Історія промислової фармації-лекції

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ХІМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»











2593

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
З КУРСУ «ІСТОРІЯ ПРОМИСЛОВОЇ ФАРМАЦІЇ»
ДЛЯ СТУДЕНТІВ І КУРСУ ЗАОЧНОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ
ЗА СПЕЦІАЛЬНІСТЮ 6.120201
«ТЕХНОЛОГІЯ ФАРМАЦЕВТИЧНИХ ПРЕПАРАТІВ»









Затверджено на засіданні кафедри технології органічних речовин та фармацевтичних препаратів.
Протокол № 1 від 3.09.2012.











Дніпропетровськ УДХТУ 2013
Конспект лекцій з курсу «історія промислової фармації» для студентів І курсу заочної форми навчання за спеціальністю 6.120201 «Технологія фармацевтичних препаратів» / Укл.: О.В. Крищик, М.В. Воєводський. – Дніпропетровськ: ДВНЗ УДХТУ, 2013. – 94 с.

Укладачі: О.В. Крищик, канд. хім. наук
М.В. Воєвудський, канд. хім. наук

Відповідальний за випуск О.В. Харченко, д-р хім. наук















Навчальне видання

Конспект лекцій з курсу «історія промислової фармації» для студентів І курсу заочної форми навчання за спеціальністю 6.120201 «Технологія фармацевтичних препаратів»


Укладачі: КРИЩИК Оксана Володимирівна
ВОЄВУДСЬКИЙ Максим Вадимович



Авторська редакція


Підписано до друку 20.05.13. Формат 60Ч84 1/16. Папір ксерокс. Друк різограф. Умов.-друк. акр. 4,33. Облік.-вид. акр. 4, 38. Тираж 50 прим. Зам. № 292. Свідоцтво ДК № 303 від 27.12.2000.
ДВНЗ УДХТУ, 49005, м. Дніпропетровськ-5, просп. Гагаріна, 8.
Видавничо-поліграфічний комплекс ІнКомЦентру


ЗМІСТ
ВСТУП.4
Лекція №1-2. Тема: Медицина та лікознавство Давнього світу. .5
Джерела вивчення історії медицини та фармації....5
Періодизація історії медицини та фармації.5
Медицина доісторичних часів..6
Медицина та фармація античних часів....8
Лекція №3-4. Фармація Середньовіччя. Аптекарство середньовіччя на західноукраїнських землях. Аптечна справа на Лівобережній та правобережній Україні. Аптечна справа на Слобожанщині та Півдні Украіни. ..19
Світова медицина в епоху середньовіччя........19
Медицина Візантії.20
Арабська медицина20
Медицина Західної Європи. Монастирська медицина та фармація.22
Медицина України – Руси в IX –XII ст...24
Лекція №5.Розвиток фармації на американському континенті..31
Лекція №6. Фармація та медицина у епоху Відродження. Медицина України-Руси в ХІІІ-ХVІІІ ст. ....38
Лекція №7. Світова медицина та фармація у XVIII – XX ст51
Лекція №8. Розвиток лікарських форм. Виникнення та розвиток фармацевтичної промисловості.72
Література...94
ВСТУП
Досвід минулого озброює молодого спеціаліста знаннями, які у тій або іншій формі використовуються у його практичній роботі.
Історія фармації в цілому допомагає формуванню наукового світогляду та виховує навички історичного мислення, наукового уявлення про взаємозв’язок природничих та професійно орієнтованих дисциплін. Ії вивчення дозволяє підвищити загальнокультурний рівень сучасного молодого спеціаліста.
Значення історії фармації визначається й тим, що вона робить наочними роль та досягнення вітчизняних вчених у розвитку фармацевтичної науки, їх місце у світовому науковому та технічному прогресі, а також вплив вчених фармацевтів на суміжні аспекти науки та практики. Необхідність знання історії своєї спеціальності зумовлена ще тим, що в теперішній час центральне місце у виробничій діяльності відводиться людині.







Лекція №1-2. Тема: Медицина та лікознавство Давнього світу.
1.1. Джерела вивчення історії медицини та фармації
Письмові джерела. Їхній зміст передається з допомогою графічних знаків (рукописи, друк, папірус, кераміка тощо).
Речові джерела. Відзначаються розмаїттям форм (знаряддя праці, інструменти, пам’ятники, кістки тварин та людей, медалі, монети тощо).
Етнографічні джерела. Це – явища культурного і суспільного життя, які передаються з покоління в покоління (обряди, звички, пісні, перекази, засоби лікування).
Спосіб життя сучасних племен, які живуть на рівні минулих епох.
Фото- та кінодокументи.
Фонодокументи, що відображають звукову сторону історичних подій.
Періодизація історії медицини та фармації
Загальновизнаною є така періодизація історії медицини та фармації, яка співпадає із загальноісторичною періодизацією розвитку людства.
Історія медицини та фармації доісторичних часів. Обіймає період від шестисот мільйонів років до чотирьох тисяч років до нашої ери (відкриття календаря і письма).
Антична медицина. Обіймає період від чотирьох тисяч років до нашої ери до чотириста сімдесят шостого року нашої ери, коли впала Римська імперія.
Медицина епохи середньовіччя (476р. – кінець 17 ст.).
Медицина 18 сторіччя.
Медицина 19 сторіччя.
Медицина 20сторіччя.
Кожен з цих періодів розпадається на підперіоди, наприклад, епоха середньовіччя поділяється на раннє (V-X ст), середнє середньовіччя (XI – XVст), епоха Відродження (XVI – XVIIст.).
Для України, яка розвивалась в своєрідних соціально-економічних умовах, ця періодизація потребує уточнення. Загалом можна сказати, що цивілізаційні процеси в Україні йшли з певним запізненням. Так, античний період, пов’язаний із впливом древньої Греції на причорноморські землі України, можна датувати, починаючи із VII ст до нашої ери. Період формування феодальної Української держави – Київської України – Руси – починається з IX ст. Епохи ренесансу або відродження Україна не переживала, тому тут феодальні середньовічні відносини продовжуються аж до середини XIXст. На підставі вищесказаного періодизація історії медицини та фармації України може бути представлена так:
медицина доісторичних часів (до VII ст.до н.е),
медицина стародавніх слов’ян і скіфів (VII ст.до н.е. - VIIIст. н.е),
медицина епохи середньовіччя (IX – XVIIIст.),
медицина і фармація XIXст.,
медицина і фармація XXст.
1.3. Медицина доісторичних часів
Обіймає період від Палеозойської ери (600млн.років тому) до відкриття календаря і письма (4тис.років до н. е.). Здобутки цієї медицини усі народи Землі можуть записати на свій рахунок, оскільки немає підстав виокремлювати котрийсь із них.
В історії первісного суспільства можна виділити два основних етапи: період первісної орди та період родового устрою, який поділяється на дві стадії: материнський родовий лад (матріархат) та батьківський родовий лад (патріархат).
Епоха матріархату як етап розвитку первісного суспільства характеризується тим, що у главі роду стояла жінка.
Шляхом відбору корисного від шкідливого, лікувального від отруйного люди первісної епохи відкрили значну кількість лікарських засобів рослинного походження. Більшість вчених вважають, що вже в епоху матріархату емпіричним шляхом були знайдені перші лікарські рослини. Це перш за все пасльонові (дурман, скоп олія, беладона), наркотичні (мак, тютюн, індійська конопля), рослини, які мають подразливу дію на травний тракт (полин), а також тонізуючу дію (женьшень, лимонник) та збуджуючі (кока).
Жінка, як голова роду, піклувалася не тільки про харчування та підтримку домашнього вогнища, а також – про здоров’я роду.
Мисливство незрівнянно збагатило людину, а тварину починають шанувати. Вона стає символом племені, тому, на зміну зображень жінок приходить зображення тварин. Жінка поступово втрачала свої лідерські позиції, оскільки мисливцем був здебільшого чоловік. Відображенням того, що тварина стала покровителем людини, є різноманітні амулети, які людина чіпляє на шию, встромляє у вуха, ніс тощо.
Тотемізм  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] зв'язок, тобто «кровну» спорідненість певного роду, племені з якимось видом [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] чи [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]).
Вже в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] виникають перші [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] уявлення. Це виявлялося в особливому відношенні до тваринного світу. Надзвичайного поширення отримав на території Європи своєрідний культ ведмедя (дослідники вважають, що мова йшла про печерного ведмедя). Археологам відомі численні культові сховища черепів цього викопного хижака  у Франції, Швейцарії, Австрії, а також в Україні ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], Одеської області).
З цього моменту можна визначено говорити про виникнення тотемізму. Тотемізм  віра в тварину або рослину, яку древні люди вважали предком роду, з яким зв'язували своє існування і благополуччя. Частіше за все тотем був твариною, рослиною  рідше. Тотему приписувалися надприродні можливості, йому поклонялися. Тотемізм набув значного поширення, його відмічають у всіх народів на родоплеменній стадії розвитку. Багато які племена індіанців Північної Америки в момент появи там європейців носили імена своїх тотемів. У світі тотемів звичними були такі самоназви, як «люди-леопарди», «люди-антилопи».
Наступною епохою став перехід від мисливства до тваринництва, коли людина приручила диких тварин і перетворила їх у свійських. На цей період припадає дальший поступ у використанні засобів виробництва і споживання. Людина винаходить глиняний посуд, в якому варить їжу і готує ліки. Використовує самородні метали – мідь, олово, свинець, срібло, золото, а потім починає виплавляти їх. Сплав міді з оловом дає бронзу, з якої роблять різноманітні інструменти, в т.ч. перші хірургічні.
З’являється можливість спостерігати за дією рослин на тваринах. Арсенал рослин розширюється. Відкриваються проносні властивості чемериці, лікувальні (для ран) золототисячника тощо.
Догляд за тваринами передбачає допомогу їм у невідкладних випадках. Першою операцією, яку людина застосовує з метою допомоги худобі при отелі, стає цісарський розтин. Невдовзі він застосовується у людей. То є, очевидно, перша хірургічна операція. Паралельно і, можливо, одночасно застосовується кастрація, накладання шин при переломах кісток.
Давні люди помітили, що худоба, яка перенесла віспу, надалі цією хворобою не хворіла. А ті, хто доглядав за хворими тваринами, теж набували стійкості до віспи. Так виникає варіоляція, або втирання вмісту віспяних папул в тіло людини, що призводило до запобігання захворювання.
Тваринництво сприяло ще більшому примноженню багатства людини. Тепер уже не тільки рід, а й окремішня людина, звісно працьовита і наполеглива, могла забезпечити своє існування. Вона перестає бути зацікавленою у спільному казані і хоче, щоб нажиті нею багатства належали їй, більше того, були успадковані її нащадками. Чоловік, який остаточно утверджує свою провідну роль, добивається переходу від полігамії до моногамії, яка дозволяє наслідувати багатство нащадкам, походження яких визначається за батьком. Тепер основним шанувальником, після жінки і тварини, стає попередник, тобто чоловік – голова сім’ї, особливо якщо він передав своїм нащадкам пристойне багатство. Нащадки починають відображати на стовпах, скелях, монетах попередника – чоловіка.
Виникають перші уявлення про причини хвороб. Хвороба вселяється у того, хто не шанує предка. У того вселяється його дух, мучить його, робить його хворим. Розвивається уява, яка породжує міфи і легенди. Розвиваються лікувальні прийоми з метою запобігання або лікування хвороби. Зображенню предка приносяться дари, в його честь виконуються пісні і танці. Дух предка виганяється шляхом страхітливих прийомів, вигуків, одяганням страхітливих масок тощо. Здійснюються заходи щодо перенесення духа предка у якусь тварину.
З цією ж метою робиться трепанація черепа, щоб через отвір в голові виходив дух предка. Цей дух висмоктується із тіла хворого з допомогою трубок, оленячих рогів, скляних банок. Після всіх цих дій з’являється місцевий крововилив, який підтверджує ефективність здійснюваного заходу. Щоб хвороба вийшла ще швидше, тіло піддають скарифікації і насічкам за допомогою щелепи риби, уламків раковин тощо.
Надалі предки оголошуються богами, в їх честь будуються храми, в яких зосереджуються медичні знання. Виникає храмова медицина.
Надбані прийоми та навички з часом починають використовуватися на людях. Знання лікувальних властивостей конвалії, листя наперстянки, коки, проносних засобів, пиявок, банок, мінеральних вод, смоли рослин є спадком народної медицини. Значна кількість препаратів та лікарських засобів, які увійшли у сучасні фармакопеї, розроблені на основі матеріалів народної медицини.


Медицина та фармація античних часів.
У цей період, на доповнення до тваринництва, виникає і розвивається землеробство, яке сприяє ще більшому збагаченню людської спільноти. Виникає поділ праці та її спеціалізація. Засобом збагачення стає сама людина, яку більш сильна особистість завойовує, привласнює, перетворює у раба, якого змушує на себе працювати. Виникнення і подальший розвиток приватної власності вимагають захисту, що, в свою чергу, призводить до виникнення спеціального апарату: поліції, армії, суду, державних службовців. Виникає держава як апарат захисту існуючого ладу, яка за своєю основною ознакою (рабською працею як основним джерелом збагачення), отримує назву рабовласницької. В цей період, як було сказано вище, був відкриий календар і письмо. Найбільшого розвитку рабовласницькі держави досягають в таких країнах, як Єгипет, Китай, Індія, Вавилон та Ассирія, Греція і Рим.
Медицина та фармація Єгипту
Давньоєгипетська держава обіймає період з V тисячоліття до народження Христа і поділяється на такі відрізки: архаїчний період (V-IV тисячоліття до нової ери), Давнє царство (IV-III тисячоліття до нашої ери), Середнє царство (II-III тисячоліття до нашої ери), Нове царство (від ІІтисячоліття до н.е. до народження Христа).
Єгипет став місцем зародження замогильного культу. Релігія говорила про те, що душа після смерті повертається в тіло і залишиться неприкаяною, якщо тіло не зберегти.
Єгиптяни знали безліч лікарських рослин. Високо цінувалися ароматичні смоли тропічних дерев - ладан і мірра. Їх вживали як для релігійних, так і для медичних цілей. Мистецтво лікування позначалося двома ієрогліфами - скальпелем і ступкою, сполучаючи символи хірургії і фармакології.
Основними джерелами вивчення медицини цього періоду є археологічні розкопки, зокрема, вміст гробниць фараонів, а також письмові пам’ятки, які здійснювались на папірусах. Перші папіруси були відкриті в новітній час англійськими дослідниками Смітом і Еберсом і ввійшли в історію під їхніми іменами. Серед знайдених ними папірусів 6 книг носять медичний зміст. Із цих джерел довідуємось, що в Стародавньому Єгипті медичну допомогу надавали лікарі – жреці, що працювали в храмах, і цивільні лікарі, серед яких зустрічались і раби. Богом медицини вважався лікар Імготеп. Бальзамування фараонів сприяло розтинам трупів, тому єгипетські лікарі мали певні анатомічні уявлення. Вони ж розвинули теорію медицини. Згідно їхніх уявлень, по артеріям розносилась пневма, яка в легенях і серці вступала в обмін з кров’ю, а далі кров венами розносилась по всьому організму. Від співвідношення пневми і крові залежало здоров’я і нездоров’я людини. Звідси пропонувались лікувальні засоби, які полягали у відновленні співвідношення пневми і крові і очищення організму від шлаків: проносні, потогінні, сечогінні. Використовувались хірургічні методи лікування: переломів (Єгипет вів постійні війни), скріплення зубів золотою стяжкою.
Єгиптяни знали великі органи: серце, судини, нирки, кишечник, м'язи й ін. Їм належить перший опис мозку. У папірусі Е. Сміта рух мозку у відкритій рані черепа порівнюється з "киплячою міддю”.
Єгипетські лікарі асоціювали ушкодження мозку з порушенням функції інших частин тіла. Їм були відомі так звані рухові паралічі кінцівок при пораненнях голови. Папірус Еберса має важливий теоретичний розділ, у якому аналізується роль серця в житті людини: "Початок таємниць лікаря - знання ходу серця, від якого йдуть судини до всіх членів, тому що всякий лікар, усякий жрець богині Сохмет, усякий заклинатель, стосуючись голови, потилиці, рук, долоні, ніг - скрізь стосується серця: від нього спрямовані судини до кожного члена .”
Папірус Эберса містить 900 прописів ліків для лікування захворювань органів травлення, дихальних шляхів, вуха, горла, носа, очей, шкіри. Заголовок кожного рецепту виділений червоною фарбою, форма його, як правило, лаконічна. Спочатку коштує заголовок, наприклад, "Засіб для вигнання крові з рани", потім перераховуються складові частини з вказівкою дози, у кінці дається припис, наприклад: "варити, змішати". У папірусах згадується безліч лікарських рослин. Серед них - знайомі нам лук і алое. Лук шанували як священна рослина. Це було пов'язано не лише з його цінними лікарськими властивостями, але і з незвичайною будовою: концентричні шари цибулини символізували устрій всесвіту. Сік алое єгиптяни використовували не лише для лікування, але і для бальзамування померлих. У античні часи цим соком лікували рани, опіки і пухлини. Батьківщина цієї рослини - посушливі області Африки і Мадагаскару. Тут алое досягає 10 м висоти. Нижня частина його стебла поступово дерев'яніє і звільняється від листя. Цією особливістю пояснюється походження назви "Алое деревовидний".
До складу ліків входили рослини (лук, мак, папірус, фініки, гранат, алое, виноград), тваринні продукти (мед, молоко), мінеральні речовини (сурма, сірка, залізо, свинець, сода, алебастр, глина, селітра).
У епоху середньовіччя сок мандрагори був основою наркотичного складу для полегшення страждань хворих і особливо для проведення хірургічних операцій. Широко застосовувалися в медичних цілях частини тіла і жир тварин. Древнім єгиптянам більш чотирьох тисячоріч назад була відома діагностика хвороб по пульсу.
Первісні лікарі Єгипту поділяли причини хвороб на природні і надприродні. До першого вони відносили нездорову їжу, несприятливі кліматичні і погодні фактори, наявність кишкових паразитів. Геродот пише, що єгиптяни вважали причиною людських недуг погану їжу, тому "шлунок свій вони очищають кожний місяць три дні підряд, приймаючи проносні засоби, і зберігають здоров'я блювотними і клістирами”. Єгиптянам приписують і винахід клізми. Цікаво, що мова опису зашлакованості організму і методів очищення від шлаків багатьох сучасних народних цілителів мало чим відрізняється від уявлень древніх єгипетських лікарів.
Єгипетські лікарі користалися мазями, пластирами, примочками, мікстурами, клізмами й іншими лікарськими формами. Основами для готування лік служили молоко, мед, пиво, вода священних джерел, рослинні олії. Деякі прописи містили до 40 компонентів, багато хто з який не вдається поки ідентифікувати, що ускладнює їх вивчення. До складу лік входили рослини (цибуля, гранат, алоє, виноград, фініки, снодійний мак, лотос, папірус), мінеральні речовини (сірка, сурма, залізо, свинець, алебастр, сода, глина, селітра), а також частини тіла різних тварин.
На свіжу рану, що кровоточить, накладали шматок сирого м'яса, потім краї її зшивали за допомогою голок і ниток. Рани, що гнояться, присипали хлібною або деревною пліснявою.
Історичні паралелі: Використання плісняви для загоєння ран, що гнояться, на перший погляд здається парадоксальним, проте єгипетським лікарям було відомо про її цілющу дію. Емпіричні знання древніх медиків отримали наукове підтвердження через тисячі років. У 20-х рр. XX ст. англійський бактеріолог Олександр Флеминг виділив з плісняви пеніцилін - антибіотик широкої протимікробної дії.
Для знеболювання використовувався опій. Високо ставились гігієнічні заходи: ранні пробудження, обтирання холодною водою, біг, веслування, поміркованість у їжі. Здійснювались соціально- медичні заходи: наймались на державну службу лікарі, що здійснювали санітарний огляд продуктів на базарах, надавали допомогу хворим.
Медицина та фармація Вавилону та Ассирії
За дві тисячі років до нашої ери в гирлі Тигру і Євфрату утворилось Вавилонське, а потім Ассирійське царство.
У 1902 році була знайдена кам’яна плита часів царя Хаммурапі (2000р.до н.е), на якій були викарбувані “справедливі закони, які могутній та справедливий цар Хаммурапі встановив на користь та добро слабких, гноблених, вдів та сиріт”, всього на плиті викарбувано 282 закони. В ці ж роки в Ніневії знайдено бібліотеку царя Ашур-Боніпала (VIIст до н.е), яка складається з глиняних табличок, на яких клинописом відтворено життя-буття ассирійського царства. Серед табличок – близько тисячі із медичним змістом. Це – основні джерела вивчення медицини Вавилону та Ассирії.
Медичну допомогу надавали лікарі – жреці та лікарі, що закінчували державні медичні школи.
Теоретичні уявлення медицини Вавилону та Ассирії були такі: людина створена із землі, бог вдихнув у неї душу – пневму. Недуга – кара за гріхи. Лікар починав огляд хворого зі слів: “не посягнув ти на будинок ближнього свого, не проливав кров ближнього свого, не наближався до жінки ближнього свого, не привласнював одяг ближнього свого”. Хвороба зумовлювалась проникненням у тіло злих духів.
Тому, лікування починалось з вигнання духів заклинаннями, спалюванням фігур демонів. Вавилоняни та Ассирійці першими навчились рахувати, до 13-ти. Все, що було далі вважалось таємничим і викликало острах. Займались вони і вивченням небесних світил. Звідси лікарі під час лікування цікавились положенням небесних світил, складали для хворого гороскопи, визначали щасливі і нещасливі дні. Застосовувався і такий прийом: хворих виносили на людні місця, де прохожі давали рекомендації щодо їх лікування.
Застосовувались трепанація черепа, видалення катаракт, поверхневих пухлин, ампутація кінцівок, розтин гнояків, лікування переломів та вивихів. Успішна операція з приводу катаракти вільному громадянинові царства приносила лікареві 10 секелів срібла, за неуспішної- лікареві відрубували руку. Якщо оперативне втручання рабові закінчувалось його смертю, лікар відшкодовував господарю вартість раба. Лікарський арсенал представляв собою багате зібрання засобів із трьох царств природи: рослинного, тваринного та мінерального. Найбільш поширеними при лікуванні хвороб були вода та олія.Використовувалися бруньки різних рослин, тваринні олії, нафта. Готували мазі, пасти для зовнішнього використання, призначали компреси, натирання, клізми, ванни.


1.4.3. Медицина Індії
Джерелами вивчення індійської медицини є письмові пам’ятки – Аюрведи та закони Ману.
В Індії отримало широке розповсюдження анатомування трупів. Теоретичні уявлення індійських медиків були такі: тіло людини складається із жовчі, слизу і повітря. Життя тілові надає безсмертна душа. Порушення співвідношення жовчі, слизу і повітря призводить до хвороб.
Медичну допомогу надавали лікарі – жреці, які готувались в цивільних медичних школах. При школах були лікарні і бібліотеки.
Основними речовинами в тілі людини стародавні індійські вчені вважали жовч, (носій життєвого тепла), слиз, повітря (прана). Від правильного взаємообміну їх і залежить здоров'я. Найбільше хвороб спричинено порушеннями щодо повітря, менше жовчі і ще менше слизу. Такі прояви ду¬шевного стану людини, як журба, гнів та переляк, дуже сприя¬ють виникненню захворювання. В Аюрведах є чіткі описи малярії, сибірки, слоновості та кривавих проносів, а також епідемій чуми і холери, які винищували цілі міста й краї.
Із Аюрвед довідуємось, про вимоги, які ставились до лікаря та ставлення до нього оточення. “Лікар, практика, якого має бути успішною, повинен бути здоровим, охайним, скромним, терплячим, носити коротко підстрижену бороду, старанно вичищені і обрізані нігті, білий, напарфумований одяг. Мова його має бути тиха, приємна та підбадьорлива. Він повинен мати відкрите, співчутливе серце, суворо правдивий характер, спокійний темперамент, бути поміркованим. Завжди намагатися робити добро. Добрий лікар зобов’язаний часто відвідувати і пильно досліджувати хворих. Не бути боязким і нерішучим. Якщо лікар легковажно береться вилікувати хворого невиліковною хворобою, він ризикує втратити репутацію, друзів та великі прибутки.
Невипадково в Аюрведах стверджується, що “можна боятися батька, матері, друзів, учителя, але не повинно відчувати остраху перед лікарем: він для хворого батько, мати, друг і наставник”.
Серед терапевтичних заходів індійські лікарі віддавали перевагу проносним та блювотним, кровопусканню. Їхній фармацевтичний арсенал нараховував тисячі назв ліків рослинного походження.
Із хірургічних методів лікування застосовувались цісарський розтин, поворот плода на ніжку при поперековому положенні, витини каменів із сечового міхура, трепанація черепа, ампутації кінцівок, зупинка кровотечі лігатурами. В древній Індії рабів карали, відрізуючи вуха і ніс. Це примусило індійських лікарів розробити пластичні операції та відповідні хірургічні інструменти (до нас дійшло більше 200 зразків).
Давня індійська медицина порівняно з медициною інших країн знала найбільше лікарських засобів. Лише лікарських рослин було відомо близько тисячі назв; широко використовувалися органічні і хімічні речовини, передусім ртуть; виготовляли еліксир із золотом для продовження життя. Учені Індії, зокрема лікарі, підтримували стосунки і ділилися своїм досвідом з лікарями Китаю, Ірану. В Київську Русь з Індії завозили камфору, панти, мускус та інші лікарські речовини і пря¬нощі.
Медицина Китаю
Бере свій початок з IV тис. до н.е. Основним джерелом вивчення є письмові документи, адже письмо було винайдено саме в Китаї. Давньокитайська медицина дотримувалась таких теоретичних уявлень. Організм людини складається з п’ятьох елементів – вогню, землі, води, дерева і металу. Процеси життєдіяльності залежать від співвідношення двох начал: чоловічого – «Янь» і жіночого «Інь». Чоловіче начало – активне і світле, жіноче – пасивне і темне. Перевага «Янь» призводида до збудження функцій організму, «Інь» – до їхнього пригнічення.
Медичну допомогу надавали фамільні лікарі тобто лікарі, що передавали мистецтво із покоління в покоління, лікарі-жреці при храмах і лікарі – емпірики. З метою діагностики хвороб застосовувалось опитування хворого (анамнез), дослідження загального вигляду тіла. Лікарі пильно лосліджували вуха, ніздрі, рот, очі, анус, годинами вислуховували пульс, досліджували сечу на вигляд і смак. Писемні пам’ятки Китаю з’явились майже за 4000 р. до н.е.
Китайцями написана одна з найдавніших книг про лікарства “Ней-Узін” (Книга про внутрішню людину). В ній наведені ботанічні описи, географіччні властивості і способи вживання 900 лікарських росли. Значний внесок в розвиток лікознавства вклали видатні лікарі Стародавнього Китаю Бень Цяо (V тис. до н.е.) і Хуа То (приблизно ІІ тис. до н.е.). Останньому належить пріоритет у вживанні обезболюючих засобів при операціях. Китайські лікарі дотримувалися розумного правила: “Краще попередити хворобу, ніж її лікувати”. Вони використовували для лікування сифілісу – ртуть, чесотки – сірку, вітамінні рослини для лікування рахіту і т.д. До наших днів дійшло більше 50 книг про лікарські речовини і методи лікування, виданих у Стародавньому Китаї.
Приблизно в І-ІІ століття до н.е. написаний “Тракт про корені і трави”, в якому подано опис більше 360 лікарських речовин. В 652 р. н.е. видана книга лікаря Сун Сумчан “Тисяча золотих ліків”. В 659 р. н.е. з’явилась “Танська фармакопея” – перша офіційна державна фармакопея Китаю, в якій докладно описано більше 840 ліків. Із рослинних лікарських речовин особливе місце займав корінь женьшеню, який застосовувався при різних захворюваннях (недокрів’я, туберкульоз), Широко використовувався лимонник, ревінь, індійська конопля, чай, бамбук, цибулю.
В якості тваринних ліків використовувались печінка, із мінеральних речовин – ртуть, сірка, залізо. В VІ тисяч. н.е. в Китаї був створений державний вищий медичний інститут для підготовки лікарів різних спеціальностей. У Китаї з’явились спеціалісти по виготовленню ліків і торгівлі ними і перші заклади, по характеру відповідні аптекам.
Китайські медики надзвичайно розвинули фармакопею. До нас дійшли 52 томи їхніх фармацевтичних засобів. Із ліків рослинного походження на перше місце був поставлений корінь жень-шеню, із ліків тваринного походження – роги молодих плямистих оленів, мускус, кістковий мозок. Із мінеральних речовин використовувалась ртуть при сифілісі та сірка при корості.
Суто китайськими методами стали лікування чжень-цзю (уколами – акупунктура) і лікування припіканнями. У книзі видатного китайського лікаря Бьянь-Ціо “Трактат про захворювання” (VI – Vст до н.е) описано 600 точок, в які належить робити вколювання при захворюваннях.
Застосовувалось хірургічне лікування: ран, переломів, вивихів; виготовлялись протези для ампутованих. Лікар Хуа-То (Vст до н.е) робив порожнинні операції, використовуючи для знеболення вино, опій, сік конопель. Надавалось великого значення гігієнічним заходам: “Одна ніч без сну не спокутується десятками ночей сну”, кожні п’ять днів рекомендувалось обмивати все тіло, голову мити що три дні, а руки п’ять разів на день.
З метою запобігання захворювань на віспу засохлі струпи вісп’яних пустул вдувались в ніздрі дітей.
Медицина та фармація Давньої Греції
Розквіт медицини стародавньої Греції припадає на перше тисячоліття до н.е. Основними джерелами вивчення медицини стародавньої Греції є писемні.
Медицина древньої Греції зосереджувалась в трьох місцях: храмах, побудованих на честь Асклепія – асклепіонах. Нараховувалось більше 200 храмів. Другим осередком були цивільні лікарні – ятреї, і треті уособлювали мандрівні лікарі – періодевти.
Лікарів готували в асклепіонах і в приватних родинних школах. Лікарське мистецтво, зазвичай, передавалось із покоління в покоління. Так, найвидатніший лікар стародавньої Греції Гіппократ (459-377р.до н.е) був лікарем у 17 поколінні.
На відміну від теоретичних уявлень єгипетських, китайських та індійських лікарів, грецькі лікарі шукали причину здоров’я і хвороби в природних умовах. Всяка хвороба, за Гіппократом, є результат боротьби між цілющими силами організму і шкідливими природніми причинами – розміщенням грунтових вод, станом повітря, кліматом, манерою харчування харчування, способом життя. Головним завданням лікаря є максимально можливе підвищення цілющих властивостей організму.
До наших днів дійшов “Кодекс Гіппократа”, який складається із 15 книг з внутрішніх хвороб, 8 з хірургії і 9 з жіночих хвороб. Згідно вчення Гіппократа, людське тіло містить чотири соки: кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага одного із соків зумовлює темперамент людини: сангвінічний (кров), флегматичний (слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч). Сприятливе перемішування соків забезпечує ейкразію, несприятливе – дискразію.
Величезних успіхів було досягнуто у діагностиці хвороб. На підставі спостереження за їхнім перебігом були виокремлені і описані такі хвороби та патологічні стани: плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опістотонус, параплегія, епілепсія. Недаремно Гіппократа вважають батьком клінічної медицини.
Терапія захворювань грунтувалась на такій засаді: протилежне лікувати протилежним (Contraria contrariis) – переповнення спорожненням, працю відпочинком, спокій рухом. При лікуванні рекомендувалось призначати засоби, які б підсилювали цілющі сили природи – Vis medicatrix naturae.
Вважалось, що лікар повинен передовсім не зашкодити хворому – Primum non nocere.
Давньогрецькі лікарі застосовували порошки, коржі, ідкі та м’які лікарські форми. До рідких належать припарки, супи, відвари у воді, вині, козячому молоці, мелократ (мед з мукою), оксимель (мед з водою та оцтом) та ін. До м’яких належать: внутрішнього вжиання (кашки, пиріжки); зовнішні (мазі, пластирі, супозиторії у вигляді кульки, жолудя, свічки; песарії – тампони з шерсті, просочені лікарською сумішшю). Основою для мазі були крейда, масло, сало, згущені соки та відвари у воді або вині. Вже тоді греки знали про отруйну дію деяких грибів. Важливу роль у терапії давньогрецьких лікарів відігравав відвар ячменю.
Для лікування ран вживалися порошкові речовини вигляді присипок для зупинки кровотечі і усунення болю. При цьому усередину з метою знеболювання давали зміцнювальний напій з вина з цибулею, медом, козячим сиром і білою мукою.
Медицина Риму
У 146 році до н.е. Рим завоював Грецію і протягом майже шести століть володарював над тодішнім світом.
Медицина Риму увібрала в себе здобутки попередніх епох і водночас доповнила її своїм неповторним внеском.
В І сторіччі н. е. давньоримський лікар Діоскорид Педаній вперше виділив лікарські речовини в окрему галузь медичних відомостей. Він дав повний опис всіх відомих на той час медикаментів в своєму творі “De material medica” (“Лікарняні засоби”), де описав 600 видів лікарських рослин, які згрупував за морфологічними ознаками, а також лікарські засоби тваринного і мінерального походження. Вперше автор описує опій як лікарський засіб, який він рекомендує від кашлю і захворювання кишечнику. Діоскорид описав способи отримання ртуті, окису свинцю, білил, препаратів міді і приготування лікарських форм цих препаратів (мазі, пігулки, пластирі тощо). До наших часів дійшло скорочення “Природної сторії” Плінія, відоме під назвою “медицина Плінія”. Цей твір дає уявлення про лікарські засоби, які застосовувались в Давньому Римі протягом кількох віків.
Про її часи ми дізнаємось переважно із писемних джерел. До нас дійшли багато творів Асклепіада, Корнелія Цельса, Лукреція Кара, і, особливо, Клавдія Галена.
Асклепіад (128-56 рр.до н.е.) – грек, вчився в Александрії і Афінах, у 90р.до н.е. приїхав у Рим. Його уявлення про природу людського тіла та його хвороби багато в чому збігаються із уявленнями грецьких лікарів- мислителів. Згідно вчення Асклепіада організм складається із атомів, які до нього попадають із повітря, що розкладається на атоми в легенях, а також із їжі, що подрібнюється в шлунку. Атоми через кров розносяться по тілу. Якщо цей процес відбувається без перешкод, організм здоровий, якщо ж рух атомів порушується, виникає хвороба. Її першопричинами, що призводять до порушення руху атомів, є шкідливості клімату, місцевості та способу життя. Основними засобами лікування Асклепіад вважав раціональне харчування. тривале перебування на повітрі, фізичні вправи. Із ліків перевагу надавав знеболюючим. Його девізом лікування було: лікувати безпечно, швидко і приємно (Tuto, celeriter et jucunde curarae).
Авл Корнелій Цельс (30р. до н.е. – 45р. н.е.) написав трактат із восьми книг “Про медицину” (“De medicina libri octo”). Праця ця компілятивна, але цінна тим, що донесла до нас багато даних, які були втрачені через загибель першоджерел. Цельсу властиве нігілістичне ставлення до медицини, яке виражалось у його кредо – “Et morbi, et medicina” (Хвороба сама по собі – медицина сама по собі). Цельс проповідував ідею про безглуздість застосування ліків.
Видатне місце в історії медицини займає праця Тита Лукреція Кара “Про природу речей” (“De natura rerum”), в якій він першим висловив припущення, що пошесні хвороби розносяться невидимим насінням.
Найвидатнішим лікарем древнього Риму був Клавдій Гален. До нас дійшло 125 праць Галена на філософські і юридичні теми і 131 трактат про медицину. Після отримання загальної освіти в Римі, студіював медицину в Пергамі, Смірні, Коринфі та Александрії.
Згідно теоретичних уявлень Галена, організм – це дивне створіння, побудоване з майстерністю, яка перевищує людські можливості і є найвагомішим підтвердженням існування вищого розуму. Основу людського організму складає душа, яка є часткою всесвітньої душі – пневми. Ця пневма з повітрям надходить у легені, з них у серце, звідки розноситься по тілу артеріями. Кров утворюється в печінці.
Гален започаткував експерименти на тваринах – свинях і мавпах, що дало йому змогу відкрити і описати чутливі і рухові нерви, відкрити сім черепно-мозкових нервів, описати будову стінок артерій, кишок, матки. У терапії хвороб Гален дотримувався гіппократового принципу лікувати протилежне протилежним. Він запровадив вагові і об’ємні відношення при виготовленні настоїв, екстрактів, відварів з рослин, що з тих часів отримали назву галенових препаратів. Гален застосовував перев’язку судин лігатурами з шовку або скручуванням.
У працях, присвячених фармакології, він писав про те, що цілющу силу мають не самі ліки, а якісь невідомі речовини, які в них містяться. Вони здатні переходити у воду, але лише після того, як рослини заздалегідь висушують. Збори, настої, відвари, екстракти, сиропи з лікарських трав носять назву "Галенові препарати". Гален ввів поняття про баластні і діючі речовини у складі ліків і почав витягати діючі речовини шляхом настоювання рослинних і мінеральних препаратів на провині, оцтах і маслах.
Гален ввів у практику витяги з природних речовин значно ускладнив технологію отримання лікарських препаратів. Лікарські прописи Галена були досить громіздкі за складом, наприклад, для приготування деяких пластирів необхідно було взяти від 23 до 60 речовин. Галеном були введені в фармацевтичну практику гвинтовий прес, пристосування для здрібнення рослинної сировини. Він встановив ваго-об’ємні співвідношення при приготуванні екстрактів, настоянок, відварів.
Різні захворювання традиційно лікували лікарськими рослинами. Вважалося, що кращі з них ростуть на острові Кріт, тому римляни часто посилали туди збирачів трав. Крім того, в Римі, як і в Греції, цілющі рослини вирощували в спеціальних садах. Жителі античного світу цінували аромати лікарських трав. Наприклад, вважалося, що запах м'яти піднімає настрій, збуджує роботу думки і сприяє жвавій бесіді.
Відомі історично існуючі сади, в яких розводили рослини для приготування отрут. Цим прославився володар Понта Митридат Евпатор (II - I вв. до н.е.). Він постійно приймав невеликі порції отрут, щоб "привчити" до них свій організм, оскільки боявся отруєння.
У творі Діоскорида "Про лікарські рослини" описано більше 600 рослин, які застосовувалися тоді в медичній практиці. Ці описи забезпечені малюнками і детальними рекомендаціями по їх застосуванню. Твір Діоскорида упродовж шістнадцяти століть вважався в Європі найавторитетнішим джерелом по лікарських травах.
Безліч відомостей про лікарські трави римляни могли почерпнути з "Природної історії" Плиния Старшого, що являє собою чудовий зразок римської популярної (від латів. "popidaris" - народний; загальнодоступний; широко відомий) енциклопедичної літератури.
Великий вплив на розвиток медицини й фармації в період середньовіччя зробила алхімія. Алхімія – це У Стародавньому Римі створюється перша система медичної допомоги. Запроваджуються районні лікарі (arhiater popularis) на чолі з arhiater palatini (головним лікарем). Відкриваються державні школи для підготовки лікарів. В державі проповідується культ здорового тіла, створюються централізовані водогін і каналізація та громадські лазні.
Медицина часів стародавніх слов’ян та скіфів
Слов'яни з давніх-давен населяли південні береги Балтійського моря, береги Вісли, Дніпра, Дністра та їхніх приток. Через південні степові простори нашої Батьківщини пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими східним слов'янам доводилося вести запеклу боротьбу, відстоюючи право на існування і свої землі. Предки слов'ян, як свідчать численні археологічні розкопки жили великими поселеннями. В лісостеповій смузі, в межах сучасних Харківської, Полтавської, Київської, Кіровоградської, Вінницької та інших областей, їхні поселення городища були укріплені земляними валами й ровами. Під час розкопок таких городищ знайдено не лише рештки жител, а й сліди гончарного, ковальського та ливарного ремесел. За пізнішими літописами, племена слов'ян різнилися між собою звичаями і побутом, «имяху бо обычаи свои закон отцов своих й преданья, каждо свой нрав» (Лаврентіївський літопис). Займалися вони головним чином землеробством, вирощували сільськогосподарські культури, мололи на ручних жорнах, розводили худобу, займалися мисливством, рибальством. До Х ст. всі вони були язичниками. Як провідну верховну силу славили бога сонця, вірили в існування всіляких інших надприродних істот, що нібито живуть у болотах, лісах, на полях, у джерелах, житлах людей. Поміж цими надприродними істотами були добрі і злі, які могли вселятися в людину і викликати різні хвороби. Вже за тих часів серед слов'ян були чоловіки і жінки, які краще від інших зналися на цілющій дії рослин, уміли допомагати при ушкодженнях. Це були волхви, знахарі, відуни.
Старослов'янська релігія мала свої обряди, свої святилища-храми, які будувалися звичайно з дерева на берегах річок та озер.
Скіфи, як і кожен народ, мали певні знання щодо лікування різних хвороб і ушкоджень, як набуті емпіричним шляхом, так і містичного характеру. У них були свої знахарі. Під час розкопок Чортомлицького кургану поблизу Нікополя, Куль-Обського кургану недалеко від Керчі знайдено золоті й срібні вази із зображенням скіфів. На одній з них зображено скіфів, які подають лікарську допомогу (перев'язка нижньої кінцівки, витягання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали велику лікарську практику в Афінах (Анахарсіс, Томсаріс).
Скіфська медицина народна медицина. Протягом довгих сторіч самобутня, а в ряді випадків цілком оригінальна, скіфська медицина нагромадила великий і багатий досвід у лікуванні хворих та запобіганні захворюванням. І хоч вона перебувала значною мірою під магічно-релігійним впливом, що звичайно, наклало на неї свій відбиток (в її арсеналі поруч з дуже цінними значились також засоби, доцільність яких дуже сумнівна), то все ж таки не можна сказати, що скіфська медицина була тільки знахарством. Загалом народ вороже ставився до знахарів, він не вірив в їхнє медичне уміння і навіть жорстоко карав. Це свідчить про те, що скіфська медицина виросла на базі одвічного досвіду емпірії і містить у собі раціональні основи. Представники скіфської народної медицини здобували свої знання з безпосереднього знайомства з предметами навколишньої природи. Розвиток умов матеріального життя був основною причиною виникнення і розвитку лікування.
Найважливішу главу скіфської медицини становлять лікувальні засоби рослинного походження. Це виникало не тільки з самого способу життя як кочових, так і землеробських скіфів, але й з рослинного багатства земель, заселених скіфами. Україна, Кавказ і суміжні з ними землі славились споконвіку своїми рослинними багатствами. Осіле скіфське населення знайшло ряд лікарських рослин у зв'язку з хліборобством та життям нерідко серед лісів, кочівники у зв'язку з постійним випасанням худоби. Вже античні письменники відзначили, що пастухи відкрили ряд цілющих рослин, а це можливо було тільки завдяки довгому спостеріганню над прирученими тваринами. Спостерігаючи дії рослин на тваринах, вони переносили свої спостереження на людину. Протягом довгих століть скіфське населення розшукало багато цілющих рослин як диких, так і городніх, з яких значна кількість не втратила свого значення і сьогодні не тільки в народній, але й в науковій медицині. От хоч би горицвіт, солодкий корінь, ревінь, подорожник, не кажучи вже про цибулю, часник та багато інших.
Серед цілющих рослин в скіфській медицині було чимало сильнодіючих, а то навіть і отруйних. Вони також використовувались скіфами для лікування. Для зменшення токсичної дії сильнодіючих та отруйних рослин скіфська народна медицина додавала до них різні домішки та вивари, як мед, бобові рослини тощо.
Античні письменники назвали тільки невеличку частину лікувальних рослин, уживаних скіфською народною медициною. Зате вони помітили той важливий факт, що найцінніші з них скіфи культивували на плантаціях і розвозили їх по всьому стародавньому світі як товар.
Широке застосування в скіфській медицині мали також засоби тваринного походження (боброва струмина, жири, мозок). Скіфській медицині були відомі «панти», цінний медичний товар з висушених рогів молодого плямистого оленя.
Медицина у Київській Русі та Московській державі
Медицина в Стародавній Русі розвивалася по трьох основних напрямках: народна (реміснича), піклування про хворих і покалічених (богадільні) і храмова (монастирська) медицина. З введенням християнства при перших монастирях виникали притулки і богадільні, де займалися лікуванням. У самих ранніх документах писемності зустрічаються вказівки на існування лечців|. Велику роль грає російська лазня|, благоустрій міст (на прикладі|зразку| міста Новгорода). У Московській державі починається становлення державної медицини, яка починає|починає| формуватися поряд з народною і монастирською медициною. Даний період був часом надзвичайно широкого поширення|розповсюдження| заразних|заразних| захворювань. У зв'язку з цим значна увага приділялася протиепідемічними заходами. Окремі правила побутової гігієни| переважно включалися в книги спільного|загального| змісту|змісту|. Випускалися рукописні «травники» і лікарські «порадники». Велика роль в організації медичної допомоги населенню належала бояринові Ртіщеву. Він запропонував|речення| між воюючими державами укладати угоди про збереження|зберігання| життя поранених і догляд за ними, заснував в своїх будинках|домах| дві цивільні|громадянські| лікарні – богадільні. У цей же період часу з'явилися|появлялися| перші шпиталі|. Державного | органу, який би керував медичною справою|річчю|, не було. В деякій мірі ці функції виконував Аптекарський наказ|наказ-інструкція|. Перша влаштована|улаштувати| аптека в Росії при Івані Грізному мала призначення «для государя». Лише пізніше до користування аптекою почали|стали| допускатися також ближні|близькі| бояри. Пізніше була відкрита|відчиняти| друга аптека – «нижня|» (на відміну|відмінності| від «верхньої» - царської), із вільним продажем «всяких ліків людям», але|та| населення і боярство вважало за краще користуватися «зелейним| рядом|поряд|» і лавками знахарів. В середині 17 століття в Московській державі почалося|починало| планомірне навчання|вчення| лікарській справі. Указом царя Олексія Михайловича при Аптекарському наказі|наказ-інструкції| була створена лікарська школа «костоправного| діла». Обидві школи не були постійними установами. З|із| припиненням війни і епідемії чуми вони були закриті|зачиняти|.

Лекція №3-4. Фармація Середньовіччя. Аптекарство середньовіччя на західноукраїнських землях. Аптечна справа на Лівобережній та правобережній Україні. Аптечна справа на Слобожанщині та Півдні Украіни.


Світова медицина в епоху середньовіччя
Загибель Римської імперії у 476 році знаменувала закінчення античних часів. На зміну рабовласницькій державі прийшла феодальна. Вона відзначалась дещо вищим рівнем свободи простої людини, яка хоч і залишалась власністю свого господаря, однак формально вбита ним бути не могла. Епоха середньовіччя поділяється на три періоди: раннє середньовіччя (V-ІX ст), середнє (X-XІV ст) та пізнє або епоха Відродження (XV-XVII ст).
На розвиток фармації в цей період впливали магія, астрологія та особливо алхімія. Завдяки алхімікам збільшилася кількість речовин, які отримувалия лабораторним шляхом та знайшли своє використання у фармації. Були удосконаленні методи перегонки, випарювання, фільтрації, кристалізації, настоювання, возгонки. Найважливішим винаходом періода алхімії було відкриття методу дистиляції та конструювання перегоних апаратів. У результаті з’явилися ефірні олії, дистильована вода, алкоголь, скипидар, соляна та азотна кислоти. Шляхом багатократної перегонки було отримано очищений алкоголь, який назвали винним спиртом, так як він був продуктом перегонки вина, а всі летючі продукти тоді називали спиртами, тобто духами. У той час були впевненні, що алкоголь є найбільш сильними ліками, тому його називали «aqua vitae» -– життєва вода.
Характерною рисою середньовічної фармації була поява складних лікарських прописів – поліфармації.
Особливе місце серед ліків займали теріаки – кашки з різних порошків з медом, основною складовою частиною, яких був опій та м'ясо змії.

2.1. Медицина Візантії
В 330 році імператор Костянтин переніс столицю тоді ще єдиної Римської імперії із Риму до Костантинополя. У 395 році Римська імперія остаточно розпалась на дві частини: західну і східну. Якщо західна через декілька десятиліть буде повністю знищена варварами, то східна або Візантійська – буде існувати ще тисячу років. Це існування мало той позитивний сенс, що були значною мірою збережені культурні надбання античного світу.
Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і медичні школи ( IV ст), по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і походи хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і виникненню епідемій. Так, чума, що розповсюдилась в епоху правління імператора Юстиніана (VI ст), ледве не призвела до падіння Візантійської імперії. Дещо пізніше, в XIV ст., епідемія чуми, що охопила всю Європу, забрала чверть жителів континенту.
Найвидатнішим лікарем Візантії був Орибазій (326-403), лейб-медик імператора Юліана. Він зібрав величезну збірку праць вчених Греції і Риму під назвою “Сінапсіс”, чим зберіг їх для наступних поколінь.
Великим досягненням середньовічної фармації та медицини Візантії було створення громадянських лікарень та аптек. Аптечним установам предписувалася функція збору лікарських засобів рослинного, тваринного та мінерального походження. Аптеки повинні були готувати ліки, регулювати питання, пов’язані з продажем, формувати відносини між лікарем та хворим.

2.2.Арабська медицина
VII - VIII вв. - час виникнення ісламу і арабських завоювань. У першій половині VIII ст. в число територій, завойованих арабами, увійшли Єгипет, Сирія, Іудея, Месопотамія і Персія. Тут існували культурні центри і громади, в яких займалися перекладами праць античних авторів, а також школи з викладанням богослов'я, грецької мови і світських наук, у тому числі медицина. Перекладачі часто були сирійцями за походженням. Близькість арабської мови до сирійського, поширеного в Персії, сприяла розвитку наукових знань.
Араби першими упізнали у китайців секрет виготовлення паперу. У XI ст. на Піренейському півострові запрацювали перші паперові фабрики, відкриті арабами. У арабських школах європейці отримали нові відомості про математику і алхімію, астрономію і картографію, пристрій астролябії і компаса. Багато творів грецьких філософів і римських письменників загинули в епоху падіння Римської імперії і раннього середньовіччя. Вони збереглися в арабських перекладах і тому не були втрачені.
У працях арабських медиків було уперше описано багато лікарських препаратів мінерального походження. Серед арабських мислителів, що зробили великий вплив на розвиток західної алхімії і медицини, слід передусім згадати Гебера, в працях якого отримала розвиток теорія перетворення металів за участю сірки і ртуті. Гебер (Абу-Мусса-Джа-фар-ал-Сифи), знаменитий лікар і алхімік, жив в VIII ст., довго працював і викладав в Севільї. Його твори, як і багато інших праць арабських лікарів і алхіміків, сталі відомі європейцям лише через століття.
У творах арабських авторів містилася безліч відомостей про лікувальні властивості мінералів. Якщо європейські лікарі епохи середньовіччя черпали свої відомості в цій області з грецьких і латинських творів, то араби принесли в Європу багато відомостей, запозичених ними у індусів.
Про лікувальні властивості каменів писали лікарі Древнього Сходу, Індії і Тібету, Древньої Русі. Порошки з коштовних і напівкоштовних каменів використовували у своїх рецептах Тален і Авіценна, європейські лікарі епохи середньовіччя і Відродження. Вважалося, наприклад, що сапфір лікує головний біль, смарагд - лихоманку, перли - водянку.
Назва безоара, як вважають, походить або від арабського "бе-зодар" - вітер (тобто, речовина, яка розсіює силу отрути подібно до того, як вітер розганяє хмари), або від персидського "падсарх" - протиотрута.
Медицина зосереджувалась в приватних лікарнях і медичних школах при них.
Аптека, як медичний заклад, бере свій початок в арабських халіфатах. Перша аптека відкрилася в Багдаді в 754г. Основними речовинами для приготування "медикаментів", згідно з вченням арабських алхіміків, вважалися "чотири духи" - сірка, миш'як, ртуть і нашатир. Вони часто викликали підозру не лише у лікарів і аптекарів : будь-яку людину охоплював страх при одній згадці про миш'як, ртуть, свинець. Передусім це упередження відносилося до миш'яку, який традиційно вважався основою отрут. Отруєння в епоху відродження були настільки поширені, що іноді мали характер епідемій. Саме тому лікарів-алхіміків часто боялися і називали отруйниками.
А тим часом алхіміки переслідували фантастичні завдання - пошуки "філософського каменю", здатного перетворювати неблагородні метали на золото, і намагалися відшукати "життєвий еліксир" і панацею цілющий засіб від усіх хвороб. Прилади і апарати для отримання ліків перейшли в середньовічну аптеку з лабораторії алхіміків.
Арабські алхіміки винайшли водяну лазню і перегінний куб. Описали операції плавлення, декантації, виварювання, дистиляції, сублімації, розчинення, коагуляції. Отримали азотну і соляну кислоти, етанол, хлорне вапно. Уперше в 975 р. було описано застосування дистильованої води для фармацевтичних цілей.
До найвидатніших представників арабської медицини належать: Аль-Разі (850-923) і Ібн –Сіна (980-1037).
Аль Разі був засновником Багдадської лікарні і медичниї школи. Для будівництва лікарні Аль-Разі пропонував розвішувати м’ясо в різних місцях міста і будувати там, де воно найдовше збережеться. Він рекомендував перевіряти в лікарнях описи хвороб, які не завжди співпадатимуть з описаним, закликав лікарів відкривати нові лікувальні засоби, невідомі раніше.
Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й всієї епохи середньовіччя - Абу-Алі-аль Хусейн-ібн Абдуллах-ібн Сіна (Авіценна) – народився в аулі Авшан біля Бухари. працював в Бухарі, Хорезмі, Хамадані, Ізфагані. В Хорезмі (999-1014) написав “Канон медицини”, який протягом п’яти століть був основним посібником, з якого майбутні медики не лише в арабських, а й в європейських медичних школах вивчали медицину. В Хамадані був візирем хана і запропонував план економічної і культурної перебудови ханства, який складався із таких основних розділів – покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. Той правитель розумний, вважав Авіценна, який поширював освіту серед підлеглих. Теоретичні постулати Авіценни були такими: людина складається із двох субстанцій – тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмертна; медицина має служити людині; це наука про будову людського тіла, необхідна для того, щоб зберігати здоров’я або вертати втрачене. В трактуванні причин захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами він вважав шкідливість клімату і місцевості, шкідливість харчування, надмірну працю, конституцію тіла і душевні потрясіння. Для ілюстрації впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті. Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток прив’язував вовка. Ягня, що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу, чахло і здихало.
Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного розуміння, чому саме ці ліки призначаються, стану хворого, доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків.
Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку пробував на смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунку, сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, ектерпації пухлин, кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував катетер.

2.3. Медицина Західної Європи. Монастирська медицина та фармація
Феодальний устрій західної Європи характеризувався натуральним господарством, роздрібленістю окремих феодальних держав та їхніх складових частин – князівств, графств тощо. Єдиним і водночас могутнім об’єднуючим фактором була християнська церква, яка вела небезуспішну боротьбу за володарювання над цивільним життям. Спроби порушити церковні канони придушувались з допомогою спеціального суду – інквізиції, яка, зазвичай, порушників цих канонів засуджувала до єдиної ефективної міри покарання – спалювання на вогнищі.
В епоху раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались древні праці Гіппократа і Галена. Ідея створення стаціонарних установ при монастирях для лікування хворих і піклування людей похилого віку та інвалідів була запозичена, мабуть, з Візантії. Проте перші [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] лікарні Західної Європи за рівнем лікування та догляду за хворими істотно поступалися лікарням Візантії і араб. Сходу. Якщо не вважати Салерно, де до часу відкриття госпіталю була корпорація лікарів, лікувальна допомога в цих лікарнях надавали ченці, медична підготовка яких була вкрай недостатньою. На думку багатьох [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] медицини, ченці лікували головним чином «постом і молитвою», хоча не виключено, що в монастирських лікарнях використовувалися і раціональні засоби, почерпнуті з народної медицини та робіт античних авторів. При монастирях стали складатися медичні школи, підготовка в яких, на думку В. Розанова (1936), спочатку обмежувалася [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] методам [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] при [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і догляду за [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та хворими.
В епоху середнього середньовіччя життя поступово пожвавлювалось. Цьому сприяв розвиток міст, а в них ремесел. В містах, які відзначались щільною забудовою, вузькими вулицями і зовнішніми мурами, бо феодалам потрібно було платити за землю, поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із заносом інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його персонал в місто не допускається.
Окрім медичних шкіл при монастирях виникають цивільні медичні школи – в Салерно (IX ст), в Болонії (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім медичних існували філософські і юридичні школи.
До початку 13 ст. слава Салернскої школи була настільки велика, що в 1224 р. імператор Фрідріх II (1212 - 1250) надав їй виняткове право присвоювати звання лікаря і видавати ліцензії на право лікарської практики на території його імперії. Була затверджена постійна навчальна програма:[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] в школі передував трирічний підготовчий курс, потім 5 років вивчалася медицина, після чого йшло річне стажування у досвідченого лікаря.
Навчання в Салерно носило переважно практичний [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], студенти старших курсів супроводжували своїх викладачів під час обходів у госпіталі, брали участь в оглядах хворих; стажисти виконували [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] лікаря; багато уваги приділялося гігієни і диететике. Анатомія подавалася за малюнками або на трупах свині. Лише в 1238 р. Салернский професорам були дозволено! анатомічні демонстрації - публічне розтин трупа людини! один раз на п'ять років (одна демонстрація за весь курс навчання).
Традиції Салернської школи частково продовжувала медична школа Монпельє, на діяльність якої позитивний вплив справила спадщина арабської медицини. Медична школа при домініканському [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] в Монпельє була заснована в 768 р. Наприкінці 11 - початку 12 ст. для викладання в Монпельє почали залучати випускників Салернської школи. У 1137 р. школа відокремилася від монастиря, а в 1180 р. в ній було надано право навчатися і навіть викладати євреям і сарацинами.
В 1145 р. в Монпельє був відкритий міський шпиталь, на базі якого проводилося практичне навчання студентів школи. У 1220г. був затверджений статут школи: залишаючись формально підпорядкованої єпископу, школа отримала право [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] власну виборну адміністрацію на чолі з канцлером - світська особа, обрання якого стверджувалося єпископом. Одним з перших канцлерів школи в Монпельє був Роджер Салернский. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] до статуту в школі вводилися вчені ступені: бакалавра для здали полукурсовие іспити, ліценціата для пройшли повний курс [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ](звання давало право на лікарську практику) і магістра для осіб, яких запрошують до корпорації викладачів школи.
Викладання велося по тій же системі, що і в Салерно. У 1289 р. школа увійшла до складу відкритого в Монпельє університету.
На рубежі 13-14 ст. в Монпельє близько 10 років викладав Арнальдо де Вілланова - вихованець Салерно і Монпельє, один з прославлених лікарів Середньовіччя. Коло його інтересів був виключно широкий: він займався токсикологією (наукою про отрути і противоядиях), пошуком коштів для продовження життя і боротьби зі старістю, написав книгу про лікувальні властивості [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], склав «Бревіарій» - стислий [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] практичної терапії.
Особливо багато зроблено ним для розробки питань диететики та гігієни. На початку 14 ст. він, вивчаючи праці Салернской школи, виклав у віршах медичне кредо цієї школи в області диететики, здорового способу життя та методів попередження захворювань «Салернский медичний кодекс". Ця праця, виданий вперше в 1480 р., потім багато разів виходив на багатьох європейських мовах (за даними В. М. Тернівського, до 1970 р. «Салернский кодекс здоров'я» (див.) перевидавався понад 300 разів). У цілому рівень практичної медицини в середньовічній Європі був значно нижче, ніж у Візантії і страхах араб. Сходу.
В 1200 році в Парижі під протекторатом короля відбулось об’єднання трьох шкіл в загальну школу (studium generale). Управлялась школа земляцтвом студентів і викладачів “Universitas”. Окремі школи або фахи оформились у факультети (від facultas –здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету обирали голову – декана (decanus – десятник). Учні, що навчались в Studium generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували послідовно такі вчені ступені – бакалавр, ліцензіат, доктор.
Bacca laurei – студент, що провчився два роки, після чого увінчувався вінком з ягодами, медичною практикою займатись не мав права. Це право він отримував після п’яти років навчання, коли здобував ступінь licentiatus in medicinаm, тобто обізнаного з медициною. Doctor (учитель) – це найвище звання, яке присуджувалось після диспуту. Претендент на здобуття вченого ступеня доктора подавав клопотання до факультету, який визначав тему диспуту, наприклад, “Про корисність вживання кислої капусти для п’яничок”, або “Вплив розміщення небесних тіл на перебіг хвороби”. Диспут тривав декілька днів, після чого новоспечений доктор влаштовував для членів факультету гостину і дарував їм дарунки. Під час навчання учні називались студентами (від studere – вчити, вивчати). Студенти обирали з-поміж себе правителя або rectora.
Університети користувались великою автономією, проте знаходились під невсипущим наглядом церкви. Характерною особливістю викладання в середньовічних університетах було те, що всі знання необхідні учню, містяться в працях визнаних авторитетів і суть навчання полягала в тому, щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів. Такими авторитетами, канонізованими церквою, стали праці Гіппократа, Галена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного. У 1300 році папа Боніфацій VIII, під страхом відлучення від церкви, заборонив розтинати трупи, що, звісно, не сприяло розвитку медичних знань.

Медицина України – Руси в IX –XII ст.
Монастирська медицина України – Руси та її основні преставники (IX –XII ст). Протягом багатьох віків християнства на Русі милосердя, допомога ближньому були одним з рушіїв життя руських людей. Святі безсрібники Козьма і Даміан, великомученик і цілитель Пантелеймон це люди, що мали великий дар лікування, зцілили багатьох хворих і були позбавлені життя за те, що своїм прикладом утверджували ідеї гуманізму й людинолюбства.
Разом з християнством, яке прийшло на Русь із Візантійської імперії понад 1000 років тому, були успадковані високі духовно-моральні цінності, що виявлялися в милосерді, співчутті, у служінні ближньому. Утвердившись в нашій Вітчизні, християнство взяло справу лікування під свою безпосередню опіку. Церковний статут св. Володимира оголосив лікарні церковними установами, а самих «лічців» (лікарів) людьми церковними, підлеглими єпископові. Св. Володимир, прийнявши хрещення, будував церкви й лікарні, запровадив десятину для вбогих, сиріт, старих і немічних. Як засвідчують літописи, св. Володимир звелів розшукувати по місту хворих і доставляти їм додому поживок; те саме робили й інші князі, які будували спеціальні палати при церквах, де «покоїли трудних» тобто хворих.
З Візантії разом із християнством прийшли на Русь і тодішні погляди на лікарську справу, зокрема, як на предмет безпосереднього відання й опіки церкви.
Носіями й розповсюджувачами цих ідей були монастирі, що створювалися на взірець грецьких. Вони стали культурними центрами України - Руси, осередками й поширювачами знань, у тім числі й медичних. Відомий дослідник руської культури митрополит Серафим Чичагов писав: «Перші зерна медичних знань принесені в Київську Русь з Греції з прийняттям християнської релігії, і першими поширювачами медицини в нас були монахи, переважно з Афонської гори». У стінах монастирів, поєднавшись з традиційними навичками східних слов'ян, вони дали рясні сходи, що виявилось у створенні своєрідної, характерної тільки для України - Руси культури, в основі якої лежали високі духовно-моральні категорії християнського вчення.
Велику роль в історії української медицини відіграв Києво-Печерський монастир, заснований в ХІ ст. Прп. Антонієм та Феодосієм. Києво-Печерський монастир вже з перших років свого існування став не тільки одним з центрів православ'я, але й осередком вітчизняної культури літописання, мистецтва, архітектури. Тут жили і працювали видатні письменники, художники. Перші ченці Печерського монастиря прийшли з Афонської гори, де за імператора Романа при монастирі була закладена св. Афанасієм «лікарня хворих ради», і принесли з собою лікарські знання. Печерський Патерик доносить до нас відомості про кількох подвижників печерських, що уславилися своїм лікарським мистецтвом. На скрижалях вітчизняної історії значаться імена таких подвижників, котрі славилися даром зцілення й лікування хворих, як Антоній Преподобний, Даміан, Агапіт Печерський, Пимен Посник тощо. Чимало праведних «лічців» жило в Києві за часів Ярослава Мудрого, при дворі князя Всеволода Ярославича та його сина Володимира Мономаха.
Антоній Преподобний засновник Києво-Печерського монастиря, що багато років провів в Афонському монастирі, де й засвоїв медичні знання. Антоній цей «пречудний лікар», як іменує його монастирська хроніка, особисто доглядав хворих, яких лікував, давав їм «вкушати» цілюще «зілля». Служінням ближньому преподобний Антоній здобув палку любов не тільки простого люду, а й князів. Так, вилікувавшись в Антонія, великий князь київський Ізяслав подарував обителі гору над печерами, «ігумен же і братія заклала церков велику і монастир... І відтоді почав зватися Печерський монастир...» зазначає літопис.
Нам відомий лікар і друг чернігівського князя Миколи Давидовича Петро Сиріянин, що вступив разом з ним 1106 р. до Печерського монастиря, якого літописець називає «лечець вельми хитр», і який, коли «блаженний князь од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради».
Ченці з Києво-Печерського монастиря ішли в сусідні руські землі, засновували нові монастирі, сприяючи тим широкому розповсюдженню медичних знань, нагромаджених у стінах Лаври. «Від Печерського монастиря Пречистої Богородиці многі єпископи поставлені були, і яко світила освітили всю руську землю святим хрещенням», так говориться у стародавньому сказанні про монахів Печерської обителі.
Монастирська медицина була організатором перших на Русі лікарень. Найперші згадки про монастирські лікарні відносяться до XI ст. Вони були відкриті при монастирях у Переяславі та Києві на Дніпрі, згодом в Новгороді, Смоленську, Львові. Жоден монастир на Русі не будувався без «шпитальних палат». З моменту свого виникнення монастирська медицина стала на ворожі позиції стосовно медицини язичницької. У «Статуті про церковні суди» св. Володимира серед злочинів проти віри, крім волхвування, значиться ще «зелейництво», тобто використання різних лікувальних засобів язичницької медицини. Її представники, волхви і знахарі, були оголошені слугами диявола, їх почали переслідувати.
Серед народу нові погляди вкоренилися не відразу, і тривалий час відбувалося змішування язичницьких уявлень з християнськими. Особливо гостро протистояння різних поглядів виявилось у ставленні до волхвів: в одних випадках народ відкрито виступав проти них (1071 р. в Білоозері, 1227 р. в Новгороді), а в інших, навпаки, ставав на бік волхвів, як то було в Новгороді за князя Гліба.
Представники монастирської медицини були головними медичними діячами Русі до XVI ст. Так, у «Домострої» - літературній пам'ятці тих часів, що являє собою збірку правил про різні обов'язки людини, зовсім немає світської медицини, й увесь розділ, присвячений тому, «яко лікуватися», цілковито грунтується на християнсько-монастирських поглядах у галузі медицини. «Якщо Бог пошле на кого хворобу або яку слабість, то лікуватися Божою Милостю, та сльозами, та молитвами, та постом, та ласкою до вбогих, та щирим каяттям». Медична допомога в монастирських лікарнях полягала у застосуванні цілющих трав та мазей. Сюди відносився і догляд, який отримували хворі в монастирських общинах у вигляді регулярного харчування, чистого одягу та білизни, промивання ран та доброго заспокійливого слова. Лікування супроводжувалось релігійними обрядами, такими як молебень, помазання єлеєм тощо.
Давньоруські монастирі були також центрами культури. Сюди надходили античні й ранньосередньовічні медичні рукописи. На слов'янську мову їх перекладали монахи (монахами були літописці Никон, Нестор тощо). Написані на пергаменті, ці книги дійшли до наших днів.
У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися свідчення про лікування хвороб, виходячи з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, і за писемними джерелами «Аскліповим і Галіним» (від Асклепія і Галена), як у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн.
Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник Святослава», перекладений у Х ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.
В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність найвищого порядку. Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения, седания, едения й всього обычая его пытай».
В “Ізборнику” знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади, шкірні хвороби, а також опис деяких виродливостей раку. З лікарських засобів згадується блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування, підкреслюється особливе значення для здоров'я постійного підтримання бадьорості “печаль далече отрини от себе, да невскоре состареешися”.
Медицина часів Київської Руси-України мала кілька напрямів, зокрема процвітала хірургія як найважливіша галузь практичного лікування. Це було зумовлене частими війнами і побутовими травмами. Хірургія давньоруською мовою називалася «різання», а хірург «різалником». Тогочасні хірурги володіли технікою операції на черепі при епілепсії та інших захворюваннях. В XI ст. найпоширенішим видом хірургічного втручання була ампутація кінцівок, при цьому «різалник» мав домогтися безгнійного загоєння ран з ледь помітним шрамом.
Були відомі також ортопедичні прийоми, масаж, лікування виразок. Дьоготь вважався одним з основних засобів для зцілення найрізноманітніших захворювань шкіри, зокрема корости. Ним заливали також трупів й могили тих, хто загинув від чуми. Відходи поташу, що містили кальцій, застосовували при опіках.
Введенням у лікувальну практику багатьох засобів рослинного і тваринного походження медицина західноєвропейських країн, Візантії та народів Малої Азії значною мірою завдячує вітчизняній народній медицині.
За прикладом давньоруських «лічців» Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квіти липи, березовий сік, називаючи ці засоби «руськими ліками».
Як уже зазначалося, на жаль, медичних пам'яток часів Київської Руси-України майже не збереглося. Багато творів загинуло у вогні пожеж під час феодальних воєн та іноземних навал.
Життя печерських подвижників об'єднані в збірник, відомий під назвою «Києво-Печерський патерик», який розповідає про цілу плеяду монахів-цілителів. Видатний український історик і державний діяч М.Грушевський дав дуже високу оцінку “Патерику”, назвавши його “золотою книгою” українського письменного люду. Автори «Патерика» Нестор, Симон і Полікарп були сучасниками подій, пов'язаних з виникненням монастиря. За їх свідоцтвом, вже в XI ст. в монастирі була лікарня, куди приносили і приводили різних хворих - хірургічних, терапевтичних, хворих з психічними і нервовими захворюваннями (знаменита “келія біснуватих”, яка існує по сьгоднішній день). Ще при Феодосії - ігумені Києво-Печерського монастиря (10621074) - був заведений такий порядок: усіх хворих, що приходили до монастиря, спочатку дивився настоятель, який направляв їх до одного з ченців-«лічців», виходячи з характеру захворювання.
Так Св. Аліпій Іконник лікував переважно хворих зі шкірними захворюваннями. Свою основну професію іконописця він вдало поєднував з лікуванням, використовуючи як лікарські засоби фарби, якими писав ікони. Рослинні барвники грали важливу роль в лікуванні шкірних хвороб у багатьох народів. Аліпію приписували спроможність виліковувати найрізноманітніші гострі і хронічні шкірні захворювання. Під час лікування Аліпій брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змазував нею гнійні виразки, роблячи це кілька разів. Потім хворий змивав фарбу водою. Видужання хворого викликало захоплення пацієнтів. Фарбами лікували не тільки шкірні хвороби. Фарбою індіго, сандалом, кубовою фарбою давньоруські лікарі успішно виліковували «вогневиці», малярію, пропасницю. Жовті і червоні фарби застосовувались при гнійних виразках і ранах.
Прп. Даміан Цілитель лікував тільки дітей, Св. Григорій Чудотворець психічно хворих.
Особливо треба відзначити життя і лікарську діяльність ченця Агапіта, який за свідченням «Києво-Печерського патерика», мав велику популярність серед усіх верств населення стародавнього Києва.
Хто ж він, цей легендарний лікар? Де навчався мистецтву зцілення людей? Єдиним джерелом для дослідження медичної діяльності Св. Агапіта (як й інших ченців) є «Києво-Печерський патерик».
Агапіт - киянин, прийшов у монастир ще за Антонія. На жаль, рік не зазначено. Невідома й дата народження Агапіта, немає відомостей про минуле його життя. «Патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія.
Щодо методів, якими користувався Агапіт (він лікував в основному травами), то в ті часи кожний «лічець» сам виготовляв ліки, був носієм і досвіду, і секретів своїх попередників. Агапіт славився також умінням підбирати продукти харчування для хворого. Крім того, він користувався засобами, завезеними з інших країн. Так, коли лікар вірменин відвідав Агапіта, то знайшов у нього «зелие», про яке сказав: «Несть се от наших зелий, но мню яко се от Александриа приносять». Цікаво, що на долонях Св. Агапіта були знайдені залишки міді та пилок рослин з берегів колишньої Візантії. Вважається, що це є складові частини ліків стародавнього українського лікаря.
Взагалі, цікавими були взаємовідносини між Агапітом і Вірменином, який досконало володів усіма способами діагностики і прогнозом хвороб, міг по «жилобиению» (по пульсу) передбачити перебіг захворювання. Але суперництво між ними спалахнуло через заздрість Вірменина після довгого і безуспішного лікування ним князя Володимира Мономаха. Вірменин і його однодумці намагалися навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла на ченця.
Лікарська діяльність Агапіта дістала відображення в гравюрах XVI - ХУІІ ст. Одним з перших іконографічний портрет Агапіта, надрукований в «Патерику» (1661 р.), зробив гравер Києво-Печерської Лаври Ілля. Збереглися зображення лікаря в монументальних розписах лаврських храмів.
1982 року на фасаді будинку колишньої Микільської церкви на згадку про першого видатного лікаря України - Руси встановлено бронзову дошку з його барельєфним портретом.
Проте зображення Агапіта, як правило, різні. Це й зрозуміло: кожний художник користувався особистим розумінням образу стародавнього лікаря.
Світська та народна медицина. Проте монастирська медицина на Русі не була монополістом. Існувала й світська, мирська медицина.
За часів князювання Володимира Святославича (9781015) Україна - Русь підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи. Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню і об'єднанню слов'янських князівств. З прийняттям його зміцнилася позиція України - Руси серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства зміцнило зв'язки України - Руси з Візантією найкультурнішою країною тогочасного світу.
Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок слов'янською мовою, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.
З часом почали перекладати не лише книги релігійного змісту. Ярослав Мудрий (10191054), як про нього пише літописець, «собра писце многи, й перекладаше от грек на словенское письмо, и списаше книги многи».
По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим заробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну допомогу. А отже зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір'ям у населення і представників влади.
У ранніх наших збірниках законоположень («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Поруч з лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікарських рослин.
У Візантії, яка була «вогнищем» медичних знань, вже у V столітті видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів вихідців з Візантії, зажило великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В посольстві св. Володимира був лікар Іоан Смера.
Київський князь Володимир Мономах, який правив на рубежі ХІ-ХІІ ст., у складеному ним “Повчанні” закликав власних синів як майбутніх правителів: “Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких. Не залишайте хворих без допомоги”.
Онука Володимира Мономаха – Євпраксія - зробила справжній революційний крок – написала медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та профілактики деяких захворювань
В 30-х роках ХІІ ст. вона пише медичний трактат “Мазі”. Руські історики вважають його першою науковою працею, написаною жінкою.
Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині – загальний огляд уявлень про гігієну. У другій частині – поради щодо дотримання гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій частині – положення про гігієну харчування. В четвертій – інформація про зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних та шкірних хвороб. В п’ятій частині - серцеві та шлункові захворювання та поради з їх профілактики.
Деякі поради, дані Євпраксією, цілком відповідають сучасним поглядам. Наприклад, у главі “Як повинна вести себе вагітна жінка”, вона дає пояснення тому, що вагітна повинна остерігатися втоми, не повинна підніматися вгору, мусить митися в лазні із помірною температурою. У главі “Як повинна вести себе годуюча жінка” Євпраксія-Зоя пише про те, що жінка, яка годує немовля, повинна бути молодою, здоровою, із помірною вагою, та мати біле молоко із приємним запахом. Така жінка повинна тримати тіло своє в чистоті, тобто митися в лазні кожних три дні. Окрім цього вона повинна отримувати допомогу у вигляді додаткового харчування.
В зв’язку із постійними війнами, в яких перебувала Україна – Русь, одним із пріоритетних напрямків тогочасної медицини була травматологія. Ось як історик описує сцену ворожого нападу на руські міста в ХІІ ст. “Ворог опускав меча лише задля відпочинку і одразу знову починав проливати кров. Задля вічної скорботи нащадків, ці злодії, осквернивши церкви та домівки, піддавали вогню древні книги та рукописи, які там зберігалися, тим самим позбавивши нашу історію назавжди цікавих пам’яток. Столиця, що славилася перед тим багатством та славою, за один день позбулася своєї краси, залишився лише дим, попел, закривавлена земля, трупи та обгорілі церкви. Жахливий морок смерті лише деінде переривався глухими стогонами окремих страждальців, порубаних мечами, але ще не позбавлених життя та почуттів”.
На противагу руським монастирям, монастирі Західної Європи вже із 1228 року перестали надавати допомогу хворим та пораненим. Це пов’язано із тим, що в зазначеному році католицька церква, яка вважала заняття хірургією гріховним, постановою Вюрцбурзького собору заборонила духовенству надавати допомогу пораненим. Цим католицька церква сприяла поглибленню протиріч між внутрішньою медициною та хірургією, яка на довгий час залишилась в руках цирульників та пастухів.
Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових інфекцій, сибірки, віспи та цинги. В історичних літописах несприятлива епідемічна ситуація називалася “мором”. Епідемії спустошували міста та села. Армія під час епідемій втрачала більше людей, ніж під час військових дій. Ще не в змозі встановити причину масової загибелі, люди середньовіччя шукали засобів боротьби з нею.
Кожна епідемія ретельно реєструвалася в літописах як чергова різновидність мору. Першим і найголовнішим заходом було “запирання вулиць”, тобто карантин. Заражені місцевості оточувались. Підозрілі товари, предмети та будівлі померлих спалювались. Інші будівлі випалювались протягом 3-4-х днів сосновими дровами та полином. Померлих ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях.
Повідомлення із заражених районів до 7 раз пропускались через вогонь і щоразу переписувались. Військові загони, які повертались із “чумних районів”, витримувались в карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих відводили в ліс для ізоляції, де залишали під наглядом інших воїнів.
Щоб ізолювати епідемічні вогнища, законодавство суворо забороняло спілкування між жителями заражених та незаражених районів. Щоб перешкодити переходу жителів із епідемічних районів в інші місця, ставилися застави, пости на всіх можливих переправах. Дороги перекопувались та завалювались деревами. Купці з товарами затримувались, а всі розмови із людьми, що підходили до охорони, проводились на відстані десятків метрів.
У Київській Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сира печінка тріски - для лікування так званої курячої сліпоти, боброва струя - як тонізуючий засіб, застосування для лікування цинги клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб - цибулі, часнику, хрону, редьки.
З давніх-давен у побуті народу в містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст. було дерев'яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом.
Важко зараз говорити про стосунки монастирської медицини і світської. Але немає сумніву, що, незважаючи на окремі випадки антагонізму, то була єдина система медичних знань і медичної допомоги. Вона була об'єднана спільною християнською релігією, спільним ідеалом служінням ближньому.
Значно затримали розвиток медицини, як і всього господарського життя й культури України - Руси, навали кочівників (XIIIXV ст.), що призвело до занепаду Руської землі.

Лекція N 5.Розвиток фармації на американському континенті
Розвиток древніх цивілізацій на американському континенті, підкоряючись основним закономірностям історичного процесу, йшов іншими шляхами, ніж в країнах Старого Світу. Народи доколумбової Америки не знали колеса та плуга, індіанці не будували млинів і не тримали домашньої худоби, не плавили заліза. У той же час вони досягли досить високого рівня в різних галузях знань. Індіанці обробляли картоплю, кукурудзу, томати, квасолю, гарбуз, дині, какао, бавовну, ананаси і тютюн, які не були відомі в Східній півкулі.
В середині минулого століття була розшифрована ієрогліфічна писемність майя. Серед збережених середньовічних рукописів корінного населення виявилися «Кодекс Пополь Вух» (Про епідемії), «Кодекс Малвабечі» (Про лікування). Залишили свої записки і очевидці подій підкорення Америки. Згідно з цими джерелами, в доколумбової Америці не було єдиної медичної традиції і до моменту початку завоювання (Колумб відкрив Америку 12 жовтня 1492 р.) ці народи досягли рівня розвинених рабовласницьких суспільств Стародавнього Сходу, Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.
Ацтеки, майя та інки знали будову людського тіла, вміли бальзамувати тіла померлих. Для цього вони застосовували бальзам толу, що складався з перуанського бальзаму, деревної смоли, ментолу, таніну та інших природних сполук.
Причинами хвороб у аборигенів Америки вважалися особливості календарного року, погані вчинки, відхилення від прийнятих норм етичної, релігійної і сексуальної поведінки, невчинення жертвоприношень, а також вплив неземних і магнетичних сил, незалежних від людини.
У кожного народу на континенті були свої божества, за якими визнавалося управління здоров'ям: одні посилали хвороби, інші охороняли від них. Так, майя поклонялися богині дітонародження Іш-Чель і богу смерті Ax-Пучу, а такі хвороби, як лихоманка, жовтяниця, кривава блювота і геморой, пов'язували з молодшими божествами - мавпами. У північних племен здоров'ям керував великий дух Маніту. Інки поклонялися поховань предків, духи яких, як вважали, впливали на долі і здоров'я людей. Бог Мамакоча шанувався у інків як покровитель здоров'я і захисник від хвороб, а син бога Сонця Імайяну «вказував» трави, придатні для лікування. Найбільше було божеств у ацтеків: Тзапотлатена шанувалася як богиня ліків, Ксіпотомек «курирувала» шкірні захворювання та хвороби очей, богиня любові Ксочікетзаль могла покарати бубонами і висипанням на шкірі, бог дощу Тлалок посилав хвороби ніг, виразки та застуду. У той же час у народів Америки були уявлення про природні причини захворювань, які пов'язувалися з умовами життя самого хворого. Аборигени Америки мали певні уявлення про можливості зараження від хворих людей, знали такі хвороби, як малярія, лихоманка, параліч лицьового нерва, епілепсія, меланхолія, божевілля, марення і т. д. Лікуванням хвороб займалися знахарі і заклинателі, які, як правило, ставилися до жрецького стану і зберігали таємницю свого мистецтва всередині роду. У ацтеків існувала спеціалізація: лікарі-травники, хірурги, акушери і т. д.
Застосування лікарських засобів на континенті грунтувалося на багатовіковому емпіричному досвіді народів і одночасно було тісно пов'язане з магічними ритуалами та віруваннями. Американський континент мав багатющим арсеналом лікарських засобів рослинного походження, який не був відомий в Європі.
У Центральній Америці, на території сучасної Мексики, виникла культура ацтеків (ацтеки прийшли в долину Мехіко в XII в.), В якій знайшли відображення багаті культурні традиції інших народів - тольтеків, сапотеків, Міштеки. Ацтеки знали близько 3000 цілющих рослин. Для знеболення пологів породіллі давали настої, відвари і соки відповідних рослин. При пологах застосовували рослина сасауакте для запобігання розривів м'язів і стимуляції пологів. Для інтенсифікації виділення грудного молока, для лікування післяпологових ускладнень, для відлучення дитини від грудей також застосовувалися водні витягання з лікарських рослин. Одним з таких широко застосовуваних рослин була наперстянка, яка увійшла в європейську медицину спочатку як блювотний (в XII в.), Потім як сечогінний засіб (у XIII ст.) І лише в XIX в., Після знайомства з медициною ацтеків, отримала визнання як найцінніший серцевий засіб.
Створені ацтеками сади лікарських рослин вразили іспанців, хоча Західна Європа вже знала про існування ботанічних садів (фармацевтичний сад Карла Великого).
У «Кодексі Бадіа», продиктованому ацтекським лікарем Мартіном де ля Крус в 1552 р., описано 285 лікувальних рослин, з них 185 рослин зображені на кольорових малюнках. У «Кодексі» вказані правила збору, зберігання, приготування препаратів з рослин, призначення цих ліків при різних захворюваннях. В даний час багато з цих лікарських рослин вивчені і введені в фармацевтичну практику. Це іпекакуана (відхаркувальний і протіводізентерійное засіб), кора хінного дерева (водні відвари володіють протималярійних дією), «кокауатл» - насіння какао і кактус «пейотль» (тонізуючий і наркотичний засіб), листя коки, які індіанці змішували з золою інших рослин, закладали за щоку і повільно жували. Листя надавали тонізуючу дію, підтримували м'язову енергію, притупляли почуття голоду. До сих пір індіанці беруть листя кока в дорогу при довгих переходах в горах і при важкій роботі. Широко застосовувався перуанський бальзам (протівочесоточное засіб), кореневище гельвезія (стріхніноподобное дія) та інші. Відомо про дію трави «матеклу», прикладання якої до ока виліковує гострі запальні захворювання очей і протягом двох діб розчиняє більмо.
Серед цивілізацій, що існували в Америці до завоювання її європейцями, особливу увагу привертає високорозвинена культура майя (сучасні Гватемала, Гондурас, півострів Юкатан). Цивілізація виникла в I тисячолітті до н.е. Основою господарства майя була обробка різних сортів кукурудзи. Вирощувалися також бобові, картоплю, какао, перець, агава, тютюн. Розроблялися соляні родовища. Індіанці майя займалися полюванням, рибальством і бджільництвом.
Богами-покровителями лікування у племен майя вважалися Іцамну, його дружина Іш-Чель, а також Кит-Болон-Тун. Писемність майя зафіксувала багату термінологію, яка відповідала таких захворювань, як ангіна, астма, водянка, геморой, гарячка, ревматизм, короста, сифіліс і т. д. Способи лікування індіанців майя і застосування ними лікарських засобів відображають тісну взаємодію емпіричних знань і релігійно-містичних уявлень і дій. Застосовувався висмоктування наривів із застосуванням роги великої рогатої худоби, що супроводжувалося заклинаннями. Для лікування травм використовувалися напої з людської сечі, в якій були зварені ящірки. Для лікування більма на око накладалися свіжі екскременти ігуани, при лихоманці - м'ясо ягуара, а його шкура, кістки і екскременти, перепалені і змішані зі смолою, використовувалися як засіб від безумства. Порошок з висушеного хвоста лисиці-самки застосовувався при кольках. При зміїних укусах до ранки прикладали ліану (подібне лікується подібним). При кривавій блювоти давали напій з перепаленого пір'я червоної папуги. Призначалися дієта, масаж, парові лазні, інгаляції і клізми. При складних операціях практикувалися наркотичні засоби з лікарських рослин і грибів. Лікування жіночих хвороб також було досить ефективним завдяки численним лікарським засобам, які готувалися з місцевих рослин, мінералів і частин тварин із суворим дотриманням доз. Лікарські засоби майя в залежності від їх лікувального ефекту поділялися на холодні (наприклад, гарбуз), які застосовувалися при лихоманці, і міцні (наприклад, мед), які застосовувалися при лихоманці і загальної слабкості. Європейські вчені відзначали, що «в цій країні росте велика кількість рослин з різними властивостями. Якби тут опинилася людина, що розуміє в них толк, то знайшов би їх дуже корисними й ефективними тому, що немає хвороби, при якій місцеві індіанці не застосовували б рослин. Однак якщо їх запитати про властивості рослин, то вони скажуть, що ці «холодні» а ці «гарячі».
Стародавні майя застосовували рослини в свіжому, сухому і подрібненому вигляді, виготовляючи з них припарки, порошки, настої, відвари, бальзами, мазі і вживаючи їх для загоєння ран, лікування набряків ніг, при затримці сечі, при зубному болю. Особливе значення мав напій з рослини бальче - як очисне і противоглистное засіб. Індіанці користувалися і коригуючими засобами - з цією метою вони застосовували мед або перець.
Крім рослин індіанці майя застосовували і ліки тваринного і мінерального походження: білок пташиних яєць (при ранах і саднах), свіже м'ясо, кров, женекое молоко (при крововиливах в око). Вапно, селітра, ртуть, сірка, миш'як та інші речовини використовувалися у формі мазей для зовнішніх цілей. При лікуванні ран і переломів застосовували «шини» з пір'я великих птахів, пластирі з рослин, які володіли ранозагоювальними і антибіотичними властивостями. Шовним матеріалом індіанцям служили нитки волосся і волокна агави.
Плем'я інків займало територію сучасних Перу, Болівії, північного Чилі і північно-західній частині Аргентини. У інків в медицині існувало раціональне начало у вигляді емпіричних відомостей про природу деяких захворювань і способах лікування, а також релігійно-містичні уявлення та ритуали впливу на хворобу. Хвороба представлялася наслідком гріха або чаклунства, і по тяжкості її судили про ступінь провини хворого. Певне значення надавалося зв'язку ряду захворювань (простудних, що вражають суглоби, психічних розладів) з певним часом року і кліматом.
Здатність лікувати лікарськими травами у інків передавалася від батька до сина. Треба було, щоб лікарі були досвідченими зелейниками. Зловживання лікарськими рослинами для одурманення каралося смертю. Особливе значення в культових обрядах інків придбали листя коки. Їх жували в сухому вигляді в суміші з гашеним вапном. Ще раніше в індіанців високогірних районів Перу, також як і в індіанців майя, кока була засобом для зняття втоми та усунення почуття голоду. Тільки в другій половині XIX ст. кокаїн (алкалоїд з листя коки) увійшов в практику європейської медицини в якості ефективного анестезуючого засобу. Серед лікарських рослин були широко відомі бальзами: толуанский (антисептик і ароматичний засіб), перуанський (лікування шкірних захворювань), копайскій (при гонореї у поєднанні з кубеба і сантали). Медицині та фармації інків були відомі лікарські засоби для лікування прокази (чаульмугрова олія) в той час, коли європейська медицина була безсила проти цього захворювання. Особливою популярністю користувався мате (парагвайський чай, як тонізуючий), а також кураре. Останній готували для полювання на різних тварин із суміші різних алкалоідоносних рослин шляхом отримання водних настоїв, подальшого їх упарювання, додавання до залишку молочного соку каучуку. Навіть легке поранення тварини стрілою приводило до ії знерухомлення. Фармація південноамериканських індіанців використовувала також насіння сабаділли і корінь сарсапарільї (при ревматизмі), бульби і смолу ялапи (як сильне проносне), корінь ратанії (в'язке), динне дерево (для поліпшення травлення).
Із сировини тваринного походження інки застосовували кров, жир, внутрішні органи кондора, лам, морських свинок. Використовувався тваринний вугілля з вовни лам і пташиного пір'я як кровоспинний засіб. Для лікування ран бразильські індіанці застосовували великих мурах з сильними щелепами. Мурах підносили до края рани, мурашки захоплювали щелепами шкіру і «зшивали» краї рани. Після цього тулуба мурах відсікали, а голови залишали в рані до повного загоєння. При цьому мав місце подвійний ефект: механічне зшивання країв рани і знезараження її за рахунок мурашиної кислоти (про існування якої аборигени нічого не знали).
У державах майя, інків та ацтеків існували чіткі форми організації медичної справи. По-перше, органи, які займалися регулюванням діяльності лікарів. Наприклад, в армії ацтеків існували спеціальні люди, які виносили поранених з поля бою. У містах були влаштовані госпіталі та ізолятори для хворих з невиліковними хворобами. Були розроблені заходи на випадок масових захворювань, аж до евакуації населення з небезпечних районів. В Імперії інків були засновані органи, які організовували притулки для хворих і калік. Калікам заборонялося жити в містах, хворим від народження заборонялося вступати в шлюб.
Таким чином, народи, що населяли територію Америки, створили багаті і самобутні культурні традиції, володіли значними знаннями в галузі медицини та фармації. Встановлення панування європейців було пов'язане з знищенням культури корінного населення, у зв'язку з чим вона не зробила істотного впливу на подальший розвиток медицини і фармації в Америці і Європі.
Надалі, протягом XVI і XVII вв. колонізація американського континенту європейцями тривала. На початку XVII століття почалося захоплення американських земель Англією і Францією. До 1760 р. в Північній Америці вже існувало 13 англійських колоній з населенням 1,6 млн людей. Рівень розвитку медицини і фармації в Англії, звичаї країни надали домінуючий вплив на розвиток американської медицини і фармації в цей період. Так, перші поселенці лікувалися переважно домашніми засобами, привезеними з собою з Англії, користувалися лікарських порадників і травниками, виданими на батьківщині. Першу допомогу переселенцям надавали священики, вчителі, освічені люди з почту губернаторів і самі губернатори. Пізніше у великих поселеннях стали з'являтися лікарі і аптекарі. Як правило, один і той же чоловік поєднував обов'язки лікаря і фармацевта.
Підготовка необхідних фахівців в той період в Америці носила ремісничий характер. Медичні знання вони черпали з випадкових книг і спостережень. Аптекарські лавки служили базою для лікувальної практики їх власників. «Лікарі-аптекарі» незалежно від рівня знань мали учнів, яких вони навчали практичним навичкам лікаря і фармацевта. В основі своїй період учнівства копіював європейську модель - для того щоб стати аптекарським учнем, достатньо було мати початкову освіту. Учні проводили в аптеці від 4 до 6 років. Від самого учня залежало, як він згодом буде працювати і як називатиметься - аптекарем, лікарем або хірургом. У більшості випадків, як і в середньовічній Європі, всі ці функції виконувалися однією особою. Свої знання учень набував важкою працею. Він повинен був жити у господаря, не мав права відлучатися з дому ввечері. Навіть одружитися без згоди власника аптеки він не міг. Перший дипломований аптекар в Нову Англію прибув в 1632 р. Це був Гілз Фірміні. У 1692 р. в Массачусетсі вже проживало 134 практикуючих лікаря. Ці лікарі самі готували ліки і відпускали їх хворим. Вони ж давали консультації хворим, як готувати настої і відвари з лікарських рослин.
Перша аптека в Новій Англії була заснована Вільямом Девісом в Бостоні в 1646 р. Кількість таких аптек збільшувалася дуже повільно, цьому перешкоджало наявність магазинів, де поряд з продовольчими, галантерейними та іншими товарами продавалися патентовані лікарські засоби. Заважали також аптекарські лавки, що належали лікарям. В аптеках англійських колоній можна було знайти не тільки привізні патентовані лікарські засоби, але і ліки та сировину рослинного походження: ялівцеві ягоди, коріння ялапи, шафран та ін Продавалися фарби, чай, кава, лляне насіння, різні спеції. Доставка імпортних препаратів здійснювалася через підприємства оптової торгівлі, створені в портових містах Східного узбережжя.
У період колонізації Америки аптечне справа розвивалася стихійно. Перший закон, що стосується фармації, був прийнятий в 1736 р. в колонії Вірджинія. Стосувався він надзвичайно високих гонорарів лікарів і цін на ліки, які встановлювалися довільно. Закон упорядковував величину гонорарів, які вимагали з хворих лікарі, хірурги і аптекарі. Закон також вимагав, щоб у рахунку на ліки точно вказувалися його склад і вартість.
Підготовка фахівців велася так, що між медициною, хірургією і фармацією чітких кордонів не існувало. Розмежування функцій лікаря і аптекаря намітилося з часу відкриття аптеки при Пенсильванській лікарні. В цей час в колонії прибувало все більше лікарів, хірургів і аптекарів з тих країн, де фармація вже оформилася в самостійну науку. Активним прихильником відділення фармації від медицини був Джон Морган, який отримав медичну освіту в Європі і заснував в 1765 р. медичну школу при Філадельфійському коледжі. Морган критикував лікарів за те, що вони самі готували ліки для хворих, і пропонував покласти цей обов'язок на фармацевтів. Морган був першим викладачем теорії і практики медицини, фармакогнозії, рецептури та хімії.
У 1777 р. Континентальний конгрес прийняв резолюцію про реорганізацію медичного відділу армії - вперше в історії американської фармації офіційно встановлювалися обов'язки аптекаря, що складалися виключно з приготування лікарських препаратів. В цей же час були організовані аптеки і лабораторії з приготування ліків для лікарень та військових шпиталів. Медичні асоціації американських міст спільними зусиллями зробили спробу розробки єдиних стандартів лікарських засобів, в результаті чого в 1820 р. вийшла в світ перша Фармакопея США. У 1821 р. у Філадельфії була створена перша американська фармацевтична організація під назвою «Філадельфійський коледж аптекарів», перейменована потім у «Філадельфійський коледж фармації». У коледжі читалися лекції для аптекарських учнів, що було першим кроком на шляху організації систематичного навчання фармацевтів в країні. У 1826 р. Філадельфійський коледж видав «Мануал дрогістов», в якому був прейскурант оптових цін на лікарські засоби, а також список патентованих лікарських засобів з назвами латинською та англійською мовами. Незабаром фармацевтичні коледжі виникли в Бостоні та Нью-Йорку.
1835 р. в штаті Массачусетс і в 1836 р. в штаті Мічиган були прийняті перші закони про якість лікарських засобів. Видання цих законів було пов'язано з численними випадками фальсифікації ліків.
В середині XIX в. почалося освоєння західних областей континенту. У перших рядах підкорювачів «дикого Заходу» йшли місіонери-проповідники, які замінювали одночасно лікаря, хірурга і аптекаря. Для забезпечення лікарської допомоги в країні були організовані спеціальні розподільні пункти, звідки всі товари фургонами вирушали до місця призначення. Потім в освоєні райони Америки стали приїжджати фахівці зі східних штатів або з Європи. Майже всі лікарські засоби готувалися в аптеках, в тому числі і дуже популярна в той час сіра ртутна мазь. Пластир теж виготовлявся вручну. Ввозилося близько 12 патентованих засобів, що застосовувалися для лікування лихоманки, холери, запорів, і т. д.
Значний внесок у розвиток американської фармації (у тому числі і в розвиток фармацевтичної промисловості) внесли німецькі фармацевти. В середині XIX в, тисячі німецьких фахівців, у тому числі лікарі та аптекарі, рятуючись від переслідувань після поразки буржуазної революції в Німеччині (1848-1849) переїхали в США і розселилися по всій країні. Німецькі фармацевти мали кращу практичну і наукову підготовку, ніж англійські хіміки і дрогісти.
Стала швидко рости фармацевтична промисловість, початок якій поклав в 1778 р. аптекар А. Крег, заснувавши у Філадельфії лабораторію з випуску препаратів для діючої армії. Згодом ця лабораторія перетворилася на фармацевтичний завод, а штат Філадельфія зосередив на своїй території більшість фармацевтичних заводів США.
У 1852 р. в країні була організована Американська фармацевтична асоціація. Вона займалася питаннями якості лікарських засобів, освітою фармацевтів, науковими та комерційними питаннями, а також сприяла створенню фармацевтичних асоціацій в штатах.
Відразу ж після закінчення Громадянської війни (1861-1865) в Америці був відкритий ряд фармацевтичних шкіл з різними термінами навчання. На початку XX ст. в США налічувалося вже 48 фармацевтичних коледжів. У 1900 р. була створена Американська конференція фармацевтичних факультетів. Її метою було підвищення рівня фармацевтичної освіти в країні. У 1904 р. в штаті Нью-Йорк вперше був прийнятий закон, згідно з яким закінчення фармацевтичного коледжу було обов'язковою умовою для отримання права на самостійну діяльність і для реєстрації при фармацевтичному управлінні штату. У 40-х р. XX століття в США подібні закони існували вже в більшості штатів.
Кінець XIX в. в США характеризувався бурхливим зростанням фармацевтичної промисловості, а після 1914 р. США стали виробляти власні синтетичні лікарські засоби.

Лекція 6. Фармація та медицина у епоху Відродження. Медицина України-Руси в ХІІІ-ХVІІІ ст.

Епоха Відродження (італ. Rinascimento, франц. - Ренесанс), що охоплює XIV-XVI ст., - Час докорінних змін у соціально-економічному житті багатьох країн Європи, і перш за все Італії, Франції, Німеччини, Англії, Іспанії, Нідерландів. У цю епоху бурхливо розвивається торгівля, все більшого значення набувають міста, з'являються перші капіталістичні підприємства - мануфактури. Поряд з класом феодалів активну роль починає грати буржуазії. Йде інтенсивний процес формування націй. Втрачає свої позиції офіційна католицька церква. Рух Реформації в ряді країн призводить до її розколу. В кінці XVI ст. в Нідерландах відбувається перша в світі буржуазна революція (1566-1609).
Соціально-економічні зміни знаходять своє відображення в культурі та мистецтві. Ідейною основою ренесансної культури стає гуманізм (humanitas - «вдосконалення людини»). З'явилися письменники і поети нового типу, такі як Данте (1265-1321), Петрарка (1304-1374), Бокаччо (1313-1375), Рабле (ок.1494-1553), Брант (1458-1521) та ін..
Архітектори, скульптори і живописці прагнуть до правдивого зображення природи і людини. Леонардо да Вінчі (1452-1519), Мікеланджело (1475-1564), Рафаель (1483-1520), Дюрер (1471-1528), Тіціан (1477-1576), Браманте (1444-1514) в своїй творчості прагнуть відродити традиції майстрів античності. З'являються чудові архітектурні споруди, особливо в Італії. Близько 1445 р. Йоганн Гутенберг (бл. 1400-1468), житель німецького міста Майнца, винайшов книгодрукування. Книги стали друкувати в Італії, Чехії, Голландії, Франції, Бельгії, Іспанії, Швеції та інших країнах.
В епоху Відродження були здійснені великі географічні відкриття. Марко Поло (1254-1324) здійснив подорож в Китай, Васко да Гама (1469-1524) відкрив морський шлях до Індії довкола Африки, Колумб (1450-1506) перетнув Атлантичний океан і відкрив Вест-Індію, а потім і Південну Америку, Магеллан (1480-1521) зробив першу морську кругосвітню подорож.
У галузі природничих наук з'явилися вчені-новатори: Коперник (1473-1543) розробив нову геліоцентричну систему будови Всесвіту. Вчення Коперника отримало свій розвиток в працях Галілея (1564-1642) і Кеплера (1571-1630).
В епоху Відродження інтерес до античних творів поширився і на медицину. У 1525 р. з'явилося перше видання творів Гіппократа. Багато лікарів знову стали використовувати вказівки цього знаменитого лікаря Стародавньої Греції про лікування хвороб найпростішими засобами, нехтуючи півторатисячолітнім досвідом, накопиченим медициною і фармацією з часів Гіппократа. Повернення до примітивних способів і методів глибокої давнини було по суті реакційним і викликало протест передових лікарів XVI в. Одночасно на підставі великого фактичного матеріалу, зібраного алхіміками, і під впливом соціально-політичних зрушень сформувався новий, більш практичний напрямок в медицині, фармації і хімії, що дало початок сучасній науковій фармації. Цей напрямок відомо під назвою ятрохіміі, або лікувальної хімії (iatros - лікар).
Найбільш яскравим і активним протестантом проти необгрунтованого повернення до методів Гіппократа, Галена і Авіценни був Теофраст Парацельс (1493-1541) - реформатор медицини. Його повне: Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм. Ім'я «Парацельс», що означає в перекладі «рівний Цельсу, подібний Цельсу» він присвоїв собі сам уже в зрілі роки. Парацельс народився в Ейнзідельне в Швейцарії, де його батько мав велику лікарську практику і викладав в гірській школі. Медичну освіта Парацельс отримав в університеті у Феррарі (Італія). Не задовольнившись академічними знаннями, отриманими в університеті, і під впливом сумнівів в корисності мистецтва, він відправився в подорожі і навчався у всіх і всюди, де тільки для цього представлялася найменша можливість. Парацельс об'їхав майже всю Європу, включаючи землі сучасних Литви, Білорусії та Західної України і навіть відвідав Єгипет. Під час подорожі він не тільки відвідував університети і медичні школи, а й прагнув вивчати народний досвід лікування хвороб. Для цього він знайомився з методами народних лікарів, знахарів, ворожок, цирульників, збирав відомості про найбільш дієві лікарські засоби. Переходячи з міста в місто, він добував кошти на життя ворожбою, передбаченнями за зірками і лікуванням хвороб. Близько 1523 р. він повернувся на батьківщину в Базель з репутацією знаменитого лікаря, здатного зцілювати найскладніші і небезпечні хвороби.
У 1527 р. Парацельс був запрошений в Базельський університет на кафедру природної історії і медицини. Він прийняв пропозицію і почав читати свій курс лекцій на німецькій мові, порушивши тим самим священну традицію вчених користуватися виключно латиною. Розповідали, що на першій лекції він урочисто спалив перед слухачами твори стародавніх корифеїв медицини, заявивши, що його черевики тямлять в медицині більше, ніж всі ці прославлені авторитети давнини, разом узяті. Якщо це і неправда, то досить правдиво відображає характер вченого. На тлі середньовічної схоластики, непорушності авторитетів і догмата віри це було справді революційне переконання.
Згідно з ученням Парацельса, тваринний організм представляється поєднанням певних хімічних речовин. Хвороби, по Парацельсу, - це не що інше, як відхилення складу організму від своєї норми, тобто чисто хімічна порушення рівноваги, а тому для відновлення цієї рівноваги слід діяти хімічними засобами і способами. Людина створена з землі і складається з повністю або частково горючих та вогнетривких речовин: сірки, ртуті і солі (хімічна теорія Парацельса).
Парацельс вважав, що найбільш дієвими при лікуванні хвороб можуть служити тільки ліки, приготовані хімічним шляхом. З цих коштів він ставив на перше місце «квінтесенцію» (quinta essentia - п'ята сутність) - якесь чудодійний засіб, який він витягував з рослин і мінералів. З хімічних препаратів Парацельс застосовував при лікуванні хворих препарати сурми, що стали згодом широко поширеними і знаменитими засобами у лікарів XVI в., Потім - сірку, миш'яковисті і ртутні препарати, мідний купорос, свинцевий цукор і деякі отруйні та сильнодіючі мінеральні речовини. Велике значення при лікуванні важких захворювань він надавав «золотий тинктурі» (aurum potabile - «питне золото»), що представляє собою не що інше, як червоний колоїдний розчин золота.
Парацельс успішно застосовував ртутні мазі (втирання) при лікуванні сифілісу. З цією метою він особливо рекомендував червоний преципітат і рішуче відкидав як уявний специфічний засіб проти сифілісу - гваякове дерево. Він також вперше рекомендував для лікування деяких захворювань мінеральні води.
Парацельс випробував лікарську дію майже всіх відомих на той час хімічних препаратів. Хімія у нього служила для складання ліків, а не для добування золота. Навряд чи можна знайти відомі той час хімічні сполуки, якими він не користувався б для лікувальних цілей, причому не зупинявся навіть перед вживанням сильнодіючих отрут. Не дивно, що Парацельса часто засуджували, вбачаючи можливість отруєння хворих отрутами. «А чи знаєте ви, що є отрута?», - Заперечував він. - «Все є отрута, і все є ліки. Одна лише доза робить речовину або отрутою, або ліками ». Ці слова Парацельса через сторіччя стали крилатим афоризмом. Розвиваючи свої ідеї, Парацельс став одним з основоположників досвідченого методу в науці. «Теорія лікаря є досвід. Ніхто не може стати лікарем без науки й досвіду », - стверджував він і засуджував тих лікарів, які не мали власних знань (особливо хімічних) і прописували ліки« по книгам ».
Так як хімічні засоби складалися здебільшого з препаратів металів, особливо з сполук свинцю, сурми, міді, заліза і ртуті, які до цього часу майже не вживалися в медицині, то скоро подібні препарати стали готувати повсюдно, користуючись вказівками Парацельса.
Не залишив без уваги Парацельс і рослинні препарати. Критичний дух ученого змусив його і тут провести докорінну реформу. Перш за все, він вказав, що не рослина, що вживається як ліки, діє як таке, але що вона повинна містити речовину, яка і надає лікувальну дію. Замість всієї рослини або, як ії назвав Парацельс, замість «столової приправи», він рекомендував виділяти в можливо чистому вигляді і вживати цю речовину. Перша його робота, пов'язана з рослинами, мала на меті отримання «чистих» препаратів. Такі препарати, які виготовляв Парацельс, отримали назву «medicamenta spagirica» (від spao - тягну і ageiro - збираю), на відміну від «medicamenta galenica», до яких послідовники Парацельса відносили препарати, виготовлювані старими методами. Тут необхідно зазначити, що як новатор Парацельс вперше застосував етиловий спирт як екстрагента (який на той час був відкритий алхіміками) і на його основі став отримувати настойки, екстракти, розчини та інші препарати. Однак виділити діючі речовини в чистому вигляді Парацельсу і його послідовникам, зважаючи на обмеженість їх знань, не вдалося - вони отримали лише сумарні вилучення (екстракти), але їх роботи справили велике зрушення в технології препаратів з рослин і поклали початок їх аналізу, фармацевтичній хімії. Завершити ці роботи вдалося лише трохи більше ніж через триста років.
Вельми значна роль Парацельса у формулюванні і розвитку вчення про «сигнатури». Ми вже знайомі з уявленнями багатьох стародавніх народів (греків, китайців, індусів), що проти всіх хвороб природою створено відповідні ліки і треба шукати якийсь універсальний спосіб розпізнавання - що проти чого призначене. Індуси і китайці намагалися застосовувати рослини на підставі їх забарвлення, греки - на підставі зовнішньої форми.
Застосування лікарських рослин на підставі форми їх окремих частин і зовнішньої схожості з органами людини має місце і в китайській медицині. Так, верхні частини рослин (бруньки, квіти, плоди) рекомендувалося застосовувати для лікування хвороб верхньої половини тіла, стебла - для середньої, а коріння - для нижньої частини тіла. Рослини, що мають кореневу систему в формі бульб, застосовувалися для лікування пухлин.
Закінчену систему вчення про сигнатурах вперше запропонував Парацельс. Він писав: «Властивості і силу рослин дізнаються не по Діоскориду або Мацеру, а по сигнатурі (signa naturae - знак природи), яким природа відзначила кожну рослину». Як приклад він наводить рослина блошниця з червоними плямами на листках, яка вживається для лікування ран. Звіробій з дірчастими листям, на думку послідовників Парацельса, повинен застосовуватися для лікування колотих ран, колючий будяк - проти внутрішніх кольок. Крім форми на призначення рослин вказують смак і колір. За всіма цими ознаками можна відшукати якраз ті ліки, які призначено проти тієї чи іншої хвороби, тобто специфічний засіб, і тоді немає необхідності називати хвороби своїми особливими іменами, а потрібно їх іменувати за діючими проти них ліків.
Однак, незважаючи на помилки, сігнатурісти сприяли множенню відомостей про рослини. Накопичувалися знання систематизувалися, і це привело до угруповання рослин і створенню природних сімейств (Лобеліус, 1570).
Рекомендуючи нові засоби для лікування і вказуючи тим самим нові шляхи застосування хімічних знань, головне призначення яких він бачив в обслуговуванні медицини, Парацельс не був вільний від багатьох містичних, астрологічних і алхімічних вірувань і традицій. Склад більшості його лікувальних засобів в той час не був відомий. Він застосовував «багато таємні кошти» - «аркани» (arcane). Крім того, його хімічна теорія функцій організму виходила з визнання існування в організмі «верховного духу Архе» (від archeio - начальницького), який керує життєвими процесами. Якщо Архей захворює, то в організмі утворюються шкідливі мінеральні відкладення, які призводять до хвороби. Парацельс їх порівнював з опадами винного каменю (tartarus vini) в бочках з вином і тому називав їх «тартаром» (слово «тартар» в давнину у римлян означало «пекло», «геєну вогненну» у росіян).
Незважаючи на такі суперечності, Парацельс був одним з найосвіченіших хіміків свого часу. Він зробив великий вплив на розвиток цієї науки, запліднивши своїм вченням і практичною діяльністю фармацію. Заслугою Парацельса є і те, що він звернув увагу лікарів на хімічні засоби лікування захворювань, він спонукав їх до занять хімією. Головним завданням хімії Парацельс вважав виготовлення ліків.
З часів Парацельса вчені-хіміки виходили із середовища лікарів і фармацевтів (аптекарів). Одночасно хімію почали викладати на медичних факультетах університетів. Все це мало великий вплив на подальший розвиток ятрохіміі, особливо на розширення номенклатури хімічних препаратів, які застосовувалися в якості лікувальних засобів. Окремі речовини і способи їх отримання і очищення вивчалися багатьма лікарями і фармацевтами. Діяльність Парацельса і його послідовників так міцно пов'язала хімію з медициною, що Бойлю (1627-1691) майже півтора століття після смерті Парацельса довелося доводити, що «хімія не повинна більше спиратися на медицину, що у неї є самостійні завдання».
Франсуа Делебое Сильвий (1614-1672) обіймав кафедру медицини в Лейденському університеті. Як і Парацельс, він широко і сміливо застосовував сильнодіючі засоби мінерального походження: срібла нітрат, ртутні солі (каломель і сулему), препарати сурми. Сильвий вважав, що вся медицина повинна бути не чим іншим, як лише прикладної хімією. Для хімії ж він не бачив інших областей застосування, крім медицини.
Закінчуючи огляд епохи іатрохіміі, її слід охарактеризувати як перехідну у розвитку фармацевтичної хімії. В аптеках того часу вперше взялися за виготовлення хімічно чистих препаратів і досягли в цій справі певної міри досконалості. В аптеках, сучасних Парацельсу, вперше навчилися помічати характерні ознаки речовин, що дозволяють судити про ступінь чистоти препаратів. В аптеках епохи Відродження вперше було закладено основу систематичного хімічного методу дослідження чистоти речовин та їх сполук. Під впливом навчання іатрохиміків в містах Західної Європи йшов безперервний ріст числа аптек. Це зростання викликало необхідність отримання по можливості однорідних хімічних препаратів. У зв'язку з цим кожен препарат прагнули отримувати у всіх аптеках за одним і тим же прописом і, таким чином, поряд з численними новими Фармакопеями, з'явилося безліч посібників для складання лікарських препаратів. Аптеки того часу перетворилися на науково-дослідні лабораторії, де було покладено початок широкому вивченню, виготовленню та дослідженню лікарських засобів та багатьох інших хімічних препаратів.
У празькій аптекарській таксі 1659 року наводяться в числі інших такі препарати, які аптеки готували самі: мідний купорос, окис міді, сірчиста мідь, субнітрат вісмуту, сірчанокисла ртуть, свинцевий глет, оцтовокислий свинець, подвійна сіль хлорного заліза та аміаку, окис заліза, вуглекислий калій, селітра, уксуснокислий калій, рідке скло, численні сурм'яні препарати (сульфіди і серокісі сурми, окис сурми, кислий сурьмянокіслий калій або сурьмяна кислота).
Слабким місцем послідовників Парацельса була необхідність випробовувати нові сполуки на людях: фізіологічне випробування і встановлення дозування на тварин стали проводитися значно пізніше. Внаслідок цього кількість отруєнь новими металевими з'єднаннями було велике. У 1566 р. паризький парламент заборонив вживати більшість запропонованих Парацельсом сполук, а лікарям - під загрозою найтяжчого покарання - прописувати їх.
Тепер нам слід розглянути розвиток деяких кустарних ремісничих і промислових хімічних виробництв, так чи інакше пов'язаних з виробництвом фармацевтичних препаратів.
Початок виробництва сірчаної та азотної кислоти в Європі відноситься приблизно до 1300 р. Отримання соляної кислоти описано набагато пізніше. Промислове виробництво азотної кислоти існувало у Венеції в XV в.
З лугів у ремісничих виробництвах (миловаріння, суконне) вживалися сода і поташ. У XV в. в Європі велике значення набуло виробництво селітри (для виготовлення пороху), кустарним способом виготовляли галун, купорос, нашатир, мінеральні фарби. Виникнення мануфактурних виробництв і розширення торгівлі викликали велику потребу в різноманітних хімічних сполуках. З'явилися видатні хіміки-технологи, діяльність яких залишила помітний слід в історії розвитку хімічних виробництв.
Одним з них був Бернар Паліссі (1510-1589). З 1539 р. займався виробництвом фаянсового посуду і розробкою рецептів забарвлених глазурей і емалей. Завзято працюючи протягом 15 років, домігся успіху і прославився своїми фаянсовими виробами, покритими глазур'ю і прикрашеними горельефними зображеннями листя рослин, ящірок, змій, раків, черепах.
Послідовником і найвидатнішим німецьким хіміком-технологом був Йоганн Рудольф Глаубер (1604-1668). Він перший зайнявся грунтовним вивченням існуючої хімічної промисловості. Проте в молодості Глаубер, працюючи в одній з віденських аптек, за три роки опанував необхідним майстерністю і отримав звання аптекаря. Потім він працював в аптеках Зальцбурга, Касселя, Парижа, Ха-нау. У 1644 р. Глаубер отримав запрошення зайняти місце керуючого графської аптекою в Гиссеном. Тут Глаубер працював не покладаючи рук. Він розробив процес отримання концентрованої сірчаної кислоти з зеленого вітріола (сульфату заліза). Розчиняючи в кислоті мідну руду, отримав гарні сині кристали - синій вітріол (сульфат міді), потім з окису цинку - білий, вітріол (сульфат цинку). З цих кристалів помічники Глаубер готували різноманітні ліки. Потім Глаубер переїхав в Амстердам, де в купленому будинку обладнав лабораторію за своїм проектом. Тепер він не тільки здобував славу вправного аптекаря, а й займався науково-дослідницькою роботою. У цій лабораторії перегонкою суміші селітри з сірчаною кислотою Глаубер отримав чисту азотну кислоту, а нагріванням суміші кухонної солі з сірчаною кислотою - чисту соляну кислоту і натрію сульфат (1648, глауберова сіль («Sal mirdbile Glauberi»). У «Furni novi philosophica, oder Beschreibung einer neu erfundenen Destiller »Глаубер описує всі методи і рецепти, які він розробив і вдосконалив. У п'яти томах були викладені всі відомі Глаубер способи одержання різноманітних кислот, солей та інших речовин.
У 1648 р. закінчилася Тридцятирічна війна в Німеччині, Глаубер повернувся на батьківщину і поселився в Вертхаймі. Тут він вперше описав сирий бензол, результат розгону кам'яновугільної смоли. Потім отримав суміш бензолу і толуолу, а також речовину, яку ми сьогодні називаємо фенолом (або карболової кислотою). Лабораторія Глаубера відрізнялася від звичайних аптечних лабораторій. Всюди громадилися величезні печі, скляні реторти і приймачі. Це була радше хімічна майстерня або фабрика, яка являла собою прообраз сучасних великих заводів.
Він займався вдосконаленням отримання вина і оцтової кислоти. Потім отримав «саль аміак секретум Глаубер» (сульфат амонію). Екстракцією отруйних рослин підкисленим водними розчинами азотної кислоти він виділив «покращений рослинний або тваринний початок у вигляді порошку». Ці речовини ми тепер називаємо алкалоїдами. В наші дні стрихнін, бруцин, морфін та інші подібні речовини витягують майже так само, як свого часу Глаубер.
Він одним з перших застосував скло для виготовлення хімічного посуду. Глаубер зауважив, що при додаванні різних речовин колір скла міняється. Згодом він заснував промислове скловаріння в Тюрінгії. У 1661 р. Глауберу вдалося віддрукувати сім томів своєї праці «Орега omnia», де він описав всі склади і спостереження, зроблені ним протягом багаторічного служіння науці. Твори Глаубера дуже вплинули на розвиток технології хімічних виробництв і на розвиток хімії взагалі.
Великим технологом того часу був Ваноччо Бірінгуччо (14801539). Широку популярність здобув його класична праця «піротехнія» в 10 книгах, що вийшли в 1540 р., в якій містилися відомості про випробування мінералів, прийоми пробірного аналізу металів.
Послідовником Бірінгуччо був німецький вчений і лікар Георгій Агрікола (Бауер) (1494-1555). Він був автором твору «Дванадцать книг про метали» («De re metallica libre XII»). Ця книга стала першим серйозним керівництвом з аналітичної хімії металів і мінералів. Роботи Агріколи у вищій мірі сприяли подальшому розвитку аналітичної хімії.
Розділ «Фармація в епоху Відродження» був би неповним, якби ми не розглянули номенклатуру інших лікарських засобів, у тому числі і рослинних, застосовуваних у той далекий час. Цікаво відзначити, що в той самий час, коли Парацельс відстоював своє вчення про вплив хімічних речовин на організм людини, його сучасник, професор медичної академії в Падуї (Італія) Джироламо Фракасторо (1473-1553) опублікував свій твір в трьох книгах «Про контагії, контагіозні хвороби і лікування» (1546). Саме про ці ліки йшлося в третій книзі, яка складалася з 11 глав. У цих розділах було перераховано більше 30 лікарських засобів, що застосовувалися для лікування гострозаразних хворих. Багато з них і понині вживаються в медицині.
Про достоїнства лікарських засобів Фракасторо говорив з позицій досвіду. Йому була відома більш ефективна дія розчинних лікарських засобів. Він зазначав марність застосування тих коштів, які не розчиняються у воді, і приводив перелік нерозчинних засобів, переважно мінералів. Фракасторо писав про широке застосування зборів трав та їх настоїв. Він віддавав перевагу терпким і в'язким засобам: воді з гранатовим вином і оцтом або соком гарбуза, соком помаранчі і т. д. Описував рецептуру пластирів, які складалися з льняної муки, кореня лілії, гальбана, пастернаку, соди, сірки, кедрової смоли , рідкого стираксу.
Медунку Фракасторо називав легеневої травою - пульмонарією. Як відомо, ця назва міцно закріпилася і в ботанічній номенклатурі нашого часу. Для лікування сухот застосовували засоби дуже складного складу, які містили смолисті продукти: терпентин, модринову і ялинову смоли. Таке лікування утрималося до останнього часу (креозот, терпінгідрат). Високо цінувалися проносні засоби: алое, стручки касії, рожевий сироп, модринова губка. Репутація проносних збереглася за цими ліками до теперішнього часу. Як потогінні Фракасторо рекомендує кріп, петрушку, сочевицю, сушені смокви у формі відварів. Велике значення вчений надавав сиропу, які у великому асортименті виготовляли з різних рослин. Як і Парацельс, Фракасторо звертав увагу на використання препаратів миш'яку і ртуті, про що він дуже докладно пише у своїй праці. Фракасторо рекомендував застосовувати ці препарати у формі втирання (мазей) і опудрювання. Інструкція по втирання такої мазі і приписуваний хворому гігієнічний режим мало відрізнялися від установок сучасної венерології. Фракасторо докладно описав ртутний стоматит. У роботі наводилася мазь для лікування гуммозного сифілісу і пластирі з різних засобів, що містять ртуть. Дуже популярним був складний теріак, що складається з декількох десятків інгредієнтів. Теріак відомий у фармації з часів Галена, широко популяризував його і Фракасторо.
Фракасторо висловив цікаву думку про значення пористості порошкоподібних коштів для висушування ран і дав пояснення механізму висушують дію, сутність якого була розкрита фізичної хімією в кінці XIX ст.
Медицина України-Руси в ХІІІ-ХVІІІ ст.
Для дальшого розвитку давньоруської держави не було сприятливих умов. Відсутність міцної централізованої влади, постійні збройні сутички між князями за землі і міста, в тому числі і за Київ, не сприяли розвитку культури, зокрема розвитку медицини. Крім постійних чвар між князями, від яких найбільше терпів трудовий люд, країну спустошували напади кочівників, яким роз'єднані князі не завжди могли дати відсіч.
Тяжкий період в історії Русі настав з нашестям Батия, який у грудні 1240 р. захопив Київ. Найменш потерпіли від кочівників західні руські землі - Волинь і Галичина.
Утворене пізніше Галицько-Волинське князівство відіграло велику роль у захисті руських земель від завойовників із Заходу. Розвиток культури у цьому князівстві був на той час на досить високому рівні.
За часів нашестя кочівників кількість покалічених, хворих, взагалі осіб, що потребували опіки, набагато збільшилася. Але глибокий загальний занепад економічного і культурного життя народу не міг сприяти розвиткові лікувальної справи в ці часи. Припиняються також зв'язки з Візантією, південними і західними слов'янськими народами.
Наприкінці XII ст., борючись проти загрози з боку німецьких лицарів, роздроблені литовські князівства об'єдналися в сильну ранньофеодальну державу. Литовські князі, використовуючи палке прагнення руського народу до визволення від золотоординських племен, порівняно легко підкорили в 1302 р. майже всі західні руські землі. Перед цим польські фео-дали захопили в 1349 р. галицькі землі, а угорськіЗакарпатську Русь.

Медичні школи, перші дипломовані лікарі. Литовці у XIV ст. щодо культури значно поступалися перед українцями: вони не мали писемності, вироблених форм державного права, не знали багатьох ремесел, що були відомі українському населенню. Заволодівши величезними західними і південними територіями України-Руси, що набагато перевищувала Литву кількістю населення, литовці швидко підпали впливові підкорених. Литовські князі приймають християнство, одружуються з руськими княжнами, руська мова і письмо стають державними. Відновлюються торговельні і культурні зв'язки з сусідніми народами. Складалися відносно сприятливі умови для розвитку культурного життя, зокрема для розвитку медицини. Крім церковної літератури з'являються слов'янські перекладні книжки, в яких поряд з текстами релігійного змісту подавалися відомості з астрології, математики, творів Гіппократа, Арістотеля, Галена та коментарі до них.
Найпоширенішим був переклад праці, яка називалася «Галіново на Гіпократа»коментарі Галена до праці Гіппократа «Про природу людини» в дуже скороченому переказі. В ній подається вчення про чотири рідини, з яких складається людське тіло: кров, слиз, червону і чорну жовч. Як Всесвіт (макрокосмос) за античною теорією складається з чотирьох елементів, так і людина також побудована з чотирьох основних елементів і становить «малий всесвіт» мікрокосмос.
Другий поширений твір більш практичного змісту «Тайная тайних, або Арістотелеві врата» псевдоарістотелева праця арабського походження, перероблена в Європі середньовічними схоластами. У творі даються вказівки, як належить лікареві обстежувати хворого, описуються деякі захворювання, подаються поради про харчування, житло, одяг, режим статевого життя.
Чимало медичних відомостей знаходимо в «Проблематах», де докладніше, ніж у всіх відомих стародавніх перекладних писемних джерелах, описано будову і функції людського організму. Головний мозок, за «Проблематами», є центр усього духовного життя людини. Цікаве зауваження автора відносно того, що слиновиділення викликає не лише вигляд і запах їжі, а й саме уявлення про неї.
З XV ст. почалася підготовка учених лікарів у Польщі, в Краківському університеті. Пізніше лікарів готували в Замойській академії в м. Замості (коло Львова).
Академія в м. Замості заснована була з ініціативи графа Яна Замойського в 1593 р. Ян Замойський, який сам здобув освіту в Падуанському університеті, вирішив відкрити за зразком цього університету школу в себе на батьківщині. Папа римський Клімент VIII затвердив статут академії, надавши їй право присуджувати дипломи доктора філософії, права і медицини. Проте король Стефан Баторій, щоб не створити конкурента для Краківського університету, відмовився підтвердити цей папський привілей. Лише в 1669 р. король Михайло Корибут дав Замойській академії всі привілеї університетів і надав професорам академії шляхетські права. Медичний факультет академії був слабшим від краківського. Викладали в ньому всю медицину один-два професори. З 17 професорів медицини академії 12 дістали докторські дипломи в Падуї, 2 в Римі і лише три не були учнями італійських університетів.
Студенти Замойської акадсмії об'єднувалися в земляцтва: польське, литовське, руське та ін. На медичному факультеті кількість студентів не перевищувала 45. При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія проіснувала 190 років.
Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя, вони відіграли певну позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення. Кількість випускників цих шкіл, особливо українців і білорусів, була невелика, вони йшли на службу до феодалів, у резиденції біскупів, осідали в більших містах, обслуговували, звичайно, заможні верстви населення.
Цехова медицина. У XV ст. зруйнований внаслідок постійних нападків турків і кримських татар Київ втратив на деякий час провідну роль в культурному житті українських земель. Таким містом стає Львів.
Вже під 1377 р. в міських актах Львова знаходимо відомості про заснування в місті шпиталю для хворих і бідних. У податковому списку міста за 1405 р. значиться доктор медицини Бенедикт. У 1407 р. в місто проведено глиняними трубами воду, каналізаційні труби було проведено через 70 років. Головні вулиці міста були бруковані каменем, по околицях вистелені дошками. З 1408 р. в обов'язок міського ката входило вивезення з вулиць сміття. В 1444 р. засновано школу «для науки дітей благородних і простих». Перший запис про аптеку датовано 1445 р. Керував аптекою русин Василь. В 1447р. в міських актах вперше згадується про запрошення для задоволення громадських потреб лікаря з платнею 10 кіп грошів (600 грошів). У 1550 р. міським лікарем працював доктор медицини з Іспанії Егреніус з зарплатою 103 злотих на рік. За тих часів у Львові було три міські шпиталі і два при монастирях.
Жителі міста дуже терпіли від частих епідемій, особливо чуми. Одна з найбільших епідемій була в 1623 р,, коли загинуло до 20 тисяч чоловік, вулиці міста були завалені трупами. Боротьбу проти чуми очолював війт доктор Мартин Кампіан, який один залишився з влади міста; портрет цієї мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.
На час переходу Львова і галицьких земель в 1773 р. під владу Австрії у місті було 25 тисяч жителів, з них лікарів 6 (2 французи, 1 італієць, 1 чех, 2 поляки).
Серед українських феодалів XVI ст. значна роль належала князям Острозьким. Вони заснували в Острозі у 1581 р. школу, де крім релігійних наук були і «науки визвольні» та класичні мови; окремі викладачі цієї школи були вихованцями Падуанського університету. В цій школі працював «визначний математик, філософ, астролог » Ян Латошинський, який перед цим був професором у Краківському університеті. В Острозі також функціонував великий шпиталь з річним бюджетом 4000 злотих сума на той час значна. Докладних відомостей про нього не збереглось, але можна гадати, що лікувальною справою там керували дипломовані лікарі. В ті часи лікарська справа була цілком поза увагою і контролем державної влади.
Архівні матеріали свідчать, що лікарі складали з хворими угоди на лікування як на звичайну торговельну справу, брали аванси, часом з дуже сміливими зобов'язаннями в певний строк вилікувати ту або іншу хворобу. Плата за лікування була дуже висока, недоступна для трудового народу. Широкі маси населення взагалі обслуговували не дипломовані лікарі, а лікувальники-ремісники, відомі в нас, як і по інших країнах, під назвою цирульників. Лікували вони, спираючись на віковий досвід народної медицини, і їх слід розглядати як безпосередніх спадкоємців давніх знахарів. У більших містах, виконуючи за приписом докторів медицини різні лікувальні рукодійпі заходи, маючи взагалі близькі ділові стосунки з дипломованими лікарями, цирульники поповнювали свої знання. Таке поєднання досвіду побутової медицини з даними науки сприяло деякою мірою збільшенню обсягу медичних знань цирульників. Окремі з них досягли великої майстерності в лікуванні ран, проведенні ампутацій, операцій витину каменів, виривання зубів і особливо в дуже поширеному засобі лікування кровопусканні.
Зразком для цехів цирульників на Україні був львівський цех, заснований у 1512 р.
Статути цехів цирульників розрізняли таких членів свого об'єднання: 1) учнів, яких на Україні називали «хлопцями» ; 2) підмайстріввони називалися «молодиками», «челядниками» ; 3) майстрів.Учнів приймали віком 12 років, грамотність для них була не обов'язковою. Кожний учень перед вступом вносив до цехової скриньки повний внесок (від 6 грошів до 6 злотих). Навчання учня тривало три роки. Учнів у одного майстра не повинно було бути більше ніж 3-4. Їх вчили ставити банки, сухі та з насічками (криваві), розрізати гнояки, виривати зуби, перев'язувати.рани, накладати лещата при переломах, вправлятн вивихи, виготовляти різні пластирі для лікування ран. Учні вивчали ознаки певних хвороб і, обов'язково, голярську справу.
Закінчивши навчання, учень вносив до цехової скриньки певний внесок (близько 12 злотих), і його вписували в цехову книжку вже молодиком. За більшістю статутів, підмайстер, закінчивши науку в основного майстра, повинен був розпочати «мандрування». Діставши від свого цеху довідку про навчання, він переходив до іншого міста, там звертався до цехмайстра і, за його призначенням, починав працювати челядником в одного з майстрів. «Мандрування» мало на меті ознайомлення молодика із засобами лікування по інших містах. У Києві, Львові, Луцьку та деяких інших містах України під обов'язку «мандрування» можна було відкупитися певним внеском до цехової скриньки.
Попрацювавши три роки, тобто не раніше як через шість років після початку навчання цнрульничної майстерності взагалі, молодик міг клопотатися перед цехом про дозвіл складати іспит на майстра. Діставши дозвіл, він вносив до цехової скриньки 10 злотих і одержував від цеху матеріали для виготовлення іспитових лікувальних зразків. Для іспитів потрібно було виготовити мазі, пластирі (окремі з них складалися з 19 речовин), порошки, направити нову бритву, ножиці, пущадло для кровопускання. Якщо кандидат на майстра одружувався з удовою цирульника або його дочкою, іспитовий грошовий внесок та й сам іспит щодо кількості завдань зменшувався наполовину. Вдова по смерті чоловіка зберігала всі права на майстерню. Цех виділяв для неї підмайстра, який вів справу. Безправний стан підмайстрів не раз викликав страйки їх, якими вони добивалися права на свої окремі збори, на вибори поміж себе старшого, збільшення платні до половини виробітку, запровадження товариських судів тощо.
В жодному статуті цеху цирульників не говориться про контроль лікарів за їхньою працею. Після закінчення іспитів кандидат у майстри влаштовував гостину для свого цеху. Оскільки це в середньому коштувало до 100 злотих, які не завжди міг дати молодий майстер, то інколи дозволялося справити її через рік після іспитів. Невиконання новим майстром цього обов'язку перед цехом каралося штрафом до 5 фунтів воску (близько 20 злотих).
Члени цеху цирульників не користувалися в своїй масі пошаною серед громадянства, і належність до цієї корпорації не вважалася почесною навіть в очах інших цехів. Така негативна репутація цирульників у тогочасному суспільстві пояснювалася поведінкою їх і ставленням до хворих. Між членами цеху панувала жорстока конкуренція. Крім цехових цирульників по великих містах медичною практикою займалося багато цирульників, які в цехи з тієї чи іншої причини не були вписані. Називалися вони «партачами» (приватниками). Між обома цими групами постійно тривала запекла боротьба.
Одним з найпоширеніших методів лікування, яким користувалося міське і сільське населення, було кровопускання. Його широко практикували цирульники в майстернях, лазнях і по домівках. Поміщики перед початком весняних польових робіт наказували робити кровопускання своїм кріпакам, щоб звільнити їх від зимової «спрацьованої» крові. Вважали, що кровопускання посилює міцність і працездатність.
Опікувально-лікувальні заклади. В історії медицини на Україні не можна обминути братств – організацій християнського міщанства, які в період ХV-ХVII ст мали ведике значення в житті народу, в його боротьбі проти національного гноблення і спроб окатоличення. Братства існували здавна. Вони займалися різноманітною роботою: благодійницькою і освітньою діяльністю, допомагали збіднілим членам своєї парафії тощо. В описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом подорожував через Україну до Москви в 1654 р., читаємо: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок. Братські притулки вже в XVI ст. дістають назву шпиталів (від лат. hospitalis гостинний).
Одним із значних на Україні було Львівське братство. Найдавніші писемні пам'ятки про його існування ми знаємо з 1439 р. Найбільшого впливу братство набуває в другій половині XVI ст. Воно має свою друкарню, обладнання якої спочатку складалося з викупленої із застави друкарні Івана Федорова. З школи братства виходять перші викладачі «вільних наук» для Києва, Луцька, Вільно, Слуцька та ін. При Онуфрієвському монастирі братство влаштовує у 1522 р. шпиталь, для якого пізніше дістяє матеріальну допомогу.
Історія України XVIXVII ст. характеризується запеклою боротьбою українського народу за свою національну самобутність. Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчами брали й ліки.
Військові шпиталі були й у монастирях: Лебединському біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. В козацьких шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не тільки інваліди, тут також лікували поранених та покалічених. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади на Україні.
В самій Запорізькій Січі були цирульники-професіонали. Так, у 1675 р., коли турецькі війська несподівано напали на Січ, під час боїв було, як про це йдеться в літопису Величка, «ранено до осмидесяти товариства», яких кошовий Іван Сірко «целюрикам сечовим, за награждение им данное лечити приказал».
Запорізька Січ задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників. Медична канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі командирувала лікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів звертався через гетьмана К.Розумовського в Петербург з проханням призначити до запорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой й помощниками». На це клопотання було видано згоду, але медичний пункт з дипломованим лікарем так і не було відкрито.
Винятково тяжкі злигодні переживала Україна під час визвольної війни. Спустошені були поля. На Поділлі в 1650 р. народ вживав у їжу листя дерев та коріння. Чума не покидала України протягом трьох років у 1661 1664. По всій Україні пройшла чума в 1673 р., особливо потерпіло в цю епідемію населення Львова і Запоріжжя. Козацька рада постановила відокремити заражені курені, проте епідемія поширювалася і залишала по собі багато жертв. У 1703 р. по Україні знову пройшла нова епідемія чуми.Ніяких планомірних заходів у боротьбі з епідеміями в ті часи не провадилося. Тогочасні дипломовані лікарі, які працювали у містах, своїми поглядами на походження інфекційних хвороб, зокрема чуми, і засобами боротьби з ними зробили крок назад порівняно з Фракасторо відомим італійським автором праці про інфекційні хвороби (1546). Так, доктор медицини Слежковський у своїй книжці «Про запобігання моровому повітрю та лікування його» (1623) причину появи чуми вбачав лише в карі божій. Щоб запобігти чумі, слід, на його думку, натирати тіло соком рути, камфорою та приймати три дні вранці суміш з теріаку Мітрідата, спирту, сечі хлопчика в рівній кількості. При бубонній чумі він радив прикладати до опухів теплі груди щойно забитого собаки, розпластаного живцем голуба, жабу.
У друкованій праці італійського доктора медицини О.Бонфіглі (1711), який працював на Україні, висловлювались поради для запобігання чумі обкурюватися сіркою і мити руки оцтом. При захворюванні він рекомендував давати блювотне, питво з суміші лимона, сірки, блекоти, на живіт прикладати пластир з хліба та вина. Для визрівання бубонів Бонфіглі рекомендував гарячі припарки такого складу: цибулі та калу людського чи бичачого по 2 фунта, меду, жиру каплуна, олії з білих лілій по 1 унції, сушеного скорпіона 1/2 унції.
Лише на початку XVIII ст. на Україні почали рекомендувати при чумних епідеміях такі доцільні заходи, як ізоляція заражених міст, будинків, де були хворі, спалювання одягу хворих (Вольф, 1750). Тим, хто захворів на чуму, радили давати блювотне, натирати тіло оцтом з сіллю, призначали приймати що-чверть години питво з бузку, рути, меду та оцту. Так боролися на Україні з «моровим повітрям» дипломовані лікарі, які обслуговували дуже обмежене коло населення. Як же лікували в ті часи трудящий люд?
Крім будівництва всією громадою церкви за одну добу, що було під силу досить великим містам, вдавалися до обкурювання будинків сіркою, додавали сірку до будь-якого питва, горілки, борошна; обгороджували і по всіх кутках вкопували хрести, палили багаття.

Лекція №7. Світова медицина та фармація у XVIII – XX ст.
Кінець XVIII і початок XIX століття характеризується зростанням науково-технічної революції, що позитивно впливає на рівень виробничих сил. Про це свідчить впровадження в промислове виробництво пару, винахід силових машин, станків. Ці зрушення відбулися внаслідок прогресу в області точних наук, фізики, хімії, природничих наук. Особливий вплив на розвиток природознавства, медицини і фармації справили три великі природничо-наукові відкриття.
1. Закон про збереження і перетворення енергії. Він посприяв більш повному розумінню питань обміну речовин, їх механізму та ролі в живих організмах за їхнього різного стану (Лавуазьє, 1773).
2. Єдність клітковової будови тваринного і рослинного організму. (Закон сформований ботаніком Теодором Шлейдером та лікарем Томасом Шванном, 1859).
3. Еволюційне вчення Чарльза Дарвіна. Праця "Про походження видів", 1859 р., розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до умов існування.
Медицина і фармація все більш набуває характеру природничо-наукових дисциплін. Їхній розвиток набуває експериментального характеру.
Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць середньовічного вченого Андреаса Везалія та його методики наочного викладання анатомії значно зростає авторитет предмета та тих, хто його викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких змальовують анатомів за роботою. На кафедрах анатомії споруджують спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні структури.
В Лейденському університеті (Нідерланди) проф. Альбінус збагатив анатомію людини малюнками, виконаними з виключною художньою досконалістю (перший анатомічний атлас). Професор Амстердамського університету Фредерік Рюйш особисто підготував унікальну колекцію музейних експонатів і створив перший анатомічний музей.
Як наука і предмет викладання, анатомія виділилась в окрему самостійну дисципліну на початку XIX століття. До того вона об'єднувалась з фізіологією, патологією і вивчалась в тісному зв'язку з хірургією. Про значення, яке надавалось знанням з анатомії, свідчить вислів видатного російського анатома проф. Е. Мухіна, (випускника Єлізаветградської медико-хірургічної школи). "Лікар – не анатом – не тільки безкорисний, але й шкідливий".
Ще Уільям Гарвей та Френсіс Бекон (англійські вчені ХУІЇст.) висловлювали думку про необхідність співставлення явищ, які спостерігаються у хворих під час хвороби, зі змінами, які можливо виявити після смерті на трупах людей. Початок цього напрямку розвитку медицини був покладений талановитим професором-анатомом Падуанського університету Джованні Морганьї (1688-1771). Він протягом 60 років вів записи всіх відхилень, які він бачив в організмі померлих хворих.
В XVIII – XIX століттях відбулось становлення фізіології як самостійної фундаментальної науки. Виникла нагальна потреба у з'ясуванні механізмів процесів, які обумовлювали здоров'я та їхні хвороби.
Розвитку експериментального напрямку в проведенні дослідів сприяв видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783-1855). Він розробив і удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду. Його учень Клод Бернар (1813-1873) вивчав функції спинного мозку, вплив нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Серед основоположників фізіології чільне місце займає німецький природознавець Йоганс Мюлер. В 1833 р. він сформулював основні положення рефлекторної теорії, яка знайшла подальший розвиток в працях російських фізіологів Івана Сєченова та Івана Павлова.
В результаті успіхів в дослідженні функцій центральної нервової системи, кровообігу, органів травлення, розробки рефлекторної теорії, методик оперативного втручання, фізіологія стала сформованою галуззю природознавства і невід'ємною частиною клінічної медицини. В складі лікарень почали створювати клініко-фізіологічні лабораторії.
В XIX столітті формується самостійна наука мікробіологія. Її історія розвитку має два періоди: емпіричний та експериментальний. Ідея про наявність живих збудників інфекційних захворювань існувала ще в глибокій давнині. Застосовувались певні запобіжні заходи, ізоляція інфекційних хворих. Першим описав живі мікрооганізми Антоній Левенгук за допомогою сконструйованого ним мікроскопа (1695).
Видатним досягненням емпіричного періоду було відкриття методу попередження захворювання натуральною віспою (вакцинація) англійцем Дженнером. Він звернув увагу на те, що у доярок, які доять корів, хворих коров'ячою віспою, на руках з'являються міхурці, які нагадують віспяні пустули. Через декілька днів вони рубцюються. Коли в цій місцевості виникала натуральна людська віспа, доярки ніколи нею не хворіли. Свої спостереження Дженнер вів 25 років. В 1796 р. він прищепив восьмирічному хлопчику вміст пустули коров'ячої віспи, пізніше - пустулу натуральної віспи. Хлопчик не захворів. У 1798 р. Дженнер підсумовує свої спостереження у книзі "Дослідження причин і дії коров'ячої віспи". З цього року віспощеплення впроваджується в англійській армії і флоті, а з 1808 р. стає державним заходом.
Початок експериментального періоду пов'язаний з відкриттями видатного французького вченого-хіміка та мікробіолога Луї Пастера (1822-1895). Він є засновником наукової мікробіології та імунології. Основними відкриттями Пастера є:
1. Ферментаційна природа молочно-кислого та винно-спиртового бродіння.
2. Створення вакцини проти сибірської виразки.
3. Створення антирабічної сироватки (проти сказу).
В 1885 р. Пастер організував в Парижі першу в світі антирабічну станцію. Друга станція в 1886 році була відкрита в Одесі Ілльою Мечніковим (1845-1916), який разом з Пастером працював над винаходом антирабічної сироватки. Іван Мечніков – видатний вчений, біолог, імунолог та бактеріолог – творець фагоцитарної теорії імунітету (захисту організму від окремих інфекційних захворювань). Вивчаючи процеси внутрішньоклітинного травлення, він відкрив захисну функцію фагоцитів від хворобонебезпечних мікроорганізмів. В кінці XIX століття німецький вчений Пауль Ерліх започаткував вчення про антитіла як фактор гуморального імунітету. Таким чином, разом з фагоцитарною теорією Мечнікова, було створено вчення про імунітет. Його автори в 1908 р. були удостоєні Нобелівської премії.
Велике значення для розвитку медичної мікробіології мали відкриття німецького бактеріолога Роберта Коха (1843-1910), лауреата Нобелівської премії. Його заслуги:
1. Першим запропонував метод вирощування чистих бактеріологічних культур на твердих поживних середовищах.
2. Відкрив збудниів туберкульозу (1882) та холери (1883).
3. Встановив загальні принципи епідеміології інфекційних хвороб (тріада Коха):
а) знаходження мікробів у всіх випадках захворювання.
б) можливість отримання чистої культури мікроорганізмів.
в) можливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою мікроорганізму.
Завдяки відкриттям Пастера, Коха, Мечнікова, Ерліха мікробіологія отримала широке розповсюдження. Успіхи мікробіології з вивчення збудників інфекційних хвороб зумовили успішну специфічну профілактику.
Досягнення науково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили поступ практичної медицини, починаючи з методики дослідження хворих.
Кінець XVIII та перша половина XIX століття характеризуються визначними відкриттями діагностичних методик.
Завдяки розвитку органічної хімії удосконалювались лабораторні дослідження. З'явилась експериментальна фармакологія, яка на основі фізіологічних методів встановлювала дозовану дію препаратів рослинного та синтетичного походження.
Завдяки мікробіології, лікувальний арсенал почав поповнюватись ліками біологічного походження (вакцини, сироватки).
Ботаніка та хімія завжди впливали на розвиток фармації. Зі свого боку фармація сприяла прогресу цих дисциплін. Так, в епоху середньовіччя за своєю структурою аптеки працювали як хімічні лабораторії. В цих лабораторіях отримала свій початок методика хімічного аналізу неорганічних речовин. Отримані результати використовувались як для ліків, так і, безпосередньо, для хімічної науки.
Через це аптеки ставали центрами науки і фармацевти займали чільне місце серед вчених того часу. XVIII століття стало століттям становлення фармації як самостійної науки. До її фундаторів необхідно віднести аптекаря зі Швеції Шеєле (1742-1786). На підставі наукових досліджень він спростував уявлення, що всі кислоти органічного походження є оцтовою кислотою, виділив щавелеву, молочну, лимонну, яблучну та інші кислоти і дав їм характеристики, діючи окисом свинця на оливкову олію, Шеєле відкрив солодку речовину, яку назвав гліцерином.
Фармацевти сприяли розвитку аналітичної хімії. Вони організували виробництво аміаку, отримали в чистому вигляді сечовину, визначили роль сірчаної кислоти для отримання ефіру. Аптекар Куртуа в 1811 р. відкрив йод в золі морських водоростей. Професор хімії, аптекар Боляр відкрив бром. Мор отримав йодоформ, бікарбонат натрію, його ім'ям названі бюретки, піпетки, зажими, крани та інші прилади, які використовуються в аптечній практиці.
Розвинулась фітохімія. З часів Галена не припинялись роботи лікознавців, спрямовані на вилучення з рослинних матеріалів тої частини, яка особливо важлива в фармацевтичному відношенні. Увага дослідників була спрямована на найбільш діючі речовини: хінну кору, опій, каву, тютюн. Пріоритет відкриття першого алкалоїда із опію (морфію - ім'я грецького бога сну) належить аптекарю Зертюгнеру. Фармацевтами також були відкриті вератрін, стріхнін, хінін, кофеїн та інші препарати.
Аптеки та ремесло аптекарів законодавчо визначились в епоху середньовіччя. Значний вплив на їхню діяльність спочатку мали алхімія, пізніше – ятрохімія. Аптечні заклади, правила їхнього функціонування, кваліфікація фармацевтів, ціни на ліки, збереження та відпуск ліків регламентувались спеціальними статутами, які мали силу закону. Це перший декрет короля Південної Італії Фрідріха II (1224), який нормував діяльність аптек і вперше розмежував функції лікаря і аптекаря. Подібний розподіл функцій згодом був проведений у всіх европейських державах. В Росії у XVI столітті у князів та іменитих бояр були свої домашні аптеки. У монастирських лікарнях передбачались спеціальні приміщення для виготовленні ліків. Ліки продавались у звичайних лавках. Перша регламентована аптека відноситься до другої половини XVI століття. Тоді ж виникла "Аптекарська палата", яка в 1620 році була реорганізована в "Аптекарський приказ". Це був заклад, який завідував всією медичною справою в країні. В функції приказу входила організація, розведення та збір лікарських трав, закупівля за кордоном медикаментів, керівництво діяльністю аптек. Крім того, він доручав спеціалістам складати медичні твори (травники, лікувальники та інші), переклад закордонних книжок з медицини та фармакології. Цікаво, що серед ста чоловік "Аптекарського приказу" було чотири аптекарі, три алхіміки, городники, які вирощували лікарські рослини. Приказ існував за рахунок прибутків від аптек. Аптеки в Росії, на відміну від інших закладів, користувались на своїх документах, сігнатурах державним гербом і звільнялись від податків, військових постоїв та інших повинностей. Зміст цих прав та привілеїв був в тому, щоб створити найбільш сприятливі умови, які забезпечили б правильне приготування, збереження та відпуск ліків для охорони населення від аптечних помилок. З цією метою у всіх державах законом був встановлений для аптек особливо суворий режим. Всі ліки в аптеках повинні були відповідати за якістю встановленим стандартам. Управління аптекою довірялось особі, яка отримала спеціальну освіту. Ціни на ліки (аптекарська такса) встановлювалися державною владою. Аптеки в ті часи являли собою лабораторії, в яких готували не тільки ліки за рецептами, але й всі галенові та інші хімічні препарати.
У військовій хірургічній академії була заснована (1798) кафедра "Маteria medica", пізніше названа кафедрою фармації. З 1809 р. кафедрою завідував А.Нелюбін. Його праці виявлялися енциклопедією фармацевтичних знань і більш як півстоліття були керівництвом для аптек. А.Нелюбін визначив шляхи для подальшого розвитку фармації, визначив її завдання. Він стверджував, що "фармація є особлива галузь природничих наук; її завдання - складати цілком нові ліки та визначати їм доброту (якість)". Напрямки фармації, закладені Нелюбіним, продовжували його учні, серед них Ю. Транп. Він був автором першого видання військової та цивільної фармакопеї російською та іншими мовами.
З усіх кафедр фармації медичних факультетів Росії особливо визначалась кафедра Дерптського університету (сучасне місто Тарту в Естонії). На цій кафедрі працювали видатні вчені в галузі фармації, зокрема, аптекар академік А. Шерер – засновник фармацевтичного товариства. Наукова діяльність цієї кафедри була розвинена Г. Драгендорфом (1836-1898). За його участю були вивчені основи послаблюючої дії крушини, сабура, сенни. Було винайдено реактив, який використовується до цього часу і носить його ім'я – подвійна сіль йодистого вісмуту та йодистого калію.
В XIX столітті наукова робота з фармації здійснювалась в багатьох наукових центрах Європи. Публікувалось багато робіт, присвячених дослідженням лікарських препаратів, води, руди, а також харчових продуктів та вина, методам отримання нових лікарських засобів та лікарських форм. Всіх їх об'єднував високий рівень знань сучасної хімії. Цікаво, що засновник наукової гігієни М. Петтенкофер мав значний аптекарський стаж. Бувши професором медичної хімії, він обіймав посаду придворного аптекаря. Багато його досліджень були проведені в аптечній лабораторії. Нові ліки ставали могутніми засобами у боротьбі з найважчими хворобами, які забирали мільйони життів. Як вже повідомлялось, діяльність аптек, фармацевтів в усіх країнах регламентувалось відповідними державними статутами. Один з таких статутів був прийнятий в Росії в 1789 р. Його зміст свідчить про велику увагу, яка надавалась ції важливій галузі. Майже всі статті, які визначають функції та відповідальністї аптекаря, не втратили свого значення і донині.
Аптекарский устав 20-го сентября 1789 года.
Каждая аптека в Российском государстве должна быть управляема мужем отличным й государственною медицинскою коллегиею в фармацевтическом звании испытанным и удостоверенным.
Аптекарь, яко добрий гражданин, верно хранящий присяжную должность, повинен быть искусен, честен, благоразумен, трезвъ, прилеженъ, во всякое время присутственен й исполняющий звание своё всеобщему благу соответственно.
Аптекарь должен иметь добрые, свежія, к употреблению годные й расходу соразмерные припасы и из таковых приготовлять потребныя сложныя лекарства въ такомъ только количестве, чтобы, оныя, паче чаяния испортившись, не причинили ни самому убытка, ни вреда ближнему.
Дабы аптека в добромъ состоянии содержима была, должен аптекарь соблюдать во всем отменную чистоту, какъ в наружености, такь особливо в сосудах, лекарства содержащих. Матеріальная камера должна быть сверхъ опрятности, так расположена, чтобы ни сырость, ни сушь вещам вредить не могла, а лаборатория запасена всем темь, что для исправного аптекаря потребно.
9. Аптекарь повинен иметь крайнее старание, чтобы лекарства составляемые были вещами й весом точно по предписанию врача, дабы тем отвращена бьла всякая погрешность, подвергшая больного здоровье й жизнь опасности, а врача доброе имя безславію.
19. Аптекарям предписывать для больных лекарства й лечить оных воспрещается.
На початку XIX століття в європейській медицині з'явився новий напрям в розумінні методики лікування та механізму готування певних ліків під назвою гомеопатія. Засновником цього напряму був Ганеман. З точки зору гомеопатів вважалось, що для лікування кожної хвороби достатньо лише одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша доза. Діюча сила ліків досягається розведенням і потенціюванням. Так, дві краплі свіжих соків чи первинних тінктур з рослинних ліків змішують з 98 краплями спирту. Потім крапля цієї суміші - з 99 краплями спирту складають друге розведення і так далі. З отриманих розведень готують дрібні крупинки, обволікуючи їх молочним або звичайним цукром. Фармацевти, які були прибічниками цього вчення, відкривали спеціальні гомеопатичні аптеки. Мережа цих окремих аптек існує і в наш час.

Основні етапи становлення системи лікарського забезпечення населення України. Українські медики внесли вагомий вклад у скарбницю світової медицини.
Олександр Шумлянський (17481796), родом з Полтавщини, вчився в Київській академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у 1793 році дисертацію у Страсбурзькому університеті, присвячену побудові нирок. За допомогою нових для того часу методів наповнення судин і мікроскопа він перший описав мальпігієве тільце, встановивши, що воно є не залоза, як вважалося тоді в науці, а судинний клубочок – glomerulus (термін, запропонований О.Шумлянським). Він же відзначив, що glomerulus має навколо себе “кільцеву межу” – оболонку, яку через 57 років, при вже більш досконалій мікроскопічній техніці, вдруге описав англійський учений Баумен. Ця оболонка дістала в науці назву бауменової, незважаючи на те, що сам Баумен визнавав пріоритет у цьому відношенні Шумлянського. У своїй дисертації О. Шумлянський описав і подав малюнок сечових канальців з їх петльовим згином, який у другій половині XIX ст. вдруге був описаний анатомом Генле і дістав в науці лише його ім’я. Шумлянський довів, що ці канальці не сполучаються з артеріальними капілярами, як це вважали за його часів видатні анатоми.
Нестор Максимовнч-Амбодик (17441812), родом з Полтавщини, по закінченні Київської академії і Петербурзької госпітальної школи, дістав докторський диплом у Страсбургу. Протягом 24 років він уперше викладав російською мовою акушерство в медичних школах Петербурга, написав перший класичний підручник з акушерства, який мав, за тогочасним звичаєм, довгий заголовок: “Искусство повивання или наука о бабичьем деле, в коем кратко, но ясно толкуется, какое детородные женские части строение имеют, каким образом надлежит пособлять беременным при родах, роженицам после родов и новорожденным им младенцам во время младолетства; на 6 частей разделенная и многими рисунками снабженная”. Він першій увів демонстрацію оперативного акушерства на фантомі, виготовленому за його малюнками, запровадив у нас в практику акушерські кліщі.
Данило Самойлович (1746–1811), закінчивши Київську академію й Петербурзьку госпітальну школу, служив спочатку полковим лікарем. У 1780 році дістав докторський диплом у Лейдені. Після цього він майже весь час працював на Україні, ведучи боротьбу з чумними епідеміями, які вибухали в різних місцевостях нашого краю. Самойлович був близькою людиною до всемогутнього в ті часи на Україні князя Потьомкіна, що давало йому можливість широко і з великим успіхом здійснювати противочумні заходи, йому належить багато праць російською і французькою мовами, присвячених, головним чином, вивченню чуми.
Самойлович у своїх працях переконливо довів, що чума не переноситься “міазмами”, що є наслідком життя різних органічних речовин, як це було визнано тогочасною наукою, а передається при безпосередньому контакті з хворим. Самойлович запропонував для медичних працівників запобіжне щеплення проти чуми подібно до противіспяної варіоляції. Він розробив нові методи ізоляції і дезинфекції при чумних епідеміях, які не вимагали спалювання будинків і речей захворілих, від чого в ті часи тяжко матеріально терпіло населення уражених місцевостей. Своїми працями вія багато сприяв проведенню санітарних заходів у російській армії.
Юхим Білопольський народився в 1753 році, в родині козака. Закінчивши Чернігівську колегію, вчився в Петербурзькій госпітальній школі. Здійснював організацію заходів по охороні здоров’я солдатів. Пізніше Білопольський працював під керівніцтвом Д. Самойловича в приморських госпіталях на Чорному морі.
Потребувала серйозного удосконалення і фармацевтична підготовка майбутніх фармацевтів. Проте пропозиція лікарської громадськості відкрити спеціалізований фармацевтичний інститут не отримала підтримки урядових кіл і не була реалізована. Цікавий такий факт: екзаменаційні правила для фармацевтів запроваджені у 1845 р. застосовувались без змін аж до 1917 р. У "Правилах випробування лікарів, фармацевтів, ветеринарів, дантистів та повивальних бабок" для фармацевтів встановлювались такі вчені ступені та звання:
1) аптекарський помічник;
2) провізор; .
3) магістр фармації (аптекар).
Особи, які претендували на найвищий фармацевтичний ступінь магістра повинні були бути провізорами. Крім іспитів з окремих дисциплін та практичних досліджень, заключним етапом було написання дисертації (латинською, російською або європейською мовами). Якщо публічний захист визнавався задовільним, то здобувачу присуджувався ступінь магістра фармації.
Повелінням імператора Олександра II (1871) аптекарський фах був дозволений і жіноцтву. Жінкам надавалось право на здобуття фармацевтичних ступенів від аптекарського учня до провізора. В той же час не дозволялось прослуховування дворічного фармацевтичного курсу при університетах. Необхідно відмітити, що аптечна справа в Російській імперії підлягала досить жорсткій державній регламентації. В 1836 р. Миколою І був "высочайше" затверджений новий "статут аптекарский", котрий зберігав своє значення упродовж всього XIX століття.
Статут містив 47 параграфів, які об'єднувались у п'ять розлілів:
1) Порядок заведення, улаштування й передачі аптек.
2) Внутрішній устрій аптеки.
3) Порядок внутрішнього управління аптек, заготівлі та відпуску ліків.
4) Права та обов'язки фармацевтів.
5) Відповідальність фармацевтів.
В першому розділі дозволялось відкривати казенні аптеки тільки за розпорядженням Міністерства внутрішніх справ, вільні ж - з дозволу Медичного департаменту цього ж Міністерства. До 1918 р. управління медициною та фармацією здійснювалось Міністерством внутрішніх справ.
Відкривати й утримувати аптеку дозволялось кожному бажаючому, якщо він мав фармацевтичне звання аптекаря або провізора. Якщо ж власник не відповідав цим вимогам, то повинен був найняти управителя аптеки з відповідним званням.
Другий розділ регламентував обов'язкові приміщення і необхідні лікарські засоби. До приміщень відносились: рецептурна кімната, матеріальна кімната, лабораторія, сухий підвал, льодовник і сушарня для лікарських рослин, "пристойне сухе місце" для зберігання трав, квітів, коріння та інше. Наголошувалось, що отруйні речовини повинні зберігатися окремо від решти ліків під замком та з печаткою аптекаря або управителя. Для зважування отруйних речовин слід було використовувати спеціальні ваги.
В третьому розділі визначався штат аптеки, порядок прийому та звільнення персоналу, контроль за виготовленням лікарських засобів, відпуск медикаментів та правила їх реєстрації. Четвертий розділ регламентував права та обов'язки власників вільних аптек. Параграф 33 застерігав, що власники та управителі аптек повинні були "честного й незазорного поведения" і суворо стежити за тим, аби:
1. підлеглі їм фармацевти сумлінно виконували посадові обов'язки, вели себе добре і з клієнтами поводились ввічливо, а учні встигали з фармації;
2. аптека мала свіжі й до лікарського вжитку придатні матеріали;
3. медикаменти виготовлялись обов'язково за фармацевтичними правилами;
4. складні ліки готувались винятково аптечною лабораторією, а не купувались;
5. під час контрольного огляду аптек Лікарськими управліннями контролерам показувати усі відділення, матеріали та ліки.
Параграф 35 забороняв виписувати ліки й здійснювати лікування недужих, окрім невідкладних випадків, коли потрібна невідкладна допомога, а поблизу немає лікаря.
Розділ п’ятий передбачав відповідальність фармацевтів. Передбачалось, що аптекарі, провізори та аптекарські помічники, які одержували багаторазові зауваження й догани, за рішенням медичної ради позбавлялись права на фармацевтичну практику в залежності від провини: на рік, кілька років або ж назавжди.
В 1861 р. в Російській імперії скасовується кріпацтво і створюються місцеві органи самоврядування (земства з 1864 року). Вони були відразу створені на Лівобережній Україні. У трьох правобережних українських губерніях – Київській, Волинській, Подільській земства були створені лише 1911 р. В їх підпорядкування було передано наявні медичні заклади, які раніше були підпорядковані Приказам громадського призріння. Медицина того часу увійшла в історію як земська медицина. В її розвитку виділялось два етапи. Перший – початковий (роз'їздний) – характеризувався виїздною, в більшості випадків фельдшерською допомогою для сільського люду. Територія була поділена на дільниці, де проживало 150-200 тисяч людей, радіус обслуговування досягав більше 100 кілометрів. В основному велася боротьба з епідеміями. Сучасники так характеризували цей період. "Загальна характеристика її складається в тому, що лікар завжди в подорожі, а хворі ніколи не знають, де його шукати". Наприкінці XIX століття земські губернії поповнювались молодими лікарями, які після закінчення університетів добровільно їхали у сільську місцевість, щоб надавати медичну допомогу селянам. В цей період земства будують лікарні і хворі отримують можливість стаціонарної допомоги. Суттєвим досягненням стало зменшення радіусу дільниць (чисельність населення дільниці в кінці XIX - на початку XX століття пересічно становила 28 тисячі). На Україні найбільш укомплектованими лікарями вважались Чернігівська та Полтавська земські губернії.
Попри окремі недоліки земська медицина відіграла в історії медицини помітну роль. Це була організація, яка за рівнем наближення до широких мас сільського люду наукової, зокрема, хірургічної допомоги, в ті часи не мала аналогів у жодній країні світу. Матеріали дільничих лікарів щодо захворюваності, склали виразну картину поширення хвороб серед людей. Земську санітарну статистику на Міжнародній гігієнічній виставці в Дрездені в 1911 році було визнано зразковою.
З розвитком земської медицини виникло питання і про земські аптеки. Це були невеличкі аптеки при лікарнях (біля 2500), в яких хворих забезпечували найпростішими ліками. Обладнані земські аптеки були доволі невибагливо, обслуговувались фельдшерами. Тривалий час у сільській місцевості аптек майже не було. Пояснювалось це тим, що, за монопольним правом, їх відкривали лише у містах, оскільки право на відкриття аптек надавалось винятково провізорам. У 1881 р. було прийнято закон, згідно якого дозволялось відкривати аптеку у селі не лише провізору, а й помічникові провізора. Сільська аптека не мала лабораторії. Її власники не мали права навчати аптекарських учнів. Значну громадську роль для земської медицини відігравали Пироговські з'їзди лікарів, які відбувалися кожні два роки. Важливе місце у діяльності Пироговського товариства також займали питання аптечної справи. Внаслідок економічної відсталості Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70 % медикаменів завозилось з-за кордону. В зв'язку з надходженням багатьох іноземних медикаментів виготовлення їх в аптеках стає невигідною справою, й аптечні заклади наприкінці XIX століття майже цілковито втрачають виробничі функції, ліквідовують аптечні лабораторії та зосереджуються на перепродажу готових ліків. Такий стан аптечної справи турбував Пироговське товариство. У рішеннях IX з'їзду (1904 р.), зокрема, було зазначено: "Наявна монопольна система аптечної справи позбавляє широкі верстви населення доступної лікарської допомоги, шкідливо позначається на інтересах фармацевтичної корпорації". Під тиском рішень Пироговських з'їздів уряд царської Росії у 1912 р. був змушений надати право земським та міським самоуправлінням на підставі рішень земських зібрань та міських дум відкривати вільні аптеки, які були б незалежні від монополії. Існуюча конкуренція все ж не сприяла розвитку земських "вільних" аптек. Найбільший прогрес у розвитку фармації на той час було досягнуто в центрі Південно-Західного краю – Києві. У 1896 р. у місті функціонували (не рахуючи дрібних закладів) великі аптеки: три – на Хрещатику, дві – на Володимирській, та дві на інших центральних вулицях. У 1881 р. у Києві постало "Південноросійське товариство торгівлі аптекарськими товарами", яке на 1913 р. володіло шістьома власними крамницями та мало у своєму складі власну виробничу лабораторію, яку згодом перетворили на завод (нині - Київський завод медпрепаратів). У 1912-1913 р.р. в Києві видавався тижневик "Всеросійський фармацевтичний вісник".
По всій території підросійської України 1913 року діяло 1067 аптек, з яких 1024 належали приватним власникам, а 43 – земствам. Пересічно одна аптека припадала на 24 тис. мешканців, в той час, як у Києві – на 11 тис. В аптечних установах працювало 2009 фармацевтів, в тому числі 758 – з вищою і 1251 – з середньою фармацевтичною освітою.
На західних теренах України, що перебували у складі Австро-Угорської імперії, медицина та фармація розвивались дещо інакше.
В 1772 р., внаслідок першого поділу Польщі, Східна Галичина відійшла до Австрії. На той час на всій території Галичини було зареєстровано 11 лікарів, сім з яких займались практикою у Львові. В інших населених пунктах медичною допомогою займались цирульники, знахарі, бабки-повитухи. У Львові налічувалось 8 аптек, з яких п'ять були приватними і три – монастирськими. Австрійський уряд встановив державні посади окружних та повітових лікарів.
Що стосується навчальних закладів, то в 1784 р. було знову відкрито Львівський університет, який проіснував недовго, до 1805 р. Після цього відкривається медико-хірургічна школа, яка готувала хірургів, акушерів та провізорів. Вона проіснувала до чергового відкриття унверситету, в якому з 1894 р. почав функціонувати медичний факультет.
Щоб якось нормалізувати фармацевтичне обслуговування людей, на початку XIX століття австрійська адміністрація видала чимало указів та постанов. У 1806 р. було створено керівну та наукову установу – Головний аптекарський греміум (колегіум) Галичини з філіями в окружних містах. Статут цього органу передбачав підпорядкування йому власників аптечних закладів, фармацевтів та їхніх учнів.
Відчутний слід в історії фармації першої половини XIX століття залишив Теодор Торосевич, уродженець Станіслава (Івано-Франківськ). Після закінчення у Відні хімічного факультету він у 1819 р. відкрив у Львові власну аптеку. Був автором понад ста наукових праць з природознавства, хімії, фармації, дослідив десятки мінеральних джерел. Львівське аптекарство XIX століття було тісно пов'язане із розвитком галицьких нафтопромислів. Так, зокрема, в лабораторії аптеки Міколяша у 1853 р. магістр фармації Іван Зех вперше одержав ректифікат "скельної олії" (нафти). У приміщенні цієї ж самої аптеки засвітилася перша у світі гасова лампа. А в липні того ж року гасові лампи вже освітлювали головну львівську міську лікарню, згодом гасова лампа стала основним засобом освітлення будинків та установ.
20 вересня 1868 р. при Греміумі започаткувало свою діяльність одне з найстаріших в Європі “Галицьке аптекарське товариство", яке видавало свій часопис, мало бібліотеку, лабораторію, а також фармацевтичний музей (частина його експонатів увійшла нині до фонду-музею у Львові). Товариство поставило перед собою цілий ряд завдань. Серед них:
розгляд і налагодження усіх загальних питань аптечної справи;
сприяння членам Товариства у поглибленні фахових знань, заснування хімічної лабораторії, бібліотеки, видання власного журналу;
надання допомоги членам Товариства у випадку втрати працездатності їх вдовам та сиротам;
надання старанним, але не заможним студентам-фармацевтам позичок для оплати екзаменаційних витрат;
посередництво у працевлаштуванні магістрів фармації та підаптекарів.
До найважливаівших здобутків "Галицького аптекарського товариства" варто віднести:
1. заснування у 1871 р. власного друкованого органу "Часопис Товариства аптекарського", який видавався до 1939 р. і присвячувався як науковим, так і професійно-практичним і соціальним проблемам фармацевтів регіону.
2. відкриття спільно з Греміумом школи для аптекарських учнів.
3. видання спеціальної фармацевтичної літератури.
4. фінансова підтримка фармацевтів.
5. провідна роль у справі відновлення фармацевтичного відділу Львівського університету та побудові фармацевтичного корпусу.
В 1890 р. у Львові функціонувало 13 аптек, відповідні зміни були і в інших містах.
До ХІХ століття навчання фармації зосереджувалось в самих аптеках на засадах цехового навчання (учнівський період 2-7 років, а після отримання звання підаптекаря - підаптекарська практика 1,5-3 роки, після чого отримувалось звання майстра). В XIX столітті вимоги щодо закінчення вищого учбового закладу ставились тільки перед власниками та керівниками аптек. Навчатися ж вони мусили за межами краю, у Відні та Кракові. Певні зміни відбулися у практиці підготовки підаптекарів, учнівська практика тривала 3-4 роки, такі ж терміни були встановлені і для асистенської практики. Лише після цього підаптекар і ассистент мали змогу вступати до університету.
Вища фармацевтична освіта почала розвиватися у Львові лише після підписання імператором Францом-Йосифом І указу про створення у 1854-55 навчальному році фармацевтичного відділення при філософському факультеті Львівського університету. Заняття відбувалися за двохрічною програмою, і проводили їх професори філософського факультету та медико-хірургічного відділення Львівського університету. Фармацевти вважались нетрадиційними слухачами, й, окрім обов'язкових предметів, їм рекомендувалося відвідувати й інші заняття природничого напрямку. В 1889 р. відбулась реформа фармацевтичної освіти в Австрії. Згідно цієї реформи, асистенська практика скасовувалась, а навчання в університеті розпочиналося після іспиту. Була введена вимога закінчення шести класів гімназії як неодмінна умова прийняття учня до аптеки.
Важливою подією для фармацевтичного відділу став запроваджений із 1900 р. дозвіл жінкам вивчати фармацію. В 1905 р. у Львові першою в Австрії отримала диплом магістра фармації Софія Рейх. А вже у 1913-14 навчальному році у Львівському університеті навчалась половина усіх студенток фармацевтичного профілю Австрії.
За часів Австрії була прийнята і реалізувалась значна частина юридичних документів, які регулювали фармацевтичну діяльність. Вони визначали нормування прав і обов'язків фармацевтів, інспектування та вимоги до аптечних підприємств, регламентуваня фармацевтичної освіти.
Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ (1911 р.): "Про вимоги до аптечних приміщень" чітко визначались обов'язкові в аптеці приміщення (торговий зал, матеріальна кімната, лабораторія, зіллярське горище, аптечний підвал, інспекційна кімната) та вимоги щодо їхнього обладнання. Основні зміни в фармацевтичному законодавстві на початку ХХ століття пов'язані з ухваленням у 1906 р. закону "Про врегулювання аптечних взаємовідносин", який був одним з кращих профільних законів в Европі і діяв у Галичині до жовтня 1939 р.
В роки першої світової війни і доби революційних потрясінь та визвольних змагань українського народу (1914-1920) докорінно змінилось життя суспільства та визначились перспективи його подальшого розвитку на найближчі десятиліття.
Руйнівна дія війни та політичних катаклізмів призвели до загального розладу життя, катастрофічного стану економіки та інших галузей господарства. Не стала винятком у цьому відношенні й система охорони здоров'я та аптечна справа, що зазнали особливого нищення і занепаду. Мережу цивільних лікувально-профілактичних і аптечних закладів, брак яких гостро відчувався і в мирний час, під час воєнних дій було фактично ліквідовано. Згідно законів воєнного часу лікарі, фельдшери та фармацевти підлягали обов'язковій мобілізації, а всі наявні запаси лікарських засобів – передачі до військових медико-санітарних частин. Цивільне населення практично було позбавлене будь-якої лікувальної і медикаментозної допомоги, хоча потреба у цих специфічних видах послуг у ті часи особливо зросла. Внаслідок війни різко погіршився санітарний стан України, колосально зросла захворюваність, особливо, інфекційна, яка прийняла характер епідемій з високою смертністю людей. У 1919-1920 р.р. епідемія тифу не лише забрала життя мільйонів людей, але й спричинила втрату боєздатності цілих армій (наприклад, в Українській Галицькій Армії пошесть вразила близько 90% рядового складу й старшин). Така ж доля спіткала й Дієву армію Української Народної Республіки. Загалом, у 1920 р. на висипний та поворотний тифи в Україні хворіло 4,3 млн. осіб. Значно зросла захворюваність на туберкульоз. Занепала медикаментозна допомога. Україна була позбавлена джерел поповнення медикаментами і використовувала виключно старі запаси, які в екстремальних умовах війни та голоду дуже швидко вичерпались. Відчувалась гостра нестача жарознижуючих, знеболюючих, дезинфікуючих засобів, шприців, бинтів, вати, інструментарію. Спроби відновити роботу закладів охорони здоров'я і аптек неодноразово робилися урядами Української Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського й Директорії УНР. Але внаслідок обмежених можливостей національної влади і поразки українських визвольних змагань, ці намагання не принесли відчутних результатів і залишились деклараціями та планами. З ініціативи гетьмана П.Скоропадського в травні 1918 р. було створено Міністерство народного здоров'я та суспільної опіки. Першим міністром став Всеволод Любинський, при Директорії цю посаду певний час займав Овксентій Корчак-Чепурківський - фундатор української соціальної медицини.
В період існування Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у Львові було організовано Державний Секретаріат охорони здоров'я (листопад 1918 р.), який очолив І. Куровець – відомий громадський і політичний діяч.
В УССР після першої світової війни усі незруйновані підприємства зосереджено в т. зв. «Укрмедторзі» й з об'єднаних менших підприємств створено більші фармацевтичні зав. (ім. Свердлова, «Здоров'я трудящим», «Червона зоря»). Розпочато заходи для виготовлення з лікарських рослин мед. препаратів у Лубнях і Житомирі. Безпосередньо перед другою світовою війною побудовано нові фармацевтичні зав. в Одесі і Львові. Але виробництво складніших ліків та препаратів (чи вітамінів) перебувало ще в експериментальній стадії, покищо лише з лабораторіях н.-д. інститутів (головні з них: Укр. Інститут Експериментальної Фармації та Всеукр. Н.-Д. Інститут Ендокринології й Органотерапії, обидва в Харкові). Потреба населення в медикаментах покривалася лише на 50 60%, важливіші ліки одержували лише великі лікарні та поліклініки. До 1930 35 pp. більші фармацевтичні підприємства УССР перебували у віданні нар. комісаріату здоров'а УССР, але в 1935 37 pp. великі зав. підпорадковано Москві, і з цього часу Х.-Ф. п. працює за планами і програмами, визначеними «главками» моск. мін-ств.
Стан фармацевтичної промисловості. покращав помітно аж у 1950-их pp. Тоді наладнано продукцію антибіотиків, у першу чергу типу пеніциліни та стрептоміцини (зав. ім. Свердлова); неоцид та ґлюкозокадази почали випускати в 1963 65 pp.; імацину та левіміцентину пізніше. В Україні побудовано нові зав. вітамінів та рослинних антибіотиків (в Умані, Борщагівці та Дарниці). 1957 почали масово продукувати протитифозні вакцини, а також біогенні стимулятори (в Лубнях та Одесі). Розбудовано випуск зуболікарських препаратів у Харкові, медичного гіпсу в Щирці, гігроскопічної вати в Чернівцях. 1964 на Дарницькому зав. наладнано виробництво іньєкційних розчинів у ампулах. У 1950 60-их pp. почали вироблати фітохімічні препарати для лікуванна і контролю серцево-судинної системи (строфантина, гетоксина, давкарина, корглікон, резерпіна); їх випуск концентрований на зав. «Здоров'а трудащим» (Харків) та на Львівському хім.-фармацевтичному зав.
1980 в Україні працювали 24 великі фармацевтичні зав. та 30 допоміжного профілю. Асортимент продуктів Х.-Ф. п. охоплював на поч. 1970-их pp. бл. 900 назв, у тому ч. низка вітамінних препаратів. Частина готових, масово випродукованих ліків у рецептурі аптек України становила 1974 бл. 65% (в США 95%); 35% ліків виготовлають аптеки. Деакі препарати виготовляють окремі цехи зав. ін. галузей промисловості, напр., глюкозу продукує Верхньодніпровський крохмальний зав., органотерапевтичні препарати з тваринної сировини цехи-лабораторії м'асокомбінатів у Полтаві, Вінниці, Донецькому, Ворошиловграді. Водночас велику кількість найновіших, експериментальних ліків комплексної структури випускають лабораторії н.-д. інститутів, не лише фармацевтичного профілю, але й Інститут колоїдної хімії та хімії води АН УРСР, інститути сектора ендокринології та токсикології (в Харкові і Києві), Інститут Органічної Хімії АН УРСР й ін.
У 1970-их pp. Х.-ф. п. покривала бл. 80% потреби в ліках установ та пацієнтів. Не вистачає деяких сульфоамідних препаратів, анальгезуючих засобів антикоагулянтів, галенових препаратів та ін. Досить примітивне було упакування готових ліків; щойно побудова двох нових спеціальних зав. (у Мар'янівці і Баківці на Житомирщині та в с. Кодра на Київщині) 1975 дещо поліпшила ситуацію. Пізно наладнано виробництво розпилювачів для хвороб носа, горла (на Білгород-Дністровському зав., повної потужности він досяг лише під кінець 1970-их pp.), а також рентґенологічних і автоматично рекордуючих фільмових плівок для модерної апаратури, пов'язаної з технікою комп'ютерної діагностики. На поч. 1980-их pp. мед.-лікувальна автоматика та комп'ютери застосувались уже в кількох спеціалізованих лікарнях УССР, зокрема в секторі онкології та ендокринології.
Н.-д. інститути видають два журнали: «Фармацевтичний журнал» (6 разів на рік), та «Украинский биохимический журнал» (6 разів на рік), а також періодичний збірник «Фармакология и токсикология».

Світова медицина та фармація в ХХ столітті
Медико-біологічні дисципліни Під впливом науково-технічного прогресу, досягнень природничих наук відбулись суттєві зрушення в розвитку медико-біологічних наук. З’явилось ряд нових, раніше невідомих розділів і напрямків. Це, перш за все, стосується обгрунтування та розвитку теорії спадковості, у витоків якої стояли праці чеського вченого Г.Менделя (1822-1884) та німецького біолога А.Вейсмана (1834-1914). Американський біолог Т.Морган (1866-1945) на початку ХХ ст. створив хромосомну теорію спадковості, обгрунтував, що незримий живий елемент під терміном “ген” забезпечує спадкову передачу окремих ознак. Дальші дослідження показали особливості морфологічної побудови хромосом, їх внутрішньої організації і поведінки на всіх стадіях розвитку. В 50-х роках були знайдені генетичні властивості хромосом та їх носія – дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), створена уява про генетичний код.
У першій половині ХХ ст. був впроваджений метод культивування тканинних культур, проведено прижиттєве вивчення тканин організму, зокрема їх життєдіяльності в часі.
Експериментальні роботи були присвячені вивченню провідних механізмів старіння та пошуку методів і засобів впливу на продовження життя. Проводилась розробка препаратів, що нормалізують регуляцію обміну речовин в клітині, впливають на життєві процеси, попереджують ушкодження важливих молекул, затримуючи темп старіння. При цьому прагнули збільшити тривалість життя, розробити заходи, які б сприяли збереженню працездатності людини, продовженню творчого періоду, іншими словами, якості життя.
Видатних успіхів досягнула фізіологія. Англійський фізіолог С.Шерінгтон (1859-1952) розглядав всі фізіологічні явища в широкому загальнобіологічному плані. Він створив вчення про рецептивні поля, розглядав організм як цілісне утворення. Німецький фізіолог М.Ферворн (1863-1921), будучи прибічником концепції Р. Вірхова про целюларну федерацію і морфологічну автономність клітин, вважав, що загальна фізіологія повинна стати фізіологією клітин. Одночасно з цією тенденцією в нього мали місце позитивні експериментальні дослідження функцій нервової системи головного мозку.
В кінці ХІХ ст. почалась розробка вчення про фізіологію органів внутрішньої секреції. У 1889-1890 р.р. П.Мерінг і О.Мінковський встановили зв’язок між цукровим діабетом і порушенням секреції підшлункової залози. У 1901 р. російський вчений Л.Соболєв відкрив внутрішньосекреторну діяльність острівців Лангенгарса і намітив шлях одержання екстракта цієї секреції. Канадський фізіолог Ф.Бангтін (1891-1941) в 1921 році отримав в чистому вигляді гормон лангенгарсових острівців, – інсулін, який знайшов широке використання для лікуванні цукрового діабету. Протягом десятиліть продовжувались багаточисельні дослідження, внаслідок яких з’являються нові факти, розкриваються нові закономірності фізіологічних функцій живого організму. В Массачусетському технологічному інституті створено пристрій, який може виконувати функцію підшлункової залози, підтримуючи нормальний вміст цукру в крові при діабеті шляхом виділення виробленого ним інсуліну. Регуляторні системи організму функціонують з допомогою різних хімічних з’єднань – носіїв інформаційних молекул. В ході еволюції ці особливі молекули набули значення сигналів-індукторів різних біохімічних реакцій. Розкриття їх закономірностей дозволило конструювати і синтезувати нові аналоги гормонів, дія яких на декілька порядків більша, ніж їх природніх прототипів.
Значні досягнення фізіології сприяли розвитку фармакології, біохімії, патології, імунології, клінічних дисциплін та гігієни. Одним із засновників сучасної експериментальної фармакології є О.Шмідеберг (1838-1921). Ним покладений початок фармакології вегетативної нервової системи, зроблено ряд важливих відкриттів.
Одним із суттєвих досягнень фармакології і терапії був пошук і впровадження в практику хіміотерапевтичних засобів. Можливість впливу ліків на збудника в організмі було обгрунтовано німецьким вченим М.Ерліхом (1854-1915). Він зробив науково-обгрунтований висновок, що умовою впливу речовини на функцію клітини є їхня властивість зв’язуватись із життєво важливими структурами протоплазми. На цій основі М.Ерліх впровадив у практику ряд хіміо-препаратів. Особливе значення та ефект мало впровадження сальварсану для лікування сифілісу (1907 р.).
Не дивлячись на поповнення фармацевтичних засобів, до 30-их років бактерії залишались невразливими для хімічних препаратів. Якраз в цей час відбулося відкриття, яке започаткувало нову історичну епоху боротьби з бактеріями. В 1932 р. німецька фірма Фарбен-Індустрія запатентувала червоний барвник пронтозіл. Молодший лікар Герхард Домагк повинен був перевірити цю речовину на мишах,заражених стрептококом. Приречені на загибель миші,після того як їм ввели пронтозіл, не виявили жодних ознак хвороби. Домагк став першовідкривачем чудового засобу, яким стали успішно користуватись для лікування ангін, ревматизму, пологової лихоманки та інших захворювань, обумовлених стрептококом. Цей препарат отримав назву стрептоцид. До речі, перше випробування дії препарата Домагк провів на своїй доньці, в якої після незначної травми виникло зараження крові (сепсис). Надалі були синтезовані: в 1935 р. – сульфідін, в 1938 – сульфаниламід, в 1939 – сульфатіазол. Останій був в 50 разів ефективніший за початковий сульфідін.
В 1939 р. Генріху Домагку була присуджена Нобелівська премія. Необхідно відмітити, що в роки другої світової війни сульфамідні препарати широко використовувались в арміях воюючих сторін. Завдяки їм було збережено життя сотень тисяч поранених.
На відкриття радикальних лікувальних засобів витрачається багато років і інколи вони розпочинались і завершувались різними дослідниками. Повчальною є історія відкриття першого антибіотика пенициліна. У 20-их роках в Лондоні бактеріолог Флемінг ставив досліди з колоніями стрептококів на спеціальному середовищі. Він звернув увагу, що середовище забруднила цвіль,яка розчинила культуру стрептококів. Із цвілі дослідник здобув антибактеріальний фермент лізоцим. Продовжуючи досліди, Флемінг помітив, що зелена цвіль виділяє антибактеріальну речовину, яка пригнічує ріст багатьох бактерій. Цю речовину він назвав пеніцилін. Після ряду публікацій та доповіді на Міжнародному конгресі мікробіологів в 1936 р. відкриття, однак, не привернуло до себе уваги. Пізніше пеніцилін в чистому вигляді отримала група оксфордських вчених, яку очолили мікробіолог Г.Флорі (1898-1968) і біохімік Е.Чейн (1906-1979). Вперше його застосували 12 лютого 1941 р. в Лондоні. Промисловий випуск пеніциліну розпочався в 1943 р. в США. Від початку відкриття і до практичного втілення пройшло 20 років.
Відкриття ще одного антибіотика – стрептоміцину – належить Зіновію Ваксману (1888-1973). Він, починаючи з 1939 р., дослідив понад 500 мікроорганізмі і в 1942 р. виділив стрептоміцин, що став могутньою зброєю в боротьбі з інфекціями, які викликаються гнильними бактеріями. Завдяки стрептоміцину вдалось досягнути значних успіхів у лікуванні туберкульозу.
До 1946 р. грибки-продуценти антибіотиків вирощували на поверхні рідких середовищ в сотнях тисяч пляшок з-під молока. Пляшки мили в спеціальному апараті, стерилізували, наповнювали стерильним поживним середовищем, засівали штамом необхідного грибка, чекали його розростання, після чого добували препарат. Відбувалось це на конвеєрах довжиною в декілька сот метрів. Такою була перша технологія отримання антибіотиків. Тепер грибки вирощують в спеціальних котлах, що вміщують 10 000 літрів середовища. Завдяки новій технології зросли кількість і якість отриманих антибіотиків. Надалі були внесені зміни в їхню хімічну структуру, розпочався синтез антибіотиків. Сім’я природніх пеніцилінів поповнилась низкою препаратів (ампіцилін, оксацилін, метицилін тощо). Тепер медицина щороку отримує на озброєння нові антибіотики.
Поруч з хіміопрепаратами та антибіотиками на основі досягнень науки були розроблені комплекси лікувальних засобів рослинного походження. Сучасна фітотерапія широко використовується для лікування серцево-судинних захворювань, зокрема, гіпертонічної хвороби. Ефективність фітолікування підвищується комплексним використанням рослин. Розроблені різні композиції, що збагатило клінічну фармакологію.
В ХХ сторіччі німецькі вчені створили препарат проти інфаркту. Завдяки його застосуванню вдалося в 70 % хворих відкрити закупорені артерії серця. Цей препарат назвали активатор тканинного плазміногену (АТП).
Болгарська фірма “Фармахізм” розробила препарет (пірамем), що добре стимулює нервово-психічну діяльність і дає можливість значно прискорити лікування порушень при крововиливах. Постійне кількісне зростання ліків, підвишення їхньої ефективності є характерною рисою фармації ХХ століття.
В ХХ ст. посилилась увага до вітамінів, зокрема, механізму їх отримання та впровадження у медичну практику. Відкриття кожного вітаміна мало свою історію. Так, нідерландський лікар Ейкман, перебуваючи на острові Ява, звернув увагу на хворобливий стан курей, які знаходились у клітці і годувались об’їдками з лікарні, що, в основному, містили очищений рис. Кури, які бродили по двору і самі розшукували різноманітну їжу, мали здоровий вигляд. Пройшло багато часу, поки Ейкману вдалося виділити з рисових висівок речовину, яка в своєму складі мала амінову групу. Цю речовину стали називати “життєвими амідами”. З 1932 р. за нею закріпилась назва “вітамін”, від латинського “віта” – життя. Першим було відкрито вітамін “В”, завдяки чому вдалося попереджувати та лікувати хворобу “бері-бері”. Ще в ХІІІ ст. була детально описана цинга (скорбут), яка виникала серед учасників хрестового походу. Лише в 1925 році була отримана речовина, що виліковувала цю хворобу. Вона була виділена із соку капусти і отримала назву вітамін “С” (аскорбінова кислота). В 1936 році була знайдена речовина, відсутність якої викликала у експериментальних тварин безпліддя. Їй дали назву вітамін “Е” або “токоферол” (токос- потомство і феро- несу). Приблизно тоді ж почалось вивчення вітаміна, відсутність якого в їжї обумовлювало зниження або втрату зору. Новий вітамін вдалось виділити з моркви, його назвали вітаміном “А”. В 1935 р. датський біохімік Генріх Дамм встановив у експерименті над курчатами, що відсутність певної речовини призводить до крововиливів. Ця речовина в достатній кількості знаходиться в траві і зелених листах. Їй дали назву вітамін “К”. В 1942 р. в Радянському Союзі була синтезована речовина, що утримує вітамін “К” – вікасол. В 1931 р. дві групи хіміків (Німеччина, Англія) майже одночасно повідомили про відкриття продукту, який володіє високою протирахітичною активністю (вітамін “Д”). Під сучасну пору відомо більш як два десятки речовин, які можуть бути віднесені до вітамінів.
Значний розвиток отримала біологічна хімія, яка зародилась в другій половині ХІХ століття. Вчені-біохіміки провели дослідження щодо природи хімічних процесів внутрішніх структур, які відіграють важливу роль в життєдіяльності організму. Біохімія збагатилась новими методами дослідження (ультрафіолетова мікроскопія, рефрактомерія, магнітометричний метод, електронна мікроскопія та інші), що відкрили нові можливості вивчення біологічних явищ.
Протягом усього ХХ ст. спостерігалося інтенсивне збагачення мікробіології та її дочірніх дисциплін. Один з фундаторів медичної мікробіології німецький вчений Ф.Леффер (1852- 1915) відкрив ряд мікроорганізмів, вивчив їх біологічну природу та відносини з організмом людини. Він виділив чисту культуру збудника дифтерії. Учень Р.Коха німецький бактеріолог Р.Перейфер (1858-1945) створив теорію про бактерицидну дію (властивість вбивати бактерії) органічних рідин людського тіла (дія сироватки), відкрив мікроб-інфлюенцію, який викликає грип. М. Вейнберг (1868-1940) заклав початок вивчення збудників анаеробних інфекцій і в 1915 р. приготував перші зразки протигангренозних сироваток. На початку ХХ ст. стали проводитись дослідження з вивчення паразитарних інфекцій (тифів). В 1909 р. французький паразитилог Ш.Ніколь (1866-1936) прищепив плямистий тиф шимпанзе і експериментально ствердив, що носієм збудника є платяна вош людини. Цією проблемою займались також американський мікробіолог Г. Ріккетс (1906-1910) та чеський паразитолог С. Провачек.

Сучасна фармацевтична промисловість України
Ядром фармацевтичної сфери є вітчизняне виробництво лікарських засобів, що динамічно розвивається. Питома вага медико-біологічного виробничого комплексу в загальних обсягах промислового виробництва України на початку 2000 року становила 0,9%. На сьогодні цей показник перевищує 1,1%.
Фармацевтична промисловість України - це 160 суб’єктів підприємницької діяльності, що мають ліцензії на виробництво лікарських засобів.
За формою власності виробники лікарських засобів в Україні поділені на державні - 29 (18%), колективні - 123 (77%) і приватні - 8 (5%).
Двадцять два виробники виготовляють 85% від загального обсягу вітчизняної продукції і основний асортимент вітчизняних ліків, займають провідне місце в політиці технічного переозброєння, розробки і впровадження у виробництво нових препаратів.
У ряду основних виробників лікарських засобів в Україні - ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» (14,9% загального обсягу вітчизняного виробництва в грошовому вираженні), АТ «Київмедпрепарат» (14,4%), АТ «ФФ «Здоров’я» (12,9%), АТ «Фармак» (11%), АТ «Борщагівський ХФЗ» (7,6%), АТЗТ «Індар» (5,4%), ДП «Біостимулятор» (4,9%), АТ «Галичфарм» (3,9%), АТ «Київський вітамінний завод» (3,5%), Дослідний завод ДНЦЛЗ (3,3%).
Серед традиційних виробників лікарських засобів є підприємства, що виробляють наркотичні лікарські засоби у формі розчинів для ін’єкцій (ДФП «Здоров’я народу», м. Харків) та психотропні препарати (ДП «Біостимулятор», м. Одеса). Відповідно до прийнятого у 1999 році Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» та з виходом ліцензійних умов коло виробників психотропних препаратів розшириться (ЗАТ «ФФ «Дарниця», ВАТ «Фармак», ВАТ «Галичфарм», ВАТ «ФФ «Здоров’я»).
Традиційну номенклатуру медикаментів (водні та водно-спиртові розчини, краплі, настоянки, мазі) виробляють фармацевтичні фабрики. За основними критеріями (зростання рівня технології виробництва, забезпечення його нормативно-аналітичною та технологічною документацією) провідними є Тернопільська, Артемівська та Київська фармацевтичні фабрики. За роки незалежності на ринок виробників лікарських засобів вийшли нові підприємства з високим рівнем технологічного та технічного забезпечення. Серед них: ЗАТ «Індар», ВАТ «Стиролфарм» концерну «Стирол», Концерн «Грамед», СП «Сперко Україна», АТ «Лекхім Харків» та інші, а також виробники оригінальних препаратів на основі лікарської рослинної сировини, продуктів бджільництва, гомеопатичних препаратів (ТОВ «ЕЙМ», ТОВ «Апітек», ТОВ «Арніка») і такі, що здійснюють синтез нових для України хімічних субстанцій (СП «Інтерхім», НДІ «Хімтехнологія», НВФ «Мікрохім») та фасування продукції з in bulk (ТОВ «У-Фарма», ТОВ «Відродження ЛТД»).
Фармацевтична промисловість України сьогодні володіє достатніми проектними потужностями випуску лікарських засобів, оновлює технології виробництва, створює наукові центри з розробки та впровадження нових лікарських засобів. Такі центри вже діють на базі НВЦ «Борщагівський ХФЗ», СП «Інтерхім», ВАТ «Фармак», ВАТ «Стиролфарм». І це тільки початок стратегічних змін у системі розробки та впровадження нових лікарських засобів.
Продуктивність праці на фармацевтичних підприємствах у 2000 році зросла на 32,9% порівняно з 1999 роком. За 10 місяців 2001 року цей показник збільшився ще на 16,8%. За 11 місяців 2001 року обсяг фармацевтичного виробництва досяг 1,56 млрд. грн., що у фактичних цінах в 1,2 рази більше, ніж за відповідний період 2000 року; обсяги виробництва на медичних підприємствах, порівняно з відповідним періодом 2000 року, збільшились на 17,2%, у тому числі на фармацевтичних підприємствах - на 15,5%. Приріст обсягів виробництва промислової продукції України за аналогічний період становить 15,4%.
При збереженні вищезазначених темпів розвитку до кінця поточного року обсяги виробництва продукції медичної промисловості у порівняльних цінах можуть досягти 1,6 млрд. грн., а фармацевтичного виробництва - 1,4 млрд. гривень.
За 1998-2000 роки на вітчизняних підприємствах за їх власні кошти впроваджено 271 лікарський препарат. До кінця року заплановано впровадити у виробництво ще 19 препаратів.
Стосовно повноти асортименту ліків вітчизняного виробництва, то тут провідні позиції займають ЗАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця», ВАТ «Фармацевтична фірма «Здоров’я», ВАТ «Фармак», ЗАТ НВЦ «Борщагівський ХФЗ», АТ «Галичфарм», АТ «Київмедпрепарат», ДП «Дослідний завод ДНЦЛЗ», ДАК «Укрмедпром».
Номенклатура вітчизняних лікарських засобів охоплює 22 фармакотерапевтичні групи. А випуск препаратів у різних формах дає можливість коригувати лікувальний процес з урахуванням фізіологічних особливостей пацієнта. Сьогодні наявність на ринку України понад 40 форм випуску лікарських засобів дає можливість вибору як лікарям, так і споживачам.
Структура виробництва готових лікарських засобів включає майже всі лікарські форми, які має світова фармацевтична промисловість.
Збільшується кількість виробництв лікарських форм, що є традиційними для вітчизняної промисловості, а також освоюються нові.
Серед 257 зареєстрованих в Україні імунобіологічних препаратів 109 - вітчизняного виробництва. Обсяг виробництва всієї української фармацевтичної галузі у 2000 році становив 260 млн. дол. Для порівняння - річний обсяг виробництва лікарських засобів фірми «Гедеон Ріхтер» (Угорщина) становить 250 млн. дол. США, «ІСN» (Росія) - 175 млн. доларів США.
Обсяг внутрішнього ринку фармацевтичної продукції у 2001 році досяг 3,5 млрд. грн., виробів медичного призначення - 3,7 млрд. гривень.
Співвідношення ліків іноземного та вітчизняного виробництва на внутрішньому ринку у вартісному вираженні склалося на рівні 54/46 %.
Серед зарубіжних лікарських засобів превалюють препарати, що походять з Німеччини, Індії, Польщі, Франції, Угорщини, Швейцарії, Словенії, Великої Британії, Італії, Чехії, США, Австрії, Бельгії. За січень-вересень 2001 року обсяг імпорту в Україну фармацевтичних продуктів становив
221,9 млн. дол. США і перевищив аналогічний показник 2000 року на 45%. Імпортних лікарських засобів завезено в Україну за 9 місяців 2001 року в обсязі 45,7 млн. дол. США, що на 44% більше порівняно з відповідним періодом 2000 року.
Обсяг експорту фармацевтичних продуктів з України за цей період становив 35,31 млн. дол. США і перевищив аналогічний показник 2000 року на 24,5%. Обсяг експорту лікарських засобів вітчизняного виробництва за 9 місяців 2001 року становив 32,2 млн. дол. США, що на 23% більше порівняно з відповідним періодом 2000 року.
За останні два роки індекс споживчих цін на медикаменти утримується на рівні, нижчому від загальнодержавного. Виконання національних цільових медичних програм та збільшення їх фінансування за рахунок коштів Державного бюджету в 2000 році дали змогу підвищити загальний рівень забезпечення хворих на інсулінозалежний цукровий діабет препаратами інсулінів - з 34% від загальної потреби у 1999 році до 59% у 2000 році. За прогнозними показниками на 2001 рік, забезпеченість інсулінами може досягти 90%. Крім того, забезпеченість хворих протитуберкульозними препаратами на сьогодні вже досягла 100%.
На рівні місцевих бюджетів плануються обсяги видатків на лікарські засоби, значно менші за існуючі потреби. При цьому фактичне фінансування не досягає 100%. Наприклад, на 2001 рік заплановано коштів на рівні регіонів для придбання протитуберкульозних препаратів на 24% від існуючої потреби, онкологічних препаратів - на 9% та інсулінів - лише на 43%.

Лекція №8. Розвиток лікарських форм. Виникнення та розвиток фармацевтичної промисловості
На протязі історії цивілізації лікарські форми зазнали істотну еволюцію, зумовлену прогресом природничонаукових знань. При цьому одні з них зникали, інші удосконалювалися. Поряд з цим на різних етапах історії з'являлися нові лікарські форми. Практично вдосконалення лікарських форм відбувалося за рахунок розширення асортименту лікарських та допоміжних речовин, інтенсифікації технологічних процесів їх одержання, поліпшення їх товарних властивостей і чисто товарознавчих методів аналізу. Так, наприклад, такі лікарські форми, як мазі, що існували ще на зорі людської цивілізації, збагатилися асортиментом нових основ та діючих речовин, новими методами оцінки їх якості, часто запозиченими з хімічної технології, промисловості.В якості основ цих лікарських форм замість або разом з відомими основами, що представляють собою рослинні або тваринні жири, стали використовувати напівсинтетичні жири і синтетичні матеріали. Від оцінки якості мазей на дотик перейшли до інструментальних методів аналізу. Еволюція лікарських форм фактично була еволюцією методів їх виготовлення і вдосконаленням їх товарних характеристик.
Ймовірно, найбільш стародавньою лікарською формою є порошки. Про них згадується в давньоєгипетських папірусах, у працях Гіппократа, Діоскорида, Авіценни. Прописи порошків зустрічаються у всіх відомих нам діспенсаторіях, антидотарії і, нарешті, в фармакопеях. Спочатку порошки представляли собою грубо дисперсні рослинні або мінеральні речовини, але в зв'язку з постійним розвитком виробничих можливостей поступово зросла і складність операцій при їх виготовленні. З'являються все більш складні прописи, які поступово приймають сучасну форму. Зі стародавніх авторських прописів відомий доверів порошок, автором якого був лікар Ф. Довер (1660-1741). Склад цього порошку зберігся до наших днів майже в тому ж пропису (опій і блювотний корінь в рівних частинах). Здавна застосовуються порошок Р. Ф. Зейдліца (винна кислота) і складний лакричний порошок лікаря Е. Г. Курелла. Широку популярність мав «єзуїтський порошок» (порошок кори хінного дерева), а також плумерів порошок, що складається з суміші каломелі з сірчистої сурьмою. Сурьма входила також до складу «ангельського порошку», автором якого був Веронський лікар В. Альгаротто (XIV ст.). Парацельс ввів в медицину «вогнепостійний миш'як» (порошок арсената калію). «Пекельний камінь» (нітрат срібла) ввів в фармацію А. Сала. Калій хлористий був відомий як «сильвієва протигарячкова сіль» (Sal febrifugum Salvii). Ван Мінзахт отримав «блювотний камінь» дією сурми на винний камінь, а Глаубер ввів у вживання натрію сульфат (глауберова сіль). З солей винної кислоти крім «винного каменю» були отримані нейтральний тартрат калію і тартрат калію і натрію, або «сеньєтова сіль» на ім'я аптекаря Елі Сеньєта (1632-1698), який отримав її вперше близько 1655 р. А. Пьємонтский ( 1577) і Блез де Вініжер (1608) описали отримання бензойної кислоти. А. Лібава перегонкою бурштину отримав бурштинову кислоту.
Загальний розвиток фізичної хімії та фізико-хімічної механіки знайшло своє відображення у вдосконаленні порошкоподібної лікарської форми. Так, наприклад, в 1880 р. мельник Гагнер з Філадельфії запропонував місцевим аптекарям надсилати йому препарати, які в аптечних умовах важко подрібнювались. На наступний день мельник повертав в аптеки надіслані препарати вже в подрібненому вигляді. Це був початок впровадження нової технології порошків у промислових умовах за допомогою особливих млинів із сталевими або гранітними дисками і жорнами.
Одночасно з порошками в фармації з'явилися і отримали розвиток такі лікарські форми, куди порошки входили як складова частина. До них ставилися теріакі, кашки, коржі, цукерки, лінктуси (еклегми).
Теріакі вперше були запропоновані понтійським царем Мітрідатом VI Евпатором і згодом вдосконалені римським лікарем і фармацевтом Ларго Скрибонієй. Склад теріаку був дуже складним. У Авіценни ми зустрічаємо прописи цієї лікарської форми, що включає до 60 інгредієнтів, а прописи, які були включені в Вюртемберзьку фармакопею (1786) під назвою «Electuarium theriacium», нараховували 70 інгредієнтів. Основними складовими частинами теріаку були: опій, оброблене м'ясо гадюк, суміші порошків з рослин і мінеральних речовин.
Кашки були улюбленою лікарською формою Галена і представляли собою суміші порошків і різних витягів з рослин з медом, вином або сиропами. Призначалися вони для внутрішнього вживання. Кашки були офіційою лікарською формою багатьох зарубіжних і російських фармакопей аж до XIX ст. Авіценна був автором кашок, що складаються з снодійного маку, яхонта, сердоліку, золота та інших мінералів. О. П. Нелюбін у своїй «Фармакографіі» (1830) наводить пропис кашки з масляним екстрактом папороті (Electuarium oleosum Filicis maris). В даний час ця лікарська форма з ужитку вийшла.
Коржики являли собою різновид кашок і відомі з часів арабської медицини. При приготуванні коржів порошкоподібні речовини розтирали або розчиняли, змішували з камедями і сушили. Коржики виготовлялися також з сирого тіста, що містить лікарські речовини з подальшим висушуванням. Відомі прописи коржів з м'яти, анісу, полину, сантонина і т. д. Тривалий час коржі включалися в зарубіжні та російські фармакопеї, наприклад: Pastilli pectorales (грудні коржі), Pastilli Emetini (коржі еметіна), Pastilli Olei Crotonis tiglii (коржі з кротонового масла).
Консерви представляли собою суміші свіжих рослинних органів з цукровим сиропом у вигляді тістоподібної маси, яку на кінцевій стадії виготовлення висушували. Останні прописи консервів зустрічаються в Російській фармакопеї 1798 і Прусській 1799 видання.
Цукерки готувалися зі свіжих і згущених рослинних соків змішанням їх з цукром. Віденський діспенсаторій (1454) включав 51 пропис цукерок.
Розвиток лікарських форм йшло дуже повільно. Навіть тоді, коли деякі форми офіційно не включалися в фармакопеї, вони ще довго залишалися на аптечних полицях, мабуть, до тих пір, поки остаточно не припинявся попит і приватний аптекар уже міг не побоюватися втрати навіть незначного доходу. Певним кроком вперед у розвитку лікарських форм слід вважати появу лінктусів, які були відомі також під назвою лохів або еклегм. Ці лікарські форми представляли собою суміші упаренний водних витягів з медом або густим цукровими мікстурами.
Великою популярністю в деяких країнах користувалися морселі, які зазвичай складалися з лікарських речовин, змішаних з сиропом і прянощами. Так, до недавнього часу зберігалися Morseli pectorales, Morseli stomachici та ін. Пігулки як лікарська форма існують протягом багатьох тисячоліть. Про пігулки згадувалося ще в папірусі Еберса, пігулки готував у своїй аптеці Гален. В діспенсаторіі В. Корда було 17 прописів цієї лікарської форми, у Віденському діспенсаторіі - 27, а в Единбурзькій фармакопеї (1758) - 50 найменувань. Незважаючи на тисячолітню історію, пігулки мало вивчені, і до теперішнього часу їх технологія заснована на емпіризмі. Навіть техніка їх виготовлення не зазнала істотних змін - в стародавні часи, в середньовіччі і до початку XVIII в. їх скачували руками. Перша пілюльний машинка з'явилася в 1810 р. Кроком вперед у розвитку пігулок стало покриття їх оболонкою, яка служить не тільки для підвищення стійкості і коригувальних засобом, але в ряді випадків сприяє проведенню лікарської форми в незмінному стані через шлунок для надання терапевтичного впливу лише в кишечнику.
Складність приготування пілюль змусила вчених і практиків шукати інші форми для твердих лікарських форм, за допомогою яких можна було б усувати вплив неприємного смаку і запаху при збереженні портативності лікарських форм. Такими новими формами для порошкоподібних речовин були капсули і облатки.
Желатинові капсули в 1839 р. запропонував Мозес, і їх виробництво було порівняно непогано поставлено у Франції вже до 1841 р. У Німеччині желатинові капсули були розроблені в 1841 р. фармацевтом Сімоненом. Готував він їх за допомогою воскових формочок, але вже в 1853 р. фармацевт Штейнбрехер став застосовувати для цієї мети металеві «шпильки».
Желатинові капсули отримали свій розвиток у вигляді гелодуратових (глютоідних) капсул, які не розчиняються у шлунку.
Облатки для порошків були винайдені в 1886 р. С. Лімузене замість них раніше застосовувалося проковтування порошків разом з папером або закочування несмачних порошків в м'якуш хліба. Лімузен запропонував склеювані облатки, а також машинки для їх заповнення в умовах аптек. У 1890 р. Фассером у Відні були винайдені облатки у формі коробочок з кришками, що не вимагають змочування, і тому більш гігієнічні. Одночасно з желатиновими капсулами в аптеках Франції з другої половини XIX ст. широке поширення набули драже. Однак складність, трудомісткість процесу дражування, необхідність обов'язкового зволоження лікарських речовин значно знижували цінність цієї лікарської форми. Номенклатура даної лікарської форми в даний час постійно розширюється.
З усіх твердих лікарських форм найбільш прогресивною є форма таблеток, попередниками яких були коржики і пастилки. Прес для виготовлення таблеток був запропонований Брокодоном в 1842 р. і впроваджений в практику Розенталем І. в 1872 р. Цілий ряд технічних труднощів довго заважав масового виробництва таблеток, поки не була забезпечена швидка розпадаємість лікарської форми у воді, на що вказував Арнольд Ф. в1890 р. Надалі з'явилися різноманітні пресувальні механізми, що різко змінило номенклатуру лікарських препаратів у формі таблеток в сторону її розширення, і сталося це вже в XX ст. У ГФ VII видання було 22 статті на таблетки, в ГФ VІII - 81, а в ГФ X вже 116 найменувань. В даний час таблетки в аптеках вже не виготовляють, і виробництво їх зосереджено на підприємствах фармацевтичної промисловості. У Росії перша велика таблеточна майстерня була відкрита в 1895 р. на заводі військово-лікарських заготовок в Петербурзі. Поряд з удосконаленням технології таблеток, з винаходом багатопуансонних машин з'явилася нова таблеточна форма - тритураціонні таблетки, для яких питання розпадаємості не має значення, так як такі таблетки легко розчиняються.
Мазі були відомі вже стародавнім єгиптянам - збереглися фрески в храмах, що показують весь технологічний процес приготування цієї лікарської форми, починаючи від подрібнення речовин, що входять до складу мазей, і закінчуючи їх розфасовкою в спеціальні форми. Єгипетські фармацевти воліли готувати дерматологічні мазі. Мазі застосовували у Стародавній Греції, Месопотамії, Римі та інших державах, тобто мазі здавна були однією з найпоширеніших лікарських форм. До складу мазей входили найрізноманітніші речовини як за своїм походженням, так і за фізико-хімічними властивостями. Мазі готувалися з подрібнених рослинних органів, речовин мінерального походження, смол та інших компонентів. В якості основ в країнах Сходу, Стародавньої Греції і в Стародавньому Римі застосовували різні масла, віск, тваринні жири. Згодом з нафти навчилися виділяти і застосовувати як основу для мазей парафін і стеарин. У 1882 р. М.Е. О. Лабрайх вперше як мазеву основу використував ланолін - з'явилися емульсійні основи. У XX в. стали застосовувати синтетичні емульгатори, знайшли застосування різні мінеральні основи: нафталан, гідрогенізовані жири. Останнім часом стали широко вживати різні синтетичні полімери. Виробництво мазей перейшло з аптек на галенових фабрики і в спеціальні цехи хіміко-фармацевтичних заводів, де весь процес їх виготовлення механізований.
Характеристику аптечної техніки при приготуванні мазей в XVII в. наочно представив Бойль в своїй відомій праці «Medicinal experiments» (1693): «Візьми Album graecum, розітри до невідчутного порошку, змішуючи його з достатньою кількістю гусячого жиру, і, розтираючи добре в свинцевій ступці, перетвори його в чорну мазь, яку слід застосовувати помірно теплою на хворому місці».
З наведеного фрагмента досить добре видно, що застосовувалися свинцеві ступки, які легко віддавали частину металу внаслідок стирання його товкачем. Лікарська речовина набувала темне забарвлення за рахунок свинцю, можливо, видозмінювало свої лікарські властивості, а головне - сприяла накопиченню цього металу в організмі з відомими наслідками.
Пластир виготовляли ще лікарі Стародавнього Єгипту. За 135 років до н.е. цар Пергама - держави в північно-західній частині Малої Азії - Атталос Філометр застосовував свинцевий пластир для лікування ран. У Віденському діспенсаторіі представлено 15 найменувань пластирів, в фармакопеї В. Корда - 28, в Російській фармакопеї (1738) - 10 найменувань, а в Російській фармакопеї 1866 р. - 23 найменування. З кінця XIX в. у вживанні з'явилися пластирі на каучуковій основі, батьківщиною яких стала Америка.
Супозиторії, кульки і палички (Мильці) також відомі з глибокої давнини. Вони призначалися для введення в порожнині тіла, наприклад, в пряму кишку, в піхву, в уретру. Ця лікарська форма описана в папірусі Еберса, в староіндійських манускриптах, в працях Гіппократа, Діоскорид і Галена. На початку мильце готували із застосуванням тваринних жирних основ, рослинних і тваринних порошків, меду, ладану, соків рослин. Потім стала застосовуватися мильно-гліцеринова основа, і тільки в кінці XIX ст. (1880) стало використовуватися масло какао, яке було запропоновано в якості лікарського засобу Манкартом в 1735 р. До винаходу спеціальних пристосувань мильце готувалися головним чином шляхом виливання жирової маси в паперові або станіолеві формочки, увіткнені в пісок. У давні часи ці лікарські форми виготовлялися шляхом викочування між долонями. У 1884 р. Куммер запропонував апарат для отримання їх методом пресування, який став вживатися в галенові-фармацевтичному виробництві. У XX в. назва лікарської форми трансформувалося в супозиторії, кульки і палички. В даний час вони готуються в основному в заводських умовах методом виливання, і популярність цієї лікарської форми продовжує зростати.
Одночасно з твердими лікарськими формами широке поширення одержали різні рідкі лікарські форми. За старих часів лікарі та фармацевти обгрунтовували застосування розчинів лікарських речовин наступним тезою: «Contra nоn agunt nisi fluida» («Тіла не діють один на одного, якщо вони не в рідкому вигляді»). У фармацевтичній практиці найбільш часто застосовувалися водні розчини лікарських речовин, потім спиртові і масляні. З ім'ям Леонардо Фіоравенті пов'язаний бальзам, що застосовувався їм проти всіх хвороб (1571), розчин ацетату амонію, автором якого був Р. Міндерер (1570-1621), широко використовували в медицині під назвою Spiritus Mindereri; відомий був також Фаулерів розчин (Liquor Kalii arsenicosi) та ін До старовинних рідким лікарським формам відносять юлепи, оцтомед, соки, рооби, ароматні води, емульсії та ін.
Юлепи - лікарська форма арабського походження. Вони представляли собою розчини лікарських речовин, підсолоджених цукром. Юлепи входили до Віденського діспенсаторіі і Вюртемберзькі фармакопею.
Рооби - суміші м'якоті деяких соковитих плодів. У арабській медицині рообамі називали згущені соки або водні витяги з плодів лікарських рослин.
Оцтомеди були також широко поширені і займали значне місце в старовинних фармакопеях. Ці лікарські форми представляли собою суміш меду з оцтом або оцтовою кислотою, які самі по собі здавна вживалися в якості лікарських засобів. В даний час юлепи, рооби і оцтомеди не застосовуються.
Виключне поширення починаючи з часів розквіту арабської медицини отримали сиропи. В ті часи їх готували з медом. Цукрові сиропи особливо часто застосовували в XVII і XVIII ст., Наприклад, в Вюртемберзькій фармакопеї 1771 налічується 90 сиропів, в Нюрнберзькій - 59, в Російській фармакопеї 1789 р. - 11 найменувань. Згодом застосування сиропів поступово скорочувалася, і в Фармакопеї VIII видання представлено лише 9 найменувань сиропів. У фармації сиропи вживали головним чином для поліпшення смаку рідких лікарських форм.
Давно було помічено, що зі свіжих рослин можна отримувати соки, які містять весь комплекс біологічно активних речовин у найбільш природньому їхньому стані. Отримували соки методом вичавлювання або виварювання. В даний час ці препарати відносять до двох груп: соки свіжих рослин і вилучення.
До першої групи належать сік подорожника, сік алое, сік каланхое та ін До групи витягів входять кардіовален, холелітін, ангіноль і т. д. Старовинний метод виварювання в даний час не застосовується. Розчини лікарських речовин готувалися на простій воді, потім її стали кип'ятити і відстоювати, а в X в. арабами вже використовувалася перегнана дистильована вода (Абу Мансур Міваффак, 975). В даний час група розчинів є найбільш поширеною, і для їх приготування застосовується очищена вода (aqua purificata). Крім водних розчинів в XX в. отримали визнання розчини на неводних розчинниках. Еволюція розчинів надзвичайно цікава, їх розвиток до теперішнього часу привело до зміни вагового принципу виготовлення на масо-об'ємний спосіб з використанням бюреточної системи.
Особливе місце в історії розвитку лікарських форм належить парентеральним формам, початком яких слід вважати внутрішньовенне введення в 1656 р. розчину опію у вині собаці, яке здійснив англійський професор хірургії в Лондоні Крістофер Врен. Ін'єкція була зроблена за допомогою вузької трубки і металевого наконечника. Згодом для цієї мети стали застосовувати свинячий міхур, а в якості наконечника - гусяче перо. Перша ін'єкція людині була здійснена в 1658 р. У даному разі «добровольцем» був злочинець, засуджений до повішення. Йому був введений розчин однієї з солей сурми, і доля його надалі залишилася невідомою, так як з в'язниці він утік.
Поодинокі експерименти проводилися і в наступні 200 років, але особливо успішно внутрішньовенний спосіб лікування був застосований англійським лікарем Патті в 1831 р. для лікування холери. Ідея введення лікарських речовин через шкірний покрив належить А. Фуркруа (1785), який за допомогою скарифікатора робив насічки на шкірі і в отримані ранки втирав лікарські речовини. З 1832 р. стали робити ін'єкції болезаспокійливих речовин з більшою частотою, так як до цього часу француз Лафарг винайшов жолобоподібну голку, а чеський лікар Ш. Г. Праватц (1791-1853) - градуйований скляний шприц. Після цього російський лікар Владикавказької військового госпіталю Лазарєв і англійський лікар А. Вуд стали широко застосовувати підшкірне введення лікарських засобів. Розвиток дозованих ін'єкційних форм продовжував йти все більш широким кроком, особливо після відкриття протисифілітичного препарату сальварсан, цієї першої чарівної «кулі». Історики медицини стверджують, що якби сальварсан був досить активним при пероральному введенні, то сумнівно, щоб прогрес ін'єкційних лікарських форм виявився таким швидким. Тепер треба було вирішити проблему чистоти ін'єкційних розчинів. Необхідність чистоти цієї групи ліків була визнана давно, проте навіть в період Другої світової війни плазма крові і пеніцилін в польових умовах часто вводилися із застосуванням води зі звичайних водойм, головне було врятувати життя солдату.
За свідченням М. І. Гровс (1986), деякі поранені вмирали, як потім повідомлялося, «від ран, отриманих на полі бою», але більшість виживали, відбуваючись кількома наривами на тілі. Багато років застосовувалися ін'єкції, які не завжди були стерильними, містили пірогенні речовини.
Ще стародавні греки знали, що хвороби супроводжуються гарячковими станами і що підвищення температури тіла допомагає вилікувати хворобу. Лікар Парменід (500 р. до н.е.) заявляв, що якщо б він міг викликати жар у хворого штучно, він міг би лікувати всі хвороби. Але тільки зовсім недавно жар був визнаний природною реакцією організму на хворобу. Штучне підвищення температури застосовувалося при лікуванні сифілісу до появи хіміотерапії. Фон Таурег в 1927 р. отримав Нобелівську премію в області медицини за лікування паралічу з використанням підвищеної штучно температури. Що стосується пірогенних речовин, то вже в XVІI в. було виявлено, що введення тваринам гнилих матеріалів у вигляді ін'єкцій викликає підвищення температури. Данець Панум (I860) показав, що продукти обміну мікроорганізмів у винятково невеликих кількостях також можуть викликати підвищення температури. Приблизно в цей же час Біллрот запропонував термін «пірогени», потім з'явилося безліч робіт, що стосуються виділення речовин, що викликають лихоманку. Успіх супроводжував Е. Центанні в 1920 р., який отримав білий порошок з культури грампозитивних мікроорганізмів. А. Бовіан (1932) і О. Вестфаль (1952) виділили білкові речовини, які в стандартизованому вигляді викликали лихоманку в дозі 1 нанограмм на 1 кг ваги тварин. Хімічний склад пірогенної речовини, виділенної з Proteus Vulgaris, включає в себе вуглець (25,83%), водень (6,06%), азот (6%), фосфор (6,29%) і золу (8,33%) . В результаті цих робіт, а також досліджень Пастера отримали свій розвиток методи стерилізації. Потім все більше стала розвиватися теорія і практика кровозамінних розчинів. До Першої світової війни в якості кровозамінних засобів застосовувалися сольові, еквілібріровані розчини: ізотонічний розчин хлориду натрію, розчини Рінгера, Рінгера-Локка та ін.. У 1915 р. був запропонований спосіб стабілізації крові за допомогою цитрату натрію, гемотрансфузія набуває величезного значення в медицині. Проте такі фактори, як висока вартість крові, недостатня стійкість її при зберіганні, змусили застосовувати колоїдно-сольові замінники крові.
Широкий розвиток парентеральні лікарські форми отримали в Росії у зв'язку з винаходом ампул, які запропонував петербурзький фармацевт, доктор хімії, професор А. В. Пель. Пелем були розроблені питання дозування і зберігання ін'єкційних розчинів. Для дозування стерильних розчинів їм вперше був запропонований запаяний скляний посуд - ампула. Таким чином, уже в 1885 р. в аптеці А. В. Пеля практично був здійснений цілком раціональний технологічний процес стерильних ін'єкційних розчинів. Майже одночасно з Пелем ампули як судини для ін'єкційних ліків були запропоновані в 1886 р. паризьким аптекарем Лімузене.
На початку XX ст. почався розвиток великого ампульного виробництва. У ГФ VIII налічувалося 40 статей на ампули, в ГФ IX - 81, в ГФ X - 76 найменувань. Ароматні води - препарати, що містять у водному або водно-спиртовому розчині ефірні масла. Приготування ароматних вод з водяною парою було відомо в Давньому Єгипті, проте особливу популярність вони отримали в епоху арабської фармації, причому арабам, а пізніше європейським алхімікам вдавалося деякі ефірні масла відокремлювати від води. На Русі в XVII ст. перегонкою з водою запашних рослин займалися в поварнях, на аптекарських городах і в аптеках. Ароматні води були офіцинальними лікарськими препаратами багатьох фармакопей, діспенсаторіїв і мінуалів. У Російській фармакопеї 1798 року описано 16 ароматних вод, а у виданні 1866 р. - 36 найменувань. Поступово номенклатура їх зменшувалася, ГФ VIII включала вже 3 найменування (кропова, м'ятна і рожева вода), а ГФ IX видання - тільки одну (вода гіркоминдальная).
Медичні масла - масляні розчини або масляні екстракти діючих речовин лікарських рослин. Ця група препаратів досить широко зустрічалася в номенклатурі галенових препаратів минулих століть. Їх одержували з блекоти, беладони, дурману, болиголова (алкалоїди), полину, ромашки аптечної, буркуну (ефірні олії) і деяких інших рослин. В даний час в медицині використовуються масляні екстракти блекоти, дурману, звіробою, масло обліпихи і шипшини. Протягом тисячоліть медичні масла знаходять застосування як парфюмерно-косметичні засоби.
Термін «емульсія» вперше зустрічається в Оксфордському енциклопедичному словнику 1612 видання та відноситься до фармацевтичної емульсії з солодкого мигдалю. У матеріалах Англійського Королівського товариства за 1674 описані способи приготування масляних емульсій для лікувальних цілей. У фармакопеї Квінсі (1718) описані 24 найменувань емульсії, в тому числі з солодкого мигдалю і масляні, причому останні пропонувалося готувати за допомогою гуміарабіку і яєчного жовтка. У Російській фармакопеї (1798) описані 2 емульсії, а у Військовій фармакопеї 1840 р. - 6 найменувань. Дослідження Вуда і Лумсі (1927) показали можливість отримання медичних емульсій за допомогою ультразвуку. Зародившись в аптеці, виробництво емульсій поступово перейшло на підприємства фармацевтичного виробництва і в інші галузі народного господарства. Д. Г. Беннет (1943) у своїй монографії наводить 601 емульгатор і 963 препарат, що представляють собою емульсії.
Водні витяги з лікарських рослин є однією з найстаріших лікарських форм. У Віденському діспенсаторіі була особлива стаття, присвячена водним витягань, які були тоді відомі під назвою «addition».
Термін «decoctum» зустрічається вперше в Нюрнберзькій фармакопеї (1665), а термін «infusum» - в Единбурзькій (1758). Відповідно до вказівок цих настанов, інфузія готується настоюванням при кімнатній температурі протягом 4 годин, а відвари отримували упарюванням водних витягів, отриманих гарячим шляхом. Нормування кількісного співвідношення сировини до витягань вперше зустрічається в фармакопеях кінця XIX ст., В яких вказується, що з однієї частини сировини повинно вийти 10 частин вилучення. У Російській фармакопеї 1798 року описаний один настій і три відвару, а у Військовій фармакопеї 1818 вже 32 настою і 30 відварів. З 1785 р. відомий настій наперстянки, докладно описаний доктором В. Вітерінгом з Бірмінгема.
У деяких старовинних фармакопеях згадуються також концентровані настої і відвари. Однак ці концентровані вилучення в подальшому були виключені з офіційних посібників. До останнього десятиліття XIX в. автори робіт у галузі дослідження процесу екстракції лікарської сировини виходили з прагнення зберегти в отриманих препаратах складові речовини лікарської сировини в незмінному вигляді і, по можливості, все повністю. Звідси, наприклад, в фармакопеях і посібниках виникло поняття «баластні речовини» - тобто речовини, непотрібні з точки зору терапевтичного застосування даного матеріалу.
Нестійкість водних витягів і недостатня розчинність в воді цілого ряду важливих складових частин лікарської сировини змусили дослідників застосовувати нові екстрагенти. Відомо, що в XIV ст. Раймунд Луллій (а за іншими даними Разес в 950 р.) відкрили етиловий спирт. Цю речовину в якості екстрагента вперше використали Парацельс, його учні та послідовники. Застосування спирту зумовило згодом велику різноманітність в номенклатурі спиртових витягів - з'явилися настойки та екстракти.
Настоянки (тинктури) готувалися не тільки шляхом екстракції рослинної сировини, а й настоюванням мінеральних речовин (сірки, винного каменю, заліза і т. д.). З числа таких розчинів до сих пір назва настойки збереглася за розчином йоду.
В діспенсаторіі В. Корда описано 10 настоянок, з яких настоянка помаранчевої кірки застосовувалася аж до середини XX ст. В Единбурзькій фармакопеї вже описані настойки опію, іпекакуани, ревеню тощо Настоянку опію з шафраном запропонував Т. Санденхем (1624-1689). Застосовувалася також залізно-яблучна тинктура, фармакопейний препарат, готується з залізного купоросу, винного каменю, яблучного соку і розведеного спирту або вина. Настоянки валеріани, хіни, чилибухи і йоду стали офіцинальними на початку XIX ст. У Російській фармакопеї 1798 описано 11 настоянок, Фармакопеї 1886 р. - 71. Вперше визначення настоянок як групи препаратів і опис типового способу їх виготовлення зустрічається в 1712 р. Основним методом отримання настойок була дигестія - настоювання при температурі 35-45°С, і тільки в самому кінці XVII ст. стає офіцинальним метод мацерації - настоювання 5-кратною кількістю екстрагенту протягом 7 днів при температурі 15-20°С Віджимання настоянок проводилося вручну; в 1785 р. інженер Йосип Брама (1749-1814) сконструював гідравлічний прес, який швидко завоював собі місце в хімічній промисловості, а потім і в фармації, в галеновому виробництві.
Екстракти, або препарати, що отримуються витяганням в поєднанні з випаровуванням, також були запропоновані Парацельсом. Методи приготування екстрактів були найрізноманітніші. У XVIII в., Наприклад, наркотичні екстракти подовгу варили на голому вогні, щоб зменшити їх отруйні властивості. У зв'язку з цим виходили препарати з різним вмістом діючих речовин, що іноді приводило до отруєнь. В якості екстрагентів для отримання екстрактів використовували спирт, воду, спіртоводні розчини або ефір. В діспенсаторіі В. Корда описано 18 спиртових і 6 водних екстрактів, в Російській фармакопеї 1798 р. - 20 екстрактів, а в 1866 р. - 54. Спиртові вилучення отримували тоді наступним чином: сировина протягом 3-4 днів настоювалася зі спиртом в теплому місці, потім спиртові вилучення зливали, і рослинний матеріал знову обробляли спиртом до повного вилучення (до знебарвлення). З об'єднаних спиртових витягів екстрагент відганяли до одержання густого екстракту. За Единбурзькою фармакопеєю, для отримання спиртових екстрактів сировину обробляли спочатку спиртом, а потім водою.
Водні екстракти готувалися з рослинної сировини шляхом відварювання. За Вюртемберзькою фармакопеєю, сировину, залиту 6-кратною кількістю води, піддавали мацерації в теплому місці, потім нагрівали, проціджували і упарювали. За Прусською - сировину заливали 8-кратною кількістю води, нагрівали 15 хвилин, потім витяг проціджували. Залишок сировини обробляли 4-кратною кількістю води, відстоювали, фільтрували і випарювали.
У 1813 р. французький фармацевт О. Вірей ввів у виробництво вакуум-апарати і випарювання під зниженим тиском - цей спосіб стали застосовувати у фармації після того, як в 1812 р. в цукроварінні використали вакуум-перегонку. Для виготовлення екстрактів без застосування високої температури і без тривалого впливу повітря застосовували також прес А. Реала з тиском. Перколятори, винайдені для варіння кави і застосовувалися в кафетеріях Парижа в наполеонівський час, стали використовуватися для фітохімічних цілей фармацевтом Робіком з 1810 р. У 1833 р. французький аптекар Ф. П. Булле вперше впровадив у процес екстракції рослинної сировини конічні перколятори. У XX столітті в фармації стали використовувати метод реперколяціі, запропонований Е. Р. Сквибом ще в середині XIX в. Найшли своє визнання в фармації і інші методи добування, наприклад циркуляційний, прийнятий в ГФ VІII видання. Для отримання рідких екстрактів (флюїд-екстрактів) як екстрагентів використовувалися вода, спирт і гліцерин, спирт при цьому застосовувався різної міцності: 5, 18, 21, 27, 30, 60 і 90%. Освітлення витягів вироблялося на сконструйованих в 1813 р. Дюмоном вугільних фільтрах (винахід петербурзького фармацевта, професора Ловіца (1757-1804). Рідкі екстракти, які отримували з певних кількостей вихідної сировини, вперше були введені в Фармакопею США в 1840 р., а в Британську фармакопею - в 1864 р.
Еліксири (назва походить від китайського «ixir» - цілющий засіб і арабської приставки «al» - talixir ») представляли собою спиртові вилучення або dідгони витягів з рослинних матеріалів з добавкою різних лікарських речовин. Найчастіше до складу еліксирів входив цукор, деякі ж містили сірку, кислоти і луги. В діспенсаторіі В. Корда описано 9 еліксирів, у Російській фармакопеї 1798 р. - 2 найменування.
Поряд з еліксирами широко застосовували есенції, під якими розуміли вилучення, що містять основні діючі речовини. Звідси і назва «істотне вилучення», що, безсумнівно, є результатом впливу вчення Парацельса (по аналогії з «квінтесенція»). В діспенсаторіі В. Корда описано 3 есенції, а в Вюртемберзькі фармакопеї - 70.
У 1895 р. швейцарський фармацевт Г. Голяц запропонував діалізати - галенові препарати, звільнені методом діалізу від солей та інших супутніх речовин, що не роблять, на думку Голяца, лікувального дії; аналогічні препарати випускав в 1900 р. німецький аптекар І. Бюргер під назвою ізатем .
Наступний крок у цьому напрямку представляла «нова галеника», «новогаленові препарати». Це були препарати з різних частин рослин, приготовлені на основі методів останніх досягнень хімії та фармації (витяг різними розчинниками, застосування адсорбції, перфорації рідин іншими рідинами, проміжної сушки, центрифугування, ведення процесів при точно регульованих рН і температурі, застосування хроматографії і напівпроникних перегородок при очищенню витягів і т. д.), результатом яких було одержання максимально очищених сумарних препаратів, що містять алкалоїди, серцеві глікозиди, флавоноїди та інші речовини. Серед новогаленових препаратів відомі адонізід, дігален-нео, лантозід, конваллен і т. д.
У 1926 р. Голяц запропонував замінити рідкі галенові препарати стандартними сухими препаратами, розчинними як у воді, так і в спирті («унітарні екстракти»), і готувати ці екстракти з таким розрахунком, щоб одноразова їх доза дорівнювала 0,1 г. Це дозволяло б встановити єдине для всіх препаратів розведення для настоянок 1:10 і для настоїв і відварів 1:100, з єдиним дозуванням всіх настойок в 1 г (або 1 см3, або близько 20 крапель) на прийом і для всіх настоїв і відварів в 10 г (близько 1 десертної ложки) на один прийом («десяткова система галенових препаратів»).
Історія розвитку лікарських форм свідчить про те, що поява нових форм зазвичай не заперечує існування старих, а доповнює їх. Старі лікарські форми протягом століть зазнавали еволюційних змін і з розвитком науки вдосконалювалися. У XIX і на початку XX століття велику роботу з аналізу прописів лікарських форм і удосконалення методів їх виготовлення провели німецький фармацевт Г. Хагер (1816-1897), французький фармацевт Ф. Дорвей (1815-1879) і американський фармацевт Дж. Ремінгтон (пом. у 1918).
На початку XX ст. технологія ліків ставиться на твердий грунт наукового експерименту: створюються кафедри з цієї дисципліни, пишуться керівництва та підручники, будуються галенові-фармацевтичні фабрики і заводи, що випускають лікарські форми у великих кількостях.
Однією з лікарських форм, які отримали швидке визнання і впровадження в заводських умовах, з'явилися аерозолі. Перші аерозольні балончики з'явилися в 30-х рр.. в Європі, коли Ротхейм (Норвегія) почав упаковувати в них під тиском фарби в суміші з пропаном і бутаном. У 1937 р. Іддінгс застосував для заповнення балонів фреон-12. У США аерозольна упаковка була створена в 1941 р. У промислових умовах виробництво аерозольних упаковок почалося відразу після Другої світової війни і успішно розвивається в даний час у всіх країнах. Перша медична аерозольна упаковка, випущена в 1955 р. в США, була призначена для інгаляційного застосування. У Радянському Союзі промислове виробництво аерозолів було організовано в 1969 р. на Дослідному заводі ХНІХФІ (м. Харків), де був випущений аерозольний інгаляційний препарат «Інгаліпт» для лікування гострих і хронічних захворювань порожнини рота і носоглотки. На початку 70-х рр.. в Ризі був побудований завод «Аерозоль». В даний час дана лікарська форма набуває все більшого значення і поширення як для внутрішніх, так і для зовнішніх цілей. В якості активних речовин в інгаляційних аерозолях використовуються кортикостероїди, антибіотики, препарати серцевих глікозидів, нітрофурани, сульфаніламіди, ефірні масла, антисептики та ін Аерозолі застосовуються як дерматологічні засоби, у формі пластичних плівок. Спеціальними областями застосування аерозольних лікарських форм є гінекологія, акушерство та проктологія.
У 60-70 рр.. XX ст. широке застосування отримали нові лікарські форми: лікарські плівки (у тому числі і очні), сухі суспензії та емульсії, спансули, мікрогранули та ін Для зазначеного періоду характерно різке зростання ролі фундаментальних досліджень і впровадження в фармацевтичне виробництво новітніх досягнень суміжних наук і самої передової технології , що перетворило фармацевтичну індустрію в одну з найбільш передових галузей промисловості в розвинених країнах. Саме розуміння лікарської форми в сучасній теорії та практиці зазнало докорінних змін. Існуюче до останнього часу представлення про лікарській формі носило суто технологічний характер. Згідно біофармацевтичних досліджень, лікарська форма значно впливає на дію включеного в неї лікарської речовини. Цей вплив настільки істотний, що біофармація підкреслює необхідність його визначення в кожному конкретному випадку. «Лікарська форма всією сукупністю властивостей впливає на певний процес в організмі і, таким чином, може вважатися структурною одиницею фармакотерапії» (А. І. Тенцова, І.С Ажгіхіна).
Особливу групу в історії лікарських форм займають органопрепарати або опопрепарати (Medicamenta organotherapeutica). Вже в глибокій давнині для лікувальних цілей застосовували різні органи, тканини та виділення тварин. Наприклад, стародавні індуси, незважаючи на свою відразу до м'яса і віру в переселення душ, з цілющою метою використовували тестікули козла, крокодила, щурів і т. д. Стародавні китайці застосовували проти кишкових захворювань висушений кал собаки, проти здуття живота - кал курчати, проти паралічу - шкіру молодої жаби, плаценту застосовували як допоміжний засіб при пологах, шкіру чорного осла - проти кровохаркання і проносу, кров качки і курки - як протиотруту, кров оленя - як засіб, виліковує сухотних, кров осла - для лікування від божевілля. Давні греки також застосовували різні органи тварин.
У Стародавньому Римі хворі спускалися на арену цирку, щоб пити теплу кров поранених гладіаторів. Крім того, римлянам в якості лікарських засобів служили кал, сеча та м'ясо найрізноманітніших тварин і плазунів. Пліній старший вважав, що лікарські засоби тваринного походження діють більш інтенсивно, ніж рослинного, бо вони ближче до живого організму.
В середні віки також застосовувалося багато органів і різних препаратів тваринного походження. Думки людей того часу були звернені більше до «потойбічного світу», тому привертало все фантастичне і дивовижне. Це спонукало застосовувати самі незвичайні засоби, і чим ці ліки були таємничіші і «чарівні», тим більше їм було довіри. Наприклад, дуже широко були поширені продукти тваринного походження, виготовлені при світлі місяця, під заклинання відьом і т. д. Деяка «цінність» їх полягала в дії на психіку хворої людини. Лікувальний авторитет цих «медикаментів» з плином часу падав, і органотерапія у всіх її видах поступово була забута.
Лише в XIX столітті, після чудових відкриттів в області фізіології, з'ясування ролі залоз внутрішньої секреції і появи експериментальної медицини, почалася нова епоха в застосуванні лікарських речовин тваринного походження.
Ще Гіппократ вказував на залежність здоров'я «від правильності змішування соків в організмі людини». На його думку, цей сік повинен складатися з крові, слизу і чорної і жовтої жовчі.
Потім протягом багатьох століть в медицині панувало вчення про те, що причинами хвороб є зміни в складі крові. Звідси застосування кровоочисних крапель, кровопускання і т. д. Однак питання про взаємний вплив органів через кров залишався в тіні, навіть незважаючи на те, що було відкрито кровообіг.
Тільки Теофіл Броді (1722-1776), спостерігаючи результат випадання функцій статевих залоз у чоловічих і жіночих кастратів, прийшов до висновку, що кожен орган є місцем приготування специфічної субстанції, що надходить у кров і надає певну дію на весь організм. Таким чином, він один з перших висловив припущення про гуморальної кореляції організму.
Далі Арнольд Адольф Бертольд (1803-1860) в 1849 р. експериментально довів, що між різними органами існують гуморальні взаємини. Він прищепив кастрованому півню яєчка і тим самим зберіг у нього півнячий вигляд, проілюструвавши, таким чином, що хімічні речовини пересаджених яєчок впливали на весь організм. Незважаючи на свою переконливість, досліди Бертольда не отримали відразу широкого визнання і були забуті. Тільки через багато років їм було віддано належне, і застосування лікарських речовин тваринного походження отримало наукове обгрунтування.
Надалі, в 1855 р., Клод Бернар (1813-1878) вказав на значення печінки в регулюванні цукру в крові і встановив принципи внутрішньої секреції.
У тому ж році Томас Аддісон (1793-1860) і в 1856 році Едмон Фелікс Альфред Вульпіан (1826-1887) опублікували свої роботи про функції надниркових залоз. Згодом ряд авторів вивчали окремі органи внутрішньої секреції. Вони вважали, що виробляти ці хімічні речовини можуть тільки тканини залозистої будови.
У 1869 р. Шарль Броун-Секара (1817-1894) повідомив, що всі залози - з вивідними протоками або без них - віддають в кров корисні або необхідні для організму субстанції, які виявляють свою дію на окремих органах і тканинах, причому випадання чому- цієї діяльності в тій чи іншій залозі супроводжується рядом хворобливих явищ. У 1889 р. Броун-Секара знайшов, що кожна окрема клітина організму виділяє особливі продукти, які надходять в кров. Його роботами, а також згодом роботами ряду інших учених було доведено, що всі процеси в організмі знаходяться під регулюючим впливом особливих активних хімічних речовин, які були названі гормонами (слово «гормон» в перекладі на російську мову означає «збудник»). При цьому кожна залоза продукує лише їй властиві гормони, які володіють власним специфічним фармакологічною дією, іноді дуже сильним. Якщо нормальна діяльність того чи іншого органу внутрішньої секреції буде порушена, то в організм або надійде менше гормонів, або вони зовсім не будуть надходити. В результаті цього з'являються відповідні розлади організму (хворобливий стан). Щоб відновити нормальний стан, необхідно ввести у хворий організм відсутні у ньому речовини, отримані з стороннього організму, наприклад, із залоз тварин, крові і т. д. Ці речовини, що регулюють в організмі найважливіші життєві функції, є діючими речовинами, які одержуються після належної обробки сировини тваринного походження. Іншими словами, такі медикаменти, що випускаються на заводах у вигляді готових виробів, прийнято називати препаратами. А на відміну від інших препаратів, що отримуються на виробництві, зазначені препарати в широкому сенсі слова називають органопрепарами або опопрепаратами (сік по-грецьки opos).
Таким чином, Броун-Секара в 1889 р. знову воскресив виробництво органопрепаратів, безславно забуте кілька століть тому. Цей момент вважається початком нового виробництва органопрепаратів.
На ринок почали надходити в масовій кількості найрізноманітніші препарати, приготовані зі всіляких органів різних домашніх тварин. Іноді препарати з одного і того ж органу на ринок надходили під різними назвами. Деякі органопрепарати виявилися дуже корисними; дію їх попередньо можна було перевірити на тварин або хімічним шляхом. В кінці XIX століття в Росії стали виготовляти органопрепарати в лабораторіях при аптеках. На початку XX ст. в Москві та інших містах Росії було відкрито кілька самостійних лабораторій напівзаводські типу, що виготовляли їх. Згодом всі такі лабораторії були закриті. Замість них з'явилися великі заводи, де виготовлення препаратів було поставлено на наукову основу.
У повоєнний час номенклатура органопрепаратів включала в себе препарати надниркових залоз (адреналін і кортін). З підшлункової залози отримували інсулін і панкреатин. Групу препаратів щитовидної залози представляли тиреоїдин, тіреокрін, йодотірін, тиреоглобулін, тироксин, антітіреоідін. З гіпофіза отримували пітуїтрин, адіурекрін, пітуікрін Р, пітуікрін А, пітуікрін Т і пролан. З інших органів і тканин отримували фолликулин, пепсин. В даний час органопрепарати становлять одну з найбільших груп препаратів тваринного походження: ферментні препарати, інгібітори ферментів, засоби, інгібуючі згортання крові, вітамінні та гормональні препарати, імуномодулятори і т.д.
Виникнення та розвиток фармацевтичної промисловості
Джерелом більшості лікарських засобів, що надходять в аптечну мережу, є медична промисловість. Розрізняють такі самостійні галузі медичної промисловості: хіміко-фармацевтичну, галеново-фармацевтичну, а також промисловість антибіотиків, органопрепаратів і вітамінів. В даний час тільки на російський ринок надходить близько 3500 найменувань лікарських препаратів, що поставляються 188 фірмами з 32 зарубіжних країн. Однак ще 150-200 років тому відносно невелика кількість ліків готувалася в промислових умовах. Виникали ці підприємства на базі аптек, які не мали необхідної апаратури, кваліфікованих кадрів і способів стандартизації продукції, що випускається. Основний перелом у бік масового виробництва ліків стався тільки в 80-х роках XIX ст., Однак, незважаючи на такий короткий проміжок часу, фармацевтична промисловість має багату і цікаву історію.
В кінці середньовіччя центром виробництва ліків і торгівлі ними в Європі була Венеція. Про ті далекі часи нам нагадують в старовинних фармакопеях і довідниках назви деяких препаратів, що включають термін «venetum», наприклад: Talcum venetum, Terebinthina veneta, Terebinthina vancina і т. д. У XIV ст. у Венеції виготовляли у великих кількостях різні галенових і хімічні препарати. Особливою увагою і визнанням користувався у ті часи венеціанський теріак, а також пігулки Trochisci viperatum, що входять до складу теріаку. Виробництво фармацевтичних препаратів у Венеції досягло своєї вершини в XV і XVI ст. Причому, як правило, ліки виготовлялися в міських аптеках. Приблизно в цей же час (XVI-XVII ст.) Деякі монастирі також займалися виготовленням ліків. Незважаючи на те, що це були ще досить малопотужні виробничі ділянки у формі скромних аптечних лабораторій, навіть для їх роботи неможливо було придбати в достатніх кількостях вихідні препарати. Заповзятливі власники аптек були змушені пристосовувати їх приміщення під нові виробничі ділянки, винаходити апаратуру, розробляти технологію дрібносерійного виробництва хімічних препаратів. Прикладом може служити діяльність І. Р. Глаубера, який в 1648 р. заснував промислове скловаріння в Тюрінгії (для виготовлення хімічного посуду), а у власній аптеці напрацьовував в значних кількостях цілий ряд препаратів (глауберова сіль, сульфат амонію, селітра і т. д .). Його аптека з'явилася прообразом сучасних хімічних підприємств.
Виробництво складних ліків змушувало підприємців замовляти і купувати все більш дорогу і складну апаратуру, перебудовувати виробничі приміщення в сторону їх збільшення, замислюватися про підготовку висококваліфікованого персоналу. В цей період було побудовано багато дрібних (за нинішніми мірками) підприємств в різних європейських державах. У Німеччині в 1802 р. Ф. К. Ахардом був побудований перший в світі цукробуряковий завод у м. Куверне (Сілезія), аптекар А. Боме в 1770 р. у Франції заснував першу фабрику з виробництва нашатирю. Щоб замінити коров'яче масло, яке було дефіцитом під час наполеонівських війн, фармацевт Меж-Мурьє розробив виробництво маргарину. У 1816 р. П. Ж. Пелетье організував випуск хініну на власному заводі у м. Кліші. У Польщі в 1810 р. відомим краківським аптекарем, професором фармації, фармакології і токсикології Ягеллонського університету Юзефом Савціевськім була закладена одна з перших фармацевтичних фабрик. Спочатку вона випускала цукор і крохмаль, а потім у великих кількостях карбонат амонію та інші препарати. Під кінець свого життя Ю. Савіцевській налагодив на цій фабриці випуск сірчанокислого хініну.
Таким чином, дійсне зародження фармацевтичної промисловості відноситься до першої половини XIX ст., тобто до періоду інтенсивного розвитку капіталізму. Крім продукції побудованих заводів, фармацевтичні препарати в ще більшій кількості стали випускатися приватними аптечними лабораторіями. Одночасно з випуском нових препаратів вдосконалювалася технологія їх виробництва. Досить складну технологію мали препарати рослинного походження - алкалоїди та глікозиди. Не можна забувати і про факт самоокупності промислової продукції, що при капіталізмі є стимулом її розвитку.
У XIX в. хіміко-фармацевтичне виробництво особливо інтенсивно розвивалося в Німеччині, де, як і в інших європейських державах, багато фабрик було засновані фармацевтами. Аптекар Е. Мерк (1794-1855) є засновником відомого підприємства «Е. Merck »в Дармштадті. Він навчався у таких відомих фахівців як професор І. Б. Тромсдорф в Ерфурті і професор С. Ф. Гермбштедт в Берліні, дружив з професором Ю. Лібіхом. У 1816 р. Є. Мерк закінчив університет, отримав диплом про освіту і заснував власну аптеку. Десять років опісля, в 1827 р. він оголосив у Pharmazeutisch-chemisches-Nowitaten-Cabinett про розробку в своїй лабораторії методів отримання недавно відкритих алкалоїдів, таких як морфін, наркотин, хінін, цінхонін, еметин, стрихнін, бруцин, пиперин та інших. Незабаром Мерк переніс виробництво алкалоїдів та інших препаратів в особливі цехи на околиці Дармштадта. Фірма «E. Merck »існує до цих пір, а на її підприємствах випускаються лікарські препарати і реактиви високого ступеня очищення. Після смерті засновника в 1855 р. на фабриці Мерка працювало всього 55 робітників, а в 1900 р. - вже близько тисячі. Після Першої світової війни продовжувалося подальше зростання підприємства «Е. Merck »і кількість його робочих досягла чотирьох тисяч чоловік.
Виросло з аптечної лабораторії промислове підприємство завод Ріделя. Заснував його Ж. Д. Рідель, який в 1814 р. придбав в Берліні аптеку. У 1827 р. у своїй аптечній лабораторії він організував виробництво хініну. Уже в 1844 р. в списку препаратів фірми «J. D. Riedel » значилося 570 найменувань. Син засновника фірми в 1874 р. відділив аптеку від фабрики.
Після його смерті фірмою був організований випуск синтетичних препаратів. З 1928 р. вона стала називатися «Riedel-E. de Haen A. G. »і на її заводах до 1930 р. працювало близько 1800 осіб.
Ернст Фредерік Шерінг (1824-1889), який в 1851 р. придбав в Берліні аптеку, також був засновником фармацевтичної фабрики, відомої спочатку під ім'ям «Е. Schering », а з 1927 р. це вже була фірма« CAF Kahlbaum Chemische Fabric »і носила назву« Schering-Kahlbaum AG ». У 1929 р. в цехах фабрики працювало 6700 чоловік.
З аптечних лабораторій зросли наступні хіміко-фармацевтичні фабрики, що стали фірмами: «E. Witte » в Ростоку (пепсин, кофеїн, бензойна кислота),« E. Dietrich» (перев'язувальні матеріали), а також порівняно невеликі виробництва, такі як« Chemische Fabrik Trommsdorff », яку в 1837 р. заснував син прославленого професора університету в Ерфурті.
Широко відома фірма «Вауег». У 1834 р. її заснував аптекар Карл Фредерік Вільгельм Леверкус. Спочатку це був скромний цех з випуску ультрамаринової фарби в Вермелинірхене. У 1862 р. Леверкус переніс фабрику в передмістя, назване згодом його ім'ям, і організував там виробництво алізарину. У рік смерті власника (1890) фабрика вже займалася випуском барвників, технологія яких була освоєна Фредеріком Байєром в 1863 р. Згодом фабрика стала одним з відомих постачальників лікарських препаратів на світовий ринок. Приклад цієї фабрики був типовим випадком для того часу. Справа в тому, що в другій половині XIX ст. паралельно з утворенням промислових фармацевтичних виробництв на базі аптек фармацевтичні підприємства стали виникати при фабриках анілінових барвників, що використовують відходи та напівфабрикати. Цей факт став поворотним моментом у розвитку молодої фармацевтичної промисловості. Тепер вже й такі великі підприємства, що випускають анілінові барвники, як «Вауег», «MLV» (Meister, Lucius und Bruning), поряд з іншими німецькими фірмами почали масовий випуск лікарської продукції. Таким підприємствам потрібні сучасна апаратура, численні і кваліфіковані кадри фахівців, а також різноманітний асортимент сировини та напівфабрикатів. Спираючись на останні досягнення в області технології барвників, ці заводи почали випуск таких лікарських препаратів, як антипірин, антіфебрін, фенацетин, салол, уретан, а потім аспірин (1899), які завоювали велику популярність. Незабаром фірма «Вауег» стала одним з найвідоміших постачальників лікарських препаратів на світовому ринку.
Подібна еволюція спостерігалася в швейцарській фармацевтичній промисловості, яка була сконцентрована навколо Базеля. В кінці XIX в. там були засновані такі фірми, як «Ciba», «Е. Sandoz »та інші, які спеціалізувалися на випуску фармацевтичної продукції високого ступеня чистоти. Однак продукція, що випускається швейцарськими фірмами, зіткнулася з сильною конкуренцією німецьких фірм, які переживали час бурхливого зростання. Особливо сильний вплив на розвиток німецької фармацевтичної промисловості надали вдалі війни Пруссії проти Австрії (1866) і Франції (1870-1871). Вельми сильним стимулом до розвитку промисловості синтетичних речовин був закон про патенти (1877), надзвичайно утруднив конкуренцію іноземних підприємств з німецькими заводами, особливо завдяки введенню «патентованих назв». Німецький закон зберігав за заявником виключне право користуватися придуманим ним назвою, хоча б той же препарат проводився та іншими заводами. В результаті, наприклад, в самій Німеччині «аспірин» (патентований найменування) продавався в 24 рази дорожче, ніж ацетилсаліцилова кислота. Тіокол коштував в 10-15 разів дорожче, ніж сульфогваяколовий калій.
До Першої світової війни Німеччина займала перше місце у світовій фармацевтичній промисловості, даючи до початку війни близько 20% світового виробництва медикаментів. Займаючи по багатьом виробництвам монопольне становище, Німеччина стала головним постачальником медикаментів на світовий ринок і, зокрема, в Росію. У цей період Росія імпортувала з Німеччини лікарських препаратів на 60 млн марок.
Світова імперіалістична війна і блокада, втрата Німеччиною лідируючого положення на світовому фармацевтичному ринку викликали гостру нестачу ліків майже в усіх країнах, що посилився внаслідок масового споживання медикаментів під час війни. Це дало поштовх до створення і розвитку власної фармацевтичної промисловості в багатьох країнах. В результаті ситуація в світі, пов'язана з виробництвом лікарських засобів, корінним чином змінилася. Центр фармацевтичної промисловості, як і всієї хімічної промисловості, з Німеччини перемістився в США.
Американська фармацевтична промисловість є породженням війн і веде відлік своєї історії з часів Війни за незалежність Сполучених Штатів Америки в 1775-1783 рр.. Найбільш інтенсивно фармацевтична промисловість почала розвиватися в період Громадянської війни (1861-1865), а повністю ця країна стала незалежною від поставок з Європи і зайняла домінуюче положення в світі з випуску медикаментів в період Першої світової війни (1914-1918).
З історії фармації відомо, що в 1778 р. в штаті Філадельфія аптекар А. Крег заснував лабораторію, на базі якої було розгорнуто приготування ліків для військових госпіталів і б'ється армії. Згодом виробництво перетворилося в перший фармацевтичний завод. Під час Війни за незалежність у Філадельфії зросли ще кілька таких же приватних заводів. З цього часу Філадельфія стала основним регіоном США, в якому була зосереджена фармацевтична індустрія. Під час Громадянської війни американська фармацевтична промисловість перебувала під сильним впливом Німеччини. В більшості випадків фірми мали спільний німецько-американський капітал, і з цього моменту проявилася тенденція інвестування фармацевтичної промисловості на території США. У результаті через деякий час ряд німецьких фірм, таких як «Merck & співр.», Яка володіла низкою великих заводів, що випускають продукцію на території США, стали американськими. Проте виробництво більшості препаратів і раніше регламентувалося німецькими патентами, персонал заводів набирався з німців, і в багатьох випадках фахівці проходили навчання на німецьких заводах.
Наступне приєднання США до антинімецької коаліції в 1917 р. звільнило американську фармацевтичну промисловість від цієї залежності, що стало в свою чергу стимулом у розвитку різних напрямків органічного синтезу. Прикладом такого розвитку фармацевтичної промисловості можуть бути такі цифри: в 1905 р. виробництво американських препаратів виражалося сумою в 51 млн доларів, а в 1929 р. - 325 млн доларів.
Особливо велике значення для подальшого розвитку фармацевтичної промисловості мав той факт, що в 30-х рр.. більшість фармацевтичних фірм, таких як «Parke, Davis & співр.», «Merck & співр.», «Eli Lilly & співр.», заснували солідні центри, в яких були розгорнуті широкі дослідження в галузі новітніх ліків. Наприклад, фірма «Eli Lilly», заснована в 1876 р., мала невелику лабораторію, яка не задовольняла її запити. Незабаром почався її зростання, яке триває донині. Фірма має 36 філій за кордоном. Серед них 15 фабрик у 13 країнах і великий науково-дослідний центр в Англії. Фірма представлена в 145 країнах, де працює близько 20 000 кваліфікованих співробітників. Тільки в наукових дослідженнях зайнято 2000 чоловік, а витрати на наукові дослідження щорічно становлять 200 млн доларів.
Фірма «Шерінг» в даний час є великою міжнародною фармацевтичною компанією з річним обсягом продажів понад 4 млрд доларів.
В кінці 40-х рр.. фірма «Шерінг» представила на світовий ринок фармацевтичну продукцію власної розробки. Ставши згодом незалежною від держави, компанія продовжувала курс на наукові дослідження. У 1971 р. після злиття з фірмою «Плау», що випускала медичні товари та косметику, отримала назву «Шерінг-Плау» («Schering-Plough»). Фірмі належить більше 20 заводів в Європі, Канаді, Латинській Америці та Азії, а також науково-дослідні підрозділи в США, Франції, Японії та Італії. Близько 21 тисячі службовців працюють у відділеннях і представництвах компанії більш ніж в 125 країнах світу, з них 2600 осіб зайняті в дослідженнях і розробках. Компанія збільшує свій бюджет на дослідження і розробки в середньому на 1-5% щорічно, і в 1993 р. він склав більше 521 млн доларів.
В середині 50-х рр.. вченими «Шерінг-Плау» було зроблено революційне відкриття - вперше були синтезовані кортикостероїди преднізон і преднізолон. В даний час компанія випускає найбільш активні з відомих кортикостероїдів - целестон і дипроспан. Відкриття кортикостероїдів багато в чому визначило ті пріоритетні напрямки, які були розроблені компанією «Шерінг-Плау» до сих пір. Це в першу чергу протиалергічні і протиастматичні засоби (кларітрін), антибіотичні препарати (граміцидин, нетроміцін).
У 1978 р. було розпочато плідну співпрацю компанії з лабораторіями, що спеціалізуються в галузі біотехнології. Результатом цієї співпраці стали розробка та промислове виробництво цілої серії біотехнологічних препаратів, у тому числі інтропа А (рекомбінантного інтерферону бета-26). Інтерферон А застосовується для лікування цілого ряду онкологічних та гематологічних захворювань, а також вірусного гепатиту та інших вірусних інфекцій.
Не втратила своїх позицій і фірма «Байєр». Зараз фірма постачає на світовий ринок понад 1200 лікарських форм, діагностичних та біохімічних засобів. З них 20 препаратів були створені і впроваджені тільки за останні 10 років. Фірма здійснює свою діяльність більш ніж в 150 країнах світу. У 1978 р. було відкрито представництво фірми «Байєр» в Москві, а потім і регіональні представництва в Санкт-Петербурзі, Казані, Мінську, Єкатеринбурзі і Новосибірську. Крім цього «Байєр АГ» заснував в Москві акціонерне товариство «АТ Байєр».
У 1994 р. з 125 000 співробітників фірми близько 12 000 було зайнято в сфері досліджень і розробок. Особливе значення концерн надає розвитку генної інженерії як ключовій технології майбутнього. У 1993 р. фірма «Байєр» випустила на ринок препарат для лікування гемофілії, виготовлений генно-інженерним способом - когенат (фактор VIII). Програма дослідницьких робіт фірми охоплює майже всі області, важливі для терапії інфекційних хвороб, кардіології, пульмонології, неврологію, хірургію, урологію, гінекологію ендокринологію, паразитологію. Фірма «Байєр» - творець найвідомішого в світі анальгетика, продовжує випуск і вдосконалення препаратів аспірину (рік створення 1899-й) - «золотого стандарту» групи нестероїдних протизапальних засобів. Серед них: Аспірин + С, Алка-Зельтцер, Аспірин-Директ, ін'єкційна форма аспірину - Аспізол, мікрокапсульованих аспірин - Колфаріт та ін Новим напрямком наукових досліджень стала розробка перорального протидіабетичного препарату Глюкобай (акарбоза), що діє за принципом конкурентного інгібування альфа-глюкозидази тонкої кишки.
Отримала свій подальший розвиток і фірма «Мерк», але вже на американській території. У 1887 р. один з членів сім'ї переїхав до США і заснував свою власну американську фірму «Мерк». У 1917 р. німецька й американська компанії розділилися і стали абсолютно незалежними. За 100 років свого існування американською фірмою «Merck» були створені десятки принципово нових лікарських препаратів і вакцин, побудовані заводи в 18 країнах світу, відкриті наукові лабораторії - в 7 країнах, представництва фірми існують практично по всьому світу. На сьогоднішній день в корпорації працюють близько 47 000 чоловік і її штаб-квартира знаходиться в м. Уйатхаузстейшн в штаті Нью-Джерсі (недалеко від Нью-Йорка). З історією компанії «Мерк» пов'язане створення ряду лікарських препаратів, які увійшли в медичну практику так давно, що без них неможливо собі уявити сьогоднішню фармацію та медицину. У 40-х рр.. в лабораторіях «Мерк» були синтезовані вітаміни В6 і В12, відпрацьована технологія пеніциліну; та за участю докторів Т. Сельман і З. А. Ваксман створений стрептоміцин, вперше був синтезований кортизон, розроблена ліофілізована плазма крові для переливання у військово-польових умовах. У 50-х рр.. в компанії «Мерк» був синтезований гідрокортизон, а в число розробок тих років увійшли такі препарати, як діуретики діуріл і гідродіуріл для лікування гіпертонії, протизапальний препарат декадрон, когентін для лікування хвороби Паркінсона, купрімін для лікування хвороби Вілсона, індоцід для лікування артритів, вакцини проти краснухи і паротиту. Спільно з Рокфеллерівського університету був вперше здійснений синтез ферменту рибонуклеази. У 70-х рр.. список пропонованих компанією «Мерк» препаратів поповнився такими лікарськими засобами, як MMR-II - перша комбінована вакцина проти кору, краснухи, паротиту; сінемат - препарат для лікування паркінсонізму (в Росії був відомий під назвою наком), нестероїдні протизапальні препарати кліронія і долобід, мефоксін - перший цефаміновий антибіотик; тімоптік - для лікування глаукоми. За останні десятиліття компанія «Мерк» розробила серцево-судинні препарати блокарден, ренітек і прінівіл, а також комбіновані засоби ко-ренітек і прінізід; препарати, що знижують рівень холестерину - мевакор і Зокор. На фармацевтичний ринок цією компанією випущені такі ефективні засоби, як пепсідін (для лікування виразки шлунка і дванадцятипалої кишки), антибіотики нороксін і Тіенам, препарат проскар для лікування аденоми передміхурової залози та багато іншого.
Народження та розвиток нових фармацевтичних фірм триває і донині. Так, в 1961 р. фармацевт П'єр Фабр, працюючи в рецептурно-виробничому відділі аптеки р. Кастра на півдні Франції, створив новий лікарський засіб для лікування венозної недостатності. Препарат складався з трьох компонентів рослинного походження і тому отримав назву цикло-3. Успіх препарату перевершив всі очікування: завдяки високій ефективності і повної відсутності побічної дії, він завоював довіру як лікарів, так і пацієнтів, особливо страждають від варикозного розширення вен, геморою, маткових кровотеч і деяких інших захворювань, пов'язаних з порушенням венозного відтоку.
У тому ж році П'єр Фабр створив власну фармацевтичну фірму, яка почала інтенсивно працювати в області виробництва нових лікарських препаратів, а потім і лікувальної косметики. Зараз, через майже 40 років, можна говорити про результати цієї роботи: об'єднання «П'єр Фабр» займає друге серед приватних фармацевтичних фірм Франції і друге місце серед виробників дерматологічної косметики. Фірма налічує більше 5000 співробітників у різних країнах світу, а її щорічний товарообіг перевищує 6 млрд франків. Успіх компанії пояснюється тим, що вона вкладає великі кошти в науково-дослідну діяльність, розробляє нові лікарські засоби, галенових препаратів, шукає нові шляхи введення лікарських засобів. Близько 25% прибутку «П'єр Фабр» витрачає на дослідження, в яких зайняті 750 осіб. Основні напрями дослідницької діяльності об'єднання «П'єр Фабр» - онкологія, урологія, імунологія, кардіоангіологіі, гастроентерологія. Фірма є розробником і виробником ряду унікальних препаратів, не мають аналогів у світі: так, в 1989 р. вперше був створений препарат для лікування недрібноклітинного раку легені, навельбін. В даний час об'єднання «П'єр Фабр» виробляє близько півтори тисячі найменувань лікарських препаратів, серед яких перміксон, рибомуніл, топалкан, Остеогенон, цикло-3. У 1989 р. до складу об'єднання «П'єр Фабр» увійшла швейцарська фірма «Робафарм», що виробляє такі відомі препарати, як румалон і раверон.
Компанія «Кадила Хелткер» є однією з провідних фірм Індії з виробництва фармацевтичних препаратів вже більше 40 років. Має мережу агентств на території Африки, Південно-Східної Азії, Близького Сходу, Східної Європи, Шрі-Ланки, Гонконгу. Річний оборот фірми до 2000 р. склав 300 млн доларів. Випускає 150 фармацевтичних субстанцій, які зареєстровані в 27 країнах світу.
Основним напрямком діяльності фірми «Covex» (Іспанія) є розробка і синтез нових хімічних сполук, що проникають через гематоенцефалічний бар'єр. Фармацевтичний завод «Egis» (Угорщина) був створений в кінці 40-х рр.. з угорського філії швейцарської фірми «Wandler» і виробляє 114 найменувань препаратів в 212 лікарських формах. Компанія «Arkopharma» (Ірландія) заснована в 1980 р. Випускає лікарські засоби з рослин, вітамінно-мінеральні комплекси, харчові добавки, збагачені макро-і мікроелементами, а також гомеопатичні засоби.
Література:
1.Сятиня М.Л. Історія фармації: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів. Львів, 2002. - 660 с.
2.Історія фармації України / Р.В.Богатирьова, Ю.П.Спіженко, В.П.Черних та інш. – Х.: Прапор, Вид-во УкрФА, 1999. -799 с.
3. Семенченко В.Ф. История фармации: Учебное пособие. – М.:ИКЦ «Март», 2003. – 640 с.
5. Конопелько, А.Голяченко. Історія медицини та фармації України. – Тернопіль, 2002. – 87 с.





























































































·Ѕ
·
·Ѕ
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
· Заголовок 1 Заголовок 215сL Знак Знак12T Знак Знак11
Обычный (Web)Основной текст с отступом Знак Знак10F Знак Знак9Основной текст 3 Знак Знак8Основной текст 2 Знак Знак7Основной текст Знак Знак6 Текст сноски Знак Знак5 Знак сноскиОсновной текст с отступом 2 Знак Знак4Основной текст с отступом 3 Знак Знак3 Абзац списка
Текст выноски Знак Знак2Название объектаВерхний колонтитул: Знак Знак1Нижний колонтитул8 Знак Знак,јНомер страницы

Приложенные файлы

  • doc 398961
    Размер файла: 627 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий