??60


1. Предмет, завдання та значення курсу історії України:
Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність .
Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення.
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.
Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє.
Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого.
Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті.
Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.
Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.
2. Методи, принципи та джерела вивчення історії України:
1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.
2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.
Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.
При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін.
Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.
Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;
3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.
3. Сутність понять «етнос», «народність», «народ», «нація». Основні концепції формування українського народу.:
Етнос (від грец. ethnos — народ, група, плем'я) — стійка, історично сформована на певній території спільність людей — плем 'я.
етнос постає як соціально-економічний організм, що самовідроджується внаслідок етнічно однорідних шлюбів і передання новим поколінням мови, культури, звичаїв, традицій, віри, процесів природної та штучної (насильницької) асиміляції, міжетнічної інтеграції. Для усталеного існування етноса потребує створення своєї держави.
Народність - мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, що історично склалася і передує нації. Перші народності сформувалися за рабовласництва (давньоєгипетська, давньоеллінська та ін.). Процес утворення їх особливо широко розгорнулося при феодалізмі (давньоруська, польська та інші - в межах Європи). Складалися вони зазвичай з близьких за походженням і мови. Рідше - з різномовних племен і етнічних груп, які змішувалися результаті завоювання одних іншими. У процесі утворення народностей і ступеня посилення економічних і культурних зв'язків між окремими їх складовими мова одного з них ставала загальною, інші перетворювалися на діалекти або зовсім зникали. Одним з показників спільності, ситуація була нова єдина назва.
Народ (грецькою — ἔθνος (етнос)) — багатопланове поняття, яке може мати такі значення:
Народ — населення держави, мешканці країни.
Народ — громадсько-політична сила, на яку опирається офіційна влада в країні.
Народ — форма національної та етнічної єдності (нація, народність, іноді плем'я).
Народ — взагалі люди, переважно у великій кількості.
Нація (від латів.(латинський) natio — плем'я, народ), історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки.
Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднавчу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного, не може бути нацією, так і відокремчу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.
4. основні етапи етно – та націогенезу українців.:
Серед сучасних вчених є чимало прихильників традиційної в радянській науці схеми поділу східнослов'янського етногенезу на такі три етапи:
– перший етап (IX–X ст.) – первісна консолідація русичів у єдину давньоруську народність у межах Давньоруської держави;
– другий етап (XII–XV ст.) – початок формування українського етносу завдяки освоєнню причорноморських степів та виникненню козацтва;
– третій етап (XV–XVI ст.) – завершення процесу формування українського етносу, який далі вже не зазнавав суттєвих іноетнічних вкраплень.
Виключаючи більш ранні етапи україногенезу, цей підхід суттєво звужував його межі, що також мало ідейне підґрунтя, бо доводило статус «старшого російського» та «молодшого українського» етносів. Не виходячи за межі такої ідеологічної платформи, спробу відсунути початки східнослов'янського етнотворення в глибину історії зробив авторитетний радянський вчений Б. Рибаков. Він визначив наступні етапи формування єдиного руського народу-етносу:
– перший етап (V–VII ст.) – створення союзів слов'янських плен
– другий етап (VIII – початок IX ст.) – об'єднання союзів слов'янських племен у «суперсоюзи»
– третій етап (у межах Давньоруської держави) – завершення процесу перетворення племінних союзів у новий суперетнос русичів, який надалі став основою для виокремлення трьох східнослов'янських народів.
5. Стародавні етнічні процеси на території України та їх роль в етногенезі українців:
Однією з головних ознак народу (етносу), нації як певної стійкої спільності людей є територія, на якій проживає ядро, основний масив цього народу і разом з якою він творить цілісний біогеографічний і етносоціальний організм. Отже, поняття етнічна, або національна, територія означає землю, яку з найдавніших часів заселяє той чи інший народ, яку цей народ освоював, захищав, був і є її корінним жителем та господарем. Етнічна територія – категорія більш стійка, ніж державна територія. Державні кордони нерідко пересуваються, встановлюються з порушенням етнографічних меж розселення народів. Особливо складною є доля народів, які втрачали державність і територія яких, залежно від певних політичних обставин, підлягала членуванню чи зазнавала утисків чужоземних завойовників. Але й за таких умов етнічна територія залишалася стійким утворенням, базисом цілісності народу і його державницьких потенцій.
6. Територія прабатьківщини словян та основні етапи словянського етногенезу.:
Поважні наукові студії на ниві слов'янського етногенезу розпочалися лише на поч. XIX ст., коли історія стала справжньою наукою. Поступово-до наукових досліджень залучаються свідчення історичної лінгвістики, особливо топоніміки. З перебігом часу вчені дійшли висновку, що давні слов'яни спершу жили десь поміж балтами, германцями та іранцями. На початку XX ст. російський славіст О. Погодін запропонував вважати прабатьківщиною слов'ян території Польщі, а також українських земель Поділля і Волині, де зафіксовано безліч прадавніх слов'янських гідронімів. Польський лінгвіст 1-ї пол. XX ст. Я. Розвадовський висловив передову тоді думку, за якою давні слов'янські землі простягалися од Вісли до Дніпра Однак названа територія була не досить конкретно окреслена географічно Варто згадати й концепцію видатного російського (згодом німецького) лінгвіста М. Фасмера, котрий локалізував слов'янську прабатьківщину в басейнах Прип'яті та середньої течії Дніпра У XX ст. за вивчення праслов'янського етногенезу взялись і археологи.
У 30—40-х pp. XX ст. вагомий внесок у теорію прабатьківщини слов'ян зробили польські археологи та лінгвісти. Так, Ю. Костшевський вбачав її у межиріччі Вісли і Ельби, а Т. Тер-Сплавінський — в обмеженому просторі між Віслою і Одером Але при цьому недооцінювались археологічний та лінгвістичний матеріали з межиріччя Вісли й Дніпра Український археолог і лінгвіст В. Петров, автохтоніст за переконаннями, гадав, що історію слов'янства слід починати з племен трипільської культури (етнос яких був змішаного й неслов'янського походження^, і обмежував їх давню землю територією пізнішої України. Його теорію не поділяють сучасні вчені Малокоректною в науковому відношенні є і гіпотеза відомого російського лінгвіста Ф. Філіна, котрий бачив прабатьківщину слов'ян поміж Західним Бугом і Середнім Дністром. Загалом же етнологи, археологи, історики, лінгвісти одностайні втому, що слов'янська прабатьківщина розташовувалась на розлогому просторі між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні — Карпатських гір Такої позиції дотримуються польський археолог В Гензель, російські — П. Третяков і М. Артамонов, історик та археолог Б. Рибаков.
7.особливості етнічного розвитку в князівський період:
Військові походи Олега та Ігоря свідчать про швидке зростання могутності державної організації Київської Русі. Так у поході 907 року прийняло участь, за оцінками істориків, близько 80 тисяч воїнів, у поході на Каспій 912-913 рр. — 50 тисяч. Однак внутрішня організованість держави за їх князювання була доволі примітивною. Відносини князівської влади з основною масою землеробського населення зводились, в основному, до збирання данини, яка не мала якихось чітко визначених розмірів. Це викликало незадоволення та спротив населення, що проявлялось у втечах на нові колонізаційні землі як на півдні, так і на північному сході, а також приводило до конфліктів з місцевою знаттю. Внаслідок одного з таких конфліктів у 945 році деревляни вбили князя великого київського Ігоря.
Значну реформу державного устрою провела наступниця Ігоря княгиня Ольга. Вона унормувала розміри податків та повинності (так звані "уроки та устави"), впорядкувала відносини між київською та місцевими владами, роблячи акцент на раціоналізацію господарських відносин, структурувала всю систему влади. В області зовнішньої політики Ольга продовжувала відстоювати торгівельні інтереси держави, але вже не військовими, а переважно мирними засобами, підтримуючи регулярні відносини з найбільшими державами тогочасної Європи — Візантією та Священною Римською імперією. Політичний устрій Київської Русі цього часу характеризується подальшим наростанням суперечностей у розвитку двох тенденцій політичного життя — прагнення до встановлення сильної, одноосібної влади та народоправства. Значне посилення князівської влади за часів наступників Ольги — Святослава і Володимира, внаслідок вдалих військових походів, розширення території та підкорення оточуючих племен, різко звужували можливості функціонування інституцій, що забезпечували народоправство. Віче, як форма реалізації самоуправління народу, була витіснена на північні терени держави (Новгород, певний час Псков) і майже не згадується в київських літописах. Князь видається майже не обмеженим у своїй владі і лише інколи радиться з вічем. Князь був невід'ємним елементом організації влади в епоху Київської Русі. При цьому, антикнязівські повстання зовсім не були виступами проти самого інституту князівської влади
8.Проблема формування трьох східнослов'янських етносів, теорія „давньоруської народності”: міф, чи реальність.:
Початки формування сучасних слов'янських народів криються в часах, коли на території Східної і Південно-Східної Європи розпочалося Велике розселення слов'ян, яке тривало до кінця VII ст. Єдина до цього слов'янська спільнота поступово розпадалася на східно-, західно-, південно- й північнослов'янські племінні утворення. На середину І тис. на історичних теренах України вже існували Антський і Склавинський союзи слов'янських племен. Після розгрому в V ст. гунів і загибелі Західної Римської імперії Антський союз почав відігравати помітну роль у Східній і Південно-Східній Європі. Однак на початку VII ст. він був розгромлений аварами. Вони також поневолили племінне утворення склавинів. Це дещо загальмувало, але не припинило суспільний і господарський розвиток тієї гілки слов'янства, яка в майбутньому стала основою формування українського етносу. Слов'янські племена колонізували нові землі й, об'єднуючись, утворювали нові союзи племен.
Спочатку виникали тимчасові об'єднання племен переважно для боротьби з ворогами чи проведення походів; згодом - союзи близьких за культурою й побутом сусідніх племен і, нарешті, утворювалися територіальні об'єднання протодержавного типу (землі, княжіння). Останні мали своїх князів і стольні міста.
Наприкінці VIII ст. на етнічних теренах України сформувалося сім політичних союзів: дулібів (волинян, бужан), деревлян, хорватів, полян, уличів, тиверців, сіверян. Одним із перших виник Дулібський союз, що об'єднував племена, які заселяли території від Західного Бугу на заході до Горині на сході та від Прип'яті на півночі до басейну Верхнього Дністра на півдні. Після його розпаду (середина VII ст.) частина племен створила союз бужан (волинян).
Загадковою залишається історія уличів і тиверців. Вочевидь, перші з них сформувалися на території, розташованій південніше полян, між річками Оріллю, Дніпром і Самарою та в лісостеповій частині Південного Бугу. У Прутсько-Дтстровському межиріччі утворилися племена тиверців, які згодом зайняли територію до Південного Бугу. Хорвати займали терени Верхньої Наддністрянщини (західніше р. Збруча), межиріччя Верхнього Пруту й Дністра, Північну Буковину, Прикарпаття й частину Закарпаття. Східніше волинян жили деревляни. Межі їхніх земель простягалися від р. Случі на заході й майже до Дніпра на сході, від річок Уборті та Прип'яті на півночі до р. Тетеріва на півдні. Після розпаду Полянського союзу племен поляни заселяли Середнє Подніпров'я від р. Тетеріва на півночі до вододілу річок Ірпіня і Росі на півдні. Сіверяни заселяли землі Лівобережжя в середній течії Десни, на берегах р. Сейм та у верхів'ях Сули. На теренах сучасних Білорусі й Росії існували східнослов'янські союзи племен дреговичів, радимичів, в'ятичів та ін. Важливе місце займали стосунки східних слов'ян із Візантією. Це були як воєнні конфлікти, так і мирні, інколи навіть союзницькі відносини. Розвивалася також взаємна торгівля. На заході доводилося спілкуватися зі словаками, поляками та чехами.
V—VIII ст. стали важливою віхою в історії слов'ян. Вони колонізують нові території. Утворюються основні політичні союзи. Виникають зародки державного життя.
9.Етнічний розвиток українських земель в період козаччини.:
Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. — монгольській хроніці, датованій 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.
Нині не викликає сумніву, що основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV— XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Водночас зміцнювався клас феодалів — шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком.
Особливість суспільного життя в Україні в XV — першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини., риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах — в гирлах річок — і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селя-ни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.
На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецьки-ми загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення— «січі». Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів
Заславських, Корецьких та інші. їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.
Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.
Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі — своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.
Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. — монгольській хроніці, датованій 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.
Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської «державницької школи» (С. Соловйов, К. Кавелін) або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров, Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Польські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козацтва тільки з діяльністю польської й української знаті, а традиційна англо-франко-американська історіографія вбачає в запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і грабунок сусідів. На жаль, всі ці версії грішать однобокістю.
Нині не викликає сумніву, що основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV— XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Водночас зміцнювався клас феодалів — шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком.
Особливість суспільного життя в Україні в XV — першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини., риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах — в гирлах річок — і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селя-ни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.
На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецьки-ми загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення— «січі». Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.
Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.
Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі — своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.
Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. — монгольській хроніці, датованій 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.
Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської «державницької школи» (С. Соловйов, К. Кавелін) або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров, Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Польські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козацтва тільки з діяльністю польської й української знаті, а традиційна англо-франко-американська історіографія вбачає в запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і грабунок сусідів. На жаль, всі ці версії грішать однобокістю.
Нині не викликає сумніву, що основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV— XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Водночас зміцнювався клас феодалів — шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком.
Особливість суспільного життя в Україні в XV — першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини., риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах — в гирлах річок — і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селя-ни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.
На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецьки-ми загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення— «січі». Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських, Корецьких та інші. їхніми зусиллями стихійно створені загони набували все більш організованої форми.
Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній праці. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.
Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі відіграло заснування Запорозької Січі — своєрідного центру козацьких вольностей, який притягував до себе селян та міщан і став неприступною твердинею на шляху турецько-татарських орд до центральної України.
10. Походження назв „Україна", „Малоросія", „Великоросія", „Росія".:
Украї́на або Вкраї́на (давньорус. Оукранnа, Въкранna; лат. Vkraina) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком, у зв'язку із смертю переяславського князя Володимира Глібовича. З 19 століття назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, та Прип'яттю і Чорним морем, заселена переважно українцями.
Ма́лая Русь, Ма́лая Росси́я, позднее Малоро́ссия, реже Малору́ссия — историческое название Галицко - Волынской земли в 14-15 в.в. и территории Поднепровья в 15-16 в.в.
В России до начала XX века зачастую применялось как название Украины в целом.
Впервые термин «Малая Россия» встречается в начале XIV века в Византии для определения современных западноукраинских земель (Галицко-Волынское княжество) в церковно-административной практике. Галицкая митрополия, созданная в 1303 году, охватывала шесть епархий: галицкую, перемышльскую, владимирскую, холмскую, луцкую и туровскую (то есть, также часть территории современной Беларуси), которые в византийских источниках получили название Малая Русь (греч. Μικρά Ρωσία — Микра Росиа) в противоположность Великой России (Μακρά (Μεγάλη) Ρωσία — Макра Росиа), под которой с 1354 г. понималась территория епархий под властью киевского митрополита.
11.Становище українського етносу в 19-20 ст. :
Україна у складі Російської імперії (XIX ст. )Уся українська територія яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську. Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. Розвиток промисловості 30-х років XIX ст. характеризується також глибокими змінами. Це початок промислового перевороту. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.
Основна ознака цього періоду - поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи і зародження капіталістичних відносин.Західноукраїнські Землі У Складі Австро-Угорської Імперії у XIX Ст. 8 лютого 1867 p. була створена Австро-Угорська імперія.
Хоча Галичиною керував австрійський намісник із числа польських магнатів, край здобув обмежену автономію.нутрішнє самоврядування було надано також Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був обмежений: у ньому домінували румуни і німці.Закарпаття стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не одержало.
Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття зберігали аграрний характер економікикраїнський національний і громадсько-політичний рухи на західноукраїнських землях у другій половині ХIX ст.: -Москвофільство (русофільство)- Народовці (орієнтувалися на український народ і виступали за впровадження української мови та літератури в усі сфери життя.)- Радикали (прагнули надати українському рухові більш революційного характеру)20 ст9 січня 1900 р . РУП заснована в Харкові Дмитром Антоновичем. 1905-1907 р Російська революція1905 р підписанння Миколою 2 Маніфесту ,у якому народові обіцяли громадянські свободи1906 р. Столипінська аграрна реформа (руйнуючи селянську общину, створювала умови для економічного зростання селянства шляхом передачі їм земельних наділів у приватну власністьТаким чином, селяни мали перетворитися на фермерів. )- безуспішнаЛипень 1914-листопад 1918 В роки війни значна частина України перетворилася на райони запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія кілька разів переходила із рук у руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського 1917 р Лютнева Революція в Росії — революційні події лютого-березня 1917 року, що завершились падінням монархії у Російській імперії.1917-1920- Українська національно-демократична революція 1918 р Українська Центральна Рада видала 4 універсал,в якому Україна проголошувалась автономною державою,З 1922 р Україна перебуває в складі СРСР,28 липня 1939 р Західна Україна приєднана до СРСР,1941р-1945р Велика Вітчизняна війна,1945-1950 Післявоєнна Боротьба ОУН-УПА з владою,Десталінізація 1956-1964,Процес перебудови в СРСР 1985-1991р
12.особливості формування укр нації:
На формування української нації справив вплив ряд чинників. Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян активізували міграційні процеси, перемішування населення.Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної держави, національної еліти,Україна була поділена між Російською і Австро-Угорською імперіями.Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було заборонено друкувати українською мовою (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р. — ввозити в імперію видані за кордоном книжки і брошури українською мовою, а (Емський указ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства.Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала Наддніпрянщина. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття вбачало в Наддніпрянській Україні свій природний центр, а відтак — прагнуло до возз'єднання з ним, щоб створити єдину соборну незалежну національну державу.Українська нація формувалася переважно як селянська. Щоправда, протягом другої половини XIX ст. через індустріалізацію все більшої ваги набуває робітництво З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації.Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні — "Молот", "Друг". Популяризували усну народну творчість. Виходили у світ збірники и пісень, дум, казок, переказів тощо.Консолідуючим чинником становлення української нації виступала рідна мова. У цей період українська мова сформувалася як літературна, що мало ще тісніше згуртувати українців
13.Роль і значення української діаспори в сучасному укр ентогенезі:
три хвилі переселенського руху:Перша – економічна – з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої Світової війни.Друга – економічно-політична – період між двома світовими війнами (1917-1939 рр.).Третя – політична – роки Другої Світової війни та повоєнний період.У середині 90-х років ХХ століття виникла четверта – новітня хвиля української:виїзд на роботу за кордон спеціалістів та нелегальна еміграція. Сьогодні Україна – лідер на Європейському континенті щодо кількості нелегальних емігрантів. Це – мільйони людей, їх кількість збільшується з кожним роком. Ці потоки українців можна назвати четвертою хвилею еміграції. Гостро постала проблема захисту наших громадян з боку Міністерства іноземних справ України, а також збільшення робочих місць в Україні з метою повернення співвітчизників. Окремою проблемою є торгівля “живим товаром”. Позитивні аспекти новітньої хвилі діаспори
Розвиток українських діаспорних мереж сприяє посиленню впливу діаспори на прийняття політичних рішень в країнах проживання. Прикладом активної політичної діяльності, потенціал української діаспори проявився під час т.з. помаранчевої революції, визнання рядом країн Голодомору в Україні в 1932-1933 рр.
Також важливим чинником розвитку України з країнами ЄС є потенційні економічніможливості української діаспорної мережі
Підприємці з числа української діаспори своєю економічною діяльністю сприяють інтеграції історичної Батьківщини в сферу міжнародної торгівлі
14.Сучасний стан української нації та етносу:
На нинішньому етапі етнонаціонального розвитку в Україні, коли омріяна століттями й багатьма поколіннями борців Українська держава стала реальністю, національна ідея істотно коригується,.
На перший план висувається вже не здобуття незалежності, що неодмінно було головним змістом української національної ідеї, а розбудова засад вже здобутої державності — політичних, соціальних, економічних, духовних. Тобто йдеться про створення модерної цивілізованої держави (а не бюрократично-поліцейського монстра, небезпека чого нині гостро відчувається) — національно орієнтованої, демократичної, правової, політично та економічно самодостатньої. Такий зміст національної ідеї стає основою консолідації нації і суспільства, формування засад громадянського суспільства, утвердження єдності поліетнічної спільноти навколо розв'язання загальнонаціональних завдань, реалізації національних інтересів. І цей зміст національної ідеї — державотворення — стає основою ідеологи в сучасному українському суспільстві.
На разі україінський народ переживає скрутні часи, присутнє непорозуміння між жителями Сходу та Заходу і центральних областей, інтервенція проти тереторіальної цілісності.
15. зародження українського визвольного руху 14-поч 17:
Національно-визвольний рух є невід’ємним компонентом історії людства. Феноменальність його полягає в тому, що в різні історичні періоди існували (і сьогодні існують) етноси, які борються за здобуття незалежності або намагаються її повернути. Тобто прагнуть здобути: політичне, національне, релігійне, соціальне та економічне визволення. Це є водночас основною причиною існування руху і його метою.
У 1481 р. українські князі, що походили з литовської династії, організували таємну змову з метою вбивства литовського князя Казимира, для припинення політики централізації. У змові взяли участь князі Іван Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович. Але конспірацію було розкрито і змова не вдалася. Останньою спробою українських аристократів здобути давні права було повстання, організоване Михайлом Глинським у 1508 р. Повстання охопило Київщину і Полісся, знайшло підтримку серед української знатті і духовенства. Литовська влада вислала проти Михайла Глинського війська і він, не змігши зорганізувати опір, припинив повстання та втік у Московію.
Після цієї невдачі українські аристократи відмовилися від подальших спроб змінити своє становище в державі за допомогою зброї, сподіваючись тільки мирними засобами обороняти свої давні права та надбання [13, с. 127]. Здебільшого місцеві українські феодали дотримувалися угодовської політики і не поспішали захищати інтереси співвітчизників (стримувати утиски і окатоличення). Загалом у середині ХVІ ст. українські князі і верхівка панства втратили роль виразника й провідника політичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовилися від планів розбудови національної держави, зреклися ідеї поновлення власного князівства. Значна частина аристократії асимілювалась, перейняла мову, традиції і віру завойовників.
Зважаючи на це, провідна роль у захисті етнічної самобутності переходить до міщанства. Вони разом з окремими представниками української аристократії проводять боротьбу за збереження української мови, освіти, культури, православної віри. Задля згуртування власних сил постали організовані структури – братства. Оскільки не було створено єдиного координаційного центру братств, то вони контактували між собою індивідуально. Завдячуючи діяльності братств, які постали в багатьох містах України (Львів, Київ, Кременець та ін.), українська спільнота не втратила своїх культурних надбань, навпаки вони примножувалися.
Наприкінці ХVІ та на початку XVII ст. у повстаннях проти польської окупації брала участь велика кількість селян та козаків, а тереном їхніх дій була вся територія України від Закарпаття до Слобожанщини. Хоча вони зазнали поразки, проте підготували ґрунт для подальшої боротьби проти соціального та національно-релігійного гніту. Відсіч українського народу шляхетсько-католицькій експансії сприймалася в Європі як одна з ланок зростаючої боротьби проти реакційних сил контрреволюції.
16. Створення та діяльність братств у XVI - початку XVII ст.:
Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.
Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належать великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.
Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і р. XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. 3окрема Костянтин Корн, який заповів львівському братству 4 тис. золотих.
Організаційне оформлення Львівського Успенського братства в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні в Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа — це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів.
Слідом за Львівською братською школою почали з´являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.
17. Козацтво та його роль в історії українського народу:
Козацтво – це історичне явище ефективної організації громад, їх економічного та політичного устрою, військової справи, виховання молоді та інших важливих чинників.
Козацтво в Україні виникло більше 500 років тому, під час розпаду Київської Русі після монголо-татарської навали. Українські міста піднімалися з руїн, але господарем колись могутньої держави стали литовські князі, хоча переважна більшість населень Великого Князівства Литовського становили українці й білоруси. У перші часи українці під новою владою почували вільно, литовці не позбавили їх ні віри, ні мови, ні прав або звичаїв. І вже в ХV-ХVІ ст. підсилився вплив поляків, починається вилучення прав і процес покріпачення селян. Українці перестали почувати себе хазяями на власній землі
Свободолюбний народ, українці шукають виходу, ідуть у степу, за дніпровські пороги – на Запоріжжя. Там, у вільних, але дуже небезпечних місцях і виникає український різновид європейського лицарства, особливий військовий загін – козацтво.
Прославили козацтво хоробрі, талановиті проводирі: Остап Дашкевич, Дмитро Вишневецкий, Іван Свирговский, Богдан Ружинский, Іван Підкова, Самійло Зборовский, Северін Наливайко, Максим Кривоносий, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Сулима й інші.
Впродовж усієї історії козацтво відігравало величезну роль в державотворенні України. Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького завершилася створенням самостійної козацької держави – України. Вдруге, у 1918 році, на короткий час Гетьману Павлу Скоропадському вдалося створити незалежну державу. Козацька Україна швидко міцніла, будувалися храми, навчальні заклади, відроджувалися наука і культура. І тільки несприятливі зовнішньополітичні умови не дали змоги Україні затвердитись як самостійній державі.
Багатовікова історія козацтва переконливо довела його силу та здатність бути провідником та захисником народу, його незалежності, організації громад, які здатні ефективно протидіяти як зовнішнім, так і внутрішнім намаганням їх покріпачення.
18. Козацько-селянські повстання в кінці XVI - початку XVII ст:
Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591—1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.
Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.
Повстання Криштофа Косинського (1591-1593 рр.) стало одним із перших великих селянсько-козацьких виступів. Козаки оволоділи всією Брацлавщиною, Київщиною та іншими землями. Косинський титулував себе гетьманом і змушував людей присягати козацькій владі замість шляхетської. Біля м. П'ятки на початку 1593 р. відбулась вирішальна битва між козаками і поляками після якої завершується перший етап цієї хвилі повстань.
У 1594 р. розпочинаються повстання під проводом С. Наливайка, М. Лободи, М. Шаули та інших. Характерною рисою цього етапу боротьби було поєднання соціальної боротьби із захистом православної церкви. На бік повстанців перейшла значна частина священників, в тому ж числі і брат С. Наливайка православний священик Д. Наливайко.
Однак ці народні виступи зазнали поразки. Протягом наступних тридцяти років великих повстань не було. Польща не мала сталого відношення до козацтва, тому репресії часто змінювалися на "милість" - збільшення реєстру, надання привілеї тощо. Особисто Польща відчувала потребу у військовій силі, адже часто вела війну з Турречиною, Московською державою. І постійно зверталась за допомогою до козаків. Так, напередодні битви під Хотином, польський уряд погодився з П. Сагайдачним на збільшення реєстру до 3 тис. осіб і виплату їм платні в сумі 40 тис. злотих на рік.
Нова хвиля повстань розпочалась у 1625 р. на Київщині, де населення відмовилося виконувати феодальні повинності і самовільно проголосило себе козаками. Виступи козаків і селян відбулися під керівництвом Жмайла, Тараса Федоровича (Трясило), Павла Бута (Павлюка), Якова Остряниці, Дмитра Гуні. Ці повстання переросли в козацько-селянські війни. Вони зазнали поразки, але підняли гасло боротьби за звільнення України.
Поразка привела до нових репресій і утисків. У січні 1638 р. польським сеймом була прийнята "Ординація (упорядкування) Війська Запорозького реєстрового", яка позбавила реєстрових козаків автономії і збільшила переслідування нереєстрових козаків і біглого селянства. Ці утиски змусили багатьох козаків і селян покидати Україну і тікати на Слобожанщину, яка входила до Московської держави і де козаки отримували пільги. З 1638 по 1648 рік воєнного протистояння між польською владою і козаками майже не було і поляки називали їх "роками золотого спокою".
Отже, козацько–селянські повстання, що відбулися наприкінці XVI - XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол повстанців тощо. Проте, незважаючи на поразки козацько - селянські повстання відіграли значну роль в Історії України, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення українського народу, прискорювали формування національної самосвідомості.
19. Українська національно-визвольна революція середини XVII ст.:
Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.
Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.
Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.
Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.
Цілі Національно-визвольної війни. Цілями Національно-визвольної війни були: усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях; утворення та розбудова Української національної держави; ліквідація кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи; радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю; утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю; визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.
Початок і хід Національно-визвольної війни. Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.
Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp. Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.
20. Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького:
Початок і хід Національно-визвольної війни. Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.
Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp. Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.
На початку війни Богдан Хмельницький і козацька старшина прагнули лише до відновлення втрачених прав і вільностей, надання рівних прав православній і католицькій церквам, і тому після перших перемог почали мирні переговори з поляками. Але останні не пішли на поступки, а тільки тягли час, щоб зібрати військо для подальшої боротьби з повсталими.
13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, діставши викуп, залишили місто й рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли, але, дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я з ним і повернув козацьку армію до України.
23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Тут, як стверджують історики, у Б. Хмельницького відбувся перелом у поглядах на основну ціль боротьби. Досі він не піднімався вище інтересів свого стану - козацтва. Тепер же він усвідомив свої обов'язки щодо всього народу. Під час переговорів із поляками він заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади. Гетьман переосмислив уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни в самосвідомості українців: пришвидшувався розвиток ідеї Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й національної ідентичності.
Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. 5-6 серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії. Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й надавала б можливість Криму відігравати провідну роль у Пів-денно-Східній Європі.
Зборівський мирний договір. 8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію (самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.
На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась Українська національна держава - Гетьманщина. На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта.
Згідно з умовами договору Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти польських урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.
Підписаний мирний договір не задовольняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.
3 1655 р. Б. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими зовнішньополітичними зусиллями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл X Густав почав війну проти Польщі. Користуючись цим, Б. Хмельницький з українським військом і корпусом Ф. Бутурліна восени вирушив до Галичини, розгромив польську армію під Городком і почав облогу Львова. Оскільки Ф. Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали царю, то Б. Хмельницький не став штурмувати Львів, а обмежився викупом.
Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом відкрилися перспективи об'єднати всі українські землі під своєю булавою. Але тут на допомогу Польщі знову виступив хан. Це змусило Б. Хмельницького відступити від Львова. 20 листопада 1655 р. під Озерною татари атакували українсько-московський табір, і все закінчилося переговорами і втратою досягнень кампанії 1655 р. н-
3 кінця 1655 р. Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна. А у Вільні була підписана угода про перемир'я між Росією і Польщею (1656 р.). На польсько-російські переговори українська делегація не була допущена. В Україні це було сприйнято як зраду.
Головною турботою Богдана Хмельницького в останній рік його життя було завершення визволення українських земель. 3 метою створення антипольської коаліції він уклав угоди зі шведським королем Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм Ракоці II. На початку 1657 р. Україна й Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню, Турово-Пінщиною і Берестейщиною.
Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і антипольська коаліція розпалася. Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. Його смерть значно ускладнила справу визволення України: вирвалися назовні внутрішні суперечності українського суспільства; загострилися протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських груп за владу, яка призвела до Руїни.
21. Національно-визвольна і антифеодальна боротьба на Правобережній та Західній України наприкінці 17-18ст.:
На Правобережжі розпочинається активне відновлення польсько-шляхетських порядків. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Поділь­ське воєводства. Магнати зрозуміли, що умовою їхнього зба­гачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх воло­дінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уні­атства на права православних, викликали значне соці­альне напруження на Правобережжі, безпосереднім нас­лідком якої стала гайдамаччина.
Гайдамацький рух (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати) ви­ник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гай­дамаків датується 1714 р.) і був яскравою формою національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвит­ку пройшла три хвилі піднесення:
1) 1734-1738 рр., (його каталізатором став вступ на територію Пра­вобережжя російських військ разом з гетьманськими пол­ками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого на­селення поширилися чутки, що війська прийшли на до­помогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти). Народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник Верланл.
Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Зба­раж, дійти з боями аж до околиць Кам'янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змі­нилася. Виконавши свою основну місію, цар­ські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого отримали перемогу над основними повстанськими силами.
2) 1750 р. – новий спалах активності гайдамацького руху, до якого приєднались запорозькі козаки. Повстанці, очолювані О. Письменним. М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захо­пити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зу­силлями польських та російських військ було придушено.
3) селянсь­ко-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Ко­ліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»), очолив Максим Залізняк.. Привід до повстання — поява російських військ у Правобережній Україні.
Основною силою Коліївщини було селянство.
Причини повстання:
– посилилось соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші со­ціальні утиски, збільшення панщини сприйма­лися як насильство і викликало бурхливу реакцію. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого насе­лення у власні сили.
– релігійний фанатизм польської шляхти, наступ на права православних на півдні Київ­щини (застосувались польські війська з метою перетво­рення православних на уніатів, ув'язнювались православні священики, карались різками). Одним з натхненників бороть­би за православ'я, енергійним організатором мас став ігумен М.Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступниц­тво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.
Очевидно, йдучи на такий крок, Росія прагнула послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і проти­стоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв'язки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив в цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці православної релігії.
Значна частина польської шляхти перейшла до активних дій, ство­ривши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі) – військово-політичне об’єднання польської шляхти і духовенства), зібравши 10 тис. війська, пройшлися Київщи­ною, Поділлям та Волинню.
Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російсь­ких збройних формувань як допомогу в боротьбі проти польської влади.
У відповідь навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були за­порожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу роз­ростання гайдамацького руху як у західному, так і в схід­ному напрямках, що означало його поширення і на Лівобережжя.
Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релі­гійне протистояння. Важливою складовою цього руху бу­ла антифеодальна боротьба, і тому попадання на російсь­кий ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслі­дуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили ту­рецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдав­ського господаря. Причому Туреччина загрожувала на­віть війною, до якої Росія у той час не була готова. Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схопле­ні М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але оста­точно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.
Жорстоко розправилася з повстанцями Поль­ща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здер­то смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків – підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонс­трації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому час­тина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польсь­кій території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудо­во розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців заш­кодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, ро­сійський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.
Гайдамацький рух зазнав поразки через стихійність, неорганізованість, невизначеність цілей.
На західноукраїнських землях визвольна боротьба була представлена опришківським рухом, пов’язаним з іменем Олекси Довбуша, який організовував походи у 1738-1745 рр. Опришки збиралися у невеликі мобільні загони (10-50 чол.) і використовували партизанську тактику (нападали на маєтки шляхти, торгові обози, відібране майно роздавали бідним, панів карали).. У ХVІІІ ст. кульмінацією опришківського руху стало повстання, очолюване О.Довбушем (1738–1745 рр.). Поляки навіть після загибелі мужнього ватажка не могли придушити цей рух. Лише після приєднання Галичини до Австрійської імперії рух став поступово згасати.
Характер гайдамацького руху — антифеодальний, національно-визвольний.
Рушійні сили:
• незаможні селяни, що втікали від панщини;
• робітничі люди з гуралень, млинів, панських фільварків;
• козацтво, міщанство, православне духовенство.
Завдання гайдамацького руху:
• відновлення козацьких вільностей;
• визволення від шляхетсько-магнатської залежності;
• захист прав українства;
• захист прав православної церкви та боротьба з примусовим окатоличенням;
• визволення від іноземного гніту.
Причини поразки повстання (Коліївщина)
1. Повстанці не мали чіткої програми дій, належної підготовки й організації.
2. Стихійність, розрізненість дій повстанців.
3. Повстання мало місцевий (локальний)характер.
4. Віра багатьох селян у "доброго російського царя", який допоможе їм звільнитися з-під влади поляків.
Значення повстання
• Національно-визвольна боротьба свідчила, що український народ зберігав ідею незалежності, прагнення до суверенності, ця ідея не згасла і в найтяжчі роки.
• Героїчну боротьбу гайдамаків успадкували наступні покоління борців українського народу за свободу.
• Коліївщина підготувала ґрунт для подальшої національно-визвольної боротьби українського народу проти чужоземних гнобителів.
• Образи народних героїв — гайдамаків - назавжди залишилися в пам'яті народній як приклад відданості тій справі, за яку вони віддали життя.
• Їхній приклад надихав український народ на боротьбу проти поневолювачів, сприяв формуванню української національної відомості.
• Коліївщина відіграла важливу роль в утвердженні волелюбних традицій українського народу, його прагнення до свободи.
• Ця боротьба розхитала підвалини феодально-кріпосницької системи.
22.Українське національне відродженя 19ст. його сутність та зміст:
Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності.Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література.Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського, з якою найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.Колишня козацька еліта стала основним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старшини викликала інтерес до своєї історії і стала імпульсом національного відродження. Поширення історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення і державність.Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.Поява праць з історії України, у свою чергу, стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними — до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак).Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу» та Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї: республіка — як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті ч панславізму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезою було прагнення об'єднати всі слов'янські народи у федерацію на зразок. Сполучених Штатів Америки. При цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостійність. Україна ділилась на два штати: Східний (Лівобережжя) і Захід ний (Правобережжя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на чотири роки.Кирило-мефодіївці вважали, що творцем історії є Бог, а її рушійною силою — християнська релігія. Суспільство, на їхню думку, повинно будуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей).У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні відводили месіанську роль: вона повинна була ста ти центром слов'янського союзу.Тактика досягнення цілей у різних течій товариства суттєво відрізнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволюційним шляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітництва. Радикальна частина на чолі з Т. Г. Шевченком виступала за революційний шлях — повстання народу.Члени товариства, окрім розробки теоретичних документів, займалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропагандою своїх поглядів і поширенням програмних документів братства, революційних творів Шевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів.Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (до березня 1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про його діяльність царським властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештовані і відправлені на заслання в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною займатися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати й малювати.Значення діяльності товариства в тому, що воно розробило теоретичні засади національного відродження України, висунуло демократичні, антикріпосницькі, антицаристські гасла, стало першою українською політичною організацією.До 30-х років XIX ст. належать початки національного відродження і на західноукраїнських землях. У цей період центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.). Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — у той час студенти Львівського університету — розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу. Цьому була підпорядкована науково-дослідницька та публіцистична діяльність «Руської трійці». Вони виступали за розвиток національної літературної мови на народ ній основі, проти спроб латинізації письменства. Характерною особливістю їх літературної діяльності було те, що вона здійснювалася в дусі романтизму. У 1836 р. вони видали у Будапешті альманах «Русалка Дністровая», який за змістом (возвеличення історії України, поетизація народних героїв — Морозенка, Довбуша) та формою (народна мова, фонетичний правопис) був феноменальним явищем тогочасного літературного та суспільно-політичного процесів. Цей твір високо оцінювали Т. Г. Шевченко та І. Я. Франко. Австрійський уряд конфіскував практично весь тираж альманаху, а видавців віддав під нагляд поліції.Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у роз витку національного руху на західноукраїнських землях, пере хід від культурологічних проблем до соціально-політичних.
В реалізації цієї провідної тенденції можна виділити такі основні етапи. Перший етап, кінець XVIII - перша половина XIX ст., характеризується зародженням національного руху в формі гуртків, таємних організацій, просвітницької діяльності, збиранням пам'яток старовини, становленням національної літератури та наукових досліджень в галузі історії, етнографії, фольклору, виникненням федералістинної ідеї. На другому етапі національного відродження в Україні, 60-90 рр. XIX ст., національний рух набуває форм народницького руху. Саме в цей період відбувається диференціація національного руху за регіональним принципом. Національна свідомість набуває свого вираження у високих літературних формах і в науковій діяльності. Національна ідеологія перебуває в зародковому стані. Третій період у розвитку національного українського відродження, кінець XIX - початок XX ст., пов'язаний з динамічною політизацією національного руху через залучення широких мас, виникнення політичних партій, парламентську діяльність українців, формування політичних доктрин націоналізму.
22. Українське національне відродження у ХІХ ст., його сутність та зміст:
Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності,матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.
Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література.
Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.
23.Особливість українського національного відродження 19ст. Західній Україні:
було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.
Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавши цілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.
Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.
Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.
Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I. Могильницький, який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про українську мову як діалект російської або польської мов.
У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.
2. «Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.
Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою.
У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.
3. «Русалка Дністрова». У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». В альманах були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне минуле, заняття, побут, культуру українського народу. Ці матеріали і публіцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, поетизували народних героїв і проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним викликом демократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації та роз'єднання українських земель.
Невеликий наклад видання майже повністю був конфіскований властями, а видавців альманаху було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Iван Вагилевич не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності. Це видання залишило помітний слід у суспільно-політичному житті Західної України та сприяло зміцненню зв'язків галицьких українців з Наддніпрянщиною. У цілому діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.
4. Революційні події 1848-1849 pp. на західноукраїнських землях.
4.1. Початок революцій. Скасування панщини в Східній Галичині. У 1848-1849 pp. в ряді європейських країн, у тому числі і в Австрійській імперії, відбулися буржуазні революції. У березні 1848 р. австрійський імператор проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам деяких демократичних свобод (свободу слова, друку, зборів) і скликання парламенту.
Революція спричинила широкий розмах національно-визвольного руху в Східній Галичині, що поступово зазнавав все більшої політизації. У квітні 1848 р. австрійський уряд був змушений скасувати панщину в цьому краї. Ця подія відбулася на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Закон про скасування панщини лише в серпні 1848 р. поширився на Буковину. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але реально вона існувала ще 5 років.
4.2. Створення Центральної ради народової (ЦРН) і Головної руської ради (ГРР). Відповідно до проголошених австрійським урядом ряду демократичних свобод у Східній Галичині виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола.
а) Створення Центральної ради народової. Польська ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. створили у Львові Центральну раду народову (ЦРН), яка, спираючись на створену національну гвардію, мала на меті перетворення всієї Галичини (у тому числі і Східної) в польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток більшості населення Східної Галичини - українців. При цьому більшість поляків продовжувала стверджувати, що галицькі українці не мають нічого спільного з українцями Наддніпрянщини, що це - гілка польського народу, a українська мова - діалект польської.
б) Створення Головної руської ради. Українська інтелігенція Східної Галичини рішуче виступила проти намагань поляків втягнути цей край до Польщі і 2 травня 1848 р. створила свою політичну організацію - Головну руську раду (ГРР), яка, підтримуючи проведення прогресивних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення (українці себе називали русинами). У містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося майже 50 місцевих руських paд , до складу яких входили селяни, міщани, інтелігенція, представники духовенства . Ці ради стали організаторами боротьби українського населення за територіальну автономію Східної Галичини, тобто за її відокремлення від Західної (польської) Галичини, за викладання в усіх навчальних закладах рідною мовою, за створення української національної гвардії.
Програма ГРР обґрунтовувала приналежність українського населення Галичини до єдиного українського народу, закликала до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення становища українців у межах австрійської конституції.
ГРР почала формувати загони української національної гвардії. Австрійці відмовилися задовольнити політичні вимоги Ради, обмеживши її діяльність культурно-просвітницькими функціями. У 1851 р, ГРР була розпущена.
4.3. Посилення українсько-польського протистояння в Галичині. Цього часу посилилося протистояння між українцями і поляками в Гали-чині. Польська Центральна рада народова 23 травня 1848 р. утворила з представників полонізованої української шляхти, яка не бажала відокремлюватися від польського суспільства, свою організацію «Руський собор». Його головними завданнями були: підпорядкувати собі український національний рух і проголосити незалежність Польщі під верховенством Габсбургів,
На початку червня 1848 р. у Празі відкрився Слов'янський з'їзд (з'їзд слов'янських народів Австрійської імперії), який серед інших питань намагався здійснити спробу зблизити позиції українських і польських діячів (ГРР і ЦРН). Українці намагалися розділити Галичину на Східну (українську) і Західну (польську) з автономією Східної Галичини. Поляки були за єдину Галичину з польською автономією в Австрійський імперії (при формальній рівності поляків і українців). Було складено угоду «Вимоги українців у Галичині», яка так і не набула чинності.
4.4. Збройне повстання у Львові. Основною причиною збройного повстання у Львові, яке Почалося 1 листопада 1848 р. під впливом жовтневого повстання у Відні, був наступ контрреволюційних сил, які намагалися ліквідувати політичні та національні свободи, завойовані під час революції.
Львівські робітники, ремісники і студенти різних національностей (українці, поляки, євреї) спільними зусиллями збудували барикади і встановили контроль над центром міста. Наступного дня захисники барикад зав'язали бій з урядовими військами і змусили їх відступити. Командувач австрійськими військами віддав наказ обстріляти місто з гармат, установлених на прилеглих пагорбах. Пожежа охопила головні будівлі центру міста. Повстанці зазнали значних утрат і припинили опір. Сотні учасників були піддані військовому суду. У місті, а через кілька днів і у всій Східній Галичині, було запроваджено воєнний стан. Перемога контрреволюційних сил наблизила реставрацію абсолютизму в Австрійській імперії.
25.Роль Кирило-Мефодіївське братство в українському національному відроженні в 19ст.:
На думку історика Симоненка Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомісті
Український історик Орест Субтельний зауважив, що Кирило-Мефодіївське товариство не лише явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку, а й привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом


26.Вплив ідей Т.Шевченко,М.Драгоманова, М.Міхновського на розвиток українського національного руху:
Тарас Шевченко
Діяльність "Основи"
У 1861 р. у Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з'їхалися сюди після заслання, заснували журнал "Основа". Журнал установив зв'язки з Громадами, знайомив читачів із життям українського народу.
Він діяв до 1862 р. і став першим українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.
Польське повстання 1863-1864 рр. і його відгуки в Україні
М.Драгоманов (1841 - 1895 рр.) - мав значний вплив на український національний рух, організатором і ідеологом якого він виступав. М .Драгоманов розробив так звану концепцію громадівського соціалізму. Основу справедливого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі - в існуванні децентралізованих, політично вільних і самостійних громад, об'єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На Його думку, справжня демократія можлива лише за умови ліквідації приватної власності на землю, фабрики і заводи, за відсутності соціального і національного гноблення. Обстоюючи право українського народу на національне самовизначення, М.Драгоманов не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів, учений виступав за автономію України в рамках федеративної демократичної Російської держави.
Виникнення політичних організацій та партій
Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало "Братство тарасівців", яке діяло впродовж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М. Махновський, І.Липа, В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. "Тарасівні" ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної України, діяльність "Братства" підготувала сприятливий грунт для поширення державницько-самостійних настроїв.
Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники - Д.Антонович, М.Русов, Д.Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партійна друкарня. Спочатку за програмний документ партії використовувалася брошура М.Міхновського "Самостійна Україна", в якій обґрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП відмовилася від цієї ідеї і висунула вимогу національно-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що призвело до її розколу на поч. XX ст.
Нині ідеї М. Драгоманова щодо української національної справи — про народно-національну єдність, демократичні перетворення, адміністративну автономію та децентралізацію — розглядаються й обговорюються як найбільш конструктивні ідеї державного будівництва в процесі суверенізації. Як безсумнівне надбання української політико-ідеологічної думки, вони повинні ввійти в її сьогоденний контекст, «запрацювати» в сучасному політичному, ідеологічному і культурному полі. Для цього їх треба лише осмислити адекватно з тим змістом й ідеологічною спрямованістю, в якому викладав їх вчений.
Значним доробком української політичної думки XX ст. є самостійницька теорія М. Міхновського (1873 - 1924), суть якої він виклав у своєрідному катехізисі самостійників «Десять заповідей УНП».
Ставлення до цього маніфесту завжди було далеко не однозначне. Одні захоплювались ним як найбільш чітким документом і практичною програмою національного визволення, інші — таврували як вияв крайнього націоналізму, ворожого народам, на яких розповсюджується його чинність. Більшість же просто не мали змоги з ним ознайомитись. Російська радянська влада замовчувала, приховувала, шельмувала цей документ, перекручувала його окремі положення, спотворювала їх суть і спрямованість. Практично невідомим він був і для широкого українського загалу. Таким чином, це — документ великої політико-ідеологічної ваги, хоч і дуже суперечливий. З урахуванням соціально-історичних, культурних і духовних змін від часу його написання, ряд положень мають сенс і в наші дні.
У своєму прагненні дійти до народних мас, української інтелігенції М. Міхновський, як і інші самостійники, змушений був долати не лише опір царської бюрократії, а й стикатися з відвертою неприязню українських соціалістів і лібералів. Він був «незручним», незрозумілим навіть для С. Петлюри, В. Винниченка, М. Грушевського. Логічно поставити запитання: а що було незрозумілим у поглядах М. Міхновського? Хоч більша частина «заповітів» не викликає сумніву й сьогодні, деякі з них не можуть бути прийняті, оскільки не відповідають ідеалам сучасної цивілізації. Можна зрозуміти психологічно позицію М. Міхновського, який бажав звільнення України від колоніалізму і категорично заперечував колабораціоналізм. Але незрозумілим було інше: чому зненависть до політичних та економічних панівних еліт держав-гнобителів українського народу треба переносити на усі народи цих країн?
Сила будь-якої теорії, ідеології, якщо вони орієнтовані на гуманізм, в людяності, в пошуку компромісу, коли мова йде про розв'язання кризи. Безумовно, не можна нехтувати докорінними інтересами країн, народу, але не можна насаджувати норми ксенофобії, шовінізму в будь-якій формі.
Фактично В. Липинським, Д. Донцовим і М. Маіхновським завершуються концептуальні побудови універсальних політико-ідеологічних моделей українського державотворення. Радянський період історії України до мислителів подібного спрямування був немилосердним. Він у зародку знищував усе, що могло б розгорнутися в теорію. І хоч оригінальні політико-ідеологічні ідеї висловлювали В. Чорновіл, В. Стус, Л. Лук'яненко, Є. Сверстюк, В. Лісовий і багато інших духовних провідників українства, їхні ідеї залишались лише ідеями — концептуально не оформленими; важливими, своєчасними, але — не завершеними. Грандіозний обсяг інформації, поточна політична боротьба, вузька спеціалізація та інші фактори кінця XX — початку XXI століття свідчать, що час учених і політиків-універсалів закінчується. Колективний розум починає домінувати на Землі.
27. Українська національно-демократична революція 1917-1921рр.
28. Причини поразки та уроки української революції 1917-1921рр.:
Українська революція 1917–1921 років — низка подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917–1921 роках.
Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української
Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.
Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму.
Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів.
Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради)
Відсутність єдності серед лідерів національного руху
Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних війн
29.Політика «укранізації» в Україні у 20-х рр. 20 ст.:
Ураїніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.
У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:
Усунення від влади відвертих шовіністів.
Розширення сфери вживання української мови в державному житті. 3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. 4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. 5. Різко збільшувалась кількість української преси
Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.
Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.
Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації
30.Розгортання національного руху в Західній Україні в 1920-1930 рр. Створення та діяльність ОУН.:
Організація українських націоналістів очолювала український політичний рух, що ставив собі за мету встановлення незалежної Української держави.
На конгресі представників націоналістичних організацій, що відбувся у Відні з 27січня по 3 лютого 1929 р., у результаті об'єднання Української військової організації (УВО) й націоналістичних студентських організацій було створено Організацію українських націоналістів (керівник- Євген Коновалець). ОУН була підпільною організацією, яка мала жорстко централізовану структуру.
Можна сказати, що ідеологія ОУН сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців.
Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала легальні українські партії Східної Галичини як колабораціоністські. Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці Української революції 1917- 1920 рр., ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої власні сили».
31.Українське питання в міждержавній політиці напередодні Другої світової війни:
Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.
Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України.
Отже, через низку обставин «українське питання» напередодні Другої світової війни посідало одне з центральних місць у міжнародній політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «українській карті». На жаль, український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити
32. Рух опору в Україні у роки Великої вітизняної війни:
Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані.
. Рух набрав організованого характеру у 1942 p., коли було створено Український штаб партизанського руху.
В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації.
У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини.
Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.
33.Діяльність ОУН і УПА у другій половині 40-х –першій половині 50-х рр. 20 ст.
Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважали форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплювали кавалерійські та артилерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінилися. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати УПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав повстанців.
34.Дисидентський рух в Україні
35.Українські визвольні та суспільні рухи наприкинці 80-х – на початку 90-х рр. 20 ст.:
Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми.(дзюба, чорновіл,мороз, григоренко)
36. «Помаранчева революція»:
Помара́нчева револю́ція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими нібито переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004 як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.
Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів., після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.
37. Стародавні державотворчі процеси на території України:
У добу великого переселення народів на територію стародавньої України забрело чимало переселенців, які, шукаючи придатної для землеробства, скотарства, полювання і збиральництва землі, знаходили її тут. Очевидно, що люди пересувалися невеликими групками, їх угрупування складали до 30 осіб. Якщо кочівники осідали, на певній території, і залишались на ній, в такому разі, поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні, до 140 кв. м площею. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній могло проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, налічувало понад 500 чоловік. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат, тобто родовим устроєм керувала головна жриця (старійшина). Предки українців проживали на досить обширній території, яка має давню історію. Стародавні слов´яни мали тісні зв´язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов´ян: мізинський, трипільський і черняхівський.Деякі вчені висловлюють думку про те, що вже епоха пізнього палеоліту (близько 25 тис. років до н. е.) засвідчує існування на території України певного рівня культури. Так, розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська область), Добраничівка (Київська область) та Гінці (Полтавська область) виявили житла стародавніх мисливців. Ці житла були споруджені з дерева і кісток мамонта, вони мали вигляд наметів. Було знайдено крем´яні знаряддя праці, невеликі статуетки, що відображали образ матері і прикраси з слонової кістки з геометричним орнаментом.У той період стародавні слов´яни навчилися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалювали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полювання. З´являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва.Трипільська культура мала широку географію. Племена слов´ян заселяли на той час Придніпров´я, особливо густо був заселений правий берег Дніпра, а також Придністров´я. Держави, як такої, вони не мали, але жили переважно родами, визнавали переважно одну й ту саму релігію, займалися господарством і землеробством, тож звідси слідує, що вони мали певні початкові ринкові відносини – обмін продуктами, знаряддям тощо.
38. Перші слов’янські держави, утворені на території України:
Перші словянські держави утворилися на території Укр. у 1 тис. до н. е. – 1 тис. н. е. (залізний вік)
Держави:
Кімерійці (10-7 ст. до н.е.) їх описав Гомер у творі «Одісея» та Геродот у творі «Історія». Іраномовне населення. Заняття: кочове скотарство.
Скіфи (6-3 ст. до н.е.) «Велика Скіфія» столиця – Кам’янка Дніпровська. Ділились на: Царькі Скіфи, Кочівники, Орачі і Землероби. Від 5 ст. – робовласницька держава. Росквіт – 4 ст. при царі Отеї.
Сармати (3 ст. до н.е. – 3ст. н.е.) Заняття: кочове скотарство. Були витіснені Готами і Гунами.
Античні міста-держави (8-6 ст. до н.е.) Міста: Ольвія, Тіра, Феодосія, Херсонес, Пентикопей. Розквіт (6-4ст до н.е.) Заняття: виноградарство.
39. Основні етапи формування Київської Русі:
І етап Це період швидкого територіального зростання Русі та поступової консолідації держави. Охоплює князювання Олега (882-912 рр.); Ігоря (912-945 рр.); Ольги (945-964 рр.); Святослава (964-972 рр.).Пророчими словами: “Хай буде Київ матір’ю градам руським!” Олег проголосив найдавніше східнослов’янське місто столицею новоутвореного великого князівства. Це був перший державотворчий крок в історії нашої держави, адже з цього часу Київ стає політичним центром Київської Русі, водночас набуваючи ролі міжплемінного об’єднуючого начала  
ІІ етап Це період розбудови Київської Русі, економічного та культурного розвитку, досягнення нею вершини політичної могутності. За князювання Володимира Великого(978-1015 рр.)завершилось об’єднання території Київської Русі,проведені реформи. Важливим чинником зміцнення князівської влади, формування національної свідомості стало запровадження християнства.За князювання Ярослава Мудрого(1019-1054) значно розширились кордони Київської Русі, запроваджений перший письмовий збірник “Руська правда”, зміцнилось міжнародне становище держави
ІІІ етап Період феодальних усобиць, які розгортаються після смерті Ярослава Мудрого, період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Найбільш відомі князі Володимир Мономах (1113-1125 рр.), Мстислав (1125-1132 рр.)
ІV етап Період поліцентризації Київської Русі, який продовжувався до монголо-татарської навали. Найбільш помітна роль у консолідації давньоруських земель належала Галицько-Волинському князівству
40. Історична періодизація розвитку Київської Русі:
1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.
Перший період розвитку української культури охоплює великий часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства у X столітті. Початки передісторії українського культури сягають сивої давнини. В епоху бронзи і раннього заліза неначе в калейдоскопі змінювались археологічні культури, емпіричним методом накопичувався позитивний досвід, удосконалювалися виробничі сили й суспільні відносини. Відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства. Саме тоді, а це було в II тис. до н. е., починається етногенез слов’ян. У І тис. до н. е. відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства, суспільство поділяється на класи, виникає держава.
У першому тисячолітті нової ери для розвитку української культури визначальними стали такі події історичної ваги, як виникнення Києва та утворення давньоруської Київської держави, розвиток основних напрямів її геополітики на півдні, сході й заході.
2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.
Другий період розвитку української культури співпадає з процесом формування і розвитку Київської Русі - держави європейського типу у східнослов’янських народів. Запровадження християнства долучило жителів Русі до культурно-етнічних цінностей європейського континенту, збагатило скарбницю духовного життя народу, вивело його культуру на світові простори. Через об'єктивні, та не меншою мірою й суб'єктивні причини, нашому суспільству, починаючи з доби Київської Русі, хронічно не вистачало вищих національних верств, панівної еліти, особливо духовної, інтелектуальної, яка упродовж всієї історії, знову ж таки через ці причини, або омонголювалася, або полонізувалася, або русифікувалася, а за комуністичного тоталітарного режиму ще й набувала "інтернаціонального" характеру.
3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.
Умови для культурного розвитку погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Примітним явищем цього періоду стала діяльність церковних братств, спрямована на захист православної церкви та української культури.
Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Берестейська церковна унія (1596 р.) надала нового імпульсу культурному життю України. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємо переплетінням національно-визвольної боротьби і руху за
відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.
41. Політичний, економічний, соціальний та територіальний устрій Київської Русі.:
До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало плем'я. Скупі відомості про їхню племінну організацію свідчать про те, що в руках вождя роду і племені зосереджувалася широка влада, використання якої диктувалося звичаєм і традиціями. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, які збиралися на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найвищого рівня — союзу племен, такого, як існував у полян, сіверян і древлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені.
На цю племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційно і військово зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ.
Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. До правління Ярослава I Мудрого в середині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. У цей період сильної влади стримувалися відцентрові тенденції та забезпечувалася єдність володінь. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.
У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.
За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать.
На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухилялася від торговельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно займалися не лише бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші правителі витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх володінь, на перевезення її до Києва та на спорядження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра, льон, мед, віск та інший товар, який обмінювався на предмети розкошів.
Попри поступове зростання відмінностей між простим людом і новосформованою племінною знаттю землеробське суспільство східних слов'ян IX ст. залишалося порівняно однорідним в етнічному та соціальному відношенні, але внаслідок швидкої розбудови Києва до слов'янського середовища потрапляють варязькі воїни-купці, фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торгівці. З піднесенням міст стали процвітати купці та ремісники. Нарешті, прийняття християнства спричинилося до появи нового класу — духовенства. Словом, населення Київської Русі стало більш космополітичним за культурною орієнтацією, етнічно строкатим і дедалі глибше розшарованим соціально.
Найвище місце в суспільній ієрархії, що народжувалася, посідали численні члени різних відгалужень династії Рюриковичів. Княжі воїни, старші й молодші дружинники і місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали мужами. На щабель нижче від бояр стояла міська знать, або, як її ще називали, — люди, що часто вважались «середнім класом» Києва. Найвизначніші його представники були великими купцями, що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв'язки з боярами й домінували у міській політиці.
Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Про селян відомо небагато, оскільки історичні джерела зосереджували увагу на вищих класах. Загальновизнаним є факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними.
42. Причини занепаду та припинення існування Київської Русі, її історичне значення:
Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні.
Процес феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської Русі можна поділити на кілька етапів:
1) 1054–1132 pp. — визрівання елементів роздробленості, послаблення в цілому великокнязівської влади;
2) 1132–1204 pp. — переваги відцентрової тенденції, перехід до конфедеративного устрою держави і поліцентризму;
3) 1204–1360 pp. — послаблення Києва, провідна роль на українських землях Галицько-Волинського князівства, занепад торгівельного шляху з варягів в греки[1], поступове захоплення руських земель іноземними державами.
До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів.
Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Із середини XII ст. нею спільно править група найвпливовіших і найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах — снемах. При цьому зберігалися всі елементи загальноруської державності: єдність території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігалися об'єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із зовнішніми ворогами, єдине законодавство та система церковної організації.
Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі.
Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: в 1146—1246 pp. 24 князі 47 раз правили у Києві. Причому, 35 князювань тривали кожне менше року. А володимиро-суздальський князь, попередник московських князів, Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом. Побоюючись втратити владу над завойованим містом, а також намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольською ордою. До всього цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою із Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Володимирською і досі є головною церковною святинею Москви.
Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp.). Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського періоду історії України.
Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.
Київська Русь  – могутня європейська держава, одна із найбільших в світовому колі держав середньовіччя. Вона започаткувала міцний буфер між азійським сходом і европейським заходом, стала першим захисником европейських держав від кочових, войовничих племен сходу. Руська держава зросла на власному фундаменті, хоча і використала багатий досвід сусідніх держав, зокрема європейських.
Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних етапів національногодержавотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі  зокрема - мова, ментальність, звичаї, національні кольори, символи-тризуб і т. д. перейшли в наступні часи нашої історії. Руси-праукраїнці були основою державотворчого етносу на центральній території великої держави – імперії. Основа держави, її політичний, економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя, споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України повністю вміщається в рамки середньовічної Руси-України.
Отже, тут корені нашої державності, тут центр руської, а не російської цивілізації, бо всі новоутворені північно-східнікнязівства підпорядковувались, залежали від столиці Києва, а Москви на той час небуло.
43. Галицько-Волинська держава: утворення, внутрішня та зовнішня політика, історичне значення:
У різні періоди до складу Галицько-Волинської держави входили Галицьке, Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Володимир-Волинське, Луцьке, Белзьке, Берестейське та інші удільні князівства. Майже впродовж півтора сторіччя Галицько-Волинська держава відігравало надзвичайно важливу роль в житті східних слов'ян.
Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяв ряд чинників:
а) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників; крім того, Галицько-Волинське князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);
б) необхідність спільної боротьби двох князівств (Галицького і Волинського) проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом і проти монголо-татарської навали на Русь (Київська Русь);
в) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238-1264 рр.);
г) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному росту та інтенсифікації торгівлі.
Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в декілька етапів:
I етап (1199-1205 рр.) - утворення і становлення Галицько-Волинського князівства. 3 ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а в 1146 р. - Волинське князівство. Першими в Галицькій землі правили Ростиславичі - нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свою родовід від Володимира Мономаха. Галицьке князівство досягло найвищої могутності при Ярославі Осмомислі (1152-1187 рр.), а Волинське - при Романі Мстиславовичі (1170-1205 рр.).
Особливістю політичного життя Галицького князівства був великий вплив на управління ним свавільних, багатих, могутніх бояр. На відміну від бояр в інших князівствах, що у більшості походили з княжої дружини, галицьке боярство вело свій початок, насамперед, від місцевої родоплемінної знаті. Свої маєтки вони одержали не від київського князя, а завдяки захопленню общинних земель. Тому їхня влада в Галицькому князівстві була дуже велика. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на відсіч місцевої знаті, готової у будь-який спосіб відстоювати власні інтереси.
II етап (1205-1233рр.) - тимчасовий розпад єдиної держави. Після смерті Романа Мстиславича єдність Галицько-Волинського князівства була тимчасово порушена. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинського князівства прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини і Польщі.
III етап (1238-1264 рр.) - об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки в 1238 р. волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240 р. Після завоювання Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галицько-Волинського князівства, завдавши йому важких втрат. Послаблення внаслідок цього княжої влади спричинило початок міжусобиць. У внутрішні справи держави знову почали втручатися іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило та його брат Василько розгромили війська угорських і польських загарбників і загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена.
Данило Романович проводив активну зовнішню політику. Ще у 1238 р. він розгромив німецьких рицарів під Дорогочином, які надовго залишили спроби завоювання руських земель. Припинили втручання у справи князівства і польські князі. Було укладено мирний договір з Угорщиною. Внаслідок поїздки до Золотої Орди (1245-1246 рр.) Данило Романович змушений був визнати зверхність хана, але добився підтвердження своїх справ на Галицько-Волинське князівство. Вінцем політичної діяльності Данила Романовича Галицького було прийняття ним королівського титулу. Коронація відбулася в 1253 р. в м. Дорогочині, де Данилу Романовичу були вручені королівські регалії, 3 цього часу не лише фактично, а й юридично Галицько-Волинське князівство. набуло статусу самостійної Української держави, який визнавався Папою Римським і країнами Східної та Центральної Європи. Саме королівство в очах європейської громадськості було державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Само воно на руїнах останньої стало єдиною політичною силою, спроможною об'єднати навколо себе решту українських земель.
Данило Романович продовжував активно вести воєнні дії з військами Золотої Орди. Одночасно він втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями. У 1250-х г. Данило Романович збудував Місто Львів, назвавши його на честь свого сина Лева, а раніше - в 1240 рр. на річці Угорці він заснував місто Холм. За його князювання
I галицько-волинська держава стала найбільшою державою в Європі. У 1264 р. Данило Романович занедужав і помер в м. Холмі, де і був похованій у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував.
IV етап (1264-1323 рр.) - початок поступового занепаду держави. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269 р., а згодом його син Володимир 1269-1289 рр.) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301 рр.). Розпочався поступовий занепад Галицько-волинської держави. Від неї відходили окремі землі.
На початку XIV ст. син Лева Даниловича король Юрій I Львович відновив єдність Галицько-Волинської держави, зосередивши в своїх руках владу над Волинським і Галицьким князівствами. Він переніс столицю з Холма до Володимира, домігся утворення окремої Галицької митрополії 1303 р.). Юрій I, скориставшись послабленням Золотої Орди, відсунув південні кордони королівства до гирла Південного Бугу та Дністра, встановив дружні відносини з Польщею та з Тевтонським орденом. Після його смерті Галицько-Волинська держава перейшла до синів Юрія I Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича.
V етап (1323-1349 рр.) - занепад. Після смерті Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича (Лева II) останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 рр. і продовжував політику своїх попередників. Юрій ІІ Болеслав зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки і Польщею та Угорщиною, які в 1339 р. домовилися про спільний наступ на Галицько-Волинську державу. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали невдоволення його політикою, і у квітні 1340 р. його було отруєно у Володимирі-Волинському.
2. Значення галицько-волинської державності. Значення галицько-волинської державності в українській історії важко переоцінити.
- Галицько-Волинська держава стала новим після занепаду Києва центром економічного та політичного життя.
- Вона модернізувала давньоруську державну організацію.
- Галицько-Волинська держава врятувала Україну від поневолення її Польщею,
- Галицько-Волинська держава продовжила славні дипломатичні традиції Київської Русі і ще 100 років після встановлення золотоординського ярма представляла східнослов'янську державність на міжнародній арені.
- Водночас, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця державність допомогла уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольського впливу.
- Галицько-Волинська держава стала також важливою культурною межею. Вона виступала або як східний форпост католицького Заходу, або як західний - православного Сходу.
- Галицько-Волинська держава стала головним політичним осередком майбутньої України.
44.Стан української державності в литовсько-польський період української історії:
1. Занепад Галицько-Волинської держави та боротьба за її землі між Литвою, Польщею та Угорщиною.
2. Русько-литовський період. Устрій та побут українських земель у складі Великого Литовського князівства.
3. Доба Речі Посполитої.
4. Виникнення козацтва та його розвиток.
Надалі саме Литві вдалося приєднати до себе практично всі українські землі. Період перебування українських земель у складі Литовського князівства прийнято називати в історичній літературі Русько-литовським періодом. У цілому цей період не можна оцінювати однозначно, з огляду на те, що в різні часи політика Литви щодо українських земель була неоднаковою. З огляду на це сучасні історики виділяють всередині Русько-Литовського періоду окремі етапи:
I етап - "оксамитове" литовське проникнення (1340- 1363 рр.).
Процес збирання українських земель Литвою дослідники частіше називають "проникнення", "включення", "приєднання" з огляду на те, що дії литовців на теренах України ніколи не мали характеру експансії, схожої, наприклад, на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між Литвою та іншими претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або підтримувало литовців. Причини такої підтримки полягали в тому, що, з одного боку, політика Литви була м'якішою в порівнянні з Польщею, а з іншого - вона допомагала Руським князівствам у боротьбі проти Золотої Орди.
II етап - "обрусіння" литовських правителів (1362- 1385 рр.).
Включивши колишні землі Київської Русі до складу своєї держави, литовські князі підпали під вплив більш високої політичної та духовної культури. Цей процес дехто з дослідників порівнює з приходом варягів на Русь, які поступово були асимільовані місцевим населенням. Звідси й назва етапу - "обрусіння" або "ослов'янення" литовської правлячої верхівки, насамперед, її перехід від язичества до православ'я. В цей час Литва діяла під гаслом "Ми старовини не чіпаємо, новини не вводимо". Литовська держава фактично формувалася за зразком Київської Русі. Залишився традиційний адміністративно-територіальний поділ на князівства та землі; збереглася стара система управляння, у якій лише місцева князівська династія Рюрикови-чів поступилася литовській династії Гедиміновичів. Водночас місцеві князі зберігали свої володіння, активно запрошувалися на державну службу. Правовою основою Литовської держави стала "Руська правда", офіційною державною мовою залишилась "руська мова". Також литовці запозичили досвід Київської Русі у військовій організації, фортифікації, налагодженні податкової системи тощо. З огляду на це створювалася ілюзія продовження давньоруської держави.
III - втрата українськими землями залишків автономії (1385-1480 рр.).
Наприкінці XIV ст. Литва опинилася у скрутному зовнішньополітичному становищі - існування постійної військової загрози з боку Тевтонського ордену. Під тиском цих обставин великий литовський князь Ягайло у 1385 р. підписав з Польщею Кревську унію, за якою Литва мала стати складовою частиною Польщі, прийняти католицизм як державну релігію. Унія скріплювалася на династичному рівні - Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою та проголошувався польським королем. Литовська та українська верхівка побачили в Кревській унії загрозу власній владі, тому щодо унії оформилася опозиція на чолі з братом Ягайла Вітовтом. Під тиском опозиції Польща змушена була у 1392 р. визнати за Литвою права широкої автономії. У внутрішньодержавних питаннях Литва залишилася суверенною, лише в зовнішній політиці вона змушена була діяти в фарватері польських інтересів.
Вплив на литовсько-українські стосунки мала й Городельсь-ка унія 1413 р., яка обмежувала участь православних у державному управлінні, завдяки чому зміцнювалися позиції католиків, що сприяло подальшому зближенню литовської та польської шляхти.
Наслідком зміни політики Литви щодо українських земель ставало поступове зміщення акцентів визвольної боротьби - поряд із антипольськими настроями наростав і антилитовський рух (1440 р. - народні виступи на Волині та Київщині).
IV - посилення литовсько-московської боротьби за право стати центром "збирання земель Русі" (1480-1569 рр.).
Постійна загроза з боку Москви, внутрішні суперечки серед шляхти, прагнення української шляхти здобути права, якими користувалися польські шляхтичі, стали причинами підписання в 1569 р. Люблінської унії між Литвою та Польщею. За умовами цієї унії Литва та Польща об'єднувалися в єдину державу - Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному сеймі. Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві. Об'єднана держава здійснювала зовнішньополітичні зносини, мала єдину грошову одиницю. Шляхта звільнялася від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої. Велике князівство Литовське зберігало автономію, маючи окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, військо. Українські землі, які раніше належали литовцям, переходили під владу Польської корони.
Таким чином, з підписанням Люблінської унії завершився Русько-литовський період і розпочалася доба Речі Посполитої.
45. Запорозька Січ-козацька республіка:
Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ на поч. 50-х років XVI ст. заснував на о. Мала Хортиця Дмитро Вишневецький ("Байда") :— український князь зі старовинного волинського роду Ґедиміновичів. Він першим з української знаті вирушив за Дніпровські пороги, присвятивши життя боротьбі проти татарських і турецьких загарбників.
Територія, яку займали запорожці, "Вольності Війська Запорізького", — охоплювала значну частину Півдня України і змінювалася залежно від політичної обстановки. Столицею запорізької вольниці була Січ — своєрідне місто-фортеця. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях, мала гарні укріплення.
Усередині Січі стояли курені — великі приміщення для козаків, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. В передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів.
Запорізька Січ стала місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Воно витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи на своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правом та символікою. За формою це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців.
Вищою законодавчою владою на Січі була Козацька рада, в якій мали право брати участь усі без винятку козаки і яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й. зовнішніх відносин, обирала козацький уряд — Кіш" На чолі Коша стояв кошовий отаман, який уособлював вищу виконавчу владу на Січі. До найвищих урядовців також належали суддя, писар та осавул.
Усе запорізьке військо поділялося на курені, кількість яких досягала 38. Загалом у період розквіту Запорізька Січ нараховувала в середньому 10—12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобод — бл. 100 тис. осіб.
Формально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ де-факто була цілком самостійною політичною силою не тільки у внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкін. XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Уряди Кримського ханства, Московії, Персії, Туреччини, Швеції та інших країн встановлюють із Січчю зв'язки. Чимало козаків воювали в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії.
У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя складалася з самопалів різного калібру, пістолів, шабель, луків зі стрілами, довгих списів тощо. Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі. Найпоширенішим видом піхотного бойового порядку був т.зв. табір. Майстерністю відзначалася козацька кіннота, що, як правило, наступала "лавою". Артилерія запорожців складалася з мортир — важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Січ мала також вітрильно-весловий флот із великих човнів — чайок або байдаків. Широко використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифікаційні земляні роботи тощо. Складовими успіху запорізького козацтва у бою насамперед були особиста хоробрість, постійні заняття військовою справою, досконале знання місцевості.
В усіх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а "стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом". За козацьким правом як вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалося певним терміном. Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою, сповідування православ'я та 7-річного військового навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з куренів, змінюючи своє прізвище на нове прізвисько. Усі козаки вважалися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. На Запоріжжі жорстоко каралися будь-які аморальні вчинки.
Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Унікальним явищем було кобзарство. Своїми піснями та думами кобзарі підіймали народ на боротьбу, пробуджу: вали й розвивали українську національну свідомість.
На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах "Вольностей Війська Запорізького", діяла школа, де навчали читати і писати, закону Божого, співів від 30 до 80 школярів.
Отже, в Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного державного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів.
46. Українська козацька держава. Військо запорозьке.:
Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке — українська козацька держава на території Наддніпрянщини,Сіверщини, Полісся та Східного Поділля. Веде свій початок від найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій — Хмельниччини. Головою виступав виборний гетьман. Від 1654 року перебувала під протекторатом московського царя. Протягом другої половини XVII - початку XVIII століття, під час громадянської війни — часу розколу та правління окремими територіями різних гетьманів, останні, в боротьбі за єдиновладдя, визнавали верховенствоМосковського царства, Речі Посполитої та Османської імперії. 1667 року за Андрусівським миром розділена по Дніпруна Правобережну і Лівобережну Україну. Після остаточного скасування в Речі Посполитій козацького устрою на Правобережжі 1699 року, продовжила існування лише на теренах Лівобережжя. Виконувала роль заслону для РІ від її військових супротивників. 1709 року, під час Великої північної війни, невдало намагалася перейти під протекторатШвеції. Протягом 18 століття поступово втратила політичну і економічну автономію. 1764 року наказом імператриціКатерини ІІ інститут гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію.Гетьманщина виникла в результаті великого козацького повстання в Речі Посполитій, що спалахнуло 1648 року в українських землях під проводом Богдана Хмельницького. 
47. Сутність переяславсько-московської угоди.:Визвольна війна українського народу на початку 50-х років точилася із перемінним успіхом. Знесилена частина козацтва на чолі з Б. Хмельницьким шукаючи надійного союзника для боротьби, вирішує звернутися за допомогою до Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві прийняв рішення про прийняття України "під руку царя". На Україну виїхало посольство на чолі з боярином Бутурліним. 8 січня 1654 р. російська делегація прибуває до м. Переяслава, де на неї чекав Б.Хмельницький з козацькою старшиною. Після переговорів досягнуто угоди про те, що Військо Запорозьке має присягнути на вірність російському государю. В умовах нового карального наступу поляків український уряд змушений був піти на прийняття присяги на вірність Росії. Переговори у Москві відбувалися з 23 березня по 6 квітня 1654 р. і завершилися Підписанням договору, який увійшов в історію як "Березневі статті". Умовами договору були: - підтвердження права та привілеїв Війська Запорозького на маєтності та землі; - встановлення 60-тисячного козацького реєстру; - збереження за гетьманським урядом права контролю над фінансами та податками; - залишити недоторканими права та повноваження місцевих органів влади, права і   Київського митрополита, право обрання гетьмана козацтвом. Росія зобов’язувалась обороняти Україну від Польщі, але обмежила право гетьмана на зносини з іноземними державами, зокрема, з Кримом і Туреччиною. За цим договором Україна ввійшла під протекторат Росії на широких правах автономії. У складі монархічної Росії Українська держава з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена можливостей дальшого розвитку. В наступні після 1654 р. десятиріччя йшов поступовий, але невблаганний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації демократично-республіканських органів влади.
48. Гетьманщина в історії українського державотворення.:
Народження із Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації І державності. Виняткову роль у цьому відіграв гетьман Богдан Хмельницький. При ньому держава набула всіх ознак республіканського демократичного устрою.У цей час в Україні сформувалась нова верства населення — шляхта. В межах Гетьманщини саме шляхта і забезпечувала тяглість в існуванні українськогополітичного етносу з XIV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила і сприйняла все краще від попередніх поколінь. Шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яка досягла зрештою російського дворянського звання.Ця концепція грунтовно досліджена в монографії Н. Яко венко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)».— К., 1994.Гетьманська держава проіснувала півтора століття. Цього було досить, щоб вона не щезла зі шпальт історії, з пам'яті народної. Цього було досить для виникненняментальності народу, який має свою державу. За. цей час виникла своя національна політична еліта. Згуртованість народу навколо своїх керівників гідна поваги й сьогодні.
Національне самоусвідомлення українського народу в XVII ст. загострило цікавість суспільства до основ європейської цивілізації — до античності,християнства та просвітництва. Це стало ознакою появи в Україні своєї інтелектуальної еліти. Вона дала можливість шляхом еволюції вдосконалювати українськудержавність.
Прикладом цього була перша в світі Конституція гетьмана Пилипа Орлика. Прийнята вона була в 1710 р. в Бендерах. У ній найголовнішою була проблема взаємовідносин гетьмана з народом. Влада гетьмана обмежувалась постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Багато уваги приділялось обмеженню соціальної есплуатації, У Конституції стверджувалось, «щоб людям військовим і посполитим зайві не чинились утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання».
Основним пунктом Конституції було проголошення України незалежною від Польщі і Москви. Найменш демократичною була стаття 1-а Конституції, в якій говорилося, що «новообраний гетьман... повинен... дбати та міцно поставити, аби жодне іншовір'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено, ...іншовірцям співжиття на Україні... не давати дозволу». Як писав про Бендерську конституцію О. Оглоблин, вона була «віковічним пам'ятником української державно-політичної думки».
Однак шлях еволюції і вдосконалення національної держави був перерваний, що трагічно позначилось яе тільки на долі українського народу, а й негативно вплинуло на політичну стабільність європейського континенту.
49. Наступ російського царизму на українську державність.:За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722-1727 рр.) Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя.
Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це і затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730- 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду.
В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського - молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду.
Але у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії - державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління.
Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням про введення спадковості гетьманування і розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764-1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). На початку 80-х років був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво - більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину - в селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.
У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва - Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім - Малоросійське генерал-губернаторство).
В 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.
У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені
50. Утворення та діяльність Центральної Ради :
Украї́нська Центра́льна Ра́да (УЦР), також Центральна Рада — спочатку український представницький орган політичних, громадських, культурних та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу — революційний парламент України, який керував українським національним рухом. Період дії: 4 (17) березня 1917 — 28 квітня 1918.
Перший10 (23) червня 1917Декларував проголошення автономії України у складі Росії; визначав, що головним джерелом влади в країні є український народ.
Другий3 (16) липня 1917Був певним кроком назад, компромісом із Тимчасовим урядом. Проголошував, що остаточно форму автономії України буде вирішено Установчими зборами Росії.
Третій7 (20) листопада 1917Проголосив Українську Народну Республіку: Україна не відокремлювалася повністю від Росії, але вся влада належала тільки Центральній Раді та Генеральному Секретаріату
Четвертий9 (22) січня 1918Декларував незалежність України. УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу».
51.Українська держава гетьмана П.Скоропадського :
9 квітня 1918 р., у день, коли припинила діяльність Центральна Рада, у Києві зібрався з'їзд хліборобів-землевласників . Його делегати одноголосно обрали гетьманом України Павла Скоропадського — авторитетного генерала, нащадка старовинного козацького роду..
За кілька місяців в Україні було створено новий адміністративний апарат. Замість представників Центральної Ради на місцях гетьманський уряд призначив губернських та повітових старост.
На початку листопада було підготовлено проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами — не більше як 25 десятин на двір.
Тривала відбудова транспортних магістралей країни. Вже в середині літа 1918 р. вдалося налагодити нормальний залізничний рух. Було вжито заходи для зміцнення фінансової системи, налагоджено грошовий обіг, прийнято державний бюджет. Все це сприяло певному економічному піднесенню.
За короткий час існування Гетьманат досяг відчутних результатів у культурно-освітній сфері. Було видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл, у більшості з них введено українську мову. Діяло 150 українських гімназій.
Щодо дипломатичних відносин, то вони існували з 12 державами світу. Активною була політика гетьманського уряду, спрямована на приєднання до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Росії, Польщі, Румунії.
52.Українська Народна Республки під час правління Директорії:
Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.
Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.
Внутрішня політика
Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату.
Зовнішня політика
Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.
Падіння Директорії
В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території Українизнову було встановлено радянську владу.
53.Західноукраїнська народна республика (ЗУНР):
зумовлені Першою світовою війною революційні процеси, призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка(Одразу після створення Українську Національну Раду у 1918. Нове представницьке утворення поставило питання про об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле і проголошення Української держави. . 11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), населення налічувало майже 6 млн. осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.). З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.
54.Українська Радянська Соціальна Республика в складі СРСР:
Українська Соціалістична Радянська Республіка була проголошена 10 березня 1919 року на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові стосовно території, що знаходилася під контролем Червоної армії РСФРР[9].
30 грудня 1922 року Українська СРР увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, а фактично була анексована, втрачаючи таким чином незалежність, яку мала доти.
До початку 1923 року мала формальні ознаки незалежної держави, що від грудня 1920 року мала союзні відносини із РСФРР. На час створення УСРР керівною силою в УСРР була проголошена КП
З 1934 року столицею УРСР був Київ, до того — Харків. Територія УРСР зазнала низки змін і остаточно сформувалася 1954 року.
УРСР припинила своє існування у 1991 році, з розпадом СРСР: фактично — із прийняттям Акту проголошення незалежності України, а формально — із підписанням Біловезької угоди.
55.Карпатська Україна (1938-1939рр.):
Мюнхенською угодою 1938 року частина території Чехословаччини була передана Німеччині. У закарпатських українців з'явилася надія на отримання автономії для Закарпаття.
З жовтня 1938 року щойно створена Руська національна рада висунула вимогу реальної автономії від центру. Уряд Чехословаччини змушений був погодитись на це. 11 жовтня було створено перший уряд так званої Карпаторуської держави.
15 березня 1939 року сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Сейм ухвалив закон, який містив такі пункти:
1. Карпатська Україна є незалежною державою.2. Назва держави: Карпатська Україна.3. Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України.4. Державною мовою Карпатської України є українська мова.5. Барвами державного прапора Карпатської України є синя і жовта. Волошин звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат, але та порадила українцям не чинити опору угорцям.
Карпатська Україна проіснувала кілька днів, але залишила глибокий слід у боротьбі за національну державність. Проголошення незалежної держави мало велике історичне значення, оскільки знову продемонструвало світові непереборне прагнення українського народу до створення власної держав
56.Внесок України в перемогу на фашизмом:
Величезними були демографічні втрати України. Вбиті в боях, померлі в концентраційних таборах, депорто­вані, евакуйовані та емігранти становили 14,5 млн чол.
Матеріальні втрати України під час війни становили 285 млрд крб., або 100 млрд доларів. Було знищено 714 міст і містечок, 28 тис. сіл, зруйновано 2 млн будинків, внаслідок чого понад 10 млн людей залишилися бездомними. Київ знищено на 85%, Харків - на 70%, Знищено понад 16 тис. промислових підприємств. З України до Німеччини вивезено понад 12 млн т сільськогосподарських продуктів, велику кількість машин, тракторів та ін.
Отож Друга світова війна стала суворим випробуванням для українсь­кого народу. Впродовж цього періоду він вів мужню боротьбу з гітлерівсь­кими загарбниками, відстоював у ній свою свободу і незалежність. Після повернення Червоної Армії частина українства, не змирившись з існуванням сталінського тоталітарного режиму, продовжувала вперту боротьбу за Українську самостійну соборну державу. Ця наполеглива боротьба успішно завершилася лише наприкінці XX ст.
57.Німецько-фашитський окупаційний режим в Україні,його сутність та наслідки :
Окупаційний режим вимагав від жителів України рабської покори і виснажливої праці. Характерною рисою «нового порядку», який вводився гітлерівцями на окупованих територіях, був кривавий терор.
Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб (за іншими даними на 14,5 млн.). Жорстокий терор проти мирного населення України мав на меті не тільки «швидке умиротворення», тобто придушення будь-якого опору окупаційними військами. Він став кривавим інструментом виконання головного завдання «Генерального плану «Ост» — обезлюднення східних територій для переселення сюди німецьких колоністів.
Отже, у практиці фашистського окупаційного режиму в Україні виконання тактичних завдань експансії, пов'язаних з веденням війни створювало базу для дострокової реалізації головного стратегічного завдання — колонізації значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.
58.Відновлення незалежної України в 1991р. Декларація про державний сцверенітет України:
16 липня 1990 року Верховною Радою Української PCP була прийнята Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни. Це була не перша декларація такого типу у СРСР.
Це фактично була програма побудови незалежної держави.
Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Іс­торичний документ виняткового значення для долі укра­їнського народу — Акт проголошення незалежності України. За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.
59.Становлення багатопартійної системи в Україні; позитиви і негативи ,реорганізації системи влади та управління:
Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів,
I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.):
— виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;
— активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;
— розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;
— виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.
II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.):
— поява парламентської опозиції;
— ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;
— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).
III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):
— розширення спектра багатопартійності (нині нараховується понад 100 політичних партій);
— посилення розколів та дроблення політичних сил;
— активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;
— підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;
— зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;
— періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994, 1999 pp.).
60.Прийняття Конституції України. Сутність конституціної реформи 2004р. Та зміни до Конституції в 2010 р.:
Конститу́ція Украї́ни — Основний Закон держави України. Ухвалений 28 червня 1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання. Конституція України набула чинності з дня її прийняття.
Починаючи з 2003 року політичні сили Віктора Януковича та Леоніда Кучми ініціювали так звану «Конституційну реформу», суть якої полягала в ослабленні влади президента й передачі Верховній Раді права на формування уряду України.
— 8 грудня 2004 про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років.
Після приходу до влади Віктора Януковича і Партії Регіонів 1 жовтня 2010 року Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Згідно з рішенням КС, відповідний закон № 2222 втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення. Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996 року та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 року.

Приложенные файлы

  • docx 577162
    Размер файла: 640 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий