Bilet_1 (1)


Білет 1
1) Причини війни: прагнення всіх країн до захоплення нових територій, розділу колоній і усуненню конкурентів; прагнення країн відвернути увагу народу від внутрішніх проблем, кожна країна мала свою мету: Німеччина прагнула розширити свої володіння і встановити домінування у світовій політиці. Франція хотіла повернути назад Ельзас і Лотарингію, а так само захопити Саарський вугільний басейн. Австро-Угорщина мала територіальні претензії до Сербії, Чорногорії, Румунії та Росії, а також прагнула придушити національно-визвольний рух. Англія прагнула знищити Німеччину, як свого основного суперника в торгівлі, а також забрати у Туреччини багаті нафтою землі. Італія прагнула розширити своє панування на Балканському півострові. Росія хотіла захопити Константинополь, протоки Босфор і Дарданелли, а також зупинити назріваючу в Росії революцію. Приводом до війни стало вбивство австро-угорського ерцгерцога Франца Фердинанда і його дружини сербським націоналістом Гаврилом Принципом.
2)Чехословацька криза («Празька весна») — період демократичних перетворень у Чехословаччині в 1968 р. У зв'язку з наростаючим спадом в економіці й придушенням інакомислення в компартії Чехословаччини виникла реформістська течія, головним лозунгом якої стала побудова «соціалізму з людським обличчям». У січні 1968 р. був зміщений президент ЧССР і перший секретар ЦК КПЧ А. Новотний. Лідером компартії був вибраний представник ліберального крила компартії А. Дубчек, президентом Чехословаччини став Л. Свобода. У квітні була опублікована програма компартії Чехословаччини, в якій проголошувався курс на демократичне оновлення соціалізму, передбачалися обмежені економічні реформи. Цей період розвитку Чехословаччини увійшов в історію під назвою «празька весна». До участі в управлінні державою стали притягуватися представники інших партій і рухів, була відмінена цензура, признавалося право на існування опозиції. При цьому, на відміну від подій в Угорщині 1956 р., у Чехословаччині зберігалися громадянський мир і згода. Радикальні зміни у Чехословаччині викликали надто негативну реакцію з боку керівництва СРСР. У липні керівники компартій СРСР, Болгарії, Угорщині, НДР і Польщі попередили лідерів Чехословаччини, що реформи, які проводяться ними, чреваті «контрреволюцією». На радянсько-чехословацькій зустрічі, що проходила з 29 липня по 2 серпня в Чієрна-над-Тисою, радянське керівництво зажадало від Дубчека згорнути процес реформ. Але, оскільки політичний тиск не дав результатів, 21 серпня на територію Чехословаччини були введені війська 5 країн — членів Варшавського договору.Керівництво КПЧ було фактично заарештовано і доставлено в Москву. За підписаною там угодою на території Чехословаччини розміщувалися радянські війська. Після повернення до Праги Дубчек протягом деякого часу зберігав свій пост, але поступово він і його прихильники були відчужені від влади.Почалося чищення лав КПЧ. Надалі багато реформаторів і представників творчої інтелігенції змушені були емігрувати. Насильно перервана «празька весна» поклала край будь-яким ілюзіям відносно можливого реформування соціалізму як системи. Весь демократичний світ, включаючи його ліві сили, рішуче засудив вторгнення військ країн Варшавського договору в Чехословаччину. 25 серпня в Москві на Красній площі на захист «празької весни» група дисидентів, що складалася з восьми чоловік, провела демонстрацію під лозунгом «за нашу і вашу свободу».
3)До вересня 1944 р. майже всю територію Франції було визволено від німецької окупації франко-англо-американськими військами і внутрішніми силами Опору. Велику роль у антифашистській боротьбі відігравав Французький комітет національного визволення, перетворений 30 серпня 1944 р. на Тимчасовий уряд Французької Республіки, який очолив генерал Шарль де Голль. Тимчасовий уряд розпочав відбудову державного суверенітету й економіки країни в надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи. Обсяг промислового виробництва скоротився до 38%, сільськогосподарського - до 60 % довоєнного рівня. Уряд де Гол-ля здійснив націоналізацію вугільної, газової, електротехнічної промисловості, низки великих банків; у соціальній сфері здійснив заходи щодо захисту незаможних, підвищення заробітної плати і пенсій. У жовтні 1945 р. були проведені вибори до Установчих зборів, що мали розробити нову конституцію. Найбільшу кількість депутатських місць в Установчих зборах отримали представники Французької комуністичної партії (ФКП), Соціалістичної партії (СФІО) і католицької партії "Народно-республіканський рух" (МРП). У коаліційному уряді (комуністи мали п'ять міністерських портфелів) точилася гостра боротьба щодо державного устрою країни. Де Голль, не знайшовши спільної мови з комуністично-соціалістичною більшістю, на початку 1946 р. пішов у відставку. У грудні 1946 р. була прийнята нова Конституція Франції- почалася 12-річна історія Четвертої республіки. Конституція встановлювала загальне право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення й освіту. Франція проголошувалася парламентською республікою. Головну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парламент, він же обирав і президента, який мав обмежені права. У першій половині 50-х років у політичній боротьбі посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з ініціативи де Голля. У той час у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили.  1 червня 1958 р. Національні збори затвердили главою уряду генерала де Голля, який отримав надзвичайні повноваження. Національні збори були розпущені, а Четверта республіка перестала існувати.
У вересні 1958 р. на референдумі французи схвалили нову Конституцію, розроблену де Голлем. Конституція передбачала зміну форми державного правління. Франція ставала президентською республікою. Президент, який обирався на 7 років загальними виборами, мав повноваження глави держави, глави виконавчої влади і головнокомандувача збройних сил; він призначав прем'єр-міністра й осіб на вищі державні і військові посади. Президент затверджував закони, що приймалися парламентом, але міг видавати і власні декрети без затвердження парламентом. Він міг розпускати парламент і призначати нові вибори. У листопаді 1958 р. були проведені парламентські вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республіки, створений прихильниками де Голля. У грудні цього року де Голля було обрано першим президентом П'ятої республіки.
У внутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності промисловості та сільського господарства. У 60-ті роки посилюється модернізація французької економіки. За перші 10 років існування П'ятої республіки, з 1958 до 1968 р., виробництво промислової продукції зросло на 60%. Франція перетворилася на сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. 1960 р. Франція вперше здійснила випробування власної ядерної зброї.
Найгострішою проблемою зовнішньої політики П'ятої республіки залишалася війна в Алжирі. 1959 р. де Голль визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. він надав незалежність майже всім африканським колоніям). У Алжирі французькі офіцери вчинили заколот і здійсвали терористичні акти всередині Франції. Заколот був придушений і 1962 р. Алжир став незалежним. Уряд де Голля проводив більш незалежну від США політику в НАТО: 1964 р. визнав комуністичний Китай; 1966 р. вийшов із військової організації НАТО, ліквідував військові бази НАТО на території Франції; 1969 р. визнає кордон по Одрі - Ней-се; негативно ставився до американської агресії у В'єтнамі.Наприкінці 60-х років у розвитку П'ятої республіки виявляється криза. Французький бізнес вважав обтяжливим жорстку регламентацію держави. Профспілки намагалися позбавитися надмірної опіки держави над трудовими відносинами. Широкі маси були незадоволені соціально-економічною політикою уряду. Найгострішим виявом такого незадоволення стали масові виступи студентів у Парижі в травні 1968 р. Водночас відбувся загальний страйк, у якому брало участь 10 млн робітників. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтримки, він пішов у відставку
Білет 2
План Шлі́ффена — проект плану стратегічного розгортання німецької армії і задум ведення операцій на початкуПершої світової війни Німеччиною на два фронти: проти Франції і проти Росії.Причини провалу:
Відмова Італії від вступу у війну: Вступ у війну Італії, партнера Німеччини з Троїстого союзу, було необхідною умовою для успіху плану. По-перше, італійська армія, висунута на кордон з Францією, повинна була відвернути на себе значну частину французьких військ. По-друге, італійський флот, об'єднаний з австрійським, представляв би серйозну загрозу комунікаціям Антанти в Середземному морі. Це змусило б англійців тримати там велику частину флоту, що в підсумку призвело б до втрати нею абсолютного панування на морі. У реальності німецький і австрійський флоти виявилися практично заблокованими на своїх базах.
Опір Бельгії: Попри те, що бельгійська армія становила всього десяту частину від армії Німеччини, бельгійські солдати тримали оборону країни майже місяць. Німці використовували «Велику Берту», щоб знищити бельгійські фортеці в Намюр і Антверпені, але бельгійці не здавалися, чим створили загрозу провалу для німецької армії. Напад Німеччини на нейтральну Бельгію змусив багато нейтральних країн переглянути свої погляди щодо Німеччини і кайзера Вільгельма. Зокрема, саме порушення бельгійського нейтралітету, а не союзницькі договори, стали приводом для вступу у війну Великої Британії.
Мобілізація Російської армії: Мобілізація Росії проходила швидше, а захоплення Пруссії повністю збентежило німецьке командування. Ці події змусили командування перекинути ще більше людей на східний фронт. Це призвело до зворотних результатів: після перемоги в Пруссії — битві під Танненбергом на початку вересня 1914, німецька армія не вигравала битв на західному фронті.
Залізниці у Франції: Затримка німців у війні з британцями та Бельгією, дала Франції час для того, щоб перекинути більшу кількість військ до кордонів. Німці дуже недооцінили можливість перекидання військ, і це призвело до значних затримок у просуванні до Франції. Тому до приходу німців до кордону з Францією, французи вже були готові до воєнних дій.
2) 23 серпня 1939 р. в Москві була підписана угода між міністром іноземних справ Німеччини Ріббентропом і народним комісаромМолотовим (радянсько-німецький пакт про ненапад, або пакт Молотова-Ріббентропа). Суть договору :
угода між державами укладалась на 10 років;
сторони зобов`язувалися утримуватися від насильства один проти одного;
у випадку нападу на одну із сторін друга сторона зобов`язувалась не підтримувати державу,яка напала;
проведення консультацій по питаннях,які відображають загальні інтереси;
сторони зобов`язались не вступати в союзи, які направлені проти однієї з сторін;
вирішення суперечок між державами повинно було здійснюватись мирним шляхом
Пакт Молотова-Ріббентропа надав помітний вплив на подальший розвиток подій у світі.
Було призупинене просування Німеччини на схід.
СРСР отримав можливість укріпити оборону країни.
Відбувся розкол в країнах фашистського блока ( Японія відмовилась від агресій у відносинах СРСР ).
СРСР проемонстрував західним країнам самостійність свого зовнішньополітичного курсу.
5.СРСР розширив територіі до кордонів 1913 і став вважатись країною-агресором. Початок світової війни був неменучим.
Для України наслідки цього пакта були двоякими :
Західноукраїнські землі об’єдналися з Радянською Україною;
17 вересня 1939 Червона Армія виступила Західну Україну;
відбувся підьйом національної самосвідомості мешканців Західної України;
в 1940 в склад Радянської України була включена Північна Буковина;
була ліквідована стара сестема управління; на нових територіях проводлась колективізація, індустріалізація, націоналізація і культурні перетворення.
3) Передумови реформ Ден Сяопіна
У 1978 р. навіть для комуністичних лідерів Китаю стало зрозуміло, що марксистсько-ленінський погляд на економіку та його втілення в життя ведуть у безвихідь. Це відбулося на тлі оцінки «культурної революції» як національного лиха. Дії Мао були визнані «цілком помилковими», однак його як і раніше називали «великим марксистом, стратегом і теоретиком».
У Китаї набагато раніше «перебудови» у СРСР і реформ і Східній Європі почала здійснюватися спроба реформування економічної системи з огляду на сучасні тенденції розвитку світової економіки. Не відмовляючись від соціалістичних догм і комуністичної ідеології, зважаючи на історичні традиції китайського народу та специфіку нових умов, реформатори на чолі з Ден Сяопіном почали проводити глибокі економічні перетворення в країні.
З грудня 1978 р. почався відлік часу впровадження програми «чотирьох модернізацій»: у промисловості, сільському господарстві, науково-технічній сфері й освіті, а також у військовій сфері.
Суть реформ Ден Сяопіна в Китаї
1) Перший етап реформи – в сільському господарстві. Реформи почалися в сільському господарстві. На зміну «народним комунам» прийшов сімейний підряд: земля за договором передавалася селянам, які після виконання його умов могли вільно розпоряджатися результатами своєї праці.
Держава відновила вільні ринки, підвищила закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, почала розвивати багатогалузеву систему господарства в сільській місцевості. Різко зросли матеріальні стимули для селян, що призвело до швидкого розвитку сільськогосподарського виробництва.
Результати реформ виявилися настільки швидко, що це здивувало весь світ. На 1984 р. країна вийшла на рівень виробництва 400 млн. т зерна на рік, що було достатнім для забезпечення її гігантського населення необхідними продуктами харчування. Підвищився добробут китайського селянства.
2) Другий етап реформи – перетворення в промисловості та системі управління. У 1984 р. почали здійснюватися реформи в промисловості та системі управління. У країні був узятий курс на розвиток економіки на ринкових засадах.
- Підприємства одержали більш широкі права.
- Державні заводи і фабрики переводилися на госпрозрахунок.
- Заохочувався розвиток малого і середнього бізнесу.
- Били істотно обмежені права та повноваження адміністративних органів і партійних комітетів. Партійні комітети тепер почали займатися тільки виховною роботою.
- Став здійснюватися принцип розподілу за працею.
Таким чином, стара економічна структура з властивим їй жорстким централізованим контролем поступалася місцем ринковим відносинам. Політика відкритості Китаю зовнішньому світу знайшла своє відображення в законі про спільні підприємства. У 1979 – 1985 рр. у КНР було створено 2300 спільних підприємств.
3) Третій етап реформи – реформи в науково-технічній сфері й освіті. Із середини 1980-х рр. почали здійснюватися реформи в науково-технічній сфері й освіті. Держава виділяла значні кошти на наукові дослідження і проектно-конструкторські роботи. За кордоном купувалися іноземні патенти і ліцензії, підвищувалася науко ємкість виробництва.
Реформи в сфері освіти включали:
- передачу відповідальності за початкову освіту на місцеву владу;
- сприяння розвитку професійно-технічної освіти;
- запровадження 9-річного обов’язкового навчання в школах;
- значне збільшення державного фінансування освіти; - розширення самостійності вузів.
Наслідки реформ.
У результаті впровадження ринкових елементів в економіку темпи зростання виробництва в першій половині 1980-х рр. становили 11-12% на рік. Це був один з найвищих показників у світі. Китай запускає супутники, має довгострокову космічну програму. Доходи міського і сільського населення за цей період збільшилися вдвічі, однак продовжували залишатися досить низькими в порівнянні з іншими країнами. Реформи охопили всю країну, усі сфери життя нації. Принципово змінився спосіб життя людей. Китайці стали більш розкутими, вільними у своєму виборі.
Однак на шляху реформ були й перешкоди. Опирався звиклий до влади партійний апарат. Давали про себе знати негативні явища, викликані до життя ринковим господарством (корупція, контрабанда, інфляція, соціальна напруженість).
Але основна проблема полягає в тому, що введення радикальних реформ і ринкових відносин відбувається в країні, де влада належить комуністичному режимові. Головний догмат китайських комуністів залишається незмінним – «будівництво соціалізму з китайською специфікою».
Білет 3
1) 28 липня 1914 року після вбивства ерцгерцога Франца-Фердинанда й «липневої кризи» Австро-Угорщина оголосила Сербії війну. Почалась Перша світова війна. Австро-Угорщина й Німеччина одразу ж зажадали від Італії вступити до війни на боці Троїстого союзу. Однак 3 серпня 1914 року король Італії Віктор Еммануїл III, повідомив німецькому імператору Вільгельму II, що умови виникнення війни не відповідають тим умовам угоди про Троїстий союз, за яких Італія мала вступити до війни. Австро-Угорщинапершою оголосила війну, тобто, не була жертвою агресії. Того ж дня італійський уряд опублікував декларацію про нейтралітет. Однак італійське керівництво розуміло, що для того, щоб отримати бажані території країні доведеться воювати, тривалий нейтралітет у світовій війні може мати наслідки. З початком війни обидві коаліції розпочали активну діяльність із залучення Італії до війни на своєму боці. Італійський уряд це усвідомлював й намагався виторгувати у кожної сторони вдаліші умови повоєнних придбань[6].
З початку війни Рим розпочав перемовини з представниками Антанти й Центральних Держав. В результаті італійський уряд схилився до виступу у війні на боці Антанти.
26 квітня 1915 року в Лондоні між італійською делегацією та делегацією Антанти було укладено угоду. За умовами договору Італіязобов'язувалась вступити до війни на боці Антанти впродовж найближчого місяця. У свою чергу Велика Британія надала Італії кредит на суму 50 млн фунтів стерлінгів. Італії пообіцяли низку територій, що входили до складу Османської та Австро-Угорської імперій: область Трентіно-Альто-Адідже, Трієст, Південний Тіроль, Істрію та Далмацію. Уклавши Лондонську угоду Італія відмовилась від своїх зобов'язань, взятих під час приєднання до Троїстого союзу.
У свою чергу, щоб попередити виступ Італії на боці Антанти, Німеччина домоглась від Австро-Угорщини обіцянки передати Італії після війни території, населені італійцями. Німецький посол в Італії граф фон Белов повідомив про цю обіцянку Джолітті, що був лідером італійських нейтралістів. Джолітті заявив у парламенті про те, що Італії необхідно зберегти нейтралітет, його підтримали 320 з 508 депутатів італійського парламенту. Прем'єр-міністр Саландра подав у відставку.
Однак у цей час в країні був популярним рух за вступ до війни на боці Антанти, який очолювали соціаліст Беніто Муссоліні й письменник Габріеле д'Аннунціо. Вони організували демонстрації проти парламенту й «нейтралістів», домагаючись вступу Італії до війни. Король Віктор Емануїл III не прийняв відставки Саландри, а Джолітті був змушений залишити столицю.
23 травня 1915 року Італія оголосила війну Австро-Угорщині[6].
2) Утворення ФРН і НДРРозкол Німеччини ФРН та НДР.
Після Другої світової війни Німеччину було поділено на 4 зони окупації, Берлін на 4 сектори. Верховна влада належала урядам СРСР, США, Великої Британії, Франції.
З командувачів окупаційних військ було утворено Контрольну Раду, яка у своїй діяльності керувалася союзницькими угодами та рішеннями Потсдамської конференції.
Уже влітку 1946 р. виявилися принципові розбіжності між західними державами і СРСР у вирішенні питання про майбутнє Німеччини. В грудні 1946 р. між Великою Британією і США була укладена угода про об’єднання їхніх зон окупації. Так виникла Бізонія (тобто «дві зони»). У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, і Бізонія трансформувалася в Тризонію.
Тризонія приєдналася до «плану Маршалла». Було вирішено питання про скликання в Тризонії Установчих зборів для організації нової влади. Це відбулося без участі СРСР, представники якого вийшли зі складу Союзної контрольної комісії на знак протесту проти дій США і Великої Британії.
У трьох західних окупаційних зонах була проведена грошова реформа. Замість рейхсмарки, що майже повністю знецінилася, у червні 1948 р. була введена нова грошова одиниця – західнонімецька марка.
Розкол Німеччини відбувся в 1949 році.
У вересні 1949 р. було створено Федеративну Республіку Німеччини (ФРН).
У жовтні 1949 р. – Німецьку Демократичну Республіку (НДР).
Розкол Німеччини тривав 40 років (до 1990 р.)
У ФРН формувався режим західної демократії.
В НДР були проведені соціалістичні реформи.
Як і вся Німеччина, на чотири зони був розділений і Берлін. Його Східна частина (радянська зона окупації) стала столицею НДР, а західна (окупаційні зони США, Великої Британії та Франції) – самокерованою територією, економічно і політично пов’язаною з ФРН.
2. Західнонімецьке «економічне диво».
Економічне піднесення у ФРН, що розпочалося у другій половині 1950-х рр., було назване західнонімецьким «економічним дивом».
Німецькому «економічному диву» сприяло кілька факторів:
- Західна Німеччина не була сильно зруйнована в роки війни. Значною мірою пощастило зберегти промисловий потенціал західної частини країни.
- було вдосталь дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн. німців зі Східної Пруссії та інших районів. Зарплата робітників у перші повоєнні роки була значно меншою від довоєнної, а робочий тиждень становив 50-52 години.
- США надали Західній Німеччині 3,9 млрд. доларів «стартової допомоги» за планом Маршалла. Ці кошти було витрачено на заміну застарілого устаткування, оновлення виробництва, створення нових галузей економіки (нафтохімії, електроніки тощо). Відбувався процес прискореної індустріалізації порівняно відсталих районів.
- ФРН у 50-х роках практично не мала військових витрат. Це дало можливість зробити значні грошові заощадження.
Визнаним архітектором німецького «економічного дива» був Людвіг Ерхард, міністр економіки. Він разом з групою економістів створив теорію «соціального ринкового господарства», в якій напрочуд успішно поєднувалися особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція з елементами державного регулювання. Держава, на думку авторів цієї теорії, повинна підтримувати нормальне функціонування системи цін і захистити ринкову економіку від монополізму товаровиробників.
Основні підсумки реформ Л. Ерхарда.
На середину 1950-х рр.. ФРН за обсягом промислового виробництва вже зайняла 3-тє місце в західному світі після США і Великої Британії.
У країні значно скоротилася кількість безробітних, життєвий рівень населення швидко підвищувався, і незабаром за цим показником ФРН наздогнала провідні західні країни.
3) Серпне́вий путч — спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 року, коли самопроголошений «Державний комітет з надзвичайного стану» (ДКНС) намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова.
Увечері 18 серпня на дачі в Криму був блокований Президент СРСР Михайло Горбачов. Його дачу в Форосі відвідали члени ДКНС і запропонували добровільно скласти із себе повноваження. Горбачов відмовився це зробити.
О 6 годині ранку 19 серпня 1991 року теле- і радіоканали передали повідомлення з Москви про створення Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС) (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению, ГКЧП) і звернення ДКНС до радянського народу.

У зверненні путчисти оголосили про введення надзвичайного стану у деяких районах СРСР, припинення виходу більшості ЗМІ. Також віце-президент СРСР Янаєв, нібито через хворобу Горбачова, бере на себе обов'язки глави держави. Реакція на заяву ДКНС у різних республіках була неоднаковою. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС не тільки тому, що він не відповідає Конституції СРСР, але й тому, що більше не вважали себе частиною Радянського Союзу. 20 серпня о 1-й годині ночі почався політичний страйк на 5 з 13 шахт об'єднання «Воркутавугілля», до 12 години 20 серпня припинили роботу ще 3 шахти, до кінця дня до страйку приєдналося ще 5 шахт.
20 серпня під впливом НРУ зібралась позачергова сесія депутатів міста Донецька, на якій дії  ДКНС (ГКЧП) засуджені і закликано притримуватись конституційного ладу і Декларації про незалежність України.
На засіданні президії міської Ради Новосибірську було прийняте рішення не визнавати ГКЧП і підкорятися указам Президента Росії.
Опівдні біля Будинку Рад Російської Федерації почався мітинг громадськості столиці, дозволений віце-мером Москви Юрієм Лужковим і організований рухом«Демократична Росія», радами трудових колективів Москви та області.
Президент Росії Борис Єльцин узяв на себе виконання обов'язків Головнокомандувача збройними силами на всій території Російської Федерації.
З 10 до 13 години тривав мітинг протесту на Палацевій площі Ленінграду, в ньому брало участь понад 300 тисяч демонстрантів (наймасовіший в історії міста). Мітингодноголосно ухвалив декларацію про підтримку указів російського парламенту, рішень міськради і мерії Ленінграду. 21 серпня близько 1:00 у Москві, в тунелі на перетині вулиці Чайковського і Новий Арбат, юрба блокувала 8 БМП Таманської дивізії. При нервово-хаотичному маневруванні БМП загинули три особи: Дмитро Комар, Володимир Усов, Ілля Кричевський. До того часу підкорятися указам ГКЧП відмовилася більшість органів місцевої влади. Провал путчу став очевидним.
О 18:00 були включені засоби зв'язку Михайла Горбачова. Літак президента СРСР, на борту якого були Крючков, Язов, Бакланов і Тізяков, вилетів у Форос. З аеропорту«Внуково-2» в той же день у Форос вилетів інший літак. На його борту були Сілаєв, Бакатін, Руцькой, Примаков і 10 народних депутатів ВР РРФСР.
Вже на другий день путчу почалося братання військ з народом. На третій день — 21 серпня стало зрозуміло, що змова ГКЧП провалилася.
У Москву були введені війська і бойова техніка. 21 серпня близько 12 години кілька десятків танків наблизилися до Білого дому (уряду РРФСР).
Об 11:45 перші колони демонстрантів вступили на Манежну площу. Вони несли гасла: «Фашизм не пройде!», «Волю!», «Язова, Пуго, Крючкова — під суд!». Демонстранти з криками «Фашист!» вигнали з площі лідера Ліберально-демократичної партії СРСР Володимира Жириновського. Далі демонстранти рушили до Білого дому.
О 12:00 біля Білого Дому (уряду Росії) почався санкціонований мітинг, в якому взяло участь не менше 100 тисяч людей. Там до них вийшов президент РРФСР Борис Єльцин і з танка зачитав звернення до росіян. Створення ДКНС оголошувалося державним переворотом, а його члени — державними злочинцями.
Близько 14:00 ті, що зібралися біля Білого дому, почали спорудження барикад. Моссовєт був узятий під охорону військ, що потім, на настійну вимогу депутатів, були евакуйовані. Увечері пройшли студентські демонстрації в центрі Москви.
О 21:00 по центральному телебаченню у програмі «Час» повідомили про запровадження у столиці комендантської години з 23:00 до 5:00. Люди чекали штурмуМоссовєта, який так і не відбувся.
Білет 4
1)Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку таНімецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 року у Бересті (Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-1918 років. Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід більшовицької Росії з Першої світової війни.
Причини підписання
загроза для України з боку більшовиків
спроба УЦР порозумітися з Антантою
Умови договору
УНР виходила з Першої світової війни
УНР було визнано незалежною, рівноправною державою
Холмщина та Підляшшя входили до складу України
Німецька імперія і Австро-Угорська імперія зобов'язувались допомогти УЦР звільнити територію УНР від більшовиків
УНР зобов'язалась постачати в Німецьку імперію та Австро-Угорську імперію їжу, що була потрібна для населення
2) Правління Н. ЧаушескуПісля смерті у березні 1965 р. Г. Георгіу-Дежа першим секретарем ЦК РКП (в липні 1965 р. партію перейменовано на Румунську комуністичну партію) було обрано Ніколає Чаушеску.Наприкінці 60-х рр. новий лідер Румунії накинувся з нападками на свого колишнього вчителя Георгіу-Дежа.Він критикував минулі помилки Дежа, провадив косметичні заходи з лібералізації в царині економіки і культури, спекулював на питаннях незалежності й суверенітету, намагався грати на національних почуттях румун, закликаючи створити квітучу державу, незалежну у зовнішній політиці від Радянського Союзу, країн Варшавського договору. Цими закликами Чаушеску завоював симпатії всередині країни і на Заході. Румунського диктатора намагалися використати як противагу Москві, представити його політику як курс, відмінний від курсу інших країн Варшавського договору.Однак уже через кілька років багатьом стало зрозуміло, що під галасливими гаслами захисту незалежності Румунії провадилася боротьба за утвердження диктатури, що під приводом боротьби проти зовнішнього ворога було придушено останні пагони демократії, у країні запанувала тоталітарна система.Для захисту свого режиму Чаушеску створив потужний апарат репресій і всеосяжного контролю за думками і повсякденними діями людей. Будь-які виявлення опозиційних настроїв, небажаного вільнодумства придушувались у зародку.Захопивши командні посади у партії й державі, Чаушеску чимраз більше спирався на своїх близьких і далеких родичів. Вони обіймали високі посади в партії, армії, профспілках, держплані, засобах інформації. Недаремно в народі казали, що країною править клан Чаушеску, що складається з 40 душ. Головним і єдиним радником Чаушеску в усіх державних і партійних справах була його дружина Єлена Чаушеску.
 У внутрішній політиці Чаушеску здійснював кроки, які привели до утворення у Румунії найбільш жорсткого тоталітарного режиму у Східній Європі (не рахуючи Албанії). У країні почалась форсована індустріалізація. Під ще не розвідані родовища нафти були створені величезні нафтопереробні комплекси, що зрештою привело до того, що у 80-ті роки Румунія із експортера нафти перетворилась у імпортера. Здійснювались грандіозні проекти на зразок каналу Дунай – Чорне море. Румунія намагалась випускати все: станки, машини, літаки. Хоча для цього не було необхідної кількості кваліфікованої робочої сили, інженерних кадрів і ресурсів.
            Також Чаушеску прагнув ліквідувати різницю між містом і селом. Для цього ліквідовувались "неперспективні" села, а їх мешканці переселялись у агроміста. У Трансильванії, де проживала значна угорська меншина (1750 тис. чол. – 7.5%, населення Румунії), ця політика отримала назву "територіальної систематизації", яка поряд з політикою румунізації угорської меншості (угорці були оголошені "румунами угорської національності") викликали законне невдоволення угорського населення. Ще у 1968 р. було ліквідовано Угорську автономну область.
            У політичній  сфері вся повнота влади була зосереджена у руках Чаушеску. У країнах був встановлений культ його особи. Чаушеску назвали "генієм Карпат" і "Дунаєм думок". Для зміцнення влади всі головні державні посади посідали його родичі (40 осіб.). Так його дружина Єлена стала членом Політвиконкому ЦК, заступником прем'єр-міністра, Президентом Академії Наук. Головним знаряддям влади стали органи державної безпеки – "секурітате", які навіть контролювали приватне життя громадян.
            Така політика Чаушеску на кінець 80-х років привела країну до вкрай важкого становища. Диспропорція у розвитку промисловості привела на внутрішньому ринку до дефіциту основних промислових товарів. Низька продуктивність сільського господарства, яке до того ж було підірване політикою "територіальної систематизації", привела до перебоїв у забезпеченні населення продуктами харчування.
            Зовнішній борт країни досяг 21 млрд. дол. Чаушеску оцінив таке становище, як загрозливе і став єдиним боржником у світі, який у  екстреному порядку вирішив погасити борг. Румунія до мінімуму згорнула імпорт, у тому числі і енергоносіїв.
            Електростанції були підпорядковані контролю армійських офіцерів. Вводились жорсткі ліміти споживання енергії промисловими підприємствами і населенням. З настанням вечора  міста поринали у морок, горів лише кожний десятий ліхтар. У будні дні телебачення працювало 2-3 години на добу. Обмежувалась опалення будинків. Заборонялось користуватися холодильниками у зимовий час. На експорт відправлялось майже все продовольство (а також  все, що мало попит), а внутрішнє споживання регламентувалося. У Грошові (великий промисловий центр) відбувався справжній бунт населення, який був жорстоко придушений "секурітате".
            У той час як країна жила у злиднях Чаушеску мав 62 палаци, 22 мисливські будинки, два кораблі і т.д. На особистих рахунках Чаушеску в іноземних банках зберігалось близько 1 млрд., а все його майно оцінювалось у 5 млрд. дол. США.
3) Коре́йська війна́ 1950–1953 років — збройний конфлікт між Корейською Народно-Демократичною Республікою таПівденною Кореєю, який тривав з 25 червня 1950 року до 27 липня 1953 р.
До 1945 Корея була окупована Японією. Після закінчення Другої світової війни територія Кореї на північ від 38 паралелі була окупована Радянським Союзом, а південніше - Сполученими Штатами. СРСР і США не вдалося домовитися про об'єднання країни, що призвело до формування в 1948 році двох різних урядів, північного (прорадянського) і південного (проамериканського), кожне з яких претендувало на контроль над всією Кореєю. Конфлікт між південним і північним урядами призвела до Корейській війні, в яку були залучені багато держав світу. Війна в Кореї (1950--1953) - конфлікт між Північною Кореєю і Південною Кореєю, що тривав з 25 червня 1950 по 27 липня 1953 роки (хоча офіційне закінчення війни оголошено не було). Часто цей конфлікт часів холодної війни розглядається як опосередкована війна між США і їх союзниками і силами КНР і СРСР. 
Сторони
 Збройні сили Організації Об'єднаних Націй: Південна Корея Сполучені Штати Америки Велика Британія Філіппіни Канадська Конфедерація Турецька Республіка Королівство Нідерланди Австралійський Союз Нова Зеландія Королівство Таїланд Ефіопія Королівство Греція Французька Республіка Республіка Колумбія Королівство Бельгія Південно-Африканський Союз Велике Герцогство ЛюксембургКомуністичні збройні сили: Корейська Народно-Демократична Республіка Китайська Народна Республіка Союз Радянських Соціалістичних РесБілет 5
1) Вступ США у війну
У січні 1917 року німецькі Кайзерліхмаріне відновили необмежену підводну війну, підводні човни під прапором кайзера влаштували справжнє полювання на будь-які торговельні судна, що прямували до Британських островів чи французьких берегів.Продовжуючи твердо стояти на своїй позиції та намагаючись зберегти нейтралітет, Вілсон віддав наказ на озброєння американських торгових суден зброєю, яка б дозволила відбиватися від німецьких підводних човнів на поверхні (але марні, коли підводні човни перебували під водою). Попри цим заходам, у лютому і березні 1917 німецькі підводні човни потопили ще сім торгових суден США. 26 лютого 1917 Вілсон оголосив про перехід США до політики «збройного нейтралітету» по відношенню до Німеччини. Це фактично означало розрив дипломатичних відносин між двома державами.Німеччина не надто високо оцінювала боєздатність США, враховуючи до того ж очевидне небажання американських політиків й населення держави в цілому ввергати свою країну у військовий конфлікт. Проте Німеччина почала підбурювати Мексику і Японію до війни проти США.19 січня 1917 міністр закордонних справ Німецької імперії, Артур Ціммерман, через посла Німеччини у США, направив таємну телеграму уряду Мексики, де запропонував країні, що страждала від років революції, вступити у війну, як союзник Німеччини проти Сполучених Штатів. У свою чергу, німці обіцяли Мексиці значну фінансову підтримку та допомогти їй повернути втрачені під час американо-мексиканської війни 70 років тому території Техасу, Нью-Мексико і Аризона[19]. У той же час саме на Мексику покладалися переговори про військовий союз з Японією. Британська розвідка перехопила зміст телеграми і передала інформацію до Вашингтона. Отримавши таку інформацію Вілсон відважився видати сутність телеграми Циммермана широкій громадськості. 1 березня 1917 року, американські газети вийшли з аршинними заголовками на перших шпальтах: «Німеччина шукає союзників проти Сполучених Штатів»; обурені американці побачили в цьому казус беллі — привід для війни.2 квітня 1917 року, виходячи з ситуації, що склалася навколо США, Президент В.Вілсон запросив згоду Конгресу на вступ країни у війну. Група прогресистів Середнього Заходу виступила проти цього рішення, але під час голосування 4 квітня при 82 «за», 6 «проти»[а 3] та 8 таких, що утрималися, верхня палата — Сенат США — прийняла рішення та 6 квітня 1917 Конгрес офіційно оголосив війну Німецькій імперії[20].7 грудня 1917, практично через 8 місяців після вступу у війну, США оголосили про стан війни з Австро-Угорщиною.
2) «Відлига» – це назва періоду перебування М.Хрущова при владі в СРСР (1954-1964), що характеризувався політикою десталінізації, політичною реабілітацією і непослідовністю реформ.  У зовнішній політиці СРСР було проголошено курс на "мирне співіснування" з країнами Заходу. Новий курс підтримала партійна верхівка та службова номенклатура. У ці роки в системі ГУЛАГ у спалахують повстання в’язнів під антисталінськими лозунгами (Норильське, Воркутинське, Кенгірське повстання). Припинилась підготовка нових політичних процесів, почалася ліквідація ГУЛАГу. Чимало політв’язнів в СРСР, в т. ч. з України звільнили з місць ув’язнення та реабілітували. В цей час незначно послабилась цензура, перш за все у мистецтві та літературі. Водночас у 1954–1956 рр. відбулась низка процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками Весь період управління М. Хрущова отримав назву «хрущовської відлиги» (цей термін започаткував відомий письменник І. Еренбург , який у 1954 р. написав повість із символічною назвою «Відлига»). Десталінізація – процес ліквідації наслідків сталінізації, що почався після смерті Й.Сталіна.
 Було проведено перейменування міст, пам'ятників та інших об'єктів, які були названі на честь Сталіна. Процес десталінізації досяг свого піку у 1961 році на 22-му з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу. В результаті з'їзду були прийняті два ключових акти десталінізації: по-перше, 31 жовтня 1961 року тіло Сталіна було винесене з мавзолею на Червоній площі і перепоховане[1], а по-друге,11 листопада 1961 року, місто-герой Сталінград був перейменований у Волгоград[2].
У рамках десталінізації, багато інших міст, які носили ім'я Сталіна були або перейменовані або їм були повернуті їх колишні назви. Це торкнулося навіть столиць союзних республік та територій: Сталінабад, столиця Таджицької РСР була перейменована в Душанбе, Сталінірі, столиця Південно-Осетинської автономної області була перейменована в Цхінвалі.
3) Арабо-ізраїльські війни
Війни Назви Основні учасники Результат
1948-1949 рр. Перша арабо-ізраїльська (Війна за незалежність Ізраїлю) Ізраїль
Єгипет, Трансйорданія, Сирія, Ірак, палестинці Ізраїль відстояв незалежність.
Не було створено Палестинську державу.
Поява проблеми палестинських біженців.
Розподіл території Палестини між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами.
1956 р.
 
  Англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту (Синайська війна) Ізраїль, Франція, Англія.
Єгипет, Сирія Поразка Єгипту.
Припинення судноплавства по Суецькому каналу.
Тісне співробітництво між СРСР і арабськими державами.
Поразка англо-французької колоніальної авантюри.
1967 р.
 
  Шестиденна війна Ізраїль
Єгипет, Йорданія, Сирія, Ірак, палестинці Розгром Ізраїлем армій сусідніх арабських держав.
Окупація Ізраїлем Західного берега річки Йордан, сектора Газа, Синайського півострова, Голанських висот.
Розрив дипломатичних відносин СРСР та інших соціалістичних держав з Ізраїлем.
1967-1969 рр.
 
  Війна на виснаження Ізраїль
Єгипет, Йорданія, Сирія, Ірак, палестинці Провал спроб Ізраїлю виснажити сили арабських держав і тим самим забезпечити собі безпеку.
Зміцнення обороноздатності Єгипту і Сирії.
1973 р.
 
  Семиденна війна (Війна Судного дня)   Показала подальшу безперспективність воєнного протистояння Ізраїлю з арабськими країнами.
Розвінчано міф про непереможність армії Ізраїлю.
Дала поштовх до мирного процесу, який завершився укладенням Кемп-Девідської угоди між Ізраїлем та Єгиптом.
1978 р. Агресія проти Лівану (Операція “Літані”) Ізраїль.
Ліван, ОВП, Сирія Створення Ізраїлем «зони безпеки» на півдні Лівану.
Ізраїль врятував від остаточної поразки християн у громадянській війні.
Введення на територію Лівану сирійських військ, які фактично встановили контроль над країною.
1982-1983 рр.
 
  Агресія Ізраїлю проти Лівану (Операція “Мир Галилеї”) Ізраїль.
США, Франції, Англії, Італії.
Ліван, Сирія, ОВП, екстремістські ісламські угруповання Були розгромлені бази ОВП на території Лівану, палестинські загони були виведені з країни.
Ізраїлю не вдалось завдати поразки Сирії і забезпечити недоторканість своїх північних кордонів від нападів ісламських бойовиків. Також не вдалося досягнути миру з Ліваном.
Ліван зазнав агресії США, Франції, Англії, Італії, які втрутилися у перебіг громадянської війни.
Ще більш зміцніли позиції Сирії в Лівані.
1987-1996 рр.
 
  Перша інтифада Ізраїль.
Палестинці Ізраїль був змушений надати палестинцям обмежену автономію.
2000-2004 рр.
 
  Друга інтифада Ізраїль.
Екстремістські палестинські угруповання Почалась реалізація плану по мирному врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту “Дорожня карта”.
Білет № 6
1) Версальський договір. 28 червня 1919 р. у Версалі було підписано мирний договір між Німеччиною та державами переможцями. Набрав чинності договір 10 січня 1920 р. Відповідно до статей договору, кордони Німеччини зазнавали значних змін. Французькі провінції Ельзас і Лотарингія, загарбані Німеччиною 1870 р., передавалися Франції. До неї також перейшли копальні в Саарській області. Ліве узбережжя Рейну було на 15 років окуповане союзниками. Зона на схід від Рейну на 50 км. Підлягала повній демілітаризації. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді, Морене. До Данії переходила північна частина Шлезвігу. Польща отримала Познань, райони Померанії, Західної та Східної Пруссії, частину Верхньої Сілезії; Гданськ (Данциг) ставав вільним містом під урядуванням Ліги Націй. Німецькі колонії Того й Камерун перейшли до Великої Британії та Франції. Велика Британія отримала також Танганьїку (колишню Німецьку Східну Африку), Бельгія – Руанду та Бурунді. За Японією було закріплено Маршаллові, Маріанські та Каролінські острови в Тихому океані, а також китайську область Цзяочжоу та концесію в Шаньдуні.За Версальським договором, винуватцями у війні було оголошено Німеччину та її союзників. На них було покладено виплату репарацій. Сума репарацій була узгоджена лише 1921 р. на Лондонській конференції і становила 1З2 млрд. золотих марок. Франція одержувала 52 %, Велика Британія – 22 %, Італія – 10 % загальної суми. Версальський договір забороняв загальну військову повинність у Німеччині, не дозволяв їй тримати підводний флот, військову та морську авіацію. Чисельність армії, що скликалася на добровільних засадах, не повинна була перевищувати 100 тис. вояків.
Мирні договори із союзниками Німеччини. 10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський договір з Австрією. За його умовами колишня Австро-Угорська імперія припинила існування. Частина Південного Тіролю переходила до Італії. Чехія та Моравія ставали частинами нової держави – Чехословаччини. Буковина передавалася Румунії. Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію, її флот переходив до союзників.
27 листопада 1919 р. у Нейї був укладений договір з Болгарією, частина території якої відходила до Югославії та Румунії. Чисельність армії обмежувалося 20 тис. вояків.
4 червня 1920 р. у Великому Тріанонському палаці у Версалі було укладено мирний договір з Угорщиною, за яким Хорватія, Бачка та західна частина Банату передавалися Югославії; Трансільванія та східна частина Банату – Румунії; Словаччина та Закарпатська Україна – Чехословаччині. Угорщині дозволялося мати армію не більше як 33 тис. вояків.
10 серпня 19120 р. був укладений Севрський договір з Туреччиною. За його умовами оформлювався розподіл Османської імперії, яка втрачала 80% своїх володінь (Палестину, Трансйорданію, Ірак, Сирію, Ліван та ін.). За чорноморськими протоками було встановлено міжнародний контроль країнами Антанти. Протоки роззброювалися, а будь-які нечорноморські держави діставали право безборонного проходу крізь них військових кораблів.
2) Зовнішня політика СРСР в епоху "застою". Політика "розрядки"
В жовтні 1964 р., коли нове керівництво взяло владу в свої руки, в пасиві зовнішньої політики Н. С. Хрущова було порушене єдність соціалістичного табору з-за розколу з Китаєм і непорозумінь з Румунією, натягнуті відносини з Заходом внаслідок Карибської кризи, відсутність відчутних результатів у відносинах з країнами "третього світу". В період керівництва Л. В. Брежнєва були поставлені три пріоритетні завдання в галузі зовнішньої політики: усунути загрозу розпаду соціалістичного табору і ще тісніше згуртувати його в політичному, військовому та економічному відношеннях; нормалізувати відносини між Сходом і Заходом (політика "мирного співіснування"); продовжувати політику послідовної підтримки прогресивних рухів і режимів у всьому світі. Ця політика була особливо активна щодо країн, які перебували в безпосередній сфері впливу СРСР.
Зміцнення похитнулися позицій СРСР в соціалістичному таборі і серед компартій "третього світу" було першою зовнішньополітичною задачею наступників Хрущова. У відношенні соціалістичних країн Східної Європи політика радянського керівництва орієнтувалася на надання кілька більшої економічної і політичної свободи, ніж раніше. До влади у багатьох країнах стали приходити більш ліберально налаштовані комуністичні лідери, проводилися економічні реформи, які не відповідали класичним уявленням про соціалізм. В результаті у Східній Європі радянському керівництву вдалося стабілізувати ситуацію і ліквідувати наслідки угорських подій 1956 р. Безпрецедентним прикладом гнучкого наведення порядку стала "кадаризация" в Угорщині. Незважаючи на те, що політичне життя продовжувала перебувати під партійним контролем, у сфері економічної політики та культури була допущена значна лібералізація, що забезпечило майже виняткові для всієї Східної Європи умови життя в цій країні.
У відносинах зі східно-європейськими соціалістичними країнами наголос став робитися на зміцнення економічного співробітництва та взаємні політичні консультації. Найбільшою мірою це виявлялося в діяльності РЕВ, основним завданням якого було доповнити політичне співробітництво економічною інтеграцією. Незважаючи на незначне збільшення політичної та економічної самостійності, взаємини між соціалістичними країнами були далеко не рівноправними. СРСР, як і раніше був "старшим братом", який визначав основні напрямки діяльності своїх союзників. Це знаходило вираз в загальних колективних деклараціях з різних міжнародних питань, постійних технічних консультаціях, колективних діях (наприклад, введення військ Варшавського Договору в Чехословаччину в серпні 1968 р.), а також у постійних звітах лідерів цих країн перед радянським керівництвом. В той же час були досягнуті певні успіхи у співпраці соціалістичних країн. У 1971 р. РЕВ прийняв комплексну програму поглиблення співпраці, розраховану на 15-20 років. Реально вона здійснювалася 10 років, з 1976 по 1985 р., після чого була припинена. Одним з основних її напрямів було забезпечення східно-європейських країн дешевими енергоносіями та сировиною. Великими спільними економічними проектами стали будівництво нафтопроводу "Дружба" і газопроводу "Союз", космічна програма "Інтеркосмос", будівництво промислових підприємств в різних країнах.
Однак радянське керівництво чітко ставило рамки, за які внутрішньополітичні проблеми в соціалістичних країнах, незважаючи на загальний процес лібералізації, не повинні були виходити. Якщо ці процеси переростали встановлені межі, робилися каральні заходи. Так, у 1968 р. відповіддю уряду Дубчека в Чехословаччині па дозвіл занадто широкого розвитку приватного підприємництва і спробу скорочення залежності від СРСР шляхом зближення з західними країнами стали введення у країну радянських, німецьких, болгарських та польських військ і придушення "контрреволюції". Не менш показовими були події в Польщі. З кризою на початку 1970-х рр. польському керівництву вдалося впоратися самому. Однак на початку 1980-х рр. антиурядова боротьба в країні розгорнулася з новою силою. Завдяки економічної, політичної і військової допомоги СРСР польському керівництву вдалося протриматися до середини 1980-х рр., при цьому 13 грудня 1981 р. в Польщі було введено воєнний стан, на чолі Польської об'єднаної робочої партії став генерал Войцех Ярузельський. Це припинило страйки і наростання соціальної нестабільності, а з іншого боку, запобігло вже підготовлений введення радянських військ, як стверджувалося, "наведення порядку".
Поряд із соціалістичними країнами, що входили в ОВД та РЕВ, існували соціалістичні держави, які проводили незалежний зовнішньополітичний курс. З одними СРСР підтримував добросусідські стосунки з іншими перебував у конфронтації. Дружніми були зв'язки з Югославією. Протягом 1960-1980-х рр. югославський і радянський уряди проводили відносно один одного політику стриманого благожелательства, аналогічну взаємин СРСР з провідними західними країнами. На тлі посилених економічних зв'язків політичне співробітництво було вкрай незначно. Проміжну позицію між Югославією та іншими соціалістичними країнами займала Румунія. Керівництво країни на чолі з Н. Чаушеску намагалося проводити незалежний курс, проте в цілому як внутрішня, так і зовнішня політика держави відповідала принципам соціалізму, тому радянське керівництво мирилося з румунською самостійністю.
В жорсткій конфронтації Радянський Союз перебував з Китайською Народною Республікою. Загострення відносин між ними почалося ще в кінці 1950-х рр.., а в середині 1960-х рр. з початком "культурної революції" китайське керівництво навмисно пішов на різке погіршення відносин з СРСР. У 1965-1966 рр. з країни виїхали майже всі радянські громадяни, економічні, культурні і тим більше політичні контакти були згорнуті. У 1969 р. на радянсько-китайському кордоні відбулися збройні зіткнення в районі острова Даманський (Далекий Схід) і Семипалатинська (Казахстан), під час конфлікту загинуло понад 1 тис. осіб. Протягом 1970-х рр. КНР фактично розглядалася як потенційний противник. Лише після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. і смерті Л. В. Брежнєва в 1982 р. контакти між двома країнами стали налагоджуватися.
Відносини з індустріально розвиненими країнами Заходу носили суперечливий, але в цілому конструктивний характер. З другої половини 1960-х рр. почала здійснюватися радянська політика розрядки міжнародної напруженості. Насамперед почали поліпшуватися відносини між СРСР і Францією. Президент Шарль де Голль відвідав Москву влітку 1966 р. У 1966-1970 рр. візити французьких і радянських міністрів закордонних справ і глав урядів були продовжені. З цього часу стали швидко розвиватися радянсько-французькі економічні зв'язки. Новий президент Франції Жорж Помпіду та К. І. Брежнєв підписали в жовтні 1971 р. документ "Принципи співробітництва між СРСР і Францією". Покращилися відносини Радянського Союзу і з Федеративною Республікою Німеччини. Восени 1969 р. на виборах в бундестаг перемогу здобули соціал-демократи. Нове керівництво ФРН заявило про непорушність післявоєнних кордонів у Європі і де-факто визнало існування НДР. Все це послужило основою для укладення мирного договору між ФРН і СРСР у серпні 1972 р. У другій половині 1970-х рр. ФРН перетворилася в одного з основних зовнішньоекономічних партнерів Радянського Союзу. Аналогічно розвивалися відносини СРСР з більшістю інших європейських і неєвропейських країн буржуазної демократії. Найбільш напруженими протягом усього періоду вони були з Великобританією. Лише після перемоги лейбористів на виборах в Англії в 1974 р. розпочався процес поліпшення англо-радянських політичних і економічних відносин.
Що стосується Японії, то економічні зв'язки СРСР і Японії були досить успішними, проте зовнішньополітичні відносини залишалися на досить низькому рівні. СРСР так і не уклав з Японією мирного договору і, отже, з формальної точки зору знаходився з нею у стані війни. Основна причина полягала в тому, що Японія вимагала повернення чотирьох островів Південно-Курильської гряди, які СРСР отримав після Другої світової війни. Радянський Союз у свою чергу відмовлявся вести переговори з цього питання.
Найважливіше значення мали і відносини між Москвою і Вашингтоном. У другій половині 1960-х рр. їх налагодження стримувалося війною США у В'єтнамі. На початку 1970 р. по мірі зменшення значення в'єтнамської фактора і посилення радянсько-китайських протиріч обидві сторони пішли на серйозне поліпшення відносин. Важливим фактором було й те, що американська адміністрація прагнула не відстати від Західної Європи, посилено розігруючою "радянську карту". 1972 р. був роком важливого повороту в радянсько-американських відносинах. Це було пов'язано з візитом в травні президента США Річарда Ніксона в Москву. З цього часу і аж до 1975 р. світ жив в атмосфері розрядки напруженості і "згоди" між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. В результаті цього візиту були підписані угоди про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1), встановлювалися кількісні обмеження на будівництво об'єктів протиракетної оборони, міжконтинентальних ракет наземного базування і на підводних човнах.
Піком розрядки стало відбулося в столиці Фінляндії Гельсінкі Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), робота по підготовці якого проходила в Гельсінкі з 1973 по 1975 р. У серпні 1975 р. був підписаний Заключний акт Наради, у якій взяли участь керівники 33 європейських держав, а також США і Канади. Цей Акт зафіксував і узаконив політико-військове та соціально-економічне становище, яке склалося в повоєнній Європі і в світі.
У 1973-1976 рр. СРСР і США обмінялися візитами керівників держав, в ході яких обговорювалися військові, політичні і економічні питання. За цей період загальний обсяг радянсько-американської торгівлі збільшився у вісім разів при зростанні товарообігу в цілому між Сходом і Заходом в п'ять разів. Радянсько-американський торговельний обмін розвивався головним чином за рахунок масових закупівель Радянським Союзом зерна. Незважаючи на численні плюси від розвитку обміну між Сходом і Заходом, СРСР зазвучали голоси проти політики розрядки. Опозиційний новим курсом протягом заявило про себе вже в 1974 р. В свою чергу, до кінця 1970-х рр. стало погіршуватися і ставлення Заходу до співпраці зі Сходом. Яскравим проявом цього процесу стала відмова американського сенату ратифікувати договір про подальше обмеження гонки озброєнь (ОСО-2), підписаний у Відні в червні 1979 р., а також "подвійне рішення" НАТО про розміщення в Західній Європі американських ракет середньої дальності, що фактично підготував введення радянських військ в Афганістан. У результаті до початку 1980-х рр. конструктивні контакти із західними країнами практично припинилися. США навіть ввели в 1980 р. ембарго на постачання зерна в СРСР як санкції проти радянської інтервенції в Афганістані. У засобах масової пропаганди соціалістичних і капіталістичних країн взяли гору терміни періоду "холодної війни". Нагнітання міжнародної обстановки відбувалося всю першу половину 1980-х рр., аж до приходу до влади М. С. Горбачова.
Головною причиною краху політики розрядки стало збереження під прикриттям курсу на розрядку колишніх зовнішньополітичних орієнтирів і принципів в радянській політиці. Радянський Союз продовжував глобалізацію своєї зовнішньої політики, особливо на Близькому Сході і в Африці. Так, СРСР надихав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав Народному фронту визволення Мозамбіку, безпосередньо втрутився в конфлікт в районі Африканського Рогу спочатку на боці Сомалі, потім повернувшись до союзу з Ефіопією. Завойовані Радянським Союзом позиції в Африці відкрили нові можливості експансії його військово-політичної могутності. Не обмежуючись захистом своїх морських кордонів, флот СРСР демонстрував свою присутність і чинив політичний тиск в акваторії Світового океану.
Смертельний удар політиці розрядки був нанесений радянською інтервенцією в Афганістані у грудні 1979 р. Коли радянські керівники в глибокій таємниці приймали рішення ввести війська в Афганістан, вони не могли уявити, які серйозні наслідки спричинить за собою ця акція і як вона відіб'ється на відносинах між Сходом і Заходом. Вже протягом кількох років Афганістан знаходився в залежності від Радянського Союзу. Державний переворот у квітні 1978 р., в результаті якого до влади прийшли афганські радикали на чолі з Нур Мухаммед Таракі, ще більше зміцнив це становище. Державний переворот 1978 р. не викликав ніякої реакції зі сторони США тільки тому, що в Тегерані влада була ще у проамериканськи налаштованого шаха Рези Пехлеві. Вторгнення ж радянських військ у Афганістан відбулося менш ніж через рік після катастрофічної поразки Сполучених Штатів, яке вони зазнали, втративши такого важливого союзника, як Іран, в регіоні, що має важливе стратегічне значення. В обстановці цього нищівного провалу, нафтової кризи і, крім того, захоплення американських заручників у Тегерані в листопаді 1979 р. інтервенція Радянського Союзу сприймалася США як агресія, побічно спрямована і проти них. Досконала відразу після конфлікту в Анголі та Ефіопії, після підтриманого СРСР вторгнення В'єтнаму в Камбоджі інтервенція в Афганістані здавалася апогеєм безпрецедентною радянської експансії.
3) У внутрішньополітичному житті Канади в 1960-1970-х роках найгострішою була національна проблема. Специфікою країни є існування трьох великих етнічних груп: англо-канадці становлять майже 40 % населення, франко-канадці — до 27 %, інші національні меншини — приблизно 33 % (українські канадці — одна з найчисельніших меншин, налічує понад мільйон громадян). Провінція Квебек, 4/5 населення якої становлять франко-канадці, до 1960-х років відставала від інших частин країни за рівнем економічного розвитку. Швидка індустріалізація в 1960-х роках докорінно змінила ситуацію.У 1960-і роки Квебек за рівнем економічного розвитку та соціальними структурами вже не поступався провінції Онтаріо та північному сходу США. Однак це «вирівнювання» не супроводжувалося зміною основних показників, що характеризують становище трудящих мас. Квебек залишався провінцією найвищого безробіття, нижчого рівня життя, аніж Онтаріо. Подальше підпорядкування господарського життя Квебеку американським і англо-канадським монополіям не тільки загострило соціальні проблеми, а й прискорило асиміляцію1. На підприємствах, в установах переважала англійська мова, без знання якої неможливо було одержати роботу. Середня заробітна плата франко-канадців була на 40 % нижчою, аніж у англо-канадців. Застаріла система освіти, яка до того ж перебувала в руках церковників, значною мірою спричинила усунення франко-канадців від участі в науково-технічному прогресі. Загострення національного питання поставило під загрозу існування Канадської Федерації.Асиміляція — злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, звичаїв.Франко-канадці почали претендувати на збільшення своєї частки в політичному та економічному житті Канади. У провінції з’явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. Деякі сепаратисти діяли терористичними методами. Найяскравішим проявом сепаратистських настроїв населення Квебеку став бойкот візиту британської королеви Єлизавети II в 1964 р.Частково проблему Квебеку намагався вирішити лідер ліберальної партії франко-канадець П’ер Елліот Трюдо. якого в 1968 р. було обрано прем’єр-міністром Канади. За його ініціативою в 1969 р. парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної на федеральному рівні. Значно більше франко-канадці в ставали державними службовцями. На потреби розвитку провінції почали виділятися додаткові кошти. Однак остаточне вирішення проблеми Квебеку було здійснено лише в 1980-х роках.
Білет № 7
1) - Внаслідок війни близько 10 млн вояків загинуло (включаючи 1 млн тих, хто пропав безвісти), а до 21 млн було поранено: - Німеччина - загинули 1,8 млн- Росія - 1,7 млн- Франція -1,4 млн- Австро-Угорщина - 1,2 млн- Британія - 950 тис.- Італія - 460 тис.- США - 115 тис.- Канада - 60 тис.- Австралія - 60 тис.- Нова Зеландія - 16,781 тис.
Кожна хвилина війни забирала життя 4 солдатів, а ще 9 отримували поранення. Деякі із скалічених на війні з часом поверталися до нормального життя, але більшість із них закінчували своє життя у шпиталях і лікарняхСтраждання мирного населенняНа війну, в якій брали участь 34 держави з населенням близько 1 млрд чол. (67 % населення планети), було мобілізовано близько 65 млн чол.- 5 млн мирних жителів померло.- Не менше 6 млн людей, ослаблених труднощами війни, померли вже по війні внаслідок жахливої епідемії грипу у 1918-1919 рр.- У відсотковому співвідношенні до чисельності населення, найбільші жертви на алтар війни було покладено:- Сербією - загинуло 6 % населення;- Францією - 3,4 %- Румунією - 3,3 %- Німеччиною - 3,0 %Руйнування- На плечі простих людей було покладено тягар економічних збитків від війни.  Війна затримала господарський і навіть культурний розвиток цілого покоління. Найбільших економічних збитків від війни зазнали:- Британія - ЗО %- Німеччина - 20 %- Франція - 15 % - США-14%- Території, на яких точилися бої, особливо у Франції, Бельгії, Росії, були вщент зруйновані- Під час окупації зайняті території нещадно грабувалися; місцеве населення примушувалося до будівництва оборонних споруд та риття шанцівПолітичні наслідки - З'явилися два нові чинники, що визначатимуть події післявоєнної доби: поширення комунізму й лідерство США- Війна поклала край існуванню Європи як центру колоніального світу. Зникли Австро-Угорська, Німецька, Російська, Турецька імперії- Європа 1918 р. так само мало нагадувала Європу 1914 р., як Європа 1815 р. - Європу 1789. Постали нові держави: Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехо-Словаччина, Угорщина, Австрія, Сербо-хорватсько-словенське королівство. Україна, Грузія, Азербайджан та середньоазійські емірати не спромоглися відстояти свою незалежність- Зруйновано процеси, що розпочалися на зламі XIX-XX ст., загострилися класові, міждержавні та етнічні суперечності- Світ поділився на демократичний і тоталітарний- Війна зруйнувала довоєнний міжнародний правовий порядок, породивши нову міжнародну правову систему
2) 15 серпня 1947 набув чинності Закон про незалежність Індії, за яким їй було надано статус домініону в рамках Британської співдружності націй. Це внесло докорінні зміни у державно-правовий статус країни і відкривало принципово нову сторінку її історії.Установчі збори одержало повноваження видавати свої закони, приступило до роботи перше незалежне уряд Індії. Більшість міністрів були членами партії Індійський національний конгрес. Головою Установчих зборів став один з діячів ІНК - Раджендра Прасад, першим прем'єр-міністром Індії - Джавахарлал Неру. До складу уряду увійшли представники кількох політичних партій. У ньому переважав вплив помірно-консервативних сил. Більшість міністерських постів опинилося в руках конгрессистов: міністром оборони і закордонних справ став Дж. Неру, міністром внутрішніх справ - В. Патель, міністром фінансів - Ч. Дешмукх, міністром торгівлі - Т.Т. Крішнамачарі, міністром промисловості і постачання - лідер партії Хінду маха сабха Ш.П. Мукерджі, міністром юстиції - лідер Федерації недоторканних - Б.Р.Амбедкар. Склад уряду «національної концентрації» відбивав що склалася в перші роки незалежності розстановку соціально-політичних сил в країні. Вибрані в 1946 році провінційні законодавчі збори і відповідальні перед ними провінційні уряди так само відбивали інтереси прийшов до влади буржуазно - поміщицького блоку. Першочерговими завданнями нової державної влади стала індіанізація адміністративного апарату і збройних сил, робота з підготовки нової конституції і розробка системи відносин з суб'єктами федерації.Індійському уряду вдалося домогтися відходу з Індії останніх контингентів англійських військ в лютому 1948 року, однак ще в 1949 році в центральному апараті, головним чином в органах дипломатичної служби, перебувало близько тисячі чиновників - англійців.
Англійський імперіалізм, прагнучи по можливості зберегти свої позиції в Індії, робив ставку не тільки на свою пряму агентуру в адміністративному апараті, але і в першу чергу на князівства, в яких і після проголошення незалежності досі діяла княжа адміністрація. Тому першочергове завдання нового індійського держави полягала в прискоренні процесу інтеграції князівств з домініоном. Проблема визначення державних кордонів Індії залишалася невирішеною і залежала від розробки формули приєднання князівств до Індійського Союзу.
ПОЛІТИКА Дж.Неру
Внутрішня політика Зовнішня політика
Прискорений розвиток держсектору
в промисловості (за рахунок будівництва державою підприємств в металургії, машинобудуванні,
електроенергетиці, вугільній і нафтовій промисловості).
Активна підтримка приватного бізнесу, контроль за діяльністю монополій.
Створення сприятливих умов для розвитку національної економіки
(за рахунок обмеження доступу іноземного капіталу в країну).
Проведення аграрної реформи
(обмеження розмірів феодального землеволодіння, передача землі за викуп орендарям з нижчих каст, заохочення створення кооперативів).
Проведення адміністративно- територіальної реформи у 1956 р. (розмежування за національною
та мовною ознаками) Дотримання принципу «позитивного
нейтралітету», неприєднання до військово-політичних блоків (уряд Індії
засудив створення СЕАТО в 1954 р.
і СЕНТО в 1955 р.).
У відносинах з іншими країнами застосовували п’ять принципів мирного
співіснування «панча шіла» (уперше
щодо Китаю):
• взаємна повага територіальної
цілісності і суверенітету;
• взаємний ненапад;
• невтручання у внутрішні справи одне одного;
• рівність і взаємна вигода;
• мирне співіснування.
Дж. Неру був одним з ініціаторів Бандунзької конференції 1955 р. і створення Руху неприєднання
На початку 60-х рр. через перебування
на території Індії Далай-лами Тибету погіршилися індійсько- китайські відносини. Китайські війська окупували частину індійської території
3) Загострення внутрішньополітичної боротьби у 70-ті рр. "Уотергейтська справа"На президентських виборах 1968 р. переміг республіканець Р. Ніксон.Президент Ніксон прийшов у Білий дім, коли в 1969—1970 рр. позначив.ся серйозний спад в економіці, особливістю якого стала інфляція, що швидко зростала.З метою оздоровлення економіки Ніксон проголосив "нову економічну політику". Президентським декретом у країні було оголошено надзвичайний стан. Намагаючись стимулювати капіталовкладення і споживчий попит, уряд надав компаніям значні податкові пільги, скоротив прибутковий податок, скасував акцизний податок на продаж легкових автомобілів, проте водночас установив державний контроль над цінами і заробітною платнею. У цьому вбачали сдиний шлях стримування інфляції. Тимчасово було припинено конверсію долара в золото і введено додатковий 10-процентний податок на переважну частину імпорту; було оголошене також про скорочення допомоги іншим державам.Ця політика принесла свої плоди.
На виборах 1972 р. Р. Ніксон здобув переконливу перемогу над демократом Макговерном, діставши 60,7% голосів проти 37,5% у суперника. Одначе проведення виборів і початок другого терміну президентства Ніксона відбувалися на хвилі найбільшої в повоєнній історії політичної кризи — "Уотергейту" (за назвою адміністративно-житлового комплексу, де мали місце ці події). Ця криза стала наслідком посилення політичного протистояння в країні, викликаного наростаючими проблемами у внутрішній та зовнішній політиці.
Сутність цієї кризи полягала в тому, що в червні 1972 р. під час передвиборної кампанії люди зі штабу республіканської партії були заарештовані поліцією у приміщенні національного комітету демократичної партії. У них було знайдено апаратуру для підслуховування, портативну рацію та інші компрометуючі докази. Американська преса розцінила цю подію як "страшенний акт політичного шпигунства", сліди якого ведуть у Білий дім.Проти семи учасників скандального інциденту було порушено кримінальну справу. У 1973 р. юридичний комітет палати представників конгресу США звинуватив президента Р. Ніксона у причетності до цієї' оборудки, а також у зловживанні владою, і порушив питання про імпічмент (відставку) президента. Р. Ніксон довго боровся з конгресом за своє реноме, але в серпні 1974 р. таки визнав, що перешкоджав розслідуванню "Уотергейтської справи" з політичних міркувань, і зробив заяву про свою відставку. Посаду президента обійняв віце-президент Джералд Форд.
Феномен "Уотергейтської справи", з одного боку, свідчив про напружену політичну боротьбу між республіканцями і демократами, про численні факти корупції у вищих ешелонах влади. Але водночас перший в історії США імпічмент переконливо довів життєздатність американської демократії та вірність конституції всіх гілок влади і громадян країни, які з розумінням поставилися до розв'язання найбільшої політичної кризи в США.
Білет № 8
1)  Німеччини було анексовано значну територію і дванадцяту частину населення. Версальський договір позбавляв Німеччину всіх колоній і сфер впливу за межами країни. Передбачалося її роззброєння, а кількісний склад німецької армії, що формувалася на основі вільного найму, мав складати не більше ніж 100 тис. чоловік. Різко обмежувався німецький військово-морський флот, заборонялося мати підводні човни. Такі ж обмеження стосувалися і військової авіації. Німеччина позбавлялася права ввозити будь-яку сировину, придатну для виготовлення зброї. Країна оголошувалася відповідальною за розв'язання світової війни й завдані нею збитки. Це створювало законну основу для накладення на Німеччину репарацій для відшкодування усіх втрат, завданих союзникам. Щоб гарантувати виконання договору, передбачалася окупація військами союзників території на захід від Рейну терміном від 5 до 15 років. 
2) РОЗПАД СРСР
Радянська держава влітку 1991 р. опинилась на межі розвалу.
Останню спробу врятувати імперію мирним шляхом зробив М.С.Горбачов , запропонувавши проект нового союзного договору.
Керівники республік повинні були підписати його наприкінці серпня 1991 р. в урядовій резиденції в Ново-Огарьово.
Однак консервативне оточення президента вирішило повернути до диктатури сталінського типу. Сформувалася група змовників - антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС;рос. - ГКЧП). До нього увійшло 8 чоловік, серед яких були голова Верховної Ради СРСР А.Лук’янов, віце-президент СРСР Г.Янаєв , прем’єр-міністр В.Павлов , голова КДБ В. Крючков , міністр оборони Д .Язов, міністр внутрішніх справ Б.Пуго. ДКНС заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялась діяльність політичних партій , громадських організацій і масових рухів . Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій , страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. В деяких регіонах СРСР на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан. Попередньо у столицю були введені танки та бронетранспортери.
Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Б.Єльциним.
На захист демократії виступили десятки тисяч мешканців Москви, а також деяких інших міст СРСР. Рішучі дії Б. М.Єльцина підтримала більшість урядів країн світу і міжнародна громадськість. Уже 21 серпня стало очевидним, що путч провалився і заколотники вилетіли у резиденцію Горбачова у Форос (Крим). Одночасно туди ж прибули представники російського президента. Після повернення М. Горбачова у Москву керівники змови були заарештовані.
Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад СРСР.
9 вересня 1991 р. було офіційно визнано незалежність Литви, Латвії і Естонії. Та все ж М.Горбачов та його найближче оточення прагнули зберегти Союз від подальшого розвалу.
14 листопада в Ново-Огарьово 7 республік (Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан , РРФСР, Таджикистан , Туркменістан) заявили про намір створити конфедеративний Союз Незалежних Держав (СНД).
1 грудня відбувся референдум про незалежність України ( яка відмовилась від у часті у формуванні СНД ) - понад 90 % виборців виявили прагнення жити в незалежній державі.
На Україні на основі законів "Про Президента Української РСР" та "Про вибори Президента Української РСР",прийнятих Верховною Радою УРСР 5 липня 1991 р.,відбулися президентські вибори,які проходили під знаком боротьби старої партійно-державної бюрократії і національно-демократичної опозиції. Лідером першої був Л.Кравчук , а другої -В.Чорновіл. Президентом України став Л.Кравчук,котрий одержав 61.59% голосів виборців,що взяли участь у голосуванні.
Щоб зупинити процес стихійного, хаотичного розпаду існування союзних структур,не допустити пролиття крові, 7-8 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Бєлавезькій пущі (Білорусь)керівників Білорусі,РРСФР і України, на якій було підписано" Угоду про створення СНД ", відкритого для всіх колишніх республік СРСР.
У першому абзаці "Угоди..."було сказано:"Союз РСР ,як суб"єкт міжнародного права і геополітична реальність ,припиняє своє існування".
Президент України Кравчук так зазначив головну причину розвалу Союзу: " Радянський Союз був приречений тому, що тримався на КПРС і КДБ. Демократія і імперія - поняття незіставні . Ви не знайдете в історії ,щоб імперія була демократична. Радянський Союз - це була тоталітарна імперія ,якої світ не бачив. І ось , як тільки КПРС пригнулась ,почали гнутись всі несучі конструкції."
21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті лідери Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав .
Після цього Президенту неіснуючого Союзу нічого іншого не залишалося як подати заяву ,в якій він писав ,що вважає свою місію завершеною.
Таким чином, 25 грудня 1991 р. М.С. Горбачов склав свої повноваження.
Отже, СРСР припинив своє існування, а колишні його республіки (у тому числі і Україна)стали незалежними юридично ,їх народ приступив до розв’язання трьох доленосних історичних завдань:
· створення незалежних держав;
· знищення тоталітаризму ;
· реформування комуністичного способу виробництва,заснованого на централізованому адміністративному управлінні, на основі свободи економічної діяльності і ринкового регулювання виробництва.
3) Рух за громадянські права в США — громадянський рух в Сполучених Штатах Америки за рівні права громадян незалежно від кольору шкіри в 50-их та 60-их роках XX століття.
1950-60 роки — період посилення руху негрів США, що складали в кінці 50-х рр. 10% всього населення країни. В цей період негритянський рух став одним з найважливіших напрямків соціального протесту в США.
Ще в 1957 році в ході боротьби проти сегрегації в міському автотранспорті (кращі місця — білим, гірші — чорним) у південних штатах виникла «Конфедерація християнського керівництва Півдня» на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, баптистським проповідником. На відміну від традиційних негритянських організацій, що обмежували свої дії юридичним захистом жертв антинегритянського терору, союз М.Кінга почав широко застосовувати масові дії в боротьбі проти расизму в США: бойкоти, марші, вуличні походи, часто діючи в союзі з білими організаціями — профспілками, студентськими організаціями і т. д.
У 1960-63 рр. в південних штатах США було проведено безліч масових «рейдів свободи» проти всіх форм расової дискримінації. 28 серпня 1963 р., по завершенню загальнонаціонального маршу учасників боротьби за цивільні права негрів, відбувся в Вашінгтоні біля меморіалу Лінкольна мітинг з участю 250 тис. чоловік. В цих подіях виявилася зросла єдність чорних та білих трудящих, що, на думку М.Кінга, була обов'язковою умовою успіху боротьби за свободу та рівність негрів.
Найважливішим результатом піднесення негритянського руху було прийняття в 1964-65 рр. актів про громадянські права негрів. Але якими б не були ці важливі закони, вони мало що змінили в реальному економічному становищі негритянського населення. Тому в середині 60-х рр. почався новий етап в розвитку негритянського руху, який відрізнявся крайньою жорстокістю боротьби, повстаннями в чорних гетто багатьох міст Півночі. В ході цих виступів виникли нові радикальні негритянські організації, які виступили проти курсу на ненасильницькі масові дії, що здійснювалися Конференцією християнського керівництва. Найпопулярнішою серед цих нових організацій стала партія «Чорні пантери», що виникли в 1966 р. На цьому новому етапі руху деякі учасники боротьби за рівноправність негрів почали доходити висновку про відповідальність капіталістичної системи за лиха чорного населення Америки. Однак радикальному негритянському протесту другої половини 60-х років були притаманні серйозні слабості. Склавши важливу частину «нового лівого руху», «Чорні пантери» та інші радикальні негритянські організації зазнали сильного впливу ідей ультралівого радикалізму. Це неминуче вело до екстремістських анархістських дій, до сепаратизму та чорного расизму, до послаблення зв'язків чорних та білих громадян. Тим не менше радикальні негритянські організації відіграли важливу роль в політичному житті США. Вони взяли активну участь в антивоєнному русі. Радикальні групи значно вплинули на позицію Конференції християнського керівництва на Півдні, що застосувала такі нові засоби боротьби, як єдині дії зі страйкуючими робітниками. Але це викликало новий вибух переслідувань з боку расистів. В квітні 1968 р. в Мемфісі (Теннессі) від кулі найманого вбивці загинув Мартін Лютер Кінг. В цей же час почалася кампанія жорстоких переслідувань лідерів «Чорних пантер». Активну участь в ній взяли і репресивні органи федерального уряду. Загибель М.Кінга не була марною. Підсумком його діяльності стала законодавча заборона всіх видів расової дискримінації.
Білет № 10
1) На президентських виборах 1932 р. перемогу здобув кандидат від демократичної партії Франклін Делано Рузвельт. Програма Рузвельта отримала назву «Новий курс».
«Новий курс» - система реформ проведених з метою подолання економічної кризи.
Суть реформ – посилення державного регулювання економіки.
Заходи по виходу з кризи:
Держава взяла під контроль всі найважливіші галузі промислового виробництва із метою стимулювання чесної конкуренції, планування і узгодження виробництва. Підприємці укладали між собою «кодекси чесної конкуренції», за якими вони узгоджували між собою обсяги виробництва, ціну, ділили ринки збуту, встановлювали розмір зарплати працівникам.
Вживалися заходи по стабілізації фінансової системи. Всі банки було зачинено; повторно відкрилися тільки великі банки, під більш пильним наглядом з урядовими гарантіями, що їх вклади убезпечуватимуться. Встановлювався державний контроль за ринком акцій.
Підняті державні ціни на основні продукти харчування, що стимулювало с/г виробництво, ферми які скорочували посівні площі і модернізували виробництво отримували державні дотації.
Держава взяла під свій контроль золотий запас, а також випуск цінних паперів приватними корпораціями та акціонерними товариствами. Заборонено вивіз золота за кордон.
Скорочено безробіття за рахунок трудових таборів (з квітня 1933 р. створювалася система лісових таборів для безробітної молоді, де молоді люди перебували протягом шести місяців на повному забезпеченні з виплатою 30 доларів на місяць, 25 із яких кожний був зобов’язаний показати своїй родині. За 1933-1939 рр. у цих таборах побувало 2 млн. людей віком до 25 років), вдосконалено соціальне страхування, встановлено мінімальну погодинну заробітну платню. В 1935 р. прийнято «закон Вагнера», який закріплював право робітників на проведення страйків, організацію профспілок, сформував систему державного регулювання трудових відносин.
Відмінено «сухий закон», який породив величезну спекуляцію спиртним і позбавив державний бюджет надходжень.
Впроваджено систему державної допомоги вдовам, сиротам, інвалідам та іншим соціально незахищеним верствам суспільства.
Нормалізовано стосунки між підприємцями і робітниками, вдосконалено систему укладання колективних договорів.
«Новий курс» президента Рузвельта став взірцем для багатьох поколінь майбутніх реформаторів у всьому світі.
Суть «Нового курсу». Програма Ф. Д. Рузвелта, яка отримала гучну назву - «Новий курс», передбачала вжиття заходів; покликаних оздоровити економіку завдяки її докорінному реформуванню. її наріжним каменем стало державне регулювання фінансових (насамперед торгівлі й кредиту — галузей, які стали живильним середовищем для кризи перевиробництва), економічних та соціальних відносин у країні. Це вимагало від уряду сміливих дій.
Президент покладався на «принцип пилососа» - усі наявні в країні ресурси були кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів.
До планів Ф. Д. Рузвелта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а також припинити марнотратне використання природних ресурсів.
Президент у своїх традиційних радіозверненнях до країни дохідливо роз'яснював ці принципи американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером свого лідера у відновленні життя.
Він також створив дорадчий орган, який складався з тямущих в економіці людей - «Мозковий центр».
На тлі того, що впродовж 15-ти років у США взагалі не відбувалося жодних перетворень в економічному законодавстві (маючи більшість у конгресі, республіканці блокували їх), «Новий курс» став своєрідною революцією.
2) Причини Другої світової війни:
Версальсько-Вашингтонська система мирних договорів виявилася суперечливою та нежиттєздатною. Вона поставила Німеччину в дуже складне становище. Японія та Італія також уважали себе несправедливо ошуканими. Тому ці країни прагнули до перегляду Версальсько-Вашингтонської системи.
Світова економічна криза 1929-1933 рр. призвела до загострення соціально-економічних і політичних проблем, що мали значний вплив на зовнішньополітичний курс багатьох держав.
Світова економічна криза особливо позначилася на незаможних верствах населення і викликала активізацію радикальних політичних сил (фашистів, нацистів, комуністів), які виступали за докорінні зміни й удавалися до крайніх заходів у досягненні своїх політичних цілей.
Політика «умиротворення», яку проводили Велика Британія і Франція, та ізоляціонізм США.
Відсутність ефективних механізмів мирного врегулювання міжнародних конфліктів, зрив спроб утворення системи колективної безпеки в Європі.
Глобальне зіткнення суспільних систем та ідеологічних концепцій (демократії, комунізму і фашизму).
3)Роль Нельсона Мандели у житті Південно-Африканської республіки
В квітні 1994 року в ПАР відбулися перші демократичні парламентські вибори, де 62% голосів здобув АНК. 10 травня 1994 Мандела, який очолював АНК, офіційно вступив на посаду Президента ПАР. Він став першим чорношкірим громадянином країни на цій посаді. Лідер Національної партії де Клерк був призначений першим заступником Президента, а Табо Мбекі — другим заступником в уряді національної єдності[20]. Перебуваючи на посаді Президента ПАР з травня 1994 року по червень 1999 року, Мандела домігся міжнародного визнання за свій внесок у досягнення національного та міжнародного примирення. У 1996 році під його керівництвом була розроблена і прийнята нова конституція Південно-Африканської республіки.
За роки свого перебування на посаді президента Мандела здійснив ряд важливих соціально-економічних реформ, що мали на меті подолання соціальної та економічної нерівності в Південній Африці. Серед ключових заходів періоду його президентства можна виділити:
Введення в 1994 році безкоштовного медичного обслуговування для всіх дітей у віці до шести років, а також для вагітних і годуючих жінок, в державних установах охорони здоров'я[21];
Запуск так званої «Програми реконструкції та розвитку», що переслідувала мету фінансування галузі соціально-побутового обслуговування (такі як ЖКГ та охорона здоров'я);
Збільшення на 13% виплат державної допомоги в 1996/1997 році, ще на 13% в 1997/1998 році, та ще на 7% у 1998/1999 році[22];
Введення рівності при виплаті допомоги (в тому числі, допомоги по інвалідності, батьківський капітал і пенсії) незалежно від расової приналежності;
Запровадження грошової допомоги на утримання дітей чорношкірих жителів у сільській місцевості[22];
Значне збільшення витрат на сферу освіти (на 25% в 1996/1997 роках, 7% в 1997/1998 роках і 4% в 1998/1999 роках)[22];
Прийняття в 1994 році Закону про повернення землі, згідно з яким особи, позбавлені власності в результаті прийняття в 1913 році Закону про землі корінних жителів, мали права вимагати повернення землі[23];
Прийняття в 1996 році Закону про земельну реформу, який захищав права орендарів землі, що проживали і займалися сільським господарством на фермах. За цим законом, орендарі не могли бути позбавлені земельної власності без рішення суду і після досягнення ними 65 років[24];
Введення в 1998 році грантів на підтримку дітей, спрямованих на боротьбу з дитячою бідністю[25];
Прийняття в 1998 році Закону про підвищення кваліфікації, який закріплював механізм фінансування та реалізації заходів з підвищення кваліфікації на місці праці[26];
Прийняття в 1995 році Закону про трудові відносини, який регулював питання трудових відносин на підприємствах, в тому числі шляхи вирішення трудових спорів;
Прийняття в 1997 році Закону про базові умови працевлаштування, спрямованого на захист прав працівників;
Прийняття в 1998 році Закону про рівність при працевлаштуванні, що скасував дискримінацію за расовою ознакою при влаштуванні на роботу;
Підключення більше 3 мільйонів мешканців до телефонної мережі[27];
Реконструкція та будівництво 500 лікарень[27];
Підключення більше 2 мільйонів мешканців до електричної мережі[27];
Будівництво понад 750 000 будинків, в яких заселилися 3 мільйони чоловік[27];
Забезпечення доступу до води 3 мільйонам чоловік[27];
Запровадження обов'язкової освіти для африканських дітей віком 6-14 років[28];
Надання безкоштовного харчування для 3,5-5 мільйонів школярів[29];
Прийняття в 1996 році Закону про охорону здоров'я та безпеку на шахтах, що поліпшував умови праці для шахтарів[30];
Початок реалізації в 1996 році Національної політики в питанні забезпечення медичними препаратами, яка полегшила населенню доступ до життєво важливих ліків[31].
Білет 11
1)-
2) ) В роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн. євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації сіоністського руху, який розвивався під гаслом: ''Тільки у власній державі євреї можуть почувати себе в безпеці''.
29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів - 33 ''за'', ''проти'' 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестина на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Не пройшло і 24 годин, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Са-марія, частина Ієрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено.
В кінці 40-х - на початку 50-х років СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. Це призвело до 50-річного протистояння на Близькому Сході і кровопролитних війн між євреями та арабами (війна на Синаї 1956 p.; Шестиденна війна 1967 p.; Війна Судного дня 1973 p.; військові дії Ізраїлю в Лівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії 1982 p.).
Конфлікт на Близькому Сході став складовою частиною глобального протистояння двох військових блоків - НАТО та Варшавського договору. Війна Судного дня (жовтень 1973 р.) ледве не призвела до ядерного конфлікту між СРСР та США.
У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.
26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем'єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну була присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою.
Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією.
Але гострою залишається палестинська проблема. Під час арабо-ізраїльських війн за межами Палестини опинились 900 тис. палестинських біженців. В той же час на території сучасного Ізраїлю проживає значне палестинське населення, яке користується всіма 'тюлітичними та економічними правами громадян цієї держави. В результаті переговорів між урядом Ізраїлю та лідером ООП Ясером Арафатом з середини 90-х років почала створюватись Палестинська автономія (м.Газа, Ієрихон та ін.), де влада належить палестинській адміністрації. Цей процес іде складно й суперечливо. Пов'язано це з багатьма факторами:
- з обох сторін залишається взаємна недовіра, щодо планів мирного урегулювання;
- екстремістські угруповання ''Хамаз'', ''Хезболлах'', ''Ісламський джихад'' та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях);
- фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;
- не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна - ініціатора арабо-ізраїль-ського діалогу.
Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. В будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.
3)Реформи Хрущова
Із 1957 року почали здійснюватися реформи в економіці СРСР.
У промисловості:
- ліквідовано галузеві міністерства і створено територіальні органи управління промисловістю – раднаргоспи (загалом 105);
- розширено права республіканських і місцевих органів влади щодо управління галузями легкої та переробної промисловості;
- за п’ятирічним планом і планом семирічки пріоритет відводився галузям промисловості групи «Б» (виробництво товарів широкого вжитку) зі сповільненням темпів розвитку галузей групи «А» (виробництво засобів виробництва).
У сільському господарстві:
- реорганізовано систему МТС (машино-тракторні станції) у РТС (ремонтно-тракторні станції), сільськогосподарську техніку МТС продано колгоспам;
- підвищено закупівельні ціни на продукцію сільськогосподарського виробництва (особливо на зернові та продукти тваринництва);
- ліквідовано трудодні, введено грошову оплату праці;
- сільському населенню видано паспорти;
- здійснено спробу реалізації трьох «надпрограм М. Хрущова»:
а) освоєння цілинних і перелогових земель;
б) «кукурудзяна та горохова епопея»;
в) «м’ясна кампанія».
- вжито заходів по укрупненню колгоспів для створення великих колгоспних
господарств.
У соціальній сфері:
- збільшено капіталовкладення у житлове будівництво, запроваджено панельне
та блочне будівництво;
- проведено пенсійну реформу 1956 р., яка забезпечила зростання доходів
пенсіонерів у 2 рази, інвалідів – в 1,5 раза;
- скорочено робочий день до 7 годин, на підземних і шкідливих роботах – 6 год.
- підвищено заробітну платню робітникам і службовцям;
- здійснено реформу освіти в СРСР 1958 р., що супроводжувалося збільшенням
капіталовкладень у цю сферу та зростанням оплати праці вчителів;
Запроваджувалася загальна обов’язкова 8-річна освіта, створювалася єдина
мережа ПТУ з терміном навчання від 1 до 3 років.
- пенсійний вік знижено для жінок до 55 років, для чоловіків до 60 років.
- робітники дістали право звільнятися з роботи за власним бажанням,
повідомивши про своє рішення адміністрацію за 2 тижні;
- з 1964 р. колгоспники отримали право на щорічну відпустку та пенсійне
забезпечення;
- збільшено тривалість щорічної відпустки та відпустки для жінок із догляду за
дитиною та ін..
Наслідки реформ.
У промисловості призвели до розриву економічних зв’язків між підприємствами однієї галузі, зростання дефіцитів.
У с/г – покращення матеріального рівня життя колгоспників, проте хрущовські над програми зазнали краху:
а) освоєння цілинних і перелогових земель;
Цілинна програма, у ході якої намічалося освоїти понад 40 млн. га неораних земель у Казахстані, Західному Сибіру, на Уралі і за рахунок цього різко збільшити виробництво зерна, не була реалізована так як запланована. Це сталося внаслідок непродуманих методів, а також нереальних термінів і масштабів освоєння цілинних земель.
б) «кукурудзяна та горохова епопея»;
Повсюдно віддавався пріоритет вирощуванню кукурудзи і гороху, що призвело до 10-кратного розширення їхніх посівів. Політика насильницького впровадження цих культур (кукурудзу змушували вирощувати навіть в Архангельській області) не вирішила кормової проблеми, крім того знизила врожайність зернових за 5-7 років у два рази.
в) «м’ясна кампанія».
Спроби наздогнати США по виробництву м’яса, молока, олії до 1960 р. зазнали краху. Виконуючи нереальне завдання по збільшенню виробництва м’яса в 3,5 рази, під ніж пустили краще поголів’я худоби, що до того ж, незаконно вилучалося в населення.
З 1962 р. СРСР розпочав масові закупки зерна та інших видів с/г продукції за кордоном.
Найбільш позитивні наслідки мали реформи у соціальній сфері, що призвели до реального підвищення життєвого рівня трудящих, хоча гострота житлової проблеми залишалася.
3. Зміни у зовнішній політиці.
Зовнішньополітична доктрина СРСР була сформульована в 1956 р. Вона містила в собі два основних принципи:
необхідність мирного співіснування держав з різним політичним і суспільним ладом;
- визнання багатоваріантності шляхів побудови соціалізму з одночасним підтвердженням як головного – принципу пролетарського інтернаціоналізму.
Під пролетарським інтернаціоналізмом радянське керівництво розуміло практично безоплатну допомогу міжнародному комуністичному і національно-визвольному руху, а також соціалістичним країнам – з негласним правом втручатися в їхні внутрішні справи. Йшлося про поширення контролю з боку СРСР на території величезних регіонів.
У 1955 р. СРСР установив дипломатичні відносини з ФРН, підписав державний договір з Австрією.
У 1956 р. СРСР оголосив про припинення стану війни з Японією.
Білет 12
1)причини приходу до влади у Франції народного фронту
В країні реально наростала загроза фашизму - наслідок криз, нестабільності, неспроможності республіканців, радикалів, представників інших кабінетів кардинально вирішити проблеми, що постали перед країною.
Французькі фашистські організації не були класичними партіями, а являли собою воєнізовані ліги. Найбільші фашистські ліги - "Бойові хрести" полковника де ля Рока (350 тис. членів), "Французька дія" (60 тис. членів) та їхні юнацькі та спортивні філії - володіли великою кількістю зброї (аж до літаків) і не мали потреби у грошах. Вони отримували субсидії навіть зі спеціальних урядових фондів, а багато міністрів або таємно належали до фашистських організацій, або були тісно з ними пов'язані.
1934 p., користуючись підтримкою уряду Даладьє, французькі фашисти зробили спробу державного перевороту. Фашистський путч буквально сколихнув Францію. Почалися масові антифашистські демонстрації, організовані комуністами та соціалістами. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів розпочався політичний страйк з вимогою заборони фашистських організацій, до якого приєднались і комуністи. Влітку того ж року вони підписали пакт про єдність дій, 1935 р. до них приєдналася частина радикалів.
14 липня 1935 p., у день, коли була здобута Бастилія, було проведено спільну демонстрацію, її очолили Леон Блюм, Моріс Торез і Едуар Даладьє - лідери соціалістів, комуністів і радикалів. 1936 р. ці партії розробили спільну програму й, одержавши на виборах 330 з 612 місць у Палаті депутатів парламенту, дістали право формувати уряд Франції - уряд Народного фронту.
На шляху до цієї єдності було багато труднощів, серед них найголовніша - традиційно ворожі стосунки між соціалістами та комуністами. Соціалісти відкрито відкидали курс на революцію й рішуче виступали проти диктатури пролетаріату. Проте прихід фашистів до влади в Німеччині, розгром там як комуністів, так і соціал-демократів, наочно довели згубність подальшої конфронтації.
Все це зробило можливим прихід до влади 1936 р. уряду Народного фронту на чолі з соціалістом Леоном Блюмом. Комуністи до уряду не ввійшли, однак оголосили про його підтримку в парламенті. Прихід до влади уряду Народного фронту позначився хвилею страйків. Робітники вимагали підвищення зарплати, надання оплачуваних відпусток та визнання профспілок. Новий уряд був змушений розпочати свою діяльність залагоджуванням найбільшого в історії Франції трудового конфлікту.
У резиденції прем'єр-міністра Франції - Матіньйонському палаці - було досягнуто угоди між Загальною конфедерацією праці та Загальною конфедерацією підприємців. За цією угодою страйк припинявся, заробітна плата підвищувалася, підприємці зобов'язувалися укласти колективний договір з профспілками.
Влітку 1936 р. французький парламент прийняв 133 закони, великою мірою реалізувавши програму Народного фронту. Було заборонено фашистські ліги, прийнято закони про 40-годинний робочий тиждень, про щорічну двотижневу оплачувану відпустку, збільшено пенсії й допомогу безробітним, підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, встановлено контроль над Французьким банком і залізницями. Однак всередині Народного фронту зріла незгода. Комуністи і частина соціалістів вимагали повної заборони фашистських організацій, хоч це були ліги, хоч партії. Л. Блюм не вважав за можливе порушувати конституцію, у якій партіям надавались однакові права.
Тим часом економічне становище країни погіршувалося. Побоюючись збільшення податків, капіталісти почали переказувати кошти за кордон. Зростання прибутків призвело до інфляції, почався "товарний голод".
Економіка так і не вийшла на докризовий рівень, що серйозно загострило суперечності всередині Народного фронту, спричинило масову зневіру. Криза Народного фронту стала очевидною. У червні 1937 р. Л. Блюм пішов у відставку, а наступного року Народний фронт припинив своє існування.
Діяльність Народного фронту передусім була спрямована проти фашизму і загрози його приходу до влади. Ці завдання були виконані, хоча фашизм не було викоренено. Соціально-економічна політика Народного фронту була досить результативною та послідовною. На довгі роки вона залишалася своєрідним еталоном вирішення численних проблем, що виникають у країні.
2)
3) Більшість дослідників уважає, що процес десталінізації можна переділити на три етапи.1-й етап: весна 1953 р. — початок 1956 р.Через три місяці після смерті Сталіна було оголошено перші амністії ув'язненим до 5 років, яких було засуджено за посадові та господарські злочини, неповнолітнім (до 18 років), жінкам, котрі мали дітей віком до 10 років. Було скорочено строк ув'язнення за контрреволюційну діяльність.Рідше згадувалось ім'я Сталіна у пресі, офіційних документах. А у вересні 1953 р. було ліквідовано інструмент масових чисток і терору — військові трибунали військ МВС і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання, ув'язнення.У 1955 р. засуджено керівників МДБ СРСР, які сфабрикували "ленінградську справу", а її учасників реабілітовано.Каральні органи було поставлено під жорсткіший контроль вищих органів влади.У цілому ж перший етап десталінізації проходив обережно, негласно, елементи сталінської політики ще домінували в політичній практиці.2-й етап десталінізації проходив під знаком XX з'їзду КПРС (1956—1961 рр.).Повну реабілітацію одержали керівники партії й держави, воєначальники, письменники, зокрема українські Е. Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, драматург М. Куліш, кінорежисер О. Довженко. Поступово з місць ув'язнення було випущено й реабілітовано сотні тисяч простих громадян — жертв масових репресій ЗО—50-х рр. А втім, їхні психологічні страждання поглиблювалися соціально-побутовими: виникали труднощі з житлом, пропискою, роботою, грошова допомога була мізерною.У 1957 р. було поновлено Чечено-Інгуську, Кабардино-Бал-карську, Калмицьку, Карачаєво-Черкеську АСРР, проте не було офіційно реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, виселених вірмен, греків, болгар і представників інших народів, які зазнали сталінської опали.3-й етап десталінізації — осінь 1961 р. — осінь 1964 р., пов'язаний із XXII з'їздом КПРС, на якому з новою силою прозвучала критика культу особи. На ньому йшлося про активних помічників Сталіна: Молотова, Кагановича, Маленкова, Ворошилова. На думку Хрущова, вони несли особисту відповідальність за численні масові репресії та за інші зловживання владою.Наприкінці жовтня 1961 р. делегати XXII з'їзду партії одностайно погодилися на винесення саркофагу з труною Сталіна з мавзолею на Красній площі. Наступним кроком стало зняття пам'ятників Сталіну, закривались і перейменовувались музеї, фабрики, заводи, колгоспи, які були названі ім'ям Сталіна; Сталінську область було перейменовано в Донецьку, а місто Сталіне — в Донецьк. Перелік законів СРСР та указів президії Верховної Ради СРСР, що стосувались присвоєння імені Сталіна, втратили свою силу.Але процес десталінізації провадився непослідовно і мав дещо обмежений характер. Непослідовність процесу полягала в тому, що поряд із критикою особи Сталіна — крок уперед, робився крок назад — Хрущов в офіційних виступах розпатякував про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії та держави, а постанови часів "ждановщини" було розцінено як "вірні у принципі". Поряд із амністією засуджених, боячись посилення анти-партійного руху на західноукраїнських землях, 600 осіб із амністованих було повернено для відбуття покарання, переслідувалися колишні учасники підпілля (388 учасників колишнього підпілля було притягнуто до кримінальної відповідальності). Критиці було піддано лише саму особу Сталіна, а не режим влади, що його він створив. Тому процес десталінізації, не дійшовши до свого успішного завершення, поступово згортався.
Білет 13
1) Причинами революції в Росії 1917 року стали протиріччя між відсталою політичною владою -самодержавством та новими суспільно-економічними змінами; існування поміщиків, значна частина селян залишалась без землі; та загострення всіх проблем імперії в результаті невдалої участі в Першій світовій війні.
Завданнями революції в Росії стали: зміна самодержавної форми правління і перехід до парламентської демократії; створення умов для розвитку міжнародних ринкових відносин; вирішення аграрного питання; гарантія захисту соціальних прав трудящих; виведення Росії з війни
Періодизація російської революції:
23 лютого - 3 березня 1917р.- повалення монархії;
березень - липень 1917 р.- двовладдя;
липень - жовтень 1917 р.- революційна криза;
жовтень 1917 р.- червень 1918 р.- встановлення диктатури більшовиків;
червень 1918 р. - березень 1921 р. - громадянська війна.
Війна й породжені нею негаразди на 1917 р. підвели Російську імперію до рокової межі: до війська було мобілізовано 15,5 млн чоловіків (13 млн - селяни); нестача продуктів харчування (у Петрограді в лютому 1917 р. запасів хліба залишалось на 10-12 днів), підвищення податків, збільшення тривалості робочого дня на виробництві загрожували фізичному виживанню населення.
   На початок 1917 р. проти монархії виступали майже всі суспільні верстви: у Думі утворилася ліберальна опозиція Миколі II; у річницю розстрілу урядовими військами мирної демонстрації 9 січня 1905 р. (Кривава неділя) відбулися масові страйки робітників під антимонархічними і антивоєнними гаслами; село перебувало на межі нової пугачовщини.
2)причини карибської кризи
Кари́бська кри́за — надзвичайно напружене протистояння між СРСР і США внаслідок розміщення Радянським Союзомядерних ракет на Кубі у жовтні 1962. Кубинці називають його «Жовтневою кризою» (ісп. Crisis de Octubre), в США поширена назва «Кубинська ракетна криза» (англ. Cuban missile crisis).
У 1962 уряд Куби звернувся до СРСР з проханням надати їй військову допомогу, щоб захиститися від спроб США («Операція в Затоці Свиней») скинути уряд Фіделя Кастро. Лідер СРСР Микита Хрущов погодився надати цю допомогу. Він разом із керівництвом Радянського Союзу дійшов висновку, що найефективнішим способом захисту буде розміщення там ядерної зброї. Причиною такого рішення було й те, що навколо СРСР — у Туреччині й Італії — Сполучені Штати розмістили ракети з ядерними боєголовками, які могли досягати об'єктів на території СРСР за 5-10 хвилин. Радянські ж міжконтинентальні ракети території США — за 25 хвилин. Тому радянське керівництво не могло не скористатися нагодою змінити ситуацію на свою користь.
Операція з перебазування на Кубу військовослужбовців, техніки, ядерного озброєння отримала назву «Анадир». Так називається місто на півночі РФ, а тоді — СРСР. Щоб збити з пантелику американців і їхніх союзників, було оголошено про військове навчання на Півночі. Удень у військових частинах вантажили лижі, зимовий одяг тощо. Щоб приховати проведення зовсім іншої операції, усіх переодягли в цивільний одяг, заборонили звертатися по-військовому. Транспортували солдатів і зброю в трюмах цивільних кораблів, на які задля маскування було навантажено сільськогосподарську техніку. Ніхто не знав, куди вони пливуть, навіть капітани суден, яким було дано наказ відкрити секретні пакети лише в певному квадраті.

Радіус покриття ракет, розміщених на Кубі
На Кубі було розгорнуто всю наявну зброю, включно з ядерною. У відповідь президент США Джон Кеннеді оголосив морську блокаду острова Куба, яка передбачала обшук всіх кораблів, що прямували на острів, з метою недопущення туди радянських військ і зброї. Війська НАТО і країн Варшавського договору були переведені в стан постійної готовності. Таким чином світ підійшов до межі початку нової війни. 24 жовтня 1962 р. п'ять радянських кораблів підішли впритул до зони блокади і зупинились. Лідери США та СРСР Джон Кеннеді та Хрущов в останню мить (за три години до можливого удару США по Кубі) змогли домовитися. Домовленість полягала у взаємних поступках обох країн:
СРСР забирають ракети з Куби і допускають туди інспекторів ООНСША демонтують у піврічний термін свої ракети в Туреччині і не роблять спроб перевороту на Кубі.
Після цих подій між Білим домом і Кремлем працює постійна «гаряча» лінія.
5 серпня 1963 р. було підписано договір про «заборону випробувань атомної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою». До 10 жовтня до цієї угоди приєдналися понад сто держав. Однак гонитва озброєнь реально не припинилась і знайшла своє продовження у В'єтнамській війні.
Вважається, що одним з факторів мирного закінчення кризи було те, що Кеннеді був в захопленні від тогочасного бестселераБарбари Такман «Серпневі гармати» про події початку Першої світової війни.[1] Він заохочував членів свого кабінету прочитати дану книгу та хотів щоб її прочитав «кожен офіцер в армії». Секретар армії розіслав копії книги у кожну американську військову базу у світі.[2][3]3) 3.Радянсько-афганський конфлікт.
 
гострий міжнародний конфлікт виник наприкінці 1970-х років. Це була радянська інтервенція до Афганістану, яка розпочалася 27 грудня 1979 р. введенням до цієї країни 100-тисячного «обмеженого» контингенту радянських військ.
Керівництво СРСР виправдовувало введення радянських військ до Афганістану різними причинами, проте на міжнародній арені Радянський Союз потрапив практично в повну ізоляцію. Уже 3 січня 1980 р. 52 держави — члени ООН вимагали термінового скликання Ради Безпеки з афганського питання, заявивши, що ця збройна інтервенція дестабілізувала становище в регіоні й загрожує міжнародній безпеці та миру. Згодом радянську інтервенцію засудила Генеральна Асамблея ООН.
Агресивні дії СРСР не підтримала навіть більшість соціалістичних країн.
Дедалі негативніше ставлення до афганської війни формувалось і в радянському суспільстві через великі людські втрати та матеріальні збитки. Однак реальні дії щодо припинення агресії в Афганістані СРСР розпочав лише після 1985 p., коли радянське керівництво очолив М. Горбачов. Перемовини між учасниками афганського конфлікту, що велися під егідою ООН, завершилися підписанням 14 квітня 1988 р. Женевських угод делегаціями Афганістану, Пакистану, а також СРСР і США як держав-гарантів. ООН спостерігала за виконанням Женевських угод, відповідно до яких остаточне виведення радянських військ з Афганістану завершилося 15 лютого 1989 р.
білет 14
1) перебіг жовтневих подій в Петрограді
Жовтневий більшовицький переворот 1917 р.Суть більшовицького перевороту: збройне повалення Тимчасового уряду і прихід до влади партії більшовиків, що проголосила встановлення радянської влади, початок ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму.
Перебіг подій
24 - 25 жовтня 1917 р. - більшовицькі загони зайняли стратегічні об'єкти Петрограда.
25 жовтня 1917 р. - влада в столиці перейшла до Військово-революційного комітету.
Блокування військ, вірних Тимчасовому уряду, в Зимовому палаці.
25 жовтня 1917 р. - штурм Зимового палацу за сигналом - пострілом з крейсера "Аврора".
Арешт Тимчасового уряду.
Причини перемоги більшовиків
Наростання соціально-економічних проблем.
Зволікання Тимчасового уряду зі скликанням Установчих зборів.
Падіння авторитету Тимчасового уряду після Корніловського заколоту.
Обіцянка лідерів більшовиків вирішити проблеми суспільного розвитку.
 2) ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗГОРТАННЯ “ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ”
(друга половина 40-х-60-ті pp.)
“Холодна війна” — назва періоду в історії міжнародних відносин у XX ст., що характеризується загостренням ідеологічного й військово-політичного протистояння СРСР і США та їхніх союзників після Другої світової війни, нагнітанням міжнародної напруженості, створенням загрози виникнення нової світової війни, проведенням політики з “позиції сили”. Тривала до розпаду СРСР у грудні 1991 р.
Складники політики “холодної* війни”
1. Мілітаризація економіки.
2. Нарощування всіх видів звичайних озброєнь та зброї масового знищення — ядерної, хімічної, бактеріологічної, збільшення чисельності армій.
3. Стратегія взаємного ядерного залякування.
4. Глобальне воєнне протистояння.
5. Змагання в галузі оборонної науки.
6. Розширення військових баз.
7. Створення військово-політичних блоків (НАТО, СЕНТО, СЕАТО, АНЗЮС, Варшавського Договору).
8. Економічна війна, відмова від співробітництва.
9. Технічна блокада.
10. Пропагандистська війна.
11. Шпигунство, підривна розвідувальна діяльність.
12. Ідеологічна війна та ідеологічні диверсії.
13. Психологічна війна.
14. Локальні конфлікти.
15. Інтереси в “третьому світі”, боротьба за вплив на них.
16. Стратегія взаємного залякування.
17. Гонка в галузі космічних досліджень.
Початок “холодної війни” пов’язують із виступом колишнього прем’єр-міністра Великої Британії В. Черчилля 5 березня 1946 р. в американському місті Фултоні (штат Міссурі). Він закликав демократичні країни об’єднатися проти СРСР, створити “залізну завісу”, що покликана “врятувати Європу і весь світ від радянської експансії”.
Причини “холодної війни”
1. Суперечності після Другої світової війни між країнами-переможцями, насамперед США і СРСР, перетворення їх на “наддержави”, взаємовідносини між якими були визначальним фактором у міжнародній обстановці другої половини XX ст.
2. Належність протидіючих держав до антагоністичних систем суспільного устрою — капіталістичної та соціалістичної, що зумовило надзвичайну гостроту і непримиренність цієї боротьби, психологічну нетерпимість.
3. Глибока ідеологічна прірва, ідеологічні розбіжності, ідеологічне протиборство, взаємні звинувачення.
4. Прагнення СРСР на практиці здійснити ідею “світової революції”.
5. Намагання СРСР активно просувати ідею соціалізму в Центральній та Південно-Східній Європі, встановити радянську модель тоталітарного суспільства, радянський експансіонізм.
6. Суперечності з питань повоєнного устрою світу, небажання США погодитись на радянський диктат.
7. Боротьба за сфери впливу між СРСР і США.
8. Прагнення переваги над суперником у військовій, технічній, політичній, ідеологічній та інших галузях суспільного життя.
9. Відсутність у керівництва СРСР та США доброї волі на практиці втілювати в життя мирне співіснування двох систем. Невідповідність ідеї мирного співіснування їх економічним і політичним інтересам.
Прояви “холодної війни”
1. Фінансові, трудові та матеріальні ресурси СРСР зосереджувалися на посиленні військово-промислового комплексу за рахунок розвитку сільського господарства і виробництва предметів народного споживання. Все це спричинило перетворення СРСР по закінченні війни на потужну військово-промислову державу, яка прагнула встановити свій вплив у світі.
2. Проводиться шалена гонка озброєнь, створюються нові види озброєнь, збільшується кількість військових баз, відбувається воєнне протистояння. Гонка озброєнь поглинула величезні матеріальні ресурси й відволікала інтелектуальний потенціал розвинених країн світу на створення засобів масового знищення людей (атомна, воднева бомби).
3. Радянські війська після визволення країн Східної Європи почали грубо втручатися в їхні внутрішні справи, запроваджувати тоталітарні режими “радянського зразка”, проти чого виступали США.
4. Виникають конфліктні ситуації в деяких країнах, що свідчило про зростання напруженості міжнародної обстановки:
• Кінець 1945 — початок 1946 pp. Конфліктна ситуація навколо Ірану. В 1941 р. для запобігання використанню території Ірану фашистською Німеччиною в Іран були введені війська Великої Британії та СРСР. По закінченні війни британські війська були виведені з Ірану, а радянські залишилися. СРСР створив на півночі Ірану Курдську та Азербайджанську автономії.
Іранське питання розглядалося на Московській нараді міністрів закордонних справ (грудень 1945 р.) і в ООН. СРСР був змушений вивести свої війська.
• СРСР вимагав режиму опіки над колишньою італійською колонією в Північній Африці Тріполітанією (Лівією) з метою забезпечення бази для розміщення свого флоту в Середземному морі.
5. На Заході була сформульована доктрина “стримування комунізму”. Доктрина — провідний теоретичний або політичний принцип у діяльності держави, партії.
12 березня 1947 р. — “Доктрина Трумена” про “стримування комунізму” і надання допомоги Туреччині та Греції в розмірі 400 млн доларів.
Причини надання цим країнам допомоги:
В Туреччині був низький рівень життя населення, назрівала небезпека соціального вибуху.
СРСР прагнув розмістити радянські війська в зоні приток Босфор і Дарданелли.
У Греції комуністи рвалися до влади, йшла громадянська війна, яку підтримувало радянське керівництво з баз Болгарії та Югославії.
Економічна допомога сприяла виходу з кризи обох країн.
6. У 1947 р. з уряду Франції були виведені комуністи, а в 1948 р. — з уряду Італії.
7. 5 червня 1947 р. — “план Маршалла” — план оздоровлення Європи, обнародуваний державним секретарем Дж. Маршаллом у Гарвардському університеті;
“План Маршалла” передбачав використання економічних методів (надання економічної допомоги країнам Європи) для досягнення політичних цілей. Він сприяв консолідації країн Західної Європи під лідерством США, посилив економічний, політичний і військовий вплив США, які стали гарантом незалежності та недоторканості Західної Європи.
8. 1947 р. Створено Комінформбюро для координації дій комуністів Європи, що викликало занепокоєння США та Великої Британії.
9. Навесні 1948 р. завершився процес формування системи міждержавних договорів про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між СРСР і країнами Східної Європи, що свідчило про повний контроль СРСР над країнами Східної Європи.
10. Запровадження тоталітарно-комуністичних порядків у східній радянській зоні окупації Німеччини зірвало процес створення єдиної демократичної Німецької держави. У вересні 1949 р. в окупаційних зонах США, Великої Британії і Франції виникла Федеративна Республіка Німеччина (ФРН), а в жовтні 1949 р. радянська зона окупації перетворилася на Німецьку Демократичну Республіку (НДР).
11. Січень 1949 р. Утворилася Рада Економічної Взаємодопомоги — економічний і політичний блок комуністичних держав.
12. Втручання СРСР у внутрішні справи країн відбувалося і в Східній Азії.
Під час війни з Японією радянські війська захопили Маньчжурію, перетворивши її на важливу базу збройної боротьби китайських комуністів за владу. Завдяки збройній допомозі з боку СРСР компартія Китаю дістала перемогу в громадянській війні 1945-1949 pp. і була проголошена Китайська Народна Республіка.
Урядові війська Китаю за допомогою США утримали частину китайської території — о. Тайвань. Тут було збережено владу китайського уряду на чолі з Чан Кайші.
Так відбувся політичний розкол Китаю.
Після закінчення Другої світової війни Корею було поділено на дві зони окупації — радянську (у північній Кореї) й американську (на півдні Кореї). Передбачалося проведення у 1948 р. загальнодемократичних виборів на всій території Кореї й утворення єдиної корейської держави. Проте цього не сталося, бо у травні 1948 р. вибори відбулисялише на півдні Кореї, а на півночі було встановлено тоталітарно-комуністичний режим.
На Корейському півострові виникло дві держави:
• на півдні — Республіка Корея,
• на півночі — Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР).
25 червня 1950 р. збройні сили КНДР здійснили напад на південну Корею. Рада Безпеки ООН засудила агресію КНДР. Трумен віддав наказ авіації та флоту США вступити у війну й американські війська отримали статус “миротворчих сил ООН”. КНДР допомагав Китай (1 млн китайських добровольців при підтримці танків і авіації). Війна в Кореї тривала з 1950 р. по 1953 р.
27 липня 1953 р. було підписано перемир’я, яке зафіксувало існування двох держав по 38-й паралелі — КНДР і Республіки Корея. Вогнище війни вдалося погасити, але корейське питання залишилося невирішеним. Країна на сьогодні розділена на дві частини — комуністичну КНДР і демократичну Південну Корею.
Поразка Японії у Другій світовій війні створила сприятливі умови для національного визволення окупованих японськими військами країн південно-східної Азії. Кровопролитною була війна в Індокитаї.
1945 р. у північному В’єтнамі владу захопили комуністи, а уряд Франції хотів відновити колоніальний статус В’єтнаму. Французько-в’єтнамська війна тривала упродовж 1946-1954 pp.
Відповідно до рішення Женевської наради (1954 р.) щодо Індокитаю військові дії припинилися, розмежування у В’єтнамі відбулося по 17-й паралелі, і Франція зобов’язалася вивести свої війська з Індокитаю.
Стався політичний розкол В’єтнаму:
• на півночі — комуністична ДРВ;
• на півдні — Республіка В’єтнам, яка йшла капіталістичним шляхом розвитку.
У середині 1976 р. відбулося об’єднання цієї країни.
Висновки
1. “Холодна війна” стала наслідком стратегії великих держав — СРСР і США, яка виявилася у двох курсах, у двох різних баченнях світового суспільного розвитку.
2. Таке протистояння поділило світ на два ворожі табори й зробило людство заложником загрози нової світової війни.
3. Протидіючі держави належали до антагоністичних систем суспільного устрою — капіталістичного і соціалістичного, що зумовило надзвичайну гостроту і непримиренність цієї боротьби.
4. Захід сприймав СРСР як небезпечну державу, яка прагне воєнним шляхом ліквідувати демократію та свободу і встановити комуністичний лад у всьому світі.
5. Більшість країн світу опинилася в сферах впливу однієї з цих двох “наддержав” і була залучена до боротьби між ними.
6. Відбувся розкол Німеччини, Європи, Китаю, Кореї, В’єтнаму і всього світу.
7. До середини 50-х pp. розкол світу на два протилежних табори був остаточно оформлений різними військово-політичними союзами.
8. Зі створенням військово-політичних блоків протистояння між СРСР і США та їхніми союзниками набуло великої гостроти.
9. Відбувалося гостре протистояння, взаємні звинувачення і психологічна нетерпимість.
Середина 50-початок 60-х pp.
Політика “холодної війни” дещо пом’якшилася. Є намагання врегулювати міжнародні проблеми мирним шляхом. Спостерігається тенденція переходу обох блоків до співробітництва.
1. Відбулося мирне врегулювання війни в Індокитаї.
У 1954 р. в Женеві було підписано угоди про припинення війни.
2. 1955 р. Представники СРСР, США, Великої Британії, Франції підписали мирний договір з Австрією, за яким Австрія проголошувалася незалежною і нейтральною, з її території виводилися окупаційні війська.
3. Квітень 1955 р. Бандунгська (Індонезія) конференція 29 країн Азії та Африки. Вона схвалила принципи мирного співіснування і співробітництва держав з різним суспільним ладом:
• висловила рішучість народів Азії і Африки покінчити з колоніалізмом, підтримувати національно-визвольні рухи;
• засудила агресивні блоки;
• країни — учасниці конференції оголосили про свою позаблоковість;
• вимагала заборони ядерної зброї;
• висловилася за незалежну від “наддержав” політику;
• заборонила використання своїх територій для іноземних військових баз.
4. 1959 р. Відбувся перший візит глави радянського уряду до США.
5. Починається процес роззброєння:
• 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про роззброєння.
• 1963 р. Підписано Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, під водою, у космосі.
• 1967 р. Було укладено Договір про заборону розміщення ядерної зброї в космічному просторі.
6.1961 р. Виник Рух неприєднання до військово-політичних блоків. Рух неприєднання сприяв:
• розвитку мирного співіснування;
• ліквідації економічної нерівності в світі;
• згуртуванню країн Азії і Африки, що не приєдналися до жодних з воєнних блоків та вели боротьбу за міф і роззброєння;
• боротьбі народів проти колоніалізму, за незалежність.
60-ті pp.
Відновлення конфронтації.
Загострення міжнародної напруженості
1. У СРСР появилася ракетна зброя, що загрожувало безпеці США.
2. 1961 р. Відносини між СРСР і США загострилися у зв’язку з проблемою Західного Берліна і будівництва Берлінського муру.
3. СРСР підписав цілу низку угод про співробітництво з молодими державами Азії та Африки, що визволилися від колоніальної залежності. Ці дії були розцінені на Заході як втручання СРСР. Ведеться боротьба за вплив на країни “третього світу”.
4. 1962 р. Карибська криза, яка була врегульована лідерами СРСР і СЩА. Згідно з домовленостями СРСР вивіз із території Куби свої ракети і бомбардувальники Хл-28, а США зняли блокаду Куби і дали гарантії невтручання у внутрішні справи Куби.
5. 1964-1973 pp. Американо-в’єтнамська війна. ДРВ активно підтримувала та організовувала партизанський рух на території Південного В’єтнаму. США втрутилися у, перебіг подій на півострові, прагнучи стримати поширення комунізму у світі.
На Півдні В’єтнаму діяв півмільйонний американський експедиційний корпус, оснащений новітньою бойовою технікою. Північ В’єтнаму піддавалась інтенсивним бомбардуванням з повітря і моря з боку США. На територію В’єтнаму США скинули 7 млн 850 тис. т бомб, витратили на ведення війни 352 млрд доларів.
У Південно-Східній Азії виникло небезпечне вогнище напруженості, яке тривало до початку 70-х pp., до укладення Угоди про припинення війни й відновлення миру у В’єтнамі, яка була підписана в Парижі 27 січня 1973 р. представниками ДРВ, Республіки Південний В’єтнам, США та Тимчасового революційного уряду, який контролював значну частину території країни.
6. Інтервенція СРСР і його союзників у Чехо-Словаччину у 1968 р. ускладнила міжнародну ситуацію в Європі, показала всьому світовові кризу комуністичної системи.
7. Африканський континент після деколонізації охопила безліч прикордонних війн і конфліктів, в які втручалися і великі держави.
Висновки
1. Народи світу перетворилися на заложників політики “холодної війни”.
2. Існувала загроза нової світової війни.
3) Об’єднання НімеччиниБоротьба Пруссії й Австрії за переважання в НімеччиніПісля закінчення революції 1848—1849 pp. Німеччина залишалася феодально роздробленою державою. Пруссія прагнула зайняти панівні позиції.
Пруссія намагалася об’єднати Німеччину під своєю зверхністю. Шлях до об’єднання Німеччини під владою Пруссії пролягав через перемогу Пруссії над Австрією і цей шлях ґрунтувався на агресивній політиці у її стосунках з сусідами, в першу чергу з Австрією, Данією, Францією. Значну роль в об’єднанні Німеччини відіграв Отто фон Бісмарк.
У 1850 р. було розроблено й оприлюднено конституцію Пруссії, яка знищила демократичні свободи, завойовані під час революції 1848 р. За новою конституцією:
• вся повнота влади належала королю і міністрам;
• організовувалося дві палати;
• на виборах установлювалися високий віковий (30 років) і майновий цензи;
• у Пруссії володарював мілітаристський, поліцейсько-бюрократичний режим;
• панівне становище в політичній, економічній та військовій сферах посідали поміщики (юнкерство).
Спочатку Отто фон Бісмарк використав Австрію у боротьбі проти Данії у 1864 р. Залучення до цієї війни Австрії дало змогу Пруссії посварити її з іншими членами Німецького союзу, у якому вона головувала. Таким чином він домігся ізоляції Австрії, а потім реалізував план усунення її від німецьких справ, розв’язавши австро-прусську війну 1866 р.
Спочатку Отто фон Бісмарк уклав союз з Італією, яка прагнула відвоювати в Австрії Венеційську область. Заручився він підтримкою і багатьох німецьких князівств, а також нейтралітетом Франції та нейтралізацією Росії.
У війні Австрії та Пруссії 1866 р. Австрія програла в боротьбі за панування над німецькими землями і в справі про об’єднання.
Воєнний розгром Австрії привів до того, що справа об’єднання Німеччини остаточно перейшла до рук прусських поміщиків, які домоглися створення Північнонімецького союзу під зверхністю Пруссії (1866 p.).
Бісмарку вдалося реалізувати план об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії й досягти поставленої мети завдяки тому, що він. використовуючи різні методи, керувався в своїй політиці перш за все інтересами держави.
Мілітаризм — реакційна політика гонитви озброєнь, нарощування військової могутності держави для підготовки і ведення загарбницьких воєн.
Отто фон Бісмарк і його політика об’єднання земель
Отто фон Бісмарк (1815—1898) — видатний державний діяч, талановитий дипломат і стратег, творець наймогутнішої на той час військово-промислової держави — народився в невеликому дворянському маєтку Шенгаузен, недалеко від Берліна. У 17-річному віці закінчив гімназію, вступив до Геттінгенського, а згодом до Берлінського університету, де вивчав юридичні науки.
Після закінчення університету поїхав у село управляти двома маєтками, які залишив йому батько. У своїх господарствах використовував нову техніку, нові засоби агрохімії.
З 1851 р. Бісмарк на державній службі. Він став представником Пруссії в союзному парламенті. Переконаний монархіст. Заявляв, що вважає шкідливим існування парламенту і що для управління державою парламент не годиться.
У 1862 р. був призначений першим міністром Пруссії.
Провів військову реформу, зокрема:
• значні кошти було спрямовано на реорганізацію армії та її роззброєння;
• армію було оснащено новими видами зброї;
• відбулося збільшення армії вдвічі.
Хитрий, із сильною волею та неабияким розумом, обережний, але й готовий до ризику, Бісмарк усвідомлено використовував війну як знаряддя політики. Він запровадив основний принцип прусської політики — „сила переважає право”, заявляючи: „З багнетом можна зробити геть усе...”
Бісмарк досяг великої влади, одержав титул графа і князя. Вирішував міжнародні проблеми і війною, і за допомогою дипломатії. Він відіграв велику роль у політичному житті Німеччини, заявляючи: “Великі питання доби розв’язуються залізом і кров’ю”.
Об’єднання Німеччини
У феодально роздробленій Німеччині в різних регіонах, землях, князівствах і герцогствах діяли свої закони, митниця, були свої армії і система державної влади. Зберігалися феодальні пережитки.
Утім відбувався процес швидкого економічного розвитку німецьких держав. У Рейнській області, у Саксонії, Сілезії виникла сильна, технічно добре обладнана велика заводська промисловість. Промислове виробництво і протяжність залізниць за 10 років зросли вдвічі. На 1860 р. Німеччина посіла третє місце у світовому промисловому виробництві після Великої Британії та Франції. Швидко зростав і промисловий пролетаріат. Стрімкий розвиток капіталізму сприяв розумінню необхідності вирішити питання про об’єднання Німеччини.
Політична роздробленість і феодальні пережитки перешкоджали подальшому розвиткові в країні нових, капіталістичних відносин. Питання про об’єднання країни вимагало невідкладного розв’язання.
Два можливих способи об’єднання Німеччини
1. “Знизу” — способом революційної боротьби скинути феодальні династії та проголосити німецьку демократичну республіку.
2. “Зверху” — способом воєн і реформ, які здійснювала Пруссія.
Зміцнюючи позиції прусських поміщиків (юнкерів), які виступили в союзі з німецькою буржуазією, для збереження напівфеодальних династій утворити Німецьку імперію з гегемонією у ній Пруссії.
У 1866 р. 22 німецькі держави (4 королівства, 11 герцогств, 7 князівств) і три вільні міста підписали договір про створення Північнонімецького союзу. Установчі збори, обрані на засадах загального виборчого права, затвердили конституцію, яка набула чинності з 1 липня 1867 р.
На чолі Союзу був президент, на посаду якого завжди призначали прусського короля, що зосереджував у своїх руках виконавчу владу.
Це стало одним з етапів на шляху до об’єднання Німеччини.
Південні католицькі землі відмовилися від союзу з протестантською Пруссією, Бісмарк вирішив розпочати патріотичну війну проти якоїсь іншої держави.
Процесу об’єднання Німеччини заважала Франція, яка:
• вимагала, щоб південні німецькі держави залишалися поза межами об’єднаної Німеччини;
• сподівалася загарбати німецькі землі на лівому березі Рейну.
Щоб нейтралізувати великі держави, Бісмарк вирішив спровокувати Францію на розв’язання війни, яка почалася 1870 р. На початку вересня 140-тисячна німецька армія під командуванням Мольтке оточила і змусила капітулювати 90 тис. французів поблизу м. Седан.
21 січня 1871 р. уряд Франції підписав перемир’я з німцями, попередньо здавши Париж окупантам. Поразка Франції була очевидною і 10 травня 1871 р. сторони, які воювали, підписали мирний договір, за яким Франція віддала Німеччині багаті на залізну руду та кам’яне вугілля Ельзас і Лотарингію і погодилася сплатити контрибуцію 5 млрд франків.
Під час війни відбулося остаточне об’єднання німецьких земель.
18 січня 1871 р. У Версалі було проголошено про створення Німецької імперії на чолі з імператором, яким став прусський король Вільгельм І (правив з 1871 р. по 1888 p.).
Першим канцлером став Бісмарк.
До складу Німецької імперії увійшли:
• учасники Північнонімецького союзу;
• південнонімецькі держави;
• Ельзас і частина Лотарингії, захоплені у Франції.
Було введено єдину грошову систему.
Створено Імперський банк (Рейхсбанк).
Об’єднання Німеччини відбулося “зверху” під зверхністю Пруссії завдяки дипломатичним інтригам і війнам, “залізом і кров’ю” в інтересах поміщиків — юнкерів та буржуазії. Прусські поміщики — юнкери зберегли свої володіння і політичну владу в країні.
Наслідки об’єднання Німеччини1. На 1871 р. завершилося об’єднання Німеччини й утворилася єдина національна держава, яка почала утримувати ключові позиції європейських міжнародних відносинах, відігравати вагому роль на Європейському континенті.
2. Було утворено імперію, до якої увійшли всі землі й князівства Німеччини за винятком Австрії.
3. Центром створення єдиної німецької держави стала Пруссія.
4. Утворення Німецької держави сприяло розвиткові ринкових відносин:
• було завершено процес формування єдиного національного ринку;
• доведено до кінця промислову революцію;
• було проведено реформи, які ліквідували низку феодальних пережитків, але не торкнулися основних інтересів поміщиків;
• було скасовано всякі обмежувальні регламентації для промисловості й торгівлі.
Негативні наслідки об’єднання Німеччини
• Укріплення в центрі Європи сильної мілітаристської держави для всіх сусідніх народів стало потенційною небезпекою, яка в будь-який момент могла вилитися в німецьку агресію.
• Нова німецька держава, яка з’явилася у центрі Європи, в наступному столітті відіграє найтрагічнішу роль у долях людства.
• Об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії призвело до насаджування ідеології мілітаризму та агресії, яка згодом підштовхнула Німеччину до розв’язання двох світових воєн.
• Німеччина розпочала боротьбу за переділ світу, стала основним вогнищем війни у Європі.
Перетворення Австрійської імперії на дуалістичну монархію Причини створення Австро-Угорщини
1. Економічна, воєнна та політична відсталість Габсбурзької імперії.
2. Поразка в австро-прусській війні змусила Франца Йосипа І піти на суттєві поступки Угорщині.
Утворення Австро-Угорщини стало результатом переговорів австрійського уряду з лідерами угорських політичних партій у 1867 р. Було створено Дуалістичну монархію двох держав - Цислейтанії, що об’єднувала Австрію, Чехію, Моравію, Сілезію, Трієст, Далмацію, Буковину, Галичину, Крайну, і Транслейтанії, що складалася з Угорщини, Трансільванії, Хорватії, Славонії.
Австро-Угорщина проіснувала до 1918 р. Згодом це було підтверджено конституцією, де визнавалися деякі політичні свободи.
Імператор Австрії був і королем Угорщини.
Король — імператор Австро-Угорщини Франц Йосип був непередбачуваним і непослідовним у проведенні радикальних політичних і економічних реформ. Важливу роль відігравала армія, зростала її чисельність, збільшувалися видатки на її утримання.
У другій половині XIX ст. Австро-Угорщина була середньорозвиненою аграрно-індустріальною країною. Промисловість і сільське господарство працювали на потреби власного ринку.
Наслідки утворення Австро-Угорщини:
• створення Австро-Угорщини перекреслювало плани чеської та хорватської громадськості на створення власних автономій;
• усі слов’янські народи, що опинилися під владою Угорщини, зазнавали мадяризації (Славонія, Хорватія).
3) Об’єднання Німеччини.
Розвиток НДР. З утворенням на території радянської окупаційної зони 7 жовтня 1949 р. НДР у цій країні утвердився тоталітарний режим, повністю орієнтований на СРСР.
В НДР були проведені соціалістичні реформи.
Москва, природно, підтримувала в Німеччині політичні сили лівої і ліворадикальної орієнтації. Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН) фактично узурпувала всю владу в країні й розпочала будівництво соціалізму за радянським зразком.
Невдоволення частини населення соціалістичними перетвореннями, економічним відставанням від ФРН та інших капіталістичних країн, розколом Німеччини з упередженням придушувалося органами державної влади. Форми протесту проти правлячого режиму набирали різноманітного вираження, але найбільш частою стала втеча східнонімецьких громадян у ФРН. У відповідь на це був закритий кордон.
Символом тоталітаризму в НДР стала Берлінська стіна (міцна бетонна споруда завдовжки 115 км, оснащена 210 вишками, 245 вогневими позиціями, мала 25 контрольно-пропускних пунктів), побудована вздовж Західного Берліна, і закриття кордону з ФРН в 1961 році.
У 1968 р. була прийнята нова Конституція НДР, в якій офіційно виголошувалась «керівна роль» СЄПН в державі.
НДР у 80-ті роки була економічно найрозвинутішою країною серед соціалістичних країн Європи.
«Перебудова» розпочата в СРСР, викликала засудження у керівництва НДР. Генеральний секретар ЦК СЄПН Еріх Хонеккер заявив, що брати СРСР за приклад НДР не буде.
Наприкінці 80-х на початку 90-х рр. у житті німецького народу відбулися докорінні зміни. В 1989 р. в НДР почалася ліквідація тоталітарного режиму. Наближалася 40-ва річниця утворення НДР. У дні святкування ювілею 7-9 жовтня тисячі людей вийшли на антисоціалістичні демонстрації. Влада поступово втрачала контроль над перебігом подій. Під тиском народних мас у ніч проти 10 листопада 1989 р. було зламано Берлінську стіну і відкрито кордон між Східним і Західним Берліном. Постало питання про об’єднання двох німецьких держав. У березні 1990 р. в НДР на виборах перемогли християнські демократи, які погодилися на об’єднання Німеччини на умовах ФРН.
У Берліні 31 серпня 1990 р. було підписано договір про об’єднання ФРН і НДР, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН.
СРСР спершу виступив за перетворення об’єднаної Німеччини в нейтральну країну. Коли ця вимога була відхилена США, Великою Британією і Францією, керівництво СРСР пішло на поступку і погодилося, що Німеччина залишиться членом НАТО.
3 жовтня 1990 р. було проголошено акт возз’єднання Німеччини. НДР припинила своє існування. Передбачались терміни виводу (до кінця 1994 р.) радянських військ зі Східної Німеччини. Канцлером нової держави став Гельмут Коль. На території НДР були підняті прапори ФРН. Відтворення єдиної Німеччини відбулося мирним демократичним шляхом. Об’єднання Німеччини стало найважливішою подією в її повоєнній історії.
4. Здобутки і проблеми.
Об’єднання Німеччини стало найважливішою подією в її повоєнній історії, але й поставило перед країною низку проблем.
По-перше, це була проблема інтеграції державної планової економіки колишньої НДР у ринкову економіку ФРН. За нових умов багато підприємств виявилися неконкурентоспроможними і збанкрутіли. Значно зросло безробіття. Це, своєю чергою, посилило соціальну напруженість.
По-друге, постала проблема збільшення соціальних витрат і капіталовкладень в економіку східних земель. З цією метою довелося збільшити податки, а це викликало невдоволення населення західної частини Німеччини.
По-третє, загострилася проблема іноземних робітників, яких у країні налічувалося понад 5 млн. Корінне населення почало розглядати їх як конкурентів на робочі місця. У деяких містах виникали сутички.
Сьогодні об’єднана Німеччина стала найбільш населеною країною Західної Європи (понад 80 млн. чоловік) з найпотужнішим економічним потенціалом.
На парламентських виборах у вересні 1998 р. перемогу одержала СДПН на чолі з Герхардом Шредером, що блокувалася з партією «зелених». У вересні 2002 р. на парламентських виборах Шредер був знов обраний канцлером ФРН.
Великою проблемою для Німеччини є масова імміграція з країн колишнього СРСР, Югославії, Близького і Середнього Сходу. Їхній прийом і влаштування передбачають значні витрати держави. Імміграція породжує соціальну напруженість у німецьких містах, викликає невдоволення окремих прошарків населення. Це, своєю чергою, призводить до появи неонацистських, расових та інших агресивних угруповань.
Німеччина сьогодні – це міцна, правова демократична країна, яка забезпечує своїм громадянам гідний рівень життя і соціальний захист.
У листопаді 2005 р. на позачергових парламентських виборах праві отримали реванш і прийшли до влади. Канцлером Німеччини була обрана Ангела Меркель – лідер Християнсько-демократичного союзу.
Білет 15
1) Громадянська війна в Росії (1917—1921) — громадянська війна на території Росії. Цю війну вивчають у  вузькому тлумаченні — в межах Російської республіки і в ширшому — на території колишньої Російської імперії. Громадянська війна розпочалась із падіння Тимчасового Уряду, та захоплення більшовиками Петрограду. У війні брали участь різні за чисельністю і складом збройні формування. Найважливіші з них — Червона Армія (створена більшовиками - червоні), Добровольча армія (створена офіцерами царської армії - білі), армія УНР (створена для захисту УНР), Революційна повстанська армія (армія батьки Махна, створена для захисту інтересів селянства України - зелені) та інші.
Основні положення радянської історичної науки щодо громадянської війни зводились до того, що республіка Рад боролася з "білими" найманцями поміщиків і капіталістів і, незважаючи на допомогу імперіалістичних держав і безпосередню воєнну інтервенцію Антанти, вийшла переможцем. Тобто громадянська війна зображувалася як війна між білими і червоними за участю іноземних інтервентів. Інші моменти цієї війни зовсім не висвітлювалися. Згідно з концепцією радянської історичної науки вона розпочалася влітку 1918 р. з початком воєнної інтервенції і закінчилася наприкінці 1920 р., коли було розгромлено Врангеля. З подібною концепцією не можна погодитися.
Однак історія громадянської війни — багатопланова, її складовими є: війна білих і червоних; війна білих і червоних проти "зелених"; боротьба більшовиків проти своїх політичних суперників — кадетів, есерів, меншовиків та ін.; боротьба проти православної церкви; імперська війна проти національних рухів.
Причини громадянської війни
Починаючи з листопада 1917р., на території всієї Росії формуються опозиційні сили, які ведуть жорстоку боротьбу проти більшовиків. Це офіцерські та козачі загони на Дону, у Сибіру, національні формування в Україні, на Кавказі тощо.
У грудні 1917 - січні 1918 р. більшовицький уряд розв'язує громадянську війну проти опозиційних сил походом на Дон проти Каледіна та наступом на УНР. Колишні верховні головнокомандуючі російською армією Л. Корнілов та Н. Алексеев організували в Новочеркаську Добровольчу армію з незадоволеного російського офіцерства. На північному заході генерал Юденіч створив антибільшовицькі військові формування, на сході адмірал О. Колчак формує свою армію, у Заволжі генерал О. Дутов готується до наступу. На півночі антибільшовицький рух очолив лідер Союзу відродження Росії М. Чайковський. Таким чином, у суспільстві відбувається розкол на «своїх» та «чужих», розгортається гостра і надзвичайно жорстока боротьба, знецінюється людське життя, розвалюється економіка. Це велика трагедія народу, що має назву громадянська війна. Причини громадянської війни:
- безкомпромісне   політичне   протиборство   політичних   партій,
груп, соціальних верств, намагання знищити противника;
- прагнення колишньої керуючої верхівки повернути багатства і владу;
- економічні помилки більшовиків (запровадження політики «воєнного комунізму»;
- політичні помилки більшовиків, які в січні 1918 р. розігнали Установчі збори та в березні 1918 р. уклали сепаративний мир з Німеччиною;
- ігнорування більшовиками козацьких традицій і звичаїв та насильницьке переселення бідноти з центру Росії на козацькі землі сприяло незадоволенню російського козацтва і підштовхнуло до збройної боротьби;
- розв'язання проблем у суспільстві не шляхом пошуку компромісів, а шляхом фізичного знищення класового ворога. Це стало можливим під впливом російських традицій «пугачовщини» й «разінщини» та через відсутність демократичних традицій;
- відмова від сплати позичок царського і Тимчасового уряду, можливість виходу Росії з Першої світової війни, страх перед світовою революцією, призвело до іноземного втручання.
Періодизація
В історичній науці є різні думки щодо дати початку громадянської війни, але усі сходяться на тому, що основні етапи охоплюють період 1918-1920 рр.
Перший період: літо 1918 р. - жовтень 1918 р. — початок громадянської війни. Розгортання військової інтервенції Антанти.
Другий період: листопад 1918 р. - квітень 1919 р. — посилення інтервенції Антанти.
Третій період: 1919 р. — вирішальні перемоги над силами внутрішніх супротивників радянської влади та іноземних інтервентів.
Четвертий період: 1920 р. — радянсько-польська війна і розгром білогвардійських військ Врангеля.
Із приходом до влади більшовицьке керівництво розігнало демократично обрані Установчі збори (січень 1918 р.), націоналізувало землю і промисловість, ліквідувало товарно-грошові відносини, створило однопартійну політичну систему. Усе це викликало невдоволення землевласників і підприємців, демократичної інтелігенції, селян-середняків, політичних суперників більшовиків.
У 1918 р. існували такі основні центри антибільшовицького руху: "Спілка відродження Росії", кадети, меншовики і есери, "Союз захисту Батьківщини і свободи" під керівництвом есера Бориса Савінкова. Антибільшовицький рух розгортався на Дону і Кубані, півдні Росії та Північному Кавказі, де формується Добровольча армія. 1918 р. розпочалася іноземна інтервенція: німецькі війська окупували Україну, Крим і частину Північного Кавказу, Румунія захопила Бессарабію, у Мурманську висадився англійський десант, до якого приєдналися французькі й американські війська. Владивосток зайняли японські частини.
Влітку 1918 р. великого розмаху набув антибільшовицький рух на чолі з есерами. Громадянська війна в цей час велася не між червоними і білими, а між соціалістами, партією більшовиків і партією есерів. Вона поклала початок регулярній фронтовій війні в загальноросійському масштабі. У липні есери здійснили Спробу повалити радянський уряд у Москві. Більшовицький уряд розгорнув активні дії для захисту своєї влади. Червону армію було реорганізовано на військово-політичних засадах, запроваджено загальну військову повинність, створено верховне керівництво — Революційну військову Раду республіки. На початку вересня Червона армія перейшла в наступ на Сході й потіснила своїх противників за Урал. Завершився перший етап війни.
Новий етап війни розпочався в листопаді 1918 р. і тривав до кінця 1919р. — року піднесення білого руху в громадянській війні та його спроб повалення більшовицького режиму шляхом воєнних операцій.
Драматичні події 1919 р. пов'язані з червоним терором. Більшовики стверджували, що це була відповідь на білий терор, але насправді це був терор проти всіх потенційних ворогів радянської влади, а не лише проти білих. Лише восени 1918 р. більшовики розстріляли близько 15 тис. аристократів, офіцерів, буржуа, меншовиків, есерів, кадетів.
Максимального розмаху білий рух набув наприкінці 1918 — у 1919 роках. У Сибіру владу захопив адмірал Олександр Колчак, на Кубані й Північному Кавказі — Антон Денікін, у Прибалтиці — Микола Юденич готувався до наступу на Петроград.
Англійці, захопивши Баку, висадилися в Батумі й Новоросійську, французи — в Одесі і Севастополі.
Характерно, що білий рух знайшов підтримку різних верств населення. Так, червоний терор на Дону і Кубані сколихнув усе козацтво. До армії Денікіна влітку 1919 р. приєдналось ЗО тис. козаків. І якщо Денікін влітку 1919 р. досить легко зайняв Царицин, Воронеж, Харків, значну частину України, то причини цього успіху полягали в більшовицькому терорі на Дону і Кубані, в Україні, повстанні козаків і селян.
Становище більшовиків влітку 1919 р. було критичним. Проте в наступні місяця вони здобули ряд значних перемог над білими. Причини цього полягали не лише у чисельній перевазі більшовиків, а й у помилках білих.
Насамперед білий рух не став національним, залишаючись замкнутим, майже виключно офіцерським. Керівництво білого руху не підходило диференційовано до соціалістичних партій — всі вони були для них ворогами Росії. На звільнених від більшовиків територіях вони не дбали про відновлення економіки, а встановлювали режим жорсткого терору, намагаючись відібрати якомога більше продовольства, тому до цього негативно ставилося населення.
Наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. радянська влада була відновлена на півдні Росії, частково в Україні, на Північному Кавказі.
В окупаційних частинах союзників під впливом агітації більшовиків поширилися революційні настрої. Інтервенти були вимушені вивести свої війська, чому сприяв громадський рух в Європі та США під гаслом "Руки геть від Радянської Росії!".
На завершальному етапі (1920—1922) громадянська війна була найбільш кровопролитною. 1920 р. зріс опір селян політиці продрозкладки. На Там-бовщині, в Україні, в Сибіру і на Нижній Волзі, у багатьох губерніях Центральної Росії палала селянська війна.
Найтрагічнішою сторінкою боротьби на внутрішньому фронті у цей період стали події на Дону і Кубані, де після виступу білих військ більшовики встановили режим жорстокого контролю і виявлення всіх контрре-
волюційних елементів. У Криму тривала боротьба білих і червоних, Врангель сформував Російську армію і розпочав наступ на Донбас. У листопаді 1920 р. його армія зазнала поразки від частин Червоної армії. Ці події більшовики проголосили закінченням громадянської війни.
2) Напад Японії на Перл-Харбор i початок війни на Тихому океані
Розвиток воєнних дій в Європі мав безпосередній вплив на становище в Тихоокеанському басейні. В японських правлячих колах велася дискусія щодо стратегії війни. Плану нападу на СРСР протиставлялася зваблива перспектива загарбання колоніальних володінь США, Англії, Франції та Голландії у басейні Тихого океану. Капітуляція Франції та Голландії, а згодом і поразка німецьких військ під Москвою вирішили суперечку на користь південного варіанту. За вимогою Японії французький уряд Петена 21 липня 1941 р. підписав з нею договір про спільну оборону Індокитаю. Після його окупації японські війська, маючи кількісну перевагу в цьому регіоні над англо-американськими силами, готувались до завоювання островів Індонезії. США та Англія погрожували Японії припинити з нею торгівлю, намагаючись за допомогою економічного тиску і дипломатичних переговорів змусити її відмовитися від своїх планів. З метою виграти час і підготувати напад на американські військово-морські бази, кабінет Тодзіо направив у США спеціальну місію для переговорів про врегулювання спірних питань японо-американських відносин. У Вашингтоні велися переговори, а в Токіо 5 листопада на імператорській нараді було прийнято остаточне рішення про початок війни. 7 грудня 1941 p., коли гарнізон і екіпажі військових кораблів були на сніданку, з японських авіаносців злетіли літаки і разом з підводними човнами здійснили несподіваний напад на американську військово-морську базу Перл-Харбор на Гаванських островах. Командування бази отримало повідомлення про наближення японської авіації, але не зреагувало належним чином. Внаслідок масованої атаки було потоплено 4 американських лінкори, а 4 пошкоджено, знищено 188 літаків, з ладу вибуло 18 військових кораблів та 128 літаків. 8 грудня США оголосили війну Японії. Майже водночас з нападом на Перл-Харбор японські війська завдали сильного удару по англійській далекосхідній ескадрі в районі Сінгапура, потопивши кілька англійських військових кораблів. 11 грудня війну Сполученим Штатам Америки оголосили Німеччина та Італія. Разом з Японією вони 18 січня 1942 р. підписали угоду про розмежування зон військових операцій. В японську зону ввійшли території і води від Уральського хребта до західного узбережжя американського континенту. Італії і Німеччині відводились території від Уралу на захід до східного узбережжя Америки та Американський континент. Таким чином, арена військових дій значно розширилася, три чверті населення планети було втягнуто у криваву бійню. Тепер у війні брали участь всі великі держави світу. До літа 1942 р. японські війська завоювали Малайзію, англійську військово-морську базу Сінгапур, Бірму, острови Індонезії та Філіппіни, Гонконг, вторглися у Південно-Західний Китай, окупували острови Гуам, Уейк, Нову Британію, Соломонові острови та частину островів Нової Гвінеї. За неповних 6 місяців Японія заволоділа величезною територією загальною площею в 3 млн. 860 тис. кв. км з населенням 150 млн. чол. Втрати Японії становили 15 тис. чол. Загроза японського вторгнення нависла над Індією та Австралією. Але спроба висадити десант на узбережжя Австралії не вдалася. Піддавши масованому бомбардуванню і обстрілу японські війська, американська авіація змусила їх відступити. До літа 1942 р. окреслився перелом у ході військових дій на Тихому океані. У травні-червні в морських битвах у Кораловому морі біля американського острова Мідуей японці втратили 8 кораблів і 259 літаків. 8 серпня 1942 р. англо-американські сили розпочали наступ на Соломонові острови і Нову Гвінею. Наприкінці 1942 – на початку 1943 pp. успішні операції союзників на тихоокеанському узбережжі призвели до поразки японського флоту, остаточно позбавивши Японію військової ініціативи.
3) 80-ті роки в США – це роки президентства Р. Рейгана. Два строки – з 1980 по 1988 р.– Рейган та його адміністрація перебувають при владі. Рейган увійшов в icтopiю з власною програмою соціально-економічного розвитку країни – «рейганомікою».
У «рейганоміці»та концепції «сильної Америки» відбито прагнення великого капіталу США обмежити державне регулювання економіки і «оздоровити» її за рахунок гри вільних ринкових сил, тобто ліквідації державних перепон для діяльності монополістичного капіталу та посилення воєнно-політичного тиску США на світовій арені.
Мабуть, буде зайвим спинятися на оцінках, даних цій npoгpaмi в момент и запровадження та в перші роки реалізації підтвердилося те, про що попереджали відомі американські економісти. Проголошена республіканцями «економічна революція» провалилася. Її почали називати «контрреволюцією консерваторів».
Основний зміст економічної програми своєї адміністрації президент Рейган виклав у виступі на об’єднаному зaciданні обох палат конгресу США 18 лютого 1981 р. Програма називалася «Новий початок Америки. Програма оздоровлення економіки». Вже сама назва концентровано виявляла рішучий намір нового уряду здійснити дійову терапію національного господарства, яке протягом 70-х років перебувало у найтяжчому стані від часів катастрофічної кризи 1929 – 1931 рр. В економіці наростали застійні явища, що проявлялися у сталому уповільненні темпів економічного зростання, підвищення продуктивності праці, збереженні високого рівня безробіття, двозначних цифрах інфляції, розбалансованості платежів тощо.
Двома провідними напрямами програм були цілеспрямована зміна в орієнтації державної економічної політики та обмеження роль держави в економіці на користь приватного сектора. В цілому «рейганоміка» передбачала відхід від кейнсіанської тактики «швидкого реагування» на зміни господарської ситуації та пропонувала зосередити державну економічну політику на тривалому стимулюванні «більш ефективного функціонування приватного ринку».
У лютневому виступі президента перед конгресом було визначено чотири головні напрями програми:
1) обмеження загальних витрат державного бюджету (особливо за рахунок скорочення витрат на соціальні потреби i державних субсидій у деяких галузях промисловості, торгівлі, сфери послуг та досліджень);
2) зменшення податків i збільшення норми амортизацій, спрямоване на зростання капіталовкладень та нововведень у приватному секторі;
3) обмеження державного регулювання тоді, коли воно збільшує «необхідні витрати виробництва приватного сектора (напр.: ліквідація численних заходів по охороні здоров'я та навколишнього середовища);
4) обмежувальна кредитка політика, націлена на уповільнення темпів інфляції та оздоровлення долара.
Для виправдання «рейганоміки» було обрано з теоретичного арсеналу буржуазної політекономії ті засоби, які рекомендували інші, відмінні від кейнсіанських форми державної економічної політики i які доводили здатність капіталістичного ринку автоматично, без втручання держави забезпечити «могутній економічний розвиток».
Одним з цих засобів була так звана концепція «економіки пропонування», тобто теорія економіки, орієнтованої на пропонування. Зміст «економіки пропонування» можна висловити досить стисло – це критика наявної державної політики, орієнтованої насамперед на попит, тобто політики, спрямованої на стимулювання економічного зростання завдяки підтриманню ефективного попиту. Це критика «надмірної» ролі державних витрат i державного регулювання процесу господарювання.
Основними «конструктивними» тезами «економіки пропонування», пов'язаними у двофакторній моделі ринку «попит – пропозиція» саме з пропозицію, є скорочення оподаткування, щоб заохотити зростання виробництва, згортання державних витрат, зменшуючи цим заборгованість i знімаючи загрозу галопуючої інфляції.
Поряд з «теорію пропонування» у «рейганоміці» спостерігається ще одна течія буржуазної економічної думки. Насамперед, тут слід відзначити монетаризм. Передусім монетаризм відкидає його фіскальні заходи як неефективні або такі, що мають інфляційний характер.
Практичне застосування в США монетаристських ідей безпосередньо призвело до скорочення соціальних витрат держави поряд зі збільшенням воєнних витрат.
білет 16
1) Воє́нний комуні́зм — назва внутрішньої політики більшовиків в 1918–1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та недіяльності звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством.
Рішення про припинення військового комунізму та перехід до НЕПу було прийнято 21 березня 1921 року на X з'їзді РКП (б
Знаряддям виконання цієї політики стали: військові загони (продзагони), комісари, комітети незаможних селян, які примусово вилучали в селян всі «надлишки» сільськогосподарської продукції. Компенсація не передбачалась.
Наслідки політики «воєнного комунізму»

2) ) Наслідки і значення Сталінградської битви.
Сталінградська битва поклала початок докорінному перелому в ході всієї Другої світової війни;
червона армія захопила стратегічну ініціативу і не втрачала її до повного розгрому нацистської Німеччини;
розгром супротивника під Сталінградом створив сприятливі умови для розгортання наступу всіх фронтів на південно-західному напрямку, сприяв успішним діям військ Червоної армії під Ленінградом, на Кавказі, та інших ділянках радянсько-німецького фронту.
розгром румунських та італійських армій поклав початок внутрішньополітичній кризі в цих країнах;
перемога під Сталінградом активізувала рух Опору у Франції, Греції, Норвегії, Югославії, Бельгії та інших країнах Європи;
Туреччина і Японія відмовилися починати воєнні дії проти СРСР;
виріс міжнародний авторитет СРСР, зміцнилася антигітлерівська коаліція.
Після поразки під Сталінградом і зимового наступу Червоної армії гітлерівське командування, плануючи літню кампанію 1943 р., вирішило провести великий наступ на радянсько-німецькому фронті з метою повернення собі стратегічної ініціативи. Для наступу противник обрав так званий Курський виступ, що утворився в ході зимово-весняного наступу радянських військ. Операція дістала кодову назву «Цитадель». Під час підготування операції радянське командування, проаналізувавши всі дані розвідки, визначило, що наступ гітлерівців розпочнеться вранці 5 липня. Війська було приведено у повну бойову готовність. Німцям не вдалося використати фактор раптовості. На ділянці Воронезького фронту німецькі війська підійшли до невеликого села Прохорівна, де відбулася найбільша танкова битва Другої світової війни: одночасно у зустрічному бою з обох сторін брало участь до 1200 танків, самохідних і штурмових гармат. 5 серпня 1943 р. були звільнені Орел і Бєлгород, яким уперше салютувала Москва, а 23 серпня було звільнено місто Харків. Курська битва знаменувала собою завершення докорінного перелому в ході Другої світової війни. Гітлерівське командування зазнало фіаско у своїй спробі повернути втрачену стратегічну ініціативу. Німецько-фашистські війська змушені були перейти до оборони.У серпні 1943 р. контрнаступ радянських військ переріс у загальний наступ – наступали 8 фронтів на лінії фронту 2000 км. Ворог змушений був відходити за могутній водний рубіж – Дніпро. Тут німецьке командування створило «Східний вал», якого було наказано утримувати до останньої людини. Внаслідок героїчного форсування Дніпра радянські війська визволили Запоріжжя (14 жовтня), Дніпропетровськ (25 жовтня), а 6 листопада 1943 р. – Київ. Червона армія вирушила до західних кордонів країни.
3) В'єтна́мська війна́ (в'єт. Chiến tranh Việt Nam, англ. Vietnam War) (1959–1975) — війна між комуністичним Північним В'єтнамом (підтримуваним СРСР та КНР) і Південним В'єтнамом (підтримуваним США, Австралією, Новою Зеландією,Південною Кореєю тощо)[7].
Війна почалася як неоголошена терористична та диверсійна «партизанська» війна з боку комуністичного режимуПівнічного В'єтнаму у Південному В'єтнамі засланими з Півночі диверсійними загонами.[8] Надалі до неї офіційно на державному рівні приєдналися Північний В'єтнам, США та інші країни. Таким чином, з боку Північного Вєтнаму, Китаю та СРСР — це була агресивна загарбницька війна за поширення «комунізму», за ліквідацію демократичного ладу загального добробуту та суспільства прав людини та поширення диктатури на теренах всього В'єтнаму та взагаліІндокитаю та Південно-Східної Азії; з боку Південного В'єтнаму — це була оборонна війна за збереження незалежностіта правової держави. З розвитком подій В'єтнамська війна поширилася на сусідні країни — як громадянська війна вЛаосі і Камбоджі, що йшли паралельно та всіляко роздмухалися Китаєм та СРСР в рамках доктрини «тріумфального поступу світового комунізму».
Цю війну також звуть Другою індокитайською війною, маючи на увазі Першу індокитайську війну (1946–1954) при участіФранції.
Історичні причини конфлікту (1858–1940)[ред. • ред. код]
З 1858 Французька імперія розпочала поступове завоювання Південно-Східної Азії. До 1888 не зважаючи на запеклий збройний опір місцевих правителів території сучасних Камбоджі й В'єтнамубули приєднані до колоніальної імперії Франції як єдина колонія — Французький Індокитай (Лаосбув включений до її складу пізніше).
Після закінчення Першої світової війни в країні почався ріст національної самосвідомості, почали розвиватися підпільні рухи, що виступали за незалежність В'єтнаму, відбулося кілька збройнихповстань.
наслідки (Республіка В'єтнам) — точні втрати Армії Республіки В'єтнам невідомі, тому що ряд документів де вони фіксувалися були втрачені після поразки країни у війні. Крім того, в період найбільших втрат південнов'єтнамської армії весною 1975 року донесення про втрати, часто, взагалі не складалися. Більшість дослідників оцінюють втрати південнов'єтнамської армії від 171,331 до 220,357 загиблих під час війни,[118][119] в той же час американський дослідник Р. Руммель вважає що загинуло від 219000 до 313000 південнов'єтнамських військових.[120] Відомо, що 16000 із них померли під час перебування в полоні.[121] Крім цього, до числа військових втрат не входять 17000 південнов'єтнамських ополченців, які загинули в боях з комуністичними силами. Втрати мирного населення Республіки В'єтнам теж достеменно невідомі, вони оцінюються в діапазоні 195000 — 430000 загиблих.[118][122] При цьому в пікові роки війни 1/3 втрат серед мирного населення були результатом дій підрозділів В'єтконгу.[123] Близько 50000 мирних жителів загинуло в результаті через дії південнов'єтнамської влади та її силових підрозділів, із них 36000 були страчені по різним причинам.[124][125] Таким чином людські втрати Республіки В'єтнам, виключаючи тих хто воював в рядах В'єтконгу, коливаються в діапазоні від 366000 до 743000 загиблих.
Білет 17
1) . НЕП в СРСР (1921-1929 рр.)
НЕП – (нова економічна політика) – система заходів, запроваджених більшовиками з метою відродження економіки. За переконанням В.І.Леніна неп слугувала перехідним етапом до соціалізму через державний капіталізм.
Причини Зміст Наслідки
1. Економічний хаос, викликаний комуніс-
тичними експеримент-
тами 1918-1920 рр.
(падіння рівня промис – лового розвитку, руйнація грошової системи, деградація сільського господарс., введення продрозверстки та ін.)
2. Зростання невдоволення населення політикою Радянської влади (повстання Антонова на Тамбовщині, рух Махна на Україні, кронштадтське повстання та ін..). 1. Заміна продрозверстки фіксованим податком, розмір якого не перевищував половини розміру продрозверстки.
2. Дозвіл оренди з застосуванням найманої праці в с/г.
3. Введення різних форм кооперації, в т.ч. сільськогосподарської.
4. Збереження в руках держави великої і середньої промисловості. Допущення приватного капіталу в промисловості: держкапіталістичні підприємства (концесії, оренда дрібних державних підприємств), приватні (дрібні) підприємства. Введення в промисловості продажу надпланової продукції за ринковими цінами.
5. Створення госпрозрахункових трестів, непідконтрольних Вищій Раді Народного Господарства.
6. Створення ринку робочої сили замість трудової повинності.
7. Привернення іноземного капіталу (створення концесій та спільних підприємств).
8. Введення в обіг цінних паперів.
9. Дозвіл приватної торгівлі, крім торгівлі з іншими країнами.
10. Грошова реформа – введення конвертованої одиниці (червінця). Перехід до грошової зарплати, скасування безкоштовних послуг. 1.Значне зростання промислового виробництва.
2. Обсяг с/г виробництва в 1925 р. досяг довоєнного рівня.
3. Знята соціальна напруга.
4. Зацікавленість робітників у праці, в підвищенні кваліфікації.
5. Забезпечення зайнятості населення, часткове зменшення безробіття, зміни в психології людей.
6. Однак непослідовність в проведенні непу привела до кризи, пов’язаної з небажанням селян здавати хліб по знижених цінах.
Неупереджений аналіз ситуації спонукав В. Леніна до неочікуваного для багатьох рядових комуністів, вихованих на працях К. Маркса і того ж таки В. Леніна, висновку: або радянська влада відмовиться від «кавалерійської атаки на капітал», або народ змете її. Ще в березні 1920 р. В. Ленін рішуче заперечував Л. Троцькому, який пропонував замінити продрозкладку продподатком та відновити товарообіг. Та вже на X з'їзді (1921 р.) партії В. Ленін змінив свою позицію і закликав перейти до «нової економічної політики» (НЕПу) і навіть погрожував відставкою, якщо партія не підтримає його. Марево світової революції, на яку покладалося стільки надій, розтануло за горизонтом економічної стабілізації на Заході, і тепер більшовики повинні були самостійно вирішити питання, що робити далі. К. Маркс жодної поради щодо цього не залишив. Відтак В. Ленін дійшов до думки, що потрібно змінити тактику й соціалізм в Росії слід будувати за допомогою ...державного капіталізму. НЕП саме і був пристосованою більшовиками до умов комуністичної Росії особливою формою державного капіталізму. В. Ленін заявляв, що НЕП - «це всерйоз і надовго», але він ніколи не казав, що це назавжди.
Прийнята X з'їздом РКП(б) резолюція «Про заміну продрозкладки продподатком» передбачала набагато ширшу програму, ніж можна було зробити висновок з назви резолюції - вона заклала основи індустріального стрибка.
Слухаючи виступ В. Леніна, делегати X з'їзду без перебільшення пережили шок - вождь закликав їх до того, у боротьбі з чим вони проливали кров на фронтах громадянської війни, наближаючи епоху «світової комуни». Ще кілька місяців тому за слова, виголошувані тепер В. Леніним, ВЧК на чолі з Ф. Дзержинським відправляла на смерть тисячі «ворогів революції».
Питанням першочергової ваги було кооперування селянства. Розв'язання цієї задачі включало селян у соціалістичне будівництво, з одного боку, і нейтралізовувало їх як потенційно ворожу більшовикам силу, з другого. Створення прошарку, за словами В. Леніна, «цивілізованих кооператорів», налагодження нормальних економічних зв'язків між містом і селом залишало комуністам надію дочекатися світової пролетарської революції, яка «запізнювалася». Якщо вона все ж таки не відбудеться - самостійно, усупереч ученню К. Маркса, будувати соціалізм у Росії, оточеній «імперіалізмом».
Підоймою для відродження не лише села, а й економіки в цілому, стала заміна продовольчої розкладки чітко визначеним податком, дозвіл оренди землі й найму робочої сили. Тепер селянин, сплативши державі наперед відомі йому обсяги податку, вільно продавав решту своєї продукції на ринку й отримував прибуток. Відтак за 1922-1924 pp. сільське господарство досягло рівня найуспішнішого з довоєнних 1913 p., а споживання м'яса в сім'ях зросло вдвічі.
Запроваджуючи НЕП, держава зберегла за собою «командні висоти» у важкій промисловості та інших найважливіших галузях, зате дозволила приватну торгівлю й дрібне приватне виробництво із застосуванням найманої робочої сили. Та й державна промисловість тепер змушена була не просто виконувати план, а працювати на ринок, оскільки була переведена на самофінансування - що продано, те й можна розподіляти серед працівників. Не всім це виявилося під силу, тому частина дрібних виробництв збанкрутіла й була продана колишнім власникам або передана в оренду чи здана в концесію (за роки НЕПу було надано дозвіл лише на 123 концесії).
Не менш важливу роль відіграла грошова реформа, розпочата в 1922 р. Державний банк РСФРР натомість радзнаків запровадив нову грошову одиницю - червінець, який на 25 % забезпечувався золотом, а на решту 75 % - іноземною валютою, популярними серед населення товарами, цінними паперами. Хоч спочатку паралельно існували старі й нові гроші, але саме червінець відразу набув значної популярності. У 1924 р. за 1 червінець давали майже 2 долари США і майже 9 англійських фунтів стерлінгів; до 1925 р. червінець вільно обмінювався на іноземну валюту, а відтак мав попит на зарубіжних біржах. Поступово радзнаки були витіснені з обігу й їх видрук припинився. Держава почала випуск облігацій, відкрила ощадні каси, до яких населення на вигідних умовах клало свої заощадження.
Нові гроші значно активізували як державну, так і кооперативну та приватну торгівлю, відновилися ярмарки й товарні біржі.
Природно, що як і будь-яка інша економічна модель, НЕП не був застрахований від кризових проявів. Перша криза, яку Л. Троцький назвав «ножицями цін», спіткала НЕП у 1923 р., коли ціни на промислову продукцію виявилися невмотивовано завищеними, а ціни на продукцію сільського господарства -низькими. Через це селяни, сплативши податок, відмовлялися за безцінь продавати продукти на ринку. Це негайно позначилося на містах, оскільки погіршилося їх постачання продовольством. Тимчасовий вихід було знайдено в підвищенні державою цін на продукцію селян.
У 1925-1928 рр. у країні відбулися дві «кризи хлібозаготівель» - селяни відмовлялися здавати «лишки» за невигідними для них державними цінами. За відмову закон передбачав до 5 років ув'язнення тим, хто не підкорявся, а тому, хто доносив на свого односельця, який «ховав хліб від пролетаріату», перепадало 25 % вилученого збіжжя.
Оскільки ні В. Ленін, ні його наступник Й. Сталін ніколи не розглядали НЕП як шлях побудови соціалізму, а лише як тимчасовий відступ для перегрупування сил, то в 1929 р. цій політиці було покладено край.
2) Країни Африки та Близького Сходу
. Здобуття незалежності народами континенту.
До Другої світової війни в Африці існували лише чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії. Країни центральної та південної частини Африканського континенту особливо гостро відчули наслідки панування колонізаторів. Тропічна Африка була найвідсталішим в економічному аспекті регіоном світу. Промислової продукції на одну особу вироблялось у 10-20 разів менше, аніж в економічно розвинених країнах. Більша частина населення була зосереджена в традиційному секторі виробництва — сільському господарстві, де панували родоплемінні та напівфеодальні відносини. Корінне населення переважно було неписьменним. Голод і хвороби прирікали народи на вимирання. Середня тривалість життя становила не більше 30 років. Пік боротьби за незалежність в Африці  припав на 1957-1962 pp., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму. У 1957 р. здобули незалежність Лівія, Марокко, Туніс, Судан, Золотий Берег (з березня 1957 р. — Гана). Перші три країни належать до Північної, більш розвиненої частини континенту, де переважає арабське населення. Судан дуже тісно пов’язаний з Єгиптом.
У 1960-і роки здобули незалежність колишні британські колонії: Нігерія — 1960 p., Танганьїка — 1961 p., Уганда — 1962 p., Кенія — 1963 p., Занзібар — 1964 р. Того ж 1964 р. відбулось об’єднання Танганьїки та Занзібару в нову державу — Об’єднану Республіку Танзанію. У жовтні 1958 р. звільнилася перша з французьких колоній — Гвінея. У 1960 р. отримали суверенітет колишні французькі володіння — Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (нині Буркіна- Фасо), Берег Слонової Кістки (нині Кот-д’Івуар), Конго (зі столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Республіка Мадагаскар).
У 1960 р. бельгійці раптово покинули свою найбільшу колонію Конго (нині Заїр). Місцеве населення не було готове до такого перебігу подій, і в країні розпочалася громадянська війна між різними етнічними групами. Цей період, відомий як «конголезька криза», тривав до 1965 р. Для відновлення порядку ООН довелося надіслати до цієї країни експедиційний корпус.
У 1960 р. незалежною державою стала Сомалі, територія якої раніше належала Великій Британії та Італії. Тут була утворена демократична парламентська республіка на багатопартійній основі, одна з перших в Африці. Однак багагопартійна система створювалась у країні із сильним кланово-етнічним протистоянням. Державний переворот 1969 р. привів до влади Сіада Барре з його мріями про Велике Сомалі та орієнтацією на соціалістичну модель розвитку. У 1977-1978pp. у війні з Ефіопією за Огаден Сомалі зазнала поразки, причому це вплинуло на зміну політичної орієнтації: сомалійська влада відмовилася від ставки на СРСР, оскільки радянське керівництво підтримувало ефіопський режим Менгісту Хайле Маріама, і почала шукати підтримки на Заході. Однак західні держави не квапилися допомогати диктаторському правлінню С. Барре. Воєнні витрати призвели до найгострішої внутрішньої кризи, розпочалися виступи проти режиму Барре. Незважаючи на спроби диктатора провести лібералізацію економічної та політичної системи і навіть уведення нової конституції 1989 p., тоталітарний режим був приречений і був повалений у 1991 р. повстанцями. У 1992 р. в країні розпочалася кровопролитна громадянська війна, яку не спромоглися зупинити навіть війська ООН та армійські підрозділи США. У Сомалі почався небачений за масштабами голод.
До демократичної революції в Португалії 1974 p., коли був скинутий фашистський режим А. Салазара, на півдні Африки було п’ять португальських колоній — Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Острови Зеленого Мису (нині Кабо- Верде), Сан-Томе і Прінсіпі.
Квітнева революція в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності колишніми португальськими колоніями. Однак подальші події в Анголі та Мозамбіку склалися трагічно — їхня територія стала ареною кровопролитних громадянських воєн, у цій боротьбі перетиналися інтереси багатьох країн.
В Анголі ще під час визвольної боротьби діяли три угруповання різного спрямування. Народний рух за незалежність Анголи (МПЛА) дотримувався марксистського курсу та був підтриманий СРСР і Кубою. Фронт національного визволення Анголи (ФНЛА) виступав за збереження місцевих традицій і спирався на підтримку сусідніх африканських країн, насамперед Заїру. Національний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА) був прихильником прозахідного розвитку та мав підтримку США та ПАР.
Після підписання мирної угоди між трьома угрупованнями та португальським урядом у січні 1975 р. було створено умови для мирного демократичного розвитку країни. Однак політичні та ідеологічні чвари взяли гору. Розгорнулися бої за столицю держави м. Луанду, до якої першими вступили війська МПЛА. і і листопада 1975 р. була проголошена Народна Республіка Ангола (НРА). Першим президентом республіки став керівник МПЛА Агостіньйо Нето. Основна частина опозиційних угруповань відступила на південь країни та незабаром розпочала наступ на столицю. За безпосередньої участі СРСР на допомогу режимові А. Нето прийшли регулярні кубинські війська, які блокували повстанців УНІТА та ФНЛА на підступах до Луанди. Почалася тривала громадянська війна між урядом і опозиціонерами, очолюваними Ж. Савімбі. Ангола, як і сусідній Мозамбік, у 1970-1980-і роки була своєрідним полігоном, територією протиборства великих держав, двох світових сил. Марксистів Анголи і Мозамбіку підтримували 50 тис. кубинських вояків і 20 тис. радянських військових спеціалістів, а формування УНІТА — південноафриканські війська.
«Перебудова» в СРСР вплинула на перебіг подій у регіоні та насамперед позначилася різким скороченням допомоги прорадянським режимам МПЛА в Анголі та Фронту визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО). У 1986 р. радянські війська залишили території цих держав.
Перемовини, що розпочалися між МПЛА та УНІТА за посередництва Заїру, завершилися підписанням угоди про перемир’я в Анголі (червень 1989 p.). У 1989-1991 pp. були підписані інші угоди між сторонами, унаслідок яких кубинські війська залишили цю країну. Постало питання про загальні вибори за участю всіх її політичних сил. Вибори до парламенту восени 1992 р. мали завершити воєнний етап історії незалежної Анголи. Однак перемога МПЛА не задовольнила опозиціонерів, через що війна в Анголі тривала. Мирна угода між воюючими сторонами була підписана лише в березні 2002 р. після смерті Ж. Савімбі.
Мозамбік — іще одна португальська колонія, яка має долю, подібну до Анголи. Після здобуття незалежності в 1975 р. владу в країні захопила прорадянська партія ФРЕЛІМО. Мозамбік, де проживає майже 15 млн населення, упродовж 15 років прямував шляхом, звичним для соціалістичної моделі розвитку, — зі здійсненням тотальної націоналізації та насильницької кооперації на селі. Постійне погіршення економічного становища викликало потужний опір прокомуністичному режимові. У країні розпочалася кровопролитна громадянська війна. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років керівництво Мозамбіку відмовилося від багатьох своїх початкових позицій. Керівник правлячої партії та президент країни Жоакім Чиссано, який замінив у 1986 р. Самору Машела, провів низку реформ, пов’язаних із приватизацією економіки та відмовою від насильницької кооперації. У серпні 1989 р. розпочалися перемовини між ФРЕЛІМО та РЕНАМО (Національний опір Мозамбіку). Прибічники ФРЕЛІМО також погодилися на проведення виборів на багатопартійній основі. Незважаючи на поліпшення економічного становища, у країні час від часу спалахували бойові дії.
Наприкінці 1970-х років хвилі національно-визвольного руху на Африканському континенті докотилися до останніх оплотів колоніалізму на півдні — Південної Родезії (нині Зімбабве) та Південно-Західної Африки (за рішенням ООН з 1968 р. — Намібії).
У Південній Родезії — колишній британській колонії — мешкали майже 200 тис. осіб європейського походження та понад 8,8 млн африканців, позбавлених будь-яких прав. Расисти на чолі з Яном Смітом у 1965 р. проголосили незалежність і взяли владу до своїх рук. Однак африканці, які становили більшість, розгорнули боротьбу за справжнє визволення під керівництвом Патріотичного фронту. Британський уряд намагався контролювати ситуацію в країні, однак його зусилля були марними. Лондон був змушений скликати конференцію протидіючих сторін. На основі досягнутого компромісу в лютому 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве, на яких здобув перемогу Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один із його лідерів Роберт Мугабе. У квітні 1980 р. була проголошена незалежність Республіки Зімбабве. У подальшому країна досягла певних економічних успіхів, хоча з роками режим Р. Мугабе все більше нагадував диктатуру.
Драматично складалася доля Намібії. ПАР практично перетворила територію Намібії на свою колонію, анексувавши її в 1949 р. Наприкінці 1950-х років у країні розпочався національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО).
3 1966 р. СВАПО водночас із політичними формами боротьби чинила збройний опір. У 1973 р. ООН визнала цю організацію «єдиним справжнім представником народу Намібії». У 1978 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію щодо Намібії, яка передбачала припинення вогню між ПАР та СВАПО, виведення військ ПАР з країни, проведення виборів до Установчих зборів під контролем ООН, ухвалення конституції, проголошення незалежності Намібії. Однак ПАР за підтримки США затримала виконання цієї резолюції більш як на 10 років. Тільки в березні 1990 р. була проголошена Республіка Намібія, першим президентом якої став Сем Нуйома, лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної парламентської республіки та ринкових відносин в економіці.
3)Дисидентський рух.
З приходом до влади брежнєвського керівництва почала відчуватися жорстокість політичного клімату в країні, нетерпимість влади до проявів вільнодумства. Далеко не всі в ті часи ризикували говорити про те, що сьогодні очевидно для більшості людей в оцінці того періоду історії.
У середовищі наукової і творчої інтелігенції, віруючих і деяких національних меншостей почали виникати цілі групи людей, не згодних з режимом, які відкрито виступали проти попрання громадянських свобод. Цей неформальний громадський рух одержав назву дисидентство.
Дисидент (від лат. dissidens – незгодний) – інакомисляча людина, незгодна з пануючою ідеологією та владою. Дисидентство – неформальний громадський рух, що відстоює захист прав громадян на інші демократичні принципи.
Вчені вирізняють такі етапи дисидентського руху в СРСР:
перший – 1961 – 1968 рр. Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури («підписанти)». Формою поширення дисидентських ідей на той час став «самвидав» - машинописні журнали, збірники, літературно-публіцистичні доробки. У грудні 1965 р. на Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А.Сахаров, Л.Богораз та ін.
Білет 18
1) Утворення СРСР.
На початок 20-х рр.. більшовики встановили свою владу не лише в Росії, а й в Україні, Білорусії, державах Закавказзя. Відтак постало питання про відтворення Росії в кордонах імперії, хоча б і без втрачених Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви та Естонії. Ніхто з більшовицьких лідерів не заперечував проти цього; розбіжності між ними стосувалися не питання, що потрібно відтворити, а як це зробити, щоб зберегти видимість суверенності сусідніх країн.
Проекти об’єднання.
Автономізація Федералізація Конфедералізація
- Хто обстоював:
Й. Сталін
- Сутність: усі радянські країни повинні увійти до складу Росії на правах автономій. - Хто обстоював:
В. Ленін
- Сутність: усі радянські республіки на рівноправних засадах утворюють федеративну державу - Хто обстоював:
компартія Грузії
- Сутність: незалежні радянські держави будують свої відносини на основі договорів.
Гору в дискусіях у черговий раз взяв В.Ленін. Наприкінці 1922 р. (30 грудня) у Москві відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад, на якому було проголошено створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) у складі Білорусії, Закавказької Федерації, Росії, України. Також було обрано керівників СРСР:
головою Центрального Виконавчого Комітету (парламенту) СРСР став Михайло Калінін,
а союзний уряд (РНК) очолив В.Ленін.
Передбачалося, що договір про створення СРСР для кожної союзної республіки набере чинності після ратифікації його республіканським з’їздом рад, але насправді цього ніколи так і не відбулося. У 1924 р. було прийнято Конституцію СРСР. Формально він був федеративною державою, а фактично унітарною.
Ратифікація – (лат. ratus – затверджений) – затвердження вищим представницьким органом влади в державі міжнародного договору, який від цього моменту набуває юридичної сили на території країни.
Унітарна держава – (лат. unitas – єдність, об’єднаний, однорідний, який складає єдине ціле) – держава, територія якої, на відміну від федерації, немає в своєму складі федеративних державних утворень (штати, землі тощо), а поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, департаменти та ін.). Найважливішою ознакою унітарної держави є те, що в ній функціонують єдина для всієї держави система права, організації та побудови органів влади.
. Перемога Й.Сталіна в боротьбі за владу.
В. Леніну керувати Радянським Союзом судилося недовго. Уже з кінця 1921 р. він тяжко захворів, а наприкінці травня 1922 р. в нього трапився перший напад, внаслідок якого стався параліч правої руки і правої ноги, а також розлад мови. В. Леніна було відправлено в селище Горки за декілька кілометрів від Москви й оточено щільним кордоном лікарів, медсестер, прислуги та охорони, ретельно підібраних И. Сталіним. Біля ліжка помираючого, але ще живого вождя, його найближче оточення розпочало запеклу боротьбу за владу.
Головними претендентами вважалися члени політичного бюро ЦК РКП(б) Л. Троцький та Й. Сталін, якого активно підтримували Г. Зінов'єв та Л. Каменєв. Саме завдяки ним И. Сталіна було призначено посередником у спілкуванні В. Леніна з ЦК. У Москві поширювалися чутки, що в Горках живе людина, яку єднає з вождем лише ім'я, і що В. Ленін став усього лише тінню самого себе, що хвороба позначилася на його розумових можливостях і жити йому залишилося зовсім мало. Незадовго до XII з'їзду партії (квітень 1923 р.) В. Ленін продиктував (сам він писати не міг і, до того ж, це було йому заборонено) своєму секретареві нотатки - так званий «Лист XII з'їзду», відомий як «заповіт» В. Леніна. Окрім інших питань, у цих нотатках було схарактеризовано до того ж не надто доброзичливо, практично всіх видатних більшовиків. Лист так і не було зачитано делегатам з'їзду, але сам факт його існування становив для групи Й. Сталіна серйозну небезпеку. Відносини між В. Леніним і Й. Сталіним тим часом різко загострилися, а лист до Л. Троцького, продиктований В. Леніним своїй дружині Надії Крупській, став приводом до конфлікту між ним і И. Сталіним.
21 січня 1924 р. помер В. Ленін. Його смерть стала сигналом для нової фази боротьби всередині комуністичної верхівки. Зручним для Й. Сталіна та його прихильників приводом до атаки на Л. Троцького - наркома з військових і морських справ, голови Реввійськради СРСР - стали його книга «Про Леніна» та стаття «Уроки Жовтня», в яких серед героїв Жовтня 1917 р. і друзів В. Леніна для Й. Сталіна та його висуванців місця не знайшлося. Проте, як засвідчили подальші події, Л. Троцький переоцінив власні сили і, навпаки, - недооцінив «трійцю» у складі Й. Сталіна, Г. Зінов'єва, Л. Каменева. За їхньою вказівкою партійна преса розпочала кампанію з дискредитації Л. Троцького, а з Реввійськради було звільнено відданих йому людей. На пленумі ЦК у січні 1925 р. Л. Троцького спочатку примусили «покаятися», а потім все ж таки зняли з посади.
Майже відразу на перший план висунулися протиріччя вже між самими спільниками в боротьбі проти Л. Троцького. У 1925 р. на XIV з'їзді партії, перейменованої у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків) (ВКП(б), «нова опозиція» на чолі з Г. Зінов'євим та Л. Каменевим виступила проти Й. Сталіна з питання про темпи і засоби проведення в СРСР індустріалізації та колективізації сільського господарства.
Під час теоретичної дискусії, що розпочалася напередодні XIV з'їзду РКП(б) (грудень 1925 р.), в партійному керівництві утворилося два табори, між якими лавірував Й. Сталін.
«Ліві комуністи» (Л. Троцький, Л. Каменєв, Г. Зінов'єв та ін.) виступали за «надіндустріалізацію» за рахунок села.
Йосиф Сталін (Джугашвілі) (1879-1953) народився в м. Горі (Грузія). Після закінчення Горійського духовного училища певний час навчався в Тифліській (тепер столиця Грузії м. Тбілісі) православній духовній семінарії. Член Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) з часу її утворення в 1898 р. Більшовик з 1903 р. За революційну діяльність багаторазово заарештовувався й висилався до Сибіру. Член ЦК РСДРП з 1912 р. У жовтні 1917 р. брав участь у більшовицькому повстанні. У першому складі більшовицького уряду був народним комісаром у справах національностей. У роки громадянської війни в Росії перебував на військово-політичних посадах у Червоній армії, проте за невдачі був відкликаний Л. Троць-ким і призначений членом Реввійськради РСФРР. З 1922 р. - генеральний секретар ЦК партії.
Зокрема, Л. Троцький вважав цілком реальним штучним заниженням цін на сільськогосподарську продукцію («ножиці цін») щороку збільшувати випуск промислової продукції на 20 %.
Прихильники «правого ухилу» (М. Бухарін, О. Риков, М. Томський) виступали за продовження НЕПу й за «вростання черепашачими темпами СРСР в соціалізм». Опоненти Й. Сталіна вважали, що сама постановка питання про можливість побудови «справжнього» соціалізму в одній країні (СРСР) була хибною. Опозиціонери, а також партійна організація м. Ленінграда (після смерті В. Леніна таку назву було присвоєно Петрограду; тепер - м. Санкт-Петербург) здійснили спробу усунути Й. Сталіна з посади генерального секретаря ЦК ВКП(б), але зазнали поразки. У цілому до 1925 р. ні Й. Сталін, «ліві комуністи», ні будь-хто інший не мали уявлення про те, як у СРСР здійснити індустріальний прорив. Ці дискусії були не стільки сутичкою економічних поглядів, скільки боротьбою за владу між Й. Сталіним та групою Л. Троцького - Л. Каменева - Г. Зінов'єва.
Опозиційність коштувала Г. Зінов'єву посади в політбюро партії, але це не припинило критики з боку «троцькістсько-зінов'євської» групи внутрішньої та зовнішньої політики країни, зокрема авторитарних порядків у партії. У 1927 р. з партії були виключені понад 70 опозиціонерів, зокрема Л. Троцький, Г. Зінов'єв, Л. Каменєв, Г. П'ятаков та ін. Більшість із них швидко схаменулася й «покаялася», але Л. Троцький продовжував боротьбу. На початку 1928 р. його було вислано під конвоєм до Казахстану, а наступного року - за межі СРСР.
Ця перемога сприймалася одними як продовження курсу В. Леніна, а іншими - як заперечення зробленого ним, відхід від теорії та практики ленінізму. Дискусії довкола цієї проблеми не вщухли й дотепер.
2) Радя́нсько-фі́нська, або Зимо́ва, війна́ (фін. Talvisota, рос. Советско-финская война) — збройний конфлікт між СРСРі Фінляндією у період від 30 листопада 1939 року до 13 березня 1940 року.
Згідно з виявленими фактами та висновками переважної більшості професійного історичного співтовариства — неспровокована агресивна загарбницька наступальна війна СРСР проти Фінляндії з метою окупації та подальшої анексіїцієї невеликої скандинавської країни у рамках зовнішньополітичної доктрини Сталіна та у низці окупацій та анексій країн Балтії за таємним радянсько-німецьким Пактом Молотова — Ріббентропа під час Другої світової війни.
У радянській пропаганді, офіціозній радянській «історіографії» називалася «збройним конфліктом на кордоні з Фінляндією» або «оборонною війною СРСР проти агресії буржуазної Фінляндії». В більш пізній радянській та частині сучасної російської історіографії ця війна розглядається як окремий двосторонній локальний конфлікт, що не є частиною Другої світової війни; так само як наприклад і бої на річці Халхин-Гол у Монголії.
Війна завершилася підписанням Московського мирного договору, що зафіксував відторгнення від Фінляндії значної частини її території.
Передумови[ред. • ред. код]
Колишня шведська провінція Фінляндія була захоплена у Швеції і включена до складу Російській імперії внаслідок загарбницької Російсько-шведської війни (1808—1809). Щоб запобігти прошведським настроям у фінському суспільстві, Росія охоче надала Фінляндії статус автономії та навіть певною мірою сприяла національному зростаннюфінського народу, доки це віддаляло фінів від Швеції.
Коли ж 1917 року у Петрограді стався Жовтневий переворот та влада потрапила до рук більшовиків, Фінляндія проголосила державну незалежність та організувавши (не без допомоги з боку Німеччини) власні збройні сили, спромоглася звільнити свою територію від військових частин Червоної гвардії, що знаходились на її території, як на землях Російської імперії. Згодом у Фінляндії було прийнято Конституцію, обрано Президента. У 30-тих роках Фінляндія разом зі Швецією, Норвегією та Данієюпроголосили курс на нейтралітет та позаблоковість.
Тим часом, у Радянському Союзі багато впливових політиків не бажали сприймати Фінляндію як суверенну державу. Йосип Сталін неодноразово наголошував, що незалежність Фінляндії «було надано» та що Радянський Союз «терпить» незалежну фінську державу «поки що». 1934 року між Фінляндією та СРСР було укладено угоду про мирне співіснування терміном на десять років і значна частина фінів розглядали її як вагому гарантію миру. Втім, Сталін дивився на речі інакше.
Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, за яким Фінляндія була віднесена до радянської «сфери впливу», стосунки між СРСР та Фінляндією загострились. Ще більш напруженими вони стали коли СРСР разом із Німеччиною 1939 року знищили Польську державу та на вимогу СРСР були підписані угоди «про взаємодопомогу» з країнами Прибалтики і СРСР розмістив свої військові контингенти на їх території.
У вересні-жовтні 1939 радянські війська почали зосереджуватися на радянсько-фінському кордоні. Генеральний штаб Червоної армії розпочав планування війни з Фінляндією. За цими планами Червона армія одним потужним ударом мала розгромити фінські війська та зайняти всю територію країни за кілька днів. За словамиголовного маршала артилерії Воронова, на нараді у наркома оборони СРСР йому було доручено вести розрахунки потрібних обсягів набоїв та обладнання виходячи з того, що війна буде продовжуватись дванадцять діб.
Закінчення війни, наслідки[ред. • ред. код]

Втрачені фінські землі після завершення війни
Ця війна, що увійшла в історію під назвою «зимової», по суті, була нерівною, хоча Червона Армія воювала неефективно і зазнала набагато більших втрат, ніж Фінляндія.
12 березня був підписаний радянсько-фінський мирний договір, за умовами якого Фінляндія здала Радянському Союзу в оренду на 30 років півострів Ганко.
До складу СРСР увійшли весь Карельський перешийок із м. Виборгом, Виборзька затока з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера. Фінляндія поступилася СРСР півостровом Рибальським на півночі, частиною Карелії з Виборгом, північним Приладожжям.
Оборона Фінляндії здійснювалася дисциплінованими, грамотно керованими солдатами, що звикли до місцевих кліматичних і погодних умов, і застосовували тактику, цим умовам відповідну. Радянський же наступ був спланований без урахування характеру місцевості, погодних умов і відповідних проблем постачання. Зрештою вдалим він видався лише тому, що Радянський уряд не звертав уваги на втрати такого масштабу. На підставі радянських невдач Гітлер і його генерали припустили, що у Радянського Союзу неефективне керівництво, тактика й озброєння, і він не виявиться гідним супротивником для німецької військової машини. Цю думку поділяли і багато хто з іноземних спостерігачів, включаючи і міністерство оборони США.
Бойові дії тривали 105 днів, за цей час Червона армія втратила за різними оцінками від 422 до 722 тисяч убитими, пораненими, обмороженими й полоненими, в фінському полоні опинились до 3 000 осіб, у тому числі понад 300 командирів, 17 тис. чоловік зникли безвісти. Втрати СРСР становили до 40% бойового складу задіяних частин і суттєво переважали втрати фінської сторони (понад 70 000 чоловік, у тому числі 50 000 поранених і тих, хто пропав без вісти, та 23 000 убитих і померлих від ран, до радянського полону потрапили 900 фінських вояків (з них 10 офіцерів), було засвідчено чисельні негаразди в бойовій, організаційній і технічній підготовці РСЧА.[11][12]За участь в Радянсько-фінській війні звання Героя Радянського Союзу було присвоєне 412 військовослужбовцям, серед них були такі відомі воєначальники як С. К. Тимошенко, К. П. Мерецков, Г. І. Кулик, М. П. Кирпонос, Д. Д. Лелюшенко. Понад 50 тисяч радянських солдатів та офіцерів були нагороджені орденами і медалями.
3) Нацистський "новий порядок" у Європі
Ще задовго до початку війни Гітлер не приховував своїх планів встановлення "нового порядку", який передбачав територіальний переділ світу, поневолення незалежних держав, винищення цілих народів, встановлення світового панування.
Крім народів Австрії, Чехословаччини й Албанії, які стали жертвами агресії ще до початку війни, на літо 1941 р. фашисти окупували Польщу, Данію, Норвегію, Бельгію, Голландію, Люксембург, значну частину Франції, Грецію та Югославію. Німеччина одержала під свій контроль величезний геополітичний простір. Азіатський союзник Гітлера - мілітаристська Японія - окупувала деякі райони Китаю та Індокитаю.
"Новий порядок", що спирався на багнети, підтримували і профашистські елементи окупованих країн - колабораціоністи.
До складу Рейху були включені Австрія, Судетська область Чехословаччини, Сілезія і західні області Польщі, бельгійські округи Ейпен і Мальмеді, Люксембург, французькі провінції Ельзас і Лотарингія. Від Югославії до Рейху відійшли Словенія, Штірія. Ще до війни була створена маріонеткова Словацька держава під егідою фашистської Німеччини, а Чехія і Моравія перетворені на фашистський протекторат.
Значні території дістали і союзники Гітлера: Італія - Албанію, частину Франції, Греції, Югославії; Болгарія контролювала Добруджу, Фракію; до Угорщини відійшли землі від Словаччини, Чехії, Румунії та Югославії.
Як правило, в окупованих країнах формувалися маріонеткові уряди з колабораціоністських елементів. Проте не скрізь вдавалося створити такі уряди. Так, у Бельгії та Голландії агентура німецьких фашистів була досить слабкою для утворення таких урядів. Після капітуляції Данії її уряд слухняно виконував волю окупантів. З деякими "союзними" державами (Болгарія, Угорщина, Румунія) були встановлені фактично васальні відносини. Вони за безцінь збували в Німеччину свою аграрну продукцію і сировину в обмін на дорогі вироби промисловості.
У подальшому держави фашистського блоку мали намір змінити тогочасний розподіл колоніальних володінь: Німеччина прагнула повернути собі англійські, бельгійські та французькі колонії, які втратила після поразки у Першій світовій війні, Італія - заволодіти Середземномор'ям і Близьким Сходом, а Японія - встановити контроль над усією Південно-Східною Азією та Китаєм.
Найбільш антилюдяний фашистський "порядок" встановлювався в країнах Східної та Південно-Східної Європи, оскільки слов'янським народам передбачалася участь рабів німецької нації. Відповідно до імперської політики більшість робіт, що є простими, другорядними, примітивними, мала виконуватися не німцями, а виключно особами, які були так званими допоміжними народами (наприклад слов'яни). Керуючись цим принципом, нацисти вивозили до Німеччини на рабську працю тисячі людей. На травень 1940 р. у Німеччині перебувало 1,2 млн іноземних робітників, у 1941 р. - 3,1 млн, у 1943 р. - 4,6 млн.
З літа 1942 р. нацисти в усіх окупованих країнах перейшли до масового і систематичного знищення євреїв. Люди єврейської національності повинні були носити розпізнавальні знаки - жовту зірку, їм було закрито доступ у театри, музеї, ресторани і кафе, вони підлягали арештам, відправці в табори смерті.
Нацизм як ідеологія був відвертим, цинічним запереченням усіх прогресивних цінностей, що виробило людство за свою історію. Він насаджував систему шпіонажу, доносів, арештів, катувань, створював жахливий апарат репресій та насильства над народами. Або змиритися з цим "новим порядком" у Європі, або стати на шлях боротьби за національну незалежність, демократію і соціальний прогрес - така була альтернатива, що постала перед народами окупованих країн.
Варіант 19
1) Індустріалізація – створення важкої промисловості (машинобудування, металургія, енергетика тощо) та інших галузей крупного машинного виробництва.
Індустріалізація – це процес створення важкої промисловості, необхідної для перебудови всього народного господарства на базі передової машинної техніки; прискорений розвиток промисловості з метою забезпечення обороноздатності країни.
У 20-ті роки радянська Росія продовжувала відставати в промисловому розвитку від країн Заходу (наприклад від США – на 50 років).
Причини індустріалізації:
значне економічне відставання СРСР від країн світу;
необхідність технічного переозброєння основних галузей народного господарства країни;
необхідність створити потужний військово-промисловий комплекс;
потреба необхідної техніки (машин, тракторів тощо) для проведення колективізації;
намагання сталінського керівництва перейти до побудови соціалізму, складовими якого були: індустріалізація, колективізація, культурна революція.
Джерела індустріалізації Наслідки індустріалізації
1. Націоналізація промисловості.
2. Збільшення податків.
3. Використання трудового ентузіазму трудящих і примусової праці політичних в’язнів.
4. Колективізація с/г.
5. Значне збільшення виробництва спиртних напоїв.
6. Продаж промислових товарів за демпінговими цінами.
7. Безконтрольний випуск державою грошей, в результаті чого їх реальна вартість різко впала.
Позитивні наслідки:
- СРСР перетворилася з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну країну;
- за обсягами промислово виробництва радянська країна вийшла на друге місце в світі;
- в економіці СРСР були створені нові галузі, введено до ладу багато промислових гігантів (Дніпрогес, Турксиб, тракторні заводи в Харкові, Челябінську, автозаводи в Москві та Нижньому Новгороді, Магнітогорський металургійний комплекс та ін..)
Негативні наслідки:
- підірвано сільськогосподарське виробництво;
- відбулося скорочення виробництва в легкій та переробній галузях промисловості;
- сталася ізоляція радянської економіки від світової;
- відбулося загальне одержавлення засобів виробництва;
- посилилася централізація в управлінні економікою;
- утвердилися командно-адміністративні методи управління;
- падіння реальної вартості карбованці, що призвело до підвищення цін;
- проведення індустріалізації не привело до піднесення матеріального становища трудящих.
У 1926 р. ВКП (б) проголосила курс на те, щоб «наздогнати і перегнати» країни Заходу за економічними показниками. Цього результату мало бути досягнуто під час виконання п’ятирічних планів. До початку Другої світової війни відбулося дві п’ятирічки (1928-1932 рр. – перша, 1933-1937 рр. – друга) виконання третьої (1938-1942) перервала війна.
Під час п’ятирічок їхні плани неодноразово змінювалися у бік підвищення показників, проте країні бракувало сил виконати навіть нижчі завдання. Причини невдач влада пояснювала протидією «шкідників» та інших «ворогів народу». Над ними влаштовували показові судові процеси, звинувачуваних змушували обмовляти себе та інших, часто навіть незнайомих їм, людей.
Так, у 1928 р. був проведений так званий «шахтинський процес» над «шкідниками» у вугільній промисловості, з яких 5-х засудили до розстрілу, а 6 отримали по 10 років ув’язнення.
Умови праці були дуже тяжкими, адже багато об’єктів зводилися в тундрі, відкритому степу; бракувало техніки, житла, найнеобхідніших продуктів тощо.
У СРСР також широко застосовувалися найрізноманітніші методи примусу, як-то: запровадження паспортного режиму, невиправдано жорсткі методи боротьби з порушниками трудової дисципліни тощо. Також використовувалася праці в’язнів ГУТАБу (Головне управління трудових таборів і трудових поселень). Політичні та кримінальні в’язні видобували до 50% золота і хромонікелевих руд, понад 30% платини й деревини. В’язні збудували міста Ангарськ, Магадан, Норильськ та інші, Біломорсько-Балтійський канал та канал Москва-Волга, спорудили тисячі кілометрів залізниць та автошляхів.
Хоча Радянському Союзу й не вдалося досягти запланованого, проте результати перших трьох п’ятирічок були вражаючими.
Наприкінці ІІ п’ятирічки до ладу вступили 4500 нових підприємств, а валова продукція зросла в 2,2 рази. На початку ІІІ п’ятирічки промисловість у цілому стала прибутковою, а СРСР за обсягами виробництва посів друге місце у світі після США, значно поступаючись західним країнам за рівнем життя людей. За ці успіхи було заплачено дорогу ціну, насамперед селом.
2) Другий фронт — умовне найменування в Другій світовій війні сухопутних бойових дій після висадки союзників (військ Британської імперії та США) у Франції 6 червня1944 року.
Комуністичною пропагандою в СРСР під час Другої світової війни, а, пізніше, у радянській, і, так само, нині — в російській, історіографії термін «Другий фронт» прив'язувався до запропонованої керівництвом СРСР висадки значних військових сил союзників у Північній Франції. Бойові ж дії Великобританії та Франції від вересня 1939 року, а США — від грудня 1941 року проти Третього Рейху , а саме дії союзників в Італії, Північній Африці, Битва за Британію і взагалі — у районі Атлантики та Середземного моря — радянською стороною не вважалися «Другим фронтом».
Й. Сталін вимагав якомога швидше розпочати бойові дії проти гітлерівських військ на заході Європи. Об'єднане ж союзне командування виходило з необхідності ретельної підготовки до відкриття Другого фронту.
Після Квебекської конференції лідерів США та Англії у квітні 1943 р. починається процес розробки детального плану висадки військ союзників на континентальній частині Європи. Англо-американська конференція в Каїрі 5 грудня 1943 р. визначила, що най важливішими операціями 1944 р. мають стати вторгнення на північ Франції в Нормандію («Оверлорд») і на південь Франції («Енвіл»). Верховний штаб союзних експедиційних сил очолив Д. Ейзенхауер, і розробка операції вступила в завершальну фазу. За новим планом, розробленим командуючим сухопутними військами союзників у Європі Б. Монтгомері й схваленим Д. Ейзенхауером, п'ять союзних дивізій мали захопити плацдарми біля півострова Котантен з метою подальшого просування в район портів Шербур і Гавр.
Головних напрямків було два: на схід, у район Рура, і на південь з метою об'єднатися з військами, що мали висадитися на Середземноморському узбережжі Франції.
Намірам союзників протистояв план німецького командування, що передбачав захист Атлантичного валу — оборонних споруд, розташованих уздовж морського узбережжя Франції.
Німецька система оборони Атлантичний вал простягалася від Антверпена до Біскайської затоки й далі уздовж Середземноморського узбережжя Франції (понад 2 тис. км). Проти неї союзники зосередили могутні сили вторгнення: 45 дивізій (1 млн. осіб), які підтримувалися 15 тис. літаків і 1 тис. кораблів.
Німецьке угруповання в районі висадки нараховувало 526 тис. солдатів, 2 тис. танків, 6,7 тис. гармат і мінометів, 160 боєздатних
На світанку 6 червня 1944 р., незважаючи на складну штормову обстановку на морі, почалася висадка союзних військ у Нормандії. Першими висадилися 200 тис. солдатів угруповання військ союзників, Тик було відкрито Другий фронт у Європі.
Хоча союзники забезпечили собі величезну перевагу в повітрі й деморалізували німців нищівними бомбардуваннями, їм не вдалося виконати план першого дня. їхні втрати становили майже 5 тис. осіб, Особливо постраждали повітрянодесантні частини.
Невдовзі війська союзників звільнили від німців півострів Котантен, захопили стратегічно важливі порти Шербур і Канн. Союзники остаточно перехопили ініціативу, коли генералу Б. Монтгомері вдалося розгромити німецькі танкові й механізовані частини в районі Фалез - Аржантан.
Виконання союзниками плану «Енвіл» по висадці десанту на півдні Франції довго відкладалося. Лише 15 серпня 1944 р. повітряний і морський десант висадився в районі Сен-Тропеза і Канн.
У тилу німців діяли багатотисячні загони партизанів (макі). Після як французькі дивізії оточили Тулон і Марсель із суші, а флот гнув вихід до моря, німецькі гарнізони капітулювали. Французькі війська пішли слідом за американськими, що рухались у напрямку іа. Звільнивши Діжон, французи з'єдналися з американською сю. Наступ на півдні був найбільш вдалою операцією. Союзники мінімальними втратами (1,3 тис. осіб) ущент розгромили німецьке угрупування (у полон було взято 47 тис. солдатів).
3) Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн,     Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та Центральної Азії.
Прибалтійські країни.
За роки незалежності найбільших успіхів добилися Литва, Латвія і Естонія, що раніше інших вийшли з СРСР та відмовилися брати участь в СНД.
Найгострішою проблемою Прибалтійських республік була проблема російськомовного населення. Протягом 45 років керівництво СРСР проводило політику «розбавлення» корінного населення переселенцями з інших районів.
Особливо великі російськомовні громади сформувалися в Латвії та Естонії. Ці громади уявлялися Москві тією силою, маніпулюючи якою можна було б контролювати норовистих сусідів.
Уряди Латвії та Естонії вирішили розв’язати цю проблему, обмеживши права тих емігрантів, що приїхали до цих країн після радянської окупації 1940 р. і не вивчили мови корінної нації та не прийняли місцевих традицій. Вони мають право на громадянство лише за ряду умов, зокрема якщо складуть іспит з мови корінної нації.
Три прибалтійські держави – єдині в колишньому СРСР, котрі не вагаючись стали на шлях перебудови економіки на ринкових засадах, забезпечили всім, хто там живе, рівень життя, що наближається до європейських стандартів.
Білорусь.
Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли анти ринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі в 1994 р. президентом країни був обраний О.Лукашенко, який виступив із програмою інтеграції з Росією і встановлення твердого державного контролю за економічною і політичною діяльністю. Лукашенко відтворив авторитарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусії.
В 1996 р. Лукашенко став ініціатором конституційної реформи в країні. Головним результатом якої стало безпрецедентне посилення ролі глави держави в системі органів влади. Діюча конституція закріплює за президентом мінімум 27 (!) повноважень, у той час як у конституціях навіть президентських республік їхня кількість не перевищує 13-15. Фактично президент наділений необмеженою владою.
Незважаючи на критику режиму О.Лукашенка ззовні, білоруський народ обирав його на посаду ще тричі (останній раз у грудні 2010 року).  
Молдова.
Незважаючи на спроби здійснення в 1990-х рр. ринкових реформ економіка Молдови продовжує перебувати в кризовому стані. У ній переважає малопродуктивне сільськогосподарське виробництво. Країна не має власної паливно-мінеральної бази і повністю залежить від імпорту корисних копалин.
Економічні труднощі і політичні проблеми загострюються кризою навколо Придністров’я, де зосереджена майже половина промислового потенціалу республіки.
Центральна Азія.
Показники економічного добробуту держав Центральної Азії (Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан) значною мірою визначаються наявністю або відсутністю в їхніх надрах нафти та газу. В цьому відношенні пощастило Казахстану, Узбекистану, Туркменії. Вони разом із сусідніми державами розробляють проекти видобутку і транспортування нафти й газу до Європи. Таким чином інтеграційні процеси в цьому регіоні посилюються.
Прибутки від продажу природних ресурсів дозволяють Туркменістану закуповувати сучасні машини та устаткування для промисловості, розвивати сільське господарство, значно покращити життєвий рівень населення (жителі Туркменістану безкоштовно забезпечуються електроенергією, газом і питною водою).  
Держави Закавказзя.
арні економічні перспективи має Азербайджан, який багатий на нафту.
У багато складнішому становищі опинилися Грузія та Вірменія, на території яких нема запасів природних копалин.   
6.  Міжнародні суперечності. Збройні локальні конфлікти.
                                                      Придністров’я   
Самостійний шлях Молдови майже відразу був ускладнений збройним конфліктом. Сепаратистську позицію зайняло російськомовне Придністров’я. Його бажання відокремитись від Кишинева, підігрівалось тим, що в перший рік незалежності в Молдові були сильні настрої на користь об’єднання з етнічно близькою Румунією. 2 вересня 1990 р. в Тирасполі (центральному місті Придністров’я) була проголошена 
Придністровська республіка яка почала орієнтуватися на Росію. Збройні сутички навесні і влітку 1992 р., переросли в широкомасштабні військові дії.
8 травня 1997 р. у Москві за посередництва президентів Росії та України було підписано угоду про широку автономію і самоврядування Придністров’я.
Абхазія.
Після грузино-абхазької війни 1992-1993 рр. з під юрисдикції Грузії вийшла Абхазія, яка мала статус автономії в її складі.
Сьогоднішня Абхазія проголосила себе незалежною від Грузії державою, де діє своя конституція, свої закони, обраний свій парламент, свій президент, створені абхазька армія і органи безпеки.
Офіційний Тбілісі не визнає незалежність Абхазії і продовжує вважати її автономною республікою в складі Грузії. Абхазію як суверенну державу також не визнає світове співтовариство.  
Нагірний Карабах.
Зерна конфлікту між Вірменією і Азербайджаном були посіяні в 1923 р. коли радянське керівництво прийняло рішення про включення населеного вірменами Нагірного Карабаху до складу Азербайджану (азербайджанці – мусульмани, вірмени – християни). Скориставшись новою ситуацією, створено перебудовою, Нагірний Карабах заявив про своє бажання перейти під юрисдикцію Вірменії. Азербайджан виступав проти порушення його територіальної цілісності, Вірменія ратувала за право національного самовизначення. Війна в яку сторони вступили (1988 р.) ще до розпаду СРСР, продовжилася вже між державами, що стали незалежними.
Росія допомагала по черзі то Азербайджану то Вірменії, а то і обом відразу, 
утримуючи їх під своїм впливом.
Врешті-решт, виникла само виголошена Нагірно-Карабахська республіка, не визнана Азербайджаном та формально незалежна від Вірменії.
Білет 20
1) . Колективізація.
Здійснення індустріалізації потребувало значних коштів. На закордонні позики СРСР не міг розраховувати, оскільки Росія відмовилася повернути довоєнні борги, отож джерелом фінансування було обране сільське господарство. Для придбання на Заході машин, обладнання, технології важкої промисловості необхідні були товарні ресурси. І хоч Й.Сталін стверджував, що в країні є необхідні для індустріалізації ресурси, реальним джерелом валюти був лише хліб. Але він був у руках селян, які за роки НЕПу звикли до вільної торгівлі, й зголошувалися віддати хліб лише в обмін на потрібні їм промислові товари. Було вирішено відібрати хліб у селян силою, для чого спочатку об’єднати їх у колективні господарства (колгоспи), а потім уже звідти вилучати хліб.
Колективізація сільського господарства в СРСР (1929-1940 рр.)
Причини Методи впровадження Наслідки
1. Колективізація розглядалася як одне з джерел індустріалізації.
2. Існування одноосібного селянства в країні, яка проголосила будівництво соціалізму і запровадила планову систему господарювання, було неможливим.
3. Необхідність знищення найактивнішої частини селянства, яке протистояло проведенню більшовицького експерименту. 1. Терор проти селянства, особливо заможного та середняків, які були віднесені до категорії «класових ворогів на селі».
2. Примусове усуспільнення землі, засобів виробництва, худоби.
3. Позбавлення селян прав розпоряджатися вирощеною продукцією через обов’язкові постачання державі за значно нижчими, ніж ринкові, цінами. 1. Повна дезорганізація сільськогосподарського виробництва. Збір зернових впав до рівня 1921 р., поголів’я худоби скоротилося в 2 рази, свиней – в 2,2 рази.
2. Фізичне винищення найактивнішої частини сільськогосподарських працівників.
3. Відбулася люмпенізація села.
4. Голод 1932-1933 рр. знищив понад 10 млн. людей. Біля 12 млн. людей було розкуркулено.
5. На кінець 30-х рр. у колгоспи було об’єднано майже 97% селянських господарств.
На початку 1928 р. вибухнула «криза хлібозаготівель», і Й.Сталін висунув гасло суцільної колективізації. Гасло суцільної колективізації було офіційно проголошене на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП (б), на ньому ж були засуджені будь-які спроби відхилення від «генеральної лінії партії».

Колективізація – перебудова сільського господарства в СРСР внаслідок повсюдного створення колективних господарств (колгоспів,) наприкінці 20-х на початку 30-х років. Супроводжувалася ліквідацією одноосібних господарств. Базувалася на застосуванні протиправних методів, терору, беззаконня, репресій.

Наступ на приватних сільських господарів розпочався майже відразу після взяття влади більшовиками. Улітку 1918 р. з цією метою було створено «комбіди» («комітети бідноти»), які за півроку свого існування відібрали у господарів, яких радянська влада називала не інакше як «куркулями», 50 млн. га землі з 75-80 млн. га. У роки НЕПу сільське господарство відродилося. Та наприкінці 1927 р. в СРСР через «ножиці цін» сталася хлібозаготівельна криза - селяни відмовлялися задарма віддавати хліб. Мобілізувавши близько 30 тис. комуністів, Й. Сталін особисто виїхав до Сибіру й організував насильне вилучення хліба в селян. Спеціальні «продовольчі загони» по всій країні відбирали хліб, на дорогах стояли загороджувальні загони, суди ледь встигали виносити вироки. У відповідь лише в 1929 р. вибухнули близько 1 300 селянських повстань, які були жорстоко придушені.
У переліку ознак «куркульських» господарств, видрукуваному в 1930 р., визначалися наявність млина, крупорушки, олійниці та інші підприємства і пристрої, де застосовувався механічний двигун; постійне здавання у найм складної сільськогосподарської техніки з механічним двигуном, заняття торгівлею тощо. «Куркульськими» вважалися господарства, які мали хоча б одну з цих ознак, а також якщо розмір прибутку становив більше 300 рублів у рік на одного члена сім'ї, але не менше 1 500 рублів на господарство.
Влада не тішила себе ілюзіями, що селянство не чинитиме опору, тому було прийнято «антикуркульське» законодавство й прийнято рішення про «розкуркулювання» села. Ще в 1928 р. И. Сталін переконував, що в країні «куркульські» господарства становлять 5 %, з них 2-3 % - дуже заможні.
У період «розкуркулювання», яке, одночасно з проголошенням курсу на суцільну колективізацію, розпочалося в 1929 p., було ліквідовано щонайменше 3 млн. господарств і репресовано понад 10 млн. сільських жителів. Отож було знищено не 5 %, а 11-12 % найпрацьовитіших, умілих і старанних хліборобів.
Так було покладено початок першій і найтрагічнішій сторінці «розселянювання», тобто знищення селянства як численної соціальної, якісно відмінної від інших групи населення, з її особливим місцем у виробництві, особливим складом соціальної психології, особливим укладом селянського життя. У 1929 р. було запроваджено надзвичайні «трійки», які вершили скорий суд над «куркулями». Для проведення колективізації на село були направлені понад 25 тис. комуністів («двадцятип'ятитисячники»); колгоспам надавалася державна підтримка технікою, посівним матеріалом.
Колективізація та «розкуркулення» здійснювалися поспіхом. Потрібно було створити атмосферу страху, щоб послабити опір селянина, і якнайшвидше, поки цей страх тримався, сформувати колгоспи. Відповідно до вказівок Й. Сталіна, людей насильно заганяли до колгоспів, усуспільнювали їхній реманент, худобу, а коли це спричинилося загальним обуренням, Й. Сталін у статті «Запаморочення від успіхів» усю відповідальність переклав на місцевих керівників. Та вже через півроку він висунув гасло: колективізацію за два роки. Колгоспників перетворили з господарів у найманих працівників, для свого споживання вони отримували не свою долю в спільно вирощеному врожаї, а лише оплату праці. Так, у 1931 р. за трудовий день колгоспники отримували щонайбільше 1,5 кг хліба.
З осені 1932 р. радянська влада розпочала справжню війну проти селянства. За законом, названим «законом про п'ять колосків», 55 тис. селян були засуджені до 10 років в'язниці та концтаборів та до смертної кари за спробу «крадіжки» зерна чи худоби. Продовольчі загони за сприяння місцевих комуністів відібрали у селян практично всі продукти харчування. За таких умов селяни намагалися забивати худобу для власного споживання, щоб вижити в умовах голоду, який настав з 1931 і тривав до 1933 р. Небачений в історії голод охопив Україну, Нижнє Поволжя, Північний Кавказ, степові райони Дону й Кубані. Випадки людиноїдства й смерті цілих сіл були настільки частими, що це нікого не дивувало. Масштаби голоду були катастрофічними, й дотепер не відома точна кількість померлих. Так, щодо України називаються цифри від 3 до 12 млн людей.
У 1937 р. колективізацію було в основному завершено. На кінець 30-х pp. у колгоспи було об'єднано майже 97 % селянських господарств.
2) Ялтинська і Потсдамська конференції світ або продовження протистояння
У 1944 р. стало ясно, що Німеччина війну програє і до кінця 1944 р. прийшло час домовлятися про те, що буде після війни, про післявоєнний устрій світу. У цій обстановці зустріч "великої трійки" набувала особливого значення. Практична підготовка до неї ускладнювалася труднощами, пов'язаними з погодженням місця проведення конференції. 27 грудня Рузвельт дав Гарріману інструкцію повідомити чолі Радянського уряду, що готовий прибути на зустріч "великої трійки" в Ялту в лютому. З метою конспірації було домовлено надалі іменувати цю зустріч кодовою назвою "Аргонавт", пізніше дали нову назву - "Магнетто". Розпочалася активна підготовка до Ялтинської конференції, яка проходила з 4 по 11 лютого 1945 року в Лівадійському палаці, недалеко від Ялти. Глави трьох союзних держав антигітлерівської коаліції Сталін, Рузвельт і Черчілль погодили плани остаточного розгрому збройних сил гітлерівської Німеччини, а також Японії, визначили ставлення до цих країн після їх беззастережної капітуляції і намітили основні принципи загальної політики у відношенні післявоєнного устрою світу. Ця конференція посіла важливе місце в дипломатичній історії Другої світової війни. Це була друга зустрічкерівників трьох великих держав антигітлерівської коаліції - СРСР, США і Англії, і вона пройшла під знаком переважання тенденції до вироблення узгоджених рішень, як у справі організації остаточної перемоги, так і в області післявоєнного устрою. Ялта - це кульмінаційна вершина співпраці між США та Радянським Союзом і, почасти, Великобританією, коли вже після Тегерана і відкриття другого фронту виникла атмосфера довіри між трьома великими державами. Коли на порядку денному стояло питання, що дні фашистської Німеччини полічені, а Радянський Союз прийняв на себе зобов'язання вступити у війну проти мілітаристської Японії. Перед американцями і їх союзниками постала проблема: як виграти післявоєнний світ. Як створити такий світ, де катастрофи, подібні Другій світовій війні, стали б неможливі.
В основу більшості рішень, прийнятих в Ялті, були покладені американські проекти. Рузвельт не раз повертався до своїх ідей, висловлених Молотову ще в червні місяці 1942 року на зустрічі у Вашингтоні, що він бачить післявоєнний світ, як світ роззброєння. З тих пір набув поширення термін «світ трьох або чотирьох поліцейських». Збройні сили, причому обмежені, повинні бути залишені, по Рузвельту, тільки у Сполучених Штатів, Радянського Союзу, Великобританії і можливо Китаю. Всі інші країни, як агресори - Німеччина, Японія, Італія, так і їхні сателіти - повинні бути повністю роззброєні. Інші, навіть ті, що входили до антигітлерівської коаліції, Франція, Польща,Чехословаччина та інші, теж повинні бути роззброєні. Ці залишилися збройні сили трьох або чотирьох держав могли бути використані, по Рузвельту, тільки за спільною згодою всіх і ніколи проти кого-небудь з цих держав. Вони, підкреслював президент США, повинні бути введені в дію тільки для того, щоб придушити можливу нову війну або агресію в самому її зародку. Рузвельт, природно, спирався на досвід і Першої, і Другої світової воєн, коли з гонки озброєнь вже народжувалася агресія, коли гонка озброєнь була предтечею агресії. При цьому Рузвельт не сумнівався, що економічна міць США, навіть у відсутності ударних збройних сил, все одно забезпечить їм керівну роль у світі, адже 60-70% того, що вироблялося промисловістю на планеті - це США. Вашингтон контролював світові фінанси, світову торгівлю. Він вже тоді здійснював свій план контролю над основними нафтовими родовищами, який був прийнятий в сорок третьому році.
Союз зі Сталіним для Рузвельта був зовсім не випадковим: у 42г. США були на волосок від катастрофи. Якби російські здригнулися підСталінградом, якщо б на Волзі сталося все так, як спланував Гітлер, то безпосереднім результатом цього було б завоювання рейхом Великобританії, встановлення повного контролю над Африкою, Близьким Сходом з усіма його нафтовими ресурсами, захоплення ЛатинськоїАмерики і сумні наслідки від всього цього для Сполучених Штатів. Ось, як американці бачили в роки Другої світової війни свої перспективи.У 45г., Коли американці прилетіли до Ялти, Рузвельт був під враженням поразки, яку завдали німці американським військам під час Ардено-Ельзаської операцій, та допомоги Сталіна, достроково почав наступ на Східному фронті, що змусило нацистів відкликати з Заходу третину своїх військ, які були задіяні в тій операції.
Англійці вимагали відмови від співпраці з Радянським Союзом, встановлення американського домінування у світі. Висловлювалися і такі думки, що СРСР зробив свою справу і тепер може піти.
Маючи на увазі подібні настрої і слова, що йдуть з Лондона, у своєму останньому посланні до конгресу 25 березня 1945 Рузвельт, я цитую, підкреслював: «від сумлінного виконання союзницьких угод, досягнутих в Тегерані та Ялті, залежить доля Сполучених Штатів і доля всього світу на майбутні покоління ». «Тут, попереджав президент, у американців не може бути середнього рішення. Ми повинні взяти на себе відповідальність за міжнародну співпрацю, або ми будемо нести відповідальність за новий світовий конфлікт ».
Лондон вів подвійну гру. З одного боку, Черчілль писав Сталіну послання з висловленням вдячності за допомогу і підтримку, вихваляв радянські збройні сили, «слава яких не померкне у віках» ... З іншого, він же віддав наказ: збирати німецьку зброю, складувати його навипадок конфлікту з Радянським Союзом . У березні 45г. Черчілль доручив своїм начальникам штабів підготувати операцію під назвою «Немислима», де мова йде про агресію проти Радянського Союзу силами Великої Британії, Сполучених Штатів, Канади, Польського експедиційного корпусу і ... німців. Черчілль вважав: що далі ми зупинимо на Сході «російських варварів», тим краще. Він бажав щоб американці й англійці за підтримки німців взяли під контроль не тільки Берлін, Гамбург і так далі, але і Варшаву, Прагу, Будапешт, Відень, Бухарест, Софію і Белград (таємний план Ренк).
Вірність прийнятим в Криму домовленостями повинна була стати шансом для світу. Але, на жаль, ніхто не зумів ними скористатися, все переслідували свої таємні цілі.
Учасники конференції підтвердили, що військові дії будуть припинені тільки після беззастережної капітуляції Німеччини. У Ялті союзні держави проголосили свої загальні цілі щодо Німеччини. Були розглянуті та визначені військові плани трьох союзних держав з метою остаточного розгрому спільного ворога. Був проведений взаємний обмін найповнішою інформацією. Були повністю узгоджені і детально сплановані строки, розміри і координація нових і ще більш потужних ударів, які будуть нанесені по Німеччині союзними арміями.
На конференції також обговорювалося питання про окупацію Німеччини та контролі над нею. Конференція також визначила форми іфункції управління союзними державами переможеною Німеччиною. Було вирішено, що СРСР окупує східну частину Німеччини, Англія - північно-західну, США - південно-західну. Союзні держави запросили Францію взяти участь в окупації Німеччини. Конференція ухвалила, що район Великого Берліна буде окупований силами трьох союзних держав. Для проведення узгодженої політики щодо Німеччини було вирішено заснувати в Берліні Центральну контрольну комісію, яка має функціями верховної влади в Німеччині. До її складу мали увійти головнокомандувачі збройними силами СРСР, США й Англії на території Німеччини.
Глави урядів ухвалили рішення про стягнення з Німеччини репарацій. Німеччина повинна була відшкодувати в натурі збиток, заподіяний нею в ході війни союзним націям. Репарації повинні виходити в першу чергу тими країнами, які винесли головний тягар війни, зазнали найбільших втрат і організували перемогу над ворогом. Причому репарації повинні були стягуватися у трьох формах: одноразові вилучення протягом двох років по капітуляції Німеччини з національного багатства країни (обладнання, верстати, суду, акції підприємств); щорічні товарні поставки з поточної продукції протягом періоду, тривалість якого повинна бути встановлена; використання німецького праці.Для вироблення докладного репарационного плану в Москві засновується міжспілкова комісія з репарацій у складі представників від СРСР, США та Англії. Радянська та американська делегації погодилися про те, що загальна сума репарацій повинна становити 20 мільярдів доларів і що 50% цієї суми йде СРСР.
На Кримській конференції керівники західних держав знову підняли питання про ліквідацію єдиного німецького держави. Рузвельт, наприклад, пропонував розчленувати Німеччину на 5-7 держав, Черчілль, зі свого боку, висловив принципову згоду на розчленування Німеччини. Але пропозиція про розчленування Німеччини натрапило на заперечення глави Радянського уряду, і прийнято не було.
Учасниками конференції була прийнята Декларація про звільнену Європу. Вона передбачала узгодження політики держав і спільні їх дії у вирішенні політичних та економічних проблем визволеної Європи відповідно до демократичних принципів.
Складне питання встав і про Східну Європу, перш за все про Польщі та Югославії. Сталін не погоджувався, щоб Польща отримала старі території, але й не хотів, щоб вона була слабкою союзником. Після тривалих дискусій було зафіксовано, що східний кордон Польщі пройде уздовж лінії Керзона, але західна межа ще не була визначена, це було відкладено до мирної конференції. Серйозним питанням було і питання про уряд Польщі. У самій Польщі перебувало комуністичний уряд, а в Лондоні - еміграційний старе. Було вирішено, що в Польщі нинішнє Тимчасовий Уряд має бути реорганізовано на більш широкої демократичної базі з включенням демократичних діячів з самої Польщі і поляків з-за кордону в Польське Тимчасовий Уряд Національної Єдності, і що б воно якомога швидше провело вибори в країні. В Югославії було укладено угоду про те, що майбутній уряд буде коаліційним.
На конференції також ставиться питання про ООН. Необхідність його створення виникла ще на Тегеранській конференції, коли три держави заявили про свою готовність прийняти на себе відповідальність за створення такого світу, який отримає схвалення народів усього світу. Установчу конференцію ООН було вирішено скликати 25 квітня 1945 в Сан-Франциско.
Виникало навіть питання про участь СРСР у війні з Японією. Японія продовжувала оборонятися, але і наносити дещо які удари в Тихоокеанському регіоні. Рузвельт почав схилятися до того, щоб СРСР були повернуті Південний Сахалін і Курильські острови. Наприкінціпереговорів було підписано угоду про те, що СРСР вступить у війну проти Японії через два-три місяці після капітуляції Німеччини і закінчення війни в Європі за умови, що буде збережений статус-кво Монгольської Народної Республіки; будуть повернуті забрала у Росії в результаті російсько -японської війни південній частині Сахаліну і всіх прилеглих до неї островів; буде відновлена ​​оренда на Порт-Артур, як на військово-морську базу СРСР, а також СРСР будуть передані Курильські острови.
Перш, ніж підвести підсумок Ялтинської конференції хочу навести ще одну, дуже істотну деталь кримських переговорів, про яку майже нічого не пишуть. Рузвельт пообіцяв Сталіну кредит в 4,5 млрд. доларів на післявоєнне відновлення країни. Чому? Президент, незважаючи на всі розмови про Сталіна, що той - комуністичний догматик, соціаліст до мозку кісток, знав, що Сталін пропонувавамериканцям величезна кількість концесій, цілком виняткові умови для їх капіталовкладень, він носився з ідеєю створення в Радянському Союзі ринкового господарства. І якщо цього не сталося, то тільки тому, що спадкоємцем Рузвельта став Трумен. Людина, яка повертаючись з Потсдамської конференції додому на крейсері, віддав Ейзенхауеру наказ: готувати план ядерної війни проти Радянського Союзу, названий «Totality». Перший варіант цього плану був готовий у грудні сорок п'ятого року. Потім пішла ціла серія планів, які передбачали розчленування Радянського Союзу на дванадцять держав, кожне з яких самостійно не в змозі буде вирішувати свої економічні та військові оборонні завдання.
А якщо говорити про глобальне значення Кримської конференції, то Ялта - була кращим із шансів, який надавався людству протягом всієї історії, коли можна було взагалі виключити війну з життя. Головний урок Ялтинської конференції полягає в тому, що при розумному підході, готовність будувати світ на балансі інтересів всіх учасників світової спільноти, можна було знайти влаштовують міжнародний мир рішення набагато раніше, ніж це було зроблено.
При цьому на конференції були успішно вирішені найважливіші питання ведення війни і післявоєнного устрою світу. Прийняті рішення сприяли зміцненню антифашистської коаліції на завершальному етапі війни та досягнення перемоги над Німеччиною.
У результаті зимового наступу радянських військ на Східному фронті і англо-американських військ на Західному фронті Німеччина втратила важливих економічних районів. Ряд держав, які займали до того позицію нейтралітету або невоюющей боку, оголошували їй війну.Так зробила Туреччина, Єгипет, Сирія і навіть Фінляндія. У ході операцій була звільнена Австрія, Чехословаччина, закінчені бойові дії в Італії, а 2 травня був узятий Берлін. І 9 травня 1945 р. був підписаний акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Була підписана декларація про поразку Німеччини. В обстановці переможно завершеною війни проти Німеччини з 17 липня по 2 серпня 1945 р. у палаці Цецілієнгоф в передмісті Берліна Потсдамі розпочала свою роботу конференція керівників трьох держав.
12 квітня 1945 помер Рузвельт, президентом став Трумен, який критикував курс Рузвельта. І почалося охолодження відносин США і СРСР. Багато хто бачив у СРСР майбутнього супротивника, а не партнера.
Берлінська зустріч уточнила кордону в Європі та майбутнє Німеччини. Потсдамська конференція розглянула питання, пов'язані з мирним післявоєнним пристроєм в Європі, в тому числі питання про порядок підписання мирних договорів з колишніми ворожими державами. Було прийнято рішення про створення Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) «для проведення необхідної підготовчої роботищодо мирного врегулювання» і для обговорення інших питань, які за угодою між що беруть участь в Раді урядами, могли час від часу передаватися Раді.
Міністри закордонних справ Англії, СРСР, США, Франції та Китаю увійшли до складу Ради Безпеки. Основне завдання Ради була - складання мирних договорів для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини та Фінляндії. Крім того, на Раду покладалося завдання підготовки «мирного врегулювання для Німеччини».
Гостра боротьба відновилася в Потсдамі в зв'язку з обговоренням польського питання. Ще в Ялті було вирішено, що Польща отримає суттєве прирощення території на півночі і заході. У Потсдамі ж американські й англійські делегати висловили невдоволення тим, що СРСР передав під управління польської влади західні райони, втрачені Польщею у результаті німецької експансії. Але в результаті дискусії було прийнято, що колишні німецькі території на схід від лінії, що проходить від Балтійського моря до чехословацького кордону увійдуть до складу Польщі.
У центрі уваги учасників конференції було питання про Німеччину. Конференція ухвалила, що в період окупації Німеччина повинна розглядатися як єдине економічне ціле. Керівники трьох держав вирішили створити єдині для всієї Німеччини департаменти фінансів, зовнішньої торгівлі і промисловості, що діють під керівництвом Контрольної Ради. З питання про репарації було вирішено, що Німеччина повинна компенсувати якомога більшою мірою шкоду, завдану нею союзникам. Уряду - учасники Потсдамської конференції погодилися, що основні принципи щодо Німеччини повинні передбачати проведення найважливіших заходів щодо демілітаризації, демократизації і денацифікації Німеччини. Було вирішено покарати нацистських злочинців, зробив їх Міжнародному трибуналу. Німеччина була розділена на чотири окупаційні зони - радянську, американську, англійську і французьку.
Питання стояло і про Італію. Між СРСР і Італією був укладений договір. Італія не була покарана, тому що вона перша з держав порвала з Німеччиною і на поразку якої внесла матеріальний внесок, і зараз об'єдналася з союзниками в боротьбі проти Японії.
СРСР підтвердив зобов'язання вступити у війну з Японією, беззастережна капітуляція якої завершила другу світову війну.
1 серпня 1945 підписанням керівниками СРСР, США, Англії Протоколу та Повідомлення про Потсдамської конференції трьох держав завершилася Потсдамська конференція.
У перших числах серпня 1945 основні угоди, прийняті в Потсдамі, були спрямовані Франції, з пропозицією приєднатися. Французький уряд дав принципову згоду. Потсдамские рішення були схвалені і підтримані іншими державами світу.
Загальне визнання отримали, вироблені в Потсдамі, демократичні принципи утвердження миру і безпеки в Європі і в світі, а саме:
- Головна умова безпеки в Європі - недопущення відродження німецького мілітаризму і нацизму;
- Міждержавні відносини повинні будуватися на принципах суверенітету, національної незалежності, рівноправності і невтручання у внутрішні справи.
Потсдамские рішення з'явилися переконливим виразом співробітництва між великими державами, що має стати гарантією миру, безпеки і співробітництва народів у всьому світі після того, як пролунали військові битви.
Незважаючи на всі труднощі в роботі конференції, вона завершилася торжеством реалізму.
Але вже перед початком конференції, 16 липня 1945 р., було вироблено перше випробування атомної бомби. Після отриманняамериканською делегацією цього повідомлення, Трумен сказав: «Тепер ми володіємо зброєю, яка не тільки революцінізіровало військову справу, але може змінити хід історії та цивілізації». Під найсуворішим секретом про це було повідомлено Черчіллю, який прийшов у невимовне захоплення: «Тепер у Заходу є засіб, яке відновило співвідношення сил з Росією», і став підштовхувати американську делегацію зайняти більш жорстку позицію, використовуючи інформацію про випробування атомної бомби «як аргумент на свою користь на переговорах ».
Згідно з американськими джерелами і мемуарів Черчілля, Трумен, інформуючи радянську делегацію про випробування нової зброї, навіть не згадав слова «атомне» або «ядерне». Сталін спокійно вислухав повідомлення, що розчарувало як Черчілля, так і Трумена.
Присутній на нараді маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков згадує: «... повернувшись із засідання, Сталін у моїй присутності розповів Молотову про відбулося розмові». Молотов сказав: «Ціну собі набивають». Сталін розсміявся: «Нехай набивають». Треба буде переговоритиз Курчатовим про прискорення нашої роботи ». «Я зрозумів, - писав Жуков, що мова йшла про атомну бомбу».
Таким чином, Потсдамська конференція стала першою конференцією Вищого рівня, на якій, фактично, відбувся дебют ядерних озброєнь в якості політичного чинника міжнародних відносин. Почалася ера ядерної дипломатії і про це не слід забувати, тому що вона продовжаться і сьогодні, але вже із застосуванням нових, більш витончених технологій.
3) До вересня 1944 р. майже всю територію Франції було визволено від німецької окупації франко-англо-американськими військами і внутрішніми силами Опору. Велику роль у антифашистській боротьбі відігравав Французький комітет національного визволення, перетворений 30 серпня 1944 р. на Тимчасовий уряд Французької Республіки, який очолив генерал Шарль де Голль. Тимчасовий уряд розпочав відбудову державного суверенітету й економіки країни в надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи. Обсяг промислового виробництва скоротився до 38%, сільськогосподарського - до 60 % довоєнного рівня. Уряд де Гол-ля здійснив націоналізацію вугільної, газової, електротехнічної промисловості, низки великих банків; у соціальній сфері здійснив заходи щодо захисту незаможних, підвищення заробітної плати і пенсій. У жовтні 1945 р. були проведені вибори до Установчих зборів, що мали розробити нову конституцію. Найбільшу кількість депутатських місць в Установчих зборах отримали представники Французької комуністичної партії (ФКП), Соціалістичної партії (СФІО) і католицької партії "Народно-республіканський рух" (МРП). У коаліційному уряді (комуністи мали п'ять міністерських портфелів) точилася гостра боротьба щодо державного устрою країни. Де Голль, не знайшовши спільної мови з комуністично-соціалістичною більшістю, на початку 1946 р. пішов у відставку. У грудні 1946 р. була прийнята нова Конституція Франції- почалася 12-річна історія Четвертої республіки. Конституція встановлювала загальне право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення й освіту. Франція проголошувалася парламентською республікою. Головну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парламент, він же обирав і президента, який мав обмежені права. У першій половині 50-х років у політичній боротьбі посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з ініціативи де Голля. У той час у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили.  1 червня 1958 р. Національні збори затвердили главою уряду генерала де Голля, який отримав надзвичайні повноваження. Національні збори були розпущені, а Четверта республіка перестала існувати.
У вересні 1958 р. на референдумі французи схвалили нову Конституцію, розроблену де Голлем. Конституція передбачала зміну форми державного правління. Франція ставала президентською республікою. Президент, який обирався на 7 років загальними виборами, мав повноваження глави держави, глави виконавчої влади і головнокомандувача збройних сил; він призначав прем'єр-міністра й осіб на вищі державні і військові посади. Президент затверджував закони, що приймалися парламентом, але міг видавати і власні декрети без затвердження парламентом. Він міг розпускати парламент і призначати нові вибори. У листопаді 1958 р. були проведені парламентські вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республіки, створений прихильниками де Голля. У грудні цього року де Голля було обрано першим президентом П'ятої республіки.
У внутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності промисловості та сільського господарства. У 60-ті роки посилюється модернізація французької економіки. За перші 10 років існування П'ятої республіки, з 1958 до 1968 р., виробництво промислової продукції зросло на 60%. Франція перетворилася на сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. 1960 р. Франція вперше здійснила випробування власної ядерної зброї.
Найгострішою проблемою зовнішньої політики П'ятої республіки залишалася війна в Алжирі. 1959 р. де Голль визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. він надав незалежність майже всім африканським колоніям). У Алжирі французькі офіцери вчинили заколот і здійсвали терористичні акти всередині Франції. Заколот був придушений і 1962 р. Алжир став незалежним. Уряд де Голля проводив більш незалежну від США політику в НАТО: 1964 р. визнав комуністичний Китай; 1966 р. вийшов із військової організації НАТО, ліквідував військові бази НАТО на території Франції; 1969 р. визнає кордон по Одрі - Ней-се; негативно ставився до американської агресії у В'єтнамі.Наприкінці 60-х років у розвитку П'ятої республіки виявляється криза. Французький бізнес вважав обтяжливим жорстку регламентацію держави. Профспілки намагалися позбавитися надмірної опіки держави над трудовими відносинами. Широкі маси були незадоволені соціально-економічною політикою уряду. Найгострішим виявом такого незадоволення стали масові виступи студентів у Парижі в травні 1968 р. Водночас відбувся загальний страйк, у якому брало участь 10 млн робітників. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтримки, він пішов у відставку
Варіант 21
1)  Встановлення фашистської диктатури. Зневіра як в монархії, так і в демократії спричинила те, що тисячі знедолених і невдоволених результатами війни італійців звернули свої погляди до новонародженої політичної сили -фашизму *.
Беззаперечним лідером фашистів був Б. Муссоліні.
Але спочатку фашистські, як, власне, й більшовицькі групи в Росії та націонал-соціалістичні - у Німеччині, були малочи-сельними й малопомітними в політичному житті.
Беніто Муссоліні (1883-1945). Італійський фашистський диктатор 1922-1945 рр. Народився в селі Предаппіо (область Романья) в сім'ї коваля і вчительки місцевої школи. По закінченні школи певний час працював помічником учителя. З часом примкнув до заснованої в 1900 р. Соціалістичної партії. У 1912 р. став головним редактором провідної газети Соціалістичної партії «Avanti!» («Вперед!»), збільшивши її тираж з 20 до 100 тис. На початку війни виступав за її негайне припинення, але згодом став чи не найголовнішим прихильником участі в ній Італії. За це у листопаді 1914 р. його було виключено з партії. У відповідь Б. Муссоліні заснував власну газету. У 1915—1917 рр. служив у війську. Був контужений під час учбових занять зі зброєю. У бойових діях участі не брав. У 1919 р. в Мілані об'єднав навколо себе розрізнені групи націоналістів і соціалістів і заснував «Фашіо ді комбаттіменто» - «Союз боротьби».
1919 р. у своїй партійній програмі фашисти запропонували італійцям привабливі й прості для розуміння цілі: встановлення республіки, запровадження Законодавчих зборів, передання землі селянам, боротьба проти «буржуазії», підвищення зарплатні, створення «народної міліції», ліквідація банків і бірж, відродження «Великої Італії» та ін. За умов, коли Комінтерн проголосив головним ворогом комуністів, соціалістів і соціал-демократів, ситуація для зростання популярності фашистів була дуже сприятливою.
Проте перший досвід боротьби за владу став для них холодним душем - на виборах 1919 р. вони не здобули жодного місця в парламенті й навіть у рідному селі Б. Муссоліні за них не було подано жодного (!) голосу. Здавалося, що партії разом з її вождем настав кінець - наприкінці року в ній залишилося лише близько 4 тис. членів і вона була за крок від саморозпуску. Та в цей час рятівне коло фашистам кинув сам парламент, який через міжпартійну боротьбу в ньому виявився неспроможним прийняти бодай одне вдале рішення для виводу країни з катастрофічного становища.
На виборах 1921 р. фашисти діяли нахабно та агресивно й здобули відразу 35 депутатських мандатів (близько 7 %). Потрапивши до парламенту, депутати-фашисти своїми хуліганськими діями фактично паралізували його роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія остаточно вичерпала себе й настав час «сильної влади» - диктатури. Звісно, під цим малася на увазі фашистська диктатура.
Цими гаслами фашисти влучили в «десятку» - суспільство стомилося від безпорадності влади й невизначеності власної долі й було готове прийняти будь-який режим, який забезпечив би йому стабільність і чітку перспективу на майбутнє.
Готуючись до захоплення влади, фашисти створили бойові групи - сквадри (наприкінці 1921 р. Б. Муссоліні заявляв, що у них налічувалося понад 400 тис., але це було безсоромним перебільшенням). Як форму одягу сквадристи запровадили чорні сорочки (звідси їхня назва «чорносорочечники»), вступили в контакт з рядом вищих армійських офіцерів.
Провідні ідеї італійського фашизму
• Італійці повинні пишатися своєю країною
• Усі політичні партії, крім фашистської, забороняються
• Місце італійської жінки - вдома. Італійки повинні мати
багато дітей - майбутніх вояків
• Демократія не потрібна. Італія потребує сильного лідера, який дасть народу те, чого він хоче
• Комунізм і соціалізм - вороги фашизму
• Війна є благом для країни. Італійська молодь повинна бути готовою до боротьби
• Італія повинна утвердитись як імперія в Африці
• Потрібно збити пиху самовпевненості з великих держав.
Фашистський уряд повідомить нації, що для цього потрібно зробити
Б. Муссоліні головним ворогом «простих» італійців вважав заможні західні демократії та сусідні країни, які нібито стали на перешкоді перетворенню Середземного моря у «внутрішнє італійське море». З іншого боку, фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити платню й ліквідувати безробіття. Увірувавши у свою зірку, Б. Муссоліні активно готувався до походу своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. На одному з мітингів він фактично пред'явив королю і уряду ультиматум: «Або нас добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши похід на Рим». Проте він відверто блефував - «сквадри» були малочисельними й погано озброєними, і достатньо було кількох підрозділів поліції, щоб розігнати їх.
Та весь розрахунок фашистів якраз і полягав у тому, що король Віктор Еммануїл не зважиться на застосування проти них сили. Реальна альтернатива фашистам, 80-річний авторитетний політик, неодноразовий прем'єр-міністр Італії Дж. Джо-лігті перебував за межами столиці й вплинути на перебіг подій не міг. Серед генералів симпатії розподілилися між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що фашисти проголосять королем герцога д'Аос-та, передумав. Привід було знайдено - не допустити пролиття крові, за яким країну охопить полум'я громадянської війни.
У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. сквадристи захопили ряд важливих державних об'єктів у Мілані (там, на той випадок, якби в результаті поразки довелося втікати до Швейцарії, перебував Б. Муссоліні) та інших містах країни.
29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем'єром Італії. «Революція у спальному вагоні» HYPERLINK "http://shkola.ua/uchebniki/read/560a590cfd7207a528a0c09a?page=131" \l "bookmark0" 1 перемогла. Проте новий голова уряду не хотів, щоб у його співвітчизників склалося враження, що владу йому подарував король. Йому був потрібен міф про «похід на Рим» щонайменше 300 тис. «фашистських мучеників», а тому вже наступного дня до столиці звідусіль стали прибувати сквадристи.
Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи їхній парад. Влаштувавши у Вічному місті погром, якого те не переживало з часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50-а спеціальними потягами залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам.
Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні демократичні інститути. До 1928 р. уряд був коаліційним: ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках формальної
законності (склад уряду було затверджено 306-а голосами членів палати депутатів. Проти голосували 102 - переважно соціалісти й комуністи), Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовіка XIV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму: «уряд - це я».
До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі, навіть дріб'язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прем'єра, масове спорудження прижиттєвих пам'ятників, присвоєння титулів «першого», «найкращого» тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу1. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул «дуче» (вождь) і правив Італією майже одноосібно.
Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів-нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакомо Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару.
Усупереч конституції найважливіші державні рішення фашисти приймали на масових мітингах, після чого парламенту та королю не залишалося нічого іншого, як схвалювати їх. Підміняючи конституційні органи влади, режим створював свої власні. Зокрема, було скликано Велику фашистську раду, яка, по суті, стала вищим органом політичної влади в країні. «Корпоративна система». В основу економічної політики фашистів було покладено ідею створення «корпоративної держави» на засадах «класового миру». Власне, її автором був не Б. Муссоліні, а один з ідеологів фашизму поет Габріель д'Анунціо. Саме він створив перші корпорації в загарбаному в 1919 р. місті Ф'юме.
На початку дуче досить розпливчасто заявляв, що корпорації мусять взяти на себе функції парламенту з економічних питань. У цілому, суть задуму полягала в тому, що соціальний мир нібито настане тоді, коли в італійській економіці почнуть діяти фашистські картелі й синдикати, об'єднані в корпорації. Згодом він утворив спеціальне міністерство корпорацій для регулювання економічного життя країни. Для усунення конфліктів між робітниками і підприємцями 1927 р. було прийнято Хартію праці, за якою професійні спілки було підпорядковано державним органам під контролем фашистів і включено до галузевих корпорацій.
Офіційно же курс на створення «корпоративної держави» було проголошено в 1934 р. В економіці почали діяти фашистські синдикати й корпорації, об'єднані в конфедерації. До їхнього керівництва входили партійні чиновники, представники фашистських профспілок і підприємці. Загалом в основних галузях економіки було створено 22 національні корпорації, а на середину 30-х рр. практично усі італійці стали їхніми членами. Як заявляв Б. Муссоліні, «фашистська держава може бути лише корпоративною, або вона не буде фашистською».
Корпорації схвалили заборону страйків і 40-годинний робочий тиждень, контролювали укладення колективних трудових договорів, розглядали конфліктні ситуації, надавали фінансову підтримку профспілкам. На середину 30-х рр. фашистські профспілки об'єднували 4 млн чол. і завдяки численним пільгам та успіхам в організації дозвілля робітників набули великої популярності. До того ж фашистам вдалося зробити те, на що не спромоглися попередні уряди - скоротити безробіття (з 240 до 100 тис.).
У галузі економіки та соціальних відносин фашисти вжили заходів для залучення капіталовкладень у промисловість, провели широке роздержавлення, провели вдалу грошову реформу (цьому сприяли значні кредити із США, зокрема позика від банківського дому Моргана у 100 млн дол.). У 1929 р. рівень промислового виробництва перевищив довоєнний на 40 %, виробництво сталі зросло на 84 %, електроенергії - на 100 %.
Проте корпорації не виконали покладених на них завдань. Так само провалилися проголошені Б. Муссоліні численні «битви»: «битва за урожай», «битва за народжуваність» і навіть
«битви» проти... горобців, мишей і кімнатних мух. Напередодні війни Італія так і не могла сама забезпечувати себе сировиною та продовольством, що постійно обіцяв режим.
4. Фашизація країни. Завдання суцільної фашизації Італії Б. Муссоліні поставив у 1925 р. За його задумом усі без винятку італійці повинні були нроникнутись фашистським світоглядом і виробити фашистську поведінку. При цьому Б. Муссоліні реально враховував традиційно високий авторитет у країні католицької церкви. Ніколи не будучи ревносним католиком, він 1929 р. уклав з Папою Римським Піем XI т. зв. Лютеранський пакт, за яким в обмін на визнання останнім Італійського королівства Ватикан отримав статус самостійної держави. У школах було збережено викладання Закону Божого й легалізовува-лася діяльність єдиної нефашистської партії «Католицька дія».
Державну поліцію було замінено фашистською міліцією, яка хоча й присягала королю, але виконувала лише накази дуче; на таємну поліцію ОВРА (Муссоліні порівнював її з «жахливим драконом») було покладено завдання проведення тотального шпигунства, провокацій і терору. Для контролю над діяльністю префектів та керівників великих державних підприємств і закладів до них приставлялися фашистські комісари, які після проведених Б. Муссоліні партійних чисток прагли за всяку ціну догодити дуче.
У 1926 р. фашисти запровадили новий виборчий закон, за яким партія, яка набирала на виборах понад половину голосів, отримувала 2/3 місць у парламенті. При цьому, правом висувати кандидатів у депутати були наділені лише загальнонаціональні фашистські організації. Новий закон фактично монополізував владу за фашистською партією. Проте головні важелі залишалися в Б. Муссоліні, який, окрім того, що був головою уряду, до 1929 р. особисто очолював 8 з 13 міністерств.
На виборах у травні 1929 р., які, попри обіцянки влади, пройшли в умовах залякування виборців, за офіційними даними, фашистський список підтримали понад 98 % італійців.
Для збільшення своєї популярності та не бажаючи ділити владу з кримінальним світом, Б. Муссоліні завдав серйозного удару по сицилійській мафії, від якого вона прийшла до тями лише після Другої світової війни.
Режим доклав чимало зусиль для розвитку спорту в країні; за часи тоталітаризму в Італії було споруджено стадіонів та
палаців спорту більше, ніж за всю її попередню історію. Улюбленим видом спорту Б. Муссоліні був бокс, який він проголосив «винятково фашистським засобом самовираження». При цьому піклування дуче про фізичний гарт нації мало цілком просте пояснення - він потребував готових до «великих битв» солдатів.
Справі фашизації повинна була служити й культура. Наслідуючи Наполеона, в 1926 р. Б. Муссоліні віддав наказ про заснування Італійської академії, кандидатури до якої він відібрав особисто. Від діячів мистецтва дуче вимагав доводити, що всі найголовніші світові відкриття найперше були зроблені італійцями: двигун внутрішнього згорання, динамо-машина, друкарська машинка тощо. У шалі культурного націоналізму доводилось, що навіть імя У. Шекспіра насправді було псевдонімом італійського поета.
Великого значення фашисти надавали ідеологічній обробці молоді - «надії батьківщини», її «завтрашній армії». «Живи з ризиком!» - закликав молодь дуче. З цією метою практично всіх дітей було залучено до п'яти фашистських молодіжних організацій, об'єднаних з часом у єдину - Італійську лікторську молодь.
Для виховання молоді в дусі відданості фашизму й особисто дуче на вимогу Б. Муссоліні було переписано шкільну програму з історії. Відтепер велика увага приділялася Давньому Риму - «найвеличнішій імперії світу», замовчувався період середньовіччя, коли Італія не могла похвалитися могутністю, заслуга об'єднання країни в XIX ст. приписувалася винятково Дж. Гарібальді і Дж. Мадзіні, які проголошувалися «найпершими фашистами». XX ст. проголошувалося «добою фашизму й Муссоліні».
Проходячи ідеологічний та військовий вишкіл, виховуючись у дусі обожнення дуче, молоді італійці мали стати гарматним м'ясом у майбутніх авантюрах за відтворення «Великої Італії».
2) ) 15 серпня 1947 набув чинності Закон про незалежність Індії, за яким їй було надано статус домініону в рамках Британської співдружності націй. Це внесло докорінні зміни у державно-правовий статус країни і відкривало принципово нову сторінку її історії.Установчі збори одержало повноваження видавати свої закони, приступило до роботи перше незалежне уряд Індії. Більшість міністрів були членами партії Індійський національний конгрес. Головою Установчих зборів став один з діячів ІНК - Раджендра Прасад, першим прем'єр-міністром Індії - Джавахарлал Неру. До складу уряду увійшли представники кількох політичних партій. У ньому переважав вплив помірно-консервативних сил. Більшість міністерських постів опинилося в руках конгрессистов: міністром оборони і закордонних справ став Дж. Неру, міністром внутрішніх справ - В. Патель, міністром фінансів - Ч. Дешмукх, міністром торгівлі - Т.Т. Крішнамачарі, міністром промисловості і постачання - лідер партії Хінду маха сабха Ш.П. Мукерджі, міністром юстиції - лідер Федерації недоторканних - Б.Р.Амбедкар. Склад уряду «національної концентрації» відбивав що склалася в перші роки незалежності розстановку соціально-політичних сил в країні. Вибрані в 1946 році провінційні законодавчі збори і відповідальні перед ними провінційні уряди так само відбивали інтереси прийшов до влади буржуазно - поміщицького блоку. Першочерговими завданнями нової державної влади стала індіанізація адміністративного апарату і збройних сил, робота з підготовки нової конституції і розробка системи відносин з суб'єктами федерації.Індійському уряду вдалося домогтися відходу з Індії останніх контингентів англійських військ в лютому 1948 року, однак ще в 1949 році в центральному апараті, головним чином в органах дипломатичної служби, перебувало близько тисячі чиновників - англійців.
Англійський імперіалізм, прагнучи по можливості зберегти свої позиції в Індії, робив ставку не тільки на свою пряму агентуру в адміністративному апараті, але і в першу чергу на князівства, в яких і після проголошення незалежності досі діяла княжа адміністрація. Тому першочергове завдання нового індійського держави полягала в прискоренні процесу інтеграції князівств з домініоном. Проблема визначення державних кордонів Індії залишалася невирішеною і залежала від розробки формули приєднання князівств до Індійського Союзу.
ПОЛІТИКА Дж.Неру
Внутрішня політика Зовнішня політика
Прискорений розвиток держсектору
в промисловості (за рахунок будівництва державою підприємств в металургії, машинобудуванні,
електроенергетиці, вугільній і нафтовій промисловості).
Активна підтримка приватного бізнесу, контроль за діяльністю монополій.
Створення сприятливих умов для розвитку національної економіки
(за рахунок обмеження доступу іноземного капіталу в країну).
Проведення аграрної реформи
(обмеження розмірів феодального землеволодіння, передача землі за викуп орендарям з нижчих каст, заохочення створення кооперативів).
Проведення адміністративно- територіальної реформи у 1956 р. (розмежування за національною
та мовною ознаками) Дотримання принципу «позитивного
нейтралітету», неприєднання до військово-політичних блоків (уряд Індії
засудив створення СЕАТО в 1954 р.
і СЕНТО в 1955 р.).
У відносинах з іншими країнами застосовували п’ять принципів мирного
співіснування «панча шіла» (уперше
щодо Китаю):
• взаємна повага територіальної
цілісності і суверенітету;
• взаємний ненапад;
• невтручання у внутрішні справи одне одного;
• рівність і взаємна вигода;
• мирне співіснування.
Дж. Неру був одним з ініціаторів Бандунзької конференції 1955 р. і створення Руху неприєднання
На початку 60-х рр. через перебування
на території Індії Далай-лами Тибету погіршилися індійсько- китайські відносини. Китайські війська окупували частину індійської території
3) Пе́рша Чече́нська війна́ — військовий конфлікт між Російською Федерацією та Чеченською Республікою Ічкерією, що відбувався переважно на території Чечні у період з 1994 року по 1996 рік. Результатом конфлікту стала перемога чеченських збройних сил та виведення російських військ, масові руйнування, жертви та збереження Чечнею незалежності.
Конфлікт полягав у прагненні Росії приєднати до себе Чеченську Республіку Ічкерію, яка з дотриманням усіх законодавчих норм та Конституції СРСР була перетворена спочатку на союзну республіку у складі СРСР, ставши шістнадцятою союзною республікою, а згодом реалізувала своє конституційне право на вихід зі складу СРСР. Це здійснювалось спираючись на Закон СРСР «Про порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРСР» в третій статті якого забезпечувалось право автономних утворень на вихід зі складу СРСР чи своєї союзної республіки.[10] Ці дії не тільки не були оскаржені і скасовані урядами СРСР та РРФСР, а й були визнані та офіційно затверджені ними. Таким чином Чеченська Республіка Ічкерія дотримавшись законів стала легітимною незалежною державою і була частково визнаною державою, яку тоді визнали Афганістан та Грузія. Тож агресивний напад Росії наЧеченську республіку можна вважати з такої позиції актом агресії проти незалежної держави та порушенням норм міжнародного права. Російська сторона звинувачувала чеченське керівництво на чолі із Джохаром Дудаєвим в ескалації конфлікту, попри постійні пропозиції останнього вести перемовний процес, також новостворена Російська Федерація де-юре не визнавала незалежність Чеченської Республіки[11].
Перша чеченська війна стала одним з наймасштабніших збройних конфліктів у новітній історії, а битва за Грозний стала найбільшою битвою в Європі з часів закінчення Другої світової війни[12]. Внаслідок бойових дій велика кількість чеченських населених пунктів була зруйнована, під час війни загинуло близько 120 .000 мирних чеченських жителів, значна частина з яких — діти. Близько 200 .000 було поранено. Також майже половина населення Чечні (третину з яких складали росіяни, вірмени та євреї)[Джерело?] стала біженцями. В ході війни російськими військами проводилися як цілеспрямовані масові вбивства, винищення і геноцид етнічних чеченців, так і винищення як результат способу ведення бойових дій російськими військами (зокрема масованим авіабомбуванням та артобстрілам внаслідок яких наприклад місто Аргун та столиця Чечні — місто Грозний були майже повністю зруйновані) який також часто був спрямований на винищення мирних чеченців, а іноді просто був неадекватним застосуванням сили і не зважав на втрати серед цивільних, що їх вони зазнають внаслідок військових операцій[13][14][15]. Російська сторона в свою чергу заявляла про факти геноциду російського населення в Чечні, що за твердженням її офіційних представників було одним з приводів конфлікту[16]. Офіційно російською стороною конфлікт називався «заходами щодо підтримання конституційного порядку».
Друга Чеченська війна — бойові дії Російської Федерації проти невизнаної Чеченської Республіки Ічкерія, що тривала переважно на території Чечні у період з 1999 року по 2009 рік.
Передумови[ред. • ред. код]
Після фактичної поразки Росії у першій російсько-чеченській війні (див. Хасавюртські угоди), численні російські політичні кола, особливо військові, висловлювали невдоволення результатами Хасав'юртських угод, вважаючи, що «чеченську проблему» не вирішено, а тільки відкладено. Висловлювалися небезпідставні побоювання, що приклад Чечні наслідують і інші національні автономії та народи, які були історично приєднані до Росії силоміць. В той же час незалежність молодої незалежної держави Ічкерія не отримала міжнародної підтримки у вигляді визнання їїсуверенітету провідними світовими державами та ООН.
З другого боку, на більш широкому тлі політичних та економічних процесів в Росії, «силовий блок» московського чиновництва не влаштовувала ситуація, коли основні економічні важелі капіталістичної приватизації в Росії були зосереджені в руках «сім'ї Єльцина» та бізнес-магнатів («олігархів»), що суперничали з нею.
З третього боку не була знята загроза реставрації влади комуністів (КПРФ) і ліквідація всіх наслідків приватизації. В кремлівських колах зріла змова проти влади власного ставленика силових відомств та ФСБ. Була конче потрібна «невелика та переможна війна», яка б привела Росію де-факто до стану військової диктатури, загальмували демократичні процеси ротації влади, гарантувала збереження підсумків первинної приватизації в Росії для сім'ї Єльцина та центрального московського чиновництва. На цю роль були випробувані колишні високопосадові чекісти Євген Примаков, Сергій Степашин, міністр МВС Володимир Рушайло та надійшла черга Путіна. На відміну від попередніх кандидатур Путін був найбільш компромісної фігурою, який гарантував недоторканість Єльцина від майбутнього судового переслідування та був згодний на воєнні авантюри[Джерело?].
Білет 22
1) НСДАП (Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини) на чолі з Адольфом Гітлером.
Ідеологія партії спиталась на чотири підвалини:
націоналізм, расизм, антисемітизм, антикомунізм.
На відміну від фашистів, нацисти наголошували не на державі, а на нації.
1925-1927 рр. були періодом коли відбулася консолідація націонал-соціалістів.
У серпні 1927 р. в м. Нюрнбергу було проведено свято на честь НСДАП. Зібралося 30 тисяч нацистів, які були одягнуті в єдину уніформу коричневого кольору.
У квітні 1927 р. А.Гітлера було запрошено на зустріч із 400 підприємцями Руру. Після цього він та його партія регулярно фінансувалися великими промисловими корпораціями та банками.

1. Встановлення нацистської диктатури. А. Гітлер.
Економічна криза 1929 – 1933 рр. у Німеччині мала особливо гострий характер і спричинила глибокі соціально-політичні потрясіння.
Причини встановлення фашистської диктатури:
1. Економічна криза:
- промислове виробництво скоротилося на 44%
- кількість безробітних досягла 4,5 млн. чоловік
- реальна заробітна плата знизилася на 25-40%
- кілька тисяч дрібних підприємств розорилися.
2. Зростали соціальні суперечності під час економічної кризи, а тому
посилилися прагнення до сильної влади, здатної навести порядок в країні.
3. Неспроможність правлячих кіл Німеччини керувати країною парламентськими методами.
4. Слабкість Веймарської республіки.
5. Відсутність єдності серед партій «веймарської коаліції».
6. Більшість населення була не задоволена умовами Версальського миру і мала
антиреспубліканські настрої.
З цього негайно скористався А.Гітлер, закликавши до рішучих дій.
В листопаді 1932 р. відбулися вибори до рейхстагу.
КПН дістала 6 млн. голосів,
СДПН - 7,2 млн. голосів,
НСДАП - 11,7 млн. голосів.
Склалася ситуація, коли дві великі ліві партії Німеччини, об’єднавшись, могли б протистояти нацистам, але глибокі розбіжності між ними не дозволили цього зробити.
30 січня 1933 р. президент П.Гінденбург призначив Гітлера рейхсканцлером (керівником уряду).
Адольф Гітлер (1889-1945, справжнє прізвище Шикльгрубер) – німецький політичний діяч. Народився в австрійському місті Бранау в родині чиновника митниці. Вищу освіту не здобув.
З початком Першої світової війни поїхав до Німеччини й вступив до війська. Зі званням капрала та двома Залізними Хрестами по війні він виявився нікому не потрібним. Вірив у те, що німецька армія зазнала поразки через зрадництво євреїв і комуністів.
З 1921 р. – лідер НСДАП. З 1933 р. – канцлер, з 1934 р. – президент і прем’єр-міністр.
Наклав на себе руки 30 квітня 1945 р. за кілька днів до поразки Німеччини у Другій світовій війні. Міжнародним трибуналом у Нюрнбергу за злочини проти людства визнаний воєнним злочинцем.
Трагедія Німеччини полягала в тому, що нацисти доступилися до влади в законний, конституційний спосіб.
28 лютого 1933 р. вони підпалили рейхстаг, звинувативши в цьому КПН. Використавши провокацію, каральні органи нацистів почали масові арешти. КПН було офіційно заборонено.
22 липня гітлерівці звинувативши СДПН «у зрадницьких діях проти Німеччини та її законного уряду», оголосили про розпуск партії.
Було видано закон, що забороняв у Німеччині існування будь-яких політичних партій, окрім націонал-соціалістської.
Веймарську конституцію було ліквідовано, Гітлерові надано необмежені повноваження.
В серпні 1934 р. (після смерті президента Гінденбурга) Гітлеру було присвоєно довічні звання «фюрер» (вождь) та «рейхсканцлер».
Отримавши владу фашисти почали запроваджувати «новий порядок».
Знаряддям кривавого режиму стали створені ним спеціальні органи насильства і терору – державна таємна поліція (гестапо),
штурмові загони (СА); охоронні загони (СС); служба безпеки (СД).

2) Чехословацька криза («Празька весна») — період демократичних перетворень у Чехословаччині в 1968 р. У зв'язку з наростаючим спадом в економіці й придушенням інакомислення в компартії Чехословаччини виникла реформістська течія, головним лозунгом якої стала побудова «соціалізму з людським обличчям». У січні 1968 р. був зміщений президент ЧССР і перший секретар ЦК КПЧ А. Новотний. Лідером компартії був вибраний представник ліберального крила компартії А. Дубчек, президентом Чехословаччини став Л. Свобода. У квітні була опублікована програма компартії Чехословаччини, в якій проголошувався курс на демократичне оновлення соціалізму, передбачалися обмежені економічні реформи. Цей період розвитку Чехословаччини увійшов в історію під назвою «празька весна». До участі в управлінні державою стали притягуватися представники інших партій і рухів, була відмінена цензура, признавалося право на існування опозиції. При цьому, на відміну від подій в Угорщині 1956 р., у Чехословаччині зберігалися громадянський мир і згода. Радикальні зміни у Чехословаччині викликали надто негативну реакцію з боку керівництва СРСР. У липні керівники компартій СРСР, Болгарії, Угорщині, НДР і Польщі попередили лідерів Чехословаччини, що реформи, які проводяться ними, чреваті «контрреволюцією». На радянсько-чехословацькій зустрічі, що проходила з 29 липня по 2 серпня в Чієрна-над-Тисою, радянське керівництво зажадало від Дубчека згорнути процес реформ. Але, оскільки політичний тиск не дав результатів, 21 серпня на територію Чехословаччини були введені війська 5 країн — членів Варшавського договору.Керівництво КПЧ було фактично заарештовано і доставлено в Москву. За підписаною там угодою на території Чехословаччини розміщувалися радянські війська. Після повернення до Праги Дубчек протягом деякого часу зберігав свій пост, але поступово він і його прихильники були відчужені від влади.Почалося чищення лав КПЧ. Надалі багато реформаторів і представників творчої інтелігенції змушені були емігрувати. Насильно перервана «празька весна» поклала край будь-яким ілюзіям відносно можливого реформування соціалізму як системи. Весь демократичний світ, включаючи його ліві сили, рішуче засудив вторгнення військ країн Варшавського договору в Чехословаччину. 25 серпня в Москві на Красній площі на захист «празької весни» група дисидентів, що складалася з восьми чоловік, провела демонстрацію під лозунгом «за нашу і вашу свободу».
3) РОЗПАД СРСР
Радянська держава влітку 1991 р. опинилась на межі розвалу.
Останню спробу врятувати імперію мирним шляхом зробив М.С.Горбачов , запропонувавши проект нового союзного договору.
Керівники республік повинні були підписати його наприкінці серпня 1991 р. в урядовій резиденції в Ново-Огарьово.
Однак консервативне оточення президента вирішило повернути до диктатури сталінського типу. Сформувалася група змовників - антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС;рос. - ГКЧП). До нього увійшло 8 чоловік, серед яких були голова Верховної Ради СРСР А.Лук’янов, віце-президент СРСР Г.Янаєв , прем’єр-міністр В.Павлов , голова КДБ В. Крючков , міністр оборони Д .Язов, міністр внутрішніх справ Б.Пуго. ДКНС заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялась діяльність політичних партій , громадських організацій і масових рухів . Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій , страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. В деяких регіонах СРСР на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан. Попередньо у столицю були введені танки та бронетранспортери.
Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Б.Єльциним.
На захист демократії виступили десятки тисяч мешканців Москви, а також деяких інших міст СРСР. Рішучі дії Б. М.Єльцина підтримала більшість урядів країн світу і міжнародна громадськість. Уже 21 серпня стало очевидним, що путч провалився і заколотники вилетіли у резиденцію Горбачова у Форос (Крим). Одночасно туди ж прибули представники російського президента. Після повернення М. Горбачова у Москву керівники змови були заарештовані.
Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад СРСР.
9 вересня 1991 р. було офіційно визнано незалежність Литви, Латвії і Естонії. Та все ж М.Горбачов та його найближче оточення прагнули зберегти Союз від подальшого розвалу.
14 листопада в Ново-Огарьово 7 республік (Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан , РРФСР, Таджикистан , Туркменістан) заявили про намір створити конфедеративний Союз Незалежних Держав (СНД).
1 грудня відбувся референдум про незалежність України ( яка відмовилась від у часті у формуванні СНД ) - понад 90 % виборців виявили прагнення жити в незалежній державі.
На Україні на основі законів "Про Президента Української РСР" та "Про вибори Президента Української РСР",прийнятих Верховною Радою УРСР 5 липня 1991 р.,відбулися президентські вибори,які проходили під знаком боротьби старої партійно-державної бюрократії і національно-демократичної опозиції. Лідером першої був Л.Кравчук , а другої -В.Чорновіл. Президентом України став Л.Кравчук,котрий одержав 61.59% голосів виборців,що взяли участь у голосуванні.
Щоб зупинити процес стихійного, хаотичного розпаду існування союзних структур,не допустити пролиття крові, 7-8 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Бєлавезькій пущі (Білорусь)керівників Білорусі,РРСФР і України, на якій було підписано" Угоду про створення СНД ", відкритого для всіх колишніх республік СРСР.
У першому абзаці "Угоди..."було сказано:"Союз РСР ,як суб"єкт міжнародного права і геополітична реальність ,припиняє своє існування".
Президент України Кравчук так зазначив головну причину розвалу Союзу: " Радянський Союз був приречений тому, що тримався на КПРС і КДБ. Демократія і імперія - поняття незіставні . Ви не знайдете в історії ,щоб імперія була демократична. Радянський Союз - це була тоталітарна імперія ,якої світ не бачив. І ось , як тільки КПРС пригнулась ,почали гнутись всі несучі конструкції."
21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті лідери Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав .
Після цього Президенту неіснуючого Союзу нічого іншого не залишалося як подати заяву ,в якій він писав ,що вважає свою місію завершеною.
Таким чином, 25 грудня 1991 р. М.С. Горбачов склав свої повноваження.
Отже, СРСР припинив своє існування, а колишні його республіки (у тому числі і Україна)стали незалежними юридично ,їх народ приступив до розв’язання трьох доленосних історичних завдань:
· створення незалежних держав;
· знищення тоталітаризму ;
· реформування комуністичного способу виробництва,заснованого на централізованому адміністративному управлінні, на основі свободи економічної діяльності і ринкового регулювання виробництва.
Білет 23
1) Внутрішня політика режиму. Прийшовши до влади, А. Гітлер не став ворогувати з традиційними елітами й перебудовував державне управління обережно й не завжди вдало. Так, у січні 1930 р. було прийнято закон «Про відродження Рейху», який проголошував скасування федеральних засад держави і ліквідовував суверенітет земель. Їхні повноваження перейшли до загальнонімецького уряду, а на місця було призначено гауляйтерів (намісників), які призначалися А. Гітлером і йому ж підпорядковувалися. На відміну від Й. Сталіна, якого «створив» апарат, А. Гітлер власноруч створив свій апарат і всі найважливіші питання вирішував одноосібно. Крім СА та СС, каральні функції режиму здійснювали поліція, СД (служба безпеки), гестапо (таємна політична поліція). З часом поліція й СС були об'єднані, це означало, що поліція виводилася з-під впливу держави і підпорядковувалася СС - організації, що була своєрідною преторіанською гвардією фюрера.
На відміну від Й. Сталіна, А. Гітлер не втручався в міжусобиці у своєму найближчому оточенні; не брав участі в управлінні поточними справами держави, а передовіряв це оточенню. Потреба в парламентських дискусіях відпала, оскільки все залежало від думки А. Гітлера, який підписував закони і декрети. Вищим органом держави, що здійснював безпосередньо владні функції, стала рейхсканцелярія. Згодом процедура прийняття законів була замінена актами. А. Гітлер зневажав правові норми і процедуру, а тому запровадив принцип фюрерства, за яким вся влада в країні й у партії належала лише йому. Тому рейхстаг скликався лише для прийняття 7 законів.
Влада А. Гітлера базувалася не на його посаді чи результатах виборів, а визнанні його винятковості. Воля А. Гітлера прирівнювалася до провидіння. Партійні й державні органи переплелися й становили нерозривне ціле. Щоправда, в державному й партійному управлінні не було схематичної чіткості й фюрер залишав за собою право призначати на посади і знімати з них будь-кого і будь-коли без жодних пояснень. Найближчі соратники Гітлера ніколи так і не змогли згуртуватися в партійну бюрократію. А. Гітлер, людина, яка для жодної людини не була особистим другом, не просто очолював усіх, він був над усіма.
Необхідність подолання економічної кризи і підготовка до війни потребували централізації економіки. Як і у США, СРСР та Італії, в Німеччині запроваджувалося державне регулювання економікою. Підприємства об'єднувалися в монополістичні групи, що підпорядковувалися Генеральній раді німецького господарства. Рада підпорядковувалася Міністерству економіки; спілки підприємців були об'єднані в корпорацію «Імперський стан німецької промисловості». Господарство Німеччини поділялося на 7 галузей, примусово об'єднаних у корпорації: промисловість, енергетика, ремесла, торгівля, транспорт, банківська справа, страхування. Держава встановлювала: плани виробництва (в 1936 р. було прийнято так званий 4-річний план Г. Герінґа), ціни, ринки збуту; існувала карткова система розподілу товарів, стандартизувалися металеві вироби і деталі машин, будувалися автошляхи, канали, оборонні споруди тощо.
Закінчення світової кризи, мілітаризація економіки, звільнення з роботи громадян «неарійського» походження й заміна їх «чистокровними» німцями дали змогу значно скоротити безробіття в країні.
Нацисти вжили заходів щодо одержавлення сільського господарства. Було створено Державний продовольчий фронт, який контролював виробництво, ринки збуту і ціни на сільськогосподарську продукцію. Кожному селянину держава вказувала, скільки й чого він має виробити, якому покупцеві й за яку ціну продати.
Для заохочення німецьких сільських господарів було наказано миловарним заводам та маргариновим фабрикам використовувати у якості сировини лише сало худоби, вирощеної німецькими господарями. Для заохочення споживання масла було підвищено на нього ціну майже в 3 рази і обмежено виробництво маргарину і сільськогосподарських продуктів. Було встановлено високі мита на ввіз до Німеччини сільгосппродуктів, а німецьким господарям, які імпортували хліб, видавалися премії. Також було прийнято закон «Про спадкове селянське господарство», який передбачав створення сімейних ферм, причому селяни не могли залишати землю, продавати її чи розподіляти між спадкоємцями; запроваджувалося почесне звання «бюргер».
Правом володіти землею нацисти наділяли лише німців «арійського походження», які зможуть довести документально чистоту своєї «арійської» крові щонайраніше від 1800 р. Такий господар міг одержати звання «бауера» з великими пільгами до нього. У цілому ці заходи користувалися популярністю серед селян.
Політика щодо сім'ї визначалася, як і в Італії, необхідністю заохочення народжуваності, адже А. Гітлер планував не лише загарбницькі війни, а й масове заселення окупованих територій. Місцеві органи влади запроваджували знижки в оплаті за воду та електроенергію; було встановлено офіційну державну відзнаку «Хрест Матері» трьох ступенів: золотий - за народження 8 дітей, срібний — 6, бронзовий - 4. Молодим подружжям надавалися безвідсоткові кредити і
1 000 рейхсмарок, але лише за умови, що жінка не працюватиме. Ці та інші пільги поширювалися лише на «арійські» сім'ї й не стосувалися змішаних шлюбів, жінок з комуністичними, соціалістичними та пацифістськими переконаннями, єврейок, рома та інших категорій.
Проте, починаючи з 1937 p., коли нацисти розпочали активні воєнні приготування і робочої сили не вистачало, потрібно було заохотити жінок до повернення на роботу. Але невисока платня і тяжкі умови праці не приваблювали їх. За 1939-1944 pp. кількість жінок на виробництві зросла несуттєво: з 14,6 до 14,9 млн. Отож агітація уряду за «природну» роль німецької жінки вдарила по ньому ж бумерангом.
А. Гітлер значну увагу приділяв пропаганді серед населення. Молодь проходила нацистський вишкіл в організації «Гітлер-юґенд» та численних «військово-спортивних» таборах. Газети, радіо, кіно, театр, література й музика повинні були вихваляти А. Гітлера та його режим. Було встановлено жорстоку цензуру над усіма німецькими виданнями, з бібліотек вилучалися й публічно спалювалися неугодні нацистам книги. Й. Ґеббельс приділяв значну увагу пропаганді засобами радіо й тому кількість радіоприймачів у країні зросла з 4,5 до 16 млн. Нацистська кіноіндустрія щороку випускала на екрани близько 100 стрічок, які вихваляли диктатуру.
Для пропаганди режиму було використано й Олімпійські ігри, що відбулися в серпні 1936 р. в Берліні. Багато спортсменів і цілі країни бойкотували ці змагання, які, за задумом А. Гітлера, повинні були довести перевагу «арійської» раси. Цю нацистську вигадку чудово спростували багато «неарійських» спортсменів, особливо чорношкірий легкоатлет Джессі Оуен, який виборов відразу чотири золоті медалі.
Невід'ємною рисою нацистської диктатури стали масові репресії, зведені в ранг державної політики.
На підставі закону про арешт підозрюваних у «підривній діяльності» понад 200 тис. противників режиму було вбито чи закатовано, 450 тис. за політичними, релігійними й расовими мотивами були осуджені в сумі на 1500 років в'язниці чи концентраційних таборів.У цілому було піддано репресіям понад 3 млн осіб. Якщо комуністів, соціал-демократів та представників інших антинацистських організацій знищували за їхні політичні переконання, то інші люди страждали через свою національність та колір шкіри.
Євреї, які становили менше 1 % населення Німеччини, були проголошені чи не головними ворогами диктатури. Нацисти поставили за мету вилучити «неарійців» (євреїв) з громадського життя (нацистське тлумачення «неарійців» передбачало осіб, що мали батьків чи дідусів євреїв). Євреям було заборонено займатися громадськими справами, викладати в школах і університетах, практикувати лікарями, стоматологами і юристами, в їхніх паспортах ставили спеціальні позначки й усім жінкам дописували ім'я Сара, а чоловікам - Ізраїль.
У квітні 1933 р. НСДАП закликала до бойкоту єврейських магазинів і фірм, проте тоді акція мала лише частковий успіх, оскільки населення виявилося ще непідготовленим до такого неприхованого антисемітизму.
У цілому в 30-х pp. було прийнято понад 400 законів і постанов проти євреїв. У Німеччині процес витіснення євреїв з економічного, політичного і культурного життя тривав п'ять років. Дітей виганяли зі шкіл, а студентів з вузів, тих, хто хотів емігрувати, випускали без їхнього майна. В ніч з 9 на 10 листопада 1938 р. нацисти влаштували різню, що увійшла в історію як «кришталева ніч». По всій Німеччині грабувалися й руйнувалися єврейські магазини, синагоги, цвинтарі. Сотні євреїв загинули, а близько 30 тис. нацисти відправили до концтаборів. Відповідальність за цей злочин нацисти поклали на ... євреїв і змусили їх виплатити 1 млрд марок «компенсації».
Геноцид було розв'язано й проти циган. У 1939 р. після окупації Польщі більшість з них та німецьких євреїв було вивезено до цієї країни й кинуто до спеціальних закритих районів - ґето. Не менш трагічна доля спіткала й чорношкірих громадян Німеччини. У 20-х pp. багато чорношкірих солдатів відповідно до Версальського договору прибули до Німеччини, зокрема в Рейнську зону, як вояки французької окупаційної армії. Дітей, які народилися від зв'язків солдатів з Сенегалу та Марокко з місцевими німецькими жінками, презирливо називали «рейнськими байстрюками» і «гібридами» й зневажали ще за веймарських часів. Під тиском расистських акцій політиків і журналістів, веймарська влада збирала про них інформацію й ізолювала цих дітей. У 1937 р. нацисти на підставі цієї інформації стерилізували - хірургічним шляхом позбавили можливості мати у майбутньому потомство - 385 чорношкірих дітей.
У 1939 р. А. Гітлер власноруч підписав наказ про проведення автаназії («легкої смерті»), під дію якого підпадали всі, чиє життя було «позбавлене цінності»: душевнохворі, хворі на гемофілію, хвороби шкіри, очей, вуха, епілепсію, туберкульоз тощо.
У школах для розумово відсталих дітей було розгорнуто націонал-соціалістичне змагання з представлення до «судів у справах про здорову спадковість» матеріалів на вихованців, а лікарні змагалися за першість зі стерилізації.
Німецька католицька церква, з якою А. Гітлер підписав угоду про співпрацю, проігнорувала послання папи Пія XI про неприпустимість автаназії і насильної стерилізації як втручання у справи Всевишнього й підтримала нацистський вандалізм. Священики, які протестували, також піддавалися репресіям. Підтримала ці злочини й офіційна протестантська церква.
У Німеччині було обладнано 6 закладів для вбивства хворих. Оскільки основні функції покладалися на СС, то потреба в садистах і мерзотниках стрімко зросла. Усього до 1941 р. автаназії було піддано понад 70 тис. осіб.
Комуністки і соціалістки, пацифістки, рома, єврейки також примусово стерилізувалися. Нацисти на практиці втілювали своє гасло, що «неповноцінні» люди не повинні мати потомства. Упродовж 1934-1939 pp. від примусової стерилізації постраждали 320 тис. осіб.
Трагедія народів усіх тоталітарних країн, у тому числі й Німеччини, полягала в тому, що там не було єдиного руху опору. У Німеччині його також ніколи не існувало, а можна вести мову лише про окремі напрями і групи. У 1938 р. розпочалися контакти між опозиційними силами, але, наприклад, єдиний опозиційний фронт з комуністів та соціал-демократів не вдалося створити навіть в еміграції.

2) Правління Н. ЧаушескуПісля смерті у березні 1965 р. Г. Георгіу-Дежа першим секретарем ЦК РКП (в липні 1965 р. партію перейменовано на Румунську комуністичну партію) було обрано Ніколає Чаушеску.Наприкінці 60-х рр. новий лідер Румунії накинувся з нападками на свого колишнього вчителя Георгіу-Дежа.Він критикував минулі помилки Дежа, провадив косметичні заходи з лібералізації в царині економіки і культури, спекулював на питаннях незалежності й суверенітету, намагався грати на національних почуттях румун, закликаючи створити квітучу державу, незалежну у зовнішній політиці від Радянського Союзу, країн Варшавського договору. Цими закликами Чаушеску завоював симпатії всередині країни і на Заході. Румунського диктатора намагалися використати як противагу Москві, представити його політику як курс, відмінний від курсу інших країн Варшавського договору.Однак уже через кілька років багатьом стало зрозуміло, що під галасливими гаслами захисту незалежності Румунії провадилася боротьба за утвердження диктатури, що під приводом боротьби проти зовнішнього ворога було придушено останні пагони демократії, у країні запанувала тоталітарна система.Для захисту свого режиму Чаушеску створив потужний апарат репресій і всеосяжного контролю за думками і повсякденними діями людей. Будь-які виявлення опозиційних настроїв, небажаного вільнодумства придушувались у зародку.Захопивши командні посади у партії й державі, Чаушеску чимраз більше спирався на своїх близьких і далеких родичів. Вони обіймали високі посади в партії, армії, профспілках, держплані, засобах інформації. Недаремно в народі казали, що країною править клан Чаушеску, що складається з 40 душ. Головним і єдиним радником Чаушеску в усіх державних і партійних справах була його дружина Єлена Чаушеску.
 У внутрішній політиці Чаушеску здійснював кроки, які привели до утворення у Румунії найбільш жорсткого тоталітарного режиму у Східній Європі (не рахуючи Албанії). У країні почалась форсована індустріалізація. Під ще не розвідані родовища нафти були створені величезні нафтопереробні комплекси, що зрештою привело до того, що у 80-ті роки Румунія із експортера нафти перетворилась у імпортера. Здійснювались грандіозні проекти на зразок каналу Дунай – Чорне море. Румунія намагалась випускати все: станки, машини, літаки. Хоча для цього не було необхідної кількості кваліфікованої робочої сили, інженерних кадрів і ресурсів.
            Також Чаушеску прагнув ліквідувати різницю між містом і селом. Для цього ліквідовувались "неперспективні" села, а їх мешканці переселялись у агроміста. У Трансильванії, де проживала значна угорська меншина (1750 тис. чол. – 7.5%, населення Румунії), ця політика отримала назву "територіальної систематизації", яка поряд з політикою румунізації угорської меншості (угорці були оголошені "румунами угорської національності") викликали законне невдоволення угорського населення. Ще у 1968 р. було ліквідовано Угорську автономну область.
            У політичній  сфері вся повнота влади була зосереджена у руках Чаушеску. У країнах був встановлений культ його особи. Чаушеску назвали "генієм Карпат" і "Дунаєм думок". Для зміцнення влади всі головні державні посади посідали його родичі (40 осіб.). Так його дружина Єлена стала членом Політвиконкому ЦК, заступником прем'єр-міністра, Президентом Академії Наук. Головним знаряддям влади стали органи державної безпеки – "секурітате", які навіть контролювали приватне життя громадян.
            Така політика Чаушеску на кінець 80-х років привела країну до вкрай важкого становища. Диспропорція у розвитку промисловості привела на внутрішньому ринку до дефіциту основних промислових товарів. Низька продуктивність сільського господарства, яке до того ж було підірване політикою "територіальної систематизації", привела до перебоїв у забезпеченні населення продуктами харчування.
            Зовнішній борт країни досяг 21 млрд. дол. Чаушеску оцінив таке становище, як загрозливе і став єдиним боржником у світі, який у  екстреному порядку вирішив погасити борг. Румунія до мінімуму згорнула імпорт, у тому числі і енергоносіїв.
            Електростанції були підпорядковані контролю армійських офіцерів. Вводились жорсткі ліміти споживання енергії промисловими підприємствами і населенням. З настанням вечора  міста поринали у морок, горів лише кожний десятий ліхтар. У будні дні телебачення працювало 2-3 години на добу. Обмежувалась опалення будинків. Заборонялось користуватися холодильниками у зимовий час. На експорт відправлялось майже все продовольство (а також  все, що мало попит), а внутрішнє споживання регламентувалося. У Грошові (великий промисловий центр) відбувався справжній бунт населення, який був жорстоко придушений "секурітате".
            У той час як країна жила у злиднях Чаушеску мав 62 палаци, 22 мисливські будинки, два кораблі і т.д. На особистих рахунках Чаушеску в іноземних банках зберігалось близько 1 млрд., а все його майно оцінювалось у 5 млрд. дол. США.
3) На данному етапі розвитку економічних і політичних перетворень, що відбуваються в країнах СНГ ( країнах колишнього СССР) , коли з політичної арени вже пішли головні діючі особи періоду перебудови, поняття "перебудови" все ж залишається суперечливим. Кожен розуміє під цим поняттям щось , що відповідає його політичним поглядам. Хтось каже , що перебудова вже закінчилась, хтось каже, що ще не починалась... Можна давати цьому поняттю багато визначень, проте я, на мій погляд, обрала найширше: перебудова - це сукупність державно-правових, політичних і соціальних явищ і процесів, пов’язаних з реформами і руйнуванням державно-правових й суспільно-політичних інститутів СРСР, що відбувалися в період 1985-1991 років.
Що стосується меж, то їх пояснити дуже легко: 1985 рік - прихід до влади Горбачова й початок реформування ( й руйнування ); 1991 рік - путч, який прискорив процес розпаду СРСР, тобто це та дата , коли СРСР перестав фактично існувати.
Після смерті 12 березня 1985 року Черненка новим Генеральним секретарем ЦК КПРС стає Михайло Сергійович Горбачов. Йому всього 54 роки,і у порівнянні з попередніми генсеками він виглядає досить молодо. Народ після приходу Горбачова до влади очікує змін...
М.С.Горбачов ( народився 1931р.).Президент СРСР в 1990- 91 рр. Генеральний секретар ЦК КПРС в 1985-91 рр. 1966-68 рр.- 1-й секретар Ставропольского міськкому КПРС . 1968-70 рр.- 2-й секретар, з квітня 1970- 1-й секретар крайкому КПРС .

ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ ПЕРЕБУДОВИ.
Більше ніж десять років тому керівництво КПРС проголосило курс на перебудову. За масштабом викликаних нею змін в Європі, та й у всьому світі її справедливо порівнюють з такими історичними подіями, як Велика французька революція чи Жовтень 1917 року в Росії. Вірно й те, що вона носить затяжний характер. В останній час все рідше вимовляють саме це слово - " перебудова ", зате все частіше кажуть , що вона завершилася , вичерпавши себе і зазнала поразки.
Так закінчилась перебудова чи ні? Вона є чи, в усякому разі, була? Щоб відповісти на ці запитання , проглянемо в загальних рисах як вона розвивалася , і які викликала зміни.
Отже, термін " перебудова " з'явився в нашій політичній лексиці в 1985 році. Але чим саме була тогочасна “перебудова "?
Квітень 1985 року поклав початок повільним , обережним реформам, спрямованим на часткове оновлення існуючої системи. Причиною " ремонту " стало відставання від США в гонці космічних озброєнь : нездатність з економічних причин дати відповідь на програму " зоряних війн " впевнила керуючі кола СРСР у тому, що змагання в сфері високих технологій вже майже програно ( про близькість економічної кризи каже хоч би такий факт : в 1971-1985 рр. була присутня від'ємна динаміка зростання по найважливішим економічним показникам. Темпи зростання національного прибутку складали у восьмій п'ятирічці - 41 %, у дев'ятій -28, у десятій - 21, в одинадцятій - 17 відсотків. ) .
Отож новий Генеральний секретар М. С. Горбачов спочатку лише відроджував часи хрущовської " відлиги ". Мова йшла зовсім не про те, щоб змінити систему - існуюча цілком задовільняла керуючу верхівку. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових - передусім міжнародних умов. В першому проекті перебудови в основу ставилася технологія, а не людина ,якій відводилася незрозуміла роль " людського чинника ".
На початку перебудови були припущені серйозні помилки в управлінні.
До речі,спочатку на XXVІІ З'їзді КПРС 1986 року (де були прийняті "Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР на 1986-90 рр. і на період до 2000 року " і взято курс на прискорення ) питання ставилося вірно : повернути виробництво особою до споживача і активізувати людський чинник. Але як досягнути поставленої мети? Горбачов обрав цілком марксиський засіб - засіб проб і помилок.
Спочатку було " прискорення " - наївна спроба за допомогою ідеологічних закликів і переконань до " кожного на своєму робочому місці " змусити проіржавлений господарський механізм крутитися швидше. Але одними вмовляннями було не обійтися: на випуск товарів народного споживання була задіяна тільки одна сьома частина основних виробничих фондів. І уряд задумав малу індустріалізацію, для того ,щоб в результаті модернізувати відсталу легку промисловість. Але все це закінчилося провалом уже на першому етапі: мільярдні держкапвкладання в базові галузі безслідно розчинилися в загальному хаосі - нового устаткування, матеріалів, технологій легка промисловість так і не дочекалась.
Тоді скоротили закупку ширвжитку і кинули валютні засоби на закупку техніки за кордоном. Результат - мінімальний. Частина устаткування так і залишилась на складах і під відкритим небом - нестача виробничих площ. А те, що вдалося кінець кінцем змонтувати, давало результати. Цілі поточні лінії простоювали через невірну експлуатацію, відсутність запчастин, низьку якість сировини.
Нарешті зрозуміли, що за відсутності стимулів у виробників ніщо в економіці не повернеш. Вирішили дати підприємствам госпрозрахункову самостійність. Але обмежена воля обернулася лише правом безконтрольних витрат державних засобів і призвела до підняття цін, скорочення обсягу виробництва і різкого зростання грошової маси в наявному використанні. Збільшення заробітків при цьому ніяк не вплинуло на вихід кінцевої споживчої продукції, оскільки гроші виплачувалися не тільки виробникам товарів, але й всім іншим без винятку.
Бажання влади виглядати добре без усяких на те підстав зіграло з нею непоганий жарт . Не скорочуючи попередніх видатків, в центрі і на місцях опрацьовували численні соціальні програми, закачували в економіку інфляційні гроші. В кінці кінців роздутий платеспроможний попит почав потроху роздавлювати і торгівлю , і споживчий сектор промисловості.
Втрати народного господарства від першої реформи Горбачова - Антиалкогольної кампанії - оцінюються в 40 млрд. карбованців. Втрати, яких нанесла соціалістичній економіці реформа 1987 року, взагалі не піддається обрахуванню. Другий подих до соціалізму так і не прийшов - почалась агонія...
РЕФОРМА ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ. ПЕРШИЙ І ДРУГИЙ З'ЇЗДИ. ВВЕДЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНСТВА
Першим конкретним кроком на шляху до політичної реформи стали рішення позачергової дванадцятої Сесії Верховної Ради (ВР) СРСР (одинадцятого скликання ), що відбулася 29 листопада - 1 грудня 1988 року . Ці рішення передбачали зміну структури вищих органів влади і державного управління країни, надання знов заснованому З'їзду народних депутатів ,що обирає ВР СРСР , реальних владних функцій, а також зміна виборчої системи, передусім введення виборів на альтернативній основі.
До Перебудови вибори депутатів усіх рад були в СРСР по суті формальністю. У кожному виборчому окрузі висувалася лише одна кандидатура, визначена партійною елітою; участь у виборах незалежних від влади кандидатів була практично неможливою за тодішньої авторитарної системи. Виборці мали можливість проголосувати за запропонованого кандидата, просто вкинувши бюлетень у скриньку, або проголосувати проти нього за допомогою викреслення його прізвища, що траплялося дуже рідко.
Під час Перебудови керівництво СРСР поставило за мету демократизувати цю процедуру. У 1987 р. відбулися вибори до місцевих рад, під час яких уперше, в порядку експерименту, в окремих округах було по кілька кандидатів на один мандат. У грудні 1988 р. було внесено суттєві зміни до Конституції СРСР та виборчого законодавства. Ці зміни, водночас із послабленням партійного тиску, дали можливість зробити всі подальші вибори більш-менш повноцінними.
Разом з тим, прийняті закони містили деякі явно недемократичні новації, а саме: 1) третина депутатів вищого законодавчого органу СРСР обиралися безпосередньо певними громадськими організаціями; законодавець на свій розсуд прописав у законі кількість депутатів від кожної організації, в тому числі 100 депутатів від КПРС; 2) щодо виборів у мажоритарних округах решти 2/3 депутатів, то в разі, коли кандидатів в окрузі було більше двох, передбачалася можливість проведення так званих окружних передвиборних зборів з представників різних підприємств і організацій округу; ці збори могли на свій розсуд вибрати, скількох і котрих саме кандидатів залишити в бюлетені, причому допускалось і залишення лише одного кандидата.
26 березня 1989 р. за цими новими правилами відбулися вибори народних депутатів СРСР (тобто членів союзного парламенту). На той час політичні партії, якщо й були, то в зародковому стані, за винятком КПРС, яка фактично не була партією в повному розумінні. Політична боротьба здебільшого зводилася до змагання між силами, які прагнули швидких докорінних змін, та поміркованими силами, близькими до влади або ще консервативнішими (в розумінні консервації радянської системи). Перших називали "демократами", других "партократами", "апаратниками", "бюрократами". У той час інколи "демократів" називали "лівими", а "партократів" - "правими", що є майже протилежним до традиційного значення цих термінів. Народні маси, особливо в містах, часто масово та рішуче підтримували "демократів", і під впливом цього чинника вищезгадані окружні передвиборні збори не завжди наважувалися зрізати опозиційних кандидатів. Але в цілому на виборах фактично перемогли сили, точка зору яких була близька до вищої компартійної верхівки країни.
25 травня 1989 р. почав роботу новообраний парламент - З'їзд народних депутатів СРСР. Там запанував справжній і суттєвий плюралізм думок - уперше в історії радянського парламентаризму. Однак політична структура була в зародковому стані, а перша опозиційна фракція отримала дивну назву "Міжрегіональна депутатська група" (не плутати з однойменною групою у Верховній Раді України 2-го скликання).
Слід зауважити про ще деякі новації вищезгаданих законів 1988 р. Запроваджувалася складна двоступенева структура парламенту: крім "великого парламенту" - З'їзду народних депутатів СРСР, передбачалось існування "малого парламенту", за яким залишилася традиційна назва "Верховна Рада СРСР" і сесії якого були значно довшими, ніж у З'їзду. Верховну Раду обирав З'їзд зі свого складу. Цікаво, що Верховна Рада складалася з двох палат, хоча З'їзд діяв як єдиний орган (незважаючи на підігнану під двопалатність подвійну систему виборчих округів).
У 1990 р. підійшла черга проводити вибори парламентів республік (суб'єктів Союзу) та місцевих рад. До того часу верховні ради республік внесли зміни до свого законодавства, аналогічні до вищезгаданих змін союзного законодавства 1988 р. Але закони про вибори республіканських парламентів виявилися демократичнішими, бо було враховано попередню критику. Наприклад, інститут виборів депутатів від громадських організацій залишився лише в Білорусії та Казахстані. Двоступеневу структуру парламенту (З'їзд і Рада) теж було здебільшого відкинуто, але Росія залишила цю двоступеневість, що здавалося логічним з огляду на її величину.
В Україні вибори до республіканського парламенту та місцевих рад (одночасно) за цими новими правилами відбулись у березні 1990 р. Політична різноманітність тоді вже починала набувати конкретних рис і виборці бачили різницю між різними таборами опозиційних політиків, а не тільки між "демократами" та "партократами". Проте явно найпотужнішою в масштабах України опозиційною силою був Народний Рух України. Обраний тоді склад Верховної Ради Української РСР зараз іменується першим скликанням Верховної Ради України; саме ця Верховна Рада в серпні 1991 р. проголосила Україну цілком незалежною державою. Але на початку роботи цього парламенту такий розвиток подій не здавався ймовірним, оскільки більшість отримали прихильники дуже поміркованих перетворень. Щодо обласних рад, то опозиція переконливо перемогла лише у Львівській та Івано-Франківській радах, а в Тернопільській - зі змінним успіхом. Також опозиційні настрої демонстрували міські ради багатьох великих і середніх міст.
1989 рік став роком радикальних змін, особливо в політичній структурі суспільства. Виборам народних депутатів СРСР , що відбулися в березні -травні 1989 року передувала небачена в нашій країні виборча кампанія, яка розпочалася ще в кінці 1988 року. Можливість висунення деяких альтернативних кандидатів ( на 2250 депутатських місць було висунено 9505 кандидатів ) нарешті давала можливість радянським громадянам справді обирати одного з декількох.
Третина народних депутатів обиралася від суспільних організацій, що дозволило комуністам, як найбільш масовій " суспільній організації " на З'їзді мати більшість. Про це було заявлено як про досягнення: частка комуністів серед народних депутатів становила 87% проти 71.5% попереднього скликання, на основі чого робився гучний висновок про те, що в умовах вибору був підтверджений авторитет партії.
У виборах, що проходили 26 березня 1989 року по 1500 територіальним і національно-територіальним округам, брала участь 89.8% включених до списків виборців. Ці вибори стали помітними зрушенням товариства в бік демократії, принаймні, як тоді здавалось. За роботою З'їзду слідкувала вся країна - повсюдно зафіксовано зниження продуктивності праці.
Перший З'їзд народних депутатів СРСР ( 25 травня - 9 червня 1989 року) став яскравою політичною подією. Ніколи ще не було такого в історії цієї країни. Зрозуміло, зараз можна з іронією дивитися на ті баталії, що діялися через З'їзд, але тоді це виглядало перемогою демократії. Практичних результатів З'їзду було небагато, зокрема була обрана нова ВР СРСР. Було прийнято декілька загальних постанов, наприклад Постанова про основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики СРСР.
Дискусії на Другому З'їзді народних депутатів СРСР ( 12-24 грудня 1989 р. ) носили діловий характер порівняно з першим З'їздом. Другий З'їзд прийняв 36 нормативних актів, у тому числі 5 законів і 26 постанов. Одним із центральних питань порядку денного Другого З'їзду народних депутатів було обговорення засобів по оздоровленню економіки. Були обговорені питання про боротьбу з організованою злочинністю. З'їзд розглянув доповіді комісій, присвячені як зовнішньополітичним проблемам (оцінка Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р., політична оцінка введення радянських військ до Афганістану в 1979 р.) так і внутрішньополітичним ( про події в Тбілісі 9 квітня 1989 р.- жорстке придушення мирної демонстрації , про привілеї )...
Коли відкрився Перший З'їзд народних депутатів, багато хто покладав на нього свої надії на краще життя. Але, як і багатьом надіям нашого народу, їм не судилося виправдатися. Перший З'їзд називають зараз " грою в демократію ", якою він, власне, і був . До Другого З'їзду зацікавлення людей вже помітно вгамувалося. Народу уже стало зрозуміло, що не можна одним чарівним помахом зробити життя кращим. Реформа виборчої системи є справою необхідною, але конкретного, вона народу дала небагато.
Влітку-восени 1989 року реформатори в КПРС, які не захотіли позбавитися від чіпких обіймів консерваторів, дали демократам можливість набрати політичну силу і вплив, дозволили їм представити правоцентриську єдність в КПРС як стратегічну лінію, а не як тимчасовий тактичний маневр. Ситуація в країні вимагала рішучого розвитку курсу на змішану економіку, на утворення правової держави і укладення нового союзного договору . Все це об'єктивно працювало на демократів.
До зими 1989/90 року політична ситуація істотно змінилася.
Горбачов, не без підстав непокоючись, що весняні вибори в республіках призведуть до перемоги радикальних сил ("Демократична Росія ", Рух і інші ), які одразу ж - за прикладом Прибалтики - намагатимуться зайняти незалежну позицію у відношенні очолюваної ними Верховної Ради Союзу, зробив крок, проти якого він і його однодумці виступали ще декілька місяців тому. Використовуючи свій авторитет в очолюваній ним Верховній Раді СРСР, він зумів - при опорі Міжрегіональної депутатської групи - провести рішення про укладення посади Президента СРСР. Коли Горбачов став Президентом, він одержав широкі політичні повноваження і тим самим сильно зміцнив свою владу в країні.
Проте ситуація швидко змінилася. Спочатку сталося зрушення " ліворуч " в розстановці сил на політичній арені. У Москві 12 червня 1990 р. Перший З’їзд народних депутатів республіки прийняв
Декларацію про державний суверенітет Росії. На цьому з"їзді у гострій боротьбі відбулися вибори Голови Верховної Ради Росії .
Лідером парламента РРФСР став Б.М.Ельцин (блок "Демократична Росія").
У жовтні 1990 р. Верховна Рада СРСР надала Президентові СРСР надзвичайних повноважень.
У червні 1991р. Б. Єльцина всенародним голосуванням було обрано першим президентом Росії.
Білет 25
1) Судетська проблема в Чехо-Словаччині.
Після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів з їхнім гаслом об’єднання у кордонах Рейху усіх німців, Чехо-Словаччина стала одним з першочергових об’єктів гітлерівської агресії. Приводом до таких дій стало питання про громадян ЧСР німецької національності, які жили в Судетській області, яка за Версальським договором була приєднана до Чехо-Словаччини. Було створено Судето-німецьку партію на чолі з Конрадом Генлейном, яка хотіла приєднати Судетську область до Німеччини. У 1937 р. Гітлер конкретно визначив завдання щодо приєднання Судетської області як першочергової акції.
Керівництво Чехо-Словаччини опинилося в украй складному становищі: Англія і Франція як гаранти безпеки ЧСР наполягали на задоволенні вимог судетських німців, оскільки не були готовими для збройної відсічі Німеччині у разі її нападу на Чехо-Словаччину.
29 вересня 1938 р. В Мюнхені була підписана угода про розчленування Чехо-Словаччини.
Правлячі кола Чехо-Словаччини під тиском Великої Британії, Франції капітулювали і прийняли пропозиції Німеччини. Угоду було укладено без участі Чехо-Словаччини.
Її підписали глави урядів:
Великої Британії – Н.Чемберлен; Франції – Е. Даладьє;
Німеччини - А. Гітлер; Італї - Б. Муссоліні.
Наслідки Мюнхенської угоди:
Судетську область і прикордонні з Австрією райони було передано Німеччині.
Чехо-Словаччина втратила 1/3 своєї території з населенням 5 млн. чоловік.(25%)
Країна втратила майже 50% важкої промисловості.
Кордон із Німеччиною тепер мав проходити за 40 км. від Праги.
Чехо-Словаччина була змушена задовольнити територіальні вимоги Польщі й Угорщини:
Польща отримала район Тушинської Сілезії (1000 кв.км. з населенням 230 тис. чоловік);
Угорщина частину південної Словаччини і Закарпаття (12 тис. кв. км. з населенням близько 1 млн. чол..).
Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і українців (русинів).
Жовтень 1938 р. Німецькі війська окупували Судетську область і прикордонні з Австрією райони.
14-15 березня 1939 р. Закарпатська Україна проголосила свою незалежність.
14 березня 1939 р. Словаччину було проголошено незалежною державою. Головою уряду став Й.Тисо.
15-18 березня 1939 р. Угорська армія окупувала Закарпаття.
15 березня 1939 р. Німеччина змусила президента Чехо-Словаччини підписати акт про ліквідацію Чехо-Словацької республіки і перехід чеського народу «під опіку» Німеччини.
Уряди західних держав не звертали уваги на порушення Мюнхенської угоди.
Висновки:
Дії Німеччини – порушення Мюнхенської угоди.
Ця угода дала змогу А.Гітлеру здійснювати агресію мирними методами.
В. Черчилль про Мюнхенський договір (зговір) заявив: «Ми зазнали поразки без війни», а пізніше додав: «Британія мала вибір між ганьбою і війною. Ми вибрали ганьбу і отримали війну».
Мюнхенська угода сприяла загарбання Німеччиною всієї Чехо-Словаччини. Через півроку німецькі війська ввійшли до Праги (березень 1939 р.)
5. Окупація Праги призвела до швидкої зміни балансу економічних і політичних сил.
Ця угода стала одним з етапів підготовки Другої світової війни і сприяла її розв’язанню.
Мюнхенська угода – це ганебна сторінка західної дипломатії.
2) Причини невдач радянських військ
У перші місяці війни виявилися серйозні помилки, допущені керівництвом країни в передвоєнні роки.
Аналіз широкого спектру історичної літератури дозволяє виділити наступні основні причини поразок Червоної Армії в перші місяці Великої Вітчизняної війни:
-Прорахунки вищого політичного керівництва СРСР про терміни нападу Німеччини;
- Якісне військову перевагу противника;
- Запізнювання стратегічного розгортання Радянських Збройних Сил на західних кордонах СРСР;
- Репресії в Червоній Армії;.
Прорахунки вищого політичного керівництва СРСР про терміни нападу Німеччини
Однією із серйозних помилок радянського керівництва слід вважати прорахунок у визначенні можливого часу нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Ув'язнений з Німеччиною у 1939 році пакт про ненапад дозволяв Сталіну і його найближчому оточенню вважати, що Німеччина не ризикне порушити його в найближчі терміни, і у СРСР ще є час для планомірної підготовки до можливого відбиття агресії з боку противника. Крім того, І.В. Сталін вважав, що Гітлер не почне війну на два фронти-на заході Європи і на території СРСР. Радянський уряд вважав, що до 1942р. вдасться перешкодити залученню СРСР у війну. Як видно, це переконання виявилося помилковим.
Незважаючи на явні ознаки наближення війни Сталін був упевнений, що він зможе дипломатичними і політичними заходами відтягнути початок війни Німеччини проти Радянського Союзу. Погляди Сталіна повністю поділяв Маленков, був у ті роки секретарем ЦК партії. За 18 днів до початку війни на засіданні Головного Військового ради він виступив з різкою критикою проекту директиви про завдання партполітработи в армії. Маленков вважав, що цей документ складений з урахуванням близької можливості нападу і тому не придатний в якості керівного вказівки військам:
«Документ примітивно викладено, як ніби ми завтра будемо воювати» [5, с.58]
Не приймалися до уваги розвіддані від численних джерел. Не надавалося належного значення достовірним повідомленнями радянських розвідників, у тому числі знаменитого комуніста, героя Радянського Союзу Р. Зорге. Але разом з тим треба зазначити, що часто відомості були суперечливими, утруднювали аналіз інформації і не могли сприяти розкриттю головної мети дезінформації нацистських спецслужб - досягти раптовості першого удару вермахту.
Розвіддані надходили до уряду з таких джерел як
- ГРУ;
- Зовнішня розвідка ВМФ;
-НКДБ.
Дуже негативне значення мало укладення начальника ГРУ генерала-лейтенанта Ф.І. Голікова від 20 березня 1941р. про те, що інформація про підготовку нападу Німеччини на СРСР слід вважати помилковою і що виходить від англійців чи навіть від німецької розвідки.
Багато дезінформації надходило по дипломатичних каналах. Радянський посол у Франції відіслав у Наркомзаксправ 19 червня 1941р. таке повідомлення:
«Зараз тут всі журналісти базікають про загальну мобілізацію в СРСР, про те, що Німеччина висунула нам ультиматум про відділення Україні і передачу її під протекторат Німеччини та інше. Чутки ці йдуть не лише від англійців і американців, але і їх німецьких кіл. Мабуть, німці, користуючись цією агітацією, і готують рішучу атаку на Англію ». [1, с.49].
СРСР сподівався, що оголошення війни відбудеться ближче до 1942 р. і з пред'явлення ультиматуму, тобто дипломатичним шляхом, як це було в Європі, а зараз велася так звана «гра нервів».
3) Передумови реформ.
У 1978 р. навіть для комуністичних лідерів Китаю стало зрозуміло, що марксистсько-ленінський погляд на економіку та його втілення в життя ведуть у безвихідь. Це відбулося на тлі оцінки «культурної революції» як національного лиха. Дії Мао були визнані «цілком помилковими», однак його як і раніше називали «великим марксистом, стратегом і теоретиком».
У Китаї набагато раніше «перебудови» у СРСР і реформ і Східній Європі почала здійснюватися спроба реформування економічної системи з огляду на сучасні тенденції розвитку світової економіки. Не відмовляючись від соціалістичних догм і комуністичної ідеології, зважаючи на історичні традиції китайського народу та специфіку нових умов, реформатори на чолі з Ден Сяопіном почали проводити глибокі економічні перетворення в країні.
З грудня 1978 р. почався відлік часу впровадження програми «чотирьох модернізацій»: у промисловості, сільському господарстві, науково-технічній сфері й освіті, а також у військовій сфері.
Суть реформ.
1) Перший етап реформи – в сільському господарстві. Реформи почалися в сільському господарстві. На зміну «народним комунам» прийшов сімейний підряд: земля за договором передавалася селянам, які після виконання його умов могли вільно розпоряджатися результатами своєї праці.
Держава відновила вільні ринки, підвищила закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, почала розвивати багатогалузеву систему господарства в сільській місцевості. Різко зросли матеріальні стимули для селян, що призвело до швидкого розвитку сільськогосподарського виробництва.
Результати реформ виявилися настільки швидко, що це здивувало весь світ. На 1984 р. країна вийшла на рівень виробництва 400 млн. т зерна на рік, що було достатнім для забезпечення її гігантського населення необхідними продуктами харчування. Підвищився добробут китайського селянства.
2) Другий етап реформи – перетворення в промисловості та системі управління. У 1984 р. почали здійснюватися реформи в промисловості та системі управління. У країні був узятий курс на розвиток економіки на ринкових засадах.
- Підприємства одержали більш широкі права.
- Державні заводи і фабрики переводилися на госпрозрахунок.
- Заохочувався розвиток малого і середнього бізнесу.
- Били істотно обмежені права та повноваження адміністративних органів і партійних комітетів. Партійні комітети тепер почали займатися тільки виховною роботою.
- Став здійснюватися принцип розподілу за працею.
Таким чином, стара економічна структура з властивим їй жорстким централізованим контролем поступалася місцем ринковим відносинам. Політика відкритості Китаю зовнішньому світу знайшла своє відображення в законі про спільні підприємства. У 1979 – 1985 рр. у КНР було створено 2300 спільних підприємств.
3) Третій етап реформи – реформи в науково-технічній сфері й освіті. Із середини 1980-х рр. почали здійснюватися реформи в науково-технічній сфері й освіті. Держава виділяла значні кошти на наукові дослідження і проектно-конструкторські роботи. За кордоном купувалися іноземні патенти і ліцензії, підвищувалася науко ємкість виробництва.
Реформи в сфері освіти включали:
- передачу відповідальності за початкову освіту на місцеву владу;
- сприяння розвитку професійно-технічної освіти;
- запровадження 9-річного обов’язкового навчання в школах;
- значне збільшення державного фінансування освіти; - розширення самостійності вузів.
Наслідки реформ.
У результаті впровадження ринкових елементів в економіку темпи зростання виробництва в першій половині 1980-х рр. становили 11-12% на рік. Це був один з найвищих показників у світі. Китай запускає супутники, має довгострокову космічну програму. Доходи міського і сільського населення за цей період збільшилися вдвічі, однак продовжували залишатися досить низькими в порівнянні з іншими країнами. Реформи охопили всю країну, усі сфери життя нації. Принципово змінився спосіб життя людей. Китайці стали більш розкутими, вільними у своєму виборі.
Однак на шляху реформ були й перешкоди. Опирався звиклий до влади партійний апарат. Давали про себе знати негативні явища, викликані до життя ринковим господарством (корупція, контрабанда, інфляція, соціальна напруженість).
Але основна проблема полягає в тому, що введення радикальних реформ і ринкових відносин відбувається в країні, де влада належить комуністичному режимові. Головний догмат китайських комуністів залишається незмінним – «будівництво соціалізму з китайською специфікою».
Білет № 26
1) Меморандум Танака - приписуваний 26-у прем'єр-міністрові Японії Танака Гіїті японський стратегічний документ планування 1927 року, в якому він нібито представив імператорові Хірохіто стратегію завоювання світу. Сьогодні цей документ, як правило, розглядається ученими як підробка. Останнім часом японські спеціалісти із історії міжнародних відносин все частіше вказують на оточення тодішнього маньчжурського диктатора молодого маршала Чжан Сюеляна.
Меморандум Танаки був уперше опублікований у виданні китайської публікації в грудні 1929 року в Нанкине, в китайському націоналістичному виданні.
Меморандум Танаки містить наступні ключові твердження:
Для того, щоб завоювати Китай, Японія повинна спочатку завоювати Маньчжурію і Монголію.
Для того, щоб завоювати світ, Японія повинна спочатку завоювати Китай.
Якщо Японія зуміє завоювати Китай, усі інші малоазіатські країни, Індія, а також країни Південних морів боятимуться японської потужності і капітулюють і не наважиться сперечатися за її права.
Хоча достовірність "меморандуму Танаки" заперечується сучасними дослідниками, в 1930-х і 40-х роках XX століття цей документ сприймався широкою громадськістю як справжній, оскільки агресивні дії Японії дуже точно відповідали описаним в ній агресивним планам: Мукденский інцидент 1931 року, японо-китайская війна в 1937 р., бої на Халхін-Голі в 1939 р., японський вторгнення у французький Індокитай в 1940 рік, і в 1941 рік напад на Перл-Харбор.
2) Рух Опору – це визвольний рух проти зовнішнього і внутрішнього фашизму, нацизму і встановлених ними порядків, за відновлення національної незалежності і державного суверенітету окупованих країн, за більш справедливий і демократичний лад після звільнення.
Форми руху Опору були різними.В одних випадках це були видання підпільних газет, збір і передача союзникам важливої інформації, в інших – саботаж, зриви військових постачань, диверсії, організація партизанських загонів і збройних нелегальних груп.
В окремих країнах окупованої Європи почали формуватися загальні керівні органи руху Опору.
Рух Опору у Франції. У Франції проти окупантів боролося «Вільна Франція» - організація, яку створив генерал Шарль де Голль одразу після окупації країни німцями, а також партизанські загони й підпільні групи, очолювані комуністами та соціалістами. Вже 18 червня 1940 р. Ш. де Голль виступив по радіостанції Бі-Бі-Сі з Лондона і закликав французьких солдатів та офіцерів не складати зброю, вступати до лав організації «Вільна Франція». «Хоч би що сталося, полум’я французького Опору не повинно згаснути і не згасне», - запевнив він. У листопаді 1942 р. французька компартія уклала з Ш. де Голлем договір про спільні дії. У травні наступного року було створено Національну раду Опору, що об’єднала всі сили, які боролися проти окупантів.
Рух Опору в Польщі. У Польщі рух Опору набув великого розмаху. Тут не існувало колабораціонізму (співробітництва) з німецькими окупантами ані як політичної, ані як економічної течії. Терор, геноцид, вкрай жорстокий окупаційний режим не створювали умов для співробітництва. Гітлерівська расистська доктрина мала однією з цілей знищення польської державності й польської нації. 22% населення (6 млн.) гітлерівці встигли знищити. Значний авторитет серед населення мали загони Армії Крайової, керовані з Лондона емігрантським урядом, і загони Гвардії Людової, створені Польською робітничою партією (комуністична партія). Обидва ці військові формування вели боротьбу проти окупантів, хоча між ними існували серйозні розбіжності щодо тактики і стратегії у визвольному русі, майбутнього устрою Польщі, що переростали у відверто ворожі відносини.
Рух Опору в Італії. У Північній і Центральній Італії, окупованих німецькими військами, керівництво рухом Опору здійснювали комітети національного визволення, що складалися переважно з представників демократичних партій. Деякі гірські райони Італії були очищені від окупантів і перетворилися на своєрідні «партизанські республіки», де повновладними господарями були партизанські бригади ім. Дж. Гарібальді.
На території України, Білорусі, в західних районах Росії, окупованих ворогом, партизанський рух набув великого розмаху. Там діяли цілі з’єднання під керівництвом Центрального штабу партизанського руху, створеного у травні 1942 р. Вони застосовували різноманітні методи боротьби – від окремих диверсій до масової рейкової війни. Це відволікало від бойових дій на фронті значні сили гітлерівців. Без перебільшення можна сказати, що партизанська війна в тилу ворога значною мірою сприяла крахові окупаційного режиму на території СРСР. Крім створених Москвою, на окупованих територіях діяли антифашистські національні формування в Латвії, Литві, Естонії, Білорусі, Росії. В Україні впродовж десяти років проти нацизму та більшовизму боролася Українська повстанська армія (УПА), бійці якої зробили значний внесок у боротьбу проти ворога.
Патріотичний і антинацистський рух Опору відіграв визначну роль у перемозі над «коричневою чумою». Його учасники обирали різноманітні форми і засоби боротьби проти ворога за свободу і незалежність своїх країн.
3) На данному етапі розвитку економічних і політичних перетворень, що відбуваються в країнах СНГ ( країнах колишнього СССР) , коли з політичної арени вже пішли головні діючі особи періоду перебудови, поняття "перебудови" все ж залишається суперечливим. Кожен розуміє під цим поняттям щось , що відповідає його політичним поглядам. Хтось каже , що перебудова вже закінчилась, хтось каже, що ще не починалась... Можна давати цьому поняттю багато визначень, проте я, на мій погляд, обрала найширше: перебудова - це сукупність державно-правових, політичних і соціальних явищ і процесів, пов’язаних з реформами і руйнуванням державно-правових й суспільно-політичних інститутів СРСР, що відбувалися в період 1985-1991 років.
Що стосується меж, то їх пояснити дуже легко: 1985 рік - прихід до влади Горбачова й початок реформування ( й руйнування ); 1991 рік - путч, який прискорив процес розпаду СРСР, тобто це та дата , коли СРСР перестав фактично існувати.
Після смерті 12 березня 1985 року Черненка новим Генеральним секретарем ЦК КПРС стає Михайло Сергійович Горбачов. Йому всього 54 роки,і у порівнянні з попередніми генсеками він виглядає досить молодо. Народ після приходу Горбачова до влади очікує змін...
М.С.Горбачов ( народився 1931р.).Президент СРСР в 1990- 91 рр. Генеральний секретар ЦК КПРС в 1985-91 рр. 1966-68 рр.- 1-й секретар Ставропольского міськкому КПРС . 1968-70 рр.- 2-й секретар, з квітня 1970- 1-й секретар крайкому КПРС .
ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ ПЕРЕБУДОВИ.
Більше ніж десять років тому керівництво КПРС проголосило курс на перебудову. За масштабом викликаних нею змін в Європі, та й у всьому світі її справедливо порівнюють з такими історичними подіями, як Велика французька революція чи Жовтень 1917 року в Росії. Вірно й те, що вона носить затяжний характер. В останній час все рідше вимовляють саме це слово - " перебудова ", зате все частіше кажуть , що вона завершилася , вичерпавши себе і зазнала поразки.
Так закінчилась перебудова чи ні? Вона є чи, в усякому разі, була? Щоб відповісти на ці запитання , проглянемо в загальних рисах як вона розвивалася , і які викликала зміни.
Отже, термін " перебудова " з'явився в нашій політичній лексиці в 1985 році. Але чим саме була тогочасна “перебудова "?
Квітень 1985 року поклав початок повільним , обережним реформам, спрямованим на часткове оновлення існуючої системи. Причиною " ремонту " стало відставання від США в гонці космічних озброєнь : нездатність з економічних причин дати відповідь на програму " зоряних війн " впевнила керуючі кола СРСР у тому, що змагання в сфері високих технологій вже майже програно ( про близькість економічної кризи каже хоч би такий факт : в 1971-1985 рр. була присутня від'ємна динаміка зростання по найважливішим економічним показникам. Темпи зростання національного прибутку складали у восьмій п'ятирічці - 41 %, у дев'ятій -28, у десятій - 21, в одинадцятій - 17 відсотків. ) .
Отож новий Генеральний секретар М. С. Горбачов спочатку лише відроджував часи хрущовської " відлиги ". Мова йшла зовсім не про те, щоб змінити систему - існуюча цілком задовільняла керуючу верхівку. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових - передусім міжнародних умов. В першому проекті перебудови в основу ставилася технологія, а не людина ,якій відводилася незрозуміла роль " людського чинника ".
На початку перебудови були припущені серйозні помилки в управлінні.
До речі,спочатку на XXVІІ З'їзді КПРС 1986 року (де були прийняті "Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР на 1986-90 рр. і на період до 2000 року " і взято курс на прискорення ) питання ставилося вірно : повернути виробництво особою до споживача і активізувати людський чинник. Але як досягнути поставленої мети? Горбачов обрав цілком марксиський засіб - засіб проб і помилок.
Спочатку було " прискорення " - наївна спроба за допомогою ідеологічних закликів і переконань до " кожного на своєму робочому місці " змусити проіржавлений господарський механізм крутитися швидше. Але одними вмовляннями було не обійтися: на випуск товарів народного споживання була задіяна тільки одна сьома частина основних виробничих фондів. І уряд задумав малу індустріалізацію, для того ,щоб в результаті модернізувати відсталу легку промисловість. Але все це закінчилося провалом уже на першому етапі: мільярдні держкапвкладання в базові галузі безслідно розчинилися в загальному хаосі - нового устаткування, матеріалів, технологій легка промисловість так і не дочекалась.
Тоді скоротили закупку ширвжитку і кинули валютні засоби на закупку техніки за кордоном. Результат - мінімальний. Частина устаткування так і залишилась на складах і під відкритим небом - нестача виробничих площ. А те, що вдалося кінець кінцем змонтувати, давало результати. Цілі поточні лінії простоювали через невірну експлуатацію, відсутність запчастин, низьку якість сировини.
Нарешті зрозуміли, що за відсутності стимулів у виробників ніщо в економіці не повернеш. Вирішили дати підприємствам госпрозрахункову самостійність. Але обмежена воля обернулася лише правом безконтрольних витрат державних засобів і призвела до підняття цін, скорочення обсягу виробництва і різкого зростання грошової маси в наявному використанні. Збільшення заробітків при цьому ніяк не вплинуло на вихід кінцевої споживчої продукції, оскільки гроші виплачувалися не тільки виробникам товарів, але й всім іншим без винятку.
Бажання влади виглядати добре без усяких на те підстав зіграло з нею непоганий жарт . Не скорочуючи попередніх видатків, в центрі і на місцях опрацьовували численні соціальні програми, закачували в економіку інфляційні гроші. В кінці кінців роздутий платеспроможний попит почав потроху роздавлювати і торгівлю , і споживчий сектор промисловості.
Втрати народного господарства від першої реформи Горбачова - Антиалкогольної кампанії - оцінюються в 40 млрд. карбованців. Втрати, яких нанесла соціалістичній економіці реформа 1987 року, взагалі не піддається обрахуванню. Другий подих до соціалізму так і не прийшов - почалась агонія...
РЕФОРМА ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ. ПЕРШИЙ І ДРУГИЙ З'ЇЗДИ. ВВЕДЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНСТВА
Першим конкретним кроком на шляху до політичної реформи стали рішення позачергової дванадцятої Сесії Верховної Ради (ВР) СРСР (одинадцятого скликання ), що відбулася 29 листопада - 1 грудня 1988 року . Ці рішення передбачали зміну структури вищих органів влади і державного управління країни, надання знов заснованому З'їзду народних депутатів ,що обирає ВР СРСР , реальних владних функцій, а також зміна виборчої системи, передусім введення виборів на альтернативній основі.
До Перебудови вибори депутатів усіх рад були в СРСР по суті формальністю. У кожному виборчому окрузі висувалася лише одна кандидатура, визначена партійною елітою; участь у виборах незалежних від влади кандидатів була практично неможливою за тодішньої авторитарної системи. Виборці мали можливість проголосувати за запропонованого кандидата, просто вкинувши бюлетень у скриньку, або проголосувати проти нього за допомогою викреслення його прізвища, що траплялося дуже рідко.
Під час Перебудови керівництво СРСР поставило за мету демократизувати цю процедуру. У 1987 р. відбулися вибори до місцевих рад, під час яких уперше, в порядку експерименту, в окремих округах було по кілька кандидатів на один мандат. У грудні 1988 р. було внесено суттєві зміни до Конституції СРСР та виборчого законодавства. Ці зміни, водночас із послабленням партійного тиску, дали можливість зробити всі подальші вибори більш-менш повноцінними.
Разом з тим, прийняті закони містили деякі явно недемократичні новації, а саме: 1) третина депутатів вищого законодавчого органу СРСР обиралися безпосередньо певними громадськими організаціями; законодавець на свій розсуд прописав у законі кількість депутатів від кожної організації, в тому числі 100 депутатів від КПРС; 2) щодо виборів у мажоритарних округах решти 2/3 депутатів, то в разі, коли кандидатів в окрузі було більше двох, передбачалася можливість проведення так званих окружних передвиборних зборів з представників різних підприємств і організацій округу; ці збори могли на свій розсуд вибрати, скількох і котрих саме кандидатів залишити в бюлетені, причому допускалось і залишення лише одного кандидата.
26 березня 1989 р. за цими новими правилами відбулися вибори народних депутатів СРСР (тобто членів союзного парламенту). На той час політичні партії, якщо й були, то в зародковому стані, за винятком КПРС, яка фактично не була партією в повному розумінні. Політична боротьба здебільшого зводилася до змагання між силами, які прагнули швидких докорінних змін, та поміркованими силами, близькими до влади або ще консервативнішими (в розумінні консервації радянської системи). Перших називали "демократами", других "партократами", "апаратниками", "бюрократами". У той час інколи "демократів" називали "лівими", а "партократів" - "правими", що є майже протилежним до традиційного значення цих термінів. Народні маси, особливо в містах, часто масово та рішуче підтримували "демократів", і під впливом цього чинника вищезгадані окружні передвиборні збори не завжди наважувалися зрізати опозиційних кандидатів. Але в цілому на виборах фактично перемогли сили, точка зору яких була близька до вищої компартійної верхівки країни.
25 травня 1989 р. почав роботу новообраний парламент - З'їзд народних депутатів СРСР. Там запанував справжній і суттєвий плюралізм думок - уперше в історії радянського парламентаризму. Однак політична структура була в зародковому стані, а перша опозиційна фракція отримала дивну назву "Міжрегіональна депутатська група" (не плутати з однойменною групою у Верховній Раді України 2-го скликання).
Слід зауважити про ще деякі новації вищезгаданих законів 1988 р. Запроваджувалася складна двоступенева структура парламенту: крім "великого парламенту" - З'їзду народних депутатів СРСР, передбачалось існування "малого парламенту", за яким залишилася традиційна назва "Верховна Рада СРСР" і сесії якого були значно довшими, ніж у З'їзду. Верховну Раду обирав З'їзд зі свого складу. Цікаво, що Верховна Рада складалася з двох палат, хоча З'їзд діяв як єдиний орган (незважаючи на підігнану під двопалатність подвійну систему виборчих округів).
У 1990 р. підійшла черга проводити вибори парламентів республік (суб'єктів Союзу) та місцевих рад. До того часу верховні ради республік внесли зміни до свого законодавства, аналогічні до вищезгаданих змін союзного законодавства 1988 р. Але закони про вибори республіканських парламентів виявилися демократичнішими, бо було враховано попередню критику. Наприклад, інститут виборів депутатів від громадських організацій залишився лише в Білорусії та Казахстані. Двоступеневу структуру парламенту (З'їзд і Рада) теж було здебільшого відкинуто, але Росія залишила цю двоступеневість, що здавалося логічним з огляду на її величину.
В Україні вибори до республіканського парламенту та місцевих рад (одночасно) за цими новими правилами відбулись у березні 1990 р. Політична різноманітність тоді вже починала набувати конкретних рис і виборці бачили різницю між різними таборами опозиційних політиків, а не тільки між "демократами" та "партократами". Проте явно найпотужнішою в масштабах України опозиційною силою був Народний Рух України. Обраний тоді склад Верховної Ради Української РСР зараз іменується першим скликанням Верховної Ради України; саме ця Верховна Рада в серпні 1991 р. проголосила Україну цілком незалежною державою. Але на початку роботи цього парламенту такий розвиток подій не здавався ймовірним, оскільки більшість отримали прихильники дуже поміркованих перетворень. Щодо обласних рад, то опозиція переконливо перемогла лише у Львівській та Івано-Франківській радах, а в Тернопільській - зі змінним успіхом. Також опозиційні настрої демонстрували міські ради багатьох великих і середніх міст.
1989 рік став роком радикальних змін, особливо в політичній структурі суспільства. Виборам народних депутатів СРСР , що відбулися в березні -травні 1989 року передувала небачена в нашій країні виборча кампанія, яка розпочалася ще в кінці 1988 року. Можливість висунення деяких альтернативних кандидатів ( на 2250 депутатських місць було висунено 9505 кандидатів ) нарешті давала можливість радянським громадянам справді обирати одного з декількох.
Третина народних депутатів обиралася від суспільних організацій, що дозволило комуністам, як найбільш масовій " суспільній організації " на З'їзді мати більшість. Про це було заявлено як про досягнення: частка комуністів серед народних депутатів становила 87% проти 71.5% попереднього скликання, на основі чого робився гучний висновок про те, що в умовах вибору був підтверджений авторитет партії.
У виборах, що проходили 26 березня 1989 року по 1500 територіальним і національно-територіальним округам, брала участь 89.8% включених до списків виборців. Ці вибори стали помітними зрушенням товариства в бік демократії, принаймні, як тоді здавалось. За роботою З'їзду слідкувала вся країна - повсюдно зафіксовано зниження продуктивності праці.
Перший З'їзд народних депутатів СРСР ( 25 травня - 9 червня 1989 року) став яскравою політичною подією. Ніколи ще не було такого в історії цієї країни. Зрозуміло, зараз можна з іронією дивитися на ті баталії, що діялися через З'їзд, але тоді це виглядало перемогою демократії. Практичних результатів З'їзду було небагато, зокрема була обрана нова ВР СРСР. Було прийнято декілька загальних постанов, наприклад Постанова про основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики СРСР.
Дискусії на Другому З'їзді народних депутатів СРСР ( 12-24 грудня 1989 р. ) носили діловий характер порівняно з першим З'їздом. Другий З'їзд прийняв 36 нормативних актів, у тому числі 5 законів і 26 постанов. Одним із центральних питань порядку денного Другого З'їзду народних депутатів було обговорення засобів по оздоровленню економіки. Були обговорені питання про боротьбу з організованою злочинністю. З'їзд розглянув доповіді комісій, присвячені як зовнішньополітичним проблемам (оцінка Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р., політична оцінка введення радянських військ до Афганістану в 1979 р.) так і внутрішньополітичним ( про події в Тбілісі 9 квітня 1989 р.- жорстке придушення мирної демонстрації , про привілеї )...
Коли відкрився Перший З'їзд народних депутатів, багато хто покладав на нього свої надії на краще життя. Але, як і багатьом надіям нашого народу, їм не судилося виправдатися. Перший З'їзд називають зараз " грою в демократію ", якою він, власне, і був . До Другого З'їзду зацікавлення людей вже помітно вгамувалося. Народу уже стало зрозуміло, що не можна одним чарівним помахом зробити життя кращим. Реформа виборчої системи є справою необхідною, але конкретного, вона народу дала небагато.
Влітку-восени 1989 року реформатори в КПРС, які не захотіли позбавитися від чіпких обіймів консерваторів, дали демократам можливість набрати політичну силу і вплив, дозволили їм представити правоцентриську єдність в КПРС як стратегічну лінію, а не як тимчасовий тактичний маневр. Ситуація в країні вимагала рішучого розвитку курсу на змішану економіку, на утворення правової держави і укладення нового союзного договору . Все це об'єктивно працювало на демократів.
До зими 1989/90 року політична ситуація істотно змінилася.
Горбачов, не без підстав непокоючись, що весняні вибори в республіках призведуть до перемоги радикальних сил ("Демократична Росія ", Рух і інші ), які одразу ж - за прикладом Прибалтики - намагатимуться зайняти незалежну позицію у відношенні очолюваної ними Верховної Ради Союзу, зробив крок, проти якого він і його однодумці виступали ще декілька місяців тому. Використовуючи свій авторитет в очолюваній ним Верховній Раді СРСР, він зумів - при опорі Міжрегіональної депутатської групи - провести рішення про укладення посади Президента СРСР. Коли Горбачов став Президентом, він одержав широкі політичні повноваження і тим самим сильно зміцнив свою владу в країні.
Проте ситуація швидко змінилася. Спочатку сталося зрушення " ліворуч " в розстановці сил на політичній арені. У Москві 12 червня 1990 р. Перший З’їзд народних депутатів республіки прийняв
Декларацію про державний суверенітет Росії. На цьому з"їзді у гострій боротьбі відбулися вибори Голови Верховної Ради Росії .
Лідером парламента РРФСР став Б.М.Ельцин (блок "Демократична Росія").
У жовтні 1990 р. Верховна Рада СРСР надала Президентові СРСР надзвичайних повноважень.
У червні 1991р. Б. Єльцина всенародним голосуванням було обрано першим президентом Росії.
білет 27
1) “РУХ 4 ТРАВНЯ” 1919 р. В КИТАЇ
Причини:
1. Політична роздробленість Китаю, слабкість центральної влади, що полегшувало іноземцям експлуатувати Китай.
2. Внутрішня нестабільність, що створювала сприятливий ґрунт для втручання іноземних держав у внутрішні справи Китаю.
3. Незадоволення різних верств населення привілеями, якими користувалися іноземці в Китаї.
Приводом для протесту стали рішення Паризької мирної конференції передати Японії німецькі володіння в китайській провінції Шаньдун, Ціндао з територією, що межувала з ними.
3 травня 1919 р. Студенти організували в, Пекіні 15-тисячну демонстрацію протесту проте рішень Паризької Мирної конференції щодо Китаю.
Демонстрацію розігнали, багатьох учасників арештували.
У відповідь студенти оголосили страйк-бойкот.
До руху приєдналися інтелігенція, робітники, ремісники, середні міські верстви населення та національна буржуазія:
• в країні бойкотувалися японські товари;
• демонстранти вимагали відставки міністрів прояпонської орієнтації;
• загалом відбулося 66 великих страйків, багато з яких мали політичний характер.
Організатором подій 4 травня 1919 р. був М. Да-чжао — професор політичної економії Пекінського університету.
Наслідки “Руху 4 травня”:
1. Китайська делегація в Парижі відмовилася підписати Версальський мирний договір.
2. Уряд змушений був піти на деякі поступки:
• було звільнено заарештованих;
• знято з посад деяких міністрів.
Значення “Руху 4 травня”:
1. Це був перший у Китаї загальнонаціональний антиімперіалістичний виступ народних мас.
2. Він сприяв зростанню політичної свідомості національної буржуазії, прогресивної інтелігенції та народних мас.
3. Цей рух справив неабиякий вплив на згуртування національно-патріотичних сил, розвиток революційної активності інтелігенції та студентства.
4. Сприяв консолідації політичних партій.
5. Розгорнув боротьбу за “нову культуру” — введення в літературу побутової мови, що полегшило оволодіння грамотою широких кіл молоді.
2) Зовнішня політика СРСР в епоху "застою". Політика "розрядки"
В жовтні 1964 р., коли нове керівництво взяло владу в свої руки, в пасиві зовнішньої політики Н. С. Хрущова було порушене єдність соціалістичного табору з-за розколу з Китаєм і непорозумінь з Румунією, натягнуті відносини з Заходом внаслідок Карибської кризи, відсутність відчутних результатів у відносинах з країнами "третього світу". В період керівництва Л. В. Брежнєва були поставлені три пріоритетні завдання в галузі зовнішньої політики: усунути загрозу розпаду соціалістичного табору і ще тісніше згуртувати його в політичному, військовому та економічному відношеннях; нормалізувати відносини між Сходом і Заходом (політика "мирного співіснування"); продовжувати політику послідовної підтримки прогресивних рухів і режимів у всьому світі. Ця політика була особливо активна щодо країн, які перебували в безпосередній сфері впливу СРСР.
Зміцнення похитнулися позицій СРСР в соціалістичному таборі і серед компартій "третього світу" було першою зовнішньополітичною задачею наступників Хрущова. У відношенні соціалістичних країн Східної Європи політика радянського керівництва орієнтувалася на надання кілька більшої економічної і політичної свободи, ніж раніше. До влади у багатьох країнах стали приходити більш ліберально налаштовані комуністичні лідери, проводилися економічні реформи, які не відповідали класичним уявленням про соціалізм. В результаті у Східній Європі радянському керівництву вдалося стабілізувати ситуацію і ліквідувати наслідки угорських подій 1956 р. Безпрецедентним прикладом гнучкого наведення порядку стала "кадаризация" в Угорщині. Незважаючи на те, що політичне життя продовжувала перебувати під партійним контролем, у сфері економічної політики та культури була допущена значна лібералізація, що забезпечило майже виняткові для всієї Східної Європи умови життя в цій країні.
У відносинах зі східно-європейськими соціалістичними країнами наголос став робитися на зміцнення економічного співробітництва та взаємні політичні консультації. Найбільшою мірою це виявлялося в діяльності РЕВ, основним завданням якого було доповнити політичне співробітництво економічною інтеграцією. Незважаючи на незначне збільшення політичної та економічної самостійності, взаємини між соціалістичними країнами були далеко не рівноправними. СРСР, як і раніше був "старшим братом", який визначав основні напрямки діяльності своїх союзників. Це знаходило вираз в загальних колективних деклараціях з різних міжнародних питань, постійних технічних консультаціях, колективних діях (наприклад, введення військ Варшавського Договору в Чехословаччину в серпні 1968 р.), а також у постійних звітах лідерів цих країн перед радянським керівництвом. В той же час були досягнуті певні успіхи у співпраці соціалістичних країн. У 1971 р. РЕВ прийняв комплексну програму поглиблення співпраці, розраховану на 15-20 років. Реально вона здійснювалася 10 років, з 1976 по 1985 р., після чого була припинена. Одним з основних її напрямів було забезпечення східно-європейських країн дешевими енергоносіями та сировиною. Великими спільними економічними проектами стали будівництво нафтопроводу "Дружба" і газопроводу "Союз", космічна програма "Інтеркосмос", будівництво промислових підприємств в різних країнах.
Однак радянське керівництво чітко ставило рамки, за які внутрішньополітичні проблеми в соціалістичних країнах, незважаючи на загальний процес лібералізації, не повинні були виходити. Якщо ці процеси переростали встановлені межі, робилися каральні заходи. Так, у 1968 р. відповіддю уряду Дубчека в Чехословаччині па дозвіл занадто широкого розвитку приватного підприємництва і спробу скорочення залежності від СРСР шляхом зближення з західними країнами стали введення у країну радянських, німецьких, болгарських та польських військ і придушення "контрреволюції". Не менш показовими були події в Польщі. З кризою на початку 1970-х рр. польському керівництву вдалося впоратися самому. Однак на початку 1980-х рр. антиурядова боротьба в країні розгорнулася з новою силою. Завдяки економічної, політичної і військової допомоги СРСР польському керівництву вдалося протриматися до середини 1980-х рр., при цьому 13 грудня 1981 р. в Польщі було введено воєнний стан, на чолі Польської об'єднаної робочої партії став генерал Войцех Ярузельський. Це припинило страйки і наростання соціальної нестабільності, а з іншого боку, запобігло вже підготовлений введення радянських військ, як стверджувалося, "наведення порядку".
Поряд із соціалістичними країнами, що входили в ОВД та РЕВ, існували соціалістичні держави, які проводили незалежний зовнішньополітичний курс. З одними СРСР підтримував добросусідські стосунки з іншими перебував у конфронтації. Дружніми були зв'язки з Югославією. Протягом 1960-1980-х рр. югославський і радянський уряди проводили відносно один одного політику стриманого благожелательства, аналогічну взаємин СРСР з провідними західними країнами. На тлі посилених економічних зв'язків політичне співробітництво було вкрай незначно. Проміжну позицію між Югославією та іншими соціалістичними країнами займала Румунія. Керівництво країни на чолі з Н. Чаушеску намагалося проводити незалежний курс, проте в цілому як внутрішня, так і зовнішня політика держави відповідала принципам соціалізму, тому радянське керівництво мирилося з румунською самостійністю.
В жорсткій конфронтації Радянський Союз перебував з Китайською Народною Республікою. Загострення відносин між ними почалося ще в кінці 1950-х рр.., а в середині 1960-х рр. з початком "культурної революції" китайське керівництво навмисно пішов на різке погіршення відносин з СРСР. У 1965-1966 рр. з країни виїхали майже всі радянські громадяни, економічні, культурні і тим більше політичні контакти були згорнуті. У 1969 р. на радянсько-китайському кордоні відбулися збройні зіткнення в районі острова Даманський (Далекий Схід) і Семипалатинська (Казахстан), під час конфлікту загинуло понад 1 тис. осіб. Протягом 1970-х рр. КНР фактично розглядалася як потенційний противник. Лише після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. і смерті Л. В. Брежнєва в 1982 р. контакти між двома країнами стали налагоджуватися.
Відносини з індустріально розвиненими країнами Заходу носили суперечливий, але в цілому конструктивний характер. З другої половини 1960-х рр. почала здійснюватися радянська політика розрядки міжнародної напруженості. Насамперед почали поліпшуватися відносини між СРСР і Францією. Президент Шарль де Голль відвідав Москву влітку 1966 р. У 1966-1970 рр. візити французьких і радянських міністрів закордонних справ і глав урядів були продовжені. З цього часу стали швидко розвиватися радянсько-французькі економічні зв'язки. Новий президент Франції Жорж Помпіду та К. І. Брежнєв підписали в жовтні 1971 р. документ "Принципи співробітництва між СРСР і Францією". Покращилися відносини Радянського Союзу і з Федеративною Республікою Німеччини. Восени 1969 р. на виборах в бундестаг перемогу здобули соціал-демократи. Нове керівництво ФРН заявило про непорушність післявоєнних кордонів у Європі і де-факто визнало існування НДР. Все це послужило основою для укладення мирного договору між ФРН і СРСР у серпні 1972 р. У другій половині 1970-х рр. ФРН перетворилася в одного з основних зовнішньоекономічних партнерів Радянського Союзу. Аналогічно розвивалися відносини СРСР з більшістю інших європейських і неєвропейських країн буржуазної демократії. Найбільш напруженими протягом усього періоду вони були з Великобританією. Лише після перемоги лейбористів на виборах в Англії в 1974 р. розпочався процес поліпшення англо-радянських політичних і економічних відносин.
Що стосується Японії, то економічні зв'язки СРСР і Японії були досить успішними, проте зовнішньополітичні відносини залишалися на досить низькому рівні. СРСР так і не уклав з Японією мирного договору і, отже, з формальної точки зору знаходився з нею у стані війни. Основна причина полягала в тому, що Японія вимагала повернення чотирьох островів Південно-Курильської гряди, які СРСР отримав після Другої світової війни. Радянський Союз у свою чергу відмовлявся вести переговори з цього питання.
Найважливіше значення мали і відносини між Москвою і Вашингтоном. У другій половині 1960-х рр. їх налагодження стримувалося війною США у В'єтнамі. На початку 1970 р. по мірі зменшення значення в'єтнамської фактора і посилення радянсько-китайських протиріч обидві сторони пішли на серйозне поліпшення відносин. Важливим фактором було й те, що американська адміністрація прагнула не відстати від Західної Європи, посилено розігруючою "радянську карту". 1972 р. був роком важливого повороту в радянсько-американських відносинах. Це було пов'язано з візитом в травні президента США Річарда Ніксона в Москву. З цього часу і аж до 1975 р. світ жив в атмосфері розрядки напруженості і "згоди" між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. В результаті цього візиту були підписані угоди про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1), встановлювалися кількісні обмеження на будівництво об'єктів протиракетної оборони, міжконтинентальних ракет наземного базування і на підводних човнах.
Піком розрядки стало відбулося в столиці Фінляндії Гельсінкі Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), робота по підготовці якого проходила в Гельсінкі з 1973 по 1975 р. У серпні 1975 р. був підписаний Заключний акт Наради, у якій взяли участь керівники 33 європейських держав, а також США і Канади. Цей Акт зафіксував і узаконив політико-військове та соціально-економічне становище, яке склалося в повоєнній Європі і в світі.
У 1973-1976 рр. СРСР і США обмінялися візитами керівників держав, в ході яких обговорювалися військові, політичні і економічні питання. За цей період загальний обсяг радянсько-американської торгівлі збільшився у вісім разів при зростанні товарообігу в цілому між Сходом і Заходом в п'ять разів. Радянсько-американський торговельний обмін розвивався головним чином за рахунок масових закупівель Радянським Союзом зерна. Незважаючи на численні плюси від розвитку обміну між Сходом і Заходом, СРСР зазвучали голоси проти політики розрядки. Опозиційний новим курсом протягом заявило про себе вже в 1974 р. В свою чергу, до кінця 1970-х рр. стало погіршуватися і ставлення Заходу до співпраці зі Сходом. Яскравим проявом цього процесу стала відмова американського сенату ратифікувати договір про подальше обмеження гонки озброєнь (ОСО-2), підписаний у Відні в червні 1979 р., а також "подвійне рішення" НАТО про розміщення в Західній Європі американських ракет середньої дальності, що фактично підготував введення радянських військ в Афганістан. У результаті до початку 1980-х рр. конструктивні контакти із західними країнами практично припинилися. США навіть ввели в 1980 р. ембарго на постачання зерна в СРСР як санкції проти радянської інтервенції в Афганістані. У засобах масової пропаганди соціалістичних і капіталістичних країн взяли гору терміни періоду "холодної війни". Нагнітання міжнародної обстановки відбувалося всю першу половину 1980-х рр., аж до приходу до влади М. С. Горбачова.
Головною причиною краху політики розрядки стало збереження під прикриттям курсу на розрядку колишніх зовнішньополітичних орієнтирів і принципів в радянській політиці. Радянський Союз продовжував глобалізацію своєї зовнішньої політики, особливо на Близькому Сході і в Африці. Так, СРСР надихав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав Народному фронту визволення Мозамбіку, безпосередньо втрутився в конфлікт в районі Африканського Рогу спочатку на боці Сомалі, потім повернувшись до союзу з Ефіопією. Завойовані Радянським Союзом позиції в Африці відкрили нові можливості експансії його військово-політичної могутності. Не обмежуючись захистом своїх морських кордонів, флот СРСР демонстрував свою присутність і чинив політичний тиск в акваторії Світового океану.
Смертельний удар політиці розрядки був нанесений радянською інтервенцією в Афганістані у грудні 1979 р. Коли радянські керівники в глибокій таємниці приймали рішення ввести війська в Афганістан, вони не могли уявити, які серйозні наслідки спричинить за собою ця акція і як вона відіб'ється на відносинах між Сходом і Заходом. Вже протягом кількох років Афганістан знаходився в залежності від Радянського Союзу. Державний переворот у квітні 1978 р., в результаті якого до влади прийшли афганські радикали на чолі з Нур Мухаммед Таракі, ще більше зміцнив це становище. Державний переворот 1978 р. не викликав ніякої реакції зі сторони США тільки тому, що в Тегерані влада була ще у проамериканськи налаштованого шаха Рези Пехлеві. Вторгнення ж радянських військ у Афганістан відбулося менш ніж через рік після катастрофічної поразки Сполучених Штатів, яке вони зазнали, втративши такого важливого союзника, як Іран, в регіоні, що має важливе стратегічне значення. В обстановці цього нищівного провалу, нафтової кризи і, крім того, захоплення американських заручників у Тегерані в листопаді 1979 р. інтервенція Радянського Союзу сприймалася США як агресія, побічно спрямована і проти них. Досконала відразу після конфлікту в Анголі та Ефіопії, після підтриманого СРСР вторгнення В'єтнаму в Камбоджі інтервенція в Афганістані здавалася апогеєм безпрецедентною радянської експансії.
3) У внутрішньополітичному житті Канади в 1960-1970-х роках найгострішою була національна проблема. Специфікою країни є існування трьох великих етнічних груп: англо-канадці становлять майже 40 % населення, франко-канадці — до 27 %, інші національні меншини — приблизно 33 % (українські канадці — одна з найчисельніших меншин, налічує понад мільйон громадян). Провінція Квебек, 4/5 населення якої становлять франко-канадці, до 1960-х років відставала від інших частин країни за рівнем економічного розвитку. Швидка індустріалізація в 1960-х роках докорінно змінила ситуацію.У 1960-і роки Квебек за рівнем економічного розвитку та соціальними структурами вже не поступався провінції Онтаріо та північному сходу США. Однак це «вирівнювання» не супроводжувалося зміною основних показників, що характеризують становище трудящих мас. Квебек залишався провінцією найвищого безробіття, нижчого рівня життя, аніж Онтаріо. Подальше підпорядкування господарського життя Квебеку американським і англо-канадським монополіям не тільки загострило соціальні проблеми, а й прискорило асиміляцію1. На підприємствах, в установах переважала англійська мова, без знання якої неможливо було одержати роботу. Середня заробітна плата франко-канадців була на 40 % нижчою, аніж у англо-канадців. Застаріла система освіти, яка до того ж перебувала в руках церковників, значною мірою спричинила усунення франко-канадців від участі в науково-технічному прогресі. Загострення національного питання поставило під загрозу існування Канадської Федерації.Асиміляція — злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, звичаїв.Франко-канадці почали претендувати на збільшення своєї частки в політичному та економічному житті Канади. У провінції з’явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. Деякі сепаратисти діяли терористичними методами. Найяскравішим проявом сепаратистських настроїв населення Квебеку став бойкот візиту британської королеви Єлизавети II в 1964 р.Частково проблему Квебеку намагався вирішити лідер ліберальної партії франко-канадець П’ер Елліот Трюдо. якого в 1968 р. було обрано прем’єр-міністром Канади. За його ініціативою в 1969 р. парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної на федеральному рівні. Значно більше франко-канадці в ставали державними службовцями. На потреби розвитку провінції почали виділятися додаткові кошти. Однак остаточне вирішення проблеми Квебеку було здійснено лише в 1980-х роках.
3) Боротьба за незалежність. У 1941-1945 pp. В'єтнам був окупований японськими військами.
На Потсдамській конференції було прийнято рішення про поділ В'єтнаму на окупаційні зони з метою забезпечення роззброєння японських військ: південна частина країни - англійська зона, північна- США, які передали окупаційні функції військам Чан Кайши.
2 вересня 1945 р. було проголошено Демократичну Республіку В'єтнам, президентом і прем'єр-міністром якої став Хо Ші Мін. У вересні 1945 р. на півдні В'єтнаму висадились французькі війська. Франція взяла курс на відновлення своєї колоніальної влади. У січні 1946 р. з країни виведено англійські війська, у березні - китайські. Розпоряджатись країною взялася Франція, яка вела бойові дії в 1945-1946 pp. на півдні, а потім - в масштабах всієї країни.
Проголосивши утворення Демократичної Республіки В'єтнам, уряд Хо Ші Міна провів низку реформ:
- відмінялись колишні податки;
- скорочувалась орендна плата на 25%, а земельний податок на 25%;
- конфісковувалась земельна власність французьких колонізаторів і розподілялась між селянами;
- встановлювався восьмигодинний робочий день;
- почався процес ліквідації неписьменності.
1946 р. відбулися загальні вибори в Національні збори. На виборах впевнено переміг В'єтмінь - національний фронт, створений з ініціативи Компартії Індокитаю. 9 листопада 1946 р. була прийнята Конституція ДРВ.
У березні 1946 р. Франція і ДРВ підписали попередню домовленість, за якою Франція визнавала ДРВ складовою частиною Індокитайської Федерації і Французького Союзу. На півдні В'єтнаму намічалось провести референдум про майбутню долю, а на територію ДРВ тимчасово вводились французькі війська.
Проте згодом Франція всупереч угоді проголосила утворення в Південному В'єтнамі Республіки Кохінхіна і на півночі В'єтнаму двох автономних держав. 23 листопада 1946 р. було здійснено варварське бомбардування Хайфона (загинуло 20 тис. осіб). Це поклало початок збройній інтервенції проти ДРВ. В'єтнамські сили самооборони чинили впертий опір наступаючим колонізаторам. Найбільші бої розгорілись у районах міст Ханой, Хює, Намдінь. У джунглях і гірських районах з'явилися бази опору. Франція, намагаючись закріпити свою владу у В'єтнамі, створила на півночі маріонетковий уряд на чолі з Бао Даєм, з яким уклала договір. Франція визнавала незалежність В'єтнаму і отримувала право будувати у В'єтнамі військові бази та контролювати зовнішню політику. Але покінчити з ДРВ не вдалося.
Перемога революції у Китаї сприяла антиколоніальній війні в'єтнамського народу. СРСР розцінював ДРВ як передовий рубіж боротьби проти ''імперіалізму'' і надав їй військову допомогу. 1950 р. став переломним. В'єтнамська Народна Армія (ВНА) перейшла у контрнаступ. Після тривалих боїв у районі Денб'єнфу (березень-травень 1954 р.) французькі війська зазнали поразки.
21 липня 1954 р. Франція змушена була підписати Женевські домовленості. До проведення загальних виборів (липень 1956 р.) країна ділилась на дві зони. Французькі війська виводились з ДРВ і припиняли бойові дії. У колоніальній авантюрі Франція втратила 92 тис. своїх солдатів.
Південний В'єтнам (1955-1975 pp.). Американська агресія проти В'єтнаму. Об'єднання В'єтнаму. Поразка Франції у колоніальній війні підштовхнула США до активнішого проникнення на південь В'єтнаму. Такі дії США були продиктовані страхом поширення комунізму в Південно-Східній Азії. США поспішно створюють тут блок СЕАТО у складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін, Пакистану.
У 1956 р. у Південному В'єтнамі були проведені вибори у Національні збори і прийнято Конституцію, одна із статей якої закріплювала антикомунізм як державну політику. США, Англія, Франція визнали цю державу і надали їй економічну і воєнну допомогу. У В'єтнам було направлено 3 тис. американських радників. США з 1955 р. по 1961 р. виділили 2 млрд. 118 млн. доларів і, крім того, на військові потреби 571,3 млн. доларів. Використання цих коштів знаходилось в полі зору місії по контролю за використанням американської допомоги. Значна частина допомоги йшла на створення інфраструктури - доріг, портів, аеродромів та ін. Була проведена аграрна реформа, будувались сільськогосподарські поселення, створювались споживчі кооперативи, надавались пільгові кредити, але зберігалось поміщицьке землеволодіння. У політичній сфері обмежувались політичні права і свободи, створювались концентраційні табори, а з 1959 р. діяли воєнно-польові трибунали.
У 1960 р. відбувся конгрес патріотичних сил, на якому був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Організаційне оформлення фронту було завершено 1962 р. Він об'єднав 20 політичних партій і організацій різного політичного спрямування - комуністів, соціалістів, радикалів. Спираючись на підтримку ДРВ, він розгорнув активні бойові дії проти сайгонівського режиму. Урядові війська терпіли поразку.
Щоб врятувати своїх ставлеників, США втягуються у в'єтнамську війну. З приходом до влади у США президента Кеннеді з'явились доктрини ''гнучкого реагування'' і ''стратегії протиповс-танської боротьби''. У Вашингтоні вважали, що в Південному В'єтнамі проходить фронт боротьби з комунізмом і перемога партизанського руху може призвести до того, що ''Тихий океан стане морем червоних'' і США доведеться зайнятися обороною на своєму узбережжі.
У 1962 р. в Сайгоні створено американське командування. Авіація США бомбардувала території, контрольовані партизанами. 1 жовтня 1963 р. у країні було встановлено військову диктатуру. Однак партизанський рух продовжував ширитися і вже влітку 1964 р. 2/3 Південного В'єтнаму знаходилось під його контролем.
У 1964 р. президентом США став Л.Джонсон. З його іменем пов'язана ескалація війни у В'єтнамі і поширення її на ДРВ. У США був розроблений план здійснення ударів по ДРВ, тому що без підтримки ДРВ партизанський рух не набував би такого розмаху. Приводом до агресії проти ДРВ став тонкінський інцидент. 8 березня 1965 р. американські війська висадились на узбережжі Південного В'єтнаму і вступили в активні бойові дії проти партизан.
Поступово чисельність американських військ зросла до 550 тис. Але придушити партизанський рух їм не вдалося. Бомбардування ДРВ теж нічого не дали. Завдяки допомозі СРСР повітряна оборона В'єтнаму давала відсіч авіації США.
З 1968 р. війна у В'єтнамі все менш нагадувала партизанську, і все більше нагадувала битву двох регулярних армій. Після ''новорічного наступу'' партизан і втрати американськими військами важливої стратегічної бази Кхесань (січень- червень 1968р.) у громадській думці населення США наступив злам. 77% американських громадян не схвалювали політику уряду. Американці занадто довго йшли до висновку, що у В'єтнамі з ними воюють не в'єтнамці-комуністи, а в'єтнамці-націоналісти. Важко собі уявити людину більш далеку від політики, ніж в'єтнамський селянин. Однак народ цієї країни практично всю свою історію боровся не тільки за можливість вижити, але і за право мати свою державу, воюючи за це з іноземними загарбниками, виявляючи при цьому чудеса героїзму і блискучу організованість. Комуністи лише вміло використали ці обставини, і війна, в якій іноземці вбивали в'єтнамців, стала для більшості місцевих жителів черговою війною за незалежність країни. Для США ця війна, що загрожувала перейти в тотальну з усім в'єтнамським народом, була безперспективною
13 травня 1968 р. у Парижі почались переговори з ДРВ по політичному врегулюванню конфлікту, а з 1 листопада авіація США припинила бомбардування ДРВ. Відтоді почалося згортання американської участі у війні. У листопаді 1969 р. було оголошено про здійснення програми ''в'єтнамізації'' війни і про виведення американців з країни.
Щоб досягти зламу у війні, США розробили операцію, метою якої було перерізати шляхи (''стежки Хо Ші Міна''), якими йшла допомога партизанам Південного В'єтнаму. Американо-сайгон-ські війська з цією метою у 1970-1971 pp. вчинили агресію проти Лаосу і Камбоджі, але операція провалилась.
ЗО березня 1972 р. Народні збройні сили визволення (НЗСВ) почали третій стратегічний наступ і визволили великі райони країни. У відповідь США встановили блокаду морського узбережжя і відновили бомбардування ДРВ. Були проведені дві повітряно-наступальні операції, які завдали значної шкоди господарству ДРВ. Нова ескалація війни викликала бурю протесту у США і в серпні 1972 р. сенат США прийняв рішення про виведення всіх американських військ із В'єтнаму. 27 січня 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі.
Проте виведення американських військ не зупинило війни. У 1973 р. сайгонівський режим, отримавши значну американську допомогу, розпочав широкий наступ проти НЗСВ, але невдало. У жовтні 1973 р. НЗСВ починають контрнаступ, який завершився ЗО квітня 1975 р. перемогою партизан. Так було завершено об'єднання В'єтнаму. 2 липня 1976 р. Національні збори проголосили створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ).
Війна у В'єтнамі стала найбільш кривавою серед локальних війн XX ст. Всього у війні загинуло і було поранено близько 5 млн. в'єтнамців, США втратили 58 тис. осіб, 304 тис. стали інвалідами і 2500 американців потрапили у полон. З 1961 р. над всією територією країни було збито 3744 американських літаків і 4888 вертольотів. США ця війна коштувала 130 млрд. доларів.
Головним переможцем у цій війні став Радянський Союз. Це був найбільший успіх СРСР у ''холодній війні''.
СРВ. У грудні 1976 р. відбувся 4-й з'їзд Партії трудящих В'єтнаму, який затвердив програму соціалістичного будівництва в масштабах всієї країни. ПТВ була перейменована в Комуністичну партію В'єтнаму (КПВ). У грудні 1980 р. була прийнята конституція СРВ.
Поразка США суттєво змінила співвідношення сил у Півден-но-Східній Азії. Об'єднаний В'єтнам, маючи багаточисельну, добре озброєну і навчену армію і спираючись на слухняні уряди в Лаосі й Камбоджі, став своєрідною регіональною наддержавою. До того ж у 1975 р. розпався блок СЕАТО. Порушену рівновагу поспішив відновити Китай, почавши бойові дії проти В'єтнаму у 1979 р. Разом з США Китай практично ізолював В'єтнам на міжнародній арені. До того ж виявилась нездатність В'єтнаму нести економічну ношу наддержави: країна була зруйнована, їй загрожував голод, а головний покровитель - СРСР вже не був здатний прийти на допомогу.
Наприкінці 80-х років В'єтнам вивів війська з Камбоджі і Лаосу, нормалізував відносини з Китаєм. З 1986 р. В'єтнам вирішив наслідувати приклад Китаю і провів ринкові реформи при збереженні монополії компартії на владу.
Нині перед В'єтнамом стоїть ряд проблем: необхідність структурної перебудови економіки (пріоритетний розвиток легкої та харчової промисловості); переведення економіки на ринкові рейки; розв'язання проблеми зайнятості населення; скорочення армії; розв'язання продовольчої проблеми.
У серпні 1995 р. між США і В'єтнамом відновлено дипломатичні відносини.
Білет 28
1) Національно-визвольний рух. Кампанії громадянської непокори
Революційний рух у Європі мав величезний вплив на індійське суспільство. Безпосереднім поштовхом до піднесення національно-визвольного руху 1918-1921 рр. були реформи, які закріплювали колоніальне становище Індії. Колоніальна адміністрація отримала надзвичайні повноваження в боротьбі проти національно-визвольного руху.
На чолі національно-визвольного руху залишався ІНК, визнаним лідером якого був М.Ганді. Ідеологією індійського національного руху став гандизм. Він поєднував у собі політичні, морально-етичні та філософські концепції, закорінені в індійську культуру.
Гандизм, завдяки його соціальним ідеям про створення суспільства на засадах справедливості (сарвадайя), знаходив відгук у широкого загалу індійського селянства і міських низів. Заслугою Ганді було те, що ідеї боротьби за незалежність і перетворення суспільства він виклав у доступних і прийнятних для більшості населення образах. У народі його називали Махатмою, що означає "велика душа". Широкою підтримкою користувалися методи боротьби, що їх запропонував Ганді. Ці методи не передбачали насилля (бойкот, мирні демонстрації, відмова від співробітництва та ін.). Важливим було те, що Ганді протест поєднував із терпимістю до колонізаторів (сатьяграха).
В умовах Індії з її багатонаціональним населенням, строкатим релігійним і соціальним складом ненасильницькі дії були єдиним прийнятим засобом для залучення населення до спільної боротьби.
Отже, гандизм об’єднав індійське суспільство у спільній боротьбі та, зрештою, змусив колонізаторів без кровопролитної збройної боротьби надати країні незалежність. Ганді та його вчення піддавалися критиці з боку радикально настроєних діячів за те, що він ішов на компроміс із колонізаторами і не реалізовував сповна всі революційні можливості.
Сарвадайя*span style=" font-family: Arial;"> Сатьяграха
- повернення до джерел, до «золотого віку», коли індійці жили в гармонії з природою, коли панувала селянська община, взаємодопомога;
- захист людини від руйнівного впливу індустріальної цивілізації;
- національне і духовне визволення від колоніалізму;
соціальна рівність і соціальна справедливість;
-  символом сарвадайї була ручна прялка, що згодом стала гербом незалежної Індії. - відданість релігійним, філософським і культурним національним традиціям;
- протест проти колоніального статусу у поєднанні з терпінням і терпимістю (толерантнісю);
 
- ненасильні методи боротьби (ахімса) за незалежність: мітинги, демонстрації, відмова від участі в роботі колоніальної адміністрації, бойкот англійських товарів, як крайній засіб – демонстративне порушення законів колонізаторів тощо.
 
У 1918 р. ІНК перетворився на масову загальноіндійську партію. Організовані ним акції мали широку підтримку в населення. Крім ІНК‚ розгорнула свою діяльність і Мусульманська ліга, яка іноді вдавалася до збройних акцій.
Репресії колоніальних властей посилювали національно-визвольну боротьбу. Післявоєнне піднесення національно-визвольної боротьби розпочалося з масових страйків у великих промислових центрах Бомбеї, Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді.
Англійська колоніальна адміністрація, щоби хоч якось погамувати стихійний рух, вдалася, за пропозицією міністра у справах Індії Монтегю, до реформи управління країною. У 1919 р. англійський парламент прийняв закон про управління Індією. Він підтверджував колоніальний статус Індії. Реформа передбачала розширення індійського представництва в раді при віце-королі Індії та губернаторах провінцій, а також збільшення числа виборців з 1 до 3%. Водночас було прийнято закон Роулетта, який визначав покарання за антиурядові акції.
Дії колоніальної адміністрації, а надто закон Роулетта, дали могутній поштовх до розгортання масового руху громадянської непокори.
6 квітня 1919 р. Ганді закликав до згортання будь-якої ділової активності й закриття магазинів на знак протесту проти закону Роулетта.
Відповіддю колонізаторів стало насилля. 13 квітня 1919 р. в Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійці розстріляли мирну демонстрацію. Загинуло понад 1 тис. осіб, 2 тис. було поранено. Ця акція насилля могла спровокувати стихійний бунт, але завдяки Ганді його пощастило уникнути.
 
Восени 1919 р. на з’їзді ІНК було ухвалено рішення про бойкот виборів за законом Монтегю. Бойкот досяг своєї мети.
Події 1919 р. привели Ганді до думки про необхідність чіткого плану подальшої боротьби. Він виробив тактику ненасильницького опору британським колонізаторам. На першому етапі передбачалася кампанія бойкоту колоніальних установ і товарів. На другому — ухилення від уплати податків. Це вже означало відкритий конфлікт із колоніальною адміністрацією.
Кампанія ненасильницького опору розпочалася 1 серпня 1920 р. Її очолили ІНК, який на той час налічував 10 млн членів, і Мусульманська ліга.
На початку 1922 р. сталися події, що змусили припинити кампанію. В одному селищі натовп селян спалив живцем кількох поліцейських. У мусульманських районах спалахнуло повстання. Колонізатори кинули проти повсталих війська. Ганді засудив такі дії та оголосив про припинення акції.
Період стабілізації (1922-1929 рр.) Індія пережила без значних потрясінь, хоча саме в той час один із лідерів ІНК Джавахарлал Неру висунув програмне гасло "пурна сварадж" — повна незалежність.
2) Наслідки і значення Сталінградської битви.
Сталінградська битва поклала початок докорінному перелому в ході всієї Другої світової війни;
червона армія захопила стратегічну ініціативу і не втрачала її до повного розгрому нацистської Німеччини;
розгром супротивника під Сталінградом створив сприятливі умови для розгортання наступу всіх фронтів на південно-західному напрямку, сприяв успішним діям військ Червоної армії під Ленінградом, на Кавказі, та інших ділянках радянсько-німецького фронту.
розгром румунських та італійських армій поклав початок внутрішньополітичній кризі в цих країнах;
перемога під Сталінградом активізувала рух Опору у Франції, Греції, Норвегії, Югославії, Бельгії та інших країнах Європи;
Туреччина і Японія відмовилися починати воєнні дії проти СРСР;
виріс міжнародний авторитет СРСР, зміцнилася антигітлерівська коаліція.
Після поразки під Сталінградом і зимового наступу Червоної армії гітлерівське командування, плануючи літню кампанію 1943 р., вирішило провести великий наступ на радянсько-німецькому фронті з метою повернення собі стратегічної ініціативи. Для наступу противник обрав так званий Курський виступ, що утворився в ході зимово-весняного наступу радянських військ. Операція дістала кодову назву «Цитадель». Під час підготування операції радянське командування, проаналізувавши всі дані розвідки, визначило, що наступ гітлерівців розпочнеться вранці 5 липня. Війська було приведено у повну бойову готовність. Німцям не вдалося використати фактор раптовості. На ділянці Воронезького фронту німецькі війська підійшли до невеликого села Прохорівна, де відбулася найбільша танкова битва Другої світової війни: одночасно у зустрічному бою з обох сторін брало участь до 1200 танків, самохідних і штурмових гармат. 5 серпня 1943 р. були звільнені Орел і Бєлгород, яким уперше салютувала Москва, а 23 серпня було звільнено місто Харків. Курська битва знаменувала собою завершення докорінного перелому в ході Другої світової війни. Гітлерівське командування зазнало фіаско у своїй спробі повернути втрачену стратегічну ініціативу. Німецько-фашистські війська змушені були перейти до оборони.У серпні 1943 р. контрнаступ радянських військ переріс у загальний наступ – наступали 8 фронтів на лінії фронту 2000 км. Ворог змушений був відходити за могутній водний рубіж – Дніпро. Тут німецьке командування створило «Східний вал», якого було наказано утримувати до останньої людини. Внаслідок героїчного форсування Дніпра радянські війська визволили Запоріжжя (14 жовтня), Дніпропетровськ (25 жовтня), а 6 листопада 1943 р. – Київ. Червона армія вирушила до західних кордонів країни.
3) Рух за громадянські права афроамериканців у США
Рух за громадянські права в США — громадянський рух в Сполучених Штатах Америки за рівні права громадян незалежно від кольору шкіри в 50-их та 60-их роках XX століття.
1950-60 роки — період посилення руху негрів США, що складали в кінці 50-х рр. 10% всього населення країни. В цей період негритянський рух став одним з найважливіших напрямків соціального протесту в США.
Ще в 1957 році в ході боротьби проти сегрегації в міському автотранспорті (кращі місця — білим, гірші — чорним) у південних штатах виникла «Конфедерація християнського керівництва Півдня» на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, баптистським проповідником. На відміну від традиційних негритянських організацій, що обмежували свої дії юридичним захистом жертв антинегритянського терору, союз М.Кінга почав широко застосовувати масові дії в боротьбі проти расизму в США: бойкоти, марші, вуличні походи, часто діючи в союзі з білими організаціями — профспілками, студентськими організаціями і т. д.
У 1960-63 рр. в південних штатах США було проведено безліч масових «рейдів свободи» проти всіх форм расової дискримінації. 28 серпня 1963 р., по завершенню загальнонаціонального маршу учасників боротьби за цивільні права негрів, відбувся в Вашінгтоні біля меморіалу Лінкольна мітинг з участю 250 тис. чоловік. В цих подіях виявилася зросла єдність чорних та білих трудящих, що, на думку М.Кінга, була обов'язковою умовою успіху боротьби за свободу та рівність негрів.
Найважливішим результатом піднесення негритянського руху було прийняття в 1964-65 рр. актів про громадянські права негрів. Але якими б не були ці важливі закони, вони мало що змінили в реальному економічному становищі негритянського населення. Тому в середині 60-х рр. почався новий етап в розвитку негритянського руху, який відрізнявся крайньою жорстокістю боротьби, повстаннями в чорних гетто багатьох міст Півночі. В ході цих виступів виникли нові радикальні негритянські організації, які виступили проти курсу на ненасильницькі масові дії, що здійснювалися Конференцією християнського керівництва. Найпопулярнішою серед цих нових організацій стала партія «Чорні пантери», що виникли в 1966 р. На цьому новому етапі руху деякі учасники боротьби за рівноправність негрів почали доходити висновку про відповідальність капіталістичної системи за лиха чорного населення Америки. Однак радикальному негритянському протесту другої половини 60-х років були притаманні серйозні слабості. Склавши важливу частину «нового лівого руху», «Чорні пантери» та інші радикальні негритянські організації зазнали сильного впливу ідей ультралівого радикалізму. Це неминуче вело до екстремістських анархістських дій, до сепаратизму та чорного расизму, до послаблення зв'язків чорних та білих громадян. Тим не менше радикальні негритянські організації відіграли важливу роль в політичному житті США. Вони взяли активну участь в антивоєнному русі. Радикальні групи значно вплинули на позицію Конференції християнського керівництва на Півдні, що застосувала такі нові засоби боротьби, як єдині дії зі страйкуючими робітниками. Але це викликало новий вибух переслідувань з боку расистів. В квітні 1968 р. в Мемфісі (Теннессі) від кулі найманого вбивці загинув Мартін Лютер Кінг. В цей же час почалася кампанія жорстоких переслідувань лідерів «Чорних пантер». Активну участь в ній взяли і репресивні органи федерального уряду. Загибель М.Кінга не була марною. Підсумком його діяльності стала законодавча заборона всіх видів расової дискримінації.
Білет 29
1) У ніч з 29 на 30 червня 1933 р. була вчинена розправа над опозицією всередині нацистської партії. Ці події ввійшли в історію як «ніч довгих ножів». А.Гітлер знищив майже 2 тис. своїх противників.
Економічна політика:
Уряд здійснював контроль над усіма галузями економіки, зовнішньою торгівлею, валютними фондами.
Розвиток економіки здійснювався на основі чотирирічного плану, який був проголошений у 1936 р. і повинен був підготувати до війни економіку й армію.
Швидкими темпами розвивалася важка промисловість, яка була основою розвитку військової промисловості.
80% усіх інвестицій направлялося у важку промисловість.
Уся економіка Німеччини була поставлена військові рейки.
Висновок: економічна політика Німеччини була спрямована на підготовку до війни.
Аграрна політика.
1. Правом володіти землею нацисти наділяли лише німців «арійського походження», які зможуть довести документально чистоту своєї «арійської» крові щонайраніше від 1800 року. Такий господар міг одержати звання «бауера» з великими пільгами до нього.
Соціальна політика.
1. Було ліквідовано систему колективних договорів.
2. Із зростанням військового виробництва зменшувалося безробіття.
3. Із 1938 р. примусова трудова повинність поширювалася на все населення Німеччини.
4. Політика щодо сім’ї визначалася необхідністю заохочування
народжуваності - було встановлено офіційну державну відзнаку «Хрест Матері» трьох ступенів: золотий – за народження 8 дітей; срібний – 6 дітей; бронзовий – 4 дітей.
Ідеологічна робота.
Було створено спеціальне міністерство пропаганди на чолі з
Й. Геббельсом.
2. Молодь виховували в мілітаристсько-расистському дусі в нацистських організаціях «Гітлер-югенд» та численних «військово-спортивних» таборах.
3. Газети, радіо, кіно, театр, література й музика повинні були вихваляти
А. Гітлера та його режим. Було встановлено жорстоку цензуру над усіма німецькими виданнями виданнями, з бібліотек вилучалися і спалювалися неугодні нацистам книги.
4. У школах і університетах більше годин відводилося на вивчення військової справи.
5. Й.Геббельс приділяв значну увагу пропаганді засобами радіо й тому кількість радіоприймачів у країні зросла з 4,5 до 16 млн. Нацистська кіноіндустрія щороку випускала на екрани близько 100 стрічок, які вихваляли диктатуру.
2) Культ особи Мао Цзедуна.
Соціально-економічні експерименти комуністів Китаю.
Керівництво КНР на чолі з Мао Цзедуном обрало радянську модель побудови суспільства. Досвід Радянського Союзу було запозичено на всіх рівнях.
Після смерті Й.Сталіна Мао Цзедун почав претендувати на першу роль у комуністичному русі. Наприкінці 50-х рр. Китай відійшов від погодженого з СРСР курсу і розпочав форсовану індустріалізацію з метою наздогнати передові країни світу. Цей експеримент з ініціативи Мао Цзедуна було названо «великим стрибком» і розпочато 1958 р.
«Великий стрибок» повинен був перетворити Китай протягом дуже короткого часу на одну з найбільш економічно розвинених країн світу. Перед народним господарством було поставлено нездійсненні завдання з різкого збільшення виплавки чавуну і сталі, видобутку вугілля.
У країні почалося масове спорудження примітивних доменних печей, що виплавляли крихкий, непридатний для промислового використання чавун. У цій авантюрі була задіяна праця 100 млн. душ. У той час з’явилося гасло: «Три роки наполегливої праці – 10 тисяч років щастя!»
На селі створювалися «народні комуни», до яких увійшло 90% населення країни. Вони радикально змінили життя китайських селян. 740 тис. кооперативів були перетворені на 26 тис. «народних комун». У власність комун перейшли всі засоби виробництва, усуспільнювалися навіть домашня птиця, посуд тощо. Праця була організована на основі військової дисципліни. Селяни строєм ходили на роботу, спільно харчувалися в їдальні. Здійснювався безплатний розподіл продовольства без урахування кількості та якості праці, було ліквідовано ринки у містах і селах, заборонено торгівлю.
Зрівнялівка остаточно знищила стимули до покращення праці, і замість отримання великого урожаю, на що сподівалися китайські керівники, урожайність у країні різко впала.
«Великий стрибок» закінчився повним провалом. Він обійшовся китайському народові у 100 млрд. юанів. Промислове виробництво скоротилося, господарські зв’язки було порушено, в деяких регіонах почався голод.
На ліквідацію тяжких наслідків «великого стрибка» було витрачено декілька років. Селянам знову дозволялося тримати дрібну худобу і птицю, займатися кустарними промислами і торгувати на ринку.
Але на цей час Мао Цзедун почув критику на свою адресу. У країні в цілому і в партії зокрема виникла реальна опозиція «Великому керманичу». Це змусило китайського лідера почати відкриту і непримиренну боротьбу зі своїми супротивниками.
«Культурна революція». Події 1966-1976 рр. у Китаї, що отримали назву «культурна революція», нічого спільного не мали з культурою. Це була продумана і цілеспрямована акція Мао і його прихильників, спрямована на знищення, аж до фізичного винищування, усіх критиків і опозиціонерів тоталітарного режиму. Разом із тим, це був закономірний період становлення комуністичної диктатури. Маоісти в іншій формі повторили кривавий досвід СРСР 1930-х рр.
У 1966 р. Пекін несподівано оголосив про початок «Великої пролетарської культурної революції», що повинна була повністю перебудувати життя суспільства і прибрати з дороги «зрадників», що заважали будувати «зразкове комуністичне суспільство» відповідно до вчення Мао.
Розгул насильства і терору. У серпні 1966 р. у Китаї були створені спеціальні каральні органи «культурної революції». Маоісти зробили ставку на молодь. Озлоблені кризою й осліплені цитатниками Мао «червоні охоронці» (аба хунвейбіни; їхні формування складалися із старших школярів і студентів) і «бунтарі» (або цзаофані; їх набирали з молодих робітників), керовані безпосередньо «Великим керманичем» і його найближчим оточенням, громили партійні комітети і міністерства, захоплювали підприємства і вузи, влаштовували показові судилища над «ворогами революції». Хунвейбіни і цзяофани фактично господарювали в містах: вони зривали з перехожих закордонний одяг, голили наголо тих, хто носив модні зачіски, розбивали вітрини магазинів. На вулицях горіли величезні багаття з «буржуазних» книг і платівок, були розграбовані бібліотеки і музеї. «Культурна революція» породила неймовірний хаос і масове насильство.
Усунувши за допомогою молодіжних бандитських формувань своїх ворогів, Мао перестав підтримувати насильство у впровадженні «культурної революції» і наприкінці 1967 р. віддав наказ міністру оборони Лін Бяо взяти під контроль армії ситуацію в країні. Близько 10 млн. молодих людей були відправлені в села на «перевиховання».
Структуру державної влади було зруйновано. Загалом «культурна революція» ще більше погіршила економічну ситуацію в країні. Вона обійшлася Китаєві у 500 млрд. юанів.
Режим особистої влади і культ особи Мао Цзедуна. У квітні 1969 р. відбувся ІХ з’їзд КПК. На ньому Мао Цзедун нарешті домігся повного панування в партії. Його ідеї делегати визнали «вищим етапом у розвитку марксизму-ленінізму», «єдино вірним шляхом для всього людства». Почався другий етап «культурної революції», у ході якого створювався новий механізм управління, повністю підпорядкований інтересам Мао і його соратників. Культ особи Мао був замішаний на традиційному поклонінні перед представниками вищої влади в Китаї, ідеях конфуціанства, чіткій ієрархії та чиношануванні серед партійних, господарських і військових функціонерів. Він досяг свого апогею в останнє десятиліття життя китайського лідера (1966-1976 рр.).
Усе доросле населення майже мільярдного Китаю мало при собі червоні книжечки з указівками великого Мао з усіх питань життя. Мао називали не інакше, як «Червоне сонце» і «Великий керманич». Портрети Мао обов’язково були в будинках китайців, вони заполонили вулиці міст і сіл.
Мао Цзедун для досягнення лідерства в КПК і країні навчився використовувати весь арсенал відомих йому засобів, прикриваючи прагнення до особистої влади закликами до високих ідеалів революції.
3) Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн,     Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та Центральної Азії.
Прибалтійські країни.
За роки незалежності найбільших успіхів добилися Литва, Латвія і Естонія, що раніше інших вийшли з СРСР та відмовилися брати участь в СНД.
Найгострішою проблемою Прибалтійських республік була проблема російськомовного населення. Протягом 45 років керівництво СРСР проводило політику «розбавлення» корінного населення переселенцями з інших районів.
Особливо великі російськомовні громади сформувалися в Латвії та Естонії. Ці громади уявлялися Москві тією силою, маніпулюючи якою можна було б контролювати норовистих сусідів.
Уряди Латвії та Естонії вирішили розв’язати цю проблему, обмеживши права тих емігрантів, що приїхали до цих країн після радянської окупації 1940 р. і не вивчили мови корінної нації та не прийняли місцевих традицій. Вони мають право на громадянство лише за ряду умов, зокрема якщо складуть іспит з мови корінної нації.
Три прибалтійські держави – єдині в колишньому СРСР, котрі не вагаючись стали на шлях перебудови економіки на ринкових засадах, забезпечили всім, хто там живе, рівень життя, що наближається до європейських стандартів.
Білорусь.
Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли анти ринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі в 1994 р. президентом країни був обраний О.Лукашенко, який виступив із програмою інтеграції з Росією і встановлення твердого державного контролю за економічною і політичною діяльністю. Лукашенко відтворив авторитарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусії.
В 1996 р. Лукашенко став ініціатором конституційної реформи в країні. Головним результатом якої стало безпрецедентне посилення ролі глави держави в системі органів влади. Діюча конституція закріплює за президентом мінімум 27 (!) повноважень, у той час як у конституціях навіть президентських республік їхня кількість не перевищує 13-15. Фактично президент наділений необмеженою владою.
Незважаючи на критику режиму О.Лукашенка ззовні, білоруський народ обирав його на посаду ще тричі (останній раз у грудні 2010 року).  
Молдова.
Незважаючи на спроби здійснення в 1990-х рр. ринкових реформ економіка Молдови продовжує перебувати в кризовому стані. У ній переважає малопродуктивне сільськогосподарське виробництво. Країна не має власної паливно-мінеральної бази і повністю залежить від імпорту корисних копалин.
Економічні труднощі і політичні проблеми загострюються кризою навколо Придністров’я, де зосереджена майже половина промислового потенціалу республіки.
Центральна Азія.
Показники економічного добробуту держав Центральної Азії (Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан) значною мірою визначаються наявністю або відсутністю в їхніх надрах нафти та газу. В цьому відношенні пощастило Казахстану, Узбекистану, Туркменії. Вони разом із сусідніми державами розробляють проекти видобутку і транспортування нафти й газу до Європи. Таким чином інтеграційні процеси в цьому регіоні посилюються.
Прибутки від продажу природних ресурсів дозволяють Туркменістану закуповувати сучасні машини та устаткування для промисловості, розвивати сільське господарство, значно покращити життєвий рівень населення (жителі Туркменістану безкоштовно забезпечуються електроенергією, газом і питною водою).  
Держави Закавказзя.
арні економічні перспективи має Азербайджан, який багатий на нафту.
У багато складнішому становищі опинилися Грузія та Вірменія, на території яких нема запасів природних копалин.   
6.  Міжнародні суперечності. Збройні локальні конфлікти.
                                                      Придністров’я   
Самостійний шлях Молдови майже відразу був ускладнений збройним конфліктом. Сепаратистську позицію зайняло російськомовне Придністров’я. Його бажання відокремитись від Кишинева, підігрівалось тим, що в перший рік незалежності в Молдові були сильні настрої на користь об’єднання з етнічно близькою Румунією. 2 вересня 1990 р. в Тирасполі (центральному місті Придністров’я) була проголошена 
Придністровська республіка яка почала орієнтуватися на Росію. Збройні сутички навесні і влітку 1992 р., переросли в широкомасштабні військові дії.
8 травня 1997 р. у Москві за посередництва президентів Росії та України було підписано угоду про широку автономію і самоврядування Придністров’я.
Абхазія.
Після грузино-абхазької війни 1992-1993 рр. з під юрисдикції Грузії вийшла Абхазія, яка мала статус автономії в її складі.
Сьогоднішня Абхазія проголосила себе незалежною від Грузії державою, де діє своя конституція, свої закони, обраний свій парламент, свій президент, створені абхазька армія і органи безпеки.
Офіційний Тбілісі не визнає незалежність Абхазії і продовжує вважати її автономною республікою в складі Грузії. Абхазію як суверенну державу також не визнає світове співтовариство.  
Нагірний Карабах.
Зерна конфлікту між Вірменією і Азербайджаном були посіяні в 1923 р. коли радянське керівництво прийняло рішення про включення населеного вірменами Нагірного Карабаху до складу Азербайджану (азербайджанці – мусульмани, вірмени – християни). Скориставшись новою ситуацією, створено перебудовою, Нагірний Карабах заявив про своє бажання перейти під юрисдикцію Вірменії. Азербайджан виступав проти порушення його територіальної цілісності, Вірменія ратувала за право національного самовизначення. Війна в яку сторони вступили (1988 р.) ще до розпаду СРСР, продовжилася вже між державами, що стали незалежними.
Росія допомагала по черзі то Азербайджану то Вірменії, а то і обом відразу, 
утримуючи їх під своїм впливом.
Врешті-решт, виникла само виголошена Нагірно-Карабахська республіка, не визнана Азербайджаном та формально незалежна від Вірменії.
Білет 30
1) Провідні ідеї італійського фашизму
• Італійці повинні пишатися своєю країною
• Усі політичні партії, крім фашистської, забороняються
• Місце італійської жінки - вдома. Італійки повинні мати багато дітей - майбутніх вояків
• Демократія не потрібна. Італія потребує сильного лідера, який дасть народу те, чого він хоче
• Комунізм і соціалізм - вороги фашизму
• Війна є благом для країни. Італійська молодь повинна бути готовою до боротьби
• Італія повинна утвердитись як імперія в Африці
• Потрібно збити пиху самовпевненості з великих держав.
Фашистський уряд повідомить нації, що для цього потрібно зробити
Б. Муссоліні головним ворогом «простих» італійців вважав заможні західні демократії та сусідні країни, які нібито стали на перешкоді перетворенню Середземного моря у «внутрішнє італійське море». З іншого боку, фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити платню й ліквідувати безробіття. Увірувавши у свою зірку, Б. Муссоліні активно готувався до походу своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. На одному з мітингів він фактично пред'явив королю і уряду ультиматум: «Або нас добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши похід на Рим». Проте він відверто блефував - «сквадри» були малочисельними й погано озброєними, і достатньо було кількох підрозділів поліції, щоб розігнати їх.
Та весь розрахунок фашистів якраз і полягав у тому, що король Віктор Еммануїл не зважиться на застосування проти них сили. Реальна альтернатива фашистам, 80-річний авторитетний політик, неодноразовий прем'єр-міністр Італії Дж. Джо-лігті перебував за межами столиці й вплинути на перебіг подій не міг. Серед генералів симпатії розподілилися між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що фашисти проголосять королем герцога д'Аос-та, передумав. Привід було знайдено - не допустити пролиття крові, за яким країну охопить полум'я громадянської війни.
У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. сквадристи захопили ряд важливих державних об'єктів у Мілані (там, на той випадок, якби в результаті поразки довелося втікати до Швейцарії, перебував Б. Муссоліні) та інших містах країни.
29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем'єром Італії. «Революція у спальному вагоні»1 перемогла. Проте новий голова уряду не хотів, щоб у його співвітчизників склалося враження, що владу йому подарував король. Йому був потрібен міф про «похід на Рим» щонайменше 300 тис. «фашистських мучеників», а тому вже наступного дня до столиці звідусіль стали прибувати сквадристи.
Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи їхній парад. Влаштувавши у Вічному місті погром, якого те не переживало з часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50-а спеціальними потягами залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам.
Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні демократичні інститути. До 1928 р. уряд був коаліційним: ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках формальної законності (склад уряду було затверджено 306-а голосами членів палати депутатів. Проти голосували 102 - переважно соціалісти й комуністи), Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовіка XIV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму: «уряд - це я».
До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі, навіть дріб'язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прем'єра, масове спорудження прижиттєвих пам'ятників, присвоєння титулів «першого», «найкращого» тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул «дуче» (вождь) і правив Італією майже одноосібно.
Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів-нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакомо Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару.
Усупереч конституції найважливіші державні рішення фашисти приймали на масових мітингах, після чого парламенту та королю не залишалося нічого іншого, як схвалювати їх. Підміняючи конституційні органи влади, режим створював свої власні. Зокрема, було скликано Велику фашистську раду, яка, по суті, стала вищим органом політичної влади в країні.
2) В роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн. євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації сіоністського руху, який розвивався під гаслом: ''Тільки у власній державі євреї можуть почувати себе в безпеці''.
29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів - 33 ''за'', ''проти'' 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестина на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Не пройшло і 24 годин, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Са-марія, частина Ієрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено.
В кінці 40-х - на початку 50-х років СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. Це призвело до 50-річного протистояння на Близькому Сході і кровопролитних війн між євреями та арабами (війна на Синаї 1956 p.; Шестиденна війна 1967 p.; Війна Судного дня 1973 p.; військові дії Ізраїлю в Лівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії 1982 p.).
Конфлікт на Близькому Сході став складовою частиною глобального протистояння двох військових блоків - НАТО та Варшавського договору. Війна Судного дня (жовтень 1973 р.) ледве не призвела до ядерного конфлікту між СРСР та США.
У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.
26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем'єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну була присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою.
Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією.
Але гострою залишається палестинська проблема. Під час арабо-ізраїльських війн за межами Палестини опинились 900 тис. палестинських біженців. В той же час на території сучасного Ізраїлю проживає значне палестинське населення, яке користується всіма 'тюлітичними та економічними правами громадян цієї держави. В результаті переговорів між урядом Ізраїлю та лідером ООП Ясером Арафатом з середини 90-х років почала створюватись Палестинська автономія (м.Газа, Ієрихон та ін.), де влада належить палестинській адміністрації. Цей процес іде складно й суперечливо. Пов'язано це з багатьма факторами:
- з обох сторін залишається взаємна недовіра, щодо планів мирного урегулювання;
- екстремістські угруповання ''Хамаз'', ''Хезболлах'', ''Ісламський джихад'' та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях);
- фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;
- не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна - ініціатора арабо-ізраїль-ського діалогу.
Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. В будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.
3) Більшість дослідників уважає, що процес десталінізації можна переділити на три етапи.1-й етап: весна 1953 р. — початок 1956 р.Через три місяці після смерті Сталіна було оголошено перші амністії ув'язненим до 5 років, яких було засуджено за посадові та господарські злочини, неповнолітнім (до 18 років), жінкам, котрі мали дітей віком до 10 років. Було скорочено строк ув'язнення за контрреволюційну діяльність.Рідше згадувалось ім'я Сталіна у пресі, офіційних документах. А у вересні 1953 р. було ліквідовано інструмент масових чисток і терору — військові трибунали військ МВС і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання, ув'язнення.У 1955 р. засуджено керівників МДБ СРСР, які сфабрикували "ленінградську справу", а її учасників реабілітовано.Каральні органи було поставлено під жорсткіший контроль вищих органів влади.У цілому ж перший етап десталінізації проходив обережно, негласно, елементи сталінської політики ще домінували в політичній практиці.2-й етап десталінізації проходив під знаком XX з'їзду КПРС (1956—1961 рр.).Повну реабілітацію одержали керівники партії й держави, воєначальники, письменники, зокрема українські Е. Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, драматург М. Куліш, кінорежисер О. Довженко. Поступово з місць ув'язнення було випущено й реабілітовано сотні тисяч простих громадян — жертв масових репресій ЗО—50-х рр. А втім, їхні психологічні страждання поглиблювалися соціально-побутовими: виникали труднощі з житлом, пропискою, роботою, грошова допомога була мізерною.У 1957 р. було поновлено Чечено-Інгуську, Кабардино-Бал-карську, Калмицьку, Карачаєво-Черкеську АСРР, проте не було офіційно реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, виселених вірмен, греків, болгар і представників інших народів, які зазнали сталінської опали.3-й етап десталінізації — осінь 1961 р. — осінь 1964 р., пов'язаний із XXII з'їздом КПРС, на якому з новою силою прозвучала критика культу особи. На ньому йшлося про активних помічників Сталіна: Молотова, Кагановича, Маленкова, Ворошилова. На думку Хрущова, вони несли особисту відповідальність за численні масові репресії та за інші зловживання владою.Наприкінці жовтня 1961 р. делегати XXII з'їзду партії одностайно погодилися на винесення саркофагу з труною Сталіна з мавзолею на Красній площі. Наступним кроком стало зняття пам'ятників Сталіну, закривались і перейменовувались музеї, фабрики, заводи, колгоспи, які були названі ім'ям Сталіна; Сталінську область було перейменовано в Донецьку, а місто Сталіне — в Донецьк. Перелік законів СРСР та указів президії Верховної Ради СРСР, що стосувались присвоєння імені Сталіна, втратили свою силу.Але процес десталінізації провадився непослідовно і мав дещо обмежений характер. Непослідовність процесу полягала в тому, що поряд із критикою особи Сталіна — крок уперед, робився крок назад — Хрущов в офіційних виступах розпатякував про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії та держави, а постанови часів "ждановщини" було розцінено як "вірні у принципі". Поряд із амністією засуджених, боячись посилення анти-партійного руху на західноукраїнських землях, 600 осіб із амністованих було повернено для відбуття покарання, переслідувалися колишні учасники підпілля (388 учасників колишнього підпілля було притягнуто до кримінальної відповідальності). Критиці було піддано лише саму особу Сталіна, а не режим влади, що його він створив. Тому процес десталінізації, не дійшовши до свого успішного завершення, поступово згортався.

Приложенные файлы

  • docx 556645
    Размер файла: 605 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий