Іваничук Роман — Хресна проща ltrs в

Роман Р†ваничук Хресна проща Історія України в романах – Текст предоставлен правообладателем http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=5000446 «Хресна проща»: ФолС–о; ХаркС–в; 2012 ISBN 978-966-03-6011-2 Аннотация «Для того, щоб ми здобули ту незалежнС–сть, якоС— хочемо, мусимо пройти Хресну прощу, – каже Роман Р†ваничук. – Не якусь конкретну. СимволС–чно народом пройти цей шлях». «Хресна проща» – це С–сторичний роман, в якому поС”днано рС–знС– часи: С–сторС–я володорювання Данила Галицького, його сина Лева й славетного спС–вця Митуси; початок XX столС–ття, коли парохом у селС– СтрадчС– на ЯворС–вщинС– був отець Миколай Конрад, украС—нський греко-католицький святий; хрущовська «вС–длига», часи С–снування «ДоморосС–в» – гуртка молодих студентС–в-фС–лологС–в, одним С–з яких був С– Роман Р†ваничук. Об'С”днуС” ж цС– всС– часи СтрадчС–вська печерська Лавра, а також вС–чне запитання: «Як зберегти вС–рнС–сть, себе для своєї землС–?» Роман Р†ваничук Хресна проща Р† як я вмру, не розумС–ю – життя моС” одвС–чнеС”… Павло Тичина Книга перша Домороси. Р†спит сумлС–ння Р† Коли на майданС– страдчС–вськоС— церкви РС–здва ПресвятоС— БогородицС– не стало празнешного люду й запрошенС– на святковС– обС–ди прихожани розходилися лС–совими стежками по двоС”, по троС”, а то й цС–лими гуртами до обС–йсть, розкиданих по галявинах С– вилаштуваних рядочком над тихою Верещицею, я помС–тив маленького й зС–сохлого, немов коцюрубок, чоловС–чка, що сидС–в на порозС– дзвС–ницС– – в клепанС– Шапка-вушанка. з проС—деними моллю вухами, якС– стирчали, немов у пугача, брови мав зведенС– уверх дугами, наче вС–д подиву; був вС–н геть схожий на нС–чного птаха, заслС–пленого денним свС–тлом, й уперто придивлявся до мене, наче хотС–в упС–знати, потС–м пС–двС–вся й пошкандибав до колоди, на якС–й сидС–в я, С–, дихнувши ядучим тютюновим димом, спитав, як менС– здалося, досить нахабно: – Ви що – з печери вилС–зли? – Можливо, – вС–дказав я неохоче. – Але дуже давно… – А певне, що не ниньки… То небезмай три десятки рокС–в тому пС–д час хресного ходу зайшло в онтой, нинС– заТ‘ратований, отвС–р троС” хлопцС–в С– дС–вчина – й навС–ки там пропали… – Виходить, що не пропали, якщо донинС– С—х па м’ятаС”те… – То ви насправдС– – з тих? – З тих, з тих… – вС–дбуркнув я, впС–знавши чоловС–чка. – Але йдС–ть, йдС–ть собС–, вуйку, а я ще трохи сам посиджу… – А як називаС”тесь? – не вступався чоловС–чок. – Вам це конче треба знати?.. Сказав я вам: С–дС–ть собС–. А тодС– сталося диво: чоловС–чок зник, наче його тут зо всС–м С– не було, я порозглядався й по якС–йсь хвилинС– побачив на чубку смереки, що заступала дзвС–ницю, справдешнього пугача з настовбурченими вухами, з жовтими дугами над здивованими очима – був той птах достоту схожий на чоловС–чка в клепанС–: може, то вС–н перемС–нився в нС–чного птаха… Й подумалося менС–, що я перевтомився за цС–лий день чекання. …Називаюся Р†гор Романюк; в це урочище пС–д СтрадчС–вською горою, яка моторошним отвором печерного входу зловС–сно вдивляС”ться у принишклу видолину за Верещицею, я прийшов – згС–дно С–з колишнС–м домовленням мС–ж нами, чотирма фС–ломатами, – С–з життС”вих мандрС–вок. ЗаТ‘ратоване залС–зним пруттям чорне око гори, а ще розмова з чоловС–чком, схожим на поморщений коцюрубок, нагадали менС– легенду, про нас складену: три десятки рокС–в тому четверо вигнанцС–в С–з ЛьвС–вського унС–верситету в день БлаговС–щення зС–бралися тут, бС–ля страдчС–вськоС— церкви, перед тим, як розС–йтися свС–тами, щоб попрощатися й поклястися повернутись сюди через тридцять лС–т у день храмового празника у СтрадчС–, хоч нС–хто з нас не вС–рив, що таке може колись статися, й тодС– пС–шла С–з ЯнС–вщини чутка, що в печеру бС–ля Страдча зайшли й не вернулися, навС–ки пропали троС” хлопцС–в С– дС–вчина; хтось ту вигадку спородив нС–би для того, щоб нС–хто з нас нС–кому в пам'ятС– не залишився С– щоб нС–хто нС–коли не шукав С–згоС—в, вС–дкинутих з битого шляху, яким вони досС– йшли С– враз стали нС–кому не потрС–бними; помолившись у церквС–, ми на очах у прихожан, пройшовши разом з ними хресним ходом, вступили у чорний отвС–р, С– нС–хто бС–льше нас не бачив С– не шукав; згодом хтось загородив печерну дС–ру залС–зними штабами, прибивши печать по нашС–й пам'ятС–… Боже милий, спам'ятай мене, все це тС–льки легенда! Але ж могло так статися, думав я, дивлячись на тихий осС–ннС–й плин ВерещицС–, бо чому нС–хто, крС–м мене, не з'явився на умовлене мС–сце зустрС–чС–? Проте БоговС– не хотС–лося мене спам'ятовувати, С– я далС– додумував легенду, на дС–йсностС– засновану… ДС–йснС–сть у згадках перемагала, й Р†гор, сидячи бС–ля заТ‘ратованого отвору печери, прокручував стрС–чку реальних картин, якС– вС–дбивали прожитС– в молодостС– днС–. Були вони зримС– й зовсС–м не зв'язанС– з легендою про таС”мниче зникнення колишнього студентського товариства в утробС– печери; не було такого, але кожна байка маС” своС” пС–дТ‘рунтя: прихожани церкви РС–здва ПресвятоС— БогородицС–, якС– звикли щонедС–лС– бачити в СтрадчС– молодС–жний гурт – може, то археологи? – що заходив у печеру, подовгу там перебував й згодом виходив на свС–т Божий, пустили по людях тривожну чутку, коли того гурту не стало видно на березС– ВерещицС–… А може, й справдС–, – думав тепер Р†гор, – ми розчинилися у пС–дземеллС–, бо куди подС–лися, в яких свС–тових пропастях позникали, що нС–кого на умовленому мС–сцС– нинС– нема… Р†гор у думцС– вперто скликав колишнС–х друзС–в, С– ось вдалось йому на один мент С—х повернути й розставити на зримС–й картинС– такими, якими вони були в днС– студентськоС— юностС–, – жадС–бних до життя загарливцС–в, котрим самого унС–верситету, лекцС–й, захоплень викладацькою майстернС–стю професури, тривожних хвилин пС–д час екзаменацС–йних сесС–й, шелесту книг у бС–блС–отеках було категорично замало: ми прагнули знайомств, розмов, суперечок С– передовсС–м творчого проявлення – кожен з нас бажав виявити на людях свою визрС–лу, та ще приховану духовну сутнС–сть читанням власних поезС–й, новел, вмС–нням викласти у словах своС— погляди, похвальбою набутими знаннями; ми бажали перемог у палких дискусС–ях, були потенцС–йними полС–тичними протестантами С– головне – прагнули стати помС–ченими, видС–леними С–з студентськоС— маси… Тож кожен з нас окремо, ще до знайомства, спС–ймався на гачок заманливого оголошення, вивС–шеного на дверях студентського клубу: охочС– взяти участь у драматичному гуртку можуть зС–братися такого-то дня С– о такС–й-то годинС– в актовС–й залС–, що маС”статично називалася тодС– «kolegium maximum». На режисера студентського драматичного гуртка зголосився найповажнС–ший на фС–лфаку п'ятикурсник Антон Доленко з Полтавщини – вельми поважний, бо переросток, за що йому почепили прозвисько Старий, С–накше й не називали, часто забуваючи його справжнС” ймення; був вС–н мовчазний С– добродушний, проте знав собС– цС–ну, мав шану у студентС–в С– прихильнС–сть викладачС–в, визнавався на драматургС–С— й темою своєї дипломноС— роботи взяв п'С”си КорнС–йчука, не пропускав жодноС— вистави у львС–вських театрах, крС–м того, цС–кавився економС–кою й деколи заводив бесС–ду про можливС–сть рентабельного колгоспного господарювання, непогано знав фС–лософС–ю й на екзаменах з дС–алектичного матерС–алС–зму вдавався до дискусС–й з приводу фС–лософських систем ГеТ‘еля С– Юма, заганяючи викладачС–в, якС– слС–по сповС–дували марксизм, у незручне становище, й тС–, боячись ревС–зС–онС–стських ухилС–в премудрого студента, завбачливо ставили йому найвищу оцС–нку; а ще всС– знали, що Антон встиг за своС” життя зазнати розмаС—тих пригод, про якС– волС–в мовчати, й признавався до них лише в хвилини роздратувань суспС–льними несправедливостями: в юностС– Доленка забрали на роботу до НС–меччини, а пС–сля вС–йни зморений остарбайтер, звинувачений у спС–впрацС– з нС–мцями, вС–дбував п'ятирС–чне заслання у Приморському краю. Старий чекав у актовС–й залС– на охочих узяти участь у роботС– драмгуртка, й прийшло до нього кС–лька волонтерС–в з рС–зних курсС–в украС—нського вС–ддС–лення фС–лфаку. Першим з'явився Р†гор Романюк, вже досить знаний на факультетС– поет: його вС–ршС– часто друкувалися в унС–верситетськС–й багатотиражцС–, а недавно вС–н втС–шився публС–кацС–С”ю великоС— добС–рки поезС–й в киС—вському товстому журналС–; зС–рковС–й хворобС– Р†гор не пС–ддавався й мужньо сприймав критику на засС–даннях лС–тстудС–С—. Прийшов теж Р†горС–в однокурсник Мирон Синютка – малий зростом, з лисуватою круглою головою, вС–н вправлявся у критицС– й за скромнС– студентськС– грошС– скуповував у книгарнях найновС–шС– збС–рки поезС–й, захоплювався вС–ршами маловС–домого поета Ярослава Шпорти, й Р†гор називав свого приятеля «зашпортаним на шпортознавствС–». З'явився в актовС–й залС–, а С–накше й не могло бути, красень з другого курсу гС–тарист АркадС–й Молодий, який брав участь у масовках в театрС– ПрикВО Театр Прикарпатського вС–йськового округу. , куди напросився лише для того, щоб бачити щодня львС–вську примадонну ДС–ану Шерстякову й бути С–з нею поруч; його прийняли охоче, зваживши на музикальнС– здС–бностС– й на ефектну зовнС–шнС–сть: був то стрункий, доладно складений юнак з баламутними сС–рими очима, з жуС—рськими вусиками й трикутними бакенбардами, з вигляду – серцеС—д, то й не дивно, що привС–в С–з собою нС–кому не знайому першокурсницю – русяве янголятко з довгою, до пояса, товстою косою С– тремтливими вС–ями, писану красуню, яка тихо назвалася: «Я – Ореста». Антон попросив прибулих сС–сти й повС–домив, що драмгурток працюватиме над п'С”сою КорнС–йчука «Платон Кречет»; вС–н роздав усС–м по примС–рнику п'С”си й почав призначати майбутнС–х акторС–в на ролС–. – Ти, АркадС–ю, будеш АркадС–С”м – завС–дувачем лС–карнС–, Р†гор – Платоном, Мирон – терапевтом Бубликом, Ореста – асистенткою Валею, а на роль ЛС–ди та й С–нших кандидатС–в на ролС– доведеться ще шукати. Й коли вС–н це сказав, до зали увС–йшла коротко стрижена, до половини вуха, елегантна панна з розкосими очима, С–ронС–чним поглядом зелених очей С– напускною суворС–стю на обличчС–, немовби вона наготувалася захищатися вС–д допитливих поглядС–в. Усе в С—С— постатС– було вС–дточене, нС–би на мармурС– рС–зцем скульптора: маленькС– вушка, гострий ледь загнутий носик, стиснута смужка губ, блС–дС– щоки з легкими впадинами, довга шия з разком бС–лих коралС–в, пС–д рожевою блузочкою випинався скромний бюст, тонкий стан прехопився вишиваною крайкою, – та попри всю цю вишуканС–сть, коли вона стала поруч з Орестою, здалася Р†горевС– некрасивою, начебто С—С— дС–воча врода заховалася пС–д холодною маскою, немов пС–д льодовою плС–вкою. – Ви хто? – запитав Антон. – ЛС–да Сорока, з журналС–стики. – То будете архС–тектором ЛС–дою. ДС–вчина знизала плечима, нС–би С—й до всього цього було байдуже, Р†гор пильно придивлявся до неС—, дошукуючись в С—С— обличчС– властивоС— С—й вроди, С– врештС– прошепотС–в, нахилившись до Мирона, – з нехС–ттю, аж гейби зС– злом: – Яка гордовита аристократка… Перезнайомившись С–з майбутнС–ми акторами, Антон вС–дпустив С—х до наступного дня – переписувати ролС–. II Читання ролей почалося з реплС–ки ВалС–-Орести: «Як близько сонце, воно С–де на нас, не спиняйте, не спиняйте!», яку вона виголосила несподС–вано для себе самоС— натхненно, немов не пС–д час репетицС–С—, а вже на сценС– – може, С—й це так вдалося тому, що тих кС–лька слС–в були майже С”диним текстом в ролС– асистентки ВалС–, С– все артистичне вмС–ння Орести вклалося в експресивну реплС–ку. На миловидному личку дС–вчини С–з натурально вС–дтвореноС— сонливостС– вилущилося природне захоплення сонячним сяйвом: Ореста враз С–з прекрасноС— ляльки перемС–нилася в живу людину, зачаровану пробудженням свС–ту, який уперше С—й з'явився – усвС–домленим С– чарС–вним. Р†гор невС–дривно дивився на Оресту, а вона все ще не виходила з ролС–, сидС–ла з опущеними руками, не маючи сили здолати враження вС–д уперше побаченого величного сонця, яке не переставало С—С— заслС–плювати; Ореста вС–дчувала, як променС– грС–ють С—С— обличчя, й знемагала вС–д С—хнього тепла, а вони, щораз наближаючись, падали на неС—, обпС–кали, вона заслонилася вС–д них долонею й тодС– крС–зь пальцС– побачила налитС– радС–стю С– здивуванням очС– хлопця, з яким ще не встигла познайомитися, а мав вС–н виконувати роль Платона; Р†гор здався С—й надмС–рно втС–шеним, його радС–сть повнилася смС–ливС–стю, вС–н перемагав знС–яковС–ння Орести, долав С—С— С–нфантильнС–сть, перемС–нював дитину в розквС–тлу дС–вчину, пожадливо обнС–мав С—С— поглядом, утворював довкруж неС— нестримне забороло – таке мС–цне, щоб чужС– очС– не могли його пробити, однак це йому не вдалося зробити: на неС— так само гаряче, аж до нахабства, дивився АркадС–й, нС–би теж уперше побачив; захищаючись вС–д тих обстрС–лС–в, Ореста провела долонею по обличчС–, зсунула з нього подобу ВалС– й, знС–яковС–ло посмС–хаючись, переводила погляд з Р†горя на АркадС–я, повертаючи собС– на мить образ гутаперчевоС— ляльки. Старий, видно, був задоволений вдалою мС–зансценою, та це вС–дчуття тривало в нього недовго: актори читали своС— тексти без С–нтонацС–й, глухо – нС– в одного не вС–дчувалося втС–хи вС–д входження в роль, сама ж Валя-Ореста ще однС–С”ю реплС–кою зруйнувала, мабуть, ту першу С– С”дину натуральну мС–зансцену в п'С”сС–: «Я хочу взяти сонце в руки й вС–ддати його тобС–», – вимовила вона зС–знання, адресоване своС”му коханому – окулС–стовС– СтьопС–, й на цьому репетицС–я перервалася вС–д саркастичноС— фрази ЛС–ди: – Спам'ятайтеся, та хС–ба так розмовляють закоханС–?! Доленко невдоволено позирнув на ЛС–ду, даючи С—й зрозумС–ти, що заважаС”, проте С—С— зауваження враз здетонувало дискусС–ю: майбутнС– актори заговорили всС– разом; невдоволення вС–д того, що вже цС–лу годину добровС–льно повторюють за автором п'С”си плакатнС– фрази й з напускним пафосом входять у ролС– рупорС–в фальшивоС— корнС–йчукС–вськоС— демагогС–С—, дС–йняло кожного соромом, й усС– обурено заговорили: хС–ба не мС–г Старий вибрати С–ншоС— п'С”си, чи ж то свС–т клином зС–йшовся на «ПлатоновС– КречетС–»; Антон, забачивши провал, спробував рятувати ситуацС–ю, мовляв, пС–д час роботи над спектаклем маС”мо право пС–дредаговувати твС–р, так роблять усС– режисери у професС–йних театрах, проте його голос згас пС–д аргументацС–С”ю дискутантС–в; зрештою, Доленко сам передбачав подС–бне фС–аско, адже в драматургС–С— визнавався непогано й ходульнС–сть КорнС–йчуковоС— п'С”си давно збагнув, однак мусив узяти С—С— до репертуару: секретар комС–тету комсомолу Черепов не давав згоди на постановку «СвС–ччиного весС–лля» Р†вана Кочерги, нС–, тим паче, на «97» Миколи КулС–ша, а про класичнС– п'С”си й слухати не хотС–в… Отож замС–сть репетицС–С— спалахнула гаряча й небезпечна суперечка, Антон боязко оглядався, та зупинити гамору не зумС–в – у актовС–й залС– несподС–вано розпочалася перша репетицС–я самостС–йного студентського мислення. – Роль Платона Кречета, як С– майже всС– ролС– в цС–й п'С”сС–, – заговорив Р†гор, – надумана, штучна й фальшива! Головний герой – а як може бути С–накше в соцС–алС–стичному творС– – стопроцентово С–деальний: вдумливий, талановитий, до того ж вС–ртуозно граС” на скрипцС–, чим зачаровуС” ЛС–ду, С– та, звичайно, в нього закохуС”ться! ЛС–да, не вС–дводячи погляду вС–д Молодана, який мав грати роль С—С— нареченого АркадС–я, С–ронС–чно посмС–хнулася й додала: – Р† моментально розчаровуС”ться в АркадС–С”вС–, запримС–тивши, як вС–н наступаС” стоптаними каблуками на манжети задовгих на нього штанС–в… АркадС–й спалахнув С– пС–дтягнув штани, злС–сно при тому зиркнувши на журналС–стку, на губах якоС— в'юнилася зухвала посмС–шка; у вишуканого елеганта вмить пропала самовпевненС–сть, С– хоч йому зовсС–м не С–мпонувала негативна роль завС–дувача лС–карнС–, став на його захист. – До чого тут зовнС–шнС– ознаки, – сказав. – П'С”са КорнС–йчука не про це, все-таки вона психологС–чна й у нС–й поставлене приховане завдання – розвС–нчати мС–ф Кречета, – про це доречно говорив щойно Р†гор. У дискусС–ю втрутився Синютка, який досС– сидС–в мовчки, вС–н вибухнув фС–лС–ппС–кою, й нС–хто не зумС–в перервати його запальну мову: – Наша дискусС–я, друзС–, розпочалася не С–з суттС”вого. Чому не маС” права С–снувати в мистецтвС– С–деальний герой? ХС–ба мало в класичнС–й лС–тературС– героС—чних персонажС–в, вС–зьмС–ть хоча б Тараса Бульбу або Кирила Тура з «ЧорноС— ради». РС–ч не в цьому: ви спершу згадайте, в якому роцС– написав КорнС–йчук п'С”су. Забули? То я вам пригадаю… Антон ляснув книжкою по столС–. – Перестань, Мироне! Ми зС–йшлися сюди не для полС–тикування, а заради мистецтва… – Ти диви! – запС–яв Мирон. – Кому ж то вже вдалося вС–ддерти мистецтво вС–д полС–тики? Ти будеш, напевне, першим таким пС–онером, Антоне… Бо навС–ть декаданс С– досС– вважаС”ться полС–тичною матерС–С”ю, оскС–льки проповС–дуС” визволення творчостС– вС–д тієї ж полС–тики… Ну, а в цС–й п'С”сС– заполС–тизовано все, до того жахливо примС–тивно: «ви в пС–онерах були?», «ви ж член партС–С—!» С– т. д. С– т. п… Я навС–в С–нвективи першого секретаря обкому партС–С— Береста, який усе знаС” С– С” справедливС–шим вС–д буддС–йського божища… А якС– мудрС– сентенцС–С— проголошуС” цей партС–йний бос: «Яка може бути пильнС–сть без вС–ри в народ?» Ба навС–ть дурненький окулС–ст Стьопа завойовуС” серце ВалС– ось яким вишуканим освС–дченням: «Кохана Валю, моя любов до тебе чиста, як кришталь, адже ми живемо в епосС–, коли люди переробляють свС–т С– долають власнС– вади!» – ВС–дпочинь, колего, – нарештС– вдалося Р†горевС– зупинити МиронС–в пасаж. – Краще послухай анекдот, я щойно його придумав… Сидять пС–д копицею сС–на тракторист Вася С– доярка Маша. Вася хоче обняти дС–вчину, та вона, перед тим як вС–ддатися коханому, запитуС”: «Ти вС–риш у комунС–зм?» – «ВС–рю!» – на весь степ вигукуС” Вася, й тодС– дС–вчина, схиливши голову на плече хлопця, млосно шепоче: «Якщо так, то я твоя…» – Яка досконала соцреалС–стична схема! – вигукнув Мирон, перемагаючи смС–х акторС–в. Антон пС–двС–вся. – Я припиняю цей балаган, товаришС–! Ви надто далеко заходите, вже й до методу добираС”теся. А там – С– до системи… Це шкС–дливе критиканство… Чи не краще було б подумати, адже настав час вС–длиги, про вдосконалення нашого ладу… Мирон приклав до уст човником долоню й, нахилившись до Антона, проказав пС–вголосом: – Недавно приС—жджав до Москви С–деальний комунС–ст – французький фС–лософ Жан Поль Сартр. Однак, недовго погостювавши в БС–локам'янС–й, вС–н стрС–мголов утС–кав звС–дти, нС–би за ним гналося щонайменше сто макбетС–вських вС–дьом! А вС–ддихавшись у ПарижС–, сказав: «Та система не надаС”ться до ремонту, С—С— треба поламати й викинути на смС–тник!» Антон зблС–д. – ТоваришС–, – прошепотС–в, – ми ж не в катакомбах, а в радянському унС–верситетС–. СхаменС–ться! – А нам би й не вадило збиратися в якС–йсь печерС–, ми ж неофС–ти, – сказав Р†гор. У розмову втрутилася ЛС–да. – Не хвилюйтеся, Антоне, ми ж нС–чого антидержавного не чинимо. Але ж не можемо й далС– ходити з кляпами на писках. Тиран здох, С– настав час очищення. Мусимо вчитись мислити, як нормальнС– люди, а не як корнС–йчукС–вськС– манекени. – Власне, власне! – пС–дхопив Мирон, вС–н витирав хустинкою свою круглу лису голову С– не вгавав: – Ми взялися готувати до постановки неймовС–рну фальшивку… НайпримС–тивнС–ший персонаж п'С”си терапевт Бублик перераховуС”, скС–льки хворих прийняв вС–н за своС” життя, скС–льки сердець вислухав. А чи не краще було б, якби КорнС–йчук примусив його полС–чити, скС–льки людей померло вС–д голоду за один той рС–к, коли писалася п'С”са: та в сотнС– разС–в бС–льше нарахував би трупС–в! Ба нС–, для драматурга в той час найважливС–шою проблемою був чиряк на шиС— в секретаря обкому партС–С—, що його так умС–ло зоперував знаменитий хС–рург Кречет! АркадС–й Молодий, пооглядавшись, проказав тихо: – ДрузС–, наша розмова може бути почута. Нам того треба? Краще б ми справдС– знайшли для зустрС–чей якусь печеру, бо в цС–й актовС–й залС– напевно стС–ни вуха мають… – А я скажу, куди нам варто податися, – промовив Р†гор. – До Страдча. Там така печера, що й бС–с нас не знайде. Я добре знаю тС– мС–сця, сам родом з Янова… – Чому б С– нС–? – пС–дтримала Р†горя ЛС–да. – ВиС—хати на пленеру, ми ж таки маС”мо якийсь стосунок до мистецтва. Р† до романтики теж, адже ще не старС–… Її С–конописне обличчя враз степлС–ло, Р†гор приглянувся до ЛС–ди й побачив, як крС–зь холодну маску проколюС”ться на обличчС– дС–вчини затаС”на врода – може, вона з'являС”ться, коли мова заходить про мистецтво? Р†гор перевС–в погляд на Оресту й ураз забув про затаС”ну ЛС–дину вроду, якоС— треба було дошукуватись, а Ореста – нС–би вся занурилась у свою власну красу: русяве волосся в'язалося у золоту вужС–вку коси, що збС–гала розплужкою помС–ж грудьми до пояса, й, мабуть, вС–д цього прекрасна лялька знову, як це сталося на початку репетицС–С—, перемС–нилася в живу красуню, вона зачудовано дивилася на дискутантС–в, С– з-пС–д С—С— довгих вС–й падали прямо на Р†горя синС– пучки променС–в, пропалювали сорочку на грудях хлопця й проникали до самого серця. ВС–н ще палкС–ше, нС–ж на початку репетицС–С—, огортав поглядом дС–вчину, створюючи довкруж неС— заслону, щоб С–ншС– очС– не уздрС–ли того, що вС–н, та враз С–з тривогою знову помС–тив, як пожадливо й нахабно дивиться на неС— АркадС–й. …Того дня, коли в kolegium maximum вС–дбувалася невдала репетицС–я вистави «Платон Кречет», АркадС–й Молодий святкував свою першу справжню парубоцьку перемогу, й полС–тична дискусС–я мС–ж учасниками драматичного гуртка його не зачС–пала, був вС–н нС–би вС–дсутнС–й серед товариства, навС–ть чарС–вну Оресту, з якою прийшов на репетицС–ю, не вС–дразу побачив – оцС–нив С—С— вроду аж тодС–, коли вона так вдало вС–дтворила стан пробудження асистентки ВалС–… ЗустрС–в С—С— бС–ля брами клубного корпусу, коли дС–вчина читала оголошення. Вона спитала АркадС–я, де займатиметься драмгурток, й вС–н узяв С—С— за руку, мов дитину, бо ж була маленька й щупла, схожа бС–льше на школярку, нС–ж на студентку; сам же АркадС–й перебував ще пС–д враженням проведеноС— ночС– в гримувальнС– прими ДС–ани ШерстяковоС—: гордовита актриса несподС–вано йому пС–дкорилася. Коли вС–н на порозС– гримувальнС– з букетом троянд у руцС– на колС–нах благав у неС— прихильностС–, актриса допомогла йому пС–двестися, погладила долонею по щоцС– й сказала так просто й байдуже, нС–би йшлося про зовсС–м буденну для неС— рС–ч: – Не зображуй страждань, тобС– це недоступно. Та коли вже так дуже захотС–в, то зоставайся в мене на нС–ч, скС–льки того дС–ла… До цієї перемоги йшов АркадС–й довго. НадС–лений вС–д природи ефектною чоловС–чою вродою хлопець пС–сля закС–нчення середньоС— школи вихопився до Львова С–з провС–нцС–йного мС–стечка, де для його буйноС— вдачС– бракувало простору: вечС–рнС–, пС–д гС–тару, гутС–рки втратили зрештою свС–й чар С– сенс; С–з тих кС–лькох десятикласниць, яких вС–н за С—хньою згодою, бо липли до нього, мов оси до меду, позбавив дС–воцтва, не вибрав жодноС— й не збирався зав'язувати собС– свС–т; хлопець не давав стриму своС—й парубоцькС–й сваволС–, й батьки, якС– пильно стерегли доньок, полегшено зС–тхнули, коли заводС–яки не стало видно в мС–стечку – певне, улаштувався в якомусь львС–вському С–нститутС– або й в унС–верситетС–, С– слава Богу; АркадС–й спершу приС—жджав на вихС–днС– додому й збирав у парку галасливу компанС–ю, а потС–м не стало його чутно, пропав… А вС–н С– насправдС– пропав… Сталося це в театрС– ПрикВО на виставС– Всеволода Вишневського «ОптимС–стична трагедС–я». ЖС–нку-комС–сара грала артистка ДС–ана Шерстякова: такоС— жС–ночоС— вроди, замС–шаноС— на чоловС–чС–й мужностС–, взагалС– не могло С–снувати на бС–лому свС–тС– – може, то було цС–лковите С—С— перевтС–лення, й коли комС–сар вийняла з-за пояса нагана й вистрелила у п'яного матроса, який поривався С—С— Т‘валтувати, коли скрикнула «Хто ще хоче комС–сарського тС–ла?!», АркадС–й притьмом зС–йшов з гальорки, пробС–г проходом до оркестровоС— ями й, перехилившись через балюстраду, жадС–бно вдивлявся в постать вродливоС— актриси й мовчки благав, щоб вона його запримС–тила, гС–пнотизував чоловС–чою жадобою, й вона нарештС– уздрС–ла юнака, а як уже пролунали в залС– оплески, коли актриса вийшла на поклон, тодС– АркадС–я обпС–к С—С— позирк, вона нахилилася й прошепотС–ла до нього: – Р† ти возжелав комС–сарського тС–ла? На другий день АркадС–й зайшов до кабС–нету директора театру й попросився в масовку. Директор, оцС–нивши зовнС–шнС–сть хлопця й дС–знавшись, що вС–н маС” ще й музикальнС– здС–бностС–, прийняв його без слова. …Кожного разу, коли АркадС–й виходив у масовцС– на сцену, актриса Шерстякова примС–чала його, молодого красеня, та й не могла не запримС–тити, вС–н-бо переслС–дував С—С— закоханим поглядом С– при кожнС–й нагодС– намагався бути якнайближче бС–ля неС—; вона гасила його хС–ть байдужим поглядом, нС–би й не впС–знавала того юнака, що голодно дивився на неС—, коли вона пС–сля закС–нчення «ОптимС–стичноС— трагедС–С—» приймала овацС–С—; знаменита артистка пС–д час своєї працС– в театрС– звикла до уваги адораторС–в – цей хлопець був одним С–з багатьох, проте С—й, амбС–тнС–й жС–нцС–, приС”мно було вС–дчувати на собС– його закоханий погляд, й вона завше тримала АркадС–я в полС– свого зору, немовби вивчала його акторськС– можливостС–, й урештС– ощасливила несподС–ваною пропозицС–С”ю: а чи б не спробував вС–н у другому складС– репетирувати роль Хоми Брута у виставС– «ВС–й»… ЛС–тала пС–д час репетицС–й домовина понад сценою, осС–дала долС–, й тодС– з неС— виходила прекрасна СотникС–вна й простягала до Хоми руки, щоб затягнути його у вС–дьомське пекло; Хома-АркадС–й описував крейдою довкруж себе кола й приговорював «хрест на менС–, хрест на спинС–», проте його очС– не вС–дтворювали смертельного жаху, вС–н шепотС–в закляття, не вС–дводячи при тому палкого погляду вС–д ДС–ани-вС–дьми; Шерстякова переривала гру, пС–дходила до АркадС–я, термосила його за оборки спудейського кафтана й говорила: «Ти телепень, а не актор, я ж не ДС–ана Шерстякова, й навС–ть не СотникС–вна, я вС–дьма, й ти мусиш мене боятися, умлС–вати зС– страху, таж спробуй нарештС– у своС”му поглядС– вС–дбити нарештС– панС–чний переляк – ось вдираС”ться до церкви нечиста сила, сам ВС–й простягаС” до тебе кощавС– руки, то хоч трохи злякайся?» – й водила розчепС–реними пальцями по його обличчС–, вС–н тС– пальцС– цС–лував, й вона безпорадно дивилася на нефортунного Брута. ВрештС– пС–сля генеральноС— репетицС–С— актриса кинула зневажливо: «Вертайся в масовку, ти бездарний!» С– з тими словами пС–шла до своєї гримувальнС–; тодС– АркадС–й, схопивши зС– столика букет троянд, що його завбачливо прихопив на генералку, подався за ДС–аною, впав перед нею на колС–на, й вона, змилосердившись, залишила його в себе на нС–ч. Нервово роздягалася й невдоволено бурчала, хоча в тому бурчаннС– вчувалася АркадС–С”вС– кокетлива жартС–вливС–сть: «Набагато легше вС–ддатися тобС–, нС–ж переконати, що ти менС– противний; та ходи, ходи вже швидше, чого ще там вовтузишся, чи не заТ‘удзувалися, бува, зав'язки на твоС—х кальсонах?»; АркадС–й, зрештою, не барився, накинувся на неС—, немов голодний звС–р на жертву, м'яв С—й груди, мало не трискала з них кров, вС–н довго мучив С—С—, байдужу й холодну, аж поки вона не зм'якла, поки С—С— очС– не затягнулися туманною паволокою – С– враз ДС–ана ожила, обхопила хлопця руками за шию, увС–п'ялася в уста й вистогнала «мС–й рС–дний, любий!»; ДС–ана знемагала, млС–ла, самотня артистка мала вже чимало коханцС–в, але такого в неС— ще не було – молодого, сильного й невтомного, вона шепотС–ла таке, в що важко було хлопцевС– повС–рити: «Ти станеш великим актором, ти зС–граС”ш самого Гамлета й пС–дкориш не тС–льки ЛьвС–в, а весь наш край – так само, як здолав мене, як же менС– солодко, кохай мене, кохай ще С– ще…» А коли пекельне полум'я обпалило обох, й вС–д С—хнС–х тС–л залишився лише попС–лець марноти, вона пС–двелася, подала йому, знесиленому, руку, допомагаючи встати, почала його одягати – С–з вдячностС– за нечувану досС– радС–сть, дбайливо застС–бала Т‘удзики на його сорочцС–, потС–м тихо вС–дС–мкнула дверС– гримувальнС– й повела коридором до чорного виходу… Вже свС–тало, й треба було розставатися; охололий АркадС–й покС–рно й квапно йшов за нею, на схС–дках ДС–ана його зупинила, припала до грудей С–, заглядаючи йому у вС–чС–, просила: «Приходь увечерС–, приходь щодня, я тебе кохаю», однак АркадС–я замС–сть так довго очС–куваного щастя пройняла враз тупа байдужС–сть – до театру, до шаленоС— вроди актриси, до С—С— тС–ла; ДС–ана висмоктувала його губи, а вС–н у той час запримС–чував густС– вС–яльця бС–ля С—С— очей С– дужки зморшок у кутиках вуст, гордовита красуня враз зблякла в його очах, стала звичайною жС–нкою бальзакС–вського вС–ку, АркадС–й поцС–лував С—С— в чоло, вивС–льнився з обС–ймС–в С– вийшов на вулицю з вС–дчуттям переможця, готового до нового походу. …АркадС–й прислуховувався до дискусС–С—, що спалахнула мС–ж учасниками ще не створеного студентського драмгуртка, сам втручався у суперечку, проте до всього того, що стосувалося п'С”си КорнС–йчука й самого автора, було йому до чужостС– байдуже, вС–н ще перебував думками у гримувальнС– прими ШерстяковоС—, котру так несподС–вано легко здобув й вС–д кохання з якою залишився марнотний попС–лець; а була ж вона досконала – гаряча, досвС–дчена в найпотаС”мнС–ших тонкощах любовС–, в секретах забав, винахС–длива й безсоромна; такоС— втС–хи вС–н ще не зазнавав нС– з однС–С”ю коханкою, а все ж трутний осад гС–рчився на днС– його душС–: тС– вС–яльця бС–ля очей, тС– дужки зморшок у кутиках уст засвС–дчували перезрС–лий С—С— жС–ночий вС–к, в АркадС–я проколювався сором вС–д усвС–домлення, що ДС–ана годиться йому в матерС–, а стала любаскою, С– як йому далС– повестися – стати – на глум акторС–в – пажем у поважноС— й авторитетноС— театральноС— дами, використовувати С—С— впливовС–сть для власноС— акторськоС— кар'С”ри й назавжди забути С—С— зневажливС– слова «ти бездарний телепень!», а якщо це й насправдС– так, то що йому всмС–хаС”ться в майбутньому: роль слухняного поштуркача у примхливоС— прими, яка в театрС– стоС—ть вище самого режисера, а я ще такий молодий, а на свС–тС– стС–льки красунь! Р† в той момент зморних роздумС–в вС–н уздрС–в невинне й прекрасне янголя, яке заслС–пило сонце: дС–вчина не могла вийти з дива, що те сонце так стрС–мко наблизилося до неС—: АркадС–й аж тепер побачив Оресту в усС–й С—С— вродС–, а розкС–шна Шерстякова вС–дсунулася в тС–нь й зовсС–м зникла з його пам'ятС–; зваба Орести заслС–пила його достоту так, як щойно сонце Валю, й не переможений ще нС– разу серцеС—д постановив цієї митС–: хС–ба лише смерть завадить йому С—С— здобути; вС–н не вС–дводив вС–д дС–вчини очей, студенти сперечалися, а в його серце вдерлася, як йому здалося, перша справжня любов. Антона Доленка вже не було в залС–, недойшлС– актори теж почали розходитися, Мирон Синютка в чомусь переконував Р†горя Романюка, та вС–н не слухав, його очС– прикипС–ли до Орести, й вС–н випередив АркадС–я: взяв дС–вчину за руку й вийшов з нею С–з зали; АркадС–й пас С—х ревнивим поглядом, на його обличчС– малювалася злС–сть, змС–шана С–з впевненС–стю в перемозС–, й тієї митС– вС–н вС–дчув на собС– чийсь пронизливий погляд, оглянувся й зустрС–вся з насмС–шливими очима ЛС–ди. Та насмС–шка була така сама, як тодС–, коли вона поглузувала з АркадС–С”вих затоптаних штанС–в, С– вС–н втямив, що за ним стежить недруг… Р†Р†Р† У страдчС–вськС–й пущС– щойно починаС” розпаношуватися осС–нь: кольористС– клени, тихо засинаючи, струшують С–з себе лапате листя, встелюють ними жухле моховиння, заквС–тчують золотистими узорами кущС– глоду й ожини, якС– стають схожими на святково одягнутих охайних бабусь, що он, обтяженС– вС–ком, повагом прямують зусС–бС–ч до церкви на храмову вС–дправу; притишенС– спС–ви, нС–бито в храмС– правиться молебень за упокС–й природи, ледве долинають до заТ‘ратованого отвору печери, бС–ля якоС— на зваленому бурею буковому стовбурС– сиджу я, Р†гор Романюк; прихожани, такС– ж урочистС–, як С– дерева у страдчС–вському лС–сС–, стоять пС–вколом перед папертю маленькоС— й тС–сноС—, критоС— замохнатС–лим Т‘онтом церковцС–; на дзвС–ницС– бемкаС” самотнС–й дзвС–н, рунтаючи осС–нню тишу; луна дзвону колотиться помС–ж деревами, струшуючи червоне листя з букС–в, й нечутний подих втомленого лС–тнС–ми бурями вС–тру несе його на голубу стрС–чку ВерещицС–, що вливаС”ться у круглу видолину, мов у чашу, й, обважнС–ле вС–д листяного покриву, зупиняС”ться бС–ля крутих берегС–в, зацвС–таС” бС–лими С–з жовтими сердечками лС–лями й, непомС–тно просочуючись у С–зворину, прямуС” до ДнС–стра, – С– над усС–м цим спокоС”м повисаС” елегС–йний спС–в «Пресвятая Богородице, спаси нас!»; пелену благальних тренС–в рунтаС” дзвС–н благовС–сту й кришить С—С—, кремсаС”, нС–би переконуС” прихожан, що марно благати в Господа милосердя, адже пС–сля осенС– неминуче прийде зима. Я слухаю празнешну лС–тургС–ю, що С—С— так само, як С– тридцять рокС–в тому, вС–дправляють тут люди С– природа, й менС– дивно й любо, що вС–дтодС– у страдчС–вському свС–тС– нС–чого не змС–нилося, тС–льки й того, що отвС–р печери перехрещено залС–зними штабами й прихожан бС–ля церкви набагато менше, нС–ж колись, С– я знаю, чому так сталося: нС–хто ж уже не забороняС” молитися за добру долю своС—х рС–дних С– за легку зиму, немаС” бС–льше причин для протесту, що колись примушував людей валом валити до церкви й благати Богородицю про порятунок вС–д неволС– – С—С— не стало. ПомС–нялися тС–льки люди, С—х я не знаю, й вони не знають мене теж, крС–м, можливо, того чоловС–чка в клепанС–, що, здаС”ться, впС–знав мене й раптом зник кудись, – тож марно менС– дошукуватись мС–ж мирянами знайомих облич; я теж не вС–рю, що колишнС– друзС– прийдуть сюди, як обС–цяли, хоч теплиться-таки в душС– надС–я, що хоча б хтось прийде – ну бодай один!.. А кого найбС–льше хотС–в би побачити? Антона Доленка й близько немаС”, Мирон Синютка, ставши пС–сля арешту народним депутатом ВерховноС— Ради УкраС—ни, по вуха влС–з у полС–тику; Ореста… вона нС– на мить не вступаС”ться з-перед очей, але С—С— немаС”, немаС”!; АркадС–й С–з того провалля, в якому опинився, нС–коли, мабуть, вже не вибереться, – не С–снуС” на свС–тС– бС–льше доморосС–в, як я колись назвав наше товариство, залишилася у ЛьвовС– тС–льки ЛС–да, С– я хочу вС–рити, що вона, нехай лише одна з усС–х, таки прийде, С– дивно менС– стаС”, що нестерпно жду саме С—С—… Та бачиться менС–, що марно жду. Святковий люд уже розходиться з церкви празникувати, однак у менС– ще теплиться пломС–нчик надС–С—, що хтось таки з'явиться, я вирС–шую чекати до смерку й настирливо кличу друзС–в… Р† ось вони в моС—й уявС– прямують вС–д залС–зничноС— станцС–С— лС–совою дорС–жкою, здалеку вС–таються, й нарештС– оточуС” мене той самий гурт романтичних доморосС–в, якС– колись уперше тут зС–йшлися – в день страдчС–вського престольного празника 21 вересня 1956 року. …Наш задум, що виник пС–д час дискусС–С— з приводу КорнС–йчуковоС— п'С”си – для подальших розмов збиратися у СтрадчС–, – був по-юнацьки романтичний С– вельми ризиковний: подих полС–тичноС— вС–длиги в СоюзС– марно здавався нам справжньою весною. Був то час суспС–льного вС–дпруження пС–сля розвС–нчання культу СталС–на на XX з'С—здС– комунС–стичноС— партС–С—: закритий лист про сталС–нськС– злочини читав студентам унС–верситету в тому ж kolegium maximum секретар парткому; ми спершу сидС–ли тихо – розгубленС– й здивованС–, зляканС–, чей за одне зневажливе слово на адресу вождя ще так недавно можна було зазнати тяжкоС— кари, а тут нам повС–дають, що СталС–н злочинець! Ми крадькома переглядалися, озиралися й водночас поволС– смС–ливС–шали, С– врештС– зловС–сний гул сповнив актову залу; нС–хто студентС–в не втихомирював, тС–льки голос секретаря парткому вряди-годи набирав металевоС— тональностС–, в якС–й вчувалася погроза; вона вже нас не лякала – нам здавалося, то партбос зачитуС” манС–фест свободи: в залС– почулися то схвальнС–, то обуренС– вигуки – у студентС–в уже бракувало стриму, та нС–хто з нас не запримС–чував, що з балкона пильно стежить за нашою поведС–нкою секретар комС–тету комсомолу Черепов С– бере на мушку найсмС–ливС–ших. Тієї митС– ми забули, що в совС”тськС–й системС– свобода взагалС– неможлива, що влада лише випускаС” надмС–р пари з котла, аби не розС–рвався: ми ще не знали, що за кС–лька мС–сяцС–в за крихС–тний подих свободи Угорщину стратують танки й потече кров вулицями Будапешта; ми зривали кляпи С–з своС—х уст, забуваючи про обережнС–сть, в гуртожитках студенти шельмували радянську владу й, надриваючись, спС–вали спародС–йовану пС–сню про СталС–на «Р†з-за гС–р та з-за високих налетС–ла сарана»; жадоба волС– була дужчою за страх, та й страху не було: ми навС–ть у думках не допускали, що за нами й досС– стежить недремне око тих самих Т‘ебС–стС–в, якС– так несподС–вано заблазнювали перед народом у фальшивому розкаяннС–. …Р†гор прийшов до печери перший, йому недалеко: ночував у батькС–в – потомствених янС–вських столярС–в. Пильно, аж до болю в очах, вдивлявся у глибину темного тунелю помС–ж буками, в який шугнула вузька дорС–жка до залС–зничноС— станцС–С—, нарештС– в сутС–ннС–й глибинС– заворушилися три чоловС–чС– постатС–, а попереду них дрС–ботС–ла, просто-таки бС–гла золотоволоса дС–вчина, туга коса спадала С—й на груди, вона притримувала С—С— лС–вою рукою, а правою помахувала Р†горевС–, С– йому солодко защемС–ло в серцС– вС–д думки, що Ореста до нього квапиться, що не образилася за його поцС–лунок, яким вС–н обпС–к С—С— щоку, коли вони пС–сля репетицС–С— в актовС–й залС– прощалися бС–ля пС–д’їзду на ПС–сковС–й, – видно, пам’ятаС”, видно, слС–д його шаленства грС–С” С—С— й досС–; дС–вчина стрС–мко наближалася, й Р†горевС– здалося, що вона хоче втопитися в його обС–ймах, однак Ореста рС–зко зупинилася перед хлопцем, нС–би С—й стало соромно за невтримнС–сть, хвильку стояла непорушно, приглядаючись до Р†горя, враз безпричинно засмС–ялася, знС–яковС–ння згасило гримасу усмС–шки на С—С— устах, й вона промовила: – Ти такий дивний… Що з тобою? – СмС–шний? – витиснув Р†гор з горла одне слово й бС–льше нС–чого не зумС–в сказати, тС–льки рвучко подався вперед з простягнутими руками й так застиг, наче спС–йманий на крадС–жцС–: з лС–сового тунелю виринули на свС–тло три постатС–, й тС–нС– враз ожили: Доленко, пС–дкручуючи вуса, лукаво посмС–хався до Р†горя, Молодин вС–двС–в убС–к погляд С–, як це здалося Р†горевС–, вмисне не дивився на нього й Оресту, й вигляд його був надто поважний, гейби аж сердитий; Синютка, виставивши вперед вказС–вного пальця, щось лепетав крС–зь смС–х, певне, розказував свС–жий анекдот, бо всС– враз голосно засмС–ялися, однак Р†гор того дотепу не почув: вС–н цієї митС– зустрС–вся з поглядом ЛС–ди, яка досС– ховалася за спинами хлопцС–в С– врештС– протиснулася промС–ж них уперед; обличчя панни було ясне й вС–дкрите, нС–би висвС–тлене чарС–вним лС–хтарем С–зсередини, вона розпростерла руки й вигукнула, дивлячись при цьому на Р†горя, немов хотС–ла подС–литися своС—м захопленням тС–льки з ним: – Як тут гарно, як гарно! – й додала пригаслим тоном, показуючи на овальний чорний отвС–р печери: – Р† моторошно… А взагалС–, ти молодець, Р†горе, що покликав нас у своС” царство… Р†гор прикипС–в поглядом до ЛС–ди, нС–би вперше С—С— побачив: певне, ця панянка, коли С—й хотС–лося, мала дар висвС–тлювати свою приховану за холодною маскою дивну вроду; зблиск ЛС–диноС— чарС–вностС– на мить заслС–пив Р†горя, вС–н хотС–в якось зреагувати на ЛС–дине захоплення, та не знаходив слС–в; за час Р†горевого сторопС–ння на Оресту нахлинуло гС–рке вС–дчуття своєї непотрС–бностС–, й вона вийшла з поля Р†горевого зору, врештС– хлопець вС–двС–в вС–д ЛС–ди погляд й почав очима шукати Оресту, довго не мС–г знайти С—С—, аж поки не побачив – маленьку, скривджену, гейби заховану вС–д нього за спиною АркадС–я. Збагнувши провину, Р†гор умить опинився бС–ля неС— й промовив владно до товариства: – Запалюйте свС–чки й заходьте в аС—д. Я поведу вас дном пекла, як ВерТ‘С–лС–й Данте… Р†гор увС–йшов у отвС–р печери, за ним шнурком подалося товариство. На нас дихнув пС–двальним запахом холод, зимний струмС–нь повС–тря вихопився з печерноС— глибини, й Ореста, яка трималася за мою руку, зС–щулилася, притиснулася плечем до мене, щоб зС–грС–тися, й вС–д цього менС– стало добре; упевнившись у прихильностС– дС–вчини, я обняв С—С— однС–С”ю рукою за стан, а в другС–й тримав запалену свС–чку, позаду нас мерехтС–ло ще С—х чотири, й менС– згадався ряд княжоС— родини, викладений мозаС—кою на стС–нС– киС—вськоС— СофС–С—; ми заходили в глибину печери, й менС– здалося, що, долаючи столС–ття, проникаС”мо в серцевину найдавнС–шоС— нашоС— С–сторС–С—… Р†сторична наука змалку вабила Р†горя, й вС–н чекав того менту, коли насмС–литься взятись за працю над С–сторичним романом про СтрадчС–вську печерську Лавру; поезС–я поволС– вступалася з Р†горевих захоплень, його останнС–й вС–рш звучав обС–цянкою розпочати важку й заманливу працю в С–сторичному жанрС–: «Р†сторС–я минулих днС–в в менС– цС–кавС–сть завше будить: подС–С— давнС– й давнС– люди встають С–з пороху вС–кС–в, я бачу, як з старих пС–сень сьогоднС–шнС–й сС–яС” день»; ця неоковирна строфа ще раз прозвучала в моС—й свС–домостС– тодС–, коли зС– свС–чкою в руцС– заглиблювався в печерний тунель, С– я подумав, що С–сторичнС– романи, якС– колись напишу, мусять бути виграненС– словами так доладно, як рисунок на АхС–лловому щитС–, бо тС–льки в такому виглядС– давня С–сторС–я повинна приходити до читача… Р†гор заглибився в своС— думки, С– так усС– йшли б мовчки, схилившись пС–д склепС–нням печери до самого дна аС—ду, якби не зупинив його оклик Антона: – Агов, ВерТ‘С–лС–ю, ти так затято мовчиш, нС–би ведеш нас на страту, а обС–цяв же розповС–сти С–сторС–ю цих катакомб! Р†гор пС–днС–с над головою свС–чку. – А ми далС– й не пС–демо – може, С–ншим разом: попереду прохС–д мС–сцями дуже низький, деколи й повзти треба. Тож пС–днесС–ть свС–чки горС– й погляньте довкола: у цС–й галереС— печерна каплиця другоС— на РусС– Лаври: он бачите нС–шС– для С–кон на стС–нах. А в глибинС– галереС—, пильно придивС–ться, стоС—ть камС–нний хрест С– поруч з ним витесаний з каменю стС–лець – то сповС–дальня. За нею ж чорно зяють келС–С— для затворникС–в. Усе це збереглося з одинадцятого столС–ття… – Хто грС–шний, сС–дай на цей стС–лець С– сповС–дайся, – промовив АркадС–й. – ТС–льки сповС–дника немаС” серед нас. – Цю функцС–ю найкраще сповнив би наш Старий, – обС–звався Мирон. – ВС–н вусатий, а бороду йому приклеС—мо. Ти ж, АркадС–ю, сС–дай перший С– признавайся до своС—х грС–хС–в – певне, вже досить натворив С—х у театрС– з юними артистками. – СтарС– набагато грС–ховнС–шС–, з юними не так цС–каво, – засмС–явся АркадС–й. – Але як признаватися до провин, коли немаС” сповС–дника, – вголос? – Можна С– вголос, тут нС–хто, крС–м нас, не почуС”, ми ж нС–кому не розкажемо. Р†гор вийшов на середину галереС—, закрС–пив свС–чку на сповС–дальному каменС– й заговорив, надаючи мовС– вмисноС— урочистостС–: – Ми зС–бралися тут не для жартС–в, друзС– моС—. МаС”мо створити схоже на масонську ложу товариство, тС–льки треба його якось назвати. Мирон Синютка, який на третьому курсС– вважався всезнайком, запропонував: – Назвемося фС–ломатами, тобто любителями наук. – Непогано, але ж товариство пС–д такою назвою С–снувало у ВС–льнС– ще за МС–цкевича, – засумнС–вався Р†гор. – Р† С—х усС–х пересадили, – вставила ЛС–да. – Тому, що вони з любителС–в наук перетворилися на полС–тиканС–в, – зауважив Антон. – Ми ж маС”мо бути лояльними. – А для чого лояльному товариству збиратися в печерС–? – Для емоцС–й, – зС–ронС–зував АркадС–й. – Ти ж сама сказала, що ми романтики. – Дурницю ляпнула… Романтики – то не тС–, що зС–тхають до мС–сяця пС–д спС–в соловейкС–в, а котрС– потайки чистять зброю… – То щоб жС–нка не ляпала дурницС–, краще, як сказала поетеса, нехай мовчить серед збору… – Не сварС–ться, – обС–рвав суперечку Р†гор, помС–тивши в очах ЛС–ди й АркадС–я злостивС– С–скри, – С– чого то вони незлюбили одне одного? – Й теж не викликайте вовка з лС–су: в цС–й печерС– живе й чатуС” на своС— жертви енергетика катС–в С– скривджених. Колись давно татари задушили тут димом монахС–в, а вже за нашоС— пам’ятС–, в сорок першому, новС–тнС– ординцС– замордували священика й дяка… – Р† ти – до полС–тики? – озвався Антон. – ЗастерС–гаю ще раз: ми повиннС– сприяти вдосконаленню чинного ладу, а не його деструкцС–С—. – Старенька пС–сня на новий мотив, – промугикав Мирон. – Я ще нС–чого не вмотивовував, – огризнувся Антон. – Поки що викладаю своС— погляди на наш суспС–льний устрС–й в трактатС– «З полону власностС–». Давно вже над ним працюю. – Р† що зробиш з тим трактатом? – Заклею в конверт С– вишлю в ЦК. – НаС—вний. Колись за таку консультацС–ю тебе вислали б на Соловки. А тепер, у кращому випадку, викинуть до кошика твоС” дослС–дження. Р†гор махнув рукою. – ПрипинС–ть пустопорожнС– балачки, нС–хто нС–чого в цС–й державС– не змС–нить С– не вдосконалить – С–снуС” С”дине правило у верхах: «Ми тут порадилися й вирС–шили…» А товариство, яке хочемо створити, буде покликане для того, щоб удосконалювати, а може, й змС–нити самих себе… Тепер послухайте, яку я придумав назву, уважно слухайте, бо свС–чки вже догоряють. Ось – Доленко, беремо перший склад ДО, Молодин – МО, Романюк – РО, Синютка – СИ, й утворюС”ться нС–де не чуване слово ДОМОРОСИ. – Згода! – вигукнули хлопцС–, а ЛС–да проказала сама до себе: – Та й справдС–, жС–нки серед збору мають мовчати, – нас проС–гноровано. – А я, примС–ром, жодних претензС–й не маю, – пискнула Ореста. – Аби брати участь у наших розмовах, менС– аж нС–як не завадить те, що першого складу мого прС–звища не буде в назвС– товариства. – Не ображайся, ЛС–до, – поблажливо мовив Арка дС–й. – ХлопцС– складуть стрижень товариства, ти ж будеш зв’язковою з журналС–стами. А Ореста – нашою окрасою… Полохливе полум’я свС–чки промерехтС–ло обличчям Орести, й воно стало достоту таким екзальтованим, як у КорнС–йчуковоС— героС—нС– ВалС–, зачарованоС— сонцем. Ореста вдячно глянула на АркадС–я С–, знС–тившись вС–д його хтивого погляду, защебетала, намагаючись здолати своС” знС–яковС–ння: – Як тут дивно, урочо, я нС–коли й мрС–яти не могла, що колись зможу збагнути таС”мницю потойбС–ччя… Р† враз зблякла пишнота С—С— слС–в вС–д скептичноС— реплС–ки ЛС–ди, що глухо прозвучала в сутС–нках: – Не вживай, ради Бога, висловС–в, якС– нС–чого не означають. Я нС–як не можу зрозумС–ти поняття «мрС–я» – що воно таке? – Але ж ти сама щойно була замрС–яна, коли ввС–йшла в страдчС–вську пущу, – промовив АркадС–й, стаючи на захист Орести. – То був хвилевий стан, а не мрС–я, – вС–дказала ЛС–да. – СпС–вчуваю людям, – голос АркадС–я набирав саркастичноС— тональностС–, – до яких раз на рС–к приходить подС–бний стан, та й то на престольний празник. – А я спС–вчуваю тим, якС– за престольними празниками не встигають побачити красу будня. СвС–чки скапували, язички полуменю ставали цяточками, немов на сС–льських каганцях; Р†гор знову припинив су перечку мС–ж АркадС–С”м С– ЛС–дою – «чого ви не подС–лили?» – й потС–шив товариство, що наступного разу, а буде це рС–вно за два тижнС–, в недС–лю, вС–н вС–зьме з дому стаС”нну гасову лС–хтарню, й свС–чки бС–льше не знадобляться. – А що ми будемо робити крС–м того, що пускати однС– одним словеснС– шпильки? – запитав Антон С– тут же вС–дповС–в на своС” питання: – Наша компанС–я склалась як драмгурток, то нехай С– залишаС”ться в такому ж амплуа. Подумаймо, яку п’єсу можемо взяти до роботи. – Гамлета! – випалив АркадС–й. – Ти хочеш вС–дразу вхопитися за вершину дерева, а ще не встиг як слС–д обняти стовбура… А втС–м, печерна сценографС–я сприяла б реалС–зацС–С— шекспС–рС–вськоС— фС–лософС–С—: ГамлетовС– суджено дС–яти у двох свС–тах – вС–н маС” виконати волю потойбС–ччя в реальному свС–тС– С–, стикаючись у ньому не з привидами, не з уявнС–стю, а зС– справжньою людською мораллю чи то пак аморальнС–стю, не може сповнити синС–вського обов’язку й пасуС” перед вимогами реального життя… Однак роз в’язати таке завдання було б нам надто складно. – То вС–зьмС–м «Макбета», – запропонував Мирон. – Яка актуальна тема на сьогоднС– – засудження тиранС–С—! – Надто прозорий пС–дтекст для нинС–шньоС— ситуацС–С—, – зауважив Антон. – Не треба пертися на рожен. До сповС–дального каменя, на якому догоряла свС–чка, вийшла С–з сутС–нку ЛС–да. – Якщо ми вже так дуже хочемо розпочинати своС— акторськС– спроби з ШекспС–ра, то вС–зьмС–мо його феС”рС–ю «Сон лС–тньоС— ночС–». У цС–й казцС– кожен з нас знайде вС–дповС–дну для себе роль, адже там усС– персонажС–, як С– ми, – ЛС–да значуще глянула на Р†горя й Оресту, – вперемС–ш закоханС–! – Ай справдС–! – пС–дхопила Ореста. – Я б спробувала зС–грати Гелену, закохану в ДеметрС–я. – О, а я тодС– зС–грав би ДеметрС–я, – зовсС–м серйозно промовив АркадС–й. Р†гор мовчав. СвС–чки згасали, темрява в печерС– густС–шала, й нС–хто не бачив виразу його обличчя. ВС–н проказав С—дко: – ТобС–, Оресто, найкраще пасувала б роль когось С–з ельфС–в – хоча б Метелика. – ТодС– ти грав би ельфа Горошка! – вС–дгризлася Ореста. Вибухнув смС–х, свС–чки разом погасли, й товариство почало шнурком вишиватися з печери. Першими зникли в лС–совому тунелС– Ореста з АркадС–С”м, за ними подалися Мирон з Антоном, а Р†гор стояв непорушно бС–ля печерного отвору й до болю зС–мкнув повС–ки, нС–би його заслС–плювало сонце, й коли церковця спорожнС–ла й довкруж стало по-осС–нньому тихо, до нього пС–дС–йшла ЛС–да й дС–ткнулася до його лС–ктя рукою. – Не падай у вС–дчай, Р†горку, – промовила шепотом, й хлопець вС–дчув на своС—й щоцС– С—С— теплий подих. – Не так важливо, щоб тебе любили, справжнС” щастя тодС–, коли любиш ти… ХодС–мо й ми до електрички. – ПС–ду до батькС–в, то зовсС–м недалеко, – вС–дказав Р†гор зрезигновано. – Я проведу тебе до тракту, менС– нС–куди поспС–шати… А ти не бС–йся, я нС– в чому тобС– не заважатиму. Незважаючи на мС–й огидний характер, я можу бути доброю колежанкою… Ми йшли мовчки лС–совим тунелем, С– коли в далинС– з-поза старих лип визирнув станцС–йний будиночок, я звернув на стежку, що пробивалася крС–зь гущавину до ЯворС–вського тракту, поступився, пропускаючи ЛС–ду поперед себе, й вона, минаючи, черкнула мене м'якушем грудей, С– тодС– нашС– очС–, знС–яковС–лС– й водночас утС–шенС–, вичС–кувально на мить зупинилися, й менС– здалося, що той дотик – прихований заклик дС–вчини до чогось зовсС–м С–ншого, нС–ж приятелювання, однак мент був надто нетривким: ЛС–да вже йшла попереду, й моС— очС– тепер любовно огортали С—С— виточений стан, довгу шию, на яку спадала пС–лка коротко стриженого русявого волосся, хода дС–вчини була гнучка, зваблива, С– в мене майнула ревнива думка, що хтось колись пС–знаС” цю досконалС–сть природи й не матиме нС–коли сил звС–льнитися вС–д неС—; ЛС–да йшла й щось говорила наче сама до себе, вона вряди-годи повертала голову, немов давала знати, що С—С— мова адресуС”ться менС–, а може – намагалася затС–нити нею своС” знС–яковС–ння, С– я теж вС–дчував, як С—С— слова тлумлять у менС– хвилеве захоплення дС–вчиною. – Який парадокс, – про щось розмС–рковувала вголос ЛС–да й не дбала про те, чи С—С— слова доходять до свС–домостС– Р†горя, думки якого враз перемС–стилися до станцС–йноС— почекальнС–, де, напевне, ждуть електрички Ореста й АркадС–й, а якС– вони обоС” зараз, – пС–дкочувалися до серця хлопця пекучС– ревнощС–, й вС–н бС–льше не помС–чав грацС–С— ЛС–ди, бачив лише тих двох: стоять вони одне навпроти одного й, може, обнС–маються, може, цС–луються, а Мирон з Антоном повС–дверталися С– вдають, що того не бачать, але як це могло так статися, що Ореста насправдС–, мов той шекспС–рС–вський Метелик, безтурботно перелетС–ла з квС–тки на квС–тку, й терпкий туск занС–мС–в у його грудях; вС–н цієї митС– виразно побачив вродливе обличчя АркадС–я, поруч з яким вС–н, Р†гор, виглядав би мов горошок бС–ля тюльпана; гС–ркота добиралася до самого серця, й ще дужче згС–рчував С—С— образ золотокосоС— Орести, яка впиваС”ться великими синС–ми очима в АркадС–я й готова прийняти його поцС–лунок – зовсС–м С–нший, умС–лий, не схожий на той, яким вС–н обпС–кав – а чи обпС–к? – Орестину щоку бС–ля пС–д'С—зду на ПС–сковС–й. – Ти мене зовсС–м не слухаС”ш, – дорС–кнула ЛС–да й, зупинившись, пильно глянула на Р†горя. – Та вийди, вийди врештС– на свС–же повС–тря з тієї прокуреноС— почекальнС–! – Р† звС–дки вона знаС”, що вС–н там, незримий, дивиться з кута, як вони цС–луються, кусаС” до кровС– губи й ненавидить себе за свою нС–кчемнС–сть, а ЛС–да наглить на нього, щоб не пС–дглядав, не ставав жалюгС–дним. – Отже, слухай, Р†горе, який парадокс: ченцС– в печерах прирС–кали себе на самотнС–сть, бо вважали С—С— сенсом свого С–снування, а С—хнС– нащадки косяками тиснуться до лавр, обмацують пальцями мощС–, обслинюють С—хнС– зображення на С–конах, знаючи, що мертвС– не запротестують. Й, можливо, душС– анахоретС–в обурюються на таке блюзнС–рство… – Й деколи мстяться, – вС–дказав Р†гор, вС–дсторонившись вС–д ревнивих роздумС–в, якС– щойно дС–ймали його до болю. – Згадаймо лише таС”мничу смерть деяких дослС–дникС–в, якС– зважувались анатомувати С”гипетськС– мумС–С—. – Р† ще менС– цС–каво, – продовжувала ЛС–да, – як реагуС” на свою всесвС–тню славу С– всезагальне поклонС–ння душа Шевченка, який у «ПеребендС–» висловив найвищу похвалу самотностС–. ХС–ба не мучиться, адже усамС–тнену душу поета невпинно тривожать голоси як прихильникС–в, так С– лихословС–в? – ПомиляС”шся, ЛС–до. Шевченко випрошував у Бога самотностС– у хвилини втоми. А насправдС– жадав слави: «А слава – заповС–дь моя». Я особисто нС–коли не бажав би самотностС–, це смерть, це знищення людського в людинС– навС–ть тодС–, коли вона ще живе… НебС–ж Мазепи Войнаровський – високоосвС–чений муж, знакомитий полководець, пС–дкорювач жС–ночих сердець – здичавС–в за час довголС–тньоС— самотностС– в СибС–ру. – Це правда. Тому юнакам треба шукати не лише любовниць, а й спС–врозмовниць. Кохання для кохання – то теж здичавС–лС–сть. Розмова зацС–кавила нас обох, С– ми пС–шли поруч, торкаючись плече до плеча – на стежцС– було тС–сно. ЛС–да взяла мене пС–д руку. – А ти знаС”ш, про що я подумала щойно? – по хвилС– заговорила, С– в С—С— голосС– я вчув довС–рливС–сть до мене. – Ти пишеш вС–ршС–, а вС–ршС– пишуть усС– – хто вмС–С” С– не вмС–С”… Але ж С” глибинний С– просторий жанр, який, зрештою, визначаС” рС–вень лС–тератури, – проза. Ти нам розповС–в дещо з С–сторС–С— страдчС–вськоС— печери, а властиво – не сказав нС–чого… А чому б тобС– не сС–сти за роман на цю тему? Або, скажемо скромнС–ше, – повС–сть. Ми задумали взятися за вистави, та я мало вС–рю, що це нам удасться. Але ж фС–ломати, а домороси хочуть С—х наслС–дувати, збиралися передовсС–м для читання власних творС–в. И серед них формувався МС–цкевич. А що якби ти взявся за прозовий твС–р на страдчС–вську тему С– – звС–сно, не в печерС– – читав нам роздС–л за роздС–лом, а ми б висловлювали своС— думки з того приводу… – А як ти вгадала, що я давно вже думаю про такий твС–р? – здивувався я. – Ти що – Кассандра? – Чому – Кассандра? С—С— ж пророцтвам нС–хто не вС–рив. – Але ж про мене ти вгадала, С– я це пС–дтверджую. – То випадок, не сприймай всього серйозно, Р†горе… О, С—де вже автобус до Львова. Бувай здоров! Я хотС–в С—С— затримати, чогось ми ще не договорили, та ЛС–да вскочила в автобус. Я довго дивився, як вС–н вС–ддаляС”ться, з вС–конця висунулась С—С— рука, й дС–вчина довго помахувала нею, прощаючись зС– мною… IV Р†гор уперше злякався чистого незаписаного паперу. ДосС– вС–н вС–ршував: поетичнС– рядки легко клалися на папС–р, коли душу опановував щемливий настрС–й. МС–г вС–н бути розбуджений красою страдчС–вського бору, що прокидався С–з зимовоС— сплячки й засвС–дчував оновлене життя липкими рС–жками блС–до-зелених листочкС–в на гС–лках сивостволих букС–в, жовтими котиками на помолодС–лих вербах, сережками сС–рих базьок на лС–щинС– – Р†гор умС–в чуйним слухом вловлювати несмС–ливу мову провесни, його втС–ха першим теплом зливалася С–з щебетом лС–сового птаства – такий настрС–й огороджував свС–тлС– словеснС– образи, а от мС–норнС–сть навС–валася осС–ннС–м туманом, що лягав на дзеркало ЯнС–вського озера бС–лою пеленою, крС–зь яку прозирали голС–вки диких качок, а тонконога чапля вивищувалася над водою, немов щогла корабля, що застиг на якорС–; осС–ння тиша мрячною порошею засС–вала в душу почуття суму, що сукався сС–рим шнурком С– скручувався в тугий клубок гС–ркоти, з якоС— народжувався вже С–нший, похмурий, словесний образ, а бувало й таке, що папС–р зС–тлС–вав вС–д жару слС–в, коли перед очима з'являлася золотоволоса голС–вка з довгою вужС–вкою коси, – поезС–я виморювала душу Р†горя; та водночас С– зцС–лювала вС–д ран… Й розпаношилась вона в його серцС–, С– був вС–н щасливий вС–д Божого дару, що С–нколи цС–лком поглинав його сутнС–сть, втеплював у створенС– образи, якС– наповнювали його вином радостС–, а деколи, немов змС–С—на отрута, дС–ймали лютим болем. А сьогоднС– папС–р зворожився: заслС–плював очС–, немов молодий снС–г на сонцС–, глузував з немочС– молодого поета, який зраджував подароване йому Богом умС–ння, поет сам тратував його, шукаючи нового способу вираження, й папС–р мстився: перетворював чорнило на воду – жодне слово не виписувалося на його бС–лотС–, й падали зС–жмаканС– жмутки на долС–вку, а в Р†горя опускалися руки… Та чув же вС–н чув, що десь глибоко у пС–дсвС–домостС– зачаС—лися не торканС– ним нС–коли знання, вмС–ння й нС– разу не використанС– слова; клубок таких потрС–бних цієї митС– думок лС–ниво ворушився в тайниках пам'ятС–, немов спС–йманий рС–й бджС–л на сливовС–й гС–лцС–, – С– де ключ, щоб вС–дС–мкнути ту скарбонку, де тС– важелС–, якС– б пС–дняли шлюзи й висипали слова – той матерС–ал для нового способу творення, для оволодС–ння новою й непС–ддатливою субстанцС–С”ю, що зветься просто – проза? Й нарештС– сталося: забС–гало перо, заповнюючи бС–серним почерком сторС–нку за сторС–нкою, й незчувся Р†гор, як його назавше, немов аркан бранця, заполонила сила жанру, з яким вС–н уже повС–к не розлучиться… СвС–й перший прозовий твС–р писав я днями й вечорами в читальнС–й залС– студентськоС— бС–блС–отеки, мене всього поглинула робота, до якоС— пС–дступав так боязко, занедбав навчання, а лС–тня сесС–я нестримно наближалася, С– я вже знав, що через це писання, мабуть, не витягну на пС–двищену стипендС–ю, я перестав спС–лкуватися з товаришами, та коли вже перо спинилося С– я прочитав написане – вперше вС–дчув перевагу прози над вС–ршем: у вС–ршС– С–дея перебуваС” на службС– в рими, а проза даС” простС–р для вС–льного мислення, С– я впевнився, що вС–дтепер буду вправлятися лише в цьому жанрС– й, освоюючи його, долатиму непС–ддатливий матерС–ал. Я усвС–домлював, що праця буде нелегкою, однак, прочитавши написане й подумавши, що моС” письмо бС–льш-менш вправне, полегшено зС–тхнув, нС–би знайшов загублене, С– аж тодС– згадав, що завтра та недС–ля, коли домороси мають знову зустрС–тися бС–ля страдчС–вськоС— печери. Ночував у батькС–в, а в недС–лю подався до Страдча й не думав бС–льше про написане, воно вже С–снувало поза моС”ю волею С– владою, я квапився, бо вийшов з дому досить пС–зно: десь там моС” товариство мене виглядаС”, а Ореста, так думалось менС–, не прислухаС”ться до розмов С– не вС–дводить своєї чарС–вноС— голС–вки вС–д стежки, на якС–й маю з'явитися, очС– в неС— затягнутС– паволокою суму, а я, негС–дник, мучився ревнощами, для яких не мав нС–яких пС–дстав; Ореста чекаС” мене, вС–рив я, а в душС– визрС–вав рС–шенець: зважуся освС–дчитись С—й сьогоднС– в коханнС–. Моя вС–двага змС–цнС–ла, коли побачив усС–х моС—х друзС–в, якС– сидС–ли перед печерою на складених чотирикутником колодах; АркадС–й стояв обС–ч С– палив цигарку, ЛС–да, схрестивши на грудях руки, спС–длоба дивилася на нього, нС–би хотС–ла збагнути, що справжнС” ховаС”ться десь там глибоко в його душС–, замасковане ефектною зовнС–шнС–стю… А може, в них уже настав мир, – подумав я, – й тС– словеснС– шпильки, якими вони вряди-годи обмС–нювалися, тС–льки перевС–ряли С—хнС” взаС”мне ставлення С– не вС–дштовхували, а навпаки – наближали одне до одного? ВС–д цих думок ставало в мене легше на серцС– – а й справдС–, якби вони припасувались, то не проймав би АркадС–й хтивим поглядом Оресту… Мирон голосно сперечався з Антоном й не помС–чав мене, а Ореста враз сплеснула в долонС– й утС–шно вигукнула – сталося це достоту так, як я вимрС–яв, йдучи з Янова до Страдча: – Гляньте, вС–н уже йде, нС–куди не дС–вся! АркадС–й С– ЛС–да повернули голови в мС–й бС–к, та я не побачив на С—хнС–х обличчях навС–ть вС–тальноС— усмС–шки, вони обоС” мовчки брали участь у дискусС–С— мС–ж Мироном С– Антоном, й видно було по них: та суперечка тривала вже довго С– встигла С—х знудити. – Ти хочеш вивести народ з полону власностС–? – голос Синютки зС–рвався на дискант. – А вС–н давно з нього вийшов, не залишивши при собС– навС–ть присадибноС— дС–лянки, С– як маС” бодай курку, то й то ласка Божа, вС–н вже забув, як свиня хрюкаС”, й мукання корови давно не чув… Про таке крС–пацтво, щоб селянин таки нС–чого не мав, С– пан ЕнгельТ‘ардт не мрС–яв! – А я про що кажу! – обурювався Антон. – Я ж говорив про те, що колгоспники стали державною власнС–стю, мало того – приватною власнС–стю голови колгоспу, який розпоряджаС”ться С– землею, С– людьми, як своС—м маС”тком, собС– будуС” хороми, а колгоспникам виплачуС” на трудоднС– грами зерна… Звичайно, ЕнгельТ‘ардтовС– таке й не снилося. Тож саме з такого полону власностС– маС” вийти люд, та для цього треба змС–нити систему колективного господарства. – Р† до чого той люд прийде? – заярювався Мирон. – До справедливого розподС–лу продукту – вС–дповС–дно до затраченоС— працС–. А те, що залишиться, пС–де на школи, на стипендС–ювання здС–бних до науки дС–тей. РС–вномС–рний С– рС–вноправний розподС–л – пС–д суворим контролем… – А хто стане тим контролером? Ще один паразит над паразитами! О, той уже збудуС” собС– не хороми, а замок! Р† премС–юватиме рабС–в лотерейними бльочками до С–нтимних кС–мнат… – Ти забуваС”ш про таку категорС–ю як мораль. – МоральнС–сть, дорогий мС–й, С–снуС” у господарС–в, а не в рабовласникС–в. Ти читав роман «Ми» Михайла Зам'ятС–на? – Звичайно. Але ми повиннС– брати до уваги не сатиру, а економС–чну науку. – ЕкономС–ка, брате мС–й, то ринок, а не казармений порядок у колонС–ях на зразок аракчеС”вських. ЛС–да аж цієї митС– побачила Р†горя й припинила дискусС–ю. – Ваша суперечка, хлопцС–, дуже далека вС–д будь-якоС— реальностС–. Ви, Антоне, хотС–ли б зробити багатими обС–драних до нитки жебракС–в, пригощаючи С—х на свята благодС–йними обС–дами. А ти, Мироне, всуС” вС–риш, що здеморалС–зований колгоспною системою й виснажений голодоморами селянин захоче, а якщо захоче, то чи зумС–С” стати повноцС–нним господарем – навС–ть коли йому дадуть десяток гектарС–в землС– на хуторському вигонС–. Те, що нищилось десятилС–ттями, вС–дроджуватиметься столС–ттями – за найсприятливС–ших умов… Та поговорС–мо нинС– про щось С–нше. НС–, нС–, АркадС–ю, не про драматургС–ю, хоч тобС– дуже хотС–лося б зС–грати роль ДеметрС–я… Ми довго чекали на Р†горя, а вС–н, бачите, припС–знився, готуючи, певне, нам сюрприз. То що скажеш, Р†горе? Р†гор зам'явся. Признатися, що розпочав роботу над романом, повстидався, тож заговорив умисне недбало, нС–би про найзвичайнС–сС–ньку для нього рС–ч. ВС–н вийняв С–з внутрС–шньоС— кишенС– пС–джака складенС– учетверо аркушики паперу, розгорнув С—х С– заговорив несмС–ливо, гейби перед вимогливим екзаменатором: – Ми з вами прив'язалися до страдчС–вськоС— печери… Це сталося зовсС–м випадково, але коли воно вже так вийшло, то повиннС– знати, як та чернецька обитель виникла саме тут С– якС– подС–С— вС–дбувалися в нС–й С– бС–ля неС—… Тож я взявся вС–дтворити С–сторС–ю Страдчо-печерськоС— Лаври. Хочете послухати? Тієї недС–лС– в церквС– вС–дправи не було, мовчали дзвони й тихо було довкруж. Ми не мали потреби ховатися до печери, до того ж я забув прихопити з собою стаС”нну лС–хтарню. Я почав читати тихо, проте серед цього осС–ннього спокою мС–й голос звучав досить чС–тко. У мС–жчасС– краС”м ока вловлював: пС–д дзвС–ницею сидС–в якийсь сС–рий чоловС–чок у клепанС–, може, дзвонар. ВС–н куняв, немов пС–дхмелений при недС–лС–, та я помС–тив, як чоловС–чок враз сторожко витягнув шию й клепаню зсунув на потилицю, щоб краще мене чути. О, маю ще одного слухача, подумав я й вС–дчув, що цей слухач менС– заважаС”, нС–би я соромлюся читати своС” писання в його присутностС–… МоС— колеги уважно слухали, особливо Мирон, який ловив кожну фразу, я знав, що вС–н готуС”ться до дискусС–С—, чей Мирон без суперечок жити не вмС–в; ЛС–да здавалась менС– не надто уважною, нС–би вже чула цей текст, а тепер лише стежить, чи я чогось не пропускаю; АркадС–й знову смалив цигарку й клубками диму заслоняв скептичний вираз на своС”му обличчС–; Ореста нС–жилася до сонця й мала той самий заворожений вигляд, що й КорнС–йчукова Валя: та невже цей образ навС–ки приклеС—вся до неС—, а я не хотС–в цього – бажав бачити С—С— кожноС— митС– С–накшою – так, як мС–нявся настрС–й на живому обличчС– ЛС–ди, однак сонливС–сть не зникала з Орестиного личка, С– я завмирав зС– страху, що вона засне… Р† все це – увага й неувага моС—х друзС–в, а ще присутнС–сть непрошеного слухача в клепанС– – вС–дС–брало враз менС– охоту читати, я склав аркушики, увС–пхав С—х до внутрС–шньоС— кишенС– пС–джака й довго мовчав, долаючи свою розгубленС–сть, – С– в той мент спливла в моС—й пам'ятС– добре опрацьована оповС–дка про розмову князя Данила С–з спС–вцем Митусою. Я знав, що ця сцена менС– вдалася, С– почав розповС–дати. ВС–дтворював епС–зод доволС– добре, може й артистично, бо враз сповзла з обличчя Орести сонливС–сть. АркадС–й погасив цигарку, ЛС–да насторожила слух, Мирон вдоволено похитував головою, навС–ть сС–рий чоловС–чок у клепанС– уважно прислухався. Це додало менС– отухи, я нС–би монолог виконував на сценС– й спинився аж тодС–, коли князь Данило винС–с спС–вцевС– вирок: «Ти сам не хочеш жити, Митусо…» ЛС–да розвела руки, немов хотС–ла заплескати в долонС–, вона була вельми вдоволена моС”ю оповС–дкою, очС– С—С— захоплено блищали, та нС–би бажаючи збити з мене пиху, промовила несподС–вано стримано: – Ну, якщо весь твС–й роман втримаС”ться в такС–й напрузС–, то… ТодС– й Ореста защебетала: – Р†горе, ти справжнС–й письменник! А яка милозвучна мова твоєї новели! ЛС–да недбало позирнула на неС— й мовила, не пС–дводячи голови: – Р†горе, я вС–днинС– буду називати тебе милозвучним письменником! На ЛС–дину реплС–ку Ореста хихикнула, зрадС–вши, що С—С— оцС–нка Р†горевих здС–бностей належно сприйнята. Невдоволений був тС–льки Мирон, вС–н спитав злегка роздратовано: – Ти скажи спершу, Р†горе, про що твС–й роман, яка його назва, бо твС–р без назви – як людина без С–менС–, й до чого ти приклеС—ш свою цС–каву оповС–дку про Данила й Митусу? Яка то епоха? А яка концепцС–я? Я не бачу поки що романного задуму… – Вгамуйся, Мироне, – вС–дказав Р†гор. – Я ще й сам не бачу цС–лС–сностС– твору… Буде то роман про татарське лихолС–ття в ГаличинС–. В лС–тописС– зафС–ксована трагедС–я, яка тут, у СтрадчС–, сталася: татари димом задушили в печерС– ченцС–в… Ну, а Митуса С– Данило – то вС–чний конфлС–кт мС–ж володарем С– митцем… А яка назва? Можливо, «Хресна проща» або «Антифон воскресний», а може, просто – «СтрадчС–вський патерик». Я ще сам не знаю… ТодС– заговорив Антон: – Ти йдеш у руслС– романтизму, Р†горе. Це не так С– зле… Але чи не варто б уже хоч трохи модернС–зувати стиль Чайковського, ОпС–льського, навС–ть Франкового «Захара Беркута»? – Я ще не думав про власний стиль, – пробував я оборонятися, та Антон тут же перебив мене: – Стиль не треба вигадувати, вС–н маС” народжуватися на вС–стрС– пера, бо художнС–сть – це передовсС–м стиль. – А я думаю, – втрутився Мирон, – що С–сторичним романС–стам варто нарештС– заговорити не про нашС– поразки – тС– скиглС–ння вже встигли набриднути, – а про перемоги… А ще: чи ти, Р†горе, багато прочитав свС–тових С–сторичних романС–в, перш нС–ж взятися за свС–й? – О, знову та претензС–йна розмова про начитанС–сть! – пирхнув АркадС–й. – Чи то в скрипаля зменшуС”ться майстернС–сть вС–д того, що вС–н не знайомий з творчС–стю Тђете? Або архС–тектор краще накреслить проект будинку, коли перед тим побуваС” на концертС– органноС— музики С– послухаС” Баха? МенС– здалося, що АркадС–й сам не переконаний в тому, про що говорить, – хоче тС–льки звернути на себе увагу. Однак я побачив, як ЛС–да пС–двела голову й почала зацС–кавлено слухати: з С—С— вигляду видно було, що АркадС–й цієї митС– С—й подобаС”ться; вС–н, мабуть, це вС–дчув й продовжував розвивати свою думку: – ПоетовС– з БожоС— ласки не треба тлумачити, що таке поетика, бо вС–н не видумуС” образ, а бачить його. А в що той образ вкладаС”ться – у сонет чи в октаву, йому байдуже. Та й композитор не видумуС” музики, вС–н С—С— чуС”… – МаС”ш рацС–ю, АркадС–ю, – сказала ЛС–да, С– в С—С— очах зблисло вдоволення, гейби аж захоплення мовою Молодина: таж вС–н зовсС–м не глупий! Однак у цю саму мить нС–би бС–сик вскочив у неС— й нагадав С—й, що вона з першого погляду не терпить цього франта з трикутними бакенбардами С– хворобливою хтивС–стю в очах, коли поглядаС” на Оресту, – й немов згадавши враз про своС” ставлення до нього, мовила глузливо: – Без науки в попередникС–в, яку ти називаС”ш наслС–дуванням, не було б поступу… А хС–ба ти не наслС–дуС”ш: ось обклався бакенбардами, немов Франц Йосиф, хоча часи АвстрС–С— давно минули. УсС– дружно засмС–ялися, й АркадС–й теж, та я помС–тив його злий позирк на ЛС–ду й подумав, що цього жарту вС–н С—й нС–коли не пробачить. Мирон схопився з колоди й перекричав смС–х: – Товариство, шановнС– домороси, ми вже збилися з дороги, чей не про С–мператорськС– бакенбарди наша нинС–шня мова, а про перший С–сторичний твС–р новоспеченого Геродота! Я уважно слухав С– вловив у оповС–даннС– Р†горя зовсС–м нове. Р† скажу вам – перспективне. Власне той модерн, до якого закликав Антон. Р„ в оповС–даннС– прецС–кава С–дея – домС–нанта майбутнього роману: коли народовС– в нерС–внС–й битвС– ворог вибиваС” меча з рук, народ одразу витворюС” нову незнищенну зброю – мисль. Й вС–н стаС” непереможним, здатним зберегти свою С–дентичнС–сть С– в неволС–… ЦС– його слова допомогли менС– виборсатися С–з пригнС–чення, в яке я запав пС–д час дискусС–С—. – Слухайте, – сказав я, – це ж тС–льки спроба. МоС” оповС–дання – то ядро бС–льшого твору – повС–стС– або роману – про СтрадчС–вський печерний монастир. – ЩасливоС— дороги, Р†горе, – сказала ЛС–да. – Пиши й надалС– про нашС– поразки: болючий шок пробуджуС” до життя, а втС–шання перемогами, яких у нас було зовсС–м мало, заспокоюють й не викликають потреби реваншу. Пиши, як задумав, ще не настав час для спокою. Перед вечором, набувшись на пленерС–, ми подалися лС–совою стежкою до тракту, й нам перейшов дорогу чоловС–чок у клепанС–. – Хто ви такС– будете, що лазите по печерС–, нС–би то ваша комора? – спитав вС–н владно, придивляючись до нас пС–дозрС–ливим поглядом. – Я бачу вас тут вдруге… – А ви хто такий? – пС–дС–йшов до чоловС–чка наС—жачений Мирон. – Не твого розуму справа, – вС–дбуркнув чоловС–чок. – Я питаю, чого ви тут шукаС”те? – Вчорашнього дня, – вС–дказав Антон, С– ми, злегка стривоженС–, полишили посеред стежки загадкового чоловС–чка. – Це нишпорка, – сказала ЛС–да. Антон, зневажливо махнувши рукою, мовив: – Та ну його… Яка там нишпорка – звичайний мС–сцевий алкоголС–к. Проте настрС–й у нас був зС–псований, ми мовчки доС—хали до Львова, й коли Ореста на своС—й ПС–сковС–й вийшла з автобуса, я навС–ть не зрушився з мС–сця, щоб провести С—С—. V У тС– часи нашого студентського гуртування й боязкого вС–льнодумства пС–слясталС–нське потеплС–ння, яке ЕренбурТ‘ назвав «хрущовською вС–длигою», жорстко охолоджувалось фанфарно-помпезним святкуванням трьохсотрС–ччя возз'С”днання УкраС—ни з РосС–С”ю. УсС–, хто дихав, – вС–д пС–онерС–в до найавторитетнС–ших партС–йних босС–в – день у день на зборах, концертах, на сценах, стадС–онах, на вулицях С– в парках, збиралися, промовляли, танцювали С– спС–вали, С–мС–туючи всенародну радС–сть з приводу злуки двох народС–в, з яких один, украС—нський, протягом усього С–сторичного часу нС– про що С–нше не мрС–яв – лише про те, як би швидше, мС–цнС–ше й безповоротно встромити свою голову в московське ярмо й запевнити при тому весь свС–т, що такий упряжений стан йому найпотрС–бнС–ший, найзручнС–ший С– наймилС–ший; хохлушка у вС–ночку й кацап у косоворотцС– й кепцС– з Т‘удзиком на тС–м'С—, побравшись за руки, млС–ли вС–д неймовС–рного щастя – на плакатах, картинах, паркових фС–гурах; погруддя вусатого мудрого й щасливого за свС–й вибС–р гетьмана Хмельницького забовванС–ли посеред паркових майданчикС–в, на перехрестях дорС–г, на горбах та лС–сових галявинах, – кожна клС–тина украС—нського краю просякла сукровицею вС–рнопС–дданства, й навС–ть крапля живоС— кровС– не пульсувала в тС–лС– замордованого колись голодом, депортацС–ями, розстрС–лами й тюрмами, а теж показушною й фальшивою втС–хою уярмленого народу. А все ж таки, незабаром пС–сля возз'С”днавчоС— ейфорС–С—, одна-С”дина щС–лина прокреслила суцС–льну попону благоденствС–я, й було це для власть С–мущих цС–лковитою несподС–ванкою, бо що таке ювС–лей письменника, хай С– видатного, супроти примусового всенародного радС–ння неволею, чей С– ШевченковС– свята використовувались для прославлення радянськоС— сС–м'С— вольноС— С– новоС—, а про сторС–ччя Р†вана Франка, зовсС–м непопулярного на СходС–, гейбито чисто забули партС–йнС– гайдуки… Р† ось 28 серпня 1956 року пС–сля вечС–рнього вельми скромного вС–дзначення Франкового дня народження в Оперному театрС– за участю Олеся Гончара й московського гостя – посереднього поета Михайла ДудС–на, про якого у ЛьвовС– нС–хто нС–коли й не чув, стався в ГаличинС– несподС–ваний зрив: нС–ким не кликаний, не вигнаний на майдани й вулицС–, добровС–льно й не змовляючись, вийшов, наче з-пС–д землС–, на видноту святковий люд. До Дрогобича з усС–х кС–нцС–в краю, незважаючи на зливнС– дощС–, стС–кався народ пС–д парасолями – С– С”дина нерозчленована суцС–льна колона рушила до НагуС”вичС–в. Обочинами по калюжах пробиралися автами гостС– й мС–лС–цС–онери, й дивувався ДудС–н перед Гончарем: «Кто С—х вигнал у такую нС”погодь?», на що коротко вС–дказав Гончар: «Франко». Була то перша лояльна перемога галичан над бС–льшовицьким вертепом. Ми тодС– ще не знали, що це початок великого нашого походу на КиС—в. Однак уже впевнились: маС”мо вождя. Ним став Р†ван Франко. …Навпроти УнС–верситету вирС–с важкий багатотонний пам'ятник КаменяревС–: партС–йним знавцям пластики здавалося, що чим бС–льше гранС–тних брил накладуть одна на одну, тим бС–льше припаде слави ФранковС–; кам'яна подоба, чимось схожа на СталС–на, – а С–ншого образу величС– не С–снувало в уявС– творцС–в скульптури – забовванС–ла на тлС– старого парку, проте львС–в'яни, а особливо студенти, вельми радС–ли, що нарештС– з'явився у ЛьвовС– рС–дний знак нашоС— слави, – й стояв нехарапутний пам'ятник ФранковС– символом протесту проти заяложеноС— пропаганди братерства украС—нського й росС–йського народС–в. По мС–стах, мС–стечках, а навС–ть в селах виростали пам'ятнС– знаки великого поета, С—х ставало бС–льше, нС–ж фС–гур Хмельницького та скульптурних груп щасливих дС–вчаток у вС–ночках, що обнС–маються С–з бравими культуристами в косоворотках; Франковим С–м'ям названо вищС– навчальнС– заклади, видавництва, Оперний театр, до якого Франко не мав нС–якого стосунку, навС–ть село НагуС”вичС– стало називатися «Р†ван Франко» – С– як то треба було розумС–ти: Р†ван Франко народився в селС– Р†ван Франко? Й нарештС– прийшла черга до мого рС–дного мС–стечка: третьоС— недС–лС– жовтня мало вС–дбутися свято перейменування Янова в Р†вано-Франково, оскС–льки хтось С–з франкознавцС–в згадав, що поет деколи ходив ловити рибу до ЯнС–вського озера… ПС–д час вС–дкриття пам'ятника ФранковС– перед УнС–верситетом я побачив серед розгойданого тлуму студентС–в, яких зняли з лекцС–й С– вивели на майдан, маленьку й наче безпорадну Оресту: С—С— голС–вка то зринала з людськоС— повенС–, то губилася в нС–й, я пантрував, коли й де засвС–титься С—С— золота коса, й тодС– проштовхувався помС–ж студентами, за когось зачС–пався, хтось сердився на мене й бурчав, та я, нС– на що не зважаючи, таки допав до Орести, спС–ймав С—С— за руку й, здивовану, аж злякану, притягнув до себе так близько, що вС–дчув С—С— гарячий подих; С—С— голубС– очС– швидко забС–гали, немов дС–вчина не могла мене впС–знати, та ось С—С— розгублений погляд почав поволС– теплС–ти, С– я примлС–вав вС–д щастя, що маю С—С— так близько бС–ля себе; натовп вирував, нС–хто не звертав на нас уваги, С– серед цього людного безлюддя я, забувши про все на свС–тС–, обхопив долонями голС–вку Орести С– впився в С—С— уста; вона не вивС–льнялася, я чув, як С—С— губи рухалися, вС–дповС–даючи на мС–й поцС–лунок, однак з-пС–д вС–й дС–вчини, якС– дотикалися до моС—х, визирнули два свС–телка – виразнС– й холоднС–, немов святвечС–рнС– зорС–; Ореста врештС– вС–дхилила голову, поступилася назад С–, взявши мене за руку, почала вибиратися з натовпу; ми вийшли на вулицю Костюшка, й тодС– я з надС–С”ю С– впевненС–стю, здобутою своС—м смС–ливим вчинком, поклав С—й руку на плече, та вона легко зсунула С—С— й поглянула на мене так, нС–би нС–чого щойно й не трапилося. «…Але чому ти так похолоднС–ла?» – «А я зовсС–м С– не теплС–ла, це тобС– здалося». – «Але ж ми цС–лувалися!» – «А я люблю цС–луватися…» – «З кожним?» – «З тим, хто вмС–С”…» Й на тому наша перемовка зчахла, я вС–дчув, що в цС–й хвилинС– не маю про що говорити з Орестою, й спало менС– на думку рятС–вне: – Може, поС—демо в недС–лю до Янова на церемонС–ю перейменування мС–ста в Р†вано-Франково. Ореста знеохочено посмС–хнулась й вС–дказала: – Ще трохи – С– нС–що С–накше не буде називатися, тС–льки Хмельницьким С– Франком… Р† все те конче потрС–бно вС–дсвятковувати? Ще дС–йде до того, що кожен потС–чок, кожне озерце називатиметься як не Франком, то Хмельницьким. Дуб Хмельницького, липа Франка… Як ото печери в наших Карпатах – кожна Довбушева. Що це за мана, ти мС–г би менС– пояснити? – ПриС—дь в недС–лю до Янова, поговоримо й про це. – Не приС—ду, не хочу… ХС–ба що ти написав щось нове – менС– приС”мно слухати твоС— оповС–дки. Але тС– вашС– дискусС–С—!.. Ви такС– смС–шнС–, коли вдаС”те мудрих… На розС– Костюшка й Коперника Ореста зупинилася й подала менС– по-хлоп'ячому руку, нС–би дала зрозумС–ти, що ми маС”мо перебувати лише в товариських стосунках. Я стояв пригнС–чений С—С— холодком, не вС–дходив, й вона, пожалС–вши мене, промовила: – Приходь колись на ПС–скову. Два довгС– дзвС–нки у дверС–… …З-помС–ж прибережних тополь прозирало голубе дзеркало ЯнС–вського озера й брижилося вС–д потужних звукС–в духового оркестру, що вряди-годи вибухав маршем, коли голова селищноС— ради вручав почеснС– грамоти заслуженим громадянам перейменованого Янова; люд сприймав нове ймення мС–стечка без ентузС–азму, мовляв, не маС”мо нС–чого проти великого Франка, його С–м'я робить нам честь, проте, як собС– хочете, а ЯнС–в залишиться й надалС– Яновом, бо так було споконвС–кС–в; нагородженС– перечитували адреснС– тексти на грамотах й поблажливо усмС–халися: а куди С—х в хатС– причепити, та певне, що помС–ж образи – на пам'ять про свято, якого в ЯновС– ще не було… На майданС– стояли Р†гор, Антон, Мирон С– ЛС–да; Антон щось говорив до Р†горя, показуючи очима на чоловС–чка в клепанС–, що стояв обС–ч трибуни, немов охоронець селищного начальства, й шепотС–в: «Це той самий, що чС–плявся нас бС–ля печери». – «Хто вС–н такий?» – спитав Р†гор в жС–нки, що стояла поруч. – «А то посильний, служка, без якого голова нС–чогС–сС–нько не знав би, що дС–С”ться в мС–стС–, така собС– паскуда з довгим язиком…» ЖС–нка ще щось додавала до характеристики чоловС–чка у клепанС–, однак Р†гор вже С—С— не слухав, а ЛС–да хмикнула: «Я ж вам казала»; свято закС–нчилося, люди почали розходитися, й домороси подалися стежкою до Страдча. ЛС–да йшла поруч з Мироном, й видно було, що С—й незручно вС–д того, що вона на голову вища за Синютку, – волС–ла б С–ти поруч С–з струнким Р†горем, та вС–н сьогоднС– наче вС–дсутнС–й, й ЛС–да знаС” причину такого його стану: немаС” Орести й, може, то не весь клопС–т – не прийшов теж С– АркадС–й, тож хотС–лося ЛС–дС– пС–дС–йти до хлопця, взяти його пС–д руку й заговорити з ним не про те, що зараз його мучить, – зовсС–м про щось С–нше: хай би розповС–в, чи працюС” вже над другим роздС–лом повС–стС– про СтрадчС–вський монастир, або ж про останню прочитану книжку; С—й з Р†горем цС–каво, вС–н умС–С” пС–дхопити С—С— думку й розвинути, незважаючи на те – погоджуС”ться з нею чи нС–… Та не насмС–люС”ться ЛС–да пС–дС–йти до хлопця цієї митС–: вС–н не тут, вС–н далеко вС–д товариства… Р†гор слухаС”, що говорить Доленко: ти не думай, Р†горе, що я ортодокс, який тС–льки мрС–С” про те, як змС–цнити совС”тську систему, або ж боягуз; я, брате, давно вже живу в станС– безнадС–С—: цю страшну бС–льшовицьку силу нС–хто нС–коли не здолаС”, а треба якось жити, виживати, бо якщо ми тепер загубимось, зС–тлС–С”мо по тюрмах, зС–п'С”мося, звироднС–С”мо, то нашС– далекС– нащадки навС–ть не захочуть знати, хто С– ким були С—хнС– батьки; я тобС– колись розкажу, звС–дки в мене взялася ця зневС–ра С– чому я хапаюся, немов утопленик за стебелинку, хоча б за незначний позитив у нашому полС–тичному життС–; я хотС–в би тому позитиву дати повноправне С–снування С– втриматись на ньому… Р†гор неуважно слухав – колись, С–ншим разом вС–н про все розпитаС” Антона й вислухаС”, та нинС– йому не до того; товариство дС–йшло до печери, складених квадратом колод нС–хто не чС–пав, лише сидС–в скраС”чку чоловС–чок у клепанС–, й спитав його Антон: – Ви на нас чекаС”те? – Йо, – без надуми вС–дказав чоловС–чок. – ХотС–в би-м знати, хто ви такС–, що завше тут збираС”теся, бо всяке буваС”: час на часС– не стоС—ть, С– нС–хто не знаС”, хто що задумав… – Якщо ви, вуйку, такС– вже пильнС–, то можу вас заспокоС—ти: ми спелеологи, печери дослС–джуС”мо, – пояснив Мирон. – А що там дослС–джувати – однС– костС–, – пирхнув чоловС–чок. – Нам того й треба, – вС–дказав Антон. – Так що ви, Т‘аздо, йдС–ть собС–, а ми будемо працювати… – Ну-ну, – похитав головою чоловС–чок С– пС–шов, раз у раз оглядаючись, нС–би хотС–в запам'ятати нашС– обличчя. А менС– кортС–ло присС–сти бС–ля ЛС–ди, яка сидС–ла на колодС–, закривши долонями обличчя; про що вона думаС”, я здогадувався – мабуть, про мене; менС– хотС–лося сС–сти впритул бС–ля неС— С– щось С—й сказати, проте не зробив цього, бо знав: нС–якоС— розради вС–д неС— не почую… Я попрощався з товариством, мовляв, треба менС– провС–дати батькС–в, вийшов на трасу й сС–в у перший львС–вський автобус. …На два довгС– дзвС–нки почулися в коридорС– скрадливС– кроки, потС–м тихо прочинилися дверС–, й крС–зь пройму я побачив тС–льки двоС” великих голубих очей, обличчя Орести ховалося в тС–нС–, С—С— очС– С–снували нС–би окремо вС–д неС—, були сполоханС–, С– я подумав, що дС–вчина дома не сама; Ореста спитала невдоволеним тоном: – Ти чого прийшов? – Ти ж казала… – ковтнув я спазму С– вмовк. Якусь хвилину чекав на вС–дповС–дь С– врештС– почув: – Який ти нетерплячий… Почекай, я зараз вийду. Вона була мС–нС–атюрна й легка, достоту, як Метелик С–з «Сну лС–тньоС— ночС–»; голуба шаль, накинута на плечС–, гармонС–ювала з кольором Орестиних очей – здавалось, надмС–р синяви вихлюпувався з них й стС–кав двома потоками долу, чоло обрамилося дС–адемою свС–тлих кучерикС–в, а золота коса хижо виповзла з-пС–д шалС–, немов вуж; я з подивом дивився на неС—, не маючи сил збагнути, як ця маленька С–стота зумС–ла увС–брати в себе таку досконалу гаму дС–вочоС— вроди, проте С—С— зграбнС–сть й тС– живС– очС–, що прудко бС–гали в орбС–тах й ховалися вС–д мого погляду пС–д довгими вС–ями, нагадували менС– каучкову ляльку, що С—С— моС—й сестричцС– принС–с пС–д подушку святий Миколай: в ляльки залежно вС–д пози то вС–дкривалися, то закривалися очС–, а губи розтулялися й пищали «мама». Р† все те – С—С— слС–пуча врода, схожС–сть з лялькою й те, що вона – жива – йде попереду мене ПС–сковою вузьким тротуаром С– що я цС–лував С—С—, С– що зараз, хай-но тС–льки вляжеться хвилювання, признаюся С—й у коханнС–, – здалося менС– нереальним, чей до такоС— краси не можна дотикатися не то руками, а й грС–шними помислами, та все-таки вона земна й призначена для кохання, для пестощС–в, для материнства; менС– важко було навС–ть припустити, що я хочу нею заволодС–ти, а ще страшнС–ше – уявляти, що хтось С–нший, а не я, жорстоко, грубо С– владно розхлюпаС” цей келих хмС–льного дС–вочого вина… Ореста, видно, вС–дчула мС–й погляд, можливо, вона вже й вС–дчитала тайнопис моС—х молитовних С– грС–шних думок, й коли ми наблизилися до ЛичакС–вського цвинтаря, вона зупинилася, глянула на мене, й менС– здалося, що хоче заговорити, проте не вимовила й слова С–, немов розсерджена, рС–зко звернула з вулицС– Мечникова на стежку, що вела до квадратового поля, на якому рядом поставали медальйонноС— форми хрести на запалих гробах; там бульдозер розривав могили й вивергав на поверхню бС–лС– костС– – може, це вразило Оресту, й коли вона знову зупинилася й повернулася до мене, я чекав вС–д неС— розпитувань, що ж це робиться, однак С—С— обличчя являло тС–льки нехС–ть до мене, й вона спитала, не приховуючи свого роздратування: – Ти хотС–в щось менС– сказати? – Так, але не тут, – вС–дказав я майже з гнС–вом, й вона здивувалася з тону моєї мови. – А чому не тут? – Цвинтар – то розлука, Оресто. – А менС– байдуже. – Але менС– не однаково… Тим бС–льше, коли тут таке дС–С”ться. – А чому розривають цС– гроби? – Це нечуваний вандалС–зм… Тут похованС– СС–човС– СтрС–льцС–. – Вони воювали проти нас? – Не проти нас, а за самостС–йну УкраС—ну! – Послухай, Р†горе… Я вже знаю вашС– настроС—, чула… ТобС– погано жити в нашС–й державС–? – Це не наша держава, Оресто… – А хС–ба С” С–нша?.. Звичайно, я згодна з Антоном: наше суспС–льство потрС–бно ще вдосконалювати, але… – Я мС–г би тобС– розповС–сти С–сторС–ю цих могил. – Не хочу, Р†горе. У нас на ЗакарпаттС– С–ншим духом дихають, нС–ж тут… – Й це дуже мене дивуС”: пС–втора десятка рокС–в тому у вашому ХустС– пролилася кров за незалежну Карпатську УкраС—ну. Ти нС–чого не чула про Августина Волошина? – Чому нС– – чула, це був фашистський аТ‘ент. – Брехня, брехня! – вигукнув я й вС–дчув, як мене огортаС” ненависть до Орести. – Облишмо суперечку, – примирливо мовила дС–вчина. – Я С–накше думаю… Однак, коли по правдС–: менС– цС–каво слухати розмови ваших доморосС–в, як ви себе назвали. Аби тС–льки не надималися, як це робить ваш премудрий Синютка. – ВС–н справдС– мудрий… – Кожен чимось надолужуС” своС— вади: Мирон фС–лософствуванням компенсуС” брак високого зросту… Ну добре, вертаймося, якщо ти побоявся ворожби… Тож говори, чому ти мене покликав, що хотС–в менС– сказати? У мене враз пропала охота розмовляти з Орестою. Й цієї митС– майнула в моС—й тямС– абсурдна думка: а може, я зовсС–м С– не люблю Орести, може, це хвилеве наслання?.. ТакоС— думки я смертельно злякався, й поки вона не посС–ла в моС—й душС– владного мС–сця, поки не витС–снила з неС— мого почуття до Орести, я зважився тут же признатися С—й у коханнС–. Однак Ореста випередила мене. – НС–, не кажи нС–чого, я все знаю… До освС–дчень звикла ще з четвертого класу: кожен горобчик цвС–рС–нькав менС– до очей, що хоче дружити зС– мною. Така вже моя доля: я звикла до адорацС–й, С– вони перестали мене хвилювати. Я жду… РозумС–С”ш – жду… Ти добрий, мудрий, гарний, Р†горе, але я чекаю С–ншого, який примусить мене забути себе саму. ВС–н маС” прийти до мене. Але – не ти. Я мовчки допровадив Оресту по початку ПС–сковоС—. МенС– вС–дхотС–лося жити… Цвинтар поквапився розлучити нас ще далеко до поС”днання. Р† тут я побачив його. ВС–н проходжувався бС–ля пС–д'С—зду Орестиного будинку, нервово поглядаючи на годинник. То був АркадС–й. Не попрощавшись з Орестою, я подався вниз ЛичакС–вською, вС–дчуваючи, як дерев'янС–ють моС— ноги. Я здерев'янС–в увесь: Р†горя Романюка не стало. В мою квартиру на Некрасова заходила вже зовсС–м С–нша людина. Або лише С—С— частка, яка мусить якимось чином компенсувати болС–сну втрату. VI Р†горевС– забракло простору: С–з своС—м кривдним болем, з тортурними думками про власну неповноцС–ннС–сть вС–н не вмС–шувався у маленькС–й комС–рчинС–, яку винаймав на вулицС– Некрасова в перекупки, що торгувала на ВинникС–вському базарС–. Закурена низька стеля, здавалось, припадала до пС–длоги, й не було чим дихати; Р†гор врештС– вихопився з тієї задухи й поС—хав до Янова вечС–рнС–м автобусом. Але й дома не знайшов заспокоС”ння: приниження, якого зазнав вС–д Орести, витруС—ла в ньому гордС–сть, вС–н почував себе ущербленим С– безпорадним. Йому враз забракло того духовного набутку, яким вС–н виповнив себе, закохавшись в Оресту, тепер на тому мС–сцС– зяяла порожнеча, й за цю душевну катастрофу Р†гор не винуватив дС–вчини, яка мала повне право на власний вибС–р, – картав себе самого, що не зумС–в викувати в собС– чоловС–чого гарту, який впокорив би обраницю; чого менС– бракне, мучив себе гС–ркотою всю нС–ч, чим я маю надолужити свою безвартС–снС–сть, щоб стати переможцем? А коли розвиднилося, Р†гор тихо вибрався з дому, подався стежкою до Страдча й ненароком вийшов на запущену хресну дорогу, що С—С— колись проклали ченцС–, й пС–шов уперед, зупиняючись на кожнС–й стацС–С— прощС–, щоб бС–ля поламаних, звалених хрестС–в С–з зображеннями Р†сусових страстей вС–днайти для себе взС–рець терпС–ння, який перемС–г би його бС–ль, що здавався пекучС–шим вС–д мук ГосподнС–х. Хресна дорога, в'ючись довкола СтрадчС–вськоС— гори, минала печерний отвС–р, неподалС–к якого лежав замшС–лий хрест, а з нього стирчали С–ржавС– цвяхи, котрими, певне, було прибите розп'яття, – чий образ вирС–знявся колись на ньому: Р†суса чи С–ншого страдника, адже цС–С”ю дорогою пройшли, несучи своС— хрести, многС– мученики, С– першими були ченцС–, задушенС– татарським димом, а скС–льки С—х упало впродовж вС–кС–в, С– останнС–м був отець-професор Миколай Конрад, замучений новС–тнС–ми ординцями у сорок першому, й могили його немаС”… Й тут осС–нила Р†горя думка: вС–н напише колись твС–р про цього стражденця… Душевний бС–ль нС–би ненароком спровадив його на шлях вС–двС–чних людських страждань, С– тС–льки ними зможе Р†гор заповнити порожнечу, що С—С— випекла в душС– власна кривда… Так було завше. Вражений втратою коханоС— БеатрС–че, створив свою безсмертну хресну прошу великий Данте, С– Петрарка не написав би жодного сонета, якби не Лаура, й МС–цкевич, можливо, не вистраждав би свого «Пана Тадеуша», коли б йому не завдала душевних мук примхлива Марисенька… Я йшов старою хресною дорогою, знаходив слС–ди стражденних стацС–й, а поруч зС– мною, немов зС–ткана С–з серпанку, С–шла тС–нь дС–вчини, яка назвала мене своС—м другом, вона не вС–дставала, С– я вС–в з нею мовчазну розмову… Й дивно менС– було, що тепер, коли мою душу випС–кав нестерпний бС–ль нероздС–леного кохання, я не прагнув у мС–ражнС–й тС–нС– впС–знавати Оресту. А серпанок ткався густо й вС–дбивав риси дС–вчини – була це ЛС–да, С– я нС–кого не хотС–в бачити, крС–м неС—… – ЛС–до, ти чуС”ш мене? – звернувся Р†гор до мС–ражноС— тС–нС– дС–вчини, що пливла за ним. – Послухай, що я в цю хвилину подумав: я напишу твС–р про жертви нашого люду на хреснС–й прощС–. Р† спонукуС” мене до цього не охота, а примус, обов'язок. Й не треба менС– нС– кохання, нС– посад, анС– влади, а тС–льки таланту, щоб мС–г я виконати свС–й задум. Мусять люди знати про злочини, якС– чинили в моС”му СтрадчС– монгольськС–, шляхетськС– та бС–льшовицькС– орди. Р† хай буде благословенна та мить, коли я вперше вС–дчув печС–ю болю – байдужа людина не здатна вС–дчути чужих страждань. Й вС–дказала ЛС–да: – БС–йся, щоб лС–тература не замС–нила тобС– кохання, – без нього з'яловС–С” твоС” письмо. Й багато небезпек чигатиме на тебе, коли ти вже вийшов на хресну дорогу. А ще стережись, щоб твоя бандура не забренькала, як балалайка… Ти заговорив про владу. Не лукав, що не прагнеш С—С—, ти мрС–С”ш про владу всеможну… – Неправда, ЛС–до… За владними людьми волочаться охоронцС–, якС– стережуть С—х навС–ть у найС–нтимнС–шС– хвилини. – Р† незважаючи на те, за всю С–сторС–ю людства найбС–льше кровС– пролилося за владу. Ти ж С—С— жадаС”ш дужче вС–д усС–х – хочеш словом завоювати людськС– душС– й пС–дкорити собС–. БажаС”ш С—х заворожити так, щоб люди пС–шли за тобою й прославили твоС” С–м'я. – Або сплюгавили… – Р† цього також не обминеш: хтось С–з твоС—х суперникС–в й собС– захоче влади, а ти стоятимеш С—м на завадС–. – Але ж якС– це негС–днС– засади! – Звичайно… Проте мусиш знати, що вони С–снують. ДалС– ми йшли мовчки. На другС–й стацС–С— хресноС— дороги стояв щит С–з зображенням Р†суса, який взяв на себе хрест. МС–ражний привид дС–вчини йшов позаду Р†горя й огортав його не знайомим досС– теплом. Р†гор уперше вС–дчув, як мС–ж ними в'яжеться мС–цна сув'язь, й те вС–дчуття С—хнього наближення зовсС–м не було схоже на шал, що спалив його, коли вС–н у студентському натовпС– бС–ля пам'ятника ФранковС– впився коханС–й в уста; вужС–вка приязнС– була мС–цнС–шою вС–д примарного павутиння пристрастС–, й Р†горевС– нС–чого С–ншого цієї митС– не хотС–лося, як погладити дС–вчину по коротко стриженому волоссС–, повести пальцями по густих бровах, ковзнути ними по впадинах на щоках й зупинитися в наближеннС– до межС–, яку переступати друзям не можна… Й промовив Р†гор, а рС–ч його була така далека вС–д С–нтиму, як та вС–ддаль мС–ж пальцями, що сповзали по обличчю, по довгС–й шиС— дС–вчини, й горбочками грудей, до яких дС–ткнутися не велС–в закон дружби: – ЧуС”ш, ЛС–дочко, я напишу роман про страду Страдча, С– хай лежить вС–н у шухлядС– до того часу, коли ця механС–чна сума племен зчахне за мурами побудованоС— ними тюрми на однС–й шостС–й земноС— сушС–. А нашС– внуки вже не будуть С—С— знати… – Вона розвалиться ще за нашого життя, чей тримаС”ться лише на страховС– й на фанатичнС–й вС–рС– в московське месС–анство, – почув Р†гор за спиною живу людську мову й побоявся оглянутись: то заговорила мС–ражна тС–нь дС–вчини. – Тому-то Блок поставив на чолС– походу дикоС— чернС– Р†суса, щоб народ повС–рив ще й у месС–янство кривавого бС–льшовицького маршу. Але не вС–рить уже люд, не вС–рить! Я нарештС– зважився оглянутись С– отетерС–в зС– встиду, що розмовляв уголос сам С–з собою; на мене дивилися зеленС– очС– ЛС–ди, й вона швидко заговорила, нС–би виправдовувалася передС– мною за те, що пС–дслуховувала: – Я вже який час С–ду за тобою, Р†горе, думала, оглянешся, та де там! Пропаща ти людина: видно, вже ковтнув добру порцС–ю наркотичного вС–двару, який зветься творчС–стю. Та я, твС–й друг, раджу тобС–: звС–льнися, поки не пС–зно, вС–д цього прокляття… Бо поки станеться те, про що ми щойно говорили, то ти не тричС–, як Р†сус, а безлС–ч разС–в падатимеш пС–д вагою свого хреста… – Як ти тут опинилася, ЛС–до? – злетС–в з моС—х губ шелест, С– я зупинився. – ХотС–ла побути сама, без вас серед цієї страдчС–вськоС— тишС–. Та не вдалося – нС–куди ми вже не дС–немося однС– вС–д одних, С– в цьому теж наше прокляття. – А може, то наша доля, ЛС–до? Адже з тюрми поодинцС– вирватись важко, потрС–бнС– спС–льнС– зусилля… То куди ми тепер пС–демо? – ВийдС–м спершу з нашоС— уяви, Р†горе, а тодС– я тобС– скажу щось таке прозаС—чне – аж боюся, що наше миле приятелювання трС–сне, мов мильна бульбашка: я голодна! Р†гор довго не мС–г вС–двести очей вС–д дС–вчини: здалась вона йому амазонкою чи то мС–фС–чною ДС–аною, що вийшла на своС— угС–ддя полювати; а може, ця зваблива панна прийшла сюди для того, щоб спокусити його до грС–ха? Перед очима хлопця майнув образ Орести, й ЛС–дина зваба зблС–дла. – Ти зголоднС–ла? – засмС–явся Р†гор. – Браво! То ходС–мо на трасу: он за поворотом на ЯнС–в чекаС” на нас романтична кнайпа «Над Верещицею». ВС–н узяв С—С— пС–д руку, його пальцС–, якС– навС–ть в уявС– не насмС–лювалися дотикатись до С—С— грудей, тепер загрС–лися вС–д живого тС–ла дС–вчини, й Р†гор, мов той розполовинений вС–конт С–талС–йського письменника Р†тало КальвС–но – на доброго й лихого, не мС–г вС–двести руки вС–д тепла С—С— грудей. ЛС–да не вивС–льнялася, й Р†гор цієї митС– не в силС– був збагнути, де чекаС” на нього добро, а де зло… Кнайпа була ще порожньою, й ми мали волю для розмови. ЛС–да, видно, таки добре зголоднС–ла: замовила собС– яС”чню, деруни, ще й бС–сквС–т, я ж – тС–льки каву. – Ти пС–шки йшла зС– Львова, що така голодна? – спитав я. – Р† все це з'С—си? – Не знаю чи з'С—м, – вС–дказала зухвало ЛС–да, – але за це все заплатиш ти… – О, я маю таку можливС–сть: недавно отримав гонорар за добС–рку поезС–й у товстому киС—вському журналС–. – Ти мене затьмарюС”ш: я не мала досС– жодноС— публС–кацС–С—, хоч давно вже пробую сил у критицС–. – Почекай, це не все, я тебе ще дужче затьмарю, коли скажу, що зС– СпС–лки письменникС–в прийшла менС– письмова пропозицС–я збирати рекомендацС–С— для вступу… – Ти таки рС–шуче ступаС”ш на хресну дорогу, хай береже тебе Господь… Ну, а як напишеш колись роман, який задумав, – тодС– до тебе без бука не приступай! Помовчавши хвилину, я вС–дказав: – МенС– не загрожуС” зС–ркова хвороба, про це я добре знаю: люблю працювати… Та й якС– там зС–рки, коли писатиму про пекло… – Й мусиш зС–йти в нього, як Данте… – Нам не треба сходити, ми в ньому перебуваС”мо… Колись християни ховалися вС–д переслС–дувань у катакомби, а нам ховатися не треба: вся краС—на стала пС–дземеллям, з якого немаС” виходу на свС–т Божий, ми всС– так засекреченС–, що нас С– не видно. НС–хто навС–ть не знаС” й того, що деякС– партС–йцС– потаС”мно святкують РС–здво й Великдень при заслонених вС–кнах, як С– не знаС” теж нС–хто, що комунС–стичнС– бонзи, якС– проповС–дують високу моральнС–сть, утримують приватнС– борделС–… – Послухай свС–жий анекдот, – посмС–хнулася ЛС–да. – Хтось там хвалиться, що бачив ЛенС–на. А ти що, був у пеклС–? – питають його. Чому – був, я там С– досС– перебуваю… А втС–м, покиньмо, Р†горе, хоча б сьогоднС– базС–кати про полС–тику. Мусимо вС–рити тС–льки в одне: право на землю мають тС–льки тС–, хто пролив за неС— кров. Р† хай на цьому тримаС”ться наш оптимС–зм: украС—нський народ сповна вС–ддав нашС–й землС– данину кровС–.. Скажи, тобС– зараз дуже тяжко? – Тяжко… Р† дякую БоговС–, що С” на свС–тС– ти: з ким я мС–г би ще подС–литися своС—м болем? – Я допоможу тобС–: вС–дберу в Орести твого суперника… УявляС”ш собС–, я здурС–ла: ненавиджу АркадС–я – пС–жонистого, штучного, вдекорованого – й водночас безтямно в нього закохана… – БС–йся його, ЛС–до, вС–н тебе знищить. ТакС–, як вС–н, впокорюють навС–ть тарпанС–в. – А нС– – впокорю його я… Я теж сильна, й менС– жаль, Р†горе, що ти такий слабак. А мав би бути С–накшим: Господня печать на твоС”му чолС–. – МоС” становлення вже почалося, ЛС–до, я мушу стати мужнС–м. – Щоб ти став мужнС–м, треба тобС– не такоС— пасС–С—, як Ореста. ТобС– потрС–бна пС–дкована лошиця, а не муркотлива кицька з гострими кС–гтиками… Кажуть, у Сполучених Штатах перемогла на конкурсС– краси каучукова дС–воча подоба на С–м'я БарбС–. Купив би ти собС– таку забавку, вона напевне красивС–ша вС–д Орести… – Замовкни! – скрикнув Р†гор. – Пробач, то я про себе. Я не знаю, чи й вС–н не БарбС– чоловС–чоС— статС–… ВсС– ми здатнС– повчати С–нших, навС–ть допомогти готовС–, собС– ж зарадити не вмС–С”мо. Тому що молимося так, як нас навчили. А кожен молиться С–накше: християни, наприклад, пС–дносять горС– обличчя, а мусульмани – зади… – А ти ще й грубС–янка, ЛС–до. – Я натуральна, Р†горе. ВтС–м дверС– до кав'ярнС– з грюкотом вС–дчинилися, й досередини увС–йшов чоловС–чок у клепанС–. З обвислоС— нижньоС— губи звисав заслинений недопалок, чоловС–чок цвиркнув крС–зь зуби, С– його сС–ре обличчя просвС–тлС–ло, коли впС–знав нас. Безцеремонно пС–дС–йшов до нашого столика, сС–в на вС–льну табуретку й проказав крС–зь хриплий смС–шок: – Я так С– думав, що ви тут! А що п'С”те? – Ми непитущС–, – вС–дказала ЛС–да. – Р† вас до столу не запрошували. – А я лише придивлюся до вас зблизька й пС–ду собС–… Файну маС”ш панС”нку, хлопче. Р†гор пС–двС–вся, взяв чоловС–чка за оборки й понС–с, просто-таки понС–с до виходу, вС–дчинив ним дверС– й викинув на вулицю. – Ти мене ще попам'ятаС”ш! – потряс кулаком чоловС–чок, пС–дводячись С–з землС–. – Так йому й треба, гнидС–: всюди воно свС–й нС–с пхаС”! – вдоволено засмС–ялася буфетчиця за прилавком. Я розплатився за снС–данок, С– ми з ЛС–дою вийшли з кав'ярнС–. – Ще матимемо з ним клопС–т, – сказав я. – КлопотС–в у нас буде багато, – спокС–йно промовила ЛС–да. – А ти починаС”ш все бС–льше менС– подобатися. – Ти менС– давно сподобалася, ЛС–до. Жаль тС–льки, що я не в тебе закохався. – Ще не вечС–р, – тихо проказала ЛС–да. День був тихий, злС–тало з дерев листя, й ми крС–зь ту осС–нню круговерть подалися до ЯнС–вського озера. Пробули там до надвечС–р'я, нам було добре й не хотС–лося розставатись. – Як це дивно, – промовила ЛС–да на прощання. – Ми весь час наближаС”мося одне до одного, а обС–рвати прив'язь, яка нас стримуС”, не смС–С”мо. – Не можемо, ЛС–до, вона сильнС–ша за нашС– зусилля. Але я теж кажу: ще не вечС–р… ЛС–да поцС–лувала мене в щоку, круто повернулася й подалася до автобусноС— зупинки, не оглядаючись. VII Антон Доленко, АркадС–й Молодин, Ореста ЦС–мбора С– я – кожен у свС–й час прибув з далекоС— чи близькоС— провС–нцС–С— завойовувати ЛьвС–в. Славна столиця Галичини очима родовитих львов'якС–в – ремС–сникС–в, вуличних батярС–в, базарних сидух, трамвайних кондукторС–в, скромних домогосподарок, гонорових пань у шубах С– вС–денських капелюшках, премудрих завсС–дникС–в «стометрС–вки» навпроти Оперного театру, якС– про все, що дС–ялося на свС–тС–, докладно знали С– в полС–тицС– були краще пС–дкованС–, нС–ж колишнС– депутати до сойму або нинС–шнС– працС–вники облвиконкому, а теж поважних професорС–в УнС–верситету та ПолС–технС–ки – насторожено придивлялася до нас; всС– вони за нашою скрадливою ходою, запобС–гливою усмС–шкою, несмС–ливС–стю, наС—вною цС–кавС–стю, коли ми зупинялися бС–ля крамничних вС–трин, голосною бесС–дою у трамваях й вокзальних почекальнях – впС–знавали нас, сС–льських простакС–в С– не квапилися приймати у своС— обС–йми, й навС–ть тС– з нас, якС– вже встигли прожити по кС–лька рокС–в у мС–стС–, не почувалися рС–вноцС–нними з родовитими мС–стянами й могли кожноС— митС– сподС–ватися банС–цС–С—… ТС–льки ЛС–да Сорока й Мирон Синютка видС–лялися з-помС–ж нас урбанС–стичною впевненС–стю, були зухвалС– й на слово гострС–; ЛС–да виросла на ЗамарстинС–вському передмС–стС– в сС–м'С— працС–вникС–в трамвайного депо, й це наклало певний вС–дбиток на С—С— вдачу: трамвайники вважалися передмС–ською елС–тою, зате в центрС– С—х мали за нижчу касту, й з цієї причини вони завжди були готовС– до самозахисту крутим словом, зневажливою реплС–кою, всезнайським тоном мови, й така поведС–нка передмС–ськоС— елС–ти теж пахла провС–нцС–йнС–стю. А от Мирон Синютка, який вирС–с у привокзальному районС– на перпендикулярнС–й до ГородецькоС— вулицС– ХотимськС–й з С—С— численними провулками й слС–пими закамарками поблизу костьолу СвятоС— Р„лизавети з трьома хмародерними шпилями, що проколювали небо, був властивим мС–стянином, який мав право називати себе корС–нним львов'яком. Його дС–ди й батьки були спадковими колС–йовцями, батько проливав кров за ЛьвС–в у польсько-украС—нськС–й вС–йнС– вС–сС–мнадцятого року, а за радянськоС— влади заховався за професС–С”ю двС–рника. Був вС–н гарячим львС–вським патрС–отом, в домС– якого зберС–галася стрС–лецька лС–тература, твори Грушевського та Хвильового, збС–рники ВАПЛР†ТЕ, трилогС–я Лепкого, зошити УкраС—нськоС— ЗагальноС— ЕнциклопедС–С—, – той книжковий скарб прикривався радянською лС–тературою, зокрема збС–рками поезС–й; Мирон написав уже курсову роботу про творчС–сть модного тодС– поета Ярослава Шпорти й готувався розширити С—С— в дипломну… Ця праця не заважала йому читати-перечитувати заборонену лС–тературу, яку виманював у старих комбатантС–в УСС, вС–н потаС”мно запозичав твори Антона Крушельницького, Миколи Голубця та Степана Чарнецького товаришам, якС– згодом стали членами товариства «доморосС–в»; часто забував про обережнС–сть С– не вС–дмовляв сусС–дам, якС– просили в нього дати щось цС–кавого почитати на недС–лю; Мирона в залС–зничному кварталС– мали за свого хлопця, який втС–шався життям найлюднС–шого й найгаласливС–шого району мС–ста, не цурався й люмпакС–в, якС– у прокурених кнайпах виспС–вували польськС– шлягери, скрипаля Яся Буздигана, котрий пригравав пС–дпилим завсС–дникам кав'ярень за келС–шок горС–лки, старомодного пана в мельонику, що носив на зап'ястС– гнуту бамбукову палицю С– якого прозивали паном За-нС–ц, оскС–льки вС–н любив зупиняти незнайомих на розмову про полС–тику, а коли вони вС–д нього вС–дпекувалися, вС–н, ображений, скаржився перехожим: «Вони мене за нС–ц мають». Теж з охотою слухав Мирон самодС–яльнС– концерти на площС– Кропивницького бС–ля кС–нотеатру «Маяк»: брудний ФС–лько грав носом, затикаючи пальцем то одну, то другу нС–здрю, а чистьоха у вишиванС–й блузочцС–, крива Каролька, танцювала пС–д ту музику й за представлення випрошувала у перехожих «калимчика». А ще деколи проходив тротуаром чорний С– масний С–з щС–ткою й металевою кулею на шнурС– через плече коминяр, С– коли Мирон, ще маленьким, при його появС– хапався за Т‘удзика, той цС–див крС–зь зуби: «Вхопися за пуцюрину, цванку!» А недавно Мирон за наскладанС– в скарбонку копС–йки купив собС– забавку, якоС— нС–хто з нас не мав, – портативний радС–оприймач на коротких хвилях, що входив тодС– в моду. Й знову ж, забуваючи про обережнС–сть, слухав Мирон вечорами «ВС–льну Р„вропу» й «Голос Америки», передачС– глушили, проте крС–зь скрегС–т проривалася цС–кава полС–тична С–нформацС–я, й коли бС–ля вС–конця напС–впС–двальноС— квартири Синютки зупинялися чиС—сь ноги, вС–н квапно вимикав приймача. Р† ось одного жовтневого вечора Мирон увС–мкнув радС–о й почув, що в УгорщинС– вибухнуло антисовС”тське повстання. За своС”ю натурою Мирон був бунтарем С– подумав тодС–: нарештС– почалося, й нам теж треба щось робити! А був уже Синютка на прицС–лС– в секретаря комС–тету комсомолу Черепова: сталося це пС–сля того, як на одному мС–тингу студент Цамая, який опинився у ЛьвовС– пС–сля берС–С—вського розгону в ГрузС–С—, запопадливо, щоб оцС–нили його вС–рнопС–дданС–сть, вигукнув: «Хай живе наша неосяжна батькС–вщина!», а Мирон кинув реплС–ку, що закС–нчилася гомеричним смС–хом у залС–: «А не така вона в тебе й неосяжна!»; Черепов викликав його й пригрозив, попередив, однак, незважаючи на небезпеку, Мирон таки зС–брав у себе на квартирС– доморосС–в… Вони прийшли до Мирона в недС–лю. НапС–впС–двальне помешкання Синютки було тС–сне й темне, й АркадС–й, який з'явився першим, мусив зС–гнутися в низьких дверях; кС–мнатка з вузьким бамбетелем пС–д вС–концем, що визирало на тротуар, де ходили пС–шоходи й виднС–лися тС–льки С—хнС– по колС–на ноги, була обставлена вС–д пС–длоги до стелС– книгами; АркадС–й сС–в на бамбетель, що, складений, слугував лавицею, С– сказав: «А в тебе теж, як у печерС–!»; вС–н зазирнув у завС–шену параваном з ряднини пройму, що вела до другоС— кС–мнати, Мирон запримС–тив АркадС–С—в порух й поквапився запевнити його, що батькС–в немаС”, у церквС–, а потС–м, як завше у недС–лю, пС–дуть у гостС–; незважаючи на таке запевнення, АркадС–й був насторожений, нС–би боявся, що хтось прийде непрошений. Мирон запримС–тив С– цей неспокС–й товариша: а може, вС–н не хоче, щоб нинС– прийшли дС–вчата, й поквапливо заспокоС—в: «ДС–вчат не кликав, розмова буде надто серйозна, а ЛС–да С–з своС—ми радикальними заувагами й Ореста з перечуленими охами та ахами будуть нам заважати… Ти вже, напевне, чув, що сталося в УгорщинС–?» АркадС–й не зреагував на МироновС– слова: заспокоС”ний, що не прийде Ореста, все ж не мС–г позбутися тієї гС–ркоти, якоС— зазнав вС–д С—С— С–стеричних крикС–в, – С– як мав би вС–н поводитись у С—С— присутностС–, коли б вона прийшла… …Ореста навС–ть не оглянулася за Р†горем, який подався вниз ЛичакС–вською, знищений С—С— жорстокою вС–дмовою: «Я жду його, але то будеш не ти!»; той, якого ждала, проходжувався бС–ля С—С— пС–д'С—зду й нервово поглядав на годинника; вона пС–дбС–гла до нього, тоненька, мов снС–пок льону, й припала до його грудей, потС–м взяла АркадС–я за руку й повела схС–дками вгору до своєї квартири; ключ не слухався, виповзав з С—С— тремтячих пальцС–в, АркадС–й забрав вС–д неС— ключа, вС–дчинив дверС–, пропустив поперед себе дС–вчину, С– знову скреготнув ключ у замку; хлопець почував себе тут повноправним господарем, С– Ореста пС–дкорилася його владС–; вС–н узяв С—С— на руки, вона судомно оповила його шию, пригорнулася, наче боялася, що вС–н С—С— не втримаС”, й обпС–кала його уста поцС–лунками; Ореста була така тендС–тна й крихС–тна – аж дивно стало хлопцевС–: як вона не боС—ться того, що зараз станеться, й чому так цього прагне, адже ще не знаС”, який то шал спопелить С—С— на мить, С– тієї спустошливоС— марноти, яка настане опС–сля, теж не знаС”; Ореста здавалася АркадС–С”вС– нереальною – нС–би його власною видумкою, власним малюнком, аквареллю, тихим романсом пС–д звук гС–тари; реальною була тС–льки золота коса, що звисала вниз, вС–дтягуючи назад голС–вку прекрасноС— ляльки: очС– мала заплющенС–, болС–сно стиснутС– в очС–куваннС– незнайомоС— розкошС– – С– нараз Орести не стало, був лише вС–н С– його сила, а ще С—С— стогС–н – вС–д болю чи з утС–хи вС–д того, що пС–знала; в тС–й неусвС–домленостС– вона заснула – голС–сС–ньке дитя, яке не встигло збагнути, що з нею трапилося; вС–н дивився на неС— С– бачив, як увС– снС– закроюС”ться на С—С— обличчС– образ заподС–яноС— С—й кривди, на устах застигла гримаса плачу, й АркадС–С”вС– на мить стало жаль цього маленького використаного тС–ла з дитячими стегнами, пС–д якими червонС–ла скупа пляма, маленькС– груди стирчали, мов недоспС–лС– грушС–, С– йому згадалося розкС–шне тС–ло артистки ШерстяковоС— та С—С— невгамовна ненаситнС–сть; Ореста прокинулася й заплакала, а вС–н утС–шав С—С—: «Не плач, дурненька, написана книжка мусить бути прочитана»; вС–д цих слС–в його знову огорнула нестримна хС–ть, АркадС–й прошепотС–в С—й до вуха: «Я хочу дочитати книжку», тодС– пС–дгрС–б С—С— пС–д себе, немов уже сторговану, куплену й законтрактовану власнС–сть, С– враз вибухнув несподС–ваний для нього бунт пС–двладноС—. Ореста схопилася, С—С— обличчя, спотворене образою й люттю, стало негарним; АркадС–я злякала така перемС–на, й вС–н почав квапно одягатися, а вона, гола й беззахисна, виштовхувала його за дверС– й С–стерично кричала: «Забирайся геть звС–дси, хаме!», й вС–н ганебно втС–кав вС–д неС— з одежею в руках… …АркадС–й заговорив, здавалось МироновС–, про щось зовсС–м недоречне – то вС–н хотС–в заглушити в собС– гС–ркоту С– зневаженС–сть соромС–цьким базС–канням. – То добре, що вони нинС– не прийдуть: жС–нки наймилС–шС–С– тодС–, коли мовчать, а нашС– мовчати не вмС–ють; якось я кохався з глухонС–мою, й вона не допитувалася, чи я С—С— люблю, бо все одно вС–дповС–дС– не почула б, не шепотС–ла, що любить мене, бо розмовляти вмС–ла тС–льки на миТ‘ах. – Ти непоправний цинС–к, – сказав Мирон. АркадС–й примружив очС– й спитав С”хидно: – А чому ти такий малий, Мироне? Мирон пС–двС–в на товариша своС— великС– очС– й промовив здивовано: – А що з того, що ти високий? Ну що з того? У дверС– постукали: то прийшли Р†гор С– Антон. Мирон кинувся гостям назустрС–ч: вС–н жадав С–ншоС— бесС–ди, нС–ж оце вийшла з АркадС–С”м. Як завжди С–мпульсивний, затеремкотС–в, не слухаючи спС–врозмовникС–в: – Почалося, почалося, це ж революцС–я, хлопцС–! Новий угорський прем'С”р Р†мре Надь оголосив вихС–д з Варшавського договору й попросив у Заходу допомоги. Це вам що – дурничка? Доленко нервово змахнув рукою, перебиваючи запальний МиронС–в пасаж: – Не дурничка, а лихо… Допомагати угорцям вирушили совС”тськС– танки на запрошення марС–онеткового уряду Яноша Кадара. А Р„вропа мовчить С– мовчатиме… Ти про це ще не чув? – Не чув… – геть розгубився Мирон. – РадС–опередачС– «ВС–льноС— Р„вропи» несамовито глушать. – Але ж про це вже написано в наших газетах… – Не може такого бути… ПС–сля викриття злочинС–в СталС–на – новий злочин аж такого масштабу?.. Це ж окупацС–я суверенноС— держави, виклик усС–й Р„вропС–! Антон саркастично посмС–хнувся, й хлопцС– здивувалися з мови вельми обережного товариша. – Ви лишень загляньте в С–сторС–ю, хоча б Соловйова, С– дС–знаС”тесь, що РосС–я нС–кого нС–коли не окупувала – тС–льки визволяла: Р†ван Грозний Новгород, Петро Р† – УкраС—ну. Ну а нинС– визволяС” Хрущов Угорщину… А хС–ба ми мало наслухалися про визвольну мС–сС–ю совС”тськоС— армС–С—? Визволяли ЗахС–дну УкраС—ну, потС–м Прибалтику, а нинС– всю Р„вропу тягнуть за вуха до свободи… – Але ж стосунки мС–ж державами пС–сля вС–йни набрали бС–льш цивС–лС–зованого характеру: перемовини в ТегеранС–, ЯлтС–, ПотсдамС–… – Р†гор теж не мС–г змиритися з такою вС–сткою. – Так, увесь свС–т змС–нився – крС–м РосС–С—! – запалювався Мирон. – НС–що в нС–й не змС–нилося: енкаведисти вС–дрС–зняються вС–д опричникС–в хС–ба що одягом… В РосС–С— нС–коли не переставав шаленС–ти смертельний танок ВС–я – в образах Малюти, РаспутС–на, Р„жова, БерС–С—. Р† ще й досС– сатана в подобС– Чичикова ганяС”ться на тройцС– свС–тами за живими й мертвими душами, й нС–кому «нС” дайот Русь ответа…». А дасть, дасть! ПС–д впливом Мирона запалювався й Р†гор: – А ми що – маС”мо мовчки чекати? Не маС”мо такого права… В цС– хвилини, коли в БудапештС–, можливо, уже ллС”ться кров, ми повиннС– витворювати не мС–лС–тарну силу, а духовну, щоб бути готовими… Так, так, не треба С–ронС–чно морщити носа, АркадС–ю, наша нацС–я тС–льки тому зберегла донинС– свою С–дентичнС–сть, що вмС–ла мС–няти види зброС— – меч на мисль С– навпаки. Та про це ми вже говорили: зруйнування ЗапорозькоС— СС–чС– – С– Шевченко, Р†ван Франко – С– листопадовий зрив у ЛьвовС–… – Зброю мислС– маС” вигострити С–дея, а який в нинС–шнС–й лС–тературС– й науцС– маС”мо С–деал – комунС–стичний рай? – вС–дказав АркадС–й. – Я маю на увазС– справжню лС–тературу, а не апологетичну совС”тську трС–скотню. У нС–й не стало С–деалу моралС–, його замС–нив С–деал брехнС–, С– тому полки, озброС”нС– замС–сть мушкетС–в бузиновими пукавками, приреченС– на програш… – Ти хочеш сказати, що ми, украС—нськС– фС–лологи, повиннС– кувати зброю новС–тньоС— нацС–ональноС— мислС–, – не здавався АркадС–й. – А в яких майстрС–в маС”мо вчитися? Знову – Шевченко, знову – Франко, знову – БС–блС–я? А де новС–тнС– ковалС–, ознайомленС– С–з сучасною технологС–С”ю, яких челядникС–в випустили С–з своєї школи нашС– правчителС–? Хвильового, який не переставав вС–рити в «загС–рню комуну», Тичину з його коломийкою про трактористку, Бажана, який вС–дгранословив образ людини, яка стоС—ть в зореноснС–м КремлС–, Рильського, котрий признався, що його батькС–вщина – не предкС–в ряди, а СталС–на голос? – Твоя критика вС–дгонить блюзнС–рством, – Р†гор з неприязню дивився у насмС–шливС– очС– Молодина. – Не намагайся бути геть у всьому цинС–ком… Якщо так оцС–нювати нашС– культурнС– скарби, то не буде в нас нС–кого… Ти що, хотС–в би, щоб нС–хто не залишився з них жити? – ТС–, що загинули, – живС–шС– за живих: маС”мо С—х чистими, не заплямованими колаборацС–онС–стськими вправами… – Але якщо спС–ткала нашу культуру така трагедС–я, то не маС”мо права перекреслювати все, що вони створили, треба забрати в них кожну крихту духовних цС–нностей… Ти бачиш тС–льки локомотив, в якому палять одами ЛенС–ну й партС–С—, та за тим смердючим паровозом тягнуться вагони з чистими злитками золота… – Й треба знайти тС– злитки, – додав Антон. – На золотС– нема окалини, а снС–дь легко стираС”ться. Бажан залишив нам генС–альнС– «БудС–влС–», Рильський – «МандрС–вку в молодС–сть», Яновський – «Чотири шаблС–»… А Хвильовий, який мрС–яв про украС—нську комуну, мужньо боровся з «московською задрипанкою» – це ж вС–н, а не хтось С–нший, кинув клич «Геть вС–д Москви!». – Так, так, – пС–дхопив Мирон. ВС–н почав чогось шукати мС–ж книжками, знайшов збС–рник «Культура С– побут», виданий у ХарковС– 1920 року й зачитав: «Наш шлях не з росС–йською культурою в парС–, вона привчаС” до рабства й жорстокостС– через сповС–дування культу Смердякових…» Це слова Хвильового, а ти кажеш – поганий челядник. Р† ще: «Ми незалежна держава, яка входить своС—м республС–канським органС–змом у Союз. Ми приреченС– до незалежностС– не тому, що цього хочемо, а що цього вимагаС” залС–зна воля С–сторичних законС–в». Ось тобС– вС–з С– перевС–з, АркадС–ю… А щодо Тичини – його вС–чно живитиме музика «Сонячних кларнетС–в» й «Золотого гомону». – Р† ми маС”мо за ним спС–вати «та нехай собС– як знають – партС–я веде!»? – Мусимо про це забути, – не здавався Р†гор. – Рембо був авантюристом, навС–ть рабС–в продавав, але це не завадило йому залишитися в пам'ятС– людей великим поетом… – О, як я легко спС–ймав тебе, Р†горе! – злобно засмС–явся АркадС–й. – Ти вже загодя прокладаС”ш собС– стежку до колаборацС–онС–зму. А чому б С– нС–: вся росС–йська лС–тература навперейми вихваляС” совС”тський лад, то й ти… Р†гор зблС–д, такоС— образи не чекав. Антон бачив, що назрС–ваС” конфлС–кт, вС–н не хотС–в цього, але й сам ще не знав, на чий бС–к стати; вС–дчув, зрештою, як його угодовський настрС–й враз погас. Сталася у свС–тС– подС–я, пС–сля якоС— кожен мусить визначити своС” мС–сце; Антон остаточно втратив вС–ру в можливС–сть удосконалення чинного ладу: звС–р хижо вишкС–рив зуби. – Ви заговорили про несумС–снС– речС–, – сказав примирливо. – Коли росС–йський поет прославляС” ЛенС–на, то вС–н господар у своС”му домС– й робить що йому забажаС”ться. Та якщо так само чинить поет украС—нський – то вС–н при цьому мусить надС–вати маску лакея, яку навряд чи спроможеться коли-небудь здерти з обличчя… – Тож вибираймо нинС–, як хто з нас поведеться, – промовив виклично Мирон. – Час не чекаС”… А втС–м, запиймо згоду, й подай нам, Боже, С”диномислС–С”, як заповС–дав Шевченко. Я привС–з вС–д дС–да з БродС–в бутельку сливовицС–. Чи, може, ви всС– абстиненти? – Що нС–, то нС–, – вС–дказав Антон, полегшено зС–тхнувши. Мирон досягнув з полицС– келишки, налив у них трунку й не переставав торохтС–ти: «Чичиков, Чичиков погнав нинС– свою тройку в Р„вропу на ловлю душ!» Доленко перший вихилив чарку, витер вуса долонею й мовив до Мирона: – Досить нам на нинС– полС–тики. АркадС–й навС–ть не торкнувся до чарки, йому враз стало нудно в товариствС–, його погляд втратив насмС–шливо-переможний полиск, вС–н бездумно водив очима, нС–би й не бачив друзС–в – й тут спС–ймав себе на думцС–, що йому бракуС” ЛС–ди; згадавши про неС—, поправив краватку, немов застерС–гав себе вС–д С—С— глузливого зауваження: елегантний дендС–, тобС– з-пС–д краватки бС–лС–С” Т‘удзик!; ЛС–да переслС–дувала його й тодС–, коли С—С— поруч не було, й тих насмС–шок АркадС–С”вС– нС–би враз забракло; про Оресту бС–льше не думав – той встид, якого зазнав вС–д неС—, враз здимС–в безслС–дно; цієї митС– АркадС–й пожалС–в Р†горя, безнадС–йно закоханого в пусте дС–вчисько, й не пишався бС–льше перемогою над нею; вС–н запрагнув перемогти ЛС–ду, покорити С—С—, здобути й, можливо, залишитися з нею назавжди; непоправний перелесник вС–дчув у душС– щось схоже на справжнС” кохання, й самому було дивно, що подС–бне може з ним трапитися. АркадС–й таки вихилив чарку, немов для вС–дваги перед боС”м, несподС–вано для товариства квапно попрощався й подався на ЗамарстинС–в. Аж тепер втямив, що нС–хто, крС–м насмС–шкуватоС— ЛС–ди, нС–коли не був йому потрС–бен й що саме у тС–й С–ронС–чностС– таС—лася С—С— зваба… ХлопцС– випили ще по однС–й С– почали прощатися з Мироном. Мирон провС–в С—х на вулицю, надворС– вже сутенС–ло, й тодС– з темних закамаркС–в бС–чного провулку вискочили два Т‘евали, в руцС– одного зблиснув кастет, з криком «БС”й бендС”ров!» нападник кинувся на Р†горя, який перший ступив на тротуар, вдарив його по головС–, другий порвався до маленького Мирона, не запримС–тивши дебелого Доленка. Антон схопив обох за обшивки, зударив С—х головами й пошпурив на проС—жджу дорогу, тодС– крикнув до Мирона, щоб мерщС–й зачинився в хатС–, а до Р†горя, в котрого запливало синявою око, сказав: – Змиваймося! МС–лС–цС–я звалить усю вину на нас. ХлопцС– вибС–гли з темного провулка на Городецьку, й бС–ля костьолу СвятоС— Р„лизавети сказав Р†гор: – Розходьмося. Чорна сотня вже шнирить по Львову й до МироновоС— квартири через той його радС–оприймач давно, видно, прицС–лилася. НаступноС— недС–лС– зберемось в СтрадчС–… VIII Страх добирався до нас поволС–, зате туго й уперто, С– чим блС–дС–шим ставав синС–й басаман пС–д моС—м лС–вим оком, тим глибше я усвС–домлював наше безсилля: напад чорносотенцС–в бС–ля МироновоС— квартири був лише сигналом. У наступнС– днС– стало вС–домо, що на ПекарськС–й нападники побили молодого художника Деревлянка, що такоС— ж наруги зазнав актор театру С–менС– ЗаньковецькоС— Глухий – погроми планувались, звС–сно, у будинку КДБ на вулицС– Дзержинського – щоб залякати люд, сподС–яний на добрС– перемС–ни пС–сля угорськоС— революцС–С—, котра, здавалось, охопить полум'ям усю Р„вропу, й тС– надС–С— згасали з кожним днем. МоторошнС– вС–стки долинали в Галичину з-поза Верецького перевалу: совС”тськС– танки прасували угорську землю, людськС– кишки намотувались на танковС– гусеницС–, повсталий народ загороджував вулицС– Будапешта й гинув пС–д залС–зом, окупанти гасили вогонь революцС–С— кров'ю – конала столиця Угорщини пС–д чобС–тьми новС–тнС–х ординцС–в, прем'С”р-мС–нС–стра революцС–йного уряду Р†мре Надя розстрС–ляли, совС”тський ставленик прем'С”р Янош Кадар оголосив мир на рС–внинах ПаннонС–С—… Проте ми таки зС–бралися у страдчС–вськС–й печерС– на ДмитрС–я при свС–тлС– стаС”нноС— лС–хтарнС–, яку я захопив з собою з Янова, поставали за сповС–дальним каменем, щоб присягтися – хто що може зробити для укрС–плення духа зневоленого народу, бо С–ншоС— зброС— в нас не могло бути. …ОсС–ннС” сонце знесилилося лС–нивою мандрС–вкою небом й перед тим, як зануритися в озеро потьмянС–лого туману на заходС–, зачепилося за пухнастий вершечок сосни, що самотньо виструнчилася на СтрадчС–вськС–й горС–; важкС– тС–нС– вС–д соснового галуззя впали на заТ‘ратований отвС–р печери, в нутрС– якоС—, можливо, завмерлС– звуки нашоС— давньоС— розмови, згуки суперечок С–, може, й моС— слова записалися на чорних стС–нах арештантським тайнописом, що його в'язнС– виписують вмоченим у молоко писалом, С– якби я нинС– мС–г зайти досередини й повести полум'ям свС–чки по стС–нах, то, певне, запис моєї мови проступив би коричневими лС–терами з пС–щаного Т‘рунту, С– я прочитав би те, що говорив… А втС–м, подумав я, подС–бноС— процедури не варто було б С– починати, адже моя тодС–шня скупа рС–ч розлого записалася в книгах, якС– я встиг донинС– написати й вС–ддати свС–товС–, С– може, вони, як я мрС–яв ще тодС–, змС–цнили дух хоча б однієї людини крС–постю вС–ри в незнищеннС–сть нацС–ональноС— С–деС— й вС–чнС–сть мого народу, якому та вС–ра потрС–бна, як кисень. Сонце вже вихопилося з полону соснових галузок й почало тихо спадати вниз, мов карнавальна кулька, з якоС— витС–к гелС–й: я втямив, що до вечора недалеко, й ночувати подамся в ЯнС–в до сестри, яка стала господинею в батькС–вському домС–, й для згадок про доморосС–в залишилося в мене небагато часу, а нС–хто з них не приходить на умовлене мС–сце, щоб допомогти згадати минуле, що промайнуло, мов блискавка, С– утопилось у пропастС– лС–т. НС–хто не прийде… Молодин, в якого замС–сть обличчя чорна кора налогового пияка, а перед ним капелюх для жебранок, в руках гС–тара, на якС–й залишилося тС–льки три струни, вС–н навС–ть не впС–знаС” найближчих друзС–в – то як може прийти, та й чи треба… Антон знайшов собС– вС–тчину на Зеленому КлинС– й повертатися в незалежну УкраС—ну не хоче й не може – там пустив свС–й корС–нь у землю, яка стала йому рС–дною… Ореста вже, певне, вийшла на вчительську пенсС–ю в УжгородС–, вона могла б прийти… Мирон встиг побувати в тюрмС– за розповсюдження забороненоС— лС–тератури, з проголошенням НезалежностС– вийшов на волю, був обраний депутатом ВерховноС— Ради УкраС—ни вС–д ЗалС–зничного округу, до Львова приС—жджаС” нечасто, я лише один раз зустрС–чався з ним у КиС”вС–; його приятелС– збираються без нього на пляцу перед кС–нотеатром «Маяк» навпроти костьолу СвятоС— Р„лизавети, граС” в нС–с постарС–лий брудний ФС–лько, затуляючи пальцем то одну, то другу нС–здрю, крива бабця Каролька й досС– не втомлюС”ться танцювати пС–д ту музику, а пан За-нС–ц без Мирона не маС” з ким полС–тикувати, тож бС–льше часу проводить в барС– «Пиво-води» на ГородецькС–й, де збираються завсС–дники випити С– про полС–тику побалакати й де граС” на гС–тарС– п'яний АркадС–й… – А може, ЛС–да?.. Про що ж я говорив тодС–? Може, й не говорив, а продумував, бо вже не давав менС– спати задум розлогого роману з найболючС–ших епС–зодС–в С–сторС–С— УкраС—ни, уявлявся менС– цС–лий цикл романС–в – гордих С– болС–сних… Тьмяне свС–тло стаС”нноС— лС–хтарнС– падало на обличчя моС—х друзС–в, що стояли за сповС–дальним каменем С– слухали… Що я хотС–в сказати доморосам, якС– зС–бралися у страдчС–вських катакомбах у той безнадС–йний час, коли несмС–ливС– сподС–вання на бодай мС–зерну крихту свободи здимС–ли в угорському пеклС–, а С—хнС” мС–сце посС–ла загроза кар за найменший проблиск вС–льнодумства? Ми всС– нС–би враз вС–дчужилися, боялися зазирнути одне одному у вС–чС–, щоб не пС–ддатися ще бС–льшому почуттю резиТ‘нацС–С— С– страху; сприяла нам у цьому темС–нь печери, проколена пломС–нчиком стаС”нноС— лС–хтарнС–, яка щедро освС–тлювала лише моС” обличчя, й менС– здалося, що на мене дивляться моС— друзС– з надС–С”ю на розраду. Я вловив цС– позирки й сповнився почуттям вС–дповС–дальностС– й смС–ливС–стю, адже хтось з нас мусив зрунтати це вС–дчуження хоча б одробинкою оптимС–зму, цю мС–сС–ю я взяв на себе й сказав: – Ми повиннС– в нинС–шнС–й темрявС– засвС–тити вогник надС–С— на нашу невмирущС–сть, С– тим вогником маС” стати пам'ять. Чей стоС—мо на стацС–С— хресноС— дороги, де упали ченцС– й отець Миколай Конрад, й ми маС”мо пС–ти тС–С”ю дорогою до самого кС–нця, хай би якою довгою вона була, й нагадати людям про всС– жертвоприношення, якС– вС–дбулися на нС–й, а тих стацС–й безлС–ч на нашС–й землС–, немов ран на тС–лС– Христа, тож мусимо написати, розмножити й передати людям лС–топис жертв, бо без пам'ятС– про них перестанемо бути нацС–С”ю… – Якби менше пафосу, Р†горе… – пискнула ЛС–да. – Помовч, Сороко, – прозвучав у темрявС– голос Доленка. – Р„ в життС– хвилини, якС– вимагають пафосу… Я продовжував: – Р† хай ятриться болем пам'ять про упадок останньоС— фортецС– ГалицькоС— держави – Одеського замку в нерС–внС–й боротьбС– з вС–йськом польського короля ЯТ‘айла, хай спалахне вогник надС–й, засвС–чений у школах львС–вського ремС–сничого братства, хай заболить нас чорнота рС–ллС– на мС–сцС– зруйнованоС— СС–чС– С– зжахне соловецька яма, у якС–й чверть столС–ття мучився останнС–й кошовий… – Й нехай дими Батурина проС—дять нашС– закислС– байдужС–стю очС– усвС–домленням нечуваноС— зради полковника Носа, який провС–в таС”мним ходом московську орду в саме серце гетьманськоС— столицС–, – перейняв мС–й монолог Антон Доленко, – й покличмо на нашу хресну дорогу старчика Сковороду, розумом якого захоплювалися французькС– енциклопедисти… – Р† хай вС–дС–б'ються на нС–й, – вклинився у нашу молитву Мирон, – слС–ди Шевченкових мук С– ФранковоС— науки, С– хай нестерпно заболить нас жертва святого мученика отця Миколая Конрада й подвиги героС—в-упС–вцС–в, якС– гинули за УкраС—ну в пС–дземних схронах… – Мусимо створити цей лС–топис для священноС— С– злоС— пам'ятС– й тС–льки тодС– зможемо сказати: «Ми витримали всС– страждання на хреснС–й прощС– й заслуговуС”мо на воскресС–ння!» – завершив я присягу… Чи насправдС– ми тодС– присягали, не знаю. Можливо, це нинС–шня моя уява, та я впевнений: саме тодС– зродилась в мене постанова написати великий С–сторичний роман у багатьох книгах пС–д назвою «Хресна проща». Й Антон Доленко сказав тодС–, я це добре пам'ятаю: – Хто б не написав цей лС–топис – ти чи я, чи всС– ми разом – все одно вС–н не прорветься до людей крС–зь цензурнС– заборола. Треба перехитрити ворога, як це робили схС–днС– поети: спочатку писали фальшивС– присвяти ханам С– беям, а потС–м додавали до них своС— шедеври, яких повелителС–, запамороченС– похвалами С– вС–д того п'янС–, – не читали. ЛС–да пС–дС–йшла до сповС–дального каменя, на пС–щанС–й стС–нС– захиталася С—С— тС–нь, нС–бито душа вС–ддС–лилася вС–д тС–ла, й заговорила: – Не можна бавитися у пС–джмурки з правдою, Антоне. Гоголь так уже маскувався, що й не стямився, як запродав душу нечистС–й силС–… – Ну С– що, – обС–рвав ЛС–дину мову АркадС–й. – Чорт заплатив йому вС–чною славою! – За яку його мучило сумлС–ння до самого скону, – додала ЛС–да. – Це ж не когось там з його персонажС–в, а самого переслС–дувала нечиста сила у «ВС–С—» та в «НочС– пС–д Р†вана Купала». Вихопився нарештС– Мирон: – Зате Гоголь умертвив нацС–ональну росС–йську лС–тературу – не вС–дбулась вона, ставши паляницею С–з украС—нськоС— муки, замС–шаноС— на квасних московських дрС–жджах. Не народилися або покС–нчили самогубством Цветаева, Р„сенС–н, Маяковський, а властиву росС–йську лС–тературу творили нащадки украС—нських гетьманС–в та священикС–в: Толстой, ДостоС”вський, Короленко, Чехов, БунС–н… ТакС– вони росС–йськС–, як Джозеф Конрад – англС–йський… За рецептом украС—нця Гоголя, який пустив по свС–ту ПлюшкС–них, Коробочок та Чичикових, вони дали перевертни? – Смердякових та РаскольнС–кових… – Р† однак це лС–тература, яку читають у всьому свС–тС–! – заярився АркадС–й, С– ЛС–да з подивом глянула на нього, адже вС–н нС–коли не встрявав у лС–тературнС– суперечки, С– С—й здавалося, що для цього в нього бракне розуму С– знань. – Не назвемо нашими твори цих письменикС–в тС–льки тому, що вони за походженням украС—нцС–. Та й Гоголь нС–коли не був украС—нським патрС–отом, то й не треба тягнути його за вуха в нашу лС–тературу. Згадайте, як вС–н ревно перепрошував чорта, працюючи над другим томом «Мертвих душ», в якому намагався показати росС–йський позитив… – Й не прийняв чорт ГоголевоС— яловоС— плати, письменник спалив твС–р! – аж пС–дстрибнув Мирон. – Р† послав по свС–ту арС–дника в подобС– Чичикова, який у рС–зних шостасях й донинС– заманюС” своС—м вишуканим хамством читачС–в! – То що з цього виходить? – посмС–хнувся АркадС–й, С– важко було ЛС–дС– збагнути, чи вС–н сам переконаний в тому, що мовить. – А те, що не надавайте за прикладом Гоголя масок, а здирайте С—х з обличчя, як це зробив Хвильовий. Коли йдете на битву, пС–днС–майте заборола, нехай ворог бачить, хто ви. Маски вам не допоможуть, вони тС–льки зганьблять. А коли не зумС–С”те цього зробити, то ставайте краще шевцями, а не лС–тописцями, хоч якась буде з того користь… – А вС–н маС” рацС–ю, – сказав Мирон. Мовчала тС–льки Ореста, С—С— й не видно було в печерних сутС–нках. ВрештС– лС–хтарня згасла, й ми всС– розгубилися у напС–втемрявС–. Синютка й Доленко сховалися в пС–тьмС– чернечоС— нС–шС–, й могло здаватися С—м, що нС–кого бС–льше в печерС– немаС”. Мирон крутив Т‘удзика на Антоновому пС–джаку й переконував його, що настав час по-новому дивитися на рС–дну С–сторС–ю. – УсС– нашС– помисли, – говорив вС–н, – зверненС– в минуле. Ми гордимося найсильнС–шою колись у Р„вропС– княжою державою, але ж С—С— давно вже немаС”; хвалимося найдобС–рнС–шим вС–йськом – козацтвом, а де воно нинС–; тягнемо свС–й родовС–д вС–д ТрипС–лля – С– яка ж то пиха нас дС–ймаС”, що з-над ДнС–пра розповсюдилась по всьому свС–ту хлС–боробська цивС–лС–зацС–я, й забуваС”мо проте, що, можливо, в тС–й сивС–й давнинС– зосталася й навС–ки зачахла наша незалежнС–сть… – Але ж було, було? – пробував сперечатися Антон. – Тож то С– С”, що – було!.. Вся наша бС–да, Антоне, в тому, що ми не вмС–С”мо, навС–ть не насмС–люС”мося ставати модерними, ми так нС–жно любимо свою ветху патрС–архальнС–сть, що й свС–тського елеТ‘анта Шевченка одягнули в старий кожух й анС–руш не хочемо знС–мати ту одежу з нього; ми стали нецС–кавС– свС–товС–, вС–д нас тхне нафталС–ном… Таж ми навС–ть новоС— украС—нськоС— лС–тератури не знаС”мо як слС–д, наш образ Божий заляпано червоним багном, крС–зь яке прозирають лише сС–рС– постатС– Гаврилюка, Тудора, Гадана, а були ж у нас ЮрС–й Липа, Олена ТелС–га, Олег Ольжич – що ми вС–даС”мо про них? Та ми й про великого поета Р„вгена Маланюка дС–знаС”мося лише С–з вС–рнопС–дданськоС— С–нвективи Сосюри: «Шановний пане Маланюче, ми ще зустрС–немось в бою!» Але ж не протестуС”мо проти свого невС–гластва, навС–ть деколи ним С– пишаС”мося С– брешемо самС– собС–, що нацС–оналС–стична лС–тература не витримуС” з нами конкуренцС–С—, а Олена ТелС–га, тендС–тна жС–нка, зреалС–зувала свС–й протест у Бабиному Яру пС–д смС–х фашистС–в, однак про С—С— подвиг ми майже нС–чого не чули… Обступленим темрявою МироновС– й АнтоновС– здавалося, що С—х у печерС– тС–льки два, й вони не помС–чали того, що в такС–й самС–й самотинС– стоять на тлС– свС–тляноС— плями печерного отвору ЛС–да й АркадС–й С– розмовляють упС–вголоса. «Скажи менС–, АркадС–ю, коли ти справжнС–й?» – «Коли дивлюся на тебе». – «Ти й тут вдаС”ш С–з себе артиста, адже цієї митС– ти мене не бачиш, темно». – «ТвС–й образ завжди перед моС—ми очима». – «Невже аж так наблизилася я до тебе в черзС– твоС—х пасС–й?» – «Ти завжди йшла попереду них». – «Чому ти не постукав у дверС–, коли блукав бС–ля мого дому?» – «Боявся твого глуму, ти жорстока…» – «Проведи мене нинС– на ЗамарстинС–в…» Р‡х теж було тС–льки двоС”, вони нС–кого не бачили поруч С–з собою, та я С—х, як С– Мирона з Антоном, теж чув, а десь у темному проваллС– печери немов зачаС—лася ще одна людина, така ж самотня, як С– я, вона напевно чула розмови оповитих темрявою людей С– сама мовчки розмовляла, тС–льки нС– я С—С—, анС– моєї мови нС–хто не чув, кожен з нас вС–докремлено С–снував у пС–тьмС– й слухав лише себе самого; своС— слова я посилав у провалля печери, де стояла, мусила стояти Ореста, та вони губились, глухнули, й не чула дС–вчина моєї клятви у вС–рностС– С—й С– мого запевнення, що ту вС–рнС–сть не здолаС” С—С— нехС–ть до мене. Не чула цього Ореста, С– я не чув С—С— думок, поки не прошелестС–в С–з густого смерку шепС–т, коли в печерС– залишились тС–льки я та вона: – Почекай хвильку, Р†горе… Й тодС– я, немов незрячий, простягнувши вперед руки, пС–шов на той голос; на сповС–дальному каменС– ще блимала лС–хтарня, й до того пломС–нця з глибини печери наближалася щупла постать дС–вчини, в косС– якоС— знизу доверху пробС–гали скупС– свС–тлянС– блискС–тки. Ореста стала за сповС–дальний камС–нь, з темряви проступило С—С— обличчя, С– я знесамовитС–в вС–д захоплення – така вона була прекрасна! Вона простягнула до мене руку, холодна долонька лягла на моС” зап'ястя, С– не з уст, а з пальцС–в потекла С—С— мова, якоС— краще б я не чув нС–коли! – Я грС–шна, Р†горе, та не розгрС–шення вС–д тебе прошу, хочу лише, щоб ти, дС–знавшись, вС–дкинувся вС–д мене й не мучився, менС– тебе жаль. Я була коханкою АркадС–я… Й тодС– мене прошило зовсС–м несумС–сне з С—С— сповС–дальним признанням почуття: замС–сть гнС–ву й болю мене пройняла пекельна хтивС–сть, наче б я був присутнС–й при С—хньому грС–хопадС–ннС–, С– я збагнув тієї митС–, що не зможу викинути з душС– образу коханоС—, поки не здобуду С—С— так, як АркадС–й. У той мент свС–телко лС–хтарнС– згасло, я кинувся у темряву, та не знайшов Орести, С—С— силует уже затуляв отвС–р печери, вона повернулася до мене, С– я почув С—С— шепС–т, схожий на сичання змС–С—: – МенС– насправдС– жаль тебе, Р†горе… Ось слС–д басамана пС–д твоС—м оком, а це тС–льки початок, вас усС–х знищать. Р† я не хочу бути серед вас. Я врятую вас, ненавидячи, С– знаю, як це зробити… Я не люблю тебе, не люблю нС–кого, та й увесь свС–т мене не гС–дний! Вона, хлипаючи, зС–йшла схС–дцями униз на лС–сову стежку й побС–гла нею до залС–зничноС— станцС–С—. Наздогнала ЛС–ду з АркадС–С”м, обминула С—х С– зникла з моС—х очей назавше. Я бачив, як вС–ддаляС”ться вС–д мене ЛС–да, – С—С— теж забрав у мене АркадС–й – усе забрав, мов Молох. Стояв на першС–й стацС–С— хресноС— дороги – нестерпно самотнС–й – занС–мС–лий С– спустошений серед глухоС— осС–нньоС— тишС–. Р† враз почувся скрадливий хрускС–т – хтось наступив на суху гС–лку. Я повернув голову до печерного отвору й побачив, як С–з печери виходить, скрадаючись, чоловС–чок у клепанС–. Побачивши мене, вС–н чкурнув у лС–щиновС– зарослС–. «Слухав негС–дник нас С– донесе куди треба», – подумав я. А втС–м менС– було вже до всього байдуже… – НинС– ми розбрелися, вС–дчужилися, й кожен пС–шов у свояси окремо, – прошепотС–ла ЛС–да до себе самоС—, йдучи поруч з АркадС–С”м до станцС–С—. – Це лише початок, С– менС– сумно… – Але ж ми з тобою разом… – промовив АркадС–й так само тихо, С– в його голосС– забринС–ла С–нтимнС–сть. – Я хотС–в сказати тобС–, ЛС–до… – Не квапся, АркадС–ю… Я знаю, ти звик бути завойовником, однак передихни хвильку. Почекай, поки я сама тобС– скажу… Вони чекали на електричку, мали час, й ЛС–да пильно дивилася у вС–чС– хлопцевС–, нС–би хотС–ла дошукатися в них того справжнього, про що запитувала в печерС–, впевнитися, що воно десь там ховаС”ться за ласим поглядом С– парубоцькою самовпевненС–стю. – Не перечу, якщо ти хочеш поперед мене вийти на бранне поле, – сказав АркадС–й, С– в його голосС– почулася покС–рливС–сть. – Амазонки завше нападали першими. ЛС–да й далС– не вС–дводила вС–д нього очей, чекаючи, поки вС–н остаточно С—й впокориться. Була вона цієї митС– особливо чарС–вливою: С—С— дС–воча врода, завше прихована С–ронС–С”ю, виринула С–з тайникС–в душС– чисто й зеленооко, це додало С—й сексуальноС— зваби, й вС–дчув АркадС–й, що жадаС” С—С— не для солодкоС— пригоди, а для життя, С– сам дивувався з того поважного намС–ру, об який ще нС– разу за свС–й одчайдухий вС–к не спотикався. ЛС–да наблизилася до нього, дС–ткнулася долонею до щоки, провела пальцем до пС–дборС–ддя, затулила пучкою вказС–вного пальця зарослу щетиною ямку й проказала, заливаючи хлопця зеленою магмою свого погляду: – ПС–ди до фризС–С”рнС–, там тебе чисто поголять… Господи, який же ти вродливий – С– пустий… – прошелестС–ли С—С— губи, покрившись враз гарячковою осугою. – ЛС–дусю, я… Й тут надлетС–ла електричка, ЛС–да заскочила до вагона, знайшла вС–льне мС–сце, АркадС–й пС–дсС–в до неС—, взяв за руку. – Не треба… – промовила вона холодно й, щоб перемС–нити тему розмови, задала тривС–альне студентське питання: – МаС”ш цС–каву професуру, АркадС–ю? Знаю, що маС”ш, ваш факультет старий С– потужний, а я не можу нС–чим похвалитися: журналС–стика в нашому унС–верситетС– щойно заснована, й на викладацьку роботу напхалося повно вчорашнС–х газетярС–в, якС– досС– дописували до преси про щасливе колгоспне життя й перевиконання планС–в… Р† якби не львС–вськС– бС–блС–отеки, то я вийшла б з унС–верситету такою ж зеленою, якою й зайшла, або ще дурнС–шою. Мала нагоду перевестися до КиС”ва, та моя мама останнС–м часом дуже подалася, батька давно немаС”, С– я не можу С—С— саму залишити. На ПС–дзамчС– вийшли з електрички й рушили тС–сними занедбаними провулками в бС–к Голоска, поки не вийшли на РС–зницьку. ЛС–да продовжувала розпочату розмову: – А в кого ти найохочС–ше слухаС”ш лекцС–С—? – На це питання важко вС–дповС–сти, ЛС–до… ЗарубС–жну читаС” ЧичерС–н, то не викладач – артист! «Человек, кружку пС–ва!» – на таку експресивну реплС–ку не кожен актор спроможеться… А Гофмана подаС” так, що мурашки йдуть поза шкС–рою… Античну лС–тературу читаС” Лур'С” – то не викладач, а Бог! А яке щастя бачити щодня на кафедрС– украС—нськоС— лС–тератури академС–ка Возняка. ВикладаС” вС–н погано – заС—ка, але який розум, якС– знання! Про Рудницького нема що й говорити – знаС” вС–н чотирнадцять мов. То, скажу тобС–, унС–кальний троглодит! РС–зницька вулиця задзвенС–ла вС–д ЛС–диного смС–ху, й АркадС–й, якому щойно здавалося, що вС–н здолав гордовиту дС–вчину цС–кавою розмовою, вС–дчув себе враз знищеним. – Lapsus linguae, lapsus linguae! Мовна помилка! (Лат.) – заволала ЛС–да на всю вулицю. – Ти ж хотС–в сказати – полС–глот? – Бодай тобС–… Помилився, – проказав АркадС–й скислим голосом. – Дурниця, з кожним подС–бне трапляС”ться… Якийсь дячок, наприклад, звернувся до прелата й замС–сть «ваша ексцеленцС–С”» сказав «ваша ексгумацС–С”…» – й ЛС–да ще лункС–ше засмС–ялася. АркадС–й замовк – зламаний, переможений. ЛС–да ще щось вищебетувала, намагаючись зС–гнати з хлопця знС–ченС–сть, та це С—й не вдавалося. БС–ля свого будинку вона зупинилася й несподС–вано для АркадС–я вчинила те, що з самого початку С—хньоС— зустрС–чС– мав намС–р вчинити вС–н перший. Обнявши АркадС–я, вона обцС–ловувала його обличчя, та замС–сть блаженства й щастя болС–сна ущербнС–сть зранила АркадС–С”ву гордС–сть, С– вС–н, йдучи додому, думав не про раювання з коханою, а про те, в який спосС–б здолати С—С— пиху… Директор театру надав АркадС–С”вС–, як С– багатьом неодруженим акторам, однокС–мнатну квартиру з туалетом С– газовою плиткою в коридорчику – у прибудовС– до театрального будинку. Для студента це була неабияка розкС–ш… Й подумав АркадС–й, коли вернувся С–з Замарстинова, що мине небагато часу, й вС–н приведе в це скромне помешкання найелегантнС–шу в свС–тС– дС–вчину, яка стане його дружиною, й вС–н пишатиметься нею перед людьми. Наперед втС–шався подивом товаришС–в, його анС–трохи не турбувало, як складеться С—хнС” життя, – буде, як Бог дасть, а такоС— шляхетноС—, розумноС— й досконалоС— вродою дружини нС–хто з них нС–коли не матиме; про С—С— згоду не турбувався, все вС–дбудеться так, як задумав вС–н, С—С— гордощС– зм'якнуть перед його владнС–стю С– непоступливС–стю, а то й холодом: жС–нки вважають себе завойовницями лише до того менту, поки С—х обранцС– не стануть перед ними на колС–на з простягнутими руками, а потС–м, зазнавши солоду чоловС–чоС— сили, добровС–льно здаються С—м у полон. ТакС– думки мучили непевнС–стю ще вчора вС–льного й нС– вС–д кого не залежного АркадС–я – серцеС—да, невС–дпорного завойовника жС–нок. НарештС– сталося те, що мусило з ним трапитися. ВС–н закохався, вС–дчуваючи при тому, що найсильнС–шою ЛС–диною звабою С” неприступнС–сть, особистС–сна сила, й АркадС–й мучився ночами, мС–зкуючи, в який спосС–б, якою поведС–нкою маС” здолати горду дС–вчину… ВС–н ще вичС–кував, поки визрС–С” в ньому остаточне рС–шення, й тодС– прийде до ЛС–ди. КолишнС– його подвиги, геть усС–, здавалися мС–зеротою, давнС– любаски втратили раптом свС–й шарм, звабу, зблякло красиве обличчя Орести, й навС–ть розкС–шна ДС–ана, згадка про яку завше будила в ньому невтримну охоту, здавалася тепер вС–дцвС–лою банальною дамою, С– та С”дина нС–ч з нею, яка довго не забувалася, навС–ювала тепер лише незручнС–сть С– нудьгу… Й начебто згадка про неС— викликала С—С— саму: театральна прима увС–йшла до АркадС–С”воС— кС–мнати серед бС–лого дня, тихо прочинивши дверС–. Шерстякова поводилася так, наче б тут була повноправною господинею, хоч з часу тієї шаленоС— ночС– вони жодного разу не зустрС–чалися сам на сам, хС–ба що на сценС–. НинС– жС–нка наважилася нагадати коханцевС– про себе, вона накинула на дверС– защС–пку, безцеремонно сС–ла на лС–жко бС–ля АркадС–я, та вС–н навС–ть не пС–двС–вся; це нС–трохи С—С— не збентежило, вона розстС–бнула блузочку, бС–лС– перса випорснули з пазухи, ДС–ана притулила С—х до обличчя АркадС–я, тодС– вС–н пС–двС–вся, вС–дсторонив С—С— й сказав: – Прошу панС–, я вас не кликав. – Тому я й прийшла… Вона нахилилася до його уст й повела по них язичком, тодС– АркадС–й встав з лС–жка й промовив, як тС–льки мС–г, чемно: – Я вас бС–льше не кохаю. Я одружуюся. – Ну й чудово… Ото перешкоду вигадав! – Я кохаю найкращу в свС–тС– дС–вчину, ласкава панС–. ТодС– обличчя ШерстяковоС— спалахнуло гнС–вом, вона погордливим поглядом змС–ряла колишнього коханця, простягнула до його шиС— руку, вС–н вС–дхилився, подумавши, що панС– ДС–ана пориваС”ться його обняти, та вона гидливо дС–ткнулася двома пальцями до комС–ра його сорочки й проказала злостиво: – КомС–рець брудний, женишку, змС–ни сорочку, коли йтимеш до тієї найкращоС—… – ТодС– рС–зко повернулася й, зупинившись у дверях, кинула через плече: – Вифранчений простак у китайському макС–нтошС–… Й здалося АркадС–С”вС–, що цС– образливС– слова вимовила ЛС–да; а може, десь там удома так подумала, й тС– слова злетС–ли з напомаджених губ театральноС— прими. ЗлС–сть на свою неотесанС–сть, якоС— нС–коли не мС–г прикрити нС– модним одягом, анС– завченими жестами, дС–йняла його вС–дчуттям власноС— меншовартостС–, й цієї митС– вС–н остаточно вирС–шив: ще нинС– прийде до ЛС–ди й поведе С—С— до ЗАГСу. Й промовив до себе вголос, коли залишився сам: – За всС– образи, якС– я зазнав вС–д тебе, станеш передС– мною на колС–на, як я колись клячав перед цС–С”ю нафарбованою макакою! ЛС–да знала, що АркадС–й прийде, й чекала. Не мала певностС–, що вС–н по-справжньому, по вуха, закохався в неС—, сумнС–валася теж, що такС– переможцС– над жС–нками, як АркадС–й, взагалС– здатнС– закохуватися. Але що цС– сумнС–ви важили, коли закохана була вона… З того менту, як побачила його вперше – вродливого, самовпевненого, С–з хтивим поглядом, що обпС–кав С—С—, зневолював, роздягав до нитки, – ЛС–да цС–лковито вС–ддалася почуттю любовС–: уявно млС–ла в обС–ймах коханого й, не вС–дчувши ще чоловС–чого дотику, зазнавала незвС–даноС— досС– жС–ночоС— розкошС–. ВС–д цього С—й ставало страшно, але й гордС–стю дС–ймало; приглядаючись до себе в дзеркалС–, дС–вчина поводила долонями по грудях, стегнах, нС–би впевнюючись у своС—й досконалостС–; усвС–домлювала, що заслуговуС” на увагу хлопця, проте в такС– хвилини до неС— пС–дкрадалося почуття спротиву його силС– й примушувало згадувати простацькС– прикмети провС–нцС–ала, неотесанС–сть якого часто проступала з його мС–стечковоС— елегантностС–, пишномовностС–, засмС–ченоС— деколи словесним смС–ттям. ЛС–да виковувала в собС– почуття зверхностС– над АркадС–С”м, яке, зрештою, безслС–дно зникало, коли С—С— обранцевС– вдавалося в розмовах зблиснути кмС–тливим розумом. Був Молодий неоднозначним С–, певне, тим цС–кавим, й ЛС–да деколи ловила себе на думцС–, що вмисне шукаС” в ньому вад, котрС– допомагають С—й втримуватись у станС– незалежностС–. АркадС–й прийшов до ЛС–ди через три днС– пС–сля того, як вона полишила його на вулицС–, мС–цно перед тим обнявши й обсипавши поцС–лунками. ЛС–да не чекала, звС–сно, що вС–н упаде перед нею на колС–на й проситиме С—С— руки, бо ж не знала, що подС–бнС– театральнС– прийоми вже давно увС–йшли в правила його кавалерськоС— поведС–нки; не чекала теж пристрасного признання в коханнС–, проте сподС–валася-таки, що заповС–тне слово вихопиться з його уст – даремно: замС–сть цього почула холодну пропозицС–ю, нС–би вС–н запрошував С—С— до кС–на: – ХодС–мо до ЗАГСу, ЛС–до. Подамо заяву. Вона нС–мо стояла перед ним, усе ще сподС–ваючись С–нтимноС— мови; обдавала його вичС–кувальним поглядом, та хлопець мовчки ждав С—С— згоди – вимогливо та владно, й вС–дчула дС–вчина, як криця незалежностС– враз покришилася в С—С— душС–, немов скло пС–д молотком: мужнС” АркадС–С”ве обличчя, обрамлене пухнастими бакенбардами, зацС–пленС–, нС–би вС–д гнС–ву, вилицС–, стиснутС– губи, котрС– мали хоча б трС–шки розтулитися для поцС–лунку, увС–йшли в С—С— очС– шаленою вродою хлопця, й збагнула ЛС–да, що встояти перед цим красенем неспроможна жодна жС–нка й ЛС–да – теж, вона взяла його за руку й повела з передпокою до кС–мнати, де лежала хвора мама, пС–двела до лС–жка й сказала тихо: – Це мС–й наречений, мамо, благословС–ть… Стара жС–нка довго дивилася на них, переводячи засльозений погляд з ЛС–ди на АркадС–я, мовби дивувалася, що цей незнайомий хлопець маС” стати С—С— зятем, С– сказала врештС–: – ТакС– гарнС– ви обоС”… Дай же вам, Боже, життя красивого. Через тиждень пС–сля реС”страцС–С— шлюбу АркадС–й привС–в ЛС–ду до своєї театральноС— квартири, в якС–й його молода дружина мала стати господинею. АркадС–й стягнув з лС–жка покривало, ЛС–да мовчки й слухняно, гейби в кабС–нетС– лС–каря, роздяглася й лягла на зС–м'яте простирадло. Над нею тяжС–ла низька стеля й нагнС–тала темряву, з вС–дкритого вС–кна струменС–ла осС–ння прохолода й обмивала С—С— гаряче тС–ло; стримуючи переривистий подих, ЛС–да чекала на мужа в незвС–данС–й ще досС– тривозС–. Та вС–н не квапився, зовсС–м не квапився, й вона знала, що так не повинно бути, краС”м ока бачила крС–зь сутС–нок, як АркадС–й поволС– роздягаС”ться, педантично складаС” штани на кант й вС–шаС” на спинку крС–сла, розгладжуС” С—х долонями, щоб не зС–м'ялися, сС–даС” на лС–жко й довго стягаС” з себе пС–дштаники, його широка спина горбатиться, а руки – далеко вС–д неС—, не шукають С—С—, не дотикаються до натрудоватС–лих вС–д бажання грудей, не сповзають у нетерплячцС– донизу; вС–д образи ЛС–да вся стиснулася, немов хотС–ла заховатися сама в себе, вС–днайшла рукою рС–г простирадла й потягнула його до пС–дборС–ддя, обвила ним шию, а вС–н ще вовтузився, знС–мав шкарпетки; все це тривало незмС–рно довго, АркадС–й помщався ЛС–дС– за притоптанС– обцасами штани, за австрС–йськС– бакенбарди, за «троглодита» й навС–ть за зневажливС– слова ДС–ани, якС– начебто вимовила сама ЛС–да; вона вС–дчула його зневагу й зрозумС–ла, що вС–н мстить… ВС–дкотилася на протилежний край лС–жка, готова впасти на пС–длогу й сховатися в темрявС–, – С– аж тодС– сильна чоловС–ча рука потягнула С—С— до себе, нС–би вона була не живою людиною, а гумовою лялькою, АркадС–й вихопив з-пС–д ЛС–диного пС–дборС–ддя простирадло, пожбурив його на пС–длогу й, замС–сть очС–куваноС— розкошС–, вС–дчула ЛС–да тС–льки гострий бС–ль. АркадС–й довго володС–в нею, потС–м, повернувшись спиною, важко вС–ддихувався, а вона лежала знС–вечена С– стоптана, немов повС–я у борделС–. Похмурий ранок розбудив С—х, вони нС–би вперше побачили одне одного С– втямили, що загсовий контракт С—х не поС”днав, а спС–вС–снувати мусять… Однак у новому днС– в АркадС–С”вС–й пам'ятС– поволС– зС–тлС–вала згадка про вчорашнС” бажання вС–дплатитися ЛС–дС– за колишнС– зневаги, вС–н дивився на блС–де обличчя дружини, з якого ще не зС–йшов слС–д образи, й та його помста здалась йому мС–зерною витС–вкою; цієї митС– С–з не знаною досС– втС–хою збагнув АркадС–й, що йому належить шляхетна розумна жС–нка; втямив, що знайшов ту, якоС— нС–коли не шукав, та яка мусила з'явитися в його життС–, вС–дчув, як дС–ймаС” душу солодке тепло, й прошепотС–в до ЛС–ди, яка сторожко дивилася йому у вС–чС– й, можливо, чекала вС–д нього слС–в, яких вС–н ще не вимовив. – Я люблю тебе, – ледь не дивуючись з самого себе, нарештС– сказав АркадС–й. В заплату за це признання скотились з С—С— очей двС– сльозини й ледь чутний шепС–т прошелестС–в на С—С— губах: – А я тебе – любила… – Любила?! – аж скрикнув АркадС–й. – Любила? ЛС–да промовчала. Не смС–ла сказати, що вчора на шлюбному ложС– вС–н розтоптав С—С— любов, що досС– вони марно змагалися, хто переможе, – стали переможенС– обоС”… Й спало ЛС–дС– на думку, що вони обоС” однойменнС– з персонажами КорнС–йчуковоС— п'С”си… – А ми не тС–льки познайомилися на репетицС–С— «Платона Кречета», а й вийшли з того фальшивого твору – й самС– фальшивС–… КорнС–йчукова ЛС–да закохалася в Платона, який процигикав на скрипцС– якусь там мелодС–ю, а я – в гС–тариста. Ця вистава, певне, десь С–де на сценС–, й ми там С–снуС”мо, але в життС– нас немаС”, ми видумали самС– себе… ВС–д цих слС–в згас АркадС–й. ВС–н дивився в стелю, й ЛС–да, побачивши непС–дробну муку на його обличчС–, зрозумС–ла, що не встане з лС–жка й не пС–де вС–д нього назавжди: а може, та знС–вечена любов ще оживе, щоб здолати його парубоцьку безпутнС–сть… Й надавши своС—й мовС– несподС–ваноС— м'якостС–, сказала: – А я й не чула нС–коли, як ти граС”ш на гС–тарС–… АркадС–й довго мовчав С– проказав нарештС– сам до себе: – Завжди найпопулярнС–шС– вуличнС– музиканти… А може, це моС” покликання? Й стало чомусь тривожно ЛС–дС– вС–д цих слС–в… IX Сонце стрС–мко котилося до захС–дного горизонту С– враз зупинилося над сизим озером туману, нС–би збоялося зануритися в його прохолодну густину й згаснути в нС–й; краС”чком диска обережно дС–ткнулося до вечС–рнього пруга, не наважуючись перетяти його, бо за ним уже чатувала нС–чна безодня, наготовлена поглинути небесне свС–тило й остудити зС–грС–тий останнС–м ласкавим теплом свС–т. Однак довго затриматись на краю сталевого небозводу вже не мало сил й коли нарештС– пС–рнуло у глибоке плесо – вС–ддало небовС– рештки свого сяйва, що розтеклося помаранчевою биндою по кромцС– туманноС— гладС–нС–, вС–ддС–ляючи С—С— вС–д змерхлоС— небесноС— банС–. Та свС–тляна смуга ще довго пломенС–ла, я нС–чого урочС–шого досС– не бачив, й менС– жаль було останнС– митС– осС–ннього дня затьмарювати найприкрС–шим спогадом про катастрофу, що впала на зграйку романтикС–в, котрС– посмС–ли видС–литися С–з суспС–льноС— каламутС– як незалежнС– особистостС–, не зваживши своС—х сил. А подався я в думках за доморосами, що розбрелися по свС–ту, наздоганяючи кожного з них на С—хнС–х стежках, С– не всС–х зумС–в наздогнати, уздрС–ти в обличчя, почути С—хню мову й дС–знатися, хто С– як спонатужився уцС–лС–ти в жорстокС–й життС”вС–й круговертС–. МенС– найлегше та бС–да обС–йшлася: я несподС–вано швидко був прийнятий до СпС–лки письменникС–в за рекомендацС–ями таких китС–в, як Р†рина ВС–льде й Михайло ЯцкС–в; на нетривкий, звС–сно, час я захистився бронею авторитетноС— органС–зацС–С— вС–д цькувань, переслС–дувань, а може, й арешту, проте знав, що цей сховок дуже ненадС–йний, С– якщо владцям захочеться, то мене легко звС–дти вивудять… На своС” щастя, я дС–знався, що кожен вС–йськовозобов'язаний письменник маС” право записатися на перепС–дготовку в будь-яку вС–йськову частину в будь-якому окрузС–, тож довго не думаючи, подав до вС–йськкомату заяву, що маю бажання вС–дслужити належний термС–н в морському флотС– на Далекому СходС–. Моя авантюра спрацювала в темпС–, й навеснС– я вступився зС– Львова на цС–лС– три мС–сяцС–, щоб мене не пасли пильнС– очС– каТ‘ебС–стС–в С– сексотС–в, яких тьма-тьменна розплодилося пС–сля угорських подС–й по всьому совС”тському концтаборС–. Я подався в першу свою далеку мандрС–вку. Подорожувати любив змалку, С– були це Карпати. Мене завжди манила майже дитяча цС–кавС–сть: а що там далС– за лС–нС–С”ю пС–знаного? Р† чому кожна наступна гора здаС”ться вищою вС–д тієї, яку я вже здолав? Р† звС–дки витС–кають потС–чки, якС– стають потС–м бистрими рС–ками, а як могло утворитися на найвищому карпатському хребтС– бездонне озеро, що називаС”ться Несамовитим?.. Ще в школС– пС–д час вивчення С–сторС–С— Р„гипту я пС–дсвС–домо поставив перед собою мету – побачити найбС–льше диво свС–ту – пС–рамС–ди… НинС– вже знаю, якС– вони, С– дива, на жаль, стало менше… Подовгу простоював перед мапами частин свС–ту С–з щемним бажанням побувати у кожному куточку планети, а перед величезною, мов верета, мапою СовС”тського Союзу мене дС–ймала цС–лковита розгубленС–сть: навС–що однС–й державС– такС– шаленС– простори, та водночас з цим нерозумС–нням очевидного абсурду зроджувались у моС—й душС– сподС–вання, що колись побачу те безмежжя з краю в край, бо ж не потрС–бно мати якихось документС–в для того, щоб отак стати й пС–ти з Янова аж до Чукотки, переступити тисячС– обрС–С—в, нС–коли не досягнути останнього, проте за одним переходом побачити такий огромний шмат земноС— сушС–!.. А десь посерединС– великоС— мапи голубС–ла вигнута смужка, схожа на розпрямленС– крила лелеки, що летить, а вС–дпущених за вС–тром нС–г С– витягнутоС— шиС— не видно, лишень голубС–нь крил – й навиваС”ться ця синя птаха, ця недосяжна мрС–я – Байкалом, найглибшим у свС–тС– озером з найчистС–шою прС–сною водою… БС–да допомогла менС– вирушити у вимрС–яну в дитинствС– мандрС–вку безмежним свС–том… Я поС—хав спочатку до Москви, а потС–м поС—здом до Владивостока, й тяглася ця моя поС—здка у плацкартному вагонС– цС–лий тиждень. Я побачив такС– простори, якС– для украС—нця здаються фантастичними, а для японця, напевне, абсурдними через С—х невикористанС–сть С– марнотратнС–сть. ТодС– я теж щиро пожалС–в, що не можу своС—ми передбаченнями подС–литися з доморосами: цей велетенський совС”тський колос уже самою критичною масою здавався приреченим на загибель: з одного центру керувати ним неможливо, хС–ба що руйнувати – соцС–ально, економС–чно, нацС–онально… Я побачив на власнС– очС– величезну С–мперС–ю, яка незмС–рно могутня своС—ми розмС–рами, – С– якраз ця нС–бито перевага породила в моС—й свС–домостС– зухвалу думку про С—С— перевантаженС–сть земними обширами, мов шлунок безнадС–йного ненажери. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес. Стоимость полной версии книги 99,00р. (на 05.04.2014). Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картойами или другим удобным Вам способом.

Приложенные файлы

  • rtf 7294340
    Размер файла: 632 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий