_стор_я заруб_жної журнал_стики

Історія зарубіжної журналістики
для студентів спеціальності „Журналістика”
Нормативна дисципліна
Загальна кількість годин та кредитів ECTS: 162 год. / 4,5 кредити ECTS, із них:
Лекцій: 50 год.
Семінарських занять: 48 год.
Самостійної роботи: 64 год.

Мета викладання дисципліни
Формування в студентів уявлення про історичні закономірності розвитку зарубіжної журналістики та національних систем ЗМІ, вивчення найважливіших історичних етапів її розвитку; з’ясування традицій світової журналістики та головних чинників її розвитку; визначення ролі і місця журналістики в світовій цивілізації.

Завдання вивчення дисципліни
– ознайомити студентів з процесом виникнення та розвитку журналістики як світового суспільного інституту (у зв’язку з економікою, політикою та іншими суспільними явищами);
розкрити закономірності розвитку світової преси;
виявити значення преси в культурному доробку людства;
визначити роль журналістики в ідейно-політичній та літературній боротьбі різних епох;
вказати на досягнення журналістики в системі освіти, у соціально-політичному та культурному житті суспільства;
навчити аналізувати особливості літературної майстерності публіцистів зі світовим ім’ям;
висвітлити напрямок найважливіших періодичних видань ХVІІ – ХХ століть;
збагатити студентів знанням фактів історії преси;
підвищити професійний рівень майбутніх журналістів.

Компетенції, якими має оволодіти студент
у процесі вивчення дисципліни
Відповідно до вимог результативності навчання студент повинен:
Знати:
головні віхи розвитку пражурналістики: усна публіцистика, історичні твори, прообрази газет у стародавньому Римі, риторика
проповідей, роль Гуттенберга у розвитку друкарської справи;
причини появи перших періодичних видань: взаємодія техніки, культури, економіки, політики;
особливості становлення та розвитку журналістики у Франції, Англії, Німеччині, США, Росії;
особливості світової журналістики ХVІІ – ХХ століть;
особливості журналістської технології ХІХ – ХХ століття: тиражі, ілюстрація в газеті, фотографія в газеті і журналі, ілюстровані видання;
особливості розвитку щоденної преси ХІХ століття: столична та провінційна преса, ранкові та вечірні газети, галузева та спеціалізована преса;
конститутивні ознаки елітарної та масової преси ХІХ – ХХ ст.;
особливості комерційної преси ХІХ–ХХ ст.;
особливості взаємодії преси і політичних партій у ХІХ ст.;
головні засади використання газетою реклами у ХІХ – ХХ ст.;
особливості розвитку журнальної справи у ХІХ ст.: товсті журнали, сатиричні журнали, наукові журнали. Реклама в журналі;
типологію інформаційних агентств ХІХ – ХХ ст.

Уміти:
застосовувати історичні знання для створення сучасного журналістського тексту;
використовувати при створенні сучасного інформаційного продукту прийоми поетики, вироблені світовою журналістикою впродовж своєї історії;
аналізувати історико-журналістські явища;
використовувати аналіз історико-журналістських явищ з метою поліпшення власної практичної діяльності;
мати початкові навички наукового підходу до історії журналістики.

Розуміти:
– як політична ситуація впливає на розвиток журналістики;
– як журналістика впливає на розвиток політичної ситуації;
– які чинники сприяють, а які перешкоджають розвитку ЗМІ;
– наскільки повторюються певні процеси у розвитку журналістики в різних країнах та періодах.
Курс „Історія зарубіжної журналістики” опановується студентами протягом трьох навчальних семестрів за допомогою лекційних та семінарських занять і самостійної роботи:
Критерії оцінювання навчальних досягнень студентів
за шкалою ECTS та національною шкалою
Оцінка А (90 – 100 балів) або „відмінно” виставляється за відповідь, яка містить вичерпне за сумою поданих знань розкриття усіх запитань, розгорнуту аргументацію кожного з положень, побудована логічно й послідовно, розкриває питання від його нижчих до вищих рівнів, а також містить приклади з журналістської практики – з історії чи сучасності, – які дозволяють судити про повно ту уявлень студента з поставленого питання. Відповідь повинна бути викладена гарною, багатою мовою, відзначатися точним вживанням термінів, містити посилання на засвоєну навчальну літературу.
Оцінка В (82 – 89 балів) або „добре” виставляється за відповідь, яка містить повне, але не вичерпне за сумою виявлених знань висвітлення усіх запитань, що містяться в білеті, скорочену аргументацію головних положень, допущено порушення логіки й послідовності викладу матеріалу, а розуміння теоретичних питань не підкріплює ілюстраціями з журналістської практики. У відповіді допускаються стилістичні помилки, неточне вживання термінів, довільне витлумачення фактів.
Оцінка С (75 – 81 бал) або „добре” виставляється за відповідь, яка містить недостатньо вичерпне за сумою виявлених знань висвітлення запитань, що містяться в білеті, відсутня аргументація головних положень, допущено порушення логіки й послідовності викладу матеріалу, а наведені приклади з практики не відповідають теоретичним моментам даного курсу. У відповіді допускаються стилістичні помилки, неточне вживання термінів, довільне витлумачення фактів. Крім того, таким балом може бути оцінений студент, який протягом семестру не виявляв відповідних знань з даного курсу, але на іспиті успішно відповів на поставлені теоретичні та практичні завдання.
Оцінка D (69 – 74 бали) або „задовільно” виставляється за відповідь, яка містить неповне за сумою виявлених знань висвітлення усіх запитань, поверхово аргументує положення відповіді, у викладі допускає композиційні диспропорції, порушення логіки й послідовності викладу матеріалу, не ілюструє теоретичні положення прикладами з журналістської практики. Мова відповіді рясніє помилками, наявне неправильне слово- й терміновживання.
Оцінка E (60 – 68 балів) або „задовільно” виставляється за відповідь, яка містить неповне за сумою виявлених знань висвітлення усіх запитань або за незнання окремого питання із загальної кількості поставлених. У викладі студента допущені композиційні диспропорції, порушення логіки й послідовності викладу матеріалу. Студент не може відтворити основні теоретичні положення, але наводить окремі приклади з журналістської практики. Мова відповіді рясніє помилками, наявне неправильне слово- й терміновживання, немає розуміння окремих журналістських термінів.
Оцінка FX (35 – 59 балів) або „незадовільно” виставляється у разі, коли студентом на протязі навчального семестру набрано недостатню кількість балів за змістові модулі, він не може бути допущеним до складання іспиту. У випадку, якщо студент допущений, але його відповідь на іспиті містить неправильне висвітлення заданих питань, помилкову аргументацію, допускаються помилкові умовиводи, неправильне посилання на факти та їхнє витлумачення, мова близька до суржику, він також може бути оцінений незадовільно.
Оцінка F (1 – 34 балів) або „незадовільно” виставляється у разі, коли студентом на протязі навчального семестру набрано недостатню кількість балів за змістові модулі, він не може бути допущеним до складання іспиту. У випадку, якщо студент допущений, але відповісти на поставлені запитання на іспиті він не може або відповідає неправильно, а також не може дати відповідь на жодне із поставлених додаткових запитань, така відповідь оцінюється незадовільно.

Шкала переведення балів, отриманих студентом за результатами поточного та підсумкового контролю

Рейтингова оцінка з дсципліни
Оцінювання в системі ECTS
Оцінка за національною шкалою

90 – 100
А
5 (відмінно)

82 – 89
В
4 (добре)

75 – 81
С
4 (добре)

69 – 74
D
3 (задовільно)

60 – 68
Е
3 (задовільно)

35 – 59
FX
2 (незадовільно з модливістю повторного складання)

1 – 34
F
2 (незадовільно з обов’язковим повторним курсом)




Змістовий модуль 1. Зародження та становлення журналістики
як засобу масової інформації


Навчальний елемент 1.1. Початки журналістики

Лекція. Початки журналістики
1. Попередники преси в давні часи
2. Журналістика епохи Середньовіччя
3. Європейська рукописна журналістика

1. Попередники преси в давні часи
Масові інформаційні процеси мають, як відомо, професійну і непрофесійну основу. Деякі з них виникають стихійно в народному середовищі, інші організуються штучно, професійно. Мабуть, є сенс розглядати різні аспекти «високої» і «побутової» культури, адже зі співіснування цих двох регістрів культури і складається «єдина поліфонія історії» (Г. Кнабе).
Первинні форми збору, поширення інформації та її коментування дослідники пов’язують з історією Давнього Єгипту. Як засвідчує французький дослідник Фернанд Міттон, у Луврській колекції папірусів знайдено документ, датований 1750 р. до н. е. (епоха фараона Тутмоса ІІІ), в якому міністр Размара коментує кілька статей якогось офіційного органу єгипетського уряду.
Посилаючись на Геродота й Міттона, П. Федченко висуває гіпотезу про існування рукописного єгипетського Палацового журналу. Вірогідність існування такого щоденника місцевих подій підкріплюється історіографічними писемними пам’ятками.
Становлення публіцистики й журналістики в античній культурі
Осмислення появи особливого виду художньої діяльності – мистецтва переконувати – неможливе без урахування агоністичного (від гр. – змагання, гра, бій, судовий процес) характеру грецької ментальності. Агоністика як фундаментальний принцип грецької культури зумовила не тільки посилення колективістських тенденцій, але й підняла на небачену висоту роль усного слова. Формується діалектика як мистецтво роздуму і риторика як мистецтво красномовства. Ораторство було невід’ємною частиною державної системи, а вміння володіти ораторською майстерністю стало визначною рисою образу «громадської людини», як ідеалу демократичної Греції. Становлення судової та юридичної системи, захист державності, усування порушників полісної ідеології через остракізм відбувалися на загальних зборах – віче (екклесіях), де право слова мав кожний вільний громадянин.
Розвиток риторичного типу публіцистики зробив престижною професію логографа (той, що пише промови для інших) і супроводжувався становленням мистецтва створення епопеї (характеру), теорії правдоподібності як типу аргументації, винаходом численних прийомів і фігур: «загальні місця», ентімема (риторичні силогізми), софізми, енкоміея (хвалебна промова), погос (гнівне обвинувачення), іронія.
Заслуговує на увагу поява діалогу як форми філософської публіцистики (Сократ, Платон) і діатріби – жанрової форми філософсько-моралістичної «настанови». Їх підкреслена спорідненість з усною мовою («діатріба являла собою імітацію діалогу» (С. Аверінцев) свідчить не тільки про історичну поєднаність, але й про певну невиокремленість слова усного й писемного для античної культури. Схожі приклади типологічної тотожності присутні в епідектичному красномовстві і жанрі «риторичної біографії». Сучасні дослідники жанру анекдоту звертають увагу на риторичність цього різновиду, який не може сприйматися як замкнений самодостатній текст і живе лише в діалозі, розмові.
Показові й факти масової апробації письмових текстів. Так, текст законів Солона можна було прочитати на табличках і обговорити на площі й навіть, звернувшись до Солона, внести певні зміни. Письмовий текст ще не набув статусу «останньої інстанції», це було те ж саме усне слово, викарбуване на камінні, дошці, мармурі. Як будь-який діалог, своїм спрямуванням на читача антична історіографія, епістолографія, публіцистика закладали основу майбутньої періодичності письмових текстів.
На відміну від грецького полісу, римська культура сприймалася як цивілізація індивідуальностей. Це зумовило пріоритет писемної культури. Звідси жанрове розмаїття історичних записів (скрижалі, фасти, анали, «Ефемеріди»), активний розвиток літературно-публіцистичних форм (памфлет, сатира). Змінюються форми передачі побутової та офіційної інформації. Особливе місце посідали римські афіші. «Corpus inscriptionum Latinarum» нараховує 120 тисяч написів.
Ці засоби інформування були достатніми для жителів Рима. Але ж велика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації. Функції інформаторів, як свідчать історичні документи, виконували довірені особи, або ж operarii. Такі приватні інформатори-репортери стежили за громадським життям і складали донесення патрону. Оскільки це були в основному декласовані елементи або ж вільновідпущені раби (а царина їх інтересів – чутки, скандали, плітки), то їх професія не викликала особливої поваги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор).
Іншим джерелом інформації було приватне листування. Епістоли Цицерона і Цезаря, Горація й Овідія сприяли багатофункціональності жанрової форми листа. Варто відзначити, що суб’єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вказує й наявність особливого жанру відкритого листа – іn publico propositae, – текст якого розмножувався і вивішувався на стінах у людних місцях.
Створення офіційної газети пов’язане з ім’ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезар наказав складати і публікувати сенатські та народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між «Acta senatus» – протоколів сенату, які відправлялися в архіви і мали строго секретний характер, і «Acta diurna senatus ad populi» («Щоденні протоколи сенату і римського народу»), «настінної газети» Цезаря, що поширювала інформацію про діяльність сенату серед населення Рима й усієї імперії.
Зміст «acta diurna» складали звіти про засідання сенату, промови, навіть зауваження окремих виступаючих, відомості про судові засідання. Крім того, в «aктaх» можна було прочитати про народження дітей у високопосадовців, про різні надзвичайні події. Наприклад, «під час захисту Тита Аннія Мілона з неба падали цеглини, що й занесено у відомості того року» (Пліній). За часів імперії в газетах можна було прочитати про більш-менш важливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення, повідомлення про одруження.
Мова газети не відзначалася особливою правильністю. Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія) відразу враховувалися переписувачами. Газета розповсюджувалася по-різному. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Цицерон отримував «газету» з приватними листами. Крім того, в Римі існувала пошта і спеціальні раби – поштарі (talellarii) або ж гінці (publicani), які розвозили римський вісник.
За вказівкою імператора Октавіана Цезаря зменшили обсяг офіційної інформації, значно розширили відділ пригод, які самі римляни називали «пустощами» (ineptiae). А після імператора Августа газета (під назвою «Acta senatus at populi») перетворилася в опис церемоній при дворі, дискредитувавши остаточно громадську просвітницьку функцію цезарівського видання. «Acta diurna» використовували як офіційний документ без огидливості та глузування, а нові «Acta senatus» стали об’єктом сатири.
Цікаво, що на той же період припадає й виникнення цензурних органів. Інститут цензури, як контролюючого органу, що формує склад сенату, було впроваджено у 443 р. до н. е. як наслідок дроблення патриціями консульської влади. Складання acta diurna входило до обов’язків квестора – представника громадської магістратури. Але разом з квестором до римської магістратури входили два цензори, обов’язком яких була перевірка складу общини, а також здійснення нагляду за громадською моральністю. Цензори переобиралися кожні п’ять років. Цією високою метою – забезпечувати морально-етичне здоров’я общини та держави – виправдовувалася не тільки поява цензури, але і її подальше існування.
Виникнення журналістики в Давньому Китаї
Початки писемної китайської журналістики більшість учених виводять зі збірки «Весна та осінь» (VII ст. до н.е.). Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року – весною та восени – мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені (дао), що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, тексти наносилися на бронзові вироби. Як вважає дослідник китайської журналістики Г. Сергєєв, ці документи (пізніше вони увійдуть до книги «Шуцзін») використовували родові функції журналістики. Такі офіційні повідомлення, копії імператорських декретів стали змістом китайських газет періоду правління Танської династії (618-907 р. н.е.) – дібао, потім офіційно санкціонованих чжоубао (для всіх), сяобао. Оскільки більшість підданих були неосвічені, то для них спеціально вивішувалися ілюстровані новини.
Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспільної думки ще у І ст. до н.е. була «Музична палата» (Юефу), яка вивчала народні пісні, переробляла їх у потрібному напрямку, породивши особливу форму передачі інформації – через музичну епіграму, баладу. Крім того, до функцій «секретаріатів» імператорських урядів входило рецензування офіційних вісників.
Традиційність китайського національного менталітету, авторитарність влади гальмували поширення ксилографічного та книгодрукарського досвіду, затримавши незмінними періодичні видання майже до ХІХ ст.
Журналістика епохи Середньовіччя
Починаючи розгляд середньовічної словесності та її впливу на еволюцію публіцистики, одразу окреслимо специфічність історичного моменту – свого роду розвою світової культури. Панування релігійної ідеології зменшило діапазон публіцистичної творчості, дистанціювало вчену культуру кліриків від народної, переважно усної, культури.
Співвідношення народної («фольклорної») та офіційної («вченої») традиції є продовженням проблеми існування усної та писемної культури. Середньовіччя чітко протиставило два регістри культури: високу елітарну та побутову низьку. На думку А. Гуревича, «поділ суспільства на неосвічених illitterati, idiotae та грамотних, освічених людей відображав специфічну культурну ситуацію: книжна, писемна культура була наче островки серед моря систем усної комунікації та трансляції культурних цінностей».
Реальність світу небесного в уяві середньовічної людини поєднувалася з побутовою життєвою практикою, зумовлюючи особливу сакральну та профанну змішаність, або ж просторову «неперервність» (термін Ле Гоффа). На зміну постійно новому циклічному часу античності приходить тривалий, аграрний та церковний час середньовіччя, ознаками якого вчені вважають подієву ненасиченість, строгу підпорядкованість літургійним святам, залежність від економічних і соціальних структур. Ці епохальні подробиці дозволяють пояснити майже повну відсутність інформаційних інституцій: саме розуміння періодичності й точної фіксації часу – необхідних характеристик повідомлення – знаходилося в прямій залежності від соціальної ієрархії. Як і писемність, міра часу була власністю могутніх верхів. Феодально замкнене господарство у середні віки звузило можливості громадських і культурних зв’язків, але не знищило потребу в інформаційному обміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків.
Дуалістична модель світосприйняття в середні віки змінила загальну картину світу, перевела мистецтво із зовнішнього простору у простір внутрішній. Не випадково найпоширенішим жанром стає агіографія та історичні хроніки. Саме хроніки та літописи цього періоду за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, для більшої зацікавленості читачів описували фантастичні чутки і пригоди, суб’єктивно оцінювали своїх героїв.
Водночас зауважимо, що історіографічні пам’ятки були не єдиними факторами писемного поширення інформації. Якщо сага, літопис повертав читача до минулого, то конкретна сучасність, подробиці життя пересічних громадян відбилися в моралізаторських «прикладах» (exempla), у міській політичній пісні, в «покаянних книгах», в інших неофіційних текстах, що створювалися на противагу феодальній пропаганді. Для декого створення таких текстів і їх поширення стали професією (барди, мінезингери, скальди, трубадури, рапсоди, кобзарі, скоморохи, жонглери ).
Але все ж таки головну роль у житті тогочасного суспільства відігравала церква. Проповідь і повчання дозволяли зблизити релігійний ідеал і життєву практику. Своєрідним кодексом такої поведінки були «покаянні книжки», які містили переліки гріхів і покарання, що за них належали. Привертає увагу масовий характер «покаянних книг», справу з якими мали всі члени суспільства, і тому вони, певною мірою, відтворювали головні риси морального життя середньовічного жителя.
Пенітенціалії описували народні забобони, магічні обряди, ворожіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідників, були фактами колективної свідомості і поведінки, а участь у масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношеннях) сприяли усталеності цих колективів у аграрному суспільстві.
Формувалася певна структура літературних дидактичних жанрів. Наприклад, Exempla (ХІІІ ст.) являли собою моралізаторську ілюстрацію проповіді. Складалися навіть збірки таких «прикладів», своєрідні методички для проповідників. Такі «картинки з життя» надавали повчанню переконливості, а ці живі образи грішників, святих, демонів, апостолів, чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини і до світу земного, і до царства Божого.
Особливе місце в середньовічній публіцистиці займали полемічні трактати про авторитет світської та духовної влади. Суперечка про два мечі не обмежилася жанрами офіційної культури (памфлети Петра Красса, П’єра Дюбуа, юридичні трактати легістів, епістолярії релігійних діячів), але й вихлюпнулася на вулиці міст, набуваючи гарячих прихильників і серйозних опозиціонерів.
Питання інвеститури (інвестит – урочистий акт вручення персня та посоха князю церкви) обговорювались у церквах і школах, на майданах та у замках. «Книжки про суперечку», інвективи, папські булли, королівські листи набувають значного поширення, й опосередковані пісенною формою, набувають характеру масового повідомлення.
Що ж до усного розповсюдження інформації, то воно набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. «Усна газета», хоча і в зредукованій формі, пройшла через усе середньовіччя. Наприклад, у Франції існував «громадський гомеродром», до обов’язків якого входило щоденне оповіщення жителів про найважливіші міські новини. Великою популярністю користувалися також жонглери – «ходячі хроніки» свого часу. Цих головних носіїв поетичної творчості до появи у ХІІІ ст. міської поезії в Іспанії називали – хугларами, в Німеччині – шпільманами. До речі, інформаційні функції професії відбилися й на жанрових ознаках деяких форм поезії трубадурів. Так, тенсона виникла з діалогу двох жонглерів – «потішників»; сірвента своєю полемічною стилістикою нагадує середньовічні політичні дискусії.
Що ж стосується молитви та проповіді, то ці жанри стають головними формами релігійної усної комунікації. Загальнодоступність змісту, використання знайомих образів і порівнянь робить проповідь універсальною, близькою до народу. Так, аналізуючи промови популярного німецького проповідника ХІІІ ст. Бертольда Регенсбурзького, бачимо, що з метою активізації уваги слухачів проповідник вводить елементи діалогу, «фіктивні запитання» («О, брате Бертольде, що ж нам робити?..»), звернення до певної аудиторії, загадки, порівняння, що інтригують читача. Зміст проповіді свідчить про призначеність виступу перш за все для пересічних прихожан. Не випадково Бертольд Регенсбурзький отримав прізвисько Rusticanus («простонародний»).
Варто звернути увагу на те, що проповідь супроводжувалася мандрами й аскезою. Крім того, відлучені за релігійні погляди від монастиря клірики також удавалися до подорожувань. Лицарі і селяни, прочани і волоцюги, вчені і колоністи, жонглери і школярі, співці і прокажені стають пілігримами Середньовіччя. Особливе місце в цих пересуваннях мали візити королівських і духовних осіб до Візантії, військові та хрестові походи.
До того ж, на межі ХІІ – ХІV ст. у Західній Європі з’являються заклади на зразок вищої школи. У густозаселених місцях учителі-бакалаври та школярі-спудеї об’єднувались у своєрідні корпорації – прообрази перших університетів. Так, в Італії в 1189 р. виник Болонський університет, у 1224 – Неапольський, у 1303 – Римський. Англійській Оксфордський діяв з ХІІ ст., Кембріджський відкрився у 1202. Паризька Сорбонна почала діяти в 1257 р., а іспанський Сієнський університет – у 1240. Згодом виникли Краківський (Ягеллонський), Віденський, Гейдельберзький, Лейпцізький, Кенігсберзький та інші університети. 
Поступове формування у ХІІІ-ХV ст. міської культури майже в усіх країнах Західної Європи викликало значні зміни і в типології культури, і в становленні книговидавничої справи. Поширення паперу в Європі, вдосконалення технологічного процесу паперового виробництва (особливо в Італії ХІІ ст.) підвищило значення міста як головного постачальника сировини (ганчір’я), і як основного споживача готової продукції. Різко зростає кількість рукописних книжок: за період, трохи більший від століття (1400 – 1520 роки), вийшло значно більше книжок-кодексів, ніж за все попереднє тисячоліття (400-1400 роки).
Книжка стає масовим засобом спілкування, а її виготовлення започатковує нову галузь міської економіки. Як вважають дослідники, становлення гуманістичних ідей сприяло комерціалізації книжкової справи. Вже не тільки замовлення, а й вільний ринок формують нову видавничу політику. З’являються видавці-комерсанти європейського масштабу (флорентієць Веспасіано да Бістіччі), формуються міжнародні центри книжкової торгівлі (Флоренція, Венеція).
Не менш значні події відбуваються і в розвитку публіцистики. Жанр політичної промови відроджує традиції античної риторики, оратор замінює середньовічного проповідника. Публіцистика стає широко визнаним засобом суспільного впливу.
Особливо це стосується публіцистики народного руху й антифеодальних повстань. Критицизм віруючих, що виливався в єресі, втілювався як у традиційні, так і в нові жанри: єретичні проповіді (Арнольд Брежіанський) та промови (єресі патарів), «підметні листи», богословсько-публіцистичні трактати (Джон Уікліф «Про громадянське рабство», «Про посади короля»), прокламації, звернення (послання Джона Болла). Кола ді Рієнці, очоливши антифеодальне повстання у Римі (1347), оголосив себе народним трибуном і проголосив у Римі республіку. Його листування з Петраркою стало значною подією в політичному житті Італії, а послання поета читалися навіть на Капітолії.
Помітними були й факти поєднання красномовства із зображальною публіцистикою. Використання малюнків і народних гравюр як «ілюстративного матеріалу» відомі ще з середніх віків (тексти промов містили зображення святих, але догори ногами, щоб при перегортанні сторінки паства з амвону бачила правильний малюнок). Але витоки жанру політичного плакату дослідники пов’язують із настінним живописом уже згадуваного Кола ді Рієнці, який використовував малюнок для пропаганди своїх ідей. Алегоричність образів (море, корабель-Рим, що гине під буйними хвилями) повністю підпорядковувалася тематиці виступу.
Загальне пожвавлення життя в період Відродження, розвиток торгівлі, релігійні конфлікти, Реформація пробуджували інтерес до політичного життя все ширших мас народів Європи.
Поява власне журналістики пов’язана зі зміною феодального принципу локального обмеження. Як вважають дослідники, для виокремлення журналістики в оригінальну форму недостатньо просто налагодження шляхів передачі інформації. Потрібні були розширення комунікаційних зв’язків, технічна і матеріальна готовність до газетного виробництва, створення «соціального замовлення» на періодичну інформацію.
Для перших таких спроб характерний своєрідний «персональний» журналізм, коли видавець, збирач новин, автор, редактор поєднувалися в одній особі. Це добре простежується в рукописній періодиці XV-XVI ст.
3. Європейські рукописні видання XV-XVI ст.
Незважаючи на те, що друкарський верстат був уже винайдений, у XV ст. перші газети були рукописними, залишаючись такими протягом усього ХVІ ст., і продовжували існувати паралельно з друкованими у XVII cт.
Ускладнення економічного та політичного життя в Європі кін. ХVІ – поч. XVII ст., розширення торговельних і культурних контактів між європейськими країнами вимагали створення нової системи обміну інформацією. Налагодження морських і сухопутних комунікацій, інтенсивне використання річкових систем, будівництво каналів створили умови для відносно швидкої передачі новин з одного регіону в інший. У цей же період у багатьох країнах Європи з’явилися державні поштові служби, які прискорили процес обміну інформацією.
Необхідність отримання оперативної інформації, як у господарській сфері, так і в політичній, призвела до того, що у великих торговельних і політичних центрах у кінці ХVІ ст. стали з’являтися інформаційні листки, які повідомляли про проведення ярмарків, ціни, про прибуття товарів у порт, а також рукописні газети, покликані вгамувати «інформаційний голод».Розповсюдження інформації стає вельми солідною і вигідною справою й перетворюється з аматорського заняття в професію.
Передвісниками перших газет стали венеціанські рукописні листки другої половини ХVІ ст. Слово «газета», яке використовується більшістю європейських мов, походить від назви дрібної венеціанської монети (gazzetta), яку читачі платили за даний інформаційний листок.
Венеціанські газети являли собою аркуші, складені вдвоє і заповнені від руки з чотирьох сторін. Інформація, яку вони містили, не підписувалася і містила новини про різні події, що відбувалися в Італії (виключаючи саму Венецію) та за її межами. Короткі новинні блоки (в основному військові чи політичні) були розділені абзацами, де в якості своєрідного «заголовка» виступали назви міст (держав) і дата події. Венеціанські рукописні газети називалися «авізі» (з італ. – повідомлення). Найдавніший комплект, який дійшов до наших днів, датується 1566 роком.
Періодичність рукописних газет була щотижневою. Не збереглося достатніх відомостей про перших журналістів, які створювали ці венеціанські газети. Є дані про те, що у Венеції існував цех професійних збирачів новин – «аввізаторі» («avvissatori» – той, хто приносить новини), однак наприкінці XVI – поч. XVII ст. цю професію важко було назвати престижною.
Торгівля новинами була поширена не тільки у Венеції, але і в Німеччині. Лейпциг, Нюрнберг, Страсбург, Аугсбург, Франкфурт були не тільки найбільшими торговельними й університетськими центрами тогочасної Німеччини, але й інформаційними. Лютер назвав Нюрнберг «оком і вухом Німеччини».
Великою популярністю користувалося бюро Фуггерів, що поширювало рукописні відомості новин. Торговельний дім Фуггерів у Лейпцигу мав обширні комерційні зв'язки практично зі всіма європейськими державами, королівськими дворами, володарними князями, торговельними корпораціями і навіть римською курією. Цим пояснюється високий рівень інформованості. Торговельні агенти служили кореспондентами, збираючи інформацію ділового, політичного й загального характерів. Ці повідомлення, погруповані і переписані, ставали «газетами» банкірського дому Фуггерів («Fuggerzeitungen») і розповсюджувалися в Європі протягом 1568 і 1605 рр.
Інформація стала у Фуггерів таким же товаром, як і все інше, чим вони торгували, хоча ці рукописні газети вільно не продавалися. Особливий штат писарів розсилав цю продукцію передплатникам, які вносили щорічно особливу плату за цей товар. Бюро Фуггерів є прообразом інформаційного агентства.
У Німеччині епохи Відродження велике розповсюдження мали рукописні інформаційні листки, названі Лютером «летючими листками». Найцікавіші з них власники друкарень навіть передруковували на верстатах і розпродавали на ярмарках. Про що ж писали в «летючих листках»? В основному про релігійні розбрати (йдеться про епоху Реформації), політичні події, а також про епідемії, всілякі «чудеса», катастрофи, зцілення. Цінувалася інформація як така, а не аналіз подій. Елемент сенсаційності вже на тій стадії розвитку журналістики був найважливішою умовою комерційного успіху. Стиль, мова автора, як і сама його особа, ще не існували як значущі елементи журналістської творчості. Воно було вельми примітивним, а мова «летючих листків» ( вельми бідна. Це характерне для новин, що видавалися з метою наживи. Що ж до перших проявів політичної журналістики, проповідей Мюнцера і «Листів темних людей» Гуттена, то вони вже є зразком публіцистичної майстерності. Але основна маса рукописної індустрії в Німеччині являла собою вельми недосконалі в плані мови і стилю творіння, не кажучи вже про те, що довіряти об'єктивності й правдивості авторів було просто небезпечно. Назви деяких з цих листків дають певне уявлення про їх зміст: «Приголомшлива новина про небувалу повінь, що трапилася в місті Берні. Новини з Франції і т. ін. Надруковано в Нюрнберзі Ніколасом Кнорром» або «Новітні відомості про анабаптистів у Мюнстері. Віттенберг. Йосип Клер. 1535 р.».
Рукописні відомості розповсюджувалися ординарцями, як і спеціальні листи, що складали для багатих купців, вельмож, університетів і монастирів інформатори. Їх можна порівняти з нинішніми власними кореспондентами. Їм часто вдавалося організувати навколо себе щось на зразок кореспондентського пункту, який збирав, обробляв і доставляв за допомогою ординарця інформацію господареві. Інститут ординарців був попередником такого важливого каналу комунікації, як зв'язок. У XVI ст. Сенгалльське купецтво за допомогою своїх ординарців налагодило регулярний поштовий зв'язок між Ліндау, Равенсбургом, Ульмом і Нюрнбергом. Потім цей зв'язок поширився на Ліон та інші міста Франції, Нідерландів, Італії. Вісті з Венеції до Нюрнберга йшли 20 днів. Ординарці проіснували до тих пір, поки поштове повідомлення не було монополізоване державою.
Рукописні новини розповсюджувалися практично в усіх країнах Європи, хоча часто піддавалися гонінню та заборонам. Так, у 1572 р. булла папи Пія V кваліфікувала рукописні листки як вигадки диявола, й авторам цих видань загрожувало відлучення від церкви, таврування та висилка на галери. У 1488 р. в Англії розпочало свою діяльність дітище Генріха VІІІ – «Зоряна палата», що підпорядкувала собі абсолютні права на видання друкованої продукції. Це значно обмежило циркуляцію рукописних видань, але навряд чи знищило нагальну потребу в розширенні інформаційних джерел та пожвавлені комунікаційних відношень.
Винахід Гутенберга (середина ХV ст.) значно стимулював розвиток ЗМІ, поклавши початок ери друкарства, етапу відчуження аудиторії від джерела інформації. Окрім рукописних газет в інформаційному потоці ХVІ-ХVІІ ст. стали популярними друковані памфлети, «книги новин», «листки новин», «реляції» й «балади новин» – друковані брошури невеликого формату і невеликого обсягу, які оперативно реагували на різні події як усередині країни, так і за кордоном, і багато в чому нагадували перші газети. Та, незважаючи на схожість, три основні моменти відрізняють ці брошури від перших газет: 1) така друкарська продукція зазвичай присвячувалася тільки одній події; 2) видання не були періодичними; 3) головний акцент робився на ілюстративний ряд. «Книги новин» не зникли з появою перших газет, а продовжували існувати впродовж усього ХVІІ ст.

Список рекомендованої літератури
Аверинцев С. Н. Поэтика ренневизантийской литературы.– М., 1977.– 320 с.
Буассье Гастон Газеты Древнего Рима // Картины древнеримской жизни. Очерки общественных настроений времен римских цезарей. – СПб., 1896.
Від кременя до кремнію. Історія засобів масової інформації. – Львів, 1987.
Вороненков Г. Ф. Путь, длиною в пять столетий: от рукописного листка до информационного общества. – М., 1999.
Гаспаров М. Л. Цицерон и античная риторика // Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторском искусстве. – М., 1994.
Грабельников А. А. Массовые информационные процессы: от первобытного до современного гражданского общества // Журналистика. История и современность.– М., 1993. – С. 6-19.
Гуревич А. Я. «Хронотоп» народного христианства: exempla // А. Я. Гуревич Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. – М., 1990. – 395 с.
Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М., 1972. – 318 с.
Гуревич А. Я. Народная культура раннего средневековья в зеркале «покаянных книг»// Средние века. Сборник АН СССР. – М., 1973. – С. 28-54.
Гуревич А. Я. Устная и письменная культура средневековья: два «крестьянских видения» конца ХП – начала ХШ века //А. Я. Гуревич. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. – М., 1990. – С. 161-178.
Древние цивилизации: от Египта до Китая. – М., 1997. – 1264 с.
Дюби Жан. Европа в Средние века. – Смоленск, 1994.
Зелинский Ф. Ф. История античной культуры. – СПб., 1995.– 380 с.
История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.
История мировой журналистики. – М.– Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.
Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. – М., 1987. – 360 с.
Киселева Л. И. О чем рассказывают рукописи (рукописные книги в Западной Европе). – Л., 1978.
Кнабе Г. С. Двуединство культуры // Г. С. Кнабе. Материалы к лекциям по общей теории культуры и культуре античного Рима. – М., 1994.– С. 17-25.
Корнилова Е. Н. Риторика – искусство убеждать. Уч. пособие.– М., 1998. – 208 с.
Культура средних веков.– К., 1995.– 208 с.
Малеин А. И. Газеты у древних римлян.– СПб., 1893.
Мечковская Н. Б. Язык и религия.– М., 1998.– 352с.
Москаленко А. З., Губерський Л. В. Масова комунікація.– К., 1997.– 217с.
Поньон Эдмонд. Повседневная жизнь Европы в 1000 году.– М., 1999
Сергеев Г. И. От дибао к «Женьминь жибао»: путь в 1200 лет.– М., 1987.– 224 с.
Тимошик М. Історія видавничої справи. – К., 2003. – 496 с.
Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики.– М., 1972.– 150 с.
Ученова В. В. У истоков публицистики.– М., 1989.– 214 с.
Федченко П. М. Преса та її попередники.– К., 1969.
Фихтеус Эрик. Десять заповедей журналистики.– Стокгольм , 1999. – 155 с.
Юефу. Из древних китайских песен.– М.–Л., 1959.


Питання для поточного самоконтролю та контролю знань
Становлення публіцистики й журналістики в античній культурі
Виникнення журналістики в Давньому Китаї
Журналістика епохи Середньовіччя
Публіцистика античного світу та Середньовіччя: спільне та відмінне
Європейські рукописні видання XV-XVI ст.
Перші прояви цензури
Навчальний елемент 1.2. Виникнення книгодрукування

Лекція. Виникнення книгодрукування

1. Попередники друку
2. Європейські першодрукарі та їх здобутки
3. Перші друкарні у Європі
4. Перша друкована періодика

Сам по собі винахід друкарського верстата можна вважати чи не найважливішим чинником виникнення журналістики, оскільки без нього вона неможлива принципово, тільки друкарський верстат робить її масовою й оперативною. Без цих якостей журналістики як специфічної форми суспільної діяльності не існує.
1. Попередники друку
Людство йшло до винаходу друкарського верстата дуже довго, декілька тисячоліть. Ідея друкарського відтиснення закладена ще в таврі або клеймі, яким скотарі мітили своїх коней або корів, а також в особистому друці вождів якнайдавніших цивілізацій. Одним тавром або друком можна було відзначити тисячі голів худоби, величезну кількість товарів.
У національних музеях багатьох країн світу одними з найцікавіших експонатів світанку людської цивілізації є виготовлені з різноманітного матеріалу (глини, дерева, каменю, кісток, бронзи, свинцю) своєрідні печатки, штампи. З вирізаних чи вишкрябаних на них опуклих зображеннях «прочитуються» або ініціали імен та прізвищ, або якась закодована знаками релігійна чи світська символіка. Такі вироби нерідко оправлені в персні.
Отже, їх постійно носили з собою багаті вельможі, купці, просто ділові люди. Ці своєрідні печатки виготовлялися з різною метою, в тім числі й для засвідчення підписів власників на всіляких договірних зобов'язаннях. Випукле зображення такого персня змочувалося якимось кольоровим розчином і прикладалося до гладкої поверхні, надовго залишаючи у дзеркальному відображенні свій відбиток.
Найбільша колекція таких експонатів зберігається в паризькому Луврі. Це й марковані штампами або клинописом різноманітні глиняні пластинки, обпалені вавілонянами (X століття до н. е.), і скорочені імена двох власників крупного родовища цінних металів у Іспанії, нанесені тогочасними майстрами на грудку сріблястого свинцю (І століття до н. е.), і витіюваті випуклі букви-компостери, якими позначалися виготовлені в стародавній Греції вази...
Як різновид цього методу – друкування монет. Якщо вірити Геродоту, першим цей крок зробив лідійський цар Гігос у VII ст. до н.е.
Наступним кроком до відкриття друкарського верстата стало запровадження в ремісничу практику опорядження тканин методом накладання (набиття) на шовк чи інший матеріал різноманітних візерунків чи елементів піктографічного (картинного) письма. Вирізаний на тонкій дерев'яній дошці-заготовці узор притискували до шматка однотонної світлої тканини й наносили на нього фарбу. Після зняття дошки на тканині залишався позначений фарбою певної форми візерунок.
Чи не першими стали набивати тканини китайці. Згодом, імовірно після хрестових походів, процес набиття тканин активно ширився в Європі. Починаючи з XII ст., у такий спосіб, скажімо, італійці стали наносити на тканини не лише візерунки, а й картини.
Ще одним передвісником появи на земній кулі друкарства вважається ксилографія (у перекладі з грецької – пишу (малюю) на зрубаному дереві). Йдеться про спосіб виготовлення на дерев'яній дошці методом вирізування пробільних елементів спеціальної форми із дзеркальним рельєфним зображенням. Технологія відтворення приблизно така ж, як і з набиттям тканин. Різниця лише в тому, що в попередньому випадку візерунки набивалися на тканину через вирізані на дерев'яній основі отвори, а за новим способом фарба наносилася на випуклу рельєфну форму, яка потім міцно притискувалася до зволоженого чистого аркуша паперу, залишаючи відповідний слід.
Перші згадки про тексти, вирізані в дзеркальному (перевернутому) відображенні на дерев'яних дошках, за іншими даними – на кам'яних брилах, і відтиснуті на окремих аркушах, відносяться до IIVII ст. н. е. Вони належать китайцям. На жаль, віддруковані з таких форм тексти не збереглися. Однак ця країна може похвалитися першою збереженою до наших днів книгою, надрукованою на папері за допомогою вирізаних дерев'яних форм-сторінок. Ідеться про «Діамантову Сутру» (868 р.). Книга зроблена у формі паперового сувою. Тепер зберігається в Британському національному музеї у Лондоні.
Якщо до описаного вище додати, що й одна з найдавніших у світі газет, яка дійшла до наших днів, – китайська «Кай Юань Цзи Бао» (перша половина VIII ст.), – також розмножувалася з гравіювальних дощок, то можна уявити, якого розмаху набула ксилографія в цій країні на початку другого тисячоліття н. е.
Про майстерність китайських дереворитників, про колосальний обсяг їхньої праці з вирізьблювання на дерев'яних дощечках-заготовках текстів для множення майбутніх книг може засвідчити ще один сформований у книгу буддійський текст – «Трипітака» (надрукована 922 року). Загальна кількість сторінок цієї книги – 130 000. Отож, саме стільки було виготовлено дерев'яних заготовок.
У Європі множення писемних текстів за допомогою дерев'яних форм-кліше почалося в епоху пізнього Середньовіччя. Що ж друкували? Гравюри з релігійними сюжетами та невеликими текстовими поясненнями (текст часто вписувався від руки) для малограмотного користувача («Біблія бідних» («Biblia pauperum»), «Мистецтво помирати» («Ars moriendi»), «Дзеркало людського порятунку» («Speculum humanae salvationis»)) і гральні карти, привезені хрестоносцями зі сходу і які набули в середньовічній Європі дуже масового поширення. Трішки пізніше ксилографією стали розмножувати календарі і деякі університетські підручники (наприклад, посібник з латинської граматики Елія Доната). Починаючи з XIII ст., найбільше книг таких способом друкувалося в Німеччині та Фландрії.
Наприкінці XIII – початку XIV ст. поряд із широким використанням дереворитів усе більше почали входити в практику металеві заготовки, так звані металорити. З них переважно множили портрети святих, під якими вміщувалися короткі молитовні тексти. Металеві кліше виявилися ліпшими від дерев'яних (не так швидко зношувалися від багаторазового використання) для друку гральних карт. Пізніше так виготовлялися і невеличкі за обсягом читанки для дітей, букварі. У такий спосіб книги друкувалися аж до 1530 р.
Але, як зазначає проф. М. Тимошик, вирізьблення на дереворитах текстів та ілюстрацій з метою їхнього тиражування мало свої переваги й недоліки.
Переваги:
 можливість створення багатьох копій ідентичного тексту чи ілюстрації без необхідності ретельного вивірення кожного примірника копії;
 прискорення процесу копіювання сторінок книг.
Недоліки:
 надто копітка і тривала в часі робота з вирізування кожної літери тексту;
 неможливість використання конкретної дерев'яної дошки для іншої сторінки видання чи для іншої книги;
 недоцільність з економічного погляду виготовлення текстових сторінок-кліше для малотиражних книг;
 зношуваність ксилографічних форм від тривалого використання, а отже, втрата якості відтворення в наступних копіях.
Тому потребою часу ставало винайдення нового, досконалішого й ефективнішого способу множення тексту, в основі якого була б можливість комбінування одних і тих же літер, відриву й перенесення їх з одного слова чи рядка в інше місце, тобто необхідно було домогтися рухомості літер у межах сторінок.
Як засвідчує історія, такі спроби робилися ще задовго до використання ксилографії. Прикладом цього є один неповторний і загадковий експонат, своєрідна наукова сенсація початку XX століття, ім'я якому – Фестський диск. Назва цього експонату походить від стародавнього міста Фест, що на острові Крит, де й було його знайдено 1908 року італійськими археологами на чолі з Луіджі Перньє. Дата створення – XVII століття до н. е (!).
Це круглий глиняний вогнетривкий виріб діаметром 16 см, помережений з обох боків витіюватими знаками, розміщеними спіралеподібно тісно один біля одного. Знаки мають форму піктографічного (картинного) та ідеографічного (поняттєвого) письма. Тут і фігурки людини, яка стоїть або біжить, і звірів, і птахів, і риб, і зображення знарядь праці (молоток, лопата, соха). Між ними – немало знаків, які нагадують окремі букви або ієрогліфи. Немає сумніву в тому, що маємо справу з якимось закодованим писемним текстом, розшифрувати який, на жаль, досі не вдалося.
Ретельний розгляд фігурок і знаків (а їх близько 250) проливає світло на метод нанесення їх на глиняну пластинку. Переважна більшість цих фігурок і знаків повторюється. Скажімо, голова людини – 19, фігура вояка – 13, човна – 7, риби – 6 разів. Усі фігурки і знаки, які повторюються, подаються відносно до позначених ліній спіралі по-різному – прямо, впоперек, навскіс. Однак за формою креслення вони однакові. Такої однаковості неможливо досягнути вирізуванням окремо кожної, а лише шляхом проштамповування на ще не затверділій сирій глиняній заготовці в певному місці тексту спеціально виготовленою для кожного знаку печаткою.
Зазначені вище аргументи дають підстави вважати Фестський диск першим у світі текстом, створеним (надрукованим) методом застосування рухомих літер.
На жаль, підтвердження поширення такого методу друку в античному світі навести більше не можна. Дивовижна знахідка на острові Крит виявилася на сьогодні поки що єдиною.
І вже майже через тисячу років після спроби критян ідея виготовлення окремих розбірних літер для створення текстів починає реалізовуватися в Китаї. Саме китайський винахідник Бі Шен (за іншими даними – Пі Шен) на межі 40-50-х років XI ст. н. е. Виготовив рухомі зображення ієрогліфів тогочасної китайської мови. Матеріалом для такого шрифту слугувала глина. Склавши з окремих зображень ієрогліфів текст, сформувавши його в спеціальну текстову форму і покривши її фарбою, Бі Шен накладав на таку форму аркуші паперу і так одержував відповідні тексти. Китайські автори (зокрема Шень Го) у своїх наукових розвідках згадують також про спеціальні дерев'яні пристрої, які виготовив цей майстер для зберігання шрифту.
Час появи Бі Шена і його винаходу саме на цьому відрізку китайської історії не був випадковим. Такий ранній розвиток друкарської справи в цій країні був зумовлений двома важливими чинниками. По-перше, винайденням у 105 році паперу; по-друге, активним поширенням у країні релігії буддизму.
Звичні й популярні на той час для рукописної справи папірус, а тим більше пергамент, виявилися не зовсім придатними для витискування на них текстів: папірус був крихким, а пергамент – занадто дорогим для тиражування. Нова ж релігія потребувала виготовлення багатьох копій священних і молитовних текстів, потребу в яких можна було забезпечити не рукописними, а механічними методами відтворення. Папір якраз виявився тим матеріалом, який найбільше для цього підходив.
Проте сталося так, що в цілому прогресивний винахід Бі Шена не набув тоді швидкого поширення в Китаї. На це, вірогідно, є кілька причин. Передусім, шрифт виготовлявся із крихкого глиняного матеріалу, тому його вистачало ненадовго. По-друге, специфіка китайської мови вимагає засвоєння від двох до сорока тисяч окремих знаків, з яких складаються ієрогліфи. Виготовити, забезпечити зберігання, а потім легке й швидке знаходження для друку потрібного ієрогліфа виявилося справою складною і не зовсім практичною. Тому незабаром дітище китайського першодрукаря було надовго забуте його земляками.
Розбірний шрифт з матриць з'являється дещо пізніше (XIV століття) в сусідів китайців – корейців. З 1392 р. вони стали використовувати для виготовлення ієрогліфів мідь, що давало змогу більше їх використовувати. А в 1403 р. імператор Тай Тзунг з метою поліпшення народної освіти наказав друкувати корейські підручники за допомогою таких літер. Проте з тих чи інших причин тамтешні творці книг знову повернулися до вже засвоєного ксилографічного способу множення текстів.
І тільки епоха Відродження, яка з кінця XIV – початку XV ст. започаткувала в Західній Європі культуру Нового часу, стала й золотою епохою для ствердження й поширення на європейських теренах дивовижного витвору людського розуму, яким виявилося друкарство.
Цей спосіб друкування в Європі не був відомий. Іоганн Гутенберг винайшов друкарський верстат, а точніше спосіб друкування тексту за допомогою рухомих літер самостійно, і його верстат був більш досконалим, ніж китайський. Він об'єднав у собі принцип штемпелювання (критський диск) і відтиснення з дощок, або ксилографії (Китай).
2. Європейські першодрукарі та їх здобутки
Гутенберг народився в місті Майнці в 1400 р. (дата умовна). Справжнє його прізвище Генсфляйш, але він вважав за краще узяти прізвище матері. Перші відомості про нього відносяться до 1434 р. У цей час він жив у Страсбурзі, в монастирі Аргобасте, займаючись разом з місцевими жителями виготовленням дзеркал. Не відомо, були це дзеркала в прямому значенні цього слова або ж мова йде про омонім цього німецького слова. Слово Spiegel означало в ті часи не тільки дзеркало, але і лубкову книгу з картинками. Одна з найпоширеніших книг догутенбергівської епохи називалася «Дзеркало людського порятунку». Вона і дала назву подібним виданням, яких почали називати «Дзеркалами». У 1438 р. Гутенберг посварився зі своїми компаньйонами. Згадка про верстат або прес у паперах про розділ майна наводить на думку про те, що вже тоді Гутенберг займався книгодрукуванням. У 1448 р. Гутенберг з'явився в Майнці, де, узявши у борг 150 гульденів, продовжив роботу над відливанням літерного набору і конструюванням друкарського верстата. Принцип дії верстата Гутенберга залишається непорушним і понині. Із заліза вирізується модель букви – пуансон. Потім пуансон накладають на м'який метал, мідь наприклад, і отримують зворотне зображення букви – матрицю. Матрицю заливають свинцем або оловом і отримують літеру. Щоб набрати слово або текст, треба узяти лінійку з бортами – верстатку – і набрати в неї літери. Отриманий рядок кладуть під прес на лист паперу і роблять відтиснення. Рухливість літер дозволяє складати за їх допомогою необмежену кількість текстів, вносити в них зміни. Букви можна використовувати багато разів. Рік появи першого друкарського видання залишається предметом дискусій – називаються дати від 1445 до 1447 рр. Перші видання, які приписують Іоганну Гутенбергу, являли собою невеликі листівки-календарі та підручники. На них немає вказівок імені Гутенберга і місця видання, тому існують різні версії щодо точної атрибуції і датування.
З ранніх гутенбергівських видань збереглися так званий «Фрагмент про Страшний суд» – надрукований з двох боків лист, що є уривком з «книги Сивіли», латинська граматика Елія Доната (її приміники зберігаються в Паризькій бібліотеці). Перші друки мають погану якість друку і свідчать про те, що Гутенберг ще шукав свою модель шрифту й експериментував з набором тексту.
Найбільш відомим діянням Гутенберга стало видання так званої 42-рядкової Біблії (званою так за кількістю рядків на сторінці), поява якої пов'язана з одним з найгучніших скандалів у історії книжкової справи. У 1450 р. в Майнці Іоганн Гутенберг, зайнявши чималу суму грошей у Іоганна Фуста, почав роботу над випуском своєї Біблії. Виготовлення устаткування і відливка шрифтів вимагали часу, і в 1452 р. Гутенберг знов удався до фінансової допомоги Фуста, узявши його в справу як компаньйона.
У 1456 р. двотомна 42-рядкова Біблія була завершена, по праву ставши справжнім шедевром книгодрукування. Вона ж принесла йому немало розчарувань, пов'язаних з судовою тяжбою з приводу виплати боргу. У судовому процесі «Фуст проти Гутенберга» Петер Шеффер, колишній переписувач книг і учень Гутенберга, став на сторону Фуста. У результаті Гутенбергу довелося віддати свою друкарню і покинути Майнц.
Друкарська фірма Фуста і Шеффера, на відміну від Гутенберга, що випускав свої книги анонімно, стала використовувати видавничий знак, уперше поставивши його в 1457 р. у «Майнському Псалтирі». Петер Шеффер, один з найталановитіших художників-шрифтовиків, одружившись з дочкою Фуста, незабаром став єдиним власником друкарні і прославився високою якістю своєї продукції.
Своєрідним поштовхом до розповсюдження книгодрукування в Європі стало зруйнування Майнца і вигнання його жителів у 1462 р. Адольфом фон Нассау. Багато хто з підмайстрів та учнів Гутенберга розбрівся різними містами Європи, засновуючи там друкарні і навчаючи майстерності книговидання нові покоління першодрукарів.
Ще до руйнування Нюрнберга книгодрукування з’явилося в Страсбурзі, де Іоганн Ментелін в 1460-1461 рр. випустив латинську Біблію в двох томах, а в 1466 р. – так звану 49-рядкову Біблію, першу Біблію німецькою мовою, яка, незважаючи на слабкий переклад, була популярною аж до появи Біблії, перекладеної Мартіном Лютером. Зять Ментеліна, Адольф Руш, вперше увів у Німеччині шрифт «антиква» і, займаючись друкарською справою, став одним зі справжніх подвижників німецького гуманізму.
3. Перші друкарні у Європі
Винахід Гутенберга дуже швидко набув широке розповсюдження. Наприклад, І. Огієнко у книзі «Історія українського друкарства» наводить такі дати поширення книгодруку Європою: Італія – Рим – 1464 р., Венеція, Мілан – 1469 р., Сицилія – 1472 р, Флоренція – 1477 р.; Німеччина – Майнц – 1450 р., Аусбург, Нюрнберг – 1470 р., Лейпциг – 1481 р., Гамбург – 1491 р.; Франція (Париж) – 1470 р.; Голландія – 1473 р.; Угорщина – 1473 р.; Іспанія – 1474 р.; Англія (Лондон) – 1480 р.; Данія – 1482 р.; Португалія – 1484 р.; Австрія (Відень) – 1492 р.
Щодо слов’янських народів, то найшвидше друкарство запроваджувалося в тих країнах, які найбільше стикалися з Європою і, зокрема, Німеччиною. Першими були чехи (1478). Наступними, за І. Огієнком, були українці – 1491 р., далі серби-чорногорці – 1493 р., поляки – кін. XV ст., білоруси – 1517 р., росіяни – 1564 р., болгари – 1641 р.
Наскільки ці дані правдиві можна судити, зіставивши їх з іншими джерелами. Згідно з ними, наприклад, в Італії перший друкарський верстат установлений у бенедектинському монастирі в передмісті Риму зусиллями німецьких друкарів Конрада Свейнгейма й Арнольда Паннарца в 1465 р. Незабаром книгодрукування з’явилося в Римі, потім у – Венеції, Мілані, Неаполі, Флоренції. Італійське книгодрукування швидко виробило власну особливість. На противагу готичному шрифту був розроблений «венеціанський» шрифт, або «антиква». Венеція стала столицею італійського книгодрукування. У XVІ ст. у ній налічувалося до 113 друкарень і мешкало більше половини всіх італійських видавців і книгопродавців.
Найзнаменитіше венеціанське видавництво – друкарня Альда (1469 р.), заснована Альдом Пієм Мануцієм. Вона проіснувала до 1597 р., тобто 100 років, випустивши у світ 952 книги. Альд зробив революцію у видавничій справі, запропонувавши в 1501 р. новий шрифт і зменшений формат видань. Книги, прикрашені друкарським знаком Мануція, стали важливим внеском у європейську культуру.
Перша книга англійською мовою надрукована в 1474 р. у місті Брюгге. Цю книгу («Збірка оповідань про Трою») переклав з французької мови і видав англійський першодрукар Уїльям. Повернувшись до Англії в 1477 р., він заснував першу англійську друкарню, і першою книгою, надрукованою в Англії, стали «Вислови філософів». Усього віддруковано близько 90 книг, серед яких – повне видання «Кентерберійських розповідей» Дж. Чосера, і «Смерть Артура» Т. Мелорі.
Щодо Франції, то наприкінці XV ст. тут налічувалося 50 друкарень.
Отже, у Європі приблизно за 40 років у 260 містах континенту відкрилися не менше 1100 друкарень, які випустили в світ близько 40000 видань загальним тиражем 10-12 млн. примірників. Ці перші книги, видані в Європі до 31 грудня 1500 р., називають інкунабулами.
4. Перша друкована періодика
Перші газети, зразки яких донесла до нас історія, виходили в Страсбурзі та Аугсбурзі і датуються 1609 р., хоча виникли вони, судячи з їхнього змісту, дещо раніше (в одному з номерів страсбурзької газети зазначається, що в 1609 р. вона видаватиметься «за прикладом минулих років»). Тому роком народження європейської періодики вважається за одними даними 1609 р., за іншими – 1605 р. Газета, що друкувалася в Страсбурзі, називалася «Відомості» («Relation: Aller Furnemmen»). Виходила вона раз на тиждень і розповідала про всі видатні та визначні події, що відбувалися у Верхній і Нижній Німеччині, Франції, Італії, Шотландії, Англії, Іспанії, Угорщині, Польщі, Молдавії та Туреччині. Всі повідомлення подавалися в такому вигляді та порядку, в якому були доставлені. Того ж року в Аугсбурзі з’явилася інша щотижнева газета «Avisa Relation oder Zeitung», яку видавав Лука Шульте.
Протягом декількох подальших років подібні щотижневі видання розповсюдилися по всій Європі: у 1610 р. друкарський тижневик почав видаватися в Базелі, з 1615 р. – Франкфурті-на-Майні та Відні. У 1616 р. газета з’явилася в Гамбурзі, в 1617-му – в Берліні, в 1618-му – Амстердамі, в 1620-му – Антверпені, Магдебурзі, Нюрнбергу, Ростоку, Брауншвейгу, Кельні.
Перші газети часто не мали чітко визначеної назви. Місце видання і прізвище редактора-видавця переважно не вказувалися. Зміст номерів складали повідомлення з різних кінців Європи та світу, які розташовувалися на сторінці абсолютно довільно, без будь-якого зв’язку і на окремі рубрики не ділилися. Розташування матеріалу залежало не від його важливості, а від дня отримання даного матеріалу. Кореспонденції були простим викладом фактів без жодного аналізу або коментарю. Авторська позиція проявлялася лише в окремих випадках. Газета ще не мала звичного для нас вигляду. Навіть зовні вона нагадувала книгу, формат сторінок дорівнював чверті листа. Але, на відміну від книг, якість друку була нижчою. Величезну кількість правописних і друкарських помилок можна пояснити поспішністю, з якою видання готувалися до друку. Папір, як правило, невисокої якості, а періодичність ( переважно один раз на тиждень.
Незважаючи на зазначені недоліки, газети досить швидко завоювали популярність і набули великого поширення. До 1630 р. щотижневі газети виходили уже в 30 містах Європи. А в період з 1609 по 1700 рр. лише в Німеччині зафіксовано біля 200 різних газет.
Зі становленням періодики у Європі відбувалися видозміни зовнішнього вигляду газет та їх змісту. В назвах багатьох газет з’являються вказівки на місце видання («The London Informen»). Перші сторінки ілюструвалися віньєтками, заставками, емблемами чи портретами августійших осіб. У лівому кутку першої сторінки подавались анотації статей, там же ставилася дата.
З 1660 рр. матеріал став ділитися на дві колонки. В середині ХVІІ ст. з’явилася газетна реклама, а в 1673 р. в Гамбурзі вийшла перша газета, яка складалася лише з оголошень («Гамбурзький відомчий кур’єр»)
Перша щоденна газета Європи – «Einkommende Zeitung» («Газета, що надходить») (1650 р., Лейпциг). За іншими даними, перша щоденна газета з’явилася також у Лейпцигу, але в 1660 р. Її видавав Тимотейс Ріцше під назвою «Neulaufende nachricht von Kriegs – und Weltthaendeln» («Отримані новини про військові та світові справи»). В Англії щоденна газета почала виходити в 1702 р. – «The Daily Courant» («Щоденні куранти»), Франції – 1777 р. – «Journal de Paris» («Паризька газета»), Італії – 1798 р. – «Gezzetta di Genova» («Генуезька газета»).
Що ж до журналів, то першість отримав «Journal des Savants» («Журнал учених»), який побачив світ 5 січня 1665 р. у Парижі. Редактор – Дені де Салло. Виходив спочатку раз на тиждень, потім – раз на два тижні на 12 сторінках. Матеріали подавались у формі листів. Журнал орієнтувався на наукову полеміку (до речі, наукова орієнтація – характерна особливість перших журналів). Виходив до 1828 р.
Слово «журнал» походить від латинського слова «diurnalis» («щоденний»), що нагадує «acta diurnal» Юлія Цезаря.
Перші європейські журнали:
Англія. Журнал «Philosophical Transactions of the Royal Society» («Філософські праці Королівського товариства») (січень-лютий 1665 р.). Редактор – Генрі Олденберг. Виходив щомісячно. Цікаво, що з десяти публікацій, уміщених у першому номері, три були запозичені з «Journal des Savants».
Італія. Журнал «Il Giornale de’letterati» («Журнал літераторів») (1668 р.). Редактор – Франческо Надзарі. Створювався за зразком французького «Journal des Savants». Друкував праці з літературознавства, мовознавства та філософії і проіснував до 1679 р.
Німеччина. У 1682 р. професор Отто Менке починає видавати в Лейпцигу латинськомовний журнал «Acta Eruditoritum» («Наукові записки»). Останній номер вийшов друком у 1731 р.
Отже, періодичні видання до середини XVIII ст. набули великої популярності в Європі. У їх користі й необхідності вже не сумнівалися. Більше того, освічені люди підкреслювали особливе значення газети. У 1697 р. у Гамбурзі вийшла книга «Про користь газетного читання», автор якої писав: «Хто бажає вести осмислений спосіб життя, хто бажає бути гідним членом суспільства і брати участь у його державній, торговельній і цивільній діяльності, той зобов’язаний цікавитися газетами, той повинен їх читати, повинен запам’ятовувати і зважувати прочитане, повинен уміти застосовувати його на ділі».

Список рекомендованої літератури
Бунаков Ю. В. Книгопечатание и книгоиздательское дело в Китае // Китай. – М., Л., 1940.
Від кременя до кремнію. Історія засобів масової інформації. – Львів, 1987.
Владимиров Л. И. Всеобщая история книги: Древний мир, Средневековье, Возрождение. – М., 1988. – 320 с.
Вороненково Г. Ф. Путь, длиною в пять столетий: от рукописного листка до информационного общества. – М., 1999.
Грабельников А. А. Массовые информационные процессы: от первобытного до современного гражданского общества //Журналистика. История и современность.– М., 1993. – С. 6-19.
Грінченко Б. Про книги: як їх вигадано друкувати. – К., 1908. – 48 с.
Древние цивилизации: от Египта до Китая. – М., 1997. – 1264 с.
История мировой журналистики. – М.– Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.
Киселев Н. Неизвестные фрагменты древнейших памятников печати Германии и Голландии. – М., 1961.
Кузьма Орест. Як друкується книжку. – Станіслав–Коломия, 1921. – 61 с.
Любинский В. С. На заре книгопечатания. – Л., 1959. – 160 с.
Немировский Е. Л. Изобретение Иоганна Гуттенберга. Из истории книгопечатания. Технические аспекты. – М., 2000. – 660 с.
Огієнко І. Історія українського друкарства. – К., 2007. – 536 с.
Попов П. Друкарство: його початок і поширення в Європі. – К., 1925. – 72 с.
Розум О. Таємниці друкарства. Поліграфія: минуле, сучасне, майбутнє. – К., 1980. – 143 с.
Слободяник А. Віддарунок людству Йогана Гутенберга. // Друкарство. – 2000. – №3.
Тимошик М. Історія видавничої справи. – К., 2003. – 496 с.
Федченко П. М. Преса та її попередники. – К., 1969.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань
Перші прообрази друку.
Фестський диск: особливості та суть.
Китайські та корейські спроби книгодрукування.
Європейські друкарі та їх здобутки.
Темпи поширення книгодрукування Європою.
Перша європейська друкована періодика.
Навчальний елемент 1.3. Європейська журналістика XVIІ – XIX ст.

Лекція 1. Німецька журналістика
Середньовічна Німеччина багато в чому була спадкоємицею традицій Римської імперії, запозичивши, наприклад, структуру первісної преси. Цим зумовлене й тривале панування рукописних видань, які паралельно з друкованими існуватимуть до XVIII ст.
Листки-новини і листки-газети – попередники періодичних видань – іменувалися по-різному («aviso», «novo», «Zeddell»), але найбільш поширеною була назва «цайтунг» (Zeitung), від «байт» – час. Хоча, як вважають дослідники, слово «газета» у значенні «повідомлення» вживалося в кельнському регіоні ще в 1300 р., але вперше з’явилося в заголовку видання лише в 1502 р. «Newe Zeуtung von orient und affgange».
Щоб отримувати оперативну інформацію, заможні люди утримували платних кореспондентів у великих торговельних містах. Вирішальним для розвитку такої «індивідуальної» інформаційної комунікації було геополітичне становище Німеччини. Роззосередженість малих самостійних міст, не зацікавлених в економічній, а тим паче політичній централізації, сприяли збереженню національної роздробленості з ХІV ст. (у 1356 р. «Золота булла» Карла ІV надала необмежені права князям) майже до кінця ХІХ ст., разом з тим сформувала регіональність як загальний принцип розвитку. Його основою стала міська культура.
На ХІV-ХV ст. припадає розквіт окремих німецьких міст з особливо розвиненим ремісництвом, торгівлею і пов’язаних промислово-культурними стосунками зі столицею ренесансної Європи – Італією. Аугсбург, Страсбург, Нюрнберг стають не тільки осередками німецького гуманізму, а й інформаційними і видавничими центрами. Листи-газети стають помітними ознаками цього часу. Листування купців Міхаеля Бехайма (1443), Штефана Раблера, поява наукових листів-газет, різних додатків – свідчать про систематичний характер таких форм комунікації.
Реформація продовжує традицію писемної публіцистики різноманітними листівками, зверненнями, промовами, летючими листками. Великі тиражі та неодноразові перевидання творів Мартіна Лютера значно розширюють межі індивідуального спілкування, втягують у вир релігійних дискусій численних представників різних прошарків населення. Проповіді Мюнцера і Меланхтона, «Листи темних людей» Гуттена започатковують традиції політичної журналістики.
Масовість і періодичність стають невід’ємними рисами і рукописних газет ХVІ ст., з появою яких дослідники і пов’язують зародження німецької преси. Причому, підготовка, переписування та розповсюдження цього виду газети тісно пов’язані з діяльністю поштових станцій, осередків інформаційного обміну. Це справді був час, «коли пошта робила газету», і будь-який бажаючий міг замовити і передплатити ці видання.
Менш розповсюдженими були так звані «фуггер-газети». Локальний характер їх повідомлень, наявність приватного листування, секретної інформації, цензурний контроль не дали можливості поширитися цьому різновиду рукописної преси. Але їх засновник – банкір і лихвар Якоб Фуггер увійшов в історію і як перший монополіст у торгівлі індульгенціями. Відомий монах Тецель, який викликав гнів і обурення Мартіна Лютера, був одним з агентів банкірського дому Фуггерів. Торговельний дім Фуггерів у Лейпцигу мав численні комерційні зв’язки практично з усіма європейськими державами, королівськими дворами і навіть з римською курією. Інформація стала для них звичайним товаром, як і все інше. Торговельні агенти служили кореспондентами, збираючи інформацію ділового, політичного та загального характерів. Ці повідомлення, погруповані і переписані, ставали «газетами» банкірського дому Фуггерів («Fuggerzeitungen») і розповсюджувалися в Європі протягом 1568 і 1605 рр.
Поступовий розвиток засобів масової інформації відбувався паралельно зі становленням інституту цензури. Причому світська влада проявила себе значно пізніше, ніж духовна. Книгодрукування з’явилося в Кельні у 1469 р., а у 1475 р. книги стали виходити з цензурними позначками місцевого університету. Знаходячись під владою католицького духовенства, університети виконували цензорні функції, але з початку ХVІ ст. створюються окремі цензурні комісії в окремих округах. Проти «зловживання божественним мистецтвом книгодрукування» виступили і архієпископ Бертольд (Майнц), і папа Олександр VІ, який зробив спробу поширити регіональні цензурні закони на всю територію країни. Лев Х Медичі, проти якого виступив Лютер зі своїми 95 тезами, впровадив цензуру в усіх католицьких державах і підпорядкував друкарське мистецтво інквізиції та духовній цензурі. Пізніше контроль над пресою стане ознакою влади і перейде до місцевих рад.
Складаються переліки заборонених книг, чіткіше формулюються вимоги до видань, установлюються заходи покарання для порушників («Вормський вердикт» 1521 р., поліцейський устав 1548 р., покажчик недозволених книжок 1540, 1550, 1579 рр.). Мабуть, уперше в історії преси репресіям (цензурний устав 1570 р.) піддають покупців і читачів нецензурованої продукції. До речі, досить жорсткі заборони змінили хід розвитку преси: франкфуртський книжковий ярмарок закрився і переїхав до Лейпцига; друкарі не в змозі знайти роботу, цілими друкарнями мігрували в сусідні країни: Італію, Францію.
Незважаючи на це, Німеччина стала однією з перших країн, де з’явилася друкована газета. Зазначимо, що німецька побутова культура вже була знайома з періодичністю як інформаційною ознакою. Історіографічні збірки «мессреляції» («ярмаркові звіти») досить регулярно восени і навесні виходили в ХVІ ст. і були пов’язані з видавничою діяльністю австрійця Михаїла фон Айнцінга, який зібрав і оприлюднив історію сенсаційного Кельнського собору (1588), за рішенням якого архієпископа Гебгарда оголосили поза законом. Успіх цього видання заохотив Айнцінга, і він почав регулярно складати звіти (реляції) про громадські події «Relatio Historica» («Історичний вісник»), додаючи власні спостереження. Оскільки їх вихід збігався з часом Франкфуртського ярмарку, то їх і назвали «ярмарковими звітами». Поступово час між виданням зменшувався, доки, за логікою такого зразка видань, вони не перетворилися на тижневики.
У 1594 р. у Кельні з’явилося ще одне видання, яке також висвітлювало події за пройдене півріччя. «Mercuricus Gallo Belgicus» («Галло-бельгійський Меркурій») виходив латинською мовою і був відомий далеко за межами Німеччини.
Паралельно з’являються офіційні тижневі газети. Поява першої багатосторінкової газети, що містила суспільно важливу інформацію з усього світу, датується в Німеччині 1605 роком. Йоганн Каролюс, книготорговець, засновує у Страсбурзі тижневик «Relation: Aller Furnemmen». У ній містилися новини про всі видатні і визначні події, що відбувалися у Верхній і Нижній Німеччині, Франції, Італії, Шотландії, Англії, Іспанії, Угорщині, Польщі, Молдавії, Туреччині. З 1609 відомі тижневики-«реляції», що виходили в Аусбургу («Avisa Relation oder Zeitung», видавець – Лука Шульте), Вольфенбюттелі. За своїм змістом це були різні рукописні (потім друковані) видання, де на 4 сторінках на всю площину шпальти містилася суха інформація та повідомлення. Розташування матеріалу залежало не від його важливості, а від дня отримання даного матеріалу. Самі новини практично не коментувались і на окремі рубрики не ділились. Політичні матеріали могли бути поряд з неперевіреними сенсаціями. Незважаючи на обмежений тираж, ці видання поширювалися і за межі Німеччини.
Щотижневі періодичні видання ставали дуже популярними і засновувалися в інших містах: 1616 р. – Гамбург, 1617 р. – Берлін, 1620 р. – Магдебург, Нюрнберг, Росток, Брауншвейг, Кельн.
Зокрема у Гамбурзі 1616 р. Йоганн Мейер приступив до видання «Щотижневих відомостей». У 1630 р. у нього з'явився конкурент, поштмейстер Клейнгауз, господар гамбурзьких «Поштових вістей». 1640 р. до них долучилася «Нова щотижнева Гамбурзька газета». І, нарешті, в 1673 р. появилася найвдаліша і популярніша гамбурзька газета «Кур'єр», засновник якої Хома фон Вірінген зумів використати досвід не тільки німецької журналістики, але і французьких, і англійських «інтелігентських листків».
До кінця XVII ст. газета завоювала Німеччину. У період з 1609 по 1700 рр. було зафіксовано біля 200 різних періодичних видань. Найактивніше розвивалася преса в саксонських феодальних князівствах, де книги звільнялися від акцизів і пресингу цензури. Як і в інших країнах, тут поширюється практика надання друкарських привілеів. Так, перша щоденна газета – «Einkommende Zeitung» («Газета, що надходить») – почала виходити з 1650 р. у Лейпцигу. Там же у 1660 р. Тимотейс Ріцше, отримавши привілеї, починає видавати щоденну газету «Neulaufende nachricht von Kriegs – und Weltthaendeln» («Отримані новини про військові та світові справи»). Тиражі перших газет були невеликими – 350-400 примірників.
З 1660 рр. матеріал у німецьких газетах став ділитися на дві колонки. З середини ХVІІ ст. почала подаватися реклама, а в 1673 р. в Гамбурзі вийшла перша газета, яка складалася лише з оголошень («Гамбурзький відомчий кур’єр»)
Початки німецької журнальної періодики припадають на 1682 р. Тоді професор Отто Менке починає видавати в Лейпцигу латинськомовний журнал «Acta Eruditoritum» («Наукові записки»), який проіснував до 1731 р.
Мало місце в німецькій журналістиці того часу і таке явище, як просвітницька преса. Вона представлена такими повчальними виданнями: «Der Vernunfter» («Розумник», 1713-1714), «Die lustige Fama» («Весела звістка», 1718), «Der Freigeist» («Вільнодумець», 1745), «Der Hipochondrist» («Іпохондрик», 1762) тощо.
Особливе місце серед них посідав журнал «Hamburgishe Dramaturgie» («Гамбурзька драматургія»), який видавав Г. Лессинг. Він виступав за створення національного театру, і хоча проіснував усього два роки (1767-1768), став вагомою пам’яткою естетичної думки німецького Просвітництва.
Німецькі журналісти цього часу піддавалися судовим переслідуванням за свої погляди. Найбільш показовий приклад ( доля німецького редактора Христіана Фрідріха Даніеля Шубарта, який був одним з кращих публіцистів Німеччини кінця XVIII ст. З 1773 р. він видавав у Аугсбурзі популярну політичну газету «Deutshe Chronik» («Німецька хроніка»). У 1777 р. вюртенберзький принц Карл Євгеній, розгніваний іронічною статтею, відправив його в замок Асперг. У тюрмі Шубарту довелося перебувати аж 10 років. Однак під тиском громадської думки його таки звільнили. Продовжив свою творчу діяльність у Штудгарті, де заснував газету «Vaterlandschronik» («Вітчизняна хроніка»).
Водночас, розпад Священної римської імперії для Німеччини був особливо болісний. Тридцятирічна війна, жорстке протистояння Євангельської унії та Католицької ліги, розгул Контрреформації, феодальна реакція, селянські повстання 1620-1670 років, морова чума, війна з Наполеоном зменшують населення майже втричі, гальмують розвиток не тільки преси, а й культури і господарства в цілому.
Після падіння режиму Наполеона в 1815 р. утворився Німецький (Германський) союз, що об’єднував 35 князівств і 4 вільних міста. Була прийнята конституція союзу, яка проголосила, що перше союзне зібрання повинно зайнятися виробленням гарантій свободи друку. Тим більше, що цензура була уже скасована в Баварії, Вюртемберзі та на деяких інших територіях. Замість неї у 1819 р. появився закон про друк, який знову вводив цензуру, і німецькій періодиці довелося чекати свободи слова аж до 1848 р.
Та ці перешкоди не могли зупинити розвитку журналістики. У 1843 р. зусиллями Йогана Вебера в Лейпцигу з’явилася перша німецька ілюстрована газета «Leipziger Illustrirte Zeitung» («Лейпцизька ілюстрована газета»). Виходила вона раз на тиждень і до 1873 р. тираж газети досяг 18 000 примірників.
А на 1848 р. припадає поява першого німецького інформаційного агентства. Воно називалося «Тelegrafisches korrespondenzbuero (B. Wolff)» («Телеграфне кореспондентське бюро (Б. Вольф)». Його засновник – Бернхард Вольф. На початках новини були тільки біржевими, а потім стали доповнюватися і новинами політичними.
Тоді ж на інформаційному ринку з’явився і Пітер Юліус Ройтер. З 1849 р. у Парижі він видавав свій інформаційний листок. Потім перебрався в німецьке місто Аахен, де організував своє перше інформаційне агентство. Для отримання оперативної інформації використовував голубину пошту. Поступово хотів розширити свій вплив і на Великобританію, але газета «Таймс» сама мала своїх кореспондентів у багатьох країнах, а тому тривалий час не допускала його на англійський ринок. У 1851 р. Ройтер переїхав у Лондон, змінив прізвище на Рейтер і заснував компанію «Підводний телеграф». Після тривалої боротьби з «Таймсом» таки завоював англійський, а відтак європейський ринок.
У 1864 р. відкрив філіал у Ганновері. Під його тиском і тиском Вільгельма І в 1865 р. його конкурент Б. Вольф змушений був продати своє бюро континентальній телеграфній агенції, яка зберегла його назву «Wolf’sches Telegrafenbuero (W.T.B.)». Врешті у 1870 р. три впливові інформагентства підписали Картельний договір про зони впливу: Рейтер отримав Великобританію і Східну Азію, Гавас – франкомовні країни, Вольф – Північну та Східну Європу, Німеччину та її колонії.
Але надалі розвиток журналістики в Німеччині призупинився через економічні та соціально-політичні причини. Натомість перші позиції в Європі завойовує англійський і французький періодичний друк, що виник хоча й дещо пізніше від німецького, але у XVIII ст. обігнав його як за темпами розвитку, так і за рівнем змісту та якістю підготовки представників цієї професії.

Список рекомендованої літератури
Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучинский Ю. В., Станько А. И. История мировой журналистики. – М., 2003.
Биск И. Я. Пресса Веймарской Германии (1919-1933 гг.). – Иваново: Изд-во Ивановск. ун-та, 1995. – 232 с.
Вороненкова Г. Ф. Бисмарк и печать // Вестник МГУ. Сер.10. Журналистика. – 1998. - №3. – С.79-92.
Вороненкова Г. Ф. Путь длиной в пять столетий: от рукописного листка до информационного общества. Национальное своеобразие средств массовой информации Германии (исторические предпосылки, особенности становления и эволюция, типологические характеристики, структура, состояние на рубеже тысячелетий). – М.: Языки русской культуры, 1999. – 640 с.
Вороненкова Г. Ф. Этапы зарождения периодической печати в Германии и ее становление (до конца XVIII века) // Вестник МГУ. – Сер.10. «Журна-листика». – 1998. –№1. – С.73-92.
Ворошилов В. В. История журналистики зарубежных стран. – СПб., 2000.
Журналистика западноевропейских стран. – Л., 1990.
Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма.– М., 1987. – 58 с.
История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.
История мировой журналистики. – М.- Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.
Новомбергский Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России. – СПб, 1906.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань
Початки німецької журналістики.
Перші друковані періодичні видання.
Особливості перших газет.
Тенденції розвитку німецької журналістики.
Поява перших інформагентств.
Німецькі видавці та їх здобутки.
Перші прояви цензури в Німеччині.
Лекція 2. Преса Франції
Французька журналістика з перших своїх кроків якісно відрізнялася як від німецької, так і від англійської періодики своєю змістовністю. Один з істориків друку ХІХ – початку ХХ століття Людвіг Саламон порівнює французький друк з поверхнею, що «вічно гойдається», відзначаючи її «рухливість». Він пише, що французький друк значно перевершує англійський витонченістю, дотепністю, темпераментом і неповторним мистецтвом щодня показувати строкату, хоч і не завжди достовірну, картину світського життя.
Періодичні видання з'явилися у Франції дещо пізніше, ніж у Німеччині та Італії, але щоденне життя цікавило ще перших французьких хронікерів. Елементи журналістики були присутні і в «Газеті паризького буржуа» (1409 – 1444 рр.), і в «Скандальній хроніці» Жана де Труайе (1461 – 1483 рр.), і в «Газеті паризького буржуа» часів Франциска І (1515 – 1536 рр.).
Винахід друкарського верстата Гутенбергом не залишився непоміченим у Франції. З 1470 року ректор Сорбонни Гійом Фіше і пріор Жан Ейніен були захоплені ідеєю створення друкарні при університеті. ЇЇ перша продукція з'явилася в 1475 році. Друкувалися спочатку, як і скрізь, книги. І хоча до кінця століття в цій країні вже налічувалося близько 50 друкарень, імена перших друкарів і видавців невідомі, оскільки на перших порах їх діяльність не контролювалася властями. У XVI ст. видавничий бізнес повністю потрапив під контроль монархів. Імена всіх власників друкарень стали відомими, оскільки займатися цим ремеслом можна було тільки з королівського дозволу. Французькі історики друку повідомляють, що в 1547 році в Парижі налічувалося 116 друкарів, в Руані – 70, в Ліоні – 42, в Тулузі – 7. Із паризьких видавців найвідоміші Карон, Андре, Корозе, Нівер, з ліонських – Рімар, Бренузе, Ломм.
Що ж друкувалося в цих друкарнях? Найчастіше це різні хроніки:
1 – хроніки придворного життя. Вони присвячені опису військових походів, укладенню шлюбних союзів, похоронам і хрестинам і т. д. Великою популярністю в кінці XV ст. користувалися хроніки щодо британської війни і смерті короля Карла VІІІ. У цих бюлетенях повідомлялися факти не тільки з життя французького двору, але і всіх європейських королівських родин;
2 – бюлетені дипломатичних місій. Це, перш за все, послання і тексти договорів, наприклад, договір між Людовиком ХІ і Максиміліаном Австрійським;
3 – хроніки релігійного змісту. Це численні звернення, проповіді, що наповнювали Європу в часи релігійних воєн. Наприклад, послання французького короля німецьким протестантам 1541 року.
Неповторним національним явищем французької журналістики були canard. Canard можна назвати французьким журналістським фольклором. Спочатку вони не були самостійною формою публікації. У період з 1488 по 1529 рр. французькі історики виділяють близько 200 курйозних розповідей. З 1515 по 1529 рр. величезна їх кількість з'являлася в «Газеті паризького буржуа». 1560 року П’єр Боесто зібрав їх у збірку під назвою «Незвичайні історії». Також вони надруковані у «Французькому Меркурії» 1605 року. Canard як самостійна форма публікацій, що набула значного поширення в XVІ-XVІІ ст., були брошурами форматом 80 на 125 мм. і обсягом 8-16 сторінок. Вони друкувалися на дуже поганому папері з величезною кількістю помилок і, проте, залишалися дуже популярними. Їх продавали біля стін королівського палацу, голосно викрикуючи неймовірні назви, що привертали покупців своєю сенсаційністю. Їх лаяли, звинувачували в брехливості, поганому стилі і плебействі, але всі хотіли прочитати чергову небилицю, яка до того ж відповідно ілюструвалася, наприклад, зображенням жахливої змії, знайденої на Кубі, або дракона, що летить, якого бачили в небі Парижа в 1579 році.
Кількість canard зростала величезними темпами. У період між 1520 і 1550 роками їх вийшло 18, в наступній чверті XVІ ст. – 39, з 1576 по 1600 рр. – 110, з 1600 по 1631 рр. – 323, а 1618 р. став рекордним за кількістю випущених canard – 37. Існували друкарі, які спеціалізувалися на випуску цих небилиць. У Парижі це робили Абрам Согрен, Флері Буріко, Антуан дю Голи, в Ліоні – Бенуа Ріго.
Діапазон змісту canard дуже широкий. У жанровому відношенні це розповіді. З 500 відомих розповідей 180 оповідають про незвичайні факти, 116 – про нещасні випадки, 109 – про кримінальні історії, 95 – про небесні явища (дуже великого поширення набула розповідь про комету 1618 року).
Крім canard, існували й інші форми ранньої періодики. Це перш за все релігійні видання. Вони набули поширення у XVІ-XVІІ ст. Тільки з 1589 по 1594 рр. віддруковано 280 книжок на теми релігії, обсягом по 8-16-32 сторінки і тиражем від 200 до 500 примірників. Деякі з них, такі як «Щит зборів дійсних католиків», сягали обсягом до 47 сторінок і друкувалася тиражем близько тисячі примірників.
Окрім них, виходили ще альманахи і календарі, які вже мали чітку періодичність. Істотний вплив на розвиток французької періодики зробили бельгійські і голландські видавці, особливо Абрам Верховен, що видавав з 1605 року «Nieuwe Zydinghen» («Останні новини»). Газета Верховена, а також «Галло-бельгійський Меркурій», що видавався у Франкфурті, послужили прообразами для видання в 1611 році «Французького Меркурія» (1611-1644). У першому номері цього щорічника розповідалося про події у Франції та за її межами, починаючи з 1605 року. Видавали «Французький Меркурій» («Mercure franscais») спочатку Жан Рішар, а потім Етьєн Рішар. Ставши першим міністром Франції в 1624 р., кардинал Ришельє підпорядкував собі видання, призначивши головним у ньому людину, яку сучасники називали «сірим преосвященством». Падре Жозеф (по-світському – Франсуа Леклерк дю Трамбле) був найближчою довіреною особою кардинала, його alter ego. Однак малотиражний «Mercure franscais», що виходив раз на рік, не відповідав політичним запитам Ришельє. Кардинал шукав можливості систематичного впливу на громадську думку, а для цього було необхідне періодичне видання іншого типу.
У 1631 р. Марія Медичі, мати Людовика ХІІІ, розпочала широку кампанію щодо дискредитації політики кардинала у вигляді лайливих листів, спрямованих особисто проти Ришельє. Більшість з них склав памфлетист Матьє де Морг, який свого часу належав до прибічників кардинала, а потім перейшов на бік його ворогів.
Анонімні памфлети змусили Ришельє шукати вихід, тому він звернув свою увагу на Теофраста Ренодо, який добре себе зарекомендував у «Mercure franscais». Саме Теофрасту Ренодо судилося створити першу національну французьку газету. Будучи королівським медиком, він отримав цю посаду в 1612 р. завдяки протекції все того ж падре Жозефа, який задіяв свого протеже і до журналістської діяльності в «Mercure franscais» у 1624 р. Там талановитого журналіста помітив Ришельє, який запропонував йому випускати нове періодичне видання. Організація подібного видання без підтримки всемогутнього кардинала була неможлива. У 1630 р. Ренодо оформив офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро і отримав монополію на збір інформації по всій території Франції. А в 1631 р. почав видавати «La Gazette» – першу національну французьку газету.
Ренодо, людина неабияких здібностей у різних сферах знань, належить до перших французьких просвітителів. Ще в 1606 р. він отримав диплом лікаря. У віці всього 19 років, закінчивши медичний факультет в Монпельє, він відправився подорожувати по Франції і Європі. Ці мандри й допомогли йому побачити і зрозуміти тогочасну європейську журналістику.
Повернувшись до Парижа в 1612 р., Ренодо взявся за вивчення хірургії. Заняття медициною стають частиною його просвітницької та гуманістичної діяльності. У 1624 р. Ренодо призначено на пост начальника державних добродійних установ. Навіть створене ним Адресне бюро, що поширювало інформацію про продаж, купівлю, найм робочої сили та інше, обслуговувало бідняків безкоштовно. Одним із головних своїх завдань Ренодо вбачав у тому, щоб багаті допомагали бідним. Сам він займався цим вельми активно. Але, окрім Адресного бюро і медичної практики, Ренодо цікавився численними друкарськими листками, що наповнювали Париж і користувалися великою популярністю. Ідея створення газети, подібної тим, які він бачив у Європі, давно заволоділа ним, але нестача коштів і релігійні війни не сприяли її здійсненню. Тут на допомогу прийшов Ришельє. Кардиналові необхідний був друкарський листок за зразком німецьких або голландських. Краще Ренодо, на його думку, у Франції ніхто з цим справитися не міг. Досвід і зв'язки Адресного бюро, а також заслуги лікаря перед королем і самим кардиналом були найвищою гарантією.
Так Теофраст Ренодо отримав реальну можливість приступити до видання першої регулярної французької газети. Той факт, що задумана вона була відразу ж як знаряддя ідейної боротьби проповідника абсолютизму Ришельє з його численними ворогами (ця боротьба велася давно, але полем бою слугували в основному памфлети і згадуваний уже щорічник «Французький Меркурій»), підкреслює її специфічний, цілеспрямований характер. Це було якісно нове явище. Безумовно, не можна заперечувати роль Ришельє. Але якщо він вбачав у ній лише засіб знищення своїх ворогів і розповсюдження духу абсолютизму, то Ренодо підняв її на рівень вищий: він уклав у газету ідейний зміст у найширшому сенсі цього слова.
Газета дістала назву «La Gazette» – данини назві дрібної срібної монети (gazetta), якою венеціанці оплачували свої рукописні «avvіsi». З легкої руки Теофраста Ренодо слово «газета» увійшло в лексикон багатьох європейських мов. На думку видавця, така назва була найбільш зрозумілою для широких мас, це підкреслювало загальнодоступність або, як би сказали тепер, масовість видання. Перший номер «Газетт» вийшов 30 травня 1631 року і містив новини (в основному двотижневої давності) з Риму, Праги, Константинополя. Тематика – торгівля, війна, політична хроніка, дипломатичні новини. Датуються номери тільки з 4 липня, коли вийшов уже 6-й номер газети. Але оскільки це тижневик, то легко встановити день виходу першого номера. «Газетт» виходила по п'ятницях на чотирьох сторінках форматом 23 на 15 см. Пізніше число сторінок збільшилося до 12, а також з'явилися малюнки. Тираж «La Gazette» перших років видання не перевищував 1200 примірників. Зберігалася єдина нумерація випусків, а наприкінці року видавався «Recueil des Gazettes» («Річний збірник «La Gazette»).
Протягом 1631 року випущено 31 номер «Газетт», які зібрані в річну збірку, присвячену Людовикові VІІІ. У передмові до цієї збірки Ренодо писав про новизну, корисність і трудність здійснення цього видання, особливо підкреслюючи, що в його газеті «кожен знайде те, що йому необхідне».
Спочатку в «Газетт» друкувалися в основному новини з-за кордону, при цьому велика частина їх бралася з німецьких, італійських і голландських газет, що давало підставу для конкурентів і супротивників Ренодо звинуватити його в плагіаті. Але поступово з розвитком газети в ній усе більше уваги приділяється внутрішній інформації, а новини з-за кордону вже виходять «з перших рук». Публікації Ренодо відзначалися майже літературним стилем. Певна частина інформації надходила до газети «зверху» – від кардинала Ришельє і навіть від самого короля (існує версія, що Людовик VІІІ написав кілька статей для «Газетт», опублікованих у ній під псевдонімом). Ренодо відкрито заявляв про те, що його газету редагує «на свій розсуд Його Преосвященство». За допомогою «La Gazette» Ришельє намагався встановити державну монополію на інформацію. Він був переконаний, що країні потрібна лише та інформація і лише в такому висвітленні, які вигідні уряду і відповідають інтересам його політики. Тому як внутрішня хроніка, так і повідомлення з інших країн піддавалися детальній обробці. Цікавий і той факт, що, обожнюючи кішок, одну зі своїх улюблениць кардинал назвав «La Gazette».
Тай сам Ренодо навряд чи зміг би організувати своє видання без допомоги кардинала. Йому, як медику, важко було б увійти в замкнутий світ паризьких друкарів. У ті часи книговидавці згідно зі статутом, затвердженим їхньою корпорацією, повинні були мати добру освіту – знати латину, вміти читати по-грецьки – і отримати сертифікат Паризького університету на право займатися цією справою. Щоби відкрити книжкову крамницю в Парижі, потрібно було спочатку прожити тут від 4 до 6 років. До того ж займатися виданням газети з просвітницькою, некомерційною метою було нелегко. Від Ренодо вимагалася відома гнучкість і одночасна мужність. Вороги часто звинувачували його в найрізноманітніших гріхах, називаючи шпигуном кардинала, шарлатаном. Це були конкуренти на терені друку, супротивники Ришельє, а потім Мазаріні, а також представники медичного факультету Сорбонни. Один з них писав: «Я признаюся Вам, що Ваші газети примушують мене вважати Вас газетярем, тобто письменником помилкових творів».
У 1635 р. до рук Ренодо перейшов і «Mercure franscais». Свої принципи журналіста Ренодо сформулював так: «Я повинен вам сказати, що історія є розповіддю про реальні події. Газета ж послуговується і плітками. Історія завжди говорить правду. Газета ж виконує вже достатньо, якщо заважає обманювати».
Хоча кар’єра Ренодо була успішною, значних прибутків видавнича діяльність йому не приносила. Більше того, він витрачав на видання «Газетт» свою пенсію у 800 ліврів, якої його могли позбавити у будь-який момент, як тільки запідозрять у нелояльності. Особливо важко довелося видавцеві «Газетт» після смерті його покровителів Ришельє і Людовика VІІІ. Стосунки з кардиналом Мазаріні були вельми складними. За розпорядженням останнього, друкарню «Газетт» перенесено в Сен-Жермен, куди довелося перебратися і Ренодо. Сини його видавали вже в Парижі опозиційну газету «Кур'єр Франсе».
У 1653 році, змучений постійними матеріальними труднощами, пов'язаними з виданням газети, але не залишаючи улюбленої справи, Ренодо помер. Помер убогим, але не зломленим. У некролозі, поміщеному в «Газетт», зазначалося: «Його безкорисливість дозволяла йому задовольнятися своєю славою». Справу Ренодо продовжили його сини. «Газетт» залишалася одним з провідних французьких періодичних видань аж до Великої Французької революції. 1 травня 1792 року вона припинила своє існування.
«Газетт» залишалася лідером французької преси ще на довгі роки. Навіть першій французькій щоденній газеті «Журналь де Парі», що виникла в 1777 році, важко було з нею конкурувати. І хоч час для незалежної періодики у Франції ще не прийшов, газета як вид друкованої продукції стала дуже популярною в повсякденному житті французів. Жан де Лабрюйєр у «Характерах», де згадував усі варті уваги події в житті французького народу ХVІІ ст., писав про завдання та функції преси: «Газетяр повинен повідомляти публіці, що вийшла у світ така-то книга, <> видрукувана таким-то шрифтом на хорошому папері, гарно переплетена і коштує стільки-то. Він повинен вивчити все – аж до вивіски на книжковій лавці, де ця книга продається; але боже борони опускатися до критики. Високий стиль газетяра – це пуста балаканина про політику. Отримавши якусь новину, газетяр спокійно лягає спати; за ніч вона встигає протухнути, і вранці, коли він прокидається, її доводиться викидати».
Не сприяли розвитку преси різні цезурні переслідування. Так, французький філософ-скептик П’єр Бейль, який емігрував за свої релігійні переконання до Голландії, став видавати з 1684 р. періодичне філософсько-літературне видання «Nouveles de la republique des lettres» («Новини літературної республіки»). У Франції воно було заборонене. Тут друкувалися рецензії на книги з питань філософії, богослов’я, історії та літератури, полемічні твори політичного та релігійного характерів. Але деякі полемічні публікації навіть на території Голландії призвели до того, що Бейль втратив місце професора історії та філософії у Роттердамському університеті. Журнал проіснував лише три роки.
Продовжив працю Бейля Бонаж де Боваль, який перейменував журнал на «Histoire des ouvrages des savants» («Історія праць учених», або «Літопис творінь учених»). У такому новому вигляді журнал проіснував до 1709 р.
1688 р. Жан Леклерк, емігрант та ідеологічний опонент Бейля, почав видавати в Амстердамі журнал «Bibliotheque universelle et historique» («Загальна історична бібліотека»). Він проіснував п’ять років. Прославився тим, що уже в перших номерах опублікував витяги з праці Джона Локка «Досвід про людський розум», спричинивши цим бурну полеміку у Європі.
Журнали літературно-критичного змісту у Франції беруть свій початок від «Mercure galant» («Галантний Меркурій»), заснованого 1672 р. Видавав його популярний у ті часи полеміст і драматург Жан Донно де Візе, літературний опонент Мольєра. Спочатку виходив нерегулярно, але з 1677 р. став щомісячником. Особливою популярністю у читачів користувалася рубрика суспільної хроніки. Під рубрикою «Листи до Мадам» де Візе публікував останні новини королівського двору і паризької знаті.
Реакція сучасників на це видання була неоднозначною. Після де Візе виданням журналу зайнявся Шарль Дюфрені – драматург, поет, музикант, художник, романіст, журналіст і комерсант. Він уперше використав прийом показу французької дійсності очима іноземця (житель Сіама) («Серйозні та комічні розваги сіамця», 1699).
У ХVІІІ ст. Європа почала перехід до нових економічних та політичних відносин. Абсолютистські режими почали змінюватися демократичними. Феодальні економічні відносини замінювалися капіталістичними. Починалася епоха “Просвітництва”. Початок європейського Просвітництва пов’язаний з англійськими філософами, зокрема ідеями Джона Локка. Чимало французьких просвітників їхали сюди, щоб перейняти з перших уст новітні погляди. Завдання просвітницької журналістики – виправляти мораль суспільства шляхом просвітництва та розваг. Тому мова просвітницьких видань була простою та зрозумілою для загалу.
У Франції новітні журналістські ідеї були реалізовані П’єром де Мариво та абатом Прево. У таких журналах, як «Le Spectateur franscais» («Французький глядач», 1722-1723), Мариво прагнув ознайомити французів з англійськими культурними традиціями. Мова його журналів – вишукано-метафорична, через що отримала назву «мариводаж».
Антуан Франсуа Прево з 1728 по 1734 рр. переховувався в Англії та Голландії. З 1733 р. почав видавати у Лондоні щотижневий журнал «Le Pour et le Contre» («За і проти», 1733-1740). Об’єктивність, достовірність і надійність інформації не підлягала сумніву. Наприклад, сам Вольтер домагався того, щоб рецензії на його твори друкувалися в цьому журналі.
У дореволюційній Франції цензурні заборони носили драконівський характер – одна з королівських декларацій (1757) оголошувала смертний вирок «усім, хто буде помічений у складанні та друкуванні творів, де будуть напади на релігію, образа королівської влади чи порушення порядку чи спокою у державі».
Цензурою переслідувалася знаменита «Енциклопедія» Дені Дідро та Жана Д’Аламбера, коли в 1759 р. генеральний прокурор Франції назвав це видання одним з видів державного перевороту, спрямованого на повалення існуючого суспільного ладу та знищення релігії. У період з 1711 по 1775 рр. цензурна заборона була накладена на 354 твори, причому після 1770 р. переслідуванню підлягали в основному книги, брошури та памфлети політичного характеру. Збільшилася і кількість «політичних цензорів». Якщо в 1742 р. їх налічувалося 78, то в 1774 р. – 119.
До Французької революції про незалежну політичну пресу говорити практично неможливо – вона просто не могла існувати за такої цензури. Наближення революції різко політизувало ситуацію у Франції. Зросла роль друкованої періодики.
Політична преса народилася у Франції у 1789 р., коли практично всі політичні партії зрозуміли важливість періодичного друку. Майже всі лідери революції виступали в ролі редакторів власних газет – Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп’єр, Демулен. Наприклад, «Les Revolutions de la Franse er de Brabant» («Революції Франції та Брабанта») (1789-1791).
Революція 1789 р. зняла всі цензурні заборони щодо друку. У «Декларації прав людини і громадянина» від 26 серпня 1789 р. зазначалося: «кожен може вільно говорити, писати і друкувати». Це положення знайшло своє вираження і в Конституції 1791 р., і, як наслідок, ( зросла кількість періодики: якщо в 1788 р. по всій Франції було 60 періодичних видань, то в період з 1789 по 1792 рр. з’явилося понад 500 газет.
Передові газети революції:
«Patriot Franscais» («Патріот Франції») (1789-1793). Видавець – Жан-П’єр Бріссо;
«L’Ami du peuple» («Друг народу») (1789-1793). Видавець – Жан-Поль Марат.
Луї Антуан Сен-Жюст писав: «Преса не мовчить, вона є голосом, що безперервно звучить, зриває маску з усього брехливого, розкриває різноманітні інтриги та хитрощі»
На жаль, починаючи з 1793 р., Французька Революція вступила в фазу «пожирання власних дітей». Згідно з одним із нових декретів Конвента, смертній карі підлягали автори та видавці будь-якого виду друку, де є висловлювання про розпуск народного представництва чи про відновлення королівської влади. У цей період був страчений Бріссо. За ним знищені видавець газети «Le Pere Duchesne» («Батько Дюшес», 1790-1794) Жан Рене Ебер і Демулен, що критикував якобінців зі шпальт газети «La Vieux Cordelier» («Старий кордельєр», 1793-1794).
Проте ця диктатура недовго проіснувала. Її змінив період Директорії (1795-1799), установлений Конституцією ІІІ року (1795). Він також відрізнявся строгістю та жорстокістю цензури. За указом 1797 р. розстрілу підлягали всі, хто зробить спробу відновити королівську владу. Було заарештовано і звинувачено у змові проти республіки чимало письменників та діячів культури. 45 газетних видавців і редакторів відправили у заслання без слідства, 42 газети закрито. Натомість Конституція знову проголошувала основні принципи свободи слова.
1799 р. до влади прийшов Бонапарт. У Конституції VІІІ року про друк взагалі не згадувалося. Натомість «Консульський указ про газети» (17 січня 1800 р.) призвів до закриття 60 із 73 газет, що виходили в Парижі. А на міністра поліції були покладені обов’язки слідкувати, щоб на території Парижа та Франції не з’явилася жодна нова газета, видавці якої та редактори не були б непідкуплені владою. Спротиву з боку газет не було. Лише невелика літературна газета «Feuille de litterature» відгукнулася статтею «Некролог», і була одразу закрита.
Проте в період ослаблення влади Бонапарта політична опозиція почала видавати свій друкований орган – журнал «Decade philosophique, litteraire et politique» («Філософські, літературні та політичні декади», 1794-1807). Наполеон негативно сприйняв існування цього часопису, і в 1807 р. Це видання з «Journal de l’Empire» («Журналом Імперії»). З опозиційного він став проімперським.
Найбільш помітним явищем періоду Імперії варто назвати газети Луї Франсуа Бертена, зокрема «Journal Franscais» («Журнал Франції»), «Eclair» («Блискавка»), остання з яких в 1797 р. закрита, а сам Бертен утік, щоб уникнути арешту.
У 1800 р. він разом з братом придбали «Journal des Debates politiques et litteraires» («Журнал дебатів політичних і літературних»). Ця газета заснована в Парижі ще в 1789 р. Вона не мала змоги відкрито критикувати уряд, але ніколи не опускалася до постійної похвали існуючого режиму, завдяки чому мала великий авторитет. За свої погляди та незалежність Бертен потрапив на 9 місяців у в’язницю, а потів був висланий до Італії. У 1804 р. він повертається до Франції. Газету перейменовано на «Journal de l’Empire» і приставлено до неї спеціального цензора.
Бертену ми завдячуємо появою нових форм і жанрів, зокрема фейлетону. Самого слова «фейлетон» у французькій мові ХVІІІ ст. не існувало, воно з’явилося лише в 1800 р., коли Бертен задумав випускати додаткові листки до своєї газети «Journal des Debates» (feuilleton – листок, листочок). У 1803 р. він змінив формат газети – збільшив обсяг, і додаткова частина, відділена «лінією відрізу» (білим пропуском), стала називатися фейлетоном. Пізніше термін «фейлетон» став використовуватися у значенні літературного твору малої форми публіцистично-злободенного характеру, уміщеного або у «фейлетоні» газети, або в додаткових частинах журналу (огляд, суміш). У 1811 р. газету, тираж якої досяг 32000 примірників, сконфіскували на користь держави, а Бертену сказали, що «він уже достатньо збагатився».
3 серпня 1810 р. Наполеон підписав Декрет, згідно з яким у кожному департаменті дозволялося видавати лише одну газету, яка до того ж мала знаходитися під владою місцевого перфекта, а наприкінці того ж 1810 р. підготовлено проект декрету про паризькі газети. Декрет дозволяв публікувати політичні новини лише трьом виданням, періодичність виходу яких обмежувалася трьома днями в тиждень. Вводилася також заборона на фейлетон.
У 1811 р. готувалася постанова про закриття майже всіх газет у Франції. У Парижі їх залишилося лише 4 – «Journal de Paris», «Gazette de France», «Monituer» («Наставник»), «Journal de l’Empire».
Після падіння режиму Наполеона у 1814 р. Конституційна хартія відновила свободу слова, яку тут же перекреслив закон від 21 жовтня 1814 р., який вводив цензуру для всіх періодичних видань і творів, обсяг яких не перевищував 20 друкованих листків. Але навіть ці обмеження в порівнянні з антижурналістською політикою Наполеона вважалися послабленнями, і до 1824 р. у Парижі виходило 12 щоденних газет. У період з 1814 по 1830 рр. французький уряд сім разів змінював цензурні правила.
У липні 1830 р. вийшло 5 указів, у яких король своєю особистою владою, без участі палат, змінив правила проведення виборів, а також увів дуже строгі цензурні правила стосовно книг і особливо газет. Журналісти під проводом Армана Карреля заявили, що не підпорядковуються указам Карла Х і випустили газети без цензурного дозволу. Париж піднявся на барикади. Карл Х поспішив скасувати свої укази, але було пізно. Тимчасовий уряд вирішив передати владу Людовику-Філіпу Орлеанському, який не претендував на абсолютну владу. Почався період Липневої монархії. Прийнято нову Конституційну хартію, де говорилося, що «цензура не може бути ніколи відновлена».
У 1835 р. у Парижі Шарлем Луї Гавасом засновано також перше інформаційне агентство «Гавас».
Технологічні новини у видавничій справі, інформаційних технологіях та введення у європейських країнах у великих масштабах початкової освіти сприяли появі «масових», недорогих періодичних видань, розрахованих на смаки малоосвіченої, але численної аудиторії. Лідером французької «масової» преси став Еміль де Жирарден – один з найцікавіших французьких журналістів ХІХ ст. Він починав із випуску журналу мод «La Mode» (1829-1854). Найуспішніший проект Жирардена – заснована ним у 1836 р. політична газета «La Presse» («Преса»), передплатна ціна якої (40 франків) була вдвоє нижчою, ніж у решти газет. Жирарден правильно зауважив, що «газета робиться не редакторами, а передплатниками» – при більшій кількості передплатників оголошення будуть друкуватися саме в його газеті, а плата за них перекриє низьку ціну на видання.
У рік заснування у газети налічувалося 10 000 передплатників, а реклама принесла до 200 000 франків на рік. До того ж тут працював чудовий підбір журналістів (наприклад, Теофіл Готьє). Жирардену вдалося перетворити свою газету в незалежне видання, і публікації в ній часто не задовільняли уряд. У 1848 р. Жирардена навіть заарештували, а газету на деякий час закрили. З іменем Жирардена пов’язується і поява першої «прихованої реклами».
Французька «масова» преса дала початок і такому газетному феномену, як «роман-фейлетон». Його поява пов’язується з Луї Вероном та його виданням «Constitutionnel». Він зробив газету популярною, запропонувавши читачам роман з продовженням. У 1837 р. ним став роман Ежена Сю «Вічний жид». У цей період число передплатників газети збільшилося з 3 000 до 40 000, у читальних залах люди ставали в чергу, безграмотним читали вголос портьє чи сусіди.
Паралельно з жанром роману-фейлетону у французькій журналістиці 1830-40 рр. спостерігається розквіт такого літературно-журналістського жанру як «фізіологія». Один з перших представників – «Фізіологія смаку» А. Брійа-Саварена 1826 р. Складалися з філософських сентенцій, кулінарних рецептів і анекдотів. Приводом для написання фізіології могло бути будь-що. Одна за одною виходили «Фізіологія жартівника», «Фізіологія цукерки», «Фізіологія рогоносця» тощо. Пік популярності – 1841 р. (80 фізіологій). Це був початок нової ери у журналістиці – ери, де основний акцент ставитиметься на уподобання та смаки читача. Як приклад – газета М. Мілло «Pette Journal» («Маленька газета»), заснована у 1861 р., яка завоювала аудиторію завдяки опису різних убивств (до 1869 р. тираж газети зріс до 470 000 примірників).

Список рекомендованої літератури
Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма. – М., 1987. – 58с.
История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.
История мировой журналистики. – М.– Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.
Манфред А. Три портрета (Руссо, Мирабо, Робеспьер). – М., 1978.
Манфред А. Марат. – М., 1962.
Новомбергський Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России. – СПб, 1906.
Печать Парижской Коммуны 1871 года. – Л., 1974.
Писарев Д. И. Очерки по истории печати во Франции. // Писарев Д. И. Полн. собр. соч.: В 6 т. – СПб., 1894. – Т. 2.
Попов Ю. В. Газета «Революсьон де Пари» Элизе Лустало. // Вестник МГУ. Сер. Журналистика. – 1976. – № 5. – С.71-81.
Попов Ю. В. Печать Франции периода Консульства и Империи. – М., 1984.
Попов Ю. В. Публицисты Великой французской революции. – М., 1989.
Попов Ю. В. Публицистика Великой французской революции. Камиль Демулен – журналист: Учеб.-метод. пособие. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. – 56 с.
Попов Ю. В. Теофраст Ренодо – основатель французской журналистики // Вестник МГУ. Сер. Журналистика. – 1978. – № 4. – С. 37-52.
Смирнов А. А. Возрождение во Франции// История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение. – М., 1987. – С.246-278.
Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики.– М., 1972.– 150 с.
Ученова В. В. У истоков публицистики.– М., 1989.– 214 с.
Федченко П. М. Преса та її попередники.– К., 1969.
Якимович Т. К. Сатирическая пресса французской республиканской де-мократии 1830-1835 годов. – К., 1961.
Якимович Т. К. Французский реалистический очерк 1830-1848. – М., 1963.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань
Початки французької журналістики.
Теофраст Ренодо – засновник французької журналістики.
Французька преса епохи Просвітництва.
Жанрове різноманіття преси.
Журналістика періоду революції.
Розвиток періодики за часів Імперії.
Особливості цензурних заборон.
Лекція 3. Англійська журналістика в XV-XIX ст.
Журналістика в Англії почалася так само, як і в Німеччині та Італії, з рукописних відомостей. Але з’явилися вони на острові дещо пізніше і за походженням були німецькими або голландськими, тобто це переклади англійською мовою європейських листків новин, складених Альдамі, Фуггером чи іншими менш відомими збирачами та розповсюджувачами інформації. Друкарський верстат прибув до Англії з Німеччини. Перший англійський друкар Уїльям Кекстон вчився своєму ремеслу в Кельні у 60-х рр. XV ст. Там він купив друкарський верстат. У Німеччині Кекстон займався розмноженням рукописних книг, перекладами. У 1476 р. він повернувся до Англії та заснував у Вестмінстері друкарню.
До кінця XVІ ст. рукописні листки новин, що називалися в Англії «News», витіснили друкарські видання «Ballada of the News» («Балади новин»). Їх можна вважати безпосередніми попередниками англійських газет. На жаль, не можна побачити жодної з цих перших друкарських збірок новин, вони не збереглися. Але їх назви свідчаь про те, що вони схожі на німецькі «відомості» та «ярмаркові видання» – «Новини з Фландрії», «Новини з Німеччини і Голландії», «Жахливі новини із західних частин Англії про пожежу Тівертона» і т. д. До цієї ж категорії видань належить «Mercurius Britanicus» («Англійський Меркурій»), декілька номерів якого збереглися (тут зазначимо, що достовірність їх викликає сумнів у істориків). «Меркурій» виходив у 60-ті роки XVІ ст. Він знайомив англійців з подіями зовнішнього та внутрішнього життя, зокрема в одному з його номерів повідомлялося про рух іспанської «Непереможної Армади». Надалі слово «Меркурій» постійно використовувалося в назвах періодичних видань Англії.
На початку XVІІ ст. в Англії з'являються друкарські видання періодичного характеру. Перша англійська газета вийшла у Лондоні 21 вересня 1621 р. під назвою «Corante, or Weekly Newes from Italy, Germany, Hungary, Poland, Bogemia, France and the Low Countreys» («Вісті, чи Щотижневі новини з Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі, Богемії, Франції та інших країн»). За зразком голландських видань, замість прізвища видавця зазначалися лише ініціали «N.B.»: чи то Натаніель Баттер, а чи Ніколас Борн (досі достеменно невідомо. За іншими даними, видавцями були Н. Борн і Т. Арч).
Взагалі, 20-ті-30-ті роки XVІІ ст. характеризуються активним розвитком видавничої справи, появою великої кількості різних «News», що виходили з нестійкою періодичністю. Тому держава бере книгодрукування та журналістику під строгий контроль, перетворює цей бізнес на свою монополію. Ліцензію на право займатися виробництвом книг, брошур, памфлетів і новин можна було отримати лише з рук монарха. Провідні видавці того часу: Н. Баттер, Б. Доунез, Н. Нейвері. Їх продукція, як і продукція німецьких друкарів XVІ ст., нагадувала понад усе книгу, тому в історії попередники газет часто іменуються «книгами новин». Користуючись сучасною термінологією, можна сказати, що це були журнали з обкладинкою, невеликого формату обсягом у 6-25 сторінок. З часом впроваджувалися нові стандарти. Обсяг видань – від 8 до 24 сторінок. Зник постійний заголовок, змінився зовнішній вигляд і структура першої сторінки: це комбінація заголовків, підзаголовків, резюме, що давали читачу уявлення про цей номер. Політичні новини місцевого значення в англійських газетах практично не висвітлювалися. Загалом ці перші видання були, зазвичай, бюлетенями новин, у яких роль редактора, як така, відсутня. Велику rА
·ж частку складали газети, повідомлення яких належали до категорії «чуток». Ці видання іменувалися «щотижневими шахрайствами заради наживи».
Політична ситуація в Англії в 1620-х рр. перешкоджала розвитку незалежного періодичного друку. Тому перші англійські газети з'явилися у вільній від цензурних заборон Голландії. У 1620 р. в Амстердамі публікувалися щотижневі газети, тираж яких швидко розповсюджувався в Англії. Ці видання мали комерційний успіх. Але період домінування голландських газет в Англії тривав недовго.
1640-і рр. в Англії відзначаються появою перших зразків політичної періодики, що пов’язано з протистоянням короля Карла І і парламенту. І хоч цензуру ніхто не скасовував, преса отримала певну свободу у висвітленні суспільно-політичних подій, а поляризація суспільства призвела до появи періодичних видань різної політичної орієнтації.
У листопаді 1641 р. англійці вперше отримали можливість дізнаватися про парламентські новини зі шпальт тижневика Семюеля Пека «The Heads of Several Proceedings In This Present Parliament» («Основні події, що відбуваються у нашому парламенті»). До появи цього видання фрагменти парламентських промов могли з’явитися хіба що у нелегальних памфлетах.
У грудні того ж року у видання з’явився конкурент – «The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings Parliament» («Діурналій, або основні події, що відбуваються в парламенті»), а до 1642 р. уже 5 подібних тижневиків видавалися в Лондоні.
Хоч існували різноманітні заборони та репресії, кількість періодичних видань незмінно зростала: 1644 р. – 17, 1649 – 24.
У 40-і роки періодичність англійських «Меркуріїв» (це слово стає майже синонімом слова «вісник») стабілізується. Політична дискусія переноситься на сторінки газет. Так, інтереси короля відстоювала газета «Mercurius Aulicus» («Придворний Меркурій») (1642-1646рр.) Видавець – Джон Беркенхед. Парламентська преса представлена тижневиком «Mercurius Britannicus» («Британський Меркурій») (1643-1646). Видавець – Марчмонт Нідхем. Згодом він змінив свої політичні погляди й почав видавати тижневик «Mercurius Pragmaticus» («Прагматичний Меркурій»), у якому лаяв уже прихильників парламенту й Олівера Кромвеля. А з 1650 по 1660 р. – «Mercurius politicus» («Політичний вісник»). Це видання цікаве тим, що вперше друкувало рекламу.
Після страти короля Карла І і встановлення республіки почався наступ на свободу преси. Переслідування редакторів тижневика «Mercurius Elencticus» («Милосердний Меркурій») Джорджа Уортона та Семюеля Шеппарда, а також прийняття в серпні 1649 р. «Акта про регулювання друку» призводять до зникнення монархічної преси. До 1656 р., коли Кромвель повністю відновив цензурні обмеження, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – «Mercurius Politicus» та «Weekly Intelligencer of the Commonwealth» («Щотижневий довідник Співдружності»). Обидві редагував Нідхем.
Епоха реставрації ще більше ускладнила становище англійської преси. Затверджений Карлом ІІ «Акт про друк» (1662) мав ще жорстокіший характер. У країні знову виходили лише дві газети – «The Intelligencer», «The News». Редактор – монархіст Роджер Л’Естранж, він же – головний цензор Англії.
1665 р. в Оксфорді друкар Леонард Літфелд почав видавати газету «The Oxford Gazette» («Оксфордська газета»). Перший номер датований 14 листопада 1665 р. Періодичність – щопонеділка та щочетверга протягом 11 місяців. На вигляд це вже справжня газета зі звичною для нас версткою (тут уперше з'явився поділ на колонки). Цікаво, що газета мала франкомовний варіант. Пізніше назва змінили на «The London Gazette» («Лондонська газета»). Редактором став Томас Ньюк. Перший номер зі збереженою попередньою нумерацією (№24) побачив світ 5 лютого 1666 р. Виходить досі. Як всі перші газети, вона відрізняється інформативним характером і сухістю мови.
Попередня цензура зникла в Англії лише після «Славної революції» 1688 р. У 1689 р. прийнято «Білль про права», а в 1694 р. – відмінено (непродовжено) дію «Закону про цензуру», введеного в 1685 р. Тиражі більшості газет коливалися в межах 200-1500 примірників.
У Англії епохи буржуазної революції засобом ведення політичної дискусії слугували памфлети, а не газети. Памфлетна публіцистика стала одним з найважливіших чинників, які сформували журналістику.
1689 р. вийшла друком праця Джона Локка «Білль про права», яка ознаменувала початок епохи Просвітництва. В англійській просвітницькій журналістиці виокремилися два підходи для виправлення моральності: морально-дидактичний та сатиричний. Представниками першого були Джозеф Аддисон та Ричард Стиль, другого – Джонатан Свіфт. Як зазначав свого часу У. Теккерей, Аддисон «м'який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених ударів; милосердний суддя, він карав тільки усмішкою. Натомість Свіфт вішав без жалю».
Свіфт залишив яскравий слід в історії англійської журналістики. Роздумуючи над силою його публіцистичного обдарування, Теккерей зазначав, що «найбільш хижацькі дзьоб і кігті, які коли-небудь вганялися у здобич, найсильніші крила, які коли-небудь розсікали повітря, були у Свіфта». Улюбленим його жанром був памфлет. Він ніколи не підписував своїм іменем публіцистичні твори, використовував різні псевдоніми. А коли в пресі з’явилася стаття з вимогою заборонити друк анонімних творів, виступив із запереченням, вважаючи, що «така стаття закону унеможливить діяльність людей, які, друкуючи чудові твори на благо релігії, хочуть залишитися невідомими, нема сумніву, що всі, хто наділений справжнім талантом і знаннями, насправді безмежно скромні й невпевнені в собі, вперше віддаючи на людський суд плоди свого розуму».
Протягом 1696-1697 рр. він написав два памфлети – «Битва книг» та «Казка бочки». «Казка бочки» – найвдаліший памфлет Свіфта. Це тонка агресивна пародія на Реформацію та різні течії всередині християнського віровчення. Під масками Петра, Мартіна та Джека виникають образи католицизму, лютеранства та кальвінізму (пуританства).
У 1710-1711 рр. Свіфт – редактор щотижневика «The Examiner» («Дослідник») (№13-43). Саме тут він опублікував низку памфлетів, статей і віршів, спрямованих проти лідерів партії вігів. Навіть найвідоміший твір Свіфта – роман «Подорож Гулівера» (1708-1709) – це розгорнутий памфлет, що порушує низку проблем – від державного устрою Британії до моральності ученого світу та духовного образу людини взагалі (ієху).
Серія памфлетів Свіфта «Папери Бікерстафа» (1708-1709) визначили форму повчальної журналістики Ричарда Стиля та Джозефа Аддисона. Свіфту вдалося створити комічну маску Ісака Бікерстафа. Ричард Стиль вирішив використати цю маску для видання в 1709 р. нового журналу «The Tatler» («Балакун»). Підзаголовок – «Балакун Ісака Бікерстафа». Саме йому судилося стати зачинателем не лише англійської, а й європейської повчальної журналістики. Видання починалося зверненням Бікерстафа, який пропонував читачам «повчальне читання», «доброчинне й необхідне». Вдало обрана маска і точно витримана програма швидко завоювали англійського читача. У 1710 р. цим проектом зацікавився Джозеф Аддисон, який почав надсилати свої статті та есе. З його приходом якість журнальних публікацій поліпшилася, а чимало есе перевидаються й досі та вважаються неперевершеними зразками англійської есеїстки.
Структура «The Tatler» базувалася на одному есе – композиційному стержневі кожного номера. Есе створювалося Стилем або Аддисоном від імені обраної маски й присвячувалося різним подіям лондонського життя. Окрім нього, номер видання («Балакун» виходив тричі на тиждень) складався з дрібних оголошень і заміток. Боячись, що маска Ісака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддисон і Стиль припинили видання «The Tatler» на початку 1711 р., коли журнал знаходився на вершині своєї популярності. І того ж року заснували новий – «The Spectator» («Глядач»). Для нього Аддисон та Стиль розробили низку різних масок, членів невеликого клубу, які збиралися, щоб обговорити найрізноманітніші теми зі сфери політики, літератури, філософії, театру, світського життя тощо. Особливо вдалий образ сера Роджена де Коверлі, провінційного джентльмена, англійського дивака, який із зацікавленістю вдивляється в життя: «Так і живу я на світі, швидше як глядач, який споглядає за людством, а не як один з його представників; я став далекоглядним державним діячем, військовим, торгівцем і ремісником, ніколи не втручаючись у практичний бік життя. Теоретично я чудово знаю роль чоловіка чи батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті та розвагах інших ліпше, ніж ті, хто цим заняті, – так сторонній спостерігач помічає плями, які невидимі для тих, хто задіяний у справі. Іншими словами, я завжди в житті залишався спостерігачем, і цю роль продовжуватиму й тут».
Тираж «The Spectator» зріс до 14000 примірників, читачі в Європі та колоніях з нетерпінням очікували виходу кожного номера. Але коли інтерес до журналу досяг апогею, Аддисон і Стиль вирішили змінити літературні маски. Видання проіснувало два роки, вийшло 555 номерів. В останньому було оголошено про неочікуване одруження одного із персонажів і смерть другого. Коло учасників клубу розпалося, а замість «The Spectator» у 1713 р. з’явилася нова маска і новий журнал «The Guardian» («Опікун»). Він також став популярним, але проіснував лише рік, після чого тандем Аддисон-Стиль розпався. Аддисон спробував самостійно видавати «The Spectator», але довів його лише до 635-го номера.
Вплив «The Spectator» та інших аддисонівських видань на розвиток британської та європейської журнальної традиції був феноменальним, лише в Англії налічувалося кілька десятків плагіаторів. Ось деякі з них: «The Wisperer» («Шептун», 1709), «The Grumbler» («Буркун», 1715), «The Entertainer» («Розважальник», 1717-1718), «Critick for the Year MDCCXVIII» («Критик на 1718 рік», 1718), «The Intelligencer» («Інформатор», 1728), «The Parrot» («Папуга», 1728).
Більше того, журнали Аддисона та Стиля неодноразово перевидавалися окремими книгами протягом XVIII ст. і перекладені більшістю європейських мов. Нову модель зміг запропонувати лише Едвард Кейв, який у 1731 р. почав видавати «Gentelman’s Magazine» («Журнал джентльмена»), що уже більше відповідав звичному для нас розумінню журналу з різноманітною тематикою та рубрикацією.
З початком ХІХ ст. спостерігається розквіт періодичного друку: в 1810-ті рр. тільки в Лондоні видавалося більше 30 журналів, а в 1820-ті рр. – вже біля 100. Найбільш популярними та впливовими у сфері культури та суспільно-політичного життя були: «The Edinburgh Review» («Единбурзький огляд», 1802-1929), «The Quarterly Review» («Щоквартальний огляд», 1809-1967), «Blackwood’s Magazine» («Блеквудовський журнал», 1817), «The London Magazine» («Лондонський журнал», 1820-1826), а також газета, яка стала символом якісної преси – «The Times» («Таймс»).
Щоквартальний журнал «The Edinburgh Review» заснований у столиці Шотландії Единбурзі в жовтні 1802 р. як орган партії вігів. Серед засновників ( Френсіс Джеффрі, Сінді Сміт, Генрі Броугхем. Видавець – Арчибальд Констебл. Він одним із перших почав виплачувати великі гонорари авторам. Головним редактором видання протягом 27 років незмінно залишався Френсіс Джеффрі. Поміркований консерватизм журналу сподобався публіці, а його літературні судження мали великий вплив на письменників та читачів. На початку свого існування журнал піддав критиці поетів-лейкистів, зокрема Уільяма Ворсворта і Роберта Сауті. А стаття Генрі Броугхема 1808 року, яка висміювала юнацький збірник віршів лорда Байрона, спровокувала один із найбільш гучних скандалів у історії англійської літератури. Байрон відреагував на випад віршованою сатирою «Англійські барди і шотландські оглядачі» (1809), відстоявши право автора відповісти на критику. Та все ж високий рівень критичних статей часопису став прообразом для багатьох європейських й американських літературно-критичних журналів.
Подібними були й інші журнали. Так, щоквартальник «The Quarterly Review» заснований у Лондоні як видання консерваторів. Його «хрещеним батьком» став Вальтер Скотт, а першим редактором – публіцист і сатирик Уільям Гіффорд. Прославився також критичними оглядами та літературними скандалами.
«Blackwood’s Magazine» теж зорганізований Вальтером Скоттом. Першими редакторами стали Джон Локхарт і Джон Вільсон. Їхня співпраця відома своїми сатиричними атаками на лібералів (поема «Халдейський рукопис»), а також на поетичну школу «кокні», тобто на лондонських романтиків.
Натомість «The London Magazine», заснований Джоном Скоттом у 1820 р., був цілковито літературним виданням і значно вплинув на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися таланти таких есеїстів, як Чарлз Лем («Нариси Елії»), Уільям Хеззлітт («Застільні розмови»), Томас Де Куінсі («Сповідь англійця, що вживає опіум»).
На межі XVIII-ХІХ ст. газети в Англії не мали такого впливу на суспільну думку, як журнали. Але саме в цей час з’явилася газета, яку сьогодні вважають синонімом респектабельності британської преси. Її засновником став Джон Уолтер, який у 1785 р. почав видавати газету «Universal Daily Register» («Універсальний щоденний журнал»). У 1785 р. видання перейменовано на «The Times», і під цією назвою газета ввійшла в історію світової преси.
У своїй першій редакційній статті Джон Уолтер заявив, що «газета – хронікер часу, вірний літописець усіх проявів людського розуму; вона не має зосереджуватися лише на одній події, але, на зразок добре сервірованого столу, повинна мати в своєму арсеналі страви на будь-який смак [] і, уникаючи крайнощів, триматися золотої середини».
Тиражі британських газет того часу були невеликими, а тому наклад «The Times» 1795 р. у 4800 примірників вважався рекордним. Як і більшості редакторів, Джону Уолтеру через свої публікації не вдалося уникнути переслідування. Восени 1789 р. за статтю, спрямовану проти герцога Йоркського, його засудили до штрафу та тюремного ув’язнення на майже півтора року.
Та найбільшого суспільного резонансу «The Times» набув тільки в ХІХ ст. за редакторства Джона Уолтера ІІ. Він зробив газету найбільш поінформованим виданням, для чого створив велику мережу власних кореспондентів не лише всередині країни, а й за її межами. Так, за часів наполеонівських війн, коли Англія перебувала в економічній та інформаційній блокаді, «The Times» відправила Генрі Робінзона висвітлювати новини з місця події, і протягом 1807-1809 рр. його репортажі з Іспанії та Німеччини стали своєрідним британським «вікном у Європу».
Публікації та позиція «Таймсу» відіграли важливу роль при таких подіях, як перша парламентська реформа 1832 р., прийняття закону про емансипацію католиків, скасування хлібних законів у 1846 р.
У середині ХІХ ст. «The Times» отримала прізвисько «Громовержець». Її щоденний тираж сягнув 60000 примірників. Точність і якість репортажів, своєчасність висвітлення подій, високий рівень аналітичних статей, ознайомлення з хитросплетіннями європейської політики зробили газету еталоном періодичного видання. У багатьох європейських столицях її власні кореспонденти користувалися такою самою увагою, як посли іноземних держав. Саме це видання стало справжнім втіленням «четвертої влади». Навіть королева Вікторія скаржилася на впливовість «The Times».
У газеті також активно впроваджувалися різні новинки. Так, 10 січня 1806 р. у ній уперше з’явилася ілюстрація, присвячена похорону адмірала Нельсона. «The Times» першою в Європі використала можливості парового друкарського верстата. Це дало можливість друкувати замість 300 примірників газети за годину аж 1100.
Подальшим проривом у сфері видавничої справи стало винайдення ротаційного друкарського верстата. «The Times» у 1848 р. використала верстат, який з використанням рулонного паперу дозволяв друкувати одночасно як лицьову, так і зворотню сторони зі швидкістю майже вісім тисяч примірників за годину. Це дало змогу знизити витрати на друк на 25 відсотків.
Усе це сприяло популяризації видання, а також його перемозі над конкурентами.

Список рекомендованої літератури
Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма. – М., 1987. – 58с.
История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.
История мировой журналистики. – М.– Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.
Лабутина Т. Л. У истоков современной демократии: Политическая мысль английского Просвещения (1689-1714). – М., 1994.
Мкртчян А. А. Возникновение английской печати. Журналистика в годы буржуазной революции и реакции ХУП века // Журналистика. История и современность. Сб. науч. тр. – М., 1993. – С 20-29.
Муравьев В. Джонатан Свифт. – М., 1968.
Новомбергський Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России. – СПб, 1906.
Рак В. Д. Сатирико-нравоучительные журналы Аддисона и Стиля и литературная полемика их времени. – М., 1964.
Саламон Л. Всеобщая история прессы. – СПб., 1909.
Самарин Р. М. Творчество Джона Мильтона. – М., 1964
Трубицина И. В. Английская журналистика XVII века – от рукописных листков к печатной газете. // Вестник МГУ. Сер. 10. Журналистика. – 1978. – № 2. – С.83-92.
Трубицина И. В. Памфлетная публицистика английской буржуазной революции XVII века (проблемы, доктрины, авторы) // Вестник МГУ. Сер. 10. Журналистика. – 1978. – № 4. – С.53-69.
Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики. – М., 1972. – 150с.
Ученова В. В. У истоков публицистики. – М., 1989. – 214 с.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань
Початки англійської журналістики.
Журналістика епох Просвітництва та Реформації.
Періодика і цензурні заборони.
Сатирична журналістика. Діяльність Джонатана Свіфта.
Повчальна журналістика.
Жанрово-типологічна характеристика англійської періодики XVІІ-ХІХ ст.
Лекція 4. Російська журналістика
Становлення журналістики у XVІІІ ст. Розвиток Російської імперії XVІІ-XVІІІ ст. як у політичній, так і економічній сферах дуже неординарний і специфічний. Росія була відсталою від Європи державою, хоча відбувалися уже певні зміни, реформи, зокрема, за царя Петра І.
Не дивно, що саме на цей період припадає і поява першого періодичного видання. Ним стала газета «Відомості» (1702-1727), яка саме і відображала протиріччя епохи петровських змін. З одного боку вона стала важливим явищем національної культури, сприяла демократизації мови, здійснювала просвітницьку функцію. З другого – слугувала цілям пропаганди внутрішньої та зовнішньої політики уряду, монопольно впливала на думки читачів у монархічному дусі. Газета виходила під безпосереднім наглядом Петра І.
Не без впливу традицій російської книжкової графіки і досвіду європейської періодики перша російська друкована газета мала невеликий формат (1/12 аркуша), текст розміщався в одну колонку, набирався кирилицею. З 1 лютого 1710 р. відбувся перехід на гражданський шрифт, який зробив газету доступнішою для читацьких мас.
«Відомості» подають зразок використання кольорового друку. В листі Петра І про перемогу над шведами під Полтавою перші абзаци набрані в кольорі. З’являються віньєтки та заставки декоративного характеру. Щоб відділити художній текст від звичайного, він брався в рамку-малюнок. Та все ж «Відомості» мали інформаційний характер. Оскільки газета контролювалася владою, то матеріали були не завжди об’єктивними. Так, про поразки Петра І у битвах замовчувалося, натомість інформація про різні перемоги подавалася дуже бравурно, на перших сторінках, а іноді й у спеціальних випусках. Кореспонденції на військові теми містили в собі зачини аналітики. Для забезпечення регулярності виходу редактори рекомендували мати про запас завжди якусь новину.
«Відомості» друкувалися до 1711 р. у Москві, потім – у Петербурзі. Ціна за номер – від 2 до 8 грошів, тобто від 1 до 4 копійок. Щоденний заробіток набірщика складав 3 гроші. Тираж коливався від кількох десятків до кількох тисяч примірників. Номер про перемогу в Полтавській битві надрукований у кількості 2500 примірників. Періодичність, обсяг номера, формат і навіть заголовок газети не були постійними. Головною серед інформаційних жанрів була замітка. Після смерті Петра І «Відомості» перестали виходити. Друкарська справа перейшла під патронат Академії наук і Московського університету. Збільшилася кількість видань, розширилася їх географія, з’явився перший журнал, наукова та спеціалізована періодика тощо.
Академічна журналістика 1728-1759 рр. У 1728 р. почали видаватися «Санкт-Петербургские ведомости» («Санкт-Петербурзькі відомості»). Перший редактор – Г. Міллер. З 1728 по 1742 рр. газета мала додаток «Исторические, генеалогичемкие и географические примечания» («Історичні, генеалогічні та географічні примітки»). З 1756 р. Московський університет розпочав видання «Московских ведомостей» («Московських відомостей»). У січні 1755 р. вийшов перший номер журналу «Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащие» («Щомісячні твори для користі та веселощів») за редакцією Г. Міллера. Виконуючи науково-просвітницькі завдання, академічна журналістика зверталася до жанрів наукової та науково-популярної статті, рецензії, нарису. Так, у «Примітках до відомостей» друкувалися статті Я. Штеліна з історії та теорії драматургії, поезії. Зі статтями літературної тематики виступає в «Щомісячних творах» В. Тредіяковський. Г. Міллер друкує цикл статей краєзнавчого характеру, а також статті М. Ломоносова, В. Татищева та ін.
Завданням просвітництва слугували рецензії. У них розглядалися як наукові праці, так і літературні, російські та іноземні. Зазвичай, рецензії являли собою переказ твору і загальну його оцінку з незначними елементами аналізу. Іноді вони замінялися анотаціями на нові книги з уривками з них. Академічні видання знайомили читачів у жанрі нарису з історією, географією, етнографією Росії та інших країн. У газетах переважали інформаційні жанри, журнали тяжіли до аналітичних.
«Санкт-Петербурзькі відомості» відводили під оголошення 2-3 сторінки, що становило від третини до половини номера. Відділ оголошень мав постійну рубрику «Для новин» і містив відомості про нові книги, підряди, продажі. Спочатку оголошення розділялися лінійками, потім з’явилися тематичні блоки із заголовками: «Продаж», «Підряди». Поступово відділ оголошень відділився і став видаватися окремим додатком за окрему плату.
«Московські відомості» також друкували оголошення як в основній частині, так і в «Прибавлениях» («Додатках»), де вони групувалися у постійні рубрики. Під рубрикою «Продаж», наприклад, повідомлялося про продаж книг, коней, меду. Поруч повідомлялося про продаж перукаря 23 років, дівки, яка вміє прати і прасувати білизну.
Вимоги до періодики цього часу, запропоновані Г. Міллером: новизна суджень, простота, зрозумілість викладу, різнобарв’я матеріалів, оперативність і регулярність видання. Г. Міллер також намагався на практиці вивчити читачів журналу, а тому провів дослідження передплатників, узявши за основу класифікації соціальну ознаку.
У назві першого російського журналу визначена і його мета – певне просвітництво та розваги. На думку Г. Міллера, і політика, і економіка, і мануфактури, і поезія можуть мати місце в періодичних виданнях. Але не всі вони мали однаковий рівень корисливості. Віршовані твори служать розвазі читачів. Формула «користь і розваги» була реалізована у змісті та структурі журналу: науки виділялися окремо і окремо література.
До середини XVІІІ ст. формуються нові політичні та економічні відносини в суспільстві. Формуються ідеї російського просвітництва, які засуджують кріпацтво і пропагують нові зміни, сприяючи буржуазному розвитку країни. Зароджувалась певна опозиція. Всі ці ідеї висвітлювалися і в періодиці, особливо приватній, яка виникла в 1759 р., коли приватний капітал проник у видавничу справу. Поява приватних видань, що підтримували опозиційні думки, сприяла розколу в єдиному таборі офіційної періодики. Що призвело до виникнення різних концепцій друку і загострило полеміку демократичної та офіційної преси.
Журналістика останньої чверті XVІІІ ст. Це період наступу на сатиричну та демократичну пресу. Боячись повторення Французької революції в Росії, Катерина ІІ вела нещадну боротьбу з інакомислячими. Чимало видавців було заарештовано, видання закрито. У цей період велика увага приділяється мові видань. За основу береться «Лондонський Меркурій». Виділяються три основні принципи – стислість, виразність, зв’язок зі змістом.
Остання чверть XVІІІ ст. – це період інтенсивних пошуків нових ідей та форм у російській журналістиці. З’являються нові типи журналів: театральний – «Российский театр» («Російський театр») (1786), літературно-критичний – «Московский журнал» («Московський журнал») (1791-1792), історичний – «Российский магазин» («Російський магазин») (1792-1794).
Виникають нові типи щотижневиків: критико-бібліографічний – «Санкт-Петербургские ученые ведомости» («Санкт-Петербурзькі наукові відомості») (1777), медичний – «Санкт-Петербургские врачебные ведомости» («Санкт-Петербурзькі лікарські відомості») (1792-1794). Формується такий різновид періодики, як альманах: літературний – «Аглая» (1794), музичний – «Карманная книга для любителей музыки на 1775 год» («Кишенькова книга для шанувальників музики на 1775 рік»). Уперше виходить приватний краєзнавчий журнал у провінції – «Уединенный пошехонец» («Усамітнений пошехонець») (1786, Ярославль).
Чіткіше проявляється орієнтація видань на певний, визначений контингент читачів: жіночий – «Модное ежемесячное издание, или Библиотека для дамского туалета» («Модне щомісячне видання, або Бібліотека для дамського туалету») (1779), дитячий – «Детское чтение для сердца и разума» («Дитяче читання для серця і розуму») (1785-1789).
Посилюється увага періодичних видань до літератури, мистецтва, історії, філософії. Журнали та газети все чіткіше визначають свою специфіку у змісті, оформленні, жанрах. Демократично налаштовані журналісти активно використовують аналітичні жанри для розповсюдження своїх політичних і філософських ідей.
Преса першої чверті XІХ ст. У суспільно-політичному житті Росії цього періоду відбулися важливі події – боротьба проти навали Наполеона та повстання декабристів. Преса була не лише літописцем цих подій, а й брала активну в них участь. Війна проти армії Наполеона сприяла підняттю вільнодумства. Офіцери-дворяни виношували плани політичної перебудови Росії. Коло учасників перших політичних організацій спершу було невеликим, обмежувався складом чотирьох таємних товариств – «Союза спасення» («Союзу порятунку») (1816-1817), «Союза благоденствия» («Союзу благодаті») (1818-1821), «Северного общества» («Північного товариства») (1821-1825), «Южного общества» («Південного товариства») (1821-поч. 1826).
Пізніше це вилилося в повстання, яке відбулося 14 грудня 1825 р. і закінчилося поразкою. П’ятеро його керівників страчені: П. Пестель, К. Рилєєв, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, П. Каховський.
У першій чверті XІХ ст. виникло близько 150 нових видань – офіційних і приватних, столичних і периферійних. Цифра більша, ніж за весь попередній період разом. Перевага надавалася журналам. Серед впливових суспільно-політичних видань були журнали «Вестник Европы» («Вісник Європи») (1802-1830), заснований М. Карамзіним, і «Сын Отечества» («Син Вітчизни»), що виходив у Санкт-Петербурзі з 1812 по 1852 рр. На титульній сторінці другого містився напис – журнал історичний, політичний і літературний (останнє слово з’явилося в 1814 р.). Друкувалися тут прогресивно налаштовані діячі культури, майбутні декабристи. Після поразки повстання журнал зазнав деяких змін і поступово втратив свою популярність.
Формується галузева періодика. Її видавці ( державні установи: міністерство внутрішніх справ випускає «Санкт-Петербургский журнал» («Санкт-Петербурзький журнал») (1804-1809), Академія наук – «Технологический журнал» («Технологічний журнал») (1804-1815) і «Статистический журнал» («Статистичний журнал») (1806, 1808), тимчасовий артилерійський комітет Військового міністерства – «Артилерийский журнал» («Артилерійський журнал») (1808-1811). Серед приватних видань варто згадати «Экономический журнал, издаваемый Васильем Кокольником» («Економічний журнал, який видається Василем Кокольником» (1807), «Новый магазин естественной истории, физики, химии и сведений экономических» («Новий магазин природної історії, фізики, хімії та відомостей економічних») І. Двігубського (1820-1830).
Галузева періодика друкувала наукові та науково-популярні статті, статистичні матеріали, практичні поради, рекламу. Особливе місце в них посідала ілюстрація: креслення найновіших винаходів, географічні карти, таблиці, схеми.
Періодичний друк 1826-1855 рр. Після повстання декабристів появився новий цензурний статут (1826 р.), названий сучасниками «чавунним». Згідно зі статутом, заборонялося пропускати в друк місця, що «мають двояке трактування», якщо цензор запідозрив намір автора висловити крамольні думки. Новий статут 1828 р., хоч і скасував цей параграф, та все ж істотно обмежував права журналістів. Дозволи на нові видання з 1832 р. затверджувалися Миколою I. У 1836 р., відповідно до циркуляра міністра освіти, тимчасово припинялася видача таких дозволів, що спонукало журналістів перекуповувати право на видання приватних журналів. Посилилися позиції урядового друку. З 1838 р. у губернських центрах Росії за затвердженою урядом програмою видавалися офіційні відомості. Налякані каральними заходами, деякі видавці приватних газет і журналів відкрито підтримали репресивні дії уряду. У їх числі Ф. Булгарін і М. Греч. Після подій 14 грудня 1825 р. Булгарін зробився агентом Третього відділення таємної поліції, покликаної стежити за громадською думкою. Газета «Північна бджола», яку він видавав з 1825 р., удостоїлася привілею, єдина з приватних газет, публікувати політичну інформацію і тим самим забезпечила широке коло читачів (до 3 тис. передплатників).
Російський періодиці цього періоду притаманна тенденція до різносторонності, енциклопедичності змісту. Раніше від інших запити часу відчув М. Польовий. Приступаючи в 1825 р. до видання «Московського телеграфу», він урахував досвід європейської періодики, традиції вітчизняного друку та сучасні суспільні потреби. Перші півтора-два роки «Московський телеграф» мав науково-літературний характер, а потім став енциклопедичним завдяки посиленню суспільно-економічної проблематики, різноманітності й популярності викладу матеріалу, інтересу до практичних знань.
«Московський телеграф» мав відділи: «Наука і мистецтво», «Словесність», «Бібліографія і критика», «Вісті і суміш», «Мода». Структура журналу відповідала його головній меті, зазначеній М. Польовим в офіційному проханні про друк: «..надання вітчизняній публіці статей про нашу історію, географію, статистику і словесність, які б іноземцям показували благословенну вітчизну нашу в справжньому вигляді; повідомлення також усього, що цікавого знайдеться в кращих іноземних журналах і новітніх творах або що невідоме ще нашою мовою щодо наук, мистецтв і словесності стародавніх і нових народів».
Журнал виходив раз на два тижні, обсягом у 4-5 друкованих аркушів. Його дописувачами були письменники, історики, археологи, географи, філологи: М. Максимович, П. Кеппен, А. Вельтман, А. Галахов, А. Пушкін, В. Жуковський, сам М. Польовий займався переважно драматургією та історією. Первинний наклад журналу складав 700 примірників, пізніше збільшився до 1200. «Московський телеграф» заборонений у 1834 р. за публікацію критичної рецензії М. Польового на проурядову п'єсу М. Кукольника «Рука всевишнього вітчизну врятувала».
Ареною пушкінських сатиричних викриттів став журнал М. Надеждіна «Телескоп», де поет надрукував у 1831 р. свої фейлетони «Перемога дружби, або Виправданий Олександр Анфімович Орлов», «Декілька слів про мізинець д. Булгаріна та про інше». Підписані вони псевдонімом Феофілакт Косичкін. У цих фейлетонах Пушкін від імені простодушного шанувальника таланту Булгаріна завершив поглиблену психологічну характеристику його особи, досліджував біографію, показав суть літературних творів і поліцейську діяльність у літературі, викрив очолювану ним пресу. Прийом літературної маски, використаний поетом, отримав подальший розвиток у сатиричній журналістиці. З ім'ям Пушкіна пов'язано зародження жанру фейлетону в російському періодичному друці.
Редактор «Телескопа» М. Надеждін вважав освіту найважливішою метою сучасної журналістики. Особлива роль у цьому відводилася енциклопедичному журналу. На його думку, журнал «повинен мати тверду і ґрунтовну теорію, повну і цілісну систему». Теми, що розглядаються в журналі, строго науково систематизовані в єдиному теоретичному руслі. До роботи над журналом М. Надеждін запросив своїх колег, учених Московського університету. У «Телескопі» друкувалися філософські, юридичні, історичні, філологічні статті професорів М. Павлова, М. Погодіна. М. Максимовича, А. Востокова та ін. Проголошений як «журнал сучасної освіти», «Телескоп» складався з таких розділів: «Наука», «Витончена словесність», «Критика», «Сучасні літописи», «Суміш». У рубриці «Знамениті сучасники» читачам пропонувалися біографічні нариси про Канта, Манцоні, Гегеля, Шатобріане, Петрарку, Берліоза тощо. Багато місця відводилося перекладам з французьких, німецьких, англійських періодичних видань – більше 60 найменувань.
У 1829 р. журнал М. Греча «Син Вітчизни» злився з журналом Ф. Булгаріна «Північний архів», а з 1831 р. вони стали спільно видавати «Північну бджолу». Вона мала такі розділи: «Новини політичні та закордонні», «Новини внутрішні», «Новини неполітичні: про нові видання і підприємства, про твори наук, витівок і ремесел», «Вісті про всі російські книги, що виходять у світ»; «Вдачі. Невеликі статті про вдачі; критичні й повчальні зауваження», «Словесність. Легкі вірші й різні статті в прозі», «Суміш», «Вісті про новітні моди». Редактори газети Ф. Булгарін і М. Греч зробили акцент на комерційність видання: додали цікавість, доступність, різноманітність, зорієнтували його на смаки і потреби широкої публіки, переважно «середнього класу». У статті «Про цензуру в Росії й про книгодрукування взагалі» (1826) Булгарін розглядав «середній клас» як опору уряду й зараховував сюди чиновників, промисловців, купців, небагатих дворян, міщан. Внутрішньополітичний розділ газети охоплював офіційні розпорядження, представлення до нагород, статті для «заспокоєння розумів», підготовлені в урядових інстанціях. Зарубіжна політична інформація, що вирізнялася оперативністю й різноплановістю, не коментувалася. У поле зору газети також потрапляли промислові виставки, торгові ярмарки, продукція фабрик і заводів у різних регіонах країни. Відділ «Вдачі», в якому панували фейлетони Булгаріна, порушував побутові проблеми. У легкій сатиричній манері автор оповідав про різні людські слабкості, життєві незгоди, давав читачеві поради, майстерно вставляючи в них приховану рекламу.
Комерційне спрямування газети Булгаріна і Греча зближала її з «Бібліотекою для читання» О. Сенковського, заявленої в 1834 р. як «журнал словесності, наук, витівок, промисловості, вістей і мод». Програма енциклопедичного журналу мала розжділи: «Російська словесність», «Іноземна словесність», «Науки і витівки», «Промисловість і сільське господарство», «Критика», «Літературний літопис», «Суміш». Журнал виходив регулярно першого числа кожного місяця, обсяг одного номера складав 25-30 друкованих аркушів. «Бібліотека для читання» мала привабливий вигляд: відмінний папір, чіткий шрифт, кольорові картинки мод. Засновник – відомий книговидавець, власник найпопулярнішого книжкового магазину в Петербурзі О. Смирдін. На посаду редактора він запросив О. Сенковського – університетського професора-орієнталіста, що добре знав Схід, багато подорожував. Ерудиція, рідкісна працездатність, товариськість, заповзятливість допомогли Сенковському швидко освоїти нову для нього справу. «Бібліотека для читання» створювалася за європейським зразком як комерційне видання. Редактор отримував значну на ті часи платню – 15 тис. крб. у рік плюс гонорар. Уводилася поаркушна оплата авторської праці – 200 крб., а для знаменитих письменників гонорар збільшувався до 1000 крб. за друкований аркуш. Переслідуючи рекламні цілі, видавець платив до 1000 крб. за згоду відомого прозаїка або поета назвати своє ім'я в переліку співробітників журналу. Невисока передплатна ціна – 50 крб. у рік – дала змогу розширити читацьку аудиторію. На третій рік виходу «Бібліотека для читання» мала близько 7 тис. передплатників. Видання орієнтувалося на середній клас населення, ставка робилася на сімейне читання, звідси увага до різноплановості матеріалів, цікавості викладу, обліку смаків та інтересів широких верств читачів.
Художні твори вітчизняних і зарубіжних авторів Сенковський переробляв, пристосовуючи їх до цензурних вимог і запитів читачів. У відділі «Науки і мистецтва» пріоритет надавався природничонауковим, економічним статтям іноземних авторів, у яких популяризувалися технічні досягнення. При цьому редактор прагнув надати їм цікаву форму, виключаючи теоретичні міркування і залишаючи цікаві факти, корисні відомості. Практичне спрямування мав розділ «Промисловість і сільське господарство», де містилися різні поради та рекомендації з догляду за худобою, використання нових знарядь праці, приготування продуктів харчування тощо.
Прогресивні діячі російської культури негативно ставилися до комерційного підходу у журналістиці. Так, надрукована анонімно в першому номері пушкінського журналу «Сучасник» (1836) стаття М. Гоголя «Про рух журнальної літератури в 1834 і 1835 роках» спрямована проти «Бібліотеки для читання» і «Північної бджоли». Сам Пушкін вбачав своє головне завдання в тому, щоб, використовуючи позитивний досвід вітчизняної і зарубіжної преси, протиставити комерційній журналістиці якісне видання. Для співробітників «Сучасника» він установив гонорар у 200 крб. за друкований аркуш. Оплата авторської праці сприяла професіоналізації журналістської роботи, забезпечувала матеріальну незалежність літераторів. Мета пушкінського журналу полягала в захисті художніх цінностей, популяризації досягнень науки і культури, утвердженні гуманістичних начал у житті суспільства. Серед його співробітників були герой Вітчизняної війни поет-партизан Д. Давидов, поети А. Кольцов і Ф. Тютчев; «кавалерист-дівчина» Н. Дурова, яка, переодягнувшись у чоловічий одяг, воювала в 1812 р., дипломат П. Козловський, критик і публіцист П. Вяземський. У власних публікаціях Пушкін порушував актуальні проблеми суспільного життя. «Сучасник» став зачинателем різновиду «товстого» журналу, який протягом кількох десятиліть утримував першість серед російської періодики.
У періодиці 1840-х років дуже популярним став жанр фейлетону, який мав кілька різновидів: повчальний з прихованою рекламою (Ф. Булгарін, В. Межевич, П. Смирновський); фейлетон-хроніка новин (У. Соллогуб, Е. Губер, Ф. Коні); сатиричний фейлетон (М. Некрасов, О. Герцен). В. Белінський пов'язував розвиток фейлетону із сатиричним спрямуванням у російській літературі. На його думку, фейлетон повинен мати чітке спрямування, злий, викривальний характер, прихований під добродушною маскою базіки, висловлювати живе слово розуму в сатиричній формі, уміти змовчати і водночас дати зрозуміти читачам, що приховано за цим мовчанням. «Що таке фейлетон? – писав критик у 1847 р. – Це базіка, мабуть, добродушний і щирий, але насправді часто злий і лихослівний, який все знає, все бачить, про багато що не говорить, але висловлює рішучо все, коле епіграмою і натяком, захоплює і живим словом розуму, і брязкальцем жарту».
У російській періодиці сорокових років зростає роль ілюстрації. В. Белінський розглядав її розвиток у руслі становлення російського реалістичного мистецтва. Натомість передбачити майбутнє фотографії не вдалося в цю пору ні російській, ні зарубіжній пресі. «Художня газета» писала: «Що стосується знімка, портретів за допомогою дагеротипу, то нам це видається непотрібним».
Революційні події 1848 р. на Заході спонукали царський уряд вжити попереджувальні каральні заходи щодо опозиційної журналістики. Микола I заснував особливий комітет під головуванням князя Меншикова, який ревізував столичні видання і зажадав від редакторів «Вітчизняних записок» і «Сучасника» «надавати своїм журналам напрям, абсолютно погоджений з планами нашого уряду». У разі непокори застосовувалися різноманітні санкції. Так, за публікацію у «Вітчизняних записках» повісті «Заплутана справа» на заслання до В’ятки був відправлений Салтиков-Щедрін. Цензура заборонила слов'янофільську «Московську збірку», а його співробітники потрапили під нагляд поліції. Уряд жорстоко розправився з членами гуртка Петрашевського, в якому обговорювалися твори французьких соціалістів і шляхи звільнення селян, присудивши до розстрілу 21 людину. У роки «похмурого семиріччя», як охрестили цей період сучасники, в журналістиці на зміну принциповій полеміці й аналізу дійсності прийшов емпіризм, опис приватних фактів, об'єктивізм.
Виходу російської журналістики із застою сприяли важливі політичні події: поразка Росії в Кримській війні та смерть Миколи I. У країні почався суспільний підйом, який передував селянській реформі 1861 р.
Журналістика 18551870-х рр. Новий імператор Олександр II був налаштований на швидке вирішення селянського питання. До цього спонукали заворушення селян, непродуктивність підневільної праці, яка уповільнювала темпи економічного розвитку. Не останню роль відіграв і етичний бік проблеми: рабство одностайно засуджували освічені європейці й росіяни. У перші роки нового царювання були повернені із заслання декабристи і петрашівці, приватним журналам дозволили мати політичний відділ і обговорювати селянське питання. У передреформене п'ятиліття з’явилося понад півтораста нових газет і журналів. Посилила свої позиції демократична преса. Взірцем такої журналістики став некрасовський «Сучасник». У заявці про передплату на 1858 р. М. Некрасов зазначав: «Якщо визначити одним словом, який журнал редакція хоче мати, – це слово «суспільний». Через рік «Сучасникові» дозволили відкрити відділ «Політики», і він став літературно-політичним. Провідними авторами часопису були М. Чернишевський і М. Добролюбов, а ліберально налаштовані письменники і публіцисти Дружинін, Толстой, Григорович, Тургенєв покинули журнал.
Звернення «Сучасника» до актуальних проблем суспільного життя було позитивно зустрінуте читачами, про що засвідчує зростання накладу з 3 до 4,5 тис. примірників. Постійною темою «Сучасника» стала критика лібералів. Чернишевський у статті «Г. Чичерін як публіцист», Добролюбов у «Літературних дрібницях минулого року» та ін. засуджували дрібне викривання, властиве ліберальним виданням, указували на нездатність дворянської інтелігенції активно боротися за звільнення народу.
Критика лібералів велася й на сторінках сатиричного додатку до «Сучасника» під назвою «Свисток» (1859-1863), засновником якого став Добролюбов. Він використовував низку сатиричних образів-масок – Аполлона Капелькіна, Якова Хама, Конрада Лілієншвагера – для пародіювання віршів сучасних поетів, що прославляли казенний патріотизм або вводили читача в царство ідеальної краси. У «Свистку» розкрилося сатиричне обдаровання О. Толстого і братів Жемчужникових, які створили журнальну маску Козьми Пруткова. Від його імені друкувалися афоризми, «Проект про введення однодумності в Росії» та інші твори.
Демократичні процеси розвитку обговорювалися й у російській закордонній пресі. Так, Герцен, який заснував видання в Лондоні, виступав проти «кривавих методів боротьби». У журналі «Полярна зірка» (1855–1862) та газеті «Дзвін» (18571867) він закликав Олександра II вступити на шлях реформ, звільнити селян із землею, викупленою державою, здійснити демократичні свободи. Він критикував некрасовський «Сучасник» за непримиренне ставлення до лібералів, що пропонували шлях мирного вирішення селянського питання і брали активну участь у журналі періоду «похмурого семиріччя».
Останнє слово з селянського питання залишилося за урядом. Згідно із підписаним 19 лютого 1861 р. Олександром II маніфестом про скасування кріпосного права, колишні кріпаки ставали «вільними сільськими обивателями». За землю вони мали сплатити поміщикові і державі, платежі останній розтягувалися на 49 років. Отримавши ділянки землі, малопридатні для сільськогосподарських робіт, позбавлені знарядь праці, селяни бунтували. На придушення цих бунтів висилалися війська.
Услід за маніфестом затверджено закон про земське самоврядування, проведено судову реформу, реформовано армію, скасовано рекрутчину. Реформи 1860-1870-х рр. сприяли розвитку Росії шляхом європейського становлення цивілізованих форм державності.
В епоху «великих реформ» з'явилися нові сатиричні, бібліографічні, педагогічні журнали, спеціальні видання з фотографії та видавничої справи, ілюстровані тижневики. На «свого» читача орієнтувалися нові дитячі, жіночі, військові журнали; виникли «народні» видання для селян і солдат. Зростання чисельності періодичних видань відбувалося переважно за рахунок газет: суспільно-політичних, енциклопедичних, політичних і літературних, театральних, музичних, галузевих. Виходили вечірні й недільні газети. З'явилася «народна» газета, змістом, мовою, ціною зорієнтована на малоосвічених читачів з міщан.
Серед різних типів видань провідним був політичний і літературний «товстий» журнал, структуру і завдання якого обґрунтували демократичні публіцисти і реалізували в «Сучаснику», «Російському слові», реорганізованих «Вітчизняних записках», що перейшли в руки Некрасова за договором з Краєвським у 1868 р. після заборони в 1866 р. «Сучасника» і «Російського слова». В офіційному міністерському звіті про стан книгодрукування в 1864 р. наголошувалося на зростанні кількості творів «у дусі матеріалізму, соціалізму». У 1860-1870 рр. демократичні журнали зі співчуттям поставилися до повсталих за незалежність поляків у 1863 р., визвольної боротьби болгарського народу у війні 1877-1878 рр.
У середовищі журналістів-різночинців визрівала ідея про докорінне перетворення видавничої справи. Вони не тільки публічно засуджували безпринциповість, продажність капіталістичної преси, але і намагалися на практиці протиставити їй друк, організований на колективних засадах, упровадити артільні принципи при виданні газети «Народний літопис». Щоб припинити капіталізацію преси і позбутися економічної залежності журналістів від видавців, вони пропонували відокремити редакційну частину журналу від видавничої, встановити плату за оголошення, відповідно до друкарських витрат на їх друкування, публікувати рекламу в особливій газеті.
Та все ж гонитва за надприбутками спонукала видавців збільшувати обсяг комерційної реклами, удосконалювати форми її подачі і способи залучення рекламодавців. Складаються передумови для появи посередника між періодичним виданням і рекламодавцем – професіонала рекламної справи. У 1870-ті рр. Московська центральна контора оголошень торгового дому «Метцель і К°» почала приймати оголошення для публікації в столичних і провінційних виданнях.
У 1875 р. у столичному демократичному журналі «Справа» з'явилася стаття Д. Мордовцева «Друк у провінції», яка викликала бурхливу реакцію місцевої періодики. На думку автора, пріоритет у розвитку преси повинен надаватися центральним газетам, які зосереджувалися у великих містах, а обласний і регіональний друк має відігравати скромну роль і займатися виключно місцевими питаннями. Автор зробив висновок про безперспективність провінційної преси. До того ж, згідно з «тимчасовим» законом про друк від 6 квітня 1865 р., столична преса звільнялася від попередньої цензури, судова відповідальність за порушення закону покладалася в них на автора і редактора. Проте ця поступка не стосувалася провінційної преси.
З ідеями селянської революції і соціалістичної утопії виступили в 1860–1870-і рр. народники, що засновували свої видання за кордоном: бакуністи або анархісти – «Народну справу», лавристи або пропагандисти – «Вперед!», група Ткачова – «Набат». Нелегально в Росії видавалися газети «Початок», «Земля і воля», «Чорний переділ», «Народна воля» та ін. Тактика індивідуального терору, яку намагалися реалізувати народники, сподіваючись на подальші революційні зміни в країні, завершилася вбивством Олександра II в березні 1881 р.
Преса 1880–1890-х рр. Олександр III, прийшовши до влади, прийняв заходи зі зміцнення порядку в країні. Частково реставрувалися дореформені структури. Були введені інститут земських начальників і урядовий контроль над земством, нове земське положення, що зміцнило владу помісного дворянства на селі. Щоб припинити розпад общини, приймалися обмежувальні закони про сімейні розділи і переселення, про умови найму сільськогосподарських працівників і вихід селян з общини.
Нові «Тимчасові правила про друк» від 27 серпня 1882 р. ліквідовували ті послаблення, які мали місце при Олександрі II. Відтепер чотири міністри, серед них міністр внутрішніх справ і оберпрокурор Синоду, вирішували питання про закриття неугодного видання, не переймаючись посиланнями на параграф і букву закону. А раз закрите видання міг знову піддати тій же санкції сам цензор одноосібно. На додаток до цих нововведень тимчасові правила змушували редакторів не тільки знати авторів публікованих матеріалів, але й надавати у разі потреби відомості про них карним органам. Переслідувалися перш за все столичні приватні демократичні журнали ( «Вітчизняні записки», «Справа». У 1884 р. комітет чотирьох міністрів заборонив «Вітчизняні записки» за «шкідливе спрямування».
Розвиток промислового виробництва, збільшення кількості робітників свідчили про перегрупування суспільних сил у країні, зростання ролі пролетаріату. На нього покладають надії колишні народники Г. Плеханов та ін., що об'єдналися в 1883 р. у Женеві в групу «Звільнення праці». Соціалістичний рух у Росії, як і на Заході, набував марксистського спрямування. Помітну роль у російській періодиці почали відігравати журнали ліберально-народницької орієнтації «Російське багатство», «Російська думка», ліберально-буржуазний «Вісник Європи». Збільшуються тиражі газет, серед найбільш масових – «Новий час» Суворіна, «Голос» Краєвського, «Московські відомості» М. Каткова. Так, тираж «Нового часу» в 1889 р. складав 35 тис. прим., а у 1897 р. – вже 50 тис. Газета друкувалася у власній друкарні О. Суворіна, оснащеній сучасним імпортним устаткуванням.
Із ліберально-демократичних видань, що виходили за кордоном і орієнтувалися на російську читацьку аудиторію, примітна періодична збірка «Вільне слово» (1898–1899), організаторами якого стали В. Чертков і П. Відлюдков.
У № 10-11 журналу «Російська думка» за 1893 р. і № 2, 3, 5–7 за 1894 р. з'явилися нариси Чехова, присвячені російській каторзі, в 1895 р. вони вийшли окремою книгою – «Острів Сахалін». Щоб зібрати достовірний матеріал на цю тему, Чехов зробив подорож на каторжний острів, поговорив майже з десятьма тисячами сахалінців і заповнив на кожного статистичну картку з відповідями на запитання складеної ним анкети.
У «Газеті Самари» у 1895–1896 рр. почав друкуватися письменник М. Горький. Героями його фейлетонів були продажні журналісти, банкіри-хижаки, аристократи, фабриканти-грабіжники. Автор пише про «рабське становище» жінки, яку б'ють, «розбещують і морально, і фізично», про непосильну працю, що калічить малолітніх дітей на фабриках.
У газетах 1880-1890 рр. – «Московський листок», «Російські відомості», «Росія» – розкривається репортерський талант В. Гиляровського. Такі якості його репортажів, як оперативність, поєднання розповідей очевидців з реальними описами подій, включеність журналіста в дію, розслідувальний характер, принесли йому широку популярність. Репортажі про політ Д. Менделєєва на повітряній кулі, катастрофу на Ходинському полі під час коронації Миколи II, пожежу на фабриці Хлудова в Єгор’ївську ставали сенсаціями.
Характерні риси рекламної журналістики західноєвропейських країн притаманні і російській періодиці кінця ХІХ ст. У 1896 р. доходи від оголошень у столичній газеті «Новий час» складали мало не півмільйона карбованців. Заголовки рекламних матеріалів тяжіли до сенсаційності, в тексті присутня різного роду мотивація (вигода, заздрість, страх), використовувалися різні оформлювальні прийоми (винахідлива верстка, ілюстрація), застосовувалися виразні засоби для ефективного емоційного та логічного впливу на читача. Реклама розташовувалася на всіх сторінках газетного номера.
Наприкінці XIX ст. еволюційний період розвитку капіталізму завершувався і поступово поступався місцем гострим політичним баталіям, соціальним катастрофам, які назрівали в російському суспільстві. Легальний і нелегальний друк Росії став широким спектром політичних поглядів і відображав складну й суперечливу картину суспільного життя на рубежі сторіч.

Список рекомендованої літератури
Акопов А. И. Отечественные специальные журналы. 1765-1917. – Ростов-на-Дону, 1986.
Бережной А. Ф. История отечественной журналистики (конец ХІХ - начало XX вв.). Материалы и документы. – СПб, 1997.
Берков П. Н. История русской журналистики XVIII века. – М.(Л, 1952.
Есин Б. И. Русская дореволюционная газета. – М., 1971.
ЗападовА. В. Русская журналистика XVIII века. – М., 1964.
История мировой журналистики. – М. - Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.
История русской журналистики 18-19 вв. // Под ред. Л. П. Громовой. – СПб., 2003.
Станько А. И. Становление теоретических знаний о периодической печати в России (XVIII в. - 60-е годы XIX в.). – Ростов-на-Дону, 1986.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань
Становлення журналістики Росії у XVIII.
Російська академічна журналістика 1728-1759 рр.
Сатирична преса 1759-1774 рр.
Журналістика останньої чверті XVIII ст.
Преса першої половини ХІХ ст.
Тематика російських періодичних видань першої половини ХІХ ст.
Журналістика другої половини ХІХ ст.
Представники демократичної російської журналістики.
Лекція 5. Становлення журналістики в інших європейських країнах
Розвиток журналістики в інших європейських країнах проходив під впливом німецької, англійської та французької періодики. Незважаючи на те, що в таких країнах як Італія і Голландія перші спроби періодичного видання новин робилися раніше, ніж в Англії і Франції, регулярні друковані газети з'явилися тут пізніше і журналістика розвивалася повільніше. Це пов'язано з економічним розвитком цих країн, а також з тривалою політичною залежністю від іноземних держав. Наприклад, Італія була слаборозвиненою роздробленою країною з високим рівнем неписьменності населення. Часи розквіту Венеції пройшли. Італійські королівства і князівства знаходилися під п'ятою могутньої Австрії, що пригнічувала не тільки економіку, але й культуру народів Італії. Проте деякі спроби видання газет у XVII-XVIII ст. тут робилися. Так, Ф. Фаторелло називає найстарішою італійською друкованою газетою видання, що виходило у Флоренції в 1636 р. Серед перших періодичних видань Італії Л. Саламон називає також тижневик «Greoas», що виходив у Римі в 1716 р., і генуезьку газету Ассаріно «Ti Sincero». Поява ж перших політичних газет в Італії припадає на кінець XVIII ( початок ХІХ ст.
Розповсюдження революційних і визвольних ідей в 30-ті-40-ві рр. ХІХ ст. в Європі та розвиток журналістики в Італії тісно пов'язані з діяльністю групи «Молода Італія». Це були газети, що видавалися за кордоном і розповсюджувалися нелегально: «Da giovana Italia» (Марсель), «Tribuno» (Лугано), «Italieno» (Париж), «Apostolato popofer» (Лондон). В Італії вони заборонялися і підлягали знищенню. Справжнього активного розвитку журналістика набула тільки із завоюванням незалежності і створенням єдиної республіки зі столицею в Римі. До 1870 р. в цьому місті видавалася тільки одна газета, орган Ватикану «Osservatore Romano». Після 1871 р. кількість газет в Римі і по всій Італії різко зросла.
Становище журналістики в Угорщині, що була, як і Італія, частиною Австро-угорської імперії, було не ліпшим. Перші газети на цій території виходили латинською і німецькою мовами ще на початку XVIII ст. Це, зокрема, «Mercurius Hungarius». Перша газета угорською мовою з'явилася в 1780 р., вона називалася «Magiar Hirmondo». У 1788 р. в Будапешті став виходити «Magiar Mercurius». Друк у цій країні розвивався дуже повільно і також відчув на собі вплив революційних ідей 30-40 рр. ХІХ ст. Засновником національної журналістики вважається відомий угорський поет і революціонер Лайош Кошут, що почав займатися журналістикою з 1832 р.
Розвиток журналістики в країнах південно-східної Європи (Греція, Югославія, Болгарія) стримувався турецьким пануванням. У самій Туреччині перша газета з'явилася в 30-ті рр. ХІХ ст. Це був усього лише реєстр декретів і розпоряджень султана, а також опис придворних свят. Справжні турецькі газети з'явилися в 60-ті рр. у Лондоні, їх видавали емігранти (наприклад, Алі Суаві, Кемалн). Вони мали успіх у Туреччині і вплинули позитивно на деякі зміни в країні, особливо у сфері обміну думками. З'являються сатиричні друковані листки «Переконання», «Час», «Правда»; літературні і дитячі журнали «Літературний архів», «Дитяче читання», «Школа». У 70-і рр. ХІХ ст., за даними Саламона, в Константинополі виходила 81 газета, 16 з них – турецькою мовою, 1 – арабською, 1 – перською, 1 – німецькою, 1 – англійською, 12 – грецькою, 13 – вірменською, 4 – болгарською, 29 – французькою, 2 – єврейською та іспанською, 1 – італійською. Поразка в російсько-турецькій війні стала початком репресій преси як носія європейської культури. У Туреччині в цей період була запроваджена строга цензура.
На півночі Європи, в скандинавських країнах, журналістика отримала розвиток в основному в XVIII ст., хоча перша шведська газета «Ordinari Post-Zijdender» з'явилася ще в 1645 р. Згодом вона стала офіційним органом королівства. Назва її кілька разів мінялася. Її редакторами були відомі літератори, наприклад, А.Ю. Стріндберг. Дуже поширеною була дитяча періодика. Вже в 1770 р. король Крістіаном-VII проголосив свободу друку, межі якої були дещо звужені після Великої французької революції.
Перша газета в Данії почала виходити в Копенгагені в 1663 р. німецькою мовою. З 1666 р. стали друкуватися газети данською мовою. Це «Danske Mercurius» (1666 р.), «Extraordinair Relationes» (1672 р.) та деякі інші. Досить рано з’явилися в Данії і журнали. Перший їх них «Der Fremde» («Чужоземець») теж виходив німецькою мовою. У 50-ті рр. XVIII ст. засновуються журнали національною мовою. Найпопулярнішим був журнал «Мінерва», що виходив в 80-ті-90-ті рр.
Перша норвезька газета заснована в 1763 р., але надалі норвезька журналістика розвивалася вельми слабо. Тільки підйом визвольних ідей супроти культурного впливу Швеції стимулював в 20-ті-30-ті рр. ХІХ ст. її розвиток.

Список рекомендованої літератури
Ворошилов В. В. История журналистики зарубежных стран. – СПб., 2000.
Журналистика западноевропейских стран. – Л., 1990.
Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма.– М., 1987. – 58 с.
История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.
История мировой журналистики. – М.- Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.
Саламон Л. Всеобщая история прессы. – СПб., 1909.
Соколов В. С., Виноградова С. М. Периодическая печать Италии: Учеб. пособие. – СПб., 1997

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань
Становлення італійської журналістики.
Журналістика країн південно-східної Європи.
Розвиток преси скандинавських країн.
Змістовий модуль 2. Становлення журналістики в США, країнах Азії, Африки, Латинської Америки в ХVІІ – ХІХ ст.

Навчальний елемент 2.1. Американська журналістика ХVІІ – ХІХ ст.

Лекція. Американська журналістика ХVІІ – ХІХ ст.

1. Початки журналістики на Північноамериканському материку
2. Журналістика періоду боротьби за незалежність
3. Розвиток преси першої половини ХІХ ст.
4. Журналістика часів Громадянської війни та Реконструкції

1. Початки журналістики на Північноамериканському материку
У XVI ст., коли Європа переживала період творчих пошуків у галузі журналістики, територія сучасних Сполучених Штатів тільки освоювалася представниками європейської цивілізації, які і стали піонерами американської періодики. Перші географічні описи цих земель (американські дослідники називають їх своїми першими літературними творами) зробли іспанці, французи й англійці та видали в Європі. Один з таких описів зробив Альва Нуньєс Кабеса де Васо на основі подорожей територією сучасного Техасу й Арізони в 1528-1531 рр. і опублікував книгу «Relation» в 1542 р. Вона була перекладена багатьма мовами і мала велику популярність.
Поява першого друкованого станка у північноамериканських колоніях припадає на 1638 рік. Подія ця відбулася в Новій Англії, де двома роками раніше в містечку Кембрідж був відкритий коледж, у результаті чого виникла необхідність у виготовленні власної друкованої продукції. З Європи запросили професійного друкаря Гловера, але він помер у дорозі. Тому американським першодрукарем став його помічник Стівен Дей. Його перші праці датовані 1639 роком: присяга вільного громадянина, альманах Уільяма Пірса-мореплавця та книга псалмів.
Ведучи мову про друковану продукцію північноамериканських колоній, варто мати на увазі насамперед нову Англію, оскільки перші видання Пенсільванії датуються тільки 1685 р., у Нью-Йорку – 1693 р., у Вірджинії – 1730 р. Пуританська мораль диктувала і тематику видань – в основному це памфлети, брошури, трактати і збірники релігійно-повчального характеру. Хоча офіційної цензури не було, релігійна пуританська мораль контролювала вихід друкованої продукції і використовувала для боротьби навіть репресивні методи. Обов’язки цензора виконували королівські губернатори північноамериканських колоній. Тому не дивно, що вихід першої американської газети зіткнувся з труднощами цензурного характеру.
25 вересня 1690 р. Бенджамін Харріс, типограф, що переїхав з Лондона в Бостон, зробив спробу видавати газету «Publick Occurrences Boht Foreign and Domestick» («Іноземні та місцеві суспільні події»). Передбачалась періодичність раз на місяць або й частіше (залежно від важливості отриманих новин). Це малоформатний чотирисмуговий листок розміром приблизно 19х29 см., у якому текст друкувався у дві колонки, за винятком останньої смуги, яка через нестачу матеріалу виявилася незаповненою. Незважаючи на чисто інформаційний характер і відсутність будь-яких коментарів, після першого ж випуску газету закрили за розпорядженням губернатора штату Массачусетс. Формальний привід – відсутність ліцензії. І лише через 14 р. у тому ж Бостоні відновлено видання газет Джоном Кемпбеллом. Спочатку він регулярно складав рукописні листки, скомплектовані з місцевих новин та вибірки з англійських газет, і розсилав губернаторам колоній. Ці листки згодом передавалися в адміністрацію, де мали значну популярність. Періодична публікація таких новин друкарським способом ставала необхідністю. Тому Д. Кемпбелл узяв в оренду друкарський верстат, і в квітні 1704 р. побачила світ газета під назвою «The Boston News-Letter» («Бостонський листок новин»). Про часові межі новин було зазначено: «З понеділка, 17 квітня, по понеділок, 24 квітня 1704 року», тому датою появи першого номера традиційно вважається 24 квітня 1704 р. На першій смузі наголошувалося: «опубліковано з дозволу влади».
За форматом ця газета майже не відрізнялася від газети Харріса, як і за системою відбору інформації. Місцеві новини подавалися більш-менш оперативно, іноземні – з великим запізненням. У першому номері публікувалися новини з «The London Flying Post» та «The London Gazette», помічені груднем попереднього року. Кемпбелл намагався завжди вказувати джерело інформації. У грудні 1722 р. Кемпбелл передав права на своє видання Бартоломео Гріну. Той через дванадцять років продав газету Річарду Дрейперу, сім’я якого володіла виданням аж до його закриття в 1776 р. У цілому ж газета проіснувала 72 роки.
Поява третьої американської газети також пов’язана з Бостоном. У 1719 р. Уільям Брукер, який замінив на посту поштмейстера Кемпбелла, вирішив видавати власну щотижневу газету «The Boston Gazette» («Бостонська газета»). Це сталося 21 грудня 1719р.
А вже 22 грудня того ж року завдяки зусиллям друкаря і редактора Ендрю Бредфорда у Філадельфії з’явився «Тhe American Weekly Mercury» («Американський щотижневий меркурій») – перша газета, надрукована за межами Бостона. Вона була досить вдалою і деякий час розповсюджувалася навіть у Нью-Йорку. Хоч за характером видання нейтральне, часто траплялися непорозуміння з владою.
Із 1721 р. у Бостоні конкурували уже три газети. До двох попередніх долучилися «The New England Courant» («Новоанглійські куранти») Джеймса Франкліна. Поява 7 серпня 1721 р. першого номера газети ознаменувала новий етап в американській журналістиці. Вона стала першою газетою, вільною від державного контролю, і, на відміну від своїх напівофіційних конкурентів, давала незалежний коментар до інформації про події в колоніях, піддавала критиці діяльність адміністрації, пропагувала ідеї Просвітництва, що викликало незадоволення у впливових колах. Джеймс Франклін за публічні виступи проти губернатора штату в червні 1722 р. на місяць потрапив до в’язниці. Йому заборонили видавати газети, тому видавництвом зайнявся його брат Бенджамін Франклін. Газета проіснувала недовго (з 1721 по 1728 р.), але її діяльність стала помітним явищем суспільно-політичного життя не лише колонії Массачусетс. Свобода слова поступово відвойовувала собі місце в суспільному та інтелектуальному житті Америки. Зупинити появу газет в епоху Просвітництва уже було неможливо.
З 8 листопада 1725 р. Уільям Бредфорд почав видавати «The New-York Gazette» («Нью-Йоркську газету»). У 1730 р. в чотирьох колоніях регулярно виходили уже сім газет, а в 1735 р. в одному лише Бостоні їх налічувалося п’ять.
У жовтні 1726 р. з Англії повернувся Бенджамін Франклін. Людина багатьох талантів, він перевагу надавав друкарській справі та журналістиці. Разом з Х’ю Мередитом у Філадельфії він відкриває друкарню і мріє про видання газети.
Тим часом друкар Семюель Кеймер у грудні 1728 р. почав видавати щотижневу газету «The Universal Instructor in All Arts and Sciences: and Pennsylvania Gazette» («Універсальний наставник з усіх мистецтв і наук, або Пенсильванська газета»). Видавнича модель була дуже простою – він передруковував статті з лондонської «Енциклопедії» Чемберса, фрагменти з творів Дефо, публікував невеликі тексти місцевих авторів. Це видання деякий час було найпопулярнішим у Філадельфії. Протрималася газета всього протягом 39 номерів, після чого Кеймер продав її Франкліну та Мередиту. А до травня 1732 р. Франклін став одноосібним власником, викупивши частку свого компаньйона. 2 жовтня 1729 р. вийшов перший номер нової «The Pennsylvania Gazette» («Пенсильванської газети»). Франклін скоротив назву, зробивши її короткою та легкою для запам’ятовування. Відбулися й інші зміни. Перш за все перестали друкуватися статті з енциклопедії. Їх замінили франкліновими есе, деякими есе Аддисона та Стиля, а також творами місцевих авторів. Новинний блок переважно будувався на основі місцевих даних, що сприяло популярності серед місцевого населення. Франкліну вдалося поєднати інформаційність і розважальність, що відповідало просвітницькій програмі виховання моральної особистості. Він також писав листи самому собі як редактору і давав на них відповіді. Розвивалося листування, яке збільшувало тираж, збільшувалася кількість реклами, що приносило прибуток.
Відрізнялася газета і рівнем літературної якості. Друкувалися есе, сатиричні памфлети та віршовані тексти.
З початком виходу «The Pennsylvania Gazette» центр інтелектуального та журналістського життя колоній перемістився у Філадельфію, а сама газета мала вплив на культурне життя не лише Пенсильванії, а й інших колоній. Конкурентів, як таких, у неї на той час не було.
Новації Франкліна в американській журналістиці не обмежилися «The Pennsylvania Gazette». Він першим звернув увагу на велику німецькомовну колонію в Пенсильванії. Тому в 1732 р., запросивши на пост редактора Льюіса Тимоті, розпочав видання німецькомовної «Philadelphishe Zeitung» («Філадельфійської газети») – першої газети іноземною мовою в колоніях. Проіснувала вона недовго, але через сім років виникло подібне видання «Німецька газета» («Germantown Zeitung»), яке було досить успішним.
Франклін не обмежувався лише Філадельфією. Він мав пайову частку у кількох інших виданнях. У 1732 р. він відправив у столицю Південної Кароліни Томаса Уайтмарша, спорядивши його друкарським станком та шрифтами. А відтак у Чарлстоні з’явилася «The South Carolina Gazette» («Південнокаролінська газета»). Вона стала першою газетою Півдня.
Бенжамін Франклін може також вважатися родоначальником американських журналів. 16 лютого 1741 р. вийшов перший номер журналу «The General Magazine». Його повна назва – «Загальний журнал і хроніка подій всіх британських колоній в Америці». Підготовка до випуску велася з листопада 1740 р. І саме це дає йому перевагу першості над «The American Magazine» («Американським журналом») Уебба і Бредфорда, ідея якого з’явилася на поч. 1741 р. і який вийшов друком уже 13 лютого. Обидва часописи проіснували недовго: перший – шість місяців, другий – три.
Були відмінності між ними за змістом і способом збору інформації. Бредфордський журнал був прообразом політичного оглядача – огляд парламентських подій, коментарі політичних справ у колоніях. Франклін обрав форму літературно-політичного журналу. На 76 с. обговорювалися політичні події, економічні, релігійні, передруковувалися різноманітні матеріали з місцевих газет, щомісячна хроніка тощо. У літературному відділі друкувалися твори місцевих та англійських письменників.
В основному перші американські журнали копіювали британські зразки. З 1741 по 1794 рр. в Америці налічувалося 45 журналів, термін існування яких не перевищував півтора року.
Франклін першим також використав карикатуру. Він опублікував її 9 травня 1754р. в «The Pensylvania Gazette» у зв’язку із загрозою нападу Франції на колонії. Вона являла собою зображення змії, роздробленої на вісім частин. Знизу напис: «Об’єднуйся, інакше помреш». До кінця місяця її надрукували й інші газети.
60-ті роки XVIІІ ст. – час розквіту таланту таких видатних публіцистів і журналістів, як Бенжамін Франклін, Джеймс Отіс, Джон Дікінсон, Томас Пейн, Томас Джефферсон, Александр Гамільтон, Джон Адамс, Семюель Адамс, Деніель Дюлані, Семюель Сібері тощо.
2. Журналістика періоду боротьби за незалежність
Початок 70-х рр. – активізація думок про незалежність Америки. Друкувалися різноманітні памфлети патріотичного та революційного спрямування. У них зазначалося: «Нема більше відмінностей між вірджинцями, пенсильванцями, ньюйоркцями та жителями Нової Англії. Віднині я не вірджинець, а американець». Сутички у Легсингтоні та Конкорді 19 квітня 1775 р. стали початком Війни за незалежність, велику роль у якій відігравали ЗМІ. Так, 10 січня 1776 р. Томас Пейн опублікував памфлет під назвою «Здоровий глузд». Протягом трьох місяців він розійшовся накладом у 120 000 примірників. «Мати власну владу – це наше звичайне право» – наголошувалося в памфлеті.
2 липня 1776 р. Другий Континентальний Конгрес, зібравшись у Філадельфії, проголосував за повну незалежність від Британії, а 4 липня прийняв підготовлену Томасом Джефферсоном «Декларацію незалежності».
Закінчення війни за незалежність у 1783 р. для історії американської журналістики ознаменувалося двома важливими подіями. По-перше, майже одразу з’являються перші щоденні періодичні видання. З 21 вересня 1784 р. – «Пенсильванська щодення рекламна газета» (Філадельфія). Видавці – Джон Данлеп і Девід Клейпул. Матеріал у ній розташовувався в чотири колонки, перша і остання – цілком заповнені оголошеннями, дві інші – частково оголошеннями, частково – новинами та передруками. Виходила у вівторок, четвер та суботу. 1 грудня 1784 р. у Чарлстоні Джон Міллер почав видавати «Південнокаролінську загальну рекламну газету», а 1 березня 1785 р. – поява «Нью-Йоркської щоденної рекламної газети». Видавець – Френсіс Чайлдс. Отже, перші щоденні американські газети були переважно рекламного типу.
По-друге, починається швидке формування партійної преси. Едмун Морган влучно зазначав: «Якщо в 1740 році провідними інтелектуалами Америки були священики, погляди яких спрямовані до теології, то до 1790 року провідними інтелектуалами стали державні діячі, що роздумували про політику». Палку дискусію на сторінках преси викликав проект конституції 1787 р., основною проблемою став федеральний устрій нової держави. Детально аргументувалися всі «за» і «проти». Тому вся партійна преса поділялася на «федералістичну» та «антифедералістичну». Пізніше антифедералісти почали іменуватися республіканцями. Особливе місце в цій полеміці займала серія із 85 політичних есе, об’єднаних пізніше під назвою «Федераліст». Вони написані в 1787-88 рр. Александром Гамільтоном, Джеймсом Медісоном і Джоном Джеєм, які друкували їх у різних газетах під одним псевдонімом «Пухлій». Після революції відбулися зміни у формі редагування газет. Тепер читачі розглядалися не інакше, як виборці.
Александр Гамільтон, ставши міністром фінансів, заснував у квітні 1789 р. «Газету Сполучених штатів», яка стала фактично офіційним друкованим органом адміністрації США. А у жовтні 1791 р. Джефферсон і Медісон заснували «Національну газету», яка надавала свої сторінки всім, хто був незадоволений політикою федералістів. Боротьба між ними тривала протягом двох років.
У кількісному співвідношенні преса федералістів переважала журналістські сили республіканців. В «Історії друку» Ісайї Томаса (1810) подається цікава статистика. Він розділив 336 газет, що виходили протягом 1795-1800 рр. за партійною належністю. Зокрема, у Массачусетсі – 20 федералістських і 11 республіканських газет, Коннектикуті – 10 федералістських і 1 республіканська, Нью-Йорку – із 67 газет 29 федералістських і 27 республіканських.
У 1798 р. Конгрес прийняв, а президент Джон Адамс підписав закон, що обмежував свободу преси («Закон про наклеп») і був спрямований проти республіканської преси, та після перемоги на виборах 1800 р. Т. Джефферсона цензурні заборони були зняті. А з 31 жовтня 1800 р. у новій столиці Вашингтоні вийшов перший номер «Національного вісника» – першої значної вашингтонської газети, яка проіснувала до 1870 р.
1 жовтня 1802 р. у Нью-Йорку почала виходити впливова літературна газета «The Morning Chronicle» («Ранкова хроніка»). Газета мала розважально-моралістичний характер, публікувала на своїх сторінках добродушні розіграші, гумористичні оповідання, легкі есе та зарисовки політичного життя того часу. Перестала виходити у 1805 році.
Кількісна динаміка журнальних видань: 1800 р. – 12, 1810 р. – 40, 1825 р. – 100. Найбільш цікавими та авторитетними були «The Massachusetts Magazine» («Масачусетський журнал») (1789-1796) Ісайї Томаса, «The North American Review» («Північноамериканський огляд») (Бостон, 1815-1877; Нью-Йорк, 1878-1940) Уільяма Тюдора, «American Review and Literary Journal» («Американський огляд і літературний журнал») (1799-1802) Чарлза Брокдена Брауна, «The Port Folio» («Портфоліо») (1801-1815) Джозефа Денні.
3. Розвиток преси першої половини ХІХ ст.
На початку ХІХ ст. лише деякі видання приносили прибутки своїм видавця. Тому почали шукати альтернативу партійним виданням. Зросла роль комерційних оголошень. Впроваджувалися технологічні новини, які сприяли оперативності друку та його здешевленню. Збільшувалися тиражі видань.
Наприкінці 1820 – початку 1830 рр. в американській журналістиці з’явилися нові тенденції, зокрема загострення ідеологічного та морального протистояння між Північчю та Півднем. Кількість антирабовласницьких видань на поч. 1830 р. збільшилася до 50. Найбільш помітні: щотижнева газета Бенжаміна Ланді «The Genius of Universal Emancipation» («Дух загального визволення») (1821 – 1839 рр., Балтимор), бостонський щотижневик Уільяма Ллойда Гаррисона «The Liberator» («Визволитель») (1831-1865). Хоча тираж останнього всього 3000 примірників, вплив його дуже вагомий, і в південних штатах він був заборонений, а за голову Гаррисона давали 5 000 доларів.
Серед антирабовласницьких газет варто відзначити і першу негритянську газету «Freedom’s Journal» («Журнал свободи»). Вона побачила світ 16 березня 1827 р. у Нью-Йорку за редакцією Джона Б. Рассверма, першого негра, який отримав вищу освіту у США, та священика пресвітеріанської церкви Семюеля Корніша. Позиція цієї газети заявлена уже в першому номері: «Ми хочемо самі захищати власну справу. Занадто довго інші говорили за нас». Газета проіснувала два роки.
Натомість малочисельна преса півдня також почала відстоювати свої погляди. Серед впливових періодичних видань Півдня були: «The Southern Review» («Південний огляд») (1828-1832), «The Southern Literary Messenger» («Південний літературний вісник») (1834-1864), «The Southern Quarterly Review» («Південний щоквартальний огляд») (1842-1857) тощо. На сторінках цієї преси друкувалися різноманітні «міфи», завданням яких було переконати громадськість у певній «особливості» Півдня.
Окрім політизації преси, вибудувалися й інші тенденційні особливості її розвитку. Однією з них стало відкриття жіночої читацької аудиторії. Традицію американських жіночих журналів заклало у 1830 р. видання «Godey’s Lady’s Book» («Жіноча книжка Годі»). Цей журнал засновано у Філадельфії Луісом Годі. До того ж він запросив на редакторську посаду жінку – Сару Джозефу Хейл, яка була відома як авторка сентиментальних романів. Часопис містив кольорові ілюстрації мод, сентиментальні та повчальні оповідання, вірші і був популярним майже до кінця століття. Тираж у 1850-х р. сягав 150 000 примірників.
Подібного типу ілюстровані жіночі видання одразу стали дуже популярними. Зокрема, в Цинциннаті та Бостоні виходили «Ladies’ Repository» («Жіночі секрети»), в Чикаго – «Lady’s Western Magazine and garland of the Valley» («Західний жіночий журнал і вінок долини»).
Ще однією тенденцією в розвитку американської журналістики 1830-х рр. стало освоєння читацької аудиторії, яку становили найбідніші верстви населення. Вона з кількох причин довго залишалася поза увагою ЗМІ. По-перше, газети і журнали були недоступні через свою дорожнечу. По-друге, ця специфічна читацька аудиторія вимагала особливої, більш зрозумілої для неї мови журналістської продукції, а також не дуже важких для сприйняття тем, переважно розважального та сенсаційного характеру. Поява «penny press», тобто преси, що продавалася за максимально низькою ціною, стала значним явищем в американській журналістиці. Піонером цієї справи вважається Бенжамін Дей, який 3 вересня 1833 р. почав видавати в Нью-Йорку газету «The Sun» («Сонце») під девізом «Воно (сонце) світить для всіх». Низька ціна та цікавий зміст швидко привернули увагу читачів, і через чотири місяці щоденний тираж газети сягнув 5 000 примірників, а через два роки – 15 000. Для порівняння, найпопулярніша газета у Нью-Йорку, до появи «Сонця», «Кур’єр і довідник» мала щоденний тираж 4 500 примірників.
Подача матеріалів визначалася сенсаційністю, тут публікувалися історії про злочини та скандали, а коли подібних матеріалів не вистачало, газета сама займалася містифікаціями.
З’являються дешеві жіночі видання. Переважно вони були недовговічні: «Women» («Жінка», 1834), «The Ladies Morning Star» («Жіноча ранкова зірка», 1836). Газети такого зразка були дуже популярними, зокрема, «The Baltimore Sun» («Балтиморське сонце», 1837) існує дотепер.
У Нью-Йорку в 1835 р. Джеймс Гордон Беннет заснував газету «The New York Herald» («Нью-Йорк Геральд»). З часом вона стала однією з найпопулярніших газет, а в 1836 р. її тираж налічував 20 000 примірників. Секрет успіху газети Беннета – якомога швидше повідомляти про все нове та цікаве, незалежно від витрат. Ще один принцип – відсутність заборонених тем. Газета критикувала владу, церкву, поліцію, якщо в цих сферах виникали проблеми, які цікавили передплатників. У квітні 1836 р. Джеймс Беннет провів одне з перших журналістських розслідувань в історії американської преси, повідомляючи читачам деталі з місця вбивства 23-річної проститутки Еллен Джудіт. Присутність журналіста на місці події та достовірність поданої інформації – обов’язкові умови журналістського методу Беннета. Факт, сенсація, швидкість подачі інформації – складові успіху «The New York Herald». Ще одна умова оперативного отримання інформації – широка мережа кореспондентів як усередині країни, так і за кордоном.
Незважаючи на великий вклад Беннета в розвиток американської журналістики, його репутація була неідеальною. Видавця часто критикували забезпринциповість, а саму газету бойкотували, що призвело в 1840 р. до падіння тиражу на третину.
З 10 квітня 1841 р. на нью-йоркському газетному ринку з’явилося нове видання «The New York Tribune» («Нью-Йорк Трибун»). Редактор – Хорас Грилі. Ціна – 1 цент. Тираж – 5000 примірників. Газета мала свою чітко визначену позицію (підтримка демократії, фемінізму, соціалістичних ідей), неординарні авторські постаті.
Тріумф принципів «penny press» призвів до структурних змін у самій газеті. Минули часи «персонального журналізму», і для досягнення успіху з’явилася потреба в штаті репортерів і редакторів, які б працювали на постійній основі. На середину 1850-х рр. штат «The New York Tribune» складався з 14 кореспондентів і 10 редакторів. Основним завданням для подібного типу преси стало отримання так званої «scoop», тобто сенсаційної новини, опублікованої до її появи в інших виданнях. На отримання таких новин витрачалися величезні суми, але зростаючі тиражі перекривали ці витрати. На сторінках такої преси часто подавалася неперевірена інформація, бажане часто видавалося за дійсне. «Рenny press» наприкінці 1840-х рр. почала приносити великі прибутки. Редактори і видавці найбільших газет ставали незалежними від політичних партій та фінансових організацій. Натомість самі мали великий вплив на політичні та суспільні події.
Перевагу появи телеграфу у 1844 р. також одними з перших оцінили представники преси. Можливість оперативної передачі інформації визначила нову еру у розвитку журналістики. Телеграф змінював характер переданої інформації. Короткі повідомлення першочергової ваги друкувалися в особливих колонках під заголовками «Останні новини телеграфом», «Морзеографіка» чи «Блискавка». Однією з перших можливості телеграфу оцінила «The New York Herald». Витрати на телеграфні послуги були великими, однак сенсаційні повідомлення приносили чималі прибутки.
До 1840-х рр. відноситься поява перших американських рекламних агентств (наприклад, філадельфійського рекламного агентства В. Палмера в 1841 р.), які налагоджували тісні контакти з пресою. Реклама стала одним із видів економічної діяльності, і фінансові вливання від рекламних оголошень у журнальну та газетну продукцію призвели до того, що реклама і преса стали взаємозалежні.
У травні 1848 р. десять представників шести провідних газет Нью-Йорка зібралися, щоб обговорити можливість зменшення витрат на отримання новин. Після тривалих переговорів відбулася епохальна зустріч, на якій створено корпоративне об’єднання газет під назвою «Associated Press of New York», а в подальшому просто «Associated Press» («Ассошіейтед Прес»). Спочатку діяльність цієї асоціації зводилася до спільних витрат на телеграфні послуги та утримання власного катера. Пізніше стало зрозумілим, що отриману інформацію можна продавати й іншим газетам. Так виникло перше американське інформаційне агентство.
До середини ХІХ ст. провідні позиції в американській журналістиці утримувала преса Нью-Йорка, Філадельфії, Бостона і Вашингтона. А в 1851 р. з’явилася ще одна газета, яка швидко завоювала популярність і репутацію надійного та правдивого видання загальнонаціонального масштабу. Це «The New York Times» («Нью-Йорк Таймс») Генрі Реймонда.
Протягом 15 років стартовий капітал, необхідний для заснування нового видання, значно збільшився. Якщо Джеймс Беннет для заснування «The New York Herald» в 1835 р. користувався сумою в 500 доларів, а Хорасу Грилі в 1841 р. для «The New York Tribune» потрібно було 3000 доларів, то в 1851 р. Генрі Реймонд і два його компаньйони змушені були починати з 70 000 доларів.
Поряд з впливовими загальнодержавними виданнями своє місце в журналістськім процесі зайняли місцеві газети, які відігравали важливу роль у висвітленні подій місцевого регіонального характеру. Серед них варто відзначити «Chicago Tribune» («Чикаго Трибун», 1847), «Missouri Democrat» («Міссурійський демократ» (Сент-Луіс, 1852), «Charleston News and Courier» («Чарлстонські новини і кур’єр», 1803), «Cleveland Leader» («Клівлендський лідер», 1854-1885).
На середину ХІХ ст. більшість великих газет уже мала можливість утримувати своїх власних столичних кореспондентів, щоб допомагати читачу розібратися в різноманітних політичних перипетіях. Найбільшими тиражами в період 1850-х рр. могли похвалитися «The New York Herald» та «The New York Tribune». Причому значна їх частка розповсюджувалася за межами Нью-Йорка. Тижневий тираж «The New York Tribune» сягав 176 000 примірників, доходячи майже до кожного дому на Півночі та Заході США.
Газети в період 1850-1865 рр. були популярніші за журнали. З 1850 по 1860 рр. їхня кількість подвоїлася, досягнувши приблизно 3000 в 1860 р. Поряд зі щоденними газетами популярними були тижневики. Протягом багатьох років одним з найкращих тижневиків вважалося «The New York mirror» («Нью-Йоркське дзеркало», 1823-1857) Натаніеля Уілліса. Окрім нього, в Нью-Йорку популярності досягли три ілюстровані щотижневики. Спочатку успіх приходить до «The New York Ledger» («Нью-Йорк Леджер», 1844-1898). Роберт Боннер доводить тираж цього видання в 1851 р. до 300 000, а до 1860 р. тираж піднявся до 400 000 примірників. Тижневик коштував усього чотири центи, орієнтувався на масового читача, друкував багато реклами, а з 1850 р. ввів практику публікації роману з продовженням. Літературна якість цього видання була досить високою.
У 1855 р. Френк Леслі почав видавати «Leslie’s Illustrated Newspaper» («Ілюстровану газету Леслі», 1855-1922). Тут чимало уваги приділялося опису злочинів і сенсацій, видання було бульварного типу. Ще більш сенсаційним характером визначалася «The National Police Gazette» («Національна поліційна газета»), п’ятицентовий ілюстрований щотижневик, заснований у Нью-Йорку в 1845 р. відомим журналістом і шукачем сенсацій Джорджем Уілксом. Він заявив, що газета обіцяє читачу «найбільш захоплюючі деталі жахливих вбивств, найвідоміших пограбувань, безсоромних обманів, вражаючих уяву крадіжок, найвідвертіших зґвалтувань, вульгарних зваблень». Газета користувалася великою популярністю, розповсюджувалася в 40 містах США.
4. Журналістика часів Громадянської війни та Реконструкції
Помалу загальнонаціональною проблемою ставала тема рабовласництва. Все більше газет висловлювалися про рабство як про загальне зло. Однак навіть позиція північноамериканської преси не була одностайною. Наприклад, Гордон Беннет і його «Нью-Йорк Геральд» захищали права Півдня, а тому популярність цієї газети там була дуже великою. До того ж, для відстоювання своїх інтересів Південь мав у Вашингтоні газету – «The Southern Press» («Південна преса»). Кульмінація політичної полеміки Півночі та Півдня – обрання президентом у листопаді 1860 р. Авраама Лінкольна. Як відповідь на це, у грудні 1860 р. Південна Кароліна вийшла зі складу Союзу, а на початку 1861 р. подібну акцію провели ще 10 штатів. 18 лютого 1861 р. вони створили Конфедерацію на чолі з тимчасовим президентом Джеферсоном Девісом. Це стало початком громадянської війни. Періодика піддавалася певній цензурі – федеральна влада закрила декілька газет, які особливо активно виступали проти влади. Під нагляд цензури потрапило й інформагентство «Ассошіейтед Пресс». Були введені цензурні обмеження і на публікації про стан справ на фронтах та всередині країни.
Цікавим феноменом періоду громадянської війни стала поява армійських періодичних видань стихійного характеру. Так, війська сіверян, проходячи містечком Макон, захопили друкарський прес. Знайшовши серед солдатів кількох журналістів, вони стали випускати газету «The Union» («Союз»). Відомими військовими журналістами стали Уайтлоу Рід, Чарльз Карлтон Коффмонд, Генрі Реймонд тощо, а Джеймс Беннет відрядив аж 63 кореспонденти для висвітлення військових дій. Громадянська війна призвела до збільшення попиту на друковану продукцію.
31 січня 1865 р. прийнято тринадцяту поправку до конституції, яка назавжди скасовувала рабство на території США. До завершення війни залишалося ще кілька місяців, коли 14 квітня 1865 р. у театрі «Форд» у Вашингтоні було смертельно поранено Авраама Лінкольна. Новину миттєво передали в усі газети. Кореспонденти намагалися в одному абзаці вмістити усю необхідну інформацію. Так народжувався новий стиль подачі інформації – «перевернутої піраміди».
Після остаточної капітуляції Півдня 8 травня 1865 р. країна вступила в період Реконструкції (1865-1877). Для журналістики це період значних змін – пошук нових форм і методів подачі інформації, завоювання свого читача та впровадження технічних новинок:
1867 р. – сировиною для виготовлення паперу стала деревина замість ганчір’я;
1868 р. – успішне прокладення телеграфного кабелю через атлантичний океан, який зв’язав Америку з Європою;
1868 р. – Христофор Шоулз винайшов друкарську машинку, яку після вдосконалення з 1873 р. почали випускати серійно;
1869 р. – завершено будівництво трансконтинентальної залізничної дороги, яка з’єднала Схід і Захід країни;
1876 р. – Александр Белл винайшов телефон.
У період Реконструкції окреслилося загалом п’ять нових тенденцій розвитку американської журналістики. Насамперед американські газети впевнено взяли курс на інформаційну насиченість. Війна привчила читачів до отримання оперативної інформації. Тому редактори все більше уваги приділяли швидкому, точному і подієвому репортажу.
Друга тенденція – децентралізація американської преси. Забезпечення інформаційними агентствами матеріалом газет місцевого рівня. Поява компаній з розповсюдження періодичних видань.
Третя тенденція – зростання політичної незалежності низки періодичних видань. «The New York Evening Post», «The Springfield Republican», «The New York Times» демонстрували готовність кинути виклик місцевій владі. Як результат – запровадження в 1870 р. газетою «The New York Times» традиції журналістських розслідувань.
Четверта тенденція – акцент на сенсаційності в подачі матеріалів. Так, у 1868 р. Чарлз А. Дана в редакційній статті газети «The Sun» обіцяв читачам, що реакція «прагнутиме до лаконічного, ясного і чіткого викладу подій і докладе максимум зусиль, щоби щодня подавати фотографію того, що діється в світі, в найяскравішій та живій манері». Канонади відбірної лайки стали основним засобом подачі матеріалів, зате тиражі газети різко зросли.
П’ята тенденція – набуття престижу професії репортера. Поява «якісної» преси, журналістських розслідувань, а також політична й економічна незалежність багатьох газет сприяє тому, що журналісти отримують вищий соціальний статус і певну свободу в суспільно-політичній розстановці сил.
У цілому, наприкінці ХІХ ст. відбулися події, які окреслили подальший розвиток американської журналістики. Це, зокрема, поява «нового журналізму» і його складових; «жовтої преси», «якісної журналістики», руху «розгрібачів бруду», індустріалізації та монополізації у видавничій справі.


Список рекомендованої літератури
Ворошилов В. В. История журналистики зарубежных стран. – СПб., 2000.
Живейнов Н. И. Капиталистическая пресса США. – М., 1956.
Иванов Г. Ф. Франклин. – М., 1972.
Иванян Э. А. От Дж. Вашингтона до Дж.Буша. Белый дом и пресса. – М., 1993.
История мировой журналистики. – М.– Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.
История печати: Антология. – Т. 1, 2. – М.: Аспект-пресс, 2001.
Коренева М. М. Сочинения новоанглийских пуритан. Миссия и историческая реальность // История литературы США. – Т. 1. – М., 1997.
Лавандовский Л. Первый среди равных. – М., 1986.
Лучинский Ю. В. Очерки истории зарубежной журналистики. – Краснодар, 1996.
Малаховский А. К. Очерки истории журналистики США второй половины XIX века: Журналистика «позолоченного века». – М., 1997.
Михайлов С. А. Журналистика Соединенных Штатов Америки. – СПб.: Изд-во Михайлова, 2004. – 448 с.
Мкртчян А. А. История журналистики США ХVIII-XIX вв.: Пособие по курсу. – М., 1995.
Осипова Э. Ф. Революционная публицистика. Ораторское искусство // История литературы США. – Т. 1. – М., 1997.
Ученова В. В. У истоков публицистики. – М., 1989.
Фурсенко А. А. Американская буржуазная революция XVIII века. – М.-Л., 1960.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань
Початки американської журналістики.
Тематична спрямованість періодики.
Преса періоду боротьби за незалежність.
«Рenny press»: особливості нових видань.
Періодика в роки Громадянської війни.
П’ять тенденцій розвитку американської журналістики у період Реконструкції.
Представники американської журналістики та їх здобутки.
Навчальний елемент 2.2. Зародження журналістики в країнах Азії, Африки та Латинської Америки

Лекція. Зародження журналістики в країнах Азії, Африки та Латинської Америки

1. Видання для колонізаторів
2. Світські видання для корінного населення
3. Релігійна (місіонерська) преса для корінного населення
4. Перші патріотичні видання
5. Національна преса в колоніях і напівколоніях

Після відкриття Нового Світу багато країн і територій земної кулі стали об'єктами колоніальних захоплень. У більшості країн Латинської Америки, Азії й Африки журналістика виникла в умовах колоніального панування європейських метрополій. На відміну від Європи, де зародження періодичного друку з'явилося закономірним наслідком визрівання комплексу внутрішніх соціальних, економічних, технологічних передумов і умов, у колоніях і напівколоніях перші періодичні видання з'явилися під впливом зовнішнього чинника – колоніальної експансії європейських держав. Це наклало специфічний відбиток на зовнішність журналістики в колоніях і залежних країнах (напівколоніях).
Зародження періодичного друку в колоніальних володіннях відбувалося в різні історичні терміни. В іспанських колоніях Нового Світу перші газети з'явилися у XVIII ст. У британській Індії, на Цейлоні, а також у Південній та частково Західній Африці – на межі XVIII-Х1Х ст. У Східній і Центральній Африці, де колоніальна експансія відбувалася в пізніший історичний період, поява перших періодичних видань (британських, німецьких, французьких) відноситься до останньої третини XIX ст. У португальських володіннях в Африці друк, що зародився в 1860-і рр., розвивався украй повільними темпами.
Виникнення і розвиток преси багато в чому визначалося характером і ступенем інтенсивності діяльності метрополій у заморських володіннях, особливостями їх колоніальної політики. На еволюцію друку впливали також відмінності в рівні соціального й економічного розвитку колоній, в ступені зрілості національної самосвідомості їх корінного населення. Проте схожість економічних, політичних і соціальних наслідків колоніальної політики європейських метрополій створювала об'єктивну основу для прояву схожих рис і в процесах розвитку періодики в колоніях і напівколоніях, в якій би географічній точці світу вони не знаходилися.
Експансія європейських держав супроводжувалася перенесенням у колонії та напівколонії більш передових на той час суспільних відносин та інститутів (до останніх відноситься і журналістика). Пізніше ця ж експансія побічно сприяла визріванню в колоніальному суспільстві сил, що мобілізували корінне населення на боротьбу за національну незалежність. Загальною специфічною рисою розвитку журналістики в країнах Азії, Африки та Латинської Америки до досягнення ними незалежності була наявність двох протилежних загонів преси: з одного боку – видання, що виступали на стороні метрополій та їх політики (колоніальна преса), з іншого – друк, що відображав у тій чи іншій формі інтереси та стремління корінного населення, його зріючу національну самосвідомість.
Створені колонізаторами періодичні видання диференціювалися залежно від аудиторії, тематичної належності та впливу на колоніальне суспільство, виокремлювались у три основні групи:
– видання для колонізаторів;
– світські видання для корінного населення;
– релігійна (місіонерська) преса для корінного населення.
1. Видання для колонізаторів
Перші періодичні видання, що з'явилися в колоніальних країнах і напівколоніях, були створені європейцями, а тому діяли в руслі колоніальної політики метрополії. Друкувалися вони мовами метрополій, а тому переважну більшість читачів цих видань складали верхівка колоніального чиновництва і комерційних верств, дещо пізніше – освічені представники місцевої еліти. Основне призначення преси для колонізаторів полягало в інформуванні європейців про події в метрополії, про дії колоніальної адміністрації. Подібні видання допомагали вихідцям з метрополій підтримувати контакти з рідною для них культурою, долати ностальгічні настрої. Публікації в пресі для колонізаторів були витримані в дусі європоцентризму, на їх сторінках пропагувалися ідеї расової переваги європейців.
Перші газети, що з'явилися в XVIII ст. в іспанських колоніальних володіннях у Новому Світі, повністю відповідали цим ознакам. Заснована в 1722 р. у Мехіко щомісячна «La Gaceta de Mexico у Noticias de Nueva Espana», гватемальська «La Gaceta de Goatemala» (1729-1731), що видавалася в Перу з 1743 р., «La Gaceta de Lima» та інші газети цього періоду були сумішшю опублікованих указів, розпоряджень колоніальних правителів і передруку з мадридських видань, завдяки чому іспанці отримували (правда, з великим запізненням) вісті з батьківщини. Частка новин про життя іспанських колоній була мінімальною. Безграмотне корінне населення – індіанці, що в більшості своїй не володіли мовою своїх колонізаторів, – було позбавлене можливості використовувати газети як джерела інформації.
До групи видань для колонізаторів належить і франкомовний «Le Courrier d'Egypte» («Кур'єр Єгипту»), який деякі арабські історики журналістики помилково іменують першою єгипетською газетою. Насправді ж це видання, яке виходило за вказівкою Наполеона з 1798 р. і призначалося винятково для французів – в основному солдатів та офіцерів наполеонівської армії, не зробило помітного впливу ні на населення Єгипту, ні на розвиток власне єгипетської преси, що виникла в XIX ст.
Історико-культурне значення видань, створених європейцями в колоніях, полягало переважно в тому, що завдяки їм корінне населення отримало первинне уявлення про інститут журналістики, про призначення і потенціал періодичного друку.
2. Світські видання для корінного населення
Місіонерські школи та світські європеїзовані освітні установи в колоніях сприяли насадженню серед «тубільців» настроїв лояльності до метрополії, поклоніння перед її політичними, суспільними, культурними, релігійними інститутами і цінностями. У міру зростання кількості грамотних людей з числа представників корінного населення формувалася потенційна аудиторія «тубільної» преси. Місіонерська діяльність і європеїзована освіта доповнювалися в колоніальному суспільстві випуском періодичних видань, адресованих місцевим жителям і покликаних виховувати їх у дусі покірності іноземному пануванню.
Саме з цією метою в Алжирі видавалися газети «Al Mubashir» («Радісна звістка») і «Al-Akhbar» («Новини»). Ці арабомовні видання, що розповсюджувалися серед корінного населення, прославляли цивілізаорську місію Франції, в прикрашеному світлі характеризували результати діяльності колонізаторів на території країни.
3.Місіонерські видання
Корінному населенню адресувалися і видання релігійного змісту, створені та підтримувані європейськими місіонерами. Випуск періодичних видань місцевими мовами став однією з форм духовної переорієнтації жителів колоній на цінності європейської християнської цивілізації, розповсюдження уявлень про «богоданність» іноземного панування. Проте серед місіонерів було чимало чесних, самовідданих людей, які щиро прагнули допомогти корінним жителям, навчаючи їх дітей, облаштовуючи школи, лікарні, розробляючи писемність для тих народів, які її не мали (наприклад, французькі місіонери розробили сучасну в'єтнамську писемність).
Та незважаючи на це, діяльність релігійних місій і періодичних видань, що випускалися ними, об'єктивно збігалася з основними цілями колоніальної експансії європейських метрополій. Іноді місіонери прямували в ту або іншу країну попереду солдатів колоніальної армії. Так, Німеччина за підтримки місіонерів та їх релігійних газет мовами місцевих народностей підготувала в кінці XIX ст. ґрунт дня подальшого встановлення свого панування над частиною африканських територій у Східній Африці (це панування зберігалося аж до поразки метрополії у першій світовій війні).
Колоніальний характер місіонерських видань побічно підтверджується і тим фактом, що вони зазвичай видавалися за схвалення і за підтримки адміністрації колоній. Так, у британській Індії в першій половині XIX ст. англійські видавці У. Корей і Дж. Кларк випускали бенгальською мовою газету «Samashar Durpan» («Новини»), яка вела місіонерську пропаганду серед європеїзованих місцевих чиновників і освічених індійців, користуючись у цьому негласною офіційною підтримкою.
До випуску місіонерських видань мовами корінних народностей часто залучалися освічені представники місцевого населення – як правило, священики, навчені місіонерами. Для них релігійна преса ставала школою журналістики, пройшовши яку, вони починали самостійну видавничу і публіцистичну діяльність. Так, південноафриканські священики Рубусана і Дубі стали керівниками опозиційного колонізаторам Африканського національного конгресу, виступали в пресі з вимогою докорінних реформ системи британського правління на Півдні Африки.
4. Перші патріотичні видання
Появі в колоніях друку, що чітко виражав вимоги національного самовизначення і самоврядування, проголошував антиколоніальні гасла, передувала діяльність перших видань патріотичного напряму, що відображали інтереси корінного населення в найзагальнішому, «нерозгорненому» вигляді. Критичні виступи патріотичних видань проти системи пригноблення, насадженою метрополією, ще не супроводжувалися закликами добитися звільнення від колоніальної залежності. Проте ці органи преси стали справжніми передвісниами сучасної національної журналістики колишніх колоній і напівколоній.
Діяльність патріотичної преси, що сприяла духовній підготовці місцевого суспільства до прийняття ідеї самовизначення і до майбутнього незалежного розвитку, мала велике значення в умовах незрілості національної самосвідомості корінного населення. У патріотичних виданнях публікувалися праці про доколоніальну історію, про героїв і мислителів минулого, про тисячолітні цивілізації, що існували задовго до приходу європейців. Ці публікації були покликані затвердити в свідомості аудиторії думку про можливість і бажаність самостійного розвитку. Контакти з європейською цивілізацією сприяли появі публікацій, що відображали ставлення інтелігенції колоній до культурної спадщини Європи, до досягнень сучасних наук і філософської думки.
Патріотичному друку та публіцистиці були властиві виразно виражені просвітницькі тенденції. Це яскраво проявилося в британській Індії. Бенгальський просвітитель Рам Мохан Рой заснував у 1821 р. у Калькутті газету «Sambad Kaumudi» («Світоч розуму»), яка виходила перською мовою, в той період мовою-посередником в спілкуванні між народами Індії. Це видання, як і пізніше перськомовне «Mirut ul Akhbar» («Дзеркало новин»), використовувалися видавцми не тільки для боротьби проти місіонерської пропаганди, проти релігійних забобонів, що збереглися в Індії, і «диких» середньовічних звичаїв, але і для ознайомлення читачів з європейським досвідом, популяризації ідей соціального реформування і синтезу вищих досягнень європейської культури з моральними і культурними цінностями індійців.
Рой використовував друк як засіб розповсюдження патріотичних ідей. Його газети засуджували кастове ділення, властиве індійському суспільству, і закликали подолати це архаїчне явище, що заважає патріотичному об'єднанню всіх індійців. Водночас Рой визнавав право англійських монархів на управління Індією. Така позиція досить характерна для перших патріотичних видань. Засудження системи гноблення, що насаджується «своєю» метрополією, могло поєднуватися в них з висловленням надій на милість іноземних правителів або марних сподівань на допомогу інших колоніальних держав у боротьбі проти тих, що пригноблюють.
Незважаючи на помірність патріотичних видань, колоніальна влада розглядала їх діяльність як небажану і ворожу інтересам метрополії. Газети, що стояли на стороні корінного населення, часто піддавалися різного роду репресіям. Вихід у світ у Камбоджі першої патріотичної газети кхмерською мовою «Нагараватта» («Країна пагод») сприяв пробудженню національної самосвідомості. Проте її діяльність викликала роздратування французької колоніальної адміністрації. Газету закрили, а її творців відправили до тюрми. Цю долю розділили і десятки інших патріотичних видань і журналістів у різних колоніальних країнах.
Патріотичні, просвітницькі видання з'явилися і в напівколоніальному Китаї на етапі становлення китайського періодичного друку. У XIX ст. Китай, що опинився в стані гострої кризи внаслідок ізоляціоністської політики імператорської династії Цин, став об'єктом експансії декількох європейських колоніальних держав і США. Тому періодичний друк у Китаї набув поширення лише в останній третині XIX ст., коли багато країн світу вже мали свою періодику.
Саме тоді формується група реформаторських видань, які виступають за відродження і модернізацію Китаю. На їх сторінках публікувалися матеріали про життя і суспільний устрій країн Європи та США, переклади видатних творів західної літератури і науки, що зробили великий вплив на стан тодішнього інтелектуального життя Китаю. Більшість реформаторських видань багато уваги приділяло подіям за кордоном, переважно в європейських країнах і США. Все це сприяло подоланню згубних наслідків державної та духовної ізоляції.
Патріотичні газети, які з'явилися в цей період, проголошували необхідність освіти китайців, переконували читачів, що розповсюдження наукових знань сприятиме зміцненню самостійності країни, здійсненню її модернізації шляхом радикальних реформ на основі оволодіння досягненнями європейської науки і техніки. З 12 січня 1896 р. у Шанхаї виходила реформаторська газета «Цянсуебао» («Газета посилення держави»). Її видавець Кан Ювей у редакційній статті, що відкривала перший номер, проголосив просвітницьке спрямування діяльності цього видання: «Ліпше поділитися знаннями з групою людей, ніж користуватися ними одному, але ще краще ділитися знаннями з мільйонними масами, аніж послуговуватися ними в межах своєї групи».
Велику роль у поглибленні реформаторського руху відіграв патріотичний тижневик «Шиубао» («Дух часу») – неофіційний орган шанхайської Асоціації зміцнення держави, що виходив під цією назвою з серпня 1896 р. «Шиубао» видавався під керівництвом Лян Цичао. Цей публіцист-просвітитель переконував китайців у необхідністі реформ і закликав провести їх власними силами, інакше Китай може остаточно перетворитися на колонію. Лян Цичао закликав до створення в країні широкої мережі «наукових суспільств» – просвітницьких організацій, які б займалися розповсюдженням наукових і технічних знань, будили б інтерес молоді до освіти. Освіту народу публіцист вважав обов'язковою умовою для отримання масами політичних прав. Поки ж у країні пануватиме неуцтво, введення демократії та парламентаризму за західним зразком, на думку Лян Цичао, означатиме тільки торжество анархії. Публіцист писав: «Серед нашого неосвіченого народу мало хто розуміє справжній сенс свободи. Якщо спалахне революція, вона не тільки не принесе успіху, як у США, але заподіє руйнування більше, ніж у Франції та Іспанії». «Шиубао» перетворився до квітня 1898 р. в одне з найбільших китайських видань: він виходив тиражем понад 10 тис. примірників і мав загальнокитайське розповсюдження.
У 1898 р. імператриця Цисі здійснила державний переворот. Розпочався період переслідувань. Указом імператриці від 8 жовтня 1898 р. в Китаї заборонений реформаторський періодичний друк. Як наслідок – чимало реформаторів страчено, а періодичні видання – ліквідовані. Частині публіцистів-реформаторів, зокрема Лян Цичао і Кан Ювею, вдалося втекти до Японії. Так з’явилася еміграційна опозиційна китайська журналістика, яка активно пропагувала ідею незалежності, республіканські та демократичні засади (одним з провідних таких видань роду стала «Мінь Бао» («Народна газета»), створена в 1905 р. у Токіо Сунь Ятсеном, – майбутнім першим президентом незалежної китайської республіки).
5. Національна преса в колоніях і напівколоніях
З розвитком самосвідомості корінного населення на зміну поміркованим опозиційним реформаторсько-просвітницьким приходили видання, які відкрито проголошували і відстоювали гасла національної незалежності, відображали політичні та ідейні позиції антиколоніальних сил. Їх становлення в колоніях і напівколоніях різних географічних регіонів відбувалося по-різному.
У Латинській Америці перші національні видання з'явилися ще в період антиколоніальних воєн першої чверті XIX ст., які закінчилися звільненням більшості колишніх іспанських і португальських колоній. Одним з яскравих прикладів національної преси цього періоду була газета «El Despertador Americano» («Пробуджувач Америки»), заснована в 1810 р. мексиканським священиком та ініціатором озброєної антиколоніальної боротьби Мігелем Ідальго. Вона відіграла важливу роль у розповсюдженні ідей звільнення і немало сприяла подоланню настроїв апатії та покірності, що панували в колоніальній Мексиці. Видатний політик, полководець і публіцист періоду антиколоніальних воєн Симон Болівар, що іменується в Латинській Америці Визволителем, використовував газету «El Correo de Orinoco» («Пошта Оріноко», 1818–1821 рр.) для пропаганди ідей незалежності в період воєн за ліквідацію іспанського панування в Південній Америці.
Видання, які чітко виражали прагнення корінного населення до звільнення від панування європейських метрополій у кінці XIX ( початку XX ст. з'явилися в колоніях і залежних країнах Азії та Африки, в арабських країнах. У 1881 р. радикальний діяч індійського антиколоніального руху Тілак приступив до видання двох газет – «Kesari» («Лев») маратхатською мовою та «Mahratta» – англійською мовою, які відразу ж набули великої популярності. Обидва видання спочатку виступали лише за надання індійському корінному населенню політичних прав і свобод, а надалі перейшли на позиції непримиренної боротьби проти британського колоніалізму, за національне звільнення, внаслідок чого Тілак неодноразово піддавався тюремному ув’язненню. Надалі цю боротьбу продовжили газети Індійського національного конгресу – організації, яка очолила антиколоніальну боротьбу. Вагомий слід в історії індійської національної преси залишила газета Махатми Ганді «Young India» («Молода Індія»), статті з якої в період боротьби за незалежність передруковувалися десятками газет і відіграли важливу роль в організаційному об'єднанні учасників антиколоніального руху.
Наприкінці XIX – початку XX ст. національна преса формується на Півдні та Заході Африки, в інших регіонах Чорного континенту. Газети мальгашською мовою «Ні Іраку» («Послання») і «Ні Мазава» («Світло»), засновані в 1890-ті рр. на Мадагаскарі, засудили наміри метрополії заселити острів переселенцями з Франції, виступили проти масового вилучення земель у корінного населення з метою їх подальшої передачі французьким компаніям і колоністам. Публікувалися статті з протестами на адресу колоніальної влади. У них проголошувалися вимоги політичних і економічних свобод, антиколоніальні гасла.
Список рекомендованої літератури
Актуальные проблемы журналистики Азии, Африки и Латинской Америки. – М., 1989.
Вавилов А. А. Средства массовой информации Саудовской Аравии: традиции и современность // Вестник Моск. ун-та. Сер. 10.: Журналистика. – 1999. – №6. – С. 81-93.
Від кременя до кремнію. Історія засобів масової інформації. – Львів, 1987.
Ворошилов В. В. История журналистики зарубежных стран. – СПб., 2000.
Грабельников А. А. Массовые информационные процессы: от первобытного до современного гражданского общества // Журналистика. История и современность.– М., 1993. – С. 6-19.
Древние цивилизации: от Египта до Китая. – М., 1997. – 1264 с.
Ермошин Н., Сучков И. Республика Индия. Печать, радио, телевидение. – М., 1971.
Желтяков А.Д. Печать в общественно-политической и культурной жизни Турции. – М., 1972.
Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма. – М., 1987.– 58с.
Ибрагимов А. Х. Печать Турции. – М., 1965.
История мировой журналистики. – М.– Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.
Коцарев Н. К. Печать, радио и телевидение ОАР. – М, 1969.
Лазарев А. М., Полякова Н. А., Смирнов Б. В. Япония. Печать, радио, телевидение. – М., 1974.
Сбруев В. В. Возникновение и развитие прогрессивной печати в Южной Америке (Аргентина, Уругвай, Чили). – М., 1989.
Сергеев Г. И. От дибао к «Женьминь жибао»: путь в 1200 лет.– М., 1987.– 224 с.
Тимошик М. Історія видавничої справи. – К., 2003. – 496 с.
Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики.– М., 1972.– 150 с.
Ученова В. В. У истоков публицистики.– М., 1989.– 214 с.
Федченко П. М. Преса та її попередники.– К., 1969.
Эйнсли Р. Пресса в Африке. – М., 1971.
Юефу. Из древних китайских песен.– М.–Л., 1959.
Юнг К. Г. Различие Восточного и Западного мышления // Философские науки.– 1988. – № 10.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань
Видання для колонізаторів.
Світські видання для корінного населення.
Релігійна (місіонерська) преса для корінного населення.
Національна преса у колоніях та напівколоніях.
Перші патріотичні видання.
Становлення індійської журналістики.
Китайська журналістики ХІХ ст.
















13PAGE 15






Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 315

Приложенные файлы

  • doc 4745849
    Размер файла: 682 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий