Укр.словесность

1.УКРАЇНСЬКА МОВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ Мовні проблеми є актуальними в будь-якому суспільстві. Особливо гостро вони відчуваються в полі етнічних об’єднаннях, де переплітаються з економічними, соціально-політичними, національними, релігійними інтересами націй, народностей, племен. ХІХ-ХХ століття-епоха великого пробудження і самоусвідомлення народів. Новітня історія свідчить, що фундаментальні, доленосні проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини не можуть бути вирішені без уладнання мовних проблем. Більше того-саме з боротьби за мову здебільшого починається боротьба народів за свої права. Поняття "українська мова" означає назву засобу спілкування, об’єкта наукових досліджень, навчальної дисципліни. Крім того, українська мова засіб об'єднання українців, що проживають у багатьох країнах світу. Учені досліджують українську мову у різних аспектах. Розкривають зв'язки між мовою та історією народу, суспільства, оскільки мова як засіб спілкування між людьми розвивається у тісному зв'язку із суспільством, відображаючи усі ті зміни, що відбуваються у його житті; з'ясовують зв'язки між мовою і мисленням, що існують у безпосередньому контакті: пізнаючи світ, людина передає результати пізнання у мові за допомогою слів, речень. У мові відображено всі надбання народу в процесі його розвитку, завдяки чому сучасники активно використовують досягнення наших предків, а створене в наш час і закріплене у мові залишиться здобутком для нащадків. Визначають зв'язки між українською мовою та іншими мовами народів світу, насамперед із мовами близькоспорідненими. Досліджуються різні аспекти мови: діалекти, звукова система, словниковий склад, граматична будова, стилістика. Наслідком досліджень учених є низка фундаментальних праць із українського мовознавства.
2. ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, ЇЇ ЗВ'ЯЗКИ З ІНШИМИ СЛОВ'ЯНСЬКИМИ МОВАМИ Українська мова належить до індоєвропейської сім'ї мов, які є найбільш вивченими і найбільш поширеними: цими мовами розмовляє близько 52 % населення земної кулі. У цій сім'ї мов українська мова належить до слов'янської групи і разом з російською та білоруською мовами утворює східнослов'янську підгрупу; до західнослов'янської підгрупи належать польська, чеська, словацька, лужицька, кашубська і полабська (мертва) мови; до південнослов'янської болгарська, сербохорватська, македонська, словенська й старослов'янська (мертва). Не слід ототожнювати поняття "мова" і "мовлення". Мова є об'єктивно існуючим засобом спілкування між людьми і виявляється у "сукупності довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок"'. Мовленняіндивідуальне використання мови окремим мовцем, спілкування людей між собою за допомогою мови; мовна діяльність окремого члена суспільства. Початковим етапом існування української мови літературної мови, як і загальнонародної розмовної мови, є XIV століття (окремі фонетичні та граматичні риси, які згодом узвичаїлися в українській мові, спостерігаються ще в пам'ятках ХІ-ХІІІ ст.). На той же час припадає й початок російської та білоруської літературних мов. Зародившись десь на світанні суспільного Слов'янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, перенесла наскоки Москви, і, проте, перегорівши як криця, дійшла до нас чистою, свіжою, музичною, незаплямованою, справді щирослов'янською мовою...

3. УКРАЇНСЬКА МОВАНАЦІОНАЛЬНА МОВА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Лінгвістичне поняття «національна мова» визначається поняттям «нація». Нація як історична форма спільності людей, продукт тривалого розвитку суспільства. Тривалий історичний шлях пройшла українська мова: перший її суспільно-історичний тип-мова української народності або староукраїнська мова (ХІУ-ХУІІ ст.), другий-мова української нації, що почала складатись на межі ХУІІ-ХУІІІ ст. і остаточно сформувалась у другій половині ХІХ ст. мова української народності. За генеалогічною класифікацією мов світу українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейських мов і разом з російською та білоруською складає східнослов’янську мовну підгрупу. Східнослов’янські мови дуже близькі між собою за словниковим складом та звуковою системою, що пояснюється спільністю походження на шляху історичного розвитку. Спільною основою сучасних східнослов’янських мов є мова давньоруська, яка до ХІІІ ст. на всій території Київської Русі була єдиною мовою східнослов’янської народності. Однак у ХІІ - ХІІІ ст. у давньоруській мові значно посилюється роз’єднувальний процес. Це призвело до розподілу її на три споріднені народності, до утворення на основі давньоруських територіальних діалектів трьох окремих мов-української, білоруської, російської. Україна довгий час не мала своєї власної державності (близько 800 років), різні її частини входили до складу різних держав-Великого Литовського князівства, Польщі, Австро-Угорщини, Росії, Румунії, і це гальмувало процес утворення єдиної загальноукраїнської мови. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалось, що "никакого малорусского наречия не було, нет й быть не может". У 1876 р. вийшов указ Юзефовича (Емський), який забороняв друкувати українською мовою книжки, тексти пісень під нотами і ввозити з-за кордону будь-яку літературу, друковану українською мовою; заборонялись також українською мовою і сценічні вистави. Верховна Рада УРСР у 1989 р. ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР". І статтею 2 цього Закону за українською мовою було закріплено статус державної. Водночас Закон визнавав рівність (юридичну і практичну) усіх мов, якими користується населення держави. У ХУІ ст. відновлюється об’єднуюча для українських земель роль Києва і всього середнього Подніпров’я, де розгортаються поворотні в історії України події-активна боротьба українського народу за свою етнокультурну самобутність і національну незалежність. Важливу роль у формуванні національно свідомості та консолідації українського народу відіграла національно-визвольна війна 1648- 1654 р.р. під проводом Б.Хмельницького.

4. ДІАЛЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Провідною тенденцією у розвитку національної мови є прагнення її до єдиної, уніфікованої, універсальної форми, тобто спільної і єдиної для всіх літературної форми, поширеної в усному і писемному різновидах по всій території держави. Українська національна мова неоднакова на всій території її поширення. Відмінності виявляються на всіх рівнях: фонетичному, морфологічному, лексичному і т. д. Сукупність усіх особливостей, властивих мовленню людей на певній території проживання їх, утворює д і а л е к т, у межах якого виділяються менші єдності говірки. Українській національній мові властиві три діалекти (або наріччя). північний, південно-західний, південно-східний. Північний діалект поширений на території сучасних областей Чернігівської, Волинської, північної частини Рівненської, Житомирської, Київської. Фонетичні особливості Північним говорам характерне вживання дифтонгів (двох голосних в одному складі) у закритих складах відповідно до звука [і] літературної мови: стуол, стуел. Морфологічні особливості: вживання повних нестягнених форм прикметників та співвідносних з ними займенників: такая добрая мати. Л е к с и ч н і особливості. У словниковому складі північного говору є чимало слів, не вживаних у літературній українській мові, зокрема: кукуля (зозуля), вивюрка (білка), пуля (курча). Південно-західний діалект Поширений на території сучасних областей Вінницької, Хмельницької, Івано-Франківської, Закарпатської, Львівської, Тернопільської, південної частини Рівненської, Житомирської, західної частини Черкаської. Фонетичні особливості. Переважає чітка вимова ненаголошених звуків [е], [и]: село, живу; значне наближення ненаголошеного [о] до [у]: чу°лу°вік, ку°рова; у закритих складах замість давнього [о] в словах книжного походження і споріднених з ними вимовляється [і]: нарід, вирік, порідний. Морфологічні особливості. Іменники жіночого роду першої відміни вживаються в орудному відмінку однини із закінченням -оу, -су замість -ою, -.рукоу, ногоу.
Лексичні особливості. У словниковому складі південно-західного діалекту значно більше слів, не властивих літературній мові, ніж в інших говорах, наприклад: гостинець (шлях), бистрець (потік). Південно-східний діалект
Поширений на території сучасних Полтавської, Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Запорізької, Херсонської, Одеської, Сумської, Миколаївської областей, більшої частини Черкаської та південної частини Київської областей. Особливості південно-східного діалекту більше відповідають нормам літературної мови, ніж відрізняються від них. Однак окремі його говірки мають властивості, що відмежовують цей діалект від літературної мови. Фонетичні особливості. В цьому діалекті відсутні африкати [дж], [дз], а в І особі однини дієслів змінюється і місце наголосу: бжола, сажу, сйжу.хджу (і садю, сидю, ходю), зеркало, звоник; ствердіння [р'] на початку складу: радок, радно, ражанка; пом'якшена вимова шиплячих: спі[ш'а]ть, кри[ч'а]ти, [ч'о]го.
Морфологічні особливості. Відсутність чергування приголосних у формах першої особи однини дійсного способу дієслів другої дієвідміни: просю, носю, возю, платю. Лексичні особливості. Діалект відрізняється незначною кількістю слів від літературної мови. Приклади їх: допіру (тільки що), баняк (чавун), ярчак (зграя), пшеничка (кукурудза), слабий (хворий), пакіл (кілок), гасник, гасниця (гасова лампа).
5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА ТА ЇЇ НОРМИ. Українська мова - національна мова українського народу. Вона належить до слов'янських груп мов. Українська мова має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна. На думку багатьох учених, українська мова за ступенем поширення перебуває у другому десятку мов, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов'янських народів. Сьогодні близько 38 млн. українців проживають в Україні, становлять у ній корінну націю. Багато наших співвітчизників у різний час і з різних причин оселилися поза межами України. Ця частина українців тепер складає українську діаспору (діаспора - розсіяння). Проте трьохсотсорокарічна колонізація і русифікація України дала свої наслідки. В усіх великих і малих містах, у столиці України люди спілкуються між собою переважно російською мовою. Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави. Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У ст. 10 Конституції України записано: «Державною в Україні є українська мова». Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження. Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова. Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньо наддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі. Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П.Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську мову. Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку. Літературна мова - це унормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень). Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі. Лексична норма - це відбір словесних засобів, які сприяють встановленню певного мовного стилю. Орфографічна - це орієнтація в написанні на останнє видання "Українського правопису" та на нормативні словники. Граматична це вибір правильних словоформ, а також правні побудови речень та словосполучень, орфоепічна й акцентна - це правила вимови і наголосу. Літературна мова має дві форми вживання: 1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної; 2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної. Норми літературної мови це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються в усному й писемному мовленні. Літературна мова це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу. Літературній мові властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів. За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, засіб спілкування у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації.
6. СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Вона поділяється на стилі. Стиль - різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматики, фонетики). Місце і зміст спілкування примушують нас вибирати мовні засоби. Змінюється ситуація змінюється мовний стиль. Отже, мовний стиль - сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Залежно від практичної мети, місця та предмета висловлювання ми вибираємо із національної мовної системи слова, прийоми їх уживання, поєднання і застосування в мовній практиці. Розрізняють такі стилі сучасної української літературної мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний, епістолярний та конфесійний. Кожний стиль має: - сферу поширення і вживання (коло мовців); - функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування); - систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень); - характерні ознаки (форма та спосіб викладу). - підстилі, тобто різновиди. Науковий стиль - це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки наукового стилю: - ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень; - логічна послідовність і доказовість викладу; - об'єктивний аналіз; - точність і лаконічність висловлювань; - аргументація і переконливість тверджень; - детальні висновки. Форма реалізації наукового стилю - монолог. Публіцистичний стиль. Сфера використання публіцистичного стилю -громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання. Основні мовні засоби публіцистичного стилю: - поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів; - лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація); - наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів (політична еліта, епохальний вибір); експресивних сталих словосполучень (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта; голубі магістралі ріки; легені планетиліси); - уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, правофлангові змагання); - короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання. Художній стиль реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати і узагальнювати всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу - естетичну функцію. Основні мовні засоби художнього стилю: - лексика найрізноманітна; емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми); - запровадження авторських новотворів; - уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів); - широке використання різноманітних типів речень. Розмовний стиль обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне й формальне спілкування. Перше - нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом. Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика (синоніми, порівняння, метафори); прості, переважно короткі речення; часте використання займенників; фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова. Епістолярний стиль - приватне листування. Основні ознаки епістолярного стилю - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; остання частина, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р.S. - приписка до закінченого листа після підпису). Основні мовні засоби епістолярного стилю - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів. Конфесійний стиль. Сфера використання - релігія і церква. Призначення конфесійного стилю - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Основні мовні засоби конфесійного стилю:- суто церковна термінологія і слова-символи; - непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити); - значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зрушую цей храм рукотворний, і за три дні збудую інший, нерукотворний); - наявність архаїзмів (рече, воістину). Конфесійний від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів. Офіційно-діловий стиль це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін. Найважливіші риси, які визначають діловий стиль: 1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів: а) об'єктивність змісту. б) повнота інформації у стислій формі. в) логічність і послідовність. г) обґрунтованість. д) нейтральний тон. Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційних відтінків. 2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з, ми, що підписалися нижче; винести догану, у зв'язку з тим, що, зважаючи на те, що, зважаючи на викладене вище та ін.). Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності і достовірності інформації. 3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення. 4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. 5. Для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти. 6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії (рішення надсилається, виробнича рада розглядає). 7. Найхарактерніші речення - прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо).
7. Поняття мова і мовлення. Однією з найхарактерніших ознак сучасної нації є мова. Основна функція мови - бути засобом спілкування, взаєморозуміння, надбання і передача знань. Крім поняття «мова» існує й поняття «мовлення». Мова - це: 1) універсальний засіб навчання і виховання людини; 2) енциклопедія людського досвіду; 3) першооснова нагромадження культурних цінностей; 4) один із компонентів духовної культури суспільства; 5) засіб координації усіх виробничих процесів; 6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя. Мовлення - це: 1) спосіб існування і вияву мови, мовний процес у багатьох його видах і формах ( слухання, читання, мовчазна розмова з самим собою, обдумування свого майбутнього чи сприйнятого від інших повідомлення); 2) вияв процесу формування думки ( а не втілення); 3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації мовного спілкування. Мова і мовлення поліфункціональні. Функції мови: 1) засіб і об'єктивізація спілкування; 2) засіб пізнання і його об'єктивізації; 3) засіб творення нових мовних одиниць, підсистем і об'єктивації усного процесу; 4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і її волі; 5) засіб створення і об'єктивації словесних художніх образів. Функції мовлення: 1) здійснення, реалізація процесу спілкування (комунікативна функція); 2) здійснення процесів пізнання (пізнавальна функція); 3) здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем (будівнича); 4) здійснення, реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція); 5) здійснення, реалізація процесу творення художніх образів (естетична функція). Отже, функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення – як процес. Мова для всіх носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості. Сама мова не може бути правильною чи неправильною, логічною чи нелогічною, точною і неточною, виразною чи одноманітною. Всі ці ознаки має мовлення і насамперед, індивідуальне.
8. Основи культури мовлення Культуру мовлення формує запас знань, прагнення до самовдосконалення через хороше володіння рідною мовою, знаннями, що віками вдосконалювало людство. Отже, кожен з нас має постійно дбати про якість свого мовлення в будь-якій ситуації спілкування. Культура ділового мовлення Ділове мовлення має 2 форми: усну і писемну. Характер писемного мовлення багато в чому визначається специфічними умовами спілкування і в першу чергу - відсутністю співрозмовника і в момент висловлення думки. Усне мовлення виразно відрізняється від писемного: які б складні думки не висловлювали співрозмовники в процесі бесіди, вони завжди будуть спиратися на ситуацію, в якій відбувається розмова. а) Форми ділового мовлення, їх особливості Чим же конкретно відрізняється писемна форма від усної? 1. Писемне мовлення є вторинним стосовно до усного мовлення (воно виникло пізніше і спирається на усне мовлення як своє джерело). 2. Писемне мовлення фіксується графічними, матеріальними законами й сприймається зором. 3. Писемна форма дає нам можливість фіксувати кимось вимовлене, а це забезпечує збереження і відтворення чийогось мовлення у просторі і часі. 4. Писемна мова не лише у діловому стилі, а й у ряді інших нехудожніх стилів, як правило монологічна (діалоги в усному мовленні та художніх творах). 5. Користуючись писемною формою мовлення, людина має можливість перечитати написане, виправити, поліпшити текст, оскільки писемне мовлення відзначається загалом більшою регламентацією мовних засобів, ніж усне мовлення. У зв'язку з тим, що в писемній формі мовлення відсутні такі важливі супровідні елементи усного мовлення як інтонація мовлення, важливу роль у писемних текстах починають відігравати засоби суб'єктивно-об'єктивних оцінок. 7. Така риса писемної форми мовлення як традиційність і певний «консерватизм» проявляється в ділових паперах особливо чітко й послідовно. При складанні ділових паперів виховуються суворі правила побудови того чи іншого документа, правила вживання стійких словосполучень. 8. У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. Деякі тексти взагалі існують лише в писемній формі (квитанції, розписки). 9. Значну роль в житті суспільства відіграє й така особливість писемної форми мовлення, як потенційно обмежена кількість відтворення й дублювання в тотожній писемній формі повного документа, що необмежене збільшує можливість його впливу. 10. У писемному тексті наявна ще й така його особливість, як здатність бути відтвореним у живій звуковій мові. Звукове відтворення тексту ш завжди буває точною копією писемного тексту. Найважливіші особливості усної форми мовлення 1. Усна форма мовлення відрізняється від писемної матеріальною формою реалізації: вона витворюється мовним апаратом людини й сприймається на слух. 2. Усне мовлення характеризується ще й такою особливістю, як непідготовленість, спонтанність. Адже усне мовлення людини - це напівусвідомлений процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як вона розмовляє, а починаючи говорити, думає хіба що над тим, що вона скаже. 3. Усне мовлення, порівняно з писемним, характеризується надлишковою інформативністю ( додаткова інформація усного мовлення міститься в інтонації, в міміці, жестах ). 4. Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших репліках під час розмови або у виступі звучить багато слів з мінімальним смисловим навантаженням: таким чином, отже, якийсь, так як Мовлення це мовна діяльність, конкретне говоріння, що проходить у часі і проявляється у звуковій або письмовій формі. Культура мови - це володіння нормами літературної мови, вміння користуватися всіма її засобами залежно від умов спілкування, мети й змісту мовлення. Норми літературної мови - прийняті у суспільній практиці людей правила вимови, вживання слів, граматичних форм, побудови словосполучень і речень.
9. Діловий етикет Усне ділове спілкування передбачає різні способи взаємодії з людьми. У будь-якому разі, щоб досягти мети спілкування, ділова людина повинна мати не тільки певний фізичний та інтелектуальний потенціал, навички комунікації, а й знати правила ділового спілкування, або, інакше, - правила ділового етикету. Вітання. За сучасним діловим етикетом першим вітається молодший із старшим, підлеглий із керівником, студент із викладачем. Чоловік завжди має вітатися з жінкою першим. Жінка вітається першою зі старшою за себе жінкою. За традицією першим вітає начальника підлеглий, а руку для потиску першим подає керівник. Але є виняток: жінку зобов'язаний вітати першим саме керівник, навіть якщо вона - його секретар. Незалежно від статі, віку й посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить повз нього. Перш ніж звернутися із запитанням до незнайомого, слід з ним привітатися. Вітаючись чи знайомлячись, старший першим подає молодшому, жінка чоловікові, начальник підлеглому, викладач студентові. Не потиснути руку у відповідь вважається образливим. Не подають руку для потиску через стіл. Якщо підлеглий зайшов до кабінету керівника, то керівник має вийти з-за столу і привітатися рукостисканням, або ж обмежитися кивком голови. Якщо ваш діловий партнер - жінка, то вітаючись, вона може не знімати рукавичок. У свою чергу чоловік, вітаючись із жінкою в рукавичках, подає руку без рукавички. Знайомство і представлення. Залежно від рівня офіційності, процедура знайомства набирає дедалі більше формальної вагомості. Для встановлення ділових контактів, вдаються до послуг третьої особи - до посередника, який представить вас діловому партнеру. Коли посередника немає, а вам терміново потрібно вирішити якесь питання, слід представитися самому.Першим відрекомендовується той, хто став ініціатором зустрічі, молодший - старшому, підлеглий - керівникові, а ось жінці, незалежно від віку, не належить першою відрекомендовуватися чоловікові, хіба що вона студентка й хоче щось з'ясувати у викладача. Зрозуміло, жінці краще скористатися допомогою третьої особи. Якщо хочете справити добре враження на ділового партнера чи нового знайомого - дивіться (не пильно) йому у вічі, а для посилення можете ще й посміхнутися. Чоловіки, знайомлячись, мають підвестися, бо вклонятися сидячи незручно. Жінка не встає з місця, за винятком тих випадків, коли її знайомлять зі старшою за віком жінкою чи вона сама хоче виявити особливу повагу до людини, з якою її знайомлять. 13 SEQ CHAPTER \h \r 11513 SEQ CHAPTER \h \r 115Знайомлячись із чоловіком, перша для потиску подає руку жінка, якщо вважає за потрібне, а коли ні обмежується кивком голови. В усіх інших випадках, перший подає руку для потиску старший за віком (у товаристві) чи за службовим становищем (в установі, на виробництві, у навчальному закладі). Незалежно від службового становища чоловік, коли жінка заходить до його кабінету, має підвестися і, вийшовши з-за столу, чекати, поки вона не представиться й не подасть йому руку. Себе він може не називати, бо відвідувачка, певне, знає, до кого з'явилася на прийом. Після процедури знайомства викладається суть справи. На зустрічі, що має суто діловий чи комерційний характер, жінка може підійти до чоловіка, подати руку для потиску і назвати себе. Коли ви приходите на нове місце роботи, то маєте представитися самі співробітникам або вас має представити їм керівник. Якщо ділове знайомство відбулося, і ви хочете, щоб воно стало тривалим і приємним, тоді вам слід дотримуватися ще й таких правил: 1) коли ви не можете згадати, як звуть вашого ділового партнера, перепитайте ще раз: це краще, ніж ламати голову над якимось особливим звертанням; 2) у товаристві не слід перешіптуватися потай від інших, плескати долонею по столу і надто енергійно виражати свої емоції, довго говорити про власне самопочуття; 3) розповідаючи про відсутнього, не можна казати він чи вона треба називати людину на ім'я; 4) в установі обов'язково слід дочекатися запрошення господаря сісти. Дедалі ширше для представлення застосовують візитні картки. Доцільність використання візитних карток зумовлюється двома обставинами: по-перше, вони стисло й чітко представляють й власника; по-друге, є підтвердженням його наміру в майбутньому підтримувати ділові контакти.
10. Види усного спілкування ДІЛОВА БЕСІДА. З урахуванням залежності ефективності розмови від поведінки і характеру її учасників, розрізняють такі основні моменти будь-якої ділової бесіди: 1. Встановлення місця й часу зустрічі (попередня домовленість про розмову на "своїй", на "чужій" чи на "нейтральній" території). 2. Спосіб вступу в контакт. За етикетом правила "бесіди" диктує "власник" території, а на нейтральній території ініціатива належить тому, хто прийшов перший: це привітання, жести, початкові фрази для мобілізації уваги співрозмовника. 3. Постановка мети (мета бесіди подається у формі проблеми, яку слід вирішити, або як конкретне завдання). 4. Фіксування домовленості й вихід із контакту. Співрозмовники підбивають підсумки бесіди, фіксують (бажано письмово) взаємні зобов'язання й розподіляють ініціативу щодо реалізації ухвалених рішень. Є кілька різновидів ділових бесід залежно від характеру поставленого завдання. Службова бесіда - один із різновидів ділової бесіди Найчастіше - це розмова керівника з підлеглим. Керівнику слід дотримуватися таких правил службової бесіди: Визначте перед собою конкретні завдання. Заздалегідь складіть план бесіди. Визначте час, потрібний для досягнення своєї мети. Виберіть місце й час проведення бесіди з урахуванням впливу її на результати. На початку бесіди створіть атмосферу взаємодовіри. Від початку й до завершення бесіди дотримуйтесь основного напряму, що веде до поставленої мети. Будьте на висоті становища. Зафіксуйте набуту інформацію в придатній для подальшого використання формі. Припиняйте бесіду, досягнувши поставленої мети. У свою чергу до запрошених на бесіду ділових людей теж висувається низка вимог. Основна вимога пунктуальність. На місце зустрічі потрібно прийти на п'ять хвилин раніше від призначеного часу. Слід заздалегідь уточнити адресу, вид транспорту, яким ви поїдете. Навіть коли вам і не подадуть знаку, що незадоволені запізненням, за вами у цій фірмі збережеться репутація людини неввічливої. Вважається, що неохайний вигляд це неповага до співрозмовника. Отже, одягатися потрібно охайно в традиційному стилі: повсякденний костюм, скромна краватка, добре вичищене взуття. Відповідати на запитання потрібно якомога чіткіше й лаконічніше, бо безперервне красномовство справляє таке саме несприятливе враження, як і бурмотіння та заїкання. У ділових бесідах фіксований не тільки початок, а й закінчення. Трапляється, захопившись відповідями, відвідувач згадує про власне запитання, коли час зустрічі вичерпався. 13 SEQ CHAPTER \h \r 115 13 SEQ CHAPTER \h \r 115Нарешті, не можна затягувати бесіду - розмову варто завершити за мить до того, як відчуєте себе зайвим. ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА - один з різновидів усного ділового мовлення. Має свої специфічні особливості, оскільки співрозмовники не бачать одне одного. Тому в ділових телефонних розмовах слід якомога ширше використовувати лексичні можливості української мови: багату синоніміку, точність термінології. Обов'язково уникайте елементів професійного жаргону, діалектизмів, елементів просторіччя (зневажливих слів, образливої іронії, негативних експресивних оцінок). Володіючи формулами ввічливості, не забувайте про інтонаційні можливості мовлення. Оскільки ділові партнери часто спочатку знайомляться заочно, по телефону, дуже важливо справити на співрозмовника добре враження. Для цього слід дотримуватися ряду вимог: 1. Якщо ви телефонуєте в установу чи незнайомій людині, то спершу відрекомендуйтеся: з вами розмовляє такий-то (ім'я, по батькові, прізвище, представник якої організації, вкажіть посаду); після цього запитайте ім'я, по батькові й прізвище свого співрозмовника. Усе це говоріть без поспіху, розбірливо, щоб можна було записати. В установах подібні записи веде секретар. 2. Завжди закінчує розмову той, хто телефонує, а не той, кому дзвонять, тому що іноді у вас може бути два питання. Перше ви вичерпали - вам відповіли й поклали трубку. А у вас ще одне питання, і тому ви змушені телефонувати повторно. 3. Розмовляти по телефону належить чітко й стисло. Слід заздалегідь продумувати свою розмову, щоб замість кількох хвилин не розтягувати її на півгодини. 4. Правильне, раціональне використання телефону має і такий аспект-розміщення апарату. Треба ретельно обміркувати це питання ще тоді, коли установу обладнують. Для цього слід заздалегідь знати, де будуть робочі місця, які потребують телефонного зв'язку, щоб найдоцільніше розмістити те13 SEQ CHAPTER \h \r 11513 SEQ CHAPTER \h \r 115лефонні апарати. Як показує досвід, потрібен телефон спільного користування, розміщений у зручному для всіх місці. Є декілька найважливіших правил телефонного етикету: 1. Якщо ви не запам'ятали прізвища чк імені та по батькові вашого співрозмовника, краще вибачитися й перепитати ще раз, ніж користуватися займенником ви та безособовими конструкціями. 2. При розмові про третю особу її слід називати на ім”я по батькові або на прізвище (говорити про вік неввічливо). 3. Тільки близьких друзів і знайомих можна поздоровляти по телефону зі святом чи сімейною подією, запитувати про стан здоров'я хворого члена родини. Людей, з якими ви підтримуєте офіційні стосунки, поздоровляти слід особисто. 4. Не слід телефонувати на роботу з особистих питань чи з приводу приватної справи, якщо це не зумовлено крайньою потребою. 5. Просити про послугу по телефону можна лише у людини, близької вам або рівної вам за своїм службовим становищем. Перш ніж зателефонувати комусь додому, треба ретельно продумати час (не занадто пізно чи рано). 6. Висловлювати співчуття по телефону неприпустимо, лише особисто або листом).7. Телефоном не користуються для вирішення складних і відповідальних питань. Така заочна розмова може зашкодити справі.
11. Жанри публічних виступів ПУБЛІЧНИМ ВИСТУП - це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів: 1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди); 2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії); 3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости). Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії. Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб. У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції. Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання - переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень. Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях, на річницях тощо. Найважливіше тут уміння знайти в темі щось нове, незвичне, дотепне. Але при цьому підтекст такої промови має бути доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма - оригінальною, нетрадиційною. Види публічного виступу. Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно - значимої, хвилюючої проблеми. Найчастіше на мітингах, виступає не один, а кілька ораторів - кожен із короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед, до почуттів своїх слухачів. Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю. Звітна доповідь - це особливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього потрібно чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді необхідно дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; слід продумати й скласти загальний план доповіді, а до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати фактичний матеріал; окремі положення загального плану потрібно пов'язати в одну струнку систему викладу, подбавши про зв'язки між частинами; хоча вся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, її вступну та заключну частини належить написати повністю і прочитати попередньо кілька разів, щоб позбутися під час виступу невпевненості, розгубленості. Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. Усі види лекцій об'єднують те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між промовцем і слухачем. Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина, в якій - переконливо, дохідливо, цікаво треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при переході від однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної за змістом частини. Наукова дискусія - це обговорення будь-якого сумнівного наукового питання. Найважливіше в науковій дискусії точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спростувати їх. У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю, оскільки це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них - схвальні відгуки про ювіляра, добрі побажання. В таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення - невимушена, безпосередня.
12. Професійна лексика та терміни в ділових паперах. Слова або звороти, властиві мовленню людей певної професії, називаються професіоналізмами. Професійні слова це назви понять певної галузі виробництва, роду занять тощо (вікно редактора, вінчестер, командний рядок зі сфери комп'ютерної техніки; зняти касу, вивести баланс - зі сфери банківсько-фінансової діяльності). За межами певного професійного середовища ці слова не завжди зрозумілі або не становлять інтересу. Значна частина професіоналізмів - неофіційні розмовні замінники термінів Професіоналізми утворюються різними шляхами. По-перше, завдяки вживанню слова загальнонародної мови у спеціальному значенні. По-друге, шляхом усічення основ слів на зразок кібер (кібернетик), термояд (термоядерна реакція); скороченням слів та словосполучень: мех-мат (механіко-математичний факультет), юрфак (юридичний факультет). По-третє, через зміни в наголошенні слів: атомний, компас, рапорт. По-четверте, звичайна потреба професіоналів визначити деталі виробничого процесу чи виробу призводить до появи фахових назв, наприклад: дно - нижня частина виробу, машина - комп'ютер. По-п'яте, шляхом заміни деяких граматичних законів літературної мови. Наприклад, професійній мові властиве вживання іменників абстрактних та речовинних назв у множині: масла, жири, солі, сталі. Професійні слова можуть виникати шляхом додавання префіксів і суфіксів. Найчастіше Професіоналізми вживаються в усному неофіційному мовленні людей певної професії. У ділових паперах їх слід уникати, вони можуть викликати непорозуміння, ускладнювати ділові стосунки. Мета професіоналізмів - спростити спілкування. Окрім професіоналізмів існує ще одна група вузьковживаних слів - це терміни. Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в досить специфічній (науковій, публіцистичній, діловій та ін.) сфері мовлення і створюються для точного вираження спеціальних понять і предметів. Термін - це не лише найменування предмета, явища чи поняття, а й їх точне визначення. Значення терміна фіксують державні стандарти, словники, довідники. Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні, юридичні, технологічні, математичні, економічні та ін. Існує й загальнонаукова термінологія, що використовується в усіх галузях науки, суспільного життя: аналіз, синтез, держава, проблема, машина, право. Терміни позбавлені образності, експресивно-стилістичного забарвлення. До термінів у діловодстві ставляться такі вимоги: 1) термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі акта (документ), акта (дія); рахунка (документ), рахунку (дія); обіг (а не оборудка); 2) термін повинен вживатися з одним (закріпленим у словнику) значенням (сальдо - різниця між грошовими надходженнями і витратами за певний проміжок часу; дебітор боржник, юридична або фізична особа, яка має грошову заборгованість підприємству, організації, установі); 3) при користуванні терміном слід суворо дотримуватися правил утворення від нього похідних форм (акт - актувати, а не активування, спонсор - спонсорський, а не спонсорний; споживчі товари, а не споживацькі, позика - позиковий і позичка позичковий;). Кожна вузька галузь науки має свої терміни. Проте деякі терміни мають кілька значень, зокрема у діловодстві. Наприклад: справа - означає один документ і сукупність документів; одиниця зберігання документів в архіві (юридична справа), різновид справи, який становить цілісне за змістом і послідовне ведення одного питання (судова справа). Слід уникати використання застарілих термінів, що перейшли до повсякденного вжитку і втратили своє термінологічне значення, наприклад: фронт, фактор, стимул, база, альтернатива. Щодо використання термінів у документах - слід пам'ятати: укладаючи документ, необхідно враховувати його адресата, не вводити спеціальні терміни до тих документів, що адресуються широкому колу людей.
13. Іншомовна лексика в ділових паперах Як відомо, діловий стиль української мови сформувався пізно, тому в основному він спирався на давні зразки й на те, що було створене в цьому плані в інших народів. Тому не випадково в діловому стилі сьогодні так багато запозичень. Іншомовні слова - це слова запозичені з різних мов. Іншомовні слова вимагають до себе критичного ставлення, їх слід вживати в разі потреби, коли немає відповідного еквівалента в українській мові, або вони дістали міжнародне визнання. До міжнародних належать фінансові терміни, бухгалтерського обліку, поштово-телеграфних зв'язків (бланк, штраф, бандероль, віза, гриф, маркетинг, менеджер, фінанси, бюджет, авізо, дебет). При використанні іншомовних слів слід пам'ятати: 1) вживати іншомовне слово в тому разі, коли немає в українській мові відповідника (франко-борт, акцепт, кредит, баланс); 2) запозичене слово слід вживати правильно, відповідно до його значення (Ефективність режиму економії залежить від того, наскільки лімітуються фінансові витрати). У цьому реченні половина слів - запозичені, а слово лімітуються вжите ще й неточно, оскільки ліміт - це гранична норма, то лімітуються не витрати, а кошти; 3) не вживати в одному тексті власне українське слово й іншомовне (координувати - погоджувати, екстраординарний - особливий, фіксувати ~ записувати, лімітувати обмежувати, прерогатива - перевага, симптом - ознака); 4) при виборі запозиченого чи власнемовного слова слід звертати увагу на відтінки у його значенні (сервіс - обслуговування: сервіс це будь-яке обслуговування, а обслуговування - побутових потреб населення). Отже, і добір, і вживання іншомовного слова в діловому документі диктуються кількома обставинами й мають вирішуватися кожного разу з урахуванням конкретного тексту.
14. Синоніми та пароніми в документах Синоніми - слова тотожні або близькі за значенням, але різні за звучанням. Синонімія - одне з цікавих мовних явищ, яке безпосередньо пов'язане з багатством і різноманітністю словникового складу мови. Точність і виразність змісту документа часто зібрані слова. Багатство синонімії дає можливість вибрати найточніше для даного контексту слово, уникнути неоднозначного тлумачення висловлення та зберегти нейтральний тон. Синоніми за своїм значенням об'єднуються в синонімічні ряди, до яких входять слова однієї частини мови. У синонімічному ряді є головне слово - воно стилістично нейтральне: говорити, казати, мовити, розмовляти, шепотіти, бубоніти; допитати, вивідати, дістати відомості. Розрізняють: лексичні синоніми такі, що мають відмінності у значенні: відкривати відчиняти, громадський суспільний, розглядатианалізувати. Серед лексичних виділяються стилістичні синоніми: говорити балакати, жінка - дружина, йти - крокувати, родина - сім 'я. Семантичні - що мають відмінні значення: білет - квиток, робітник -працівник– співробітник запитання питання, збірник - збірка - зібрання, положення - стан - становище, відносини - стосунки, відношення - ставлення, скоро швидко, тепер нині сьогодні зараз, авторитет - престиж. Так наприклад, робітник - людина, що працює на промисловому підприємстві; працівник - ширше поняття ніж робітник (газетний працівник, торговельний працівник); співробітник - компонент назви посади (старший науковий співробітник, співробітник відділу). Усі три слова позначають працюючу людину, але за кожним із них закріплена певна сфера вживання. Українська мова має абсолютні синоніми: здобуток - досягнення - завоювання, процент - відсоток, буква - літера, алфавіт - азбука - абетка. Слід пам'ятати, що в мові є слова-синоніми іншомовного походження: контракт -угода, аргумент - доказ - підстава, домінувати - переважати, координувати - погоджувати, лімітувати - обмежувати, пріоритет - перевага, репродукувати - відтворювати, фіксувати - записувати, шеф - голова - керівник, симптом - ознака, прерогатива - перевага, апелювати -звертатися. При складанні документів потрібно зважати на такі правила функціонування синонімів: 1) не допускається взаємодія абсолютних синонімів (процент ~ відсоток, примірник екземпляр, буква - літера); 2) не допускається взаємозаміна синонімів, особливо коли одне слово є запозиченим, а друге власне українським (пріоритет - першість, репродукувати - відтворювати, брокер - посередник, дефект - недолік, вада, ґандж); 3) слова слід використовувати з точним урахуванням відтінків значень: відносини (економічні, виробничі) - стосунки (дружні, з організаціями); наступний (зупинка, тиждень) - подальший (життя, доля); положення (горизонтальне, вертикальне) становище (міжнародне, офіційне, скрутне) - стан (економіки, фінансів, справ, хворого); скоро (коли йдеться про час) - швидко (інтенсивність руху); тепер, нині, сьогодні (виражають теперішній час) зараз (цієї миті); авторитет (авторитет керівника, викладача; той, хто має загальне визнання, вплив) престиж (вплив, який має що-небудь: престиж заводу, установи). Пароніми - це слова, які мають однаковий корінь, а різняться лише суфіксом, кількома літерами в закінченні, префіксом, наявністю чи відсутністю частки -ся (абонент абонемент, афект ефект, адрес адреса, професійний професіональний, континент - контингент, особистий особовий, громадський громадянський). Паронімічними відношеннями поєднується пара слів, значно рідше три або більше. За характером смислових зв'язків пароніми поділяються на кілька груп: 1) синонімічні (важкий - тяжкий, привабливий - принадливий,); 2) антонімічні (прогрес -регрес, адресат - адресант); 3) що мають семантичну близькість (вирізнятися -атрати, зумовлювати - обумовлювати). Явище паронімії - досить велика небезпека. Уникнути її можна лише тоді, коли людина, відчуваючи її, перевіряє себе за словником (оснований -той, що базується на чомусь, заснований - створений, розпочатий; дипломант переможець конкурсу, дипломник автор дипломної роботи, дипломат уповноважений колективу чи держави).
15. Книжні й урочисті слова в документах Усі слова, що вживаються в ділових паперах, називаються книжними. Книжні слова характерні для стилів, які функціонують у писемній формі, це - діловий, науковий, художній і публіцистичний. Книжне забарвлення мають терміни, слова, що виражають загальнонаукові поняття (економіка, експеримент, асигнація, демократизм та ін.). Значне місце відведено й словам з абстрактним значенням на -ання, -ення, -іння, -ство, -цтво (функціонування, примирення, товариство, сумісництво). Незначний відтінок книжності мають слова на -увати, -ювати (утримувати, заповнювати, призначувати), віддієслівні іменники на -ння, -ття (посвідчення, вибуття), дієприкметники (виконуючий, призначений, накреслений, підписаний). Для укладання ділового документу необхідно добирати саме книжні, а не розмовні слова. У документах різного типу особливу увагу слід звертати на урочисті книжні слова, які проникають у ділові папери з мови газет, їх вживання у діловій сфері спричиняє чимало недоречностей. Це, переважно, помилки такого характеру: «високе» слово вставляється в текст чисто ділового, виробничого характеру; урочистими словами користуються в документах, де йдеться про справи буденні, повсякденні, дрібні. До слова в документі ставляться насамперед такі дві обов'язкові вимоги: 1) воно повинно бути вмотивованим; 2) відповідати нормам української літературної мови. Норми української літературної мови фіксуються в словниках, довідниках, підручниках, посібниках. Коли виникають труднощі при написанні, з'являються сумніви з приводу наголошення того чи іншого слова чи його перекладу з російської мови, ми повинні звертатися до відповідних джерел. Та іноді виникають сумніви щодо вибору слова чи словосполучення серед наявних чи загальновідомих. Особливо складно буває зробити вибір, коли виникає потреба перекласти російське слово, а в словнику подається не один, а кілька варіантів. Так, наприклад, слово свидетельство у словнику має кілька відповідників: свідоцтво, свідчення, посвідчення, посвідка, доказ. Довідка (документ) може називатися і свідоцтвом, і посвідченням, і посвідкою (залежно від її характеру); підтверджений факт зветься доказом і свідченням (за свідченням очевидців, документальні докази, свідчення. Іноді укладач документа не знає українського відповідника й перекладає російські слова на свій розсуд. Так в українській мові з'явилося під впливом російської слово міроприємство (за аналогією предприятие - підприємство), але воно зайве, бо в українській мові є слово захід, заходи. Об'єм, обсяг: об'єм вживається лише при наявності виміру в кубічних одиницях; обсяг - в інших випадках: обсяг капіталовкладень, обсяг знань, обсяг книги в друкованих аркушах. Хотілося б зупинитися на багатослів'ї й тавтології. Хоча, переважно це стосується усного мовлення, а іноді такі явища проникають і в документи. Є твердження, що багатослів'я є прямим наслідком бідності словника. Це можна пояснити тим, що людина не може сказати стисло. Так, наприклад, часто у офіційних листах використання зайвих слів є порушенням норм ділового спілкування: надсилаємо на підписку й затвердження надсилаємо на розгляд; додатки до тексту додаток 1; з одержанням цього пропонуємо - пропонуємо; вважаємо за можливе просити-просимо; поспішаємо повідомити - повідомляємо. Це стосується і тавтології. Наприклад, іноді можна почути або побачити на папері такі вирази: прейскурант цін (прейскурант - довідник цін), адреса проживання (адреса - місце, де людина проживає), моя автобіографія (автобіографія - це своя біографія,), колега по професії (колега - це товариш за фахом,), вільна вакансія (вакансія - вільна, незайнята посада), дублювати двічі (дублювати - повторювати), перспектива на майбутнє (перспектива -це і є погляд у майбутнє), окремі епізодичні явища (епізодичні - окремі). Це говорить про те, що людина мало обізнана з відповідними словами, або значення їх не знає зовсім. Слід звернути увагу на використання в тексті (особливо в одному реченні) спільнокореневих слів. Наприклад, стилістична помилка: за свідченням свідків (бажано за свідченням очевидців), зобразити образ злочинця (намалю13ADVANCE \d 115вати, відтворити), зробили роботу (виконали), прорахунки враховано (недоліки враховано). Отже, вдале використання лексичного багатства в офіційних документах окремими службовцями залежить від рівня освіченості цих осіб. Не можна сказати, що людина володіє державною мовою тільки на підставі того, що вона може написати заяву чи протокол, необхідно оволодівати також і науковим, художнім стилем, щоб у своїй професійній діяльності, зокрема при складанні документів, уникати канцеляризмів, тавтології, нераціонального використання запозичених іншомовних слів.
16. Поняття про фразеологічну одиницю.
Фразеологія це: 1. Розділ мовознавства, що вивчає сталі звороти мовлення. 2. Склад фразеологічних одиниць і висловів мови. До складу фразеології входять ідіоми, порівняння, крилаті вислови, прислів'я, приказки, стійкі формули, звороти науково-термінологічного характеру, афоризми, сталі вислови з виробничо-технічної сфери та ін. Фразеологічною одиницею, або фразеологізмом, називається стійке сполучення слів, граматично організованих за моделлю словосполучення або речення. Фразеологізми характеризуються семантичною злитістю компонентів, цілісністю значення й автоматичним відтворенням у мовленні. Напр.: збитії з пантелику: біла ворона; прокрустове ложе; сім разів відміряй, а раз відріж; буде й на нашій вулиці свято; коефіцієнт корисної дії; мир та лад великий клад; наша дума, наша пісня не вмре, не загине; зметати на живу нитку; заварити кашу
17. Класифікація фразеологізмів Ідіомами називаються стійкі словосполучення, що виражають єдине поняття. Вони втратили свою внутрішню форму і на іншу мову, як правило, дослівно не перекладаються: вскочити в халепу; була не була; море по коліна; замилювати очі.
Порівняння це вид простого тропа, в якому одне явище як поняття виявляється шляхом зіставлення з іншим явищем. Цього типу фразеологізми цінні тим, що в них безпосередніше відбиваються особливості життя і побуту носіїв мови: чистий, як сльоза; їсть, як іржа залізо; мов у воду опущений; крутиться, як муха в окропі: білий, як стіна (як крейда, як глина, як молоко, як сніг). Прислів'я це виражений реченням народний вислів повчального змісту, що передає узагальнений суспільний досвід або формулює життєву закономірність: щире слово, добре діло душу й серце обігріло; обпікся на молоці, то й на воду студить; не копай під кимсь ями, бо сам у неї впадеш; вік живи, вік учись. Приказка це стійкий вислів, який відзначається лаконічною будовою й використанням образної виразності, але не Крилаті вислови часто повторювані влучні словесні формули, джерело яких може бути встановлене: голос волаючого в пустелі; лиш боротись значить жить!; посипати голову попелом. До них належать вислови видатних політичних діячів та історичних осіб, цитати з творів письменників, з античної літератури тощо: Драконівські закони; І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь; Неопалима купина. Афоризм - виражає в стислій формі яку-небудь думку узагальнено. Це може бути прислів'я, приказка, крилатий вислів, народнопоетична формула та інші фразеологізми, які набувають афористичності у мовленні: ( в наше віконце загляне сонце; хто шукає, той знайде; бо то не просто мова, звуки...; друзі пізнаються в біді; через терни до зірок; хутко казка мовиться, та нешвидко діло робиться. Каламбур фігура мовлення, яка полягає в гумористичному використанні багатозначності слова або звукової схожості різних слів: кому весілля, а курці смерть; на Миколи та ніколи; далеко куцому до зайця; на городі бузина, а в Києві дядько; де раки зимують; далеко ще чуприні до лисої голови. Професійні вислови це стійкі словосполучення або речення, що внаслідок переосмислення вийшли за межі мови професійних груп і набули образного звучання: грати першу скрипку; брати в шори; підрізати під корінь; закручувати гайки; увійти в роль; дати зелену вулицю; і кінці в воду; добре тому ковалеві: і пиши пропало. Народнопоетичні включення стійкі мовні моделі, які вживаються як зачини чи кінцівки в народній творчості у вигляді рефренів, евфемізмів: багато що казати, та мало слухати; як задумав, так і зробив; хай йому земля пером; у добрий час сказати, а в лихий помовчати; бодай тебе добро не минуло; вічна пам'ять. Це переважно народні побажання, заклинання, обіцянки, клятви, вітання. Перенесені у незвичну для них мовну ситуацію, вони надають ліричності, невимушеності, плавності викладу. Вислови термінологічного характеру стають фразеологізмами, коли вони виходять за межі своєї терміносистеми й набувають переносного значення: питома вага; зійти з орбіти; вийти на фінішну пряму; поставити на лінійку готовності; тримати руку на пульсі; кінська сила; міжнародний клімат; поставити наголос. Фразеологія української мови це її багатство й окраса. Більшість фразеологізмів має образне значення й використовується як прикраса або надає соціальної оцінки тексту. У сучасному мовознавстві відомі кілька-типів класифікацій фразеологізмів, які прийнятні й для української фразеології. За семантичною злитістю компонентів розрізняють: а) фразеологічні зрощення, б) фразеологічні єдності, в) фразеологічні сполучення (класифікація В. В. Виноградова). До них додаються ще фразеологічні вислови (за класифікацією М. М. Шанського). Фразеологічні зрощення це сталі словосполучення, зміст яких не можна зрозуміти із значень окремих компонентів, що входять до складу фразеологічної одиниці: піймати облизня; терпець увірвався: ні в сих ні в тих; теревені правити.. Фразеологічні єдності - стійкі словосполучення, зміст яких певною мірою зумовлений значеннями слів-компонентів: тримати камінь за пазухою; ложка дьогтю в бочці меду; намилити шию; стерти в порошок; замилювати очі; зробити з мухи слона; загрібати жар чужими руками. Це переважно ідіоми, що утворилися з вільних синтаксичних словосполучень: дати перцю; дати гарбуза: обмити руки; море по коліна; не всі дома; не по конях, то по голоблях; розводити руками та інших унаслідок образного переосмислення. Фразеологічні сполучення стійкі вислови, до складу яких увіходять слова з вільним і фразеологічне зв'язаним значенням. У них цілісне значення випливає з семантики окремих слів: здобути перемогу; делікатне питання; насупити брови; згорати з сорому; зачепити за живе; важка вода; бронхіальна астма; брати участь; вжити заходів. Фразеологічні вислови це стійкі звороти мови, які семантичне не діляться і складаються з слів із вільним значенням, але в процесі мовлення відтворюються як сталі мовні одиниці. До них належать фразеологічні вислови комунікативного типу (речення). Це прислів'я, приказки, крилаті вислови, народні порівняння тощо: дівка не без щастя, козак не без долі; на словах медок, а на серці льодок; величається, як заєць хвостом; бідний, як церковна миша; мовчання знак згоди; шукайте і знайдете Фразеологічні вислови номінативного типу це мовні кліше, виражені переважно простим словосполученням: пленарне засідання, ринкові відносини, звітно-виборна кампанія, охорона здоров'я, золоті руки, трудові успіхи, чорне золото, ядерна безпека, охорона навколишнього середовища та ін. За походженням (етимологією) фразеологізми поділяються на: 1. Сталі вислови з народної мови (побутового народного мовлення, анекдотів, жартів тощо): сам не гам і другому не дам; світ зав'язати; рука руку миє; як горохом об стіну; про вовка помовка; вивчився на собак брехати; обоє рябоє; тільки сирні з носа вітру. Сюди належать прислів'я і приказки. 2. Професіоналізми, що набули метафоричного вжитку: чорним по білому; прясти на тонку; лити воду на млин; зняти полуду з очей; стригти під один гребінь; закласти фундамент; відігравати роль;зводити до спільного знаменника; знімати стружку; на космічній швидкості; дати гарантію; підкласти міну; гірка пілюля; вимушена посадка; спіймати на гачок. 3. Переклади з інших мов або запозичення фразеологізмів без перекладу: ставити крапку над і; дивитися крізь пальці; від колиски до могили лиш один маленький крок; розумній голові досить сказати одне слово (польське); 4. Вислови з античної культури: гордіїв вузол; прокрустове ложе; піррова перемога; Діоген у бочці; авгієві стайні; між Сциллою і Харибдою; Кастильське джерело; не можна двічі увійти в ту саму річку. 5. Біблійні та євангельські вислови: не одним хлібом живе людина; лікарю, вилікуй себе самого; козел відпущення; притча во язицех; пісня пісень. 6. Вислови відомих людей (афоризми, цитати) іскра вогню великого; за всіх скажу, за всіх переболію: за вашу і нашу свободу; мертві сраму не імуть; нове життя нового прагне слова та ін. .Із стилістичного погляду фразеологічні одиниці групуються на розмовно-побутові, які переважають в усному мовленні та художній літературі: вродися та й вдайся; казці кінець ділу вінець; як тіло без душі; іти світ за очі; аби день до вечора; мороз пройшов поза шкірою; ряст топтати: скільки вовка не годуй, той все у ліс дивиться. Другу групу становлять народнопоетичні фразеологізми. Це такі, як: при битій дорозі; голубе сивенький; нехай його лихий візьме; будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як весна; щоб я так здорова була; хай наші вороги плачуть; не так склалось, як гадалось. В окрему групу виділяються книжні фразеологізми, які використовуються переважно в писемній формі науковою, офіційно-ділового, публіцистичного та художнього стилів: болючі проблеми; заходи адміністративного впливу; зійти з орбіти; коефіцієнт корисної дії; питома вага та ін. Є й інші класифікації, в яких ураховано семантичні й стилістичні відтінки.

18. СИСТЕМНІ ЗВ'ЯЗКИ У ФРАЗЕОЛОГІЇ У фразеології, як і в лексиці, спостерігаються системні зв'язки, тобто фразеологічна одиниця може вживатися в кількох значеннях, вступати в омонімічні, синонімічні, антонімічні відношення. На відміну від слів, багатозначність фразеологізмів ступенем семантичної цілісності, структурно-семантичною залежністю окремих компонентів стійких словосполучень. Наприклад, крутити голову може означати 1) захоплювати кого-небудь, закохувати і 2) збивати з пантелику, говорити неправду: «Чи захоче Тоня із ним дружити?.. Адже їй одне задоволення крутити голови хлопцям...» (О. Гончар); «Мені теж довго голову крутили з пасікою» (М. Стельмах). Критерієм розрізнення значення фразеологізму є словесне і фразеологічне оточення, в якому значення фразеологізму конкретизується. Омонімія у фразеології менш поширена, ніж полісемія, адже більшість фразеологічних одиниць в українській мові однозначна. Сама суть фразеологізму полягає в тому, щоб мінімальною кількістю слів відтворити глибину явища, факту. Фразеологічні вислови (прислів'я, приказки, крилаті слова, порівняння) переважно однозначні: біла ворона; як дві краплі води: хто високо літає, той низько сяде. Тому значення фразеологічних одиниць може змінюватися тільки під впливом контексту. Саме мовне оточення дає можливість виявити у фразеологізмі землі під ногами не чути кілька значень, наприклад: 1) втікати, 2) бігти, 3) у розпачі йти, 4) бути молодим, бадьорим. Синонімія у фразеології тісно пов'язана з багатозначністю, яка є однією з причин появи фразеологічних синонімів. Фразеологічні синоніми це ряд фразеологічних висловів, які, виражаючи одне і те ж поняття, відрізняються один від одного експресивно-смисловими відтінками або тим, що належать до різних функціональних типів мовлення. Напр.: старанно працювати засукавши рукава (інтенсивно), не покладаючи рук (невтомно), у поті чола (тяжко заробляючи). В ролі домінанти тут виступає окреме слово або вільне словосполучення, бо кожний фразеологізм має вже в собі заряд експресії. Семантичні відмінності між членами синонімічного ряду можна легко виявити. Багаточленні синонімічні ряди утворюють прислів'я та приказки. Наприклад, із значенням «діти схожі на батька»: який батько, такі його й діти, яке дерево, такі його квіти; яка хата, такий тин, який батько, такий син; які мамка й татко, таке й дитятко; яка мама, така сама; яке дерево, такий клин; яке коріння, таке й насіння; яке зіллячко, таке і сім'ячко; яка щепа, така яблуня; яка яблунька, такі й яблучка та ін. Можливе використання синонімічного ряду в художньому чи публіцистичному творі. Фразеологічні синоніми треба відрізняти від фразеологічних варіантів. Під фразеологічними варіантами розуміються різновиди фразеологічних одиниць, які є тотожними за значенням, стилістичними й синтаксичними функціями, але частково відрізняються лексичним складом або порядком слів: стенати (знизувати) плечима; взяти гору (верх); брати (взяти, вбрати, забрати} в шори; кров пити (смоктат); тоді, як мертвий оживе (з гробу підніметься}; в одну дудку грати і під одну дудку грати та ін. Іноді фразеологізми настільки розходяться за своїми значеннями, що стають антитезою один до одного: метати (кидати} очима блискавки означає 1) сердитись, гарячкувати! 2) кокетувати. До антонімічності може привести заміна одного з компонентів, який утворює центр фразеологізму: зіп 'ястися (стати) на ноги і з ніг. звалитись (упасти); (зникнути) як крізь землю провалитись і (з'явитися) як із землі виринути.
У фразеологізмах-а н т о н і м а х зіставляються протилежні якості чи властивості: хоч сядь та й плач, хоч стоя реви; чуже бачить і під лісом, а свого не бачить і під носом. Вказується на трудність дії (на стіну дертися; лікті гризти; потилицю чухати} або реальну неможливість її (побачиш, як свої вуха: відбудеться тоді, як рак свисне; як мертвий оживе та ін.). Іноді поєднуються антонімічні слова за допомогою сурядних сполучників: або пан або пропав; ні сіло ні впало; ні в тин ні в ворота; ні богу свічка ні чорту кочерга. Деякі фразеологізми будуються на протиставленні, що підсилюється запереченням однієї з властивостей: не все те золото, що блищить; не хвалися язиком, а хвалися ділом; не хвали день до вечора; не кричи, а ліпше навчи.

19.ФРАЗЕОЛОГІЯ І МОВНІ КЛІШЕ Під мовними кліше розуміються мовні одиниці, яким властиві постійний склад компонентів, звичність звучання, відтворюваність готових мовних блоків і водночас семантичне членування, характерне для вільних словосполучень: установити контроль; визвольний рух; патріотичне виховання; посилення боротьби із зловживаннями; мирне співіснування; дух часу; матеріальне благополуччя, ринкова економіка. Для визначення синхронний зріз - поява кліше зв'язана з частотністю й повторюваністю ситуації. За цих умов навколо стрижневого слова утворюється відносно постійний набір контекстуальних елементів у мовленні, що набувають звичності в називанні і звучанні. Такі сполуки слів перетворюються у стандартні. подібно до фразеологізмів вони відтворюються в мовленні і починають функціонувати як одиниці мови, але у них немає семантичних зсувів, як у фразеологічних одиниць, зв'язок компонентів вільний, як і у вільних синтаксичних словосполученнях. Тому такі сполучення вважають явищем перехідного типу, що поєднує в собі властивості вільного синтаксичного словосполучення і фразеологічної одиниці. Сюди зараховуються вільні синтаксичні словосполучення, які характеризуються тимчасовістю існування як готових формул: входити в коло інтересів, гуманний акт, екстремальна ситуація, користуватися великим попитом, перехідний період, плинність кадрів, боротьба із злочинністю, соціальна програма, захист національних меншин, ринкові відносини, мораторій на смертну кару та ін. До мовних кліше належать конструкції, побудовані за відповідними моделями словосполучень, зрідка речень, які функціонують переважно в інформаційних жанрах засобів масової інформації й часто відтворюються у мові. Вони виконують роль стандарту, забезпечують найповнішу інформацію і економлять мовлення. Це в основному сталі словосполучення, які на сучасному синхронному зрізі актуалізуються. Такі мовні звороти внаслідок крайньої необхідності та їх важливості для комунікації починають вживатися у функції готових формул. Напр.:
сфера обслуговування; підтримувати дипломатичні відносини; всенародне обговорення; ринкові реформи: факти неспростовна річ: одержувати інформацію.

20. МОВНІ ШТАМПИ На відміну від мовних кліше, які є основним будівельним матеріалом мови і становлять схему, закріплену за відповідною ситуацією, мовні штампи - це стерті, колись образні вислови, зайві слова, неточні вислови, безконечні, стилістично не вмотивовані словесні повтори, які створюють негативний стилістико-смисловий ефект. Хоч мовні кліше рідко породжують штамп, але наявність таких конструкцій не на своєму місці або багаторазове їх повторення призводить до появи штампів: «Це людина, яка брала участь в боях проти німецько-фашистських загарбників. Він брав участь у визволенні Орла, Вітебська ,манера письма. У такому разі без потреби вжиті канцелярські вислови типу за рахунок; у зв'язку з: згідно з; в результаті; в силу; з метою та інші, іменники віддієслівного походження типу забезпечення виконання завдання негативно впливають на сприймання. Головною причиною породження штампів є відсутність в авторській мові тих засобів, які допомогли б швидко, зручно й економно висловити думку. Тому й спостерігається нанизування кількох абстрактних слів, розташованих поряд: питання підвищення: забезпечення виконання; здійснення завдання, виконання зобов'язання. У таких випадках найкраще один з іменників (перший) замінити інфінітивом: забезпечити виконання;
виконати зобов'язання. Слово питання слід випускати. Іноді в основу таких словосполучень уводяться слова робота, боротьба, експеримент, дослідження та інші, за якими йде не властивий загальнонародній мові прийменник по. Повторюючись у багатьох словосполученнях, він також штампує мову: робота по впровадженню..., боротьба по винищенню..., експеримент по застосуванню..., дослідження по ліквідації..., які треба замінювати словосполукою з прийменником з або зовсім змінювати (впроваджувати, винищувати, експеримент із застосування. дослідження з ліквідації). Одні й ті самі слова-означення, що додаються часто до іменників у мовних кліше, також бувають штампами: мати велике значення; відігравати важливу роль; приділяти значну увагу; склалися певні стосунки; викликають значний інтерес: у даний час та ін. Особливо невиразні означення певний і даний, які потрібно замінювати конкретними прикметниками та займенниками невеликий, незначний, цей.
Не сприяють чіткому висловленню думки слова або цілі вислови, що суперечать логічному зв'язку: більша половина (треба більша частина); у березні місяці; живопліт з кущів; озима пшениця, посіяна восени тощо. Штампами вважаються й логічні прокладки, якщо вони часто повторюються і не несуть ніякої інформації, наприклад: треба сказати; слід зазначити; потрібно відзначити: гадаємо та ін. Штампи трапляються в мовленні на всіх рівнях - фонетичному, лексичному, фразеологічному, словотворчому, морфологічному і синтаксичному, тому їх виявлення і боротьбу з ними потрібно розглядати в кожному конкретному випадку.

21. ВЖИВАННЯ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ ТА ЇХ ТРАНСФОРМАЦІЯ фразеологічного складу української мови як один із способів найяскравішої виразності використовуються розмовні фразеологічні одиниці. Це пояснюється тим, що більшість фразеологізмів належить до розмовних. Рідше трапляються книжні або просторічні. Залежно від ситуації чи контексту автори по-різному вживають їх, видозмінюючи чи залишаючи без зміни структуру і значення.
Для введення в контекст фразеологічної одиниці без зміни структури часто послуговуються вставними словами і реченнями, допоміжними словами, сполучниками, частками тощо:
«Апетит, як відомо, приходить під час їди» «Прямо-таки захоплює спритність головного інженера: однією рукою він підписує документи на впровадження раціоналізації, а іншою заборону на виплату авторам законної винагороди. Виходить щось на зразок дволикого Януса» Можуть вводитися фразеологізми й без допоміжних засобів. Так, ідіоми безпосередньо вплітаються в канву речення як головні чи другорядні його члени, необхідні для повноти висловлення думки: «Ну, все, подумав тоді Микола Федорович, здається, з пожежниками владнав». Подумав і... палець об палець не вдарив, аби виправити становище». У функціонуванні фразеологічних одиниць найвиразніше виявляються зображувально-емоційна і зображувальне - змалювальна функції. Зображувально-емоційна функція допомагає авторові виявити свої почуття, ставлення до фактів, подій і викликає відповідні емоції у читачів. Зображувально-змалювальна функція фразеологізмів в авторській мові сприяє наочності у вираженні думок і почуттів, які майстер слова прагне передати у формі образних уявлень. Особливо часто трапляються фразеологічні одиниці в різних авторських відступах, які служать поглибленню теми оповіді, дають можливість заволодіти читацькою увагою. У мові персонажів, крім зображувально-оцінної функції, фразеологічна одиниця виконує ще і функцію мовної характеристики чи мовного викриття. Тому в діалогах Переважають розмовні, просторічні, розмовно-професійні фразеологізми, яким властива емоційність і оцінність. Крім уведення в текст фразеологічних одиниць без зміни семантики і структури, сильний стилістичний ефект художники слова досягають шляхом видозміни і перетворення фразеологізму. З погляду стилістики така трансформація (від лат. зміна, перетворення) необхідна для того, щоб оновити семантику і структуру фразеологізмів, аби не стерся фразеологічний образ. Автори часто вдаються до індивідуально-авторського перетворення фразеологізмів, яке відбувається під впливом актуалізації. Від автора вона вимагає такої перебудови семантики і структури, за якої зберігається співвіднесеність з номінативним, вихідним фразеологізмом. Існує ряд прийомів перетворення фразеологічних одиниць. Семантичні перетворення містять у собі два різновиди з навмисним обігруванням прямого лексичного значення окремих компонентів фразеологізмів та зіткнення чи протиставлення вільного і фразеологічного значень у словосполученні або реченні. В такому разі створюється фразеологічний каламбур як один із виразних засобів комічного. Під фразеологічним каламбуром розуміється така фігура мовлення, при якій з метою гумору чи сатири використовується фразеологічна одиниця як семантичне цілісне, нерозкладне і як вільне словосполучення. Сюди ж зараховуються й ті, у яких тільки одне слово як компонент фразеологічної одиниці сприймається в прямому значенні. Часткове перетворення семантики фразеологічної одиниці полягає в тому, що залежно від контексту на перший план виступає то пряме, то переносне значення, причому переважає одне з них у конкретному контексті. Повне семантичне перетворення фразеологічної одиниці можливе за умов, коли в мові існує вільне словосполучення, від якого утворився фразеологізм. Несподіване їх зіткнення при відповідній ситуації дає комічний ефект. Таке зіткнення відбувається у вузькому чи широкому контексті авторської мови або мови персонажа. Іноді цей прийом використовується одночасно і в мові персонажа, і в авторській, що дає можливість реалізувати словосполучення у фразеологічному плані « Можемо тебе, друже, на руках носити, в президію обирати, портрет твій у цеху повісити, а виплатити тобі гроші, вибачай, не можемо... І пішло, закрутилося. Замість того, щоб новаторів справді на руках носити, їх спровадили в суд, почали дивитися на них, як на користолюбців і порушників спокою». Сатиричне відображення дійсності вимагає створення комічного ефекту, який оголював би внутрішні суперечності явищ, подій. Сама суть комізму полягає в тому, що ці суперечності виражають невідповідність між явищами, котрі існують в дійсності, й тими, на що вони претендують, за що себе хочуть видати. Саме вони й створюють у мові невідповідність прямого й переносного значень фразеологічної одиниці при каламбурі, допомагають глибше розкрити суть фактів і явищ, виявити їх потаємні зв'язки, часто приховані й несподівані. Цьому сприяє зміна не тільки семантики, а й структури фразеологізмів, яка полягає в заміні або випущенні компонентів, поширенні лексичного складу, контамінації чи руйнуванні структури фразеологічної одиниці. Серед різних видів такої трансформації частіше вживається атрибутивний, тобто один з компонентів фразеологізму поширюється за рахунок конкретного означення, яке додається до іменника: «чому губителів природи ніхто не вдарить як слід по руках? запитують інші. Риторичні ці оклики чуються схоплено... за шкідливу руку...». Поряд із поширенням компонентів фразеологічної одиниці чи всього її складу, об'єднанням кількох фразеологізмів широко відоме скорочення, тобто зменшення числа компонентів (еліпсис). Воно наявне і в мові, і в мовленні. У мові скоротилися прислів'я, приказки та інші фразеологічні одиниці. Напр.: про вовка помовка (а вовк до хати); око за око (зуб за зуб); собака на сіні (лежить, і сам не їсть, і худобі не дає); ні сіло, ні впало (дай, бабо, сало); чужими руками (жар загрібати легко); (пройшов) крізь вогонь і воду; гріш ціна (в базарний день); ні слуху ні духу (не чути); рука руку миє (і обидві білі живуть); (богові богове) кесарю - кесареве; ні в зуб ногою (не вштовхнеш); говорила балакала (та все чортзна-що); заварити кашу (заварив кашу, то й розхльобуй) та ін.

22. УКРАЇНСЬКА ЛЕКСИКОГРАФІЯ, ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СЛОВНИКІВ Розділ мовознавства, об'єктом якого є вивчення принципів систематизації слів та фразеологічних зворотів, укладання їх у словники, називається лексикографією (від гр. словесний, словниковий пишу). Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації. Вони є багатим джерелом її вивчення, зокрема правил написання, вимови, добору слова. Видатний поет і вчений М. Рильський, підкреслюючи важливість словників, писав: Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Доля. Існують спеціальні словники понятійно довідкового характеру енциклопедичні і словники власне мовні лінгвістичні (або філологічні). В енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність предметів, явищ. У них можна знайти лаконічні відомості про різні країни, народи, мови, визначні події, про видатних політичних діячів, учених, письменників, митців. Ці словники містять довідковий матеріал з усіх галузей знань. В енциклопедичних словниках уміщують також ілюстрації (фотографії, малюнки, репродукції), картографічні матеріали, статистичні, хронологічні таблиці та ін. У лінгвістичних словниках об'єктом розгляду є слово як одиниця мови. Лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні. Одномовні поділяються на: тлумачні, міжслівних зв'язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів).
У перекладних лінгвістичних словниках представлені переклади слів та фразеологізмів з однієї мови на іншу. Найпоширеніші двомовні перекладні словники, хоч є і багатомовні. У перекладних словниках подаються лексичні або фразеологічні відповідники різних мов з урахуванням семантичної структури того слова, яке перекладається (однозначне, багатозначне), а також особливостей функціонування слів та словосполучень у кожній мові. Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні словники, в яких пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами. Різновидами тлумачних словників є також словники іншомовних слів, одномовні термінологічні словники (які водночас тяжіють і до енциклопедичних), словники мови письменників, у яких також розкриваються можливості змістового і стилістичного вживання слів. У словниках іншомовних слів уміщуються слова, запозичені з різних мов. До слова подається інформація, з якої мови воно походить або які компоненти використані для його творення, та, що найголовніше, пояснюється значення цього слова Близькими до словників іншомовних слів є спеціальні, або термінологічні словники, що містять визначення слова-терміна і відомості про використання його в певній системі знань.
Словники мови окремих письменників служать для систематизації й пояснення слів, уживаних письменником у його творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання в художньому мовленні. У діалектних словниках зібрана лексика територіальних діалектів, з'ясовується значення і характер поширення діалектних слів. Ці словники бувають загальнодіалектними й регіональними.
У словниках синонімів, антонімів, омонімів, паронімів розкриваються змістові і стилістичні зв'язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення і відтінки значень. Широко використовуються довідково-лінгвістичні словники орфографічні, орфоепічні, етимологічні, фразеологічні, словники складних випадків слововжитку тощо. Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення. В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх первинне значення, історичний розвиток. Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.). Пояснюється значення стійкого сполучення слів, особливості вживання, походження, можливості варіювання в мовленні. Крім названих, відомі й інші словники, які теж мають важливе теоретичне і практичне значення для вивчення лексичного й фразеологічного складу мови (історичні, топонімічні, частотні, морфемні, власних імен і прізвищ та ін.).

23. ТИПИ СЛОВНИКІВ ПЕРЕКЛАДНІ СЛОВНИКИ Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники. їх створення ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного опрацювання. Однією з визначних праць української лексикографії є шеститомний «Українсько-російський словник», укладений колективом Інституту мовознавства імені О. О. Потебні і виданий у 1953-1963 рр. Цей словник є широким зібранням лексичних та фразеологічних скарбів сучасної української літературної мови. Опубліковані російсько-українські словники, які представляють термінологію багатьох галузей знань: гірничий, хімічний, фізичний, математичний, геологічний, гідротехнічний, технічний, ветеринарний, сільськогосподарський, а також крім російсько-українських і українсько-російських, видано також двомовні і багатомовні словники, які охоплюють й інші мови. Навіть короткий огляд сучасних перекладних словників, створених українськими лексикографами, свідчить про значну і глибоку інформативність цих видань, їх важливе практичне значення. ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ Найвищим досягненням української лексикографії стало видання одинадцятитомного «Словника української мови» першого тлумачного словника нашої мови, найповнішого й найбагатшого зібрання її лексики та фразеології. Словник був виданий протягом 19701980 рр., містить близько 135 000 слів. Помітним явищем у розвитку української лексикографії стала поява словників, присвячених мові окремих письменників: «Словник мови Шевченка», «Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка». Готуються нові словники, присвячені описові словесних скарбів із творів найвидатніших майстрів українського художнього слова. Як уже відзначалося, серед тлумачних словників важливе місце посідають словники іншомовних слів. У 1974 р. побачив світ «Словник іншомовних слів» за редакцією акад. О. С. Мельничука, підготовлений співробітниками Головної редакції Української Енциклопедії. Словник дає коротке пояснення слів і термінів іншомовного походження, які перебувають у науковому обігу, вживаються в сучасній українській пресі, художній літературі. У 1985 р. вийшло друге видання цього словника. ЕТИМОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ Великим здобутком української лексикографії є створення «Етимологічного словника української мови». У словнику знаходять етимологічне висвітлення зафіксовані в XIX і XX ст. слова української літературної мови й українських діалектів, як здавна успадковані, так і запозичені з інших мов. Він охоплює матеріали пам'яток української мови. СЛОВНИКИ СИНОНІМІВ, АНТОНІМІВ, ПАРОНІМІВ Ці словники теж значною мірою сприяють піднесенню мовної культури, розвивають навички стилістичної майстерності. Увага до синонімічних, антонімічних засобів допомагає збагачувати вираження думок і почуттів, досягати більшої точності, емоційності мовлення. Ставилась мета не лише дати тлумачення компонентів антонімічних пар та проілюструвати їх вживання, а й показати антонімічні слова в живих контекстуальних зв'язках, особливості сполучуваності антонімів, уживання їх у фразеологічних зворотах. У 1986 р. вийшов «Словник паронімів української мови». Словник є першою спробою в українській лексикографії опису паронімів близьких за звучанням, але різних за значенням і написанням слів. Описано понад 1000 паронімів, які найчастіше зустрічаються в шкільних підручниках, у навчальних посібниках, науково-популярних книжках, публіцистиці, художній літературі, побутовому мовленні. ОРФОГРАФІЧНІ, ОРФОЕПІЧНІ ТА ІНШІ СЛОВНИКИ ПРАВИЛЬНОСТІ МОВИ Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але зі зміною правопису у 1946 р. постала потреба в нових словниках цього типу. Відомий український лексикограф Колектив науковців Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні створив великий (з реєстром до 114 000 слів) «Орфографічний словник української мови» (1975, 1977).
У зв'язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла погреба на нові словники. У 1994 році було видано. До орфографічного своїм практичним призначенням наближаються словники акцентологічні та орфоепічні, тобто словники нормативного наголошення слова і правильної вимови.
У 1984 р. вийшла праця М. І. Погрібного «Орфоепічний словник». У словнику вміщено близько 44 000 слів. Він подає вимову і наголос слів відповідно до загальноприйнятих літературних норм. Останнім часом з'являються словники комплексного характеру, в яких відомості про написання, вимову поєднуються з інформацією про особливості слововживання. Широко представлені власні назви, абревіатури.
У 1989 р. вийшов «Словник труднощів української мови» за редакцією С. Я. Єрмоленко, в якому пояснюється написання й вимова слів, словотворення, дається граматична і стилістична характеристика слів, наводяться приклади сполучуваності слів, зокрема керування. У словнику зібрано найбільш складні випадки, які викликають труднощі у мовленні. ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ Уживання фразеологічних зворотів збагачує мову, надає й яскравої емоційної забарвленості, виразності. Чимало фразеологічних довідників присвячено прислів'ям та приказкам справжнім перлинам народної мудрості. 1993 року вийшов «Фразеологічний словник української мови» в двох книгах. Це своєрідний підсумок попередніх надбань у систематизації української фразеології, зібрання найуживаніших сталих словосполучень з їхніми різноманітними функціональними характеристиками

24. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКОГРАФІЇ Словникова справа зародилася в Україні вже в XIII ст. Створювалися словнички незрозумілих слів, які вживалися у церковних книгах. У другій половині XVI ст. були укладені словники іншого типу двомовні перекладні, в яких церковнослов'янські слова передаються «простою мовою». Памво Беринда - видатний діяч української культури XVII ст., лексикограф, поет, перекладач, друкар, гравер. Укладений ним словник є важливим джерелом вивчення словникового складу української мови того часу. Такі словники мали на меті пояснити незрозумілі для читачів слова у творах українських письменників і в народних піснях. Лексикографічні праці відіграли й певну нормативну роль. Однак відчувалася Потреба в повнішому словнику, української мови. Тому один із відомих вітчизняних філологів М. Максимович закликав до створення такого словника. Словник П. Білецького-Носенка був першим, укладеним у XIX ст., великим словником української мови. Його обсяг 20 000 словникових статей, широко представлена в ньому лексика, фразеологія української мови. Створювався словник на основі літературних джерел і записів народної мови, фольклору. У словника П. Білецького-Носенка нещаслива доля свого часу він не був надрукований, хоч про нього і знали вчені, ті, хто займався словниковою справою. Публікація словника була здійснена 1966 р. у серії «Пам'ятки української мови». XIX ст. відзначалося появою важливих праць з діалектологи та етнографії. Велося збирання діалектної, розмовної та етнографічної лексики, були спроби укладання словників з використанням переважно цих матеріалів. Одним із таких словників був «Словарь малорусскаго нарічя» О. Афанасьєва-Чужбинського (у межах А 3), виданий у 1855 р. У порівнянні з усіма попередніми словниками праця О. Афанасьєва-Чужбинського мала значно більший реєстр українських слів. У 18931898 рр. у Львові вийшов друком «Словарь російсько-український» М. Уманця і А. Спілки. У створенні цього словника брала участь велика група інтелігенції Києва, Умані, Одеси. Організатором словникової справи був М. Комаров (М. Уманець і А. Спілка - псевдоніми, перший - М. Комарова, другий колективу його співавторів). Словник містить 37 000 заголовних слів у російській частині. Український матеріал зібрано на основі записів живої народної мови та опрацювання художніх, наукових, публіцистичних творів. Але ілюстрацій у словнику небагато, і в основному наводяться вони з етнографічного матеріалу (пісні, думи, приказки та ін.). Словник перевиданий у 18961898 рр. та в 1925 р. Наприкінці XIX ст. опубліковано «Русско-малороссийский словарь» Є. Тимченка.
Ідея українських лексикографів укласти повний словник української мови значною мірою втілена у великому українсько-російському словнику за редакцією Б. Грінченка, який був виданий у 19071909 рр. До кожного значення українського слова подаються російські відповідники. Словник уміщує також українську фразеологію, часто з поясненням її походження. У кінці четвертого тому вміщено словник імен. Словник перевидавався у 1924 р., 1925 р., 1928 р., а в 19581959 рр. був надрукований з видання 1907 1909 рр. фотомеханічним способом. У 1918--1930 рр. з'явилося чимало словників термінологічних, потребу в яких особливо відчувала школа. Протягом 19241933 рр. надруковано три томи «Російсько-українського словника» Академії наук УРСР (у межах АП). У 1937 р. Інститут мовознавства видав великий, однотомний «Російсько-український словник». Його реєстр поповнився новими на той час словами. У 1939 р. був знову створений колектив для укладання двомовного російсько-українського словника, однак наступні події, пов'язані з війною 19411945 рр., роботу над словником на певний час припинили. Наступний період, який почався в повоєнний час, позначений створенням справді сучасних словників і за рівнем лексикографічного опрацювання і з погляду предметно-тематичної різноманітності', відповідності потребам, запитам життя. З'явилися тлумачні, фразеологічні, синонімічні словники, вже видано три томи етимологічного словника, словник іншомовних слів, орфографічні, орфоепічні словники, термінологічні, перекладні словники.
25. Щодо історії виникнення справочинства. Звичайне слово «документ» ми вважаємо рідним, українським. А насправді в основі слова документ лежить латинське слово dосео, що означає «пояснює, викладає справу». Латинське слово dосиment - це абстрактне поняття, яке означає «зразок», «взірець». До появи писемності і ділового мовлення засобом спілкування людей між собою була усна мова, живе слово. Живе, усне слово мало і має в житті людини велике значення. Воно фіксує те, що людина сприймає органами чуття, бачення, слухом, смаком тощо. Але усна мова мала і має свої обмеження. Перш за все, вона не на довго затримується в пам'яті. Таким засобом фіксації і збереження думок, а також передача їх на відстані стала писемність і писемна мова 3 моменту виникнення письма з'являлися письмові документи. Письмо - це система знаків, за допомогою яких фіксується звукова мова. Виникнення й розвиток письма тісно пов'язані із загальним розвитком суспільства і потребами спілкування між людьми на відстані, з необхідністю зафіксувати державні акти, результати наукових досліджень тощо. Найдавнішими повідомленнями на відстані були послання. Письмо у своєму розвитку пройшло ряд етапів: малюнкове, символічне, ієрогліфічне, складове, алфавітне (Давня Греція IX ст. до н.е.) Із середини ХІV ст. геометричний вигляд букв поступово спрощувався, писалися вони з нахилом, вживалися скорочення слів. Пізніше з'явився скоропис із заокругленими буквами. У 1708 р. Петро І провів реформу кирилівського письма - у гражданський шрифт. Писемне ділове мовлення на Русі виникло з необхідністю закріпити на тривалий час правові норми життя, майнові стосунки між тодішніми громадянами, торгівельні й політичні договори з іншими державами. Щоб документ відповідав своєму призначенню, він мусив бути конкретним, зрозумілим, лаконічним. Найдавнішими пам'ятками руської юридично-ділової писемності, з яких починається її історія, слід вважати договори київських князів із греками 907, 911, 944 і 971 рр. На основі традиції східнослов'янського звичаєвого права з пережитками язичництва у 30-х рр. XI ст. при Ярославі Мудрому оформляється оригінальний звід світських законів - «Руська правда». Найдавніші писані пам'ятки часів Київської Русі сягають середини XI ст. (Остромирове Євангеліє). Також велися ділові документи і складалися художні твори («Слово о полку Ігоревім»). Особливий різновид юридично-ділової писемності Київської Русі становили руські грамоти. Найдавніші з них, що збереглися до нашого часу, відносяться до початку XII ст. Без ділової писемності не могло існувати руське феодальне суспільство. Документи засвідчують про те, що було в минулому - вони справжня пам'ять людей. Сьогодні з документами ми зустрічаємося всюди. Ті моделі документів, що є сьогодні, почали з'являтися століття тому, а з 20-х рр. XX століття стали невід'ємним атрибутом державного життя. Документ має правове й господарське значення, є писемним доказом, джерелом різних відомостей довідкового характеру. Наявність документа є доказом того, що ми користуємося тими самими правилами, що й інші, маємо такі ж обов'язки, що й люди, які є власниками такого самого документа. Документ - засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності й розумової діяльності.
26. Ознаки та групи класифікації документів Класифікація документів - це поділ їх на класи за найбільш загальними ознаками схожості та відмінності. Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема відношення зафіксованої в ньому інформації до предмета чи до напрямку діяльності. Види документів визначаються за кількома ознаками. 1. За змістом інформації: документи з адміністративних питань, бухгалтерського обліку, кадрових питань, фінансово-кредитних операцій, комерційні документи, документи зовнішньо-економічної діяльності. 2. За походженням: офіційні (службові) ті, що створюються організацією чи службовою особою та особисті - засвідчують особу або її права, обов'язки, службовий або соціальний стан. 3. За призначенням: організаційні, розпорядчі, інформаційні, колегіальних органів. 4. За місцем виготовлення: внутрішні (створюються всередині організації, підприємства і тут же функціонують) і зовнішні (що надійшли від інших установ, надіслані в інші установи). 5. За напрямом проходження: вхідні (що надійшли ззовні для розгляду й виконання) і вихідні (що надсилаються в інші установи, організації). 6. За способом (формою) виготовлення: типові (складаються завчасно і є текстом-зразком для індивідуальних: типові правила, інструкції); трафаретні (частина тексту видрукувана на бланку, частина вписується при його заповненні); індивідуальні (створюються щоразу наново за довільною формою). 7. За ступенем складності: прості (містять одне питання) і складні (містять два або більше питань). 8. За ступенем гласності: звичайні, для службового користування, таємні (секретні). 9. За терміном виконання: звичайні (документи, термін розгляду яких визначено чинним законодавством, адміністрацією) і термінові (виконуються терміново або у строк, спеціально визначений керівником). 10. За стадіями виготовлення: чорнові (робота автора над текстом), оригінали (належним чином оформлений перший примірник документа), копії 13 SEQ CHAPTER \h \r 115(точне відтворення оригіналу; різновиди копій: відпуск повна копія відправленого оригіналу; витяг - копія, що відтворює частину документа; дублікат другий примірник документа, виданий у зв'язку з втратою оригіналу). 11. За строками зберігання: постійні, тимчасові (до 10 років), тривалі (понад 10 років). 12. За структурними ознаками: стандартні (документи, в яких може бути передбачено не лише формуляр, а навіть слова, словосполучення й речення, за винятком цілком конкретних відомостей) і нестандартні (документи, в яких можна заздалегідь передбачити й сформулювати окремі найзагальніші відомості, а спосіб викладу залежить від конкретного змісту, ситуації та обставин ділового спілкування). 13. За способом фіксації: письмові, графічні (малюнки, графіки, схеми, плани), фото-, кіно-, фонодокументи. 14. За юридичною силою: справжні (документи видані в установленому законом порядку; розрізняють: дійсні - що мають на даний момент юридичну силу) і недійсні - що з якихось причин утратили її (наприклад, через закінчення строку договору) і підроблені (у зміст документа вносять неправильні відомості, роблять виправлення тощо).
27. Правила оформлення документів Кожний документ складається з окремих елементів реквізитів (складові частини будь-якого документа). Розрізняють постійні і змінні реквізити документів. Постійні друкуються при виготовленні бланка; змінні - фіксуються на бланку в процесі заповнення. ГОСТ 6.38-90 встановлює максимальний склад реквізитів і певний порядок їх розміщення в організаційно-розпорядчих документах. 1. Державний Герб України (порядок використання визначається законом) - розташовують посередині бланка або у кутовій частині над серединою рядка назви організації. 2. Емблема організації, підприємства, установи - при кутовому розміщенні реквізитів розташовується у верхньому лівому куті аркуша, а при поздовжньому - посередині верхньої частини сторінки. 3. Зображення нагород -у верхньому лівому кутку або посередині документа 4. Код підприємства, установи, організації - у верхньому правому кутку. 5. Код форми документа - у верхньому правому кутку. 6. Назва міністерства, відомства, якому підпорядковується установа -у верхньому лівому кутку або посередині. 7. Назва організації, установи, підприємства (автора документа) – у верхньому лівому кутку (може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом).8. Назва структурного підрозділу - у верхньому лівому кутку. 9. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпу, факс, телефон, номер рахунка в банку у верхньому лівому кутку, оформлюється відповідно до поштових правил. 10. Назва виду документа зліва або посередині.11. Дата - на бланку - у лівій верхній частині разом з індексом; не на бланку - під текстом зліва: 11 травня 2000 року або 26.10.2000.12. Індекс у верхній частині сторінки зліва: № 02-10/36, де 02 шифр структурного підрозділу, 10 - номер справи, документа, 36 - реєстраційний номер.13. Посилання на індекс та дату вхідного документа у верхній частині сторінки зліва: №02-10/5 від 01.03.99, де 02 - індекс структурного підрозділу, 10 - номер справи за номенклатурою, 5 - порядковий номер.14. Місце укладання чи видання документа - у верхній частині сторінки зліва (містить назву міста чи населеного пункту, де видається документ).15. Гриф обмеження доступу до документа - з правого боку під кодом форми («для службового користування», «таємно», «цілком таємно»).16. Адресат - з правого боку у верхній частині сторінки.17. Гриф затвердження - у верхній правій частині документа (елементи ~ слово “ЗАТВЕРДЖУЮ”; назва посади, особистий підпис, ініціали та підпис особи, що затвердила документ, дата затвердження).18. Резолюція - у правому верхньому кутку (якщо місця немає, то у будь-якому місці лицьового боку). Елементи прізвище й ініціали виконавця, якому відправлено документ; вказівка про порядок у характері виконання документа; термін виконання; особистий підпис керівника, дата.19. Заголовок до тексту - під назвою документа, друкується малими літерами, відтворює головну ідею документа і починається «про...».20. Відмітка про контроль - з лівого боку у верхній частині поля першої сторінки документа друкується «К» або «Контроль».21. Текст головний елемент документа, складається з вступу, доказу, закінчення.22. Відмітка про наявність додатка - у тексті документа або після тексту в лівому кутку перед підписом з нового рядка: Додаток: на 7 арк. у 2 пр.23. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа. Елементи: назва посади (з лівого боку), особистий підпис, ініціали і прізвище (розшифрування підпису в дужки не береться).24. Гриф погодження - здійснюється як в установі - внутрішнє (проставляється на примірниках документів, що залишаються в установі, як на лицьовому боці зліва, так і на останньому аркуші проекту документа), так і за її межами - зовнішнє. Елементи: слово „ПОГОДЖЕНО”, назва посадової особи, особистий підпис, ініціали, прізвище, дата погодження.25. Віза - розміщується ліворуч, фіксується секретарем чи завідувачем канцелярії або відділом кадрів. Наприклад: Вірно інспектор, нижче дата, особистий підпис, ініціали, прізвище. Це також може бути гриф погодження.26. Печатка - розміщують таким чином, щоб відбиток її захоплював частину слів назви посади і підпису особи, що засвідчила документ. Печатки можуть бути гербові та звичайні. Гербова печатка прикладається до документів, що засвічують юридичні або фізичні права осіб; що встановлюють факти витрати грошових засобів та матеріальних цінностей; до статутів, положень. Звичайні печатки (круглі, квадратні та трикутні) ставлять на документах, які виходять за межі організації, у випадку розмноження примірників розпорядчих документів при їх розсиланні, на довідках з місця роботи. Печатка не ставиться на службових листах, які друкуються на бланках.27. Відмітка про засвідчення копії у правому верхньому кутку пишеться «копія», під підписом «вірно», дата, посада виконавця, підпис, розшифрування (при потребі підпис засвідчується печаткою).28. Прізвище виконавця та номер його телефону ставиться на вихідних документах у нижньому лівому кутку зворотного або лицьового боку останньої сторінки. Елементи: прізвище виконавця, номер його службового телефону.29. Відмітка про виконання документа та направлення його до справи -у лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки. Елементи: стисла довідка про виконання, якщо немає документа, що засвідчує це; слова «ДО СПРАВИ» та номер справи; дату направлення документа до справи; підпис керівника або виконавця.30. Відмітка про перенесення даних на машинний носій - на нижньому правому полі після тексту документа. Елементи: слова «Перенесено на машинний носій», дату перенесення, номер масиву, підпис особи, відповідальної за перенесення даних.31. Відмітка про надходження - праворуч на нижньому полі першої сторінки документа за допомогою штампа. Елементи: скорочена назва організації, що отримала документ; дата надходження; індекс документа.
28. Вимоги до тексту документа Текст головний елемент документа. Через це підготовка текстової частини - одна з найважливіших операцій у документуванні й діловодстві. При складанні тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких достовірність та об'єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість, що досягаються викиданням слів, які не несуть смислового навантаження. Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти показують справжній стан речей. Точним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та виразів. Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи. Стислим є текст, у якому відсутні зайві слова та смислові повтори, надмірно довгі міркування не по суті справи. Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції або виконання прохань, викладених у документі. Елементи тексту Текст будь-якого документа складається з логічних елементів вступу, доказу, закінчення. У вступі адресат готується до сприйняття теми (зазначається привід, що призвів до укладення документа, викладається історія питання і т. ін.). У доказі викладається суть питання (докази, пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти й інші матеріали). У закінченні формулюється мета, заради якої складено документ. Воно може бути активним чи пасивним. Активне закінчення точно зазначає, яку дію має виконати адресат. Мета пасивного закінчення - проінформувати адресата про якийсь факт, обставину тощо. Типізація текстів - процес створення тексту-зразка, тексту-стереотипу, на основі якого можуть бути збудовані текст аналогічного змісту, що відповідають подібним управлінськім ситуаціям. При цьому мають бути якнайточніше збережені основні конструкції й формулювання тексту-зразка. Типові тексти, як правило, оформляють у вигляді спеціальних збірників. Трафаретизація текстів - процес поділу всієї інформації групи однорідних документів на постійну і змінну з наступним включенням постійної інформації до бланку документа. Отже, трафаретні тексти - це дослівне відтворення постійної інформації групи документів з пропусками для подальшого заповнення конкретного документа. Правила написання тексту документів. При підготовці тексту документа рекомендовано дотримуватися таких правил. 1. Замінювати складні речення простими, що сприяє прискореному сприйняттю тексту документа.2. Уживати стійкі (трафаретні) словосполуки, що виражають стандартні аспекти змісту (з метою надання допомоги, у зв'язку з погіршенням стану, згідно з рішенням комісії). Такі стійкі словосполучення й стандартні вирази полегшують сприйняття службового документа, а також увесь процес його складання, дозволяючи не витрачати час на пошуки формулювань.3. Вживати прямий порядок слів у реченні (підмет передує присудкові; означення перед означуваним словом; додатки після керуючого слова; вставні слова - на початку речення) у тому випадку, коли логічний наголос падає на об'єкт дії. Вживати зворотний порядок слів (присудок, а потім підмет) тоді, коли логічний наголос падає на саму дію. 4. З метою скорочення тексту можна вживати дієприслівникові звороти, за допомогою яких можна сформулювати причини, що викликали прийняття того чи іншого управлінського рішення. Дієприслівниковим зворотом треба починати, а не завершувати фразу. 5. Замінювати займенники іменниками.6. Не вживати емоційних виразів та суб'єктивного ставлення до викладеного явища. В управлінській документації не повинно бути оцінки фактів, що констатуються у тексті документа). Тон службового документа нейтральний.7. Слід пам'ятати, що автором управлінського документа є юридична особа, і через це його текст викладається від третьої особи. 8. У розпорядчих документах слід вживати мовні конструкції наказового характеру - наказую (у наказі), пропоную (у вказівках). Правила побудови документів допоможуть виробити точний, стислий, ясний та послідовний стиль ділового мовлення.9. Уживати інфінітивні конструкції: створити комісію, надати допомогу, забезпечити матеріально...10. Щоб не виявляти гостроти стосунків з партнером, активну форму дієслів слід замінювати на пасивну. 11. Використовувати скорочення слів, складноскорочені слова й абревіатури, які пишуться у документах за загальними правилами: р-н, обл., р/р, a/c.
29. Основні вимоги, що ставляться до мовних засобів у діловому стилі. 1. Чітке дотримання прийнятих у суспільстві й у відповідній ситуації ділового спілкування форм ділових паперів: їх структури, набору реквізитів, які відповідають типові документа.2. Дотримання норм сучасної літературної мови, недопущення калькування, змішування мов, вживання загальновідомих, зрозумілих усім носіям мови слів.3. Відповідність мовних засобів їх стильовому призначенню (недопущення розмовних, просторічних, емоційно-експресивних та інших засобів, що творять стильовий десонанс).4. Логічна довершеність формулювання думки, чіткість висловлювань, послідовність і точність викладу, несуперечність частин у тексті. Для цього необхідні тісний зв'язок усіх компонентів документа, чітко виявлені причиново-наслідкові зв'язки між повідомлюваними фактами.5. Лаконізм мовного вживання думки. Сувора відповідність слова його смисловому навантаженню, недопущення двозначності, вичерпність аргументацій, їх відповідність реальному станові справ, конкретність, неупередженість думки, оцінки можуть бути досягнуті за умови компетентності, високого рівня логічної і мовної грамотності виконавця документа.
30. Призначення і класифікація ділових документів. Документ ( в перекладі з латинської - спосіб доказу ) - це засіб закріплення різним способом на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності й розумової діяльності людини. Сукупність таких документів називається управлінською документацією, а діяльність по створенню документів та організація роботи з ними - діловодством. 1) Документи особового складу: заяви про прийняття на роботу автобіографія характеристика контракти з найму працівників 2) Організаційні документи: положення статути інструкції 3) Розпорядчі документи: постанови накази вказівки (інструкції)
Розпорядження ухвали 4) Інформаційні документи і документи колегіальних органів: звіти доповідні записки, довідки, зведення, огляди, пояснювальні записки , службові й супровідні листи та їх різновиди (листи - запити, листи нагадування, прохання, повідомлення, інформації, відповіді, телеграми, радіограми). 5) Обліково-фінансові документи: оформлення відкритих рахунків у банку заява-забов'язання відмова від акцепту ( акцепт - це згода платника на оплату грошових і товарних документів) акти трудові угоди доручення 6) Документи з господарсько-договірної діяльності: договір поставки договір підряду господорські договори в науковій діяльності договір у взаємовідносинах підприємства і банку договір про майнову відповідальність матеріально-відповідальних осіб комплект договорів по створенню нових форм господарювання 7) Документи господарсько-претензійної діяльності: протоколи розбіжностей до договорів претензійні листи комерційні акти позовні заяви 6) Документи зовнішньо-економічної діяльності комерційні листи відповіді на пропозицію контракти документи про створення спільних підприємств ( протокол намірів до створення спільного підприємства, договір і статут спільного підприємства). Спільні риси документів: 1. Кожен документ укладається повноважним органом, або особою відповідно до її компетенції. 2. Документ не повинен суперечити чинному законодавству. 3. Документ повинен бути достовірним. Інформація в документі повною і доцільною, формулювання лаконічним і зрозумілим (не двозначним). 4. Усі документи складаються за певним зразком, дотримання якого обов'язкове для всіх. 5. Правильним є документ складений офіційно-діловою мовою. Саме цим текст ділового документа відрізняється від тексту будь-якого іншого стилю.

31. Граматичні категорії іменників у документах Такі основні ознаки офіційно-ділового стилю, як стислість, чіткість, висока стандартизація вислову, сувора регламентація тексту, залежить від правильного вибору граматичної форми слова, зокрема іменників. 13 SEQ CHAPTER \h \r 115Слова-назви осіб, предметів, понять, як відомо, переважають у ділових паперах. Тому увага до граматичних категорій іменників повинна бути особливо пильною. Категорія роду іменників у ділових паперах Рід іменників назв професій, посад, звань - при виборі між наявними в мові формами іноді викликає труднощі. Орієнтуватися слід на такі правила: 1. Офіційні назви посад, професій, звань - іменники чоловічого роду: професор, нотаріус, директор, секретар, завідувач. Ці слова вживаються для позначення чоловіків і жінок. Це пов'язано з семантичною мотивацією слів: ці посади в минулому, як правило, обіймали особи чоловічої статі. 2. Відсутні відповідники жіночого роду у всіх складних назвах посад, звань: головний бухгалтер, провідний технолог, статист-дослідник, старший викладач. 3. Текст набуває офіційного характеру, якщо слова, залежні від найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі чоловічого роду й тоді, коли мова йде про жінок: Головний лікар дозволив..., Змінний інженер закінчив... 4. Форми чоловічого і жіночого роду мають слова: автор - авторка, аспірант - аспірантка, вихованець - вихованка, дисертант - дисертантка, поет - поетеса, студент - студентка, учень - учениця, спортсмен -спортсменка. 5. Лише жіночий рід має слова: покоївка, праля, домогосподарка, кастелянша, манікюрниця, рукодільниця, друкарка (жінка, що працює на друкарській машинці; друкар працівник друкарської справи). 6. Рід іменників спільного роду староста, суддя, голова, воєвода, сирота визначається синтаксично: Суддя Іванова оголосила вирок. Суддя Іванов повідомив про наслідки розслідування. Голова Коляда оголосила подяку. Голова Коляда ознайомив присутніх з планом роботи фірми. 7. У ділових паперах не вживаються однослівні найменування осіб за місцем проживання, роботи, статусу: сільчани - жителі села, освітяни - працівники освіти, заводчани - заводські робітники, циркачі - артисти цирку, зв 'язківці - працівники відділень зв в’язку, городяни - мешканці міста. Рід невідмінюваних іменників 1. Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: елегантний імпресаріо, люб'язний портьє, справедливий рефері. 2. Назви осіб жіночої статі - іменники жіночого роду: літня мадам, серйозна фрау, струнка міс, люб 'язна пані. 3. Невідмінювані назви істот - чоловічого роду: какаду, поні, кенгуру. 4. Невідмінювані назви неістот середнього роду: тролейбусне депо, актуальне інтерв'ю, світлове табло, нове меню. 5. Рід невідмінюваних географічних назв визначається за стрижневим словом: Батумі (місто), Марокко (країна), Гаїті (острів, держава). 6. Рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд визначається за родовим поняттям: "Верже" повідомила (газета), "Темпо" опублікував (журнал), "Мебіл ойл" заснована (монополія). 7. Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова: АЗС (станція), НДІ (інститут), ФПК (факультет), ПДВ (податок). Категорія числа іменників у ділових паперах Граматична категорія числа іменників у ділових паперах потребує обґрунтованого вибору форм однини і множини. За відношенням до числа іменники поділяються на 3 групи: 1) іменники, що вживаються і в однині і в множині: протокол -протоколи, заява - заяви, пропозиція - пропозиції, директор - директори; 2) іменники, що вживаються тільки в однині: - назви речовин: чорнило, пшениця, цукор, глина, цемент, вугілля; - збірні іменники: сумісництво, старостат, студентство; - абстрактні назви: щедрість, популярність, чесність; 3) іменники, що вживаються тільки в множині: назви парних предметів: двері, окуляри, обценьки; назви, що мають матеріально-речовинне значення: дріжджі, дрова; назви сукупностей предметів: гроші, меблі, витрати, копалини, фінанси; назви ігор, процесів, відрізків часу: шахи, канікули, оглядини. У ділових паперах трапляються випадки необґрунтованого вибору форми однини там, де повинні вживатися іменники у множині і навпаки. І. У документах однина вживається на позначення множини: 1. На позначення сукупності однорідних предметів: Зібрано цукрового буряка на площі... Увесь урожай черешні здано на консервний завод... За всіма ознаками, подорож: повинна бути приємною, з першого дня пасажир тут оточений піклуванням. 2. На позначення однакових предметів, що належать кожній особі або предмету: Молоді спеціалісти, працівники, з якими укладено строковий трудовий договір, підлягають атестації тільки за їх згодою. Після закінчення курсів слухачам видається свідоцтво. 3. У назвах установ і свят традиційно вживається або форма однини: Будинок книги, День енергетика, День учителя; або форма множини: Будинок офіцерів, Міжнародний день студентів, День працівників легкої промисловості. II. У документах множина вживається на позначення однини: 1. Абстрактні іменники можуть вживатися на позначення множини, коли набувають значення конкретного вияву якості, дії, стану: Політичні сили пропонують... В разі виявлення пустот у металі, заготовка бракується. 2. У множині вживаються речовинні іменники, коли позначають: - види, сорти, типи речовин: мінеральні солі, сухі вина, машинні масла, високоякісні сталі. Виробництво тих же ДСП стримується нестачею смол; - вироби з цієї речовини: Вироби із золотим та срібним посудом, з кришталем й коштовним склом надійдуть у продаж; - велику кількість речовини або великий простір, зайнятий нею: дозрівають пшениці, колосяться жита, талі води. 3. Власні назви вживаються у множині для позначення угрупувань, пов'язаних родинними стосунками: родина Василенків, сім 'я Іванчуків.
32. Особливості відмінкових закінчень іменників у документах За характером закінчень називного відмінка однини іменники в українській мові поділяються на чотири відміни. Іменники першої відміни (чоловічого та жіночого тверду - основа закінчується твердий приголосний, крім шиплячих: фірма, країна, робота; м'яку - основа закінчується на м'який приголосний: дотація, пропозиція, земля; мішану - основа закінчується на шиплячий: мережа, площа, біржа. В іменниках твердої групи з основою на г, к, х у давальному і місцевому відмінках відбувається зміна приголосних на з, ц, с: скарга - скарзі, допомога допомозі, економіка економіці, політика політиці, стріха -стрісі. В орудному відмінку іменники твердої групи мають закінчення – ою: перевіркою, країною; м’якою – ею: землею, долею, статею, пропозицією, інформацією; мішаної - -ею: біржею, мережею, площею, межею, вдачею, дачею. Іменники другої відміни також поділяються на тверду – з твердим приголосним основи, крім шиплячих: план, проект, відсоток; м'яку з м'яким приголосним основи: вчитель, камінь, початківець, добродій, поле, удосконалення; і мішану - з основою на шиплячий: гараж, вантаж, викладач, продаж групи. У родовому відмінку однини іменники II відміни можуть мати закінчення -а, -я, -у, -ю. Закінчення -а, -я мають іменники, які позначають: 1) Назви осіб, власні імена та прізвища: директора, Василя, Мороза. 2) Назви предметів, які можна порахувати: дубліката, журнала, векселя. 3) Назви мір довжини, ваги, часові проміжки, грошові одиниці, числові назви: кілометра, грама, вівторка, долара, десятка (але року, віку). 4) Терміни, що означають елементи будови чогось, геометричні фігури: атома, відрізка, квадрата, відсотка, вектора У звертаннях, що складається із загальної назви та прізвища, форму кличного відмінка має лише загальна назва. Прізвище пишуть у називному відмінку: пане Миколаєнко, добродію Якименко, добродійко Марченко, студентко Шевчук. 5) Географічні назви з наголосом на кінцевому складі, а також із суфіксами -ов, -ев, -єв, -їв, -ин, -їн: Дністра, Києва, Миколаєва, Жашкова. 6)Назви населених пунктів: Лондона, Житомира, Мелітополя. Закінчення -у, -ю мають іменники, які позначають: Назви установ, закладів, організацій: банку, заводу, тресту, відділу. Назви речовин, матеріалу: асфальту, кефіру, целіенту, трикотажу, Назви будівель, споруд, приміщень та їх частин: вокзалу, поверху, коридору, будинку, палацу (але гаража, карниза, еркера). Збірні поняття: капіталу, товару, тексту, десерту, ринку. Назви почуттів, станів, процесів, дій, властивостей, ознак, формацій: болю, контролю, бюджету, експорту, принципу, інтересу, прогресу, кворуму. Складні безсуфіксні іменники (крім назв істот): водопроводу, держбюджету, живопису, родоводу. Префіксальні іменники: видатку, прибутку, вироку, збору. Назви природних явищ: землетрусу, туману, інею, вітру. Терміни іншомовного походження, що означають хімічні або фізичні процеси, літературознавчі терміни: синтезу, аналізу, імпульсу, сюжету. Іменники із значенням місця і простору: абзацу, майдану, краю, світу. 11. Назви населених пунктів: Кривого Рогу, Кавказу, Донбасу. Паралельні закінчення (-а, -я, -у, -ю) мають іменники з різним лексичним значенням: акта (документ) - акту (дія), апарата (прилад) - апарату (збірність), терміна (назва) терміну (строк), папера (документ) паперу (матеріал), рахунка (документ) - рахунку (дія), фунта (грошова одиниця) фунту (міра ваги), блока (частина споруди, машини) блоку (збірність). У давальному відмінку однини іменники II відміни чоловічого роду можуть мати паралельні закінчення: -ові, -еві, -сві і -у, -ю: директорові директору, секретареві - секретарю, Олексієві - Олексію. 1. У ділових паперах перевага надається закінченням -у, -ю: ректору, економісту, декану, керівнику. 2. Для уникнення одноманітних закінчень, у документі спочатку вживається закінчення -ові, -еві, -єві, а тоді -у, -ю: добродієві ректору, Симоненкові Василю Андрійовичу, директорові Бойку Богданові Петровичу. 3. При використанні іменників, які мають однакові закінчення в родовому та давальному відмінках (-у), слід вживати в давальному відмінку закінчення -ові, -еві, -єві: допомога (кого?) заводу, допомога (кому?) заводові, пропозиції відділу (кого?), побажання відділові (кому?). У знахідному відмінку іменники II відміни можуть мати: 1. Закінчення родового відмінка - для істот: викликати секретаря, повід,омити директора, запросити ветерана.2. Закінчення називного відмінка - для неістот: виписати журнал, підписати акт, написати лист, відремонтувати замок. 3. У назвах предметів, періодичних видань, організацій, які походять від назв істот закінчення знахідного відмінка збігається з називним: передплатити "Юний технік", придбати "Запорожець", читати "Юний натураліст". В орудному відмінку однини іменники II відміни мають закінчення – ом – для твердої групи: попитом, наказом, податком; -ем, -єм, -ям -для м'якої: покупцем, виконавцем, вчителем, краєм, врожаєм, завданням, підписанням; -ем для мішаної: продажем, викладачем, течем, дощем, ножем. До третьої відміни належать іменники жіночого роду з основою на приголосний та іменник мати: кількість, змінність, впливовість, осінь, сіль, притаманність, гуманність, фальш. У родовому та давальному відмінках однини іменники III відміни мають закінчення і: осі, ночі, сталі, тіні, вісті. В орудному відмінку ці іменники мають закінчення: а) якщо основа іменника закінчується одним приголосним (крім губного та р), то після голосного перед закінченням -ю цей приголосний подовжується: подорожжю, міццю, міддю, загибеллю, сіллю; б) якщо основа іменника закінчується сполученням приголосних або на губний (б, п, м, в, ф), а також р, щ, то подовження не відбувається: не відбувається: любов'ю, радістю, якістю, верф 'ю, матір 'ю, нехворощю. До четвертої відміни належать іменники середнього роду на -а, -я (переважно назви малих істот), що при відмінюванні набувають суфіксів -ат, -ят, -ен: теля, дитя, ім'я, курча. У родовому відмінку однини вживаються форми на -яти, -ати: дитяти, козеняти, теляти; -ені: імені, племені. В орудному відмінку однини вживаються форми на -ям, -ом та -ем: гусеням, курчам, іменем та їм 'ям, теменем та плем 'ям. У ділових паперах іменники четвертої відміни вживаються рідко
33. Правопис закінчень власних та загальних назв у кличному відмінку при звертанні Звертанням називають слово в реченні, що означає назву особи, чи предмета, до якого звернена мова: Шановний Олександре Петровичу! В українські мові форми звертання виражаються Залежно від співвіднесення іменника до однієї з чотирьох відмін, закінчення кличного відмінка має свої особливі форми: Іменники чоловічого і жіночого роду І та II відмін мають в однині у кличному відмінку такі закінчення: а) для твердої групи - о: Катерино Петрівно, Миколо, Микито, Олено, дівчино, Людмило, подруго, Ганно; б) для м'якої - е, є, з пестливим значенням – ю: Надіє, Ілле, Розаліє, Маріє, Ліліє, земле, Наталю, Лесю, Олю; в) для мішаної е, зрідка о: листоноше, меже, площе, мереже, Мишо, Мамо, вельможо. Іменники чоловічого роду II відміни у кличному відмінку мають закінчення: а) для твердої групи - е, у: Петре, Степане, Іване, пане, директоре, Вікторе, інженере, Олегу, провіднику. У деяких іменниках з основою на г, к відбувається чергування приголосних: друг - друже, козак козаче. б) для м'якої ю: Олексію, Віталію, лікарю, вчителю, токарю, Андрію, секретарю, Юрію, водію, добродію; в) для мішаної у, е: товаришу, Петровичу, газетяре, Миклоше. Іменники III відміни жіночого роду у кличному відмінку мають закінчення - е: Любове, Нінеле, молодосте, радосте. У звертаннях, що складаються з двох власних імен (імені та по батькові) обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Олено Петрівно, Лідіє Миколаївно
·, Лесю Семенівно, Ілле Володимировичу, Борисе Васильовичу, Михайле Климовичу, Миклоше Петровичу. У звертаннях, що складаються з двох загальних назв в однині, кличний відмінок можуть мати обидва слова: пане бригадире (бригадир), добродію директоре (директор), пане лікарю (лікар). У звертаннях, що складаються із загальної назви і власного імені, форму кличного відмінка має загальне слово, а власне ім'я може мати і кличну форму й форму називного відмінка: друже Ярослав (Ярославе), пане Андрію (Андрій).
34. Особливості відмінювання складних слів у документах Залежно від характеру відмінюваності, виділяють три групи складних слів: 1. Складні слова з невідмінюваною першою частиною. Сюди належать: а) складні слова з першим невідмінюваним компонентом: кафе-кондитерська, какао-порошок, шосе-магістраль, екс-президент; б) складні слова, в яких перший компонент за значенням наближається до прикметника: компакт-диск (компактний), жокей-клуб (жокейський клуб), свят-вечір (святий); в) складні терміни, першим компонентом яких є слова блок-, вектор-, дизель-, вакуум-, кварц-, прес-, експрес- та ін.: блок-система, вектор-потенціал, експрес-аналіз, дизель-генератор, прес-секретар; г) іншомовні назви проміжних частин світу: норд-вест, норд-ост, зюйд-вест; ґ) назви трав і квітів: іван-чай, ромен-салат, сон-трава, чар-зілля, розрив-трава.
35., 65. Особливості використання прикметників у документах. 1. Не використовуються у документах присвійні прикметники, вони замінюються іменниками: директорів підпис - підпис директора, президентський указ - указ президента. Якщо потрібне точне означення, іменник-прізвище (посада, звання) ставлять у родовому відмінку: Петренкові пропозиції - пропозиції Петренка В.П., Клименкові зауваження - зауваження Клименка С.А. Але усталеними є вживання присвійних прикметників: архімедова спіраль, бертолетова сіль, карданова передача, рентгенівський апарат, штрумова система, езопівська мова, сізіфова праця. 2. Уникати вживання прикметників, що походять від географічних назв: криворізькі жителі - жителі м. Кривий Ріг, запорізька адреса - адреса у м. Запоріжжя, китайські товари - товари з Республіки Китай. Але усталеними є вживання подібних прикметників, що означають географічні назви, що походять: 1) від топонімів та інших географічних назв: Запорізька область, Харківський район, Керченська протока; 2) від імен, прізвищ чи псевдонімів: Баренцове море, місто Корсунь-Шевченківський, селище Гоголеве. 3. Прикметники узгоджуються з іменниками на означення певних професій, посад та звань жінок лише у чоловічому роді: старша лаборантка - старший лаборант, досвідчена інженер - досвідчений інженер, професійна водій - професійний водій. 5. Усі прикметники (у ролі означень), що вживаються у сполученні з числівниками два, три, чотири, стоять у називному та знахідному відмінках множини і мають переважно закінчення і, а не - их: два нестандартні вироби, розглянути три оригінальні розробки, чотири великі контейнери. 6. Прикметник останній з усіма числівниками має закінчення -і: за останні шість років, останні дванадцять питань. 7. Для визначення часу за роком потрібно вживати відповідні прикметники у родовому відмінку без прийменника, або ж прислівник: у минулому році минулого року (торік), у наступному році - наступного року, на наступному тижні наступного тижня.8. Узгоджуючи прикметникові закінчення з іменниками, слід звертати увагу на позначення невизначеної кількості однорідних предметів, що існують у певній сукупності: пошкоджені приладдя - пошкоджене приладдя, пошкоджені коріння - пошкоджене коріння, технічні знаряддя - технічне знаряддя.
36. Особливості використання займенників у ділових паперах Займенник - це самостійна частина мови, яка вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Займенники у мові вживаються для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому їхню форму треба узгоджувати з родом і числом іменників, замість яких ці займенники вжито. Правильно вжиті займенники допомагають пов'язати речення в тексті .І. Вживання особових займенників у документах.1. Займенник я вживається тільки в особових паперах і в деяких видах документів (автобіографії, дорученні, розписці, пояснювальній записці). 2. У розпорядчих документах займенник /я/ обминається. Ці документи розпочинаються дієсловами у першій особі однини (Пропоную... Наказую...).3. Займенник /я/ в офіційно-діловому, науковому та публіцистичному стилі замінюється авторським /ми/, а також, коли є потреба пом'якшити категоричність висловленого (..ми дійшли таких висновків).4. Займенники третьої особи (він, вона воно, вони) в орудному відмінку мають /н/ і вживаються без прийменника: задоволений ними, керувати нею.5. Після прийменників, що вимагають давального відмінка (завдяки, всупереч, наперекір, назустріч, вслід, на противагу), займенники вживаються без /н/: завдяки їм, назустріч їй, всупереч йому).6. Займенники він, воно у місцевому відмінку мають варіант - на ньому (а не на нім).7. Слід уникати двозначності, що може виникнути при співвіднесеності займенників він, вона, вони з будь-яким із слів: Ми дуже вдячні за можливість ознайомитися з рекламою продукції вашої фірми. Вона (?) справила на нас приємне враження - Ми дуже вдячні за можливість ознайомитися з рекламою виробів (товарів) Вашої фірми. Вони справили на нас приємне враження. Економіст Іваненко В.П. внесла пропозицію. Головуючий з нею не погодився Головуючий відхилив пропозицію економіста Іваненко В.П.8. Вживаючи особові займенники, слід уникати їх нагромадження: Він збирається вступити до університету. Він давно вже вирішив стати економістом.9. Займенник /ми/ у переважній більшості документів, які пишуться від імені установи, підприємства, організації, пропускається. Наприклад, ділові листи часто починаються словами у першій особі множини (Просимо... Надсилаємо... Повідомляємо...). Паралельно вживається форма третьої особи однини (Дирекція просить... Завод надсилає... Управління повідомляє...).10. Займенник Ви вживається в усному й писемному мовленні для підкреслення поваги, пошани, ввічливості. У документах пишеться з великої літери (заявах, запрошеннях, службових листах).11. Для показу суворого об'єктивного викладу, категоричної вимоги, займенник Вам опускається: Надсилаємо Вам для ознайомлення Надсилаємо для ознайомлення. Просимо Вас негайно оплатити рахунок Просимо негайно оплатити рахунок.12. Для пом'якшення категоричності вимоги, використання займенника Ви є доречним: пропоную з'явитися пропоную Вам з'явитися, прошу уточнити - прошу Вас уточнити.13. Дійова особа в реченні, виражена особовим займенником, повинна стояти у називному відмінку, а не в орудному: мною запроваджено - я запровадив, нами запропоновано - ми запропонували, ними переказано вони переказали, вами доведено ви довели.14. Не слід використовувати займенники особи в присутності тих, про кого йде мова.II. Присвійні займенники в документах.1. Присвійні прикметники в родовому і давальному відмінках мають форми: мого, твого, свого, моєму, твоєму, своєму. Форми мойого, твойого, мойому, твойому властиві розмовному стилю.2. Присвійні займенники в місцевому відмінку мають тільки нормативні форми: на моїм - на моєму; на твоїм - на твоєму, па їхнім – на їхньому, на вашім -на вашому.3. Для уникнення зайвого паралелізму, у діловому мовленні вживається присвійний займенник їхній, а не їх (від вони): їх обладнання - їхнє обладнання, надійшли їх пропозиції надійшли їхні пропозиції, реалізовано їх продукцію реалізовано їхню продукцію.4. Не слід зловживати займенником свій, бо він, як правило дублює вже наявне в тексті слово: Петренко І.П. не справився зі своїми обов’язками диспетчера. Він своїми руками відремонтував свою машину - Він власноруч відремонтував особисту машину.5. Уникати двозначності при використанні присвійного займенника свій: Директор попросив присутніх прокоментувати свої пропозицій - Директор запропонував присутнім прокоментувати їхні пропозиції. III. Вживання означальних, вказівних, питальних, неозначених займенників у ділових паперах.1. У давальному і місцевому відмінках однини слід використовувати нормативні форми займенників: у чиїм -у чийому, був відсутній якийсь час -був відсутній деякий час, сі продукти ці продукти, цеї домовленості цієї домовленості, казна-який звіт - невідомо який звіт, котрогось із присутніх декого з присутніх, тая нарада та нарада, абичим завершили невідомо чим завершили, тії розробки - тієї розробки. Перші приклади є розмовними, діалектними.2. Правильно використовувати близькі, але не тотожні за значенням займенники кожний, всякий, будь-який: Думаю, зможу відповісти на будь-яке (кожне, всяке) запитання. Але: Кожний відповідає за відведену ділянку роботи. Нас влаштовує будь-який квиток.3. На означення особи перевага надається вживанню займенника який (-а, -і), а на означення предметів, дій, явищ - що: інженера-конструктора, який проживає..., економіста, який працює..., Зарубу Олега Гнатовича, який мешкає..., учасники зборів, які проголосували..., контракт, що був підписаний...4. Слід дотримуватися варіювання у використанні питальних займенників: Звичайно ухвали складаються із вступної частини, в якій зазначається стан питання, що розглядається, і розпорядчої, яка містить перелік заходів із зазначенням термінів виконання...5. Двозначність виникає, якщо вказівний займенник це відноситься до двох явищ: Директор звільнив Бойка з обійманої посади і призначив на його місце Остапенка. Це (?) рішення не схвалюють у колективі. Отже, використання чи невикористання займенників змінює тональність ділових текстів, може посилювати або пом'якшувати категоричність наказу, вимоги, прохання, поради тощо.
37. Правила запису цифрової інформації в документах Числівник - це частина мови, яка означає абстрактно-математичну кількість або точно визначену кількість предметів при лічбі (25 кілограмів, шестеро студентів, три заяви, сім представників). В усіх стилях сучасної української літературної мови числівники вживаються по-різному. На письмі кількісні числівники, як правило, записуються цифрами. У ділових паперах доводиться мати справу зі значною кількістю числових назв. Вони вимагають спеціального оформлення. При складанні документів слід враховувати такі правила запису цифрової інформації: 1. Прості кількісні числівники, які називають однозначне число (без вказівки на одиниці виміру), записується словом, а не цифрою: (сім'я у складі трьох осіб, студентів повинно бути не більше чотирьох, між трьома фірмами укладено договір). 2. Простий числівник на позначення часових меж записується словом (за два місяці до закінчення терміну дії контракту, випробування повинні тривати два-чотири місяці). 3. Якщо простий числівник супроводжується найменуванням одиниць виміру, він записується цифрою (продано 10 центнерів цукру, відведена ділянка розміром 40 га). 4. Складні й складені числівники записуються цифрами, крім таких випадків, коли ними починається речення (На заняттях були присутні 25 студентів і Двадцять п'ять студентів були присутні на заняттях. Надіслано 128 підручників і Сто двадцять вісім підручників було надіслано). 5. Цілі числа, які виражаються кількома знаками, і оформлюються за допомогою пропусків. Місце пропусків залежить від системи обчислення (при десятковій - кожен четвертий знак: 50 000 т (50 тис. т), 976 000 - 976 тис.). 6. Порядковий числівник, що передається арабськими цифрами, вводиться в текст з відмінковими закінченнями (по 3-му класу точності, телевізори 5-го покоління). 7. При перерахуванні кількох порядкових числівників відмінкове закінчення ставиться лише один раз (вироби 3, 4 і 5-го сортів, працівники І, 2, 3-го цехів).8. Деякі порядкові числівники для розрізнення серед інших позначень пишуться в документах римськими цифрами, але вже без відмінкових закінчень. Так, наприклад, подекуди записують порядкові номери місяців, кварталів та ін.( V місяць, III квартал).9. Складні слова, перша частина яких - цифрове позначення, можуть писатися в документації комбіновано: 40-процентний - 40%, 100-кілометровий - 100 км, 5-міліметровий - 5мм).10. Грошова сума записується спочатку цифрами, а в дужках - словами, наприклад: в розмірі 35 500 (тридцять п'ять тисяч п'ятсот) грн.11. Навчальні й фінансові роки мають такий зразок запису: у 1998/99 навчальному році.12. Запис дати в документах має такий зразок: 01.09.2000, 1 вересня 2000 року, перше вересня двохтисячного року).13. У діловому стилі приблизна кількість відтворюється дуже обмеженою кількістю зворотів: понад, до, над, більше, менше (до вересня 2001 р.).14. Широко вживаються дробові числівники, але в усному мовленні вони мають таку відтворюваність: а) якщо ціла величина або чисельник позначається числами два, три, чотири, то ціла величина і знаменник матимуть закінчення -і: 2 3/7-дві цілі три сьомі; 4 2/5 чотири цілі дві п 'яті, 3 4/9 - три цілі чотири дев 'яті; б) якщо ціла величина або чисельник позначаються іншими числами, то ціла величина і знаменник матимуть закінчення их: 15 6/7 п 'ятнадцять цілих шість сьомих, 98 7/9 - дев 'яносто вісім цілих сім дев 'ятих. 15. Збірні числівники поєднуються: а) з іменниками чоловічого роду: четверо студентів, п 'ятеро громадян; б) з особовими займенниками ми, ви, вони: їх було восьмеро, нас було двоє. в) з множинними іменниками: двоє дверей, троє окулярів. Не сполучаються із збірними числівниками іменники на позначення високих та офіційних посад: сполучення на зразок п'ятеро президентів, троє професорів вважаються усно-розмовними.
38. Зв'язок числівників з іменниками в ділових паперах У ділових паперах числівники керують певними формами відмінків іменників, з якими сполучаються або узгоджуються з ними.1. Числівник один узгоджується з іменником у роді, числі й відмінку (одне запитання, одна вказівка, двадцять одне зауваження).2. Числівник два має дві форми роду (два протоколи, дві пропозиції).3. Після числівників два, три, чотири, обидва (а також після складених числівників, останнім словом яких є два, три, чотири) іменники вживаються у формі називного відмінка множини (два примірники, чотири путівки). Проте іменники, які в однині та множині мають різні основи (громадянин - громадяни, селянин - селяни, друг-друзі) поєднуються з числівником два у формі родового відмінка однини: два громадянина, два селянина, два друга.4. Після числівника п 'ять і наступних, іменники вживаються у формі родового відмінка множини (сім заяв, шістнадцять комп 'ютерів).5. При числівниках тисяча, мільйон, нуль іменники вживаються у формі родового відмінка множини (мільйон карбованців, тисяча гривень, нуль відсотків).6. З неозначено-кількісними та збірними числівниками іменники вживаються у формі родового відмінка множини (декілька років, багато студентів, шестеро позивачів).7. Після дробових числівників іменники вживаються у формі родового відмінка однини (одна ціла і п 'ять десятих гектара, п 'ять цілих і одна четверта грама).8. Числівники півтора, півтори сполучаються з іменниками у формі родового відмінка однини (півтора року, півтора місяця, півтори доби), а числівник півтораста - у родовому відмінку множини (півтораста центнерів).9. Порядкові числівники узгоджуються з іменниками у роді, числі й відмінку (шосте засідання, дванадцятий день).10. У сполученнях, що позначають дату, типу Восьме березня, Перше травня, відмінюється тільки перша частина: до Восьмого березня, присвячене Першому травня.11. При поєднанні дати зі словом свято, день числівник і назва місяця вживаються в родовому відмінку: поздоровити зі святом Восьмого березня, підготуватися до дня Першого травня. Конструкції поздоровити зі святом Восьме березня, привітати зі святом Перше травня належать до сфери розмовної мови.12. Ненормативним є словосполучення пара слів, пара хвилин. Літературною нормою вважається кілька слів, кілька хвилин. Слово пара поєднується з іменниками, що позначають однорідні предмети як одне ціле: пара чобіт, пара коней; з іменниками (у множині), які позначають предмети роздрібної торгівлі: пара яблук; з іменниками на позначення осіб, об'єднаних спільною дією, станом, почуттям: молода пара, пара фігуристів.13. Точно визначений час виражається сполученням з прийменником о: о сьомій годині; об: об одинадцятій годині.14. Неточно визначений час виражається сполученням з прийменником на: на п 'яту годину.15. Дробові числівники часу передаються відповідним дробом із прийменником на - до половини години, з прийменником на або до коли половина години, з прийменником до або за - коли час перейшов за половину години: чверть на п 'яту, пів на восьму, пів до восьмої, чверть до сьомої, за чверть сьома.
39. Правопис числівників як компонентів складних слів1. Числівник один у складних словах має форму одно -: однокласник, однопроцентний, одновідсотковий.2. Дві форми мають числівники два, три, чотири, коли вони виступають у складних іменниках і прикметниках: елементи дво-, три-, чотири- пишуться у словах, якщо другий компонент починається на приголосний: двопроцентний, двотижневий, трисерійний, чотирикімнатний, чотириденний. елементи двох-, трьох-, чотирьох- сполучаються з основами, що починаються на голосний: двохатомний, трьохелементний, трьох'ярусний, чотирьохетапний.13ADVANCE \d 115 елементи двох-, трьох-, чотирьох- сполучаються з порядковими числівниками: -сотий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний: трьохсотий, двохтисячний, трьохмільйонний, чотирьохмільярдний, двадцятидвохрічний, двохтисячоріччя. 3. Числівники від п'яти до десяти, числівники на -дцять і на -десять у складі прикметників та іменників мають форму родового відмінка (із закінченням -й): п 'ятигодинний, шестиденка, десятилітровий, вісімнадцятиденний.4. Числівники дев 'яносто, сто в складних словах зберігають форму називного відмінка: стоквартирний, дев'яностопроцентний, дев'яносторіччя.5. Числівники сорок, двісті - дев'ятсот виступають у складних словах у формі родового відмінка: сорокакілометровий, сорокап'ятирічний, двохсотлітній, вісімдесятирічний. Числівник тисяча входить до складу іменників та прикметників у формі тисячно-: тисячокілометровий, тисячотонний.
40.Особливості синтаксису ділових паперів Враження стрункості викладу, чіткості й логічності документа досягається за рахунок синтаксису, точніше - через бездоганне дотримання тих правил, які для ділового стилю є обов'язковими. У діловому мовленні використовуються речення розповідного характеру. Питальні й окличні речення в ділових документах зустрічаються досить рідко. У чому ж особливості синтаксису ділового тексту. В реченнях переважає прямий порядок слів. Це виражається:1. Підмет стоїть перед присудком: Запоріжці відчули переміни...; Дирекція просить...2. Узгоджене означення стоїть перед означуваним словом, неузгоджене - одразу після нього: Пайовий внесок оплачується на підставі...; Генератор змінного струму перетворює механічну енергію в електричну.3. Вставні слова ставляться на початок речення. Вони вказують на висловлене раніше, служать для пояснення окремих слів і словосполучень, відсилають до джерел та ін.: Як зазначалося раніше, треба виходити із інтересів акціонерів; Відомо, що право на додаткову житлову площу мають особи, які страждають хворобами... Використання непрямого порядку слів у діловому тексті виправдане, коли треба наголосити на певному слові: у повідомленні «Завтра відбудеться засідання ревізійної комісії наголошується на часі проведення заходу. Типовими для ділових текстів є дієприкметникові та дієприслівникові звороти. Вони даються змогу чітко виявити логічне підпорядкування частин висловлюваної думки, а водночас і економніше висловлювати її, беручи на себе функції підрядного речення. Тому дієприслівникові та дієприкметникові звороти ставляться на початок речення: Зважаючи па викладене вище, хочемо... Для передачі часового, причинового, умовного значення дієприслівникові звороти замінюють підрядним реченням: Як вказувалося (говорилося) вище, треба... Не бажано розпочинати кожне речення чи абзац документа дієприслівниковим зворотом, їх варто заміняти підрядним реченням: Будучи директором фірми... Як директор фірми... У документах присудок переважно має форму теперішнього часу: Повідомляємо, що замовлений Вами товар було відвантажено сьогодні на склад...згідно з умовами договору. Поширені пасивні конструкції із дієсловами на - ться, які вказують на позачасовість дії: виплати нараховуються, проект обговорюється, відділ підпорядковується, ректорат клопочеться. У ролі присудка вживаються інфінітивні конструкції: зробити, включити, сприяти, відзначити, затвердити, зобов'язати, попередити. Це насамперед стосується розпорядчої документації. Вживання наказової форми дієслів: наказую, пропоную, оголосити застосовується лише в першій особі однини в тих документах, які показують принцип єдиноначальності. Документ лише тоді логічно бездоганний, коли в ньому витримано ієрархію підпорядкування понять. Тому до однорідних членів речення в ньому ставляться досить жорсткі вимоги.1. У ролі однорідних не виступають слова, що виражають родові (ширші) та видові (вужчі) поняття. Наприклад: В цьому році було посіяно зернових 500 га, ячменю З0 га, кукурудзи 400. Треба було б: В цьому році було посіяно зернових 500 га, у тому числі ячменю З0 га, кукурудзи 40. 2. Не можна будувати однорідного ряду зі слів, близьких за значенням або тотожних: Інфляція, знецінення грошей призвели до скрутних наслідків в економіці.3. Не слід вживати як однорідні ті слова, що виражають різнопланові, тематично не пов'язані поняття: У резолюції висловлені висновки і побажання, які ми повинні врахувати. Побажання можна висловити, висновки - зробити. Моє враження і ставлення до цієї особи неоднозначне. Моє враження від цієї особи і ставлення до неї...4. Якщо при однорідних членах є узагальнююче слово, то воно повинне стояти в тому ж відмінку, що й однорідні члени речення. Порівняймо: База одержала такі товари (кого, що): паперову тару, кольорову фарбу - На базу надійшли такі товари: паперова тара, кольорова фарба. В нардах України с багато корисних копалин: кам 'яного вугілля, залізної руди, кам 'яної солі Україна багата корисними копалинами: кам 'яним вугіллям, залізною рудою, кам 'яною сіллю.
41. Узгодження підмета з присудком у ділових паперах При складанні документів слід звернути увагу на правила узгодження підмета з присудком у ділових паперах:1. Якщо підмет має у своєму складі числівник, який закінчується на одиницю (21, 81), то присудок ставиться в однині: Двадцять один працівник об'єднання подав заяву про звільнення з роботи. Вісімдесят один студент взяв участь у конференції.13 SEQ CHAPTER \h \r 1152. Якщо числівник у підметі закінчується на два, три, чотири, присудок ставиться у множині, були переведені три працівники, чотири студенти пропустили заняття.3. Підмет зі словами більшість, меншість, ряд, частина, багато, кілька в діловому стилі вимагають від присудка форми однини: Ряд пропозицій буде враховано. Більшість студентів буде зарахована на стипендію. Частина товару буде реалізовано. Кілька промовців буде запрошено до роботи конференції. Але, якщо головні члени речення розділені підрядним реченням, або коли головні члени речення є однорідними, то присудок ставиться у множині: Ряд питань, які внесені на обговорення, будуть поставлені на голосування. Кілька пунктів і параграфів будуть змінені.4. Однорідні підмети із означенням, наприклад, значна частина, велика кількість, цілий ряд вимагають від присудка однини. Значна частина верстатів і механізмів відповідає сучасним вимогам.5. При підметі, вираженому займенниками хто, дехто, ніхто, ніщо та ін. присудок ставиться у формі однини: Усі, хто пройшов реєстрацію, повинні з'явитися.6. Якщо до складу підмета входить прикладка, виражена іменником іншого, ніж підмет, роду, присудок узгоджується в роді з підметом, а не з прикладкою: Виставка-продаж відбулася... Школа-інтернат відкрита з ініціативи... Недалеко від вокзалу знаходиться вагон-лабораторія, який веде контроль за станом повітря та води.7. Присудок ставиться в однині, коли однорідні підмети розділені протиставними сполучниками не - а, не лише -а й: Не лише економічного, а й юридичного обґрунтування, потребує...8. Коли підмет - символічна або умовна назва, присудок узгоджується із загальною, родовою назвою: Об'єднання «Світанок» уклало угоду... Фірма "Світоч" допомогла... Банк "Аваль" надав пільги...9. Якщо підмет абревіатура - присудок узгоджується в роді, числі, що й головне слово в словосполученні, від якого утворено абревіатуру: УАН (Українська академія наук) була заснована в 1918 році. ЗДУ (Запорізький державний університет) провів... У1999 році ПДВ (податок на додану вартість) становив...
42. Складні випадки керування в ділових паперах Керування - один із способів поєднання слів, при якому слово вимагає конкретної відмінкової форми іншого слова, тобто керує формою іншого слова: оплачувати проїзд, платити за проїзд. Досить часто в ділових паперах трапляється неточність та двозначність формулювань, безпредметні й не дуже грамотні розмірковування, нечіткість у висловленні думки. Щоб уникнути таких помилок, слід звернути увагу на сполучуваність слів у тексті документа. При дієсловах, які вимагають неоднакових відмінків від іменників, не вживається спільний додаток: Ми повинні прагнути до вдосконалення і повного опанування методів. Треба опанувати - методами, але вдосконалення - методів; Для організації роботи замало самого інформування, повідомлення фактів. Повідомляти - факти, інформувати - про факти. Спільний додаток неможливий. У стійких словосполученнях не замінюються окремі слова і не вводяться нові. Від цього словосполучення руйнується, а текст стає неграмотним: кожного взяло за самолюбство (перероблено вислів узяло за живе), для відома і для діла (перероблене до відома), для розуму і душі (перероблено до душі). Близькозначні слова (синоніми) можуть вимагати після себе неоднакових відмінків: повідомити директору (кому) - інформувати директора (кого), опанувати (що) мову - оволодіти (чим) мовою, властивий (кому) - характерний (для кого), сповнений (чого) - наповнений (чим), оснований (на чому) - заснований (ким), багата (на що) - славиться (чим), торкатися (чого) - доторкатися (до чого). Наприклад: Нехай ці знання будуть властиві й характерні нам (властиві нам, але характерні для нас). Добираючи українські відповідники до російських, слід розрізняти мовні засоби: благодарить (кого) - дякувати (кому), причинять (что) - завдавати (чого), нуждаться (в чем) - потребувати (чого), подражать (кому) -наслідувати (кого), извинять (кого) - пробачати (кому). Наприклад: Голова подякував його (йому) за успіхи в роботі. Використання прийменників у російській і українській мовах неоднакове. Тому, слід звернути увагу на вживання прийменників, що їх вимагають дієслова: подготовится к (чему) - підготуватися до (чого), стремится к (чему) - прагнути до (чого), предупреждать о (чем) - попереджувати про (що), думать о (чем) - думати про (що), случилось по вине - трапилось через провину В українській мові розрізняють такі види керування: 1. Дієслівне - коли дієслово вимагає від іменника певного відмінка: вжити (чого) заходів, запобігати (чому) аваріям, заперечувати (що) факти, повідомляти (чим) телефоном, ігнорувати (що) пропозицію, зазнати (чого) поразки, наголошувати (на чому) на головному, заслуговувати (на що) на увагу, досягти (чого) згоди. 2. Іменне - іменники, утворені від дієслів вимагають певних відмінків: попередження (чого) незаконних дій, завідувач (чого) відділу, завідуючий (чим) відділом, забезпечення (чим) літературою, опанування (чого) курсу, оволодіння (чим) мовою, освоєння (чого) комп'ютера, запобігання (чому) злочинним заходам. Існують інші види іменного керування: пам 'ятник (кому) Шевченкові, магазин Михайла Вороніна.13 SEQ CHAPTER \h \r 1153. Прикметникове - коли прикметники керують формою іншого слова: характерний (для кого, чого) для директора, притаманний (кому, чому) директору, властивий (кому) менеджеру, хворий (на що) на грип, багатий (на що) на ідеї. Конкретної форми слова вимагають також прийменники прислівникового походження. Так, слова всупереч і завдяки вимагають давального відмінка: всупереч умовам, домовленості, вимогам; завдяки клопотанню, узгодженості, послугам.
43. Скорочування слів і словосполучень у документах Дотримуючись вимоги лаконічного, максимально стислого письма, під час укладання ділових паперів на позначення понять чи значень широко користуються загальноприйнятою системою стандартних скорочень. Розрізняють два основні види скорочень:1. Лексичні (абревіатури) складноскорочені слова, утворені шляхом вилучення частини літер, що входять до їхнього складу, або з частин слів: ДАІ (державна автомобільна інспекція), ПДВ (податок на додану вартість), СБУ (Служба безпеки України), МВФ (Міжнародний валютний фонд), СП (спільне підприємство); заввідділу (завідувач відділу), Донбас (Донецький басейн), рембаза (ремонтна база), міськком (міський комітет), райвиконком (районний виконавчий комітет), головбух (головний бухгалтер), техдокументація (технічна документація).2. Графічні, які використовуються на письмі для скороченого позначення слів: обл. (область), кв. (квартира), м.п. (місце печатки), тел. (телефон), хв. (хвилина), грн. (гривня), екз. (екземпляр), кімн. (кімната), арк. (аркуш). Лексичні скорочення (абревіатури) функціонують як самостійні слова. Графічні ж скорочення не є словами й використовуються лише на письмі. На відміну від абревіатур, графічні скорочення обов'язково розшифровуються і читаються повністю. Розрізняють такі типи лексичних скорочень:1. Ініціальні скорочення - утворені з початкових літер слів й означають поняття. Вони поділяються: а) буквені - читаючи їх, треба вимовляти літери: ЗДУ (Запорізький державний університет), КЗпП (Кодекс законів про працю), ЖБК (житлово-будівельний комплекс), ВВС (відділ внутрішніх справ), КПП (контрольно-пропускний пункт); б) звукові - читаючи їх, вимовляють звуки: рагс (реєстрація актів громадського стану), ТОВ (товариство з обмеженою відповідальністю), ВАК (вища атестаційна комісія), НОП (наукова організація праці), ЖЕУ ( житлово-експлуатаційне управління); в) літерно-звукові (змішані) - частина слова вимовляється за літерами, частина - звуками: ЖЕК (житлово-експлуатаційна контора), ТЕЦ (теплова електростанція), ОП (орендне підприємство). 2. Складові слова - утворені з частин складів слів: завгар, техред, райком.3. Частково скорочені слова - утворені з частини або частин слів і повного слова: Донвугілля, Укрпафта, госпрозрахунок, заввідділу, техпрацівник.4. Усічення: зав. (завідувач), акад. (академік), доц. (доцент), асист. (асистент). Слово скорочується до першого приголосного або до останнього у складі, якщо це дозволяє правильно розгорнути скорочення у повне слово: філософ. - філософський, висотн. - висотний, стат. статистичний, статич. статичний, ком. комітет, коміс. - комісія.5. Змішаного типу (комбіновані): НДІ торгмаш, ХарБТІ. Розрізняють декілька типів графічних скорочень: - крапкові - ст. (станція, старший, стаття, століття), див. (дивись), ім. (імені), с. (сорт, село, сторінка), м. (місто), буд. (будинок), д. (дім), а.с. (авторське свідоцтво), відп. (відповідальний), гол. (головний), д. (добродій), жін. (жіночий), заст. (заступник), ін. (інший), кв. (квадратний, квартал, квартира), наук. (науковий), нач. (начальник), нац. (національний), ориг. (оригінал), рос. (російський), сел. (селище), тис. (тисяча), шк. (школа), ц.р. (цього року), шт. (штука). - дефісні - р-н (район), к-сть (кількість), м-во (міністерство), д-р (директор), ун-т (університет), т-во (товариство), ф-ка (фабрика), ін-т (інститут), з-д (завод), б-ка (бібліотека), вид-во (видавництво), м-ць (місяць). - скіснолінійні (дробові) - р/р (розрахунковий рахунок), п/с (поштова скринька), п/р (поточний рахунок), б/у (який був у вжитку), а/с (абонентська скринька). - нульові (курсивні) - на позначення фізичних величин, валюти (лише після цифрових назв і без крапки): г (грам), кг (кілограм), л (літр), дол (долар), Вт (ват), грн (гривня), га (гектар), мм (міліметр), Р (рентген), см (сантиметр), т (тонна), крб (карбованець), млрд (мільярд), млн (мільйон). Графічні скорочення, як правило, не подвоюються, виняток становлять: рр. (роки), пп. (пункти). Використовуючи абревіатури і графічні скорочення, слід дотримуватися таких вимог: 1. Скорочення повинно бути зрозумілим, загальноприйнятим. Бажано використовувати стандартні скорочення.2. Скорочення не повинно збігатися за формою зі словом або скороченням, уже наявним у мові: ДонДу (Донецький державний університет), ДДУ (Дніпропетровський державний університет). 3. Скорочене слово чи словосполучення повинно зберігати однакову форму в одному тексті: скорочуючи слово пан один раз формою п., другий пан, порушується однотипність документа. 4. Не можна перевантажувати текст графічними скороченнями: н/п, що сталася на ПУ півн.-схід. Міської РМС через порушення ПТБ інженером п. Маруном. 5. Не можна скорочувати імена та імена по батькові (крім ініціалів): Ол-др Петров.; псевдоніми: П.Мирний - Панас Мирний, Л.Українка - Леся Українка; подвійні прізвища: К.-Карий - Карпенко-Карий.
44. Алфавіт – система графічно вибудованих знаків у певній послідовності. Знання алфавіту допомагає швидко й упевнено знаходити потрібні слова в словниках, статті в енциклопедіях та довідниках, назви в каталогах, прізвища в списках тощо. В українському алфавіті 33 букви. З них 11 голосних та 21 приголосних та ь. Крім букв, в українському письмі використовуються ще знаки: апостроф, знак наголосу та дефіс. Ь позначає м’якість приголосного, а апостроф – його пом’якшеність. У розташуванні букв в алфавіті ніякої закономірності немає. Алфавіт потрібно просто завчити напам’ять.

45. Зміни в українському правописі.

46. ЧЕРГУВАННЯ ГОЛОСНИХ ТА ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВУ сучасній українській мові при відмінюванні слів та утворенні нових відбувається чергування приголосних звуків.До найпоширеніших належать: 1.Чергування г, к, х з ж, ч, ш. Наприклад: плуг плужок, друг дружба, вік вічний, юнак юначе, пастух пастуше;
2.Чергування г, к, х з з, ц, с. Це чергування відбувається перед закінченням -і в Д.в. однини іменників жін. роду та в М. в. однини іменників чол., жін. та середнього родів. Наприклад:
Давальний відм. книга книзі папка папці покупка покупці фабрика фабриці
Місцевий відм. берег на березі капелюх на капелюсі колега на колезі поріг на порозі
Чергування відбувається також при відмінюванні, наприклад: аптека аптеці, універмаг в універмазі.
47. Синтаксичні особливості ділових паперів та синтаксичні структури діловодства.
48. Написання апострофа та ь. . М'ЯКИЙ ЗНАК М'який знак пишеться: після приголосних д, т, з, с, дз, ц, л, н у кінці слова та складу, якщо вони передають м'які звуки: тінь, молодь, сіль, суть,близько, восьмий, боротьба;
після м'яких приголосних у середині складу перед о: трьох, льон, сьогодні, сьомий, чотирьох; у суфіксах: -зьк, -ськ, -цьк; -зькість,
-ськість, -цькість; -зько, -сько, -цько; -зькому, -ському, -цькому; -зьки, -цьки, -ськи: київський, український, близький, військо, козацький,по-українськи; у суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: маленький, тихесенький, тонюсінький; після м'якого звука л перед наступним м'яким: їдальня; у формах родового відмінка множини іменників жіночого роду: учениць, друкарень; у дієслівних формах дійсного та наказового способів: будується, робиться, будьте, станьте, зробіть.
М'який знак не пишеться: після р у кінці складу або слова: перевірте, друкар, тепер, Харків (виняток: Горький); між подовженими м'якими приголосними: життя,буття, знаряддя;
у прізвищах із суфіксами -ченк(о), -чук, -чишин: Федченко, Марченко, Федорчук;
після ц у кінці слів іншомовного походження: шприц,палац; після н перед ж, ч, ш, щ: тонший, інший. АПОСТРОФ Апостроф вживається для позначення на письмі вимови звука й у звукосполученнях, що передаються голосними я, ю, є, ї. Апостроф ставиться: а) після б, п, в, м, ф та р перед я, ю, є, ї, наприклад: п 'ять, торф'яний, здоров'я, м'ясо, зв'язок, сім'я, бур'ян, кур'єр; б) після к у власних назвах типу Лук'ян та похідних від нього: Лук'яненко, Лук'янчук, Лук'янівка тощо; в) після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний перед я, ю, є, ї, наприклад: від'їзд, під'їхати, з'єднати, з'їхати, роз'яснити.
Апостроф не ставиться: після губних приголосних б, п, в, м, ф, коли перед ними стоїть інший приголосний (крім р), який належить до кореня слова: свято, дзвякнути, цвях (за винятком: верб'я, торф'яний).
Якщо попередній приголосний належить до
префікса, то апостроф ставиться: зв 'язок, розв 'язка, зв 'ялити; б)після р у деяких словах: ряд, рясно, буря; в) після префіксів із кінцевим приголосним перед наступним і, е, а, о, у: безіменний, зокрема, зуміти.

49. Подвоєння та подовження приголосних.
1. Подвоєні приголосні маємо при збігу однакових приголосних: а) префікса й кореня: відділ, ввічливий, віддати, оббити, роззброїти;
б) кінця першої і початку другої частини складноскорочених слів: військкомат, міськком; в) кореня або основи на -н- (-нь-) і суфіксів -н(ий), -ник: день денний, ранок ранній, причина причинний, закон законний, година годинник, вікно віконниця. Подвоєння н зберігається й перед суфіксом -ість в іменниках та прислівниках, утворених від прикметників із подвоєним н: безвинний безвинність безвинно, законний - законність законно.
г) якщо основа дієслова минулого часу закінчується на с, після якого йде частка
-ся: винісся, розрісся, трясся. Буквосполучення нн пишеться: а) в суфіксі –енн (ий): здоровенний, силенний, численний; б) у прикметниках з наголошеними суфіксами -анн(ий), -енн(ий), -янн(ий): здійсненний, вблаганний, недозволенний, доторканний, незрівнянний, нечисленний, непримиренний, а також у прикметнику старанний; в) у прикметниках на -енн(ий) старослов'янського походження: благословенний, блаженний, священний, огненний. 2. Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються, коли вони стоять після голосного: а) перед я, ю, і, є в усіх відмінках іменників сер.роду 2 відміни (крім родового множини): знання, знанню, у знанні; сторіччя, сторіччю, у сторіччі; б) якщо в родовому відмінку множини іменники сер. роду закінчуються на -ів, подвоєння зберігається: почуття - почуттів; відкриття відкриттів та ін; в) перед я, ю, і, е в усіх відмінках деяких ім. Чол.. та жін. роду І відміни: суддя, судді, суддю, суддів і т.д.; стаття, статті, статтю, статтею ; г) перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду однини III відміни, якщо в називному відмінку основа їх закінчується на 1 м’який або шиплячий приголосний: тінь-тінню; мить миттю; молодь молоддю; д) перед я, ю в прислівниках типу: зрання, спросоння та ін.;
е) перед ю, є у формах теперішнього часу дієслова лити ллю, ллєш, ллє, ллємо, ллєте, ллють, ллється, ллються; а також у похідних виллю, наллю, наллємо, наллють і т. д.

50,51. Правопис префіксів. 1. У префіксах роз-, без-, воз-, через- завжди пишеться з: безкрилий, безсилий, безкраїй, безлюдний, розбитий;
2. Перед глухими к, п, т, ф, х завжди пишеться префікс с-:класти, створити, схвалити.
3. Важливо розрізняти префікси при-, пре-, прі-а) при- вживається здебільшого в дієсловах із значенням наближення, приєднання, частковості дії, результату дії: прибув, прибіг, приніс, прийшов,приєднав, пригвинтив, приклеїв; б пре- пишеться в словах на означення найвищого ступеня ознаки: прегарний, предобрий, премилий, препоганий, префікс пре- можна замінити словом дуже: превисокий - дуже високий в) прі- вживається лише в словах: прізвище, прізвисько, прірва. 4. Префікси пред-, перед-, пере- пишуться завжди через е: пред'явити, представник, передмова, передати.
5. Префікси від-, під-, між- пишуться завжди через і: відчинити, віднести, підкинути, міжнародний. 6. Префікс ви- вживається при дієсловах, які вказують напрям дії зсередини: вибути, виділити, виїхати, вилетіти,
а також надає дієслову значення завершеності означуваної ним дії: вичитати, вивчити, вигадати.

52. Правопис прізвищ та імен по-батькові. 1) У рос. прізвищах ё передається йо на початку слова та в середені після голосних, а також після твердих пригол., якщо ё у вимові відповідає сполученню йо. Н.: Йотов, Майоров, Соловйов; 2)якщо ё означає звук о після м'якого приголосного, тоді пишеться сполучення ьо. Н.: Синьов, Пушкарьов; 3) під наголосом після шиплячих ж, ч, ш, щ та ц пишеться о. Н.: Чижов, Свящов, Бала шов, Лобачов, Кольцов. У ненаголошеній позиції пишеться е. Н.: Горячев, Коришев, Солнцев, Лещев; 4) російська літера е після приголосних передається в укр. мові літерою е. Наприклад: Мельник, Вербицький, Александров, Білевич. Але звук е в рос. прізвищах, що відповідає укр. і, передається буквою є. Наприклад: Бєлкін, Бєляєв; 5) російська літера и в основах прізвищ на початку слова та після приголосних передається літерою і. Наприклад: Івко, Ісаченко, Ісаєв, Іллєнко, Нікітін, Фірсова, Бірюков, Лісний. Після шиплячих ж, ч, ш, щ завжди пишеться и. Н.: Живков, Жиловенко, Чигрін, Чирва, Щиглов, Щипачов; 6) російська літера и у середині слів після голосних, апострофа та м'якого знака передається через ї. Напр: Руїн, Воїнович, Ільїн, Переїденко; 7) російський звук ы завжди передається літерою и.Н.: Фортали, Черниш, Малишевський, Цимбал; 8) Літера и пишеться в прізвищах, утворених від імен та коренів, спільних для української і російської мов.Н.: Мироненко, Сидоров, Тихонов, Максимов, Данилов, Виноградов, Винокур; 9) російський суфікс -ев, -еев передається через є після приголосних (за винятком шиплячих, р та ц). Н.: Андреєв, Федосєєв, Євсєєв, Патрікєєв, Веденєєв;Медведєв, Пахарев, Каменєв, Гундарев, Жухарев,'Баришев, Зайцев, Мальцев, Хомічев, Мариничев, Костищев; 10) у префіксі при- завжди пишеться и. Наприклад: Приходько, Присяжнюк, Прилуцький, Приймаков, Придорожній; 11) у суфіксах -ич, -ик пишеться и. Наприклад: Пашкевич, Зінкевич, Мазуркевич, Базилевич, Зозулевич; Перепелятник, Цилюрик, Дудник, Малик; 12) слов'янські прізвища пишуться з ь у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк. Наприклад: Вишневецький, Новицький,Саврицький, Квітницький, Хмельницький, Гронський, Міщерський, Добровольський. При творенні чол.. імен по батькові вживаються суфікси -ович, -йович. Н.: Русланович, Сергійович, Ігорович, Юрійович, Максимович, Євгенович, Андрійович, Маркіянович, Васильович, Семенович. При творенні жін. імен по батькові вживається суфікс –івн(а), після гол.-ївн(а).Наприклад: Миколаївна, Лук 'янівна, Ярославівна, Артемівна, Василівна, Бориславівна, Романівна. Крім: Григорій Григорович, Григорівна; Сава Савич (-ович)-Савівна; Ілля Ілліч, Іллівна; Микита Микитович, Микитівна; Яків Якович(-левич)- Яківна Лука Лукич, Луківна. У Р.в. жін. імена по батькові мають лише закінчення -івн(и), -ївн(и), у Д.в. -івн(і), -ївн(і).
Н:Р. в. Людмили Тимофіївни
Вікторії Володимирівни
Д. в. Людмилі Тимофіївні
Вікторії Володимирівні

53. Звертання в українській мові. . ЗВЕРТАННЯ- це слово чи словосполучення в реченні, до якого звернена мова. Наприклад: Галино, дівчино, чому сумна ходиш, до мене не говориш? Звертання відокремлюється комою чи знаком оклику, якщо стоїть на початку речення; комами з обох боків, якщо стоїть у середині речення; комою від попередніх слів, якщо стоїть у кінці речення. Якщо звертання стоїть у кінці окличного речення, то після нього ставиться знак оклику, якщо в кінці питального знак
питання. Н.: Тату, гляньте лев, як зачарований (О. Довженко); Фанні, чого ти плачеш? (1.Франко); Весно, ох довго ж на тебе чекали! (І. Франко); Не ображайся, Кириле Петровичу, що я тобі екзамен влаштував; це на краще, будеш знати, що сказав Довженко (А. Хижняк); Спи, маленьке, до зорі!(М. Рильський.
При звертанні можуть стояти пояснювальні слова, таке звертання називається поширеним, наприклад: Цвіти, тоя Вітчизно молода, безмежна, непоборна, яснокрая! (А. Малишко)
Звертання властиві різним стилям мовлення: офіційно-діловому; розмовно-побутовому, художньому, епістолярному. В офіційно-діловому мовленні звертання найчастіше вживається в офіційному листуванні, в усному мовленні- в промовах, бесідах, диспутах та ін.

54. ПРАВОПИС СЛІВ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ Після л в іншомовних словах пишеться завжди е: пленум, легенда, лекція та ін.
У загальних словах іншомовного походження приголосні не подвоюються: акумуляція, сума, маса, каса, колектив,група, метал, комісія. Крім: тонна, манна, ванна, брутто, нетто.
Це ж стосується і слів із префіксами –ап, -ім, ір-, контр- ,сюр-, якщо префікс закінчується, а корінь починається однаковим звуком, наприклад: апперцепція, імміграція, контрреволюційний, ірраціональний, сюрреалізм та ін. Подвоєння зберігається у власних іншомовних іменах і назвах: Діккенс, Руссо, Шіллер; Голландія,Міссурі. У всіх похідних від них словах подвоєння також зберігається: голландський (бо Голландія), марокканець (бо Марокко), міссурійський (бо Міссурі). На початку і в середині слова перед голосним та й пишеться і: індустрія, історія, тріумф, матеріал .В основах іншомовних слів сполучення голосних -іа, іу іо не змінюється: аксіома, діалектика, радіус та ін. А сполучення іе змінюється на іє: дієта, гігієна, клієнт та ін.
Літера и пишеться у власних географічних назвах: Америка, Африка, Британія, Париж.
Літера і пишеться в кінці невідмінюваних слів: журі, колібрі, таксі, поні та ін. Після приголосних б, п, в, ф, м, г, к, х, л, и в основах іншомовних слів завжди пишеться і: білет, вітрина, кіно, хірург, літератор та ін.
Після приголосних д, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш у загальних іншомовних назвах перед наступним приголосним пишеться и: директор, позиція, фабрика, шифт, критика, фізика... В основах іншомовних слів після голосних пишеться ї: Енеїда, героїчний, архаїчний, егоїзм тощо.
Після апострофа, ь, й, е, і пишеться є: кур'єр, кар'єра, портьєра, гігієна, реєстрація та ін.
У словах іншомовного походження після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед я, ю, є, ї, йо пишеться ь: брильянт, бульйон, мільйон, досьє, кольє,Віньї(але мадяр). Запам'ятайте правопис слів: журі, феєрверк.

55. Правопис сполучення букв йо, ьо.

56. Синоніми, омоніми, антоніми, пароніми в діловому мовленні. .ПАРОНІМИ В ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІ Пароніми слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки -ся. Порівняймо значення паронімів: Адрес. Адреса. Адрес письмове привітання на честь ювілею тощо. Адреса напис на конверті, бандеролі, поштовому переказі, місце проживання чи перебування особи або місце знаходження установи.
Виборний. Виборчий. Виборний вживається, коли йдеться про виборну посаду Виборчий пов'язаний з виборами, з місцем, де відбуваються вибори, з правовими нормами виборів. Н.: виборча кампанія, виборче право. Виключно.
Дипломат. Дипломант. Дипломник.
Дипломат посадова особа, яка займається дипломатичною діяльністю. Дипломант особа, відзначена почесним дипломом за видатні успіхи в якій-небудь галузі. Дипломник автор дипломної роботи, підготовленої в училищі, технікумі чи вузі. СИНОНІМИ В ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІ Синоніми це слова відмінні одне від одного своїм звуковим складом, але близькі або тотожні за значенням. Наприклад: сміливий, відважний, хоробрий, безстрашний, героїчний. Синоніми поділяються на три основні групи: 1) лексичні синоніми, що відрізняються смислових відтінками (відомий видатний славетний знаменитий); 2) стилістичні синоніми це слова, що відрізняються стилістичним і емоційними забарвленням (говорити мовити пророчити верзти);
3) абсолютні синоніми зовсім не відрізняються значенням і в усякому контексті можуть вживатися без будь-якої відмінності (мовознавство лінгвістика; століття сторіччя) Запам'ятайте значення слів-синонімів, що часто вживаються в діловому мовленні:
Замісник. Заступник. Замісник посадова особа, яка тимчасово виконує чиїсь обов'язки, тобто заміщає відсутнього керівника. Заступник це офіційна назва посади. Квиток. Білет.
Квиток вживається у словосполученнях: театральний квиток, залізничний квиток, студентський квиток тощо. Білет кредитний, банківський, екзаменаційний. Омоніми -слова, які однакові за звучанням, написанням, але мають різне значення.(коса, ключ) Антоніми - слова з протилежним значенням ( чорний – білий)

57. Написання відмінкових закінчень іменників ІІ відміни. Закінчення -а, -я мають іменники чол. .роду, щоІ означають: загальні і власні назви людей та населених пунктів: заступника, акціонера, спортсмена, підприємця, промовця, Львова, Києва, Марселя; інші географічні (власні) назви з наголосом на кінцевому складі у родовому відмінку та з суфіксами -ов, -ев, -єв, -ськ: Дніпра, Трубежа, Ірпеня, Дніпропетровська Макарова, Тетерева;
назви речей, предметів: комп'ютера, ксерокса, мікроскопа, документа, плаща, векселя;
назви мір простору, довжини, ваги, часу: метра, сантиметра, місяця, тижня (але року, віку);
назви окремих днів тижня: понеділка, четверга,
місяців: січня, березня, листопада; назви будівель, приміщень, споруд: коридора, погреба (але льоху), Закінчення -у, -ю мають іменники чоловічого роду, що означають: збірні поняття: колективу, пленуму, активу, хору, оркестру(але вишняка, березняка, чагарника з наголосом на кінцевому складі); речовину, масу, матеріал: меду, спирту, сиропу, цукру, чаю, льоду, шовку, граніту, піску, металу; різні почуття, відчуття: гніву, страху, сорому, болю, відчаю, гумору, жалю; назви установ, закладів, організацій: університету, інституту, клубу, штабу, комітету; назви процесів, станів, властивостей, ознак: руху, польоту, ремонту, спорту, відгуку, відпочинку, рейсу (хоча рейса у значенні монета), маршруту, побуту; явища природи: дощу, грому; місце, простір тощо: світу, степу, яру, лугу, саду, майдану; назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн, областей тощо: Уралу, Дунаю, Алтаю; але іменники з наголосом на останньому складі мають закінчення -а, -я: Дністра, Остра, Дінця.

58. Правопис іменників чол. р. ІІ відміни в Родовому відмінку. Іменники ІІ відміни чол. р. в родовому відмінку однини можуть мати закінчення –а, -я, -у, -ю. Якщо ці іменники означають назви істот, то вони мають закінчення: -а, -я: учень-учня, лікар-лікаря, кит-кита. Якщо ж вони означають назви неістот, то тут діють такі закономірності: 1. Назви чітко окреслених предметів і понять мають закінчення –а, -я: листок-листка, палець-пальця. 2. Назви нечітко окреслених предметів і понять мають закінчення –у, -ю: степ-степу, пісок-піску, прогрес-прогресу. 3. Але назви населених пунктів мають закінчення –а, -я: Київ-Києва, Херсон-Херсона. Виняток становлять ті власні назви, у яких друга частина співзвучна з загальною назвою, що має закінчення –у, -ю: Часів Яр-Часового Яру, Кам’яний Брід-Кам’яного Броду. 4. У назвах річок під наголосом виступають закінчення –а, -я, не під наголосом –у, -ю: Дніпро-Дніпра, але Інгул-Інгулу. 5. Іноді, як виняток, і в назвах нечітко окреслених предметів трапляються закінчення –а, -я, найчастіше під наголосом: тягар-тягаря, вечір-вечора. 6. Деякі іменники залежно від свого значення можуть мати і закінчення –а, -я, і закінчення –у, -ю: листопад-листопада(місяць), листопад-листопаду(опадання листя). Іменники ІІ відміни чол. р. Род. Відмінку множини мають такі закінчення: 1. Закінчення –ів: солдат-солдатів, плащ-плащів. 2. Нульове закінчення мають лише ті іменники, які в множині мають суфікс –ин-: киянин- кияни, киян; громадянин- громадяни, громадян.

59. НЕ з різними частинами мови. Разом частка не пишеться: з іменниками, прикметниками, дієсловами (дієприслівниками), прислівниками, які без не не вживаються: ненависть, незрівнянний, неозорий, невтомно, несамовито, з іменниками, прикметниками, прислівниками, якщо в сполученні з префіксом вони набувають нового, протилежного, значення і їх можна замінити синонімом: неголосно (тихо); невеликий (малий); недруг (ворог); коли слова з не утворюють єдине поняття: неспеціаліст, незнайомий, немов; у складі префікса недо: недопечений, непогашений, недокошений, недооцінювати, Окремо частка не пишеться: з іменниками, прикметниками, прислівниками, дієприкметниками при наявності протиставлення: не веселий, а сумний; не багато, а мало; Примітка. Якщо зіставляються суміжні поняття, між якими можна поставити сполучник але, то не зі словами пишеться разом: голос мав невисокий, але приємний. на -но, -то: не бігти, не спитавши, не один, не перший, не про тебе, не тільки, не потрібно, не там, не мій, не ти, не то...не то, не можна, не вкрито, не зроблено, не виконано, не прочитано (але: неабиякий);
з прикметниками, прислівниками, перед якими стоять слова типу: далеко, зовсім, аж ніяк, нітрохи тощо: це не нове рішення, зовсім не довго чекати; аж ніяк не близько їхати.

61. Правопис складних іменників. Складні слова творяться складанням двох або більше основ: а) за допомогою астфіксів о або е: пароплав, місяцехід; б) без сполучних голосних: хліб-сіль, всюдихід. Складні іменники пишуться разом або через дефіс. 1. Разом пишуться складні іменники, утворені від підрядних словосполучень(у яких від одного до іншого слова можна поставити питання): будова нова – новобудова; перекоти через поле – перекотиполе. Але через дефіс пишуться : свят-вечір, дівич-вечір, буй-тур, зелен-сад. 2. Через дефіс пишуться складні іменники, утворені від сурядних словосполучень (у яких всі слова рівноправні): людина і день – людино-день. 3. Через дефіс пишуться складні іменники, утворені повторенням тих самих, синонімічних або антонімічних слів: без кінця-краю, день-два. Але якщо повторюється те саме слово в різних відмінках, то таке сполучення пишеться окремо: кінець кінцем, раз у раз. 4. Через дефіс пишуться такі складні іменники іншомовного походження, як: блок-схема, прем’єр-міністр, соціал-демократ тощо. Аое разом пишуться складні іменники з такими загальновживаними початковими частинами, як авіа-, авто-, гідро-, електро-, кіно-, мікро-, радіо-, стерео-, теле-, фото- тощо: авіабаза, аерофлот, фотоелемент. 5. Частини напів- і пів- звичайно пишуться разом: піввідра, півогірка. 6. Перед буквами я, є, ю, ї пів- і напів- пишуться через апостроф. 7. Частина пів- пишеться через дефіс із власними назвами: пів-України, пів-Європи.

62. Н та НН у прикметниках. У прикметниках на межі кореня і суфікса та в суфіксах може подовжуватися н: щоденний, ранній. 1. Подвоюється н між голосними в прикметниках на –ний, -ній, якщо ці прикметники утворені від іменників з основою на н: туман-туманний, стіна-стінний. Подвоюється н також в словах старанний, притаманний, захланний. 2. Подвоюється н у наголошених суфіксах –енн-, -анн-: а) у прикметниках, які вказують на більшу, ніж звичайна, чи найбільшу міру якості і наголос падає на суфікс: страшенний, здоровенний, незрівнянний; б) у небагатьох прикметниках-старословянізмах: священни, огненний, блаженний.

63. Правопис складних прикметників. Прикметники, які утворилися складанням 2-3 основ називаються складними, наприклад: промислово-торговельний, повітряно-реактивний, дослідно-показовий, інженерно-будівельний; .Елементи складних прикметників об'єднуються сурядним або підрядним зв'язком. За сурядним способом зв'язку основи, з яких утворюються складні прикметники, сполучаються як рівноправні (торговельно-комерційний, фінансово-економічний). За підрядним способом одна основа синтаксично залежить від іншої (великопанельний, багатогалузевий, багаторічний, морозотривкий, малопродуктивний, малоприбутковий).
У складних прикметниках під час поєднання основ використовуються сполучні голосні о, е, є. Якщо першою частиною складного прикметника є числівник, прислівник і прийменникове сполучення, то складові елементи з'єднуються без сполучних голосних, наприклад: повсякчасний, одновесловий, багатообіцяючий, вічнозелений тощо. Пишуться разом:
прикметники, утворені сполученням основ прикметника й іменника: внутрішньоринковий, зовнішньоторговельний, сухопутний, різноякісний, зовнішньополітичний; прикметники, утворені сполученням основ іменника і прикметника: кредитоспроможний, суднопідіймальний, лісопромисловий, зимостійкий, шовкопрядильний; прикметники, утворені сполученням основ прислівника і прикметника: великопромисловий, великоваговий, малопотужний; прикметники, утворені сполученням основ числівника й іменника: п'ятипроцентний, шестиповерховий, семитонний, прикметники, утворені сполученням основ іменника і дієслова: водолікувальний, грязелікувальний, нафтопереробний, складні прикметники, що означають терміни, утворені з 2 і більше неоднорідних прикметників: поперечношліфувальний, новогрецький, геологорозвідувальний, Пишуться через дефіс:
Складні прикметники, утворені від двох або трьох прикметникових основ: офіційно-діловий, ощадно-позичковий, науково-технічний;
складні прикметники, що означають: а) якість з додатковим відтінком: кисло-солодкий, добродушно-хитрий, гіркувато-солоний;
б) відтінки й поєднання кольорів: чорно-білий, яскраво-ліловий, блідо-рожевий, жовтувато-червоний , фіолетово-сірий, ізумрудно-зелений, біло-блакитпий (але жовтогарячий один колір); складні прикметники, утворені сполученням прикметника та іменника, але з перестановкою елементів: літературно-художній (художня література), науково-медичний (медична наука); складні прикметники, перша основа яких утворена від слів іншомовного походження і закінчується на -ико, -іко: хіміко-технологічний, медика -хірургічний.

82(64). ПРАВОПИС ПРИСЛІВНИКІВ
Разом пишуться: прислівники, прийменника + іменником, займенником, прикметником, числівником, прислівником: потім, занадто, вночі, надвечір, безвісти, вдосвіта, потихеньку, вперше, вдвічі, натроє (але: по двоє, по троє);
складні прислівники, утворені з кількох основ: праворуч, стрімголов, босоніж, обіруч. Окремо пишуться: прислівникові сполучення, утворені від іменника з прийменником. Найуживаніші з них такі: без: без кінця, без черги, без упину, без жалю; на: на добраніч, на жаль, на щастя, на сьогодні, на початку; до: до побачення, до речі, до краю, до діла; з: з радості, з жалю, з горя, з розгону; в/у: в разі, в міру, уві сні, в далечінь;
прислівникові сполучення, де повторюються основи, між якими стоїть прийменник: день у день, рік у рік, час від часу, раз у раз, один по одному, сам на сам. Сполучення, утворені поєднанням слова в називному відмінку зі словом в орудному відмінку: кінець кінцем, один одним, сама самотою. Через дефіс пишуться:
прислівники, утворені від прикметників, займенників і прийменника по: по-новому, по-батьківськи, по-домашньому, по-літньому, по-українськи, по-книжному, по-моєму, по-їхньому, по-нашому; прислівники, утворені від порядкових числівників за допомогою префікса по-: по-перше, по-друге, по-третє;
прислівники, утворені від синонімічних або антонімічних слів: зроду-віку, видимо-невидимо, тишком-нишком, більш-менш, часто-густо, любо-дорого; прислівники, в яких повторюються слова або корені (без службових слів або із службовими словами між ними): довго-довго, ледве-ледве, давним-давно, навіки-віків, віч-на-віч, всього-на-всього, як-не-як, де-не-де, коли-не-коли, хоч-не-хоч. Запам'ятайте Правопис прислівників: з давніх-давен, з діда-прадіда, без кінця-краю, на-гора, по-латині, десь-колись.

64. Вставні слова та вирази в діловому мовленні. Вставні слова виражають особисте ставлення мовця до висловлюваної ним думки. Вони не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення. Вставні слова не є членами речення, тобто не відповідають на жодне з питань в реченні. В усній мові вони не завжди виділяються паузами, але на письмі обов’язково відокремлюються комами з обох сторін, рідше – тире. 1. Лише вставними бувають слова мабуть, по-перше, по-друге, отже, щоправда, крім того, а втім, у середині простого речення однак, одначе і проте. І навпаки, ніколи не бувають вставними слова навіть, майже, приблизно, принаймні, все-таки, мовби, неначе, нібито і не виділяються комами. 2. Без вагань виділяємо і вставні слова, що мають форму дієприслівникового звороту (правду кажучи, між нами кажучи) або біля них можна поставити слово кажучи (напевно, за висловом, до речі, між іншим). 3. В інших випадках, щоб упевнитися, чи дане слово і справді вставне, перевіряємо його питанням. Якщо слово в реченні відповідає на питання, то воно не вставне і виділяти його комами не можна; якщо ж не відповідає – то воно вставне і його виділяємо комами.

66. Відмінювання займенників. ЗАЙМЕННИК – частина мови, яка не називає, а лише узагальнено вказує на предмети, ознаки, кількість, які співвідносні з ім.(я, ти, ми, ви, він, себе, дехто, ніхто...), прикм.( мій, твій, свій, наш, ваш..), числівниками( стільки, скількись, казна-- скільки, котрий). РОЗРЯДИ ЗАЙМЕННИКІВ
Особові займенники: я, ти, ми, ви. Наприклад: Я фермер, ти підприємець; Присвійні - мій, твій, свій, наш, ваш, їхній. Зворотний – себе.
Означальні – весь, всякий, кожен, інший, сам, самий. Вказівні – цей, той, такий, стільки.
Питальні – хто, що, який, чий, скільки.
Відносні – питальні – викор для зв’язку складних речень. Неозначені – абихто, абищо, дехто, деякий, хтось, щось, будь-хто, що-небудь, казна-скільки. Заперечні – ніхто, ніщо, ніякий, нічий, анічий. ВІДМІНЮВАННЯ ЗАЙМЕННИКІВ
До першої групи належать особові займенники першої й другої особи я, ти, зворотний займенник себе, які відмінюються за іменною відміною. До другої групи належать усі інші займенники, які відмінюються за займенниковою відміною. ІМЕННЕ ВІДМІНЮВАННЯ ЗАЙМЕННИКІВ: ОСОБОВИХ І ЗВОРОТНОГО СЕБЕ Однина Н я – ти --- Р мене – тебе – себе
Д мені – тобі – собі З мене – тебе – себе О мною – тобою – собою М на мені – тобі – собі
Множина Н ми – ви Р нас – вас Д нам – вам З нас – вас О нами – вами М на нас – вас
ВІДМІНЮВАННЯ ОСОБОВО-ВКАЗІВНИХ ЗАЙМЕННИКІВ
Однина Множина
Н. він воно вона вони
р. його ---- її (неї) їх (них)
Д. йому ---- їй їм
3. його --- її (неї) їх (них)
0 ним --- нею ними
М (на) ньому --- (на) ній (на) них
Запам'ятайте: характерною особливістю відмінювання особових і особово-вказівних займенників є те, що під час відмінювання змінюється не тільки закінчення, а й основа: я мене; ти тебе; він його; вона її; ми нас; ви вас; вони їх; зворотний займенник себе не має форм називного відмінка, роду, множини. Відмінюється як особовий займенник другої особи ти.
ЗАЙМЕННИКОВЕ ВІДМІНЮВАННЯ
Відмінювання вказівного займенника цей {це, ця)
Однина Множина
чол р. сер р. жін р. для всіх родів
Н. цей це ця ці
Р цього ---- цієї цих
Д цьому ---- цій цим
3.. цього це цю цих
О цим --- цією цими
М (на) цьому ---- (на) цій (на) цих
Відмінювання вказівного займенника той (те, та)
Однина Множина
Чол р. сер рід жін р. для всіх родів
Н той те та ті
Р того ---- тієї тих
Д тому ----- тій тим
З того те ту тих
О тим ----- тою тими
М на тому --- на тій на тих
Відмінювання присвійного займенника мій (моє, моя)
Однина Множина
чол р. сер р. жін р. для всіх родів
Н. мій моє моя мої
Р. мого --- моєї моїх
Д. моєму --- моїй моїм
3.мого моє мою моїх
О. моїм ---- моєю моїми
М. (на) моєму --- (на) моїй (на) моїх
Відмінювання означального займенника весь (все, вся)
Однина Множина
чол р. сер р. жін р. для всіх родів
Н. весь все вся всі (усі)
Р. всього --- всієї всіх
Д. всьому --- всій всім
3. всього все всю всіх
О. всім --- всією всіма
М. (на) всьому --- (на) всій (на) всіх
Відмінювання питальних та відносних займенників
Однина Множина
чол р. сер р. жін р. для всіх родів
Н. чий чиє чия чиї
Р. чийого --- чиєї чиїх
Д. чийому --- чиїй чиїм
3.чийого чиє чию чиїх
О. чиїм ----- чиєю чиїми
М. (на) чиєму --- (на) чиїй (на) чиїх
Н хто – що – скільки – стільки
Р кого – чого – скількох – стількох
Д кому – чому – скільком – стільком
З кого – що – скільки – стільки
О ким – чим – скількома – стількома
М на кому – чому – скількох – стількох

68. ПРАВОПИС ЧАСТОК Частка службова частина мови, яка надає окремим словам і реченням певних смислових чи емоційних відтінків. Частки поділяються на кілька груп: частки, що надають смислових відтінків (ось, он, точно, якраз, лише, і, й, та, навіть та ін.); частки, що вказують на модальні відтінки (так, ні, давай, нехай, невже, навряд чи та ін.); формотворчі частки (нехай, хай, най- та ін.); словотворчі частки (будь-, небудь-, не, ні та ін.). Разом пишуться: 1частки аби-, де-, чи-, що-, як- у складі будь-якої частини мови (крім сполучників прислівникового типу): абиколи, абищо, дещо, дехто, декуди, деякий, , чимало, щодня, щонайкраще, якнайкраще. (Якщо між частками -аби-, де- і займенником стоїть прийменник, то всі 3 слова пишуться окремо: аби до кого, аби в чому, де на якому.) 2Частки би(б), же(ж), в складі сполучників та сполучних слів пишуться разом: якби, щоб, щодо, теж, мовби. Окремо пишуться усі частки, які беруть участь у словотворенні або уточнюють зміст цілого речення. Серед них частки би (б), за допомогою яких утворюється форма умовного способу дієслова: взяв би, прочитав би, прийшла б, повернувся б; підсилювальні частки же(ж): Чому ж ти не звернувся на біржу праці? частки то, це, що мають у реченні значення вказівності або визначальності: Рідна мова то ж вона душі окраса; Частка то трапляється у сполученнях що то, чи то, на які покладені функції підсилювальних часток: Що то за об'єкт споруджується? Частка що в складі сполучних слів з прислівниковим значенням дарма що, хіба що, тільки що, поки що: Дарма що справа нова, але цікава. Частки-хай –нехай, за допомогою яких творяться форми наказового способу: нехай заспіває, хай не розбудить; Через дефіс пишуться частки бо, но, то, от, таки, коли вони інтонаційно підкреслюють значення окремого слова: стій-бо, хай-но спочивають; частки будь-, небудь-, казна-, хтозна-, бозна- у складі займенників та прислівників: будь-коли, будь-хто, який-небудь, казна-чий, хтозна-де, хтозна-куди, хтозна-коли.
(хто б то, скільки ж то, казна в чому)

69. Сполучник в діловому мовленні. Сполучник – службова частина мови, яка поєднує однорідні члени речення та частини складного речення, вказуючи на різні смислові зв’язки між ними. Сурядні-і, а, чи, або, але. Бувають: єднальні (і, та, також, ні-ні, як , так), протиставні (а, але, та, однак, зате, проте), розділові ( або, чи, або-або) Підрядні-бо, якби, щоб, ніби. Бувають: при чинові ( бо, через те що, тому що, оскільки ), часові ( ледве, тільки, щойно як, як тільки), мети ( щоб, аби, щоб, щоби), умовні ( якби, якщо, аби як, як тільки), допустові ( хоч, дарма що), порівняльні ( як, мов, наче, ніби, що), міри, ступеня( аж, що й), з’ясувальні ( що, як, ніби) За походженням: непохідні( чи, а, бо, та, і, але ) похідні ( як, що, зате, якщо, тому що) За будовою: прості ( і, а, але, та, бо, як, що), складні ( щоб, якби, проте, зате, нібито), складені (тому що, для того, тимчасом як).

70. Правопис сполучників. 1. Сполучники, як би вони не були утворені, звичайно пишуться разом: адже, аніж, мовбито, абощо, притому, неначебто. 2. Частина сполучників може мати при собі при собі частки, з якими вони пишуться тільки окремо, а саме: адже ж, або ж, коли б то, хоча б. Окремо пишуться всі складні частини в таких сполучниках: та й, то й, дарма що, так що, тому що, через те що, для того щоб, з тим щоб, в міру того як, з тих пір як. У кількох сполучниках перші дві частини пишуться разом, наступні – окремо, а саме: тимчасом як, незважаючи на те що, затим що. 3. Сполучники з підсилювальними частками отож-бо, тож-бо, тому-то пишуться через дефіс.

72. Особливості перекладу прийменника ПО в українській мові. Кожна мова має свої специфічні особливості у вживанні прийменників. Навіть у таких близьких мовах, як українська та російська, прийменники використовуються по-різному. Російському прийменнику ПО в українській мові відповідають: а) прийменник по: гулять по городу – гуляти по місту; ударить по мячу – ударити по м’ячу; б) орудний відмінок без прийменника: идти по берегу – йти берегом; старший по возрасту – старший віком (за віком); в) прийменник з: по обеим сторонам – з обох сторін; по случаю – з нагоди; г) прийменник за: медик по образованию – медик за освітою; по поручению – за дорученням; д) прийменник на: по адресу – на адресу; по виду – на вигляд; е) прийменник через: от пуск по болезни – відпустка через хворобу; по ошибке – через помилку (помилково); є) прийменники у, в: по направлению – у напрямку; ж) прийменник до: по вкусу – до смаку; з) інші засоби: мероприятия по – заходи щодо; по погоде – залежно від погоди.

73. Складні речення в діловому мовленні. Розділові знаки в складних реченнях. Політичне і літературне життя Галичини поч. ХХ ст. Складне речення має два або більше синтаксичних центрів. Складні речення поділяються на складносурядні, складнопідрядні, безсполучникові. У складносурядному реченні частини відносно рівноправні і поєднуються між собою сполучниками сурядності. У складнопідрядних реченнях одна частина головна, друга підрядна. Вони об’єднуються сполучниками підрядності або сполучними словами (які є членами речення). Частини безсполучникових поєднуються без сполучника. Між частинами складносурядного та складнопідрядного речень звичайно ставляться коми. Але не ставиться кома між двома частинами складного речення, з’єднаними одиничним сполучником і, та або, чи, якщо обидві частини мають спільне слово або спільну частину. Також коми не ставляться у складносурядному реченні зі сполучниками і, та або, чи, якщо речення питальне або окличне. У безсполучникових реченнях відносно рівноправні частини відокремлюються комами. Двокрапка ставиться, якщо друга частина виражає причину того, про що говориться у першій частині, або доповнює та розкриває зміст першої частини. Тире ставиться, якщо перша частина вказує начас або умову того, про що говориться в другій, якщо друга частина виражає наслідок або висновок з першої частини, якщо зміст обох частин зіставляється. Галичина і Правобережна Україна довгий час перебували у складі панської Польщі. Польська шляхта, що осіла на загарбних землях українського народу, робилося немало спроб перетворити його в покірних рабів, але це не вдалося їй. Народ відповідав на утиски й знущання численними збройними повстаннями. У 1772 р. Галичина була передана Австрії. Пізніше Правобережна Україна була возз’єднана з Росією. Після приєднання Галичини до Австрії польська шляхта не переставала проводити політику свою, і виступила проти встановлення будь – яких зв’язків між роз’єднаними частинами України.
У 1832 р. у Львівській духовній семінарії організувався гурток молоді, яка поставила собі за завдання працювати на користь українського народу, нести в свій народ культуру рідною мовою. Гурток цей спочатку складався із Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича. Члени гуртка взялися до збирання народних пісень, казок, легенд, до вивчення історії свого народу, студіювання мови. У 1837 р. – члени гуртка “Руська трійця” – видавали збірник “Русалка Дністровая”, який став паростком нової української літератури в Галичині. Книжка складалася з творів самих учасників гуртка і народних пісень.

74. Роль Т.Г.Шевченка у формуванні нової української літератури (деякі аспекти біографії). Т. Г. Шевченко родом із Звенигородського повіту. В цьому повіті є двоє сіл Моринці і Кирилівка, звідси йде початок роду Шевченків – Грушівських. У Кирилівці Ш. перебував перші 15 років, аж до поки його не взяли до панського двору. Панщина забирала у матері час, забирала у неї дітей...Тарасів портрет подається в 6 – 7 віці: білявий, меткий, непосидючий, босоногий, часто замурзаний, добрий. Не дивно, що Тарас часто тікав зі школи. Однак до науки брався жваво. Ще раніше покинув Совгиреву школу, ледве минуло йому 9,5років, померла мати на 32 році. Лишилося п’ятеро сиріт: Микита – 12, Тарас – 10, Ірина – 8, Марія – 4, Йосип –2. Батько одружився вдруге з Оксаною Терещенко з її трьома дітьми . Уже влітку 1824 р. Тарас чумакує разом з батьком. Було Тарасові 12 р., як помер батько. Після смерті батька Тараса забрав до себе дядько Павло пасти свиней, а зимою допомагати по господарству. Із 1829 р. Тарас служить у Енгельгарда – кухарчуком. У 16 років Т. спізнався із вродливою швачкою і у ньому прокинулося людське достоїнство. У 1830 р. Ш. був у Варшаві, а у 1831 р. у Петербурзі. Енгельгард, зважаючи на характер Т., зрозумів, що із нього не вийде лакея, тому віддав Ш. до малярства у Петербург. 1834 р. – Ш. у Петербурзі перші свої байки під назвою “Малороссийские приказки”. 1836 р. – видав їх удруге і переклад поеми Пушкіна “Полтава”.
22 квітня 1838 року Тарасові була куплена воля за 2,500 рубл. Портрет Жуковського було розіграно між царською родиною, а Шевченко за це “паскудно віддячив поемою “Сон””.
Після викупу Ш. із кріпацтва його охоплює творче піднесення і протягом 2 – х років він пише масу творів і у 1840 р. виходить його перша збірка “Кобзар”. Більшість ранніх творів Ш. мають романтичний характер, він спрямований на революцію. Ранні твори поета різноманітні за жанрами: ліричні вірші, балади, поеми. Балади раннього періоду “Причина”, “Тополя”, “Утоплена”, які надзвичайно близькі до фольклору. Окреме місце серед ранніх творів Ш. є поема “Катерина”, реалістично – побутова поема присвячена Жуковському за викуп із кріпацтва. Загибель Катерини не випадкова. Композиція поеми: це ліро – епічний твір, навіть сентиментальна розповідь. Поема “Катерина” – реалістичний твір, народний. Більша частина твору написана народнопісенним розміром, в якому чергуються рядки 8 – складові з 6 – складовими. Цей розмір має назву коломийкового, зустрічається в історичних баладах. Періодизація життя і творчості Т. Г. Шевченка Дитячій вік (1814 – 1829) Юнацький вік до викупу з кріпацтва (1829 – 1838)
Від виходу “Кобзаря” з моменту викупу ( 1838 – 1840) Закінчення академії художеств (1845)
Перебування на Україні (1845 – 1847) Шевченко в армії (5/ 17 квітня – 24.06 – 4. 07 1847 р.)
Перше заслання (18 / 30 червня 1847 – 17 / 29 жовтня 1850) Друге заслання (17 / 29 жовтня 1850 – 2 / 14 – серпня 1857 р.) Перебування в Петербурзі 1858 – 1859 Остання подорож на Україну (3 / 15 червня – 7 / 19 вересня 1859 р.)
Останні роки життя. Потреба у родині у Ш. з роками зростала... Оксана, яка пропала з москалями, чорноока Дуня Гашковська, кріпаччина не дала можливості одружитися з нею. У 1843 р. покохав доньку кирилівського попа Григорія Кошиці, Федосію, але батьки були проти. Потім була пані Уксова,про неї ми не маємо жодної відомості. Уксова його розчаровує тим, що грає в карти. Ликерія – кріпака западає в душу Ш., але із нею він не одружується. 1860 – отримує звання академіка. 4 січня 1861 р. – виходить “Буквар”. 25 лютого (ст. ст) був День Народження Ш., але його мучив біль у грудях. Цілий день ішли вітання звідусіль. Ранком 26 лютого 05.00 Ш. спустився в майстерню, там його чекала смерть. Прожив 47 років. - Був похований у Петербурзі, але перезахований в Каневі на Чернечій горі, де і зараз там стоїть хрест залізний.

75. Романтизм 40 – 60 р. ХХ ст. Романтизм – (фр. romantisme) – художній метод у літературі й мистецтві, коли не задовольняючий митця реальній дійсності протиставляються картини життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю. Для романтичних творів характерні незвичайні, а іноді й фантастичні події та ситуації, деяка умовність, порушення дійсних співвідношень між явищами, образами піднесених над реальністю, виняткових людей, які наділяються сильними пристрастями й часом діють у вигаданих, мало правдоподібних, часто екзотичних обставинах. Письменники – романтики збагатили тематику, розвинули нові жанри, поглибили зв’язки літератури з фольклором. Важливе місце в їх творчості посіла історико – героїчна тема. Зміцнився Міжслов’янські культурні зв’язки, зросла кількість перекладів і переписів творів інших літератур. а) Історичні умови виникнення романтизму а) назрівання революційної ситуації в Росії наприкінці 50 – х р. ХХ ст. б) реформа 60 – х р. (яка особливо не принесла очікуваних результатів) в) Кирило – Мефодіївське товариство б) Розвиток культури і літератури Із розвитком освіти центрами стають університети, виникають недільні школи, які стали на захист безграмотному населенню. В центрах освіти – університетах розгортається наукова діяльність в галузі історії України, української фольклористики. На зміну поміщицьким театрам, відкриваються справжні театри в Києві, Одесі, Полтаві, Катеринославі. Варто підкреслити, що репертуар українського театру значно розширюється за рахунок п’єс І.Котляревського, Г. Квітки – Основ’яненка, В. Гоголя, Л. Глібова... Неймовірно посилюється інтерес до українських народних пісень, композиторів, мистецтвознавців. Основоположником української класичної музики є Микола Лисенко “Заповіт” (1868) і перший випуск українських народних пісень. З’явилась періодична преса: газети й журнали, що стали виходити в Харкові, Києві, Чернігові. Література п. п. ХІХ ст. розвивалася у боротьбі двох течій – прогресивної і реакційної. Прогресивна л-ра відбивала інтереси закріпаченого селянства. Реакційна відбивала інтереси поміщиків

76. Література кінця XVIII – 60 – х років ХІХ ст. Умови розвитку нової української літератури. У кінці XVIII ст. відживає на Наддніпрянщині література шкільних драм, інтермедій, віршів, написаних староукраїнською книжною мовою, натомість з’являються перші паростки літератури нової за змістом і художньою формою. Вищі школи стали осередком, де розвивались різні культури. Так, із Харківським університетом близько пов’язана діяльність таких українських письменників, як Гулак – Артемовський, Квітка – Основ’яненко та інші. В історії Київського університету почесне місце займають М. Максимович, Т. Шевченко. У 1798 році вийшли друком три частини поеми І. П. Котляревського “Енеїда”, що була першим паростком нової української літератури. Котляревський використав у “Енеїді” живу, розмовну мову, очищену від книжних, слов’янських елементів. Слідом за Котляревським виступають такі видатні письменники, як Гулак – Артемовський, Квітка – Основ’яненко, Гребінка та ін. Вихід українського письменства на нові шляхи характеризується і появою та зростанням у ньому нових літературних течій, зокрема реалізму і романтизму. Завдяки цьому письменники створили значні ідейно – художні цінності. Повне утвердження реалізму в українській літературі здійснив Т. Шевченко. Він у своїй творчості підніс найважливіші питання свого часу. Змалював народне життя у всій його глибині. Нова література відмінна також від літератури попереднього століття за жанрами. Розвиваються такі жанри як поема, байка, повісті. Повісті Г.Квітки – Основ’яненка дають перші зразки художньої прози українською мовою. “Кобзар” Т. Шевченка приніс в нову українську літературу цінні зразки політичної і особистої лірики, пісні й сатири, ліро – епічної поеми. Із цього часу активно перекладається література на інші мови, зокрема на чеську, словацьку, польську. Все це вводило нову українську літературу в ряди літератур світового значення.

77. Історичні умови виникнення романтизму а) назрівання революційної ситуації в Росії наприкінці 50 – х р. ХХ ст. б) реформа 60 – х р. (яка особливо не принесла очікуваних результатів) в) Кирило – Мефодіївське товариство.

78.Розвиток культури і літератури Із розвитком освіти центрами стають університети, виникають недільні школи, які стали на захист безграмотному населенню. В центрах освіти – університетах розгортається наукова діяльність в галузі історії України, української фольклористики. На зміну поміщицьким театрам, відкриваються справжні театри в Києві, Одесі, Полтаві, Катеринославі. Варто підкреслити, що репертуар українського театру значно розширюється за рахунок п’єс І.Котляревського, Г. Квітки – Основ’яненка, В. Гоголя, Л. Глібова... Неймовірно посилюється інтерес до українських народних пісень, композиторів, мистецтвознавців. Основоположником української класичної музики є Микола Лисенко “Заповіт” (1868) і перший випуск українських народних пісень. З’явилась періодична преса: газети й журнали, що стали виходити в Харкові, Києві, Чернігові. Література п. п. ХІХ ст. розвивалася у боротьбі двох течій – прогресивної і реакційної. Прогресивна л-ра відбивала інтереси закріпаченого селянства. Реакційна відбивала інтереси поміщиків
79. Бурлескно – травестійна література
Бурлеск (італ. – жарт) – жанр гумористичної поезії, комічний ефект у якій досягається або тим, що героїчний зміст викладається навмисне вульгарно, грубо, зниженою мовою, або, навпаки, тим, що про буденне говориться “високим штилем”, піднесено. Травестія (від лат. travestire – переодягати) – в літературі один із різновидів гумористичної поезії, коли твір з серйозним або навіть героїчним змістом і відповідно йому формою переробляється “перелицьовується” у твір з комічними персонажами і жартівливим спрямуванням розповіді. Ще до появи “Енеїди” Котляревського бурлескна традиція розвивалася в українських великодніх, та різдвяних віршах.
Яскравим прикладом травестії є “Енеїда” Котляревського, перші частини видав М. Пурпура під назвою “Энеида на малорусский язык перелицованая И. Котляревским”. Для цього твору автор взяв із героїчної поеми римського поета Вергілія лише сюжетну лінію й імена героїв, причому переодягнув їх в український одяг. Богів він змушує харчуватись українськими стравами й діяти так, як у той час діяли пани. Коли до верховного бога Зевса зійшлися інші боги в гості, вони їли “буханчики пшеничні білі, кислиці, ягоди, коржі”, пили горілку, сварилися. Зевс “сивуху, так як брагу хлище”. За уявою ж древніх греків, стравою богів була амброзія, а напоєм – нектар, одягнені вони були в золототкані мантії. І. Котляревський не тільки розвінчував богів і героїв з “Енеїди” Вергілія, але й відображав життя і побут своїх сучасників.

80. Поезія 70 – 90 р. ХІХ ст. поч. ХХ ст. (основні тенденції). У роки революційного передгроззя в українській поезії демократичного напрямку відбувається активний процес революційного оновлення. Домінуючою стає політична лірика, що розвивається відповідно до потреб пролетарського етапу революційно – визвольної боротьби. Заспівувач у цій ліриці Л.Українка. У 1905 р. під впливом революційних подій яскраво виступає І.Франко (“Мойсей”). Творчість Лесі Українки та І.Франка була зразком для поетів, які прагнули своїм талантом служити народові. Їх поезія виховувала читачів у дусі патріотизму, інтернаціоналізму. В українську поезію дедалі частіше входить образ народу (часто він асоціюється з картиною розбурханого моря), символічний образ вогню, бурі, іскри, меча. Як антитетичні ряди виступають слова “цар” і “раб”, “воля і тюрма”, “тьма” і “блискавиця”, “царство тьми” і “влада світла”. Поезія к. ХІХ – поч. ХХ ст. надзвичайно багатопланова і різножанрова. Тут можна знайти навіть так звану космічну лірику, лірику з глибоким філософським підтекстом. Це, зокрема, цикл “Зоряне небо” в збірці Лесі Українки. “На крилах пісень” і подібний цикл у її “Відгуках”. Антологічне Поетичне сузір’я і є в творчості Миколи Вороного. Зоряне небо для ліричного героя – це неначе антисвіт його душі: у мерехтливості комічних світил відображено пульсацію думки й тремтіння серця поетів. Образ далекого чистого й безсмертного вогню асоціюється з чистотою високих ідей поезій.
Людина і світ – водночас тема людини і природи. Пейзажна лірика часто також стає філософською, не втрачаючи предметності зображення, колориту окремих “земних” закутків. Оспівано високу Говерлу, Ай – Петрі, Чорне море, і ліванські кедри, шовковий шелест трав українського степу, карпатські смереки, пальми Єгипту. “Право громадянства” виборюють збірки інтимної лірики, серед
них “Зів’яле листя” І. Франка, вірші Лесі Українки, присвячені Сергієві Мержинському, пейзажна лірика О. Олеся. Леся Українка і особливо А. Кримський внесли в українську поезію колорит Сходу – не тільки вогнисті барви пейзажів, п’янкі пахощі екзотичних квітів, а й повагу і подив до багатолітньої культури. Ця культура входила певними мотивами в структуру української лірики чи драматичних поем такою ж мірою, як шекспірівські, гетівські мотиви у цілком оригінальній авторській трансформації. Часто – густо в українській поезії, бринять італійські мотиви. Взагалі, географічний діапазон української поезії надзвичайно широкий – від якутів (“Одне слово” Лесі Україки) до Куби (“Матильда Аргаманте” Б. Грінченка). Початок ХХ ст. в українській літературі характеризується появою різних ідейно – естетичних напрямків і течій – реалістичних і антиреалістичних. Модернізм як сукупність антиреалістичних течій торкнувся укр. літератури надзвичайно детально. З’явились певні угрупування письменників, що протиставляли себе прогресивним реалістичним традиціям. У Галичині прихильники “чистого” мистецтва групувалися в 1906 році навколо журналу “Світ”, а пізніше - навколо видавництва “Молода муза”. До групи входили: Б.Лепкий, Василь Пачовський, Степан Чернецький. Український народ до сих пір співає пісню “Чуєш, брате мій,” текст якої належить Б. Лепкому, який написаний у 1910 році, і має глибоко соціальний генезис. Вірш у сконцентрованій формі виразив трагізм українських селян, що навіки розлучалися з еміграцією. Пісню Б. Лепкого за тематикою можна порівняти із твором В.Стефаника “Камінний хрест”.
81. Проза. Багатство та розмаїтість талантів. Ніколи ще українська проза не була такою багатою та різнобарвною на таланти, як у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Під подихом нових прогресивних ідей та подій, зокрема революції 1905 року, пише свої кращі оповідання і новели Панас Мирний. На нову потужність працює Іван Франко. У 90 – 900 – х роках з – під його пера виходять повість “Основи суспільності”, роман “Перехресні стежки”, новела “Сойчине крило”, філософські гуцульські оповідання – твори, що стали вагомим здобутком української прози. Франко постійно шукає нових тем та оригінального їх оформлення, однак на деяких його творах того часу відбиваються й певні ідейні вагання автора. Відгукуються на події життя Олена Пчілка та Борис Грінченко, суперечності світогляду яких позначаються і на прозі, хоч меншою мірою, як в інших сферах їхньої діяльності. Одночасно у 80 – 90 роках ХІХ ст. з’являються нові прозаїки, які за характером своєї творчостіі будуть належати ХХ ст. Їх доповнює плеяда авторів, що дебютують після 1900 року. До найбільших талантів серед письменників “нової генерації” Іван Франко зарахував В. Стефаника та О. Кобилянську. Творчу індивідуальність характеризує возвеличення Людини. Вона виводила типи нової жінки. В. Стефаник відзначається суворим лаконізмом трагедійного стилю, вишуканістю архітектоніки новел. Так звану “селянську новелу” він підносить до верховин світового мистецтва. Літературні побратими Стефаника разом із ним складають “блискучій тріумфат”. Погляду талановитих митців доповнюють наддніпрянці– Архип Тесленко, Степан Васильченко. А. Тесленко – пробудженої людської гідності. Творчість Степана Васильченка вражає мрійливим гумором і оптимістичним мажорним настроєм: він свідомо писав так, щоб його твори були “стимулом до боротьби за світ, за сонце, за красу і радощі в житті”.
82.Тематичні обрії прози. Тема села. Традиційна в українській літературі сільська тематика опрацьовується у прозі на грані століть по-новому. Різні фактори впливають на її оновлення. Це, першу чергу, важливі соціальні й політичні процеси, характерні для доби імперіалізму і пролетарських революцій: поглиблення класового розшарування в українському селі, пролетаризація селянства, його переселення та еміграція, з одного боку, а з другого – ріст класової і політичної свідомості розбудженого революцією 1905 р. селянина, його активізація у громадському житті. Оновлення проблематики сільської прози йшло паралельно з пошуками в галузі форми, з оновленням реалізму взагалі. Не очима етнографа, народника дивляться на село прогресивні письменники. Відбувається чіткіша диференціація між стилем мови персонажа та авторською мовою. У мову прози більшою мірою, ніж раніше, проникає суспільно – політична лексика. Урізноманітнюються засоби психологічного аналізу. Дедалі частіше зображується класове розшарування на селі, класова боротьба. Вершиною цієї теми, шедевром світового значення є повість про революційне селянство “Fata morgana” Коцюбинського. Увагу прозаїків привертають переживання людини, що опинилася на розпутті між селом і містом. На такому роздоріжжі стоїть героїня повісті Л. Яновської “Городянка”. З нескінченних поневірянь наймичка виносить переконання, що світ поділений на ситих і голодних: “Робоча людина там, у тому городі, де навколо така розкіш, де люди розкидають стільки грошей на примхи, не може здобути зайвої копійки про хворобу, не може забезпечити себе найсуттєвішою працею від голодної смерті під тином.” На початку ХХ ст. ставало ясно, що старий етнографізм пережив себе. Виникло навіть гасло: “Смерть побуту!” А подекуди за ним ховалася й тенденція відірватись від народу. Частина модерністів почала нехтувати народною творчістю. Водночас прогресивні письменники прагнуть по – новому використати скарби народної творчості. Прикладом цього є повість О.Кобилянської “В неділю рано зілля копала”, Лесі Українки “Лісова пісня”, новели М. Черемшини. У цих творах великі майстри слова підпорядковують етнографічно - фольклорний матеріал глибинно – філософському осмисленню життя, міфологічні образи підносять до ступеня великих символів, до поезії широких узагальнень. Посилюється увага до життя маловідомих досі в літературі місцевостей України, а також інших країн. Зокрема, чарівна природа Полісся і Гуцульщини, життя, побут, звичаї, художня культура мешканців цих країв стають предметом літературного вивчення. Леся Українка пише повість “Приязнь” з життя волинського Полісся. Гуцульщину зображують Марко Черемшина, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич. Гуцульщину Хоткевич зобразив у повісті “Камінна душа”. В його творах постають прекрасно змальовані казково гарна Чорногора, запашні полонини, дзвінкі потоки, земні смереки, а на тлі барвистої природи – колоритні постаті гуцулів – мужніх, гордих, поетичних. Але й тут відбуваються страшні драми, породжені соціальними умовами, сваволею тих , хто має владу. У цікавих оригінальних акварелях та образках Хоткевич розробляє жанр літературного етюда. Це – зарисовки природи та побутових сценок, роздуми про боротьбу добра і зла, бруду і чистоти, про могутність природи і велику потенціальну сілу народу.
83.Психологізм і ліризм прози Нова українська література на початку ХХ ст. мала всі ознаки літератури зрілої, тобто для неї були характерні всі ті новітні тенденції, що й для інших високорозвинених європейських літератур. Реалізм кінця ХІХ - поч. ХХ ст. зазнає дальшого розвитку та оновлення. Цю його стадію іноді називають “психологічним реалізмом”. Цій не зовсім точний термін вказує, однак, на одну з істотних особливостей еволюції літератури - на її психологічне поглиблення. Літературна техніка зображення психіки людини розвивається. Сучасне літературознавство розрізняє два основні способи психологічного аналізу у художньому творі : так звану зовнішню мову (мова героя, його вчинки, вираз обличчя, жести),тощо. І внутрішню (внутрішній монолог, роздуми, плинність свідомості тощо). Поділ цей умовний, але перший із згаданих способів більш характерний для давнішніх стадій розвитку літератури, другий починає владно про себе заявляти про себе з середини ХІХ ст. Техніку психологічного аналізу успішно почали застосовувати П. Мирний, І.Франко, готуючи, своєю творчістю ґрунт для прозаїків “нової генерації “- Стефаника, Коцюбинського, Кобилянської та ін. Новаторство яких було теоретично осмислено передовою українською критикою. Для цих письменників, писав І.Франко, “... головна річ – людська душа, її стан , її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження”. Ця зміна акценту в психологічному аналізі не означала нехтування соціальними чинниками у реалістичних творах. І тут нам треба розмежовувати поняття психологізму у реалізмі і в модернізмі. Модерністи, по суті, тікали від соціальних проблем. Франко розкрив вплив психологізму нового типу на структуру твору - жанр, композицію, стиль. Переміщення уваги автора з обставин життя героя на його внутрішній світ змінило співвідношення між сюжетними і поза сюжетними елементами в композиції, між персонажем і тлом, оточенням, збурило епічний спокій і послідовність подій . Якщо раніше описи оточення героя переважали над зображенням його психічних станів, то тепер тло існує здебільшого в рамках свідомості персонажа. Отака психологізація прози йшла в парі з її ліризацією. Сюжет стає внутрішнім, тобто він побудований не на зміні переживань. Автор неначе зливається з героєм. Франко зауважує ,що коли письменники ХІХ ст. були великими епіками, то прозаїків нашого часу можна назвати ліриками. Ліризм виявляється і в так званій настроєвості прози, тобто у такій організації художнього тексту, яка навіює настрої героя чи автора читачеві, примушує його пройнятися ними.

84. Драматургія. Загальній огляд. Специфічною особливістю драми як літературного роду, на відміну від епосу й лірики, є її органічний зв’язок з театром, життям сцени. Несприятливі умови існування театру, життям сцени. Несприятливі умови існування театру на Україні в ХІХ ст. - урядові заборони, цензурні утиски, відсутність впродовж багатьох років професійної сцени - спричинились до гальмування розвитку драматургічних жанрів у сучасній літературі. Та поява на початку 80-х років театру корифеїв - унікального явища в національному мистецтві - сколихнула не лише театральне життя, а й породила драматургію, яка стала класикою українського письменства (Корифеї-найвизначніші діячі у якій - небудь галузі науки, мистецтва) Твори Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Франка збагатили репертуар театру, вони відзначалися злободенністю, сценічністю, високим художнім рівнем. У кінці ХІХ - на поч. ХХ ст. українське театральне мистецтво здобуло широке визнання не лише на Україні, а й за її межами. Гастролі театру корифеїв у 1886 році в Петербурзі І. Франко назвав тріумфом українського мистецтва. Українським акторам аплодували у Москві, Тбілісі, Варшаві, Севастополі. Засновник МХАТу Станіславський в 1911 році писав: “Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський - блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва”. Театр ставав важливою школою життя і виховання мас. Бо якщо книжку могла читати лише письменна людина, то виставу дивились одразу сотні людей, більшість із них у ті часи були неписьменними. Переборюючи труднощі, жорстокі гоніння і переслідування уряду, матеріальні нестатки, обмеженість репертуару, міцнів, зростав, розширював сферу свого впливу на глядача. Наприкінці 90-х – на початку 900 років існувало вже кілька театральних колективів, що вийшли з одного ядра корифеїв, урізноманітнювались їхні творчі пошуки. Романтично – побутова театральна система, яка переживала в театрі М.Старицького – М. Кропивницького, поступово відживала. Її місце заступала естетика реалістично – побутового театру на чолі з І. Карпенком – Карим . Театр М. Садовського більше орієнтувався на тогочасні новаторські принципи російського та європейського театру. На сцену прийшло чимало молодих талановитих митців, які показували високохудожні зразки акторської гри, режисури, створювали винятково – злагоджені ансамблі. На західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро – Угорщини, досягнення українського театрального мистецтва була дещо скромнішими. Руський театр заснований при товаристві “Руська бесіда” в 1864 року, з більшим чи меншим успіхом продовжував свою діяльність і на початку ХХ ст. І.Франко у статтях “Наш театр” “Руський театр” з гіркотою зазначав, що в Галичині “панує цілковитий брак ясної думки і розуміння драматичної штуки”. Актуальні морально – етичні проблеми порушив І. Тобілевич в задуманій трилогії “Батьки і діти”. Письменник встиг завершити дві перші частини комедії “Суєта”(1903) “Житейське море” (1904). Остання написана на матеріалі життя українських акторів, відзначається новаторським характером змісту і форми. Проблематикою, пошуками сутності людського буття, поглибленим психологізмом. На 90 - ті роки припадає майже вся творчість Франка – драматурга. Саме це десятиліття письменник, за власним свідченням, “задумав кинутись головою на поле драматургічне “. З – під його пера з’ являються ”Украдене щастя” (1893), “Учитель” (1894), “ Кам’яна душа” (1895), “Сон князя Святослава”. Визначальним для подальшого розвитку національної драматургії був приплив у літературу творчої молоді. Її інтерес до театру стимулювало відчуття прискореного історичного процесу, особливе напруження і драматизм життєвих суперечностей, суспільних борінь, бажання виразити їх у формах, що мають безпосередній вплив на маси. Особливої ваги набирала соціальна драма. Драматичну творчість починають молоді сучасники поетеси, які вже раніше заявили про себе, як про талановитих поетів, прозаїків, перекладачів, критиків. Серед них – Володимир Cамійленко , Гнат Хоткевич. Олександр Олесь, Любов Яновські, Степан Васильченко, Людмила Старицькі – Черняхівська. Це переважно письменники реалістичної орієнтації, хоч і різних ідейно – естетичних принципів. У виборі матеріалу, жанрових форм, стилі письма кожен з них по – своєму виявляв творчу індивідуальність. Поруч з Лесею Українкою у жанрі драматичної поеми працює О. Олесь, водночас він написав низку психологічних драматичних етюдів у стилі тогочасної символістської драми. З модерністською течією в український літературі була пов’язана драматургія В.Винниченка. У складних історичних умовах суспільного життя, літературних гострих протиборств, ідеологічної і творчої полеміки, українська драматургія і театр переживали період інтенсивних пошуків правди і краси, прагнули якісного оновлення, збагачення як змісту так і форми, всієї художньої системи театрального мистецтва. Розширення тематики, художні знахідки у сфері поетики драми й естетики театру, жанрово – стильова розмаїтість, взаємозбагачення творчих методів примножували досвід української драматургії, прокладали шлях новому театрові ХХ ст.

85. Літературні течії та літературні угрупування (20-30 рр. ХХ ст) Увесь характер суспільно-політичного життя з його революційними збуреннями, масовістю публічних акцій. Природне бажання літераторів і митців об`єднатися в цехові організації для творчого спілкування та захисту своїх професійних інтересів. У роки революції та післяреволюційні часи групувалися й перегрупувалися навколо "своїх" (недовготривалих) часописів та альманахів. Потім почали виникати організаційні осередки та більш-менш сталі об`єднання. Цей процес розміщувався в міру нормалізації побуту й стабілізації раданського режиму. Одним із перших осередків буа символіська, створена в 1918 р. Представники цієї групи оглосили себе співуями "вселюдської краси", "надкласових ідеалів" (П.Тичина, М.Семенко, Л.Курбас).
Український футуризм визрівав у надрах символізму і не зразу виокремився організаційно. Організаційне оформлення футуризму відбулося вже після революції. Футуристи відкидали традиції літератури, ставали на шлях крайнього формалізму, заперечували загальноприйняті мовні норми й творили свою особливу "заумну" мову, любіли чудернацькі словосполучення позбавлені загальноприйнятого змісту.Стало льо тало ало рюзо юзо бірюзо остало квальо мало льо о.
(М.Семенко) Ще в роки революції склалося навколо М.Зерова група поетів и літераторів, зорієнтованих на створення високого гармонійного мистецтва на основі літератури - неокласики, вони не дбали про своє організаційне оформлення і виступали з ідейно - естетичними маніфестами. Справді масовими літературними організаціями стали Спілка селянських письменників "Плуч" (1922) та спілка пролетарських письменників "Гарт".
Заслугою "Плугу" було те, що він орієнтував письменників на глибинний драматичний матеріал життя українського села. З літературною дискусією 1925-1927 рр. Пов`язані виникнення, існування і доля видатної літературної організації 20-х років ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури). Створена за ініціативою М.Хвильового як альтернатива масовим. Неокласики захопилися високохудожніми взіруями античної літератури, загально людськими цінностями у мистецтві.
ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських письменників) була організована в січні 1927 р. з наміром об`єднати всіх лояльних режимові у протидії тим, що партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки. Однак при всій своїй строкатості ідейно-естетичних тенденцій та угруповань вирішальним було визначеня Жовтневої революції як початку нового стану у розвитку літератури. "Наше відродження, - писав у 1926 році М.Хвильовий, - іде під прапором пролетарських революцій і кожен своїм нервом спрямовано туди, де маячать і горять під осіннім димком прекрасні озера загірної комуни". Радянська література народилася насамперед як літопис пролетарської революції. Молоді автори, діти своєї епохи, возвели революцію в абсолют. Тепер, здобувши у своїй трагічності досвід, ми розуміємо, що революція не лише давала трудящим виміряну, вистраждану свободу, а й часто-густо спричиняла масове насильство, яке у відповідь могло теж породити теж насильство на руйницькі настрої. Засліплення в оцінці наслідків і перспектив революції було притамане багатьом митцям. І в цьому теж трагізм пожовтневого відродження.

86. Основні риси літератури та концепція героя Розповідь про молоду літературу варто розпочати із характеристики поетичних жанрів. Із ними у 20-х р. пов`язані імена П.Тичини, В.Сосюри, Є.Плужника, М.Бажана, поезію цих митців ріднить приступність твердження загальнолюдських ідеалів і проривна спрямованість у майбутнє. "Ще мить, - у місті і у селах, життя розквітне, загуде" - не дуже виразно, але натхненно стверджував у 1922 році П.Филипович. Марно було, звичайно сподіватися, що життя розквітне на якусь мить, але як вже хотілося людям голодним і знесиленим вірити, що це ось-ось станеться!
Суспільно - духовна атмосфера епохи знайшла яскраве відображення у творчості всіх митців, однак проблема історичного поступу народу осмислювалися ними по-різному.
Ніжний і тривожний В.Сосюра змальовує візвольний похід народу в інтимно-щедрих тонах, звертаючи головну увагу на переживання своїх героїв, їхню духовну сутність.
Якщо особливості поезії авангардиста В.Поліщука визначаються тяжінням до технологічних новацій сучасності, то М.Драй-Хмарі притаманна традиційність. Якщо в О.Влизька домінує сонячний настрій, то у Є.Плужника - трагічний оптимізм.
Акцентуючи увагу на твори, які доносять правду не лише про велич, а й про трагізм цієї доби. Чи не першим серед українських письменників цей трагізм збагнув Є.Плужник.
За життя він зміг видати лише дві збірки "Дні" 1926 р. і "Рання осінь" 1927 р. Третя "Рівновага" завершена у 1933 р., побачила світ після смерті поета. Доля його як і багатьох українських інтелігентів склалася трагічно. Основоположником справжньої української прози назвав О.Білецький - Миколу Хвильового (1893-1933). Вплив його на літературне життя був колосальним. Одним з перших відчувши потребу в якісно новій літературі, він створив зразки, які й сьогодні вражають художньою майстерністю, касандрівською силою трагічних пророцтв. В оповіданні "Я (Романтика)" описані в ньому події сприймаються сьогодні як знамення, яке віщувало масові репресії 30-40 років. Автор розповідає про "діяльність" "чорного трибуналу" очолюванного чекістом - фанатиком. Уже на початку 20-х років М.Хвильовий спостеріг перші симптоми морального вродження певної категорії колишніх революционерів "Іван Іванович", "Сентиментальна історія" в цих творах автор не тільки викривав страшні потворні явища, а й застерігає нас від цього. Однако із центральних проблем пожовтневої прози залишилася споконвічна проблема -людини і землі. В нових умовах вона звучала насамперед у новелах Т.Косинки. Підмогильний прагнув охопити життя в усіх його суперечностях, змалювати людину у всій його неповторності та індівідуальності. На відміну від багатьох тогочасних авторів є процес дослідження морально-етичних проблем, відтворення складного процесу становлення особистості "Син". "Сонце сходить". У цих новелах тонко передається психологічний стан людини, зафіксовані найпотаємніші порухи її душі. Звідси велика сила емоційного впливу творів Підмогильного. Не буде повним, якщо оминути літературне життя. Західної України. А було воно навдивовижку багатогранне і цікаве. Самобутнім зразком філосовської лірики може слугувати творчість Богдана - Ігоря Антоновича (1909-1937). Як поет він визнався на поч.30-х р., коли в українській літературі почали вилучати все краще і найчистіше. Антонич поклав собі за мету в цей трагічний час не дати захлинутися. Стрімку еволюцію його таланту засвідчують збірки "Привітання життя" 1931р., "Три перстні" 1934р. Ідейно-тематичний спектр Антоничевської поезії багатобарвний: краса землі, прадавничій світ язичеських вірувань лелеків, незвичайність їх світогляду. Є в нього інтерпритації Шевченкових традицій і роздуми про роль митця в суспільстві, однак домінуючою залишилася тема єдності людини і природи. Злиття ліричного героя з навколишнім світом - природний стан його тіла й душі.
Без перебільшення можна впевнено сказати, що поезії Антонича формували в літературі першопочатки екологічного мислення. І через те вони такі близькі нам. Як альтернатива руйницькій психології.

87. Проза в 20-30 р. ХХ ст. Не можливо не згадати про людину, яка в літературі та й історії України поч. ХХ ст. відіграла першорядне місце - Володимир Винниченко. М.Коцюбинський про Винниченка говорив: "Кого у нас читають? - Винниченка. Про кого йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? - Винниченка. Кого купують? - знов Винниченка!". Яка ж тоді роль В.Винниченка в розвитку літературного процесу? Чому його ім`я категорично замовчувалося в радянські часи? Один із зарубіжних істориків Григорій Кострюк стверджував, що Винниченко є одним із видатніших діячів українського національного державного відродження. Цю думку поділяють і українські літературознавці. "Справді, так судилося йому долею бути, як митцеві, розп`ятим на хресті політики і залишитися однією з найбільш трагічних постатей в історії України." Після Лютневої революції 1917р. Винниченко очолює перший уряд Української Народної Республіки - Генеральний Секретаріат Центральної Ради, одночасно займає посаду генерального секретаря внутрішніх справ. Намагається провести ідею суверенності України у Федеративному устрої майбутньої держави. Бере участь у переговорах із Тимчасовим урядом. Але чергова криза знову назріває, кульмінація якої припадає на 22 січня 1918 року. Соціал-демократична фракція виходить із уряду. Його очолила Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСД). Відповідно і В.Винниченко склав обов`язки прем`єр міністра. В той день було проголешено 4-й Універсал: "Україна вважалась самостійною, незалежною республікою". Не можна до кінця збагнути еволюцію творчості "розп`ятого на христі політики" В.Винниченка. Та й не лише цієї "однієї з найбільш трагічних постатей в історії України, а й всього літературного процесу. Успіх Винниченкові - прозаїсту принесла повість "Краса і сила" (1902). Його закріпили наступні твори: "Суд", "Раб краси", "Федько-халамидник", "Студент". Вершиною творчості Винниченка - художника літературознавці вважають науково-фантастично-філософський роман "Сонячна машина" (1924). Щодо революції, то з її приходом не всі кинулися захищати її інтереси, існували різні думки, часом навіть повністю протилежні. "Слово за тобою Сталіне" (драма)
Микола Хвильовий (Фітільов) Популярний на той час літературний критик Володимир Коряк говорив так: "Істинно Хвильовий. Сам Хвилюється і нас хвилює, п`янить, непокоїть, дратує знесилює і погонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом ніжний і сором`язливий, химерник і характерик, закоханий у слово і мрійник".
13 травня 1933 року Микола Хвильовий пострілом у скроню обірвав своє життя на 40 році. Перед смертю написав листа Президенту ВАПЛІТЕ Михайлу Яловому. Арешт Ялового - це розстріл цілої генералції За що?
За те, що ми були найкращими комуністами? Нічого не розумію. За генерацією Ялового відповідаю преш за все я - Микола Хвильовий.
Під впливом новонарожденої тоталітарної системи М.Хвильовий проголошує гасло: "Геть від Москви!" - це стосується не тільки питань мистецтва, а й політики. Письменник поставив перед своїми побратимами по перу вимоги не копіювати російську літературу, беручи за зразок далеко не краще в ній, а шукати своє, йти своїм шляхом. Про письменника ніхто не скаже краще ніж його твори. Про себе Хвильовий писав: "Я - чекіст, але я й людина". Й цьму трагічному афоризмі - суть тих суперечностей, що краяли душу письменника. Відома, тема роздвоєння людської особистості в літературі не нова. Христос і Антихрист, Фауст и Мефістофель. Одначе у творчості Хвильового особливо в новеллі "Я (Романтика)", Я - і анти я - це не лише символ добра і зла, свободи і рабства, мудрості і групства. Автор не тільки показує, що людина, яка проміняла справжні цінності життя на фальшиві, приречена на здобуття, а й переконливо доводить, що така людина позбавляється людської моралі і навіть найпотаємнішого інстинкту - поважай батька-матір. М.Хвильовий писав як прозові твори так і поетичні. Прозові "Іван Іванович", "Кіт у чоботях", "Ревизор", Листи до М.Зерова, А.Любченка; Незакінчені твори - "Вольдшнепи", "Прелюдія". У кінці квітня 1925 року розпочалося так названа літературна дискусія, яка продовжувалась до 1928 року включно. Її відкрив своїми гострими статтями М.Хвильовий "Про Сатану в бочці, або графоманів, спекулянтів, та грішних просвітян", "Про Коперника з Флауенбургу, або аберка азіатського ренесансу в мистецтві", особливого розголосу набула стаття "Україна чи Малоросія?". Дискусія поставила митців перед трьома питаннями:
Визначити роль України в світі. З`ясувати напрям орієнтації українського світогляду: захід чи схід. Обстоювати справжнє, а не графоманське мистецтво. Однак ці часткові проблеми були складовими частинами проблеми суттєвою, що полягала у відстоюванні цілі національної свідомості, у протидії поневолення людського розуму під впливом новородженної тоталітарної системи. Самогубство М.Хвильового повинно було, як він передбачав, застерегти партію , уряд країни, літературних оппонентів від подальшого загрозливого для розвитку літератури і мистецтва реформування засад і принципів творення і функціонування культурних цінностей. Процес роздвоєння "Я" М.Хвильового неминуче катострофічне. Як людина він хоче жити, а як художник, творець і духовний проповідник своєї регенерації він не може існувати, бо задихається. Він мусить піти з життя. Передусім він говорить від імені генерації саме з неї він індефікує своє творче "я" , і знищення генерації, сигналом до якого став арешт першого президента ВАПЛІТЕ М.Ялового. Тому Хвильовий зізнається , що "нічого не розуміє" - бо загибель, знищення "найсвідоміше комунистів здійснюється від імені і в ім`я тих ідей які вони одстоювали, в які свято вірили, в ім`я яких творили нову літературу і мистецтво". Микола Зеров У післявоєнні часи 1918-1923 рр.; Зеров виявив себе як високообдарований поет, витончений майстер сонета, довершений перекладач, вмілий редактор, тонкий критик, оригінальний історик літератури. Уже із середини 20-х років до Зерова починають застосовувати політику ущімлень, зокрема після двох збірок оригінальних і перекладних поезій "Камени", "Антології". Збірка "Сонеторію" - збірка поезій над якою Зеров працював 15 років.
Літературна дискусія 1925-1927 р. - це дисуксія навколо Зерова в основному. Програма, виголошена Зеровим складалася із двух частин : "культури і європеїзму". Він прокламував: "освойюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишится назвжди провінціалом." З кінцем літературної дискусії він пише передмову до творів українських письменників. Зерова оголошено місцевим націоналістом. У 1934 році помер син Зерова. Захворівши на шкарлетину. Невдовзі Зерова було звільнено з універсітета. З-під ніг було вибито матеріальну базу. Розтріляли Косенко і Влизька Зеров переїздить до Москви, шукає роботу. На 45 році його було заарештовано і відправлено в Київ. У 1936 році Зерова було засуджено на 10 років позбавлення волі.
Підстава : керівництво української контрреволюційної націоналістичної організації.
Прибув на Соловки. Справу Зерова було переглянуто: вирок - вища міра покарання. Розтріляли Миколу Костянтиновича з листопада 1937 року разом із Павлом Филиповичем, Миколою Вороним, Миколою Кулішем.
31 березня 1958 року всіх реабілітовано - посмертно. Зеров відомий як дослідник літератури, перекладач із англійстької, французької, бельгійської. Шлях Зерова не був його особистим шляхом. Це була типова путь, що нею пройшла переважно, якщо не виключно більшість українських письменників за радянських часів. Крок за кроком - повільно або швидше люди проходили свій страденський шлях, утрат, злиднів, вигнанства, глоду і смерті.
Григорій Михайлович Стрілець ( Косинка )
(1899-1939) Він був одним із перших, хто започаткував літопис революційних подій і в кого культівська своволля вирвало перо із рук.
Г.Косинка письменником не збирався бути, але в 1919 році київська газета надрукувала згадку дитячих літ "На бурки" із цього все почалось.
Невдовзі після виходу збірки "На золотих богів" (1922 р.) журнал "Нова громада" характерізує Г.Косинку "як одного із найкращих теперішніх українських письменників - белитристів. Г.Косинка це здобуток і гордість нової україни."
Дуже гарна мова Косинчиних творів, вона відрізняється своєю емоційністю, змістом, духовністю. Для творчості Г.Косинки притаманний художній психологізм, як і для літератури 20-х р. Своїми попередниками він вважав В.Стефаника, О.Кобелянстьу, М.Коцюбинського . Новели Г.Косинки будуються переважно на матеріалі переживань і роздумів героїв. У 1934 р. Косинку забрали насильно. Дружина говорить : По нього прийшли 5 листопада 1934 р. І ось уже понад 50 років перед очима постає той ранок У газеті "Правда" був надрукований вирок Військовоїколегі ї"Верховного Суду СРСР у справі про "терористів - білогвардійців". Через 2-3 дні почалася конфіскація майна розтріляних. Пришадую, як одна жінка в розпочі кричала : Викинули дитину з ліжка, забрали ліжко, простирадло.5 листопада 1937 року Косинку було реабілитовано - посмертно. Богдан Сельвестрович Лепкий (1872-1941 р.) Без творчості Б.Лепкого українська література буде не повною, збіднена, як і без творчості багатьох сучасників, що були штучно викреслині з нашої духовної спадщини. Людина це була розумна, високодуховна. Збірки віршів "Стрічки" (1901), "Осінь" (1902). Його твори починають перкладатись на інші мови. На кожному кроці він бачить соціальну не справедливість, він з болем говорить про голод - сіл, він дачить разючі контрасти. У поезії Б.Липкого немає гасел до революції, закликів до бою. Він вважав своїм громадьським обов`язком розповісти про народний біль, як про свій. У 20-30 роках автор переважно виступає в жанрі історичної прози. До поезії лише звертається час від часу, продовжуючи перед усім мотиви довоєнної лірики. Окремо слід сказати про цикл повістей, що складають трилогію "Мазепа". Повістей - 5 "Мотря", "Невбивай" , "Бутерин", "Полтава", "З під Полтави до Бендер". В усіх повістях головний герой І.Мазепа.

88. Поезія (20-30р.) ХХ ст. Михаль Семенко (1892-1937) 24 жовтня 1937 року насильно відібрали життя у людини, ім`я якої було нерозривно пов`язане з мистецтвом. На цьому український літературний авангардизм припинив своє існування. Все життя хвилює Семенка проблема людської особистості. Футуризм М.Сименко розробив власну теорію яка грунтується на філосовському вченні, де говориться , що лише мистецтво і філософія наближають нас до пізнання сутності речей. Цій теорії він дає назву кверофутуризм. Письменник подає новий тип ліричного гроя, його поезія розбавлена в червоний колір " Ревфутпоема", "Тов.сонце". У 1927 році під проводом Сименка організується група "Нова генерація", яка засновує свій альманах. Прикметно, що М.Сименко пророчив свою смерть - "Патагонія Майк Йогансен Михайло Геврасійович Йогансен, походив родом із Латвії. Закінчив Харківський універсітет. Захоплюється філософією. Перебував у літературних організайіях "Гарт", ВАПЛІТЕ, а згодом став членом спілки письменників України.
Йогансена вважають типовим ювелиром словосполучень, талановитим копачем словесних надр, філолог поезії. Майстерність його в царині алітерації - безперечна. Майстром слова. Ювелір форми. Майк творив поезію ньюансів, акварелі натяків і настроїв. Йогансен любив природу, оспівув її , обожнював, творив химерні видива. Своїми творами Йогансен провів глибоку борону у творенні нової української поезії її романтичного крила - в темах ідеях, образах, жанрах, ритмамелодиці, ремуванні. Олексанр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) -(на 1/2 - діасп.)Сьгодні ми причетні до третього повернення із забуття Олеся. Автор почав писати рано з 9 років. У ранній творчості О.Олеся бачимо алегоричні образи Сокола, Орла, Лебедя, що були притаманні поетам - симолістам. У 1919 р. несприйнявши тиск революції і режиму, що складався виїхав за кордон не надовго, а вийшло назавжди. Еміграція стала для нього векликою трагедією життя. Умераючи поет благав :
Принесить як не надію, то крихту рідної землі:
Я притулю до уст її і так застигну, так зомлію
До О.Олеся ставилися по-різному одні говорили, що найбільший наш поет, а інші згасли. Більше 80 композиторів працювали над текстом О.Олеся йому приталанні також тексти драматичні, прозові. Євген Малинюк (діасп.)
(1897-1968) Еміграція, вигнання, звучать у поезії Малинюка з гіркотою. Але Малинюк чи не єдиний з усіх еміграційних поетів - пройшов крізь залізну заслону. Що розкраває на двоє українську літературу. На еміграції він переживав Розтріляне Відродження, з цього і починається книжка - есе "Буряне поліття" (1917-1927р.) Думка Малонюка найбільш зосередженна на філософії історії, головне - української історії. Він найстарший поет еміграції. У 1920 році разом з Армією Симона Петлюри відбув за кордон і з того часу не повертався. Книга "Серпень" - надзвичайно багатопланова в соїх думках, почуттях, стильових шуканнях. Її написала вільна людина, над якою не тяжіє залізна рука партії, диктатури і цензури. Рильський і Сосюра до самої смерті почували на собі тяжку залізну руку і не могли в свої зрілі роки дати свій повносилий вражайний серпень. 16 лютого 1968 року Є.М. помер на удар серця в своєму самотньому помешканні в Нью-Йорку. Його знайшли на день пізнише на підлозі в його кімнаті в позі молитви. У кишені його був квиток до опери як раз на вечір його смерті. Помер на ходу

89. Драматургія 20-30 років Розгром українського ренесансу 20-30 років надовго загальмував шлях до життєвої правди у нашому письменництві. Знищення понад 500 літераторів тільки на Україні, вилучення з мистецького життя таких неординарних постатей Як Лесь Курбас, М.Куліш, Мирослав Ірчан, Іван Дніпровський. Першими політичними творами в українській літературі і зокрема в драматургії були п`єси Мирослава Ірчана. Одноактівка - "Дві жертви" (1920), драматичний етюд "Їхній біль" (1920). Продовженням пошуків стали герої наступної п`єси Ірчана "Дванадцять" (1923).
Твори, зокрема п`эси М.Ірчана виділялись серед тогочасних агіток інсценізації, але поряд із ними була ще чимала кількість драматичних творів, автори яких прагнули відтворити бурхливе сьогодення, шукали нових форм. У першій половині 20-х років з`явились п`єси А.Головка "В червоних шумах" (1923). Яскравим спалахом в драматургії є постать М.Куліша. п`єса "97" з`явилась у той час, коли агітки сприймались як "штампи". Прийшов драматург для якого зображення правди життя було основним принципом творчості. Як говорив про неї сам автор : "П`єса - шматок життя". "97" - перша соціальна драма. В центрі п`єси голова камнязаму Мусий Конистка.Особливі виділяються у цьому плані родина темного Селянина Івана Стоножки представлена трьома поколіннями. Основним художнім принципом М.Куліша в зображенні подій була ''гола правда, неприбрана і нештучана". Хоч п`єса "97" була першим великим твором М.Куліша. він розкрив у ній себе як зрілий майстер. Але твір не розв`язував всых проблем українсьої драматургії. "Народний малахій" (1927) "Мина Мазайло" (1927) Значним кроком розвитку історичної рами були п`єси Івана Кочерги "Алмазе жорно" - в основу сюжету покладено селянське повстання середини XVIII ст. на Житомирщині. Йдеться про пошук свободи, про стійкість і відданість ідеалам. Йому вдалося відтворити одну з трагічних сторінок історії рідного народу. Історична драма "Свідчене весілля" - цілком оригінальний твір як за зображуваними явищами, так і за естетичним оформленням. Твір проймає мотив непримиренної боротьби двох сторін - трудових мас і пинівної верхівки. Сюжет поеми розгортається стрімко, навально, уміло поєднуючи драматичні сцени з комічними епізодами. з перших до останніх рядків твору вогонь, то палахкотить, то гасне - пісні дівчат, в убогій хатині. Нарешті світло здіймається червоною загравою повстання. Друга половина 20-30 років позначені бурхливим розвитком в драматургії. Розширювалась тематика, поглиблювалась і ускладнювалась, тематика, молоді драматурги, набувши досвіду, пробували свої сили в різних жанрах відбувається напологливе творче освоєння законів драми і театру, відображення життя, підвищення майстерності.

90.Театр Леся Курбаса У 1912 році Курбас - актор Львівського театру " Руська бесіда" .
Пізніше створив молодий театр у Києві "Березіль". 1922 рік - керує навчанням у драматичному театрі імені Лисенка, згодом викладає у Харкові. Курбас схилявся до літературної групи ВАПЛІТЕ керівником був М.Куліш. Людина високої освідченності, Лесь Курбас розумів, що українських театр буде конкурентноздібний лише в тому разі, коли рішуче відмовиться від тардицій етнографізму й побутовізму, успадкованих від недоброї пам`яті часів коли "Маросійщина" допускалася на сцену тільки в карикатурному варіанті. О.Курбас - справжній новатор.
БУГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК Однією з основних причин проведення реформи бухгалтерського обліку у країнах СНД є те, що в умовах ринкової економіки бухгалтерський облік виконує зовсім інші функції, ніж це було в умовах адміністративної системи. Головною метою бухгалтерського обліку у колишній системі було забезпечення інформацією центральних органів управління для виконання ними контрольних і планових функцій, а також здійснення цінової й податкової політики. В умовах ринкової економіки бухгалтерський облік є основою прийняття рішень менеджерами підприємств для забезпечення ринкової конкурентоспроможності економічного росту цих підприємств, а також третіми сторонами, зацікавленими в результатах діяльності підприємств у зв’язку з необхідністю вибору ними найбільш ефективного об’єкту інвестування своїх обмережених фінансових та економічних ресурсів. Однак, в умовах ринкової економіки державні органи зберігають специфічний інтерес в діяльності підприємств як джерела податкових платежів. Таким чином, при переході від адміністративної системи до ринкової економіки не тільки з’являється велика кількість нових користувачів звітності, але й інформація, в якій вони зацікавлені, теж особлива. Для нової ролі в умовах ринкової економіки бух. облік повинен обслуговувати потреби не тільки дер. органів, але й багатьох нових користувачів фінансової інформації. Таким чином, у системі збору й надання бух. інформації повинні відбутися певні зміни.

ФІНАНСОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА КРАЇНИ Фінансова система представляє собою сукупність форм організації фінансових відносин. Вона включає різноманітні фінансові інститути, які забезпечують обертання фінансових ресурсів різної ціле направленості. Фінансова система країни охоплює три органічно взаємопов’язані між собою підсистеми: 1. Загальнодержавні фінанси. Вони забезпечують формування та використання державних доходів, функціонують на основі створення різних централізованих фондів. До їх складу входять бюджет, система державного соціального страхування, майнове та особисте страхування громадян, державна кредитна система, різноманітні фонди цільового призначення. 2. Фінанси підприємств і організацій забезпечують процес формування та використання доходів первинної виробничої структури, регулюють розподільчі відносини на мікроекономічному рівні. 3. Фінансовий ринок представляє собою сферу функціонування різноманітних цінних паперів, які випускаються державою та підприємствами з метою залучення фінансових ресурсів. 4. Фінансовий механізм представляє собою систему дії фінансових важелів, яка виражається в організації, плануванні, стимулюванні фінансових ресурсів. Структура фінансового механізму включає п’ять взаємопов’язаних елементів: фінансові методи, фінансові важелі, правове, нормативне та інформаційне забезпечення. Фінансовий метод – це спосіб впливу фінансових відносин на господарський процес. До них відносяться: планування, прогнозування, інвестування, система розрахунків, страхування, залогові операції, трансфертні операції, трастові операції, оренда, лізинг, факторинг, фондоутворення, взаємовідносини із засновниками, суб’єктами господарювання, органами державного управління. Фінансові важелі – це прийоми дії фінансового методу. До них відносяться: прибуток, дохід, амортизаційні відрахування, фінансові санкції, ціна, орендна плата, дивіденди, процентні ставки, дисконт, цільові економічні фонди, вклади, пайові внески, інвестиції, котирування валютних курсів, форми розрахунків, види кредитів, преференція. Правове забезпечення включає законодавчі акти, укази Президента країни, постанови уряду, накази та листи міністерств та відомств, устав юридичної особи. Нормативне забезпечення функціонування суб’єкта господарювання, створюють: інструкції, норми, нормативи, методичні вказівки, інша нормативна документація. Інформаційне забезпечення представляє собою різного роду інформацію: поінформованість про фінансову стабільність та платоспроможність своїх партнерів та конкурентів; про ціни, курси дивідендів, проценти на товарному, фондовому та валютному ринках; повідомлення про стан справ на біржовому, внебіржовому ринках, про фінансову та комерційну діяльність будь-яких вартих уваги суб’єктів господарювання.

АВТОБІОГРАФІЯ Я, Ахметгараєва Ольга Володимирівна, народилася 9 травня 1988 року в Туркменії, у селищі Чаршанга. Мій батько, Ахметгараєв Володимир Мухаматнурович, працює у військовій частині Інгулецького району зв’язковим; моя мати, Ахметгараєва Олена Гильміярівна, -- комірниця на заводі «Промдизель». Маю брата, Ахметгараєва Сергія Володимировича. Він навчається у технічному університеті за спеціальністю «автоматизовані системи та мережі». Незаміжня. У 1995 році вступила до середньої школи № 114, яку закінчила у 2005 році із відзнакою за високі досягнення у навчанні. Під час навчання займалася науково-дослідницькою роботою у біології та економіці, за що була нагороджена грамотами на наукових конференціях. Брала участь у міських олімпіадах із математики, географії та української мови. Неодноразово займала призові місця. У складі шкільної команди приймала участь у засіданнях інтелектуального клубу «Ерудит». Протягом десяти років займалася плаванням. Була відзначена чисельними грамотами та медалями за зайняті призові місця в обласних та Всеукраїнських змаганнях. Маю перший дорослий розряд із плавання. У 2005 році була зарахована за результатами вступних іспитів на перший курс Криворізького економічного інституту Київського національного економічного університету на факультет міжнародної економіки і права. Моя адреса: вул. Каткова 45-54, м. Кривий Ріг, Україна. Число Підпис









13 SEQ CHAPTER \h \r 115









Заголовок 7 Заголовок 815

Приложенные файлы

  • doc 7785892
    Размер файла: 637 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий