СУЛМ — полякам, чехам #4 2016

Розподіл балів, які отримують студенти


5 семестр

Модуль 1
Сума


Поточний контроль на практичних заняттях (у тому числі тестові самостійні роботи, словникові диктанти) – 40 б.

Самостійна робота (опрацювання нової наукової літератури з морфології СУЛМ за поточний рік) – 10 б.

Залікова контрольна робота – 50 б.







100 б.


6 семестр


Модуль 2
Екзамен
Сума


Поточний контроль на практичних заняттях – 30 б.
Підсумкова контрольна робота “Дієслово” – 10 б.
Підсумкова тестова контрольна робота “Прислівник, службові частини мови, вигук” – 10 б.





50 б.




100 б.


Програмові вимоги до ЗАЛІКУ з морфології СУЛМ
для студентів спеціальностей “Польська мова і література”, “Чеська мова і література” (5 семестр)
Вступ. Граматика. Основні граматичні поняття. Частини мови. Взаємопереходи в системі частин мови. Самостійні іменні частини мови: іменник, прикметник, числівник, займенник
1. Граматика української мови як наука, її предмет та завдання. Морфологія та синтакис як розділи граматики.
2. Морфологія як граматичне вчення, її предмет і завдання. Зв’язок морфології із синтаксисом, словотвором і лексикологією.
3. Основні граматичні поняття. Граматичне значення слова, його особливості. Порівняльний аналіз граматичного та лексичного значень.
4. Основні засоби вираження граматичних значень.
5. Граматична форма слова. Типи граматичних форм слів в українській мові.
6. Поняття морфологічної парадигми і словоформи.
7. Граматична категорія. Система граматичних категорій у сучасній українській мові, їх характеристика.
8. Частини мови та принципи їх виділення в українській мові. Повнозначні (самостійні) та неповнозначні (службові) частини мови.
9. Вигуки, слова категорії стану, модальні слова, займенник у системі частин мови.
10. Взаємопереходи в системі частин мови.
11. Іменник як частина мови, загальна характеристика категоріального значення, морфологічних ознак, синтаксичних функцій.
12. Лексико-граматичні розряди іменників:
а) власні і загальні назви;
б) назви істот і неістот;
в) конкретні й абстрактні іменники;
г) збірні іменники;
ґ) речовинні (матеріальні) іменники;
д) одиничні іменники.
13. Категорія роду іменників. Семантичне, словотвірне, морфологічне та синтаксичне вираження категорії роду.
14. Іменники спільного роду. Подвійний рід, хитання в роді.
15. Особливості визначення роду невідмінюваних іменників та абревіатур.
16. Категорія числа іменників, характеристика значення числових форм. Групи іменників за наявністю числових форм.
17. Граматична категорія відмінка, засоби її вираження.
18 Відмінкова система сучасної української літературної мови. Кличний відмінок у парадигмі іменника.
19. Основні значення називного та непрямих відмінків.
20. Невідмінювані іменники.
21. Відмінювання іменників Pluralia tantum. Іменники з ознаками прикметникової парадигми.
22. Поділ іменників на відміни та групи.
23. Особливості відмінювання іменників І відміни.
24. Особливості відмінювання іменників ІІ відміни. Родовий відмінок іменників чоловічого роду ІІ відміни.
Особливості відмінювання іменників ІІІ відміни. Орудний відмінок однини іменників ІІІ відміни.
Особливості відмінювання іменників ІУ відміни.
Групи іменників, що стоять поза відмінами.
Словотвір іменників у сучасній українській мові.
Правопис іменників (зокрема складних). Наголошування іменників.
Явище субстантивації. Перехід іменників в інші частини мови.
Морфологічний аналіз іменників.
Прикметник як частина мови. Загальнограматичне значення прикметника, морфологічні та синтаксичні ознаки прикметника.
Лексико-граматичні розряди прикметників:
а) якісні прикметники, їх значення і морфологічні ознаки;
б) відносні прикметники, особливості їх значення, творення, написання;
в) присвійні прикметники, особливості їх творення та написання.
Проблема виділення проміжних лексико-граматичних розрядів прикметників. Явища переходу прикметників з одного лексико-граматичного розряду до іншого; зміни, що супроводжують їх.
Ступені порівняння прикметників, їх значення, творення та вживання.
Групи якісних прикметників, що не утворюють ступенів порівняння.
Повні й короткі, стягнені і нестягнені форми прикметників, історичний коментар до них.
Особливості відмінювання прикметників. Прикметники твердої і м’якої груп. Відмінювання прикметників на –лиций.
Словотвір прикметників у сучасній українській мові. Творення прикметників від власних назв.
Правопис прикметників.
Морфологічний аналіз прикметника.
Числівник у системі частин мови. Слова з кількісним значенням, які не належать до числівників.
Морфологічні, синтаксичні та словотвірні особливості числівників.
Розряди числівників за значенням.
Структурні розряди числівників.
46. Словозміна числівників. Особливості відмінювання числівник різних розрядів.
47. Зв’язок числівників з іменниками.
48. Правопис та наголошування числівників.
49. Морфологічний аналіз числівника.
50. Займенник у системі частин мови. Загальнокатегоріальне значення, морфологічні та синтаксичні особливості займенників.
51. Розряди займенників за значенням.
52. Групи займенників за морфологічною будовою.
53. Особливості відмінювання займенників.
54. Словотвір і правопис займенників.
55. Наголошування займенників.
56. Явище прономіналізації. Перехід займенників в інші частини мови.
57. Морфологічний розбір займенника.
58. Характеристика основних граматичних праць другої половини ХХ – початку ХХІ ст. (монографічні та довідкові видання, найважливіші підручники), у яких розкрито питання, винесені на залік.

Програмові вимоги до ЕКЗАМЕНУ з морфології СУЛМ
для студентів спеціальностей “Польська мова і література”, “Чеська мова і література” (6 семестр)
Самостійні частини мови: дієслово, прислівник. Службові частини мови: прийменник, сполучник, частка. Слова категорії стану і модальні слова. Вигук
1. Дієслово як частина мови, його категоріальне значення. Семантичні групи дієслів. Валентність дієслів.
2. Граматичні категорії дієслова, їх класифікація. Синтаксичні функції дієслова.
3. Інфінітив, його значення, морфологічні ознаки та синтаксичні функції.
4. Поняття про дві основи дієслова.
5. Структурні класи дієслів.
6. Загальна характеристика категорії виду. Видова пара. Способи і засоби творення видових пар дієслів.
7. Одно- і двовидові дієслова.
8. Загальна характеристика категорії стану. Активний і пасивний стан дієслова.
9. Загальна характеристика категорії перехідності/неперехідності дієслова. Способи і засоби вираження граматичних значень перехідності/неперехідності.
10. Зворотні дієслова, групи за значенням.
11. Загальне поняття про категорію способу дієслова, її зв’язок з іншими дієслівними категоріями. Значення і творення форм дійсного способу.
12. Значення і творення форм умовного способу.
13. Значення і творення форм наказового способу.
14. Синонімія форм дієслівного способу (вживання форм одного способу в значенні іншого).
15. Загальне поняття про категорію часу дієслова, її зв’язок з іншими дієслівними категоріями.
16. Минулий і давноминулий часи. Їх значення, творення.
17. Теперішній час, значення і творення дієслівних форм теперішнього часу.
18. Майбутній час, значення і творення дієслівних форм майбутнього часу.
19. Пряме (абсолютне) та переносне вживання часових форм дієслова.
20. Категорія особи дієслова, загальна характеристика. Значення і система особових форм: 1, 2 і 3 особи однини і множини.
21. Особливості вживання особових форм дієслова.
22. Дієслова неповної особової парадигми.
23. Безособові дієслова.
24. Категорія числа в дієслівних формах.
25. Категорія роду в дієслівних формах.
26. Загальне поняття про дієвідмінювання (систему форм словозміни дієслова).
27. Типи дієвідмін, способи їх розрізнення: а) дієслова І дієвідміни; б) дієслова ІІ дієвідміни. Дієвідмінювання атематичних дієслів (дієслів архаїчної групи).
28. Словотвір дієслів в українській мові. Основні дієслівні префікси та суфікси.
29. Дієприкметник як особлива форма дієслова, загальна характеристика значення, морфологічних ознак і синтаксичних функцій.
30. Дієприкметники активного стану, їх значення, творення і вживання.
31. Дієприкметники пасивного стану, їх значення, творення і вживання.
32. Перехід дієприкметників до інших частин мови (ад’єктивація, субстантивація).
33. Розділові знаки при дієприкметникових зворотах. Правопис частки НЕ з дієприкметниками.
34. Дієслівні предикативні форми на -но (-ено), -то.
35. Дієприслівник як особлива форма дієслова, загальна характеристика морфологічних ознак і синтаксичних функцій.
36. Дієприслівники недоконаного виду, їх значення, творення і вживання.
37. Дієприслівники доконаного виду, їх значення, творення і вживання.
38. Перехід дієприслівників до інших частин мови (прислівник, службові частини мови).
39. Дієприслівниковий зворот. Розділові знаки при дієприслівниках та дієприслівникових зворотах.
40. Морфологічний аналіз дієслівних форм (інфінітива, способових форм, дієприкметника, безособових форм на -но (-ено), -то, дієприслівника).
41. Прислівник як частина мови, загальна характеристика категоріального значення та граматичних ознак.
42. Розряди прислівників за значенням.
43. Ступені порівняння прислівників.
44. Походження і словотвір прислівників:
а) непохідні прислівники, історія їх виникнення;
б) похідні прислівники, їх морфологічні типи.
45. Явище адвербіалізації у сучасній українській мові. Перехід прислівників до інших частин мови.
46. Правопис прислівників.
47. Морфологічний аналіз прислівників.
48. Слова категорії стану в системі частин мови. Лексичне значення, морфологічні особливості та синтаксична роль слів категорії стану.
49. Поняття про модальність. Модальні слова як окрема група слів сучасної української мови. Розряди модальних слів за значенням.
50. Загальна характеристика службових частин мови. Спільні ознаки службових слів.
51. Прийменник як частина мови, загальна характеристика.
52. Групи прийменників за походженням (первинні, вторинні). Явище препозиціоналізації.
53. Групи прийменників за будовою (прості, складні, складені).
54. Семантичні типи прийменникових конструкцій.
55. Уживання прийменників з відмінковими формами слів.
56. Синонімія прийменників.
57. Правопис прийменників.
58. Морфологічний аналіз прийменників.
59. Сполучник як частина мови, загальна характеристика. Явище кон’юнкціоналізації.
60. Групи сполучників за значенням. Сполучники сурядності та їх типи.
62. Сполучники підрядності та їх типи.
63. Групи сполучників за будовою (прості, складні, складені).
64. Групи сполучників за походженням (первинні та вторинні).
65. Групи сполучників за способом уживання (одиничні, повторювані, парні).
66. Сполучні слова, їх характеристика.
67. Правопис сполучників.
68. Морфологічний аналіз сполучників.
69. Частка як службова частина мови.
70. Функціонально-семантичні різновиди часток.
71. Класифікація часток за структурою.
72. Групи часток за походженням. Явище партикуляції у сучасній українській мові.
73. Правопис часток.
74. Морфологічний аналіз часток.
75. Вигук як окрема (неслужбова) частина мови. Функції вигуків та їх синтаксичні особливості.
76. Групи вигуків за значенням: а) емоційні вигуки, б) вигуки, що виражають волевиявлення: наказово-спонукальні (імперативні), в) апелятивні (етикетні та вокативні).
77. Групи вигуків за походженням: а) первинні, їх типи; б) вторинні, їх типи. Явище інтер’єктивації в сучасній українській мові.
78. Звуконаслідувальні слова, особливості їх функцій, уживання та правопису.
79. Правопис вигуків.
80. Морфологічний розбір вигуків.
81. Характеристика основних граматичних праць другої половини ХХ – початку ХХІ ст. (монографічні та довідкові видання, найважливіші підручники), у яких розкрито питання, винесені на екзамен.

Критерії оцінки виконання завдань екзаменаційної роботи
із сучасної української літературної мови (розділ “Морфологія”)
для студентів спеціальностей “Польська мова і література”, “Чеська мова і література” (6 семестр)

Екзаменаційна робота є письмовою, містить 4 завдання, максимальна оцінка за роботу – 50 б.:
1. Теоретичне питання – 10 б. (максимальна оцінка).
2. Теоретичне питання – 10 б.
3. Практичне завдання – морфологічний аналіз 4 частин мови (2 самостійних і 2 службових) – 20 б. (по 5 б. за розбір кожної частини мови).
4. Практичне завдання – тести – 10 б.

Критерії оцінки виконання теоретичних завдань

10 балів (дуже високий рівень) – студент вільно і повно володіє теоретичним матеріалом, логічно й послідовно викладає його, аргументуючи його положення; грамотно коментує історію питання, простежує взаємозв’язки між мовними явищами; відстоює власну думку щодо дискусійних питань, виявляє творчі здібності в опрацюванні матеріалу, знання додаткової літератури; не допускає жодних помилок;
9 балів (високий рівень) – студент повністю оволодів теоретичним матеріалом, логічно й точно викладає його; наводить самостійно дібрані приклади і коментує їх, уміє порівняти мовні явища, подає визначення, виявляє знання наукової літератури; не допускає фактичних і мовленнєвих помилок;
8 балів (дуже добре) – студент засвідчує високий рівень осмислення вивченого, спроможний логічно, аргументовано, точно і вільно висловлювати думки; коментує мовні явища, дає визначення, наводить приклади; не допускає фактичних і мовленнєвих помилок;
7 балів (добре) – студент логічно й повно викладає суть питання, виявляє вміння аналізувати, робити узагальнення, давати чіткі визначення, більшість теоретичних положень підтверджується прикладами, фактичні помилки відсутні;
6 балів (задовільно) – студент добре відтворює матеріал на основі лекції, але не завжди точно й повно, допускає неточності у фактичному матеріалі, наводить окремі приклади; застосовує набуті знання у стандартних ситуаціях, не завжди готовий виконати завдання проблемного характеру, що вимагає трансформації; допускається до 4-х мовленнєвих помилок;
5 балів (задовільно) – студент досить послідовно, логічно відтворює більше половини матеріалу, але не може обґрунтувати власної думки, наводить лише завчені приклади, допускає 4 фактичні помилки та до 5-ти мовленнєвих помилок;
4 бали (незадовільно) – студент відтворює приблизно половину матеріалу, відповідь характеризується поверховістю, недостатньою осмисленістю, бідністю словника і синтаксису, значною кількістю фактичних помилок;
3 бали (незадовільно) – студент відтворює менше половини матеріалу; низький рівень усвідомлення; відсутні приклади; допускаються грубі фактичні помилки;
1-2 бали (незадовільно) – студент епізодично відтворює теоретичний матеріал, сплутує мовні факти, не наводить прикладів, допускає грубі фактичні й до 8-9 мовленнєвих помилок.
0 балів – студент не написав нічого.


Критерії оцінки виконання практичного завдання
(морфологічного аналізу)

Морфологічний аналіз кожного слова оцінюється окремо (максимально 5 б.), а потім ці бали додаються (5 б. +5 б. +5 б. +5 б. = 20 б.).
5 балів – аналіз зроблено правильно, без виправлень, з усіма необхідними коментарями, передбаченими схемою аналізу (н-д, аналізуючи морфологічні категорії, студент указує засоби і способи їх вираження);
4 бали – аналіз зроблено правильно, повно, але можуть бути виправлення або 1-2 негрубі помилки (н-д, допущена помилка у морфемному чи словотвірному аналізі, неточно визначена синтаксична роль слова у складному випадку тощо);
3 бали – 3-5 негрубих помилок; але має бути правильно вказано частиномовну належність слова; якщо службова частина мови, то має бути правильна відповідь на більше ніж половину пунктів схеми;
2 бали – 6-7 помилок, але має бути правильно вказана частиномовна належність слова, за винятком складних перехідних явищ; якщо службове слово, то має бути правильна відповідь на третину пунктів схеми;
1 бал – 8-9 помилок (неправильно визначено частиномовну належність слів; якщо службове слово, то має бути правильна відповідь на 20% пунктів схеми);
0 бал – нічого не написано.

Критерії оцінки тестового завдання (на іспиті)

Тестове завдання містить 10 тестів. За правильну відповідь на кожен тест студент отримує 1 бал, максимальна кількість балів за тестове завдання – 10. Якщо тест має дві-три правильні відповіді, то студент отримує 0,5 бала, якщо серед названих варіантів відповіді буде хоча б одна правильна.

Лекція № 1. ГРАМАТИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Мета. Подати відомості про граматику української мови як учення про її граматичну будову, проаналізувати морфологію як розділ граматики, показати зв’язки морфології із синтаксисом, словотвором і лексикологією.
Вступ. Систему мови утворюють фонетичний, лексико-семантичний і граматичний рівні. Граматичний рівень мови є найскладнішим.
План.
Граматика української мови як учення про її граматичну (морфологічну та синтаксичну) будову.
Морфологія як розділ граматики.
Взаємозв’язок морфології із синтаксисом, словотвором та лексикологією.
Зміст лекції
1. Граматика української мови як учення про її граматичну (морфологічну та синтаксичну) будову
Аналізуючи мову, лінгвісти виділяють передовсім такі мовні рівні: фонетичний, лексичний (зараз частіше називають лексико-семантичний) і граматичний. Як самостійні вони розглядаються, звичайно, умовно (для потреб лінгвістичного аналізу та з навчально-педагогічною метою). Насправді між ними існує тісний взаємозв’язок (звук існує, виконує якусь роль лише у слові, а слово з властивим йому значенням виступає лише в певній звуковій формі). Відповідно названі мовні рівні досліджують різні розділи лінгвістики. Фонетика вивчає фонетичний рівень мови, тобто її звукову будову – звуки, звукосполучення, склади, наголос, лексикологія – лексичний рівень, тобто слово, його лексичні особливості, зокрема лексичне значення. (Фонетику й лексикологію сучасної української літературної мови (СУЛМ) ви вже вивчали). А граматичний рівень мови вивчає граматика. Граматику СУЛМ ми й починаємо з вами вивчати.
Спочатку з’ясуємо, що таке граматичний рівень мови.
Самих звуків і слів замало, щоб мова була засобом спілкування, передавання інформації. А. П. Грищенко зазначає: “У мовному спілкуванні поведінка слів визначається обов’язковими правилами, закономірностями видозміни їх внутрішньої структури і сполучуваності в межах комунікативних одиниць – речень. Саме в цих правилах, закономірностях і втілюються граматичні особливості мови, вищий порівняно з уже згаданими рівень її будови” (Грищенко А. П., с. 272).
Якщо проаналізувати, наприклад, речення Помережав вечір кучерявий льодяними гратами шибку, то ми побачимо, що кожне слово в ньому вживається в певній формі, дуже часто – єдино можливій, зумовленій тими чи тими обов’язковими правилами поєднання слів, які й становлять граматику. З усіх можливих форм іменника вечір тільки форма називного відмінка можлива у випадку вживання його в ролі підмета. Іменник вечір ч. р. вимагає дієслова в певному роді (бо тут минулий час) або особі (якщо б був майбутній час), прикметники кучерявий, льодяними також повністю залежні і вживаються в тому роді, числі та відмінку, яких вимагають і в яких вжиті іменники. Якщо б усі слова були подані в початковій формі, то ми не обов’язково би зрозуміли, який зміст нам хочуть цими словами передати, пор.: помережати, вечір, кучерявий, льодяний, грати, шибка. Ми, можливо, склали б інше речення. Отже, утворюючи словосполучення, а з них речення з метою спілкування, ми мусимо знати правила граматики, без яких неможливе спілкування. Ми можемо знати кілька тисяч слів іноземної мови, але не зможемо повноцінно спілкуватися нею. Таким чином, у структурі мови граматиці належить центральне місце.
То що таке граматика?
Термін граматика (грец. grammatike, від gramma – буква, написання) веде свій початок від давньогрецького словосполучення grammatike techne, що перекладається як “мистецтво читати й писати літери”. Однак ще в античні часи первинне конкретне значення слова граматика втратилося, і воно набуло ширшого змісту, тобто стало означати науку про будову мови взагалі.
Зараз має кілька значень: 1) будова мови з властивими їй усталеними закономірностями творення форм слів і поєднання їх у межах речень різної структури; 2) розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови (граматичні властивості слів, словосполучень і речень).
Граматика як будова, устрій, лад (структура) мови (у 1 знач.) є системою систем, що об’єднує словотвір, морфологію, синтаксис. Ці системи називаються підсистемами граматичної будови, або різними її рівнями.
І. Р. Вихованець зазначає: “Останнім часом надто виокремлюють словотворення як рівень мови, що не стосується граматики. У такому разі граматику поділяють на взаємопов’язані підсистеми – морфологію і синтаксис. Логічніше граматику кваліфікувати як мовний надрівень (систему), що об’єднує три рівні (підсистеми) – синтаксис, морфологію і словотвір” [Морфологічні категорії?.., с. 13-14]. Щодо ієрархії підсистем, то Вихованець І. Р. вважає, що морфологія і словотворення підпорядковані синтаксисові.
Щодо граматики як розділу мовознавства [науки], то розрізняють:
формальну граматику, яка вивчає граматичні форми та їх структуру;
семантичну граматику, яка вивчає значення цих форм і структур;
синхронну (або описову) граматику, що вивчає граматичну будову мови на певному умовно виділеному часовому етапі;
діахронну (або історичну) граматику, яка вивчає граматичну будову мови в її історичному розвитку;
функційну граматику, яку виокремлюють із синхронної і яка вивчає функції граматичних одиниць.
(Інші різновиди граматики див. у термінологічному словнику О. Д. Ципердюк).
Граматика як мовознавча дисципліна поділяється на два розділи: морфологію і синтаксис, які тісно між собою пов’язані. Словотвір – окрема мовознавча дисципліна, зараз не входить до складу граматики, хоча в підручнику Л. А. Булаховського, наприклад, ще розглядається в складі граматики.
2. Морфологія як розділ граматики
Морфологія (від грец. cлів morphe – форма і logos – учення) – 1) одна з частин граматичної будови мови, яка охоплює граматичні класи слів (частини мови), граматичні (морфологічні) категорії цих частин мови та їхні форми; 2) розділ граматики, який вивчає особливості будови слів і творення їх форм, частини мови та їх категорії.
Сам термін морфологія створений у 19 ст. і використовувався спочатку в природознавстві, а потім і в мовознавстві. У науковий обіг термін морфологія ввів видатний німецький поет Й.-В. Ґете, який виявляв також значний інтерес до вивчення й опису рослинних форм (у словнику іншомовних слів термін має ще й третє значення “наука про закономірності будови й процесів формоутворення тваринних і рослинних організмів у їх індивідуальному та історичному розвитку”).
Основним об’єктом морфології є слово. Слово вивчається і в інших розділах мовознавства: у лексикології – як лексична одиниця, у словотворі – як похідне лексичне утворення.
“На противагу лексикології морфологія вивчає не індивідуальні, а загальні властивості слів, їхні загальні значення, які набувають у мові спеціального узагальненого значення. На ґрунті цих загальних властивостей слова як морфологічні одиниці та їхні видозміни формують морфологічні класи, підкласи, типи” (Вихованець І. Р. Теоретична морфологія, с. 7).
Відмінність між морфологією і словотвором виявляється в тому, що в морфології, де аналізуються ті чи ті слова як частини мови, з властивими їм граматичними категоріями, значеннями, основна увага звертається на флексії. Саме флексії здебільшого є засобом вираження того чи того граматичного значення. У словотворі аналізуються здебільшого інші типи морфем (суфікси, префікси, постфікси тощо), які структурують похідні слова і є носієм словотвірного значення. Крім того, граматичні значення у словоформах обов’язкові й регулярні, тоді як словотвірні значення не мають таких ознак (непохідні слова взагалі не мають словотвірних значень).
Отже, морфологія розглядає слово як граматичну одиницю – словоформу, тобто як частину мови певної морфологічної будови з усіма властивими їй граматичними категоріями, в усій сукупності її граматичних значень і форм.
Важливим завданням морфології як мовознавчої науки є:
1) встановлення складу граматичних форм різних розрядів слів,
2) виявлення правил і закономірностей словозміни,
3) розподіл слів за частинами мови, за типами відмінювання та дієвідмінювання. Інакше кажучи, завданням морфології є всебічна характеристика всіх граматичних ознак слова.
Недаремно морфологію називають граматикою слова, а синтаксис – граматикою речення.
3. Взаємозв’язок морфології із синтаксисом, словотвором і лексикологією
Морфологія пов’язана із синтаксисом (від грец. syntaxis – складання, впорядкування), який вивчає будову словосполучень і речень. З морфологічних одиниць, словоформ, будуються синтаксичні одиниці. Морфологічні одиниці, своєю чергою, реалізуються лише в складі словосполучень і речень.
Більше того, усі наявні в морфології явища спочатку були в синтаксисі. Словоформи іменників формуються в синтаксичних словосполученнях: іде хлопець, немає хлопця, дякувати хлопцеві, знайшла хлопця, захоплюється хлопцем, розчаруватися у хлопцеві. Багато синтаксичних явищ зумовлені морфологічними. Оскільки в українській морфології є наказова форма дієслова, дієприкметники, сурядні та підрядні сполучники, то в синтаксисі відповідно є спонукальні речення, дієприкметникові звороти, складносурядні та складнопідрядні речення. Інколи буває навіть важко віднести окремі граматичні явища до морфології чи синтаксису, настільки вони взаємопов’язані. Н-д, активний чи пасивний стан дієслів є більше синтаксичним явищем, ніж морфологічним. Те саме стосується і категорії відмінка іменників, роду, числа і відмінка прикметників. У сучасному укр. мовознавстві, н-д, категорію відмінка вважають „типовою морфологічно-синтаксичною категорією” (Теоретична морфологія, с.43).
Морфологія пов’язана також зі словотвором та лексикологією (раніше уже йшлося про те, чим відрізняються ці розділи), оскільки існує зв’язок між різними рівнями та підрівнями мови.
Словотворчі суфікси іменників, н-д, указують також на належність похідного слова до певного граматичного роду і типу відмінювання: робітник – робітниця, свекор – свекруха, водиц-я, лис-ен-я. Як для морфології, так і для словотвору важливою характеристикою є морфемна будова мови (морфеміка). Так, словотворчі суфікси, утворюючи нове слово, одночасно вказують на його частиномовну належність: словотворчі суфікси дієслів – -ува-, -а-, -і-, -ну-, іменників – -ість-, -ство-о, -от-а, -ник, -ик, прикметників – -ськ-, зьк-, цьк-, ов-, -ан-. Інколи буває важко визначити, яку роль (словотворчу чи формотворчу) виконує суфікс у дієслові: винести (префікс ви- вказує на док. вид + вносить новий відтінок у значення). Як морфолого-словотвірно-синтаксичні трактують у суч. укр. мовознавстві й дієслівні категорії стану, перехідності/неперехідності. Однак [пам’ятаймо, що] предметом морфології є передовсім ті морфеми, які безпосередньо виконують формотворчі та словозмінні функції.
Семантика слова (тобто його лексичні особливості) істотно відображається на його словозміні. Так, скажімо, іменники зі значенням речовинності (молоко, цукор, нафта), абстрактності (любов, ненависть, щастя) не утворюють форм множини; назви істот та неістот ч. р. – мають різні форми Д. в. (назви істот – дві, а неістот – одну: батькові, батьку – будинку).
Висновки
Таким чином, у структурі мови граматичний рівень є центральним і складається (за І. Р. Вихованцем) із таких підрівнів: словотвору, морфології, синтаксису. Граматика як наука містить лише два підрозділи: морфологія, синтаксис (словотвір є окремою мовознавчою дисципліною). Морфологія як розділ граматики називають граматикою слова, вона вивчає всі граматичні особливості слів, розподіл слів за частинами мови. Морфологія, з одного боку, відрізняється від лексикології та словотвору, об’єктом вивчення яких також є слово, а з іншого боку – перебуває з ними в тісним взаємозв’язках.
Основна література
Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : підручник / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – С. 5-8.
Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. школа, 1982. – С. 32-42.
Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / Іван Вихованець, К. Городенська. – К. : Пульсари, 2004. – C. 7-12, 32-36, 40-41, 42-43.
Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. О. Горпинич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – С. 9-15,19-20.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 5-8.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за ред. А. П. Грищенка]. – 3-тє вид., допов. – К. : Вища школа, 2002. – С. 272-276.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К. : Вища школа, 2006. – С. 194-199.
Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.] – К. : Либідь, 1991. – С. 164-166.
Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 273-275, 295-299.
Допоміжна література
Вихованець І. Р. Морфологічні категорії? Словотвірні? Чи граматичні міжрівневі? / Іван Вихованець // Актуальні проблеми українського словотвору / за ред. Василя Ґрещука. – Івано-Франківськ : Плай, 2002. – С. 13-18.
Данилюк І. Г. Синкретизм у системі частин мови : автореф. дис. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / І. Г. Данилюк. – Донецьк, 2006. – 20 с.
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства / Ю. О. Карпенко. – К.; Одеса : Либідь, 1991. – С. 136-142.
Ковалик І. І. Про лінгвальні категорії, їх властивості і види // Ковалик І. І. Питання українського і слов’янського мовознавства : вибрані праці, ч. ІІ / упор. З. Терлак / Іван Ковалик. – Львів; Івано-Франківськ, 2008. – С. 150-155.
Ковалик І. І.Теоретичні питання граматики // Ковалик І. І. Питання українського і слов’янського мовознавства : вибрані праці, ч. ІІ / упор. З. Терлак / Іван Ковалик. – Львів; Івано-Франківськ, 2008. – С. 82-109.
Кучеренко І. К. Теоретичні питання граматики української мови : морфологія. – Вінниця : Поділля, 2003. – 464 с.
Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В. Н. Ярцева. – М. : Сов. энцикл., 1990. – 685 с.
Словник іншомовних слів / уклад. : С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К. : Наук. думка, 2000. – 680 с.
Українська мова. Енциклопедія / за ред. І. В. Муромцева. – К. : Майстер-клас, 2011. – 400 с.
Українська мова. Енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. – К. : Укр. енцикл., 2000. – 752 с.
Ципердюк О. Д. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Термінологічний словник / Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 84 с.
Шевельов Ю. Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947-1953 рр.) / Юрій Шевельов. – К. : Темпора, 2012. – С. 29-37.
Ярошевич І. Становлення й кодифікація української морфологічної термінології / Ірина Ярошевич // Українська мова. – 2010. – № 3. – С. 44-53.
Запитання
З яких мовних рівнів складається система мови?
Яке місце в мовній системі посідає граматика?
Чому необхідно добре знати граматику тієї чи тієї мови?
Чому граматичний рівень мови є центральним?
Яке значення має термін граматика?
З яких підсистем складається граматика як будова мови?
З яких підрозділів складається граматика як наука?
Які підвиди, окрім описової, має граматика як розділ мовознавства?
Що означає термін морфологія?
Хто ввів термін морфологія в науковий обіг?
Які завдання морфології?
Чому морфологію називають граматикою слова?
З якого погляду вивчають слово в лексикології та словотворі?
У чому полягає взаємозв’язок морфології із синтаксисом, словотвором і лексикологією?

Лекція № 2. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ГРАМАТИКИ
Мета. Подати відомості про основні граматичні поняття: граматичне значення, граматичну форму, граматичну категорію. Проаналізувати засоби вираження граматичних значень, типи граматичних форм та систему граматичних категорій у сучасній українській літературній мові.
Вступ. До основних, визначальних понять морфології належать такі поняття: граматичне значення, граматична форма, граматична категорія.
План.
1. Граматичне значення слова.
2. Основні засоби вираження граматичних значень.
3. Граматична форма, її типи у сучасній українській мові.
4. Поняття морфологічної парадигми й словоформи.
5. Граматична категорія.
6. Система граматичних категорій у сучасній українській мові, їх характеристика.
Зміст лекції
1. Граматичне значення слова
Кожне повнозначне слово поєднує в собі лексичне та граматичне значення.
Лексичне значення слова – це його індивідуальний зміст, який виявляється у відношенні кожного окремого слова до певного факту дійсності. Граматичні ж значення, навпаки, не є належністю одного слова, а об’єднують цілі розряди (групи) слів.
О. О. Шахматов зазначає: “Граматичне значення мовної форми протиставляється її реальному значенню. Реальне значення слова залежить від співвідносності його як словесного знака з тим або іншим явищем зовнішнього світу. Граматичне значення слова – це те його значення, яке воно має у відношенні до інших слів. Реальне значення пов’язує слово безпосередньо із зовнішнім світом, значення граматичне пов’язує його передусім з іншими словами”.
Граматичні значення – це абстрактні значення слова, що супроводять його лексичне значення і виражають різні відношення між словами в словосполученні та реченні.
Якщо, скажімо, узяти слово (лексему) вечір, то ми можемо в реченні (у мовленні) виявити її і в інших формах: вечора, вечору, вечором, вечори. Лексичне значення у різних формах буде зберігатися, а граматичні значення будуть змінюватися; залежно від того, в якій формі виступатиме слово, що залежить від його поєднання з іншими словами.
Граматичні та лексичні значення перебувають у повнозначних словах у нерозривній єдності і є ознаками одного цілого. Однак граматичне значення разом з тим відрізняється від лексичного певними ознаками.
Особливості граматичного значення:
1. Масовість, груповий характер свого виявлення (іменники рука, стіна, парта, земля, кума, книжка, які мають різні лексичні значення, об’єднані спільними грам. значеннями “іменник називного відмінка однини жіночого роду”). Лексичне значення є належністю окремого слова.
2. Вищий рівень абстрактності (граматичні значення набагато ширші, абстрактніші, ніж лексичні; так, дієслова бігти і стояти виражають різні, навіть протилежні процеси, а з погляду граматичних характеристик вони рівнозначні).
3. Граматичне значення існує лише у протиставленнях; для існування певного граматичного значення потрібен його прояв мінімум у двох співвідносних єдностях (так, у дієслові будує виявляються граматичні значення дійсного способу, недоконаного виду, активного стану, теперішнього часу, 3 особи однини; які існують тому, що є протиставлення граматичних значень у межах граматичної категорії: граматичні значення дійсного, умовного, наказового способу; недоконаного – доконаного видів; активного – пасивного станів, теперішнього – минулого – давноминулого – майбутнього часів і т. ін.).
4. Лексичне значення виконує номінативну функцію (називає предмети, поняття і явища реальної дійсності), а граматичне – релятивну функцію (вказує на відношення між словами, що відображають відношення між предметами реальної дійсності).
5. Граматичне значення виражається закінченнями (зрідка й іншими словозмінними афіксами), а лексичне – основою слова: школ-а, зелен-ий, при-нес-л-а.
Існує думка, що самостійні слова мають і лексичне, і граматичне значення, а службові слова мають лише граматичне значення, яке виражає різні синтаксичні відношення між словами. Однак український мовознавець І. К. Кучеренко вважає, що службові слова, зокрема прийменники, мають і лексичне, і граматичне значення (пор. Поклади книгу в стіл. – Поклади книгу на (під, за) стіл; значення речень змінюється лише тому, що змінюється прийменник, що доводить наявність у прийменника лексичного значення). Російський лінгвіст В. В. Виноградов вважав, що граматичне і лексичне значення в службових словах злилися воєдино, тому їх складно виявляти, розрізняти.
2. Основні засоби вираження граматичних значень
У сучасній українській мові розрізняють такі основні засоби вираження граматичних значень:
1. Флексія – найактивніший і найтиповіший засіб вираження граматичних значень у відмінюваних словах (для вираження роду, числа, відмінка, особи та ін.: земл-я – ж. р., одн., Н. в., земл-ю – З. в.; сніг-и – множина, нес-у –1 ос., нес-еш – 2 ос., нес-е – 3 ос.).
2. Нульова флексія (вітер – Н. в., рук – Р. в., ніс – мин. час, ч. р.).
3. Суфікси, префікси, постфікси (дешевший, сумніший – вищий ступінь порівняння, співав, співала – минулий час; бігти – прибігти – доконаний вид; будувати – будуватися – пасивний стан).
4. Чергування звуків – допоміжна роль, наприклад, при флексії (день – дня, шапка – шапці, берег – березі), афіксації (вимостити – вимощувати).
5. Наголос (села – села, засипати – засипати).
6. Службові слова (захотів би – умовний спосіб, нехай співає – наказовий спосіб).
7. Суплетивізм (я – мене – Р. в, поганий – гірший – ступінь порівняння, брати – взяти – док. вид).
8. Порядок слів (Біль викликав гнів; біль – Н. в., гнів – З. в.).
3. Граматична форма, її типи в cучасній українській мові
Будь-який зміст набуває певної форми й існує в ній (єдність змісту і форми – у філософії). Тож і граматичне значення має свою форму вираження, яка називається граматичною.
Граматичні форми (лат. forma – вигляд) – це різновиди одного й того самого слова, що мають однакове лексичне значення, але відрізняються граматичними значеннями, і є засобами матеріального вираження граматичних значень як абстрактних понять.
Одне й те ж граматичне значення може мати різні матеріальні засоби вираження, або форми. Пор., наприклад, рівноцінні варіантні форми майбутнього часу (співатиму і буду співати), дві форми давального відмінка однини іменників чол. роду (батьку і батькові); ці форми є взаємозамінними, їх називають граматичними варіантами, синонімами. Однак можуть бути й такі різні засоби вираження граматичного значення, які не є взаємозамінними: Васил-я і га-ю (Р. в.), у піск-у, у ліс-і (М. в.).
З іншого боку, кожна форма, як правило, виступає засобом вираження кількох граматичних значень одночасно (явище синкретизму). Так, у формі книгою граматичні значення роду (жіночого), числа (однини), відмінка (орудного), синтезовані в єдиній, неподільній формі.
Граматичні форми можуть бути й омонімічними, напр.: землі (Р. в.), землі (Д. в.), (на) землі (М. в.); села (Р. в. одн), села (Н. в., мн.), села (З. в. мн.), села (Кл. в. мн.).
Невідмінювані іменники, прислівники, службові слова граматичної форми не мають, хоч вони, так само як і всі інші слова, оформлені.
Розрізняють граматичні форми таких типів: синтетичні, аналітичні, аналітично-синтетичні, синтаксичні.
У синтетичних (від грец. synthesis – з’єднання) (простих) формах лексичне і граматичне значення передаються однією словоформою: книга, книги, книзі, книгу, книгою, книги, книг, книгам, книгами; роблю – зроблю; стукати – стукнути.
В аналітичних (від грец. analysis – роз’єднання) (складених) формах носієм лексичного значення є один компонент (основне слово), граматичне значення виражає другий компонент (допоміжне слово): буду співати.
В аналітично-синтетичних формах граматичні значення виражаються частково формою основного слова, а частково формою допоміжного (таких форм більше, ніж аналітичних): малював (чоловічий рід, однина) би (умовний спосіб), нехай (наказовий спосіб) пише (число, особа), на (місцевий відмінок) землі (жіночий рід, однина), менш (вищий ступінь порівняння) радісний (чоловічий рід, однина).
За допомогою синтаксичних форм виражаються граматичні значення невідмінюваних іменників. Так, значення роду й числа виявляється у формах синтаксичного узгодження залежних від іменника слів: маленький кенгуру, молода УНР, своє кредо; двомісні купе (пор. також: нещасний сирота, нещасна сирота). Граматичне значення відмінка виражається за допомогою керування: замовити таксі (З. в.), виїхати з депо (Р. в). Синтаксичні форми є різновидом аналітичних.
До виняткових належать суплетивні (від лат. supletivus – такий, що доповнює) форми. Особливість їх у тому, що вони утворюються від різних кореневих морфем: поганий – гірший, добре – краще (граматичні значення ступенів порівняння прикметників та прислівників); я – мене, ми – нас (непрямі відмінки займенників), брати – взяти, ловити – спіймати (доконаний вид). Суплетивні форми – синтетичні.
Морфологічну будову української мови слід кваліфікувати в типологічному плані як синтетичну в основних виявах, але з виразними елементами аналітизму (І. Р. Вихованець).
4. Поняття морфологічної парадигми і словоформи
Проаналізувавши типи граматичних форм, можемо ввести поняття морфологічної парадигми і словоформи.
Морфологічна парадигма (від грец. paradeigma – приклад, зразок) – це впорядкована сукупність усіх граматичних форм того або іншого слова, використовуваних з метою вираження відповідних граматичних значень.
Так, парадигма відносних прикметників містить 28 форми (по 7 відмінкових форм чоловічого, жіночого і середнього родів і 7 форм множини), а до парадигми якісних прикметників треба ще додати форми ступенів порівняння. Словоформи – це ті конкретні одиниці, які своєю сукупністю утворюють парадигму.
Парадигму мають тільки змінювані слова (іменники, прикметники, числівники, займенники, дієприкметники, дієслова). Щодо незмінюваних слів, то їх парадигму називають нульовою. Морфологічні парадигми бувають великі й малі, повні й неповні. Велику парадигму іменника формують малі, тобто часткові, парадигми (однини і множини, наприклад). Деякі морфологічні парадигми бувають неповними. Так, не всі іменники утворюють форми множини (блакить, сонливість, цукор, Дніпро, козацтво) або однини (сани, штани, Чернівці, дріжджі, заздрощі). Деякі дієслова мають лише форму третьої особи однини (світає, вечоріє). Неповнота парадигми пояснюється насамперед особливістю семантики відповідної лексичної одиниці.
5. Граматична категорія
Граматична категорія – це одна з найбільш узагальнених одиниць граматичного аналізу, в якій об’єднуються однорідні граматичні значення разом з граматичними формальними засобами їх вираження.
У “Теоретичній морфології” І. Р. Вихованця та К. Г. Городенської читаємо: “Під морфологічною категорією розуміємо узагальнене граматичне значення, розчленоване на ряд грамем і виражене системою спеціалізованих граматичних форм” (с. 31).
За ієрархією (за ступенем абстрагування) такі граматичні поняття, як граматичне значення, граматична форма, граматична категорія розташовані по нисхідній так:
1) граматична категорія (н-д, категорія роду) – найвищий рівень абстрагування (щодо наступних понять);
2) граматичне значення (відповідно – чоловічий, жіночий та середній);
3) граматична форма (у словах село, насіння, море флексії -о, -я, -е є формальними показниками середнього роду).
Граматичні категорії в системі узагальнення не становить найвищого щабля, бо вони є засобом вираження одиниці ще вищого рівня абстракції – категоріального значення, на основі якого слова об’єднуються в окремі класи лексем, які називають частинами мови. Кожна частина мови має свої граматичні категорії.
Термін граматична категорія у широкому розумінні вживається і для позначення великих лексико-граматичних розрядів слів – частин мови. Наприклад: “іменник як граматична категорія, категорія прислівника”.
Термін граматична категорія використовують ще і в іншому значенні, н-д, “такі категорії іменника, як істоти/ неістоти, власні/загальні назви” (їх ще називають лексико-граматичними категоріями, але науковці не зараховують їх до граматичних категорій і тому правильно, кваліфіковано і науково грамотно їх слід називати лексико-граматичними розрядами слів).
6. Система граматичних категорій у сучасній українській мові, їх характеристика
У кожній мові наявна своя система граматичних категорій. Кількість і природа граматичних категорій залежить від властивостей структури конкретної мови.
Граматичні категорії розподіляються на три великі угруповання: словотвірні, морфологічні і синтаксичні.
Найбільш вивченими є морфологічні граматичні категорії. До складу морфологічних категорій сучасної української літературної мови належать категорії роду, числа, відмінка, ступенів порівняння, особи, часу, способу, виду, стану, перехідності/неперехідності.
Морфологічні категорії характерні для змінних частин мови: іменника, прикметника, займенника, числівника, дієслова.
“Саме граматичні категорії найвиразніше в морфологічному плані відмежовують одну частину мови від іншої. У цьому протиставленні ядро граматичних категорій утворюють іменник та дієслово” (“Теоретична морфологія”, с. 28).
Для іменника характерні граматичні категорії роду, числа, відмінка; прикметникові властиві граматичні категорії роду, числа, відмінка та ступенів порівняння; займенник і числівник характеризують граматичні категорії відмінка і частково числа та роду. Найбільше число граматичних категорій має дієслово, якому властиві граматичні категорії особи, числа, часу, способу, стану, виду, перехідності/неперехідності і частково роду та відмінка. Як бачимо, з 10-ти граматичних категорій на дієслово припадає аж сім. Такий широкий спектр граматичних категорій у межах дієслівних утворень обумовлений багатством системи його граматичних значень і форм, як особових, так і іменних.
Одна і та ж граматична категорія може бути властива різним частинам мови, але в межах кожної з них вона виявляється неоднаково. Напр., граматична категорія роду іменника має самостійний морфологічний характер; ця ж граматична категорія в прикметниках, окремих числівниках, деяких групах займенників та в дієприкметникових формах дієслова виступає у формі залежної категорії.
Основним значенням кожної морфологічної категорії є вираження певного відношення, абстрагованого від лексичного значення кожного конкретного слова. Напр., категорія числа ґрунтується на протиставленні одного предмета (разом з його ознаками) двом або багатьом іншим, семантично з ним однорідним (будинок – будинки). Категорія ступенів порівняння виражає міру вияву однієї і тієї ж ознаки в різних предметах (зелена трава – зеленіша трава). Деякі з морфологічних категорій зберігають зв’язок із семантикою частини тих слів, на які вони поширюються. Напр., категорія роду в деяких іменниках, що означають істот, поряд із вказівкою на тип відмінювання передає ще статеву ознаку, тобто вказує на ті особливості, за якими розрізняються не слова в граматичній системі, а предмети в об’єктивній дійсності. Отже, в категорії роду поєднуються суто граматичні (морфологічні) і лексико-семантичні значення.
Морфологічні граматичні категорії поділяють на: 1) словозмінні, які втілюються у словоформах того самого слова (напр., категорія відмінка: субота – суботу), 2) класифікаційні, які виражаються формами різних слів (напр., категорія роду іменників: робітник – робітниця).
Синтаксичні граматичні категорії менш вивчені, виділяють їх на рівні речення: предикативність, модальність, час, особовість/безособовість; категорії суб’єкта, об’єкта, адресата, інструменталя, локатива; категорії членів речення та ін.
Належність деяких граматичних категорій до морфологічних чи синтаксичних, словозмінних чи класифікаційних є предметом дискусій (напр., категорія ступенів порівняння, стану дієслів та ін.).
Не належать до граматичних категорій лексико-семантичні групи слів, які протиставляються за значенням, але не розрізняються засобами вираження: іменники збірні і одиничні, конкретні і абстрактні, речовинні і предметні, прикметники якісні і відносні, особові і безособові дієслова, способи дієслівної дії. Це різнотипні граматичні значення, але вони не мають свого формального вираження. Їх називають лексико-граматичними розрядами слів.
Висновки
До основних граматичних понять належать граматичне значення, граматична форма, граматична категорія, які перебувають в ієрархічних зв’язках. Граматичні значення мають масовий характер вияву, існують лише в протиставленнях у межах граматичної категорії, характеризуються більшою абстрактністю, ніж лексичне значення. Засобом вираження граматичних значень є переважно флексія, рідше – афікси, наголос, суплетивізм, чергування звуків тощо. Граматичні форми в українській мові є синтетичними (простими), аналітичними (складеними), аналітико-синтетичними. Виділяють також синтетичні та суплетивні граматичні форми. Сукупність граматичних форм формують морфологічні парадигми слів. Граматичні категорії в сучасній українській мові бувають словотвірними, морфологічними та синтаксичними. Морфологічні категорії, яких є 10 (рід, число, відмінок, ступені порівняння, особа, час, стан, спосіб, перехідність/неперехідність, вид), бувають іменні та дієслівні, словозмінні та класифікаційні.
Основна література
Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : підручник / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – С. 8-10.
Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. школа, 1982. – С. 32-42.
Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / Іван Вихованець, К. Городенська. – К. : Пульсари, 2004. – C. 28-32, 36-40, 41-42.
Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. О. Горпинич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – С. 5-19.
Плющ М. Я. Граматика української мови в таблицях : навч. посібник / М. Я. Плющ, Н. Я. Грипас. – К. : Вища школа, 2004. – С. 23-26.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 8-22.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за ред. А. П. Грищенка]. – 3-тє вид., допов. – К. : Вища школа, 2002. – С. 275-281.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К. : Вища школа, 2006. – С. 194-199.
Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.] – К. : Либідь, 1991. – С. 164-166.
Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 295-299.
Допоміжна література
Безпояско О. К. Іменні граматичні категорії (функціональний аналіз) / О. К. Безпояско. – К. : Наук. думка, 1991. – 172 с.
Вихованець І. Р. Дієслівно-іменниковий граматичний тип української мови / Іван Вихованець // Українська мова. – 2012. – № 2. – С. 3-10.
Вихованець І. Р. Морфологічні категорії? Словотвірні? Чи граматичні міжрівневі? / Іван Вихованець // Актуальні проблеми українського словотвору / за ред. Василя Ґрещука. – Івано-Франківськ : Плай, 2002. – С. 13-18.
Дубова О. А. Синтетизм та аналітизм у морфологічних системах українськох та російської мов (типологічний аспект): автореф. дис.. д-ра філол. наук / О. А. Дубова. – К., 2004. – 32 с.
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства / Ю. О. Карпенко. – К.; Одеса : Либідь, 1991. – С. 136-142.
Ковалик І. І. Про лінгвальні категорії, їх властивості і види // Ковалик І. І. Питання українського і слов’янського мовознавства : вибрані праці, ч. ІІ / упор. З. Терлак / Іван Ковалик. – Львів; Івано-Франківськ, 2008. – С. 150-155.
Ковалик І. І.Теоретичні питання граматики // Ковалик І. І. Питання українського і слов’янського мовознавства : вибрані праці, ч. ІІ / упор. З. Терлак / Іван Ковалик. – Львів; Івано-Франківськ, 2008. – С. 82-109.
Кучеренко І. К. Теоретичні питання граматики української мови : морфологія. – Вінниця : Поділля, 2003. – 464 с.
Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В. Н. Ярцева. – М. : Сов. энцикл., 1990. – 685 с.
Словник іншомовних слів / уклад. : С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К. : Наук. думка, 2000. – 680 с.
Українська мова. Енциклопедія / за ред. І. В. Муромцева. – К. : Майстер-клас, 2011. – 400 с.
Українська мова. Енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. – К. : Укр. енцикл., 2000. – 752 с.
Ципердюк О. Д. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Термінологічний словник / Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 84 с.
Запитання
Які основні поняття граматики?
Що таке граматичне значення?
Які ознаки має граматичне значення, якщо порівнювати його із лексичним значенням слова?
Які слова мають лише граматичне значення? Чи всі мовознавці так вважають?
Який засіб вираження граматичних значень є основним, найтиповішим?
Які ще є засоби вираження граматичних значень?
Що таке граматична форма?
Які граматичні форми є синтетичними? Наведіть приклади.
Які граматичні форми є аналітичними? Наведіть приклади.
Які граматичні форми є аналітико-синтетичними? Наведіть приклади.
Які граматичні форми є синтаксичними? Наведіть приклади.
Які граматичні форми є суплетивними? Наведіть приклади.
Як загалом у типологічному плані кваліфікують українську мову?
Що таке морфологічна парадигма?
Які морфологічні парадигми називають нульовими? повними? неповними?
Що таке граматична категорія?
У якій ієрархії перебувають граматичне значення, граматична форма і граматична категорія?
Які морфологічні категорії є в сучасній українській мові?
Які граматичні категорії є іменними? дієслівними?
Які граматичні категорії є словозмінними? класифікаційними?

Лекція № 3. ЧАСТИНИ МОВИ І ПРИНЦИПИ ЇХ КЛАСИФІКАЦІЇ
Мета. Подати теоретичні відомості про принципи класифікації частин мови в українському мовознавстві, розкрити проблемні питання виділення частин мови, звернути увагу на історію вивчення частин мови та взаємопереходи в системі частин мови.
Вступ. Основною одиницею морфології є частина мови (морфологічне слово), тобто граматичний клас слів.
Усі слова мови поділяються на великі лексико-граматичні розряди – частини мови.
План.
Питання про частини мови та їх класифікацію. Принципи виділення частин мови в українській мові.
Повнозначні (самостійні) та неповнозначні (службові) частини мови. Займенник, вигуки, слова категорії стану, модальні слова та зв’язки в системі частин мови.
З історії вивчення частин мови.
Взаємопереходи в системі частин мови.
Зміст лекції
1. Питання про частини мови та їх класифікацію. Принципи виділення частин мови в українській мові
Частини мови – граматичні класи (групи) слів, що об’єднуються категоріальним значенням, притаманними їм морфологічними ознаками, синтаксичними властивостями в складі словосполучень та речень і за суфіксами.
В українському мовознавстві термін “частини мови” запровадив Петро Залозний у праці “Коротка граматика української мови” (ч. 1-2, 1906 р.)
Ці граматичні класи слів характеризуються:
- спільністю категоріального значення, абстрагованого від лексичних значень (напр., предметність в іменників, ознака предмета в прикметників, число у числівників, процесуальна дія у дієслів, ознака ознаки у прислівників);
- спільністю морфологічних категорій і правил словозміни (напр., рід, число, відмінок у іменників, вид, спосіб, час у дієслів);
- тотожністю синтаксичних властивостей слів (підметок і додаток у іменників, присудок у дієслів, означення у прикметників, обставина у прислівників);
- спільністю суфіксів, з допомогою яких утворено відповідні слова (н-д, суфікси іменників –тель, -ець, -анин, -ик, -ник, -ист, -ізм, -ач, ук; суфікси прикметників –н-ий, -ськ-ий, -аст-ий, -ан-ий, -ов-ий; дієслівні суфікси –ну-ти, -ича-ти, -ува-ти).
Класифікація за цими ознаками зафіксована в академічній морфології (1969 р.), “Русской грамматике” (1980 р.) та шкільній граматиці.
Важко визначити, які з цих ознак основні, вирішальні під час поділу слів на групи (частини мови). Спроби взяти за основу якийсь один критерій (гомогенна класифікація) були невдалими.
Традиційно основним вважали (зокрема П. Фортунатов) морфологічний принцип поділу слів на частини мови. Але цей принцип придатний лише для класифікації тих слів, які мають флексії. Слова невідмінювані залишаються поза межами цієї класифікації. Найповніше всі слова мови розподіляються на частини мови за синтаксичним принципом (О. Потебня) залежно від конкретної синтаксичної функції в реченні (визначальною для частин мови є первинна синтаксична функція, а не вторинна). Але самостійно і синтаксичний принцип не розв’язує проблем розподілу слів на частини мови, адже не всі слова виконують синтаксичну функцію. О. Шахматов провідним вважав семантичний (лексичний) критерій, коли до уваги брали узагальнене лексичне значення слів – категоріальне значення.
Компромісний підхід запропонований Л. Щербою: здійснювати поділ слів на частини мови не за однією, а за кількома ознаками (гетерогенна класифікація). На його концепції і ґрунтується сучасна класифікація частин мови, зокрема на основі всіх критеріїв виокремлюють іменник, прикметник, дієслово, прислівник. У виділенні інших частин мови визначальним є семантичний критерій. Щодо ієрархії критеріїв, то І. Вихованець базовим вважає семантичний, на другому місці – синтаксичний, а на третьому – морфологічний. Додатковим є словотвірний.
Сучасна традиційна граматика виокремлює 10 частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, частка, вигук.
У теорії частин мови є низка дискусійних питань:
1) кількість частин мови (в українській мові 10-12; в індійській мові ума – лише дві: ім’я і дієслово);
2) ієрархія в системі частин мови (послідовність за значущістю): іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник... чи дієслово, іменник; (у “Теоретичній морфології української мови” прислівник зараховують до периферійних частин мови серед самостійних);
3) віднесеність слів до певної частини мови (порядкові числівники, займенники, дієприкметники);
4) класи слів, що є частиною мови – це граматичні (О. Реформатський), лексико-граматичні (В. Виноградов) чи семантичні групи слів (І. Милославський).
2. Самостійні та службові, повнозначні та неповнозначні частини мови
Одним із принципів класифікації частин мови є здатність або нездатність слова (словоформи) бути членом речення. Одні словоформи можуть бути самостійними членами речення (земля, свіжий, співати, рясно), виконувати номінативну функцію і вживатися в реченні як його компоненти з певним лексичним значенням. Це самостійні слова (словоформи). Інші слова самостійними членами речення не бувають: і, але, якщо, щоб, бо, не, ні, би, адже, під, через, біля. Вони входять до складу речення разом із самостійними членами і вказують або на зв’язок між словоформами, або на ставлення мовця до висловлюваної думки. Вони не виконують номінативної функції. Це службові слова. У зв’язку з цим частини мови поділяються на самостійні (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник) та службові (прийменник, сполучник, частка). Окремо стоїть вигук, який не належить ні до самостійних (оскільки не виконує номінативної функції, не виступає членом речення), ні до службових (оскільки не служить для зв’язку слів) частин мови, а виражає емоції та волевиявлення.
Самостійні частини мови за реальним лексичним змістом поділяються на номінативні (іменник, прикметник, дієслово, прислівник) і вказівні (займенник, числівник). Значення перших зрозуміле і поза контекстом (дуб, зелений, бігти, повільно), другі – наповнюються змістом лише в контексті (вона, сім). Номінативні слова мають постійний сигніфікат, у вказівних він ситуативний. До останніх слід віднести також вигуки (І. Ющук).
За наявністю чи відсутністю лексичного (співвідносного з поняттям) і граматичного значень слова, а відповідно й частини мови, поділяються на повнозначні й неповнозначні. За наявністю парадигм відмінювання розрізняються змінні (відмінювані та дієвідмінювані) та незмінні частини мови. Повнозначні змінні: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово. Серед повнозначних змінних частин мови іменник, прикметник, числівник, займенник є іменними частинами мови, оскільки їм властиві іменні граматичні категорії роду, числа та відмінка. Повнозначні незмінні: прислівник (+слова категорії стану). Неповнозначні незмінні: прийменник, сполучник, частка. Окремо – вигук, незмінна частина мови (в акад. грам. “еквіваленти висловів”), (+модальні слова).
Деякі мовознавці як окремі частини мови виділяють ще слова категорії стану (пор. Зоряно, тихо в просторі. – Тихо курілися луки, переливаючись барвами), модальні слова (здається, безперечно, дійсно) та зв’язки (бути, ставати). Перші дві категорії слів хоч і різняться своєю специфічною синтаксичною роллю (виступають головними членами в безособових реченнях та є вставними словами), однак мають усі ознаки прислівників – тому їх варто зараховувати до прислівників. Зв’язки – це все-таки дієслова, які в певному контексті виконують допоміжну, службову роль.
Деякі мовознавці (див., н-д, підручник О. Безпояско, К. Городенської, 1993) не розглядають займенник як окрему частину мови, а займенники, співвідносні з іменниками розглядають в межах іменників, співвідносні з прикметники – серед прикметників і т. ін. Автори “Теоретичної морфології української мови” (2004 р.) І. Вихованець і К. Городенська не зараховують до частин мови: 1) слова-морфеми (прийменники, сполучники, частки, зв’язки), які називають аналітичними синтаксичними морфемами, та 2) слова-речення (вигуки).
Основні лексико-граматичні розряди слів сучасної української мови утворюють взаємопов’язану розчленовану систему і знаходяться між собою у своєрідних стосунках. Так, існує певне протиставлення іменних частин мови (іменників, прикметників, числівників, займенників) та дієслова. Усі імена належать до розряду відмінюваних слів. Дієслова, на відміну від іменних частин мови, є дієвідмінюваними словами.
3. З історії вивчення частин мови
Теорія частин мови (класів слів) є наскрізним питанням морфології. Проблема поділу слів на класи намагалися розв’язати вчені різних епох і народів. У 5 ст. до н. е. давньоіндійські граматисти в санскриті виділили 5 груп слів: ім’я, дієслово, прийменник, частка, сполучник. У 4 ст. до н. е. давньогрецький філософ Аристотель слова давньогрецької мови поділяв на чотири групи: ім’я, дієслово, член (вигук), сполучник (зв’язка). Термін “частина мови” (partes orationis) вперше запровадили у 2 ст. до н. е. грецькі вчені Аристарх Самофракійський і його учень Діонісій Фракійський, виділивши в грецькій мові 8 груп слів: ім’я, дієслово, дієприкметник, член (вигук), займенник, прийменник, прислівник, сполучник. Цю класифікацію маємо і в граматиці слов’янської мови Мелетія Смотрицького (17 ст.).
Рос. учений Михайло Ломоносов (1711-1765) у “Российской грамматике” стосовно російської мови назвав 10 частин мови: ім’я, прикметник, числівник, займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник, вигук.
Наприкінці 19 ст. Олександр Потебня (“Из записок по русской грамматике”, 1874) і Пилип Фортунатов (курс “Порівняльне мовознавство”) розробили принципи класифікації частин мови (О. Потебня – синтаксичний, а П. Фортунатов – морфологічний). О. Потебня розмежовує поняття частин мови і членів речення, докладно розглядає особливості вживання кожної частини мови в реченні. На його думку, частинами мови можна вважати лише ті слова, які вживаються у функції членів речення, тобто слова з лексичним значенням (дієслово, іменник, прикметник, числівник, прислівник і займенник).
У ХХ ст. свою теорію частин мови сформулював В. Виноградов у книзі “Русский язык. Грамматическое учение о слове” (М., 1947). Дослідження В. Виноградова відіграло особливо важливу роль у розвитку теорії частин мови. Виділяє чотири основні структурно-семантичні групи слів: 1) частини мови (іменник, прикметник, числівник, займенник, прислівник, дієслово, категорія стану); 2) частки мови (частки у власному розумінні, зв’язки, прийменники, сполучники); 3) модальні слова; 4) вигуки. Уперше виділив слова категорії стану і модальні слова. Сучасні класифікації є розробками і поглибленням учення В. Виноградова про частини мови.
4. Взаємопереходи в системі частин мови (конверсія)
Існує чітке розмежування частин мови. Однак окремі слова однієї частини мови, втрачаючи якусь із типових для неї ознак, одночасно набувають нових ознак і функцій, властивих для іншої групи слів. Це явище приводить до переходу слів з однієї частини мови до іншої.
Перехід слова з однієї частини мови до іншої, супроводжуваний перетворенням відповідних граматичних характеристик, називається конверсією (від лат. conversion – перетворення, зміна). Пор. також синонімічний термін морфологічно-синтаксичний спосіб словотворення, який уживається в дериватології.
У сучасній українській мові, як і в інших сучасних слов’янських мовах, перехідні явища охоплюють майже всі повнозначні і службові розряди слів.
Під час переходу слів з однієї частини мови до іншої відбуваються глибокі внутрішні зміни як змісту, так і форми слова. Процеси конверсії виникають у певних синтаксичних умовах. За кожною частиною мови закріплені певні синтаксичні позиції. Якщо ту чи ту позицію займає слово (словоформа) іншої частини мови, то воно поступово змінює своє значення, а потім і морфологічні ознаки, перебуваючи в нетипових для нього синтаксичних зв’язках. Наприклад, прикметник у ролі підмета або додатка позначає не ознаку предмета, а особу, предмет або явище. Пор.: Батьки часто згадують минуле життя. Батьки часто згадують минуле. У першому реченні слово минуле виконує атрибутивну функцію (є означенням), має категоріальне значення ознаки, яке виражене синтаксичним родом, числом і відмінком, і тому належить до прикметників; у другому реченні минуле виконує об’єктну функцію (додаток), має категоріальне значення предметності (називає явище), втратило здатність відмінюватися за родами (набуло ознаки несинтаксичного роду – тільки с. р.) і тому є вже іменником.
Найтиповішими явищами переходу слів з однієї частини мови до іншої є субстантивація, ад’єктивація, прономіналізація, адвербіалізація. Менш поширені нумералізація, вербалізація, препозиціоналізація (препозитивація – в А. Грищенка), кон’юнкціоналізація, партикуляція, інтер’єктивація.
Субстантивація (від лат. substantivum – іменник) – явище переходу слів з різних частин мови в іменник, тобто набуття морфолого-синтаксичних властивостей і категоріального значення іменника.
Найчастіше в іменники переходять прикметники, дієприкметники, значно рідше – слова інших частин мови. Субстантивуючись, прикметники втрачають здатність виражати ознаки і властивості предметів і набувають значення предметності, яка є семантичною основою іменників: Були тут шляхта і міщани, і молоді, і старики; були багаті і убогі, прямі були і кривоногі, були видющі і сліпі, були і штатські і воєнні, були і панські і казенні, були миряни і попи (І. Котляревський).
Субстантивовані прикметники не змінюються за родами, кожен з них має значення одного з трьох родів: чоловічого (вартовий, вороний, обозний, розсильний, черговий), жіночого (кондитерська, ланкова, чайна, молода, учительська), середнього (майбутнє, громадське, особисте).
Субстантивовані прикметники мають також самостійну, незалежну категорію числа. Тільки форму однини мають субстантивовані прикметники: нове, передове, прогресивне, пальне; тільки множину – бобові, злакові, двокрилі, осетрові, пернаті.
Субстантивовані прикметники із значенням ч. або ж. роду переважно мають форму і однини, і множини: вартовий – вартові, вихідний – вихідні, ланкова – ланкові.
Субстантивовані прикметники можуть мати при собі означення: мріяти про щасливе майбутнє України.
У реченні субстантивовані прикметники можуть виступати в ролі :
а) підмета: Черговий погано працює;
б) додатка: Ми мусили змінити чергового;
в) обставини: Кинься в міжзоряне з співом Гагаріна (П. Тичина);
г) звертання: Мила, люба, прийди.
Ступінь субстантивації неоднаковий. Субстантивація може бути повною (або лексичною) і неповною (або синтаксичною).
Повністю субстантивуються слова, які в сучасній мові вживаються як іменники (днювальний, лісничий, придане, військовозобов’язаний), географічні назви (Київ, Львів, Тишківський, Задорожній, Шевченкове).
Численнішою є група неповністю субстантивованих прикметників. Ці прикметники можуть уживатися то в ролі прикметників, то в ролі іменників, пор.: майбутнє (прикм.) життя – щасливе майбутнє (ім.).
До неповністю субстантивованих прикметників належать: а) назви осіб за їх походженням, професією, соціальним станом (військовий, підручний, безробітний); б) назви осіб за їхньою внутрішньою або зовнішньою ознакою (знайомий, зустрічний, хворий, старий, мале); в) назви тварин за їх зовнішньою ознакою (гнідий, буланий, вороний); г) назви приміщень (прийомна, варенична, операційна); г) назви одягу (цивільне, зимове, літнє); д) назви страв (їстівне, солодке, мучне, рибне, спиртне); е) назви абстрактних понять (сучасне, громадське, особисте) та ін.
Субстантивуються також:
дієприкметники: наречена, минуле, відстале, полонені, поранений, коханий; керуючий, завідуючий (зараз уживають: керівник, завідувач);
числівники: троє, перші, друга (Троє зрозуміло відразу);
займенники: мій, твоя, наші (Наші відступили);
прислівники: А між сьогодні і завтра ще аж ціла ніч;
службові слова, зокрема частки: Він часто говорить ні; сполучники Нема нічого без але; прийменники: Напиши біля, після;
вигуки: Гучне ура линуло з-за села;
синтаксичні і фразеологічні словосполучення: Не хочу чути від тебе „не буду”. Радий чути твоє „доброго ранку”.
Ад’єктивація (від лат. adjektivum – прикметник) – це перехід слів з інших частин мови у прикметник.
Ад’єктивуються здебільшого дієприкметники, як є історичним джерелом поповнення категорії прикметника. Прикметники із суфіксом -л- на зразок бувалий, підлеглий, зрозумілий, похилий, н-д, походять від активних дієприкметників минулого часу; прикметники нездоланний, невблаганний, непримиренний і под.– від пасивних дієприкметників минулого часу; віддієприкметникового походження прикметники невдалий, лежачий, роботящий, незборимий та ін.
Дієприкметники у процесі ад’єктивації втрачають свої дієслівні ознаки (вид, стан, час, синтаксичну властивість керувати залежними словами) і виражають статичні ознаки предмета: сидяча робота, освічена людина.
Розрізняються дієприкметники та прикметники:
а) за синтаксичними ознаками: дієприкметник може керувати формами непрямих відмінків іменника і мати при собі залежні слова: Діти, здивовані незвичайною обстановкою, притихли. Вони не зводили з учителя здивованих очей;
б) морфологічною будовою: блискаючий – блискучий, палаючий – палючий, визначений – визначний, перекладений – перекладний;
в) наголосом: варений (дієприкм.)– варений (прикм.), печений – печений, учений – учений.
Ад’єктивуються також:
- неозначені займенники: якийсь, будь-який, який-небудь (Принеси мені квітку не якусь (тобто погану) там, а гарну);
числівник один: У нас одна мета (спільна);
фразеологізми нічого собі, так собі: Студент він так собі (посередній).
Інші види конверсії є менш поширені. Детально будемо їх аналізувати, вивчаючи кожну частину мову.
Прономіналізація (від лат. pronomen – займенник) – вид конверсії, що полягає в переході слів з інших частин мови в займенник.
Прономіналізуються:
- числівник один: один хлопець (якийсь), не минає ніде ні одного (жодного);
- прикметники цілий, різний, певний, другий, останній: обійшов він цілий світ (увесь); люблю різні цукерки (всякі), певна кількість (якась, деяка), дайте другу тему (іншу), останній (цей, той).
Адвербіалізація (від лат. аdverb – прислівник) – вид конверсії, що полягає в переході слів з інших частин мови в прислівники: миттю, гуртом (адвербіалізація іменників), лежачи, сидячи (адвербіалізація дієприслівників).
Нумералізація (від лат. numeralis – числовий) – вид конверсії, що полягає в переході слів з інших частин мови в числівники:
- багато учнів (нумералізація прислівників),
- у класі ліс рук (багато), море сліз, хмари комарів (нумералізація іменників).
Вербалізація (від лат. verbum – слово, дієслово) – вид конверсії, що полягає в переході слів з інших частин мови в дієслова: Тетяна ах! (ахнула) (вербалізація вигуків).
Кон’юнкціоналізація (від лат. conjunctionis – сполучник) – вид конверсії, що полягає в переході слів з інших частин мови в сполучники: Усі зраділи, що нарешті прийшла весна (займенники у ролі сполучників); Очі блистіли, як два озерця (прислівники в ролі сполучників).
Препозиціоналізація (від лат. praepositionis – прийменник) – вид конверсії, що полягає в переході слів з інших частин мови в прийменники: коло брами, вздовж алеї.
Партикуляція (від лат. particula – частка) – вид конверсії, що полягає в переході слів з інших частин мови в частки: Сиджу собі та й думаю (займенник у ролі частки).
Інтер’єктивація ( від лат. interjectio – вигук) – вид конверсії, що полягає в переході слів з інших частин мови у вигуки: Боже! лишенько! (іменники в ролі вигуків); рятуйте! (дієслово в ролі вигуку).
Висновки
У сучасній українській мові традиційно виділяють 10 частин мови, які класифікують за чотирма критеріями: семантичним, синтаксичним, морфологічним і словотвірним. Однак кількість частин мови, їх ієрархія, належність тих чи тих груп слів до частин мови дискутуються. Проблему виділення частин мови намагалися вирішити ще з античних часів. В основі традиційної класифікації – вчення В. Виноградова. Але в сучасному українському мовознавстві запропоновано й нові погляди на частиномовний статус окремих груп слів. Між частинами мови існують взаємопереходи, що позначає термін конверсія.
Основна література
Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : підручник / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – С. 10-14.
Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. школа, 1982. – С. 42-45.
Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / Іван Вихованець, К. Городенська. – К. : Пульсари, 2004. – C. 12-28.
Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. О. Горпинич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – С. 20-32.
Плющ М. Я. Граматика української мови в таблицях : навч. посібник / М. Я. Плющ, Н. Я. Грипас. – К. : Вища школа, 2004. – С. 27, 88-89.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 23-29.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за ред. А. П. Грищенка]. – 3-тє вид., допов. – К. : Вища школа, 2002. – С. 281-285.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К. : Вища школа, 2006. – С. 199-200.
Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.] – К. : Либідь, 1991. – С. 167-168.
Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 293-295.
Допоміжна література
Виноградов В. В. Русский язик (Грамматическое учение о слове) / В. В. Виноградов. – М.-Л., 1947. – 785 с.
Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1988. – 256 с.
Данилюк І. Г. Синкретизм у системі частин мови : автореф. дис. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / І. Г. Данилюк. – Донецьк, 2006. – 20 с.
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства / Ю. О. Карпенко. – К.; Одеса : Либідь, 1991. – С. 170-173.
Ковалик І. І. Теоретичні питання граматики // Ковалик І. І. Питання українського і слов’янського мовознавства : вибрані праці, ч. ІІ / упор. З. Терлак / Іван Ковалик. – Львів; Івано-Франківськ, 2008. – С. 82-109.
Кочерган М. П. Вступ до мовознавства / М. П. Кочерган. – К. : Видавничий центр „Академія”, 2000. – С. 295-306.
Кулик О. П. Комплексне визначення частиномовного статусу “перехідних” одиниць // Мовознавство. – 1997. – № 4-5. – С. 45-49.
Кучеренко І. К. Теоретичні питання граматики української мови : морфологія. – Вінниця : Поділля, 2003. – 464 с.
Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В. Н. Ярцева. – М. : Сов. энцикл., 1990. – 685 с.
Лихошерстова Н. Є. Семантико-стилістичний аспект субстантивації дієприкметників в українській мові : автореф. дис. канд. філол. наук : спец 10.02.01 “Українська мова” / Н. Є. Лихошерстова. – Харків, 2001. – 17 с.
Мацько Л. І. Інтер’єктиви в українській мові / Л. І. Мацько. – К. : КДПІ, 1981. – 130 с.
Потебня А. А. Из записок по русской грамматике : в 2 т. / А. А. Потебня – М., 1958.
Симонова К. С. До питання про статус службових слів у наковій концепції частин мови / К. С. Симонова // Наукові записки Києво-Могилянської академії. Серія : Філологічні науки. – К. : Академія, 2004. – С. 46-50.
Семчинський С. В. Загальне мовознавство / С. В. Семчинський. – К. : Вища школа, 1988. – С. 201-208.
Словник іншомовних слів / уклад. : С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К. : Наук. думка, 2000. – 680 с.
Українська мова. Енциклопедія / за ред. І. В. Муромцева. – К. : Майстер-клас, 2011. – 400 с.
Українська мова. Енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. – К. : Укр. енцикл., 2000. – 752 с.
Ципердюк О. Д. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Термінологічний словник / Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 84 с.
Шипнівська О. О. Структурно-семантичні та функціональні характеристики міжчастиномовної морфологічної омонімії сучасної української мови : автореф. дис.. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / О. О. Шипнівська. – К, 2007. – 19 с.
Щерба Л. В. О частях речи в русском языке // Щерба Л. В. Избранные работы по русскому языку / Л. В. Щерба. – М., 1957.

Запитання
Що означає термін частини мови?
Які критерії покладено в основу класифікації частин мови?
Як ви розумієте терміни гомогенна класифікація частин мови, гетерогенна класифікація частин мови?
У чому полягає лексичний (семантичний) принцип виділення частин мови?
З якими ознаками слів пов’язаний морфологічний критерій виділення частин мови?
У чому полягає синтаксичний принцип виділення частин мови?
Чи обов’язковим виступає словотвірний критерій у виділенні частин мови?
Поясніть, до яких частин мови належать слова два, двійка, двійчастий, подвоїти, удвоє?
Який принцип лежить в основі виділення повнозначних і неповнозначних частин мови?
Який принцип покладено в основу класифікації частин мови на самостійні і службові?
Назвіть змінні і незмінні частини мов.
Охарактеризуйте класифікацію частин мови за В. В. Виноградовим.
Щодо виділення яких частин мови в українському мовознавстві точаться дискусії?
Охарактеризуйте новітні погляди українських мовознавців на статус службових слів у сучасній українській мові.
Що таке конверсія?
Які є різновиди конверсії (морфолого-синтаксичного способу творення слів) у сучасній українській мові? Проілюструйте на прикладах.



Практичне заняття 1
ГРАМАТИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ГРАМАТИКИ

1. Граматика української мови як учення про її граматичну (морфологічну та синтаксичну) будову.
2. Граматичне значення слова. Основні засоби вираження граматичних значень.
3. Граматична форма, її типи в сучасній українській мові.
4. Поняття морфологічної парадигми та словоформи.
5. Граматична категорія. Система граматичних категорій у сучасній українській мові.
6. Морфологія як розділ граматики. Взаємозв’язок морфології із синтаксисом, словотвором та лексикологією.
7. Питання про частини мови та їх класифікацію. Принципи виділення частин мови в українській мові.
8. Підсумкова тестова робота за темами лекцій № 4-6 (див. тренувальні тести в кінці практичного заняття).
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА
Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : підручник / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – С. 5-14.
Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. школа, 1982. – С. 32-45.
Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / Іван Вихованець, К. Городенська. – К. : Пульсари, 2004. – C. 7-43.
Волох О. Т. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Синтаксис : [підручник] / О. Т. Волох, М. Т. Чемерисов, Є. І. Чернов. – Вид. друге, переробл. і доповн. – К. : Вища школа, 1989. – С. 3-11, 14-25.
Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. О. Горпинич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – С. 5-32.
Джочка І. Сучасна українська літературна мова. Практична морфологія : [навч. посібник; рекоменд. МОН України] / Ірина Джочка, Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2012. – 588 с.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 5-29.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за ред. А. П. Грищенка]. – 3-тє вид., допов. – К. : Вища школа, 2002. – С. 272-285.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К. : Вища школа, 2006. – С. 194-200.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.; за ред. О. Д. Пономарева]. – 4-те вид. – К. : Либідь, 2008. – С. 138-142.
Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 273-275, 293-299.
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
Безпояско О. К. Іменні граматичні категорії (функціональний аналіз) / О. К. Безпояско. – К. : Наук. думка, 1991. – 172 с.
Вихованець І. Р. Дієслівно-іменниковий граматичний тип української мови / Іван Вихованець // Українська мова. – 2012. – № 2. – С. 3-10.
Вихованець І. Р. Морфологічні категорії? Словотвірні? Чи граматичні міжрівневі? / Іван Вихованець // Актуальні проблеми українського словотвору / за ред. Василя Ґрещука. – Івано-Франківськ : Плай, 2002. – С. 13-18.
Дубова О. А. Синтетизм та аналітизм у морфологічних системах українськох та російської мов (типологічний аспект): автореф. дис.. д-ра філол. наук / О. А. Дубова. – К., 2004. – 32 с.
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства / Ю. О. Карпенко. – К.; Одеса : Либідь, 1991. – С. 136-142.
Ковалик І. І. Про лінгвальні категорії, їх властивості і види // Ковалик І. І. Питання українського і слов’янського мовознавства : вибрані праці, ч. ІІ / упор. З. Терлак / Іван Ковалик. – Львів; Івано-Франківськ, 2008. – С. 150-155.
Кулик О. П. Комплексне визначення частиномовного статусу “перехідних” одиниць // Мовознавство. – 1997. – № 4-5. – С. 45-49.
Кучеренко І. К. Теоретичні питання граматики української мови : морфологія. – Вінниця : Поділля, 2003. – 464 с.
Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В. Н. Ярцева. – М. : Сов. энцикл., 1990. – 685 с.
Лихошерстова Н. Є. Семантико-стилістичний аспект субстантивації дієприкметників в українській мові : автореф. дис. канд. філол. наук : спец 10.02.01 “Українська мова” / Н. Є. Лихошерстова. – Харків, 2001. – 17 с.
Потебня А. А. Из записок по русской грамматике : в 2 т. / А. А. Потебня – М., 1958.
Симонова К. С. До питання про статус службових слів у науковій концепції частин мови / К. С. Симонова // Наукові записки Києво-Могилянської академії. Серія : Філологічні науки. – К. : Академія, 2004. – С. 46-50.
Семчинський С. В. Загальне мовознавство / С. В. Семчинський. – К. : Вища школа, 1988. – С. 201-208.
Словник іншомовних слів / уклад. : С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К. : Наук. думка, 2000. – 680 с.
Українська мова. Енциклопедія / за ред. І. В. Муромцева. – К. : Майстер-клас, 2011. – 400 с.
Українська мова. Енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. – К. : Укр. енцикл., 2000. – 752 с.
Ципердюк О. Д. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Термінологічний словник / Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 84 с.
Шипнівська О. О. Структурно-семантичні та функціональні характеристики міжчастиномовної морфологічної омонімії сучасної української мови : автореф. дис.. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / О. О. Шипнівська. – К, 2007. – 19 с.
Щерба Л. В. О частях речи в русском языке // Щерба Л. В. Избранные работы по русскому языку / Л. В. Щерба. – М., 1957.
Термінологічний мінімум: граматика, генеративна граматика, зіставна граматика, історична граматика, нормативна граматика, описова граматика, семантична граматика, синхронна граматика, теоретична граматика, трансформаційна граматика, формальна граматика, функційна граматика, шкільна граматика, граматична будова (система) мови, морфологія, граматичне значення, грамема;
граматична форма, аналітична граматична форма, аналітико-синтетична граматична форма, проста граматична форма, синтетична граматична форма, складена граматична форма, синтаксична граматична форма, суплетивна граматична форма, синкретизм, граматична категорія, морфологічна категорія, лексико-граматична категорія (розряд) слів, класифікаційні граматичні категорії, словозмінні граматичні категорії, несловозмінні граматичні категорії, морфологічна парадигма, нульова морфологічна парадигма, неповна морфологічна парадигма, словоформа, форма слова, словозміна, формотворення;
частини мови, категоріальне (категорійне) значення, гомогенна класифікація частин мови, гетерогенна класифікація частин мови, самостійні частини мови (слова), службові частини мови (слова), повнозначні частини мови (слова), неповнозначні частини мови (слова), номінативні самостійні частини мови, вказівні самостійні частини мови, слова категорії стану, модальні слова, зв’язка, конверсія, морфолого-синтаксичний спосіб словотворення, субстантивація, ад’єктивація, прономіналізація, вербалізація, адвербіалізація, нумералізація, кон’юнкціоналізація, препозиціоналізація, партикуляція, інтер’єктивація.
ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
Що таке граматика?
З якої мови запозичено термін граматика?
Що є предметом вивчення граматики?
З яких розділів складається граматика? Що вони вивчають?
Що таке морфологія?
Хто і з яким значенням увів термін морфологія в науковий обіг?
Що є основним об’єктом морфології?
У чому полягає відмінність між морфологією й лексикологією, морфологією та словотвором?
Які основні завдання морфології як мовознавчої науки?
У чому виявляється зв’язок морфології із синтаксисом, словотвором і лексикологією?
Якими основними граматичними поняттями оперує граматика?
Що таке граматична система мови?
Що таке граматичне значення?
Чи тотожні терміни „граматичне значення” і „грамема”?
Назвіть ознаки граматичного значення.
Назвіть синтетичні засоби вираження граматичного значення. Проілюструйте на прикладах.
Назвіть аналітичні засоби вираження граматичного значення. Проілюструйте на прикладах.
Які класи слів належать до службових слів як засобів вираження граматичного значення?
Що таке граматична форма? Наведіть приклади.
Що таке морфологічна форма? Проілюструйте на прикладах.
Що таке синтаксична форма? Наведіть приклади.
На які типи поділяються морфологічні форми? Проілюструйте на прикладах.
Як співвідносяться граматичне значення і граматична форма? Проілюструйте на прикладах.
На прикладі морфологічних форм проілюструйте явище синкретизму.
Що таке морфологічна парадигма? Проілюструйте на прикладах.
Які слова мають нульову парадигму? Наведіть приклад неповної і нульової парадигми.
Що таке граматична категорія?
Назвіть обов’язкові ознаки граматичної категорії.
Які граматичні категорії називаються словозмінними? Проілюструйте на прикладах.
Які граматичні категорії називаються класифікаційними? Наведіть приклади.
Як співвідносяться граматична категорія і граматичне значення?
Перерахуйте іменні граматичні категорії.
Перерахуйте дієслівні граматичні категорії.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ (З ПЕРЕВІРКОЮ НА ПЗ)
Завдання 1. Виконайте вправи з навчального посібника І. Джочки, О. Ципердюк “Сучасна українська літературна мова. Практична морфологія” (Івано-Франківськ : Місто НВ, 2012): 1, 4, 7, 8 (І), 9, 10, 11, 15 (І), 21 (ІІ), 25, усно – 12, 13, 14, 19 (І).

Завдання 2. Вивчіть значення термінів, поданих у термінологічному мінімумі до практичного заняття (див. лекції та термінологічний словник).
!!! Завдання 3. Підготуйтеся до підсумкової тестової роботи за темами лекцій “Граматика української мови”, “Основні поняття граматики”, “Частини мови і принципи їх класифікації” на основі поданих далі тренувальних тестів.
ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ТА ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ (З ПЕРЕВІРКОЮ У ВИГЛЯДІ ПІДСУМКОВИХ ТЕСТІВ, КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ)
Теоретичні питання
Повнозначні (самостійні) та неповнозначні (службові) частини мови. Займенник, вигуки, слова категорії стану, модальні слова та зв’язки в системі частин мови.
З історії вивчення частин мови.
Взаємопереходи в системі частин мови.
ТРЕНУВАЛЬНІ ТЕСТИ ДО ПЗ № 1
1. У якому рядку всі названі мовознавці є авторами підручників з морфології сучасної української літературної мови?
а) Білоноженко В., Демський М., Коваль А., Коптілов В., Ужченко Д.;
б) Ґрещук В., Загнітко А., Карпіловська Є., Клименко Н., Ковалик І.;
в) Безпояско О., Вихованець І., Городенська К., Горпинич В., Русанівський М.;
г) Гуйванюк Н., Каранська М., Плющ М., Потебня О., Шульжук К.
2. Хто є автором книги “Теоретична морфологія української мови” (К., 2004)?
а) Безпояско О., Городенська К.;
б) Грищенко А.;
в) Горпинич В.;
г) Вихованець І., Городенська К.
3. Якого походження терміни граматика, морфологія?
а) грецького;
б) латинського;
в) старослов’янського;
г) українського.
4. Який різновид граматики вивчає граматичні форми та їх структуру?
а) діахронна граматика;
б) синхронна граматика;
в) формальна граматика;
г) функціональна граматика.
5. Який різновид граматики вивчає граматичну будову мови в її історичному розвитку?
а) семантична граматика;
б) синхронічна граматика;
в) формальна граматика;
г)діахронічна граматика.
6. Функції граматичних одиниць вивчає...
а) формальна граматика;
б) функціональна граматика;
в) семантична граматика;
г) синхронічна граматика.
7. Семантична граматика вивчає...
а) граматичну будову мови на певному умовно виділеному часовому зрізі;
б) значення граматичних форм і структур;
в) граматичну будову мови в її історичному розвитку;
г) граматичні форми та їх структуру.
8. Морфологію називають
а) граматикою слова;
б) граматикою речення;
в) граматикою словосполучення;
г) граматикою висловлювання.
9. У якому рядку неправильно подано визначення терміна?
а) шкільна граматика – різновид граматики як науки, що подає основні граматичні відомості разом з орфографічними й пунктуаційними правилами;
б) зіставна граматика – різновид граматики як науки, що розглядає спільні й відмінні риси у граматичній будові споріднених і неспоріднених мов на сучасному (переважно) етапі чи якій-небудь іншій стадії їх функціонування;
в) теоретична граматика – це різновид граматики як науки, який дає рекомендації щодо правильності використання граматичних одиниць;
г) генеративна граматика – різновид граматики як науки, що вивчає правила, за якими з визначеної кількості мовних одиниць утворюється необмежена кількість речень.
10. Хто ввів у науковий обіг термін морфологія?
а) Ґете Й.-В.;
б) Курилович Є.;
в) Виноградов В.;
г) Шахматов О.
11. У якому рядку всі названі категорії властиві тільки дієслівним формам?
а) рід, число, відмінок, ступінь порівняння;
б) стан, спосіб, час, особа, вид;
в) число, перехідність/неперехідність, рід, відмінок;
г) вид, стан, спосіб, перехідність/неперехідність, час.
12. У якому рядку всі названі граматичні категорії є іменними:
а) рід, число, відмінок;
б) рід, число, стан;
в) особа, вид, спосіб;
г) перехідність/неперехідність, час, число.
13. Граматична категорія числа в сучасній українській літературній мові є:
а) одночленною (включає одне граматичне значення);
б) двочленною (має два граматичні значення);
в) тричленною (має три граматичні значення);
г) чотиричленною (має чотири граматичні значення).
13. Скільки граматичних значень об’єднує граматична категорія відмінка в сучасній українській мові?
а) п’ять;
б) шість;
в) сім;
г) вісім.
14. Скільки граматичних значень об’єднує граматична категорія роду в сучасній українській літературній мові?
а) два;
б) три;
в) чотири;
г) п’ять.
15. Граматична категорія виду в сучасній українській мові є:
а) двочленною;
б) тричленною;
в) чотиричленною;
г) п’ятичленною.
16. У якому рядку названо всі граматичні значення граматичної категорії часу?
а) минулий час, давноминулий час, теперішній час;
б) давноминулий час, теперішній час, майбутній час;
в) минулий час, теперішній час, майбутній час;
г) давноминулий час, минулий час, теперішній час, майбутній час.
17. Граматичні категорії, які втілюються у словоформах того самого слова, називаються...
а) словозмінними;
б) класифікаційними;
в) іменними;
г) дієслівними.
18. Граматичні категорії, які виражаються формами різних слів, називаються...
а) словозмінними;
б) класифікаційними;
в) іменними;
г) дієслівними.
19. Яка з граматичних форм належить до аналітико-синтетичних?
а) стрибнути;
б) на землі;
в) буду відпочивати;
г) гірший.
20. Яка з граматичних форм належить до суплетивних?
а) зеленіший;
б) вивчили б;
в) будемо мандрувати;
г) когось.
21. Яка з граматичних форм належить до синтетичних?
а) напишу;
б) при батькові;
в) будемо святкувати;
г) декламував би.
22. Яка з граматичних форм належить до аналітико-синтетичних?
а) хай усміхнеться;
б) будуть виступати;
в) капусті;
г) дорожнього.
23. Яка з граматичних форм належить до аналітичних?
а) зроблю;
б) буду писати;
в) співав би;
г) гірший.
24. У якому рядку всі наведені граматичні форми є суплетивними?
а) гірший, кого, більше, мені, кращий;
б) знаряддям, принесу, відкрив, вони, чотирьох;
в) нас, взяти, спіймати, їхнього, був зробив;
г) на сходах, хай передрукують, будемо чекати, обох, ними.
25. Одна з основних форм і найбільш узагальнених одиниць граматичного аналізу, у якій об’єднуються однорідні граматичні значення разом з граматичними формальними засобами їх вираження, – це:
а) граматичне значення;
б) лексичне значення;
в) граматична форма;
г) граматична категорія.
26. Різновиди одного й того самого слова, що мають однакове лексичне значення, але відрізняються граматичними значеннями, і є засобами матеріального вираження граматичних значень як абстрактних понять,– це:
а) граматичні значення;
б) лексичні значення;
в) граматичні форми;
г) граматичні категорії.
27. Абстрактне значення слова, що супроводить його лексичне значення і виражає різні відношення між словами в словосполученні та реченні, – це:
а) граматичне значення;
б) лексичне значення;
в) граматична форма;
г) граматична категорія.
28. Морфологічна парадигма – це:
а) упорядкована сукупність усіх граматичних форм того або іншого слова, використовуваних з метою вираження відповідних граматичних значень;
б) одна з основних форм і найбільш узагальнених одиниць граматичного аналізу, в якій об’єднуються однорідні граматичні значення разом з граматичними формальними засобами їх вираження;
в) абстрактне значення слова, що супроводить його лексичне значення і виражає різні відношення між словами в словосполученні та реченні;
г) узагальнене граматичне значення, розчленоване на ряд грамем і виражене системою спеціалізованих граматичних форм.
29. У якому рядку граматичні поняття розташовані правильно за ступенем абстрагування по нисхідній?
а) граматична форма, граматична категорія, граматичне значення;
б) граматична категорія, граматичне значення, граматична форма;
в) граматичне значення, граматична категорія, граматична форма;
г) граматична форма, граматичне значення, граматична категорія.
30. Найактивнішим і найтиповішим засобом вираження граматичних значень є:
а) службові слова;
б) суфікси, префікси, постфікси;
в) закінчення;
г) чергування звуків.
31. Засобом вираження граматичного значення виду дієслів у парах нарвати – наривати, послати – посилати, озватися – озиватися виступає:
а) наголос;
б) чергування звуків;
в) порядок слів;
г) суплетивізм.
32. Засобом вираження граматичного значення умовного способу в словоформі захотів би виступає:
а) нульова флексія;
б) префікс;
в) суфікс;
г) службове слово.
33. Засобом вираження граматичного значення відмінка іменників у реченні Овес заглушив бур’ян виступає:
а) нульове закінчення;
б) наголос;
в) порядок слів;
г) чергування звуків.
34. У якому рядку в усіх словоформах одне чи кілька граматичних значень виражаються суплетивним способом?
а) мене, когось, більший, взяти, гірше;
б) святкового, небеса, громадянин, одне, нехай пише;
в) при батькові, спіймати, йому, нею, панове;
г) зробив би, будеш знати, скроїла, вищий, п’ятьма.
35. У якому рядку в усіх словоформах граматичне значення виражається за допомогою суфіксів?
а) прийти, опублікував, найсумніша, супу, сімох;
б) тихіший, словеса, накоїло, знайшов, стрибнути.
в) тихо, були вчили, шестистам, шимпанзе, братове;
г) мовне, дрібненьку, говірка, саменький, тринадцять.
36. У якому рядку в усіх словоформах граматичне значення виражається за допомогою префіксів?
а) матусею, речі, третє, радісних, вітаємо;
б) найсильніший, підбіг, опублікувати, згоріло, напишу;
в) перелісок, прирічковий, пречудово, розсмішити, допомога;
г) менш комфортний, на полонині, смакувало б, нехай зігріють, при дорозі.
37. У якому рядку в усіх словоформах граматичне значення виражається за допомогою службових слів?
а) мирного, перебираєте, одним, кожній, ангели;
б) засіяти, моря, нашим, її, кохайте;
в) леді, таксі, жабо, аташе, кольрабі;
г) у селі, хай виступає, більш вдалий, зацвіла би, найменш відповідальний.
38. У якому рядку всі словоформи мають омонімічні відповідники з іншим наголосом?
а) руки, скликати, ока, плеча, веселіше;
б) нитки, насипати, виносити, королеви, книжки;
в) думки, вирізати, слова, прислухатися, поля;
г) вікна, другові, орлятку, вогнища, викидати.
39. У якому рядку подано граматичні синоніми?
а) синій, синього, синьому, синім, на синьому;
б) добрий – кращий, мало – менше, я – мені, ловити – піймати, що – чого;
в) Петру – Петрові, на жовтому – на жовтім, несіть – несіте, ходім – ходімо, ридатиму – буду ридати;
г) ноги (одн.) – ноги (мн.), радості (Р. в.) – радості (Д. в.), вибігати (недок. вид) – вибігати (док. вид.), родовища (Р. в.) – родовища (Н. в).
40. У якому рядку подано визначення терміна неповна морфологічна парадигма?
а) морфологічна парадигма, у якій представлені не всі граматичні форми;
б) морфологічна парадигма, властива незмінюваним словам;
в) упорядкована сукупність усіх граматичних форм слова;
г) морфологічна парадигма, у якій представлені всі можливі граматичні форми слова як частини мови.
41. У якому рядку подано визначення терміна нульова морфологічна парадигма?
а) морфологічна парадигма, у якій представлені не всі граматичні форми;
б) морфологічна парадигма, властива незмінюваним словам;
в) упорядкована сукупність усіх граматичних форм слова;
г) морфологічна парадигма, у якій представлені всі можливі граматичні форми слова як частини мови.
42. У якому рядку всі наведені словоформи належать до однієї морфологічної парадигми?
а) світ, світу, світовий, світом, (у) світі;
б) ти, твій, твого, твоєї, твоє;
в) сидіти, сиділа, буду сидіти, сидітиму, сидьма;
г) зелений, зеленого, зеленому, зелене, зелених.
43. У якому рядку всі наведені словоформи належать до однієї морфологічної парадигми?
а) тьохкати, тьохкаю, тьохкай, тьох, тьохкав;
б) синій, синя, синє, сині, синь;
в) двісті, двохсот, двомстам, двомастами, (у) двохстах;
г) третя, третьої, третій, третю, тричі.
44. У якому рядку всі наведені словоформи належать до однієї морфологічної парадигми?
а) вивчала, була вивчала, вивчає, вивчатиме, вивчала би;
б) патріотизм, патріотизму, патріотизмом, (у) патріотизмі, патріотичний;
в) штанці, штанів, штаням, штани, штанями;
г) воно, його, йому, нам, (на) ній.
4
·5. У якому рядку НЕ всі наведені словоформи належать до однієї морфологічної парадигми?
а) молитва, молитви, молитвою, молитов, молитвами;
б) чорним, чорною, чорне, чорнішати, чорними;
в) святити, святитимеш, будете святити, святімо, святять;
г) четверо, чотирьох, чотирьом, чотирма, (при) чотирьох.
46. У якому рядку всі слова мають неповну морфологічну парадигму?
а) козацтво, воля, листя, Дністер, штани;
б) оркестр, буряний, четвертий, яблуня, той;
в) цимбали, жінота, Галич, сум, земля;
г) Більшівці, широкий, копати, лан, сметана.
47. У якому рядку НЕ всі слова мають неповну морфологічну парадигму?
а) ночви, дріжджі, радощі, Інгул, гордість;
б) Десна, золото, перегони, чернь, Альпи;
в) убозтво, мишва, каганець, Соловки, Різдво;
г) символіка, щастя, вивчення, Київ, граблі.
48. У якому рядку всі слова мають нульову морфологічну парадигму?
а) мир, мирний, мирити, мирно, голуб;
б) дзюдо, карате, кімоно, Токіо, учитель;
в) бджола, пасіка, солодкий,
г) танго, ківі, конферансьє, стакато, жалюзі.
49. У якому варіанті всі слова мають повну морфологічну парадигму?
а) просо, пшениця, каша, вервиця, постоли;
б) зозуля, Верховина, смерека, бордо, вузький;
в) заздрісний, сімсот, народ, такий, хлібина;
г) косити, косарка, коса, косий, Косово.
50. Хто з мовознавців запропонував класифікувати частини мови за кількома принципами?
а) Фортунатов П.;
б) Щерба Л.;
в) Потебня О.;
г) Шахматов О.
51. Гомогенна класифікація частин мови враховує під час виділення частин мови
а) один принцип (критерій);
б) два критерії;
в) три критерії;
г) чотири критерії.
52. І. Вихованець базовим в ієрархії критеріїв виділення частин мови вважає:
а) семантичний;
б) синтаксичний;
в) морфологічний;
г) словотвірний.
53. У якому рядку всі частини мови є самостійними іменними?
а) іменник, прийменник, числівник, займенник, дієслово, прислівник;
б) прийменник, сполучник, частка, вигук;
в) іменник, прикметник, числівник, займенник;
г) іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник.
54. Автори “Теоретичної морфології української мови” (2004 р.) І. Вихованець і К. Городенська не зараховують до частин мови:
а) модальні слова;
б) іменні частини мови;
в) слова-морфеми (прийменники, сполучники, частки, зв’язки), які називають аналітичними синтаксичними морфемами, та слова-речення (вигуки);
г) числівник, займенник, вигук.
55. Хто з мовознавців у своїй класифікації частин мови виділяє такі групи слів: 1) частини мови; 2) частки мови; 3) модальні слова; 4) вигуки?
а) М. Смотрицький;
б) М. Ломоносов;
в) О. Потебня;
г) В. Виноградов.
56. Перехід слів з однієї частин мови до іншої, який у морфології називають конверсією, у словотворі називають:
а) лексико-семантичним способом творення;
б) морфолого-синтаксичним способом творення;
в) лексико-синтаксичним способом творення;
г) абревіацією.
57. У реченні Не звертайте уваги на жодні “але” підкреслене слово є наслідком
а) субстантивації;
б) ад’єктивації;
в) кон’юнкціоналізації;
г) препозиціоналізації.
58. У реченні Як воно мені це зробити? виділене слово демонструє такий різновид конверсії, як
а) інтер’єктивація;
б) партикуляція;
в) прономіналізація;
г) вербалізація.
59. У реченні Навіть маючи копицю справ, маємо знайти час для свої дітей підкреслене слово демонструє
а) субстантивацію;
б) ад’єктивацію;
в) нумералізацію;
г) адвербіалізацію.
60. У якому рядку всі виділені слова є наслідком препозиціоналізації інших частин мови?
а) черговий етап, хмара пилу, гілка хрусь, запросити молодих;
б) гучне “ура”, захищати парнокопитних, коло вишні, любити своїх;
в) море задоволення, чимало сміху, гора проблем; гарна, як квіточка;
г) навколо хати, кругом мене, впоперек дороги, уздовж грядки.
61. У реченні “Лишенько!” – лементувала сусідка із-за паркану підкреслене слово демонструє
а) інтер’єктивацію іменника;
б) субстантивацію вигуку;
в) адвербіалізацію іменника;
г) партикуляцію.
62. У якому реченні є слово, що демонструє явище ад’єктивації?
а) Люблю порозмовляти з малими і старими;
б) Вірив у себе і в те, що всі випробування він здолає;
в) Найбільше шкодить здоров’ю сидяча робота;
г) На старість залишився один.
63. У якому реченні виділений іменник адвербіалізувався?
а) Нашим гуртом поїхали ми в Карпати;
б) Край берега прив’язані човни;
в) Цей жах супроводжував його впродовж життя;
г) Сором ображати слабшого.

Лекція 4-5
ІМЕННИК. ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ РОЗРЯДИ ІМЕННИКІВ.
1. Іменник у системі частин мови. Семантико-граматичні ознаки його виділення.
2. Лексико-граматичні розряди іменників:
а) іменники – власні і загальні назви;
б) іменники з конкретним та абстрактним значеням;
в) збірні іменники;
г) одиничні іменники;
ґ) іменники з речовинним значенням;
д) назви істот і неістот.

Основна література
Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : підручник / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – С. 16-19.
Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. школа, 1982. – С. 45-55.
Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / Іван Вихованець, К. Городенська. – К. : Пульсари, 2004. – C. 44-54.
Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. О. Горпинич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – С. 33-51.
Плющ М. Я. Граматика української мови в таблицях : навч. посібник / М. Я. Плющ, Н. Я. Грипас. – К. : Вища школа, 2004. – С. 24, 28, 31, 33-39.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 32-34, 60-67.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за ред. А. П. Грищенка]. – 3-тє вид., допов. – К. : Вища школа, 2002. – С. 285-295.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К. : Вища школа, 2006. – С. 201-206.
Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.] – К. : Либідь, 1991. – С. 168-169, 171-173.
Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 299-302.
Допоміжна література
Бабич Н. Д. Основи культури мовлення : навч. посібник / Н. Д. Бабич. – Львів : Світ, 1990. – С. 36-43.
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
Зубков М. Г. Сучасна українська ділова мова : підручник для вищих навчальних закладів / М. Зубков. – 7-ме вид, виправл. – Донецьк : СПД ФО Сердюк В. І., 2005. – С. 201-212.
Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства / Ю. О. Карпенко. – К.; Одеса : Либідь, 1991. – С. 170-173.
Ковалик І. І. Про власні і загальні назви в українській мові // Ковалик І. І. Питання українського і слов’янського мовознавства : вибрані праці, ч. ІІ / упор. З. Терлак / Іван Ковалик. – Львів; Івано-Франківськ, 2008. – С. 294-303.
Лучик А. А. Типологія відсубстантивного словотворення іменників на позначення істот в українській і польській мовах // А. А. Лучик // Мовознавство. – 2008. – № 6. – С. 34-40.
Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові / І. Г. Матвіяс. – К. : Наук. думка, 1974. – 184 с.
Погрібний І . І. Матеріально-речовинні іменники (лексична семантика і словозміна) : автореф. дис. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / І. І. Погрібний. – К., 2000. – 20 с.
Самійленко С. П. З історії вираження збірності й одиничності / С. П. Самійленко // Історія української мови. Морфологія / [С. П. Бевзенко та ін.; відп. ред. В. В. Німчук]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 64-67.
Самійленко С. П. З історії граматичної категорії істот – неістот / С. П. Самійленко // Історія української мови. Морфологія / [С. П. Бевзенко та ін.; відп. ред. В. В. Німчук]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 67-73.
Словник іншомовних слів / уклад. : С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К. : Наук. думка, 2000. – 680 с.
Томіліна Г. Я. Семантичні та структурно-граматичні особливості збірних іменників / Г. Я. Томіліна // Укр. мова і літ. в шк. – 1971. – №4. – С. 32-36.
Торчинський М. М. Структура онімного простору української мови : монографія / М.М.Торчинський. – Хмельницький : Авіст, 2008. – 548 с.
Українська мова. Енциклопедія / за ред. І. В. Муромцева. – К. : Майстер-клас, 2011. – 400 с.
Українська мова. Енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. – К. : Укр. енцикл., 2000. – 752 с.
Фаріон І. Д. Мовна норма : знищення, пошук, віднова : монографія / Ірина Фаріон. – Вид. 2-ге, доп. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – С. 218-229.
Ципердюк О. Д. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Термінологічний словник / Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 84 с.
Шевельов Ю. Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947-1953 рр.) / Юрій Шевельов. – К. : Темпора, 2012. – С. 197-201.
Юносова В. Написав листа чи лист? Категорія істот / неістот у курсі сучасної української мови / Валентина Юносова // Українська мова та література. – 2008. – Ч. 22–24. – С. 62–64.
Як писати прізвища // Культура української мови : довідник / за ред. В. М. Русанівського. – К. : Либідь, 1990. – С. 169-182.

1. Іменник у системі частин мови. Семантико-граматичні ознаки його виділення
Іменник як центральна частина мови
Серед повнозначних частин мови центральне місце належить двом – іменникові та дієслову. Поділ на іменники та дієслова є найуніверсальнішим протиставленням у системі частин мови (засвідчене в усіх мовах). Таке протиставлення простежується і в граматичних категоріях, і у граматичних значеннях: “...грамеми категорій у мовах світу бувають переважно іменникові і переважно дієслівні (або “номінанти” і “вербанти” за термінологією Клода Жеже)” (“Теорет. морфологія укр. мови”, с. 44).
Семантична центральність іменника полягає в таких ознаках:
1. Він є єдиним класом слів на позначення предметів. Інші частини мови вказують на не-предмети (ознаки).
2. Із синтаксичного погляду іменник і дієслово виступають головними членами речення – підметом і присудком. Іменник і дієслово є обов’язковими компонентами речення. Навіть якщо в ролі підмета виступають інші частини мови, то вони зазнають часткової або повної субстантивації.
3. Центральність іменника і дієслова виявляється і на морфологічному рівні. Жодна з інших частин мови не наділена таким набором морфологічних показників (морфологічних категорій і парадигм), як основні (центральні) частини мови.
Функціонування периферійних частин мови (передовсім прикметника, числівника і прислівника) пов’язане з основними частинами мови. Вторинний характер прикметника, числівника і прислівника визначає і синтагматична природа їхньої семантики (“ознака предмета”, “кількість предметів”, “ознака ознаки”), тобто їхня закріпленість відповідно за прийменниковою і придієслівною позиціями.
Семантична характеристика іменника.
Іменник найчіткіше вирізняється з усіх частин мови, оскільки відображає реальні матеріальні предмети (об’єкти) або явища, поняття, які сприймаються нашою свідомістю як такі. Людська свідомість розрізняє їх найлегше, тому межі іменника є достатньо окресленими. Семантичне ядро іменника як частини мови становлять слова з конкретним значенням предметів та істот (кімната, олівець, дерево, сіль; хлопець, лисиця, риба, комар). Це первинні іменники, вони є найменуваннями предметів матеріального світу. Абстрактні іменники (здебільшого це похідні слова, утворені на базі інших частин мови) є вторинними іменниками.
Іменник має значення предметності (це його категоріальне значення), визначає предмет у найширшому розумінні слова.
Поняття предметності допомагає нам розкрити семантична класифікація (виділення лексико-семантичних груп) іменників:
назви конкретних предметів: будинок, дерево, склянка;
назви живих істот – людей, тварин, комах, риб: учитель, вовк, бедрик, акула;
сукупність конкретних предметів і живих істот: меблі, бадилля, молодь, мишва;
назви речовин: молоко, цемент, глина;
назви явищ природи: блискавка, ураган, дощ, мороз;
назви відрізків часу: ніч, хвилина, канікули;
назви кількості: сотня, пара, десяток;
назви ознак, якостей і властивостей: жовтизна, радість, сум, патріотизм;
назви дій та стану: змагання, ходьба, сон, цвітіння;
назви подій: революція, виставка, фестиваль;
назви почуттів: любов, ненависть, злоба;
назви установ, підприємств, організацій: міністерство, завод, технікум тощо.
Усі іменники, різні за лексичними значеннями, на основі семантичної спільності об’єднуються в категоріальне (групове) значення предметності.
Іменники перебувають у складних взаємозв’язках з іншими розрядами слів (прикметниками, займенниками, числівниками, прислівниками, дієсловами тощо). Н-д, поняття певної ознаки може передаватися як іменником, так і спільнокореневими словами: радість – радісний – радісно; самотність – сам, трійка – три; біг – бігти (біжить). Найчастіше ознаки, властивості, якості позначаються прикметниками, дії і стани – дієсловами, ознаки дії чи стану – прислівниками. Різниця у вираженні якостей і властивостей іменником і прикметником полягає в тому, що прикметник виражає якість, ознаку тощо, притаманну якомусь предметові (особі) (глибокий слід, молода дівчина, хоробрий воїн), а іменник – самостійно, абстраговано від предмета, якому вона належить (глибина, молодість, хоробрість). Пор.: Тихо сідає сонце червоне на зеленому небі, певно, на вітер (Коцюбинський) і Скоро в зелень рясну уберуться садки. – Не впізнати розкішного краю (Грабовський).
Дія або стан, виражені дієсловом, пов’язані з часом і обов’язково з якимось виконавцем (кінь біжить, юнак співає); іменник виражає абстраговану опредметнену дію і не вказує на час її протікання (біганина, читання).
Морфологічні ознаки іменника
Категоріальне значення предметності іменників виражається в граматичних категоріях роду, числа і відмінка. До граматичних категорій іменника автори “Теоретичної морфології...” та Горпинич В. О. відносять ще й категорію істот-неістот, яку ми традиційно розглядаємо як один із лексико-граматичних розрядів.
Усі іменники, крім тих, що вживаються лише в множині, належать до одного з трьох родів – чоловічого, жіночого чи середнього (виділення Горпиничем В. О. ще й парного роду є недостатньо обґрунтованим). Не мають граматичного роду іменники множинної форми: двері, ворота, штани, чари та ін. Категорія роду в іменників є несловозмінною (класифікаційною).
Категорія числа виявляється у формах однини і множини (зошит – зошити, поет – поети) або в одній лише формі – однини чи множини (сміливість, молоко, кіннота; фінанси, сани, куранти).
Іменник має сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний.
Категорії числа та відмінка є словозмінними, тому майже всі іменники мають числову і відмінкову парадигми.
Синтаксичні особливості іменника
Іменники відрізняються від інших частин мови своїми синтаксичними властивостями.
1. У реченні іменник найчастіше виступає у ролі підмета та додатка: Небесна брама є вузькою, і лише малі, тобто покірні, можуть через неї ввійти (св. Бернард); Ти чуєш? Б’є весільний бубон, і клени клоняться, мов пави. В твоє волосся, моя люба, заплівся місяць кучерявий (Б.-І. Антонич).
Рідше іменник виступає іменним складеним присудком з нульовою зв’язкою: Риторика – це сад, який дає більше квітів, ніж плодів (П.Декурсель, фр. письм.); Чуйність до людини – основа справжньої дружби (В.Сухомл.); неузгодженим означенням: Сонце грає на срібній хвилі Дніпра чорними блискітками (В.Собко); обставини: У цьому світі стільки ірреального... (Ю.Андрухович).
Найтиповішою, первинною для іменника є синтаксична функція підмета і додатка. Функція присудка, неузгодженого означення, обставини в іменника нетипова, вторинна, периферійна.
2. Усі іменники можуть мати при собі узгоджене означення: теплий вечір, лагідна пісня.
3. У словосполученні іменник може бути і опорним (головним), і залежним компонентом: зелене жито, жати жито.
4. Іменник у словосполученні може керувати залежним компонентом (допомога студентам), бути керованим (зроблений учнем) і прилягати до опорного компонента (магазину „Либідь”).
Таким чином, іменник (лат. substantivum) – самостійна повнозначна частина мови, що має категоріальне значення предметності, виражене незалежними категоріями роду, числа і відмінка, у реченні вживається в різних синтаксичних функціях, серед яких найтиповішими є функції підмета і додатка.
Термін іменник уперше вжив Омелян Партицький у 70-х роках 19 ст.
2. Лексико-граматичні розряди іменників
Залежно від семантики і особливо морфологічних (словотвірних) ознак серед іменників виділяється кілька лексико-граматичних розрядів, а саме: назви власні – загальні, конкретні – абстрактні, одиничні – збірні, речовинні – неречовинні (предметні), істот – неістот. Ці розряди перетинаються – власні іменники, наприклад, одночасно є і конкретними.
Лексико-граматичні розряди слів відрізняти від тематичних груп іменників, наприклад, назв приміщень, будівель (хата, шалаш, сарай, погріб) тощо. У тематичні групи іменники об’єднуються лише семантично, за значенням, тоді як лексико-граматичні розряди слів характеризуються й певними морфологічними ознаками.
Іменники – власні і загальні назви
Загальні (апелятивні) іменники (апелятиви) виступають узагальненими назвами класів однотипних предметів або явищ: поет, дерево, річка, озеро, хоробрість, свято. Власні (пропріальні) назви, навпаки, мають індивідуальні найменування, виділяють предмет з ряду однорідних і відмежовують його від інших (Шевченко, Тичина, Андрухович; Дніпро, Ніл, Прут).
Вивченням власних імен займається ономастика (від гр. – майстерність давати імена). У межах ономастики виділяють вужчі галузі: топоніміка (вивчає власні назви географічних об’єктів), антропоніміка (імена людей), зооніміка (клички тварин), астроніміка (назви небесних тіл) тощо. Відповідно топонім – власна назва географічного об’єкта, антропонім – власна назва людини тощо. У межах кожної галузі ще існує свій поділ (детальніше див. енциклопедію “Українська мова”та монографію Торчинського М. М.).
Між власними та загальними назвами немає чіткої межі. Окремі власні назви, втрачаючи здатність позначати одиничний предмет, переходять до загальних (явище деонімізації), а загальні – до власних, коли починають означати одиничний предмет (явище онімізації): рентген, ват, панама; Лис (прізвище), крамниця „Слово”, газета „Іскра”.
Власні й загальні назви розрізняються не лише семантикою, але й такою граматичною ознакою, як оформлення в числі. Загальні назви утворюють корелятивні форми однини і множини, а власні звичайно мають форму лише однини або лише множини, пор.: Дон, Альпи, Львів, Чернівці, і день – дні, кухар – кухарі, клас – класи. Утворення форм множини від власних назв, що вживаються лише в однині, можливе з певною стилістичною метою: Давайте Байронів, Шекспірів, Гете (Коц.). Форма множини від прізвищ показує, що носієм найменування є ціла родина (брати Тобілевичі, рід Крушельницьких).

Іменники конкретні й абстрактні
Іменники з конкретним значенням виражають поняття, що відображають предмети навколишньої дійсності, які сприймаються органами чуттів людини. Це назви предметів (стіл, лампа, груша, дорога), явищ (грім, дощ), людей (дівчинка, дизайнер, студент). До конкретних іменників належать і назви часових одиниць (рік, доба, тиждень, хвилина). Умовно до конкретних зараховують власні найменування людей, географічних понять, підприємств, установ, творів тощо: Петро, Галина, Галичина, Черемош, „Спартак” (футбольний клуб).
Іменники з абстрактним значенням називають поняття, які людина не може безпосередньо сприймати органами чуттів; це позначення якостей, властивостей, дій тощо: гордість, відвага, зв’язок, щастя, простота, скорбота, білизна, пізнання.
Розмежувати іменники на конкретні й абстрактні на практиці буває нелегко. Інколи один і той самий іменник в одному контексті має конкретне, а в іншому – абстрактне значення: поле пшениці – літературне поле, полум’я багаття – полум’я почуттів, туман понад річкою – туман у голові. Здебільшого відбувається перехід конкретних іменників в абстрактні під час переносного вживання. За персоніфікації абстрактні іменники, набуваючи чуттєвих рис, стають конкретними:
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти.
Виростав вас, доглядав вас –
Де ж мені вас діти? (Т.Шевченко)
Абстрактні іменники рідше бувають непохідні (воля, сила, душа, характер, ідея), а здебільшого похідні, утворені від дієслівних та прикметникових основ за допомогою спеціальних суфіксів: малюва-нн-я, терпі-нн-я, піднес-енн-я, убо-зтв-о, багат-ств-о, бороть-б-а, молоть-б-а, шир-от-а, чесн-ість, хоробр-ість. Серед абстрактних іменників є чимало запозичень: економіка, політика, романтизм, поетика.
Граматичні ознаки абстрактних іменників:
- абстрактні іменники не підлягають лічбі;
- вони не здатні означатися означено-кількісними числівниками (пор. п’ять учнів);
- абстрактні іменники переважно не утворюють співвідносних форм однини і множини;
- більшість абстрактних іменників функціонує лише в однині, а деякі – лише у формі множини (іменини, заручини, дебати, кошти, фінанси, жнива, переговори).
Проте частині абстрактних іменників властиве розрізнення однини і множини, н-д: відмінок – відмінки, швидкість – швидкості, глибина – глибини, пропозиція – пропозиції, назва – назви, протест – протести, функція – функції, властивість – властивості, суперечка – суперечки, правило – правила, час – часи, успіх – успіхи, закон – закони. На думку А. П. Грищенка, „здатність значної частини абстрактних іменників до розрізнення форм однини і множини пояснюється насамперед тим, що вони позначають такі загальні поняття, які можуть мати часткові, але обов’язково відмінні між собою, форми вияву” (с. 290). Абстрактні іменники, таким чином, мають різний ступінь абстрагування (не всі абсолютно абстраговані, неподільні щодо часткових форм вияву).
Форми однини і множини можуть мати також абстрактні назви, утворені внаслідок метафоризації: вогнище революції – вогнища революції, широта – (географічні) широти.
!!! Не становлять співвідносних граматичних форм однини і множини абстрактні спільнокореневі іменники на зразок радість – радощі, хитрість – хитрощі, прикрість – прикрощі, гордість – гордощі, хоча й виражають поняття одиничності-множинності.

Збірні іменники
Збірні іменники виділяються з групи іменників-загальних назв з конкретним значенням.
Збірні іменники позначають нерозчленовану сукупність однорідних предметів – найчастіше істот (осіб і не осіб), рослин, а також інших предметів. Н-д: парубота, професура, козацтво; мурашва, мошкара, мишва; сосняк, гілля, листя; апаратура, ганчір’я, білизна.
Граматичні ознаки збірних іменників:
- уживаються лише у формі однини: волосся, пір’я, символіка;
- не поєднуються з означено-кількісними числівниками, але можуть поєднуватися з неозначено-кількісними (багато колосся, мало каміння) та дробовими (одна третя козацтва);
- граматична форма однини збірних іменників, на відміну від форм однини конкретних іменників, які означають один предмет, виражає значення множинності, пор.: професор – професура, береза – березняк.
Збірні іменники утворюються за допомогою суфіксів:
-ств-о (-цтв-о): студентство, селянство, товариство; -я (j+ а): верб’я, дуб’я, клуб’я, листя, галуззя, мотуззя, бадилля, коріння, струччя, вороняччя, павуччя; -н-я: офіцерня, пташня, комарня, мурашня; -в-а: братва, дітва, панва, мишва, грошва; -от-а: жінота, парубота, біднота, дрібнота; -инн-я (-овинн-я): стеблиння, кукурудзиння, гарбузиння, бобовиння; - ин-а (-овин-а): вільшина, осичина; ярина, яровина, садовина; -ник, -няк: сливник, сливняк, дубняк, хмизняк, лозняк, лозняк, осичник, осичняк, чагарник, чагарняк, дрібняк; -еч-а: малеча, молодеча, стареча, голеча; изн-а: білизна, старизна; -ар-а (-ор-а): мошкара, дітвора; -ія: братія, інженерія, адміністрація, інтелігенція; - ість: людність; -ич: галич; -ань: ламань; -іан-а: шевченкіана, пушкініана (“сукупність конкретних предметів і явищ, пов’язаних з творчою або політичною діяльністю особи”); -ур-а: професура, адвокатура, мускулатура, клавіатура; -ик-а (-ік-а, атик-а): орнаментика, символіка, проблематика, синоніміка, топоніміка; -і-я: топонімія, гідронімія; -ат: секретаріат; -ітет: генералітет; -арій: інструментарій. Значення збірності виражається лексично у безсуфіксних іменниках: молодь, юнь, зелень, хвоя, нечисть, гниль, погань.
!!! Іменники загін, група, команда, рота, полк, ліс, народ, трупа, ансамбль, хоч і мають значення певної сукупності, не належать до збірних, оскільки виступають в обох формах числа, виражають розчленовану множинність: два народи, українські команди.

Речовинні іменники
Серед іменників з конкретним значенням – велика група слів із речовинним значенням. Речовинні іменники протиставляються предметним іменникам, які позначають об’єкти, реалії, що піддаються лічбі.
Речовинні іменники позначають однорідні за складом речовини, матеріали, які зберігають властивості цілого і які можна лише виміряти, а не порахувати. Напр.: цукор – ложка цукру – мішок цукру.
У межах речовинних іменників можна виділити такі групи:
- назви металів: срібло, золото, мідь, платина;
- назви хімічних елементів: кисень, водень, азот;
- назви ліків: аспірин, валідол, анальгін;
- назви рідин: вода, молоко, нафта;
- назви тканин: полотно, сукно, ситець, шовк;
- назви продуктів харчування: свинина, сир, борошно, м’ясо, сало, хліб;
- назви будівельних матеріалів: цемент, вапно, цегла, асфальт;
- назви кущів: шипшина, бузок;
- назви деревини: береза, дуб, бук (ліжко з дуба) тощо.
Граматичні особливості речовинних іменників:
- не змінюються за числами;
- мають або тільки форму однини (сметана, сир), або (рідше) – тільки форму множини (дріжджі, вершки, висівки, ласощі, духи);
- поєднуються зі словами зі значенням міри, у тому числі неозначено-кількісними числівниками: пляшка молока, кілограм солі, багато вершків.
Множинні форми іменників з речовинним значенням можливі лише в тих випадках, коли називають ґатунки, види, сорти якоїсь речовини або великі межі та площі її поширення: фруктові води, хімічні масла, мінеральні солі, дозрілі хліба, колосяться пшениці.

Одиничні іменники
Одиничні, або сингулятивні (від лат. singularis – однина), іменники існують для виділення предмета із маси, що виражається іменником зі значенням збірності або речовинності Напр.: краплина, стеблина, людина, худобина.
Граматичні ознаки одиничних іменників:
- утворюються за допомогою суфіксів -ин(а), -ін(а): картопля – картоплина, зерно – зернина, пір’я – пір’їна. Від них можуть уворюватися пестливо-зменшувальні форми: горошинка, соломинка, краплиночка, бадилиночка.
- уживаються у формі однини і множини (при додаванні числівників): квасолина – дві квасолини.
Одиничні іменники протиставляються збірним та речовинним: перчина – перець; горошина – горох; волосина – волосся; бадилина – бадилля.

Назви істот і неістот
У системі лексико-граматичних розрядів іменників окреме місце посідає категорія істот/неістот. До цього часу є спірним питання про статус явища „істота/неістота”. Чи це морфологічна категорія, чи лексико-граматичний розряд? У традиційній граматиці протиставлення істот/неістот розглядається як лексико-граматичний розряд. У сучасному українському мовознавстві все більше граматистів виділяє, окрім морфологічних категорій відмінка, роду та числа, ще морфологічну категорію істот/неістот (“Теорет. морфологія”, с. 53, 97-98; Горпинич В. О., с. 47-51). Поділ іменників на назви істот та неістот відбувається за семантичними ознаками.
Іменники-назви істот називають об’єкти живої природи:
- людей (осіб), тварин, комах: дружина, дід, учитель, галичанин, Остап, Ольга, лелека, голубка, муха;
- демонологічні та міфологічні назви: мавка, Перун;
- назви персоніфікованих предметів, прирівнюваних до живих: лялька, Буратіно.
У граматичному плані до істот належать також іменники, що називають:
- неживі предмети: мрець, покійник;
- умовні знаки: валет, дама, туз, тура.
До неістот належать слова, що називають:
- неживу неорганічну природу – предмети, явища, частини тіла, абстрактні поняття, географічні та астрономічні об’єкти: двері, сніг, нога, радість, хлібина, гора, Велесничка, планета, Юпітер;
- ! рослини: очерет, трава, клен;
- сукупності людей і тварин (народ, плем’я, полк, череда, зграя, рій, гурт);
- збірні назви (птаство, молодь, дітвора);
- іменник труп.

Граматичні особливості назв істот та неістот
Назви істот та неістот протиставляються за специфікою оформлення роду та окремих відмінків. Більшість назв істот мають співвідносні форми чоловічого та жіночого родів: помічник – помічниця, українець – українка, раб – рабиня, голуб – голубка. Назви неістот такої кореляції не мають: верба – жін. роду, дуб – чол., сіно - сер.
Іменники-істоти мають переважно значення чол. або жін. родів і лише зрідка середнього. Чоловічий рід вказує на чоловічу стать (вдівець, учень), жіночий – на жіночу стать (вдова, учениця). Іменники-істоти середнього роду називають осіб чи тварин безвідносно до статі: лоша, дитя, теля, каченя, курча, але як виняток: дівча – хлоп’я. Іменники-неістоти мають чоловічий (комп’ютер), жіночий (земля), середній (перо) рід або вживаються у множині (штани).
Граматичні відмінності назв істот і неістот виражаються формою знахідного відмінка таким чином:
1) форма знахідного відмінка однини чол. роду іменників-назв істот збігається з родовим однини (підтримати брата, захистити студента);
2) форма знахідного відмінка однини чол. роду назв неістот збігається з називним відмінком (проспівати гімн, викопати рів);
3) у знахідному множини іменники-назви істот усіх трьох родів мають форми, спільні з родовим відмінком (любити учнів, сестер, дівчат; пасти волів, корів, телят);
4) неістоти усіх трьох родів у знахідному відмінку мають форми, спільні з називним відмінком (купувати книжки, читати вірші, відчиняти вікна).
Відхилення від цієї закономірності засвідчене у фразеологізованих словосполученнях іти в солдати, взяти в служниці, мітити в генерали, вийти в люди, піти в няньки, вступити в члени (партії).
У розмовній мові можливі паралельні форми у знахідному відмінку множини для неістот (пасти корів, коней, гусей і пасти корови, коні, гуси) та в знахідному відмінку однини для неістот (прочитати вірш і вірша, поремонтувати трактор і трактора, співати пісні і пісень).
Частково граматичне розрізнення назв істот і неістот виявляється у давальному та місцевому відмінках. Назви істот у зазначених відмінках мають переважно закінчення -ові- (-еві-, -єві-): студентові, учневі, Індрієві; на студентові, на учневі, на Андрієві. У родовому відмінку однини іменники чол. роду другої відміни мають тільки закінчення -а-(-я), якщо це назви осіб (Петра, учня). У назвах неістот уживаються форми на -а-(-я-) або -у-(-ю): олівця, явора, але університету, контролю.
У лексичних значеннях деяких слів суміщаються поняття істоти і неістоти. Це: 1) назви мікроорганізмів: амеба, бацила, мікроб, бактерія; у непрофесійному мовленні – бачу віруси, у професійному – бачу вірусів;
2) назви неживих предметів, які ототожнюються з назвами осіб: лялька, покійник, мрець;
3) назви конкретних предметів, які в переносному значенні називають осіб (зірка, мішок, дуб, пень, капелюх, ковпак): Ми побачили всіх зірок українського театру;
4) назви абстрактних понять, які в переносному значенні називають істот (осіб): дух, геній, тип (розрізняти два типи фігур; побачити двох типів);
5) назви конкретних предметів-неосіб, які виникли на основі назв осіб, зберігають морфологічні ознаки іменників-істот: бомбардувальник, двірник (у машині), розвідник (удосконалити бомбардувальника); гопак, козачок (затанцювали гопака); „Запорожець”, „Антей” (у небі побачили „Антея”).
Отже, один і той самий іменник в одному значенні називає істоту, в іншому – неістоту, що зчаста впливає на його граматичні особливості (ловити карасів – їсти карасі, розгнівати Марса – досліджувати Марс).












Практичне заняття 2
ІМЕННИК. ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ РОЗРЯДИ ІМЕННИКА
1. Іменник як центральна частина мови.
2. Категоріальне значення іменника.
3. Морфологічні ознаки іменника.
4. Синтаксичні особливості іменника.
5. Лексико-граматичні розряди іменників:
а) власні та загальні іменники;
б) конкретні й абстрактні іменники;
в) збірні іменники;
г) одиничні іменники;
ґ) речовинні (матеріальні) іменники;
д) назви істот і неістот.
6. Словниковий диктант (велика літера у власних назвах).
Основна література
Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : підручник / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – С. 16-19.
Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. школа, 1982. – С. 45-55.
Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / Іван Вихованець, К. Городенська. – К. : Пульсари, 2004. – C. 44-54.
Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. О. Горпинич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – С. 33-51.
Джочка І. Сучасна українська літературна мова. Практична морфологія : [навчальний посібник] / Ірина Джочка, Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2012. – 588 с.
Плющ М. Я. Граматика української мови в таблицях : навч. посібник / М. Я. Плющ, Н. Я. Грипас. – К. : Вища школа, 2004. – С. 24, 28, 31, 33-39.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 32-34, 60-67.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за ред. А. П. Грищенка]. – 3-тє вид., допов. – К. : Вища школа, 2002. – С. 285-295.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К. : Вища школа, 2006. – С. 201-206.
Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.] – К. : Либідь, 1991. – С. 168-173.
Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 299-302.
Допоміжна література
Бабич Н. Д. Основи культури мовлення : навч. посібник / Н. Д. Бабич. – Львів : Світ, 1990. – С. 36-43.
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
Зубков М. Г. Сучасна українська ділова мова : підручник для вищих навчальних закладів / М. Зубков. – 7-ме вид, виправл. – Донецьк : СПД ФО Сердюк В. І., 2005. – С. 201-212.
Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства / Ю. О. Карпенко. – К.; Одеса : Либідь, 1991. – С. 170-173.
Ковалик І. І. Про власні і загальні назви в українській мові // Ковалик І. І. Питання українського і слов’янського мовознавства : вибрані праці, ч. ІІ / упор. З. Терлак / Іван Ковалик. – Львів; Івано-Франківськ, 2008. – С. 294-303.
Лучик А. А. Типологія відсубстантивного словотворення іменників на позначення істот в українській і польській мовах // А. А. Лучик // Мовознавство. – 2008. – № 6. – С. 34-40.
Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові / І. Г. Матвіяс. – К. : Наук. думка, 1974. – 184 с.
Погрібний І .І. Матеріально-речовинні іменники (лексична семантика і словозміна) : автореф. дис. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / І. І. Погрібний. – К., 2000. – 20 с.
Самійленко С. П. З історії вираження збірності й одиничності / С. П. Самійленко // Історія української мови. Морфологія / [С. П. Бевзенко та ін.; відп. ред. В. В. Німчук]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 64-67.
Самійленко С. П. З історії граматичної категорії істот – неістот / С. П. Самійленко // Історія української мови. Морфологія / [С. П. Бевзенко та ін.; відп. ред. В. В. Німчук]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 67-73.
Словник іншомовних слів / уклад. : С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К. : Наук. думка, 2000. – 680 с.
Томіліна Г. Я. Семантичні та структурно-граматичні особливості збірних іменників / Г. Я. Томіліна // Укр. мова і літ. в шк. – 1971. – №4. – С. 32-36.
Українська мова. Енциклопедія / за ред. І. В. Муромцева. – К. : Майстер-клас, 2011. – 400 с.
Українська мова. Енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. – К. : Укр. енцикл., 2000. – 752 с.
Фаріон І. Д. Мовна норма : знищення, пошук, віднова : монографія / Ірина Фаріон. – Вид. 2-ге, доп. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – С. 218-229.
Ципердюк О. Д. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Термінологічний словник / Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 84 с.
Шевельов Ю. Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947-1953 рр.) / Юрій Шевельов. – К. : Темпора, 2012. – С. 197-201.
Юносова В. Написав листа чи лист? Категорія істот / неістот у курсі сучасної української мови / Валентина Юносова // Українська мова та література. – 2008. – Ч. 22–24. – С. 62–64.
Як писати прізвища // Культура української мови : довідник / за ред. В. М. Русанівського. – К. : Либідь, 1990. – С. 169-182.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ (З ПЕРЕВІРКОЮ НА ПЗ)
Завдання 1. Вправи: 27 (усно), 28 (усно), 30, 31, 36, 40, 41, 44, 47, 50, 53, 55.
Завдання 2. Усно віти відповідати на питання 1-14 (див. навчальний посібник І. Джочки, О. Ципердюк, с. 80-81).
Завдання 3. Вивчити значення термінів, уміти ілюструвати їх прикладами.
Термінологічний мінімум: абстрактні іменники, антропонім, антропоніміка, антропонімія, апелятив, апелятивний іменник, апелятивація, власна назва, власний іменник, гідронім, гідрохіміка, гідронімія, дискретний іменник, загальний іменник, збірний іменник, зоонім, зооніміка, іменник, істота, категорія істот/неістот, конкретні іменники, лексико-граматична категорія (розряд) слів, лексико-семантична група, недискретний іменник, неістота, одиничний іменник, ойконім, онім, онімізація, ономастика, ономастикон, оронім, патронім, предметний іменник, предметність, пропріальний іменник, речовинний іменник, сингулятив, субстантив, топонім, топоніміка, топонімія.
!!! Завдання 4. Підготуватися до словникового диктанту.
Зразок словникового диктанту
Нестор Літописець, Будда, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, Молочний Шлях, Східноєвропейська рівнина, сузір’я Великого Пса, Тунгуський метеорит, Жовті Води, Франкфурт-на-Майні, майдан Незалежності, Європейський Союз, Міністерство освіти України, Коран, День незалежності України, журнал „Кобєта і жицє”, Київський вокзал (у Москві), трипільська культура, Великий піст, Конституція України, Збройні сили України.

ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ТА ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ (З ПЕРЕВІРКОЮ У ВИГЛЯДІ ПІДСУМКОВИХ ТЕСТІВ, КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ)
Практичні завдання
Завдання 1. Вправи: 26 (ІV), 33, 35 (усно), 43, 49, 51.


Лекція 6
КАТЕГОРІЯ РОДУ
Категорія роду, її значення, семантичне (лексичне), словотвірне, морфологічне та синтаксичне вираження.
Формально-граматичні та значеннєві принципи в розподілі іменників за родами.
Іменники спільного роду. Подвійні форми одного роду, хитання в роді.
Особливості визначення роду невідмінюваних іменників та абревіатур. – на самостійне опрацювання.

Основна література
Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : підручник / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – С. 52-72.
Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. школа, 1982. – С. 56-63.
Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / Іван Вихованець, К. Городенська. – К. : Пульсари, 2004. – C. 85-92.
Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. О. Горпинич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – С. 51-63.
Плющ М. Я. Граматика української мови в таблицях : навч. посібник / М. Я. Плющ, Н. Я. Грипас. – К. : Вища школа, 2004. – С. 40-41.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 50-60.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за ред. А. П. Грищенка]. – 3-тє вид., допов. – К. : Вища школа, 2002. – С. 295-303.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К. : Вища школа, 2006. – С. 206-209.
Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.] – К. : Либідь, 1991. – С. 173-175.
Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 307-308.

Допоміжна література
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
Загнітко А. П. Категорія роду в системі граматичних категорій іменника / А. П. Загнітко // Мовознавство. – 1987. – № 2. – С. 62-67.
Загнітко А. П. Функції граматичних форм роду / А. П. Загнітко // Укр. мова і літ. в шк. – 1990. – № 6. – С. 50-54.
Кацімон О. Дискусійні питання українського правопису в ділянці морфології української літературної мови. З окремими увагами на погляди Василя Сімовича / Ольга Кацімон // Дивослово. – 2009. – № 3. – С. 27-33.
Клименко Н. Ф. Формально-граматична і семантична структура категорії роду іменника в новогрецькій та східнослов’янській мовах / Н. Ф. Клименко // Лінгвістичні студії : зб. наук. праць. – Донецьк : ДонНУ, 2002. – Вип. 9. – С. 15-31.
Мерінов В. В. Взаємодія граматичного значення й граматичної форми у вираженні лексико-граматичної категорії роду іменника : автореф. дис. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / В. В. Мерінов. – Харків, 2003. – 13 с.
Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові / І. Г. Матвіяс. – К. : Наук. думка, 1974. – 184 с.
Матвіяс І. Г. Питання співвідносності між граматичним родом і типами відмінюванння іменників в українській мові // Дослідження з української та російської мов. – К., 1964.
Молдаван І. Ф. Апелятивні іменники спільного роду в сучасних східнослов’янських мовах / І. Ф. Молдаван // Мовознавство. – 1973. – № 3. – C. 23-26.
Орфографічний словник української мови / укл. : С. І. Головащук та ін. – К : Довіра, 1994. – 864 с.
Самійленко С. П. З історії граматичної категорії роду / С. П. Самійленко // Історія української мови. Морфологія / [С. П. Бевзенко та ін.; відп. ред. В. В. Німчук]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 52-61.
Українська мова. Енциклопедія / за ред. І. В. Муромцева. – К. : Майстер-клас, 2011. – 400 с.
Українська мова. Енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. – К. : Укр. енцикл., 2000. – 752 с.
Фаріон І. Д. Нормативність категорії роду // Фаріон І. Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова / Ірина Фаріон. – Вид. 2-ге, доп. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – С. 200-204.
Ципердюк О. Д. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Термінологічний словник / Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 84 с.

1. Категорія роду, її значення, семантичне (лексичне), словотвірне, морфологічне та синтаксичне вираження
У кожному іменнику однини в українській мові розрізняється один якийсь рід: чоловічий, жіночий або середній. Напр., у словах ангел, політ, світ, кріт – чоловічий рід, вода, донька, радість, книга – жіночий рід, свято, збіжжя, поле, теля – середнього роду. Категорія роду охоплює всі іменники (як відмінювані, так і невідмінювані), крім тих, що вживаються тільки у формі множини (ножиці, двері, дріжджі).
Розрізнення трьох родів (чоловічого, жіночого чи середнього) є характерною типологічною ознакою слов’янських мов.
За родами іменники не змінюються. Кожен іменник може належати до якогось роду. Рід тільки в іменниках є синтаксично незалежним, самостійним, на відміну від категорії роду в прикметниках, числівниках, займенниках і дієсловах. Категорія роду в іменника – класифікаційна (несловозмінна), вона є однією з морфологічних ознак іменника.
Термін (у сучасному значенні) уперше вжив Т. Глинський у неопублікованій граматиці; 1849 р. ним же скористався Я. Головацький.
Категорія роду – відношення між узгоджуваними і узгоджувальними словами (Горпинич В. О., с. 51). [Див. також визначення категорії роду в термінологічному словнику!]
Визначається рід іменника за кількома ознаками:
- за семантикою, тобто за лексичним значенням слова;
- за морфологічною будовою: характером основ і формами називного і деяких непрямих відмінків;
- за типами суфіксального словотворення;
- за синтаксичним зв’язком з іншими словами в реченні.
Переважно на граматичний рід вказує не одна з названих ознак, а кілька. Напр, чоловічий рід іменника хлопець у словосполученні відважним хлопцем виражається семантично (позначає особу чоловічої статі), морфологічно закінченням -ем, суфіксом -ець- (-ц-) та синтаксичним зв’язком із прикметником відважний.
Не в усіх іменниках можна визначити рід іменника за його лексичним значенням. Тільки назви осіб і тварин (і то не всіх) належать до певного граматичного роду (чоловічого чи жіночого) на основі належності названої особи чи тварини відповідно до чоловічої чи жіночої статі: батько – мати, лев – левиця. У таких випадках, коли родове значення залежить від лексичного значення (стать, вік істот тощо), говорять про семантико-граматичний рід іменників.
Розрізнення граматичного роду в іменниках – назвах неживих предметів – не зв’язане з реальним значенням іменника. Не можна сказати, спираючись на зміст слова, чому добро, знання – середнього роду, земля, рілля – жіночого, а Дністер, плуг – чоловічого. У таких іменниках сприймання граматичної категорії роду залежить насамперед від морфологічної будови слова: від форми називного відмінка і від тих закінчень інших відмінків, з якими пов’язались у мові поняття граматичного роду. Коли родове значення іменників не залежить від лексичного, не випливає з реальних особливостей позначуваних предметів, понять та явищ, не пов’язане зі статтю людей, тварин, а виражається тільки граматичними та словотвірними засобами, маємо граматичний рід іменників.
Залежність роду від морфологічної структури є чинним законом сучасної мови. Це підтверджують новоутворені та запозичені слова. Іменник колгосп (із колективне господарство) – чоловічого роду, як і інші іменники на твердий приголосний основи в називному відмінку: чуб, кріп, цвях. Запозичені іменники пальто, бюро, напр., відповідно з формою слова на -о, сприймаються як слова середнього роду, як і інші слова на -о (золото, вікно), хоч у французькій мові, з якої запозичено слова пальто, бюро, взагалі нема середнього роду.
Граматичний рід виражається також у синтаксичних зв’язках іменника з іншими словами в реченні: прикметниками, займенниками, дієсловами минулого часу, дієприкметниками (добрий урожай, цей урожай, урожай пропав, урожай зібраний).
2. Формально-граматичні та значеннєві принципи в розподілі іменників за родами
До чоловічого роду належать:
а) більшість іменників, що в називному відмінку однини мають чисту основу (нульове закінчення): світ, автобус, гай, місяць, марш, а в родовому відмінку однини мають закінчення -а (-у), -я (-ю): світу, автобуса, гаю, місяця, маршу;
б) частина іменників на -а(-я), що лексично вказують на належність до чоловічої статі: Сава, Ілля, староста;
в) окремі іменники на -о: Петро, тато, Дніпро.
До жіночого роду належать:
а) іменники, які в називному відмінку однини мають закінчення -а, -я, у родовому – -и, -і, -ї, в орудному – -ою, -ею, -єю: стежка, рілля, тиша, сенсація; стежки, ріллі, тиші, сенсації; стежкою, ріллею, тишею, сенсацією;
б) іменники, які в називному відмінку однини мають чисту основу, в родовому – закінчення -і, в орудному – -ю: радість, піч; радості, печі; радістю, піччю.
До середнього роду належать:
а) іменники із флексіями -о, -е в називному відмінку однини (у непрямих відмінках вони мають закінчення, спільні з чоловічим родом): весло, коромисло, топорище, поле;
б) іменники із закінченням -я (після подовженого приголосного або збігу двох приголосних у кінці основи)) в називному відмінку однини та із закінченням -ям в орудному однини: збіжжя, миття, кохання; збіжжям, миттям, коханням;
в) іменники із закінченням -а, -я в називному однини та суфіксами -ат-, -ят-, -ен- у непрямих відмінках: дівча, хлоп’я, дитя, ім’я; дівчати, хлоп’яти, дитяти, імені.
Слова хлоп’я (хлопча), дівча, хоч і визначають стать, за морфологічними ознаками зараховуються до середнього роду: миле дівча, прудке хлоп’я.
В іменниках – назвах істот (людей і тварин) використовуються різні способи (і засоби) вираження категорії роду:
а) лексичний (семантичний) – за допомогою слів, утворених від різних основ (суплетивних форм): брат – сестра, батько – мати, син – дочка; півень – курка, цап – коза;
б) словотвірний – за допомогою слів, утворених від однієї основи з різними суфіксами: свекор – свекруха, Василь – Василина, українець – українка, лікар – лікарка, вовк – вовчиця, голуб – голубка;
в) морфологічний – іменники кожного роду мають свої закінчення: раб – раба, Мар’ян – Мар’яна;
г) синтаксичний – за допомогою узгоджених родових форм інших слів: старанна Саша – старанний Саша, танцював Бойко – танцювала Бойко.
До іменників чоловічого роду належать назви осіб за професією та родом занять на зразок голова, вельможа, воєвода; професор, інженер, письменник, біограф (хоча можуть називати осіб жіночої статі – інженер Тишківська; від деяких утворюються співвідносні суфіксальні іменники жіночого роду – письменниця). Чоловічого роду – іменник собака (великий собака).
Серед назв тварин є іменники-спільні назви для самок і самців тільки чоловічого роду (сокіл, зубр, кажан, фазан, комар, павук) або тільки жіночого роду (акула, жаба, ластівка, оса, сорока). Серед назв тварин іменників середнього роду небагато, це здебільшого суфіксальні похідні на зразок вовча, жабеня, індиченя, телятко.
3. Іменники спільного роду
Ряд іменників в українській мові може вживатися в одній і тій же формі зі значенням двох і навіть трьох родів. Це іменники спільного роду, які бувають чоловічо-жіночого роду із закінченням –а (-я) (лівша, каліка, забіяка, нездара, нікчема; суддя, листоноша, міхоноша), чоловічо-середнього – із флексією -о (хлопчисько, незнайко, ледащо, базікало, забудько, дідище), жіночо-середнього – із закінченнями -о, -е (дівчисько, бабище, бабисько, гадючище), чоловічо-жіночо-середнього (сирота, сонько).
Спільного (чоловічо-жіночого) роду також: 1) імена на зразок Валя, Женя, Слава; 2) прізвища на -а, -я, -ко та на приголосний на зразок Бучма, Гиря, Діброва, Любуня, Петренко, Зуб, Коваль, Стригун; 3) невідмінювані прізвища на голосний (Гюго, Віардо, Бенуа, Кюрі).
Іменники спільного роду конкретизують свій рід у контексті. На їх рід вказує граматичний зв’язок із залежними від них словами: Наш зять – сумлінний роботяга; А тут прийшла по воду моя сусіда, стара Левадиха.
Подвійні форми іменників одного роду
Інколи іменники з різним граматичним оформленням (різними закінченнями) належать до одного і того ж роду: Дніпро і Дніпр, бурлак – бурлака, вояк – вояка, дідунь – дідуньо, ім’я – імення – імено, січа – січ, латина – латинь, роля (розм.) – роль, шинеля (розм.) – шинель, постеля – постіль. Нормативною здебільшого є вже якась одна з форм. Дублетних утворень небагато і стає все менше.
Хитання в роді
В українській мові є слова, які, зберігаючи своє лексичне значення, можуть уживатися у двох родових формах: птах (ч. р.) – птаха (ж. р.), ковил – ковила, зал – зала, виплата (ж. р.) – виплат (ч. р.), свердло (с. р.) – свердел (ч. р.), цей дрож – ця дрож, цей харч – ця харч та ін. Пор.: Налякалась хижа птаха – підлетіла вище даху (Н. Забіла); Якийсь великий птах низько пролітає над човном (О. Донченко). У таких випадках говорять про хитання в граматичному роді, а самі форми називають варіантними.
Але не слід забувати, що деякі іменники з однаковою основою мають різне значення: адрес – адреса, гранат – граната. Це слова-пароніми.
Родова належність окремих іменників української мови не збігається з відповідною родовою належністю іменників у російській мові. Так, іменники степ, ступінь, насип, дріб, кір, Сибір та ін. в українській мові чоловічого роду, а іменник путь – жіночого.

Лекція 7
КАТЕГОРІЯ ЧИСЛА ІМЕННИКІВ
Категорія числа, її граматичні значення та засоби вираження.
Іменники, які вживаються у формах однини та множини.
Іменники, що мають тільки форми однини
Іменники, що мають тільки форми множини.
Залишки форм двоїни іменників у сучасній українській мові.

Основна література
Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : підручник / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – С. 72–87.
Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. школа, 1982. – С. 56-63.
Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / Іван Вихованець, К. Городенська. – К. : Пульсари, 2004. – C. 92-97.
Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. О. Горпинич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – С. 63-69.
Плющ М. Я. Граматика української мови в таблицях : навч. посібник / М. Я. Плющ, Н. Я. Грипас. – К. : Вища школа, 2004. – С. 42-43.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 67-71.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за ред. А. П. Грищенка]. – 3-тє вид., допов. – К. : Вища школа, 2002. – С. 303-305.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К. : Вища школа, 2006. – С. 209-212.
Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.] – К. : Либідь, 1991. – С. 175-176.
Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 308-310.
Допоміжна література
Алтицева Л. Ю. Функціонально-семантичнів параметри іменників з неповною числовою парадигмою : автореф. дис. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / Л. Ю. Алтицева. – К., 2003. – 20 с.
Безпояско О. К. Зони перехідності в граматичній категорії числа іменників / О. К. Безпояско // Мовознавство. – 1995. – № 2–3. – С. 12–26.
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
Коць Т. Категорія двоїни і становлення морфологічної норми української мови / Тетяна Коць // Українська мова. – 2011. – № 2. – С. 68-74.
Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові / І. Г. Матвіяс. – К. : Наук. думка, 1974. – 184 с.
Савеленко Л. Форми множини матеріально-речовинних іменників та їх естетичне значення в поетичних текстах постмодернізму / Савеленко Любов // Семантика мови і тексту : матеріали ХІ Міжнар. наук. конф., Івано-Франківськ, 26-28 вересня 2012 р. – Івано-Франківськ, 2012. – С. 531-534.
Самійленко С. П. З історії граматичної категорії числа / С. П. Самійленко // Історія української мови. Морфологія / [С. П. Бевзенко та ін.; відп. ред. В. В. Німчук]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 61-64.
Тернова А. І. Формування словотвірної структури і семантики множинних іменників у новій українській мові кінця ХVІІ – початку ХХІ ст. : автореф. дис. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / А. І. Тернова. – Запоріжжя, 2009. – 20 с. :
Українська мова. Енциклопедія / за ред. І. В. Муромцева. – К. : Майстер-клас, 2011. – 400 с.
Українська мова. Енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. – К. : Укр. енцикл., 2000. – 752 с.
Фаріон І. Д. Нормативність категорії числа // Фаріон І. Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова / Ірина Фаріон. – Вид. 2-ге, доп. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – С. 204–205.
Ципердюк О. Д. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Термінологічний словник / Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 84 с.
Шевчук О. С. Семантичні можливості граматичних форм числа в українській мові / О. С. Шевчук // Парадигматика і синтагматика граматичних структур. – К : НМК ВО, 1992. – С. 76–85.
1. Категорія числа, її граматичні значення та засоби вираження.
Категорія числа є одним із засобів вираження предметності іменника.
Термін “число” відомий в українській граматичній традиції із 16-17 ст. (“Граматика словенська” Лаврентія Зизанія, 1596 р.).
Категорія числа іменників – це в основних виявах словозмінна морфологічна категорія, яка вказує на кількість предметів.
(Пор.: категорія роду – класифікаційна, несловозмінна, оскільки від зміни слова не залежить, у всіх формах морфологічної парадигми іменник має один і той рід; учитель – учителька – це різні слова).
Категорія числа в іменнику є самостійною, синтаксично незалежною. У прикметниках, числівниках, займенниках прикметникової форми та дієсловах категорія числа є залежною, вона служить засобом синтаксичного зв’язку з іменниками.
Категорія числа виявляється у протиставленні двох рядів форм – однини (сингулятивні (від лат. singularis – окремий, одиничний) форми) і множини (плюративні (від лат. pluralis – множинний) форми): зошит – зошити, село – села, революція – революції. Отже, граматична категорія числа представлена двома граматичними значеннями – однина і множина.
Однина означає, що названий предмет мислиться як один з якогось класу однорідних предметів (дуб, ріка, дах). Множина вказує на два, три, чотири і більше (аж до нескінченності) однорідних предметів (дуби, ріки, дахи).
Категорія числа не однорідна. Одні іменники означають один предмет і відповідну їх множинну кількість, утворюючи числові пари зі значенням однини і множини у певних граматичних формах: козак – козаки, будинок – будинки. Такий різновид категорії називають семантично-граматичним числом. Отже, в іменників, які вживаються у двох співвідносних формах, однини і множини, категорія числа семантико-граматична.
Інші іменники реального значення числа не мають, тобто їх предметність не пов’язана з кількісним виявом: увага, сміх, недоля. Вони не вказують на кількість предметів, не утворюють числових рядів, не пов’язані з поняттям кількості, тобто вони не мають реального значення числа, а мають лише граматичну форму числа. В українській мові є іменники, що означають предмети, які підлягають обчисленню (штани, сани, двері, ножиці), але не виражають цієї множинності формально. Такий різновид категорії називають граматичним числом. Це ті іменники, які вживаються тільки в однині або тільки в множині.
Засоби вираження граматичних значень категорії числа:
1) закінчення, окремі для однини і для множини (можуть бути омонімічні флексії): мам-а, мам-и, мам-і, мам-у, мам-ою, при мам-і; мам-и, мам, мам-ам, мам, мам-ами, при мам-ах, мам-и; закінчення одночасно (синкретизм) є засобом вираження значення відмінка та роду (в однині);
2) словотвірні засоби (здебільшого суфікси): небо – небеса, слово – словеса, мати – матері; болгарин – болгари, селянин – селяни; маля – малята, лоша – лошата, ім’я – імена;
3) різні аломорфи суфіксів: молодець – молодці, гачок – гачки, турок – турки; 4) чергування приголосних та голосних (як супровідний засіб): друг – друзі, око – очі; день – дні, ніч – ночі;
5) наголос (його перенесення): нога, ногИ – нОги, село, селА – сЕла, місто, мІста – містА, море, мОря – морЯ;
6) значення числа в невідмінюваних іменниках виражається тільки синтаксично, через зв’язки з іншими словами: в одному купе, з усіх купе.
Іменники, які вживаються у формах однини та множини.
За наявністю форм числа іменники поділяються на три групи:
іменники, які мають форму однини і множини;
іменники, які вживаються тільки в однині (singularia tantum, або однинні);
іменники, які вживаються тільки в множині (pluralia tantum, або множинні).
Перша група іменників є найбільшою за обсягом. До неї належать назви осіб, предметів, що піддаються лічбі: дід – діди, студент – студенти; палац – палаци, клен – клени, народ – народи.
Іменники, які вживаються і в однині, і в множині, означають предмети, що сприймаються роздільно. Такі іменники поєднуються з кількісними числівниками: чотири дні, вісім кораблів, двадцять корів. Та інколи іменники, хоч і мають множину, не означають двох чи більше предметів, що мисляться роздільно: час і часи, небо і небеса тощо. У цих випадках немає реальної відмінності в значенні між одниною і множиною (тільки граматична).
3. Іменники, що мають тільки форми однини.
Іменники, що вживаються лише в однині, називають предмети чи поняття, які в практиці мовлення не треба уявляти в якійсь кількості. Вони могли б мати потенційно повну парадигму числа, але практично для них характерна лише одна. Однинні іменники поділяються на такі групи:
абстрактні іменники, що означають якість, властивість, дію, стан чи різні узагальнені поняття: радість, сум, щастя, любов, ратифікація, розвиток;
збірні іменники: козацтво, професура, мишва, молодь;
матеріально-речовинні іменники: молоко, золото, нафта, цукор;
власні назви людей, тварин, географічні поняття, назви планет: Галина, Петро, Сірко, Львів, Прут, Венера.
Окремі з них можуть утворювати і форму множини, але при цьому вони змінюють своє лексичне значення. Наприклад: сир – сири, вода – води (речовинні іменники у множині означають різновиди, сорти, марки, інші ознаки, що піддаються лічбі); пшениця – пшениці, сніг – сніги, пісок – піски (речовинні іменники у множині означають простір, територію); швидкість – швидкості, висота – висоти (абстрактні іменники в множині означають різний ступінь вияву абстрактної ознаки); Хороб – Хороби (множинна форма означає членів роду з певним прізвищем); Богдан – Богдани, Ольга – Ольги (множинна форма означає певну кількість осіб, що мають однакове ім’я).
! Помилково від іменників тільки однини утворювати форму множини: У кіоску продавали сувеніри із символіками (замість символікою) чемпіонату. Багато гіль (замість гілля) зрубано. Ярмарок вражав асортиментами (замість асортиментом). Прилади для вимірювань (замість вимірювання) готові.
Іменники, що мають тільки форми множини.
До pluralia tantum належать іменники, які вживаються тільки в множині. Вони означають:
назви будівель, їх частин: двері, ворота, сходи, сіни, ґрати ;
назви предметів упряжі, засобів пересування: сани, бігуни, шори, ковзани, ґринджоли;
назви знарядь праці і предметів домашнього вжитку: граблі, вила, кліщі, щипці, ночви;
назви музичних інструментів: цимбали, гуслі, литаври;
назви одягу і взуття: труси, штани, бриджі, бутси, постоли;
назви парних предметів і парних частин тіла: терези, ножиці, окуляри, груди, в’язи;
назви маси, речовини, матеріалу, продуктів харчування: хімікалії, консерви, макарони, висівки, вершки, дріжджі;
абстрактні іменники на позначення дій і процесів: дебати, пустощі, вибори, хвастощі, перегони;
абстрактні іменники на позначення обрядів, звичаїв: хрестини, іменини, заручини, обжинки;
10) абстрактні іменники на позначення проміжків часу: канікули, будні, сутінки, роковини;
11) абстрактні іменники на позначення почуттів, стану: радощі, заздрощі, лестощі, ревнощі;
12) назви ігор: піджмурки, шахи, шашки, нарди;
13) власні географічні назви: Карпати, Альпи, Броди, Суми.
Іменники множинної форми, що означають конкретні предмети і семантично виражають однинність, можуть виражати граматичне значення множини синтаксично, сполучаючись із збірними числівниками: двоє верей, четверо саней, три пари штанів. Пор. також: троє хрестин.
! Помилково утворювати від іменників тільки множини форму однини: Ми завжди хотіли нову мебель (замість меблі). На рибній консерві (замість консервах) не зазначено дати придатності.
Пор. також деякі зіставні форми числа іменників в українській тав російській мовах:
українські російські
волосся волосы
двері дверь
листя листва
ліки лекарство
меблі мебель
похорон похороны
чорнило чернила
5. Залишки форм двоїни в сучасній українській мові.
У сучасній українській мові, як і в інших східнослов’янських, категорія числа іменника є двочленною. До ХІІІ ст. вона була тричленною: грамема однини, грамема множини і їм протиставлялася грамема двоїни. Двоїна вживалася при означенні парних предметів і в сполученні іменників з числівниками два, обидва. Двоїна в СУЛМ не збереглася і злилася з множиною. Але в деяких словах трапляються залишки форм двоїни, які стоять осторонь від творення звичайних форм множини.
Таким, наприклад, залишком двоїни є в називному відмінку множини флексія -і замість звичайного -а в іменниках середнього роду: очі, плечі, уші (порівняйте: вуха). У деяких діалектах – форми дві руці, дві нозі (і походить з ятя) замість літературних дві руки, дві ноги.
Таким же залишком двоїни є флексія –има замість –ами в орудному відмінку іменників однини: очима, плечима, ушима, дверима (пор.: селами).




Практичне заняття 3
КАТЕГОРІЇ РОДУ ТА ЧИСЛА ІМЕННИКІВ

1. Категорія роду іменників, її значення, лексичне, морфологічне, словотвірне та синтаксичне вираження.
2. Формально-граматичні та значеннєві принципи в розподілі іменників за родами.
3. Іменники спільного роду. Подвійні форми іменників одного роду. Хитання в роді.
4. Особливості визначення роду невідмінюваних іменників та абревіатур.
5. Категорія числа, її значення та граматичні засоби вираження.
6. Самостійна тестова робота (за темою практичного заняття 2).

Основна література
Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : підручник / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – С. 52–87.
Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. школа, 1982. – С. 56-63.
Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / Іван Вихованець, К. Городенська. – К. : Пульсари, 2004. – C. 85-97.
Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. О. Горпинич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – С. 51-69.
Плющ М. Я. Граматика української мови в таблицях : навч. посібник / М. Я. Плющ, Н. Я. Грипас. – К. : Вища школа, 2004. – С. 40-43.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 50-60, 67-71.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за ред. А. П. Грищенка]. – 3-тє вид., допов. – К. : Вища школа, 2002. – С. 295-305.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К. : Вища школа, 2006. – С. 206-212.
Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.] – К. : Либідь, 1991. – С. 173-176.
Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 307-310.
Допоміжна література
Алтицева Л. Ю. Функціонально-семантичні параметри іменників з неповною числовою парадигмою : автореф. дис. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / Л. Ю. Алтицева. – К., 2003. – 20 с.
Безпояско О. К. Зони перехідності в граматичній категорії числа іменників / О. К. Безпояско // Мовознавство. – 1995. – № 2–3. – С. 12–26.
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
Загнітко А. П. Категорія роду в системі граматичних категорій іменника / А. П. Загнітко // Мовознавство. – 1987. – № 2. – С. 62-67.
Загнітко А. П. Функції граматичних форм роду / А. П. Загнітко // Укр. мова і літ. в шк. – 1990. – № 6. – С. 50-54.
Кацімон О. Дискусійні питання українського правопису в ділянці морфології української літературної мови. З окремими увагами на погляди Василя Сімовича / Ольга Кацімон // Дивослово. – 2009. – № 3. – С. 27-33.
Клименко Н. Ф. Формально-граматична і семантична структура категорії роду іменника в новогрецькій та східнослов’янській мовах / Н. Ф. Клименко // Лінгвістичні студії : зб. наук. праць. – Донецьк : ДонНУ, 2002. – Вип. 9. – С. 15-31.
Коць Т. Категорія двоїни і становлення морфологічної норми української мови / Тетяна Коць // Українська мова. – 2011. – № 2. – С. 68-74.
Мерінов В. В. Взаємодія граматичного значення й граматичної форми у вираженні лексико-граматичної категорії роду іменника : автореф. дис. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / В. В. Мерінов. – Харків, 2003. – 13 с.
Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові / І. Г. Матвіяс. – К. : Наук. думка, 1974. – 184 с.
Матвіяс І. Г. Питання співвідносності між граматичним родом і типами відмінюванння іменників в українській мові // Дослідження з української та російської мов. – К., 1964.
Молдаван І. Ф. Апелятивні іменники спільного роду в сучасних східнослов’янських мовах / І. Ф. Молдаван // Мовознавство. – 1973. – № 3. – C. 23-26.
Орфографічний словник української мови / укл. : С. І. Головащук та ін. – К : Довіра, 1994. – 864 с.
Савеленко Л. Форми множини матеріально-речовинних іменників та їх естетичне значення в поетичних текстах постмодернізму / Савеленко Любов // Семантика мови і тексту : матеріали ХІ Міжнар. наук. конф., Івано-Франківськ, 26-28 вересня 2012 р. – Івано-Франківськ, 2012. – С. 531-534.
Самійленко С. П. З історії граматичної категорії роду / С. П. Самійленко // Історія української мови. Морфологія / [С. П. Бевзенко та ін.; відп. ред. В. В. Німчук]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 52-61.
Самійленко С. П. З історії граматичної категорії числа / С. П. Самійленко // Історія української мови. Морфологія / [С. П. Бевзенко та ін.; відп. ред. В. В. Німчук]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 61-64.
Тернова А. І. Формування словотвірної структури і семантики множинних іменників у новій українській мові кінця ХVІІ – початку ХХІ ст. : автореф. дис. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / А. І. Тернова. – Запоріжжя, 2009. – 20 с.
Українська мова. Енциклопедія / за ред. І. В. Муромцева. – К. : Майстер-клас, 2011. – 400 с.
Українська мова. Енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. – К. : Укр. енцикл., 2000. – 752 с.
Фаріон І. Д. Нормативність категорії роду // Фаріон І. Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова / Ірина Фаріон. – Вид. 2-ге, доп. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – С. 200-204.
Фаріон І. Д. Нормативність категорії числа // Фаріон І. Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова / Ірина Фаріон. – Вид. 2-ге, доп. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – С. 204–205.
Ципердюк О. Д. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Термінологічний словник / Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 84 с.
Шевчук О. С. Семантичні можливості граматичних форм числа в українській мові / О. С. Шевчук // Парадигматика і синтагматика граматичних структур. – К : НМК ВО, 1992. – С. 76–85.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ (З ПЕРЕВІРКОЮ НА ПЗ)
Завдання 1. Вправи: 56, 57, 59 (усно), 63, 64, 65, 66 (усно).
Завдання 2. Питання 15-28 (с. 81-82).
Завдання 3. Вивчити значення термінів, уміти ілюструвати їх прикладами.
Термінологічний мінімум: граматичний рід, граматичне число, двоїна, жіночий рід, іменники pluralia tantum, іменники singularia tantum, категорія роду, категорія числа, лексико-граматичний рід, множина, множинний іменник, однина, однинний іменник, семантико-граматичне число, семантико-граматичний рід, середній рід, сингулятив, спільний рід, число, чоловічий рід.
Завдання 4. Підготуватися до самостійної тестової роботи.

ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ТА ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ (ПЕРЕВІРКА У ВИГЛЯДІ ПІДСУМКОВИХ ТЕСТІВ, КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ)

Теоретичні питання
1. Іменники, які вживаються у формах однини та множини.
2. Іменники, що мають тільки форми однини.
3. Іменники, що мають тільки форми множини.
4. Залишки форм двоїни в сучасній українській мові.

Практичні завдання
Завдання 1. Вправи: 67, 68, 69, 70, 71 (усно).

















Лекція
СЛОВОЗМІНА ІМЕННИКІВ
Загальна характеристика словозміни іменників.
Поділ іменників на відміни та групи. Іменники, які перебувають поза відмінами.
Характеристика парадигми іменників І, ІІ, ІІІ та ІV відмін. – На самост. опрацювання (див.: підручник І. Ющука, Український правопис та ін.).

1. Загальна характеристика словозміни іменників
Словозміна іменників називається відмінюванням. У широкому розумінні відмінювання стосується повної парадигми словозміни іменників, що охоплює зміну того самого слова за відмінками і числами. Повна парадигма складається з двох часткових парадигм (підпарадигм): відмінкової і числової. Правила відмінювання є найнеобхіднішим елементом морфологічного опису української мови.
У вузькому розумінні відмінювання – це зміна іменника тільки за відмінками.
Відповідно за такого розуміння відмінювання іменники відмінюються за відмінками, а змінюються за числами.
У сучасній українській мові протиставляються два типи відмінювання – іменниковий і прикметниковий. З морфолого-синтаксичного боку базовим виступає іменникове відмінювання, тому що в ньому виявляються синтаксично незалежні морфологічні категорії.
Деякі риси іменникового відмінювання в укр. мові:
– омонімія флексій (подібною є хіба що омонімія у відмінюванні кількісних числівників). Максимально виявлена омонімія, на думку авторів “Теоретичної морфології”, – у так званих невідмінюваних іменників, “в іменниках нульової відміни” (с. 104);
– протилежне явище – формальна (не функціональна) диференціація закінчень, які виражають тотожне значення: наприклад, значення Р. в. одн. передають закінчення -и- (зим-и), -а- (літ-а), -і- (осен-і);
– іменникова основа за відмінювання здебільшого є незмінною; частковий суплетивізм (поява в певних словоформах суфіксів, нерегулярні чергування) властивий відмінюванню лише ряду слів: мат-и – мат-ер-і, курч-а – курч-ат-и, сім’-я – сім-ен-і, громадян-ин – громадян-и, вірмен-ин – вірмен-и, переддень – передодн-я.
Іменникове відмінювання поділяють на типи залежно від особливостей утворення відмінкових форм. Розрізняють власне-іменниковий і прикметниковий типи відмінювання іменників.
2. Поділ іменників на відміни та групи
До власне-іменникового типу в сучасній укр. мові належить чотири підтипи відмінювання, які називають відмінами.
Термін “відміна” уперше вжив О. Партицький (70-ті р. 19 ст.) як назву не лише іменникових відмін, а й дієвідмін. Лише 1926 р. у проекті “Українського правопису” було розмежовано терміни “відміна” і “дієвідміна”, які відтоді вживаються в українських граматиках.
Найпродуктивніші – І і ІІ відміни.
Чотири основні відміни іменника розрізняються: системами відмінкових закінчень, а також наголошуванням і в окремих випадках характером основ. Підтипи іменникового відмінювання виразно протиставляються лише у відмінкових формах однини, у множині відмінності між ними нівелюються (особливо в Д., О. і М. відмінках).
Відміни іменників у сучасній укр. мові значною мірою пов’язані з морфологічною категорією роду (колись – із типом основи іменника). Так, до ІІІ відміни належать тільки іменники жін. роду, ІV відміну становлять лише іменники сер. роду. У І відміні поряд з іменниками жін. роду виступають однотипні за формою іменники чол. роду. Тільки до ІІ відміни рівноправно належать іменники чол. і сер. родів.
До першої відміни належать іменники жіночого, чоловічого та спільного роду, які в називному відмінку однини мають закінчення -а (-я): наука, земля, лабораторія, Хома, Сава, голова, суддя. За цим зразком відмінюються іменники із суфіксом -ищ- та закінченням -е, якщо вказують на жіночий рід: бабище, бородище, відьмище, гадючище, головище.
До другої відміни належать іменники чоловічого і середнього роду, а саме: чоловічого роду з нульовим закінченням у Н. в. однини та основою на твердий або м’який приголосний (у тому числі -й): інститут, пень, кінь, розвій, бій; іменники чоловічого роду із закінченням -о: батько, Михайло, Дніпро, Павло; середнього роду із закінченнями -о, -е: вікно, добро, курчатко, море, плече; іменники середнього роду на -я (крім тих, у яких під час відмінювання з’являються суфікси -ят- або -ен-): знання, колосся, збіжжя.
До третьої відміни належать слова жіночого роду з чистою основою на м’який або твердий приголосний: піч, розкіш, любов, юність, сіль, а також іменник мати, у ньому при відмінюванні з’являється суфікс -ер- (-ір-).
За чинним українським правописом маємо омонімічні форми Р., Д. та М. відмінків однини. В усному мовленні, окремих періодичних виданнях, деяких творах худ. л-ри “використовують давніше і природне для укр. мови закінчення -и форми родового відмінка однини у випадках вісти, незалежности, радости, смерти, чести; крови, любови, осени, соли, Руси і под.”(“Теорет. морф.”, с.106). Проект нової редакції укр. правопису (1999 р., с. 120) також пропонує таке написання. Написання закінчення -і в Р. в. (а також ін.) було запроваджене за тоталітарної доби для зближення укр. правопису з російським.
До четвертої відміни належать іменники середнього роду із закінченням -а (-я), у яких за відмінювання з’являються суфікси -ат- (-ят) або -ен-: лоша (лошати), гуся (гусяти),ім’я (імені). Проект нової редакції укр. правопису пропонує в Р. в. однини іменників 4 відміни, у яких з’являється суфікс -ен-, також писати закінчення -и: імени, сімени.
Перша та друга відміни іменників залежно від якості приголосного звука в кінці основи поділяються також на групи: тверду, м’яку і мішану.
І відміна
До твердої групи належать іменники із твердим приголосним основи перед -а (крім іменників на шиплячий): риба, хата, баба, Сава.
До м’якої групи належать іменники з м’яким приголосним основи (у тому числі [й]) перед -я: долоня, праця, суддя, Марія, змія, мрія.
До мішаної групи належать іменники на шиплячий приголосний звук основи перед -а: їжа, вежа, круча, миша, гуща, площа, а також іменники жін. роду на -ище (відьмище, гадючище).
М’яка і мішана групи в І відміні розрізняються тільки твердістю і м’якістю кінцевого приголосного звука основи, різниця між ними і твердою групою виражається також у відмінності флексій.
ІІ відміна
До твердої групи належать:
іменники чол. роду з чистою основою на твердий приголосний (крім шиплячих): дуб, лук, свист, цвіт, Пилип;
іменники чол. і сер. роду із закінченням -о: дерево, Петро, ремесло, озеро;
більшість іменників з чистою основою на [р]: мир, сир,бір, столяр, кучер (особа), у тому числі іншомовні на -ар, -яр, -ир, -ур з постійним наголосом переважно на останньому складі основи: гектар, базар, долар, варвар, панцир(-ер), пластир, футляр, ювіляр, бригадир, командир, абажур, каламбур;
іменники звір, комар, снігур, хабар, пазур, однак вони в Н. в. множини мають закінчення м’якої групи -і: звірі, комарі, снігурі, хабарі, пазурі.
До м’якої групи належать:
іменники чоловічого роду з чистою основою на м’який приголосний: учень, хлопець, вінець, Івась, скрипаль; край, герой, обрій;
деякі іменники на [р], зокрема на -ар, -ир, у яких в однині під час відмінювання наголос падає на основу або закінчення, а в множині – тільки на закінчення: кобзар, шахтар, воротар, секретар, лікар, кухар, бондар; проводир, пухир, пузир; а також як винятки: Ігор, Лазар, якір, лобур, єгер, кучер (волосся);
іменники сер. роду із закінченням -е (крім тих, основа яких закінчується на шиплячий): сонце, серце, поле, місце;
іменники середнього роду із закінченням -я: знання, обличчя, полум’я, пір’я.
До мішаної групи належить:
іменники чол. роду з чистою основою на шиплячий: ткач, товариш, плащ, дощ, ніж, імідж;
іменники сер. роду з основою на шиплячий та закінченням -е: прізвище, родовище, плече, явище, середовище;
іменники спільного роду на -ище: дубище, вовчище, вітрище;
іменники на [р], що означають назви осіб за професією або характером діяльності з наголошеним суфіксом -яр- і сталим наголосом на флексії під час відмінювання: школяр, вугляр, тесляр, вапняр, повістяр, маляр
(! але маляр – тверда група).
Поза відмінами залишаються:
невідмінювані іменники: бюро, ательє, журі, турне, поні, какаду, Баку, облвно;
слова прикметникового та дієприкметникового походження, які виступають у ролі іменників: ланкова, майбутнє, уповноважений (вони зберігають формальні ознаки прикметників або дієприкметників);
іменники, які вживаються лише в множині: сани, окуляри, Альпи, Суми;
складні іменники на зразок хата-читальня, ракета-носій (але ракетоносій – ІІ відміна).

Лекція
СЛОВОЗМІНА І СЛОВОТВІР ІМЕННИКІВ
Відмінювання іменників множинної форми.
Прикметниковий тип відмінювання іменників.
Незмінювані іменники.
Словотвір іменників у сучасній українській мові. – На самостійне вивчення, див. праці: СУЛМ за ред. І. К. Білодіда, СУЛМ за ред. А. П. Грищенка, СУЛМ за ред. М. Я. Плющ.
Схема та зразки морфологічного аналізу іменника. – Див. працю І. Джочки та О. Ципердюк (с. 368-380).

Відмінювання іменників множинної форми (Pluralia tantum)
Множинні іменники мають ті самі відмінкові форми, що й іменники 1, 2 і 3 відмін у множині.
У Р. в. множинні іменники мають закінчення: -ей (дверей, курей, людей, саней); -ів (дріжджів, зборів, окулярів, веселощів); нульове закінчення, тобто чисту основу (висівок, воріт, канікул, ножиць).
У Д., О. та М. відмінках множинних іменників виступають ті самі флексії, що й в іменників усіх чотирьох відмін у формах множини:
-ам (-ям) (зборам, канікулам, ножицям, воротам і воротям); -ами (-ями) (зборами, канікулами, ножицями); -ах (-ях) (на зборах, канікулах, ножицях).
В О. в. можливі також закінчення -има, -ми: дверима (і дверми), грошима (і грішми), сіньми, курми, гусьми. Трапляються ще й такі паралельні форми О. в.: ворітьми і воротами; штанами, штанями і штаньми, санями і саньми.
У З. в. майже всі множинні іменники мають форму, спільну з Н. в.: приїхав на канікули, подаю ножиці. Лише назви істот (люди, кури, гуси) можуть мати форму З. в., спільну з Р. в. (до того ж назви неосіб можуть мати паралельні форми): бачу дітей, але пасу гуси і гусей.

Прикметниковий тип відмінювання іменників (або іменники з ознаками прикметникової парадигми, або відмінювання субстантивованих прикметників).
Поза системою основних чотирьох іменникових відмін (іменникового типу відмінювання) окремо перебувають іменники прикметникового походження, які зберігають ті самі закінчення, що й у прикметників. Їхні парадигми збігаються з парадигмами однини вихідних прикметників, зберігаючи розрізнення за граматичним родом: черговий і чергова, знайомий і знайома.
У зв’язку з переходом прикметників у іменники вихідні морфологічні прикметникові категорії відмінка, числа й роду, синтаксично несамостійні й зумовлені опорними іменниками, стають синтаксично незалежними, самостійними морфологічними іменниковими категоріями.
Зразки відмінювання іменників прикметникового типу:
Однина
Н. молод-ий молод-а Тишківськ-ий Рівне
Р. молод-ого молод-ої Тиишківськ-ого Рівн-ого
Д. молод-ому молод-ій Тишківськ-ому Рівн-ому
З. молод-ого молод-у Тишківськ-ого Рівн-е
О. молод-им молод-ою Тишківськ-им Рівн-им
М. (у) молод-ому (у) молод-ій (у) Тишківськ-ому (у) Рівн-ому
Кл. молод-ий молод-а Тишківськ-ий Рівн-е
Множина
Н. молод-і Тишківськ-і
Р. молод-их Тишківськ-их
Д. молод-им Тишківськ-им
З. молод-их Тишківськ-их
О. молод-ими Тишківськ-ими
М. (у) молод-их (у) Тишківськ-их
Кл. молод-і Тишківськ-і
До іменників прикметникового типу відмінювання належать чоловічі та жіночі прізвища відповідно на -ий (-ій, -ой), -а (-я): Котляревський, Нижній Толстой, Ковалевська, Нижня.
Географічні назви на зразок повних прикметників на -ий, -а (-я), -е (-є) також мають прикметникову парадигму: Горький, Вістова, Шевченкове, Середнє.
Чоловічі прізвища і власні географічні назви з прикметниковими суфіксами -ів-, -їв-, -ов-, -єв-, -ин-, -їн-, -ськ- (Харків, Павлов, Трошин) відмінюються в одн., як іменники твердої групи (в О. в. – прізвища мають флексію -им, яка є прикметниковою, а географічні назви – -ом), а в мн. – як прикметники, крім Н. в. Це так звані різновідмінювані іменники, “які поєднують в одній парадигмі різні типи відмінювання” (“ТМ”, с. 108).
Однина Множина
Н. Стефанишин Харків Стефанишин-и
Р. Стефанишин-а Харков-а Стефанишин-их
Д. Стефанишин-у, -ові Харков-у Стефанишин-им
З. Стефанишин-а Харків Стефанишин-их
О. Стефанишин-им Харков-ом Стефанишин-ими
М. (у, на, по, при) (у) Харков-і (у, на , по, при)
Стефанишин-і, Стефанишин-их
Стефанишин-у
Кл. Стефанишин-е Харков-е Стефанишин-и
Незмінювані іменники
Традиційно в морфології української мови, описуючи відмінювання іменників, виділяють так звані “невідмінювані” іменники, які, однак, указують на відмінок у конкретному реченні. “З цього випливає, [на думку І. Вихованця], що частина іменників позбавлена найважливішої категорійної морфологічної ознаки – належності до певної відміни і наявності відмінкової форми” (“ТМ”, с. 110).
Тому автори “ТМ” (с.111) пропонують новий погляд на цю групу іменників: “У синтаксичному плані “невідмінюваний” іменник, як і “відмінюваний”, стоїть у певній відмінковій позиції, тобто виконує всі притаманні “справжнім” іменникам формально-синтаксичні функції підмета й керованого другорядного члена речення і семантико-синтаксичні функції суб’єкта, об’єкта, адресата, знаряддя, засобу, локатива тощо. Звідси випливає логічний висновок, що “невідмінювані” іменники не перебувають поза типовими іменниковими граматичними характеристиками. Їхня специфіка полягає в тому, що вони, з семантичного боку не становлячи відособленого граматичного явища, входять до своєрідного граматичного іменникового підкласу з морфологічного погляду. Морфологічно такі іменники розподіляються на сім відмінкових омонімічних форм – форм називного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків – з нульовою флексією [тут і далі в цитаті виділення наше. – О. Ц.]. Через те в морфологічній структурі сучасної української літературної мови доцільно виокремити іменникову відміну з нульовою флексією, або іменникову нульову відміну”.
До незмінюваних іменників (або, за І. Вихованцем, іменників нульової відміни) належать такі слова:
іменники іншомовного походження, які називають неживі предмети, абстрактні поняття, осіб чоловічої статі, тварин і закінчуються на голосний (крім -а після приголосного та -я): бра, пенсне, какао, па, мас-медіа, амплуа, шоу, турне, аташе, денді, конферансьє, поні, колібрі, какаду;
іменники іншомовного походження, що називають дівчат або одружених жінок (крім -а після приголосного та -я): леді, міс, місіс, мадам, міледі, фрау, фрейлейн.
іншомовні чоловічі імена й прізвища, що закінчуються на голосний (крім -а після приголосного та -я): Анрі, Хосе, Генрі, Маріо, Юкіо, Беранже, Гейне, Шоу;
географічні назви іншомовного походження, які закінчуються на голосний (крім -а після приголосного та -я): Сочі, Баку, Бордо, Чикаго, Чилі, Нікарагуа, Осло, Перу, Токіо, Монако;
імена і прізвища осіб жіночої статі, що закінчуються на приголосний та на -о: Кармен, Ірен, Ужвій, Стеф’юк, Петриненко;
більшість ініціальних абревіатур: МВС, ООН, ЕОМ, КНР, ВПК, ЧАЕС (але: на ЛАЗі, до ВАКу), а також абревіатури, у яких друга частина виступає у формі непрямого відмінка: завкафедри, помдекана.
Поступово незмінювані іменники іншомовного походження відмінюються в усному мовленні: кіна, метра, бюра (див. працю І. Ющука, с. 311). Зробити відмінювання іменників іншомовного походження на -о нормативним пропонує Проєкт українського правопису 1999 р. (с. 163), Ірина Фаріон, яка пише: “Кожна мова сильна не тим, скільки чужомовних слів вона відкине через достатність власних, а тим, як зуміє пристосувати чужу форму до своїх законів, тим паче граматичних” (див. працю “Правопис – корсет мови?..”, с. 79).

Практичне заняття 4
СЛОВОЗМІНА ІМЕННИКІВ
1. Загальна характеристика словозміни іменників.
2. Поділ іменників на відміни та групи. Групи іменників, які перебувають поза відмінами.
3. Характеристика парадигми іменників І відміни.
4. Характеристика парадигми іменників ІІ відміни.
5. Характеристика парадигми іменників ІІІ відміни.
6. Характеристика парадигми іменників ІV відміни.
7. Самостійна робота (відмінювання іменників І-ІV відмін).
Основна література
Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. школа, 1982. – С. 67-80.
Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / Іван Вихованець, К. Городенська. – К. : Пульсари, 2004. – C. 103-115.
Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. О. Горпинич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – С. 74-88.
Джочка І. Ф. Сучасна українська літературна мова. Практична морфологія / Ірина Джочка, Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2012. – С. 368-380, 534-584.
Плющ М. Я. Граматика української мови в таблицях : навч. посібник / М. Я. Плющ, Н. Я. Грипас. – К. : Вища школа, 2004. – С. 48-55.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 35-50, 81-139.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за ред. А. П. Грищенка]. – 3-тє вид., допов. – К. : Вища школа, 2002. – С. 245-255, 308-326.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К. : Вища школа, 2006. – С. 165-182, 215-228.
Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.] – К. : Либідь, 1991. – С. 178-194.
Український правопис. – 4-те вид., випр. й доповн. – К. : Наук. думка, 2008. – С. 73-93.
Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 302-307, 312-335.
Допоміжна література
Грицаєнко Л. Лексико-семантичні розряди невідмінюваних іменників у сучасній українській мові / Л. Грицаєнко // Науковий вісник Ужгородського університету : зб. наук. праць. – Ужгород, 2006. – Вип. 14. – С. 101-104. – (Серія : Філологія).
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
Задорожний В. Кличний відмінок іменників на -ець у сучасній українській мові / Василь Задорожний // Дивослово. – 2005. – № 3. – С. 39-42.
Зубков М. Г. Сучасна українська ділова мова : підручник для вищих навчальних закладів / М. Зубков. – 7-ме вид, виправл. – Донецьк : СПД ФО Сердюк В. І., 2005. – С. 175-182.
Кацімон О. Дискусійні питання українського правопису в ділянці морфології української літературної мови. З окремими увагами на погляди Василя Сімовича / Ольга Кацімон // Дивослово. – 2009. – № 6. – С. 45-48.
Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові / І. Г. Матвіяс. – К. : Наук. думка, 1974. – 184 с.
Мороз Т. Ю. Невідмінювані іменники: адаптація запозичень / Т. Ю. Мороз // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2007. – № 3. – С. 4-6.
Орфографічний словник української мови / укл. : С. І. Головащук та ін. – К : Довіра, 1994. – 864 с.
Передрій Г. Про вивчення словозміни іменників ІІ відміни / Ганна Передрій // Дивослово. – 2012. – № 6. – С. 2-5.
Самійленко С. П. Історія типів відмін та відмінкових форм іменників української мови / С. П. Самійленко // Історія української мови. Морфологія / [С. П. Бевзенко та ін.; відп. ред. В. В. Німчук]. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 74-126.
Українська мова. Енциклопедія / за ред. І. В. Муромцева. – К. : Майстер-клас, 2011. – 400 с.
Українська мова. Енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. – К. : Укр. енцикл., 2000. – 752 с.
Фаріон І. Д. Морфологічна асиміляція // Фаріон І. Д. Правопис – корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір / Ірина Фаріон. – Львів : Свічадо, 2004. – С. 73-84.
Фаріон І. Д. Нормативність категорії відмінка // Фаріон І. Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова / Ірина Фаріон. – Вид. 2-ге, доп. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – С. 205-217.
Фомічова В. Причини невідмінюваності іменників у сучасній українській мові / Фомічова Валерія // Семантика мови і тексту : матеріали ХІ Міжнар. наук. конф., Івано-Франківськ, 26-28 вересня 2012 р. – Івано-Франківськ, 2012. – С. 639-642.
Ципердюк О. Д. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Термінологічний словник / Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 84 с.
Шевельов Ю. Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947-1953 рр.) / Юрій Шевельов. – К. : Темпора, 2012. – С. 218-257.
Юносова В. О. Варіантні закінчення іменників у “Словарі” Б. Грінченка і сучасні нормативні процеси / Валентина Юносова // Дивослово. – 2009. – № 11. – С. 39-44.
Юносова В. О. Варіантність відмінкових закінчень іменників у сучасній українській літературній мові : автореф. дис. канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / В. О. Юносова. – К., 1998. – 18 с.
Юносова В. Кличний відмінок іменників чоловічого роду ІІ відміни в сучасній українській мові / Валентина Юносова // Дивослово. – 2006. – № 4-5. – С. 40-42.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ (З ПЕРЕВІРКОЮ НА ПЗ)
Завдання 1. Вправи: 79, 82, 84, 86 (усно), 88, 91, 92 (усно), 93, 94, 95, 97, 98, 101, 104 (усно), 105, 106, 107, 108 (усно).
Завдання 2. Питання 33-44 (с. 82-83).
Завдання 3. Вивчити значення термінів, уміти ілюструвати їх прикладами.
Термінологічний мінімум: відміна іменників, відмінювання, 1 відміна іменників, 2 відміна іменників, 3 відміна іменників, 4 відміна іменниківм’яка група, мішана група, словозміна, тверда група.
Завдання 4. Питання 3, 4, 5 і 6 практичного заняття підготувати письмово у вигляді конспекту (опрацьованої ксерокопії).
! Завдання 5. Підготуватися до самостійної роботи “Відмінювання іменників” (особливу увагу звернути на родовий відмінок, зокрема закінчення -а (-я) чи -у (-ю) в іменниках чоловічого роду 2 відміни, родовий відмінок множини, кличний відмінок, відмінювання іменників ч. р. ІІ відміни на –р).

ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ТА ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ (ПЕРЕВІРКА У ВИГЛЯДІ ПІДСУМКОВИХ ТЕСТІВ, КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ)
Теоретичні питання
1. Невідмінювані іменники.
2. Відмінювання іменників Pluralia tantum.
3. Іменники з ознаками прикметникової парадигми.
4. Словотвір іменників у сучасній українській мові.
5. Правопис і наголошування іменників.
Практичні завдання
Завдання 1. Вправи: 112, 115, 116, 121, 123, 129, 133.
Завдання 2. Питання 45-51 (с. 83).
Завдання 3. Теоретичні питання 4 і 5 для самостійної роботи підготувати у вигляді конспекту (опрацьованої ксерокопії).
Завдання 4. Вивчити значення термінів, уміти ілюструвати їх прикладами.
Термінологічний мінімум: композит, лексико-семантичний спосіб творення, лексико-синтаксичний спосіб творення, множинний іменник, морфолого-синтаксичний спосіб творення, невідмінюваний іменник, незмінні слова, субстантивація, юкстапозит.

Практичне заняття 5
КАТЕГОРІЯ ВІДМІНКА ІМЕННИКІВ
Загальна характеристика категорії відмінка іменників.
Граматичні значення категорії відмінка та їх засоби вираження.
Відмінкова система іменника.
Кличний відмінок в українській мові.
Значення (функції) відмінків.
Морфологічний аналіз іменників.
Самостійна тестова робота (за темами ПЗ 4-5).

Основна література
Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : підручник / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – С. 20-52.
Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. – К. : Рад. школа, 1982. – С. 64-67.
Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : академ. граматика укр. мови / Іван Вихованець, К. Городенська. – К. : Пульсари, 2004. – C. 54-85.
Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / В. О. Горпинич. – К. : ВЦ “Академія”, 2004. – С. 69-76.
Плющ М. Я. Граматика української мови в таблицях : навч. посібник / М. Я. Плющ, Н. Я. Грипас. – К. : Вища школа, 2004. – С. 43-48.
Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг. ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – С. 75-81.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; за ред. А. П. Грищенка]. – 3-тє вид., допов. – К. : Вища школа, 2002. – С. 305-308.
Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К. : Вища школа, 2006. – С. 212-215.
Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.] – К. : Либідь, 1991. – С. 176-178.
Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 310-312.
Допоміжна література
Безпояско О. К. Іменні граматичні категорії (функціональний аналіз) / О. К. Безпояско. – К. : Наук. думка, 1991. – 172 с.
Вихованець І. Р. Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1971. – 234 с.
Вихованець І. Р. Система відмінків української мови / І. Р. Вихованець. – К. : Наук. думка, 1987. – 228 с.
Вихованець І. Р. Студії про українські відмінки: термінологічний аспект / Іван Вихованець // Українська мова. – 2005. – № 4. – С. 3–7.
Джочка І. Ф. Сучасна українська літературна мова. Морфологія : схеми та зразки аналізу / Ірина Джочка. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2011. – С. 6-18.
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
Марчук О. Орудний порівняльний в українській мові: на матеріалі творів М. М. Коцюбинського / Марчук Олена // Семантика мови і тексту : матеріали ХІ Міжнар. наук. конф., Івано-Франківськ, 26-28 вересня 2012 р. – Івано-Франківськ, 2012. – С. 362-365.
Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові / І. Г. Матвіяс. – К. : Наук. думка, 1974. – 184 с.
Плющ М. Я. Відмінок у семантико-синтаксичній структурі речення : навч. посібник / М. Я. Плющ. – К. : Київ. пед. ін.-т , 1978. – 107 c.
Тимченко Е. Функции генетива в южнорусской языковой области / Е. Тимченко. – Варшава : Варш. учеб. окр., 1913. – 278 с.
Тимченко Є. Льокатив в українській мові (з української складні) / Є. Тимченко. – К. : З друкарні УАН, 1925. – 71 с.
Тимченко Є. Номінатив і датив в українській мові / Є. Тимченко. – К. : З друкарні УАН, 1925. – 64 с.
Тимченко Є. Вокатив і інструменталь в українській мові / Є. Тимченко. – К. : З друкарні УАН, 1926. – 118 с.
Тимченко Є. Акузатив в українській мові (з української складні) / Є. Тимченко. – К. : З друкарні УАН, 1928. – 101 с.
Українська мова. Енциклопедія / за ред. І. В. Муромцева. – К. : Майстер-клас, 2011. – 400 с.
Українська мова. Енциклопедія / редкол. : Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. та ін. – К. : Укр. енцикл., 2000. – 752 с.
Фаріон І. Д. Нормативність категорії відмінка // Фаріон І. Д. Мовна норма: знищення, пошук, віднова / Ірина Фаріон. – Вид. 2-ге, доп. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – С. 205-217.
Ципердюк О. Д. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Термінологічний словник / Оксана Ципердюк. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. – 84 с.
Шевельов Ю. Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947-1953 рр.) / Юрій Шевельов. – К. : Темпора, 2012. – С. 202-218.
Завдання 1. Вправи: 73, 74, 75, 76 (усно), 77, 145 (варіант відповідно до варіанту робочого місця студента).
Завдання 2. Питання 29-32 (с. 82).
Завдання 3. Вивчити значення термінів, уміти ілюструвати їх прикладами.
Термінологічний мінімум: акузатив, відмінкове закінчення, відмінок, вокатив, генетив, давальний відмінок, датив, знахідний відмінок, інструменталь, категорія відмінка, кличний відмінок, локатив, місцевий відмінок, називний відмінок, непрямий відмінок, номінатив, орудний відмінок, прямий відмінок, родовий відмінок.
Завдання 4. Законспектувати та вміти переказати з праці Вихованця І. Р., Городенської К. Г. “Теоретична морфологія української мови” параграф “Динамічні процеси в іменниковому відмінюванні” (с. 108-110).
Завдання 5. Підготуватися до самостійної тестової роботи (за темами ПЗ 4-5).



Приложенные файлы

  • doc 6931125
    Размер файла: 687 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий