треба

у риториці, використання повторювання або надлишковості у мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої. Тавтологію іноді вважають різновидом плеоназму, або називають «хибним плеоназмом» тобто таким плеоназмом, який не є виправданим ані з логічної, ані з експресивної та стилістичної точки зору (наприклад, «більш тепліший» замість «тепліший», або «популярні шлягери», «відомі зірки естради», «одноголосний консенсус», «прайс-лист цін» та ін.). Здебільшого, вживання таких тавтологій є проявом недостатньої логічної та мовної грамотності. Плеона
·зм- надлишковість засобів, що використовуються для передачі лексичного чи граматичного змісту висловлювання. Плеоназм як властивість тексту є протилежністю еліпсису і виявляє себе у повторенні чи синонімічному дублюванні лексем (лексичний плеоназм) або граматичних форм (граматичний плеоназм), а також у надто багатослівній передачі змісту, який може бути висловлено коротше. Плеоназм може реалізовуватись і в межах речення, і у ширшому контексті: цілі речення можуть практично дублювати той самий зміст. .Приклади: пам'ятний сувенір (сувенір «подарунок на пам'ять»), спільна співпраця (співпраця «спільне розв'язання проблем, спільна робота»), народний фольклор (фольклор «народна творчість»), вільна вакансія (вакансія «вільна, незайнята посада»), дублювати двічі (дублювати «повторювати») 30.МОРФЕМНА БУДОВА СЛОВА Морфеміка - це розділ мовознавства, що вивчає морфемний склад слова. Слово морфеміка називає також сукупність морфем мови. Отже, об'єктом вивчення морфеміки є морфеми. Морфема - це найменша неподільна значуща частина слова. Морфеми існують тільки в складі слова і є його найменшою частиною. Характерною особливістю всіх різновидів морфем є їхня регулярна відтворюваність і повторюваність у процесі мовлення. Поєднуючись і розміщуючись у певній послідовності, вони є засобом вираження певного лексичного і граматичного значень. Морфемна будова слова - "це закономірна єдність взаємопов'язаних складових частин, розташованих у певній послідовності відповідно до їх ролі в організації слова як цілісної одиниці лексичного і граматичного рівнів мови" Слова української мови за структурою неоднотипні: вони поділяються на змінювані і незмінювані. У змінюваних словах виділяються дві частини: та, що змінюється, поєднуючись з іншими словами, і та, що залишається незмінною. У незмінюваних словах наявна лише незмінна частина. До змінюваних належать іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова, дієприкметники. ТИПИ МОРФЕМ За роллю у структурі слова морфеми переділяються на кореневі й афіксальні (службові). Корінь - основна обов'язкова для кожного слова морфема, що виражає його лексичне значення. Це спільна частина споріднених слів: біг, біг-ун, біг-ати; вод-а, вод-яний, під-вод-ний, за-вод-нити. Необхідно розмежовувати омонімічні (однозвучні) корені, що виражають різне значення: заводський, заводити, розводити, заводчани, доводити. Тут дві групи споріднених слів: 1) заводити, розводити, доводити - корінь вод - (від дієслова водити); 2) заводський, заводчани - корінь завод -(від іменника завод). Найчастіше корінь поєднується з афіксами, що приєднуються до нього у певній послідовності. Корені, що вільно сполучаються з різними словотворчими афіксами і можуть вживатися без них, називаються вільними: берег, берег-овий, при-береж-ний, береж-ок. Корені, що не можуть себе виявляти самостійно, а лише в поєднанні із суфіксами і префіксами називаються зв'язаними: в-зу-ти, роз-зу-ти. До афіксальних (службових) морфем належать префікси, суфікси, закінчення, постфікс. Афікс - це службова морфема, що є "носієм словотвірного і граматичного значень слова і служить засобом творення похідних слів або вказує на відношення його до інших слів". Ці значення афікси реалізують тільки в єдності з коренем, щодо якого займають пре- або постпозицію. За функціями афікси поділяються на формотворчі й словотворчі. Префікс (приросток) - афікс, що стоїть перед коренем або іншим префіксом і надає слову нового лексичного чи граматичного значення: дослухати, виспівати, возі 'єднання. За функцією у слові префікси поділяються на словотворчі й формотворчі. Словотворчі префікси надають слову нового лексичного значення (баба - прабаба, хмарний - безхмарний) чи модифікують його в тому чи іншому плані (дов'язати - перев'язати). Формотворчі префікси виражають нове граматичне значення слова (читати - дочитати, робити - зробити - префікси творять дієслівні видові пари). Словотворчі префікси в українській мові є більш поширені, вони виражають певне словотвірне значення, наприклад: без- вказує на відсутність чогось - безхліб'я; над - наближення чогось, неповноту дії -надходити, надламати. Префікси не змінюють частиномовної належності слова: гіркий -прегіркий, модний - супермодний (прикметники); ніхто, абихто, дехто (займенники). Формотворчі префікси беруть участь у творенні форм найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників (найдосконаліший, найвище) та форми доконаного виду дієслів (малювати - перемалювати, реєструвати - зареєструвати). Префікси в українській мові здебільшого співвідносяться з прийменниками в-, від-, під-, над, по-, за- тощо. Частина префіксів іншомовного походження: а-, анти-, гіпер-, гіпо-, де-, дез-, екс-, екстер-, інтер-, квазі-, контр-, pe-, суб-, супер-, ультра-, які використовують переважно в іменниках і рідше в дієсловах. Суфікс (наросток) - афікс, що стоїть після кореня або іншого суфікса у слові й надає йому нового значення або відтінку. Суфікси приєднуються переважно до твірної основи, а не до слова в цілому, як префікси: нагріти - нагрі-ва-ти, білий - біл-уват-ий. За значенням суфікси поділяються насловотворчі й формотворчі. Словотворчі суфікси використовують як словотвірний засіб. Вони видозмінюють значення твірного слова: тесати - тес-ак, сірий -сір-к-о. Суфікси можуть надавати слову найрізноманітніших відтінків стосовно головного лексичного значення: яблуко - яблуч-к-о, хвіст-хвост-ищ-е, зелений - зелен-есеньк-ий. Формотворчі суфікси використовують для творення граматичних форм: дієслів у минулому часі: писа-в, прикметників вищого ступеня порівняння: холод-іш-ий, тепл-іш-ий. За допомоги формотворчих суфіксів -я- (-єн-), -т- утворюються дієприкметники минулого часу; за допомоги суфіксів -уч- (-юч-),-ач- (~яч-),-л- творяться активні дієприкметники теперішнього і минулих часів: написати - написа-н-ий, зробити - зробл-ен-ий, пломеніти - пломені-юч-ий. Суфікс вживається лише у поєднанні з іншими морфемами, а тому належить до зв'язаної морфеми. У слові може бути кілька суфіксів: друж-ин-а - друж-ин-н-ник. Постфікс - службова морфема, розташована в слові після закінчення і виконує словотворчу і граматичну роль. В українській мові постфікс -ся приєднується до дієслів як словотворчий афікс і виражає граматичне значення пасивного стану: лікуватися, виднітися, умиватися. До постфіксів належать також: -сь (хтось, десь), -небудь (який-небудь, як-небудь); -будь (хто-будь, куди-будь); -то (десь-то, хтось-то). 31.Способи словотворення в українській мові У сучасній українській мові розрізняються такі способи словотворення: морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семантичний. Морфологічний спосіб словотворення основний спосіб збагачення словникового складу української мови. Цей спосіб включає афіксацію (суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, постфіксальний способи), безафіксний спосіб, основоскладання, словоскладання, абревіацію та комбінації зазначених способів. Суфіксальний спосіб це творення нового слова за допомогою словотворчого суфікса. Суфіксація найпродуктивніший спосіб словотворення іменників, прикметників, дієслів, прислівників: Чорнобиль чорнобильський, насторожений насторожено, фарба фарбувати. Продуктивність суфіксального способу словотворення визначає й той факт, що в мові для творення різних розрядів слів виробилася певна система суфіксів іменникових, прикметникових, дієслівних, прислівникових. Наприклад: річка річечка іменникові лісовий лісовик реактор реакторний прикметникові душа душевний жебрак жебракувати учитель учителювати дієслівні тяжкий тяжко душевний душевно прислівникові Префіксальний спосіб це спосіб творення нових слів за допомогою префіксів. Словотворчий префікс приєднується до самостійного слова й утворює нові слова тієї ж самої частини мови. Префіксальним способом творяться дієслова, прикметники, іменники, прислівники. Кожна з частин мови має свою систему префіксів: гуманний антигуманний, рятувати зарятувати, сила несила, нині донині, звук ультразвук, реальний нереальний, виконати недовиконати. Суфіксально-префіксальний спосіб це спосіб творення похідних слів одночасним додаванням до твірної основи суфікса і префікса: вікно підвіконня, міль антимолін, час сучасний, море заморський, світлий висвітлити, простий по-простому, шостий ушосте. Суфіксально-префіксальним способом утворюються іменники, прикметники, дієслова, прислівники. Постфіксальний спосіб спосіб творення нових слів за допомогою постфіксів -ся, -сь, -небудь. Використовується у творенні дієслів та займенників: умивати умиватися, взяти взятися, хто хто-небудь. Безафіксний спосіб це спосіб творення нових слів шляхом «укорочення» твірної основи (усічення морфем). Цим способом творяться іменники від дієслів та прикметників: зелений зелень, прокосити прокіс, перекладати переклад, захистити захист, неучений неук. Основоскладання спосіб утворення нових слів за допомогою інтерфіксів з двох або більше основ повнозначних слів. Цей спосіб є продуктивним для утворення іменників та прикметників: газобалон, чорнозем, морозостійкий, життєствердний, чотиригранник, перекотиполе. Слова, утворені способом основоскладання, можуть супроводжуватися суфіксацією: літописець, землезнавство, полководець, лівобережний, прапороносець, першопроходець. Словоскладання. При словоскладанні слова утворюються без інтерфіксів. Показником об'єднання слів в одне поняття є зафіксований порядок слів, логічне змістове поєднання слів: фільм-опера, ракета-носій, матч-реванш, прес-центр, пілот-інструктор. Абревіація спосіб творення слів від усічених основ. Розрізняють кілька типів абревіатур, залежно від того, як утворюються ці складноскорочені слова: 1) складовий тип нові слова утворюються з усічених основ кількох слів: Донбас, універмаг; 2) ініціальний тип нові слова утворюються з початкових букв або звуків слів: УНІАН, ЕОМ, УНСО, РЄ, ОБСЄ, НАТО; 3) мішаний тип нові слова утворюються поєднанням усіченої основи одного слова з окремими словами: держадміністрація, держстандарт, завуч, міськрада. Абревіація використовується тільки для творення іменників. Морфологічні типи словотворення найпоширеніші в українській мові. Морфолого-синтаксичний спосіб словотворення це спосіб творення нових слів шляхом переходу слів одного граматичного класу в інший. При такому словотворенні відбувається перехід слова з однієї частини мови в іншу, причому змінюються значення і граматичні ознаки слова. Ідеться, таким чином, про субстантивацію (перехід в іменники), ад'єктивацію (перехід у прикметники), адвербіалізацію (перехід у прислівники), прономіналізацію (перехід у займенники): вартовий, шампанське, набережна, весною, правда, господи, одні, тріскучий, лежачий. Лексико-синтаксичний спосіб словотворення це спосіб утворення нових слів у результаті стягнення в одне слово двох або більше, що виражають одне поняття: сьогодні, шістдесят, вічнозелений, спасибі, вельмишановний, вищезгаданий, дотла, втридорога, чимдуж, горілиць, обидва. Лексико-семантичний спосіб словотворення це спосіб творення нових слів унаслідок розщеплення значення слова на два самостійні значення, тобто процес утворення омонімів від багатозначного слова: титан (гігант, метал, кип'ятильник), піонер (військо в Іспанії, перший; член дитячої організації), супутник (проводжатий, космічний об'єкт). 32.ЧАСТИНИ МОВИ В сучасній українській мові 10 частин мови: САМОСТІЙНІ ЧАСТИНИ МОВИ іменник слово, вуз, завдання, Микола, Україна прикметник золотий, залізобетонний, легенька, пахуче числівник одинадцять, перший, тринадцятеро, одна шоста займенник я, ви, що, щось, хтось, абихто, будь-який дієслово відкласти, чекай, засліпило, прийшов прислівник спокійно, угорі, по-літньому, згарячу, двічі СЛУЖБОВІ ЧАСТИНИ МОВИ прийменник до, близько, вглиб, крізь, поза, на, проміж сполучник а, але, та, через те що, не лише, одначе частка так, аякже, це, тільки, ось, ледве чи, мов ОКРЕМА ЧАСТИНА МОВИ вигук ой, ай, ох, о, овва, тьху, ех Частини мови поділяються на самостійні (повнозначні) і службові (неповнозначні); окрему групу складають вигуки і звуконаслідування. Самостійні частини мови (їх шість: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник) називають предмети, їх ознаки, дії та кількість. Самостійні частини мови є членами речення і мають як лексичне, так і граматичне значення. Службові частини мови (їх три: прийменник, сполучник, частка) предметного лексичного значення не мають і служать лише для зв’язку слів у реченні (прийменник, сполучник) або для надання окремим словам і реченням додаткових смислових чи емоційно-експресивних відтінків, а також для творення морфологічних форм і нових слів (частка). Вигуки і звуконаслідування виражають лише волевиявлення, емоції, етикет, імітують звукові сигнали птахів, тварин, явищ природи. 33.Іменник - це самостійна повнозначна частина мови, яка виражає значення предметності в граматичних категоріях роду, числа, відмінка і відповідає на питання хто? що?Рід іменників Рідмає реальне значення тільки відносно назв осіб (робітник робітниця) та якоюсь мірою відносно назв тварин (баран вівця). Що ж до назв неістот, то рід має лише граматичне значення.
Іменники бувають чоловічого, жіночого або середнього роду. Рід іменника визначаємо, співвідносячи його із займенниками він, вона, воно або поєднуючи із цей, ця, це: цей степ (він), цей біль (він), цей собака (він), ця путь (вона), ця адреса (вона), це листя (воно).
Слід пам'ятати, що в українській мові до чоловічого роду належать, крім названих вище, такі іменники: цей насип, цей підпис, цей літопис, цей ступінь, цей пил, цей ярмарок, цей продаж, цей кір, цей Сибір.
Деякі іменники можуть мати залежно від контексту різний рід чоловічий або жіночий: цей сирота і ця сирота, цей п'яниця і ця п 'яниця, цей листоноша і ця листоноша, цей каліка і ця каліка; чоловічий або середній: цей ледащо і це ледащо, цей базікало і це базікало; жіночий або середній: ця головище і це головище, ця хмарище і це хмарище. їх прийнято називати іменниками подвійного роду (вживана іноді назва «іменники спільного роду» не відповідає позначуваному явищу).
У деяких випадках є вагання між родами: цей зал і ця зала, Цей птах і ця птаха, цей дрож: і ця дрож:, цей харч і ця харч, це свердло і цей свердел. Наприклад: Ясна зала вся світлом палає (Леся Українка). Пізній вечір. Зал майже порожній (І. Кочерга). Залежно від конкретного змісту значення чоловічого або жіночого роду мають прізвища: Петренко, Шевчук, Хмара.
Рід незмінюваних іменників встановлюється так:
а) назви осіб мають рід відповідно до статі: цей аташе, цей кюре, ця леді, ця фрау;
б) назви тварин мають звичайно чоловічий рід: цей шимпанзе, цей поні, цей какаду, цей колібрі, цей кенгуру (але якщо треба вказати на самку, назві надається значення жіночого роду: ця кенгуру, ця шимпанзе);
в) назви неістот мають середній рід: це кашне, це комюніке, це меню, це журі, це алібі;
г) власні назви мають рід відповідно до роду загальної назви: цей Кракатау (вулкан), цей Хокайдо (острів), ця Міссісіпі (річка), ця Монако (країна), це Гельсінкі Онтаріо (озеро); порівняйте ще каламутна Міссурі (річка), рівнинне Міссурі (плато), густонаселений Міссурі (штат у США);
г) незмінювані складноскорочені слова мають рід відповідно до роду іменника, який входить до абревіатури в називному відмінку: цей райвно (відділ), цей НБУ (банк), ця СБУ (служба), ця СОУ (спілка), це МЗС (міністерство), це МП (підприємство).
Іменники, що вживаються тільки в множині, за родами не розрізняються: ці двері, ці сани, ці канікули, ці Карпати, ці Черкаси.
Число іменників Іменники мають два числа: однину й множину. - Іменники в однині можна співвіднести із займенниками він, вона, воно або поєднати із цей, ця, це: цей світ, ця громада,це листя, це коріння. Іменники в множині можна співвіднести із займенником вони або поєднати із ці: ці дерева, ці корені, ці ножиці, ці Карпати. Однина й множина іменників звичайно різняться між собою закінченнями: будинок будинки, вікно вікна, дорога дороги. Проте в іменниках середнього роду на -я (змагання, сузір'я) закінчення в обох числах збігаються. Число цих іменників визначаємо, орієнтуючись на слова, що стоять при них: змагання . триває змагання тривають, далеке сузір я далекі сузір я. У давнину існувала ще третя форма числа іменників двоїна. Тепер вона зникла, залишилися тільки форми очі, плечі,вуса, які тепер сприймаються як множина, та діалектні форми на зразок дві відрі, дві нозі. Частина іменників вживається, як правило, лише в однині. Вони означають: а) назви речовин: залізо, віск, кров, молоко, чорнило; б) збірні назви: студентство, молодь, дітвора, рідня, морква, бурячиння, листя, проміння, каміння, волосся; в) назви дій, якостей, почуттів: молотьба, хода, бджільництво, байдужість, поспішність, гнів, дружба; г) власні назви: Ольга, Степан, Іванченко, Луцьк, Куренівка. Деякі з цих іменників можуть вживатися і в множині, щоправда, набуваючи при цьому трохи іншого значення: мінеральні води, добірні вина, леговані сталі, болі, радості, глибини, світи. Незначна частина іменників має тільки множину. Вони переважно означають: а) назви предметів, парних за своєю будовою: ножиці, сани, ворота, штани, челюсті, груди; б) деякі збірні назви: люди, діти, кури, гуси, дрова, дріжджі, меблі, коноплі. в) назви дій, станів, почуттів (переважно із суфіксом -ощ-): лінощі, веселощі, мудрощі, заздрощі, пахощі, жнива; г) назви родин рослин і тварин: злакові, зонтичні, хребетні, яструбині; г) деякі власні географічні назви: Черкаси, Суми, Карпати, Альпи, Осокорки, Маневичі. Множинні іменники реального значення однини або множини набувають за допомогою числівників: одні двері двоє дверей, одні ножиці троє ножиць. Будуючи речення зі збірними іменниками, треба особливу увагу звертати на число пов'язаних із ними слів. Якщо збірний іменник, який називає сукупність багатьох предметів, стоїть в однині, то й пов'язані з ним слова також мають стояти в однині: осіннє листя (а не осінні), коріння проросло (а не проросли), селян­ство воно (а не вони), молодь її інтереси (а не їхні). Відмінки іменників Іменник, пов'язуючись у реченні з іншими словами, змінюється за відмінками. В українській мові є сім відмінків, кожний з яких відповідає на певне питання: називний хто? що? (весна, явір); родовий кого? чого? (весни, явора); давальний кому? чому? (весні, явору); знахідний кого? що? (весну,явір); орудний ким? чим? (весною, явором); місцевий на кому? на чому? (на весні, на яворі); кличний хто? що? (весно, яворе). Називний і кличний відмінки називаються прямими, усі інші непрямими. Іменник у називному відмінку виступає в реченні в ролі підмета, іноді присудка. Наприклад, у реченні Вірний приятель то найбільший скарб (Нар. творчість) у називному відмінку стоять підмет приятель і присудок скарб. Іменник у кличному відмінку виступає тільки в ролі звертання: Який ти, світе, теплий і широкий (А. Малишко). Іменники в непрямих відмінках у реченні можуть виступати: а) іменною частиною складеного присудка: Життя має ціну лиш доти, поки воно доцільне (П. Загребельний); б) додатком: Навтішатися світом що випити кухоль, У якому ізверху мед, а насподі гірчиця (Д. Чередниченко); в) означенням: Гуркочи у долю мою, світе, хвилями прадавнього Дніпра (В. Симоненко); г) обставинами: В день такий на землі розцвітає весна тремтить од солодкої муки (В. Сосюра). Називний і кличний відмінки вживаються завжди без прийменника, місцевий лише з прийменником. Інші можуть виступати як без прийменника, так і з ним. Деякі іменники не змінюються, а саме: а) іншомовні слова, які закінчуються на голосний (крім -а після приголосного та -я): амплуа, кашне, протеже, ательє, парі, таксі, бюро, депо, метро, кіно, рагу, кенгуру, меню, інтерв'ю, Нікарагуа, Туапсе, Сочі, Монако, Баку; але слово пальто змінюється: пальта, пальті, пальтом і т. д.; в усному мовленні нерідко змінюються також давно запозичені слова кіно, метро, бюро; б) жіночі прізвища на приголосний та -о: про Ганну Чубач, з Ліною Костенко; але чоловічі прізвища на приголосний та -о відмінюються: про Петра Чубача, з Юрієм Костенком; в) більшість буквених абревіатур: на ЧАЕС, послуги ДКО, в СПУ, договір із ВАТ, від райвно; але: у загсі, на ЛАЗі, до ВАКу. У складних назвах, що пишуться через дефіс, відмінюються, де можна, обидві частини: музей-квартира музею-квар-тири, фабрика-кухня на фабриці-кухні, Переяслав-Хмельниць-кий з Переяслава-Хмельницького, Пуща-Водиця у Пущі-Водиці, Конча-Заспа під Кончею-Заспою, Новосілка-на-Дні-стрі у Новосілці-на-Дністрі, Ростов-на-Дону до Ростова-на-Дону, під Ростовом-на-Дону; але: Кос-Анатольський Кос-Анатольського, Баден-Баден у Баден-Бадені. 34.Прикметник – це самостійна частина мови, яка виражає постійну ознаку предмета в граматичних категоріях роду, числа та відмінка. Розряди прикметників за значенням: Прикметники називають колір (білий, синій, жовтий), розмір (великий, довгий, малий), смак (солоний, кислий, гіркий), якість (добрий, гарний, досконалий), вдачу людини (щедрий, скупий, розумний), відношення до матеріалу (дерев 'яний, кам'яний, алюмінієвий), відношення до часу й місця (вчорашній, далекий, київський), належність (материн, сестрин, братів) тощо. За значенням прикметники поділяються на якісні, відносні й присвійні. Якісні прикметники називають ознаки предмета, що можуть проявлятися більшою або меншою мірою (відповідають на питання яки й?): легкий, легший, найлегший, дуже легкий; гарячий, дуже гарячий; вузький, трохи вузький; солодкий, ледь солодкий; зелений, зеленуватий. Якісним прикметникам притаманні такі властивості: а) вони мають ступені порівняння і можуть поєднуватися з прислівниками міри: теплий, тепліший, найтепліший, дуже теплий, надто теплий, трохи теплий, ледь теплий; б) вони можуть вступати в антонімічні відношення: далекий близький, гарячий холодний, ранній пізній, живий мертвий; ці відношення можуть бути й контекстуальні: зелене (листя) жовте (листя); в) вони, як правило, утворюють синонімічні ряди: розумний мудрий тямущий кмітливий; хоробрий мужній відважний сміливий безстрашний; г)основи в них переважно непохідні, вони є вихідною базою для творення багатьох слів іменників: далекий даль, далина, далеч, далечінь, далекість; добрий добро, доброта, добрість; дієслів: далекий даленіти, віддалятися; добрий добріти, добрішати; прислівників на -о, -є: далекий далеко, щедрий щедро, добрий добре, рішучий рішуче. За відношенням до дійсності якісні прикметники поділяються на дві групи: описові прикметники називають ознаки, які об'єктивно властиві предметам і сприймаються органами відчуттів: синій, холодний, солодкий, високий, порожній, лисий, новий; оцінні прикметники називають ознаки, приписувані предметам за наслідком сприймання їх: гарний, добрий, дорогий, важливий, корисний, розумний, щедрий, привітний. Відносні прикметники називають ознаки предмета за його відношенням до предметів, дій чи обставин (відповідають на питання який?): джерельна вода (вода з джерела), пшеничний хліб (хліб із пшениці), міський транспорт (транспорт міста), затяжна робота (робота, яка затяглася), учорашній випадок (випадок, що стався вчора). Відносні прикметники: а) вступають у синонімічні відношення з іншими частинами мови з іменниками: соснова шишка шишка сосни, хлібний квас квас із хліба, книжкова шафа шафа для книжок; з дієсловами: перелітні птахи птахи, що перелітають; колючий дріт дріт, який колеться; з прислівниками: нічна вулиця вулиця вночі, домашня робота робота вдома; б) мають похідні основи: вода водний, водяний, водянистий; розділяти роздільний, розділовий, розділювальний;вранці вранішній. Присвійні прикметники вказують на належність предмета людині, рідше тварині (відповідають на питання ч и й?): Шевченків «Кобзар», Франкова поема, мамина наука, орлині крила, козяче молоко. За значенням присвійні прикметники поділяються на такі, що: а) означають належність особі: Михайлів, братів, Оленин, сестрин; б) вказують не стільки на належність тварині чи тваринам, скільки на відношення до них (і тим наближаються до відносних прикметників): заячий слід, теляча шкіра, свиняча шерсть, риб'ячий жир; в) входять до стійких словосполучень як частина нерозкладної назви (і таким чином втратили значення присвійності): Магелланова протока, базедова хвороба, петрів батіг, адамове яблуко, ахіллесова п 'ята, прокрустове ложе. Відносно-якісні прикметники виникли на основі відносних прикметників, що набули якісного значення: золотий перстень золоті руки, травневі дні травневий настрії драматичний твір драматичні події, космічний експеримент -космічна швидкість. Присвійно-відносні прикметники виражають водно час значення присвійності й відносності: шевченківський стиль батьківські поради, студентський квиток, хлопчачий голос. 35.Ступені порівняння якісних прикметників і творення їх Якісні прикметники під час зіставлення предметів можуть указувати на неоднакову міру тієї самої ознаки: досконалий, досконаліший, найдосконаліший; розвинений, більш розвинений (розвиненіший), найбільш розвинений (найрозвиненіший). Через те вони, крім звичайної форми, мають ще два ступені порівняння: виший і найвищий. Вищий ступінь порівняння означає, що в одному предметі є більше певної якості, ніж в іншому: Дніпро довший від Бугу. Свинець важчий за олово. Чавун легший, ніж сталь. Прикметники вищого ступеня вживаються зі словами за, від, ніж, як, проти: Воля дорожча за життя. Морська миля майже вдвічі довша від кілометра. Алюміній більш поширений у природі, ніж залізо.Найвищий ступінь порівняння означає, шо в одному предметі є найбільше певної якості: Київ найдавніше місто в Україні й одне з найдавніших у світі. Україна найбільша за площею європейська країна. Говерла найвища гора в Україні. Окремі якісні прикметники не мають ступенів порівняння, бо вони самі вказують уже на певну міру якості: премудрий (дуже мудрий), завеликий (надто великий), старезний (надзвичайно старий), страшенний (незмірно страшний), нескінченний (якому немає кінця), холоднуватий (трохи холодний), тихесенький (дуже тихий). Не утворюються ступені порівняння і від тих якісних прикметників, які називаютьбезвимірну ознаку (босий, сліпий, гнідий, чалий, фіолетовий), а також від складних прикметників (світло-зелений, кисло-солодкий, чорноволосий) тощо. Є дві форми ступенів порівняння прикметників: проста, синтетична (передається одним словом), і складена, аналітична (передається двома словами). Українська мова надає перевагу простій формі. Проста форма вищого ступеня порівняння твориться за допомогою суфіксів -іш- або -ш-. При творенні вищого ступеня за допомогою суфікса -іш- основа прикметника залишається без зміни: тугий тугіший, різкий різкіший, сухий сухіший, стрункий стрункіший. При творенні вищого ступеня за допомогою суфікса -ш-основа прикметника може зазнавати певних змін: а) суфікси -к-, -ок-, -ек- випадають: солодкий солодший, короткий коротший, тонкий тонший, широкий ширший, глибокий глибший, далекий дальший; б) приголосні г, з, ж разом із суфіксом -ш- змінюються на -жч- (таких прикметників сім): важкий важчий, тяжкий тяжчий, близький ближчий, низький нижчий, вузький вужчий, дужий дужчий, дорогий дорожчий; це буквосполучення зберігається і в похідних словах: дужчати, ближчати, подорожчання; в) у двох прикметниках ці зміни не відбуваються: легкий легший, довгий довший; г) приголосний с разом із суфіксом -ш- змінюється на -щ- (таких прикметників три): високий вищий, товстий товщий (і товстіший), красивий кращий; буква щ зберігається і в похідних словах: покращити, потовщення; ґ) приголосні т, д перед -пі- звучать як ч, дж, але на письмі ця зміна не позначається: короткий коротший [корочший], багатий^- багатший [багачший], молодий молодший [молоджший], гладкий гладшийгладжший]. В інших випадках основа прикметника залишається без зміни: м 'який м 'якший, дешевий дешевший, здоровий зборовший. Вищий ступінь кількох прикметників утворюється від інших основ, а саме: добрий, хороший кращий, ліпший; гарний кращий; поганий гірший; великий більший; малий менший. Деякі прикметники можуть мати паралельні форми вищого ступеня порівняння з суфіксом -іш- і з суфіксом -ні-. Ці форми нерідко різняться відтінками свого лексичного значення: старіший (за віком) і старший (за становищем), багатіший (стосується лише матеріальних цінностей) і багатший (стосується і змісту), здоровіший (за станом здоров'я й за розмірами) і здоровший (за станом здоров'я), товстіший (стосується лише осіб) і товщий (стосується і предметів). Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється від простої форми додаванням префіксів най-, рідше щонай-, якнай-: тугіший найтугіший, коротший найкоротший, ближчий найближчий, вищий щонайвищий, багатший якнайбагатший. Іноді неправомірно вживають виший ступінь порівняння замість найвищого: вищий сорт замість найвищий сорт, кращий знавець замість найкращий знавець або один із найкращих знавців тощо. Немає в українській мові й таких форм найвищого ступеня, як «самий близький друг», «сама більша заслуга», а тільки найближчий друг, найбільша заслуга. Складена форма вищого й найвищого ступенів порівняння вживається рідко переважно в науковому й офіційно-діловому стилях. Вона утворюється за допомогою слів більш, менш, найбільш, найменш, які ставляться перед звичайною формою прикметника: розвинений більш розвинений (а не «більш розвинені-ший»), найбільш розвинений (а не «найбільш розвиненіший»); світлочутливий менш світлочутливий, найменш світлочутливий. Велика міра якості може бути передана й без порівняння за допомогою різних морфем та слів, а саме: а) префіксами пре-, все-, над-, за-, ультра-, архі-: премудрий, всесильний, надчутливий, завеликий {надто великий), заширокий, ультрамодний, архіважливий; б) суфіксами -ущ-, -уч-, -езн-, -анн-, -енн-: худющий, злючий, височезний, нездоланний, незрівнянний, нескінченний,незбагненний', в) за допомогою слів дуже, вкрай, особливо, надзвичайно, занадто: дуже вигідний, вкрай потрібний, особливо корисний, надзвичайно популярний, занадто самовпевнений. Зменшена міра якості може бути передана: а) суфіксами -уват-, -ав-: темнуватий, синюватий, білявий, золотавий; б) за допомогою слів трохи, ледь, не дуже: трохи вузький, ледь теплий, не дуже свіжий. 36. Особливості відмінювання прикметників. Розрізняють такі різновиди відмінювання прикметників: відмінювання прикметників твердої та м’якої груп. До твердої групи належать прикметники, основа яких закінчується твердим приголосним: білий, красивий, кореневий, дивовижний, заможний, пильний, Наталчин, сестрин. Прикметники твердої групи в називному відмінку однини мають закінчення -ий, -а, -е: новий, нова, нове. До м’якої групи належать прикметники, основа яких закінчується м’яким приголосним: давній, ранній, мужній, безкраїй, кутній, всесвітній, братній, прийдешній, внутрішній. Прикметники м’якої групи в називному відмінку однини мають закінчення -ій, -я, -є, а в словах з основою на й -й, -є: всесвітній, всесвітня, всесвітнє; безкраїй, безкрая, безкрає. У родовому, давальному і місцевому відмінках однини відмінкові закінчення прикметників м’якої групи всіх трьох родів збігаються з відповідними відмінковими закінченнями прикметників твердої групи: великого великому, синього синьому. У давальному і місцевому відмінках однини прикметники жіночого роду мають закінчення -ій-(-їй-): дружній сім’ї, молодій жінці, у смерековій хаті, на тихій вулиці. В орудному відмінку однини прикметники жіночого роду з основою на шиплячий мають закінчення -ою: найбільшою частиною, лисячою норою, плакучою вербою. У місцевому відмінку однини прикметники чоловічого і середнього роду можуть мати паралельні закінчення -ому, -ім: на синьому на синім, на далекому на далекім, на гарячому на гарячім. У називному відмінку множини прикметники всіх трьох родів твердої і м’якої груп мають закінчення -і, а в словах з основою на й -ї: Наші мирні ліси і озера прозорі, земляки твої рідні, колгоспні лани, наші тихі орловські замріяні зорі вже давно виглядають тебе із війни. Відмінювання прикметників на –лиций Відмінок Однина Множина чол.р. жін.р. сер.р. Н. білолиц-ий білолиц-я білолиц-е білолиц-і Р. білолиць-ого білолиць-ої білолиць-ого білолиц-их Д. білолиць-ому білолиц-ій білолиць-ому білолиц-им З. білолиц-ий,-огобілолиц-ю білолиц-е білолиц-і,-их О. білолиць-ому білолиць-ою білолиц-им білолиц-ими М. білолиць-ому,-їмбілолиц-ійбілолиць-ому,-ім білолиц-их 37.Числівник – це повнозначна частина мови, до складу якої входять слова, що позначають число, кількість предметів і їх порядок при лічбі. Розряди числівників за значенням і будовою Усі числівники української мови за значенням поділяються на такі розряди: · Означено-кількісні; · Неозначено-кількісні; · Порядкові. Означено-кількісні числівники обіймають основну масу слів, що означають число або кількість (предметну або абстрактну) і відповідають на питання скільки? Означено-кількісні числівники поділяються на такі групи: Власне-кількісні, які означають певну кількість однорідних предметів у цілих одиницях (4 будинки) або абстраговане кількісне поняття (100 ділиться на 2). Збірні числівники означають число одиниць в їх сукупності як одне ціле (семеро, десятеро). Вони вживаються переважно з іменниками середнього роду у формі називного і знахідного відмінків (двоє курчат, вікон, дітей). Інколи вживаються з іменниками чоловічого і жіночого роду (шестеро коней, четверо людей, але п”ять, шість командирів, печей, повістей). Від окремих збірних числівників творяться похідні з експресивно-оцінним значенням (двійко, трійко). Дробові числівники означають кількість, що складається з певного числа частин цілого. Можуть уживатись і при іменниках, які не піддіються лічбі (1/3 суші). Назва, яка визначає кількість частин, виражається чисельником у формі називного відмінка кількісного числівника, а вказівка на загальний вимір – знаменником у формі родового відмінка множини порядкового числівника (дві третіх, три четвертих) або у формі називного відмінка одинини (одна п”ята). Вони можуть виражатися іменниками: половина (замість одна друга), третина (замість одна третя) або власне кількісними числівниками та іменниками з прийменниками (два з половиною). Числівник пів у сучасній українській літературній мові вживається як елемент складного слова – іменника чи прикметника (півметра, півквартири) і виконує роль підпорядковуючої частини цього слова (пів – сантиметра, відра). Неозначено-кількісні числівники становлять невелику групу слів, що вказують на загальну, точно не визначену кількість предметів (багато запитань, мало книжок, кілька осіб, безліч народу, кільканадцять кавунів). Окремі з них (багато, мало, чимало, небагато) можуть вказувати на невизначену кількість певної маси, яка не рахується, а вимірюється одиницями об”єму чи ваги (багато молока, чимало муки, мало меду, небагато піску), або означають обставини дії і тому виконують роль не числівника, а прислівника (Хто багато обіцяє, той мало дає). Порядкові числівники означають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? (п”ятий, сотий). За будовою (морфологічним складом) числівники поділяються на: · Прості, до яких належать числівники з непохідною основою (від одного до десяти, сорок, сто, багато, мало, кілька) та похідною однокореневою основою. · Складні, які утворились шляхом стягнення (з певними фонетичними змінами) двох або трьох слів в одне (від одинадцяти до дев”ятнадцяти, двадцять, тридцять; від п”ятдесяти до вісімдесяти; від двохсот до дев”ятисот). · Складені – становлять комбіновані сполучення двох і більше простих і складних числівників (тридцять шість цілих три восьмих, одна тисяча сімсот одинадцять). Морфологічні ознаки числівників Числівники не мають категорії роду, оскільки позбавлені предметності; не мають категорії числа, бо своїм лексичним значенням виражають кількість. Числівник один змінюється як прикметник, він зберіг три форми роду: чоловічого (один), жіночого (одна), середнього (одне, одно). За походженням один – займенниковий прикметник. У формі множини він вживається в окремих випадках, наприклад, при іменниках, що мають лише множину або означають парні предмети (одні двері, руки). Числівники від трьох до дев”ятисот втратили категорію роду і числа, не мають співвідносних форм однини і множини. Числівники два, обидва, півтора зберегли тільки форми роду (чоловічий і середній): дві, обидві, півтори – жіночий рід. Числівники тисяча, мільйон, мільярд мають морфологічні ознаки, властиві іменникам (категорію роду, числа і т.д.). Але іменниками їх назвати не можна, бо вони виражають число, абстрактну кількість, а не предмет і відповідають на питання скільки?, а не хто?. Числівники (крім півтора, пів, півтораста, півтори, мало, чимало), відмінюються за відмінками. Числівники не мають предметності, категорії роду, тому й не можуть мати при собі пояснювальних слів. Порядкові числівники мають морфологічні ознаки прикметників. 38.Зв”язок числівника з іменником Числівники мають своєрідні синтаксичні зв”язки з іменником. У називному відмінку (і в знахідному при назвах неістот) вони виступають як незалежні слова і керують певним відмінком іменника (Двадцять сурмачів заграли на сурмах); З числівниками два, три, чотири у називному відмінку іменники вжіваються у формі називного відмінка множини, в більшості з наголосом родового відмінка однини (три сестри/, два відра/, чотири книжки, але дві топо/лі, три анке/ти); Якщо у сполученнях цих числівників з іменниками при іменнику є означення, виражене прикметником, дієприкметником чи займенником, то воно вживається у формі родового або називного відмінка множини (чотири високих (високі) будинки, два цинкових (цинкові) відра); З числівниками п”ять, шість, сім, десять, двадцять і т.д. у називному відмінку іменники вживаються у формі родового відмінка множини (п”ять бригад, двадцять будинків); Якщо числівники два, три, чотири, п”ять, десять і т.д. стоять у постпозиції (після іменика) і означають приблизну кількість, то іменник (з прийменником або без нього) вживається у формі родового відмінка множини (кілометрів десять, будинків зо три, років два); З неозначено-кількісними числівниками іменники вживаються у формах родового відмінка множини і однини: у формі множини вживаються тоді, коли ці числівники вказують на неозначену кількість предметів (мало коней, кілька яблук). А у формі родового однини – коли вони вказують на неозначений об”єм якоїсь маси (багато снігу, чимало піску). Зі складним числівником, що стоїть у формі називного відмінка, іменник вживається в тій формі, якої вимагає останнє слово числівника (сто двадцять чотири роки, сто двадцять сім років); Числівник один, як і прикметник, узгоджується з іменником в роді, числі і відмінку (один стіл, одна квітка, одно вікно); У непрямих відмінках (крім знахідного) всі числівники узгоджуються з іменниками (п”яти (п”ятьох) будинків, п”яти (п”ятьом) будинкам); Порядкові числівники, як і прикметники, узгоджуються з іменниками в роді, числі і відмінку. словозміна ЧИСЛІВНИКІВ Виділившись із давньої категорії імені, числівник нейтралізував категорію роду і видозмінив категорію числа,але, зберігши категорію відмінка, не перетворився наприслівник. Утратив систему відмінювання тільки числівникпівтора півтори. Всі інші відмінюються і маютьповну парадигму. Парадигма числівників відрізняється від парадигмиіменника і прикметника закінченнями в родовому, давальному,орудному і місцевому відмінках, які властиві лишечислівникам (-ох, -ом, -омаабо -ма, -ох): дв а, дв ох, дв аабо дв-ох, дв-ома(пор. п’ят'-ма), на дв ох. - ~ - ..... .. < За характером засобів вираження відмінкових формвиділяють кілька типів числівникових парадигм. 1. Парадигма числівника один (одна, одне або одно, одні).Ця лексема має ад’єктивний тип відмінювання і змінюєтьсяяк займенник той (та, те, ті). Паралельні формиоднієї одної, однією одною в родовому та орудномувідмінку однини жіночого роду виникли під впливом відповіднихзайменникових форм тієї тої, тією тою:од-ин, одн-ого, одн-ому, один ( одного) , одн-им, на одн ому(одн'-ім); одн а, одн'-і]-еї (одн-ої ), одн'-ій, одн-у, однЧі-ею(одн-ою), на одн'-ій; однЧ, одн-их, одн-им, одн'-і (о дн -и х ),одними, на одн-их. 2. Парадигма числівників два, три, чотири. Вона за характеромзакінчень відрізняється від парадигми один:тр и, тр'-ох, тр'-ом, тр и ( тр'-ох), тр'-ома, на тр'-ох. Числівникдва у називному і знахідному відмінках зберігає залишкичоловічого і жіночого роду {два столи, але дві парти) В інших відмінках вони зникають. 3. Парадигма числівників від п’яти до Оесятиі числівниківна -дцять, -десят. Числівники зберігають закінченнядвох парадигм первинної (давньої) і вторинної (нової):п’ят', п’ят-и {п ’ят-ох), п ’ят-и ( п ’ят'-ом), п’ят'абоп ’ят и ( п ’ят!-ох), п ’ят'-ма ( п ’ят-ома), на п’ят и ( п ’ят-ох) ; одинадцять, одинадцят и {одинадцят'-ох), одинад-цят-и {одинадцят-ом), одинадцять або одинадцят и {одинадцят'-ох), одинадцят-ма {одинадцят'-ома), на одинад-цят-и {одинадцят'-ох); сімдесят, сімдесят-и {сімдесят-ох), сімдесят и {сімдесят'-ом), сімдесят або сімдесят-и{сімдесят-ох), сімдесят-ма {сімдесят'-ома), на сімдесят-и{сімдесят'-ох). Цим вона відрізняється від парадигми числівниківдва, три, чотири.Парадигма із закінченням -и у родовому, давальному імісцевому відмінках є первинною. Вторинна сформуваласяпід впливом числівників два, три, чотири із закінченням-ох, -ом. 4. Парадигма числівників сорок, дев’яносто, сто. Цілексеми відмінюються за парадигмою, яка має лише двазакінчення (-0, -а): сорок, сорок а, сорок а, сорок, сорок-а,на сорок а. 5.ВІДМІНЮВАННЯ ЧИСЛІВНИКІВ назв сотень від двістідо дев’ятсот. Лексеми двісті, триста, чотириста, п’ятсот,шістсот, сімсот, вісімсот, дев’ятсот відмінюютьсяза парадигмою іменників чоловічого роду на твердий приголоснийу давальному, орудному і місцевому відмінкахмножини (типу стол-а, столами, на стол ах). У числівниківцієї парадигми відмінюються обидві частини: чотири-ст-а, чотир^-ох-сот, чотир/-ом-ст-ам, чотирист-а, чотир-ма-ст-ами, на чотир'-ох-ст-ах. 6. Парадигма збірних числівників. Збірні числівникитипу двоє, четверо мають такі особливості відмінювання: а) у називному і знахідному відмінках для них характернісуфікси -О]- або -ер-: дв-о}-е, шест ер о; б) у родовому, давальному,орудному і місцевому відмінках замість суфіксів-о}- і -ер-у них наявні закінчення кількісних числівників,відповідно -ох, -ом, -ома, -ох: на дв ох.Числівники обидва, обидві, обоє відмінюються як кількіснийчислівник два, втрачаючи ознаки роду в родовому. давальному, орудному і місцевому відмінках: об-ох, об-ома на об-ох. 7. Парадигма числівників піатора, півтори. Лексемипіотора, півтори мають нульову парадигму. іЛексеми, що називають число або кількість, але не єчислівниками, відмінюються так: слова тисяча, мільйон,мільярд, нуль як іменники; кілька, декілька як числівникдва; багато, небагато як числівник три; мало,немало не відмінюються; кільканадцять, сімнадцять, вісімнадцять,стонадцять як числівник п ’ять. ІСловосполучення з числівниками теж мають свої особливості: у словосполученнях, які складаються лише з числівників,відмінюється кожний компонент: сто двадцятьп ’ять ста двадцятьма п’ятьма; у словосполученнях,які складаються з числівників і прикметників, числівниквідмінюється за числівниковою парадигмою, а прикметник за прикметниковою: одна ціла і три десятих однієюцілою і трьома десятими. 39. Займенник – це самостійна частина мови, яка узагальнено вказує на предмет, ознаку, кількість, але не називає їх. Розряди займенників за значенням За лексичним значенням, граматичними ознаками та за морфологічним складом займенники поділяються на дев'ять розрядів: Особові: я, ми, ти, ви, він, вона, воно, вони. Зворотний: себе. Питальні: хто? що? який? чий? котрий? скільки? Відносні: хто, що, який, чий, котрий, скільки. Неозначені: хтось, щось, будь-хто, будь-що, який-небудь, дещо, абиякий, хтозна-чий. Заперечні: ніхто, ніщо, ніякий, нічий, ніскільки. Присвійні: мій, твій, свій, наш, ваш, їхній. Вказівні: той, цей, такий, стільки. Означальні: весь, всякий, кожний, самий, сам, інший. 41.Загальне поняття про дієслово та його форми Дієслово одна з найскладніших частин мови. 1. У систему дієслова входить п’ять основних форм (дієслівних утворень): неозначена, способові, дієприкметник, безособова форма на -но, -то і дієприслівник. Форма дієслова 1. Неозначена (сказати) що робити? що зробити? 2. Способові (скажу, сказав, скажи, сказав би) що роблю?, що робив?, що буду робити?, що роби? що робив би і т.д. 3. Дієприкметник (сказаний) який? 4. Форма на -но, -то (сказано) що зроблено? 5. Дієприслівник (кажучи, сказавши) що роблячи?, що зробивши? Усі дієслівні форми мають доконаний або недоконаний вид, є перехідними чи неперехідними. У них розрізняємо, крім того, дві основи: основу інфінітива і основу теперішнього часу. Форми одного виду творяться від форм іншого виду за допомогою різних засобів: а) додаванням і відкиданням префіксів: світити засвітити, дружити подружити, вабити привабити; б) додаванням і відкиданням суфіксів: повторювати повторити, грюкати грюкнути, допомагати допомогти, зачіпати зачепити, кінчати кінчити; в) зміною наголосу (поодинокі випадки): розкида
·ти розки
·дати, склика
·ти скли
·кати; г) від інших коренів (поодинокі випадки): брати взяти, ловити впіймати. Усі дієслівні форми творяться від двох основ: а) основи інфінітива; б) основи теперішнього часу. Основу інфінітива визначають, відкидаючи від неозначеної форми дієслова формотворчий суфікс -ти, -сти: прочита-ти, говори-ти, бра-ти,взя-ти, жи-ти, чу-ти, цві-сти. Від основи інфінітива творяться форми минулого часу (прочита-в, цві-в), умовний спосіб (прочита-в би, цві-в би), активні дієприкметники доконаного виду (позелені-лий), частково пасивні дієприкметники (прочита-ний), форми на -но, -то (прочита-но) і дієприслівники доконаного виду (прочита-вши). Основу теперішнього часу визначають, відкидаючи від 3-ї особи однини (або множини) особові закінчення -е, -ить (або -уть, -ать): читай-е (читай-уть), чуй-е, говор-ить (говор'-ать), жив-е, цвіт-е, люб-ить (любл'-ать). Від основи теперішнього часу творяться форми наказового способу (читай, жив-и), активні дієприкметники недоконаного виду (читай-учий), дієприслівники недоконаного виду (читай-учи). 42.КАТЕГОРІЯ ВИДУ Категорія виду - граматична загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії до дії внутрішньої межі. Дієслова недоконаного виду означають дію незавершену, не обмежену в часі: пишу - писав - писатиму, мию - мив - митиму. Вони вживаються у теперішньому (слухаю, танцюєш,співаємо, з 'ясовують), минулому (питав, вчила, переписували), майбутньому (голосуватимемо, буду сіяти) часах. Дієслова доконаного виду означають дію, завершену в минулому або яка обов'язково відбудеться в майбутньому: збудував - збудую, переписав - перепишу. Дієслова доконаного і недоконаного виду здебільшого об'єднуються у видову пару. Традиційно члени видової пари кваліфікують як форми того самого слова, тобто вони не мають відмінності у лексичному значенні - виражають ту саму дію, але один із них передає її як незавершену, нерезультативну, а другий - як завершену, результативну.
Парновидових дієслів в українській мові порівняно небагато. Співвідносні видові форми утворюються за допомоги таких засобів: o префіксів: креслити - накреслити, бронювати - забронювати, реєструвати - зареєструвати, робити - зробитии; o суфіксів: зменшити - зменшувати, підписати - підписувати, оподаткувати - оподатковувати, вилити - виливати, підбігти ~ підбігати, винести - виносити; o чергуванням фонем: набрати - набирати, заплітати - заплести, скакати -скочити; o зміною місця наголосу: викликати - викликати, нарізати - нарізати, викидати - викидати, розсипати - розсипати; o використанням суплетивних основ дієслів: брати - взяти, ловити - піймати, говорити - сказати (слово). Дієслова поділяються на перехідні і неперехідні. Перехідні дієслова називають дію, яка поширюється на об'єкт - конкретний предмет, особу чи іншу якусь істоту: спекти коровай, навчати дітей, слухати маму, пасти корову. До перехідних належать дієслова зі значенням: o конкретної фізичної дії: ліпити, будувати, шити, в'язати, фарбувати, копати, асфальтувати; o інтелектуальної діяльності та мовлення: писати, читати, слухати, додавати, говорити, казати, мовити; o руху, переміщення: нести, сунути, везти, котити, штовхати. Об'єкт після перехідних дієслів виражається формою: o знахідного відмінка без прийменника: слухати пісню, виконати завдання, посадити дерево, написати твір; o родового відмінка без прийменника: а) якщо дія поширюється не на весь предмет, а лише на його частину: відсипати цукру, налити води, насипати борошна; б) якщо перед дієсловом наявна заперечна частка не: не прочитати роману, не виконати вправи. Неперехідні дієслова називають дію, що не переходить на предмет: зеленіє ліс, птах летить, батько сумує. До неперехідних належать дієслова, що означають: o стан людини та довкілля: сумувати, веселитися, бідувати, світає, вечоріє, дощить, гримить; o динамічні процеси в рослинному світі: рости, квітнути, цвісти, в'янути; o професійну чи громадську діяльність людей: головувати, директорувати, маклерувати; o звуки тварин, комах, птахів і неживої природи: гавкати, воркотіти, шипіти, тьохкати, дзюрчати; Майже всі дієслова з постфіксом -ся, є неперехідними: митися, одягатися, зустрічатися, веселитися, листуватися тощо. Чіткої межі між перехідними і неперехідними дієсловами немає. Деякі перехідні можуть вживатися в значенні неперехідних: читати книгу, писати речення (перехідні) - читати вголос, писати повільно (неперехідні). КАТЕГОРІЯ СТАНУ Категорія стану - це загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії або стану до суб'єкта (виконавця дії) і об'єкта (предмета, на який спрямовується дія або стан). У сучасній українській літературній мові розрізняють три стани: активний, пасивний і зворотньо-середній. Дієслова активного стану виражають дію, що активно спрямована від суб'єкта (діяча) на об'єкт (предмет), виражений іменником у формі знахідного відмінка без прийменника: Бризки променя нетлінного золотять пожовклий лист (В. Ярошенко). Лише перехідні дієслова, що вживаються без постфікса -ся, мають значення активного стану. Дієслова пасивного стану виражають відношення, за яких іменник, що називає суб'єкт дії, виступає додатком у формі орудного відмінка, а іменник, який означає об'єкт дії, виконує роль підмета: Де трактором нива ореться, там добре живеться (Нар. творч.). Іменник трактор -суб'єкт дії, бо він оре ниву, але виступає додатком, а іменник нива є об'єктом дії, бо її оре трактор, виконує функцію підмета. Дієслова пасивного стану творяться від дієслів активного стану за допомоги постфікса -ся: Студент пише курсову роботу - Курсова робота пишеться студентом. Дієслова зворотньо-середнього стану виражають такі відношення, за яких дія виконується суб'єктом і на нього ж спрямовується - суб'єкт є водночас і об'єктом дії: В бризках променя купаються вже прив'ялії квітки; листя жовкне і згортається, і знесилено схиляються пелюстки (В. Ярошенко). Дієслова зворотньо-середнього стану означають дію: o що спрямована на діючу особу: одягатися, вмиватися, взуватися, голитися, фарбуватися; o виконувану кількома особами: листуватися, зустрічатися, сперечатися, змагатися, цілуватися; o що виконується особою в своїх інтересах: готуватися до екзаменів, лаштуватися в дорогу; o як постійну властивість предмета: (собака) кусається, (кішка) дряпається, (кропива) жалиться; o що виникає під впливом іншого предмета: (лоза) гнеться, (скло) б'ється, (палиця) ламається. Категорія стану властива не всім дієсловам. Є дієслова нульового стану, що називають дію, яка стосується лише суб'єкта (діяча). До них належать: o неперехідні дієслова, що не виражають будь-яких відношень дії до суб'єкта: летіти, бігти, плакати, спати, пливти, стояти;o неперехідні дієслова, що без постфікса -ся не вживаються: боятися, сміятися, намагатися, пишатися;o безособові дієслова з постфіксом -ся: не спиться, не сидиться, розвидняється;o дієслова, утворені від неперехідних за допомоги префікса і постфікса -ся, які надають їм нового лексичного значення: наплакатися (пор.: плакати), насидітися, добігатися. КАТЕГОРІЯ СПОСОБУ Категорія способу - частководієслівна категорія, що виражає відношення дії, процесу чи стану до дійсності з погляду мовця. В українській мові розрізняють три способи дієслова: дійсний, умовний, наказовий. Дійсний спосіб дієслова позначає реальну дію, що вже відбувалася, відбувається чи відбуватиметься в одному з трьох часових планів: o теперішньому: Молода мати з маленьким дитям стоїть у зажурі над гранітною плитою (І. Цю па); o минулому: Наливались, половіли жита (І. Цюпа); o майбутньому: Він зрозуміє, що ця байдужість страшніша за стогони й сльози (М. Стельмах). Дійсний спосіб виражається за допомоги форм особи і часу, для минулого часу - також і форм роду. Дієслова дійсного способу можуть вживатися із заперечною часткою не: Соломія не відривала очей від берега (М. Коцюбинський). Умовний спосіб дієслова позначає дію, можливу за певних умов: Уже б співали треті півні, якби вони тут десь були (П. Дорошенко). Форми умовного способу з погляду вираження - це аналітична структура, що твориться поєднанням дієслова у формі минулого часу з часткою би (б): писав би, писала б, писало б, писали б. Дієслова умовного способу мають тільки форми числа, а в однині - роду. Частка би завжди пишеться окремо з дієсловами з якими утворює умовний спосіб. Вона може стояти після дієслова і перед ним, а також відокремлюватися іншими словами від дієслова: Я поїхав би, аби тільки допомогти (Петро Панч). Коли б мене забили, ти б став володарем моїх багатств (А. Шиян). Солов'єм якби я став, то любов свою до тебе я б на весь світ проспівав (В. Сосюра). Наказовий спосіб дієслова виражає наказ, прохання, пораду, заклик, застереження, тобто спонукання до дії: Ой, дівчино, відчини, Своє-моє серденько звесели (Укр. народна пісня). Заспіваймо пісню веселеньку Про сусідку молоденьку, про сусідку заспіваймо, серце наше звеселяймо Дієслова наказового способу мають категорію виду, особи (2-ї однини, 1-ї і 2-ї множини, 3-ї однини і множини). Форми наказового способу утворюються від основи теперішнього часу за допомоги закінчень. Закінчення другої особи однини виражає закінчення -и (біж-и, вар-и, напиш-и, вибер-и), а також нульове закінчення (бігай-0, ляж-0, встань-0, дістань-0). Значення другої особи множини - закінчення -іть (-іте),-те (біж-іть, напиш-іть, читай-те, звеселяй-те, прочит ай-те, насип-те). Форма першої особи множини утворюється за допомоги закінчень -имо (-ім), -мо: пиш-імо, вар-імо, читай-мо, стань-мо, приляж-мо. Третя особа множини і однини утворюється аналітично: поєднанням частки хай (нехай) із дієсловами третьої особи однини чи множини теперішнього або майбутнього часу доконаного виду: хай (нехай) принесе, хай (нехай) заспіває, хай (нехай) принесуть, хай (нехай) заспівають. Переважна більшість дієслів може виступати у формах наказового способу. Дієслова, що означають дії або стани неживих предметів, а також процеси, не утворюють форм наказового способу: важчати, сипатися, кущитися, гіркнути, киснути, вечоріти, кам'яніти, твердіти, світати. Лише у поезії за умов персоніфікації від деяких із них творяться форми наказового способу: Зеленійся, рідне поле, Українська ниво! Підоймися, колосися, Достигай щасливо (І. Франко). КАТЕГОРІЯ ЧАСУ Категорія часу - власне дієслівна категорія, що виражає відношення дії, процесу або стану до моменту мовлення. Протиставлення дієслівних форм щодо моменту мовлення репрезентується у формах теперішнього, минулого та майбутнього часу. Теперішній час позначає дію, що відбувається одночасно з моментом повідомлення про неї. Серце в тривозі: як при дорозі мальви високі цвітуть. Вітер - схиляє, люди-ламають, зливи із градом січуть (Г. Чубач). Дієслова теперішнього часу змінюються за числами й особами. Форми теперішнього часу утворюються за допомоги особових закінчень, що приєднуються до основи теперішнього часу. Дієслова за характером особових закінчень у теперішньому часі поділяються на дві дієвідміни - першу і другу. До першої дієвідміни належать дієслова, які у третій особі множини мають закінчення -уть (-ють), а в закінченнях першої особи множини, другої особи однини і множини - голосну фонему /е/: несуть, несемо, несеш, несете: знають, знаємо, знаєш, знаєте. До другої дієвідміни належать дієслова, які у третій особі множини мають закінчення -ать (-ять), а в закінченнях першої особи множини, другої особи однини і множини - голосні /и/ чи /і/: кричать, кричимо, кричиш, кричите; стоять, стоїмо, стоїш, стоїте. Дієслово бути утворює єдину для всіх осіб форму - є. У сучасній українській літературній мові поряд з формою є вживаються і давні форми: єси - друга особа однини, єсть - третя особа однини, суть -третя особа множини: Що ти за сила єси? - питали (П. Тичина). Минулий час позначає дію, що відбувалася чи відбулася до моменту мовлення: Вечірній обрій опустив завісу (Л. Костенко). Дві скелі створили печеру (О. Досвітній). Дієслова минулого часу змінюються за числами і родами (в однині): здійснив - чол.р., здійснила - жін.р., здійснило - серед.р., здійснили -множина. Минулий час виступає у формі недоконаного і доконаного виду: гартував (недоконаний вид), сховала (доконаний вид). Форми минулого часу утворюються від основи інфінітива за допомоги суфіксів: -в - для форм чоловічого роду від основ на голосну фонему: читати - читав, носи-ти - носив, білі-ти - білів; а від основ на приголосний - нульовий суфікс: біг-ти - біг-, вез-ти - віз-; -л - для форм жіночого та середнього роду, а також форм множини: чита-л-а, чита-л-о, чита-л-и; біг-л-а, біг-л-о, біг-л-и. Крім форми минулого часу, функціонує форма, яка вказує, що одна з двох минулих дій передує другій. Вона називається формою давноминулого часу. Ця часова форма утворюється поєднанням допоміжного дієслова бути у формі минулого часу і повнозначного дієслова у цій же формі: забув був, забула була, забуло було, забули були. Давноминулий час вживається переважно в розмовному і художньому стилях. Майбутній час позначає дію, що відбуватиметься після того, як про неї повідомлять: Прилетять журавлі із далеких країн, про весну в вишині закурличуть (В. Сосюра). Майбутній час вживається у двох видових формах - доконаного й недоконаного виду. Майбутній час доконаного виду це проста форма майбутнього часу, що має спільні засоби вираження з формами теперішнього часу: ті самі особові закінчення: біж-у - прибіж-у, біж-иш - прибіж-иш, біж-имо - прибіж-имо. Дієслова майбутнього часу недоконаного виду мають дві форми -складну і складену. Складна форма твориться додаванням до інфінітива дієслова й особових закінчень: -му, -меш,-ме,-мемо, -мете,-муть: писати-му, писати-меш, писати-ме, писати-мемо, писати-мете, писати-муть. Складена форма утворюється поєднанням інфінітива особових форм допоміжного дієслова бути (майбутнього часу простої форми): буду писати, будеш писати, будемо писати, будете писати, будуть писати. Складена форма майбутнього часу - це аналітична форма, а проста і складна - це синтетична форма. Аналітична і синтетична форми майбутнього часу недоконаного виду рівнозначні у вираженні часового значення. Під час творення особових форм дієслів теперішнього і майбутнього простого часу доконаного виду в дієсловах першої дієвідміни перед усіма особовими закінченнями відбувається чергування приголосних: /г/, /з/ - /ж/: могти-можу, можете, зможу; в 'язати - в яжу, в 'яже, зв'яже; /х/, /с/ - /ш/: дихати - дишу, дише; писати - пишу, пише, напише; /к/-/ч/: кликати - кличу, кличе, покличе. У дієсловах другої дієвідміни чергування приголосних відбувається лише у першій особі однини: /д/ - /дж/ - водити - воджу, ходити - ходжу, сидіти - сиджу; 111 - ІчІ - світити - свічу; /з/ - /ж/ -лазити - лажу, возити ~ вожу; /с/ - /ш/ - просити - прошу, косити - кошу; /ст/ - /шч/ - (орфографічно - щ) мастити - мащу; губні /б/, /п/, /м/, /в/, /ф/ - губний +/л 7 ловити - ловлю, вабити -ваблю, купити - куплю. Категорії особи, числа і роду належать до невласнедієслівних. Категорія особи виражає відношення дії та її суб'єкта до мовця. Виконавцем дії може бути мовець (суб'єкт повідомлення), співрозмовник (слухач - адресат повідомлення) або особа чи предмет, що не беруть безпосередньої участі в комунікативному акті (об'єкт повідомлення). Розрізняють три особові форми в однині і три у множині. Форма першої особи передає значення суб'єкта повідомлення (мовець є виконавцем дії), друга особа - адресата повідомлення (виконавцем є слухач), третя особа - об'єкта повідомлення (і не мовець, і не слухач): я розповідаю, ми розповідаємо, ти розповідаєш, ви розповідаєте; він розповідає, вони розповідають. Особові форми властиві дієсловам теперішнього і майбутнього часу, а також дієсловам наказового способу. Виразниками особових значень виступають особові закінчення. У дієслів минулого часу та умовного способу особове значення виражається синтаксично: я розповідав, ти розповідав, вона розповідала, воно розповідало; я розповів би, ти розповів би, вона розповіла б, вони розповіли б. Із категорією особи тісно пов'язана категорія числа, що є теж невласне-дієслівною . Форми першої, другої, третьої особи однини протиставляються першій, другій, третій особі множини. Категорія числа дієслів має словозмінний характер. До словозмінних належить категорія роду. Вона властива дієсловам минулого часу й умовного способу. Родове розрізнення репрезентується відповідними суфіксами: купив, купила, купило, купив би, купила б, купило б. 43.Прислівник незмінна частина мови. Частина прислівників може мати лише ступені порівняння. За значенням та роллю в реченні прислівники бувають обставинні, предикативні і модальні. Обставинні прислівники вказують на різні обставини. Вони поділяються на дві великі групи: якісно-кількісні і власне обставинні. До якісно-кількісних належать прислівники способу дії, міри й ступеня. Різницю між ними іноді буває важко встановити, настільки їхнє значення близьке. Прислівники способу дії уточнюють значення дієслова, характеризуючи дію з погляду її перебігу, способу, якості, і відповідають на питання як? яким способом?: добpe, вдало, поволі, вголос, приємно, гуртом, по-нашому, по- давньому, сам на сам, віч-на-віч. Прислівники міри й ступеня уточнюють значення дієслів, прикметників та прислівників, указуючи на різний якісний і кількісний вияв дії або ознаки, і відповідають на питання скільки? наскільки? якою мірою? як багато?: настільки, дуже, надзвичайно, трохи, ледве, дотла, дощенту, двічі, утричі, вдруге. Сюди слід віднести й прислівники, вжиті у формі вищого й найвищого ступенів порівняння, та прислівники із значенням безвідносної міри - ознаки: краще, найкраще, дужче, найдужче, холоднувато заважко, пречудово, страшенно. До власне обставинних належать прислівники, які хараїризують дію з погляду місця, часу, причини, мети, умови. Прислівники місця вказують на місце дії або напряме руху і відповідають на питання де? куди? Звідки? - яким шляхом?: там, кругом, угорі, згори, вниз, праворуч, попереду, додому, здалеку, манівцями. Прислівники часу позначають час дії, її початок, межу в часі, тривалість, повторюваність і відповідають на питання: вранці, учора, напередодні, щоразу, дотемна, зроду, з давніх-давен, довіку. Прислівники причини вказують на причину дії і відповідають на питання чом у? з якої причини?: тому, згарячу, зосліпу, спересердя, знічев'я, зопалу, знестямки, спрожогу, хоч-не-хоч. Прислівники мети вказують на мету дії і відповідають на питання навіщо? з якою метою?: навмисне, наперекір, напоказ, жартома, на зло, у гості. Прислівники умови вказують на умову дії і відповідають на питання за якої умови?: принагідно, безнадійно, безперечно, безумовно, обов'язково, закономірно, випадково. Цих прислівників, як і прислівників причини й мети, у мові небагато. Предикативні прислівники виступають у ролі присудка в безособових реченнях. Вони можуть виражати: а) стан природи: тихо, вітряно, морозно, хмарно, сонячно, б) стан людини: соромно, душно, страшно, байдуже, досадно, кривдно, образливо, радісно, приємно, лінь, гріх; в) потребу: треба, потрібно, слід, необхідно, можна, важливо, варто, пора г) відсутність: ніде, ніколи, нема, не видно. Модальні прислівники слугують для виявлення ставлення мовця до сказаного й у реченні виступають у ролі вставних слів. Сюди належать: мабуть, очевидно, безперечно, може, на жаль, на щастя, по-моєму, по-перше, по-друге тощо. Наприклад, Мабуть, ніщо так не радує людський зір, як зримий результат роботи (Ю. Мушкетик). Поділ прислівників на обставинні, предикативні й модальні великою мірою умовний. Іноді ті самі прислівники можуть належати і до обставинних, і до предикативних, залежно від їхніх синтаксичних функцій. Наприклад, у реченні В кімнаті приємно пахне свіжими пасками (3. Тулуб) прислівник приємно має обставинне значення способу дії. А в реченні В гості я до Неї ходитиму, бо в неї досить цікаво і приємно (Леся Українка) той самий прислівник має предикативне значення. Такі самі значення має, наприклад, і прислівник важко в реченнях: Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні (Марко Вовчок). Чогось мені так важко на серці, така в мене журба, що я й не знаю, де й дітись! (1. Нечуй-Левицький). Є прислівники, які можуть однаково виконувати обставинні, предикативні й модальні функції, як, наприклад, у реченнях Антін очевидно вагався. Для мене очевидно, що Ви не бережетесь (3 тв. М. Коцюбинського). З поїзда зійшло лише кілька пасажирів. Очевидно, то були місцеві, вони одразу кудись зникли (В. Козаченко), де прислівник очевидно виступає то як обставинний, то як предикативний, то як модальний.

44.Спільними ознаками всіх службових частин мови є те, що вони:
не називають предметів, ознак, дій, кількості і не мають, отже, лексичного значення;
не мають властивих повнозначним (самостійним) частинам мови морфологічних ознак;
не змінюють своєї форми;
не бувають членами речення.
До службових частин мови належать прийменник, сполучник і частка.
Прийме
·нник  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], яка разом з відмінковими [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] виражає відношення між [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Прийменники не мають самостійного [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], тому членами речення не виступають. Належачи до іменників, числівників, займенників, вони входять до складу другорядних членів речення.
. Приклади прийменників:
– первинні: без, в (у), від, для, по, через, при, про, над, під, до, з, ради;
– вторинні: задля, з-під, із-за, поза, щодо;
– утворені від інших частин мови: близько, внаслідок, після, поруч, перед, протягом, під час, з допомогою, у зв’язку, завдяки, незважаючи на тощо.
Прийменники поєднуються з іменниками (або займенниками) в різних відмінках), причому деякі з них поєднуються тільки з одним відмінком) (без, від, до, крізь, про, при, біля, навколо, назустріч), деякі – з двома (на, над, перед, під, про), а то й з трьома (в, з, за між).
Прийме
·нник  незмінна [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], що виражає залежність [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] від інших [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]].
Прийменник з іншими частинами мови може вказувати на[[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]]:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]: подарунок (для кого?) для сестри, писати (про кого?) про брата;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]: їхати (куди?) на море, йти (куди?) до лісу;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]: росте (де?) біля криниці;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]: заспівав (з якої причини?) від радості;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]: зібратися (з якою метою?) для роботи;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]: залишити (на скільки?) до завтра.
Один і той самий прийменник може виражати різні смислові відношення: росте за хатою (місце)  прийти за годину (час)  купив за гривню (об'єкт).
Одне й те саме значення може бути виражене за допомогою різних прийменників: росте біля дороги, росте при дорозі, росте край дороги, росте поблизу дороги.
Прийменники можуть вступати в синонімічні й антонімічні зв'язки: при, біля, поблизу, край, неподалік ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]), в  з, під  над ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]).
Сполу
·чник  це службова [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], яка служить для зв'язку однорідних членів речення та частин складного речення. Сполучники не мають власного лексичного значення і не виконують у реченні граматичну роль.
До сполучників належать і, та, й, але, а тощо.
Сполучники зв'язують слова (батько й мати), словосполуки (довгі вулиці та високі кам'яниці), [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (Учитель читає, а учні слухають) та складники [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (Як учитель читає, учні слухають). Залежно від синтаксичної функції сполучники поділяються на сурядні (і (й), та, та й, а, але, або, чи, прикладкове як) та підрядні (коли, що, як би, наскільки, хоч, мов, наче, часове й порівняльне як).

За походженням сполучники поділяються на первісні, що морфологічною будовою не пов'язані з іншими [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (і, а, чи, та), і на похідні від інших частин мови (щоб, якби, проте, буцімто). Інтонація речення може рекомпенсувати відсутність сполучника (Якщо підеш направо, загризе тебе вовк: Підеш направо, загризе тебе вовк), явище часте у розмовній та художній мові. У давнішій літературній мові, як і в народній, деякі сполучники виступають синкретично, в різноманітних синтаксичних функціях (наприклад, що в значенні бо, коли тощо).
Сполучники це незмінювані, короткі слова типу: і, а, але, бо, щоб, які вживаються для вираження логіко-семантичних відношень – рівноправності, послідовності, причинно-наслідкові, умови та ін.,  між словами і реченнями. Це одні з найчастіше вживаних слів. Сполучник суттєво впливає на зміст речення. Сполучники і, й з’єднують однорідні (рівноправні) присудки; бо – з’єднує два речення (головне й підрядне) і виражає причинно-наслідкові відношення між ними. Отже, сполучники служать для конструювання речень – простих і складних, і виражають при цьому певний тип логіко-семантичних зв’язків між словами і реченнями. За значенням сполучники бувають:
а) сурядні,
б) підрядні,
в) пояснювальні.  
Сурядні сполучники   з’єднують однорідні члени речення або рівноправні частини складносурядних речень:
Серед сурядних сполучників розрізняють:
єднальні: і (й), та (в значенні “і”), також, і...і, ні...ні, як...так і, не тільки...а й;
протиставні: а, але, та (в значенні “але”), зате, проте, однак, все ж;
розділові: або, чи, або...або, чи...чи, то...то, не то...не то, чи то...чи то. 
Терміни єднальні, протиставні і розділові сполучники буквально вказують на тип відношень, який виражають ці слова. Підрядні сполучники з’єднують частини складнопідрядних речень (головні та підрядні речення): Серед підрядних сполучників розрізняють:
порівняльні: як, що, мов, мовби, мовбито, немов, немо, наче, неначе, неначе б, неначебто, ніби, нібито, буцім, буцімто;
часові: як, перед тим як, після того як, як тільки, відтоді як, з тих пір як, тимчасом як, як тільки, тільки що;
причинові: бо, тому що, через те що, затим що, тим що, оскільки;
мети:щоб, для того щоб, задля того щоб, аби;
умови: якщо, якби, коли б, аби, раз;
допустові: хоч (хоча), хай (нехай), дарма що, незважаючи на те що;
наслідковий: так що.
Пояснювальні сполучники приєднують уточнюючі слова або речення: Добре вродили зернові культури, а саме жито, пшениця, овес. До пояснювальних належать такі сполучники: тобто, цебто, а саме, як-от, або, чи (у значенні “тобто”). За будовою сполучники бувають: *а) прості, *б) складні, *в) складені.
Прості (з одним коренем): і, а, та, бо, що, чи, як.
Складні (з двома і більше коренями злитого написання): проте, зате, щоб, якби, нібито.

Складені ( з двома і більше коренями роздільного написання): коли б, тому що, через те що, так що, незважаючи на те що, не тільки...а й.
За способом вживання сполучники поділяються на: *а) одиничні, *б) повторювані, *в)парні.

Одиничні сполучники (і, а, але, або, як, мов)
Повторювані сполучники ( і...і, ні...ні, або...або, чи...чи, то...то)
Парні сполучники ( не тільки...а й, як...так і, хоч...але, якщо...то)

ПРИйМЕННИК
Прийменник незмінна службова частина мови, що, виражаючи залежність іменника, числівника, займенника від інших слів у словосполученні і в реченні, вказує на:
об'єкт дії,напрямок; місце ; причину
мету.
Прийменник членом речення не буває, але разом із самостійною частиною мови входить до складу члена речення.
НЕПОХІДНІ Й ПОХІДНІ ПРИйМЕННИКИ
До непохідних належать прийменники, спосіб творення яких визначити неможливо: до, за, на, під та ін. Похідними є прийменники, утворені:
способом складання непохідних прийменників: з-під, із-за, понад, з-поміж;
способом переходу з інших частин мови: кругом (хати), близько (полудня), назустріч(виборам), під час, у зв'язку з, згідно з.
НАПИСАННЯ ПРИЙМЕННИКІВ
Похідні прийменники пишуться разом, окремо і через дефіс.
Разом пишуться похідні прийменники, утворені переходом із прислівників (навколо, поруч) та прийменниково-іменникових сполучень (унаслідок, упродовж), а також поєднанням непохідних прийменників (понад, поза, задля, проміж), крім тих, першою частиною яких є з-, або із-(з-за, із-над, з-поміж). Такі прийменники пишуться через дефіс.
Окремо пишуться прийменники, до складу яких входять слова, що втратили своє лексичне значення, та непохідні прийменники: з метою, під час, незалежно від, на відміну від тощо.
ЧАСТКА
Часткою називаються службова частина мови, яка надає реченням чи окремим його членам певних відтінків значення або служить для утворення окремих граматичних форм. Частки не мають лексичного значення, не змінюються, не є членами речення.
Окремі частки мають варіанти: би-б, же-ж, що функціонують за законами милозвучності мови: пішов би пішла б, згадай же згадали ж і под.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
ГРУПИ ЧАСТОК ЗА ЗНАЧЕННЯМ
Часток у мові досить багато, і виконувані ними функції дуже різноманітні. Це зумовлює труднощі класифікації, наслідком яких є те, що в різних наукових працях і навчальних посібниках групи часток вказані не однаково.
У шкільному підручнику наведено поділ на З групи формотворчі, заперечні і модальні.
Формотворчі утворюють дієслівні форми умовного (Якби мені черевики, то пішла б я на музики. Шевченко) та наказового (Хай зозулі віщують літа. Ткач) способів.
Заперечні частки не, ні, ані: Ні, я зовсім іще не заповнив золотої анкети життя (Сосюра).
Модальні вживаються для оформлення певних типів речень, для надання певних смислових відтінків окремим словам, для вираження ставлення мовця до висловленого змісту. Серед них виділяють:
питальні чи, хіба, невже: Чи совам зборкати орла? (Рильський). Невже задарма стільки сердець горіло до тебе найсвятішою любов'ю? (Франко).
окличні як, що за, що то за: Що то за сон був! (Гончар). Як хотів би я враз обійняти всю красу молодої землі! (Д. Міщенко).
вказівні ось, от, он, ген, це, оце, то, ото: Оце і вся моя кімната (Тичина). Ось липа кучерява розкинула намет (Н. Забіла).
стверджувальні так, еге, авжеж, атож: Так, я буду крізь сльози сміятись (Леся Українка).
підсилювальні же (ж), аж, адже, і, навіть, та й, таки: Плаче так гірко, аж здригається вся. (Тесленко). Голос криниці чого ж ти замовк? (Л. Костенко).
видільні тільки, лише (лиш,), хоча (хоч): Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив (Леся Українка). Здобувати хоч синам, як не собі кращу долю в боротьбі (Франко).
обмежувальні майже, чи не, трохи не, мало не: Густа трава була мені майже по коліна (Грінченко). Цвинтар заріс черешником та зіллям трохи, не в пояс (Марко Вовчок).
спонукальні годі, ну, нумо, бодай, бо, но: Нумо до праці, брати! (Грінченко). Бодай тії вороги покопали до ноги! (І. Нечуй-Левицький).
означальні саме, якраз, точно, дійсно: А дочка саме хліб з печі виймає (Грінченко). Концерт почався точно о дев'ятій.
власне модальні, що виражають упевненість, сумнів, припущення мабуть, навряд, нібито: На щуку хтось бумагу в суд подав, що нібито вона такеє виробляла... (Глібов).
ЧАСТКИ, СПІВЗВУЧНІ З ІНШИМИ ЧАСТИНАМИ МОВИ
Чимало часток, які звучанням збігаються з іншими частинами мови: і зі сполучником сурядності; як, хоч, чи, мов, наче, немов, неначе, мовби зі сполучниками підрядності; точно, справді, рівно із прислівниками; саме із займенником (але з наголосом на другому складі). Тому завжди треба з'ясовувати, яку роль у реченні відіграє слово, застосовувати визначення частин мови. Наприклад у реченні: Тільки і дишемо було, як наїде гостей (Марко Вовчок) і нічого не з'єднує, а лише підсилює наступне слово. Тому це не сполучник, а частка.
45.Вигук це незмінна частина мови, що виражає почуття і волевиявлення, не називаючи їх. Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови.
Вигук – це особлива частина мови, яка виражає емоції та волевиявлення мовця, не називаючи їх. Вигук не називає, а краще сказати, зображає різні почуття, емоції, спонукання та акустичні (звуконаслідувальні) уявлення мовців. Напр.: фе!, тю!, ой-ой-ой!, цить!, добридень!, перепрошую!, дякую!, ура!, тік-так!, дрр!, га-га-га! і под. Від самостійних частин мови вигук відрізняється своїм специфічним значенням – зображенням емоційної, чуттєвої сфери. Від службових – тим, що не виконує функцій зв’язку слів і речень. За походженням вигуки поділяються на первинні і вторинні. 
Первинні: о!, ой!, ей!, ах!, ух! 
Вторинні (похідні від інших частин мови): господи!, страх!, гвалт!, гляди!, диви!, спасибі!, браво!
За значенням вигуки поділяються на: 
емоційні: ах!, овва!, ой боже!, матінко моя! Виражають емоції, почуття, реакцію мовця на факти дійсності; 
спонукальні: геть!, гайда!, цить!, годі!, марш!, тсс!, стоп!, цабе!, брись!, вйо! і под. Виражають спонукання людей або тварин до дії; 
мовний етикет: здрастуйте!, прощайте!, прошу!, спасибі!, даруйте!, будьте здорові! і под. Виражають привітання, побажання, прохання, подяку тощо. 
звуконаслідувальні – звуки, шуми різних явищ природи, звукові сигнали тварин, птахів: брязь!, грюк!, кап-кап!, ку-ку!, ме-е-е! і под.
У мові вигуки виступають як замінники речень, на письмі обов’язково відокремлюються розділовими знаками (комами або знаком оклику), а в усному мовленні мають спеціальну [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Правопис та особливості вживання вигуків
1. Звуконаслідувальні вигуки, які передають повторювані або протяжні звуки, пишуться через дефіс: а-а-а, му-у-у, ой-ой-ой, ха-ха-ха і под. Якщо вигук не передає повторюваних або протяжних звуків, він пишеться разом: овва, кукуріку, кудкудак, бабах, тарарах і под. 2. У вторинних вигуках з кількох слів усі складові частини пишуться окремо: от тобі й на! оце так! на добре здоров’я! гарно дякую! до побачення! будь ласка і под. Винятки: а) одним словом пишуться вигуки: ану, анумо, ануте.                б) через дефіс – їй-богу, їй-бо, їй-право, ану-ну. 3. Вигуки вживаються лише в розмовному і художньому стилях, рідко – у публіцистиці. У науковому та офіційно-діловому стилях вони не вживаються. 4. У реченні вигуки відокремлюються комою або знаком оклику на початку або в кінці речення: Не жартуйте наді мною, будь ласка.  До побачення! Вирушаю в дорогу. Ай- ай-ай! Як це сталося? 5. У середині речення, як правило, вигук з обох боків виділяється тире: Коли це гусак як закричить – ґе-ґе-ґе! – та й по воді крилами. 6. Вжиті в переносному значенні, вигуки можуть у реченні виступати в ролі присудка, підмета або додатка.  Напр.: А човен хить-хить під вербою – присудок.  Тисячоголосе “ура” котилося над площею – підмет.  Не кажи “гоп”, поки не перескочиш – додаток.  У таких випадках вигуки не виділяються розділовими знаками.
СИНТАКСИЧНА РОЛЬ ВИГУКА
У реченні вигуки синтаксично не пов'язуються з іншими словами ті не є членами речення. Вони або становлять окреме нерозкладне речення, або є вставним компонентом, який у мовленні має особливу інтонацію, а на письмі обов'язково виділяється розділовими знаками (Вибачте, котра година?; Ой, що тут вібувається?).
Якщо вигук набуває у реченні значення іменника, він може виступити у ролі підмета чи додатка (підмет: Саме ось це ой, що він промовляв раз за разом, і привело мене сюди; присудок: А він мені все ой та ой).
Звуконаслідувальні слова в реченні найчастіше вживаються як пряма мова ("Кап-кап"- почулося за вікном).
ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНІ СЛОВА
 У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова розглядаються у зв'язку з вигуками: або як окрема група вигуків, або як слова, що не входять до складу вигуків і стоять поряд з ними чи після них. В українському мовознавстві вони кваліфікуються здебільшого як окрема група вигуків, за допомогою якої передаються, відтворюються різні звуки природи, тварин, птахів, машин тощо. Пор.: «Він жив, той морок, рухався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухалася, про що шепче морок. Шу... шу... шу... починав він іздалека, шу... шу... шу... одзивалось тут коло неї, шу... шу... шу... шепотіло все разом...» (М. Коцюбинський);
«Чув тільки, як за стінами падали, зривались і падали в м'яку землю яблука. Гуп-гуп-гуп...» (І. Цюпа); «...Се жайворонки. ...Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів.,. Хочу спіймати, записати у пам'яті і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх...» (М. Коцюбинський). Звуконаслідувальні слова вважаються одноморфемними одиницями. їх фонемна будова витлумачується за асоціативними зв'язками між звуковими комплексами і тими або іншими звуковими уявленнями. Дехто з мовознавців ставить під сумнів тезу про те, що звуконаслідувальні слова є безпосереднім звуковим виявом реального світу: явищ, дій, предметів природи і вважає їх лише матеріалізованим у звуковому вигляді певної мови відображенням звукових ознак дійсності через уявлення мовця.
У зв'язку з реченнєвою концепцією вигуку інакше інтерпретується і статус звуконаслідувальних слів. Вони, так само, як і вигуки, співвідносяться з логічною основою речення судженням і базуються на семантиці судження, але, на відміну від них, не виражають почуттів і волевиявлень мовця, його суб'єктивного ставлення до об'єктивного світу. Так, наприклад, звуконаслідування хлюп-хлюп співвідноситься з ситуацією, що позначається реченням Вода хлюпає. Ця об'єктивно існуюча ситуація не має ніякого зв'язку зі світом емоцій мовця. Отже, з вигуками звуконаслідувальні слова єднає реченнєва природа і відрізняє те, що вони позначають лише позамовну ситуацію, а не емоції мовця, опосередковано пов'язані з цією ситуацією. Не збігаються звуконаслідувальні слова з вигуками і за іншими параметрами. Звуконаслідувальні слова відрізняються від вигуків своєю великою фонетичною варіантністю, що свідчить про їх схематичне, приблизне графічне відображення. Це найбільше спостерігається в художній літературі, бо, прагнучи якнайточніше передати звукове розмаїття навколишнього світу засобами писемного мовлення, автори створюють графічно різні звуконаслідування для позначення спільної ситуації, що функціонують як фонографічні синоніми, пор., напр., дзень, дзінь, дзелень, що використовуються для позначення високих дзвінких і легких звуків, породжених ударами металевих предметів або діями з ними; тік-тік і цок-цок, що передають звучання годинникового механізму.
До звуконаслідувань здебільшого зараховують одиниці типу бух, бах, гуп, клац, стук, трісь і под., що є коренями відповідних дієслів, пор. бухнути, бахнути, гупнути, клацнути, стукнути, тріснути. їх називають ще дієслівними вигуками, вигуковими дієслівними формами, вербоїдам» тощо. Своєю звуковою формою вони відтворюють той чи інший звук, а також указують на швидкість, різкість здійснення дії, напр.: « Гуляй, душа, без кунтуша! Та бух! по столу кулаком...» (Панас Мирний); «Не витримав: приложився ббах! одна на місці; Ви підходите націляєтесь. Бах! і нема гагари» (Остап Вишня); « Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук-стук» (Г. Тютюнник).

46.Синтаксис   розділ [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], що вивчає [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], їх будову, типи й об'єднання в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], роль і значення частин мови та граматичних форм у реченні в синхронному й діахронному (історичному) перекрої.
Предметом вивчення в синтаксисі є: словоформа (член речення), словосполучення, просте і складне речення, складне синтаксичне ціле (текст).
Словоформа це мінімальна синтаксична одиниця, яка бере участь у формуванні словосполучення і речення.
Словосполучення синтаксична одиниця, що створюється поєднанням двох або більше повнозначних слів основі підрядного зв'язку узгодження, керування або прилягання.
Одне із слів у словосполученні є головним (стрижневим), а друге граматично залежним, підпорядкованим головному.
Відмінність між словом і словосполученням полягає в тому, що
 1) словосполучення має складнішу від слова будову: воно утворюється з двох (або більше) повнозначних слів, одно з яких є головним (стрижневим), а друге залежним;
2) виконуючи номінативну функцію мови, словосполучення, на відміну від слова, дає розгорнуте найменування предметам і явищам, розчленоване на окремі компоненти: позначає предмет і його ознаку {довгий день, вечірня пора), предмет і кількісний вияв, об'ємний вимір, вміст речовини {два дні, тонна цукру, пляшка молока), ознаку і предметний вияв її {добрий серцем, широкий у плечах, ласий до грошей), дію та об'єкт її вияву, спрямованості тощо (орати трактором, подякувати другові), дію і її І ознаку, ступінь вияву, просторові, часові та інші характеристики її {бігти швидко, працювати надміру, іти полем, V повідомити звечора, відставати через хворобу) та інші, (значення яких виражаються на основі семантико-синтаксич-чнюсвідношень між поєднуваними словами.
За морфологічним вираженням головного слова словосполучення поділяються на іменні, дієслівні і прислівникові.
Іменні словосполучення це словосполучення, утворювані іменником, прикметником, числівником або займенником. Словосполучення з іменником у ролі головного слова можуть містити залежне слово, виражене прикметником (білий сніг, дружня розмова), займенником (весь край, щось невідоме), числівником (три класи, дев'ятий день), іменником (дума про козака, сторінка підручника, місто-герой), прислівником (листи здалека), неозначною формою дієслова (думка поїхати), дієприслівником (читати лежачи).
Дієслівні словосполучення це словосполучення, утворювані дієсловом (особовими формами, інфінітивом, дієприкметником і дієприслівником).
Залежним словом у дієслівному словосполученні може виступати: відмінкова або прийменниково-відмінкова форма іменника (будувати міст, увійти в форму, зроблено запис, сідаєш у вагон, пройшов відстань, стань у ряд, записаний пером, втілений у життя, ставши пілотом, їдучи до столиці), займенника (пізнати себе, спитав у нього, звернений до всіх, запросивши декого), числівника (поділити на три, вирахувавши із ста), прислівника (вирішити негайно, виконую систематично, дозволений недавно, піднявши догори) або неозначеної форми дієслова (пропонувати заспівати, сів відпочити, запрограмований розпізнавати звуки, задумавши учитися).
Прислівникові   словосполучення  це словосполучення, утворювані прислівником. Залежним словом при прислівнику може бути: прислівник міри або ступеня (надзвичайно гарно, особливо старанно, зовсім недавно) або прийменниково-відмінкова форма іменника (далеко від Батьківщини, сумно за домівкою).
Стосовно синтаксичних об’єктів немає єдиної думки. Сучасна наука синтаксичними одиницями найчастіше називає словосполучення, просте речення, складне речення, висловлення. Об’єктами синтаксису є також слово (лексема) і форма слова, однак їх розглядають не тільки синтаксис, а й лексика і морфологія; тому їх характеризують лише з погляду синтаксичних властивостей. Нерідко до синтаксичних одиниць відносять і складне синтаксичне ціле. Останнім часом в українському мовознавстві набуває поширення вчення про три синтаксичні одиниці речення, словосполучення і мінімальну синтаксичну одиницю (компонент речення або словосполучення). Оскільки мінімальні синтаксичні одиниці переважно є компонентами, що репрезентують найвищі морфологічні одиниці (частини мови та сукупність їх форм), то синтаксис у граматичній системі мови розглядають як вищий граматичний рівень, що перебуває над морфологічним. Типи синтаксичних одиниць В українській лінгвістиці виділяють три основні синтаксичні одиниці: речення, словосполучення і мінімальну синтаксичну одиницю. Речення. Є предикативною (лат. prаedicatum сказане) одиницею, оскільки його зміст через модально-часові параметри (ірреальність, спонукальність, бажальність, теперішній, минулий, майбутній час) співвідноситься з дійсністю. Воно є основною і найбільшою синтаксичною одиницею в мовній системі, напр.: Вийшла в поле руська сила, корогвами поле вкрила (І. Франко); Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? (Леся Українка); Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча (А. Малишко); Тоді, схилившись наді мною, сиділа ніжна Мавка цілу ніч (П. Воронько). Словосполучення. Непредикативна синтаксична одиниця, яка лише в складі речення як одиниці повідомлення є його компонентом. Речення (як предикативна одиниця) і словосполучення (як непредикативна одиниця) різняться кількісним складом компонентів (реченням може бути й одне слово), пор.: Світає; Вечір; Тихо; слухати музику; сонячний ранок; батько і мати. Мінімальна синтаксична одиниця. Функціонує лише в межах речення чи словосполучення, тобто є їхнім складником. Її виділяють з урахуванням синтаксичних зв’язків та семантико-синтаксичних (смислових) відношень. У формально-синтаксичній структурі простого речення мінімальними одиницями є члени речення, у семантико-синтаксичній синтаксеми. Члени речення виділяють на основі синтаксичних зв’язків, а синтаксеми на основі семантико-синтаксичних відношень. Синтаксичні одиниці перебувають в ієрархічних зв’язках. Вершиною цієї ієрархії є речення, якому підпорядковані словосполучення і мінімальна синтаксична одиниця. Відмінності між синтаксичними одиницями зумовлені передусім граматично, оскільки за змістом вони можуть бути лексично тотожними, пор.: Упорядковували землю (речення) упорядковування землі (словосполучення) землевпорядкування (мінімальна синтаксична одиниця, наприклад, у реченні У селищі здійснювались роботи із землевпорядкування). Найбільшою мірою така співвідносність виявляється в простому і складному реченнях, меншою мірою у словосполученні і реченні, напр.: вечірня прогулянка до міста (словосполучення) Увечері прогулювались до міста (просте речення) Коли настав вечір, прогулювались до міста (складне речення). У наведених прикладах різні синтаксичні одиниці називають ту саму подію і диференціюються лише за граматичними відмінностями. Синтаксичні одиниці мають лексичні (мовленнєві, індивідуальні) і граматичні (мовні, загальні) значення. Розглянемо два ряди словосполучень: 1) сонячний ранок, високий будинок, зелена трава; 2) писати листа, читати книгу, бачити море. Кожне з наведених слово-  сполучень має своє лексичне значення, що зумовлене лексичними значеннями слів, які його утворюють. Окрім того, обидва ряди словосполучень різняться граматичним значенням: предмет і його ознака (перший ряд), дія і предмет, на який вона переходить (другий ряд). Речення Робітники працюють, Учні вчаться, відрізняючись індивідуальним змістом, мають спільне граматичне значення   «суб’єкт і його діяльність». Отже, синтаксична семантика це типова семантика, спільне значення синтаксичних одиниць однакової будови.
47.Словосполучення – це синтаксично-семантична єдність, утворена за нормами мови з двох або більшої кількості повнозначних слів, що виражає у лексично членній формі назву предмета, поняття чи уявлення. Словосполучення є складною номінативною одиницею мови, що виникла внаслідок об'єднання двох або трьох і більше повнозначних слів. Компоненти словосполучення зв'язані за змістом, але граматично нерівноправні. Один із них підпорядковуючий (стрижневе слово),і другий залежний, наприклад: новий костюм, написати листа, надзвичайно швидко. Словосполучення є окремим об'єктом синтаксису. Ці мінімальні синтаксичні одиниці входять до комунікативних засобів мови тільки в складі речення як його безпосередні компоненти і виступають у ролі головних і другорядних членів. Словосполучення і речення – це різні синтаксичні категорії. На відміну від речення словосполучення не є самостійною одиницею мовного спілкування. Словосполучення є засобом називання (номінації) предметів, явищ, процесів тощо. Словосполученням не властива інтонація закінченості, вони не мають ні категорії особи, ні часу, ні модальності. Об'єктом тієї частини синтаксису, де вивчаються словосполучення, е вільні словосполучення. У цих словосполученнях зберігаються самостійні лексичні значення всіх повнозначних слів (будувати хату, нестерпна спека, часи радості, очистити води рік). У більшості випадків словосполучення творяться як засіб найменування і зберігають цю функцію і синтаксичну єдність у реченні. Слід відрізняти від словосполучень сполучення слів, що виникають у реченні, а саме: а) сполучення підмета і присудка – предикативне сполучення слів: Байдужа ніч за шибкою пливе; б) сполучення відокремлених членів речення з пояснюваним словом – напівпредикативні сполучення слів: Крига, гладенька й міцна, засклила насупроти школи болото; в) об'єднані сурядним зв'язком однорідні члени речення: Там було сонце, рух, люди; г) члени речення, з'єднані приєднувальним зв'язком: Схилився юнак над водою та й дивиться; Зробили ми вже багато, а недоліки є – і серйозні. Предикативні, напівпредикативні, сурядні і приєднувальні зв’язки починаються в синтаксисі речення. До словосполучень не можна відносити фразеологізми (бити байдики) та синтаксично нерозкладні_конструкції (два океани, жінка похилого віку) Основними типами синтаксичного зв'язку є сурядність і підрядність. Сурядність – це такий зв’язок, коли у словосполученні члени речення виступають як синтаксично рівноправні, незалежні один від одного: Вмерли в місті гомони і звуки, згасли думи і пісні старі. Підрядність – це такий зв'язок, коли один із синтаксично нерівноправних елементів (членів речення) залежить від іншого: ливарний цех, звичайний гамір, берег затоки, говорити фальцетом, не рівно гойдатися. Моделі словосполучень – це синтаксичні об'єднання з типовими для них формами підрядного зв'язку, які є характерними для якогось лексико-граматичного розряду слів, але індиферентними до конкретних виразників їх. Так, серед продуктивних у сучасній українській літературній мові моделей є модель «іменник у називному відмінку плюс іменник у родовому відмінку». Вона може бути виражена сполукою слів найрізноманітніших класів, наприклад: голос матері, порада друга, сіль землі, герой космосу і т. д. Просте словосполучення – де семантико-синтаксичне об'єднання двох повнозначних слів одне стрижневе, а друге залежне: комуністичне будівництво, покажчик літератури, малювати картину, вітер з Дніпра, говорити голосно. Складним називається словосполучення, утворене з трьох, чотирьох і більше повнозначних слів. Модель простого словосполучення є основою всякого складною словосполучення. Семантика простого словосполучення в складному словосполученні уточнюється одним або кількома словами. Відношення лексичного значення залежного слова до семантики стрижневого слова є семантичною основою будь-якого словосполучення. Наприклад: прославлені радянські артилеристи (прославлені артилеристи – радянські артилеристи), розповідь про подвиг земляки (розповідь про подвиг – подвиг земляка), молода дівчина з довгою косою (молода дівчина - дівчина з косою – з довгою косою), пам'ять про героїв громадянської війни (пам'ять про героїв – героїв війни – громадянські війни). Розширення словосполучень залежними компонентами може бути відносно необмеженим, а згортання має структурні обмеження, наприклад: в радісному захваті калатати тим важким дзвоником у тісному коридорі, хлопець з карими очима (пор. хлопець з очима}. Вживання залежного компонента в словосполученні залежить від семантики стрижневого слова і може бути обов'язковим або факультативним. Смислова неповнота стрижневого слова спричиняється до обов'язкової сполучуваності його із залежним. Залежно від того, до якої морфологічної лексично самостійної одиниці належить стрижневе слово, словосполучення поділяються на три групи моделей: дієслівні, іменні і прислівникові. Цей принцип поділу словосполучень (його називають формально-граматичним) конкретизує кількісний принцип. Кожен з цих структурних типів словосполучень розгалужується на види і підвиди. У дієслівних словосполученнях дієслово в ролі стрижневого слова сполучаться: 1) з іменником у непрямих відмінках без прийменника і з прийменником (виконати доручення, писати на адресуй, 2) з інфінітивом (просити приїхати, учитися малювати). 3) з прислівником (двічі нагородити, добре малювати), 4) із займенником без прийменника і :І прийменником (шані/вати його, червоніти за нього). В іменних словосполученнях виділяються такі підтипи: іменникові (субстантивні), прикметникові (ад'єктивні), займенникові і числівникові. У субстантивних словосполученнях стрижневим словом є іменник, який сполучається: 1) з іменником у непрямих відмінках без прийменника і з прийменником (тези доповіді, мрії про землю), 2) з прикметником (найвищі показники), 3) з порядковим числівником (перший день, двадцяте сторіччя), 4) з займенником, співвідносним з прикметником (моя книга, цей день), 5) з дієприкметником (замерзлий ставок, пожовкла трава), 6) з "прислівником (прогулянка втрьох, читання вголос), 7) з інфінітивом (уміння говорити, бажання вчитися). В ад’єктивних словосполученнях у ролі стрижневого слова виступає прикметник, який сполучається: 1) з іменником у непрямих відмінках з прийменником і без прийменника (повний снаги, запальний з дитинства), 2) з прислівником (дуже цікавий, надто гарячий), 3) з інфінітивом (готовий виконати, здатний працювати). У займенникових словосполученнях стрижневим словом є займенник, який сполучається: 1) з прикметником (щось нове, хтось у білому), 2) з іменником (хтось із студентів), .3) з займенником (хтось із вас, той із них). У числівникових словосполученнях стрижневим словом є числівник. Він сполучається: 1) з іменником (двадцятий за списком), 2) з числівником (перші два, один з чотирьох), 3) з прислівником (третій справа). В адвербіальних (від лат. adverbium – прислівник) словосполученнях стрижневим словом є прислівник. Він сполучається: 1) з прислівником (досить повільно), 2) з іменником (далеко на небосхилі, вгорі над головою), Закономірності поширення повнозначних частин мови та форми вираження засобів синтаксичного зв'язку між компонентами словосполучень в українській, російській і білоруській мовах однакові. Наприклад: світло для людей, хата без даху (українська мова); свет для людей, хата без крыши (російська мова); святло для людзей, хата без даху (білоруська мова). Однак у цих близько споріднених братніх мовах однакові семантичні структури у багатьох випадках виражаються різними слово-сполучними моделями. Об'єктні відношення виражають залежність предмета від дії, спрямованої, на нього, або від стану: захоплюватися шахами, зустрічатися з товаришем, змагання з ланкою. Обставинні відношення вказують на залежність пояснюючого слова, що виражає значення способу дії, місця і часу» причини, мети тощо, від стригкщішз;, голосно кричати, повернутися вночі, нагримати зопалу, сказати навмисно. Смислові відношення між компонентами словосполучень залежать не тільки від того, до яких частин мови вони належать, a з-під лексичних значень стрижневого і залежного слова, наприклад: пробити кулею, милуватися лугом (об'єктні відношення); вилетіти кулсіо, іти лугом (обстапиіші відношення).
Типи словосполучень. За характером відношень між компонентами
словосполучення поділяються на такі типи: 1) атрибутивні, 2) об’єктні, 3) суб’єктні, 4) обставинні, 5) комплетивні.
Атрибутивні відношення – предмети та їх ознаки. При атрибутивних
відношеннях залежний компонент ССП в межах речення завжди є означенням.
Об’єктні відношення виникають при семантико-граматичній взаємодії
компонентів словосполучення.
Суб’єктні відношення виникають у словосполученнях, де залежна
форма позначає суб’єкт дії, діяча (іменник або інша субстантивована частина мови).
Обставинні відношення – дії (або ознаки) і обставини, що
характеризують дії (або ознаки).

Способи підрядного зв'язку в словосполученнях
Між словами в підрядних словосполученнях можливі три способи зв'язку: узгодження, керування й прилягання.
При узгодженні залежне слово граматично уподібнюється до головного.
Наприклад, у словосполученні рідна земля залежне слово рідна стоїть у тому ж називному відмінку, жіночому роді й однині, що й головне слово земля. Якщо змінимо форму головного слова на землею, то відразу треба міняти й форму залежного слова на рідною. Так само й у словосполученні ти думаєш залежне слово думаєш стоїть у другій особі однини, як і головне ти. Якщо змінимо ти на займенник третьої особи множини вони, то доведеться змінити й форму залежного слова на думають.
У предикативних підрядних словосполученнях, якщо залежне слово (присудок) виражене дієсловом, для словоформ У теперішньому й майбутньому часах та в наказовому способі згодження відбувається в особі й числі (я думаю, ти думаєш,студенти думають, ти думай, ви думайте), а в минулому часі та умовному способі у роді (в однині) й числі (він думав, вона думала, вони думали, ми подумали
б). Узгодження в роді, числі і, як правило, у відмінку відбувається тоді, коли залежне слово виражене прикметником (він добрий, вона добра, вони добрі, він був добрим і добрий, вона була доброю і добра), дієприкметником (стіна побілена, стіни побілені), порядковим числівником (він перший, вона перша) чи займенником із прикметниковим значенням (справа наша, дім наш).
У непредикативних підрядних словосполученнях із головним словом узгоджуються в роді (в однині), числі й відмінку залежні слова, виражені прикметниками (тепла зустріч, теплої зустрічі, теплих зустрічей), дієприкметниками (продумана відповідь, продуманої відповіді), порядковими числівниками (перший ряд, у першому ряду), кількісними числівниками в непрямих відмінках (трьох днів, трьома днями), займенниками з прикметниковим значенням (моя порада, моєї поради, моїми порадами).
У словосполученні із залежним словом-прикладкою обов'язковим є лише узгодження у відмінку: місто Черкаси, до міста Черкас, за містом Черкасами; мати-природа, матері-при-роди, з матір 'ю-природою.
При керуванні залежне слово (іменник, займенник з особовим значенням) завжди стоїть у певному непрямому відмінку (з прийменником або без нього) незалежно від форми головного слова.
Наприклад, у словосполученні любити Вітчизну залежне слово Вітчизну стоїть у знахідному відмінку. Як би ми не змінювали форму головного слова (люблю, любимо, люблять, любили, любитимуть, любіть і т. д.), від цього відмінок залежного слова (Вітчизну) не зміниться. У словосполученні любов до людей залежне слово до людей стоїть у родовому відмінку з прийменником; і як би ми не змінювали форму головного слова любові, з любов 'ю, про любов і т. д. залежне так і стоятиме в цьому самому відмінку з прийменником.
Керування може здійснюватися без прийменників (сіяти пшеницю, цікавитися літературою, дякувати вчителеві, слова підтримки, його думка, старший віком) і за допомогою прийменників (дбати про дітей, називати на ім 'я. Залежно від того, якою мірою лексичне значення головного слова потребує при собі залежного, розрізняють:
сильне керування головне слово не може обходитися без залежного чи залежних слів: зустріти товариша, вимагати відшкодування, добігти до фінішу, опадання листя, відповідь товаришам, сповнений мудрості, повідомити громадськість про небезпеку, переробити насіння на олію;
слабке керування головне слово може вживатися й без u  залежних слів: працювати в полі, повертатися з роботи, продукція без браку, змужнілий у праці, хворий на грип.
При приляганні залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова). До головного воно приєднується лише за змістом.
Наприклад, у словосполученнях прибув удосвіта, глибоко стурбований, дуже показовий залежні слова виражені прислівниками удосвіта, глибоко, дуже; у словосполученні розмовляємо йдучи дієприслівником йдучи;
приїхали перевіряти неозначеною формою дієслова перевіряти. Ці залежні слова не мають ні роду, ні числа, ні відмінка, ні часу, ні особи. Отже, граматично вони ніяк не можуть пристосовуватися до головного слова.
Головним словом, до якого прилягають незмінювані сло^ ва, найчастіше буває дієслово (у будь-якій формі): почуватися добре, поспішай повільно, чітко усвідомлений, зроблено поспіхом, проаналізувавши ґрунтовно, ідуть не поспішаючи, намагався допомогти.
Способом прилягання іноді приєднуються прикладки до означуваного слова: станція П'ятихатки, на станції П'яти-хатки; журнал «Всесвіт», у журналі «Всесвіт».
48.РЕЧЕННЯ ЯК ОСНОВНА ОДИНИЦЯ СИНТАКСИСУ Реченням називається мінімальна інтонаційно і граматично оформлена одиниця мовного спілкування, що формує і виражає окрему, відносно закінчену думку і відношення змісту цієї думки до дійсності. Будь-яке судження виражається у формі речення, однак не всяке речення виражає судження. Речення, що виражають питання або спонукання, містять не судження, а якісь інші форми думки. Втілюючи думку, речення разом з тим може виражати ріпи і емоції і волевиявлення. Наприклад: Де ти бродиш, моя_доле; Хай перетвориться на сад радянська наша земля Те, про що говориться в реченні, може бути виражене в плані ствердження, заперечення, вірогідності, невірогідності, непевності і тощо. Наприклад: На обрії вставало червоне сонце; Повік не забуде Вітчизна гвардійців своїх молодих; В ліщині, справді, були сліди недавнього бою. Однак основною функцією речення є функція комунікативна, тобто функція повідомлення про явища дійсності. Основними ознаками речення є смислова закінченість, предикативність, модальність, інтонаційна закінченість, наявність граматичного і смислового зв'язку всіх його компонентів, наявність головних членів (головного члена). Речення характеризується відносною закінченістю висловленої думки і в мовному потоці становить частину розгорнутого повідомлення. У ньому виявляються смислові ознаки, невластиві словам і словосполученням, із яких воно складається. Так, наприклад, у реченнях Над безлюдною околицею, мерехтіла зорі; У березнячку пересвистувались зелені синички, безшумно перелітали з дерева на дерево. Смислове значення чітко окреслене, потреби в словесному поповненні висловленої думки як у першому, так і в другому випадках немає. Кожне з цих речень може становити частину розгорнутого повідомлення, утворену з кількох комунікативних одиниць. Двоскладні речення співвідносні з логічними судженнями. Речення, його основні ознаки
Найменшою одиницею спілкування є речення.
Речення це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінчена цілість, що несе певну інформацію.
Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про певний факт. А цю функцію воно виконує тому, що слова в ньому об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі починається великою буквою й закінчується крапкою (крім того, у середині може мати різні розділові знаки).
Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.
Комунікативність це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто говорить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.
Модальність це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою інтонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.
Предикативність це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).
Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідомлення до дійсності є три координати: я тут тепер. нульові координати, і їх нерідко пропускають як такі, ще самі собою розуміються. Коли ми, дивлячись у вікно, кажемо, наприклад, Дощ! то маємо на увазі «Я бачу, що зараз отут іде дощ».
Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона виконує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції.
Інтонація речення включає в себе:
а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);
збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність   мовлення);
в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);
г) певне чергування напруження й послаблення наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення);
г) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси).
Інтонаційний наголос великою мірою впливає на зміст висловлювання, певним чином доповнює, уточнює його:
а) фразовий наголос виділяє одне зі слів речення, як правило, останнє, підкреслюючи таким чином завершеність        висловлювання і спонукаючи слухача до реакції: Я пе вен, що все буде добре: дивись, народ у нас як на підбір (О. Гончар);
б) логічний наголос (переставлення фразового наголосу в незвичне місце) виділяє найважливіше для змісту слово в реченні: Матроси на підбір красиві, молоді, дівчата русокосі їм бажають щастя у труді.
в) емфатичний наголос емоційно виділяє слово в реченні переважно подовженням наголошеного голосного, надаючи висловлюванню різних емоційних відтінків (поваги, здивування, невдоволення, презирства, недовіри, іронії тощо): Це справді знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем (і. Нечуй-Левицький).
ТИПИ РЕЧЕНЬ Речення класифікують за такими ознаками: 1) за функцією та емоційним забарвленням; 2) за структурою; 3) за характером вираженого ставлення до дійсності. За функцією(за метою висловлювання) речення поділяються на розповідні, питальні й спонукальні. Розповідними називаються речення, що містять у собі повідомлення про будь-який факт дійсності, явище, подію, відповідь на поставлене питання тощо: За характером питань питальні речення можна поділити на такі групи: Власне-питальні, що містять у собі питання, яке неодмінно вимагає відповіді: Риторично-питальні, що містять у собі твердження або заперечення і не вимагають відповіді: Питально-спонукальні, що містять у собі спонукання, виражене через питання: Чому з тобою нам не поєднати дружбу? Спонукальними називаються речення, що виражають наказ, просьбу, заклик, пораду та інші волевиявлення: Чуєш, не вмирай, пташко, живи і виводь свою пісню; Ти за орлиним летом стеж, пізнай в душі народу зміни. Окличними називаються розповідні, питальні й спонукальні речення, що виражають емоційні реакції мовця і вимовляються з особливою окличною інтонацією. Окличні речення поділяються на такі три групи: а) розповідно-окличні; б) питально-окличні; в) спонукально-окличні. За структурними ознаками речення поділяються на прості й складні. Просте речення містить у собі одну предикативну одиницю.  Двоскладне речення має два граматичні центри – підмет і присудок (або групу підмета і групу присудка). Односкладне речення має один граматичний центр, тобто один головний член (поширений або непоширений), співвідносний або з підметом, або з присудком. Непоширеним називається речення, що складається тільки з головних членів – підмета і присудка (односкладне – з єдиного головного члена). Поширеним називається речення, в якому, поряд з головними (головним), є другорядні члени. Повним називається речення, в якому наявні всі члени, необхідні для даної структури. Речення, в якому немає формально необхідного головного або другорядного члена, що легко виявляється з контексту або підказується обстановкою мовлення, називається неповним, наприклад: На широкій лаві – сивовусий кобзар з бандурою. Поруч з ним хлопець років тринадцяти.
Загальна характеристика головних членів речення. Основним формально-синтаксичним типом простого речення є двоскладні речення, структурну основу яких становлять два головні члени – підмет і присудок.  Диференційною ознакою їх виділення є входження до предикативної основи речення, що є необхідним мінімумом для його функціонування.
 
49. Підмет є першим компонентом структурної схеми, виражається називним відмінком і має значення семантичного суб'єкта.
З огляду на структуру підмети класифікують на прості і складені. Основним засобом вираження підмета є іменник у називному відмінку. Регулярно виконують функцію під¬мета субстантивовані слова і вирази.
Присудок і його типи
Другим головним членом двоскладного речення є при¬судок. За формальною та семантичною складністю і роллю в реченні жоден член речення не може зрівнятися з присудком; дія граматичних категорій при¬судка охоплює ціле речення й визначає його специфіку.
За морфологічними параметрами присудки поділяють на дієслівні та іменні, за вираженням модально-часових зна¬чень – на прості, складені та подвійні (складні) присудки.
Простий дієслівний присудок. Це найтиповіша форма присудка двоскладного речення, оскільки саме дієслово є найбільш пристосованою формою для вираження присудка.
Складені (двохелементні) присудки. Термін «складе¬ний присудок» у такому значенні, в якому його використовують нині, запровадив Ф. Буслаєв. Ураховуючи структуру складеного присудка, його по¬діляють на два типи: складений дієслівний та складений іменний.
Складений дієслівний присудок складається з до¬поміжного дієслова, що виконує функцію зв'язки, та ін¬фінітива.
Складений іменний присудок складається з дієсло¬ва-зв'язки та іменної частини. Цей присудок різноманіт¬ний за морфологічним вираженням. Компонентами його є предикативне ім'я, виражене іменем будь-якої форми в поєднанні з особовими формами дієслова-зв'язки.
Складний (подвійний) присудок становить таку конс¬трукцію, обидва повнозначні компоненти якої перебува¬ють з підметом у подвійному предикативному зв'язку. Перший компонент подвійного присудка – особова форма повнозначного дієслова на означення руху, стану чи діяльності, другий – найчас¬тіше прикметник чи його еквівалент. Подвійними (складними) присудками є лише та¬кі, що стосуються підметів – назв осіб. Якщо ж функцію підмета виконують назви неістот, то присудки є складеними іменними.
Отже, в українській мові регулярно функціонують простий і складений дієслівні присудки, складений імен¬ний присудок. Рідше використовується складний (подвій¬ний) присудок.
Традиційна класифікація другорядних членів речення. Семантико-граматичні ознаки другорядних членів речення.
1. Означенням називається синтаксично залежний від займенника чи будь-якого субстантивованого слова другорядний член речення, який узгоджується з означуваним словом у відмінку, а також, здебільшого, у числі й роді або пов'язується з ним синтаксичним зв'язком керування чи прилягання.
Основні значення означення: значення якісної ознаки предмета; значення ознаки за дією; значення ознаки дії; значення ознаки предмета за його стосунками до іншого предмета та ін.
Всі виділені значення, вміщені в одному залежному компоненті, за способом вираження поділяються на узгоджувані  та неузгоджувані.
Прикладка    є     структурно-семантичним  різновидом  означення. Вона може означати характеристику особи за прфесією, родом занять; характеристику особи за національною належністю; характеристику особи за соціальним походженням та ін.
 
2.Додаток. З формального боку у сучасній українській літературній мові розрізняється два різновиди додатка – прямий і непрямий. Це другорядний член речення, що означає предмет, на який переходить дія або доповнює уявлення про предмет. Він може позначати об'єкт, на який переходить дія предмета; об'єкт чуття, думки, мовлення,  бажання, прагнення доповнити дію, доповнення уявлення про якості чи властивості та ін.
Прямим називається додаток, що означає предмет, на який безпосередньо переходить дія: Прямий додаток є конструктивно необхідним і завжди реалізується тільки при перехідному дієслові.
Непрямий додаток. Визначальним для непрямого додатка є, насамперед, вираження його формами непрямих відмінків, крім знахідного.
Розрізняється два різновиди непрямого додатка: прийменниковий та безприйменниковий.
 
3.Обставина. Вживання обставин як другорядних членів речення випливає не з лексико-граматичної природи ядра підрядного словосполучення, яке вони пояснюють, а з конкретної потреби охарактеризувати дію щодо способу, часу, місця, причини, умови, міри і ступеня її перебігу. Основу граматичного зв'язку обставин з тим членом речення, який вони характеризують, становить прилягання. Обставина – другорядний член речення, який указує на спосіб здійснення дії, її якість або інтенсивність, а також місце, час, причину, мету, умову, з якими пов'язана дія або вияв ознаки. Обставини можуть відноситися як до окремого члена (валентно    зумовлені    компоненти    реченнєвої структури), так і до основи речення в цілому (детермінанти).
Значення обставин різноманітні. За найбільш загальними семантичними ознаками виділяють: обставини способу дії, міри і ступеня, місця. часу, причини, мети, умови, допусту, наслідку.
 
50.Синтаксичні норми – це загальноприйняті правила побудови синтаксичних
конструкцій, які вивчає синтаксис.
ПОРЯДОК СЛІВ У РЕЧЕННІ
Послідовне розміщення членів речення, зумовлене його змістом і граматичною структурою, називається порядком слів.
В українській мові розрізняють прямий або звичайний порядок слів і зворотний, або інверсію. За прямого порядку слів підмет передує присудкові: Голуби летять у сховок...; Я ненавиджу рабства кайдани.
Другорядні члени речення за прямого порядку слів розташовуються подібно до компонентів словосполучення: узгоджені означення, виражені прикметником, дієприкметником, займенником, порядковим числівником, стоять перед означуваним словом, а не узгоджені - після нього: Рум 'яний вечір і сірий ранок - на хорошу погоду (Н. тв.); Мій сніговик - немов живий, дітей він розважає (Г. Рахім); Йшов урок математики, і Шуркові було нудно (Б. Крекотень).
Залежно від значення обставини за прямого порядку слів займають різні позиції: обставини способу дії здебільшого вживаються перед дієсловом - присудком: Зимно становиться ... трави й квітки хутко вбираються в білі свитки (О. Олесь). Таку ж позицію займають і обставини місця та часу: Нині Києво-Могилянська академія відроджена у вигляді незалежного університету з міжнародним складом студентства й викладачів (Газета); Довкола затихли в гаях солов "іні трелі, все рідше й рідше чути голос зозулі (В. Скуратівський).
Обставини можуть займати й будь-яке інше місце в реченні: Він вийшов наударну позицію точно й стрімко (Ф. Гальперін); Вранці чути грім безперестанку - надвечір піде дощ з градом (Народний календар).
За зворотнього порядку слів присудок передує підметові: Щє вітер з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину, на калині одиноке гніздечко гойдає (Т. Шевченко). Спливає життя, як листя за водою (Л. Костенко).
Узгоджене означення за зворотного порядку слів уживається після означуваного слова для виділення важливої в смисловому відношенні ознаки; Добре, що боги наземні смертні, з ними разом гинуть їх раби (П. Скунць); Трудівнику й бійцю в труді й вогні любити землю цю, родючу, теплу, грозами повиту (А. Малишко).
Для виділення додатка також застосовується інверсія - додаток стоїть перед дієсловом: Матері своїх дітей у попелі, як картоплю, ховали; золото з церков забирали - себе від голодної смерті рятували (В. Поліщук); Де дитина маленька, там ми будем ночувати, мале дитя присипляти (О. Гончар).
Порядок слів у словосполученні з інтонацією дає змогу мовцеві широко передавати різні відтінки думки, її експресивно-емоційне забарвлення.
Просте речення. Просте речення є базовою одиницею, що призначена для передавання відносно закінченої інформації. Крім то¬го, воно є основною одиницею, що формує складне речен¬ня, а також будь-який текст. Саме в простому реченні виявляються його компоненти головні і другорядні члени речення.
Однорідні члени речення - це члени речення, які виконують однакову синтаксичну функцію, мають здебільшого те саме морфологічне вираження і пояснюють одне слово в реченні.
Однорідні члени речення є структурною організацією будь-якого функціонального стилю. У художньому стилі вони мають особливе навантаження, є експресивними засобами на синтаксичному рівні мови. Насичення речення однорідними членами сприяє виразності, сильніше впливає на розум та емоції читача, додає ритмічності чи навіть музикальності поетичному чи прозовому тексту. В офіційно-діловому і науковому стилях однорідні члени речення сприяють повноті інформації, розгорненій класифікації поняття, зіставленню чи протиставленню явищ, загалом
- мають логіко-семантичне завдання, тобто працюють на логіку викладу.
Найістотніша ознака однорідних членів у граматичному відношенні -їхня функціональна рівноправність.
Основні вимоги до побудови однорідного ряду перебувають в одній площині з вимогами до логічності викладу, адже порушення у семантиці чи структурі усього ряду призведе до нелогічності у тексті. Отже, вимоги до використання однорідних членів речення такі:
1. Поділ на однорідні члени речення мусить мати одну підставу.
2. Члени однорідного ряду мають виключати один одного, тобто однорідний ряд - це видові поняття, об9єднані родовим.
3. При побудові однорідного ряду потрібно враховувати важливість повноти поділу.
Особливо це важливо для наукового тексту.
Відобразити повноту поділу допомагають сполучники. Відсутність єднальних сполучників означає, що однорідний ряд незамкнений, перелік може бути продовжений . Повторюваний єднальний сполучник і (й) також витворює ознаку незакінченості й водночас має характер підсилення інформації, напр.: І на тім рушникові оживе все знайоме до болю; і дитинство, йрозлука, й твоя материнська любов (А. Малишко).
Типовими помилками, окрім нелогічної побудови, можуть бути помилки, пов'язані з граматичним вираженням, як-от:
а) поєднання різнотипних морфологічних та синтаксичних одиниць: Я люблю читати і футбол; Ми зібралися поговорити і щоб вирішити;
б) граматична непоєднаність із словом, яке пояснює однорідні члени: Квитки потрібно пред являти на вимогу кондуктора вагона або громадському контролерові',
в) відмінкова форма однорідних членів речення не збігається з формою узагальнювального слова: Нам читають лекції з таких дисциплін: макроекономіка, з вищої математики. Важливим для стрункості тексту є також однотипне частиномовне вираження однорідних членів, що йдуть після узагальнювального слова, напр.: Передумови закінчення реформи були такі: нагромадження досвіду емісійного фінансування суспільних потреб, зниження темпів падіння виробництва, створення механізму грошово-кредитного регулювання, подальша децентралізація валютного ринку, помітна стабілізація політичної ситуації. Помилкою було б таке поєднання, напр.: Грошова реформа в Україні ставила три мети: створити національну грошову систему, забезпечити сталість національних грошей, забезпечення функціонування нової грошової системи. Така помилка часто характерна для формулювання завдань у курсовій чи дипломній роботі студентів. Потрібно з 'ясувати, класифікувати, проаналізувати, створити, оцінити, узагальнити, але з'ясування, класифікація, аналіз, створення, оцінка, узагальнення.
Правильна побудова однорідних рядів забезпечує чіткість і логічність висловленої думки. У діловій сфері однорідні ряди наявні в багатьох ділових паперах (характеристиці, резюме, наказі, рекламному оголошенні та ін.). У науковому стилі цей вид ускладнення структури простого речення потребує ще більшої уваги.
Складні випадки керування Синтаксичні норми часто пов'язані зі способом підрядного зв'язку слів у словосполученні - керуваннням. Керування - синтаксичний зв'язок слів, при якому залежне слово має той відмінок, якого вимагає головне слово. Моделі поєднання слів таким підрядним зв'язком відображають специфіку мови, закономірності сполучуваності слів. Керування може бути пряме (безприйменникове) - одержати рекламації, обирати депутата і опосередковане (прийменникове), тобто залежне слово приєднується до головного за допомогою прийменника одержати від заводу, чекати на подругу. Воно також буває сильне і слабке. При сильному керуванні - наявність залежного слова зумовлюється семантикою керуючого слова (читати книжку, виконати доручення, скаржитися на втому), слабкому - виступає між словами, між якими зв'язок, хоч і можливий, але зовсім не обов'язковий (подарунок від брата, подарунок для брата)5. Типові порушення в побудові словосполучень, пов'язаних зв'язком керування, є результатом низького мовно-культурного рівня, недостатнього знання української мови. Перевірте, наприклад, чи правильні відмінки вживаєте: завідувач кафедри, командувач армії, згідно з наказом, відповідно до розкладу, усупереч проханню, ужити заходів. Складними випадками керування, що можуть призвести до помилок, є: 1) близькозначні слова-синоніми можуть вимагати різних відмінків: оволодіти (чим ?) англійською мовою опанувати (що?) англій- ську мову навчатися (чого?) мови - вчити (що?) мову властивий (кому?) характерний (для кого?) 2) слова-пароніми мають не тільки різне значення, а й різне керу- вання (чи можливості керування): оснований (на чому?) на правилах - заснований (ким?) науковцем повстати (на що? проти чого?) на боротьбу - постати (перед чим?) перед очима; 3) нерозрізнення керування в українській і російській мовах: одна- кове за значенням дієслово у різних мовах може вимагати від додатків неоднакових відмінкових форм:
дякувати (кому?) учителеві благодарить (кого?) учителя завдавати (чого?) шкоди - причинять (что?) 4) неправильне використання прийменників. Вони можуть бути зай- ві, напр.: декларуючи про передачу землі - треба декларуючи передачу землі майте про це на увазі - 5) помилки у прийменниковому керуванні дуже часто стосуються вживання прийменника по і пов'язані з упливом російських конструк- цій, у яких цей прийменник. Варто запам'ятати основні відношення, які виражає прийменник по в українській мові. Він може означати зо- крема мету дії (піти по гриби, по воду, по хліб, по молоко, по лікаря), місце і напрямок дії (по всій долині, рух по поверхні, покотитися по підлозі), вказувати на сферу діяльності (колеги по роботі, подруги по навчанню), на кількісні відношення (по 10 осіб у групі, по 8 годин на добу). У багатьох випадках використання прийменника по непра- вильне, замість нього потрібно вживати інші прийменники або взагалі безприйменникову конструкцію.
7) причиною порушення синтаксичних норм може бути ситуація, коли біля дієслів, які вимагають неоднакових відмінків, уживається спільний додаток, напр.: Я люблю (що?) і захоплююся (чим?) футбо- лом; Ми маємо прагнути до вдосконалення (чого?) і повного опану- вання (чим?) методами
Дотримання синтаксичних норм керування сприяє чіткості формулювання, точності викладу, а отже, зрозумілості, дохідливості ділового чи наукового стилю.

51. Пряма [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (ПМ) – це точно відтворений чужий вислів із збереженням його лексичних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. Вона, як правило, супроводжується словами автора, в яких стає відомо, кому належить ПМ, за яких обставин і в якій спосіб вона була висловлена тощо. Слова автора при ПМ є синт. центром, що організує констр. з чужим мовленням. Вони є засобом введення в розповідь чужого мовлення. ПМ разом зі словами автора – особливий тип синт. будови, близький до БСР з різнотипними частинами, але ПМ і слова автора не становлять разом одного речення, а виступають завжди як окремі речення. Зв’язки ПМ зі словами автора на письмі регламентуються спеціальними пунктуаційними правилами, а в усному мовленні – інтонацією.
Непряма мова (НМ) – це чуже мовлення, введене автором розповіді в текст у формі з’ясувальної підр. частини СПР. Вона не є самост. синт. одиницею, а разом із словами автора становить складнопідр. з’ясув. речення, в якому головна частина – слова автора, підрядна – НМ. Синт. центром, як і при ПМ, є слова автора, які виступають у ролі головнох частини СПР.
Невласне пряма (вільна непряма) мова – особливий стилістичний прийом, за дом. якого автор розкриває внутр. почуття героїв, їхні думки, переживання, прагнення. Вона становить суміш НМ з елементами ПМ, зберігаючи певною мірою при цьому порядок слів, інтонацію, дослівні вислови, емоційність мови персонажів. Це так зване внутрішнє мовлення, яке передається письменником шляхом ніби перевтілення у свого героя.
При прямій мові є слова автора, які вказують, кому належить дане висловлювання чи думка. Слова автора використовуються також для характеристики самого мовлення, персонажів, обставин, за яких відбувається мовлення. Вони можуть стояти перед прямою мовою, після неї або всередині. Якщо слова автора вжито перед прямою мовою, то в них звичайно стоїть спочатку підмет, потім – присудок; якщо ж після чи всередині – то спочатку присудок, потім підмет: Бабуся питає: «А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» « А що, дітки? - питає бабуся. - Чого прийшли, мої соколята?» (Марко Вовчок). « А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» - питає бабуся. Засвоїти вживання розділових знаків у конструкціях із словами автора (а, А) і прямою мовою (П, п) можна, користуючись такими схемами: · А : „П” Мати благала Миколу: „Сину, не зачіпай ти осавули” (І. Нечуй-Левицький). · А: „П?” Горлов запитав ад'ютанта: „Огнєв є?” (О. Корнійчук). · „П”, а. „Запам'ятайте це місце, Євгене”, – сказав Брянський (О. Гончар). · ”П?” а. „Чи всі ви живі та здорові? ”– гукнула Миша Пацюкові (Л. Глібов). · „П, а, п” «Бути хорошим гравером,– часом говорив Тарас, значить розповсюджувати прекрасне й повчальне в народі» (О. Ільченко). · „П, а. П?” „Оце наша електростанція, пояснював Іван Федорович. Хіба не красуня?” · „П? – а. – П”. „У який шпиталь? здивувався Валерій. Я цілком здоровий” (П. Кочура). · „П! – а. – П”. „Ох, голубе!– Лисиця застогнала. Бодай би вже й не жить, як отаке терпіть» (Л. Глібов). · „П? – а: – П”. «Ну що, покатати тебе на літаку? – запитав Михайло в брата і, побачивши благальні очі Андріяна, додав: Тобі не можна, малий іще» (О. Копиленко). Зверніть увагу на те, що комою і тире з обох боків виділяються слова автора, коли вони стоять всередині прямої мови, яка виражена розповідним реченням. Так само виділяються слова автора тоді, коли на місці розриву прямої мови мали стояти тире, двокрапка, кома або крапка з комою. Якщо ж на місці розриву мала стояти крапка або стоїть знак оклику чи знак питання, то перед словами автора пишемо відповідно кому і тире, знак оклику і тире чи знак питання і тире, а після слів автора крапку і тире. Далі пряма мова продовжується з великої літери. Другу частину прямої мови починаємо з великої літери й тоді, коли слова автора закінчуються вказівкою, що пряма мова буде продовжуватись (додав, сказав, заперечив, відповів); після слів автора в цьому випадку ставиться двокрапка й тире.   Цитата   це дослівно наведений уривок з якогось тексту  для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки.       Цитата  обов'язково  береться в лапки.  У  цитаті  не  можна нічого змінювати, навіть розділових знаків.       Якщо  цитата  наводиться  не повністю,  то  пропуски  в  ній позначаються  трьома  крапками:  Слово  для  Лесі  Українки    це «гострий, безжалісний меч..., що здійма вражі голови з плеч».       Цитування  буває  двох  видів: у вигляді  прямої  мови  й  у вигляді непрямої мови.       Якщо  цитата наводиться у вигляді прямої мови, то  розділові знаки  при ній ставляться так само, як і при прямій мові: Шевченко був  глибоко  переконаний,  що  український  народ  порве  кайдани колоніалізму,  тому  й  заявляв:  «Встане  правда!  встане  воля!» «Борітеся  поборете!»  закликав він.       Якщо  цитата  наводиться як складова частина  в  авторському реченні,  то до неї ставляться такі самі вимоги, як і до  непрямої мови  (цитата береться в лапки й починається з малої букви): Поета не  лякає,  що,  може,  десь у «снігу на чужині»  доведеться  йому загинути,  «в  неволі плачучи», умерти. Йому болить  лише  те,  що «Україну  злії  люди  присплять, лукаві, і в огні  її,  окраденую, збудять...»       Вказівка  на  джерело, звідки виписано цитату,  подається  в дужках  безпосередньо після цитати або у виносці  внизу  сторінки: «Українське  слово  не просто заявило про своє  воскресіння:  воно довело  на  повен  голос,  що  не  підвладне  ні  русифікації,  ні онімечуванню,  ні  мадяризації, що воно   велике  слово  великого народу» (Харнук Борис. Слово і народ // Мово рідна, слово рідне!.. - К.: Веселка, 1989. - С. 155) 53.Документ (з лат. аоситепгит - повчальний приклад, спосіб ведення) - це основний вид писемного ділового мовлення, що є засобом фіксації на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та результати розумової діяльності людини. Він оформлений у встановленому порядку і відповідно до чинного законодавства має юридичну силу. За допомогою документів налагоджуються офіційні, службові, ділові, партнерські контакти між людьми та державами. У людському суспільстві документи виконують багато функцій, основною з яких є інформаційна. Похідними від основної є функції доказова, облікова та управлінська1. Документ має відповідати таким основним вимогам:
видаватися уповноваженим органом або особою відповідно до її компетенції;
не суперечити чинному законодавству і директивним вказівкам вищих органів влади;
- бути точним, достовірним і переконливим; - бути належно відредагованим та оформленим відповідно до чинних стандартів;
містити конкретні й змістовні вказівки та пропозиції;
бути придатним для тривалого зберігання.
Відповідно до загальних ознак документи поділяють на2: 1. За способом фіксації інформації:
письмові - рукописні або виготовлені за допомогою друкарських пристроїв та розмножувальної техніки;
графічні - документи, в яких зображення об'єктів передано за допомогою ліній, штрихів, світлотіні (графіки, рисунки, малюнки, схеми, плани);
фото- й кінодокументи - створені способом фотографування й кінематографії (фото- і кіноплівки, фотокартки);
фонодокументи - створюються за допомогою будь-якої системи звукозапису й відтворюють звукову інформацію (запис під час проведення засідань, зборів, нарад тощо).
2. За призначенням:

організаційні - документи, які закріплюють функції, обов'язки та права органів протягом тривалого часу (положення, статути, правила, інструкції тощо);
розпорядчі - документи, за допомогою яких здійснюється розпорядча діяльність, оперативне керівництво в конкретній установі, організації, фірмі, на підприємстві (постанови, розпорядження, накази, вказівки, ухвали тощо);
інформаційні - документи, що містять інформацію про фактичний стан справ в установі. Вони є підставою для прийняття розпорядчих документів і мають допоміжний характер порівняно з організаційно-розпорядчою документацією. Інформація, що міститься в них, може спонукати до дії або бути лише доведена до відома (довідки,протоколи, акти, доповідна і пояснювальна записка, доповіді, звіти, плани робіт тощо)3. 3. За назвою:
заява;
автобіографія;
резюме;
протокол;
наказ;
доручення;
розписка тощо.
4. За походженням: - службові - документи, що стосуються діяльності підприємств, установ, організацій; - особисті - документи, які стосуються конкретних осіб поза межами виконання службової діяльності. 5. За місцем складання:
внутрішні - документи, чинні в межах організації, установи, де їх складено;
зовнішні - документи, які є результатом спілкування між різними установами, організаціями чи службовими особами, що їх представляють (вхідні та вихідні документи).
6. За формою:
стандартні (типові) - документи, складені за зразком, мають однакову форму і заповнюються в певній послідовності за обов'язковими, строго регламентованими правилами. Документи високого рівня стандартизації (трафаретні) виготовляються друкарським способом: незмінна частина тексту документа існує у вигляді бланка, а для змінної залишають вільні місця;
індивідуальні - документи, які створюють у кожному конкретному випадку для вирішення окремих ситуацій.
7. За терміном виконання: - нетермінові (звичайні, безстрокові) - документи, які розглядають згідно з черговістю надходження; - термінові - документи, термін розгляду яких визначено законом, відповідним правовим актом або адміністрацією, а також документи, що мають позначку „Терміново" або „Дуже терміново". 8. За ступенем гласності:
несекретні (звичайні, для службового користування);
секретні (таємні) або цілком секретні (цілком таємні) - документи цього виду мають спеціальну позначку „Таємно" або „Дуже таємно". Розголошення змісту такого документа призводить до кримінальної відповідальності.
9. За стадіями створення:
оригінали - основний вид документа, перший і єдиний його примірник;
копії- це точне відтворення оригіналу. Розрізняють такі види копій: а) відпуск - повна копія відправленого з установи документа, яка залишається у відправника; б) витяг - копія не всього документа, а лише його частини, наприклад, витяг з протоколу; в) дублікат - другий примірник документа, який видають у разі втрати оригіналу, має юридичну силу оригіналу.
10. За складністю:
прості - містять інформацію з одного питання;
складні - містять інформацію щодо двох і більше питань.
11. За терміном зберігання:
тимчасового зберігання - термін зберігання встановлюють у межах 10 років;
тривалого зберігання - термін зберігання обмежується 10 роками;
постійного зберігання - для цих документів не існує терміну давності.
12. За технікою відтворення:
рукописні;
відтворені механічним способом;
відтворені електронним способом.
13. За спеціалізацією:
загальні;
з адміністративних питань;
спеціалізовані сукупність документів, які взаємодіють, створюють цілісність. Виділяють системи документації з фінансових, юридичних, комерційних та інших питань.
54. Основні реквізити документа, їхня характеристика Реквізитами називають елементи, з яких складаються документи. Сукупність реквізитів і становить формуляр документів. Він залежить від його призначення, конкретного змісту. До елементів документів належать дата, підпис, адреса, заголовок та ін., а також текст.
При оформлянні організаційно-розпорядчих документів використовується такий склад реквізитів:
1 - Державний герб;
2 - емблема організації;
3 - зображення нагород;
4 - код організації;
5 - код документа;
6 - назва міністерства чи відомства;
7 - назва підприємства (установи, організації, фірми);
8 - назва структурного підрозділу;,
9 - індекс підприємства зв'язку, поштова та
телеграфна адреса, номер телетайпа
(абонентського телеграфу), номер
Телефону, номер рахунку в банку;
10 - назва виду документа;
11 - дата;
12 - індекс (вихідний номер документа);
13 - посилання на індекс та дату вхідного документа;
14 - місце складання чи видання;
- гриф обмеження доступу до документа;
16 - адресат;
17 - гриф затвердження;
18 - резолюція;
19 - заголовок до тексту;
20 - позначка про контроль;
21 - текст;
22 - позначка про наявність додатка;
23 - підпис;
24 - гриф погодження;
25 - візи;
26 - відбиток печатки;
27 - позначка про завірення копії;
28 - прізвище виконавця та номер його телефону;
29 - позначка про виконання документа та направлення його до справи;
30 - позначка про перенесення даних на машинний носій;
31 - позначка про надходження.
Реквізити бувають:
постійні;
змінні.
Постійні реквізити наносять, коли виготовляють уніфіковану форму чи бланк документа, а змінні - під час його складання.
Кожний із реквізитів має свою довжину, визначену у формулярі-зразку. Довжина реквізиту - це кількість графічних знаків та пробілів, потрібна для запису реквізиту на документі.
Робоча площа документа - це площа уніфікованої форми чи бланка документа, призначена для заповнення основними реквізитами.
Береги документа - це площі, призначені для закріплення документа в технічних засобах зберігання, а також для нанесення спеціальних позначок та зображень.
ГОСТ 6.38- 90 (відповідно до ГОСТ 9327- 60 "Бумага и изделия из бумаги. Потребительские форматы") встановлює два формати паперу для виготовлення службових документів: А4 (210 х 297 мм) та А5 (210 х 148 мм).
У ГОСТ 6.38-90 встановлено такі розміри берегів формуляра-зразка:
лівого - 20 мм (8 пробілів);
правого - не менше ніж 8 мм (3-4 пробіли);
верхнього - не менше ніж 10 мм (3-4 інтервали);
нижнього - не менше ніж 8 мм (2-4 інтервали).
Однак на практиці здебільшого дотримуються розмірів берегів відповідно до старого ГОСТ 6.39- 72 "Унифицированные системы документации. Система организационно-распорядительной документации. Формуляр-образец":
лівого - 35 мм (13 пробілів);
правого - не менше ніж 8 мм (3-4 пробіли);
верхнього - 20 мм (4- 5 інтервалів);
нижнього - не менше ніж 19 мм (для формату А4); не менше ніж 16 мм (для формату А5).
Лівий берег призначено для нанесення реквізитів 2, 20, а також для закріплення документа в технічних засобах зберігання; правий берег - це резерв, залишений задля збереження тексту документа; верхній берег призначено для проставляння сторінок, нанесення реквізитів 1, 4, 5; нижній - для нанесення реквізитів 29, 30, 31.
Якщо документ оформляють також і на звороті аркуша (термін зберігання такого документа має становити не більше ніж 3 роки), то лівий і правий береги на звороті відповідно міняються місцями (лівий - 8 мм, правий - 20 мм), а верхній і нижній - залишаються без змін.
У документах, що виготовляються на аркушах формату А4 і змістова частина яких має вигляд табличних форм, допускається розміщення основних реквізитів паралельно довгій стороні аркуша.
Оформляючи конкретний документ, застосовують не всі реквізити, а лише ті, які необхідні при виготовленні документів цього типу і вважаються обов'язковими відповідно до юридичних вимог.
Згідно з ГОСТ 6.38-90 допускається розміщення реквізиту З на площі, що відводиться для реквізиту 6, який, відповідно, розташовують нижче від реквізиту 3.
Реквізит 2 розташовують на рівні реквізиту 7 (на лівому березі).
Якщо обсяг реквізиту 16 або 17 завеликий, то реквізит 18 можна писати на будь-якій вільній площі робочого поля першої сторінки Документа.
У багатосторінкових документах реквізити 22- 28, 30 проставляють на останній сторінці на площі, відведеній формуляром-зразком.
Реквізит 25 оформляють вище за реквізит 24.
Реквізити документів та їх оформлення
Державний герб - розташовується посередині бланка або у кутку над серединою рядка з назвою організації.
Емблема організації чи підприємства - розміщується поряд з назвою організації. Як емблему можна використовувати товарний знак, зареєстрований у встановленому порядку.
Зображення державних нагород - розташовується у верхньому лівому кутку або посередині документа.
Код підприємства, установи, організації - розташовується у верхньому правому кутку.
Код форми документа - розташовується у верхньому правому кутку під кодом підприємства, організації, установи.
Назва міністерства або відомства, якому підпорядковується установа - розташовується у верхньому лівому кутку або посередині сторінки.
Повна назва установи, організації або підприємства - автора документа - розташовується у верхньому лівому кутку. Може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом.
Назва структурного підрозділу - розташовується у верхньому лівому кутку. Дозволяється друкувати машинописним способом.
Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпу, номер телефону, факсу, номер рахунку в банку - розташовується у верхньому лівому кутку, оформляється відповідно до поштових правил: 252030; м. Київ, вул. Пирогова, 9, т. 22 1-99-33. На бланку для листів вказується номер розрахункового рахунку у відділенні банку: розрахунковий рахунок № 11632516 в Укрінбанку м. Києва МФО №321 518.
Назва виду документа - розташовується зліва або посередині сторінки. В усіх документах, крім листів, наводиться назва його виду. Залежно від цієї назви встановлюється формуляр, структура тексту, особливості викладу.
Дата - документ датується днем його підписання або затвердження. На бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом із індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо документ складений не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Вона записується словесно-цифровим способом (24 серпня 1996 р.) або цифровим - трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік - 17.06. 96 (тобто 17 червня 1996 року). У документах матеріально-фінансового характеру дата оформляється словесно-цифровим способом.
Індекс - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Цей реквізит дозволяє забезпечити оперативний довідково-інформаційний пошук документа, контроль виконання. Індекс документа включає в себе три пари арабських цифр, де перша пара - індекс структурного підрозділу, друга - номер справи за номенклатурою для підрозділу, третя - порядковий номер за журналом обліку. Наприклад: № 02-10/36, де 02 - шифр структурного підрозділу; 10 - номер справи, документа; 36 - реєстраційний номер документа за журналом обліку вхідних документів та канцелярії.
Посилання на індекс та дату вхідного документа - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить дату та індекс, вказані у документі організацією, яка уклала чи видала документ. Наприклад: на N° 02-10/135 від 01.03. 96, де 02 - індекс структурного підрозділу; 10 - номер справи за номенклатурою; 1 35 - порядковий номер.
Місце укладання чи видання - розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить назву міста чи населеного пункту, де видається документ.
Гриф обмеження доступу до документа - розташовується з правого боку під кодом - форми. Записується з середини рядка "для службового користування", "секретно", "цілком секретно".
Адресат - розташовується з правого боку у верхній частині сторінки. Кожний елемент - назва установи, підрозділу, посада, прізвище та ініціали особи, поштова адреса - пишеться з середини нового рядка з великої літери. Якщо документ адресовано до установи, то поштова адреса вказується після назви установи, структурного підрозділу й прізвища службової особи; коли приватній особі - тоді перед її прізвищем.
Наприклад:
Друкарня "Преса 252030, м. Київ,
України" вул. Пирогова,
Головному ре- 12, кв. 6
дакторові Никонову М. П.
Романову В. О.
Гриф затвердження - розташовується у верхній правій частині документа. Затвердження - спосіб засвідчення документа після його підписання, який санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб.
Елементи грифу затвердження:
слово ЗАТВЕРДЖУЮ;
назва посади;
особистий підпис;
ініціали та прізвище особи, що затвердила документ,
дата затвердження.
Наприклад: ЗАТВЕРДЖУЮ
директор школи
(підпис) JLC. Семенова.
07.10. 96
Резолюція - розміщується у правому верхньому кутку. Якщо це місце зайняте іншим реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі лицьового боку сторінки документа, крім полів. Складається з таких елементів: - прізвище та ініціали виконавця, якому відправлений документ; - вказівка про порядок у характері виконання документа; - термін виконання документа; - особистий підпис керівника; - дата. Як виконавці у резолюції зазначаються службові особи, а не структурні, підрозділи. Відповідальною за виконання документа є особа, наведена в резолюції першою.
Заголовок до тексту - друкується малими літерами, розміщується під назвою виду документа, відображає головну ідею документа і, як правило, починається з прийменника "про", має бути лаконічним і точним, з максимальною повнотою розкривати зміст документа.
Відмітка про контроль - розташовується з лівого боку у верхній частині поля першої сторінки документа, її проставляють за формою "К" або "Контроль".
Текст - складається з таких логічних елементів: - вступу; - доказу; - закінчення. Розташовується по всій ширині сторінки (від поля до поля).
Відмітка про наявність додатка - розташовується ліворуч у верхній половині сторінки. Є два способи оформлення додатків:!) якщо документ має додатки, згадувані в тексті, або ті, що пояснюють його зміст, то відмітку про це оформляють так:
Додаток: на 2 стор. у 3 прим.:
2) якщо документ має додатки, не зазначені в тексті, то їх потрібно перелічити із зазначенням кількості сторінок у кожному додатку й кількість їх примірників:
Додаток: "Проект реконструкції ділянки" на 5 стор. у 2 прим.
Якщо додаток залишається у справі, то зазначається:
Додаток: на 2 стор. лише адресатові.
При великій кількості додатків окремо складається їх список, а в самому документі після тексту зазначається:
Додаток: відповідно до списку на 7 стор.
Підпис - Підписують, як правило, перший примірник документа. До складу підпису входять:
зазначення посади (з лівого боку);
підпис (з правого боку);
ініціали й прізвище особи, що підписала документ (праворуч).
Підписи кількох службових осіб на документах розташовуються одна під одною у послідовності, що відповідає займаній посаді. Якщо документ підписують кілька осіб, що займають однакову посаду, їх підписи розташовуються на одному рівні:
Директор Директор
с/ш №277 с/ш№282
/підпис/ /підпис/
Л. С. Семенова Ю. Ю. Некрасов
Розшифрування підпису в дужки не береться.
Гриф узгодження - Розрізняють дві форми узгодження документів - внутрішнє (з підрозділами та службовими особами установи) і зовнішнє (з підвідомчими та непідвідомчими організаціями).
Гриф узгодження ставиться на зовнішній формі. Цей реквізит складається із:
слова "УЗГОДЖЕНО";
назви посади службової особи (включаючи назву установи), з якою узгоджується документ;
особистого підпису;
його розшифрування;
дати.
Грифи узгодження розташовуються нижче від реквізиту "ПІДПИС" або на окремій сторінці.
Наприклад:
УЗГОДЖЕНО:
Директор с/ш № 246
/підпис/ К. С. Кущаєва
01.09. 96
Віза - Внутрішнє узгодження проекту документа - це його візування. Віза складається з:
особистого підпису особи, що візує,
дати.
Вимоги до тексту документів
Текст - головний елемент документа. При складанні тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких - достовірність та об'єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість.
Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти відображають справжній стан речей.
Точним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та висловів.
Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи.
Стислим є текст, у якому відсутні зайві слова та смислові повтори, надмірно довгі міркування не по суті справи.
Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції або виконання прохань, викладених у документі.
Текст складається з таких логічних елементів:
вступу (зазначається привід, що призвів до укладення документа, викладається історія питання та ін.);
доказу (викладається суть питання: докази, пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти й інші матеріали);
закінчення (формулюється мета, заради якої складено документ).
Текст документа, що складається з самого закінчення, називається простим, а той, що містить також інші логічні елементи, - складним.
Залежно від змісту документів застосовується прямий (після вступу іде доказ і закінчення) або зворотній (спочатку викладається закінч
52. Двокрапка і тире в простому і складному реченнях
Двокрапка ставиться:
1) після узагальнюючих слів перед однорідними членами в простому реченні (Серед садочка на клумбах цвітуть різні-різні квіти: і братки, і гвоздики, і флокси, і резеда (Остап Вишня));
2) між простими реченнями в складному безсполучниковому, якщо друге речення виражає причину, пояснення, доповнення (Чиновники як книжки на бібліотечних полицях: чим вище поставлені, тим рідше до чогось надаються (П. Загребельний));
3) Після слів автора перед прямою мовою (В дідуся затремтів голос: «Ну дивись, Даньку!» (О. Сизоненко)).
Тире ставиться:
1) між підметом і присудком на місці пропущеного дієслова-зв’язки (Жити Вітчизні служити);
2) після однорідних членів речення перед узагальнюючим словом (Жито, пшениця й овес все разом поспіло й присохло (І. Нечуй-Левицький));
3) після однорідних членів речення, перед якими стоїть узагальнююче слово, якщо вони знаходяться в середині речення (Усім: і екскурсантам, і простим людям рекомендується ґав не ловити (Остап Вишня));
4) на місці пропущених членів у неповному реченні (Без хазяїна двір плаче, а без хазяйки хата (Нар. тв.));
5) з обох боків відокремленої прикладки або перед нею (Над головами в нас сяє маленьке сонце електрична лампочка (В. Шевчук));
6) у безсполучниковому складному реченні при протиставленні, а також якщо перше речення означає час, умову або друге вказує на наслідок (Грім гримить хліб буде родить (Нар. тв.));
7) з обох боків вставного речення, якщо воно виражає додаткове зауваження (Один купець, забув, як звати, із ярмарку багато грошей віз (Л.Глібов));
8) після прямої мови перед словами автора або з обох боків від слів автора, якщо вони стоять в середині прямої мови («За що ж, хто-небудь попитає, Зозуля Півня вихваляє?» (Л. Глібов)).
9) Перед кожною реплікою в діалозі:
Привіт!
Привіт!
З новосіллям! Можна до вас?

РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ У СКЛАДНОСУРЯДНИХ РЕЧЕННЯХ
1. Між частинами складносурядних речень, з'єднаних єднальними, протиставними й розділовими сполучниками, ставиться кома: Довкола будиночків цвів бузок, і на білі стіни падала прозора тінь від листя (П. Панч); Нас розлучали з рідними, з життям і навіть - з мрією, але ніщо і ніколи нас не розлучало з вірою (Б. Олійник); Чарівне море, та наймиліша серцю таки земля (Р. Іваничук); То мати гукає, то мати шепоче,-мене виряджаючи в дальню дорогу (П. Воронько).
Кома не ставиться між частинами складносурядного речення, якщо вони:
а) мають спільний другорядний член або спільне вставне слово й поєднуються неповторюваними сполучниками і, та (в значенні /); спільними для обох частин можуть бути й видільні частки тільки, лише: На хвилину раптом стихли голоси і спинилися тіні (Ю. Смолич); Мабуть, батько ще дужче посивів і мати, ще дужче зігнулась (А. Головко); Тільки невсипуще море бухає десь здалеку та зорі тремтять в нічній прохолоді (М. Коцюбинський);
Примітка. Якщо сполучники / (й), та {і) повторюються, то кома ставиться: Здавалось, і вітер тут чорний, і дощ ллється з неба чорний, як смола (О. Гончар).
б) мабуть спільне підрядне речення: Коли ж одчинили вікно, світло впало на ціле море напружених, схвильованих облич і крізь вікно в хату влетіла стоока тривога (М. Коцюбинський);
в) виражені двома спонукальними чи питальними реченнями: Надіє! Надіє!.. О хто тебе ніжно на грудях не грів і хто за тобою орлом нелетів? (О. Олесь); Хай лягають зморшки на обличчя і все вище тисне кров моя, юності в Вітчизни я позичу і пісень позичу в солов я (В. Сосюра);
г) виражені двома називними або безособовими реченнями: Вітер і дощ. Ніч, якої ніхто незабуде (О. Довженко); Дощило і в повітрі віяло прохолодою (А. Головко).
Примітка. Між безособовими реченнями кома ставиться, якщо їх присудки неоднорідні за значенням: Розвиднілось, і в поовітрі помітно потеплішало (А. Головко);
г) виражені окличними реченнями: Який простір і як легко дихати під високим небом Кавказу! (Т. Масенко).
2. Якщо частини складносурядного речення, з'єднані сполучниками і (й), та (і), та й, а, виражають швидку або несподівану зміну подій або різке протиставлення, тоді перед сполучником ставиться тире: Хвилина ще - і схід розпише в сліпучі барви небосхил (М. Масло); Закрався вечір, одшуміла праця, як сльози, затремтіли ліхтарі - та діти наші ночі не бояться (М. Рильський).
3. Якщо друга частина складносурядного речення виражає наслідок або висновок того, про що говориться в першій частині, ставиться тире, інколи кома й тире: Зима летіла над землею, і от весна - і все в цвіту (В. Сосюра); Я вірю в диво! Прийде час, - і вільні й рівні встануть люди і здійснять мрії всі ураз! (О. Олесь).
4. Якщо частини складносурядного речення, з'єднані сполучникам а, але, проте, все ж, однак і рідше єднальними /, та, дуже поширені, або мають уже всередині свої розділові знаки, або далекі за змістом, або автор хоче підкреслити їхню самостійність, то ставиться крапка з комою: Отак ми їхали, то з надсадним виттям мотора пнулись угору, то повільно спускаючись вниз; і Чорний Черемош спочатку пінився з лівого боку, а потім з правого; і гори злітали увись із святковою легкістю; і блакитного серпанку було повно і попереду, і ззаду, й над нами (Є. Гуцало).
§ 12. РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ В СКЛАДНОПІДРЯДНИХ РЕЧЕННЯХ
1. Підрядні частини речення завжди відокремлюються від головних комами: Таке це літо золоте, що забуваються жалі (Г. Чубач); Як хочеш від людей шаноби, любов і гнів бери у путь (М. Рильський); Людина, яка втрачає корінь, подібна до підточеного дерева (І. Цюпа).
2. Якщо підрядна частина стоїть після головної й з'єднується з нею складеним сполучником підрядності тому що, через те що, завдяки тому що, незважаючи на те що, внаслідок того що, еміру того як, з тих пір як, після того як, перед тим як, то кома ставиться, або перед усім складеним сполучником, або в середині його, але тільки один раз.
3. Якщо підрядна частина зі складеним сполучником підрядності стоїть на першому місці (перед головною), то сполучник комою не розділяється: Перед тим як одхилити ляду, вона закриває ліхтар, прислухається (Леся Українка).
4. Якщо підрядна частина з'єднується з головною складеними сполучниками в той час як, перш ніж, лише коли, тоді як, тимчасом як, то кома ставиться лише перед складеним сполучником: Але я теж ні разу там не була, після того як ми відтіля виїхали в шістдесят дев'ятому році (В. Канівець).
5. За збігу сполучних засобів у підрядних частинах (двох підрядних сполучників, підрядного сполучника і сполучного слова, сурядного й підрядного сполучника або сполучного слова) кома ставиться між ними тільки в тому випадку, коли, опускаючи другу підрядну частину, складне речення не потребує перебудови: Я з друзями прийшов у ті місця, де ще стоять глибокі озерця, що, як дівчата, заглядають в очі (А. Малишко); Але: Голова йому видалась неймовірно важкою, бо коли захотів озирнутися, то йому було несила її повернути (Н. Рибак).
6. Між значно поширеними підрядними реченнями, які вже мають інші розділові знаки може ставитися крапка з комою: Я люблю їхати на поле тоді, коли ниви зеленіють та хвилюються зеленими хвилями; коли обважнілі колоски черкаються об голову, об вуха; коли ниви поцяцьковані волошками та червоними маківками (І. Нечуй-Левицький).
7. Між частинами складнопідрядного речення може ставитися тире для сильнішого їх інтонаційного виділення: Щоб глибоко збагнути душу народу - треба знати його літературу (Ю. Мартич).
8. Якщо підрядна з'ясувальна частина відноситься до слова в головній частині, яке потребує роз'яснення, перед нею ставиться двокрапка: Серпень вінчає літечко красне. У народі говорять: що в цей час збереш, з тим і зиму проведеш (М. Ткаченко).
9. Якщо підрядна частина передує головній, а в головній міститься висновок з того, що говориться в попередній, то перед головною частиною ставиться кома й тире: Хто сіє хліб, хто ставить дім, хто створює поему, - той буде предком дорогим народові своєму (М. Рильський).
Кома не ставиться між частинами складнопідрядного речення, якщо:
а) перед підрядним сполучником або сполучним словом стоїть сурядний сполучник: Ми не знали й коли розпочнеться зустріч;
б) перед підрядним сполучником або сполучним словом стоїть частка не: Хотілось би знати не що він сказав, а як він сказав;
в) підрядна частина складається з одного сполучного слова: Він обіцяв прийти, але не сказав коли;
г) перед сполучниками як, ніби стоять слова майже, зовсім: Син виріс заввишки майже як батько.
Кома не ставиться в суцільних виразах, близьких за значенням до іменної частини складеного присудка або обставини способу дії, а також у порівняннях фразеологічного типу: упав як підкошений, білий як сніг, пролетів як стріла, все йде як по маслу, свіжий як огірочок, зробіть як слід, робіть як хочете, невідомо скільки, зробив скільки міг, зробили хто коли зміг, їли що було, сиділи де попало, все одно який, байдуже хто і под.
ТИРЕ МІЖ ПІДМЕТОМ І ПРИСУДКОМ
Між підметом і присудком ставиться тире:
1. Якщо головні члени речення виражені іменниками в називному відмінку, кількісним числівником або неозначеною формою дієслова, а дієслово-зв'язка в теперішньому часі відсутня: Печаль моя - ріка без переправи. На тому боці спогади живуть (Л. Костенко); П'ять на п 'ять -двадцять п'ять; Вік прожити - не ниву пройти гомінливу (А. Малишко); Яке то щастя - свій народу світлі бачити! (Д. Павличко).
2. Якщо перед присудком, вираженим іменником чи неозначеною формою дієслова, вживаються вказівні частки це, то, ось, значить: Національна честь - це зірка провідна (О. Олесь); Лиш боротись -значить жить (І. Франко).
Тире не ставиться:
1. Якщо підмет або присудок виражаються займенником, прикметником, дієприкметником, порядковим числівником: Він, уже немолода людина, в нього лишається вже зовсім мало сил (З газ.); У справедливих армій доля завжди прекрасна (О. Гончар); Семикласники перші на спортивних змаганнях.
2. Якщо присудок має порівняльне значення і до його складу входять частки як, ніби, мов, неначе, що: В чужих краях і хліб неначе вата (М. Тарнавський).
3. Якщо перед присудком стоїть заперечна частка не: "Літопис Самовидця" не тільки важливе джерело для вивчення Істрії України, а й основа для пізніше творених літописів (М. Слабошпицький).
4. Якщо між головними членами стоїть вставне слово, прислівник або частка,* Ялина також дерево хвойне; Книга ця, безумовно, рідкість.
Проте для інтонаційного та стилістичного виділення присудка перед ним у таких випадках може ставитися тире: Там господиня - як калина... її дочки - як панночка (Щедрівка); Стиль "Історії України" І. Хоткевича - живий та нестандартний (Журнал); Він -уособлення чесності, хоробрості, вірності обов 'язку (М. Слабошпицький).
Речення, в яких іменні складені присудки мають форму порівняння треба відрізняти від речень з порівняльними зворотами, які означають підмет або присудок. Пор.: А тільки Дніпро там -як море (Р. Іваненко); Пливли хмарини, немов перлини... (П. Тичина).
Порівняльні звороти відокремлюються комами, на відміну від присудків-порівняннь, які, залежно від інтонації, відділяються або не відділяються від підмета тире.
Отже, між підметом і присудком ставиться тільки тире. Присудок від підмета не відділяється комою.
2. ТИРЕ НА МІСЦІ ПРОПУЩЕНОГО ЧЛЕНА
1. Тире ставиться в неповному реченні на місці пропущеного присудка: Сталь гартується в огні, а людина -у труді (Н. тв.); Щастя має ноги, а біда - роги (Н. тв.).
2. Якщо пропущено інший член речення, то тире може ставитись або не ставитись залежно від паузи: Вчення в щастіукрашає, а в нещасті -утішає (Н. тв:);
3. Тире не ставиться в еліптичних реченнях, якщо немає спеціальної паузи: За поворотом станція. Обрій у хмаринах (В. Чумак).
У простому реченні кома ставиться:
1. Між однорідними членами речення, не з’єднаними сполучниками:
Під вікнами насадила Ганна бузку, любистку, півників та півонії (Нечуй-Левицький).
Тут, на цих вуличках, дозрівала його класова свідомість, тут він переймався недолею голодних, безправних, безробітних (Федорів).
Це ж могло наступити нині, завтра, позавтра... (Кобилянська).
Світло сяйною хвилею хлюпнуло по верхівках дерев, замиготіло, застрибало по кущах (Гуцало).
55. Текст - головний елемент документа, який складається з логічних елементів: вступ, доказ, закінчення. У вступі адресат готується до сприйняття теми (обґрунтовуються причина укладання документа, історія питання та ін.). У доказі розкривається суть питання. У закінченні формулюється мета, заради якої складено документ.
Текст документа, що складається з одного закінчення, називається простим, а той, що містить інші логічні елементи, - складним.
Членування тексту на складові частини, графічне розмежування частин, а також використання заголовків, нумерації та ін. називають рубрикацією. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної побудови ділового документа.
Найпростіша рубрикація - поділ на абзаци. Абзац - це відступ праворуч на початку першого рядка кожної частини документа. Словом абзац позначається також частина тексту між двома такими відступами. Абзац вказує на перехід від однієї думки до іншої. Він може складатися з одного речення, якщо цьому реченню надається особливе значення, а також охоплювати групу речень, які послідовно розкривають складну думку*
Послідовність розташування складових частин тексту позначається числовою (а також буквеною) нумерацією. Нумерація підкреслює необхідність самостійного розгляду кожного з нумерованих елементів тексту.
Є дві системи нумерації: традиційна і нова. Традиційна базується на використанні різноманітних типів позначок -римських і арабських цифр, великих літер, поєднаних з абзацами відступами. Нова використовує лише арабські цифри, розміщені у певній послідовності. Вибір того чи іншого конкретного варіанта нумерації залежить від змісту тексту, від його обсягу та складу. У простіших випадках використовуються тільки однотипні знаки - звичайні арабські цифри або малі літери.
Документи складного характеру часто вимагають застосування комбінованих способів членування та нумерації. Як правило, великими літерами користуються рідко: значні за обсягом частини тексту нумеруються найчастіше римськими цифрами; підрозділи - арабськими, пункти всередині розділів - малими літерами.
Більші за абзац рубрики можуть набувати і словесних найменувань (параграф §, розділ, частина та ін.), які теж нумеруються.
Нова система нумерації широко застосовується у науково-технічній літературі й діловодстві. Це суто цифрова система нумерації частин тексту без словесних найменувань частин (розділ, підрозділ, пункт, підпункт) і без заголовків до частин тексту.
Базується система на таких правилах:
- кожна складова частина тексту, яка відповідає поняттям частина, розділ, пункт, підпункт, наділяється своїм номером;
- номери позначаються лише арабськими цифрами;
- після кожної цифри ставиться крапка;
- номер кожної складової частини містить всі номери відповідних складових частин вищих ступенів поділу: так, розділи нумерують 1., 2., 3. (це - перший, другий, третій); підрозділи - 1.1.; 1.2.; 1.3. (перший підрозділ першого розділу; другий підрозділ першого розділу; третій підрозділ першого розділу); пункти нумерують так: 1.1.2.; 3.1.2. (другий пункт першого підрозділу першого розділу; другий пункт першого підрозділу третього розділу);
- номери найбільших за обсягом частин тексту_перший, найвищий ступінь поділу - складаються з однієї цифри (1.);
- на другому ступені поділу складові частини мають номери з двох цифр (1.2.);
- на третьому ступені поділу складові частини мають номери з трьох цифр (1.3.5.) і т. д.
Вказані вимоги до складання й оформлення текстів документів стосуються усіх видів документів, про які йтиме мова в наступних розділах.
Рубрикація це поділ тексту на логічні складові частини, які графічно
відокремлюються одна від одної. Для цього використовують також заголовки,
систему нумерації, колір чи фактуру паперу та ін., що в кінцевому рахунку
     виражає зовнішню будову (композицію) всього документа і вказує на його складність.
Ступінь складності й форма поділу безпосередньо залежить від обсягу, змісту, складу,
тематики і призначення документа.
Найпростішим видом рубрикації є поділ на абзаци. Класичний абзац має три частини:
   зачин (формулює тему абзацу зміст);
   фраза (містить основну інформацію абзацу);
   коментар (підсумок усього абзацного змісту).
Інформація, вміщена в межах одного абзацу, повинна виражати закінчену думку. Типовий абзац
має бути із 45 речень. Хоча ОДС не виключає наявність й одного речення. Та яким би не був обсяг
абзацу, він має являти собою внутрішньо замкнене смислове ціле.
Нумерація рубрик тексту існує для чіткого зазначення і вказування на взаємозалежність певних розділів,
частин, пунктів та їх підпорядкування, а також підкреслює необхідність самостійного розгляду кожного з
нумерованих елементів. Розрізняють комбіновану (традиційну) й нову системи нумерації.
Комбінована (традиційна) базується на використовуванні символів, слів, літер, арабських і римських цифр
та доповнює абзацне членування тексту (нумерування пунктів, правил, тез), яке залежить від змісту, обсягу й форми документа.
 
Нумерація розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів:
Розділи, наприклад звіту, повинні мати порядкову нумерацію в межах викладення суті змісту й позначатися
арабськими цифрами без крапки:
1, 2, 3 й т. д.
Підрозділи повинні мати порядкову нумерацію в межах кожного розділу.
Номер підрозділу складається з номера розділу й порядкового номера підрозділу, відокремлених крапкою.
Після номера підрозділу крапку не ставлять:
1.1, 1.2 й т. д.
Пункти повинні мати порядкову нумерацію в межах кожного розділу або підрозділу.
56. Заява – це офіційний документ що містить повідомлення в письмовій формі. Заява містить найчастіше пропозиції, скарги або прохання якої-небудь людини, адресовані або організації, або посадовій особі.
Під час складання заяви дотримуйтеся таких правил.

· Праворуч, на останній третині рядка, відзначається адресат – назва організації чи установи, посада, прізвище, ім’я та по батькові особи, до якої звертаються.

· У цьому ж місці вміщуються відомості про те, хто подає заяву (послідовно дотримуючись форми родового відмінка, привід “від” не вживається).

· Текст заяви (виклад прохання, скарги, пропозиції тощо) пишеться з абзацу.

· Заява може вміщати і доповнення (перелік документів, які додаються до заяви).
Реквізити заяви:

· Найменування адресата, якому направляється заява (назва організації, прізвище та ініціали людини, якій адресована заява).

· Фамілія, ім’я, по-батькові, посада або адреса автора заяви

· Найменування документа

· Точний виклад повідомлення

· Опис документів які додаються до заяви.

· Дата, підпис.
Заява пишеться власноручно в одному примірнику. Різновидами заяви є заява-зобов’язання (прохання про надання позики), заява про відкриття рахунка, про притягнення до відповідальності тощо.
У заяві використовується, як правило, офіційно-ділова лексика, в деяких заявах допускається вживання публіцистичної лексики (наприклад, заява про прийом до партії).
Автобіографія
Це документ, в якому особа повідомляє основні факти своєї біографії. Цей документ характеризується незначним рівнем стандартизації. Основні вимоги під час його написання – вичерпність потрібних відомостей і лаконізм викладу.
Реквізити:
Назва виду документа.
Текст, у якому зазначаються:- Прізвище, ім’я, по-батькові;- Дата народження;- Місце народження;- Відомості про освіту (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося навчатися);
- Відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній послідовності назви місць роботи й посад);
- Короткі відомості про склад сім’ї.
Дата написання.
Підпис.
Заголовок („Автобіографія”) пишеться посередині рядка, трохи нижче за верхнє поле. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. Дата написання ставиться ліворуч під текстом, підпис автора – праворуч. Автобіографія має дві форми:
- автобіографія-розповідь – з елементами опису й характеристикою згадуваних у ній людей.
- автобіографія-документ – з точним поданням фактів.













РЕЗЮМЕ
Резюме – це документ, в якому коротко викладаються особисті, освітні та професійні відомості про особу.
Реквізити документа:
Назва виду документа
Текст, що містить таку інформацію:
Домашня адреса, телефон, e-mail;
Прізвище, ім’я, по-батькові;
Мета написання документа;
Особисті данні (дата народження; сімейний стан; національність);
Відомості про освіту (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися; ступінь володіння іноземними мовами(при потребі);
Відомості про професійний досвід (яку посаду обіймає зараз, попередні посади, із зазначенням стажу роботи);
Відомості про публікації (якщо потрібно);
Інша інформація на вимогу роботодавця.
Дата (при потребі)
Підпис (при потребі)
Резюме повинно бути детальним, і, водночас, лаконічним. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. Для того, щоб досягнути успіху, під час складання варто дотримуватись певних правил:
Формулюйте свою мету зрозуміло, чітко, дохідливо.
Намагайтесь вжити якомога більше фахових слів, що відповідають посаді, яку ви хочете обійняти.
Для кожного конкретного конкурсу складайте окреме резюме.
Намагайтесь не вживати такі слова, як “я”, “ми”. Замість них вживайте на початку речення активні дієслова: організував, створив, керував, вивчав, обізнаний з.
Не надсилайте своєї фотокартки, якщо цього спеціально не передбачено.
Не вказуйте розмір заробітної плати й особисті відомості.
Для передруку використовуйте якісний папір стандартного розміру.
Якщо ви обіймаєте не надто високу посаду, то під час складання резюме краще зосередитися на великому досвіді роботи й набутих навичках.
Характеристика
     Це документ, у якому в офіційній формі висловлено громадську думку про працівника як члена колективу і який складається на його вимогу або письмовий запит іншої установи для подання до цієї установи.       Реквізити:
Назва виду документа.
Заголовок (прізвище, ім’я, по-батькові у родовому відмінку особи, якій видається характеристика; рік або повна дата народження; посада;при потребі – місце проживання).
Текст, який містить такі відомості: - трудова діяльність працівника; - ставлення до службових обов’язків та трудової дисципліни; - моральні якості (риси характеру, ставлення до інших членів колективу); - висновки; - призначення характеристики (при потребі).
Дата складання.
Підпис керівника установи (при потребі – інших відповідальних осіб).
Печатка.
      Характеристика оформляється на стандартному аркуші паперу у двох примірниках: перший видають особі, а другий (копію) підшивають до особової справи.

Протокол, витяг з протоколу, резолюція
Це документ, у якому фіксуються хід і результати роботи нарад, засідань, зборів, конференцій. У протоколах відображаються всі виступи з питань, що розглядаються, а також рішення, прийняті в результаті обговорення.
Протокол веде секретар або інша спеціально призначена особа.
Протоколи загальних зборів (засідань, нарад) підписують голова й секретар, а протоколи засідань комісій усі члени комісій.
Текст протоколу складається з двох частин: вступної та основної. У вступній частині вказується дата проведення зборів, зазначаються прізвища та ініціали всіх присутніх. При великій кількості присутніх на засіданні їх список складається окремо й додається, а в протоколі зазначається лише загальна кількість присутніх. У цій частині подається також порядок денний зборів з переліком питань, що розглядаються. Основний текст протоколу поділяється на розділи, які відповідають пунктам порядку денного. Кожен розділ містить такі частини:
слухали; виступили; ухвалили.
Слово СЛУХАЛИ, як правило, друкується великими літерами, після нього ставиться двокрапка. У наступному рядку з абзацу вказуються ініціали й прізвище доповідача, тема доповіді. Далі викладається основний зміст доповіді або вказується, що текст додається.
Так само оформляється розділ ВИСТУПИЛИ.
У розділі УХВАЛИЛИ повністю записується прийняте рішення, яке може складатися з одного чи кількох пунктів або з констатуючої й резолюційної частин.
За обсягом фіксованої інформації протоколи бувають трьох видів:
1) короткі (записуються обговорювані питання, прізвища доповідачів, прийняті рішення);
2) повні (відрізняються від коротких стислим поданням виступів доповідачів і учасників);
3) стенографічні (дослівно фіксують увесь хід засідання).
Реквізити:
Назва виду документа, яку пишуть посередині рядка.
Порядковий номер протоколу.
Назва зборів, конференції, засідання, наради із зазначенням їх характеру (загальні збори, виробнича нарада, розширена нарада).
Назва установи, підприємства чи організації, де відбулися збори, конференція.
Дату проведення зборів, засідання, наради, яку пишуть нижче від назви організації з лівого боку. У цьому ж рядку з правого боку пишуть місце проведення (назву міста).
Кількісний склад учасників, який пишуть з нового рядка. При великій кількості присутніх на засіданні їх список складають окремо й додають, а в протоколі зазначають лише загальну кількість. Якщо кількість учасників сягає 1012 осіб, то вказують усіх присутніх.
Посади, прізвища, ініціали керівників зборів, конференції, наради (голови, секретаря, членів президії).
Порядок денний, тобто питання, що їх розглядають на зборах, нараді або конференції. Питання у порядку денному формулюють у називному відмінку.
Текст.
Перелік додатків до протоколу із зазначенням кількості сторінок;
Підписи керівників зборів, засідання, конференції (голови й секретаря).

Витяг з протоколу це певна частина (уривок) протоколу, що відображає конкретне окреме питання порядку денного, оформлена належним чином.
Документи підлягають завіренню.
Один із наймасовіших видів документів, що надсилається (передається) окремим посадовим особам (установам).
Реквізити витягу із протоколу аналогічні реквізитам протоколу. Окрім того є відмітка про завірення копії та відмітка про виконання.
      Реквізити:
1. Назва й номер документа.  
2. Назва колегіального органу, засідання, наради.  
3. Дата.  
4. Питання порядку денного.  
5. Текст з цього питання.   
6. Підписи голови й секретаря
У витягу вказують прізвища та ініціали тих, хто виступив (без викладу виступів), а також зміст прийнятих рішень. Витяг із протоколу підписують голова й секретар засідання. У протоколі роблять помітку про зроблений витяг, а також зазначають, кому його вручено чи надіслано.
     Рішення колегіальних органів доводяться до виконавців і організацій, що належать до сфери управління установи, через надсилання їм рішень.
     Рішення колегій установ впроваджуються в життя наказами керівника установи.
Пояснювальна записка
Пояснювальна записка – це письмове пояс¬нення на вимогу керівника з приводу ситуації, що склалася, фактів, дій або вчинків працівників (найчастіше пору¬шення дисципліни, невиконання службових завдань). Інко¬ли пояснювальна записка це вступ до якогось документа (плану, звіту, проекту). Реквізити:

· Назва виду документа

· Заголовок

· Посада, прізвище та ініціали керівника, якому вона подається

· Текст

· Посада, прізвище та ініціали особи, яка подає записку (може розташовуватися після адресата).

· Дата

· Підпис
Розписка Це письмове підтвердження певної дії, що відбулась – передачі й отримання документів,товарів, грощей від підприємства або приватної особи.      Розписка може бути приватного (особа отримує цінності від особи) і службового (особа представник установи – отримує цінності від цієї або іншої установи) характеру.
      Реквізити:
Назва виду документа.
Текст: прізвище, ім’я, по батькові та посада особи, яка дає розписку і підтверджує отримання цінностей; прізвище, ім’я, по батькові та посада особи, яка передала цінності; точні найменування матеріальних цінностей, їх кількість і вартість словами і цифрами; відомості про документ (паспорт, посвідчення), засвідчує особу, яка отримує цінності; підстава передачі й отримання цінностей.
Дата.
Підпис особи, яка отримала цінності.
Завірення підпису (у приватній розписці).

Доручення це письмове повідомлення, за яким організація чи окрема особа надає право іншій особі від її імені здійснювати певні юридичні чинності або отримувати матеріальні цінності.
Доручення видаються на розпорядження майном, отримання грошових і матеріальних цінностей. Вони поділяються на особисті та офіційні.
Особисті доручення видаються окремими особами, які передають свої права іншим особам (право на отримання заробітної плати, поштового переказу та ін.). Обов’язковою умовою правомірності особистого доручення є наявність підпису службової особи й печатка установи, підприємства, що засвідчує підпис довірителя (доручення, які видаються студентам, можуть засвідчуватись навчальним закладом).
В офіційному дорученні обов’язково зазначаються:
Назва організації, яка видає доручення.
Номер доручення й дата видання.
Посада, прізвище, ім’я, по батькові особи, якій видано доручення.
Назва організації чи підприємства, від якого повинні бути отримані матеріальні цінності.
Перелік цінностей із вказівкою на їх кількість і суму.
Строк дії доручення.
Зразок підпису особи, якій видано доручення.
Назва документа, що посвідчує особу отримувача цінностей (паспорт, посвідчення).
Підписи службових осіб, які видали доручення.
Печатка організації, що видала доручення.
Офіційні доручення можуть бути разовими, спеціальними й загальними.
Разові видаються на виконання одноразової дії (отримання товарно-матеріальних цінностей, одержання заробітної платні, пенсії, стипендії, поштового переказу).
Спеціальні на здійснення приватною чи службовою особою однотипних дій (представництво в органах суду, виконання банківських операцій у межах певного терміну).
Загальні на виконання широких повноважень (отримання документів, ведення справи в усіх судових, арбітражних і адміністративних установах з усіма правами, що надані законом позивачеві, відповідачеві; укладання угод, одержання майна тощо).
Для багатьох доручень є друковані бланки, куди від руки вписують прізвище, ім’я та по батькові того, кому доручається, що саме, де треба одержати, та завіряють підписом і круглою печаткою. Завіряється також підпис особи, на ім’я якої написано доручення. Завірені нотаріально доручення можна передавати телеграмою. Телеграма-доручення складається з тексту доручення, який може бути відповідно скорочений, та посвідчуваль-ного напису з підписом нотаріуса й печаткою нотаріальної контори. Підпис нотаріуса засвідчується органом зв’язку, через який передається телеграма-доручення. Таке доручення має силу оригіналу.

57. Анота
·ція ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] annotatio  зауваження, помітка)  короткий виклад змісту [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], статті, розробки, звіту тощо. У етимологічному значенні слово трапляється в другій пол. І ст. н.е., але функціонально анотація була присутня вже в каталогах Олександрійської бібліотеки (ІІІ ст до н.е.). Пізніше анотація у вигляді короткої характеристики тих чи інших авторів, відомостей про тематику їхніх праць, оцінки останніх використовується в бібліографічних словниках. З появою наукових журналів у другій пол. XVII ст. анотація дає початок жанрам наукової періодики, а пізніше – становленню анотованої бібліографії. Обов’язковим елементом анотації є бібліографічний опис у редукованій формі (автор, назва, індекс тощо). Якщо бібліографічний опис ідентифікує документ чи його частину, то анотація ідентифікує зміст документа, вона є не формальною, а змістовою моделлю документального джерела.
Різновиди анотацій
Виокремлюють такі види анотації:
1) сигнальна чи довідкова, характерна для видань державної бібліографії (уточнює назву чи доповнює біб.опис фактичними відомостями);
2) оціночна, характерна науково-допоміжній бібліографії (критична оцінка документа);
3) рекомендаційна, що співвідноситься з відповідним видом бібліографії (характеризує зміст з врахуванням потреб цільової групи).
За повнотою відбиття змісту розрізняють 2 категорії анотацій – загальну (характеризує зміст документа в цілому) і аналітичну (характеризує частину чи аспект змісту), а за кількістю анотованих документів – монографічну та групову. За сферами використання анотації бувають – бібліографічні, видавничі та книготоргівельні.
Структура анотації книги
Орієнтовно змістово-структурна модель анотації виглядає так:
1. відомості про автора, упорядника
2. про текст, що містить видання
3. характеристика змісту твору
4. про науково-довідковий апарат
5. про оформлення, ілюстрації тощо
6. про читацьку адресу
7. цільове призначення видання
Максимальний обсяг анотації 600 символів. Мова анотації: мова книги та 2 іноземні мови. Реквізити анотації: автор, паспортні дані книги, текст, вказівки щодо категорії читачів.
Анотування наукових праць
В [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] місце розташування анотації, її обсяг, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] визначаються Держстандартом України та субєктами видавничої діяльності. Поява електронних версій [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та обєднання веб-ресурсів наукової періодики, в якому бере участь низка українських періодичних видань, спонукає переглянути практику анотування наукових праць. В електронних версіях зарубіжних наукових видань анотації [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] часто становлять не менше 1000 знаків. У [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] відбувся перехід від стислої анотації наукових статей до розгорнутої (близько 700 знаків), де в узагальненій формі має подаватися головний результат здійсненого автором [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Вимоги до анотацій
1. Анотація повинна мати лаконічну, конкретну форму, але при цьому давати містку характеристику виданню без побічної інформації. 2. Обсяг її зазвичай не має перевищувати 500 - 600 знаків. 3. Під час написання анотації використовується загальноприйнята лексика. 4. Якщо у назві є малозрозумілі слова, їх потрібно пояснити. 5. Допускаються тільки загальноприйняті слова, загальновживана лексика. 6. Не рекомендується наводити цитати з тексту. 7. Рекламні елементи не повинні викривляти об'єктивну характеристику видання.
Сигнальна (довідкова) анотація
Зазвичай, даний вид анотації уточнює та доповнює назву. Типова структура сигнальної анотації наступна:
Бібліографічний опис
Змістова частина:
1. Призначення видання
2. Відомості про авторів.
3. Проблема, тема, що лежать в основі.
4. Основні питання які розглядалися, отримані результати, галузь, висновки, додаткова інформація.
5. Особливості художньо-поліграфічного оформлення.
6. Наявність та особливість апарату книги.
7. Читацьке призначення.
Оціночна
Характерна науково-допоміжній бібліографії. Типова структура:
Бібліографічний опис
Змістова частина:
1. Характеристика нового, цінного і корисного в тексті.
2. Оцінка соціального значення видання.
3. Різноманітні ідеї, досягнення.
Рекомендаційна
Типова структура:
Бібліографічний опис
Змістова частина:
1. Характеристика змісту
2. Рекомендації залежно від цілей читача, рівня загальної освіти, професійної підготовки.
3. Цілеспрямована послідовність читання, вивчення, використання.
4. Методичні поради читачу.
5. Методичні поради працівникам книжкової справи щодо використання.
Наукова стаття – вид [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] публікації, у якій описано кінцеві або проміжні результати проведеного дослідження, обґрунтовано способи їх отримання, а також накреслено перспективи наступних напрацювань. Обсяг наукової статті зазвичай становить від 6 до 24 сторінок, тобто 0,35 – 1 др. арк.
Наукова стаття містить такі необхідні елементи:
постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями;
аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття;
формулювання цілей статті (постановка завдання);
виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів;
висновки з цього дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку.
Види наукових статей
За змістом наукові [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] класифікують на:
власне наукові статті (виклад основних результатів роботи);
науково-популярні статті (орієнтують на читацьку аудиторію, серед якої можуть бути непрофесіонали). Ознакою таких статей є доступність змістової інформації;
науково-навчальні та науково-методичні статті (містять практичний виклад закономірностей, досліджуваних об’єктів, методи їх застосування у практичній діяльності);
науково-публіцистичні статті (присвячені актуальним для наукової громадськості проблемам).
Призначені наукові статті науковцям, спеціалістам певної галузі або кількох галузей.
За кількістю авторів наукові статті бувають одноосібні (один автор) або колективні (колектив авторів).
За галузевим призначенням виокремлюють статті мовознавчі, літературознавчі, педагогічні, психологічні, історичні та ін.
За науковим завданням – теоретичні і прикладні.
За способом розкриття статті поділяють на оглядові, проблемні і методологічні. Оглядові статті містять характеристику стану і перспектив наукових досліджень у тій чи іншій предметній галузі. У проблемних статтях наявний аналіз проблеми, яка не одержала всебічного осмислення. Методологічні статті подають обґрунтування методології розв’язання проблеми.
Функції наукових статей
Наукові статті виконують дослідницьку функцію (подають наукові результати), презентаційну (представляють дослідника в науковому товаристві), оцінну (оцінюють стан наукових досліджень з певної проблеми) та комунікативну (слугують засобом спілкування дослідників).
Ознаки наукової статті
Ознаками мови наукової статті є логічність, ясність, стислість, точність наукової термінології, вірогідність вихідної інформації, критичність у відборі фактів, доказовість змісту тексту, завершеність (цілісність розкриття одного або кількох питань), логічність і обґрунтованість висновків, наявність міркувань і посилань.
Крім теоретичних знань вступник до аспірантури повинен вміти застосовувати отримані знання у наукових дослідженнях фундаментального та прикладного характеру з використанням сучасних інформаційних технологій. Реферат з обраної наукової спеціальності разом із відгуком передбачуваного наукового керівника вступник повинен подати разом з іншими документами до аспірантури. При написанні реферату необхідно дотримуватись вимог Державного стандарту України ДСТУ 3008-95 [1].
Загальні вимоги:
чіткість та логічна послідовність викладення матеріалу;
переконливість аргументації;
стислість і точність формулювань, які виключають можливість неоднозначного тлумачення;
конкретність викладення результатів дослідження;
обґрунтованість рекомендацій та пропозицій.
У рефераті повинні бути відображеними:
актуальність тематики та відповідність до сучасного стану науки, техніки і питань виробництва;
обґрунтування вибраного направлення досліджень, методів розв’язку задачі та їх порівняльні оцінки;
аналіз та узагальнення існуючих результатів;
розробка загальної методики проведення досліджень;
характер і зміст виконаних теоретичних досліджень та розрахунків, методи досліджень;
обґрунтування необхідності проведення експериментальних досліджень, принцип дії розроблених програм, характеристики цих програм, оцінка похибок розрахунків, отримані експериментальні дані;
оцінка повноти розв’язку поставленої задачі;
оцінка достовірності отриманих результатів, їх порівняння з аналогічними результатами;
наукова та практична цінність виконаної роботи.
Реферат це науково-технічний документ, який містить вичерпну систематизовану інформацію за вибраною темою (приблизно на 25-60 сторінках формату А4), передбачає виклад матеріалу на основі спеціально підібраної літератури та самостійно проведеного дослідження.
Реферат необхідно оформлювати відповідно до Державного стандарту України. Необхідно неухильно дотримуватися порядку подання окремих видів текстового матеріалу, таблиць, формул та ілюстрацій.
Структура реферату
титульний аркуш;
зміст;
перелік умовних позначень, символів, одиниць скорочень і термінів (за необхідності);
вступ;
суть реферату (основна частина);
висновки;
список використаних джерел (перелік посилань);
додатки (за необхідності).
Тези доповіді  опубліковані на початку наукової конференції (з'їзду, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]), матеріали попереднього характеру, що містять виклад основних аспектів наукової доповіді.
Обсяг тез може бути в межах 2-3 сторінки машинописного тексту через 1,5-2 інтервали.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] тези можна подати так: теза  обґрунтування  доказ  аргумент  результат  перспектива.
Тези доповіді, будь-якої наукової публікації оформляють згідно з вимогами:
у правому верхньому куті розміщують прізвище автора та його ініціали та доповнюють відомостями про нього;
назва тез доповіді коротко відображає головну ідею, думку, положення (2-5 слів);
послідовність викладу змісту може бути наступна: актуальність, проблеми; стан розробки проблеми в науці і практиці; основна ідея, положення, висновки дослідження; основні результати та їх практичне значення. В тезах зазвичай не використовують цитати, цифровий матеріал.
Формулювання кожної тези починається з нового рядка, кожна теза має самостійну думку, висловлену в одному або кількох реченнях.

Те
·за   1. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], висловлене в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], доповіді, статті тощо, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] якого треба довести.

Положення, що коротко й чітко формулює основну [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] чого-небудь або провідне [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], що стоїть перед кимось.
Тези  коротко сформульовані основні [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] доповіді, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] тощо.
2. Теза ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ])  вихідне положення, що вимагає [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
3. Теза ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ])  у філософії [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  вихідний [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] розвитку, перший [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Thйza)  муніципалітет у Франції, у регіоні [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], департамент [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  українське видавництво.
Відгук це висновки уповноваженої особи (кількох осіб) про наукові роботи, вистави, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], представлені на розгляд чи до захисту.
Реквізити відгуку такі:
1. Назва документа.
2. Заголовок, що містить: назву роботи; прізвище, ім'я та по батькові її автора; рік написання; кількість сторінок.
3. Текст, що містить: вступ; стислий виклад змісту роботи; критичні зауваження; висновок з пропозиціями.
4. Підпис, що завіряється печаткою.
5. Дата.
Реце
·нзія  публікація, в якій обговорюється та оцінюється літературний чи науковий [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], театральна [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Рецензія оприлюднюється у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] чи [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Рецензія (нім. rezension, лат. Recensio, англ. Review  огляд, оцінка)  аналіз, розбір, деяка оцінка публікації, твору або продукту, жанр газетно-журнальної публіцистики та літературної критики. Рецензія може відноситися до матеріальних речей (прилади, аксесуари, побутова техніка), комп'ютерних технологій, художньої літератури, музики, фільмів, комп'ютерних ігор. Рецензувати можуть також поточні події, громадські заяви і події. На додаток до критичного твердження, автор рецензії може виставити предмету рецензування певну оцінку для визначення відносної цінності рецензованого предмета.
Збірку рецензій також можна назвати рецензією. Наприклад, en: The New York Review of Books (укр. Нью-Йоркський Книжковий огляд) є колекцією есе з літератури, культури та поточних подій. en: National Review (укр. Національний огляд), заснований Вільямом Баклі Молодшим (en: William F. Buckley, Jr.), є впливовим консервативним журналом, а en: Monthly Review (укр. Щомісячний огляд)  довго працює соціальне періодичне видання.
У термінах наукової літератури огляди  це наукові видання, які надають синтез досліджень щодо теми. Складання цих оглядів формує ядро інформаційного наповнення «теоретичних» наукових журналів, таких як «Annual Reviews», серію журналів «Nature Reviews» і «Trends».
Рівноправне рецензування (англ. Peer review) є процесом, завдяки якому вчені оцінюють роботи своїх колег, на основі висновків яких, редактор приймає рішення про якісність надісланого манускрипту та доцільність його публікації. Огляд комп'ютерних програм також є рецензування.
Види рецензій
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (англ. Consumer review)  це рецензія, написана власником продукту або послуги, або ж написана тими користувачами продукту або послуги, які мають достатній досвід для того, щоб прокоментувати надійність товару / послуги та його відповідність заявленим виробником специфікаціям.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (англ. Expert review)  це рецензія, написана будь-ким, хто протестував кілька продуктів або послуг для визначення, який з них пропонує краще співвідношення ціни і якості або кращий набір особливостей.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (англ. Bought Review)  це система, де творець (зазвичай компанія) нового продукту платить рецензенту, щоб він прорецензував даний продукт. Перш за все використовується в автомобільній індустрії, фільмах і комп'ютерних іграх, ця система створює свого роду таємну рекламу. Як правило, куплені огляди є упередженими, хоча бувають і винятки.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  оцінка автором власного твору; [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], що публікується під [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] чи [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Приблизна структура рецензії
тема або найменування рецензованої роботи;
її автор;
актуальність і правильність обраної теми;
вдалість огляду літератури;
використання системи доказів;
повнота розкриття проблеми;
результати аналізу економічної доцільності, якщо необхідні;
наявність чітких висновків;
використання наукового апарату;
якість оформлення роботи;
недоліки, що є в роботі;
висновок про можливість допуску роботи до захисту (або надання іншого права).
Курсові
· прое
·кти (роботи) виконуються з метою закріплення, поглиблення і узагальнення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], одержаних [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] за час [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та їх застосування до комплексного вирішення конкретного фахового завдання.
Першим по-справжньому самостійним дослідженням кожного студента університету є курсова робота. Курсова робота - це самостійне навчально-наукове дослідження студента, яке виконується з певного навчального курсу або з окремих його розділів.
Метою написання курсової роботи є:
поглиблення знань студентів з актуальних проблем окремої галузі науки; систематизація отриманих теоретичних знань з певної навчальної дисципліни; розвивиток умінь самостійного критичного опрацювання наукових джерел; формування дослідницьких умінь студентів; стимулювання студентів до самостійного наукового пошуку; розвиток уміння аналізувати передовий досвід та узагальнювати власні спостереження; формування вміння практичної реалізації результатів дослідження проблеми в самостійно виконаних розробках.
Курсова робота має таку структуру:
вступ, розділи теоретичної і практичної частини, висновки, додатки та список використаної літератури. На сторінці плану вказуються номери сторінок кожного розділу та параграфу. Обсяг курсової роботи 20-25 сторінок (для природничо-математичних наук) або 30-35 ст., якщо дослідження здійснюється з гуманітарних дисциплін. У вступі потрібно довести актуальність певної проблеми для даної галузі науки і практики, визначити об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження. Основна частина курсової роботи складається з теоретичної та практичної, де розкривається зміст дослідження. Зокрема, у першій частині (теоретичній) подається аналіз наукової літератури, а також авторські розробки і висновки. Друга (практична) частина містить опис виконаного дослідницького завдання та розробки навчально-методичних матеріалів. Кожен розділ необхідно завершувати лаконічними висновками, що логічно узагальнюють викладене. При цьому потрібно пам’ятати, що дослівне запозичення чужого тексту, яке не супроводжується посиланням на джерело, називається плагіатом і суворо карається в науковому середовищі. На основі висновків до розділів виконується загальний висновок до курсової роботи Список використаної літератури складається студентом як результат перегляду наукових джерел з теми дослідження. Це 20-25 джерел. До бібліографічного списку вноситься тільки та література, що використовувалася в роботі, на яку є посилання в тексті. Перевага повинні надаватися новітнім виданням. При складанні тез, конспектуванні потрібного матеріалу вже на початковому етапі потрібно записувати літературу, це полегшить її систематизацію. Список наукових джерел подається в алфавітному порядку, оформлюється з урахуванням сучасних вимог до бібліографічного опису. Додатки до курсової роботи розміщуються в кінці роботи, проте, до списку використаної літератури. Вони можуть включати: таблиці, схеми, малюнки, зразки планів-конспектів уроків, розробленого дидактичного матеріалу, робіт учнів, анкети, тести тощо.
Приступаючи до курсової роботи студент повинен:
вибрати тему, ознайомитися з нею; знайти та відібрати літературу; з’ясувати об'єкт, предмет; визначити мету та завдання дослідження; скласти робочу картотеку літератури з теми роботи; скласти попередній план роботи та узгодити його з керівником; вивчити та законспектувати літературу; вивчити досвід роботи, провести експеримент чи анкетування; написати текст роботи відповідно до її структури. Для написання роботи з психології, педагогіки та деяких інших дисциплін проводять ще й анкетування, опитування і обробку отриманих даних.
Коли накопичено основний матеріал для курсової роботи, відбувається:
написання вступу; формування висновків та рекомендацій; оформлення списку використаної літератури та додатків; подання чорнового варіанту роботи науковому керівникові; усунення зауважень, урахування рекомендацій наукового керівника; доопрацювання роботи з урахуванням рекомендацій, остаточне редагування тексту підготовка до захисту. Тематика курсової роботи зазвичай є частиною наукового пошуку відповідної кафедри факультету. Проблеми наукового пошуку відображені в курсових роботах студентів, можуть знайти своє продовження в дипломних роботах. Таким чином забезпечується наступність науково-дослідницької діяльності студентів від курсу до курсу, послідовність засобів і форм її проведення відповідно до логіки навчального процесу.
Дипломна робота кваліфікаційна робота, призначена для об'єктивного контролю ступеня сформованості [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] вирішувати типові задачі діяльності, які, в основному, віднесені в освітньо-кваліфікаційних характеристиках до організаційної, управлінської і виконавської (технологічної, операторської) робочих функцій.
Дипломні (кваліфікаційні) проекти (роботи) виконуються на завершальному етапі навчання [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і передбачають:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], закріплення, розширення теоретичних і практичних знань зі спеціальності та застосування їх при вирішенні конкретних наукових, технічних, економічних виробничих й інших завдань;
розвиток навичок самостійної роботи й оволодіння методикою [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], пов'язаних з темою проекту (роботи).
Написання
Написання дипломної роботи є результатом вивчення студентами загальнотеоретичних і спеціальних дисциплін, практики організації роботи з конкретної спеціальності.
Дипломна робота як узагальнений виклад результатів і наукових положень, висунутих автором для публічного захисту, повинна мати внутрішню єдність і свідчити про особистий внесок автора в науку і (або) практику.
Магістерська дипломна робота - найважливіший етап в підготовці фахівця, завершальна ланка в єдиній системі теоретичного і практичного навчання студента. Майбутній фахівець має продемонструвати ступінь своєї підготовленості з обраної спеціальності, рівень загальної, наукової і професійної ерудиції, творчий пошук нових напрямків в науковому і практичному підході до розв’язання поставлених завдань.
Дипломна робота виконується на базі отриманих у процесі навчання і придбаних під час студентських наукових досліджень теоретичних знань, зібраного фактичного матеріалу з обраної теми дослідження під час практики. Майбутній випускник зобов'язаний в межах дипломної роботи подати з обраної проблематики власну оцінку суми знань, розроблених світовою наукою, зробити загальні й конкретні висновки, запропонувати свої рекомендації щодо зміни, покращення, реорганізації існуючої ситуації.
Захист
Після отримання відгуку від наукового керівника про дипломну роботу, двох рецензій на закінчену дипломну роботу від двох спеціалістів відповідної кваліфікації і затвердження її завідуючим кафедрою, випускник має переконливо захистити на відкритому засіданні державної екзаменаційної комісії за участю не менш половини її складу при обов’язковій присутності голови комісії основні положення магістерської дипломної роботи.
Дипломна робота [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Мета
Магістерська дипломна робота повинна показати:
знання дипломника з сучасної теорії;
вміння використовувати придбані знання в практичній роботі;
уміння й здатність:
ставити проблеми й обґрунтовувати їх актуальність;
формулювати мету й завдання дослідження;
розробити логіко-структурну схему роботи;
працювати з літературними джерелами та фактичним матеріалом;
глибоко аналізувати й оцінювати різні аспекти діяльності з урахуванням світового досвіду;
обґрунтовувати власні узагальнення, висновки і пропозиції.
Завдання
Основними задачами магістерської дипломної роботи є:
закріплення теоретичних і практичних навичок, отриманих слухачем магістратури за період навчання;
розвиток умінь і навичок проведення самостійної науково-дослідної роботи;
оволодіння методами й формами виконання науково-дослідної роботи;
набуття вміння науково обґрунтованого розв’язання поставленої задачі;
виявлення рівня підготовки дипломника щодо самостійного аналізу та викладання матеріалу, вміння захищати свої погляди й практично реалізовувати їх у господарської діяльності;
перевірка ступеня підготовки дипломника за профілем обраної спеціальності.
58. Бібліографічний опис – це сукупність бібліографічних відомостей про документ, його складову частину чи групу документів, які наведені за певними правилами, необхідні та достатні для загальної характеристики й ідентифікації документа.Бібліографічний запис складається з заголовка та елементів, що об’єднані в області опису. Заголовок від опису відокремлюють крапкою. Області опису відокремлюють одна від одної крапкою і тире. Пунктуація в бібліографічному описі виконує дві функції: звичайних граматичних розділових знаків і знаків, які мають розпізнавальний характер для областей та елементів бібліографічного опису ( знаки приписної пунктуації).
Для розрізнення приписної та граматичної пунктуації застосовують проміжок в один друкований знак до і після приписного знака. Виняток становлять крапка і кома – проміжок ставлять тільки після них. Знаки крапка з комою та три крапки до винятків не належать.
2.3 У бібліографічному описі використовують такі знаки приписної пунктуації:
. – крапка і тире;
. крапка;
, кома;
: двокрапка;
; крапка з комою;
/ коса риска;
// дві косі риски;
( ) круглі дужки;
[ ] квадратні дужки;
+ плюс;
= знак рівності;
2.4 Кожну ділянку бібліографічного опису розділяють знаком крапка і тире (. – ).
2.5 Складаючи бібліографічний опис, використовують різні скорочення, які регламентовані відповідними стандартами.
2.6 У кількісному елементі бібліографічного опису можна зазначити тільки сторінку цитованого тексту.
2.7 Головні елементи бібліографічного опису
До них належить інформація про автора (чи авторів), назву твору, вид видання (перевидання чи переклад), місце видання, видавця, рік видання та обсяг публікації. Введено новий обов’язковий елемент – відомості про відповідальність, які зазначають, навіть якщо вони збігаються з заголовком.
Д а н і п р о а в т о р а. Ініціали осіб, на чиї праці посилаються в науковій роботі, пишуть перед прізвищем. У бібліографічному описі навпаки – на першому місці ставлять прізвище, потім ім’я (можливо ім’я та по батькові) або псевдонім. Ця вимога стосується і опису іноземними мовами.
У заголовку основного запису наводять прізвище одного автора. Якщо авторів є два чи три, то, як правило, подають прізвище одного. У відомостях про відповідальність (за косою рискою після назви твору) є змога зазначити, в якому вигляді особа (чи особи), що несе інтелектуальну чи іншу відповідальність за документ, представлена в документі. Це прізвища та ініціали, повні імена та по-батькові, псевдонім і т.п. Прізвища авторів відділяють комами.
Книги чотирьох та більше авторів, а також видання, що не мають індивідуальних авторів, записують за назвою. Інформацію про авторів, індивідуальних чи колективних (назва організації) подають після назви через косу лінію (/). У цьому випадку ініціали ставлять перед прізвищем.
Якщо дані про авторів є на звороті титульного аркуша, то прізвища подають у квадратних дужках [ ]. Якщо авторів понад чотири, можна зазначити перших три, додаючи слова “[та ін.]”. Можна навести прізвища всіх авторів, якщо прізвище важливого автора стоїть на п’ятому чи подальшому місці.
Дані про наукові ступені, вчені та почесні звання, титули, посаду, місце праці, членство у наукових товариствах чи академіях, які часто наводять на титульних сторінках книг, в описі опускають.
Д а н і п р о н а з в у т а в и д в и д а н н я. Назву роботи наводять так, як подано на титульному аркуші. Якщо після назви подано другу назву, то її наводять в описі з великої літери після крапки. Другу назву не скорочують.
 Після назви з малої літери подають відомості, що доповнюють, уточнюють, пояснюють основну назву видання. Наприклад, ”навч.посібник”, ”підручник”, “словник”, ”довідник”, “зб. статей”, ”зб. наук. праць”, “у 3-х т.” тощо. Перед уточненням ставлять двокрапку (:). Слова в уточненні можна скорочувати відповідно до чинних стандартів.
В і д о м о с т і п р о в і д п о в і д а л ь н і с т ь. Відомості про відповідальність є обов’язковим елементом і треба наводити їх в у тому вигляді, як вони подані в документі. Відомості про відповідальність уміщують інформацію про осіб (ініціали, прізвища авторів; перекладачів; редакторів) та організації, що брали участь у створенні інтелектуального, художнього чи іншого змісту твору, що є об’єктом опису (наприклад, пер. з англ. ; ред. ; організація, підрозділ цієї організації), які відокремлюються одні від одних крапкою з комою, а структурні підрозділи організації – комою.
Д а н і п р о п е р е в и д а н н я. Дані про перевидання й опис змін (виправлене, доповнене, перероблене тощо) подають після даних про відповідальність і виділяють з обох боків тире.
Порядковий номер видання подають завжди спочатку, позначаючи арабськими цифрами, незалежно від того, як надруковано в книзі. До цифри додають через дефіс закінчення (-ге,-тє,-те,-ме). Наприклад, ”3-тє вид., перероб. і доп.”. Дані про відповідальність, що стосуються даних про видання, наводять за правилами п. 2.7.3 після косої риски.
О б л а с т ь с п е ц и ф і ч н и х в і д о м о с т е й. Це нова область, яку застосовують при описі об’єктів, що є особливим типом публікації або розміщені на специфічних носіях: картографічні, нотні, серіальні документи; стандарти і технічні умови; патентні документи, мікроформи, електронні ресурси.
При описі картографічних документів ця область називається областю математичної основи, серіальних документів – областю нумерації, електронних ресурсів – областю виду та обсягу ресурсу. Набір елементів, які наводять в області специфічних відомостей, неоднаковий для різних видів документів.
В описі карт, картографічних атласів, схем, планів тощо в області математичної основи можуть бути зазначені такі відомості: масштаб; картографічна проекція; координати; відомості про рівнодення чи епоху в зоряних картах.
Масштаб записують у формі абстрактного числа, що показує в скільки разів зменшені розміри земної поверхні. Слово ”масштаб” в описі не зазначають.
В описі електронних ресурсів зазначають вид ресурсу та відомості про його обсяг.
В описі нормативних документів із стандартизації (стандартів і технічних умов) в області специфічних відомостей зазначають позначення раніше чинного документа; дату набуття ним чинності; терміни дії об’єкта бібліографічного опису.
В описі патентних документів в області специфічних відомостей зазначають реєстраційний номер заявки на патентний документ; дату її подання; дату публікації та відомості про офіційне видання, в якому оприлюднено відомості про патентний документ; так звані відомості про конвенційний пріоритет (дату подання заявки, номер і назву країни конвенційного пріоритету, які наводять у круглих дужках). У цій же області можуть бути зазначені індекси національної патентної класифікації.
Цю область не застосовують при описі промислових каталогів, неопублікованих звітів про науково-дослідницькі роботи, неопублікованих дисертацій.
О б л а с т ь в и х і д н и х д а н и х. Після інформації про автора, назву і перевидання подають інформацію про те, де, хто і коли видав книгу.
Першим елементом вихідних даних є місце видання, яке наводять у формі й відмінкові, зазначених у джерелі інформації, а не тільки у називному відмінку. Можна подавати скорочено лише назви столиць (чи інших великих міст). Наприклад, “Львів”, ” Харків”, проте “К.”, ”М.”, ”Спб”, ”N.Y.”, але ”У Кіровограді”. Якщо у книзі зазначено два місця видання (чи більше), то в описі їх наводять через крапку з комою.
Зазначивши місце видання, ставлять двокрапку.
Далі подають назву видавництва коротко, без лапок, опускаючи слово “видавництво”. Якщо книгу видали два видавництва, то в описі зазначають обидва. Наприклад, “К. : Основи”, “Львів : Просвіта”, “Львів : Вид-во Львівського університету”, “Львів : Світ; Київ : Либідь”, ”К. : Либідь : Основи”.
Якщо ж книгу видали спільно три чи більше видавництв, то наводять перше зі словами “[та ін.]” або ”[etc.]” у квадратних дужках.
Після назви видавництва ставлять кому (,) і подають рік видання. Рік видання зазначають арабськими цифрами. Слово “рік”, а також місяць і число не наводять. Наприклад, ”Львів : Каменяр, 2000”.
Д а н і п р о о б с я г п у б л і к а ц і ї. У бібліографічному описі книги подають об’єм монографії. Наприклад, “. – 483 с.”
У бібліографічному описі статей подають сторінки, на яких надрукована ця стаття. Наприклад, “. – С. 34–63.”
О б л а с т ь п р и м і т к и. Область примітки містить додаткову інформацію про об’єкт опису, яка обов’язкова для деяких об’єктів, наприклад, примітка про джерело основної назви, про системні вимоги для опису електронних ресурсів, відомості про депонування для опису депонованої наукової роботи, про режим доступу та ін.
Приклади оформлення бібліографічного опису у списку джерел до наукової роботи:
Книги одного, двох або трьох авторів
Лубківський, Роман Мар'янович Громове дерево [Текст] : вибр.твори /Р.М.Лубківський; вступ.ст. Д. Павличка. - К. : Український письменник, 2006. - 525 с. : 1 портр. - (Бібліотека Шевченківського комітету). - 5000 пр. - ISBN 9-6657-9204-0.
Мюссе, Л. Варварские нашествия на Западную Европу [Текст] : вторая волна / Люсьен Мюссе ; перевод с фр. А. Тополева ; [примеч. А. Ю. Карчинского]. – СПб. : Евразия, 2001. – 344, [7] с. : ил. ; 21 см. – (Barbaricum). – Загл. пер. и корешка: Вар-варские нашествия на Европу. – Библиогр.: с. 304–327. – Указ. имен., геогр. назв.: с. 328–337. – Перевод изд.: Les invasions : le second assaut contre l’Europe Chretienne / Lucien Musset. Paris, 1965. – 2000 экз. – ISBN 5-8071-0087-5 (в пер.).
Бородіна А.І. Бібліографічний словник діячів в галузі математики [Текст] / А.І.Бородіна, А.С.Бугай; ред. І.І. Гіхман. – К. : Рад. шк., 1979. – 606 с.
Костюк П. Г.Іони кальцію у функції мозку – від фізіології до патології / П.Г. Костюк, О.П. Костюк, О.О.Лук'янець; НАН України, Ін-т фізіології ім. О.О. Богомольця.– К. : Наук. думка, 2005. – 197 с.
Erdmann K. Regierungsorganisation und Verwaltungsaufbau [Text] / K. Erdmann, W. Schafer, E. Mundhenke. Heidelberg : D.v. Decker’s Verl., 1996. 114 p.
Книги чoтирьох авторів
Основы создания гибких автоматизированых произведений [Текст] / Л.А. Пономаренко, Л.В. Адамович, В.Т. Музычук, А.Е. Гридасов; ред. Б.Б. Тимофеева. – К. : Техника, 1986. – 144 с.
Книги п’яти чи більше авторів
Сучасні міжнародні відносини та зовнішня політика України [Текст] / В.В. Александров, В.Ф. Возний, Б.П. Камовников та ін. – К. : Арбис, 1992. – 158 с.
Книги під назвою
Адміністративна реформа в Україні. Проблеми підвищенння ролі Міністерства України і Національного банку України як інститутів регулювання економіки [Текст] : наук.-практ. конф., м. Київ, 17-18 черв. 1998 р. / Держ. комісія з проведення в Україні адм. реформи; редкол.: Г. О.П’ятаченко (голова), В.І. Кравченко(заст. голови) та ін. – К., 1998. – 320 с.
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України: Ювілейне видання з нагоди сімдесятип’ятиріччя Інституту літератури / Відп. ред. та упоряд. О.В. Мишанич, НАН України. Ін–т літератури ім. Т.Г. Шевченка. – К.: Наук. думка, 2003.– 587 с.: іл.– Бібліогр.С.582–586.
Замки та фортеці [Текст] = Castles and Fortresses / упоряд., вступ. ст., комент. Л. В. Прибєги ; перед. сл. М. Жулинського ; пер. англ. мовою О. Подшибіткіної ; пер. фр. мовою О. Кобушкіної. - К., 2007. – 351 с. : ілюстр. - (Архітектурні перлини України). - Текст укр., англ., рез. та перелік ілюстр. рос. і фр. мовами.- 1000 пр. - ISBN 9-7896-6577-078-7.
Українці у світовій цивілізації [Текст] : довідник / Упоряд. Т.В. Копань. – К. : Пульсари, 2006.
«Воспитательный процесс в высшей школе России», межвузовская науч.-практическая конф. (2001 ; Новосибирск). Межвузовская научно-практическая конференция «Воспитательный процесс в высшей школе России», 26–27 апр. 2001 г. [Текст] : [посвящ. 50-летию НГАВТ : материалы] / редкол.: А. Б. Борисов [и др.]. – Новосибирск : НГАВТ, 2001. – 157 с. ; 21 см. – В надзаг. : Мэрия г. Новосибирска, Новосиб. обл. отд-ние Междунар. ассоц. по борьбе с наркоманией и наркобизнесом, Новосиб. гос. акад. вод. трансп. – 300 экз.
New Trends in Public Administration and Public Law [Text] : EGPA Yearbook / Ed. by H.V. Hassel; editors: G. Jenei, M. Hogye. Budapest : EGPA; CPAS, 1996. III, 449 p.
State Management of Transitional Societies under Globalization [Text] : Proceedings of the International Round Table Sitting / B. Hubskiy, O. Onyschenko, F. Rudych, V. Luhoviy, V. Kniaziev et al.; Foundation for Intellectual Cooperation, The Akademy of State Management under the President of Ukraine. K. : Ukrainian Propylaeum Publishers, 2001. 32 p.
Багатотомні видання в цілому
Енциклопедія історії України [Текст] : у 5-ти т. / Редкол.: В.А. Смолій (голова), Я.Д. Ісаєвич, С.В. Кульчицький та ін.; ред. рада: В.М. Литвин (голова) та ін.; НАН України, Ін-т іст. України. – К. : Наук. думка, 2003 –
Гиппиус, З. Н. Сочинения [Текст] : в 2 т. / Зинаида Гиппиус ; [вступ. ст., под-гот. текста и коммент. Т. Г. Юрченко ; Рос. акад. наук, Ин-т науч. информ. по об-ществ. наукам]. – М. : Лаком-книга : Габестро, 2001. – 22 см. – (Золотая проза се-ребряного века). – На пер. только авт. и загл. сер. – 3500 экз. – ISBN 5-85647-056-7 (в пер.).
       Т. 1 : Романы. – 367 с. – Библиогр. в примеч.: с. 360–366. – Содерж.: Без талис-мана ; Победители ; Сумерки духа. – В прил.: З. Н. Гиппиус / В. Брюсов. – ISBN 5-85647-057-5.
       Т. 2 : Романы. – 415 с. – Содерж.: Чертова кукла ; Жизнеописание в 33 гл. ; Ро-ман-царевич : история одного начинания ; Чужая любовь. – ISBN 5-85647-058-3.
Окремі томи багатотомного видання
Олійник, Борис. Вибрані твори [Текст] : у 2 т. Т. 2 . Переклади. Публіцистика / Б. Олійник ; уклад. А. Я. Слободяник та ін. ; ілюстр. В. Є. Перевальського, М. І. Омельчук ; фотопортр. В. В. Ларіна. - К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2006. - 605 с. : фотоілюстр. - (Бібліотека Української Літературної Енциклопедії : вершини письменства). - Бібліогр.: с. 590-594. – 5000 пр. - ISBN 9-6674-9235-4.
Брик М. Т. Енциклопедія мембран [Текст] : У 2–х т. = Encyclopedia of Membranes :in two volumes. – К. : Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2005. – Т.1. – 700 с.
Казьмин, В. Д. Справочник домашнего врача [Текст] : в 3 ч. / Владимир Казьмин. – М. : АСТ : Астрель, 2001– . – 21 см. – ISBN 5-17-011142-8 (АСТ).
       Ч. 2 : Детские болезни. – 2002. – 503, [1] с. : ил. – 8000 экз. – ISBN 5-17-011143-6 (АСТ) (в пер.).
або
Казьмин, В. Д. Справочник домашнего врача [Текст]. В 3 ч. Ч. 2. Детские бо-лезни / Владимир Казьмин. – М. : АСТ : Астрель, 2002. – 503, [1] с. : ил. ; 21 см. – 8000 экз. – ISBN 5-17-011143-6 (АСТ) (в пер.).
Щорічники
Населення України, 1998 рік [Текст] : демографічний щорічник / Держ. ком. статистики України, Упр. статистики населення / Л.М. Стельмах (відп. за вип.). – К. : Б.в., 1999. – 466 с.
Серійні видання
Микола Ільницький [Текст] : біобібліограф. покаж. / Уклад. Л. Ільницька. – Л. : Львів. Нац. ун– т ім. І. Франка, 2004. – 253 с. – (Сер.: Укр. біобібліографія. Нова серія ; Чис. 16 ).
Довідник з питань економіки та фінансування природокористування і природоохоронної діяльності [Текст] / уклад. В. Шевчук... [та ін.].– К.: Геопринт, 2000.– 411 с., табл.– (Сер.: Екологія. Економіка. Сталий розвиток ).
Томи (випуски) періодичних видань, що продовжуються
Нарис з історії природознавства і техніки [Текст] : респ. міжвід. зб. наук. пр. – К., 1985. – Вип. 31. – 195 с.
Вопросы инженерной сейсмологии [Текст] : сб. науч. тр. / Рос. акад. наук, Ин-т физики Земли. – Вып. 1 (1958)– . – М. : Наука, 2001– . – ISSN 0203-9478.
Вып. 34. – 2001. – 137 с. – 500 экз. ; вып. 35 : Прогнозирование землетрясений. – 2001. – 182 с. – 650 экз. ; вып. 36. – 2002. – 165 с. – 450 экз.
Ноти
Віночок Соломії Крушельницької [Ноти] : поезії і муз. твори / Біл. меморіал. музей С. Крушельницької ; зібр. і упоряд. П. Медведик. – Партитура. - Тернопіль, 1992 (Друк. вид.-поліграф. комб. "Збруч"). - 128 с. : фотоіл. - Бібліогр.: с. 109-127. - 5000 пр. - 15.00.
Дисертації
Баштанник В. В. Державне управління в системі владно-партійної взаємодії [Текст] : дис. канд. наук з держ. упр. : 25.00.01 : захищена 15.01.02 : затв. 27.09.02 / Баштанник Володимир Володимирович. К., 2002. 220 с.
Вишняков, И. В. Модели и методы оценки коммерческих банков в условиях неопределенности [Текст] : дис. канд. экон. наук : 08.00.13 : защищена 12.02.02 : утв. 24.06.02 / Вишняков Илья Владимирович. – М., 2002. – 234 с. – Библиогр.: с. 220–230. – 04200204433.
Автореферати дисертицій
Кірсенко М. В. Чеські землі в міжнародних відносинах Центральної Європи 1918-1920 років (Політико- дипломатична історія з доби становлення Чехословацької республіки) [Текст] : автореф. дис... д-ра іст. наук : 07.00.02 / НАН України. К., 1998. 36с.
Стандарти
ГОСТ 7. 53–2001. Издания. Международная стандартная нумерация книг [Текст]. – Взамен ГОСТ 7.53–86 ; введ. 2002–07–01. – Минск : Межгос. совет по стандартизации, метрологии и сертификации ; М. : Изд-во стандартов, cop. 2002. – 3 с. – (Система стандартов по информации, библиотечному и издательскому делу).
або за назвою
Видання. Поліграфічне виконання : терміни та визначення [Текст] : затверджено і введено в дію наказом Держстандарту України № 58 від 23лютого 1995 р. / УНДІПП ім. Т. Шевченка ; розробники : В.Й. Запоточний, Л.М. Тяллєва, Н.Й. Куновська, Л.М. Лопушинська. – К. : Держстандарт України, 1995. – 23 с., 3 с. ( Державний стандарт України.3018-95 )
Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання [Текст] : ДСТУ ГОСТ 7.1:2006. - Вид. офіц. - Вперше (зі скасуванням ГОСТ 7.1-84, ГОСТ 7.16-79, ГОСТ 7.18-79, ГОСТ 7.34-81, ГОСТ 7.40-82) ; введ. 2007-07-01. - К. : Держспоживстандарт України, 2007. - III, 47 с. - (Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи).
Картографічні видання
Українські Карпати [Карти] : Долина : карта для туристів / Головне управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України. - К., 1998. - 1 к. : ілюстр. - 5000 пр.
Електронні ресурси
Художественная энциклопедия зарубежного классического искусства [Электронный ресурс]. – Электрон. текстовые, граф., зв. дан. и прикладная прогр. (546 Мб). – М. : Большая Рос. энцикл. [и др.], 1996. – 1 электрон. опт. диск (CD-ROM) : зв., цв. ; 12 см + рук. пользователя (1 л.) + открытка (1 л.). – (Интерактивный мир). – Систем. требования: ПК 486 или выше ; 8 Мб ОЗУ ; Windows 3.1 или Windows 95 ; SVGA 32768 и более цв. ; 640х480 ; 4х CD-ROM дисковод ; 16-бит. зв. карта ; мышь. – Загл. с экрана. – Диск и сопровод. материал помещены в контейнер 20х14 см.
Аналітичний опис:
Статті з книги
Сивашко Ю. Формування державної служби в України [Текст] / Ю. Сивашко // Мороз О. Модерна нація: українець у часі і просторі = Moroz O. Modern nation ukrainian in the time and space / упоряд. О.Банах ; Львів. Нац. ун-т ім. І. Франка, Ф-т журналістики. – Л. : Універсум, 2001. – С. 270 – 271.
Статті з енциклопедії чи словника
Абат (Абатиса) [Текст] // Енциклопедія історії України: у 5-ти т. – Т. 1. / редкол.: В.А. Смолій (голова), Я.Д. Ісаєвич, С.В. Кульчицький та ін.; ред. рада: В.М. Литвин (голова) та ін.; НАН України, Ін-т іст. України. – К.: Наук. думка, 2003. – С. 9 – 10.: іл. 
Статті з журналів та періодичних збірників
Кірсенко М. Друга Світова чи Велика Вітчизняна. Погляд з України [Текст] / М.Кірсенко // Доба. Науково-методичний часопис з історичної та громадянської освіти. – 2005. – № 2. – С. 26-27.
Аверінцев С. Подолання тоталітаризму як проблема: спроба орієнтації / С.Аверінцев, пер. М. Коцюбинської // Дух і Літера. – 2001.- № 7-8 – С. 6–15.
Рецензія
Бабич Є. "Іван Дзюба - талант і доля" [Текст] / Є. Бабич // Вісник Книжкової палати. - 2006. - № 12. - С. 23-24. - Рец. на кн.: Іван Дзюба - талант і доля : біобібліогр. нарис / Нац. парлам. б-ка України ; бібліогр.-уклад. Т. М. Заморіна. - К. : Київ. правда, 2005. - 118 с.
або
Іван Дзюба - талант і доля [Текст] : біобібліогр. нарис / Нац. парлам. б-ка України ; бібліогр.-уклад. Т. М. Заморіна. - К. : Київ. правда, 2005. - 118 с.
Рец.: Бабич Є. "Іван Дзюба - талант і доля" / Є. Бабич // Вісник Книжкової палати. - 2006. - № 12. - С. 23-24.
Віддалені ресурси:
УкрМАРК: Національний формат представлення бібліографічних данних [Електронний ресурс]: (Проект) / НБУ ім. Вернадського, НПБ України, Наук. б-ка ім. М. Максимовича Київ. нац. ун-ту ім. Т.Г. Шевченка. – Електрон. дан. (13 файлів). – 2002-2003. – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/library/ukrmarc.html. – Назва з домашньої сторінки Інтернету.
Swanson E. Editing ISBD (SR): approach, scope, definitions [Electronic resource] // 68th IFLA Council and General Conference, August 18-24, 2002: Proceedings. – Mode of access: WWW.URL: www.ifla.org/IV/ifla68/papers/148-162e.pdf. - Last access: 2002. – Title from the screen.
Прокопенко Л. С. Бібліографічна секція Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій та закладів як осередок дослідження національної бібліографії (1965–2002 рр.) [Електронний ресурс]: Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.08/ Київ Нац. ун–т культури і мистецтв. – Електорон. дан. (1 файл). – К., 2004. – 18 с. – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/ard/2004/04plsdnb.zip. – Назва з екрана.
Локальні ресурси
Технологии информационного общества и культура [Электронный ресурс]: Международные конференции и проекты / Центр ПИК. – Электрон. дан. – М., 2004. – 1 CD-ROM. – Загл. с этикетки диска.
Библиотеки и информационные ресурсы в современном мире науки, культуры, образования и бизнеса [Электронный ресурс]: Материалы междунар. конф. «Крым–2004», г. Судак, 5–13 июня 2004 г. / 11–я междунар. конф. «Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые формы сотрудничества», ГПНТБ России, Ассоциация ЭБНИТ. – Электрон. дан. – М.: ГПНТБ России, 2004. – 1 электрон. опт. диск (СD - ROM). – Загл. с этикетки диска.
Нежурбеда Г. Г. Роль национальных библиотек в сохранении Internet-ресурсов // Программа ЮНЕСКО: «Информация для всех»: Всеобщий доступ к информации [Электронный ресурс]: Материалы междунар. конф., г. Санкт–Петербург, 23–25 июня 2004 г. – Электрон. дан. – СПб., 2004. – 1 CD-ROM. – Загл. с этикетки диска.











13 PAGE \* MERGEFORMAT 14115












13 PAGE \* MERGEFORMAT 142515













Приложенные файлы

  • doc 175233
    Размер файла: 644 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий