ТМВ


Об’єкт і предмет ТМВ.
 Об’єкт і предмет теорії міжнародних відносинДля усвідомлення і розуміння особливостей теорії міжнародних відносин важливим є аналіз і розуміння предмета та об’єкта науки. З приводу цього в ТМВ тривалий час точаться дискусії. Як відзначає Б. Ланг, об’єктивна реальність не дана дослідникам у безпосередньому сприйнятті, і об’єкт науки ТМВ не характеризується чітко вираженими контурами, які б відрізняли його від необ’єкта.Традиційно об’єктом міжнародних відносин вважають середовище, у якому панує анархічне, невпорядковане поле, що характеризується відсутністю центральної влади і, відповідно, монополії на легітимне регулювання сфери міжнародних відносин різноманітними способами і методами. У зв’язку з цим Р. Арон вважав специфічною рисою міжнародних відносин те, що вони розгортались і розгортаються в тіні війни.Слід зазначити, що середовище міжнародних відносин – як об’єкт науки – не завжди є повною анархією, адже друга половина ХХ і початок ХХІ століть характеризується виникненням і розвитком міжнародних інститутів, поширенням й посиленням міжнародних режимів, що вносить все більшу впорядкованість і урегульованість у відносини між міжнародними акторами. Але це не означає, що відмінність між ними зникла, – політична локалізація існує й існуватиме у недалекому майбутньому. Виходячи з неї, об’єктом ТМВ можуть виступати будь-які соціальні відносини і потоки, які пересікають кордони і які уникають єдиного державного контролю. Це значно звужує розуміння поняття об’єкта науки про міжнародні відносини до міждержавних взаємодій і зводить до чисто кількісних відмінностей: більшому чи меншому впливові держав на регулювання вказаних потоків та відносин.Ґрунтуючись на аналізі полеміки між різноманітними школами і теоретичними напрямками у ТМВ, необхідно вказати, що її об’єкт характеризується, по-перше, дуалізмом урегульованості і порядку і, по-друге, значною часткою непередбаченості, яка витікає із плюралізму суверенітетів і психологічних особливостей осіб, що приймають рішення і здатні впливати на хід розвитку подій та процесів. Дуалізм урегульованості й порядку слід розглядати як сукупний і суперечливий результат свідомої діяльності з формування і розвитку міжнародних організацій, інститутів і режимів, а також спонтанного наслідку об’єктивного функціонування міжнародної системи і пов’язаних з ним структурних примусів і обмежень. Як відзначають дослідники М. Жірар і К. Холсті, цей дуалізм не вдається відобразити в рамках єдиної теорії: звідси для науки про міжнародні відносини характерним є теоретичний плюралізм (велика кількість різноманітних течій і теоретичних напрямків), і саме він є можливою відповіддю на багатогранність реального, складного і суперечливого світу. Тому намір встановити якусь одну ортодоксальну теорію, яка б ґрунтувалась на особливій методології і єдиному підході, може призвести до надто спрощеного сприйняття об’єктивної реальності у сфері міжнародних відносин. Крім того, гетерогенність, складність і багатозначність самих міжнародних відносин, багатогранність тенденцій, що відбуваються в них, непередбачений хід їх еволюції, відсутність чітких матеріально-просторових кордонів, які б відділяли їх від внутрішньосуспільних відносин, – все це також підтверджує неможливість створення єдиної всеохоплюючої теорії.Зазначимо, що з першої половини ХХ ст. і до сьогодні постійно точаться дискусії навколо предмета ТМВ, специфіки предметного поля і основних дослідницьких методів. Про існування предмета теорії міжнародних відносин свідчить наявність різноманітних явищ та видів людської діяльності, які розвиваються за специфічними законами, володіють власною динамікою, і їх суть не зводиться до внутрішньополітичних відносин суб’єктів міжнародних відносин. Ці види діяльності використовують різноманітні засоби (армію, військову стратегію і дипломатію), володіють різними можливостями, здійснюються в різних середовищах. Складовою частиною предметного поля ТМВ, з одного боку, є центральні поняття політології (наприклад, “політична влада”, “політичний процес”, ”політичний режим”, “громадянське суспільство” та ін.), з іншого боку, наукові поняття і проблеми, у яких відображається специфіка міжнародних відносин, а саме “плюралізм суверенітетів”, “баланс сил”, “біполярність” і “мультиполярність”, “дипломатія”, “стратегія” та ін. Вказані поняття розробляються в рамках предметного поля ТМВ, і тому вона є відносно автономною науковою дисципліною, яка має власний предмет дослідження. Не претендуючи на абсолютну істину, можна визначити такі проблеми наукового дослідження, що складають предмет ТМВ:–    методологічні принципи й основні методи історичного дослідження;–    основні напрямки історії розвитку теорії міжнародних відносин, їх концептуальні та методологічні особливості;–    міжнародні відносини як загальносуспільний феномен та їх закономірності;–    система міжнародних відносин та її середовище;–    учасники міжнародних відносин, їх цілі та засоби;–    зовнішньополітична діяльність суб’єктів міжнародних відносин та процес прийняття зовнішньополітичного рішення;–    національні інтереси й міжнародна безпека;–    правове та моральне регулювання міжнародних відносин;–    конфлікти і співробітництво в міжнародних відносинах;–    міжнародний порядок та його характерні риси.Таким чином, предметом ТМВ є перш за все теоретичне узагальнення вказаних проблем, які в цілому відображають загальні закономірності, структуру, функціонування і розвиток системи міжнародних відносин. Звідси випливає і специфіка ТМВ: по-перше, це наука, яка має характер багатодисциплінарний і міждисциплінарний, по-друге, наука синоптична, яка за допомогою інших суспільних дисциплін досліджує різноманітні форми і стан міжнародних відносин, закономірності, що правлять ними. Тому теорія міжнародних відносин має відмінну від інших суспільних наук внутрішню структуру і різноманітні зв’язки з цими науками.
2 Структура і функції ТМВ
Питання про структуру теорії міжнародних відносин не належить до найважливіших дискусійних проблем науки, навколо яких ведеться жвава суперечка. Учені радше звертали увагу на проблематику теоретичного дослідження міжнародних відносин, а не на структуризацію наукового знання про них. Поза увагою більшості дослідників залишились проблеми специфіки, логіки та диференціації досліджень. Очевидно, що такий стан теоретико-методологічних основ теорії міжнародних відносин не сприяв систематичному розвиткові досліджень, а призводив до їх хаотичності, що особливо відчувалось на емпіричному рівні науки. Розглядаючи можливість операційного використання нагромаджених наукою про міжнародні відносини знань, Ю. Кукулка зауважив, що на її емпіричному рівні знання про явища і факти ще недостатньо систематизовані. Наука акумулювала величезний емпіричний матеріал, який її теорія досі не змогла повною мірою опрацювати та осмислити.Найважливішою для теорії міжнародних відносин, як і для будь-якої іншої, є її компонентна структура. У ній виділимо:1. Емпіричний компонент розуміємо як сукупність знань та чітко окреслених фактів, що відображають реальний стан міжнародних відносин. Ці частинні знання та факти, які теорія має описати та систематизувати, стануть вихідним матеріалом для її досліджень.Проблемою сучасної теорії міжнародних відносин є те, що досі тривають гострі дискусії стосовно її об'єкта і предмета, меж і навіть змісту досліджуваних явищ та процесів. Нерозв'язаність внутрішніх проблем теорії призводить до нечіткості наукового розуміння міжнародних відносин, складності визначення їх суб'єктів, найважливіших видів та форм. Зокрема, йдеться про труднощі, пов'язані зі систематизацією первинних фактів, які кожний дослідник групує відповідно до своїх уявлень про їхню належність до проблеми. Навіть у межах однієї школи теорії міжнародних відносин існують суттєві розбіжності у поглядах, а теорії, що її створюють, полемізують між собою щодо розуміння та інтерпретації фактів, які відображають реальність. Розвиток науки про міжнародні відносини та її теорії немислимий без поступового перетворення нагромадженої сукупності знань і фактів на цілісну систему, яка визначатиметься згодою більшості вчених щодо дефініцій, коректності первинних фактів та їх інтерпретації.2. Методологічний компонент охоплює систему уявлень про внутрішню логіку, найважливіші принципи, підходи до проведення досліджень, методи і наукові уявлення про коректність їхнього застосування, техніку досліджень, обґрунтування та верифікацію гіпотез, що формулюються у межах теорії міжнародних відносин.У сучасній методології теорії міжнародних відносин поки що доводиться вести мову не про існування системи, а радше про множину суперечливих принципів, нечіткість підходів та складність використання окремих методів дослідження. Суттєвою перешкодою у розвитку цілісної методології теорії міжнародних відносин є монодисциплінарність, властива багатьом сучасним підходам, ускладнена хаотичним запозиченням методів інших суспільних наук.Ще однією значущою проблемою є відсутність науково обґрунтованих методів і способів верифікації гіпотез, що призводить до неможливості об'єктивно підтвердити чи відкинути теоретичні концепції та парадигми, що з них випливають. Як наслідок, сприйняття тієї чи іншої з них є радше ствердженням її популярності в наукових колах, ніж результатом логічного доведення. Від початку 60-х років XX ст., коли Дж. Зінґер закидав класичній теорії міжнародних відносин волюнтаризм тавибірковість, насправді мало що змінилось. Незважаючи на бурхливий розвиток, наука відчуває брак адекватного сучасним реаліям рівня розвитку методології.3. Первинний експлананс поєднує значну кількість ідей та гіпотез, які висувають науковці для пояснення явищ і процесів у міжнародному середовищі.Ідеї, висловлені вченими, є способом логічного пояснення реальності міжнародних відносин формулюванням твердження про їхні причини, зміст і рушійні сили. Ідея як така не пояснює геть усіх явищ та процесів, а є лише своєрідним ключем до їх розуміння. Вона лежить в основі конструювання гіпотетичної системи припущень про всі можливі явища та процеси в міжнародних відносинах.У теорії міжнародних відносин ідеї окремих науковців, які поділяли великі групи їхніх колег та послідовників, сприймались переважно як принцип. На відміну від ідеї, принцип — ширше та більш формалізоване її відображення. У теорії міжнародних відносин принцип виконує одразу кілька функцій:а)світоглядну, яка виражається в тому, що він є основою системи поглядів на міжнародні відносини, яких дотримуються вчені тієї чи іншої наукової школи;б)експланаційну, адже принцип є твердженням, на основі якого будується ідеалізована модель об'єкта дослідження, що служить його поясненню;в)методологічну — через те, що залежно від особливостей тлумачення міжнародних відносин формується уявлення про способи і методи їх дослідження;г)постулативну — тому, що принцип сприймає група вчених без доведення як вихідне твердження, від якого вони починають формулювати власні гіпотези. У теорії міжнародних відносин постулат, однак, відіграє роль вихідного твердження лише у межах окремого наукового напряму. Вчені, котрі його не поділяють, формулюють іншу ідею, на підставі якої висувають якісно інший постулат і відповідно — принципово інші гіпотези.4. Вторинний експлананс у теорії міжнародних відносин містить досить велику кількість наукових концепцій та парадигм. Тобто цей компонент поєднує окремі теорії, що намага-ються відобразити й пояснити міжнародні відносини та їх окремі (елементи) явища та процеси. Як наукові концепції виступають гіпотези, висунуті та верифіковані окремими вченими.Верифікація полягає у тому, що вчені наводять низку аргументів, які, на їхню думку, свідчать на користь гіпотез. Верифі-каційні аргументи можуть мати характер історичних фактів, що не підлягають сумніву, заяв політичних лідерів держав чи інших осіб, статистичних даних, морально-етичних, ідеологічних та навіть релігійних міркувань.Суттєвою проблемою сучасної теорії міжнародних відносин є складність інтерпретації аргументів, що розуміється як неоднозначність їх трактування. Без сумніву, більшість учених намагаються сумлінно інтерпретувати факти й уникати двозначності, але їхні аргументи все ж сприймаються з недовірою та викликають заперечення. Це зумовлює, як зауважив П. Циганков, гостру полеміку між представниками різних наукових шкіл, напрямів і навіть окремими вченими. На нашу думку, така ситуація логічно випливає зі слабкого розвитку емпіричного компонента теорії міжнародних відносин, у якому відсутні чіткі визначення, а факти та ситуації сприймаються з різних, іноді навіть діаметрально протилежних, позицій. Власне тому доводиться констатувати, що більшість наукових концепцій має певне "раціональне зерно", але складність їх верифікації зводить нанівець можливість сформулювати єдину парадигму, яка могла б опиратись на все найкраще, що вже розроблено та апробовано у теорії міжнародних відносин. Через це існує низка парадигм, кожна з яких випливає з відносно великої кількості наукових концепцій, що ґрунтуються на одному або декількох принципах розуміння міжнародних відносин.Парадигма виступає, з одного боку, концептуальним узагальненням багатьох теорій, а з іншого — цілісністю, що у лаконічній формі відображає погляди великої групи вчених та у притаманний лише їй спосіб пояснює міжнародні відносини.Компонентна структура теорії міжнародних відносин визначає структуру наукового дослідження, стадії якого її загалом відображають та повторюють. Утім, ці структури не є тотожними, тому що компонентна поєднує низку знань про ті чи інші аспекти процесу дослідження та власне міжнародні відносини, а структура дослідження — про його послідовні стадії.Структура дослідження у теорії міжнародних відносин має такі стадії (рис. 1.2):

1.Дефініювання проблеми полягає в тому, що дослідник на підставі первинного аналізу емпіричного матеріалу доходить висновку про існування в теорії певного складного питання, яке потрібно розв'язати. Це питання прецизійно окреслюється та, зазвичай, спрощується до дилеми, з якої власне і починається дослідження.2.Висунення ідеї та формулювання принципу розуміння об'єкта дослідження пов'язане з тим, що дослідник, з огляду на власний емпіричний досвід та науковий світогляд, обирає явища чи процеси, які, на його думку, є засадничими в міжнародних відносинах. Тобто через них можна їх зрозуміти, пояснити та розв'язати окреслену наукову проблему. Ця ідея остаточ-но формулюється як принцип розуміння сутності досліджуваного явища. Принцип являє собою формалізоване твердження про зміст і вирішальні чинники міжнародних відносин.3. Висунення гіпотези полягає у формуванні системи поглядів дослідника на міжнародні відносини загалом або на їх окремі елементи. Погляди мають характер припущень та визначаються взаємопов'язаністю. Не може існувати внутрішніх суперечностей між окремими положеннями однієї гіпотези, тому що її автор намагається створити цілісну та несуперечливу модель реальних явищ і процесів. Висунення гіпотези цілком можливе і без попереднього формулювання принципу розуміння реальності. Тоді дослідник обирає, передусім, принцип, сформульований іншим ученим, зі змістом якого він погоджується.Саме тому на підставі одного принципу може виникнути одразу декілька гіпотез, кожна з яких його по-своєму інтерпретує. Ми обмежились визначенням ймовірності висунення чотирьох гіпотез, хоча насправді їх буває довільна кількість. Кожен з дослідників висуває певну гіпотезу, яка не може бути тотожна щодо інших, оскільки вона випливає з його особистої ідеї. Ідеї кількох учених можуть бути близькими за змістом, але завжди відрізняються деталями, формою викладу та практичним результатом.4. Верифікацію гіпотез та значні труднощі, пов'язані з цією стадією дослідження, ми описали вище. Однак, тут доречно зупинитись на особливостях верифікації, що можуть бути представлені як її типи:Ендоверифікація є способом перевірення гіпотези через її порівняння з авторськими уявленнями про реальність міжнародних відносин, структуру міжнародної системи. Якщо ж у гіпотезі містяться певні невідповідності чи недоречності, дослідник коригує її або відмовляється від неї.Екзоверифікація — складніший і триваліший процес, пов'язаний з апробацією гіпотези та аргументації, що свідчить на її користь, у зацікавлених наукових колах. Гіпотеза підлягає критичному аналізові з боку великої кількості вчених, кожен з яких керується власним емпіричним досвідом та знаннями про реальність. Фактично будь-яка значуща гіпотеза в теорії міжнародних відносин одразу викликала контроверзи та гостру полеміку.Об'єктом критики ставала вона сама, а також аргументація, яку автор наводив на її підтвердження. Можна сміливо стверджувати, що більше контроверз породила гіпотеза, то більш значущою вона ставала в наукових колах та швидше утверджувалась як самостійна концепція розуміння міжнародних відносин.Екзоверифікація також виявлялась у перевірці гіпотези в часі щодо її відповідності об'єктивній реальності. Тобто навіть тоді, коли гіпотеза безумовно прийнята у наукових колах, з часом може з'ясуватися, що вона не може пояснити принципово нових явищ та процесів або її твердження далекі від істини. Тоді гіпотеза видозмінюється та модифікується, на її основі виникають нові ідеї, які, звичайно, не відповідають їй повністю, але гносеологічно близькі до неї.5. Формулювання концепції — наступна послідовна стадія дослідження, яка полягає у трансформації гіпотези у систему поглядів автора, а також тієї групи науковців, які її поділяють, на міжнародні відносини та міжнародну систему. Концепція та гіпотеза, залежно від особливостей верифікації, можуть бути тотожними або трохи відрізнятися за змістом. Концепції теорії міжнародних відносин відіграють роль персоніфікованих поглядів, покладених в основу її парадигм.6. Формулювання парадигми — завершальна стадія теоретичного дослідження, яка пов'язана з узагальненням великої кількості наукових концепцій, подібних за змістом. Це узагальнення здійснюється добиранням близьких ідей та гіпотез, їх генералізацією та зведенням до декількох взаємопов'язаних та спрощених тверджень.Парадигма має вигляд системи узагальнених положень, що випливають з окремих концепцій міжнародних відносин і відображають найважливіші особливості та закономірні зв'язки структурних частин міжнародних систем.Вона має подвійне призначення:—концептуального узагальнення, що формує науковий світогляд;—формально-логічної моделі міжнародних відносин, що може бути використана для наукового прогнозування та як основа для свідомої діяльності в міжнародному середовищі.Парадигма є результатом теоретичного дослідження міжнародних відносин у межах певної теорії, що характеризується цілісністю та несуперечливістю тверджень.Отже, логічна послідовність теоретичного дослідження містить дефініювання проблеми, висунення ідеї, формулювання чи вибір принципу розуміння міжнародних відносин, висунення гіпотези, формулювання концепції та її узагальнення у межах парадигм.Парадигми можна уподібнити до математичних формул, у яких буквеними символами змінних величин є узагальнені твердження. Коли ж вони наповнюються реальним змістом міжнародних подій, явищ і процесів, тобто їх застосовують операційно, то трансформуються у зовнішньополітичні доктрини, що можна вважати найважливішим практичним наслідком теоретичних досліджень міжнародних відносин.З огляду на складність об'єкта дослідження, теорія міжнародних відносин у процесі свого розвитку постійно диференціювалась шляхом виокремлення в ній спеціалізованих теорій. Кожна з таких частинних теорій поєднувала у собі наукові ідеї, гіпотези та концепції, спрямовані на дослідження і пояснення окремих станів, ситуацій чи процесів у міжнародних відносинах. Ця диференціація як прояв спеціалізації науки у дослідженні окремих елементів явища призвела до формування предметної структури теорії міжнародних відносин.Предметна структура теорії, що відображає таку диференціацію, на відміну від розглянутих вище, пов'язана зі спеціалізацією досліджень окремих явищ і процесів у міжнародних відносинах (рис. 1.3).

За сучасними уявленнями, що склались у теорії міжнародних відносин, найважливішим явищем міжнародних відносин є їхня структура, яку більшість учених розуміють як систему.Міжнародну систему можна вважати явищем, яке, насамперед, цікавить дослідників міжнародних відносин. Категорія "система" є певною абстрактною конструкцією реального середовища, яка відображає структури, стани, ситуації, що мають місце в міжнародних відносинах.Якщо міжнародну систему вважати головним предметом дослідження, то він має охоплювати її середовище, внутрішню структуру, ймовірні стани її існування. Запропоноване розумінняпредмета теорії міжнародних відносин відповідає логіці будь-якого наукового дослідження. Воно полягає в тому, що явище вивчають у взаємозв'язках з іншими, визначають його внутрішню структуру, а відтак її описують і пояснюють доступними науці засобами.Теорія міжнародного середовища досліджує сукупність зовнішніх чинників, що впливають на виникнення та функціонування міжнародної системи, тобто її середовище. До її складу входять такі теорії:1. Теорія географічного середовища, яка зосереджується на дослідженні зв'язків між географічним середовищем та елементами міжнародної системи, а також особливостях і закономірностях прояву в ньому явищ і процесів, характерних для міжнародних відносин.2. Теорія соціального середовища, що вивчає зв'язки між діяльністю і розвитком суспільства на різних рівнях його організації та міжнародною системою.Теорія міжнародних систем у складі загальної теорії виокремлюється як структурний блок, що зосереджується на проблемах дефініювання і типології міжнародних систем. Крім цього, вона поєднує п'ять взаємопов'язаних теорій:1. Теорію суб'єктності як розділ теорії систем, що досліджує проблеми дефініювання і типології активних учасників міжнародних відносин, специфіки їхніх інтересів та мотивацій, дій і взаємодій між ними.2. Теорію міжнародного порядку, яка досліджує норми та правила поведінки суб'єктів міжнародних відносин, що випливають з особливостей взаємодій між ними в системі.3. Теорію ієрархії, яку розуміють як теорію місця і ролі суб'єктів міжнародних відносин у міжнародних системах, критеріїв їхнього ранжування, субординації та міжнародного порядку.4. Теорію турбулентності, що вивчає проблеми існування міжнародної системи у ситуації порушення в ній субординації та хаотичних дій суб'єктів міжнародних відносин.5. Теорію еволюції, яка є теорією про особливості й закономірності розвитку міжнародної системи, та стани, в яких вона перебуває.Із теорії міжнародних систем випливають дві теорії, які логічно відображають два головні стани, в яких міжнародна система може перебувати тривалий час: стабільність і нестабільність. Ці стани досліджують окремі теорії, які в сучасній теорії міжнародних відносин ще остаточно не склалися, являють собою сукупність частинних теорій.Теорія стабільності об'єднує:1. Теорію співіснування, яка вивчає особливості несилових взаємодій між суб'єктами міжнародних відносин, що визначаються неантагоністичними суперечностями.2. Теорію співпраці, яка розглядає проблематику кооперацій-ності у стосунках між суб'єктами міжнародних відносин, її найважливіших особливостей, закономірностей та форм.3. Теорію інтеграції, що досліджує особливості й закономірності взаємодій суб'єктів міжнародних відносин у межах міжнародних організацій та інтеграційних утворень.4. Теорію міжнародної безпеки як розділ загальної теорії, присвячений проблемам реагування держав світу на різномасштабні загрози їхньому існуванню та розвиткові. Серед найважливіших напрямів цієї теорії можна виокремити проблематику, пов'язану з недопущенням глобального воєнного конфлікту, а останнім часом — з питаннями т. зв. м'якої безпеки. Йдеться про комплекс загроз окремим державам чи всьому міжнародному співтовариству, породжених економічними та техногенними факторами функціонування та розвитку суспільства, діяльністю міжнародних терористичних організацій і груп, організованою злочинністю тощо.Теорія нестабільності охоплює:1. Теорію експансії, що досліджує причини експансивності й агресивності як специфічної поведінки суб'єктів міжнародних відносин у взаємодіях між собою.2. Теорію конфронтації, яка вивчає причини виникнення суперечностей та спорів між сторонами, специфіку форм і способів стосунків між ними у конфліктних ситуаціях.3. Теорію конфліктів, яка зосереджує увагу на особливостях та закономірностях силових інтеракцій між учасниками міжна-родних відносин, внутрішніх особливостях конфліктів, проблемах і способах їх мирного врегулювання.Структуризація теорії міжнародних відносин стала логічним результатом диференціації наукових досліджень, що відбувалась у процесі розширення знань учених про досліджуваний об'єкт. Однак ця теорія не перетворилась на аморфну множину слабо пов'язаних між собою субтеорій. Вона продовжує виконувати своє головне призначення — науково обґрунтоване пояснення явищ і процесів міжнародного життя, а саме:—вивчення сутності та структурних особливостей міжнародних відносин;—визначення їх найважливіших закономірностей;—формулювання цілісних парадигм, що можна вважати найважливішим практичним результатом її досліджень.Теорія міжнародних відносин виконує низку принципово необхідних функцій, які свідчать про доцільність її існування в системі суспільних наук. їх можна поділити на дві групи за критерієм виконання функцій — у науці (наукові) та в суспільстві (прикладні).Наукові функції відповідають двом найважливішим завданням теорії, пов'язаним з констатацією та поясненням:1. Описова функція надзвичайно важлива з огляду на те, що теорія міжнародних відносин акумулює, з метою вступного аналізу реальності, інформацію про об'єкт дослідження і тим створює його ідеалізовану модель. Така функція надзвичайно важлива для теорії будь-якої науки, але особливо вона потрібна через відсутність конкретної наукової дисципліни, яка б вивчала міжнародні відносини на емпіричному рівні.2. Експланаційна функція для теорії основна, позаяк вона служить виконанню її найпершого завдання — пояснення реальних процесів та явищ у функціонуванні міжнародних систем з погляду їх найважливіших закономірностей.Прикладні функції прямо пов'язані з практичним значенням теорії, оскільки свідчать не тільки про її наукову доцільність, а й про суспільну потребу в ній взагалі:1. Прогностична функція є практичною та характеризується конструктивністю, оскільки визначає ймовірні наслідки процесів та явищ, досліджуваних теорією міжнародних відносин. Наукове передбачення ситуацій у міжнародному середовищі обов'язкове для виконання теорією інструментальної функції.2. Інструментальна функція полягає в тому, що теорія дає змогу на підставі її наукового аналізу та прогнозу адекватно реагувати на ситуації, які вона передбачає.3. Світоглядна функція дає можливість сформувати науково обґрунтовану систему поглядів на характер і зміст міжнародних процесів та явищ, що теоретично вивчені й узагальнені.Сучасна теорія міжнародних відносин здійснює ці функції нерівномірно, оскільки вона залишається науковою дисципліною, щодо характеру і меж дослідження якої досі триває гостра полеміка у широких наукових колах. Нечіткість уявлень про предмет дослідження відчувається в науці про міжнародні відносини не тільки на рівні її конкретних досліджень, це створює значні труднощі для розвитку її теорії та методології.
3 Понятійно-категоріальний апарат ТМВ
Понятійно-категоріальний апарат теорії права і держави - це система погоджених та взаємозалежних понять і категорій (позначених словами і словосполученнями), необхідних для теоретичного пізнання праводержавних явищ і процесів.
Загальнотеоретичні юридичні поняття є формою конкретного мислення, що вкладається в логічно оформлену систему узагальнюючих ідей про групи (класи) юридичних явищ, відображених у їх відмітних ознаках.
Для гарантування юридичної безпеки поняттям і категоріям дається визначення (дефініція), що слугує моделлю і дає змогу порівнювати з її змістом конкретні ситуації, котрі виникають у реальному житті. Визначення поняття (дефініція) виражає: 1) його матеріальний зміст; 2) формальний зміст (форму) терміна, яким позначається поняття. Дефініції мають бути чіткими і конкретними. Усі ознаки поняття не обов'язково повинні входити в його визначення. Проте дефініція має відображати основні елементи і зв'язки між ними, що характеризують певне поняття.
Процес розроблення дефініцій триває в категоризації понять - створенні категорій.
Загальнотеоретичні юридичні категорії - універсальні поняття, що є вищим рівнем наукового узагальнення стійких істотних внутрішніх і зовнішніх зв'язків праводержавних явищ і процесів. Юридичними категоріями є досить широкі за обсягом поняття, для яких неможливо віднайти більш широкі родові поняття ("праворозуміння", "правова система", "правове регулювання", "юридичний процес", "юридична практика" та ін.). Загальнотеоретичні категорії - форма логічного мислення, у якій поєднуються поняття і юридичні ситуації на основі загальних ознак елементів, з яких вони складаються. Якщо визначення поняття формулюється на основі аналізу самого поняття, то визначення категорії дається відповідно до іншої категорії. Юридичні категорії є об'єктивно-суб'єктивними утвореннями. З одного боку, вони мають тільки таке значення, яким їх наділяє об'єктивна реальність, яку ці категорії відображати. З другого боку, вони неможливі без інтелектуальних зусиль юристів, що конструюють їх, системно класифікують, усувають хаос і невизначеність фактів суспільного життя, узагальнюють раніше вироблені правові поняття.
За допомогою юридичних категорій здійснюється схематизація права4. Наприклад, категорії злочинів поділяють на злочини невеликої, середньої і особливої тяжкості - залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння; юридичні особи поділяються на державні і приватні, залежно від того, чи мають вони на меті отримання прибутку. Та сама юридична ситуація може співвідноситися відразу з кількома юридичними категоріями, що дає змогу встановити режим їх функціонування.Вироблення понять і категорій теорії права і держави, їх коригування, наповнення новим змістом, впровадження в нормотворчу, правозастосовну та іншу практику - це результат інтелектуальної діяльності багатьох поколінь юристів, їх домовленості (конвенційності). Разом із іншими юридичними поняттями юридичні категорії становлять категоріально-понятійний апарат юридичної науки.Тільки після опанування науковими поняттями і категоріями в галузі права і держави можна визначати закономірності державно-правового розвитку, творчо розвивати, створювати моделі і пропонувати прогнози їх поступального руху. Будь-яка теоретична база перевіряється надалі практикою.Набір категорій і зміст понять визначаються концепцією, покладеною в основу вивчення проблем теорії права і держави. Розроблення концепцій - одне з головних методологічних завдань теорії права і держави.Концепція теорії права і держави - це логічно виважена і усталена система причинно-наслідкових зв'язків між вихідною, стрижневою ідеєю про право і державу й суміжними ідеями, що у комплексі пронизують весь досліджуваний (що викладається) матеріал, визначають його цільову спрямованість, підбір фактів, їх інтерпретацію та ін.При побудові концепції теорії права і держави потрібно враховувати, що її можна вивчати в широкому розумінні як науку про загальні закономірності права і держави та у вузькому значенні як юридичну догматику (аналітична юриспруденція). Перевагу слід віддати вивченню в широкому розумінні, оскільки вузько-нормативний підхід, властивий аналітичній юриспруденції (юридичному позитивізму), використовується в галузі юридичної техніки, юридичних понять, категорій і спрямований на вдосконалення структури системи права, надання їй формальної визначеності поза зв'язком із соціальними процесами. У предмет свого дослідження аналітична юриспруденція не вводить аксіологічні й соціологічні аспекти права: сутність права, його місце в суспільстві, дію в соціальних зв'язках та ін. Такий однобічний, далекий від методологічного й ідеологічного плюралізму метод не можна визнати ефективним у цілому. Він позбавлений багатьох аспектів пізнання права і держави, що дають філософія права, соціологія права; збіднений однобокістю інтерпретації матеріалу і, отже, не може гарантувати свободу пошуку істини.Втім, розвиток філософії права (онтології, гносеології, аксіології, феноменології, антропології права), соціології права й інших наукових дисциплін дає можливість врахувати систему факторів, що визначають пізнання теорії права і держави, але їхня методологія не в змозі відігравати інтегруючу роль, оскільки теорія права і держави складається з відносно самостійних частин різного теоретичного рівня. Як самостійна юридична наука, що володіє складною структурою і ставить потреби й інтереси людини (її права і свободи) в центр пізнавальної перспективності, теорія права і держави повинна виходити з визнання можливості прагматичного сполучення низки вищепозначених методів, загальних підходів, принципів.4 Традиційний (реалістичний) напрям політичної думки з проблем зовнішньої політики і міжнародних відносин
Теорія міжнародних відносин - важлива і невід'ємний елемент сучасної політичної науки. Так само як і політологія, теорія міжнародних відносин аналізує передусім реалії сучасного світу, але спирається на теоретичний фундамент, створений багатостолітнім розвитком політичної думки. Перші зовнішньополітичні концепції виникли разом з появою держав. Більшість суджень про зовнішню політику та міждержавних відносинах, висловлених древніми мислителями, сьогодні звучать дуже наївно. Але не можна заперечувати, що з цих концепцій до нинішнього століття використовувались у реальної зовнішньополітичної практиці окремих держав.
Наприклад, зовнішня політика традиційного Китаю протягом століть у значною мірою надихалася ідеями,берущими своє початок у двох основних течіях давньокитайській політичної думки, - конфуціанстві ілегизме.Конфуцианство породило уявлення про винятковому становищі Китаю з відношення до сусідніх країн і народам, його перевагу з них й призвело згодом до ізоляціонізму. У основі зовнішньополітичної концепціїлегизма лежав прагматичний принцип вигоди й користі відносин Піднебесної з тими чи інші "варварами" (під якими порузумівались й інші народи). Оскількилегизм робив ставку примус та насильство як найефективніші засоби управління людьми, остільки й у зовнішньополітичній сферах він орієнтувався насамперед силові методи. Про це свідчать висунуталегистами теорія прямій залежності могутності держави з його військових успіхів. Фактично, це були одне з перших історія теоретичних виправдань агресивних війн. Проблема війни і миру виявилася центральної всім без винятку напрямів зовнішньополітичної думки з виникнення. Схожий погляд в ролі силового чинника у відносинах продемонстрував давньогрецький мислитель Фукідід у своїй історії "Пелопонесській війни". Одночасно Фукідід зазначив, що у основі політики держав лежать й не так дії конкретних осіб, скільки об'єктивні і залежать від волі людей інтереси. Такого погляду на зовнішній політиці відповідає концептуальним підходам, які у значно більше пізні періоди.
Однак понад більш-менш систематичне уявлення про зовнішній політиці й міжнародних відносинах стали формуватися в в Новий час. Серед перших мислителів цього періоду, які звернулися до вивчення проблем міжнародних відносин, був Нікколо Макіавеллі. Він вважає, війна є неминучою супутницею світі з початкової схильності людей до насильства. Тож, приймаючи рішення про початок військових дій керівник держави ні бути пов'язаний ніякими обмеженнями. Головну завдання кожної держави на зовнішньополітичної арені М. Макіавеллі бачив у досягненні вигоди, захисту власних інтересів, цьому він вважав цілком можливим необхідним ігнорувати і моральні, і правові норми. У мирного врегулювання конфліктним ситуаціям М. Макіавеллі не вірив, вважаючи, що тільки сила є реальним чинником політики.
Прямий протилежністю поглядам М. Макіавеллі була зовнішньополітична концепція голландського гуманіста Еразма Роттердамського, що у світі, а чи не в насильство та війну вищу людську цінність. Щоб запобігти війн він пропонував запровадити принцип незмінності кордонів, оскільки територіальні суперечки виступають основною причиною воєнних конфліктів. Інший голландський мислитель ГугоГроций ввійшов у історію як із перших теоретиків міжнародного права. Його наукова діяльність присвячена питанням правовим регулюванням міжнародних відносин. Творчість Р. Гроція мало явну антивоєнну спрямованість. Він перший дійшов висновку необхідність колективної боротьби у підтриманні світу. Йому ж належить одне з перших класифікацій справедливих і несправедливих війн.
Пошуки шляхів встановлення тривалого миру, усунення війни способу розв'язання міждержавних суперечок відрізняють творчий доробок представників французької політичної думкиХVII-ХVIII столітьЭмерикаКрюсе і Шарля Ірині деСен-Пьера. Еге.Крюсе, попри розбіжності між націями, розглядав людське суспільство як єдине ціле. Тому мета політики вона бачила у підтримці і розширенні злагоди між народами. Важливий напрямок міжнародного співробітництва Еге.Крюсе вважав розвиток міжнародної торгівлі, вбачаючи тісний зв'язок між рівнем економічного взаємодії між державами мірою конфліктності у відносинах.ЭмерикКрюсе першим висловив пропозицію про створення універсальної міжнародної організації, яка стала гарантом збереження світу. За задумом, до НАТО на правах повного рівності незалежно від розмірів території, чисельності населення і ще географічне розташування повинні ввійти всі держави Європи, Африки й Азії. Очолювати який повинен Рада, що з обраних її членами представників. До компетенції Ради входило б дозвіл спірних питань, вироблення рекомендацій про методи врегулювання міждержавних розбіжностей. У проекті Еге.Крюсе спеціально застерігалося, що жодне держава повинна розпочинати жодних дій в конфліктної ситуації, доки вивчить відповідні рекомендації Ради.
Співзвучні з ідеями Еге.Крюсе думки висловлював його співвітчизник Ш. - І. деСен-Пьер. Він також вважав, що мають укласти договору про створенні міжнародної організації. Але пропонував значною мірою обмежити суверенітет окремих держав і будувати який на конфедеративних засадах, що зменшить ризик виникнення воєнних конфліктів. Колективні органи такий конфедерації передбачалося наділити досить широкі повноваження. Крім цього,Сен-Пьер вважав за необхідне заснувати міжнародний судовий трибунал з правом застосування обов'язкових членам організації постанов, і створити "армію" (як кажуть, колективні миротворчі сили) від використання у випадках, коли окремий держава має опиратися загальної волі конфедерації. Фактично,Сен-Пьер стояв на позиції створення світового уряду. Ця ідея неодноразово висловлювалася історія соціально-політичної думки.
Прихильником створення світового уряду поводився і такий відомий мислитель, як Томас Гоббс. Як загальновідомо, він вважав, що природному стану суспільства відповідає "війна всіх проти всіх". Такий стан то, можливо подолано лише за допомогою укладання громадського договору ЄС і утворення Держави. Однак у сфері міждержавних відносин природне стан зберігається після цього. Як вона та М. Макіавеллі, Т. Гоббс бачив у силі головний регулятор міжнародних відносин. У природному стані держави пов'язані певними обмеженнями і прагнуть своєму посиленню, тому війни з-поміж них неминучі. Проте, на відміну Макіавеллі, Гоббс засуджував війни з морально-етичній думки і закликав до усунення їх причин. А можливість тривалого миру Т. Гоббс допускав лише за умови функціонування світового уряду, стоїть за владою окремих держав.
На межіХVIII-ХIХ століть розгорнутий план перебудови міжнародних відносин запропонував англійський мислитель, одне із основоположників лібералізму ІєреміяБентам. У цьому плані передбачалося створити універсальної міжнародної організації, міжнародного суду, колективних Збройних Сил. І.Бентам випередив свій час, запропонувавши цілком відмовитися від колоній, оскільки є для метрополій тягарем, а чи не джерелом прибутків, вважали тоді багато. Міжнародні відносини, на думку І. Бентама, мають нести демократичний характер, будуватися за принципами повного рівності держав і виключати панування одних народів з інших.
Майже з І.Бентамом свій план досягнення вічного світу, що з його загальфілософських поглядів, висунув Іммануїл Кант. Оскільки І. Кант віддавав пріоритет моралі перед правому й політикою, він думав, що відносини між державами повинні регулюватися тими самими простими моральними нормами, якими регулюються відносини для людей, не бажаючи моральні норми стануть нормами права. Ефективність і результативність будь-який політики залежатиме від цього, наскільки вона враховує ці норми та принципи.
Погляди До. і Ф. Енгельса міжнародний політику мали деяке схожість із поглядами німецьких класичних філософів. Так само як і І. Кант, основоположники марксизму вважали можливим досягнення вічного світу, але шлях щодо нього лежав, на думку, не через моральне вдосконалення, а ще через класову боротьбу і революцію. Знищення приватної власності і класів мало стати умовою поширення простих моральних норм, притаманних відносин між приватними особами, на відносини між народами. Але спочатку ця мета не досягнуто До. Маркс і Ф. Енгельс, за Р. Гегелем, вважали війни" та конфлікти між державами неминучими інеустранимими. Марксове розуміння проблем світової політики і міжнародних відносин базувалося на ідеях економічного детермінізму. Сама світова політика, по марксизму, могла з'явитися тільки після формування світового фінансового ринку. Буржуазія країн через контроль з цього ринком перетворюється на космополітичну силу, стає панівним класом у світовому масштабі. Водночас і соціальний антипод буржуазії - пролетаріат - перетворюється на якусь інтернаціональну спільність, яка має власного батьківщини, але має загальні класові інтереси в усіх країнах. Пролетарська революція, покликана покласти край панування капіталу, набуває, в такий спосіб, всесвітній характер. Світова революція покликана покінчити лише з соціальними, але й національними антагонізмами, перетворити все у єдину спільність, яка ні класових відмінностей, ні державних кордонів.Классовая боротьба, на думку класиків марксизму, є двигуном політичного процесу лише з рівні країн, а й у сфері міжнародних відносин. Національний суверенітет і державні інтереси - другорядні, минущі чинники.
У. Ленін був у цілому дотримувався тієї ж поглядів міжнародний політику, як і основоположники марксизму, але доповнив їхній кругозір новими положеннями. Передусім це стосувалося його теорії імперіалізму. Відповідно до постулатами цієї теорії, для стадії капіталізму характерно панування монополій і втратити фінансове олігархії всередині країн, посилення зовнішньої експансії, прагнення територіальному переділу світу. У. Ленін вважав, що імперіалістична політика має суто економічний природу і неминуче веде до світових політичним криз, війнам і революціям. Підтримуючи марксистську доктрину світову революцію, У. Ленін вніс у неї деякі корективи. Але, як До. Маркс і Ф. Енгельс, він ігнорував проблеми національно-державних інтересів. Цю позицію чітко проявилася після приходу більшовиків до повалення влади, якщо їх зовнішня (значною мірою й внутрішня соціальність) політика здійснювалася для швидку перемогу світову революцію. У результаті ні У. Ленін, і його соратники були особливо стурбовані державними інтересами Росії, розглядаючи її лише як світову революцію. Згодом зовнішня політика радянської держави придбала більш прагматичний характер, але остаточно позбутися ідеологізованого підходи до міжнародних відносин керівники СРСР ми змогли до середини1980-х років. Спроба уникнути такий підхід, розпочата під прапором "нової політичної мислення", обернулася для зовнішньої політики України СРСР, та був й Росії гігантської катастрофою.
5 Ідеалістичний напрям в історії розвитку суспільно-політичної думки з міжнародної проблематики. І.Кант.
Виникнення ідеалістичного напрямку в поглядах на міжнародні відносини, а потім його розвиток пов'язані насамперед з ідеями іспанського теолога домініканця Франциско де Вітторіа (1486 -- 1546), голландського юриста Гуго Гроція (1583 -- 1645) і представника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724 -- 1804). Свою назву напрям одержав тому, що його представники спиралися на відповідні філософські ідеї ідеалізму.
На думку Ф. де Вітторіа, у відносинах між людиною і державою пріоритет належить людині. Держава постає простою необхідністю, що полегшує проблему виживання людини. Природним правом людини є її право на свободу пересування. Іншими словами, природні права людини іспанський теолог ставив вище прерогатив держави, навіть випереджаючи сучасну ліберально-демократичну парадигму даного питання.
Засновник міжнародного права в буржуазній політичній науці Г. Гроцій закликав відмовитися від застарілих підходів у розв'язанні міжнародних конфліктів, виступав за використання державами в цьому плані лише мирних політичних методів і засобів. Питання співвідношення війни і права займає центральне місце в трьох книжках праці мислителя "Про право війни і миру". На його думку, тільки мир відкривав можливості для вирішення проблем, що виникають у соціальному житті народів. Звідси випливає вихідне положення концепції Г. Гроція -- необхідно утримуватися від застосування сили для зміни політичних ситуацій, оскільки "силова боротьба" -- не єдиний засіб відстоювання державних інтересів. Навіть у випадку розв'язання війни якоюсь державою треба спочатку використати процедуру примирення шляхом безпосередніх переговорів або врегулювати конфлікт за допомогою посередника.
Г. Гроцій вперше почав розробляти питання про справедливі і несправедливі війни. Несправедливими він вважав війни, які велися державами "задля власної вигоди", проти відсталих народів, неспроможних дати відсіч агресорові. Справедливі ж війни велися з метою захисту територіальних кордонів країни або іншого народу від агресії. Таке судження фактично приводить до висновку щодо необхідності колективної боротьби за підтримання миру. Прагнення голландського юриста до миру і злагоди знайшло розуміння у відомого німецького філософа І. Канта вже в інших історичних умовах.
У своїй знаменитій праці "Про вічний мир" І. Кант обгрунтував думку про здатність права сприятливо впливати на відносини між державами. Він вважав, що "вічний мир" настане після укладення мирних договорів і навіть виробив власний проект такої угоди, яка складалася з шести статей. У першій прелімінарній статті філософ пропонував установити спеціальний пункт, що держави при укладенні мирних договорів зобов'язуються не вміщувати в них статей чи положень, які б приховували у собі можливість виникнення нової війни. Друга стаття проголошувала заборону будь-яких видів "територіальних надбань" держав. У статті третій заявлялося, що постійні армії поступово зникнуть, а оборону країни здійснюватимуть добровільні об'єднання людей, що пройшли військову підготовку. П'ята стаття наголошувала на важливості відмовитися від будь-яких спроб змінити політичний устрій і правління іншої держави. Нарешті, у шостій статті проголошувалося, що жодна держава під час війни з іншою не повинна вдаватися до таких ворожих дій, які робили б неможливою взаємну довіру за майбутнього миру. У так званих "залишкових" статтях мова йшла про забезпечення досягнутого миру. При цьому особлива увага зверталася на таку основу міжнародного права як добровільний союз держав, у якому реалізується устрій, подібний до громадянського суспільства.
Таким чином, в основу поглядів представників ідеалістичного напряму покладена ідея про моральну та політичну єдність людства, а також невід'ємні, природні права людини. Прихильників ідеалізму завжди супроводжувала переконаність про можливість досягнення вічного миру між людьми або шляхом правового і морморального регулювання міжнародних відносин, або іншими шляхами, пов'язаними з самореалізацією історичної необхідності.
6 Погляди представників марксистської парадигми на міжнародні відносини
Засновники марксизму Карл Маркс (1818 -- 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 -- 1895), а також їх російський послідовник Володимир Ульянов-Ленін (1870 -- 1924) у своїх концептуальних схемах міжнародної політики та міжнародних відносини виходили з основоположних ідей марксистської ідеології про класову боротьбу, всесвітньо-історичну місію пролетаріату і неминучість перемоги соціалізму. Поряд з очевидною затеоретизованістю деяких положень, не можна заперечувати конкретних практичних надбань представників цього напряму в підходах і розумінні суті та направленості розвитку міжнародних відносин.
Початок всесвітньої історії, а значить і такого рівня розвитку міжнародних відносин, коли вони дійсно набрали характеру відносин між народами, класики марксизму пов'язували з епохою капіталізму. Саме капіталістичний устрій привів до створення єдиного світового ринку і перетворив буржуазію в панівний клас у масштабах всього світу. Звідси, міжнародні відносини набули чітко вираженого двоякого характеру. В економічному плані вони стали відносинами експлуатації, в політичному -- відносинами панування і підпорядкування, а значить і відносинами класової боротьби та революції. На цій поставі теоретики марксизму робили як мінімум два висновки. Перший -- внутрішня політика держави, в основі якої знаходиться капіталістичний спосіб виробництва (тобто велика промисловість), визначає зовнішню політику, її характер, зміст, направленість, прояви. Другий -- національний суверенітет і державні інтереси вторинні, так як об'єктивні закони сприяють становленню світового суспільства, в якому панує капіталістична економіка і рушійною силою якого є класова боротьба та всесвітньо-історична місія пролетаріату.
Стає зрозуміло, що К. Маркс і Ф. Енгельс, як прихильники чіткої детермінації подій у всесвітньому масштабі впродовж історичного розвитку людства, важливе місце відводили обгрунтуванню положення про те, що в суспільній сфері, в тому числі в галузі міжнародних відносин, все підпорядковується строгим законам і закономірностям. Базовим при цьому був закон зміни суспільно-економічних формацій. На основі цього закону В.Ленін створив свою теорію імперіалізму, як вищої фази в розвитку капіталізму, яка одночасно, на його думку, була останньою стадією капіталістичного розвитку і свідчила про загнивання і неминучу загибель буржуазного ладу. На міжнародній арені дана фаза супроводжувалася зростанням напруги та виникненням імперіалістичних воєн.
У праці "Імперіалізм, як вища стадія капіталізму" В. Ленін відзначав, що з завершенням епохи політичного поділу світу між імперіалістичними державами на перший план виступає проблема його економічного поділу між монополіями. Останні вступають у гостру конкурентну боротьбу між собою, що стає джерелом світових політичних криз, війн і революцій. Такі війни слугували засобом, за допомогою якого панівні класи намагалися захистити свої інтереси, зміцнити свої позиції як всередині держави, так і на міжнародній арені.
Теоретики марксизму в цілому негативно оцінювали війни. "Війна це те саме, як коли б нація кинула у воду частину свого капіталу", -- писав К. Маркс. Водночас і він, і його послідовники не заперечували воєн взагалі, а тільки закликали розрізняти їхнє політичне значення. Звідси, подібно до Г. Гроція, марксисти поділяли всі війни на несправедливі, загарбницькі і справедливі. До перших відносилися насамперед імперіалістичні війни, які вели великі держави за території, економічні прибутки і політичне панування. Навпаки, війни, спрямовані проти буржуазного ладу, за національне визволення, проти деспотичних режимів вважалися правомірними і справедливими. Головну умову утвердження миру К. Маркс і Ф. Енгельс вбачали в боротьбі робітничого класу за повалення влада буржуазії та знищення експлуатації.
Безумовно, низка положень марксистської парадигми не може сприйматися, як ще недавно це було в працях авторів з соціалістичних країн, однозначно позитивно. Не витримала випробувань часом ленінська теорія про загибель капіталізму й імперіалізм як його останню стадію, переддень соціалістичної революції. Трагічні наслідки мала на практиці теза про перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську і більшовицький курс на здійснення "світової революції". Але в цілому марксистські погляди на міжнародні відносини, як і підходи представників інших напрямів, сприяли конституюванню ТMB у відносно самостійну галузь знань і появі різноманітних сучасних дослідницьких шкіл і концептуальних побудов
7 Міжнародно-політична думка Стародавньої Індії. «Артхашастра».
Політичні та правові ідеї стародавньої Індії знаходять своє закріплення вже в найдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах аріїв ("Веди" — "священне знання" кінця ІІ тисячоліття до н.е.); священних книгах брахманізму, до яких належать "Рігведа" — перший і найстаріший збірник, — "Самаведа", "Яджурведа" та "Атхарваведа"; пізніших релігійно-філософських творах "Упанішади"; в поетичних епопеях "Махабхарата" і "Рамаяна"; а особливо, в юридичних збірниках, які являють собою, в значній своїй частині, не стільки пам'ятники законодавства і запис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські і політичні трактати. З огляду на це, особливо цікавий збірник, відомий під назвою "Закони Ману", який відноситься до ІІІ ст. до н.е. В цьому документі, який, очевидно, мусів відповідати кастовому устроєві давньоіндійського суспільства, міститься ряд цікавих ідей щодо права, закону та їхньої ролі не тільки у суспільстві, але й в людському бутті. "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив". Тут також підкреслюється роль та суть покарання: "Покарання є правитель, це — керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править всіма істотами... мудрі вважають покарання тотожним до закону".
Ряд політичних проблем піднято також у трактаті "Артхашастра" ("Книга про користі"), автором якого вважають Каутілью, державного діяча VI–III ст.ст. до н.е. В цьому трактаті містяться поради цареві стосовно організації адміністрації та суду, законодавства й управління, зовнішньої та внутрішньої політики.
Згідно з "Книгою Ману" і висловлюваннями Каутільї, державу визначає сім елементів: цар, міністри, територія, столиця, державна казна, військо і міжнародні союзники. Зародження державної організації пов'язується із занепадом моральності серед людей, оск
ільки існували часи, коли люди підлягали тільки законам і коли не було ніякої влади. І власне влада "запевняє мирне існування як філософії, так і святим Ведам, а також економічному життю... Оскільки там, де немає влади, сильний пожирає слабшого". В "Архашастрі" підкреслено, що влада є найважливішим елементом, без якого суспільство не могло б існувати. "Влада оберігає сонного, панує над всіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі загального порядку". Фактично доктрина доходить до самої суті державної влади і права: "Цар спирається на фінанси і примус; примус — на фінанси; на примус спирається право; врешті, на право спираються люди".
 
8 Міжнародно-політична думка Стародавнього Китаю
Перші правові і політичні ідеї давнього Китаю знаходять своє закріплення у книзі історичних переказів "Шу дзін", датованій приблизно VIII ст. до н.е. Походження державної влади пояснювалося божественним походженням. Втіленням бога на землі був син неба (Ті) — володар, який, завдяки знанню законів неба, міг добре панувати на землі. Він був посередником між небом і землею, він також встановлював гармонію між небом і землею і через те міг впливати на регулярність атмосферних явищ, що гарантувало населенню врожай. Образним виразом принципу загальної закономірності, що пронизувала небо і землю, були шляхи, накреслені рухом планет, — звідси і визначення цього принципу, який лежить в основі китайської філософії, — "дорога неба" ("дао").
Основним завданням володаря було забезпечення у світі гармонії, яку накреслив Великий план (Хунг фан). У суспільних відносинах гармонію повинно було забезпечувати додержання восьми елементів управління, а саме: турбота про харчування і забезпечення предметами широкого вжитку населення, турбота про принесення жертв, піклування про публічні роботи, піклування про науку, запровадження справедливих кар, піклування про гостей, військо. Великий план вказував на справедливість, суворість і лагідність, як на три засоби, якими повинен користуватися добрий володар, щоб забезпечити п'ять благ для своїх підданих: довге життя, здоров'я, багатство, любов до всього доброго і смерть, яка завершує життя. Тут же було викладено п'ять основних залежностей, на яких базується суспільство: залежність сина від батька, дружини від чоловіка, молодшого брата від старшого, підданого від володаря, друга від друга.
В середині IX ст. до н.е. у Китаї починає панувати династія Чжоу, започатковуючи період феодалізму в цій країні; відбувається ряд змін у суспільств
і і, відповідно, у політичній та правовій думці. Витворюються чотири суспільно-політичні напрямки.
Перший — започаткований Лао-цзи даосизм, прихильники якого висловлюються проти будь-якого втручання влади у справи суспільства.
Другий — започатковане Конфуцієм конфуціанство.
Третій — вчення Мо-дзи, в основу якого покладалася ідея всеосяжної любові, на якій повинні були базуватися відносини між людьми.
Четвертий — школа юристів ("фадзя"), які вперше рішуче виступили за безумовне дотримання писаного права, як основи охорони власності та особи. Основи вчення Лао-цзи, жив десь у VI ст. до н.е., викладені у книзі "Дао де цзін". Основою вчення Лао-цзи є дао — щось невидиме, нечутне, невловиме, нематеріальне, а, водночас, таке, що починає, проникає і закінчує всі явища і речі. Людина може наблизитися до "дао" через цілковиту відірваність, абстрагування від оточуючого світу. "Треба зробити своє серце максимально відчуженим, твердо зберігати спокій, і тоді всі речі змінюватимуться самі по собі, а нам залишається лише спостерігати за їхнім поверненням. У світі велике розмаїття речей, але всі вони повертаються до свого початку. Повернення до початку називається спокоєм, а спокій — поверненням до суті. Повернення до суті називається постійністю. Знання постійності називається досягненням ясності, а незнання постійності призводить до безладдя і, як наслідок, до лиха. Той, хто знає постійність, стає досконалим; той, хто досяг досконалості, стає справедливим; той, хто набув справедливості, стає володарем. Той, хто стає володарем, слідує небу. Той, хто слідує небу, слідує дао... Найкращий правитель той, про кого народ знає лише те, що він існує". Говорячи про державу, Лао-цзи вважає її природним утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей і розвивається своїм шляхом. "Держава є витвором духу, і впливати на неї не можна. Всякі спроби втручання завжди засуджені на невдачу і розбивають єдність".
Основи вчення Конфуція, 551–479 рр. до н.е., викладені у праці "Лунь-юй". Головною метою, яку він ставить перед собою у суспільному плані, є повернення втраченої рівноваги в державі і сім'ї; шлях до цього лежить через вдосконалення людини. Один з учнів Конфуція так висловив його ідеал: "Я дбав би, щоб міста і площі не були більше обгороджені мурами, і тоді народ перекує мечі на орала і без страху і боязні буде пасти свою худобу в долинах і лісах. Я подбав би про тисячолітній мир". Найбільш яскравим послідовником Конфуція був Мен-цзи, відомий під латинізованим іменем Менцій, який підкреслював, що "без царя і батька — без держави і сім'ї — людство повернулося б до тваринного світу".
Мо-дзи (До Ді) жив і творив через два покоління після Конфуція, 479–400 рр. до н.е. Він заснував напрямок, який отримав назву моїстичної школи. Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові і шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином, хитрий обманює простодушного.
Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI і V ст. до н.е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Прихильники правової доктрини вбачали головне джерело хорошого ладу у політичних і правових установах.
9 Міжнародно-політична думка античної Греції. Фукідід
Грецький античний історик Фукідід, досліджуючи тогочасні міжнародні відносини, наголошував, що «сильні роблять усе, що їм дозволяє робити їхня влада, слабкі погоджуються на все, що їм підказує їхня слабкість» [310, с. 457].Найбільш впливою школою після Другої світової війни була теорія «політичного реалізму». Г. Моргентау наголошував, що міжнародна політика індетична внутрішній [357, с. 77]. Тут присутня та сама боротьба за панування. Успіх у зовнішній політиці досягається силою національної влади, яка залежить від економічного та військового потенціалу, морального стану народу, особливостей національного характеру [357, с. 5]. Саме в рамках цієї школи пануючим є твердження прем'єр-міністра Великої Британії Генрі Пальмерстона (1784-1865), котрий за часів Кримської війни з Росією наголошував, що держава не може мати ні постійних друзів, ні постійних ворогів, а лише постійні інтереси. Саме під час стабільних періодів циклу світової політики така позиція є найбільш адекватною.Інші аналітики вважають, що міжнародні відносини все ще переважно орієнтуються на національні держави [104, с. 14]. П. Кальвокорессі пропонує розглядати історії міжнародної політики як єдине ціле на національному, глобальному та регіональному рівнях.213Національна держава, яка в епоху індустріальної цивілізації була основним об'єктом міжнародних відносин, в умовах глобалізації передає частину своїх функцій нагору — до локально-цивілізаційних глобальних об'єднань та вниз — до регіональних адміністративних одиниць та муніципальних об'єднань [329, с. 229].Роль геополітики, яка вивчає в єдності географічні, історичні, політичні та інші чинники взаємодії, що впливають на стратегічний потенціал держав є важливою складовою теоретичної історичної соціології міжнародних відносин [127, с. 25].Зокрема, це стосується національних інтересів, які втілюються в політичних пріоритетах сукупних інтересів різнорівневого характеру, що становлять основу формування державної стратегії, спрямованої на створення оптимальних внутрішніх та міжнародних умов для розвитку нації як єдності суспільства та держави.Вважається, що для захисту своєї нинішньої гегемонії США мають вести боротьбу доти, доки не переможуть не лише ворогів, а й союзників, адже федерація Європи послабить позиції американської гегемонії. Хоча одним із завдань плану Маршалла 1947 р. було створення Європи як конкурента США. Навіть Великобританія в ХТХ ст. не контролювала Європу, а лише підтримувала в ній рівновагу сил. США намагаються у новому циклі розвитку міжнародних відносин вирішувати питання гегемонії за аналогічними рецептами.Найбільше кореспондуються з соціологією міжнародних відносин проблеми конфліктології. Становлення цієї науки пов'язано з бурхливими історичними подіями XX ст. Саме на цьому досвіді стало зрозуміло, що міжнародні відносини настільки перенасичені різноманітними суперечностями, що ніхто не в змозі «затвердити» мир декретами раз і назавжди. Натомість треба не заперечувати існування конфліктів та не намагатися їх ліквідувати силою, а досліджувати можливості їхнього контролю та регулювання.
10 Н.Макіавеллі та Т.Гоббс про міжнародні відносини та зовнішню політику
Міжнародні відносини — це сукупність різноманітних відносин (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими й регіональними організаціями, у процесі взаємодії яких складається певний світовий або регіональний правовий порядок.
Головними суб'єктами міжнародних відносин на сучасному етапі є національні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єднуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та ін.).
Типи таких організаційних структур мають різну мету, різні межі компетенції та різні правила гри. Вони поділяються за геополітичним простором — на всесвітні (МВФ, ООН) й регіональні (Рада Європи, Європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку — високорозвинуті (наприклад, США, Гонконг, Сінгапур, Канада та ін.), середньорозвинуті (наприклад, країни Східної Європи і Латинської Америки) і слаборозвинуті, або бідні (наприклад, країни СНД, Африки та ін.); за ступенем інтегрованості — сильно інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури і прямують до єдиної валютної та митної систем згідно з Маастрихтськими угодами) і слабо інтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні процеси інтеграції залежать від створення гомогенних політичної, правової, економічної та культурної систем.
Міжнародні відносини за сферами суспільної діяльності поділяють на політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні. Слід зазначити, що нинішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнародних відносин: є учасницею багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує міжнародні договори і дотримується певних міжнародних принципів та норм у контексті як світових, так і регіональних організацій.
Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт.
Співпраця здійснюється через участь у різних міжнародних організаційних структурах, через двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво. Воно є найперспективнішою, адекватно відповідає геостратегічним інтересам суб'єктів міжнародних відносин і називається стратегічним партнерством.
Стратегічне партнерство передбачає найбільш масштабний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних сферах суспільного життя.
Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце як серед країн, які перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так і у відносинах конфронтації.
Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох держав або їх груп. Вони можуть виражатися в денонсації договорів, розриві дипломатичних відносин, економічній блокаді, провокуванні внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської і світової воєн.
Суб'єктами міжнародних відносин виступають також недержавні організації: транснаціональні корпорації, партії, релігійні організації, туристичні групи і т. ін.
Міжнародні відносини грунтуються на двох основних принципах: сили і права.
Принцип сили незалежно від зміни співвідношення в його структурі тих чи інших елементів залишається найважливішим чинником геополітики.
Термін геополітика у його первісному значенні (згідно з теоретичними розробками засновника цього напряму шведського вченого Р. Челлена і німецького дослідника Ф. Ратцеля, а також американських вчених X. МаккіндераіА. Мехени) трактується як вчення про державу, що прагне до розширення свого географічного і територіального простору. В сучасному розумінні цей термін трактується як наука і політика щодо вивчення міжнародних структур та механізмів їх взаємодії, закономірностей і тенденцій світового розвитку, а також використання її досягнень у практичній політиці національних держав, міжнародних союзів та блоків для забезпечення реалізації своїх геостратегічних і національних інтересів, збереження миру й забезпечення стабільності.
Принцип сили в геополітичному значенні означає, що держава або група держав здатні нав'язати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому свої переваги у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку.
Отже, сила держави у міжнародних відносинах не є постійною величиною. Вона змінюється в часі, і відповідно змінюються пріоритети щодо трактування та реального значення названих елементів.
Принцип права передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах має спиратися не тільки на свою силу, а й дотримуватися норм міжнародного порядку. Так, сильна держава США без згоди Ради Безпеки не могла розпочати воєнних дій проти агресії Іраку в Кувейті або, наприклад, відносно слабкі держави, такі як Люксембург, Ісландія, цивілізовано розвиваються завдяки чинному міжнародному порядку.
Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупності військових і дипломатичних, економічних і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес. Поняття національні інтереси багатозначне. Воно має як об'єктивний, так і суб'єктивний сенс. В об'єктивному сенсі поняття "національні інтереси" — це усвідомлені й виражені у правових нормах об'єктивні потреби більшості громадян, а також політичної еліти в забезпеченні вигідного геополітичного статусу держави, національної безпеки, суспільної стабільності та цивілізованих стандартів життя людей. Якщо в недалекому минулому домінували два перших аспекти, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх.
У суб'єктивному значенні поняття "національні інтереси" має ідеологічне трактування залежно від політичного режиму, політичного курсу, що проводиться, міжнародного порядку та ін.
Часто за національні інтереси видаються інтереси держави або правлячих, міжнародних впливових кіл. Тому в суб'єктивному плані поняття "національні інтереси" часто стає об'єктом політичних спекуляцій з боку різноманітних політичних сил. Поняття "національні інтереси" має кілька аспектів: геополітичний, внутрішньополітичний та ідеологічний.
Геополітичний аспект національних інтересів передбачає збереження суверенітету і територіальної цілісності, а також свого місця й ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом воєнної, економічної та інформаційної експансій, забезпечення балансу сил через міжнародні політичні, правові й економічні інститути.Внутрішньополітичний аспект національних інтересів полягає в забезпеченні політичної стабільності й утриманні влади правлячих сил або, крім зазначених цілей, підвищенні життєвого рівня суспільної більшості.Ідеологічний аспект національних інтересів передбачає обґрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів.Міжнародна система виконує свої функції через світові та регіональні політичні, правові, економічні й культурні структури.Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, врегульовувати міжнародні конфлікти. ООН виникла після Другої світової війни і стала спадкоємицею Ліги Націй.Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15 членів-держав, з яких п'ять — постійні члени (США, Велика Британія, Китай, Франція, Росія) і десять — непостійні, що обираються на два роки Генеральною Асамблеєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і застосування збройної сили проти країни-агресора.Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що стосуються мирного врегулювання спорів, приймається голосами семи членів Ради, серед яких не можуть бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки вирішує питання щодо приборкання агресії, то кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде ухвалено.Генеральна Асамблея ООН повинна тільки давати рекомендації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерогатив Генеральної Асамблеї належать: прийняття до ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря. Генеральний секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом представляти названим органам будь-яке питання, що стосується міжнародної безпеки.Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо якась зі сторін відкидає рішення Суду, інша сторона (або сторони) може передати цю справу до Ради Безпеки.Крім зовнішньополітичних органів ООН функціонують спеціалізовані світові структури, такі як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітня організація торгівлі (ВТО), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку, займається проблемами довгострокового економічного розвитку країн, які здійснюють складний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними для нього є структурні перетворення економіки, системи освіти й охорони здоров'я, що вимагають довгострокового кредитування.Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад будівництва доріг), і програмні, покликані допомогти уряду провести структурну перебудову галузей промисловості чи системи зв'язку.МВФ займається проблемами ринкових перетворень країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи увагу здебільшого на проблемах фінансової стабілізації — скороченні бюджетного дефіциту і приборканні темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть не отримати кредити МВФ. Останнім часом (особливо після фінансової кризи 1997—1998 рр. у Південно-Східній Азії та Росії) політика МВФ стала більш жорсткою до країн, які не виконують своїх зобов'язань щодо макроекономічної стабілізації. Припинення кредитування з боку МВФ є своєрідним сигналом для Світового банку та інших іноземних інвесторів про несприятливий інвестиційний клімат у країні.Міжнародна торгівля регулюється правилами СОТ. В основу системи СОТ закладено чотири принципи:1) членство у СОТ передбачає добровільне визнання країною — учасницею організації правил цієї системи;2) країни, які належать до цієї системи, користуються режимом найбільшого сприяння в торгівлі;3) зниження торговельних бар'єрів між країнами — членами СОТ шляхом переговорів;4) між членами СОТ діє принцип "справедливої торгівлі", згідно з яким країни-учасниці, по-перше, не можуть збільшувати тарифи після того, як вони під час переговорів погодилися на зниження, по-друге, зобов'язані дотримуватися того податкового режиму, який був у країні, де вироблялися ці товари, по-третє, використовувати експортні субсидії.ЮНЕСКО має за мету сприяти співпраці між народами за допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Організація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.ВООЗ діє в таких напрямках: контроль і боротьба з інфекційними хворобами, допомога національним службам здоров'я, профілактика явищ, пов'язаних з екологією.Ще однією глобальною й водночас регіональною організацією є ОБСЄ (Організація з безпеки та співробітництва в Європі). ОБСЄ започаткувала гельсінський процес — правозахисний рух. У 1990 р. у Парижі створено постійні інститути ОБСЄ: 1) на найвищому рівні домовилися проводити кожні два роки зустріч глав держав і глав урядів; 2) створено Раду міністрів ОБСЄ, яка складається з міністрів закордонних справ; 3) функціонує Комітет старших урядників, який проводить зустрічі щонайменше раз на три місяці.Крім того, згідно з Паризькою хартією створено три постійні органи: Секретаріат, Центр запобігання конфліктам, Бюро для демократичних інститутів і прав людини. Однак слід зазначити, що роль ОБСЄ у міжнародній політиці обмежена як щодо компетенцій, так і засобів впливу.До організації глобально-регіонального плану можна віднести також Велику сімку, до якої входять найбільш розвинуті держави світу: США, Велика Британія, Канада, Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця організація представлена на найвищому рівні главами урядів і міністрами закордонних справ.Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовими є Рада Європи та Європейський Союз (ЄС), який об'єднує такі держави: Бельгію, Данію, Німеччину, Францію, Грецію, Ірландію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Велику Британію, Іспанію, Швецію, Австрію, Фінляндію.Рада Європи, яка об'єднує 40 країн-членів, функціонує як міжурядова організація для забезпечення розвитку демократії, гарантій прав та свобод людини у країнах Центральної та Східної Європи згідно з принципами та нормами Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції з питань прав і свобод людини, Європейської культурної конвенції, Європейської соціальної хартії, Рамкової конвенції з питань захисту національних меншин.Структура Ради Європи складається: з Парламентської асамблеї, Комітету міністрів, Конгресу місцевої та регіональної влади, Суду з прав людини у Страсбурзі та дорадчого органу, до якого входять недержавні організації ухвалює консультативним статусом ("Репортери без кордонів", Моніторинговий комітет та Венеціанська комісія). Парламентська асамблея на підставі інформації, отриманої від недержавних організацій, приймає рішення, яке пізніше затверджується Комітетом міністрів.ЄС є найбільш інтегральною організацією у світі в політичному, правовому та економічному аспектах. На сьогодні ЄС об'єднує 27 країн, серед яких: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Латвія, Литва, Естонія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Болгарія і Румунія. У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи:— Європейський парламент, який у складі 732 осіб обирається терміном на 5 років громадянами країн-учасниць і виконує такі функції: законодавчу, політичних ініціатив, демократичного контролю, ухвалення складу Європейської комісії;— Європейська Рада, яка об'єднує глав держав або урядів, визначає головні пріорітети політики ЄС і розв'язує спірні проблеми, які не вдалося вирішити Раді ЄС;— Рада ЄС (Рада міністрів), яка складається з уповноважених представників урядів країн-учасниць здійснює координацію загальноєвропейської економічної політики та приймає рішення щодо визначення напрямів законодавчої стратегії Ради Європи;— Європейська Комісія, що складається з членів призначених урядами своїх країн і виконує такі функції: законодавчої ініціативи, контролю над виконанням законодавства ЄС та використання субсидій і здійснення управління у різних галузях політики ЄС (аграрній, торговельній, бюджетній тощо);— Європейський Суд, який розглядає конфлікти між державами — членами ЄС, інститутами ЄС, ЄС і фізичними та юридичними особами;— Палата аудиторів — здійснює перевірку доходів і видатків ЄС.В економічному аспекті ЄС прагне створення спільного ринку, який передбачатиме ліквідацію всіх митних бар'єрів, вільне переміщення товарів, послуг, капіталів та осіб (згідно з Шенгенською угодою), взаємне визнання наукових і професійних ступенів та дипломів, лібералізацію і вирівнювання фінансових служб банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандартів у промисловості.На сучасному етапі діють єдиний паспорт для всіх громадян ЄС, вільні умови руху туристів і робітників усередині Союзу, а також валютна одиниця — євро, запроваджена з 1 січня 1999 р.Оборонну функцію країн Заходу виконує Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка об'єднує такі країни: Бельгію, Велику Британію, Нідерланди, Грецію, Данію, Францію, Італію, Іспанію, Ірландію, Ісландію, Канаду, Люксембург, Німеччину, Норвегію, Португалію, Туреччину, США, Чехію, Польщу, Угорщину, Болгарію, Латвію, Литву, Естонію, Румунію, Словаччину. Якщо до розпаду СРСР НАТО протистояла як військовий союз Організації Варшавського договору, то нині організація виконує функції європейської інтеграції країн Східної і Центральної Європи.До керівних органів НАТО належать: Північноатлантична рада — вищий орган, наділений правом приймати рішення; Генеральний секретар НАТО — найвища посадова особа альянсу, яка є водночас Головою Північноатлантичної ради.Співпраця з НАТО дає змогу країнам-партнерам наблизити свій військово-промисловий комплекс, організаційну структуру збройних сил, технічні та оперативно-тактичні параметри до стандартів країн Заходу, встановити демократичний контроль над військовими структурами. Слід додати, що членство в НАТО є одним із основних факторів євроатлантичної інтеграції, що забезпечує країні-члену повноцінну участь у системі європейської безпеки, надійний захист її суверенітету і територіальної цілісності. Водночас План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) передбачає запровадження країнами — кандидатами у члени Альянсу — європейських стандартів демократії, верховенства права та добробуту.До впливових регіональних міжнародних структур належать також інші організації: Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК); Організація американських держав (ОАД) — країни Латинської, Центральної Америки і США; Організація африканської єдності — ОАЄ, яка об'єднує 50 держав; Асоціація південно-східних азіатських держав (АСЕАН), до якої входять Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд.Тенденції сучасного світового розвитку. Для розуміння сучасних глобальних і регіональних тенденцій необхідно з'ясувати сутність модернізаційних і геополітичних концепцій.Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток країни як еволюційний перехід від традиційного суспільства, що ґрунтується на простому відтворенні, ремісничих технологіях, общинно-корлоративних цінностях, орієнтації на минуле, до модерного суспільства, що ґрунтується на застосуванні прогресивних технологій, розширенні свободи людини, цінностях індивідуалізму, раціоналізму і прагматизму.Модернізаційні теорії виділяють кілька етапів модернізації:1) доіндустріальний (охоплює період XVI—XVII ст.), який започаткував виникнення якісно нових духовних орієнтирів на основі ідей Ренесансу і Реформації;2) ранньоіндустріальний, що характеризується переходом від мануфактурного виробництва до машинного, фабрично-заводського;3) пізньоіндустріальний (США — 1914—1929 рр., Західна Європа — ЗО—50-тіроки, Японія — 50—60-ті роки), що характеризується змінами в інженерній організації праці, конвеєрним виробництвом, орієнтацією на масовий випуск стандартної продукції, поглибленням міжнародного поділу праці й розширенням та ускладненням міжособистісних комунікацій, зміною парадигми індивідуалізму як особистої відповідальності на індивідуалізм комфорту;4) постіндустріальний, що передбачає, по-перше, перевагу сфери послуг над сферою промислового виробництва; по-друге, домінування інформаційних технологій, зростання попиту на нову символічну форму капіталу — знання; по-третє, формування різносторонньої, духовно багатої людини на ґрунті прагматизму, а не альтруїзму; по-четверте, зміну старих класових і національних конфліктів на конфлікти між різними типами культур, а також носіями модерних і традиційних цінностей тощо.Крім модернізаційних теорій побутують ще теорії постмодернізаційні, які на відміну від попередніх намагаються поєднати універсальні цінності західної цивілізації з національними традиційними цінностями. У зв'язку з цим виділяють кілька моделей модернізації.Перша модель модернізації (Західна Європа і Північна Америка) виникла органічно на ґрунті власної культури модернізації або була впроваджена шляхом транснаціональної міграції.Друга модель (Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань) виникла на основі засвоєння західних політичних, економічних і правових інститутів, з адаптацією їх до цінностей традиційної культури.Третя модель (Пакистан, Індія, Колумбія) передбачає впровадження окремих елементів західних систем, зокрема ринкової економіки, консервуючи при цьому низку елементів традиційного способу життя.Антиподами теорій модернізації та постмодернізації є теорії відсталості й залежного розвитку, які стверджують, що, по-перше, відсталість є необхідною умовою світового розвитку; по-друге, причиною відсталості є світовий капіталізм, який нещадно експлуатує ресурси слаборозвинутих країн і тим самим гальмує їх розвиток; по-третє, перевагами західного способу життя можуть скористатися лише окремі елітні суспільні групи.Якщо теорії модернізації та постмодернізації розглядають перспективу вирішення складних глобальних проблем розвитку світу під кутом зору модернізаційних трансформацій як основного фактора підтягування решти країн до стандартів Заходу і розв'язання тим самим наявних конфліктів, то геополітичні теорії здебільшого намагаються визначити цю перспективу на основі створення нового балансу сил після розпаду СРСР і біполярної системи міжнародного порядку.З. Бжезінський вважає, що основним у геополітичних стратегіях Заходу, і зокрема США, має бути консолідація геополітичного простору в межах колишнього СРСР. У зв'язку з цим учений поділяє Європу на три Європи:— Європа-1 — Західна Європа;— Європа-2 — центральноєвропейські країни із західними культурними традиціями;— Європа-3 — східні європейці колишнього СРСР (Балкани, Балтія, Україна, Білорусь).Виходячи з цього поділу, З. Бжезінський робить висновок, що Європа-2 буде інтегруватися без особливих труднощів, а Росія буде довго залишатись євразійською країною. Тому США необхідно надавати допомогу країнам Європи-3, особливо Україні, у процесі здійснення реформ, аби інтегрувати їх у європейський геополітичний простір і тим самим змусити Росію зректися імперської геополітики.С. Хантінгтон, виділяючи ряд цивілізацій (західну, конфуціанську, японську, ісламську, слов'яно-православну, латиноамериканську та африканську), вважає, що основні конфлікти у майбутньому відбуватимуться між країнами різних культур-но-цивілізаційних типів. За С. Хантінгтоном, логіка великих конфліктів має таку хронологію: конфлікти між монархічними династіями, національними державами, ідеологічними системами (капіталізмом і соціалізмом) і, нарешті, після розпаду біполярного міжнародного порядку — між країнами різних цивілізаційних типів. Зародження таких конфліктів, вважає С. Хантінгтон, почалося на Балканах, де, на його думку, точиться боротьба між народами західної (словенці, хорвати), слов'яно-православної (серби, чорногорці) і мусульманської (боснійські мусульмани) цивілізацій.Конфлікти між цивілізаціями, на думку вченого, можуть призвести до порушення сучасної системи міжнародного порядку. У зв'язку з цим С. Хантінгтон рекомендує політикам Заходу позбутися ілюзій щодо універсальності своєї культури і можливості ЇЇ поширення на суспільства інших культурних типів, а зміцнити свої позиції за рахунок інтеграції країн Східної і Центральної Європи із західними традиціями шляхом їх вступу до НАТО.Україна після проголошення незалежності стала активним суб'єктом міжнародної політики. Основні засади зовнішньої політики України сформульовано в таких документах, як Декларація про державний суверенітет і "Основні напрями зовнішньої політики України", Конституція України, Концепція національної безпеки. В цих документах підкреслюється, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів та безпеки шляхом підтримання мирного і взаємного співробітництва з різними державами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.Україна як суб'єкт міжнародних відносин зарекомендувала себе як миролюбна, без'ядерна, позаблокова держава з чіткими зовнішньополітичними орієнтирами на зміцнення міжнародної безпеки, інтеграцію до міжнародних організаційних структур. У цьому аспекті вагомими досягненнями міжнародної політики України слід вважати:— приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1994 р.), ліквідацію стратегічного і тактичного ядерного потенціалу;— підписання факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1991 р.);— членство в ОБСЄ, Раді Європи, а також у МВФ, Світовому банку та Європейському банку реконструкції і розвитку;— налагодження співробітництва з ЄС і НАТО шляхом підписання програми "Партнерство заради миру" і "Хартії про особливе партнерство з НАТО", в якій задекларовані гаранти безпеки України в новій системі європейського порядку;— налагодження контактів з країнами Великої сімки, Центрально-Східної Європи, Латинської Америки, Близького та Середнього Сходу, Африки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону;— підписання договорів про дружбу і співробітництво зі своїми найближчими сусідами, зокрема Росією і Польщею, завдяки яким вдалося юридично закріпити існуючий між ними територіальний статус кво.Підкреслюючи вагомі досягнення міжнародної політики України, слід зазначити, що вона не повністю використовує вигідні геополітичні умови для ефективної реалізації своїх національних інтересів. Це стосується передусім відсутності чітких геостратегічних орієнтирів серед політичного істеблішменту України.Стосовно цієї проблеми можна виділити декілька геополітичних стратегій: євразійську, євроатлантичну, самобутнього розвитку, багатовекторністі, нейтрального статусу.Кожна концептуальна модель геополітичних орієнтирів має свої аргументи і контраргументи. Однак найперспективні-шою концептуальною моделлю можна вважати швидку інтеграцію у західноєвропейські структури, засвоєння західних цінностей і способів комунікації, оскільки це прискорить процес суспільних трансформацій України, вихід її з глибокої системної кризи. Більше того, політичні еліти перехідних країн, які стали підконтрольними євроатлантичним структурам, вимушені проводити швидкі суспільні перетворення відповідно до плану дій, узгодженого з ними.На сучасному етапі розвитку Україні вдалося зробити ряд вагомих кроків на шляху євроінтеграції. До них можна віднести: набуття статусу країни із ринковою економікою (визнаного США і ЄС); приєднання до Болонської угоди; вступ до СОТ у 2008 р. (на підставі ухвалення рішення Генеральною Радою СОТ). Україна також задекларувала свій намір приєднатися до ПДЧ в НАТО на підставі заяви трьох вищих посадових осіб держави.Одну з перших світських державно-правових концепцій у XVI ст. розробив італійський політичний мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Він у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія." заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі).
З цього приводу Макіавеллі зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу. На його думку, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі. Форми держави залежать від кількості правителів. Це, за вченням ученого, держави, що управляються "єдиновладно" - монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї, або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.
Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.
Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.
Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники. Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всілякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і зовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці згодом отримав назву макіавеллізму.
У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:
1) відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;
2) заклав основи політичної науки;
3) виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Пали;
4) увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні;
5) сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".
6. Теорії природного права та суспільного договору
В останній третині XVI - на початку XVII ст. сталася буржуазна революція в Нідерландах, яка значно вплинула на розвиток капіталістичних відносин у протестантських країнах. Згодом (1640-1688) буржуазна революція мала місце в найбільш промислово розвинутій Англії. Ці події значною мірою були підготовлені розвитком мануфактурного виробництва, яке заступило ремесла. Новий спосіб виробництва сприяв поділові праці, зростанню її продуктивності, пошукові способів раціоналізації виробничих процесів, стимулював розвиток суспільних і природничих наук.Першу спробу з'ясувати сутність і призначення держави за нових умов зробив голландський юрист і громадський діяч Гуго де Гроот Грацій (1583-1645). Стосовно походження держави мислитель зауважував, що люди об'єднуються в державу добровільно, задля особистого захисту і протистояння насильству та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтримання порядку. В державі панує громадянська влада, яка є верховною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.Мислитель не віддавав переваги жодній із форм правління. Він вважав, що при створенні держави народ міг вибрати будь-яку форму, але обравши, вже не мав права її змінювати, окрім випадків крайньої небезпеки для існування самого народу.Видатним фундатором політичних учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588-1679). Проблеми державності, права, законності, миру і порядку досліджувались ним у працях "Філософські засади вчення про громадянина", "Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської".Гоббс розглядав три моменти становлення політичного організму: 1) природний стан; 2) перехід до держави; 3) державний стан.У природному стані, зазначав Гоббс, нема загальної влади, нема законів і, відповідно, нема й справедливості. У цьому стані відсутня власність, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбереження, які перемагають усі інші почуття. Але розум, здатність людей розмірковувати, вказують умови виходу з цього стану. Ці умови природні закони. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є держава.Т. Гоббс розрізняв держави, що виникли внаслідок добровільної згоди громадян, та держави, що утворилися за допомогою фізичної сили. Він називає три основні форми держави -монархію, аристократію, демократію. Найкращою, на думку Гоб-бса, є монархія, бо вона найповніше виражає і реалізовує абсолютний характер влади держави, у ній загальні інтереси дуже тісно співпадають із приватними інтересами суверена.Гоббсівська державно-правова концепція значною мірою вплинула на нідерландського мислителя Баруха (Бенедикта) Спінозу (1632-1677). У своєму "Богословсько-політичному трактаті" Спіноза обстоював тезу, що людина, насамперед, залежить від закону "природної необхідності", що випливає з самої природи. Але, крім цього, вона залежить і від законів, що встановлені волею самих людей для безпечного та зручного життя.Держава у Б. Спінози виступає носієм природних прав усього населення. Основними її функціями він вважав:1) упорядкування релігійного життя;2) забезпечення недоторканості власності;3) поширення освіти;4) гарантування безперешкодного ведення торгівлі;5) оцінка поведінки кожного;6) покарання злочинців;7) вирішення конфліктів, які виникають між громадянами;8) здійснення заходів, спрямованих на ведення війн та їх запобігання.У цілому Б. Спіноза увійшов в історію політичної думки як критик теологічних політико-правових ідей, як один із творців світської доктрини держави і права.Чільне місце серед авторів політичних концепцій того часу посідає англійський філософ Джон Локк (1632-1704). Політичне вчення Джона Локка викладене у праці " Два трактати про правління" (1690). На думку Дж. Локка, до виникнення держави люди перебували у природному стані, але він не характеризується як "війна проти всіх". Для природного стану притаманна рівність, право особи розпоряджатись своєю власністю, але у суспільстві були відсутні органи, які б об'єктивно вирішували конфлікти між людьми, карали злочинців. Це спричинило обстановку невпевненості та напруги. Для надійного забезпечення природних прав, рівності та свободи, захисту особи й власності люди створили державу.Цілісність держави та виконання нею своїх основних завдань здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б обмежена законом і поділена. Перше місце відводиться законодавчій гілці влади як верховній у державі. Інші гілки влади повинні підпорядковуватися законодавчій владі, але вони також мають великий вплив у державі.Дж. Локк сформулював політичні принципи, які лягли в основу всіх демократичних правових держав світу. Його вважають основоположником лібералізму та сучасного конституціоналізму.11 Теорія політичної рівноваги. Е. де Ваттель.
Різновидністю класичного підходу до міжнародних відносин є теорія політичної рівноваги, її дотримувалися голландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632 -- 1677), англійський філософ Девід Юм (1711 -- 1776) і швейцарський юрист Емерік де Ваттель (17І4 -- 1767). Погляди останнього на проблеми міжнародних відносин особливо характерні для прихильників теорії політичної рівноваги.
Е. де Ваттель вважав, що Європа уже не безпорядне нагромадження окремих державних частин. Він писав: "Європа становить політичну систему, певне ціле, в якому все зв'язано з відносинами та різними інтересами націй, які проживають у цій частині світу". Звідси, постійна увага суверенів до всього, що відбувається у Європі. Саме це, на думку Е. де Ваттеля, породило знамениту ідею політичної рівноваги, рівноваги влади. Під цим він розумів такий стан справ, при якому жодна держава не в змозі абсолютно переважати над іншими та встановлювати для них закони.
Водночас швейцарський юрист у повній відповідності з класичною традицією вважав, що інтереси окремих осіб вторинні у порівнянні з інтересами нації (держави). Також законна і справедлива превентивна війна проти сусіда, що поводить себе загрозливо. У цьому випадку, як вважав Е. де Ваттель, доцільніше створювати коаліції, які б у випадку необхідності протистояли наймогутнішій державі та заважали їй диктувати свою волю.
12 Міжнародно-політичні погляди К. фон Клаузевіца та Л.Гумпловича
Карл Клаузевиць – відомий німецький теоретик, історик і письменник. Навряд сучасна людина, навіть має військової освіти ще, жодного разу чув це ім'я. А знамениту формула «Війна є продовження політики іншими засобами» [I] цитується повсюдно. Знаменита робота Клаузевіца "Про природу війни" становила три томи, яка містить погляди автора на природу, цілі й сутність війни, форми і знаходять способи її ведення, стало результатом багаторічного вивчення військових ходів і кампаній з 1566 по 1815 рік. Проте, твір Клаузевіца суто конкретне за своїми початковою завданням. Вона виявилася затребуваним як військовими тактиками і стратегами; нащадки справедливо зарахували роботу до золотого фонду стратегічних досліджень загального характеру, визнали за один ряду зустрічей за такими зразками стратегічного мислення, як трактатиСунь-цзи, "Государ" Ніколо Макіавеллі і "Стратегія непрямих дій"Б.Лиддел Гарту. Над основним працею "Про природу війни" Клаузевиць працював у протягом останніх 12 років життя, але це робота і залишилася незавершеною. Але, попри це, ця книжка стоїть незрівнянно вища всього, що надала теоретична думку Старого Світу у сфері аналізу війни" та військового мистецтв
До середини XX в. військова сила в повній відповідності з формулою фон Клаузевіца служила одним із засобів, часто найбільш важливим і ефективним, досягнення конкретних економічних і політичних цілей. У кінцевому рахунку, саме військовим шляхом, з одного боку, встановлювалися сфери впливу, захоплювалися території, що представляли економічний або стратегічний інтерес, контролювалися найважливіші комунікації, а з іншого - блокувалися аналогічні устремління суперників. Іншими словами, в результаті застосування військової сили держави або купували щось, з їх точки зору, важливе, або позбавляли інші країни можливості ущемити власні інтереси, як правило, пов'язується з установленням контролю над тими чи іншими територіями або транспортними шляхами.
Однак з другої половини 40-х років нинішнього століття роль військової сили в міжнародних відносинах почала змінюватися. Це пояснювалося двома основними причинами. Перша - формування вельми специфічної системи міжнародних відносин, що отримала назву біполярної. Друга - розробка і прийняття на озброєння у зростаючих масштабах нових ядерних озброєнь.
Біполярна система виникла через півтора-два роки після розгрому нацистської Німеччини та її союзників. Сформована під час Другої світової війни антигітлерівська коаліція виявилася вкрай нестійкою. Невдалими були і спроби ряду лідерів перемогли держав створити принципово новий механізм регулювання міжнародних відносин на основі співробітництва трьох-чотирьох провідних держав-переможців. Стрімко наростали суперечності між найбільш потужними у військовому відношенні учасниками антигітлерівської коаліції - Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом. Досі фахівці сперечаються щодо співвідношення політичних, ідеологічних, військових та інших причин, що викликали це протистояння.
Не викликає, однак, сумніву, що важливу, якщо не вирішальну роль в цьому зіграло наполегливе прагнення сталінського керівництва розширити сферу впливу Радянського Союзу за межі, обумовлені, як вважають багато істориків, на зустрічах «великої трійки »в Тегерані, Ялті і Потсдамі. Про це свідчили спроби Сталіна зберегти радянську військову присутність в Північному Ірані, його претензії на кілька турецьких провінцій, примикали до колишньої радянської Вірменії, збройна боротьба за владу комуністів у Греції, блокада Берліна в 1948 р. і особливо військова підтримка Комуністичної партії Китаю, що сприяла її перемозі. Остання означала велике зміна співвідношення сил на світовій арені, вихід комуністичних держав у стратегічно важливі райони Азіатсько-тихоокеанського регіону і, мабуть, остаточно поховала ідеї будівництва системи міжнародних відносин на принципах, що обговорювалися на зустрічах керівників антигітлерівської коаліції. Якщо одним полюсом біполярної системи став Радянський Союз із групою своїх сателітів, то іншим - Сполучені Штати, які взяли на себе завдання військового, економічного і політичного протиборства зі спробами масованої радянської або, точніше, комуністичної експансії.
Радянсько-американське протиборство стало ключовою ланкою що склалася наприкінці 40-х - початку 50-х років системи міжнародних відносин і головною рушійною силою більшості що відбувалися в ній. Воно домінувало практично над усіма скільки значущими міжнародними конфліктами і суперечностями, а в ряді випадків - і над внутрішньодержавними, багато в чому «вбирало» в себе ці протиріччя, підпорядковував їх собі. Навколо цих двох наддержав сформувалися військово-політичні блоки, і з середини 50-х років, з моменту утворення Організації Варшавського договору, біполярна система набула свій закінчений вигляд.
В її фундаменті лежала жорстка боротьба не тільки двох наддержав, але і протиборчих соціальних систем, заснованих на які одне одного ідеологіях, одна з яких - комуністична - мала ясно виражений месіанський характер, ставила своєю метою поширення відповідного суспільного устрою на весь світ. Це протиборство часто, трактувалося як «гра з нульовою сумою», що означала, що військовий, політичний, економічний чи ідеологічний виграш одного боку сприймався як програш іншої.
При цьому відбулася серйозне коригування функцій військової сили як інструменту зовнішньої політики держав. У міру становлення біполярної системи вона все більше розглядалася як найважливіший засіб глобального політико-ідеологічного протиборства. Традиційні ж мети її застосування - захоплення територій, джерел сировини, контроль над ринками збуту і т.п. - Поступово відходили на задній план, хоча і не втратили повністю свого значення. І якби не відбулося принципових змін у засобах ведення війни, то, швидше за все, через кілька років після закінчення Другої світової війни відбулося б нове військове зіткнення, якщо не глобального масштабу, то принаймні охоплює Європейський і Азіатський континенти.
Л.Гумплович однозначно сформулював положення про те, що внутрішній розвиток держави визначається розвитком її зовнішніх сил.Марксистська концепція виходить із того, що зовнішня політика похідна від внутрішньої в історичному плані, оскільки виникає пізніше. Вона похідна і тому, що ґрунтується на внутрішніх суспільних відносинах.Перебуваючи в єдності з внутрішніми суспільними відносинами за походженням, класовою природою і соціально-політичним спрямуванням, міжнародні відносини регулюються одними і тими ж соціальними законами класової боротьби.Визначаючи як реальність взаємодію внутрішньої і зовнішньої політики держави, не можна не бачити істотних відмінностей між ними.Так, для внутрішньої політики характерною є державна монополія на законну владу. Поділ політичних ролей тут однозначний – уряд володарює, громадяни зобов’язані підкорятися. В зовнішній політиці такого поділу немає. Це „політика без уряду”.
13 Політичний ідеалізм – спроба пояснити світ не в термінах реального, а в термінах ідеального, намагання побудувати ідеальну модель, яка б функціонувала.
Панівні ідеї – панєвропеїзм (стосується Європи), інтернаціоналізм (СРСР). Теорія ідеалізму грунтується нп припущеннях про те, що людську поведінку формує середовище, але його можна змінити, що людство здатне до самовдосконалення, політичне середовище може бути трансформоване розвитком нових установ. Тобто ідеалісти трактували сутність учасника МВ антропоморфічно, вважаючи, що він може діяти в МВ добре чи погано, морально чи аморально. Діяльність будь-яких учасників МВ визначаться певними принципами, а вони самі можуть підлягати моральному вдосконаленню.
 
Теоретичні погляди ідеалістів на МВ зводяться до таких тверджень:
МВ, як і будь-які суспільні відносини, випливають із характеру та прагнень людини, і тому їх розглядати скрізь призму її поведінки.
держави є макроявищем будь-якої людської спільноти, і їхню зовнішню політику можна порівняти з людською поведінкою, тобто вона може бути злою чи доброю.  Критерієм моральності є універсальні, що матеріалізуються у МВ як гармонійність чи безконфліктність.
національний інтерес психологічно виражає суб”єктивне розуміння потреб суспільства, яке завжди відмінне від реальності.
конфлікти на об”єктивній основі не можуть виникати, тому що будь-які суперечності, без об”єктивної основи, можна врегулювати за допомогою переговорів.
Основні ідеї:
-         колективна безпека;
-         правове врегулювання;
-         роззброєння;
-         ідея „доброї природи” людини;
-         релігійна, моральна, політична єдність людства;
-         невід”ємні природні права людини, її пріорітет.
 
Представники:
Еманнуїл Кант( програми вічного миру МВ), Де Сент П”єр(вічний мир у Європі), Вудро Вільсон (14 пунктів), Жан-Жак Руссо, Адам Сміт.
Сплеск цієї школи – початок ХХ століття.
 
Неолібералізм – створення єдиного світового уряду... (вообщем всего „єдиного” для цнлого мира:) представник – Джордж Най (Гарвард).
 
Теорія демократичного миру – між демократичними державами не може бути війни.
Гуманізм, лібералізм, анархія, глобалізм – форми політичного ідеалізму.
14 Політичний реалізм. Г.Моргентау
Прихильники політичного реалізму запропонували струнку теорію і надовго визначили шляхи розвитку науки про міжнародні відносини. Головними ідеологами і виразниками цього напряму стали американський учений Ганс Моргентау і французький соціолог Раймон Арон. Концепція політичного реалізму пропонує розглядати міжнародні відносини як суму політик окремих держав, а боротьбу держав за владу, силу і домінування - як універсальну для всіх часів і регіонів.
Основи даної концепції найповніше були розкриті в написаній у 1947 p. Г. Моргентау праці "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу". Багато дослідників вважають її "найбільш важливою книгою з теорії міжнародних відносин, що будь-коли була написана". У своїй концепції Г. Моргентау виходить з шести принципів політичного реалізму. Здійснимо їх короткий виклад та аналіз на основі як праці самого американського дослідника (див.: Моргентау Г. Политические отношения между нациями. Борьба за власть и мир // Социально-политический журнал. -- 1997. -- No 2), так і навчального посібника П. Циганкова "Международные отношения" (М., 1996).
1-й принцип -- політика підпорядкована об'єктивним законам, підґрунтя яких знаходиться у вічній і незмінній людській природі. Тому можна створити раціональну теорію, яка дозволяє відносно об'єктивно відтворити зміст міжнародної політики.
2-й принцип -- політичний реалізм грунтується на "понятті інтересу, вираженого у термінах влади" і вимагає раціональної політики. Така політика правильна, бо вона мінімізує ризики та максимізує переваги. Водночас раціональність політики залежить також від її моральних і практичних цілей.
3-й принцип -- політичний реалізм переконаний у тому, що змінити існуючий світ можна лише за допомогою вмілого використання об'єктивних законів, а не шляхом підпорядкування політичної реальності якомусь абстрактному ідеалу, що відмовляється визнати такі закони.
4-й принцип -- визнання морального значення політичної дії, але при цьому моральні вимоги повинні розглядатися не як абстрактні та універсальні норми, а в конкретних обставинах місця і часу. Тому вища мораль у міжнародній політиці - це поміркованість і обережність.
5-й принцип -- відмова ототожнювати моральні прагнення будь-якої нації з універсальними моральними нормами. Одна справа -- знати, що нації підпорядковуються моральному закону в своїй політиці, а зовсім інша -- претендувати на знання того, що добре і що погано в міжнародних відносинах.
6-й принцип -- політичний реалізм виходить із визнання плюралістичної концепції природи людини. Реальну людину треба розглядати в комплексі, але при цьому враховувати при аналізі відносну самостійність окремих сторін її буття (економічної, моральної, релігійної).
Отже, з точки зору Г. Моргентау, міжнародні відносини спираються на об'єктивні закони суспільного розвитку і є ареною гострого протиборства держав. В основі всієї їхньої міжнародної діяльності знаходиться прагнення до збільшення своєї влади або сили та зменшення влади інших двома основними шляхами -- воєнної стратегії та політичної гри та добиватися балансу влади (сили), яка є єдиним реальним способом забезпечити і зберегти мир. Стан миру -- це і є стан рівноваги сил між державами. При цьому треба враховувати норми міжнародного права і моралі, але ні в якому випадку не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм.
У дусі політичного реалізму розглядав міжнародні відносини у своїх основних працях "Мир і війна" (1967 p.) і "Клаузевіц: філософія війни" (1983 р.) відомий французький соціолог та політолог Р. Арон. Він також не без успіху прагнув доповнити політичний аналіз міжнародних реалій соціологічним. На це звертає увагу і професор П. Циганков у статті "Раймонд Арон о политической науке и социологии меадународных отношений" (див.: Социально-политические науки. -- 1991. -- No 5. -- С. 82 -- 96).
На думку Р. Арона, в епоху індустріальної цивілізації та ядерної зброї завойовницькі війни стають невигідними й ризикованими. Але це не означає докорінної зміни основної особливості міжнародних відносин, яка полягає у законності та узаконеності використання сили їх учасниками. Тому, вважав Р. Арон, мир неможливий, але й війна невірогідна. Нормальним для міжнародних відносин є конфлікт, а не його відсутність. Тому головне, що вимагає пояснення -- це не стан миру, а стан війни. Звідси Р. Арон виходить на специфіку соціології міжнародних відносин, зміст основної проблематики якої ми проаналізуємо далі в контексті розгляду досягнень французької соціологічної школи.
Коротко треба підсумувати, що незважаючи на концептуальну стрункість, прагнення спиратися на об'єктивні закони суспільного розвитку, схильність до зваженого і строгого аналізу міжнародної дійсності, політичний реалізм не став безроздільно пануючою парадигмою в науці про міжнародні відносини. Справа в тому, що політичний реалізм абсолютизував роль сили в міжнародних відносинах, зводив останні до міждержавних, а також не враховував нові важливі зміни і тенденції розвитку, які вимагали застосування поряд з традиційними нових методів і засобів наукового аналізу міжнародних відносин. Все це викликало критику на адресу прихильників політичного реалізму з боку представників інших сучасних напрямів ТMB.
15 Модернізм або "науковий" напрям в аналізі міжнародних відносин
Модернізм, як новий науковий напрям, активно почав розвиватися після другої світової війни. Його представники прагнули застосувати до аналізу міжнародних відносин новітні методи і технології, в цілому надати більшої "науковості" ТМВ. Полеміка між "модерністами" і "традиціоналістами" досягла особливої напруги в 60-і рр. й одержала назву "нової великої суперечки". Представники модернізму найчастіше не зачіпали вихідні постулати політичного реалізму і критикували його прихильників за дотримання традиційних дослідницьких методів, які грунтувалися головним чином на інтуїції та теоретичній інтерпретації. Натомість учені нового покоління (Й. Райт, К. Дойч, Д. Сінгер) прагнули за допомогою використання математичних методів, методики моделювання, збору та обробки даних й інших дослідницьких способів надати вивченню міжнародних відносин справді науковий статус. Однак, на думку французького соціолога М. Мерля, такий підхід зовсім не означає, що можна обійтися без глобальної пояснювальної гіпотези.
Спільною для модернізму була прихильність до міждисциплінарного підходу, прагнення до застосування строгих наукових методів і процедур, до збільшення числа емпіричних даних, які піддаються перевірці. Його недоліки полягають у фактичному запереченні специфіки міжнародних відносин, фрагментарності конкретних дослідницьких об'єктів, яка зумовлює фактичну відсутність цілісної картини міжнародних відносин, у нездатності уникнути суб'єктивізму. Водночас багато досліджень прихильників модерністського напрямку виявилися дуже плідними, збагатили науку не тільки новими методиками, але й зробленими на їх основі вагомими висновками.
Прикладом можуть бути деякі положення К. Райта. Так, наприклад, він виділяє три групи причин напруженості в сучасному світі -- політичні, соціокультурні та психологічні. Причому чи не найважливішою з них вважає стереотипність людської природи, людської свідомості. З цього приводу вчений у праці "Проблеми стабільності і прогрес у міжнародних відносинах" зазначав: "Наука і технічний прогрес відіграють доцентрову роль у світовому розвиткові, в той час як традиції, які знаходяться у свідомості й психології людей, розділяють їх на групи, які відповідають таким історичним формам спільності, як нація, народ   та інші, що ведуть боротьбу за воєнну міць суверенних держав і можуть існувати тільки якщо національні воєнні сили врівноважені". Фактично це підтверджує, що полеміка між прихильниками модернізму і політичного реалізму стосувалася, головним чином, не природи й змісту, а методів дослідження міжнародних відносин.
16 Теорія зовнішньої політики” Дж.Модельські
Джордж Модельскі (англ. George Modelski, * 1926, Познань) або Єжи Модельський (пол. Jerzy Modelski) — американськийполітолог польського походження, почесний професор Університету Вашингтона.
Розробляє концепцію довгих циклів глобальної політики (циклів гегемонії) і викликаної ними еволюції глобальної політичної системи. На думку цього дослідника розвиток глобальної політики зумовлений тривалими циклами економічного розвитку — циклами Н. Кондратьєва.
Англомовні дослідники стверджують, що дисципліну «глобальна політика» слід відрізняти від дисципліни «міжнародна політика», представники якої прагнуть зрозуміти відносини між державами-націями (національними державами) і отже, має вужчий обсяг свого об'єкта і предмета дослідження.
Подібно, дисципліна «міжнародні відносини» (її теорія та історія) прагнуть зрозуміти, в першу чергу, економічні і політичні (особливо дипломатичні) стосунки між «національними державами», які виникли після європейського Вестфальського миру (з 1648 р.) і між політичними утвореннями, які їм передували. Відповідно, ці дисципліни є вужчими, ніж дисципліна «глобальна політика» (її теорія та історія) як і її предмет.
Поточні теми обговорень в рамках дисципліни включають дослідження проблемː глобалізації і вирішення міждержавних та міжетнічних конфліктів, глобальної демократії, впливу глобалізації на національне самовизначення, демократизацію і мир, аналіз порівняльної політики, політичної економії й міжнародної політичної економії довкілля.
З кінця 1800-х рр. декілька груп мислителів, зокрема, філософів і науковців, намагались розширити поняття «політичної спільноти», охопивши ним більшість людства або й усе людство і вийти тим самим поза межі вужчої політичної спільноти в рамках національної держави. До числа цих «інтернаціоналістів», на думку англомовних дослідників, в першу чергу можна віднести філософів і науковців лівих поглядів — марксистів, а також політичних активістів — захисників прав людини і довкілля, борців за мир, феміністок і далітів (представників т. зв. недоторканих або реєстрових каст Індії).
17 Теорія ігор
Тео́рія і́гор — теорія математичних моделей прийняття оптимальних рішень в умовах конфлікту. Оскільки сторони, що беруть участь в більшості конфліктів, зацікавлені в тому, щоб приховати від супротивника власні наміри, прийняття рішень в умовах конфлікту, зазвичай, відбувається в умовах невизначеності. Навпаки, фактор невизначеності можна інтерпретувати як противника суб'єкта, який приймає рішення (тим самим прийняття рішень в умовах невизначеності можна розуміти як прийняття рішень в умовах конфлікту). Зокрема, багато тверджень математичної статистики природнім чином формулюються як теоретико-ігрові.
Теорія ігор — розділ прикладної математики, точніше — дослідження операцій, який використовується в соціальних науках(найбільше в економіці), біології, політичних науках, комп'ютерних науках (головним чином для штучного інтелекту) і філософії. Теорія ігор намагається математично зафіксувати поведінку в стратегічних ситуаціях, в яких успіх суб'єкта, що робить вибір, залежить від вибору інших учасників. Якщо спочатку розвивався аналіз ігор, в яких один із супротивників виграє за рахунок інших (ігри з нульовою сумою), то згодом почали розглядати широкий клас взаємодій, які були класифіковані за певними критеріями. На сьогоднішній день «теорія ігор щось на кшталт парасольки чи універсальної теорії для раціональної сторони соціальних наук, де соціальні можемо розуміти широко, включаючи як людських, так нелюдських гравців (комп'ютери, тварини, рослини)» (Роберт Ауманн, 1987).
Ця галузь математики отримала певне відображення в масовій культурі. 1998 року американська письменниця і журналістка Сильвія Назар опублікувала книгу[1] про життя Джона Неша, нобелівського лауреата з економіки за досягнення в теорії ігор, а в 2001 року за мотивами книжки зняли фільм «Ігри розуму». (Таким чином, теорія ігор — одна з небагатьох галузей математики, в якій можна отримати Нобелівську премію). Деякі американські телевізійні шоу, наприклад , Friend or Foe?, Alias чи NUMBERS періодично використовують в своїх випусках теорію ігор.
Зміст
  [сховати] 
1 Поняття теорії ігор2 Класифікація ігор3 Математичний апарат3.1 Оптимальність та розв'язки4 Історія5 Див. також6 Література7 Джерела інформації8 ПриміткиПоняття теорії ігор[ред. • ред. код]
Логічною основою теорії ігор є формалізація трьох понять, які входять в її визначення і є фундаментальними для всієї теорії:
Конфлікт;
Прийняття рішення в конфлікті;
Оптимальність прийнятого рішення.
Ці поняття розглядаються в теорії ігор у найширшому сенсі. Їхні формалізації відповідають змістовним уявленням про відповідні об'єкти.
Змістовно, конфліктом можна вважати будь-яке явище, відносно якого можна казати про його учасників, про їхні дії, про результати явищ, до яких призводять ці дії, про сторони, які так чи інакше зацікавлені в таких наслідках, і про сутність цієї зацікавленості.
Якщо назвати учасників конфлікту коаліціями дії (позначивши їхню множину як ℜD, можливі дії кожної із коаліції дії — її стратегіями (множина всіх стратегій коаліції дії Kпозначається як S), результати конфлікту — ситуаціями (множина всіх ситуацій позначається як S; вважається, що кожна ситуація складається внаслідок вибору кожної із коаліцій дії деякої своєї стратегії так, що ), зацікавлені сторони — коаліціями інтересів (їхня множина — ℜI) і, нарешті, говорити про можливі переваги для кожної коаліції інтересів K однієї ситуації s′ перед іншою s″ (цей факт позначається як ), то конфлікт в цілому може бути описаний як система
.
Така система, яка являє собою конфлікт, називається грою. Конкретизації складових, які задають гру, призводять до різноманітних класів ігор.
Класифікація ігор[ред. • ред. код]
Кооперативні або некооперативніГра називається кооперативною, якщо гравці можуть об'єднуватися в групи, взявши на себе деякі зобов'язання перед іншими гравцями і координуючи свої дії. Цим вона відрізняється від некооперативних ігор, в яких кожен зобов'язаний грати за себе. Некооперативні ігри описують ситуації в найменших подробицях і видають більш точні результати. Кооперативні розглядають процес гри в цілому. Гібридні ігри включають в себе елементи кооперативних та некооперативних ігор. Наприклад, гравці можуть створювати групи, але гра буде проводитись в некооперативному стилі. Це означає, що кожен гравець буде переслідувати інтереси своєї групи, разом з тим досягти особистої вигоди.Симетрична та антисиметрична граГра буде симетричної тоді, коли відповідні стратегії у гравців будуть рівними, тобто вони матимуть однакові платежі. Інакше кажучи, якщо гравці поміняються місцями і при цьому їх виграші за тіж самі ходи не зміняться.З нульовою і ненульовою сумоюІгри з нульовою сумою — це особливий різновид ігор з постійною сумою, тобто таких, де гравці не можуть збільшити або зменшити ресурси або фонд гри, що в них є. Прикладом є гра покер, де один виграє всі ставки інших. В іграх з ненульовою сумою виграш якогось гравця не обов'язково означають програш іншого, і навпаки. Результат такої гри може бути як менше так і більше нуля.Паралельні та послідовніВ паралельних іграх гравці ходять одночасно, або вони не знають про ходи інших гравців поки всі не зроблять свій хід. В послідовних іграх гравці можуть робити ходи в напередодні визначеному порядку, але при цьому вони отримують деяку інформацію про ходи інших. Ця інформація може бути неповною, наприклад гравець може дізнатися, що його опонент із десяти стратегій точно не вибрав п'яту, нічого не знаючи про інших.З повною або неповною інформацієюВ грі з повною інформацією гравці знають всі ходи, зроблені до поточного моменту, а також можливі стратегії противників, що дозволяє їм деякою мірою передбачити подальший плин гри. Більшість ігор, які вивчає математика, з неповною інформацією.Ігри з нескінченним числом ходівІгри в реальному світі або ті, що вивчаються економікою, як правило тривають в скінчену кількість кроків. Математика не так обмежена, зокрема в теорії множин розглядаються ігри, які можуть продовжуватись нескінченно довго. При чому переможець та його виграш не визначені до завершення всіх ходів. Задача, яка зазвичай ставиться в цьому випадку, полягає не в пошуці оптимального рішення, а в пошуці хоча б виграшної стратегії. Використовуючи аксіому вибору, можна довести, що інколи навіть для ігор з повною інформацією і двома результатами — виграв або не виграв — ні один з гравців не має такої стратегії. Існування виграшних стратегій для деяких особливо сконструйованих ігор має важливу роль в дескриптивній теорії множин.Дискретні і неперервні ігриБільшість ігор — дискретні: в них скінчена кількість гравців, ходів, подій, результатів і т. д. Проте ці компоненти можуть бути розширеними на множину дійсних чисел. Такі ігри часто називаються диференціальними. Вони пов'язані з прямою дійсних чисел, хоча події, що відбуваються, можуть бути дискретними по своїй природі.
Математичний апарат[ред. • ред. код]
Теорія ігор широко використовує різноманітні математичні методи і результати теорії ймовірностей, класичного аналізу, функціонального аналізу (особливо важливими є теореми про нерухомі точки), комбінаторної топології, теорії диференціальних та інтегральних рівнянь та інші. Специфіка теорії ігор сприяє розробці різноманітних математичних напрямів (наприклад, теорія опуклих множин, лінійне програмування і так далі).
Прийняттям рішення в теорії ігор вважається вибір коаліцією дії, або, зокрема, вибір гравцем деякої своєї стратегії. Цей вибір можна уявити собі у вигляді одноразової дії і зводити формально до вибору елемента із множини. Ігри з таким розумінням вибору стратегій називаються іграми в нормальній формі. Їм протиставляютьсядинамічні ігри, в яких вибір стратегії є процесом, який відбувається протягом деякого часу, який супроводжується розширенням і звуженням можливостей, отриманням та втратою інформації про поточний стан справ і тому подібне. Формально, стратегією в такій грі є функція, визначена на множині всіх інформаційних станів суб'єкта, який приймає рішення. Некритичне використання «свободи вибору» стратегій може призводити до парадоксальних явищ.
Оптимальність та розв'язки[ред. • ред. код]
Питання про формалізацію поняття оптимальності є досить складним. Єдине уявлення про оптимальність в теорії ігор відсутнє, тому доводиться розглядати декількапринципів оптимальності. Область можливості застосування кожного із принципів оптимальності, які використовуються в теорії ігор, обмежується порівняно вузькими класами ігор, або ж стосується обмежених аспектів їхнього розгляду.
В основі кожного із цих принципів лежать деякі інтуїтивні уявлення про оптимум, як про щось «стійке», або «справедливе». Формалізація цих уявлень дає вимоги, які висуваються до оптимуму і які мають характер аксіом.
Серед цих вимог можуть опинитись такі, які суперечать одна одній (наприклад, можна показати конфлікти, в яких сторони вимушені задовольнитись малими виграшами, оскільки великих виграшів можна досягти лише в умовах невизначених ситуацій); тому в теорії ігор не може бути сформульований єдиний принцип оптимальності.
Ситуації (або множини ситуацій), які задовольняють в деякій грі ті або інші вимоги оптимальності, називаються розв'язками цієї гри. Так як уявлення про оптимальність не є однозначними, можна говорити про розв'язки ігор в різних сенсах. Створення визначень розв'язків ігор, доведення їхнього існування і розробка шляхів їхнього фактичного пошуку — три основні питання сучасної теорії ігор. Близькими до них є питання про одиничність розв'язків ігор, про існування в тих чи інших класах ігор розв'язків, які мають деякі наперед визначені властивості.
18 Транснаціоналізм. Концепції інтеграції
Концепція транснаціоналізму виникла на грунті критики класичних засад політичного реалізму. При цьому "транснаціоналісти" об'єднали прихильників різних течій, зокрема теорії інтеграції та взаємозалежності. Основні ідеї транснаціоналізму були викладені в книзі американських учених Дж. Ная і Р. Коохейна "Транснаціональні відносини та світова політика". Вони обгрунтували ідею, згідно якої політичний реалізм і властива йому етатистська парадигма не відповідають характеру й основним тенденціям міжнародних відносин і їх треба відкинути. Міжнародні відносини виходять далеко за рамки міждержавних взаємодій, а тому держава як міжнародний актор позбавляється своєї монополії. Транснаціоналізм сприяв усвідомленню низки нових явиш і тенденцій у міжнародних відносинах.
Так, прихильники теорії інтеграції взамін концепції балансу сил активно поширюють формулу "від балансу сил до балансу інтересів" (Девід Мітрані). Саме "баланс інтересів" проголошується основоположним принципом взаємодії суб'єктів міжнародного життя. Тут проявляється прагнення пояснити суперечності та конфлікти сучасного світу його недосконалістю. Передовсім недосконалістю структур державного спрямування, який має егоцентричний характер і не враховує загальнолюдську потребу до єднання. Однак спеціалісти більш плідним вважають підхід, який розглядає силу та інтерес не як протилежні поняття, а як такі, що доповнюють одне одного.
Поширеною в рамках транснаціоналізму є концепція "взаємозалежності". Її прихильники визначають процес посилення взаємозв'язків у сучасному світі як результат "одностайності людської природи - особливо її ірраціональної, емоційної, підсвідомої верстви". При цьому головний акцент робиться на можливі небезпечні наслідки ядерної війни, що веде до необхідності формування єдиного світу, бо інакше не буде ніякого. Недаремно А. Тойнбі наголошував, що для відвернення небезпеки війни потрібно об'єднати людство. Для цього необхідно організувати його у вигляді "всесвітньої федерації", ліквідувавши державний суверенітет як "головну перешкоду на шляху злиття людства в одне ціле".
Інші прихильники даної концепції акцентують увагу на сучасній техніці як головній рушійній силі процесу взаємозалежності. У цьому контексті Дж. Розенау зауважував: "Сучасна наука і технологія підірвали простір і час і таким чином посилили взаємозалежність у світі політики". Ще далі пішов відомий політолог З. Бжезінський, який вважав, що посилення взаємозалежності веде до формування нової моделі міжнародних відносин. У її рамках державний суверенітет втрачатиме значення, а набиратиме силу тенденція "глобального політичного процесу". Фактично це означає, що єдиним сумісним інтересом усіх міжнародних суб'єктів стає виживання і розвиток людства в обстановці викликів з боку глобальних проблем і кризи цивілізації. Тому необхідно вести пошук відповідних засобів і розробку нових стратегій на глобальному, регіональному і субрегіональному рівнях.
У цілому можна погодитися з висновком українських політологів В. Шахова і В. Мадіссона, що концепція взаємозалежності в контексті транснаціоналізму є своєрідною інновацією так званої теорії конвергенції, яка особливо була поширена на Заході в період "холодної війни". Зміст теорії полягав у прагненні довести, що в період НТР між різними за своїм суспільно-політичним ладом країнами існує значно більше схожих рис, ніж розбіжностей. Причому НТР, що охоплює всі індустріально розвинені країни, сприяє дальшому поширенню цих схожих рис і веде до постійного зближення передових країн на шляху до створення єдиного постіндустріального суспільства. Разом з тим не можна не помітити, що, подібно до класичного ідеалізму, транснаціоналізм має схильність до переоцінки справжнього значення тенденцій, які свідчать про зміну характеру міжнародних відносин.
19 Неомарксизм. І.Валлерстайн
Не маючи змоги показати всю різноманітність сучасної марксистської філософії, розглянемо най відомі ший її напрям - неомарксизм. Неомарксизм - це сукупність марксистських і промарксистських течій, що характеризуються критичним ставленням до капіталізму, "реального соціалізму" і його "марксистсько-ленінської" ідеології. Неомарксизм поділяється на два основних напрями: діалектико-гуманістичний і сцієнтичний. Засновниками першого вважаються Дйордь Лукач (1885-1971) і Антоніо Грамші (1891 -1937). 92
Вони та їх послідовники вважали традиційний марксизм недостатньо людяним, тому прагнули поставити в центр марксистської філософії людину як суб'єкта історичної дії. Водночас неомарксизм часто використовує ідеї немарксистської філософії, що створює в межах "діалектико-гуманістичного" напряму спектр різних течій. Основними течіями є такі:
а) франкфуртська школа, до якої належали Герберт Маркузе (1898-1979), Теодор Адорно (1903-1969), Юрген Хабермас (нар. 1929 р.). Використовуючи окремі положення марксизму для критики сучасного високорозвиненого індустріального суспільства, вони водночас виступали з "ліворадикальною" критикою соціалізму. Популярність франкфуртської школи зросла на Заході із розвитком руху "нових лівих", який критикував Західну культуру в середовищі інтелігенції;
б) фрейдомарксизм набув популярності в 60-70-х роках XX ст. Фрейдомарксисти Вільгельм Райх (1879-1957), Еріх Фромм (1900-1980) та ін. прагнули поєднати проблематику фрейдизму із соціальною проблематикою марксизму. Вони досліджували деформації психічної структури особистості і шукали шляхи їх подолання;
в) екзистенціалістський марксизм виник у Франції в 50-60-х роках під впливом праць Жана Поля Сартра (1905-1980) і Моріса Мерло-Понті (1908-1961). Основна проблематика цієї теорії-"реабілітація" гуманістичної концепції "молодого Маркса", за допомогою екзистенціонального розуміння сутності людини, негегельянської діалектики, елементів феноменології і "філософії життя";
г) феноменологічний марксизм виник в Італії і США. Його основоположником вважають Альфреда Шюца (1899-1959), ідеї якого стали вихідним пунктом різноманітних концепцій цієї школи. Для найновіших варіантів феноменологічного марксизму є характерним: заперечення об'єктивного існування соціальних структур; ототожнення структур взаємодії з уявленнями про них індивідів, які взаємодіють; відмова від об'єктивного дослідження соціальних явищ задля "розуміння", "вживання", "співчутливого" опису.
Представники другого - сцієнтистського напряму неомарксизму вважають марксистське вчення про суспільство недостатньо науковим. Вони апелюють передусім до економічних праць зрілого Маркса, матеріалістичної гносеології та аналізу класів.
Отже, неомарксизм характеризується різноманітністю течій, концепцій, ідей, які багато в чому відрізняються від теоретичних положень первісного марксизму.
Останніми роками, у зв'язку з розгортанням найгострішої світової економічної кризи, у широких колах вчених, економістів, політиків усього світу посилився інтерес як до головної праці К. Маркса "Капіталу", так до економічних та філософських ідей марксизму взагалі. У цілому марксизм потребує не апологетів і руйнівників, а справжньої критики і розвитку. Оновлений і звільнений від догматів та помилок, він може і повинен поряд з іншими філософськими школами та напрямами шукати і знаходити відповіді на запитання, що постали перед людством на початку XXI ст.
20 Системний підхід до аналізу МВ
Системний підхід став здобутком ТMB в основному впродовж 50 -- 70-х рр. Соціолог С. Хоффман у статті "Теорія міжнародних відносин" у 1961 p. з цього приводу писав: "Ідея систем безумовно має найгрунтовнішу концептуальну основу. Вона дозволяє здійснити чітке розмежування між теорією міжнародних відносин і теорією зовнішньої політики, а також сприяє успішному розвитку як однієї, так і іншої". Основоположником системної теорії вважається американський учений австрійського походження Людвіг фон Берталанфі. Якщо ж говорити про застосування до соціально-політичних наук, то системний підхід у цьому сенсі отримав розвиток насамперед у працях американського соціолога Толкота Парсонса й американсько-канадського політолога Девіда Істона. Основні положення системної теорії були викладені ними в дослідженнях "Головна системна теорія" (Л. фон Берталанфі), "Соціальна система" (Т. Парсонс), "Політична система" і "Системний аналіз політичного життя" (Д. Істон).
Вихідним для системного підходу є поняття "система" -- за Л. фон Берталанфі, "сукупність елементів, які перебувають у взаємодіє один з одним". Більш поширене визначення дав Т. Парсонс: "Система -- це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами таким способом, що може бути встановлена правильність у відносинах. І водночас воно вказує на взаємозалежність між таким комплексом і його оточенням". При цьому кожен із елементів є найпростішою складовою частиною системи й одночасно може виступати як "підсистема" із своєю сукупністю елементів.
Кожна система, в тому числі й політична система та система міжнародних відносин, пов'язана, за Д. Істоном, з середовищем -- тим, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє. Розрізняють два види середовища: зовнішнє середовище (оточення системи) і внутрішнє середовище (контекст системи). Згідно системного аналізу політичного життя Д. Істона, політична система розглядається в динаміці - як цілісний організм, що знаходиться у постійній взаємодії з оточуючим середовищем і постійно "звіряє" свої "відповіді" з станом і реакцією своїх елементів (у формі політичних дій, урядових актів та інших заходів тощо). У свою чергу, ця зворотна реакція системи є початком нового циклу її взаємовідносин з середовищем, сприяє певним змінам в оточуючому середовищі, а потім продукує нові "вимоги" та "підтримки", які потребують нових "відповідей".
Різну ступінь складності системи відображає поняття "структура", яке має три аспекти: 1) співвідношення елементів системи; 2) спосіб організації елементів у систему; 3) сукупність примусів і обмежень, які випливають із існування системи для її елементів.
Найважливіше, що французький соціолог М. Мерль у книзі "Соціологія міжнародних відносин" запропонував використати системну модель Д. Істона для дослідження міжнародних відносин. Це, насамперед, дозволяє дати визначення міжнародної системи як комплексу відносин між основними суб'єктами, якими є держави, міжнародні організації та транснаціональні сили. Її специфіка в тому, що вона належить до особливого типу відкритих і слабоорганізованих соціальних систем, в основі якої знаходяться переважно політичні відносини, головною ланкою яких залишаються взаємодії між державами. Тому ядром глобальної міжнародної системи є система міждержавних відносин. Далі, завдяки М. Мерлю, можна уточнити поняття "оточення", яке постійно впливає на суб'єкти міжнародного життя (мова йде про комплекс факторів -- людських, матеріальних, технічних. демографічних, ідеологічних, -- які можуть впливати на зовнішню політику). Нарешті, застосування соціологічних узагальнень до дослідження міжнародних систем дозволяв сприяти розробці основних принципів розбудови міжнародних відносин на основі взаємодії між "системою" та "оточенням".
Системний підхід до аналізу міжнародних відносин привів до існування різних підходів до вивчення міжнародних систем, серед яких умовно виділяють традиційно-історичний, історико-соціологічний, еврістичний, змішаний та емпіричний (детальніше див.: Цыганков П.А. Международные отношения: Учебн. пос. -- М., 1996. -- С. 131 -- 134), а також до розуміння можливості існування різних типів міжнародних систем із своїми структурами та критеріїв їх класифікації.
21 Типологія міжнародних систем М.Каплана
Особливо хотілося б привернути увагу до типологій, які запропонували американський дослідник М. Каплан і професор Сассекського університету М. Ніколсон.
Грунтуючись на загальній теорії систем і системному аналізі, в праці "Система і процес у міжнародній політиці" М. Каплан сконструював абстрактні теоретичні моделі, покликані сприяти кращому розумінню міжнародної реальності. Таких моделей або типів політичних міжнародних систем, для яких властиві основні правила, правила трансформації, правила класифікації акторів, їх здібностей та інформації, він виділив шість.
Перший тип -- "система одиничного вето" -- кожен актор здатний блокувати систему за допомогою шантажу і водночас чинити опір подібному шантажу, захистити себе від будь-якого противника.
Другий тип -- біполярну.
Третій тип -- "гнучка біполярна система" -- складається з акторів-держав, союзів і блоків держав та універсальних акторів в особі міжнародних організацій. Вона може бути сильно ієрархізованою, авторитарною і неієрархізованою.
Четвертий тип -- "жорстка біполярна система" -- на відміну від попереднього типу обидва блоки організовані за строго ієрархізованим принципом. На обох полюсах здійснюється ефективне врегулювання конфліктів, формування напрямів дипломатичної поведінки, застосування сукупної сили.
П'ятий тип -- "універсальна система" -- фактично відповідає федерації і передбачає переважаючу роль універсального актора, тобто міжнародних організацій (наприклад ООН).
Шостий тип -- "ієрархічна система" -- по суті це світова держава, де національні держави втрачають своє значення, перетворюються у прості територіальні одиниці, а будь-які центробіжні тенденції з їхнього боку негайно ліквідовуються.
Така концептуальна типологія М. Каплана хоча й була умоглядною, але водночас ще в 50-х рр. стала однією з перших спроб серйозного дослідження, спеціально присвяченого проблемам міжнародних систем з метою виявлення законів їх функціонування та зміни.
Типології міжнародних систем, запропоновані у різні роки у працях Г. Кісінджера, Р. Арона, М. Каплана, Дж. Моделскі, Ф. Ріґґса та багатьох інших дослідників розглянуті у частині 3. Більшість типологій, незважаючи на їх оригінальність, не відображає адекватно відмінності, що принципово характеризують міжнародні системи, позаяк ґрунтується радше на суб'єктивному сприйнятті, ніж на чітких критеріях відмінності.На наш погляд, найбільш ґрунтовну типологію (хоч і не позбавлену певних недоліків) запропонував М. Каплан. Обраний ним критерій є найбільш показовим і значущим, оскільки завжди держава І рангу (або декілька таких) визначають ієрархію системи, її найважливіші риси, режим відносин між державами тощо. Наддержави, змінюючи одна одну, завжди визначали своїми діями стан політичних та будь-яких інших відносин
22 Типологія ймовірних систем Е.Чемпеля. Типи міжнародних систем за М.Мальським та М.Мацяхом.
Типології міжнародних систем, запропоновані у різні роки у працях Г. Кісінджера, Р. Арона, М. Каплана, Дж. Моделскі, Ф. Ріґґса та багатьох інших дослідників розглянуті у частині 3. Більшість типологій, незважаючи на їх оригінальність, не відображає адекватно відмінності, що принципово характеризують міжнародні системи, позаяк ґрунтується радше на суб'єктивному сприйнятті, ніж на чітких критеріях відмінності.На наш погляд, найбільш ґрунтовну типологію (хоч і не позбавлену певних недоліків) запропонував М. Каплан. Обраний ним критерій є найбільш показовим і значущим, оскільки завжди держава І рангу (або декілька таких) визначають ієрархію системи, її найважливіші риси, режим відносин між державами тощо. Наддержави, змінюючи одна одну, завжди визначали своїми діями стан політичних та будь-яких інших відносин. Ізнайдавніших часів наддержави: Перське царство, грецькі держави (Афіни, Македонія), Рим, Франкська імперія, Іспанія, Велика Британія, США, — були вирішальним чинником створення міжнародних систем, визначаючи їх особливості, структуру, зв'язки між ієрархічними рівнями тощо. Підкреслюючи історичне значення наддержав, К. Гаджиєв стверджує, що "...досягнення цілей держави залежить від характеру міжнародної системи. Останній визначається типом і могутністю панівних акторів"1. Водночас міжнародні системи постійно видозмінювались й ускладнювались, що було об'єктивним чинником формування щораз складніших механізмів взаємодій між державами. Постійне розширення їх кількості та географічного ареалу взаємодій призвело до початку політичної глобалізації у кінці XV — на початку XVI ст. Характеризуючи глобальний характер сучасного політичного лідерства США, 3. Бжезінський пише: "Гегемонія така сама стара, як світ. Однак американська світова до-мінація характеризується швидкістю становлення, глобальними масштабами та способами здійснення"2.Взявши за основу ідею глобальності міжнародної системи та спираючись на особливості ієрархічної структури, німецький дослідник Е. Чемпель запропонував оригінальну типологію ймовірних систем. Він вважав, що у реальних міжнародних відносинах існує чотири ймовірні типи систем, які різняться особливістю вертикальних зв'язків глобальної наддержави з державами, що займають нижчі ієрархічні рівні (рис. 8.3).

Типологія Е. Чемпеля, без сумніву, досить цікава, особливо щодо виділення типів систем на основі вертикальної залежності держав від "полюсів". Однак будь-яка міжнародна система є ієрархічною, без чого вона взагалі не може існувати, тому недоцільно виділяти ієрархічну систему як тип. Крім цього, ситуація, коли всі держави в міжнародній системі перебувають на одному рівні ієрархії, є радше ознакою хаосу, ніж існування системи. Важливо також зауважити, що до цього часу в історії практично невідомі прецеденти такого типу. Іншу точку зору з приводу егалітарності (принаймні формальної) в міжнародних системах висунув 3. Бжезінський, який припускає, що в майбутньому "поетапний і контрольований розподіл влади міг би
1 Гаджиєв К. С. Геополитика. — М., 1997. — С. 172.1 Бжезинский 3. Великая шахматная доска. — М., 1999. — С. 13.
призвести до створення структури глобального співтовариства, заснованого на спільних інтересах, що володіє своїми наднаціональними структурами, на які покладались би щораз ширші спеціальні функції у сфері безпеки, які традиційно належать національним державам"1.З огляду на ці два суттєві застереження, виділені Е. Чемпе-лем, ієрархічна та егалітарна системи можуть сприйматися як гіпотетичні, такі, що реально не існують. Натомість гегемоніч-на та імперіальна системи значно ближчі до існуючих у міжнародних відносинах, позаяк II і III ранги ієрархії міжнародної системи можуть бути не заповнені через значну різницю у могутності держав. Традиційно гегемонічність у міжнародній системі розумілась як істотна перевага однієї з держав над іншими "насамперед, у трьох основних сферах: економічній, військовій та політичній"2. Натомість імперіальність міжнародної системи полягає у жорсткому контролі, підпорядкуванні та навіть адмініструванні, з боку керівництва наймогутнішої держави, усіма країнами, що є елементами певної системи її полюса.Як було зазначено вище, типи міжнародних систем доцільніше виділяти, беручи за основу їх "полюсність", тобто наявність однієї чи кількох держав І рангу, який відповідає глобальним наддержавам. їхня кількість породжує значні якісні зміни в міжнародній системі, оскільки вплив могутності "полюсів" пронизує всі ієрархічні рівні й так чи інакше зачіпає всі країни світу. Очевидно, що будь-які серйозні зміни на І рівні ієрархії призводять до трансформації всієї міжнародної системи, зокрема й до зміни її типу. Водночас не варто повністю абстрагуватись від II—IV ієрархічного рівнів, де відбувається певне розташування сил і певні горизонтальні взаємодії.Із цих міркувань можна виділити три типи глобальних міжнародних систем: монополярну, біполярну та мультиполярну.Монополярна система характеризується наявністю однієї наддержави, могутність і вплив якої на систему є визначальним, формуючи взаємозв'язки та окреслюючи характер дій держав
1Бжезинский 3. Вьібор: мировое господство или глобальное лидерство. — М., 2005. — С. 15.2Zenderowski R. Stosunki mi^dzynarodowe. Vademecum. — Wroclaw, 2006. — S. 442.
нижчих ієрархічних рівнів. Така система, зазвичай, жорстко субординована згори донизу. Досить чітко можна виділити підтипи монополярних систем: просту, структуризовану та змішану.Проста монополярна система характеризується відносинами "наддержава — залежні (слабкі) держави", тобто І—IV рівні ієрархії. За наявності одного "полюса" різниця в могутності держав значна, що робить систему надзвичайно стабільною;, у ній можуть виникати окремі конфлікти, зазвичай, на найнижчих щаблях ієрархії, але загальносистемний конфлікт не можливий, що пояснюється відсутністю хоча б порівняно більш-менш сильних суперників, що могли б створити загрозу для єдиної наддержави.Структуризована монополярна система, на відміну від попередньої, характеризується наявністю сильних регіональних центрів II рангу (не обов'язково в усіх регіонах світу), які безпосередньо впливають на держави III та IV рангів у регіоні, але й самі перебувають під доволі значним впливом світових наддержав, що окреслююють межі їх функціональної активності. Ієрархічні відносини в таких системах визначаються зв'язком "наддержава — регіональний центр — держави — залежні держави". Структуризована монополярна система досить стабільна, хоча у ній уже починають створюватися умови для загаль-носистемної конфронтації.Змішана монополярна система є своєрідним поєднанням попередніх підтипів. Тут існує два типи ієрархічних зв'язків: "наддержава — залежні держави" та "наддержава — регіональний центр — держави — залежні держави". Такий тип найбільш поширений у реальних міжнародних відносинах, порівняно з іншими типами монополярних систем, що пояснюється неоднорідністю розвитку окремих регіонів світу. В розвинених регіонах світу існує значно більша ймовірність виникнення сильних регіональних центрів, ніж у відсталих.Біполярна система визначається наявністю двох наддержав, могутність і вплив яких ділить міжнародну систему на дві відносно відмежовані підсистеми. Вони формуються у той самий спосіб, що й монополярна. Тобто у складі глобальної міжнародної системи співіснують дві монополярні системи. Така ситуація виникає в тому випадку, якщо дві держави одночасно досягають найвищого рівня могутності, або тоді, коли одна з держав II чи III рангу, швидко зростаючи, переходить у статус наддержави, стикаючись з іншою, яка домінувала до цього часу.Кожна з підсистем біполярної системи характеризується тими ж особливостями, що й монополярна, тому вона також може бути проста (тобто поєднуються дві монополярні прості), струк-туризована чи змішана. Інакше кажучи, біполярна система складніша, позаяк складається з двох паралельних систем.Біполярній системі притаманна конфронтативність, яка зумовлюється як об'єктивними, так і суб'єктивними передумовами. Об'єктивною передумовою конфронтації є наявність двох приблизно однаково могутніх наддержав, а суб'єктивною — їх політика, яка переважно протилежно спрямована. Одна з наддержав спрямовує свої зусилля на трансформацію системи у власних інтересах, а інша — на збереження status-quo, що, зрозуміло, також відповідає її інтересам. Через це біполярна система характеризується як відвертими, так і прихованими формами конфронтації, що виявляється у майже постійній напруженості та численних локальних конфліктах. У всесвітній історії періоди біполярного протистояння виникали досить часто, починаючи зі стародавнього світу. Але класична ситуація склалася в 50—90-х роках XX ст., коли сторонами, що конфронтували між собою, були США та СРСР.Тривала боротьба за лідерство призводила до послаблення одного з центрів міжнародних відносин та до утвердження нової наддержави. У деяких випадках конфронтуючі сторони послаблювались настільки, що роль "полюса" переходила до третьої держави, а якщо такої не існувало, система набувала ознак муль-типолярності або опинялася в стані хаосу з притаманними йому випадковими орієнтаціями та практично повною руйнацією ієрархії.Мультиполярна система характеризується наявністю декількох (інколи досить значної кількості) наддержав, могутність яких порівняно однакова. У складі глобальної міжнародної системи формується декілька монополярних, причому зрозуміло, що мультиполярна система виникає за наявності хоча б трьох наддержав. Кількість "полюсів" може бути довільна, але перехід критичної межі 8—9 наддержав настільки послаблює ієрархічні взаємозв'язки, що це призводить до ліквідації глобальної системи та перетворення міжнародного середовища на множину слабо пов'язаних між собою регіональних та субрегіональ-них систем.У складі мультиполярної системи, як і в біполярній, підсистеми зберігають свою внутрішню організацію, залишаючись простими, структуризованими та змішаними. Мультиполярні системи відзначаються перманентною конфронтаційністю, нетривким балансом сил, позаяк наявність великої кількості "полюсів" призводить до боротьби між ними за розподіл та перерозподіл сфер впливу. Кожен із "полюсів" намагається розширити і зміцнити власну сферу впливу та максимально послабити конкуруючі. Унаслідок цього постійно виникають і розпадаються союзи та коаліції, що ведуть позиційну боротьбу між собою. їх протистояння не тільки визначає зміст світової політики, але й служить фундаментальним механізмом розвитку мультиполярної міжнародної системи.Зрозуміти механізм взаємодій держав у мультиполярній системі допоможе її спрощення до гіпотетичної трилатеральної системи. Модель такої системи представив Я. П'єтрась, послуговуючись генетичною теорією О. Морґенштерна та Й. фон Ной-мана1. Ця теорія ґрунтується на припущенні про те, що у тристоронніх взаємодіях формується переможна коаліція, яка прямує до тріумфу через позбавлення вигоди однієї з трьох сторін. У множині держав (чи їх блоків) визначаються три сторони: А, В і С, причому закладається, що вони можуть утворити три потенційні коаліції: А + В; А + С; В 4- С, а сума виграшу сторін (тобто отримана вигода) дорівнює одиниці.У цій грі кожна зі сторін намагається виграти якнайбільше, але виграш її можливий лише в коаліції з іншою, за рахунок третьої сторони, яка не зуміла створити вигідну для себе коаліцію. У тристоронній грі можливі коаліційні розв'язки випливатимуть із намагання двох сторін виграти за рахунок третьої (табл. 8.1).

Гра визначається нестабільністю, тому що кожна зі сторін намагається максималізувати свій кінцевий результат (0,75), але в жодному разі не програти взагалі (0,00). Створення коаліції проти однієї зі сторін змушує останню діяти таким чином,
1 Вони традиційно вважаються засновниками теорії ігор.
щоб роз'єднати коаліцію, запропонувавши одній із ворожих сторін змінити "табір", отримавши за це максимальний результат. Сторона, яка ініціює таку дію, з часом (тобто здійснюючи наступні ходи) намагається збільшити власний виграш та створює ще одну коаліцію, спрямовану проти свого вчорашнього союзника.Таке постійне балансування робить міжнародну систему нестабільною, а міжнародний порядок — надзвичайно динамічним та змінним. Усі держави світу балансують на межі загаль-носистемного конфлікту, що може вибухнути настільки швидко, наскільки одному зі світових центрів сили вдасться створити більш-менш стійку коаліцію, яка може розраховувати на перемогу в ньому.Зіставляючи бі- та мультиполярну системи, Р. Розекранц стверджував, що перша з них характеризується невеликою частотою конфліктів, але значними їх масштабами, а друга, навпаки, відзначається великою частотою конфліктів і значно вищим ступенем їх імовірності, тоді як масштаби боротьби є незначними.Р. Розекранц представив свою гіпотезу у вигляді графіка залежності ймовірності та масштабів конфлікту від ступеня полярності міжнародної системи (рис. 8.4). Найбільш стабільною він вважає змішану систему, в якій співіснує багато сильних держав, але дві з них значно могутніші за інші (у нашій класифікації це структуризована біполярна система).

Такий підхід, незважаючи на його оригінальність, все ж є спрощеним, оскільки в реальній біполярній структуризованій системі через наведені вище передумови рівень конфліктності не менший, ніж у простій чи змішаній системах. Якщо ж порівнювати біполярну та мультиполярну системи, то масштабність конфліктів Р. Розекранц окреслив з точністю до навпаки, поза-як у біполярній системі одна з наддержав, припускаючи можливість застосування сили до іншої, змушена зважати на ймовірність адекватної відповіді з її боку. Внаслідок такого зіткнення шанси однієї зі сторін на перемогу дорівнюють шансам на поразку. Це примушує політичні еліти наддержав утримуватись від прямої конфронтації між собою, віддаючи перевагу методам латентної підтримки ворогів свого суперника, наприклад, у локальних воєнних конфліктах. У мультиполярній системі, навпаки, існує значна ймовірність створення коаліцій, сумарна могутність яких переважає могутність коаліції супротивної сторони, що значно підвищує шанси на перемогу в прямому конфлікті. Отже, конфлікт у мультиполярній системі, навіть якщо він розпочинається як локальний, швидко охоплює всі рівні системи та набуває рис глобального. Р. Розекранц має рацію і в тому, що загроза воєн у мультиполярній системі на порядок вища, ніж у біполярній.
23 Історична еволюція міжнародних систем
Сьогодні серед науковців припинились дебати щодо того, чи міжнародні відносини - це самостійна історично існуюча реальність, яка, як і будь-яка інша реальність, є складною, багатогранною, і яка існує у часі і просторі. Отже, міжнародні відносини виникли і сформувались на певному історичному етапі і паралельно разом з розвитком людської спільноти вдосконалювались, поглиблювались, набирали різних форм та модифікацій.
Щодо часу їхньої появи у сучасному розумінні слова, то виникає питання: чи правомірно, зокрема, вважати міжнародними відносинами війни Риму з варварами, завоювання О. Македонського, етнофеодальні чвари Європи раннього Середньовіччя, боротьбу руських князівств, а згодом Московської держави проти Золотої орди?
У контексті відповіді на поставлене питання можемо міркувати таким чином: на найдавніших етапах людської історії, коли спільноти людей вже нараховували десятки тисяч осіб, вони насправді безпосередньо зіштовхувались та спілкувались зі собі подібними. Це відбувалось при міграціях, масових втечах під час стихійних бід, при розподілі територій. Так народи приходили до усвідомлення, що існують інші боги, мови, ремесла, вміння, і таким чином пізнавали самі себе. Вони об'єднувались, розходились, одні племена асимілювались, інші щезали. Тоді ж люди почали усвідомлювати, що існують два типи взаємин: внутрішні й зовнішні (праміжнародні).
Наступний якісний рубіж становлення явища міжнародних відносин пов'язують з появою нової форми суспільно-політичної організації етносів - інституту держави. Саме з появою держави можна говорити про формування власне явища міжнародних відносин. Термін «міжнародні відносини» з'явився, як відомо, у XVIII столітті. Його автором став англійський мислитель Джеремі Бентам (1748-1832), який визначив міжнародні відносини - як стосунки між державами. Проте світ еволюціонує. Як же бути, скажімо, сьогодні, коли з'явились наднаціональні чи регіональні організації, транснаціональні компанії тощо. Отже, міжнародні відносини - це сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків та взаємин між державами і групами держав, політичними та іншими організаціями, особами, які діють на світовій арені, тобто взаємини між народами у найширшому розумінні слова.
У XX столітті остаточно склалась окрема галузь науки про міжнародні відносини - теорія міжнародних відносин. Як бачимо, ця наука досить молода, якщо порівнювати її з історією чи математикою. Як і будь-яка інша наука, теорія міжнародних відносин має на меті дослідити внутрішню логіку функціонування свого предмета, фактори, які детермінують рівень конфліктності чи порозуміння у міжнародному житті і, нарешті, в ідеалі прогнозувати ті мегатренди, які впливають на еволюцію міжнародних відносин. Іншими словами, йдеться про застосування в теорії міжнародних відносин при аналізі міжнародних відносин системного методу.
Поняття «системність», «система» є провідним у науці про міжнародні відносини, як і в інших науках, і водночас найбільш суперечливим. Якщо розглядати міжнародні відносини як суму хаотичних стосунків, які до того ж постійно змінюються, то можливості аналізу міжнародних відносин як науки суттєво зменшуються (або ж зовсім втрачаються). І не випадково, що нагромадження емпіричного матеріалу змусило науковців розглядати міжнародні відносини як самостійну науку зі своєю внутрішньою логікою, законами та детермінантами, тобто застосовувати при вивченні міжнародних відносин системний аналіз, який вже застосовувався в інших суспільних науках. Системний аналіз є найбільш оптимальним. Що дає нам розгляд міжнародних відносин як системи: по-перше, він передбачає вивчення всього комплексу міждержавних відносин як певного організму, який живе, розвивається і вдосконалюється за своїми законами, параметрами та логікою; по-друге, дозволяє також аналізувати мотивацію дій учасників міжнародних відносин; по-третє, досліджувати механізми, які визначають динаміку світового співтовариства загалом, а в ідеалі - прогнозувати його розвиток.
Разом з тим, дискусії щодо провідних характеристик «системності» у міжнародних відносинах ще тривають. Все ж більшість науковців не заперечують того, що «системі міжнародних відносин» притаманні такі риси, як: 1) наявність стійких, довготривалих зв'язків між головними елементами системи; 2) правове регулювання цих зв'язків; 3) узгодженість між елементами системи щодо дотримання ними загальних цінностей, цілей, правил. Як відомо, відносини між елементами системи міжнародних відносин, тобто національними державами чи блоками держав, будуються на основі співпраці - суперництва - нейтралітету.
Водночас тривають у науковому середовищі суперечки щодо факторів, які мали вирішальний вплив на формування першої системи міжнародних відносин, і часу її появи. Все ж більшість науковців заперечують, що системність у міжнародних стосунках явище історичне. Частина дослідників вважають, що міжнародні відносини мали форму системи практично разом з появою перших держав, оскільки вони (держави) одразу налагоджували всілякі контакти між собою. Щоправда, у цьому твердженні існує два боки справи: 1) не всякі контакти-стосунки м і ж державами формували стабільну і більш-менш тривалу міжнародних відносин; 2) певні елементи системності віднайти і у ранній історії міжнародних відносин (наприклад, у стосунках міст-держав античної Греції, чи держав у північній Італії у ХІУ-ХУ століттях).
Проте, бачиться, що в цих ще тоді хаотичних контактах були лише маленькі острівки системності на міжнародній арені. Фактично до середини XVII століття державні утворення (нестійкі і недосконалі) розв'язували спірні питання військово-силовим шляхом (інших методів вони практично не знали). Власне, і самі тоді численні конфлікти мали сумбурний характер і спричинялись вони здебільшого не державними інтересами, а династичними амбіціями. Світ роздирався тоді чварами, загалом країни-держави не шукали взаємопорозуміння, взаємопогодженості своїх дій.
Отже, підтримаємо думку тих дослідників, які вважають, що до середини XVII століття важко віднайти системність у сфері міжнародних відносин, що вона бере свій початок у загальноприйнятому розумінні з часу закінчення Тридцятирічної війни і укладення у 1648 році Вестфальського мирного договору.
Що слугує підґрунтям такого твердження і які фактори спричинили формування першої системи у міжнародних відносинах?
Передовсім: 1. XVII століття - це час бурхливого розвитку капіталістичних відносин в Європі, який швидко і якісно змінив обличчя континенту;
Розвиток капіталізму спричинив появу стабільних національних централізованих держав (держав-націй, за західною термінологією) - Англії, Франції, Нідерландів, Швеції, Іспанії, Росії, які перетворились у провідних суб'єктів міжнародних відносин. Новостворені держави стали усвідомлювати, що системний (узгоджений, домовлений) порядок більш оптимальна форма функціонування держав на міжнародній арені. Ці держави стали виконувати роль несучих конструкцій нової європейської системи міжнародних відносин;
Вестфальський мирний договір, яким завершились конфесійні війни і Тридцятирічна війна, і який санкціонував розпад Священної Римської імперії німецької нації на понад 300 самостійних держав;
Домінуючим принципом міжнародних стосунків відтепер стають не амбіції чи примха певного монарха, а принцип національного (державного) суверенітету. Цей принцип був доволі стійким і передбачуваним. Принцип національного суверенітету передбачає, що кожна держава володіє всією повнотою влади на своїй території, вона самостійно визначає свою внутрішню й зовнішню політику. Але не тільки політикою обмежувалась її влада. Держава отримала також владу у визначенні економічної, соціальної і культурної стратегії своєї країни. Ця владна функція держави виявилась такою ж «природною», як географічний ландшафт з його водними артеріями, горами, морями тощо. Це право влади поважалось іншими державами, які не втручались у внутрішні справи своїх сусідів. Важливим є і той факт, що принцип національного суверенітету не передбачає присутності у країні ще якоїсь іншої вищої влади.
Загалом, в основі ідей національної держави, яка володіє суверенітетом, лежать чотири провідні характеристики: наявність території; наявність населення, яке на ній проживає; законне управління цим населенням; визнання цієї держави з боку інших держав;
Інший принцип, який став домінуючим на міжнародній арені з середини XVII століття, це принцип державного інтересу. «Державні інтереси» - це сукупність довготермінових програмно-цільових установок (військових, економічних, пропагандистських та інших), реалізація яких гарантувала б цій країні збереження суверенітету і безпеки. Так боротьба за реалізацію державних інтересів перетворилась у провідну силу розвитку міжнародних відносин. Суверенітет і безпека - невід'ємні умови існування будь-якої держави і виконання нею своїх функцій як на власній території, так і на міжнародній арені. Поява у провідних держав чітких, довготривалих, усвідомлених елітою реальних державних інтересів внесло у міжнародні відносини відповідну стабільність та передбачуваність.
Засоби, з допомогою яких досягалось збереження державних інтересів, з плином часу змінювались. На різних історичних етапах це досягалось комбінацією різних методів. Наприклад, у ХУП-ХУПІ століттях, щоб домогтись гарантованої безпеки, необхідно було мати сильну армію, тобто чисельну. Отже, чим більша територія країни та її населення, тим більше країна мала шанс потрапити у розряд « великих держав ». У такій ситуації державні інтереси виглядали спрощено (навіть примітивно): воюй за нові території і зміцнюй свої кордони. Так відстоювали свої державні інтереси Франція Ришельє, чи Росія за Петра І.
По мірі розвитку суспільства ускладнюється його техніко-економічна інфраструктура і змінюється ситуація і таким чином новим змістом наповнювались механізми, які забезпечували «державні інтереси». Безпека країни, міцність її суверенітету по старому залежала від збройних сил, але не так від їхньої чисельності, як від технічної забезпеченості. Так само поряд зі силовими методами все більшу роль в утвердженні безпеки стали відігравати політико-дипломатичні засоби. Професія дипломата стала найпрестижнішою у XIX столітті і залишається такою і нині. XIX століття дало нам таких корифеїв дипломатії: Талейран, Меттерніх, Горчаков, Пальмерстон, Бісмарк.
Сьогодні у контексті «державних інтересів» виділяють п'ять складових: стратегічні, політичні, економічні, правові і ідеологічні інтереси. Безперечно, питома вага кожного із цих компонентів може бути різною в різні періоди.
Принципи національного суверенітету й державного інтересу стали підґрунтям для структурування всього комплексу міжнародних відносин, а створення провідних центрів сили, тобто тієї чи іншої могутньої держави (чи держав), довкола якої об'єднувались інші держави, формували відповідну ієрархію держав. У цьому контексті формується ще один принцип, визначений ще на рубежі ХУ-ХУІ століть Ніколо Макіавеллі, і який перетворився в аксіому: стабільний світопорядок може зберігатись тільки за приблизної рівноваги сил між провідними державами чи союзами держав і недопущення надмірного зміцнення якої-небудь із них. При укладенні Утрехтського миру (1713), який поклав кінець війні за іспанську спадщину, вперше з'являється термін «баланс сил», під яким ми розуміємо співвідношення військових потенціалів, політичної ваги, рівня економіки і впливу держав, що входять до системи, в першу чергу великих держав у даний історичний момент. Справді, у кожному столітті, ніби за якимось законом природи, з'являється країна (могутня економічно, духовно, інтелектуально), яка намагається погодити всю систему міжнародних відносин у відповідності з власними цінностями. Так, у XVII столітті Франція за кардинала Ришельє запропонувала новий на той час підхід у сфері міжнародних відносин, що базувався на принципі держави-нації і пропонував кінцевою метою своєї міжнародної політики національні (державні) інтереси. У XVIII столітті Великобританія розробила концепцію рівноваги сил, яка запанувала у європейській дипломатії упродовж наступних двохсот літ. У XIX столітті Австро-Угорщина Меттерніха реконструювала «європейський концерт», а Німеччина Бісмарка його демонтувала і запровадила в якості провідного принципу міжнародних відносин принцип сили (силової політики). XX століття називають «століття СІЛА», оскільки жодна з країн не справила на міжнародні відносини такого рішучого і водночас амбівалентного впливу як Штати.
Вже на початку нового періоду у всесвітній історії провідні європейські політики усвідомили пряму залежність національної безпеки своїх держав від балансу сил та рівноваги системи міжнародних відносин. Так було відкрито й практично реалізовано одну із об'єктивних закономірностей міжнародних відносин, яка полягала у розвитку від стихійності до їхньої системної впорядкованості, підвищення рівня їхньої внутрішньої організації.
Отже, основою системи міжнародних відносин і головним фактором її стабільного існування є баланс сил, під яким ми розуміємо співвідношення військових потенціалів, політичної ваги, рівня економіки і впливу держави, що є елементами системи, в першу чергу великих держав, у даний історичний момент часу.
Великі держави по суті є основними системотвірними елементами, співвідношення сил між якими визначає загальний баланс сил у міжнародних відносинах. При цьому середні і малі країни також впливають на нього. Радикальна зміна балансу на користь однієї чи декількох держав веде до зміни системи.
Важливою передумовою рівноваги міжнародних відносин є її багатополярність, тобто наявність в її складі декількох співстанимих за силою, впливом держав, які ж до того не прагнуть до монополії на міжнародній арені. Таке становище забезпечує взаємне погодження і врахування інтересів всіх або ж більшості учасників системи і підтримання тим самим всередині її відповідного балансу сил. Кожна система прагне зберегти і зміцнити внутрішню рівновагу, блокуючи дії однієї чи групи держав, спрямовані на її руйнацію. Рівновага досягається шляхом утворення різних політичних та військових союзів, коаліцій, створенням міжнародних організацій з підтримки миру та безпеки. Разом вони створюють механізм силового стримування і противаг, який забезпечує гармонізацію інтересів держави і тим самим стійкість системи.
Вестфальська система міжнародних відносин (перша регіональна система) була побудована на основі принципу рівноваги. Так у новий та новітній час внутрісистемна рівновага стала синонімом міжнародної безпеки, яка розуміється як всезагальна і яка відповідає інтересам всіх держав, що входять до системи.
Різні країни по різному ставляться до балансу сил: одні його підтримують, інші - хочуть зміцнити, треті - його зруйнувати. У відповідності до цього держави будують свої відносини: союзницькі, партнерські і ворожі. Держави, які підтримують рівновагу сил, називаються державами-балансирами. Саме вони виступають гарантами збереження системи, її адаптації до нових історичних умов.
У процесі взаємодії існуючої системи міжнародних відносин і нових явищ, які виникають у процесі історичного розвитку, сформувалась ще одна закономірність системи - її еволюція. Якщо порушується баланс сил всередині системи, то вона починає давати збої, і якщо не вдасться повернути мирним шляхом попередній баланс сил, система руйнується. Таким чином, кожна система міжнародних відносин функціонує до тих пір, поки закріплений за нею баланс сил не суперечить новим історичним реаліям, які можуть мати як внутрішній характер, так і зовнішній.
Отже, система міжнародних відносин - це конкретно-історична організація міжнародних відносин, яка ґрунтується на угодах і договорах, спільних цінностях.
В історії нового часу і принаймні до половини XX століття перехід від однієї міжнародної системи до іншої завжди супроводжувався війнами. Перемога тієї чи іншої сторони закріплювалась анексіями і контрибуціями за рахунок переможених, які збільшували потугу переможців і створювали новий баланс сил.
Контрибуції та анексії були проявом екстенсивного типу розвитку держави, тобто її розвитку «в ширину» у географічному просторі системи міжнародних відносин. У XVII-XIX століттях такий тип розвитку держави віддзеркалився у створенні низкою держав обширних колоніальних імперій. Проте до початку XX століття екстенсивна модель в основному вичерпала себе. Роль і вплив держави на міжнародній арені все більше визначалась не територіальними загарбаннями і колоніальною експансією, а фактором їх інтенсивного економічного і соціально-політичного розвитку. Саме цей фактор став у XXI столітті вирішальним.
Міжнародні системи існують у трьох вимірах - часовому (хронологічні межі), просторовому (глобальні, регіональні чи субрегіональні) та змістовному (монополярна, багатополярна чи двополярна). Історія систем міжнародних відносин пропонує три їх класичні моделі: монополярну, біполярну, багатополярну.
За останні чотири століття можна послідовно виділити п'ять систем міжнародних відносин - три європейських (регіональних) і дві глобальні.
Вся історія системності у міжнародних відносинах цілком природно поділяється на ряд великих етапів, кожен з яких різниться під іншого своїм внутрішнім змістом, динамікою розвитку, рівнем конфліктності і ступенем стабільності. З кожним а таких етапів кореспондується певна модель системи міжнародних відносин, яка у процесі розвитку змінювалась іншою.
Перехідною (початковою) точкою кожного періоду розвитку міжнародних відносин є значимий військовий конфлікт (Тридцятирічна війна, наполеонівські війни, франко-пруська війна, Перша та Друга світові війни), у результаті якого відбувалось кардинальне перегрупування сил, змінювався баланс сил та інтересів, здійснювалась радикальна перебудова політичної карти світу. Коли воєнна стадія конфлікту наближалась до свого завершення, на порядку денному поставало питання фіксації його результатів у договорі або ж серії договорів та угод, запропонованих переможцями. Так у результаті конфлікту отримували правове оформлення, можливо, спочатку у вигляді modus vivendi, новий, тривалий status quo у стосунках як між переможцями і переможеними, так і всередині табору переможців.
Виключення складає власне нинішній етап, який розпочався у 1990-х роках мирним розпадом СРСР і соціалістичного табору, коли на наших очах здійснюється перехід від біполярної моделі міжнародних відносин до нової, ще чітко невизначеної, форми організації світової спільноти у сфері міжнародних відносин
24 Міжнародний порядок: поняття, типи, рівні
Міжнародний порядок.Людство завжди мало схильність до свідомого регулювання міжнародних відносин. У міру їх зрілості це знайшло вираження у прагненні до стабілізації міжнародного життя і поступовому формуванні на цьому шляху цілісної глобальної міжнародної системи, яка була б відповідним чином впорядкована. Звідси, міжнародний порядок -- це такий устрій міжнародних (насамперед міждержавних) відносин, який покликаний забезпечити основні потреби держав та інших інститутів. створити та підтримати умови їх існування, безпеки та розвитку.Термін "міжнародний порядок" має багато спільного і відмінного з поняттям "світовий порядок". На думку С. Хофмана, міжнародний (міждержавний) порядок вповні може існувати без наявності світового порядку. Як приклад можна навести держави, між якими існують відносини взаємної поваги і водночас повної байдужості до внутрішніх справ одна одної, що робить можливим у тій або іншій державі наявність геноциду, порушення свободи слова чи совісті, економічну експлуатацію основної маси населення. Що стосується світового порядку, то він неможливий без створення ефективних процедур міждержавного співробітництва, що передбачають особливий міжнародний порядок, який відповідає загальним основним цілям і цінностям їх громадян. На мові юридичних термінів треба говорити про відмінність між правами держав (взаємній повазі суверенітету) і правами людини. Отже, міжнародний порядок є важливою складовою частиною світового порядку, має спільні з ним міжнародні економічні, науково-технічні, політичні, соціокультурні основи.Спеціалісти виділяють три виміри міжнародного порядку:- горизонтальний -- стосунки між головними країнами міжнародних відносин;- вертикальний -- стосунки між сильними і слабкими країнами;- функціональний -- роль, яку відіграють у стабілізації міжнародного життя різні сфери міжнародних відносин -- дипломатія і стратегія поведінки країн, економічні обміни між ними, моральні цінності та політичні амбіції лідерів, діяльність транснаціональних корпорацій. різноманітних об'єднань й асоціацій неполітичного характеру тощо.Однак головне в тому, що у всіх вимірах міжнародного порядку основним засобом його підтримки на різних етапах історичного розвитку міжнародних відносин залишалася сила, і насамперед воєнна сила.Зародженя нової міжнародної системи.Елементи нової міжнародної системи й нового світового порядку зародилися після другої світової війни, але особливо наприкінці ХX ст. разом із завершенням "холодної війни" в результаті розпаду СРСР і світової системи соціалізму, об'єднання Німеччини, розширення НАТО на Схід, активного поглиблення процесів загальноєвропейської інтеграції. Певні перспективи розвитку, погодимося в цьому з авторами дослідження "Глобальні трансформації і стратегії розвитку" (К., 1998), окреслюються у трьох підходах:1. Неореалістичний погляд: продовження деякої анархії в міжнародній системі зробить своїм наслідком такі елементи як пріоритет нації-держави, вузько національних інтересів, самовіддача, максимізація сили й балансу сил як чинників, які визначатимуть міжнародні відносини, У цьому контексті головну загрозу міжнародному миру становлять не акти зовнішньої агресії, а внутрішні конфлікти і громадянські війни на зразок подій 90-х рр. у Росії (війна в районі Кавказу) та колишній Югославії.2. Другий підхід поєднує марксистську теорію з теорією залежності, які передбачають, що динаміка світової капіталістичної системи, гегемонія у світі держав "великої сімки" викликатиме збереження нерівності в розподілі багатства, сили і різноманітних вигод між Північчю і Півднем. При цьому відзначається, що на глобальному фоні тільки меншість держав знаходиться на рівні навіть мінімальних стандартів демократії, Це вимагає особливої турботи про створення добре розвиненої правової системи, балансу сил і суворого розподілу влади між виконавчими, законодавчими й судовими структурами, дотримання на практиці режиму прав людини.3. Третя перспектива -- теорія ліберальної взаємозалежності -- інтеграції, яка демонструє модифікацію анархії насамперед у міжнародних союзах і організаціях. Цей підхід також виходить з того, що глобальна система анархії модифікувалася значною мірою взаємозалежністю, інтеграцією і транснаціоналізмом. Ці процеси грунтуються насамперед на фактах інформаційно-технічних досягнень сучасного суспільства, діяльності транснаціональних корпорацій, а також розвитку і поглиблення інтеграційних процесів на Європейському континенті.Загальні принципи створення.Зауважимо, що світовий сценарій важко прогнозувати, тут немає чітких рецептів, але певні загальні принципи можна сформулювати.Перший. Реальність появи нових держав, якщо етнічний сепаратизм дістане свіжий стимул. Міжнародні інститути і механізми мають гарантувати їхню незалежність і суверенність.Другий. Треба чітко домовитись, що будь-яке втручання у внутрішні справи держав неприпустиме. Суверенність означає заборону втручання. Єдина умова порушення суверенітету існуючої державної структури -- це надання гуманітарної допомоги на добровільній основі. Якщо так, то це повинно йти по лінії, під контролем і за участю ООН.Третій. Недопущення нав'язування західних культурних і соціальних цінностей різним цивілізаціям. Народи мають самі обрати свою систему через вільно висловлену волю.Четвертий. Це механізми реальної глобальної та регіональної безпеки, де попереду Європа, а Азія робить перші кроки. Потреба в цих механізмах у сучасних умовах дуже велика і, безумовно, буде зростати.П'ятий. Нові виміри міжнародної безпеки. Взаємодія глобалізації та локалізації, інтеграції та фрагментації. Пошук нової системи безпеки має грунтуватися перш за все на спільних цінностях і методах гармонізації національних інтересів.Безперечно, встановлення нового світопорядку на демократичних і справедливих засадах буде довгим і складним процесом еволюції сучасної системи міжнародних відносин. При цьому його всеохоплююча природа має відображати три фундаментальні основи миру -- безпеку, соціальний та економічний добробут і розвиток, демократію і повагу людських прав та свобод. Внесок у їх створення мають зробити всі міжнародні актори, а особливо держави сучасного світу
25 Типологія "акторів" міжнародних відносин
Міжнародні відносини наших днів складаються з низки складних, часто суперечливих і неоднозначних процесів місцевого, регіонального і глобального характеру. Немає жодних сумнівів, що значно зросла кількість учасників міжнародних відносин. Але щоб з'ясувати наскільки і яка їх роль у сучасному міжнародному житті, треба відповісти на питання, кого вважати учасником міжнародних відносин? Що означає поняття "учасник" міжнародних відносин?
Відповідь на друге питання проста: "учасник" або "актор" -- це термін, яким у науці про міжнародні відносини прийнято називати суб'єктів, тих, хто діє і взаємодіє на світовій арені. При цьому термін "актор" дуже зручний, бо він всеохоплюючий, акцентує увагу на поведінці і допомагає зрозуміти, чому різні суб'єкти відіграють різні ролі у міжнародних відносинах.
Складнішою є відповідь на перше питання, так як серед вітчизняних і зарубіжних учених немає єдності у поглядах на те, кого вважати міжнародними акторами. У зв'язку з цим існують дві різні концепції міжнародних відносин -- вузька або міждержавна і широка або транснаціональна. Згідно першої, основним, домінуючим і навіть виключним суб'єктом або актором міжнародної системи є держави. Тому розширення числа учасників міжнародних відносин відбувається в сучасному світі за рахунок виникнення нових держав, наприклад на місці СРСР чи Югославії. У межах широкої концепції розглядаються дії не тільки держав, але й різноманітних організацій і навіть окремих осіб. Такому трактуванню учасників міжнародних відносин найбільш повно відповідає термін "транснаціональний".
Тому варто погодитися з точкою зору відомого французького юриста Бернара Жак'є, що треба виділяти дві категорії або групи суб'єктів (акторів, учасників) міжнародних відносин. З одного боку це держави, як традиційні, первинні й центральні міжнародні актори, що повністю відповідає вузькій концепції міжнародних відносин. З другого - нові суб'єкти, які з'явилися пізніше й існування яких виправдано широкою концепцією міжнародних відносин. До цієї групи треба віднести міжурядові міжнародні організації, міжнародні неурядові організації, транснаціональні корпорації. національно-визвольні, сепаратистські та ірредентистські рухи, мафіозні групи, терористичні організації, а також окремих індивідів (див.: Жакье Б. Международные отношения. T.I. Субьекты международной системы: Уч. пособ. -- Н.Новгород, 1997. -- С. 8, 118).
26 Держава як центральний міжнародний актор.
Міжнародна політика завжди була і значною мірою залишається сьогодні за своєю суттю міждержавною політикою. Зовнішня політика держав багато в чому визначає характер міжнародних відносин як попередніх, так і сучасної епохи. Вона справляв безпосередній вплив на функціонування, характер і перспективи розвитку всієї системи міжнародного життя. Діяльність окремих індивідів і навіть існування міжнародних організацій та інших учасників міжнародних відносин суттєво залежить від того, як до них ставляться держави. Окрім того, держава є універсальною формою політичної організації людських спільнот, адже зараз практично все людство, за незначними винятками, об'єднано в держави, їх налічується у світі майже 200. Усе це в сукупності з ресурсами та потенціалом держав дозволяє визначити їх як головних центральних акторів міжнародних відносин. Розглянемо дане положення, яке в найзавершенішому вигляді характерне для представників політичного реалізму в ТМВ, детальніше.
Держава -- це, насамперед, апарат влади, знаряддя економічного. політичного та ідеологічного керівництва суспільством. У різних контекстах синонімом "держави" можуть бути слова "країна", "суспільство", "батьківщина", "влада". Серед причин виникнення держави найчастіше виділяють такі:
- природно-кліматичні (теорія географічного детермінізму Л. Мєчнікова);
- демографічні (Т. Мальтус);
- ритуально-релігійні (теорія сакрального або магічного походження царської влади англійського релігієзнавця Дж. Фрезера);
- техніко-економічні (теорія "неолітичної революції" англійського археолога Г. Чайлда і "гідравлічна теорія" К. Віттфогеля);
- творчі або креативні зусилля людей (теорія суспільного договору Т. Гоббса);
- соціально-економічні (марксистсько-ленінська концепція, згідно якої держава виникає у зв'язку з поділом суспільства на класи і забезпечує політичну владу економічно панівного класу).
У розвитку держави можна виділити два глобальних етапи -- традиційний і конституційний. Крім того, проміжні стадії поєднують риси цих етапів, прикладом чого може слугувати тоталітарна державність.
Традиційні держави виникли та існували переважно стихійно, на основі звичаїв і норм, які брали свої витоки з глибокої давнини. Типовим втіленням такої держави є монархії.
Конституційна держава є об'єктом свідомого людського формування, управління і регулювання. Цей етап зв'язаний з появою конституції, Сам термін "конституція" вживається в науці в двох значеннях. Перше відоме ще від Арістотеля як "реальна конституція" -- державний лад, стійка модель державної діяльності, яка визначається певним ціннісно-нормативним кодексом. Це можуть бути навіть релігійно-політичні заповіді (наприклад, закон шаріату в Чечні-Ічкерії) або неписані вікові традиції. У цьому значенні конституціоналізм своїм корінням сягає в далеке минуле.
У другому, найпоширенішому значенні термін "конституція" означає головний закон, юридичний або нормативний акт, що визначає засади, цілі та устрій держави, принципи її організації та функціонування, способи політичного волевиявлення та прийняття рішень, а також становище особи в державі. Конституція надає державі легітимність (законність), що полягає у прийнятті влади населенням та у визнанні її права управляти. Політична легітимація державної влади означає, що вона користується необхідним авторитетом у суспільстві, є стабільною і стійкою. Вирішальним критерієм політичної легітимації влади виступає її відповідність (а, значить, і відповідність конституції) загальнолюдським цінностям. Перші конституції були прийняті наприкінці XVIII ст. у США (1787 p.) і Франції (1791 p.). Конституції є писані (у формі єдиного зводу законів) і неписані (складаються з низки правових документів, які фактично носять характер конституційних актів). У сучасному світі лише Великобританія, Ізраїль, Саудівська Аравія, Бутан і Оман не мають писаних конституцій.
Держава має також певні форми. Форма держави -- це спосіб організації та здійснення державної влади. Її основними елементами є:
1) політичний режим -- сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні та перехідні політичні режими;
2) форма правління -- організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням. Історично склалися дві форми державного правління -- монархія (абсолютна або необмежена, дуалістична і парламентська або конституційна) та республіка (президентська, парламентська, президентсько-парламентська і парламентсько-президентська);
3) державний устрій -- територіальний устрій держави, який характеризує її поділ на певні складові частини, взаємовідносини між ними, а також кожної з них з державою в цілому. Виділяють унітарні держави, які можуть бути централізовані та децентралізовані, і складні держави. Серед останніх слід виокремити федерації (договірні та конституційні), конфедеративні утворення, імперії та державні унії (особисті -- Бельгія і незалежна держава Конго при Леопольді II у 1885 -- 1907 pp.; реальні -- Австро-Угорщина у 1867 -- 1918 pp.; Об'єднане королівство Швеції і Норвегії у 1814 -- 1905 pp.; унії, що розвиваються -- Британська Співдружність націй).
Крім того існує термін "велика держава" -- поняття, що у політичному контексті позначає державу, яка не просто велика за розміром території та чисельністю населення, а ще й володіє потужним військовим і промисловим потенціалом, що робить можливим її визначальний вплив на перебіг подій у світі. У XX ст. такими державами були Радянський Союз і Сполучені Штати Америки, зараз -- країни "великої сімки" на чолі з США, а також певною мірою Росія і Китай як ядерні держави, які є постійними членами Ради Безпеки ООН.
Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства і центрального суб'єкта (актора) міжнародних відносин визначається її призначенням у суспільстві. Вона виступає як:
- політична організація громадянського суспільства;
- носій політичної влади в суспільстві;
- представник усього населення на даній географічній території;
- форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов'язкові для виконання всім населенням;
- джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент;
- виразник загального інтересу;
- інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;
- творець загальних цілей у суспільстві;
- основний стабілізатор суспільного життя;
- головний суб'єкт політичного суверенітету (Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. -- К., 1998. -- С. 265).
Суверенітет вважається найсуттєвішою політичною та юридичною умовою існування держави. Основи сучасного розуміння суверенітету були закладені в ХVІ ст. французьким юристом Жаном Боденом у праці "Шість книг про республіку". Він визначав суверенітет як вищу владу над громадянами й підданими, яка сама творить закони і вільна від підпорядкування якимось іншим законам. Отже, суверенітет (від франц. "носій державної влади") -- це стан незалежності державної влади від будь-якої іншої влади, який полягає у її праві та здатності самостійно, без втручання якоїсь іншої сили керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям. Звідси, державний суверенітет -- це самостійність і неподільність державної влади в межах території держави, яка окреслюється лінією державного кордону: верховенство всіх гілок влади, незалежність у здійсненні зовнішніх стосунків.
Зовнішньою, але неодмінною ознакою суверенності країни є її державна символіка -- герб (відмітний знак, офіційно прийнята емблема держави), прапор (полотнище встановлених розмірів і певних кольорів з зображенням символу держави), гімн (урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності). Державний суверенітет проголошується і закріплюється в конституційних актах. Так, верховенство, самостійність. повноту й неподільність влади в Україні в межах її нинішньої території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах проголосила прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. "Декларація про державний суверенітет України". Це було підтверджено "Актом проголошення незалежності України" від 24 серпня 1991 р. та закріплено в Конституції України 28 червня 1996 р.
Свій суверенітет держава забезпечує всіма способами, навіть силовими. якщо цього вимагають обставини. Як суверенне, незалежне утворення держава виконує свої функції по управлінню суспільством. Зміст функцій може змінюватися впродовж розвитку держави і суспільства, насамперед це стосується перехідних етапів і періодів радикальних змін. Функції державиможна класифікувати за наступними критеріями:
- принципом поділу влади -- законодавча, управлінська, судова;
- сторонами дії держави -- внутрішні та зовнішні;
- сферами державного впливу -- економічна, соціальна, культурна, духовна, правова тощо;
- регулюванням процесів -- саморегулювання, самоорганізація, самоуправління. самодіяльність та ін.;
- загальнополітичними підходами -- забезпечення народовладдя, загальносоціальна діяльність;
- обсягом впливу -- національні, підтримання світового порядку;
- масштабністю значення -- основні та неосновні, першочергові та другорядні тощо. До основних державних функцій з управління суспільством належать наступні: управління сферами соціального, економічного, духовного життя, процесами, змінами, розвитком, що в них відбуваються; регулювання національних та міжнародних відносин; гарантування дотримання загальнообов'язкових норм у суспільстві; забезпечення громадського порядку і національної безпеки; миротворчість всередині країни і участь у світовому миробудівництві. Для здійснення цих та інших функцій держава підтримує своє власне відтворення, життєдіяльність та новотворення (Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. -- К., 1998. -- С. 273 -- 274).
Водночас треба відзначити, що різні держави мають неоднакову національно-державну могутність, а, звідси, і нерівні можливості захищати свій суверенітет. З цих позицій розрізняють наддержави, великі держави, середні держави, малі держави і мікродержави. Наддержави виділяються за трьома головними ознаками: 1) здатність до масового руйнування планетарного масштабу, в т.ч. завдяки наявності ядерної зброї; 2) здатність справляти вплив на умови існування всього людства; 3) неможливість зазнати поразки від окремої держави або коаліції держав, якщо до такої коаліції не входить одна наддержава. Великі держави справляють суттєвий вплив на світовий розвиток, але не домінують у міжнародних відносинах, їх реальні можливості найчастіше обмежуються певним регіоном. Середні держави мають міцний вплив у своєму найближчому оточенні. Це відрізняє їх від малих держав, вплив яких слабкий. Однак малі держави мають достатньо засобів для збереження своєї незалежності та територіальної цілісності. Мікродержави в принципі нездатні захистити свій суверенітет власними силами. Найчастіше до мікродержав відносять країни, населення яких не перевищує 1-2 млн. чол.
Всі наведені вище характеристики, які стосуються форми держави і змісту державної влади, її впливу на внутрішні процеси розвитку суспільства та характер міжнародних відносин, дозволяють визначити державу як центральну дійову особу, головного актора на сцені міжнародного життя. Кожна держава виражав себе на міжнародній арені через свою зовнішню політику, яка може набувати дві основні форди - дипломатії та стратегії, їх призначення полягає, насамперед, у задоволенні національних інтересів, збереженні територіальної цілісності держави, захисті її безпеки та суверенітету. Однак треба мати на увазі, що в реаліях нашого часу таке розуміння зовнішньої політики і міжнародних відносин як міждержавних є надто вузьким. Потрібно, поряд з державами, враховувати роль, вплив і справжнє місце недержавних учасників міжнародних відносин
27 Міжнародна стратифікація держав (за М.Капланом)
Одним з головних принципів функціонування МС є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів МС. Контроль базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами. Наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною нерівністю держав.Стратифікація: 1. Наддержава 
 здатність до масових руйнувань планетарного масштабу;
 здатність впливати на умови існування всього людства;
 неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її складу не входить інша супердержава;2. Велика держава
 істотний вплив на світовий розвиток; 
 вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону;3. Середні держави
 мають вплив в найближчому оточенні;4. Малі держави
 вплив в оточенні не значний, але мають національні засоби для захисту незалежності;5. Мікро держави
 не здатні захистити свій суверенітет національними засобами;Три типи контролю:а) імперський - єдина держава контролює решту (сучасна епоха);б) біполярний тип контролю - дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (Холодна війна);в) баланс сил - три або більше держав контролюють дії одне одного за допомогою дипломатичних маневрів, зміні союзів та відкритих конфліктів (Європа віденської епохи);Відокремлюють три структурних виміри МС:1. Конфігурація співвідношення сил, що відображає існування центрів сили:а)монополярна;б)мультиполярна;в)біполярна;2. Ієрархія акторів;3. Гомогенність - відображає ступінь згоди що існує у акторів відносно тих чи інших принципів та цінностей (Віденська система); та гетерогенність.В основі традиційно історичного підходу полягає використання поняття МС для визначення етапу у розвитку МВ в той чи інший період.
28 Недержавні учасники міжнародних відносин
Серед недержавних учасників міжнародних відносин виділяють міжурядові організації, неурядові організації, транснаціональні корпорації та інші суспільні сили і рухи, що діють на світовій арені. Зростання їхньої ролі та впливу стали відносно новим явищем у міжнародних відносинах, характерним для післявоєнного часу. Спеціалісти виділяють три основні риси міжнародних організацій: 1) політична воля до співпраці, яка зафіксована в установчих документах; 2) наявність постійного управлінського апарату; 3) автономність компетенцій і рішень.
Такі риси повністю відповідають критеріям міжнародних, міждержавних і міжурядових організацій, їх можна визначити як об'єднання суверенних держав, які на основі міжнародного договору або хартії переслідують загальну мету. Тому, за висловом Б. Жак'є, "міжнародна організація володіє міжнародною правосуб'єктністю і власним волевиявленням".
Перші міжнародні організації з'явилися на початку XIX ст., коли за рішенням Віденського конгресу в 1815 p. була створена Центральна комісія з навігації по Рейну. З цього часу можна виділити їхні три різні види. Організації першого виду відносилися до XIX ст. і створювалися для вирішення насамперед економічних і технічних проблем як от Дунайська Європейська комісія 1856 р. і Міжнародний телеграфний союз 1865 р. Друге покоління відповідає періоду 1919 -- 1939 pp. Організації цього виду прагнули в першу чергу до забезпечення міжнародної безпеки, що особливо характерно було для Ліги Націй. Третє покоління відзначено тенденцією швидкого кількісного зростання: на кінець XX ст. нараховувалося понад 400 міжнародних організацій, серед яких особливо виділимо ООН. Таке швидке зростання можна пояснити одночасно політичним поділом світу, зростаючою взаємозалежністю та взаємодоповнюваністю держав і усвідомленням цієї солідарності, а також ускладненням і деталізацією системи міжнародних відносин.
Доцільно виділили три критерії класифікації міжнародних організацій: 1) кількісний, що грунтується на чисельності держав в організації; 2) якісний, який випливає із сфери діяльності міжнародних організацій; 3) критерій, що базується на характері відносин між організацією і державами-учасниками.
На основі кількісного критерію відбувається протиставлення організацій всесвітнього масштабу організаціям регіонального масштабу. Міжнародна організація має всесвітній масштаб, якщо вона запрошує до своїх лав усі держави, що відповідають даному визначенню згідно норм міжнародного права. Прикладом таких організацій є (або були) Ліга Націй, ООН, Міжнародна Організація Праці тощо. Термін "регіональний" дозволяє позначити сукупність держав, відносини між якими настільки тісні, що виділяються із усієї системи: Європейське Економічне Співтовариство (Спільний Ринок), Рада Європи, Організація американських держав, Ліга арабських держав, Організація африканської єдності і т.п. До терміну "регіональний" можна додати поняття "субрегіональний". Воно стосується кількох держав, які зв'язані тісною близькістю і вирішенням спільних проблем (наприклад, створений у 1944 р. Бенілюкс з Бельгії, Нідерландів і Люксембурга). Регіональні організації значною мірою грунтуються на понятті спорідненості: континентальної (Організація американських держав, Рада Європи), етнічної (Арабська ліга, Рада із співробітництва держав Перської затоки), релігійної (Організація ісламської конференції), економічної (Спільний Ринок, Договір про вільну торгівлю в Північній Америці -- НАФТА), воєнної (НАТО, Варшавський договір).
29 Міжнародні міждержавні та недержавні організаці
Серед учених-науковців не сформульовано єдиного визначення ММО. Як правило, ними звертається увага на ті властивості, які, на думку того чи іншого науковця, мають особливе значення. Однак можна виокремити певні ознаки, які трапляються у більшості визначень поняття ММО, не викликають дискусій, вважаються загальноприйнятими. З урахуванням цього можна запропонувати таке інтегроване визначення:
"Міжнародна міждержавна організація - це об'єднання держав, яке засноване і діє на основі міждержавного договору, створене для реалізації певних завдань (тобто створене з відповідною метою), у зв'язку з цим наділене системою постійно Діючих органів, володіє автономними правами й обов'язками, відмінними від прав і обов'язків держав - членів організації, і її діяльність здійснюється згідно з загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права".
Це визначення дозволяє охарактеризувати найбільш важливі з точки зору міжнародного публічного права ознаки (властивості) ММО. До них належать:
Наявність міждержавного договору. Договір про створення міждержавної організації - це установчий документ, який лежить в основі її діяльності, визначає правові основи міжнародно-правової легітимності організації. Тепер практично кожна міждержавна організація працює на цій надійній правовій базі. Такий документ визначає юридичну природу міждержавного об'єднання. Цю ознаку потрібно акцентувати ще й з тієї причини, що наявність договору не є обов'язковою підставою створення та діяльності міжнародної недержавної організації.
До цього варто додати, що до установчих документів МО може відноситись не тільки установчий договір, а й деякі інші акти, прийняті державами в процесі створення міждержавної організації.
30 ТНК, етнічні групи, терористичні організації як учасники міжнародних відносин.
У сучасній світовій політиці діє величезна кількість різних учасників.
Але до цих пір переважаючим залишається погляд, що основними суб'єктами світової політики є держави і групи (спілки) держав.
Проте сьогодні окреслилася об'єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин.
Все більш важливими суб'єктами в міжнародних відносинах стають міжнародні організації.
Вони зазвичай поділяються на міждержавні (міжурядові) і неурядові організації.
Можливо, що МВ сьогодні краще сприймається як вивчення не тільки міждержавної, але і глобальної політики. Глобальна політика розглядає такі проблеми, що обов'язково торкаються кожного. Якщо трапиться ядерна війна, то вона торкнеться усіх. Ніхто не може піти від екологічних проблем. Соціальні питання, такі, як, наприклад, права людини, мають свій універсальний аспект, а добробут усіх залежить від того, яким буде глобальний диктат ринків. Існує глобальна система комунікації, хоча контроль над нею аж ніяк не має глобального характеру. Коротше кажучи, існує ряд проблем, що можуть вирішуватися тільки колективними зусиллями, тому що в противному випадку не буде вирішена жодна з них.
Міжнародні відносини наших днів - це відносини, що складаються навколо саме таких глобальних проблем, але різниця між акторами, що діють у сфері кожної із зазначених проблем, може бути величезною. Іноді дуже невеличкі групи людей, що володіють достатньо обмеженими ресурсами і мають незначну підтримку, можуть проте мати у своєму розпорядженні ефективні засоби примуса. Стосовно них можуть виявитися уразливими навіть наддержави. У якості таких груп можуть виступати не тільки держави, але і ТНК так, наприклад, компанія "Шелл" змінила політику Нігерії. На дисциплінарному рівні те, що ми спостерігаємо, можливо, веде до реінтеграції соціальних наук, і в цьому світлі поняття акторів у міжнародних відносинах бачиться достатньо відмінним від того, із якого почалося теоретичне вивчення міжнародних відносин біля 80 років тому. Об'єкт МВ значно розширився, але в деяких головних питаннях він залишається старим, хоча і виступає в іншій формі. Сьогодні як і раніше вивчаються причини війн і конфліктів, умови миру і добробути. За минулі десятиліття стало зрозумілим, що існує величезне різноманіття акторів, спроможних уплинути як на те, так і на інше
Серед недержавних учасників міжнародних відносин виділяють міжурядові організації, неурядові організації, транснаціональні корпорації та інші суспільні сили і рухи, що діють на світовій арені. Зростання їхньої ролі та впливу стали відносно новим явищем у міжнародних відносинах, характерним для післявоєнного часу. Спеціалісти виділяють три основні риси міжнародних організацій: 1) політична воля до співпраці, яка зафіксована в установчих документах; 2) наявність постійного управлінського апарату; 3) автономність компетенцій і рішень.
Такі риси повністю відповідають критеріям міжнародних, міждержавних і міжурядових організацій, їх можна визначити як об'єднання суверенних держав, які на основі міжнародного договору або хартії переслідують загальну мету. Тому, за висловом Б. Жак'є, "міжнародна організація володіє міжнародною правосуб'єктністю і власним волевиявленням".
Перші міжнародні організації з'явилися на початку XIX ст., коли за рішенням Віденського конгресу в 1815 p. була створена Центральна комісія з навігації по Рейну. З цього часу можна виділити їхні три різні види. Організації першого виду відносилися до XIX ст. і створювалися для вирішення насамперед економічних і технічних проблем як от Дунайська Європейська комісія 1856 р. і Міжнародний телеграфний союз 1865 р. Друге покоління відповідає періоду 1919 -- 1939 pp. Організації цього виду прагнули в першу чергу до забезпечення міжнародної безпеки, що особливо характерно було для Ліги Націй. Третє покоління відзначено тенденцією швидкого кількісного зростання: на кінець XX ст. нараховувалося понад 400 міжнародних організацій, серед яких особливо виділимо ООН. Таке швидке зростання можна пояснити одночасно політичним поділом світу, зростаючою взаємозалежністю та взаємодоповнюваністю держав і усвідомленням цієї солідарності, а також ускладненням і деталізацією системи міжнародних відносин.
Доцільно виділили три критерії класифікації міжнародних організацій: 1) кількісний, що грунтується на чисельності держав в організації; 2) якісний, який випливає із сфери діяльності міжнародних організацій; 3) критерій, що базується на характері відносин між організацією і державами-учасниками.
31 Класична геополітика. Погляди Ф.Ратцеля та Р.Челлена
До батькам-засновникам класичної геополітики кінця XIX - першої половини XX століття можна віднести таких авторів, як ф. Ратцель (Німеччина), Р. Челлен (Швеція), А.Т. Мехен, X. Маккіндер, Дж. Фейргрів, що доповнив схему Маккіндера (Великобританія), І. Боумен і Н. Спікмен (США). Своє геополітичне бачення світу в перші десятиліття XX століття пропонували також Л.С. Емері, лорд Керзон, І. Парч та ін, хоча в цілому їх роботи носили скоріше епігонський характер і не внесли нічого якісно нового в порівнянні з класиками геополітики. Традиційні уявлення про міжнародні відносини грунтувалися на трьох головних китах - території, суверенітет, безпеки держав - тобто на чинниках міжнародної політики. У трактуванні ж батьків-засновників геополітики центральне місце в детермінації міжнародної політики тієї чи іншої держави відводилося його географічному положенню. Сенс геополітики бачився у висуванні на передній план просторового, територіального початку. Спочатку геополітика розумілася цілком у термінах завоювання прямого (військового і політичного) контролю над відповідними територіями. Не випадково одним з перших, хто зробив спробу пов'язати між собою політику і географію і вивчити політику тієї чи іншої держави виходячи з його географічного положення, займаного їм простору, був німецький географ, зачинатель політичної географії кінця XIX - початку XX століття Ф. Ратцель. 
У 1882 р. в Штуттгарті вийшов фундаментальну працю Ратцеля "Антропогеография" ("Antropogeographie"), в якому він сформулював свої основні ідеї: зв'язок еволюції народів і демографії з географічними даними, вплив рельєфу місцевості на культурну та політичну становлення народів і т.д. При розгляді формування геополітичного вчення значний інтерес представляє той факт, що саме описова політична географія, так би мовити, наштовхнула геополітиків на питання про географічну обумовленість розвитку держави. Це положення, висунуте А. Геттнером, було розвинене Ратцелем в його основному геополітичному тезі про географічну обумовленість не тільки становлення і розвитку держави, а й усіх політичних явищ. Відстоюючи свої погляди, Ратцель писав з цього приводу в передмові до другого видання "антропогеографії": "Не можна терпіти подальшого існування різниці між науковою трактуванням питань фізичної географією та їх ненауковою трактуванням політичною географією". 
32 Геополітична концепція А.Мехена
Ідеї ​​Мехен лягли в основу військово-морських концепцій не тільки морських держав, а й підштовхнули ряд континентальних держав до нарощування морської могутності та будівництва потужних лінійних флотів і це перш за все відноситься до Німеччини і до Росії. Не менш симптоматично виглядає публікація робіт Мехен і Коломба в Радянському Союзі в 1940, 1941 роках, де також розроблялися військово-морські програми створення великого океанічного флоту. 1 У своїх роботах Мехен не використовує термін "геополітика", але методика його аналізу і основні висновки про перевагу морських і океанських держав над континентальними відповідають суто геополітичного підходу. 1. Теорія «морської могутності» А. Мехена Умови, що впливають на морську силу нації «Стратегія анаконди» Альфред Тайер Мехен в 1890р. опублікував свою першу книгу "Вплив морської сили на історію. 1660-1783 рр..". Згодом вийшли в світ його роботи: "Вплив морської сили на Французьку революцію і Імперію", "Зацікавленість Америки в морській силі у сьогоденні і майбутньому", "Проблема Азії та її вплив на міжнародну політику", "Морська сила і її ставлення до війни" . Як видно з простого перерахування назв праць адмірала, всі вони розкривають одну тему: "Морська сила та її вплив на історію". Можна сказати, що в кінці XIX - початку XX в. Мехен створив програму діяльності ідеологів і політиків талассократии, яка і була реалізована у другій половині XX в. Перемога в "холодній війні" з СРСР і його руйнування закріпили успіх стратегії "морської могутності". Про дії розумних політиків у вирішенні геополітичних проблем, зокрема про спроби вийти до моря, "твердою ногою стати при морі", ми знаємо з численних історичних публікацій. Але хочеться звернути увагу на один цікавий факт, додатково проливає світло на дану проблему. Відомо, що К. Маркс не плекав любові до росіян, слов'янам, але в роботі "Викриття дипломатичної історії XVIII століття" він писав про становище Росії часів Петра I наступне: "... Жодна нація ніколи не мирилася з тим, що її морські береги і гирла річок були відірвані від неї ... Росія не могла залишити гирла Неви, цей природний вихід для продуктів її Півночі, в руках шведів, так само як гирла Дону, Дніпра, Бугу та Керченську протоку - в руках займалися пограбуванням кочівників-татар ... По самому географічному положенню прибалтійські провінції є природним доповненням для тієї нації, яка володіє країною, розташованої за ними ... Одним словом, Петро захопив лише те, що було абсолютно необхідно для природного розвитку країни ".
Ключ до розуміння політики приморських націй, на думку Мехена, слід шукати в трьох факторах: • у виробництві продуктів, з необхідністю їх обміну; • в судноплавстві для здійснення цього обміну; • в колоніях, які розширюють і полегшують операції судноплавства, покровітельствуя йому також множенням безпечних для судів станцій. 
Головними умовами, що впливають на морську силу націй, Мехен вважає: географічне положення; фізична будова (conformation), включаючи природну продуктивність і клімат; розміри території; чисельність народонаселення; характер народу; характер уряду, в тому числі і національних установ. 
33 Геополітична концепція Х.Маккіндера. Heartland
904 році Маккіндер опублікував доповідь "Географічна вісь історії",містить його геополітичну концепцію, в яку в 1919 і 1943 рокахбули внесені певні корективи. Згідно з цією концепцією, визначальниммоментом в долі народів і держав є їх географічнестановище. Причому вплив географічного положення країни на її зовнішню івнутрішню політику в міру історичного розвитку, на думку Маккіндер,не зменшується, а навпаки стає більш значним. Суть основноїідеї Маккіндер полягала в тому, що роль осьового регіону світової політики іісторії відіграє величезну внутрішній простір Євразії, і що пануваннянад цим простором може з'явитися основою для світового панування.
Маккіндер вважав, що будь-яка континентальна держава (будь то Росія, Німеччина чи навіть Китай), що захопила панівне становище в осьовомурегіоні, може обійти з флангів морський світ, до якого належала впершу чергу Великобританія. У зв'язку з цим він застерігав протинебезпеки російсько-німецького зближення. Воно, на його думку, могло боб'єднати найбільші і динамічні "осьові" народи, здатні разомзруйнувати міць Британії. Як один із засобів від небезпеки вінпропонував зміцнення англо-російського взаєморозуміння.
Маккіндер стверджує, що для будь-якої держави самим вигіднимгеографічним положенням було б серединна, центральне положення. Центральному - поняття відносне, і в кожному конкретному географічномуконтексті вона може варіюватися. Але з планетарної точки зору, в центрісвіту лежить Євразійський континент, а в його центрі - "серце світу", "Хартленд" (heartland). Хартленд - це осередок континентальних мас Євразії. Це найбільш сприятливий географічний плацдарм для контролюнад усім світом. Хартленд є ключовою територією в більш загальномуконтексті - в межах "світового острова" (World Island). У світовій острів Маккіндер включає три континенти - Азію, Африку та Європу. Таким чином, Маккіндер іерархізірует планетарне простір через системуконцентричних кіл. У самому центрі - "географічна вісь історії" або "осьовий ареал" (pivot area), Це геополітичне поняття географічнототожно Росії. Та ж "осьова" реальність називається Хартленд, "землясерцевини ".
Далі йде" внутрішній або окраїнний півмісяць (inner or marginalcrescent) ". Це - пояс, що співпадає з береговими просторамиєвразійського континенту. Згідно Маккіндер, "внутрішній півмісяць"являє собою зону найбільш інтенсивного розвитку цивілізації. Цевідповідає історичній гіпотези про те, що цивілізація виникласпочатку на берегах річок або морів, так званої "потаміческой теорії". Треба зауважити, що ця теорія є суттєвим моментом всіхгеополітичних конструкцій. Перетин водного і сухопутного просторівє ключовим чинником історії народів і держав. Далі йде зовнішнійколо: "зовнішній чи острівний півмісяць (outer or insular crescent)." Цезона цілком зовнішня (географічно і культурно) щодо материковоїмаси світового острова.
Маккіндер вважав, що головним завданням англосаксонської геополітикиє недопущення утворення стратегічного континентального союзунавколо "географічної осі історії". Отже, стратегія сил "зовнішньогопівмісяця "полягає в тому, щоб відірвати максимальну кількість береговихпросторів від Хартленд і поставити їх під вплив "острівноїцивілізації ".
Маккіндер перший постулював глобальну геополітичну модель. Вінневпинно підкреслював особливе значення географічних реальностей длясвітової політики, вважаючи, що причиною, прямо або побічно викликала всевеликі війни в історії людства, було, крім нерівномірного розвиткудержав, також і нерівномірний розподіл родючих земель істратегічних можливостей на поверхні планети.
Історія, за Маккіндер, географічно обертається навколо континентальноїосі. Ця історія ясніше за все відчувається саме в просторі "внутрішньогопівмісяця ", тоді як у Хартленд панує" застиглий "архаїзм, а в" зовнішньомупівмісяць "- якийсь цивілізаційний хаос.
На політичному рівні це означало визнання провідної ролі Росії встратегічному сенсі. Маккіндер вважав, що Росія займає в цілому світінастільки ж центральну стратегічно позицію, як Німеччина відносно Європи. Вона може здійснювати нападу на всі боки і піддаватися їмз усіх боків, крім півночі. І все залежить від розвитку її залізничнихможливостей, що є справою часу.
Маккіндер вважав, що вихідним пунктом у долі народів і державє географічне положення займаних ними територій. Цегеографічне положення є "одвічним", не залежних від волі народівабо урядів, і вплив його, у міру історичного розвитку, стаєвсе більш і більш значним. Чинити опір "вимогам", якіобумовлені географічним положенням, марно.
Зв'язок між історією та географією Маккіндер потрібна тільки для того,щоб доводити "неправомірність" виникнення таких державнихутворень або суспільних формацій, які, за його словами, суперечатьвимогам "географічної інерцією".
У процесі формування сучасного світу, відповідно до теорії Маккіндер,спочатку виділяється Центральна Азія (як осьова область історії), зякої свого часу монголи поширили свій вплив на азіатську ієвропейську історію завдяки перевазі в рухливості їх кіннотників. Проте з часів Великих географічних відкриттів баланс сил значнозмінився в бік приокеанічних країн, в основному Великобританії. Тимне менше Маккіндер вважав, що нова транспортна технологія, в часностизалізниці, змінить баланс геополітичних сил знову на користьсухопутних держав. Межі "Хартленд" визначалися їм зоною, недоступною морській державі. "Хартленд" було окреслено "внутрішнім півмісяцем"на материковій Європі та Азії, "зовнішнім півмісяцем" островів і континентівза межами Євразії. При цьому Маккіндер наводить історичні прикладинепереможності "Хартленд": морські кораблі не можуть вторгнутися в цю зону,а спроби окраїнних країн завжди закінчувалися невдачами (наприклад,шведського короля Карла XII, Наполеона).
Модель відбивала бажання коригування традиційної британської політикипідтримання балансу сил у Європі, так, щоб ні одне континентальнедержава не могло загрожувати Великобританії. Було прагнення перешкодити Німеччини в союзі з Росією контролювати "Хартленд" і таким чиномуправляти ресурсами для повалення Британської імперії.
Сам Маккіндер ототожнював свої інтереси з інтересами англосаксонськогоострівної світу, тобто з позицією "зовнішнього півмісяця". У такій ситуаціїоснова геополітичної орієнтації "острівної світу" йому бачилася вмаксимальному ослабленні Хартленд і в гранично можливе розширеннявпливу "зовнішнього півмісяця" на "внутрішній півмісяць".
Основне "практичне" положення Маккіндер полягало в тому, щоострівна положення Великобританії вимагає від неї опору силам,що виходить із "колиски потрясінь" - з області, що знаходиться на стику Європи та Азії, між Уралом і Кавказом. Звідси, за Маккіндер, йшлипереселення народів, споконвіку що загрожували прадавніх цивілізацій. Об'єднанняабо союз народів, які знаходяться по обидві сторони "колиски потрясінь", вЗокрема росіян і німців, заявляє Маккіндер, загрожує Великобританії,яка зобов'язана тому об'єднати під своїм керівництвом народи,розташовані на "краю" або "околиці" Євразії.
Подібними геополітичними міркуваннями Маккіндер обгрунтовуєправомірність британських домагань на всю "околицю" Євразії (тобто натериторії Середземномор'я, Близького Сходу, Індії та Південно-Східної Азії,плюс опорні пункти в Китаї), а також правильність британської політики "оточення" Німеччини та союзу з Японією. Одночасно з цим Маккіндервважав основним завданням британської зовнішньої політики запобігання союзу (об'єднання) Росії та Німеччини.
Маккіндер, висловлюючи британські інтереси, боявся одночасно і Росіїта Німеччини. Постійна стурбованість тим, що Росія може захопити Дарданелли, прибрати до рук Османської імперії і вийти до Індії тяжіла інад англійською практичною політикою, і над її теоретичними умами. Росія, стверджував Маккіндер, прагне до оволодіння прибережними країнами знезамерзаючим морем. Англійське ж панування в британській світової імперіїзасноване саме на володінні прибережними країнами Європи, внаслідок чоговсяка зміна співвідношення сил у прибережних країнах має підірватипозиції Англії. З двох зол - Росія та Німеччина - Маккіндер все-таки вибрав,на його погляд, найменше - Росію, і весь політичний пафос своготвори направив проти Німеччини як найближчій безпосередньої загрозибританським інтересам. Побоюючись руху Німеччини на схід, до центруХартленд, він пропонував створення "серединного ярусу" незалежних державміж Росією та Німеччиною.
У Маккіндер викликала побоювання не тільки загроза прямий германськоївійськової експансії на схід, але і скільки мирне та поступовепроникнення в зруйновану революцією Росію більш економічно розвиненою іенергійної Німеччини. Він був переконаний, що методи "економічного троянськогоконя "можуть завершуватися відновленням громадянської війни в Росії такінцевої інтервенцією німецьких "рятівників порядку", "запрошених"зневіреним народом.
У зв'язку з концепцією Маккіндер не можна пройти повз однієї важливої деталі,на яку звертали увагу багато її критики: Маккіндер ніде і ніколине давав певного опису західних кордонів Хартленд, залишаючи цейпитання на розуміння своїх читачів. Хоча він і посилався в загальних рисах ната обставина, що стратегічно Хартленд включає Балтійське море, Дунай, Чорне море. Малу Азію і Вірменію, далі цього він, однак, не йшов,тому що розумів, що ситуація в Центральній Європі буде залишатися нестабільною. Хитка межа, встановлена після першої світової війни, булаповністю вирішена вже в 1939 році. Друга світова війна завершилася,здавалося б, встановленням більш міцною і "справедливої" розділовоїлінії між західною і східною частинами Європи, і її можна було б умовноприйняти за західний кордон Хартленд. На рубежі 1989-90-х років вона такожвпала, і це нове її руйнування супроводжувалося утворенням у центрі Європи нової "буферної зони", тільки ще більш хиткою, ще більш загрозливоюконфліктами, ще більш ненадійною і небезпечною, ніж то було після першогосвітової війни. Особливість її утворення цього разу полягала в тому, щовоно було стихійним, які не мають будь-якої певної політичної мети атому й майбутня її роль прихована в повній невідомості.
34 Карл Хаусгофер – засновник мюнхенської школи геополітики
Після Першої світової війни в політичному житті Веймарської республіки поступово набирала силу ідея про перенаселеності "Німеччини. Чималий внесок у її обгрунтування внесли і німецькі вчені-геополітики, зокрема, Карл Хаусхофер (1869-1946).
Народився К. Хаусхофер 27 серпня 1869 в Мюнхені, у професорській родині. У 1896 р. він одружується з Мартою Майер-Дос, яка виявиться вірною і турботливою дружиною, буде підтримувати його під час його численних хвороб і депресій, стане помічником у його наукових пошуках. У 1897 р., коли йому виповнилося 18 років, він надходить у військове училище і потім стає професійним військовим. Хаусхофер прослужив в армії офіцером більше двадцяти років. p align="justify"> У 1908 - 1910 рр.. Хаусхофер служив в Японії і Манчжурії в якості німецького військового аташе. Тут він познайомився з сім'єю японського імператора і з вищої японської аристократією. Підкреслимо, що, таким чином, в Японії Хаусхофер мав справу з тими силами, які брали відповідальні рішення щодо картини простору. Показово, що термін Новий Порядок , який активно використовували нацисти, а в наш час у формі Новий Світовий Порядок "- американці, вперше був ужитий саме в Японії стосовно тієї геополітичної схемою перерозподілу впливів у тихоокеанському регіоні, яку пропонували провести в життя японські геополітики. Враження, отримані Хаусхофером під час перебування в Японії і Манчжурії, будуть часто проявлятися в його наукових працях.
У роки Першої світової війни він командував польовий артилерійської бригадою в ранзі генерал-майора. Тут він брав участь у жорстоких боях як на східному, так і на західному фронті. Він належав до тієї породи офіцерів, у кому важкі випробування будять приховані в мирний час гідності: хоробрість, дух фронтового братства. Паралельно Хаусхофер збагачував свій інтелектуальний багаж: він прочитав книгу Держава як форма життя "Рудольфа Челлена, шведського юриста, германофіла і винахідника терміна геополітика : Це наука про державу, розглянутому як географічний організм, який існує в просторі, тобто держав...а як країна, територія і особливо як імперія . З цього часу для Хаусхофера геополітика стала вищою метою "(1917 р.).
Слабке здоров'я змусило Хаусхофера залишити досить успішну військову кар'єру, і він повернувся в 1911 р. до Німеччини, де і прожив до кінця життя. У 1912 р. за наполяганням своєї дружини він пише свою першу книгу. Вона була присвячена Японії, а його дисертація називалася "Основні напрямки географічного розвитку Японської імперії, 1854-1919. "p align="justify"> Кар'єру вченого Хаусхофер почав в 1919 р. в Мюнхенському університеті як викладача географії. У 1921 р. йому вже було присвоєно звання професора географії. З цього часу Хаусхофер регулярно публікує книги, присвячені геополітиці, зокрема геополітиці тихоокеанського регіону. За роки своєї наукової діяльності Хаусхофер написав більше 400 книг, в яких сформулював і розвинув свої геополітичні ідеї. p align="justify"> Особливо сильний вплив на формування ідей Хаусхофера зробили роботи Маккиндера, Мехен, Челлена. Хаусхофер уважно вивчив також роботи Ратцель, Відаль де ла Блаша та інших геополітиків, а маккіндеровскую лекцію 1904 назвав стисненим в кілька сторінок грандіозним поясненням світової політики . У численних статтях і брошурах Хаусхофера того часу в цілому важко виявити систематичне і цілісне уявлення про геополітичну теорії як такої. У даний період він уникає навіть суворого визначення такого ключового поняття німецької геополітики, як життєвий простір . Зупиняючись на дослідженні книг і лекцій Хаусхофера 1920-х рр.., Американський автор Дорпален констатує, що вони відрізнялися великою непослідовністю; в них часто використовувався один і той же аргумент, щоб обгрунтувати діаметрально протилежні точки зору .
Показово, що дружина Хаусхофера березня перевела на німецьку мову книгу англійського геополітика Дж. Фейргріва Географія та світова міць . Сам Хаусхофер був різнобічним дослідником і цікавився широким спектром проблем. Особливий інтерес він виявляв до Далекому Сходу, а в цьому регіоні насамперед до Японії. Хаусхофер вперше висловив свої геополітичні погляди в книзі Дай Ніхон. Спостереження про збройну силі великої Японії. Положення в світі і майбутнє , що вийшла у 1913 році, коли він ще знаходився в значній мірі під впливом Маккиндера і Челлена.
Саме вивчення Хаусхофером історії становлення та географічного поширення держав Далекого Сходу, передусім Японії, послужило основою його геополітичної концепції. На прикладі Японії він намагався продемонструвати взаємозв'язок між просторовим зростанням ...держави і розвитком складовою його етнічної спільності. Серед його робіт поданої проблематики необхідно згадати такі: Японська імперія в її географічному розвитку , Геополітика Тихого океану , Геополітика пан-ідей , Світова політика сьогодні .
Починаючи з 1924 р. Хаусхофер видавав спільно з Е. обітницю, О. Маулль і Г. Лаутензахом геополітичний журнал, що мав величезне міжнародне значення - Geopolitik < span align = "justify">, пізніше перейменований в Zeitschrift fьr Geopolitik ( Журнал геополітики ). Більшість своїх робіт Хаусхофер опублікував саме в цьому виданні. Журнал геополітики "заявляв, що наукова географія" повинна бути замінена патріотичної географією . Саме на сторінках цього журналу з'являються такі ключові в побудовах Хаусхофера поняття, як життєвий простір , кров і грунт" (Blut und Boden), владу і простір (Macht und Raum), простір і положення "(Raum und Lage), потреба в просторі , великий простір та ін, що стали згодом повсякденними виразами нацистського лексикону. Журнал видавався протягом 20 років.
Один з основних ідеологів нацистської партії - Рудольф Гесс був ад'ютантом Хаусхофера під час Першої світової війни і його студентом в Мюнхенському університеті після її закінчення. Саме в цьому університеті Гесс став керівником нацистської організації. Через Гесса Хаусхофер на самому початку нацистського руху мав контакт з Гітлером, з яким він особисто познайомився в 1922 р. Після провалу мюнхенського пивного путчу "в 1923 р. Хаусхофер тимчасово надав Гессові притулок у своєму маєтку в Баварських Альпах. Коли Гесс і Гітлер перебували в Ландсбергській в'язниці, Хаусхофер відвідав їх. Серед книг, які він тоді приніс Гітлеру і Гессові, була Політична географія "Ратцель. Існують непідтверджені істориками відомості, що Хаусхофер брав участь у написанні Майн Кампф "в місцях, присвячених деяким геополітичним категоріям. Саме в Майн Кампф "Гітлер проголосив геополітику поряд з фашистською расовою теорією офіційною доктриною... нацистів.
Подорожуючи по країні, Хаусхофер не упускав можливості звертатися до студентів, чиновникам, представникам інтелігенції та ділових кіл Німеччини із закликом до боротьби за життєвий простір . У розбитою і приниженою Німеччини Хаусхофер не побачив іншої сили, здатної відродити її і реалізувати геополітичні ідеї створеної ним школи, крім нацистів, і на службу їх планам світового панування він віддав свій науковий потенціал.
Після приходу нацистів до влади Хаусхофер займає високі пости на нацистської ієрархічній драбині. У нацистській Німеччині геополітика Хаусхофера стала незвичайно модною і знайшла містичне звучання. Сам Хаусхофер користувався репутацією людини, що стоїть за Гітлером . Фюрер використав теоретичні аспекти геополітики в якості раціоналістичного пояснення нацистської експансії. Він запозичив у Хаусхофера його улюблений вислів: простір як фактор сили .
Створений Хаусхофером при Мюнхенському університеті семінар з геополітики був перетворений в 1933 р. в Інститут геополітики, директором якого він був призначений. Цей інститут керував і низкою інших установ, що займалися геополітикою. p align="justify"> У 1938 р. в Штуттгарті Хаусхофер заснував Національна спілка німців, які проживають за кордоном (ФДА), а потім став його директором. ФДА створив 3000 клубів, розсіяних у всіх країнах світу, за допомогою яких гітлерівська розвідка отримувала відомості та вербувала із зарубіжних німців агентів п'ятої колони . Формально ФДА перебував під керівництвом Хаусхофера, фактично ж підпорядковувався безпосередньо Центральному бюро фольксдойче, що був центром діяльності нацистських п'ятих колон .
У найтіснішому контакті з Інститутом геополітики функціонувало засноване при міністерстві юстиції в 1935 р. Імперське бюро (Reichsbьro), на яке в числі інших покладалося завдання створення міцної зони лояльних німців , що проживали вздовж імперських кордонів, тобто ведення підривної діяльності за допомогою закордонних німців. З початку встановлення нацистського режиму Хаусхофер домагався створення зарубіжних пропагандистських кадрів, які б готували агентуру п'ятої колони "серед зарубіжних німців.
З 1934 по 1939 р. Хаусхофер був президентом Німецької академії з вивчення і збереження германізму. Він продовжував керувати цією академією і після того, як офіційно був переобраний. ...Коли 10 травня 1941 Рудольф Гесс здійснив свій переліт до Шотландії, він стверджував, що ідея цього перельоту належить Хаусхоферу, якому нібито постала фігура Гесса, переступати через прикрашені гобеленами стіни англійських замків, і наділеного місією переконати дві нордичні нації злитися в одну.
до 1936 р. нацистське керівництво, очевидно, благоволило до Хаусхоферу (особливо позначалася протекція Гесса). Але після від'їзду Гесса до Англії (1939 р.) Хаусхофер впав у немилість. Старший син Хаусхофера Альбрехт встановив контакти з керівником американської розвідки в Європі Алленом Даллесом і брав участь у змові військових проти Гітлера 20 липня 1944 У зв'язку з цим він був арештований і в квітні 1945 р. розстріляний гестапо в Берліні. Сам Хаусхофер в 1944 р. був укладений на деякий час в концентраційний табір Дахау і вважався майже ворогом народу . Але незважаючи на це, після Перемоги над гітлерівською Німеччиною він був зарахований союзниками до видним нацистам і заарештований в американській зоні окупації Німеччини.
На допитах, а потім і в останній своїй роботі Апологія німецької геополітики "( Apologie der deutsche Geopolitik , 1946 р.) Хаусхофер стверджував, що нацизм використовував геополітику незалежно від геополітиків, істотно перекрутивши основні положення цієї теорії. Він писав, зокрема, що фюрер - недоучка, який ніколи правильно не розумів принципів геополітики , що те завзяття, з яким нацисти взялися втілювати на практиці його геополітичні теорії, призвели самого Хаусхофера в замішання. Хаусхофер заявив навіть, що йому самому не вистачало таланту і знань для наукової роботи , що всі його твори, опубліковані після 1933 , були написані під тиском, що цілі німецької геополітики збігаються з цілями американської геополітики в тому, щоб зрозуміти можливості розвитку народу і його культури на його землі і в межах його життєвого простору і таким чином запобігати конфліктам у майбутньому .
Американці (незважаючи на те, що за кордоном Хаусхофера вважали провісником нацизму і одним із стовпів нацистської ідеології) домоглися того, що Хаусхофер не з'явився перед Нюрнберзьким трибуналом в числі інших німецьких військових злочинців. Він був випущений на свободу 2 листопада 1945 і віддалився в свій баварське маєток. p align="justify"> березня 1946 адвокат доктор Альфред Зейла запропонував допитати Хаусхофера в якості свідка у зв'язку з питанням про діяльність Національної спілки зарубіжних німців. Цей допит міг пролити світло на зв'язок Хаусхофера з гестапо... і вищим командуванням СС, в результаті чого він був би таки притягнутий до суду Нюрнберзького трибуналу. Однак 10 березня 1946 в Пеле, поблизу Вейльхейма, Карла Хаусхофера та його дружина Марта вчинили самогубство. Питання про ступінь причетності геополітики до нацистських злочинів залишилося відкритим. p align="justify"> Незабаром після самогубства Хаусхофера Уолш, зі схвалення головного обвинувача від США в Нюрнберзі Роберта X. Джексона, виступив в університеті Франкфурта-на-Майні з доповіддю, в якій він довів до загального відома сповідь "Хаусхофера і закликав своїх слухачів до правильному тлумаченню геополітики.
Отже, Карл Хаусхофер був найбільшим представником геополітичної науки - сучасної версії політичної географії або антропогеографии. Однак саме Хаусхоферу геополітика багато в чому зобов'язана тим, що вона довгий час розглядалася не просто як псевдонаука , але і як людиноненависницька , фашистська , людоїдська "теорія. Розвиваючи погляди Ратцель і Челлена, Хаусхофер надав геополітиці той вид, в якому вона почала частиною офіційної доктрини Третього рейху.
35 Теорія Н. Спайкмена
Перетворення США після Першої світової війни в "наддержаву" породило у американських дослідників потреба посилити концепцію "Морський Сили" обгрунтуванням необхідності контролю над береговими територіями Євразії. Ця потреба була реалізована у вигляді геополітичної концепції атлантизму.Одним з її авторів виступив Ніколос Джона Спайкмен (1893-1943) - американський вчений голландського походження, перший директор Єльського інституту з вивчення міжнародних проблем.Н. . Спайкмен вважав себе спадкоємцем геополітичних ідей А. Мехена, багато в чому поділяв погляди X. Макіндера, але для нього головним було не стільки вплив географії на процес прийняття політичних рішень, скільки сам аналітичний геополітичний метод, що дозволяє виробити ефективну стратегію.
"У світі міжнародної анархії зовнішня політика повинна мати за мету передусім поліпшення або, принаймні, збереження силовий позиції держави, - підкреслював М. Спайкмен. - Сила в кінцевому рахунку становить здатність вести успішну війну, і в географії лежать ключі до проблем військової і політичної стратегії. Територія держави - це база, з якої воно діє під час війни, і стратегічна позиція, яку воно займає під час тимчасового перемир'я, званого світом. Географія є самим фундаментальним чинником у зовнішній політиці держави, тому що цей фактор - найбільш постійний . Міністри приходять і йдуть, помирають навіть диктатори, але ланцюга гір залишаються непохитними "/ 18, с.41 /.
Найбільш великими геополітичними роботами Спайкмена стали "Стратегія Америки у світовій політиці" (1942) та "Географія світу" (1944). У цих працях він виділяє десять основних критеріїв геополітичного могутності держави:
поверхню території;
природа кордонів;
обсяг населення;
наявність або відсутність корисних копалин;
економічний і технологічний розвиток;
фінансова міць;
етнічна однорідність;
рівень соціальної інтеграції;
політична стабільність;
національний дух.
Якщо держава має високий індекс за всіма зазначеними критеріями, значить, воно здатне виступати самостійним актором у геополітичній грі. При низькому індексі основних показників Спайкмен радив вступ до геополітичний союз або блок, пошуки геополітичного заступництва.
. Н. Спайкмен був упевнений в тому, що X. Макіндер переоцінював роль хартленда у світовій політиці. Він підкреслював: віссю геополітики є Римленд - євразійський пояс прибережних територій (маргінальний півмісяць) - морські країни Європи, Близький і Середній Схід, Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Його формула світового панування звучить так: "Той, хто домінує над Римленда, домінує над Євразією, той, хто домінує над Євразією, тримає долю світу в своїх руках" / 10, c.132 /.
Н. Спайкмен виділив три центри світової мощі: атлантичне узбережжя Північної Америки, європейське узбережжя і Далекий Схід. Для стримування СРСР він запропонував створити ряд військових союзів, які і сьогодні відіграють важливу роль в архітектурі американського геополітичного могутності: НАТО - в Європі, СЕНТО - в західній Азії, СЕАТО - у Східній Азії. З подачі Спайкмена війни за Римленд стали головним напрямком американської військової стратегії: Корея, В'єтнам, Камбоджа і Афганістан - головні віхи в цієї перманентної військової експансії.
Розробляючи атлантичну стратегію, Спайкмен ввів поняття "серединний океан", під яким мав на увазі Атлантичний океан - ескалатор геополітичного розвитку. Серединний океан не роз'єднує, а об'єднує Захід - це його внутрішнє море, нова Атлантида. Спайкмен активно підтримував доктрину Монро - заклик США до європейських країн про поділ світу. Мова йшла про те, що США контролюють західну півкулю, підпорядковуючи собі Латинську Америку, Канаду і Гренландію, а Європа зберігає за собою свої колонії в східній півкулі. века. Таким чином, Н. Спайкмена по праву вважають "батьком атлантизму" і архітекторомамериканської геополітики XX століття.
36 Геополітична концепція Зб. Бжезінського
Геополітична модель світового порядку 3. Бжезінського та нова стратегічна концепція Атлантичного союзу.
 
На сьогодні визначилися три сценарії розвитку світового порядку. Перший базується на геополітичній традиції й представлений 3. Бжезінським. Майбутня глобальна співпраця матиме характер геополітичної, тобто буде базуватися переважно на геополітичних реаліях сучасного світу. Останні можуть бути зведені до 3 основних положень, що вперше мають місце в історії:
1) єдина держава є справжньою глобальною силою;
2) не євразійська держава є глобально верховною державою;
3) на центральній арені земної кулі, Євразії, домінує не євразійська сила.
Загалом геополітична ситуація сучасності визначається 2 фундаментальними реальностями: Америка тепер є єдиною світовою надвладою, а Євразія - центральною ареною земної кулі. Стабільність світового порядку в геополітичному її аспекті залежатиме від того, чи зможе Америка, яка нині є першою силою світу, за короткий момент історичної нагоди запобігти глобальній анархії, з одного боку, та попередити утворення сильного суперника, з іншого. Американська політична мета повинна бути не апологетично подвійна: зберегти домінантну позицію Америки принаймні впродовж одного покоління і, бажано, ще довше та створити геополітичну структуру, яка зможе абсорбувати неминучі удари й напруги суспільно-політичних перетворень, водночас переростаючи у геополітичне ядро спільної відповідальності за мирне глобальне керівництво".
Бажана для Америки геополітична структура (оскільки вона буде становити базу американської глобальної сили) –трансєвразійська система безпеки (ТЄСБ), що є структурою ключового владного партнерства. Остаточне постання ТЄСБ могло б згодом звільнити Америку від частини її ноші, водночас зберігаючи її роль стабілізатора й арбітра Євразії. Формування трансєвразійської системи безпеки потребує сприяння геополітичному плюралізму на карті Євразії й відбувається у три етапи:
1. Близька перспектива ТЄСБ (5 і більше років) передбачає з'ясування, що жодна держава чи об'єднання держав не набудуть здатності усунути США з Євразії чи зменшити їх роль арбітра в ній.
2. Середньотермінова перспектива (до 20 років) має стати періодом формування справді стратегічного партнерства у ключових регіонах Євразії. На цьому етапі дружня американська гегемонія і далі заважатиме іншим кинути виклик, не лише зробивши ціну цього виклику занадто високою, але й загрожуючи життєвим інтересам потенційних регіональних претендентів у Євразії. Америка має зміцнити партнерство з об'єднаною Європою, Китаєм, Росією, за умови її орієнтації на Європу, та Індією. При цьому успіх чи невдача зусиль викувати ширші стратегічні стосунки з Європою і Китаєм відповідно сформує визначальний контекст для ролі Росії, позитивної чи негативної. Складовою євразійської геостратегії Америки в цей час є політична та економічна підтримка нових незалежних держав, які є стратегічно опірними – України, Азербайджану та Узбекистану. Сприяння укріпленню незалежності України – умова відкрити середню Азію (всупереч російським перешкодам) до глобальної економіки. Цілями США на етапі середньотермінової перспективи також є: сприяння стабільним і незалежним Закавказзю та Середній Азії; сприяння майбутньому вступові Туреччини до ЄС; американо-іранське примирення та відмова від упереджень щодо тісної турецько-іранської економічної співпраці; розгляд Японії як головного тихоокеанського та ключового глобального партнера Америки.
3. Віддалена перспектива (понад 20 років) є етапом становлення глобального ядра дійсно "спільної політичної відповідальності" за світову стабільність та мир. До цього ядра мають увійти Америка, Європа, Китай, Японія, конфедеративна Росія та Індія. Така відповідальність, будучи спадкоємницею нинішньої американської глобальної першості, покладе край розчаруванням наслідками кінця холодної війни шляхом колективного протистояння етнічним, національним та міжнародним конфліктам і терористичним актам, тобто тим викликам, відповідь на які на сьогодні лягає тягарем виключно на Америку. Ці колективні зусилля сприятимуть, з одного боку, відновленню у Заходу почуття історичного оптимізму як здатності одночасно відповідати на внутрішні та зовнішні виклики, а з іншого – утворюватимуть неформальну глобальну структуру, яка за своєю суттю відповідає інституціоналізованій і місткій світовій співпраці й складовими якої будуть багатонаціональні корпорації, неурядові організації, що є переважно транснаціональними за своїм характером, наукові спільноти та Інтернет.
37 Геополітична концепція євразійства
Євразійство є найбільш розробленою ідеологією різних консервативних течій, які з'явились у Росії в 90-і роки. "Вже в перші роки після розвалу Радянського Союзу воно привернуло увагу деяких інтелектуалів і політиків - як спосіб осмислити катастрофу і по-новому обгрунтувати просторову спадкоємність держави(що було непростим завданням). Однак воно не зуміло або не зміг заявити про себе як організоване політичний рух, зі своїм власним проектом: соціальним, економічним, політичним " [24] . І хоча євразійська ідеологія займає важливе місце на політичній та інтелектуальної арені сучасної Росії, вона все ще є в більшій мірі світоглядом кількох сильних особистостей на російській громадській арені, ніж ідеологією якої-небудь політичної партії. Однак, явним плюсом нового євразійства є фактична констатація мультикультурності сучасної Російської Федерації, а також поєднання відкритості й орієнтації на діалог і вірності історичним корінням і послідовному відстоювання національних інтересів. Євразійство пропонує несуперечливий баланс між російської національної ідей і правами численних народів, що населяють Росію, ширше - Євразію. Певні аспекти євразійства вже використовуються нової російською владою (інтеграційні процеси в СНД, створення Євразійського Економічного Співтовариства, перші кроки нової зовнішньої політики РФ щодо Європи, Японії, Ірану, країн Близького Сходу, створення системи Федеральних округів, зміцнення вертикалі влади, послаблення олігархічних кланів, курс на патріотизм, державність, підвищення відповідальності в роботі ЗМІ - все це важливі і суттєві елементи євразійства). Ці елементи перемежовуються тенденціями двох інших моделей - ліберал-західницької і радянської. Підвищення ролі євразійства в російській політиці - безумовно, процес еволюційний і поступовий. Євразійство, безсумнівно, заслуговує на те, щоб його знали краще. "Якою б не була його реальна популярність серед широких верств населення, воно становить одну з основних пострадянських ідеологій, по-справжньому розроблено, теоретично обгрунтовано і націлено на реідентифікації Росії" [25] . Воно повертає до спадщини - до шукань початку століття, до писань емігрантів. Однак характерна для євразійства трансформація в наші дні найчастіше «відводить» його далеко від витоків. 
Ідея Євразійського союзу далеко не нова. Вперше концепція євразійства зародилась в 20-ті роки XX ст. в середовищі російської еміграції. Як відомо в 20-ті роки за кордоном опинилось багато науковців, філософів, які намагались переосмислити події 1917 року, намагались зрозуміти і сприйняти нову геополітичну парадигму. Серед таких людей варто виділити князя Миколая Трубецького, Петра Савицького (до речі, українця за походженням), Георгія Флоровського та Петра Сувчинського. Саме ці четверо інтелектуалів і склали в 20-ті роки у Болгарії в місті Софія так званий «євразійський гурток».
Метою євразійців було не просто об’єднання країн Європи і Азії в єдину наддержаву. Петро Савицький, зокрема, наголошував на особливому «відчутті» навколишньої дійсності [2]. В Росії, на його думку,  поєднуються західноєвропейське відчуття моря та монгольське (греко-візантійське у Маккіндера в його теорії Хартленду [3]) відчуття континенту. Це поєднання, не властиве іншим країнам, і дає змогу Росії виступити стержнем, основою для об’єднання на перший погляд несумісних між собою віддалених географічних регіонів Євразії.
Однак, у 30-ті рр. в середовищі євразійців на перший план висунулось «ліве» крило, представники якого почали проводити прорадянську діяльність, вбачаючи в СРСР з одного боку спадкоємця царської Росії, а з іншого боку власне приклад реалізації їх ідей надпотужної євразійської держави, хоч і з комуністичним ідеологічним підґрунтям. Таким чином, вони втратили ту особливу емоційно-чуттєву складову, закладену Савицьким, який протиставляв її і правим, і лівим ідеологіям. Політика для молодих, амбітних лідерів євразійського руху 30-х років вийшла на перший план. Сучасний німецький політолог Андреас Умланд з цього приводу писав: «евразийцы поддерживали антизападные, изоляционистские, империалистические и идеократические аспекты раннего советского режима и видели в нем частичную преемственность царской империи» [4]. 
Врешті-решт, остаточно дискредитувавши себе в середовищі російської еміграції, наприкінці 30-х років євразійський рух зійшов нанівець.
Ідеї євразійства надовго були забуті, аж поки не відродились у Радянському Союзі. Воскресив їх з небуття Лев Миколайович Гумільов, який доповнив їх власними розробками в сфері етногенезу.
На початку 1990-х років перестала існувати євразійська наддержава – Радянський Союз. Перестав існувати біполярний світ. Зрозуміло, що багато хто не був з цим згоден, і, відповідно, почали виникати різноманітні ідеї та проекти нового об’єднання країн колишнього СРСР.
38 Цивілізаційний підхід до міжнародних відносин
ивілізаційний підхід[ред. • ред. код]
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Неперевірена версіяДо недавнього часу в усій радянські, а, отже, і вітчизняній літературі панував так званий формаційний підхід, який випливав з марксистського вчення про те, що класова сутність держави визначається економічним чинником, станом виробничих відносин, способом виробництва в цілому, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом.
Протягом останніх років на зміну формаційному прийшов цивілізаційний підхід. Його основою стало поняття «цивілізація».
Одними з найбільших територіальних утворень, до яких входять держави, країни як частини цілого, є цивілізації. Просторово цивілізації охоплюють великі культурні суперсистеми. Для країнознавчого дослідження надзвичайно важливо те, що багато суспільно-історичних процесів й особливостей країн можна побачити лише в контексті їхньої приналежності до цивілізаційного поля, частиною якого вони є. Універсальним підходом, що допомагає виділяти крупніші таксономічні одиниці – цивілізації, є врахування культурних особливостей розвитку.
Цивілізація (від лат. civilis – громадський, державний) – це спосіб життя великої спільноти людей, що посідає певну територію, сповідує свою релігію, розвиває власні культурні традиції й систему цінностей, удосконалює оригінальний комплекс суспільно-економічних відносин. Історично сформована культурна спільність людей характеризується неповторним способом життя.
Цивілізація розвивається за власними законами і характеризується такими параметрами, як геополітичне становище, природні ресурси і господарська діяльність, етнодемографічна ситуація, державний лад і політична система, зовнішня політика, культурно-релігійні здобутки. Саме цивілізаційний підхід дає можливість дослідити конкретний фактичний матеріал, з’ясувати місце і роль окремих країн і народів у регіональній і світовій історії.
Зміст
  [сховати] 
1 Поява перших думок щодо цивілізаційного підходу та подальший розвиток2 Теоретичні проблеми цивілізаційного підходу2.1 Проблема еволюції цивілізацій2.2 Проблема кількості цивілізацій2.3 Проблема меж (границь) цивілізацій3 Сучасні світові цивілізації3.1 Китайська3.2 Японська3.3 Індуїстська3.4 Ісламська3.5 Західна3.6 Православна3.7 Латиноамериканська3.8 Африканська4 Див. також5 Джерела та літератураПоява перших думок щодо цивілізаційного підходу та подальший розвиток[ред. • ред. код]
Дослідженням теорії цивілізацій за нового та новітнього часу займалися такі вчені як російський слов’янофіл Н. Данилевський, російський і американський соціолог П. Сорокін, німецький філософ О. Шпенглер, німецький соціолог Макс Вебер, французький історик Ф. Бродель, англійський історик А. Тойнбі та інші видатні історики та філософи. Серед сучасних дослідників найбільш відомими є праці американського політолога С. Гантінгтона.
Американський археолог та етнограф Л. Морган у книзі «Давнє суспільство» (1877) виділив три великі періоди в історії людства дикунство – варварство – цивілізація. Зміна періодів відбувалася завдяки значним інноваціям, які кардинально змінювали спосіб життя людей. Перехід від дикунства до варварства був зумовлений появою землеробства, тваринництва, винайденням гончарного круга та зміною кам’яного і дерев’яного посуду глиняним, появою тканого одягу тощо. Важливим моментом в еволюції людства від варварства до цивілізації було: поява писемності, а також математики, астрономії; суспільний поділ праці; поява міст; утворення держав. Сучасне значення терміна «цивілізація» відрізняється від того, що означає певний історичний період, і відображає лише найвищий рівень групування людей за ознакою культури.
Першу цілісну теорію, що прагнула пояснити розвиток людства з цивілізаційних позицій, напередодні другої світової війни запропонував науковий керівник Британського королівського інституту міжнародних відносин Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975). Він виділив 36 цивілізацій, однак у 12-томному «Дослідженні історії» детально описав 21 локальну цивілізацію, які охоплювали 16 регіонів, що циклічно змінювали одна одну. У ХХ ст. з них залишилося вісім: візантійська, російсько-ортодоксальна, ісламська, індуська, далекосхідна (Південно-Східна Азія), китайська, японо-корейська і західна. Усі вони розвивалися за принципом історичної круговерті й проходили п’ять стадій: виникнення, зростання, кризу, дезінтеграцію й загибель. Рушійною силою розвитку цивілізацій, на думку історика, слугував «життєвий порив» творчої еліти, а тривалість їхнього існування залежала від співвідношення між нечисленною елітою і нетворчою масою суспільства.
А.Тойнбі у своїй концепції підкреслює існування тісного зв’язку цивілізації з тією чи іншою всесвітньою релігією, яка формується не з моменту зародження цивілізації, а під час кризового стану та стає своєрідною духовною відповіддю на кризу. Відповідно до цієї концепції, головним критерієм визначення культурно-історичної спільності людей у межах світових регіонів (з історично мінливими межами) є єдність релігії, що визначає спільність історичного розвитку, звичаїв і формує стійкий регіональний тип високої культури. Надаючи релігії роль системотворчого цивілізаційного критерію, А. Тойнбі використовував поняття релігії не як віровчення, а як системи, що визначає нормативні цінності та відмінності духовного світу людей. Релігії визначили найсуттєвіші розбіжності між людьми – у ставленні до духовних цінностей, тому сакральні стереотипи є найбільш консервативними та інерційними. Вони, на відміну від політичних норм, здатні менше змінюватися. Наприклад, можна бути громадянином двох країн, проте неможливо бути одночасно християнином і мусульманином.
Цивілізації, чи культурні суперсистеми, значною мірою визначають основні прояви соціокультурного життя: організацію і функції малих груп і культурних систем, менталітет і поведінку індивідів, безліч конкретних історичних подій, тенденцій і процесів.
Отже, цивілізація — це простір, культурна зона, сукупність культурних характеристик і феноменів. У багатьох дефініціях саме культура виступає основною ознакою цивілізації.
Поділ народів на цивілізації за культурними характеристиками та їх поділ на раси за фізичними характеристиками подібні між собою. Однак поняття «цивілізація» і «раса» не є тотожними. Люди однієї раси можуть бути поділені за цивілізаційною ознакою. Наприклад, великі релігії — християнство й іслам — охоплюють суспільства, що належать до різних рас.
Відмінності між людськими групами визначаються цінностями, віруваннями, інститутами та соціальними структурами, а не расовими особливостями. Етнічні групи, національності, релігійні групи, навіть окремі села — усі вони різняться культурою на різних рівнях диференціації. Диференціація культур і цивілізацій методично складне питання. Існує кілька підходів до виділення цивілізацій, зокрема, історичний, історико-генетичний та релігійно-світоглядний.
А. Вебер пов’язує із цивілізаціями лише чотири з п’яти світових релігій – християнство, іслам, індуїзм, конфуціанство (А. Вебер, 1990).
С. Гантінгтон підкреслює, що релігії визначили найбільш суттєві відмінності між людьми в контексті духовних цінностей, що сакральні стереотипи найбільш консервативні та інерційні. Вони менш здатні до змін, ніж, наприклад, політичні норми. Дослідник ділить людство на вісім основних цивілізацій причому основою його поділу є саме релігійна складова. Відповідно він виділяє християнсько-католицьку (західну), християнсько-православну, ісламську, індуїстську, конфуціанську та японську цивілізації. Ще дві цивілізації – африканська та латиноамериканська – виділяються ним за географічною ознакою. Також західна цивілізація включає в себе європейську та північноамериканську, а ісламська – арабську, тюркську та малайську. Цікавим є те, що за С. Гантінгтоном, одна цивілізація може охоплювати як і багато держав (Західної Європи, Латинської Америки), так і обмежуватися кордонами лише однієї країни (Японія).
Н. Данилевський визначав цивілізацію, або культурно-історичний тип, як велику соціокультурну спільноту людей, що сформувалася на основі певних, лише їм притаманних універсальних цінностей.
Згідно з концепцією Ф. Броделя, цивілізація – це простір, культурна зона, сукупність культурних характеристик і феноменів.
Теоретик світосистемного підходу І. Валлерстайн визначає цивілізацію як специфічну концентрацію світогляду, звичаїв, структур і культури, як матеріальної, так і духовної, що формує певну історичну цілісність, й існує поряд з іншими різновидами цього феномена, хоча й не завжди одночасно.
Тобто, із зазначеного вище, випливає те, що в основному культура завжди виступала основною ознакою цивілізації. Згідно з визначеннями багатьох дослідників, цивілізація – це найбільш широка культурна спільність людей. Етнічні групи, національності, релігійні групи, навіть окремі села – всі з них відрізняються характерною лише їм культурою на різних рівнях диференціації.
Теоретичні проблеми цивілізаційного підходу[ред. • ред. код]
Проблема еволюції цивілізацій[ред. • ред. код]
Спираючись на цивілізаційний підхід до історичного процесу формування великих культурних регіонів світу, можна виокремити такі основні теоретичні проблеми, як джерела зародження і життя цивілізацій, проблеми розвитку і зникнення цивілізацій.
Багато дослідників, у тому числі А. Тойнбі, вважають, що розвиток кожної регіональної цивілізації відбувається за біологічними ритмами, які визначають основні його фази: народження, зростання, злам, занепад і розпад. Якщо для стадії зростання характерний органічний тип еволюції у всіх сферах життя — соціальній, політичній, релігійній, етичній, художній, науковій, то для стадії занепаду властивий механічний тип еволюції, фактично руйнація органічного життя культури.
Динаміка цивілізації — від зародження до розпаду, відповідно до теорії А. Тойнбі, визначається законом «Виклик Відгук», згідно з яким прогрес чи регрес цивілізації пов’язаний з адекватністю Відгуку регіонального соціуму на Виклик історичної ситуації. Народження цивілізації відбувається спонтанно за двох необхідних умов:
– стимулююча роль навколишнього середовища — Виклик;
– наявність у соціумі творчої меншості, здатної створити необхідний Відгук на Виклик.
На стадії зародження цивілізації механізм закону «Виклик – Відгук», можна було б сформулювати так: навколишнє середовище в широкому його значенні кидає Виклик соціуму, а той через свою творчу меншість відповідає на Виклик і знаходить вирішення проблеми. Виклики можуть бути зумовлені як властивостями природного середовища, так і особливостями суспільно-історичного характеру.
А.Тойнбі виокремив п’ять основних типів Викликів:
– виклик суворих країн;
– виклик нових земель;
– виклик історичних ударів;
– виклик тиску;
– виклик обмеження.
Зародженню цивілізації, як відзначав вчений, сприяють найважчі умови. Так, велика китайська цивілізація народилася не на берегах відносно спокійної Янцзи, а на непокірній, бурхливій Хуанхе, а лише потім перейшла у долину Янцзи. Не в помірному поясі сучасної території Чилі виникли цивілізації Західної півкулі, а в області Центральних Анд, де дуже гостро стояли проблеми зрошуваного землеробства.
Географ Л. Мечніков у XIX ст. у книзі «Цивілізація і великі історичні ріки» (1995) за географічним критерієм виокремив три періоди в історії світової людської культури: річковий, середземноморський та океанічний. Він детально описав річковий період, що охоплював історію найдавніших цивілізацій — єгипетської (уздовж долини Нілу), ассіро-вавилонської (уздовж Тигру та Євфрату в Месопотамії), індуської (долини Гангу та Інду) і китайської (уздовж Хуанхе та Янцзи), які виникли за три-чотири тисячоліття до нашої ери і досягли високої культури. Основною причиною — Викликом, який визначив появу цивілізацій високого рівня організації поливного землеробства, були особливості водного режиму перелічених рік, які несуть з собою запаси родючого мулу. Щоб захистити себе від згубного впливу повеней і зберегти надлишки води для зрошення в посушливий період, соціумам необхідно було виробити відповідну соціальну організацію. Отже, сезонні цикли повеней і посух породили адекватний Відгук — суспільне регулювання водного режиму великих історичних рік.
Дискусійною залишається проблема причин занепаду цивілізацій. А.Тойнбі вважав, що основна причина загибелі цивілізацій криється усередині самих цивілізацій. Коли у меншості бракує творчих сил, відбувається злам цивілізації; більшість відмовляється наслідувати меншість, відбувається руйнація соціальної єдності і ніщо вже не може зупинити розпаду цивілізації.
Творча меншість як провідний цивілізаційний компонент на різних етапах розвитку цивілізації поводиться по-різному. Жодна з цивілізацій не обдарована привілеєм нескінченного прогресу. Усі цивілізації, досягши розквіту, сходили зі сцени.
Щоправда, А. Тойнбі наголошував на спадкоємності цивілізацій. Вони могли перебудуватися й виникнути знову, як наприклад римляни, запозичивши культуру греків, але ніколи в попередньому вигляді й у колишніх границях.
Проблема кількості цивілізацій[ред. • ред. код]
Дослідники стверджують, що за всю історію існування людства, а це близько 40 тисяч років, виникли десятки тисяч соціо- культурних утворень, проте небагатьом з них вдалося виробити самостійні форми високої культури, тобто цивілізації. У вчених немає одностайності щодо чисельності цивілізацій, однак більшість називає, щонайменше, дванадцять основних цивілізацій, сім з яких уже не існують. Зниклими вважають Месопотамську, Єгипетську, Критську, Класичну (греко-римську), Візантійську, Месоамериканську, Андську цивілізації. Існуючі цивілізації – Китайська (далекосхідна), Японська (далекосхідна), Індуїстська, Ісламська, Західна.
Відомий американський фахівець з проблем цивілізацій С.Гантінгтон виділив вісім сучасних світових цивілізацій: західну (християнську), слов’яно-православну, ісламську (мусульманську), індуську, конфуціанську (китайську), синтоїстську (японську), латиноамериканську та африканську. Китайську, японську та індуську цивілізації він пропонує об’єднати в одну – азійську, оскільки, на його думку, в їхньому розвитку головну роль відіграє «тріада факторів» – релігійний, демографічний і політичний, а такі складові, як економічна і соціальна, відступають на другий план. Лінії, які розділяють цивілізації, є і будуть у майбутньому кризовими у плані виникнення етнічних конфліктів. Ці ідеї С.Гантінгтон виклав у статті «Зіткнення цивілізацій» (1993), згодом у книзі «Зіткнення цивілізацій та межа світу» (1996).
Проблема меж (границь) цивілізацій[ред. • ред. код]
Чіткі границі цивілізацій визначити практично неможливо. В ході історії люди можуть змінювати свою ідентичність, оскільки культури народів взаємодіють і перекриваються , зазнаючи впливу ефектів ідентифікації, імітації й окультуризації. Значно змінюється також міра відмінності й схожості цивілізацій. Однак, попри такі «невизначеності», цивілізації являють собою значні спільноти, які окреслені границями, хоча в багатьох випадках і слабо вираженими.
Важливе методологічне значення, особливо при цивілізаційному районуванні, може мати концепція російських дослідників Л. Цимбульського і С. Хатунцева про «цивілізаційні міжсвіти», або між цивілізаційні пояси, які вони називали лімітрофами.
Сучасні світові цивілізації[ред. • ред. код]
Китайська[ред. • ред. код]
Дослідники відзначають існування однієї єдиної китайської цивілізації, яка датується з 2000-1500 р. до н. е., або двох китайських цивілізацій, що послідовно змінили одна одну в перші століття християнської епохи. С. Гантінгтон назвав цю цивілізацію конфуціанською, хоча більш точним вважав термін «синоїстська», оскільки він глибше описує культуру, яка пов’язує Китай, китайські спільноти в Південно-Східній Азії, а також споріднені культури В’єтнаму і частини Кореї.
Японська[ред. • ред. код]
Деякі автори об’єднують японську і китайську культури під загальною назвою «далекосхідна цивілізація». Більшість дослідників розглядають японську цивілізацію як самостійну, що виникла між 100 і 400 рр. н. е. При цьому визнається суттєвий вплив китайської континентальної культури на острівну японську. Однак, як визнають багато дослідників, в Японії конфуціанство органічно синтезоване із синтоїзмом (від японського слова «синто», що означає культ божества предків і природи). На відміну від Китаю, Японія створила особливу, східну за духовністю культуру, проте досить сприйнятливу до культури і технології Заходу.
Індуїстська[ред. • ред. код]
Дослідники одностайні стосовно того, що на індійському субконтиненті приблизно з 1500 р. до н.е. існувала одна (індська, індуська, хінду чи індуська) чи більше, пов’язаних спільною спадщиною цивілізацій. Причому термін «індуська» вважається найбільше придатним для позначення сучасної цивілізації. Індуїзм відіграє провідну роль у культурі значної частини Індостану ще з 2 тис. до н.е. Незважаючи на те, що в самій Індії існує численна ісламська спільнота, а також значна кількість нечисленних культурних груп, індуїзм продовжує залишатися серцевиною соціуму країни й у сучасну епоху. Подібно до терміна «синоїстський», термін «індуський» відрізняє назву цивілізації від назви держави, на території якої виникла цивілізація, ареал поширення якої вийшов за межі державних кордонів.
Є підходи, які акцентують увагу на взаємовпливі та взаємопроникненні індо-буддійських впливів. У такому разі говорять про індо-буддійську цивілізацію. Її етика визначається як колективістська (етико-центрична).
Центральне місце в індуїстському світогляді посідає проблема обов’язку – дхарма («триматися разом»). Це етичне поняття містить: кодекс моралі, праведність, коло обов’язків, відповідальність людини. Основне значення мають саме обов’язки людини, а не її права.
Ісламська[ред. • ред. код]
Цивілізація виникла в VII ст. на Аравійському півострові. Ісламська релігія швидко поширилася в Північній Африці, на Іберійському півострові, у Центральній Азії, на Індостані й у Південно-Східній Азії. Як наслідок, іслам охопив безліч окремих культур чи субцивілізацій, таких, наприклад, як арабська, турецька, перська і малайська. Їх об’єднує шаріат — сукупність релігійних обрядових і юридичних норм, заснованих на спільних правилах ісламу, – що у багатьох країнах забезпечує єдність світського і релігійного життя. Власне, релігією тут є самі форми життя, що суттєво відрізняє цю цивілізацію від багатьох інших, особливо від західної і православної.
На цьому ґрунті виникли різні форми фундаменталізму, зокрема ісламізм — політизований іслам. Однак у деяких ісламських країнах, які обрали шлях модернізації суспільства, створені світські держави на основі кемалізму — протилежної течії фундаменталізму. Термін «кемалізм» походить від імені турецького лідера початку XX ст. Мустафи Кемаля Ататюрка, який після падіння Османської імперії повів країну шляхом модернізації. Для цього йому довелося відокремити іслам від держави і віддати його суспільству як релігію.
Етика ісламу проста – покора. Обов’язок мусульманина – слухати і виконувати повеління влади незалежно від того, подобається це йому чи ні. З іншого боку, іслам не обмежує активність людини, стимулює її готовність боротися й померти за віру, адже це відкриє їй ворота у вічність.
Західна[ред. • ред. код]
Вважають, що ця цивілізація почала формуватися в VIII—IX ст. Вона включає такі основні ареали: європейський, північноамериканський, австралійський, новозеландський, південноафриканський і, ймовірно, латиноамериканський. За рівнем розвитку протягом декількох сотень років вона відставала від багатьох інших цивілізацій.
Європейська культура почала розвиватися між XI і XIII ст., систематично запозичуючи досягнення візантійської й ісламської цивілізацій. У цей період Угорщина, Польща, скандинавські та прибалтійські країни прийняли християнство, а також римське право й інші аспекти західної цивілізації, що стабілізувало східну межу цієї цивілізації. Протягом XII-XIII ст. Захід вів боротьбу за панування над Іспанією й встановив панування в Середземномор’ї. До 1500 р. відбувається ренесанс європейської культури, а розширення торгових зв’язків й технічні досягнення творять основу нової ери світової політики. Захід демонструє стійку експансію і впливає на інші цивілізації.
Наприкінці XV ст. до Заходу остаточно відходить Іберійський півострів, до цього зайнятий маврами. У цей же час починається португальське проникнення в Азію, а іспанське — в Північну та Південну Америку. Наступні 250 років уся Західна півкуля і велика частина Азії потрапляють під європейське правління чи панування. Проте наприкінці XVIII ст. настає кінець безпосеред- нього європейського контролю спочатку в США, потім на Гаїті, на більшій частині Латинської Америки. Однак у другій половині XIX ст. Захід інтенсивно поширює свій контроль на Африку, Індостан та інші регіони Азії, а на початку XX ст. підкорює Близький Схід, за винятком Туреччини. До 1914 р. європейці чи колишні європейські колонії (в обох Америках) контролювали 84% поверхні земної суші, а 1920 р. цей показник був ще вищим, оскільки значна частина Османської імперії була поділена між Великобританією, Францією та Італією. Внаслідок наступної деколонізації в XX ст. Захід втрачає переважну частину залежних територій. Сьогодні Захід ототожнюється з тим, що раніше називалося західним християнством.
Православна[ред. • ред. код]
А.Тойнбі вважав, що історичні передумови виникнення православної цивілізації аналогічними тим, які виявляються в основі західної історії. Еллінське суспільство стало «батьком» двох «синів». Розрив між католицькою і православною церквами 1054 р. завершив процес диференціації суспільних структур, внаслідок чого спочатку у Візантії, а потім і в державах, які прийняли православ’я пізніше, почала формуватися самостійна цивілізація. Уже в Середньовіччя православне християнство було цілковито відмінним від західного християнства.
На відміну від Заходу, де між Добром і Злом лежить особливий світ – сфера держави і права, де діє повага і контракт, суспільний договір, слов’янська духовність ділить світ лише на Добро і Зло, між якими стоїть людина, в якій йде боротьба між цими двома протилежними началами. Моральні закони і норми ґрунтуються на десяти заповідях, покликаних формувати поведінку людини, впливаючи на її внутрішній, духовний світ. Вони значною мірою виконують ті функції, які на Заході притаманні нормам права.
Латиноамериканська[ред. • ред. код]
Латинська Америка володіє порівняно яскраво вираженою ідентичністю, що відрізняє її від Європи і Північної Америки. Хоча її походження і пов’язане з західнохристиянською цивілізацією, проте вона інтегрує місцеві культури, подібних до яких в Європі не існує, а в Північній Америці вони були знищені.
Латинська Америка може також розглядатися або як субцивілізація в межах західної цивілізації, або як окрема цивілізація, що тісно пов’язана з Заходом і внутрішньо роз’єднана в питанні приналежності до Заходу.
Африканська[ред. • ред. код]
Більшість відомих фахівців, окрім Ф. Броделя, заперечують існування окремої африканської цивілізації. Північна частина Африканського континенту і його східне узбережжя на- лежать до ісламської цивілізації.
Особливу культуру представляє Ефіопія. У Південній Африці спочатку голландські, потім французькі, а згодом англійські поселенці сформували європейську культуру, значно доповнену африканським племінним компонентом. Свого часу європейський імперіалізм приніс християнство значній частині континенту на південь від Сахари. Однак у цій частині Африки домінують різні племінні ідентичності і язичество. На ґрунті трайбалізму виникають численні локальні та міждержавні збройні конфлікти, які забирають життя сотень тисяч людей, а живих спонукують до вимушеної міграції.
39 Теорія локальних цивілізацій А.Тойнбі
Англійський історик і філософ А. Тойнбі (1889-1975) розробив інший варіант теорії циклічного розвитку різноманітних культур. Його основна робота - "Осягнення історії", у якій він стверджує, що теза про єдність всесвітньо-історичного процесу є хибною.
Для А. Тойнбі всесвітня історія постає у вигляді сукупності історій самостійних "цивілізацій". У межах світової культури Тойнбі виділив 21 цивілізацію, з яких сьогодні продовжує існувати сім. Цивілізації - це своєрідні "культурно-історичні монади", тобто автономні культурні утворення, що у своєму розвитку проходять стадії виникнення, зростання, надлому та розпаду, після чого вони гинуть, поступаючись місцем новій цивілізації. Проте, на відміну від О. Шпенглера, А. Тойнбі вважав, що в житті цих цивілізацій є спільні моменти, які і забезпечують процес поступального розвитку людської спільноти, її духовного вдосконалення.
Однією із найбільш значимих проблем, які намагається вирішити А. Тойнбі, є пошук механізмів, за допомогою яких здійснюється перехід суспільства із статичного стану в динамічний рух, що власне і зумовлює процес народження та функціонування цивілізації. Один із таких механізмів виражається в законі "Ви-клик-та-Відповідь". Відповідно до цього закону кожен крок вперед у розвитку цивілізації пов'язаний з адекватною відповіддю на "Виклик" історичної ситуації. Тойнбі констатує здатність людської особистості впливати на перебіг історичних подій тому, що адекватна "Відповідь" за своєю сутністю - досягнення " творчої меншості". Саме "творча меншість" стає носієм містичного "життєвого пориву". Своєрідність Виклику-та-Відповіді визначає специфіку кожної цивілізації, її ціннісні орієнтири та світоглядні засади.
У випадку, коли творча еліта не здатна вирішити поставлене завдання, вона перетворюється в "пануючу меншість", яка утримує свою владу не авторитетом, а силою. Основна маса населення в цьому випадку стає " внутрішнім пролетаріатом", який і знищує цивілізацію, якщо вона ще не загинула від військових поразок чи природних катаклізмів. Отже, історія будь-якої цивілізації підпорядкована дії закону "Виклику-та-Відповіді", який сягає джерел цивілізації.
Теоретичні положення А. Тойнбі перегукуються із концепцією О. Шпенглера. Проте значним досягненням А. Тойнбі, безумовно, є спроба виявити дієві сили історико-культурного процесу та визначити механізми, що здатні як породити цивілізацію, так і знищити її.
40 Концепція „зіткнення цивілізацій” С.Хантінгтона
Нова «цивілізаційна модель» Хантінгтона - це велике явище в світовій політичній науці, яке вплинуло на багато усталені уявлення політиків і вчених про міжнародні взаємодіях. За останні два десятиліття в світі стався грандіозний революційний переворот, в ході якого майже в сорока країнах авторитарний режим змінився демократичним правлінням. Насправді під назвою "авторитарний режим" ховалися досить несхожі один на одного форми правління, такі як військові хунти в Латинській Америці і в інших регіонах, однопартійний керівництво в комуністичних країнах і на Тайвані, одноосібні диктатури в Іспанії, на Філіппінах, в Румунії, расистська олігархія в Південній Африці. Перехід до демократії також здійснювався по-різному. У деяких випадках реформатори прийшли до влади в рамках авторитарного режиму і почали здійснення демократичних перетворень. В інших випадках перехід став результатом переговорів між владою і опозицією. У деяких країнах авторитарний режим був повалений або звалився сам. Були також випадки, коли падіння диктатури і встановлення виборної влади здійснювалося при втручанні США. Перед молодими демократичними державами стала грандіозна завдання корінного реформування відносин між цивільним і військовим сектором. Звичайно, це завдання було лише однією з багатьох. Їм також доводилося завойовувати авторитет у суспільства, розробляти нову конституцію, створювати багатопартійну систему і інші демократичні інститути, проводити лібералізацію, приватизацію та ринкові реформи в економічній області, де перш діяла командна система або сильний державний контроль, забезпечувати економічне зростання, боротися з інфляцією і безробіттям , скорочувати бюджетний дефіцит, боротися з злочинністю і корупцією, а також стримувати конфлікти і насильство, що виникають між національними та релігійними угрупованнями У комплексі ідей С. Хантінгтона виявилася висунутої на передній план найбільш очевидна і найчастіше механістично трактуемая їх частина: уявлення про прямому і безпосередньому зіткненні цивілізацій, обретающем (або що загрожує набути) форму конфліктів. У такій постановці проблема зводиться до того, чи можливі війни між цивілізаціями (на відміну від воєн міждержавних і, ймовірно, на додаток до них); в яких частинах світу їх можна очікувати, як скоро, в яких варіантах. Тим часом стаття С. Хантінгтона - не тільки про це. Але в статті існує й інший, набагато більш широкий і значний план: майбутнє західної цивілізації та її відносин з іншим, що не західним світом. Будь-яка відповідь на це питання вимагає уявлень про характер і спрямованість світового розвитку в цілому, і тому цей план статті правомірно вважати її "широким прочитанням". Саме він (і ті відповіді, які пропонує в цьому контексті С. Хантінгтон), а зовсім не гіпотеза міжцивілізаційних зіткнень, і зробили концепцію автора предметом і об'єктом настільки зацікавленого, пильної і довгого загальної уваги. Сама ідея "зіткнення цивілізацій" виявляється тут не більше ніж вдалою політичної та інтелектуальної "упаковкою" гострого, потенційно вибухової і малоприємного питання, піти від якого, однак, неможливо. Більше того, оцінити ймовірність прямих і безпосередніх зіткнень між цивілізаціями можна лише в рамках якої-небудь теорії світового розвитку, але не навпаки. Саме тому особливо цікавий той інтелектуальний і політичний фон, на якому були сформульовані і продовжують обговорюватися ідеї С. Хантінгтона. 1. Нова «цивілізаційна модель» Хантінгтона Семюел Хантінгтон - професор Гарвардського університету і директор Інституту стратегічних досліджень ім. Дж. Оліна Гарвардського університету. Автор безлічі робіт, включаючи: «Солдат і держава» (The Soldier and the State / 1957 /), «Третя хвиля: демократизація наприкінці двадцятого століття » (The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century / 1991 /) і, звичайно ж «Зіткнення цивілізацій». Сьогоднішня ситуація в Європі надає актуальність цієї давньої статті, вперше представленої в березні 1995 року як доповідь на конференції з військово-цивільних відносин, організованої Міжнародним форумом демократичних досліджень і Європейським центром досліджень в області безпеки імені Джорджа Маршалла. У своїй статті Хантінгтон вивчає не тільки загальні тези цивілізацій, а й «модель майбутнього конфлікту». Світова політика вступає в нову фазу, і інтелектуали припускають щодо її майбутнього обличия: кінець історії, повернення до традиційного суперництва між націями-державами, занепад націй-держав під напором різноспрямованих тенденцій-к трайболізму і глобалізму. Кожна з цих версій вхоплює окремі аспекти народжується реальності. Але при цьому втрачається самий основний аспект проблеми. Хантінгтон вважає, що в світі, що народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія і не економіка, а переважні джерела конфліктів будуть визначатися культурою. Нація-держава залишиться головною дійовою особою в міжнародних справах, але найбільш значущі конфлікти глобальної політики будуть розгортатися між націями і групами, що належать до різних цивілізацій. Грядущий конфлікт між цивілізаціями - завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів у сучасному світі. Протягом півтора століть після Вестфальського миру конфлікти розгорталися головним чином між государями, королями, імператорами, абсолютними і конституційними монархами, що прагнули розширити свій бюрократичний апарат, збільшити армії, зміцнити економічну міць, а головне - приєднати нові землі до своїх володінь. Цей процес породив нації-держави, і, починаючи з Великої Французької революції основні лінії конфліктів стали пролягати не так між правителями, скільки між націями. Дана модель збереглася протягом всього 19 століття. Кінець їй поклала перша світова війна. А потім, в результаті російської революції і відповідної реакції на неї, конфлікт націй поступився місцем конфлікту ідеологій. Сторонами такого конфлікту були спочатку комунізм, нацизм і ліберальна демократія, а потім - комунізм і ліберальна демократія. Під час холодної війни цей конфлікт втілився в боротьбу 2-х понад держав, жодна з яких не була нацією-державою в класичному європейському розумінні. Їх самоідентифікація формулювалася в ідеологічних критеріях. Конфлікти між правителями, націями-державами та ідеологіями були головним чином конфліктами західної цивілізації. Із закінченням холодної війни підійшла до кінця і західна фаза розвитку міжнародної політики. У центр висувається взаємодія між Заходом і не західними цивілізаціями. Природа цивілізацій Під час холодної війни світ був поділений на «перший», «другий» і «третій». Але потім такий розподіл втратило сенс. Зараз набагато доречніше групувати країни виходячи з культурних і цивілізаційних критеріїв. Цивілізація являє собою якусь культурну сутність. Поселення, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади-всі вони володіють своєю особливою культурою, що відбиває різні рівні культурної неоднорідності. Наприклад, європейські країни мають спільні культурні риси, які відрізняють їх від китайського чи арабського світу. Але західний світ, арабський регіон і Китай не є частинами великої культурної спільності. Вони являють собою цивілізації. Можна визначити цивілізацію як культурну спільність найвищого рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей. Цивілізації визначаються наявністю загальних рис об'єктивного порядку, таких як мова, історія, релігія, звичаї, - а також суб'єктивної самоідентифікацією людей. Цивілізація-це самий широкий рівень спільності, з якою себе співвідносить осіб. Культурна самоідентифікація людей може мінятися, і в результаті змінюються склад і межі тієї чи іншої цивілізації. Цивілізація може охоплювати велику масу людей, але вона може бути і нечисленної. Цивілізація може включати в себе кілька націй-держав, як у випадку із західною, латиноамериканською чи арабською цивілізаціями, або одно-як у випадку з Японією. Цивілізації можуть змішуватися, накладатися одна на іншу, включати субцивілізації. Цивілізації являють собою певні цілісності. Межі між ними рідко бувають чіткими, але вони реальні. Цивілізації динамічні: у них буває підйом і занепад, вони розпадаються і зливаються, і зникають. На Заході прийнято вважати, що нації-держави-головні дійові особи на світовій арені. Але вони виступають у цій ролі лише кілька століть. Велика частина людської історії - це історія цивілізацій. Зіткнення цивілізацій: Ідентичність на рівні цивілізацій буде ставати все більш важливою, і вигляд світу буде значною мірою формуватися в ході взаємодії семи-восьми великих цивілізацій. До них відносяться західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуїстська, православно-слов'янська і латиноамериканська. Найзначніші конфлікти майбутнього розвернутися вздовж ліній розлому між цивілізаціями. Так як: відмінності між цивілізаціями найбільш істотні Цивілізації несхожі по своїй історії, мови, культури, традицій і, що найважливіше - релігії. Люди різних цивілізацій по-різному дивляться на відносини між Богом і людиною, громадянином і державою тощо, мають різні уявлення про співвідносності значущості прав і обов'язків, свободи і примусу, рівності і ієрархії. Ці відмінності складалися сторіччями, і вони не зникнуть в неозорому майбутньому. світ стає більш тісним Взаємодія між народами різних цивілізацій посилюється. Це веде до зростання цивілізаційного самосвідомості, до поглиблення розуміння відмінностей між цивілізаціям. Взаємодія між представниками різних цивілізацій зміцнює їх цивілізаційне самосвідомість, а це загострює сприймаються таким чином розбіжності і ворожість. процеси економічної модернізації і соціальних змін в усьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, одночасно слабшає і роль нації-держави як джерела ідентифікації Утворюються фундаментальні руху. Вони склалися не тільки в ісламі, але і в західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі. У більшості країн і конфесій фундаменталізм підтримують різні класи суспільства. зростання цивілізаційного самосвідомості диктується роздвоєнням ролі Заходу З одного боку, Захід на вершині своєї могутності, а з іншого, серед незахідних цивілізацій відбувається повернення до власного коріння. Захід стикається з незахідними країнами, у яких достатньо ресурсів, щоб надати світу незахідний вигляд. культурні особливості і відмінності менш схильні до змін, ніж економічні і політичні, і внаслідок цього їх складніше вирішити Посилюється економічний регіоналізм Спільність культури сприяє зростанню економічних зв'язків. А культурно-релігійна схожість лежить також в основі багатьох блоків країн. Таким чином, конфлікт цивілізацій розгортається на двох рівнях. На мікрорівні групи, що мешкають уздовж ліній розлому між цивілізаціями, ведуть боротьбу за землі і владу один над одним. На макрорівні країни, що відносяться до різних цивілізацій, суперничають через вплив у військовій і економічній сферах, борються за контроль над міжнародними організаціями і третіми країнами, намагаючись затвердити власні політичні та релігійні цінності. Згуртування цивілізацій Групи країн, що належать до однієї цивілізації, опинившись залученими у війну з людьми іншої цивілізації, природно намагаються заручитися підтримкою представників своєї цивілізації. По закінченні холодної війни складається новий світовий порядок, і в міру його формування, приналежність до однієї цивілізації, «синдром братніх країн» приходить на зміну політичної ідеології і традиційним міркувань підтримки балансу сил в якості основного принципу співробітництва та коаліцій. Про поступове виникнення цього синдрому свідчать всі конфлікти останнього часу - в Перській затоці, на Кавказі, в Боснії. Правда, жоден з цих конфліктів не був повномасштабною війною між цивілізаціями, але кожен включав в себе елементи внутрішньої консолідації цивілізацій. У міру розвитку конфліктів цей фактор набуває все більше значення. У ході конфлікту в Перській затоці одна арабська країна вторглася в іншу, а потім вступила в боротьбу з коаліцією арабських, західних та інших країн. Хоча на бік Саддама Хусейна встали лише деякі мусульманські уряду, але неофіційно його підтримали правлячі еліти багатьох арабських країн, і він отримав величезну популярність серед широких верств арабського населення. Підігріваючи арабський націоналізм, Саддам Хусейн неприкрито апелював до ісламу, намагаючись представити цю війну як війну між цивілізаціями. Згуртування значної частини арабської еліти і населення в їх підтримці Іраку змусило арабські уряди, спочатку приєдналися до антиіракської коаліції, обмежити свої дії і пом'якшити публічні заяви. Часто мусульмани дорікають Захід у подвійній моралі. Але світ, де відбувається зіткнення цивілізацій, - це неминуче світ з подвійною мораллю: одна використовується по відношенню до «братнім країнам», а інша-по відношенню до всіх інших. Синдром «братніх країн» проявляється також у конфліктах на території колишнього Радянського Союзу. Військові успіхи вірмен в 1992 - 1993 роках підштовхнули Туреччину до посиленої підтримки спорідненої їй в релігійному, етнічному та мовному відношенні Азербайджану. В останні роки свого існування радянський уряд підтримувало Азербайджан, де при владі були комуністи. Але з розпадом Радянського Союзу політичні мотиви змінилися релігійними. Конфлікти і насильство можливі й між країнами, що належать до однієї цивілізації, а також всередині цих країн. Але вони, як правило, не настільки інтенсивні і всеосяжні, як конфлікти між цивілізаціями. У найближчому майбутньому найбільшу загрозу переростання у великомасштабні війни будуть нести в собі локальні конфлікти, які зав'язалися уздовж ліній розлому між цивілізаціями. Розколоті країни У майбутньому, коли приналежність до певної цивілізації стане основою самоідентифікації людей, країни, в населеному яких представлено кілька цивілізаційних груп, будуть приречені на розпад. Але є і внутрішньо розколоті країни - відносно однорідні в культурному відношенні, але в яких немає згоди з питання про те, до якої саме цивілізації вони належать. Їх уряду хочуть прилучитися до Заходу, але історія, культура та традиції цих країн нічого спільного з Заходом не мають. Найяскравіший і типовий приклад розколотої зсередини країни - Туреччина. Турецьке керівництво кінця 20 століття зберігає вірність традиції Ататюрка і зараховує свою країну до сучасних, секуляризованим націям-державам західного типу. Воно зробило Туреччину союзником Заходу по НАТО. У теж час окремі елементи турецького суспільства підтримують відродження ісламських традицій. У глобальному ж масштабі найзначнішою розколотої країною залишається Росія. Питання про те, чи є Росія частиною Заходу, або вона очолює свою особливу, православно-слов'янську цивілізацію, протягом російської історії ставилося неодноразово. Після перемоги комуністів проблема ще більше заплуталася: взявши на озброєння західну ідеологію, комуністи пристосували її до російських умов і потім від імені цієї ідеології кинули виклик Заходу. Комуністичне панування зняло з порядку денного історичний суперечка між західниками і слов'янофілами. Але після дискредитації комунізму російський народ знову зіткнувся з цією проблемою. Щоб розколота зсередини країна змогла заново знайти свою культурну ідентичність, повинні бути дотримані три умови. По-перше, необхідно, щоб політична і економічна еліта цієї країни в цілому підтримувала і вітала такий крок. По-друге, її народ повинен бути згоден, хай неохоче, на ухвалення нової ідентичності. В-третіх, панівні групи тієї цивілізації, в яку розколота країна намагається влитися, повинні бути готові прийняти «новонаверненого». Перешкоди, що встають на шляху приєднання незахідних країн до Заходу, варіюються за ступенем глибини і складності. Для країн Латинської Америки та Східної Європи вони не настільки вже й великі. Для православних країн колишнього Радянського Союзу-набагато значніше. Але найсерйозніші перешкоди встають перед мусульманськими, конфуціанськими, индуистскими і буддистськими народами. Ті країни, які з міркувань культури чи влади не хочуть або не можуть приєднатися до Заходу, конкурують з ним, нарощуючи власну економічну, військову і політичну міць. Склався конфуціансько-ісламський військовий блок. Його мета сприяти своїм членам у придбанні зброї та військових технологій, необхідних для створення противаги військової потужності Заходу. Чи буде він довговічним-невідомо. Між ісламсько-конфуціанськими країнами і Заходом розгортається новий виток гонки озброєнь. На попередньому етапі кожна сторона розробляла і виробляла зброю з метою домогтися рівноваги або переваги над іншою стороною. Зараз же одна сторона розробляє і виробляє нові види зброї, а інша намагається обмежити і запобігти таке нарощування озброєнь, одночасно скорочуючи власний військовий потенціал. 2. Аналіз «цивілізаційної моделі» Хантінгтон - один з найбільш авторитетних політологів світу і полемізувати з його концепцією, «зіткнення цивілізацій» найпереконливіше було б за допомогою висунення іншої цілісної теорії, альтернативної не тільки його ідеям, а й застарілої парадигмі холодної війни. Хантінгтон наполегливо стверджує свою думку про необхідність нової моделі, яка дозволила б упорядкувати і зрозуміти основні сучасні процеси в міжнародних справах, про обов'язковість «зміни парадигм» для осмислення світу рухається до рубежу століть. Теза Хантінгтона про те, що саме цивілізаційна модель пояснення сучасного і майбутнього стану світу здатне стати узагальнюючої, або головною науковою парадигмою епохи після холодної війни, викликав серйозні заперечення критиків. Хантінгтон вважає, що країни більше не належить до вільного світу, комуністичному блоку або третьому світу. Найпростіше двухподходное розмежування цих країн на бідні і багаті і демократичні та недемократичні може частково допомогти, але лише частково. Сьогодні глобальна політика настільки ускладнилася, що її неможливо запхати в два осередки. У силу позначених в першій статті причин, природними воспреемники трьох світів часів холодної війни стали цивілізації. На погляд Хантінгтона, «нереальною є парадигма єдиного світу, де існує або в найближчі роки виникне універсальна цивілізація. Очевидно, що сьогодні люди володіють, як і володіли протягом тисячоліть, загальними рисами, які відрізняють їх від інших істот. Ці риси завжди були сумісні з існуванням безлічі дуже різних культур. Аргумент про те, що зараз з'являється універсальна культура чи цивілізація, приймає різноманітні форми, але жодна з них не витримує навіть побіжного аналізу », хоча б тому, що« тільки всесвітня влада здатна створити всесвітню цивілізацію ». Одна з груп критичних зауважень стосується основного потенціалу та джерел теперішніх і майбутніх конфліктів, а так само того, чи будуть вони неодмінно проходити по лініях «цивілізаційних розламів». У цьому контексті критики моделі Хантінгтона найчастіше посилаються на існування внутріцівілізаціонних протиріч або на факти «співпраці» цивілізацій. За Хантінгтоном, нації будуть битися за цивілізаційні зв'язки і вірність цивілізації. Але Дж. Аджамі. Стверджує, що вони скоріше будуть битися за свою частку на ринку, вчитися конкурувати в рамках світової економіки, боротися за зайнятість і ліквідацію злиднів. Чергову групу критичних суджень слід визначити так: можливо, все-таки націям-державам і надалі належатиме верховенство в світовій політиці, адже світ буквально поглинений західною культурою, її вплив зростає, свідченням чого є модернізаційні процеси і розповсюдження демократії. У цьому ж контексті опоненти Хантінгтона розглядають і проблеми фундаменталізму, вважаючи їх перебільшеними західній громадськістю. І, зрозуміло, Хантінгтон не намагається відповісти на питання, куди ж ідуть західна цивілізація і міжнародні відносини в цілому: дати таку відповідь всерйоз зараз все одно неможливо, теорії світового розвитку не створюються на замовлення; та й невідомо ще, чи готовий був Захід прийняти відповідь , якщо останній раптом виявився б для нього неоптимістична. Аналіз конфлікту цивілізацій знадобився американському вченому, щоб провести свого роду інвентаризацію можливостей Заходу перед обличчям вже розпочатого протистояння «Захід проти решти світу». Висновок Своєю концепцією «зіткнення цивілізацій» Хантінгтон кинув виклик багатьом усталеним уявленням про характер відбуваються і потенційних глобальних і регіональних протистоянь, а також запропонував нову парадигму для теоретичного дослідження та прогнозування світопорядку на рубежі 20 - 21-х століть. З солідною часткою впевненості можна сказати, що це чи не найбільша з представлених за останні десятиліття наукова концепція, в якій дана загальна картина світу. Не дивно, що новаторські геополітичні ідеї Хантінгтона відразу ж викликали потужну хвилю наукових дискусій; не залишилися осторонь і політики з багатьох країн світу. Зрозуміло, перші полемічні відгуки стосувалися, насамперед, приватних аспектів нової концепції: критики цивілізаційного підходу Хантінгтона навряд чи могли оперативно висунути альтернативну модель настільки ж високого наукового рівня. Не так вже багато переконливих аргументів було зібрано і на користь нинішнього розуміння стану і перспектив світової політики, яка, цілком імовірно, після виступу Хантінгтона може отримати епітет «традиційного». У науковому плані чітко заявлена ​​гіпотеза цивілізаційного сценарію світового розвитку, деякі положення якої представляються безперечними, інші вимагають перевірки часом і спеціальними дослідженнями, треті викликають активні заперечення. Все це нормально для наукової гіпотези, як нормально і те, що в умовах кризи формаційної гіпотези світового розвитку, створеної на базі економічного детермінізму, увагу вчених, і не тільки на Заході, звертається до детермінізму культурно-цивілізаційного. Очевидно, істина - в діалектичному синтезі обох підходів, який ще попереду. Безсумнівно, однак, що гіпотеза Хантінгтона наближає момент такого синтезу. 
41 Цивілізаційна концепція О.Кузнецова
Цивілізаційний підхід до вивчення міжнародних відносин та окремих міжнародних феноменів набув сьогодні значної актуальності. Він сформувався у рамках філософії історії на ґрунті протиставлення єдності світової історії біологічній моделі історичного процесу, згідно з якою єдність людства – це фікція. Фактично це пов’язано з розмаїттям специфічних видів культури, що нагадує багатство форм органічного світу. Цей підхід вперше застосував Жан-Антуан Гобіно, який у своїй праці “Досвід про нерівність людських рас“ фактором розвитку цивілізації визначив чистоту раси. Неможливість її збереження він пояснював нетривалістю періодів розквіту вогнищ цивілізацій HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn1" \o "" [1].
У наш час стали досить поширеними ідеї про становлення загальнолюдської, світової цивілізації, яка відображає процес культурного зближення людства і визнання існування загальнолюдських цінностей, орієнтацій, форм діяльності та інституцій. Вона також дає можливість пояснити світову цивілізацію як процес змін, оскільки людство вступає у нову фазу розвитку, яка, як передбачали американські вчені С.Хантінгтон та Ф.Фукуяма, закінчиться конфліктом між окремими цивілізаціями. Наприкінці “холодної війни” міжнародна політика виходить зі своєї “західної фази”, її центральним мотивом стає зіткнення західної та незахідної цивілізацій між собою, а світовою політикою в найближчому майбутньому буде керувати конкуренція та зіткнення цивілізацій HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn2" \o "" [2].
Актуальність даної теми полягає в тому, що на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин в основі конфліктів – як суперництва між націями-державами, є вже не ідеологія та економіка, а елементи культури, які притаманні різним цивілізаціям, націям та групам. І тому зіткнення інтересів, в основі яких лежать культурні цінності та традиції, стає домінуючим фактором у міжнародних відносинах.
Концептуальні засади цивілізаційного підходу в міжнародних відносинах були закладені М.Я.Данилевським, основними працями якого є “Дарвінізм”, “Росія та Європа”. Він заперечує існування загальнолюдської цивілізації, а вищим виявом соціальної єдності людського суспільства вважає культурно-історичні типи. Німецький філософ Освальд Шпенглер розробив філософсько-історичні підвалини цілісного відображення історичної формотворчості народів.
Наукові традиції дослідження локальних цивілізацій продовжив англійський філософ та дослідник Арнольд Тойнбі, головною працею якого є “Дослідження історії”, в якій він робить спробу з’ясувати сутність історичного процесу, дотримуючись ідеї культурологічного плюралізму, тобто наявності різних форм соціальної організації людства, кожна з яких має власну систему цінностей. Праця американського науковця та дипломата Ф.Фукуями “Кінець історії” стала однією з перших спроб дати теоретичне обґрунтування змін у міжнародних відносинах, пов’язаних із закінченням “холодної війни”.
Американський геополітик С.Хантінгтон у своїй статті “Зіткнення цивілізацій” розкриває сутність майбутньої міжнародної політики, центральним елементом якої стане конфлікт між західною і незахідною цивілізаціями, в основі якого лежить релігійний фактор HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn3" \o "" [3]. Російський вчений О.Кузнєцов запропонував нову модель традиційних цивілізацій. В ній визначальним критерієм класифікації цивілізацій висувається не релігія, а писемність; міжцивілізаційні конфлікти набувають характеру “війн абеток”. Цивілізаційні аспекти сучасних міжнародних відносин досліджують також такі російські вчені як М.Чєшков, А.Неклесса; українські науковці В.Зленко, С.Василенко, Т.Грищенко, Ю.Павленко, Ю.Шинкаренко.
Статус цивілізації у міжнародній системі визначається рівнем функціонування духовних принципів буття, що утвердилися у суспільстві. Єдність світової історії полягає у співіснуванні цивілізацій у просторі і часі, їх взаємозв’язку і взаємодії. З погляду цивілізаційного підходу, як зазначає Ю.Павленко, “на перший план висувається проблема осмислення руху людства до дискретної єдності, до формування глобальної всесвітньої макроцивілізаційної системи” HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn4" \o "" [4]. Тобто, у даному визначенні Ю.В.Павленко на перше місце ставить єдність цивілізаційну, а вже потім єдність у етнічному, державно-політичному відношеннях.
Поняття “цивілізація” трактується як форма спільного життя людей, якій властиве відтворення власної матеріальної і соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету властивих їй духовних норм, цінностей, ідеалів і життєвих інтересів HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn5" \o "" [5].
Цивілізація у певному сенсі є специфікою великодержавного суспільства, із властивою йому своєрідністю соціального й духовного життя. Його цінності та принципи життєдіяльності, тобто самобутність, що виражає єдність особистості й колективу, його прагнення до стійкості, інтеграції стає основою самосвідомості суспільства. Так, можна стверджувати, що саме самобутність є рушійним принципом, завдяки якому здійснюється розвиток суспільств. В основі цивілізації, як вияву наднаціональної культури, лежать цінності, виражені саме у світових релігіях, системах моралі та права. Цивілізація виступає інтегрованою спільністю, хоча ступінь інтеграції її складових частин може бути різною та змінюватися з часом.
Цивілізація є системою вірувань, що зумовлена традиціями, а її метою є влаштування суспільства. “Саме в духовних принципах виявляється сутність цивілізації, стверджує А.Тойнбі, – а за допомогою передачі духовних досягнень здійснюється її поширення в просторі та часі” HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn6" \o "" [6]. Механізм цивілізації полягає у визнанні й постійній підтримці усталених цінностей. Та все ж ступінь інтеграції складових частин цивілізації може змінюватися з часом, проте вони ніколи не досягають повної інтеграції.
Так, на початку 90-х років XX ст. політикам здавалося, що сутнісне завершення “холодної війни” полягає у перемозі західних демократій над СРСР, а глибше – в тому, що з крахом комунізму, як заявив Ф.Фукуяма, у світовому масштабі західна модель суспільного устрою залишиться єдиною та безальтернативною HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn7" \o "" [7]. Висновки Ф.Фукуями вже тоді викликали численні заперечення, зокрема з боку американського науковця З.Бжезинського, який вказував саме на фундаменталістські форми неприйняття засад західного суспільства представниками інших цивілізацій. Інший американський дослідник, С.Хантінгтон, стверджував, що епоха цивілізації несе в собі загрозу “конфлікту цивілізацій”, а не загальне уклінне благоговіння перед Заходом як єдиним для всіх ідеалом HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn8" \o "" [8].
З настанням епохи цивілізацій втрачається поділ на “перший”, “другий” і “третій світ”. Тепер країни потрібно групувати не за ознаками їх політичних чи економічних систем, а за їхньою приналежністю до однієї культури та цивілізації. Цивілізація, за С.Хантінгтоном – це культурна спільнота. Вона визначається загальними об’єктивними елементами (мова, історія, релігія, звичаї), і суб’єктивною самоідентифікацією людей. При цьому приналежність до цивілізації є найбільш широким рівнем такої самоідентифікації. Цивілізація має внутрішній поділ і може містити субцивілізації (так, для західної цивілізації це європейська та північноамериканська цивілізації)  HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn9" \o "" [9].
Світова військово-політична та економічна перевага Заходу на чолі зі США на сьогоднішній день не викликає сумнівів. Проте тези стосовно того, що перевага Заходу над усіма іншими системами людства така велика, що жодна з них немає шансів у перспективі наздогнати і конкурувати з нею, є сумнівною. Приклади країн Південно-Східної Азії (Японія, Китай, Сінгапур) дають підстави припускати протилежне. Про таку можливість говорить С.Хантінгтон у своєму прогнозі “зіткнення цивілізацій”. Тому в перспективі цілком ймовірною є нова форма антитези “Захід – Схід” як альтернативи північноатлантичного та далекосхідного цивілізаційних варіантів HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn10" \o "" [10].
Сьогодні набувають поширення ідеї про становлення загальнолюдської світової цивілізації, яка передбачає об’єднання людства на основі культури, сприйняття населенням спільних цінностей, традицій, порядків та інституцій. Адже сьогодні з багатьох причин саме цивілізаційна проблематика стала розглядатися як ключ до розуміння сутнісних проблем у міжнародних відносинах та шляхів їх розв’язання.
Розвиток світової цивілізації відображає процес культурного зближення людства і визнання існування загальнолюдських цінностей, орієнтацій, форм діяльності та інституцій. Концепція світової цивілізації виправдовує західне культурне домінування над іншими суспільствами. Головними цивілізаційними системами, що взаємодіють із Заходом і відчувають безпосередній вплив з його боку, на даний час є: пострадянський (де переважає Росія) та латиноамериканський простори, які мають з країнами Заходу значною мірою споріднений соціокультурний фундамент, а також Мусульмано-Афроазійська, Індійсько-Південноазійська, Китайсько-Далекосхідна (за провідної ролі Китаю та Японії) системи  HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn11" \o "" [11].
Більшість дослідників, розглядаючи основні тенденцій розвитку світової цивілізації, все більше уваги приділяють передумовам та ознакам кризових процесів у їх розвитку. Російський вчений О.Неклесса вважає, що “епоха, у яку вступає світ, “це існування суспільства у вигляді стійкої, але гнучкої системи. Стійкість нового світу багато в чому ґрунтується на величезній кількості нагромаджених цивілізацією ресурсів та їх перманентному, динамічному перерозподілі. Проте це робить його досить уразливим щодо можливості тотальної деструкції. Її джерело він вбачає в тому, що в людському світі існує особливий “нічний” стан послідовного руйнування системи – світ розпаду, тобто своєрідний код антиісторії. Зміна епох подібна до неспокійного стану прикордонних поясів цивілізаційних розламів, що супроводжується хаотизацією соціуму, періодами смути” HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn12" \o "" [12].
На думку російського вченого М.О.Чєшкова сьогоднішні процеси у міжнародній системі пов’язані з кризою, самовичерпанням домінантної ролі соціального початку глобальної спільності. Свідченням цього російський вчений вважає виникнення безперспективних і таких, що спустошуються, одновимірних (різні види тоталітаризму, втрата колективної ідентичності в розвинених суспільствах) феноменів десоціалізації та маргіналізації як в окремих суспільствах, так й у світі в цілому (тероризм, торгівля наркотиками, людьми), загроза ядерної катастрофи та деградації людства. Водночас, на думку О.Чешкова, змінюється і суспільна свідомість, світові релігії розпадаються, створюючи ситуацію духовного вакууму HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn13" \o "" [13]. Тому важливо шукати нові шляхи інтеграції людства, які б змогли вирішити дану проблему, що сягає глобального рівня.
Діалог культур є важливим, якщо не єдиним способом пізнання себе, своєї власної культурно-цивілізаційної основи. Кожна цивілізація у своєму діалозі має використовувати досвід інших культур. Головне завдання діалогу цивілізацій, що має ґрунтуватися на гуманістичних засадах, це самореалізація партнерів. Такий підхід дає змогу кожній цивілізації перебороти свій соціокультурний егоцентризм, зберігаючи при цьому свої особливості та відмінності. Діалог розглядається як надійний інструмент для побудови нових глобальних відносин. Він передбачає існування спільних універсальних цінностей, а також прагнення до спільного співіснування і взаєморозуміння, відкидання як абстрактного універсалізму і гегемоніального контролю, так і сліпої відданості своєму етносу.
Основними елементами нової парадигми глобального діалогу є рівно прав’я, переосмислення поняття “ворог”, децентралізація влади (її перехід до багатьох груп і організацій, поширення від центру до периферії, збільшення можливостей окремих людей впливати на світовий розвиток). До таких основних елементів належить зацікавленість у причетності до глобальної спільноти, особиста відповідальність за власні дії та спільне майбутнє, створення союзів на основі досягнення спільної мети ’ вирішення конкретних проблем HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn14" \o "" [14].
Якщо до кінця ХХ століття національні проекти були актуальними, то тепер, з огляду на сутність глобального світового процесу, яка полягає у зіткненні цивілізацій та держав-націй, кожна країна опиняється на двох платформах – національній та цивілізаційній. Базовим глобальним процесом стає поглинання цивілізаціями націй. Кожна країна перебуває на широкій національній платформі, яка, в свою чергу, ніби наповзає на одну, дві чи навіть три цивілізаційні.
Зміна цивілізаційної платформи займає цілий історичний період. Попри спроби сформування власного українського цивілізаційного проекту (починаючи з середини XVII ст.), вони виявилися невдалими. Цивілізаційний вибір України завжди був інонаціональним – Австро-Угорщина, Польща і Росія, тобто дві цивілізаційні орієнтації. Зараз постало питання про зміну цивілізаційної орієнтації – інтеграція в Європу. Сьогодні Україні необхідно зробити правильний цивілізаційний вибір. Цивілізаційні “прагнення” України обмежені відсутністю відповідних регіональних траєкторій розвитку, які були б визнані у світі, елітної стратегії цивілізаційного розвитку: українська еліта відстоює інонаціональний цивілізаційний вибір – російський або європейський.
Цивілізаційний вибір робиться на двох рівнях:
1)      стратегічний вибір національної еліти;
2)     соціологічний вибір суспільства на рівні персональних цивілізаційних стратегій  HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn15" \o "" [15].
В ідеалі вони повинні збігатися. Однак при поділі суспільства на дві приблизно рівні частини на різних цивілізаційних платформах країна-нація переживає серйозне культурне потрясіння.
У суспільстві може бути консенсус із приводу цивілізаційної орієнтації, а може й не бути. Стратегічний цивілізаційний вибір національної еліти не може бути зроблений, поки, з одного боку, не досягнуто консенсусу щодо розподілу основних національних активів – влади, власності, інфраструктури, а з іншого боку, поки не досягнуто чіткої переваги населення країни на користь однієї із зовнішніх інонаціональних орієнтацій цивілізаційного вибору – євразійського чи європейського HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn16" \o "" [16]. З’являється ситуація конфлікту вибору інонаціональної цивілізації – коли дві або більше цивілізації, на користь яких здійснюється вибір, отримують можливість впливати окремо як на частини еліти, так і на частини населення країни з різними цивілізаційними орієнтаціями. При цьому національна еліта, що в цей час ділить національні активи (власність, інфраструктуру і владу), може в ситуації цивілізаційного вибору опинитися спостерігачем.
Таким чином, є чотири цивілізаційні орієнтації України:
1)      Росія;
2) домінування національної платформи і зовнішній примус до цивілізаційного вибору;
3)    Європа;
4)    гіпотетична власна українська цивілізація HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn17" \o "" [17].
Після розпаду СРСР Україна почала віддалятися від Росії, претендуючи на окреме цивілізаційне утворення. Тобто від існування на двох платформах – національній українській та цивілізаційній (радянсько-російській) – почався перехід до створення власне української національної платформи. Проте Україна, не маючи змоги сама створити власну цивілізацією, вирішила зробити свій вибір на користь Європи HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn18" \o "" [18].
Сьогодні в Україні домінує два підходи – національний проект, де цивілізаційний вибір не зроблено, або він є європейським цивілізаційним тільки декларативно, і другий підхід – російський цивілізаційний проект, який є дещо суперечливим, з нечіткими перспективами, з прагненням російської держави до культурного домінування. Самий небажаний сценарій для України – це торпедування будь-яких цивілізаційних орієнтацій і спроба будувати країну на домінуючій національній платформі. Такий сценарій може призвести до ситуації, коли цивілізаційний вибір буде робити не Україна, а його зроблять за неї HYPERLINK "file:///C:\\Documents%20and%20Settings\\gga\\Desktop\\%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%20%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD\\19.22%20%D0%9E%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.htm" \l "_edn19" \o "" [19].
Отже, аналізуючи цивілізаційний вибір української держави, необхідно відзначити, що Україна повинна чітко усвідомлювати, які складові елементи мають лежати в основі її цивілізаційного вибору. Якщо Україна з’ясує для себе, що російський цивілізаційний проект є не дуже привабливим, держава може шукати шлях, як бути корисним партнером Європі в її цивілізаційному проекті або створити свій власний цивілізаційний проект. І якщо Україна зараз цього не зрозуміє, то домінуючі цивілізації можуть її поглинути. Роль цивілізаційного фактору в міжнародних відносинах буде постійно підсилюватись, оскільки найбільш суттєві відмінності між цивілізаціями, основу яких складають духовні цінності, релігійні норми, життєві звичаї та культурні традиції, формувалися протягом сторіч розвитку людської цивілізації.
 
42 Сила як один з інструментів міжнародної політики. Теорія балансу сил
Баланс сил (англ. balance of power; нім. Mächtegleichgewicht або нім. Gleichgewicht der Kräfte; рос. баланс сил) — така ситуація в міжнародних відносинах, коли існує паритет або стабільність між сторонами. Поняття балансу сил «описує стан справ в міжнародній системі та пояснює поведінку держав в цій системі»[1]. Як поняттяміжнародного права для позначення «рівноваги» між націями належить доктрині покликаній завадити посиленню однієї з націй до такого рівня, коли вона диктуватиме свою волю решті.
Принцип балансу сил лежав в основі зовнішньої політики Великобританії починаючи з пізнього середньовіччя до завершення Другої світової війни. В основному, це означало постійний спротив Британії появі єдиної домінуючої сили (або союзу) в Європі. У випдаку загрози появи такої сили Британія долучалась до союзу з наступною за потужністю країною для відновлення рівноваги.
Баланс сил лежить в основі теорії неореалізму. Згідно з цим принципом, держава може вдаватись або до балансування, або до прилучитись до союзів сильніших держав. Під час війни вибір між балансуванням та прилученням може бути питання життя чи смерті держави.
Кеннет Уолц, провідний дослідник неореалізму, зазначив у книзі «Теорія міжнародної політики» (англ. Theory of International Politics) що «коли й існує якась особливо політична теорія міжнародної політики, то це точно теорія балансу сил.»[2] Однак, це твердження було піддано критиці представниками інших школ дослідження міжнародних відносин, зокрема, конструктивістами та політичними економістами[3][4].
Зміст
  [сховати] 
1 Доктрина рівноваги2 Історія2.1 Англія3 Див. також4 Примітки5 ЛітератураДоктрина рівноваги[ред. • ред. код]


Військово-політичні блоки НАТО та країнВаршавського договору в часи Холодної війни.
Основний принцип встановлення рівноваги політичної влади, як зазначив Чарльз Давенант в Есеї про баланс сил (англ.Essay on the Balance of Power), старий як історія, та був відомий як прадавнім політичним теоретикам та державним тіячам. По суті, цей принцип виплває із здорового глузду, нажитого досвіду та інстинкту самозбереження.[Джерело?]
Точніше, теорія балансу сил має деякі ключові аспекти загальновизнані в літературі на цю тему. Перш за все, основне покликання держав згідно з теорією балансу сил — забезпечити власну безпеку відповідно до поглядів реалістів. Також держави намагаються відновити рівновагу заради самозбереження. Заради уникнення домінування однієї з держав, інші укладатимуть союзи до відновлення рівноваги[5].
На думку професора Л. Оппенхайма[6] рівновага серед націй відіграє вирішальну роль для існування та діїміжнародного права. Якщо держави не в змозі тримати взаємний контроль, домінуюча держава діятиме на власний розсуд та нехтуватиме правом.
43 Дипломатія як інструмент міжнародної політики
Зовнішня політика і дипломатія, їх співвідношення з міжнародним правом
Зовнішня політика - це загальний курс держави в міжнародних справах. Вона визначає цілі, завдання та напрями, а також способи, форми й методи діяльності держави в галузі міжнародних відносин.
Міжнародні відносини, зовнішня політика, дипломатія тісно пов'язані між собою. Кожен з цих елементів не може існувати сам по собі. Рух і розвиток міжнародних подій, міжнародних проблем і процесів, сукупність взаємозв'язків між ними утворюють зовнішньополітичну обстановку. Розвиваючись за своїми закономірностям, ця обстановка, в свою чергу, впливає на зовнішню політику держав, їх дипломатичну діяльність. Тому найважливішим засобом здійснення зовнішньої політики держав є дипломатія.
Здійснення зовнішньої політики і дипломатична практика мають відповідати міжнародному праву.
Міжнародне право відіграє особливу роль у міжнародних відносинах. У процесі проведення зовнішньої політики держави стикаються з проблемами, які виникають в результаті взаємодії на міжнародній арені. Регулятором цих міждержавних відносин є міжнародне право, але на практиці не всі держави дотримуються основних принципам і нормам міжнародного права, виправдовуючи свої дії з посиланням на "Національний інтерес", вважаючи, що міжнародне право будучи інструментом і регулятором міжнародних відносин грає підлеглу роль під зовнішній політиці. Звідси виникає проблема співвідношення зовнішньої політики і міжнародного права, яке представляє не тільки науковий інтерес, але і практичний.
Міжнародне право зазнає вплив зовнішньої політики, що проводиться державами. Дипломатія є найважливішим інструментом створення норм міжнародного права. У цьому і полягає діалектична єдність і взаємодія зовнішньої політики, дипломатії та міжнародного права в системі міжнародних відносин. Однак ні зовнішня політика, ні дипломатія не повинні вступати в протиріччя із загальн
овизнаними принципами міжнародного права.Міжнародне право, зовнішня політика і дипломатія - явища не тільки взаємозв'язані, але і багато в чому переплетающиеся. Тому дослідження якого-небудь з них окремо неможливо. Політика кожної держави як єдиного цілого ділиться залежно від сфери додатка на внутрішню і зовнішню, але обидві вони мають єдині соціальні і економічні корені.Зовнішня політика держави реалізується в рамках міжнародної системи, де вона взаємодіє із зовнішньою політикою інших держав та їх спілок, відчуває вплив міжнародних організацій. Зовнішньополітичне поведінка держави безпосередньо визначається не тільки внутрішніми факторами але й станом міжнародної системи, яке з одного боку накладає обмеження на зовнішню політику, а з іншого - надає можливості для певних зовнішньополітичних акцій."Зовнішня політика - поняття вельми широке. Воно включає в себе зовнішньополітичний курс держави, зовнішньополітичні доктрини, концепції, органи, що здійснюють зовнішньополітичні функції, і, головне - зовнішньополітичну діяльність, або зовнішньополітичне поведінка держави. Саме в процесі зовнішньополітичної діяльності держав створюються і реалізується норми міжнародного права ". [[1]]Зовнішня політика держави спирається на економічний, демографічний, військовий, науково-технічний і культурний потенціал держави; поєднання останніх визначає можливості зовнішньополітичної діяльності держави на тих чи інших напрямах, ієрархію пріоритетів у постановці та реалізації зовнішньополітичних цілей.44 Міжнародна пропаганда
Пропага́нда (лат. propaganda дослівно — «яка підлягає поширенню (віра)», від лат. propago — «поширюю») — форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції. Пропаганда зазвичай повторюється та розповсюджується через різні засоби масової інформації, щоб сформувати обраний результат суспільної думки.
У широкому розумінні - поширення соціально-політичних, природничо-наукових та інших знань з метою їх втілення у суспільну свідомість; у вузькому розумінні – ідеологічно спрямована діяльність будь-якої партії для формування у конкретних верств населення певних поглядів і уявлень (світогляду). Значення партійної пропаганди особливо зростає у період виборчої кампанії.
Велика радянська енциклопедія: Пропаганда (лат. propaganda — що підлягає розповсюдженню, від propago — розповсюджую), розповсюдження політичних, філософських, наукових, художніх та ін. поглядів та ідей з метою їхнього запровадження в суспільну свідомість і активізації масової практичної діяльності. Основні елементи процесу пропаганди: її суб'єкт (соціальна група, інтереси якої виражає пропаганда), зміст, форми і методи, засоби або канали пропаганди (радіо, телебачення, друк, система лекційної пропаганди тощо), об'єкт (аудиторія або соціальні громади, на яких скерована пропаганда). Вирішальним для розуміння процесу пропаганди є соціальні інтереси її суб'єкта, їхнє співвідношення з інтересами суспільства загалом та окремих груп, на які націлена пропаганда. Це визначає її зміст і здійснює суттєвий вплив на вибір форм, методів і засобів пропаганди.[1]На відміну від об'єктивної подачі інформації, пропаганда подає інформацію насамперед для впливу на аудиторію. Пропаганда часто подає інформацію вибірково (хоча не до кінця сказана правда — це теж брехня), щоб спонукати до певних узагальнень, або використовує емоційно заряджені повідомлення, щоб спровокувати радше емоційну, ніж раціональну реакцію на подану інформацію. Бажаним результатом є зміна ставлення до суб'єкта в цільовій аудиторії, щоб просувати таємні політичні плани. Пропаганда може використовуватись як форма політичного протистояння.
Хоча термін «пропаганда» справедливо набув яскраво негативного забарвлення через поєднання її з найбільш маніпулятивними та шовіністичними прикладами (як-от: Нацистська пропаганда для виправдання Голокосту та комуністична пропаганда для приховування Голодомору та його штучності і, відповідно, злочинності). Пропаганда у своєму початковому значенні мала нейтральне забарвлення і могла пов'язуватися із застосуванням, яке було в цілому м'яким і невинним, як, скажімо, публічні рекомендації з охорони здоров'я, заохочення громадян брати участь у виборах, заохочення людей повідомляти в правоохоронні органи про злочини тощо.
Пропаганда може класифікуватися відповідно до джерела та природи повідомлення.
Біла пропаганда загалом походить з відкритого доступного джерела та характеризується м'якшими методами переконання, такими як стандартні техніки відносин з громадськістю та однобічним поданням аргументів.
Чорна пропаганда подається ніби з одного джерела, проте насправді є з іншого. Маскування правдивого джерела пропаганди є найпоширенішим, коли це пропаганда ворожої країни чи організації з негативним іміджем.
Сіра пропаганда — це пропаганда без визначеного джерела чи автора. Основне призначення сірої пропаганди полягає в тому, щоб змусити ворога повірити в брехнювикористовуючи так звані солом'яні аргументи: перша фаза — змусити когось повірити в «А», запускається сіра пропаганда «Б», яка протилежна до «А». У другій фазі «Б» дискредитується використовуючи опудало. Тоді ворог прийде до висновку, що «А» — правда.
Позитивна (конструктивна) пропаганда прагне довести до споживача ті або інші переконання в дохідливій формі. Мета позитивної пропаганди — сприяти соціальній гармонії, злагоді, вихованню людей згідно із загальноприйнятими цінностями. Позитивна пропаганда виконує виховну та інформаційну функції в суспільстві. Вона здійснюється в інтересах тих, до кого скерована, а не обмеженого кола зацікавлених осіб. Позитивна пропаганда, на відміну від негативної, не переслідує маніпулятивних цілей. Тим не менш, оскільки «загальноприйняті цінності» вже й без пропаганди є загальноприйнятими, справжні цілі «конструктивної» пропаганди часто розходяться з тими, які декларуються пропагандистами.
Негативна (деструктивна) пропаганда нав'язує людям ті або інші переконання за принципом «мета виправдовує засоби». Мета негативної пропаганди — розпалювання соціальної ворожнечі, нагнітання соціальних конфліктів, загострення суперечностей у суспільстві, пробудження низинних інстинктів у людей тощо. Це роз'єднує людей, робить їх слухняними волі пропагандиста. Технологія створення «образу ворога» дозволяє згуртувати натовп навколо пропагандиста, нав'язати натовпу вигідні йому переконання і стереотипи. Основна функція негативної пропаганди — створення ілюзорної, паралельної реальності з «перевернутою», або спотвореною системою цінностей, переконань, поглядів. Негативна пропаганда активно використовує низьку критичність та навіюваність мас щоб маніпулювати цими масами в інтересах невеликої групи осіб.
Ці різні типи пропаганди відрізняються кількістю правдивої та правильної інформації, яку можна використати для боротьби з пропагандою. Наприклад, протидію білій пропаганді легко знайти, дискредитувавши джерела пропаганди. Протидія сірій пропаганді, якщо таку пропаганду виявлять (часто з внутрішнього джерела), може спровокувати певного рівня публічні протести. Протидія чорній пропаганді часто не очевидна та небезпечна при оприлюдненні, оскількі ознайомлення громадськості з джерелами і тактикою чорної пропаганди підірве всю кампанію чорної пропаганди або викличе протидію з боку чорних пропагандистів.
Пропаганда може здійснюватись таємно. Наприклад, принизлива дезінформація про історію певних груп або чужих країн може заохочуватися або толеруватися в системі освіти. Оскільки деякі люди двічі перевіряють вивчене у школі, така дезінформація повторюватиметься журналістами і батьками, що врешті-решт посилить ідею, ніби ця порція дезінформація є «загальновідомим фактом», навіть якщо жоден з тих, хто повторює цей міф, не зможе вказати жодного авторитетного джерела. Ця дезінформація здійснює кругообіг в медіа та системі освіти навіть без потреби урядового втручання в ЗМІ. Така проникаюча пропаганда може використовуватись для політичних цілей: даючи громадянам хибне враження про якість та політику їхньої країни, їх можуть спонукати відкидати певні пропозиції або зауваження чи ігнорувати досвід інших. Дивіться також маркетинг, реклама.
Методи пропаганди[ред. • ред. код]
Докладніше: Методи пропагандиЗвичайними засобами для передачі повідомлень пропаганди є: повідомлення новин, урядові повідомлення, історичні огляди, псевдонаука, книги, листівки, пропагандистські фільми, радіо, телебачення, плакати й афіші. Менш поширеними тепер є поштові конверти, зразки яких дійшли до нас з часів Громадянської війни в Америці. По суті, все зображене на плакаті можна відобразити, зменшивши у відповідних пропорціях, на кишенькових конвертах. У випадку радіо та телебачення пропаганда може існувати в новинах, оглядах подій, сегменті ток-шоу, як реклама, громадські оголошення або довготривалі едверторіали (рекламні оголошення, які мають вигляд звичайної статті). Пропагандистські кампанії часто дотримуються стратегічних шаблонів передачі інформації, щоб навіяти ідеї цільовій групі. Вони можуть починатися звичайним методом поширення інформації, як, скажімо, скидування листівок з літака або рекламок. Загалом послання будуть містити настанови як отримати більше інформації з веб-сайту, гарячої лінії, радіопрограми тощо. Таким чином стратегія закріпленням рефлексу перетворює особу з отримувача інформації на шукача інформації, і відтак з шукача інформації на авторитета інформації шляхом навіювання ідей.
Для здійснення пропаганди використовують чимало методів, які базуються на дослідженнях соціальної психології. Багато з цих методів базуються на логічних помилках, оскільки пропагандисти використовують аргументи, які хоча деколи переконливі, але не завжди достовірні.
Багато часу витрачено на аналіз способів, якими передаються повідомлення пропаганди. Ця праця важлива, але зрозуміло, що стратегії розповсюдження інформації стають стратегіями пропаганди, коли заряджені пропагандистськими повідомленнями. Виявлення цих повідомлень є обов'язковою передумовою для вивчення методів, якими ці повідомлення розповсюджуються. Нижче наведено кілька методів для здійснення пропаганди:
Перехід на особистостіAd hominem — Латинська фраза, яка означає атакувати опонента, а не його аргументи, тобто «переходити на особистості». Цей метод ще називають Отруєння джерела.
Ad nauseam — Багатократне повторення
Цей підхід до аргументації використовує невтомне повторення ідеї. Ідея, особливо простий слоган, який повторюється достатню кількість разів, може сприйнятися як правда. Цей підхід діє, коли кількість медійних джерел обмежена або контролюється пропагандистом.
Апелювання до авторитетуЦе спосіб використання публічних висловлень відомих або шанованих людей на користь або проти позиції, ідеї аргументу або порядку дій. Інакше називається спосіб підтвердження.
Апелювання до страху

Більшовицький плакат часів радянсько-фінської війни 1918–1920 років. Проте Фінляндіявідвоювала незалежність.
Особа, що використовує цей аргумент, намагається отримати підтримку своїм ідеям/поглядам, граючи на наявних страхах та упередженнях аудиторії, наприклад, Йозеф Гебельс використовував працю Теодора Кауфмана Німеччина повинна зникнути! щоб заявляти, ніби Союзники прагнуть знищити німецький народ.
Використання упередження
Використання вагомих або емоційних термінів, щоб надати вагомості або моральної доброчинності, аби тільки повірили висловленому. Використовується для фанатичного чи обманного способу.
Апеляція до народуМетод, що полягає у отриманні підтримки певному висновку/твердженню з боку більшості стимулюванням почуттів та ентузіазму мас.
Неминуча перемога або «Не спізнися»
Спосіб підтримати визначений погляд або продукт, створюючи враження, що «всі інші вже так роблять/думають і настав час приєднатися до більшості».
Приєднуйся до маси
Ця техніка посилює природне бажання людей бути на боці переможців. Використовується для переконування аудиторії, що певна програма є виразом нестримного руху мас і приєднатися до неї — найкраще для слухачів/глядачів.
Вродливі люди
Тип пропаганди, яка пов'язана з відомими людьми або невизначеним колом привабливих, щасливих людей. Це спонукає інших людей думати: якщо вони придбають продукт або триматимуться певної ідеології, то теж будуть щасливі або успішні.
БрехняПовторюване озвучення комплексу подій, які виправдовують наступну дію. Опис цих подій має елементи правди, але наявна «Велика брехня» зрештою витискає правильне сприйняття громадськістю подій. Після Першої світової війни серед німців поширювався Міф про кинджал у спину, що пояснював причини їхньої поразки, і він став обґрунтуванням їхнього реозброєння та реваншистської агресії.
Брехня та брехливість можуть бути основою багатьох пропагандистських технік включаючи Перехід на особистості, Велику брехню, Дифамацію — розголошення правдивих відомостей, які ганьблять об'єкт, Захлопування дверей, Напівправда, Обкладання ганебними «епітетами» або будь-яка інша техніка, яка базується на нечесності та брехливості. За багатьма політиками помічено прикрашання та спотворення фактів. Роберт Конквест вважає, що заперечення Голодомору було першим вагомим прикладом застосування Радянською владою пропагандистської техніки Великої брехні. Подібні кампанії здійснювались для відволікання уваги від Московських процесів та системи ГУЛАГ.[5].
Фальшива дилемаПрезентування тільки двох виборів, кращим з яких є ідея чи продукт, які пропагуються. Наприклад: «Ти з нами чи проти нас….»
Умовний рефлексВсі хребетні, зокрема люди, реагують на умовний рефлекс. Тобто, якщо об'єкт А завжди присутній, коли присутній об'єкт Б, та об'єкт Б породжує потужну фізичну реакцію (як огида чи задоволення), отже, коли бачимо об'єкт А без об'єкта Б, ми переживаємо ті самі відчуття.
Когнітивний дисонансЛюди люблять бути послідовними. Припустимо: інтерв'юер з'ясовує, що певна група людей ненавидить кандидата в президенти, але любить актора А. Він використовує схвалення актором їхнього кандидата, щоб змінити думку людей, бо вони не люблять непослідовності. Вони змушені або перестати любити актора або почати любити кандидата.
Дуже часто і широко пропаганду використовують у військових цілях. Саме тому для цієї галузі пропаганда набула нових визначень таких як психологічна війна, інформаційна війна, психологічна операція.
Психологічна війна (англ. Psychological warfare (PSYWAR)) — сукупність різних форм, методів і засобів впливу на людину з ціллю зміни в бажаному напрямку їїпсихологічних характеристик (поглядів, думок, цінностних орієнтацій, настроїв, установок, мотивів, стереотипів поведінки), а також групових норм, масових настроїв,суспільної свідомості в цілому.[14]В Міністерстві оборони США цей термін означає „планове використання пропаганди і інших психологічних дії, що мають за основну мету вплив на думки, емоції, стосунки, і поведінку ворожих іноземних груп, таким чином, щоб підтримувати досягнення національних завдань.“[15]Цей термін тісно пов'язаний з терміном психологічна операція. Оскільки психологічна війна ведеться за допомогою інформації, її варто розглядати як вид інформаційної війни.
Психологічна операція (англ. Psychological operation (PSYOP) — термін походить з США, в загальному випадку він означає планові дії з передачі відібраної інформації і індикаторів до іноземних аудиторій, щоб вплинути на їхні емоції, мотиви, цілі міркування, і нарешті на іноземні уряди, організації, групи, і індивідууми.[16]Хоча це поняття вперше офіційно закріплено в Польовому статуті ЗС США 33-1 — Психологічні операції (Field Manual 33-1 — Psychological Operations) від 1987 року, психологічні операції почали використовуватися в конфліктах людства набагато раніше.
Психологічна операція використовується для тактичного опису психологічної війни і є складовою частиною інформаційної операції. Загалом, оскільки в ПсО використовується інформація, ПсО є актом інформаційної війни.
В Радянському Союзі існувало також подібне визначення терміну — планова пропагандистська або допоміжна (політична, економічна, культурна, відповідно військова та інша) діяльність, яка проводиться в мирний або військовий час, розрахована на іноземні ворожі, дружні або нейтральні аудиторії з метою впливу на їх відносини і поведінку в сприятливому напрямку для досягнення політичних і військових цілей.[17].
Термін «Психологічна операція» виник в 1945 році, коли вживався у військовому плані капітана військово-морського флоту США Захарії (Captain E.M. Zacharias) з пришвидшення японської капітуляції.
45 Сутність та типи міжнародних конфліктів
Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політології, а управління ними належить до найважливіших умов забезпечення соціальне-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття зумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах, необхідністю фундаментального вивчення суспільно-цивілізацій-них і ненасильницьких форм їх регулювання. Позаяк вони є природним явищем суспільного життя, вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управління, гармонізації суспільних відносин зумовило виникнення конфліктології як самостійної галузі знань на межі соціології, політології, політичної психології.
Поняття “конфлікт” розглядали з різних точок зору:
- спеціалісти-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних сторін, думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку;
- соціологи характеризували як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому;
- психологи розцінювали як зіткнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єктів взаємодії;
- політологи вважають, що конфлікт виражає не просте зіткнення, а зіткнення, пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.
Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.
За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку протиріч, поділяючи їх на антагоністичні, властиві “експлуататорському” ладові, та неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. Наукова неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що “соціалістичні” конфлікти були часто гострішими від “капіталістичних”, а в твердженні про можливість існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами.
Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, M. Вебер. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства уявляв як “війну всіх проти всіх”. При цьому Гоббс вказував на три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.
У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві групи залежно від того, яке місце відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструють дві системи постулатів — Т. Парсонса і Р. Дарендорфа.
Т. Парсонс:
1) кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;
2) кожне суспільство — добре інтегрована структура;
3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримання стійкості системи;
4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.
Р. Дарендорф:
1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;
2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;
3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;
4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.
Ці моделі різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в суспільному житті в певних поєднаннях.
До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше зроблені Г. Зіммелем, який запропонував термін “соціологія конфлікту”, впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної спрямованості, зосередилися на аналізі й розв'язанні реальних конфліктних ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР, конфліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х років.
Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У політологічних словниках найпоширенішим є трактування конфлікту як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, за якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися або не піддаватися регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному суспільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умовою конфлікту є бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту.
Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхідна, але не основна умова. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Такий спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.
У політичній науці ще не вироблено універсальної типології конфлікту. Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.
Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли вони виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей у процесі свого формування проминув три стадії:
1) девальвація колективістських цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства;
2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного демократичного суспільства;
3) реанімація колективістських цінностей у ліво- та правототалітарних формах.
Конфлікт інтересів. Пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політичне правлячих груп перетворитися на економічно панівний клас. Такий інтерес вступив у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.
46 Сутність міжнародної безпеки та її види.
 Поняття і сутність міжнародної безпеки
Поняття "безпеку" був із категорією "національні інтереси". Понад те, перше є похідною другий. Національна безпеку покликана передусім забезпечити гарантії невразливості основних, життєво важливих інтересів - національного суверенітету, територіальної цілісності держави-нації, захисту її населення,- тобто. таких інтересів, для досягнення яких вона скоріш погодиться воювати, ніж піде на компроміс. Інакше висловлюючись, національнабезопасность-ето стратегія, спрямовану забезпечення життєво важливих інтересів держави-нації. Такий класичний, реалістичний підхід до проблеми.
З погляду теорії політичного реалізму міжнародні відносини існують, кажучи словами Р.Арона, "затінена війни". За відсутності вищої керівної інстанції, єдиного управління діями держави у досягненні і захист власних інтересів можуть лише з власні сили.Неореализм іде у такому випадку трохи далі і впроваджує поняття "зрілої анархії", відповідно до яким міжнародні інститути, і навіть вироблювані ними норми і правил поведінки пом'якшують наслідки зіткнення державних інтересів й почасти виводять міжнародні відносини з "тіні війни".Неореалисти стверджують, що національні інтереси і національна безпека безпосередньо Пов'язані зі структурою міжнародної системи. Головним же засобом досягнення та питаннями захисту національній безпеці й в реалізмі, й унеореализме визнається сила (насамперед у їївоенно- політичному вимірі), а головним інструментом, гарантує міжнародну безпеку - баланс сил.
Ще один істотна особливість реалістичного розуміння безпеки у тому, що має передусім охоронний характер; безпеку сприймається як неугрожаемое стан. Таке розуміння безпеки залишає затінена, часом недооцінює, а окремих випадках і взагалі ігнорує його значення як сукупності заходів задля забезпечення неугрожаемого стану. Як свідчить Н.А.Косолапов, недооцінка такого аспекти безпеки, як конкурентні здібності держави-нації у боротьбі виживання та розвитку тобто. недооцінка ">жизнеобеспечивающего" аспекти безпеки, можуть призвести до серйозних наслідків.
З позицій політичного реалізму головна дійова особа національної і міжнародної безпеки – держава. І воно є основним ланкою, причиною і, основним винуватцем (джерелом загроз) і у відсотковому співвідношенні загроза – безпеку.
Розрізняють два види міжнародноїбезпеки: універсальну і регіональну.
Обидва види міжнародної безпеки відносяться до колективної безпеки, тобто вони можуть бути забезпечені тільки колективними зусиллями всіх або більшості держав світу або регіону.
Універсальна безпеку створюється в цілому для планети Земля. Вона заснована на системі міжнародних договорів, спрямованих на забезпечення міжнародної безпеки для всіх суб'єктів міжнародного права.
Універсальна система забезпечення міжнародної безпеки сформована в рамках Організації Об'єднаних Націй. Головним органом такого забезпечення є Рада Безпеки ООН. Це єдиний орган в світі, якій на основі Статуту ООН дано право визначати, чи існує в світі загроза агресії, чи здійснюється така на справі, які заходи необхідно вжити для того, щоб зберегти мир і забезпечити в повному обсязі міжнародну безпеку.
Рада Безпеки ООН має право застосувати до агресора комплекс заходів, включаючи використання збройної сили, щоб не тільки припинити агресію, але і створити умови для недопущення її в майбутньому. Однак застосувати ці заходи світова спільнота може лише при єдності всіх держав - постійних членів Ради Безпеки ООН. Цей орган діє в постійному режимі і може своєчасно реагувати на запити держав, які стурбовані реальними загрозами їх безпеки.
Регіональна міжнародна безпека - безпека в окремому регіоні.
У другій половині XX ст. склалася система колективної безпеки в Європі. Вона заснована на механізмі функціонуванняряду систем, у тому числі Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Організації Північноатлантичного договору (НАТО).
Колективна європейська безпека в рамках ОБСЄ почала формуватися в 1975 р., коли 33 європейських держави, а також США і Канада на вищому рівні підписали Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Для європейського континенту підписання Заключного Акта НБСЄ було важливо з двох причин.
По-перше, у XX ст. Європа була вогнищем двох світових воєн, які забрали понад 55 млн людських життів. Ініціатор обох світових воєн - Німеччина після Другої світової війни більше двох десятиліть проводила політику реваншизму, тобто прагнула до перегляду підсумків війни, що завершилася в 1945 р. Європейські держави повинні були зробити все, щоб Європа не стала вогнищем і театром третьої світової війни.
По-друге, незважаючи на політичне, економічне, соціальне, культурний розвиток Європи, вона представлялася одним з найбільш нестабільних регіонів, де один проти одного розташовувалися два потужних військових блоку - Організація Варшавського договору (ОВД) і НАТО. Відносини між ними часом складалися на межі початку воєнних дій (наприклад, в 1961 р., коли була споруджена Берлінська стіна).
У рамках НБСЄ / ОБСЄ вдалося домовитися про заходи військового довіри між державами двох блоків, знизити військовий потенціал обох альянсів. Доля розпорядилася так, що один з двох військовихспілок - ОВС - розпався в 1991 р.
В даний час членами ОБСЄ є 55 держав, у тому числі всі центрально-азійські - колишні республіки СРСР, а також США та Канада. У рамках ОБСЄ відбулося шість зустрічей на вищому рівні і десять зустрічей на рівні міністрів закордонних справ. Їх результатом стало прийняття великої кількості документів, у тому числі і в сфері забезпечення колективної безпеки. Серед цих документів слід виділити Хартію європейської безпеки (1999 р.), в якій намічено шляхи, засоби і методи забезпечення безпеки в Європі.
25-26 червня 2003 р. у Відні відбулася перша Щорічна конференція ОБСЄ з огляду проблем в області безпеки. Конференція дозволила обмінятися думками з ключових напрямків взаємодії держав у таких галузях, як боротьба з тероризмом, запобігання конфліктам, миротворчість, контроль над озброєннями та заходи зміцнення довіри та безпеки, включаючи Договір про обмеження збройних сил у Європі і Договір з відкритого неба, безпека граніц1.
Колективна європейська безпека забезпечується також і в рамках НАТО. Ця система безпеки має одну незаперечну перевагу перед ОБСЄ. НАТО у своєму розпорядженні потужні збройними силами, які можуть бути приведені в дію в разі загрози безпеці держав - членів НАТО або, як показує практика, виникнення регіонів нестабільності в Європі. У 2004 р. в НАТО входили 26 держав Європи, втому числі більшість які раніше були членами ОВС.
Росія не вітає таке розширення. Тим не менше вона співпрацює з НАТО по найбільш важливих питань забезпечення безпеки. З цією метою в травні 2002 р. було підписано відповідну угоду між Росією і НАТО, після чого в Римі пройшло перше засідання нового органу взаімодействіяі співробітництва Росія - НАТО.
Істотне значення для забезпечення європейської безпеки має Договір обограніченіі збройних ся в Європі (ДЗЗСЄ) 1990р. Його уклали держави Європи, розташовані по обидві сторони від лінії, що розділяла держави ОВС і держави НАТО. В даний час, коли немає ОВС, цей Договір повинен діяти в адаптованому вигляді, чого добивається Росія. Відповідно до положень адаптованого ДЗЗСЄ держави, розташовані в Центральній Європі, не повинні перевищувати параметри озброєнь, обумовлені Договором.
Одним з прикладів створення основ регіональної колективної безпеки служить підписання 25 квітня 2002 Документа про заходи зміцнення довіри і безпеки на Чорному морі. У поєднанні з Угодою про створення Чорноморської військово-морської групи оперативної взаємодії «Блексіфор», яке чорноморські країни підписали також у квітні 2002 р., Документ про заходи довіри формує цілісний механізм військово-морського взаємодії в регіоні. Учасниками Документа є шість причорноморських держав: Росія, Болгарія, Грузія, Румунія, Туреччина та Україна. Особливе значення Договору полягає в тому, що вперше в практиці контролювійськової сфери заходами довіри буде охоплена військово-морська діяльність. Зокрема, передбачається обмін різною інформацією, в тому числі щорічними планами військово-морської діяльності та попередніми повідомленнями про проведені заходи. Ряд розділів документа присвячений розвитку військово-морського співробітництва між чорноморськими державами. Документ набув чинності з початку 2003 р.
Інший приклад формування регіональної системи колективної безпеки - в рамках Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Її учасниками є шість держав: Казахстан, Киргизія, Китай, Росія, Таджикистан і Узбекистан. ШОС веде активну діяльність в області забезпечення безпеки в регіоні розташування держав-учасників.
Ще одним прикладом забезпечення колективної безпеки в певному регіоні є діяльність створеної на початку XXI ст. Організації Договору про колективну безпеку держав - учасниць СНД. Ця організація не могла затребуваною народами держав-учасників, оскільки в період зростання викликів і загроз міжнародної та регіональної стабільності відповідає корінним інтересам забезпечення військово-політичної безпеки в Євро-Азіатському регіоні.
21 травня 2003 в Стокгольмі відбулося підписання Угоди про багатосторонню ядерно-екологічну програму в Російській Федерації (МНЕПР). Ця Угода відкриває новий етап у спільних зусиллях держав північного заходу Європи з рішенням таких актуальних завдань, як утилізація списаних атомних підводних човнів і судів атомного технологічного обслуговування на північно-заході Росії. Держави - учасниці Угоди будуть взаємодіяти у створенні інфраструктури для безпечного поводження з відпрацьованим ядерним паливом і радіоактивними відходами.
Принципово важливо, що тепер створюється основа для використання цієї Угоди в якості орієнтира для вироблення двосторонніх домовленостей з глобального партнерства в рамках «вісімки» найбільш розвинених держав. Зокрема, це стосується Російсько-британського додаткової угоди про співробітництво в ядерно-екологічної області, яка буде підписана найближчим часом. Росія готується укласти і інші подібні угоди, в тому числі з Німеччиною, Італією, Канадою та Японією.
Важливе значення у справі забезпечення міжнародної, регіональної і національної безпеки мають двосторонні домовленості між державами. Це добре видно на прикладі Росії та Франції. Для поглиблення взаємодії двох держав з проблем міжнародної безпеки і в області двосторонніх відносин відповідно до рішення президентів двох країн був створений Російсько-французький рада співпраці з питань безпеки. Основні теми на порядку денному Ради - проблеми глобальної та регіональної безпеки, боротьба з тероризмом, протидія розповсюдженню зброї масового знищення. У рамках Ради сформовані спільні робочі групи з нерозповсюдження зброї масового знищення і боротьби з новими загрозами та викликами. З підключенням експертів ведеться пророблення ряду конкретних напрямків двостороннього співробітництва та узгоджених ініціатив у цих областях.47 Головні загрози міжнародній безпеці
Міжнародна безпека розглядалася в теорії й практиці міжнародних
відносин як відсутність безпосередньої військової загрози. Сьогодні перед
світовим співтовариством стоять завдання запобігання поширення зброї
масового знищення. У зв'язку з цим на особливу увагу заслуговують так звані
порогові держави, в яких існують передумови для створення власної ядерної
зброї. Якщо це відбудеться, то буде порушено баланс сил на регіональному, а
можливо, й глобальному рівнях.
Надзвичайно актуальна проблема боротьби з міжнародним тероризмом,
тому що наслідки терористичних актів на атомних електростанціях, хімічних
підприємствах і подібних їм об'єктах можуть призвести до серйозних
катастроф. Також у сучасному світі все більшого значення набувають
економічні й інформаційні аспекти забезпечення безпеки.
Наявність міжнародної безпеки буде визначатися не відсутністю війн у
майбутньому, а здатністю світового співтовариства в цілому передбачати й
вчасно здійснювати назрілі зміни.
У науковій літературі існує велика кількість документів, монографій,
статей, які присвячені проблемі міжнародної безпеки. Вона є об'єктом
дослідження таких науковців, як А. Кулакова, С. Ланцова,
Е. Степановского та ін.
До проблем забезпечення безпеки можна підходити й на основі теорій
міжнародних режимів.
Участь тієї чи іншої держави в будь-якому міжнародному режимі
безпеки визначається її власними інтересами, і насамперед інтересами
забезпечення власної національної безпеки. Можна виділити три основні моделі режимів безпеки для будь-якого регіону сучасного світу: режим
загальної безпеки, режим колективної безпеки, режим безпеки на основі
співробітництва [1].
Міжнародний режим загальної безпеки передбачає добровільну
взаємну відмову від конфронтації.
Під колективною безпекою розуміється такий порядок міждержавного
співробітництва, при якому будь-який акт агресії проти будь-якого з
учасників подібної системи розцінюється як агресія проти всіх інших її
учасників.
Якщо в рамках системи колективної безпеки держави об'єднуються
проти спільного агресора, то концепція безпеки на основі співробітництва
спирається на принцип загальної участі, при якому на перше місце виступає
не наявність формальних інститутів, а підтримка неформального діалогу.
В останнє десятиліття найбільшу загрозу загальному миру й безпеці на
глобальному рівні представляла зброя масового знищення, у першу чергу
ядерна. Хоча із закінченням холодної війни ймовірність великомасштабного
військового конфлікту з застосуванням ядерної зброї різко знизилася,
небезпека виходить із самого факту існування такої зброї. Одним з
механізмів забезпечення ядерної безпеки є певний режим
нерозповсюдження ядерної зброї. Даний міжнародний режим зафіксовано в
Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯО) 1968 р.
На даний момент у світі склалася така ситуація з поширенням
ядерної зброї. Усі держави можна розділити на п'ять груп залежно від
володіння ними ядерною зброєю, наявності або відсутності економічних і
технологічних передумов для його виробництва й участі або неучасті в
ДНЯО (перша група – США, Російська Федерація, КНР, Великобританія й
Франція; друга – Ізраїль, Пакистан й Індія; третя – Іран, Ірак і КНДР;
четверта – Алжир, Аргентина, Бразилія, Білорусія, Казахстан і Україна,
Південно-Африканська Республіка; п'ята – держави, що мають можливість
мати ядерну зброю, але обґрунтовано від неї відмовляються, сьогодні
беруть участь у режимі нерозповсюдження) [2]. Крім ядерної до зброї масового знищення відносять хімічну й
бактеріологічну. Ці види зброї перебувають під повною забороною. З 1972 р.
діє Конвенція про заборону розробки, виробництва й нагромадження запасів
бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про її знищення
48 Поняття глобалізації та її основні риси
Глобалізація – це така форма інтернаціоналізації, коли вона набуває рис транснаціоналізації. Глобалізація відрізняється поширенням тісних взаємовідносин і взаємозалежності між країнами практично на всю земну кулю. У сучасній науці глобалізацію розглядають як просунуту стадію розвитку процесу інтернаціоналізації різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних. На цій стадії інтернаціоналізація поступово охоплює усе світове співтовариство, досягаючи планетарних масштабів. І це не просто територіальне поширення інтернаціоналізації. Глобалізація надає взаємозв'язкам різних країн нові властивості, нову силу. Деякі дослідники вважають глобалізацію якісним стрибком, переходом інтернаціоналізації суспільних відносин на більш високий ступінь свого розвитку [2].   Стимулом для появи й розвитку глобалізації стала науково-технічна революція. Початок процесу глобалізації пов'язується в часі з переходом індустріалізації розвинутих країн в постіндустріальну фазу розвитку. Особливе значення має бурхливий розвиток світової системи інформації, який сприяв транснаціоналізації виробництва капіталу. Інформаційно-комунікаційні системи дають можливість укладати економічні угоди в будь-який час незалежно від місцезнаходження агентів угод. Виключну роль в цьому процесі відіграє Інтернет. Світова інформаційна мережа забезпечує глобалізацію капіталу і децентралізовану концентрацію виробництва і праці. Утворюється світовий інформаційно-фінансовий простір.   Важливою стороною сутності глобалізації є утворення і швидкий розвиток наднаціональних структур у світовій економіці. Наявність транснаціонального капіталу утруднює, а то й робить неможливим автономне регулювання внутрішніх ринків. Це означає, що жодна країна сьогодні не може планувати свою економіку без огляду на світову економічну ситуацію і не може не зважати на стратегічну політику транснаціональних корпорацій. Якщо раніше господарство практично кожної країни становило систему, що самовідтворюється, то тепер такою системою є тільки світове господарство в цілому.   Глобалізація має свої характерні риси, що виокремлюють її серед інших світогосподарських процесів, а саме:- посилення взаємозв'язку всіх дій країн в соціально-економічній сфері, політиці, культурі. В цьому відношенні значною є стимулююча роль міжнародних організацій, особливо системи ООН і регіональних інтеграційних об'єднань; територіальне поширення інтернаціоналізаційних процесів, які сьогодні охоплюють увесь світ;- універсалізація міжнародних економічних відносин; вона має, зокрема, таке вираження:- втілення єдиних міжнародних стандартів у всі сфери міжнародної економічної діяльності (у торгівлі, у кредитно-валютній діяльності тощо);- використання однакових критеріїв в макроекономічній політиці;- уніфікація вимог до податкової політики (зокрема, єдиний підхід до встановлення митного законодавства).   Глобалізація є об'єктивним і неухильним процесом. Загалом її слід оцінювати позитивно, оскільки вона об'єднує національні економіки в єдине організаційне ціле і тим самим підвищує ефективність світового господарства. Глобалізація сприяє зближенню не тільки економік, а й культур різних народів, полегшує встановлення порозуміння між ними. Проте цей процес супроводжується накопиченням серйозних проблем, які постають не тільки перед окремими країнами, але й перед усім людством.    До глобальних проблем належать наведені нижче:- Проблеми миру і роззброєння- Енергетична і сировинна проблема- Екологічна проблема.   Глобальні проблеми, в разі їх не вирішення, загрожують всьому людству. Вони викликають занепокоєння не тільки вчених і керівників держав, але й широких суспільних верств населення планети.   Глобалізація супроводжується розвитком економічної інтеграції на регіональному рівні.   Регіональна інтеграція полягає в тісному, органічному сплетінні національних економік країн, що компактно розташовані в певному просторі (регіоні). На досить високому рівні розвитку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єдиною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю. Регіональна інтеграція у своєму розвитку проходить п'ять стадій або рівнів: зону преференційної торгівлі; зону вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і валютний союз.   Стратегічною метою України є вступ до Європейського Союзу. Залучення до європейської спільноти відкрило б для України великі можливості щодо прискорення економічного розвитку і підвищення добробуту нашої країни. Бажання стати членом ЄС досі не реалізувалося через невідповідність економічного механізму України нормам і вимогам Європейського Союзу. Проте Україна крок за кроком просувається до Західної Європи, шукаючи можливості узгодження спільних інтересів. Відносини з ЄС ґрунтуються на конкретних угодах та програмах партнерів.

Приложенные файлы

  • docx 533849
    Размер файла: 603 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий