Методичка для ЗО




ЗМІСТ
13 TOC \o "1-3" \h \z \u 1413LINK \l "_Toc296790019"14ПЕРЕДМОВА 13 PAGEREF _Toc296790019 \h 1441515
13LINK \l "_Toc296790020"14ІНФОРМАЦІЙНИЙ ОБСЯГ (ЗМІСТ) МОДУЛЮ «СОЦІОЛОГІЯ» 13 PAGEREF _Toc296790020 \h 1471515
13LINK \l "_Toc296790021"14МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ СОЦІОЛОГІЇ 13 PAGEREF _Toc296790021 \h 1481515
13LINK \l "_Toc296790022"14Словник основних термінів і понять 13 PAGEREF _Toc296790022 \h 1481515
13LINK \l "_Toc296790023"14ЗМ 1 Загальні питання теорії соціології 13 PAGEREF _Toc296790023 \h 14331515
13LINK \l "_Toc296790024"141.1. Соціологія як наука 13 PAGEREF _Toc296790024 \h 14331515
13LINK \l "_Toc296790025"141.2. Соціологічний спосіб дослідження 13 PAGEREF _Toc296790025 \h 14391515
13LINK \l "_Toc296790026"141.3. Історія розвитку соціологічної думки 13 PAGEREF _Toc296790026 \h 14481515
13LINK \l "_Toc296790027"14ЗМ 2 Суспільство як соціальна система 13 PAGEREF _Toc296790027 \h 14611515
13LINK \l "_Toc296790028"142.1. Суспільство. Соціальна структура суспільства 13 PAGEREF _Toc296790028 \h 14611515
13LINK \l "_Toc296790029"142.2. Соціальні інститути суспільства 13 PAGEREF _Toc296790029 \h 14681515
13LINK \l "_Toc296790030"142.3. Соціальна стратифікація і соціальна мобільність. 13 PAGEREF _Toc296790030 \h 14741515
13LINK \l "_Toc296790031"14ЗМ 3 Особа в системі культури 13 PAGEREF _Toc296790031 \h 14791515
13LINK \l "_Toc296790032"143.1. Особа як суб’єкт соціальних зв’язків 13 PAGEREF _Toc296790032 \h 14791515
13LINK \l "_Toc296790033"143.2. Культура: соціологічний аналіз 13 PAGEREF _Toc296790033 \h 14901515
13LINK \l "_Toc296790034"143.1 Девіація і соціальний контроль 13 PAGEREF _Toc296790034 \h 14991515
13LINK \l "_Toc296790035"143.4. Соціальний конфлікт: сутність і методи розв’язання 13 PAGEREF _Toc296790035 \h 141031515
13LINK \l "_Toc296790036"14ТЕМАТИКА КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ З СОЦІОЛОГІЇ 13 PAGEREF _Toc296790036 \h 141091515
13LINK \l "_Toc296790037"14РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА 13 PAGEREF _Toc296790037 \h 141141515
13LINK \l "_Toc296790038"14ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ 13 PAGEREF _Toc296790038 \h 141161515
13LINK \l "_Toc296790039"14ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ І ЗАЛІКУ З СОЦІОЛОГІЇ 13 PAGEREF _Toc296790039 \h 141191515
15


ПЕРЕДМОВА

Соціологія в Україні порівняно молода наука і навчальна дисципліна. Розібратися у різноманітності теорій, парадигм, концепцій, а, отже, досягти сучасного розуміння фундаментальних проблем соціуму, його структури, законів функціонування і розвитку, поведінки людей є справою далеко непростою і вимагає певних зусиль.
Відтоді як французький математик і філософ Огюст Конт запропонував поняття «соціологія» для позначення науки про суспільство, минуло близько двох століть. Проте ще до нього, тобто до першої третини XIX ст., історія пізнання налічувала вже не одне тисячоліття. Допитливий погляд людини був спрямований насамперед на небо (астрономія є, ймовірно, найдавнішою наукою), а також на незчисленні речі і сили, що надають руху цим речам. Тому фізика, механіка і математика могли б посперечатися з астрономією за право першонародження. Майже так само рано, як і астрономія, у VI-IV ст. до н. е. формується «метафізика», або філософія, яка зробила сміливу спробу проникнути за видимий образ речей і відшукати їхні останні засади та причини. І тільки на периферії пізнання виник інтерес до природи сил, які згуртовують індивідів у більш-менш стійкі спільноти та об’єднання. І цей стан пізнання практично не зазнав істотних змін протягом майже двадцяти століть. Лише в останні два століття, поряд з приголомшливими успіхами в пізнанні природи, до того ж з не завжди передбачуваними практичними наслідками, людство намагалося зрозуміти і пояснити
Науки про суспільство і людину виникли зовсім недавно, за історичними масштабами «вчора». Так само недавно, у XVIII ст., у мовах народів Європи з’явилося слово «суспільство», яке засвідчило наявність і постійну присутність нової реальності, відмінної від держави як традиційної форми спільного життя людей.
Вивчення цієї нової реальності, що раптово відкрилася для сприйняття і яка складається з множини станів, груп та об’єднань людей з різними життєвими звичками, способами відчувати й інтерпретувати довколишній світ, з різними можливостями впливати на перебіг подій, але з порівняно стійкими зв’язками між собою і певною мірою взаєморозуміння, стало призначенням соціології. Отже, наука про суспільство – це здатність уявляти, розуміти і пояснювати те, як людям вдається чи не вдається створювати, підтримувати і руйнувати форми спільного життя, зразки спільних дій і взаємодій.
Останнє і є тим фундаментальним питанням, на яке соціологія намагається давати дедалі нові й нові відповіді, диференціюючись на школи і теоретичні напрями, переосмислюючи власну спадщину, яка ще доступна для огляду, але вже набула статусу класичної, вдосконалюючи засоби спостереження, систематизації й узагальнення. Протягом майже двох століть це питання залишається нез’ясованим. І зовсім не тому, що недоречними виявилися ті відповіді, які давалися раніше, а внаслідок динамічності, рухливості та високої складності предмета пізнання. Давно помічено, що жити в спільноті важко, однак не менш важко описати й описати суспільне життя.
Розчарування очікує того, хто сподівається за допомогою соціології утвердитися в уявленнях про міцний і непохитний устрій суспільства, раз і назавжди встановлений «соціальний порядок», про можливості його зміцнення чи, навпаки, розхитування, про закони, які приписують хід історії, ритм і темпи змін. Сьогодні світ людей стає дедалі менш передбачуваним, кожне нове покоління соціологів самостійно вирішує проблему більш-менш адекватної реконструкції сил і скріплень, які запобігають руйнації людських спільнот, проте самі залишаються непоміченими, діють ніби з-за лаштунків. Вирішити цю проблему неможливо без оновлення самої науки соціології: вона змінюється разом зі зміною світу людей, а вироблені раніше твердження і висновки мають обмежене застосування. Можливо, саме в такій відкритості новому і несподіваному, в постійному вимаганні від носія соціологічного знання оригінальності та неповторності й полягає особлива привабливість соціології як наукової та навчальної дисципліни – молодої дисципліни для молодих людей.
Саме сьогодні, як ніколи раніше, гостро відчувається дефіцит знання про людину і світ людей. Очевидно, що в перших століттях третього тисячоліття більша частина пізнавальних можливостей людства спрямовуватиметься на ліквідацію цього дефіциту. І якщо соціологія виникла «вчора», то її розквіт очікується «завтра».
Соціологія як одна з гуманітарних дисциплін надає можливість студенту, молодому спеціалісту адекватно відповідати на виклики сучасності, оскільки допомагає виробити системний погляд на суспільство крізь призму діяльності людини. Вивчення соціології у вищому навчальному закладі – це не просто доповнення до формування спеціаліста, котрий буде використовувати її положення у своїй професії, а й ті загальні засади формування духовного світу особи, які завдяки усвідомленню людиною себе як особистості, завдяки виявленню сенсу свого буття, своєї ролі в життєдіяльності людської спільноти, відіграють свою значною мірою визначальну роль у становленні особи як спеціаліста.
Це методичне видання, розроблене викладачами кафедри філософії і політології ХНАМГ, допоможе студентам, які обрали для себе заочну форму навчання, зорієнтуватися при самостійному вивченні дисципліни, засвоїти основні терміни і поняття, правильно обрати і виконати варіант контрольної роботи, підібрати для цього відповідну навчальну літературу, підготуватися до здачі заліку або іспиту.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ОБСЯГ (ЗМІСТ) МОДУЛЮ «СОЦІОЛОГІЯ»

Змістові модулі (ЗМ):
ЗМ1 Загальні питання теорії соціології.
1.1. Соціологія як наука.
1.2. Соціологічний спосіб дослідження.
1.3. Історія розвитку соціологічної думки.
ЗМ 2 Суспільство як соціальна система.
2.1. Суспільство. Соціальна структура суспільства.
2.2. Соціальні інститути суспільства.
2.3. Соціальна стратифікація і соціальна мобільність.
ЗМ 3 Особа в системі культури.
3.1. Особа як суб’єкт соціальних зв’язків.
3.2. Культура: соціологічний аналіз.
3.3. Девіація і соціальний контроль.
3.4. Соціальний конфлікт: сутність і методи розв’язання.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ СОЦІОЛОГІЇ

Заочна форма навчання передбачає переважно самостійне освоєння навчального матеріалу. Для успішного вивчення соціології і підготовлені дані методичні вказівки. Пропонується словник основних соціологічних понять, використання якого доцільно при зустрічі з новими для студента термінами. Далі згідно з інформаційним обсягом модулю «Соціологія» складено методичні вказівки до кожної теми, які допоможуть зорієнтуватися в матеріалі, звернути увагу на найголовніше.

Словник основних термінів і понять
АБСТРАГУВАННЯ – теоретичний метод сходження від конкретного до абстрактного, від емпіричного до теоретичного. Цей метод має такі форми: 1)А. за допомогою відволікання – розгляд окремих рис або властивостей об’єкта (без зв’язку з іншими й об’єктом в цілому); 2) А. за допомогою ототожнення (вивчення об’єкта на підставі обмеженого набору його ознак, що с певним спрощенням і огрубленням об’єкта); 3) А. за допомогою ідеалізації (розумове конструювання ідеальних об’єктів).
АВТОРИТЕТ – установлене й узаконене право керувати діями і поведінкою інших людей.
АГЕНТИ ВТОРИННОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ – представники адміністрації школи, ВНЗ, армії, підприємства, партій, засобів масової інформації та ін.
АГЕНТИ ПЕРВИННОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ – люди, які є найближчим оточенням особи (батьки, родичі, друзі).
АГЕНТИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ – певні особи, які навчають людину культурним нормам і допомагають засвоювати соціальні ролі.
АДАПТАЦІЯ СОЦІАЛЬНА – пристосування до умов середовища і результат цього процесу. А.с. розглядають як вид взаємодії окремої особи, соціальної спільноти із середовищем, спрямованої на узгодження вимог та сподівань її учасників, реалізацію системи заходів щодо приведення індивідуальної чи колективної соціальної поведінки індивідів відповідно до загальновизнаних норм, правил, а також пристосування їх до безпечних соціальних та екологічних умов життєдіяльності.
АККУЛЬТУРАЦІЯ – 1) процес взаємовпливу культур, коли в ході прямого контакту освоюються технології, взірці поведінки, цінності чужої культури, які, у свою чергу, змінюються і пристосовуються до нових вимог; 2) передача елементів культури від одного покоління до іншого у межах однієї культури.
АКТИВНІСТЬ ОСОБИ – здатність особистості до свідомої трудової і соціальної діяльності, ступінь цілеспрямованого, планомірного перетворення нею навколишнього середовища і самої себе. А.о. виявляється в її ініціативності, діловитості, психологічному настрої на діяльність.
АКТИВНІСТЬ СОЦІАЛЬНА – енергійна, посилена діяльність, діяльний стан, діяльна участь у чомусь, одна з характерних рис способу життєдіяльності соціального суб’єкта (особистості, соціальної групи, історичної спільноти, суспільства), що відображає рівень спрямованості здібностей, знань, навичок, концентрації вольових, творчих зусиль на реалізацію невідкладних потреб, інтересів, мети, ідеалів завдяки освоєнню, збереженню, руйнуванню існуючих або створенню нових умов, життєво важливих зв’язків з природним і соціальним середовищем, формуванню особистих соціальних якостей.
АНДЕРКЛАС – верства суспільства, що утворюється декласованими елементами (наркомани, алкоголіки, жителі міських трущоб, «пасивні бідні» та ін.), які втратили людське обличчя і опустилися на «соціальне дно»; верства, що перебуває на найнижчих щаблях соціальної ієрархії. Ключовими характеристиками А. є: постійна депривація, соціальна маргінальність, цілковита залежність від державної підтримки, субкультура фаталізму.
АНОМІЯ – такий стан суспільства, за якого значна частина його членів, знаючи про існування обов’язкових суспільних норм, ставляться до них негативно або байдуже.
АФЕКТ – 1) емоційне переживання, пристрасть, рух душі; 2) відносно короткочасне, але сильне і глибоке хвилювання, інтенсивне емоційне переживання, що виникає, як правило, у відповідь на сильний подразник і яке супроводжується відчутними фізіологічними змінами, звуженням свідомості та зниженням контролю за своїми діями. Розрізняють фізіологічний і патологічний А. Фізіологічний А. (лють, гнів, страх) хоч і впливає з великою силою на психіку, але не позбавляє людину можливості розуміти і контролювати свою поведінку. Патологічний А. призводить до глибокого запаморочення свідомості та супроводжується автоматичними безцільними діями. Особа, яка вчинила злочин у стані патологічного А., визнається неосудною.
БАЗОВА ОСОБИСТІСТЬ – сукупність типових особистісних рис, притаманних людям, які виросли в одній культурі і пройшли одні й ті ж процеси соціалізації.
БЕЗРОБІТТЯ – соціальне явище, суть якого полягає в незайнятості працездатного населення, невикористання його суспільством та перетворення у резервну армію праці; відображає надмір пропозиції робочої сили щодо попиту. Причини Б.: глибокі структурні зрушення в економіці; циклічність економічного розвитку; нерівномірність розміщення продуктивних сил; науково-технічний прогрес, технологічні нововведення; банкрутство або ліквідація підприємств; недосконалість системи професійної підготовки й перепідготовки; пошуки працівниками нових робочих місць.
БІДНІСТЬ – неспроможність підтримувати мінімальний рівень споживання, зумовлений фізіологічними, соціальними, культурно визначеними якісними нормами. Б. залежить від загального стандарту, рівня життя в даному суспільстві, від розподілу суспільного багатства, статусної системи і системи соціальних очікувань. Розрізняють абсолютну Б. –неспроможність задовольнити вітальні людські потреби, відсутність фізіологічного і соціального мінімуму засобів існування і відносну Б. – екстремальну форму нерівності в стандартах життя та соціальному захисті. У багатьох розвинутих країнах світу для зниження рівня Б. ухвалюють програми боротьби з нею.
«БІЛІ КОМІРЦІ» – у західній соціології – службовці, чиновники, працівники, які зайняті розумовою працею і входять до складу т.зв. «невиробничого персоналу» підприємств, організацій, фірм. Використовуються також терміни «сині комірці» – працівники фізичної праці; «коричневі комірці»– працівники сфери обслуговування; «сірі комірці» – працівники галузей соціальної інфраструктури; «рожеві комірці»– секретарки, друкарки, телефоністки та ін.; «золоті комірці»– висококваліфіковані вчені та спеціалісти, які можуть як підприємці використовувати свої професійні знання.
БІОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ у соціології – напрям, головною ознакою якого є застосування понять і законів біології при аналізі суспільного життя. Хоча аналогії з органічним світом у соціальних теоріях відомі вже з античності, перенесення законів біології на явища і процеси суспільного життя набуло особливого поширення у другій пол. ХІХ ст. у зв’язку з успіхами біології (відкриття клітини, закону боротьби за існування і природного відбору та ін.). До Б.н. в соціології належать вчення Г.Спенсера, расово-антропологічна школа, органістична школа, соціальний дарвінізм. Загальним недоліком їх було ігнорування історичного суб’єкта як творчої суспільної сили і соціальної еволюції, ототожнення біологічного і соціального організму. Біологічні теорії суспільства порушували деякі складні питання (проблеми цілісності суспільства, структура і функції його окремих частин, вивчення соціальних конфліктів та ін.), однак не могли пояснити логіку соціальних процесів, призводили до антиісторизму, поверхові аналогії часто підміняли конкретне вивчення явищ суспільного життя. Тому не випадково в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. біологічні теорії поступово витісняються психологічними.
БІХЕВІОРИЗМ – напрям у соціології, який визнає визначальним механізмом соціальної поведінки рефлекторну реакцію людського організму (фізичну чи вербальну) на подразники (стимули) зовнішнього середовища за принципом «стимул – реакція». Основний постулат Б. полягає у вимозі описувати й аналізувати лише те в людині, що безпосередньо спостерігається, тобто її поведінку і вчинки.
БРОДЯЖНИЦТВО – блукання особи, яка не має постійного місця проживання та існує на випадкові доходи, ухиляючись від суспільно корисної праці, переїжджаючи з одного населеного пункту до іншого або в межах одного міста (району).
БУНТ – форма масової поведінки, яка означає ряд стихійних форм колективного протесту: масового хвилювання, повстання. Б. означає непокору офіційній владі. Причиною його виникнення є масове невдоволення чимось (умовами життя і праці, гнітом, поганим ставленням тощо), або кимось (найчастіше керівництвом).
БУРЖУАЗІЯ – клас індустріального суспільства, який виріс із верхніх верств третього стану суспільства пізнього середньовіччя (багатих купців, лихварів, цехових майстрів, землевласників); є власником основних засобів виробництва і є організатором виробництва, заснованого на використанні найманої праці. З розвитком індустріального суспільства ускладнюється структура Б., зокрема входженням до її складу верхівки найманих управлінців приватних капіталістичних компаній, вищих чиновників державного апарату, провідних буржуазних політичних діячів. Залежно від розмірів підприємства, масштабів використання найманої робочої сили Б. поділяється на велику і середню. Виділяють також дрібну Б., до якої належать власники засобів виробництва, що живуть винятково або, головним чином, власною працею; вона складає окремий клас ринкового суспільства.
БЮРОКРАТІЯ – офіційні особи, посади яких утворюють ієрархію, вони відрізняються формальними правами й обов’язками, що визначають їх дії і відповідальність.
ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ – неологізм, який вживається для позначення процесу зростання впливу культури і політики західних країн на життя сучасного людства.
ВЗАЄМНІСТЬ – необхідна умова соціальної взаємодії індивідів. Якщо В. відсутня, то соціальні суб’єкти уникають взаємодії, яка втратила винагороди.
ВЗАЄМОДІЯ СОЦІАЛЬНА – система взаємозумовлених соціальних дій, пов’язаних циклічною залежністю, при якій дії одного суб’єкта є одночасно причиною й наслідком відповідних дій інших; є формою соціальної комунікації або спілкування принаймні двох осіб чи спільнот, в якій систематично здійснюється їх вплив один на одного, реалізується соціальна дія кожного із партнерів, досягається пристосування дій одного до іншого, спільність у розумінні ситуації, сенсі дій і певна міра солідарності чи згоди між ними. Об’єднуючими елементами В.с. є мова, всілякі символи, предмети, цінності тощо.
ВИБІРКА – 1) процес формування вибіркової сукупності; 2) представницька частина генеральної сукупності. З практичних причин і міркувань економії витрат збір інформації про сукупність людей чи об’єктів, які цікавлять дослідника, інколи недоцільний, а часто й неможливий. У таких випадках з метою дослідження здійснюється В. частини населення. Головними критеріями при цьому є забезпечення В. точної репрезентації всієї сукупності, яку вона відображає, і впевненість у високій надійності даного способу відбору.
ВИСХІДНАСОЦІАЛЬНАМОБІЛЬНІСТЬ – соціальний підйом, рух індивіда чи соціальної групи у соціальній ієрархії.
ВИХОВАННЯ – процес свідомого цілеспрямованого і систематичного формування особистості, який здійснюється у межах і під впливом соціальних інститутів (сім’ї, виховних і навчальних закладів, установ культури, громадських організацій, засобів масової інформації і т.ін.) з метою її підготовки до виконання соціальних функцій і ролей, до життєдіяльності в різних сферах соціальної практики (професійно-трудовій, суспільно-політичній, культурній, сімейно-побутовій та ін.).
ВІДНОСИНИ СУСПІЛЬНІ – взаємодія суб’єктів політики, у процесі якої відбувається обмін думками, ідеями, вольовими прагненнями, інформаційними ресурсами.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – здійснюваний у різних формах контроль за діяльністю суб’єкта з позиції виконання ним прийнятих норм і правил; усю повноту відповідальності несуть розум та воля особистості.
ВЛАДА – це взаємодія, яка ґрунтується на нерівності індивідів, коли одна особа може примушувати одну чи кілька осіб до певних дій, незалежно від їхнього бажання, а іноді й всупереч йому.
ВЛАСНІСТЬ – соціологічна категорія, яка містить низку підсистем суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, психологічних, національних тощо), що прямо й опосередковано стосуються привласнення предметів природи у процесі праці та привласнення матеріальних і духовних благ через соціально-економічну форму суспільного способу виробництва. Соціальний аспект В. розкриває процес утворення і розвитку класів, соціальних груп і взаємодію між ними залежно від відношення до засобів виробництва, способів отримання певної частки суспільного багатства.
ВТОРИННА МОДЕРНІЗАЦІЯ (її ще називають «навздогінна модернізація») пов’язана із індустріалізацією країн, що розвиваються. Головною відмінністю Б. м. від первинної є та, що вона відбувається вже за умов існування зрілих соціально-економічних і культурних взірців, якими є так звані розвинуті країни.
ГАРМОНІЯ СОЦІАЛЬНА – відповідність, безконфліктне співіснування усіх елементів соціальної спільності.
ГЕНДЕР – сукупність соціальних характеристик статі.
ГЕНЕРАЛЬНА СУКУПНІСТЬ – всі соціальні об’єкти, які є предметом вивчення у межах, окреслених програмою конкретного соціологічного дослідження.
ГЕТЕРОГАМІЯ – шлюб між людьми, які різняться між собою за соціально значимими ознаками (соціальне походження, національність, раса, релігія тощо).
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ – виникнення світової всезагальної соціокультурної системи, диференційованої на окремі локальні підсистеми. Основними ознаками Г. формування світового ринку, політики, комунікації, всесвітньої культурної стандартизації, всесвітньої спортивної діяльності, туризму, зростання міжконтинентальних структур, поява світових (що так чи інакше торкаються усіх країн) проблем: екологічної проблеми, проблем війни і миру, світового розвитку, прав людини, розвитку освіти, проблем бідності, хвороб тощо. Як процес кількісного зростання й інтенсифікації політичних, економічних, соціальних, культурних зв’язків і стосунків держав світу, Г. започатковується з другої половини ХХ ст. Як політична практика Г.зорієнтована на розв’язання локальних суспільних проблем з урахуванням їх взаємозв’язку з проблемами зовнішніми, більш загальними, з передбаченням наслідків для світових процесів.
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ КУЛЬТУРИ –тенденція дифузії культурних зразків у всесвітньому масштабі.
ГРОМАДСЬКА ДУМКА – це сукупність поглядів індивідів щодо певної проблеми, яка стосується інтересів певної групи людей.
ГРОМАДЯНИН – соціальний тип особистості, який характеризується наявністю таких суспільно значущих якостей, як правослухняність, вміння поєднувати власні і суспільні (державні) інтереси, почуття обов’язку щодо батьківщини (патріотизм). Характерна ознака Г. – легальний статус повноправного члена суспільства, володіння сукупністю громадянських прав (право власності, участі в управлінні державними і суспільними справами тощо). Цей статус визначається рядом чинників: фактом і місцем народження, зв’язком з батьками («закон крові»), натуралізацією і т. ін.
ГРУПА – стабільна спільнота людей, об’єднаних єдиними інтересами, мотивами та нормами діяльності.
ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА – поведінка, що не узгоджується з суспільними нормами, не відповідає очікуванням групи або суспільства у цілому.
ДЕВІАНТНА СУБКУЛЬТУРА – 1) субкультура, члени якої дотримуються цінностей, котрі істотно відрізняються від цінностей більшості членів суспільства; 2) субкультура, притаманна групам із соціально відхиленою поведінкою (напр., наркоманам, сатаністам тощо).
ДЕЗІНТЕГРАЦІЯ СОЦІАЛЬНА – розпад цілісної структури, поділ її на частини, складові елементи; послаблення, порушення та розрив зв’язків і відносин у цілісній системі.
ДЕЗОРГАНІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНА – поняття, що фіксує факт або «процес порушення нормального» функціонування суспільної системи, падіння ефективності дії соціальних інститутів, є невід’ємною частиною процесу соціальних змін. Особливого значення проблема Д.с. набуває для суспільств перехідного типу, тих, які переживають періоди якісних трансформацій, у тому числі й для України.
ДЕЛІНКВЕНТНА ПОВЕДІНКА – поведінка, яка зумовлена наявністю систем цінностей і норм, які відхиляються від тих, які домінують у суспільстві, при цьому індивід, який сприйняв делінквентну культуру, визначає свою поведінку як правильну. Це сукупність протиправних дій, вчинків або злочинів. Вона абсолютна відносно законів країни.
ДЕМОГРАФІЯ – наука про населення, яка вивчає його чисельність, склад, структуру, розподіл на території, а також зміну цих об’єктів у часі.
ДЕМОНСТРАТИВНЕ СПОЖИВАННЯ – термін, упроваджений Т.Вебленом і пізніше досліджений П.Бурд’є та Ф.Хіршом для визначення характеристик класу дозвілля. Ними висловлене припущення, що деякі види споживання існують не стільки через корисність товарів чи послуг, скільки заради демонстрації соціального статусу.
ДЕРЖАВА – форма політичної організації суспільства, основне знаряддя політичної влади; орган управління суспільною структурою, формами власності і пов’язаною з нею структурою виробництва.
ДИСКРИМІНАЦІЯ – 1) обмеження чи позбавлення прав певної категорії громадян за будь-якими ознаками; 2) у міжнародних відносинах – ущемлення прав певної держави або її громадян порівняно з правами, якими користуються інші держави або громадяни.
ДИСТАНЦІЯ СОЦІАЛЬНА – величина, яка характеризує ступінь близькості або відчуження між соціальними групами. Мінімальна Д.с. дає про себе знати у вияві повноти почуттів, безпосередності, відкритості під час спілкування партнерів. Але чим більша Д.с., тим сильнішою є недовіра до представників інших груп, бажання звести до мінімуму необхідне спілкування. Д.с. виникає на основі реальних економічних, політичних, культурних, національних, вікових та інших відмінностей між соціальними групами. При цьому Д.с. є рухливою, такою, що змінюється залежно від специфіки ситуації і особистісних якостей учасників.
ДИСФУНКЦІЯ – порушення або розпад функцій певного соціального інституту чи соціальної системи, переважно якісного характеру.
ДИСЦИПЛІНА – певний стиль поведінки людей, який відповідає нормам права і моралі, що склалися в суспільстві, або вимогам певної організації. Д. є необхідною умовою нормального існування, функціонування будь-якого суспільства, соціальної спільноти. Завдяки Д. поведінка людей набуває упорядкованого характеру, що забезпечує колективну діяльність та функціонування соціальної організації.
ДОМІНУЮЧА КУЛЬТУРА – сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керується більшість членів суспільства.
ЕЙДЖИЗМ – вікова дискримінація, які ґрунтується на переконанні, що певні вікові категорії є гіршими за інші.
ЕКЗОГАМІЯ – це правила, які забороняють укладення шлюбу всередині певної суспільної групи. Як правило, забороняється вступати у подружні зв’язки з членами своєї родини.
ЕКСПЕКТАЦІЯ – система очікувань, вимог стосовно норм виконання індивідом соціальних ролей. Е. є різновидом соціальних санкцій, котрі упорядковують систему взаємодій і відносин у групі; носить неформалізований і не завжди усвідомлений характер. Е. містить два основних аспекти: право очікувати від оточуючих поведінки, що відповідає їх ролевій позиції, і обов’язок поводитися відповідно очікуванням інших людей.
ЕКСПЕРИМЕНТ – один із методів отримання соціологічної інформації про кількісні і якісні зміни показників діяльності й поведінки об’єкта, внаслідок дії на нього певних факторів (змінних), якими можна керувати і які можна контролювати.
ЕЛІТА – коло людей, які мають високе суспільне становище, обумовлене особливими професійними, особистісними якостями і досягненнями, або також таких, що отримали свій статус у спадщину або за рахунок просування в межах закритої елітної групи.
ЕНДОГАМІЯ – це правила, за яких шлюбного партнера варто обирати всередині певних суспільних груп (клас, раса, каста, віровизнання, національність, плем’я тощо).
ЕТНІЧНА ГРУПА – це частина суспільства, члени якої вважають (або інші так вважають щодо них), що спільним для них усіх є їхнє походження, культура і що вони беруть участь у спільній діяльності.
ЕТНОС – тип культурної спільноти, яка приділяє значну увагу спільному походженню та історичній долі і вирізняється з-поміж інших подібних спільнот однією або кількома культурними особливостями: релігією, звичаями, мовою тощо.
ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ – це спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає походження, суть, функції і загальні закономірності розвитку етносів,міжетнічні взаємини та розробляє основні методологічні принципи їх досліджень.
ЕТНОЦЕНТРИЗМ – тенденція оцінювати звичаї, норми і цінності інших культур, з позиції сприйняття власної культури як центральної і безумовно правильної.
ЗВИЧАЇ – це схвалювані суспільством масові взірці дій, які рекомендується виконувати.
ІДЕАЛЬНИЙТИП – теоретична конструкція, схема, яка спочатку створюється в уяві дослідника, а потім співвідноситься з емпіричною реальністю. Категорія запропонована М. Вебером.
ІДЕНТИФІКАЦІЯ – соціально-психологічний процес ототожнення індивідом себе з певною людиною, соціальною групою чи спільнотою, що допомагає індивіду оволодівати різними видами соціальної діяльності, набувати певні соціальні статуси і ролі, засвоювати і перетворювати норми і цінності.
ІДЕОЛОГІЯ – система філософських поглядів та ідей, які відображають ставлення їх членів до дійсності, один до одного, способи засвоєння цієї дійсності і її перетворення, відповідно до ідеалів цього суспільного руху, стійка, спадкоємна і виконує соціальну функцію, виробляючи певному суспільному рухові тип мислення, поведінки і програми соціальної дії.
ІНДИВІД – це окрема людина, одиничний представник людського роду.
ІННОВАЦІЯ. Цей термін включає в себе два поняття: відкриття і винахід. Відкриття – це сприйняття багатьма людьми нових, раніше невідомих аспектів реальності. Відкриття примножує знання, воно завжди додає до культури щось нове. Винахід – це нова комбінація вже відомих елементів, наприклад, комбінація парового двигуна і візка привела до винаходу паротяга.
ІНСТИТУТИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ – установи, які впливають на процес соціалізації, спрямовують його. Вони розвивають особистість, розширюють її знання про світ, її розуміння того, якою є бажана і небажана соціальна поведінка.
ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЯ – це заміна спонтанної й експериментальної поведінки на передбачувану поведінку, яка очікується, моделюється, регулюється.
ЖЕБРАЦТВО – проживання особи на доходи, що добуваються шляхом випрошування у громадян грошей, продуктів харчування, одягу та інших матеріальних цінностей.
ЖИТТЄВИЙ ЦИКЛ СІМ’Ї – ряд послідовних етапів, які проходить у своєму розвитку сім’я. Виділяють такі фази Ж.ц.с.: 1) утворення сім’ї вступ до першого шлюбу; 2) початок дітонародження народження першої дитини; 3) завершення дітонародження; 4) «порожнє гніздо» вступ до шлюбу і вихід із сім’ї останньої дитини; 5) припинення існування сім’ї смерть одного з подружжя. На кожному з цих етапів сім’я має специфічні соціальні та економічні характеристики.
ЗАДОВОЛЕНІСТЬ СОЦІАЛЬНА– узагальнена у свідомості індивіда сукупність оцінок умов свого соціального життя, його якості. Ступінь З.с. може бути високий і низький. На рівень і структуру З.с. впливають дві групи чинників: 1) об’єктивні соціальні умови життєдіяльності індивіда, основні елементи яких пов’язані з його належністю до певної спільноти територіальної, виробничої, сімейної і т.д., а також з характеристиками його соціального середовища; 2) група чинників, які мають суб’єктивну природу і виражаються на рівні вимог, сподівань відносно соціальних умов життя, які формуються в індивіда на базі попереднього життєвого досвіду, соціального порівняння і під впливом ідеології. Важливим чинником З.с. є також ціннісні орієнтації індивіда, які є критеріями для оцінки порівняльної важливості соціальних умов.
ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ – соціально-економічна категорія, яка характеризує залучення населення у суспільне виробництво; означає сукупність економічних відносин, пов’язаних із забезпеченням населення робочими місцями та його участю у господарській діяльності. З.н. можна розглядати з погляду всього суспільства, окремої соціальної групи як у загальнодержавному, так і регіональному аспектах.
ЗАКОН – нормативно-правовий акт, що приймається з ключових питань суспільного, державного життя і має вищу юридичну чинність. З. приймається вищими представницькими інститутами державної влади (парламентом) або через референдум, а тому є виявом державного суверенітету. В Україні закони приймає Верховна Рада України або референдум. Регламент Верховної Ради України передбачає спеціальну парламентську процедуру розгляду законопроектів, що має низку стадій: законодавча ініціатива, обговорення проекту, прийняття і введення в дію.
ЗАКОНИ СОЦІАЛЬНІ – внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки і відносини між елементами системи суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, правових та ін.), суспільними суб’єктами, соціальними явищами і процесами. З.с. діють у всіх сферах людської діяльності і різняться за сферою свого розповсюдження. З.с. мають такі основні ознаки: 1) закон може діяти лише при наявності певних умов; 2) за цих умов закон діє завжди і всюди без будь-яких винятків; 3) умови, за яких діє закон, реалізуються не повністю, а частково і приблизно. Виступаючи рівнодіючою сукупністю дій усіх членів суспільства і реалізуючись у зіткненні інтересів різноманітних соціальних груп, З.с. виявляються як закони-тенденції. У соціології виділяють закони функціонування і закони розвитку, динамічні та статичні (стохастичні).
ЗВ’ЯЗКИ СОЦІАЛЬНІ – зв’язки, взаємодії індивідів і груп людей, які мають перед собою певну соціальну мету в конкретних умовах місця і часу; умови середовища, становище в системі соціальних зв’язків і внутрішня своєрідність визначають особистість, її поведінку, установки, емоції і вибір. Зв’язок і взаємодія між людьми встановлюються тому, що люди в процесі задоволення своїх індивідуальних потреб залежать у чомусь конкретно один від одного і кожний виконує певні соціальні функції.
ІДЕАЛЬНИЙ ТИП – у вченні М.Вебера умоглядна теоретична конструкція, яка описує певне явище або процес; утворюється за допомогою висмикування певних аспектів явища або процесу та їх узагальнення у теоретичному понятті. «Ідеальний» означає «чистий» або «абстрактний», такий, якого насправді не існує. І.т. є, напр., поняття «капіталізм», «бюрократія», «релігія», «ринкова економіка» тощо.
ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО – суспільство, засноване на розвитку великого промислового виробництва, яке формує відповідні моделі ринку, споживання, соціальної організації, науки і культури. Пов’язане з руйнуванням традиційно-культурних систем, наростанням урбанізації, посиленням ролі держави в регулюванні соціально-економічної сфери.
ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНИЙ – сталий механізм організації спільного життя людей, усталена форма закріплення і здійснення ними спеціалізованої діяльності; виникає у процесі суспільного поділу праці. Термін широко використовується для опису регулярних і довготривалих соціальних практик, які санкціонуються і підтримуються за допомогою соціальних норм і мають важливе значення в структурі суспільства. Як сукупність економічних, політичних, правових, моральних та ін. відносин, суспільство є системою І.с.
ІНФОРМАТИЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА – сукупність процесів, що відбуваються у всіх сферах і підсистемах суспільства, і які пов’язані з якісно новими формами продукування, переробки і розповсюдження інформації. Викликана потребою у використанні величезного обсягу інформації у зв’язку із зростанням масштабів виробництва, інтенсифікацією та інтелектуалізацією праці, ускладненням процесів управління.
КАСТА – замкнена соціальна група. Існують практично нездоланні бар’єри: людина не може змінити К. у якій вона народилася, не дозволяються і шлюби представників різних К.
КЛАСИ СОЦІАЛЬНІ – 1) у широкому розумінні – великі групи людей, які відрізняються за їх місцем в історичній системі суспільного виробництва і розподілу, ставленням до засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці. К.с. виникли історично в процесі розкладу первіснообщинного ладу внаслідок суспільного поділу праці, зростання її продуктивності, появи додаткового продукту та приватної власності на засоби виробництва. Розрізняють К.с. основні (раби і рабовласники, кріпаки і поміщики, пролетарії і буржуазія) і неосновні; 2) у вузькому значенні – будь-яка страта в сучасному суспільстві, яка відрізняється від інших прибутком, освітою, владою і престижем. Виходячи з цих критеріїв, виділяють не два протилежних класи, а декілька так званих страт, які переходять одна в одну. Згідно з вузьким трактуванням, К.с. виникли тільки при капіталізмі і знаменують собою перехід від закритого до відкритого суспільства.
КЛАСИФІКАЦІЯ – розподіл об’єктів, предметів, понять, назв на класи, групи, розряди за спільною ознакою.
КОЛЕКТИВ – організована спільність людей, об’єднаних конкретним видом суспільно корисної діяльності, яка здійснюється у межах тієї чи іншої форми власності і супроводжується відповідними відносинами співробітництва, взаємодопомоги і взаємної відповідальності, інтересами, ціннісними орієнтаціями, установками і нормами поведінки. Розрізняють К. трудові, суспільно-політичні, навчальні, військові, спортивні, культурні, побутові та ін. Центральне місце в системі К. належить трудовим, через які більшість працездатного населення залучається до процесу суспільної праці.
КОЛЕКТИВНІ УЯВЛЕННЯ (термін Е. Дюркгейма) – спільні уявлення та моральні установки, які виступають у ролі єднальної сили в суспільстві.
КОМУНІКАЦІЯ – це процес, за допомогою якого люди передають один одному інформацію, ідеї, думки.
КОНСЕНСУС (термін, запроваджений О. Контом) – узгодженість дій основних соціальних спільнот та інститутів суспільства.
КОНТРКУЛЬТУРА – це різновид субкультури, який не просто відрізняється від домінуючої культури, але протистоїть їй, принципово не сприймаючи пануючих у суспільстві цінностей.
КОНФОРМІЗМ – некритичне сприйняття і наслідування пануючих думок, норм, традицій, принципів і стереотипів масової свідомості.
КОНЦЕПЦІЯ – система взаємопов’язаних поглядів на певні явища і процеси; спосіб їх розуміння і трактування; головна ідея певної теорії.
КОРЕЛЯЦІЯ – тип асоціації однієї змінної з іншою, при якій зміна однієї величини супроводжується зміною іншої.
КУЛЬТУРА – це система цінностей, уявлень про життя і кодів поведінки, спільних для людей, пов’язаних певним способом життя.
КУЛЬТУРНИЙ РЕЛЯТИВІЗМ – це переконаність індивіда у тому, що оцінка окремого елемента культури (звичаю, норми, цінності) можлива тільки в межах тієї культури, з якої він походить.
КУЛЬТУРНІ УНІВЕРСАЛЇЇ – це певні елементи, обов’язково присутні у кожній соціальній культурі (елементи властиві всім видам культури): мова, спорт, танці, звичай прикрашати тіло, освіта, ритуали похоронів та весіль, звичай дарувати подарунки та ін.
ЛЕГІТИМНІСТЬ – це здатність системи породжувати і підтримувати віру, що існуючі політичні інститути є найбільш придатними для суспільства.
ЛОБІЗМ – це особлива система реалізації інтересів окремих організацій і різноманітних соціальних груп, шляхом цілеспрямованого впливу на органи законодавчої та виконавчої влади, з метою отримати схвалення або несхвалення ними того чи іншого законопроекту.
ЛЮМПЕН – декласована людина, яка повністю випала із соціальної структури і втратила звичайні для суспільства цінності, норми, стандарти стосунків і поведінки (бомжі, жебраки, залежні від алкоголю тощо).
МАКРОСОЦІОЛОГІЯ – сфера соціологічного знання, яка вивчає великі елементи соціальних структур, їхній стан та взаємодію, зорієнтована на дослідження масштабних суспільних процесів.
МАРГІНАЛ – це людина, яка не зуміла пристосуватися до домінуючої культури чи субкультури і виявилася витісненою «на узбіччя» соціального життя.
МАРГІНАЛЬНІСТЬ – ставлення індивіда або соціальної групи до суспільства чи певної суспільної верстви.
МАСА – аморфна сукупність людей з мінімальним рівнем групової інтеграції й організації.
МАСОВА ІСТЕРІЯ – стан загальної нервозності, страху і підвищеного збудження – реакція на загрозу з боку якихось потужних сил.
МАСОВА ПОВЕДІНКА – це спонтанні і нетривалі суспільні дії, відносно великої кількості людей, які перебувають у невизначеній ситуації.
МЕТОД – це спосіб, сукупність прийомів і процедур практичного і теоретичного пізнання дійсності, технологічний принцип вивчення об’єкта.
МАТРІАРХАТ – форма суспільного устрою на ранніх етапах розвитку первіснообщинного ладу, яка характеризується домінуючою роллю жінки у сім’ї, господарстві, суспільному житті.
МЕДІАЦІЯ – оптимізація за допомогою третьої сторони процесу пошуку вирішення проблеми задля припинення конфлікту.
МЕРИТОКРАТІЯ – 1) влада, що ґрунтується на заслугах, правління найбільш гідних в інтелектуальному, моральному та інших аспектах; 2) концепція, згідно з якою влада повинна здійснюватися людьми, які вирізняються своїми досягненнями, здібностями, професійною компетенцією, а не соціальним походженням чи приписаним статусом.
МІКРОСОЦІОЛОГІЯ – галузь соціологічного знання, яка спрямована на вивчення «мікрооб’єктів», міжособистісних взаємодій і стосунків, комунікативних зв’язків у малих соціальних групах (напр., сім’ї, академічній групі), поведінки індивіда, окремих соціальних явищ і процесів. До М. належать: теорія соціального обміну Дж.Хоманса і П.Блау, символічний інтеракціонізм Дж.Міда, Г.Блумера, А.Роуза, Г.Стоуна, феноменологічна соціологія А.Шюца, етнометодологія Г.Гарфінкеля, теорія «легітимізації» П.Бергера, Т.Лукмана та ін.
МІГРАЦІЯ – це процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп: переміщення в інший регіон країни або в іншу країну. Міграцією є також переїзд на проживання із села в місто і навпаки.
МІНІМУМ ПРОЖИТКОВИЙ – сукупність матеріальних і фінансових засобів, необхідних для виживання і відтворення індивіда чи соціальної групи.
МІСІОНЕРСТВО – діяльність представників релігійних організацій, що займаються поширенням релігійних поглядів серед населення, яке перебуває на інших світоглядно-релігійних або конфесійних позиціях. М. притаманне всім релігійним напрямкам, системам.
МОДЕРНІЗАЦІЯ – це перехід від традиційного аграрного стабільного суспільства до світського, урбанізованого, індустріального, до суспільства, яке безперервно змінюється.
МОЛОДЬ – це суспільна група, яка перебуває у періоді життя, який починається зі статевого дозрівання, не має чітко окресленої верхньої вікової межі і визначається як суспільними, так і індивідуальними рамками.
МОНОГАМІЯ – шлюб, що складається із одного чоловіка і однієї жінки.
НАТОВП – тимчасове і неорганізоване зібрання людей, які перебувають у безпосередній фізичній близькості і мають спільний об’єкт зацікавлення.
НАЦІОНАЛІЗМ – полісемантичний термін, який вживається для окреслення таких явищ: 1) Н. – національна ідеологія, певна система світоглядно-політичних засад, що формує основну мету, принципи боротьби за національну незалежність та розбудову власної національної держави; 2) Н. як культурний і політичний рух, спрямований на боротьбу за утвердження національних пріоритетів у культурній та адміністративній сферах або за здобуття національної незалежності; 3) Н. як національна свідомість, тобто усвідомлення своєї приналежності до певної нації.
НАЦІЯ – історична сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для усіх членів.
НЕРІВНІСТЬ – становище, за якого люди не мають рівного доступу до соціальних благ.
НЕФОРМАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ ґрунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку її родичів, друзів, колег, знайомих, а також з боку громадської думки, яке висловлюється через звичаї і традиції, або через засоби масової інформації.
НЕФОРМАЛЬНІ НЕГАТИВНІ САНКЦІЇ – це покарання, непередбачені офіційними інстанціями, такі як зауваження, насмішка, злий жарт, зневага, недоброзичливий відгук, наклеп тощо.
НЕФОРМАЛЬНІ ПОЗИТИВНІ САНКЦІЇ – це публічне схвалення з боку неофіційних осіб та організацій: публічна похвала, комплімент, мовчазне схвалення, аплодисменти, слава, посмішка тощо.
НИЗХІДНА СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ – соціальний спуск, рух індивіда чи соціальної групи донизу у соціальній ієрархії.
НОРМИ – засоби соціальної регуляції поведінки індивідів і груп. У нормативній структурі виділяють звичаї, моральні норми і закони.
НУКЛЕАРНА СІМ’Я складається із дружини, чоловіка і їхніх дітей. Вона є найбільш поширеним типом сім’ї у сучасному індустріальному суспільстві.
ОСОБА – стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства та конкретних соціальних груп, до яких належить індивід.
ПАНІКА – це форма масової поведінки, коли люди, зіткнувшись із небезпекою, виявляють некоординовані реакції. Під впливом Я. люди діють неорганізовано, емоційно, часто заважаючи і травмуючи один одного.
ПАРАДИГМА в соціології – це певний ціннісно-нормативний підхід, який визначає кут зору, крізь призму якого відстежуються, аналізуються та узагальнюються соціальні явища та процеси.
ПАРТІЙНА СИСТЕМА – політична структура, що складається із сукупності політичних партій різного типу з їх стійкими взаєминами між собою, з державою та іншими інститутами влади, характером та умовами діяльності.
ПАРТІЯП ОЛІТИЧНА – це ідеологічна організація, яка об’єднує найактивнішу і найбільш організовану частину соціальної спільноти, виражає і захищає інтереси цієї спільноти, здійснює практичну роботу для їх задоволення.
ПАТРІАРХАТ – 1) форма соціальної організації, при якій чоловік відіграє домінуючу роль у сімейному, господарському, суспільному житті; 2) в еволюціонізмі – період родового ладу, що настав після матріархату і який збігався у часі з мідним, бронзовим і раннім періодом залізного віку; характеризується патрилінійним родом, владою чоловіка, який очолює рід, розвитком скотарства, плужного землеробства, металообробки тощо. Епоха П. – час розкладу первіснообщинного ладу, на заключному етапі – виникнення класів і держави.
ПАТРІОТ – людина, віддана своїй вітчизні, вірно служить її інтересам.
ПЕРВИННА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це модернізація епохи промислової революції, зміни соціальної структури, у зв’язку із руйнуванням традиційних, станових спадкових привілеїв і проголошення рівних громадянських прав, демократизації суспільства.
ПЕРЕКОНАННЯ – це погляди, які не ґрунтуються на наукових фактах таким чином, що вони визнаються усіма як безумовно правдиві (наприклад, існують різні думки стосовно корисності або шкідливості для суспільства смертної кари).
ПЛІТКИ – сукупність даних, які виникають із анонімних джерел і поширюються неформальними каналами. Поширення П. – це форма масової поведінки.
ПОЗИТИВІЗМ – провідний напрям у соціології ХІХ ст. (О.Конт, А.Кетле, Е.Дюркгеймта ін.), який характеризується (особливо на першому етапі) натуралістичним підходом до явищ суспільного життя, намаганням пояснити суспільне життя і поведінку людини, застосовуючи для цього закономірності, встановлені у точних, насамперед природничих і фізичних науках (органічна школа в соціології, соціальний механіцизм). Соціальні явища і процеси є окремими випадками загальних законів та закономірностей.
ПОЗИЦІЯ СОЦІАЛЬНА – а) в об’єктивному значенні – суспільний статус людей з певними правами і обов’язками, що не залежать від їх індивідуальних, особистих рис. П.с. утворюють певну ієрархію за тими чи іншими критеріями (напр., майновими, владними), мають різний статус і престиж у громадській думці. П.с. описуються сукупністю рольових приписів, об’єктивних вимог до осіб, що займають таку позицію; б) у суб’єктивному значенні – усвідомлений вибір, світоглядна і моральна орієнтація особистості, яка підлягає моральній оцінці як основна, прогресивна або консервативна, реакційна.
ПОЛІАНДРІЯ – шлюб однієї жінки із кількома чоловіками.
ПОЛІГАМІЯ – така форма шлюбу, за якої в нього вступають більше ніж два партнери.
ПОЛІГІНІЯ – шлюб одного чоловіка із кількома жінками.
ПОРІВНЯЛЬНИЙ МЕТОД – встановлення подібності та відмінності (на підставі співпадіння чи неспівпадіння певних ознак об’єктів).
ПОРІГ БІДНОСТІ – визначений державою граничний рівень особистісного добробуту, опинившись нижче якого, людина не може підтримувати нормальний фізичний стан.
ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО – соціальна форма, що формується і визначається в процесі еволюції і трансформації індустріального суспільства. Відповідає рівню низки країн Західної Європи та Північної Америки кінця ХХ ст. Характеризується переходом від виробничої економіки до обслуговуючої, різким зростанням виробництва продукції, що базується на «високих технологіях».
ПРЕДМЕТ СОЦІОЛОГІЇ – це концептуальна схема соціальної реальності, у якій її головні елементи зведені в систему і логічно виводяться одні з одних.
ПРЕСТИЖ – повага до статусу, який існує в громадській думці.
ПРИПИСУВАНИЙ СТАТУС – це статус, у якому людина народжена (природжений статус), але за яким, крім того, суспільством визнані певні соціальні ознаки.
ПРОГРЕС – це якісні чи структурні зміни певного суспільного явища чи соціальної системи, які, з позиції певних визначених оцінкових критеріїв, становлять удосконалення цього явища, порівняно з його попереднім станом.
ПРОЦЕДУРА – послідовність усіх операцій, загальна система дій щодо організації дослідження.
РАБСТВО – економічна, соціальна і юридична форма соціальних стосунків, за якої одні люди є власністю інших людей.
РЕВОЛЮЦІЯ – комплексна зміна багатьох або всіх сторін суспільного життя, яка стосується основ існуючого ладу.
РЕПРЕЗЕНТАТИВНІСТЬ – властивість вибіркової сукупності відтворювати (досить точно відображати) характеристики генеральної сукупності.
РЕПРЕСІЯ – каральний захід, покарання з метою придушити, присікти будь-що, у тому числі масові, необґрунтовані протизаконні переслідування будь-кого з боку державних органів.
РЕПУТАЦІЯ – громадська думка, яка сформувалася щодо якостей, достоїнств і недоліків будь-кого.
РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ – 1) вторинна соціалізація, що відбувається протягом усього життя індивіда у зв’язку зі зміною його установок, цілей, норм і цінностей життя; 2) процес пристосування девіантного індивіда до соціального середовища без гострих конфліктів.
РЕСПОНДЕНТ – той, кого опитує соціолог.
РЕФЕРЕНТНІГРУПИ – це соціальні групи, на які індивід орієнтується при оцінюванні і формуванні своїх поглядів, почуттів і дій.
РЕФОРМА – часткове вдосконалення у якійсь сфері життя, ряд поступових перетворень, які не стосуються основ існуючого ладу.
РИТУАЛ СОЦІАЛЬНИЙ – форма санкціонованої упорядкованої соціальної поведінки; сукупність регулярно здійснюваних дій та їх установлений порядок.
РІВЕНЬ ЖИТТЯ – узагальнений показник, який характеризує досягнутий ступінь задоволення матеріальних і культурних потреб населення країни (окремого регіону), класів, соціальних груп, сім’ї, індивідів у смислі забезпечення їх споживчими благами; характеризується переважно кількісними показниками, абстрагованими від їх якісного значення.
РОБОТА – вид діяльності, що здійснюється за певну винагороду.
РОЗШИРЕНАСІМ’Я – це сім’я, яка складається із кількох поколінь родичів.
РОЛЬОВА НАПРУГА– ситуація, коли в одній ролі є суперечливі експектації або неможливість ефективно і майже одночасно виконувати дві і більше соціальних ролей.
РОЛЬОВА ПІДГОТОВКА – придбання знань і навичок, необхідних для виконання соціальних ролей.
РОЛЬОВА ПОВЕДІНКА – реальна, фактична поведінка індивіда, який відіграє певну соціальну роль; на відміну від простого виконання ролі є очікуваною поведінкою.
РОЛЬОВА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ – соціологічна концепція, згідно з якою особа – це функція від тієї сукупності ролей, які людина виконує у суспільстві й оскільки всі ролі пов’язані з її перебуванням у соціальних групах, то особа є похідною від сукупності тих груп, у які входить людина.
РОЛЬОВИЙ КОНФЛІКТ – конфлікт, пов’язаний з виконанням індивідом однієї або декількох соціальних ролей, котрі містять у собі несумісні, конфліктуючі обов’язки й вимоги (напр., поліцейський повинен заарештувати свого сина).
РОЛЬОВИЙ НАБІР – сукупність ролей, зумовлених певним статусом.
САМОГУБСТВО (суїцид) – добровільне і навмисне припинення свого життя. За умов С. людина має мету і мотив, які спонукають її до дії. Причини С. – наявність конфліктності з оточенням і психосоціальна дезадаптація. Розрізняють справжнє і демонстративно-шантажне С; С. у вигляді помсти, ухилення від призову, самопокарання, відмова від життя як такого.
САМОКОНТРОЛЬ – вид соціального контролю; вияв усвідомлюваної регуляції особистістю власної поведінки та діяльності з метою забезпечення відповідності їх результатів поставленим цілям, пред’явленим вимогам, цінностям, нормам, правилам, зразкам.
САМООЦІНКА – судження людини про міру наявності у неї тих чи інших якостей, рис, властивостей у співвідношенні їх з певним еталоном, зразком. С.– вияв оцінного ставлення людини до себе і відіграє важливу роль у саморегулюванні її поведінки і діяльності.
САМОРЕАЛІЗАЦІЯ – вияв і розвиток індивідом особистісних здібностей у всіх сферах діяльності; реалізація потенцій особистості.
САМОРЕГУЛЯЦІЯ – 1) властивість систем різних рівнів зберігати внутрішню стабільність завдяки їх скоординованим реакціям, які компенсують вплив умов навколишнього середовища, що постійно змінюються; 2) активність, спрямована на досягнення поставленої суб’єктом певної мети і яка передбачає створення моделі, а також її корегування в ході діяльності.
САНКЦІЇ – це покарання і винагороди, які застосовуються суспільною групою до індивіда, який не дотримується засад, обов’язкових для членів цієї групи.
СЕРЕДНІЙ КЛАС – клас, що займає проміжне становище між основними класами («вищим»і «нижчим») у системі соціальної стратифікації; характеризується неоднорідністю становища, суперечливістю інтересів, свідомості і політичної поведінки. На основі різних ознак ця верства є диференційованою (освіта, рід занять, прибуток, культура тощо), має відповідну структуру, яка виражає її гетерогенний характер. Розрізняють старі верстви С.к. (середні і дрібні торговці) і нові верстви, так звані «білі комірці» (управлінці середньої і нижчої ланки, професійні працівники розумової праці та ін.). Виділяють такі ознаки С.к.: наявність власності у вигляді накопиченого майна чи існуючої як джерело прибутку; високий рівень освіти (як правило, вища); прибуток, середній по країні; професійна діяльність, що має досить високий престиж у суспільстві; певний світогляд і система цінностей, спосіб життя. Наявність чисельного С.к. в соціальній ієрархії багатьох сучасних країн дозволяє їм зберегти усталеність, стабільність, незважаючи на епізодичне зростання напруги серед найбідніших верств.
СИСТЕМНО-СТРУКТУРНИЙМЕТОД – теоретичний метод, який передбачає розгляд об’єкта пізнання як системи, що складається зі структурних елементів з визначеними функціями.
СІМ’Я – це соціально санкціонована, відносно стійка група людей, яка об’єднана спорідненістю, шлюбом або усиновленням дітей, члени якої проживають разом і економічно пов’язані між собою.
СОЛІДАРНІСТЬ – 1) єдність переконань і дій, взаємодопомога і підтримка членів соціальної групи, які ґрунтуються на спільності інтересів і необхідності досягнення спільних групових інтересів, спільна відповідальність; 2) активне співчуття і підтримка будь-чиїх дій або думок.
СОЦІАЛІЗАЦІЯ – це процес засвоєння культури (норм поведінки, цінностей, ідей, правил, стереотипів розуміння). Це процес формування соціальних якостей, завдяки яким людина стає дієздатним учасником соціальних зв’язків, інститутів і спільнот.
СОЦІАЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ – взаємодія між двома і більше індивідами, в процесі якої передається соціально значима інформація, або здійснюються дії, орієнтовані на іншого індивіда.
СОЦІАЛЬНА ГРУПА – це двоє або більше індивідів, які мають спільні погляди і пов’язані один з одним у відносно стійких моделях соціальної взаємодії.
СОЦІАЛЬНА ДИСТАНЦІЯ – відстань між двома статусами або позиціями індивідів чи соціальних груп.
СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ – переміщення індивідів та груп від одного соціального статусу до іншого.
СОЦІАЛЬНА ПОВЕДІНКА, за Вебером, – це певний вчинок людини, який він співвідносить з поведінкою (або вчинками) інших людей.
СОЦІАЛЬНАПРОБЛЕМА – це те у соціальній поведінці, що спричиняє соціальне тертя, дискомфорт і вимагає колективних зусиль для його вирішення (бідність, хвороби, злочинність, самотність тощо).
СОЦІАЛЬНА РОЛЬ – модель поведінки, орієнтована на певний статус, її ще називають динамічною стороною статусу.
СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА – цілісне утворення, головним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємини та взаємодії, а також соціальні інститути та організації, соціальні групи, спільноти, норми і цінності.
СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ – це сукупність розміщених у вертикальному порядку соціальних прошарків.
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА – є тривалим укладом соціальних взаємодій між елементами суспільства: статусами, ролями, групами, організаціями, соціальними інститутами.
СОЦІАЛЬНЕ – найважливіша категорія соціології, означає сукупність певних рис та особливостей суспільних відносин, інтегрована індивідами чи спільнотами в процесі спільної діяльності в конкретних умовах і яка виявляється в їх стосунках, у ставленні до свого місця в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя. Будь-яка система суспільних відносин (економічних, політичних та інших) стосується становлення людей один до одного і до суспільства, тому кожна має й чітко виражений соціальний аспект. Характеризуючи особливий аспект суспільних відносин, входячи в усі їх види, С., однак, не включає в себе ці відносини і не зводиться до їх суми. Виділяють такі основні риси, що характеризують специфіку С.: а) властивість, що іманентно (внутрішньо) притаманна особистості і спільнотам і яка формується внаслідок процесів соціалізації й інтеграції людини в суспільство, суспільні відносини; б) відображає зміст і характер взаємодії між субєктами (індивідами, групами, спільнотами) як наслідок виконання людиною певних соціальних ролей, котрі вона бере на себе, ставши членом спільноти; в) продукт взаємодії суб’єктів, який виражається у культурі, оцінках, способі життя людей.
СОЦІАЛЬНИЙ СТАТУС – це певна позиція особи в соціальній структурі групи і суспільства, пов’язана з іншими позиціями через систему прав та обов’язків.
СОЦІАЛЬНИЙ ФАКТ (у соціологічній теорії Еміля Дюркгейма) – це соціальне явище, яке породжене колективними діями індивідів і через це є якісно відмінним від того, що відбувається на рівні індивідуальної свідомості.
СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ – це фундаментальні зміни, які відбуваються з плином часу із базовими елементами культури, структури і соціальної поведінки.
СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ – це стійкі види соціальних взаємодій, які склалися історично, само відтворюються і задовольняють певні життєво важливі потреби людей.
СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ – це штучно сконструйовані спільноти людей для виконання певної легітимної цілі, наприклад, виробництва товарів чи надання послуг.
СОЦІОЛОГІЗМ – теорія, яка наполягає на специфічності й автономності соціальної реальності, її домінуванні над індивідами.
СТАН – соціальна група, яка володіє певними правами й обов’язками, закріпленими звичаєм або законом і які передаються в спадок.
СУБКУЛЬТУРА – частина загальної культури, система цінностей, традицій і звичаїв, характерних великій соціальній групі.
СУБКУЛЬТУРА МОЛОДІЖНА – сукупність цінностей, вірувань, традицій та звичок, якими користуються молоді люди. Для С.м. характерні відсутність вибірковості в культурній поведінці, переважання стереотипів і групового конформізму. В ній існує своя мова, мистецтво та стиль поведінки, вона має певну систему штучних замінників реальних цінностей. С.м. відрізняє те, що це: а) швидше культура дозвілля, а не праці; б) у її межах соціальні зв’язки і відносини організовані не навколо сім’ї чи кола друзів, а навколо рівних груп; в) предметом особливої уваги молодіжних груп є стиль.
СУСПІЛЬНІ РУХИ – це об’єднання великої кількості людей, мобілізованих для підтримки або опору культурним або соціальним змінам.
СУСПІЛЬСТВО – 1) у широкому розумінні – це сукупність усіх видів взаємодії та форм об’єднання людей, в якій знаходить вияв їх взаємозалежність один від одного і які склалися історично; 2) у вузькому розумінні – історично конкретний тип соціальної системи, певна форма соціальних стосунків.
ТЕНДЕНЦІЯ – можливість тих чи інших подій розвиватися у певному напрямку.
ТЕОРІЯ – система керівних ідей, гіпотез у тій чи іншій галузі знання; узагальнений досвід людей; сукупність знань про природу і суспільство, накопичених у ході суспільно-історичного життя.
ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНА – комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення і пояснення соціальних явищ і процесів.
ТИПОЛОГІЧНИЙ МЕТОД – групування фактів у якісно визначені типи, на підставі властивих їм спільних ознак.
ТРАДИЦІЇ – елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються з покоління в покоління і зберігаються у певній спільноті, соціальній групі протягом тривалого часу.
ТРАДИЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО (доіндустріальне) – це суспільство з аграрним укладом, слабко динамічними соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. У ньому переважає натуральне господарство, застосовуються прості технології, а відтак – поділ праці є нескладним.
УРБАНІЗАЦІЯ – це процес зростання і підвищення ролі міст, збільшення частини міського населення і поширення міського способу життя на всі прошарки населення.
ФЕМІНІЗАЦІЯ– зростання ролі і впливу жінок у суспільстві в цілому чи в будь-яких сферах суспільного життя.
ФЕМІНІЗМ – 1) соціополітична теорія і практика, мета якої – звільнення всіх жінок від чоловічої переваги і експлуатації; 2) соціальний рух, що містить у собі стратегічну конфронтацію з гендерно-класовою системою; масового характеру набуває в середині ХХ ст.
ФЕРАЛЬНІ ЛЮДИ – термін, введений у XVIII ст. шведським ученим К.Ліннеєм, використовується для позначення істот, які виросли в ізоляції від суспільства і виховані у середовищі тварин. Діти, які позбавлені спілкування з такими самим, як вони, і які не отримали відповідного виховання та навичок, перетворюються на розумово недорозвинених істот. Здичавілих людей називають ще «мауглі», «дітьми джунглів».
ФОРМАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ ґрунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку офіційних органів влади й адміністрації.
ФОРМАЛЬНІ НЕГАТИВНІ САНКЦІЇ – це покарання, передбачені юридичними законами, урядовими постановами, адміністративними інструкціями і розпорядженнями: позбавлення громадянських прав, ув’язнення, арешт, звільнення з роботи, штраф, службове стягнення, догана, смертна кара та ін. Вони пов’язані з наявністю приписів, які регулюють поведінку індивіда і вказують, яка кара призначена за недотримання цих норм.
ФОРМАЛЬНІ ПОЗИТИВНІ САНКЦІЇ – це публічне схвалення з боку офіційних організацій: грамоти, премії, титули і звання, державні нагороди і високі посади. Вони тісно пов’язані з наявністю приписів, які окреслюють, як повинен себе поводити індивід і які передбачені нагороди за дотримання ним нормативних приписів.
ФУНКЦІЯ – обов’язок, значення, призначення, роль.
ЦИВІЛІЗАЦІЯ – 1) форма існування істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, суспільного розвитку взагалі; 4) процес становлення громадянського суспільства; 5) відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні (напр., антична Ц., еліністична Ц., афінська Ц.). У соціології Ц. найчастіше розуміється як ступінь культурного розвитку, якого досягли деякі країни. Існує безліч показників цивілізованості – рівень смертності (особливо дитячої), санітарний стан міст, екологія і т. ін. У сучасних умовах Ц. розуміється як розмаїття культурно-історичних форм, що дозволяє переосмислити поняття історичного прогресу, відмовитися від розуміння історії як висхідного поступального руху.
ЦІЛІСНІСТЬ – узагальнена характеристика об’єктів, які мають складну внутрішню структуру (напр., суспільство, особистість, біологічна популяція). Ц. виражає інтегрованість, самодостатність, автономність цих об’єктів, пов’язане з внутрішньою активністю, їх протиставлення оточенню; характеризує їх якісну своєрідність, зумовлену притаманними їм специфічними закономірностями функціонування і розвитку.
ЦІННОСТІ – це загальновизнані переконання щодо цілей, до яких соціальна спільнота (і кожен її член) повинні прагнути, якими вони керуються у своєму щоденному житті.
ШВИДКІСТЬ МОБІЛЬНОСТІ – одна з характеристик соціальної мобільності, яка є вертикальною соціальною дистанцією або числом страт – економічних, професійних чи політичних, які проходить індивід у його русі вгору або вниз за певний проміжок часу.
ШЛЮБ – це соціальна форма відносин між чоловіком і жінкою, яка історично змінюється і завдяки якій суспільство впорядковує і санкціонує їх статеве життя, встановлює їх подружні й батьківські права та обов’язки, забезпечує легітимність їх нащадків. За процедурою шлюбної церемонії Ш. поділяються на громадянський і церковний, практикується також укладання шлюбного контракту.
ЯВИЩА СОЦІАЛЬНІ – усе те в соціальній дійсності, що виявляє себе, розкриває зовнішні, безпосередньо дані форми свого існування; елементи соціальної реальності, яким притаманна вся повнота соціальних властивостей та ознак, універсальні об’єктивні характеристики соціального світу, соціальних об’єктів.
ЯКІСТЬ ЖИТТЯ – 1) інтегральна характеристика всієї сукупності видів, форм, сфер життєдіяльності людей певного суспільства, зумовлених рівнем його виробництва, економічними відносинами, політичним устроєм та системою цінностей; 2) суб’єктивне сприйняття і оцінка свого життя. На відміну від поняття «рівень життя», Я.ж. включає такі фактори, як рівень демократизації, стан здоров’я населення і оточуючого середовища, можливості здобуття освіти, ступінь соціальної захищеності тощо.

ЗМ 1 Загальні питання теорії соціології

1.1. Соціологія як наука
1. Поняття соціології, її об’єкт і предмет.
2. Структура соціологічної системи знання.
3. Методі функції соціології.
4. Соціологія в системі суспільних наук.

1. Приступаючи до вивчення цієї теми, слід перш за все з’ясувати, що являє собою соціологія як наука? Поява соціології як самостійної науки була зумовлена розвитком суспільства та суспільствознавства наприкінці ХVIII– на початку ХIХ ст. У цей час світ зазнав глибоких соціальних змін, пов’язаних з переходом від традиційного до сучасного індустріального суспільства. Нові форми економічного та політичного життя вимагали конкретного наукового аналізу. Виникла потреба переходу від загальних абстрактних філософських роздумів про суспільство, про тенденції його розвитку до позитивної науки про суспільство як живе функціонуюче утворення. Оскільки тоді суворі наукові методи продукувалися і використовувалися головним чином природознавством, то й соціологія відчуває його вплив. Її становлення проходить під загальним прапором позитивізму.
У становленні соціології можна виділити ряд етапів. Перший пов’язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера і К. Маркса. Засновником соціології був французький вчений Огюст Конт (1798 – 1857). Цей філософ уважав, що соціологія, котру він спочатку називав «соціальною фізикою», має запозичувати у природничих наук об’єктивність, здатність піддаватися перевірці, доказовість. Вихідним у соціології Герберта Спенсера та Карла Маркса також був позитивізм.
Другий етап. На зламі ХIХ і ХХ ст. соціологія переживає якісно новий етап: усвідомлюється обмеженість абстрактно-теоретичних методів пізнання, які переважали на першому етапі, постає питання про виділення соціології у самостійну цілісну науку. Найбільш яскраві представники соціології у цей час – М. Вебер, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм. Їх об’єднує думка про принципову відмінність законів суспільного розвитку від законів природи, про своєрідність соціологічних методів пізнання.
Третій етап починається з другої половини ХХ ст. У цей період усвідомлюється необхідність синтезу теорії та емпірії, тривають пошуки загальної теорії, стрімко розвиваються спеціальні соціологічні теорії. Значний внесок у розвиток соціології на цьому етапі зробили американські соціологи Талкотт Парсонс, Роберт Мертон та інші.
Термін «соціологія» походить від двох слів: лат. societas– суспільство та грец. logos– слово, поняття, вчення. Таким чином, етимологічно слово «соціологія»– це наука про суспільство. Дуже важливо провести строгий розподіл між об’єктом і предметом соціології. Об’єктом тієї чи іншої науки завжди виступає певна сфера суспільного життя. Прийнято вважати, що об’єктом соціологічного пізнання виступає вся сукупність властивостей, зв’язків і відносин, які носять назву соціальних. Соціальні зв’язки, соціальна взаємодія, соціальні відносини і спосіб їх організації, тобто суспільство як цілісна система є об’єктом соціологічного дослідження.
Зверніть увагу на те, що предмет соціології, оскільки він виступає результатом дослідницьких дій, не може бути визначено однозначно. Справа не тільки в тому, що вивчає наука. Важливо зрозуміти, як вона це робить. Відповіді на такі різні запитання –«що» та «як»– характеризують відмінність між об’єктом та предметом науки. Питання про предмет науки – це визначення характерного для саме цієї науки кута погляду на об’єкт.
У наших посібниках наводяться різні визначення предмету соціології. Так, у «Короткому словнику» соціологія визначена як «наука про закони становлення й розвитку суспільства загалом, соціальних відносин та соціальних спільнот». У «Соціологічному довіднику» під соціологією мається на увазі «наука про закони й форми соціального (суспільного) життя людей у його конкретних проявах: різних за складністю соціальних системах, спільнотах, інституціях, процесах». Колишній президент Радянської соціологічної асоціації академік Т. І. Заславська визначає соціологію як науку про закономірності функціонування, розвитку й взаємодії соціальних спільнот різного типу. Цю точку зору поділяє і відомий російський соціолог В. О. Ядов. Нам здається, що таке визначення предмета соціології найбільш привабливе.
Дуже важливим питанням є питання про основні категорії, основні наукові поняття соціологічної науки. Мова йде про виділення таких вихідних категорій, які лежать у фундаменті науки. Як і у визначенні предмета соціології тут немає єдності думок. Одні вважають, що такою категорією виступає поняття «суспільство», інші –«громадянське суспільство», треті –«соціальна система» або «соціальна структура», четверті –«соціальна група», п’яті –«соціальна спільнота» і т. ін. Враховуючи вищерозглянуту загальну характеристику предмета соціології, найбільш правильною уявляється остання позиція, а саме – визнання ключовою категорією соціології категорії «соціальна спільнота».
Якщо категорії соціології відбивають ті чи інші суттєві сторони, риси, властивості об’єкта цієї науки, то закони соціології виражають глибинні, суттєві, необхідні зв’язки між ними. Це, перш за все, закони дії та взаємодії суспільства, соціальних спільнот, груп та особистостей. Це означає, що соціальні закони регулюють поведінку людей і їхніх груп, визначаючи стосунки між особистостями, їхніми спільнотами, і проявляються в діяльності людей та їхніх об’єднань.
До числа соціальних відносяться, наприклад, закони соціальної диференціації та інтеграції, соціальної мобільності, інтернаціоналізації суспільного життя, соціалізації індивіда, урбанізації суспільства та інші. У житті соціальні закони реалізуються конкретними людьми і в конкретних умовах, а тому проявляються як закони-тенденції.
Класифікація законів соціології може бути проведена за різними основами. За ступенем спільності ці закони можуть бути поділені на загальні, тобто такі, що визначають розвиток суспільства, соціуму, соціальної системи як цілого, і спеціальні, тобто характерні для окремого елемента соціальної системи, частини суспільства.
За характером, способом прояву соціальні закони поділяються на динамічні й статичні. Перші виражають жорсткий, однозначний зв’язок між послідовністю подій у конкретних умовах і визначають напрямки, фактори й форми соціальних змін. Другі – детермінують соціальні явища не суворо, а з певною мірою вірогідності, вони відбивають основні напрямки і тенденції соціальних змін у межах збереження даного соціального цілого.
2. Розглядаючи друге питання, треба з’ясувати, що соціологію можна поділити на теоретичну, спеціальні галузеві соціологічні теорії і прикладну соціологію.
Теоретична соціологія – це багатоманітні концепції, що розглядають різні аспекти соціального розвитку суспільства, а саме: всю сферу соціального життя – соціальні спільноти, соціальні відносини, процеси, інститути. Інакше кажучи, соціологічна теорія охоплює на високому рівні абстрагування причинні зв’язки у розвитку соціальних явищ, описує соціальні взаємозв’язки у загальному вигляді. Слід наголосити, що є багато концепцій розвитку суспільства, тому теоретична соціологія – це велика кількість усіляких течій, шкіл, напрямків, які по-своєму, зі своїх методологічних позицій пояснюють специфіку розвитку суспільства.
Спеціальні соціологічні теорії – це галузі соціологічного знання, які мають своїм предметом дослідження відносно самостійні, специфічні підсистеми суспільного цілого і соціальних процесів (наприклад, соціологія соціальних груп, соціологія міста або села, етносоціологія, економічна соціологія, соціологія освіти, соціологія політики, соціологія сім’ї, соціологія культури, соціологія управління та праці тощо).
Прикладна соціологія – практична частина соціологічної науки. Прикладна соціологія являє собою єдність конкретних соціологічних досліджень і спеціальних соціологічних теорій. У цьому виявляється єдність емпіричного та теоретичного, яка становить фундамент кожної науки. Прикладна соціологія має свої категорії, які у загальному та концентрованому вигляді відображають соціальну дійсність, а також методи дослідження: опитування, спостереження, аналіз документів тощо.
3. Кожна наука, досліджуючи певну сферу життя, виробляє і свій специфічний метод дослідження, яким вона користується поряд із загальнонауковими методами, притаманними й іншим наукам.
Якщо визначення предмета соціології дозволяє отримати відповідь на запитання, що вивчає ця наука, то характеристика її методу повинна дати відповідь на запитання: як, яким чином соціологія підходить до вивчення суспільства.
Своєрідність методу соціології полягає, по-перше, у тому, що цей метод не можна правильно зрозуміти без визнання методологічної ролі соціальної філософії відносно соціології та інших суспільних наук. І в цьому плані метод соціології – це перш за все специфічний прояв, конкретизація соціально-філософського методу при всебічному вивченні суспільства як цілісної соціальної системи.
По-друге, в соціології вивчення суспільства саме як цілісної соціальної системи зумовлює широке використання цією наукою методу структурно-функціонального аналізу, згідно з яким кожна сфера суспільного життя (економічна, політична, соціальна або духовна) і кожен її суб’єкт (особистість, клас, нація, сім’я та ін.) розглядаються як відповідні підсистеми і з’ясовуються їх місце й роль у суспільстві (як системі), їх дії та взаємодії. Метод соціології вимагає вивчати суспільство під кутом зору його структури, функціонування та розвитку.
По-третє, в структуру методу соціології включаються методологічні принципи соціологічного дослідження суспільства і на макрорівні, тобто як цілісної соціальної системи, і на середніх рівнях, тобто на рівнях окремих її елементів, підсистем, і на мікрорівні, тобто на рівні міжособистісних взаємовідносин.
По-четверте, одна з найважливіших характеристик методу соціології полягає в тому, що при вивченні соціальної реальності соціологія спирається на її емпіричне дослідження. У межах такого дослідження, у свою чергу, використовуються різноманітні методи: спостереження, опитування, аналіз документів, експеримент та ін.
По-п’яте, як зазначає відомий американський соціолог Нейл Смелзер, соціологічне знання має такі складові: факти, гіпотези й теорії. При цьому соціологічні методи він розглядає як правила й прийоми, за допомогою яких факти, гіпотези й теорії взаємопов’язуються. Під гіпотезою, з якої починається соціологічне дослідження, мається на увазі припущення про причинний зв’язок одних фактів з іншими, а під теорією – система взаємопов’язаних вихідних положень і гіпотез.
Різноманітність зв’язків соціології з життям суспільства, її суспільне призначення визначається, насамперед, тими функціями, які вона виконує. Основні функції соціології: теоретична, описова, інформаційна, прогностична, ідеологічна.
Теоретична функція – це концентрація, роз’яснення, поповнення та збагачення існуючого соціологічного знання, розроблення законів і категорій даної науки на основі дослідження соціальної дійсності.
Описова функція – систематизація, опис, накопичення дослідницького матеріалу у вигляді аналітичних записок, різного роду наукових звітів, статей, книг.
Інформаційна функція – збирання, систематизація та накопичення соціологічної інформації, отриманої в результаті проведених досліджень.
Прогностична функція полягає у соціальному прогнозуванні. Соціологічні дослідження завершуються обґрунтуванням короткотермінового або довгострокового прогнозу досліджуваного об’єкта. Ідеологічна функція випливає з того, що соціологія об’єктивно бере участь в ідеологічному житті суспільства.
4. Зверніть увагу на те, що соціологія розвивається не ізольовано, а в постійному взаємозв’язку з іншими суспільними науками. Особливо важливо розглянути співвідношення і взаємодію соціології з соціальною філософією, історією, політологією, економічною наукою та деякими іншими суспільними науками.
Перш за все необхідно порівняти соціологію й соціальну філософію. Соціологія, як і багато інших наук, вийшла з філософії. Що ж таке соціальна філософія? Соціальна філософія являє собою розділ філософії, де осмислюється якісна своєрідність суспільства в його відмінності від природи. Вона аналізує проблему сенсу й цілей існування суспільства, його походження, перспектив, спрямованості, рушійних сил і розвитку. Різниця між соціальною філософією і соціологією виявляється у методі дослідження соціального. Філософія вирішує суспільні проблеми абстрактно, керуючись певними настановами, які випливають з низки логічних роздумів. На думку «батьків-засновників» соціології, суспільне життя повинно вивчатися не абстрактно, а на основі методів емпіричної (дослідної) науки.
Порівнюючи соціологію та історію, слід підкреслити, що між цими двома науками чимало спільного. І та й інша вивчають усе суспільство, а не тільки якусь одну його частину. Але між цими науками є чимало суттєвих відмінностей, які йдуть по лінії перш за все своєрідності їх характеру, природи. Їх співвідношення – це співвідношення теорії та історії, теорії суспільного розвитку та його історії.
Дуже важливо також визначити правильне співвідношення соціології та політики. Їх тісний взаємозв’язок визначається тим, що, по-перше, соціальні спільноти, соціальні організації та інститути виступають найважливішими суб’єктами й об’єктами політики; по-друге, політична діяльність являє собою одну з основних форм життєдіяльності особи і її спільностей, які безпосередньо впливають на соціальні зміни в суспільстві; по-третє, політика як дуже широке, складне й багатогранне явище проявляється у всіх сферах суспільного життя (економічна політика, соціальна політика, культурна політика і т. ін.) і багато в чому визначає розвиток суспільства в цілому.
Розглянемо співвідношення соціології, економічної теорії, а також деяких інших наук. Як і політологія, усі вони, на відміну від соціології, вивчають не суспільство як цілісну соціальну систему, а ту чи іншу його частину, сферу, сторону. Так, економічна наука зосереджує свої зусилля на дослідженні матеріального виробництва, економічної діяльності людей, зміни в яких впливають на соціальні процеси. Ось чому, по-перше, соціологія не може не спиратися на економічну теорію, не взаємодіяти з нею. З іншого боку, економічні процеси, як показує життя, чим далі, тим більше залежать від впливу соціальних умов і факторів і їх використання у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. І це також вимагає посилення взаємодії економічної і соціальної наук. Це саме можна сказати про співвідношення соціології з іншими спеціальними суспільними науками.
Як висновок слід відмітити, що в питанні про співвідношення соціології і спеціальних суспільних наук мова може й повинна йти про їх більш чи менш тісний взаємозв’язок, а відтак – і про взаємопроникнення в реальному дослідженні суспільного життя при збереженні предметних кордонів цих наук, але не про поглинання соціологією цих наук.


1.2. Соціологічний спосіб дослідження
Сутність, види та складові соціологічних досліджень.
Процедура і програма соціологічного дослідження.
Методи проведення соціологічних досліджень.

1. Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що соціологічні дослідження – своєрідна відзнака соціологів, що виділяє їх серед представників інших соціальних та гуманітарних наук. Оволодіння соціологічними методами вимагає від дослідника ґрунтовної професійної підготовки не тільки з виключно соціологічних дисциплін, а також із соціальної філософії, психології, етнографії, але й, що зовсім особливо не просто для гуманітаріїв, потрібні певні знання математики, статистичних методів, інформатики і т. ін.
Соціологічне дослідження –це система логічно послідовних методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, яка передбачає отримання достовірних даних та фактів про явища чи процеси, що вивчаються, для їх подальшого використання в соціальному управлінні.
Соціологічне дослідження містить у собі деякі елементи, що притаманні будь-якій науковій діяльності. По-перше, це об’єкт дослідження. У соціології об’єктом дослідження можуть бути будь-які процеси та явища соціальної дійсності (демографічні, екологічні, економічні, соціальні, міжнаціональні, сімейно-побутові та ін.). По-друге, це суб’єкт дослідження (соціолог-дослідник або група соціологів). По-третє, як будь-яке інше дослідження, соціологічне спрямоване на досягнення певної мети і вирішення конкретних завдань. По-четверте, це засоби, що застосовуються в дослідженні (технічні й організаційні). По-п’яте, це результати дослідження, заради яких воно проводиться.
Основне завдання соціологічних досліджень – добування фактів про соціальну дійсність, її окремі явища, сторони. Запам’ятайте: соціальний факт – це певним чином фіксований, описаний фрагмент соціальної дійсності. Як же вибрати саме ті факти, які допоможуть знайти науково достовірну відповідь на запитання, що цікавлять дослідника, заохотять його до проведення дослідження? Для цього необхідно виокремити випадковий для явища, що вивчається, факт від невипадкових, сконцентрувавши свою увагу на регулярних, масових, інакше кажучи, – типових фактах. Саме для цього соціологічна наука розробила цілу систему наукових процедур. Ці процедури – результат глибоких теоретичних і багаторазових дослідницьких проробок – є надбанням наукової корпорації соціологів.
Соціологічне дослідження складається з трьох основних етапів: підготовчого (розробка програми дослідження), основного (проведення емпіричного дослідження), завершального (обробка й аналіз даних, формування висновків і рекомендацій). Кожний етап включає в себе ряд важливих процедур.
Залежно від складності й масштабності аналізу предмета виділяють три види соціологічного дослідження: розвідувальне (пілотажне), описове, аналітичне.
Найбільш простим видом є розвідувальне (пілотажне) дослідження. Воно будується на спрощеній програмі й охоплює невеликі сукупності, має стислий за обсягом інструментарій. Інструментарій – це методичні документи, за допомогою яких здійснюється збір первинної соціологічної інформації (анкети, бланк-інтерв’ю, питальники, картки для фіксації результатів спостереження чи аналізу документів тощо).
Описове дослідження є більш складним видом соціологічного аналізу. Воно проводиться за розробленою програмою, на базі апробованого інструментарію і застосовується відносно великої спільності людей (наприклад, колектив великого підприємства). Збір інформації тут може бути доповнений методами спостереження, аналізу документів.
Аналітичне дослідження – найбільш поглиблений вид соціологічного аналізу. Воно не тільки описує структурні елементи явища, що вивчається, але й з’ясовує його причини. Підготовка аналітичного дослідження вимагає значного часу, ретельно розробленої програми, інструментарію, попередньої уяви про об’єкт, який вивчається. За методами збору інформації даний вид соціологічного дослідження носить комплексний характер. З гносеологічної точки зору соціологічне дослідження за об’єктом та процедурою є емпіричним, а за рівнем узагальнення воно може бути й емпіричним, і теоретичним.
2. Будь-яке дослідження починається з постановки проблеми. Проблема дослідження може бути заданою ззовні якимось замовником або викликана пізнавальним інтересом. Проблема – це завжди протиріччя між знаннями про потреби людей в якихось результативних практичних чи теоретичних діях та відсутністю знань про шляхи й засоби їх реалізації.
Вирішити проблему – значить отримати нове знання або побудувати теоретичну модель, яка б пояснювала те чи інше явище, виявити фактори, які б дозволили вплинути на розвиток явищ у бажаному напрямку.
Заказ соціологу частіше за все формулюється у вигляді проблемної ситуації, звертається увага на існування якоїсь соціальної суперечності або становиться питання про незадовільний стан справ у тій чи іншій сфері виробництва, управлінні тощо. Соціологу необхідно проблемну ситуацію сформулювати у вигляді проблеми, котру він буде досліджувати.
Після вибору виду соціологічного дослідження починається його підготовка. Даний етап передбачає розробку програми. Програма є обов’язковим вихідним документом будь-якого соціологічного дослідження, незалежно від того, чи є це дослідження теоретичним або прикладним. Програма, як правило, включає в себе наступні розділи: теоретичний (формулювання й обґрунтування проблеми, цілі, завдання, об’єкт та предмет дослідження, формулювання гіпотез); методичний (обґрунтування вибірки, обґрунтування методів збору даних, методів обробки й аналізу даних); організаційний (робочий план соціологічного дослідження, порядок дослідження підрозділів, розподіл людських та фінансових ресурсів і т. ін.)
Розглянемо більш детально кожний з цих розділів. Почнемо з теоретичного. Важливим елементом тут виступає формулювання й обґрунтування проблеми соціологічного дослідження. Соціальна проблема означає, як уже відмічалося, стан «знання про незнання» певних сторін, кількісних та якісних змін, причин, інших характеристик явища чи процесу. Зокрема це може бути, наприклад, незнання певною мірою причин кризових явищ у суспільстві, повільного переходу економіки до ринку або причин нинішнього рівня життя широких народних мас в Україні тощо. При цьому важливо не допускати постановки неактуальних проблем. Соціологічне дослідження повинно мати одну проблему. Інакше виникне зайва складність, знизиться якість результатів дослідження.
Не менш важливим елементом теоретичного розділу виступають цілі й завдання дослідження. Ціль дослідження визначає його теоретичну або прикладну орієнтацію. Якщо цілі дослідження нечітко визначені, то можуть виникнути труднощі при оцінці його результатів. Цілі дослідження можуть бути різними. Задачі дослідження являють собою змістовну, методичну й організаційну конкретизацію мети.
Ще один важливий елемент теоретичного розділу програми – визначення об’єкта та предмету соціологічного дослідження. Об’єктом є діяльність людей та умови, в яких вона здійснюється, предметом прийнято вважати ту сторону об’єкта, яку планується безпосередньо вивчати. Одному і тому соціальному об’єкту можуть відповідати декілька різних предметів дослідження (наприклад, щодо студентів вищого навчального закладу предметами дослідження можуть бути навчально-пізнавальна, наукова, громадсько-політична діяльність студентської молоді, спілкування студентів, вільний час тощо).
Формулювання гіпотези – заключна частина теоретичної підготовки емпіричного соціологічного дослідження. Гіпотеза в соціологічному дослідженні – це науково обґрунтована уява про структуру соціальних об’єктів, характер елементів і зв’язків, які утворюють ці об’єкти, про механізм їх функціонування й розвитку. Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки в результаті попереднього аналізу досліджуваного об’єкта з урахуванням різноманітних соціальних фактів.
Гіпотези – це відправні моменти для дослідження, від них у прямій залежності знаходяться подальші етапи емпіричного соціо­логічного дослідження. Слід підкреслити, що формулювання гіпотез – це не марні теоретичні вправи, а розробка логічних вузлових моментів для збору й аналізу емпіричних даних. Якщо дослідником були сформульовані гіпотези, то емпіричні дані використовуються для їх перевірки, підтвердження або спростування. Якщо ж гіпотез з самого початку не було, то різко падає науковий рівень соціологічного дослідження, а його результати й узагальнення зводяться до опису процентних показників тих чи інших індикаторів і до досить простих рекомендацій. Відповідно до висунутих гіпотез обирається конкретний інструментарій дослідження, формулюються запитання. Важливо, щоб усі гіпотези мали необхідний інструмент для свого вирішення.
Поряд із теоретичним велике значення в дослідженні має методичний розділ програми, котрий включає в себе обґрунтування вибірки, обґрунтування методів збору даних, методи обробки й аналізу даних. Центральне значення в цьому розділі займає питання відбору одиниць аналізу. Об’єкт соціологічного дослідження може бути великим (тисячі, десятки, сотні тисяч людей; населення міста, регіону, працівники підприємств, установ і т. ін.), тому, наприклад, опитати всіх фізично неможливо. За таких умов, коли нараховується 500 і більше чоловік, застосовується вибірковий метод.
Іноді, коли об’єкт дослідження порівняно невеликий і соціолог має сили і можливості його вивчити, він може досліджувати його цілком. Тоді, говорять соціологи, об’єкт дослідження тотожний генеральній сукупності. Генеральна сукупність – це сукупність усіх можливих соціальних об’єктів, яка належить вивченню у межах програми соціологічного дослідження.
Але часто складне дослідження неможливе або в ньому просто немає необхідності. А тому для вирішення завдань дослідження здійснюється вибірка. Вибірка, або вторинна сукупність, – це частина об’єктів генеральної сукупності, яка відібрана за допомогою спеціальних прийомів для отримання інформації про всю сукупність у цілому. Число одиниць спостереження, що складає вибіркову сукупність, називається її обсягом (обсягом вибірки).
Існує ряд процедур здійснення вибірки. Дослідник повинен указати, скільки ступенів відбору застосовується у вибірці, яка одиниця відбору і теми відбору на кожному ступені; що виступає основою вибірки (список, картотека, карта); яка одиниця спостереження на останньому ступені вибірки тощо.
З питанням вибору методів вибірки органічно зв’язана процедура визначення об’єкта вибіркової сукупності та забезпечення її представництва. Це найбільш важливі питання теорії вибірки. З одного боку, вибіркова сукупність повинна бути досить великою, щоб отримати на її основі достовірну інформацію. З другого – «економною», тобто оптимальною. Який же критерій оптимальності? Досвід свідчить, що для пробних опитувань достатня вибірка обсягом 100–250 чол. При масових опитуваннях (генеральна сукупність становить 5000 чол. і більше) обсягом вибіркової сукупності повинен становити 10% генеральної сукупності, але не більше 2–2,5 тис. чол. Це гарантує достатньо достовірні результати дослідження. Помилки вибірки, які інколи трапляються, бувають наслідком невірних вихідних статистичних даних про параметри контрольних ознак генеральної сукупності; недостатнього обсягу вибіркової сукупності, неправильного застосування способу відбору одиниць аналізу (наприклад, відбір із неправильно складеного списку, невдалий вибір місця, часу проведення опитування тощо).
Робочий план соціологічного дослідження впорядковує основні етапи дослідження згідно з його програмою, календарними строками проведення, матеріальними та людськими затратами, а також основні процедурні заходи, підбір і підготовку виконавців, характер і порядок роз’яснювальної роботи, передбачає розробку форм контролю за проведенням дослідження. Основними ланками робочого плану є: проба методик збору первинних даних (пілотажне, розвідувальне дослідження); польове обслідування (масовий збір даних на об’єкті); підготовка перших даних для обробки; обробка соціологічних даних (їх аналіз і інтерпретація), викладання результатів дослідження.
Важливий елемент програми – інструкція тому, хто проводить анкетування (інтерв’юеру). В ній коротко формулюються цілі, завдання соціологічного дослідження, основні процедури, які повинен здійснювати дослідник. Указуються місце і термін проведення опитування, коло осіб, з яким треба ввійти в контакт, характер опитування (анонімний, за списком і т. ін.), форма й зміст вступної бесіди з респондентами для роз’яснення цілі дослідження, порядок роботи в ході опитування, процедури, які треба виконувати з заповненими анкетами. Примітка містить відомості про адресата (кому і в якому вигляді здаються анкети).
Звіт – певна форма підведення підсумків соціологічного дослідження – містить опис усіх розділів програми дослідження. Звіт включає основні висновки, практичні рекомендації, оцінює соціальну та економічну ефективність від реалізації результатів дослідження. У додаток звіту входять усі методологічні та методичні документи соціологічного дослідження (програма, план, інструментарій, інструкції тощо), а також ті соціологічні дані (таблиці, графіки, індивідуальні думки), які не ввійшли у звіт при пошуку відповіді на основну гіпотезу. На основі звіту складається аналітична довідка в декілька сторінок.
3. При розгляді цього питання слід зазначити, що жоден з методів соціологічних досліджень не є універсальним, але має свої чітко визначені пізнавальні можливості. А тому не існує взагалі «добрих» чи «поганих» методів, є методи або адекватні або неадекватні поставленому дослідником завданню; надійність методу забезпечується не тільки його обґрунтованістю, але й дотримуванням правил його застосування.
Найбільш економічним з точки зору затрат праці та фінансів є аналіз документів. Він має й ряд інших переваг у порівнянні з іншими методами. Аналіз документів дозволяє оперативно отримувати фактографічні дані, наприклад про підприємство в цілому і його робітників та службовців. Ця інформація носить об’єктивний характер. Але при цьому не можна забувати про обмеження, які зв’язані з якістю такої інформації.
Документом у соціології є спеціально створений людиною предмет, призначений для передачі чи зберігання інформації. Документами є: письмові документи (державні архіви, архіви організацій, особисті документи); іконографічні документи (твори образотворчого мистецтва – картини, гравюри, скульптури тощо); кіно-, відео-, фотодокументи; фонетичні документи (магнітофонні записи, грамплатівки).
Є два основних типи аналізу документів: традиційний (класичний) і формалізований (контент-аналіз). Традиційний метод аналізу – це різноманітні операції, спрямовані на інтерпретацію даних, що містяться в документі, з прийнятої соціологом певної точки зору – інтерпретацію з’ясування змісту документа. Слабкість такого аналізу в його суб’єктивності.
Щоб позбутись елементів суб’єктивізму традиційного аналізу, розроблені формалізовані (кількісні) методи аналізу документів (контент-аналіз). Суть цих методів полягає в тому, щоб знайти такі ознаки, риси, властивості документа (наприклад, частота вживання певних термінів), які б відображали істотні сторони його змісту. Тоді зміст документа робиться вимірюваним, над ним можна провести необхідні обчислювальні операції і результати аналізу можуть досягти певної об’єктивності. Водночас формалізований аналіз має свою обмеженість, яка полягає в тому, що не весь зміст документів можна виміряти за допомогою формальних показників. Об’єктом контент-аналізу є зміст газет, кінофільмів, теле- і радіопередач, публічних виступів, суспільних і особистих документів, інтерв’ю, відповіді на відкриті запитання анкет тощо.
Важливий метод соціологічного дослідження – спостереження. У соціологічному дослідженні під спостереженням мається на увазі метод збору первинних емпіричних даних, котрий полягає у свідомому, цілеспрямованому, систематизованому, безпосередньому сприйнятті й реєстрування соціальних фактів, які можна проконтролювати й перевірити. Головною перевагою безпосереднього спостереження є те, що воно дозволяє фіксувати події та елементи людської поведінки в момент їх здійснення, в той час як інші методи збору первинних даних базуються на попередніх або ретроспективних судженнях індивідів.
Спостереження як метод застосовується тоді, коли інформація, яка необхідна досліднику, не може бути отримана ніякими іншими способами. Так буває, якщо не хочуть чи не можуть детально описати послідовність своїх дій. Спостереження використовується як джерело інформації для побудови гіпотез, служить для перевірки даних, отриманих за допомогою інших методів.
Метод спостереження в соціології класифікується за такими принципами: за мірою формалізованості (структуралізоване й неструктуралізоване спостереження), залежно від ступеня участі дослідника в ситуації, що вивчається (включене та невключене), за місцем проведення, умовами організації спостереження (польове й лабораторне), за регулярністю проведення (систематичне й несистематичне спостереження) тощо.
Найбільш поширеним методом збору соціологічної інформації є опитування. Опитування передбачає, по-перше, усне чи письмове звернення дослідника до певної сукупності людей – респондентів із запитаннями, зміст яких репрезентує проблему, що вивчається, на рівні емпіричних індикаторів, по-друге, реєстрацію та статистичну обробку отриманих відповідей, а також їх теоретичну інтерпре­тацію. За формою й умовами спілкування соціолога з респондентом розрізняють письмові (анкетування) й усні (інтерв’ю) опитування, за місцем проживання, за місцем роботи і в цільових аудиторіях (глядачі в кінотеатрах, пацієнти в клініках і т. ін.), очні (особисті) й заочні (звернення з анкетою через газету, телебачення, по телефону), групові й індивідуальні і т. ін.
Найбільш поширений вид опитування – анкетування. Воно є груповим і індивідуальним. Групове опитування застосовується за місцем роботи або навчання. Один анкетер найбільш ефективно працює з 15–20 особами. При цьому досягається 100% повернення анкет, підтримуються взаємні стосунки між анкетерами й респондентами. При індивідуальному анкетуванні анкети розповсюджуються на робочих місцях чи за місцем проживання респондентів. Термін повернення анкет заздалегідь обговорюється.
Соціологічна анкета – це система запитань, об’єднаних єдиним дослідницьким задумом і спрямованих на з’ясування кількісно-якісних характеристик об’єкта і предмета аналізу. До анкети висувається ряд вимог, яких треба дотримуватись при їх конструюванні. Запитання соціологічних анкет повинні класифікуватися за змістом (про факти свідомості, поведінки, особу респондентів), за формою (відкриті й закриті, прямі й непрямі), за функціями (основні й неосновні) тощо.
Інтерв’ювання. Цей метод опитування зараз використовується рідше, ніж методи анкетування. Інтерв’ю беруть за місцем роботи, за місцем проживання. Розрізняють три види інтерв’ю: формалізоване, фокусоване, вільне.
Метод експертної оцінки. Для її проведення як методу збирання необхідних даних насамперед формується група добре поінфор­мованих осіб, які відбираються за такими ознаками: професійний статус (посада, науковий ступінь і вчене звання, стаж роботи тощо); результати тестування (з урахуванням оцінки їхньої попередньої діяльності як експертів) та атестації їх колегами. Враховуються також громадська думка, імідж кожного у даній сфері суспільного життя. Основний робочий інструментарій експертних опитувань – анкети або бланк-інтерв’ю, опрацьовані за спеціальною програмою. Згідно з цим процедура одержання інформації може виглядати як анкетування чи інтерв’ювання експертів.
Соціальний експеримент як метод збирання соціологічної інформації. Для поглибленого аналітичного вивчення соціальної реальності в соціології використовують соціальний експеримент як метод збору інформації про чинники, які на неї впливають, результати та наслідки такого впливу. Це метод одержання інформації в умовах, які контролюються і керуються, тобто в експериментальній групі чи колективі, що вимагає створення відповідної експериментальної ситуації. Головне завдання експерименту полягає в тому, щоб, вибравши для експериментування ту чи іншу групу, впливати на неї певними факторами і стежити за зміною характеристик, які цікавлять дослідників для вирішення завдань управління суспільними процесами.
У суспільствознавстві відрізняють такі види дослідження: по-перше, соціологічні, економічні (господарські), педагогічні, правові, соціально-психологічні та інші експерименти; по-друге, реальні (натурні), тобто польові або лабораторні, по-третє, експерименти на моделях – математичних чи визначених за вибіркою, тобто модельні експерименти.
Соціометричний метод. Перед соціологами постають завдання, які пов’язані з вивченням соціальних і соціально-психологічних процесів у малих групах – бригадах, відділах, малих підприємствах, спеціальних командах тощо. При вивченні таких малих груп ефективно себе зарекомендували методи соціометрії. Термін «соціометрія» походить від сполучення коренів двох латинських слів: socis – товариш, співучасник і metrum – вимір. Соціометричний метод застосовується на рівні мікросоціології, тобто на стику соціології та соціальної психології і пов’язаний із вивченням міжособистих відносин у малих групах. Тому метод соціометричного опитування, в якому основним робочим інструментом є питання соціометричної анкети (тести), дозволяє глибше проникнути у стосунки всередині групи, визначити її лідера.
Розглянувши основні соціологічні методи збирання інформації, можна зробити узагальнюючий висновок, що, по-перше, їх діапазон досить широкий і кожний із них характеризується тими чи іншими позитивами. По-друге, ефективному проведенню соціологічних досліджень сприяє раціональний вибір і комплексне поєднання певних методів, залучення фахівців різного профілю: соціологів, соціальних психологів, математиків, педагогів та інших спеціалістів. По-третє, доцільність застосування того чи іншого методу у даному дослідженні залежить від потенціалу методу, від змісту і завдань дослідження, ступеня опрацювання проблеми, людських, фінансових і економічних ресурсів, якими володіє дослідницький колектив. По-четверте, часто для збирання соціологічної інформації використовуються комбінації різних методів, що нерідко формує нові методи її збирання та аналізу, сприяє утворенню нових нетрадиційних способів отримання даних (наприклад, фокус-група, мозкова атака тощо).
Заключний етап емпіричного соціологічного дослідження зумовлює обробку, аналіз та інтерпретацію даних, отримання емпірично обґрунтованих узагальнень, висновків і рекомендацій. Залежно від методів отримання первинної інформації можливо застосування різних прийомів обробки й аналізу даних. Так, якщо соціолог певну частину інформації запозичує із документальних джерел, то він використовує два основних методи аналізу документів: неформалізований (традиційний) і формалізований (контент-аналіз). Традиційний аналіз ґрунтується на сприйнятті, розумінні, осмисленні й інтерпретації змісту документів згідно з метою дослідження. Формалізований аналіз документальних джерел (контент-аналіз – аналіз змісту) розрахований на запозичення соціологічної інформації з великих масивів документальних джерел, які недоступні традиційному аналізу. Він базується на виявленні деяких кількісних статистичних характеристик текстів (або повідомлень).
Завершується емпіричне соціологічне дослідження формулюванням висновків, пропозицій та рекомендацій, які повинні носити конкретний, реалістичний характер, мати необхідні обґрунтування в матеріалах дослідження, підтверджуватися документальними й статистичними даними.

1.3. Історія розвитку соціологічної думки
Виникнення соціології як окремої науки. Позитивізм і натуралізм у соціології.
Соціологічні ідеї марксизму.
Французька та німецька соціологічні школи (Е. Дюркгейм, М. Вебер).
Соціологічні концепції ХХ сторіччя.

1. Корені соціологічної науки сягають часів античності – ідей Платона й Аристотеля, Геродота та інших, а далі розвивалась«протосоціологія», яка викристалізовувалася у соціально-філософських роздумах Т. Мора і Н.Макіавеллі, Б. Спінози і Г. Гроція, Т. Гоббса і Дж. Локка, А. Сміта і Ш.Монтеск’є та багатьох інших мислителів минулого.
Проте у вигляді окремої наукової галузі соціологія виникає лише у першій половині ХIХ ст. під впливом епохальних зрушень у соціальному бутті, що отримали найменування революцій: політичної, економічної, інтелектуальної. Радикальна природа цих змін – новий соціальний порядок, демократизація, бюрократизація державного управління, індустріалізація, урбанізація, секуляризація, раціоналізм і гуманізм, які стали могутніми чинниками, під впливом котрих склалася соціологія.
Огюст Конт (1798-1857) увійшов в історію науки як засновник філософського позитивізму та соціології. Уже самим терміном «позитивний» («позитивізм») О. Конт протиставляє свою філософію і соціологію старим («негативним») уявленням. Інакше кажучи, поняття «позитивне знання» (пізнання) є строго науковим, на відміну від спекулятивного, метафізичного, абстрактного, аморфного, неконструктивного та ін.
Конт вводить так звану лінійну систему класифікації форм наукового знання. Він розміщує науки згідно з історією їх виникнення і розвитку і у зв’язку із залежністю одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною умовою для розвитку і знання наступної: математика – астрономія – фізика – хімія – фізіологія (біологія) – соціальна фізика (соціологія).
Ця залежність однієї науки від другої зумовила пізню появу соціальної фізики – соціології. Соціологія теж абстрактна наука, що не має прикладного характеру; вона одна з найскладніших у контівській системі, оскільки вивчає конкретний об’єкт – суспільство, людину, які є найбільш складними явищами.
Конт не лише вводить новий термін, а й розробляє досить повну систему соціологічного знання, окреслює предмет, структуру, визначає пізнавальні засоби і можливості нової науки. Він виступає за необхідність створення «позитивної соціології» як науки, що спирається на дані спостереження, експерименту, порівняльного та історичного методів.
О. Конт був одним із мислителів, хто приділяв велику увагу методологічним проблемам. У відповіді на запитання «як віднаходити, систематизувати й використовувати факти соціального життя?» він запропонував кілька дослідницьких принципів, сформульованих у чотирьох методах нової науки: спостереження, експеримент, порівняння та історичний аналіз.
Соціологічна система Герберта Спенсера (1820 – 1903) ґрунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації – інститути.
Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий природничий матеріал, свій еволюціонізм він поширював на всі без винятку явища природи та суспільства – космічні, хімічні, біологічні, соціальні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія і культура, – природні за своїм походженням і тому розвиваються за законами природи, а отже, й еволюції.
Еволюція – це поступовий процес безперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов’язаної однорідності (маси елементів) у визначену різнорідність. Так, сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов’язану компактну систему планет. Суспільство виникає як об’єднання людей у зв’язку зі зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у провінції, королівства та імперії.
Г. Спенсер категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природній процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, спричиняє конфлікти, безладдя та зубожіння. Учений розглядає соціальні революції як історичні патології і порівнює їх із тими наслідками для організму, які викликаються захворюванням шлунка.
В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерівська соціологічна система спирається на принципи органіцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові. Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв’язок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залежність від останньої. Проте біологічний та соціальний організми, на його думку, мають істотні відмінності: у суспільства немає чітко окресленої форми, суспільство виступає несталою цілісністю, здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, кожний індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства на відміну від структурних елементів біологічного організму; в біологічному організмі складові елементи підпорядковані цілому й існують заради цього, у сус­пільства не індивіди існують заради суспільства, а суспільство – заради блага кожного окремого члена.
Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема «закону групування», Г. Спенсер показує, що на фазі надорганічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані «соціальні органи», які він назвав «соціальними інститутами». Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію – суспільство.
В «Основах соціології» Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім’я, шлюб), обрядові чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові. Він розкриває, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбулася еволюція стосунків між людьми (від первісної людини до сучасної) внаслідок еволюції знання, мови, моралі, мистецтва, зростання інтелектуального потенціалу суспільства тощо.
2. У другому питанні теми зверніть увагу на те, що марксизм, на відміну від гегельянства, позитивізму чи функціоналізму, виступає не лише як напрям теоретичної думки, а і як впливова течія суспільно-політичної думки, що тісно пов’язана з масовими соціальними рухами минулого і нашого сторіччя (насамперед із соціалістичним робітничим рухом).
З приходом до влади комуністичних режимів спочатку в Росії в 1917 р., а потім і в інших країнах відповідним чином модифікований марксизм став офіційною державною ідеологією. У колишньому СРСР марксизм-ленінізм тривалий час виступав у ролі квазірелігійної системи, догматами якої освячувалася тоталітарна політика. Багато сучасних західних соціологів, критично сприймаючи зміст цієї концепції, не заперечують водночас історичних заслуг Карла Маркса (1818 – 1883) у формуванні та розвитку соціологічної думки. Його ім’я називають поряд з іменами Конта, Дюркгейма, Вебера та інших класиків цієї науки.
Результати теоретичних розв’язок К. Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох основних моделей: базису-надбудови, «органічної цілісності суспільства» та «діалектичного розвитку» його.
Відносно Марксової ідеї «базису-надбудови» слід відмітити наступне: ті функції, які згідно з Контом і його послідовниками мала виконувати соціологія, фактично вже виконує, як переконаний Маркс, політична економія – наука про економічну структуру суспільства.
У творах К. Маркса категорії економічної науки виступають чимось на зразок універсального ключа практично до всіх філософських, політичних та культурологічних проблем. Так, торкаючись фундаментальної проблеми філософської антропології – проблеми сенсу людського існування («сутності людини»), Маркс намагається прямо й безпосередньо пов’язати її з дією механізмів поділу суспільної праці і функціонування інститутів приватної власності та грошей. Автор переконаний, що перебудова економіки на комуністичних засадах, ліквідація приватної власності та тотальне усуспільнення всього дають ключ до вирішення «останніх питань» людського буття.
Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумінням історії система матеріально-виробничих відносин становить першооснову, «базис», на якому ґрунтуються всі інші стосунки людей – правові, політичні, ідеологічні. Економічна сфера у такому випадку набуває значення певної субстанції, або є «незалежною змінною» щодо інших соціальних явищ і процесів. Хоча прихильники марксизму формально не заперечували і так званого «зворотного впливу» надбудови на базис, детальної розробки теорія взаємовпливу економічних і правових, політичних і культурних інститутів у межах марксизму не набула.
Відносно марксистської ідеї «органічної цілісності суспільства» слід підкреслити, що сам Маркс неодноразово вживає стосовно суспільства такі вирази, як «соціальний організм», «органічна цілісність», «тоталітарність» тощо. «Теперішнє суспільство, – пише він, – не твердий кристал, а організм, який здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень». Засновник марксизму надавав великої ваги проблемі функціональної інтеграції сучасного йому суспільства, де всі елементи, як він вважав, підпорядковані одній меті. Таким чином, можна зробити висновок про певні типологічні паралелі між марксизмом та ідеями спенсерівського соціологічного органіцизму.
Не менш важливу роль у Марксовому розумінні суспільства відіграє «принцип діалектичного розвитку». Йдеться насамперед про відношення єдності і взаємозаперечення між різними структурними рівнями й елементами суспільства, а також між різними фазами його розвитку. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення процесів суспільної динаміки як певних фаз, де гармонійні зв’язки порушуються дисонансами і конфліктами, розв’язання яких дає підставу до відновлення гармонії на якісно іншому рівні.
Особливо плідною у науковому відношенні виявилася ідея діалектичного поєднання об’єктивних і суб’єктивних факторів суспільного розвитку. Не вживаючи ще термін «соціальна дія», К. Маркс надавав водночас винятково великої ваги «діяльнісному факторові». «Історія, – підкреслював він, – це не що інше, як діяльність людини, що досягає своїх цілей». Процеси соціальних змін, за Марксом, здійснюються не самі по собі, а лише внаслідок людської діяльності та шляхом цієї діяльності.
Новітня історія не лише поставила під сумнів багато Марксових соціальних передбачень та висновків: зростання злиденності робітничого класу, неминучість загострення класової боротьби та пролетарської революції, негативна роль приватної власності в економічному розвиткові, незворотність історичного процесу тощо. Новітня історія позбавила ґрунту чи видозмінила роль, обмежила сфери використання понять Марксової соціологічної теорії.
У ході історичного розвитку була змінена дія багатьох факторів, які зумовили суспільну цілісність капіталістичного ладу середини ХIХ ст.: характер виробничих відносин, форми власності, рівень продуктивних сил, головні класи та соціальні групи тощо. Змінилися соціальні реалії, на яких будувалася Марксова схема історичного розвитку, наукова обґрунтованість і діалектичний дух Марксового підходу дедалі більше видалялися догматичним витлумаченням його ідей.
Марксова соціологічна теорія протягом століття була джерелом, вихідною точкою низки концептуальних підходів до пояснення суспільних процесів. Їх багатогранність зумовила широке розмаїття різних концепцій, що спиралися на ту чи іншу частину теоретичної спадщини видатного вченого.
3. Розглядаючи питання щодо соціологічної концепції Еміля Дюркгейма (1858-1917), слід звернути увагу на те, що вихідним моментом його наукових пошуків стало прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук. Згідно з твердженням ученого, такими є соціальні факти, які у сукупності складають соціальну реальність в цілому.
Відмітна ознака соціальних фактів – їх незалежне від індивідів буття і здатність чинити на останніх примусовий вплив. Соціальне як вияв колективних утворень є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення – суть цілісності, вони не зводяться до індивідуальних психічних станів. Не можна, підкреслює французький соціолог, виводити колективні уявлення з індивідуальних, як не можна виводити суспільство з індивіда, ціле – з частин, складне – з простого. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості. Наприклад, якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як тільки в індивідах і завдяки їм.
Важливої методологічної ваги Е. Дюркгейм надає поняттям соціальної норми і соціальної патології. Свої міркування на цю тему він називає правилами щодо розмежування нормального і патологічного. Французький вчений вважає за можливе розмежовувати між «здоровим» і «хворим» у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об’єктивних критеріїв зазначеного розмежування. Такою ознакою може бути поширеність певного явища по всьому «суспільному полю» або, навпаки, його рідкісність, винятковість.
Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціальної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вважати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх без винятку суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нарешті, історична й регіональна відносність критеріїв розмежування між нормою і виходом за її межі, злочином. Однак, зауважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.
Особливе значення Е. Дюркгейм приділяв з’ясуванню природи зв’язків солідарності між людьми, що об’єднуються в певний «суспільний вид». Суспільство, на думку французького вченого, взагалі немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні спостереженню різні форми солідарності: родинна, професійна, релігійна, національна та ін.
У пошуках джерел солідарності соціолог звертається до суспільного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства потрапляють у залежність один від одного. У цьому плані суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, створює почуття солідарності. Солідарність, за Дюркгеймом, – вищий моральний принцип, універсальна цінність, що визначається всіма членами суспільства. Оскільки «потреби у суспільному порядкові, гармонії, солідарності визначаються всіма за моральні», то моральним є й поділ праці. Звідси, на думку соціолога, моральні норми виступають головною цементуючою силою промислового суспільства, яка здатна забезпечувати високий ступінь інтеграції різноманітних соціальних структур – чи то родина, церква, політична партія, держава та ін.
Е. Дюркгейм, як і його сучасники, був свідком посилення соціальних конфліктів і глибокої кризи цінностей. Моральна дезорганізація, доводить соціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж дезорганізація економічна. Одним із промовистих свідчень моральної дезорганізації суспільства, його переходу до стану невпорядкованості (тобто відходу від нормального стану соціальності) виступає зростання кількості самогубств у провідних західноєвропейських країнах.
Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об’єктивно існуючий, незалежний від індивідуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддається статистичному аналізу. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток загальної смертності). Дати раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія.
Дюркгейм підкреслює, що серед психічнохворих найчастіше мають місце самогубства маніакального типу (викликані мареннями, галюцинаціями тощо), меланхолічного типу (глибока депресія, викликана хворобою), самогубства внаслідок одержимості нав’язливими ідеями і так звані імпульсивні самогубства. Значну увагу соціолог приділяє аналізові расових та спадкових факторів самогубства, підкреслює збільшення випадків суїциду людей похилого віку.
Не заперечуючи всієї складності та багатоманітності комплексу причин, котрі зумовлюють факт самогубства, Дюркгейм водночас указує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор; відсоток самогубств кардинально змінюється всякий раз, коли різко змінюються умови соціального середовища. « Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбувається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства».
Завершуючи огляд соціологічної концепції Е. Дюркгейма, слід зазначити, що його теоретична спадщина і сьогодні знаходиться в центрі гострих дискусій.
Наукові розробки Макса Вебера (1864-1920) належать до так званої гуманістичної соціології. Представники гуманістичної соціології вважали, що соціальні явища не є об’єктами, які належить вивчати за допомогою методів природознавчих наук. Онтологічний статус соціальної дійсності вимагає застосування інших – відмінних від природознавства – стандартів науковості.
У цілому для гуманістичної соціології характерно робити акценти на визначенні соціальних фактів зсередини, а не ззовні. Її представників більше хвилюють цілі індивідів, аніж їхня зовнішня поведінка, вони цікавляться не стільки об’єктивною ситуацією, в якій опиняються індивіди, скільки тим, як саме вони витлумачують дану ситуацію. Вебера цікавить не всіляка взаємодія індивідів, а тільки така, в якій ті беруть участь осмислено, свідомо.
Важливе місце в науковій творчості М. Вебера займає проблема побудови теорії у соціальних науках. Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може не спиратися на певні загальні принципи й категорії. Категорії соціальних наук – це не прямі адекватні реальності, а «ідеальні типи», які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальними типами німецький дослідник називав такі поняття, як «капіталізм», «феодалізм», «господарство», «християнство» та ін.
Значну увагу М. Вебер приділяє також питанню про суб’єктивну позицію дослідника-гуманітарія. Наукове дослідження, на його думку, мусить бути максимально об’єктивним, тобто таким, що ґрунтується на фактах і тільки на них. А це значить, що власне ставлення дослідника до об’єкта дослідження має залишатися «поза дужками» дослідницького процесу.
Вебер вважав, що вчений повинен залишити власні переконання й оцінки за межами своєї науки. Інакше вони впливатимуть на об’єктивність наукового дослідження. І тоді замість об’єктивних результатів, вважав німецький соціолог, ми отримаємо лише наукоподібний вияв партійної позиції дослідника. Практично-політичні настанови й науковий аналіз політичних утворень, партійних позицій – це дві окремі сфери, змішувати які неприпустимо. Якщо дослідники не можуть відмовитися від практичних оцінок, то вони, за рекомендацією Вебера, повинні дотримуватися позиції «інтелектуальної чесності». Тільки знання, вільне від оцінок, норм та ідеалів, оголошувалося вченим єдино об’єктивним. Німецький соціолог вважав, що судити про значущість людських цінностей – справа віри, спекулятивного споглядання життя й світу та їх смисл, а не предмет емпіричної науки.
Соціологію М. Вебер визначає як науку, що намагається пояснити свій предмет – соціальну дію – на основі розуміння. Розуміння для німецького соціолога є специфічною категорією, за допомогою якої можна пояснити людську поведінку. При цьому «дією» він називає будь-які вчинки людей, з якими останні пов’язують певний суб’єктивний смисл. Як синонім «дії» соціолог іноді вживає вираз «поведінка».
Об’єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини минулого й сучасного. Політика, як підкреслює вчений, означає передусім прагнення до прямої участі у здійсненні влади або принаймні прагнення впливати на її розподіл усередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї намагається досягти певних ідеальних чи егоїстичних цілей. У свою чергу, влада реалізується в певних системах відносин панування та підпорядкування.
Ще одним напрямком наукових досліджень М. Вебера виступає соціологія релігії. Веберівські дослідження світових релігій ґрунтуються на величезному масиві емпіричного аналізу економічного життя і соціальної структури східних суспільств. Зокрема, він прагне детально проаналізувати зв’язки між певними суспільними верствами або станами і тими чи іншими релігійними віровченнями. Вебер ставить за мету дослідити, як, з одного боку, певні релігійні уявлення і цінності виступають основою формування певних груп однодумців, громад, з яких розпочинається станова диференціація, і як, з другого боку, та чи інша позиція всередині розвиненої станової структури впливає на зміст і форму релігійних переконань людей.
Виникнення релігій М. Вебер пояснював одвічною потребою людини в гармонізації стосунків між нею і космосом, природою, оточуючим світом. На відміну від первісної магії, котра є формою примітивної раціоналізації відносин між людиною й світом, світові релігії виступають як складні раціоналізовані системи етичної регуляції людської поведінки. Кожна з них спирається на детально опрацьоване вчення святих книг про потойбічного, позасвітового Бога, котрий оцінює людські вчинки категоріями добра і зла. У порівнянні з божою досконалістю світ завжди недосконалий; тому кожна з релігій своїм способом вимагає дистанціювання від світу і його порядків (вчення про аскезу). Нарешті, кожна зі світових релігій функціонує завдяки діяльності верстви фахівців – служителів культу, а також верстви «носіїв»– тих, серед кого вона найпоширеніша.
Відповідно до згаданого соціоструктурного критерію М. Вебер визначає соціальну позицію основних світових релігій. Конфуціанство він називає становою етикою літературно освічених імператорських чиновників, котрі витісняли зі свого середовища всіх малоосвічених і з погордою ставилися до простого люду. Так само в ролі «релігії інтелектуалів» виступає і стародавній індуїзм.
Буддизм, котрий виник дещо пізніше, – це рух працюючих монахів, що пропанують аскетично-споглядальний спосіб життя і прагнуть не втручатися у політичні і взагалі у мирські справи.
Іслам Вебер називає релігією арабської військової аристократії, побудованою на засадах суворої дисципліни і спрямованою на завоювання світу. Однак за часів ісламського середньовіччя тут виникає специфічна течія – суфізм, зорієнтована на містику та споглядання.
Християнство виникає як релігія мандрівних ремісників і впродовж усієї своєї історії лишається релігією міських середніх класів, оскільки головними його осередками стали міста Заходу, які були центрами релігійного життя.
Веберівська соціологія релігії фактично є соціологією світової культури. Тож не випадково ідеї Вебера викликають сьогодні велику зацікавленість не лише істориків і соціологів, а й культурологів.
Час засвідчив високу плідність ідей німецького соціолога. Деякі з них стали вихідним пунктом нових соціологічних напрямків. Це стосується насамперед розуміючої соціології. Розробки вченого мають основоположне значення і для впливової нині теорії соціальної дії. Веберівські ідеї використовуються у сучасних концепціях соціології культури, науки, управління. Те саме треба сказати і щодо економічної та історичної соціології, теорії соціальної структури, соціальних інститутів, конфліктів та змін. У працях Вебера запропоновані також перспективи для критичного переосмислення та більш глибокого вивчення різних ціннісно-нормативних систем, культурних кругів, проблем релігії, етики, раціональності.
4. Розглядаючи останнє питання теми, слід насамперед звернути увагу на те, що розвиток соціології у ХХ ст. багато в чому виходить із принципів, що були розроблені Вебером і Дюркгеймом. Новітній період розвитку соціології характеризується виникненням багаточисельних шкіл і напрямків, кожний з яких по-своєму унікальний і вимагає дуже уважного і серйозного ставлення до себе, бо розкриває перед нами ту чи іншу перспективу (а часто й декілька) розгляду суспільства. Причому, як уже було відмічено, жодна з цих шкіл не може дати абсолютно несуперечливе, універсальне теоретичне пояснення всієї багатоманітності соціального світу.
В основі сучасної соціологічної науки лежить поняття теорії, тобто певного набору ідей і принципів, котрі в загальному плані пояснюють природу соціальних явищ. Безпосередньо до поняття «теорія» примикає й інше наукове поняття –«парадигма», вірніше,«наукова парадигма». Наукова парадигма – загальне уявлення про характер соціологічної реальності, певний загальний принцип пояснення цієї реальності.
Характерна особливість сучасної соціології як раз і полягає в тому, що вона висуває декілька парадигм, визнаючи їх рівноцінними й взаємодоповнюючими. Причому така різноманітність соціологічних парадигм зовсім не свідчить про слабкість або про нерозвинутість соціології. Напроти, чим більш різноманітні парадигми й соціологічні теорії, тим у цілому ми все більше наближаємося до розуміння соціальної реальності або тим краще ми «конструюємо» її. Серед різних шкіл соціології ХХ ст. найчастіше виділяють чотири напрямки, чотири наукові парадигми: емпіричну соціологію, функціоналістську соціологію, конфліктологічні теорії та символічний інтеракціонізм (взаємодію).
Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає у США. Сприйнявши деякі ідеї Г. Спенсера, американські соціологи під впливом основоположників прагматизму, які інтенсивно розробляли психологічну науку, намагалися провести аналогію не між біологічними й соціальними, а між психічними й соціальними явищами і процесами.
Цілком на емпіричному матеріалі базувалася праця Вільяма Томаса і Флоріана Знанецького «Польський селянин в Європі та в Америці», яка побачила світ у 1919 р. Вибір вченими емпіричного матеріалу багато в чому зумовив інтерпретаційний підхід до його аналізу. Таким матеріалом стали переважно документи особистого характеру: листи, щоденники, біографії. Вони дали змогу дослідити проблеми адаптації іммігрантів у нових для них соціальних умовах, зосередити свою увагу на розкритті важливих питань організації життя у сім’ях, які обслідувалися: на ставленні індивідів до того чи іншого типу соціальної організації, залежності їх активності в житті сім’ї й общині від їх індивідуальності, на причинах професійного вибору й «анормальної» поведінки; взаємостосунках між полами і боротьбі рас та культур; на соціальному щасті як відчутті задоволеності життям у США.
Виступаючи багато в чому послідовниками Г. Спенсера, сучасні соціологи-функціоналісти і, перш за все, американський соціолог Роберт Мертон (народ. у 1912 р.), поділяють точку зору, згідно з якою суспільство в цілому і його окремі частини мають найтісніший взаємозв’язок, котрий підкріплюється їх функціями. Інакше кажучи, у суспільстві все зв’язано одне з одним.
Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соціологічна школа, очолювана американським соціологом Талкоттом Парсонсом (1902 – 1979), яка отримала назву «структурний функціоналізм».
Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація – будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення – система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція –система зв’язує й пов’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка – будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, зберігає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи.
Наведена загальна структурно-функціональна сітка накладалася Парсонсом на всі соціальні явища, включаючи мікро- та макрорівні, тобто рівні окремих особистостей, малі співтовариства й колективи та рівень великих спільностей аж до цілих цивілізацій.
На противагу функціоналістським підходам, які постійно підкреслюють стабілізаційні та еволюціоністські моменти соціального розвитку, в сучасній західній соціології існує ніби протилежний стиль соціологічної думки – конфліктологічні теорії, які виділяють в суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних інтересів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини.
У найбільш далекій перспективі витоки подібного підходу можна знайти в соціальній філософії англійського мислителя ХVII ст. Т. Гоббса, який вважав «війну всіх проти всіх» природним станом людства, яке не досягло громадянського стану розвитку. Але набагато більш близькі й значущі корені конфліктологічного підходу можна виявити в соціологічній спадщині Карла Маркса. Марксистська теорія висунула тезу про економічну детермінованість соціальних відносин, про класові антагонізми та класову боротьбу в суспільстві, про суперництво різних форм власності, про класову зумовленість суспільної свідомості тощо.
Ці марксистські положення дещо в іншій термінологічній інтерпретації широко використовуються сучасними західними соціологами-теоретиками, такими як Л. Козер, Р. Дарендорф та ін.
Найбільш повно погляди на роль соціального конфлікту розкрив американський соціолог Л’юіс Козер (народ. у 1913 р.). Головна ідея американського дослідника полягає у прагненні обґрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних систем. За висновками Козера, конфлікт – це страхуючий клапан системи. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у відповідність умовам, що змінилися. Для «еластичного суспільства», за його словами, конфлікти корисні, оскільки конфліктні процеси допомагають модифікувати старі й створювати такі нові форми, які забезпечують йому подальше існування в нових умовах.
Значний внесок у розробку «теорії конфлікту» зробив німецький соціолог Ральф Дарендорф (народ. у 1929 р.). Учений зазначав, що в кожному суспільстві існують осьові лінії соціальних конфліктів. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять «тиску» або пануванню протилежної їм соціальної сили. Причому, з точки зору німецького соціолога, конфлікт є зворотною стороною будь-якої інтеграції і тому він так само неминучий у суспільстві, як інтеграція соціальних інститутів.
Р. Дарендорф створив цілу класифікацію різних типів мікро- та макроконфліктів, що характеризують суспільство. Завдання полягає не в тому, щоб позбутися конфліктів – це неможливо. Необхідно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю систему, а вести її до плавної еволюції. Для цього конфлікти слід максимально формалізувати, тобто вивести їх на поверхню суспільного життя і зробити предметом відкритих дискусій, обговорення в пресі, судових справ. Більше того, наявність відкритих і демократично вирішуваних конфліктів – свідчення життєздатності суспільства, адже будь-який соціальний розвиток неминуче веде до нерівномірності розподілу і, відповідно, до конфліктних ситуацій.
Символічний інтеракціонізм, що виник у 20-ті роки нашого століття, зумовив виникнення багатьох сучасних соціологічних шкіл. Термін «символічний» означає, що ця соціологічна школа робить акценти на «сутності», яку викладають діючі особи («актори»), коли вступають у взаємодію, тобто «інтеракцію».
Засновник символічного інтеракціонізму відомий американський соціолог Джордж Герберт Мід (1863 – 1931) у своїх теоретичних побудовах виходив з того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів поведінки людей. Усі ці прояви поведінки, на його думку, мають своїми витоками загальні соціальні символи. Так, відмова брати участь у військових діях для однієї людини означає (символізує) особисте боягузтво, для іншої той самий акт може означати свідомий пацифізм, тобто вже інший символ.
Указані символи, на котрих будується суспільство, народжуються під час взаємодії людей і тільки тоді. Людина постійно дивиться у «дзеркало», і таким «дзеркалом»виступають інші люди та їхня думка про цю людину. Люди в процесі дії постійно інтерпретують, пояснюють собі значення символів, ніби то намірюють їх на себе. Цей процес і створює індивідуальність людини, а також виступає основою взаємодії. Справжня взаємодія двох особистостей може встановитися тільки тоді й там, де зміст того, що відбувається, вони розуміють однаково. Таким чином, в акті поведінки проявляє себе «значущий символ», тобто такий, котрий визначає акт поведінки.

ЗМ 2 Суспільство як соціальна система

2.1. Суспільство. Соціальна структура суспільства
Суспільство як соціальна система.
Сучасне поняття суспільства
Соціальна структура суспільства.

1. Розгляд питання слід почати із з’ясування загальних положень системного підходу. Слово «система» в перекладі означає «ціле, складене з частин». Таким чином, система – це будь-яка безліч елементів, якимсь чином сполучених один з одним і завдяки цьому з’єднанню утворюючих певну цілісність, єдність.
Треба виділити деякі загальні ознаки будь-якої системи:
1) це завжди сукупність якихось елементів;
2) елементи ці знаходяться між собою в певному зв’язку;
3) завдяки даному зв’язку сукупність утворює єдине ціле;
4) це ціле володіє якісно новими властивостями, що не належать окремим елементам, доки вони існують порізно.
Такі нові властивості, що виникають в новому цілісному утворенні, в соціології називають емерджентними (переклад з англ. – «з’являтися», «виникати»).
Далі розглянути основні системологічні поняття, які описують будову систем.
1. Елемент. Це далі неподільний компонент системи при даному способі розчленовування. Кажучи про елемент, необхідно підкреслити, що будь-який елемент не піддається опису поза його функціональними характеристиками, тією роллю, яку він грає в системі як цілому. Іншими словами, з погляду системи не так важливе те, який елемент сам по собі, а важливо, що саме він робить, чому служить в рамках цілого.
2. Цілісність. Це поняття характеризує відособленість системи, протиставленість її оточенню, всьому, що лежить поза неї.
3. Зв’язок. На це поняття полягає основне смислове навантаження термінологічного апарату. Це зрозуміло: системна природа об’єкту розкривається перш за все через його зв’язки, як внутрішні, так і зовнішні.
Далі проаналізувати поняття «соціальна система» – це особливий клас систем; головною їх особливістю виступає той факт, що елементний склад цих систем формують соціальні утворення (в т.ч. і люди), а у якості зв’язків виступають найрізноманітніші соціальні стосунки, відносини і взаємодії цих людей між собою.
Далі відзначити, що теорія соціальних систем зобов’язана своєю появою двом соціологам – Т. Парсонсу і Р. Мертону. Хоча в роботах цих двох авторів є значні відмінності, обидва вони можуть розглядатися як засновники школи, що має назву структурний функціоналізм. Це такий підхід до суспільства, який розглядає останнє як систему, що розвивається, кожна частина якої функціонує тим або іншим способом у зв’язку зі всіма іншими. Тоді будь-які дані про суспільство можуть розглядатися з погляду того, наскільки вони функціональні або дисфункціональні з погляду підтримки соціальної системи. Відповідно до цього підходу можна стверджувати, що соціальні системи не складаються з людей, люди просто беруть участь в системах, утворюючих своєрідну «оболонку» життєдіяльності людей. Структури – це просто позиції (статуси, ролі) індивідів в системі. Система не змінить своєї структури, якщо якісь конкретні індивіди перестануть брати участь в ній, випадуть зі своїх «осередків», а їх місце займуть інші індивіди.
Далі перейти до поняття «суспільство» – основоположної категорії сучасної соціології, яка трактує його в широкому сенсі як частину матеріального світу, що відокремилася від природи і історично розвивається як сукупність всіх способів взаємодії і форм об’єднання людей, в яких виражається їх всебічна залежність один від одного, а у вузькому сенсі – як структурно або генетично певний рід, підвид спілкування. Іншими словами, суспільство – це сукупність стосунків між людьми, що історично розвивається, складається в процесі їх життєдіяльності.
Необхідно розглянути категорію «суспільство» в історико-філософському контексті: античність, середні століття, Новий час. Особливо виділити появу ідеї громадянського суспільства в XIX столітті, її висловив Гегель, назвавши громадянським суспільством сферу приватних інтересів, відмінних від державних.
2. У другому питанні необхідно почати з того, що в сучасній соціології за суспільство прийнято вважати об’єднання людей, яке має наступні ознаки:
1) не є з’являється частиною якоїсь іншої крупнішої системи;
2) його поповнення йде головним чином за рахунок дітородіння;
3) має власну територію;
4) має власну назву і історію;
5) існує довше за середню тривалість життя окремого індивіда;
6) має розвинену власну культуру.
Можна зробити висновок, що суспільство – це люди, що взаємодіють на певній території і мають загальну культуру. Для підтримки цілісності суспільства деякі соціологи називають такі необхідні його властивості, як комунікація між його членами, виробництво і розподіл товарів і послуг, захист членів суспільства, контроль за поведінкою.
Слід зупинитися на наступних проблемних питаннях в їх логічній послідовності:
що таке суспільство: включає в собі комплекс питань про будову суспільства, його компоненти, про чинники, що забезпечують його цілісність, про процеси, що відбуваються в ньому;
зміна суспільства і які джерела цих змін: відповідь на ці питання ділить існуючі загальносоціологічні концепції на дві групи: теорії розвитку і теорії історичного круговороту. Перші розроблялися просвітителями Нового часу, теоретиками позитивізму, марксизму і іншими, що доводили безповоротність розвитку суспільства. Другі пронизані ідеєю циклічності, тобто рухи суспільства в цілому або його підсистем по замкнутому кругу з постійним поверненням до початкового стану і подальшими циклами відродження і занепаду;
які типи і моделі суспільств, що змінюються: зміст відповідей на ці питання підрозділяє концепції на дві групи: теорії прогресу (оптимістичні) і теорії регресу (песимістичні). До перших відносяться позитивізм, марксизм, теорії технологічного детермінізму, соціал-дарвінізм, до других – ряд теорій бюрократії, еліт, песимістичні версії технологічного детермінізму;
проблема співвідношення значущості особи і ролі соціальних спільнот в процесі соціальної зміни пов’язана з теоріями, які або віддають перевагу спільнотам як основній рушійній силі (етатизм, фашизм, лівацький псевдомарксизм, етнонаціоналізм), або виділяють пріоритет особи перед будь-якими спільнотами (позитивізм, соціалізм К. Маркса, неомарксизм);
проблематика типу і моделі розвитку суспільства розкривається в теоріях їх абсолютизації (редукціонизм) і синтезування (комплексні теорії);
питання про періодизацію розвитку суспільства включає два підходи: формаційний (К. Маркс) і цивілізаційний (Е. Морган, Ф. Тьонніс, Р.Арон, Д. Белл та ін.). За К. Марксом, в основі типології суспільств лежить критерій способу виробництва. Відповідно до формаційного підходу суспільство в своєму розвитку проходить ряд суспільно-економічних формацій. Цивілізаційний підхід більш різнорідний, оскільки сама категорія «цивілізація» вельми багатогранна. На практиці цей критерій найчастіше зводиться до територіального (наприклад, європейське суспільство або цивілізація) або релігійного (наприклад, ісламське суспільство).
Далі проаналізувати категорію «суспільство» безпосередньо як основну категорію соціології з чотирьох загальноприйнятих позицій: Герхарда Ленськи, що описав шляхи зміни людських суспільств в за останніх 10 тисяч років. Він пояснив важливість для соціального життя технології і її революційних наслідків; Карла Маркса – в основі суспільства лежить соціальний конфлікт, який виникає зі способу виробництва матеріальних благ; Макса Вебера, який вказував на те, що суспільство формується під впливом ідей. Традиційне мислення примітивних суспільств Вебер порівняв з раціональним, яке переважає в сучасному способі життя; Еміля Дюркгейма, який виявляв різні зв’язки, що сполучають традиційні суспільства з сучасними.
Отже, всі чотири концепції відповідають на сформульоване вище питання. Щоб позначити зміни, що відбуваються у міру того, як суспільство набуває нової технології, Ленськи використовував термін соціокультурна еволюція: суспільства з примітивною технологією майже не контролюють природу і, отже, здатні підтримувати лише трохи людей. Технологічно розвинені, навпаки, підтримують величезні маси людей, життя яких відрізняється великою різноманітністю. Крім того, чим більш об’ємною є технологічна інформація, яку має в своєму розпорядженні суспільство, тим швидше воно змінюється. Спираючись на праці Ленськи, необхідно описати п’ять типів суспільств залежно від їх технології: мисливців і збирачів; землеробські і скотарства; аграрні; індустріальні; постіндустріальні.
Далі розглянути суспільство за К. Марксом як сукупність стосунків, що історично розвивається, між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності. Ключем до розуміння суспільства у Маркса є ідея соціального конфлікту, боротьби між сегментами суспільства за цінні ресурси, найголовнішою формою конфлікту був класовий конфлікт, що породжується тим способом, яким суспільство проводить матеріальні блага.
Особливо звернути увагу на те, що капіталізм породжує відчуження – відчуття самоти і страждання, викликане безсиллям. Маркс вказав чотири форми відчуження:
1.Відчуження від процесу праці. У ідеалі люди трудяться, щоб задовольнити свої безпосередні потреби і розвинути потенціал своєї особи. Капіталізм, проте, позбавляє робочих права брати участь в обговоренні того, що вони виробляють і як вони це роблять.
2.Відчуження від продуктів праці. Продукт праці належить не робочим, але капіталістам, що продають його і одержують прибуток. Тому, міркував Маркс, чим значніше особистий внесок робочих в їх працю, тим більше вони втрачають.
3.Відчуження від інших робочих. Праця, як заявляв Маркс, дає людям можливість налагодити зв’язки в общині. Проте індустріальний капіталізм позбавляє атмосфери співпраці, наповнюючи трудову діяльність духом конкуренції.
4.Відчуження від людської суті. Індустріальний капіталізм приводить до відчуження робочих від їх особових можливостей.
Далі розглянути концепцію суспільства М. Вебера. Згідно Веберу, ключем виступають ідеї, особливо переконання і цінності, оскільки сучасне суспільство автор вважав за продукт не тільки нової технології і капіталізму, але і нового образу мислення. Вебер порівнював соціальні форми, що виникали в різні часи і різних країнах. При цьому він спирався на ідеальний тип – абстрактне твердження про найважливіші особливості будь-якого соціального феномену. М. Вебер підкреслював, що члени доіндустріальних суспільств занурені в традицію, а індустріальних капіталістичних – раціональні.
Під традицією Вебер розумів настрої і вірування, що передаються з покоління в покоління. Але, за твердженням Вебера, в сучасних суспільствах люди віддають перевагу раціональності – цілеспрямованому, тверезому розрахунку найбільш ефективних шляхів виконання окремого завдання. І промислову революцію, і капіталізм Вебер розглядав як доказ затвердження раціональності. Він скористався виразом раціоналізація суспільства, щоб позначити історичний перехід від традиції до раціональності як до головної форми людського мислення.
Далі розглянути теорію Э. Дюркгейма: він виявив, що суспільство існує поза нами самими. Воно щось більше, ніж утворюючи його індивіди; живе своїм власним життям, яке виходить за рамки нашого особистого досвіду. Суспільство існує задовго до нашого народження; формує нас, поки ми живемо, і залишається після того, коли нас не стане. Зразки людської поведінки – культурні норми, цінності і переконання – існують як сталі структури і тому є соціальними фактами, які володіють об’єктивною реальністю, зовнішньою по відношенню до життя індивідів.
Отже, суспільство, будучи створеним людьми, починає жити власним життям і вимагає певної міри покори від своїх творців. Реальність його існування ми усвідомлюємо протягом життя або коли стикаємося із спокусами і відчуваємо на собі тиск моральних норм.
Дюркгейм стверджував, що суспільство перебуває не лише «поза нами», але і «всередині нас». Іншими словами, особа кожної людини формується завдяки інтерналізації соціальних фактів. Наші дії, думки і відчуття – наша людяність – почерпнуті із суспільства, яке вигодовує нас. Воно також регулює і нашу поведінку за допомогою моральної дисципліни.
3. Почати розгляд питання необхідно з того, що суспільство – це система, і тому є сукупністю елементів, що знаходяться у взаємозв’язку, утворюючих єдине ціле, здатне у взаємодії із зовнішніми умовами змінювати свою структуру. Ця система соціальна, тобто пов’язана з життєдіяльністю людей і їх взаєминами. Суспільство має внутрішню форму організації, тобто свою структуру, виявлення її компонентів вимагає аналітичного підходу з використанням різних критеріїв. Під структурою суспільства розуміється його внутрішній устрій.
Далі відзначити, що в залежності від прояву життя людей суспільство підрозділяється на економічну, політичну і духовну підсистеми, що іменуються в соціології соціальними системами (сферами суспільного життя).
Слід підкреслити, що по суб’єктові суспільних стосунків в структурі суспільства виділяються демографічна, етнічна, класова, поселенська, сімейна, професійна і інші підсистеми; а за типом соціальних зв’язків своїх членів в суспільстві виділяються соціальні групи, соціальні інститути і соціальні організації.
Суспільство як цілісна соціокультурна система складається з великої кількості підсистем з різними системоутворюючими інтегральними якостями. Одним із найважливіших типів соціальних систем є соціальні спільноти.
Соціальна спільнота – це реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується і відрізняється відносною цілісністю та виступає самостійним суб’єктом соціальної дії, поведінки. У даному визначенні слід підкреслити ряд моментів.
По-перше, соціальні спільноти не є абстракціями, що вичленуються науковцями з метою зручності аналізу суспільного життя або експериментальними штучними утвореннями, а існують реально в самій діяльності. Їх існування можна емпірично зафіксувати і перевірити.
По-друге, соціальні спільноти – це не сума індивідів, соціальних груп або інших соціальних утворень, а цілісність з відповідними характеристиками цілісних систем.
По-третє, соціальні спільноти є об’єктами соціальної взаємодії. Це означає, що вони самі є джерелами свого розвитку, саморуху. Становлення і функціонування соціальної спільноти відбувається на основі соціальних зв’язків, соціальної взаємодії і відносин.
Соціальні спільноти відрізняються великою різноманітністю конкретно-історичних і ситуативно-зумовлених видів і форм.
Істотним у класифікації соціальних спільнот є виділення тієї чи іншої базової системоутворюючої ознаки. Відповідно до цього відрізняють територіальні, етнічні, демографічні, культурні та інші спільноти. Складна сукупність ознак дає можливість поділяти всі спільноти на два найбільш широкі підкласи: масові та групові утворення.
Масові спільноти характеризуються наступними ознаками:
1) являють собою структурно нерозділені аморфні утворення з досить розсуненими кордонами, з невизначеним якісним і кількісним складом, не мають точно окресленого принципу входження до них;
2) для них характерним є ситуативний засіб існування, вони виникають і функціонують на базі та в межах тієї чи іншої конкретної діяльності;
3) їм притаманна різнорідність складу, міжгрупова природа, тобто ці єдності розривають класові, групові, етнічні та інші кордони;
4) унаслідок свого аморфного утворення вони не здатні виступати у складі більш широких спільнот як їх структурні одиниці.
Другим більш важливим різновидом соціальних спільнот є соціальні групи.
Соціальні групи, на відміну від масових спільнот, характеризуються:
1) стійкою взаємодією, яка сприяє стійкості та надійності їх існування в просторі й часі;
2) відносно високим ступенем єдності;
3) чітко вираженою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, притаманних усім індивідам, що входять у групу;
4) входженням у більш широкі спільноти як їх структурні угруповання.
Залежно від масштабів діяльності, форми здійснення зв’язків і членів, що їх складають, розрізняються великі й малі, первинні та вторинні соціальні групи.
Мала соціальна група є малочисельною за складом, члени її об’єднуються спільною діяльністю і знаходяться в безпосередньому, стійкому, особистому спілкуванні. Характерними рисами малої соціальної групи є:
1) малочисельний склад;
2) просторова близькість членів;
3) довгостроковість існування;
4) єдність групових цінностей, норм і зразків поведінки;
5) добровільність вступу до групи;
6) неформальний контроль за поведінкою членів групи.
Таким чином, соціальна структура суспільства є частиною соціальної системи і поєднує в собі два компоненти: соціальні зв’язки і соціальний склад. Про соціальні зв’язки йшла мова вище. Соціальний склад – це набір елементів, з яких складається соціальна структура.
Таким чином, зробіть висновок, що соціальна структура – це стійкий зв’язок елементів у соціальній системі. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) і виконують певні соціальні функції (ролі), об’єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти. Соціальна структура виражає об’єктивний поділ суспільства на спільноти, класи, верстви, групи і т. ін., вказуючи на різне положення людей відносно один одного за багатокількісними критеріями. Кожний з елементів соціальної структури, у свою чергу, є складною соціальною системою зі своїми підсистемами і зв’язками.
Поняття соціальної структури в суспільстві використовується в наступних основних значеннях. У широкому розумінні соціальна структура – це побудова суспільства в цілому, системи зв’язків між усіма його основними елементами. При такому підході соціальна структура характеризує всі багаточисельні види соціальних спільнот і відносини між ними. У вузькому розумінні термін «соціальна структура суспільства» частіше застосовується до соціально-класових і соціально-групових спільнот. Соціальна структура у цьому розумінні – це сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих класів, соціальних верств і груп.

2.2. Соціальні інститути суспільства
Поняття соціального інституту, його види і функції.
Інституціалізація. Розвиток інститутів.
Сім’я як соціальний інститут

1. Треба детально зупинитися на понятті «соціальний інститут», розкрити його як стійкі форми організації і регулювання суспільного життя. Інститут можна визначити як сукупність ролей і статусів, призначених для задоволення певних соціальних потреб.
Особливо зупинитися на тому, що термін «соціальний інститут» як в соціології, так і в повсякденній мові або в інших гуманітарних науках виступає в декількох значеннях. Сукупність цих значень можна звести до чотирьох основних:
1) термін «інститут» може відноситися до певної групи осіб, покликаних до виконання справ, важливих для спільного життя. У цьому значенні інститутом ми називаємо певну групу людей, що виконують суспільні громадські функції;
2) цей термін може позначати значити певні організаційні форми комплексу функцій, що виконуються деякими членами від імені всієї групи;
3) інколи цим терміном позначається сукупність матеріальних установ і засобів діяльності, що дозволяють деяким уповноваженим індивідам виконувати суспільні громадські безособові функції, що мають на меті задоволення потреб або регулювання поведінки членів груп;
4) іноді інститутами називаються деякі соціальні ролі, особливо важливі для групи.
Кожний соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, певними функціями, що забезпечують досягнення такої мети, набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту. На основі всього вищезазначеного можна зробити таке визначення: соціальні інститути – це організовані об’єднання людей, що виконують певні соціально вагомі функції та забезпечують спільне досягнення цілей на основі соціальних ролей, що їх виконують члени, які задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки.
Далі відзначити, що ми можемо говорити про різні способи визначення соціальних інститутів: матеріальні, формальні і функціональні. У всіх цих підходах ми можемо, виділити певні загальні елементи, які і утворюють основний компонент соціального інституту.
Далі розглянути види соціальних інститутів. Всього існують п’ять фундаментальних потреб і п’ять основних соціальних інститутів:
1) потреби в добуванні коштів для існування (інститут виробництва);
2) потреби в безпеці і порядку (інститут держави);
3) потреби у відтворенні роду (інститут сім’ї);
4) потреби в передачі знань, соціалізації підростаючого покоління (інститути освіти);
5) потреби у вирішенні духовних проблем (інститут релігії).
Далі виділити функції соціальних інститутів. Кожний інститут виконує свою, притаманну йому соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи:
1) створюють можливість членам суспільства задовольняти різного роду потреби;
2) регулюють дії членів суспільства в рамках у рамках соціальних відносин, тобто забезпечують виконання бажаних дій і здійснюють репресії по відношенню до небажаних дій;
3) забезпечують стійкість суспільного життя, підтримуючи і продовжуючи безособові суспільні функції;
4) здійснюють інтеграцію прагнень, дій і стосунків індивідів і забезпечують внутрішню згуртованість спільності.
Функції управління й контролю здійснюються через систему соціальних норм, які реалізують відповідні типи поведінки: моральні й правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т. ін. Соціальні інститути управляють поведінкою індивіда через систему заохочень і санкцій.
Далі доцільно розглянути базові характеристики соціальних інститутів:
1. Інститути сприймаються індивідами як зовнішня реальність.
2. Інститути сприймаються індивідом як об’єктивна реальність.
3. Інститути володіють примусовою силою.
4. Інститути володіють моральним авторитетом.
5. Інститути володіють якістю історичності.
2. В цьому питанні зупинитися на розвитку соціальних інститутів, бо формування в суспільстві чітко налагоджених, регламентованих, контрольованих і стійких взаємодій – головний шлях розвитку суспільства.
Підкреслити, що розвиток суспільства йде багато в чому через розвиток соціальних інститутів. Чим ширше інституціалізована сфера в системі соціальних зв’язків, тим більшими можливостями володіє суспільство. Різноманіття соціальних інститутів, їх розвиненість – це, мабуть, найвірніший критерій зрілості суспільства, показник того, наскільки воно здатне надійно, стійко, на професійному рівні задовольняти різноманітні потреби індивідів. Розвиток соціальних інститутів виявляється в двох основних варіантах: по-перше, у виникненні нових соціальних інститутів, по-друге, в розвитку, вдосконаленні соціальних інститутів, що вже склалися.
Далі відзначити, що становлення і формування інституту в тому вигляді, як ми його спостерігаємо, займає достатньо тривалий історичний період, і такий процес називається в соціології інституціалізація. Іншими словами, інституціалізація є процес, за допомогою якого певні види соціальної практики стають досить регулярними і тривалими, щоб аби бути описаними як інститути.
Далі розкрити передумови інституціалізації: 1) виникнення певних суспільних потреб в новому вигляді і типах соціальної практики і відповідних їм соціально-економічних і політичних умов; 2) розвиток необхідних організаційних структур і пов’язаних з ними норм і правил поведінки; 3) інтерналізація індивідами нових соціальних норм і цінностей, формування на цій основі нових систем потреб особи, ціннісних орієнтацій і очікувань.
Завершенням цього процесу інституціалізації є новий вигляд суспільної громадської практики, що складається.
3. Розгляд третього питання необхідно почати з того, що сім’я – це соціальний інститут, представлений у всіх суспільствах, об’єднуючий людей в групи, щоб ті змогли спільно ростити і виховувати дітей. Синонімом до сімейних уз виступає спорідненість – соціальний зв’язок, заснований на кровних, шлюбних узах або встановлений в результаті усиновлення або удочеріння. Сім’ю, де людина народжується і куди окрім нього самого входять його батьки і рідні брати і сестри, іноді називають орієнтаційною, оскільки вона грає визначальну роль в соціалізації індивіда. Ставши дорослим, він створює прокреаційну сім’ю, щоб ростити і виховувати власних або приймальних дітей. Розрізняють також нуклеарну і розширену форму сім’ї.
Далі зупинитися на формах шлюбу – узаконеного і, очевидно, тривалого зв’язку, що зазвичай має на увазі як економічну кооперацію, так і сексуальні стосунки і виховання дітей, який люди, як очікується, підтримуватимуть. Нині деякі люди заперечують проти того, щоб сім’єю визнавалися тільки подружні пари, що мають дітей, бо подібний підхід нав’язує єдиний моральний стандарт. Багато корпоративних і урядових програм спираються на це традиційне визначення, тому не зв’язані офіційними шлюбними узами, але такі, що живуть разом гетеро- або гомосексуальні пари виявляються позбавленими медичних і інших пільг, що надаються законному подружжю. Проте все частіше визнають як сім’ю не тільки тих, хто зв’язаний шлюбними або кровними узами, але і людей, духовно близьких один одному і які вважають себе сім’єю, заснованою на взаємній прихильності.
Можна відзначити, що в доіндустріальних суспільствах люди значно ширше тлумачили сім’ю, признавали за неї і розширену сім’ю (сімейну одиницю, що включає не тільки батьків і дітей, але і іншу рідню). Проте індустріалізація, наслідком якої сталі збільшені соціальна мобільність і географічна міграція, поклала початок нуклеарній сім’ї (сімейній одиниці, що складається з одного або двох батьків і їх дітей).
Підкреслити, що у виборі шлюбного партнера розрізняють правила ендогамії (шлюб між людьми з однієї соціальної категорії), вибір шлюбного партнера обмежується особами того ж віку, раси, конфесії або соціального класу. Екзогамія, навпаки, характеризує шлюби між людьми з різних соціальних спільнот і груп.
Особливо відзначити, що законодавство індустріальних суспільств приписує моногамію (одношлюбність) – шлюб, що об’єднує двох партнерів (від давньогрец. mono – «один» і gamos – «шлюб»). Проте велика кількість розлучень і повторних шлюбів дозволяє припустити, що, можливо, для визначення «шлюбної практики» більш підходить термін послідовна (серійна) моногамія. У Африці і Південній Азії допускають полігамію, шлюб, що об’єднує три або більше число людей (від давньогрец. poly – «багато» і gamos – «шлюб»). Відомо дві форми полігамії: полігінія – шлюб між одним чоловіком і двома або більше жінками (від давньогрец. poly – «багато» і gyne – «дружина»), в багатьох азіатських і африканських країнах вона дозволена законом, це поширена форма шлюбу. Тут позначається вплив ісламської традиції. Поліандрія (від давньогрец. poly– «багато» і andros– «чоловік») – шлюб між однією жінкою і декількома чоловіками.
Далі відзначити, що суспільства регулюють не тільки вибір шлюбного партнера, але і наказують подружжю, де вони повинні жити. У доіндустріальних суспільствах більшість наречених селилися разом з батьками одного з них, які захищали і економічно підтримували молодих. Найбільш поширеним способом мешкання є патрилокальність (буквально з давньогрец. – «місцезнаходження отця»). Це форма мешкання, коли подружня пара проживає разом з сім’єю чоловіка або поблизу від неї. У деяких суспільствах поширеніший інший спосіб – патрилокальність (дослівно – «місцезнаходження матери») Така форма мешкання, коли подружня пара живе разом з сім’єю дружини або поблизу від неї. Зовсім іншу форму демонструють індустріальні суспільства. Якщо дозволяють фінанси, молоді віддають перевагу неолокальності (від давньогрец. «нове місце»). Це форма мешкання, коли подружня пара живе окремо як від батьків чоловіка, так і від батьків дружини.
Далі розглянути форми спадкоємства як системи, завдяки якій в суспільстві підтримується спорідненість між різними поколіннями людей. У більшості доіндустріальних суспільств спорідненість підтримувалася або по батьківській, або по материнській лінії. Найбільш поширеним є спадкоємство по батьківській лінії – система, завдяки якій підтримується спорідненість між чоловіками, що представляють різні покоління. Діти пов’язані з рештою членів суспільства тільки через їх батьків, спадкоємцями власності тих стають, як правило, сини. Менш поширено спадкоємство по материнській лінії (система, завдяки якій підтримується спорідненість між жінками різних поколінь). Індустріальні суспільства з їх великим гендерним рівноправ’ям визнають білатеральне спадкоємство – систему, завдяки якій підтримується спорідненість по чоловічій і жіночій лініях. В цьому випадку діти вважають за своїх родичів всіх тих, з ким зв’язані і по материнській, і по батьківській лінії.
Далі розглянути форми влади: патріархат, матріархат і рівноправні сімейні стосунки – егалітарні.
Уясніть теоретичні підходи до осмислення інституту сім’ї: згідно структурно-функціональній парадигмі, сім’я виконує декілька життєво важливих функцій: соціалізація; регулювання сексуальної активності. Однією з універсальних культурних норм є табу на інцест (культурна норма, що забороняє сексуальні зв’язки і шлюби між близькими родичами); соціальна розстановка сил. Для продовження роду навряд чи потрібні сім’ї, але вони допомагають підтримувати соціальну організацію. При народженні діти наділяються соціальною ідентичністю батьків, вони набувають расової, етнічної, релігійної і класової приналежності, отримують матеріальну і емоційну безпека.
Далі зупинитися на тому, що прихильники парадигми соціального конфлікту приділяють основну увагу не суспільній користі, а тому, як сім’ї затверджують соціальну нерівність. Ця парадигма висвічує інший аспект сімейного життя – її роль в соціальній стратифікації.
Парадигма символічного інтеракціонізму виходить з того, що в ідеалі сім’я надає можливість для близьких, інтимних стосунків (від латін. intimus – «найглибший, внутрішній, сокровенний»). Між членами сім’ї виникають емоційні взаємозв’язки. Аналіз з позиції соціального обміну описує залицяння і шлюб як якісь форми ведення переговорів. Залицяння дозволяє і чоловікові, і жінці оцінити плюси і мінуси один одного як подружжя, уточнити, що ж кожен з них може запропонувати взамін. По суті, як затверджують прихильники даного підходу, люди, одружуючись, прагнуть зробити найбільш вигідну «операцію» зі всіх можливих.

2.3. Соціальна стратифікація і соціальна мобільність.
1. Сутність соціальної стратифікації.
2. Нерівність. Основні класи сучасного суспільства.
3. Соціальна мобільність та її види.

1. Почати необхідно з того, що центральною категорією стратифікації є клас, який розуміється в двох сенсах, – широкому і вузькому.
У широкому значенні під класом розуміють велику соціальну групу людей, які володіють або не володіють засобами виробництва, які займають певне місце в системі суспільного розподілу праці і характеризуються специфічним способом отримання доходу. У вузькому значенні клас – будь-яка соціальна страта в сучасному суспільстві, що відрізняється від інших доходом, освітою, владою і престижем. Згідно з вузьким трактуванням, класів не було ні при рабовласництві, ні при феодалізмі. Вони з’явилися тільки при капіталізмі і знаменують собою перехід від закритого до відкритого суспільства.
Далі підкреслити, що в сучасному суспільстві відбувається розпилювання власності – домінує акціонерна власність. З’явився найманий шар професійних управлінців – менеджерів, який відтісняє традиційний клас власників. Поняття «менеджерська революція», що з’явилося завдяки Дж.Бернхайму в середині XX століття, відображає нову реальність – «розщеплювання атома» власності, зникнення класів в старому розумінні, вихід на історичну арену невласників (адже менеджери – особи найманої праці) як провідного класу або страти сучасного суспільства.
Соціальна стратифікація – це система, за допомогою якої суспільство розподіляє категорії людей за ієрархією. Вона базується на наступних принципах
Соціальна стратифікація – це особливість суспільства, а не просто відображення індивідуальних відмінностей. Соціальна стратифікація зберігається із покоління в покоління.
Соціальна стратифікація універсальна, але мінлива. Соціальна стратифікація повсюдна. Але в чому і наскільки люди нерівні, залежить від конкретного суспільства. У одному випадку це обумовлено престижем, в іншому багатством або владою. Крім того, в одних суспільствах наголошується більша нерівність, а в інших менша.
Соціальна стратифікація припускає не тільки нерівність, але і певні переконання. Будь-яка система нерівності не тільки дає деяким людям більше переваг, ніж іншим, але і визначає такий порядок як справедливий. Суспільства розрізняються і тим, в чому полягає нерівність людей, і поясненнями того, чому ж люди вимушені займати неоднакове положення.
В основі теорії стратифікації лежать об’єднання людей у групи і протиставлення їх іншим групам за статусними ознаками: владним, майновим, професійним, освітянським і т. ін. При цьому пропонуються різні критерії стратифікації. Німецький соціолог Ральф Дарендорф поділяє все сучасне суспільство на тих, хто керує, і тих, ким керують. У свою чергу, керівників поділяє на дві підгрупи: керівників-власників і керівників-невласників – бюрократів, менеджерів. Група, якою керують, є теж різнорідною. У ній можна виділити, якнайменше, дві підгрупи: вищу – «робітничу аристократію» і нижчу – низькокваліфікованих робітників. Між цими двома соціальними групами знаходиться проміжний «новий середній клас» – продукт асиміляції робітничої аристократії і службовців з пануючим класом – керівниками.
Американський соціолог Б. Барбер провів стратифікацію суспільства за шістьма показниками: 1) престиж, професія, влада, могутність; 2) дохід або багатство; 3) освіта і знання; 4) релігійна й ритуальна чистота; 5) положення родичів; 6) етнічна належність. Французький соціолог А. Турен вважає, що в сучасному суспільстві соціальна диференціація відбувається не за відношенням до власності, престижу, влади, етносу, а за доступом до інформації. Панівне положення займають ті люди, що мають доступ до найбільшої кількості інформації.
Далі розглянути стратифікацію в історичному контексті – закриті форми: рабство, касти і стани, підкресливши, що закрита система – соціальна стратифікація, заснована на приписуваному соціальному положенні, тобто на походженні. Вірогідність соціальної мобільності, заснованої на індивідуальних досягненнях, незначна або взагалі відсутня. Сільське господарство диктує збереження протягом життя людини встановленого порядку, створеного закритими системами. Але індустріальне виробництво залежить від розвитку таланту людей, що приводить до утворення класової системи – соціальної стратифікації, заснованої як на походженні людини, так і на індивідуальних досягненнях. Підкреслити, що індустріальні суспільства рухаються до меритократії – соціальної стратифікації, заснованої на особистих заслугах. Звичайно, закриті системи влаштовані так, що людський потенціал витрачається даремно, але вони відрізняються високим ступенем впорядкованості. І тут криється відповідь на важливе питання: чому індустріальні і постіндустріальні суспільства зберігають деякі особливості закритих (наприклад, право спадкоємства станів), не стаючи меритократіями. Це пов’язано з тим, що інакше знижується значущість сім’ї і інших соціальних груп. Врешті-решт, економічна ефективність – ще далеко не все. Хотіли б ми оцінювати членів своєї сім’ї виключно по їх роботі? Думається, ні. Отже, класові системи, що існують в країнах з високим рівнем доходів, поступово стають меритократіями. Так підвищується їх ефективність і продуктивність праці, але зберігаються елементи закритого суспільства, що дозволяють підтримувати порядок і соціальну єдність.
2. Почати необхідно з того, що між двома полюсами класової стратифікації – дуже багатими і дуже бідними, які складають від загальної чисельності населення приблизно однакову частку, розташована та частина населення, яку прийнято називати середнім класом. У індустріально розвинених країнах він складає більшість населення – від 60 до 80%. Середній клас – унікальне явище в світовій історії. Скажімо так: його не було впродовж всієї історії людства. Він з’явився лише в XX столітті. У суспільстві він виконує специфічну функцію. Середній клас – стабілізатор суспільства. Чим він більший, тим менше вірогідність того, що суспільство стрясатимуть революції, міжнаціональні конфлікти, соціальні катаклізми.
Середній клас – найширший споживчий ринок для дрібного і середнього бізнесу. Чим численніший цей клас, тим впевненіше стоїть на ногах малий бізнес. Як правило, в середній клас входять ті, хто володіє економічною незалежністю, тобто має підприємство, фірму, офіс, приватну практику, свою справу, а також учені, священики, лікарі, адвокати, середні менеджери – соціальний хребет суспільства.
Далі розглянути нерівність і бідність як поняття, тісно пов’язані з соціальною стратифікацією. Нерівність характеризує нерівномірний розподіл дефіцитних ресурсів суспільства – грошей, влади, освіти і престижу – між різними стратами або верствами населення. Основним вимірником нерівності виступає кількість ліквідних цінностей. Цю функцію зазвичай виконують гроші.
Якщо нерівність представити уявляти у вигляді шкали, то на одному її полюсі опиняться ті, хто володіє найбільшою (багаті), а на іншому – найменшою (бідні) кількістю благ.
Таким чином, бідність – це економічний і соціокультурний стан людей, які мають мінімальну кількість ліквідних цінностей і обмежений доступ до соціальних благ.
Бідність – це не лише мінімальний дохід, але й особливий образ і стиль життя, що передаються із покоління в покоління, норми поведінки, стереотипи сприйняття і психологія. Тому соціологи говорять про бідність як особливу субкультуру.
Далі відзначити, що універсальним вимірником нерівності в сучасному суспільстві виступають гроші. Їх кількість визначає місце індивіда або сім’ї в соціальній стратифікації. Багатство – сукупність цінностей, які обов’язково ліквідні.
Розрізняють «старих багатих» і «нових багатих». Перші накопичували статок десятиріччями і навіть сторіччями, передаючи його з покоління в покоління. Другі створили своє благополуччя в лічені роки і не встигли перевірити міцність свого статку часом.
Потім проаналізувати такі вимірники нерівності як дохід. Доходом називають будь-яку суму грошей, отриманих у вигляді зарплати, пенсій, ренти, допомоги, аліментів, гонорарів тощо. Порівняйте величини найнижчого і найвищого доходів в даній країні і аналіз частки сімейного доходу, що витрачається на харчування (багаті платять за продовольство всього 5-7%. Чим бідніше індивід, тим більша частка доходу витрачається у нього на харчування, і навпаки).
Розглядаючи це питання, потрібно зважати на те, що якщо нерівність характеризує суспільство в цілому, то бідність стосується тільки частини населення.
Масштабом бідності називають частку населення країни (зазвичай виражену у відсотках), що проживає у офіційної межі або порогу бідності. Для позначення масштабу бідності застосовуються також терміни «рівень бідності», «межі бідності» і «коефіцієнт бідності».
Поріг бідності – це сума грошей, офіційно встановлена як мінімальний дохід, завдяки якому індивід або сім’я в змозі придбати продукти харчування, одяг і житло. Його також називають «рівнем бідності». У Україні він отримав додаткову назву – прожитковий мінімум.
Далі уточнити категорії: абсолютна бідність – це такий стан, при якому індивід на свій дохід не здатний задовольнити навіть базисні потреби в їжі, житлі, одязі, теплі, або здатний задовольнити тільки мінімальні потреби, що забезпечують біологічну виживаність. Чисельним критерієм виступає поріг бідності (прожитковий мінімум). Під відносною бідністю розуміється неможливість підтримувати певний рівень життя, або деякий стандарт життя, прийнятий в даному суспільстві. Відносна бідність показує наскільки ви бідні порівняно з іншими людьми. Вона є порівняльною характеристикою в двох сенсах.
По-перше, вона показує, що ви бідні щодо достатку, яким володіють інші члени суспільства, які не вважаються бідними. Перше значення відносної бідності полягає в порівнянні однієї страти з іншими стратами або шарами. По-друге, вона показує, що ви бідні щодо деякого стандарту життя, наприклад стандарту гідного життя.
Особливо підкреслити, що межі абсолютної і відносної бідності не збігаються. У суспільстві може бути ліквідована абсолютна бідність, але завжди збережеться відносна. Адже нерівність – незмінний супутник складних суспільств. Відносна бідність, таким чином, зберігається навіть тоді, коли стандарти життя всіх шарів суспільства підвищилися.
Необхідно розглянути так званий андерклас, тобто буквально неклас, або прошарок, який стоїть нижче за всі класи, – жебраків. Жебраком є людина, що живе подаянням, збирає милостиню. У соціологічному сенсі жебраки – це люди, здатні задовольняти тільки фізичні потреби, що забезпечують лише біологічне виживання.
Але не всіх, хто живе в абсолютній бідності слід називати жебраками. Бідні живуть або на заробіток, або на пенсії і допомогу, але вони не старцюють. До жебраків треба відносити ту категорію, що живе в бідності і заробляє на життя подаянням і милостинею.
3. Далі розглянути поняття соціальної мобільності, яке було введене Пітіримом Сорокіним. Соціальна мобільність означає переміщення індивідів і груп з одних соціальних шарів, спільнот, страт в інші, що пов’язане із зміною положення індивіда або групи в системі соціальної стратифікації. Можливості і динаміка соціальної мобільності розрізняються в різних історичних умовах. До каналів, або «ліфтів», соціальній мобільності П.Сорокин відносить наступні соціальні інститути: армію, церкву, освітні інститути, сім’ю, політичні і професійні організації, засоби масової інформації тощо.
Аналізуючи варіанти соціальної мобільності (індивідуальна і колективна; вертикальна і горизонтальна; внутрішньопоколінна і міжпоколінна), необхідно підкреслити, що інтрагенераційна (в рамках одного покоління) мобільність порівнює положення, досягнуті одним і тим же індивідом в різні моменти впродовж його або її життя (як правило, мається на увазі трудова біографія, а значить, службова кар’єра). Тому деякі дослідники вважають за краще називати її «професійною мобільністю, або мобільністю робочої сили, тому що зазвичай вона пов’язана з родом занять, а не з суспільним положенням, яке нею визначається». Таким чином, внутрішньопоколінна мобільність означає те, що чоловік змінює положення в стратифікаційній системі впродовж свого життя. Інтергенераційна (між поколіннями) мобільність порівнює нинішнє положення індивіда з положеннями його батьків, тобто позначає зміну соціального статусу сина в порівнянні з соціальною позицією його отця.
Далі детальніше розглянути вертикальну і горизонтальну мобільності. Строго кажучи, лише перша з них відноситься до соціальної мобільності як такої, тобто до підвищення або пониження статусу в межах стратифікаційної системи. Горизонтальна ж мобільність має відношення до таких змін в соціальній позиції, коли суб’єкт її залишається в межах однієї і тієї ж страти. Вертикальна мобільність у свою чергу підрозділяється на висхідну і низхідну.
Далі відзначити, що індивід може здійснювати своє сходження на піраміду соціальних статусів завдяки власним зусиллям і особистим досягненням. Це індивідуальна мобільність. Якщо ж мобільність відбувається тоді, коли знижується або підвищується статус цілого класу, стану, касти, то це групова мобільність. Причинами групової мобільності є соціальні революції, іноземні інтервенції, міждержавні війни, військові перевороти, зміна політичних режимів, селянські повстання, боротьба аристократичних родів, створення імперій.
І на закінчення провести розмежування між соціальною і географічною мобільністю. Міграція – це переселення людей з країни в країну, з одного району в іншій, з міста в село і назад. Іншими словами, це територіальні переміщення. Вони бувають сезонними, залежними від пори року, і маятниковими, тобто регулярними переміщеннями. Розрізняють також імміграцію і еміграцію. Міграція – переміщення населення всередині однієї країни. Еміграція – виїзд за межі країни на тривалий термін або постійне проживання. Імміграція – в’їзд до країни на постійний термін або на тривале проживання.
Таким чином, міграція відноситься до переміщень людей в географічному просторі і не має якогось особливого відношення до соціальної мобільності, яка описує пересування суб’єктів в соціальному просторі. Хоча певний зв’язок і взаємний вплив між ними, звичайно, є. Так, підвищивши свій економічний статус (тобто отримавши в своє розпорядження більше коштів), людина може змінити місце свого постійного мешкання, переїхати в іншу квартиру, престижний район або навіть місто.

ЗМ 3 Особа в системі культури

3.1. Особа як суб’єкт соціальних зв’язків
Соціологічне поняття особи. Соціальний статус і соціальна роль.
Соціологічні теорії особи.
Процес соціалізації особи.
Соціальна типологія особи.

1. Зрозумійте, що проблема вивчення особистості в соціології є однією з центральних, оскільки кожен соціолог для розуміння сутності соціальних явищ, системи взаємозв’язку людей у суспільстві повинен зрозуміти, чим зумовлені конкретні дії кожної людини. Індивідуальна поведінка, таким чином, представляє собою основу сприйняття життя всієї соціальної групи або суспільства.
Кожна людина тисячами ниток, видимих і невидимих, пов’язана із зовнішнім середовищем, суспільством, поза яким не може сформуватися особистість. Саме це – взаємодію індивіда і суспільства розглядає соціологія, а стосунки «суспільство-особа» – є базовим соціологічним відношенням. На відміну від психології соціологія розглядає людину не як неповторну індивідуальність, а в сукупності її соціально-типових якостей.
Людина як біологічний вид існує понад 3 млн. років. Увесь цей час тривала її біологічна еволюція. Сучасна людина (за класифікацією Карла Ліннея – людина розумна) як окремий вид сформувалася приблизно 200 тис. років тому: саме тоді оформилися ті фундаментальні ознаки, які відрізняють людину від тварин (прямоходіння, великий об’єм мозку, мислення, мова, оволодіння знаряддями праці і вогнем, триваліший період дитинства тощо).
Фундаментальні ознаки, які відрізняють людину від тварин послужили підставою переходу від біологічної до культурної еволюції. Все, що створено Ноmоsаріеns, пов’язане не з біологією, а з культурою й суспільством. Можна сказати, що починаючи з цього часу у людини, як біологічної істоти, формується її індивідуальність, яка пізніше виростає в особистість.
Розгляньте поняття «особа», «індивід», «людина» – близькі, але не тотожні поняття, тому вони є об’єктами різних наук: біології і філософії, антропології і соціології, психології і педагогіки.
Поняття людина вживається для характеристики властивих всім людям якостей і здібностей. Це поняття вказує на наявність такої особливої спільноти, що історично розвивається, як людський рід. Людина розглядається як вид, що представляє вищий ступінь еволюції життя на Землі, як складна система, в якій сполучене біологічне і соціальне, тобто як біосоціальна істота. Одиничним представником людського роду, конкретним носієм рис людини є індивід. Він унікальний, неповторюваний. Разом з тим він універсальний, адже кожна людина залежить від соціальних умов, середовища, в якому живе, людей, з якими спілкується.
Поняття «індивідуальність» є похідним від поняття «індивід» і відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці відмінності можуть бути абсолютно різними, починаючи від природних рис, особливостей поведінки та закінчуючи манерою ходи чи специфікою одягу. Це поняття надзвичайно поширене в психології, у соціології ж його застосування обмежене.
Особа – стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства та конкретних соціальних груп, до яких людина належить. Індивід є особою постільки, наскільки у відносинах з іншими (у рамках конкретних соціальних спільнот) він виконує певні функції, реалізує в своїй діяльності соціально значущі властивості і якості. Можна сказати, що особа – це соціальна модифікація людини: адже соціологічний підхід виділяє в особі соціально-типове.
Індивід стає особою тоді, коли він, взаємодіючи із суспільством через конкретні соціальні спільноти, групи, інститути, реалізує соціально значимі властивості, соціальні зв’язки.
Усі визначення особистості зумовлені двома протилежними думками стосовно її розвитку. З точки зору одних, кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і соціальне оточення при цьому відіграє дуже незначну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні внутрішні якості та здібності людини, вважаючи, що особистість – це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду. Очевидно, що це – крайні погляди на процес формування особистості. У своєму аналізі ми, звичайно, повинні враховувати як біологічні особливості особи, так і її соціальний досвід. Разом із тим практика свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі. Можна погодитися з визначенням особистості, яке дав В. О. Ядов: «Особистість – це цілісність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку та включення індивіда в систему соціальних зв’язків у ході активної діяльності та спілкування». Згідно з цим поглядом особистість розвивається із біологічного організму виключно завдяки різним видам соціального та культурного досвіду.
Проаналізуйте, як загальні соціальні умови існування активно впливають на якості особистості як об’єкта соціальних взаємозв’язків та їх діяльного суб’єкта. Важливим компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини. У нашому суспільстві – це розвиток ринкової економіки, співіснування різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо.
Соціокультурне життя суспільства, в тому числі політичні та ідеологічні відносини теж виступає компонентом загальних соціальних умов, причому культура акумулює традиції, що склалися історично в даному суспільстві. Соціальна стратифікація та суспільний розподіл праці – це теж важливі елементи, які зумовлюють усі соціальні відносини.
Ще один компонент загальних умов існування особистості – рівень розвитку громадянського суспільства, соціально-політичний устрій, стан інших соціальних інститутів (наприклад, освіта).
Ці найбільш важливі компоненти загальних соціальних умов детермінують специфічні соціальні умови буття людей.
Є ще дві важливі індивідуальні характеристики – стать та вік індивідів, стадії їхнього життєвого циклу. З цієї точки зору вони також мають соціальний еквівалент і повинні бути включені до схеми, тому що бути чоловіком чи жінкою, перебувати в тій чи іншій стадії життєвого циклу означає виконувати різні соціальні функції.
Аналіз соціальної та соціально-психологічної структури особистості показує, що діяльність особистості зумовлюється не тільки зовнішніми факторами, але й внутрішніми її установками. У зв’язку з цим постає задача більш детального аналізу такої діяльності, яка проявляється перш за все у виконанні особистістю різних соціальних функцій.
Далі розгляньте те, що при аналізі діяльності особистості та її місця в суспільстві часто використовується поняття «соціальний статус». Якщо це поняття співвіднести із соціальною роллю, то останню можна розглядати як функцію соціального статусу.
Поняття «соціальний статус» є атрибутивним, тобто виражає тільки приналежність особистості до тієї чи іншої спільноти та через неї – до суспільства в цілому. Але воно не розкриває її функцій, тому не вигідне для соціологічного аналізу особистості, особливо якщо розглядати його у взаємозв’язку з іншими поняттями.
Соціальний статус влучно поєднує в собі як функціональну, так і оціночні сторони, показує, що особистість може робити, що робить, результати її дії та як вони сприймаються іншими людьми, а також суспільством.
Соціальний статус – це відносне становище (позиція) індивіда або групи в соціальній системі, пов’язана з іншими позиціями через набір прав і обов’язків. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя, та, врешті-решт, містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в конкретних кількісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може або не може збігатись з оцінкою суспільства або соціальної групи.
Проблема соціального статусу має не тільки теоретичне, але й практичне значення. У житті нерідко зустрічаються приклади хибно усвідомленого або присвоєного статусу. Тією чи іншою мірою психологія споживача пов’язана із зовнішніми матеріально-предметними формами затвердження статусу особистості. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі потенційні можливості при розв’язанні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається неправильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки поведінки.
У цьому зв’язку можна розглянути дві крайності в оцінці особистістю свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов’язана зі слабкою протидією зовнішньому впливу, з конформізмом. Такі люди, як правило, не впевнені у собі, частіше впадають у песимістичний настрій. Висока оцінка, навпаки, частіше пов’язана з активністю, заповзятливістю в своїх силах, життєвим оптимізмом. Виходячи з вищенаведеного, доречно ввести поняття статусної самооцінки, як істотної характеристики особистості в цілому.
Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі, хто його оточують, чекають від нього виконання ролей згідно із цими статусами. У такому розумінні «статус» і «роль»– це дві сторони одного феномена: якщо статус – це сукупність прав, привілеїв та обов’язків, то роль – дія в рамках даної сукупності прав та обов’язків. Так ми підійшли до розкриття суттєвого навантаження поняття «соціальна роль».
Дане поняття широко використовується в концепціях, які ототожнюють діяльність людини із розігруванням певних стандартних ролей у стандартних ситуаціях.
Важливе значення в теорії ролей має питання про механізм засвоєння суб’єктом досвіду його взаємовідносин із соціальною дійсністю, тобто про те, як роль формує «Я». Скажімо, молодий спеціаліст, який не має виробничого досвіду, розпочне свою діяльність із деякого наслідування. Звичайно, через деякий час він сам стане спеціалістом і вже не гратиме роль за принципом наслідування, а виконає її творчо. Таким чином, виникає зворотний вплив людини на роль, що виконується. Отже, соціальна роль – це те, що очікується в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі.
Справді, у поведінці людини завжди є дещо наперед задане, стандартизоване. Логічно прийти до висновку, що процес формування особистості означає перевтілення в різні соціальні ролі. Проте абсолютизація значення соціальної ролі може призвести до визнання відчуження особистості.
Ролева концепція прояснює багато аспектів у соціології особистості, проте від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда. «За межами драми, – писав П. О. Сорокін, – не може бути ролі, оскільки роль можлива лише в контексті всіх ролей. Щоб не робив ізольований індивід, ніяка із його дій не являє собою ані соціального явища, ані найпростішого утворення. Роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці».
2. Розгляньте інші соціологічні концепції особи. Макросоціологічні концепції. З погляду макросоціології, яку цікавить, насамперед, суспільство в цілому, а не його частини, і міжгрупова взаємодія, а не міжособистісна, особа є продуктом суспільства (культури, історії тощо) і формується вона в процесі соціалізації, тобто засвоєння культури (норм поведінки, цінностей, ідей, правил, стереотипів розуміння). Образно висловився Жак Піаже: «Звірята (тобто діти) у процесі соціалізації поступово перетворюються в людей».
Еміль Дюркгейм вважав, що суспільство виникає внаслідок взаємодії індивідів, але, як тільки воно виникло, воно починає жити за власними законами. І з цього моменту вже все життя індивідів визначається соціальною реальністю, впливати на яку вони не можуть або ж впливають дуже незначно, не змінюючи суті соціальних фактів.
Ральф Дарендорф, підкреслюючи, що особа є продуктом розвитку культури, соціальних ролей, називає людину Ното socilogicus, виділяючи її типові підвиди:
Ноmоfaber – у традиційному суспільстві «людина, яка працює» – селянин, ремісник, купець, воїн – людина, яка «несе ярмо» (тобто наділена важливою соціальною функцією);
Ноmоconsumer – сучасний споживач, особистість сформована масовим суспільством;
Ноmоuniversalis – людина, здатна займатися різними видами діяльності;
Ноmоsovieticus – людина, яка залежить від держави.
Девід Рісмен (США) розробляв концепцію так званої одномірної людини. Під впливом пропаганди, засвоюючи певні стереотипи, які нав’язуються йому засобами масової інформації, людина формує спрощені схеми чорно-білого, одномірного бачення проблем. Сучасне суспільство робить людей примітивними особами зі спрощеним соціальним сприйняттям та інтерпретацією соціальних процесів.
На думку Девіда Рісмена, якщо у XIX ст. домінуючим типом особи була особистість «орієнтована зсередини» (зміст прагнень якої міг бути найрізноманітнішим, скажімо, прагнення розбагатіти чи релігійний аскетизм. Але у будь-якому випадку така особа характеризується високою стійкістю життєвих цілей. У сучасному ж суспільстві, вважає Рісмен, переважає інший тип особи – «орієнтований на інших»). Особа цього типу не має стійких життєвих цілей та ідеалів, а прагне, насамперед, до «гармонії з іншими», намагаючись бути «таким як усі». Ця людина-конформіст настільки піддається зовнішньому впливу, що навіть не знає у чому ж полягає його власне «Я».
Мікросоціологічні концепції. Мікросоціологія розглядає проблематику особистості безпосередньо у контексті міжособистісної взаємодії, тому процес соціалізації у галузі мікросоціології розглядається через призму набуття людиною різних соціальних ролей.
Коли люди жили в простих суспільствах і діяли все життя у межах тієї самої групи, їм не здавалося, що вони грають якусь соціальну роль. У сучасному суспільстві з його високою соціальною мобільністю людям доводиться кілька разів за день змінювати ролі.
Однією з найвідоміших теорій, які можна вважати мікросоціологічними концепціями особистості, є теорія австрійського вченого Зиґмунда Фройда, який виділив у структурі особистості три елементи: Воно – Id, Я – Ego, Над-Я – Super-Ego.
Id – це наша підсвідомість, невидима частина айсберга, де панують неусвідомлені інстинкти. За Фройдом, фундаментальними в людини є дві потреби: лібідозна й агресивна. Еgо – це свідомість, пов’язана з підсвідомістю, яка час від часу проривається у свідомість. Еgо намагається реалізувати неусвідомлюване у прийнятній для суспільства формі. Super-Ego – моральний «цензор», який становить сукупність моральних норм і принципів, внутрішній контролер. Тому наша свідомість перебуває у постійному конфлікті між проникаючими в неї неусвідомлюваними інстинктами, з одного боку, і моральними заборонами, які нав’язує Super-Ego – з іншого.
Для концепції Фройда і загалом фройдизму властиво занадто перебільшувати значення у людському житті неусвідомлених імпульсів, інстинктів, тобто сфери Id (Воно). Центральним питанням у соціологічній концепції Фройда є питання про стосунки особистості та суспільства. У загальних рисах ці стосунки можна охарактеризувати як конфлікт, причому причиною цього конфлікту, є з одного боку – культура з її заборонами і нормами, спрямованими на обмеження, опанування сексуальної енергії, а з іншого – підпорядкування особистісної поведінки «прагненню задоволення».
Американський соціолог Чарльз Кулі є автором теорії «дзеркального Я». Він заперечував теорії про те, що людська природа визначається біологічними факторами і відстоював ідею, що люди творять себе і свій світ завдяки участі у процесах соціальних взаємодій. На думку Чарльза Кулі, людина творить себе, орієнтуючись на те, як її сприймають інші, приглядаючись до їхніх реакцій так само, як ми вдивляємося в дзеркало. Він виділяв три фази у процесі творення людиною свого «Я»:
1) по-перше, ми уявляємо собі як ми виглядаємо в очах інших – чи пасує мені ця зачіска? Чи не занадто я товстий?
2) по-друге, ми уявляємо собі як інші люди будуть оцінювати нашу зовнішність. Ми знаємо, що товстих чи лисих людей вважають непривабливими.
3) по-третє, на підставі вищезазначених уявлень, ми виробляємо певний тип внутрішнього самовідчуття – почуття сорому або гордості.
Процес дзеркального відображення власного «Я» є суб’єктивним процесом і не завжди відповідає об’єктивній дійсності. Наприклад, товста чи лиса людина не обов’язково є непривабливою.
Американський вчений Абрагам Маслоу сформулював ієрархічну теорію потреб особистості, які пояснюють життєві мотивації людини:
фізіологічні потреби (їжа, дихання, одяг, тепло та ін.);
екзистенційні (безпека існування, стабільність, впевненість у завтрашньому дні, гарантована праця, медичне обслуговування тощо);
соціальні – приналежність до колективу, спілкування, участь у спільній трудовій діяльності, турбота й увага до себе;
престижні потреби – в увазі до себе з боку «значимих інших», у підвищенні свого соціального статусу, визнанні та високій оцінці;
духовні потреби – потреби у самовираженні через творчість.
Згідно принципу ієрархії, для особи потреби кожного наступного рівня стають актуальними тільки після задоволення потреб попереднього рівня. Дві перших групи потреб – потреби первинного рівня, наступні три – вищого рівня. Нижчі потреби властиві абсолютно всім людям, вищі – не всім і не в однаковій мірі. Там, де починаються вищі потреби – починається особа.
Швейцарський психолог Жан Піаже сформулював концепцію когнітивного (розумового) розвитку особистості як ланцюг послідовних стадій соціалізації особистості:
до 2 років – сенсомоторна – річ є, доки дитина її бачить і відчуває;
2) 2–7 років – передоперативна – діти опановують мову, їх поведінка відрізняється егоцентризмом: вони тлумачать світ виключно з погляду власної позиції, нездатні підтримувати зв’язну розмову, розмовляють разом, а не один з одним, не мають загального розуміння категорій думки очевидних для дорослих: причинність, вага або кількість»;
3) 7 – 11 років – конкретно оперативна – діти засвоюють абстрактні логічні поняття;
4) 11–16 років – формально оперативний період – діти здатні зрозуміти глибоко абстрактні ідеї (добро і зло тощо), зіткнувшись із якоюсь проблемою, – здатні переглянути всі можливі способи її розв’язання і проаналізувати їх теоретично, щоб знайти правильний вихід.
Піаже вважає, що перші три стадії мають універсальний характер, але не всі люди проходять через формально оперативний етап. Це частково залежить від рівня і якості шкільної освіти.
3. В третьому питанні уясніть, що найважливішим видом соціальної взаємодії, в ході якої здійснюється формування будь-якої людини як повноправного і повноцінного члена суспільства, є соціалізація. Соціологи використовують цей термін для опису процесу, в ході якого і за допомогою якого люди навчаються пристосовуватися до соціальних норм.
Соціалізація – це процес засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Успішна соціалізація дозволяє індивідові стати повноправним активним суб’єктом суспільних відносин.
Розгляньте механізми соціалізації особи, яка здійснюється під впливом безлічі чинників – як соціально-контрольованих і направлено-організованих, так і стихійних – таких, що виникають спонтанно.
З. Фройд висунув на перший план психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, відчуття сорому і провини. Він вважав, що
1) імітація – це усвідомлена спроба дитини копіювати моделі поведінки дорослих;
2) ідентифікація – це спосіб усвідомлення приналежності до конкретної спільності. Це позитивні механізми соціалізації, оскільки вони націлені на засвоєння певного типу поведінки;
3) сором і провина – це негативні механізми соціалізації, оскільки вони пригнічують або забороняють деякі зразки поведінки.
Н. Смелзер зводив соціалізацію до трьох стадій:
1) наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих;
2) ігрова стадія, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі;
3) стадія колективних рольових ігор, на якій діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей.
Отже, від успіху соціалізації залежить, наскільки особа, засвоївши культурні цінності, норми поведінки, зуміє реалізувати свої потенції в суспільстві. Не стане в товаристві «outsider», ізгоєм. Соціалізація забезпечує самообновлювання соціуму, суспільного життя. Неполадки в соціалізації ведуть до конфлікту поколінь, аномії, соціальної девіації.
Отже, під соціалізацією розуміють процес засвоєння особою зразків поведінки суспільства і груп, їхніх цінностей, норм, установок. У процесі соціалізації формуються найбільш загальні стійкі риси особи, що виявляються в соціально організованій діяльності, регульованої ролевою структурою суспільства.
У ході соціалізації реалізуються наступні цілі:
1) взаємодія людей на основі засвоєння соціальних ролей;
2) збереження суспільства завдяки засвоєнню його новими членами цінностей, що склалися в нім, і моделей поведінки.
У соціалізації індивіда виділяють дві фази:
1)соціальна адаптація – пристосування індивіда до певних соціально-економічних умов, рольових функцій, норм, соціальних груп і інститутів, виступаючих як середовище його діяльності;
2)інтерналізація (інтеріоризація) означає процес включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ особи.
Етапи соціалізації співпадають (умовно) з етапами вікового розвитку індивіда:
1) рання (первинна) соціалізація. Вона пов’язана з придбанням загальнокультурних знань, із засвоєнням початкових уявлень про світ і характер взаємин людей. Важким етапом ранньої соціалізації є підлітковий вік. Особлива конфліктність даного віку пов’язана з тим, що можливості і здібності дитини значно перевищують нав’язані йому правила, рамки поведінки;
2) вторинна соціалізація:
а) професійна соціалізація, яка пов’язана з оволодінням спеціальними знаннями і навичками, із залученням до певної субкультури. На цьому етапі розширюються соціальні контакти індивіда, розширюється діапазон соціальних ролей;
б) включення індивіда в систему суспільного розподілу праці. Тут передбачається адаптація в професійній субкультурі, а також приналежність до іншої субкультури. Швидкість соціальних змін у сучасних суспільствах призводить до того, що виникає необхідність ресоціалізації, засвоєння нових знань, цінностей, ролей, навичок замість колишніх, недостатньо засвоєних або застарілих. Ресоціалізація охоплює багато явищ (від корекції читання і мови до професійної підготовки або зміни ціннісних орієнтирів поведінки);
в) пенсійний вік або втрата працездатності. Характеризується зміною способу життя у зв’язку з виключенням із середовища виробництва.
У сучасному світі соціалізація перетворюється на процес, який триває протягом усього життя людини, оскільки протягом життя людина здобуває все нові соціальні статуси й ролі, наприклад: студент, працівник, батько, дідусь, пенсіонер тощо. Соціалізація у зрілому віці потрібна також тоді, коли відбувається швидка зміна соціальних норм і правил (наприклад, перехід від соціалістичного суспільства до вільноринкового). Те, чого ми вчимося в дитинстві, часто відрізняється від того, чого ми вчимося у зрілому віці. Соціалізація у зрілому віці вимагає переходу від залежності до автономії. Одним із найскладніших аспектів соціалізації у зрілому віці є вміння реалістичного бачення світу і збереження при тому ідеалів.
Отже, соціалізація особи починається з народження і триває все життя, цей процес на кожній стадії здійснюють особливі інститути і агенти.
Інститути соціалізації – організації, що впливають на процес соціалізації та його організацію (сім’я, освіта, ЗМК, церква, трудові колективи тощо).
Агенти соціалізації – це люди, які відповідають за засвоєння культурних норм і соціальних ролей (члени сім’ї, вчителі, однолітки, спортивні тренери, священики тощо).
Агенти й інститути соціалізації виконують важливі функції, а саме:
навчання культурним нормам і зразкам поведінки;
контроль за тим, як міцно, правильно та глибоко засвоєно соціальні норми й ролі.
4. В цьому питанні розгляньте одну з центральних задач соціології особистості – розробку соціальних типів особи. Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, із яких ці групи складаються. Причому її цікавить не стільки конкретна поведінка окремої людини, яка зумовлена його індивідуальними якостями, скільки узагальнене, типове, виражене в сумі окремих ознак, що притаманні більшості. Інакше кажучи, проблема полягає в тому, щоб визначити риси деякої абстрактної особистості, яка найбільш повно виявить сутність даної соціальної групи. Можлива, звичайно, екстраполяція цих якостей на окрему особистість, що взята за модель. Проблема типового як відображення загального в окремому добре розроблена в художній творчості. Багато літературних персонажів тому так довго й зберігають свою значущість, що виражають дещо більше, аніж конкретну особу та конкретний характер (гамлетівський, донкіхотівський типи тощо).
В. О. Ядов, указуючи, що соціальний тип особистості – це продукт складного поєднання історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей, виділив, окрім ідеального, так званий базисний тип, що найкращим чином відповідає об’єктивним умовам сучасного етапу суспільного розвитку, а також – модальний тип.
Із базисним типом пов’язана система соціально-правових і моральних норм, які відображені в конституціях, законах, у суспільній свідомості, різних типах світосприйняття тощо.
Характеристика базисного типу особистості відповідає на запитання: яким критеріям повинна відповідати особистість, щоб суспільство могло розвиватися з максимальною ефективністю? Якщо взяти ту чи іншу соціальну групу, то в ній неважко виділити особистість із характеристиками, що найбільш повно відображають умови та закономірності функціонування даної групи.
Типологія, яка характеризує модальні типи особистості, показує, які з них займають домінуюче положення в суспільстві або соціальних групах.
Що стосується конкретних типологій особистості, то тут є цікаві підходи та вирішення, які стосуються переважно зарубіжної соціології. Так, деякі вчені виділяють наступні шість типів особистостей: теоретичний, економічний, політичний, соціальний, естетичний, релігійний. За основу виділення цих типів беруть соціальні орієнтації, що переважають (певні диспозиції). Наприклад, тип економічного індивідуума характеризується пошуком власної матеріальної забезпеченості тощо.
Широко розповсюджені типології, які об’єднують типи особистостей як носіїв (ознак) певних спільнот (класів, соціальних груп): робітники, службовці, студенти тощо. Слід також виділити маргінальний тип особистості, яка розірвала зв’язок зі своїм соціальним оточенням, але не адаптувалася до нового.

3.2. Культура: соціологічний аналіз
1. Поняття культури. Специфіка соціологічного підходу до аналізу культури.
2. Різноманіття культур.
3. Основні елементи та функції культури.

1. Треба зазначити, що суспільство та особа завжди були полярними полюсами розвитку людства. Культура постійно носила характер зв’язку між ними, завдяки чому виявлялася, з одного боку, як спосіб життя, а з другого – як критерій життя. Загальна теорія соціології, використовуючи власні інструменти аналізу, виводить такі поняття, як суспільство, особистість, культура, із площини абстрактних теорій (філософія, культурологія) і надає їм статус стійких елементів, які дозволяють наблизитися до розуміння та конкретного виміру механізмів взаємодії між суспільством, культурою та індивідом. Таким чином соціологія виділяє такі зв’язки, які здатні формувати те чи інше суспільство, що відрізняються стійкістю і виконують певну функціональну роль у суспільстві, сприяють збереженню цілісності суспільства. Культура завжди відображає характер і структуру таких зв’язків та пояснює смисли інтеграції на різних етапах існування людства.
Суспільство та культуру слід аналізувати, визначаючи елементи, які характеризують їх взаємодію. Головна проблема полягає у тому, що вони мають виключну складність внутрішньої будови. Культура, суспільство та особистість проявляються в поєднанні економічних, політичних і соціальних елементів, у раціональних та емоціональних формах.
З виникненням соціології як науки виникають і специфічні питання щодо соціології культури. Які закономірності розвитку культури? Чим пояснити розриви у поступовому розвитку історичних періодів? Через що гинуть і чому відроджуються окремі духовні компоненти, суттєві характеристики культури? Але для сучасної соціології акценти дещо змінилися. Традиційними є: роль звичаїв у передачі сукупного духовного досвіду, діалог і конфлікт культур, вплив культури на соціально-історичний процес, шляхи сучасної глобалізації культури.
Зверніть увагу, що визначаючи поняття «культура», сучасні дослідники, як правило, порівнюють її із сукупністю норм, цінностей та ідеалів, які виконують функції соціальної орієнтації у конкретному суспільстві. Це дозволяє визначити походження норм і стандартів, які конструюють культуру. Таким чином зв’язки між суспільством і культурою розглядаються як багатомірні та взаємозалежні.
У найбільш методологічно впливових школах і напрямках сучасної соціології у межах структурно-функціонального аналізу (зокрема, Н. Луман, Т. Парсонс) формується метод системного підходу щодо суспільства. Сама система соціальної взаємодії розглядається як продукт культури. Вона поєднує у собі соціальні (більш прості) та соцієтальні (більш складні) системи суспільства. На обох рівнях виокремлюються найважливіші сфери: економіка, яка виконує функцію адаптації, політика – ціледосягнення та культура – функція підтримки зразка взаємодій у системі. Таким чином, культура вже не зводиться лише до морально-етичних характеристик, а аналізується у поєднанні традицій, зразків, норм і цінностей – духовного потенціалу та свободи вибору. Вона взагалі є окремою підсистемою (у «своїх» межах) і стоїть поряд із іншими сферами суспільного життя (економікою та політикою), у взаємодії з якими культура створює нові форми спільностей та визначає напрям їх подальшого розвитку.
Динамічний розвиток суспільства зумовлює подальшу диференціацію статусно-ролевих структур, зміну символьних структур, які відображують суть їх взаємодії.
Аналіз термінів цілісності та взаємодії пов’язаний з пошуком загального механізму інтеграції суспільства. Культура та її функціонування в суспільстві є одним із зразків взаємодії: звичаї, традиції, цінності та норми завдяки цьому підходу виокремлюються як фундаментальні елементи структури, яка детермінує функціонування й організацію суспільних систем. Але характер комунікації, пов’язаної з названими елементами, забезпечується індустріально розвинутим типом виробництва, завдяки чому культура функціонує в суспільстві як розвинута інформаційна та знакова система.
Зв’язки культури з суспільством поділяються на зовнішні та внутрішні. Перші здійснюються через інтернаціоналізацію досвіду, якого не було раніше (нових поколінь), систему цінностей, форми контролю, форми суспільної свідомості. Другі визнаються функціонуванням елементів культури: виробництвом систем цінностей, їх зберігання та розповсюдження. Інтеграція всередині соціальних систем залежить від того, як культура перетворює їх національні зразки, створює на їх основі економічні та політичні структури, формує свідомість суспільства.
Складність і багатогранність такого соціального явища, як культура, зумовлює різноманітність точок зору та визначень цього поняття. Але існування єдиного поняття в науці означає або помилковість його трактовки, або кінець наукового пізнання. Ні того, ні другого не повинно бути – це об’єктивна вимога існування науки.
Американські соціологи А. Кребер і К. Клаксон розділили всі зібрані ними визначення культури на шість основних типів:
описові визначення, в яких акцент робиться на перелік всього того, що охоплює поняття «культура». Згідно Е. Тейлора (родоначальника такого типу визначення культури), культура складається в цілому із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких здібностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства;
історичні визначення, в яких акцентуються процеси соціального наслідування, традиція;
нормативні визначення. Ці визначення діляться на дві групи. Перша з них – визначення, які орієнтуються на ідею способу життя. За визначенням, яке дає К. Уіслер, «спосіб життя, кого дотримується община або плем’я, вважається культурою». Друга група – визначення, які орієнтуються на уявлення про ідеали і цінності. Наприклад, соціолог У. Томас називає культурою матеріальні і соціальні цінності будь-якої групи людей (інститути, звичаї, установки, поведінкові реакції) незалежно від того, чи йде мова про дикунів чи цивілізованих людей;
психологічні визначення, в яких наголос робиться або на процес адаптації до середовища, або на процес навчання, або на формування звичаїв;
структурні визначення, в яких увага акцентується на структурній організації культури. Тут характерні такі визначення:
а) культура – це в кінцевому рахунку не більш, ніж організовані повторювальні реакції членів суспільства;
б) культура – це поєднання навченої поведінки і поведінкових результатів, компоненти яких розділяються і передаються за спадщиною членам даного суспільства;
генетичні визначення, в яких культура визначається з позицій її виникнення. Ці визначення поділяються на чотири групи:
перша розглядає культуру як продукт або артефакт. «В найширшому
розумінні слова культура означає сукупність всього, що створено або модифіковано діяльністю двох або більше індивідів, які взаємодіють один з одним» (П. Сорокін);
друга наголос робить на ідеях. «Культура – це відносно постійний нематеріальний зміст, який передається в суспільстві за допомогою процесів усуспільнення» (Г. Беккер);
третя підкреслює роль символів. «Культура – це ім’я особливого порядку або класу феноменів, а саме: таких речей, явищ, які залежать від реалізації розумової здібності, специфічної для людського роду, яку ми називаємо символізацією» (Л. Уайт);
четверта визначає культуру як щось, що виникає з того, що не є культурою. «Те, що відрізняє людину від тварини, ми називаємо культурою» (В. Освальд).
Перевага надається діяльнісним визначенням культури: культура – це специфічний, суто людський спосіб життєдіяльності, результатом якого є уречевлений, опредметнений світ, світ другої природи людини. Саме такий світ і є світом культури, що містить знання, традиції, вірування, цінності, а також витворені людиною матеріальні речі.
Поняття «суспільство» і «культура» співвідносяться між собою як характеристика цілого та його якості. Поняття «культура» дає якісну характеристику суспільства, виражає міру його прогресу, рівень досягнутого панування над силами природи і своїми власними соціальними зв’язками і відносинами. Тому можна сказати, що під культурою маються на увазі явища, процеси, відносини, які якісно відрізняють суспільство, людину від природи, будучи результатом соціальної взаємодії.
У кожній галузі культури існують свої певні функціональні елементи, які є основними складовими культурних систем (іноді їх називають рисами культури). До них відносяться чисельні складні предмети, способи праці, засоби комунікації, які, у свою чергу, викликають створення ще більш складних культурних систем. До них можуть належати спеціальні інститути культури, які організують навколо себе виробництво духовних цінностей (наприклад, наука, література і т. ін.), їх розповсюдження (наприклад, школи, університети і т. ін.). Ними можуть бути й самі ідеї (наприклад, національна самосвідомість тощо, які самі створюють цілі напрямки, течії). Крім того, прогресивність розвитку суспільства може вимірюватись лише завдяки існуванню розуміння у різниці соціального буття, повсякденності та цінностей, які уточнюють сенс і спрямованість життя.
Сукупність предметів, уявлень, ідей, зразків поведінки називають культурним комплексом, який створює характерний образ суспільства.
У процесі аналізу культури комплексно використовуються практично всі категорії соціології, що дозволяє пояснити (власними способами) суть соціальної диференціації та соціальної інтеграції.
2. При аналізі культури уясніть, що соціологи виділяють її типи, види і форми.
Так, залежно від рівня виділяють типи культури:
загальнолюдська культура (в розумінні культури, створеної
людством протягом всієї історії його існування);
суперкультура (у значенні культури, створеної конкретним суспільством, яка передається з покоління в покоління);
субкультура (як сукупності переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, характерних для певної соціальної спільноти; наприклад, національні, професійні субкультури);
контркультура (у сенсі культурної моделі певної групи, яка протистоїть або знаходиться в конфронтації до панівної суперкультури. Н.Смелзер наводить приклад відомої контркультури в західному суспільстві – богеми, а в ній – стиль життя і поведінки хіппі. Для їх культури характерним є прагнення до самовияву, бажання жити сьогоднішнім днем, вимога цілковитої свободи, любов до екзотики. Це входить у конфлікт і такими цінностями панівної західної культури, як самодисципліна і (самообмеження і т. ін.);
девіантна культура (як різновид субкультури; притаманна групам з соціальне відхиленою поведінкою; приклад – стиль життя кримінальних угрупувань);
особистісна культура (мається на увазі культура конкретного індивіда).
Соціолог вивчає наявні в суспільстві суб- і контркультури, суперечності між ними і домінуючою в суспільстві культурою, виявляє їх оцінку різними соціальними групами. При цьому можлива реалізація двох підходів, тенденцій. Тенденція судити про інші культури з позицій переваги своєї власної називається етноцентризм. Принципи етноцентризму знаходять вираз у діяльності місіонерів. Він може бути пов’язаний з ксенофобією – страхом і неприязню до чужих поглядів і звичаїв. Альтернативою етноцентризму є культурний релятивізм, який вимагає оцінювати будь-яку культуру за її власними стандартами. Насправді оцінка різновидів культури немислима без порівняльного аналізу, без урахування загальних тенденцій розвитку суперкультури і загальнолюдської культури.
Ще в першій половині ХХ століття в науці було прийнято ділення культури на види: матеріальну і духовну культуру.
Під матеріальною культурою розуміється все, що відноситься до взаємин людини з матеріальним місцем його існування, до задоволення потреб її матеріального існування, технологічної сторони життя.
Під духовною культурою розуміються суб’єктивні аспекти життя, установки, ідеї, цінності і способи поведінки, що орієнтуються на них.
Історично склалися дві форми культури – висока (елітарна) і народна. У ХХ столітті виникла нова форма – масова культура, пов’язана з розвиненою системою ЗМК і породженою ними доступністю споживання культурних благ широкими масами людей. Елітарна культура включала в себе перш за все класичну музику, живопис, літературу, які створювалися професіоналами високого рівня. Народна культура включала фольклор, пісні, танці, міфи, казки, які створювали люди у повсякденному житті. Як правило, елітарна культура створювалася та задовольняла потреби небагатьох, народна ж була пов’язана з життям широких народних мас.
У сучасному суспільстві у зв’язку з розвитком засобів масової інформації виникає ще одна форма – масова культура, котра апелює до всіх і розрахована на масове споживання.
Різноманіття культур не виключає наявності загальних елементів. Відомий американський дослідник культури Дж. Мердок (1965), вивчивши більше 600 культур, виділив близько 70 культурних універсалій, тобто загальних для культур усіх народів елементів, нормі, цінності, правила, традиції, аспекти культури, які мають всезагальний характер. До них відносяться мода, спорт, спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад 60 елементів.
Надалі вчені намагалися пояснити цю схожість, враховуючи ізольованість більшості народів один від одного і, отже, неможливість запозичень. Так, Клакхон пояснював наявність культурних універсалій біологічними чинниками і вважав, що культура повинна сприяти задоволенню певних фізіологічних, соціальних і психологічних потреб. У цілому можна сказати, що фізична єдність зовнішньої природи, біологічна єдність людини як роду, єдність принципів взаємодії людей з собі подібними породжують величезну безліч культурних універсалій, які визначають соціокультурну єдність людства.
3. В третьому питанні розгляньте категорії соціології культури як спеціальної соціологічної теорії (водночас це основні елементи культури): в особистому аспекті – соціалізація, потреби, інтереси, цінності, субкультура, контркультура; у функціональному – символи, традиції, звичаї, виробництво, розповсюдження та споживання духовних цінностей; культурна діяльність, у тому числі зразки діяльності та зразки поведінки, соціальні інститути культури, соціально-культурне середовище тощо. Розглянемо деякі з них:
Соціалізація. Культура діє через норми, традиції, цінності, через соціальні інститути, які її виробляють, зберігають та розповсюджують. Тому соціалізація являє собою певну сукупність, яка формує необхідні вміння, соціальні настанови індивідів відповідно до їх соціальних ролей. На характер соціалізації впливає існуючий в тій чи іншій країні рівень громадянських свобод, які були досягнуті в суспільстві, спільність території, мови, рис національного характеру та ін. Завдяки процесам соціалізації формується власна позиція світогляду людини, її ставлення до зовнішнього середовища, оцінка значущості тієї чи іншої індивідуальної дії, систематизуються значення ідей, уявлень, особисті дії.
Норми та цінності. У культурі кожної соціальної спільноти існують власні цінності; поряд із ними – також загальнолюдські, які забезпечують цілісність суспільства, регулюють спроможність його виживання на різних етапах розвитку суспільства. Цінності – це переконання щодо цілей, до яких індивід прагне, та основні засоби їх досягнення. Основна вимога до цих переконань – їх повинно розділяти все суспільство. У різних культурах під цінностями виступають різні переконання, але кожний соціальний устрій сам визначає свої цінності. Ця обставина зумовлює визначення цінностей як суспільних відносин.
Існують цінності – носії первинного смислу буття (свобода, віра, надія та ін.), які є загальнолюдськими (абсолютними). Інші цінності, такі як демократія, соціальна справедливість і т. ін., специфічно проявляються в тому або іншому суспільстві. Будь-які цінності завжди структуровані (хоча й неоднаково) в кожному суспільстві та являють собою певну ієрархію. Поряд із такими ієрархіями суспільних діють загальнолюдські цінності. Структуровані цінності зумовлюються існуючою ідеологією держави, політичних партій, різноманітних організацій тощо. Можна також виділити групові цінності, які є каналами комунікації та взаємодії.
Нормами називаються засоби, які регулюють поведінку індивідів і груп. Норми, які присутні в культурі суспільства, виробляються залежно від його соціальної структури, інтересів соціальних груп, систем суспільних відносин та уявлень членів суспільства про первинне, допустиме, можливе, бажане або навпаки. Можна сказати, що цінності обгрунтовують норми, завдяки чому вони разом створюють єдину ціннісно-нормативну структуру культури.
Ціннісні орієнтації. Якщо цінності є «системою координат», уточнюють загальний смисл та спрямованість суспільної діяльності соціальних груп, інститутів та індивідів в її загальному аспекті, то ціннісні орієнтації функціонують як характеристика спрямувань і засобів досягнення певних цілей. Вони відображують ситуативний характер дії та слугують регулятором соціальної поведінки з урахуванням суспільної системи цінностей. Зміна ціннісних орієнтацій, їх масштаби повинні аналізуватися поряд із мотиваційними структурами діяльності. Система цінностей впливає на вибір засобів задоволення потреб, інтересів.
Потреби та інтереси. Потреби виражають такі відносини між суб’єктами, а також між суб’єктом та об’єктом, які потребують змін, перерозподіл функцій, ролей, зв’язків, тобто відображують стан сторін, які перебувають у внутрішньо суперечливих відносинах. Потреба характеризується протиріччям своїх «старих» інтересів або необхідністю втручання у сферу «чужих» інтересів. Завдання соціо­логії полягає у тому, щоб виявити існуючі вузли протиріч, а також міру розбіжностей інтересів соціальних груп, визначити засоби чи можливість їх узгодження.
Знаково-символьні структури. Такі структури в культурних системах виконують роль засобів раціоналізації культурної діяльності та виражають її певні результати, здійснюють фіксацію взаємодії різних культур. Досвід людства, як специфічний різновид соціальної інформації, завжди був зображений у знаках. Тому культура – це узагальнена знакова система суспільства (мова, національна символіка, процедури парламентських засідань і т. ін.). З появою нових знакових систем старі, як правило, не зникають, а розвиваються, трансформуються. Знакові системи – це узагальнена система культурної інформації, яка дозволяє транслювати, фіксу­вати та переробляти суспільний досвід. Така система формує (іноді маніпулює) суспільну свідомість, прогнозує масові явища. Символи доповнюють структуру знаків, оскільки самі знаки доповнюють багатоманітністю образів, змістовність яких виходить за межі інформа­ційного знака. Мову іноді називають символічним кодом культури. Розвинутість національної мови, її багатомірність свідчить про рівень національної культури. Функція мови полягає в тому, що в мові нація або спільність представлені як цілісність.
Далі уясніть функції, що їх виконує культура. Культура – це не взагалі свідомість, не просто ряд духовних елементів (уявлення, знання, переконання, цінності, норми), а спосіб, метод ціннісного освоєння дійсності. Це уміння і навички застосування знань, норм і т.д. Це те, що втілюється в практичній діяльності, в стійких зразках, що повторюються, і моделях діяльності.
Культура виконує цілий ряд функцій:
- функція соціальної пам’яті, тобто зберігання і передача людського досвіду;
- функція соціалізації особи;
- освітня і виховна функції;
- комунікативна функція;
- функція соціального контролю і регулятивна функція;
- інноваційна функція, тобто культура забезпечує освоєння і перетворення миру;
- функція інтеграції і диференціації суспільства.
Перш за все вона виступає засобом зберігання і передачі людського досвіду, тобто виконує функцію соціальної пам’яті. Разом з тим вона не зводиться до неї. Культура сполучає духовні багатства, накопичені людством у минулому, і духовні цінності сучасного суспільства. Саме тому культура виконує освітню і виховну, комунікативну і регулятивну функції. Індивід стає особою в міру соціалізації, освоєння культури: знань, мови, цінностей, норм, звичаїв, традицій своєї соціальної групи, свого суспільства. Саме культура робить людину людиною. Вона ж здійснює соціальний контроль, стимулює і регулює поведінку. У цьому сенсі культура – це людський зріз історії. Будучи способом, засобом соціальної дії, культура забезпечує освоєння і перетворення миру, тобто виконує інноваційну функцію. І, нарешті, культура виконує функції інтеграції і диференціації суспільства. Освоєння культури формує у людей відчуття приналежності до певної групи, народу, нації, релігії і т. ін. Культура в цьому плані забезпечує цілісність спільнот, суспільства. Разом з тим, об’єднуючи одних, вона протиставляє їх іншим і є джерелом дезінтеграції.
Основні загальнопланетарні проблеми розвитку культури випливають із світових тенденцій до глобалізації та універсалізації.

3.1 Девіація і соціальний контроль
1. Сутність і види девіантної поведінки.
2. Теорії пояснення причин девіантної поведінки.
3. Поняття і форми соціального контролю.
1. Почати необхідно з того, що соціалізація націлена на розвиток конформної людини, тобто такої, яка б виконувала суспільні стандарти, відповідала соціальним нормам. Відхилення від них називається девіацією. Таким чином, девіантна поведінка визначається невідповідністю соціальним нормам.
Отже, далі розглянути, що є норма. Соціальна норма – це не обов’язково реальна поведінка, а нормативна поведінка – це не просто зразок, який найбільш часто зустрічається. Оскільки це поняття відноситься головним чином до соціальних експектацій (очікувань) «правильної» або «належної» поведінки, норми мають на увазі наявність якоїсь законності, несуть в собі відтінок згоди і розпорядження, тобто вимоги виконати що-небудь або, навпаки, заборона, що накладається на якусь дію.
Девіантна поведінка не завжди носить негативний характер, вона може бути пов’язана з прагненням особи до нового, прогресивного. Тому соціологія вивчає не будь-які відхилення від норми, а ті, які викликають суспільний неспокій. Під девіацією розуміється відхилення від групової норми, яке викликає ізоляцію, лікування, тюремний висновок або інше покарання порушника.
Далі зупинитися на типах девіантної поведінки: залежно від амплітуди відхилення, а також від характеру порушуваних норм можна виділити три її ступені.
1. Незначні відступи від норм моралі і етикету називають власне девіантною поведінкою.
2. Порушення норм права, але не такі значні, щоб за них наступала кримінальна відповідальність, називаються в соціології делінквентною поведінкою. Поняття «делінквентна поведінка» охоплює досить широкий спектр порушень правових і соціальних норм.
3. Серйозні порушення норм кримінального права, що іменуються злочинами, можна було б назвати кримінальною поведінкою.
2. Далі доцільно розглянути пояснення девіантної поведінки в різних теоріях:
а) теорія навішування ярликів девіантну поведінку трактує не як продукт індивідуальної психології або генетичної спадковості, а як наслідки дії соціальної структури і соціального контролю.
Ця теорія заснована, по суті, на двох положеннях. Перше полягає в тому, що девіантним іменується не просто порушення норми, а фактично будь-яка поведінка, яка з успіхом визначається як така, якщо на неї можна навісити ярлик, який відносить її до категорії девіантної. Девіація міститься не стільки в самій дії, скільки в реакції інших на цю дію. Друге положення стверджує, що навішування ярликів продукує або поширює розповсюджує девіацію. Процес отримання кримінальної ідентичності називають також стигматизація. Стигма – це соціальна ознака, що дискредитує індивіда або навіть цілу групу. Іншими словами, девіація – це свого роду клеймо, яке соціальні групи, що володіють владою, ставлять на поведінку інших, менш захищених груп.
б) пояснення девіації з позиції теорії соціальної солідарності (Е.Дюркгейм) виходить з того, що девіація взагалі і злочинність зокрема необхідні; вони несуть на собі особливе функціональне навантаження, оскільки об’єктивно сприяють посиленій соціальній інтеграції. Ця інтеграція виникає з більшого або меншого ступеня одностайності, з яким «нормальна» частина суспільства засуджує девіантні вчинки тих своїх членів, які порушують загальноприйняті норми. Відчуття єднання посилюється за допомогою загальноприйнятих ритуалів засудження.
Розглянути також ще одну теорію Е. Дюркгейма – соціальної аномії. Цим поняттям описується соціальна ситуація, що характеризується занепадом норм, які регулюють соціальну взаємодію. Дюркгейм стверджує, що досить часто девіації (до яких він відносить, зокрема, самогубства) відбуваються унаслідок відсутності чітких соціальних норм. В цьому випадку загальний стан дезорганізації, або аномії, посилюється тим, що пристрасті найменш згодні підкорятися дисципліні саме в той момент, коли це потрібно.
Далі показати, як, спираючись на ідею аномії, Роберт Мертон розробив аномічну концепцію девіації. Він стверджував, що базовою причиною будь-якої девіації є розрив між інституційними культурними цілями і доступністю соціально схвалюваних засобів для досягнення цих цілей. Серед безлічі елементів соціальної структури Р. Мертон виділив два особливо, на його думку, важливих. Перший – це визначені культурою даного суспільства наміри і інтереси, що соціально ухвалюються, які виступають як «законні» цілі, прийнятні для всього суспільства або ж окремих його шарів. Дані наміри і інтереси називаються інституційними. Другий елемент визначає, регулює соціально схвалювані засоби (способи досягнення цих цілей) і контролює їх застосування. Поведінка, що відхиляється, може бути розглянута як симптом розузгодження між культурно наказаними прагненнями і соціально структурованими засобами їх реалізації.
Далі розглянути п’ять типів пристосування людей соціально і культурно заданим цілям і засобам.
Конформність є по суті єдиним типом поведінки, що не є девіантним. Інновація – форма пристосування, яка виникає унаслідок того, що індивід прийняв для себе загальновизнані культурні цінності як життєві цілі, розділяє їх. Проте він не вважає ті засоби досягнення цих цілей, які для нього доступні, ефективними, такими, що дозволяють досягти успіху. Ритуалізм – тип поведінки, коли зміст мети і можливості її досягнення для даного соціального чинника приходять в суперечність, і індивід віддає перевагу безумовному дотриманню інституційних норм і відмовляється від мети. Ретритізм – тип девіації, який можна охарактеризувати як прагнення до відходу від дійсності, неприйняття свого соціального миру. Члени суспільства, що володіють такою орієнтацією, не сприймають ні пануючих в свідомості більшості соціальних цілей, ні соціально схвалюваних засобів їх досягнення. Заколот як тип девіації найбільш поширений в суспільствах, що знаходяться в стані глибокої кризи, на межі соціальних переломів. Заколот, за визначенням Р. Мертона, є перехідною реакцією, що виражається в прагненні інституціалізувати у всьому суспільстві, включаючи і тих його членів, які не розділяють бунтівну орієнтацію, нові цілі і нові способи поведінки.
3. Далі слід зазначити, що зусилля суспільства, спрямовані на запобігання девіантній поведінці, покарання і виправлення девіантів, описуються поняттям «соціальний контроль». Воно включає сукупність норм і цінностей суспільства, а також санкції, вживані в цілях їх здійснення. Термін «соціальний контроль» був введений в науковий обіг французьким соціологом і соціальним психологом Габріелєм Тардом. Він розглядав його як найважливіший засіб виправлення кримінальної поведінки і повернення злочинця в «нормальне» суспільство.
Слід зазначити, що найбільш розгорнуту теорію соціального контролю розробили американські соціологи Е. Росс і Р. Парк. Е. Росс намагався знайти і вивчити способи досягнення рівноваги між забезпеченням соціальної стабільності, з одного боку, і індивідуальної свободи – з іншою. Він вважав за необхідне передусім внутрішній етичний і соціальний контроль, заснований на інтерналізації суспільних громадських цінностей. Проте водноч він визнавав і все зростаюче значення зовнішнього політичного контролю, що спирається на цілеспрямоване виховання, релігію, громадську думку, соціальні і правові санкції.
Р. Парк, один із фундаторів Чиказької соціологічної школи, автор «класичної» соціально-екологічної теорії, вважав, що суспільство – це і є контроль і згода. Він розумів соціальний контроль як особливий засіб, що забезпечує певне співвідношення між людською природою і соціальними силами. При цьому Р. Парк виділяв три форми соціального контролю:
1) елементарні, в основному примусові, санкції;
2) громадська думка;
3) діяльність соціальних інститутів.
Особливо підкреслити, що Т. Парсонс в своїй роботі «Соціальна система» визначав соціальний контроль як процес, за допомогою якого через накладення санкцій нейтралізується девіантна поведінка і тим самим підтримується соціальна стабільність. Він проаналізував три основні методи здійснення соціального контролю: ізоляція, відособлення, реабілітація.
Можна також виділити дві форми соціального контролю: 1) формальний, що включає кримінальне і цивільне право, органи внутрішніх справ, суди і т. ін.; 2) неформальний, що передбачає соціальну винагороду, покарання, переконання, переоцінку норм.
Таким чином, суть соціального контролю полягає в прагненні суспільства і спільнот укріплювати конформізм своїх членів, культивувати «соціально бажані» форми поведінки, перешкоджати девіантній поведінці, а також повертати девіанта в русло дотримання соціальних норм.
Розглянути основні компоненти соціального контролю:
1) індивідуальні дії, які виявляються в ході активної взаємодії індивіда із соціальним середовищем, яке оточує його, – це будь-які акти продуктивного, пізнавального і пристосовного характеру;
2) соціальна шкала оцінок, від об’єктивного існування якої в суспільстві залежить реакція навколишнього соціального середовища на ці дії;
3) категоризація, виступаюча результатом функціонування соціальної шкали оцінок і віднесення тієї або іншої індивідуальної дії до певної оцінної категорії (у найбільш загальному спільному вигляді – соціальне схвалення або соціальний осуд);
4) характер суспільної громадської самосвідомості, від якої у свою чергу залежить категоризація будь-якої індивідуальної дії, – в т.ч. суспільна громадська самооцінка і оцінка соціальною групою ситуації, в рамках якої вона діє (соціальна перцепція);
а) характер і зміст соціальних дій, що виконують функцію позитивних або негативних санкцій, які безпосередньо залежать від стану суспільної самосвідомості;
6) індивідуальну шкалу оцінок, яка виступає похідною від внутрішньої системи цінностей, ідеалів, життєвих інтересів і прагнень індивіда;
7) самокатегорізація індивіда (ухвалення прийняття ролі, самоідентифікація, ототожнення себе з певною категорією осіб), яка є результатом функціонування індивідуальної шкали оцінок;
8) характер індивідуальної свідомості, від якої залежить самокатегорізація індивіда; від нього залежить також і наступна дія індивіда, яка буде реакцією на оцінну соціальну дію.
Таким чином, найважливішим інструментом і оперативним засобом здійснення соціального контролю є соціальна санкція, вимоги соціальних ролей. Розрізняють позитивні санкції – заохочення до здійснення актів поведінки, схвалюваних, бажаних для суспільства або групи, і негативні санкції – покарання або осуд за несхвалювані, небажані, неінституційні дії, за різні девіантні вчинки.

3.4. Соціальний конфлікт: сутність і методи розв’язання
1. Поняття та основні теорії конфлікту.
2. Динаміка соціального конфлікту.
3. Управління конфліктом і його вирішення.

1. Очевидним можна вважати факт, що будь-які соціальні системи, такі як суспільство в цілому, його окремі підсистеми, будь-які приватні структури і т. ін., повинні зберігати стабільність і стійкість як основні характеристики їх розвитку та функціонування. Проте стійкість соціальної системи, збереження соціальної стабільності не є такими характеристиками, які повністю описують процес функціонування системи. Усі системи, у тому числі й соціальні, розвиваються. Змістовне навантаження поняття «розвиток» містить у собі інтерпретацію ряду послідовних позитивних змін, які відбуваються чи то всередині системи, чи то із самими системами. До того ж позитивність змін є необхідною умовою збереження систем, фактором, що запобігає їх розпаду та знищенню. У той самий час існування і функціонування соціальних систем має і свою особливість, яка полягає в тому, що функціонування системи супроводжується суперечливими тенденціями. У разі, якщо вбудовані механізми самозбереження системи нейтралізують суперечність, система продовжує нормально розвиватися, якщо система не здатна цього зробити, – суперечності починають проявлятися у формі конфлікту.
Зазначені вище положення і підходи найбільш активно розробляються в сучасній соціології. Вона ставить «конфлікт» в один ряд з поняттями «консенсус», «гармонія», «стабільність», «рівновага», «суперечність» і т.ін., які описують процеси розвитку і функціонування соціальних систем.
Зауважте, що саме поняття «система» є універсальним за своєю природою. Застосування його зв’язано чи то з рівнем соціальної реальності, чи то з її різними сферами. Ось чому поняття «конфлікт» може бути узагальненою характеристикою систем різного виду. Конфлікт може характеризувати систему суспільних зв’язків і відносин, систему соціальних інститутів, структуру міжгрупових і зовнішньогрупових взаємодій, міжособисту взаємодію, відносини між елементами у структурі суспільної, групової свідомості та ін. Можна сказати, що конфлікти є невід’ємною складовою соціального життя, що й привертає пильну увагу соціології до дослідження сфери конфліктів.
Існує безліч різноманітних концепцій, що так чи інакше інтерпретують конфлікт. Однак між ними існує спільне – практично всі визнають соціальний конфлікт вирішальним чи одним із найважливіших факторів соціального розвитку. Звернення до соціальних конфліктів у історії соціології зв’язано з такими впливовими іменами як М. Вебер, Ф. Тьоніс, Т. Веблен, Г.Зімель, Р. Парк, Е. Бьорджес, які вважали конфлікт соціальною формою боротьби за існування, змаганням за обмежені соціальні блага та пристосування. Власне кажучи, концепції соціальних конфліктів з’являються лише у 50-ті роки.
Американський соціолог Л. Козер визначає їх як ідеологічне явище, яке відображає намагання і почуття соціальних груп чи індивідів у боротьбі за об’єктивні цілі: владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей і т. ін. Він вважає, що кожне суспільство містить деякі елементи напруження і потенційного конфлікту та розглядає його як важливий елемент соціальної взаємодії, що сприяє руйнуванню чи зміцненню соціальних зв’язків. Якщо в «ригідних» (закритих) суспільствах конфлікти розколюють суспільство на дві ворожі групи чи два «ворожих» класи, підривають основи колективної «згоди», погрожують руйнуванням соціальних зв’язків та самої суспільної системи через революційне насильство, то у «відкритих», «плюралістичних» суспільствах їм надається вихід, а соціальні інститути функціонують як інструменти зберігання суспільної згоди. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соціальних системах, відкривають канали соціальних нововведень.
Німецький соціолог Р. Дарендорф, який вніс помітний внесок у теорію соціальних конфліктів, протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепції соціальної згоди Л. Козера. Дарендорф визначає соціальні конфлікти як результат опору існуючим у будь-якому суспільстві відносинам панування та підкорення в їх соціальній ієрархії. Придушення конфлікту, за Дарендорфом, спричиняє його загострення, а «раціональна регуляція» –«еволюцію, яку можливо контролювати». Причини конфліктів не можна усунути зовсім. Для демократичного суспільства існує можливість узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, соціальними групами та класами.
Існує також біхевіористський підхід до аналізу соціальних конфліктів, який пояснює конфлікти соціально-психологічними причинами, які знаходяться у сфері протиборства різноманітних соціальних груп, які зорієнтовані на несумісні цілі.
Теорія «постіндустріального суспільства» (Д. Белл) ставить акцент на класовій боротьбі як найбільш гострій форми соціального конфлікту, яка ведеться за перерозподіл доходів та інших соціальних благ. Згода інтерпретується нормальним станом суспільства, конфлікт – тимчасовим.
У цілому для сучасної соціологічної теорії конфлікту характерний розгляд його як неантагоністичного протиріччя, переконання у придатності соціальних систем до їх регуляції. Крім того, раніше конфлікти, які виникали в структурі зв’язків та відносин усередині соціальних систем, розглядалися лише як негативне явище, а основне завдання полягало в пошуку типових умов, що сприяють виникненню конфлікту, та в способах їх усунення. Сучасні соціологічні підходи ґрунтуються на тому, що повна відсутність конфлікту всередині соціальних систем – умова не тільки неможлива, але й небажана.
Можна стверджувати, що склалася певна традиція пояснення соціальних конфліктів через об’єктивне протиріччя інтересів великих соціальних груп, які детермінують логіку, тривалість, міру напруженості боротьби за задоволення різноманітних інтересів. Конфлікти, у свою чергу, пов’язані з розумінням (суб’єктивним) та оцінкою індивідами суперечності їх інтересів і цілей як членів тих або інших соціальних груп.
Вищенаведене дозволяє зробити загальне визначення соціального конфлікту як зіткнення сторін, думок, сил. Водночас, соціальний конфлікт – найвища стадія розвитку протиріч у системах відносин між індивідами, соціальними групами, соціальними інститутами, суспільства в цілому, яка характеризується посиленням протилежних тенденцій та інтересів соціальних спільнот та індивідів. Найбільш важливою передумовою виникнення конфліктів є наявність проблемної ситуації, яка визначається як соціальне протиріччя, усвідомлюване суб’єктами (індивідами, групами і т. ін.) як таке, що має значення для них (невідповідність цілей результатам діяльності, яка виникає за відсутності або недостатності засобів для досягнення мети).
2. У другому питанні почніть з того, що залежність соціальної проблеми від певних умов завжди має вираз форми конфліктної ситуації, тобто ситуації загострення існуючих протиріч, із притаманною їй специфічною структурою: умови виникнення та протікання; образ ситуації, яка склалася в учасників конфлікту; дії суб’єктів, спрямовані на досягнення своїх цілей; наслідки конфліктної ситуації.
Соціальні конфлікти є динамічним явищем, або процесом, завдяки чому вони характеризуються певними узагальненими періодами і стадіями проходження. Узагалі в соціальному конфлікті визначають чотири основні стадії: передконфліктну, конфліктну, розв’язання конфлікту та післяконфліктну. У свою чергу, кожна з цих стадій може розподілятися на ряд фаз. Передконфліктна стадія розбивається на дві фази: латентну (характеризується формуванням конфліктної ситуації, загостренням протиріч у системі міжособистих та групових відносин на основі розбіжностей інтересів, цінностей та настанов суб’єктів конфліктної взаємодії) та початкову (починається з будь-якої зовнішньої події, яка активізує дії суб’єктів соціального конфлікту). Тут формуються усвідомлення та оцінка конфліктуючими сторонами їх мотивів (протилежності їх інтересів, цілей, цінностей та ін.).
Конфлікт переходить до відкритого в різноманітних формах конфліктної поведінки. Конфліктна поведінка характеризує другу, основну стадію розвитку конфлікту – це дії, спрямовані на те, щоб прямо або непрямо заважати протилежній стороні досягати її цілей та інтересів. Ця фаза потребує не тільки ідентифікації кожної зі сторін своєї протилежності, але й формування настанов на суперництво. Формування такої настанови є завданням першої фази конфліктної поведінки.
Конфлікт інтересів сприймає форму гострих розбіжностей, які індивіди та соціальні групи не тільки не прагнуть регулювати, але й усіляко посилюють, продовжуючи руйнувати попередні структури нормальних взаємозв’язків, взаємодій та відносин. Стадія конфлікт­ної поведінки характеризується максимальним використанням сили, застосуванням усіх ресурсів, які знаходяться в розпорядженні кон­фліктуючих сторін. Сила означає здатність реалізовувати свою мету, не зважаючи на цілі протилежної сторони. Тому сила містить у собі засоби, які застосовуються як інструмент насильства; інформаційну форму свого застосування; соціальний статус, який виявляється в таких показниках, як дохід, рівень влади, престиж та ін.; інші ресурси – гроші, територію, кількість прихильників тощо.
Перша стадія конфліктної поведінки формує тенденцію до посилення конфлікту. Але вона може стимулювати учасників до пошуку шляхів його вирішення. Перелом у розвитку конфлікту притаманний другій фазі конфліктної поведінки («переоцінка цінностей»). Процес оцінки конфліктної взаємодії здатний суттєво змінити самих носіїв конфлікту. Можна сказати, що фаза «переоцінки цінностей» є, разом із тим, фазою «вибору». Конфліктуючі сторони можуть обирати різноманітні програми поведінки.
Розв’язання конфлікту здійснюється або через зміну об’єктивної ситуації, або через зміну суб’єктивного образу ситуації, який склався у протилежної сторони. Цілковите розв’язання означає припинення конфлікту як на об’єктивному так і на суб’єктивному рівнях. При частковому розв’язанні конфліктів змінюється тільки зовнішня колективна поведінка, але зберігаються внутрішні настанови, які спонукають до продовження протистояння.
На заключній – післяконфліктній – стадії остаточно ліквідуються протиріччя інтересів, цілей, настанов, соціально-психологічна напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соціально-психологічних характеристик як окремих груп, так і міжгрупової взаємодії.
3. Розгляньте управління конфліктом – цілеспрямований, обумовлений об’єктивними законами вплив на динаміку конфлікту задля розвитку або руйнування тієї соціальної системи, до якої має відношення даний конфлікт.
Оскільки у функціональному плані конфлікти відрізняються суперечністю (функціональні і дисфункціональні), для нас в даному визначенні найбільш важливим є конструктивний аспект конфліктів. Головна мета управління конфліктами полягає в тому, щоб запобігати дисфункціональним (деструктивним) конфліктам і сприяти адекватному вирішенню функціональних (конструктивних) конфліктів.
Управлінню конфліктом повинна передувати стадія його діагностики, тобто визначення основних складових конфлікту, його причин. Діагностика допомагає визначити
дійсні причини конфлікту;
учасників конфліктного протиборства;
динаміку розвитку конфлікту;
позиції конфліктуючих сторін (цілі, потреби, надії і т. п.);
методи, засоби і форми вирішення конфлікту.
Управління конфліктами як складний процес включає такі види діяльності:
прогнозування конфліктів і оцінювання їх функціональної спрямованості;
попередження або стимулювання конфлікту;
регулювання конфлікту;
вирішення конфлікту.
Зверніть увагу, що у реальній практиці управління конфліктами важливо враховувати передумови, форми і способи їх розв’язання.
Передумови вирішення конфлікту:
1) достатня зрілість конфлікту;
2) потреба суб’єктів конфлікту в його вирішенні;
3) наявність необхідних засобів і ресурсів для вирішення конфлікту.
Форми розв’язання:
поступка – знищення або повне підпорядкування однієї із сторін;
компроміс – узгодження інтересів і позицій конфліктуючих сторін на новій основі;
ухилення – вихід однієї із сторін з конфлікту;
співпраця – переклад боротьби в русло сумісного подолання суперечностей.


ТЕМАТИКА КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ З СОЦІОЛОГІЇ
На заочній формі навчання крім аудиторних занять велике місце у вивченні соціології займає самостійна робота студентів. Одна з її форм – це виконання письмової контрольної роботи, що одночасно є важливим етапом у підготовці до підсумкового контролю, форма якого передбачена робочою програмою (залік або іспит).
Кожний варіант з тематики контрольної роботи включає три питання, по одному з кожного змістовного модуля. Під час установчої сесії кожен студент обирає варіант контрольної роботи, яку має виконати самостійно протягом семестру. Вибір студентом варіанту контрольної роботи обумовлений останньою цифрою його залікової книжки. Таким чином, кожний обирає один варіант з двох можливих, бо всього існує 20 варіантів. Наприклад, якщо остання цифра 3, то можна обрати варіант 3 або 13, якщо 0, то варіант 10 або 20.
Виконання письмової контрольної роботи з соціології передбачає, по-перше, ознайомлення і використання рекомендованої літератури, по-друге, безпосереднє виконання (написання) контрольної роботи, по-третє, її захист.
Оформлення контрольної роботи має відповідати таким вимогам: письмова контрольна робота починається з титульного листа. Далі йде відповідь на питання відповідно до кожного змістовного модуля. Обсяг контрольної роботи до 20 сторінок шкільного зошита або до 10 сторінок друкованого тексту формату А4. Потім необхідно дати список використаної літератури. В кінці роботи студент вказує число, місяць, рік, коли він здає роботу на кафедру філософії і політології та свій підпис.
Під час сесії студент захищає свою контрольну роботу. Захист контрольної роботи передбачає:
наявність письмової роботи, що відповідає зазначеним вище вимогам;
уміння студента відповідати на контрольні питання роботи.
Успішний захист контрольної роботи є умовою допуску до здачі заліку або іспиту з соціології.

Варіант 1
1.Порівняйте і проаналізуйте визначення поняття «соціологія», виділіть стрижневі поняття, через які воно розглядається.
2.Проаналізуйте характерні риси і ознаки суспільства.
3.Розкрийте соціологічний зміст поняття «особа».

Варіант 2
1.Проаналізуйте основні підходи до визначення предмету соціології.
2.Зробіть аналіз ознак традиційного й індустріального суспільств. Виявіть їх сутність і відмінності.
3.Охарактеризуйте основні соціологічні теорії особи.

Варіант 3
1.Які наукові способи, методи й засоби використовуються в соціології?
2.Розкрийте сутність системного підходу до аналізу суспільства. Порівняйте його з іншими підходами (атомістичним, концепцією соціальних груп, інституціональним, аналітичним тощо).
3.Розгляньте соціалізацію як процес формування особи і самооновлювання соціуму.

Варіант 4
1.Проаналізуйте основні функції соціології. Які з них, на вашу думку, є найбільш актуальними в сучасному суспільстві?
2.Охарактеризуйте основні елементи соціальної структури сучасного суспільства.
3.Яке значення має для соціології соціальна типологія особистості?

Варіант 5
1.Які об’єктивні та суб’єктивні фактори зумовили становлення соціології як самостійної науки?
2.Проаналізуйте соціальну групу як основний елемент соціальної структури суспільства. Визначте критерії класифікації соціальних груп.
3.Що таке соціальний статус та соціальна роль? Як ці поняття пов’язані між собою?

Варіант 6
1.О. Конт – засновник соціології – був одним із мислителів, хто приділяв значну увагу методологічним проблемам. Які дослідницькі принципи, сформульовані у методах нової науки, він запропонував?
2.Проаналізуйте існуючі типології суспільств.
3.Чи можна назвати культуру системою, яка самоорганізується, самовідновлюється та самозберігається?

Варіант 7
1.У чому суть соціологічного позитивізму як провідного напрямку в соціології ХІХ століття?
2.Розкрийте зміст поняття «соціальний інститут».
3.В чому полягає специфіка соціологічного вивчення культури?

Варіант 8
1.Визначте основні положення еволюційної соціології Г. Спенсера.
2.Розгляньте інституціалізацію як процес виникнення і розвитку соціальних інститутів суспільства.
3.Проналізуйте основні елементи і функції культури.

Варіант 9
1.Порівняйте погляди Г. Спенсера та К. Маркса відносно ідеї «органічної цілісності суспільства»? Яка ваша думка з цього приводу?
2.Розкрийте функції соціальних інститутів і проаналізуйте класифікації соціальних інститутів.
3.Дайте визначення девіантної поведінки. В чому полягає складність соціологічного вивчення девіантної поведінки?

Варіант 10
1.Чому, на вашу думку, Е. Дюркгейма вважають засновником французької соціологічної школи?
2.Визначте сутність соціального інституту сім’ї.
3.Розкрийте зміст теорій пояснення причин девіантної поведінки.

Варіант 11
1.Проаналізуйте концепцію соціологізма Е. Дюркгейма.
2.Проаналізуйте параметри соціологічного вивчення сім’ї.
3.Які механізми соціального контролю є найбільш дієвими? Обґрунтуйте вашу думку.

Варіант 12
1.Визначте сутність розуміючої соціології М. Вебера. Обґрунтуйте критерії класифікації соціальних дій.
2.Проаналізуйте поняття соціальної стратифікації та визначте основні її критерії.
3.Назвіть відмінності між формальними та неформальними, репресивними та превентивними санкціями.

Варіант 13
1.Дайте характеристику емпіричного напрямку в першій половині ХХ ст. Обґрунтуйте роль Чиказької школи соціології у становленні прикладної соціології.
2.Порівняйте концепції соціальної стратифікації П. Сорокіна, М.Вебера, Р.Дарендорфа та інших соціологів.
3.Чим відрізняються девіантна, делінквентна та кримінальна поведінка?

Варіант 14
1.У чому суть концепції структурного функціоналізму Т. Парсонса і Р.Мертона?
2.Дайте визначання поняття «клас», розгляньте основні класи (вищий, середній, нижчий) сучасного суспільства.
3.Що таке культурний шок? Проаналізуйте способи подолання культурного шоку.

Варіант 15
1.Дайте характеристику змісту конфліктного напрямку як макросоціологічної теорії.
2.Визначте поняття «соціальна мобільність». Проаналізуйте основні канали соціальної мобільності в сучасному суспільстві.
3.Порівняйте існуючі тенденції в оцінці різноманітних культур: етноцентризм і культурний релятивізм.

Варіант 16
1.Проаналізуйте соціологічні теорії, які відносяться до мікросоціологічної парадигми.
2.Яку роль відіграє середній клас у стабілізації соціальної системи?
3.Що таке конфлікти? Виділіть загальні критерії, які описують їх специфічні риси?

Варіант 17
1.Охарактеризуйте кожний з видів соціологічного дослідження: розвідувальне (пілотажне), описове, аналітичне.
2.Що ви розумієте під соціальною нерівністю? Які причини соціальної нерівності?
3.Як ви вважаєте, чи є такі конфлікти, які носять позитивний характер для розвитку суспільства в цілому? Проаналізуйте функціональні і дисфункціональні наслідки конфліктів.

Варіант 18
1.Що таке програма соціологічного дослідження? Проаналізуйте значення основних розділів програми в соціологічному дослідженні.
2.Дайте соціологічний аналіз понять «бідність», «убогість». Порівняйте абсолютну і відносну бідність.
3.Опишіть процесуальну модель конфлікту.

Варіант 19
1.Дайте порівняльну характеристику методів збору, обробки і аналізу соціологічної інформації.
2.Проаналізуйте історичні типи стратифікації.
3.Що таке управління конфліктом? Обґрунтуйте необхідність комплексного використання форм і методів управління конфліктом.

Варіант 20
1.Дайте загальну характеристику методології та методики соціологічних досліджень.
2.Проаналізуйте види соціальної мобільності.
3.Які способи розв’язання конфліктів є найбільш поширеними? Розгляньте їх.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Аверьянов Л. Я. Социология: что она может и знает. – М.: Социолог, 1993.
Арон Р. Этапы развития социологической мысли. М., 1992.
Бачинин В. А., Сандулов Ю. А. История западной социологии. –
Издательство: Лань, 2002.
Вебер М. Избранные произведения. М., 1998.
Вербець В. В. Соціологія. Навчальнийпосібник. – К.: Кондор, 2009.
Герасимчук А. А., Палеха Ю. І., Шиян О. М. Соціологія: Навч. посібник. – К., Видавництво Європейського університету, 2004.
Гидденс Э. Социология.М., 1999.
Григорьев С.И., Суббето А.И. Основы неклассической социологии. – М., 2000.
Девятко И.Ф. Методы социологического исследования: Учебное пособие. – Екатеринбург, 1996.
Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології від античності до початку ХХ ст. – К.: Либідь, 1993.
Зборовский Г. Е., Орлов Г. П. Социология: Учебник для студентов гуманитарных вузов. – М.: Интерпракс, 2005.
История социологии: Учеб. пособие / Под ред. А. Н. Елеукова и др. – Минск: Высш. шк., 2004.
История социологии / Под ред. А.Н. Елсукова. – Минск, 2004.
Капитонов Э. А. Социология XX в. –Ростов-на-Дону, 2006.
Масионис Дж. Социология. – М.,СПб.2004
Общая социология. Зборовский Г. Е. – М.: Гардарики, 2004. – 592 с.
Основы социологии: Курс лекций / Под. ред. А. Г. Эфендиева. –М., 2002.
Парсонс Т. Система современных обществ. – М., 1997.
Покровский Н. Е. Проблема аномии в современном обществе. – М., 1998.
Радаев В. В., Шкаратан О. И. Социальная стратификация. – М., 1995.
Ритцер Дж. Современные социологические теории. – М., СПб., 2002.
Сірий Є.В. Соціологія. – К.: Атіка, 2004.
Смелзер Н. Социология. –М., 1994.
Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992.
Сорокин П. А. Общедоступный учебник социологии: Статьи разных лет. – М.: Наука, 1994.
Соцiологiя: Навч. посiб. / За ред. С.О. Макеєва. – 3-тє вид., стер. – К.: Знання, КОО, 2005.
Соціологія: 100 питань – 100 відповідей: [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / Є.А. Подольська, Т.В. Подольська. – К.: Інкос, 2009.
Соціологія. Курс лекцій / За ред. проф. В. М. Пічі. – К.: Заповіт, 1996.
Социология/ Под ред.В.Н.Лавриненко. – М.ЮНИТИ,2009.
Социология / Под.ред. Г.В. Осипова. – М.: Мысль, 2010.
Социология: Хрестоматия. – М., 2003.
Танчин І. З. Соціологія: навч. посібник / І. З. Танчин. – 3-е вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008.
ТернерД. Структура социологической теории. – М., 1985.
Тощенко Ж Т. Социология: Общий курс. –М.: Юрайт-Издат., 2010.
Щепаньский Я. Элементарные понятия социологии. – М.: Прогресс, 1969.
Фролов С. С. Социология: Учебник для вузов. – М, 2007.
Ядов В. А. Стратегия социологического исследования: Описание, объяснение, понимание социальной реальности. – М., 1998.
Якуба О. О. Соціологія: Навч. посібник для студентів. – Харків: Константа, 1996.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
До теми 1.1
1.Яке знання можна вважати позанауковим? Чим воно відрізняється від наукового?
2.Соціологія – це наукове вивчення суспільства. Що це означає? Як це можна довести?
3.Назвіть об’єкт соціології. У чому його специфіка в порівнянні з об’єктом інших суспільних наук?
4.Чи слід з’ясовувати, що є предметом соціології? Кому й навіщо це потрібно?
5.У чому суть сучасних дискусій про предмет соціології?
6.Які основні підходи до визначення предмету соціології?
7.Назвіть особливості мікро- і макросоціології.
8.Розкрийте структуру соціологічної системи знання.
9.Що таке загальна соціологічна теорія?
10.Яке місце спеціальних соціологічних теорій в структурі соціологічної системи знання?
11.Що спільного та що відрізняє соціологію від філософії та історичного знання? Чи потрібні соціології перша та друге? Соціологічний «кут погляду» – у чому його специфіка? Чи можна назвати соціолога універсальним ученим?
12.Розкрійте зміст основних функцій соціології.
До теми 1.2
1.Що таке конкретно-соціологічне дослідження?
2.Які види соціологічних досліджень існують?
3.Охарактеризуйте структуру і функції програми соціологічного дослідження.
4.Які ви знаєте методи збору інформації в соціологічних дослідженнях?
5.Що таке генеральна і вибіркова сукупності? Як будується вибірка?
6.Як проводиться аналіз даних? Які методики і техніка використовуються?
До теми 1.3
1.Які об’єктивні фактори зумовили становлення соціології як самостійної науки?
2.У чому суть соціологічного позитивізму як провідного напрямку в соціології ХІХ століття?
3.Дайте порівняльну характеристику соціологічних поглядів О. Конта, Г. Спенсера та К. Маркса.
4.Які соціологічні ідеї були притаманні творчості Е. Дюркгейма?
5.У чому сутність розуміючої соціології та М. Вебера?
6.У чому суть концепції «структурного функціоналізму»Т. Парсонса?
7.Дайте характеристику змісту «теорії конфлікту».
8.Що таке символічний інтеракціонизм?
До теми 2.1
1.Охарактеризуйте основні підходи до розуміння суспільства.
2.Назвіть ознаки системності суспільства.
3.Що таке соціальна структура суспільства?
4.Які ви знаєте елементи соціальної структури?
5.Які типи соціальних структур ви знаєте?
6.Що таке соціальна група, яка її роль в соціальній структурі суспільства?
7.Які види соціальних груп існують?
8.Охарактеризуйте типи суспільств за різними критеріями.
До теми 2.2
1.Розкрійте зміст поняття соціальний інститут.
2.Назвіть основні елементи і риси соціального інституту.
3.Які види соціальних інститутів Ви знаєте?
4.Що таке інституціоналізація, які її етапи?
5.У чому полягають функції і дисфункції соціальних інститутів?
6.Чому сім’я може розглядатися як соціальний інститут суспільства й мала соціальна група?
7.Назвіть основні параметри соціологічного вивчення сім’ї.
8.Які функції сім’ї по відношенню до суспільства і особи?
До теми 2.3
1.Дайте аналіз понять «соціальний статус» и соціальна роль».
2.Що таке соціальна стратифікація? Які її критерії використовують в соціології?
3.Охарактеризуйте поняття «клас».
4. Визначите риси багатих, бідних, представників середнього класу.
5.У чому полягає різниця між відкритою і закритою стратифікацією?
6.Які є історичні типи стратифікації?
7.Що таке соціальна мобільність?
8.Які види і канали соціальної мобільності ви знаєте?
До теми 3.1
1.У чому специфіка соціологічного підходу до аналізу особи?
2.Яке співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особа»?
3.Яку структуру має особистість?
4.Пригадайте макро- і мікросоціологічні концепції особи.
5.Що таке соціалізація? Які її етапи ви знаєте?
6.Назвіть відомі вам агенти та інститути соціалізації.
7.У чому полягає складність соціальної типології особи?
8.У чому суть концепції соціальних типів особи, розробленої російським соціологом В. О. Ядовим?
До теми 3.2
1.Дайте визначення поняття «культура».
2.У чому специфіка соціологічного підходу до аналізу культури?
3.Які ви знаєте типи, види і форми культури?
4.Розкрийте зміст понять «культурний релятивізм» и «етноцентризм».
5.Чим пояснюється наявність культурних універсалій. Наведіть приклади.
6. Назвіть основні структурні елементи культури.
7. У чому ви бачите функції культури у сучасному суспільстві?
До теми 3.3
1. Яку поведінку називають девіантною?
2. У чому полягає відносність девіації?
3. Яку поведінку називають делінквентною?
4. Чим відрізняється делінквентна та девіантна поведінка?
5. Назвіть види і форми девіантної поведінки.
6. Охарактеризуйте біологічні та психологічні теорії девіантної поведінки.
7. Охарактеризуйте соціологічні теорії девіантної поведінки.
8. Які функції виконує система соціального контролю?
9. Що таке санкції? Які є типи санкцій?
10. Яка різниця існує між формальними та неформальними санкціями?
11.Назвіть відмінності між репресивними та превентивними санкціями.
До теми 3.4
1.Дайте визначення соціального конфлікту.
2.Сформулюйте необхідні і достатні умови для виникнення конфлікту.
3.Назвіть структурні елементи конфлікту.
4.Назвіть функції і дисфункції соціального конфлікту.
5.Назвіть критерії класифікації конфліктів.
6.У чому полягає суть динаміки конфлікту?
7.Що означає «управління конфліктами»?
8.Які ви знаєте форми і методи вирішення конфлікту?


ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ І ЗАЛІКУ З СОЦІОЛОГІЇ

Соціологія як наука. Об’єкт і предмет соціології.
Основні підходи до визначення предмета соціології.
Структура соціологічної системи знання.
Особливості мікро- і макросоціології.
Місце соціології в системі наук.
Функції соціології.
Соціально-теоретичні передумови становлення соціології.
О. Конт як засновник соціології.
Основні ідеї позитивізму, його представники.
Вчення О. Конта про соціальну статику і динаміку.
Еволюціоністська соціологія Г. Спенсера.
Соціологічні ідеї К. Маркса.
Предмет і метод соціології Е. Дюркгейма.
Концепція соціологізму Е. Дюркгейма.
«Розуміюча» соціологія М. Вебера.
Сучасні макросоціологічні теорії.
Сучасні мікросоціологічні теорії.
Соціологічні концепції суспільства.
Поняття «соціальне».
Соціальна структура суспільства, її елементи.
Соціальна група: поняття і класифікація.
Типологія суспільств.
Поняття соціального інституту.
Основні елементи і риси соціального інституту.
Види і функції соціальних інститутів.
Предмет соціології сім’ї.
Сім’я як соціальний інститут і мала соціальна група.
Основні параметри соціологічного вивчення сім’ї.
Типи сім’ї і форми шлюбу.
Функції сім’ї.
Сутність соціальної стратифікації суспільства.
Основні критерії стратифікації.
Основні теорії соціальної стратифікації.
Теорія соціальної стратифікації М. Вебера.
Теорія соціальної стратифікації Р. Дарендорфа
Теорія соціальної стратифікації Л. Уорнера.
Поняття «бідність», «убогість».
Поняття абсолютної і відносної бідності.
Соціальна мобільність як фактор формування соціальної структури.
Поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особа».
Проблема взаємодії особи і суспільства.
Поняття «соціальний статус» і «соціальна роль».
Процес соціалізації особистості: механізми, фази, етапи.
Соціалізація індивіда, її види.
Соціальна структура особи.
Проблема соціальної типології в соціології особи.
Поняття культури. Соціологічне розуміння культури.
Типи, види і форми культури. Культурний шок.
Основні елементи культури. Культурні універсалії.
Функції культури.
Поняття соціальної норми і девіації.
Теорії причин девіантної поведінки.
Форми і види девіантної поведінки.
Сутність і види соціального контролю.
Предмет і специфіка соціології конфлікту.
Поняття соціального конфлікту, його структура.
Соціологічні концепції конфліктів.
Типи соціальних конфліктів.
Функції і дисфункції соціального конфлікту.
Управління конфліктом і форми його розв’язання.



Навчальне видання

Зінчина Олександра Борисівна,
Клименко Галина Тарасівна,
Кудрявцев Олександр Юрійович,
Радіонова Людмила Олексіївна,
Семенюк Катерина Сергіївна


Соціологія. Посібник для самостійного вивчення курсу (для студентів 1-3-го курсів заочної форми навчання освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр, усіх спеціальностей академії)



Відповідальний за випуск О. Б. Зінчина
Редактор З. І. Зайцева
Комп’ютерне верстання І. В. Волосожарова






План 2010, поз. 21Н

Підп. до друку
Друк на ризографі.
Зам. №
Формат 60 х 84 1/16
Ум. друк. арк.
Тираж 100 пр.


Видавець і виготовлювачі
Харківська національна академія міського господарства,
вул. Революції, 12, Харків, 61002
Електронна адреса: [email protected]
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи:
ДК №731 від 19.12.2001











13 PAGE \* MERGEFORMAT 1411515




Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 4 Заголовок 515

Приложенные файлы

  • doc 420304
    Размер файла: 674 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий