



для досягнення банком довгостроков
их і короткострокових цілей його
керівництво повинно максимально контролювати обсяг, структуру, прибуток і витрати як
активів, так і пасивів;



контроль керівництва банку над активами повинен бути скоординований із
контролем над пасивами таким чином, щоб упр
авління активами і пасивами
характеризувалося внутрішньою єдністю; ефективна координація дасть змогу
максимізувати різницю (спред) між доходами банку і витратами;



доходи і витрати стосуються до обох сторін банківського балансу, а отже,
зменшення витрат бан
ку завдяки управлінню пасивами дає можливість досягти цільового
рівня прибутковості тією ж мірою, що й завдяки надходженням від активних операцій.

Отже, основне завдання управління активами і пасивами

це скоординоване
управління банківським балансом на
засадах урахування альтернативних сценаріїв зміни
ставки процента та стану ліквідності банку.

У
правління активами і пасивами банку

насамперед
орієнтується на
короткострокову перспективу і пов’язане із щоденною
діяльністю

з
управлінн
я
балансом.
Воно
спрямо
ване
на максимізацію дохідності і обмеження ризиковості банківської
діяльності. Таким чином, основними фінансов
ими
цілями
управління активами і пасивами
банку
є
такі
:



максимізація дохідності;



мінімізація ризиків.

Якщо розглядати довгострокову перспективу,
то

управління активами і пасивами банку


це
складова процесу річного планування.
Разом із цим,
питання
управління активами
і пасивами банку
відіграють значну роль при стратегічному довгостроковому
плануванні.

Інтегрований підхід до
управління активами і п
асивами банку
стосується
практично всіх сфер фінансового управління банком: стратегічного планування,
оперативного управління,
в
тому числі аналізу і контролю, управління прибутком і
ризиками, формування фінансового інструментарію.

Відправною точкою управл
іння активами і пасивами банку є аналіз того, як банк
формує свою ресурсну базу, тобто аналіз його залучених і власних коштів. Потім
аналізується те, як банк розміщує мобілізовані фінансові ресурси. Інакше кажучи,
вивчаються джерела і напрями коштів і пов
’язані з цим ризики. Управління активами і
пасивами банку безпосередньо стосується управління фінансовими ризиками, такими як
ризик ліквідності, ризик зміни процентних ставок, валютний ризик, ризик
неплатоспроможності.

У найширшому розумінні концепція
упра
вління активами і пасивами
охоплює
систему категорій, аналітичні показники та інструменти, техніку та методику аналізу.
Принципи та положення концепції
управління активами і пасивами

є
основою для
формування тактики і стратегії управління банком. Таким
чином, інтегрований підхід до
управління активами і пасивами стосується практично всіх сфер фінансового управління
банком: стратегічного і середньострокового планування, оперативного управління,
в
тому
числі аналізу і контролю, управління прибутковістю і р
изиками, формування фінансового
інструментарію.

Слід зазначити, що реалізація даної концепції потребує застосування багатьох
складних методів і прийомів та високого рівня кваліфікації банківських фахівців. Тому це
перешкоджає широкому впровадженню концепці
ї
управління активами і пасивами
у
практику роботи українських банків.

Таким чином, суть концепції інтегрованого управління активами і пасивами
полягає в тому, що банки, визначаючи роль сукупного портфеля (балансу) в одержанні
високого прибутку за прийнято
го рівня ризику, розглядають свої активи, зобов’язання і
капітал у нерозривній єдності.

Управління активами і пасивами (УАП)

це
скоординований процес управління
активами і зобов’язаннями кредитної установи, тобто всім банківським балансом,
у
раховуючи п
роцентні ставки і ризик ліквідності. Комплексний підхід до
управління
активами і пасивами
повинен вирішувати
такі
завдання:



забезпечення необхідної ліквідності;



підтрим
ання
визначеного рівня прибутковості операцій;



зведення до мінімуму банківських ризиків.

Банківські установи при скоординованому управлінні фінансовими потоками
повинні дотримуватися
таких
принципів (табл
.
7.2).


Таблиця 7.2

Принципи управління фінансовими потоками в банку


У
рахування вимог
банківського
регулювання

Банки
мають
дотримуватись
вимог регулюючих органів
.

Ліквідність

Банки повинні контролювати ризик ліквідності, тобто створювати
конгруентне (узгоджене) покриття активу балансу пасивом як за
строками, так і за сумами.

У банківській практиці ліквідність
оціню
ють
за допомогою системи
відносних показників
(нормативи ліквідності)

Мінімізація витрат

Одним з її аспектів є мобілізація відносно дешевих залучених і
запозичених ресурсів. Це сприятиме
зменш
енню валових витрат
на проведення банківських операцій і підвищення прибутковості.
Для цього повинна ефективно працювати маркетингова служба в
банку, яка постійно досліджуватиме ринок, здійснюватиме пошук
принципово нови
х операцій для клієнтів. При цьому даний напрям
діяльності сприятиме не лише
зменш
енню витрат, а й
диверсифікуватиме банківськ
і
продукти, за рахунок чого
збільшуватиметься
ресурсний потенціал банку.

Задоволення потреб
клієнтів

З одного боку
,
банк намагаєт
ься мінімізувати витрати, а з
іншого



орієнтується на потреби клієнтів, щоб не лише зберегти
наявну

структуру клієнтури, а й залучити нових клієнтів. Разом з тим,
банк повинен забезпечити одержання мінімальної маржі для
покриття всіх витрат і одержання х
оча б мінімального прибутку.

Прибутковість

Менеджери банку повинні постійно аналізувати фінансові ринки з
метою залучення коштів за найдешевшими цінами та їх
якнайдорожчим розміщенням (рис. 7.3)
.

Мінімізація ризиків

Менеджери банку повинні оцінювати та у
правляти банківськими
ризиками, найважливішими серед яких є: процентний ризик,
ризик ліквідності тощо.



7.3. Стратегії управління активами і пасивами банків

Банк повинен мати певну стратегію управління активами і пасивами (УАП),
основою якої є загальна с
тратегія банку. Оскільки ринкова вартість банку підвищується
за
таких
двох обставин


збільшення
прибутку за умови постійного рівня ризику або
зменшення
ризику за умови стабілізації прибутку
, то
вибір стратегії
управління активами і
пасивами
банку незначни
й.

Кожна фінансова установа вирішує для себе дилему “ризик
-
дохід”. Основний
принцип теорії фінансів: ”Ціна більшого прибутку

більший ризик”. Пошук
оптимального їх співвідношення є найважливішим завданням керівництва кожного банку.
Саме інтегрований підх
ід до управління активами і пасивами дає змогу вирішити
проблему оптимізації співвідношення між прибутковістю і ризиком
.

В
ибір стратегій управління фінансами банку незначний

їх лише дві

(рис.

7.5).

По
-
перше, розвиток банку можна спрямувати на максиміза
цію прибутку, не
відкидаючи
при цьому можливості зазнати збитків
у
наслідок
збільшення
можливих
ризиків. Така стратегія передбачає свідоме прийняття ризиків, характеризується
спекулятивними тенденціями і реалізується завдяки незбалансованим підходам до
упра
вління активами і пасивами
, а також агресивному кредитному та інвестиційному
менеджменту. Основне завдання стратегії максимізації прибутку

недопущення
переростання допустимого ризику
в
катастрофічний.













Рис. 7.1.
Стратегії управління активами
і пасивами банку [26].


По
-
друге, мож
на
бути обра
ти
стратегі
ю
мінімізації ризиків. Цей підхід дає змогу
стабілізувати фінансові результати діяльності банку, якщо рівень прибутковості
задовольняє його керівництво. В цьому разі менеджери банку приділяють ве
лику увагу
збалансованому підходу до управління активами та пасивами.

Потрібно наголосити, що вибір найраціональнішої стратегії управління є
індивідуальним і залежить передусім від настроїв, сподівань і преференцій власників
(акціонерів) банку.

Стратегія м
аксимізації прибутку передбачає свідоме прийняття ризику,
характеризується спекулятивними тенденціями і реалізується через застосування
незбалансованих підходів до управління активами і пасивами банку (які не передбачають
вирівнювання окремих статей баланс
у за обсягами чи строками), наприклад, таких як
управління гепом, дюрацією, додержання відкритої валютної позиції, формування
агресивного портфеля цінних паперів, проведення спекулятивних операцій із фінансовими
P max

R

R
1

R min

P

P
1


Моделі

Нехеджування

Хеджування

Стратегії

Незбалансування:



управління гепом;



управління дюрацією;



відкрита валютна позиція.

Збалансування:



фіксація спреду;



імунізація балансу



закрита валютна
позиція

Методи

деривативами.
Основне завдання управління за
такого підходу

недопущення ситуації
переростання допустимого ризику в катастрофічний, який загрожує існуванню банку і
може призвести до банкрутства.

Стратегію мінімізації ризику вибирають тоді, коли рівень прибутковості банку
задовольняє керівництво та
акціонерів, а основною метою є стабілізація фінансових
результатів. У цьому разі мета досягається за допомогою таких прийомів управління
активами і пасивами банку, як увідповіднення строків та обсягів активів і зобов’язань,
чутливих до змін
процентної
став
ки (фіксація спреду); імунізація балансу; утримання
закритої валютної позиції; формування збалансованого портфеля цінних паперів
(наприклад, індексного портфеля); проведення операцій хеджування та страхування
ризиків
тощо
. Зрозуміло, на практиці досягти по
вної відповідності активних і пасивних
статей балансу неможливо, але ця стратегія потребує передусім максимально можливого
узгодження балансових позицій. Завдання банківського менеджменту полягає в тому, щоб
забезпечити ефективну реалізацію
о
браної банком
стратегії.


7.4. Методи управління активами і пасивами банківських установ

У процесі реалізації будь
-
якої зі стратегій управління активами і пасивами
використовуються дві групи методів (рис. 7.6).

1.

Методи управління структурою балансу полягають у проведенн
і фінансових
операцій з метою управління структурою балансу. До них належать: геп
-
менеджмент,
аналіз дюрації, імунізація, управління ліквідністю, валютний метчинг.

2.

Методи управління, пов’язані із проведенням позабалансових фінансових
операцій. Це страхуван
ня, хеджування, спекулятивні операції із фінансовими
деривативами, арбітраж із контрольованим ризиком тощо.
















Рис. 7.2. Методи управління активами і пасивами.


Методи управління структурою балансу
доволі громіздкі, важко реалізовуються
в
практичній діяльності та потребують значних обсягів часу і витрат. На відміну від них,
методи
, що передбачають
проведення позабалансових операцій
з метою управління,
характеризуються як зручні, гнучкі і мобільні. Вони дають змогу швидко і раціонально
рест
руктуризувати баланс відповідно до кон’юнктури ринку.

За допомогою методу структурного балансування портфелів активів і пасивів за
строками і сумами банк фіксує спред і нейтралізує зміни процентних ставок. При цьому
збалансована стратегія
передбачає встано
влення повної відповідності між сумами та
строками залучення і розміщення коштів. Ця стратегія не максимізує, а стабілізує
прибуток, мінімізуючи процентний ризик.
Незбалансована стратегія
надає потенційні
можливості одержання підвищених прибутків за рахуно
к зміни процентних ставок. Згідно
з незбалансованою стратегією управління, строки залучення пасивів повинні бути
меншими, ніж строки їх розміщення, якщо прогноз свідчить про майбутнє зниження
процентних ставок, і навпаки.

До найпопулярніших методів управл
іння структурою балансу, яку використовують
нині банки, є
управління дисбалансами
(управління гепом).

Методи УАП

Методи управління структурою балансу:

-

метод структурного балансування;

-

геп
-
менеджмент;

-

аналіз дюрації;

-

імуніз
ація балансу;

-

валютний метчинг;

-

управління ліквідністю тощо.

Методи управління, пов’язані із
проведенням позабал
ансових фінансових
операцій:

-

хеджування;

-

страхування;

-

спекулятивні операції із
фінансовими деривативами;

-

арбітраж із контрольованим
ризиком тощо

У процесі управління активами та зобов’язаннями для встановлення контролю над
рівнем ризику процентної ставки оцінюється чутливість окремих статей і бан
ківського
балансу загалом до процентного ризику. Індикатором чутливості балансу до процентного
ризику є показник гепу (gap

розрив, дисбаланс) (рис. 7.7, рис. 7.8, табл. 7.3).


















Рис. 7.7.

Послідовність геп
-
менеджменту.


Для визначення пока
зника гепу всі активи і пасиви банку поділяють на дві
групи: чутливі до змін процентної ставки та не чутливі до таких змін. Очевидно, такий
поділ можна здійснити лише в межах конкретно визначеного часового інтервалу. Отже,
відправним пунктом аналізу розрив
у є визначення горизонту планування ризику зміни
процентних ставок. Горизонт планування безпосередньо визначатиме оцінку розриву.
При цьому виникає проблема: чим триваліший період ми вибираємо, тим більшу
частину активів і пасивів аналізуємо щодо ризику зм
іни процентних ставок. Водночас
при збільшенні планового горизонту точність аналізу зменшується, оскільки не
беруться до уваги дрібні коливання. Таким чином, можна розробляти кілька варіантів
аналізу на різні строки.

Як правило весь часовий горизонт вітчи
зняні банки поділяють на такі інтервали:



до 7 днів

короткострокові активи і пасиви;

Визначення горизонту планування ризику зміни процентних ставок:



до 7 днів, 7

31
день

короткострокові активи і пасиви;



32

92, 93

183

середньострокові активи і пасиви;



184

365, більш
ніж

365

довгострокові активи і пасиви

Роз
межування
активів і пасивів банку на дві категорії:



активи і пасиви, чутливі до змін процентних ставок (АЧП
\
ПЧП);



активи і пасиви, не

чутливі до змін процентних ставок.

Кількісне визначення гепу: геп  АЧП

ПЧП.

Якщо АЧП

ПЧП, то геп додатний;

АЧП < ПЧП, геп від’ємний;

АЧП  ПЧП, геп нульовий.

Контроль за ризиком зміни процентних ставок
:



наступаюча стратегія

зміна структури активів і пасивів банку з
метою
отримання
вигоди від прогнозованої зміни про
центних ставок;



оборонна стратегія

збалансування обсягів АЧП і ПЧП у
межах

планового горизонту
.




від 7 до 31 дня

короткострокові активи і пасиви;



від 31 до 92 днів

середньострокові активи і пасиви;



від 93 до 183 днів

середньострокові активи і пасиви;



від 184 до
365 днів

довгострокові активи і пасиви;



більш ніж 365 днів

довгострокові активи і пасиви;

Наступний етап процесу аналізу розриву полягає у розрозмежуванні активів і
пасивів на дві категорії. До першої категорії належать активи і пасиви, на дохідність
яких безпосередньо впливає зміна процентних ставок протягом періоду, що
аналізується. Активи і пасиви, чутливі до змін процентних ставок, містять ті з них, які
будуть переоцінені протягом аналізованого періоду (тобто чутливими до змін
процентних ставок буд
уть ті активи і пасиви, за якими сплачувані та отримувані
процентні ставки змініються зі зміною ринкових ставок). Прикладом активів, чутливих
до змін процентних ставок (АЧП), є такі: кредити, які погашаються в аналізований
період, кредити із змінною процен
тною ставкою, цінні папери, що погашаються.
Прикладом пасивів, чутливих до змін процентних ставок (ПЧП), є такі: вклади
(депозити), за якими закінчується строк договору, вклади із змінною процентною
ставкою, міжбанківські кредити, які будуть повернені в ан
алізований період. Інакше
кажучи, до активів і пасивів, чутливих до змін процентної ставки, належать всі активи і
пасиви із змінною процентною ставкою, а також ті з них, які будуть погашені в ході
періоду, що аналізуються. Довгострокові кредити і депозити
потрапляють до тих
активів і пасивів, які чутливі до змін процентних ставок лише при наближенні їх строку
погашення до горизонту планування ризику зміни процентних ставок.

Третій етап аналізу розриву полягає безпосередньо в його кількісному
визначенні. Різ
ниця між АЧП і ПЧП і є гепом чи розривом (з англ.
gap


розрив).

Геп  АЧП

ПЧП,

де АЧП і ПЧП

відповідно активи і пасиви, чутливі до змін процентної
ставки в аналізований період або у відносних одиницях:

p
 АЧП / ПЧП.

Розрив вважають позитивним, я
кщо сума чутливих до змін процентних ставок
активів перевищує суму чутливих до змін процентних ставок пасивів:

Р  0 або
p
 1,

і, навпаки, негативним, якщо:

p
< 0 або
p
< 1 (рис. 7.8).

Після визначен
ня
розрив
у
керівництво банку може приступати

до контрол
ю ризику
зміни процентних ставок
у межах
банківського портфеля. Головна ідея управління гепом
полягає в тому, що величина та вид (додатний або від’ємний) гепу мають відповідати
прогнозам зміни
процентних
ставок.

Якщо прогнозується збільшення процентних ста
вок, банк одержить додаткову
вигоду за наявності позитивного розриву. Якщо передбачається зменшення загального
рівня процентних ставок, для одержання додаткової вигоди банк повинен мати
негативний розрив (табл. 7.3).

Правило управління гепом
полягає у тому
:



якщо геп додатний, то зі
збільшення процентних
ставок маржа банку зростатиме і,
навпаки, у разі їх
зменшення
маржа зменшуватиметься;



якщо геп від’ємний, то зі
збільшенням процентних
ставок маржа банку
зменшуватиметься, а з їх
зменшен
ням

збільшуватимет
ься.

Це означає, що для банку не так вже й важливо, як змінюються
процентні
ставки на
ринку. Головне

щоб геп відповідав тому напряму руху ставок, який забезпечить
підвищення прибутку, тобто був додатним за підвищення ставок і від’ємним

за їх
зниження.


Таблиця 7.3

Взаємозв’язок зміни загального рівня процентних ставок і рентабельності банку

Розрив

Ринкові процентні ставки

Прибуток

Позитивний(АЧППЧП)

Збільшуються

Збільшується

Позитивний(АЧППЧП)

Зменшуються

Зменшується

Від’ємний(АЧП<ПЧП)

Збільшуютьс
я

Зменшується

Від’ємний(АЧП<ПЧП)

Зменшуються

Збільшується


Оборонна стратегія спрямована на послаблення впливу змін у ринкових
процентних ставках на зміни прибутку банку. За цієї стратегії не вимагається
прогнозувати процентні ставки, тому її доцільно ви
користовувати в тих випадках, коли
тенденцію зміни процентних ставок важко спрогнозувати або вони хаотично
коливаються. Вибираючи оборонну стратегію, банк прагне балансувати обсяги АЧП і
ПЧП у межах всього планового горизонту. Ситуація, за якої досягається
відповідність
між АЧП і ПЧП, називається збалансованим або нульовим розривом. Якщо банк
досягнув нульового розриву, то при збільшенні процентних ставок збільшуються
процентні доходи і в тій самій пропорції збільшуються процентні витрати. В результаті
проц
ентна маржа і чистий процентний дохід не зміняться. Аналогічно зменшення
загального рівня процентних ставок однаковою мірою зменшить і процентні доходи, і
процентні витрати.

Дюрація

це розрахунок середньозваженого строку погашення за активами і
пасивами
банку. Для розрахунку дюрації портфеля потрібно:



визначити середньозважений строк погашення для кожного фінансового
інструменту;



зважити кожний розрахунковий показник за ринковою вартістю;



знайти суму всіх здобутих показників, яка становитиме середньозваж
ений
строк погашення портфеля загалом.

Підібравши склад і структуру портфелів так, щоб середній строк погашення
портфеля активів приблизно збігався із середнім строком погашення портфеля
зобов’язань, банк може захиститися від негативного впливу ризику змін
и процентних
ставок. Вартість активів має перевищувати вартість зобов’язань на розмір капіталу.
Так, співвідношення між середньозваженими строками активів і зобов’язань точніше
відображається за такою формулою:

А
З
ДРТп
ДРТа
*

.





7.5. Система аналітичних показників при реалізації інтегрованого підходу
до управління активами і пасивами банку

Банківський баланс розглядається як модель, яка описує фінансовий стан банку
в бухгалт
ерських оцінках на фіксований момент часу. При цьому баланс розглядається
не тільки як звітна форма, а й як генератор доходів і витрат банку, як об’єкт активного
управління, параметрами якого є прибутковість і рівень ризику. Аналіз балансу з цих
позицій п
отребує введення інтегративних показників, які характеризують
співвідношення активів і зобов’язань. Ці показники одержують шляхом згортання
окремих аналітичних.

До інтегративних показників, які відображають рівень ризиковості, належать:



розрив ліквідності
(невідповідність між
строками
і сумами активів і
зобов’язань

(ризик незбалансованої ліквідності)
)
;



геп

дисбаланс між активами і зобов’язаннями, чутливими до зміни
процентної
ставки на ринку протягом певного періоду (
процентний
ризик);



валютна позиція

різниця між сумою активів та зобов’язань в одній і тій
самій іноземній валюті (валютний ризик);

індикатор імунізації балансу

розрив між дюрацією активів і дюрацією пасивів
банку (ринковий ризик).

До показників прибутковості належать традиційний для бан
ківської діяльності
чистий прибуток, маржа, спред та похідні від них

чиста процентна маржа, чистий
спред, маржа прибутку та інші, які за своєю економічною природою є інтегративними,
оскільки розраховуються шляхом згортання доходів і витрат (у грошовому в
имірі і
процентах).

Прибуток до оподаткування обчислюється як різниця між загальними доходами та
загальними витратами і складається із процентної і непроцентної маржі.

Чистий прибуток

це прибуток, що залишається в розпорядженні банку після виплати
податк
ів (прибуток після оподаткування).

Процентна маржа (процентний прибуток) визначається як різниця між процентними
доходами і процентними витратами.

Непроцентна маржа (непроцентний прибуток) банку обчислюється як різниця між
непроцентними доходами (комісійні
доходи, прибуток від неторговельних операцій,
штрафи отримані) і непроцентними витратами (комісійні витрати, витрати на
утримання персоналу
тощо
). Показник непроцентної маржі буває від’ємним, тому що
часто непроцентні витрати перевищують непроцентні дохо
ди.

Наведені показники прибутковості вимірюються у грошових одиницях і значною мірою
залежать від розмірів банку, а через це непридатні для порівняльного аналізу.
Таким
чином, для
ви
значення
ефективності роботи банку частіше використовуються відносні
показ
ники прибутковості.

Для вимірювання прибутковості банку розраховуються такі відносні показники як
спів
відношення чистого прибутку після оподаткування до середньої вартості загальних
активів (
ROA
) і
спів
відношення прибутку до акціонерного капіталу (
ROE
).

Ро
зрахунок показників прибутковості представлено у таблиці 7.4.

Таблиця 7.4

Система аналітичних показників при реалізації інтегрованого підходу до
управління активами і пасивами



з
/п

Найменування

Розрахунок

Коментар

1

1.
Прибуток

2.
Чистий
прибуток

3.
Проц
ентна
маржа

4.
Непроцентна
маржа

Доходи

витрати

Прибуток

витрати

платежі


Процентні доходи


процентні витрати

Непроцентні доходи


непроцентні витрати

Характеризують фінансовий
результат діяльності банку за
певний
період
, але не
відображають ступінь

ефективності банку.

5. Прибуток
на капітал
(
ROE
)

6. Прибуток
на активи
(
ROA
)

ч
истий прибуток

акціонерний капітал


чистий прибуток

сукупні середні активи

Дають змогу
ви
значити

дох
і
дн
і
сть для акціонерів банку
щодо загальної оцінки його
діяльності т
а ефективності
роботи менеджерів
.

7. Чиста
процентна
маржа


процентні
дох
о
д
и

процентні

витрати

дохідні активи

Оцінюється як ефективність, так
і прибутковість діяльності
менеджерів, основна здатність
банку мати прибуток. Його
зменшення свідчить про
по
гіршення розміру чистого
прибутку.

8. Чиста
непроцентн
а маржа

н
епроцентні доходи

непроцентні
витрати

дохідні активи

У більшості банків від

ємна,
тому що непроцентні витрати, як
правило, підвищують відповідні
фонди. Збільшується за рахунок
надання дод
аткових послуг
клієнтам банку.

9. Спред
прибутку

п
роцентні доходи

д
охідні активи

п
роцентні витрати

процент
ні

п
асиви банку


Традиційний показник, що
оцінює, наскільки вдало банк
виконує функцію посередника
між вкладниками і
позичальниками та наскільки
гострою є конкуренція на ринку,
що обслуговує банк.

10. Чиста
маржа
операційног
о прибутку

о
пераційний прибуток

с
укупні середні активи

Оцінює ступінь та ефективність
використання активів

11. Дохідна
база активів

Сукупні активи


недохідні
активи

с
укуп
ні активи

В
ідображає
частку активів, що не
забезпечують
дохід банку.
Зниження показника є сигналом
до зменшення операційного
прибутку

12.

Чистий
прибуток у
розрахунку
на акцію
(
EPS
)

ч
истий прибуток

к
ількість звичайних акцій

в
обороті

П
оказник є індикат
ором рівня
дох
і
дності коштів,
у
кладених
акціонерами в банк.

13.
Взаємозв‘я
-
зок між
ROE
і
ROA

K
A
ROA
ROE



або

К
А
А
ЧП
К
ЧП




Вказує на фундаментальну
залежність між ризиком і
прибутковістю
:
чим вищий
прибуток, тим ризикованішою
м
ає бути структура балансу.

14.
Взаємозв‘яз
ок між
ROA

і
ROE


A
K
ROE
ROA



або

А
К
К
ЧП
ROA


,

Звідси
ЧП
A
ROA


;

П
ОВ
НД
ПД
ЧП
-
-


;

П
ОВ
НД
A
ROA
ПД


-


)
(

Визначивши розмір процентного
доходу, менеджмент може
знай
ти відповідну структуру
працюючих активів та
с
планувати діяльність банку на
наступний період.

15.
Взаємозв‘яз
ок
показників
прибутковос
ті






або
ROE
 чиста маржа
прибутку
×
мультиплікатор
акціонерного капіталу.

Поетапний аналіз показників
прибутковос
ті дає змогу
побудувати аналітичну модель їх
взаємозв’язку (рис. 7.10), яка
сприяє виявленню та вивченню
проблем у сферах управління
прибутковістю комерційного
банку.

16.

Чиста
маржа
прибутку
банку (РМ)

ч
истий прибуток

операційні доходи

Відображає еф
ективність
управління витратами і політики
встановлення цін на банківські
послуги
, дає змогу
контролювати
витрати і зменшувати податки
.

17. Коефіцієнт
використання
активів (
AU
)

операційні доходи

активи

Відображає політику управління
портфелем (
зокрема
щодо

структури активів банку і
РМ


AU


ROE


ЧП

операційні доходи

операційні доходи
активи

×

×

активи

акціонерний капітал

доходів
за
ни
ми
)

18. Мультиплі
-
катор капіталу
(ЕМ)

активи

акціонерний капітал

Відображає рівень фінансового
зростання
або політику в галузі
фінансування, тобто як
у
частин
у

ресурсів банку мож
на

представ
ити
у формі боргових
зобов’язань.



7.6. Організаційна структура управління активами і пасивами банку.
Комітет з управління активами та пасивами

Упровадження методів управління активами і пасивами у банку здійснює
спеціальний комітет при раді директорів


Комітет з управління
активами і пасивами
(КУАП


ALCO
), який безпосередньо підпорядковується правлінню банку. До складу
такого Комітету належать представники управління фінансовими операціями банку,
кредитного та інвестиційного підрозділів, підрозділів економічного аналізу та

прогнозування, головний бухгалтер, головний економіст, керівники великих філій.
Комітет діє не на постійній основі, а збирається з визначеною періодичністю для
координації процесу управління в усіх сферах діяльності банку. Така практика дає змогу
створити
робочий орган, повноважень якого достатньо для реалізації покладених на нього
функцій.

Його повноваження визначено положенням про КУАП та деталізовано у
правилах, положеннях і процедурах, затверджених правлінням банку. До складу
Комітету з управління акти
вами і пасивами входять голова правління, заступники, які
відповідають за управління активно
-
пасивними операціями, керівники відповідних
підрозділів.

Основні
завдання КУАП
:



визначення стратегії банку, розгляд і затвердження стратегічного та
оперативного п
ланів, бюджетів, змін до них, участь у розробці політики;



аналіз тенденцій ринку щодо процентних ставок,
у
становлення процентних
ставок за наданими та залученими коштами;



оцін
ювання
тенденцій основних показників діяльності: прибутку,
прибутковості активів,
прибутковості капіталу, чистої процентної маржі, спреду тощо
;



аналіз вкладень
і
ресурсів із метою диверсифікації зобов’язань, запобігання
надмірній концентрації активів, розгляд відповідних положень і лімітів;



оцін
ювання
загальнобанківської позиції щодо п
рийнятих ризиків, розподіл
коштів на основі зваженого ризику, вибір засобів хеджування;



підготовка висновків для правління банку; директив та наказів
для
підпорядковани
х
підрозділ
ів
.

ЕМ 

Казначейство


це самостійний структурний підрозділ, який у більшості
віт
чизняних банків має статус управління чи департаменту, займається фінансовими
операціями на відкритих ринках

ринку грошей, ринку капіталів, ринку деривативів.
Казначейство бере участь у формуванні зовнішньої та внутрішньої цінової політики
банку. Через
систему трансфертного ціноутворення воно впливає на ефективність
стратегії управління активами і пасивами, водночас виявляючи високорентабельні чи,
навпаки, збиткові банківські продукти.

Основними завданнями казначейства є:



оптимізація та регулювання основ
них грошових потоків банку;



підтримка на необхідному рівні коррахунків у національній та іноземних
валютах;



координація діяльності підрозділів банку на різних фінансових ринках;



збалансування кредитних ресурсів для забезпечення виконання поточного і
страте
гічного планів розвитку банку;



оптимізація структури активів і пасивів з метою підтримки максимальної
дохідності та мінімальної вартості залучених в обіг ресурсів, їх узгодження за строками,
сумами й рівнем процентних ставок;



консолідоване управління лікві
дністю (за умови, що банк має розгалужену
філійну мережу);



вжиття заходів, спрямованих на дотримання вимог НБУ щодо формування
обов’язкових резервів;



установлення лімітів для банків
-
контрагентів та надання рекомендацій щодо
доцільності відкриття й функціон
ування кореспондентських рахунків;



установлення тарифів (трансфертних цін) на внутрішньобанківські ресурси;



дотримання валютної позиції згідно з вимогами НБУ;



оптимальне використання вільних власних і залучених коштів;



контроль за дотриманням нормативних д
окументів і рішень правління банку,
які є компетенцією казначейства.

Тема 8. Управління банківськими ризиками


8.1. Сутність та класифікація ризиків у банківській діяльності



Ризики
в банківській діяльності

це загроза невиконання управлінських планів
щодо ресурсної та дохідної частин операцій, тобто це ймовірність того, що відбудеться
подія, яка негативно відобразиться на прибутку чи капіталі банку.

Відправним документом, який використовується нині вітчизняними і зарубіжними
дослідниками для побудови с
истеми банківських ризиків є Консультативний лист з питань
банківського регулювання. Таким чином, запропонований Базельським комітетом
перерахунок складається із 8 самостійних видів ризиків.

1.

Кредитний ризик
посідає
важливе
місце в банківському бізнесі. Йде
ться про
невпевненість банку в тому, що позичальник буде спроможним і збереже намір
виконувати свої зобов’язання згідно з умовами кредитної угоди, інакше кажучи про
ймовірність збитків
у
результаті кредитної діяльності.

2. Операційні ризики



відображають
можливість непередбачених збитків
у
наслідок технічни
х помилок при проведенні операцій, навмисних і ненавмисних дій
персоналу, аварійних ситуацій, збоїв апаратури
тощо
.

3.

Правові

(юридичні) ризики
виникають

у
наслідок відсутності чітко визначених
юридичних
аспектів, що регулюють здійснення угоди.



4. Ризик країни


це
можливість втрат, пов’язаних із розміщенням активів і
здійсненням діяльності у
певній
країні.

5.

Ризик репутації


виникнення ризику репутації Базельськ
ий
комітет
вважає


наслідком
операційних п
рорахунків, неспроможності банку відповідати вимогам законів
та
іншим правовим актам чи з інших причин”.

6.

Ризик незбалансованої ліквідності
має дві форми:



ймовірність збитків через неможливість купити чи продати актив
у
потрібній
кількості за короткий періо
д через погіршення ринкової кон’юнктури;



можливість виникнення дефіциту готівки чи інших високоліквідних активів
для виконання зобов’язань перед контрагентами.

Значну частину у системі ризиків банківської діяльності становлять
ринкові (цінові)
ризики


це
можливість негативної зміни вартості активів у результаті коливань
процентних ставок, курсів валют, цін на фінансові активи і пасиви; вимірюються
змінами у вартості відкритих позицій чи змінами дохідності.

Ринковий ризик охоплює валютний і ризик відкритої
позиції.

Валютний ризик визначається як ймовірність настання негативної зміни вартості
активів у зв’язку зі змінами курсу однієї валюти щодо іншої.

Ризик позиції
передбачає
процентний і ризик зміни курсу цінних паперів.
Ц
е
ймовірні показники можливих збит
ків, які є
наслідком
зміни процентних ставок і вартості
активів зі зміною курсів цінних паперів.


8.2.

Організація управління банківськими ризиками

Управління ризиками


це проведення заходів, спрямованих на мінімізацію
відповідних ризиків, і пошук оптимал
ьного співвідношення між дохідністю і ризиком;
містить оцінку, прогноз і страхування відповідного ризику.

Основні
етапи управління
банківськими ризиками:

1.

Ідентифікація ризиків

це формування переліку та класифікації ризиків і критеріїв у
ринковій ситуаці
ї, тобто це виявлення змісту і складу ризику.

2.

На 2 етапі банк має знайти джерела інформації для оцінювання рівня ризику.
Інформація має бути об‘єктивною, повною та різнобічною. Тут можуть використовуватися
такі джерела інформації, як статистична інформація
, звітні дані, експертні оцінки,
прогнози та ін.

3.

На третьому етапі слід здійснити вибір критеріїв та методів для оцінювання
вірогідності практичної реалізації ризику. Спеціалісти банку розробляють систему
показників, визначають критичні та оптимальні значе
ння для кожного показника і всієї
системи загалом. Також необхідно розробити метод зведення різних за суттю показників у
єдине ціле.

4.

Четвертий етап передбачає обрання засобів попередження ризику. Ці засоби
можуть бути спрямовані на знешкодження впливу як о
кремих ризиків (мікрохедж), так і
певної суми ризиків (макрохедж).

5.

На останньому етапі банк аналізує результати, досягнуті в управлінні ризиками, і
якщо це необхідно, відкориговує попередні етапи. Аналіз має здійснюватися як щодо
оперативної політики окрем
их підрозділів банку, так і короткострокових та
довгострокових програм заходів банку загалом.

До основних
методів управління банківськими ризиками

належать такі
(рис.
8.
1
)
.
















Рис.








Рис. 8.3. Методи управління банківськими ризиками




8.3.

Система ризик
-
менеджменту в банку

Ефективним способом подолання чи мінімізації фінансових ризиків є їх
регулювання, контроль і управління або ризик
-
менеджмент. Виникнення ризик
-
менеджменту як нової філософії стратегічного управління у фінансовому бі
знесі припадає
на середину 1990
-
х р., що зумовлено певними факторами і тенденціями, які радикально
перетворили підходи до управління ризиками. До них, як правило, належать глобалізація
Методи управління ризиками

Уникнення ризику

Зн
иження ступення
ризику

Передача
(страхування) ризику

Утримання ризику

Відмова від
ненадійних
клієнтів

Відмова від
ненадійних
проектів

Створення
структурних
підрозділів
управління
ризиками

Повна

Часткова

На стадії
прийняття
рішень

У процесі
діяльно
сті

Шляхом
контрактної
системи

Шляхом
організаційної
форми бізнесу

Дисипа
-
ція

(розподіл,
розсіюван
ня)


Лімітуван
ня

Створен
-
ня
системи
гарантії

Розподіл ризику в часі

Диверсифікація
напрямів діяльності

Відповідальність між
учасниками операцій

Самос
тра
хування
(резервув
ання
коштів)

Диверсифікація зон
господарювання та
клієнтури

світової економіки, процес дерегулювання, розвиток ринку похідних інст
рументів,
взаємозв‘язок фінансових ринків і ризиків, інформаційно
-
технологічний розвиток та ін.

На
сучасному етапі
ризик
-
менеджмент,
набувши
швидк
ого
розвит
ку
на Заході,
оформився в окрему науку, яка вивч
ає
, контрол
ює
і управл
яє
фінансовими ризиками.
Умовн
о розвиток ризик
-
менеджменту в банку можна поділити на два етапи. На першому
основний акцент робиться на оцінці ризику поточної діяльності. На другому етапі, коли
банк досягає
вищого
рівня розвитку, крім оперативного аналізу ризиків
у

межах
системи
фінанс
ового менеджменту, здійснюється дослідження ризику, який супроводжує процес
потенційного розвитку.

Доцільно
за
значити, що в багатьох вітчизняних банках відсутні системи ризик
-
менеджменту, в інших

не забезпечується незалежність цієї функції. Окрім цьог
о
,

донедавна не
було
жодних рекомендацій регулятивних органів щодо управління
банківськими ризиками.
Л
ише в серпні 2004 р
.
Національний банк України схвалив
методичні рекомендації щодо організації та функціонування систем ризик
-
менеджменту в
банках У
країни [4]. Цей документ створено з метою викладення бачення Національного
банку України щодо того, яким чином банки України мають
забезпечити
організаці
ю
та
функціонування систем управління ризиками (ризик
-
менеджменту) з метою
гарантування
їх
комплексно
сті та надійності. Однак
у
даних рекомендаціях НБУ значна увага
акцентується на організаційному забезпеченні ризик
-
менеджменту у банках і, на наш
погляд, недостатньо висвітлений сам процес ризик
-
менеджменту. Тому
проаналізуємо

саме
ці
питання детальніше
.

Система ризик
-
менеджменту дає змогу керівництву банку виявити, локалізувати,
виміряти і проконтролювати той чи інший вид ризику і тим самим мінімізувати
його вплив.

Отже, можна зробити висновок, що ризик
-
менеджмент

це процес, який здійснюється
поетап
но і
передбачає
:



оцін
ювання
всіх можливих фінансових ризиків
;



співвідношення ризиків,
що бере
на себе банк до власного
його
капіталу;



ідентифікацію ризиків;



оптимізацію діяльності як всієї фінансової
структури банку, так і окремих його
ланок;



визначення е
фективної межі використання капіталу;



прийняття з мінімальними витратами і
ризиками швидкого і аргументованого

рішення щодо подальшої діяльності банку
.

До стратегічних рішень управління ризиками
належать
:



уникнення ризику

розробка стратегічних і такти
чних рішень, які
передбачають
виникнення ризикових ситуацій (відмова від проведення операцій);



утримання (обмеження) ризику

розмежування системи прав, повноважень і
відповідальності таким чином, щоб наслідки ризикових ситуацій не впливали на реалізацію
п
роекту;



диверсифікація


зменшення
ризиків за рахунок можливості компенсації
збитків від одного виду операцій іншими;



лімітування

встановлення граничних значень показників при прийнятті
тактичних рішень;



страхування

форма попереднього резервування ресу
рсів, призначених для
компенсації збитків від очікуваної появи різних ризиків;



резервування

створення резерву на покриття непередбачених витрат


передбачає встановлення співвідношення між потенційними ризиками, які впливають на
вартість активів, і велич
иною коштів, необхідних для ліквідації наслідків прояву ризиків.

Крім цього,
потрібно
також реаліз
овувати
заход
и

з
управлінн
я
ризиками і їх
аналіз
увати
, тобто
здійснювати зменшення
наслідків ризикових ситуацій, оцінк
у

результатів і контроль.

Таким чином,
р
еалізується
комплексне управління
фінансовими ризиками. В
результаті
ризик
-
менеджмент

невід'ємним інструментом
для виживання, підтримки і
розвитку
ділової активності на
ринку, а також
філософією банку, елементом її
організаційної культури, доступної для
кож
ного співробітника.


8.4. Система управління кредитним ризиком у банківських установах

Кредитний ризик


і
мовірність майбутніх збитків банку,
зумовлених
частковим
або повним дефолтом боржника за своїми зобов‘язаннями. Відповідно управління
кредитним р
изиком базується на виявленні причин неможливості чи небажання
виконувати зобов‘язання і визначенні методів
зменшення
ризиків. Розрізняють такі
елементи системи управління кредитним ризиком
(рис. 8.5)
.


















Рис. 8.5. Елементи системи управлін
ня кредитним ризиком
.


1.

Розумна організація кредитної діяльності.

2.

Авторизація кредитів
.

3.

Управління кредитним портфелем

(розробка кредитної політики
).

4.

Ціноутворення на кредит
.

5.

Кредитна інформаційно
-
управлінська система
.

6.

Встановлення лімітів
.

7.

Відновлення проб
лемних кредитів
.

8.

Кредитний моніторинг
.

Послідовність управління кредитним ризиком показано на рис. 8.6.


















Рис.

8.6. Процес управління кредитними ризиками в банку
.

Ідентифікація кредитного ризику: виявлення ризику в різних операціях та ство
рення
портфелей
р
изику

Якісна і кількісна оцінка ризику: розробка методик розрахунку рівнів ризику на основі
виявлення причин неможливості чи небажання повертати залучені кошти та визначення
методів
зменшення
ризику

Планування ризику як складова стратегі
ї банку

Лімітування ризику

Створення системи процедур,
спрямованих
на підтримку запланованого рівня ризику

Елементи системи управління кредитним ризиком

Відновлення проблемних
кредитів

Організація кредитної
діяльності

Авторизація кредитів

Кредитний моніторинг

Управління кре
дитним
портфелем

Оцінка кредитної пропозиції і аналіз
кредитоспроможності позичальника

Встановлення лімітів

Кредитна інформаційна
управлінська система

Ціноутворення на кредит


Методи, які доцільно використовувати з метою зменшення кредитного ризику,
мо
жна поділити на зовнішні і внутрішні .Зовнішні методи зміни кредитного ризику
здійснюються шляхом адміністративного та економічного регулювання даних ризиків з
боку держави або ж банк здійснює передачу повністю чи частково комусь іншому

третій
особі (стр
аховій компанії):



лімітування;



створення резервів (згідно
з
нормативним
и
актам
и
);



гарантія, порука, застава, страхування
;



розподіл ризиків
.

Внутрішні способи до
волі
різноманітні і реалізуються адекватними внутрішніми
банківськими засобами менеджменту і мар
кетингу:



вибір видів режимів здійснення кредитних операцій;



лімітування;



створення резервів;



здобуття додаткової інформації;



моніторинг
і
контроль ризиків.


8.
5
.


Методи управління ризиком незбалансованої ліквідності в банку

С
уть ризику
ліквідності
полягає
в тому, що кошти, необхідні для покриття
відпливу депозитів та задоволення попиту на кредити
,
будуть у потрібний момент
недоступними для банку, що призведе до несподіваних збитків
.


анк змушений
терміново залучати ресурси за надто високими процентними ст
авками для задоволення
поточних потреб у готівкових коштах
.
)

Отже, це ризик втрат,
з
умовлений можливим невиконанням банком своїх
зобов‘язань і полягає в тому, що у певний період при нестачі коштів необхідно терміново
фінансувати деякі активи або за рахуно
к продажу інших активів, або за рахунок
придбання додаткових ресурсів у несприятливих ринкових умовах.

Найчастіше причиною дефіциту ліквідності є раптовий та значний за розмірами
відплив коштів з поточних, депозитних та інших рахунків клієнтів.

Поширені р
ізні
методи управління ризиком ліквідності
(детальніше розглянуті в
темі 9)
:



визначення нетто
-
ліквідної позиції банку;



управління активами, пасивами, активами і пасивами одночасно (структурною
ліквідністю);



метод показників ліквідності.

Банки, як правило
,

у
своїй діяльності
з
управлінн
я
ризиком ліквідністю поєдн
ують

різн
і
метод
и
.


8.6. Мінімізація ринкових ризиків у банківській діяльності

Значну част
к
у в системі ризиків банківської діяльності
становлять
ринкові ризики.
Ринкові ризики


це можливість негат
ивної зміни вартості активів банку
внаслідок

коливань валютних курсів, процентних ставок, цін на активи і пасиви. Вони
вимірюються змінами у вартості відкритих позицій банку чи змінами дох
і
дності. Ринкові
ризики
охоплюють
:



валютний ризик


ймовірність наст
ання негативної зміни вартості активів у
зв‘язку із змінами курсу однієї валюти
щодо іншої
;



ризик позиції
(процентний ризик і ризик зміни курсу цінних паперів)


імовірні показники можливих збитків, які є наслідком зміни процентних ставок і вартості
активі
в із зміною курсів цінних паперів.

Валютний ризик виникає при формуванні активів і залученні джерел коштів із
використанням валют іноземних держав. Виокремимо три основних складових валютного
ризику:



ризик зміни обмінного курсу

ризик обезцінення вкладень
в іноземну
валюту внаслідок непередбаченої зміни обмінного курсу;



ризик конвертації, пов‘язаний із обмеженнями в проведенні обмінних
операцій;



ризик відкритої валютної позиції, який виникає у разі невідповідності за
обсягами інвалютних активів банку та йо
го зобов‘язань в іноземній валюті.

Методи управління валютними ризиками подано у табл. 8.2.

Таблиця 8.2

Методи управління ринковими ризиками

Ризики

Заходи щодо їх запобігання:

1

2

Процентний
ризик

(ризик
зміни
процентних
ставок)



прогноз поведінки ринків
(превентивна аналітика);



відповідність природи процентних ставок залучення і розміщення;



встановлення процентних коридорів;



управління розривом (
GAP
) для утримання ризику в межах загальної
політики банку;



розподіл ризику між позичальником і банком;



диверси
фікація позичальників;



укладання
термінових
угод;



процентні ф‘ючерсні контракти;



процентні опціони;



процентні свопи
;

Курсовий
ризик на
ринку цінних
паперів



моніторинг ринку цінних паперів;



безпосередня участь в управлінні підприємством

емітентом цінних
па
перів, акції чи облігації якого містяться в портфелі цінних паперів
банку;



диверсифікація інвестиційного портфел
я
;



встановлення лімітів
щодо
інструмент
ів
, якими торгує банк;



ф‘ючерсні контракти на купівлю
-
продаж цінних паперів (хеджування);



фондові опціо
ни

Валютний
ризик



прогнозування динаміки валютного курсу;



управління відкритою валютною позицією;



робота з різними валютами (диверсифікація ризику);



встановлення персональних лімітів відкритої позиції на дилерів;



розподіл валютного ризику шляхом укладання
угод типу форвард, своп,
опціон (хеджування);



аналіз і прогнозування міжнародних валютних ризиків
.


До методів оцінювання процентного ризику належать:



оцінювання рівня і динаміки процентної маржі. З метою управління
процентним ризиком бажаним є визначен
ня на запланований період стандартного для
банку рівня коефіцієнта процентної маржі, який дав би змогу не лише покрити затрати, а й
сформувати прибуток;



оцінювання рівня і динаміки коефіцієнта спреду. На запланований період
банк визначає стандарти за рівне
м коефіцієнта спреду. Орієнтирами стандартів є фактичне
значення коефіцієнта і світові стандарти (1,25%);



геп
-
аналіз. Однією з відомих теорій управління процентним ризиком є
теорія управління дисбалансами (гепом) (див. тему 7). Ця теорія потребує аналізу т
ермінів
дії та можливостей зміни цін, пов‘язаних з прибутковими активами та пасивами банку на
фінансових ринках. Банк може застрахувати себе від ризику зміни процентних ставок (у
будь
-
якому напрямку), якщо для кожного моменту сума активів банку, чутливих
до змін
процентних ставок, дорівнюватиме сумі чутливих до змін ставок пасивів банку;



оцінювання процентного ризику на основі дюрації (тривалості
інструментів). Цей метод, ураховуючи терміни руху грошових коштів

погашення
основного боргу і процентних плат
ежів, дає змогу прогнозувати зміну ринкової вартості
активів і пасивів банку;



оцінювання процентного ризику на основі методів імітаційного
моделювання передбачає оцінювання потенційного впливу зміни процентних ставок на
доходи і економічну вартість банку н
а основі імітації майбутньої траєкторії руху
процентних ставок і їх впливу на потоки грошових коштів.

У вітчизняних банках найпоширенішим методом нейтралізації наявних ризиків
процентних ставок є встановлення

процентних коридорів

та інших обмежень
проц
ентних ставок. До цієї групи належить, по
-
перше,

процентна стеля



в кредитній
угоді передбачається верхня межа змін плаваючих процентних ставок;

процентна
підлога



нижня межа змін процентних ставок; і власне

процентний коридор



угода
передбачає як
верхню, так і нижню, межі коливань процентної ставки. Також відомі й інші
методи нейтралізації процентних ризиків:



підтримка однакової терміновості активів і зобов‘язань, відповідність
збільшення доходів від активів збільшенню вартості пасивів, чи метод к
оваріації;



використання плаваючих процентних ставок;



хеджування, чи страхування від збитків, на основі укладанняучасником
ринку двох протилежних угод, в одній з яких він виграє від зміни процента, а в іншій
програє. Це фінансові ф‘ючерси (угоди, що передба
чають купівлю чи продаж фінансових
інструментів за попередньо визначеною ціною у визначений період), опціони (угода, що
передбачає можливість для однієї зі сторін придбати чи продати фінансові інструменти у
певний момент часу за попередньо гарантованою ці
ною) тощо.

Отже,
у міжнародній банківській практиці найпоширенішим підходом до
управління ціновими ризиками є хеджування. Х
еджуванням
(від англ.
hedge



захищатися від можливих втрат, обмежувати)

це
діяльність, яка спрямована на
створення захисту від мо
жливих втрат у майбутньому.
Хеджування
застосовується для
зменшення ризику втрат, пов‘язаних із ринковими факторами (ціною на фінансові
інструменти, обмінними курсами валют, процентними ставками) шляхом використання
певних заходів. Такими заходами є дерив
ативи. У міжнародній практиці
найпоширенішими видами деривативів є форвардні та ф‘ючерсні контракти, опціони і
своп
-
контракти, а найпопулярнішими видами базових фінансових інструментів

валюта,
грошові кошти у формі кредитів і депозитів, цінні папери і фо
ндові індекси.

Тема 9. Управління ліквідністю банку

9.1. Сутність банківської ліквідності, її принципи і функції

Однією з умов ефективної діяльності банку є забезпечення високого рівня
надійності та мінімізації ризику здійснюваних операцій, основою чого
є ліквідність
банківської установи, її здатність безперебійно виконувати зобов’язання перед клієнтами.

Термін “ліквідність” (від латин.
liquidus


рідкий, текучий) означає легкість
реалізації, продажу, перетворення матеріальних цінностей у грошові кошти.
Є чимало
дефініцій банківської ліквідності (рис. 9.1).

Найпоширенішим у вітчизняній практиці є трактування банківської ліквідності
як спроможності банку своєчасно і повністю виконувати свої зобов’язання.
Так, в
Інструкції про порядок регулювання та аналіз
діяльності банків в Україні, затвердженій
Постановою Правління НБУ від 28 серпня 2001 р. № 368, зазначається:” Ліквідність
банку

це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових
зобов’язань, яка визначається збалансованістю між строкам
и і сумами погашення
розміщених активів і строками й сумами виконання зобов’язань банку, а також
строками й сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів,
інші витрати)”.

Загалом сутність проблеми ліквідності полягає в тому, що попит
на ліквідні
засоби рідко дорівнює їх пропозиції в будь
-
який момент часу.

Попит на ліквідні засоби виникає з таких причин: через зняття клієнтами коштів
із свої рахунків, надходження кредитних заявок, настання строків погашення
заборгованості за позиками
банку, строків платежів до бюджету, строків виплати
дивідендів акціонерам.

Отже, основне завдання банківського менеджменту полягає у вирішенні дилеми
досягти такої мети, як збільшення ліквідності, з одного боку, і підвищення прибутковості

з іншого.

Під
вищення рівня ліквідності великою мірою залежить від ефективного
управління нею. Управління банківською ліквідністю

це процес створення коштів для
того, щоб мати можливість оплатити договірні чи традиційні зобов’язання за доступними
цінами і в будь
-
який
момент. Отже, управління ліквідністю спрямоване на вирішення
трьох основних завдань: гарантія виконання всіх платежів (зобов’язань), забезпечення
виконання заявок на надання кредитних ресурсів клієнтам, а також забезпечення
ефективного використання ресур
сів.


9.2. Управління ліквідністю в банківських установах

Банківський менеджмент зможе успішно вирішити проблему управління
ліквідністю лише тоді, коли він реагуватиме на зміну зовнішніх і внутрішніх факторів
(рис. 9.1).


















Рис. 9.1.

Факто
ри, які впливають на ліквідність банку.


Головна проблема управління ліквідністю полягає в тому, що кризовий стан
економіки, на який не можуть вплинути менеджери банку, призводить одночасно до
нестачі купівельної ліквідності

грошова пропозиція зменшуєтьс
я, так і
нагромаджувальної ліквідності

порушуються графіки обслуговування кредитів, клієнти
потребують їх пролонгації. Одночасно збільшується попит на нові кредити, оскільки
клієнти також відчувають потребу в грошових коштах, ціни на ринку цінних паперів

зменшуються.

Отже, при розробці стратегії управління ліквідністю банку його менеджери
повинні наперед передбачити можливі ситуації розвитку зовнішнього середовища і
виробити більш чи менш жорсткі критерії створення резервів ліквідності і їх окремих
склад
ових. Крім цього, стратегія управління ліквідністю має передбачати свідому зміну
активів і пасивів та їх основних співвідношень у бік формування стабільної структури
банківських операцій.

При плануванні та аналізі ліквідності корисною та ефективною є конце
пція
фінансових потоків, коли операції банку розглядають як рух грошових коштів у вигляді
надходжень та вибуття, що постійно відбувається в процесі діяльності установи. На
відміну від балансу, який відображає вартість активів, зобов’язань і капіталу в конк
ретний
момент часу, у звіті про фінансові потоки (звіт про джерела та використання коштів)
відображаються фінансові потоки за певний період.

Надходження до банку за певний період формують пропозицію ліквідних коштів, а
використані банком кошти

це результ
ат попиту на ліквідні кошти.
Нетто
-
ліквідна
позиція
на певний момент часу визначається так
им чином
(рис. 9.5)
.

Фактори впливу

Внутрішні

Зовнішні

Величина капіталу

Економічна ситуація
в країні

Якість активів і
пасивів

Розвиток і доступ до
ринку ресурсі
в

Збалансування
активів за сумами і
строками

Розвиток
міжнародних
фінансових ринків

Навички менеджерів

Склад клієнтів

Відпрацьованість
процедур та
планування
інструментарію

   











-




-












Рис. 9.5.

Визначення ліквідної позиції банку
.

Обсяг потреби банку в ліквідних засобах складається з:



строкових платежів за зобов’за
ннями банку;



поточних платежів із рахунків до запитання великих клієнтів;



заявок від клієнтів на кредитування, обсягів відкритих кредитних ліній;



зменшення власних коштів шляхом викупу акцій у акціонерів, виплати
дивідендів та інших платежів.

Джерела надхо
дження в банк ліквідних засобів можуть бути такі:



поточні надходження грошових коштів на рахунки клієнтів;



надходження додатково залучених банком коштів за обмежень, установлених
економічними нормативами НБУ і внутрішніми нормативами оптимальної структури;



вивільнені кошти в результаті реалізації ліквідних цінних паперів і повернення
наданих кредитів;



збільшення власних коштів банку: одержання доходів. Емісія акцій та інші
надходження.


9.3. Еволюція підходів до визначення банківської ліквідності

З розвитко
м фінансових ринків, їх окремих секторів, державних систем грошово
-
кредитного регулювання банківської системи розвивались різні теорії управління
банківською ліквідністю: теорія комерційних позик, теорія переміщення, теорія
очікуваного доходу, теорія управ
ління пасивами тощо (табл. 9.1).

Нетто
-
ліквідна
позиція

Пропозиція ліквідних
коштів

Попит на ліквідні
кошти

Надходжен
ня
депозитів

Доходи

Погашення
активів

Продаж
активів

Інші
залучення
коштів

Виплати за
депозитами

Надання
кредитів

Купівля
активів

Витрати

Інші виплати

Таблиця 9.
3

Теорії управління банківською ліквідністю

Назва

Основні положення

Недоліки

Теорія
комерційних
позик

Банк зберігає ліквідність
,
доти,
поки його активи у
короткострокових позиках

Не враховуються потреби в кред
итах
економіки, що розвивається.

В умовах економічного спаду можуть не
погашатися і довгострокові позики
.

Теорія
переміщен

ня активів

Активи банків повинні легко
реалізовуватися:



можливість рефінансування
кредитів у центральному банку;



високоліквідні заст
ави
(наприклад, цінні папери);



урядові цінні папери та ін.

В умовах кризи ліквідні активи можуть
знецінюватися через різке падіння
котувань фондового ринку.

Високоліквідні активи мають низьку
дохідність
.

Теорія
очікуваного
доходу

Грошові потоки банку (пр
оцентні
виплати за кредитами) необхідно
планувати на основі аналізу
майбутніх доходів позичальника
(амортизаційні кредити і
диференційовані за строками
інвестиційні портфелі)
.

Не завжди можна контролювати всі
грошові потоки позичальника.

Форсмажорні обста
вини і системна криза
можуть порушити грошові потоки
позичальника.

Теорія
управління
пасивами

Купівля активів на ринку для
забезпечення ліквідності
(
насамперед
МБК)
.

Можливість залучення коштів залежить
від репутації банку
.

Вони мають
певні недоліки і в
чистому вигляді не можуть використовуватися при
виборі стратегії і тактики управління ресурсами банку.
Проте
залежно від ситуації
запропоновані даними теоріями підходи використовуються в реальній практиці і
дають
змогу
регулювати ліквідність і платоспромо
жність банку.

Основні положення вищеназваних теорій управління ліквідністю банків полягають
у

наступному.



9.3. Методи управління ліквідністю банку

На основі аналізу поширених теорій управління ліквідністю і реальної банківської
пра
ктики виокремлюють альтернативні підходи до підтримки ліквідності банку:
менеджери мають нагромаджувати необхідний обсяг коштів (ліквідних активів) або
набувати їх на фінансових ринках.
Дані альтернативи визначають зміст основних
стратегій управління лікві
дністю: стратегії управління активами, стратегії управління
пасивами, стратегії управління активами і пасивами. Основні їх положення відображені у
табл
. 9.4.

Таблиця 9.
4

Стратегії управління ліквідністю банку

Види стратегій

Основні положення

Управління
активами (стратегія
трансформації активів)

Нагромадження банком ліквідних засобів у
вигляді грошових коштів і цінних паперів, які
можна швидко реалізувати

Властивості ліквідних коштів:

-

наявність ринку для швидкого перетворення їх
у грошові кошти;

-

стабільні
сть цін на ринку, тобто ринок має
бути здатним приймати всі запропоновані
активи без значного зменшення їх ціни;

-

оборотність та можливість відшкодування
першопочаткових інвестицій з мінімальним
ризиком.

Управління пасивами (стратегія
запозичення ліквідних
засобів)

Запозичення грошових коштів в обсягах,
достатніх для покриття всього очікуваного попиту
на ліквідні ресурси
.

Джерела залучення таких ресурсів:



міжбанківські позики;



угоди “репо”;



облік векселів і одержання позик НБУ;



продаж банківських акцептів;



позики в євровалюті.

Управління активами і пасивами
(стратегія збалансованого управління
ліквідністю)

Нагромадження ліквідних активів для
задоволення очікуваного попиту на них та купівля
активів на ринку у вигляді виникнення
неочікуваних потреб у ліквідно
сті.

9.4. Способи визначення потреби банку в ліквідних коштах


Якщо різні теорії і підходи до управління ліквідністю можуть допомогти
працівникам банку при виборі стратегії управління ліквідністю, то для тактичного
управління
ліквідністю менеджери банку
використовують різні методи (рис.

9.
7
).














Рис. 9.7. Методи управління ліквідністю банку
.


Методи
управління
пасивами


Управління
резервною
позицією

Методи
управління
активами


Фондового пулу

Управління
кредитною
позицією

Сек’юритизація
кредитного
портфел
я

Конверсії
фондів


Приведення у
відповідність
за строками
активів і
пасивів

Так, стратегія управління активами потребує визначення підходу до розрахунку
необхідного обсягу платіжних засобів, які потрібно резервувати в ліквідній
формі для
забезпечення своєчасного виконання банківських зобов’язань. Т
еор
етично

визначено
два
альтернативних підходи: метод фондового пулу і метод конверсії фондів.

Метод фондового пулу передбачає створення резервів ліквідності на основі аналізу
структури
залучених ресурсів банку,
за
кожн
им
вид
ом
яких визначається норма
резервування. Відповідно до неї розраховується обсяг коштів, які зберігаються в ліквідній
формі (
в
тому числі первинні і вторинні резерви).
Подальші
рішення про розміщення
пасивів
у
робочі
активи приймають незалежно від виду і строків їх залучення. Головне
завдання менеджера

максимізувати процентну маржу банку
за
всі
єю
сукупн
і
ст
ю

операцій, які здійснюються.

Метод конверсії фондів передбачає не лише диференціацію норм резервування
залежно в
ід виду пасивів, а й визначення основних напрямів розміщення ресурсів різних
видів. Наприклад, депозити населення

в кредити населенню і цінні папери; депозити
корпоративних клієнтів

у відповідні кредити і т.

д. Управління процентним доходом

здійснюєтьс
я в
межах
окремих груп операцій.

З
і
стратегією управління пасивами банку пов’язаний метод управління резервною
позицією, який передбачає облік обсягу відкритих на банк кредитних лімітів як вторинних
резервів. У даній ситуації банк не формує наперед ці резе
рви у вигляді портфелів, що
легко реалізуються, ліквідних цінних паперів, а розміщує залучені ресурси в більш
дохідні, але і менш ліквідні активи, розраховуючи у
разі
їх вилучення купити необхідний
обсяг пасивів на ринку. Даний метод, з одного боку
,

дає зм
огу
збільшити дохідність
активних операцій банку, а з
іншого


зумовлює
збільшення ризику того, що або ціни на
ресурси на ринку
збільшаться
або
,
не
зважаючи
на відкриті ліміти
,
банк не зможе купити
необхідну кількість ресурсів.

На сучасному етапі в країнах
Заход
у

поширений
ще один метод, пов’язаний з
управлінням пасивами


метод управління кредитною позицією. Суть його полягає в тому,
щоб
у
раховувати обсяг коштів, які можуть вивільнитися з кредитних вкладень
,
якщо не
поновляться кредити, причому
базуватися
слід
не лише на т
их
строков
их
актив
ах
, за
якими наступає строк їх погашення, але також реалізовувати діючі кредити, враховуючи
вексел
і
позичальників в центральному банку т
а
інших кредитних установах, здійснюючи
факторингові і форфейтингові операції
тощо
. Д
ля цього бажано оформляти кредити не
лише через
укладення
кредитних договорів, а й використовувати цінні папери (метод
сек’юритизації кредитного портфеля), а також права переуступки кредиту.

Із різними методами управління ліквідністю тісно
взаємо
пов’язані
також підходи
до оцін
ювання
потреб у ліквідних коштах.
Ці
потреби
потрібно
постійно аналізувати для
уникнення як надлишків, так і дефіциту. Основними з них є
:
метод структури коштів, мет
а

якого

співвідношення обсягу необхідних резервів ліквідності і заяв
ок
за
стандартним
и

кредитам
и
з обсягами наявних ліквідних активів
;
метод показників ліквідності, який
передбачає розрахунок
спів
відношення обсягів активів різного виду і згрупованих
відповідним чином пасивів
;
метод джерел і використання коштів, який передб
ачає
збільшення
обсягу ліквідних активів на основі вивчення грошових потоків за всіма
договорами і угодами банку

(табл.

9.5).


Таблиця

9.
5

Методи оцінювання потреби банку в ліквідних коштах

Назва
методу

Сутність методу

Недоліки методу


1

2

3

Метод
струк
тури
коштів

1.

Р
озподіл джерел коштів банку на
категорії, основ
ою
яких має бути
оцін
ювання
можливості їхньої втрати
для банку
.

2.

З
а кожним із джерел установлюються
вимоги збереження фіксованої частки
ресурсів у ліквідній формі
.

3.

Р
озподіл кошт
ів
з кожного джерела

на фінансування відповідних активів
.

Прогнозування ліквідності
здійснюється без
у
рахування
строків завершення конкретних
депозитів і кредитів банку
.
Тому
визначення резервів ліквідності
може бути як надлишковим, так і
недостатнім при проведенні
поточних п
латежів
.

Метод
коефіцієнтів

Органи банківського нагляду
встановлюють нормативи ліквідності,
додержувати яких зобов’язаний кожний
банк. Використовується менеджерами
банку для аналізу тенденцій зміни
ліквідності та у процесі порівняльного
аналізу, що
дає зм
огу ухвалювати

обґрунтовані управлінські рішення
.

Нормативні коефіцієнти
ліквідності відображають стан
ліквідності банку на певну
конкретну дату
.
Однак протягом
певного періоду можуть бути
значні розриви в ліквідності, що
загро
жують
виконанн
ю

зобов’язань п
еред вкладниками та
іншими кредиторами на випадок
несприятливої кон’юнктури
.


Метод
об’єднання
джерел і
використа
-
ння коштів

Полягає у зіставленні загальної потреби
у ліквідних засобах із наявними
джерелами їх надходження, які
перебувають у розпорядженні
банку.
Основні етапи застосування методу
фондового пулу:



визначення планового періоду для
оцін
ювання
ліквідності;



прогнозування обсягів кредитів і
Даний метод доцільно
застосовувати лише тоді, коли
ресурсна база банку однорідна, а
можливості
використання
недепозитних джерел поповнення
ліквідних коштів обмежені.

1

2

3

депозитів для обраного періоду;



обчислення очікуваної динаміки
зміни обсягів ліквідних коштів протягом
планов
ого періоду;



оцінка нетто
-
ліквідної позиції банку
протягом планового періоду;



складання плану дій у разі
виникнення дефіциту або позитивного
сальдо ліквідності
.



Перші два методи здебільшого орієнтовані на управління миттєвою ліквідністю
банку, оскільки відображають поточну потребу в ліквідних активах, але не дають змоги
оцінити, наскільки в
она зміниться у майбутньому, коли банк виконуватиме певні
зобов’язання перед клієнтами і клієнти перед ним. Останній метод дає можливість
прогнозувати динаміку надлишку/нестачі ліквідності на тривалий горизонт планування і є
найефективнішим засобом підтрим
ки рішень з управління ліквідністю. Проаналізуємо ці
методи детальніше.


9.5. Управління ліквідною позицією банку шляхом управління обов’язковими
резервами

Управління рівнем ліквідності банку потребує постійного прийняття рішень, які
мають довгостроковий
вплив на його прибутковість. При цьому одним із основних
напрямів такого управління є менеджмент грошової позиції банку, суть якого полягає в
підтримці необхідного рівня обов’язкових резервів.

Створення системи обов’язкового резервування як інструменту рег
улювання
ліквідності

одна з суперечливих проблем у банківській діяльності. З одного боку,
механізм резервування
зменшує
загальний ризик банківської системи і є необхідним
елементом макроекономічного регулювання грошової маси. З іншого

система
резервних
вимог
доволі
дорог
а
з погляду втрачених можливостей банку з одержання
доходів.

Отже,
основне завдання менеджменту грошової позиції банку
полягає у
підтримці передбачених законодавством резервів на такому рівні, щоб не допустити їх
надлишку чи дефіциту, ос
кільки надлишкові резерви не приносять процентних доходів (і
тому знижують можливості одержання прибутку), а дефіцит резервів
спричинює
видатки,
пов’язані із застосуванням штрафних санкцій, руйнує налагоджену
діяльність
банку,
негативно впливаючи на її ефе
ктивність.

Інакше кажучи
, вирішення проблеми “надлишок резервів

дефіцит резервів” або
здатність банку формувати адекватні обов’язкові резерви (першої черги) у
разі
можливого
дефіциту платіжних ресурсів та резерви власного капіталу (другої черги) для
відш
кодування невиправданого ризику активних операцій, зокрема для покриття збитків,
пов’язане з вирішенням проблеми “прибутковість

ліквідність”. Воно
зумовлене
тим, що
нормативний показник ліквідності (Н5

20%), який визначає грошову позицію українських
банків
, є обернено пропорційним
до
їх рентабельності (прибутковості).

При цьому можна ви
окремити
два крайніх підходи до управління рівнем
ліквідності банку з точки зору менеджменту його грошової позиції (рис. 9.
8
).

Перший підхід (стратегія 1)

це політика пост
ійного підтримання резервів на рівні,
достатньому для задоволення вимог щодо нормативів обов’язкових резервів та під час
пікових періодів збільшення депозитів.


Другий крайній підхід

це політика пильного контролю за резервами (стратегія 2).
Її мета

не
допустити наявності в банку коштів, які не
дають
доходу, тобто не мати
надлишку коштів. Є і третій підхід

оптимальний щодо управління фінансовою стійкістю
банків. Він ґрунтується на підтримці певного рівня рентабельності при регулюванні
грошової позиції
банку в широкому діапазоні (стратегія 3).















Рис. 9.
8
. Стратегія управління грошовою позицією банку
.





1

2

Рентабельність
(прибутковість)

Р2

Р1

В

3

А

Л2 (20%)

Л1

Рівень
ліквідності


Приложенные файлы

  • pdf 1265521
    Размер файла: 690 kB Загрузок: 1

Добавить комментарий