Борисова українська діаспора дистан.спецкурс

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка
Історичний факультет

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


БОРИСОВА О.В.,
доктор історичних наук,
професор


СПЕЦКУРС НА ТЕМУ:
«Історія української діаспори»
(для студентів історичного факультету
спеціальності «Історія та правознавство»)









Луганськ
2011

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Дистанційний спецкурс засвоюється студентами самостійно шляхом вивчення рекомендованої літератури та підготовлених викладачем матеріалів, наданих студентам в електронному вигляді. Студенти накопичують матеріал, необхідний для освоєння спецкурсу, в електронному вигляді шляхом зібрання необхідного матеріалу у папки за окремими темами. Ці папки вносяться у загальну папку, яка повинна бути названа «Спецкурс Українська діаспора».
На призначені консультації студент має принести на флешці або диску накопичений уже матеріал, який перевіряється викладачем.
Контроль засвоєння матеріалів спецкурсу студентами здійснюється у вигляді ЗАЛІКУ. Залік являє собою остаточну перевірку викладачем електронних матеріалів зі спецкурсу, підготовлених студентом, та надання письмового реферату з обраної теми.
Мінімальна оцінка для складання заліку – 50 балів, максимальна – 100 балів, з яких 50% складає електронний матеріал, підготовлений студентом, і ще 50% – письмовий реферат.













К У Р С Л Е К Ц І Й

Вступна лекція.
Поняття «діаспора» та «українська діаспора».
Щодо українців, які живуть за межами України, вживається термін «діаспора». Серед вчених і публіцистів це нерідко викликає дискусію. Суть її ось у чому. Діаспора (з грецьк.
·
·
·
·
·
·
·
· – розсіяння) означає розселення значної частини населення (етнічної спільноти) за межами країни його походження.
Є й інше визначення: діаспора – це будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність. Поняття походить лінгвістично з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], але змістовно – з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] традиції.
Українською діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, хто проживає у сусідніх державах на споконвічній етнічній території. Тож, як зазначають одні автори, не можна цей термін вживати стосовно тих мільйонів українців, які живуть в сусідніх з Україною країнах (Росії, Бєларусі, Молдові) споконвіку і є автохтонним населенням їх певних територій. Інші автори, наприклад Петро Кравчук, вважають, що «діаспорниками» безпідставно також називати дітей і онуків українських емігрантів, які від народження є громадянами Канади, США тощо.
Ґрунтовний аналіз цих дискусій зробив професор університету ім. Лойоли в Чікаго (США) Василь Маркусь у розвідці «Чому «діаспора»? Спроба ідентифікації поняття». Розглянувши різні точки зору на проблему, він доходить висновку, що «стрижневим моментом у цьому понятті сьогодні є фіксація факту перебування певної частини етнічної спільноти за межами території її ядра. Діаспора може бути розселена компактно чи розсіяно, вона може бути автохтонною (коли частина населення того чи іншого походження в результаті поділу території опиняється у складі іншої держави) чи іммігрантського походження. Названі обставини по-різному впливають на збереження етнічності в інонаціональному середовищі. До того ж, на нашу думку, термін «українська діаспора», попри всі його умовності, – компактний і зручний для користування, у нашій уяві він викликає цілком конкретне явище – українці або ж особи українського походження, які мешкають за межами території України».
Із проголошенням незалежності української держави ставлення до терміна «українська діаспора» змінилося. Цей термін якщо й не зробився загальновживаним, то, принаймні, набув поширення.
Сьогодні важко сказати, хто й коли став уживати термін «українська діаспора» для означення всіх людей українського походження за межами України. Ще в 1920 – 1930-х рр. цим терміном користувався український етнолог В. Старосольський. Остаточно ж він утвердився на початку 1980-х рр., коли в дев’ятому томі Енциклопедії Українознавства з’явилася стаття під назвою «Українська діаспора».
В основі поняття «українська діаспора» лежить визнання сучасних кордонів України як історичної та політичної реальності, а також наявності проживання українців у багатьох інших країнах на території кількох континентів. У деяких суміжних з Україною державах українці живуть на землях, які населені ними здавна. Вони туди не емігрували, а є там корінним населенням. У точному розумінні слова вони не є «діаспорою». Але, крім цієї категорії, тут є й інші українці, які живуть розпорошено по всій території цих країн. Проблеми, ситуації та перспективи – правові, політичні, культурні, психологічні – тих і тих українців у межах однієї країни (наприклад, Російської Федерації) схожі між собою. При цьому вони становлять у даній країні одну спільноту інтересів та етнокультурного самовизначення. В межах політичних кордонів цих держав вони є меншістю і, незалежно від місця проживання, мають у ряді країн єдиний політико-правовий статус як національна меншина.
Склалася також певна спільність вартостей, внутрішньої солідарності та інтересів, зокрема спільність поглядів усіх зарубіжних українців на роль і долю України. Моральний зв'язок з Україною дає відчуття певної єдності та спільності всім українським громадам, що реалізується у встановленні й розвитку багатьох зв’язків між ними: культурних, релігійно-церковних, професійних, економічних тощо.
Враховуючи домінування духовних, психологічних чинників у єднанні всіх українців, можна констатувати, що світове українство
· це соціально-психологічна спільнота.
Причини еміграції. Мотивами до переселення виступала низка чинників, які почасти перепліталися. Та найголовнішими були соціально-економічні причини, що спонукали великі маси людей залишати батьківщину та шукати кращої долі в далеких краях. Процес цей визначали суворі економічні закони – надлишок робочої сили в одному місці стимулював її «перекачування» до інших місць, де в ній була потреба. І українська еміграція в широкому контексті була частиною світового міграційного процесу, який особливо прискорився на рубежі ХІХ – ХХ ст.
Еміграція з українських земель до ХІХ ст. являла собою дещо інше явище, ніж еміграція ХІХ ст. – у часи Київської Руси вона була, так би мовити, політико-династична; у пізніші часи – домінуюче політична, вимушена. Але масового характеру вона не мала. А в ХІХ ст. з’явилася еміграція економічна, яка на кінець ХІХ ст. набула вже масового характеру. Виїздили з українських земель здебільшого трудящі люди, незаможні, або ж ті, що з тих чи інших причин позбулися своїх статків. На нових землях їм жилося досить важко. Бідність українців-поселенців першої і другої хвилі еміграції, як правило, супроводжувалася неписьменністю, що ускладнювало процес переїзду й адаптації до нових умов. І тільки третя хвиля української еміграції буде складатися з людей, культурний і освітній рівень яких буде значно вищим, що пояснювалося самим характером цього переселення біженців чи переміщених осіб. Четверта (пострадянська) хвиля виведе за межі України людей, більшість яких отримали в колишньому СРСР середню й вищу освіту. (Про «хвилі» української еміграції докладніше ми поговоримо в наступних лекціях).

Загальна характеристика української діаспори до початку масової політичної еміграції з України після першої світової війни (1914 – 1918 рр.).
До 1880 року.
Уже на початку ХVІІІ ст. жила нечисленна політична еміграція в Туреччині і на Заході після поразки під Полтавою (1709 р.). З другої половини ХVІІІ ст. постали українські хліборобські колонії в тодішній Угорщині (кілька тисяч закарпатських українців оселилося в Бачці та Сремі, які нині знаходяться в сучасній Сербії). Після зруйнування Запорізької Січі в 1775 р. частина козаків перейшла до Добруджі (в межах Османської імперії). Але значно більше селян переселилося на Надволжя й Урал, де вони створили великі українські острови серед російської більшості.
Згодом, невеликі українські колонії постали у європейських столицях: Відні, Будапешті, а також у Римі.
У 1880 р. українська діаспора налічувала близько 1, 2 млн. осіб:
0,7 млн. українців в європейській Росії;
0,2 млн. українців в Австро-Угорщині;
0,1 млн. українців в Азійській Росії;
0,1 млн. українців в Америці.
Це становило 4,6% всіх українців у світі. Себто, всіх українців у 1880 р. було біля 24 млн. чол., у т.ч. на українських етнічних землях проживало 22,8 млн. чол.

1880 – 1914 pp.
На останню чверть ХІХ ст. припадає початок масової еміграції українців:
з Австро-Угорщини до Америки; і
з Російської імперії – за Урал, до Азії.
Причиною еміграції було аграрне перенаселення. Законодавство не робило перешкод виїзду бажаючих.
Другорядне значення мала еміграція близько 10 000 українських селян з Галичини до Боснії (кінець ХІХ ст.), яку стимулювала австрійська влада по окупації Боснії.
Близько 15 000 українських селян з Галичини та Буковини переїхало до Росії під впливом російської агітації (майже всі вони повернулися).
До Америки емігрували також частково українські селяни з Російської імперії – з Холмщини й Підляшшя (та майже масово євреї з усіх українських земель).
Частина емігрантів поверталася на рідні землі (рееміграція); наприклад, з 393 000 українців, які емігрували до 1909 р. до США, повернулося 70 000; з 2 млн. емігрантів до Азії близько 0,5 млн. чол. повернулося.
Початок еміграції за океан датується 1877 роком. Вона була скерована до США, переважно на заробітки в промисловості й на будовах.
З 1890-х pp. почалася еміграція українських селян до Канади, Бразилії (штат Парана) й Аргентини (провінція Місіонес).
Разом до Першої світової війни емігрувало до Америки близько 500 000 українців, розподіл був таким:
до США – близько 350 000 українців;
до Канади – близько 100 000 українців;
до Бразилії й Аргентини – близько 50 000 українців.
В 1914 р., українська діаспора за океаном приблизно становила 700 – 750 тисяч людей, розподіл був таким:
в США – 500 000 – 550 000 українців;
в Канаді – понад 100 000 українців;
в Бразилії – близько 50 000 українців;
в Аргентині – 15 000 – 20 000 українців.
Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Українській греко-католицькій церкві (УГКЦ). Це створило греко-католицькі єпископати у США та Канаді. Вимоги самодопомоги серед заокеанської еміграції, як також приклад організованості чужомовного оточення диктували українцям створити цілу мережу власних релігійних, братсько-допомогових, освітніх, господарських і громадсько-політичних організацій та установ у США, Канаді, Бразилії й Аргентині. Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які зберігали зв’язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині. Звідти приходили книги, преса, приїздили священики, культурній діячі для праці серед поселенців, а також поширювалися нові ідеї й рухи, що виникали на Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили тих людей свого становища, що залишилися вдома. Треба згадати, що в українському суспільно-політичному житті назагал не брала участі більшість емігрантів з Закарпаття й Лемківщини, які творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію.
Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді особливо активізувалася під час першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції.
Українська діаспора в Російській імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобською, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Після 1860 р., вона була далі скерована на Надволжя й Урал, але в останній чверті ХІХ ст., коли вільної для поселення землі в європейській частині Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу в Західний Сибір і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на так званий Зелений Клин. За переписом населення 1897 р., в Російській імперії проживало в діаспорі 1 560 000 українців, поділено так:
В європейській частині імперії – 1 232 000 українців:
на Надволжі і сусідньому Уралі: 392 000 українців;
на неукраїнській частині Курщини і Вороніжчини: 232 000 українців;
понад 150 000 українців були розпорошенні в Бессарабії.
В азійській частині імперії – 311 000 українців:
з них у Закавказзі – 117 000 українців;
У наступні роки українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн. українців), так що число українців в Азії збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн. (у всій Російській Імперії – до 3,4 млн. українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії.
Будучи винятково еміграцією, українські поселенці на сході, хоч і численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створили організованого власного життя на новій території і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв’язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини), власних організацій там не було. Тільки революція 1917 р. сприяла самоорганізації українського населення, ідейно пов’язаної з національно-політичним відродженням України.
Водночас слід мати на увазі таке важливе положення: діаспора – це посол нашої Батьківщини в країнах поселення українців. Зарубіжні українці є носіями знань про Україну. Вони внесли і до сьогодні вносять вагомий внесок у загальний розвиток культури, науки, мистецтва, літератури українського народу. В цьому сенсі слід говорити про феномен "світового українства".
До речі, критерієм визначення "українець" / "неукраїнець" щодо наших співвітчизників та їх нащадків за кордоном може бути не так мова (більшість у мовному плані швидко асимілюють у середовище країни проживання і втрачають знання української), як відома формула приналежності до народу Петра Струве: "той, хто бере участь у культурі". При широкому розумінні останньої українці (адепти "світового українства") – це ті, хто бере зацікавлену участь у культурному, економічному, політичному, науковому та інших процесах, що мають місце в розвитку української нації, українського народу.
У цілому ж слід зазначити, що історія української еміграції – це складова частина історії України. За різними оцінками, від одинадцяти до п`ятнадцяти мільйонів українців живуть поза межами сучасних кордонів України. Українці в діаспорі вносять вагомий внесок у розвиток народів країн, в яких вони живуть. Зарубіжні українці є можливим джерелом знань про Україну. Ось чому українська держава і її керівництво повинні не словом, а ділом допомагати діаспорі.
Основна проблема української діаспори полягає в тому, що новоприбулі ще не збагнули потреби та цінності етнічних організацій, не розуміють, наскільки корисною може бути для конкретної особи чи родини їхня підтримка. Це стосується захисту інтересів членів організації, можливості впливу в їхніх інтересах на уряд.



Лекція 2. Теоретичні та методологічні засади проблеми еміграції з українських земель.
План
Змістовне наповнення поняття «українська діаспора».
Можливі шляхи розвитку діаспори.
Характерні риси та особливості української діаспори.
Література з курсу «Історія української діаспори».

Змістовне наповнення поняття «українська діаспора».
З різних причин політичного та соціально-економічного характеру протягом багатьох років за кордонами України опинилися і нині живуть мільйони наших співвітчизників. Ця категорія людей дістала умовну назву «українська діаспора».
Українську діаспору прийнято умовно поділяти на представників далекого зарубіжжя (країни Західної Європи, Азії, Північної та Південної Америки, Австралія) та близького (новітні держави – республіки колишнього Радянського Союзу). Такий поділ зумовлений як історичними обставинами, так і виразними відмінностями умов проживання українців та відповідно різними завданнями щодо захисту їхніх прав, підтримки їх та співробітництва з ними.
Українці далекого зарубіжжя вже мають певні умови для свого культурно-національного розвитку через систему шкіл, товариств, музеїв, церков тощо. Їх віковий досвід життя й діяльності в інонаціональному оточенні, збереження й розвитку національної ідентичності за умов демократичного суспільства, вагомі духовні набутки загальнонаціонального та світового значення, передусім у галузі українознавства, – важливий чинник державотворення та духовного відродження в Україні, позитивного впливу на українців близького зарубіжжя в розбудові національно-культурного життя. Водночас в українців далекого зарубіжжя є чимало проблем у галузі освіти, культурно-інформаційного забезпечення, співпраці у сфері економіки тощо.
На відміну від українців далекого зарубіжжя українці близького перебувають в складніших умовах. Громадський рух українців розгортається в умовах браку національної, культурно-освітньої інфраструктури, інформаційного вакууму стосовно України та її політики. Особливо гострими залишаються проблеми повернення українців в Україну, набуття ними громадянства, пенсійного забезпечення, захисту майнових прав, безмитних переїздів і перевезень тощо.
Українська діаспора виникла як результат процесу еміграції українців з території батьківщини до інших країн світу.
Поняття «українська діаспора». Це поняття, якщо скористатися класифікацією, запропонованою В. Маркусем, охоплює різні категорії людей українського походження з різним ступенем зв’язків з історичною батьківщиною: українське населення на суміжних українських етнічних землях, які нині не входять до складу України; соціально-економічну еміграцію з України колонізаційного типу від початку XIX ст. до 1960 – 1970-х рр., спрямовану на Схід в межах території колишнього СРСР; соціально-економічну (заробітчанську) еміграцію з кінця XIX ст.; політичну еміграцію після 1917 – 1920 рр. та з кінця Другої світової війни; індивідуальних різного часу та з різних причин українських емігрантів, які в нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність та підтримувати зв’язки з Україною.
Будь-які статистичні дані про чисельність українців та про їхнє розселення в сучасному світі є умовними. Річ у тім, що не в усіх країнах враховується етнічне походження населення. А там, де це робиться, національна належність часто фіксується за країною виходу іммігранта. Тому значна кількість українців, які залишили рідну землю тоді, коли України як окремої політичної одиниці не існувало, записана в документах росіянами, румунами тощо. Крім того, є статистика державна, а є громадсько-культурних організацій і церковна. Їхні дані щодо етнічного складу населення суттєво відрізняються.
Донедавна українці в країнах Східної Європи та в республіках колишнього СРСР не мали змоги вільно самоідентифікуватися. Негативне ставлення влади до проявів національної (етнічної) самосвідомості та до прагнення зберегти свою національну культуру, що виявлялася в бракові умов для національно-культурного розвитку, у прихованій або й відкритій їх дискримінації, спричинили ситуацію приховування українцями своєї національності. Сучасні наукові дослідження засвідчують, що усвідомлення людиною своєї належності до певного етносу формується ще в дитячі роки й у дорослому віці, навіть в іноетнічному оточенні, не змінюється. А тому «зникнення» за даними урядової статистики фактично упродовж життя одного покоління в колишньому СРСР, а також у ряді країн Східної Європи кількох мільйонів українців можна пояснити лише застосуванням щодо них дискримінаційних заходів (з етноцидом включно), що спричинило появу стійкого «етнічного жаху».
Небезпідставність припущень щодо упередженості і недостовірності офіційної статистики підтвердив колишній міністр Російської Федерації у справах національностей та федеративних відносин В.Михайлов, зазначивши під час проведення в Москві у травні 1996 р. конференції «Діаспорні народи. Держава і суспільство», що в Росії нараховується 6 млн. осіб українського походження (за даними перепису 1989 р. в Російській Федерації проживало 4,3 млн. українців). Проте в українській (часом і в російській) пресі називаються цифри від 10 до 20 млн. українців, які вираховуються авторами шляхом екстраполяції показників природного приросту та міграційного притоку українського населення до Росії. Результати урахування «прихованих» українців не тільки в пострадянських державах, а й в інших країнах світу приводять деяких фахівців до висновку про те, що загальна чисельність українського етносу має сягати 60 – 80 млн. осіб.
Такі припущення мають під собою певну реальну основу, але недостатнє вивчення цього питання не дозволяє оперувати такими показниками як науково достовірними. Тому, незважаючи на існування чималої кількості доказів щодо неточності відтворення чисельності українців у світі офіційною статистикою, доводиться дотримуватися саме її даних як найбільш вірогідних, а там, де не ведеться облік етнічної належності чи етнічного походження населення, брати статистику церковну та світських громадських організацій. Згідно ж з цими даними, нині на планеті нараховується від 47 до 50 млн. українців. У це число входять як ті, що усвідомлюють себе українцями, так і ті, які лише за своїм етнічним походженням частково чи цілковито є українцями. Останнє стосується насамперед тих українців, які проживають за межами нашої держави.
За переписом 1989 р. поза Україною, в інших радянських республіках, проживало понад 6,8 млн. українців. На сьогодні в рідному краї живе 37,4 мільйона етнічних українців, у країнах Східної Європи – понад 5 мільйонів, ще 7 мільйонів – у країнах СНД та Балтії. Але фахівці вважають, що ці дані не відображають справжнього стану справ. Адже з різних об'єктивних і суб'єктивних причин значна частина українців вимушена була «приписувати» себе до іншої національності. Багато вчених-дослідників вважає, наприклад, що чисельність наших земляків лише на території колишнього СРСР становить десь 10 – 12 мільйонів чоловік. Недаремно ж у пам'яті народній зберігається таке поняття, як «український екватор», що проходить у країнах СНД через Кубань, Казахську цілину, Алтай і Примор'я, або ж такі українські оазиси, як «Зелений Клин» у Росії, «Сіра Україна» у далекому Туркестані, Берестейщина в Бєларусі. Є етнічні українські землі й на захід від України, наприклад, у Польщі.
Специфіка діаспорних груп полягає в тому, що внутрішні інформаційні зв'язки в них значно слабші, ніж ті, які пов'язують їх із нацією країни поселення. Лише частина цих інформаційних зв'язків організується самою діаспорою, перебуває в межах її специфічної культури, здійснюється її мовою. Однак, переважна частина інформаційних зв'язків обслуговується мовою нації країни проживання через її систему національної освіти, її літературу та пресу, її спільні для всієї нації і не орієнтовані спеціально на дану діаспору радіо, телебачення тощо.
Діаспорні групи зазвичай укорінені в соціально-економічні, культурні та соціально-політичні параметри народів, серед яких вони проживають. Необхідною умовою такої інтеграції і подальшого існування діаспори як життєздатної спільноти є культурна адаптація та акультурація її членів – засвоєння мови, культури, норм і стереотипів поведінки відповідного середовища. Однак цей процес несе певну загрозу для існування етнічної групи як діаспори. Почасти частина її представників у другому – третьому поколіннях, тобто, діти або онуки першопоселенців, повністю розчиняється серед основного етносу держави, тобто асимілюється.
Дуже важливим, проте не єдиним і не вирішальним чинником, що об'єднує та консолідує зарубіжних українців, є мова. Про розвиток української мови в українській діаспорі ми докладно будемо говорити в наступних лекціях, проте загальні речі вважаємо за необхідне зазначити й тут.
Нинішня українська діаспора – це переважно друге, третє, четверте покоління колишніх українських емігрантів. Вона глибоко вкорінена в соціальне, культурне та економічне життя своїх країн, і цілком природно, що її представники спілкуються мовою, яка виконує функції державної (офіційної, загальновживаної) в країні їхнього проживання. Статистика свідчить, що чисельність тих, хто володіє українською мовою, у середовищі діаспори неухильно зменшується, «Нас, українців – російськомовних і всіх інших неукраїномовних, – набагато більше, ніж українців україномовних», – говорив у своєму виступі на Другому Всесвітньому форумі українців 21 серпня 1997 р. голова Української всесвітньої координаційної ради Іван Драч і з болем констатував, що «мовна шагренева шкіра українства зменшується». Словом, у східній діаспорі українці спочатку ставали так званим російськомовним населенням, а згодом переписувалися на росіян. «На жаль, ми змушені визнати, – підкреслював ще на Першому світовому конгресі українців у січні 1992 р. перший Президент України Л. М. Кравчук, – що українці, які живуть поза межами України, передусім на території держав колишнього Союзу, фактично були позбавлені своєї національної школи, театру, кіно, радіо, телебачення, можливості користуватися українськими бібліотеками. Практично для них не випускалися рідною мовою книги, газети, журнали».
Сутність української діаспори як історичного і соціально-політичного явища виявляється зі з'ясування того, чим вона не є. Діаспора не є еміграцією, хоча з неї починається. Завдання економічної еміграції – інтеграція. Економічні емігранти бажають якнайшвидше стати повноцінними громадянами нової країни поселення. Свої культуру, мову, звичаї вони зберігають лише тому, що їм легше жити зі «своїми» людьми, спілкуватися рідною мовою. Ці знання і цінності вони стихійно передають своїм дітям.
Від економічних суттєво відрізняються політичні емігранти. Їх не приваблює інтеграція в місцеве суспільство, вони живуть для країни, яку мусили залишити. Перебування в чужій країні вони вважають тимчасовою необхідністю і тому намагаються зберегти себе та своїх дітей у повному духовному зв'язку з батьківщиною. Довгі роки вони можуть «сидіти на валізах», чекаючи сприятливих умов для повернення на батьківщину і дуже повільно входячи в життя країни поселення. Проте, коли можливість повернутися так і не з’являється, скоріше чи пізніше життя емігрантів (як емігрантів) вичерпується. Вони постають перед необхідністю вибору одного з двох шляхів – асиміляції чи діаспори.

2. Можливі шляхи розвитку діаспори.
Отже, перший можливий шлях розвитку будь-якої діаспори – це шлях асиміляції. Він не є чимось неприроднім, неправильним чи непристойним, навпаки, він є цілком нормальним процесом. Зарубіжним українцям легше засвоїти мову та культуру свого оточення (покоління, народжені на нових батьківщинах, засвоюють їх автоматично), ніж дотримуватися традицій своїх батьків і дідів, обравши шлях діаспори. На збереження своєї ідентичності вони мають жертвувати багато часу, енергії, коштів. Труднощі цього шляху полягають і в тому, що він загалом мало толерується оточенням у країні проживання. Ним ідуть лише ті, хто його свідомо вибирає.
Другий можливий шлях розвитку діаспори – це шлях власне діаспори . Він складний, але достойний. Діаспора шукає сенс свого існування в самій собі. Діаспора не існує для країни, з якої вона вийшла, але без неї їй дуже важко існувати. Зв'язок етнічної батьківщини (материка) з діаспорою інший, ніж з еміграцією. Еміграція – це дорога в один бік (з можливістю зворотної рееміграції тільки для декого), діаспора ж – це шлях із постійним рухом в обох напрямах.

3. Характерні риси та особливості української діаспори.
Повноцінна, справжня діаспора – це своєрідне окреме суспільство. Але воно не замкнуте в собі, не відірване від оточення. Більшість потреб, турбот та інтересів діаспори така ж сама, що й у решти жителів країни поселення. Але в діаспори є ще й інші інтереси та ознаки, які виокремлюють її із загалу, консолідують і роблять власне діаспорою.
Потрібно зазначити, що природа відносин між діаспорою та країною її походження, а також між окремими, розмежованими політичними кордонами частинами самої діаспори досліджена ще недостатньо. Проте з досвіду відомо, що, коли такий зв’язок переривається, то припиняється життя відповідної діаспори чи її частини. Специфіку такої інформаційної взаємодії український дослідник Петро Потічний убачає в тому, що вона проходить по етнічних лініях зв’язку. Останні утворюють своєрідну тріаду відносин між діаспорою, країнами її проживання та історичною батьківщиною (країною походження). Ця тріада відносин у деяких діаспор, зокрема західної української, відзначається великою стійкістю. Це дозволяє діаспорі не тільки забезпечити своє відтворення, а й організувати і контролювати, принаймні, в деяких країнах поселення, певні політичні та економічні ресурси і тим самим впливати на політику цих країн, а отже, і на міжнародну політику.
Тривале існування діаспори, а тим більш її політична та культурна активність неможливі без розбудови відповідних організаційних структур. Тільки добре організована етнічна діаспора може стати важливим політичним фактором як у внутрішній, так і в зовнішній політиці країни свого проживання.
Для явища етнічної діаспори характерна ще одна прикметна особливість, на яку звертають увагу дослідники, зокрема П. Потічний. Діаспора може існувати, й існувати дуже довго, не тільки за відсутності політичного центру на батьківщині, а й паралельно з державою. Наприклад, та ж єврейська діаспора, що становила певну етнорелігійну групу, століттями діяла як політичне суспільство, нація у вигнанні. Однак і після утворення держави Ізраїль 75% євреїв і далі живуть за її межами. Тому видається дещо поспішним твердження деяких політологів і публіцистів про те, що, з огляду на постання і розбудови незалежної України зарубіжні українські громади досить швидко зникнуть, принаймні, як організовані й політично активні спільноти.
Уже те, що діаспора є і самим своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі і надає, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сентиментів до далекого рідного краю, посильну допомогу (передусім моральну і політичну) Україні, є цінним.
Українська діаспора, як історичне і соціально-політичне явище, характеризується такими рисами:
стрижневим моментом поняття "українська діаспора" є фіксація факту перебування частини українського етносу за межами території його ядра України;
термін "діаспора" підкреслює факт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного (в нашому випадку українського) походження;
за невеликими винятками, вся українська діаспора, враховуючи те, що вона зазнає постійних впливів з боку інших етноноосфер, належить до маргінального прошарку українського етносу;
українська діаспора частково розселена компактно, а частково розсіяно, її походження, з одного боку, автохтонне (оскільки частина українського населення опинилася в складі інших держав унаслідок територіальних поділів і перерозподілів), з іншого іммігрантське;
діаспора становить уже інтегральну частину країни поселення, внаслідок чого її члени, на відміну од недавніх іммігрантів, зазвичай є громадянами даної країни, що не мають наміру повертатися на історичну батьківщину, прагнучи водночас одержати від останньої допомогу в збереженні своєї етнокультурної ідентичності;
українську діаспору можна розглядати як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що через історичні обставини опинилася за кордонами України; попри відмінності в традиціях і культурі між різними територіальними гілками діаспори, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників, вона зберегла певну спільність інтересів та устремлінь;
в основі процесу утворення української діаспори лежать чотири хвилі переселенського руху з України, які були зумовлені соціально-економічними та політичними факторами;
Отже, налагодження, розширення й зміцнення зв’язків з українською діаспорою не тільки є моральним обов'язком України як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, а й має на меті досягнення певних раціональних політичних та економічних цілей. Зокрема, це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві. У цьому інтереси Української держави й української діаспори цілком збігаються.

4. Література з курсу «Історія української діаспори».
Дослідження проблеми української еміграції за кордон є важливим з таких причин:
1) є необхідність всебічного вивчення як позитивного, так і негативного досвіду функціонування українських спільнот за кордоном, що має велике значення для становлення України як сучасної національної європейської країни;
2) зростає інтерес до різних аспектів життя української діаспори з боку науковців та всіх, хто цікавиться цією темою, що зумовлює необхідність заповнення й досі існуючих прогалин в історії української діаспори;
3) переважна більшість країн Європи має столітню історію дослідження впливів еміграції на різноманітні сфери життя та чималий досвід її регулювання. У той же час в Україні робляться тільки перші кроки в цьому напрямку.
В радянській Україні питання української діаспори в Канаді практично замовчувалось або висвітлювалось найчастіше з негативного боку. Наукове дослідження діаспори 1950 – 1990 рр. подали у своїх працях українські історики у вигнанні І. Тесля та П. Юзик, Ю. Бачинський, І. Тиктор, М. Боровик та ін. Вони торкаються еміграційних проблем українців Канади з 1946го року. В Україні й до сьогодні їхні праці майже відсутні у науковому обігу. Тому коротко зупинимося на них.
У монографії «Велика історія України» історик Іван Тиктор, виділивши окремим розділом «заокеанську еміграцію», коротко описує періоди та напрямки переселення. Основну увагу він зосереджує на культурному та політичному житті українців за Океаном, а саме – в Канаді.
У 1975 р. у Мюнхені вийшла праця І. Теслі та П. Юзика «Українці в Канаді – їх розвиток та досягнення». В роботі досліджуються проблеми трьох хвиль переселення українців до Канади. Основна увага звернена на духовне та культурне життя українців.
З проголошенням незалежності Української держави в історичній науці набуває популярності тема української діаспори. Поштовхом для дослідження цієї проблеми послужила монографія, присвячена святкуванню 100-річчя українців у Канаді під назвою «Українські канадці в історичних зв'язках з землею батьків: до 100-річчя прибуття перших українських поселенців до Канади». Саме цією працею українські історики В. Євтух, А. Шлепаков, А. Трощинський та інші започаткували другий етап історіографічної проблематики української еміграції на Захід.
В 1991 р. вийшов у світ довідник «Зарубіжні українці». У ньому висвітлено деякі політичні та соціально-економічні причини еміграції українців трьох переселенських етапів її історії. Ця робота стала вагомим поштовхом для ґрунтовнішого дослідження еміграції українців за Океан.
Паралельно з вищеназваною монографією побачила світ ще одна наукова праця авторського колективу київських істориків «Українці в зарубіжному світі». Праця присвячена українським емігрантам, які поселились в різних країнах світу, їх розселенню та кількості, зайнятості, умовам життя та адаптації.
Заслуговують на увагу роботи українських істориків Канади. В першу чергу слід відзначити монографію М. Боровика «Століття українського поселення в Канаді».
Проблема української діаспори висвітлюється і в томі 15 «Українці крізь віки» // Українці в світі, під редакцією В. Трощинського та А. Шевченка. У цій праці автори сформулювали теоретичну концепцію поняття «українська діаспора».
Проблеми формування та умов існування східної української діаспори теж привертають увагу сучасних українських істориків, хоча ця проблема ще тільки починає вивчатися на науковому рівні.
Надаємо список рекомендованої літератури зі спецкурсу «Історія української діаспори»:

1. Бугай М. Депортація населення з України (30 – 50 роки) // Український історичний журнал (далі: УІЖ). – 1990. – №№ 10, 11.
2. Вівчарик М. Українці в світі: східна і західна діаспора // УІЖ. – 1993. –№№ 11, 12.
3. Євтух В., Ковальчук О. Українські канадці: проблеми соціально - демографічної інтеграції // УІЖ. – 1991. – №8.
4. Заставний Ф.Д. Географія: У 2-х книгах – Львів : Світ, 1994.
5. Заставний Ф. Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних країнах. – Львів : Світ, 1991.
6. Заставний Ф. Східна українська діаспора. Розселення українців у колишньому СРСР. – Львів : Світ, 1992.
7. Зарубіжні українці / С.Лазебник (кер. авт. кол.), Л. Лещенко, Ю. Макар та ін. – К. : Видавництво „Україна”, 1991.
8. Качараба С. Еміграція галицьких селян у Російську імперію в кінці ХІХ ст. // УІЖ. – 1990. – № 9.
9. Лаврів П. Українці в Центральному Казахстані // Сучасність. – 1998. – № 4.
10. Лендьєл М. Участь американських українців у функціонуванні органів державної влади та політичних структур США (1945 – 1991рр.) // УІЖ. – 1998. –№ 4.
11. Попок А. Громадсько-політичне життя українців на далекому Сході в ХХ ст. // УІЖ. – 1998.– № 6.
12. Траф`як М. Сірий клин // Сучасність. – 1993. – № 12.
13. Траф`як М. Зелений клин // Сучасність. – 1996. – №№ 3, 4.
14. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К. : Видавничий дім „Альтернативи”, 1999.
15. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. – К.: Либідь, 1997.
16. Чернявський С. Американці українського походження: демографічна і соціально-економічна характеристика (за оцінкою вчених США) // УІЖ. – 1991. – № 4.
17. Качараба С., Рожик М. Українська еміграція. Еміграційний рух зі Східної Галичини та Північної Буковини у 1890 – 1914 рр. // 382516_FE6DA_ kacharaba_s














Лекція 3. Українська політична еміграція від княжої доби до ХІХ ст.
План
Політична еміграція князівських часів.
Політична еміграція Нового часу.
Політична діяльність Пилипа Орлика в еміграції.

Політична еміграція князівських часів.
Зв’язки, в тому числі особистісні із Заходом і Сходом чітко простежуються вже в княжу добу історії України. Як відомо, великий князь Київський Ярослав був «тестем Європи», тож уже з часів його правління багато представників правлячої династії (Рюриковичів) виїхало завдяки династичним шлюбам з Київської Руси у різні країни.
Насамперед слід згадати доньку князя Ярослава Анну (бл.1024 – 1074 рр.), за французькими джерелами – Агнесу. Вона була першою освіченою жінкою у Франції, навіть ставила на королівських документах підпис за свого неграмотного чоловіка – короля Франції Генріха І (бл.1008 – 1060 рр.): збереглося 17 королівських актів, на яких побіч імені короля є й підпис «Анна королева». Анна була жінкою високої культури і дуже релігійною, за що її поважали єпископи. Вона заснувала у Сенлісі монастир (св. Вінсента-Клостера). Після смерті чоловіка вона стала королевою Франції, оскільки син її Філіп І був ще неповнолітній. Вона зробила чимало реформ у політичній, культурній та мовній сферах. Своїм життям і плідною державною діяльністю королева Анна Ярославна гідно репрезентувала династію Рюриковичів у Європі.
Збереглися залишки заснованого нею монастиря. На вході до храму є статуя самої королеви Анни, а на п’єдесталі – напис французькою мовою: «Анна – руська княжна-королева Франції – фундаторка цього храму». Королева Анна і досі шанована і улюблена діячка Франції, а водночас і наша велика гордість і слава (про її діяльність див. книгу Олександра Дробахи. «Українські таємниці Франції»). Вона привезла з собою слов’янське Євангеліє – подарунок її батька великого князя Ярослава, яке залишилося в тодішній столиці Франції Реймсі, де Анна вінчалася зі своїм чоловіком королем Франції. Майже 700 років королі Франції на інаугурації виголошували клятву вірності своїй державі на цьому Євангелії, що нині зветься «Реймським», хоч воно надруковане давньою українською мовою у Празі ще в ХІ ст.
До величі королеви Анни Ярославни приєднується діяльність її знаменитої доньки – Едітни, яка вирішила із Франції повернутися назад до Києва, взявши з собою півня, який показував їй час своїм співом, і маленький дзвіночок. Але дорога була далека і вона зупинилася у Баварії, в містечку Пух. За легендою, вона жила у дуплі (яке начебто збереглося і донині), полюбила німецький народ і залишилася з ним. Едітна була дуже релігійною, чинила великі благодійні справи, за що її прозвали Блаженною і святою Едітною Баварії. Існує церква, де зберігаються її мощі. Не раз вона молитвою рятувала баварців від різних хвороб і напастей. Історики називають Едітну донькою Сходу і Заходу: народилася у Франції, виховувалася у дідуся в Київській Руси. а прославилася у Німеччині (Баварії).
Проте найбільш романтичним було одруження нормандського короля Гаральда ІІІ Сміливого (1015 – 1066 рр.) з Єлизаветою Ярославною (сестрою київського князя Всеволода Ярославовича /1030 – 1093 рр./, батька Володимира Мономаха), яку норвежці називали королева Елісіф. Гаральд ще як норвезький принц після смерті короля Олафа ІІ Святого (1030 р.) мусив тікати з Норвегії і знайшов собі прихисток у Києві при дворі великого князя Ярослава Мудрого (Олаф у свій час теж жив два роки у Ярослава, коли перебував у вигнанні). Гаральд, перебуваючи в княжому домі, закохався у княжну Єлизавету. Та як утікач, гнаний і бідний, без батьківщини і спадку, він подався до Константинополя і за 10 років служби в імператора прославився великою хоробрістю. Тож славним і багатим він повернувся до Києва, де в 1044 р. одружився з Єлизаветою. А через два роки норвежці запросили його на норвезький престол. Він був коронований королем Норвегії як Гаральд ІІІ Сміливий. Він був поетом і складав любовні вірші й пісні про своє кохання. Так, у скандинавських сагах збереглася одна пісня на честь Єлизавети Ярославни, що її написав Гаральд. Кожна з 16-ти строф закінчується словами: «але руська дівчина в золотій гривні нехтує мною». У 1066 р. Гаральд ІІІ загинув на полі бою, як і належить справжньому воїну. Після року трауру Єлизавета вийшла заміж за короля Данії Свейна ІІ Естрідсена (1020 – 1074 рр.).
Саме Єлизавета, задля добра Руси і Данії, посватала свого племінника Володимира Мономаха з Гітою Англійською (1057 – ? невід.), батько якої Гаральд ІІ загинув в обороні Англії від Вільгельма Завойовника. Гіта в роках між 1073 і 1075 виїхала у складі великого данського посольства в Русь. У Новгороді її чекав Володимир Мономах, звідти вони попрямували до м. Туров, що над Прип’яттю, який належав до удільного князівства Володимира Мономаха. У Турові відбулося вінчання і весілля.
Гіта подарувала Володимиру Мономаху вісім синів. Старший їх син Мстислав був одружений зі шведською принцесою Христиною, донькою короля Інге (мали 5 синів і 8 доньок). Спочатку він був удільним князем Новгорода, а в 1125 р. після смерті Володимира Мономаха став великим київським князем і гідним наслідником Мономаха. Мономаховичі були династично споріднені зі скандинавськими, чесько-моравськими, угорськими, польськими, візантійськими та іншими династіями. Проте князював Мстислав недовго, всього сім років. Зі смертю Володимира Мономаха настали лихі часи в Руси – всі сини його хотіли князювати в Києві, всі хотіли стати «великими». Чвари між Рюриковичами призвели до занепаду Києва.
Цікаво, що англійський король Едвард ІІІ (1312 – 1369 рр.) включив Мономаховичів у династичну лінію англійських королів, результатом цього є те, що нинішня королева Великобританії Єлизавета ІІ належить до 31-го покоління Гаральда ІІ і є нащадком 30-го покоління великого київського князя Володимира Мономаха і княгині Гіти. Це підтвердили англійські генеалоги й історики та за згодою сучасної англійської королеви проголосили в 164-м томі «Багряно-золотої книги» Дебретта, яка є авторитетним джерелом родоводу англійських королів, те, що Єлизавета ІІ належить до династії Рюриковичів.
Донька Ярослава Мудрого Анастасія Ярославна вийшла заміж за угорського принца у вигнанні Андрія, якого незабаром було покликано на угорський трон і короновано як короля Андрія І. Угорці звали королеву Анастасію Атмундою. За часів правління Андрія І й Анастасії в Угорщині було поновлено східний християнський обряд, провідні посади при дворі посідали земляки Анастасії з Руси і в державі запанувала руська мова.
Донька князя Всеволода Ярославовича (1977 – 1093 рр.), онука Ярослава Мудрого, сестра Володимира Мономаха Євпраксія Всеволодівна (1071 – 1109 рр.) була німецькою імператрицею, дружиною імператора Генріха ІV. Вона отримала освіту при Київському великокняжому дворі і була дуже культурною людиною. Як Адельгейда в католицтві вона була повінчана з Генріхом у 1088 р. Але у 1093 р. вона на знак протесту проти брутального поводження чоловіка з нею покинула Німеччину, переїхала до Каносси (Північна Італія) і звернулася до папи Урбана ІІ з проханням про розірвання шлюбу. Євпраксія виступала на двох церковних соборах з питання щодо розлучення, і її виступи були так аргументовані, що поведінка Генріха ІV була таки церквою засуджена, а шлюб розірвано. Євпраксія повернулася в Україну і в 1106 р. постриглася у черниці. Похована у соборі Успіння Пресвятої Богородиці в Києві.
У Чехії прославилася руська княгиня (на жаль, маловідома українцям) Кунгута – донька Ростислава Чернігівського, онука чернігівського князя, патріота східно-православної віри Михайла Всеволодовича, якого вбили монголи за те, що не покорився їм. Дух правдивого і героїчного дідуся витав у свідомості княжої родини, в якій зростала Кунгута. Освіту вона отримала блискучу – знала різні мови і прекрасно розбиралася в правилах європейського етикету, писала вірші латинською і руською мовами. Слава середньовічної України була широко відома в Європі, а тому Чеська Княжа рада вибрала майбутню невістку – доньку славного чернігівського князя Ростилсава Михайловича, чарівну красуню Кунгуту. Весілля відбулося у 1261 р. Шлюб Кунгути був щасливим. Вона була поетесою і писала прекрасні вірші, і хоча вона їх писала латинською мовою, але чехи переклали її вірші. Її поезія під назвою «Kunhutina Modlitva» видана в «Антології чеської поезії» в 1987 р. Нині чехи пишаються «Молитвою Кунгути» перед туристами і всім культурним світом. Тож українська княгиня стала першою найдавнішою чеською поетесою ХІІІ століття. Її автографи оберігаються державою як найважливіший і найцінніший документ державної ваги.
Українка з Рогатина (нині Івано-Франківська обл.) Роксолана або Хуррем – Анастасія Гаврилівна Лісовська (бл.1506 – 1558/61 рр.), донька українського священика Гаврила Лісовського під час нападу кримських татар на Рогатин потрапила в полон, а згодом була продана до гарему султана Осяйної Порти. Невдовзі вона стала офіційною дружиною султана Сулеймана І. Роксолана народила двох синів і доньку. Щоб посадити на трон свого старшого сина, Роксолана брала участь у вбивствах дітей від інших жінок. Вона мала великий вплив на султана і його політику, часто допомагала у визволенні козаків, що потрапляли у турецький полон.
Отже, Україна в княжі часи була колискою культури, перлиною Європейської цивілізації і розумовою інстанцією планети.

Політична еміграція Нового часу.
Більш активно виявила себе українська еміграція доби Козаччини, ставши вимушеною і політичною. У 1490 р. кримський хан нарікав: «Кияни і черкасці розбили татарський корабель під Тягинею», а трохи згодом писав, що «козаки під проводом князя Богдана Глинського, старости черкаського зруйнували турецьку фортецю Очаків». Тут султан називає цих людей козаками і видно, що вони постійно нападають на турків і татар. Докладніші історичні факти про козаків починаються вже з 1550 р., коли козаки осіли Першим кошем на Дніпрі і обрали єдиного кошового.
Українські козаки стали провідною силою у створенні Української Козацької республіки та її обороні, але вони брали участь і в європейській воєнній історії. Славу здобув героїчний козак Юрій Кульчицький, який під час Віденської відсічі 1683 р. під проводом Семена Палія разом з іншими козаками брав участь у визволенні Відня. Він, перевдягнувшись у турецьке вбрання і голосно виспівуючи османських пісень, зміг вийти з голодного, обложеного міста щоб зв’язатися з герцогом Лотарингії Карлом V. І місто не здалося, вирішивши дочекатися допомоги, яка незабаром прийшла. Вдячні городяни Відня визнали Юрія Кульчицького героєм. Муніципальна рада нагородила його чималою грошовою премією, бюргери подарували дім. А ось польський король Ян ІІІ Собеський дав йому 300 мішків кави, яку поляки знайшли в захопленому таборі армії паші Кари Мустафи, і не знали, що з тією кавою робити. Юрій Кульчицький відкрив у Відні кав’ярню під назвою «Дім до Блакитної Пляшки». Так стала відома в Австрії кава, а з часом його кав’ярня стала одним з найпопулярніших місць у столиці Австрії. Кульчицький завжди обслуговував відвідувачів кавою, одягнувшись у турецьке вбрання, чим додавав оригінальності своєму закладу. Іншою його ідеєю було додавання у каву молока і цукру, що не було відоме туркам, зате подобалося віденцям. Так відкрита у 1683 р. кав’ярня Кульчицького стала першою у Відні і однією з перших у Європі – каву в ті часи ще зовсім не пили у Східній Європі, але вона вже поширювалася на Заході – кілька кав’ярень працювали у Парижі, Лондоні, Оксфорді та Бостоні. У Відні увічнено пам’ять Ю.Кульчицького пам’ятником на одній з вулиць. На кінець ХІХ ст. вихідці з України у Відні вже будуть творити фактично окрему етнічну групу, в якій були відомі політичні діячі, науковці, митці.
Одним із славних козаків був «переможець непереможених» – українець-емігрант Іван Сірко (бл.1610 – 1680 рр.), який був найяскравішою постаттю за часів Богдана Хмельницького. Він настільки прославився як військовий діяч, що за його діяльністю уважно стежили іноземні уряди. Іван Дмитрович Сірко – славний кошовий отаман Запорозької Січі, представник когорти визначних полководців ХVІІ ст. народився в Мерефі, що на Слобідській Україні (нині Харківська обл.). Жоден отаман не користувався такою повагою в козаків, як Сірко. Дехто з істориків вважає, що своїм характером і вдачею він нагадує київського князя Святослава Завойовника. Ні про кого не було складено стільки легенд, пісень, дум, як про Сірка. Найзнаменитіша його перемога – це взяття протягом однієї ночі фортеці Дюнкерк – «ключа» від Ла-Маншу. Головнокомандувач французької армії Людовик Бурбон принц де Конде назвав Сірка «дивовижним отаманом». З Дюнкерка козацька ескадра направилася до порту Кале, де, розгромивши іспанців, січовики висадилися і протягом двох років обороняли французькі землі.
Польський король писав, що «Сірко – воїн славний і в ратній справі великий умілець». У 1647 р. український корпус козаків на чолі з Іваном Сірком повернувся додому. Овіяний, без перебільшення, європейською славою, Сірко став однією з найавторитетніших фігур Запорізької Січі.
Початок ХVІІІ ст. ознаменувався новою політичною еміграцією з України. Це був час після Полтавської битви (27.06.1709 р.), яка закінчилася поразкою українсько-шведської армії. Гетьман Іван Мазепа і його канцлер Пилип Орлик разом зі шведським королем Карлом ХІІ та частиною козацького війська (найбільш шляхетною, між іншим) емігрували до Бендер. Тут, після важкого поранення, помер гетьман Іван Мазепа (21.09.1709 р.). Пилип Орлик, як Генеральний писар, знав усі таємниці Мазепи, був вірним йому до кінця, хоч його й лякали небезпеки, пов’язані з планами Гетьмана, але, незважаючи ні на що, він пішов разом із ним у вигнання. Поразка в Полтавській битві поклала початок новому етапу української політичної еміграції Нового часу.
Після смерті Мазепи гетьманська старшина, козацтво, запорожці заявили в канцелярії польського короля свої претензії на спадщину Гетьмана, бо він вивіз із собою не тільки своє приватне майно, а й державні клейноди, гетьманські інсигнії тощо. Але комісія винесла рішення на користь племінника І. Мазепи Андрія Войнаровського, і Карл ХІІ підтвердив її рішення. Так козацтво і старшина залишилися на чужині без будь-яких матеріальних засобів. Войнаровський ухилився від гетьманства і вибір шведського короля пав на П.Орлика. Матеріальна скрута дуже гнітила не тільки козаків. а й Орлика. Але він і за таких умов домігся нехай і формальної, але обіцянки від Карла ХІІ не складати зброї, доки не буде визволена Україна.
5 квітня 1710 р. Пилип Орлик став офіційно Гетьманом України. Також була обрана старшина, генеральним обозним залишився Іван Лимковський, генеральним суддею став Клим Довгополий, генеральними писарями – Григорій Герцик і Федір Миронович. У день виборів була проголошена Конституція 5.04.1710 р. під назвою «Конституція прав і свобод Запорозького Війська». Головним постулатом її була незалежність України від Польщі і Московії, кордони з Польщею визначались по лінії р. Случ, як це колись було при Богдані Хмельницькому. Важливими статтями Конституції були ті, які обмежували гетьманську владу та встановлювали козацький парламент типу поширеної Старшинської ради, який мав обиратися тричі на рік. У Конституції вже містилося чітке розмежування влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову.
Так у першій половині ХVІІІ ст. утворився перший український політичний еміграційний уряд на чолі з гетьманом П. Орликом. Впродовж всього періоду діяльності П. Орлик був на чолі політичної еміграції, налагоджував дипломатичні зв’язки з країнами Європи – Францією, Великою Британією, Голландією, Німеччиною, Осяйною Портою та ін., і не залишав напризволяще ні гетьманів Лівобережної України, ні все козацьке братство.
Важливим документом також була гарантія, що її домігся від Карла ХІІ П. Орлик, яка мала назву «Гарантований диплом Війську Запорозькому», за яким шведський король зобов’язувався не складати зброї, доки не буде визволена Україна і все козацтво від влади Москви. Зі свого боку Карл свого слова дотримав: підтвердив схвалену в Бендерах Козацьку конституцію. Цим він підтвердив не тільки права Війська Запорозького, а також став гарантом незалежності України, її кордонів, до яких входила Лівобережна і Правобережна Україна. П. Орлик розвивав політичні відносини між еміграційним урядом і урядами Гетьманської України впродовж 1710 – 1742 рр. Політична діяльність цього видатного українського політичного емігранта охоплює такі періоди: «бендерський» (1709 – 1714 рр.), «європейський» (1714 – 1722 рр.) та «турецький» (1722 – 1742 рр.).

Політична діяльність П. Орлика в еміграції.
У «бендерський» період Орлик домігся, насамперед, укладення 23 січня 1711 р. українсько-татарського союзу (документ: «Pacta conventa») на ґрунті повної незалежності України, при цьому хан без згоди козаків не повинен був укладати союз з Московією. Під час війни татари гарантували спокій і безпеку населенню України, яку бралося під охорону, і донських козаків, які мали залежати від Гетьмана України і користуватися тими ж правами, що й козаки українські. Орлик мав свого резидента при ханському дворі.
На східному напрямку міжнародної політики уряду П. Орлика плідно діяв генеральний осавул Григорій Герцик. Він нав’язав контакти з донцями, прихильниками Булавіна, які заховалися від московської помсти на терені Кубанської орди (це вже була їхня еміграція) і мали зв’язки з Військом Донським. Герцик мав завдання прихилити донців до шведсько-українсько-татарського союзу, і на початку липня 1710 р. їхні посланці були на аудієнції у шведського короля. Саме тоді Герцик установив контакти з казанськими татарами й башкирами. З поляками згоди бути не могло, бо вони зазіхали на володіння Правобережною Україною.
Врешті решт шведська дипломатія досягла свого. 20 листопада 1710 р. турки оголосили війну Московії. Для Карла ХІІ прийшов час реалізації своїх планів: шляхом співпраці Швеції з Осяйною Портою взяти під контроль ситуацію в Речі Посполитій і за допомогою османської армії дати рішучий бій під Києвом. У зв’язку з цим була задумана Зимова експедиція буджацьких татар, поляків і українців на Правобережну Україну. Але кампанія була програна. І цар Петро І з військом швидко рухався до Молдови, однак потрапив у важке становище. Московське військо було оточене і Петро І зазнав би тяжкої поразки, якби не відкупився, уклавши мир з візиром Балтиші паша, так зв. Прутський мир, за яким, проте, не було ясно, чи Петро відмовляється від усієї України, чи тільки від Правобережжя і Запорожжя. Так справа Лівобережної України, так би мовити, «зависла». Шведи при цьому не отримали нічого. Осяйна Порта взяла на себе лише місію відправити Карла ХІІ через Польщу в його володіння, а Петро І обіцяв не чинити йому перешкод.
Пилипа Орлика було запрошено до Стамбулу, де йому було обіцяно, що під його булаву буде поставлено не тільки Правобережну Україну і Запоріжжя, а й Україну Лівобережну. Однак у квітні 1712 р. Порта підписала договір з Московією. Українське питання стало тепер об’єктом змагань шведської і турецької дипломатії, при цьому турки враховували, що їхній васал кримський хан сам хотів захопити собі запорожців.
Водночас треба мати на увазі, що проблема України і Московії в цей час у міжнародному вимірі лежала в різних площинах. Щодо України це була проблема її державної незалежності, і держава у неї вже була – Українська Козацька християнська республіка, яку рвали на шматки. У Московії теж була така ж проблема, але вона лежала в іншій площині. Справа в тому, що незалежність Московської держави, яка начебто існувала, згідно з московськими міфами чи то з 1380 р., чи то з 1480 р., була, дійсно міфом. Коли Золота Орда перестала існувати, її правонаступником стало Кримське ханство, і всі походи кримських татар на терени Московії були походами за даниною, яку вони вимагали від Москви як від васала. І Петру І не вдалося визволитися від цього, він таку данину ПЛАТИВ. (Закрити цю тему вдасться тільки Катерині ІІ і тільки шляхом повного підкорення Криму Росії). То який же нормальний український політик міг за таких умов допускати можливість входження України у сферу впливу Московської держави-данниці Кримського ханства?! Пилип Орлик був патріотом, тому для нього це було неможливим.
П.Орлик наполягав на визволенні всієї території України, при цьому і український народ, і військо Запорозьке мали залишатися під протекцією шведського короля. Однак 5 березня 1712 р. султан видав привілей, за яким Орлику передавалася тільки Правобережна Україна і Січ (без Лівобережжя і навіть Києва). План султана розкрився невдовзі – через місяць, коли 5 квітня 1712 р. Порта підписала договір з Московією, за яким султан гарантував царю володіння Лівобережною Україною і Києвом, а цар мав вивести свої війська з Правобережжя і не втручатися у справи козаків і Січі. Як бачимо, план султана Осяйної Порти передбачав ніщо інше, як поділ України.
Для Орлика це стало важким ударом. Але він не втрачав надії, готуючи широку європейську акцію з метою визволення всієї України, що видно з його праць, написаних саме в цей період – «Вивід прав України», «Маніфест до європейських урядів». Султан проявив справжню ціну своїх обіцянок. Залишалася тільки Річ Посполита, з якою важко було порозумітися, та й Січ стала непевною: козацтво поділилося на дві частини – одна підтримувала Орлика і залишалася в Бендерах, а друга – в Січі знаходилася під впливом Костя Гордієнка, який агітував проти Орлика. У другій половині 1712 р. Орлик входить у таємні зносини з королем Августом ІІ і польськими державними мужами – Ржевуським і Конєцпольським. Від шведів він уже нічого не сподівався.
Однак наприкінці 1712 р. султан, роздратований невиконанням Петром І вимог щодо Польщі та з огляду на шведську активність у Померанії, вирішив оголосити війну Московії. Візир наказав Орлику йти на Правобережну Україну, а Карлу ХІІ вибиратися з Порти, інакше його вишлють у Салоники. Карл не потерпів такого ставлення і 1 лютого 1713 р. справа дійшла до бою шведів і яничар (знаменитий Калабалик). Карла ХІІ було ув’язнено і вислано з Бендер до Домотиці. Між українським гетьманом і кримським ханом Девлет-Гіреєм вибухнув конфлікт, бо під час Калабалику хан зажадав, щоб Орлик визначився: з ким він – з Карлом, чи з ним? Орлик відповів, що він отримав протекцію шведського короля і її тримається, а османської протекції не визнає. Це страшенно розгнівало хана і він вирішив убити Орлика, а його родину ув’язнити. Тільки заступництвом сина хана і бобруйського старости Сапєги Орлику вдалося уникнути цієї небезпеки. Він вирушив з Карлом ХІІ і своїм оточенням до Швеції. Це було завершенням політики Пилипа Орлика в «бандерівський» період.
Козаки за наказом Девлет-Гірея в лютому 1713 р. направилися таки на Правобережну Україну і пробули там до кінця 1714 р. Цей факт П. Орлик намагався використати для порозуміння з Річчю Посполитою, щоб козаки, осівши на Правобережжі, дістали юридичне визнання польського уряду. Цим Орлик прагнув, давши можливість Варшаві використати претензії козаків на Лівобережжя, розпочати з’єднання теренів України обох боків Дніпра вже під Річчю. У лютому 1714 р. відбулися важкі бої між відділами коронної польської армії і запорожцями, в яких козаки зазнали поразки. Внаслідок цього Річ Посполита зберегла Правобережну Україну за собою.
З виїздом з Порти в житті П. Орлика почався новий період його діяльності – «європейський». Запорожці верталися на Січ під турецьку протекцію, а Орлик з родиною та своїм оточенням простував у невідому країну. Дехто з козаків, скориставшись царською амністією, повернулись на Лівобережжя. Українські ж емігранти спочатку були розміщені на о. Рюген, а потім відправлені до Швеції. Гетьман П. Орлик отримав помешкання в Кристіянстаді і залишився тут надовго. Матеріальне становище його було дуже важким, у зв’язку з чим Орлик писав, що він «знищений цілком, від голови до ніг» і не може купити «ні хліба, ні дров, ні світла». Довелося продати клейноди і власні родові дорогоцінності.
Проте у грудні 1718 р. помер Карл ХІІ, що різко змінило становище Орлика. Швеція вступила в оборонний союз з Великою Британією і Австрією, до якого приєднався польський король Август ІІ. Держави постановили покласти край московським претензіям і організувати європейську коаліцію, щоб відкинути московітів (а війська Петра І були вже в Макленбурзі) за межі Західної Європи. Орлик зрозумів, що треба діяти. Він вирішив, що українська дипломатична акція буде мати успіх, якщо він стане на чолі Запорізького Війська, яке знаходилося під опікою кримських татар. Треба було покинути Швецію і змобілізувати всі сили для боротьби за інтереси Батьківщини.
П. Орлик розпочав багатосторонні переговори. У планах його було створення спеціальної східної коаліції для боротьби з Московією, в склад якої мали б входити Річ Посполита, Швеція, Осяйна Порта, Кримське ханство, буджацькі татари, до яких приєдналися б, з одного боку, запорожці, лівобережні і донські козаки, а з іншого – підлеглі царю мусульмани, астраханські і казанські татари. Однак, щоб його проект прийняли польський і шведський уряди, йому довелося сполучити ідею визволення України з ідеєю унії її з Річчю Посполитою. Іншого варіанта у нього просто не було. Але він тут же постав перед серйозною проблемою вирватися із залежності від Швеції виявилося справою нелегкою.
Нарешті в жовтні 1720 р. Гетьману вдалося виїхати зі Стокгольму з усією родиною. Він планував зупинитися в Ганновері, щоб зустрітися з англійським королем Георгом І. Але король виїхав з Ганновера, тому Орлику вдалося зустрітися лише з міністром, графом Бернсдорфом. Мав він також розмову зі шведським уповноваженим конгресу графом Велінгом. Вочевидь, усе це його не задовольнило, і він виїхав до Вроцлава, куди прибула і його родина. Орлик чекав дій від європейської коаліції, але англійський король Георг І мусив відступитися від своїх планів щодо неї. Це стало сигналом і для Австрії, і для Речі Посполитої. Остання замість війни з Московією почала шукати шляхи порозуміння з нею. Швеція ж, опинившись ізольованою, теж мусила йти на переговори з московським царем. Так само став ізольованим і Гетьман України Пилип Орлик.
Родина П. Орлика, перебуваючи у Вроцлаві, познайомилася з герцогом Голштинським, який пообіцяв Орлику протекцію, і пізніше дипломатичні представники Голштінії дійсно де в чому захищали інтереси Гетьмана на петербурзькому дворі. І в приватному житті знайомство родини з голштинцями мало своє значення. Так. у 1723 р. старша донька Орлика Настя вийшла заміж за графа Штенфліхта, а коли вона рано померла в 1728 р., той узяв собі за дружину другу доньку Орлика Варвару.
У Вроцлаві познайомився П. Орлик зі своїм далеким родичем по польській лінії – бароном Орликом. Той узяв родину Пилипа Орлика під опіку і ввів її в коло вроцлавської аристократії. Але невдовзі опікун помер, за П. Орликом уже слідкувала російська розвідка, переслідували його і родинні нещастя, і невиразна політична ситуація. На початку 1721 р. Швеція уклала мир з Росією після 20-ти років війни. У цій ситуації Річ Посполита ставала надто залежною від політики Московії, щоб приймати до уваги проекти Орлика. Спроби ж порозуміння з московським царем були безперспективними. Орлик це бачив і розумів, що його сила полягала у війську, без якого він не міг бути повновладним чинником політики. Тож у лютому 1722 р., пристроївши рідних у польських монастирях, П. Орлик з сином Михайлом, секретарем де Клюаром і слугою Каролем вирушив у далеку мандрівку на Схід, у турецькі землі. Вже в березні 1722 р. він був в околицях Хотина.
Третій період життя і діяльності П. Орлика – «турецький». Ще на польсько-турецькому кордоні Хотинський сераскир, що був тут, на кордоні, найвищою владою, заявив, що Орлик повинен вертатися туди, звідки прибув. Гетьман виказав протест і надав рекомендаційні листи шведського короля до султана і до того ж сераскира. Йому залишалося чекати доки уряд Порти на повідомлення сераскира вирішить його долю. Нарешті зі Стамбулу прийшов наказ вислати Гетьмана тимчасово до міста Сереса в Македонії, а потім йому надавалося місце проживання в Салониках, куди він і відбув у листопаді 1722 р., де й пробув 12 років, ізольований від родини. Саме тут, у нездоровому кліматі, син його Михайло став жертвою епідемії холери і П. Орлик залишився один. До особистої драми П. Орлика додалося те, що він був відірваний від Війська Запорізького. Проте султан не дозволяв йому виїжджати з Салоників.
Тим часом європейська політична ситуація стала яснішою. Дві події для Орлика стали важливими. 9 лютого 1725 р. помер упертий і невблаганний його ворог Петро І, і в Орлика оживилася надія на можливість порозумітися з російським урядом. Другою подією став шлюб (серпень 1725 р.) Марії, доньки колишнього польського короля Станіслава Ліщинського з французьким королем Людовиком ХV. Тим самим Франція неминуче вступала в конфлікт з Росією, яка винятково негативно була настановлена до С. Ліщинського, а той, як тесть французького короля, навпаки набирав ваги в європейських колах і міг знову висунути свою кандидатуру на польський престол. Саме тоді європейські країни поділилися на два ворожі табори: Віденська коаліція – Австрія, Іспанія, Росія, та коаліція Ганноверська – Великобританія, Франція, Голландія, Данія. На боці Великобританії і Франції стояв Станіслав Ліщинський, а тодішній польський король Август ІІ опирався на Австрію. Ситуація в Європі ставала грізною, назрівала війна. І саме ця напружена атмосфера дала можливість П. Орлику ввійти в новий період свого політичного життя, позначений дипломатичною активністю.
П. Орлик починає жваве листування зі С. Ліщинським та шукає зносин з державами Ганноверської коаліції. Ліщинський покладав великі надії на Орлика, вважаючи, що його єдиним шансом є не мир, а війна, збройне повстання в Україні та антиросійська диверсія. І ще на межі 1726-27 рр. здавалося, що нова європейська війна ось-ось вибухне. Але голова французького уряду кардинал Флері взяв курс на мир, у чому його підтримав уряд Великобританії, який своїх союзників, тим не менш, штовхав на війну. Справа дійшла до проведення Європейського конгресу в Суасоні (літо 1728 р.). Українська проблема офіційно на ньому не піднімалась, зате була актуальною поза його лаштунками. Але російський представник Головкін нікого слухати не захотів, об’явив Орлика бунтівником і спільником «зрадника Мазепи» і сказав, що йому можна було б надати амністію, якби він поставився лояльно до Росії. Нічого не тямлячий у специфіці російської дійсності кардинал Флері не знайшов нічого кращого, як порадити Орлику скористатися запропонованою амністією. І тоді Гетьману нічого не залишалося, як звернутися до представників Віденської коаліції.
Гетьман встановив стосунки з Австрією, Ватиканом та Орденом єзуїтів, намагаючись через них вплинути на російський уряд, а з іншого боку – на Августа ІІ та закордонні органи Речі Посполитої. Від Росії він сподівався визнання своїх прав на Лівобережну Україну, а від Польщі – визнання автономії Правобережної України під своєю владою та відновлення козацтва. Це була орієнтація Орлика на всі сторони, включно з проектами покатоличення України, щоб знайти шлях до Ватикану.
Це був крик душі Пилипа Орлика з турецької, по суті, в’язниці, з якої він прагнув вирватися своїми силами на волю. Але з Росії були вислані до всіх країн Європи і Осяйної Порти таємні агенти з метою паралізувати дії українського емігрантського уряду. Росія нищила Україну матеріально, духовно і політично. В 1764 р. померла цариця Єлизавета Петрівна і правити Росією стала цариця Катерина ІІ, яка стала продовжувачем справи Петра І, і не тільки ліквідувала в 1764 р. гетьманство в Україні, знищила в 1775 р. Запорізьку Січ, а і ввела в 1795 р. в Україні кріпацтво.
В цьому останньому періоді своєї діяльності Пилип Орлик звертає свої сподівання на Францію, С.Ліщинського, Порту, Крим, Швецію. Це була виразна антиросійська політика, якої П. Орлик буде триматися до кінця всього свого життя. І це був час його співпраці з молодим, повним сил сином Григорієм Орликом. Він наказує сину їхати до Франції і там поставити справу свого батька перед урядом. Довго син домагався визволення батька з його примусового перебування в Салоніках, щоб той міг вступити в стосунки з Військом Запорізьким. Лише в кінці 1734 р. П.Орлику було дозволено виїхати з Салонік, але було вже пізно.
Січовики були незадоволені протекторатом кримського хана, ще в 1728 р. покинули Січ в Олешках і подалися на стару Чортомлицьку Січ. Російський уряд не дав згоди на їх перебування і вони змушені були повернутися назад, до кримського хана, який не підтримав їх. У 1734 р. Військо Запорізьке відмовилося слухати кримського хана і перейшло в урочище Базавлук, і на цей раз російська цариця погодилася прийняти їх у своє підданство. Це стало великим ударом для П. Орлика. Він прибув до Каушан і став переконувати січовиків не робити цього кроку, шкідливого як для них, так і для інтересів України. Але ніщо вже не могло врятувати ситуацію. Орлик надто довго був відсутній і за короткий час неможливо було змусити козаків прислухатися до його аргументів. Стався відвертий розрив, що виявився для Орлика найболючішим ударом, адже перехід Війська Запорізького на бік Москви зробив дуже прикре враження і на Порту, і на Крим, хоча вони також були в цьому винні, і на Францію.
Проте Орлик не залишився самотнім. Навколо нього зібралося більше 2000 козаків пішими і кінними з його старими друзями і соратниками. Резиденція гетьмана Пилипа Орлика була в Бендерах. Але всі його люди і він сам опинилися без грошей, у голоді і холоді. У Стамбулі мінялися уряди один за одним і не було кому подбати за бідолашного Гетьмана. Тільки Франція надала значну допомогу, бажаючи й надалі мати приятелів серед козаків. Однак поступово козаки орлика подалися хто куди. Після переходу Січі під владу Москви політичні позиції Орлика сильно похитнулися. Без війська він не міг бути Гетьманом країни, спроможним укладати союзи з державами чи радником іноземних урядів, експертом у справах Східної Європи. Тим не менш, батько і син Орлики мали багато політичних проектів, звернутих до ідеї східноєвропейської коаліції держав, але всі вони не мали втілення в життя.
Подиву гідною є та впертість, з якою обидва Орлики працювали на користь України. Незважаючи на невдачі, Пилип Орлик залишався вірним Україні до кінця свого буремного життя. В останньому своєму листі від 30.08.1741 р. до французького канцлера Флері П. Орлик писав, що ніколи не перестане шукати всіх легальних засобів, «щоб заявляти мої права і права моєї нації на Україну». Закінчення російсько-турецької війни важко відбилося на Гетьмані. Знов турецький уряд, щоб не мати конфліктів з Росією, наказав йому виїхати з Бухаресту до Адріанополя. Орлик хотів переїхати до Яс, відмовлявся від Адріанополя, і тоді уряд Порти перестав платити йому пенсію. Орлик все ж таки виїхав до Яс, але прожив там недовго. Він помер 24 травня 1742 р. у Ясах, на самоті, без будь-якої надії навіть побачитися зі своїми рідними, не те. що повернутися на Батьківщину.
Отже, досвід боротьби першої української політичної еміграції переконливо свідчить, що при всій особистій відвазі і відповідальності перед Батьківщиною справа Української державності без підтримки національно свідомого власного народу приречена на поразку. Але ідея української державності і боротьба за її втілення нашими політичними емігрантами заслуговує на пошану і народну пам’ять.












Лекція 4. Формування новітньої української діаспори.
План.
1. Шляхи формування діаспори.
2. Українська еміграція в добу бездержавності України: перша, друга і третя «хвилі» еміграції. Формування західної української діаспори.
3. Четверта «хвиля» еміграції з України. Виникнення східної української діаспори.
4. Типологія основних діаспорних поселень українців.


1. Шляхи формування діаспори.
Діаспора формується кількома шляхами. Один з них пов’язаний із змінами кордонів. Так, змінювались кордони Австро-Угорської імперії, Польщі, Румунії, де проживали українці. Наприклад, території Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, заселені українцями, належать сучасній Польщі. Змінювались території і кордони республік СРСР, де проживали українці. В 1924 р. у Придністров’ї, де в більшості жили українці, радянською владою було створено Молдавську автономну республіку. В 1940 р. до СРСР було приєднано Бессарабію, яку об’єднали з Молдавською автономною республікою. Так була сформована територія сучасної Молдови, де зараз проживає більше 600 тисяч українців.
У результаті змін кордонів в СРСР в 1924 – 1925 рр. Українській РСР були передані території з населенням у 278 тисяч чоловік, а від УРСР Російській Федерації – території з населенням у 479 тисяч чоловік. Крім того, поза межами України у прикордонних російських областях – Курській, Воронезькій, Білгородській проживає близько 2 мільйонів українців.
Однак, як ми зазначали вище, головним шляхом формування діаспори є еміграція. Слово еміграція походить від латинського слова «emigro», що в перекладі означає «виселяюсь, переселяюсь». Отже, еміграція – це переселення з Батьківщини в іншу країну на тривалий строк або постійне місце проживання (ПМЖ).
Еміграція – феномен властивий багатьом народам. Найзначнішими діаспорами є єврейська, вірменська, арабська, китайська. Процеси еміграції викликаються багатьма причинами і перш-за-все соціально-економічними, політичними, релігійними. Сучасна українська діаспора за різними оцінками налічує від 11 до 15 мільйонів українців. Прийнято виокремлювати Західну і Східну діаспору, але про це ми скажемо пізніше.
Українська  діаспора  відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора  жила Україною, діаспора  виховувала дітей на українських ідеях, діаспора  мріяла про незалежну Україну. Традиційно історики розглядають чотири хвилі (або етапи) формування української діаспори.

2. Українська еміграція в добу бездержавності України: перша, друга і третя «хвилі» еміграції. Формування західної української діаспори.
У час, коли Україна не мала власної держави і перебувала у складі різних країн в історії української еміграції чітко виявляється головне її географічне спрямування – на Захід, а також виділяються кілька “хвиль” масового переселенського руху. Перша – з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни. Друга “хвиля” охоплює період між двома світовими війнами (1918 – 1939 рр.). Третя – тривала з 1945 р. до першої половини 1950-х років. З кінця 1980-х років починається четверта “хвиля” еміграції.

Перша “хвиля” еміграції.
Постачальниками дешевих робочих рук на світовий ринок праці стали аграрно перенаселені і найвідсталіші в економічному розвитку території з українським населенням. Це насамперед стосувалося Західної України, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Хоча в цій країні кріпацтво було ліквідоване у 1848 р., цей значною мірою формальний акт мало що змінив у злидарському становищі більшості українських селян. Не володіючи землею в достатній кількості, українські селяни, як і раніше, йшли в найми до поміщиків та сільських багатіїв. Селянин мусив мати 5,8 га землі, щоб забезпечити собі й родині хоча б мінімальний прожиток. А виходило, що 70% західноукраїнських селянських господарств мали менше половини мінімального земельного наділу і лише одне господарство з десяти перевищувало цей мінімум.
Уся система економічних відносин в Австро-Угорщині мала на меті висмоктування життєвих соків з національних окраїн на користь розвинутої митрополії. Така типово колоніальна практика зумовлювала зубожіння, розорення і занепад селянських господарств. Рівень життя західноукраїнських селян становив лише десяту частину від загального рівня життя в Австро-Угорщині. Певною мірою позначалися і національні та релігійні фактори.
У цей же час, в кінці ХІХ століття, уряди Канади, Бразилії, Аргентини почали освоєння цілинних земель, а великі промисловці США були зацікавлені в дешевій робочій силі для важкої промисловості. Агенти цих урядів працювали в Європі, активно поширюючи інформацію про “чудові” умови праці на нових землях. Тим більше, що за кожного загітованого дорослого агенти отримували п’ять доларів і по два долари за дитину. Певну роль у пропаганді еміграції серед українців відіграв Йосип Олеськів – відомий український діяч, який видав у Львові брошури “Про вільні землі” та “О еміграції”.
Безпросвітні злидні та турбота про майбутнє своїх дітей підсвідомо підштовхували українців до думки про необхідність виїзду. Продаючи свої землі, маєтки, реманент селяни вирушали до європейських портів – Гамбурга, Бремена, Роттердама, Антверпена, Генуї. Звідти, долаючи океан, прибували на нові землі. Українці були найбіднішими з емігрантів. Так, француз привозив до Америки в середньому 86 доларів, чех – 41, німець – 58, а українець – 14. В дорогу українці брали сільський реманент – коси, серпи, сокири, а господині – насіння городини.
Освоєння нових земель вимагало багатьох зусиль. У Південній Америці, наприклад, щоб займатись землеробством потрібно було корчувати джунглі. У США, на заводах Пенсільванії, українці отримували зарплатню втричі меншу, ніж корінні американці. В Канаді на українців дивились як на конкурентів в отриманні цілинних земель. Українці не знали мови, звичаїв і навіть їх греко-католицька віра викликала підзору. Але, незважаючи на всі труднощі, українці обживались у нових умовах.
Східні землі України, що входили до складу царської Росії, дали значно менше емігрантів, ніж західні. Але це зовсім не означає, що тут умови життя були кращими. І тут спостерігалася така ж нужда і безпросвітність становища трудящих, передусім селянства. Самодержавство, пережитки кріпацтва спричинювали соціальну напруженість у селі, бунти й заворушення. Не випадково у першій російській революції 1905 – 1907 рр. українське селянство відіграло досить активну роль. Проте українські селяни «Великої України» не посунули, на відміну від українців західних українських земель, масово до зарубіжних країн. Це пояснювалося внутрішньою політикою царизму та його терміновими заходами, спрямованими на погашення спалахів народного гніву. «Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила аграрна реформа, розпочата з ініціативи прем’єр-міністра Петра Столипіна. Іншим клапаном, що випускав пару з перегрітого котла соціальних антагонізмів, було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочих руках і в аграрній сфері, і на переробній промисловості. Крім того, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в самій підросійській Україні відбувався бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочої сили з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри.
І все ж таки найголовнішим фактором, який відвернув масову еміграцію з підросійської України, було переселення до Сибіру, яке стало одним з найважливіших елементів урядової політики після революції 1905 – 1907 рр. До Сибіру, на Далекий Схід, до Казахстану та Середньої Азії направилося 76% усієї кількості переселенців-українців. Інша справа, що переселення майже нічим не забезпечувалося, проходило за важких умов, а вбивство П.Столипіна взагалі підштовхнуло зворотній процес повернення додому більшої частини тих, хто виїхав. Але зазначені вище факти відволікли більшу частину потенційних емігрантів з «Великої України» від мандрів до далеких заморських країн.
Південна Америка.
У 1872 – 1876 рр. перші українці з’явились у Бразилії. Вони отримали землі в південній частині штату Парана. В 1990-ті рр. починається еміграція до Аргентини. Але еміграція в ці країни не набула масового характеру. Це пояснюється несприятливими кліматичними умовами, відсутністю промислового виробництва тощо. Про все це українців попереджав у своїх працях Й. Олеськів. Загалом до 1914 р. до Аргентини прибуло майже 10 тисяч, а до Бразилії – 40 тисяч українців.
Північна Америка.
Швидко перша “хвиля” емігрантів звернула до США і Канади. Але звістки про українців в цій стороні світу відомі з ХVІІІ ст.
Початком масової еміграції до США став 1877 р., коли група селян-русинів із Закарпаття прибула на шахти Пенсильванії. Згодом українці працювали чорноробами в інших галузях промисловості, зазнаючи великих обмежень у платні.
Головними містами розселення українців були Шенандоа, Пітсбург, Нью-Йорк, інші міста північного-сходу США. Згодом у пошуках роботи українці розійшлися по всій країні.
Українська громада в США, розпорошена і поділена за різними ознаками, намагалася зберегти і розвинути національні традиції. Але разом із тим українці першої “хвилі” намагалися швидше стати корінним населенням, вивчити мову, традиції, звички. Загалом, до 1914 р. у США прибуло близько 700 тисяч українців.
Перші українські переселенці в Канаді з`явилися в 1891 р. Ними були Іван Пилипів та Василь Єлиняк. До 1914 р., до цієї країни емігрувало близько 170 тисяч українців. Як потенційні фермери українські преселенці осідали в штатах Альберта, Манітоба, Саскачеван, де канадський уряд надавав земельні ділянки у 65 га, так звані «гомстеди». Хоч велика частина цих земель не була гарної якості, українці наполегливо працювали і започаткували цілу низку великих поселень-«колоній», які часто отримували назви населених пунктів України. Ці поселення простягнулися дугою від південної Манітоби до східної і центральної Альберти.
Інша, менш чисельна, група українських іммігрантів знаходила роботу у видобувній промисловості. Почасти і фермери шукали собі сезонного підробітку в містах. Чоловіки йшли працювати у міста для того, щоб заробити трохи грошей на будівництво оселі чи на закупку реманенту. Дружини і діти часто жили в землянках і працювали на землі.
Працьовитість українців зробила свою справу. За десяток років переселенці досягли значних успіхів. Так у 1916 р., ферма українського емігранта у провінції Альберта налічувала, в середньому, 5 коней, 14 голів великої рогатої худоби, від 12 до 16 поросят. Українцями було створено 70 тисяч фермерських господарств.
Українці піклувалися про розвиток своїх дітей і про збереження своїх традицій. У 1905 р. у Вінніпезі було відкрито спеціальну школу для підготовки українських вчителів. У 1915 р. в місцях розселення українців працювало уже 450 шкіл. Як і в інших країнах, у Канаді українцями були засновані церковні і культурні товариства, згодом і політичні організації.
Таким чином, перша “хвиля” еміграції була обумовлена важкими соціально-економічними умовами життя. На нові землі їхали малоосвічені селяни, які, долаючи величезні перешкоди, утвердились як повноправні громадяни нових батьківщин.
У серпні 1914 р. вибухнула Перша світова війна, яка перервала процес української еміграції та її зв’язки з Рідним краєм.



Друга «хвиля» еміграції.
Війна різко негативно позначилася на структурі міграційних процесів, зокрема, на українській трудовій еміграції. Всі шляхи сполучення виявилися перерізаними фронтами, більшість країн Європи були охоплені бойовими діями. Українське населення опинилося по різні боки фронту, оскільки Австро-Угорщина і Російська імперія належали до протилежних воєнних блоків. Молох війни нещадно збирав свої жертви, серед яких були й українці. Під час війни перервалися також і нормальні зв’язки українців зі своєю діаспорою.
Друга “хвиля” еміграції починається після закінчення Першої світової війни, та бурхливих подій 1917 – 1920 рр. в Україні. До соціально-економічних причин додалися політичні. Останні призвели до появи політичної еміграції. До неї входили політичні лідери, діячі культури і науки, офіцери і рядові українських армій – всі, хто був незгодний з радянською владою і польським пануванням. Однією з головних особливостей цього етапу еміграції стало те, що велика частина політичної еміграції осіла в європейських країнах.
Соціологічно міжвоєнна українська політична еміграція тісно пов'язана із загальним переміщенням за кордон сотень тисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець революція в Росії 1917 р. та встановлення на території поваленої імперії радянської влади. Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, що покинули цю територію під час подій 1917 – 1920 рр. Зокрема, В.Ленін у 1921 р. говорив про "півтора чи два мільйони". Популярна на Заході "Енциклопедія Британіка" оперує цифрою в понад 1 млн. осіб. Професор Володимир Маруняк писав, що "після революції в б. царській Росії 1917 – 1920 рр. у південній і центральній Європі опинилося від 500 000 до 800 000 т. зв. "білої еміграції", тобто росіян, українців, білорусів, кавказців".
Українці розсіялись у Чехословаччині, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції, Румунії, Болгарії, а частина з них перебралася за океан – здебільшого до США та Канади. І вже в 1920-ті рр. у Чехословаччині відкрилися вищі навчальні заклади – Український Вільний Університет, Українська Господарська Академія, Вищий Педагогічний Інститут. У цих навчальних закладах навчалося більше 2 тисяч українців. А в Німеччині, в Берліні, було створено Український Науковий Інститут.
Характерною рисою міжвоєнного етапу еміграції стала поява трудової сезонної еміграції у Францію і Бельгію. Емігранти працювали в сільському господарстві, вугільній, металургійній і текстильній промисловості. Кількість українців-емігрантів у Франції у 1920-30-ті роки налічувала від 40 до 50 тисяч чоловік. Але основна кількість переселенців знову направлялась до США і Канади. З 1920 по 1940 рр. туди прибуло відповідно 100 і 70 тисяч емігрантів. Продовжилась також еміграція до Аргентини і Бразилії.
На процес еміграції негативно вплинули такі фактори, як економічна криза початку 1930 рр. та обмеження еміграції урядами ряду країн.
Не можна не сказати про те, що на початку 1920-х рр. спостерігалося таке явище, як рееміграція в Україну. Так, у 1921 р. повернувся в Радянську Україну Володимир Винниченко, який навіть посів посаду заступника Голови Ради народних комісарів УСРР у тодішній столиці республіки м. Харків. Але через кілька місяців утік до Франції, де й помер у 1951 р. У 1924 р. повернувся в Україну і М.С.Грушевський і був обраний академіком АН УСРР та СРСР, але у 1936 р. він за загадкових обставин несподівано помер від чиряка під час відпочинку у кремлівському санаторії м. Сочі. Саме в другій еміграційній хвилі рееміграція стала політичним явищем, адже з`явилась надія, що в Радянській Україні встановилось справедливе, демократичне суспільство. У 1924 р. в Україну повернулось близько двох тисяч осіб. Але доля їхня була страшною – усі вони були знищені під час репресій 1930-х рр. в СРСР.
Слід відмітити й ще одну особливість цього етапу еміграції – виникненням переселенців уже і з Польщі, влада якої проводила відверто дискримінаційну політики відносно українців. Емігранти відразу ж виїжджали за океан – у США, Канаду, Бразилію, Аргентину та інші країни.
Хоч би як там було, а еміграція другої «хвилі» повною мірою може бути зарахована до "розливних" або "дифузних". Головна особливість таких еміграцій, згідно із тлумаченням фахової літератури, полягає в тому, що вони постають під впливом колективних страхіть, доволі потужних, щоб зрушити маси. Такого роду еміграції вже недостатньо пояснювати дією об'єктивних "міграційних струмів", які, зокрема, спричинюють переміщення людності з місць сильнішого соціального та економічного тиску до місць нижчого тиску по лініях найменшого відпору. Утім, з іншого боку, в загальній масі тодішніх емігрантів із колишньої царської Росії було багато людей, яких краще визначати терміном «біженці». З цієї точки зору заслуговує на увагу думка професора Бориса Лисянського, який рекомендував провадити принципову різницю між еміграцією і біженством. "І та, і друге, – зазначав він, – назовні виглядають однаково, але різняться своїми внутрішніми причинами – характером тих життєвих імпульсів, що їх породжують. І біженство, і еміграція являють собою акт масового залишення рідної землі, на якій людина виросла і з якою зжилася, до якої її в'яжуть фізичні та психологічні зв'язки. Але в той час, як біженство зроджують події стихійно-епізодичного характеру, хоч би навіть і з соціально-політичним підкладом (наприклад, погроми на ґрунті класової боротьби, або національної чи релігійної ворожнечі), – еміграцію породжують на загал події характеру історичного, органічно зв'язані з цілим процесом попереднього життя даного суспільства, з його розвоєм, еволюцією, з усією його минувшиною, сучасністю й змаганнями та планами на майбутнє".
Непросто дати характеристику кількісних параметрів та структури української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова війна, революція та поразка в боротьбі за незалежність України. Тут ми зіштовхуємося з кількома проблемами. По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхто не вів загальної статистики виходу українців на еміграцію. По-друге, – якщо йдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції – з Наддніпрянської України та з Галичини і Буковини. Кожна з них мала відмінне обличчя та відмінну історію. По-третє, – значна частина емігрантів українського походження опинилася за кордоном у так зв. «російському емігрантському комплексі», виокремлювати з якого цих людей можна лише умовно. І по-четверте, – у міжвоєнний період у ряді європейських країн перебували емігранти-галичани, котрі виїздили сюди на сезонні чи триваліші заробітки.
Еміграційні хвилі прийшли в різні періоди часу з центральних та східних земель України і з Галичини. Вони спрямовувалися до різних країн, частина емігрантів поверталася на батьківщину, частина переходила з однієї країни до іншої, тобто, мігрувала. Це залежало від політичної обстановки на батьківщині, від ситуації в країнах, де еміграція в даний час перебувала, та від внутрішніх взаємин серед еміграції. Плинність була дуже інтенсивною, особливо в перші роки. Як подає "Енциклопедія українознавства", число українських політичних емігрантів, яке в 1921 р. доходило до 100 тис, "згодом спадає більш, ніж до половини (числа лише приблизні)".
Проти першої хвилі еміграції освітній рівень тих, хто виїхав за кордон у період між двома світовими війнами, був значно вищим. Завдяки цьому вони могли швидше адаптуватися в новому соціокультурному середовищі, стати повноцінними громадянами країн в'їзду. Це стосувалося і українських політичних емігрантів. Незважаючи на те, що спочатку вони не мали наміру довго затримуватися за кордоном, реальна ситуація змусила їх переглянути цю настанову й (хоч із запізненням) докладати активних зусиль для інтегрування в суспільства країн осідку. Адже в багатьох випадках ішлося про елементарне біологічне виживання цих людей. Тож міжвоєнні українські політичні емігранти мимоволі стали одним із джерел формування української діаспори, вплинули на збільшення її чисельності та підвищення її культурно-освітнього рівня й політичної свідомості, спричинилися до поширення ареалів розселення українців у зарубіжному світі.

Третя «хвиля» еміграції.
Охоплює роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.) та повоєнні. Ця хвиля еміграції була викликана переважно політичними мотивами. За підрахунками дослідника Ф. Заставного, у воєнні та повоєнні роки загальна кількість українських емігрантів (переважно із західної і центральної частин України) становила 260 – 300 тисяч чоловік, у тому числі у країнах Північної Америки осіло 150 – 170 тисяч, Південної Америки – 35 – 40 тисяч, Західної Європи – 65–75 тисяч, Австралії – 25 – 30 тисяч чоловік. Це були переважно молоді люди, примусово вивезені з України на роботу в Німеччину, які, пам'ятаючи сталінські репресії, боялися повертатися на батьківщину, а також військовополонені, на яких у СРСР чекало покарання, бо сталінсько-берієвський режим усіх їх розцінював як зрадників, і учасники формувань УПА.
Особливих обертів процес еміграції набув після Другої світової війни. Основу переселенців складали так званні „переміщені особи” – люди, які не по своїй волі опинились в Німеччині. Серед них – „остарбайтери” – молодь, яку насильно вивезли на примусові роботи; українці – військовополонені; українці - солдати дивізії СС „Галичина”. Невелика кількість українців втекла разом з німцями, бо боялись звинувачень радянської влади у зраді. Згодом, в Західній Європі, опинились партизани УПА, які під тиском радянських військ проривались через Карпати до Чехословаччини, а звідти до Німеччини і Австрії.
Як відомо, Німеччина була поділена на кілька окупаційних зон. В англійській зоні окупації залишилось близько 55 тисяч українців, в американській – більше 100 тисяч, у французькій – 19 тисяч. У трьох окупаційних зонах Австрії знаходилось близько 22 тисяч, в Італії – 11 тисяч українців. Таким чином понад 300 тисяч наших співвітчизників опинились у становищі біженців і переміщених осіб.
Більшість із них розміщувалась в спеціальних таборах, якими опікувались ООН та Міжнародна організація біженців. Після переговорів і узгоджень розпочалось розселення мешканців таборів по різних країнах. Це розселення тривало з 1947 по 1955 рр. Крім традиційних країн – Канади, США, Аргентини, Бразилії, українці „відкрили” для себе нові землі. Так опинились українці в Британії, Уругваї, Парагваї, Чилі, Австралії.
Специфічним видом еміграції в 70-80 роки ХХ століття в СРСР і в радянський Україні стало утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Дівчата виходили заміж за іноземних спеціалістів, зарубіжних студентів та аспірантів, в основному з азіатських і африканських країн.

3. Четверта «хвиля» еміграції з України. Виникнення східної української діаспори.
Виїзд з території вже незалежної України через різні, передусім соціально-економічні, причини в 1990-і рр. відносно великої кількості громадян на постійне проживання за кордон отримав назву четвертої хвилі української еміграції.
З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав українські меншини, які проживали в цих країнах, перейшли на становище зарубіжних. Виникло нове соціальне явище так звана східна українська діаспора.
Міграційні процеси між новими незалежними державами набули нової якості. Зокрема, суттєво змінилися причини й мотиви міграції, кількісна наповненість і спрямованість міграційних потоків, віковий і професійний склад груп мігрантів тощо. На міграційні процеси значно більший вплив, ніж раніше, справляють етнічні й соціально-психологічні чинники.
Новоутворені держави, що стали на шлях демократичного розвитку, мали б бути, відповідно до міжнародних норм і стандартів, відкритими для іммігрантів. Тим більше у випадках, коли йдеться про повернення людей на свою історичну батьківщину або в місцевості свого попереднього традиційного проживання.
Протягом перших років існування незалежної України значна кількість українців із країн Балтії (Литви, Латвії, Естонії) та СНД виявила бажання повернутися на свою історичну батьківщину. Наприклад, широкомасштабне соціологічне дослідження 1992 р. засвідчило, що такі наміри мали близько 2 млн. українців у Російській Федерації.
Політика української держави щодо етнічних українців, які через різні причини опинилися за її межами та бажають повернутися, передбачає сприяння процесові їх репатріації, гарантії поза квотної імміграції, відновлення українського громадянства, культурну та мовну адаптацію переселенців тощо.
Процес репатріації охопив передусім ті категорії української людності, міграція яких з України мала тимчасовий характер і які раніше чи пізніше планували повернутися до рідного краю. Утворення незалежної Української держави стимулювало в них національні почуття, викликало бажання прислужитися її духовному відродженню й економічному розвиткові. Певним каталізатором репатріації стало прийняття 13 листопада 1991 р. Закону України "Про громадянство", який у першій своїй версії передбачав річний термін підтвердження громадянства України. В цілому за 1992 -1996 рр. в'їзд в Україну етнічних українців з нових незалежних держав, які виникли на місці колишнього СРСР, перевищив їх виїзд у ці держави на 203,4 тис. чоловік.
Міграційні процеси в перші два та в наступні роки незалежності мають суттєві відмінності. 1992 рік був роком найбільш масового припливу в Україну населення з нових незалежних держав, зокрема етнічних українців, які становили близько половини (46%) усіх прибулих. Позитивне сальдо міграції з цими державами по групі українців досягло 168,3 тис. чоловік. Наступного року кількість тих, хто прибув, була майже вдвічі меншою, а кількість вибулих зросла. У підсумку позитивне сальдо міграції по українцях у 1933 р. становило лише 68,6 тис. чоловік.
Погіршення економічної ситуації в Україні та зниження в ній життєвого рівня проти деяких інших пострадянських держав, передусім Росії, в якій проживає найбільша кількість зарубіжних українців, призвело спочатку до суттєвого уповільнення процесів репатріації українського населення, а потім і до переважання виїзду з країни над в’їздом до неї. З 1994 р. по групі українців спостерігається негативне сальдо міграції з державами СНД і Балтії, причому воно має тенденцію до зростання: від 11,3 тис. чоловік у 1994 р. до 17,0 тис. чоловік у 1996.
На відміну від міграції з країнами СНД та Балтії, з якими відбувається більш-менш адекватний за обсягом обмін населенням, міграція між Україною та країнами "старого" зарубіжжя однозначно має характер еміграції. Обсяги її в ці країни стали зростати в період "перебудови" з лібералізацією громадського життя взагалі та режиму кордонів зокрема. Найбільшими вони були в 1990 р., коли в цьому напрямі виїхало 95 тис. осіб. Слід зазначити, що еміграція цього періоду мала виразний етнічний характер. Основною країною призначення був Ізраїль. У1989 р. сюди прямував 91% емігрантів з України, у 1990 92%. Абсолютну більшість емігрантів становили особи єврейського походження. Дві третини емігрантів основною причиною виїзду назвали родинні обставини.
Після проголошення незалежності еміграція спочатку зменшилася до 44,4 тис. чоловік у 1992 р., потім зросла до 58,7 тис. у 1994 й знову стала зменшуватися, становлячи в 1995 р. 54,0 тис, у 1996 р. 53,0 тис. чоловік.
Одночасно зменшилася питома вага виїзду в Ізраїль, яка становила в 1994 – 1996 рр. приблизно третину всього виїзду. Потік емігрантів в інші країни, передусім США та Німеччину, навпаки, зростав. У 1992 – 1996 рр. на ці дві країни припадає майже половина емігрантів.
Характерною рисою виїзду з України в роки її незалежності до країн "старого" зарубіжжя стало поступове заміщення етнічної еміграції економічною. Ця тенденція виявляється як у зменшенні частки тих, хто виїжджає в Ізраїль, так і в скороченні серед емігрантів питомої ваги євреїв. Так, якщо частка євреїв серед емігрантів упродовж 1995 – 1996 рр. зменшилася з 41,2 до 37,0%, то українців і росіян, навпаки, зросла: українців – з 26,0 до 30,0%, росіян – з 16,0 до 20,0%.
У середині 1990-х рр. найбільший потік емігрантів з України спрямовувався до Російської Федерації (69%), в Ізраїль (8%), США (6%), Німеччину (4%), Білорусь (3%). Серед тих, хто вибув у цей період до країн СНД й Балтії, найбільші групи становили росіяни та українці (відповідно 53,9 і 33,9% за першу половину 1996 р.).
Усього впродовж 1987 – 1996 рр. у країни так званого "старого" зарубіжжя емігрувало майже півмільйона жителів України, з них близько 260 тис. чоловік виїхало протягом 1992 – 1996 рр. Найбільше емігрантів попрямувало в Ізраїль – 290,4 тис, США – 100,7 тис. і Німеччину – 49,8 тис. До інших країн за цей час виїхало 56,5 тис. чоловік.
Якщо кількісно еміграція в країни "старого" зарубіжжя за останні п'ять років зросла ненабагато, то її напрями й, структура змінилася суттєвим чином. Більш як удвічі зменшилася частка виїзду в Ізраїль і водночас різко збільшилася питома вага емігрантів, які виїжджають до США – в 4 рази, до Німеччини – в 7 разів, до інших країн – більш як у 3 рази.
На початку 1990-х рр. у десятки разів зросла чисельність українців, які виїхали за кордон для тимчасового працевлаштування або в торговельних справах (так звана човникова міграція). Якщо в 1987 р. органами ВВІР Міністерства внутрішніх справ України було видано 85 тис. дозволів на виїзд за кордон в особистих справах, то в 1991 р. – 2 млн. 327 тис.
Тимчасові поїздки за кордон здійснюються в основному в сусідні країни, з якими зберігається безвізовий режим та існує налагоджене транспортне сполучення. 3 1993 р. статистика тимчасових виїздів не ведеться. Однак за даними прикордонників, дипломатичних представництв та результатами соціологічних досліджень, інтенсивність руху громадян України через кордон не зменшується. Водночас розширюється географія їхніх поїздок. Певна частина з тих, хто виїжджає за кордон для тимчасового працевлаштування чи в торговельних справах, осідає згодом у відповідних країнах на постійне проживання.
Різні національні й міжнародні, урядові й неурядові організації вживають певних заходів для приведення стихійного процесу еміграції з України в певне, бодай частково організоване, русло. Це робиться для полегшення становища самих емігрантів, які, потрапляючи в країні прибуття в зовсім незнайому ситуацію та не знаючи в своїй більшості законів, мови і традицій місцевого населення, часто-густо стають заручниками підпільних торговців робочою силою, що всіляко ошукують їх.
Наприклад, зважаючи на добру славу, якою користуються українці в Аргентині, імміграційні органи цієї країни стали видавати громадянам України візи терміном на один рік із правом працевлаштування. Строк дії такої візи може бути продовжено за умови доведення наявності легальних джерел існування. Протягом короткого часу за такими візами до Аргентини прибуло близько 4 тис. українських переселенців. Проте у зв'язку зі значним безробіттям, спричиненим реформами в аргентинській економіці, приватизацією великих державних підприємств енергетики, нафто- й газовидобутку тощо, лише одиниці з них мають роботу за фахом. Матеріальні труднощі та невисокий рівень етнічної самоідентифікаціі представників четвертої хвилі не сприяють її інтеграції в суспільне життя "старої" еміграції. Організації української діаспори в різних країнах надають посильну допомогу в облаштуванні новоприбулих, зокрема, в оформленні необхідних документів, вивченні місцевої мови, навчанні дітей у школі тощо. Проте діаспорні громадські структури можуть лише частково посприяти розв'язанню низки складних проблем, з якими відразу ж зіштовхуються новоприбулі. Багато чого залежить від зусиль самих емігрантів четвертої хвилі, яка нараховує вже понад 100 тис. осіб. Загалом для цих новітніх емігрантів питання "національного самовизначення" має ситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи, місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевої мови тощо. Така кон'юнктурна позиція емігрантів четвертої хвилі далеко неоднозначно сприймається в середовищі давніших українських поселенців. У. Дячук роз'яснює новітнім емігрантам "якщо ви не вступите до якоїсь організації й не почнете в ній працювати, може, своїм способом, ви розминетеся в морі американськім, а ваші діти скоро перестануть говорити по-українськи".

4. Типологія основних діаспорних поселень українців
Учені, політики і публіцисти всю українську діаспору поділяють на західну (країни Північної і Південної Америки, Європи, Австралія. Нова Зеландія, Близький і Далекий схід) та східну (держави колишнього СРСР).
Проте з розпадом СРСР і утворенням на його колишній території нових суверенних держав відбулося не тільки різке збільшення чисельності української діаспори, а й досить значні якісні зміни в її середовищі. Водночас постали непрості проблеми в науковому осмисленні історичного і соціально-політичного явища діаспори.
Зокрема, з’ясувалося, що ознаки та критерії, якими описувалося поняття "українська діаспора", насправді повною мірою стосуються тільки поняття "західна українська діаспора" й не в усьому підходять для характеристики того, що отримало назву "східна українська діаспора". Так, західна діаспора впродовж проживання у відповідних країнах кількох поколінь українців розбудувала широку мережу власних етнічних організацій та установ, що створило їй широкі можливості для збереження української ідентичності й продовження свого існування власне як діаспори, незважаючи на свою майже суцільну інтегрованість у суспільне життя країн проживання. Що ж до українців у країнах колишнього СРСР, то вони перейшли на становище зарубіжних практично неорганізованими. Це зумовило великі труднощі не тільки для їх етнічної самоідентифікації, а й для взаємодії з Україною. Адже забезпечення потреб та інтересів діаспори, а також її ефективна взаємодія з країною походження можуть бути забезпечені тільки на груповому рівні, тобто, коли громадські організації діаспори співпрацюють із відповідними громадськими чи державними організаціями та установами України.
За типологією українська діаспора поділяється на: східну українську діаспору – нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії); і західну українську діаспору – Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Аргентина, Бразилія, інші країни), Австралія, Західна Європа (Великобританія, Німеччина, Франція, Італія тощо), Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія тощо), Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Японія, інші країни), Африка (Єгипет, Туніс, інші країни).

























Лекція 5. Західна українська діаспора.
План.
1. Загальна оцінка життя українців західної діаспори.
2. Історія формування української діаспори в Канаді.
3. Історія формування української діаспори в США.
4. Українська діаспора в інших західних країнах.
5. Проблеми розвитку української мови, шкільництва та преси в західній українській діаспорі.

1. Загальна оцінка життя українців західної діаспори.
Соціально-економічний, політичний, культурний статус українців в країнах західного світу змінювався протягом всього процесу еміграції. Однозначно оцінити становище українців неможливо. Надто різні умови життя і праці наших співвітчизників в США і Канаді, Латинській Америці і Європі.
Близько трьох мільйонів українців проживають зараз в США і Канаді. Це одна із самих заможних груп української діаспори. Незважаючи на те, що українці були найбіднішими емігрантами кінця ХІХ – початку ХХ століття сьогодні вони мають досить високий соціальний статус. Популярними професіями серед українців стали професії лікаря, інженера, адвоката, вчителя, викладача вищого навчального закладу. Значна кількість українців має свій бізнес. Більшість українців мешкає в містах.
Соціально-економічне становище українців в Латинській Америці неоднакове. Найкраще становище української громади в Аргентині. Вона налічує близько двохсот п’ятдесяти тисяч. З них біля ста тисяч – мешканці Буенос-Айреса. Основна маса українців фермери і робітники. В останні роки ХХ століття зростає кількість осіб інтелектуальних професій. Це онуки і правнуки перших емігрантів.
Українці Бразилії, яких налічується більше трьохсот тисяч, в основному мешкають сільській місцевості. Фермерство для них є більше способом існування ніж багатого життя. Загалом рівень життя українців в Бразилії нижчий від середнього життєвого стандарту країни. В інших латиноамериканських країнах мешкає від тисячі до п`ятнадцяти тисяч українців. Більшість з них фермери, власники дрібних майстерень, наймані робітники. Невелика кількість інтелігенції.
Українська діаспора в Європі ділиться на дві частин. Частина з них постійно мешкала в Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії. Найбільші громади в Польщі – близько трьохсот п’ятдесяти тисяч, в Румунії – трохи більше ста тисяч. Життя українців в цих країнах було і залишається нелегким. Становище співвітчизників змінюється потроху на краще лише в останні десятиліття.
В інших європейських країнах українців з’явились через еміграцію і зараз їх небагато. У Британії – 30 тисяч, Франції – близько 40 тисяч, ФРН – 25 тисяч. Більшість з них опинилась в цих країнах в 20-30 роки ХХ століття та після Другої світової війни. Українці, в основному, зайняті фізичною, малокваліфікованою роботою. Невелика частина – власники дрібних підприємств, магазинів. Зростає кількість інженерів, вчителів, представників інших інтелектуальних професій.
Важкі умови життя, туга за Батьківщиною, природний колективізм притаманний українцям об`єднували їх на нових землях. Насамперед об`єднання йшло навколо церкви. Адже в кожному поселенні українці намагались побудувати свою церкву. Церковні братства стали самою поширеною формою об`єднання. Одним з перших стало Братство Святого Миколая засноване у містечку Шенандоа (США), у 1885 році, священиком Іваном Волянським. На сьогодні українці за кордоном об`єднанні в парафії Автокефальної православної церкви, греко-католицької, української католицької церкви, української протестантської громади, баптистської церкви.
Другою формою об`єднання стали товариства взаємодопомоги. Вони відіграли помітну роль у підтримці їх учасників, особливо в період скрут, потрясінь, масового безробіття. Згодом засновуються культурні товариства „Просвіта”, читальні, видавництва. Найкраще організовані в цьому відношенні українці США і Канади.
Далі у лекції ми приділимо увагу українській діаспорі в Канаді та США саме тому, що в ці країни були спрямовані головні і найчисленніші потоки української еміграції на Захід. Приділимо ми також увагу українській діаспорі, що сформувалася в дружній Україні Болгарії, бо вона є найбільшою серед усіх поселень українців у країнах Балканського півострова.

2. Історія формування української діаспори в Канаді.
Канада – це країна, яку 1 млн. українців називають своїм домом. 1991 року вони відзначили 100 років початку масового переселення до Канади.
1861-й рік вважається роком початку масової імміграції українців за Океан, яка тривала до 1914 р. і привела за океан понад 180 тисяч українців. Цей період збігається з часом першої «хвилі» української еміграції на Захід. Переважну більшість емігрантів до Канади в цей час становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття – земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії.
Вони осіли в основному у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Головні причини виїзду за океан – перенаселення, безземелля і безробіття. Людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 га землі упродовж трьох років. Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю.
Більшість українців приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, тож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". Основна маса іммігрантів не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми. Вони заснували українські школи для дітей. У. 1907 р. побачила світ перша українська газета в Канаді – "Червоний прапор", у 1910 р. українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Канадський уряд пішов назустріч іммігрантам і створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 р.
Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (урожайнішу озиму в континентальному кліматі не сіють). Іммігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття. Першу хвилю імміграції називають «трудовою».
Після перерви, викликаної Першою світовою війною, з 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга «хвиля» українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву політичної імміграції.
Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки. Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина – Румунією, а Закарпаття – Чехословаччиною. Тут також українців спіткали тяжкі економічні умови, які ще не раз призводили до масового виїзду за океан. З цією, другою хвилею, до Канади прибуло понад 67 тисяч чоловік. Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200 – 250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації. За сім років вони оформилися в таборах для "переміщених осіб" в окрему спільноту. Своєрідна держава в державі. Виникли таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації. У різних країнах Європи залишилося близько 80 тисяч українців.
Решта іммігрували до США, Канади, менше – у Південну Америку та Австралію. Це були люди переважно молодшого та середнього віку, які пройшли крізь горнило боротьби і належали до інтелігенції. Це призвело до створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила і попередні генерації іммігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви – Українська православна і Українська греко-католицька зі своїми митрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями.
Поповнилася українська діаспора Канади і під час третьої «хвилі» української еміграції. У той час в Україні панував тоталітарний режим, який знищував національно свідомих представників українського народу, у тому числі й тих, які під час війни потрапили за кордон.
У вересні 1939 р. ситуація в Західній Україні була надзвичайно складною. На всіх етнічних українських землях, які входили до складу Польщі, налічувалось: 9 млн. 328 тисяч осіб, у тому числі 5 млн. 698 тисяч українців, 328 тисяч поляків, 924 тисячі євреїв, 78 тисяч німців, 48 тисяч росіян, 50 тисяч осіб іншої національності. У відсотках частка українців становила 62,4%, поляків 25,6%, євреїв 10,1%, німців 1%, росіян 0,5% інші – 0,4%.
З приходом радянської влади на західноукраїнські землі місцеві в'язниці переповнились людьми, над якими чинилися жорстокі розправи. З початком війни службовці радянських органів державної безпеки намагалися вивезти їх на російські території. Про масштаби репресій може говорити, зокрема той факт, що начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан А. Філатов 24.06.1940 р. запросив 948 вагонів для евакуації ув'язнених. Однак наступ німецьких військ зірвав цей намір. Тоді в'язнів було фізично знищено. Радянським режимом було заборонено політичні партії, громадські об'єднання, культурні спілки. Управління перейшло до керівників, які приїхали з інших регіонів, та в переважній більшості не знали й не бажали знати місцевих особливостей і традицій.
О. Коновал у статті «Чому ми виїхали з дому» вказує на політичну причину виїзду. «У 1933 році від голоду померло 7 млн. українців. У 1934 році за селом у Полтавській області вбили дідуся, а пасіку забрали в колгосп. У 1935 році заарештували мого батька та вислали на Колиму без права листування з родиною. В колгосп не приймали – батько ворог народу. В 1939 році батько несподівано повернувся з Колими. В сільській раді знайшли причину, щоб знову заарештувати, почалося бомбардування Миргорода, прийшли німці, і батько уникнув заслання або смерті. Вдруге він не збирався опинитися в Сибіру. Тому вирушили ми возами на Захід. Після війни в Америку».
1 вересня 1939 р. у зв'язку з нападом нацистської Німеччини на польську територію, захопленням німцями західноукраїнських земель приблизно 5 млн. українців були насильно вивезені до Німеччини як дармова робоча сила. Радянською владою переміщені особи розглядались як зрадники Батьківщини, вороги народу. Вони не наважувались повертатись до рідного краю, тому що побоювались зустрічі із сталінським терором, з яким українці були знайомі ще з розповідей співвітчизників до війни.
Генеральний посол Канади А. Глинка, який офіційно відвідав у 1945 р. численні табори для переміщених осіб, узагальнив причини, чому українці не захотіли повертатись на Батьківщину: «1) Ці люди ознайомлені з демократичним устроєм, вони бажають жити життям вільної людини. Українці ненавиділи диктатуру в усіх її формах. 2) Вони були глибоко релігійними людьми, у той час як на контрольованій комуністами території не було свободи віросповідання. Третя причина – тому що під комуністичною диктатурою особиста та національна свобода була неможлива ні в господарстві, ні в політичних замислах. 4) Існувала стала небезпека з боку Народного Комісаріату внутрішніх справ (таємної міліції). 5) Емігрантів, яких насильно висилали на свої території, повертали не додому, а відправляли на Схід, до Сибіру».
Причиною до переселення стала також насильницька колективізація одноосібного західноукраїнського села, яка набрала характеру гострої боротьби. Вона супроводжувалась репресіями щодо одних, та заграванням з іншими. На темпи та методи колективізації в значній мірі впливала збройна боротьба з учасниками національного визвольного руху. Реалізація цілей другого етапу спочатку приховувалась та переносилась на пізніший термін. Хоча саме на другому етапі влада вирішувала основне завдання – заручившись підтримкою частини населення, колективізувати землю. Ціною великих зусиль та численних жертв влада нав'язала західному регіону України радянську модель колективного господарства. Система збирання земель в колективні господарства проводилась руками людей, відрядженими зі Східних регіонів та загостренням репресій з боку державного апарату.
Прийшовши в 1939 р. у Західну Україну, більшовики за кілька тижнів показали свої наміри. В тому році практично припинилось релігійне та політичне життя. Кожного дня відбувалися нові арешти, людей охопили непевність та страх. Двадцять два місяці такого «життя» з більшовиками привели до того, що прихід німців був зустрінутий частиною населення з полегшенням. Та не принесла бажаного звільнення і німецька окупація. Вивезення населення на примусові роботи до Німеччини впало новим тягарем на долю українського народу.
Ситуація на території Західної України склалась нестерпна. З одного боку, польське та німецьке населення жорстоко ставилось до корінного населення, з іншого, – урядовці радянської влади, комуністи.
Необхідно відзначити, що перед та під час війни значних жертв зазнало духовенство: спочатку радянська влада кинула в тюрми десятки греко-католицьких єпископів та тисячі священиків, під час німецької окупації переслідували духовенство гітлерівці. В 1943 році розстріляно та замучено в гестапо десятки греко-католицьких та православних священиків. Після війни радянська влада продовжила масові репресії, переслідування, вивезення.
1946 рік – перші повоєнні місяці, коли на вимогу Сталіна почалася примусова депортація колишніх радянських громадян до СРСР. Вона супроводжувалась насильством, розстрілами, знущанням, тортурами, обов'язковою висилкою до концтаборів. З цього приводу Іван Багряний написав брошуру «Чому я не хочу повертатись до СРСР» – маніфест нової хвилі української еміграції, що вперше показав світовому людству обличчя тиранії і повну відсутність будь-яких прав людини, які панували на одній шостій земного суходолу:
«Я один з тих самих українців, що не хочуть додому, під більшовизм, дивуючи світ.
Я є українець, робітник з походження уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний по Європі, утікаючи перед репресійними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну».
Для європейців і громадян усіх частин світу (крім СРСР)
·дивно й незрозуміло, як то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої гріхи перед Вітчизною? для нас «Вітчизна» також напевно є святим змістом і може більшим, як для будь-кого. Але не сталінська «родіна». Мені моя вітчизна сниться щоночі
Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї.
Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці, за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу: в СРСР людей хватіт і нєчово церемоніться». Перекладений на європейські мови, цей публіцистичний виступ І. Багряного став міжнародно визнаним документом і обговорювався на ООН.
Таким чином, українська еміграція до Канади (як і до інших країн Заходу) була викликана низкою суспільно-політичних причин. Серед них слід відзначити такі:
1) знищення українців органами НКВС;
2) оголошення поза законом членів та керівників громадських та політичних партій альтернативних комуністичній;
3) невизнання частиною громадян радянської системи як такої, що забезпечить демократичний розвиток суспільства;
4) насильницька колективізація;
5) репресії проти заможної частини селянства;
6) придушення національної культури, мови, гідності та релігії.
Воєнна та повоєнна, – на відміну від української довоєнної еміграції, порівняно однорідної у соціальному відношенні, представники якої частково покидали насиджені місця з політичних поглядів, – еміграція була за соціальним складом значно різноманітнішою, а за світоглядом – антикомуністичною.
Дослідник З. Нагорський відмічав, що ця еміграція була новим та невідомим для Америки явищем: за розмірами представництва і за суттю політичних вигнанців вона переважила все відоме в новий час. Всі емігранти повоєнної хвилі були біженцями та «переміщеними особами», а їх кількість досягла астрономічних вимірів.
У складі цієї хвилі української еміграції були і колишні військовополонені, на яких в СРСР чекало покарання за перебування в полоні. Сталінський режим усіх їх розцінював як зрадників Батьківщини. Коріння такого нецивілізованого ставлення до долі власних громадян сягають початків встановлення радянської влади. Ще у 1917 р. радянська Росія відмовилась від визнання правил ведення війни на суходолі (Гаазька конвенція). Не міг стимулювати повернення частини військовополонених до СРСР й наказ верховного головнокомандуючого Червоною армією від 16 серпня 1941 р. За цим документом військові, що потрапляли в полон, прирівнювались до дезертирів й відповідно підлягали покаранню за мірками воєнного часу.
Істотну частину «переміщених осіб» становили робітники і колгоспники, службовці та інтелігенція. Більшість з них були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини. Вони частково могли бути віднесені до категорії біженців. Цілком можливо, що причиною небажання повертатися на Батьківщину значної кількості з них було не лише почуття протесту проти більшовизму, але й незгода з методами сталінського правління та невпевненістю у праві на життя.
Якісно іншою була категорія осіб, які свідомо зробили свій вибір із антикомуністичних переконань. Так з'явилось нове покоління українських політичних емігрантів. Із зрозумілих причин, вони на довгі роки перенесли в українську діаспору дух негативізму щодо радянської системи, СРСР, куди входили і землі радянської України. Вони стали основним ядром нової еміграції українців Канади після Другої світової війни.
Дослідник Степан Рудницький у своїй праці «До питання про причини, джерела та характер третього етапу української еміграції до Америки» зазначав, що категорію осіб, які переселилися за кордон через свої антикомуністичні та національні переконання, можна умовно поділити на три групи.
Першу групу емігрантів становили українські політичні, наукові, культурні та соціально-громадські діячі разом з урядом УНР, гетьманом П. Скоропадським та членами проводу ОУН.
Другу групу складали ті, хто на перших порах Другої світової війни, керуючись економічними міркуваннями, добровільно виїхав до Німеччини, Австрії та ряду країн, окупованих вермахтом.
Що стосується третьої групи, тут треба зупинитись детальніше. Їх складали люди, що співчували українському визвольному рухові і належали до військових формувань.
Політична українська еміграція увібрала в себе в основному людей освічених, свідомих. Це були вихідці з міст, містечок та сіл. Поневіряння «переміщених» у таборах, їхні пошуки пристановища у новому для них світі зображені в багатьох мемуарах та свідченнях як учасників, так і свідків цієї драми.
Дещо інший погляд має О. Субтельний. Він у своїй книзі «Україна. Історія» так характеризує соціальний склад повоєнної еміграції: «Серед українських «переміщених осіб» були різні люди. Меншість складали ті, хто став вигнанцем через свої політичні переконання. Це були переважно представники інтелігенції, що негативно ставились до радянського режиму і втекли на Захід перед поверненням Червоної армії. Більшість «переміщених осіб» становили робітники, примусово вивезені до Німеччини. Відмовившись від репатріації, вони ставали вигнанцями. Більшість «переміщених» походили зі Східної Галичини та належали до греко-католицької церкви, решта прибули з радянської України і здебільшого представляли православ'я.
На відміну від емігрантів попереднього періоду, серед «переміщених осіб» було чимало людей із спеціальною освітою. Серед них майже тисяча вчителів, 400 інженерів, 850 юристів, 300 лікарів та стільки ж духовних осіб, а також близько 200 вчених та інших.
Щодо територіального походження, то серед втікачів українські галичани складали 6800, або 45%, наддніпрянці – 3300, або 31,7%, 3000 осіб були вихідцями із північно-західних земель України, Закарпаття та Буковини.
В. Кривицький у статті «Дві головні переселенські проблеми» наводить такі дані про українців. У Німеччині з вищою освітою станом на 1949 рік знаходилось: 303 агрономи, 1561 інженери та механіки, 74 інженери-залізничники, 3962 економісти, банківські працівники, бухгалтери, 298 – професорів та доцентів, 1244 вчителів, священиків та бібліотекарів. Значну частину становив медично-санітарний персонал: 219 лікарів, 39 фармацевтів, 88 ветеринарних лікарів, 939 особи допоміжного персоналу. Крім того, не поверталась на Батьківщину значна кількість юристів та адміністраторів, які складали шосту частину українських емігрантів.
Дані щодо професійного складу повоєнної української еміграції наводить Злучений Українсько-Американський допомоговий комітет (ЗУАДК) та Фонд допомоги українців Канади (ФДУК). Проте, вони надають дані тільки про американські та британські зони окупації Німеччини.

Таблиця №1. Соціальна структура українських біженців та «переміщених осіб» у Німеччині в 1950 р. (у%)(
Соціальна структура
Американська зона, %
Британська зона, %

Селяни
36,5
48,25

Некваліфіковані робітники
23,4
26,4

Кваліфіковані робітники
21,7
15,03

Ремісники
5,4
1,8

Учителі
3,1
1,2

Спеціалісти вищих кваліфікацій
3,9
1,5

Вільні професії
1,5
0,5

Інші
4,5
2

Всього
100,0
100,0


Стосовно професійного та вікового складу українських емігрантів бачимо чимало розбіжностей. Це можна пояснити так.
По-перше, українці досить часто видавали себе за представників інших національностей, наприклад, поляків, румунів та інших. Робили вони це для того, щоб уникнути примусової репатріації або скористатись з переселенських можливостей різних організацій. По-друге, різні організації найточніші дані наводять за зонами, в яких вони безпосередньо працювали, і дають надто приблизні дані стосовно тих зон, в яких вони не працювали або не мали впливу взагалі.
Хоча жодне із джерел не претендує на абсолютну точність, проте загальний висновок зробити можна. Суть його в тому, що третя хвиля української еміграції за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою, значно краще освіченою, ніж будь-яка попередня. Саме це справило відчутний соціально-економічний вплив на закордонну українську громаду. Емігранти, що прибували після війни в країну свого поселення, не тільки поповнювали українську діаспору в кількісному відношенні, а й внесли великий вклад у розвиток економіки, науки, культури країн свого поселення, а особливо Канади.
Професійний та соціальний склад еміграції, як і її масштаби, частково визначався потребою тих країн, які приймали переселенців. Так у перші повоєнні роки емігрантами були некваліфіковані робітники міста та села. У цей період влада Канади концентрувала свою увагу на вербуванні сильних та здорових чоловіків для сільського господарства, лісозаготівель та рудників. Майже половина емігрантів у 1946 – 1951 рр. йшла в землеробство, каменоломні, шахти та на інші роботи. Четверта частина з них була зайнята на будівництві. Кваліфіковані робітники становили 70% емігрантів тих років.
В українських повоєнних емігрантів існувало чимало проблем. Найважливішими серед них були: проблема старшого покоління та проблема розміщення української еміграційної інтелігенції.
Що стосується першої проблеми, то з боку тих організацій, які виступали від імені переселенців, не було виявлено рішучого опору проти вербування лише молодих, фізично сильних українців. Щодо емігрантської інтелігенції виявилось, що ця соціальна група в основній своїй масі була зайвою для країн, яким потрібна була робоча сила. Освічені представники української нації опинились в незавидному становищі. На щастя, така ситуація тривала недовго. На початку 1950х років західні країни почали надавати перевагу дипломованим спеціалістам.
Отже, спершу серед емігрантів значно переважали чоловіки молодого та середнього віку, працездатні особи. Для післявоєнних років характерне значне переважання міської еміграції над сільською. Остання значно краще заохочувалась урядами країн, що приймали емігрантів, особливо на початку 50х років.
Аналіз соціального складу української еміграції 1945 – 1947 років дозволяє виділити її найхарактернішу рису: українська еміграція, переконавшись в антигуманній суті радянського режиму, продемонструвала перед усім світом рішучий протест проти постулатів радянської системи. Тим самим вона продовжувала боротьбу проти тоталітаризму в СРСР, у тому числі й УРСР. Вся еміграційна діяльність скерована під тим кутом.
Таким чином, бачимо, що причини для цієї еміграції були дуже серйозними, а її склад був різноманітним, за соціальними, демографічними, політичними чинниками.
Після Першої світової війни не було стільки воєнних втікачів, як після Другої світової війни. Вважають, що після її закінчення близько 40 мільйонів людей були відірвані від своїх домівок. Більша частина з них була перекинута воюючими сторонами на інші терени, деякі самі втікали від тоталітарного режиму та репресій.
Значна кількість українців через репатріацію звернулись за допомогою до Канади, де знаходились їхні родичі, друзі, земляки. Серед українців у Європі Америка і зокрема Канада була символом волі та достатку, тому багато переміщених осіб прагнули переїхати в цю країну. Українці Канади активно допомагали землякам. В 1946 р. Комітет українців Канади (КУК) підготував заяву до Сенатської Комісії в Оттаві у справі імміграції. У меморандумі представники КУК: І. Соломон, Б. Панчук та А. Глинка – описували становище переміщених осіб та просили дозволу на їх переїзд у Канаду для постійного проживання.
Коли 29 травня 1946 р. відбулось слухання вимог української делегації, міністр копалень та ресурсів А. Глен оголосив урядову заяву. У даному документі мова йшла про українців, які мають право на еміграцію до Америки: «Сюди можуть приїздити батько або мати, нежонатий син та донька віком до 18 років або більше, неодружений брат або сестра, сироти, племінник або племінниця, а також особи до 16 років, які легально були допущені до Канади». Це рішення було першим кроком до переїзду нової еміграції в Канаду після Другої світової війни.
У 1944 р. був утворений Фонд допомоги українців Канади (ФДУК), який остаточно визнала місцева влада 12 січня 1945 р. Оскільки повних відомостей про становище воєнної еміграції не було, головна увага Фонду була спрямована на збирання коштів для українців у німецьких таборах. Місія ФДУК у британській зоні Німеччини розгорнула всебічну діяльність у справі допомоги, користуючись фондами ІРО та можливостями німецької економіки. В Канаді фонд розшукував організації та родини, які брали на себе обов'язки щодо опікування над хворими, дитячими садками, одинокими та пристарілими.
Третя хвиля української еміграції до Канади розпочалася в 1947 році. Рекрутувалась передусім з переміщених осіб, які називали себе політичними емігрантами. У цьому ж році до табору воєнних втікачів «Орлик» у Берхтесгадені (Баварія) завітав міністр рільництва канадського уряду П. Грін. Як і всіх інших гостей з-за океану, його щиро привітали втікачі з радянської України. П. Грін захопився великою кількістю шкільної молоді, яка у вишиваних шеренгах вітала та проводжала його. Перед своїм від'їздом він промовив фразу: «Канада молода країна, яка розвивається і потребує молодої еміграції. Повернувшись додому, я постараюсь зорганізувати програму, щоб якнайбільше число цієї молоді перевезти до Канади».
Наприкінці 1947 р. прийшло повідомлення, яке сповіщало, що міністр рільництва Канади організовує перевіз багатодітних родин на збирання урожаю цукрових буряків за договором. Умови прийняття за даною програмою: «Де ціла родина, за кошти канадського уряду могла переїхати на постійне проживання до Канади». До цього часу родини повинні були бути спонсоровані приватно або організаціями. Перші емігранти згідно з цією програмою прибули до Галіфакса наприкінці червня 1948 р. Їх кількість досягала 1000 осіб, приблизно 200 родин. З Галіфакса емігрантів відправляли спеціальним потягом до м. Ледбрідж, куди вони прибули через три доби. На місці департамент праці Канади розподілив новоприбулих господарям та фермерам на сезонну працю по вирощуванню буряків. Із закінченням сезонної роботи «бурячані емігранти» переїжджали в міста. Від департаменту праці Канади вони отримували грамоту та право на поселення у будь-яких місцевостях країни. Отримавши дозвіл, велика частина від'їхала до м. Едмонтона та Торонто, деякі залишились в Ледбріджі. Для переїзду українців до Канади цю програму використовували в 1949 та 1950 роках. За цим документом до країни прибуло понад 500 родин, 3000 осіб. «Бурячана еміграція» була унікальним експериментом з боку Канади. Названий документ був сприятливим як для країни, так і для людей, що потрапили під цей проект.
У Канаду переселились українці, названі в той час повоєнними блукачами в Західній Європі, але життя цих людей також не було солодким. Для прикладу можна навести деякі факти із спогадів П. Вілька. «В листопаді 1947 року до берегів нової Штокії прибув карабель «Генерал Стюарт», привіз з Європи емігрантів. Нас, молодих українців, відправили до м. Стівенц, Онтаріо та поселили у великій дерев'яній оселі, де під час війни мешкали німецькі полонені. Посередині кімнати стояла пічка, а під стінами – ліжка. В одному бараку розміщувались 50 осіб Приїхавши до Канади, всі українці підписали трудову угоду строком на десять місяців. Емігранти дали клятву: чесно виконувати обов'язки на благо уряду Канади та фірми, в якій працювали.
Більшість українців підписували угоду по деревообробці. Працювали з сьомої години ранку до шостої вечора. На роботу кожного дня ходили 2–3 км пішки. Неділя була днем відпочинку, молитви. Вечорами вивчали англійську мову, читали газети та журнали канадські та українські. З лісників організували хор, диригентом якого був В. Стельмах. Відзначали вечори на честь членів ОУН: В. Біласа, М. Данилишина та С. Бандери. Так ми створили на чужині другу Україну.
Після виконання контракту ми отримали від уряду документи, за якими від 23 вересня 1948 року деякі залишились працювати в лісі, інші виїхали в Торонто, Вінніпег, Монтреаль та Едмонт».
Наведені вище спогади свідчать про нелегке життя українців у Канаді. Через незнання мови їх чекали некваліфікована робота, безправ'я, побутова необлаштованість. Згідно із щорічними підрахунками департаменту громадянства й еміграції до Канади з 1940 по 1946 рік прибуло 315 тис. українців.
Кордони українських земель були герметично замкнені для еміграції. За період правління М. Хрущова в зв'язку з «відлигою» в Канаду стали приїжджати батьки до своїх дітей та малолітні до батьків. Та це були тільки окремі випадки. У цей період також з України в еміграцію відбула значна частина української інтелігенції.
Набагато кращими еміграційні умови були з Польщі, де після війни затрималось близько 300 тисяч українців, що почали переселятись до Канади та інших країн.
Значна кількість українських родин прибували до Канади із західноєвропейських країн: Франції, Італії, Англії. Переважна кількість поселилась передусім у містах, менша частина – на фермах. Багато українців по закінченні терміну трудової угоди переїздили до міст.
Переселенську повоєнну еміграцію до Канади найчисленнішою вважають в 1947 – 1954 роки, коли серед новоприбульців значний відсоток належав інтелігенції. Сюди переселились висококваліфіковані професіонали – педагоги, лікарі, економісти, інженери, адвокати, викладачі університетів. Вони внесли пожвавлення в суспільно-політичне та культурне життя українців у Канаді та започаткували розвиток нових організацій.
Серед емігрантів цього часу була справжня культурна еліта: поети, письменники, журналісти. Так, в 1952 р. до Канади прибув С. Ковальський – письменник, який оселився у Торонто. Він видав збірки «Передгір'я» (1953), «Поеми» (1956) та інші. Впродовж цього періоду переселились такі письменники: У. Самчук, В. Левицький, Ф. Одрач, Ю. Тарнович, П. Волиняк, Л. Білецький, І. Багряний, В. Бойчук та багато інших. Значну увагу привертають до себе й українські митці та художники цього періоду. До них належать митець-декоратор І. Курачка-Армашевський (в Канаді з 1948 р.); графік В. Баляс; художники Л. Перфецький, В. Залуцький, В. Доброліж, В. Курилик, Черешньовський та інші.
У післявоєнний період у Канаді поселилась значна кількість українських музичних митців, серед яких диригенти: Ю. Гнатюк, Т. Кондрацька, В. Колесник, С. Гумунілович, З. Лавришик; оперні співаки: О. Бала, Л. Білошицький, М. Василенко, Н. Лисанюк та багато інших. В Канаду емігрували і театральні артисти та режисери фільмів, постановники, які розвивали українську культуру.
Завдяки українській інтелігенції в еміграції поряд із повсякденним життям розвивалось і культурне життя. Відкривались українські школи, для юнацтва створювались різні молодіжні об'єднання: СУМ-Пласт, ОДУМ СУСТ тощо. Українська мова починала звучати в університетах Канади. В цей же час (1949 р.) в Канаді утворено осередок Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ – Канада).
Четверта «хвиля» української еміграції також додала українців-переселенців Канаді.
З 80-х рр. ХХ ст. спочатку прибули майже 10 тисяч українців із Польщі. А під час горбачовської «перебудови» чимало українців скористалися можливістю відвідати родичів у Канаді. Багато хто з них задекларував себе біженцем і залишився за океаном.
Після того як Україна стала незалежною, Канада не надає українським іммігрантам статусу біженців. Воно й зрозуміло: тепер українці можуть легально виїжджати за океан, якщо задовольнять вимоги канадської імміграційної служби. Посольство цієї країни в Києві інформує: з 1985-го по 2000 рік за океан прибуло з України майже 30 тисяч іммігрантів. Четверта хвиля дуже відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу знайти роботу в Канаді. Ці прибульці намагаються одразу влитися в канадське суспільство і не знаходять спільної мови з представниками старої імміграції. У багатьох із них світогляд залишився радянський, а їхня розмовна мова – російська. Ця четверта хвиля викликала шок у старої української діаспори, оскільки вона не очікувала такого байдужого ставлення до української мови, культури, традицій. Та незважаючи на всі непорозуміння між поколіннями, нова імміграція поступово знаходить себе. Відроджується в неї любов до своєї мови і культури. Вона починає зближуватися зі старою імміграцією. Представники нової хвилі вже роблять поважний внесок в українське громадське й культурне життя в Канаді. Чимало нових іммігрантів працюють в українській спільноті в галузях освіти, культури, релігії, спорту та бізнесу. Їх внесок не тільки зміцнює українську діаспору в Канаді, а й забезпечує її майбутність у ХХІ столітті.
Виходячи з вищевикладеного, можна зробити наступні ВИСНОВКИ. Історія української еміграції в Канаді – складова частина історії України. У післявоєнний період політичні мотиви стають домінуючими. Гоніння діячів науки і культури, з постійними пошуками «ворогів народу», призвело до утворення велетенської армії переміщених осіб у період Другої світової війни. За своїм соціальним статусом основну кількість емігрантів складають військовополонені, «остарбайтери», люди, не згодні з радянським режимом, і втікачі з сибірських каторг, котрі якимось чином змогли перейти лінію фронту.
Для постійного місця проживання наші співвітчизники найбільше облюбували демократично розвинену країну Північної Америки – Канаду, саме туди в різні періоди еміграції переселилось найбільше українців.
З перших років еміграції українці налагоджували громадське й культурне життя. Для задоволення своїх духовних потреб вони створювали українські школи, хорові колективи, драматичні гуртки тощо. Такому поступу сприяв значний приплив високоосвіченої інтелігенції третьої хвилі еміграційного процесу. Вони – науковці, поети, інженери – поповнювали соціальний прошарок низькооплачуваного населення міст, в день працюючи двірниками, прибиральницями, низькокваліфікованими робітниками фабрик, а у вільні хвилини готуючи свої дослідження. Щоб не розпорошити на низькооплачуваних роботах свій освітній потенціал, українці, вивчивши мову, шукали достойне місце серед громадян країн, де оселилися.
У той час, коли на чужині наші співвітчизники своїми науковими працями та технічними винаходами заявили про себе всьому світові, в СРСР тема історії української еміграції взагалі – як складової частини історії України – була, по суті, під забороною. Тому існує нагальна потреба у детальному вивченні реальних історичних масштабів та умов поселення, сфер зайнятості громадсько-політичної діяльності української спільноти у Канаді, в інших країнах поселення.

3. Історія формування української діаспори в США.
З історії української діаспори США у вітчизняній та зарубіжній літературі нагромадився доволі широкий пласт видань, які висвітлюють різноманітні проблеми, що стосуються виникнення української діаспори у цій країні, основних етапів еміграції українців до США, створення та діяльності їх громадсько-політичних, релігійних, культурно-просвітницьких, наукових, молодіжних, професійних, жіночих та інших організацій у цій країні. У цих працях подається численний фактичний матеріал, наводяться повністю або фрагментарно важливі документи зазначених організацій та осередків, імена їхніх активних діячів, статистичні дані. Нагромаджено значний документальний, публіцистичний та мемуарний матеріал, який вимагає детального наукового осмислення та узагальнення. Однак, незважаючи на широке коло монографій, наукових статей, газетних публікацій, чимало проблем життя та діяльності української спільноти вимагає глибшого дослідження та узагальнення з метою визначення основних тенденцій її розвитку.
Історичні етапи та передумови появи українців на території США. У 2000 р. в США проживало 1,2 млн. українців, за неофіційними даними, близько 2 млн. чол.
Як ми вже з’ясували на попередніх лекціях, масова еміграція з українських земель на Захід має більш як столітню історію, проте, як зазначають дослідники в Україні та США, перші українці проторували шлях до Америки набагато раніше – українські імена можна зустріти, зокрема, серед засновників першої англійської колонії у Джеймстауні, учасників Американської революції та громадянської війни тощо. Найпершим українцем, який ступив на землю Американського континенту, за результатами досліджень професора Торонтського університету Пола Магочі, був лікар Лаврентій Богун, який приплив туди близько 1620 р. у складі експедиції Джона Сміта.
Відомо ще кілька імен давніх переселенців з України, які ще до війни за незалежність Америки (1775 – 1783 рр.) переїхали на цей континент. Це – Микола Оріх, Петро Луг, Антін Самбір, Яків Шийка, Данило Звір, Андрій Кисіль, Петро Степ, Мартин Рудий, Християн Галицький та ін. У 1809 р. Неподалік від Сан-Франциско Російська імперія заснувала форт і колонію під назвою Форт-Русь (нині ця місцевість відома як Форт-Росс). Серед перших поселенців цієї колонії були й українські козаки, яких царський уряд заслав до Сибіру та Аляски. Відомо, що у складі Північної армії під час громадянської війни в США (1861 – 1865 рр.) воював генерал Василь (Іван) Турчин, якого прозвали "грізним козаком". Але й у складі Південної армії, згідно з документами, також були вояки, прізвища яких були схожі на українські.
Діставалися українці до американського континенту і із західного його боку – з Камчатки, досягаючи Аляски. Після того, як царський уряд продав півострів у 1867 р. Сполученим Штатам, козакам було наказано повернутися на камчатку, але вони цей наказ проігнорували. За деякими даними, їх на Алясці та Алеутських островах налічувалося близько 20 тисяч осіб. Український дослідник Юліан Бачинський у книзі «Українська еміграція в З’єднаних Державах Америки», виданій у Львові в 1915 р., називає багато імен українців-емігрантів. Проте слід мати на увазі, що доволі довго переселенці з українських земель не називали себе українцями і їх виявляють вчені за фіксацією віросповідання, соціального походження тощо. Першим емігрантом, що вважав себе українцем, в літературі називається Андрій (Агапій) Гончаренко, ченець Києво-Печерської Лаври. Він брав участь у антикріпосницькому русі і зазнав переслідувань, через що й емігрував. Спершу він прибув до Бостона (1 січня 1865), потім – до Нью-Йорка, де у 1868 – 1872 рр. видавав двотижневик "Аляска Геральд". Але Ю.Бачинський вважав, що таким був Іван Макогон зі Східної Галичини, який виїхав до США ще на початку 1860-х рр. Йому вдалося розбагатіти під час «золотої лихоманки» в Колорадо і він придбав у власність шинок. Відомим в США став і лікар Микола Судзиловський (відомий як «доктор Руссель»), який заснував Гавайське медичне товариство.
Початок же масової еміграції в США датується 1877 р. Спочатку більшість новоприбулих знаходили роботу на вугільних шахтах і металургійних заводах штату Пенсільванія, тому цей регіон і став осередком перших українських іммігрантів. Решта влаштовувались на заводах на Північному Сході США – у Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Коннектикуті.
Новоприбулих розміщували на о. Елліс-Айленд (знаходиться в гирлі р. Гудзон поблизу статуї Свободи). Там знаходився Відділ імміграційної служби США, який проводив ревізію документів, здійснював лікарський огляд, перевіряв факт наявності у прибулого необхідних 25-ти доларів та адреми родичів або знайомих, до яких переселенець міг звернутися на перших порах. Недотримання цих вимог тягло за собою депортацію назад, і таких випадків були тисячі. Так, у 1912 – 1913 рр. більше 800 українців були відправлені з США назад. Недаремно острів Елліс набув слави «Острову сліз».
Характерним було те, що українські іммігранти, складаючи в цей час переважно селянську масу, ставали в США до роботи на промислових підприємствах. Це пояснювалося як тим, що більшість із них мріяли просто заробити якісь кількість грошей і повернутися додому, так і тим, що сільська робота вимагала капіталовкладень на дім, реманент та робочу худобу, а українці цих коштів не мали. У зв’язку з тим, що більше половини дорослих українців-переселенців були неграмотними, не виглядає дивним той факт, що працювали ці люди здебільшого чорноробами. Їх труд оцінювався дешево, робочий день тривав 10 – 12 год., серед них був високий рівень травматизму, особливо у вуглекопальнях. Дискрімінація їх була наявною: середній денний заробіток українця-вугільника складав 1, 98 дол., а в корінного робітника – 2, 31 дол. Праця ж підлітків оплачувалася вдвічі менше.
Питома вага кваліфікованих робітників серед українців була мізерною – усього 1,4%. Ще менше було тих, хто зміг заробити такі кошти, щоб купити ферми і зайнятися сільським господарством. Тож також не дивним було те, що охочі до фермерства українці покинули США і попрямували на вільні землі на заході Канади. Ніхто ніколи у Канаді не заперечував того факту, що саме українці освоїли і ввели в господарський і культурний простір ці до цього неосвоєні землі Канади. Але і в США наприкінці ХІХ ст. з’явилися невеликі поселення українських фермерів у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Коннектікут, Массачусетс, Вісконсія та Пенсільванія.
Як і в інших країнах, куди емігрували українці, центром їхнього духовного та суспільного життя в Америці стала церква. У 1884 р. до Пенсільванії прибув священик з Галичини Іван (Джон) Волянський, який у 1885 р. організував перше в Америці українське братське товариство взаємодопомоги «Братство Св. Миколая». А у 1886 р. завдяки зусиллям о. Волянського у м. Шенандоа було зведено будівлю першої української греко-католицької церкви. Згодом у Пенсільванії та інших штатах почали виникати численні братські товариства на зразок того, що було утворено І.Волянським. Так, у 1894 р. у м. Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі) був заснований Руський Народний Союз (з 1915 р. – Український Народний Союз), який нині є найстарішою та найчисельнішою українською громадською організацією у США.
Проте постійні чвари, що точилися на початку ХХ ст. між віруючими римо-католицької, греко-католицької та православної церков у США, завдавали великої шкоди розвитку культурно-освітньої та громадської активності українських іммігрантів. Хоча кожна з «воюючих сторін» створила велику кількість асоціацій взаємодопомоги, які відіграли важливу роль у підтримці їх учасників. особливо в часи економічної депресії, безробіття, а також у разі каліцтва на роботі. Розпорошена і розварена українська еміграція все ж таки виказувала солідарний потяг до збереження і розвитку національних традицій. Відзначалися ювілеї великих поетів і громадських діячів українського народу Т. Шевченка та І. Франка.
Край першій хвилі потоку емігрантів з України до США поклала Перша світова війна. А коли в Україні спалахнула Національна революція 1917 – 1920 рр. діаспора в США тут же розмежувалася в питаннях ставлення до Центральної Ради, Грушевського, Петлюри, УНР і ЗУНР, радянської влади тощо.
Друга хвиля української еміграції до США, як і всюди в країнах Заходу, припала на міжвоєнний період (20 – 30-ті рр. ХХ ст.), але далеко не досягла масштабів першої хвилі і суттєво відрізнялась від довоєнної. По-перше, різко зменшилась кількість іммігрантів, що було пов’язано з періодом Великої депресії у США, а також вжиттям американськими властями заходів з обмеження імміграції. По-друге, серед українців з’явились перші політичні емігранти – учасники Української національної революції 1917 – 1920 рр. Крім цього, спрацювала й інформація про умови життя переселенців першої хвилі. Тож в українців був утрачений сенс у переїзді за океан задля поповнення юрби знедолених безробітних.
У післявоєнний період розпочалася третя хвиля української еміграції. Переважна частина українців з цієї хвилі імміграції прибула до США протягом 1947 – 1951 рр. і належала до категорії так званих «переміщених осіб», які після Другої світової війни перебували у таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розвиткові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих іммігрантів об’єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення Української суверенної держави.
Початком четвертої хвилі імміграції до США (так званої «економічної імміграції») можна вважати середину 1980-х років. Спочатку сюди прибули кілька тисяч українців з Польщі. А під час горбачовської «перебудови» чимало українців, користуючись можливістю відвідати родичів в Америці, залишались тут на постійне проживання.
Кількісний склад українців у США, місця їх компактного проживання. На сьогоднішній день українська громада є однією із найбільших та активних етнічних осередків у Сполучених Штатах Америки. За останніми статистичними даними в США проживає понад 893 тис. американців українського походження. За неофіційними даними, які фігурують в україномовних виданнях, на теренах США мешкають до 2 млн. українців. Список перших десяти штатів, де станом на 2000 рік проживало найбільше українців (осіб українського походження), виглядає наступним чином: Нью-Йорк – 148 тис. осіб (0,8% від загальної кількості населення штату), Пенсільванія – 122 тис. (1%), Каліфорнія – 83 тис. (0,2% ), Нью-Джерсі – 73 тис. (0,9%), Іллінойс – 47 тис. (0,4%), Огайо – 47 тис. (0,4%), Мічиган – 46 тис. (0,5%), Флорида – 42 тис. (0,3%), Вашингтон – 30 тис. (0,5%), Коннектикут – 23 тис. осіб (0,7%) [1, с. 24].

Громадські організації українців в США. За час перебування в Північній Америці українці розбудували широку мережу громадсько-політичних, релігійних, професійних установ, а також фінансових – кас взаємодопомоги, банків та страхових товариств, сумарний оборотний капітал яких оцінюється в 1 млрд. доларів. Загалом в США діють 13 політичних українських організацій, 12 професійних товариств, 29 кредитних спілок, 4 страхові товариства, 3 молодіжних організації, 3 жіночі спілки. Здійснюється видання понад 20 газет, 11 журналів, Інтернет-видання «Брама», ведуть мовлення близько 20 українських радіопрограм та два телеканала.
Як і раніше, велика роль у житті української громади належить церкві. Найбільшою в США є Українська греко-католицька церква, 4 єпархії якої нараховують понад 400 тис. греко-католиків. Друге за величиною місце посідає Українська православна церква, яка нараховує в більш ніж ста православних парафіях понад 200 тис. віруючих. Спостерігається щорічна тенденція до збільшення прихожан православної церкви, що можна пояснити збільшенням іммігрантів із Східної та Центральної України за останні 10 років. Стрімко збільшується кількість українських баптистів-євангелістів та баптистів-пятидесятників. На заході США, на узбережжі Тихого океану, за останнє десятиліття оселилося майже 50 тис. вихідців з України. Здебільшого всі вони належать до баптистів-пятидесятників.
Найстарішою українською організацією у США є Український Народний Союз (УНС), який було засновано у 1894 році, що за статутом є страховим товариством і на даний час нараховує у своєму складі понад 60 тис. членів. Найбільш чисельними об’єднуючими організаціями української громади є Український Конгресовий Комітет Америки (УККА) і Українська Американська Координаційна Рада (УАКРада). УККА був утворений у 1940 р., має 75 осередків, три бюро (у Нью-Йорку, Вашингтоні та Києві), його головний офіс знаходиться в Нью-Йорку. УАКРада була заснована у жовтні 1983 р., до її складу входять Український Народний Союз, Український Братній Союз та інші організації. Штаб-квартира знаходиться у м. Вашингтон.
В окрузі Колумбія значну обєднуючу роль відіграє Асоціація українських та американських професіоналів “Вашингтонська група”, мета якої – широке висвітлення української культурної спадщини на теренах США, професійний ріст, знайомство широких мас населення США з політичними та соціальними процесами, які відбуваються в Україні. Значну роль щодо сприяння розвитку українсько-американських відносин відіграє фундація “U.S.- Ukraine Foundation”, яка була створена у вересні 1991 р. Фундацією запроваджено ряд програм і проектів з різних аспектів двосторонніх відносин.
Важливу роль у житті української громади США відіграє Союз українок Америки (СУА), заснований в Нью-Йорку у 1925 р. СУА здійснює велику просвітницьку, виховну та культурно-мистецьку роботу. Організацією засновано велику кількість гуманітарних та благодійних фондів.
Найбільшими українськими молодіжними організаціями США є Союз Української Молоді, «Пласт» та Організація Демократичної Української Молоді. Своєю основною задачею вони вважають виховання української молоді в дусі вірності Україні, ідейно-політичним і духовним заповітам попередніх поколінь, а також активне сприяння у відновленні пластового життя в нашій державі.
Страхові товариства, організовані вихідцями з України наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, створили фінансову базу для громадської активності українців Америки. З другою хвилею еміграції були започатковані кредитні кооперативи (так звані «кредитівки»). Нині активи найбільших українських кредитівок становлять сотні мільйонів доларів.
Українська громада в США утримує розгалужену мережу шкіл. Переважно це є недільні або суботні школи українознавства при церквах. Найбільш помітними українськими науковими інституціями не тільки Північного Сходу, але й США загалом, є Наукове Товариство ім. Т.Шевченка та Українська вільна академія наук.
Слід підкреслити той факт, що українська діаспора США надзвичайно сильно зорганізована. З 1893 р. у США виходить одна з "найстарших" газет – "Свобода" (нині - тижневик). Сьогодні у США працюють численні українські ЗМІ, видавництва, музеї, архіви, церкви, школи українознавства. У 1915 р. була створена Федерація українців Америки, яка вже у 1916 р. була прийнята в Конгресі і президентом США. Тут діє ряд відомих організацій українців зарубіжжя, зокрема "Український народний союз", "Український конґресовий комітет Америки", "Злучений українсько-американський допомоговий комітет", "Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці", "Українська вільна академія наук", є молодіжні, ветеранські, фахові (напр., лікарів, інженерів, істориків) організації.
У 1964 р. у столиці США м. Вашингтоні відкрито пам'ятник Т.Шевченку. Відкрив монумент президент Д.Ейзенхауер. Ряд університетів у США мають кафедри української мови, українознавства: Пенсильванський, Колумбійський, Каліфорнійський, Іллінойський (Урбана-Шампейн) та 20 коледжів країни. Авторитет деяких науковців-українців у США дуже високий, напр., Ю.Шевельова, О.Пріцака, Т.Сунчака, Р.Шпорлюка, І.Коропецького, Я.Білінського, Б.Винара, Б.Футея та ін. Фізик Ю.Кістяківський з Києва став одним з батьків американської ядерної бомби, був радником Д.Ейзенхауера. Авіаконструктор І.Сікорський найбільші свої досягнення у вертольотобудуванні зробив саме в США. Харків'янин С.Кузнець – відомий економіст, лауреат Нобелівської премії. Одесит Г.Гамов – родоначальник американської астрофізики та космології. Ф.Добжанський з Поділля – основоположник американської генетики. Українці досягли значних результатів у галузі вивчення космосу – серед них є і астронавти, і дослідники, вчені. Директор американського інституту аеронавтики та астронавтики - М.Яримович, президент корпорації супутників зв'язку – Й.Чарик.
Приклад значних досягнень українців у США свідчить про те, що талановитий і працьовитий український народ у цивілізованих умовах є не тільки конкурентоздатним, але й здобуває собі гідне місце серед міжнародної співдружності.

Українська діаспора в інших західних країнах.
Південна Америка та Аргентина.
Історія еміграції українців до Південної Америки також налічує понад сто років. Якщо структурувати її в часі, то перша і друга хвилі переселенців (1897 –1914 і 1922 – 1939 рр. відповідно) зумовлені переважно економічними причинами і представлені вихідцями з західних регіонів України. Третю хвилю переселення утворили українці з таборів для переміщених осіб у Німеччині і Австрії.
Сьогодні, за різними даними, майже у всіх провінціях Аргентини проживає до 220 тисяч українців, яких можна розділити на дві численні соціальні групи. Перша – особи, що працюють в сільському господарстві і мають переважно самостійні фермерські господарства. Другою численною групою є індустріальні робітники, здебільшого високої кваліфікації. Останнім часом серед української діаспори відбувається ріст представників інтелектуальних професій – інженерів, лікарів, юристів, економістів, соціологів, філологів тощо.
Найбільш видатними явищами українського культурного життя цього реґіону є вихід у 1957-67 роках "Української малої енциклопедії", яку уклав відомий громадський діяч та науковець Євген Онацький, та відкриття в столиці Аргентини Буенос-Айресі у 1971 р. пам’ятника Тарасу Шевченку. Багатьом аргентинським українцям відомі також імена літераторів С.Мандзія, О.Садюка і Л.Голоцвана, художників В.Цимбала, М.Азовського, М.Неділка.
Соціальний стан українського населення та ступінь участі у громадському житті країни зумовлює і актуальність здобуття освіти рідною мовою. В Аргентині переважно це навчальні заклади початкового та середнього рівнів, а також так звані "рідні школи" при громадських осередках і церковних парафіях. Маніфестом українства та засобом збереження національної мови та культури можна вважати і декілька українських газет громадського та релігійного спрямування.
Бразилія.
Українці в Бразилії належать до найстаріших етнічних груп і водночас найбільш чистих за рівнем збереження національної мови і культури. Причина цьому - компактне проживання української спільноти в південно-східній частині країни, яку інакше називають «Бразильська Україна». Суттєвим досягненням її представників є районування європейських сільськогосподарських культур, таких як гречка, капуста, картопля, соняшник, льон. У галузі освіти і науки найбільш вагомим є прийняття закону про право навчання української мови в урядових школах, де навчаються діти українського походження, а також робота українського відділення в університеті Ріо-де Жанейро. З цим же університетом пов’язана літературна творчість та педагогічна діяльність поетеси й перекладача Віри Вовк (Селянської), яка видала португальською мовою "Антологію української літератури" і збірки сучасної української поезії різних років. Говорячи про мистецьку та наукову творчість української діаспори в Бразилії слід згадати також імена літератора О. Колодій, історика О. Борушенка, іхтіолога Ф.Великохатька, археолога І.Хмиза, фахівця сільського господарства О.Заборотного, геолога Н.Макушенка та ін. Науковою та видавничою діяльністю займається українсько-бразильський центр українознавства.
Боліварська Республіка Венесуела. Перша українська етнічна група утворилася у цій країні біля 1947 року з числа трьох тисяч переміщених з Німеччини осіб. Треба зазначити, що число її представників до сьогодні суттєво не збільшилося: понад чотири тисячі осіб українського походження зараз проживають у містах Каракасі, Валенсії, Маракайо та Пуерто Кабальо. Не дивлячись на відсутність спеціальних освітніх закладів з українською мовою, рівень користування нею досить високий, так само як і високим є інтерес до української національної та сучасної культури.
Болгарія.
У Болгарії існує найдавніша українська діаспора всього Балканського реґіону (близько 5 тис. осіб). Українці почали прибувати до неї ще у IX – X ст. – ченці, купці, студенти, а головне – викладачі Києво-Могилянської академії, котрі започаткували там традицію викладання курсів з актуальних гуманітарних проблем. Пізніше в числі таких просвітників був видатний письменник, учений та громадський діяч Михайло Драгоманов.
Сучасна українська діаспора, яка виникла в результаті дії низки соціально-економічних, політичних і демографічних чинників, мала заробітчанський і політичний характер. Безперечно, український міграційний рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ – ХХ ст., тому Болгарія теж відчула на собі всі чотирі 2хвилі» української еміграції на Захід.
Під час першої української еміграційної хвилі у 1888 р. у Софію приїжджає Л. Драгоманова, яка одружилась з болгарином І. Шишмановим. У 1889 р., на запрошення болгарського уряду, до Софії з Женеви прибуває М. Драгоманов – відомий європейський учений і політичний діяч, висланий за межі Російської імперії без права повернення за свої політичні переконання. Якщо умовно припустити, що Л. Драгоманова поклала початок „шлюбній” українській еміграції, то її батько, М. Драгоманов (1841 – 1895 рр.), був, безумовно, в Болгарії представником першої хвилі української політичної еміграції.
Так склалося, що родина Драгоманових у Софії стала культурним осередком, до якого тягнулася молода болгарська інтелігенція, яка почала активно формуватися після визволення Болгарії з-під турецької залежності. Тільки один приклад: музичне товариство, створене Л. Драгомановою, стало основою для створення консерваторії у Софії. Міністр освіти Болгарії І. Живков, який запросив М. Драгоманова на посаду ректора Софійського університету, котрий тільки-но створювався, сам мав лише середню освіту. Однак М. Драгоманов відмовився від такої посади, мотивуючи тим, що першим ректором першого болгарського університету має бути болгарин. М. Драгоманов був призначений професором історико-філологічного відділення Вищої школи і читав курс історії східних та північно-західних народів.
Видатний український вчений М. Драгоманов, визнаний одним з кращих представників Київської історико-філологічної школи, своєю самовідданою працею у Софійському університеті (1889 – 1895 рр.) виховав плеяду учнів і послідовників, які з часом стали золотим фондом болгарської науки. Серед них – відомі болгарські вчені-історики, мовознавці, літературознавці, етнографи, фольклористи та вчителі. Наприклад, професора Софійського університету І. Шишманова (1862 – 1928 рр.) вважають найталановитішим учнем М. Драгоманова, бо саме він зорієнтував Шишманова до вивчення етнографії. Стаття Шишманова „Значення і завдання нашої етнографії” (1889 р.) стала програмною для багатьох поколінь болгарських учених і, разом із тим, засвідчила, що І. Шишманов засвоїв метод дослідження, переданий йому М. Драгомановим.
Завдяки українському вченому, який створив свою школу, І. Шишманова, можна вважати послідовником Київської історико-філологічної школи. Він не тільки творчо засвоїв порівняльно-історичний метод, започаткований ученим світового визнання М. Максимовичем, а й вийшов на створення власного методу у літературній історії – психосоціологічного. Доцент Л. Терзійська у статті „Драгоманов – професор Софійського університету” (2003 р.) розкриває його багатогранну діяльність у цьому вищому навчальному закладі від викладацької та науково-дослідної роботи до активної участі в організації університетського навчання (навчальні програми, створення каталогу для студентської бібліотеки, участь в обговоренні проекту самої бібліотеки) та становленні першого болгарського університету.
Отже, ім’я М. Драгоманова безпосередньо пов’язане з історією першого болгарського університету і з першими кроками сучасної болгарської науки. У Софійському університеті він створив свою школу і підґрунтя для нового порівняльного методу, тоді зовсім невідомого болгарській науці
Щодо другої хвилі української еміграції в Болгарію, то тут теж помітні переваги просвітницької ролі українців завдяки іншому видатному українцеві – М. Паращуку (1878 – 1963 рр.). Відомий український скульптор, учень Огюста Родена, один з авторів пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові, М. Паращук прибуває до Софії в кінці літа 1921 р. як представник Міжнародного Червоного Хреста. Обставини складаються так, що він залишається в Софії до кінця свого життя. Внесок М. Паращука як митця у болгарську культуру безцінний. Академік, архітектор Цолов вважає, що він заклав основи архітектурної скульптури в Болгарії. Роботи його у Софії прикрашають фасади таких чудових споруд, як народна бібліотека „Кирило і Мефодій”, ректорат Софійського університету та інші. Він є автором зодіакального годинника у Болгарському національному банку, його витвори можна побачити у фойє Військової академії, у колишньому будинку профспілок „Георги Димитров”, у музичному театрі „Стефан Македонски”, у театрі „Зад канала”.
М. Паращук є автором пам’ятника М. Драгоманову у Софії. Його вважають одним з найвидатніших портретистів Болгарії. Міст дружби „Русе-Гюргево” на Дунаї привертає увагу своїми порталами і головами орлів, що прикрашають споруду по всій довжині. Це теж творіння митця. У Бургасі зачаровують його пластичні прикраси на фасаді Торгово-промислової палати, у Варні – Будинку пошти. Роботи М. Паращука можна побачити у Провадії, Пернику, Сапаревій бані, Кирджалі. Окрім професійної діяльності, він приділяв багато часу громадським справам. У Софії, а також у містах Варна, Русе, Слівен М. Паращук організовує культурно-просвітні товариства „Громада”, українські бібліотеки, читальні, самодіяльні хори та інші колективи.
На початку буремного ХХ ст. у Софійському університеті працюють викладачі, українці за походженням, які роблять значний внесок у вивчення українсько-болгарських і болгарсько-українських зв’язків. Серед них такі вчені, як І. Кондратенко, М. Попруженко, Д. Шелудько та інші.
Якщо у першій українській еміграційній хвилі домінувала наука, на чолі якої був М. Драгоманов, то у другій – мистецтво, у першу чергу в особі М. Паращука. Його заслуги перед болгарським народом відзначено посмертно орденом „Кирило і Мефодій” першого ступеня. Окрім М. Паращука, в цей же час у Софії працювали інші українські художники: М. Ростовцев – художник, викладач Художньої академії, Є. Ващенко – художник Кооперативного театру, В. Лазаркевич – художник-ілюстратор, М. Малецький – реставратор.
Третя українська еміграційна хвиля у Болгарії отримала назву „шлюбної”, тому що, у своїй більшості, громадяни України прибули сюди після одруження з болгарськими громадянами, які працювали або навчалися в українських вузах. Перша особливість її та, що переважно в ній знову була інтелігенція, а друга – мовою міжнаціонального спілкування була російська, що відповідало духові того часу. Заради справедливості потрібно зазначити, що український дух у Болгарії у цьому проміжку часу підтримували, перш за все, болгарські вчені, письменники, перекладачі, що, у свою чергу, заслуговує спеціального дослідження.
Четверта українська еміграційна хвиля у Болгарії має той самий відтінок, що і третя, – „шлюбний”. Внаслідок економічних і політичних причин Болгарія не стала привабливою дестинацією для заробітчан з України, тому, якщо такі факти і мають місце, вони не носять такого масового характеру, як у Греції, Італії чи Іспанії та в інших європейських країнах. У вищих навчальних закладах Болгарії навчаються студенти й аспіранти з України. Здебільшого це – українці болгарського походження, стипендіати болгарського уряду. На період четвертої еміграційної хвилі припадає відкриття у травні 1993 р. Посольства України у Софії. Із серпня 1994 р. по квітень 2001р. в Болгарії виходила приватна двомовна газета „Украйна прес” (видавець – В. Жуківський, журналіст, що проживає у Софії з 1978 р.), яка разом з офіційним щомісячним бюлетенем „Україна”, котрий видавало посольство з 1993 р. по 1997 р., інформувала українську громаду Болгарії про події в Україні. Зараз єдиним виданням, яке інформує про Україну та діаспору, є приватний сайт „Украински вести / Болгарські вісті” ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]), створений у червні 1998 р. В.Жуківським.
У 1996 р. на факультеті слов’янських філологій Софійського університету було відкрито українське відділення. У цей же час відбувається визрівання і творення українських громад у Болгарії. Так, у 1999 р. у Софії створюється українсько-болгарська фундація „Мати-Україна”. Українські об’єднання реєструються у Варні, Бургасі, Добричі, Сілістрі. Проте вони не охопили ще всіх українців, що проживають у Болгарії. Тільки фундація „Мати-Україна” є членом Європейського конгресу українців і готується стати членом Світового конгресу українців. Віце-президент фундації О. Коцева і секретар В. Жуківський багато працюють у цьому контексті.
Наприкінці 2000 р. Софію відвідав голова Світового конгресу українців Аскольд Лозинський. У 2002 р. при фундації „Мати-Україна” було відкрито Українську недільну школу (викладач А. Якімова). За власними розвідками В. Жуківського, після 1944 р. в Болгарії така школа створена вперше. Вікові параметри учнів – від студентів до осіб пенсійного віку. Заняття відвідують не тільки українці, а й болгари, що обумовлює спеціальний підхід до викладання української мови – української як іноземної. Базовою методикою навчання є комунікативна методика. Двічі на рік проводяться тестування. Навчальний процес включає такі компоненти: мовознавчий, країнознавчий, культурознавчий, інформаційний. Відсутність приміщення і фінансових можливостей не дозволяло організувати вивчення української мови дітьми шкільного віку. Це найболючіша проблема, бо за нею стоїть втрата зв’язку між поколіннями, прогалина у знаннях про українську цивілізацію, вихідцями з якої є їхні батьки. Але 14 лютого 2009 р. в Софії посольство та діаспора відкрили український клас (на території посольства). "Український клас тут – це знакова подія, і це стало можливим завдяки зусиллям як діаспори, так і Міністерства закордонних справ України, – сказав тодішній посол України в Болгарії Віктор Кальник. – Тепер необхідно інформацію про це поширити, включно через рекламу, щоб сюди приходити всі, хто любить Україну і хоче вивчати українську мову, культуру, традиції".
Викладає в українському класі дипломований філолог, вихованець Київського державного університету ім. Тараса Шевченка українка Антоніна Якімова. У 2002 р. в Софії вона організувала Українську недільну школу, яка працювала донедавна. Однак за браком приміщення та ряду об’єктивних причин її довелося закрити. I ось А. Якімова знову взялася за улюблену справу. Наразі її слухачами є діти дипломатів та українців, що мешкають в столиці. Вперше 18 вересня 2006 р. Українська недільна школа спільно з фундацією „Мати-Україна” та Посольством України провели наукову конференцію „Драгоманівські студії”, присвячену 165-річчю від дня народження М. Драгоманова. Задум зробити її щорічною і нею починати навчальний рік у недільній школі учасники конференції сприйняли схвально. У рамках конференції постійно діятиме секція „Українська діаспора у Болгарії”.
До здобутків української громади Болгарії у четвертій еміграційній хвилі можна віднести:
- створення товариств та об’єднань;
- функціонування приватного сайту „Украински вести / Болгарські вісті”;
- відкриття Української недільної школи у Софії;
- можливість вивчення української мови та набуття спеціальності у Софійському університеті;
- плідна співпраця з Посольством України у Болгарії;
- інтеграція у світове українство;
- співпраця з освітніми і науковими установами України: Національний університет імені Тараса Шевченка, НДІУ МОН України, Інститут досліджень діаспори.
До факторів збереження етнонаціональної ідентичності у діаспорі відносяться: родина, школа, церква, громадські організації, держава.
Щодо Болгарії, то, починаючи з третьої хвилі української еміграції, родина не стала центром збереження етнонаціональної ідентичності. У родинах майже не спілкувалися українською мовою, а в повсякденному вжитку користувалися болгарською та російською мовами, а іноді – тільки болгарською.
Сьогодні українську мову в Болгарії доречно вивчати як іноземну – це реалії часу. Наприклад, болгари, які навчалися в Україні, виявляють бажання навчати своїх дітей в українських вузах. Українці, що проживають у Болгарії, для подальшого навчання дітей починають зупиняти свій вибір на українських вузах також. І перші, і другі мають проблему зі знанням української мови. Тому доцільно піднімати питання про курси української мови як іноземної, які давали б базові знання з української мови, достатні для того, щоб навчатися в українських вузах. Було б добре, якби такі курси видавали відповідний документ на підтвердження знання української мови, визнаний українською державою, як це робиться в європейських країнах щодо інших мов. Українці не мають тут і своєї церкви. Більшість відвідує болгарську. Громадські організації, що утворилися, не такі потужні і на сьогоднішній день ще не можуть повноцінно виконувати місію збереження етнонаціональної ідентичності.
Інтереси національних меншин у державі відстоює Національна рада з етнічних та демографічних питань при Раді Міністрів Болгарії. Проте жодна українська організація в ній не представлена, тому що лідери цих організацій не є громадянами Болгарії. На превеликий жаль, бачимо, що в Болгарії відбувається процес асиміляції української громади. Скромні здобутки української еміграції у Болгарії на початку ХХІ ст. можна розцінювати як позитивне явище, метою якого є відтворення і збереження етно-національної ідентичності українців у Болгарії.

Польща. За офіційними даними, в сучасній Польщі проживає лише кілька десятків тисяч українців, за неофіційними – до мільйона. Історія розселення українців на польських землях ведеться від часів Київської Русі. Сучасні ж українці компактно проживають переважно у східних воєводствах країни. Організація, яка єднає українців Польщі, – Об'єднання українців Польщі, постійно видаються газета "Наше слово", журнал "Рідна мова". Ряд видань виходять у видавництві Швайпольта Фіоля у Кракові.
Оскільки українці й поляки протягом віків жили поряд і часто входили до спільних державних утворень, сьогодні важко провести кордон між територіями, де одвічно мешкали два етноси. Разом з тим істричні події розміну польських територій після Другої світової війни зумовили напруженість офіційних польсько-українських відносин і суттєво утруднили життя української діаспори (операція "Вісла").
Освітніми і культурними надбаннями української спільноти в Польщі є численні школи і ліцеї з українською мовою навчання, кафедри української філології у Варшавському та Ягеллонському університетах. Завдяки цим закладам, а також зусиллям окремих громадян підтримуються зв’язки з Україною. Останнім часом політична воля Варшави до поліпшення українсько-польських стосунків сформульована у вигляді великої культурно-просвітницької програми "Рік Польщі в Україні". Все це породжує сподівання, що два сусідніх народи подолають минулі незгоди й заради майбутнього відкриють свої серця любові та взаємоповазі.

Румунія. Як і в ситуації з Польщею, так і з Румунією Україні непросто точно визначити лінію, де проходять етнічні кордони. До того ж за доби соціалістичної Румунії урядом підтримувалася шовіністична політика щодо національних меншин, спрямована на примусову асиміляцію, що зумовило зменшення офіційної кількості етнічних українців. На сьогодні їх офіційно налічується близько 120 тисяч. Українці-автохтони Румунії - здебільшого селяни.

Угорщина. Не дивлячись на близьке сусідство з нашою країною, Угорщина має невелику українську діаспору, представлену переважно українцями-русинами у південно-східній частині країни. У соціальному складі діаспори переважають селяни. Навчання української мови не ведеться, прояви національно свідомого чи культурного життя майже відсутні.

Республіка Чехія і Словацька Республіка. Українці в Чехії і Словаччині значною мірою є автохтонами. В межах нинішніх кордонів цих держав по роках, за оціночними (й, імовірно, заниженими) даними, проживало: 1921 - 102313, 1930 - 118440, 1950 - 67615, 1961 - 54984, 1970 - 58651, 1980 - 54582 особи. Це 0,8-0,4% від усього населення. Більшість населення проживало в Словаччині, менше - в Чехії.
Заслуговує на увагу велика когорта українців-літераторів (Ю. Липа, Ю. Клен, О. Лятуринська, Г. Мазуренко, О. Ольжич, О. Теліга та ін.), яка працювала в Празі в 20-30 роки ХХ ст. і відома сьогодні під назвою "Празька школа". Українська інтелігенція Праги об'єднувалася навколо гуманітарних кафедр Карлового університету, Українського Вільного університету (згодом він переїхав до Мюнхена) і Української господарської академії. У Карловому університеті на чільних посадах професорів і завідуючих кафедр працювали відомий історик Михайло Грушевський, літературознавець О.Колесса, мовознавець І.Панькевич. У Вільному університеті з відомих вчених працювали хімік І.Горбачевський, юрист С.Дністрянський, археолог і етнограф В.Щербаковський, історик Д.Дорошенко, історик театру Д.Антонович та ін.
На сході Словаччини (Пряшівщина) споконвіків живе автохтонне українське населення – близько 300 сіл. Мовою українців Словаччини є один з варіантів західноукраїнського діалекту, на ньому ж викладаються дисципліни у початкових та середніх школах. Культурне та наукове життя української діаспори тут протікає досить жваво: активно працює українське відділення педагогічного університету у м. Кошіце, Український народний театр у Пряшеві, радіо, виходять друковані періодичні видання. Разом з тим всередині самої діаспори існують проблеми з українською ідентифікацією (питання русинів), через що словацький уряд з 1991 року не фінансує національно-культурні діаспорні програми.

Німеччина. Перше масове поселення українців на німецькій землі пов'язане з Першою світовою війною, коли в таборах для полонених у Німеччині та Австрії опинилося близько двохсот тисяч вихідців з України. З цього часу і до початку Другої світової війни потік емігрантів з України не припинявся: у роки громадянської війни сюди емігрували політичні біженці, а у 1939 році – українці Закарпаття, Галичини та Польщі. Другу хвилю німецької еміграції склали примусово вивезені з України гастарбайтери, колишні полонені та представники збройних націоналістичних формувань – загалом близько 300 тисяч.
На сьогодні українська етнічна група нараховує близько 20 тисяч чоловік, які компактно проживають у землях Баварії, Нижньої Саксонії, Гессена та Північної Рейн-Вестфалії. Велика еміграція зумовлює і велику кількість інституцій, що мають обслуговувати національні культурні та освітні потреби. Переважно це суботні або недільні українські школи при релігійних спілках. Більш високі школи українства – Український Вільний університет у Мюнхені та Регенсбурзі, Український техніко-господарський інститут.
Серед найвидатніших культурних діячів української еміграції в Німеччині слід згадати письменників І. Багряного, Ю. Клена, істориків Н. Полонську-Василенко, Д. Чижевського, фізиків О. Смакулу, Б. Раєвського, співака М. Менцинського та ін.

Франція. Ми вже з наших лекцій знаємо, що першою ластівкою, яка прилетіла з наших рідних земель до Франції, була донька київського князя Ярослава Мудрого – Анна Ярославна, дружина французького короля Генріха І. Далі у ХVІІІ ст. Франція стала домом для великого загону українських козаків на чолі з Григорієм Орликом. Деякі історики навіть вважають цей загін першою хвилею української еміграції.
Найбільше ж українців переселилися до Франції на початку ХХ століття (1905-1930 рр.). Серед переселенців буди полонені і політичні емігранти, селяни та робітники з Галичини та Волині. Після закінчення Другої світової війни у Франції, так само як і в Німеччині, залишилося немало українців з числа примусово вивезених на роботу та військовополонених. Таким чином, у цілому формування етнічної української групи в цій країні було завершене до середини двадцятого століття.
Треба зазначити, що українська етногрупа дещо втратила мовну традицію, але інтерес до вивчення української мови у французів (і особливо українців за походженням) професійний: вона викладається в Сорбонському університеті в Парижі в Інституті східних мов і цивілізацій. Центром українського наукового життя є містечко Сарсель, де з 1951 року діє європейське відділення Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, а також зосереджена головна редакція багатотомної "Енциклопедії українознавства".
Культурна активність української громади завдячує таким талановитим митцям, як художники і скульптори М. Башкирцева, М.Паращук, О.Архипенко, С.Левицька, М.Кричевський, В.Хмелюк, О.Мазурик, А.Сологуб; композитори І.Вовк, В.Гридін, Г.Пономаренко, Т.Якименко. У Франції протягом 30 років жив і творив видатний український письменник і громадський діяч В.Винниченко.

Австралія. Вихідці з України вважаються найзгуртованішою етнічною групою континенту. Вони активно прявляють себе в науці, освіті, бізнесі. Зараз загальна чисельність іммігрантів-українців становить понад 40 тисяч і постійно зростає через те, що австралійський уряд зацікавлений у притоці нової робочої сили. Отже, виділяється достатньо фінансування для розвитку українських шкіл та підготовки фахівців з україністики: в цьому напрямі плідно працюють різні педагогічні курси, кафедри українознавства в університетах Сіднея й Мельбурна. Культурний розвиток українського етносу в Австралії забезпечує Музей української культури, театр ім.Л.Курбаса (Мельбурн), хорові, танцювальні, інструментальні колективи аматорів і професіоналів. Серед останніх найбільш відомими є: музиканти К.Скрипченко, О.Тарнавська, В.Мішалов, художники М.Кміт, В.Савчак, Л.Денисенко, літератори Д.Нитченко (Чуба), В.Онуфрієнко, Н.Лазурський. В Австралії діє також ряд українських видавництв і газет.
Маємо констатувати, що невелика за чисельністю українська діаспора в цій країні (порівняно з діаспорами США, Канади, Аргентини, Бразилії), яка фактично має лише повоєнну історію, досягла одного з найвищих рівнів національно-культурного життя.

У цілому, можна сказати, що українська діаспора, розсіяна по всьому світові, являє собою могутній етнічний кущ, котрий живиться культурою материнського регіону України і від того, як проходитимуть етнокультурні процеси в Україні, багато в чому залежить життя української діаспори: як східної, так і західної.

5. Проблеми розвитку української мови, шкільництва та преси
в західній українській діаспорі.
Проблеми розвитку української мови. Проживаючи за кордоном, мільйони наших земляків та їх нащадки в багатьох країнах зберегли в своєму середовищі національну культуру, мову, звичаї, українську самобутність. З перших років організованого громадського життя провідне місце в більшості друкованих виступів та висловлювань з приводу національного самозбереження посідають питання мови, чи не єдиної виразної ознаки, за якою можна було пізнавати “своїх” у чужорідному оточенні.
Коли українці вперше прибули до Америки, багато хто з них вважав, що буде мати змогу заробити багато грошей і повернутися додому. Початок Другої світової війни вніс кардинальні зміни в ці їхні плани і багатьом довелося залишитися у новій для них країні. Процес пристосування, через який їм довелося пройти, був складним і часто болючим. Щоб вижити за будь-яких умов, вони засновували свої церкви, відкривали школи, організації, а також культурні та освітні товариства. У боротьбі за пристосування до нової культури вони також послідовно зберігали вірність своїй рідній мові та культурі.
Одним із головних елементів у збереженні етнічності є мова, й українські емігранти зуміли розвинути як неформальний, так і формальний механізм для підтримання мовних навичок. Хоча найбільше важить тут мова родини, інші інститути, так само як і релігійні організації та церква, секулярні організації та братства також сприяють цьому значною мірою. Майже 90% українських католицьких і православних церков здійснюють хоча б одну службу українською, а токож церковно-слов’янською мовами. Це можна пояснити “напливом українських іммігрантів після 1945р.”, під час якого кількість україномовних, зокрема, в США зросла більш як в три рази за 20 років. Українська спільнота в такий спосіб набувала необхідних знань у галузі української історії, літератури, мови, релігії і культури.
У зв’язку із збільшенням потоку еміграції, постало питання про необхідність мати за рубежем українських вчителів у нових місцях поселення. Ця проблема не могла бути так просто розв’язаною, бо вчителів, які могли б навчити дітей українській мові, літературі, історії бракувало навіть на Батьківщині. Помітну роль у розвитку зв’язків України з українцями за кордоном зіграла церква. Важливу роль відіграли суспільні організації та читальні товариства, які організовували навчання та залучали до вивчення української мови. Важливого значення набуває виховання дітей в українській діаспорі.
Відомий українськиї громадський діяч Михайло Слабошпицький в одній зі своїх доповідей писав, як йому не раз доводилось чути і в Канаді і в Америці як швидко асимілюються, наприклад, німці, голландці, португальці, італійці. А якщо українець там не признавався до своїх і зникав у вирі тамтешнього життя, то це вважалось чимось подібним до національної зради. Українці, які від’їжджали за кордон, брали з собою у далеку дорогу не лише молитовники, а й твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Драгоманова. Ці твори українських класиків зігрівали душу емігрантів на чужині, давали наснагу в подоланні труднощів та поневірянь. М. Слабошпицький писав, що діаспора виховувала дітей з думою про Україную. Хай те виховання було трохи специфічне, але Україна незмінно поставала як найдивніше диво всього світотвору, як те, що має стати змістом усього життя для тих, хто підростає.
І ось діти виросли. З трепетом душевним вирушили вони в край батьків, що здобув незалежність. Вони поїхали в Центральні області України, на Південь, на Схід – і майже ніде не почули тієї мови, яку їхні батьки в Канаді, США, Аргентині, у Франції наказували їм вважати рідною, української мови. Юні ідеалісти й мрійники були збентежені, обурені, розгублені. Повернувшись додому, вони запитували батьків: Навіщо Ви змушували нас вчити українську мову? Адже в Україні нею майже не говорять! І та Україна нічим не подібна до тієї, про яку Ви нам розповідали стільки прекрасних казок.
Західна преса наводила чимало фактів того, як після поїздок в Україну наростала хвиля розчарування нею дітей еміграції. Чимало з них після цього геть відійшли від активного життя в різних українських організаціях, почали принципово наголошувати, що вони канадці, американці, австралійці, а українці – лише за походженням. І – як результат, сталося так, що серед іммігрантів були такі, що їм добре почувалося серед англомовного моря, а інші за всяку ціну хотіли плекати українській стиль життя у своїх громадсько-культурних установах, в українських рідних школах, танцювальних ансамблях, хорах, дбали про те, щоб їхні діти вивчали українознавчі предмети в школах і університетах.
Українська мова в Канаді. Зародження української літератури в Канаді сягає початку ХХ століття, коли перші переселенці почали друкуватися на сторінках іммігрантської преси, набуло розвитку справжнє українське писменнитство. Спочатку потреби освідченних читачів іммігрантів задовольняли книжки, привезені з України та місцеві передрукі та переклади української класики. Однак, незабаром їх замінили літературні твори, написані українцями. Хоча ця література не була високої якості, але всеодно вона торкалася душі багатьох іммігрантів. Перша спроба створити організацію українських канадських письменників датується 1920-ми роками.
З перших організацій, що були залучені до видання книг, фірма “Свобода” стала видавати книги з 1896 р. Серед перших її видань – українською та англійською мовами – “Самоучок і словар”. Іншими організаціями, що долучилися до видавничої справи, були і залишаються дотепер Український Братський Союз, Союз Українців Католиків й Українська Народна Поміч. Останнім часом кілька видавництв спеціалізуються на друкуванні україномовних матеріалів – Книгоспілка, Смолоскип, Пролог. Серед Канадських видань – Гомін України, Добра Книжка, Євшан Зілля, Нові дні та ін.
У багатьох українських громадах Канади можна почути регулярні радіопередачі українською мовою. Як правило, це випуски новин і оголошень, які чергуються з музикою. В деяких районах українські церкви оплачують україномовні релігійні радіотрансляції. Існують таклож специфічно українські компанії, які випускають документальні фільми і спеціальні програми українською мовою. В 1970-х роках у деяких містах Канади було розпочато показ телепрограм для українських громад. Але тільки в Торонто відбуваються регулярні передачі. В цьому місті існує також україномовна передача для дітей.
Українська мова в США. Сполучені Штати Америки належать до тих західних держав, де асиміляційні процеси відбуваються найбільш інтенсивно. За даними демографічних досліджень 66 % громадян українського походження не володіють мовою предків. Тільки 123,5 тис. чоловік спілкуються українською мовою в сім’ях. Найбільша кількість українців, які володіють українською мовою живе у штаті Нью-Йорк – понад 52 тис. чоловік. По окремих штатах картина щодо знання української мови така:
Штат
Володіє укр. мовою (тис. чол.)

Пенсільванія
49,5

Нью-Джерсі
33

Ілліноіс
20

Огайо
19

Мічіган
18

Каліфорнія
11

Коннектікут
10

Індіана
2

Вісконсія
2


Демографічні дані свідчать, що мовою предків розмовляє тільки приблизно п’ята частина українського населення. За висновками деяких американських дослідників, громадяни США українського походження, які володіють українською мовою, мають низку демографічних особливостей. Серед них такі: вони переважно старшого покоління, їх соціально-економічний статус наближається до середнього рівня США, вони пізніше вступають до шлюбу, ніж американці.
Шкільництво, періодична преса, мистецтво. Українську мову, літературу і культуру вивчають у широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою “рідні школи”. Це – суботні або вечірні школи, утримувані різними українськими церквами та організаціями. Для учнів середньої школи ті ж самі установи у великих містах пропонують програми, які називаються “курси українознавства”. Ці курси здебільшого визнаються провінційними міністерствами освіти, а тому їх випускники отримують диплом з української мови, який можна використати для закінчення середньої школи і для вступу до вищих навчальних закладів.
Подекуди українські студії (навчальні програми з української мови, літератури, історії, географії) становлять невід’ємну частину державної шкільної програми. Наприклад, в Альберті, Манітобі та Саскачевані існують українські двомовні програми від дитячого садка до віку 12 років. У звичайних школах існують спеціальні класи з українською мовою навчання, що займають майже 50 % навчального дня. Українські консультанти провінційних міністерств визначають шкільні програми. В Альберті та Монітобі батьки дітей, які ходять до двомовних шкіл, мають власні організації, що відіграють велику роль в організації освіти українською мовою. Українська мова як окремий предмет викладається в ряді початкових шкіл в багатьох провінціях Канади. У п’яти Канадських провінціях українська мова викладається в середніх школах, де в цьому існує потреба. Усього в Канаді приблизно 6 тис. дітей вивчають українську мову в початкових та середніх школах. В більшості міст із значним українським населенням працюють факультативні вечірні класи для дорослих, які бажають вивчити українську мову. Існує цілий ряд асоціацій українських вчителів.
Незважаючи на розвиток українського шкільництва, кількість людей, які назвали українську мову своєю материнською мовою зменшилась. Лише 35 процентів канадців українського походження подали під час перепису українську мову, як мову батьків.
Періодична преса. Життя більшості українських видань на Заході було коротким, адже великих тиражів вони не збирали, як і прибутків від реклами. Тому майже всі українські періодичні видання залежали від пожертвувань читачів або організованого меценатства. Це особливо відчувається сьогодні, адже з кожним поколінням кількість українських читачів зменшується. Деякі видання намагаються привернути нових читачів, включаючи до своєї структури англомовні розділи або додатки. Найважливіші українські газети і журнали такі: “Український голос”, “Новий шлях”, “Гомін України”, “Життя і слово”, “Батьківщина” та ін.
Останнім часом відбулися значні зміни у статусі української мови. Якщо раніше більшість членів української етнічної групи вважали українську мову своєю рідною, то в нинішній час, за свідченням канадської дослідниці І.Герус-Тарнавецької, вона перетворилася у другу мову (тобто мову набуту, вивчену як іноземну), часто вживається відносно неї термін heritage language, тобто мова “культурної спадщини”.
Згідно із соціолінгвістичною теорією іммігрантська мова, як правило, має відмерти в другому – третьом поколіннях. Слід мати на увазі, що мовні контакти або взаємодія мов – це явище, де тісно переплітаються фактори суто лінгвістичні, психологічні, соціальні, етно-історичні тощо. Щоб дві або більше мов почали взаємодіяти, вони повинні наблизитися одна до одного у просторі, що частіше всього буває під час переселень, завоювань та інше. Проживаючи в одній країні, різномовне населення змушене користуватися кількома мовами. Особливого значення в житті відповідних мовних колективів набуває групова двомовність.
Деякі канадські науковці, зокрема М. Марунчак, вважають, що мовна асиміляція не тотожна з національною асиміляцією, тобто нівеляцією самої народності. Втішаючи себе, вони твердять, що навіть втративши свою мову, наприклад, канадці українського походження продовжують ідентифікувати себе з національністю батьків. Але ось Ю. Жлуктенко у своїй монографії “Українська мова на лінгвістичній карті Канади” зауважує: “Якщо послідовно дотримуватися цієї лінії, то навіть тоді, коли в Канаді вже не залишиться жодної людини, яка ще б розмовляла українською мовою, можна буде продовжувати запевняти, що ніякої асиміляції, власне, не сталося: мова та культура зникли, зате залишилася “ідентичність”.
До позалінгвістичних факторів, які мають важливе значення у випадках взаємодії між іммігрантською та місцевою мовами, Ю. Жлуктенко, окрім кілкісного показника, відносить ступінь суцільності поселення іммігрантів, їх соціально-політичне становище, тривалість перебування у новій країні, культурно-освітній рівень, наявність власної преси, літератури, шкіл, учбових закладів з викладанням імміграндською мовою, кіно, радіо і телепередач.
З плином часу і розвитком двомовності в середовищі українських діаспорян зміни виникають не лише в українській мові. Так, англійське мовлення тих же канадських українців також зазнає впливу, але значний шар українізмів в англійській мові канадських українців не знижує загального рівня мовної культури, яка, принаймні в друкованих джерелах є досить високою.
Між тими роками коли з тих чи інших причин, наші співвітчизники, змушені були залишати рідну землю і нашим часом минуло багато років, але живе і квітне наша рідна українська мова. І, як сказав В. Овсянико-Куликовський: “Мова народу, нaродності чи діаспори – то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження”.
Поки жива мова в устах народу, до того часу живе і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. (К.Ушинський)






Лекція 6. Східна українська діаспора.
План
1. Становлення української діаспори в Російській Федерації.
2. Становлення української діаспори в деяких інших пострадянських країнах.

Східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі – Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Естонія, Латвія, і Литва. Згідно з офіційними даними перепису 1989 р., проживало українців у цих державах:
Білорусь – 291,0 тис. (2,9%);
Молдова – понад 600 тис. (13,6%);
РФ – 4 млн 362,9 тис. (3% );
Казахстан – 896,2 тис. (5,4%);
Азербайджан – 32,3 тис. (0,5%);
Вірменія – 8,3 тис. (0,3%);
Грузія – 52,4 (1,0% );
Киргизстан – 108,3 тис. (2,5%);
Таджикистан – 41,3 тис. (0,2%);
Туркменістан – 35,6 тис. (1,0%);
Узбекистан – 153,2 тис. (0,5%);
Естонія – 48,3 тис. (3,1%);
Латвія – 59,0 тис. (2,5%);
Литва – 44,8 тис. (1,2%).
Усього: 6703600 осіб.
Проте ці дані не враховують тих українців, які чи то були вже на час перепису цілком зденаціоналізовані і не подали себе українцями, чи просто приховали цей факт з причин перестороги і теж не записали себе такими.

1. Становлення української діаспори в Російській Федерації.
Під східною українською діаспорою ми розуміємо українців, які мешкають на території колишнього СРСР. Після розвалу Радянського Союзу поза межами України опинились, за різними підрахунками, від шести до восьми мільйонів співвітчизників. В 1989 р., за останнім переписом населення, в Росії проживало трохи більше 4 мільйонів українців, у Казахстані – близько 1 мільйона, в Молдавії – близько 600 тисяч і т.д. У процесі формування сучасної східної діаспори можна виділити свої особливості і етапи. Тут головне є те, що українці переміщувались (мігрували) в межах однієї країни – Російської імперії, а згодом СРСР.
Українські переселенці в Московській державі з`являються у XVII ст. Це були втікачі з Речі Посполитої – учасники козацько-селянських повстань. Українці селяться в порубіжних землях так зв. «московської України». Нині це територія Курської, Білгородської, Воронезької, Ростовської областей Російської Федерації. На цих землях утворилась Слобожанська Україна. В 1920-ті рр. уряд УСРР піднімав питання про приєднання прикордонних районів РФ, де проживають українці, до УСРР. Але питання було вирішено не на користь України. Сучасне населення цих областей вже давно не відчуває себе українцями, забуло мову і культуру.
Наприкінці XVIIІ ст. почалося масове заселення українцями територій Північного Кавказу. В 1792 р. царський уряд переселив Чорноморське козацьке військо, організоване з колишніх запорожців, на т.зв. Чорноморську прикордонну лінію. Цей кордон Росії з північним Кавказом проходив правим берегом річки Кубань. На 25 тисяч козаків виділили біля тридцяти тисяч гектарів землі. На початку XІХ ст. козацьке військо поповнювалось переселенцями з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній. З огляду на нестачу жінок в 1832 р. було проведено примусовий набір кількох тисяч дівчат з України і відряджено їх на Кубанщину. Обживаючи нові землі, українці дійшли до гирла р. Кубань і далі на південний схід аж до Кавказького хребта. Так формувався „Малиновий клин” – територія Російської держави, колонізована українцями. До початку ХХ ст. українці зберігали тут свою мову, культуру, традиції. Політика коренізаціїї-українізації проголошена в СРСР-УСРР в 1920-ті рр. поширювалось і на кубанські землі. У цей час тут працюють український педагогічний технікум, 600 українських шкіл, два українських видавництва.
Протягом ХІХ ст. українці доходять до Поволжя, починають освоєння заволзьких степів, територій Західного Сибіру і Північного Казахстану. Після скасування кріпосного ладу в 1861 р. активізується переселення за Урал. Наші предки оселяються в Томській, Тобольській, Єнісейській, Іркутській губерній. Царський уряд надавав переселенцям 15 десятин землі, позику в 100 карбованців, невеликий земельний податок і звільнення на три роки від інших податків. Навіть такі мінімальні переваги привабили людей на ці землі, в 1891 –1914 роках, більш ніж 1,5 мільйони українців. В основному, це були переселенці з малоземельних українських губерній: Полтавської, Харківської, Чернігівської, де більшість земельних володінь не перевищувала п`яти десятин.
Центрами т.зв. «Сірого Клину» вважались міста Омськ, Томськ, Актюбінськ. В 1920 – на початку 1930-х рр. тут також діяли національні школи, педтехнікуми, виходили українські газети. Влада навіть утворювала українські райони і сільські ради.
Проте районами Північного Казахстану і Західного Сибіру рух українців не обмежився. Навпаки, з 1880-90-х рр., особливо в 1906 – 1911 рр., під час проведення Петром Столипіним аграрної реформи українське селянство починає освоєння сучасних територій Приморського і Хабаровського краю, Камчатської, Сахалінської, Амурської області. Переселення було настільки масовим, що українці налічували від 40 до 60% населення цих районів. Саме тому ці землі отримали назву – Зелена Україна – «Зелений Клин» – «Нова Україна». У 1920-ті рр. тут діяли понад 500 українських шкіл, три українські педтехнікуми, український відділ агропедінституту, три видавництва, з десяток газет і журналів.
Однак з початку 1930-х рр. процеси національного розвитку в місцях компактного проживання українців згортаються. Закриваються школи, технікуми, газети, театри. Починаються масові репресії. Взагалі репресії, які відбувались в Російській імперії і СРСР, завжди були джерелом переселення і освоєння величезних територій Сибіру і Далекого Сходу. Але за радянських часів репресії набули надзвичайного, небаченого розмаху.
У 1920-ті рр. з України висилали колишніх солдат українських армій, махновців, діячів українських урядів 1917 – 1920 рр. З кінця 1920-х рр. репресують стару українську інтелігенцію. Але основна маса репресованих – українське заможне селянство, т.зв. куркулі („кулакі” ).
У січні 1930 р. політичним керівництвом СРСР був розроблений план ліквідації заможного селянства. 30 січня 1930 р. була затверджена постанова: „Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації.” За цим документом власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялись на три категорії. До першої категорії належали учасники антирадянських виступів – їх чекала в`язниця або концтабір. До другої – ті, хто чинив „менш активний опір”. Разом із сім`ями їх депортували у віддалені райони півночі і сходу. До третьої категорії зараховувались всі, хто не опирався розкуркуленню. Вони отримували клаптики землі за межами колгоспних ланів. За цією постановою, з України в першу хвилю колективізації в 1930 р., було вислано до Півночі і Сибіру 75 тисяч сімей, з березня по червень 1931 р. – 23 тисячі сімей.
Українські історики і до цього часу достеменно не підрахували кількість депортованих українців. За підрахунками американських дослідників, з РСФСР і України депортували більше п`яти мільйонів селян. Більшість з них ніколи не повернулась на Батьківщину і залишилися в тих далеких краях. До кінця 1930-х рр. потік переселенців із Східної України в інші райони СРСР зменшується.
Але в 1940 – навесні 1941 рр. починається масова депортація українців з тільки-но приєднаної Галичини і Західної Білорусії. Польські історики називають цифру близько двох мільйонів депортованих, російські і українські – трохи більше мільйону. За даними митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, з Галичини було депортовано 400 тисяч українців.
Процеси насильницького переселення із Західної України відновилися в 1944 р. Вони продовжувались до початку 50-х років, до закінчення боротьби радянської влади з ОУН і УПА.
Важливою причиною міграції українців на Схід за роки радянської влади стала їх участь у будівництві об`єктів народного господарства, економічного освоєння східних районів СРСР. Сотні тисяч українців взяли участь у будівництві металургійних комплексів Кузнецька, Красноярська, Магнітогорська, Норильська; залізниці – БАМ; освоєнні нафтових і газових родовищ Тюмені і Уренгою.
На освоєння цілинних земель у Казахстані, в 1954 – 1956 рр., виїхало 80 тисяч молодих українців віком від 18 до 25 років. Ряд нових сіл майже повністю з формувався з переселенців з України. А до нафтогазових районів Західного Сибіру виїхало більше півмільйона українців. Активна міграція українців йшла протягом всього існування СРСР.
Радянська влада ніколи особливо не переймалась національно-культурним розвитком. Основним завданням влади і її політики стало формування особливої спільноти – „совєтского” народу. Тому національні особливості мали поступово зникати, мала панувати єдина мова і культура, активно розвивались процеси русифікації.
Після розпаду СРСР, на перший погляд, склались сприятливі умови для національно-культурного розвитку серед українців колишнього Радянського Союзу. Але зрусифіковані українці не виявляють особливої активності, а у російського уряду багато інших нагальних справ. Допомогти українцям Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану, Поволжя згадати свою мову і культуру могли б українці незалежної України, але за бідністю одних, скупістю „нових українців”, нерозумінням з боку державної влади важлива справа допомоги залишається на рівні т.зв. урядових програм і кількох концертів. Натомість російський уряд використовує становище росіян і їхні удавані проблеми в Україні для політичного і економічного тиску на керівництво української держави.
Стан української діаспори в РФ сьогодні. Станом на 2002 р., за офіційними даними, в Російській Федерації проживає 4,4 млн. українців (3% від населення РФ). При цьому значна частина українців проживає на своїх етнічних землях - Кубань, Донщина, Воронежчина, Білгородщина, Курщина, Брянщина. Освітній рівень українців у РФ вищий за середній по країні. Вони працюють у всіх галузях господарства. Помітна їх суттєва присутність у російських владних структурах, культурі, освіті та науці, в армії. Наші співвітчизники в РФ утворили понад 50 національно-культурних об'єднань, що входять до двох масових організацій: "Об'єднання українців Росії" (1992 р.) та Федеральної національно-культурної автономії "Українці Росії" (1998 р.). Ці об'єднання засновані в 47 регіонах РФ.
У Москві відкрито Український культурний центр, діє Українська бібліотека, виходить двомовний часопис "Український огляд". В Москві активно діють українські земляцтва, особливо Донбаське, Дніпропетровське, Харківське, Чернігівське, які лобіюють інтереси певних регіонів України. Українські центри відкриті в Башкортостані та тюменському Сургуті. В деяких вищих навчальних закладах викладається українська мова (Дипломатична академія МЗС, Московський державний лінгвістичний університет, Воронезький університет).
Значення української діаспори для Росії. Українська діаспора зробила великий (іноді вирішальний) внесок у становлення і розвиток Росії, її культури, науки, промисловості, війська. Слід згадати хоча б декого: київського князя Юрія Довгорукого, який (правда, за легендами) в 1147 р. заснував Москву; князя Бобрик-Волинського, героя Куликовської битви 1380 р., яка поклала початок звільненню Московії від монголо-татар» Інокентія Гізеля, "Синопсис" якого став для наших північних сусідів підручником з історії на кілька століть; автора концепції "просвіченої монархії" Феофана Прокоповича, яка діяла (деякі наполягають, що й сьогодні діє) від часів Петра І; Олексія Розумовського, який був обвінчаний з російською царицею Єлизаветою Петрівною; Кирила Розумовського, який близько 20 років очолював Російську академію наук (яку, до речі, створював той же Ф. Прокопович); О.Безбородька – канцлера Російської імперії, М.Терещенка – міністра Тимчасового уряду, М.Родзянка – голову ІІІ і ІV Державних дум Росії (саме він умовив Миколу ІІ зректися престолу); видатних письменників українського походження – В.Капніста, М.Гоголя, М.Гнєдича, В.Кукольника, Г.Данилевського, Ф.Достоєвського, В.Короленка, А.Ахматову, М.Волошина-Кириєнка та ін., луганчанина В.Даля – укладача "Толкового словаря живого великорусского языка"; визначних науковців українського кореня, які працювали в Україні і Росії, – В.Вернадського, М.Зелінського, П.Капіцу, М.Остроградського, М.Туган-Барановського; фундаторів ракетно-космічної галузі – К.Ціолковського (нащадок Гетьмана С.Наливайка), М.Кибальчича, О.Засядька, С.Корольова, В.Глушка, В.Чаломея; митців і художників – В.Боровиковського, Д.Левицького, А.Лосенка, К.Трутовського, І.Рєпіна, скульптора І.Мартоса; співаків І.Алчевського та І.Козловського. Російську авіацію створювали конструктори А.Люлька, О.Івченко, Г.Лозино-Лозинський, танкобудівну промисловість – М.Духов та О.Морозов; силу російського флоту зміцнювали Ю.Лисянський, А.Макаров. І то лише короткий перелік.
Практично всі відомі українці з Росії невіддільні від українства, бо вони за згаданою формулою Петра Струве брали участь у культурі свого народу, не відмовлялися від нього, часто демонстрували свою приналежність до України, докладали свій вагомий внесок у її розвій. На жаль, сьогодні українці в Росії не мають адекватних можливостей розвитку своєї культури, мови, які мають росіяни в Україні. Залишається сподіватися, що то – проблема лише часу.


2. Становлення української діаспори в деяких інших пострадянських країнах.
Становлення української діаспори в Казахстані.
Українська діаспора в Казахстані за своєю чисельністю посідає третє місце серед українських громад світу (після української діаспори в Російській Федерації За переписом 1989 р. в Казахстані проживало 896,2 тис. українців (5,4% населення республіки). Згідно з інформацією газети "Українські новини" (Алмати), на початок 1998 р. близько 796 тис. громадян Казахстану самоідентифікують себе з українським етносом. Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Значний відсоток їх проживає в Караганді, Астані, Павлодарі, Семипалатинську, Талди-Кургані, Шортанди й Алмати, а також у місцевостях навколо цих міст.
Більш як половина українського населення була сконцентрована в шести областях і колишній столиці Казахстану: в Кустанайській області проживало 178,0 тис. осіб (14,6% всіх жителів), у Карагандинській 107,1 тис. (7,9), Цілиноградській 94,4 тис. (9,4), у Павлодарській 86,7 тис. (9,2), в Актюбинській 74,5 тис. (10,2), у Кокчетавській 55,6 тис. (8,4), в Алмати 45,6 тис. (4,1% жителів столиці). Українську мову вважали своєю рідною 36,6% українського населення.
За даними перепису 1926 р., загальна кількість українців у Казахстані сягала понад 860 тис. чоловік. Вони становили більшість населення на території протяжністю близько 2 тис. кілометрів від Оренбурга (колишня столиця Казахстану) на заході до Семипалатинська на сході.
У 1930-і рр. значні міграційні потоки спрямовувалися в новостворювані промислові центри Казахстану. З розгортанням суцільної колективізації розпочався також процес примусового виселення з України так званих розкуркулених селян. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони СРСР, зокрема до Казахстану, було виселено майже 64 тис. українських родин.
Значна кількість українців була переселена до Казахстану в 1939-1940 рр. внаслідок депортації із Західної України. Сюди депортували також представників інших етнічних спільнот, що проживали в Україні. На відміну від українців, переселення яких відбувалося як добровільно, так і примусово, поляки, німці й кримські татари опинилися в Казахстані лише внаслідок їхньої депортації. В 1941 р. з України було евакуйовано чимало заводів та десятки тисяч фахівців. Багато з них залишилися в Казахстані на постійне проживання. Протягом 1941-1942 рр. з України були евакуйовані до Казахстану також 52 дитбудинки. Частину дітей було передано на патронування та всиновлення, інших працевлаштовано – у колгоспах, радгоспах, на промислових підприємствах.
Наприкінці Другої світової війни тюрми й концтабори Караганди, Джезказгана поповнювалися в'язнями-українцями, переважно тими, хто звинувачувався в належності до ОУН і УПА. На січень 1953 р. на спецпоселенні в Казахстані, переважно в Карагандинській області, перебувало 7,9 тис. українців. Чимало українців залишилися в Казахстані в період освоєння цілини в 1954 – 1960 рр. Робітничі колективи ряду новостворених радгоспів у Кустанайській та Акмолинській областях майже повністю складалися з українців.
У другій половині 1920-х рр. у рамках реалізації політики коренізаціі влади як однієї з умов активізації участі населення в соціалістичному будівництві в районах Казахстану, де чисельно переважало українське населення, було відкрито школи з українською мовою навчання, здійснювалися заходи щодо переведення на українську мову діловодства. На початку 1930 р. в республіці на українську мову викладання переводилося 400 шкіл, готувалися до випуску – підручники, стали виходити українські газети. В Октябринському районі, де абсолютно переважали українці, всі школи мали бути переведені на українську мову навчання. Однак невдовзі політика українізації в Казахстані була згорнута, школи в українських селах переведено на російську мову викладання, українські газети закрито.
За браком будь-яких умов для національно-культурного розвитку українська спільнота Казахстану поступово втрачала свою етнічність. Найбільш виразно це виявлялося в ставленні до мови: своєю рідною мовою назвали українську в 1926 р. 78,7% українців Казахстану, у 1959 60,4%, у 1970 - 51,5%, у 1979 - 41,3%, у 1989 - 36,6%. Найменша частка українців з рідною українською мовою (32,7%) характерна для області, де проживає найбільше українців Кустанайської, а найбільша (57,8 та 51,8%) для, відповідно, Гур'ївської і Кзил-Ординської областей, в яких проживає найменша в Казахстані кількість українського населення.
Ситуація стала поступово змінюватися в 1990-х рр. із розпадом СРСР та утворенням на його просторах нових незалежних держав, зокрема й Республіки Казахстан: виникають українські національно-культурні організації, посилюється інтерес до української мови, культури, традицій.
Водночас зміна культурних пріоритетів у Казахстані та слабка інтегрованість українців у середовище титульного етносу (це засвідчує, зокрема, вкрай низький рівень володіння мовою цього етносу: лише 0,02% українців назвали під час перепису 1989 р. казахську мову своєю рідною, 0,6% вільно володіли нею; для порівняння, російську мову назвали рідною під час цього перепису 63,3% українців) зумовили невпевненість значного числа членів української спільноти в своєму майбутньому в цій країні, що виявилося в еміграційних настроях.
Упродовж 1992 – 1996 рр. із Казахстану на постійне проживання в Україну прибуло понад 66 тис. осіб, вибуло з України в протилежному напрямку майже 23 тис. осіб. Позитивне сальдо в міграційному обміні населенням із Казахстаном становило для України в ці роки понад 43 тис. осіб, більшість з яких – українці.
Згідно з інформацією Комітету статистики й аналізу Республіки Казахстан, за час від перепису населення 1989 р. і до кінця 1997 р. з цієї країни виїхало понад 120 тис. українців (у середньому емігрувало 13,5 тис. щорічно). Крім України, частина українців емігрувала в Росію. Серед усіх осіб, які в 1997 р. емігрували з Казахстану, українці становили 12,4%, тоді як їхня частка у всьому населенні республіки складала в цей період, за орієнтовними розрахунками, менше 5%. Внаслідок еміграції кількість українського населення, наприклад, в Південно-Казахстанській області скоротилася протягом 1991-1997 рр. майже вдвічі (з 33 до 17,6 тис. осіб).
Під час соціологічного дослідження, проведеного в жовтні 1997 р. в Казахстані (опитано 671 респондента-українця та понад 400 вихідців з України інших національностей у містах Астана, Алмати, Кустанай, Караганда, Павлодар), було з'ясовано, що більшість опитаних у цих містах українців (64,4%) хотіла б переїхати в Україну. Ще 17,1% респондентів висловили свою позицію щодо можливого переїзду словами "швидше так, ніж ні". Основними чинниками формування еміграційних настроїв української діаспори є, за даними дослідження: прагнення повернутися на рідну землю 42%; особисті мотиви 26%; етнічний дискомфорт 1/%; соціально-економічні умови 15%; невпевненість у майбутньому 14%; політична нестабільність 2,5%.
Незнання чи недостатнє знання мови титульного етносу, позначається і на можливості українців отримати освіту. Так, за даними статистичних органів Казахстану, в Південно-Казахстанській області в 1997 р. частка студентів-казахів становила 0, 41% населення області, тоді як в українців цей показник становив 0,27%.
Водночас соціологічне дослідження засвідчило, що, незважаючи на тривале перебування українців в іншому етнічному середовищі (а 27% їх народилися вже в Казахстані), вони в цілому зберегли етнічну самобутність. Так, українською мовою володіє переважна більшість опитаних: 36% – вільно, 24 – досить вільно, 16 – з певними труднощами, 15 – можуть порозумітися і лише 8 не володіють зовсім. У трудових колективах спілкування відбувається російською мовою, хоча й українською на роботі спілкуються 5% респондентів. У побуті 26% опитаних, найближче оточення яких становлять також українці, спілкуються між собою тільки українською мовою; 46 – російською, 25 – російською й українською. З числа українців, які зазначили, що бажали б повернутися в Україну, більшість (77%) хотіла б, щоб їхні діти знали українську мову, а 61% обстежених зазначили, що хотіли б мати можливість дати своїм дітям середню освіту в школах з українською мовою навчання.
Зв'язок з Вітчизною українці підтримують переважно через засоби масової інформації та безпосередні індивідуальні контакти, 65% опитаних відзначають у родинах українські свята. Таким чином, українська спільнота в Казахстані має значний потенціал для відродження й розвитку своєї етнічності.
Водночас для виживання української діаспори в Казахстані надзвичайно важливою є її повніша інтеграція в казахстанське суспільство. Це передбачає, зокрема, активну участь у місцевому громадсько-політичному житті (за даними опитування, в цю сферу включений лише кожен третій опитаний) та оволодіння мовою і культурою титульної нації (про актуальність цього свідчить те, що лише 2% респондентів говорять нею вільно, 20% – можуть порозумітися, а 76% узагалі не знають державної (казахської) мови.
У зв'язку з цим необхідно зазначити, що низький рівень знання мови титульної нації республіки значною мірою обумовлений мовним середовищем у місцевостях проживання більшості українців, де питома вага носіїв казахської мови відносно невелика. До всього, в Казахстані статус офіційної має російська мова. Внаслідок цього загальний низький рівень знання українцями казахської мови поки що суттєво не впливає на стан міжетнічних стосунків у цій республіці, зокрема, – у Північному Казахстані, де проживає абсолютна більшість українського населення.
Сьогодні відбувається активний процес національно-культурного відродження української спільноти, яке спирається на положення Конституції (ухвалена Верховною Радою Республіки Казахстан у січні 1993 р.) щодо вільного розвитку культур етносів країни. Найбільш активні громади українців діють в Астані, Караганді, Павлодарі й Семипалатинську.
В 1990 р. було створено Товариство української мови у м. Караганда, яке очолює Н. Овчинникова. При товаристві працюють невелика українська бібліотека, дитячий ансамбль "Галушки". Активну діяльність провадить Ліга українських жінок (голова – Г. Чир), при якій функціонують недільна школа та театр пісні "Світанок". Розпочато роботу з об'єднання цих двох організацій в єдиний Український культурний центр.
Павлодарське товариство української культури ім. Т. Шевченка (голова – М. Парипса) налічує близько 650 осіб. Тут діють два класи недільної школи, хоровий колектив, драмгурток, дитяча фольклорна група, гурток української вишиванки та дитячого малюнка, існує українська бібліотека. Періодично виходять в ефір радіопередача "Українська родина" та телепередача "Український час".
Семипалатинське товариство української мови "Світанок" (голова М. Плахотнюк) періодично видає альманах про життя українців Казахстану, готує україномовні радіо- й телепрограми. Українські громади існують також в Алмати, Актау, Аркалику, Кустанаї, Петропавловську, Талди-Кургані.
Чимала допомога українській діаспорі надається урядом Казахстану. Зокрема, з 1994 р, в Алмати українською мовою виходить урядовий тижневик "Українські новини" (засновник – Міністерство інформації та громадської злагоди республіки, редактор – О.Гаркавець). Тираж газети в рік виходу становив 15 тис. примірників, у 1998 р. зменшився до 872 примірників.
З березня 1999 р. через припинення фінансування вихід газети припинився. З 1996 р. на каналах національного телебачення двічі на місяць українською мовою транслюється програма "Україна сьогодні".
Завдяки допомозі місцевої влади створена мережа українських недільних шкіл і класів. В Астані відкрито перший український гуманітарний ліцей працює Український навчальний комплекс, який об'єднує українську гімназію, дитячий садок "Надія", недільну школу та фольклорну групу "Веселка". У 1996 р. розпорядженням Прем'єр-міністра Республіки Казахстан комплексу надано фінансову допомогу для ремонту приміщення.
Значну роботу щодо сприяння українській громаді та ознайомлення широкої громадськості Казахстану із здобутками України в різних галузях життя провадить посольство України в цій країні. Так, на початку 1998 р. з ініціативи посольства та за участю Українського культурного центру Алмати в Центральному концертному залі цієї південної столиці Казахстану відбувся вечір "Українські мелодії", присвячений пам'яті Тараса Шевченка. Спонсором виступила авіакомпанія "Саяхат" (директор – В. Куропатенко). В концерті виступили уславлені "зірки" театрального і музичного мистецтва Казахстану, які виконали українські народні пісні, арії з українських опер. Казахська державна капела заспівала Шевченкові "Думи мої, думи", "Реве та стогне Дніпр широкий", інші українські музичні шедеври. На концерті були присутні представники міністерств Казахстану, більш як двадцяти дипломатичних місій у цій країні, культурні й громадські діячі, представники української та інших діаспор.
Україна підготувала і передала для розгляду урядом Казахстану проект угоди між нашими країнами про співробітництво в забезпеченні національно-культурних потреб українців у Республіці Казахстан і казахів в Україні. Підписання цієї угоди сприятиме повнішому забезпеченню прав української діаспори в Казахстані, збереженню її етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, врегулюванню проблеми підготовки національних кадрів, культурно-мистецького взаємообміну з Україною, а також подальшому зміцненню відносин між Україною і Республікою Казахстан.

Становлення української діаспори в Грузії.
За неофіційними даними (оцінки Асоціації українців-жителів Грузії), на початок 1995 р. в цій країні проживала приблизно 41 тис. українців. За даними перепису 1989 р., у Грузії проживало 5/,4 тис. українців, що становило 1,0% усього населення цієї республіки та понад 50% українців Закавказзя.
Найбільші скупчення українців були у Тбілісі (16,1 тис. або майже третина українського населення Грузії), Абхазькій АРСР (11,7 тис), Аджарській АРСР (5,9 тис). У міських поселеннях, крім Тбілісі, найбільше українців проживало в Сухумі – 4,0 тис. (3,4% жителів міста), Батумі – близько 4 тис. (2,9), Гаграх – 2,9 тис. (3,8), Руставі – 2,7 тис (1,7), Кутаїсі – 1,0 тис. (0,9), Поті – 1,7 тис. (3,4). Більш як половина українців Грузії (53,4%) вважала українську мову своєю рідною, зокрема в Абхазії – 57,6%, в Аджарії – 55,3, в Тбілісі – 42,6.
У 1926 р. в Грузії проживало 14,4 тис. українців. У 1930-х – 1950-х рр. чисельність українського населення тут поступово зростає внаслідок залучення кваліфікованих робітників і спеціалістів для роботи на промислових підприємствах, що будувалися під час індустріалізації республіки. У 1940-х рр. чисельність українців у Грузії дещо зросла за рахунок евакуйованих сюди під час Другої світової війни. Після її закінчення частина евакуйованих залишилася в республіці на постійне проживання. У 1959 р. в Грузії нараховувалося вже 52,2 тис. українців.
Протягом 1960 – 1970-х рр. відбувається деякий відплив українського населення з республіки. Так, перепис 1970 р. зафіксував тут зменшення чисельності української діаспори проти перепису 1959 р. майже на 3 тис. осіб. Наступний перепис, 1979 р., фіксує скорочення числа українців у цій республіці ще на 4,5 тис. осіб. Однак у 1980-і рр. кількість українського населення в Грузії знову зростає: за даними перепису 1989 р., тут проживало 52,4 тис. українців, що на 7,4 тис. більше, ніж було зафіксовано попереднім переписом.
Організоване українське життя відновлюється в незалежній Грузії в червні 1992 р. з утворенням Асоціації українців-жителів Грузії. Нині Асоціація об’єднує близько 7 тис. осіб (президент – М.Борис). У березні 1995 р. мерія Тбілісі надала Асоціації та культурно-просвітницькому центру приміщення. У столиці Грузії постало також благодійне товариство українців-біженців із Абхазії «Відродження».
Українські об'єднання виникли і в інших місцях зосередження українців: культурно-просвітницьке і благодійне товариство "Дружба" в Кутаїсі, культурно-просвітницьке товариство українців Абхазії в Сухумі, культурно-просвітницьке товариство українців Південної Осетії "Вишня" в Цхінвалі. Сформувались українські осередки в Руставі, Зугдіді, Поті, Батумі, Телаві. Однак діють вони здебільшого розрізнено, а значна частина українців не бере участі в діяльності українських товариств.
Складне становище українців Грузії обумовлено не тільки соціально-економічними труднощами, що особливо стосується таких малозахищених категорій населення, як пенсіонери й діти (приблизно 60% українців тут нині становлять пенсіонери), а й загостренням внутрішньополітичної ситуації (у зв'язку з невлаштованістю значної кількості біженців із Абхазії на побутовому рівні існує моральний тиск на українців, зокрема, погрози, а іноді й захоплення житла, майна тощо).
Внаслідок цих обставин у першій половині 1990-х рр. із Грузії виїхали, переважно до України, понад 11 тис. українців. Бажання виїхати в Україну виявляє й значна частина тих українців, які залишилися у Грузії. Реалізацію їхніх прагнень стримує тільки брак коштів і гарантій облаштування в Україні. У міграційному обміні населенням між державами Україна має позитивне сальдо, причому не тільки за українцями, а й за грузинами.
Для полегшення процесу переселення і забезпечення в повному обсязі громадянських, політичних, економічних і культурних прав тих українців, які бажають залишитись у Грузії, Україною підготовлено й передано на розгляд грузинської сторони проекти міждержавних угод про врегулювання процесу добровільного переселення, захист прав осіб, які переселяються, та про співробітництво в забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин.
Крім того, Україна постійно надає моральну й посильну матеріальну допомогу українцям Грузії. Зокрема, для українських товариств передплачується українська преса, надсилається українознавча література, сценічний одяг та інструменти для мистецьких колективів тощо. У листопаді 1995р., відповідно до доручення Президента України, українській меншині Грузії надано гуманітарну допомогу.
Для завершення організаційного оформлення української діаспори в Грузії, її розвитку бажане сприяння цьому процесу з боку грузинських урядових структур. Однак ще більшою мірою налагодження повнокровного життя української громади Грузії залежить від переконаності в необхідності організаційного об'єднання та активних дій у цьому напрямку самих місцевих українців.

Становлення української діаспори в Литві.
За переписом населення 1989 р., у Литві проживало 44,8 тис. українців, що становило 1,2% населення республіки. Понад дві третини з них (78,6%) народилися за межами Литви. Майже третина українців (13,3 тис.) проживала у Вільнюсі. Значні громади українців були в Клайпеді (7,8 тис. осіб), Каунасі (5,2 тис), Шауляї (2,7 тис), Панєвєжисі (1,2 тис), а також в окремих районах Литви Італійському (2,4 тис), Іонавському (1,3 тис), Тракайському (1,1 тис). Українці посідають у Литві друге місце (після євреїв) за часткою осіб, які мають вищу освіту (21,9%), і перше за часткою осіб із середньою спеціальною освітою (28,7%).
У період між двома світовими війнами Литва належала до тих країн, де були засновані й діяли зарубіжні філії Української воєнної організації (УВО), згодом ОУН. Литовську філію очолював сотник І. Ревюк-Бартович. У Каунасі друкувався нелегальний орган УВО "Сурма". У1928 – 1940 рр. у цьому ж місті виявляло певну активність Товариство литовців-українців (голова – професор М. Біржішка), яке інформувало литовську громадськість про українські проблеми, видавало бюлетень. Водночас у Каунасі діяло Культурно-освітнє товариство українців у Литві. Члени товариства відзначали національні свята, влаштовували спектаклі, концерти, збирали кошти для українців, які потребували допомоги, здійснювали політичні акції (пропаганда ідеї української державності, критика режимів, що панували на українських землях тощо). У 1940 р. після вступу до Литви Червоної армії всі українські організації припинили своє існування.
Кількість українців у Литві зросла після Другої світової війни внаслідок залучення на будівництво численних промислових підприємств та для роботи на них кваліфікованих робітників і спеціалістів з інших республік. За переписом 1959 р., тут пооживало 17,7 тис. українців, які становили 0,7% населення республіки. До 1989 р. чисельність українців у Литві збільшилася ще в 2,5 рази й досягла 44,8 тис. осіб, а їхня частка в усьому населенні підвищилася до 1,2%.
За радянської влади українська спільнота в Литві не мала умов для свого національно-культурного розвитку. Ситуація в цьому плані стала змінюватися на краще в 1990-х рр. 11 березня 1990 р. Верховна Рада Литовської РСР проголосила незалежність республіки. У жовтні 1992 р. ухвалено Конституцію Литовської Республіки. Відповідно до загальновизнаних міжнародних норм Литовська держава взяла на себе зобов'язання сприяти реалізації прав національних меншин на збереження й розвиток їхньої самобутності та підтримувати діяльність їхніх етнічних організацій.
Ще в кінці 1980-х рр. на хвилі зростання активності громадських організацій, що виступали за необхідність перебудови суспільних відносин і відновлення незалежності країни, в Литві створюються товариства національних меншин. Одними з перших створили свою етнічну організацію українці. У жовтні 1989 р. у Вільнюсі відбулася установча конференція Громади українців Литви (ГУЛу). Вона схвалила конфедеративну форму діяльності ГУЛу, за якою діяльність осередків повністю автономна й лише координується радою представників (голова координаційної ради Л. Жильцова). До ГУЛу ввійшли осередки міст Вільнюс, Йонава, Мажейкяу, Клайпеда, Каунас та Вісагінас.
Головним напрямом роботи осередків є культурно-просвітницька діяльність. Влаштовуються концерти, зокрема артистів, які приїздять на запрошення громади з України, диспути, вистави. У Вільнюсі, Каунасі, Клайпеді, Йонаві та Вісагінасі діють українські суботні (недільні) школи, де діти вивчають мову, історію, географію, основи релігії, а дорослі мову. Робота цих шкіл фінансується Литовською державою. При школах є невеликі бібліотеки. Допомогу в їх комплектуванні надає Україна.
У складі ГУЛу працюють комерційні структури: закриті акціонерні товариства «Бурштин», «Лелека», «Бігвомас», «Таїс», Торговельний дім «Мрія» та інші, які сприяють налагодженню економічних і торговельних зв'язків з Україною.
Найчисельнішим є вільнюський осередок ГУЛу, під егідою якого діють суботня школа імені Тараса Шевченка (директор – Тетяна Лісовська), дитячий ансамбль української пісні й танцю "Веселка", сімейний ансамбль Оксани і Романа Ластов'яків "Світлиця", виходить українська програма на Центральному литовському телебаченні "Трембіта" та двічі на місяць українська радіопередача "Калинові грона". Задоволенню духовних потреб у рідному слові та згуртуванню української громади сприяє також друковане слово. За фінансового сприяння України в республіканській газеті "Эхо Литвы" виходить сторінка українською мовою "Українська світлиця"; у Вільнюсі щомісяця виходить у світ інформаційний вісник "Пролісок", у Клайпеді – "Слово та голос".
У 1997 р. у Вільнюсі створено Центр культури українців Литви (голова – Н. Непорожня) – громадську організацію, яка об'єднує пропагандистів української культури в цій країні. Український національний культурний центр "Барвінок" відкрився також у Вісагінасі (голова – О.Клочан). При центрі "Скаутіс" у Вільнюсі діє українська молодіжна організація "Пласт".
З 1992 р. у Вільнюсі працює Асоціація україністів, зусиллями якої: 1993 р. проведено міжнародну конференцію «Литва – Україна: історія, політологія, культурологія». За матеріалами конференції видано книжку.
У лютому 1991 р. у Вільнюсі офіційно зареєстровано греко-католицьку громаду. Українські католики провадять богослужіння в церкві Пресвятої Трійці, яку 1992 р. було повернуто чернечому чину св. Василія Великого. Ця церква є єдиною українською святинею поза межами України на території колишнього СРСР. У приміщеннях колишнього василіянського монастиря де українська суботня школа, а також молодіжний релігійний центр імені св. Йосафата. Служіння для українських греко-католиків провадяться також у Клайпеді, Каунасі та Йонаві.
ГУЛ є досить помітною в політичному житті країни. Українці брали участь у групах підтримки Саюдісу, Руху, в акціях "Балтійський шлях", у символічному ланцюгу в день святкування незалежності та соборності української держави в 1990 р., солідаризувалися з литовським народом під час січневих (1991 р.) подій у Вільнюсі, коли до українського прапора на площі Незалежності приходили сотні мешканців Литви і делегації з різних міст України. За це кількох українців було відзначено медаллю "13 січня", а голову ГУЛу Людмилу Жильцову президент країни Альгірдас Бразаускас нагородив орденом великого князя литовського Гедиміна. Делегації громади брали участь у з'їздах Саюдісу, Руху, були учасниками Першого та Другого Всесвітніх форумів українців у Києві. Кілька українців посідають помітне місце в громадському й культурному житті Литви. Серед них Н. Непорожня, доктор гуманітарних наук Вільнюського університету, член спілок письменників України і Литви; В. Лобунець, актор Російського драматичного театру Литви, тележурналіст редакції "Злагода" Литовського телебачення; Ю. Паньків, редактор української радіопередачі "Калинові грона", нагороджений медаллю 13 січня. Українська громада Литви перебуває на етапі становлення, і для налагодження організованого українського життя в цій країні їй потрібно буде розв'язати ще багато складних проблем. Проте плани, які вона ставить перед собою – створення української гімназії, заснування музею та спорудження пам'ятника Т. Шевченку у Вільнюсі тощо – свідчать, що труднощі її не лякають. Запорукою цього є величний пам'ятник литовському великому князю Гедиміну (1316 – 1341 рр.), який постав кілька років тому у Вільнюсі на постаменті з граніту, подарованому незалежною Україною незалежній Литві.


Таким чином, можна зробити висновок, що демократизація суспільно-політичного життя в Україні, особливо проголошення її державного суверенітету, сприяли значному пожвавленню національно-культурного руху серед представників східної діаспори. У різних регіонах колишнього Радянського Союзу, де живуть українці, почали виникати їх національно-культурні об'єднання, товариства української мови, гуртки з вивчення української історії, географії, літератури, етнографії тощо. В багатьох країнах і областях відкривалися українські школи, а також відповідні класи в іншомовних, здебільшого російських школах, створювалися гуртки художньої самодіяльності українознавчої спрямованості, бібліотеки української літератури, видавалися україномовні газети, з'явилися в ефірі українські радіопередачі. Повсюдно посилився інтерес до нашої країни, її національно-етнічних проблем та особливостей господарського розвитку, зовнішньоекономічних зв'язків, історії, географії, мови, культури, традицій. Зроблена серйозна заявка на встановлення всебічних зв’язків з українським зарубіжжям (у тому числі й зі східною діаспорою) на державному рівні.








ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ:
Дайте визначення поняттям „діаспора”, „еміграція”, „міграція”
Визначить основні причини формування української діаспори
З яких районів України відбувалась еміграція та переселення?
Визначить етапи формування західноукраїнської діаспори
В які країни Західної півкулі була направлена перша хвиля еміграції з України:
а) США, Канада, Казахстан;
б) Аргентина, Бразилія;
в) США, Канада;
г) Аргентина, Бразилія, США, Канада.
В які країни була направлена друга “хвиля” еміграції з України:
а) США, Канада, країни Європи;
б) Уругвай, Парагвай, Чілі;
в) Казахстан, Росія, країни Північного Кавказу.
7. Дайте визначення поняттям „остарбайтери” і „переміщенні особи”
8. Визначіть особливості:
а) першої хвилі західної еміграції;
б) другої хвилі західної еміграції;
в) третьої хвилі західної еміграції.
9. Назвіть і проаналізуйте форми громадського об`єднання українців в діаспорі
10.*Дайте визначення і проаналізуйте явище рееміграції
11.*Проаналізуйте сучасний стан західноукраїнської діаспори
12.*Проаналізуйте явище т.зв. четвертої хвилі еміграції
13. Визначіть основні етапи формування східної української діаспори
14. Населення яких районів склало основу східної української діаспори?
15. Дайте визначення таким поняттям як „Малиновий клин”, „Сірий клин”, „Зелений клин”
16. Визначіть основні центри української діаспори на Сході.
17.*Як пов’язана аграрна реформа П.Столипіна з формуванням української діаспори?
18. Які особливості шляхів формування східної української діаспори за радянських часів можна відмітити?
19.*Як пов’язані такі явища радянського життя як „вахтовий метод”, „цілинні землі”, „комсомольський набір”, „комсомольська путівка”, „БАМ” з українською діаспорою
20.*Проаналізуйте сучасне становище східної української діаспори.
21.*Визначить відмінності у шляхах формування та розвитку між Західною і Східною українською діаспорою
22.*Що означає термін «автохтонне українське населення» в ряді Європейських країн? Визначить ці країни. Проаналізуйте становище українців у цих країнах.

* Завдання підвищеної складності.










ТЕМИ РЕФЕРАТІВ:

1. Сучасне становище західної української діаспори.
2. Перші українські переселенці: історія переселення.
3. Історія освоєння українцями російських земель.
4. Сучасне становище східної української діаспори.
5. Особливості переселення українців за радянської доби.
6. Українська художня література про еміграцію.
7. Іван Франко про еміграцію.


























13PAGE 15


13PAGE 1412315




Заголовок 1 Заголовок 215

Приложенные файлы

  • doc 174937
    Размер файла: 683 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий