калько Lezo_kosy




микола калько

[каґлько]
«лезо коси»





бризки Океану Леза Коси









черкаси брама україна 2008
















моїй мамі – Наталії Романівні Калько
присвячую









































































БЛАГОСЛОВО
НА ПЕРШУ ПОЕТИЧНУ ЛАСТІВКУ ГЕНЕРАЛЬНОМУ ПИСАРЕВІ КОЗАЦЬКОГО ЛИЦАРСЬКОГО ОРДЕНУ ІМЕНІ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА НАКАЗНОМУ ПОЛКОВНИКОВІ, ФРОНТМЕНУ ЛІТГУРТУ “ЯРАМИ”, ПРОФЕСОРОВІ
МИКОЛІ КАЛЬКУ

Слово
Екзильмена літгурту “ЯРАМИ”, Підскарбія Ордену, доктора філології, професора Яґеллонського університету
Ярослава Поліщука


Щоб убезпечити себе від конфлікту індивідуаль-
ного та загального, слід, за прикладом мі-
фологічних героїв, удатися до
медіації, тобто навчитися
пом’якшувати й згла-
джувати життєві
суперечності,
набути
здатності
психіки
знаходити
компромісні,
серединні варіанти
відповіді на питання,
що ста-новлять жорстокі опозиції
(Я і не-Я, думка й почуття, свідомість
і позасвідоме, тіло йдуша, реальне й ідеальне
тощо). Адже таке вміння – необхідна умова утримування
внутрішньої рівноваги та стійкості,збереження тонкої матерії індивідуальної свідомості, яка щоразув житті зазнає редукційного впливу середовища...

(Я. Поліщук “Міфологічний горизонт українського модернізму”).

Слово
Модермена літгурту “ЯРАМИ”, Гетьмана Ордену, доктора філології, професора Національного університету імені Тараса Шевченка
Анатолія Мойсієнка

І Золотеє Слово Ярослава –
На всі віки – дзвінкіше за булат!

(А. Мойсієнко “Спалені камені”)

























ПЕРЕДСЛОВО


Достеменний козак в інтер’єрі комп’ютерних клав
й інтернетних собак

Микола Іванович Калько – чоловік, який завжди руйнує мої (і далеко не лише мої) житейські стереотипи. Свого часу я ще встиг побути у шкурі його студента. Але зовсім не відчуваю узвичаєної у такій ситуації дистанції. Може, тому, що наше знайомство відбулося не в інститутській авдиторії, а у славному селі Безбородьки, куди нас, третьокурсників, під проводом юного тоді викладача-першолітка Миколи Івановича кинули на битву за врожай (була така пріснопам’янтна совдепівська традиція). Сьорбали за одним столом у колгоспівській їдальні куліш; трудилися поруч у полі; поруч і спали у клубі – наша численна дівоча армія – у залі, а ми, шестеро хлопців, та наш молодий керманич – по той бік сцени, за лаштунками; рибу разом тягали волочком у ставку наприкінці жовтня, синіючи, як пупи; відбивалися від місцевих парубків і урочисто встановлювали з ними перемир’я... – словом, "ой, було, було...".
Та, певно, не лише спільне лицарське минуле стирає дистанцію, а й щось більше. Те саме, що, скажімо, робить Миколу Івановича зовсім не схожим на типового науковця, лінгвіста – закомплексованого, дуже серйозного, холоднувато-нуднуватого, некомпанійського повчальника. Він зовсім інший – веселий, життєрадісний, дотепний, співучий, розкутий, непередбачуваний.
Довго чудувався цьому бурхливому характерові, аж поки збагнув: увесь секрет у тому, що Калько просто стовідсотковий козак – за вдачею, душевним настр
·єм, світосприйманням, нарешті, за зовнішністю. Як не вірите, проштудіюйте характеристику запорожця в "Історії запорозьких козаків" Д. Яворницького – і все стане ясно.
Серед найперших  козацьких чеснот  поруч  з  бойовою  майстерністю – були чутливість до краси, приязнь до мистецтва, талант до творчости. Усе це – зрозуміло – щедро випромінює і Калькова душа. З такою вдачею він просто не міг не стати поетом – і став ним. Точніше, завжди був ним і є. Лишень більшість із нас довго не здогадувались про ще й таку грань захоплень колеги. Вочевидь, тому, що поезія для Калька – не ремесло, не засіб заробити гроші чи взискати славу, а спосіб самовияву, штиб життя, коли хочете – голос серця. А для таких цінностей чиєсь визнання, згодьмося, зовсім не обов’язкове.
Поетична манера Калька дуже нагадує мені фолкльорну. У народній творчості, як відомо, не йшлося про авторство. Кожен виконавець додавав до вже відомого твору, що хотів, видозмінював його як завгодно чи й переробляв геть, головне – вкладав у нього свою душу. І це вже був його твір. Але водночас він ґречно дарував своє дітище усім іншим людям, дозволяв його так само переробляти, "освоювати". Схожою настановою керується і Калько, тому у його збірці так багато ремейків, творів на мотиви чужих відомих текстів, що запали в душу, вільних перекладів російських романсів (скажу принагідно – перекладів часом вдаліших за ориґінали).
При всьому цьому зауважмо дуже суттєвий момент: немало віршів, представлених тут – це, власне, тексти пісень, які у дружньому колі під гітару часто виконує автор разом зі ще одним Миколою – кумом (членом "кумпартії") Васильєвим, також достеменним козаком і унікальним фотохудожником.
Той стиль, у якому найчастіше працює Калько, колись називали кобзарською піснею, тепер – бардівською. Тобто він – співець у найширшому і найавтентичнішому значенні цього слова. Тому так глибоко й сповідально-щиро відчуває душі інших співців (зверніть увагу на присвяти двом володарям миру – Висоцькому й Івасюкові).
Калькове віршування – закономірно – входить до напряму козацького необароко. Звідси й витончена, часом зовсім несподівана метафорика; і гра словом, віртуозне вміння висвітлювати у ньому чудернацькі зблиски "внутрішньої форми"; і пристрасть до зоропоезії (чимало віршів збірки за обрисами – вишукані драбинки до глибинних смислів); і суто козацька заморочка поєднувати іронічно-саркастичну усмішку зі щемливою відвертістю. Звідси повна відкритість часові й світу. Тому читаємо у збірці цікаві спроби японських гайку, або натрапляємо ось на такі екзотичні порівняння: "Наші храми – то душ віґвами", або на химерне метафоричне переосмислення комп’ютерної термінології (хоч би у вірші-ремейку "Українському чоловіцтву (і не тільки))".
Так сталося, що це передслово зріло у мені чималий час: рукопис читав задовго до помаранчевої революції, а пишу вже після. І от захоплено спостерігаю, як начебто й давніші, начебто й грайливі вірші Калька стрімко оживають, зухвало набирають злободенності у новій епосі, дивують пророчими спалахами. Кожен, хто зустрів грудень 2004-го у Києві на Майдані, усім серцем відчує, зрозуміє, прийме за сьогоденну літ з п’ятнадцять тому написану поезію "Перше бубабу"; вочу спостерігаємо, як повертається, оживає не тільки (і не стільки) мода на козацькі оселедці, шаровари, сережки, а й Журавлиний Крик козацьких душ, вір; і маємо-таки – виростили, виплекали, відстояли – "не віхтика, а Віхтора"...
Це точне попадання у ритм нової доби далебі не випадкове. Бо цю добу вимріяв, виносив у серці, вимолив перед Богом, підготував лекціями, статтями й віршами, вистояв на майданах Микола Калько і ще кільканадцять мільйонів таких козаків, як він, отих, котрі "І не жлоби, й не перебіжчики – Месії, мудраґелі, мрійники", отих, у чиїх душах "під хмизом совісти... теплиться вогонь жертовників".
Василь Пахаренко, кандидат філології, професор Черкаського національного університету імені Богдана-Зіновія Хмельницького, член НСПУ














































GREDO










[КА'ЛЬКО]
«ЛЕЗО КОСИ»


Людина – єдина істота,
Яка живе із занесеною
уперед ногою на межі
реального та можливого
Ф.Ніцше




босо'ніж
по лезу коси
прав
·ніж
безодня роси
серцйніж
по серце стерня
херня
роса лиш до дня
пусте
ще отава вросте
мов шовк
допіру замовк
осьолок
ще крок


































ОКЕАN
ЛЕZА КОСИ



І втишиться гладінь. І тільки голос
ширятиме над водами (чи думка?),
що слиз єси, і вийшов з океану,
І вернешся – так само – в океан.
О. Забужко
























ОСТРІВ
ВОРNEO



У небі провінції ТУ немає,
Зате літають ескадри душ.
Час важко ящером виповзає
Із доколумбових ще калюж.
С. Левченко



















Світлій пам’яті моєї бабусі
Парасковії Юхимівні Калько

генеалогія


я родом
з лантушка
сирого жита
яке в Голодний рік
моїх бабуню
погнало у сумну
халупу
з найкращої
сільської хати
одне зерня
проклюнулось
у мамі












Дорога сільська моя
тмином солодким проросла
І пилом (здається, єдині парфуми,
що знала мама),
Мене підіймала над світом весняним,
щоб житу зеленому, синій волошці
рівнею бути.
Анатолій Мойсієнко


мамі

Прости мені, мамо,
Торнадо – мої наїзди,
Прости перегодом,
Та все-таки за життя,
Усі мої ґанджі, всі вибрики,
всі катаклізми,
А надто вже те,
Що стояв на межі небуття.

Прости мені, мамо,
Негоди в душі і хляґози,
За черствість онуків
(а може, й мою, прости).
Чайчино самотня,
Що прямо при битій дорозі
Пташа привела і пустила
В далекі світи.

Прости мені, мамо,
Старенька моя, поки слушно,
Моя ти Пречистая Діво
(Ісусе, прости),
І хай в тебе, мамо,
Усе буде благополушно!
І дай-Бі прощати мені
Ще не раз у житті!



батькові

Іване Юхимовичу,
Вперше кажу Вам „тату”,
А Ви вже блукаєте десь в неземних полинах,
У нас, власне, й зустрічей зовсім було небагато:
Тримав Вас в лабетах якийсь невідомий страх.
А, може, й відомий. Що зараз про те говорити?
Хіба уві сні Ви до мене якось зазирніть.
Закурим по „Примі” (в житті Ви боялись курити),
Та я Вас прощаю, і Ви мене теж простіть.
Воно за цигаркою легша якось розмова.
Воно, хоч і вредно, та є в тім якесь пуття.
І, може, нарешті, наважитесь вимовить слово,
Якого чекав я усеньке своє життя.
Воно вже, було, оте слово, неначе й бриніло,
Готове спливти чи зірватися з Ваших губ,
Коли на сільськім перехресті ми з Вами зустрілись,
А завтра на мене уже чатував душогуб.
Ви серцем відчули, що я на порозі Спокою,
І холод космічний сльозиться в моїх очах,
Та якось домовились з нею Ви, з пані Косою,
Й на себе взяли її гострий безжальний мах.
Я вдячний Вам, тату мій рідний, Іване Юхимовичу,
Що я не упав тоді в зрошену кров’ю траву,
За те, що несли Ви усеньке життя свою схиму,
Найперше ж за те, що на світі цім вічнім живу.























Галині Калько-Пєшковій

тітці



Моя дворідна київська матусю,
ви живете на Вулиці Тополь,
А я за вас Всевишньому молюся:
спаси і сохрани вас від недоль.

І сиротинці,і війни кінднепінг,
остарбайтер-дитинство й табори
І крізь колючий дріт– чужинське небо,
Що так байдуже зирило згори.

Спокуту за гріхи чийогось роду
(Їх і в Кальків, і в Бабаків чимало)
Несли в душі, мов гостру скалку льоду,
А море сліз текло – не витікало.:

Я бачу ваш портрет в віконній рамі
хрущовки тихої на Вулиці Тополь.
Моя двоюрідна столична мамо,
спаси і сохрани вас від недоль.









































Світлій пам’яті мого діда
Романа Кіндратовича Калька –
баришника-профі, що умів
вибирати масть


дружині

І вічний бій,
Нам спокій тільки сниться,
І повз Сулу
Летить, летить
Сарматська кобилиця,
Мене ковилу.
За О.Блоком




***
Твоє волосся пахне Артою і Степом,
а може, димом від жертовних капищ,
а може, полином...
Твої очі – їжачки каштана,
а може, рай-дерева:
вишневі.
Твої губи – пелюстки вуст
Богині Вишні,
а може, Скіфської Баби.
Нірки твоїх ніздрь –
треміт і самограй
сарматської скакуні.
Твої руки – літепло степу.
У м’яких подушечках твоїх пальців –
гострі апострофи дикої степової кішки.
Твої груди – колихання ковили.
Твоє тіло на смак – Чумацький Шлях.
Я – великий грішник:
я несу тобі в жертву білого лебедя
у пекторалі із золота осені.
Я танцюю тобі ритуальний танок
Богині Охоти,
Я молю тебе:
оживи, Скіфська Бабо,
підійми руки д’горі,
відпусти у вирій білого лебедя,
хай залебедіє:
Боже, я вільний!
Одягни золоту пектораль,
подаруй мені сина-сокола,
а чи донечку-перепілочку,
а чи перепелине яєчко надії,
щойно народжене
із вишневого їжачка рай-дерева.
Подаруй мені бабине літо,
а чи хуртовину білих жоржин,
а чи весну розквітлого лона.
Поки ще душа не схолола...
Поки ще її не заніс білий сніг,
такий схожий на попіл багаття
жертовних капищ,
яким пахне твоє волосся...












































доньці



Люблю тебе, моя русява леді.
Спливла тисячоніч, а біль все не стиха.
І все у снах зловіщий птах у леті
І ти у хижих пазурах птаха.

Моя вкраїночко, русява наречено,
Моя кровиночко, принцесо на бобах,
Ячиш ти чаєням у клітці золоченій,
Яку у пазурах тримає сірий птах.

Ти простягаєш рученята д’горі
До когось рідного до болю вдалині,
А птах кружляє й кряче: “Never more!”
І я беру простягнуту долоньку
... уві сні





































синові

Пробачу тобі, мій синочку,
Усе. Ти у мене один.
Хоч і в чужинецькій сорочці
На світ я тебе народив

Пробачу, бо маєш не гірші,
Та інші, ніж я, фетиші,
А не розуміти віршів
Не гріх, як омела в душі.

Прощу тобі, мій синочку,
Байдужість, і зраду теж,
До того, як в білій сорочці
Відплину у Безчас-Безмеж.













































братові Бабакові

Шрами на виду й на грудях вояка –
то зорі, що вказують іншим дорогу
до неба слави й заслуженої честі.
Мігель де Сааведра Сервантес
Ми всі у шрамах, брате, всі у шрамах,
Чи, мо’, за гріх, чи мо з такого краму...
Життя впивалося у нас зубами,
Плювало кулями і сікло нас ножами.
Ми всі у шрамах, брате, всі у шрамах,
На нас тату-хрести, немов на храмах...
Все милостивий Господи, прости за гріх
Їх...























































Т. Пєшковій-Лукашиній


сестрі

Дитя асфальту не давало слоїк,
для нього невідь-що, а я ж просив!
З малого бісеняти виріс стоїк ,
з яким не впораються й сто бісів!

Моя киянко, леді бізнесова,
полковнику у міні-рококо,
хоч є в тобі багато від Пєшкових,
та ти мов кблько: дід же ж був Кальку !

Твій голос - мов з Дамаска сталі дзвін,
і хоч московські є анґажементи,
але якби ти стала Президентом,
то Україна встала би з колін!



































воронинчанам-лірникам

наш
пра-
прапрапра-
прапрапра-
пращур лівобіч від дніпра
поставив на бугрі курінь
був вороним мов галич його кінь
та й сам був мурим мав мов терни очі
та дале-Бі все ж назва від конями всі були зачаті
того ж дня: архіважливих справ наш пращур не дкладав до ночі
















Собі, коханому

(палідромний тренінг)


І ми повернулись.
Уже не курилося згарище.
Рипіло в повіках од сохлих, збужавілих сліз.
І ворон злітав і кричав щось немовби: “Товаріщі!”
одчайним, придавленим криком
як ті, котрі бачать обріз
наставлений.
Десь між руїн шурхотіла сполошно
Хода утікаючих звірів.
О. Забужко

Чивонаві Алоким Окляк.
Чивонаві Алоким Окляк !
Чивонаві ! Алоким! Окляк !
Чивонаві ? Алоким ? Окляк ?

Чивонаві Алоким окляк ?
Чивонаві !Алоким окляк !
Чивонаві! Алоким окляк ?
Чивонаві Алоким ! Окляк ?

Чи вона, Ві ? Алоким окляк .
Чи вона, Ві, Алоким ? Окляк ?
Чи вона, Ві, Алоким Окляк ?
Чи вона, Ві, Алоким ? окляк ?

Чи вона, ВІА “Локимокляк ?
Чи вона, ВІА “Локим”, Окляк ?
Чи вона, Віало Ким, Окляк?
Чи вона, Віало Ким ? Окляк?

Чи вона, Віало Ким Окляк?
Чи вона, Віалокимокляк?
Чи вона, Віало Ким Окляк?
Чивон аві Ало Ким Окляк !













ОСТРІВ
КАЛИМАNТАЧ


перші римореалії





































Світлій пам’яті мого дядька
Захарія Романовича Калька



перша написана*

***
Дощовою порою
мій дядько Захар
від свинцевого рою
болем злинув до хмар...
Десь під небом ясним
тихо плаче над ним
наречена білява берізка.
Повернулось в село
тільки ймення лягло
на гранітну плиту обеліска.

























* Воронинці 1974












перша опублікована*

журавлиний крик

Тихий клекіт журавлиний,
розтривожений, журливий
надвечір’я тне.

Над селом гінкою ниттю
журавлі пливуть в блакиті,
кличуть і мене.

“Журавлики - журавлята,
несіть мене на крилятах
у країну снів!”

Не почули - полетіли,
тільки снігом білим-білим
обрій задзвенів...

















* Часопис “Світлий шлях”, 1974






перша,офіційно оцінена*




Україні


Вдихаю небо голубе,
стою перед безкраїм морем,
і пригортаю я тебе,
моя Вкраїно неозора.

Золотокісь твоїх ланів,
лісів суцвіття пурпурове
всі барви у веселці слів,
бо наша мова веселкова!

Цілує берег водограй,
шепоче море в надвечір’ї,
встеляється Чумацький Плай
між України яснозір’ям.

Моя Вкраїно, розквітай
травневим, яблуневим квітом!
Тебе, мов рідну неньку, знай,
я буду все життя любити!














Одеса, 1974:ґранпрі на Всеукраїнському поетичному конкурсі, проведеному під час збору комсомольського активу у таборі “Молода гвардія “(голова журі Л. Горлач)





перша, неофіційно оцінена*

***
в суворім строю стрункостані тополі
гамують розпечену спрагу доріг
і пахне життям
ще не скошене поле
і стеле тополям колосся до ніг
зелену задуму зривають лиш зрідка
і вихором мчать за собою авто
я їду в Нікуди
я їду з Нізвідки
я їду Ніколи
я звуся Ніхто
шматина матерії сповнена глуздом
краплина Бездонного Виру Буття
впресована
ніби у ложе Прокруста
у довбанку-човник
на ймення Життя



















Черкаси 1977, пляшка «Жигулівського» як найвища оцінка з боку гуртожитського однокімнатника, майбутнього поета-фермера СергіяТкаченка, автора збірки “Керелівка”)















перша, самооцінена*

***
ми
дві краплини
болю
літньої грози
що збожеволіли
від щастя
лету
ми
на ланітах долі
дві гіркі сльози
солоні дві сльози
солодкі дві сльози
що котяться
у Лету


















* Київ, перехрестя 80-х – 90-х








перше гайку*

Т в о ї очі – о с і н н і к а ш т а н и:
їх шоколадна тепла стиглість нуртує в тугому лоні смарагдових їжачків.
С к о р о о с і н ь














* Черкаси, перехрестя тисячоліть






перший сонет*


серед вівторка й середи
по середмістю середніччям
вели нас знаючи куди
каштанів свічі

вустами по вустах листа
крізь щемне танґо
пішла лишивши на вустах
лиш присмак манґо

і тіла теплого лиман
і літепло-бентежні груди
спливли в уранішній туман

наш ненаписаний роман
сторінка перша
далі буде?!...




* Черкаси, перехрестя тисячоліть






























МІЙ
АРХІПЕЛАГ
КЛІО*patry


























*КЛІО Козацький Лицарський Орден Імені Олега Ольжича був утворений 14 жовтня 1995 року на батьківщині Максима Залізняка у с. Медведівці.учасниками конференції «Формування національної самосвідомості молоді», яку проводив Черкаський державний університет ім. Б. Хмельницького спільно з Фундацією ім. О. Ольжича. До складу Ордену входить наукова еліта доктори та кандидати наук. Першим гетьманом КЛІО було обрано доктора філологічних наук, професора А.М. Поповського. З приходом у 2003 році нового гетьмана доктора філологічних наук, професора А.К. Мойсієнка Орден офіційно номінується як Козацький Лицарський Орден Імені Олега Ольжича. (Оновлений). Найвищою відзнакою КЛІО є віртуальний орден «Інверсія Мужности і Ніжности», яким нагороджується автор, у доробку якого є як наукова монографія, так і поетична (прозова, публіцистична) книга.






кант

на честь діви Марії, заступниці та берегині
Козацтва

маріє
діво
пре-
святая
на Божі
вії присягаєм
шаблями боронити віру і принести
життя
в офіру а чорний ворон як закряче
покрий покровом-
омофором
оборони
на суші
й морі
ти чесні
голови
козачі















***
Хоч розміняли сороковники,
Та наче в козаків-розбійників,
Усе ми граємось в полковників,
А граєм – значить, не покійники.
А граєм – значить не небіжчики,
І не жлоби, й не перебіжчики –
Месії, мудраґелі, мрійники.
Снують операційні човники
Козацькі чайки із свідомости
У Чорне Море невідомости
І теплиться вогонь жертовників
У душах в нас під хмизом совісти.
І віє вітер степовий,
Джерельцями пульсують скроні.
І до потічка хтось живий
Вмиватися виходить з схрону.




Гей, долиною, гей, широкою,
Козаки йдуть.
Етномелос
***
Наші храми – то душ віґвами.
Наші храми – то серць куполи.
Ми так довго сюди ішли
Не полями
І не ланами,
Ковилами, хвощем, полинами,
Ми колись уже тут були.
Малиновий луна передзвін:
Клеплем ми свої коси-шаблі.
Ми нарешті сюди пришли
З оратаївських прабатьківщин.
Хай спросоння свистять бабаки:
Долиною ідуть косаки.
Гей, долиною, гей широкою
Косаки йдуть!






Наші кольори



Пентаколорколор

Це світ в краплині –
Небо і осоння,
Але ж-бо ми –
Не тільки гречкосії.
Ми козаки!
То ж хай нуртує
Душі сонні
І малинова барва –
Волі і надії!

Це світ в краплині –
Небо і осоння,
Але ж-бо ми –
Не тільки хлібороби.
Ми вояки!
Тож хай нуртує
Душі сонні
Й червоно-чорний
Біколор –
Любові і жалоби!











Київ, 1988 р.











Наші кольори. Бігарадія*

Це світ в краплині – сонце і осоння,
Ми – діти сонця й нас не подолати!
І ми йдемо, і сієм в душі сонні
Бігарадійні зерна барви libertate!

Здіймаєм в небо вудки-телескопи
І ловим на підкови вітер волі.
Оце ж нам, браття, й усміхнулась доля
Скупими усмішками рідних копів.
І Біг радіє: ми виходимо з окопів!


Київ, 2004 р.



* Інша назва померанцю (Словник іншомовних слів. – К., 1974).












Тещі
Наші кольори. Білий з прозорістю

Спроба контрреволюційного вірша
І що сало? Ласощі!
О.Ірванець


Тещі революція до спини:
Свиням не смакують апельсини.
На своєму сонячному ранчі
Виростила супер-полмаранчі –
Жовтотеплі стиглі кабаки.
Буде сало – будем жить віки!
ТАК-таки!


























Мій острів Б’ютляндія
Ю.Т. – Lady Revolution

В передчутті революції
Білий піар з елементами
чорного гумору (кліп)

номенклатурні чорні запори
в мужчин
і покритка на перехресті тисячин
кравчук із бесарабки пре кравчуку
у львівській опері гоп-сейшени сердючки
корчинський скорчився у літаку над гонолулу
його заручниця–
несхитно-мужня
Юля
люсі кучма нарешті вивчила кучмину
корчинському щоправда то до спини
вкраїнчики
вкраїнізуймось всі до крихти
дай-Бі якби ж не віхтик
хоч би віхтор
а може якби хтось з-над Кгонолулу
явився у Борисполі заснулім
бо ж недаремно нам оті знаки
над берегами вічної ріки
розкрилені жінки


Київ, 2003 р.


ІnterNet-ремейкпоезії Л. Костенко
“О не взискуй”

О не взискуй гіркого меду слави,
Той мед недобрий – від кусючих бджіл.
Взискуй сказать своїй Кomputer Klawі
Хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожити дзвінко й нелукаво,
Серед @@@ (собак) учути рідну масть.
А справжня слава – то прекрасна Klawa,
Що InterNetом(WWW) квіти передасть.







































МОЇ
ЛАВАNДОВІ
ОСТРОВИ



І минають роки, роки за роками,
Zo komu do tego, ze my tak kochamy!
Л.Костенко

























***
так довго ми ішли до нас
крізь лабіринт чужих сюжетів
чужих сценаріїв і фраз
чужих цілунків і образ
чужими по чужих планетах
так довго ми ішли до нас














































***
пробач
я так хотів
щоби у всіх вагонах
були скуйовджені
і злі провідники
щоб нам лишили
на холодному пероні
ще кілька хвильок
теплих і терпких
пробач
я так хотів
щоб відмінили рейси
всіх потягів
повільних і швидких
щоб випав сніг
щоб він засипав рейки
що віддаляють нас
таких близьких
пробач
я так хотів
щоб станула крижинка
в душі твоїй
мов березневий сніг
а потяг рушив
лиш твоя сльозинка
подаленіла
у вагонному вікні



























Протуберанці жоржин

... земля нас зустрічала вранці
світанок цвів
що запросив тебе до танцю
я не жалів

і хоч жоржин протуберанці
уже зоріли
що тихо згодилась до танцю
ти не жаліла

ми мов закохані Шаґала
пливли над світом
а місто у нічних бунґало
вже снило літом...









































***
у павутинні
стомлених дротів
хоч мовлені давно
і досі ще блукають
твоїх три слова
вічні і святі
три віщі слова
я
тебе
кохаю








































***
в
душі
мов
у вязниці
моя душа
в твоїй душі
немов у храмі

















































***
пливла ти
легко
мов хмарина
каштани падали
мов сливи
легенький плащ
спадав вдолину
була ти світла
і щаслива
а я дививсь
тобі у спину
і думав
о Пресвітлий
Боже
іде
мов аріїв
богиня
...може
































***
впусти нас
осене
до хати
та застели
із листя
постіль.
там наші душі
будуть поспіль
і день
і ніч
на нас
чекати.
а ми
приходитимем
зрідка
у цей
несуєтний
прихисток,
де листя пахне
мов любисток
немов улітку
мов улітку
































***
мені без тебе
так північно
мені без тебе
так пустельно
вже й літо
фарби субтропічні
міняє
на бліді пастелі
лункими сходами
ідеш ти
сіріє
темрява чекання.
несмілий стук
і ось нарешті
твоєї усмішки
світання
























***
два
кленові
листки
мимохіть
нанизавши
на шпильки-каблуки
поспішаєш
як завше
передмістям лунким
два листи
не листки
із ніколи у завше
хтось тобі написавши
десь чекає віки
два квитки
не листки
мимохіть нанизавши
на шпильки-каблуки
поспішаєш
як завше
на причалик
хисткий
золотої
ріки




























***
мов перший сніг
цнотливі
й полохливі
ми заблукали
в плетиві доріг
але були від того
трішечки щасливі
бо падав сніг
бо він вибілював дороги
а може
й ще від чого
мов перший сніг
цнотливі й полохливі
завіялись
в щілину
часоплину
але ішли від того
трішечки щасливі
до королеви снігу
на гостину
а може
був то
хміль п’янкий
дороги
а може
й ще від чого
кружляв
над сонним світом
вельон-сніг
мов вишнецвіт-зола
від вогнища Сварога
були ми
трішечки щасливі
й навісні
мов навесні
а може
й ще від чого























***
так маркітно без внршів все віршн та віршн
приземлись на планету моєї душі
охрестись в мою віру прийми фетиші
залишись на планеті моєї душі
покорчуй будяки і споли спориші
оселись на планеті моєї душі









































***
не муч мене цією мукою
прийми мене таким як є
або пожбур між віч розлукою
живуть адами ж і без єв
із маргаритами джульєтами
а з мотрями і поготів
в мережаних рядках поетами
шукаючи свої листів
вві сні написаних і спалених
і по палаючих мостах
із смаком яблук на вустах
втікають до своїх реальних
ми втомлені від нерозлуки
і ти і я на дотик є
не муч мене цією мукою
прийми мене таким як є
або пожбур між віч розлукою
живуть адами ж і без єв

























МІЙ
ОСТРІВ
АЙСТRАЛІЯ


Фентезі-імпровіз за мотивами
«Child in Time» (“Deep Purple”)

Він усе бачить, чує і розуміє. Він і є для нас той всезнаючий і всевишній Бог, існування якого все проповідували релігії, помилково вказуючи на небо як на житло Бога. Наш Бог-Отець – Світовий Океан, який породив усе живе на Землі.
Він, наш Бог-Отець – Світовий Океан, звичайно ж, не допустить, щоб якесь жалюгідне людство отруювало його, а заодно і все живе на Землі.
Л.П. Фомінський.

маленький
милий
равлику –
дитя у часі
визирнувши із мушлі
ти побачиш на дні
тектонічний розлом
між добром і злом
ти побачиш
на самому дні
почварку
із націленим на світ
гарпуном
припнута стріла
випорскує
і вертає
збираючи
збіжжя
і коли ти не хочеш
лишитись стернею
сховайся
у свій прихисток
чекай
поки не зрикошетить
від дна
підводного човна
і дайбі
щоб мушля
була міцна












Три трилисники

***
Гусінь Чумацького Шляху
Повзе по Шовковиці Всесвіту
Колись вона стане метеликом

***
Кудись не поспішають
Равлики Галактик
Смакуючи Усесвіту траву.

***
Жаринки цигарок зоріють в небі.
І стелеться, мов дим,
Чумацький Шлях.







***
вибілюй шавку
хоч і перґідролем
хоч і щодня
роби їй перманент
болонкою не стати їй
ніколи
Творець дає
один анґажемент
на сенбернара
лий хоч екскременти
хоч кип’ятком крутим
його ошпар
не змінить він
свого анґажементу
бо сенбернар
то
бачте
сенбернар
































{ТАК [[[ (СТОЛЬКО (ТАКОГО ( НЕЧТО)))
СУЩЕСТВУЕТ] ТАК] ЗДЕСЬ – СЕЙЧАС]}
Фрейм професора С. Жаботинської

Фрейм „Невідь-що”

Я не знаю, що воно, це Невідь-що.
Я не знаю, яке воно, це Невідь-що.
Я не знаю, скільки його, цього Невідь-чого.
Я не знаю, як воно є, це Невідь-що.
Я не знаю, де воно є, це Невідь-що.
Я не знаю, коли воно є, це Невідь-що.
Я іно вчуваю, що воно, це Невідь-що,
Як каже один доктор культурології, професор
Дуже ENTERесна штука!


Поетичний етюд
із трьома суплетивами
та одним реактивом

шукай – і знайдеш
раптом те
чого ніхто ще
і ніколи

бери – і візьмеш
раптом то
плацдарм
не завойований
ніким

лови – й піймаєш
раптом істини
то мерехтливий
махаон

стукай – відчинять
раптом браму
а чи двері
чи хоч
window’s













***
буває
душі утрапляють
в галактичні нори
де слюдяніють
матриці струмки
де час не плине
ні вдолину
а ні вгору
де стрілки компаса
немов понюхали
корки
де власне
і душа стає
душею-навпаки
де в зоні недосяжності
стільник Наталки
де вільгнуть
сірники
думки
і цигарки
дайбі
щоб впав тоді
по вашу душу
ангел-сталкер































Сновізія

мені наснився
дивовижа-вірш
мов перший сніг
цнотливо-білий
ані рими
ізнавіснілий
мов екстаз торнадо
ані думки
німий
немов безодня
океану
ані слова
немов яскрава сукня
таїтянки
кольоровий



Посвята у деміурги
(алюзійне фентезі)

А справжня слава – то прекрасна жінка,
Що на могилу квіти принесе.
Л.Костенко

Прекрасна жінка –
На могилу квіти:
Пропала грамота,
Та вічне БУ-БА-БУ,
Помрем ми не в Парижі:
З Того Світу
Не-знати-хто
Проклав нам
Реверсну трубу.
То ж вічна Пушкінська,
Академічна вічна,
І Ляля Бо
Обрала вже любо,
І Рая – санітарка
вже столична,
Серця і душі –
Українські-бо!
То ж не журись,
Не плач, Ієреміє,
Нас трохи є
В зросійщених містах,
Це ми придумали
Вкраїнське слово “мрія”:
Так звавсь наш зореліт,
Що впав, мов птах.
Світила нам зоря,
Що звалась Айстра,
І звалася планета наша Арта,
А наші гради
Звались всі Монмарти.
Бо всі молилися
Одному богу – Лаву,
І не взискали ми
Гіркого меду слави.
Ні Костомахи не страшились,
Ані Лети,
І не жахались Домовини
Того Світу.
Та не одному з нас
На цій планеті
Прекрасна жінка
Принесла вже квіти.
То ж дале-Бі в чеканні “Мрії-дабл”
Дай-Бі сахатися троянд-мерців духмяну,
Босоніж – по вугіллі полум’янім!
Ти – деміург! Творець!
П(о-артськи – Шабадабада, –
Казав так Ірванець, ще той мисте) ...ць!





















































***
коли
космічний
легіт
нам здмухне з очей облудну світу паранжу
коли космічний протяг нам відкриє браму в замежу
лякаючись самих себе у міждзеркаллі не'світу і світу
ачей збагнем
що ми
одвічні
діти
їх
мар’яжу


тemento mori

... а
кожен Божий день
мов холостий патрон
й не скаже хтось
алло
за мить
контрольний постріл
встоперше прокляни
стоклятий телефон
встодруге відімкни
на хвиль стонадцять
поспіль
але
не ввійдеш знову
у той самий сон
хоч і встосоте ляжеш
у ту саму постіль
а
кожен Божий день
мов холостий патрон
й не скаже хтось
алло
за мить
контрольний постріл
а ...


Репетиторський марґінес

прикмета
Божий
уві злуці
Божий дар
первісно
звісно
що була
присвійною
прикметою
урешті-решт
прозаїком
Він став
як андрухович
чи гончар
хоч в юності
як і вони
Він також
був поетом.
ба
і над Ним
уладарює час
чому ж обрав
для прози
саме нас...




***
і линуть, линуть
кулі тополині,
і лагідно
влучають в лоно,
і кров холоне,
весняна кров
холоне в грудях,
душа щемить:
ще мить –
і літні ми,
ми літні люди



***
і андрофагів
і андроїдів
і кіборгів
і гуманоїдів
й людей розумних
(о добо!)
всіх нелюбов
з’їдає поїдом
всіх поїдом з’їдає
бо
і андрофаги
і андроїди
і кіборги
і гуманоїди
і homo sapiens
усі
усі ми бранці
астероїда
’днієї скалочки планети
розшматаної в шалі лету
вцілілої у снах поетів
що зветься дивно так
Лю-Бо





































Сюзі, мила моя Сюзі...
С. Вакарчук
***

Кружляє в зоряній пилюці
Зелений яблукорабель –
Гріховний плід чиїхсь полюцій,
Що просковзнув поміж грабель.

Телуріс, Гея, Анабель?
Смарагдо-яблуко-коктейль,
Що забродив від революцій,
Сп’янивши дивний вірус – людство.

Рачки, щучки і квіточки,
І павучки, і ховрашки,
Дерева, трави і пташки
Від нього вже давно в прострації –

Бо неміч ця – гуманізація –
Вже тягнеться віки й віки.
Все точать Кулю черв’яки –
Ці ненеситні любі друзі.

Бентежиться трава у лузі:
Чекать Ісуса знов чи Сюзі?
Хвилюються і щупачки,
Й рачки, й дубки, й боровички,

І невідь-що Лох-Нес хвилює вже віки,
Хвилює й море, їсть бентега гори,
Нуртує вітер плесо-дзеркало ріки,
І кряче чорний птах: “Memento mori!”

Мовчать зірки...





блукаючи руїнами Чуфут-Кале
ти відчуваєш мить у мить
чийсь погляд на собі
а озирнешся
ящірчин
лиш
хвіст
в скалубі
і думка
гейби ящірка
майне
чи це не душі
невпокоєні горян
що свій Єрусалим
так високо звели
куди не долітають і орли
а як же тій душі
без крил злетіти в небо
так і блукає поміж скель
належачи не Богу
а Дженеке-Ханум
земній богині караїмів















За А. Вознесенським
***
Метафор не збагнуть – не гріх,
Тим паче „mori!” ворон кряче.
Христос не воскресав для всіх.
Він воскресав лиш для посвячених.

Щоб стати скарбом для усіх,
Труна Господня опустіла,
Мов мушля, а чи мов горіх,
Посвяченим лиш стугоніла.








МОЯ MEЛONЕЗІЯ

переклади
співаної поезії

(драгоримейки-миколайчики
авторам милого серцю мелосу)
































Білий сніг
(драгоримейк-хіт гурту “Вєраси”)


Білий сніг, білий сніг, білий сніг, біла тінь.
Білий сніг, білий сніг, білий сніг, біла синь,
Ти куди мене кличаш, послухай:
Завірюха мете, завірюха,
За вікном ні машин, ні людей,
За вікном ні машин, ні людей,
Завірюха мете, завірюха,
Ти куди мене кличаш, послухай:
За вікном ні машин, ні людей,
Ні машин, ні людей.


Білий сніг, білий сніг, білий сніг, білий слід.
Білий сніг, білий сніг, білий сніг, білий світ,
За тобою несміло ступаю,
Засипає нас сніг, засипає,
Потрапляю в заметений слід,
Потрапляю в заметений слід,
Засипає нас сніг, засипає,
За тобою несміло ступаю,
Потрапляю в заметений слід,
У заметений слід.

Білий сніг, білий сніг, білий сніг, білий клен.
Білий сніг, білий сніг, білий сніг, білий день,
І мов світоч твій шаль рожевіє,
На землі я і ти, і завія,
І довкіл ні очей, ні вікон,
І довкіл ні очей, ні вікон,
На землі я і ти, і завія,
Ніби факел, твій шаль рожевіє,
І довкіл ні очей, ні вікон,
Ні очей, ні вікон.













Сніг кружляє
(драгоремейк-хіт гурту “Полум’я”)


Сьогодні цілий день іде сніг. Він падає, тихо кружляючи. Ти пам’ятаєш: тоді також все було засипано снігом. Це був сніг наших зустрічей. Він лежав перед нами білий-білий, мов незайманий паперовий лист. І мені здавалось, що ми напишемо на цьому листі повість нашої любові.


Такого снігопаду,
Такого снігопаду
Давно уже ніхто не пам’ята,
А сніг не знав і падав,
А сніг не знав і падав,
Зима була прозора
І чиста, мов кришталь.
Сніг кружляє, літає, літає,
І чужий ховає час,
Замітає зима, замітає
Що було у нас без нас.
На кришталево-білий
На кришталево-білий
На чистий невагомий білий сніг
Лягає твій несмілий
Лягає твій несмілий
Найперший і невмілий
На мій так схожий слід.
Простеляться простори,
Простеляться простори
До самої ранкової зорі.
І вірю я, що скоро,
І вірю я, що скоро,
Стежину проторуєш
Ранкової пори.

А сніг лежить, як і тоді, білий-білий, мов незайманий паперовий лист. І я хочу, щоби ми знову брели околицями великого міста удвох, і щоби цей чарівний сніг не став снігом нашої розлуки.
















За Б. Пастернаком

***
Мела, мела, по всій землі
Завія біла,
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Як влітку комашиний рій
На пломінь лине,
Злітались до вікна з дворів
Рої сніжинок.

Ліпила віхола на склі
Кружальця й стріли.
Свіча горіла на столі.
Свіча горіла.

На зводи стелі осяйні
Лягали тіні,
Сплетіння рук, сплетіння ніг,
І доль сплетіння.

Два чобітки спадали з ніг
Із срібним дзвоном,
І віск на сукні, наче сніг,
Умить холонув.

Губилось все в безликій млі
Сліпій і білій.
Свіча горіла на столі.
Свіча горіла.

Тремтливий пломінець палав,
Й жага кохати
Здіймала білих два крила
Увись хрещато.

Весь лютий лютувала в млі
Завія біла.
Свіча горіла на столі.
Свіча горіла.













Триптих за Б. Окуджавою

І.
Грузинська пісня

Виноградне зернятко посію в рахманне озерце,
І лозу поцілую, і стиглі я ґрона зірву,
Своїх друзів зберу, й налаштую гітару на серце,
А інакше навіщо на світі цім вічнім живу?

Тож збирайтеся, друзі мої, ви на щедру гостину,
І забудьте про лихо, недолю, негоду і щем,
Світлий Царю Небесний, ти щиро збагни і прости нам,
А інакше навіщо на світі цім вічнім живем?

В вечоровім своїм заспіває мені моя Далі,
У
· ранковім своїм я схилю перед нею главу,
І заслухаюсь я, і помру від любові й печалі,
А інакше навіщо на світі цім вічнім живу?

І коли заклубочиться вечір, і зорі засяють,
Хай все знову і знов перед зором пливуть наяву
Синій буйвол і білий орел, і форель золотая,
А інакше навіщо на світі цім вічнім живу?

Виноградне зернятко – відлуння Господнього Слова
Я землі подарую і стиглії ґрона зірву,
І кришталь задзвенить, і наповниться серце любов’ю,
А інакше навіщо на світі цім вічнім живу?






ІІ.
Побажання друзям

Чаруймось навзаєм,
Захоплюймось собою,
Хай з вуст шляхетність слів
Спливає із любов’ю.

Даруймо навзаєм
І щиро компліменти,
Адже любов і є
Високість цих моментів.

Правдиво говорім
І плачмо теж від серця
І нарізно, й разом,
І в унісон, і в терцю.

Відчуймо і збагнім
Родинність душ з півслова,
Щоб, помилившись раз,
Не помилитись знову.

І на лихі слова
Зважаймо, як на марні,
Поки любов жива,
З журою буде в парі

Життя коротка мить –
Для щастя, не для герцю:
Тож завше хай щемить
Прощення в кожнім серці




















ІІІ.
Молитва

Поки ще Земля кружляє й не канула у пітьму,
Кожному дай, Господи того, що не стачить йому:
Мудрому дай голову, легкодуху коня – і в путь!
Щасливому дай золота, про мене лиш не забудь.

Поки ще Земля у вальсі кружляє з Тобою в такт,
Господи, дай можновладцям навладуватись усмак,
Перепочинок – щедрому – до світлого дня межі,
Каїну дай покаяння, мене лиш не полиши.

Я знаю: ти все умієш, я вірую в мудрість твою,
Як вірить солдат убитий, раює що він в раю,
Вчуваючи голос сумління – тихий між балачок,
Як віруємо й самі ми, хоч коїмо невідь-що.

Господи, Боже мій праведний, смарагдоокий мій,
Поки ще Земля кружляє, і дивно це їй самій,
Поки їй ще стачить часу, і стачить вогню душі,
Кожному дай хоч окраєць, мене лиш не полиши.

































За Б. Гребенщиковим

Місто золоте

Під небом голубим,
Є місто золоте:
Над брамою прозорою
Зоря, як мак, цвіте.

А в місті тому сад,
Все квіти і трава,
Гуляють там брати наші –
Небачені дива.

Одне – як жовтий
вогнегривий лев,
А друге – віл,
Що сповнений очей,

З ними – золотий
орел небесний,
Чий зоріє погляд
До незабуття.

А в небі голубім
Одна зоря сія
Вона твоя, о ангел мій,
Вона завжди твоя.

Хто любить – навзаєм,
Хто світлий – той святий,
Нехай веде зоря тебе,
Тим садом до мети.

Тебе зустріне
вогнегривий лев,
і синій віл,
Що сповнений очей,

З ними – золотий
орел небесний,
Чий зоріє погляд
До незабуття.

За Ю. Візбором

Мила ти моя

Наші розлуки – то дзеркало зустрічей в снах,
В тихий струмок зазирає янтарна сосна,
Теплиться попіл багаття, вогонь уже згас,
Ось і скінчилось усе – розлучатися час.

Мила ти моя,
Сонечко соснове,
Де, в яких краях,
Стрінемось ми знову?

Крила згорнули намети – скінчився політ,
Крила розлуки літак розправляє – на зліт!
І потихесеньку трап покидає крило,
Дійсно, провалля розлуки між нами лягло.

Мил ати моя,
Сонечко соснове,
Де, в яких краях,
Стрінемось ми знову?

Втіхи не треба, я слів все одно не збагну,
Лиш відшукати б струмок і янтарну сосну,
Раптом в тумані шматочок багаття зблисне,
Біля вогню, уявіть лиш, чекає мене

Милая моя,
Сонечко соснове,
Де, в яких краях,
Стрінемось ми знову?




За Л. Рубальською

Хлюпніть краплину чар

Хлюпніть краплину чар у присмерки бокальні,
Тремтливе сяйво свіч блукає в дзеркалах,
Даремнії слова я видихну печально,
Вже згас наш оберіг, новий не запалав.

Даремнії слова – бліда позлітка суті,
Даремнії слова я марно говорю,
Даремнії слова, даруйте їх розкутість,
Даремнії слова, я скоро догорю.
І тишу ваших стін не сполохне дзвіночок
Поквапливий мій крок не сплутає слідів,
Не дайте лиш збагнуть цю першу мить пророчу,
Не кваплячись вершити долю марних слів.

О вимрійте сюжет про літо і про ніжність,
Де волошковий дух і в травах – щемний слід,
Перлинками драже закотяться у вічність
Даремнії слова – любові марний цвіт.

Даремнії слова – бліда позлітка суті,
Даремнії слова я марно говорю,
Даремнії слова, даруйте їх розкутість,
Даремнії слова, я скоро догорю.
І тишу ваших стін не сполохне дзвіночок
Поквапливий мій крок не сплутає слідів,
Не дайте лиш збагнуть цю першу мить пророчу,
Не кваплячись вершити долю марних слів.






















За О. Мітяєвим

“Тендітний стан гітари ...”

Тендітний стан гітари
Ти обіймаєш ніжно,
Відлуння щемна скалка
Діткне небесний зонт,
Гойднеться купол неба
Величний, зоресніжний,
Як здорово, що всі ми тут
Зібралися разом!

Танок багаття в соснах
Зігріє студінь ночі,
Тож усміхнись, бродяго,
Хандрити не резон,
І хтось близький і рідний
Тихенько прошепоче:
„Як здорово, що всі ми тут
Зібралися разом!”

Але із болем в горлі
Згадаєм тих сьогодні,
Хто, залишився в серці,
Пішли за горизонт,
Піснями їх і мріями
Наповним ніч-безодню.
Як здорово, що всі ми тут
Зібралися разом!
























За О. Градським

***

Озирнись, пілігриме незнаний,
Твій так погляд зорить навзаєм,
Може, я це, іще не коханий,
Не завжди ми себе впізнаєм.

Ніщо на землі не проходить безслідно,
І юності квіти цвітуть невідквітно,
Які були ми юні, які були ми юні,
Любові й віри струни
Бриніли у серцях!

Нас тоді так понуро стрічали
Квіти всі на дорогах землі,
Ми за помилки друзів прощали,
Лише зради простить не могли.

Ніщо на землі не проходить безслідно,
І юності квіти цвітуть невідквітно,
Які були ми юні, які були ми юні,
Любові й віри струни
Бриніли у серцях!

Перший тайм, далебі, ми зіграли,
І одне лиш зуміли збагнуть,
Щоб тебе на Землі не втрачали,
Не губи, не втрачай свою путь!

Ніщо на землі не проходить безслідно,
І юності квіти цвітуть невідквітно,
Які були ми юні, які були ми юні,
Любові й віри струни
Бриніли у серцях!
















За А. Макаревичем


Поворот

Ми собі давали слово
Не зійти з шляху прямого,
Та
Мабуть, час настав!
І уже, якщо відверто:
Всі настрашені до смерти,
Та
Мабуть, час настав!

Ось
Поворот новий,
Вий, моторе, вий!
Що він нам сулить?
Прірву а чи зліт,
Чорторий чи брід,
Доти не збагнеш,
Поки не повернеш
За поворот!

Для страху нема причини,
Доти, доки ви –мужчини,
Все, все вам до снаги!.
Тож рушаймо за ворота –
Не страшімось повороту.
Хай
Легко ляже плай!







За В. Бутусовим

Я хочу бути разом


Я хотів від любові втекти,
Я брав гостре лезо
І правив себе.
Я сховався в підвалі,
Я різав паси шкіряні,
Що груди стягли мені.

Я хочу бути разом!
Я хочу бути разом!
Я так хочу бути разом!
Я хочу бути разом!
І ми будем разом!

У домі із стелею, мов сніг,
Й правом на надію,
У домі із видом на вогні,
З вірою в любов.

Твоє ім’я давно стало не те,
Твої очі назавше утратили масть,
П’яний лікар сказав:
Нема вже тебе...
Пожежники довідку видали:
Дім твій згорів.

Я хочу бути разом!
Я хочу бути разом!
Я так хочу бути разом!
Я хочу бути разом!
І ми будем разом!

У домі із стелею, мов сніг,
Й правом на надію,
У домі із видом на вогні,
З вірою в любов.

Я скло ламав,
Мов шоколад в руці,
Я різав ті пальці
За те, що вони не у змозі
Торкнутись тебе.
Я вдивлявся в обличчя
Й не міг їм простить
Того, що нема в них тебе,
І вони можуть жить.

Я хочу бути разом!
Я хочу бути разом!
Я так хочу бути разом!
Я хочу бути разом!
І ми будем разом!

У домі із стелею, мов сніг,
Й правом на надію,
У домі із стелею, мов сніг,
Й видом на вогні,
З вірою в любов.

У домі із стелею, мов сніг,
Й правом на надію,
У домі із стелею, мов сніг,
Й видом на вогні,
З вірою в любов.










Юрій Лоза

“На плотику малім...”

На плотику малім
Крізь штормове горнило
Під мрій і снів вітрилом,
Мов юний пілігрим,
Поволі відпливу,
Опівночі терновій,
Щоб возвеличить в слові
Світ, в якому я живу.

І нехай
Хлюпає шторм через край,
Тягнуть на дно біль і щем,
Сівер січе дощем,
Мій плотик малий,
Звитий із мелосу й слів,
Всім моїм бідам на гнів,
Досить-таки незлий.

Я покидаю дім,
Втікаю від недолі,
Хай їм живеться вволю
На березі твердім,
Їм не дано збагнуть,
Що несподівом стало,
Що в даль мене позвало,
Де я спокій здожену.

Нить із минулим рву,
А далі все на Бога!
Крізь вири і пороги
Із буднів попливу.
На плотику малім,
Лиш північ завітає,
В світ, сповнений розмаєм,
Далебі, доплину в нім.







За О. Маршалом
Білий попіл

В вікні зими калейдоскопом
Мчать світлі мерехтливі сни.
А сніг – всього лиш білий попіл,
Що не долинув до весни.

І ці вогненні заметілі –
Старої гри ожилий кадр,
Ми навзаєм себе спалили,
Вві сні, щоб грітися від ватр.

Білий попіл, в імлі горизонт.
Білий попіл згорить на очах.
Запалили ми ці сни в небесах,
Щоб вернутись на землю разом.

Коли любов увійде в звичку,
Із теплих побуту долонь
Втечу, дістану запальничку
І розпалю зими вогонь.

Ланці увись злетять стокрило,
До світу небо запала,
А сніг – всього лиш попіл білий,
Багаття біла лиш зола.

Білий попіл, в імлі горизонт.
Білий попіл згорить на очах.
Запалили ми ці сни в небесах,
Щоб вернутись на землю разом.





















За І. Сидоровим

“Люди ідуть по світу”

Люди ідуть по світу,
Бажаючи щиро й просто,
Щоб вітер не рвав наметів,
Була щоб незвідана путь.
Та з димом зливається пісня,
І погляди линуть врозтіч,
І шепче вві сні бродяга
Комусь: „Не забудь, не забудь...”

Чужі їм позлітки міста
Й манери аристократів,
Але в високості залів,
Де шум суєти затих,
Страждають в бродячих душах
Бетховена світлі сонати
І ніжні мелодії Ґріґа
Наповнюють душі їх.

Звірено компас давнішній,
Отримано карти й строки,
Заштопано на штормівці
Лавини зрадливий слід.
Щасливий, в кому невтішно
Щемить почуття дороги.
Вітер рве горизонти,
Світанком наповнює світ.








Моєму прапрадіду
Аврамові Кальку присвячую

За О. Розенбаумом
“Тихо, як в раю...”


Тихо, як в раю,
Зорі над містечком
І ясні, й далекі.
Я собі крою
Землю вкрила ніч.
Відпочиньте, діти,
Вдень була нестерпна спека.
Нижуться стьобки,
Грошик став тяжкий,
Ой вей!
І пора була, і сили,
Але вже не ті,
Пейси вже роки скосили
І ворсинки на пальті.
Жив один єврей,
Так він сказав,
Що все минає.
Сонце вже, ой вей,
Сідає так за браму-ніч,
Щоб світанок народити,
Жаль, на захід зорі віч.
Хто ж їх буде одягать
По тому всіх так модно?
Дівчинко моя,
Тихо ввійдеш на світанку
Знов до мене.
Милая моя,
Фейґале моя
Із печаллю віч.
Фаті майзу в ушко скаже – слізно,
Усміхнешся: люди різні
І пісні в них різні.
Буде день і хліб насущний,
Тож чи варт спішить?
Той жебрак бува імущим,
Хто не встиг всього нажить.
Той, кого уже ніхто ніде
Нічим не втрима.
Нитка, бархат, срібна глиця –
Вірне ремесло,
Вічна книга на полиці
Так життя ішло б і йшло
Тільки сонце бачу я
Все рідше, рідше...
І пора була, і сили,
Але вже не ті,
Пейси вже роки скосили
І ворсинки на пальті.
Жив один єврей,
Так він сказав,
Що все минає.
Сонце вже, ой вей,
Сідає так за браму-ніч,
Щоб світанок народити,
Жаль на захід зорі віч
Хто ж їх буде одягать
По тому всіх так модно?
Тихо, як в раю,
Зорі над містечком
І ясні, й далекі
Я собі крою,
І наспівую...
І наспівую...


Шість драгоримейків за В. Висоцьким

Коні норовисті

Крутояром, понад прірвою, по самому по краю
Я коней своїх нагайкою стьобаю, поганяю...
Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую, ніби на погибель: пропадаю, пропадаю!

Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші!
Ви не слухайте вражий батіг!
Ну і випали, ніж треба, норовистіші –
Ну хоча б доспівать, як дожити не встиг!

Я коней напою, я свободи доп’ю
Хоч краплину іще. Я стою на краю...

Я не згину – мов пушинку ураган змете з долоні,
І галопом мене в санях воліктимуть раннім снігом, –
Ви на крочок неквапливий перейдіть, о мої коні,
На краплину, та продовжте шлях до тихого нічлігу.

Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші!
Не указ вам канчук чи батіг!
Але випали, ніж треба, норовистіші –
І хоча б доспівать, як дожити не встиг!

Я коней напою і свободи доп’ю
Хоч краплину іще. Я стою на краю...

І ми встигли, бо до Бога запізнитись неможливо.
Ну що там ангели голосять так злобливо-жалісливо.
А чи, може, це дзвіночок весь зайшовся у риданнях,
А чи я волаю коням, щоб не несли так стрімко сани?!

Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші!
Я молю вас: не слухать батіг!
Але випали, ніж треба, норовистіше...
І хоча б – доспівать, як дожити не встиг!

Я коней напою і свободи доп’ю
Хоч краплину іще. Я стою на краю...









Я не люблю

Я не люблю фатального фіналу,
Бо від життя втомитися не встиг.
Я не люблю ріки життя проталин,
Коли пісні веселі – поміж криг.

Я не люблю холодного цинізму,
В дешевий захват я не вірю, і іще
Коли очей чужих колючу призму
В мої листи впинають і в плече.

Я не люблю, коли наполовину,
Коли розмова рветься на льоту,
Я не люблю, коли стріляють в спину,
Я також проти пострілів впритул.

Пліток ненавиджу в овечій шкурі версій,
Шашелів сумніву і почесті голок.
Або коли весь час супроти шерсті,
Або коли під лезом плаче скло.

Я не люблю пихатості до крику,
Хай ліпше гальм відмова мовчазна,
Що слово “честь” пішло у невідь – прикро,
Коли до честі – наклепів стіна.

Коли на крила зламані дивлюся,
Нема жалю в душі, і неспроста,
Я від насилля і безсилля злюся,
Ось тільки жаль розп’ятого Христа.

Я не люблю в душі переполоху
І гіркоти, коли невинних б’ють.
Коли у душу лізуть, мов до льоху,
І закипає лють, коли плюють.

Не полюблю манежів нині й прісно,
На них мільйон міняють на гроші.
І хай грядуть великі катаклізми,
Мені ніколи це не буде до душі.












“Кораблі після рейду лягають на курс”

Кораблі після рейду лягають на курс, –
Та вертають крізь бурі у гавані й доки
Не мине і півроку – і я повернусь, –
Щоби знову піти,
Щоби знову піти на півроку.

Повертаються всі, окрім друзів старих,
Крім коханих жінок, нелукавих і щирих,
Окрім тих, що у серці живуть без пори, –
Я не вірю у рок,
Я не вірю у рок, і собі вже не вірю.

Та повірити прагну: бракує тут правд,
Кораблі спопеливши, не спалиш неспокій,
Певна річ, повернусь, – повен друзів і справ, –
Рине повінь пісень,
Рине повінь пісень – не мине і півроку.

Певна річ, повернусь – повен друзів і мрій –
Рине повінь пісень,
Рине повінь пісень – не мине і півроку.
“Коли я відспіваю й відіграю”

Коли я відспіваю й відіграю,
Гадати, чим завершу – боронь-Бі!
Але одне лиш я напевне знаю –
Вмирати буде нехіть дале-Бі.

Сиджу на литому ланці шаноби,
І слави плетиво мені не по зубах.
Гей! По воріт дубових віщих скобах
Хто костомахами у душу сіє страх?!

Німує ніч. Та ті стоять там, знаю,
Кому не до страху ланцеві пси –
І ось над тином вже я вирізняю,
Знайомий серп відклепаний коси.

Я випорсну з нашийника, мов з пращі,
І золотий ланцюг перегризу,
І через тин – у реп’яхові хащі!
Порву боки – і вибіжу в грозу!




Моя циганська

В сон мені – вогню жало,
І хриплю щосили:
“Ще на світ на зайнялось,
Не благословилось!”.
Та не так і вранці: щем
І не те весілля:
Цмулиш цигарки натще,
Або п’єш з похмілля.

А у шинку – штоф-гранчак,
І серветки з ситцю, –
Рай для блазнів і гуляк,
Я ж – мов птаха в клітці.
В церкві ладан курить дяк,
Та не пахне небом...
Ні і в церкві все не так,
Все не так, як треба!

Притьмом – вгору навпростець,
Щоб чогось не вийшло, –
Вільха на горі росте,
Під горю – вишня.
Хоч би схил заріс плющем –
Й то б мені утіха,
Хоч би що-небудь іще...
Все не так, на лихо!

Притьмом – полем навпрошки:
Й там немає Бога!
Лиш волошки вздовж ріки,
В далеч лиш дорога.
Ліс густий, немов спориш,
Обіч – з упирами,
Та в кінці дороги лиш
Плаха з топорами.

Коні плавно десь у такт,
Ізнічев’я скачуть.
Вздовж дороги все не так,
А в кінці – тим паче.
І ні церква, ні корчма –
Для душі – не свято.
Ні, хлоп’ята, все дарма,
Все не так, хлоп’ята!






Балада про любов

Коли вода Вселенського Потопу
У русла й береги вернула знов,
З смарагдо-білосніжного потоку
На сушу тихо вибрела Любов
Й розтанула у мороці до строку,
А строку сорок обручів-оков.

І диваки – таких ще пошукай.
На повні груди п’ють п’янкий розмай!
Не ждуть ні нагород, ні покарання,
І думаючи, п’ють що просто так,
Вони зненацька потрапляють в такт
Такого ж серце ритму і дихання.

Я поля закоханим стелю:
Хай співають уві сні і наяву,
П’ю розмай – і значить, люблю,
Я люблю, і значить, я живу!

Багато буде мандрів і блукання:
Любові край – то неосяжний край,
І лицарям своїм випробування
Любов складе – їх спробуй розгадай.
Забагнуться їй далій розставання,
І скаже: спокій-сон мені віддай!

Закоханих назад не повернути,
І кару Божу в змозі понести,
Життям вони готові ризикнути,
Щоби не розірвать, щоб зберегти,
Чарівні ті повітряні мости,
Які між ними зміг хтось протягнути.

Я поля закоханим стелю:
Хай співають уві сні і наяву,
П’ю розмай – і значить, люблю,
Я люблю, і значить, я живу!

До багатьох, кого накрила лава,
Не докричишся, скільки не зови,
Недобра слава їм і марна слава
Веде рахунок на людській крові,
І душі їх блукають в травах-сон,
І голоси лунають в унісон.

Їм пити вічність в подиху одному,
Стрічатись із зітханням на вустах
На нетривких паромах і мостах,
На перехрестях світобурелому.

Я поля закоханим стелю:
Хай співають уві сні і наяву,
П’ю розмай – і значить, люблю,
Я люблю, і значить, я живу!



















































За І. Корнелюком

Місто, якого нема

Ніч і тиша зір, дана нам навік.
Дощ, але повір, то мертвий сніг.
Все одно безнадії скресає зима,
Вдалині бачу місто, якого нема.

Де на тебе жде келих і нічліг,
Де з душі впаде втома доріг.
І щодень все крутіший долаю віраж,
Я іду в місто-привид, у місто-міраж.

Там пломеніє оберіг
Як знак доріг
До слів пророчих.
Крок лиш один туди проліг
Та за цей крок життя коротше.

Хто нам відповість, що є доля й рок.
І для кого вість – останній крок.
Може там, де остання скресає зима,
Я знайду браму міста, якого нема.

Там пломеніє оберіг
Як знак доріг
До слів пророчих.
Крок лиш один туди проліг,
Та за цей крок життя коротше.

Там не згасає оберіг
Як знак доріг
До слів пророчих.
Крок лиш один туди проліг,
Та за цей крок життя коротше.
















Диптихз а В. Цоєм
І
Зоря під номеном Сонце

Білий сніг, сірий лід
На потрісканій вщерть землі,
Мов пошматаний коц на ній,
Місто в дорожній петлі.

А над містом – ватаги хмар
Тьмарять сонце і білий світ,
А над містом – ядучий дим
А місто дві тисячі літ
Прожило під теплом зорі
Під номеном Сонце

Дві тисячі літ війна,
Війна без на те причин,
Війна – доля молодих
І ліки проти морщин.

Сохне рубінова кров,
А за мить – уже знов земля,
А за дві – на ній квіти й трава,
А за три – вона знов жива,
І зігріта теплом зорі
Під номеном Сонце.

І ми знаєм, було так завжди:
Той отримував оберіг,
Хто не жив за законами їх,
І кому помирать молодим.
Хто не знає слова „так” і слова „ні”,
Хто не знає ні імен, ні чинів,
І хто може сягнути зір,
І не дума, що це вві сні,
І упасти, мов попіл зорі
Під номеном Сонце.













Віктор  Цой
Група крові

Тепла місцина.
На вулицях ждуть
Слідів наших кожен крок.
Зоряний пил на глянці чобіт.
Крісло із шкіри. Плед у кліть.
Не натиснутий вчасно курок.
Сонячний день уві сні, мов завіт.

Група крові на рукаві,
Реєстро'вий мій номер на рукаві.
Помолись за удачу в бою,
Помолись:
“Не лишись назавше в траві!
Не лишись навіки в траві!”
Помолись за удачу,
Помолись за удачу!

І є чим платить,
Та кров як ціна
Для мене не є резон.
Нікому сліди чобіт
На груди не упадуть.
Я хотів би з тобою разом,
Просто лишатись разом,
Та висока у небі зоря
Зове мене в путь.

Група крові на рукаві,
Реєстровий мій номер на рукаві.
Помолись за удачу в бою,
Помолись:
“Не лишись назавше в траві!
Не лишись навіки в траві!”
Помолись за удачу,
Помолись за удачу!













New Wave

(нова хвиля)





переклади
за текстами циклу
пісень
Д. Тухманова
“Хвилею моєї пам’яті”
(і не тільки)














Із Сафо

За перекладом В. Вересаєва

Богорівним видався той за щастям,
Подих чий коханий так близько, близько,
Серцебі’ч сидить, п’є твій ніжний голос,
Слухає голос і чарівний сміх.

У ту мить у мене завмирає раптом годинник серця,
Лиш тебе побачу – і вже несила
Мовити слово, мовити слово.

Бо німіють в ту мить вуста
І лоном швидко ніжний шал пробігає,
Очі бачать лиш невідь-туман,
А в серці – дзвони набатні!

Мов росою я омиваюсь,
Грішне тіло – вітрило в буревій,
Мов смарагд становлюсь трави я,
І вже ніби-ніби в Бозі душа !

Мов росою я омиваюсь,
Грішне тіло – вітрило в буревій,
Мов смарагд становлюсь трави я,
І вже ніби-ніби в Бозі душа !

Богорівним видався той за щастям,
Подих чий коханий так близько, близько,
Серцебі’ч сидить, п’є твій ніжний голос,
Слухає голос, слухає голос
І чарівний сміх.



















За А. Ахматовою

Бентега

Було душно від спеки і світла,
Від погляду – хоч кричи!
Один лиш треміт – умить розквітла:
Може, мене приручи...
І схилився він, слово скаже –
Від лиця відхлинула кров.
Хай Кара Небесна ляже –
На мо’є життя любов!
Як вели – про’ста поштивість:
Підійшов на мить – посміхнувся,
Напівласкаво, напівліниво
Поцілунком руки торкнувся.
Поцілунком руки торкнувся,
І незбагне’ний трепет лику,
І на мене глянули очі...
Десять літ завмирали криком
Всі мої безодняві ночі,
Що я вклала в трепетне слово,
В трепетне слово...
В трепетне слово...
Та сказав він його намарне,
Відійшов ти – і стало знову
На душі і пусто, й безхмарно.
Не любиш – ховаєш ти погляд,
О мо’я красо й прокляття!
А я – ніби гола щогла,
Ніби гола щогла, щогла –
З дитинства ж була крилата...














За М. Волошиним

***
Я подумки ввійду в Ваш кабінет,
Тут ті, хто був, і ті, хто – в вирі Лет,
Вони живуть тут, мрії-дивовижі,
І б’ється серце, взяте під багнет.
Бодлера лик, норманський вус Флобера,
Скептичний Франс, сліпий сатир Верлен,
Коваль Бальзак, карбівники-футури,
І лики їх чіткі, і їх чіткі фігури
Зорять зі стін і сплять в сап’янах лір.
Їх дух, їх мисль, їх ритм, їх крик!
Я вірний їм! Я вірний їм!
Їх дух, їх мисль, їх ритм, їх крик!
Я вірний їм!































За П. Верленом

Сентиментальна прогулянка

Струмив вже захід сонця свій багрянець,
Іще білів купав плакучий глянець,
Що колихавсь поміж тростинок лез
Під колисковий вітру полонез.
Я йшов і вів печаль під тихі звуки,
Над озером між верб плакучих танув і плив туман,
Мов привид самої розпуки.
І зойками її здавалися качок переголоси
Що кликали на кришталеві роси.
Так поміж верб я йшов
І вів печаль свою під зорі,
Сутінків вуаль останній затуманила багрянець
Заграви. І встелила журний глянець
Купав на обрусі із гострих лез
Під колисковий вітру полонез
































Шарль Бодлер
Ангажемент до подорожі

Дитя, stepsister my,
Полинемо в той край,
Ніколи де не розлучатись зможем,
Любові де віки,
Де смерті дих легкий,
У край бажань, що так на тебе схожий.
І промінь – сонця дар,
Серед похмурих хмар
Загляне в очі – наших душ віконця,
Твоїх невірних віч
Таємна владна річ,
В солоній пелені два чорних сонця!
І ввійдемо удвох в високий древній дім,
Де часом затишок відполіровано,
Де квітів аромат
І вин розкішний сад,
Де амброю алькови зачаровано.
Під ніжним льодом скла
Бездонні дзеркала,
І східний блиск коштовного каміння,
Вустами напиши
Листа моїй душі,
Єдина мова, варта розуміння.
В каналах кораблі
В дрімотний дрейф лягли,
Бродячий норов – кольору блакиті,
Сюди пригнав їх бриз
Здійснити твій каприз,
Вони прийшли з-за горизонту світу.
А захід сонця вмить встелив поля, поля,
Одяг канали, вулиці і мури,
І полиск золотий, немов несамовить,
Осяяв міста присмерки похмурі...

















За Й.В. Ґете

Серце, моє серце

Серце, серце, що це сталось, що ввірвалось
В кліть мою,
Свіжим ритмом знову ти закалаталось,
Я тебе не пізнаю.
Кануло все,чим ти тліло.
Що любило і воліло
І куди тепер гряду?
Як ти втрапило в біду?

Herz, mein Herz,
Ну що стряслося?
Як ти втрапило в біду?

Порятуйте і спасіте,
Нині раптом – сам не свій,
Я на ниточці тендітній
У танку – заледь живий!
В чарівнім полоні кліті
Відчувать каблук щомиті,
Як ганьбу таку знести?
Відпусти, любов, пусти!

Herz, mein Herz,
Ну що стряслося?
Як ти втрапило в біду?





















Із вагантів

У французькій стороні
На чужій планеті
Вчитись випало мені
В університеті.
В серці плачуть солов’ї
Не сказать словами,
Плачте, друзі ви мої,
Перлами-сльозами.
Обійме сестер-братів
І потисне руки,
І покине отчий дім
Мученик науки.
Ось стою – в руках весло
Через мить відчалю
Серце бідне аж звело
Сумом і печаллю.
Тихо хвиля хлюпотить –
Лазурова шлея,
Ви згадайте хоч на мить
Вашого спудея.
Скільки зим і скільки літ
Прожили на славу,
Збережімо ж заповіт
Ми студентській лаві.
Будьте, друзі, повсякчас
Ви живі й здорові
Вірю день прийде до нас
Стрінемося знову.
Всіх вас разом я зберу,
Якщо на чужині
Випадково не помру
Я від мук латині,
Якщо з глузду не зведуть
Римляни і греки,
Що нашкрябали ту муть
Для бібліотеки.
Якщо тим професорам,
Що студентів мучать,
Буде неміч школяра
До'смерти замучить.
Якщо часом не втоплюсь
В сулії із бренді,
Слово честі, повернусь,
Я до вас, май френди.





Ніколас Ґільєн
***
Коли це бувало, коли це тривало:
Вві сні, наяву?
Вві сні, наяву поміж хвилями пам’яті
Я попливу.
Золотиста, мов сонце, шкіра,
І шпилясті каблучки,
Вузол волосся, мов із шовку,
Фалди сукні легкі.
Мулатка, просто мандрі'вниця,
Між нами – миті й віки.
Часу п’янка хвилиночко,
Вітер в безодню жене,
Цукру гінка тростиночко,
Хто тебе в прірву штовхне?
Чий серп на приціл візьме,
Зріже росток?
На чиїй плантації млин тебе
Зітре в дрібний порошок?
А час собі линув, і стукав хвилини
Господній тамтам,
Все плинув і плинув, між хвилями гинув,
І тут я , і там.
І ніколи ніхто не скаже,
І ніхто не відповість,
Рву без жалю газети,
Бо хіба принесуть вони вість
Про ту золотаво шкіру
На шпилях-каблучках.
Із волоссям із чорного шовку,
Із усмішкою на вустах,
Про мулатку, просто мандрівницю,
Просто мандрівницю,
Що пливе поміж хвиль,
Лине хвилями пам’яті,
І зникає в цих бурунах,
І зникає вцих бурунах.
Коли це бувало, коли це тривало:
Вві сні, наяву?
Вві сні, наяву поміж хвилями пам’яті
Я попливу...











Джон Леннон

Вчорашній день (“Yesterday”)

Вчора ще
Всіх жалів моїх і болів щем
Ніби стих, але сьогодні знов
В душі немов
Вчорашній день...

Грім з небес!
Але вірю в учорашній день:
Він лишивсь на пелюстках пісень.
О грім з небес –
Вчорашній день!

Чом пішла, не збагну, без тихих слів,
І в очах не було у тебе сліз.

Вчора ще
Думав я: кохання – мила гра,
Нині ж – гавань віднайти пора
Для душі –
Вчорашній день!

Чом пішла, не збагну , без тихих слів,
І в очах не було у тебе сліз.

Вчора ще
Всіх жалів моїх і болів щем
Ніби стих, але сьогодні знов
В душі немов –
Вчорашній день...

Вcе немов –
Вчорашній день...

















Louis Armstrong


Виведи мій рід (“Let My People Go”)
(невольнича молитва)

Господь рече:

– Гей, в Єгипет, Мойсей!
Фараонів умов.
Виведи мій рід!

Коли був Ізраїль під Єгиптом –
Виведи мій рід!
Був пригніченим та битим –
Виведи мій рід!

Господь велить:

– Гей, в Єгипет, Моїсею:
Фараони,
Виведіть мій рід!

І пішов він до Єгипту:
Виведіть мій рід!
Ублагав він фараонів:
Виведи мій рід!

Господь велів:

Гей, в Єгипет, Мойсей!
Фараони,
Виведіть мій рід!

–Йди собі, – велів Господь.
– Виведи мій рід!
Бо позбавлю первістків!
Виведи мій рід!

Господь прорік:

– Гей, в Єгипет, Моїсею:
Фараонів умов!
Виведи мій рід!















МОЯ ПОЛІNЕЗІЯ
(римореалії, розкидані
у просторі і часі)












































***
і ця
зацькована
асфальтами
галява
і соромливий
весняний розвій
і білий вельон
абрикосових завій
немов ячмінна
кава






Дві долі



„Червону руту не шукай вечорами”

Звелася наша рута нанівець,
І завше кліпаєм за наші кліпи
По тому, як пішов співець
На ешафот брюховицької липи





„Кто кончил жизнь трагически,
Тот истинный поэт..”


Ніколи не згасне жаринка
Цигарки. Святенникам – зась!
Ніколи не всохне ялинка
Рябого твого картуза.



***
О Хроносе, ти повертаєш оселедці,
І шараварів вольницю, і вищий шик –
У парубочі вуха – по сережці
Верни нам ліпше Журавлиний Крик!
















































Я бачу усоте знов це,
І знову – думки колишні:
Видавлює ранок сонце,
Мов кісточку стиглої вишні...
М. Васильєв



ДОБРИРАНОК !
(девербативне танку )


як піґуль помаранчеву
в чорну пащеку вечора –
то форель-бігарадія
в райдузі віч
ранку!
ранкомани
і ранкоманнки...
k r a n k e n !
























ТЕКТОNІЧНИЙ
РОЗЛОМ
ХРЕЩАТИЙ ЯР
























Триптих Хрещатому Яру


Птих Перший


Я маю право, мати право...
А. Панчишин
Птих перший
1990
підземна альтернатива

під майданом революції
димократії цунамі
між густими тютюнами
розенбауми й конфуції
а невдахи-пікасо
намалюють в стилі со-
цреалізму ваш портре-
т усього за десять ре
під майданом революції
громадяни мають право
мати право й пити каву
ґарантує конституція
десять сходинок униз
і уілкам сер енд міс
в комувниз!




























Птих другий




о граде-грошопожираче
ти помилився
я не твій
тримай копієчку
жебраче
та помолися
небораче
за сповнення моїх надій
постав
в комп’ютері чеснот
іще один
маленький плюсик
а я Хрещатиком
пройдуся
до свинства
подумки нап’юся
та з’їм смашний
дешевий hot









Птих третій

і ніжно голублю
я ґуму твоїх ескалаторів
на Пушкінській гублю
кави кирпате горнятко
його береги іще трішки
у сонній помаді
тож ніби цілую
усіх кавооких киянок
і тих в кого кава
мов трішечки із кропивою
усіх дніпрооких
і каштанооких
усіх тернооких
і тих
в кого очі
Казанської
Божої Матері
і тих
в кого очі
смарагд
Усевишнього віч
стою я з тобою
мій Києве
віч-на-віч
люблю тебе
Києве –
граде мій
стольний
престольний
застольний
стильний
престильний
застильний
і навіть
підстильний
все ’дно люблю















































СТООКА
ДИВОВИЖА
ОКЕАNУ –
ОЧАМИМРЯ



















































***
такий мій гріх
у два смарагдові озерця
очей твоїх
впустив я ненароком
серце...
такий мій гріх







































***
що то було
експромт
експеримент
чи апробація жіночих чар
тверезість ранку
істини момент
та щось таке
було
в твоїх очах
нетлінне
нехвилинне
непохітливо-чисте
і дитинне
за що не гріх
піти
на сотні плах
якби не страх
раціональний страх
що нас тримає
у тисках Прокруста
вимірюючи
все
здоровим глуздом
та щось таке
було
в твоїх очах
було
а чи здалось
примарилось
приснилось
а
може
просто
ніч
схмелівши
утопилась
у двох
бездонних
смоляних ключах
твоїх очах









***
твої очі
Славута
А може
Лета
твої очі
цикута
і смерть
для поета
а може
храм















































***
білява бестіє
арійська гейшо
обожествляю
я
твою смарагдовіч
ми стоїмо
віч-на'-віч
й віч-на-ві'ч
і все
немов уперше
мов уперше



































***
сонце соснове – кохана...
з волоссям кольору глиці,
очі – хвоя весняна –
дивитись – не надивиться...
а губи –липка живиця,
а може, вишневий ґлей,
пити би їх – не напиться,
чи вистачить сил для ролей,
написаних нам Творцем,
а поки що вітерцем
заплутаюсь в ніжних шлеях
волосся осінньо-осанного,
сонце соснове – кохана...




































***
волосся – кольору віскі
а очі – із м’яти мікстура
рахманне моє дівчисько
хмільне, мов сура
авантюра чи увертюра?













































***
волосся твоє – соняшник,
смарагд Усевишнього Віч
в них клич сонячний
не клич...
поклич...

















































***
волосся – тепло осоння
в очах ізмарагдь усевишня
зелена вишня
була стороння
стала горішня


















































***
волосся конвалії квіти
а очі розкрилля зелене
травневого клена
твої ланіти
в долонях у мене... не

















































***
волосся – бруньки берези
в очах березневі листочки
kocham. sobaka. тochka
об’ївся грибочків,
крейзі?


***
волосся – балтійські дюни
очі – озер плеса
купрінська Олеся
ці очі-руна
душі лагуна








































***
волосся барви виноградної лози
й зелені виноградинки в росі світання
твій номен – рима до кохання
ти пахнеш свіжістю після грози
і після темряви світанням












































***
волосся – листя осіннє
очі ключі цілющі
травневий хрущик...
мій кущик спасіння
в болотяній гущі



















































***
волосся – очеретинки
на вітрі у озері спраглім
милий озерний равлик...
повзи від драґлів
пильнуй хатинку

















































***
волосся перекотиполе
очі трава у лузі
мила моя Сюзі...



















































***
волосся кримський саман
очі барви фонтану сліз
посміхнись...









































***
волосся глиняний теплий гладущик
очі соняха листя розкішне
хрущик на вишні...




















































***
заметіль осіннього листя
очі яблукитай
читай... читай...




















































***
очі листочки лотоса
волосся сонця’його серць
Herz mein Herz...



















































***
твої очі зелені оливки
коси шурхіт осінніх м’ят
божа корівко...


































Світанковий сонет




Волосся – мов бурштин піщаних дюн,
Душі віконця –ніби очі Неба,
Що задивилось в літепло лагун.
Дивитись і дивитись би на тебе.

І слухати під плач гітарних струн
Твій срібний голос – переливи хвиль.
І вже сіда на хміль кудлатий джміль,
Й душа хмеліє, в серці дивний струм...

Він кличе за циганською зорею.
На край землі, у пекло а чи рай,
Де багряніє хвилі водограй.

Дрижать вітрила капітана Грея.
А ти співай: ім’я твоє – світання:
... ... ... ... ... ... ... ... ...


























Оленці – моєму
чарівному видавцю


Оленці На-Вгороді-Вербі-Рясній


*****
Волосся – кольору волоського горіха,
В очах – смарагд його зеленої
колиски...І хтось,
хто був далеко,
але близько,
“Добридень,
сонечко”–
промовив
віщо.
“На-
ві-
що-
ця
любов
мені
здалась?” –
така плелась
на перехрестях
поглядів зрадлива думка.
Але її поволі стерла часу ґумка, і ти здалась!!!

























Анничці,
моєму видавцю

Видавничий сонет


Мила stepsister Анно,
Очі твої волошкові,
Співаю тобі осанну,
Поетище кишеньковий.

Волосся твоє – жито,
А губи твої – верес –
Рожеві медові квіти,
П’янко-солодкий “Херес”.

Мов верес-трава, м’яка ти,
А може, в душі – тигричка,
Видавице, мила Анничко,

Моєї лінґвокантати.
Ім’я твоє – милість рахманна,
Мила stepsister Анно.



























Пам’ятник літргурту
„ЯрАМи”

Римейк пародійовий
на аналог Ю. Андруховича

Ми помрем не в Чарк-Асах, бо ми взагалі не помремо,
А якщо ми помрем, то в Чарк-Асах, так само, як і:
В Самострілах, Воронинцях, Бурівці, а чи Сан-Ремо,
Після нас – океан недопитих пляшок: більше все коньяків.

Це ж яке непосильне служіння на благо суспільства –
Заганяти трипрутень поезії в с...пину добі,
Малювати наш хрест на розгавканих писках дебільства,
Розважать КUМ-партійців-PATRY-ціїв, злити жлобів.

Нас народ не забув. Нам вже пам’ятник є поіменний –
Й скоро буде на всіх постаментах і тронах земних:
І ПЛЯЩина! Й МАКітра! Й КОзАК-ну-тобі-достеменний!
“А четвертий?”– спитає одна із туристок дурних.

Я би їй відповів, ні, я їй відповім уже зараз:
“Ти, шерепо, блондинко-ґерлу, собі йди на...впростець !
Нас на цоколі – троє, четвертий – то Фізерос Фалос –
Давньогрецький, либонь, вельми знаний професор-мистець!”

І навіки застигнемо ми в божевільних Чарк-Асах,
Пред „Росавою” в центрі. А нижче вже – Вічна Ріка!
І дівчатка вночі малюватимуть “Х...МИР” на трьох асах.
А небесна ворона обкрапа харизму Калька...

 "LhЊВю
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·т Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 4 Заголовок 5 Заголовок 6 Заголовок 7 Заголовок 8 Заголовок 915

Приложенные файлы

  • doc 5052671
    Размер файла: 642 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий