vidpovidi (1)


1. Антична епоха: періодизація та вплив на історичний розвиток Європи
Термін "античність" - древній. Їм прийнято називати особливий період розвитку древньої Греції та Риму, а також тих земель і народів, які перебували під їхнім культурним впливом. Хронологічні рамки цього періоду, як і будь-якого іншого культурно-історичного явища, не можуть бути точно визначені, однак вони значною мірою збігаються з часом існування самих античних держав: з XI-IX ст. до н.е., часу становлення античного суспільства в Греції і до V н.е. - Загибелі римської імперії під ударами варварів. Спільними для античних держав були шляхи соціального розвитку та особлива форма власності - античне рабовласництво, а також заснована на ній форма виробництва. Загальною була їхня цивілізація з загальним історико-культурним комплексом. Це не заперечує, звичайно, наявності в житті античних товариств безперечних особливостей і відмінностей. Головними, стрижневими в античній культурі били релігія і міфологія. Міфологія була для древніх греків змістом і формою їх світогляду, їх світосприйняття, вона була невіддільна від життя цього суспільства. Потім - античне рабовласництво. Воно було не тільки основою економіки та суспільного життя, воно було і основою світогляду людей того часу. Далі слід виділити як стрижневих явища в античній культурі науку і художню культуру. При вивченні культури древніх Греції та Риму необхідно передусім сконцентруватися на цих домінант античної культури. Антична (або давня) Греція була колискою європейської цивілізації та культури. Саме тут були закладені ті матеріальні, духовні, естетичні цінності, які в тій чи іншій мірі знайшли свій розвиток майже у всіх європейських народів. Історію стародавньої Греції прийнято ділити на 5 періодів, які є одночасно і культурними епохами: - Егейський або крітомікенскій (III - II тис. до н.е.), - Гомерівський (XI - IX ст. До н.е.), - Архаїчний (VIII - VI ст. До н.е.), - Класичний (V - IV ст. До н.е.), - Елліністичний (друга половина IV - середина I ст. До н.е.). Найбільшого розквіту культура древньої Греції досягла в класичний період. Грецька релігія складалася в егейської епоху і безсумнівно зазнала впливу крито-микенских культів з їх жіночими божествами. Як у всіх древніх народів, у греків були місцеві громадські культи, боги-покровителі окремих міст-полісів, землеробські боги. Але вже у давнину намітилася тенденція поглинання місцевих богів великими богами Греції - Олімпійцями. Ця тенденція отримала остаточне завершення в македонську епоху і була відображенням культурного, політичного і економічного об'єднання грецьких полісів. Але вже в гомерівську епоху культурна спільність греків чітко ними усвідомлювалася, що і відбилося в шануванні общегреческих богів
Найбільш звичайною частиною культу було жертвоприношення. Іншими елементами культу були покладання вінків на вівтарі, прикраса статуй богів, їх обмивання, урочисті процесії, спів священних гімнів і молитов, іноді релігійні танці. Відправлення громадського культу розглядалося як справа державної ваги. Крім громадського культу існував і приватний, домашній культ, обряди його, більш скромні, відбувалися главами сімей та пологів. Жрецтво в Греції не становило особливої ​​корпорації або замкнутого стану. Жерці просто вважалися служителями при храмах, а в деяких випадках вони займалися ворожінням, проріканням і лікуванням. Посада жерця була почесною, але не давала безпосередньої влади, тому що найчастіше офіційним культом керували цивільні посадові особи. Грецькі поліси в цьому відношенні сильно відрізнялися від східних деспотичних держав з їх засиллям жрецтва. Наступна домінанта грецької культури - міфологія. Грецька міфологія - це не тільки і не стільки світ релігійних уявлень, це світ греків взагалі, це складне і велике ціле, куди входять поряд з власне міфами також і історичні легенди й перекази, казкові сюжети, літературні новели, вільні варіації на міфологічні теми. Але так як ці різноманітні елементи з працею віддільні один від одного, варто розглядати цю широко понимаемую міфологію в цілому. Отже, грецька міфологія при всій складності і різноманітності входять до неї елементів має одну особливість і донині виробляє настільки сильне враження на слухача й читача - висока художність і гуманізм образів. У питанні про античний рабовласництві важливу роль відіграють роботи таких античних авторитетів, як Арістотель і Платон, а також міркування про загальне рабстві людей і богів ритора Лібанов, який жив у VI ст.н.е. Наявність і природність рабства в житті античності призвели до подання про космічний рабстві, оскільки все в космосі влаштовано так, що одне, безумовно, підкоряється іншому. За часів общинно-родового ладу родинні відносини виникали самі собою природним шляхом і на них зіжделісь економічні відносини. Перехід до рабовласництва дав потужний поділ праці; розумового і фізичного. Це призвело до необхідності розумово регулювати фізична праця, тобто керувати рабами. Одночасно з'явилася потреба більш глибокого, ніж міфологія, осмислення світу і його законів. Це вже був не простий перенесення родинних відносин на всю природу і на весь світ, але і його складна трактування, тобто філософія. Одним з найбільш чудових явищ давньогрецької культури є театр. Він виник на основі народних пісень і танців під час свят на честь бога Діоніса. З обрядових пісень, які співали, одягається в козлячі шкури, народилася трагедія (трагос - козел, ода - пісня); з бешкетних і веселих пісень народилася комедія. Театральні вистави вважалися школою виховання, і держава приділяла їм велику увагу. Вистави йшли кілька разів на рік по великих святах і тривали кілька днів поспіль. Ставилися 3 трагедії і 2 комедії. Дивилися з ранку до вечора, а щоб всі жителі змогли відвідати театр, видавалися з казни спеціальні театральні гроші. У період розквіту грецької культури (VI - V ст. До н.е.) в Афінах жили і творили найвидатніші грецькі трагічні поети, класики не лише грецької, а й світової літератури: Есхіл, якого по праву називають батьком трагедії за його безсмертні твори ("Прикутий Прометей", "Перси"); Софокл, створив трагедії "Цар Едіп", "Електра", та ін; Евріпд - автор "Медеї", "Іполита", "Іфігенії в Авліді". Класиком у грецької комедії є Арістофан, написав комедії: "Світ", "Жінки в народних зборах", "Вершники" та ін Давньогрецьке образотворче мистецтво міцно увійшло в художній розвиток наступних часів. Його елементи живуть в даний час. Ведучими архітектурними спорудами класичної Греції були храми, театри, громадські будівлі. Основним архітектурним спорудженням є храм. Найзнаменитіші зразки грецької архітектури - збереглися до нашого часу в афінському акрополі храми Парфенон та Ерехтейон. У давньогрецькій архітектурі послідовно змінилися три архітектурні стилі: доричний, іонічний і коринфський. Відмінною особливістю названих стилів є форма колон - неодмінного атрибуту давньогрецьких споруд. Грецька скульптура спочатку поступалася скульптуру древнього Сходу. Але з V ст. до н.е. досягла небувалого розквіту. Передається не лише фігура й обличчя, але і рух і навіть почуття зображуваних людей. Особливою популярністю і славою користувалися скульптори: Мирон, Поліклет, Фідій, Пракситель, Скопас, Лисипп. Живопис була широко поширена в стародавній Греції у вигляді фресок і мозаїк, якими прикрашають храми і будівлі, але вони майже не збереглися до нашого часу. До зразків збереглася живопису відносяться знамениті грецькі чорнофігурним і червонофігурні вази. Еллінізм (елліністична епоха III - II ст. До н.е.) прийнято розглядати насамперед як культурне явище, як поширення грецької культури в завойованих Македонією країнах. Культура елліністичного світу була складна й різноманітна. Вона була синтезом і різними поєднаннями грецької культури та культури країн Близького і Середнього Сходу. Для елліністичної культури характерно її грецьке оформлення і глибокі місцеві традиції. У цей період отримав широке поширення в еллінічеського світі загальгрецький мова - койне, що став засобом міжнаціонального спілкування. Греки - воїни, чиновники, ремісники, торговці, розсіяні на великих територіях елліністичного світу, долали полисную обмеженість своїх поглядів. У їх середовищі набуло широкого поширення новий світогляд - космополітизм (від грецького слова "космополітес" - "громадянин світу"). Знання, накопичені в Греції і на стародавньому Сході, в поєднанні з успіхами і практичним освоєнням великих просторів сприяли швидкому розвитку наук. В епоху еллінізму поглиблювалася диференціація і відбувалася систематизація наук. Завдяки дослідженням Стратона (III ст. До н.е.) з'явилася наука фізика. Видатний внесок у розвиток математичних наук внесли Евклід і Архімед; у розвиток астрономії - Аристарх; у створення географії - Ерастофен. Поєднання грецької медичної теорії і практики з давньосхідним досвідом дало розквіт медичних знань у олександрійської школі. Її засновник Герофіл створив описову анатомію людини. З усіх елліністичних товариств найбільш відома історія Єгипту завдяки збереженим на єгипетській грунті папірусам. В Олександрії була зібрана величезна для того часу бібліотека (до 700 тис. папірусних сувоїв). При дворі царів Єгипту Птолемеїв був організований Мусейон - наукова установа з гуртожитком для вчених, яких Птоломей запрошували сюди з усього елліністичного світу. Тут їм були створені умови для занять наукою, філософією, літературою. Покликаним главою олександрійських поетів був Каллімах, великою популярністю користувався Теокріт. Олександрійські вчені прославилися також досягненнями в області математики, природничих і технічних наук. Але Олександрія була не єдиним центром науки і мистецтва. В Афінах тривали традиції грецької філософії. У період еллінізму виникли й розвивалися дві нові філософські системи - стоїків і епікурейців. Традиції Арістофана продовжив автор безлічі комедій Менандр. Найбільшим грецькою державою і центром елліністичної культури були Сиракузи на острові Сицилія. Мало свої видатні досягнення образотворче мистецтво епохи еллінізму. Були створені значні пам'ятники архітектури, що поєднували грецькі і східні традиції, для яких характерне прагнення до грандіозності і пишності. Характерна натуралістичність в портретах, що підкреслює індивідуальність зображуваної особи, передача душевних і фізичних страждань. Новим у структурі було невідоме для грецької класики зображення пейзажу як фону, на якому розгортався сюжет. Згідно з літературними даними, елліністична живопис досягла великих успіхів, але від картин, написаних головним чином восковими фарбами, і від фресок майже нічого не збереглося. Спільну культурну спадщину періоду еллінізму становить істотну частину тієї основи, на якій протягом тисячоліть успішно розвивається світова культура. Давньоримська культура пройшла складний шлях розвитку від культури римської громади міста-держави, ввібравши культурні традиції древньої Греції, випробувавши вплив етруської, елліністичної культур і культур народів древнього Сходу. Римська культура стала живильним грунтом культури романо-германських народів Європи. Вона дала світові класичні зразки військового мистецтва, державного устрою, права, містобудування та багато іншого. Історію стародавнього Риму прийнято ділити на три основних періоди: - Царський (VIII - початок VI ст. До н.е.), - Республіканський (510/509 - 30/27 рр.. До н.е.), - Період імперії (30/27 рр.. До н.е. - 476 р. н.е.). Рання римська культура, як і грецька, найтіснішим чином пов'язана з релігійними уявленнями населення Стародавнього Риму. Для релігії цього часу був характерний політеїзм, дуже близький до анімізму. У поданні римлянина кожен предмет і кожне явище мали свого духу, своє божество. Кожен будинок мав свою Весту - богиню домашнього вогнища. Боги відали кожним рухом і подихом людини від народження до смерті. Інша цікава риса ранньої римської релігії і світогляду людей - відсутність певних образів богів. Божества не відділялися від тих явищ і процесів, якими вони відали. Перші зображення богів з'являються в Римі приблизно в VI ст. до н.е. під впливом етруської і грецької міфології та її антропоморфних божеств. До цього існували тільки символи богів у вигляді списа, стріли і т.д.
Римське жрецтво було більш численне, диференційовано і авторитетно, ніж грецьке. Існував ряд грецьких колегій, які боролися за вплив у державі. Найвпливовішою була колегія понтифіків. Голова цієї колегії був верховним жерцем Риму. Дуже численною і впливовою була колегія жерців-віщунів, так як ворожіння займали велике місце в житті римлян і обрядовій стороні римської релігії. З V ст. до н.е. починається серйозний вплив грецької культури і релігії, яка йде через колонії греків в Італії. Багата міфологія греків, весь поетичний, барвистий світ грецьких сказань багатьом збагатив суху і прозаїчну грунт італо-римської релігії. Під впливом грецької і етруської міфологічної традиції виділилися верховні божества римлян, головні з яких: Юпітер - бог неба, богиня неба і покровителька шлюбу, дружина Юпітера - Юнона, Мінерва - покровителька ремесла, Діана - богиня гаїв та полювання, Марс - бог війни. З'являється міф про Енея, що встановлює спорідненість римлян з греками, міф про Геркулесі (Геракла) та ін У значній мірі відбувається ототожнення римського і грецького пантеонів. Приблизно з IV ст. до н.е. поширюється грецьку мову, головним чином серед верхніх шарів населення. Набувають поширення деякі грецькі звичаї: голити бороди і коротко стригти волосся, лежати за столом під час їжі і пр. У IV ст. до н.е. в Римі вводиться мідна монета за грецьким зразком, а до цього платили просто шматком міді. Розвиток римської цивілізації призвело до значного зростання і піднесення столиці держави міста Риму, який I - III ст. до н.е. нараховував від одного до півтора мільйонів мешканців. Після завоювання Римом західній частині елліністичного світу в його межі увійшли такі великі культурні центри, як Александрія Єгипетська, Антіохія в Сірії, Ефес в Малій Азії, Корінфр і Афіни в Греції і Карфаген на північному березі Африки. Рим та інші міста імперії прикрашалися чудовими будинками - храмами, палацами, театрами, амфітеатрами, цирками. Амфітеатри і цирки, в яких труїли тварин, влаштовували бої гладіаторів і публічні страти, - особливість культурного життя Риму. Живильним грунтом цих жорстоких видовищ були нескінченні війни, колосальний приплив рабів з завойованих земель, можливість підгодовувати і розважати плебс за рахунок грабіжницьких воєн. Відмінною рисою міст епохи імперії була наявність комунікацій: кам'яних мостових, водопроводів (акведуки), каналізації (клоаки). У Римі було 11 водопроводів, два з яких працюють до цих пір. Площі Риму та інших міст прикрашалися тріумфальними арками на честь військових перемог, статуями імператорів і видатних громадських людей держави. Будувалися прекрасні будівлі громадських купалень (терм) з гарячою і холодною водою, гімнастичними залами і кімнатами відпочинку. У багатьох містах зводилися будинки в 3 - 6 поверхів. Образотворче мистецтво Римської імпераціі ввібрало в себе досягнення всіх завойованих земель і народів. Палаци і громадські будівлі прикрашалися настінними розписами і картинами, головним сюжетом яких були епізоди грецької і римської міфології, а також зображення води і зелені. У період імперії особливу увагу отримала портретна скульптура, характерною особливістю якої був винятковий реалізм у передачі рис зображуваної особи. Багато творів скульптури представляли чудово виконані копії класичних грецьких і елліністичних творів мистецтва. Особливо поширеним видом мистецтва була мозаїка і обробка дорогоцінних металів та бронзи. Великих успіхів досягли в Римі просвіта та наукове життя. Навчання складалося з трьох ступенів: початкової, школи граматики і школи риторики. Остання являла собою вищу школу, і в ній навчалися мистецтву красномовства, яке високо цінувалося в Римі. Імператори асигнували великі суми на утримання шкіл риторики. Центрами наукової діяльності залишалися елліністичні і грецькі міста: Олександрія, Пергам, Родос, Афіни і, звичайно, Рим і Карфаген. Велике значення надавалося в Римі в I-II ст. географічних знань та історії. Особливо великий внесок у розвиток цих областей знання внесли географи Страбон і Клавдій Птолемей, історики Тацит, Тіт Лівій і Аппіан. До цього часу належить діяльність грецького письменника і філософа Плутарха. В епоху імперії досягла апогею свого розвитку література Стародавнього Риму. За часів імператора Августа жив Гай Цильни Меценат. Він збирав, підтримував матеріально і опікав талановитих поетів свого часу. Серед поетів найбільшою славою ще за життя мав Вергілій, член гуртка Мецената і автор безсмертної епічної поеми "Енеїда". Інший поет гуртка Мецената - майстер досконалої форми вірша Горацій Флакк. Драматична доля Овідія Назона - чудового ліричного поета, автора поеми "Мистецтво кохання", яка викликала гнів імператора Августа і посилання поета в далеке від Риму чорноморське місто Томи (Констанца), де він створив дві збірки ліричних віршів "Скорботи" і "Послання з Понта ". Писав вірші і знаменитий імператор Нерон. Воістину епоха імперії була золотим століттям римської поезії. Прославилися своєю майстерністю в цей період також сатирик Юній Ювенал, який написав 16 сатир, і письменник Апулей - автор своєрідного фантастичного роману "Метаморфози, або Золотий осел" про перетворення юнаки Луція в осла та його пригоди. Основні риси античного типу культури проявилися за допомогою норми, класики та естетичної форми. У кризі, що охопила римський світ у III ст. н.е., можна виявити початок перевороту, завдяки якому зародився середньовічний Захід. Варварські навали V ст. можна розглядати як подію, що прискорило перетворення, що додало йому катастрофічний розбіг і глибоко змінило весь вид цього світу. Але разом із загибеллю Римської держави антична культура не зникла, хоча і припинилося її розвиток як єдиного органічного цілого. Потенціал античної культури, її скарби, незважаючи не тривале забуття, були оцінені і затребувані нащадками. Антична культура - унікальне явище, яке дало загальнокультурні цінності буквально у всіх областях духовної і матеріальної діяльності. Всього три покоління культурних діячів, життя яких практично вкладається в класичний період історії Древньої Греції, заклали основи європейської цивілізації і створили образи для наслідування на тисячоліття вперед. Відмінні риси давньогрецької культури: духовне різноманіття, рухливість і свобода - дозволили грекам досягти небувалих висот перш народи наслідувати грекам, будувати культуру по створеним ними зразкам. Культура Стародавнього Риму - багато в чому продовжувачка античних традицій Греції - відрізняється релігійної стриманістю, внутрішньої суворістю і зовнішньої доцільністю. Практицизм римлян знайшов гідне вираження у містобудуванні, політиці, юриспруденції, військовому мистецтві. Культура Стародавнього Риму багато в чому визначила культуру наступних епох у Західній Європі.
2 Становлення та розвиток афінської демократії у VІ–ІV ст. до н.е
Античний світ подарував людству не лише блискучі зразки літератури, мистецтва, архітектури, а й політичні інститути, що стали надбанням наступних поколінь.
Прикладом рабовласницької демократії є державний устрій Афін.
Афінська демократія' вважається найбільш розвинутою і довершеною формою демократичного устрою античних рабовласницьких держав. Золотим віком античної демократії став час від середини V до середини IV ст. до н. е. Формування системи органів афінської демократії було наслідком тривалого історичного періоду.
Будь-яка політична система, зокрема й афінська демократія, спрямована на врегулювання відносин між класами, соціальними групами, окремими людьми. У грецьких містах основою соціально-економічної та політичної організації був колектив громадян. Досягненням грецької політичної думки була розробка самого поняття "громадянин". У давньосхідних деспотіях такого поняття не існувало.
Повноправним афінським громадянином міг бути житель Аттики, батьки якого мали громадянські права, а його ім'я було занесено до особливих списків. У такі списки заносились імена юнаків та дівчат з 18 років, які впродовж року проходили спеціальне військово-тренувальне навчання і рік були охоронцями державних кордонів. Тільки в 20 років вони ставали повноправними громадянами.
Громадянство передбачало певні права й обов'язки. Серед перших — право на свободу, особисту недоторканність, на землю, на участь у виборних органах тощо, других — обов'язок берегти своє майно, працювати на землі, захищати рідний поліс, дотримуватися законів тощо.
Головним органом влади в Афінах були Народні збори, на які збиралися усі громадяни. Жінки не мали права брати участь у політичному і громадському житті. На зборах приймалися закони, оголошувалися війни, укладався мир, затверджувалися посадові особи, ратифікувалися міжнародні договори тощо. Важливою справою зборів було затвердження бюджету, наділення правами громадянина Афін іноземців, тобто їхні повноваження охоплювали всі сфери життя Афін.
Діяльність зборів впродовж року була поділена на десять циклів, кожен з яких тривав 36 днів, а збори відбувалися один раз у дев'ять днів. Кожний громадянин мав право на виступ і на внесення законопроекту. Збори заслуховували звіти найвищих посадових осіб. Проте не всі громадяни могли засідати цілими днями. Із ЗО—40 тис. громадян Афін на засіданнях були присутні 3—5 тис. чоловік.
Робочим органом Народних зборів була Рада п'ятисот, члени якої обирались від кожної із десяти адміністративних одиниць (філ) на один рік (по 50 членів). Головними завданнями Ради були підготовка зборів і виконання їхніх функцій між засіданнями. Рада засідала щоденно, а її члени одержували платню.
Поряд з Радою п'ятисот існував і ареопаг — орган влади, що здійснював державний контроль, суд та інші функції — у складі 60—70 чоловік. Його члени кооптувалися на довічний термін із середовища афінських аристократів. Вожді афінської демократії не насмілювалися скасувати ареопаг як орган влади, але зуміли обмежити його компетенцію і фактично звели його функції до повноважень судової інстанції.
Афіни були гегемоном союзу грецьких міст. Тому виникало чимало проблем з управлінням, що здійснювалося виборними магістратами, та організацією адміністративного апарату. Діяльність магістратів контролювала Рада п'ятисот. Вищими магістратами були колегії архонтів і стратегів.»!О архонтів мали великий вплив на військові структури, розглядали порядок слухання судових справ тощо. 10 стратегів очолювали військову організацію держави, проводили набір до війська, були командувачами під час воєнних дій.
Серед органів афінського управління значне місце посідали чисельні колегії, що наглядали за ринковою торгівлею, дотриманням порядку і чистоти тощо. Існувала колегія з поліцейськими функціями. Ці колегії, до яких обирали лише на один рік, були не бюрократичними, а надзвичайно діловими і працездатними органами.
Одним із важливих органів афінської демократії був громадський суд геліея. Він обирався в кількості 6 тис. громадян (з ЗО років). Це був найвищий судовий орган, який розглядав як приватні, так і державні справи, контролював діяльність найвищих посадових осіб, затверджував закони, ухвалені на Народних зборах. Судовий процес відбувався за принципом змагання: обвинувач наводив докази вини, відповідач їх спростовував.
Крім судових справ на геліею було покладено відповідальність за охорону всієї системи афінської демократії. Ще одним засобом охорони демократичного устрою було існування системи постійної та суворої звітності практично всіх посадових осіб. Навіть знаменитий Перікл, перший стратег держави, ретельно готувався до звіту перед громадянами.
Демократичний устрій Афін передбачав участь в управлінні державою всіх категорій афінських громадян. Проте, щоб забезпечити реальну участь у суспільному житті середніх і навіть нижчих верств афінського громадянства, було розроблено відповідну соціальну програму, якою передбачалися посадова плата, плата за участь у роботі Народних зборів, Раді п'ятисот, геліеї тощо.
Держава стежила за тим, щоб не скорочувалась чисельність землевласників, наглядала за торгівлею, запобігала підвищенню цін і спекуляції.
Афінська держава піклувалася про освіту і виховання громадян, розвиток мистецтва і театру.
Афінська демократія була великим завоюванням політичної думки і практики Стародавньої Греції. Проте її не слід ідеалізувати. Вона забезпечувала політичну участь лише громадян, а їх в Афінах, налічувалося 30—40 тис. із 250—300 тис. чоловік афінського населення. Не користувалися громадянськими правами жінки, а також особи неафін-ського походження. Насамперед, афінська демократія була демократією рабовласницькою. Велике досягнення в організації державної влади, вона, однак, залишилася обмеженою і замкнутою політичною системою.
3 Велика грецька колонізація: причини та напрямки
Процес Великої грецької колонізації обумовлений декількома групами причин. Перша з них - це виникнення відносного перенаселення ряду областей Греції. До початку архаїчної епохи в Греції очевидний різкий демографічно вибух, значне зростання чисельності населення. частина жителів уже не могла прогодуватися на батьківщині, так як нових земель доступних для обробки, в Греції вже не було. Звідси - пошук таких земель на чужині і переселення надлишкової маси населення на нові території. Ще одна група причин Великої грецької колонізації - це причини соціального характеру. Збіднілі общинники-селяни, якщо не хотіли потрапити в боргову кабалу до своїх розбагатіли і знатним родичам змушені були залишати закладені за борги ділянки землі. Тому єдиним виходом для них міг бути тільки від'їзд на чужину. Для міст архаїчної Греції, які з часом ставали великими економічними центрами, і в яких торгівля ставала однією з провідних галузей економіки, важливою причиною колонізації було прагнення торговців цих міст закріпитися на шляхах в іноземні країни. Тільки в колоніях, тісно пов'язаних зі своїми метрополіями економічними, політичними, соціальними і культурними узами, торговці відчували себе під захистом. Соціально-економічна боротьба в метрополіях - це ще одна з причин Великої грецької колонізації. В архаїчний період, під час становлення грецьких полісів і появи в багатьох з них тиранічних режимів, політична боротьба між різними угрупованнями населення, репресивна політика тиранів досягали загрозливою гостроти. Тому перед переможеною угрупованням стояв вибір - або неминуча смерть, або втеча в колонії, вимушена еміграція. У міру зростання міст Греції в якості центрів ремісничого виробництва стала сильно відчуватися необхідність розширення сировинної бази для виготовлення ремісничих виробів. Ця сировина надходило до Греції ззовні, і в цьому процесі колонії з часом також стали грати свою визначальну роль.Нарешті, слід відзначити ще одну обставину. У архаїчне час у багатьох розвинених у соціально-економічному відношенні областях Греції було законодавчо заборонено боргове рабство співгромадян. Починаються пошуки нових джерел поповнення рабів вже на варварській периферії, де і з'являлися грецькі колонії. Колоністи часто ставали організаторами нових ринків рабів, будучи посередниками між "оптовиками", работорговцями і представниками правлячої "еліти" варварських товариств, обмінюють або продають своїх одноплемінників на чужину.
Велика грецька колонізація - це не хаотичний рух греків в чужі землі в пошуках щастя і кращої долі. Вона носила організований і керований характер, і майбутні колоністи уявляли собі, куди вони можуть виїхати, які землі і території вони будуть займати, кліматичні умови цих місць і т.п. У цих цілях влади метрополії організували розвідувальні експедиції, а також призначали, відповідальне за основу нової колонії і організацію від'їзду партії переселенців, особа - ойкіст колонії. Саме він на перших порах організовував межування і розподіл сільськогосподарських угідь на нових землях, здійснював планування і керував будівництвом поселень для проживання колоністів.В історії Великої грецької колонізації виділяються три напрями. Перший напрямок - західне. У результаті переміщення грецьких переселенців на захід були освоєні узбережжі Іонічного і Адріатичного морів на північний захід від Греції, райони південної Італії, острів Сицилія, південна Галлія, східне узбережжя Іспанії та інші області. Другий напрямок колонізаційного руху греків - північно-східне, завдяки чому греки освоїли північне узбережжя Егейського моря, райони проток, береги Чорного моря. Нарешті, в результаті південного і південно-східного напрямку колонізації були засновані грецькі колонії на південному узбережжі Малої Азії і на середземноморському узбережжі північної Африки (Єгипет). Головними, провідними стали два перші напрямки Великої грецької колонізації. Протягом майже трьох століть архаїчної епохи грекам вдалося освоїти значну частину узбережжя Середземного моря, все Причорномор'я, частина Приазов'я. Їм вдалося влаштуватися в районі Гібралтару на заході, а на північному сході вони досягли гирла річки Танаїс (сучасного Дону). На території Єгипту, в Навкратіс, була заснована грецька колонія. Квартали грецьких торговців були виявлені на території древніх сірійських міст. Як правило, всі території, колонізовані греками і зайняті колоніями, прилягали до морського узбережжя або перебували поблизу нього. Це дозволило великому філософу Платону образно порівняти грецькі колонії, розкидані по берегах морів від Кавказу до Гібралтару, з жабами, розсівшись навколо ставка, під яким слід розуміти Середземне і Чорне моря. Завдяки Великої грецької колонізації в Греції почасти були зняті економічні, політичні та соціальні проблеми. Економіка полісів вийшла на новий якісний рівень, а грецька торгівля набула воістину міжнародний характер. Багато грецькі колонії стали розвиненими економічними центрами, нерідко на багато опередившими свої метрополії.
Колонізація відкрила величезні можливості для торгівлі, яка прискорила розвиток суднобудування і всіх різноманітних ремесел, з ним пов'язаних. У колоніях швидко виросли багаті міста: Халкіда, Корінф, Мегари, Мілет, Еретрії і багато інших. Між ними і метрополією встановлювалися міцні торговельні зв'язки. З колоній поставлялося те, чим так бідний був Балканський півострів, - зерно, ліс, метали і продукти. У свою чергу з метрополії везли товари, якими славилася Греція: вироби ремісників, вина, оливкове масло. Проблеми, які стояли перед колоністами, вимагали від людини особливих якостей. Боротьба з морською стихією, труднощі освоєння нових, невідомих земель - у цих ситуаціях вирішальну роль грали люди сміливі, ініціативні, здатні, які знають свою справу.
4 Стародавня Спарта: держава та суспільство
Найсильнішим державою, протягом більшої частини історії Греції була дорійська Спарта. Територія Спарти-Лаконіка розташована в південній частині Пелопоннеса. Це родюча долина, що спускається до моря і зрошувана річкою Еврот. З трьох сторін долина огороджена гірськими височинами; морське її узбережжя незручно для мореплавання. У далекій давнині на території Лаконики, як і на території суміжних з нею Арголіди і Мессенії, перебував ряд центрів мікенської культури.
Спарта виникла в результаті злиття двох громад: дорійської і ахейской, оскільки з двох спільно царювали в подальшому в Спарті династій одна вважала себе за походженням дорійської, а інша - ахейської. Процес становлення Спартанського держави займає тривалий історичний період - практично всю грецьку архаїку (кінець IX - кінець VI ст. До н. Е..),
Місто або, точніше, група селищ Спарта, що дав назву всій державі, виник у XI чи X ст. до н.е. У ньому концентрувалася основна маса цивільного населення. Територія держави близько 1000 року до н. е.. була завойована дорійцями, які частину колишніх жителів-ахейців перетворили на періеки (політично безправних, але громадянськи вільних), частина в ілотів (державних рабів); самі дорійці склали панівний стан спартиатов.
Організація політичної влади у спартиатов була типовою для періоду розпаду первіснообщинного ладу: два родоплемінних вождя (як результат об'єднання ахейських і дорійських племен), рада старійшин, народні збори. У VI ст. до. н.е. склався, т.зв. "Лікург лад" (встановлення илотии, консолідація громади Спарти шляхом рівняння їх в економічному відношенні і політичні права і перетворення цієї громади у військовий табір). Спочатку на чолі держави стояли два архагета, які вибиралися кожні вісім років, шляхом ворожіння по зірках. Їм підпорядковувалося військо і вони мали право на більшу частину військової здобичі, володіли правом життя і смерті в походах. Після введення Законів Лікурга сформувалося нове державний устрій, відзначався стабільністю і мало мінявся протягом століть. Найважливішими елементами цієї своєрідної політичної системи можуть вважатися подвійна царська влада, рада старійшин, або герусія; і народні збори, або апелла. Правили одночасно з найдавніших часів у Спарті 2 царські династії, які нерідко суперничали і ворогували між собою, були сильно обмежені законом. У воєнний час вони виконували функції начальників, командували спартанської армією, в мирний час займалися судовими та релігійними справами. Обидва царя входили до ради старійшин (разом з ними налічував 30 осіб) і брали участь у його засіданнях, на яких вирішувалися практично всі основні питання державного управління. Народні збори, що охоплювало всіх повноправних громадян Спарти, грало в цій системі державних установ другорядну роль. По суті, воно лише стверджувало рішення, прийняті царями і старійшинами на їх спільних засіданнях. Починаючи з V н.е. державний лад починає змінюватися. Вищим органом державної влади у Спарті (як і в будь-якому грецькому полісі) було Народні збори всіх повноправних громадян-спартиатов. Народні збори (воно називалося апеллой) стверджувало мирні договори і оголошення війни, обирало посадових осіб, військових командирів, вирішувало питання про спадкування царської влади, якщо законних спадкоємців не було, стверджувало звільнення ілотів. На зборах не обговорювалися фінансові питання, не контролювалася діяльність магістратів, не розбиралися судові справи. Подібний порядок діяльності Народних зборів створював для спартанської олігархії сприятливі можливості впливати на його роботу, направляти його діяльність в потрібне русло. Вирішальну роль у державному управлінні Спарти грала Рада геронтів, або геруссии. До її складу входили 30 членів. 28 були особи старше 60 років (по-грецьки геронти - люди похилого віку, звідси і назва Ради). Геронти обиралися з середовища спартанської аристократії і займали посади довічно. Крім 28 геронтів в геруссии входили два спартанських царя (незалежно від віку). Геруссии не підкорялася і не контролювалася жодним органом. Вона існувала поряд з Народним зборами, але не був йому підзвітна. Більш того, геруссии мала право скасовувати рішення Народних зборів, якщо вважала їх з яких-небудь причин неправильними. У Спарті всі рішення приймала геруссии, лише іноді виносячи їх на формальне затвердження апелла. Як повновладний орган державної влади, герусія мала у своєму розпорядженні практично необмеженою компетенцією, вона засідала щоденно і керувала всіма справами, включаючи військові, фінансові, судові. Геруссии могла засуджувати до смертної кари, вигнання з країни, позбавлення громадянських прав, порушувати судове переслідування навіть проти спартанських царів, що входили до її складу. Геруссии приймала звіти у всемогутніх ефорів, коли вони закінчували виконання своєї посади. Практично всі нитки державного управління були зосереджені в руках геронтів або перебували під їхнім контролем. Не менш авторитетним органом Спартанського держави була колегія з п'яти ефоров («наглядачів»). Ефори обиралися на 1 рік апеллой з усього складу спартіатів, а не з yзкого кола спартанської аристократії, як геронти. Однак це юридичне правило далеко не завжди дотримувалися, звичайною справою було обрання в ефори представників знатних родів. Обрання ефорів, так само як і геронтів, проходило в Спарті способом, що Аристотель називає дитячим. Невелика колегія спеціальних вибірників закривалася в темному приміщенні. Кандидатів на посаду геронт або ефори проводили повз цього приміщення, а що зійшов на апелла спартіати криком або мовчанням «голосували» за кожного. Сидячі в приміщенні виборщики фіксували «результати голосування», і з їх укладання затверджувалися на посаду ті кандидати, схвалення яких було найбільш гучним. Природно, при такому своєрідному обрання можливі були самі довільні рішення, що використовуються спартанської олігархією в своїх інтересах. Колегія ефорів володіла величезною владою, Аристотель порівнює владу спартанських ефорів з владою тиранів, одноосібних правителів грецьких полісів у IV до н. е.. На ім'я старшого ефори називався рік у Спарті, як в Афінах на ім'я старшого архонта. Колегія ефорів вважалася незалежним від апелла і геруссии органом. Ефори відповідали за міцність і стабільність спартанського законодавства в цілому і тому мали владу контролювати дії посадових осіб. Велике значення надавалося контролю за діяльністю спартанських царів. Саме ефори повинні були не допустити посилення царської влади і переростання спартанської олігархії в монархію. Згідно спартанським законам, ефори раз на місяць брали клятву царів дотримуватися існуючих законів. Два ефори зобов'язані були супроводжувати царів під час військових походів, вони прагнули викликати розбіжності між царями, вважаючи, що взаємна підозрілість і ворожнеча змусять царів контролювати один одного. Ефори мали право залучати царів до суду геруссии, могли вести переговори з послами інших держав, скликали і головували на засіданнях апелла і навіть геруссии. Дуже важливою функцією ефорів було спостереження за всією системою спартанського виховання-основи життя і поведінки спартиатов. Якщо вони знаходили якісь відступи, то притягали до судової відповідальності як посадових осіб, так і окремих громадян. До компетенції ефорів входили функції нагляду і верховного управління над рарюкамі і численними ілотами. Зокрема, при вступі на посаду ефори повинні були підтем-Верде старий закон про обьявлении так званих криптий, тобто освяченій стародавнім звичаєм війни проти ілотів. Ефори, як правило, діяли спільно з геронтами, саме перед геруссии ефори порушували судові переслідування, могли головувати на деяких засіданнях геронтів. Ефори вносили на затвердження апелла законопроекти, які вони узгоджували з геронтами. Его були органи спартанської олігархії, які керували всіма сторонами життя спартанського суспільства. Їх нечисленність створювала можливість підкупу геронтів, що мало місце в історії Спарти V - IV ст. до н. е.. Зловживання владою з боку ефорів і геронтів полегшувалися також і тим, що практично вони були безконтрольні, пов'язані круговою порукою і їх неможливо було притягнути до судової відповідальності. Одним з впливових політичних установ Спарти був інститут царської влади. У Спарті правили два царі, які належали до двох династій - Агиадов і Евріпонтідамі. Походження цих династій сходить до глибокої давнини, ще до часу остаточного розселення дорійців в Лаконике в X ст. до н. е.. У V - IV ст. до н.е. ці династії представляли собою два найбільш знатних і багатих роду серед спартанської аристократії. Спартанські царі не були носіями верховної одноосібної влади, а спартанський державний устрій не був монархією. Кожен цар користувався однаковою владою. На відміну від монархів спартанські царі були підпорядковані волі апелла, рішенням геруссии, до складу якої вони входили як звичайні члени, але особливо жорсткого та повсякденного контролю вони зазнавали з боку колегії ефорів. Тим не менш спартанські царі мали досить значною владою, і їх роль в державних справах не можна недооцінювати. Прерогативами царів було верховне командування і керівництво релігійним культом, а ці державні функції в суспільстві Спарти мали особливе значення. Під час військових походів за межами Спарти влада царя як головнокомандувача була і зовсім необмеженою. Царі були членами геруссии і, як такі, брали реальну участь у вирішенні всіх державних справ. Крім того, навіть у мирний час підрозділи спартанського війська (мор, лохи, Еномото) зберігали свою структуру і, природно, над ними був достатній, якщо не юридично, то фактично, авторитет їх головнокомандувача. За царя знаходилася свита, яка постійно підтримувала його політичний авторитет. Два піфія супроводжували царя, були присутні при його суспільних трапезах, і саме їх цар посилав в Дельфи до знаменитого дельфійського оракула. Зростанню авторитету царів сприяли також виконання жрецьких функцій, ті знаки пошани, які їм було за законом: царі були найбільшими землевласниками На громадських трапезах царя надавалося почесне місце, подвійна порція, вони отримували в певні дні в якості почесного приношення краще тварина і встановлену кількість ячмінного борошна і вина, вони призначали Проксенія, видавали заміж наречених-спадкоємиць, що втратили родичів. Високий авторитет царської влади проявляється також у наданні особливих почестей померлому царю. Спартанське держава складалася з трьох класів: спартіати, або спартанці; періеки ("що живуть поруч") - вихідці з союзних міст, оточували Лакедемон; ілоти. Повноправними громадянами Спарти були тільки спартіати - панівне привілейоване меншість населення, члени «громади рівних». Звичайно, це «рівність» було більш-менш формальним - відоме розшарування мало місце і між спартиатами, хоча в VII-VI ст воно позначалося ще мало. Фактично влада знаходилася в руках декількох знатних родів. У середовищі спартиатов продовжувало існувати старе родове ділення на три дорійські філи, але, крім того, існували й підрозділи, засновані на територіальному принципі. Фактично спартіати були рівними й щодо політичних прав і впливу на державне управління. Всі повноправні, які досягли повноліття спартіати брали участь у народних зборах-апелле. Формально апелла вважалася верховним органом влади, але фактично вона великої ролі в суспільному житті не грала. Народні збори скликались парямі. Рядові спартіати не виступали з будь-якими пропозиціями чи промовами і лише криками висловлювали своє ставлення до пропозицій, внесених царями або радою старійшин-герусией. Тільки в особливо відповідальних випадках відбувалося щось на зразок примітивного голосування: громадяни розступалися в різні боки, і на око визначалося, на якій стороні більшість. Виключно спартанці могли голосувати і входити до органів управління. Їм заборонялося займатися торгівлею і, щоб віднадити їх від отримання прибутку, використовувати золоті та срібні монети. Земельні ділянки спартиатов, оброблювані ілотами, повинні були давати своїм власникам достатній дохід для придбання військового спорядження і задоволення повсякденних потреб. Спартанці-господарі не мали права звільняти чи продавати прикріплених до них ілотів; ілоти давалися спартанцям як би в тимчасове користування і були власністю спартанської держави. На відміну від звичайного раба, який не міг мати ніякої власності, ілоти мали право на ту частину вироблених на своїй ділянці продуктів, що залишалася після сплати фіксованою частки врожаю спартанцям. Для запобігання повстань мали чисельну перевагу ілотів і підтримання боєготовності власних громадян постійно влаштовувалися таємні вилазки (криптии) з метою вбивства ілотів. Другу групу населення складали періеки - особисто вільні, але позбавлені політичних прав люди. Вони володіли (як правило, на прикордонних територіях) майном і землею, яка належала їм на відміну від спартиатов, Здається, на засадах приватної власності. Частина періеки, цілком ймовірно, жила на цих територіях ще до того, як останні були навоювався Спартою, інша частина була тут спеціально поселена. У руках періеки зосереджувалися також заняття ремеслами і торгівлею, якими самі спартанці по існуючих законах займатися не могли. Втім, ремесла і торгівля в аграрній Спарті були мало розвинені. Періеки користувалися відомим самоврядуванням у рамках спартанського держави і були зобов'язані нести військову службу. Завдяки праці численних ілотів спартанці могли присвячувати весь свій час фізичним вправам і військовій справі. До 600 до н.е. налічувалося близько 25 тис. громадян, 100 тис. періеки і 250 тис. ілотів. Пізніше кількість ілотів перевершувало число громадян вже в 15 разів. Ілоти жили зі своїми сім'ями на території ділянки, користувалися відомою господарської самостійністю і були зобов'язані виплачувати власникам ділянок встановлений державою натуральний оброк у вигляді певної кількості сільськогосподарських продуктів, що складали приблизно половину врожаю. Власник ділянки не міг вимагати від своїх ілотів поставок понад цю норму. Право розпоряджатися ілотами цілком належали державі і здійснювалося їм через особливих посадових осіб; хоча власник ділянки, до якого були прикріплені ілоти, не мав права ні продати їх, ні вбити, становище ілотів під гнітом спартанської експлуатації було надзвичайно важким, а поводження з ними - жорстоким . Це постійно штовхало ілотів на повстання. Для того, щоб зменшити небезпеку повстань ілотів і придушити їхню волю до опору, спартанське уряд регулярно проводило так звані краптіі - організовані масові вбивства тих ілотів, які здавалися найбільш небезпечними і неблагонадійними. Ці масові винищення беззбройних ілотів розглядалися як «військові тренування» спартанської молоді.
5 Римська республіка: державний та суспільний розвиток
Політична історія V-IV ст. характеризується зміцненням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію. Але, незважаючи на успіхи плебса, державний лад залишався аристократичним.
Римська община мала три типи народних зборів. Куріатні коміції втратили своє значення ще на початоку Республіки. За ними зберігалося вирішення лише деяких питань сімейного права, такі як: усиновлення, затвердження заповітів і обряд наділення вищою владою (imperium) магістратів, що зводився до чистої формальності. У кінці Республіки для цієї церемонії членів куріатних коміцій замінюють три авгура з тридцятьма ликторами, що ймовірно представляють курії.
Центуріальнікоміції, що скликалися вищими магістратами (консулами, диктаторами, преторами), продовжували збиратися за центуріями, як це було встановлене реформою Сервія Туллія. У ранню епоху військова організація співпадала з політичною. Згодом це положення зберігалося як пережиток. Збори по центуріях скликалися за межею міста, на Марсовому полі. Громадяни збиралися на світанку; спочатку всі вони були озброєні. Голосування відбувалося по центуріям, причому кожна центурія мала один голос. Рішення центуріальних коміцій було законом (lex), який входив в силу лише після формального схвалення його сенатом (aucto-ritas patrum). Після видання закону Гортензія законодавча діяльність відходить поступово до трибутних коміцій, і тільки питання війни і миру розглядалися завжди центуріатними коміціями. Вирішальне значення в цих коміціях по сервіанському устрою мали громадяни, що володіли високим майновим цензом[II. 5; 119].
З середини V ст. набули значення збори по трибам – трибутні коміції (comitia tributa). Спочатку в них брали участь тільки плебеї, що збиралися по трибам для вибору плебейських магістратів. Згодом нарівні з плебейськими зборами (concilia plebis) скликалися по трибам збори всіх громадян.
У давнину трибутні коміції обирали лише нижчих магістратів, але потім їх роль в законодавчій діяльності Республіки збільшилась. Після ряду законів, останній з яких був проведений Гортензієм в 287 р., було встановлено, що рішення плебса по трибам мають силу закону, тобто прирівнюються до постанов центуріатних коміцій. Трибутні коміції збиралися в різних місцях: на Форумі, на Капітолії, іноді за містом. У кінці Республіки для виборів магістратів вони проводилися на Марсовому полі. Скликали і головували на них курульні магістрати (консул, диктатор, претор, курульний еділ) або ж плебейські магістрати (народний трибун, плебейський еділ). У першому випадку збори називалися comitia tributa, у другому concilia plebis. Голосування проходило по трибам. До уваги приймався голос окремої триби. Якщо за пропозицію висловлювалася більшість триб, воно ставало законом.
На народних зборах відбувалися вибори магістратів і вирішувалися лише найважливіші питання. Порядок проведення засідань виключав можливість всебічного обговорення питань. Сфера компетенції різних видів народних зборів не була точно розмежована. Завдяки цьому безпосередній вплив народу на політичне життя був обмежений. Римські громадяни по суті були позбавлені політичної ініціативи, бо на народних зборах вирішували тільки ті питання, які підіймали магістрати, які збирали збори. Питання поточного політичного життя вирішувалися магістратами і сенатом
Магістратури ділилися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні).
Магістрат, як показує саме слово (magister – начальник), стоїть над народом, разом з народом він є носієм державної «величі». Образа його прирівнюється до образи величі римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не може бути притягнутий до відповідальності і не може бути зміщений. Всі магістратури були неоплачуваними, виборними, терміновими (крім цензора всі ординарні магістрати обиралися на один рік), крім диктатури всі були колегіальними. Загальне поняття влади позначалося терміном potestas; вища ж влада, що включає верховне командування армією, вищу цивільну владу, а також певні релігійні функції (право ауспіції), носила назву imperium.
Спочатку два консули (які називалися також praetores, judices) були єдиними виборними магістратами, яким належала вся повнота влади. Після появи інших виборних посадових осіб консули залишаються вищими магістратами, їм належить imperium majus, тобто вища цивільна влада, а під час війни вони керують арміями. По законах Ліцинія і Секстія (367 р.), один консул став обиратися з плебеїв. Консули обиралися центуріатними коміціями. У знак вищої влади попереду консула йшли 12 лікторів зі зв'язками лозин (fasces), в які за міською межею вкладалися сокири. Поза Римом консул мав необмежені повноваження у всіх відносинах, включаючи питання життя і смерті римських громадян, тим часом як в місті права консулів обмежувалися певними нормами.
З 366 р. патриції добилися того, щоб з їх середовища центуріатними коміціями обирався один претор, який мав imperium minus і був молодшим колегою (collega minor) консулів, їх заступником. Головним обов'язком преторів була custodia urbis, тобто правоохорона в місті, а звідси витікала карна і цивільна юрисдикція, що стала згодом основною компетенцією претора. Посада претора стала доступна плебеям з 337 р. Попереду претора шли звичайно шість лікторів; в тих же випадках, коли він судив в Римі, при ньому знаходилися два ліктора.
З 443 р. центуріатними коміціями стали обиратися два цензори, спочатку тільки серед патріціїв. Вони обиралися один раз в п'ять років терміном на півтора року. У їх компетенцію входило виробництво цензу і розподіл громадян по трибам і центуріям, а згідно із законом Овінія (біля 312 р.) вони стали складати і списки сенаторів. У зв'язку з цими обов'язками розвивається нова функція цензорів спостереження за вдачами (сurа mоrum). Нарешті, цензори беруть участь в фінансовому управлінні Республіки (визначення величини податків, мита). Посада цензора стала доступна плебеям з 351 р., а закон Публілія Філона 339р. встановив, що один з цензорів повинен бути обов'язково плебеєм. Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними трибунами. Влада їх означалася як potestas, їм не привласнювався imperium, як консулам і преторам, тобто вони не мали права командування військом, але на цю посаду вибирали видатних громадян, часто тих, хто раніше займав вже консульську посаду, так як з часом цензура набула великого значення в політичному житті Рима. Особливе значення мав трибунат.
Народні трибуни обиралися плебейськими зборами по трибам. Посада ця була доступна тільки плебсу. Спочатку обиралося два трибуни (по іншій версії чотири); згодом їх обирається десять. Особистість трибуна вважалася недоторканною. Головна функція народних трибунів захист інтересів плебеїв (jus auxilii). Звідси витікає право втручання в дії всіх магістратів (jus intercessionis), крім диктатора і цензора. Veto (забороняю) народного трибуна відміняло розпорядження магістрату, постанову народних зборів і сенату. Народним трибунам належало навіть право арешту магістрату (jus prensionis). Житло трибуна було місцем притулку для всякого плебея; воно повинне було бути відкрито всю добу. Але за межею міста трибуни втрачали свою владу. Трибуни мали право скликати плебейські збори («право діяти з плебсом» - jus agendi cum plebe). Вони могли опротестувати рішення сенату, але спочатку не мали права виступати в сенаті, їм дозволено було лише знаходитися перед дверима того приміщення, де відбувалося сенатське засідання. Згодом трибуни дістали право входити в сенат, брати участь в суперечках і навіть скликати сенатські засідання (jus agendi cum patribus). У середині IV ст. трибуни вже користувалися цим правом. Трибуни не були магістратами в суворому значенні цього слова.
Разом з трибунами була введена посада плебейських едилів, що були спочатку помічниками народних трибунів. Спочатку едили були охоронцями храму богині Церери. З 366 р. крім двох плебейських едилів стали обиратися ще два курульних едила спочатку тільки з патріціїв, але дуже скоро вони склали з плебейськими едилами єдину колегію. Головні обов'язки эдилів були:”cura urbis спостереження за порядком в місті; cura annonae – турбота про продовольство міста і спостереження за ринками;
Квесторы спочатку призначалися консулами і були їх помічниками. З 447 р. трибутні коміциії стали обирати чотирьох квесторів. З 409 р. ця посада стала доступна плебсу. Квестори управляли державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву, супроводжували в походи консулів і управляли касою армії, а також розподілом і продажем військової здобичі.
Зекстраординарних магістратур потрібно назвати диктатора. Час виникнення цієї посади невідомий. Ймовірно, вона належить до числа латинських магістратур. Формально диктатор призначався консулом, фактично ж він обирався сенатом. Призначення диктатора відбувалося у разі надзвичайних обставин (війна, внутрішні хвилювання). Влада диктатора була обмежена тільки терміном (не більш шести місяців). Всі магістрати знаходилися в його підкоренні. По відношенню до його розпоряджень було недійсно veto народних трибунів. Він мав всю повноту влади (summum imperium). Спочатку диктатори призначалися з патріціїв; з плебеїв перший диктатор був призначений в 356 р. Диктатор називався також magister populi. У знак виняткової його влади попереду нього йшли 24 ліктора зі зв'язками, в які були вкладені сокири. Звичайно він призначав собі помічника, начальника кінноти (magister equitum).
Особливе значення мав в житті римської держави сенат. До складу його входили головним чином колишні магістрати. Складання списку сенаторів знаходилося спочатку у веденні консула, а потім перейшло до цензорів. Список носив назву album, в ньому сенатори записувалися в суворому порядку в залежності від рангу. Спочатку вносилися колишні консули (consulares), які потім були преторами (praetorii) і т. д. Сенатор, що стояв в списку першим, називався princeps senatus. Скликати сенат могли вищі магістрати: диктатор, консул, претор; згодом це право отримали і народні трибуни. Після доповіді магістрату, що зізвала сенат, відбувалося його обговорення. Кожний з сенаторів, в залежності від свого місця в списку, висловлював свою думку, після цього відбувалося голосування і виносилося рішення (senatus consultum, decretum).
Формально сенат був дорадчою установою при магістратах, фактично ж він перетворився у вищу установу Республіки. Він керував питаннями релігії і культу, державними фінансами, питаннями внутрішньої безпеки. У його руках знаходилася зовнішня політика. Народні збори лише формально вирішували питання про війну і мир. З самого початку Республіки сенат був оплотом аристократії.
Питаннярелігії не були відділені в Римі від політичного життя. Всім вищим магістратам були властиві ті або інші релігійні функції. Жрецтво як стан в Римі не існувало. Жрецькі колегії були свого роду магістратурами, але тільки релігійними. Особливе значення придбала колегія понтифіків, що складалася спочатку з трьох, а потім з шести чоловік, і особливо голова її – великий понтифік
Повноваження великого понтифіка були різноманітні. У релігійному відношенні він був як би pater familias римської держави. Він здійснював різні релігійні церемонії, був присутнім при релігійних обрядах, що здійснюються різними магістратами, давав ради магістратам з питань культу, відповідав за календар, вів погодні записи і т. д. По всім питанням він радився з колегією понтифіків. Великий понтифік жил в будинку, який, за переказами, був палацом Нуми (Regia). Понтифіки призначалися шляхом кооптації, а великий понтифік з кінця III ст. до н. е. обирався на особливих коміціях. Понтификат був тісно пов'язаний з аристократією і представляв її інтереси, але внаслідок діяльності Гнея Флавія права понтифіків були дещо обмежені, а в 300 р. згідно із законом Огульніїв понтифікат став доступний плебеям. Треба, однак, зазначити, що перший понтифік з плебеїв був призначений лише в 252 р.
Пережиток царської влади залишався в титулі rex sacrorum. Це був передусім жрець Януса, однак у нього були і інші функції. Rex sacrorum був підлеглий великому понтифіку. Посада його завжди залишалася патріціанською.
Жреці різних храмів носили назву фламінів. Особливе значення мали серед них фламін Юпітера (flamen Dialis), фламін Марса (flamen Martialis) і фламін Квіріна (flamen Quirinalis).
Доступ плебеїв до всіх магистратур, крім деяких жрецьких посад, що не мали політичного значення, не означав ще повної демократизації римського суспільного устрою. Неоплачуваність магістратурних посад була заставою того, що фактично посади ці не могли бути доступні незаможним плебеям. Обиралися лише багаті плебеї. До кінця IV ст. патриціанські роди, що збереглися разом з верхівкою плебеїв складали привілейоване соціальне угрупування – нобілітет, з середовища якого звичайно обиралися магістрати.
Деяким родам властива була певна політична лінія. Так, Фабії виступали як палкі прихильники аристократичної політики. Для Емілієв характерна політика компромісу з плебеями і т. д. Видатні діячі впливових родів дуже часто проводять на вищі посади своїх родичів і осіб, що знаходяться з ними в клієнтських зв'язках. По мірі посилення плебса поруч з патріціанськими з'являються видатні плебейські роди, політика яких мало відрізняється від політики патрицианских родів
З італійськими містами, що ввійшли в склад римської держави, велися пожвавлені комерційні стосунки, а початок III ст. характеризується розвитком торгового і лихварського капіталу. У зв'язку з розвитком грошового господарства в Римі з'являється карбована монета, спочатку мідна, а потім срібна. Довгий час у римлян були у обігу злитки необробленої міді (aes rude). “Регулярне карбування мідних ассів припадає на другу половину IV ст. У часи війни з самнитами і з Пірром в Римі ходять срібні драхми з Кампанії і Великої Греції. Після перемоги над Пірром, в 268 р., римляни перейшли до карбування срібної монети, Було встановлене відношення срібла до бронзи, як 1:120 Одиницею грошової римської системи був встановлений денарій, відповідний аттичній драхмі і рівний 10 бронзовим ассам. Дрібною срібною монетою був сестерцій, рівний 1/4 денарія. У порівнянні з грецькими містами Рим пізно переходить до карбування монети, а це свідчить про те, що вРимі, незважаючи на розвиток торгівлі і велике поширення лихварських операцій, переважали ще натурально-господарські відносини. Рабовласництво широко впроваджувалося в господарство. Число рабів не було ще значним, але війни збільшували їх притік, і встановлений в 357 р. податок на відпуск рабів на волю вказує на розвиток торгівлі рабами.
Основою господарства було землеробство. Для IV ст. характерна наявність державної громадської власності і розвиток приватної власності. «Громадська власність як державна власність, ager publicus відділена тут від приватної власності. Власність окремої людини сама безпосередньо не є тут громадською власністю...» (Маркс, Форми, попередні капіталістичному виробництву, «Пролетарська революція» № 3, 1939, стор. 153). Значенняримського аграрного законодавства як раннього, так і більш пізнього полягає передусім в забезпеченні більшого числа громадян спадковою землею.
Розвиток рабовласництва і лихварства веде до концентрації земельної власності і до спроб фактичного розширення її за рахунок державного земельного фонду (ager publicus). Але керівники плебса виступають проти цих спроб, захищаючи інтереси селянства. Завоювання, що супроводилося конфіскацією земель підкореного населення, лише сповільнювало цей процес, але не могло його зупинити, оскільки кращі землі захоплювалися представниками нобілітета, серед яких нерідко зустрічалися навіть ті, хто виступав на стороні плебеїв. Можна указати на Ліцинія, осудженого за те, що він порушив ухвалений з його ж ініціативи закон про земельний максимум. Розвиток рабовласництва і мінового господарства веде до посилення лихварського капіталу. Плебеям вдалося добитися скасування боргового рабства, але закони, що неодноразово повторяються проти лихварства не могли припинити посилення його гніту.
Боротьба патриціїв і плебеїв привела до рівняння в політичних правах нижчого стану. Виграла від цього передусім верхівка плебса, яка об'єдналася з патріціанськими родами, що збереглися. Плебейська маса добилася визнання прав особистості, але економічне становище її не поліпшилося. Виходу з цього плебеї шукали в завоюванні. У деяких випадках плебс був настроєний більш агресивно, ніж сенаторський стан.
Населення Рима і завойованих ним областей ділилося на декілька груп, які розрізнялися по мірі правоздатності.
Патриції і плебеї до початку III ст. по своїй правоздатності не розрізнялися. Вони були повноправними громадянами (cives optimo jure). Категорію неповноправних громадян (cives mіnoptimo jure) складали вільноотпущенники (libertini), які не мали права шлюбу (jus connubii), не могли бути магістратами (не мали jus honorum) і були обмежені відносно права голосування (jus suffragii); вони брали участь лише в трибутних коміціях, і то тільки в чотирьох міських трибах.
Поняття «латини» (latini) відносилося спочатку до жителів вільних латинських міст. За договорами з Римом їм надано було jus commercii (майнова правоздатність), а деяким надавалося і jus coniiubii (право шлюбу).
ПісляЛатіпської війни (340-338 рр.) деякі жителі міст Лація дістали право римського громадянства, інші ж продовжували називатися латинами. За ними зберігалося право шлюбу і майнова правоздатність, рівна з римлянами, бо вони не брали ніякої участі в римському політичному житті. Так утворилася категорія латинського громадянства, яка поширюється на різні категорії населення.
Раби не користувалися ніяким захистом держави. Вони були виключені з цивільного життя. З точки зору римських рабовласників, між рабами і тваринними не було ніякої відмінності; пан був вільний в житті і смерті своїх рабів. На відміну від грецьких держав в Римі раб ніде не міг знайти притулку, ніхто не міг його захистити.
Підкорення Римом італійських племен і міст не означало ще створення суворо централізованої держави. Міста і племена продовжували жити самостійним, відособленим життям. Рим залишався і надалі містом-державою, з якою підлеглі міста і області знаходилися в договірних відносинах. Договір цей (foedus) був примусовим. Різні племена і міста увійшли в цю федерацію не на однакових основах. Одним з них було дароване право римського громадянства. Такі міста називалися муніципіями. Муніципії зберігали автономію у вирішенні питань внутрішнього життя. Деякі з них користувалися повними правами, інші не мали політичних прав – громадяни їх не могли брати участі в римських коміціях вони були містами без права голосування (civitalessine suffragio). Нижче за міста, що отримали римське громадянство, стояли міста, що мали латинське громадянство. Третю категорію складали союзники (socii). До них належала більшість. Умови союзних договорів також були не однаковими. Загальним було те, що всі союзні міста позбавлялися права вести самостійну зовнішню політику і зобов'язані були виставляти війська, що складали особливі допоміжні загони.
Особливу категорію міст складали колонії. Перші колонії були виведені латинським союзом. У числі поселенців в цих колоніях могли бути і латини і римляни. Згодом і самі римляни виводили колонії, які називалися латинськими. Це були військово-землеробські поселення, засновані у новозавойованих областях. Колонії володіли автономією аж до карбування монети і мали міський устрій, той, що нагадував римський. Особи, що відправляли в латинських колоніях річні магистратури, діставали права римського громадянства. “У латинські колонії виводилося від 2 до 6 тисяч чоловік; кожний поселенець володів дільницею від 30 до 50 югерів і зобов'язаний був нести гарнізонну службу[III. 5; 209]”.
До вищого рангу відносилися колонії римських громадян. У епоху ранньої Республіки вони являли собою військові пости по берегах морів. Такими були Остія, Антій, Сіна Галльська та інш. Спочатку у них, ймовірно, не було свого управління; згодом вони стали управлятися двуумвірами, що нагадували римських консулів, і радою декуріонів, що відповідала римському сенату.
Головна мета заснування колоній в ту епоху була стратегічною. Розкидані в різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищати римські інтереси, втримувати населення від виступів проти Рима, а у разі повстань придушувати їх.
Своїм піднесенням убагатьох відносинах Рим зобов'язаний був міцній і дисциплінованій армії. У давню епоху римське військо, що ділилося по родам та племенам, складалося з родичів, здатних носити зброю. У ході історичного розвитку з'являється цивільне ополчення, що складалося переважно з селян, в яке збиралось все вільне населення і яке ділилося згідно майновому цензу. Традиція приписує цей розподіл на класи Сервію Туллію, але воно було результатом тривалого історичного розвитку. У ранній період Республіки нарівні з майновим розподілом з'являється і розподіл за віком. Всі громадяни у віці від 17 до 46 років зобов'язані були брати участь у всіх походах, як би часто вони не здійснювались. Набір війська здійснювався консулами, що комплектували армію на основі цензорських списків. Основною бойовою одиницею римського війська був легіон, в якому перебувало звичайно з 4500 чоловік, з них 3 тисячі було піхотинців, 300 кавалеристів і 1200 легкоозброєних. Важкоозброєні піхотинці ділилися на три групи: молодші називалися гастати (hastati від hasta спис), люди середнього віку принципи (principes) та старші по роках триарії (triarii). Гастів і принципів в легіоні було по 1200, а триаріїв 600. Спочатку легіон ділився тільки на цептурії, до кінця ж періоду (ймовірно, в ході Самнітських війн), легіон складався з 30 маніпулів, а кожний маніпул з двох центурий; центурієй командував центуріон – сотник, причому один з центуріонів командував правим, а інший лівим крилом маніпула, іноді ж один центуріон міг командувати всім маніпулом. Кіннота, що додавалась до кожного легіону ділилася на десять турм, по 30 чоловік в кожній.
Старшими начальниками у війську були військові трибуни, які перший час призначалися консулами, а потім стали обиратися народними зборами. До епохи Пунічних війн основні збройні сили складалися у римлян з чотирьох легіонів, та нарівні з римським військом все більше і більше значення набувають війська союзників, які зобов'язані були виставляти визначені контингенти.
Бій починався легкоозброюванимипіхотинцями (velites), що метали дротики у ворога і що відходили на фланги, на, яких розташовувалася кіннота. Після цього вступали в бій гастати, за ними принципи, триарії ж брали участь в битвах лише у виняткових випадках. Зброєю служили мечі, списи і дротики, для захисту від ворогів користувалися щитами, надівали на себе панцир і шолом.
Велику роль грали римські укріплені табори, що створювалися за певним планом. Вони служили для ночівок або для притулку у разі відступу, а також були опорним пунктом у всіх військових операціях.
Особливо велике значення мала в армії дисципліна. Вона не порушувалась політичною і соціальною боротьбою, що відбувалася в Римі. У поході солдат був цілком підлеглий своєму начальнику. Дисципліна підтримувалася суворими покараннями. Командуючий армією, консул або претор, а тим більше диктатор міг по своєму розсуду засудити винного до смертної кари, за межами міста Рима не було права апеляції до народних зборів, не діяла тут і влада трибунів. Центуріони могли карати по своєму розсуду солдат за всяку провину; широко застосовувалися в армії тілесні покарання. Але не тільки покарання підтримували дисципліну. Римська армія складалася з вільних людей, зацікавлених в перемозі над ворогом, бо справа йшла про захист рідного міста (як це було під час галльського нашестя або війни з Пірром) або ж про захоплення нових земель під ріллю і пасовища[II. 2; 47]. Швидковводиться платня солдатам (stipendium). За переказами, в момент війни з Вейями, вже в епоху третьої Самнітської війни, під час завоювання землі сабінян, римляни уперше, зі слів Фабія Піктора, які передає Страбон, «спробували багатства».
У римській армії нарівні з покараннями існували і нагороди. Полководець, що мав imperіum і що виграв війну із зовнішнім ворогом, оголошену за певними правилами, діставав право на тріумф: так називався урочистий хід, в якому полководець в лавровому вінку і пурпурній, прикрашеній золотом тозі на колісниці в'їжджав у супроводі звитяжного війська. Хід закінчувався в Капітолії, де здійснювалися урочисті жертвоприношення. Малий тріумф називався овацією. У цьому випадку полководець вступав в Рим на коні або ж пішим, на голові його був миртовий вінок і одягнутий він був в звичайну тогу.
Солдати, що відзначилися і офіцери могли отримати різні нагороди за порятунок римського громадянина: на голову покладали вінок з дубового листя (corona civica), золотим вінком нагороджувався той, хто перший піднявся на стіну ворожого міста (corona muralis).
Часті війни сприяли тому, що військове життя було повсякденним, солдати не відвикали від військової служби, а загартовувалися і набиралися військового досвіду. Для вищого стану римлян тільки служба в армії могла відкрити політичну кар'єру. У III ст. військову справу ще не перетворили в професію, армія зберігала колишній селянський характер, і по закінченні походів більшість солдат прагнуло повернутися до рідних вогнищ.
6 Римська імперія: періодизація та особливості розвитку
Період ранньої імперії іменується "принципатом". Імператори ще не розглядали себе як монархів. Вони називали себе лише "першими громадянами", які має найбільший авторитет - і наділені вищими повноваженнями. Вважалося, що імператор є все ще республіканським магістратом, правда, довічним і володіє особливою вищої (необмеженої) владою. термін імператор сходить до часів республіки, коли солдати на полі битви привласнювали переможного полководцю даний титул. Надалі титул імператора стає постійним.
Сенат після смерті імператора давав висновок про характер діянь останнього. Якщо такі діяння визнавалися негідними, то суд скасовував його акти - закони і розпорядження. Крім того, він ухвалював приректи на забуття покійного, що супроводжувалося викреслюванням його імені з державних документів. Якщо правління померлого оцінювали позитивно, то суд міг спеціальною постановою оголосити його "божественним".
Важливою ознакою монархічної влади є перехід її у спадок. Нового імператора юридично обирав сенат. Але ця була не більше як форма. Імператор сам називав свого наступника в заповіті.
Деякі імператори в результаті палацових змов були насильно повалені з престолу, і вбиті преторіанцями.
У державному управлінні все більшого значення набуває імператорська канцелярія; до складу якої поряд з вільними входили і вільновідпущеники
Що стосується сенату, то юридично він вважався законодавчим органом, бо імператорські укази, щоб знайти силу закону, вносилися в сенат. Але, як правило, сенатські постанови приймалися за ініціативою імператора. Сенат обговорював лише ті питання, які вже були розглянуті в імператорському раді. Законопроекти зазвичай приймалися одноголосно. Серпень встановив для сенаторів величезний майновий ценз. З плином часу повноваження сенату все більш звужуються. Його рішення витісняються імператорськими указами, що мали силу закону. Крім того, імператор міг накласти VETO на рішення сенату.
Важлива роль в управлінні належала так званим "префектам". Йому належала судова влада. Він виступав і як аппеляціоннной інстанції. Правомочності міського префекта поширювалися не тільки на територію власного міста, але й Ваших сусідів радіусом 150 км. Починаючи з часу Августа, префекти стають начальниками палацової варти імператора. Пізніше префекти преторія стають начальниками військових частин у межах Італії, за винятком Риму.
Імператорська влада приділяла велику увагу провінційному управління. У провінціях були викорінені грабежі і піратство, а також проведені дороги, що мали важливе і торгове значення. За часів республіки провінціями керували "проконсули"
Вся римська територія ділилася на дві частини: імператорську і сенатську. Сенатські провінції - це були спокійні, замирення провінції, де не було римських військ. Оскільки поняття "замирення" було синонімом "розграбовані", то доходи від таких провінцій були вкрай малі. Сенатські провінції - це бідні області.
Так само існувало дві скарбниці - сенатська і імператорська. У той час, як перша меншало, друга поповнювалася і процвітала. Серпень похвалявся тим, що він неодноразово давав сенату великі суми грошей.
У підсумку слід визнати, що принципат був монархією, що маскується республіканськими прапорами.
У період пізньої імперії (домінату) верховна влада в державі належала цілком і повністю одній особі - імператору. Імператори піздне римской імперії називають себе імператорами.
Зовнішніми ознаками імператорського гідності стає діадема а потім - корона. Імператор носить шовкові одягу та пурпурні тканини, прикрашені золотом і коштовним камінням. Тими ж каменями була прикрашена його взуття.
При імператорському дворі вводиться пишний церемоніал. Ті, хто бачив особу імператора, падав на коліна. Особа імператора обоготворяет. Імператори вважають себе необмеженими володарями, не зв'язані ніякими законами, що діють в державі. Будь-які розпорядження імператора мають силу закону.
При імператорі діяла "консисторія" у присутності імператора члени консисторії не могли сидіти), яку можна іменувати "імператорським радою" або "державним радою". Це чисто дорадчий орган, чиї думки юридично не були обов'язковими для імператора. Цей орган обговорював різні питання стосовно управління, законодавства та суду.
Чиновники призначалися або затверджувалися імператором на термін один рік. Вищим чиновникам присвоюються почесні титули або ранги: "Ясновельможних" "Чудових" "Найсвітліших"
Платня чиновникам призначалося по їх рангу і титулу. Найвищим особою при дворі вважався міністр імператорського двору. Вся ця ієрархія чинів сходить до імператора, який по суті справи, і сам є першим чиновником у державі. У кожного чиновника, навіть обіймав відносно скромне місце в даній системі, була канцелярія.
Звичайним явищем стає хабарництво, здирництво, зловживання чиновників усіх рангів.
Римський сенат стає по суті лише муніципальним органом. Сенату належить чисто формальне затвердження проголошення військом імператора. Містом Римом управляють міські префекти. У провінційних містах - магістрати, які призначаються правителями провінції. Як і в період принципату, в провінціях управляють намісники імператора. Їх судові функції кілька обмежуються, тат як на їхні рішення допускалися оскарження (апеляція) на ім'я імператора. Намісники провінцій видавали едикти. У результаті реформ Діоклетіана і Костянтина (307-337) імперія отримує новий адміністративно-територіальний поділ. Вона ділиться на дві частини: Західну (з центром у Римі) і Східну (з центром у Константинополі). Такий поділ фактично відбулося в кінці III ст. до н.е.
Столицею Східної Римської імперії "Град Костянтина" став в 330 році. Він був розташований на місці старої грецької колонії "Візантії". У цьому "Новому Римі" були збудовані палац, бібліотека, лазні, іподром, храми (християнські і поганські). Жителі Східної імперії називали себе "ромеями". Кожен частиною імперії управляє свій імператор. Два імператори мають кожен помічника або цезаря, які також керували якоюсь частиною імперії. У складі Західної та Східної імперії є по 2 префектури на чолі з префектом (всього 4 префектури і 4 префекта). Префектури поділяються на діоцензи на чолі з вікаріями (заступниками префекта). Спочатку було 12 діоценцов, а потім -14. Діоцензи ділилися на провінції на чолі з ректорами або коректорами. Спочатку була 101 провінція, а потім -120. Провінції ділилися на округи, в яких діяло самоврядування. У муніципіях міська верхівка іменувалася декурионами. Вона відповідає перед центральною владою насамперед за надходження податків. Другим станом у муніципіях були так зване августали - жерці культу Юлія Цезаря і Августа. Їх було шестеро. Існувало два сенату. Один - в Римі, другий - в Константинополі. Імператори наділяли сенаторським званням придворних чиновників або навіть приватних осіб. Обидва сенату стали не більше, як муніципальними органами, керівниками столичними містами. Якщо доминус і повідомляли і повідомляли сенатам нові закони, то не більше, як до відома. Формально сенату обирав консулів, Претер і квестерів. Але таке обрання потребувало санкції імператора. Якщо імператор передавав на розгляд сенат яке-небудь кримінальну справу для розслідування, то вона розслідується потім під головуванням міського префекта. Формальністю залишалося обрання сенатом нового імператора. Сенату стверджує на цій посаді того, хто був вже проголошений військом, або призначений для цієї ролі в якості цезаря.
З часом імператора Костянтина міські громади стали засновувати спеціальних посадових осіб (дефензоров), уповноважених захищати місто від утисків і несправедливостей з боку імператорських чиновників. Населення провінцій буквально знемагало під тягарем безлічі державних податків і натуральних повинностей, грабежів та здирництва чиновників.
7 Пунічні війни: причини, етапи, наслідки
Об'єднавши під своєю владою Італію, Рим прагнув до панування у Західному Середземномор'ї. Але тут він зіткнувся із своїм колишнім союзником – фінікійською колонією Карфагеном. Карфаген був величезним і казково багатим містом. Його жителі займалися торгівлею, привозили з Іспанії залізо, олово, срібло, із Сардинії – мідь і хліб. Уяву сучасників вражали шестиповерхові будинки, величні палаци та храми Карфагена. У місті на той час мешкало близько 700 000 осіб. Його оточували три ряди мурів з чотириповерховими банітами. У військових стайнях було 4 000 коней і 300 бойових слонів. У центрі міста розташовувалася фортеця – Бірса. Армія Карфагена, була найманою. Основну силу карфагенян становив флот.
Римляни шукали приводу розпочати війну з Карфагеном. Першим кроком стало звільнення ними у 264 р. до н.е. захопленого карфагенянами міста Мессана на Сицилії. Так розпочалася перша з трьох Пунічних війн, яка тривала 23 роки.
На суходолі римляни успішно конкурували з ворогом. Вони взяли в облогу місто Сиракузи, і тиран цього міста Гієрон II змушений був укласти мирну угоду. Чимало грецьких міст також перейшли на бік Риму. Але для перемоги над Карфагеном потрібно було мати могутній флот. Наполегливі римляни за короткий час побудували 120 кораблів, навчили та підготували до битв близько 30 000 веслярів. У 260 р. до н.е. в битві під Мілами Римський флот пройшов перше бойове хрещення і здобув вагому перемогу. На її честь у Римі спорудили мармурову колону, прикрашену носами захоплених карфагенських кораблів.
Найграндіозніша битва першої Пунічної війни відбулася в 256 р. до н.е. біля сицилійського мису Екном. 330 римських кораблів, які везли до Північної Африки римських вояків, тут зустрілися з 350 карфагенськими. Римський флот знову здобув перемогу. На узбережжі Африки висадилися понад 15 000 солдатів армії консула Атілія Регула. Римляни спустошували квітучі землі узбережжя, просуваючись до Карфагена.
У 255 р. до н.е. доля відвернулася від них: союзник Карфагена, спартанський полководець Ксантипп, розбив війська Регула, полонив і стратив консула. До того ж під час вивезення з Африки залишків армії Регула флот потрапив у нищівний шторм, під час якого загинуло 256 кораблів.
Але цією поразкою римлян війна не закінчилася. Вона спалахнула з новою силою на Сицилії. Військова удача була на боці римлян, доки на острів не прибув талановитий карфагенський полководець Гамількар Барка. Під його командуванням війська перейшли в наступ і спустошили південь Італії, хоча остаточно перемогти супротивника не спромоглися. У 241 р. до н.е. виснажені війною Рим і Карфаген уклали мирну угоду. За угодою Карфаген втратив острови Сицилію, Корсику, Сардинію. 
Друга Пунічна війна (218–201 рр. до н.е.)
Карфаген не змирився із втратою островів і, відновивши сили, знову готувався до війни з Римом. Карфагенську армію в цей час очолював син загиблого Г.Барки – Ганнібал. Він був талановитим полководцем і лютим ворогом Риму. 
Карфагеняни спровокували початок війни, захопивши місто Саґунт, яке було союзником Риму. Ганнібал після цього, у 218 р. до н.е. почав надзвичайно складний перехід своїх військ з Іспанії до Італії через Альпи. Не маючи підкріплення, Ганнібал з боями просувався Апеннінами до Риму. Перемігши біля Тразименського озера, він ще раз зустрівся з ворогом біля Канн. Це була одна з найвідоміших битв стародавньої історії. Реорганізована за римським зразком армія Ганнібала зіткнулася з військами консулів Гая Теренція Варрона та Луція Емілія Павела.
Ганнібал, розташовуючи армію, свідомо послабив центр і посилив фланги. Він мав намір оточити ворога. Коли війська консулів атакували центр, карфагеняни поступово відступали, доки їхні ряди не утворили півмісяць. Римляни продовжували битву, не помічаючи, що їх оточили. За півдоби римляни Втратили майже 50 000 солдатів. Загинули Емілій Павел і 80 сенаторів. Втрати карфагенян становили близько 6 000 вояків. Ганнібал підійшов до Риму, але, не маючи підкріплень, змушений був повернутися до Карфагена.
Вирішальна битва другої Пунічної війни відбулась у 202 р. до н.е. біля міста Зама, неподалік від Карфагена. Сили були рівними. Ганнібал розраховував перемогти за допомогою бойових слонів. Римський полководець Сципіон Африканський розгадав його план і був готовий до удару. Бойових слонів римляни зустріли зливою каміння та дротиків. Частина слонів злякалась і повернула назад. Інші продовжували свій шлях. Але римляни, вбивши вожака, спрямували рух слонів коридором, що його утворили дві шеренги воїнів. Ганнібал, намагаючись врятувати ситуацію, кинув у бій кінноту, яку солдати Сципіона не тільки зупинили, а й змусили повернути назад. Останньою надією Ганнібала були загартовані у боях ветерани. Але битва вже була програна. За умовами миру Карфаген втратив увесь свій флот і бойових слонів та повинен був сплатити величезну контрибуцію. 
Маючи на меті захопити всі землі узбережжя Середземного моря, Рим одночасно вів війни з іншими претендентами на ці території. Найсильнішими серед них були елліністичні держави Македонія і Сирія.
У 197 р. до н.е. римляни після успішних бойових дій уклали мирну угоду з македонським царем Філіппом V і змусили його віддати флот та виплатити велику контрибуцію.
Уклавши мир, римляни у битвах біля Фермопіл (191 р. до н.е.) та поблизу гори Сипіл (190 р. до н.е.) здолали союзника Македонії – сирійського царя Антиоха III. Після поразки у війні з Римом Сирія втратила свій вплив у Середземномор'ї. Проте Македонія, незважаючи на поразку, лишилася досить сильною державою і стояла на заваді до панування Риму в Середземномор'ї.
У 168 p. до н.е. римляни біля міста Підна перемогли македонського царя Персея, сина Філіппа V. Македонія була поділена на чотири провінції, які увійшли до складу Риму.
Тепер Рим міг зосередити сили для остаточної перемоги над своїм наймогутнішим ворогом – Карфагеном.
Третя Пунічна війна (149-146 рр. до н.е.). Зруйнування Карфагена
Після поразки Карфагену завдяки торгівлі вдалося відновити свої сили. Римські сенатори на чолі з Марком Катоном вимагали розпочати військові дії, щоб остаточно зламати супротивника. Кожна промова Марка Катона в сенаті закінчувалася словами: «Карфаген має бути зруйнований» . У 149 р. до н.е. римські війська висадилися поблизу Карфагена і підійшли до міста. Його жителі, щоб відкупитися від ворога, віддали римлянам 2 000 військових машин та 200 000 комплектів озброєння. Але римлянам здалося цього замало. У 147 р. до н.е. військо римлян на чолі з Корнелієм Сципіоном Еміліаном, сином Сципіона Африканського, знищивши основні сили ворога, оточило місто. Перехитривши карфагенян, які чекали нападу із суходолу, римляни атакували мури Карфагена з боку моря й увірвалися в місто.
 Бій за Карфаген тривав тиждень. Жителі боронили кожний будинок, але сили були нерівні. На прохання карфагенян римляни випустили з міста 50 000 жінок і дітей. Ті оборонці, які лишилися в живих, сховалися в храмі й хотіли підпалити його, але потім були змушені здатися ворогові. Усіх полонених римляни продали у рабство, місто зруйнували, а землю, де стояв Карфаген, зорали та «засіяли» сіллю. Колишній наймогутніший супротивник Риму став римською провінцією Африка. 
8 Падіння Римської імперії: причини та наслідки
Як у період республіки, так і за часів імперії, Рим мав багато ворогів. Та йому завжди вдавалося їх перемагати або стримувати. Тепер імперія постала перед загрозою вторгнення сусідніх народів – варварів.
Вперше римляни зрозуміли небезпечність варварів у II ст. до н.е., коли зіткнулися на північних кордонах імперії з тевтонами й кімврами. Особливо загрозливим було те, що воїни переселялися на територію імперії з дружинами, дітьми, нехитрим скарбом. Тоді Риму вдалося завдяки умілості полководців та реформованій армії зупинити просування варварів в глиб країни.
На початку нової ери найчисленнішими сусідами Риму були германці – франки, ґоти – західні (вестґоти) і східні (остґоти), сакси, англи, ланґобарди та вандали. Ці племена ще не знали держави. Органами управління у них були рада старійшин, вождь та народні збори. Рада старійшин розподіляла землю, вирішувала суперечності між членами племені тощо. У години небезпеки плем'я захищали збройні загони на чолі з вождем. Влада військового вождя трималася на авторитеті та силі. Він розподіляв землі і здобич. Вождь був рівний з іншими членами племені. Хоча були і винятки, коли вожді правили своїми племенами як справжні королі.
 Для набігів на прикордонні території Римської імперії варварські племена утворювали потужні союзи. Ослабла імперія змушена була укладати з варварами мирні угоди, надавати їм землі дляпоселення, набирати з них легіони. І навіть деякі римські полководці в цей час мали варварське походження. У другій половині III ст. почався рух величезних мас варварів, який вчені називають «великим переселенням народів ».
Велике переселення народів, яке змінило карту світу і відбувалося впродовж IV-VII ст., було спричинене появою в Європі гунів. Цей могутній і загадковий народ прийшов від кордонів Давнього Китаю, здолавши десятки тисяч кілометрів. Стрімко просувалися гуни до Європи, підкоряючи території й народи і посилюючи свою могутність. Страх перед навалою гунів змушував племена, що населяли територію Європи, кидати свої землі й шукати безпечних місць. Ті, хто наважувався чинити опір, були підкорені гунами і разом з ними просувалися все ближче до кордонів Римської імперії.
У 375 p., рятуючись від гунів, дозволу оселитися у межах Римської імперії попросили вестґоти. Імператор Валент погодився надати землі у Фракії (на сході Балканського півострова) і обіцяв годувати їх якийсь час. За це вестґоти зобов'язувалися служити в римському війську. Римські чиновники порушили угоду, і варвари не отримали достатньо продуктів харчування. Потерпаючи від голоду і жахливих умов, ґоти на чолі зі своїм вождем Алавівом повстали. Проти повсталих вирушила імператорська армія. У 378 р. біля Адріанополя відбулась вирішальна битва. Римляни зазнали нищівної поразки. Серед десятків тисяч загиблих римлян були імператор Валент II і 35 трибунів. Тільки третині римського війська вдалося врятуватися та закріпитися в Адріанополі.
Кілька разів вестґоти безуспішно штурмували місто. Потім вони рушили в глиб Балканського півострова, сподіваючись на допомогу одноплемінників-легіонерів. Але один з командувачів імператорської армії – Юлій наказав убивати всіхґогів-легіонерів.
Загалом римляни, намагаючись убезпечити себе від нападів варварів, застосовували щодо них політику «поділяй і володарюй». Вони підкупали вождів племен, провокували війни між варварами, декому надавали землі в межах імперії. Усе це допомагало Риму стримувати натиск варварів. І цього разу для боротьби з вестґотами римляни найняли гунів та інші племена. Їм вдалося зупинити вестґотів і на деякий час об'єднати державу під владою імператора Феодосія. Та після його смерті держава знову розпалася. У 395 р. на теренах колись єдиної імперії утворилося дві держави: Західна Римська імперія із столицею в Римі й Східна – із столицею у Константинополі. Пізніше Східну Римську імперію почали називати Візантією – від назви міста Візантій.
У 401 р. Західна Римська імперія вже не змогла дати відсіч вестґотам на чолі з їхнім вождем Аларіхом (бл. 370-410 рр.) і змушена була відкуплятися від варварів. А коли в 410 р. Рим відмовився платити, Аларіх 24 серпня з допомогою рабів, що відчинили вночі міську браму, захопив «вічне місто» і піддав його нищівному пограбуванню. Вестґоти три доби грабували Рим, але не залишилися в ньому, а пішли в римські провінції.
Тим часом інші варварські племена – вандали, свеви й алани захопили інші провінції колись могутньої імперії. Під владою варварів опинилися південь Іспанії, а в 429 р. – африканські провінції.
 Через 40 років після нашестя племен вестґотів на територію Західної Римської імперії вторглися племена гунів. Ще у 377 р. ці кочові племена отаборилися в провінції Паннонія. Римська імперія певний час тримала гунів у покорі, сплачуючи королю варварів Руасу 159 кг золота щороку та утримуючи заручників.
У 40-х роках V ст. вождем гунів став Аттіла (?–453 p.). Племінник Руаса, він був заручником у римлян і добре вивчив життя Риму. Хоробрий і талановитий полководець, гунський володар мріяв про завоювання світу. Він прославився грабунками та насиллям, тому християни прозвали його «бичем божим». Аттіла об'єднав під своєю владою племена гунів і напав спочатку на Східну Римську імперію. У 447 р. його війська підійшли до Константинополя і змусили імператора заплатити величезний викуп. 
У 451 р. війська Аттіли вдерлися на землі Західної Римської імперії, в Галлію, і взяли в облогу місто Орлеан. Вестґоти, що володіли цими землями, звернулися по допомогу до Риму. Коли здавалося, що місто може врятувати тільки диво, на допомогу прибули римські війська на чолі з Флавієм Аецієм та королем вестґотів Теодоріхом. Облогу з Орлеана було знято.
Щоб дати відсіч могутньому супротивникові, свої сили об'єднали римляни, франки, вестґоти, бурґунди, алани, сакси. Вирішальна битва між союзниками і гунами, на боці яких виступали остґоти й сармати, відбулася на захід від міста Труа, на Каталаунських полях. Іноді цю битву називають «битвою народів». Вона була однією з найкривавіших битв давнини в Європі. У ній загинуло близько 62         тис. воїнів. Завдяки мужності вестґотського короля Теодоріха та стійкості римської піхоти, битву було виграно. Розгромлена армія Аттіли залишила межі Римської імперії. У 453 р. Аттіла помер після власного весілля. Його держава розпалася.
Західна Римська імперія, яка вистояла у війні з могутніми гунами, невдовзі зазнала нападів вандалів з території Північної Африки, де вони створили могутню державу, на чолі з королем Гейзеріхом. Захопивши острів Сицилія, вандали перетворили його на зручний плацдарм для нападу на Рим. У 455 р. вони взяли колись неприступну для ворогів столицю Західної Римської імперії. Два тижні вони грабували й руйнували Рим. Тисячі жителів «вічного міста» загинули, захищаючи домівки, тисячі були перетворені на рабів. Було знищено культурні досягнення багатьох поколінь народів імперії, зруйновано архітектурну велич гордовитого Риму, втрачено шедеври мистецтва. З того часу поняття «вандалізм» вживають, коли йдеться про безглузду жорстокість і знищення надбань культури.
Але Рим остаточно ще не був переможений. У 468 р. римський флот, який складався із 1 100 кораблів, зустрівся біля африканського узбережжя з морськими силами Гейзеріха. Скориставшись помилками римлян та застосувавши запалювальні судна, вандали перемогли.
З того часу західнаримські імператори вже не мали реальної влади. Їх контролювали варварські вожді. Символічно, що останній імператор, як і легендарний правитель Риму, мав ім'я Ромул. У 476 р. Ромула Августула позбавив влади вождь остґотів Одоакр, а символи його влади відправив до Константинополя.
Тисячолітній Рим упав, а Західна Римська імперія зникла з карти світу. На її території утворилася велика кількість варварських королівств. Традиційно рік падіння Західної Римської імперії вважають закінченням історії стародавнього світу. Але життя тривало, почався новий період в історії Європи – середні віки.
9 Завоювання Александра Македонського. Епоха еллінізму
Розвиток грецьких полісів на рубежі V-IV ст. призвело до соціально-політичної і економічної кризи. Впровадження рабства підривало єдність цивільного колективу, вело до майнової та соціальної диференціації. У рамках полісів загострювалися взаємини між багатими і бідними, демосом і аристократією. Все частіше звучали претензії то одного, то іншого з посилювався час від часу держав на гегемонію в Елладі, на створення союзу грецьких міст.
У політичній боротьбі лідирували різні поліси (найчастіше Афіни), але поступово центр ваги став переміщатися на північ, до Македонії. Політичний устрій Македонії відрізнявся від грецьких полісів: це була спадкова монархія, кілька обмежена зборами воїнів, радою знаті. Вся земля належала монарху, він віддавав її у користування, вимагаючи за це військової служби. Землю обробляли не раби, а вільні люди.
Ослаблення полісної Греції збіглося за часом із зміцненням політичної могутності Македонії. Її цар, Філіп II, розумний і енергійний правитель, не тільки реорганізував і посилив армію, але й почав активно втручатися в міжусобні війни полісів. Він підпорядкував собі більшість полісів Еллади і почав готуватися до походу на Схід, проти Ахеменідів. Однак у розпал військових приготувань у 336 р. Філіп загинув в результаті змови. Македонський престол перейшов до його сина, 20-річному Олександру.
Прийшовши до влади, Олександр жорстоко розправився з убивцями батька і можливими претендентами на престол. Приблизно протягом року молодий цар знищив внутрішню опозицію, приборкав північні племена і привів до покірності греків. Ніщо більше не заважало довгоочікуваного походу і навесні 334 р. до н.е. Олександр переправився через Геллеспонт (Дарданелли) і ступив на азіатську землю.
Військо Олександра не знало поразок. До 324 р. до н.е. під владою Олександра виявилися значні території і виникла величезна, небачена досі імперія, що включала в себе Македонію, більшу частину полісів Балканської і острівної Греції, області колишньої Перської держави, частина Північно-Західній Індії.
Силою зброї Олександр об'єднав різні країни і народи - культурні грецькі поліси і сохранявшую ще пережитки первісно-общинного ладу Македонію, долину Нілу і Месопотамію з їх тисячолітньою культурою, кочові племена східного Ірана.Ета держава не мала єдиної економічної бази і являла собою суто військове об'єднання .
Під час походу завоювання зводилося переважно до захоплення міст, важливих у стратегічному відношенні опорних пунктів і доріг та встановлення спільного контролю - військового, адміністративного та фінансового. Рухаючись уздовж узбережжя, Олександр звідусіль виганяв олігархів і встановлював демократичний лад, містах дарувалася свобода і автономія. Ця політика визначалася в чому тактичними міркуваннями: старі правителі спиралися зазвичай на олігархів, тим самим демократи ставали природними прихильниками Олександра. Однак свобода, яка дарувалася полісами, багато в чому залишалася суто номінальною, тому що міста фактично переходили під владу Олександра, самовладно втручався в їхні внутрішні справи.
Крім того, переслідуючи військові цілі, Олександр засновував нові міста, вбачаючи в них опорні пункти своєї влади. Тому вони будувалися там, де опір населення було особливо сильним. Такі міста не були полісами з властивими їм органами самоврядування, склад їх населення був змішаним. Це були піддані царя, поставлені під контроль його уповноважених.
Основами нової системи управління були опора на місцеву знать, поділ адміністративного, фінансового та військового управління, впорядкування збору податків і чеканки монети, повагу до місцевих звичаїв і богам.
По суті Олександр обмежувався лише визнанням своєї влади і сплатою податків. В умовах життя, особливо віддалених від центру областей, не відбулося докорінної зміни.
Держава Олександра трималася військовою силою, її необхідно було зміцнити. Центром своєї багатонаціональної держави Олександр зробив Вавилон. Щоб зміцнити єдність держави і згладити протиріччя між завойовниками і переможеними, Олександр проводив політику «злиття народів» . Яскравим прикладом це політики було весілля у замку, коли 10 тис. воїнів - греків і македонян - одружилися на місцевих дівчатах. Сам Олександр взяв у дружини старшу дочку Дарія. Всі наречені отримали багате.
Олександр провів реформу в армії. Він велів відправити по домівках воїнів, «не придатних до військової служби за віком і каліцтв». На їхні місця він набрав 30 тис. місцевих юнаків, навчених грецької грамоти та поводження з македонським зброєю.
Ще один захід Олександра - це насильницьке обожнювання його особистості. Можливо, думка використовувати власне обожнювання в політичних цілях як засіб посилення влади виникла в Олександра ще в Єгипті, де жерці оголосили його сином Амона. У будь-якому випадку приписування собі божественного походження йшло в загальному руслі його політики і повинно було освятити його владу.
Всі ці заходи викликали невдоволення в армії, посилювали соціальну напруженість.
Під час походу Олександра і після нього на Схід ринув великий потік греків і македонян, які осіли тут, принісши інші форми соціальних відносин. Деякі з побудованих Олександром міст стають центрами політичного і економічного життя. У результаті походу розсунулися географічні рамки тогочасного світу, були прокладені нові шляхи сполучення, розширилося судноплавство - все це сприяло розвитку економіки, торговельних зв'язків. Похід приніс нові знання в галузі географії, біології, етнографії. Він ознаменував початок нового етапу в історії Східного Середземномор'я, який характеризується складними і суперечливими процесами взаємодії греко-македонських і місцевих почав, - епохи еллінізму.
Після смерті Олександра почався розпад світової держави і створення нових держав. Найближчі полководці Олександра Македонського (діодохі) більше 40 років ділили спадок свого покійного повелителя. Ідея єдиної імперії була вельми популярна: правителі окремих областей розглядалися як сатрапи нового утворення. Однак династія Філіпа-Олександра перервалася, а жоден з діадохів не мав достатніх сил і морального права, щоб претендувати на роль верховного повелителя всієї імперії.
До початку III ст. до н.е. місце єдиної держави зайняв ряд незалежних держав, в яких влада була зосереджена в руках греко-македонських завойовників. Ці держави, за визначенням німецького історика XIX ст. Йоганна Дройзена, отримали назву «елліністичних» 1 .
До складу елліністичного світу входили дрібні і великі територією державні утворення: територія класичної Греції (включаючи Велику Грецію і Причорномор'я) і так званий класичний Схід (Єгипет, Передня і Середня Азія (без Індії та Китаю)). У рамках цієї зони можна виділити чотири регіони, схожих за ознаками як географічного, так і історичного порядку, що мають відому спільність громадського і культурного розвитку:
Єгипет і Близький Схід (Східне Середземномор'я, Сірія, Вірменія, Вавілонія, більша частина Малої Азії);
Середній Схід (Іран, Середня Азія, північно-західна частина Індії);
Балканська Греція, Македонія і західна частина Малої Азії (Пергам);
Початком еллінізму вважають походи Олександра Македонського на Схід в 334 р. до н.е., а кінцем - завоювання останнього елліністичного держави (Єгипетське царство) римлянами в 30 р. до н.е. . Таким чином, загальна тривалість еллінізму становить близько 300 років. У розвитку еллінізму можна виділити три тимчасових періоди:
334-281 гг.до н.е. – утворення імперії Олександра Македонського, її розпад в результаті війн діадохів;
220 р.-сер. II ст. до н.е. - Період зрілості еллінізму, створення соціально-економічної структури, державності і культури еллінізму;
сер. II в.-30 р. до н.е. - Пізній еллінізм, розкладання елліністичних держав, завоювання їх Римом на заході і Парфією на сході.
Ці етапи характерні для еллінізму як для цілісної соціально-економічної, політичної і культурної системи, хоча не всі країни пройшли через всі три етапи розвитку 3 .
Еллінізм - це насильницьке об'єднання давньогрецького і давньосхідного світу, раніше розвивалися окремо, в єдину систему держав. У результаті склалося своєрідне суспільство і культура, які відрізнялися як від власне грецького, так і від власне давньосхідного суспільного устрою та культури. Це був синтез давньогрецької і давньосхідної цивілізацій, який дав якісно нову суспільно-економічну структуру, політичну надбудову і культуру.
Грецький поліс, який забезпечив економічний підйом Греції, створення динамічної соціальної структури, зріле республіканський устрій, включаючи різні форми демократії, створення чудової культури, до середини IV ст. до н.е. вичерпав свої внутрішні можливості і став гальмом історичного прогресу. На тлі постійної напруженості у відносинах між класами розгорнулася гостра соціальна боротьба між олігархією і демократичними колами громадянства, яка вела до тиранії і самознищення. Коаліції окремих міст-держав безупинно воювали між собою, то об'єднуючись, то розпадаючись.
Давньосхідних світ, об'єднаний в рамках Перської імперії, в середині IV ст. до н.е. теж переживав серйозний суспільно-політичну кризу. Його консервативна, малорухлива громадська структура перебувала на стадії розкладання. Застійна економіка не дозволяла освоїти великі простори пустуючих земель. Нові міста не будувалися. Торгівлі приділялася слабку увагу, величезні запаси валютного металу лежали в скарбницях і не пускалися в оборот. Традиційні громадські структури розкладалися, а процес поширення приватних господарств як більш динамічних виробничих осередків йшов повільно й болісно. Зв'язки центральної влади і місцевих правителів ослабли, а сепаратизм окремих частин став звичайним явищем.
Еллінізм став новим, більш прогресивним етапом у розвитку давньогрецький і давньосхідних суспільств. Відплив значної частини населення Еллади на Схід розрядив на деякий час гостру соціальну ситуацію в грецьких містах і сприяв подоланню кризових явищ в полісах.
Небувала до того за масштабами колонізація призвела до виникнення десятків нових міст, схожих на класичні грецькі поліси, тобто є самоврядними територіями. Ці поліси мали автономні форми адміністрації, а також привілеї та імунітети. Щоправда, про їх політичної незалежності мови бути не могло: всі виникаючі по елліністичному типу міські поселення включалися в єдину систему державної адміністрації, причому царі незмінно прагнули поставити міста під свій контроль. Правами земельного володіння в цих містах користувалися не тільки повноправні громадяни, але і інші переселенці, що різко змінювало характер статусу громадянської громади міста. Через такі поселення в близькосхідний регіон проникали елементи грецької культури, соціального і політичного ладу, економіки і способу життя греків. Найбільш важливою в цьому відношенні була нова столиця Єгипту Олександрія.
Однак таке проникнення зачіпало лише найбільш розвинені в економічному і культурному відношенні райони і верстви населення. Що ж до віддалених районів або стародавніх торгово-промислових центрів на кшталт Вавилона, то вони в основному зберігали свою звичну структуру і мало що запозичили у греків, хіба що посилювали зв'язку з ними.
вся територія близькосхідного регіону як би розділилася на дві нерівні частини: на елліністичні і елінізовані міста і поселення, і на мало пов'язану з цими центрами периферію, яка продовжувала жити колишнім життям.
Синтез давньогрецьких і давньосхідних почав у кожному регіоні елліністичного світу був неоднаковим за ступенем своєї інтенсивності і ролі беруть участь у ньому елементів.
стрімкому розвитку торгівлі і товарно-грошових відносин. Відновилися старі, були відкриті нові торгові шляхи (наприклад, з Олександрії в Індію через Ніл, Червоне море, Баб-ель-Мандебська протоку і аравійське море). Елліністичні царі вживали енергійних заходів до заохочення торгових операцій (охорона торгових шляхів, податкові пільги для купців, будівництво доріг). Розвиток торгівлі супроводжувалося масовою чеканкою монет із запасів дорогоцінного металу, що зберігався у вигляді зливків в підвалах перських царів.
Показником активного розвитку елліністичної економіки було інтенсивне містобудування: в епоху еллінізму було засноване понад 170 великих і малих міст грецького типу. Знову засновані міста стали великими ремісничими, торговими і культурними центрами.
Помітно ускладнилися соціально-класові відносини.
З'явилася нова форма державного устрою, яка прийшла на зміну традиційних типів суверенного грецького полісу та давньосхідної деспотії - елліністична монархія. Вона поєднувала в різних варіаціях елементи як полісної державності, так і давньосхідних монархічних порядків. Обожнення правителя, його необмежена влада наявність постійного бюрократичного апарату, царська власність на значну частину землі, професійна армія (ознаки східної деспотії) поєднувалися з самоврядуванням міст, що мають ряд привілеїв, де визнавалася приватна власність на землю, збиралося Народні збори, обиралися рада та магістрати, функціонували деякі полісні інститути.
Зросла роль релігії. Змішання грецької і східної культур призвело до взаємопроникнення релігій, з'явилися нові божества, що з'єднували риси давньогрецьких і давньосхідних божеств.
У літературі спостерігалося збільшення кількості пишучих авторів, що свідчило про підвищення інтересу широкого загалу читачів до літературних творів.
Масштабне містобудування зробило необхідним підвищити швидкість зведення міст. Міста стали будувати за певними принципами (принципи регулярного міста
Головними архітектурними спорудами були вже не храми, як раніше, а місця громадського призначення (бібліотеки, театри, стадіони).
Особливістю епохи еллінізму є бурхливий розвиток як гуманітарних, так і природничих наук. Велике значення приділяється можливості практичного застосування науки (у військовій справі, у будівництві). Спостерігається диференціація і спеціалізація наукових дисциплін.
10 Держава, суспільство та церква у Середні віки
Середньовічна християнська церква в силу своєї провідної ролі у процесах державного та політичного життя феодального суспільства залишила спадщину, що оцінюється не лише духовними, але й правовими та політичними категоріями. З погляду сьогодення католицька церква в період Середніх віків була більш зануреною у феодальну структуру, аніж би їй належало за чистими потребами релігійного життя. Феномен діяльності Церкви-держави в період середньовіччя потребує наукових досліджень правників, на основі яких стане можливим скласти реальну схему розвитку держав, політичних та правових теорій цієї доби.
Первинне християнство не було силою, що консолідувало суспільство в межах існуючої тоді Римської імперії. Попри факти переслідувань християн з боку певних римських володарів, загалом християнство не розглядалося як конкурент урядовим структурам, а отже не виявляло себе як певна політична група тиску, здатна на стрімке поширення своїх ідей. Ситуація змінилась лише у IV ст. н. е. після визнання католицької християнської громади імператорською владою, що не тільки зробило Церкву суб’єктом права, але й дозволило зайняти привілейоване становище у порівнянні з іншими існуючими на той час релігіями.
Процес становлення християнської Церкви як особливого учасника феодальних державно-політичних відносин тривав не одне століття, пережив розпад Римської імперії, розвиток і падіння імперії Каролінгів та ін., призвівши в кінцевому випадку до доби папської могутності у ХІ-ХІІІ ст. н. є. Саме в цей період християнська Церква і стала повноправним феодалом, своєрідною політичною організацією, посідаючи найвищу ієрархічну сходинку у структурі феодального суспільства.
"Церква як великий землевласник". Дійсним є те твердження про те, що християнська Церква володіла матеріальними благами, а більше - значними земельними площами. Будучи суб’єктом права, Церква акумулювала землі та нерухоме майно, одержане від окремих мирян та феодалів, а здебільшого від Імператорів в дар.
У період Високих Середніх віків католицька Церква-держава була найбільшим землевласником в межах християнського світу. В правовому розумінні Церква органічно входила в феодальний середньовічний світ, маючи у своїй власності землі, міста, села, залежне населення. Римський єпископ-Папа, будучи главою всієї церковної структури, мало чим відрізнявся від сучасних йому монархів у використанні методів політичної боротьби за здобуття матеріальних благ.
"Церква як носій суверенної влади". У своїх власних справах Церква завжди виборювала право автономії від світської влади. Процес повного виходу з під влади імператорів не завершився у середньовіччі, проте у Високих середніх віках (XI-ХІІІст.) Церква-держава могла приймати достатньо самостійні рішення не тільки щодо кліру чи то звичайних християн, але й по відношенню до інших феодалів.
"Церква як правотворча та просвітницька структура." Відомий американський футуролог Олвін Тоффлер якось зазначив, що в середньовіччі Церква виконувала функцію засобу масової інформації, сприяючи поширенню знань при відсутності інших альтернатів. З цим твердженням важко не погодитися, оскільки:
У церковній структурі працювали найосвіченіші люди того часу
Лише Церква могла поширити свою ідеологію, а разом з нею і наукову інформацію на територію всього християнського світу з посередництвом церковної структури
Тривалий час уся книжкова справа в межах пост-Римського світу розвивалась (а отже і перебувала під контролем) монастирсько-церковної системи.
Церква у своїй діяльності не лише спиралась на християнську ідеологію, але й відкривала світу дохристиянську культуру та традицію, попередньо адаптувавши її до потреб християнства.
11 Слов’яни: етногенез та розселення
Предки слов'ян відвіку жили на території Центральної і Східної Європи. По своїй мові вони відносяться до індоєвропейських народів, які населяють Європу і частину Азії аж до Індії. Археологи вважають, що слов'янські племена можна прослідити за даними розкопок з середини ІІ тисячоліття до н.е. Предків слов'ян (в науковій літературі їх називають праслов'яни) імовірно знаходять серед племен, що населяли басейн Одри, Вісли і Дніпра; в басейні Дунаю і на Балканах слов'янські племена з'явилися лише на початку н.е.
Можливо, що про предків слов'ян говорить Геродот, коли описує землеробські племена середнього Подніпров’я.
Він називає їх "сколотами" або "борисфенитами", відзначаючи, що греки помилково зараховують їх до скіфів, хоча скіфи абсолютно не знали землеробства.
на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V —IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.
 У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.
До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.
Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давні слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. Існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьків-щиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.
Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло- одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Спла-винським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою.
Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро- одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів:
На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.
 
12 Варварські держави: становлення, характерні риси розвитку, занепад
Варварські держави, створені варварськими народами на території Західної Римської імперії в умовах її розпаду в V столітті. Характерною рисою, спільною для всіх цих ранньосередньовічних політичних утворень, була внутрішня нестабільність, що випливає із відсутності в той час усталеного правила престолонаслідування — сини короля, в принципі, мали пріоритетне право на престол, але знать цілком могла запропонувати іншу, власну кандидатуру. Чвари між членами королівської сім'ї, між королем і його васалами, суперечки між претендентами на престол були звичайною справою, дуже багато королів померли насильницькою смертю. Кордони варварських королівств були також нестабільні, столиці часто змінювали свої місця розташування. Для внутрішнього устрою були характерні общинно-племінна організація у вигляді територіальної громади вільних землевласників, народні збори і військові ополчення.
Державність варварських королівств розвивалася під впливом римської політичної системи, римського права і за участю посадових осіб, які отримали римську освіту.
Королівство вестготів. Виникло в 418 році внаслідок союзного договору, укладеного вестготським королем Валіей з імператором Гонорієм, що виділив вестготам на правах федератів землі від передгір'я Піренеїв на півдні до річки Луари на півночі. Найвищого розвитку досягло в другій половині V століття. Припинило своє існування в 718 році, коли було завойовано арабами. Воно проіснувало довше за всіх інших варварських королівств і домоглося найбільшої могутності.
Королівство вандалів і аланів. У 429 році вандали і алани, пригнічені вестготами, покинули Іберію і через Гібралтар перебралися в Північну Африку. До 435 року вандали встановили своє панування над значною частиною римської Північної Африки. У 435 році з римлянами було укладено мир, вандали і алани отримали статус федератів. У 439 році вандали порушили договір і захопили Карфаген, а в 455 році розграбували Рим. Королівство вандалів було завойовано Візантією в 534 році.
Королівство бургундів. У 413 році бургунди були визнані імператором Гонорієм федератами і отримали місце для поселення на лівому березі Рейна в районі Вормса. В 435 році гуни спустошили їх державу, бургундський король був убитий, а залишок бургундського народу в 443 році був переселений імператором Аецієм в Савойю на береги Рони. Найбільшого розвитку держава досягла до 485 році. У 534 році Бургундське королівство було завойовано франками і стало однією з частин Франкської держави.
Королівство франків. Було засновано королем Хлодвигом I в 481 році і протягом трьох століть стало найпотужнішою державою Західної Європи.
Королівство остготів. У 488 році імператор Флавій Зенон уклав з остготським королем Теодоріхом угоду, згідно з яким Теодоріх в разі перемоги над Одоакром ставав правителем Італії в якості представника імператора. В 493 році цілі угоди були досягнуті. У 555 році при імператорі Юстиніані I італійське королівство остготів була завойовано Візантією.
Королівство свевів. Свеви осіли в північно-західній частині Іберійського півострова в 409 році. Його роль у політичних процесах в регіоні була мінімальною в порівнянні з роллю інших варварських королівств. У 585 році їх королівство було завойовано вестготами.
Королівство лангобардів. Останнє в історії за часом як виникнення, так і припинення свого існування варварське королівство. У 566 році лангобарди вторглися в Північну Італію. До середини VIII століття королівство лангобардів займало майже весь Апеннінський півострів, Істрію, Корсику. У 774 році було завойовано Карлом Великим.
Англосаксонські королівства в Британії. До середини V ст. Британія була завойована германськими племенами англів, саксів, ютів і фризів. У VI столітті на території Британії виникло сім королівств, які поступово об'єднувалися в одну державу.
Деякі дослідники зараховують до варварських королівств також «королівство» Одоакра — державно-політичний режим, який встановився в Західній Римській імперії після перевороту Одоакра в 476 році.
13 Франкська держава: основні етапи та особливості розвитку
Занепад центральної влади в Римській імперії спонукав до сепаратистських рухів серед варварських племен, розширення повноважень місцевих правителів. З початку V ст. між ними розгортаються кровопролитні міжусобні війни, які призвели до утворення "племінних держав" варварів. Але особлива місія у Західній Європі випала на долю салічних (приморських) франків, котрі входили в союз германських племен на північному сході Галлії - провінції Римської імперії.
Франкська держава була заснована у Галлії племенами франків1 наприкінці V ст.
На відміну від інших германських племен, франки стали активно розширювати свої володіння як на захід (на територію Галлії), так і на схід (вглиб Німеччини). Початок завойовницьких походів франків поклав король Хлодвіг І, який розширив межі держави до Піренейських гір і витіснив римлян з Галлії. Прийняття ним християнства (близько 498 р.) забезпечило підтримку духовенства і галло-римського населення у боротьбі проти інших германських племен, які в більшості були язичниками. Поступово влада франків поширилася на центральну Німеччину. У державі встановилася династія Меровінгів.
У першій половині VI ст. Франкське королівство являло собою велике політичне об'єднання. Франкський король здійснював управління в центрі і на місцях через своїх слуг. Особи, наближені до короля, трансформувалися в органи державного управління, витіснивши старовинні виборні посади. Попри поступове зміцнення Франкської держави, вона ще довго перебуватиме в лоні спадкоємниці Римської імперії - Візантії. І лише у VIII ст. титул римського імператора буде присвоєний королю Карлу Великому. За його правління (768-814 рр.) Франкська держава досягла найвищого рівня розвитку.
На думку більшості вчених, Франкське королівство у своєму розвитку пройшло два основних етапи. Перший охоплював період з кінця V до кінця VII століть і характеризувався поступовим становленням класичної моделі феодальної держави з притаманними їй рисами сеньйоральної монархії і системою сюзеренітету-васалітету. У цю добу в надрах франкського суспільства відбуваються глибокі соціально-економічні та політичні перетворення, що заклали підвалини майбутньої Франкської імперії. Для другого періоду (VIII - середина IX ст.) характерне послаблення феодальних відносин, яке супроводжувалося, насамперед, привласненням общинних земель світськими і духовними феодалами, нагромадженням в їхніх руках великої земельної власності як основи експлуатації підвладного населення.
На початку IX ст. Франкська держава перебувала в зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах сильних противників, держава здавалася нездоланною і вічною. Однак вже тоді всередині країни стали зароджуватися передумови її занепаду і розпаду. По-перше, створена шляхом завоювань і анексій, вона включала в себе конгломерат народностей і племен, пов'язаних між собою лише військовою силою. По-друге, підпорядкувавши собі все селянство і міста, феодали втратили інтерес до власної держави, її єдності та міцності. Нарешті, свою роль відіграв економічний фактор. Господарство франкського суспільства мало переважно натуральний характер, а відтак були відсутні міцні і стабільні господарські зв'язки між регіонами. Це породжувало місцевий сепаратизм, роздробленість, а іноді й ворожнечу між окремими територіями.
Усі наведені вище фактори обумовили переростання Франкської держави від ранньофеодальної монархії до феодальної роздробленості. Карл Великий пережив двох своїх законних синів і залишив трон третьому - Людовику Благочестивому, на час правління якого припадає поступовий розпад імперії. У 843 р. розкол держави був юридично закріплений у договорі, укладеному у Вердені внуками Карл а Великого. Правонаступниками держави стали три королівства, які поклали початок самостійному існуванню феодальних держав у Франції, Німеччині та Італії.
Держава франків не знала рабовласницького етапу розвитку виробничих відносин. Вона виникла в той час, коли рабство в Європі себе віджило.
14 Розпад Франкської імперії: причини та наслідки
На початку 9 ст. Карл користувався великим впливом не тільки всередині імперії, а й за її межами: з ним рахувалися королі англосаксонських держав Англії; його заступництва шукали королі Шотландії і сусідньої з Іспанською маркою Астурії, вожді племінних ірландських князів; імператор Візантії у 812 р. вимушений був визнати франкського короля імператором.
Однак за зовнішнім благополуччям імперії приховувалася її внутрішня слабкість. Створена шляхом завоювань, вона була надзвичайно строката за етнічним складом. Крім франків і підвладних їм племен і народностей на території колишньої Галлії ( бургундів, аквітанців та ін. ) до імперії Карла Великого входили сакси, фризи, бавари, алемани, тюринги, лангобардні залишки старого римського населення Галлії й Італії, баски і жителі Наварри, частково хорутан і авари нарешті, кельти (нащадки бритів) у Бретонській марці.
Всі ці племена і народності економічно були пов’язані одне з одним, розмовляли різними мовами і перебували на різних стадіях розвитку феодалізму.
Кожна з територій імперії без постійного військового й адміністративного примусу не хотіла підкорятися владі завойовників. Тому Карл Великий проводив усе своє життя в походах, відправляючись кожний раз туди де виникала реальна загроза відпадання тієї чи іншої території. З часом утримувати завойовані племена і народності ставало все важче. Неміцні, суто зовнішні зв’язки між окремими частинами імперії розірвались через три десятиріччя після смерті імперії Карла Великого.
Завершення в основному процесу феодалізації призвело до політичного розпаду імперії Карла Великого незабаром після його смерті. Тимчасове об’єднання під владою Каролінгів різних племен і народностей за відсутності економічної та етнічної єдності між ними було можливе лише доти, доки франкські феодали, особливо стан дрібних і середніх феодалів – бенефіціаріїв, підтримували королівську владу. Коли до середини 9 ст. процес феодалізації імперії в основних рисах завершився, позиція феодалів стосовно центральної влади змінилася. Великі феодали стали майже незалежними від неї; дрібні та середні феодали, стаючи їх васалами, були набагато тісніше пов’язані з магнатам,ніж з главою держави – королем.
Селянство в основному було вже закріпачене. В умовах панування натурального господарства держава Каролінгів неминуче мала розпастися на кілька дрібних політичних одиниць. Син і наступник Карла Великого – Людовік Благочестивий (814-840), прозваний так за особливо ревну прихильність до церкви і щедрі дари на її користь, вже у 817 р. розділив імперію між своїми синами, зберігши за собою лише верховну владу. Це призвело до тривалих міжусобиць і смут. Нарешті, у 843 р., після смерті Людовіка, його сини, зібравшись у Вердені, уклали договір про новий поділ імперії.
Оскільки новий поділ відповідав кордонам розселення французької, німецької та італійської народностей, Верденський договір фактично поклав початок існуванню трьох сучасних держав Західної і Центральної Європи – Франції, Німеччини, Італії і, відповідно трьох народів: французького, німецького та італійського.
За Верденським договором молодший син Людовіка Благочестивого – Карл за прізвиськом Лисий (840-877) отримав землі на захід від річок Шельда, Маас і Рона – Західнофранкське королівство, що включало основні території майбутньої Франції. На цих землях панувала романська мова, що лягла згодом в основу французької мови.
Середній з братів – Людовік Німецький (849-875) – заволодів областями на схід від Рейну і на північ від Альп, населення яких було чисто німецьким і розмовляло на німецьких діалектах. Це королівство стало називатися франкським, а пізніше Німеччиною.
Старший син Людовіка – Лотар (840-849), згідно з Верденським договором, зберіг за собою титул імператора. Його держава складалася з Італії а також земель розташованих уздовж Рейну. Імперія Лотаря становила штучне з’єднання осколків різних політичних і етнічних утворень. Більш-менш єдиним цілим у ньому була лише Італія, яка стала батьківщиною італійської народності.
Хоча Франкська й досягла найвищого розвитку, але цей розвиток пройшов шляхом завоювань, об’єднань різних народів і в наслідку не могла довго залишатися міцною.
15 Епоха вікінгів у Європі (VIII−ХІ ст.)
  Європейці нічого не знали про норманів, предків сучасних норвежців, шведів, датчан та ісландців, до кінця VIII ст. У 793 р. загін норманів уперше напав на монастир північно-східного узбережжя Англії, пограбував, захопив у полон ченців і спалив його. Відтоді поселення приморських районів Англії, Франції, Німеччини перетворилися на об’єкти постійних нападів морських розбійників. Хоробрі та безжалісні нормани сіяли смерть, грабували, палили будинки.
 Початок ІХ – першу половину ХІ ст. називають в історії Європи “епохою норманів”. У той час германські племена, які жили на півночі Європи, на Ютландському, Скандинавському півостровах і деяких островах Балтики, рушили на завоювання нових земель. У країнах Європи їх називали норманами — “північними людьми”. Звичною молитвою тоді було прохання Бога врятувати від люті норманів, коли зненацька біля берегів з’являлися їхні довгі безпалубні кораблі — дракари — під чотирикутними червоними або смугастими вітрилами зі страхітливими різьбленими головами драконів на носах.
У самій Скандинавії тих, хто не хотів працювати вдома, а надавав перевагу життю, сповненому небезпек і пригод, називали вікінгами (походження цього слова остаточно не з’ясовано). Вікінги плавали не лише на захід, а й на схід. Балтійським морем і далі Західною Двіною діставалися вони земель, де жили східні слов’яни, які називали чужинців варягами. Тут вони торгували з місцевим населенням, засновуючи свої факторії, або рухалися “шляхом із варягів у греки” далі, до Константинополя. Варязькі дружини наймалися до візантійських імператорів, які високо цінували хоробрість і військову майстерність норманів.
Що ж до звичайних вікінгів, то, як свідчать їхні поховання, вони не мали якоїсь надприродної фізичної сили: були низькими на зріст, нерідко страждали від ревматизму і хвороб зубів. Під час гучних бенкетів, про які розповідають ісландські саги, випивалося багато пива, але їжа була одноманітною, бідною на вітаміни. Тому вікінги, як і інші мешканці країн тогочасної Європи, рідко досягали похилого віку.
Попервах після походу нормани поверталися з награбованим на батьківщини але по деякім часі нормани почали захоплювати і підкоряти своїй владі величезні території у різних частинах Європи й оселятися на них.
Британські острови найбільш постраждали від норманських завойовників. Спричинило це те, що вони були дуже близько розташована від батьківщини норманів. За доброго вітру кораблі норманів із Данії та Норвегії досягали узбережжя Англії менше ніж за тиждень. У 842 р. нормани пограбували і спалили Лондон. Згодом вони перестали повертатися після нападів додому і розселилися на північно-східному узбережжі Англії. Землі, що опинилися під владою норманів, які були вихідцями з Данії, стали називати “Областю данського права”, або Денло. З цієї частини Англії вони почали просуватися далі. Становище англосакських королівств на острові стало загрозливим. Боротьбу проти загарбників очолило королівство Уессекс. Переломним моментом у боротьбі англосаксів проти данців стало правління уессекського короля Альфреда (871 – 900 рр.). Завдяки реформам йому вдалося мобілізувати на боротьбу проти ворога всі сили. Проте вигнати норманів з Англії йому не вдалося.
По смерті короля Альфреда Великого боротьба проти данців розгорнулася з новою силою. Наприкінці X ст. до єдиного Англійського королівства було приєднано землі Денло. Одначе довго святкувати перемогу англосаксам не довелося. У 1013 р. армія данського короля висадилася на узбережжі й по короткій війні захопила всю Англію. Так острів опинивсь у складі величезної Північної держави данського короля Канута Могутнього (1017 – 1035 рр.), до якої входили Данія, Норвегія, Швеція і Шотландія. По смерті Канута його держава швидко розпалася, і в Англії відновилася влада англосаксів але знову не на довго.
При слабких нащадках Карла Великого нормани стали постійно вторгатися у французькі володіння. Вікінгі тричі – у 845, 857, 865 рр. спустошували Париж. У 885-886 рр. вони 10 місяців його тримали в облозі. Але на цей раз захопити місто їм не пощастило.
911 р. західнофранкський король Карл Простак вирішив домовитися з норманами і використати їх із власною метою. Він надав у користування ватажку данців Роллону Пішоходу (він був настільки здоровим, що жоден кінь його не витримував) місто Руан з його околицями (більша частина сучасної Нормандії). За це Роллон склав присягу на вірність королю і пообіцяв захищати землі свого герцогства від нападів норманів. За легендою, гордовитий норман Роллон, складаючи клятву вірності королю, повинен був схилитися й поцілувати його ногу, але він відмовився це зробити. Роллон, стоячи, різко підняв ногу короля до свого рота, а Карл впав на спину. Проте західнофранкський король змушений був стерпіти цю образу. Формально васальне володіння Франції нове герцогство Нормандія було фактично незалежним як від слабких західнофранкських королів, так і від данських конунгів.
Нормани (французи називали їх нормандцями) прийняли християнство, засвоїли французьку мову і перетворили свої володіння у найсильніше герцогство на півночі Франції. Норманці у 1030 – 1091 рр. — завоювання Північну Італію та Сицилію, а в 1066 р. — Англію.
Крім завойовницьких походів нормани здійснили і велику кількість географічних відкриттів. У 870-х рр. нормани з Норвегії відкрили й почали заселяти Ісландію — “Країну криг”, як назвали нові землі перші поселенці. Природа Ісландії була суворою, а водночас — надзвичайно гарною своєю північною красою: лісів було дуже мало, більшість території займали кам’янисті плоскогір’я з вулканами і джерелами гарячої води — гейзерами. На узбережжі простягалися величезні луки з соковитою травою, що стали прекрасними пасовиськами для худоби перших поселенців. Дуже швидко на узбережжі Ісландії виникли хутори норвезьких переселенців. Внутрішня частина острова, непридатна до життя, залишилася незаселеною. Аж до середини ХІІІ ст., коли країна потрапила під владу норвезьких королів, в Ісландії існувала система самоуправління вільних хуторів. Всі спільні питання вирішувалися на народних зборах – альтінгу. Саме він у 1000 р. оголосив про прийняття ісландцями християнства
У IX – X ст. нормани розпочали заселяти острови північної частини Атлантичного океану. Вікінг Ейрік Рудий, приречений на вигнання з Ісландії за скоєний злочин, відплив у незвідане на північний захід і неочікувано відкрив Гренландію — “Зелену землю”.
Сміливий мореплавець Лейв Щасливий та його супутники близько 1000 р. досягли островів, розташованих поблизу узбережжя Північної Америки. У сагах ці місця називають “Лісною країною”, “Країною плоских каменів” та “Країною дикого винограду”. На островах вони зустріли місцевих жителів, яких назвали скрелінгами. Ці схожі на казку розповіді підтвердила знахідка археологами поселення вікінгів на острові Ньюфаундленд. Поселення існувало нетривалий час, але воно свідчить про те, що Америку було відкрито за 500 років до Колумба! Відкриття вікінгів не мало великих наслідків для Америки і Європи, оскільки у вікінгів не було можливостей освоювати новий континент.
Якщо норвежці та Данці здійснювали свої походи переважно на захід, то швецькі вікінги – на схід. У VІІІ ст. вони стали проникати у землі фінно-угорських, балтських і слов`янських племен. Але походи в ці землі мали здебільшого торговий характер. Шведські вікінги намагались опанувати торгівельними шляхами по Волзі до Каспійського моря і по Дніпру до Чорного моря в землі Арабського халіфату та Візантії. Загони варягів стали вагомим чинником у формуванні державності у східних слов`ян.
 
16 Московська держава у другій половині ХV–ХVІ ст.: утворення та експансія на сусідні землі
Наступники Дмитрія Донського продовжували розширяти територію Московського князівства. Цей процес ускладнювала 30-річна феодальна війна між окремими представниками князівської династії (дядьками, та двоюрідними братами московського князя). Московський князь навіть був осліплений, за що його прозвали Василем II Темним, але боротьба закінчилася на його користь. Московська держава розширилася та зміцніла. Було завершено ліквідацію незалежних московських уділів. Фактична влада московських князів поширилася на Ростовське, Ярославсь ке, Рязанське князівства. У Московського князівства всередині країни залишилося лише два суперники — Твер та Новгород Великий. Під час правління сина Василя Темного — Івана III Великого було вирішено два найважливіших національних завдання, які становили весь сенс попередньої руської історії: було завершено об'єднання руських земель навколо Москви і покладено край двовіковій монголо-татарській залежності.Іван III розпочинає боротьбу з Новгородом. У 1471 р. московське військо розбиває новгородське, а у 1478 р. новгородці приймають присягу на підлеглість великому князю. Вічовий дзвін як символ незалежності Новгородської республіки було знято і вивезено до Москви. 300-річна епоха незалежного існування Новгородської держави закінчилася.У ці роки Золота Орда слабшала, Москва з 70-х років XV ст. перестала платити данину, обмежуючись подарунками. У жовтні 1480 р. хан Ахмат підійшов до ріки Угри. Спробам перейти річку московські полки дали відсіч. Почалося «стояння» на Угрі. Настали холоди з морозами. Хан чекав допомоги від польського короля, але на його володіння напали союзники Москви — кримські татари. Хан відступив. Хоча формально перемоги московського війська не було — це означало кінець ординського іга. Престиж Москви зріс.У подальші роки централізація московської держави при скорилася. Ще у 1474 р. Іван III купив Ростовське князівство. У 1485 р, було приєднано Тверське князівство — давнього суперника Москви. У 1489 р. остаточно приєднали В'ятку. Іван III успішно воював з Литвою у 1492-1494 pp. та у 1500-1503 pp. Було приєднано Сіверські землі.
У 1490 році , після смерті Івана Івановича , Тверь на деякий термін перейшла до княжичеві Василю , а в 1497 році була у нього відібрана. До початку XVI століття товариський двір остаточно злився з московським , а деякі тверские бояри перейшли до московської думи .Інтерес представляє також інтеграція в загальнодержавну структуру Білозерського князівства. Після його переходу 1486 року під владу Москви , в березні 1488 була оприлюднена Білозерська статутна грамота . Серед іншого , вона встановлювала норми годувань представників влади,а також регламентувала судочинство Найбільш глибокий характер носили зміни , що спіткали Новгородську землю. Відмінності суспільного ладу Новгородського держави від московських порядків носили куди більш глибокий характер, ніж в інших новоприєднаних землях. В основі вічових порядків лежало багатство новгородської боярсько - купецької аристократії , яка володіла великими вотчинами ; величезними землями також мала новгородська церква . У ході переговорів про здачу міста великому князю московська сторона дала ряд гарантій , зокрема , було обіцяно не виселяти новгородців за межі новгородської землі , на власне московську територію і не конфіскувати майно.Відразу після падіння міста були проведені арешти . Була взята під варту непримиренна противниця Московської держави Марфа Борецька , величезні володіння сім'ї Борецький перейшли в руки скарбниці; схожа доля спіткала ряд інших вождів пролітовская партії. Крім цього , був конфіскований ряд земель , що належали новгородської церкви. У наступні роки арешти були продовжені : так , у січні 1480 під варту було взято архієпископ Феофіл ; в 1481 року потрапили в опалу нещодавно прийняті на государеву службу бояри. У 1483-1484 роках пішла нова хвиля арештів бояр за звинуваченням у державній зраді , в 1486 році з міста було виселено п'ятдесят сімей. І , нарешті , в 1487 році було прийнято рішення про виселення з міста всієї землеробсько -торговельної аристократії і конфіскації її вотчин. Взимку 1487-1488 року з міста було виселено близько 7 000 осіб - бояр і « житьих людей». Наступного року з Новгорода було виселено ще більше тисячі купців і « житьих людей». Їх вотчини були конфісковані в казну , звідки частково були роздані в маєтку московським дітям боярським , частково передані у власність московським боярам , а частково склали володіння великого князя . Таким чином , місце знатних новгородських вотчинників зайняли московські переселенці , які володіли землею вже на основі помісної системи; простий народ переселення знаті не торкнулося [46]. Паралельно з конфіскаціями вотчин було проведено перепис земель , подведшего результат земельної реформи. У 1489 року таким же чином була виселена частина населення Хлинова ( Вятки ) .
17 Візантійська імперія: етапи історичного розвитку
В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце:
По-перше, вона була логічним й історичним продовженням греко-римської античності.
По-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал.
По-третє, мала великий, інколи вирішальний вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (візантійський вплив на формування і розвиток культури Греції, Сербії, Македонії, Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Румунії, Білорусі, України, Росії, Грузії, Вірменії незаперечний).
По-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, коптів, маврів, германців, слов’ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів і т. д., що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.
Візантійська імперія виникла в ІV ст. після розпаду Римської імперії в її східній частині й існувала до середини ХV ст.
Столиця Візантії Константинополь була заснована імператором Костянтином І в 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія (звідси назва держави, що її запровадили гуманісти вже після загибелі імперії). Фактично із заснуванням Константинополя Візантія усамостійнюється у надрах Римської імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням усамостійнення вважають 395 рік, коли після смерті останнього імператора Єдиної Римської імперії Феодосія І (роки правління – 379-395) відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну Римську (Візантійську) і Західну Римську імперії.
Імператором Східної Римської імперії було проголошено Аркадія (395-408 рр.). Візантійці називали себе римлянами – грецькою мовою "ромеями", а свою державу – "Ромейською".
Етнічний склад населення Візантії був дуже строкатий, але переважну роль в економіці, політичному житті й культурі Візантії відігравало грецьке населення. Державною мовою імперії в IV-VI ст. була латинська, а від VII ст. і до кінця існування Візантії – грецька мова.
У 1204 р. Константинополь було захоплено хрестоносцями і на значній території заснована Латинська імперія (1204-1261 рр.). Латиняни переслідували у Візантії грецьку культуру. Через опір місцевого населення хрестоносцям не вдалося поширити свою владу на цілий Балканський півострів і Малу Азію. На нескореній території виникали незалежні грецькі держави: Нікейська імперія (1204-1261 рр.), Трапезундська імперія (1204-1461 рр.) й Емірська держава (1204-1337 рр.).
У 1261 р. Михаїл VIII Палеолог відвоював Константинополь і відновив Візантійську імперію. На початку 60-х років ХV ст. вона припинила своє існування, а її територія увійшла до складу Османської імперії.
Культура Візантії – своєрідний "міст" від античності до середньовіччя; без урахування візантійської спадщини неможна адекватно розуміти як стародавнього, так і середньовічного періоду в культурному розвитку Європи. Але культура Візантії – це також "міст" між культурою Заходу і Сходу, особливий вияв їхнього синтезу.
У культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів.
Перший (IV-кінець VII ст.) – боротьба віджитої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже народжуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення, переробивши його в дусі християнської теології.
Другий (кінець VII-середина IX ст.) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації, економічної стагнації.
Третій (середина ІХ-Х ст.) – нове культурне піднесення в Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста. Період "Македонського відродження".
Четвертий (ХІ-ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст і пов’язаний з епохою правління династії Комнінів.
П¢ятий (кінець ХІІ-ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії наприкінці ХІІ ст., погіршеного захопленням і варварським пограбуванням Константинополя хрестоносцями в 1204 р.
Шостий (ХІV - початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманістичної ідеології і запеклої боротьби реакції проти паростків візантійського гуманізму, котрий залишився обмеженим: головною в ньому стала не боротьба за свободу думки, а формальне відновлення античної освіченості. Слабкість візантійського гуманізму пояснюється обмеженістю ранньокапіталістичного розвитку у Візантії.
До особливостей візантійської культури належить незначний, порівняно з Західною Європою, культурний вплив варварських племен. Разом із тим візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури народів, які населяли Візантію, тощо.
18 Хрестові походи: причини, перебіг, наслідки
ХРЕСТОВІ ПОХОДИ (1095-1270), походи військово-колонізаційні європейців на Близький Схід (до Палестини, Сирії, Єгипту, Тунісу) в кінці 11-13 ст. у формі паломництва з метою звільнення Святої Землі (Палестини) і Гробу Господня (в Єрусалимі) від «невірних» (мусульман). Відправляючись до Палестини, їх учасники нашивали червоні хрести собі на груди, повертаючись, нашивали його на спину; звідси назва «хрестоносці».
Причини хрестових походів. В основі хрестових походів лежить цілий комплекс демографічних, соціально-економічних, політичних, релігійних і психологічних мотивів, не завжди що усвідомлювалися їх учасниками.
Що почався в 11 ст. в Західній Європі демографічне зростання натрапило на обмеженість ресурсів, в першу чергу, землі як основного засобу виробництва. Виник значний надлишок народонаселення, який не міг бути забезпечений в рамках середньовічної системи господарювання: він утворювався за рахунок молодших синів феодалів, Що зміцнювалося в свідомості уявлення про незчисленні багатства Сходу породжувало жадання завоювання родючих заморських земель і придбання скарбів (золота, срібла, коштовних каменів, вишуканих тканин).
Демографічний тиск сприяв зростанню політичної напруженості. Постійною межею європейського життя сталі усобиці, феодальні війни, селянські заколоти. Хрестові походи давали можливість каналізувати агресивну енергію фрустрированних груп феодального суспільства в справедливу війну з «невірними» і тим самим забезпечити консолідацію християнського світу.
В психологічному плані прагнення оволодіти багатствами Сходу і надія на вічний порятунок з'єдналися з властивою європейцям жаданням мандрів і пригод. Подорож в незвідане давала можливість вирватися із звичного одноманітного світу і позбулися пов'язаних з ним тяготи і біди.
Ініціатором і головним організатором руху хрестоносця стало папство, істотно що укріпило свої позиції в другій половині 11 в.
Наприкінці XI ст. Візантія (Східна Римська імперія) звернулася за допомогою проти войовничих турків-сельджуків до європейських королів і папи. Королі завагалися, папа Урбан II, навпаки, скористався цією нагодою і закликав християнську Європу визволити від сельджуків «гробу господнього» — найбільшої християнської святині. Це сталося на Клермонському Соборі в 1095 р. Ця святиня зберігалася в захопленому сельджуками Єрусалимі. Папа пообіцяв усім учасникам походу на Єрусалим безкоштовне відпущення гріхів, а душам тих, хто загине в поході, — рай. Багато рицарів, городян, духовних осіб і селян відразу ж поклялися врятувати «гроб господній» і на ознаку того, що підуть в небезпечний похід, нашили на своєму вбранні хрест — тодішній символ перемоги. Таким був початок майже 200-річного європейського божевілля — восьми Хрестових походів (1096-1270pp.).
Першими в 1096 р. рушили в далекий Єрусалим загони французьких і німецьких селян на чолі з Петром Пустельником — майже беззбройні, без запасів харчів. По дорозі вони грабували й убивали всіх підряд, особливо євреїв. Доля цих хрестоносців була сумною. Візантійський імператор швиденько переправив їх через протоку Босфор у Малу Азію, де сельджуки майже все це воїнство і перебили. Невдовзі в Єрусалим попрямували краще озброєні рицарські загони. Візантійський імператор і їх переправив у Малу Азію. Влітку 1099 р. рицарі-хрестоносці вдерлися в Єрусалим і вчинили там жахливу різанину та погроми. До початку XII ст. вони забудували Сирію та Палестину феодальними замками й заснували там кілька своїх держав, найбільшою з яких було коро-лівство Єрусалимське. Цими подіями й завершився Перший Хрестовий похід, який датується 1096-1099pp.(в нього вирушили – Французький король ФІЛІП І, герцог Нижньої Лонгбардії Готфрід Бульонський і Роберт Коротконогий герцог Нормандії. )
У середині XII ст. (1147-1149 pp.) французький і німецький королі очолили Другий Хрестовий похід. Турки-сельджуки наголову розгромили в Малій Азії учасників цього походу. Третій похід хрестоносців на Схід очолили в 1189-1192 pp. вже старий німецький імператор Фрідріх І Барбаросса, бідний і мстивий французький король Філіпп II Август і відчайдушне хоробрий англійський король Річард І Левове Серце. Учасники походу, як і слід було сподіватися, пересварилися між собою, тому він закінчився невдало. А ось учасники Четвертого Хрестового походу (1202-1204) відверто показали себе не захисниками християнської церкви, а розбійниками з великої дороги. Римський папа Інокентій III, якого підбурювали венеціанські купці, спрямував цей похід не проти мусульман, а проти християнської Візантії. Хрестоносці брали штурмом і до нитки грабували візантійські міста, в тому числі й Константинополь.
Впродовж XIII ст. відбулося ще кілька гучних, але малоуспішних Хрестових походів (останній, Восьмий, було організовано в 1270 p.). Лише після цього Європа схаменулася. Заклики пап до організації нових походів у «святу землю» населення вислуховувало, проте кидатися стрімголов у воєнний вир не поспішало. Тимчасом сельджу ки поступово повернули собі володіння хрестоносців на Сході.
Наслідки хрестових походів. Хрестові походи принесли незліченні біди народам Близького Сходу і супроводилися знищенням матеріальних і культурних цінностей. Вони (особливо Четвертий хрестовий похід) підірвали сили Візантійської імперії, тим самим наблизивши її остаточне падіння в 1453. Хрестові походи закінчилися невдачею, і тому не вирішили жодної з довгострокових проблем, що стояли перед середньовічною Європою. Проте вони зробили значний вплив на її подальший розвиток. Вони дозволили на певний період ослабити демографічну, соціальну і політичну напруженість в Західній Європі. Це сприяло зміцненню королівської влади і створенню національних централізованих держав у Франції і Англії.
Хрестові походи привели до тимчасового посилення католицької церкви: вона істотно укріпила своє фінансове положення, розширила сферу свого впливу, створила нові військово-релігійні інститути - ордени, що зіграли важливу роль в подальшій європейській історії.
Пограбування заморських країн стало каталізатором майнового розшарування і прогресу товарно-грошових відносин. Зросла економічна могутність італійських торгових республік, що отримали величезний прибуток за рахунок фрахту і значно що укріпили свої комерційні позиції в Східному Середземномор'ї і на Чорному морі, серйозно потіснивши арабів і візантійців.
 19 Священна Римська імперія у Середні віки. Боротьба за інвеституру
У 843 р. розпалась єдина Франкська держава. її східна частина (майбутня Німеччина) виокремилася і стала королівством, яке поділялось на чотири фактично самостійні герцогства - Швабію, Баварію, Франконію і Саксонію з Тюрингією. У 911 р. місцева знать обрала королем саксонського герцога Генріха, який зміг згуртувати німецькі племена для спільного захисту від ворогів і приєднав до своїх володінь Лотарингію.
Німецькі землі досить успішно стримували натиск вікінгів. Проте з кінця IX ст. справжнім лихом стали для них набіги мадярів (угорців) з Придунав'я. Рухлива мадярська кіннота блискавично вривалася в Німеччину і безжально знищувала все на своєму шляху. Для захисту від угорців Генріх І створив кінне рицарське військо і побудував численні бурги (фортеці).
Син Генріха І Оттон І продовжив справу батька. У 955 р. поблизу міста Аугсбурга він розбив мадярів. Оттон І став наймогутнішим королем Європи. Він прагнув відродити державу Карла Великого.
Саме в цей час у Римі декілька знатних сімейств збиралися усунути з престолу папу і відверто йому погрожували. Папа звернувся до Оттона за допомогою.
У 962 р. на чолі війська німецький король вирушив в Італію. Дорогою він не зустрів опору і невдовзі увійшов у Рим. Папа коронував Оттона І імператорською короною. Народилась нова, тепер уже Німецька імперія, яку з кінця XII ст. почали називати Священною Римською імперією. Ця держава існувала до 1806 р. Крім Німеччини, вона включала Північну і частково Середню Італію, деякі слов'янські землі, частину Південної Франції, а з XI ст. також Бургундію. Пізніше наступний німецький король - Оттон П - намагався приєднати до імперії південь Італії, але зазнав поразки від арабів і ледве не потрапив у візантійський полон.
Оттон І та його наступники приділяли особливу увагу справам церкви. Вони дарували їй багато земель і численні привілеї. Натомість із вірних собі людей німецькі государі призначали єпископів та абатів. Вище духовенство відбувало на користь короля державну та військову службу. Саме воно приводило до оттонівського війська три чверті важкої кінноти. Церква була поставлена на службу королівській владі й стала її головною опорою. Намагання імператора перетворити церкву на частину державного апарату незабаром викликало незадоволення Папи Римського, котрий вважав, що його влада вища за світську. Могутній Оттон І здійснив новий похід на Рим, усунув папу Іоанна XII і поставив свого ставленника Лева VIII.
Оттон І намагався організувати управління Італією за німецьким зразком: створив розгалужений адміністративний апарат на чолі з канцлером; призначив до міст німецьких комендантів - префектів. Йому вдалося владнати відносини з Візантією, яка мала в Італії свої володіння (Апулію і Калабрію), шляхом одруження свого сина (майбутній імператор Оттон П) з племінницею візантійського імператора Іоанна Цимісхія.
Наприкінці X ст. у Німеччині відбулося короткочасне піднесення культури, відоме під назвою "оттонівське відродження". При дворі Оттона І діяла академія, де збиралися освічені люди.
Кожний новий король вважав за необхідне здійснити похід до Рима, щоб отримати там імператорську корону. Нерідко такі походи перетворювалися на затяжні війни і королям доводилося надовго залишати Німеччину. Імператор Оттон III, коронований у 996 р., вирішив назавжди залишитися в Римі, присвятивши своє життя відродженню Римської імперії, та користувався підтримкою Папи Римського Сільвестра. Проте часті заколоти в Римі змусили його перебратися до Равенни. У 1002 р. він помер від холери.
Наслідками тривалої відсутності в Німеччині імператорів стали зростання незалежності великих феодалів і династичні суперечки. Перемогу здобув герцог Генріх Баварський, котрий коронувався в Аахені як Генріх II (1013-1024). У перші роки правління він відновив порядок у німецьких володіннях і лише у 1018 р. коронувався у Римі як імператор. Незабаром новий імператор повернувся до Німеччини, а Італією управляли німецькі єпископи в Мілані, Равенні, Аквілеї та ін. Після його смерті у 1024 р. значна частина Італії тимчасово вийшла з-під влади німецьких королів.
Німецька імперія значно посилилась за правління Генріха III (1039-1056). Він не тільки твердою рукою правив державою, а й зумів зробити залежними від нього папство. На власний розсуд імператор призначав пап, якими здебільшого ставали німці. Таке становище викликало невдоволення духовенства. Розгорнувся рух за церковну реформу, насамперед за звільнення церкви від верховенства світської влади. Папа Григорій VII запровадив новий порядок обрання пап виключно кардиналами, позбавивши світську владу можливості втручатися у цей процес. Був установлений целібат - обіт безшлюбності для духовних осіб усіх рангів, що забезпечувало недоторканність земельної власності Церкви.
Особливої гостроти конфлікт між імперією і папством набув у подіях "боротьби за інвеституру". В ній вирішувалося питання: хто має очолювати християнський світ - імператор чи папа. У 1075 р. Григорій VII підписав декрет, який скасовував світську інвеституру. Ця реформа натрапила на опір з боку імператора Генріха IV, котрий наступного року на соборі у Вормсі домігся усунення папи. У відповідь Григорій УП на соборі єпископів відлучив імператора від церкви. Цим скористалися незадоволені внутрішньою політикою імператора великі германські феодали, котрі організували заколоти. Опинившись у скрутній ситуації, Генріх IV змушений був шукати примирення з папою. У січні 1077 р. імператор з'явився перед замком Каносса у Північній Італії, де перебував Григорій УП, і протягом трьох діб босоніж у жебрацькому одягу стояв біля воріт. Папа вибачив супротивника, а Каносса з того часу стала символом найбільшого приниження світської влади перед церковною.
Примирення між папою Григорієм VII та імператором Генріхом IV у Каноссі було короткочасним. Зі змінним успіхом боротьба тривала ще багато років. Тільки у 1122 р. у м. Вормсі було укладено угоду. Імператор зберіг контроль над церквою лише в Німеччині. Важливим наслідком цих подій стало послаблення імператорської влади.
На початку ХП ст. до складу імперії входила територія сучасних Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Чехії, частина Франції (Бургундія) і Швейцарії, Північна і Середня Італія. Це була сукупність окремих територій, які управлялися фактично незалежними світськими та церковними князями. Спадкова монархія в Німеччині не склалася. Королів обирали територіальні князі. Імператор міг змусити князів ще за власного життя обрати королем свого сина, але призначити собі спадкоємця і передати йому трон не мав права. Імператорам усе частіше доводилося просто купувати підтримку князів ціною різних поступок.
У 1137 р. до влади в Німеччині прийшла династія Штауфенів (Гогенштауфенів), найвідомішим представником якої був Фрідріх І Барбаросса (1152-1190), котрий докладав колосальних зусиль, щоб підпорядкувати Італію своїй владі, здійснивши шість італійських походів. Його намірам сприяла боротьба між окремими угруповуваннями в Римі, які сподівалися зробити папою свого ставленника. У 1153 р. папа Євген Ш звернувся за допомогою до Фрідріха Барбаросси, який погодився допомогти за умови його подальшої коронації. Наступного року він здійснив перший успішний італійський похід і коронувався на імператора. Проте незабаром виникли суперечки з папським легатом, що призвело у 1158 р. до другого італійського походу, внаслідок якого автономні італійські міста-держави втратили свій статус і стали імперськими володіннями. Це спричинило незадоволення місцевих жителів, котрі утворили опозиційні імператору Веронський та Ломбардійський союзи. Об'єднавшись, жителі італійських міст вигнали німецькі гарнізони та відновили вільні права міст-держав. Після невдалих спроб імператора укласти сепаратний мир з Ломбардійським союзом його війська зазнали нищівної поразки від італійців у 1176 р. у битві під Леньяно. Фрідріх Барбаросса змушений був визнати незалежність італійських міст і примиритися з папою.
Новий конфлікт з папою Урбаном Ш розгорівся, коли під час шостого італійського походу 1184-1186 рр. Фрідріх Барбаросса одружив свого сина Генріха на Констанції Сицилійській і Сицилійське королівство, яке було васалом папи, перейшло до династії Гогенштауфенів. Імператор Генріх VI (1190-1197) зумів перемогти опонентів у боротьбі за сицилійську корону й утвердитися у Південній Італії, чим значно розширив територію імперії і вона досягла найбільшої могутності (васалом Генріха VI став англійський король Річард Левове Серце, захоплений у полон після повернення з хрестового походу і викуплений за величезні кошти).
Генріх VI помер у 32 роки, залишивши 3-річного сина Фрідріха, регентшею при якому була Констанція Сицилійська. Після її смерті майбутнього імператора виховував папа Іннокентій III, котрий намагався встановити папську владу над усім християнським світом і використовував для цього весь свій дипломатичний талант. Проте більшість німецьких князів, котрі підтримували Гогенштауфенів, обрали королем дядька Фрідріха Філіппа Швабського, а прихильники Бельфів - Оттона IV. Після загибелі Філіппа Оттон був коронований у Римі, пообіцявши Іннокентію III не захоплювати папські володіння в Італії. Після порушення обіцянки Оттона IV негайно відлученими від церкви і позбавили імператорського сану. У1210 р. німецьким королем було проголошено Фрідріха II Гогенштауфена (1210-1260), підтримку якому надав французький король Філіпп П Август, сподіваючись отримати союзника у боротьбі з Англією, на боці якої був Оттон IV. На бік Фрідріха II перейшли південні німецькі світські та церковні феодали.
Після невдалої для англійців та їхнього союзника Оттона IV битви під Бувіком у 1214 р. Фрідріх П остаточно утвердився в Німеччині й був удруге коронований в Аахені, а у 1220 р. папа Гоннорій III проголосив його імператором Священної Римської імперії. Центром політичної діяльності новий імператор обрав не Німеччину, а Італію та Сицилію і спочатку намагався підтримувати дружні відносини з римськими папами, обіцяючи їм поширювати християнство і боротися з єретиками. Саме тому він погодився у 1227 р. організувати хрестовий похід, який перервав у зв'язку з хворобою. Папа Григорій IX, не вдаючись у деталі невдачі, відлучив імператора від церкви, що спричинило новий конфлікт між світською і церковною владою. Наступного року Фрідріх II із незначними силами здійснив хрестовий похід, звільнив Єрусалим і уклав мир з єгипетським султаном. Папа оголосив похід піратським, а мир з єгипетським султаном нечестивим і підбурив сицілійців до прямого виступу проти імператора, який підтримали і північноіталійські міста, незадоволені обмеженням імператором своїх привілеїв, які відновили Ломбардійський союз. У 1230 р. Фрідріх ІІ відновив свою владу на Сицилії й уклав з папою Цепранський мир, який скасував його відлучення від церкви, а папа натомість отримав особливі церковні права на Сицилії.
Проте мирні відносини з церквою тривали недовго. У 1236 р. Фрідріх II за підтримки німецьких князів вирішив покінчити з Ломбардійським союзом. У битві під Кортенуова у 1237 р. королівські війська здобули перемогу, але змушені були відступити від м. Брешія, яке витримало облогу протягом 3 місяців. Ломбардійські міста відкрито підтримував папа Григорій IX. Конфлікт з останнім поглибився після того, як Фрідріх II призначив свого позашлюбного сина Енціо королем Сардинії, яка вважалася васалом пали. У 1239 р. Фрідріха II знову відлучили від церкви і папа закликав до непокори імператору. Фрідріх П звернувся до світських правителів християнського світу за підтримкою, переконуючи їх у тому, що папа намагається підпорядкувати собі світську владу. Імператорські війська підійшли до Рима, проте Григорій IX несподівано помер і нового папу обрали лише через півтора року.
Новий папа Іннокентій IV зайняв до імператора ще жорсткішу позицію і скликав у 1245 р. собор у Ліоні, на якому майже одноголосно знову відлучили Фрідріха II від церкви і нарекли єретиком. Активізувалася опозиція і серед світських князів, які обрали так званих антикоролів - ландграфа Тюрингії Генріха Распе і графа Вільгельма Голландського. Непокірний імператор готувався до походу на Ліон і до боротьби з князями-відступниками, проте у 1250 р. несподівано помер.
У Німеччині розпочався період князівських міжусобиць. У 1268 р. останній представник династії Гогенштауфенів Конрадін програв битву французам за Сицилію і був страчений у Неаполі. Період найбільшого піднесення Священної Римської імперії залишився позаду. У XIV ст. імператорський титул став титулом лише німецьких королів, а в наступному столітті змінилася і назва держави німецьких імператорів, яка почала називатися Священною Римською імперією німецької (германської) нації.
20 Розкол християнства 1054 р.: причини і наслідки
Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їхніми дохристиянськими традиціями. Однак тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.
Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини — Східну з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Константин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну — з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) та ударів варварських (чужоземних) племен.
Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя стрімко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії; до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії — незалежності від Риму.
Римські єпископи явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій, вважаючи Рим колискою християнства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом розгорнулася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який підвищив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалося суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III—IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титулом почали наділяти їхнього главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Західна церква.
Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського Символу віри, згідно з яким Святий Дух є іпостассю тільки Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священнослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.
У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гум-берт 16 липня 1054 року піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.
Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. — загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. — ортодоксальний).
Розкол (схизма — грец.) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.
21 Велика Хартія вольностей та формування парламенту в Англії
Реформи Генріха II і впорядкована ними система управління і правосуддя досить швидко вкоренилися в Англії. Проте при ньому і особливо за його наступників, терпіли невдачі у зовнішній політиці, зростають крайні прояви монархічної влади, посилюються адміністративний і фінансовий свавілля королівських чиновників, відбувається утиск прав церкви. Зіткнення короля з римським папою з приводу призначення кандидата на посаду архієпископа Кентерберійського призвело до накладення на Англію інтердикту (заборони вчиняти всі богослужіння та церковні обряди). Дії адміністрації короля Іоанна Безземельного були сприйняті як вихід за встановлені звичаєм і хартіями королів межі втручання влади у "права і вольності" підданих, які потребують відновлення та захисту. Рух за обмеження сваволі королівської адміністрації очолювали, за участю церкви, безпосередні васали корони - барони, до яких приєдналися лицарство і маса фригольдеров, незадоволених надмірними поборами та здирництвом королівських чиновників. Широка опозиція вільних станів королю була особливістю політичного конфлікту 1213-1215гг. і супроводжувалася прийняттям документа, який придбав велике історичне значення - Великої хартії вольностей 1215 р. Цей документ вважається в Англії першим конституційним актом.
Хартія представляє великий інтерес і як історико-правовий документ. Вона відображає боротьбу соціальних угруповань середньовічної Англії на початку XIII століття. Хартія формулює ряд найважливіших юридичних принципів судово - адміністративної системи англійської феодальної держави. З плином часу особливе значення (хоча з іншим змістом) набували ст.12 - про стягнення податків, ст.39 - про презумпцію невинності та інші. Повний текст Великої хартії нараховує 63 статті, розташовані без певної системи. Проте всі статті можна розділити на три основні групи: 1. Статті, що стосуються матеріальних інтересів різних соціальних груп населення (ст.1, 2,9,13,15,18) .2. Статті, реформують державний механізм англійського королівства, так звані "конституційні" статті (ст.12, 14,61) .3. Статті, що встановлюють принципи діяльності судово-адміністративного апарату (ст.17, 20, 21,39,40). Велика хартія вольностей була підтверджена королем Генріхом III в 1225г. і, остаточно, Едуардом I в 1927р. Разом з тим зміст Великої хартії вже в XIII в. піддавалося істотним змінам. Перш за все, була виключена стаття 61, що ставила короля під нагляд баронської олігархії. Доля Хартії чітко продемонструвала незворотність процесу посилення королівської влади в Англії і її небажання шукати політичні компроміси. Через кілька місяців після закінчення конфлікту Іоанн Безземельний, помирившись з папою, відмовився від дотримання Хартії. Надалі королі неодноразово підтверджували Хартію (1216, 1217, 1225, 1297 рр..), Однак з неї було вилучено понад 20 статей, у тому числі ст.12, 14 і 61. З політичних інститутів, передбачених Хартією, більш-менш утвердився Велика рада королівства, що мала дорадчі функції і що складалася з великих феодальних магнатів. У середині XIII ст. він часто іменувався "парламентом". Однак такий "парламент" поки не міг вважатися становим представницьким установою. Проте в історію Велика хартія вольностей увійшла як перший конституційний акт, що має значення для сучасного англійського конституціоналізму. Статті Хартії про контрольні та дорадчих функціях Ради королівства підготували правову базу для англійського парламенту. Однак найбільшу популярність здобули статті, що гарантували вільному населенню Англії недоторканість особи і справедливе правосуддя.
Незважаючи на виникнення в Англії об'єктивних передумов консолідації вільних станів і переходу до нової форми феодальної держави - монархії з становим представництвом, закріпилася королівська влада не тільки не виявляла готовність залучати представників станів до вирішення питань державного життя, а й постійно порушувала, на їхню думку, кордони своїх королівських прерогатив. У 1258 р. на Раді в Оксфорді збройні барони, знову скориставшись невдоволенням широких верств вільного населення королівської політикою, змусили короля прийняти так звані Оксфордські провізії. У них передбачалася передача всієї виконавчої влади в країні Раді 15 баронів. Поряд з виконавчим Радою для вирішення важливих питань тричі на рік або частіше повинен був збиратися Велика рада магнатів, що складається з 27 членів. Наступні потім в 1259г. Вестмінстерські провізії передбачали деякі гарантії дрібним землевласникам від свавілля з боку сеньйорів. Проте вимоги лицарства про участь в центральному управлінні країною задоволені не були. Вимоги баронів були розцінені як спроба встановлення баронської олігархії [6]. У цих умовах частина баронів на чолі з Симоном де Монфором, яка шукала більш міцного союзу з лицарством, відкололася від олігархічної групи і об'єдналася з лицарством і містами в самостійний табір, який виступає проти короля і його прихильників. Розкол у стані опозиції дав можливість королю відмовитися від дотримання Оксфордських провизий. У ході розпочатої в 1263 р. громадянської війни силам де Монфора вдалося здобути перемогу над прихильниками короля. У 1264г. де Монфор став верховним правителем держави і реалізував вимога лицарства про участь у державному управлінні. Найважливішим підсумком громадянської війни було скликання першого в історії Англії станово-представницької установи - парламенту (1265 р). У нього разом з баронами і духовними феодалами були запрошені представники від лицарів і найбільш значних міст [7]. В кінці XIII в. королівська влада остаточно усвідомила необхідність компромісу, політичної угоди з феодалами всіх рангів і верхівкою городян з метою встановлення політичної та соціальної стабільності. Наслідком такої угоди стало завершення формування органу станового представництва. У 1295 р. був скликаний "взірцевий" парламент, склад якого послужив моделлю для наступних парламентів Англії. Крім особисто запрошених королем великих світських і духовних феодалів у нього увійшли по два представники від 37 графств (лицарі) і по два представника від міст. Створення парламенту спричинило за собою зміну форми феодальної держави, виникнення монархії з становим представництвом. Співвідношення соціально-політичних сил в самому парламенті і поза ним, а також взаємини з монархом визначили особливості як структури, так і компетенції англійського середньовічного парламенту. До середини XIV ст. англійські стану засідали разом, а потім розділилися на дві палати. При цьому лицарі від графств стали засідати разом з представниками міст в одній палаті (палата громад) і відділилися від найбільших магнатів, що утворили верхню палату (палату лордів). Англійське духовенство не було особливим елементом станового представництва. Вище духовенство засідав разом з баронами, а нижче - у палаті громад. Спочатку при виборах до парламенту не існувало виборчого цензу. Статут 1430г. встановив, що в зборах графств, обирали представників до парламенту, можуть брати участь фрігольдери, які одержували не менше 40 шилінгів річного доходу. Перший час можливості парламенту впливати на політику королівської влади були незначні. Його функції зводилися до визначення розмірів податків на рухомість і до подачі колективних петицій на ім'я короля. Правда, в 1297 р. Едуард I підтвердив у парламенті Хартію вольностей, в результаті чого з'явився Статут про недозволені податків. У ньому говорилося, що обкладання податками, посібниками та поборами не буде мати місця без взаємної згоди духовенства та світських магнатів, лицарів, городян і інших вільних людей королівства. Однак у Статуті містилися застереження, допускали можливість стягнення королем раніше існуючих зборів. Поступово парламент середньовічної Англії придбав три важливих повноваження: право законодавчої ініціативи та участі спільно з королем у виданні законів, право вирішувати питання про збори з населення на користь королівської скарбниці і право здійснювати певний контроль над вищими посадовими особами і виступати в деяких випадках в якості особливого судового органу [8]. Право законодавчої ініціативи парламенту виникла з практики подачі колективних парламентських петицій королю. Найчастіше вони містили прохання про заборону порушення старих законів або про видання нових. Король міг задовольнити прохання парламенту або відкинути її. Однак протягом XIV ст. було встановлено, що жоден закон не повинен бути прийнятий без згоди короля і палат парламенту. У XV ст. встановилося правило, що клопотання парламенту повинні наділятися в форму законопроектів, які отримали назву біллів. Так оформилося поняття закону (статуту) як акту парламенту, що виходить від короля, палати лордів та палати громад [9]. Протягом XIV ст. поступово закріпилася компетенція парламенту у фінансових питаннях. Статут 1340 проголосив без будь-яких застережень неприпустимість стягнення без згоди парламенту прямих податків, а статути 1362 і 1371 рр.. поширили це положення на непрямі податки. У XV ст. парламент став вказувати призначення надаються їм субсидій і домагатися контролю над їх витрачанням. Прагнучи чинити більший вплив на державне управління, яке було безперечною прерогативою корони, парламент з кінця XIV ст. поступово ввів процедуру імпічменту. Вона полягала в порушенні палатою громад перед палатою лордів як вищим судом країни звинувачення проти того чи іншого королівського посадової особи у зловживанні владою. Крім того, в XV ст. утвердилося право парламенту прямо оголошувати злочинними ті чи інші зловживання. При цьому видавався спеціальний акт, затверджуваний королем і отримав назву "білль про опалі". Англійський парламент, на відміну від французьких і німецьких станових асамблей, був єдиним загальнонаціональним органом, який не мав регіональних аналогів. Його повноваження і регулярна діяльність, перетворення його в постійний елемент системи управління сприяли не ослаблення, а зміцненню прерогатив і легітимних основ королівської влади. Не випадково склалася конституційна доктрина розглядала корону як складову частину парламенту (король і дві палати). На протязі XIII ст. відбувається також розвиток нового виконавчого органу - Королівської ради. Він став представляти собою вузьку групу найближчих радників короля, в руках якої сконцентрувалася вища виконавча і судова влада. У цю групу входили зазвичай канцлер, скарбник, судді, найбільш наближені до короля міністеріали, в основному вихідці з лицарських шарів. Велика рада найбільших васалів корони втратив свої функції, які відійшли до парламенту.
22 Сербська держава Неманичів: становлення монархії та протистояння османській експансії
У 1165 р. великим жупаном став Стефан Неманя, який відіграв важливу роль у галузі державорення, і в зміцнення православ'я.
Очоливши центральну сербську область Неманя, , поставив собі два основні завдання: позбутися залежності від Візантії і поширити свою владу на інші сербські терени,. З 1183 р. Неманя розширював територію власної держави, поступово приєднавши до неї Дуклю (Зету) з приморськими містами Скадар, Улцинь, Бар, Котор та ін., Метохно, Косово, Скоп'є, землі у верхній течії річки Вардар та між Західною і Великою Моравою, а також Ніш, Вранє, Дубочицю тощо. Неманя підкорив декілька міст за межами етнічних сербських земель: Перник, Велбужд (Кюстандил), Житомиськ. Єдине, чого він не домігся, це повернення Боснії, яка на той час стала самостійною державою. Завдяки успішній діяльності Стефана Немані Сербія наприкінці XII ст. перетворилася на важливий чинник політичного життя на Балканському півострові. Саме за його правління виникла перша середньовічна сербська держава, Від початку XIII ст. розпочинається новий період в історії не тільки сербів, а й усього Балканського півострова. Унаслідок 4 хрестового походу впала Візантійська імперія
Сербія наприкінці XIII — на початку XIV ст. здобула чимало великих успіхів, перетворившись урешті-решт на найпотужнішу силу на Балканському півострові. Збільшилася територія країни, процвітали економіка і культура, було збудовано багато нових церков і монастирів
Несподівана смерть Душана у грудні 1355 р., докорінно змінила ситуацію як усередині країни, так і поза її межами. Свого часу Душан поділив Сербське царство на 10 намісництв, кожним з яких керував окремий правитель, що визнавав зверхність царя. Уся владна структура трималася на авторитеті верховного державця і виявилася абсолютно недієздатною в ситуації, коли його не стало. Після смерті Душана сербський трон посів його син Урош V. Скориставшися слабкістю нового царя, а також ситуацією, що склалася в регіоні з появою тут турків-османів, намісники розпочали боротьбу проти Уроша V. Вони швидко домоглися посилення власної ролі з одночасним ослабленням центральної влади, що фактично означало ліквідацію єдиної Сербської держави. 
У 1365 р. один із намісників — Вукашин Мрнявчевич — проголосив себе королем, поширивши свою владу на частину території Душанової Сербії. Брат Вукашина — Углєша — став деспотом в іншій частині Сербського царства. Про свою самостійність заявили також жупан Школа Алтоманович і князь Лазар Хребеляновин. Цар Урош остаточно втратив контроль над країною.. У 1371 р. відбулася битва на річці Марищ між сербами, яких очолювали Вукашин й Углєша Мрнявчевичі, і османами. В цій битві серби зазнали нищівної поразки, а обидва державці загинули.
Сербське царство остаточно розпалося на окремі частини, в яких панували місцеві можновладці: брати Йован та Константин Деяновичі (Драгаші), Джурадж Балшич, Вух Бранкович, Нікола Алтоманович, Лазар Хребелянович та інші. Зверхність офіційного короля ніхто не бажав визнавати, тим більше що король — Марко Мрнявчевич, син Вукашина, — одним із перших серед сербських правителів визнав себе васалом османів.
протягом 1372—1374 рр., турки підкорили майже всю Македонію до річки Вардар.
Вирішальна битва сталася 15 червня 1389 р. на Косовому полі. Майже 30-тисячному турецькому війську, очолюваному султаном Мурадом і двома його синами, Баязидом та Якубом, протистояло не менш потужне сербське військо під проводом князя Лазаря. На боці останнього виступили численні союзники, серед яких згадуються король Боснії, правителі волоський і албанський, герцеговинці, болгари, хорвати, угорці, чехи та поляки. Князь Лазар особисто командував центром свого війська, доручивши командування правим флангом Вуку Бранковичу, а лівим — боснійському воєводі Влатку Буковину (за іншими джерелами, лівим флангом сербського війська командував король Боснії Твртко). Албанці та інші союзницькі загони розташовувались у ар'єргарді.
Точних відомостей про хід Косовської битви не збереглося. Вважається, шо спочатку серби домоглися помітної переваги Вук Бранкович на своєму фланзі вщент розбив загони Якуба. Князь Лазар здійснив прорив турецького центру й продовжував розвивати успіх. Як стверджує легенда, один із сербських воїнів — Мілош Обілич — дістався командного пункту османів (зробивши для цього вигляд, шо перейшов на бік султана) й убив Мурада, шо викликало сум'яття в турецькому таборі. Ситуацію врятував Баязид, який діяв рішуче й жорстко. Віддавши наказ приховати смерть Мурада, він убив свого брата Якуба як можливого претендента на престол, зібрав рештки турецького війська й провів вирішальну атаку, яка змінила ситуацію на полі бою. Серби не витримали натиску й почали відступати. Значна частина сербських вояків загинула, інші кинулися втікати, знаходячи смерть у водах річки, багато хто потрапив у полон. Турки захопили й пораненого князя Лазаря, якого відразу стратили.
Після закінчення битви на Косовому полі османське військо відразу ж повернулося додому, не переслідуючи сербів. Ця обставина, разом зі звісткою про смерть султана Мурада створила в сучасників враження, що перемогу в битві одержали серби. Європа святкувала поразку ворога християнського світу. Проте реальні наслідки Косовської битви виявились фатальними не для турків, а для сербів та інших народів Балкан. Серби на Косовому полі втратили переважну більшість представників славних аристократичних і дворянських
Сербія після поразки на Косовому полі визнала себе васалом турецького султана, що передбачала надання допоміжних загонів під час війни, сплату щорічної данини, розташування турецьких залог в окремих сербських містах. Новообраний сербський князь Стефан, старший син Лазаря, якому на той час виповнилося всього дванадцять років, та його молодший брат Вук мали регулярно відвідувати султана в його столиці, а молодша дочка Лазаря — Олівера — стала однією з дружин султана. До такого кроку сербів значною мірою підштовхнула загроза з боку Угорщини, король якої — Сигамунд — уже восени 1389 р. здійснив перший похід проти Сербії. Не зустрівши будь-якого опору, мадяри дійшли до Шумадії і захопили міста Борач і Честин.
23 Становлення та особливості французької станової монархії
За доби феодальної роздробленості правителі не мали особливого бажання і змоги скликати представницькі зібрання духовних та світських феодалів. Колишні "березневі поля" (у Франкському королівстві) пішли в небуття. Намагання феодалів - власників феодальних маєтностей - обкладати міста податками і поборами викликало протидію з боку міського населення. У цьому протиборстві королі ставали своєрідними арбітрами, чим вони не могли не скористатися. Об'єктивно складалося таке становище, коли інтереси правителів І міщан співпадали. За таких умов між ними виникала неписана угода: міста забезпечували короля коштами і солдатами, а правителі надавали містам захист від феодального свавілля та залучали їх представників до участі в роботі станових установ.
Головна відмінність станово-представницьких установ від феодальних з'їздів минулої епохи полягала в участі в них трьох (а не двох) станів. З іншого боку, феодальні з'їзди були нерідко зброєю знаті у боротьбі проти централізованої політики королів, а станово-представницькі заклади стають опорою правителів у боротьбі із самовладдям місцевих феодалів.
Приводом для скликання у 1302 р. перших в історії Франції Генеральних штатів як станово-представницької установи держави став конфлікт французького короля Філіппа IV Красивого з Папою Римським. Папа Боніфацій VII, прихильник всесвітнього панування церкви, видав буллу, яка забороняла світській владі вимагати від священнослужителів (кліриків) податки, а світській владі, навпаки, платити податок на користь церкви, чого Філіпп IV, який вічно потребував грошей, допустити не міг. Коли в 1300 р. король заарештував папського легата, який образливо висловився щодо Філіппа IV Красивого, Папа заявив про непідсудність духовенства королівському суду. Церква, як відомо, на той час була наднаціональною силою, маючи вагомі важелі впливу на політику багатьох держав. Король у боротьбі із церквою вирішив спертися на свою націю, і у квітні 1302 р. скликав перші в історії Франції Генеральні штати, які підтримали свого монарха. Папа Римський у відповідь видав буллу, яка проголошувала підпорядкування папському престолу не тільки у релігійних питаннях, а й у політиці, обов'язковою умовою порятунку душі. Король був відлучений від церкви. У відповідь Філіпп IV направляє в Італію військовий загін, який заарештував Папу Римського. Той не витримав такої сваволі і приниження, збожеволів і незабаром помер. У 1308 р. Філіпп IV домігся підпорядкування папського престолу своїй владі і переносу резиденції Папи з Риму у формально незалежний, але оточений з усіх боків володіннями Франції, Авіньйон ("Авіньйонський полон Папи Римського").
Генеральні штати здійснили перший в історії держави акт оподаткування населення - запровадили надзвичайний податок на війну. З того часу цей державний орган став традиційно затверджувати державні податки. Це стало головною прерогативою Генеральних штатів. В 1439 р. Карл VII отримав від Генеральних штатів дозвіл на стягнення з непривілейованих верств постійного королівського податку (тальї). Щодо інших питань державного життя, то король міг лише вияснити думку станово-представницької установи Так, нерідко монарх виявляв ставлення Генеральних штатві до того чи іншого законопроекту, хоча формально їхньої згоди на прийняття королівських законів не вимагалося.
Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена, їх скликав король за власним розпорядженням. Кожний стан був представлений окремою палатою. До першої палати входило найвище духовенство, яке особисто запрошувалось на засідання королем. У другу палату входили виборні від світських феодалів. Причому феодальна знать (графи, герцоги) не могла бути у складі своєї палати, оскільки вона як безпосередній васал короля входила до складу королівської курії. У третю палату депутати обиралися формально з числа всього вільного непривілейованого населення. Фактично місця там посідала знать (міський патриціат, бюргерство). Питання розглядалися окремо по палатах, а остаточне рішення приймалося на спільному засіданні трьох палат, де кожна палата мала один голос.
Поразка Франції у Столітній війні з Англією (1337-1453 рр.) створила сприятливу ситуацію для посилення впливу Генеральних штатів на внутрішню та зовнішню політику. У 1357 р. повстання парижан примусило спадкоємця престолу Карла дати згоду на підписання нормативного акта під назвою "Великий березневий ордонанс". Станово-представницькій установі передавалося право контролю за управлінням країною. Генеральні штати як прототип сучасного парламенту стали скликатися із визначеною періодичністю - два рази на рік, працюючи сесійно. За ними визнавалося виключне право виділяти державні субсидії і контролювати видатки. Представники Генеральних штатів увійшли до складу Королівської Ради.
Крім того, передбачалося проведення досить важливих судових, військових, фінансових та адміністративних реформ, перерозподіл податків і повинностей на користь багатих верств суспільства. З цією метою було створено спеціальну комісію. "Ордонанс" вперше проголосив недоторканність депутатів, заборонив практику незаконних реквізицій (в період Столітньої війни вони часто застосовувались). Королівські чиновники не могли обіймати більше однієї посади, скасовувалася практика грошового викупу за тяжкі злочини (так звана композиція), оскільки частина грошей від викупу йшла суддям.
Таким чином, "Великий березневий ордонанс" заклав підвалини організації в державі впливового представницького органу парламентського типу. Однак далі добрих побажань справа не пішла. Королівський уряд, домігшись від Генеральних штатів згоди на запровадження постійних податків, зробив все можливе, щоб "Ордонанс" не був втілений в життя. Виїхавши із столиці, король став збирати сили для розправи з бунтівними депутатами. У цей час розгортається велике селянське повстання - жакерія (1358 р.). Міський патриціат надав королю допомогу у придушенні повстання, після чого на знак "вдячності" король приборкав бунтівну столицю.
За умов тривалої і виснажливої Столітньої війни, у 1439 р., король Карл VII домагається від Генеральних штатів затвердження постійного прямого податку - тальї. Отримавши постійне джерело поповнення казни, правитель проводить військову реформу, яка заклала основу регулярної армії. З точки зору королівського уряду Генеральні штати виконали призначену їм роль, і подальша їхня діяльність могла призвести до втручання у прерогативи королівської влади.
24 Столітня війна: передумови, основні етапи, наслідки
Війна між Англією і Францією, що тривала (з перервами) понад сто років (1337-1453), дістала назву Столітньої.
Причиною Столітньої війни було зіткнення інтересів Франції та Англії в Європі. В Англії правила династія Плантагенетів, предки яких - вихідці з північнофранцузької області Нормандія - ще 1066 р. завоювали Англію. Таким чином на території Франції знаходилися володіння англійських королів, що стояло на заваді політичній централізації країни. Крім того, обидві держави суперничали за панування у Фландрії, де вироблялося найкраще в Європі сукно.
Приводом для переростання економічних і політичних суперечностей у воєнний конфлікт стало повстання фландрійських міст проти Франції, підтримане Англією. У1338 р. війна отримала юридичне обґрунтування, оскільки після смерті короля Франції Карла IV (який не мав синів) англійський король Едуард III (онук французького короля Філіппа IV) проголосив себе законним спадкоємцем французького престолу. На першому етапі війни англійці розгромили французький флот у морському бою біля Слейсі (1340), вторглися до Франції та здобули кілька перемог (під Кресі у 1346 р., Кале у 1347 р., Пуатьє у 1356 р.). Поразка французької армії призвела до економічного розорення та загострення класових суперечностей у Франції (Паризьке повстання 1357- 1358 рр., Жакерія 1358 р.).
Жакерія - селянське антифеодальне повстання у Франції 1358р. Основними причинами народного виступу були: посилення експлуатації селян, пов'язане із залученням феодальних маєтків до ринкових відносин; занепад північнофранцузьких сіл у зв'язку з чумою 1348р.; постійне зростання державних податків; збитки та спустошення, завдані перебігом подій Столітньої війни. Приводом до повстання стало запровадження навесні 1358р. додаткової панщини для відбудови зруйнованих замків. Стихійний виступ селян ("маків", як їх зневажливо називали дворяни), розпочавшись в окрузі Вовезі, швидко охопив Іль-де-Франс, Нормандію, Пікардію, Шампань. Повстання відбувалось під гаслом "Знищити всіх знатних людей до останнього". Очолював його селянин Гільйом Каль. 10 червня 1358р. поблизу м. Клермон Карл Наварський хитрощами заманив до свого табору Г. Каля, де заарештував його і стратив. У ході розправи з повстанцями було знищено близько 20 тис. селян. Причини поразки Жакерії: стихійність, погана організованість та озброєння повстанців; нечіткість програмних настанов; довіра до королівської влади; відсутність надійного союзника у місті.
Причиною повстання було посилення експлуатації селян, збільшення державних податків. У 1348 р. Франція пережила епідемію чуми (''чорна смерть"), що забрала тисячі людських життів. Зменшення населення привело до підвищення заробітної плати, що у свою чергу викликало видання законів, спрямованих проти її зростання. Ці закони особливо тяжко позначилися на більшості сільського та міського населення. Повсталих називали "жаками" (від звичайного прізвиська селянина - "Жак-простак"). Сучасники називали повстання "війною недворян проти дворян". У 1360 р. у Бретіньї між Англією і Францією було укладено мир, за яким остання втратила велику територію на південному заході країни і порт Кале на півночі.
Франція використала мирний перепочинок для впорядкування своїх фінансів та реорганізації армії. Під час другого етапу війни, починаючи з 1369 р., англійці втратили майже всі свої володіння у Франції крім кількох міст на узбережжі. У 1377 р. англійський парламент ввів новий податок, що збільшився більш як утроє. Цей податок, а також зловживання при його стягуванні привели до повстання Уота Тайлера (1381), яке було придушено, але англійський уряд змушений був полегшити тяжкі податки, пом'якшити жорстоке "робоче законодавство", більше того, повстання прискорило визволення селян від кріпацтва. У 1396 р. було укладено перемир'я, яке, однак, не владнало жодної проблеми.
У 1415 р. англійський король Генріх V вирішив відновити воєнні дії, що поклало початок третьому етапу війни. 25 жовтня 1415 р. під Азенкуром відбулася вирішальна битва, в якій англійці здобули перемогу і згодом захопили значну частину Франції разом із Парижем. У 1420 р. у м. Труа Франція була змушена підписати договір, за яким Генріх V мав одружилися з дочкою французького короля Карла VI і стати офіційним спадкоємцем престолу. Після смерті 1422 р. Генріха V і Карла VI королем
Англії та Франції проголосили 10-місячного Генріха VI. Однак син Карла VI, не погодившись із цим, проголосив себе королем Карлом VII, що спричинило відновлення війни.
У 1429 р. боротьбу французів за визволення очолила Жанна д'Арк. За її участю було визволено Орлеан і короновано законного спадкоємця французького престолу Карла VII.
Жанна д'Арк (бл. 1412-14S1) - народна героїня Франції. Під час Столітньої війни очолила боротьбу французів з англійцями, сприяла визволенню з облоги міста Орлеана (1429), закликала до єднання всіх сил заради визволення Франції. У1430р. потрапила в полон до бургундців, котрі видали її англійцям. Була звинувачена у чаклунстві й засуджена церковним судом до смертної кари. 30 травня 1431 р. Жанну д'Арк спалили на майдані в Руані. 1920р. канонізована католицькою церквою.
Після загибелі Жанни д'Арк (1431) національно-визвольна війна розгорнулася з новою силою. Французи захопили Париж (1436), Нормандію (1449), Шербур (1450). 19 жовтня 1453 р. у Бордо останній англійський гарнізон залишив територію Франції, що знаменувало завершення Столітньої війни (місто Кале англійці утримували до 1558 p.).
Франція зберегла самостійність, Англія втратила всі свої володіння на континенті крім м. Кале (залишалося за Англією до 1558p.). Столітня війна завдала величезних спустошень Франції, але сприяла її територіальному об'єднанню.
25 Арабське завоювання Піренейського півострова. Реконкіста.
На початку VIII ст. арабські війська захопили майже всю Іспанію, за винятком гірських північних районів Піренеїв. На завойованих землях араби, яких європейці назвали маври (назва пішла від історичної області Північної Африки — Мавританії), утворили нову державу — Кордовський халіфат.
 Араби вдосконалили сільськогосподарські знаряддя праці та розширили зрошувальні канали. Це сприяло піднесенню землеробства і дало можливість жителям Піренейського півострова вирощувати фінікову пальму, гранатове дерево і шовковицю, рис, бавовну, цукрову тростину, апельсини й лимони. Крім того, через мусульманський світ іспанці запозичили секрет китайського паперового виробництва та чимало ремісничих навичок.
Арабська Іспанія мала один із найкращих флотів, що давало їй можливість вести жваву торгівлю не лише з країнами мусульманського світу, а й із Францією, Італією, Візантією. Іспанські товари продавали в Індії та Середній Азії.
Знайдіть на карті Кордовський халіфат, оцініть розмір його територій, установіть, як особливості його місцерозташування впливали на спосіб життя мешканців країни.
У мусульманській Іспанії заохочувалися найрізноманітніші прояви освіти. Вона прославилася престижними навчальними закладами в Кордові, Севільї та Гранаді. При університетах існували величезні бібліотеки, де зберігалися стародавні рукописи. Саме маври ознайомили європейців із працями лікаря Авіценни та власними науковими досягненням в галузі математики, медицини, астрономії, зберігали й поширювали твори античних учених. Недарма Кордова вважалася науковою столицею Європи. Збереження арабами давньосхідної та античної спадщини, поширення її в університетах мало великий вплив не тільки на розвиток європейської, а й світової культури.
Будівлі, зведені архітекторами мусульманського світу, вражають своєю красою й оригінальністю оздоблення. Цей стиль архітектури, що отримав назву мавританського. вирізняє велика кількість арок і куполів, витончена настінна різьба й вишуканий орнамент.
Опишіть пам’ятки культури, звертаючи увагу на деталі будівель, які характерні для мавританського стилю.
Спочатку в мавританській Іспанії доболі мирно співіснували християни, мусульмани та іудеї. Проте з часом релігійна поміркованість змінилася примусовим наверненням населення до ісламу. Водночас вісім століть поспіль на Піренейському півострові взаємодіяли різні цивілізації — християнська, арабо-мусульманська та іудейська.
 Підкорені жителі Піренейського півострова не хотіли жити під чужою владою. Тому одразу після завоювання маврами Іспанії, у 718 р. починається Реконкіста — священна війна християн проти мусульман.
Боротьбу за звільнення Піренейського півострова, освячену’ Напою римським, вели всі верстви християнського населення. Феодали, які брали участь у Реконкісті, здобували нові титули, посади та землі. Селяни становили значну’ частину війська, отримуючи ділянки землі й особисту' свободу'. А міста, відвойовані в маврів, добивалися самоврядування. У своїй героїчній боротьбі християни Іспанії не залишилися на самоті. їм на допомогу’ прийшли рицарі Франції, Англії, Німеччини та Італії.
а відвойованих у маврів територіях поступово виникли християнські держави — королівства Кастилія (Кастилія в перекладі означає "країна замків"), Наварра, Арагон та інші. Хоча між ними йшла жорстка боротьба за території і лідерство, іспанці завжди об’єднувались у боротьбі проти маврів. Важливу перемогу християни здобули наприкінці XI ст., захотівши Толедо — одне з найкращих міст мусульманської Іспанії. Толедо став столицею Кастилії, яка відіграла важливу роль у Реконкісті.
реконкіста не була періодом суцільних військових дій. Періоди битв змінювалися мирним співіснуванням християн і мусульман.
Пройшло ще сто років, перш ніж у ХП ст. розпочався новий, вирішальний етап Реконкісти. Унаслідок від воювань утворилася
Португалія зі столицею в місті Лісабон, розширилося Арагонське королівство з головним містом Сарагосою. Ыа понатку ХШ ст. правителям християнських держав Піренейського півострова вдалося об’єднати свої сили і повністю розгромити війська маврів та їхніх союзників з Північної Африки.
Наприкінці XIII ст. в арабів залишилася лише область на півдні Піренейського півострова — І'раяадськнй емірат, якому протистояли потири християнські держави: Наварра, Португалія, Кастилія та Арагон.
26 Середньовічні міста: самоврядування, цехи, ремесло і торгівля
Необхідною умовою процвітання міст і підвищення їх ролі в економіці є розвиток товарно-грошових відносин, торгівлі і ремесла.
Переважно натуральний характер економіки в період раннього феодалізму не створював економічних передумов для розвитку міст.
Поступовий розвиток продуктивних сил, продуктивності сільського господарства, обміну, товарно-грошових відносин і торгівлі стимулювало ремісничу діяльність і зростання її спеціалізації.
Розвиток продуктивних сил в раннє Середньовіччя призводило до вдосконалення техніки і навичок ремісничої праці, до його диференціації. Значно вдосконалилися такі ремесла, як плавка і обробка металу, ковальське і збройова справа, вироблення тканин, обробка шкіри і т. д. Всі ці процеси припускали спеціалізацію праці ремісників, підвищення його самостійності та становлення ремесла як окремого виду діяльності. Відбувається процес відділення ремесла від сільського господарства, формуються групи людей, які займалися виключно ремісничою діяльністю і торгівлею.
Одночасно зростає попит феодалів на продукцію ремісників, особливо на предмети розкоші. Найбільш підходящим місцем для заняття ремеслом і торгівлею було не замкнута вотчина з її обмеженим попитом, а великі торгові і ремісничі центри. Починається процес розвитку середньовічних міст і утворення нової соціальної верстви феодального суспільства - міського населення, в рамках якого поступово виділяються ремісники, цехові ремісники, торговці, купці та купецькі гільдії.
Спочатку феодальне місто і економічно, і соціально був невіддільний від феодальної вотчини. Його населення, в основному залежні від феодала виробники, спеціалізувалося або на переробці сільськогосподарської продукції, або на певному ремеслі. Городяни могли бути одночасно і ремісниками та хліборобами. Поступовий розвиток ремесла і торгівлі, підвищення їх ролі в економіці закладають основу для посилення економічної ролі міст як центрів товарного виробництва і торгівлі.
Темпи містостворення в різних регіонах Західної Європи були різними. Вони визначалися ступенем розвитку товарності виробництва, роллю торгівлі в економіці і рівнем розвитку ремесла як самостійного виду діяльності.
Раніше всього феодальні міста почали формуватися на півдні Франції в X ст. (Марсель, Арль, Тулуз та ін), в Італії в XI ст. (Венеція, Генуя, Піза, Флоренція, Неаполь та ін). Велику роль у ранньому розвитку міст у цих регіонах зіграли торговельні зв'язки з Візантією і Сходом. В Х-ХІ ст. почали виникати міста в Північній Франції, Англії, Німеччини. На Русі міста формувалися в IX-XI ст. Процес виникнення міст був досить тривалим, і найбільше їх число формується на рубежі XII-XV ст.
Масштаби середньовічного міста і чисельність міського населення в них могли бути різними:
- малі міста з чисельністю населення 1-2 тис. чоловік;
- середні міста з чисельністю населення 3-5 тис. чоловік;
- великі міста з чисельністю населення 9-10 тис. чоловік.
Існували міста, чисельність яких перевищувала десятки тисяч людей. Так, населення Лондона, Рима, Кельна, Любека становила 20-40 тис. осіб, Парижа, Мілана, Флоренції - 80-100 тис. осіб.
Між містами і великими землевласниками складалися досить складні стосунки. Правове становище міського населення мало чим відрізнялося від положення інших залежних верств суспільства. Сеньйором міста був власник землі, на якій він стояв. Феодал визначав всі правила господарської та правової життя міста. В його руках була вся повнота влади, суд, міські фінанси. Він визначав види податків та їх величину, правила господарського життя міського населення і привласнював значну частину міських доходів. Часто феодали прагнули організувати місто на своїй землі для збільшення своїх доходів за рахунок зростання податків, доходів від ремесла і промислів.
По мірі зміцнення соціально-економічних позицій міського населення сеньоральный режим ставав усе більш важким, і в Західній Європі в XI-XIII ст. виникає комунальне рух (комунальні революції) - боротьба між містами і сеньйорами, боротьба міського населення за свою незалежність від феодалів. Розпочавшись з руху за скорочення поборів, торгові привілеї, комунальне рух поступово переростає в боротьбу за міське самоврядування і таку правову організацію, яка б визначала ступінь незалежності міста, напрямки його економічного розвитку і політичний устрій.
Методи комунальних революцій в різних містах були різними і визначалися ступенем розвитку міської економіки. У таких містах, як Париж, Орлеан, Лондон, Оксфорд основним методом боротьби за самостійність міського населення був викуп певних прав і вольностей. У країнах з сильною централізованою владою міста не змогли домогтися повного самоврядування (Лондон, Оксфорд, Кембридж). Хоча вони і мали низку привілеїв - скасування довільних податків, обмеження у спадкуванні майна, економічні привілеї, але виборні установи діяли під контролем королівських чиновників. Більшість європейських міст отримали лише часткові привілеї.
В містах, населення яких домагався повної незалежності (Генуя, Флоренція, Венеція, Марсель, Тулуза та ін), сформувалися міста-комуни з повним самоврядуванням. Населення таких міст самостійно обирало радників мерів (бургомістрів) і інших посадових осіб, формувало міське право і незалежний суд, власні фінанси і податки, самостійно організовувало міське військове ополчення.
Міське право включало регулювання торгівлі, мореплавства, діяльності ремісників і їх корпорацій, умов найму, кредиту, оренди, право укладати мир, оголошувати війну, вступати в дипломатичні відносини. Сеньйору міста-комуни виплачували щорічний внесок за користування його землею. Такі міста ставали фактично містами-державами, які укладали договори з іншими державами, вели війни, карбували свою монету. В Італії такими містами були Генуя, Венеція, Флоренція та ін В Німеччині подібне становище зайняли імператорські міста, посилання на ділі міськими республіками: Любек, Гамбург, Бремен, Нюрнберг та ін
Виробничу основу середньовічних міст складало ремесло. Ремісник був дрібнотоварним виробником, мав власні знаряддя праці, власною працею створював продукцію, забезпечуючи собі засоби до існування. У зв'язку з цим майже одночасно з появою міст починають виникати цеху (гільдії, братства, братчина) - специфічна форма організації міського ремесла: в Італії в X ст. у Франції у кінці XI - початку XII ст. в Англії і Німеччині в XIII ст.
Цехові корпорації ремісників були важливим елементом соціальної структури міста. У професійні спілки об'єднувалися не тільки ремісники. Існували цехи міських лікарів, вчителів, нотаріусів, садівників і т. д. Своя корпорація була навіть у жебраків. Поступово розвивалися і купецькі об'єднання - гільдії. Тому соціальний лад середньовічних міст часто називають корпоративними.
Цеху виникали як об'єднання міських ремісників однієї або кількох близьких галузей. Основною метою об'єднання ремісників був захист їх від конкуренції, захист економічного становища та інтересів кожного члена цеху. Об'єднання ремісників у цехи фактично означало ліквідацію конкуренції на внутрішньому ринку. У багатьох містах приналежність до будь-якого цеху була обов'язковою умовою для заняття ремеслом.
Цехова організація ремесла була необхідною формою організації товарного виробництва в середньовічному місті. Вона створювала сприятливі умови для розвитку продуктивних сил, охороняла ремісників від експлуатації феодалів, усувала небезпечну конкуренцію в умовах вузькості внутрішнього ринку і відносно невисокого попиту. Ремісники, які не входять у склад цеху, не допускалися до міської торгівлі. У Німеччині існувало правило "заповідної милі", згідно з яким не можна було займатися деякими видами діяльності на певній відстані від міських стін.
Кожен ремісник працював у власній майстерні, використовуючи свої знаряддя праці і передаючи навички майстерності у спадок. Всередині ремісничої майстерні майже не існувало поділу праці, але воно мало місце у вигляді спеціалізації між різними цехами. В ремісничій майстерні зазвичай працював її власник - майстер, кілька підмайстрів і учнів, взаємини між ними регулювалися статутом цеху.
Система майстрів, підмайстрів і учнів створювала в цехах певну ієрархію. Повноправним членом цеху міг бути тільки цеховий майстер - власник майстерні. Цеховий майстер працював зазвичай разом з кількома підмайстрами та учнями, які після закінчення ряду років могли стати спочатку підмайстрами, а потім самостійними майстрами. Попереднє проходження нижчих ступенів було обов'язковим для кожного, хто бажав стати повноправним членом цеху. Більш високе положення цехового майстра ґрунтувалася не тільки на його право власності на засоби виробництва, але і на його професійну майстерність, вміння, досконалому володінні інструментами.
Цехи як об'єднання (корпорації) дрібнотоварних виробників регулювали всі сторони виробничої діяльності своїх членів. Майстер фактично одноосібно керував виробництвом, забезпечував захист інтересів цеху від феодалів, від конкуренції сільських ремісників і майстрів з інших міст. Він визначав обсяг виробництва продукції, конкретний вид продукції, її якість, обсяг продажів і рівень цін, технологію виробництва, систему відносин майстрів з підмайстрами та учнями, умови праці та її оплату.
Нерідко цех брав на себе постачання майстрів сировиною і матеріалами, організовував спільні склади для готової продукції. Цех уважно стежив за рівністю своїх членів, не допускала збагачення одних за рахунок інших. Тому статут і цехові правила встановлювали для всіх майстрів єдині умови виробництва і збуту, обсяг виробленої продукції, визначали кількість пристосувань і обмежували кількість учнів і підмайстрів. Жоден працівник цеху не мав права виробляти більше продукції кращої якості і дешевше її продавати, обмежувалася кількість верстатів, регулювалися запаси сировини і т. д. Цеху не давали можливості своїм членам самостійно покращувати технологію виробництва або виробляти нові види продукції, самостійно закуповувати необхідну сировину.
Цехова організація охоплювала всі сторони життя ремісників. Кожна цехова корпорація мала свій герб і свою корогву. Часто ремісники будували будинок, де проходили засідання старійшин. Цехи мали свого святого, часто свою церкву і каплицю, власні свята. Кожен цех виробляв свій кодекс поведінки і суду, здійснював взаємодопомога сім'ям ремісника в разі каліцтва, хвороби або смерті. Спеціальний фонд взаємодопомоги формувався за рахунок вступних внесків, штрафів і інших платежів. Цеху брали участь в охороні міста і формували власні загони ополчення.
У перший період свого існування цехової лад мав прогресивне значення, сприяв зростанню продуктивних сил у рамках дрібнотоварного виробництва, розвитку та уніфікації ремесла, поширенню професійних навичок, підвищення якості та розширення асортименту. Цеховий корпоративний устрій відіграв велику роль у боротьбі міст проти влади феодалів за демократизацію міського самоврядування.
Однак з кінця XIV ст. цехова організація ремесла, спрямована на збереження дрібного виробництва, вже починала стримувати технічний прогрес, поширення нових знарядь праці і методів виробництва. Статут цеху не дозволяв укрупнювати майстерні, вводити пооперационное поділ праці, фактично забороняв раціоналізацію виробництва, стримував розвиток індивідуальної майстерності, впровадження більш досконалих технологій і знарядь праці.
Починається процес затяжної кризи цехової системи, посилився "замикання" цехів - обмеження і заборона доступу до них учнів і підмайстрів. З'являються "вічні підмайстри", які вже не могли стати повноправними членами цеху. Незважаючи на вирівнюючі заборони, всередині цехів розвивалася конкуренція, окремі майстри змінювали технологію, збільшували кількість найманих робітників, а також зростала майнова диференціація.
У XIV-XV століттях в середньовічних містах посилилося соціальне розшарування і як особливе стан формується бюргерство. Цей термін означав повноправних громадян міста", тобто тих, хто мав або придбав міське громадянство, був особисто вільний і заплатив значний вступний внесок, міг нести тягло місту і державі, брати участь у міських платежах, мати майно не нижче певної величини. Бюргерство дало початок першим елементам буржуазії.
27 Гуситський рух: ідеологія та представники
боротьба чеського народу в 1-ій половині 15 ст. проти католицької церкви і німецького засилля, що вилилася в так звані гуситські війни (1419–1437). Названий за ім'ям чеського мислителя, реформатора церкви Яна Гуса.
Поштовхом до виникнення гуситського руху стали виступи Яна Гуса і його сподвижників — Ієроніма Празького та інших. Гусити засуджували накопичення багатств церквою і духовенством, закликаючи повернутися до «євангельської бідності»; вважали, що для того, щоб кожна людина могла зрозуміти «Закон Божий», богослужіння повинно здійснюватися рідною чеською мовою; критикували католицьке причастя для духовенства хлібом і вином, а для мирян — лише хлібом; доводили, що в першопочатковому християнстві всі причащалися однаково.
Страта Яна Гуса (1415) і Ієроніма Празького (1416) за рішенням Констанцького собору викликала вибух обурення серед чехів та стала поштовхом до гуситських війн.
У гуситському русі із самого початку позначилося два крила — помірне (чашники) і радикальне (таборити), що мали різні цілі.
Помірні гусити (чашники) — сформулювали свої вимоги в документі Чотири празькі статті, які були схвалені таборитськими священиками. На цій основі таборити і чашники об'єдналися проти спільного ворога — імператора Священної Римської імперії Сигізмунда (брата Вацлава IV і спадкоємця чеської корони), який навесні 1420 організував хрестовий похід проти гуситів. Імператор узяв міста Північної Чехії і в червні того року обложив Прагу. Об'єднані гуситські війська під керівництвом Яна Жижки 14 липня 1420 завдали нищівної поразки хрестоносцям. Сейм, скликаний у м. Чаславі 3-7 червня 1421, обрав новий тимчасовий уряд, Чотири празькі статті були проголошені законом, а Сигізмунд позбавлений чеського престолу.
Після смерті Яна Жижки в жовтні 1424 військове керівництво рухом гуситів очолив Прокопій Голий, колишній священик, досвідчений полководець і дипломат. Радикальні гусити перейшли від оборони до наступу. Вони хотіли прорвати економічну блокаду і прагнули поширювати свої радикальні ідеї за межами Чехії. Гусити здійснили походи в Сілезію, Німеччину, Австрію. По всій Німеччині поширилися маніфести гуситів.
В 1431 у кардинал Джуліано Чезаріні організував новий хрестовий похід проти гуситів. Почав свою роботу Базельський собор, що ініціював переговори з гуситами. Переговори на Соборі з боку гуситів очолював Прокопій Голий. Два місяці дискусій на початку 1433 виявилися безрезультатними. Чашники схилялися до компромісу, в результаті якого з'явився документ Празькі компактати (1433), в силу яких Базельський Собор дозволив охочим причащання обома видами. За посередництва папського легата чашники і католики уклали між собою союз. Проти угоди виступили таборити. Протистояння двох напрямків руху гуситів завершилося битвою біля Липан 30 травня 1434, де таборити зазнали поразки, а Прокопій Голий загинув.
Релігійні диспути і мирні переговори між обома гуситським партіями тривали до Празького сейму 1444 року, на якому вчення таборитів було оголошено помилкою. Разом з перемогою чашників над таборитами стало зникати релігійне завзяття перших; хоча вони продовжували представляти собою особливу церкву, але за духом стали наближатися до католиків, і від колишніх гуситських принципів у них залишилися лише повага до пам'яті Гуса і вживання чаші. Вирішальне становище в країні захопили чашники, які прагнули досягти угоди з Церквою та імператором. 5 липня 1436 між чашниками та імператором було укладено мир, в результаті якого імператором Сигізмундом були ратифіковані Празькі компактати. Папа Римський Євгеній IV не визнав цих документів.
Реально влада в Чехії після хрестових походів належала політичним союзам, які об'єднували шляхту і міста під управлінням гетьманів. Одним з них був Їржі з Подєбрад, який у 1452 взяв Табор, поклавши край владі таборитів. В 1458 році на сеймі Йіржі був обраний чеським королем і в той же день у присутності папського легата коронований. Підтримку римського папи Пія II він забезпечив тим, що таємно дав клятву підкорятися Апостольському Престолу, зберігати єдність Церкви і протидіяти будь-якої єресі серед своїх підданих. Однак Пій II вимагав від нового чеського короля енергійнішої боротьби з єретиками, під якими він розумів всю гуситську релігійну ідеологію та організацію. Але на думку чеської влади єретиками були тільки ті, хто не прийняв Празьких компактатів.
31 березня 1462 Пій II проголосив Празькі компактати недійсними, а в 1466 наклав на короля Їржі анафему і всіх його підданих звільнив від присяги. В 1468 році був оголошений новий хрестовий похід проти Чехії, що вилився у війну угорського короля Матяша Гуняді, за підтримки чеської католицької опозиції, з прихильниками Їржі. Під час цієї боротьби на чеський престол зійшов син польського короля, католик Владислав II Ягайло.
Подальший розвиток ситуації призвів до встановлення в Чехії мирного співіснування двох конфесій — католиків і чашників, яке було остаточно закріплено договором у Кутній-Гурі (1485). Радикальнішою групою гуситів були так звані «чеські (богемські) брати», що почали формуватися в 1457 році і відкололися від чашників в 1476. «Богемські брати» не визнавали таїнств, відкидали преіснування. Проблема співіснування католиків і гуситів у Чехії загострилася в XVII столітті в зв'язку з поширенням у Чехії ідей Реформації. В цей час багато чашників зблизилися з лютеранами, а «богемські брати» з кальвіністами. Імператори з династії Габсбургів у другій половині XVII століття прагнули до скасування прав гуситів, що призвело до Тридцятирічної війни (1618–1648). Після поразки Чехії у війні церковні організації гуситів на довгий час припинили своє існування
28 Новий час” як етап в історії людства: особливості політичного та економічного розвитку
????
29 Епоха Відродження: світогляд та мистецтво
Епоха Відродження або Ренесанс — період у культурі європейських країн, що охоплює кінець ХІІІ — початок ХVІІ століття. Він виник в Італії і поширився у центральній і західній Європі. Відродження прийшло на зміну середньовічному періоду. Основні його риси — певна свобода від церкви, світський, «мирський» характер культури (на відміну, наприклад, від готичного періоду), інтерес до самої людини і її діяльності.
Епоха Відродження передувала ранньому Бароко та культурі нового часу. В основі Ренесансу лежить античність, яка якби повертається до життя, звідси і пішла назва — Відродження, тобто відродження античності. Античності, як відомо, властиві гуманістичні та неаскетичні стосунки.
У середньовічний період мистецтво служило релігії, все образотворче мистецтво було насичене божественним змістом і зазвичай створювалося в межах храмів. До епохи Відродження людина ніколи не розглядалося як самостійна особистість, а лише в сукупності з Богом. Але вже в кінці  ХІІІ століття у деяких іконографіях (С. Мартіні, Дж. Фабріано, Чімабуе) з'явилися життєрадісні зображення, де зображені об’єм і емоції людини. Найбільш яскраво розрив із середньовіччям першим здійснив у своїх фресках Джотто ді Бондоне, в яких з'явилися об'ємні тривимірні зображення. Що найголовніше, в них з'явилися людські переживання, чужі готиці. Велику увагу також надавалося оточуванню.
 
В італійському Ренесансі виділяють періоди Раннього, Високого і Пізнього Відродження. Такі фази пов'язані зі зміною світогляду творців того часу. В епоху Відродження скульптура і живопис поширилися й за межі храму. Так, наприклад, Донателло вперше створив не пов'язану з архітектурою статую, яка стоїть самостійно. Були застосовані нові художні прийоми отримання тривимірного зображення за рахунок повітряної, лінійної і колірної перспективи. Художники зображували світ і людину, як вони бачилися оку. Фігури набули пластичності, пропорційності. Особлива увага приділялася індивідуальним рисам і настрою людини, одночасно спостерігався пошук ідеальної краси особистості.
 
В архітектурі епохи Відродження відсутня вертикальна витягнутість веж і колон, властива готичному стилю. З'являється класична рівновага, відповідність із людським тілом.
До початку  ХVІ століття епоха Відродження Італії досягає найвищої точки свого розвитку. Починається період Високого Відродження. Творчість Рафаеля, Джорджоне, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тиціана стає безцінною спадщиною всього людства. Їхній живопис і скульптури ідеально втілювали людську мудрість, силу, красу і гідність.
 
У 30-і рр.  ХVІ століття починається період Пізнього Відродження, що пов'язано з новими історичними обставинами — Італія втратила свою незалежність і лідерство на світовій арені. Новий духовний клімат став більш трагічним. Наприклад, творчість Тиціана і Мікеланджело знаходить драматичну напруженість, іноді доходить до відчаю. До цього періоду можна також віднести роботи А. Палладіо, П. Веронезе, Я. Тінторетто та ін.
 
У картинах нідерландських художників епохи Відродження (Лука Лейденський, К.Массейс, Патинір) часто зустрічаються пейзажі та побутові теми. Художнику П. Брейгелю Старшому належать картини не тільки побутового та пейзажного жанру, а й картини-притчі, пов'язані з фольклором і гірко-іронічним поглядом на життя самого художника (1550—1560-і рр.).
Французький Ренесанс, що носив придворний характер, представлений творчістю архітекторів Ф.Делорма, П.Леско (творця Лувру), скульпторів Ж. Пилона, Ж. Гужона, живописців Ж. Кузена Старшого, Ф. Клуе. Значний вплив на цих живописців і скульпторів епохи Відродження зробила заснована у Франції італійськими художниками Пріматіччо і Россо «школа Фонтенбло». Останні працювали в стилі маньєризму, але французькі майстри, на відміну від них, скоріше прагнули до класичного ідеалу.
 
В епоху Відродження наука отримала істотний розвиток, з'явилися незалежні від церкви нові культурні та наукові центри. В 1445 р. було винайдено книгодрукування, яке послужило широкому поширенню наукових знань та обміну ними серед учених. Нові винаходи були продиктовані потребами суднобудування, мореплавання, вдосконалення артилерії і гідроспоруд.
 
Так, в епоху Відродження Мюллером були створені нові астрономічні таблиці — «Ефемериди» (1492 р.), якими користувалися в своїх подорожах Васко да Гама, Колумб та інші мореплавці. В шістнадцятому столітті італійці Дж. Кардано і Н.Тарталья відкрили нові способи розв'язання рівнянь 3-го та 4-го ступеня. Астроном із Польщі Микола Коперник у трактаті «Про обертання небесних сфер» (1543 р.) не тільки постулював обертання небесних тіл навколо Сонця, але і Землі навколо своєї осі. Англієць Гілберт у 1600 р. опублікував твір «Про магніт», яким поклав початок вивченню електромагнітних явищ і описав властивості магніту.
30 Великі географічні відкриття: причини, перебіг, наслідки
Одним з найважливіших змін стало розширення відомої європейцям території культурної ойкумени. За дуже короткий період (кінець XV століття - початок XVI століття) європейські мореплавці обігнули Африку, проклали морський шлях до Індію, відкрили новий континент - Америку і здійснили кругосвітнє плавання. Примітно, що саме відкриття Колумбом Америки ( 1492) прийнято вважати символічним закінченням Середніх століть.
Передумовами великих географічних відкриттів стали важливі удосконалення, досягнуті на той час у мореплавстві та військовій справі, зокрема:1. Португальці в XV ст. створили швидкий і легкий вітрильник для далеких подорожей — каравелу. Вона мала три щогли з прямими і скісними вітрилами та могла рухатися за будь-якого вітру, досягаючи швидкості 22 км на годину.2. Було удосконалено компас і морські карти. Компас, що з'явився в Європі наприкінці XII ст., мав вигляд магнітної стрілки, яку клали на шматок дерева, що плавав у посудині з водою. Тепер же магнітну стрілку скріпили з котушкою і настромили на стержень, що надало їй схожості з сучасним морським компасом. У XIV ст. з'явилися перші морські компасні карти-портолани з нанесеною компасною стрілкою. Вони досить точно відображали відомі європейцям землі та моря.3. Європейські мореплавці почали використовувати винайдену арабами астролябію для визначення місцезнаходження корабля у відкритому морі за зірками.4. Важливе значення мало і вдосконалення вогнепальної зброї: було винайдено ручні її різновиди — аркебузи, пістолети, мушкети.Нові шляхи до країн Сходу першими почали шукати Португалія та Іспанія.
Васко да Гама (1460—1524) — португальський мореплавець, який відкрив морський шлях із Західної Європи в Індію. У 1497 р. експедицію під керівництвом Васко да Гами. Флотилія складалася з флагмана «Сан-Габріел», корабля «Сан-Рафаел» і двох суден менших розмірів. Васко да Гама вийшов з Лісабона 8 липня 1497 p., від островів Зеленого Мису взяв курс на захід, потім повернув на схід і досяг африканського узбережжя поблизу мису Доброї Надії. На східному узбережжі Африки португальці вступили в конфлікт з місцевими арабськими правителями, але в порту Малінді їх зустріли доброзичливо. Васко да Гама найняв досвідченого лоцмана, під керівництвом якого флотилія перетнула Індійський океан і 20 травня 1498 р. досягла міста Калікут на Малабарському березі Індії. На зворотному шляху флотилію переслідували шторми. Під час одного з них «Сан-Рафаел» був сильно пошкоджений, і його довелося залишити (як і ще одне невелике судно).Васко да Гама повернувся в Лісабон у серпні 1499 р. Із 170 учасників експедиції живими залишилися 55. На батьківщину було доставлено цінний вантаж — перець та інші східні прянощі. Так закінчилася найтриваліша подорож того часу, яка увінчалася відкриттям морського шляху з Європи в Азію навколо Африки. Таким чином, якщо завдяки плаванню Колумба були виявлені обширні землі Нового Світу, то Васко да Гама відкрив для Європи зручний шлях до багатств і ресурсів Азії. Король Мануел подарував йому дворянський титул, а пізніше — звання адмірала Індії.У1502 р. Васко да Гама був направлений в Індію з каральною експедицією. Він відкрив Амірантські острови в Індійському океані і заснував колонії в Мозамбіку і Софалі на східному узбережжі Африки. За свою другу подорож Васко да Гама удостоївся багатьох нагород і привілеїв. У 1519 р. йому були подаровані португальські міста Відігейра і Вілла-да-Фраде разом з титулом графа Відігейри. Новий король Жуан ІІІ в 1524 р. відправив Васко да Гаму в Індію віце-королем, поставивши його на чолі першої європейської колонії в Азії. Помер Васко да Гама в індійському місті Кочині 24 грудня 1524 р.
Відкриття Америки Колумбом.
Іспанські королі з жахом дивилися на розмах португальської торгівлі в Африці та пошуки морського шляху в Індію. Іспанія також прагнула  знайти шлях в Індію. Проте іспанським прагненням перешкоджала держава арабів на Піренейському півострові – Гранадський емірат. Весною 1492 року іспанські війська взяли Гранаду, останній мусульманський форпост на Піренейському півострові – шлях до відкриття Індії був відкритий.
Він прагнув відкрити Індію, але відкрив Америку, і до кінця свого життя думав, що це Індія – ці слова характеризують видатного італійського мореплавця Христофора Колумба. Христофор Колумб народився  1451 року в м. Генуя, в сім’ї ткача. Проте з малку Христофор виявляв прагнення бути мореплавцем. У 1480-х роках Колумб переселяється до Португалії, де бере участь в кількох експедиціях уздовж африканського узбережжя. Колумб усвідомлював , що Земля куляста, і вважав, що можна пливучи на Захід обігнути Землю і потрапити в Індію. З цією метою Колумб кілька разів звертався з пропозицією до португальського двору про експедицію на Захід. Але португальці королі не розглядали Західний шлях, як перспективний, і будучи в передчутті відкриття східного шляху в Індію, відхиляли його пропозицію.
Зневірившись в Португалії, Колумб перебирається до Іспанії, де місцева влада активно прагнула наздогнати португальців в спробах відкрити шляху до Індії. Іспанські король та королева радо прийняли пропозицію Колумба і спорядили три кораблі для пошуку Західного шляху до Індії, і затвердили Колумба «віце-адміралом всіх відкритих земель і 10 % прибуток з усіх доходів, що надходитимуть до Іспанії.
3 серпня 1492 року, на третьому місяці після завершення Реконкісти, кораблі Колумба вирушили в плавання на Захід Атлантичного океану з порту Палое.
Експедиція тривала три місяці, ніхто крім Колумба не вірив у можливість відкриття Західного шляху до Індії, на кораблях починався бунт. 12 жовтня 1492 року каравели Колумба досягли Багамських островів в районі острова Уотлінг, який Колумб назвав Сан-Сальвадор (Святий Спаситель). Колумб здійснив ще чотири експедиції до Карибського моря і відкрив острови Кубу, Гаїті, Ямайку та інші острови в Карибському морі, узбережжя Центральної Америки та Північ Південної Америки, проте він так не знайшов казкових багатств Індії, і вважав, що дійшов до Південно-Західної Азії та берегів Китаю. Відкриті землі Колумб називав «Індіями», а місцеве населення «індіанці» – остання назвав до сих пір використовується для назви місцевого автохтонного населення.
В Іспанії експедиції Колумба, спочатку, вважали невдалими, і за це Колумб втратив прихильність іспанського двору, і був позбавлений титулів та привілеїв. Помер Христофор Колумб у 1506 році у повній самотності. Назва Америка новий континент отримав на честь флорентійського мореплавця Амеріго Веспуччі, який у 1499-1504 рр. ходив вздовж узбережжя Південної Америки, і запропонував назву для відкритих земель  – «Новий Світ».
Здійснити першу навколосвітню подорож довелося португальському мореплавцю Фернану Магеллану (1480-1521). В молоді роки він активно вивчав астрономію й навігаційну справу, брав участь у морських битвах з арабами, маврами та індусами, за що одержав чин морського капітана. Європейців в ті роки все ще дуже цікавили східні прянощі. Тому Магеллан запропонував свої послуги королю Португалії в пошуку західного шляху до легендарних Островів Прянощів (Молуккських островів), який пролягав би навколо Америки. Проте португальський монарх прогнав мореплавця й той був змушений переїхати до Іспанії. Там його план сподобався королю й розпочалася підготовка до небезпечної мандрівка, яка стала однією з найбільш важкий та жертовних в історії мореплавства.20 вересня 1519 року п’ять невеликих кораблів з екіпажем у 319 чоловік відпливли з Іспанії та взяли курс на береги Південної Америки. Атлантичний океан вдалося перетнути за два місяці. Далі розпочалися пошуки проходу в сусідній океан, які тривали майже цілий рік. На трьох кораблях розпочався заколот, який Магеллан жорстоко придушив: двох ватажків було висаджено на безлюдний берег, інших страчено, сорок членів команди були закуті у кайдани. Один з кораблів розбився об скелі, але екіпаж вдалося врятувати. Нарешті, 21 жовтня 1520 року мандрівникам поталанило знайти вузьку протоку, згодом названу Магеллановою, якою протягом місяця вдалося пройти трьом кораблям, на яких лишилося 265 людей. Четвертий корабель повернувся в Іспанію, де капітан дезертирів звинуватив Магеллана у зраді королю. Долаючи протоку, мореплавці побачили великий острів, на якому горіли багаття й Магеллан назвав його Вогняною Землею.
28 листопада 1520 року мандрівники вийшли у невідомий до того європейцям океан. Іспанці потрапили сюди під час спокійної погоди без вітру. Тому Магеллан назвав відкритий ним океан Тихим, не знаючи яким насправді він є неспокійним. Не зважаючи на ясну погоду, плавання було вкрай важким. Майже чотири місяці тривав шлях протяжністю в 17 тис. км. Люди голодували, харчуючись кришками сухарів, деревною тирсою, воловими шкірами й корабельними пацюками. Лютувала цинга, люди помирали.Лише 15 березня 1521 року експедиція з 140 чоловік досягла Філіппінських островів, де вдалося одержати воду й їжу. Магеллан почав активно схиляти туземців до християнства та примушував покоритися іспанському королю. В одній з сутичок з місцевими жителями Магеллан та 24 його супутники загинули. Залишилося 115 чоловік й один корабель довелося спалити. 
Основні соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів такі.
1. Почала складатися колоніальна система, яка прискорила виникнення в Західній Європі капіталістичного виробництва і сприяла нагромадженню в буржуазії значних грошових сум, необхідних для організації великих капіталістичних підприємств. Піднесення Іспанії та Португалії як колоніальних держав було відносно недовгим. Отримані від експлуатації колоній багатства феодали використовували непродуктивно, тоді як в Англії і Франції заохочувався розвиток промисловості й торгівлі. Позиції Англії, Франції та Нідерландів на колоніальних ринках зміцнювалися. Вони змогли більш ефективно використати географічні відкриття для розвитку ринкової економіки і створення власних колоніальних імперій.
2. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу Європу, Африку, Америку й Австралію пов'язали між собою торгові шляхи, почав складатися світовий ринок. Його виникнення стало ще одним сильним поштовхом до зародження й розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі. Новий світ став ринком збуту для мануфактур Європи. Монопольне володіння ним забезпечило швидке нагромадження капіталу в країнах Західної Європи. Великі географічні відкриття стали основою для виникнення міжнародного поділу праці та світового господарства. У боротьбі за оволодіння новими ринками поступово почали утворюватися торгові компанії, які регулювали торгівлю купців у визначених районах світу. Наймогутнішою з них були Ост-Індські компанії в Нідерландах і в Англії, яким вдалося монополізувати індійський ринок.
3. Відбулася так звана революція цін, зумовлена ввезенням із Америки до Європи великої кількості золота й срібла. За XVI ст. загальна кількість дзвінкої монети, що перебувала в обігу в західноєвропейських країнах, зросла більш ніж у 4 рази. Такий великий наплив відносно дешевого золота й срібла призвів до різкого падіння їхньої вартості і сильного підвищення цін на продукцію сільського господарства й промисловості (за останніх 30 років XVI ст. вони зросли в 2—3 і більше раз).
4. Революція цін сприяла зміцненню позицій міської і сільської буржуазії, що зароджувалася, підвищенню її доходів і збільшенню чисельності мануфактурних робітників. Розорялися великі землевласники-феодали, потерпали від збитків найбідніші селяни та наймані робітники, збагачувалася буржуазія.
5. У результаті Великих географічних відкриттів услід за переміщенням головних торгових шляхів центр економічного життя перемістився із середземноморських країн у держави на берегах Атлантичного океану. Стали занепадати італійські міста-республіки, виникли нові центри світової торгівлі — Лісабон, Севілья і особливо Антверпен. Саме Антверпен став найбагатшим містом у Європі, світовим торговим і фінансовим центром. У XVI ст. виникли товарна і фондова біржі. На відміну від Португалії та Іспанії, які мали переваги торгівлі, основними виробниками промислових товарів були Нідерланди, Англія, Франція. Буржуазія цих країн швидко збагачувалась, перекачуючи золото й срібло з приморських країн в обмін на промислові товари. Поступово Нідерланди, Англія, Франція витіснили конкурентів з морських шляхів, а потім й із заморських колоній. Зокрема, у дослідженнях Тихого океану і південних морів на рубежі XVI—XVII ст. ініціатива перейшла до Нідерландів, а в 40-ві роки XVII ст. буржуазна революція в Англії вивела цю країну на арену боротьби за ринки збуту та панування на морі, за колоніальні володіння.
6. Наслідком Великих географічних відкриттів стало посилення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула яскраво вираженого меркантилістського характеру. Правлячі династії Іспанії, Англії, Франції всіма доступними засобами заохочували торгівлю, промисловість, судноплавство, колоніальну експансію. Меркантилізм як економічну політику епохи первісного нагромадження капіталу породив капіталізм, що розвивався в надрах феодалізму і сприяв формуванню та розвитку ринкової економіки.
31 колоніальні завоювання Іспанії і Португалії у ХVІ–ХVІІ ст.
В 1500 році Педру Альваріш Кабрал на шляху в Індію сильно відхилився на захід і відкрив Бразилію, заявивши на неї португальські претензії. Жуан да Нова відкрив острова Вознесіння і Святої Єлени, а Трістан да Кунья став першовідкривачем архіпелагу, названого його ім'ям. У Східній Африці дрібні прибережні мусульманські князівства були ліквідовані або стали васальними союзниками Португалії.
Стрімко просувалося освоєння Індійського океану: один з кораблів Кабрала відкрив Мадагаскар (1501), Маврикій був відкритий в 1507 році, далі шляхи португальців пролягли в Аравійське море і Перську затоку, Сокотра була зайнята в 1506 році, тоді ж Лоуренсу ді Алмейда відвідав Цейлон. Король Португалії Мануель I в 1505 році заснував титул віце-короля Індії для управління колоніями в Азії та Східній Африці. Першим віце-королем Португальської Індії став Франсішку де Алмейда.
У континентальній Азії перші торгові пости були засновані Кабралом в Кочині і Калькутті (1501), були завойовані Гоа (1510) і Малакка (1511), Мартіном Афонсу ді Соуза захоплений Діу (1535). Фернан Піреш де Андраде[en] відвідав Кантон (1517) і відкрив торговельні відносини з Китаєм, де в 1557 році португальцям було дозволено окупувати Макао, в 1542 році трьома португальськими купцями випадково був відкритий морський шлях до Японії. У 1575 році Паулу Діаш де Новаїш почав колонізацію Анголи. У розквіті своєї могутності Португальська Імперія мала форпости в Західній Африці, Індії, Південно-Східній Азії.
В 1580 році завдяки Іберійської унії Португалія об'єднується з сусідньою Іспанією під владою єдиної монархії. В 1640 році країна повернула собі незалежність. На 60 років португало-іспанської унії доводиться максимально інтенсивна боротьба Португалії з новою динамічною морською державою, Нідерландами, за колонії в Азії, Африці та Латинській Америці. У цій боротьбі португальці не мали колишньої державної підтримки. Іспанські монархи були зосереджені на захисті і розширенні, в першу чергу, іспанських колоній.
В кінці XVI століття португальці за інерцією продовжували проникати все глибше всередину Азії. Координовані з Гоа експедиції зуміли поширити вплив Португалії в Південній і Південно-Східній Азії; авантюристи, такі як Філіпе де Бріту-е-Нікот, який захопив владу в Нижній Бірмі, і офіційні особи, такі як Костянтину де Браганса, який розраховував підкорити Джаффну, але в результаті зайняв лише острів Маннар, були активними провідниками португальського колоніалізму.
Принц Моріц, діючи в інтересах Голландської Вест-Індської компанії, завдав португальцям ряд принизливих поразок. В результаті в Бразилії утворилася обширна смуга голландських володінь. Португальцями були також втрачені острів Сан-Томе, фортеця Сан-Жоржи-да-Міна на Золотому березі і місто Луанда.
Хоча після розірвання унії і відновлення національної державності до 1654 року Португалія відновила свою владу над Бразилією і Луандою, однак поступальна експансія в Південно-Східній Азії була голландцями зірвана. Так, з усієї Індонезії в руках португальців залишився лише Східний Тимор, і це було закріплено Лісабонським договором 1859 року.
32 Формування станової монархії у Польщі XV−XVI ст.
Наприкінці XIV ст. польські феодали завдяки новим привілеям Владислава II Ягайла зміцнили свої позиції в державі, до того ж і зовнішня політика короля спрямовувалася на забезпечення їхніх інтересів. Так, мало-польські феодали були невдоволені відокремленням Галицької Русі від Польщі і приєднанням її до Угорщини. Після військової експедиції 1387 р. до Галицької Русі (угорські війська опору не чинили), вона знову ввійшла до складу Польського королівства, Львів став центром католицького архієпископства. Населення приєднаних територій дістало права й привілеї, які мали стани в Польщі, проте тільки католики могли посідати вищі державні посади.
На завершальному етапі правління Владислава II Ягайла польські феодали домоглися для себе нових привілеїв. Найважливішими з них були Червинський (1422 р.) і Єдлинський (1430 р.). Перший забороняв конфісковувати маєтки у шляхтичів, другий - позбавляти шляхтичів особистої недоторканості, якщо їхня провина не доведена в земському суді. Тепер шляхтича не можна було заарештувати чи покарати без відповідного судового розгляду й судової постанови.
Поява Єдлинських привілеїв була викликана тим, що шлюб короля Владислава II Ягайла з Ядвігою не дав наступника престолу й лише в четвертому шлюбі у нього народився син. За правління засновника Ягеллонської династії далеко не всі сучасники вважали його законним монархом. Бралися під сумнів і права його сина на королівську корону. Феодальна верхівка вміло скористалася обставинами й, пообіцявши обрати сина Ягайла королем, домоглася для себе нових привілеїв.
Дальше зростання політичної ваги шляхти в суспільстві було пов'язане з виникненням і діяльністю станово-представницьких установ. З останньої чверті XIV ст. в Польщі регулярно скликалися загальнодержавні з'їзди феодальної верхівки, на яких вирішувалися найважливіші питання внутрішнього й зовнішнього життя країни. В роботі цих зібрань брали участь представники різних верств населення: шляхта, королівські й земські чиновники, керівництво міст та ін. Згодом загальнодержавні з'їзди набули характеру станово-представницької установи і стали називатись вальним (загальним) сеймом.
Удільні з'їзди провінційної феодальної знаті, т. зв. земські сеймики, виконували функції органів місцевого самоврядування. Оскільки в роботі сеймиків з часом почали брати участь усі місцеві феодали, вони перетворились на станово-представницькі органи на місцях. Якщо магнати віддавали перевагу вальному сеймові, де головну роль відігравали члени королівської ради, то шляхта - земським сеймикам, система виборів до яких забезпечувала ширше представництво середніх і дрібних феодалів.
Після смерті Владислава II Ягайла протягом чотирьох років, до повноліття його сина - короля Владислава IIІ (1434-1444) - Польщею правила регентська рада, очолювана єпископом Краківським Збігнєвом Олесницьким (1389-1455). Для цього періоду характерна цілковита зверхність світських і церковних можновладців у політичному житті країни.
Швидке просування османських завойовників на Балканському півострові підштовхнуло польську й угорську верхівку до відновлення унії обох держав. Це сталося в 1440 р., коли Владислав IIІ посів мадярський престол. Феодальна верхівка, зосереджуючи владу у вальному сеймі, обмежувала права провінційної шляхти на земських сеймиках. Так, лише необхідність зібрати додаткові кошти для організації анти-османського воєнного походу, змусила польських магнатів дати згоду на скликання у 1441 р. земських сеймиків. Саме на них шляхта погодилася підвищити "порадльне" з 2 до 12 грошів з кожної "голови кметя". Але коли в 1443 р. Владислав III знову звернувся з проханням про фінансову підтримку, шляхта на земських сеймиках йому відмовила, посилаючись на численні обмеження її прав. Після загибелі Владислава III у битві з османами під Варною у 1444 р. польсько-угорська унія втратила свою чинність.
Наступний польський монарх - великий князь литовський Казимир IV Ягеллончик (1446-1492) - фактично поновив польсько-литовську унію. Новий король, розраховуючи на підтримку шляхти, намагався обмежити владу феодальної аристократії. Однак у 1454 р., напередодні воєнного походу в Пруссію, шляхта зажадала від Казимира IV підтвердження її прав та привілеїв, погрожуючи в разі відмови розійтися по домівках. Саме внаслідок цього демаршу король змушений був прийняти Нешавські статути, які започаткували новий етап у розвитку станово-представницької монархії, їх значення полягало передусім в істотному посиленні впливу земських сеймиків на державні справи й водночас в обмеженні політичного впливу магнатів і керівництва великих міст. Статути передбачали, що відтепер запровадження нових податків, а також скликання "посполитого рушення" відбуватиметься тільки за згоди земських сеймиків. Вони надавали шляхті право обирати суддів, розширили права шляхтичів на володіння селянами тощо.
Становлення інституту земських сеймиків сприяло також упорядкуванню в 1496 р. проблеми представництва шляхти у вальному сеймі. Саме за правління короля Яна Ольбрахта (1492-1501) - вальний сейм перетворився на двопалатний і складався з сенату й шляхетської депутатської палати (посольської хати). З цього часу між двома палатами розпочалося непримиренне протиборство за вплив на короля та при вирішенні державних справ. Водночас ішла боротьба між сеймом та королем за верховенство.
При королі Олександрі (1501-1506) була здійснена спроба запровадити єдиновладдя сенату. Так, згідно з Мельницькими привілеями (1501 р.) влада в країні переходила до сенату, який складався з членів королівської ради, проте король позбавлявся права призначати сенаторів. Потрапити до сенату могла лише та людина, яка обіймала певні посади, досягши вершин у службовій ієрархії. Однак шляхті не подобалися ці нововведення, а тому вона зробила все можливе, щоб Мельницький привілей так і не набрав чинності. Навіть більше, зусиллями шляхти в 1505 р. на черговому сеймі в Радомі була прийнята конституція, яка починалася словами "Nihil nowi" ("Жодних нововведень).
Так був сформований механізм прийняття законів у польському королівстві, який складався з трьох елементів: монарха, сенату й посольської хати. До сенату входили сановники, які обіймали вищі церковні й світські посади (єпископи, воєводи, каштеляни, міністри). До посольської хати - обрані земськими сеймиками представники воєводств. Відтепер до повноважень вального сейму входило прийняття законів, затвердження податків та ухвалення рішень про скликання ополчення. Згодом до його компетенції увійшов також контроль за діяльністю уряду, дотримання ним законів держави.
33 Реформація та контрреформація в Європі
Католицька церква наприкінці ХV ст. зосередила у своїх руках чимало землі та накопичила великі багатства. У Європі поширеною була церковна десятина – стягнення десятої частини прибутку від урожаю чи грошових доходів. Церква жила пишно, в той час, коли значна частина віруючих була бідною Це підривало авторитет церкви. Крім того, римські папи широко розгорнули торгівлю індульгенціями – спеціальними грамотами на відпущення гріхів. За певну суму індульгенції звільняли від будь якого гріха. Такий продаж викликав незадоволення у віруючих. Центром Реформації стала Німеччина, яка тоді була роздроблена і нагадувала «клаптикову ковдру». Імператори влади не мали, їх обирали курфюрсти – правителі найбільш сильних німецьких земель, які прагнули обмежити вплив центральної влади. У країні не було єдиних законів, єдиної монети й війська. Усе це робило німецькі землі беззахисними перед папською курією, яка отримувала значні прибутки з роз’єднаної Німеччини.Значної шкоди по авторитеті католицької церкви завдав гуманізм. Його лідером був Еразм Роттердамський. У памфлеті «Похвала глупоті» він різко засуджував вади суспільства та неуцтво священників і ченців. Ще одним діячем німецького гуманізму був Ульріх фон Гуттен, який вважав папський Рим головним противником об’єднання Німеччини. Потрібно додати, що роздратування у віруючих викликало і те, що мовою богослужіння була латинська, яку багато хто не розумів.
Першим, хто виступив проти торгівлі індульгенціями був Мартін Лютер (1483–1546). 31 жовтня 1517 р. Лютер прибив до дверей своєї церкви у Віттенберзі «95 тез», у яких різко засудив торгівлю індульгенціями. За короткий час десятки тисяч людей стали прихильниками ідей Лютера. У 1520 р. папа видав буллу про відлучення ченця від церкви. Лютер же привселюдно спалив її, що означало остаточний розрив із Римом. Мартін Лютер не заперечував проти церкви, він хотів, щоб вона стала простішою. Священики могли одружуватись, носити звичайний одяг, підпорядковуватися загальним для всіх законів. Лютеранська церква відмовилася від ікон і скульптурних зображень Христа і Богоматері. Біблія єдине джерело віри християн. Імператор Карл V вирішив втрутитися у справу. В 1521 р. Лютер прибув на рейхстаг у Вормсі. Там йому запропонували зректися своїх поглядів, але Лютер відмовився. Обурений імператор залишив зал засідань. По дорозі додому на Лютера напали, але Саксонський курфюрст Фрідріх Мудрий врятував його й сховав у своєму замку. Відсутність Мартіна Лютера не зупинило Реформацію.
У 1522 р. першими хто виступив проти «попів» були загони німецьких рицарів, яких очолював Ульріх фон Гуттен. Проте цей виступ був придушений.Уже в 1524 р. спалахнули нові виступи, які переросли у Селянську війну (1524–1525 рр.), що охопила всю Південно-Західну й Середню Німеччину. Центром повстанського руху стало місто Мюльгаузен. Очолив цю боротьбу Томас Мюнцер (1489–1525). Він обвинувачував Лютера в нерішучості й закликав до активної збройної боротьби, з метою встановлення «царства Божого» на землі. Основною селянською програмою було «12 статей», в якій селяни вимагали повернути загарбані дворянами землі й пасовища, скоротити панщину й оброк, знищити особисту залежність. Вони виступали також проти сплати церковної десятини, наполягали на праві самим обирати священика. Але у вирішальній битві під Франкенгаузеном війська імператора й найманці розбили повсталих селян. Мюнцер потрапив у полон, а згодом був вбитий.
У 1529 р. на рейхстазі в м. Шпрейє імператор Карл V зажадав суворого дотримання католицького віросповідання на всій території Священної Римської імперії. Але 5 князівств і 14 міст висловили свій протест. З цього часу прихильників Реформації стали називати протестантами.
У 1530 р. соратник Лютера Філіпп Меланхтон вручив імператору документ під назвою «Аугсбурзьке віросповідання». У ньому були викладені основи лютеранства, зокрема, главою церкви замість папи ставав князь, зберігалися тільки два таїнства – хрещення і причастя та ін. Але Карл V відхилив документ і почав війну проти лютеран. Завершилась вона у 1555 р. підписання Аугсбурзького релігійного миру. Імператор визнав рівноправність католиків і лютеран. Був закладений основний принцип: «Чия влада, того й віра», згідно з яким кожен князь міг вводити у своїх землях таку релігію, якої дотримувався сам.
Центрами реформаційного руху у Швейцарському союзі стали Цюріх і Женева. У Цюріху ідеї протестантизму поширював гуманіст, священик Ульріх Цвінглі. У 1523 р. міська рада Цюріха підтримала програму церковних реформ Цвінглі. Святе письмо визнавалося головним джерелом божественної істини. Заборонялися ікони та святі мощі, скасовувалась церковна ієрархія і целібат.У 1536 р. магістрат Женеви запросив в місто для проповіді Жана Кальвіна. Основні його ідеї були викладені у творі «Настанова в християнській вірі». Кальвін стверджував, що людина не є вільною у виборі свого життєвого шляху. ЇЇ доля заздалегідь визначена Богом. Кальвіністська церква не мала ієрархії. Усі справи вирішувала община, яка обирала свого керівника – пресвітера. Пресвітери мали право втручатися в сімейне та особисте життя членів общини. Правив службою і читав проповідь пастор. Періодично проводились збори – консисторії – вищий орган керівництва духовними й світськими справами общини. В Женеві влада й авторитет Кальвіна були настільки великим, що його називали «женевським Папою».
Папський Рим вів активну боротьбу із протестантами. Система заходів спрямованих на припинення і виколення реформаційних ідей і рухів, отримала назву Контрреформація. Почалось творення нових орденів. Одним із таких був Орден єзуїтів або «Товариство Ісуса», заснований у 1534 р.  Ігнатієм Лойолою (1491–1556), а офіційно затверджений Папою Павлом ІІІ у 1540 р. Головним завданням «Товариства Ісуса» було зміцнення католицької церкви в боротьбі з єрессю. В ордені панувала жорстока сувора дисципліна. Очолював орден вибраний генерал («чорний Папа»). Єзуїти не носили чернечого одягу, у них не було монастирів. Щоб здобути більше прихильників і віруючих, орден звертав увагу на освіту. По всій Європі відкривалися єзуїтські школи. У боротьбі з єретиками практикувались також різні не законні методи: шпигунство, залякування, а інколи навіть вбивство.
Велике значення в історії церкви мав Тридентський собор (1545–1563) скликаний в 1545 р. папою Павлом ІІІ у місті Тренто. Засідання Собору з перервами тривало 18 років. Собор затвердив верховну необмежену владу папи у Всесвітній церкві та його непогрішність, засудив учення Лютера й Цвінглі. Проте папству довелося скасувати продаж індульгенцій.
34 Англійська революція середини XVII ст.: етапи та історичне значення
У 1603 р. завершилося майже півстолітнє правління королеви Єлизавети. Англія за нього стала однією з найсильніших держав Європи.
Єлизавета через відсутність інших близьких родичів заповіла престол синові страченої нею Марії Стюарт — Якову. В Англії запанувала династія Стюартів. Вони прагнули встановити в країні абсолютну монархію, наслідуючи приклад Людовика XVI у Франції. Свою королівську владу сприймали як даровану Божою милістю, тому будь-які спроби обмеження розцінювали як зазіхання на неї. Стародавні права парламенту вважалися поступками з боку монархів, що їх можна й забрати назад.
Політичні суперечки мали релігійне забарвлення. Гостра боротьба точилася між протестантськими партіями, англіканською державною церквою та католицькими симпатіями Стюартів.
Яків І (1603—1625 рр.) своєю політикою, як внутрішньою, так і зовнішньою, викликав невдоволення більшості громадян. Ставши на бік англіканської церкви, він учинив гоніння як на пуритан (протестантів), так і на католиків. Король кинув виклик і парламентові — постійними порушеннями конституційної законності, стягуванням нелегітимних податків, зовнішньою політикою, спрямованою на підтримку католицьких країн.
Після Якова І на престол зійшов його син Карл І (1625—1649 рр.), який за особистими якостями був кращим від батька, але продовжував його політику.
Карл І потребував коштів для продовження воєн проти Іспанії та Франції. За перші три роки свого правління він тричі скликав і розпускав парламент: перший дав йому незначну суму, другий взагалі відмовив, а третій ладен був надати кошти за умови, що король підпише “Петицію про права”, яка відновлювала й підтверджувала всі здобуті англійцями права, а саме:
король не мав права збирати податки без згоди парламенту;
не міг нікого піддавати страті без згоди парламенту;
не повинен створювати надзвичайних судів;
не мав права влаштовувати військові постої тощо.
Підписавши цей документ, Карл І, одначе, не збирався його виконувати. З Англії почалася масова еміграція до Північної Америки. Занепокоєний цим Карл I заборонив її під загрозою жорстоких покарань.
Поштовхом до відкритого виступу проти короля стала спроба накинути Шотландії англіканську церкву. Перше богослужіння в Единбурзі було перерване віруючими, а по деякім часі (1637 р.) шотландці стали до зброї, щоб захистити свою церкву (пресвітеріанську). Король вирішив придушити цей виступ силою. Війна набула затяжного характеру. Ресурси Карла І швидко вичерпались, і він змушений був 1640 р. скликати парламент, щоб дістати згоду на збирання нових податків. Цей парламент увійшов до історії під назвою Довгий, оскільки його члени домоглися від короля згоди, що не будуть розходитися доти, доки самі не визнають це за потрібне.
Парламент виставив королю ряд вимог, що їх Карлу І довелося виконати. Надзвичайні суди і корабельний податок було скасовано. Король зобов'язувався скликати парламент не менше ніж через три роки. Також парламент відмовив королю в праві на очолювання армії, яка вирушала на придушення повстання в Ірландії, остерігаючись, щоб ці війська не було використано проти парламенту.
Парламентарі домоглись ув'язнення архієпископа Лода і страти найвпливовішого радника короля графа Стаффорда.
 У січні 1642 р. Карл І залишив Лондон і вирушив на північ, де в нього було найбільше прихильників. 22 серпня 1642 р. король оголосив війну парламентові. У країні спалахнула громадянська війна.
Військо короля складалося з дворян (кавалерів) і прихильників англіканської церкви. Парламентське військо (яке дістало назву “круглоголові” за форму зачіски) складалося в основному з пуритан і прихильників парламенту.
Попервах армія парламенту зазнавала поразок, але завдяки рішучим діям Олівера Кромвеля, який очолив її, ситуація змінилася.
Реформована Кромвелем армія завдала королівським військам поразок у битвах під Мортон-Муре (1644 р.) і Несбі (1645 р.). Втративши будь-яку підтримку, Карл І втік до Шотландії, але шотландці продали короля парламентові за 400 тис. фунтів.
Після ув'язнення короля парламент прийняв низку законів. Усю землю було проголошено приватною власністю її володарів (окрім селян); торговельно-промислові верстви суспільства домоглися повної свободи підприємницької діяльності та знищення монополій; землі короля, його прихильників та церкви було розпродано або віддано солдатам як плату за службу.
Кромвель, будучи палким прихильником республіканських ідеалів, відіграв вирішальну роль у долі короля. Парламент схилявся до збереження королівської влади; Кромвель із відданими йому військами вступив до Лондона та усунув із парламенту прихильників монархії. Згодом було створено суд, який засудив короля до страти. 30 січня 1649 р. Карлові I відрубали голову. Після цього в парламенті було скасовано палату лордів, Англію проголошено республікою. Законодавчу владу передано Довгому парламенту, виконавчу — Державній раді. Але фактичним правителем країни став Кромвель.
Після страти короля і проголошення республіки до влади в країні прийшли індепенденти. Будучи фанатично віруючими, вони розпочали будівництво держави відповідно до свого тлумачення Святого Письма, як вони його розуміли.
індепенденти не терпіли будь-якого іншого тлумачення Святого Письма і тому одразу розпочали репресії проти інших релігійних сект.
Перемігши у громадянській війні, О. Кромвель з відданою армією здійснив каральні походи в Шотландію, яка визнала своїм королем Карла ІІ, сина страченого Карла І. Наступною жертвою стала Ірландія, католики якої допомагали англійському королю в боротьбі проти парламенту. Походи в Шотландію та Ірландію суттєво відрізнялися від династичних війн середньовіччя. Вони започаткували майбутню англійську колоніальну імперію.
Важливим для колоніальної експансії та морської першості став виданий 1651 р. Навігаційний акт, за яким усі товари, що потрапляли до Англії, могли перевозитися лише англійськими суднами або ж суднами країни-виробника. Цей акт, спрямований проти голландців, які вели посередницьку торгівлю, призвів до війни проти Голландії, в якій остання зазнала поразки.
З моменту проголошення республіки верховна влада в країні належала залишкам Довгого парламенту, в якому після всіляких “чисток” залишилися виключно індепенденти. Другою важливою силою в державі була армія, яка підкорялась особисто О. Кромвелю. Її багнети забезпечили проведення всіх тогочасних реформ.
Тривале правління Довгого парламенту викликало обурення населення, особливо армії, яка протягом значного часу не отримувала платні, тоді як депутати збагачувалися завдяки зловживанням під час продажу королівського майна. Армія вимагала нових виборів. Кромвель розігнав Довгий парламент і скликав конвент (Установчі збори), де були самі лише індепенденти. Цей конвент назвали “парламентом святих” (через побожність депутатів). “Святі” прийняли низку важливих реформ:
оголосили свободу совісті (віросповідань);
запровадили цивільний шлюб;
запровадили вибори священиків мирянами і скасували церковну десятину;
вирішили замінити стару (прецедентну) систему судочинства, що спиралася на закони різних часів, новою, заснованою на єдиному судовому уставі (кодексі), прийнятому 1653 р.
Проти таких реформ виступили священики, юристи, а також армія. О. Кромвель розпустив “парламент святих”. За згодою армії було прийнято нову конституцію (“Знаряддя управління”), розроблену комісією під керівництвом генерала Ламберта. Схвалена 16 грудня 1653 р. Державною радою, вона передавала всю владу Оліверові Кромвелю — лорду-протектору Англії, Шотландії та Ірландії. Кромвель зосереджував у своїх руках усю виконавчу владу, діставав право затверджувати членів Державної ради, а також право збирати податки в розмірах, достатніх для утримання армії. Після цього в руках Кромвеля опинилося більше влади, ніж у короля напередодні революції.
Законодавчу владу, за конституцією, було передано однопалатному парламентові, який складався з депутатів від найважливіших міст країни.
Прийняття конституції 1653 р. свідчило про те, що народ був невдоволений як монархією, так і республікою.
Парламент, обраний за новою конституцією, виявив непокору Кромвелю. Парламентарі вимагали свободи віросповідань і політичної діяльності. Кромвель, погоджуючись із першою вимогою, категорично відкидав другу. Зрештою, він розпустив парламент, країну переділив на 14 військових округів, в яких усю повноту влади передав призначеним ним генерал-майорам. Прихильників короля було обкладено спеціальним податком. Святкування Великодня і Трійці було заборонено, як і недільні гуляння, спортивні змагання. Головними заняттями визначалися праця і молитва.
Отже, протекторат Кромвеля виявився військово-релігійною диктатурою. Ця диктатура трималася на авторитеті сили, пуританських уявленнях про життя та успіхах Кромвеля у зовнішній політиці.
Так, англійська армія оволоділа містом Дюнкерком у Бельгії, що знаходилася під владою Іспанії. Англійський флот захопив острів Ямайку і розгромив іспанський флот біля Канарських островів, відкривши дорогу англійській торгівлі в Карибському і Середземному морях. “Ключі від континенту, — казали про Кромвеля, — висять у нього на поясі”.
 
Внаслідок революції, яку історики називають пуританською, було покладено край правлінню Карла І, що правив Англією фактично як абсолютний монарх. Англію було проголошено республікою, в якій вирішальну роль протягом усього її існування відігравав Олівер Кромвель. У країні фактично було встановлено диктатуру, що спиралася на суворі пуританські ідеали. Після смерті О. Кромвеля англійці побажали відновити монархію, і на престолі опинився син страченого короля Карл ІІ Стюарт.
35 Формування багатонаціональної монархії Габсбурґів (XVI−XVII ст.)
Територіальна експансія Габсбурґів. З кінця ХIV ст. землі, розташовані південніше Дунаю - Австрія. Штирія, Каринтія, Крайна, Тіроль. - потрапили до складу спадкових володінь Габсбурґів. На кінець 30-х років XV ст. припадає перша спроба об'єднання основних держав дунайського басейну під владою віденського правлячого двору. Хоча перше об'єднання й було короткочасним, але з того часу плани територіального розширення стали провідним стрижнем зовнішньої політики Габсбурґів. До реалізації своїх планів вони просувалися поступово, але наполегливо. Цьому сприяли й зовнішньополітичні обставини.
Поразка угорських військ від турок під Варною (1444 р.), падіння Візантійської імперії (1453 р.). загроза османського завоювання держав Центральної Європи змусили їхніх правителів шукати порозуміння і об'єднання сил. За таких умов у 1490 р. одною короною були об'єднані Чехія і Угорщина. Чесько-угорський король Владислав та угорська знать намагалися також знайти підтримку австрійського монарха Максиміліана Габсбурга (його комплекс спадкових земель межував з Чехією та Угорщиною), який був одночасно імператором Священної Римської імперії. У 1515 р. було досягнуто угоди про престолонаступниитво між Австрією та Угорщиною. Після розгрому турками чесько-угорських військ під Могачем і загибелі короля (1526 р.), угорська корона за попередніми домовленостями перейшла до Фердішанда Габсбурга. Проте частина угорської знаті відмовилася визнати його своїм королем. У внутрішню боротьбу за престол втрутилися турки. 1529 р. вони вперше обступили Відень. З цього часу впродовж майже 150 років територія Угорського Королівства була ареною безперервних війн.
Центральна частина Угорщини разом із столицею Будимом та південними словацькими землями у 1541 р. безпосередньо увійшла до складу османських володінь. Решта території Словаччини склала основу Угорщини, а Братислава - стала її столицею. Трансильванія, як князівство, опинилось у васальній залежності від Османської імперії. Частина хорватських земель, яка не була включена до складу турецьких володінь після могацької битви, визнала владу Габсбурґів.
Процес підпорядкування Чеських земель Габсбургам (Чеське Королівство, Моравське Маркграфство і Силезьке Герцогство) розтягнувся майже на столітній період. Віденські правителі крок за кроком позбавляли землі Чеської корони атрибутів їхньої державності. Остаточно вони втратили свою незалежність, а влада Габсбурґів була оголошена тут спадковою, після Білогорської битви 1620 р. Так протягом XVI - першої чверті XVII ст. у Центральній Європі утворилося багатонаціональне об'єднання чеської та угорської держав і австрійських земель на чолі з єдиним монархом.
Територіальні обриси володінь Габсбурґів в наступному неодноразово змінювалися внаслідок війн з Османською імперією, причому найчастіше за рахунок слов'янських земель. Останній з кінця XVII ст. протистояли держави Священної ліги (Австрія, Венеція, Польща, Росія). За умовами Карловацького миру 1699 р, укладеного між Священною лігою і Туреччиною, до складу Габсбурґів відходила майже вся Угорщина та низка територій, заселених словаками, сербами та хорватами. Австро-турецька війна 1718 р. завершилася підписанням Пожаревацького мирного договору, за яким до Габсбургів перейшла частина Боснії і Сербії з Белградом, Сремом, Західною Волощиною і Банатом. Проте ці землі, за винятком Банату і Срему, Австрія втратила вже в черговій (1739 р.) війні з османами. Отже, територія півдня Угорщини, населена сербами, також стала австрійським володінням.
У монархії Габсбургів важливе місце посідало Чеське Королівство. Водночас його соціальна структура була на перешкоді здійснення центраіізаторських намірів Відня. Обрання Ферлинанда І Габсбурга у 1526 р. чеським королем відбулося на умовах підписання ним "Виборчих капітуляцій". Це був перелік станових вимог, якими мав керуватися король: право станів на вільний вибір короля, розміщення королівської резиденції в Празі, заборона користуватися послугами іноземних радників, визнання компетенцій чеської канцелярії. повага релігійної свободи. Ставши угорським королем і зміцнивши своє становище, Фердинанд І повів жорсткий курс на посилення централізму. Використовуючи неточні формулювання Виборчих капітуляцій, він почав підпорядковувати органи Чеської держави центральним установам. Це спричинило виникнення політичної опозиції станів до короля. Перший відкритий конфлікт чеських станів з королем виник 1546 р.. коли чехи відмовилися надати йому військову допомогу у війні проти протестантських князів (Шмалькальденським союзом). Збройну опозицію Фердинанд зумів придушити, чим підірвав політичну могутність чеських міст. Однак принципи дуалістичного управління Чехією залишилися без змін.
З середини XVI ст. протистояння між чеськими станами і королем загострилося на тлі релігійного питання. Послідовний наступ віденського уряду на реформаційні вчення. непоступливість чеських станів та їх рішуча готовність до дій стали передумовами для чергового збройного конфлікту. Скориставшись смертю короля (1619 р.) чеські стани вирішили змінити державно-правовий устрій Чеського Королівства. Генеральний сейм прийняв нову конституцію, за якою королівство ставало конфедерацією п'яти рівноправних земель з єдиним виборним королем, який обирався їхніми представниками. Влада Габсбургів була ліквідована. У відповідь на цей крок австрійські війська з чужоземною допомогою розпочали військові дії проти конфедерації. У битві під Білою горою (в районі Праги) 1620 р. чехи зазнали поразки. Військова перемога була закріплена політично. Формально чеська державність зберігалася. Виданий 1627 р. "Оновлений земський устрій" для Чехії і Моравії підважив політичну силу станів і створив умови для зміцнення абсолютизму. За ним важливі політичні і фінансові питання вирішувалися центральними королівськими органами. Законодавче право належало монарху. Вищим виконавчим органом стала Чеська канцелярія, яка з 1624 р. перебувала у Відні. Німецька мова у діловодстві витіснила чеську.
Основний зміст політичної історії Угорського Королівства, починаючи від XVII ст., складала боротьба угорських станів з Габсбургами за збереження своїх привілеїв на противагу абсолютистським прагненням віденського двору. Починаючи з 1619 р. представники династії Габсбургів. яких як угорських королів обирали Державні збори (сейм), подавав станам грамоту з переліком своїх зобов'язань перед королівством. Це стало звичаєм, який обмежував королівську владу в Угорщині. Від 1630 р. при габсбурзькому дворі постійно перебували два угорські радники!
Наприкінці XVII ст. завершилося звільнення від турків майже всіх угорських земель. Трансильванське князівство потрапило під безпосереднє правління Габсбургів. Віденський двір поводився з Угорщиною як з підкореною провінцією. Поодинокі антигабсбурзькі повстання жорстоко придушувались. На початку XVIII ст. антигабсбурзький рух очолив трансильванський князь Ференц Ракоі/и //(1666-1735), якому угорський сейм 1705 р. надав титул князя Угорщини. Він почав формувати регулярну армію (куруци). Однак вона зазнала вирішальної поразки у битві 1708 р. За Сатмарським миром (1711 р.) Угорщина формаїьно зберегла свою самостійність у володіннях Габсбургів; урядові органи знаходитись у Відні, а безпосереднє управління здійснювала Намісницька рада у Будимі.
517842535134550036 Тридцятилітня війна: причини, етапи, наслідки
Тридцятилітня війна в 1618-1648 pp. стала надзвичайно важливою загальноєвропейською подією, яка відбила тогочасні політичні та релігійні протиріччя. Характерним явищем європейської історії середини XVII століття стала “католицька реакція”, яка була спрямована проти протестантської Реформації, що у свою чергу призводило до зіткнення інтересів великих європейських країн та їх монархів.
До причин і передумов Тридцятилітньої війни також потрібно віднести зростаючу зацікавленість Франції європейською політикою. Основна боротьба розгорілася між Францією та імперією Габсбургів. Для останніх Тридцятилітня війна стала останньою спробою об’єднання Німеччини під своєю владою. До антигабсбурзької коаліції увійшли німецькі протестантські князі, Франція, Швеція, Данія, які підтримувалися Англією, Голландією та Росією. А до габсбурзького блоку належали іспанські та австрійські Габсбурги, католицькі князі Німеччини, папство і Річ Посполита.
Перший період війни отримав назву чесько-пфальцського у зв’язку з поразкою чеських військ Габсбургами та загарбанням іспанцями Пфальцу.
Другий етап Тридцятилітньої війни – датський, який охоплює 1625-1629 pp. Цей період завершився укладанням договору про мир між Данією та Німеччиною.
Третій період пов’язаний з участю Швеції у Тридцятилітній війні і охоплює 1630-1635 pp. Цей період характеризувався активними військовими діями Швеції, що в кінцевому рахунку призвело до її поразки восени 1634 р.
До одного з проявів тогочасної боротьби на європейському континенті належить також віднести російсько-польську війну 1632-1634 pp. за Смоленськ, що значно вплинуло на хід усієї Тридцятилітньої кампанії.
Останнім періодом Тридцятилітньої став франко-шведський, який охопив 1635-1648 pp. На цей раз перемога була на боці антигабсбурзької коаліції. Франція завдала поразки іспанським військам.
Логічним завершенням Тридцятилітньої війни став підписаний у жовтні 1648 р. у м.Мюнстер у Вестфалії мирний трактат, що увійшов у історію як Вестфальський мир. Отже, наслідком Тридцятилітньої війни став Вестфальський договір, значення якого полягало в тому, що він остаточно встановив внутрішній устрій Німеччини і закріпив її політичну роздрібленість, фактично припинивши її об’єднання. Однак, тим не менше, Вестфальський трактат став вихідним документом для всіх наступних європейських трактатів і договорів, визначив кордони тогочасних європейських держав.
Згідно з підписаним миром Франція одержала Ельзас, добилась підтвердження своїх прав на єпископства Мец, Туль та Верден. Швеція отримала контрибуцію, острів Рюген, західну частину Померанії з декількома приморськими містами. Визнана незалежність Швейцарії та Голландії. Права кальвіністів з правами лютеранів і католиків були зрівняні у Німеччині. Франція ставала гегемоном в європейській політиці.
37 Просвітництво: основні ідеї та представники
з початком розвитку нових суспільних відносин формувалася і нова ідеологія, тобто система ідей, уявлень, понять, виявлених у різних галузях знань (філософії, етиці, літературі, мистецтві і т. д.), яка повинна була пояснити людям існуючий стан речей в суспільстві з усіма його недоліками, показати перспективи розвитку суспільства і можливі методи досягнення полі-тичних ідеалів.
Ідеологічний наступ на «старий порядок» дістав назву Просвітительства. Філософи, економісти, письменники виступали з передовими поглядами, відтак несли освіту в народ, готували його до боротьби з феодально-абсолютистським ладом.
Просвітництво - це ідейно-естетичний рух, важливий етап розвитку європейської ідеології та культури (зокрема - літерату-ри) кінця XVII - початку XIX століття.
Отже, поняття "просвітництво" має два значення (1. 'доба'; 2. 'ідейно-естетичний рух), тому його не можна ставити в один ряд зі, скажімо, поняттями "романтизм" або "реалізм", адже в добу Просвіт-ництва в літературі співіснували класицизм, реалізм, сентименталізм та інші напрями.
Початком доби Просвітництва вважається поява роботи англійського філософа Джона Локка "Дослід про людський розум" (1691). Особливо революційною на тон час була така думка з цієї роботи: "Віра не може мати силу авторитету перед ясними і очевидними приписами розуму".
закономірною є друга назва доби Просвітництва - доба Розуму (у щонайширшому значенні цього слова), і саме тому слово "розум" стало ключовим уже в самих назвах як наукових, передусім –філософських так і художніх.
Переважаючим пафосом, духом і підґрунтям ідеології Просвітництва була безмежна та щира віра в перетворюючу і всеперемагаючу силу людського розуму й освіти, у неминучість настання т. зв. "царства розуму". Саме у цій вірі коріниться і домінуючий хоч і не єдиний) настрій тієї доби - оптимізм, радісне світосприй-нятгя.
Звичайно, це не означає, що всі просвітителі були такими собі безтурботними мрійниками, людьми, сказати б, у рожевих окулярах. Як-раз навпаки: розумні, як правило блискуче освічені просвітителі дуже добре бачили недоліки й вади реального життя.
Зовсім не той настрій панував, скажімо, в модерновому мистецтві, більшість представників якого голосно заявила, що людина в цьому світі - самотня комаха, а людське життя недосконале і взагалі абсурдне.
Чи не найважливішою в добу Просвітництва була майже аксіоматична зараз, але революційна тоді ідея рівності усіх людей від народження.
Однак, основоположником Просвітительства вважають Шарля-Луї де Монтеск'е (1689-1755), вихідця із багатої дворянської родини. У головній своїй праці «Про дух законів» Монтеск'е розробив теорію конституційної монархіїта. розпо-ділу гілок влади. Ідеальною формою правління для такої країни, як Франція, він вважав монархію, об-межену конституцією, яка повинна була відбити розподіл влади на три гілки, які врівноважують одна одну: законодавчу (двопалатний парла-мент), виконавчу (король і призна-чувані ним міністри) і судову (не залежну від парламенту і короля). Таким чином філософ сподівався допомогти державі уникнути не-справедливостей деспотизму, який несе абсолютна монархія. Виступа-ючи проти абсолютизму, Монтеск'е проголосив основні принципи де-мократії: свобода слова, преси, зборів, віротерпимість, рівність усіх перед законом. Критикуючи фео-дальні порядки, Монтеск'е відкидав революцію і був прибічником ком-промісу (згоди) між підприємницт-вом і дворянством. До бідних граф Монтеск'е ставився із упереджен-ням, вважаючи, що до влади їх до-пускати не можна.
Справжнім «батьком» і головним представником Просвітительства був Франсуа Аруе (1694 - 1778), який писав під псевдонімом Воль-тер. Син паризького юриста, юний Вольтер відзначався вільнодум-ством і почуттям власної гідності, відтак зазнав чимало прикрощів у житті, зокрема, був ув'язненим у Бастилії (фортеця, потім-в'язниця в Парижі). Вийшовши на волю, Вольтер написав декілька літера-турних творів, які мали величезний успіх - так почалася його літератур-на слава. Він писав поеми, трагедії, вірші, які читачі приймали із захоп-ленням. Проживши три роки в Англії, він постав не тільки як літе-ратор, а й уславився як історик, філософ, публіцист. Великим про-світителем він став тому, що всі свої твори спрямував проти деспотизму, абсолютистської сваволі, проти фе-одальних порядків.
Вольтер був велетнем і за талан-том, і за суперечливістю в поглядах. Церкву, католицизм він мав за го-ловних ворогів, але наполягав на збереженні релігії для бідних, до яких ставився з недовірою. Полі-тичні погляди Вольтера відзначали-ся поміркованістю — він проповіду-вав реформу влади «згори» і трива-лий час вірив в ідею «освіченого аб-солютизму». Не чужими були для нього і республіканські думки. На-прикінці життя він дійшов виснов-ку, що Францію не омине революція.
Важливою подією розвитку Просвітительства став вихід у світ «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел». У 1751 - 1780 pp. було ви-дано 35 томів. У цьому виданні, яке поширювало антифеодальну кри-тику на всі галузі знань, брали участь Вольтер, Монтеск'е та бага-то інших учених. Душею і головним організатором цього видання був Дені Дідро (1713 - 1784), який до-тримувався думки, що добрі закони і розумне правління мають створи-ти справедливий суспільний лад.
Вважається, що жоден із французьких просвітителів не справив такого великого впливу на сучас-ників та на наступні покоління, як Жан-Жак Руссо (1712 -1778). Сек-рет надзвичайної популярності Рус-со полягав у тому, що, на відміну від тих ідеологів, які вважали власність споконвічним, «природним правом» людини, він вбачав у ній найперше порушення цих прав. Однак, твер-дячи, що приватна власність (зок-рема на землю) і породжена нею нерівність є головною причиною усіх суспільних негараздів, Руссо не пропонував знищити приватну власність, а пропонував досягти рівності у володінні нею.
Вже на початковому етапі розвит-ку особливу увагу французького Просвітительства привертає про-блема нової організації суспільства, заснованого на принципах гума-нізму. Це суспільство мало заміни-ти старий порядок. Монтеск'є і Воль-тер вірили в історичний прогрес.
Монтеск'є пропагував конституцій-ну монархію, а Вольтер покладав надії на короля-філософа. Просвітителі-енциклопедисти вважали при-роду людини основою майбутнього розумного ладу. Людина народ-жується вільною, але в умовах фео-далізму перебуває в кайданах, твер-див Руссо. Треба розбити ці кайда-ни, знищивши становий устрій і аб-солютистську державу. Після цього люди мусять добровільно обмежити свою свободу в ім'я «суспільного договору».
XVIII століття у Франції стало ча-сом появи творів комуністів-уто-пістів, які пропонували свій варіант побудови нового суспільства. Так, бідний парафіяльний священик Мельє (1664 -1729) в єдиному своє-му творі «Заповіті» писав про рішу-че знищення абсолютистського по-рядку і будівництво на його улам-ках ідеального суспільства, яке зас-новуватиметься на суспільній влас-ності та обов'язковій праці для всіх. Для цього, гадав Мельє, досить про-світити народ.
Г. Маблі (1709 - 1785) причиною всіх нещасть вважав приватну власність і мріяв про лад, заснова-ний на суспільній власності і пла-новому розподілі продуктів праці. Пропонуючи нові принципи, він різко критикував феодально-абсо-лютистські порядки.
Пошуки просвітителями та інши-ми мислителями способів кращої організації суспільства, їхні погля-ди на соціальні проблеми мали, без-умовно, прогресивне значення, ос-кільки ці погляди утверджували принципи гуманізму.
38 Реформи “освіченого абсолютизму” в монархії Габсбурґів
Після смерті Карла VI 1740 р. у Священній Римській імперії не було спадкоємця престолу за чоловічою лінією. Наступником імператора згідно з Прагматичною санкцією стала його 23-річна донька Марія-Терезія. Марії-Терезії одразу довелося вступити в боротьбу проти претендентів на престол (війна за австрійську спадщину). Незважаючи на скрутне становище, вона зуміла захистити своє право.
Невдачі Австрії у двох великих війнах (війна за Селезію з Пруссією та Семилітня війна проти Пруссії (1756—1763)) зробили для правлячих кіл очевидною невідкладність реформ. Ці реформи, здійснені в правління Марії-Терезії (1740 - 1780) і її сина Йосифа II (1780 - 1790), досить характерні для політики "освіченого абсолютизму".
Найбільш важливим із проведених заходів була військова реформа, необхідність якої відчувалася особливо гостро. Значно збільшувалася чисельність армії й вводилася однаковість у її комплектуванні.
Уряд приділив також дуже велику увагу фінансовій реформі. Прагнучи збільшити податкові надходження, Марія-Терезія видала закон про загальний прибутковий податок, від якого не були звільнені дворянство й церква.
Велике місце в заходах Марії-Терезії і Йосифа II займали судові реформи. Вони обмежили сеньйоральну сваволю відносно селян. Судові функції були оголошені винятковою прерогативою держави. Були розроблені нові карний і цивільний кодекси (1768 р.), скасовані судові катування (1776р.), обмежене застосування страти.
Частково ще за правління Марії-Терезії, і особливо за правління Йосифа II, в імперії був проведений ряд заходів, що значно обмежили привілеї католицької церкви: закриті численні монастирі, проведена часткова секуляризація церковних земель, єзуїти вигнані з австрійських володінь.
Реформи Марії-Терезії і Йосифа II анітрошки не послабили національних протиріч Габсбурзької монархії. Навпаки, вони ще більше загострили їх, погіршуючи правове положення не німецьких національностей.
39 Російське самодержавство XVIII ст.: ідеологічне обґрунтування, внутрішня і зовнішня політика
40 Війна за незалежність північноамериканських колоній Англії та утворення США
Війна за незалежність в Північній Америці була прямим наслідком наростаючих протиріч між метрополіями і колоніями, особливо переселенським, якими були американські колонії Англії. Колонії швидко набирали сили, прагнучи до економічної та політичної самостійності, метрополії ж продовжували бачити в них тільки джерела сировини і величезних доходів. У 1763 Англія заборонила, наприклад, самостійні переселення на землі, захоплені у Франції на Заході країни. Колоністи могли отримувати промислові товари тільки з Англії, за цінами, встановленими Англією, і продавати сировину тільки Англії.
У середині XVIII ст. в Північній Америці налічувалося 13 не залежних один від одного штатів (губерній), поділяються на більш дрібні адміністративні одиниці. Населення колоній перевищувала 1,5 млн. чол. Усі найважливіші справи в окремих колоніях і дрібних округах вирішувалися в зборах всіх повнолітніх громадян, а в головних містах штатів - у зборах виборних представників від округів, прилічених до цих штатах.
Колоніями управляли губернатори, які призначаються англійським королем. Британський уряд мало піклувалася про нужду колоністів в далекій Америці і не надавало їм ніяких прав.
Своєкорислива політика британського уряду, спроби насадити велике землеволодіння, обмежити волю підприємництва, сваволя губернаторів і королівських чиновників, насильницьке розміщення в американських колоніях зростаючих контингентів англійських військ, введення «гербового збору» - нового податку, яким обкладалися і торгові угоди, і документи, і газети , та оголошення. Все це викликало різке невдоволення англійських поселенців. Напруженість у відносинах між англійськими колоністами владою і вилилася у збройне зіткнення в Бостоні між місцевим населенням та англійськими військами в березні 1770 р., під час якого солдати вбили кілька людей. У наступному, 1771 р. в Північній Кароліні англійські війська знову відкрили вогонь по мирному населенню.
Англійський уряд розраховував жорстокістю придушити суспільне невдоволення у колоніях. Але це призвело до прямо протилежних результатів. У 1774 р. виникли перші партизанські загони борців за незалежність колоній. 19 квітня 1775 Поблизу Бостона відбулася перша битва між урядовими військами і партизанами. Регулярним малорухливим королівським військам партизани протиставили швидкість і ініціативу розсипалися на дрібні зєднання стрільців. Королівські війська зазнали великих втрат і змушені були безладно відступити.
Так розпочалася війна за незалежність американського народу. Одна за одною колонії почали проголошувати про відокремлення від Англії.
1775 р. у Філадельфії розпочав роботу Континентальний конгрес представників усіх колоній, що повстали проти Англії. Він прийняв рішення розірвати відносини з Англією і створити американську армію, до якої увійшли раніше створені партизанські загони. Головнокомандувачем армії було призначено багатого віргінського плантатора Джорджа Вашингтона, який брав участь у війні проти французів та індіанців і здобув репутацію здібного воєначальника.
4 липня 1776 р. Конгрес ухвалив Декларацію незалежності - заяву про відокремлення від Англії та цілковиту самостійність колишніх колоній, що об'єдналися в Сполучені Штати Америки. День 4 липня і нині є національним святом американського народу.
Автором Декларації був Томас Джефферсон - віргінський плантатор і адвокат, буржуазний демократ, один із найвидатніших діячів американської революції.
У Декларації проголошувалися загальна рівність і найвищий принцип верховенства народу або народовладдя. Однак Декларація не скасовувала рабства, не припиняла винищення корінного населення Америки - індіанців.
Війна американців з британськими військами велася зі змінним успіхом. Навесні 1776 р. британська армія в Америці поповнилася військами з метрополії та найманцями з німецьких князівств, її чисельність досягла 60 тис. осіб. Англійське командування планувало захопити Нью-Йорк і розгорнути наступ у долині р. Гудзон, щоб відрізати від повстанців американський Південь. До кінця року англійська армія мала значні успіхи, але в ніч на Різдво 2,5 тис. американських солдатів переправилися через р. Делавер і завдали поразки ворогу поблизу Трентона. Перемогою американців закінчилась і битва під Пристоном.
Восени 1778 р. армії Дж. Вашингтона вдалося розгромити сильну англійську армію поблизу Саратоги. Однак улітку 1780 р. англійці перейшли в наступ на Півдні й здобули низку перемог над американською армією. Проте становище колонізаторів погіршувалось, оскільки у США з'явився сильний союзник - Франція. У лютому 1778 р. було підписано франко-американський договір, який передбачав допомогу американцям озброєнням і військовими силами.
У січні 1781р. американська армія завдала поразки англійцям на Півдні. Влітку того ж року американські й французькі війська під командуванням Дж. Вашингтона змусили капітулювати англійську армію поблизу Йорктауна. Англія вичерпала свої резерви й у березні 1783 р. змушена була припинити бойові дії.
У вересні 1783 р. на Паризькому конгресі було підписано договір, який юридично закріпив американську незалежність. Англія визнала незалежність США і розширення їхніх територій на захід до річки Міссісіпі. У результаті революційної війни в США було ліквідоване колоніальне панування Англії та встановлено республіку.
41 Велика французька революція кінця ХVІІІ ст.: основні етапи та історичне значення
У XVIII ст. французькі королі володіли абсолютною (необмеженою) владою. Король міг установлювати та стягувати будь-які податки, видавати та скасовувати закони, оголошувати вій ну та укладати мир, вирішувати всі адміністративні та судові справи. Вершиною французького абсолютизму було правління Людовіка XIV (1638-1715 pp.). «Держава — це я», — любив повторювати він. Один з його наступників Людовік XVI (1754— 1793 pp.) говорив: «Це законно, тому що я хочу цього». Свавілля королівської влади, привілеї дворянства, феодальні побори та тяжкі податки, обмеження купівлі-продажу землі, внутрішні митниці, цехи, різноманітність одиниць вимірювання та ваги, відсутність політичних прав спричинили глибоке незадоволення абсолютної більшості населення на чолі з буржуазією.
З 26 млн. населення Франції лише 270 тис. (130 тис. представників духовенства + 140 тис. дворян) належало до привілейованого класу. Вищий прошарок духовенства формувався з родовитих дворян Відмітною ознакою дворянського стану були привілеї, пов'язані з його монопольним правом на землю. З 10 французів 9 голодували, з населення стягувалося 7 тис. загальнодержавних податків і повинностей.Наприкінці XVIII ст. буржуазія економічно зміцніла, але політичного впливу не мала. Це зближувало її, як і те, що вона несла на собі значний тягар податків, з міським плебсом, який у Франції називали санкюлотами (тобто ті, хто носить довгі штани, оскільки дворяни носили короткі штани з панчохами)Розкіш королівського двору (брат короля наробив боргів на 23 млн. ліврів, а королеву Марію-Антуанетту називали «мадам Дефіцит» — вона витрачала гроші, коли хотіла і на що хотіла) призвела до фінансової катастрофи. Король змушений був погодитись на скликання Генеральних штатів, які не збиралися вже 175 років (з 1614 p.). Ситуацію погіршувало зростання цін на продовольство із-за засухи (1785 p.), сильного граду (1788 p.), суворої зими (1788-1789 pp.). державний борг зріс з 1,5 млрд. у 1774 р. до 4,5 млрд. ліврів (1788 p.). Уряд спочатку вирішив поширити стягнення податків з духовенства та дворянства. Але збори нотаблів (принців, герцогів, архієпископів) різко запере чували проти цього. Таким чином, дворянство — опора монархії першим виявило непокору королю.5 травня 1789 р. король відкрив засідання Генеральних штатів. Місяць часу пішов на те, щоб перевірити законність обрання кожного депутата. 17 червня 1789 р. депутати третього стану (серед них було 200 юристів) проголосили себе та ту частину дворян і духовенства, які до них приєдналися, Національними зборами. Це означало, що вони мали право говорити від імені всієї нації.9 липня 1789 р. Національні збори проголошують себе Установчими зборами, тобто такими, які мають установити нові державно-правові інститути, розробити та затвердити конституцію держави. У Парижі почалося повстання, і 14 липня 1789 р. повсталі взяли фортецю-в'язницю Бастилію. Цей день вважається днем початку Великої французької революції. Фортецю зруйнували, а на її місці з'явилася табличка з написом: «Тут танцюють!». Створюється Національна гвардія, командуючим якої став герой війни за незалежність США маркіз Лафайєт.26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли «Декларацію прав людини і громадянина» — документ всесвітньо-історичного значення. У першій же статті підкреслювалося, що «люди народ жуються і залишаються вільними та рівними в правах...». Стаття 2 стверджувала, що «мета кожного державного союзу полягає в забезпеченні природних та невід'ємних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір гніту». Стаття 4 розкривала суть поняття свободи: «Свобода полягає в можливості робити усе, що не приносить шкоди іншому».У Декларації викладалися основи законності: нема злочину — нема покарання (ст. 7), презумпція невинності (ст. 9), принцип співрозмірності злочину і покарання. Декларація стверджувала рівність людей перед законом, суверенітет нації, виняткове право народу на створення законів, відповідальність посадових осіб, принцип розподілу властей (законодавча, виконавча, судова), рівномірне (відповідно до майнового становища громадян) обкладення податками. Заключна 17 стаття проголошувала святенність і недоторканність приватної власності. Знаменита триєдина формула «Свобода, рівність, братерство» навіки вкарбувалися в історію людства.У цей час значну роль у політичних подіях починають відігравати політичні клуби. Особливою популярністю користувався «Клуб друзів конституції», який збирався у приміщенні монастиря Святого Якова і тому став відомим як Клуб якобінців. Одним з найвпливовіших членів цього клубу був адвокат Максиміліан Робесп'єр, який мав прізвисько «Непідкупний». Члени цього клубу, частина яких вийшла з якобінців, проводили засідання в монастирі корділ'єрів, тому їх називали Клубом кордільєрів. Тут популярність здобули Дантон, Марат, Ебер, Шометт. Помір ковані якобінці утворили Клуб фейянів на чолі з Лафайєтом.21 червня 1791 р. король і королева спробували втекти з революційного Парижа, переодягнувшись у простий одяг. У при кордонному містечку Варенн вони були упізнані й повернені у столицю. Це зменшило монархічні настрої і збільшило республіканські.З вересня 1791 р. було прийнято першу Конституцію Франції. Законодавча влада мала належати Законодавчим зборам, а виконавча — королю; Виборче право було обмежене (з 26 млн. його отримали 4,5 млн. осіб).1 жовтня 1791 р. почали свою роботу Законодавчі збори. Значний вплив на вирішення питань мали Бріссо та представники департаменту Жиронда, тому вони ввійшли в історію як жирондисти. їм опонували представники групи «Гори» (монтаньяри). їх називали так тому, що вони зазвичай сиділи в залі засідань на верхніх лавах. Законодавчі збори розділилися на три політичні табори: «ліві» (тому що сиділи ліворуч від президії) — 135 депутатів (якобінці); болото (350 депутатів), які весь час сумнівалися і підтримували тих, хто сильніший; «праві» (250 депутатів) — конституціоналісти-монархісти, які вважали революцію закінченою. У цей час у Франції було скасовано становий поділ, спадкові титули, ліквідовано цехи, внутрішнє мито.Проти революційної Франції уклали союз Австрія, Пруссія та Великобританія (перша антифранцузька коаліція — усього їх було 7). Законодавчі збори звернулися до населення із закликом «Вітчизна в небезпеці!». До Парижа почали прибувати загони добровольців, один з яких приніс бойову пісню марсельського батальйону — «Марсельєзу», яку написав військовий інженер Руж де Ліль. її мотив став державним гімном Франції.У ніч на 10 серпня 1792 р. озброєні маси увірвалися до королівського палацу і заарештували короля. Було створено надзвичайний трибунал, а на площі Карусель збудовано гільйотину — винахід доктора Гільйотена — машину для відрубування голів.21 вересня 1792 р. обраний загальним голосуванням Національний конвент оголосив про скасування королівської влади й оголосив Францію республікою. У Конвенті було 200 жирондистів, 100 монтаньярів — інші 450 становили «болото». Короля судили, визнали винним у зраді на підставі знайдених у його сейфі документів. 21 січня 1793 р. короля стратили. День проголошення республіки — 21 вересня 1792 р. був оголошений днем «нової ери» — IV року Свободи, першого року Республіки.У Конвенті відбувся розкол. Жирондистів вивели з його скла ду, а згодом стратили. Почався третій етап революції. На першому етапі (1789-1792 pp.) при владі перебувала велика буржуазія, представлена фейянами. Середня буржуазія в особі жирондисті була при владі в 1792-1793 pp. Період 1792-1794 pp. ознаменувався переходом політичної влади в країні у руки дрібної буржуазії та її політичного крила — якобінців.Реальна влада зосереджувалася в Комітеті громадянського по рятунку на чолі з Робеспьером, Сен-Жюстом, Кутоном, Робесп'єр говорив, що «революційне правління — це деспотизм свободи проти тиранії». У короткий термін було створено потужну армію, яка розгромила інтервентів та роялістський і жирондистський заколоти. Виявили себе як талановиті полководці Гош, Ланн, Бонапарт. Було проведено аграрну реформу — закон, який оголошував про продаж земель емігрантів. Це забезпечило підтримку селянства. Здійснювався закон про «максимум цін». За спекуляцію загрожувала смертна кара.Проте в лавах революціонерів з'явились істотні розходження. Нова буржуазія стала згруповуватись навколо Дантона. Ебертисти критикували Комітет громадського порятунку за недостатню боротьбу з продовольчою кризою. Восени 1793 р. почався масо вий терор. Прихильники Робесп'єра пояснювали його необхідністю захисту «оточеного табору». Чіткої програми терору в них не було. Ебер на сторінках своєї газети прославляв «святу гільйотину». «Ворогів народу» зв'язували по 20-200 осіб і розстрілювали з гармат, топили в баржах у річках. Були страчені Ебер, Шометт, згодом Дантон. Друзі вмовляли Дантона втікати, але він відповів: «Не можна винести свою батьківщину на підошвах своїх чобіт». «Революція пожирає своїх дітей», — так висловився один із за суджених. Робесп'єр пропонує Конвенту новий закон про посилення терору. Ішлося про ліквідацію правосуддя. Для звинувачення не вимагалося жодних доказів, звинувачені позбавлялися права захисту. Смерті заслуговував кожен, хто «викликав падіння духу», «поширював неправдиві відомості» тощо. У в'язницях Парижа в цей час знаходилося 8 тис. ув'язнених. На гільйотину посилали по 50 осіб зразу. Загинув і сам автор цього «винаходу». Аналіз жертв терору свідчить, що дворяни становили серед них усього 9%. Інші — 91% — це рядові учасники революції, серед них 28% — селяни, 30% — робітники. Справжніх винуватців зловживань — 0,1 % .Проти Робесп'єра організовується змова. 27 червня 1794 р. його звинуватили в узурпації влади та тиранії. За день його стратили. Переворот 27 липня 1794 р. (9 термідора за новим революційним календарем) означав кінець революційної системи. Якобінський клуб було розгромлено. Почався «білий терор».
42 Наполеонівські війни та їхні наслідки
Бонапарту дісталася незавидна спадщина. Скарбниця була порожня. Французькі війська зазнали важкої поразки в Італії і в Єгипті. У Вандеї бушувало роялістське повстання. 25 грудня 1799 новий правитель Франції звернувся до союзників з мирними пропозиціями. На той час Росія вийшла з антифранцузької коаліції, проте Англія і Австрія розраховували, що і без російських військ їм вдасться добитися перемоги, і від мирних переговорів відмовилися.
Наполеонівські Війни 1799-1815, велися Францією та її союзниками в роки Консульства (1799-1804) і імперії Наполеона I (1804-1814,1815) проти коаліцій європейських держав.
Характер воєн
Хронологічно вони продовжували війни Великої французької революціі1789-99 і мали деякі спільні з ними риси. Будучи загарбницькими, вони, тим не менш, сприяли поширенню в Європі революційних ідей, підриву феодальних порядків і розвитку капіталістичних відносин. Вони велися в інтересах французької буржуазії, котра прагнула закріпити своє військово-політичне і торговельно-промислове панування на континенті, відтіснивши на другий план англійську буржуазію. Головними супротивниками Франції в ході наполеонівських війн були Англія, Австрія і Росія.
2-я антифранцузька коаліція (1798-1801)
Умовної датою початку наполеонівських воєн вважається встановлення у Франції в ході перевороту 18 брюмера (9 листопада) 1799 військової диктатури Наполеона Бонапарта, який став першим консулом. У цей час країна вже перебувала у стані війни з 2-го антифранцузької коаліцією, яку утворили в 1798-99 Англія, Росія, Австрія, Туреччина і Неаполітанське Королівство (1-а антифранцузька коаліція у складі Австрії, Пруссії, Англії і ряду інших європейських держав воювала проти революційної Франції в 1792-93).
Прийшовши до влади, Бонапарт направив англійському королю і австрійському імператору пропозицію розпочати мирні переговори, яке було ними відкинуто. Франція почала формувати на східних кордонах велику армію під командуванням генерала Моро. Одночасно на швейцарському кордоні в обстановці секретності йшло формування так званої «резервної» армії, яка і завдала першого удару по австрійським військам в Італії. Зробивши важкий перехід через перевал Сен-Бернар в Альпах, 14 червня 1800 в битві біля Маренго Бонапарт розгромив австрійців, що діяли під командуванням фельдмаршала Меласа. У грудні 1800 рейнська армія Моро розбила австрійців при Гогенліндене (Баварія). У лютому 1801 Австрія була змушена укласти з Францією мир і визнати її захоплення в Бельгії і на лівому березі Рейну. Після цього друга коаліція фактично розпалася, Англія погодилася в жовтні 1801 підписати умови прелімінарного (тобто попереднього) угоди, а 27 березня 1802 року було укладено Ам'єнський мирний договір між Англією, з одного боку, і Францією, Іспанією і Батавской республікою - з іншого.
Третій антифранцузька коаліція
Проте вже в 1803 війна між ними поновилася, а в 1805 була утворена 3-а антифранцузька коаліція у складі Англії, Росії, Австрії та Неаполітанського королівства. На відміну від попередніх, вона проголосила своєю метою боротьбу не проти революційної Франції, а проти завойовницької політики Бонапарта. Ставши в 1804 імператором Наполеоном I, він готував висадку французької експедиційної армії в Англію. Але 21 жовтня 1805 в Трафальгарській битві англійський флот на чолі з адміралом Нельсоном знищив об'єднаний франко-іспанський флот. Ця поразка назавжди позбавило Францію можливості змагатися з Англією на море. Проте на континенті наполеонівські війська брали одну перемогу за іншою: у жовтні 1805 австрійська армія генерала Мака без бою капітулювала при Ульмі; в листопаді Наполеон переможним маршем вступив до Відня; 2 грудня в Аустерлицком битві він розгромив об'єднані сили росіян і австрійців. Австрія знову була змушена підписати мир з Францією. За Пресбургського договором (26 грудня 1805) вона визнала наполеонівські захвати, а також зобов'язалася виплатити величезну контрибуцію. У 1806 Наполеон примусив Франца I скласти з себе титул імператора Священної Римської імперії німецької нації.
4-та і 5-а антифранцузские коаліції
Війну проти Наполеона продовжили Англія і Росія, до яких незабаром приєдналися Пруссія і Швеція, стурбовані посиленням французького панування в Європі. У вересні 1806 утворилася четвертий антифранцузька коаліція європейських держав. Через місяць, в ході двох боїв, в один і той же день 14 жовтня 1806 прусська армія була знищена: близько Ієни Наполеон розбив частини князя Гогенлое, а при Ауерштедтом маршал Даву розгромив основні прусські сили короля Фрідріха-Вільгельма і герцога Брауншвейзького. Наполеон урочисто в'їхав до Берліна. Пруссія була окупована. Що рухалася на допомогу союзникам російська армія зустрілася з французькою спочатку поблизу Пултуськ 26 грудня 1806, потім у Прейсіш-Ейлау 8 лютого 1807. Незважаючи на кровопролитну, ці битви не дали переваги жодної з сторін, але в червні 1807 в битві при Фрідланде Наполеон отримав перемогу над російськими військами, якими комадовал Л. Л. Бенігсен. 7 липня 1807 посередині річки Німан на плоту відбулося побачення французького та російського імператорів і був укладений Тильзитский світ, за яким Росія визнавала всі завоювання Наполеона в Європі і приєднувалася до проголошеної ним в 1806 «Континентальної блокади» Британських островів. Навесні 1809 Англія і Австрія знову об'єдналися в п'ятий антифранцузьку коаліцію, але вже в травні 1809 французи вступили до Відня, а 5-6 липня в битві біля Ваграма австрійці знову зазнали поразки. Австрія погодилася сплачувати контрибуцію і приєднувалася до континентальної блокади. Під владою Наполеона виявилася значна частина Європи.
Причини військових успіхів Франції
Франція мала найбільш досконалої для свого часу військовою системою, народженої ще в роки Французької революції. Нові умови рекрутування в армію, постійну увагу воєначальників, і насамперед самого Наполеона, до бойового духу солдатів, підтримання у них високої військової підготовки і дисципліни, гвардія, сформована з солдатів-ветеранів, - все це сприяло перемогам Франції. Важливу роль зіграв військовий талант знаменитих наполеонівських маршалів - Бернадота, Бертьє, Даву, Журдан, Ланна, Макдональда, Массена, Моро, Мюрата, Нея, Сульт та ін Сам Наполеон Бонапарт був найбільшим полководцем і теоретиком військової справи.
Потреби наполеонівської армії забезпечувалися підкореними країнами Європи та державами, які перебували в політичній залежності від Франції, - вони, наприклад, формували частини допоміжних військ.
Перші поразки Франції. Кінець французької експансії
Нараставшее в Європі національно-визвольний рух набув найбільшого розмаху в Іспанії і в Німеччині. Проте доля імперії Наполеона була вирішена під час його походу в Росію. Під час Вітчизняної войни1812 стратегія російської армії, керованої фельдмаршалом М. І. Кутузовим, партизанський рух сприяли загибелі більш ніж 400-тисячному «Великої армії». Це викликало нове піднесення національно-визвольної боротьби в Європі, в ряді держав стало створюватися народне ополчення. У 1813 утворилася друга антифранцузька коаліція, куди увійшли Росія, Англія, Пруссія, Швеція, Австрія і ряд ін держав. У жовтні 1813 в результаті «битви народів» під Лейпцигом від французів була звільнена територія Німеччини. Наполеонівська армія відійшла до кордонів Франції, а потім була розгромлена на своїй землі. 31 березня війська союзників вступили в Париж. 6 квітня Наполеон I підписав зречення від престолу і був висланий з Франції на острів Ельбу.
Кінець наполеонівських воєн
У 1815, під час знаменитих «Ста днів» (20 березня - 22 червня), Наполеон зробив останню спробу повернути собі колишню владу. Поразка в битві при Ватерлоо (Бельгія) 18 червня 1815, завдану йому військами сьомий коаліції під командуванням герцога Веллінгтона й маршала Блюхера, завершило історію наполеонівських воєн. Віденський конгрес (1 листопада 1814 - 9 червня 1815) вирішив долю Франції, закріпивши переділ територій європейських країн в інтересах держав-переможців. Визвольні війни, які велися проти Наполеона, було неминуче пов'язані з частковим відновленням феодально-абсолютистських порядків у Європі («Священний союз» європейських монархів, укладений з метою придушення національно-визвольного і революційного руху в Європі).
43 Віденський конгрес: учасник та рішення
Віденський конгрес (вересень 1814 р. - травень 1815 р. ) завершив період наполеонівських війн і започаткував нову систему міжнародних відносин в Європі, привів до створення системи союзів, метою яких була реставрація Й підтримка монархічних правлінь. Водночас країни-переможниці намагалися максимально задовольнити власні інтереси за рахунок територіальних надбань і суттєво перекроїти карту Європи.
На початку вересня 1814 р. до Відня почалось, як казали сучасники, "переселення всієї Європи". Сюди з'їжджалися імператори й королі, міністри, повноважні спостерігачі й представники, запрошені й ті, хто їхав за власним бажанням. На конгрес прибули представники більш як 200 європейських держав (усіх, крім Османської імперії) - від великих держав до мікроскопічних князівств у декілька квадратних кілометрів, ті, хто збирався вирішувати долі народів, і ті, хто чекав цих рішень.
Для монархів і послів, які приїхали до Відня, щодня влаштовувалися бали, спектаклі, полювання, прогулянки. Але конгрес, який "працював" майже рік, для ділових засідань не збирався ні разу. Подейкували, що він не засідає, а танцює.
Усі справи на Віденському конгресі вирішував "комітет чотирьох" із представників країн-переможниць - Англії, Росії, Австрії та Пруссії. Господар, австрійський імператор Франц, у справи конгресу практично не втручався. Він прагнув тільки одного: взяти реванш за всі поразки й приниження, яких зазнав від Наполеона. Вирішення всіх проблем він поклав на свого канцлера Меттерніха - людину талановиту й енергійну.
Російську делегацію очолював імператор Олександр І, якого Наполеон якось назвав "хитрим візантійцем". Його вплив і авторитет були величезними, як величезними були військові сили Росії. На конгресі російський імператор був дуже активним, гнучким, але непохитним, коли йшлося про захист інтересів Росії, як він іх розумів.
Прусський король Фрідріх-Вільгельм ПІ справами конгресу не переймався, поринувши в гулянки і надавши повну свободу дій своєму канцлерові.
Англійську делегацію очолював лорд Касльрі - міністр закордонних справ. Він вирізнявся холодною ввічливістю, стриманістю, коректністю. Про нього казали, що Касльрі був найбільш європейським з усіх англійських міністрів і зберігав спокій за будь-яких обставин.
Делегацію Франції, яка прибула до Відня незадовго до відкриття конгресу, очолював Шарль-Моріс Талейран, безпринципність і цинізм якого не знали меж. Він служив і якобінцям, і Наполеонові, і Людовіку XVIII, зраджуючи всіх. Один із найвидатніших дипломатів свого часу, майстер тонкої дипломатичної інтриги, він прибув до Відня, щоб захищати інтереси нової Франції перед обличчям монархів старої Європи. І робив це з великою майстерністю. Він зумів пересварити союзників, унаслідок чого Франція, Англія та Австрія об'єдналися проти Росії та Пруссії.
4. Рішення конгресу
Віденський конгрес зосередив свою увагу на проблемах мирного врегулювання в Європі. Одначе щодо цього питання між його учасниками виникли гострі протиріччя. Росія вбачала своє головне завдання у приєднанні герцогства Варшавського, проти чого рішуче виступили Англія та Австрія. Олександр І пообіцяв відновити в Польщі місцеві закони і прийняти конституцію. Намагаючись зберегти суперництво в Європі двох сильних, держав - Австрії та Пруссії, які виконували б роль противаги, Росія підписала таємну угоду з Пруссією про передачу їй Саксонії, де находилися російські війська.
Аби не допустити зміцнення союзу Росії та Пруссії, Англія, Австрія і Франція підписали у грудні 1814 р. таємний договір про спільні дії. Австрійський канцлер Меттерніх намагався зміцнити плив віденського уряду на німецькі держави та був противником їхнього об'єднання. Це влаштовувало також Англію і Францію. Лондон бажав закріпити за собою загарбані під час наполеонівських війн французькі, іспанські й голландські колонії, виношував ідею з'єднання Голландії та Бельгії в Нідерландське королівство. Після тривалих дискусій було вироблено загальні принципи, на яких будувалася нова модель міжнародних відносин: створення бар'єра навколо Франції, що в разі будь-яких ускладнень давав би можливість ізолювати її; збереження того балансу сил, що склався в Європі; країни - члени антифранцузької коаліції мали отримати компенсацію за участь у боротьбі проти Наполеона; основою повоєнного устрою Європи повинен був стати принцип легітимізму (законності), що означало відновлення кордонів держав та їхнього політичного устрою станом на 1792 р. Підсумковий акт Віденського конгресу було підписано у травні 1815 р. Згідно з ним до Росії відійшла частина Польщі з Варшавою, за нею зберігалися приєднані раніше Фінляндія та Бессарабія. До Росії також перейшли українські землі Холмщина та Підляшшя, які були у складі Австрії після третього поділу Польщі. Росія, своєю . чергою, повернула Австрії східну частину Галичини - Тернопільський край, що його Наполеон подарував Олександру І у 1809 р. Англія закріпила за собою о. Мальту в Середземному морі, Капську колонію на півдні Африки та острів Цейлон. Частина території Саксонії та Рейнська область переходили до Пруссії. Німецькі держави і деякі володіння Австрії утворювали Німецький союз, до складу якого входило 38 дрібних держав та вільних міст. Керівна роль у ньому належала Австрії. Вона відновила свою владу над Ломбардією та отримала Венецію. Зміцніло Сардинське королівство, до складу якого включили Савойю, Ніццу і територію Генуезької республіки. Відновлювалися Папська область та Неаполітанське королівство. Бельгію та Голландію було об'єднано в незалежне Нідерландське королівство. Із 19 кантонів утворилася Швейцарська конфедерація, яка проголосила вічний нейтралітет. Норвегія об'єдналася зі Швецією. До Данії відійшли Шлезвіг та Гольштейн.
Отже, в Європі встановили нові кордони, зберігши роздрібненість Німеччини та Італії.
Францію повернули до тих кордонів, що були на початку революції. На неї наклали контрибуцію в 700 млн франків. 53 суходільні та морські фортеці Франції протягом трьох років були зайняті 150-тисячним військом союзників. Францію змусили видати союзникам військовий флот.
44 Поділи Речі Посполитої: причини, учасники, наслідки
Поділи Польщі – це ліквідація Польсько-Литовської держави (Речі Посполитої) наприкінці XVIII ст. шляхом поділу його земель між Росією, Австрією і Пруссією. У XVIII ст. Річ Посполита переживала економічний і політичний занепад. Її роздирала боротьба партій, якій сприяв застарілий державний лад: виборність і обмеженість королівської влади, право liberum veto, коли будь-який член сейму (вищого представницького органу управління) міг заблокувати прийняття рішення, підтриманого більшістю. Сусідні держави – Росія, Австрія, Пруссія – все частіше втручалися в її внутрішні справи: виступаючи в ролі захисників польської конституції, вони перешкоджали політичним реформам, спрямованим на зміцнення монархічної системи, вони також вимагали врегулювання дисидентського питання – надання православному і лютеранському населенню Речі Посполитої тих же прав, що й населенню католицьким. У 1764 р. Росія ввела свої війська до Польщі і змусила конвокаційний сейм визнати рівноправність дисидентів і відмовитися від планів скасування liberum veto. У 1768 р. за підтримки католицьких держав Австрії та Франції частина магнатів і шляхти утворила в Барі (Поділля) на чолі з кам’янецьким єпископом А.-С. Красінським конфедерацію проти Росії та її ставленика короля Станіслава Августа Понятовського (1764-1795); метою її був захист католицької релігії і польської конституції. Під тиском російського посланника М.В. Рєпніна польський сенат звернувся за допомогою до Катерини II. Російські війська вступили до Польщі та в ході кампаній 1768-1772 рр. завдали ряд поразок армії конфедератів.
За пропозицією Австрії і Пруссії, що побоювалися захоплення Росією всіх польсько-литовських земель, 17 лютого 1772 р. був здійснений Перший розділ Речі Посполитої, в результаті якого вона позбулася ряду важливих прикордонних територій: до Росії відійшли Південна Ліфляндія з Дінабургом, східна Білорусія з Полоцьком, Вітебськом і Могильовом і східна частина Чорної Русі (правобережжя Західної Двіни і лівобережжя Березини); до Пруссії – Західна Пруссія (Польське Помор’я) без Гданська і Торуня і невелика частина Куявії і Великої Польщі (округ р. Нетце); до Австрії – велика частина Червоної Русі з Львовом і Галичем і південна частина Малої Польщі (Західна Україна). Розділ був схвалений сеймом 1773 р. Події 1768-1772 рр. призвели до зростання патріотичних настроїв у польському суспільстві, які особливо посилилися після початку революції у Франції (1789). Партія «патріотів» на чолі з Т. Костюшком, І. Потоцьким і Г. Коллонтай домоглася створення Постійної ради, яка замінила сенат, що дискредитував себе, реформування законодавства та податкової системи. На чотирирічному сеймі (1788-1792) «патріоти» здобули перемогу над проросійською «гетьманською» партією; Катерина II, зайнята війною з Османською імперією, не могла надати дієву допомогу своїм прихильникам. 3 травня 1791 р. сейм схвалив нову конституцію, яка розширила повноваження короля, закріпила престол за Саксонською династією, заборонила створювати конфедерації, ліквідувала автономію Литви, скасувала liberum veto і затвердила принцип прийняття сеймових рішень за принципом більшості. Політичну реформу підтримали Пруссія, Швеція і Великобританія, які прагнули не допустити надмірного посилення Росії. 18 травня 1792 р., після закінчення російсько-турецької війни, Катерина II виступила з протестом проти нової конституції і закликала поляків до громадянської непокори. У той же день її війська вторглися до Польщі, а прихильники Росії на чолі з Ф. Потоцьким та Ф. Браницьким утворили Торговицьку конфедерацію і оголосили всі рішення Чотирирічного сейму недійсними. Надії «патріотів» на Пруссію не виправдалися: прусський уряд вступив у переговори з Катериною II про новий розділ польських земель. У липні 1792 р. король Станіслав Август приєднався до Конфедерації і видав указ про розпуск своєї армії. Російські війська розбили литовське ополчення і зайняли Варшаву.
13 січня 1793 р. Росія і Пруссія підписали таємну угоду про Другий поділ Речі Посполитої, його умови були оголошені полякам 27 березня в волинському містечку Полонному: Росія отримала Західну Білорусію з Мінськом, центральну частину Чорної Русі, Східне Полісся з Пінськом, Правобережну Україну з Житомиром, Східну Волинь і більшу частину Поділля з Кам’янцем і Брацлавом; Пруссія – Велику Польщу з Гнєзно та Познанню, Куявію, Торунь і Гданськ. Розділ був схвалений Німим сеймом у Гродно влітку 1793 р., який також прийняв рішення про редукції (скорочення) польських збройних сил до 15 тис. Територія Речі Посполитої скоротилася вдвічі. У результаті Другого поділу країна потрапила в повну залежність від Росії. У Варшаві та ряді інших польських міст були поставлені російські гарнізони. Політичну владу узурпували лідери Торговицької конфедерації. Вожді «патріотів» втекли у Дрезден і стали готувати виступ, сподіваючись на допомогу революційної Франції. У березні 1794 р. на південному заході Польщі спалахнуло повстання, очолене Т. Костюшком та генералом А. І. Мадалінським. 16 березня в Кракові Т. Костюшко був проголошений диктатором. Жителі Варшави і Вільно вигнали російські гарнізони. Прагнучи забезпечити широку народну підтримку національного руху, Т. Костюшко видав 7 травня Поланецький універсал, що скасував особисту залежність селянства і значно полегшив їх повинності. Однак сили виявилися надто нерівними. У травні до Польщі вторглися пруссаки, потім австрійці. Наприкінці весни – влітку 1794 р. повсталим вдавалося успішно стримувати інтервентів, проте у вересні, після того як на чолі російської армії став енергійний О.В. Суворов, ситуація змінилася не на їх користь. 10 жовтня царські війська розгромили поляків під Мацеєвичами; Т. Костюшко потрапив у полон, 5 листопада О.В. Суворов примусив капітулювати Варшаву, повстання було придушене.
У 1795 р. Росія, Австрія і Пруссія здійснили Третій, остаточний, поділ Речі Посполитої: до Росії відійшли Курляндія і Семігалія з Мітавою та Лібавою (сучасна Південна Латвія), Литва з Вільно і Гродно, західна частина Чорної Русі, Західне Полісся з Брестом і Західна Волинь з Луцьком; до Пруссії – основна частина Підляшшя та Мазовії з Варшавою; до Австрії – Південна Мазовія, Південне Підляшшя та північна частина Малої Польщі з Краковом і Любліном (Західна Галичина). Станіслав Август Понятовський зрікся престолу. Польсько-Литовська держава припинила своє існування.
45 Промисловий переворот в Англії: причини та наслідки
Батьківщиною першого промислового перевороту була Англія — в останнійтретині XVIII — середині XIX ст.
Причини:
накопичення капіталу;
знищення класу селянства і повний перехід сільського господарства на шляхкапіталізму;
Англійська буржуазна революція;
створення колоніальної імперії (до середини XIX ст.);
створення армії найманих робітників.
Розпочався промисловий переворот у текстильній промисловості, і перш за все вбавовняній галузі. Потіснивши дороге сукно, бавовняна тканина, виготовлена з допо-могою нових машин, стала більш дешевою та якісною. Саме вона змогла забезпечитияк власний значний попит, так і витіснити конкурентів на світовому ринку.
Саме ткацтво стало об'єктом удосконалень та винаходів. Розпочався промисло-вий переворот з того, що у 1733 р. механік Джон Кей винайшов найпростіший ткаць-кий верстат з літаючим човником. Винахідником — ткачем Джеймсом Харгрівсом у1765 р. була винайдена механічна прялка «Дженні», на якій можна було працюватиспочатку на 8, а потім на 80 веретенах. У 1769 р. була сконструйована «ватерна маши-на Хайса», яка приводилася в рух водою. В останній третині XVIII ст. С. Кромптонстворив «мюль-машину», яка базувалася на принципах роботи прядки «Дженні», алевиготовляла тонку і міцну бавовняну пряжу. Вона поширилася у виробництві і сталатехнічною основою механізованого прядіння.
Процеси ткацтва деякий час відставали від механізованого прядіння, але ця невід-повідність була ліквідована винаходом механічного ткацького верстата Е. Картрайтау 1785 р. Він заміняв роботу 40 ткачів. Так в англійській промисловості з'явилисяперші машини і фабрики. У 60-80-х роках XVIII ст. вони з'явилися в інших галузяхпромисловості.
Епохальне в історії промисловості значення мав винахід шотландського механікаДжеймса Уатта, який у 1769 р. винайшов першу парову машину. У 1782 р. Дж. Уаттудосконалив її, і з цього часу парова машина стала основним джерелом енергії бри-танської текстильної промисловості. Це дало змогу широко використовувати вугілляяк основне паливо, ліквідувало залежність від водяного двигуна, відкрило для про-мисловості нові регіони країни.
Застосування машин прискорило розвиток металургії, вугільної промисловості.Виникло машинобудування, основу якого складали винахід і широке застосуваннятокарного верстата та свердлильної машини. Зростання промислового виробництвазумовило появу нових досконаліших та швидкісних транспортних засобів. Наявністьпарової машини зробила можливим її застосування на залізничному і морськомутранспорті. У 1812 р. в Англії пущено пароплав на р. Клайд. У той же час розпочалисяексперименти на залізницях. Р. Тревтик збудував декілька моделей парових повозок.Продовжив його пошуки Дж. Стефенсон, який створив самохідну паросилову установ-ку на основі стаціонарної парової машини. Локомотив Стефенсона у 1829 р. пройшовперші випробування і розвивав швидкість 22 км/год. У 1830 р. була збудована перша вАнглії та світі залізниця, яка з'єднала Манчестер і Ліверпуль та мала велике господар-ське значення. Будівництво залізниць викликало докорінні зміни в економіці Англії,створивши стабільні комунікації між різними районами та галузями промисловості.
Промисловий переворот змінив економічну географію Англії. Виникли нові про-мислові райони, які спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів і про-дуктів. Значно зросли обсяги промислового виробництва. На середину XIX ст. країнаперетворилася у «майстерню» світу, виробляючи близько половини світової промис-лової продукції, і зайняла виняткове становище в світовому господарстві й міжна-родній політиці.
Промислово-торговій гегемонії Англії сприяла економічна політика держави. До40-х років XIX ст., коли індустріалізація ще не була завершена, в Англії пануваливисокі митні збори на іноземні товари. Коли ж англійська промисловість наскількизміцніла, що перестала боятися іноземної конкуренції, буржуазія проголосила необ-межену свободу торгівлі — так зване фрітредерство (від «фрі тред» — вільна торгів-ля). Його суть полягала в повному звільненні від мита майже всіх товарів, що заво-зилися в Англію, і була розрахована на взаємне сприяння, тобто зустрічну відміну чизначне скорочення мита на ввіз англійських товарів в інші країни. Це забезпечувалоВеликобританії як вільний збут за кордоном своїх товарів, так і дешеву імпортну си-ровину та продовольство.
Перемога машинного виробництва в Англії дала поштовх до формування соці-альної структури індустріального суспільства. Промисловий пролетаріат становив45,5% зайнятого населення. Урбанізація перетворила Великобританію на країну місті фабричних поселень. На кінець XIX ст. у містах проживало майже 75% населення.
46“Весна народів” 1848–1849 рр. у Європі: реґіональні особливості
У 1848-1849 рр. майже вся Європа була охоплена новою хвилею революцій і повстань. У січні-лютому 1848 р. спалахнули революції в Італії та Франції, потім заворушення поширилися на Німеччину й Австрійську імперію. Події "весни народів", як називали ці революції сучасники, розвивалися в специфічних для кожної країни умовах. Прикметним було те, що у більшості країн революціонери надихалися національними ідеями.
Населення Франції боролося за реформу виборчої системи і розширення кола виборців. Однак, уряд зайняв жорстку позицію і відмовився йти на будь-які поступки. Відповіддю на це стало повстання у Парижі. "Король-громадянин" Луї-Філіпп зрікся престолу і покинув країну. 25 лютого 1848 р. у Франції було проголошено Другу республіку і сформовано Тимчасовий уряд. Він прийняв закон про загальне виборче право для усіх чоловіків.
У лютому 1848 р. після перших повідомлень про те, що у Франції ліквідовано монархію, розпочалися заворушення у Німеччині. Під час цих подій вперше було висунуто ідею створення загальногерманського представницького органу, який повинен був вирішити питання про об'єднання Німеччини. Для вироблення загальнонімецької конституції і створення нових органів влади було проведено вибори до загальнонімецького парламенту, який працював у Франкфурті від травня 1848 до червня 1849 р. В цей період у багатьох районах Німеччини розгортався рух на підтримку прийняття конституції. Незважаючи на те, що у березні 1849 р. франкфуртський парламент прийняв конституцію об'єднаної Німеччини, здійснити об'єднання країни парламентським шляхом не вдалося.
Революційні виступи у Відні, столиці Австрійської імперії, також розпочалися після того, як надійшло повідомлення про ліквідацію монархії у Франції. Під тиском повсталого народу імператор Фердинанд І погодився надати конституцію і скликати Установчі збори. Одночасно з подіями у Відні в Австрії розпочалися національно-визвольні виступи. Революція охопила Угорщину. У Празі активізувалися чеські ліберали. Хорвати заявили про намір створити власну державу. Розпочалося повстання в австрійських володіннях в Італії. Австрійський уряд для придушення цих виступів використовував міжнаціональні протиріччя та іноземну допомогу.
Революції в Італії розпочалися з повстання на о. Сицилія в січні 1848 р. У деяких з італійських держав у роки революції було прийнято конституції. У березні 1848 р. відбулися народні повстання в Мілані та Венеції, внаслідок чого австрійські війська залишили більшу частину Північної Італії. Проте, незабаром національно-визвольний рух був придушений французькими та австрійськими інтервентами. У Північній Італії поновились абсолютистські порядки і влада австрійців.
Революції 1848-1849 років у Європі завершилися поразкою. Лютнева революція 1848 р. у Франції позбавила влади короля Луї-Філіппа, але не призвела до встановлення міцної республіки. У Німеччині, Австрії та Італії національні рухи не змогли досягти поставленої мети. Проте, незважаючи на це, революції не минули безслідно. Чимало революційних завоювань у тій чи іншій формі збереглися. Конституційний устрій у державах Європи став правилом, а не виключенням. У більшості європейських країн було остаточно ліквідовано давні феодальні повинності селян.
Правлячим колам держав Європи після поразки революцій не вдалося відновити старі порядки. Революції показали неможливість продовження політики Священного союзу. Окремі монархи стали пристосовувати ідеї національно-визвольних рухів до своїх інтересів.
47 Становлення незалежних держав на Балканському півострові у ХІХ − на поч. ХХ ст.
Остання чверть XIX - початок XX ст. були доленосними для слов'янських народів Південно-Східної Європи.
У той період розгорнувся новий етап національно-визвольної боротьби поневолених народів Східної та Південно-Східної Європи проти Австро-Угорської монархії, Османської та Російської імперій. Найуспішнішою була боротьба проти османського панування. Це було зумовлено слабкістю Османської імперії та зацікавленістю великих держав у розподілі її володінь. Започаткувало новий етап повстання проти османського панування, яке вибухнуло 1875 р. в Боснії та Герцеговині. У квітні 1876 р. воно охопило Болгарію. Одним із його керівників був Христо Ботев. Повстанці мужньо бились, але сили були занадто нерівними.
Придушуючи повстанський рух, турецькі війська не жаліли ні дітей, ні жінок, ні старих. Знищували цілі селища. Звірства турків викликали обурення в усьому світі. Влітку 1876 р. Сербія і Чорногорія оголосили війну Туреччині.
З патріотичного піднесення слов'янських народів вирішила скористатися Росія для свого утвердження на Балканах. У квітні 1877 р. Росія оголосила війну Османській Імперії; влітку 1877 р. російська армія форсувала Дунай, оволоділа більшою частиною Болгарії. Основні бої розгорнулися в районі фортеці Плевни й на Шипкинському перевалі.
У січні 1878 р. російська армія перейшла Балканські гори і стрімко рушила на Стамбул. Успішні бойові дії розгорталися також і на Кавказі: російська армія оволоділа фортецями Баязет, Ардаган, Карс.
У війні на боці Росії виступали Сербія, Чорногорія, Румунія.
На перешкоді російських планів стали інші великі держави, зокрема Австро-Угорщина та Англія, які зажадали припинення бойових дій. Росія, опинившись перед загрозою великої війни, уклала з Османською імперією у містечку Сан-Стефано попередній мир.
Згідно зі Сан-Стефанським миром утворювалася Болгарська держава. Чорногорія, Сербія, Румунія отримували повну незалежність і територіальні придбання. Росії дісталися Південна Бессарабія, Карська область і велика контрибуція.
Одностороннє зміцнення становища Росії на Балканах викликало невдоволення інших великих держав. Улітку 1878 р. в Берліні скликали міжнародний конгрес, на якому було переглянуто умови Сан-Стефанського договору.
Згідно з Берлінським трактатом лише Північна Болгарія отримала державність, інша її частина залишалась у складі Османської імперії. Сербія і Чорногорія втратили частину територій, що були здобуті під час вгини. Боснію та Герцеговину окупувала Австро-Угорщина, Англія захопила Кіпр.
Сербію 1882 р. було проголошено королівством із династією Обреновичів, яка орієнтувалася на Австрію.
Румунію теж було проголошено королівством. Обидві держави були аграрними, в них зберігалися значні феодальні пережитки.
Найвідсталішою в економічному й політичному аспектах серед країн регіону була Чорногорія, де зберігалися навіть патріархальні пережитки.
Війна та Берлінський конгрес не вирішили проблем Балкан. Значні території, населені слов'янами, залишалися під владою Османської імперії, Австро-Угорщини та Росії, що згодом при- звело до нових гострих міжнародних криз.
2. Болгарія
Новоутворена Болгарська держава стала конституційною монархією з найдемократичнішою на той час конституцією. На трон зійшов принц Фердинанд із німецької династії Кобургів. Було ліквідовано поміщицьке землеволодіння і феодальні пережитки. Провідне становище у промисловості посів німецький та австрійський капітал. Згодом відбулося об'єднання Північної та Центральної Болгарії. У 1908 р. країну було проголошено царством.
У 1900-1910 pp. Болгарія переживала економічне піднесення. Вартість випущеної продукції зросла втричі. Кількість великих підприємств збільшилася з 283 до 537.
3. Сербія
Основу економіки Сербії становило сільське господарство, в якому було зайнято 80% населення. Промисловість була розвинена слабо і до того ж контролювалась австрійським капіталом.
На початку століття в країні існував проавстрійський деспотичний режим короля Александра Обреновича. Чинність конституції було припинено, парламент розігнано. Почався перегляд ліберальних законів про політичні партії, політичні свободи тощо. Усе це, а також одруження короля з жінкою сумнівної репутації призвело до перевороту, здійсненого патріотично налаштованими офіцерами у травні 1903 р.
Престол дістав Петар І (1903-1921 pp.) з династії Карагеоргієвичів, який очолював країну в найвідповідальніші періоди історії Сербії, а саме під час Балканських війн, Першої світової війни, утворення Югославії.
Доступившись до влади, новий король почав проводити протекціоністську політику, яка сприяла формуванню власної промисловості й національної буржуазії, а в зовнішній політиці - орієнтуватися на Росію..
Новий курс викликав напруженість у відносинах з Австро - Угорщиною. У 1906 р, між двома країнами розпочалася "митна війна", яка завершилася перемогою Сербії та укладенням рівноправної торговельної угоди. У 1908 р. Сербія та Австро-Угорщина опинилися на межі війни через анексію Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини. Лише те, що Росія тоді не змогла б надати допомогу, змусило Сербію утриматися від розгортання бойових дій.
Боснійська криза прискорила створення союзу у 1912 р. між Сербією, Болгарією, Грецією та Чорногорією, спрямованого проти Туреччини.
 
4. Чорногорія
У цій незалежній балканській державі була абсолютна монархія. Правив там князь Петро ІІ Негош (1860-1918). Чорногорія вважалася найвідсталішою країною Європи, де ще лишалися патріархальні відносини. Незначна промисловість перебувала в руках італійського та австрійського капіталу. Державний бюджет формувався на основі російських субсидій.
На початку століття через відверте невдоволення родової (племінної) знаті князь був змушений вдатися до реформ.
Наприкінці 1905 р. було скликано скупщину, що прийняла конституцію, згідно з якою в Чорногорії встановлювалася спадкова монархія. Вся влада зосередилася в руках князя. Скупщина стала дорадчим органом. У 1908 р. Чорногорія анулювала статті Берлінського трактату про нагляд Австро-Угорщини над Чорногорським узбережжям Адріатичного моря. Чорногорія була найнадійнішим союзником Сербії. У 1910 р. Чорногорію проголосили королівством.
5. Македонія
її територія, заселена слов'янами, була єдиною, яка повністю залежала від Туреччини. Населення Македонії не мало чітко вираженої національної свідомості {за мовою та культурою близьке до болгар, хоча на той час уже почало усвідомлювати свою самобутність і вважати себе македонцями).
Характерною рисою життя Македонії початку XX ст. стала масова еміграція.
Більшість населення становили селяни, але вся земля належала турецьким землевласникам.
У 1893 р. було створено Внутрішню македонську революційну організацію (ВМРО), яка виступала за автономію в складі Туреччини. У статуті організації, прийнятому 1896 p., проголошувався принцип: "Македонія - для македонців"; визначалася мета боротьби: повстанням домогтися автономії в рамках гіпотетичної балканської федерації. Згодом ВМРО стала називатися Внутрішньою македонсько - однинською революційною організацією (ВМОРО).
У січні 1903 р. проболгарськї діячі ВМОРО ініціювали підготовку повстання, яке мало б привернути увагу світової громадськості до цього регіону і в такий спосіб інтернаціоналізувати конфлікт на Балканах.
У червні 1903 р. повсталі оволоділи м. Крушево і проголосили республіку. Восени турецькі війська придушили повстання. Проте воно привернуло увагу громадськості Європи до проблем Македонії.
У 1908 р. у ВМОРО стався розкол. Частина членів підтримала молодотурецьку революцію, сподіваючись на те, що Туреччина надасть Македонії автономію. інші утворили клуби, які орієнтувалися на Болгарію, Сербію, Грецію.
6. Словенія
Входячи до складу Австро-Угорщини, за рівнем економічного розвитку словенські землі були найбільш розвиненими з- поміж слов'янських земель. У політичному аспекті словенські землі були роздроблені, позбавлені політичної автономії та піддавались онімеченню. Скрізь створювались австрійські школи і клуби. Під загрозою опинилося саме існування словенської нації.
На початку XX ст. захисником самобутності словенців стала церква. Ще 1894 р. було створено Католицьку національну партію (з 1905 р. - Словенська народна партія).
7. Хорватія
Після реорганізації Австрійської імперії землі, заселені хорватами, було переділено між Австрією та Угорщиною.
У 1868 р. за хорватсько-угорською угодою Хорватія і Словенія здобули політичну автономію (на землі хорватів у складі австрійської корони це не поширювалося). Серби, які жили на
 цій території, користувалися культури о-церковною автономією. У 1905 р. утворилася Хорвато-Сербська коаліція, яка стала провідною політичною силою в боротьбі за об'єднання слов'янських земель і розширення автономних прав. Впливовою силою була Хорватська народна селянська партія, заснована 1903 р. братами Радичами. Вона виступала за об'єднання південнослов'янських народів під зверхністю Хорватії та аграрну реформу. Національні домагання хорватів були настільки сильними, що в 1912 р. уряд був змушений розпустити парламент краю.
10. Боснія та Герцеговина
Окупована 1878 р. Австро-Угорщиною, Боснія та Герцеговина до 1908 р. формально зберігала турецьку юрисдикцію. Окупація мала і позитивні аспекти: Боснію та Герцеговину було втягнено у сферу товарно-грошових відносин. Тут почала розвиватися промисловість.
Щоби зміцнити своє становище на поневолених землях, австрійський уряд діяв за принципом "поділяй і володарюй". Із трьох груп населення - хорватів, мусульман, сербів - австрійці надавали переваги та всілякі привілеї першим. Така політика зумовила масовий рух православних (сербів) і мусульман (босняків) за церковно-шкільну автономію.
Австрійський уряд змушений був піти на поступки і 1905 р. задовольнив вимоги православних, а 1909 р. - мусульман.
У 1908 р. Австро-Угорська монархія наважилася на анексію Боснії та Герцеговини. У 1909 р. за незначну платню Туреччина визнала цей акт. У Боснії та Герцеговині було введено конституцію.
На початку XX ст. - на Балканах зіткнулися інтереси держав, переділених на два військово-політичні блоки. Основними суперниками в цьому регіоні були, з одного боку, Росія, з іншого - Австро-Угорщина та Німеччина. Росія прагнула створити союз Балканських держав, вбачаючи в ньому запоруку успішної боротьби за свою гегемонію на Балканах. Тогочасне міжнародне становище сприяло планам Росії. Після молодотурецької революції 1908 p., а надто після поразки Туреччини у війні проти Італії за володіння Лівією (1911-1912 pp.), Росія та правлячі кола балканських держав вважали ситуацію, то склалася, сприятливою для розподілу європейських володінь Османської імперії. Щоправда, становище ускладнювалося взаємними протиріччями між Балканськими державами. Напередодні війни проти Туреччини між Балканськими державами відбулися тривалі дипломатичні переговори про створення військово-політичного союзу. Ще у квітні 1911 р. сербський уряд запропонував Болгарії укласти угоду про розподіл сфер впливу в Македонії. Ця пропозиція успіху не мала, позаяк Болгарія претендувала на всю Македонію.
У жовтні переговори відновились, і 29 лютого 1912 р. було укладено болгарсько-сербську угоду про дружбу і союз, яка мала таємний додаток. Договір підтверджував взаємні гаранти державної незалежності й територіальної цілісності Сербії та Болгарії, надання допомоги в разі іноземної агресії або війни проти Туреччини. У таємному додатку закріплювався територіальний розподіл тогочасних турецьких володінь. До Сербії відходили частина Македонії та Північна Албанія з виходом до Адріатичного моря. Болгарії дісталася більша частина Македонії та Фракії. Долю північно-східної частини Македонії мав вирішити російський цар.
Болгарсько-сербський військово-політичний союз був доповнений угодою з Грецією та Чорногорією. Болгарсько-грецькі переговори велися за участю Англії та завершилися підписанням у травні 1912 р. договору. Але кордонів Македонії визначено не було.
Восени 1912 р. формування Балканського союзу завершилося. Залишалося знайти привід для початку війни.
 
48 Культурно-національні рухи народів монархії Габсбурґів у першій половині ХІХ ст.: організаційні та ідеологічні особливості
49 Конституційні реформи 1860-х рр. в монархії Габсбурґів: становлення системи дуалізму
У 50-х роках XIX ст. державна система Габсбурзької імперії вичерпувала свої можливості як у внутрішньому житті, так і на зовнішній арені. Військові поразки, тиск нових національних політичних сил змусили Габсбургів переглянути свій державно-політичний курс. У намаганні забезпечити майбутнє імперії правляча династія пішла на певну децентралізацію влади. Перші кроки до цього були зроблені наприкінці 50 - поч 60-х р XIX ст. 1859 Франц Йосиф видав т.зв. Лаксенбурзький маніфест, який обіцяв політичні реформи. їх практичною реалізацією стало прийняття на зламі 1860-1861 нових конституційних законів. У березні 1860 імператор видaв дeкpeт про скликання парламенту (розширеної Імперської ради). Він мав складатися з пожиттєво призначених~у~ 1851 р. членів Дорадчої колегії та депутатів, обраних земськими сеймами. Жовтневий диппом 1860 юридично відмежовував попередній курс неоабсолютизму. Видання цього документу з державно-правового погляду відбило тенденцію до поєднання централізованого управління імперією з принципами децентралізації. Диплом, який загалом прокламував принципи вірності історичному державному праву монархії та ії традиційній адміністративно-політичній структурі, прирівнювався до федеральної конституції, оскільки закріплював за окремими австрійськими володіннями (королівствами і коронними землями імперії) традиційні автономні права. До загальноімперської компетенції відносилися закордонні і військові справи, фінанси, торгівля, транспорт. Решта функцій передавалися у відання місцевих сеймів. Затверджений імператором Лютневий диппом 1861 детально регламентував процедуру виборів до загально австрійського парламенту і визначав його повноваження. Загальноімперські справи обговорюватися на розширеному засіданні парламенту за участю угорських депутатів; власне угорські - лише на угорському сеймі. Було ліквідовано Сербську Воєводину і Банат як окремі адміністративні одиниці, а їхні території включені до складу Угорщини і Хорватії-Славонії (частина Срему). Угорщині поверталася область Міжмур’є з хорватським населенням (була у складі Хорватії з 1848 р.). Угорським державним зборам і хорватському саборові надавалися законодавчі функції, тоді як представницьким установам власне австрійського комплексу - лише право готувати закони. Цими актами Відень демонстрував визнання Габсбургами “державного права” Угорського Королівства.
Проте угорські правлячі кола сподівалися на радикальну реставрацію своєї державності і не бажали залишатися австрійською провінцією. Тому вони відкинули Лютневий диплом і відмовилися взяти участь у засіданні загальноімперського парламенту, який розпочав роботу в квітні 1861 р. їх підтримали в Хорватії, Трансильванії, Істрії. Віденський уряд розпустив угорський сейм, запровадив в Угорщині особливий режим правління, який тривав чотири роки. Восени 1865 р. імператорським декретом було відмінено статті Лютневого диплому, розпущено віденський парламент і дозволено скликати угорський сейм. У таких умовах розпочався етап узгодження умов австро-угорської угоди. Було узгоджено, що монархія Габсбургів перетворюється у державу з двома окремим урядам її, і парламентами та трьома спільними міністерствами (закордонних і військових справ, фінансів). У лютому 18б7 австрійський імператор призначив угорський уряд на чолі з Д.Андраші, а в червні коронувався угорською короною.
-3949705969000Австро-угорська угода 1867 р. призвела до утворення дуалістичної конституційної держави. Формально це була союзна держава, яка імператорською постановою від 14 листопада 1868 одержала офіційну назву “Австро-Угорської монархії. Влада імператора номінально була обмежена рейхстагом (в Австрії) і сеймом (в Угорщині). Австрійська частина монархії (Австрійська монархія; Співдружність королівств і земель, представлених у рейхсраті; Ціслейтанія ) включала Австрію. Чехію. Моравію. Силезію, Ґорицю, Істрію. Трієст, Далмацію, Крайну, Галичину і Буковину. Угорську частину монархії (Транслейтанія) склали Угорщина, Трансільванія, Хорватія, Славонія, порт Рієка, Банат, Словаччина і Закарпатська Україна. При врегулюванні міжнаціональних відносин конституція проголосила загальну рівноправність. Для розв’язання загальнодержавних справ щорічно почергово у Відні та Пешті (з 1872 р. - Будапешті) скликалися т.зв. делегації за участю однакової кількості (по 60) представників від рейхсрату і сейму. На початках рейхсрат формувався шляхом призначення членів та депутатів, обраних земськими сеймами. Перші прямі вибори до віденського парламенту відбулися у 1873 р. Вони були регламентовані майновим, віковим і статевим (право голосу мали лише чоловіки) цензом. З 1889 р. всі питання, що були спільними для Транслейтанії, називалися “імперськими і королівськими", тоді як для Ціслейтанії - ‘'імперсько- королівськими”. Державні герби залишалися без змін протягом 1836-1915 рр. Правове становище інших земель монархії Габсбургів не змінилося. Закон про національності від 1868 р. передбачав обмежене використання національних мов у адміністрації, судочинстві, школах. Загалом національна політика віденського двору була спрямована на збереження контролю за володіннями і статусу імперії як великої держави
50 Громадянська війна у США (1861–1865 рр.): причини та наслідки
У першій половині XIX століття в США склалися дві системи - рабство на півдні країни і капіталізм на півночі.
Політичні і громадські організації, що протистояли рабовласництву, утворили в 1854 році Республіканську партію. Перемога на президентських виборах 1860 року кандидата цієї партії Аврама Лінкольна стала для рабовласників сигналом небезпеки і привела до сецесії виходу із складу Союзу. 20 грудня 1860 року приклад подала Південна Кароліна, за якою послідували : Миссисипи Флорида Алабама ДжорджияЛуизиана/
Перша серйозна битва сталася у Віргінії у залізничної станції Манассас 21 липня 1861 року, коли погано навчені війська мешканців півночі, перейшовши струмок Булл-ран, атакували мешканців півдня, але були вимушені почати відступ, що перетворився на втечу.. 21 жовтня його частини були розбиті у Боллс-Блаффа недалеко від американської столиці. Набагато успішніше здійснювалася блокада морського узбережжя Конфедерації/
Отримавши чергову блискучу перемогу, генерал Ли вирішив зробити вирішальний наступ на північ, розбити армію Союзу в рішучій битві і запропонувати супротивникові мирний договір. У червні, після ретельної підготовки 80-тисячна армія конфедератів переправилася через Потомак і вторглася на територію Пенсильванії, почавши Геттісберзьку кампанію. Вирішальна битва сталася 1-3 липня 1863 р. при невеликому містечку Геттисберге. и. Мешканці півдня, втративши близько 27 000 чоловік, відступили у Віргінію. 3 липня, того ж дня, коли мешканці півдня були розбиті при Геттисберге, на Конфедерацію обрушився другий страшний удар. На Західному театрі бойових дій армія генерала Гранту в ході Виксбергской кампанії, після багатоденної облоги і двох невдалих штурмів опанувала фортецю Виксберг. У полон здалося близько 25 000 мешканців півдня. 8 липня солдати генерала Натаниэля Бэнкса узяли Порт-Хадсон в Луїзіані. Тим самим був встановлений контроль над долиною річки Міссісіпі, а Конфедерація виявилася розчленована на дві частини.
. Після арешту 10 травня Дж. Девіса і членів його уряду Конфедерація припинила своє існування. 12-13 травня сталася Битва у ранчо Пальмито - остання битва громадянської війни (вигране, проте, мешканцями півдня). Капітуляція частин армії Конфедерації, що залишилися, тривала до кінця червня. Останнім з генералів КША капітулював Стенд Уэйти зі своїми індіанськими підрозділами. Це сталося 23 червня. На вівтар перемоги була принесена і життя президента Лінкольна. 14 квітня 1865 року на нього було здійснено замах; Лінкольн був смертельно поранений і не опритомнюючи, помер уранці наступного дня./
51 Об’єднання Італії: передумови та етапи
Італія в середині XIX ст. була роздробленою країною з монархічним ладом (у Папській області - теократична монархія, де і державна, і церковна влада належали Папі Римському). Найбільшими італійськими державами були Сардинське королівство, Парма, Модена, Тоскана, Папська область, Королівство обох Сицилій (Неаполітанське королівство). Північна Італія - Ломбардо-Венеціанська область після 1815 р. відійшла до Австрії. Економічно це була відстала феодальна країна. Після поразки революції 1848-1849 рр. у країні настав період реакції - відновлено абсолютистські порядки, ліквідовано всі завоювання революції. Найвідсталішим регіоном був південь Італії (Неаполітанське королівство).
Найрозвинутішими були північні землі Італії - Сардинське королівство з П'ємонтом. З діяльністю графа К. Кавура як голови уряду пов'язане економічне піднесення П'ємонту, зростання міжнародного авторитету. Йому вдалося знизити митні тарифи, залучити іноземний капітал, що сприяло будівництву залізниць (з 8 км у 1848 р. до 900 км у 1859 р.; всього в Італії в той час було побудовано 2 тис. км залізниць), розширенню торгівлі, зменшенню державного боргу. Головною галуззю країни залишалася текстильна, хоча зростали і металургійні, і машинобудівні підприємства.
Наприкінці 50-х років у Італії посилюється рух за національну незалежність, у якому було дві течії:
o поміркована, яку представляв перший міністр Сардинського королівства граф К. Кавур, що виступав за об'єднання Італії у складі конституційної монархії- Сардинії, яка єдина з усіх італійських держав мала конституцію;
o революційна, яку очолювали Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді, що виступали за республіканський устрій майбутньої об'єднаної Італії.
Кавур сподівався, що боротьбу за національне об'єднання очолить Сардинське королівство, частина якого - П'ємонт - була найрозвинутішою економічно. Тут уже розпочався промисловий переворот. Спираючись на П'ємонт, Сардинське королівство покращило своє економічне та політичне становище, зміцнило армію. Союзником королівства стала Франція Наполеона III. В обмін на збройну допомогу вона бажала отримати у володіння області Савойю та Ніццу, заселені переважно французами. К. Кавур підтримав формування Італійського національного товариства на чолі з Дж. Гарібальді, метою якого було визволення Італії.
Війна Сардинського королівства та союзної Франції проти Австрії розпочалася у квітні 1859 р. Союзники заволоділи Ломбардією, розбили австрійську армію під Сольферіно. В Італії вибухнули революції, повсталі вимагали об'єднання із Сардинським королівством.
Наполеон Ш, порушивши попередні домовленості, уклав перемир'я з Австрією на умовах переходу до Сардинського королівства тільки Ломбардії. Венеція залишилася в Австрії. Франція приєднала Савойю та Ніццу. У відповідь у березні 1860 р. національні збори Тоскани, Парми, Модени ухвалили рішення про приєднання до Сардинського королівства. Опорою реакції залишилося Неаполітанське королівство, де спалахнуло народне повстання.
На допомогу повсталим з Північної Італії вирушила тисяча добровольців - "червоносорочечників" - на чолі з Дж. Гарібальді. У травні 1860 р. вони висадилися на о. Сицилія. Після цього загони, що зросли до 24 тис. осіб, підтримані місцевим населенням, переправилися на південь Апеннінського півострова і вступили до Неаполя. Після битви 1 жовтня 1860 р. і плебісциту (всенародного голосування) владу Бурбонів у державі було повалено, а Неаполітанське королівство об'єднано з Сардинським. Гарібальді визнав владу сардинського короля Віктора Еммануїла П і, розпустивши свій загін, повернувся до власного маєтку на острові Капрера. У квітні 1861 р. було проголошено утворення Італійського королівства (22 млн жителів) - головне завдання Рисорджименто (так називали рух італійців за національне визволення) було вирішено. Італія стала конституційною монархією з високим майновим цензом (тільки 2,5 % населення мали виборче право). У 1862 р. Гарібальді здійснив похід у Папську область з метою приєднання її до Італії, але зазнав поразки. У 1866 р. до Італії приєднано Венецію (після поразки Австрії у війні з Пруссією), а в 1870 р. - останню італійську територію - Папську область (після франко-прусської війни).
3 1871 р. столицею Італії стало місто Рим.
Об'єднання Італії стало наслідком героїчної тривалої боротьби італійського народу під керівництвом Мадзіні та Гарібальді. Але вони не змогли довести боротьбу до створення республіки і ліберальна буржуазія, взявши владу в свої руки, досягла обєднанняу формі конституційної монархії.У процесі об'єднання виникли передумови для формування єдиного внутрішнього ринку і промислового перевороту. Створення об'єднаного Італійського королівства значно прискорило економічний розвиток Італії.
52 Реформи 1860-х – 1870-х рр. в Російській імперії
9 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. Українські губернії були поділені на три окремі групи: лівобережні (Полтавська, Чернігівська і частина Харківської), правобережні (Київська, Подільська і Волинська) та південні (Катеринославська, Таврійська і Херсонська), в яких розподіл землі відбувався за трьома «Місцевими положеннями», що відповідало земельним відносинам між поміщиками та селянами.
Особливості аграрної реформи:
1. Звільнення селян відбувалося не одноразовим рішенням, а поетапно і мало тривати 20 років. Селяни спочатку переходили на становище тимчасово зобов’язаних (протягом 2-х років складалась і підписувалась так звана уставна грамота – своєрідний договір селянина з поміщиком про умови звільнення).
2. Тимчасово зобов’язаний селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. Як правило, він платив 20% суми, а решту за нього платила держава. Селянин зобов’язувався виплачувати державі борг у кредит протягом 49 років.
3. Після закінчення 20-річного терміну (1881 р.) було прийнято закон про обов’язковий викуп, інакше селянин втрачав право на земельний наділ. З 1883 р. категорія тимчасово зобов’язаних селян перестала існувати.
Таким чином, селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства України. А саме:
− селянин мав право самостійно вирішувати сімейні і господарські питання;
− набувати у власність нерухоме майно;
− займатися торгівлею і різними промислами;
− селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощо. В 1866 р. селянська реформа була поширена на державних селян Лівобережної та Південної України, а в 1867 – на державних селян Правобережної України.
Земська реформа 1864 р.
Ця реформа проводилась у шести із дев’яти українських губерній (за винятком Правобережної України, де земства були запроваджені аж 1911 р.). Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи. Оскільки вибори до земських зібрань відбувалися на основі майнового цензу, то провідне місце в них посідали поміщики. Земства не мали політичної влади і відали лише місцевими господарськими та культурно-освітніми проблемами (наприклад, міністерство освіти покривало 14% коштів на утримання шкіл, 2% давало духовенство, а 84% – земства). Уся діяльність органів земського самоврядування перебувала під наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ. Недоліком земської реформи було те, що вона повисла в повітрі, не було загальнодержавного органу, котрий би координував діяльність земств, а також земства не створювались нижче повітів. Тільки в 1914 р. було створено Всеросійський земський союз, а в 1917 р. Тимчасовий уряд утворив земства у волостях.
Міська реформа 1870 р.
Ця реформа спочатку була проведена лише в шести містах України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як розпорядчі та міські управи, як виконавчі органи. Вибори відбувалися на основі майнового цензу. У виборах брало участь все населення, що платило податки. Міські думи і міські управи займалися в основному питаннями життєдіяльності міст і підпорядковувалися губернаторові. В 1892 р. нове міське положення урізало повноваження органів міського самоврядування.
Судова реформа 1864 р.
Ця реформа проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність всіх перед законом, гласність тощо. Суд ставав триступеневим: мировий суд, до якого суддів обирало саме населення, та державні суди, які поділялися на цивільні і карні. Вину підсудного встановлювали присяжні судді, вибрані населенням. Вони мали вирішувати справу згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання були відкриті, і у них брали участь зацікавлені сторони, прокурор та адвокат (адвокатура засновувалась згідно з реформою 1864 р.).
Поступово демократичні нововведення в судовій системі було обмежено або й скасовано. Так, з підсудності присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про політичні злочини, було запроваджено слухання при закритих дверях справ широкого переліку категорій. Також вводились нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю виключали участь у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. В 1889 році був скасований мировий суд.
Військова реформа
Цією реформою вводилась загальна військова служба, час якої зменшувався з 25 до 4–5 років.
Отже, оцінюючи реформи 1860-х – 1870-х років, потрібно зазначити, що вони були черговою спробою царського самодержавства провести потрібні реформи «зверху», не допустивши вирішення назрілих протиріч шляхом революції. Вони були обмеженими, непослідовними, незавершеними. Царизм не зробив головного кроку – не створив нової політичної надбудови, не проголосив Конституцію, не створив парламент. Росія і далі залишилась абсолютною монархією53 Франко-прусська війна 1870–1871 рр. Утворення Німецької імперії.
Передумови.Після Австро-Пруської війни 1866 домінуюча роль у процесі об'єднання німецьких земель остаточно перейшла до Пруссії. У 1867 р. був створений Північнонімецький союз, який об'єднав усі німецькі землі на північ від Майна. Канцлером Союзу був Отто фон Бісмарк. Він прагнув долучити до лав Союзу південно-німецькі держави, які під час війни виступали на боці Австро-Угорщини, і тим самим завершити процес об'єднання Німеччини.
У Франції в той час панував імператор Наполеон ІІІ, племінник Наполеона Бонапарта. Друга Імперія прагнула зберегти свою гегемонію у континентальній Європі, і тому намагалася протидіяти планам Бісмарка. Також Наполеон ІІІ бачив у війні спосіб подолати наростаючі протиріччя всередині держави. Ще однією з причин були спірні землі на західному березі Рейну, які мали великий промисловий потенціал.
Війна стала кульмінацією тривалої напруженості у відносинах між двома країнами, та суперечки про сходження представника династії Гогенцоллернів на іспанський престол, який звільнився після повалення Ізабелли II в 1868 р.
Франція провела мобілізацію та 19 липня 1870 р. оголосила війну тільки Пруссії, однак інші німецькі держави стали на її бік.
Ряд рішучих перемог з Пруссії та союзників на сході Франції завершився битвою під Седаном в результаті якої 2 вересня Наполеон III зі своєю армією був взятий у полон. Але війна не завершилась: 4 вересня 1870 р. в Парижі було оголошено про створення Третьої республіки, і французький спротив тривав при уряді національної оборони, а потім Адольфа Тьєра.
За п'ять місяців кампанії, німецькі війська розгромили щойно набрану французьку армію в серії боїв на півночі Франції. Після тривалої облоги Париж був захоплений 28 січня 1871 р.
За десять днів до того, німецькі держави оголосили про об'єднання під прусським королем, нова держава стала другою, після Священної Римської імперії, національною державою німецьких народів - Німецькою імперією. Франкфуртський мирний договір був підписаний 10 травня 1871 р.:
1) Він уточняв новий кордон між обома країнами (Пруссією і Францією) із врахуванням анексії Німеччиною Ельзаса і Латрингії.
2) Встановлював порядок виплати контрибуцій Францією
3) У торгівлі між Францією і Німеччиною вводився режим найбільшого сприяння.
Перемога Пруссії, яка отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південнонімецьких територій. Вісімнадцятого січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія.
Шістнадцятого квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. «Імперія користується правом законодавства в межах союзної території на підставі змісту даної конституції і притому так, — було сказано в статті 2,— що імперські закони вважаються вищими від законів кожної держави». Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д.
Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою.
Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п'ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав, Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску рейхстагу.
Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, — було сказано в статті 11 Конституції, — який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку.
Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній.
54 Система міжнародних відносин наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Міжнародні відносини на рубежі ХIХ–ХХ століть визначалися наростанням суперечностей між провідними державами, що завершували поділ світу. Повсюдно посилювалися націоналістичні настрої. Формулюючи свої інтереси, правлячі кола кожної з європейських країн прагнули представляти їх як народні сподівання. Збройні сутички й локальні війни відбувалися майже безперервно. Усе більш небезпечними ставали конфлікти між великими державами через гегемонію в Європі, а також переділ колоній і сфер впливу. Вони стимулювали гонку озброєнь і призвели до Першої світової війни.
Створення Троїстого блоку
Головною проблемою європейських держав у їхньому силовому протистоянні були пошуки союзників для забезпечення політичної рівноваги в Європі. У першій половині ХIХ століття європейська політика зводилася до створення коаліцій, що врівноважували міць Франції. Із цією метою, наприклад, у 1815 р., після розгрому Наполеона, Австрія, Великобританія, Пруссія і Росія спробували забезпечити стабільність шляхом створення континентальної системи безпеки — Священного союзу. Але до середини ХIХ століття цей союз розпався через суперечності між його засновниками.
В останній третині ХIХ століття міжнародна нестабільність посилилася. Створення Німецької імперії (1871 р.), що продемонструвала свою могутність перемогою над Францією, істотно змінило ситуацію на європейському континенті. Надалі зовнішня політика німецького уряду була спрямована на досягнення домінуючого положення Німеччини в Європі. Щоб позбавити Францію можливості помститися за свою поразку, німецький канцлер О. фон Бісмарк спробував знайти надійних союзників. У 1873 р. йому вдалося створити Союз трьох імператорів — Німеччини, Австро-Угорщині й Росії. Але цей союз виявився не дуже надійним, оскільки Росія виступила на підтримку Франції. Погіршення відносин з Росією підштовхнуло Німеччину до подальшого зближення з Австро-Угорщиною. Хоча Бісмарку й не вдалося схилити австрійський уряд до підтримки Німеччини проти Франції, але все-таки у 1879 р. між Німеччиною й Австро-Угорщиною був підписаний секретний союзний договір про спільну оборону проти нападу Росії. Згодом до цієї коаліції вдалося залучити й Італію, у якої були серйозні суперечності з Францією через контроль над Північною Африкою. 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина й Італія підписали Троїстий союз, спрямований проти Франції і Росії (проіснував до 1915 р.). Німеччина намагалася залучити до участі в союзі й Англію, але ці спроби виявилися марними. Незважаючи на гострі колоніальні суперечності з Францією і Росією, Англія залишалася вірною політиці «блискучої ізоляції» — не хотіла зв’язувати себе довгостроковими договорами з жодною з європейських держав.
Отже, виникнення Троїстого союзу поклало початок розколу Європи на угруповання, що ворогували між собою.
У 80-ті рр. ХIХ століття відносини між Росією і Німеччиною повільно, але неухильно погіршувалися. У 1887 р. Союз трьох імперій розпався. Зростанням напруженості в російсько-німецьких відносинах спробувала скористатися Франція, яка прагнула перебороти свою зовнішньополітичну ізоляцію. Бісмарк, намагаючись учинити економічний тиск на Росію, закрив царському урядові вихід на німецький грошовий ринок. Тоді Росія звернулася із проханням про позики до французької біржі. І незабаром Франція стає найбільшим кредитором Російської імперії. Зближення республіканської Франції і царської Росії полегшувалося тим, що між ними не існувало серйозних суперечностей ні з питань європейської політики, ні з колоніальних проблем.
На початку 90-х рр. ХIХ століття військово-політичне зближення двох країн знайшло своє юридичне оформлення. У 1891 р. між Росією і Францією був підписаний консультативний пакт, а в 1893 р. — секретна військова конвенція про спільні дії у війні проти Німеччини. Підписання цієї конвенції завершило оформлення франко-російського союзу.
Здавалося, що утворення франко-російського союзу створювало противагу Троїстому пакту і тим самим стабілізувало ситуацію в Європі. Але реальне виникнення цього союзу тільки підхльоснуло суперництво між двома блоками, тепер уже цілком визначеними, оскільки ніхто з їхніх керівників не збирався жертвувати інтересами фінансової олігархії своїх країн.
Отже, досягнутий баланс у Європі був нестійким. Тому обидва блоки прагнули залучити на свій бік нових союзників.
Нова політична ситуація позначилася на позиції Великобританії. Територіальні домагання Німеччини, що швидко зростали, збільшення її економічного і військового потенціалу, а головне — витіснення з деяких ринків англійських товарів німецькими примусило керівників Великобританії переглянути свою традиційну політику «блискучої ізоляції». У 1904 р. було підписано англо-французьку угоду про розподіл сфер впливу в Африці. Ця угода одержала назву Антанта (від франц. «згода»). Вона відкривала можливості для широкого співробітництва двох країн проти Німеччини (хоча про неї в документі не було сказано жодного слова). Зростання зовнішньополітичної активності Німеччини примусило Францію і Великобританію в 1906 р. домовитися про військове співробітництво.
З метою остаточного визначення місця Росії в системі європейських союзів необхідно було врегулювати відносини з партнером Франції — Великобританією. У 1907 р. після тривалих переговорів за сприяння Франції вдалося укласти англо-російську угоду про поділ сфер впливу на Середньому Сході. Ця угода відкрила можливість співробітництва Росії і Великобританії проти Німеччини. Англо-російська угода 1907 р. завершила формування нового воєнно-політичного блоку, що увійшов в історію як Антанта.
Отже, перегрупування сил у Європі в основному завершилася. Європа остаточно розкололася на два конфронтуючі між собою військові блоки.
55 Перша світова війна: причини, учасники, етапи
Перша світова війна різко загострила всі суперечності капіталізму, у тому числі й внутрішні суперечності країн-учасниць війни, створила в них обстановку революційної кризи.Основною її причиною було небачене загострення суперечностей між провідними країнами світу, внаслідок нерівномірності їх економічного розвитку, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі.Німеччина після 70-х років 19 ст. розвивалася у 3-4 раза швидше ніж Англія і Франція, а Японія - разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого рівня розвитку капіталізму досягли США, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі 19-20ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту.На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відіграла наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку 20 ст. поділ світу між великими державами в основному був заверешений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомність у Німеччині, США ті Японії бракувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни.Другою причиною війни був той факт, що на початку 20 ст. розвиток науково-технічного прогресу привів до появи нових, більш могутніх засобів винищення людей. Почалася гонка oзброєнь, на якій наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася мілітарізація свідомості величезних мас людей.Існувала можливість владнати конфлікт мирним шляхом, об"єднавши зусилля Росії, Англії, Франції. Але аналіз міжнародної ситуації напередодні війни свідчить, що це не так.Поділ Європи на два ворогуючі блоки держав-Антанту і Троїстий союз- вже означав неминучість великої європейської війни.Намітилися головні цілі протиборствуючих сторін і відповідно розроблялися плани ведення війни.В усіх країнах Європи нечуваного розмаху досягла гонка озброєнь, зростала чисельність армій.У липні 1913 р. німецький Рейхстаг затвердив закон про збільшення армії в мирний час на 136 тис. осіб, а на початок війни чисельність сухопутної німецької армії досягла 800 тис. осіб. У 1912 р. в Австро-Угорщині було прийнято новий військовий закон, який передбачав збільшення рекрутського набору до 200 тис. осіб і додаткові асигнування на збройні сили. У серпні 1913 року французький уряд ухвалив закон про подовження терміну служби з 2 до 3 років і зниження призовного віку з 21 до 20 років, що дало змогу довести чисельність армії майже до 900 тис. осіб. Найчисельнішою була російська армія. Якщо в 1912 р. вона становила 1 млн. 400 тис. осіб, то після прийняття у 1913р. "Великої програми щодо посилення армії" мала збільшитися на 400 тис. осіб.Суперечності насамперед виявилися між Німечинною з одного боку і Велікобританією, Францією та Росією з іншого.Плани ведення війни розроблялися з урахуванням головних цілей протиборствуючих сторін.Війна була несправедливою і загарбницькою для всіх держав воюючих блоків, кожна з яких переслідувала виключно свої цілі, намагаючись досягти їх за рахунок сусідів.Німеччина прагнула покласти край пануванню Британії на морі, захопивши її колонії, промислово розвинені райони північно-східної Франції, відторгнути від Росії Прибалтику, Донську область, Крим, Кавказ. Планувала захопити велику територію в Європі та Африці, Бельгію, Марокко, Конго, Єгипту, закріпити своє становище в Туреччині й на Близькому Сході. Берлін прагнув створити союз європейських держав на чолі з Німеччиною. Виношувалися плани проникнення німецького капіталу в Китай.Правлячі кола Великобританії хотіли зберегти свої колонії та панування на морі, відібрати у Туреччини багаті нафтаю Месопотамію і частину Аравійського півострова. Англія намагалася підірвати економічну могутність Німеччини, знищити її як суперника в торгівлі, посилити вплив на Близькому Сході.Франція розраховувала повернути собі Ельзас та Лотарінію, приєднати лівий берег Рейна й Саарський вугільний басейн.Австро-Угорщина винотувала експансіоністські плани щодо Росії та балканських країн-Сербії, Боснії, Герцеговини.США до війни не підтримували жодного з європейських угруповань, але, безперечно, не були байдужими до європейської політики. Вступивши у 1918 р. у війну на боці Антанти, США забезпечили її перемогу в боротьбі з країнами німецького блоку.США намагалися поширити свій вплив на весь американський континент і посилити проникнення в Китай, де велику активність проявляла ЯпоніяАвстро-Угорщина Німецька імперія Османська імперія Болгарське царство
Королівство Сербія Російська імперія Французька республіка БельгіяБританська імперія Канада Королівство Чорногорія Японська імперія Єгипет Королівство Італія (1915-1918) Сан-Марино (1915-1918)Португальська республіка (1916-1918) Хіджаз (1916-1918)Королівство Румунія (1916-1918) США (1917-1918) Панама (1917-1918) Куба (1917-1918) Королівство Греція (1917-1918)Сіям (1917-1918) Ліберія (1917-1918) Республіка Китай (1917-1918) Бразилія (1917-1918) Гватемала (1918) Нікарагуа (1918) Коста-Ріка (1918)Гаїті (1918) Гондурас (1918)
Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Вона тривала з серпня 1914 року по листопад 1918 рік і була однією з найкровопролитніших в історії людства - в ній загинуло понад 10 млн. осіб і 20 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масового, а й тотального характеру. Щоб підтримати величезні армії, що воювали на фронті, цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися у колісницю війни. Зростаючі втрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в тилу, оголювали й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні вади старих імперських порядків Європи.У воєнних діях взяло участь 38 держав з населенням понад 1 млрд. осіб. Основні воюючі сторони: на боці Німеччини й Австро-Угорщини виступила Болгарія, створивши Четверний союз; до країн Антанти приєднались Італія, Португалія, Румунія, Сербія, США, Греція, Японія; війну Німеччині оголосив Китай і 14 держав Латинської Америки.Війна так чи інакше вплинула на положення всіх країн світу, в тому числі й на нейтральні. Таким чином весь світ приймав участь у війні.У війну були залучені колонії європейських держав. Під час війни колонії набули великого значення як постачальники сировини та продовольства. Крім того, сотні тисяч місцевих мешканців цих колоній було вивезено до Європи для робіт у тилу і були використані як солдати на самих важких ділянках фронтів, часто для прикриття європейських військ.Для робіт у тилу Франція використала 200 тис. осіб, вивезених з її колоній. Англія з однієї Індії вивезла з такою ж метою більше 400 тис. осіб. Англія получила зі своїх заокеанських володінь майже 1 млн. солдат, Франція - біля 300 тис.У ході війни була повалена монархія і відбувся більшовицький жовтневий переворот у Росії. Військова й економічна могутність Німеччини була підірвана, і вона на довгий час опинилася в міжнародній ізоляції. Наслідком поразки Австро-Угорщини став розпад однієї з найбільших европейських імперій і утворення на її уламках нових національних держав.Після війни сформувалася нова система міжнародних відносин, відбувся перерозподіл світу.
56 Революція і громадянська війна в Росії (1917−1921 рр.)
Напередодні Першої світової війни Російська імперія залишалася найбільшою у світі державою, але помітно відставала в розвитку від провідних держав Європи й Америки. Шлях країни до прогресу стримувався самодержавним правлінням і великими розмірами – адже відносно розвинуті західні та центральні області різко контрастували з величезними обширами Росії, де панували патріархальний лад і застарілі суспільні відносини
Ще однією проблемою Російської імперії була її багатонаціональність. Якщо в XIX ст. російське самодержавство ще було спроможним тримати в покорі національні окраїни імперії, то на початку ХХ ст. прагнення націй до самовираження набувало більш рішучих організованих форм.
Війна вкрай загострила всі проблеми імперії. Поразки російської армії віддали супротивнику Прибалтику, Польщу, Західну Україну і Білорусь. Вибух невдоволення довготривалою війною і перебоями в постачанні продовольством великих міст припав на лютневі-березневі дні 1917 р. Заворушення в Петрограді переросли в революцію. Царат упав. Влада перейшла до Тимчасового уряду, але паралельно виникла й інша форма революційного управління – ради робітничих та солдатських депутатів. Найбільшою з них була столична Петроградська рада.
Криза в державі надала енергії відцентровим силам. Відбувалося згуртування національних сил в Україні (Центральна Рада), Естонії, Латвії, Білорусі у Середній Азії, в козацьких районах – на Дону, Уралі, Кубані поставали національні органи, що намагалися перебрати на себе владу в краях.
Тим часом внутрішньополітична ситуація в країні ускладнювалася, соціальне напруження наростало, політична боротьба велася дедалі радикальнішими заходами. До того ж тривала війна, з якої Росія не могла вийти через зобов’язання перед країнами Антанти. Непримиренні крайні ліві і крайні праві угруповання підштовхували країну до збройного протистояння. Перша спроба силового захоплення влади, спровокована більшовиками в липні 1917 р., провалилася. Так само зазнав поразки виступ у серпні генерала Л. Корнілова, який намагався встановити в Росії військову диктатуру. Після придушення правих знову почали набирати силу ультраліві рухи. Більшовики на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким почали готуватися до збройного виступу.
Переворот, який увійшов в історію як Жовтнева революція, стався 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. У країні встановилася комуністична диктатура. З перших днів нової влади почалося втілення в життя програмних положень більшовицької партії, що їх провідною тезою була ліквідація приватної власності у будь-якому вигляді. Оскільки це суперечило логіці нормального економічного життя, нова влада на кожному кроці зустрічала протидію своїм заходам. У боротьбі з опозицією радянська влада вдалася до методів терору.
Щоб утриматися при владі, більшовикам будь-що треба було вивести Росію зі стану війни з Німеччиною. Мирні переговори розпочались у Брест-Литовському взимку 1917/18 рр. Німеччина наполягала на відділенні від Росії територій Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви і Польщі на тій підставі, що народи означених територій висловили свою волю на користь Німеччини. Ленін задля збереження влади був згоден на будь-які умови, але голова більшовицької делегації, Лев Троцький, порушив рішення ЦК і зірвав переговори. 18 лютого 1918 р. німецько-австрійські війська перейшли в наступ по всьому фронту. Перед лицем неминучої катастрофи 3 березня більшовики підписали нав’язані німецькою стороною умови миру, за якими за Німеччиною визнавалися права на Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу і частину Білорусі (під німецьким протегуванням на цих землях було проголошено національні держави), гарантувалася незалежність Української Народної Республіки. Туреччині передавалися закавказькі райони Карса, Батума й Ардагана. Під прикриттям німецьких і турецьких військ проголосили незалежність Грузія, Вірменія й Азербайджан.
Між тим, по всій країні гуртувались і піднімалися на боротьбу антибільшовицькі сили. Розгоралася громадянська війна, в якій не могло бути компромісів або половинчастих результатів. Війна велася до повного розгрому і знищення противника. У травні 1918 р. боячись роззброєння, повстав чехо-словацький корпус, який за домовленістю з країнами Антанти через Далекий Схід мав бути переправлений до Франції. Виступ чехо-словацького корпусу підштовхнув до рішучих дій різноманітні антибільшовицькі групи. Улітку в Поволжі прокотилася хвиля повстань, організованих партією есерів. Восени 1918 р., з поразкою Німеччини й Австро-Угорщини у Першій світовій війні та відступу їхніх військ із території колишньої Російської імперії, почалася широкомасштабна інтервенція військ країн Антанти. Інтервенти заволоділи морськими портами і стратегічно важливими пунктами по периметру Росії. На їхню підтримку спиралися російські білогвардійці – здебільшого прихильники відновлення „неподільної Росії” під владою конституційного монарха.
Дії опозиції були розрізненими і неузгодженими, але внаслідок цих дій на осінь 1918 р. більшовикам вдалось утримати тільки центральні райони Росії з Москвою і Петроградом. Утім ці райони були найбільш розвинутими в економічному відношенні й населені переважно росіянами. Опозиційні ж сили спиралися на окраїнні райони Росії, які не мали важливих культурно-політичних осередків, із населенням, яке належало до різних національностей і перебувало на різних стадіях соціально-економічного розвитку.
У 1919 р. на сході Росії антибільшовицькі сили згуртувалися навколо адмірала Олександра Колчака. Лідери Антанти визнали його „верховним правителем Росії”. Наступ колчаківців навесні 1919 р. дійшов мало не до Волги. Але у квітні він почав виснажуватися, потім білогвардійці змушені були відступити. У листопаді впала столиця Колчака – місто Омськ.
Коли армія Колчака вже відходила за Урал, із Дону розпочався наступ Добровольчої армії білогвардійського генерала Антона Денікіна. Переможна хода на Москву призупинилася на підступах до Тули у жовтні 1919 р. Одночасно з території Естонії на Петроград рушила білогвардійська армія генерала Юденича. Але рішучий контрнаступ переважаючих сил Червоної армії відкинув білогвардійців до Чорного моря і Фінської затоки. Навесні 1920 р. головні антибільшовицькі сили зазнали поразки і більша частина країни контролювалася радянською владою.
Утім боротьба не закінчилася. У квітні 1920 р. за рахунок територіальних поступок українська Директорія на чолі зі Симоном Петлюрою заручилася підтримкою Польщі. У травні об’єднані польсько-українські сили звільнили від більшовиків Правобережжя і взяли Київ. Далі послідував контрнаступ Червоної армії і відступ поляків мало не до Варшави. Цей успіх зародив у червоних проводирів надію на переможний марш країнами Західної Європи і початок світової революції. Але з-під Варшави польська армія перейшла в контрнаступ і більшовики мусили відійти до Житомира (жовтень 1920 р.).
Тим часом у Криму сконцентрувалися залишки розбитих білих армій, що їх очолював барон Врангель. Улітку 1920 р. розпочався останній похід проти більшовиків. Війська Врангеля підійшли до Катеринослава й Юзівки, та сили були надто нерівними. Восени Врангель утратив усі свої завоювання, а в листопаді червоні вдерлися в Крим – останню опору опозиції. Вслід за цим радянські війська зайняли Закавказзя і скинули національні уряди Грузії, Вірменії та Азербайджану.
Ще кілька років точилися бої на Далекому Сході.
Поразка білогвардійців у громадянській війні обумовлена недостатньою взаємодією, суперечливими поглядами союзників на майбутнє облаштування Росії та відверто реакційно-монархістським забарвленням білого руху.
Щодо національних рухів, то під час Російської революції зуміли вибороти незалежність Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща. На інших національних територіях, де затвердилася влада більшовиків, виникли радянські республіки, міцно прив’язані до московського центру.
Наслідки громадянської війни були надзвичайно трагічними в першу чергу для народу. Збитки, завдані війною, становили 50 млрд карбованців. Внаслідок економічної розрухи промислове виробництво впало у 1920 р. до 14% відносно рівня 1913 p., сільськогосподарське виробництво скоротилося майже вдвічі. Унаслідок застосування «білого» й «червоного» терору, від голоду та хвороб загинуло від 12 до 15 млн осіб.
Громадянська війна поділила країну на два ворожі табори, змінила звичний спосіб життя і долі мільйонів людей. Наслідком війни стала еміграція багатьох людей. Більше 2 млн осіб опинилися за кордоном, і це були не лише активні учасники білогвардійського руху, а й робітники та селяни, що мобілізувалися до білих армій, а потім були виведені за кордон. В еміграції опинилося багато представників інтелігенції.
Слід зазначити, що громадянська війна у Примор'ї та Забайкаллі тривала аж до 22 листопада 1922 p., коли Далекосхідна республіка перестала існувати й увійшла до складу Росії.
У Середній Азії ще довгі роки тривала боротьба проти басмацьких формувань. Останні осередки селянського протистояння в Україні були ліквідовані лише в роки голодомору.
57 Паризька мирна конференція 1919–1920 рр.: Версальська система договорів та облаштування повоєнного світу
Була необхідність юридично оформити результати війни та укласти мирні договори з переможеними державами. Скликано міжнародну конференцію в Парижі, яка відкрилася 18 січня 1919р. і працювала з перервами до 21 січня 1920р.. учасники: 27 країн, що воювали на блоці Антанти, або підтримували її. Паризька конференція стала найбільш представницькою за всю історію дипломатії. Загальна кількість її учасників 10 тис.осіб. Серед них- глави держав міністри закордоних справ, експерти, фахівці з різних галузей, журналісти. Конференція була вкрай невдало підготовлена. Відкрив Конференцію президент Франції Пуанкаре, а головував прем’єр міністр франц. уряду Клемансо..Центральний пункт: обговорення проекту договору з Нім., яку було визнано винною у розв’язанні світової війни. суперечки точилися довкола терит., екон., військ.та колоніального питань. 28.06.1919р. в дзеркальній залі Версальського палацу, був підписаний мирний договір з переможеною Нім. Версальський договір містив 15 розділів. Версальський договір набув чинності у січні 1920р., він офіційно завершив 1 світову війну
підписаний у Версалі 28 червня 1919 року державами-переможницями у ПСВ. З положень договору, одним з найважливіших і спірних було взяття Німеччиною на себе відповідальність за спричинення війни, роззброїтися, здійснити істотні територіальні поступки і платити великі репарації країнам, які формували блок держав Антанти. Загальна вартість цих репарацій була оцінена на 132 млрд марок які Німеччина мусила платити до 1988 року. Умови ВМД вважаються виключно принизливими і жорстокими по відношенню до Німеччини. саме це призвело до крайньої соціальної нестабільності всередині країни (після початку світової економічної кризи в 1929 році), виникнення ультраправих сил і приходу до влади нацистів (в 1933 році).Проте жорсткі обмеження, накладені на Німеччину, належним чином не контролювалися європейськими державами або ж порушення їх навмисно спускалися Німеччини з рук, у тому числі: Ремілітаризація Рейнської області, аншлюс Австрії, відторгнення Судетської області Чехословаччини і подальша окупація Чехії і Моравії.
58 Польща у міжвоєнні роки: еволюція політичної системи
11. 11.1918 у Варшаву прибув звільнений з німецької в'язниці Юзеф Пілсудський, який, спираючись на ПОВ і ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений тимчасовим Керівником Держави. За його дорученням уряд сформував соціаліст Є. Морачевський.
Найскладнішою проблемою відновленої держави була справа її кордонів. Розв'язання її залежало як від волі країн Антанти, так і від можливостей силою зброї поширити державну територію до освячених традицією великодержавності кордонів 1772. На сході Польщі у результаті війни з українцями захопила територію Західноукраїнської Народної Республіки і домоглася від Антанти визнання цього загарбання (1923).
Після підписання Варшавського договору 1920 з Директорією УНР Юзеф Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією (див. Польсько-радянська війна 1920), яка завершилась укладенням в березні 1921 Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські і західнобілоруські землі за П.
За Версальським мирним договором 1919 до Польщі була приєднана:
1. Познанщина і частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського моря;
2. порт Гданьск (Данциг) отримав статус вільного міста;
3. у Верхній Сілезії, Вармії і Мазурах мав відбутися плебісцит.
Проведений в складний час польсько-радянської війни, він віддав перевагу полякам лише на меншій частині цих земель. Лише внаслідок трьох сілезьких повстань (1919-1921) союзні держави погодились на передачу Польщі терену Верхньої Сілезії.
У жовтні 1920 польські війська захопили у Литви Віленський край. Новостворена держава стала багатонаціональною: національні меншини складали в ній 31% всього населення.
У січні 1919 відбулись перші вибори до Законодавчого сейму; вони принесли успіх правим і центриським партіям - ендекам, християнським демократам, людовцям. Уряд очолив Ігнаци Падеревський. У березні 1921 була схвалена Конституція Польської Республіки, яка встановлювала в країні парламентсько-демократичний устрій. Першим президентом був обраний професор Ґабрієль Нарутовіч, який через тиждень загинув від руки фанатика-ендека. Часто змінювані уряди змушені були шукати шляхів подолання післявоєнної економічної кризи, розв'язання соціальних і національних конфліктів. Уряду економіста Владіслава Грабського в 1923-1924 вдалось здійснити ряд фінансових і економічних реформ, які сприяли стабілізації і інтеграції економіки розрізнених земель. У країні розгорнулась боротьба за владу між угрупуванням ендеків і прихильниками Юзефа Пілсудського.У травні 1926 Пілсудський з допомогою армії й при підтримці лівих сил здійснив державний переворот, встановив авторитарний режим "санації" (оздоровлення). Санаційна диктатура прагнула централізувати управління країною, спираючись на військову силу. Діяльність опозиційних партій, які в 1929 утворили блок Централів, всіляко переслідувалась.
Економічна криза 1929-1933 викликала численні соціальні конфлікти. Проти українського національного руху застосовувались "Пацифікації" (1930). У 1935 пілсудчики провели через сейм нову Конституцію, яка фактично скасовувала демократичний устрій і встановила диктаторський режим. Після смерті Юзефа Пілсудського у 1936-1937 країну охопила хвиля антисанаційних виступів. Однак група генералів на чолі з Едвард Ридз-Смігли зуміла утримати владу, спираючись на нову урядову партію-Табір Національного Єднання (Озон).
У зовнішній політиці Польщі дотримувалась тактики "рівноваги сил", "балансування" між східним і західним сусідами. З приходом до влади в Німеччині Адольфа Гітлера (1933) виникла реальна зовнішня загроза для Польщі. Однак міністр закордонних справ Юзеф Бек надалі проводив політику лавірування між Німеччиною і СРСР, унеможливлюючи створення системи колективної безпеки проти агресора, котру намагалась заснувати Франція. Недалекоглядну позицію зайняла Польща у 1938, коли Німеччина анексувала Австрію, а потім за Мюнхенською угодою розчленувала Чехо-Словаччину. Коли Німеччина в кін. 1938 поставила перед П. неприйнятні вимоги, керівники останньої категорично відмовились від будь-яких союзів з СРСР. Сталінське керівництво навесні і влітку 1939 здійснило різку зміну в зовнішній політиці, відмовившись від непевного союзу з Великобританією і Францією, заключило агресивний пакт про ненапад з Німеччиною (23.8.1939), який передбачав розподіл сфер впливу в Європі, ліквідацію Польської держави. Пакт відкрив шлях до Другої світової війни ("Пакт Молотова-Ріббентропа").
59 Суспільно-політичний розвиток Югославії в 1929–1941 рр
У 20-ті рр. в Королівстві було проведено аграрну реформу, яка на деякий час послабила гостроту земельного питання. Почала розвиватися промисловість, але країна залишалась аграрною, хоча деякі райони Словенії та Хорватії були економічно розвиненими.
Найбільш гострим питанням для Королівства стала національна великосербська політика, яку проводили король і уряд. Вона привела до розгортання сепаратистських рухів хорватів, словенців і мусульман, які вимагали зрівняння в правах усіх народів і надання автономії. На чолі сепаратистського руху стояла Хорватська республіканська селянська партія (ХРСП) з лідером С.Радичем. Надання Хорватії прав обмеженого самоврядування лише на деякий час послабило протиріччя. У 1927-1928 рр. національний конфлікт досяг найбільшої гостроти. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії у скупщині лідера опозиції С.Радича було поранено, а двох інших парламентаріїв від опозиції вбито. Загострення національних відносин спонукало короля Александра до встановлення особистої влади.
6 січня 1929 р. Александр опублікував маніфест, згідно з яким у країні ліквідовувалася парламентська монархія, скасовувалася Видовданська конституція, розпускалися Народна скупщина і всі партії та організації, які проводили антидержавну політику. Король перебрав на себе всю повноту влади. У жовтні 1929 р. держава дістала назву Королівство Югославія.
Одночасно було проведено і адміністративну реформу, за якою країна поділялася на 9 банів і один столичний округ так, щоб у банах сербське населення було домінуючим. Старі етнічні кордони було ліквідовано. Бани призначалися королем і підпорядковувалися тільки йому.
У 1930 р. Югославію охопила економічна криза. Промислове виробництво скоротилося наполовину, а ціни на сільськогосподарську продукцію — вдвічі. У 1934 р. національний доход порівняно з 1929 р. складав 46,5%. Крім того‚ загострилися національні, соціальні та ін.  протиріччя у суспільстві. Боротьба за права хорватів, мусульман, словенців набула інтернаціонального характеру. Хорватські усташі (націоналісти) на чолі з Анте Павеличем, яких підтримувала Італія, а згодом і Німеччина, почали вдаватися до терористичних актів.
Уряд, намагаючись хоч якось послабити кризу, встановив контроль над цінами на сільськогосподарську продукцію. Але обійтися без іноземних кредитів було неможливо. У 1931 р. Франція надала Югославії значний кредит за умови послаблення монархічної диктатури.
Не бажаючи виглядати в очах світової громадськості диктатором, король погодився на конституцію, яка відновила деякі демократичні права і свободи.
У жовтні 1934 р. в Марселі усташі, діючи згідно з розробленим у Німеччині планом "Тевтонський меч", убили короля Александра і французького міністра закордонних справ Барту. Знищивши двох найбільших прихильників політики колективної безпеки, Німеччина домоглася своїх цілей чужими руками. Останніми словами короля були: "Бережіть Югославію!"
У зовнішній політиці Югославія дотримувалася союзу з Францією, входила до Малої Антанти і Балканської Антанти (Югославія, Греція, Румунія, Туреччина). Найбільш напружені відносини склалися в неї з Італією та Болгарією.
Після смерті Александра королем став його син Петар ІІ (11 років), а регентом — принц Павел.
У 1935 р. уряд очолив М.Стоядинович. Він намагався подолати кризу в національних відносинах. Розуміючи, що для приборкання хорватських сепаратистів треба позбавити їх зовнішньої підтримки, він уклав конкордат із Ватиканом, за яким католицька церква (хорвати-католики) отримувала ряд привілеїв. Це призвело до конфлікту між урядом і православною церквою, що мала величезний вплив у суспільстві.
У 1937 р. Стоядинович уклав договір із Болгарією та Італією. За договором Італія припиняла підтримку усташів, Югославія визнавала окупацію Ефіопії та аншлюс Австрії, а після розчленування Чехо-Словаччини заявила про припинення існування Малої Антанти. Але вирішити хорватське питання уряд не зумів. Тоді король надав право формувати уряд Д.Цветковичу (лютий 1939 р.).
26 серпня 1939 р. новий керівник уряду підписав угоду з лідером хорватського руху В.Мачеком про створення Хорватської самостійної адміністративної одиниці.
Пронімецька політика Цветковича мала наслідком приєднання Югославії до Троїстого пакту фашистських держав — Німеччини, Італії та Японії.
27 березня 1941 р. стався переворот. Було усунуто регента принца Павела та уряд Цветковича, а Петара ІІ короновано. Створювався уряд національної єдності на чолі з Д.Симовичем. Це був проанглійський державний військовий переворот, підтриманий демократичною опозицією. Заколотники уклали союзницький договір з СРСР. Це докорінно ламало плани А.Гітлера.
60 Громадянська війна в Іспанії 1936–1939 рр.: причини, міжнародна реакція, наслідки
Приводом до громадянської війни стали події 13 липня 1936 р., коли у відповідь на вбивство в Мадриді офіцера було забито депутата-монархіста X. Кальво Сотело.
17 липня в іспанському Марокко група вищих іспанських військовиків під орудою генералів Мола та Санхурхо повстали проти уряду Народного фронту. 20 липня внаслідок авіакатастрофи Санхурхо загинув і у вересні військова хунта проголосила своїм вождем генерала Франсіско Франко. Радіостанція м. Сеута передала умовний сигнал: «Над усією Іспанією безхмарне небо» (исп. Sobre toda España el cielo está despejado), який слугував наказом до виступу заколотників по всій країні.
До заколотників приєдналися 120 тис. військовослужбовців - 80 % збройних сил держави, моральну підтримку надала католицька церква. Кардинал Гома закликав здійснити «хрестовий похід проти червоних», під якими він мав на увазі Народний фронт. Іспанські єпископи направили Ф. Франко колективного листа з підтримкою його боротьби.
Розпочалася громадянська війна, яка спричинила гостру міжнародну кризу і яку п'ять років по тому Ф. Франко назвав «першою битвою за новий порядок». Радянський Союз підтримав республіканців, а Німеччина й Італія - націоналістів. Західні ж демократії, побоюючись появи на політичній карті Європи ще одного тоталітарного режиму, вважали за краще зберегти в Іспанії законний уряд. Отже, Іспанія ставала яблуком розбрату між західними демократіями, з одного боку, й тоталітарними державами - з іншого.
На пропозицію британського міністра А. Їдена 27 країн оголосили про політику невтручання в іспанський конфлікт, а на початку вересня в Лондоні було утворено Комітет із невтручання. Проте невдовзі стало очевидним, що тоталітарні країни - Німеччина, Італія й СРСР не мали наміру перебувати осторонь.
Найактивнішим «втручальником» був Б. Муссоліні, який майже відразу відправив на допомогу Ф. Франко 20 військових літаків. Його підтримав А. Гітлер: операції «Фойєрзаубер» і «Отто» (липень - жовтень 1936 р.), створення легіону «Кондор» та ін.
Й. Сталін у вузькому колі керівництва партії висловлював переконаність у легкій перемозі республіканців, внаслідок якої за Піренеями постане ще одна соціалістична країна. Такої ж позиції, природно, дотримувався й Комінтерн. Коли ж в Іспанії гору почали брати націоналісти, Й. Сталін і нарком оборони СРСР К. Ворошилов наполягали на безпосередній інтервенції Червоної армії. Проте з часом обоє визнали переконливість контраргументів заступника К. Ворошилова маршала М. Тухачевського, який доводив, що такі дії призведуть до вступу в Іспанію регулярних німецьких та італійських військ, і не зважилися на цей крок. Натомість на допомогу республіканцям було таємно відправлено близько 3 тис. радянських військових радників.
З огляду на це Комінтерн визнав за краще формувати для допомоги республіканцям «інтербригади» з добровольців. Одними з перших інтербригадівців стали близько сотні спортсменів з багатьох країн, які прибули на барселонську Олімпіаду праці, організовану у знак протесту проти «фашистських» Олімпійських ігор 1936 р. у Берліні.
Загалом у Іспанії воювали понад 42 тис. добровольців-інтернаціоналістів з 54 країн. Лише трохи більше 7 % з них залишилися неушкодженими. Водночас на боці іспанських націоналістів воювали понад 300 тис. іноземних вояків.
З самого початку війна відзначалася надзвичайною жорстокістю і непоступливістю воюючих сторін. Ті, хто симпатизував Народному фронту, вірили у швидку й переконливу перемогу республіканців.
Справді, на перших порах франкісти зазнали ряду відчутних поразок, поступившись 2/3 території. Але з часом вони перехопили ініціативу. За півтора місяці боїв націоналісти взяли під свій контроль 17 із 50 провінцій. Незважаючи на стійкість, виявлену при обороні Мадрида (1936 р.), у битві під Ґвадалахарою (березень 1937 р.) та при захопленні Теруеля (грудень 1937 р.), становище республіканців ставало все гіршим. Воно ускладнювалося ще й тим, що в таборі республіканців почався розбрат. Зокрема, нищівного удару було завдано по троцькістських та анархістських організаціях, які активно боролися проти Ф. Франко й італо-німецької неоголошеної інтервенції.
Наприкінці 1938 р. націоналісти остаточно переломили хід війни на свою користь. Наприкінці грудня вони прорвали оборону республіканських військ в районі Нижньої Сегре, а ще через три дні вибили їх з Манреси, Тарраси і Барселони.
На цей час Сталін фактично покинув своїх союзників на призволяще. На початку лютого франкісти зайняли Каталонію, а в останні дні березня розпочався їхній генеральний наступ на усіх фронтах. Перехід на бік заколотників командувача армії центру Касадо відкрив націоналістам шлях на Мадрид. Наступаючі йшли на столицю чотирма похідними колонами, а п'ята, яку становили противники республіки, перебувала у самому місті. З того часу вислів «п'ята колона» став синонімом зради. 28 березня 1939 р. беззастережно капітулював Мадрид, а 1 квітня Ф. Франко оголосив: «Війну закінчено».
Громадянська війна обійшлася Іспанії в суму, рівнозначну шести державним бюджетам у цінах 1935 р., або майже усьому річному валовому національному продукту. Точна кількість людських втрат не встановлена. Франкістський режим оголосив про 1 млн загиблих, більшість же істориків схильні вважати ближчою до істини цифру в 600-700 тис. чоловік.
У країні на довгі роки встановилася авторитарна диктатура. Відразу після завершення громадянської війни Ф. Франко запровадив жорстокий терор. Лише за один рік - з квітня 1939 по березень 1940 р. - було страчено близько 100 тис, а ще 2 млн чоловік було кинуто до в'язниць та концтаборів.
61“Велика депресія” 1929–1933 рр. у США. “Новий курс” Ф. Рузвельта
почалася з вересня 1929 р. й тривала 44 місяці; Промислова криза переплелася з кризою в сільському господарстві, особливо вразила тваринництво. причина кризи – відсутність будь-якого контролю державою за промисловим і сільськогосподарським виробництвом. вразила фнансову, кредитну систему, сферу грошового обігу, призвела до великої інфляції. Більшість країн відмовилася від золотого стандарту, проводила девальвацію своїх грошей – у тому числі США. Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 p. Криза охопила насамперед важку індустрію. Промисловість США була відкинута назад на 17 років до рівня 1911 p. Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду Гувер обрав надання фінансової підтримки промисловим компаніям і банкам, щоб не допустити їхнього банкрутства. З цією метою уряд у січні 1932 р. створив Реконструктивну фінансову корпорацію Було організовано скуповування лишків продукції. Гувер виявився рішучим противником введення державної допомоги безробітним. Лише влітку 1932 р., в розпал виборчої кампанії, було ухвалено закон про виділення 300 млн доларів для федеральної допомоги безробітним
На президент.виборах 1932р.перемогу здобув Ф.Рузвельт який для виходу з кризи проголосив новий курс. ухвалила бл.70надзвичайно важливих законодавчих актів, які охоплювали промисловість, с.г, торгівлю. Численні закони мали на меті підтримати промисловість за допомогою значних позик і субсидій, стимулювати приватні капіталовкладення, відновити фінансово-банківську сферу, підняти ціни на с.г.продукти, зменшити безробіття. Заходи мали подвійну спрямованість. З одного боку вони покликані підтримати бізнес, допомогти відновити економіку, з ін.---полегшити становище трудівників. Реформи новго курсу забезпечили перемогу Рузвельта на презид.виборах 1936р. реформі Верховного суду. нові реформи. Серед них- закон про справедливі умови праці, що дав федеральному урядові право встановлювати мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня. Закон остаточно заборонив дитячу працю. Замість оголошеного Верховним судом у 1936 р. неконституційним закону про регулювання сільського господарства був прийнятий інший. Метою державного регулювання сільського господарства тепер стала боротьба за збереження родючості грунту. На зростання безробіття адміністрація відповіла розширенням громадських робіт.
62 Фашистська Італія: внутрішня і зовнішня політика
Наслідки Першої світової війни. Італія була середньорозви-нутою країною Європи. Участь у Першій світовій війні коштувала їй дуже дорого: 700 тис. загиблих, 450 тис. інвалідів, 1 млн. поранених, країна втратила третину національного багатства. Після поразки біля Капоретто в жовтні 1917 р. вона опинилась на межі повної катастрофи і тільки допомога військ Антанти врятувала Італію.
Економічне становище країни було вкрай критичним: не вистачало продовольчих товарів, палива, предметів першої необхідності.
Надії італійців на те, що мир принесе полегшення, не виправдались. Великі держави, оцінюючи внесок Італії у війну як занадто низький, не дотримали свого слова (таємна угода про передачу Італії східного узбережжя Адріатичного моря і ще ряду територій), даного напередодні вступу Італії у війну. Вона отримала лише Південний Тіроль і Трієст. Італія стала ''переможеною серед переможців''.
Важке фінансово-економічне становище країни позбавляло уряд можливості здійснити заходи щодо покращення життя населення. Довіра до нього і до конституційного ладу впала. Післявоєнний спад виробництва, демобілізація армії, ще більше загострили соціальні проблеми і призвели до розгортання масового робітничого руху, в якому домінували радикальні течії. Страйки робітників супроводжувались захопленням заводів і створенням ФЗР - фабрично-заводських рад, які брали на себе функції місцевої влади.
Виникнення фашизму. Виклик праву власності налаштував проти робітничого руху дрібних господарів (ремісників, торгівців і т.д.) й селянство, які до того ж не довіряли існуючій владі.
Настрої цих прошарків населення відбились у фашистському русі, що виник у 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму і соціальної демагогії.
У 1919-1920 pp. фашисти не становили серйозної небезпеки. На виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандату.
Зростанню їх впливу сприяли реваншистські настрої, які охопили всі прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдались до силових дій, захоплюючи ті території, які обіцяла, але не дала Антанта. Так, восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д'Аннунціо захопив порт Фіуме. Це сприяло створенню над фашистами ореолу патріотів.
Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і збереження ''великої нації'' почали погроми робітничих організацій. У відповідь робітники організували загони ''народних сміливців'', які вступали у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала ареною масового насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити законність. У листопаді 1921 р. фашисти об'єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні (''дуче'' - вождь). Тоді ж у робітничому русі стався розкол.
Прихід фашистів до влади. У таких умовах Муссоліні, підтримуваний великими промисловцями, заручившись ''нейтралітетом'' Ватикану, співчуттям короля Віктора-Еммануїла III, висунув вимогу передати фашистам владу. Прихильників збереження старих порядків, які не гарантували порядку й законності, виявилось дуже мало, і король доручив Муссоліні сформувати уряд.
30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд (''Похід на Рим''). Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури.
Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення. Обсяг промислового виробництва з 1920 до 1928 pp. зріс на 60%. Італія перетворилась в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість. Південні райони країни залишались відсталими.
Експансіоністські претензії Італії. Прийшовши до влади, фашисти прагнули відродити Римську імперію. Реалізація цих планів - прямий шлях до війни. Фашисти, поряд з ліквідацією демократичних інститутів, почали мілітаризацію економіки і всіх сторін життя суспільства. Йшов процес мобілізації ресурсів для майбутніх завойовницьких війн.
Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яка була захоплена італійськими військами в 1935-1936 pp.
Фашизація країни. У 1922-1924 pp. фашисти не наважувались на рішучі дії щодо ліквідації демократичного устрою. Поштовхом до фашизації країни стала ''справа Маттеоті''. Джакомо Мат-теоті 1 червня 1924 р. у парламенті виступив з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювати мандати депутатів-фашистів. Через 10 днів він був викрадений і убитий фашистами. Але король не усунув Муссоліні від влади, як цього вимагала більшість населення.
У січні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув гасло: ''Вся влада фашистам!'' і провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним лише перед королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади замінялись префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювались трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почались масові арешти (в один день було заарештовано 12 тис. комуністів).
У 1929 р. Муссоліні уклав договір з папою римським, згідно з яким утворювалась держава Ватикан, католицька церква отримувала ряд привілеїв.
Для управління економікою створювалась корпоративна система. У 1934 р. існувало 22 корпорації у всіх галузях господарства. Кожна корпорація об'єднувала представників промисловців, фашистських профспілок і функціонерів фашистської партії. Уряд був замінений Великою фашистською радою, а парламент -палатою корпорацій.
Важливим елементом у структурі державного регулювання економіки став інститут промислової реконструкції (ІРІ).
Для виховання молоді у фашистському дусі створювались масові молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджувався культ особи Муссоліні.
Союз з Німеччиною. Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю ''вискочці'' Гітлеру.
Агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія не здатна здійснити жодної серйозної акції. Однак суперництво між двома фашистськими лідерами продовжувалось аж до 1940 p., доки Муссоліні не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини.
У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у 1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою ''сталевий пакт''.
Першою спільною акцією Німеччини і Італії стала підтримка франкістів в Іспанії в 1936-1939 pp. Італія направила туди 200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї.
У 1939 р. Італія захопила Албанію, а в 1940 р. вступила в Другу світову війну на боці Німеччини.
63 Нацистська Німеччина: внутрішня і зовнішня політика
Серед причин його появи — реваншистські настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальського миру, соціальна незахищеність більшої частини населення, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції.
Націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини (НСДАП), що стала центром тяжіння усіх фашистів, було створено в 1919р. Порівняно швидко її лідером став Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організува-ти заколот у Баварії, але зазнали поразки. У 20-х роках вони ледь існували. Швидке зростання їхнього впливу почалося в роки економічної кризи 1929-1933 pp. Основ-ні програмні положення фашистського руху в Німеччині були викладені в книзі А. Гітлера "Майн кампф" ("Моя боротьба").
Економічна криза і криза Веймарської республіки.
Прихід фашистів до влади. Криза економічна стала і кризою Веймарської республіки. Значне безробіття, масо-ве розорення селян і ремісників вимагали від влади екстре-мальних заходів для полегшення становища народу. Однак уряди, що змінювались, були у полоні застарілих схем, про-водили політику економії, урізаючи й без того незначні соціальні витрати. На падінні авторитету Веймарської рес-публіки позначилась і загальна думка, що її створенню спри-яла ганебна Версальська угода. Так чи інакше під час кризи почали набирати сили партії, що виступали проти демок-ратії, і серед них, насамперед, нацисти, які обіцяли встано-вити тверду владу і вивести країну з кризи. У 1932 р. вони стали наймасовішою політичною партією Німеччини.
Базою фашистського руху стали націоналістично налаш-товані ремісники, селяни, ветерани війни, безробітні. Під-тримку нацистам надавали впливові кола крупного капіта-лу Німеччини.
Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії молодь: третину членів НСДАП складали люди віком до ЗО років. Позначилась на поведінці виборців і тактика боротьби, яку використовували нацисти. Штур-мовики та есесівці нападали на мітинги політичних суперни-ків, активістів інших політичних партій, залякували насе-лення.
Фатальну для Веймарської республіки роль зіграли представники традиційної військово-бюрократичної еліти Німеччини, політичного впливу яких не було ліквідовано революцією 1918 р. Саме вони в момент, коли криза на-ближалась до кінця і з'явилися ознаки падіння популярно-сті нацистів, використали свій вплив на президента Гінденбурга, щоби той вручив мандат на формування уряду Адольфу Птлеру. 20 січня 1933 р. А. Птлер став рейхсканц-лером — главою уряду.
Становлення фашистської диктатури. Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Ви-користавши як привід підпал рейхстагу, ними ж організо-ваний, вони вдалися до відкритого терору проти своїх по-літичних супротивників —комуністів і соціал-демократів. Гітлер домігся, передусім, підписання Гінденбургом спе-ціального указу "Про охорону народу і держави", що лік-відував основні права громадян та надав необмежені пов-новаження каральним органам. Після цього нацисти провели нові вибори до рейхстагу, сподіваючись отрима-ти в ньому переважну більшість. Проте підсумки виборів у березні 1933 р. були для них несприятливими: комуністи і соціал-демократи, що знаходились у підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти —43,9%.
Відтоді принцип поділу влади, що лежав в основі Вей-марської республіки, було відкинуто, а законодавчі функ-ції передано уряду. Гітлер перебрав повноваження прези-дента Гінденбурга, який помер у 1934р. Таким чином, вся повнота влади в Німеччині опинилась у руках Гітлера. Було проведено адміністративну реформу, в результаті якої ліквідовано земельні парламенти та органи місцевого са-моврядування. Влада на всіх рівнях переходила до рук не виборних, а призначуваних чиновників.
У 1933 р. фактично було заборонено всі політичні партії, крім НСДАП, що злилася з державою. Партійні функціо-нери автоматично ставали державними чиновниками від-повідного рівня. Така різка зміна державного ладу та суспільного життя супроводжувалась насиллям І спричи-нила посилення каральних органів держави. Штурмові (СА) та охоронні (СС) загони стали частиною цього апарату на-силля. У країні було створено таємну поліцію (гестапо), аз 1933 р. по всій кра'їні з'явились концентраційні табори для утримання в них неугодних режимові людей. Фашисти ліквідували основні політичні права громадян — право на свободу слова та зібрань, недоторканність житла, таємни-цю листування.
Економічна політика нацистів. Важливі зміни від-булися і в економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов на нечуване для мирного часу розширення державного ре-гулювання господарського життя з метою виходу із кризи.
Коштом держави було розгорнуто будівництво загаль-нонаціональної мережі швидкісних автострад, що дозво-лило відразу скоротити кількість безробітних та пожвави-ти будівельну індустрію. Пізніше основну увагу було приділено прискореному розвитку військової промисло-вості. Військові витрати збільшились із 620 млн рейхсма-рок до 15,5 млрд в 1933-1938 pp. З метою стимулювання економічного зростання вводились податкові пільги. У ре-зультаті одночасного зростання витрат та зниження податків виник дефіцит бюджету, який покривався випус-ком паперових грошей. Щоб не допустити їх знецінення та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарпла-тою і почав поступовий перехід до карткової системи роз-поділу. Це збільшило масштаби державного регулювання економіки.
Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме адміністративне регулювання господарства державою. Для цього усіх підприємців було об'єднано в галузеві картелі та підпорядковано імперському міністру господар-ства. Коли в 1936 р. прийняли чотирирічний план розвит-ку військової промисловості, уповноваженим з реалізації цього плану призначили Г. Герінга. Створене ним відом-ство взяло під свій контроль всю економіку країни. Дер-жава стала безпосереднім володарем багатьох підприємств, конфіскованих у більшості випадків в євреїв у ході "арії-зації" промисловості.
Фашистська держава встановила контроль над ринком робочої сили та трудовими відносинами. В нацистській Німеччині було ліквідовано профспілки, а замість них утво-рено Німецький робітничий фронт, що об'єднував робіт-ників і роботодавців. Керівники підприємств ставали "вож-дями трудового колективу", а контроль над трудовими відносинами перейшов до спеціальних "опікунів праці", які призначалися урядом. Контроль над заробітною платою було доповнено введенням загальної трудової повинності.
Під жорсткий державний контроль потрапила і зовнішня торгівля. Метою її регулювання було прагнення зменши-ти залежність Німеччини від імпорту.
До початку Другої світової війни економіка Німеччини зазнала кардинальних змін. За умови збереження приват-ної власності було суттєво обмежено свободу підприємни-цтва; ринки товарів, послуг та праці замінено державною регламентацією. Ринкова економіка практично перестала функціонувати. Увесь комплекс цих заходів прискорив вихід Німеччини з кризи. У 1935 р. вона досягла докризо-вого рівня виробництва, а в 1939р. значно перевищила його. Скоротилося безробіття: в 1933р. воно складало 6 млн чоловік, у 1938 р. —429,5 тис. Але в самому виході з кризи не було нічого феноменального — з 1933 року всі країни Заходу вступили в смугу економічного пожвавлення.
Масове насильство. Репресії. Життя у фашистській Німеччині було далеким від омріяних картин, створених пропагандою. Насилля стало масовим: тільки до початку 193 5 р. було вбито більше 4200 противників нацизму, ареш-товано 515 тис. чол. На початок 1939 р. в ув'язненні зна-ходилось понад 300 тис. осіб. Сотні тисяч німців емігрували, у тому числі цвіт творчої інтелігенції, — фізик Альберт Ейнштейн, письменники Томас і Генріх Манни, Ліон Фейхт-вангер, Бертольд Брехт, композитори Ган Уйснер, Отто Клемперер, Пауль Хіндеміт.
Антисемітизм став офіційною політикою фашистської держави. Вже з весни 1933 р. почався організований вла-дою бойкот усіх установ, що належали євреям. У 1935 p.. було прийнято серію законів, що позбавляли їх німецького громадянства і забороняли займати посади в державному апараті. Було заборонено змішані шлюби. З 1939 р. євреїв почали виселяти у спеціально відведені будинки і кварта-ли (гетто), їм заборонили з'являтися у громадських міс-цях, займатися багатьма видами діяльності; вони були зо-бов'язані постійно носити на одязі нашиту жовту шести-кутну зірку. У ніч з 9-го на 10-е листопада 1939 р. влада організувала єврейський погром, жертвами якого стали десятки тисяч чоловік. Так було підготовлено грунт для знищення євреїв у Німеччині, що стало масовим явищем у роки війни. Жертвами расового божевілля нацистів ста-ли 6 млн євреїв.
64 Радянська тоталітарна система: становлення та особливості
Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20— 30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі "вождя" і "вчителя") — головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну не підзвітність народу.
Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології (ідеократичність), намагання пояснити кожен аспект соціального життя. Соціальні цілі, зразки поведінки, ворогів він характеризував спрощено, іноді в перекрученій формі. Більшовицька ідеологія у своєму прагненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-партії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний — благом народу. Тоталітарна ідеологія стала об'єктом фанатичної віри, неприступним для критики. Ідеологічна монополія була тісно пов'язана з монополією на інформацію. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія. Однодумність культивувалась через позбавлення громадян об'єктивної інформації, яка живила б їх власні погляди.
Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР.
оталітаризм як систему формували такі його складові:
Економічна складова. Виявлялася в тому, що особа перебувала у повній залежності від єдиного роботодавця — держави, а практично — від партійно-державно-господарської номенклатури. У її власності були земля, надра, води, ліси, основні засоби виробництва — усі засоби людського існування.
Правова складова. Означала верховенство прав держави над правами власності та свободи людини. Усі правоохоронні органи в "інтересах держави" застосовували будь-які методи, у тому числі й злочинні, порушували права людини, позбавляли ц життя.
Організаційна складова. Випливала із всеосяжного і жорстокого централізму влади. Керівним для всіх владних органів був принцип демократичного централізму, який поєднував у собі декораційний демократизм із жорсткою централізацією влади, підкоренням меншості інтересам більшості, нижчих органів — вищим, напіввійськовою дисципліною. В установах, на підприємствах діяв принцип єдиноначальства з широкими дискреційними (франц. discretionnaire — залежний від власного розсуду) повноваженнями керівників. Уся організаційно-управлінська діяльність була конфіденційною, а її документація зберігалась під грифом "таємно". За її розголошення передбачалася кримінальна та адміністративна відповідальність.
Порядок підлеглості та конфіденційності захищали НКВС, прокуратура, суд, органи партійного контролю. Ефективність усієї цієї системи посилювала діяльність політорганів, партійних, профспілкових, піонерських та інших організацій, преса, радіо, кінематограф.
Соціально-психологічна складова. Забезпечувала домінування пропартійної громадської думки. Економічні, організаційні, ідеологічні, правові аспекти тотального контролю за діяльністю і поведінкою людей через чисельні соціально-психологічні механізми (громадську думку, міжособистісне спілкування, психологічний вплив, навіювання, наслідування, конформізм та страх) формували легіони ідейних і платних донощиків, пристосуванців, які пильно стежили за поведінкою та діяльністю найближчого оточення. Доноси були поширеним явищем через запровадження кримінально-правової відповідальності за недонесення про підготовку чи скоєння злочинів. Донощиків вважали героями (Павлик Морозов).
Оперативна складова. Містила в собі таємне та явне, державне стеження за всіма, особливо за тими людьми, які вибивались з колони "будівників комунізму".
Репресивна складова. Інтегрувала та вінчала тотальний контроль. Вона була останньою, але не єдиною "інстанцією", що утримувала народ і кожну окрему людину в страху перед порушенням партійно-державних приписів. Адже збереження і зміцнення тоталітарного режиму передбачало насилля, застосування терору як засобу внутрішньої політики.
Радянський тоталітарний режим характеризувався також тенденцією до мілітаризації суспільства, нагнітанням психозу щодо пошуку ворогів, вірогідного нападу капіталістичного оточення, що, в свою чергу, породжувало агресивну зовнішню політику.
Тоталітаризм передбачає домінування державного над особистим, поглинання державою індивіда. Від громадян вимагалась не просто лояльність, а активна відданість, ентузіазм щодо режиму.
Встановлення і панування тоталітарного режиму в Україні у 20—30-ті роки було великою трагедією українського народу, спричинило величезні людські жертви, деформацію природного плину історії.
 
65 Початок Другої світової війни. “Дивна війна” (1939–1940 рр.)
Влітку 1939 р. радянська дипломатія мала три варіанти поведінки в міжнародних відносинах. Перший — відмовитися від підписання договору з Німеччиною і продовжити переговори з Великою Британією і Францією про колективну безпеку. Другий — продовжити дипломатичні переговори з Німеччиною, не даючи чіткої відповіді. Сталін і його оточення обрали третій, згубний, шлях — укласти договір з ворогом, намагаючись перехитрити його, одержавши перепочинок і конкретні вигоди від поділу Європи. Проте більш значними були реальні вигоди на боці Гітлера.
Під приводом захисту німецької меншини в Польщі та запобігання порушенням німецьких кордонів 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. З вересня 1939 р. про вступ у війну на боці Польщі оголосили Англія і Франція, проте не надали їй реальної допомоги. За кілька тижнів німці окупували Польщу.
9 вересня радянське керівництво повідомило Берлін про намір терміново зайняти ті території Польщі, що за секретним протоколом від 23 серпня мали відійти до СРСР. 17 вересня радянські війська перейшли польський кордон і фактично вступили у Другу світову війну на боці Німеччини. Без уваги була залишена вимога Англії та Франції вивести радянські війська із Польщі. 28 вересня було підписано радянсько-німецький договір про дружбу і кордони, що закріпив завойовані землі в складі СРСР.
СРСР завдяки наполегливості уклав угоду з Естонією, Латвією і Литвою та одержав право на розміщення своїх військ на їхніх територіях. А в 1940 р. ці країни було включено до складу СРСР.
У листопаді 1939 р. радянське керівництво оголосило війну Фінляндії і ціною значних жертв і втрат виграло її. До складу СРСР відійшов увесь Карельський перешийок. За цю агресію СРСР був виключений з Ліги Націй.
Отже, 1940 р. в результаті політичного тиску Румунія віддала СРСР Бессарабію і Північну Буковину.
Таким чином, після вересня 1939 р. зовнішня політика Радянського Союзу активно розвивалася в руслі радянсько-німецьких таємних протоколів.
На Західному фронті протягом вересня 1939 р. — травня 1940 р. відбувалася так звана "дивна війна". Ні Франція, ні Англія, ні Німеччина не розгортали активних воєнних дій. На морі німецькі підводні човни потопи-
ли ряд військових і торговельних суден Англії, а та в свою чергу — німецьких. США з самого початку війни заявили про нейтралітет, хоча дедалі більше орієнтувалися на зближення з Англією і Францією.
Тим часом Німеччина мобілізувала великі людські та військово-технічні сили для значного розширення агресії. У квітні 1940 р. вона вторглася в Данію та Норвегію. Данія капітулювала, а опір Норвегії досить швидко було подолано.
У травні 1940 р. через Бельгію, Голландію і Люксембург, що були окуповані за кілька днів, розгорнувся німецький наступ на Францію. 5 червня Німеччина розпочала наступ на Париж, а 10 червня Італія оголосила війну Франції і Англії та розпочала наступ в районі італо-французького кордону. Правлячі кола Франції не були здатні організувати належний опір агресору, а в уряді переважали прихильники капітуляції. Англія дала згоду на те, щоб Франція з'ясувала з Німеччиною умови перемир'я, а США ще не вважали за можливе вступити у війну. Французький прем'єр-міністр Петен 17 червня оголосив капітуляцію. 22 червня в Комп'єнському лісі французькі представники підписали перемир'я, за яким німецькі війська окупували Північну Францію й узбережжя Атлантики. Французький флот і авіація передавалися Німеччині.
Окупація фашистською Німеччиною країн Західної Європи значно змінила співвідношення сил на користь фашистського блоку. Тепер гітлерівська верхівка розробила план вторгнення на Британські острови, відомий під назвою "Морський лев". При цьому не виключалася можливість примусити Англію до капітуляції. Для тиску на Англію німецька авіація розпочала бомбардування Лондона та інших міст. На морі розгорнулася війна між флотами двох держав. В Африці Італія розпочала окупацію англійських колоній. Проте під ударами англійських військ у травні 1941 р. італійські війська залишили останні окуповані території і капітулювали.
В умовах наростання воєнних дій відбулася подальша консолідація іта-ло-німецько-японського блоку. 27 вересня 1940 р. було підписано Троїстий пакт. Німеччина, Японія та Італія зобов'язувалися надавати один одному допомогу, були визначені сфери впливу міжнародного панування між учасниками пактів. Після підписання пакту СРСР погоджувався на вступ до Троїстого пакту, але вимагав розширення зони радянських інтересів на Балканах і у Фінляндії. Німецька сторона на це не погодилася. Більше того, у грудні 1940 р. Гітлер прийняв остаточне рішення про напад на СРСР у травні 1941 р.
Після поразки Франції прискорилось зближення Англії та США. У вересні 1940 р. вони підписали угоду про взаємодопомогу, а в березні наступного року в США було прийнято закон про ленд-ліз, що надав президентові право передавати в борг чи в оренду військові матеріали тій країні, оборона якої визначалася життєво важливою для США. Крім того, ці дві країни визначили стратегію війни проти Німеччини, в якій розгром останньої визначався головним стратегічним завданням.
У листопаді 1940 р. союзниками Німеччини стали Угорщина, Румунія, Словаччина, а в березні 1941 р. — Болгарія, на території яких Німеччина розташувала свої війська. До блоку приєднався і уряд Югославії, проте народ країни виступив проти політики уряду і скинув його. Німецькі війська в квітні 1941 р. розпочали воєнні дії проти Югославії, а потім Греції. Разом з італійськими військами війська Рейху розпочали наступ проти англійців у Північній Африці.
У вересні 1940 р. японські війська окупували північну частину Індокитаю, а надалі мали наміри щодо Індонезії та Філіппін. Ці плани Японії не могли не зачіпати інтересів США, Англії та Голландії на Далекому Сході. Проте між США і Японією не лише не виникало воєнного конфлікту, а навіть йшли переговори про розподіл сфер впливу на Тихому океані. Разом з тим у квітні 1941 р. СРСР підписав з Японією договір про ненапад.
Радянське керівництво намагалося переконати весь світ і свій народ у правильності зовнішньополітичного курсу та міцності німецько-радянської дружби, хоча допускалися стратегічні прорахунки, безпринципність, авантюризм у зовнішній політиці. А в цей час війська коаліції фашистських держав та її сателітів окупували майже всю Європу, вели агресивні військові дії на Далекому Сході, у Північній Африці.
66 Німецько-радянська війна 1941–1945 рр.: причини, етапи, наслідки
22 червня 1941 Нім на СРСР. 18 грудня 40 Нім затвердила план Барбаросса.причина: значна концентрація військової техніки та частин Рад армії на кордоні та плани нападу влітку 1941 СРСР на Європу. Нім вторгненя складалось із трьох груп армій: «Північ»– на Ленінград, «Центр»– на Москву, «Південь»– на Укр. Зх кордони СРСР прикривали Прибалтійський(Кузнєцов), Західний (Павлов),  Київський (Кирпонос) військові округи, перетворені в Пн-Сх, Зх і Пд-Зх фронти. 1941 пройшов у повній стратегічній і тактичній перевазі Нім. За півроку їй вдалося захопити Прибалтику, Білорусь, Україну. СРСР не спромігся організувати належну оборону на жодній ділянці фронту - поразки під Мінськом (29 червня), 8 вересня початок облоги Ленінграда, 19 вересня – взято Київ, 16 жовтня - Одесу, 24 жовтня – Харків. 30 вересня розпочалась битва за Москву (операція «Тайфун»), спочатку - оборонна, з грудня – наступальна (до 7 січня 1942).1942 рік позначився провалом нім наступу на Москву та початком контрнаступу рад військ. Провал «Тайфуну» крах нім плану блискавичної війни. Нім спромоглася захопити Донщину, Кубань та Кавказ. Сталінградська битва (17 липня 42 —2 лютого 43).18 грудня  — рад війська ввійшли до першого населеного пункту УРСР — с. Півнівки Міловського району Ворошиловградської обл.
Перша — це наступ німецьких вiйськ влiтку 1942 р. i вихiд їх до Волги й на Пiвнiчний Кавказ. Друга — контрнаступ радянських вiйськ i розгром нiмецько-iталiйсько-румунсько-угорського угруповання на Волзi. вона поклала початок корінного перелому в ході Великої Вітчизняної та Другої світової війни;розгром ворога завдав удару по військовій машині третього рейху, престижу німецької армії, моральному духу вермахту;почався загальний наступ радянських військ від Ленінграда до Кавказу;було нанесено удар по фашистському блоку загалом. Японія і Туреччина відмовились вступити у війну проти СРСР..Корінний перелом у бойових діях у Північній Африці. Капітуляція Італії.У жовтнi-листопадi 1942 р. у Пiвнiчнiй Африцi теж вiдбувся корінний перелом на користь англо-американських союзників
8 січня 1943внаслідок наступу Червоної Армії прорвано кільце блокади навколо Ленінграда. «Курська дуга»). Німецьке командування вирішило здійснити стратегічну операцію на Курському виступі. Для цього розроблено і в квітні 1943 року затверджено військову операцію під кодовою назвою«Цитадель». 5 липня розпочалася, а 23 серпня завершилася Курська битва. Було знищено 30 німецьких дивізій, зокрема 7 танкових (серед яких елітні дивізії військ СС «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер», «Мертва Голова», «Рейх», «Вікінг»). Почався відступ німецьких військ по всій лінії В битві за Дніпро Червона Армія завдала Німеччині чергової поразки, звільнивши Лівобережну Україну і Кримський півострів.
Наприкінці 1943 — у першій половині 1944 року основні бойові дії проходили на південній ділянці фронту. Німці залишили територію України. Червона Армія зайняла землі Правобережної України, Крим, вийшла до Карпат, вступила на територію Румунії. здійснила грандіозний наступ у Білорусі (Білоруська операція 1944 р.) та Західній Україні. Радянські війська вийшли до кордонів Східної Пруссії, вступили на землі Польщі, разом із польськими військами продовжили наступу.
67 Нацистський окупаційний режим в країнах Європи в роки Другої світової війни
Окупаційна політика фашистських держав була детально розроблена водночас з планами ведення війни. Про злочинні плани загарбників щодо народів Східної Європи переконливо свідчать так звані план "Ост", директива "Про особливу підсудність у районі здійснення плану "Барбаросса" і особливі заходи військ", вказівки про ставлення до радянських військовополонених та інші документи.
План "Ост" 25 травня 1940 р. було подано Гітлеру, який затвердив його як директиву. Цим планом передбачалися колонізація Радянського Союзу і країн Східної Європи, знищення мільйонів людей, перетворення на рабів рейху залишених живими росіян, українців, білорусів, поляків, чехів та інших народів Східної Європи. Планувалося виселити протягом 30 років 65% населення Західної України, 75% населення Білорусі, 80-85% поляків з території Польщі, значну частину населення Латвії, Литви, Естонії — всього 31 млн чоловік. Пізніше німецьке керівництво збільшило число осіб, які підлягали виселенню зі Східної Європи, до 46-51 млн. Намічалося на вивільнені землі переселити 10 млн німців, а місцевих жителів, шо залишалися (за розрахунками гітлерівців — близько 14 млн), поступово "понімечити". Документи нацистського рейху свідчать, що СРСР підлягав розчленуванню і ліквідації. На його території передбачалося утворити чотири рейхскомі-саріати — німецькі колоніальні провінції "Остланд", "Україна", "Москва", "Кавказ", управління якими мало здійснюватися спеціальним "східним міністерством" під орудою А. Розенберга.
Сенс "нового порядку", як нацисти називали встановлений ними режим, зводився до ліквідації незалежності і суверенітету, всіх демократичних і соціальних здобутків, безмежної економічної експлуатації І свавілля окупантів.
Економіку всіх поневолених країн було поставлено на службу загарбникам. Промисловість працювала на замовлення окупантів. Сільське господарство постачало їх продовольством, робоча сила використовувалася на будівництві воєнних об'єктів.
Мільйони жителів Європи були примусово вигнані на працю до Німеччини. Ближче до кінця війни нестача робітників стала настільки гострою, шо нацисти використовували навіть працю дітей. Для утримання населення в покорі широко використовувалася система заручництва і масових екзекуцій. Символами цієї політики було повне знищення жителів сіл Орадур у Франції, Лідице в Чехо-словаччинІ, Хатинь у Білорусі. За роки окупації в республіках Прибалтики, в Білорусі, Україні, Російській Федерації гітлерівці знищили більше 10 млн чоловіків, жінок, дітей. Нацистський режим демонстрував всьому світові свою антилюдську сутність.Історія ніколи не пробачить фашизму ці нелюдські злочини, що іменувалися "новим порядком".Слово холокост означає катастрофу, або знищення єврейського народу в роки Другої світової війни.
"Новий порядок" передбачав здійснення особливої расової політики, жертвами якої стали євреї, цигани, а після цього і слов'янське населення Східної Європи. 1942 р. керівництво Німеччини прийняло рішення про початок фізичного знищення всіх євреїв у Європі. По всій її території запрацювали "фабрики смерті", концентраційні табори, найбільшими з яких були Освенцім (з травня 1940 по січень 1945 р. було знишено понад 4 млн чоловік). Майда-нек (знайшли свою смерть 1,5 млн в'язнів), Треблінка на території Польщі; Дахау, Бухенвальд, Заксенгаузен і Ра-венсбрюк у Німеччині; Маутхаузен в Австрії. Там були ув'язнені військовополонені, цивільне населення, учасники руху Опору. Загалом у концтаборах опинилося 18 млн чоловік, 12 млн з яких були знищені. 6 млн з них були євреї. Тільки в Бабиному Яру окупанти знищили 195 тис. чоловік, 150 тис. з яких були євреями. Криваві погроми провадили спеціально створені зондер-команди.
За свідченням Янкеля Верніка, якому вдалося вийти живим з пекла Треблінки, знищення людей (в першу чергу євреїв) відбувалося так: "До камер розміром у 25 квадратних метрів впускали від 450 до 500 чоловік. Було страшенно тісно. Один напирав на іншого. Вносили дітей, гадаючи, що цим врятують 'їх. На шляху до смерті їх били, штовхали прикладами, а також залізними палицями. На них пускали собак, які, гавкаючи, кусалися й кидалися на жертв. Кожен з криком, рятуючись від ударів і собак, сам поспішав в обійми смерті — біг у газову камеру. Ті, що були сильніші, переносили слабших. Шум тривав недовго. Двері з іріском зачинялися, камера ставала могилою. Пускали мотор і з'єднували з вихлопними трубами, 15 хвилин — і всі були мертві, навіть не лежали, бо це було неможливо. Стояли, падаючи один на одного. Вже не кричали. Матері і діти в смертних обіймах..."
Після двох років панування гітлерівців у Галичині, у Львові та інших містах Східної Галичини євреїв майже не залишилось, вони загинули у львівському гетто, Яновсько-му таборі та інших концтаборах, створених тут. Наприклад, єврейська громада Львова, яка Існувала тут ще з XIII ст., до війни налічувала 160 тис. чоловік. Після звільнення міста в 1944 р. нарахували, за одними даними, 800, за іншими, — 300 чоловік. Всього на окупованій території колишнього Радянського Союзу, за підрахунками доктора Арадо, директора Інституту Пам'яті жертв нацизму й героїв Опору Яд Ва-Шем в Ізраїлі, перед війною проживало 2,75-2,9 млн євреїв. Після закінчення війни в живих залишилося кілька десятків тисяч. Тільки в Ізраїлі загинуло не менше 1,5 млн чоловік єврейської національності. Серед них були видатні вчені, духовні особи, уславлені лікарі, юристи, діячі мистецтва — художники, письменники, музиканти, які збагатили науку і культуру не тільки свого народу, а й усієї Європи, цивілізацію всього світу.
68 Рух Опору в країнах Європи в роки Другої світової війни
Рух Опору — це визвольний рух проти нацизму і фашизму і встановлених ними порядків, за відновлення національної незалежності і Державного суверенітету окупованих країн, а також країн фашистського блоку, за більш справедливий і демократичний устрій після визволення.
Форми його були різноманітними. В одних випадках це були збирання і передача союзникам цінної інформації, в інших — саботаж, зрив воєнних постачань, порушення ритму військового виробництва, диверсії. В ці ж роки стали створюватися перші партизанські загони у Польщі, Югославії, Албанії, Греції. Одним з перших актів європейського руху Опору стало повстання у варшавському гетто 1943 р. Майже місяць погано озброєні жителі гетто, приречені на знищення, билися з німецькими військами.
Для організації Опору Франція володіла потужною організацією "Вільна Франція", яку створив генерал Шарль де Голль 1940 р. у Лондоні. До руху Опору залучалися різноманітні соціальні прошарки: робітники, селянство, інтелігенція, офіцери, священики, банкіри, власники фабрик і заводів. Партійна приналежність не була завадою для об'єднання і консолідації. Учасники руху на чільне місце ставили звільнення Франції від нацизму. Хоча це не означало відсутності розбіжностей і протиріч між ними.Патріотичні організації французького Опору 1942 р. об'єднали свої бойові групи в "таємну армію", що визнала керівництво генерала де Голля. В листопаді 1942 р. Комуністична партія Франції', що мала великий вплив у русі Опору, підписала угоду про спільні дії з силами "Франції, що бореться", якими керував генерал де Голль.
Патріотичний фронт зміїщювався. 1943 р. виникли єдині керівні органи Опору і передусім Національна рада Опору, що стала вищим керівним органом руху Опору на території Франції'. На місцях створювалися комітети визволення. Всі учасники Опору визнали загальне кершництво розташованого в Алжирі Французького Комітету Національного Визволення (ФКНВ), який з осені 1943 р. одноосібно очолив Шарль де Голль.
У Північній і Середній Італії, окупованих німецькими військами, керівництво рухом Опору здійснювали комітети національного визволення, що складалися, як правило, з представників демократичних партш. Деякі гірські райони Італії, звільнені від окупантів, перетворилися на своєрідні "партизанські республіки", де повновладними господарями були партизанські бригади ім. Дж. Гарібальді. Вперше гарібальдійці вступили в бої з гітлерівцями ще восени 1943 р. на півночі Італії. В горах створювалися демократичні органи влади на чолі з місцевими комітетами національного визволення. Разом з італійськими партизанами мужньо билися майже 5000 радянських громадян, які втекли з таборів для військовополонених. Серед них Федір Полетаєв — національний герой Італії і Герой Радянського Союзу.
У Польщі рух Опору набув великого розмаху. Тут не існувало колабораціонізму (співробітництва) з німецькими окупантами ані як політичної, ані як економічної течії. Терор, геноцид, вкрай жорстокий окупаційний режим не створювали умов для співробітництва. Гітлерівська расистська доктрина мала однією з цілей знищення польської державності і польської нації. 22% населення (6 млн) гітлерівці встигли знищити. Великий вплив мали загони Армії Крайової, керовані з Лондона емігрантським урядом, і загони Гвардії Людової, створені Польською робітничою партією (комуністична партія). Обидва ці військові формування вели боротьбу з окупантами, хоча між ними існували серйозні розбіжності щодо тактики і стратегії у визвольному русі, майбутнього устрою Польщі, що переростали у відверто ворожі відносини.
У серпні 1944 р., не очікуючи підходу радянських військ, Армія Крайова підняла повстання у Варшаві, безжально придушене німцями практично на очах у Радянської Армії. Існує точка зору, що радянські збройні сили були не в змозі допомогти повсталим, бо, увійшовши на територію Польщі, вони зазнали великих втрат у техніці й живій силі і фактично вичерпали наступальні можливості. Однак вирішальним у ставленні Москви до повсталої Варшави була та обставина, що боротьбу вели бойові частини, підпорядковані лондонському емігрантському урядові. Іншими словами, ідеологічні міркування і настанови знову взяли гору у кремлівському керівництві.
Важливим фронтом антифашистської боротьби залишалася Югославія. Керована комуністами Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) на початок 1943 р. визволила дві п'ятих території країни. У січні 1943 р. війська німецько-італійських окупантів за підтримки хорватських усташів розпочали ретельно підготовлений наступ з метою оточення і знищення головних сил НВАЮ. Головні сили НВАЮ з боями пройшли до долини річки Неретва. Тут відбулася одна з вирішальних битв народно-визвольної війни в Югославії. Здобута патріотами перемога дала змогу врятувати майже 4 тис. поранених. У боях дістав поранення і Верховний головнокомандувач НВАЮ Й. Броз Тіто.
Народи Чехословаччини чинили дедалі більший опір окупантам. Великого поширення набув саботаж на військових заводах, здійснювалися диверсії на залізницях, електростанціях. У країні зростало єднання всіх патріотичних сил незалежно від партійної та релігійної приналежності. В СРСР було створено 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Л. Свободи, що 8 березня 1943 р. прийняв бойове хрещення в боях за Соколово (на південь від Харкова). Після цього батальйон став бригадою, що увійшла до складу 38-ї армії генерала К. С. Москаленка.
Своєрідно розвивався рух Опору в Греції. Народно-визвольна армія вела операції на всій території країни, створювала визволені райони, де владу здійснювали народно-демократичні ради і комітети. Загони ЕЛАС фактично визволили основну частину Греції.
Не став на коліна перед загарбниками і радянський народ. Ані жорстокий терор, ані хитрощі нацистської пропаганди не зламали волю І мужність людей. Відразу ж після загарбання радянських земель німцями виникає підпільний і партизанський рух. 30 травня 1942 р. створюється Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі П. К. Пономаренком. На-прикшці серпня до Москви на нараду були викликані керівники найбільших партизанських з'єднань, ле було намічено конкретні плани по боротьбі з ворогом.
Найбільші групи і об'єднання партизан діяли в Ленінградській, Смоленській і Орловській областях Росії, у Білорусі, східних і північних областях України. Влітку і восени 1942 р. партизани стримували до 24 ворожих дивізій. Масові удари по залізницях у Білорусі, Смоленській та інших областях досягай апогею у серпні 1943 р., коли партизани розпочали "рейкову війну".
Патріотичний і антинацистський рух Опору відіграв визначну роль у перемозі над фашизмом і нацизмом. Його учасники обирали різноманітні форми і засоби боротьби з коричневою чумою за свободу і незалежність своїх країн. У русі Опору брали участь люди різних політичних і релігійних поглядів; радикали і республіканці, консерватори і демократи, комуністи і соціалісти, католики і православні, члени профспілок і безпартійні; люди різних рас і національностей, різних соціальних кіл. Багатьом з них судилося покласти життя на спільний вівтар Перемоги над ненависним ворогом.
69 Завершальний етап Другої світової війни (1944–1945 рр.): Ялтинська та Потсдамська конференції
Визволення території СРСР, перенесення воєнних дій у Східну Європу
Влітку і восени 1944 р. радянські війська вступили на територію Польщі,
Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини.
Вихід Радянської Армії широким фронтом до Центральної та
Південно-Східної Європи відразу ж поставив питання про подальші
взаємовідносини країн цього регіону з СРСР. Утворення нового поясу
антирадянських держав на західному кордоні було з точки зору радянського
керівництва неприпустимо. Напередодні і в ході битв за цей великий і
життєво важливий регіон СРСР став відкрито підтримувати прорадянськи
налаштованих політиків у цих країнах, в основному з числа комуністів,
водночас домагаючись від США та Великої Британії визнання своїх
особливих інтересів у цій частині Європи. Враховуючи факт присутності
там радянських військ, Черчілль 1944 р. визнав домінування СРСР в усіх
цих країнах, окрім Греції.
1944 р. у Польщі до влади прийшов прорадянський Польський комітет
національного визволення (ПКНВ). Радянський уряд підтримав ПКНВ в його
прагненні створити нову польську адміністрацію на визволеній території,
виступив за роззброєння Армії Крайової, що підпорядковувалася польському
емігрантському урядові в Лондоні. Це була попередня умова з боку СРСР у
справі врегулювання радянсько-польських відносин.
5 вересня 1944 р. Радянський Союз оголосив війну Болгарії, і радянські
війська, не зустрівши ніякого опору, ввійшли до цієї країни. У Болгарії
при звістці про появу радянських військ партизанські загони разом з
армійськими частинами, що до них приєдналися, 9 вересня 1944 р. захопили
столицю Софію. До влади прийшов уряд Вітчизняного фронту, де переважали
комуністи. Радянські і болгарські війська, спільно визволяючи Болгарію
від нацистів, вийшли до югославського кордону.
20 серпня 1944 р. Радянська Армія перейшла в наступ у Румунії, а 23
серпня король Румунії Міхай І, попередньо домовившись з антифашистськими
партіями, що діяли нелегально, заарештував главу фашистського уряду
маршала Антонеску і сформував антифашистський коаліційний уряд.
Наступного дня новий уряд оголосив війну Німеччині.
Наприкінці вересня було розроблено спільний план дій частин 3-го
Українського фронту і підрозділів Народно-визвольної армії Югославії.
При штурмі Белграда командування фронтами виконало прохання югославів:
їхні частини ввірвалися до міста першими. Після визволення Белграда було
видано наказ Ставки закріпитися і "далі вглиб Югославії не просуватися".
Югославські частини повністю очистили свою територію самостійно.
нту, що
вступив на територію Угорщини, яка залишалася останнім союзником
Німеччини. Уряд диктатора Хорті, а потім його наступника Салаші
залишався вірним своїм зобов'язанням перед Німеччиною. Війська вермахту
за активної підтримки угорської армії запекло опиралися. Окремим
частинам 2-го Українського фронту довелося пізнати гірку долю оточення.
Дві спроби оволодіти Будапештом виявилися невдалими. Кровопролитні бої в
районі Будапешта і озера Балатон тривали до квітня 1945 р. На визволеній
частині Угорщини ще 1944 р. було створено антифашистський тимчасовий
уряд за участю комуністів, соціалістів, партії дрібних сільських
господарів, що оголосив війну Німеччині.
Нові уряди Румунії, Болгарії та Угорщини порвали з Німеччиною, перейшли
на бік союзників і уклали з ними угоди про перемир'я.
Тим часом драматично розвивалися події у Словаччині.
Із наближенням Радянської Армії до словацького кордону ліві сили разом з
частиною офіцерів словацької армії почали готувати збройне повстання.
Щоб утримати Словаччину під своєю владою, уряд Гітлера вирішив окупувати
її та роззброїти словацьку армію. Дізнавшись про це, частина словацької
армії повстала. 29 серпня 1944 р. розпочалося Словацьке національне
повстання, в якому брали участь майже 60 тис. солдатів та офіцерів
словацької армії і до 20 тис. партизанів. Повстання охопило третину
території країни. Влада у визволених районах перейшла до Словацької
Національної ради, що оголосила про повалення режиму і відродження
Чехословацької республіки як спільної держави чехів і словаків. На
прохання повстанців радянське командування постачало їх зброєю і
спорядженням. Радянські війська, у складі яких діяв сформований в СРСР
Перший чехословацький корпус, розпочали наступ, щоб з'єднатися з
повстанцями. У винятково тяжких умовах вони подолали Карпатські гори і
визволили східні райони Словаччини. Однак окупанти, зосередивши великі
сили, придушили повстання. Частина партизан змогла піти до гір і
продовжити там партизанську війну. Згодом вони з'єдналися з Радянською
Армією.
Таким чином, визволивши восени 1944 р. Прибалтику і Заполяр'я, Радянська
Армія завершила визволення території Радянського Союзу від німецьких
загарбників і ввійшла до Центральної та Південно-Східної Європи. І не
вина радянського солдата і офіцера, що на їхніх плечах до Європи прийшов
тоталітарний режим сталінського зразка.
Вони визволяли народи Європи від нацизму, і багато хто з них назавжди
залишився на берегах Вісли, Дунаю, пам'ять про них символізують бронзові
солдати з відкритими і чесними обличчями визволителів. Не їхня вина в
тому, що сьогодні жителі Східної Європи по-різному ставляться до місії
Радянської Армії в Європі. Не вони займалися політикою. Масовий героїзм
відбувався не з-під палиці або в ім'я "верхів", в ім'я репресивної
держави. Ні, масовий героїзм відбувався в ім'я порятунку Вітчизни,
народів інших країн, а не тих, хто на короткий історичний момент з
вигодою влаштувався у неї на хребті.
2. Відкриття Другого фронту в Європі
Проблема Другого фронту в Європі набула 1944 р. багато в чому іншого
ругого фронту в Європі набула 1944 р. багато в чому іншого
змісту, ніж це було в 1942 і 1943 pp. Докорінний перелам, що відбувся в
перебігу Другої світової війни, означав, що Радянський Союз здатний сам
здобути остаточну перемогу над гітлерівською Німеччиною. Уряди США та
Великої Британії не могли далі зволікати з розгортанням відкритих
воєнних дій у Західній Європі. В січні 1944 р. розпочалася підготовка
вторгнення англо-американських військ до Північної Франції (операція
"Оверлорд") і допоміжного удару в Південній Франції (операція "Енвіл").
Штаб верховного командувача союзними збройними силами у Британії 15
січня було перетворено на верховний Штаб союзних експедиційних сил, а
американського генерала Д. Ейзенхауера призначено верховним командувачем
цими силами.
Розроблений штабом Ейзенхауера план воєнних дій передбачав висадку
десанту і захоплення території Нормандії та півострова Бретань як
обширного плацдарму. Перед безпосереднім проведенням операції "Оверлорд"
на Британських островах зосереджувалися чотири армії: 1-а і 3-я
американські, 2-а англійська і 1-а канадська. У складі цих армій
налічувалося 37 дивізій і 12 бригад. ВПС союзників мали більше 10 тис.
бойових і 1360 транспортних літаків, 3500 планерів. Для операції
вторгнення виділялося багато бойових кораблів, десантних суден,
самохідних барж і катерів. Штаб союзних військово-морських сил очолював
адмірал Рамсей. Союзники мали вирішальну перевагу в силах і засобах.
У ніч на 6 червня 2 тис. бомбардувальників союзної авіації завдали
ударів по узбережжю Нормандії. Більшість з них не влучила в німецькі
оборонні споруди, багато бомб вибухало у декількох кілометрах від
берега. Проте масоване бомбардування змусило німецькі війська сховатися
в укриттях, що полегшило висадку десанту. 101-у і 82-у американські і
англійську повітрянодесантні дивізії було скинуто на парашутах і
планерах за 10-15 км від берега. Тисячі суден і кораблів союзників під
прикриттям авіації та артилерії військово-морського флоту перетнули
Ла-Манш і на світанку 6 червня розпочали висадку десанту на п'яти
ділянках узбережжя. Супротивник не вжив рішучих контрзаходів, щоб
зірвати дії англо-американських військ. Це означало, що операція
вторгнення стала цілковитою раптовістю для противника.
Другий фронт в Європі було нарешті відкрито.
3. Успіхи англо-американських військ на Тихому океані та в Європі
На Тихому океані на початку 1944 р. союзні збройні сили, переважаючи
японські в особовому складі в 1,5 рази, в авіації в 3 рази, в кораблях
різноманітних класів у 1,5-3 рази, розгорнули наступ у напрямі на
Філіппіни. Група Німіца просувалась через Маршаллові та Маріанські
острови, група Макартура — вздовж північного узбережжя Нової Гвінеї.
Японське командування, перейшовши на Тихому океані до оборони, прагнуло
сухопутними силами зміцнитися у Центральному та Південному Китаї.
На початку Філіппінської операції (жовтень 1944 р.) група Макартура,
маючи повну перевагу над японцями у військово-морських силах і більш ніж
подвійну в піхоті та авіації, зайняла острів Лейте. Спроба головних сил
піхоті та авіації, зайняла острів Лейте. Спроба головних сил
японського флоту перейти в контрнаступ із Сінгапуру і баз метрополії
привела до морської битви в районі Філіппінських островів (24-25
жовтня), що скінчилася розгромом японського флоту і захопленням
американцями всіх островів Філіппінського архіпелагу, окрім острова
Лусон. Японське командування, втративши половину флоту і більшу частину
авіації, стало широко застосовувати для боротьби з американським флотом
літаки з льотчиками-смертника-ми ("камікадзе").
У січні—серпні 1945 р. американці з важкими боями зайняли острів Лусон.
Протягом 1944 р. союзним військам вдалося визволити від японців
територію Індії, більшу частину Північної Бірми і перетнути залізничну
магістраль від Рангуна на північ, а також шосейну дорогу, що зв'язувала
Бірму з Південним Китаєм.
У лютому-березні 1945 p. 5-й флот США захопив острів Іводзіма. Створена
тут авіабаза дала змогу різко посилити потужність повітряних нальотів на
Японію. 1 квітня після тривалої підготовки союзники розпочали штурм
острова Окінава. Незважаючи на цілковиту перевагу в силах і засобах,
американці довго не могли зламати опір 32-ї японської армії.
З початком 1945 р. розпочалися вирішальні бої по розгрому нацистської Німеччини. 12 січня 1945 р. радянські і польські війська розгорнули Вісло-одерську операцію, яка згодом переросла у Берлінську. Протягом уже перших днів наступу німецьку оборону було прорвано і 17 січня звільнено Варшаву. Розвиваючи наступ, на початку 1945 р. радянські війська війшли до р.Одер, в 60-70 км від Берліна. Також було оточено німецьке угрупування у Східній Пруссії, яке незабаром було знищено.
            Після початку радянського наступу в Польщі (Вісло-Одерська операція) німецьке командування прийняло рішення про припинення наступу в Арденах і перекинуло найбільш боєздатні частини на Східний фронт, в район озера Балатон (Угорщина), де німецькі війська безуспішно намагались наступальними діями деблокувати оточене угруповання в Будапешті. Відбивши запеклі атаки ворога радянські війська перейшлиу контрнаступ. Долаючи запеклий опір і несучи значні втрати радянські війська 13 лютого оволоділи Будапештом, 4 квітня – Братіславою, а 7 квітня – Віднем. Південне угруповання німецько-угорських військ було розгромлене.
            8 лютого 1945 р. війська союзників, перегрупувавши і поповнивши частини, що зазнали значних витрат під час німецького наступу, почали операцію по форсуванню Рейну і захопленню Рура (промислового центру Німеччини). Ця операція супроводжувалась стратегічними бомбардуваннями Німеччини. Під час бомбардування Дрездена загинуло 135 тис. мирних громадян. У результаті успішного форсування Рейну німецьке угруповання в районі Рура було оточено і 17 квітня 1945 р. воно припинило опір. У полон потрапило 325 тис. солдатів. Після цієї поразки німецькі війська майже не чинили опору на Західному фронті, до того ж у них не було підготовлених позицій, де можна було організувати опір. Війська союзників швидко просувалися на Схід і 18 квітня їх передові частини вийшли до Ельби. 26 квітня в районі Торгау відбулась зустріч американських і радянських військ. Тим часом радянські війська завершували знищення берлінського гарнізону, який капітулював 2 травня.
            7 травня в штабі Ейзенхауера в Реймсі генерал Йодль підписав попередній протокол про капітуляцію Німеччини.
            9 квітня 1945 р. розпочався наступ англо-американських військ на півночі Італії, завершивши визволення країни разом з партизанами 2 травня. Мільйонне угруповання німецьких військ склало зброю. Під час цих боїв партизани захопили у полон Муссоліні та багатьох керівників фашистської партії та держави. Всі вони були страчені. Тіла Муссоліні та його коханки Петаччі були підвішені за ноги і виставлені на загальний огляд.
            Розвиваючи успіх союзницькі війська звільнили Баварію, західну Австрію і частину Чехії (міста Пльзен і Карлові Вари).
            Найдраматичнішою сторінкою Другої світової війни стала Берлінська операція.
            При обороні столиці рейху гітлерівське командування робило все для реалізації гасла: “Берлін залишиться німецьким!” Мобілізовувалося все населення, здатне тримати в руках зброю. Формувалися загони винищувачів танків з “гітлерюгенда”, житловi квартали перетворювались на фортецi. На оборонних роботах працювали близько 400 тис. чоловік. З боєздатних частин створювались армійські групи для нанесення удару по флангах радянських вiйськ. Відмова Гітлера від капітуляції, його розрахунки на чвари серед союзників затягували кінець кривавої війни, призводили до непотрібних жертв. Радянськи втрати склали 78 тис., німецькі – 150 тис. вбитими.
З радянського боку у Берлінській операції брали участь війська трьох фронтів: 2-го Білоруського, 1-го Білоруського і 1-го Українського. Ними командували відповідно К.К.Рокоссовський, Г.К.Жуков і І.С.Конєв.
            Битва почалась 16 квітня. О 3-ій годині ранку за берлінським часом при світлі прожекторів в атаку пішли танки і піхота. Війська під командуванням Жукова наступали через так звані Зеєловські висоти. Лінію оборони противника перед висотами було подолано досить швидко, далі почались ускладнення. Бій тривав увесь день і не затихав навіть уночі. Лише на ранок 18 квітня рубіж було взято. Зав’язалися бої на околицях Берліна. Ще через чотири дні фронти Жукова і Конєва зімкнули кільце навколо міста.
            Гітлер приймає рiшення не втiкати на пiвдень, а особисто керувати боротьбою за Берлін.
            25 квітня невелике місто Торгау на березі Ельби стало відоме всьому світові. У цей день тут зустрілись передові частини 1-го Українського фронту і пiдрозділи американської армії.
Тим часом в Берліні бої йшли вже в центрі міста, де ворог чинив впертий опір. Всi спроби деблокувати місто з боку інших угрупувань гітлерiвських військ були марними. Майже кожен будинок доводилось брати штурмом. «На третій день боїв у Берліні,— згадував Жуков, — спеціально розширеною колією із Сілезького вокзалу було подано фортечні гармати, які відкрили вогонь по центру міста. Вага кожного їх снаряду становила півтонни. Оборона Берліна розліталась у пух і прах. Навіть в імперській канцелярії розуміють, що наближається розв’язка битви за столицю Німеччини...». 30 квітня було штурмом взято рейхстаг. Над ним замайорів червоний прапор.
4–11 лютого 1945 р. “велика трійка” зiбралася в Ялті у тому ж складі, що і в Тегерані. Ця зустріч стала кульмінаційною в розвитку відносин між Сталiним, Рузвельтом і Черчіллем. Атмосфера майбутньої перемоги мов би відсовувала на другий план розбіжності і прагнення кожної із сторін змiцнити своє становище у пiслявоєнному світі. 3 багатьох питань вдалося досягти реальних домовленостей. Серед них — погодження принципів беззастережної капітуляції гітлерівської Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат гітлерівського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою вiйськовою промисловiстю, покарання воєнних злочинців.
У прийнятій конференцією “Декларації про визволену Європу” передбачалось проведення узгодженої політики у визволених європейських країнах, повне викорінення в них наслідків фашизму, підтримка демократичних установ, допомога визволеним народам.
Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію Об’єднаних Націй. Для прийняття статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в Сан-Франциско. Вирішено було питання і про участь Радянського Союзу у війні з Японією. Рузвельт вважав, що це необхiдно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході. Саме тому вiн не заперечував проти пропозиції Сталіна зафіксувати у спецiальному документі повернення СРСР після перемоги над Японією Південного Сахалiну, Курильських островiв, вiдновлення права на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було погоджено й інші далекосхiдні проблеми.
Відбувалися і гострi дискусії. Не було до кiнця погоджено питання про післявоєннi зони окупації Нiмеччини, про репарації на користь переможцiв. Радянська сторона запропонувала стягувати репарації не грошима, а натурою — одночасним вилученням устаткування підприємств, суден, рухомого складу залізниць, товарними поставками протягом десяти рокiв. У цьому питанні Сталiна пiдтримав Рузвельт, який підкреслював необхiдність задовольнити вимоги СРСР. Черчілль, говорячи про складності компенсації Радянському Союзовi його величезних втрат, фактично гальмував вирішення цієї проблеми. Та все ж вдалося домовитись про створення репараційної комісії.
Найбільш складними були дискусії з польських проблем. Якщо питання про кордони Польщi з СРСР було в принципі вирiшено — кордон повинен проходити по “лінії Керзона” з деякими відхиленнями на користь Польщі, щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: “Польща повинна дістати істотне прирощення на півночі і на заході”. Питання, з яким польським урядом мати справу, остаточно вирішити не вдалось. Зрештою його було відкладено, а в декларації “Про Польщу” говорилось, що “дiючий нині в Польщі Тимчасовий уряд повинен бути... реорганізований на більш широкій демократичній основi з включенням демократичних дiячів із самої Польщі і поляків із-за кордону”.
 Решта нерозв`язаних питань була розглянута на Потсдамській конференції (17 липня – 2 серпня 1945 р.), що відбулась по завершенню бойових дій в Європі.
            У складі її учасників відбулися зміни: інтереси США представляв Г.Трумен, який став президентом після смерті Ф.Рузвельта, У.Черчілля з 28 липня змінив новообраний прем’єр-міністр К.Еттлі. Тільки Сталін залишився з “Великої трійки”.
            В центрі уваги стояло німецьке питання: демілітаризації та денацифікація країни, покарання воєнних злочинців, репарації, кордони Німеччини з сусідами та ін. Радянський Союз підтвердив, що вступить у війну з Японією відповідно до ялтинської угоди.
            В порядок денний були включені питання про мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Не дивлячись на протиріччя між учасниками конференції (США намагались вплинути на хід конференції, повідомивши про успішні випробування атомної бомби), вона дала позитивний імпульс в розвитку міжнародних відносин в умовах післявоєнного миру.
70 Геополітичні наслідки Другої світової війни
Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів. По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими. По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили. По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.
Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.
71“Холодна війна”: причини, перебіг, наслідки
“Холодна війна” — назва періоду в історії міжнародних відносин у XX ст., що характеризується загостренням ідеологічного й військово-політичного протистояння СРСР і США та їхніх союзників після Другої світової війни, нагнітанням міжнародної напруженості, створенням загрози виникнення нової світової війни, проведенням політики з “позиції сили”. Тривала до розпаду СРСР у грудні 1991 р.
Складники політики “холодної війни”
Мілітаризація економіки Нарощування всіх видів звичайних озброєнь та зброї масового знищення — ядерної, хімічної, бактеріологічної, збільшення чисельності армій. Стратегія взаємного ядерного залякування. Глобальне воєнне протистояння. Змагання в галузі оборонної науки. Розширення військових баз. Створення військово-політичних блоків (НАТО, СЕНТО, СЕАТО, АНЗЮС, Варшавського Договору). Економічна війна, відмова від співробітництва. Технічна блокада. Пропагандистська війна. Шпигунство, підривна розвідувальна діяльність. Ідеологічна війна та ідеологічні диверсії. Психологічна війна. Локальні конфлікти. Інтереси в “третьому світі”, боротьба за вплив на них. Стратегія взаємного залякування. Гонка в галузі космічних досліджень.
Початок “холодної війни” пов’язують із виступом колишнього прем’єр-міністра Великої Британії В. Черчилля 5 березня 1946 р. в американському місті Фултоні (штат Міссурі). Він закликав демократичні країни об’єднатися проти СРСР, створити “залізну завісу”, що покликана “врятувати Європу і весь світ від радянської експансії”.
Причини “холодної війни”
1. Суперечності після Другої світової війни між країнами-переможцями, насамперед США і СРСР, перетворення їх на “наддержави”, взаємовідносини між якими були визначальним фактором у міжнародній обстановці другої половини XX ст.
2. Належність протидіючих держав до антагоністичних систем суспільного устрою — капіталістичної та соціалістичної, що зумовило надзвичайну гостроту і непримиренність цієї боротьби, психологічну нетерпимість.
3. Глибока ідеологічна прірва, ідеологічні розбіжності, ідеологічне протиборство, взаємні звинувачення.
4. Прагнення СРСР на практиці здійснити ідею “світової революції”.
5. Намагання СРСР активно просувати ідею соціалізму в Центральній та Південно-Східній Європі, встановити радянську модель тоталітарного суспільства, радянський експансіонізм.
6. Суперечності з питань повоєнного устрою світу, небажання США погодитись на радянський диктат.
7. Боротьба за сфери впливу між СРСР і США.
8. Прагнення переваги над суперником у військовій, технічній, політичній, ідеологічній та інших галузях суспільного життя.
9. Відсутність у керівництва СРСР та США доброї волі на практиці втілювати в життя мирне співіснування двох систем. Невідповідність ідеї мирного співіснування їх економічним і політичним інтересам.
Прояви “холодної війни”
1. Фінансові, трудові та матеріальні ресурси СРСР зосереджувалися на посиленні військово-промислового комплексу за рахунок розвитку сільського господарства і виробництва предметів народного споживання. Все це спричинило перетворення СРСР по закінченні війни на потужну військово-промислову державу, яка прагнула встановити свій вплив у світі.
2. Проводиться шалена гонка озброєнь, створюються нові види озброєнь, збільшується кількість військових баз, відбувається воєнне протистояння. Гонка озброєнь поглинула величезні матеріальні ресурси й відволікала інтелектуальний потенціал розвинених країн світу на створення засобів масового знищення людей (атомна, воднева бомби).
3. Радянські війська після визволення країн Східної Європи почали грубо втручатися в їхні внутрішні справи, запроваджувати тоталітарні режими “радянського зразка”, проти чого виступали США.
4. Виникають конфліктні ситуації в деяких країнах, що свідчило про зростання напруженості міжнародної обстановки:
• Кінець 1945 — початок 1946 pp. Конфліктна ситуація навколо Ірану. В 1941 р. для запобігання використанню території Ірану фашистською Німеччиною в Іран були введені війська Великої Британії та СРСР. По закінченні війни британські війська були виведені з Ірану, а радянські залишилися. СРСР створив на півночі Ірану Курдську та Азербайджанську автономії.
Іранське питання розглядалося на Московській нараді міністрів закордонних справ (грудень 1945 р.) і в ООН. СРСР був змушений вивести свої війська.
• СРСР вимагав режиму опіки над колишньою італійською колонією в Північній Африці Тріполітанією (Лівією) з метою забезпечення бази для розміщення свого флоту в Середземному морі.
5. На Заході була сформульована доктрина “стримування комунізму”. Доктрина — провідний теоретичний або політичний принцип у діяльності держави, партії.
12 березня 1947 р. — “Доктрина Трумена” про “стримування комунізму” і надання допомоги Туреччині та Греції в розмірі 400 млн доларів.
Причини надання цим країнам допомоги:
В Туреччині був низький рівень життя населення, назрівала небезпека соціального вибуху.
СРСР прагнув розмістити радянські війська в зоні приток Босфор і Дарданелли.
У Греції комуністи рвалися до влади, йшла громадянська війна, яку підтримувало радянське керівництво з баз Болгарії та Югославії.
Економічна допомога сприяла виходу з кризи обох країн.
6. У 1947 р. з уряду Франції були виведені комуністи, а в 1948 р. — з уряду Італії.
7. 5 червня 1947 р. — “план Маршалла” — план оздоровлення Європи, обнародуваний державним секретарем Дж. Маршаллом у Гарвардському університеті;
“План Маршалла” передбачав використання економічних методів (надання економічної допомоги країнам Європи) для досягнення політичних цілей. Він сприяв консолідації країн Західної Європи під лідерством США, посилив економічний, політичний і військовий вплив США, які стали гарантом незалежності та недоторканості Західної Європи.
8. 1947 р. Створено Комінформбюро для координації дій комуністів Європи, що викликало занепокоєння США та Великої Британії.
9. Навесні 1948 р. завершився процес формування системи міждержавних договорів про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між СРСР і країнами Східної Європи, що свідчило про повний контроль СРСР над країнами Східної Європи.
10. Запровадження тоталітарно-комуністичних порядків у східній радянській зоні окупації Німеччини зірвало процес створення єдиної демократичної Німецької держави. У вересні 1949 р. в окупаційних зонах США, Великої Британії і Франції виникла Федеративна Республіка Німеччина (ФРН), а в жовтні 1949 р. радянська зона окупації перетворилася на Німецьку Демократичну Республіку (НДР).
11. Січень 1949 р. Утворилася Рада Економічної Взаємодопомоги — економічний і політичний блок комуністичних держав.
12. Втручання СРСР у внутрішні справи країн відбувалося і в Східній Азії.
Під час війни з Японією радянські війська захопили Маньчжурію, перетворивши її на важливу базу збройної боротьби китайських комуністів за владу. Завдяки збройній допомозі з боку СРСР компартія Китаю дістала перемогу в громадянській війні 1945-1949 pp. і була проголошена Китайська Народна Республіка.
Урядові війська Китаю за допомогою США утримали частину китайської території — о. Тайвань. Тут було збережено владу китайського уряду на чолі з Чан Кайші.
Так відбувся політичний розкол Китаю.
Після закінчення Другої світової війни Корею було поділено на дві зони окупації — радянську (у північній Кореї) й американську (на півдні Кореї). Передбачалося проведення у 1948 р. загальнодемократичних виборів на всій території Кореї й утворення єдиної корейської держави. Проте цього не сталося, бо у травні 1948 р. вибори відбулися лише на півдні Кореї, а на півночі було встановлено тоталітарно-комуністичний режим.
На Корейському півострові виникло дві держави:
• на півдні — Республіка Корея,
• на півночі — Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР).
25 червня 1950 р. збройні сили КНДР здійснили напад на південну Корею. Рада Безпеки ООН засудила агресію КНДР. Трумен віддав наказ авіації та флоту США вступити у війну й американські війська отримали статус “миротворчих сил ООН”. КНДР допомагав Китай (1 млн китайських добровольців при підтримці танків і авіації). Війна в Кореї тривала з 1950 р. по 1953 р.
27 липня 1953 р. було підписано перемир’я, яке зафіксувало існування двох держав по 38-й паралелі — КНДР і Республіки Корея. Вогнище війни вдалося погасити, але корейське питання залишилося невирішеним. Країна на сьогодні розділена на дві частини — комуністичну КНДР і демократичну Південну Корею.
Поразка Японії у Другій світовій війні створила сприятливі умови для національного визволення окупованих японськими військами країн південно-східної Азії. Кровопролитною була війна в Індокитаї.
1945 р. у північному В’єтнамі владу захопили комуністи, а уряд Франції хотів відновити колоніальний статус В’єтнаму. Французько-в’єтнамська війна тривала упродовж 1946-1954 pp.
Відповідно до рішення Женевської наради (1954 р.) щодо Індокитаю військові дії припинилися, розмежування у В’єтнамі відбулося по 17-й паралелі, і Франція зобов’язалася вивести свої війська з Індокитаю.
Стався політичний розкол В’єтнаму:
• на півночі — комуністична ДРВ;
• на півдні — Республіка В’єтнам, яка йшла капіталістичним шляхом розвитку.
У середині 1976 р. відбулося об’єднання цієї країни.
Висновки
1. “Холодна війна” стала наслідком стратегії великих держав — СРСР і США, яка виявилася у двох курсах, у двох різних баченнях світового суспільного розвитку.
2. Таке протистояння поділило світ на два ворожі табори й зробило людство заложником загрози нової світової війни.
3. Протидіючі держави належали до антагоністичних систем суспільного устрою — капіталістичного і соціалістичного, що зумовило надзвичайну гостроту і непримиренність цієї боротьби.
4. Захід сприймав СРСР як небезпечну державу, яка прагне воєнним шляхом ліквідувати демократію та свободу і встановити комуністичний лад у всьому світі.
5. Більшість країн світу опинилася в сферах впливу однієї з цих двох “наддержав” і була залучена до боротьби між ними.
6. Відбувся розкол Німеччини, Європи, Китаю, Кореї, В’єтнаму і всього світу.
7. До середини 50-х pp. розкол світу на два протилежних табори був остаточно оформлений різними військово-політичними союзами.
8. Зі створенням військово-політичних блоків протистояння між СРСР і США та їхніми союзниками набуло великої гостроти.
9. Відбувалося гостре протистояння, взаємні звинувачення і психологічна нетерпимість.
Середина 50-початок 60-х pp.
Політика “холодної війни” дещо пом’якшилася. Є намагання врегулювати міжнародні проблеми мирним шляхом. Спостерігається тенденція переходу обох блоків до співробітництва.
1. Відбулося мирне врегулювання війни в Індокитаї.
У 1954 р. в Женеві було підписано угоди про припинення війни.
2. 1955 р. Представники СРСР, США, Великої Британії, Франції підписали мирний договір з Австрією, за яким Австрія проголошувалася незалежною і нейтральною, з її території виводилися окупаційні війська.
3. Квітень 1955 р. Бандунгська (Індонезія) конференція 29 країн Азії та Африки. Вона схвалила принципи мирного співіснування і співробітництва держав з різним суспільним ладом:
• висловила рішучість народів Азії і Африки покінчити з колоніалізмом, підтримувати національно-визвольні рухи;
• засудила агресивні блоки;
• країни — учасниці конференції оголосили про свою позаблоковість;
• вимагала заборони ядерної зброї;
• висловилася за незалежну від “наддержав” політику;
• заборонила використання своїх територій для іноземних військових баз.
4. 1959 р. Відбувся перший візит глави радянського уряду до США.
5. Починається процес роззброєння:
• 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про роззброєння.
• 1963 р. Підписано Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, під водою, у космосі.
• 1967 р. Було укладено Договір про заборону розміщення ядерної зброї в космічному просторі.
6.1961 р. Виник Рух неприєднання до військово-політичних блоків. Рух неприєднання сприяв:
• розвитку мирного співіснування;
• ліквідації економічної нерівності в світі;
• згуртуванню країн Азії і Африки, що не приєдналися до жодних з воєнних блоків та вели боротьбу за міф і роззброєння;
• боротьбі народів проти колоніалізму, за незалежність.
60-ті pp.
Відновлення конфронтації.
Загострення міжнародної напруженості
1. У СРСР появилася ракетна зброя, що загрожувало безпеці США.
2. 1961 р. Відносини між СРСР і США загострилися у зв’язку з проблемою Західного Берліна і будівництва Берлінського муру.
3. СРСР підписав цілу низку угод про співробітництво з молодими державами Азії та Африки, що визволилися від колоніальної залежності. Ці дії були розцінені на Заході як втручання СРСР. Ведеться боротьба за вплив на країни “третього світу”.
4. 1962 р. Карибська криза, яка була врегульована лідерами СРСР і СЩА. Згідно з домовленостями СРСР вивіз із території Куби свої ракети і бомбардувальники Хл-28, а США зняли блокаду Куби і дали гарантії невтручання у внутрішні справи Куби.
5. 1964-1973 pp. Американо-в’єтнамська війна. ДРВ активно підтримувала та організовувала партизанський рух на території Південного В’єтнаму. США втрутилися у, перебіг подій на півострові, прагнучи стримати поширення комунізму у світі.
На Півдні В’єтнаму діяв півмільйонний американський експедиційний корпус, оснащений новітньою бойовою технікою. Північ В’єтнаму піддавалась інтенсивним бомбардуванням з повітря і моря з боку США. На територію В’єтнаму США скинули 7 млн 850 тис. т бомб, витратили на ведення війни 352 млрд доларів.
У Південно-Східній Азії виникло небезпечне вогнище напруженості, яке тривало до початку 70-х pp., до укладення Угоди про припинення війни й відновлення миру у В’єтнамі, яка була підписана в Парижі 27 січня 1973 р. представниками ДРВ, Республіки Південний В’єтнам, США та Тимчасового революційного уряду, який контролював значну частину території країни.
6. Інтервенція СРСР і його союзників у Чехо-Словаччину у 1968 р. ускладнила міжнародну ситуацію в Європі, показала всьому світовові кризу комуністичної системи.
7. Африканський континент після деколонізації охопила безліч прикордонних війн і конфліктів, в які втручалися і великі держави.
Висновки
1. Народи світу перетворилися на заложників політики “холодної війни”.
2. Існувала загроза нової світової війни
72 Утворення і розвиток КНР: політика “великого стрибка” та “велика культурна революція”
Упродовж 1948 р. військове становище гоміндану суттєво погіршилося: армія втратила 500 тис. убитими і бл. 1 млн. полоненими та перебіжчиками. У вересні-жовтні командувач 4-ю армією КПК у Північно-Східному Китаї Лінь Бяо (1907-1971 рр.) провів Ляошенську операцію, в ході котрої розгромив оточені сили Гоміндану й відкрив дорогу в центральні райони країни. 3 січня 1949 р. капітулював деморалізований 250-тисячний гарнізон старої китайської столиці - Пекіна. Опинившись перед лицем військової катастрофи. Чан Кайші запропонував комуністам мирні переговори, однак КПК зажадала виконання 8-ми вимог, які гоміндан не зміг прийняти (у т.ч. покарання військових злочинців разом із президентом, членами його уряду та їхніми родинами).Навесні 1949 р. НВАК продовжила наступ, 23 квітня вона вступила в Нанкін, 27 травня - в Шанхай, почалися розпад і безладна втеча гомінданівської армії. Бажаючи легітимізувати свою владу, КПК скликала в Пекіні 21 вересня 1949 р. Народну політичну консультативну раду. Вона обрала Центральну народну урядову раду на чолі з Мао Цзедуном, прем'єром Державної адміністративної ради (власне уряду) і міністром закордонних справ став його соратник Чжоу Еньлай. На великому мітингу на площі Тяньаньмень 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун проголосив створення Китайської Народної Республіки. В ухваленій НПКР програмі розвитку КНР не згадувалося про марксизм-ленінізм і лише в одному місці було розпливчате посилання на соціалістичне вчення. В економічному розділі документу передбачалися ліквідація торгових і митних привілеїв інших держав на території Китаю, націоналізація капіталу та передача землі селянам.У середині жовтня НВА зайняла останню велику базу Гоміндану - Гуанчжоу, залишки армії Чан Кайші (300 тис. чол.) і понад 2 млн. цивільних осіб евакуювалися на Тайвань. 23 лютого 1950 р. Чан Кайші поновив там за собою титул президента Китайської Республіки. 2. Після завоювання влади в результаті перемоги у “Визвольній війні” китайські комуністи розпочали прискорене будівництво соціалістичного державно-політичного ладу воєнно-адміністративними методами. Під приводом боротьби з бандитизмом та залишками гомінданівських військ до 1951 р. було знищено бл. 2 млн. чол., репресій зазнали 75 % приватних промисловців і 45 % чиновників. Уряд націоналізував майже всі приватні підприємства, що відразу ж привело до суттєвого зменшення промислового виробництва. Оголошений 30 червня 1950 р. аграрний закон передавав землю селянам і скасовував орендну плату, але водночас влада приступила до створення аналогів радянських колгоспів - "груп трудової взаємодопомоги". До кінця 1956 р. колективізація остаточно завершилася, через скорочення посівних площ і безлад у сільському господарстві довелося запровадити карткову систему розподілу продуктів.У 1952 р. КПК затвердила програму переходу до розгорнутого соціалістичного суспільства, розраховану на три п'ятирічки. Перша п'ятирічка (1953-1957 рр.) була орієнтована на розбудову важкої промисловості за допомогою СРСР. Загалом протягом 50-х рр. Радянський Союз спорудив на території КНР 250 промислових об'єктів, надав кредити на суму 1,8 млрд. рублів, безкоштовно передав значну кількість технічної та патентної інформації. Позичені Пекіном під 1-2 % річних кошти згодом були оплачені поставками китайських товарів, у СРСР навчалося понад 20 тис. громадян КНР.Зважаючи на труднощі, які супроводжували форсоване будівництво соціалізму, а також хрущовську "відлигу" в СРСР, у травні 1956 р. КПК удалася до деякої лібералізації режиму. Після років цькування та переслідувань інтелігенції Мао Цзедун проголосив курс на розвиток вільного обміну думками та критику недоліків державного управління. Кампанія здійснювалася під гаслом "Нехай цвіте сто квітів, нехай сперечається сто шкіл" і спричинила різкий підйом авторитету КНР у світі, особливо в середовищі лівих західних інтелектуалів.Для економічного мислення комуністичного керівництва Китаю й, насамперед, Мао Цзедуна була характерна стратегія "людського моря", тобто вирішення проблем шляхом використання величезних мас працездатного населення. Причому ця стратегія використовувалась як у внутрішній, так і у зовнішній політиці, коли Мао Цзедун висунув ідею суттєвого збільшення народонаселення країни, що мало забезпечити виживання у ядерний вік. При цьому тоталітарний режим активно використовував створені ним же, шляхом могутнього психологічного впливу, ентузіазм і віру народу в міфічні ідеали.Яскравим прикладом такої політики став план прискореного проведення індустріалізації КНР, який увійшов в історію під назвою "великого стрибка". Рішеннями другої сесії VIII з'їзду КПК у травні 1958 р. передбачалося, що внаслідок реалізації другого п'ятирічного плану (1958-1962 рр.) у Китаї будуть створені підвалини комуністичного суспільства, яке в цілому вдасться побудувати до сер. 70-х рр. Офіційним гаслом кампанії стало: "Три роки напруженої праці - десять тисяч років благоденства". Щорічний приріст виробництва народного господарства повинен був становити 25 %, що на думку Мао Цзедуна дозволило б швидко наздогнати за рівнем економічного розвитку США.Практичне втілення "великого стрибка" почалося зі створення по цілій країні тисяч примітивних доменних печей для виплавки чавуну "місцевим способом": у військових частинах, вузах, бібліотеках, на подвір'ях міських будинків. Під час реалізації проекту було відмінено оплату праці й запроваджено ненормований робочий день, але замість виплавки 100 млн. т сталі в 1962 р. країна опинилася на межі економічної катастрофи, вироблений кустарним способом чавун був надзвичайно низької якості й не міг використовуватися у промисловості.У сільському господарстві політика "трьох червоних знамен" виявилася у створенні "народних комун" - великих воєнізованих колективних господарств із гранично усуспільненим життям їхніх членів, аж до домашньої птиці та посуду. Вранці селяни строєм ішли на роботу й так само організовано увечері поверталися до приміщень казарменого типу, якість роботи окремих працівників не впливала на норми безплатного отримання ними продуктів. Члени комун мали віддавати своїх дітей до спеціальних інтернатів, де їх виховували в комуністичному дусі.Ентузіазм населення, який Мао Цзедун вважав “об’єктивною передумовою швидкого економічного розвитку", комуністичне керівництво Китаю підтримувало цілком сфальсифікованою пропагандою уявних досягнень країни. Реальні ж наслідки "великого стрибка" виявилися катастрофічними: 100 млрд. юанів збитків і 20 млн. чол., які загинули внаслідок голоду, виснажливої праці та політичних репресій. На партійній конференції у серпні 1959 р. з критикою політики "суб'єктивізму, фанатизму, авангардизму та великодержавності", щоправда, не називаючи імені Мао Цзедуна, виступив один із найвідоміших воєначальників, герой громадянської та Корейської воєн маршал Пен Дехуай (1898-1974 рр.).Мао Цзедун тоді звернувся до самокритики й самоусунувся від управління економікою, проте залишився на посту лідера КПК, офіційним же керівником держави став Лю Шаоци (1898-1969 рр.). Бажаючи відвернути увагу співгромадян від економічної катастрофи, керівництво КПК удалося до агресивних кроків у зовнішній політиці: провокування Тайванської кризи 1958 р., уведення НВАК до Тібету в 1959 р., вторгнення на територію Індії у 1959-1962 рр., розриву співпраці з СРСР та висування в подальшому територіальних претензій до всіх суміжних країн.Невдачі форсованого будівництва індустріалізованого суспільства (спад виробництва ледве вдалося подолати до кінця 1962 р.) призвели до низки внутрішньопартійних дискусій та виникнення опозиції режиму Мао Цзедуна. Шукаючи нові орієнтири для розчарованого провалом "великого стрибка" населення, КПК запропонувала у 1963 р. нову кампанію під гаслом: "Весь народ учиться у армії, весь народ - солдати ". Кампанія супроводжувалася запровадженням на підприємствах та в установах військових порядків, але загалом комуністичним лідерам не вдалося погасити настроїв невдоволення.Тоді угруповання Мао Цзедуна вдалося до проведення так званої "культурної революції", що мала ліквідувати чотири пережитки минулого, які нібито гальмували розвиток Китаю: культури, звичаїв, поглядів і звичок. Це прикрило б відвертий геноцид колишніх соратників Мао, які насмілилися виступити із критикою режиму. Наприкінці травня 1966 р. у гімназії при Пекінському університеті було створено перші загони хунвейбінів ("червоногвардійців"), які взялися за практичне здійснення завдань "культурної революції", у грудні до них приєдналися молоді робітники - цзаофані ("бунтівники"). Убивства та знущання над "ворогами Мао" китайська молодь поєднувала з варварськими розгромами вузів, музеїв і бібліотек, знищенням культурних та матеріальних цінностей.У січні 1967 р. розпочалася кампанія "захоплення влади" цзаофанями, країна занурювалася в хаос, тому наприкінці літа в Китаї фактично було введено військовий стан. Після великих кривавих зіткнень між хунвейбінами та цзаофанями в Ухані й Гуанчжоу армія стала арештовувати "бунтарів" і висилати їх на перевиховання в сільські табори, до кінця 1968 р. НВАК установила контроль над усіма галузями державного управління. "Культурна революція", що з перервами тривала до самої смерті Мао Цзедуна 9 вересня 1976 р., обійшлася китайському народові, за офіційними даними, в 500 млрд. юанів, від репресій постраждало більше 100 млн. чол., у тому числі загинув Голова КНР Лю Шаоци. Ці трагічні події відбили нездатність тоталітарного режиму цивілізованим способом вирішувати численні проблеми китайського суспільства. Соціально-економічні експерименти за правління Мао Цзедуна із дзеркальною точністю повторили відомі етапи розвитку СРСР і країн Центрально-Східної Європи, продемонструвавши, що репресії й переслідування є закономірними явищами антидемократичних режимів.
73 Японія: особливості політичного та економічного розвитку після Другої світової війни
Друга світова війна завдала значної шкоди японської економіки. Випуск промислової продукції у 1945 р. становив 28,5% від рівня 1935-1937 рр. Якщо у 1948 р. в інших переможених країнах обсяг виробництва наблизився до довоєнного рівня, то в Японії він досяг тільки 52%. Надзвичайними були розміри інфляції. Японії не була надана допомога за планом Маршалла, а надано лише гуманітарна допомога у розмірі 2,3 млрд дол.
У післявоєнний період політика союзних держав по відношенню до Японії була визначена Потсдамської декларації. Японія була окупована військами США, які виступали від імені всіх союзних держав і практично здійснювали верховну владу в країні: формували державний бюджет, контролювали фінанси, зовнішню торгівлю, органи правосуддя, поліцію і т. п. США почали проводити в Японії політику демілітаризації згідно з американськими стандартами, а правлячі кола Японії бачили в США не тільки свого союзника в мирний час, і потенційного помічника.
У 1947 р. була прийнята нова Конституція Японії, згідно з якою країна стала конституційною парламентською монархією. Імператор став "символом держави і єдності нації", а його влада була обмежена парламентом. В новій Конституції була закріплена антимилитаристская спрямованість, було введено заборону на виробництво, зберігання і використання ядерної зброї. Конституція проголосила відмову від війни як засобу розв'язання міжнародних конфліктів та формування власних збройних сил. Передбачалося лише формування сил самооборони і виділення на ці цілі лише 1% ВВП, що дозволило переорієнтувати фінансові кошти на прискорення перебудови економіки.
Після прийняття нової Конституції Японії США стали проводити в Японії політику, що одержала назву "зворотного курсу" (1946-1949 рр..), основним розробником якої був великий банкір і підприємець Дж. Додж (економічний радник американської адміністрації). Цей план передбачав не тільки просте надання фінансової допомоги Японії. Політика "зворотного курсу" була спрямована на реформування економіки Японії на основі її демократизації, формування ліберальних цінностей і вільної конкуренції, ліквідації зайвого монополізму при збереженні регулюючої та організуючої ролі держави. Розпочався перший етап модернізації економіки Японії, що дозволило їй перетворитися на найбільший центр сучасного світового господарства.
У відповідності з політикою "зворотного курсу" в Японії було проведено ряд заходів, спрямованих на відновлення і модернізацію економіки.
Демонополізація економіки. Для японської економіки був характерний високий рівень монополізації. У 1947 р. дев'ять найбільших концернів контролювали понад 32% усього акціонерного капіталу. Проводиться політика денаціоналізації фактично означала зміна інституційних умов господарювання, трансформацію всієї системи корпоративного управління, розвиток ринку цінних паперів. Були розпущені дзайбацу - найбільші холдинги Японії закритого типу, а їх акції та інші цінні папери пущені у вільний продаж. Переважне право на купівлю акцій компанії отримали працівники компаній і жителі регіону, у якому працювала компанія. Для запобігання концентрації власності величина придбаних акцій не могла перевищувати 1%. В результаті приватним особам було продано майже 70% акцій.
У 1947 р. почав діяти закон про заборону надмірної концентрації виробництва. Заборонялося утворення холдингів та монополістичних об'єднань. Максимальний рівень володіння акціями інших компаній становив 25%, проводився контроль над злиттям фірм, гарантувалася свобода торгових угод.
Демонополізація економіки дозволила сформувати на внутрішньому ринку конкурентне середовище і привела до розвитку малого підприємництва. Антимонополистические заходи дали поштовх перебудову старої структури японських концернів та оновлення методів керівництва виробництвом при збереженні наявного потенціалу. Однак найбільші дзайбацу ("Міцуї", "Міцубісі", "Сумимото", "Ясуда") зберегли свою економічну і фінансову базу і незабаром знову зайняли панівне положення в економіці.
Бюджетна реформа (1950) передбачала суворе збалансування статей бюджету. Були припинені виплати компенсацій військовим заводам за конверсію, а збитковим підприємствам не надавалися субсидії. Був прийнятий єдиний фіксований валютний курс (без оборотності ієни).
Реформа податкової системи. Одночасно із загальним підвищенням податків відбувався процес їх перерозподілу: знижувалися податки на корпорації на основі переоцінки вартості основного капіталу, скасовані податки на надприбуток за збільшення оподаткування трудящих. Це створювало сприятливі умови для прискореного накопичення капіталу, підвищення темпів економічного зростання.
Грошова реформа 1947 р. жорстко обмежила обмін банкнот. Старі банкноти можна було покласти на депозити з подальшим їх "заморожуванням". Ці кошти могли бути використані для сплати податків і розрахунків між підприємствами.
Земельна реформа (1947 - 1950) проводилася на основі примусового викупу державою поміщицької землі з подальшим її продажем орендарям. Такий механізм викупу землі знімав проблему ведення складних переговорів між власниками землі та орендарями. Примусового перерозподілу підлягало понад 70% землі. В результаті земельної реформи чисельність власників землі зросла більш ніж на 70%, а чисельність орендарів скоротилася в 5 разів. До 1950 р. селянам перейшло 60% всієї орендованої землі, сформувався прошарок вільних фермерів. Земельна реформа сприяла збільшенню ємності внутрішнього ринку, підвищила товарність сільського господарства, вивільнила значні трудові ресурси. З 1946 по 1970 р. виробництво сільськогосподарської продукції зросло більш ніж у два рази.
Реформи в соціальній сфері. Згідно з новим законодавством було встановлено 8-годинний робочий день, підвищена заробітна плата за понаднормові роботи, введено соціальне страхування та оплачувані відпустки. Були легалізовані організації трудящих, яким надавалося право на страйки, запроваджувалася охорона праці і т. д.
При перебудові японської економіки був використаний досвід прямого контролю і активної ролі уряду. В Японії поєднувалися механізм ринкового господарства з державною підтримкою приватного накопичення. Держава застосовувало селективні податкові та кредитні пільги, вибірковий контроль над складом конкурентів в галузях.
Протягом трьох повоєнних десятиліть змінювалися пріоритети економічного розвитку і відповідно структура економіки. Якщо в 50-е рр. у центрі уваги перебували базові галузі: металургія, хімічна промисловість, гідроенергетика, суднобудування, торговельний флот, то в 60-х рр. - автомобільна промисловість, нафтопереробка і нафтохімія, електротехнічна промисловість. Структурна перебудова проходила в Японії при надвисоких темпів - за 1955-1970 рр. середньорічний приріст ВНП перевищував 11%, норма валового нагромадження наближалася до 35% і була найвищою з усіх провідних капіталістичних країн.
74 Арабо-ізраїльський конфлікт: ґенеза та основні етапи
19 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН запропонувала План розподілу підмандатної території Палестини для одночасного створення там арабської та єврейської держав. План було піддано критиці обома сторонами, але євреї його прийняли, в той час як араби – відмовилися. Майже одразу після цього розпочинаються збройні сутички.
Перша фаза війни – 29 листопада 1947 – 1 квітня 1948 року. В цей період відбуваються здебільшого масові заворушення, демонстрації та спорадичні спалахи насильства в Палестині. В країні все ще перебувають британські війська. Станом на квітень 1948 року загинуло близько 650 євреїв, 670 арабів та 46 британців.
Друга фаза війни – 1 квітня -15 травня 1948 року. Цей етап війни характеризується масовим систематизованим насильством. З обох сторін діють регулярні війська, здійснюються операції та масові чистки. В цей же час відбуваються перші спроби досягти перемир’я.
 
Третя фаза - 14 травня – 11 червня 1948 року. 14 травня проголошено незалежність Ізраїлю. Наступного дня сили арабських держав атакували Ізраїль. Розпочалася найважливіша фаза війни. Арабські сили нараховували спочатку близько 25000 – 1000 ліванських, 5000 сирійських, 5000 іракських, 10000 єгипетських та 4000 трасйорданських солдатів. Крім цього, в агресії взяли участь загони з Саудівської Аравії, Лівії та Ємену. Пізніше кількість військ арабських держав було доведено до майже 60000. Ізраїль виставив армію у 29000 чоловік, яку згодом було збільшено до 110000. Найбільш інтенсивні бої розгорнулися в Єрусалимі та за шосе між Єрусалимом та Тель-Авівом. Поступово ізраїльські війська розширили територію під власним контролем, захопивши землі, що за Планом розподілу мали відійти до арабської держави в Палестині. З 11 червня між сторонами діє тимчасове перемир’я.
 Четверта фаза – 8-18 липня 1948 року. Відновлено військові дії. Ізраїльські сили проводять три великі наступальні операції, захоплюючи додаткові території. Із 18 липня діє друге тимчасове перемир’я.
 
 П’ята фаза – 15 жовтня 1948 – 20 липня 1949 року. В ході цієї фази Ізраїль проводить ще декілька наступальних операцій, Генеральна Асамблея ООН приймає Резолюцію 194, звертаючи увагу на проблеми біженців та закликаючи сторони до примирення. На початку 1949 року Ізраїль підписує серію окремих двосторонніх угод про перемир’я.
 В ході війни Ізраїль не лише відстояв своє право на існування, але й захопив частину арабських палестинських територій, встановивши загалом контроль над 78% території Палестини. Лінія припинення вогню отримала назву «Зелена лінія». Сектор Газа було окуповано Єгиптом, Західний берег річки Йордан – Трансйорданією.
 Втрати Ізраїлю у війні – близько 6400 чоловік (1% від загального населення). Втрати арабів оцінюються від 5000 до 15000 чоловік. Близько 711000 палестинців, що складає приблизно половину загального населення, стали біженцями.
 Суецька війна 1956 року
Суецька криза – війна між Єгиптом з одного боку та коаліцією Ізраїлю, Франції та Великобританії з іншого, що тривала протягом жовтня 1956 – березня 1957 років. Війну було спровоковано націоналізацією Єгиптом Компанії Суецького каналу, яка належала спільно Франції, Великобританії та Єгипту і управляла на той час дуже важливим для економік Франції та Великобританії транспортним шляхом. Незабаром після націоналізації було оформлено коаліцію між Ізраїлем, Францією та Великобританією.
29 жовтня 1956 року Ізраїльська армія атакувала Сектор Газа та Синайський півострів, швидко окупувавши їх. За погодженим планом, Франція та Великобританія запропонували замінити ізраїльські війська власними, на що Єгипет не погодився. Тоді було розгорнуто наступальні операції двох європейських держав.
Загальна кількість військ коаліції наближалася до 250000, з яких 175000 були ізраїльськими, 45000 – британськими і 35000- французькими. Армія Єгипту налічувала близько 300000 солдатів. Франція та Великобританія зосередили велику кількість авіації на Мальті та Кіпрі, за допомогою якої розпочали 31 жовтня бомбардування території Єгипту. У відповідь Єгипет затопив декілька десятків суден, перекривши у такий спосіб рух через канал до початку 1957 року. В листопаді, після бомбардувань, розпочалися спроби британських командос захопити лінію узбережжя, результатом чого стала позиційна боротьба та зростання кількості втрат.
Із самого початку війни Франція та Великобританія відчували тиск світової спільноти до пошуку умов перемир’я. Саудівська Аравія запровадила проти них нафтове ембарго. Однак важливішою була позиція США. В їхніх ідеологічних інтересах було якнайшвидше припинити конфлікт, який спровокував різку реакцію всього Третього світу. З цією метою США не стали підтримувати дій Франції та Великобританії, пригрозивши навіть останній економічними проблемами. Внаслідок цього британський прем’єр-міністр Антоні Іден пішов у відставку, а в березні 1957 року сили коаліції відведено.
Канадський міністр закордонних справ Лестер Персон запропонував план із врегулювання кризи за допомогою розміщення миротворчих сил ООН, за що пізніше отримав Нобелівську премію миру.
 У 1957 році ізраїльські війська було відведено з Синайського півострова, і їхнє місце зайняли миротворчі війська ООН. Пізніше Єгипет розпочав ремілітаризацію Синаю та вимагав виведення миротворчих військ, що привело до Шестиденної війни 1967 року.
Криза також засвідчила остаточний занепад колишніх європейських метрополій. Крім цього, очевидними стали протиріччя між європейськими великими державами та США, що стимулювало розвиток процесу євроінтеграції. На Близькому Сході Суецька криза розглядалася як перемога Єгипту та призвела до зростання арабського націоналізму. 
Шестиденна війна
 Шестиденну війну називають ще Червневою війною. Вона тривала лише шість днів, із 5 по 10 червня 1967року. Війна була превентивною відповіддю Ізраїлю на зростання військової активності Єгипту біля кордону між ними та вимогу до миротворчих сил ООН залишити Синайський півострів. Крім того, Єгипет закрив Тиранську протоку для кораблів Ізраїлю. Все це в травні призводить до зростання напруженості в регіоні та ланцюгу мобілізацій. Конфлікту передувала серія дипломатичних торгів, здебільшого між арабськими державами, метою яких було створення якомога більш широкої антиізраїльської коаліції.
Співвідношення сил та стратегічна ситуація в регіоні в короткостроковій перспективі складалися на користь Ізраїлю. Єгипетські збройні сили номінально налічували близько 150000 солдатів, але майже половина їх воювала у громадянській війні в Ємені, що тривала на той час. Йорданія налічувала 55000 солдатів, частина яких також воювала в Ємені. Сирія могла виставити 75000. Загальна кількість ізраїльської армії перевищувала 260000 солдатів, військовий дух яких набагато перевищував арабський. Крім того, армія Ізраїлю була краще технічно оснащена та мала відмінних командирів, частина яких стали національними героями після війни, включаючи голову Генерального Штабу Іцхака Рабіна та генерал-майора Аріеля Шарона, які пізніше ставали прем’єр-міністрами Ізраїлю.
 За таких умов 5 червня Ізраїль наносить превентивний удар по позиціях єгипетських військ. В ході т.зв. «Операції Фокус» - першого етапу кампанії – було знищено основні аеродроми єгипетської авіації навколо Синайського півострова. На аеродромах та в повітрі за перший день операції знищено 452 літаки арабських армій, здебільшого винищувачі МіГ-21, Міг-17; бомбардувальники Ту-16 та Іл-28; транспортні літаки Іл-14 та Ан-12. Ізраїль при цьому втратив лише 19 літаків.
Після цього основні операції армії Ізраїлю здійснювалися за допомогою танкових ударів. Протягом чотирьох днів єгипетські війська були розбиті вщент, і Синайський півострів повністю опинився під контролем Ізраїлю.
На іншому фронті – йорданському – війська Йорданії, в силу домовленостей із Єгиптом, перейшли 5 червня у наступ, захопивши частину Єрусалима. За два дні Ізраїль силами трьох бригад витісняє йорданські війська з міста. Програвши згодом і Дженін-Наблусську битву, вони відходять за річку Йордан.
На сирійському фронті протягом перших чотирьох днів війни тривають обміни артилерійськими ударами. Після цього швидким наступом ізраїльтяни захоплюють Голанські висоти.
9 червня всі сторони конфлікту отримують вимогу Ради Безпеки ООН припинити вогонь. Наступного дня війну завершено.
 В ході Шестиденної війни Ізраїль завдав розгромної поразки коаліції арабських держав. Він захопив стратегічно важливі території: Сектор Газа, Синайський півострів, Голанські висоти та Західний берег ріки Йордан. З того часу лише Синайський півострів повернуто Єгипту за результатами Кемп-Девідських угод 1978 року. На захоплених територіях проживало близько 6 мільйонів арабів.
22 листопада Рада Безпеки ООН прийняла Резолюцію 242, якою закликав Ізраїль вивести війська з окупованих територій.
 Війна на виснаження
Відновивши власний військовий потенціал після Шестиденної війни за допомогою радянської техніки та інструкторів, Єгипет поставив за мету повернути контроль над Синайським півостровом. З цією метою у червні 1968 року він напав на Ізраїль. Війна тривала два роки і завершилась без територіальних змін.
В червні 1968 року єгипетська артилерія розпочинає тривалі обстріли позицій ізраїльських військ на східному боці Суецького каналу. Канонада триває до жовтня, коли операцією ізраїльських командос у відповідь знищено єгипетську електростанцію, що на декілька місяців призупинило бойові дії. В листопаді було оголошено перемир’я, яке було порушено Єгиптом в лютому 1969 року. За час його дії Ізраїль створив т.зв. лінію Бар Лев – систему фортифікації вздовж каналу.
В березні 1969 року розпочинається нова хвиля масових обстрілів позицій ізраїльської армії. До ударів долучаються радянські літаки Міг-21. У відповідь Ізраїль здійснює серію авіаційних нальотів на позиції єгипетської армії, майже повністю знищивши до кінця року її систему ППО. Крім того, Ізраїль відповідає артилерійськими ударами, результатами яких буди численні жертви серед населення.
Беззахисність Єгипту перед ізраїльськими ВПС змушує СРСР шукати переговорів із США, які розпочинаються 17 жовтня 1969 року. Однак план Роджерса, запропонований в грудні, який передбачав виведення ізраїльських військ з Синайського півострова в обмін на єгипетські гарантії миру, було відкинуто обома сторонами. В січні 1970 року Єгипет домовився із СРСР про постачання радянської зброї та допомогу радянських радників. Протистояння продовжувалося.
За допомогою СРСР Єгипет відновив свою систему ППО біля каналу. Прикриття радянськими літаками було надійним, оскільки ізраїльські пілоти отримали наказ не вступати в протистояння з ними. Однак, коли рейди радянських МіГ-21 почастішали, ізраїльські ВПС почали їх атакувати. У великій повітряній битві 30 липня 1970 року було збито 5 радянських винищувачів, 3 пілоти загинули.
Незважаючи на все це, нова система ППО Єгипту була ефективною. За її прикриттям можна було знову наблизити артилерію, погрожуючи ізраїльським позиціям вздовж каналу. З огляду на це, в квітні 1970 року продовжилися мирні переговори, на цей раз за посередництва США. 7 серпня було підписано перемир’я. Невдовзі Президент Гамаль Абдель Насер помер від серцевого нападу, а його місце зайняв Анвар Садат, який розпочав підготовку до Війни Судного дня.
 Війна Йом Кіпур (Війна Судного дня)
 Війна Йом Кіпур називається ще Жовтневою війною, майже як Велика соціалістична революція 1917 року в Росії.
Війна між Ізраїлем та коаліцією арабських держав тривала з 6 по 26 жовтня 1973 року, розпочавшись на іудейське свято Йом Кіпур агресією Єгипту на Синайському півострові та Сирії на Голанських висотах – територіях, втрачених арабськими державами внаслідок Шестиденної війни 1967 року. Після короткочасних успіхів арабських армій, викликаних несподіваністю атаки, Ізраїль перехопив ініціативу, відрізав наступаючи єгипетські армії і домігся сприятливих умов перемир’я.
Війна стала природним наслідком зовнішньої політики Президента Єгипту Анвара Садата, який змінив Абделя Насера. Починаючи із 1972 року, Єгипет значно підсилює збройні сили, закуповуючи в СРСР винищувачі МіГ-21; ракети класу «земля-повітря» SA -2, SA-3, SA-6, SA-7; танки Т-55 та Т-62. Арабські країни Близького Сходу утворюють коаліцію, готову розпочати війну проти Ізраїлю. Ядром коаліції були Єгипет та Сирія.
Помилки ізраїльської розвідки зменшили готовність Армії оборони Ізраїлю до відбиття агресії. Внаслідок цього, атакувавши в день свята, коли євреї традиційно не займаються будь-якою роботою, армії Єгипту та Сирії досягли ефекту повної несподіванки.
Уроки минулих війн змусили Єгипет підсилити ППО власних позицій, а також насичити наступаючи війська протитанковою зброєю. Результатом таких заходів стало зменшення ефективності танкових контратак Ізраїлю, до яких він вдався, відійшовши від шоку несподіваної атаки власної лінії укріплень. Крім того, ізраїльська авіація, найсильніша в регіоні, була частково паралізована розгорнутими Єгиптом радянськими комплексами протиповітряної оборони. Епізодичні атаки танкових військ Ізраїлю в перші дні війни завершилися численними втратами.
Синхронно із атакою єгипетських військ, сирійська армія силами 5 дивізій (близько 45000 солдатів, 1200 танків та 300 літаків) перейшла в наступ на Голанських висотах, які захищалися двома ізраїльськими бригадами (4500 солдатів та 180 танків). Оскільки ізраїльська армія була змушена воювати на два фронти, сирійці змогли вже 7 жовтня вийти на півдні Голанських висот до тих рубежів, які вони займали до 1967 року. На півночі, однак, їхній наступ було зупинено. Ізраїльський контрнаступ на сирійському фронті розпочався вже 8 жовтня, після прибуття підкріплень. 11 жовтня військові дії вже точилися на території Сирії. Після цього частина військ була перекинута на синайський фронт для підготовки контрнаступу.
Лише 15 жовтня, кардинально змінивши тактику і вдавшись до масованого застосування піхоти в рамках наступальної операції «Стійкий народ» під командуванням Аріеля Шарона, ізраїльська армія силами трьох бригад прорвала лінію оборони єгипетських військ, знищили основу системи єгипетської ППО та відкрила шлях діям власної авіації.
Як тільки це сталося, СРСР та США, які постачали ворогуючи сторони зброєю, ініціювали пошук перемир’я. 21 жовтня обидві наддержави внесли до Ради Безпеки ООН проект резолюцію про припинення вогню, яку було прийнято (Резолюція 338). Сторонам конфлікту було запропоновано припинити вогонь із 22 жовтня. Єгипет та Ізраїль погодилися, Сирія відхилила Резолюцію РБ ООН.
Пізніше і Єгипет порушив умови перемир’я, після чого Ізраїль продовжив наступ, незабаром повністю оточивши тертю єгипетську армію та підійшовши на відстань 50 км до Каїру. Єгипет вимагав Ізраїль відвести війська за лінію перемир’я від 22 жовтня, в той час як Ізраїль наполягав на нових умовах та новій лінії перемир’я від 25 жовтня. На підтримку Єгипту СРСР привів у бойову готовність частину власних військ для відправки на Близький Схід, намагаючись вплинути на Ізраїль. У відповідь, 25 жовтня про приведення до повної бойової готовності своїх військ оголосили США. Лінія перемир’я залишилась станом на 24 жовтня. Наприкінці 1973 року арабські країни наклали ембарго на постачання нафти США та деяким країнам Західної Європи. У відповідь країни Спільного Європейського ринку висловили підтримку позиції арабів.
 В ході війни Ізраїль захопив нові території в Сирії площею близько 325 кв. міль та Єгипті площею близько 1600 кв. міль. В оточенні ізраїльських військ знаходилася третя єгипетська армія (20000 солдатів та 300 танків). Всього в ході війни сирійці втратили вбитими 3500 солдатів, єгиптяни – 15000 (8000 полонених). Втрати Ізраїлю склали близько 2500 солдатів. Ізраїль майже повністю знищив сирійський та єгипетський військово-морські флоти, встановив контроль над північною частино Красного моря та східною частиною Середземного моря.
Із набуттям чинності угоди про перемир’я, сили сторін були відведені, в регіоні конфлікту розміщено військові континенти ООН, а держсекретар США Генрі Кісінджер розпочав переговори між Ізраїлем та Єгиптом як посередник. 15 листопада розпочався обмін полонених єгипетських солдат 3 армії на ізраїльських полонених. 21 грудня в Женеві відкрилася мирна конференція з проблеми Близького Сходу під спільним головування США та СРСР. Сирія в конференції участі не брала, розпочавши натомість т.зв. «війну на виснаження», що тривала до 1974 року, однак суттєвого впливу на перебіг подій не мала.
 Ліванська війна 1982 року
 Ліван – невелика гірська країна на Близькому Сході, колишня колонія Франції. З півночі і зі сходу межує із Сирією, з півдня – з Ізраїлем. Населення країни - близько 4 млн. чоловік.  
Протягом 1975-1990 років в країні тривала руйнівні громадянська війна із втручанням зовнішніх сил, насамперед – Сирії. Спровокували війну потоки біженців, здебільшого палестинських, під час Шестиденної війни та Війни судного дня, які змінили демографічний та релігійний баланс в країні (в Лівані проживає багато християн). Сирія втрутилася в конфлікт, не бажаючи прихожу до влади в Лівані ворожих до себе політичних сил. Надіславши війська, вона фактично окупувала територію Лівану й встановила там маріонетковий уряд. Такий стан речей зберігався до 2005 року.
Протягом цього часу Ліван потерпав від внутрішніх суперечок: на півночі країни було встановлено владу Сирії, на півдні зростав вплив терористичної організації «Хезбола», якою керували іранські ісламські фундаменталісти. Лише у 2005 році становище в країні стабілізувалося, але вже у 2006 розпочалася нова ізраїльсько-ліванська криза.
Ще на початку 1980-х років з півдня Лівану, який фактично не контролювався урядом країни, надходили систематичні загрози безпеці Ізраїлю з боку палестинських бойовиків та загонів «Хезбола». Зростання напруги завершилося підготовкою Ізраїлем наступальної операції «Операція мир Галілеї» під керівництвом міністра оборони Аріеля Шарона, яка розпочалася 6 червня 1982 року.
 6 червня 1982 року, у відповідь на обстріли північного Ізраїлю силами Організації визволення Палестини (ОВП) та спробу замаху на посла Ізраїлю в Великобританії з боку терористів організації «Фата», Армія оборони Ізраїлю атакувала війська Сирії, ОВП та ліванських мусульман і окупувала південь Лівану. Метою ізраїльських військ було просунутися на 40 км вглиб території Лівану, встановивши таким чином буферну зону та захистивши територію Ізраїлю від ракетних обстрілів. Так само Армія оборони Ізраїлю діятиме в Лівані і 2006 року, але вже без Аріеля Шарона.
Співвідношення сил в ході операції було на користь Ізраїлю. Загалом його сили нараховували близько 75000 чоловік та 800 танків; в операції були задіяні 364 літаки та 42 гелікоптери. Сили ОВП та Сирії загалом налічували близько 37000 чоловік, 650 танків, 300-350 гармат та 250 комплексів ППО. Сирійська авіація нараховувала декілька сотень літаків, однак її ефективність виявилася дуже низькою. В перші дні війни Ізраїль знищив 86 літаків Сирії, не втративши жодного власного.
Ізраїль швидко досяг основних цілей кампанії. Сили ОВП були розгромлені, встановлено та забезпечено буферну зону. Згодом в зону конфлікту було направлено мультинаціональні сили миротворців, що складалися з американців, італійців та французів. Приблизно те саме було здійснено і в завершальній фазі ліванської кризи 2006 року.
Ізраїльська окупація півдня Лівану тривала до 1985 року, а прикордонних районів - до 2000 року. В той же час Сирія зберігала до 2005 року контроль над рештою території Лівану. Південь Лівану досі контролюється терористичною організацією «Хезбола».
В ході конфлікту загинули близько 18000 арабів, військових та мирних жителів; та близько 700 ізраїльських солдатів.
 Інтифада палестинського народу
 Арабською мовою «інтифада» означає «повстання». В політичному житті Близького Сходу цим словом позначаються дві організовані кампанії боротьби палестинського народу проти ізраїльської окупації. Перша інтифада тривала із 1987 року і завершилася створенням 1993 року Палестинської автономії. Друга інтифада триває із 2000 року по сьогодні.
Провідна роль в обох інтифадах належала Організації визволення Палестини. Цю організацію було створено Лігою арабських держав у 1964 році. Початкової метою її діяльності була збройна боротьба проти держави Ізраїль до повного його знищення та створення на цій території палестинської держави. У 1988 році, однак, ОВП визнала державу Ізраїль. У відповідь прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін визнав 1993 року ОВП як повноважного представника палестинського народу. З того часу між урядом Ізраїлю та ОВП інституціалізовано діалог з проблеми співіснування двох народів.
75 Кінець колоніальної системи: процес деколонізації в Африці та Азії
            Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів.
            Передумовами і причинами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; великий вплив на визволення країн справила "холодна війна", яка давала можливість маневрувати між великими державами і сприяла падінню колоніалізму.
            Важливим фактором було негативне ставлення до колоніалізму суспільної думки у країнах-метрополіях і світової громадськості.
процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.
            На першому етапі (1943-1956 рр.) процес деколонізації охопив головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 р.), попередньо розділивши її на дві держави – Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шрі-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 р.), В’єтнам (2 вересня 1945 р.), яку вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам.
            Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція – незалежність Тунісу й Марокко..
            На другому етапі (кінець 50-х–60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. – Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того.
            У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. – Уганда, у 1963 р. – Кенія, у 1964 р.– Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. – Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніального гніту.
            Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія – португальська. Першою після тривалою збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973 р.). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті "революції гвоздик"(квітень 1974 р.), незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі.
            На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. – над Макао.
            Отримавши політичну незалежність, нові країни не стали економічно самостійними. Колишні метрополії і США продовжували диктувати ціни на сировину і продовольство, промислове обладнання. Але залежність була тепер не наслідком політичного тиску, а результатом відсталості. Країни Азії, Африки і Латинської Америки залишались аграрно-сировинними придатками, залежали від постачання машин, обладнання, притоку зовнішніх інвестицій. Ця відсталість закріплювалась пануванням традиційного укладу життя, неписьменністю більшої частини населення, нерозвинутістю комунікацій і засобів зв’язку (інфраструктури).
            Проблема відсталості посилилась після Другої світової війни завдяки підвищенню темпів зростання населення. Демографічний вибух відбувся у момент, коли тільки починалась трансформація традиційних соціально-економічних інститутів у країнах, що почали здобувати незалежність. Аграрне перенаселення в ряді регіонів призвело до справжньої катастрофи. Використання всіх земель, придатних для сільськогосподарського виробництва, вирубування лісів, виснаження джерел прісної води породили проблему урбанізації. З 1950 по 1980 р. 350 млн. вихідців з  села стали мешканцями міст, оселяючись в основному в районах, які оточують великі міста. Високі темпи зростання населення ускладнили розв’язання проблеми відсталості, прибутки на душу населення у деяких країнах стали меншими порівняно з колоніальним періодом. Висока народжуваність зумовила омолодження населення (діти у віці до 15 років складають половину населення країн). Щоб домогтись виходу із відсталості, потрібно підвищувати грамотність населення. А при такій кількості підлітків це потребує великих витрат на освіту. Наслідком високих темпів народжуваності є безробіття, яке сприяє збереженню низької заробітної плати і не стимулює впровадження нових технологій, гальмує технічний прогрес.
            Під тиском демографічного вибуху і політики урядів, спрямованої на модернізацію суспільства, традиційний уклад життя почав руйнуватися. Нові відносини співіснували зі старими суспільними, економічними й політичними відносинами. Економіка стала багатоукладною, соціальна структура – строкатою, причому велика частина населення опинилась у перехідному маргінальному стані. Це призводило до соціально-політичної нестабільності. Відбувались революції, державні перевороти, воєнні заколоти, громадянські війни, міждержавні, національні конфлікти, що стало характерною рисою розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки.
            Найбільш динамічно у соціальному, економічному і політичному плані розвивались нові індустріальні держави Гонконг (тепер частина Китаю), Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, потім до них приєдналися Індонезія, Малайзія, Філіппіни. Використовуючи іноземні капітали і технології, значні трудові ресурси на місцях, їм вдалося створити розвинуту обробну промисловість, яка працює в основному на експорт і успішно конкурує на ринках країн Заходу.
            Відносно розвинутими є нині країни Латинської Америки. У більшості своїй вони вже індустріально-аграрні. Найменш розвинутими залишаються країни Тропічної і Південної Африки (крім ПАР).
  Після Другої світової війни значно прискорився процес деколонізації, який призвів до ліквідації колоніальних імперій і створенню нових незалежних держав. Перед новими незалежними державами постала головна проблема – проведення модернізації. Не дивлячись на всі труднощі, модернізація країн "третього світу" йшла семимильними кроками. Їм вдалося створити вітчизняну промисловість, впровадити нові технології, а "зелена революція" зняла загрозу масового голоду. Вони домоглись визнання своїх проблем, як проблем глобальних. Їх голос чітко звучить на всіх світових форумах. Змінилась їх соціальна структура. Значна частина працездатного населення вже працює за наймом, з’явився місцевий підприємницький капітал, середній клас, відійшло у минуле всесилля великих землевласників і родової знаті. Нерівномірно, але загалом зріс рівень життя. Поступово формуються соціально-економічні умови для укорінення демократичних інститутів. Цей процес збігся з демократичними перетвореннями у Східній Європі і завдяки цьому більше половини населення світу стало жити в умовах політичної свободи. Такі динамічні зміни – ще один феномен ХХ ст.
76 Науково-технічна революція в країнах Заходу: етапи, особливості та досягнення
Величезний вплив на розвиток народного господарства країн світу у другій половині XX ст. справила третя науково-технічна революція (НТР). Її повитухою можна вважати Другу світову війну, в ході якої воюючими країнами були створені принципово нові системи зброї і військової техніки: атомна бомба, реактивний літак, реактивний міномет, перші тактичні ракети і т. д. Ці плоди прикладних НДДКР численних надсекретних військових інститутів і конструкторських бюро, в силу зрозумілих причин моментально внедрявшиеся у виробництво, спочатку задали напрямок третьої НТР.
Передумови для НТР були створені науковими відкриттями першої половини XX ст., зокрема: в галузі ядерної фізики і квантової механіки, досягненнями кібернетики, мікробіології, біохімії, хімії полімерів, а також оптимально високим технічним рівнем розвитку виробництва, яке було готове втілити ці досягнення. Таким чином, наука стала перетворюватися в безпосередню продуктивну силу, що є характерною рисою третьої НТР.
НТР має всеосяжний характер, впливаючи на усі сфери не лише економічного життя, але і на політику, ідеологію, побут, духовну культуру, психологію людей.
Прийнято вважати, що НТР пройшла два етапи: перший - з середини 40-х - 60-і рр.., другий - з 70-х рр. і по теперішній час. Таке поділ на етапи прийнято для зручності вивчення цього глобального явища, преобразовавшего світ. Кордоном між двома етапами третьої НТР вважають створення і впровадження в народне господарство ЕОМ четвертого покоління, на основі яких була завершена комплексна автоматизація і розпочато перехід до нового технологічного стану всіх галузей економіки.
Досягнення НТР. Для більш наочного уявлення про третьої НТР наведемо коротку хронологію її відкриттів і винаходів.
Перший етап.
40-ті р. - телебачення, транзистори, комп'ютери, радар, ракети, атомна бомба, синтетичні волокна, пеніцилін;
50-е рр. - воднева бомба, штучні супутники Землі, реактивний пасажирський літак, електроенергетична установка на базі ядерного реактора, верстати з числовим програмним управлінням (ЧПУ);
60-е рр. - лазери, інтегральні схеми, супутники зв'язку, швидкісні експреси.
Другий етап.
70-е рр. - мікропроцесори, волоконно-оптична передача інформації, промислові роботи, біотехнологія;
80-е рр. - надвеликі і об'ємні інтегральні схеми, надміцна кераміка, комп'ютери п'ятого покоління, генна інженерія, термоядерний синтез.
Одним з найважливіших стимулів прискореного розвитку науково-технічного прогресу і впровадження його досягнень у виробництво було прагнення національних корпорацій в нових післявоєнних умовах міжнародної і внутрішньої конкуренції забезпечити стійке зростання прибутковості виробництва.
Не останню роль в розвитку НТР зіграли імперські амбіції США і СРСР, тривале протистояння двох військових блоків в період «холодної війни». В безпрецедентній за масштабами гонці озброєнь була зроблена ставка на технологічну перевагу, створення і вдосконалення нових видів зброї масового ураження. Слідом за США СРСР створює власну ядерну зброю, не поступається американському. Це стратегічні, континентальні бомбардувальники, балістичні міжконтинентальні і середньої дальності ракети, які зробили революцію у військовій справі, створивши умови для запуску нашою країною першого штучного супутника Землі (жовтень 1957 р.) та першого пілотованого Ю.А. Гагаріним космічного корабля (квітень 1961 р.). Таким чином, НТР вже з перших кроків поставила перед людством питання про сферу використання її результатів. Як бачимо, спочатку це була переважно військова сфера.
На відміну від капіталістичних країн в СРСР з його надцентралізованої, а тому і більш витратною, інертною до науково-технічному прогресу економікою, НТР більшою мірою розвивалася під впливом зовнішньополітичних факторів: спочатку військової конфронтації з Заходом, а потім у відповідності з доктриною «мирного змагання двох систем». Тому застосування досягнень НТР відбувалося в основному у військовій області.
Між тим ринкові відносини в провідних зарубіжних країнах у міру розвитку НТР все більше проникали в інші галузі народного господарства, сприяючи зростанню продуктивності праці, а отже, і прибутковості виробництва. Науково-технічний потенціал у цих країнах розвивався все більше з урахуванням кон'юнктури ринку, а не зовнішньополітичного фактора. Наприклад, в США в 1955 р. було всього 10 ЕОМ, до кінця 50-х - близько 2 тис., а в 1970 р. - вже 56 тис. На їх основі створювалися високопродуктивні верстати з програмним управлінням, комплексні автоматизовані системи, промислові роботи. Не відставали від США та інші передові капіталістичні країни. За 60-ті рр. в розвинених капіталістичних країнах в 4,5 рази збільшилося виробництво пластмас, в 6,5 разів - синтетичних волокон і т. д.
Наслідки НТР. Під впливом НТР відбувалися суттєві зміни в соціальній структурі капіталістичного суспільства. Поряд з прискоренням зростання міського населення величезними темпами збільшувалася частка зайнятих у сфері обслуговування і торгівлі. Якщо число зайнятих у цій сфері в 1950 р. складало 33% від усього самодіяльного населення в країнах капіталу, то в 1970 р. - вже 44%, перевищивши частку зайнятих у промисловості і на транспорті. Змінювався вигляд робочого, росли його кваліфікація, рівень загальноосвітньої та професійної підготовки; рівень оплати, а разом з цим рівень і стиль життя. Суспільне становище промислових робітників все більш зближувалося з показниками житті службовців і фахівців. На основі структурних змін у народному господарстві змінювався галузевий склад робочого класу. Йшло скорочення зайнятих у галузях з високою вагою праці (гірничодобувна, традиційні галузі легкої промисловості тощо) і збільшення зайнятих у нових галузях (радіоелектроніка, ЕОМ, атомна енергетика, хімія полімерів тощо).
До початку 70-х рр. чисельність середніх верств населення коливалася від 1/4 до 1/3 самодіяльного населення. Спостерігалося зростання частки дрібних і середніх власників.
На другому етапі НРТ, що почався в 70-е рр., розглянуті процеси набувають як би «друге дихання». Велику роль зіграло те, що до середині 70-х рр. у зв'язку з процесом міжнародної розрядки стали вивільнятися значні кошти, раніше направляються в військово-промислові комплекси (ВПК) провідних країн. Захід все більше переорієнтував свою економіку на соціальні потреби. Науково-технічні програми стали тісніше пов'язуватися з соціальними. Це не сповільнило позначитися на підвищення технічної оснащеності та якості праці, зростання доходів трудящих, зростання споживання на душу населення. У поєднанні з реформуванням моделі державного регулювання економіки така переорієнтація господарства дозволила на основі розвитку НТР капіталістичним країнам уникнути депресивного стану і почати перехід на більш високу стадію суспільного устрою.
Прийнято вважати, що винахід мікропроцесорів і розвиток електронно-інформаційної техніки, досягнення в галузі біотехнології і генної інженерії відкрили другий етап НТР, етап вдосконалення продуктивних сил або «суспільства високих технологій». На основі застосування мікропроцесорів почався процес комплексної автоматизації виробництва, супроводжувався багаторазовим скороченням числа верстатів і механіків, обслуговуючого персоналу і т. д. Отримують розвиток такі засоби праці, як автоматичні лінії, автоматизовані дільниці, цеху, верстати з числовим програмним керуванням, обробляючі центри. Одночасно процес автоматизації інформації поширився і на інші сфери господарства - управління, фінанси, конструкторські роботи і т. д. Сама інформаційна техніка стає спеціальною галуззю промисловості, а наука перетворюється в потужну індустрію знань.
Як зазначалося, під впливом НТР у 50-60-ті рр. в галузевій структурі народного господарства відбулися зміни. На другому ж її етапі на основі повсюдного переходу до ресурсо-і працезаощаджуючих, екологічно чистим, наукомістким виробництвам і технологій відбулася глибока структурна перебудова господарства провідних країн.
Це не могло не викликати глибоких соціальних змін. Сьогодні найбільшу кількість зайнятих (від половини до 2/3 самодіяльного населення) припадає на сферу інформації та послуг (третинний тип зайнятості), а потім вже - промисловості та аграрного сектору. Робочий клас нині не становить більшості населення в розвинених країнах. Ці зміни свідчать про зростання інтелектуальних функцій праці, підвищення загальноосвітнього рівня осіб, зайнятих у різних сферах економіки.
Проте слід відзначити і негативні явища, супроводжуючі переможну ходу НТР. У сфері зайнятості це хронічна безробіття. Зокрема, вона є результатом швидких структурних змін в економіці внаслідок вивільнення великої кількості робітників у старих галузях. Крім того, це результат поглиблення процесу міжнародного поділу праці і, як наслідок, масової міграції робочої сили, і, нарешті, раціоналізації виробництва в умовах жорсткої конкуренції.
На другому етапі НТР західні країни зіткнулися з серйозними економічними і суспільно-політичними кризами, що послужило причиною початку досить глибоких внутрішніх перетворень. Тільки поєднання новацій НТР і соціально-політичних реформ дозволило капіталістичним країнам повною мірою скористатися досягненням науково-технічного прогресу, забезпечивши більшості населення своїх країн матеріальний достаток і високий рівень демократичних свобод.
Таким чином, можна з великою часткою впевненості стверджувати, що третя НТР (як і попередні науково-технічні революції) якісно змінила не тільки сферу матеріального виробництва, але і значно змінила суспільні відносини, справила величезний вплив на духовне життя суспільства
Аналіз наслідків, викликаних третьої НТР, ліг в основу теорій «нового індустріального» та постіндустріального суспільств, розроблених західними вченими в другій половині XX ст. На жаль, переважна більшість радянських теоретиків в основному критично ставилося до концепціям Р. Арона, Д. Белла, Дж. Гелбрейта, У. Ростоу, Тобто Жака, Ж. Фурастьє, П. і Драккера багатьох інших західних вчених з цілком об'єктивних і ряду суб'єктивних причин. Незважаючи на загальний характер НТР, в СРСР і країнах соціалістичного співдружності вона тривалий час розвивалася в обмеженій, переважно військовій сфері, що істотно не впливало на сукупність соціально-економічних відносин, духовного життя суспільства, як це було в західному світі. Недостатність або відсутність необхідного матеріалу зв'язку з цим у поєднанні з крайньою ідеологізацією, партійної регламентацією дослідницької діяльності (особливо в галузі суспільних наук) стримували роботу вчених в СРСР та соціалістичних країнах у цьому напрямку. Однак у міру розвитку НТР в нашій країні, а також з початком процесу кардинальних політичних змін на межі 80-90-х рр. дані концепції стали знаходити все більше число прихильників у Росії.
Творці концепції «нового індустріального» і постіндустріального суспільств виходять з посилки, що науково-технічна революція є провідним чинником трансформації сучасного суспільства. Так, технологічний прогрес суттєво модифікував соціальні відносини, викликав масові потреби і одночасно створив засоби їх задоволення. При цьому стався відмова від розвитку уніфікованих виробництва і споживання, тобто активізувався процес індивідуалізації як виробництва, так і споживання, що насамперед отримало вираження в небувалих зрушення в структурі робочої сили, зумовивши її дрейф зі сфери виробництва в сферу послуг та інформації. Таким чином, праця стала втрачати яскраво виражений суспільний характер (форму), бо значна частина людей отримала можливість самовираження і самовдосконалення на основі індивідуального вибору роду занять. Іншими словами трудова діяльність у суспільстві постиндустритальном все менше мотивується усвідомленням матеріальної необхідності (в силу достатньої насиченості ринку товарів і послуг, розвиненої системи соціального забезпечення і т. д.), модифицируясь в більш високий тип діяльності - творчість.
Саме це знімає, здавалося б, нерозгадане (за Марксом) соціальне протиріччя між все більш купують суспільний характер виробництвом і приватним привласненням його результатів, а людина з придатка машини все більше перетворюється на творця, про що свідчить інтенсивний зростання рівня кваліфікації, професіоналізму працівників, рівня освіти в цілому. З цієї причини наука в постіндустріальний період стала ведучим чинником розвитку суспільства в цілому і вдосконалення індивіда зокрема. 
77 СРСР у 1945−1953 роках: економічна відбудова і зовнішня політика
            Перемога у Другій світовій війні призвела до кардинальної зміни міжнародного становища СРСР. Радянський Союз вийшов з війни у новій якості наддержави.
            Відбулись значні територіальні зміни (єдина держава, яка у результаті війни здійснила значні територіальні придбання). Проте ціна здобутого нового статусу виявилась занадто високою.
Перед країною стояло питання про шляхи економічного розвитку і знову, як напередодні війни, Сталін висунув гасло: завершити побудову соціалізму і почати перехід до комунізму. На його думку, війна лише затримала виконання цього завдання. Сталін припускав, що для побудови матеріально-технічної бази комунізму достатньо довести виробництво чавуну до 60 млн т. на рік, сталі – до 60 млн т., нафти – до 60 млн т., вугілля до 500 млн т. Таким чином першочерговим завданням ставилося відбудова і розвиток промисловості групи “А”. Для реалізації цього завдання було розроблено ІV п`ятирічний план (1946-1950).
Для здійснення широкомасштабної програми відбудови до того ж у стислі терміни необхідні були значні матеріальні і фінансові ресурси. Але після такої руйнівної і кривавої війни вони були явно обмежені. Тому для їх концентрації використовувались будь-які заходи. Так, можна виділити такі основні джерела відбудови.
  Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку було загоєно рани війни, відбудовано промисловість в 1946-1950 рр., було навіть збільшено виробництво. Проте обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. складало лише 80% довоєнного. З іншого боку ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови були характерними для більшості населення.
            Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. в ще більшій мірі переклали на плечі трудящих тягар відбудови.
  Іншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського господарства. На селян, що отримували мізерні заробітки, не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно вільно переміщуватися. Також ж їм доводилось сплачувати великі податки, що були введені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи.
            Незважаючи на репресії, надзвичайні зусилля селян на кінець п`ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного розвитку. Так у 1950 р. валовий збір зернових складав лише 85% довоєнного.
            З закінченням війни населення СРСР плекало надії, що у країні наступлять зміни. Робітники сподівались, що будуть скасовані жорсткі передвоєнні закони, які тягли за собою кримінальну відповідальність за 20-хвилинне запізнення. Селяни мріяли про покращення свого життя. Надії на звільнення, на можливість повернутись додому плекали мільйони в’язнів ГУЛАГу.
У результаті війни багато громадян втратили рідних, особливо це позначилось на дітях. У країні різко зросла безпритульність. Серйозною проблемою стала кримінальна злочинність, тим більше, що на руках залишилось багато зброї.
            Відразу після закінчення війни почалась демобілізація збройних сил, які налічували на той час 11365 тис. чол.
            Велику масу демобілізованих потрібно було працевлаштувати і відновити професійні трудові навички, втрачені в роки війни.
            На батьківщину поверталась значна кількість репатріантів (за роки війни у Німеччину було вивезено на примусові роботи 2,8 млн чол., потрапило в полон понад 4 млн чол.). Усім їм довелось пройти через сталінську репресивну машину підозрінь, недовір’я, непорозумінь. З 800 тис. полонених, які повернулись на батьківщину, половина потрапила до ГУЛАГу. 16 серпня 1941 р. було видано наказ, згідно з яким командири і політпрацівники, що потрапили в полон, вважаються дезертирами, їх сім’ї підлягають арешту, а сім’ї червоноармійців позбавляються державної допомоги. Так у 1950 р. були страчені генерали П.Г.Понедєлін і М.К.Кирилов, які були у полоні.
            Крім того, сталінському керівництву довелось придушувати рух у Західній Україні, Західній Білорусії, Прибалтиці, де збройні формування (УПА, "Лісові брати" та ін.) боролись за незалежність України, республік Прибалтики, проти радянізації цих регіонів. Регіони зазнали масової депортації: з Західної України було депортовано 300 тис. чол., Прибалтики понад 400 тис. литовців, 150 тис. латишів, 50 тис. естонців.
            Під час війни були проведені жорстокі каральні операції проти цілих народів. Ще на її початку було ліквідовано Автономну республіку німців Поволжя. 300 тис. чол. було виселено у віддалені райони Сибіру і Казахстану. Подібні заходи у 1943 р. були здійснені проти калмиків, у 1944 р. проти карачаївців, чеченців, інгушів, балкарців, кримських татар. Названі народи насильно вивезено у малонаселені райони Сибіру, Казахстану і Середньої Азії. Ці акції сталінізму стали відомими у 1956 р., коли М.С.Хрущов сказав про це у своїй "секретній доповіді" на ХХ з’їзді КПРС. У ній, зокрема, він зазначив і таке: "Українці були позбавлені цієї участі тільки тому, що їх було занадто багато і не було місця, куди їх виселити".
            Зростання числа політичних в`язнів (військовополонених, діячів національно-визвольних рухів тощо) призвело до повстань у таборах ГУЛАГу під політичними гаслами. Найбільш відомими з них стали виступи в Печорі (1948 р.), Салехарді (1950 р.), Кінгірі (1952 р.), Екібастузі (1952 р.), Воркуті (1953 р.), Норильську (1953 р.). Для придушення деяких виступів навіть доводилося використовувати танки.
            Після війни Сталін знову почав побоюватись посилення військових. К.Рокоссовський був відправлений у Польщу на посаду міністра національної оборони країни. Було заарештовано маршала авіації О.Новікова. Проти Г.Жукова готувався судовий процес. Почались арешти військових, які були у близьких стосунках з Жуковим. Процес проти Жукова припинив сам Сталін, заявивши, що "Жуков проти ЦК не піде".
Сталінська система почала наступ і на ідеологічному фронті. Колишня слава Росії стала для Сталіна одним з доказів на користь спадкоємності його режиму по відношенню до Російської імперії. Ідеологія і політична практика сталінізму набрала відверто великоруських націоналістичних рис. Проголошувалось скрізь і всюди, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російська думка має "всесвітньо-історичне значення". Російський народ, за словами Сталіна, що були виголошені на банкеті на честь перемоги над фашизмом "заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни". Російський народ проголошувався як найбільш передовий за рівнем культури та економічного розвитку.
             Влітку 1946 р. розпочався широкий наступ на ідеологічному “фронті”, який отримав назву "ждановщина". Початком її стала постанова ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", ініціатором якої був Сталін, а головним провідником – Жданов, член Політбюро і секретар ЦК ВКП(б). Головними цілями компанії "для пророблення" було обрано А.А.Ахматову і М.М.Зощенка.
            До постанови про літературу додались постанови про репертуар драматичних театрів, про кінофільми "Велике життя", про оперу В.Мураделі "Велика дружба".
            Стало практикою закриття журналів, заборона літературних, музичних, кінематографічних творів.
            Знову почались нападки на "формалістів" у музиці, серед яких головними було названо С.С.Прокоф’єва і Д.Д.Шостаковича.
            Водночас розгорнулась боротьба з "космополітизмом", в якій звинувачувалися представники єврейської інтелігенції.. У цьому "витку" боротьби загинули відомі діячі культури: актор і режисер С.Міхоелс, поет П.Маркіш та ін. Ця кампанія значною мірою носила антисемітське забарвлення. Проте космополітом могли оголосити будь-яку людину, яка цікавилась західною літературою, музикою, живописом. Це призвело до ізоляції радянського народу від досягнень світової культури.
            Існуюча система керівництва наукою ставила над усе вірність ученого догмам, які Сталін виклав у «Короткому курсі історії ВКП(б)», практично виключала будь-який вияв наукового вільнодумства. Та й склад кадрів наукових працівників був далеко не однорідним. Поряд з вченими, які зробили видатний внесок у світову та вітчизняну науку, такими як П.Л.Капіца, С.І.Вавілов, М.В.Келдиш, було чимало кар’єристів і лжевчених.
            Після арешту напередодні війни і згодом трагічної загибелі М.І.Вавілова, провідне місце в біології посіли Т.Д.Лисенко і його послідовники.
            Енергійний, напористий, майстер інтриган Т.Лисенко безперервно клявся у вірності марксизму-ленінізму і особисто Сталіну, давав обіцянки вивести високоврожайні сорти і розв’язати продовольчу проблему. Але на перешкоді його "науковій" діяльності стояли генетики, які доводили абсурдність його тверджень. Заручившись підтримкою Сталіна, Лисенко перейшов у наступ.
            У серпні 1948 р. відбулась сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В.І.Леніна (ВАСГНІЛ). Лисенко виступив на ній з доповіддю. Він заявив, що текст доповіді схвалив ЦК ВКП(б), а, отже, особисто Сталін. Справжні вчені не поступилися науковими переконаннями (В.С.Нємчинов, Й.А.Рапопорт), але лисенківці перемогли. Більшість генетиків було звільнено з роботи, їм заборонили займатись науковою діяльністю. Розвиток цієї важливої галузі науки було зупинено на роки.
            Важке становище склалось і в інших науках, особливо гуманітарних. В економічній науці все було підпорядковано пропаганді праці Сталіна "Економічні проблеми соціалізму в СРСР", в якій він, зокрема, напав на тих економістів, які мали свою, особливу думку щодо проблем товарного обороту, товарно-грошових відносин. Сталін звинуватив їх у науковому невігластві, у нерозумінні, що товарний оборот несумісний з перспективою переходу до комунізму.
Історія як наука перебувала під повним і безроздільним впливом "Короткого курсу" і покликана була виправдати існуючий порядок.
            Практично обірвались зв’язки із світовою наукою. Саме наприкінці 40-х – на початку 50-х років на окремих найважливіших напрямах наукових досліджень і почалось відставання від світового рівня.
            Репресії також зачепили і частину партійних функціонерів, особливо тих, які прагнули до самостійності і більшої незалежності від центральної влади. Так було сфабрикована «ленінградська справа», за якою було арештовано понад 2 тис. чол. 200 з яких були розстріляні. Серед них були: Голова Ради міністрів РРФСР М.Родіонов, член Політбюро і Голова Держплану СРСР Н.Вознесенський, секретар ЦК ВКП(б) А.Кузнецов.
            Останнім з процесів, що готувалися, стала «справа лікарів» (1953 р.).Значна кількість лікарів була звинувачена у неправильному лікуванні вищих керівників країни і намаганні отруїти Сталіна. Загалом жертвами репресій у 1948-1953 рр. стали майже 6,5 млн чол.
78 Радянський Союз у 1953−1964 роках: “хрущовська відлига”
Прийшовши до влади, М.Хрущов вдався до рішучих дій. У вересні 1953 р. він виступив на Пленумі ЦК з пропозиціями щодо розвитку сільського господарства, де у радянської економіки були найменші успіхи. Так, були прийняті рішення:
– зменшити планові показники;
– запровадити авансування праці колгоспників;
– засудити практику існування слабких господарств за рахунок передачі їм коштів міцних;
– зменшити управлінський апарат;
– сприяти допомозі міста селу.
            Ці пропозиції були слушними, але дати негайне збільшення виробництва сільгосппродукції вони не могли.
            Вихід було знайдено в освоєнні цілинних та перелогових земель. Це був яскравий приклад екстенсивного розвитку сільського господарства.
            Сприяло реалізації ідеї те, що середина 50-х років – це період відродження масового ентузіазму, особливо серед молоді. Зміни повільно, але неухильно відбувались у країні, викликаючи у молодих людей щире бажання зробити особистий внесок у зміцнення матеріальних основ радянського суспільства. Створювався сприятливий, з соціально-психологічної точки зору, момент, коли масовий ентузіазм, будучи підкріпленим матеріально, міг би дати довготерміновий ефект. Однак спалах ентузіазму молоді керівництво сприйняло як постійну, незмінну і завжди у майбутньому керовану силу.
            До весни 1954 р. на казахстанській цілині була організовано понад 120 радгоспів. Першоцілинникам доводилось жити у важких умовах і працювати майже цілодобово, у мирний час здійснювати майже щоденні подвиги.
            Перші результати освоєння цілини були оптимістичними. У 1954 р. цілина дала понад 40% валового збору зерна СРСР. Збільшилось виробництво м’яса, молока. Все це дало змогу дещо поліпшити продовольче постачання населення.
            Проте успіхи були лише у перші роки. Відсутність наукового підходу до освоєння цілини призвела до швидкого виснаження ґрунтів. Урожайність була низькою. На освоєння цілини було використані значні матеріальні і людські ресурси, які з більшим ефектом можна було використати для розвитку традиційних районів землеробства.
            Переломним у реформаторській діяльності став 1956 р. Він показав межі “відлиги” як у зовнішній так і у внутрішній політиці.
         У внутрішній політиці висувались такі завдання:
– забезпечити зростання промислового виробництва;
– піднесення сільського господарства;
– запровадження семигодинного робочого дня;
– проведення пенсійної реформи;
– збільшення темпів житлового будівництва.
            Поряд з цим Хрущов заявив, що необхідно виконати "історичне завдання", яке висунув Сталін на ХVІІІ з’їзді партії, – догнати і перегнати капіталістичні країни по виробництву найважливіших видів промислової продукції на душу населення.
            На закінчення Хрущов під оплески присутніх сказав, що "сподівання ворогів соціалізму на розгубленість партії в той момент, коли смерть вирвала з наших лав Й.В.Сталіна", провалились, що ЦК КПРС поклав край діяльності "заклятого агента імперіалізму" Берії.
            У доповіді, як і раніше, викривались "вороги народу" Бухарін, Риков, Троцький, Каменєв та ін.
            У доповіді Хрущова вся провина за скоєння злочинів покладалась на Сталіна, Єжова, Берію. Тим самим він свідомо виводив з-під відповідальності найближче оточення Сталіна, його "соратників", до яких належав і сам. Увесь склад нової Президії ЦК КПРС, включаючи Молотова, Кагановича, Ворошилова та інших, Хрущов характеризував як вірних ленінців, які рішуче борються з культом особи і відновлюють колективне керівництво та ленінські норми партійного життя.
            На закінчення він сказав: "Ми повинні з усією серйозністю поставитись до питання про культ особи. Саме тому ми робимо доповідь про нього на закритому засіданні з’їзду. Треба знати міру, не тішити ворогів, не розкривати перед ними своїх болячок".
            На засіданні було прийнято рішення не публікувати доповідь, хоча вже через три дні у західних засобах масової інформації з’явився повний текст доповіді.
            У той час було підготовлено постанову ЦК КПРС "Про культ особи і його наслідки", яка визначила офіційні межі критики культу особи Сталіна і мала протидіяти поширенню критики партії і соціалістичного ладу. Найвагомішим наслідком ХХ з`їзду стало прискорення процесу реабілітації незаконно засуджених. Загалом було реабілітовано з 1953 до 1961 рр. близько 800 тис. чол. надалі цей процес загальмувався і відновися лише в середині 80-х років.
            Розголошення фактів про зловживання владою Сталіним, засудження необґрунтованих репресій стали поштовхом до пожвавлення суспільного і культурного життя. Особливо сприйняла процес десталінізації – ліквідація найбільш одіозних проявів сталінського режиму – творча інтелігенція, сподіваючись. Що буде знято ідеологічний прес з суспільства.
            Але процес десталінізації 50-60-х років був непослідовним і суперечливим, частковим і не виходив за межі офіційної політики. Будь-які спроби вийти за її рамки присікались антидемократичними методами ( арешти, засудження і т.д.).
            Викриття культу особи Сталіна дали поштовх до масових рухів у деяких країнах Східної Європи (Польща, Угорщина). В Угорщині десталінізація призвела до вибуху народної революції (жовтень-листопад 1956 р.). Радянське керівництво було поставлено у складне становище, до того ж розгортався конфлікт і на Близькому Сході, де спалахнула ще одна арабо-ізраїльська війна, в яку втрутились Великобританія і Франція, які прагнули відновити контроль над Суецьким каналом.
            Для розв’язання цих двох міжнародних криз Хрущов вдався до силових методів. В Угорщині радянські війська придушили народну антитоталітарну революцію, яка була оцінена як контрреволюція. Для припинення війни на Близькому Сході Хрущов пригрозив застосувати ядерну зброю проти агресора.
            Нові тенденції в політиці Хрущова викликали занепокоєння в консервативній частині партії (сталіністів), які у червні 1957 р. на Пленумі ЦК КПРС прагнули усунути Хрущова від влади. Але підтримка Хрущова з боку військових (Жуков) і КДБ (Сєров) усунула цю загрозу і навіть дала можливість йому укріпитись при владі. Зосередивши у своїх руках значну владу, Хрущов змінив керівництво армії і КДБ.
            Друга половина 50-х – початок 60-х років були періодом, коли Радянський Союз, як і інші індустріальні держави, вступив у епоху науково-технічної революції. Її особливістю у СРСР було те, що вона розвивалась переважно в надрах військово-промислового комплексу. Це пояснювалось тим, що йшла "холодна війна" і створення нових зразків зброї могло дати перевагу в протистоянні; відсутністю стимулів для запровадження досягнень НТР у цивільних галузях виробництва.
            У цей період були такі досягнення НТР в СРСР:
– 4 жовтня 1957 р. був запущений перший штучний супутник Землі;
– створено міжконтинентальну балістичну ракету;
– 12 квітня 1961 р. у космос полетіла перша людина Ю.О.Гагарін;
– введено в експлуатацію перший атомний криголам "Ленін" тощо.
            Такі успіхи давали привід радянським людям до гордості за свою країну, а керівництву до здійснення ще більших звершень.
   Проте іноді такі вражаючі досягнення супроводжувались людськими жертвами і приховувалися від громадськості. Так, у жовтні 1960 р. під час вибуху балістичної ракети перед самим стартом загинули маршал М.І.Неделін, кілька сотень інженерів, робітників, офіцерів і солдатів.
            Під час аварії у 1957 р. в м. Киштим біля Челябінська сталося зараження радіоактивними речовинами території ряду областей. Сотні людей опромінились, понад 10 тис. чол. було відселено з радіоактивної зони.
            У 1957 р., здолавши опозицію, Хрущов розпочинає реформи управління народним господарством. На думку Хрущова, надцентралізовані галузеві міністерства, які тоді існували, не могли забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Замість них створювались територіальні управління – ради народного господарства (раднаргоспи).
            Організація раднаргоспів дала певний ефект. Скоротились безглузді зустрічні перевезення вантажів, закривались сотні дрібних виробництв, які дублювали одне одного на підприємствах різних міністерств. Вивільнені площі використовувались для виробництва нової продукції. Прискорився процес технологічної реконструкції багатьох підприємств: за 1956-1960 рр. було введено в дію в 3 рази більше нових типів машин, агрегатів, приладів, ніж у попередню п’ятирічку. Відбулось істотне скорочення адміністративно-управлінського апарату.
            Проте кардинальних змін у розвитку економіки не сталося. Підприємства замість дрібної опіки міністерств одержали дріб’язкову опіку раднаргоспів. До підприємства, до робочого місця реформа не дійшла та і не могла дійти, бо не була навіть зорієнтована на це.
            Замість пошуку матеріальної заінтересованості кожного працівника у результатах своєї праці було проведено зміни у нормуванні й оплаті. Результатом цього стало значне скорочення кількості робітників, які працювали на основі відрядної оплати і зростання кількості погодинних працівників. І без того невисокі матеріальні стимули до праці почали різко падати.
            Проте активніше почали застосовуватись моральні стимули. Виник новий рух – бригади комуністичної праці. Члени цих бригад намагались запровадити комуністичні методи у своє повсякденне життя: проводити разом вільний час, підвищувати свій загальноосвітній, технічний і професійний рівень.
            Реформи управління призвели до збоїв у виконанні шостої п’ятирічки. Однак визнавати це і вносити необхідні корективи не стали. Було знайдено інше рішення: замінити п’ятирічний план 1956-1960 рр. на семирічний 1959-1965 рр. Тоді "нестача" перших років п’ятирічки покривалась би новими планами.
            Семирічний план передбачав рішучий ривок у забезпеченні населення житлом, товарами споживання, але як і раніше наголос робився на випереджаючому розвитку групи "А".
            Семирічний план був прийнятий на ХХІ з’їзді КПРС. На з’їзді також урочисто було проголошено, що СРСР вступив у "період розгорнутого будівництва соціалізму". Ставилось завдання – в найкоротший строк догнати і перегнати найбільш розвинуті капіталістичні країни по виробництву продукції на душу населення. Це передбачалось досягти на початку 70-х років.
            У своїй доповіді Хрущов зробив висновок про повну і остаточну перемогу соціалізму в СРСР і тим самим, на його думку, підтвердилась можливість побудувати соціалізм в одній країні.
            Подальша реформаторська діяльність Хрущова була знову пов’язана з сільським господарством, яке продовжувало залишатись слабким місцем радянської економіки, хоча там і відбулись деякі позитивні зрушення.
            Наприкінці 1958 р. з ініціативи Хрущова прийнято рішення про продаж колгоспам сільськогосподарської техніки, яка знаходилась у розпорядженні МТС. Більша частина колгоспів не могла відразу її купити і брала на виплат. Це спочатку погіршило фінансове становище значної частини господарств і породило невдоволення. Іншим негативним наслідком була фактична втрата кадрів механізаторів і ремонтників, до цього зосереджених у МТС, які не бажали переходити до колгоспу, що означало б зниження їхнього життєвого рівня. Вони знаходили собі роботу в районних центрах, містах. У колгоспах ставлення до техніки погіршилось, бо вони не мали , як правило, гаражів, місць для зберігання у зимовий час, та й загальний рівень технічної культури колгоспників був ще низьким.
На сільське господарство, як і раніше, тиснули стереотипи рапортоманії, прагнення апаратних працівників домогтися значних показників будь-яким шляхом.
            Наприкінці 50-х років це найяскравіше виявилось у так званій "рязанській афері", коли керівництво області з метою виконати своє зобов’язання збільшити заготівлю м’яса у 3 рази, пустило під ніж майже все поголів’я худоби області. Коли це викрилося керівник області наклав на себе руки.
79 СРСР у 1964−1985 роках: основні тенденції суспільного розвитку
Період 1964-1985 рр. в історичній і публіцистичній літературі отримав образну назву «застій». Дана образна назва не зовсім точно відображає процеси, що відбувалися у другій половині 60-х – першій половині 80-х років, але відбиває загальну тенденцію соціально-економічного і політичного розвитку радянської системи. «Застій» не передбачав припинення розвитку країни. Здійснювалися реформи (друга половина 60-х років), реалізовувалися п`ятирічні плани, велось активне будівництво тощо. Для тих часів характерне досягнення відносної соціальної та матеріальної стабільності, досить пристойного порівняно з попередніми періодами рівня життя основної маси населення. Суть «застою» полягає в тому, що радянську владу охопила системна криза, яка проявлялась у всіх сферах життя: економіці, політиці, соціальній сфері, суспільній моралі тощо.
Економічна криза:
-       дефіцит товарів;
-       відмова або повільне запровадження нових технологій;
-       невисока якість більшості товарів;
-       продовольча криза; хронічна криза сільського господарства;
-       прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати;
-       переважно екстенсивний шлях розвитку економіки;
-       висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції;
-       поява тіньової економіки («цеховики»).
 Політична криза:
-       воєнні авантюри і нездатність з них вийти (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо);
-       нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. “Старіння” керівництва на 1982 р. середній вік вищого керівництво перевищував 70 років);
-       недієздатність законодавчих органів, всі найважливіші питання