zalik_finansove_1-96


1. Поняття фінансової діяльності як особливого виду управлінської діяльності. Методи і принципи фінансової діяльності
Фінансова діяльність держави - це її діяльність з формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів з метою забезпечення здійснення функцій держави, соціально-економічних завдань, управління, обороноздатності, діяльності державних органів.
Фінансова діяльність здійснюється за принципами, основні з яких закріплені Конституцією України.
Принцип законності означає здійснення фінансової діяльності на всіх етапах руху грошових фондів за чіткої регламентації їх нормами фінансового права, можливості застосування державного примусу.
Принцип плановості полягає у здійсненні фінансової діяльності чітко впорядковано, послідовно, збалансовано за детального закріплення процедур і порядку руху коштів.
Принцип гласності виражається у взаємозв’язку руху, співвідношенні та збалансованості різних грошових потоків, грошових фондів, доведенні до громадян та інших суб’єктів змісту проектів фінансово-правових актів, підсумкових актів за результатами їх застосування.
Принцип системності вимагає здійснення фінансової діяльності щодо взаємозалежних інститутів фінансової системи за певного співвідношення, взаємопроникнення ланок фінансової системи держави (бюджетної системи, кредитної системи, обов’язкового державного страхування, фінансів підприємств).
Фінансова діяльність держави здійснюється різними методами (засоби, прийоми, за допомогою яких держава й уповноважені нею органи забезпечують мобілізацію, розподіл і використання централізованих та децентралізованих грошових фондів). Застосування конкретного методу фінансової діяльності залежить від кількох чинників:
1) стадії фінансової діяльності держави, руху грошових фондів;
2) форми власності на кошти, що переходять державі;
3) джерел державних доходів;
4) мети використання грошових ресурсів на конкретному етапі розвитку держави;
5) співвідношення між доходами й видатками.
Методи фінансової діяльності класифікують залежно від стадії руху грошових фондів:
І. Методи мобілізації грошових ресурсів:
а) метод обов’язкової мобілізації реалізує безумовні імперативні обов’язки, їх виконання, гарантії, що забезпечують це виконання. Реалізується насамперед через форми податкових платежів, інших безумовних і обов’язкових зборів. Імперативно визначається і гарантується вид платежу, платник, об’єкт, ставка, розмір, терміни, засоби забезпечення тощо;
б) метод добровільної мобілізації передбачає переважно застосування диспозитивних засобів забезпечення фінансових надходжень, механізмів кредитування (внески населення, придбання державних цінних паперів, лотерейних квитків та ін.).
2. Методи розподілу грошових ресурсів:
а) метод фінансування, що забезпечує собою цільове, планове, безоплатне і безповоротне передавання державних коштів з бюджетів на визначені цілі, завдання, реалізацію державних функцій;
б) метод кредитування означає цільове, відплатне, термінове і поворотне передавання коштів, здійснюване на платній основі. Цей метод поєднує два різних за змістом способи: державне і банківське кредитування, хоча останнє лише частково належить до сфери публічного регулювання.
Методи фіннсування і кредитування можуть поділятися на різні підвиди залежно від мети використання коштів, джерел їх утворення, організаційно-правових режимів суб’єктів і т. д.
3. Методи використання грошових ресурсів здебільшого пов’язані з витрачанням грошових фондів і поділяються:
а) за спрямованістю видатків на:
- пооб’єктні — спрямування грошових ресурсів аа фінансування певних об’єктів (майнових комплексів та ін.);
— посуб’єктні - виділення і передавання коштів окремим суб’єктам (конкретним розпорядникам чи одержувачам бюджетних коштів - окремим особам, категоріям осіб або регіонам);
б) за формою надходження грошових ресурсів на:
- безготівкові грошові перерахування, розрахунки;
— готівку.
Методи фінансової діяльності не є застиглими формами руху грошових фондів, його забезпечення. З часом вони можуть змінюватись, набувати нового змісту. Ці зміни зумовлені перетвореннями в державі, зміною п завдань. Наприклад, з початку 90-х років XX ст. досить активно розвивався метод обов’язкових мобілізацій, ускладнювалася податкова система України, яку в радянський період застосовували досить обережно.
2. Органи управління державними фінансами
Суб’єктом державного управління фінансами є система ор-
ганів управління державними фінансами.
У фінансовій діяльності беруть участь усі без виключення органи
державної влади, організації, установи та органи місцевого самовряду-
вання, державні підприємства, підприємства усіх форм власності. До
сфери безпосереднього державного рівня входять лише державні фінан-
си. Це відносини щодо формування лише тієї частини фінансових ресур-
сів, яка мобілізується державою до Державного та місцевого бюджетів,
спеціальних позабюджетних державних фондів і державних підприємств.
Система органів управління державними фінансами, виходя-
чи із функцій та завдань суб’єкта у суспільстві, складається з органів
управління державними фінансами загальної компетенції та органів уп-
равління державними фінансами спеціальної компетенції.
До органів управління державними фінансами загальної ком-
петенції належать:
• найвищий орган законодавчої влади – Верховна Рада України,
яка серед інших своїх функцій розглядає та приймає Державний бюд-
жет України на бюджетний період;
• завдяки своєму особливому правовому статусу в державі Пре-
зидент України здійснює керівництво фінансовою діяльністю відпо-
відно до ст. 106 Конституції України, може скасувати акти Кабінету
Міністрів України. Він наділений правом «вето» щодо прийнятих Вер-
ховною Радою України законів із поверненням їх на повторний розгляд
Верховної Ради України; Кабінет Міністрів України, до повноважень якого Конституція
України (п.п. 3–6 ст. 116) відносить:
а) забезпечення інвестиційної цінової та податкової політики;
б) розробку проекту Закону про Державний бюджет України і за-
безпечення його виконання;
в) багато інших функцій, пов’язаних з управлінням державними
фінансами.
До органів управління фінансовою діяльністю спеціальної
компетенції належить система фінансових органів України, до якої
входять Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, фінан-
сові управління та відділи обласних, міських та районних державних
адміністрацій і яка очолюється Міністерством фінансів України.
Міністерство фінансів України бере участь у складанні балан-
су фінансових ресурсів та платіжного балансу, організує роботу з під-
готовки проекту Державного бюджету України, розробляє пропозиції
щодо вдосконалення податкової системи, спільно з Національним бан-
ком і Міністерством економіки здійснює заходи, спрямовані на зміцнен-
ня грошового обігу, контролює випуск і обіг цінних паперів та ін.
Фінансові органи місцевих державних адміністрацій (п.п. 4-5
ст. 119 Конституції України):
• розробляють проекти місцевих бюджетів і подають їх на за-
твердження рад народних депутатів;
• організують виконання бюджетів, складають звіти про їх виконання;
• забезпечують надходження коштів у позабюджетні і валютні
фонди та ін.
Казначейська форма виконання бюджету базується на прин-
ципі роботи єдиного казначейського рахунку – системи бюджетних ра-
хунків органів Державної казначейської служби, відкритих в установах
банків за відповідним балансовим рахунком, на які зараховуються по-
датки, збори, інші обов’язкові платежі до Державного бюджету і з яких
органами Державної казначейської служби здійснюються платежі
безпосередньо на користь суб’єктів господарської діяльності, які вико-
нали роботи або надали послуги розпорядникам бюджетних коштів.
До органів безпосереднього управління та контролю державними
фінансами відноситься Державна фіскальна служба України, го-
ловним завданнями якої є: • здійснення контролю за дотриманням податкового та митного
законодавства, правильністю нарахування, повнотою та своєчасністю
сплати до бюджету податків, зборів, внесків та інших обов’язкових
платежів, передбачених чинним законодавством;
• прийняття рішень про застосування фінансових санкцій та адмі-
ністративних штрафів до порушників фінансового законодавства і за-
безпечення їх стягнення.
Державна фіскальна служба України наділена повноваженнями
щодо прийняття нормативних актів і методичних документів з питань
оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності відповідно до за-
конодавчих актів та на їх виконання.
Постійно діючим органом державного фінансово-економічного
контролю, утвореним Верховною Радою України, є Рахункова палата
України17. Рахункова палата наділена повноваженнями в галузі конт-
ролю за фінансовою діяльністю – організовує та здійснює контроль за
вчасним виконанням прибуткової та видаткової частин Державного
бюджету, державними цільовими фондами, за утворенням і погашен-
ням внутрішнього і зовнішнього боргів.
Управління грошово-кредитною системою України здійснює На-
ціональний банк України, який створений відповідно до законів Ук-
раїни «Про Національний банк України», «Про банки та банківську
діяльність» і діє на основі законодавства України, а також договорів
України з іншими державами в галузі кредитно-грошових відносин.
Національний банк України (далі – НБУ) є власністю держави,
підзвітний Верховній Раді України, має право законодавчої ініціативи.
Діяльність Національного банку спрямована на забезпечення єдиної
державної політики в галузі грошового обігу, кредитування, фінансу-
вання і розрахунків у народному господарстві. Тому за НБУ закріп-
лені такі функції і надані права:
• брати участь у розробці основних напрямів економічного і соці-
ального розвитку народного господарства, Державного бюджету, про-
гнозу грошових прибутків та витрат населення;
• розробляти основні напрями грошово-кредитної політики;
• концентрувати та на договірних засадах продавати кредитні ресурси комерційним банкам;• утворювати та визначати розміри фонду регулювання кредитних
ресурсів банківської системи;
• разом із казначейством організовувати касове виконання бюд-
жету і обслуговування державного боргу;
• давати дозвіл на утворення комерційних банків та їх філій і вста-
новлювати для них економічні нормативи та ін.
3. Поняття, предмет і метод фінансового права
Сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі фінансової діяльності держави, являє собою фінансове право.
Фінансове право як галузь законодавства – це сукупність нор-
мативно-правових актів, які регулюють відносини у сфері мобі-
лізації (формування, утворення), розподілу (перерозподілу), вико-
ристання і контролю централізованих та децентралізованих фондів
коштів.
Предметом фінансового права є суспільні відносини, що
виникають з приводу формування, розподілу, перерозподілу, ви-
користання та контролю публічних фінансових ресурсів (фон-
дів грошових коштів) у процесі діяльності держави (органів
державної влади) та органів місцевого самоврядування.
Основним методом фінансового права виступає метод
владних приписів, притаманний і іншим галузям публічного
права. Крім методу владних приписів, за сучасних умов все
більшого застосування набувають і інші методи регулювання
фінансово-правових відносин: метод погодження, метод реко-
мендації і т. д. Але ці методи використовуються в поєднанні з
методом владних приписів.
4. Джерела фінансового права представляють собою офіційні способи зовніш-
нього вираження і закріплення норм фінансового права.
Характеризуючи джерела фінансового права залежно від юридич-
ної сили, слід виділити окремі групи нормативно-правових актів, що
утворюють наступні рівні.
Перший – рівень законодавчих нормативно-правових актів. За
юридичною силою він також нерівномірний. Фінансове законодавство
базується на нормах Конституції України від 28 червня 1996 року.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конститу-
ція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-
правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні
відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Кон-
ституційні статті 8, 67, 92, 95-98, 116, 119, 138, 143 заклали підвалини
фінансово-правового регулювання.
Фінансово-правове регулювання ґрунтується також на так званих
конституційних актах, до яких ми відносимо:
• Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990
року, де вперше було задекларовано самостійність створення банків
року, де вперше було задекларовано самостійність створення банків-
ської, цінової, фінансової, митної, податкової систем, формування Дер-
жавного бюджету, впровадження власної грошової одиниці;
• Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР»
від 03 серпня 1990 року, який встановив, що Українська РСР має влас-
ну фінансову систему (ст. 5).
До джерел фінансового права відносять також міжнародно-право-
ві акти, ратифіковані Верховною Радою України. Відповідно до статей
Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Ві-
денської конвенції про право договорів між державами і міжнародними
організаціями 1986 року, міжнародний договір означає міжнародну
угоду, укладену державами й іншими суб’єктами міжнародного права
в писемній формі, незалежно від того, чи міститься така угода в од-
ному, двох або декількох пов’язаних між собою документах, а також
незалежно від її конкретного найменування.
Розглядаючи цей блок, можна вивести певні правила застосуван-
ня міжнародних договорів:
• чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства
України (ст. 9 Конституції України та п. 1 ст. 17 Закону України «Про
міжнародні договори» від 22 грудня 1993 року (в редакції від 10 липня
2014 року));
• укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції Украї-
ни, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України;
• встановлено пріоритет норм міжнародного права над нормами на-
ціонального права: п. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори»
від 22 грудня 1993 року передбачає, якщо міжнародним договором Ук-
раїни, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші прави-
ла, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються
правила міжнародного договору України. Пріоритет норм міжнародного
права над нормами національного законодавства підтверджується і п. 3
ст. 4 Бюджетного кодексу України. Такі положення приймаються окре-
мими законами про внесення змін до відповідних законів і розглядаються
Верховною Радою України одночасно з ратифікацією міжнародного до-
говору України, яким такі положення передбачені.
Як приклади міжнародних нормативно-правових актів, що врегу-
льовують фінансові правовідносини, можна навести:__
• Конвенцію між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів
Америки про уникнення подвійного оподаткування та попередження по-
даткових ухилень стосовно податків на доходи та капітал (Конвенцію
ратифіковано Законом України від 26 травня 1995 року № 180/95-ВР);
• Угоду між Урядом України та Урядом Російської Федерації про
уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та попередження
ухилень від сплати податків (Угоду ратифіковано Законом України від
06 жовтня 1995 року № 369/95-ВР);
• аналогічні міжнародні договори, які укладені і відповідним чином
ратифіковані Верховною Радою України з Республікою Польща, Спо-
лученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії, Фінлянді-
єю, Австрією, Німеччиною, Швецією, Китаєм, Білоруссю, Молдовою,
Латвією та іншими державами.
Наступну за юридичною силою групу джерел фінансового права
складають Закони України.
Закон – це нормативно-правовий акт, який наділений найвищою
юридичною силою, приймається в особливому порядку та регулює
найбільш важливі суспільні відносини. Відповідно до Конституції Ук-
раїни (ст. 92), до основних положень, що стосуються фінансової сфери
та визначаються виключно законами України (ч. І), належать:
права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; ос-
новні обов’язки громадянина; організація і діяльність органів виконав-
чої влади, основи державної служби.
Згідно з ч. 2 ст. 92 Конституції України, виключно законами Ук-
раїни встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна систе-
ма України; система оподаткування, податки і збори; засади створення
і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного
ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на
території України; порядок утворення і погашення державного внутріш-
нього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних
паперів, їх види і типи.
Серед законів як джерел фінансового права виділяють кодифіко-
вані нормативно-правові акти. Позитивним кроком на шляху врегулю-
вання фінансових правовідносин стало прийняття 21 червня 2001 року
Бюджетного кодексу України (нова редакція відбулася 25 січня
2012 року). Він складається із Загальної та Особливої частин і міс-
тить у собі 6 розділів, 18 глав та 124 статті.__
Бюджетним кодексом України визначаються засади бюджетної си-
стеми України, її структура, принципи, правові засади функціонування,
основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідаль-
ність за порушення бюджетного законодавства. Кодекс регламентує
відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження,
виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також конт-
ролю за виконанням Державного бюджету України і місцевих бюджетів.
Одним із перспективних напрямів розвитку системи фінансового
законодавства є удосконалення кодифікованого нормативно-правового
акту, що регулює податкові правовідносини. У 2010 році був прийнятий
Податковий кодекс України, який є чинним на теперішній час у редак-
ції від 17 січня 2015 року.
У рамках характеристики джерел фінансового права виділяють і
інші кодифіковані нормативно-правові акти, які хоча безпосередньо і не
врегульовують відносин у сфері публічних фінансів, проте забезпечу-
ють їх охорону.
Кримінальний кодекс України від 05 липня 2001 року (ре-
дакція від 25 січня 2015 року № 2341-14) містить розділ VII «Злочини у
сфері господарської діяльності», до якого включено перелік злочинів,
спрямованих проти фінансової системи України (наприклад, ст. 210 «По-
рушення законодавства про бюджетну систему України», ст. 211 «Ви-
дання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи
і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку», ст. 212
«Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів» та
інші).
Окремі положення Кодексу про адміністративні правопору-
шення (№ 80731-10, редакція від 17 січня 2015 року) спрямовані на
захист фінансово-правових відносин (окремі статті глави 12).
Розгляд законів України, що є джерелами фінансового права, до-
цільно здійснювати на основі їх розподілу на окремі групи.
Загальні фінансові закони, наприклад:
• «Про Державний бюджет України на 2015 рік» від 28 грудня
2014 року;
• «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове дер-
жавне соціальне страхування» від 02 грудня 2010 року № 2755-6;
• «Про джерела фінансування органів державної влади» (№ 783-14
від 30 червня 1999 року, поточна редакція від 12 серпня 2012 року);__
Другий рівень у сфері правового регулювання фінансової діяль-
ності держави складають підзаконні нормативно-правові акти.
Перший блок складають укази та розпорядження Президента
України. Серед указів Президента України виділяють такі, що мають
виключний характер. Вони приймались на підставі п. 4 Перехідних
положень Конституції України (Розділ XV) протягом трьох років після
її прийняття. Ці акти стосуються економічних питань, не врегульова-
них законами, та діють до прийняття відповідного закону Верховною
Радою України. Вказані акти мають окремі риси законів. Ними, зокре-
ма, визначались положення, які підлягають виключно законодавчому
закріпленню. Наприклад:
• «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності»
від 23 липня 1998 року № 817/98 в редакції від 08 червня 2004 року.
Відповідно до ст. 106 Конституції України, Президент України на
основі та на виконання Конституції і законів України видає укази та роз-
порядження, які є обов’язковими до виконання на території України.
Наприклад, Указ Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/
2011 «Положення про Державну казначейську службу України» або від
30 січня 2015 року № 50/2015 «Про призначення складу Національної
комісії по цінним паперам та фондовому ринку».
Другий блок – постанови, розпорядження, декрети Кабінету Мі-
ністрів України. Відповідно до ст. 117 Конституції України, Кабінет
Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпо-
рядження, які є обов’язковими до виконання. Наприклад, постанови
Кабінету Міністрів України:
• Положення про Міністерство фінансів України, затверджене по-
становою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 375;
• «Питання Державного казначейства» від 21 грудня 2005 року;
• «Про затвердження Порядку подання фінансової звітності» від
28 лютого 2000 року № 419/2000;
• «Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження
та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ» від
28 лютого 2002 року № 228 тощо.
Третій блок – рішення, інструкції міністерств, державних коміте-
тів, інших центральних органів виконавчої влади. Наприклад, накази
Міністерства фінансів України:
• «Про затвердження змін до деяких нормативно-правових актів
Міністерства фінансів України з бухгалтерського обліку» від 25 листо-
пада 2014 року № 1163;
• «Про проведення перевірок» від 20 грудня 2012 року № 1390;
• «Про затвердження Змін до Порядку обліку платників податків і
зборів» від 14 листопада 2014 року № 1127;
• «Про затвердження положень про територіальні органи Держав-
ної фінансової інспекції України та їх підрозділи» від 03 жовтня 2011
року № 1236;
• «Про затвердження Порядку призупинення бюджетних асигну-
вань» від 15 травня 2002 року № 319;
• «Про затвердження Порядку оформлення Державною фінансовою
інспекцією України та її територіальними органами матеріалів про адмі-
ністративні правопорушення» від 09 грудня 2013 року № 1045.
До цієї групи належать також накази інших органів управління дер-
жавними фінансами. Наприклад, наказ Державної казначейської служби
України від 24 липня 2009 року № 303 « Порядок складання протоколів про бюджетні правопорушення органами Державного казначейства Ук-
раїни». Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністер-
ств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєст-
рації в порядку, встановленому законом (ст. 117 Конституції України).
Четвертий блок – нормативно-правові акти органів місцевого
самоврядування. На підставі ст. 144 Конституції України органи міс-
цевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом,
приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній
території. Наприклад, рішення про місцевий бюджет.
Нормативно-правові акти, які врегульовують фінансові правовід-
носини, можна також класифікувати і за іншими критеріями.
Залежно від виду правовідносин, що входять до предмета
фінансового права, виділяють:
• бюджетне законодавство;
• податкове законодавство;
• валютне законодавство;
• пенсійне законодавство і т.д.
Залежно від строку дії фінансові нормативно-правові акти
поділяють на:
• тимчасові (наприклад, Закон України «Про Державний бюджет
України на 2015 рік» від 28 грудня 2014 року);
• постійні (до їх скасування).
5. Фінансово-правові норми, їх зміст, особливості і види
Фінансово-правові норми – це встановлені державою і за-
безпечені засобами державного примусу загальнообов’язкові пра-
вила поведінки суб’єктів фінансових відносин, що виникають з
приводу формування, розподілу та використання коштів публіч-
них грошових фондів держави та територіальних громад, які за-
кріплюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників.
Важливою особливістю фінансово-правової норми є її державно-
владний характер у врегулюванні сфери фінансової діяльності держави
та територіальних громад. Категоричний припис фінансово-правових
норм вимагає безумовного підкорення учасників фінансової діяльності
вимогам норм.
Фінансово-правові норми, як і норми будь-якої галузі права, прий-
нято класифікувати в залежності від застосування певних загально-
теоретичних критеріїв. Розглянемо три основні групи норм, що поділя-
ються в залежності від способу впливу норми на поведінку учасників
фінансових відносин, від змісту норми та від напрямку дії.
У залежності від способу впливу норми на поведінку учасників
фінансових відносин фінансово-правові норми поділяються на:
• зобов’язуючі;
• забороняючі;
• уповноважуючі.
Зобов’язуючі фінансово-правові норми вимагають від учасників
фінансових відносин здійснення конкретних активних дій, як правило,
заставляють поступати певним, чітко визначеним чином
Забороняючі фінансово-правові норми містять заборону на здій-
снення певних дій, встановлюють обов’язок учасників фінансових від-
носин утриматись від них.
Прямих забороняючих норм, у порівнянні із зобов’язуючими, в
нормативних актах міститься набагато менше. Частіш за все обов’я-
зок учасників фінансових відносин утриматись від певних дій випливає
з викладеної в зобов’язуючій нормі вимоги побудувати свою поведінку
згідно із закріпленим правилом.
Уповноважуючі фінансово-правові норми встановлюють права
учасників фінансових відносин на здійснення певних самостійних, по-
зитивних дій у передбачених рамках. Тобто разом із наданням можли-
вості суб’єктам фінансових правовідносин приймати самостійні рішен-
ня чи дії, норма визначає чіткі межі реалізації наданих повноважень.
Залежно від змісту розрізняють матеріальні і процесуальні фі-
нансово-правові норми.
Матеріальні фінансово-правові норми визначають саму вимогу
норми стосовно правил поведінки суб’єктів фінансових правовідносин,
їх права і обов’язки, вони, насамперед, закріплюють структуру бюд-
жетної системи, бюджетну класифікацію, види і обсяг грошових зобо-
в’язань юридичних та фізичних осіб перед державою чи територіаль-
ною громадою, вказують обсяг і напрямок витрат держави, тобто за-
кріплюють матеріальний, грошовий зміст юридичних прав і обов’язків
учасників фінансових правовідносин.
Процесуальні норми встановлюють процедуру застосування і дії
норм матеріального права, порядок діяльності органів держави з мобі-
лізації коштів та інші.
У залежності від напрямку дії фінансово-правові норми можна по-
діляти на регулятивні та правоохоронні. Регулятивні норми вста-
новлюють суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів, умови
їх виникнення та реалізації (наприклад, норми, що закріплюють повно-
важення територіальних громад як власників коштів бюджетів місце- вого самоврядування або стосовно введення пільг щодо місцевих по-
датків і зборів). Правоохоронні норми визначають умови застосування
до суб’єкта заходів державно-примусового впливу та їх зміст (наприк-
лад, норми Податкового кодексу, що встановлюють юридичну відпові-
дальність за порушення вимог цього кодексу).
6. Фінансово-правові відносини, їх зміст, особливості і види
Фінансові правовідносини – це урегульовані нормами фі-
нансового права суспільні відносини, учасники яких виступають
як носії суб’єктивних прав і юридичних обов’язків з приводу фор-
мування, розподілу (перерозподілу) і використання коштів пуб-
лічних грошових фондів.
Фінансові правовідносини характеризуються рядом особливостей,
які підкреслюють їх специфіку і вирізняють їх серед інших правовідносин.
По-перше, фінансові правовідносини виникають тільки на підставі фі-
нансово-правового акта. Вони не можуть бути розпочаті, змінені чи припи-
нені за волевиявленням їх учасників, а тільки за вимогою правової норми.
По-друге, у процесі фінансової діяльності держави та територі-
альних громад обов’язково здійснюється формування, розподіл (пере-
розподіл) чи використання публічних грошових фондів, що дозволяє
характеризувати відносини як різновид майнових. У результаті фінан-
сової діяльності держава чи територіальна громада має фінансові ре-
сурси для виконання власних чи делегованих задач і функцій. Вказана
ознака є визначальною при відмежуванні фінансових правовідносин від
суміжних правових відносин, зокрема від адміністративних.
По-третє, особливість суб’єктного складу фінансових правовід-
носин пов’язана з обов’язковою участю держави або місцевих органів
влади як неодмінних учасників цих відносин. При цьому державні ор-
гани наділені владними повноваженнями по відношенню до інших су
б’єктів фінансових правовідносин, що характеризує відсутність рівно-
сті сторін серед учасників.
Об’єкт фінансових правовідносин – це публічні грошові фонди, з
приводу формування, розподілу та використання яких і виникають фінан-
сові правовідносини. Головним публічним фондом в Україні є Держав-
ний бюджет, другим за розміром – Пенсійний фонд. До публічних фон-
дів територіальних громад належать бюджети місцевого самоврядуван-
ня. Суб’єкти фінансових правовідносин – це учасники цих відносин.
Фінансові правовідносини можна класифікувати за рядом
підстав:
а) за матеріальним змістом вони поділяються залежно від підга-
лузі, інституту фінансового права на наступні види:
• бюджетні правовідносини;
• податкові правовідносини;
• фінансові правовідносини у сфері державного кредиту та боргу;
• фінансові правовідносини у сфері формування, розподілу та вико-
ристання коштів позабюджетних фондів соціального страхування;
• правовідносини, що виникають при здійсненні державних витрат,
у тому числі і при кошторисно-бюджетному фінансуванні;
• фінансові правовідносини у сфері банківської діяльності;
• фінансові правовідносини, що виникають у сфері грошового обігу
і розрахунків;
• правовідносини у сфері валютного регулювання і контролю;
б) за суб’єктами фінансові правовідносини поділяються на:
• відносини між державою та адміністративно-територіальними
одиницями в особі відповідних державних органів і органами місцево-
го самоврядування у зв’язку з формуванням, розподілом і використан-
ням коштів Державного бюджету України чи місцевих бюджетів (на-
приклад, між Міністерством фінансів і Харківською міською радою);
• між вищестоящими і нижчестоящими органами державного уп-
равління (наприклад, між Державною фіскальною службою і Головним
управлінням Державної фіскальної служби в Харківській області);
• між міністерствами і відомствами та підприємствами, установа-
ми, організаціями (наприклад, між Міністерством внутрішніх справ та
місцевими органами внутрішніх справ (щодо фінансування витрат));
• між органами фінансового контролю і підприємствами, устано-
вами, організаціями (наприклад, між Державною фінансовою інспекці
єю і бюджетною установою – Харківським національним університе-
том внутрішніх справ);
• між контролюючими органами і громадянами (наприклад, між
Державною фіскальною службою і приватним підприємцем);
• між самими фінансово-кредитними органами.
7. Суб’єкти фінансового права і фінансових правовідносин. Захист прав суб’єктів фінансових правовідносин.
Суб’єкт фінансового права – це особа, що має правосуб’єктн-
ість, тобто потенційно здатна бути учасником фінансових правовід-
носин.
Суб’єкт фінансових правовідносин – це реальний учасник кон-
кретних правовідносин.
Суб’єктами фінансових правовідносин можуть бути фізичні особи
(громадяни), юридичні особи публічного права та юридичні особи
приватного права, державні утворення (держава в особі уповнова-
жених органів) і муніципальні (місцеві) утворення (органи місцевого
самоврядування).
Особливістю фінансових правовідносин є те, що одним із су-
б’єктів цих відносин обов’язково повинен бути відповідний орган
державної влади (державний або муніципальний).
Суб’єктами фінансових правовідносин виступають:
• держава, адміністративно-територіальні одиниці в особі відповід-
них державних органів чи органів місцевого самоврядування;
• підприємства, організації, установи, тобто юридичні особи пу-
блічного та приватного права, їх підрозділи;
• громадяни, як суб’єкти підприємницької діяльності, так і фізичні
особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, тобто індивіду-
альні суб’єкти.
Судовий порядок захисту. Конституція України проголошує пра-
ва і свободи людини і громадянина та кожному гарантує судовий
захист його прав і свобод. Рішення і дії (або бездіяльність) органів
державної влади, місцевого самоврядування і посадовців можуть бути
оскаржені до суду. Якщо вичерпані всі наявні внутрішньодержавні за-
соби правового захисту, кожен громадянин має право відповідно до
міжнародних договорів України звертатися до міжнародних органів
для захисту своїх прав.
Судовий порядок застосовується і при захисті фінансових інтере-
сів та прав держави у взаємостосунках із громадянами (стягнення з
них податків, фінансових санкцій, платежів по обов’язковому держав-
ному страхуванню і самооподаткуванню).
Для захисту законних інтересів суб’єктів, що беруть участь у фінансових правовідносинах, застосовується адміністративний і судовий порядок захисту.
Адміністративний порядок як головним чином у разі застосування заходів державного примусу, пов’язаних із захистом, і стосується державних і муніципальних органів, підприємств, організацій, установ в галузі фінансових відносин. У різних фінансових відносинах адміністративний порядок захисту має свої особливості, але скрізь він виявляється у формі владних приписів при винесенні ухвали відповідними державними органами.
У фінансових правовідносинах держави з участю громадян діє адміністративний і судовий порядок захисту прав і законних інтересів обох сторін. При цьому дії орієнтація на використання судового порядку, який має конституційну основу.
8. Наука фінансового права.
Фінансове право як наука містить сукупність знань, категорій, положень, що відображають зміст фінансово-правових норм, особливості їх застосування на практиці.
Наука фінансового права узагальнює наукові дослідження вчених юристів-фінансистів. Будучи суспільною наукою, фінансове право коригується поглядами, дослідженнями в галузі конституційного, адміністративного права та ін. Це пов’язано насамперед з тим, що предметом вивчення фінансово-правової науки є суспільні процеси, що визначаються рухом публічних грошових фондів.
Розроблення проблем державних фінансів сприяло формуванню певних знань у галузі фінансів, специфічних норм регулювання. У зародкових формах вони були ще в законах Хаммурапі, Руській Правді, Великій хартії вольностей. Більш стійкими погляди на фінанси стали на рубежі XVI-XVII ст. у працях Ж. Бодена, Т. Гоббса, Ш. Монтеск’є. До середини XVIII ст. з’являються спеціальні дослідження в цій галузі: Зонненфельса ("Основні начала поліції, комерції и фінансів", 1776 р.), Юсти ("Докладне міркування про податки", 1755р.; "Система фінансів", 1766 р.). У цей самий період виходять праці У. Петті, А. Сміта, Д. Рікардо. У XIX ст. фінансово-правова наука фактично сформувалася і відбувалася її деталізація на рівні окремих інститутів. Такими дослідженнями стали праці Г. Бллінека ("Бюджетне право"), А. Вагнера, Г. Жеза, Л. Штейна. У XX ст. науку фінансового права в Західній Європі розвивали переважно представники французької школи П. Годме і Г. Жез.
Істотний якісний розвиток науки фінансового права у 70-90-х роках XX ст. пов’язаний з іменами В. В. Бесчеревних ("Компетенция Союза ССР в области бюджета", 1976 р.), Л. К. Воронової ("Правовые основы расходов государственного бюджета в СССР", 1981 р.), С. Д. Ципкіна ("Доходы государственного бюджета СССР. Правовые вопросы", 1973 р., "Финансово-правовые институты и их роль в усовершенствовании финансовой деятельности государства", 1984 р.), Н. І. Хімічевої ("Субъекты советского бюджетного права", 1979 р.), Активно працюють у цей період провідні спеціалісти в галузі фінансового права О. М. Горбунова, Т. С. Єрмакова, Л. Н. Коган, В. Е. Кузниченкова, Н. А. Куфакова, Л. С. Малокотин.
На початку 90-х років XX ст. дещо змінилися умови, орієнтири та особливості розвитку фінансово-правової науки. Основу цих особливостей становила специфіка законодавчого регулювання фінансової діяльності в Україні. Фундатором фінансово-правової науки в Україні в цей період є Л. К. Воронова. Фактично всі більш-менш помітні дослідження в цій сфері відбувалися під її керівництвом і за ЇЇ участю, та й ті школи, що утворилися в Україні до початку XXI ст., створювалися за її особистої участі й керівництва. В останнє десятиліття в Україні поряд з фундаментальною фінансово-правовою школою, очолюваною Л. К. Вороновою у м. Києві, виникають центри, що активно займаються цією проблематикою (кафедра конституційного й адміністративного права в Чернівецькому державному університеті імені Ю. Федьковича; кафедра фінансового права в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого; кафедра фінансового права в Академії державної податкової служби України).
9. Підстави та види відповідальності за порушення фінансового законодавства.
Підстави відповідальності за порушення фінансового законодавства
В юридичній науці загальновизнаним є підхід, за яким правопорушення є підставою юридичної відповідальності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 Кримінального кодексу України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок), поняття якого сформульовано в ч. 1 ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Таким чином, для кожного виду юридичної відповідальності головним, системоутворюючим елементом виступає саме поняття відповідного делікту.
Законодавство України містило поняття фінансового правопорушення. Воно було сформульоване в п. 1.5.3 Інструкції про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні, затвердженої наказом Головного контрольно-ревізійного управління України від 03.10.1997 р. №121: "фінансове правопорушення - дія або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання всіх форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб, громадян України та іноземних громадян, наслідком яких стало невиконання фінансово-правових норм". При використанні такого підходу здійснення фінансового правопорушення констатували у разі порушення фінансово-правових норм.
Наслідком чітко вираженої інституалізації фінансового права і фінансового законодавства є кодифікація відповідних блоків законодавства та прийняття Бюджетного і Податкового кодексів. У кожному з цих кодифікованих актів законодавець намагається закріпити основні положення щодо відповідальності за вчинення певних деліктів. Саме в окремих статтях цих кодексів законодавець формулює поняття бюджетних чи податкових правопорушень. Відповідно до ст. 116 Бюджетного кодексу України бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету. У Податковому кодексі Російської Федерації (ст. 106) податковим правопорушенням визнається винно вчинене протиправне (в порушення законодавства про податки і збори) діяння (дія або бездіяльність) платника податків, податкового агента та інших осіб, за які цим Кодексом установлена відповідальність.
Порушення фінансового законодавства має такі обов’язкові ознаки: а) антисоціальний характер, що виявляється у суспільній небезпечності (якщо правопорушення є злочином, що передбачений Кримінальним кодексом) або суспільній шкідливості; б) протиправність; в) винність; г) караність.
Антисоціальний характер є матеріальною ознакою порушень фінансового законодавства. Діяння, що порушують норми фінансового права, завдають шкоди нормальній фінансовій діяльності держави та місцевого самоврядування.
Протиправність вказує на передбачуваність конкретного діяння в актах фінансового законодавства. Протиправність слід розглядати як юридичну оцінку антисоціального характеру діяння з боку законодавця, що закріплена в нормах фінансового права. Вочевидь, положення п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України щодо визначення виключно законами засад окремих видів юридичної відповідальності доцільно було б поширити і на засади відповідальності за порушення фінансового законодавства.
Винність як ознака правопорушення вказує на існування суб’єктивного зв’язку між протиправним діянням і його наслідками та особою, яка вчинила таку дію або бездіяльність у формі умислу або необережності.
Караність є ознакою, що логічно зумовлена антисоціальним характером правопорушення, негативною оцінкою з боку суспільства і безпосередньо випливає з його протиправності.
Теоретичне дослідження правової природи порушень фінансового законодавства, а також безпосередні практичні потреби застосування відповідальності за їх вчинення ставлять вимогу щодо законодавчого закріплення конститутивних (об’єктивних і суб’єктивних) ознак цих правопорушень. Сукупність таких передбачених законом юридичних ознак, які визначають вчинене діяння правопорушенням, охоплюється таким теоретичним поняттям, як склад правопорушення. Склад правопорушення включає такі елементи: а) об’єкт правопорушення; б) об’єктивна сторона правопорушення; в) суб’єкт правопорушення; г) суб’єктивна сторона правопорушення.
Теоретично обґрунтованим підходом до визначення об’єкта правопорушень є його диференціація на загальний, родовий і безпосередній. Загальним об’єктом фінансових правопорушень (далі поняття "фінансове правопорушення" ми використовуємо як тотожне поняттю "порушення фінансового законодавства") є врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини у сфері фінансової діяльності держави, тобто в процесі формування, розподілу й використання грошових коштів бюджетів і державних цільових фондів. Зазначимо, що ці відносини є публічно-правовими, врегульованими імперативними фінансово-правовими нормами. Саме тому методологічно неправильним є асимілювання різних за правовою природою суспільних відносин, яке спостерігалося при визначенні терміна "законодавство з фінансових питань" у п. 1.5.1. Інструкції про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні як "сукупності чинних на будь-який момент контрольного періоду законів та інших нормативно-правових актів держави, якими регулюються процеси утворення, розподілу та використання фінансових ресурсів держави, а також грошові, кредитні й товарообмінні відносини".
Для того щоб правильно визначити родовий об ’єкт фінансових правопорушень, слід виходити із системи фінансового права як об’єктивно існуючої сукупності фінансово-правових інститутів, які об’єднують норми, що регулюють відносно відокремлені групи специфічних фінансових відносин. Цей підхід покладено в основу законодавчого відокремлення видів фінансових правопорушень (порушення бюджетного, податкового, валютного законодавства тощо).
Безпосереднім об’єктом фінансових правопорушень виступають конкретні відносини, на які посягає правопорушник. Прикладами таких об’єктів можуть бути: механізм бюджетного планування, порядок цільового використання бюджетних коштів, вимоги до ведення бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджетів; стосовно порушень податкового законодавства - встановлений порядок ведення податкового обліку, правильність нарахування та своєчасність внесення до бюджетів сум податків і зборів або порядок здійснення операцій з активами, які перебувають у податковій заставі.
Об’єктивна сторона фінансового правопорушення характеризує його зовнішній прояв. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є діяння у формі дії (активної поведінки) або бездіяльності (пасивної поведінки). Закріплення об’єктивної сторони правопорушення є практичною реалізацією його протиправності. Діяння завжди вказується в диспозиції фінансово-правової норми або безпосередньо випливає з її змісту. Зокрема, об’єктивна сторона бюджетного правопорушення, передбаченого ст. 119 Бюджетного кодексу України, полягає у нецільовому використанні бюджетних коштів, тобто витрачанні їх на цілі, що не відповідають бюджетним призначенням, установленим законом про Державний бюджет України, чи рішенням про місцевий бюджет, виділеним бюджетним асигнуванням чи кошторису. Іноді законодавець деталізує об’єктивну сторону правопорушень закріпленням її факультативних ознак, пов’язуючи з цим міру відповідальності: відповідно до п. 17.1.7 ст. 17 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" розмір штрафу за порушення строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання залежить від тривалості затримання такої сплати платником податків.
Основною ознакою об’єктивної сторони значної кількості порушень фінансового законодавства є протиправна бездіяльність. Це зумовлено тим, що зобов’язані суб’єкти фінансових правовідносин не виконують власних обов’язків. Наприклад, змістом податкового обов’язку в широкому розумінні є обов’язок платника податків вести податковий облік, своєчасно і в повному обсязі сплачувати податки і збори (обов’язкові платежі), а також подавати до податкового органу податкову звітність. Тому в разі неподання податкової декларації у строки, визначені законодавством, платник податків сплачує штраф (п. 17.1.1 ст. 17 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"). Бездіяльність, що полягає в невиконанні резидентами вимог щодо порядку та строків декларування валютних цінностей та іншого майна, яке перебуває за межами України, передбачених ч. 1 ст. 9 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", тягне за собою накладення штрафу згідно з Положенням про валютний контроль, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 08.02.2000 р. №49.
Фінансово-правова відповідальність – це міра державного осуду, яка виявляється у нормативному та забезпеченому державним примусом у фінансовому праві обов'язку суб'єкта фінансового правопорушення зазнавати заходів державного примусу у вигляді фінансових санкцій (штраф, пеня, припинення бюджетного фінансування) за вчинене ним правопорушення у сфері публічної фінансової діяльності.
Адміністративну відповідальність розглядають як різновид юридичної відповідальності, що становить сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв'язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій – адміністративних стягнень.
Кримінальна відповідальність застосовується за рішенням суду, а фінансова – за рішенням органів, уповноважених законодавством на застосування фінансових санкцій. Також різняться наслідки кримінальної та фінансової відповідальності (кримінальна відповідальність – накладення судимості, конфіскація майна, штрафи, позбавлення права обіймати певні посади, позбавлення волі в кінцевому рахунку, а фінансова відповідальність – застосування санкцій відновлювального майнового характеру, такі як штраф, пеня, припинення бюджетного фінансування).
Взаємозв'язок фінансової та дисциплінарної відповідальності полягає у тому, що для окремих посадових осіб обов'язок дотримуватися фінансової дисципліни закріплено не тільки у фінансово- правових нормах, а й у нормах, що визначають питання дисциплінарне" відповідальності, проходження державної служби, зокрема в Законі України "Про державну службу".
З цивільно-правовою відповідальністю фінансова схожа грошовим (майновим) характером заходів відповідальності та подібними правовими засобами (застосування пені). Відмінність полягає в тому, що фінансова відповідальність пов'язана з публічною фінансовою діяльністю (предметом є публічні, а не приватні фінанси). Тобто держава не застосовує фінансову відповідальність при вирішенні спірних питань між приватними особами, що вступили у цивільно-правові відносини. Захист та відновлення порушених прав в такому разі є одним із прав, а не обов'язком і буде реалізовано з ініціативи сторони, чиї інтереси порушено. У разі порушення інтересів держави у сфері фінансової діяльності держави чи органів місцевого самоврядування уповноважений орган зобов'язаний ужити всіх заходів для припинення фінансового правопорушення і притягнення правопорушника до фінансової відповідальності.
10. Поняття і види фінансово-правових санкцій.
Фінансові санкції – це обов'язковий елемент фінансово-правової відповідальності, засоби впливу на порушника, що мають майновий характер, забезпечені примусовою силою держави, застосовуються у спеціальному процесуальному порядку уповноваженими на це державними органами та їх посадовими особами у випадку невиконання або неналежного виконання (тобто у випадку вчинення фінансового правопорушення) суб'єктом фінансової діяльності – фізичною чи юридичною особою – вимог законодавства про мобілізацію, розподіл, використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою відшкодування недоотриманих бюджетом та позабюджетними фондами грошових коштів, а також покарання порушників.
Фінансові санкції в науці фінансового права поділяють на два види: 1) штраф, що має функцією покарання за вчинене; 2) пеня, що має компенсаційний, відновлювальний характер.
Фінансові санкції мають правовий характер. Серед основних ознак фінансово-правових санкцій наступні: застосовуються у сфері фінансово-правового регулювання; мають владний характер; формально визначені; накладаються уповноваженими законом органами державної влади; застосовуються у випадку порушення приписів фінансово- правових норм; застосовуються в судовому або позасудовому порядку, мають як каральний, так і правовідновлювальний характер; мають грошове вираження; вилучені кошти зараховуються до державного грошового фонду, мають власні процесуальні норми; не можуть бути встановлені угодою сторін; фінансово-правові санкції є додатковим обтяженням майнового характеру; мають специфічний порядок провадження щодо їх застосування, строки давності та специфіку доказування (пеня та штраф застосовуються у безспірному або судовому порядку за результатами проведених податкових перевірок, перевірок отримувачів та розпорядників бюджетних коштів) тощо.
Характерними рисами фінансово-правових санкцій є їхня фінансово-правова публічна природа (відмінність від цивільно-правових санкцій) і виключно грошово-майновий характер, а в деяких випадках компенсаційний характер, звернення на колективні прибутки суб'єкта господарювання (в чому полягає відмінність від кримінально-правових і адміністративно-правових санкцій).
Виділяють наступні критерії класифікації фінансових санкцій:
1) залежно від видів фінансових правопорушень: податкові, валютні, банківські, за порушення грошово-касових операцій та у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування;
2) за суб'єктами, що їх застосовують: ті, що застосовуються судом, фіскальними органами, Національним банком України, фінансовою інспекцією, органами валютного регулювання і валютного контролю тощо;
3) залежно від різновидів нормативно-правових актів: такі, що містіться в кодексах та законах України та в підзаконних актах;
4) залежно від визначеності розмірів покарання: абсолютно визначені (з чітким встановленням покарання – в неоподаткованих мінімумах доходів громадян, гривнях) та відносно визначені (передбачають лише мінімальний та максимальний розмір);
5) з урахуванням способу призначення та пріоритету застосування: основні та додаткові;
6) за суб'єктами правопорушення: ті, що застосовуються до фізичних та юридичних осіб;
7) ті, що застосовуються в судовому та позасудовому порядку;
8) залежно від способу охорони правовідносин: відновлювальні та каральні.
Правовідновлювальні фінансові санкції реалізуються задля усунеш шкоди, заподіяної протиправними діяннями фінансовим інтересам держави, примусового виконання невиконаних фінансових обов'язків, а також відновлення порушених фіскальних (бюд жетних) прав держави. Правовідновлювальною фінансовою санкцією є пеня. її функція полягає у компенсуванні державі чи місцевому утворенню тих збитків, які вони несуть у зв'язку з несвоєчасною сплатою до відповідних бюджетів податків та інших обов'язкових платежів, несвоєчасним поверненням бюджетних коштів тощо. Пеня як фінансово-правова санкція є додатковим фінансовим обтяженням для правопорушника і відрізняється від пені як цивільно-правової санкції. Пеня як фінансова санкція не може встановлюватися угодою сторін, перераховується виключно в доход держави чи місцевого утворення, її стягнення здійснюється у безспірному порядку уповноваженими державними органами.
Каральні (штрафні) санкції спрямовані на попередження фінансового правопорушення, а також на виправлення і перевиховання порушників фінансового законодавства. Вони встановлюються за фінансові правопорушення з метою покарання правопорушника, а також попередження нових правопорушень. Штраф як фінансово-правова санкція на відміну від адміністративного не може бути замінений іншим стягненням, уповноважений орган на власний розсуд не може звільнити від накладення фінансового штрафу, виключається можливість стягнення і оскарження штрафу в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення і досить часто накладається разом зі стягненням недоїмки по податках та пені. На відміну від цивільно-правового штрафу він накладається за фінансові правопорушення, сплачується платником податків, отримувачем бюджетних кредитів за рахунок прибутку і не маже встановлюватися угодою сторін.
За загальним уявленням фінансова санкція є формою реагування держави на порушення фінансового законодавства і є зовнішнім матеріальним вираженням державно-владного примусу за здійснення фінансового правопорушення.
Фінансово-правові санкції – це засоби державного примусу, передбачені фінансово-правовими нормами, що покладають на правопорушників додаткові обтягнення у вигляді впливу на їх фінансовий стан.
11. Поняття і види фінансового контролю
Фінансовий контроль є діяльністю органів публічної влади і їх
посадовців, установ, підприємств та громадських організацій із забез-
печення законності, фінансової дисципліни та доцільності у процесі
мобілізації, розподілі і використанні централізованих та децентралізованих грошових фондів і пов’язаних з ними матеріальних коштів.
На основі вищевикладеного можна запропонувати наступну кла-
сифікацію фінансового контролю:
1. Залежно від часу проведення:
• попередній фінансовий контроль – проводиться до здійснення
операцій, дій, пов’язаних із рухом грошових фондів, передує операціям,
що перевіряються. Проводиться на стадії складання, розгляду і за-
твердження проектів бюджетів, кошторисів, планів, договорів. Метою
є попередження порушень фінансового законодавства, тобто своєчас-
не попередження незаконного і нераціонального використання грошо-
вих коштів та матеріальних ресурсів;
• поточний фінансовий контроль (оперативний) – здійснюється у
процесі здійснення фінансових і господарських операцій, пов’язаних із
рухом грошових фондів. Цей контроль часто здійснюється повсякден-
но (постійно) задля виявлення допущених як на стадії планування, так
і безпосередньо в ході проведення фінансово-господарської операції
помилок і зловживань;
• подальший фінансовий контроль (подальший) – проводиться
після здійснення господарської або фінансової операції з викорис-
тання грошових фондів або після закінчення певного звітного періо-
ду (наприклад, фінансового року). Він характеризується поглибле-
ним і всеосяжним підходом до вивчення фінансово-господарської
діяльності контрольованого суб’єкта. Подальший фінансовий конт-
роль реалізується при аналізі виконання планів і бюджетів, перевірці
кошторисів, звітів і балансів, виявленні випадків незбереження май-
на шляхом поглибленого вивчення всіх сторін господарсько-фінан-
сової діяльності. Саме всебічний його характер часто додає цьому
виду контролю комплексний характер, що деталізує підстави і мету
руху як грошових коштів, так і пов’язаних з ними матеріальних,
трудових, природних ресурсів.
2. Залежно від плановості:
• плановий – передбачений у плані роботи контролюючого органу.
Він може здійснюватися за сукупними показниками фінансово-госпо-
дарської діяльності суб’єкта з певною періодичністю;
• позаплановий – не передбачений у планах роботи контролюючо-
го органу і проводиться в суворо обумовлених законом випадках.
3. Залежно від періодичності (частоти) проведення:
• постійний (повсякденний);
• систематичний;
• епізодичний (здебільшого має разовий характер).
4. Залежно від форми проведення:
• обов’язковий (зовнішній) – проводиться, коли у законодавстві
міститься відповідна вимога або є рішення уповноваженого держав-
ного органу. Здійснюється державними чи муніципальними органами
фінансового контролю;
• ініціативний (внутрішній) – здійснюється за самостійною і добро-
вільною ініціативою господарюючих суб’єктів, із можливим залучен-
ням аудиторів.
5. Залежно від суб’єкта, що здійснює контроль:
• державний – проводиться державними органами, наділеними від-
повідними повноваженнями на здійснення контрольних дій (фіскальні ор-
гани, органи фінансової інспекції, органи Казначейської служби України);
• муніципальний – проводиться органами місцевого самовряду-
вання у сфері затвердження місцевого бюджету, його виконання і за-
твердження звіту про його виконання, дотримання фінансової дисцип-
ліни та ін.
Державний та муніципальний фінансовий контроль залежно
від сфери дії буває: надвідомчий (міжвідомчий), внутрішньовідом-
чий і внутрішньогосподарський;
• громадський – здійснюється представниками громадськості на
ініціативній (добровільній) та безкоштовній основі;
• аудиторський – є незалежним професійним фінансовим контро-
лем, здійснюваним аудиторами (фізичними особами) і аудиторськими
фірмами.
6. Залежно від сфери фінансової діяльності, що перевіряється:
• бюджетний;
• податковий;
• валютний;
• банківський;
• страховий.
7. Залежно від джерела інформації розрізняють контроль:
• фактичний – полягає у вивченні фактичного (реального) стану
об’єкта, що перевіряється. Здійснюється огляд, обмірювання в натурі,
встановлення факту наявності грошових коштів і матеріальних ресур-
сів. Після цього здійснюється аналіз отриманої інформації та докумен-
тів на предмет їх відповідності;
• документальний – є перевіркою і аналізом первинних докумен-
тів, що містять відомості про рух грошових коштів (кошторисів, ба-
лансів, бухгалтерських і статистичних звітів тощо). Перевірці можуть
піддаватися технічні засоби, які є носіями інформації.
8. Залежно від періодичності здійснення:
• оперативний фінансовий контроль (у межах звітного періоду);
• періодичний фінансовий контроль (після закінчення звітного пе-
ріоду перевіряються законність та доцільність використовування гро-
шових ресурсів).
12. Загальна характеристика методів фінансового контролю
Методи фінансового контролю є способами і прийомами його
проведення, здійснення контрольних заходів. Вони є досить різнома-
нітними, а вибір конкретного методу контролю залежить від багатьох
факторів, як-то від контрольованого і контролюючого суб’єкта, об’єк-
та контролю, мети і задач контролю.
До основних методів фінансового контролю відносяться: об-
лік, аналіз, перевірка, аудит, ревізія і фінансово-економічна експертиза,
а також обстеження, інспекція, спостереження. Процедури їх прове-
дення прописані у відомчих методиках та правилах проведення конт-
ролю. Вони реалізуються в конкретних діях перевіряючого суб’єкта.
Методика фінансового контролю регулюється в основному процесуа-
льними нормами.
Характеристика методів фінансового контролю:
1. Облік – передбачає контролюючі дії при постановці на облік
зобов’язаних осіб та об’єктів, що лежать в основі числення грошових
зобов’язань. Тобто, обліковуються:
• зобов’язані особи при включенні даних про них до відповідних
реєстрів, внесенні змін до облікової документації;
• об’єкти (грошові кошти, матеріальні ресурси), що лежать в ос-
нові виконання обов’язків, пов’язаних із рухом грошових фондів.
Облік не обмежується тільки реєстраційною роботою. Він також
пов’язаний з аналітикою і створенням інформаційних баз.
2. Аналіз – проводиться відносно періодичної або річної звітності,
на підставі нього визначається рівень виконання плану, норм, фінансової
дисципліни. При використанні аналітичних прийомів досліджуються
головні фінансово-економічні показники діяльності контрольованого су-
б’єкта. Аналізуються дані з кошторисів, балансів і т. д., ліквідність
бухгалтерських балансів, розрахунки і оцінка фінансових коефіцієнтів;
фінансова стійкість, фінансова звітність. Підсумковими результатами
аналізу є оцінка поточного стану контрольованого суб’єкта, ефектив-
ність і раціональність використовування грошових фондів, ефективність
використовування матеріальних ресурсів та ін. Ефективним є викорис-
тання такого фінансово-економічного прийому, як порівняння.
3. Перевірка – одноразова контрольна дія, що полягає в зіставлен-
ні фактичних і документальних даних за окремими напрямами фінан-
сово-господарської діяльності суб’єкта. Перевіряється фінансово-госпо-
дарська діяльність підприємства, установи, організації або її підрозділів і
за результатами оформляються довідка або доповідна записка.
Порівнюються фактичні дані контролю з даними, відображеними
у первинній документації. Для цього використовуються облікові, звітні
документи для виявлення порушень фінансової дисципліни і усунення
їх наслідків.
Можна виділити наступні підстави класифікації видів пе-
ревірок:
1) залежно від організаційної ознаки:
• планові перевірки (внесені в плани роботи контролюючого ор-
гану);
• позапланові перевірки (здійснювані поза планом, за наявності ва-
гомих підстав);
2) залежно від підстави призначення:
• первинна;
• повторна (проводяться через деякий час після початкової (пер-
винної) фінансової перевірки);
• додаткова (для з’ясування питань, які не ставилися на первинній
перевірці, часто у зв’язку із тими обставинами, що знову виникли);
3) залежно від об’єму:
• повні (охоплює всі сторони фінансово-господарської діяльності);
• часткові (неповні) перевірки (в ході них перевіряються окремі
сторони фінансово-господарської діяльності);
• комплексні перевірки (перевірці підлягає вельми широке коло
взаємопов’язаних питань);
• тематичні (цільові) перевірки (охоплюють або окремий напрям
діяльності суб’єкта, що перевіряється, або виділений тип операцій);
4) залежно від повноти охоплення:
• суцільні (фронтальні) перевірки (вивчаються абсолютно всі до-
кументи і облікові записи за визначений період часу);
• вибіркові перевірки (за окремими напрямками діяльності суб’єк-
та, якого перевіряють, або його структурного підрозділу);
5) залежно від місця проведення:
• виїзні перевірки (здійснюються за місцем розташування об’єкта
контролю);
• камеральні перевірки (проводяться за місцем розташування ор-
гану фінансового контролю);
6) залежно від характеру контрольованих показників:
• арифметичні перевірки (зводяться до оцінки правильності мате-
матичних розрахунків і таксувань);
• формальні перевірки (за якими здійснюється перевірка правиль-
ності оформлення документів, наприклад, з’ясовується достовірність
підписів і печаток, наявність стирань і виправлень, правильність запов-
нення реквізитів);
7) залежно від характеру контролюючих суб’єктів:
• позавідомчі перевірки;
• відомчі перевірки.
4. Аудит – незалежна форма контролю, який досліджує тільки пи-
тання, обумовлені в договорі із замовником.
Аудит – це перевірка даних бухгалтерського обліку і показників
фінансової звітності суб’єкта господарювання з метою висловлення
незалежної думки аудитора про її достовірність в усіх суттєвих аспек-
тах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів)
бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень су-
б’єктів господарювання) згідно із вимогами користувачів.
Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудитор-
ськими фірмами, які уповноважені суб’єктами господарювання на
його проведення. Аудиторський контроль не підміняє державного фі-
нансового контролю, а співпрацює з державними органами. Він може
бути ініціативним (що проводиться за рішенням самого господарю-
ючого суб’єкта) і обов’язковим, який передбачається ст. 8 Закону
України «Про аудиторську діяльність».
Проведення аудиту є обов’язковим для:
1) підтвердження достовірності та повноти річної фінансової звіт-
ності і консолідованої фінансової звітності відкритих акціонерних това-
риств, підприємств-емітентів облігацій, професійних учасників ринку
цінних паперів, фінансових установ та інших суб’єктів господарюван-
ня, звітність яких відповідно до законодавства України підлягає офіцій-
ному оприлюдненню, за винятком установ і організацій, що повністю
утримуються за рахунок Державного бюджету;
2) перевірки фінансового стану засновників банків, підприємств з
іноземними інвестиціями, відкритих акціонерних товариств (крім фі-
зичних осіб), страхових і холдингових компаній, інститутів спільного
інвестування, довірчих товариств та інших фінансових посередників;
3) емітентів цінних паперів при отриманні ліцензії на здійснення
професійної діяльності на ринку цінних паперів.
Однак у будь-якому випадку аудиторська перевірка проводиться
на підставі договору між аудитором (аудиторською фірмою) і замовни-
ком. У договорі на проведення аудиту і надання інших аудиторських
послуг вказуються предмет і термін перевірки, обсяг аудиторських по-
слуг, розмір і умови оплати, відповідальність сторін. Замовник має пра-
во вільного вибору аудитора (аудиторської фірми). Аудиторський конт-
роль – це професійний незалежний фінансовий контроль. Під час його
здійснення аудитори (аудиторські фірми) мають право:
• самостійно встановлювати форми і методи аудиту на основі чин-
ного законодавства, чинних норм і стандартів, умов договору із за-
мовником, професійних знань і досвіду;
• отримувати необхідні документи, що стосуються предмета пе-
ревірки і перебувають як у замовника, так і у третіх осіб;
• отримувати пояснення у письмовій або усній формі від керівниц-
тва і працівників замовника;
• перевіряти наявність майна, грошей, цінностей, вимагати від ке-
рівництва суб’єкта господарювання проведення контрольних оглядів,
замірів виконаних робіт, визначення якості продукції, стосовно яких
проводиться перевірка документів;
• залучати на договірних засадах до участі в перевірці фахівців
різного профілю.
Результатом аудиторської перевірки є аудиторський висновок, що
містить підтвердження або аргументовану відмову від підтвердження
достовірності, повноти і відповідності законодавству бухгалтерської
звітності замовника. Виконання договору на здійснення аудиту під-
тверджується актом приймання-передачі аудиторського висновку.
5. Ревізія – метод документального контролю за фінансово-гос-
подарською діяльністю підприємств, установ, організацій, дотриман-
ням законодавства з питань фінансів, достовірністю обліку і звітності;
спосіб документального виявлення недостач, розтрат, привласнень, ін-
ших зловживань.
Ревізія здійснюється спеціальними органами фінансового контро-
лю і спрямована на виявлення фактів порушення законності, достовір-
ності і доцільності. При ревізії проводяться вивчення і аналіз фінан-
сово-господарської документації на предмет правильності ведення
бухгалтерського обліку, збереження грошових коштів та матеріально-
технічних ресурсів, своєчасності і повноти звітності.
Ревізія проводиться на підставі документа, підписаного керівни-
ком відповідного контролюючого органу. Класифікація ревізій є іден-
тичною до класифікації перевірок. Ревізії поділяються на: планові та
позапланові; фактичні та документальні; комплексні та тематичні і
т.д. Окремо відмітимо ревізію, що призначається за постановою орга-
нів слідства. За наслідками ревізії складається акт. У ході здійснення
ревізії можуть складатися проміжні акти, спрямовані на усунення ви-
явлених недоліків. При незгоді або за наявності заперечень за актом
ревізії посадовці об’єкта перевірки долучають до нього свої запере-
чення і зауваження. Крім вказаного, в акті ревізії вказуються мета ре-
візії та основні її результати, виявлені факти порушень, а також при-
чини таких порушень, особи, винні в порушенні фінансової дисципліни,
пропоновані заходи щодо їх усунення і терміни здійснення цих заходів.
В акті також вказуються вживані до порушників заходи фінансової або
адміністративної відповідальності.
6. ФінансовоUяЄшыяж•C-економічна експертиза – проводиться щодо
певних фінансових документів, за її підсумками складається висновок.
Прикладом є експертно-аналітична діяльність Рахункової палати, кот-
ра проводить експертизу і складає висновки щодо проектів: Держав-
ного бюджету України, законів та інших нормативно-правових актів,
міжнародних договорів України, загальнодержавних цільових програм,
програм Кабінету Міністрів України й інших документів, що стосу-
ються питань Державного бюджету та фінансів України.
7. Обстеження – проводиться відносно конкретних сторін фі-
нансової діяльності контрольованого суб’єкта. При обстеженні здій-
снюється діагностика фінансового стану підконтрольного суб’єкта
та дослідження звітності, проводиться первинний аналіз дотримання
фінансового законодавства, оцінка відповідності його діяльності ста-
тутним документам. У ході обстеження можуть застосовуватися
опитування і анкетування з метою виявлення порушень фінансової
дисципліни.
Під час обстеження здійснюється оглядовий аналіз фінансового і
майнового стану контрольованого суб’єкта. У разі виявлення істотних
недоліків у ході обстеження це є підставою для проведення перевірки;
якщо недоліків не виявлено або вони незначні, то все обмежується
стадією обстеження. Про все це вказується у висновку за наслідками
обстеження.
8. Інспекція – дозволяє отримати інформацію про стан фінансів
підприємств, організацій та установ на місцях. Інспекції проводяться
суб’єктами-представниками держави в цілому або її окремих органів
періодично. Метою інспекції є ознайомлення зі станом справ на місцях
і надання оперативної практичної допомоги.
9. Спостереження – це метод фінансового контролю, який має
на меті загальне відстеження фінансової діяльності контрольованого
суб’єкта. Воно є пасивним та безконтактним фінансовим контролем і
зводиться до загального ознайомлення зі станом фінансової діяльності
бюджетної установи, підприємства, організації__________, відомства. Спостере-
ження буває загальним та спеціальним.
Інвентаризація – це спосіб здійснення фінансового контролю,
спрямований на співставлення документальних даних та розрахунків
з наявними основними засобами, нематеріальними активами, товар-
но-матеріальними цінностями, грошовими коштами.
Інвентаризація в обов’язковому порядку здійснюється у разі пе-
редачі майна державного підприємства в оренду, приватизації майна
державного підприємства, зміні матеріально відповідальних осіб (на
день приймання-передачі), при встановленні фактів крадіжок або зло-
вживань, псування цінностей (на день виявлення таких фактів) та в
інших випадках.
13. Організація та органи фінансового контролю
В сучасних умовах переходу до ринкових відносин, розширення господарської самостійності підприємств, установ і організацій відбулися певні зміни в організації фінансового контролю. В його внутрішньому змісті більш широке значення набуває щоденний внутрішньо - господарський самоконтроль з боку власника. Більш глибоким неформальним став контроль представницьких органів державної влади і органів місцевого самоврядування за фінансовою діяльністю виконавчої влади.
Система органів державного фінансового контролю в Україні перебуває в стані своєї розбудови. На даний час основні її елементи вже склалися і знаходяться в стані формування. Як і в інших державах система фінансового контролю в Україні здійснюється органами законодавчої влади, органами виконавчої влади, спеціальними органами державного фінансового контролю, а також недержавними спеціальними організаціями.
Зміна політичної системи, встановлення посади Президента України спричинило виникнення президентського контролю, який здійснюється Контрольним управлінням адміністрації Президента.
Також у державі сформовані і діють нові органи фінансового контролю: Міністерство доходів і зборів , Рахункова палата, Державна пробірна палата, Державна казначейська служба та ін.
Згідно з Конституцією України (ст.85 п.4, ст.96-98), найвище юридичне значення має фінансовий контроль, який здійснюється органами державної влади і, в першу чергу, Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної республіки Крим, місцевими радами депутатів, як головними ланками самоуправління народу. Всі рівні рад здійснюють фінансовий контроль кожного року при розгляді проектів відповідних бюджетів і звітів про їх виконання виконавчими органами. Відповідно, важливі контролюючи функції, виконують постійні комітети Верховної Ради, кожна у своїй галузі, а постійні комітети з питань бюджету та фінансів у будь-якій галузі.
У відповідності зі ст. 38 Конституції України контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради здійснює Рахункова палата. У відповідності із законом „Про Рахункову палату”, це постійно діючий орган державного фінансового контролю, який має організаційну і функціональну незалежність. До її широких повноважень (ст. 7 п.2 вищевказаного закону) належить: „Проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національного банку України, Фонді державного майна, інших підзвітних Верховній Раді органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності в межах, визначених ст. 16 закону ”.
Щоб проводити усі ці ревізії та перевірки, необхідно мати доступ до відповідних документів. Цю правову основу забезпечують п.п. 3 та 4 ст.7 закону, які дозволяють вимагати у керівників організацій, що перевіряються, всю необхідну інформацію, а саме: грошові документи, бухгалтерські книги, звіти, плани, кошториси.
В цілому, ст.2 зазначеного закону визначає слідуючи завдання Рахункової палати: контроль за виконанням Державного бюджету і використанням бюджетних коштів, контроль за виникненням і погашенням внутрішнього та зовнішнього боргу, контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та іншого розвитку, контроль за дотриманням законності у наданні Україною позик іноземним державам. Окрім того, у числі завдань Рахункової палати є також контроль за використанням кредитів, отриманих Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій, контроль за переміщенням бюджетних коштів і коштів цільових державних фондів в установах Національного банку і уповноважених банків.
Крім цього, Рахункова палата має право контролювати грошову емісію, використання золотого запасу, дорогоцінних металів, каміння, надання кредитів і здійснення операцій щодо розміщення золотого та валютних резервів.
Важливі контролюючі функції виконує Президент і контрольне управління його адміністрації в галузі фінансової політики, які випливають з його статусу глави держави і глави виконавчої влади України. В першу чергу, контроль Президент здійснює при підписанні законів України і коли подає на розгляд Верховної Ради проект Державного бюджету України та Звіт про його виконання.
Контрольне управління Президента - орган широкої сфери контрольної діяльності, яке забезпечує конституційні контрольні повноваження Президента України. За його дорученням і від його імені даний підрозділ Адміністрації Президента здійснює контроль за виконанням органами державної влади указів і розпоряджень Президента, які по своїй суті і змісту часто носять фінансовий характер. Крім того в його функції входить аналіз діяльності спеціальних органів контролю і нагляд за органами виконавчої влади, установами і організаціями, розгляд скарг і звернень.
Для реалізації своїх контрольних функцій Контрольне управління має право: вимагати від керівників державних органів, підприємств, установ і організацій (незалежно від форм власності) документи, матеріали, письмові пояснення, іншу інформацію, необхідну для проведення перевірок у відповідності із завданнями Управління; залучати до перевірок представників правоохоронних органів і спеціальних органів контролю; вимагати інформацію про доходи посадових осіб; вносити на розгляд Президента пропозиції за результатами перевірок. Дане управління діє в тісному контакті з апаратами Верховної Ради, Уряду України, органами судової влади і прокуратури, правоохоронними органами, податковою службою і іншими.
Кабінет Міністрів як вищий орган у системі органів виконавчої влади здійснює комплексний фінансовий контроль в процесі реалізації фінансової політики держави, реалізації загальнодержавних і міждержавних економічних програм створення і діяльності різних фондів.
Широкий спектр повсякденного, систематичного контролю покладається на фінансово-кредитні органи і безпосередньо на Міністерство фінансів України, яке контролює виконання державного бюджету, а також додержання правил касового виконання його доходної частини. В його функції також входить установлення і дотримання певного порядку при веденні бухгалтерського обліку і складанні звітності про виконання Державного і місцевих бюджетів, витрат бюджетних установ, розробка необхідних форм обліку і звітності щодо касового виконання бюджетів.
Важливим завданням для Міністерства фінансів є контроль за випуском і обігом цінних паперів, їх реєстрація на території України. Структурні підрозділи Міністерства фінансів на місцях контролюють витрачання коштів виділених із вищестоящих бюджетів, позабюджетних фондів місцевих Рад, а також правильність проведення виплат, відшкодувань за рахунок державного і місцевих бюджетів.
Міністерство фінансів у своїй структурі має спеціальний контролюючий підрозділ – Державну фінансову інспекцію. Правова діяльність, статус і функції регламентуються Законом України „Про основні засади здійснення фінансового контролю в Україні” від 26 січня 1993р.
Виконання своїх контрольних функцій служба тісно пов’язує і координує з органами самоврядування, органами доходів і зборів, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки.
Структура Державної фінансової інспекції складається з Головного управління державної фінансової інспекції України, фінансових інспекцій у Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, підрозділів (відділів, груп) в районах, містах і районах у містах.
Стаття 2 вищевказаного Закону визначає головне завдання фінінспекції - здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів, та державних валютних фондів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому. Органи державної фінінспекції мають право контролювати не тільки вказані органи, установи й організації, але при порушенні кримінальної справи за дорученням прокурора або органів попереднього слідства всі суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності.
Ревізії та перевірки на прохання правоохоронних органів можуть проводитись також і в інших випадках, передбачених чинним законодавством.
Працівники правоохоронних органів (ст. 14) зобов’язані сприяти службовим особам державної контрольно-ревізійної служби у виконанні їх обов’язків. У разі недопущення працівників державної фінінспекції на територію підприємства, установи, організації, відмови у наданні документів для ревізії або перевірки та будь-якої іншої протиправної дії органи міліції на прохання цих осіб зобов’язані негайно вжити відповідних заходів для припинення такої протидії, забезпечити нормальне проведення ревізії або перевірки, охорону працівників фінінспекції, документів та матеріалів, що перевіряються, а також вжити необхідних заходів для притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності.
Службові особи служби наділені широкими повноваженнями. Вони мають право перевіряти грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання коштів та матеріальних цінностей; брати пояснення; безперешкодно входити у склади і сховища, виробничі та інші приміщення для їх обстеження; припиняти на розрахункових та інших рахунках у банках та фінансово-кредитних установах операції у випадках, коли керівництво об’єкта, на якому необхідно провести ревізію або перевірку перешкоджає службовій особі виконувати свої функції; вимагати від керівників об’єктів, які перевіряються, проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і розрахунки; у необхідних випадках опечатувати склади, архіви, каси та касові приміщення, а при виявленні підробок, інших зловживань вилучати необхідні документи на строк до закінчення ревізій або перевірки; вимагати усунення недоліків і порушень. При певних обставинах вони мають право одержувати від Національного банку України та його установ, комерційних банків та інших кредитних установ необхідні відомості, копії документів, довідки про банківські операції та залишки коштів на рахунках об’єктів, що ревізуються або перевіряються.
Від інших підприємств і організацій, в тому числі різних форм власності, вони можуть вимагати довідки і копії документів про операції та розрахунки з об’єктами, які перевіряються.
При виявленні прихованих і занижених валютних доходів та інших платежів, фінінспекція має право вилучити їх для бюджету, може ставити питання перед відповідними органами про припинення фінансування і кредитування, якщо кошти використовувались з порушенням законодавства.
За порушення законодавства з фінансових питань органи фінінспекції в особі начальника Головного управління фінінспекції та його заступників, начальників фінінспекцій в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та їх заступників мають право накласти на керівників й інших службових осіб адміністративні штрафи.
Державна казначейська служба України як орган фінансового контролю, що діє у складі Міністерства фінансів України і підпорядковується йому, здійснює контроль за організацією виконання Державного бюджету країни і за надходженням і використанням коштів державних бюджетних фондів і позабюджетних коштів установ і організацій, що утримуються за рахунок Державного бюджету, веде облік касового виконання Державного бюджету України, складає звіт про стан виконання Державного бюджету, здійснює управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства тощо.
У сфері контролю за дотриманням бюджетного законодавства відповідно до ст. 112 БКУ Держана казначейська служба контролює бухгалтерський облік всіх надходжень і витрат Державного бюджету, складання та подання фінансової та бюджетної звітності; бюджетні повноваження при зарахуванні надходжень до бюджету; здійснює контроль за відповідністю платежів узятим зобов’язанням і бюджетним асигнуванням.
Система органів державного фінансового контролю.
Органи державного фінансового контролю загальної
та спеціальної компетенції
У процесі здійснення фінансового контролю задіяна низка орга-
нів, що наділені відповідними повноваженнями.
Нині в Україні здійснюється реформування системи контрольних
органів. До системи контрольних органів у галузі фінансової діяль-
ності входять органи державної влади та органи місцевого само-
врядування.
До органів, які здійснюють фінансовий контроль, нале-
жать: Верховна Рада України, Рахункова палата України, Прези-
дент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів
України, Державна фіскальна служба, Державна фінансова інспекція
України, Державна казначейська служба України, Національний
банк України, Національна комісія з цінних паперів та фондового
ринку України та інші.
Виходячи з різноманітності органів фінансового контролю, в науці
фінансового права для систематизації цих органів було здійснено їх
класифікацію в залежності від:
1. Від рівня:
• загальнодержавні (Верховна Рада України, Президент України,
Кабінет Міністрів України);
• органи місцевого самоврядування.
2. Від інститутів:
• фіскальні органи;
• фінансові органи;
• казначейські органи України;
• фінансово-кредитні установи та ін.
3. Від компетенції:
• загальної компетенції (для яких здійснення фінансового контро-
лю не є основною діяльністю);
• спеціальної компетенції (спеціально створені для здійснення ді-
яльності у сфері фінансового контролю).
Систему державного фінансового контролю характеризують ви-
ходячи з її розподілу на органи фінансового контролю загальної та
спеціальної компетенції.
4.4.1. Правовий статус та повноваження органів державного
фінансового контролю загальної компетенції
Верховна Рада України. Парламентський контроль здійснюєть-
ся шляхом незалежних зовнішніх перевірок незалежним ревізором від
імені законодавчого органу і його комітетами. Конституція України ви-
значає загальні засади участі у процесі фінансового контролю Вер-
ховної Ради України та її комітетів. Комітетами, що беруть участь
у здійсненні фінансового контролю, є: Комітет з питань бюджету,
Комітет з питань фінансів і банківської діяльності, Комітет з питань
податкової та митної політики.
У ст. 85 Конституції закріплено такі повноваження Верховної
Ради, пов’язані зі здійсненням фінансового контролю:
• затвердження Державного бюджету України та внесення змін
до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прий-
няття рішення щодо звіту про його виконання;
• здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України
відповідно до Конституції та закону;
• затвердження рішень про надання Україною позик і економічної
допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також
про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних
фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом
України, здійснення контролю за їх використанням;
• призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших
членів Рахункової палати;
• призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національ-
ного банку України за поданням Президента України;
• призначення на посади та звільнення з посад половини складу
Ради Національного банку України;
• здійснення парламентського контролю в межах, визначених Кон-
ституцією та законом.
Комітети Верховної Ради України беруть участь у підготовці
до розгляду парламентом проектів законів, зокрема про Державний
бюджет України. Комітет Верховної Ради України з питань бюд-
жету готує і попередньо розглядає питання щодо контролю за вико-
нанням та звіту про виконання Державного бюджету України в части-
ні, що належить до компетенції комітету. Також контролює відповід-
ність поданого Кабінетом Міністрів України проекту закону про Дер-
жавний бюджет України Основним напрямам бюджетної політики на
наступний бюджетний період та готує відповідні висновки, контролює
відповідність законопроектів, поданих на розгляд Верховної Ради Ук-
раїни, бюджетному законодавству. Комітет із питань податкової
та митної політики здійснює контроль за відповідністю законопро-
ектів із питань податків, зборів та мита, діяльності фіскальних органів,
поданих на розгляд Верховної Ради України, чинному законодавству
України. Комітет з питань фінансової політики і банківської ді-
яльності контролює відповідність законопроектів із питань діяльності
фінансових ринків та фінансових посередників, зокрема банків, валют-
них операцій тощо, поданих на розгляд Верховної Ради України, чин-
ному законодавству України.
Президент України. Контрольні повноваження Президент Украї-
ни виконує при підписанні прийнятих Верховною Радою законів у сфері
організації і регулювання фінансової діяльності, справляння податків та
ін., зокрема закону про Державний бюджет України. Президент Украї-
ни, відповідно до п. 15 ст. 106 Конституції України, має право зупиняти
дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Консти-
туції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України задля
з’ясування їх конституційності. Також Президент України має право н-
акласти вето на прийнятий закон та призначати на посаду і звільнення з
посади половину складу Ради Національного банку України.
При Президентові України діє координаційний орган – Рада націо-
нальної безпеки й оборони (далі – РНБО), що може здійснювати
контроль за публічною фінансовою діяльністю. РНБО може розгляда-
ти питання, що належать до сфери організації або проведення фінан-
сової діяльності, та приймати відповідні рішення.
Кабінет Міністрів України. Здійснює контроль за публічними
фінансами під час практичної реалізації фінансової політики України,
державної політики у галузі ціноутворення й оплати праці, складання
та виконання Державного бюджету України і звіту про його виконання,
здійснення загальнодержавних і міждержавних економічних програм,
створення і керівництва діяльністю різних фондів тощо. Поточна дія-
льність Кабінету Міністрів України пов’язана з управлінням публічни-
ми фінансами і контролем за їх використанням. У межах своїх повно-
важень Уряд також здійснює відомчий державний контроль за фінан-
сами міністерств і відомств.
На місцях фінансовий контроль здійснюють Верховна Рада і Рада
міністрів Автономної Республіки Крим, інші регіональні і місцеві орга-
ни самоврядування при розгляді проектів та затвердженні відповідних
бюджетів і звітів про їх виконання, при внесенні до цих бюджетів змін і
корективів у ході їх виконання, при заслуховуванні інформацій та звітів
голів постійних комісій про витрачання бюджетних ресурсів, керівників
інших органів з питань фінансової діяльності.
4.4.2. Правовий статус та повноваження органів державного
фінансового контролю спеціальної компетенції
Рахункова палата. Стаття 98 Конституції України визначила, що
контроль за надходженням коштів до Державного бюджету України та
їх використанням здійснює Рахункова палата. Відповідно до Закону Ук-
раїни «Про Рахункову палату», цей орган є постійно діючим органом
контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкова-
ний і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність само-
стійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.
Завданнями Рахункової палати є:
• організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням
видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюд-
жетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фон-
дів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням;
• здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього та
зовнішнього боргу України, визначення ефективності і доцільності ви-
датків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів;
• контроль за фінансуванням загальнодержавних програм еконо-
мічного, науково-технічного, соціального EEвu1110 і національно-культурного
розвитку, охорони довкілля;
• контроль за дотриманням законності щодо надання Україною по-
зик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним органі-
заціям, передбачених у Державному бюджеті України;
• контроль за законністю та своєчасністю руху коштів Державного
бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах На-
ціонального банку України та уповноважених банках;
• аналіз встановлених відхилень від показників Державного бюд-
жету України та підготовка пропозицій про їх усунення, а також про
вдосконалення бюджетного процесу в цілому;
• регулярне інформування Верховної Ради України, її комітетів про
хід виконання Державного бюджету України та стан погашення внут-
рішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших
контрольних функцій;
• виконання інших завдань, передбачених для Рахункової палати
чинним законодавством України.
Повноваження Рахункової палати поширюються на Верховну Ра-
ду України, органи виконавчої влади, в тому числі їх апарати, Націо-
нальний банк України, Антимонопольний комітет України, Фонд дер-
жавного майна України та інші державні органи і установи, створені
згідно із законодавством України. Рахункова палата має право контро-
лювати також місцеві державні адміністрації та органи місцевого
самоврядування, підприємства, установи, організації, банки, кредитні
установи, господарські товариства, страхові компанії, інші фінансові
установи і їх спілки, асоціації та інші об’єднання незалежно від форм
власності, об’єднання громадян, недержавні фонди та інші недержавні
некомерційні громадські організації у тій частині їх діяльності, яка сто-
сується використання коштів Державного бюджету України.
Рахункова палата у ході виконання Державного бюджету України
контролює повноту і своєчасність грошових надходжень, фактичне ви-
трачання бюджетних асигнувань, у тому числі коштів загальнодер-
жавних цільових фондів та видатків по обслуговуванню внутрішнього і
зовнішнього боргу України, у порівнянні із затвердженими показника-
ми Державного бюджету України, виявляє відхилення та порушення,
проводить їх аналіз, вносить пропозиції щодо їх усунення.
Рахункова палата проводить аналіз оперативної інформації, одер-
жаної в порядку контролю, після чого узагальнені відомості подають-
ся Верховній Раді України, її комітетам та Кабінету Міністрів Украї-
ни. Рахункова палата перевіряє фінансування затверджених Верхов-
ною Радою України загальнодержавних програм економічного, науко-
во-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охоро-
ни довкілля і розглядає матеріали з цих питань на засіданнях Колегії
Рахункової палати.
У разі виявлення порушень або невиконання встановлених законо-
давством України вимог щодо збереження, використання об’єктів дер-
жавного майна чи несвоєчасної сплати до Державного бюджету Украї-
ни коштів, отриманих від розпорядження та управління майном, що є
об’єктами права державної власності, Рахункова палата має право ста-
вити перед відповідними державними органами питання про притягнен-
ня винних осіб до відповідальності, передбаченої чинним законодавст-
вом України, та інформувати про це Верховну Раду України.
Рахункова палата контролює законність договорів, раціональне та
ефективне використання кредитів і позик, які отримує Україна від іно-
земних держав, банків і міжнародних фінансових організацій. Рахунко-
ва палата перевіряє діяльність Національного банку України та його
установ, уповноважених банків і кредитних установ у частині обслуго-
вування ними Державного бюджету України. За результатами переві-
рок діяльності установ банківської системи, в першу чергу Національ-
ного банку України, Рахункова палата подає висновки і пропозиції що-
до його звітів про забезпечення стабільності грошової одиниці до Вер-
ховної Ради України, а також щодо діяльності Національного банку
України з обслуговування державного боргу України.
Рахункова палата щорічно здійснює перевірку кошторису витрат
Національного банку України і подає відповідну інформацію до Вер-
ховної Ради України.
Рахункова палата здійснює перевірки та ревізії. Терміни, обсяги і за-
соби їх проведення встановлюються Рахунковою палатою. Про резуль-
тати проведених перевірок і ревізій Рахункова палата інформує Верхов-
ну Раду України, доводить до відома керівників відповідних централь-
них органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій.
Рахункова палата, здійснюючи свою діяльність, зобов’язана за до-
рученням Верховної Ради України проводити експертизу і давати вис-
новки щодо:
• проекту Державного бюджету України, обґрунтованості його
доходної та видаткової частин щодо обсягів державного внутрішнього
і зовнішнього боргу та дефіциту Державного бюджету України, за-
тверджених законом України;
• окремих напрямів бюджетно-фінансової, грошово-кредитної полі-
тики, а також окремих питань бюджетного процесу за прямими дору-
ченнями Верховної Ради України;
• проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань
бюджетно-фінансової і грошово-кредитної систем у разі, якщо вони
направлені Верховною Радою України на експертизу у встановленому
порядку і повинні бути внесені на її розгляд;
• проектів загальнодержавних цільових програм, які фінансуються
з бюджетів або на які передбачено додаткове фінансування з Держав-
ного бюджету України;
• проектів програм Кабінету Міністрів України, на фінансування
яких використовуються кошти Державного бюджету України;
• проектів міжнародних договорів України, що стосуються витрат
з Державного бюджету України.
Згідно з чинним законодавством, Рахункова палата проводить
державний фінансовий аудит у порядку та у спосіб, визначені законом.
У визначених законодавством межах Рахункова палата уповноважена
на експертно-аналітичні, інформаційні та інші види діяльності, що
забезпечують контроль за використанням коштів загальнодержавних
цільових фондів, коштів позабюджетних фондів, за цільовим викорис-
танням фінансово-кредитних і валютних ресурсів під час здійснення
загальнодержавних програм.
Ревізії та перевірки Рахункової палати можуть бути як планови-
ми, так і позаплановими. Посадові особи Рахункової палати України
не наділені правом застосовувати до порушників фінансової дисциплі-
ни санкції. Вони можуть направляти матеріали ревізій (перевірок) та
обстежень до Кабінету Міністрів України, відповідних центральних
органів виконавчої влади, Національного банку України, Фонду дер-
жавного майна України, підприємств, установ та організацій для роз-
гляду і вжиття необхідних заходів. Крім того, Рахункова палата Украї-
ни за рішенням колегії може подавати до Верховної Ради, Президента
України, а також органів виконавчої влади клопотання про притягнення
до відповідальності посадових осіб, винних у порушенні вимог чинного
законодавства України, внаслідок чого державі завдано матеріальної
шкоди.
Міністерство фінансів України. Це Міністерство створено
спеціально для здійснення фінансового управління і визначене голов-
ним у системі центральних органів виконавчої влади із реалізації полі-
тики у сфері державного внутрішнього фінансового контролю.
Міністерство фінансів України (далі – Мінфін) відповідно до по-
кладених на нього завдань у межах своїх повноважень контролює
дотримання бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного
процесу стосовно як державного, так і місцевих бюджетів, якщо інше
не передбачено законодавством; коригує показники фінансової бази
пенсійної системи, забезпечує її збалансованість і стабільність; забез-
печує у межах своїх повноважень організацію та здійснення контролю
за інвестуванням пенсійних коштів і виконанням пенсійних програм
тощо. В установленому законодавством порядку вживає заходів щодо
зменшення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів
у разі їх нецільового використання та застосування безспірного вилу-
чення коштів із місцевих бюджетів до Державного бюджету.
У межах своїх повноважень Мінфін має право зупиняти бюджетні
асигнування у випадках, передбачених законодавством; зупиняти в
установленому законодавством порядку здійснення операцій із бюд-
жетними коштами в разі виявлення бюджетного правопорушення.
Крім того, на Мінфін покладено завдання здійснювати внутрішній фі-
нансовий контроль та аудит на підприємствах, в установах і організа-
ціях, що належать до сфери його управління.
Відповідно до указу Президента України «Про Положення про Мі-
ністерство фінансів України» від 08 квітня 2011 року № 446/2011, Міні-
стерство фінансів України є центральним органом виконавчої влади,
діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів
України. Мінфін України є головним органом у системі центральних
органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації дер-
жавної фінансової, бюджетної, а також податкової і митної політики
(крім адміністрування податків, зборів, митних платежів та реалізації
податкової і митної політики), політики у сфері державного фінансово-
го контролю, казначейського обслуговування бюджетних коштів, бух-
галтерського обліку, випуску і проведення лотерей, організації та конт-
ролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності,
видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних ме-
талів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного
утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку, у сфері за-
побігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних зло-
чинним шляхом, або фінансуванню тероризму.
Державна казначейська служба України. Відповідно до Указу
Президента України «Про Положення про Державну казначейську
службу України» від 13 квітня 2011 року № 460/2011, ця служба є цен-
тральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів
України. Вона здійснює бухгалтерський облік усіх надходжень та ви-
трат Державного бюджету України; встановлює єдині правила веден-
ня бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюд-
жетів, кошторисів, видає інструкції з цих питань та здійснює контроль
за їх дотриманням; стежить за відповідністю платежів узятим зобо-
в’язанням та бюджетним асигнуванням.
Серед спеціальних органів державного фінансового контролю слід
також назвати Державну пробірну службу України, яка особисто
та через підпорядковані їй казенні підприємства пробірного контролю
виконує контрольно-наглядові функції у сфері державного пробірного
контролю, а також регулятивні й дозвільно-реєстраційні функції щодо
фізичних та юридичних осіб, а саме:
• проводить у межах своїх повноважень перевірки дотримання
суб’єктами підприємницької діяльності та іншими суб’єктами госпо-
дарювання вимог законодавства під час операцій з дорогоцінними ме-
талами і дорогоцінним камінням, виробами з них та матеріалами, що
містять дорогоцінні метали;
• готує і подає на розгляд Мінфіну пропозиції щодо зупинення дії
або анулювання виданих суб’єктам підприємницької діяльності ліцен-
зій на здійснення операцій із металобрухтом та ін.;
• проводить щорічну реєстрацію відбитка спеціального знака
іменника, який засвідчує виготовлювача ювелірних і ювелірних виро-
бів із дорогоцінних металів, видає дозволи на використання іменників
на території України та ін.
Національний банк України. Головну функцію центрального
банку держави – забезпечення стабільності національної грошової
одиниці – закріплено у ст. 99 Конституції України. Національний банк
України (далі – НБУ) діє на підставі Закону України «Про Національ-
ний банк України».
Центральний банк держави забезпечує фінансовий контроль та бан-
ківський нагляд у сфері грошово-кредитного обігу. Відповідно до поло-
жень Конституції України, до повноважень НБУ входить розробка Ос-
новних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її
проведенням. НБУ здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків-
суб’єктів підприємницької діяльності, їх відділень, філій, представництв
по всій території України. Нагляд НБУ спрямований на забезпечення
стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників через
зменшення ризиків у діяльності комерційних банків. Фінансовий конт-
роль НБУ здійснює задля скорочення зовнішніх та внутрішніх банківсь-
ких ризиків: ліквідності, кредитних, валютних, облікового відсотка тощо.
У рамках здійснення фінансового контролю НБУ визначає вимоги
для отримання ліцензії на проведення банківських операцій з метою
впевнитися у майбутній надійності банку і допустити на фінансово-кре-
дитний ринок країни лише ті банки, умови діяльності яких відповідають
установленим НБУ обов’язковим вимогам.
НБУ здійснює інспектування, комплексні і тематичні перевірки
поточної діяльності банків та їх установ (ревізії на місцях), а також
розробки і вживання заходів щодо їх організаційного закріплення. Під
час інспектування перевіряють: законність здійснюваних операцій;
стан бухгалтерського обліку; діяльність служби внутрішнього банків-
ського аудиту; достовірність звітів; відповідність законодавству ло-
кальних актів банківської установи тощо. У разі виявлення порушень
банківського законодавства НБУ наділено компетенцією вживати пе-
редбачених законодавством заходів впливу.
Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку.
Указом Президента України «Про Національну комісію з цінних папе-
рів та фондового ринку» від 23 листопада 2011 року № 1063/2011
визначено, що Національна комісія з цінних паперів та фондового
ринку (далі – НКЦПФР) є державним колегіальним органом, підпо-
рядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України.
НКЦПФР здійснює державне регулювання ринку цінних паперів.
До основних завдань НКЦПФР у сфері фінансового контро-
лю входять:
1) здійснення державного контролю за емісією і обігом цінних па-
перів та похідних (деривативів) на території України;
2) здійснення заходів щодо запобігання і припинення порушень
законодавства на ринку цінних паперів та законодавства про акціонер-
ні товариства;
3) здійснення державного регулювання та контролю у сфері спіль-
ного інвестування;
4) здійснення у межах компетенції державного контролю у сфері
накопичувального пенсійного забезпечення;
5) здійснення у межах компетенції державного нагляду у сфері за-
побігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних зло-
чинним шляхом, або фінансуванню тероризму;
6) здійснення у межах повноважень, визначених законодавством,
нагляду на консолідованій та субконсолідованій основі за небанківсь-
кими фінансовими групами та їх підгрупами.
Державна фіскальна служба України. Контрольна діяльність
Державної фіскальної служби України (далі – ДФС) врегульовується по-
становою Кабінету Міністрів України «Про Державну фіскальну службу
України» від 21 травня 2014 року № 236. Відповідно до цієї постанови,
Державна фіскальна служба України є центральним органом виконавчої
влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Мі-
ністрів України і який реалізує державну податкову політику, державну
політику у сфері державної митної справи, державну політику з адмі-
ністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне
страхування (єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з пра-
вопорушеннями під час застосування податкового, митного законодав-
ства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.
Основними контрольними завданнями ДФС є:
1) реалізація державної податкової політики та політики у сфері
державної митної справи, державної політики у сфері боротьби з пра-
вопорушеннями під час застосування податкового, митного законо-
давства, здійснення в межах повноважень, передбачених законом,
контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фон-
дів податків і зборів, митних та інших платежів, державної політики у
сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв
і тютюнових виробів, державної політики з адміністрування єдиного
внеску, а також боротьби з правопорушеннями під час застосування
законодавства з питань сплати єдиного внеску, державної політики у
сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній
валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку прове-
дення готівкових розрахунків за товари (послуги), а також за наявніс-
тю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підля-
гають ліцензуванню відповідно до закону, торгових патентів;
2) внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забез-
печення формування:
• державної податкової політики;
• державної політики у сфері державної митної справи;
• державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під
час застосування податкового, митного законодавства, здійснення
контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фон-
дів податків і зборів, митних та інших платежів;
• державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом
спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів;
• державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення
розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотри-
манням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послу-
ги), а також за наявністю ліцензій на провадження видів господарської
діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, торгових
патентів.
ДФС відповідно до покладених на неї завдань:
1) здійснює адміністрування податків і зборів, митних та інших
платежів, єдиного внеску в порядку, встановленому законом, забезпе-
чує контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою їх нарахуван-
ня та сплати до бюджету і відповідних позабюджетних фондів;
2) контролює своєчасність подання платниками податків та єди-
ного внеску передбаченої законом звітності, своєчасність, достовір-
ність, повноту нарахування та сплати податків і зборів, єдиного внеску,
митних та інших платежів;
3) здійснює контроль за дотриманням податкового і митного за-
конодавства, законодавства щодо трансфертного ціноутворення, зако-
нодавства щодо адміністрування єдиного внеску та іншого законодав-
ства, контроль за дотриманням якого законом покладено на ДФС;
4) здійснює облік платників податків та єдиного внеску, осіб, які
здійснюють операції з товарами, що перебувають під митним контро-
лем, об’єктів оподаткування та об’єктів, пов’язаних з оподаткуванням;
5) забезпечує ведення обліку податків і зборів, платежів;
6) здійснює контроль за:
• дотриманням суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності і гро-
мадянами установленого законодавством порядку переміщення това-
рів, транспортних засобів через митний кордон України;
• застосуванням відповідно до закону заходів тарифного та нета-
рифного регулювання під час переміщення товарів через митний кор-
дон України і після завершення операцій митного контролю та митного
оформлення;
• правильністю визначення митної вартості товарів відповідно до
закону, а також за правильністю визначення країни походження та кла-
сифікації згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоеконо-
мічної діяльності (УКТЗЕД) товарів, що переміщуються через митний
кордон України;
7) забезпечує здійснення митного контролю та митного оформ-
лення товарів, поміщених у відповідні митні режими;
8) вживає заходів до захисту прав інтелектуальної власності у
процесі зовнішньоекономічної діяльності, недопущення переміщення
через митний кордон України контрафактних товарів;
9) здійснює контроль за дотриманням суб’єктами зовнішньоеко-
номічної діяльності законодавства з питань державного контролю за
міжнародними передачами товарів військового призначення та подвій-
ного використання в межах повноважень, передбачених законом;
10) проводить аналіз та здійснює управління ризиками з метою
визначення форм і обсягів митного та податкового контролю;
11) здійснює контроль за доставкою товарів, які перебувають під
митним контролем, до митних органів призначення;
12) застосовує та контролює процедури використання гарантій за-
безпечення сплати митних платежів, взаємодіє з гарантами;
13) здійснює в межах повноважень, передбачених законом, фор-
мування та ведення реєстрів, банків та баз даних, а також забезпечує
ведення реєстру страхувальників єдиного внеску;
14) збирає, аналізує, узагальнює інформацію про порушення зако-
нодавства у сфері митної справи, за результатами прогнозує тенденції
розвитку негативних процесів;
15) організовує роботу, пов’язану із замовленням марок акцизного
податку, їх зберіганням, продажем, відбором зразків з метою прове-
дення експертизи щодо їх автентичності та здійсненням контролю за
наявністю таких марок на пляшках (упаковках) з алкогольними напоя-
ми і пачках (упаковках) тютюнових виробів під час їх транспортуван-
ня, зберігання і реалізації та ін.
Державна фінансова інспекція України. Відповідно до Указу
Президента України «Про Положення про Державну фінансову інспек-
цію України» від 23 квітня 2011 року № 499/2011, Державна фінансова
інспекція України (далі – Держфінінспекція України) є центральним
органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координу-
ється Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України,
входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію
державної політики у сфері державного фінансового контролю. Ос-
новними завданнями Держфінінспекції України є реалізація державної
політики у сфері державного фінансового контролю, а також внесення
пропозицій щодо її формування.
Держфінінспекція України відповідно до покладених на неї
завдань:
1) здійснює державний фінансовий контроль за:
• використанням і збереженням державних фінансових ресурсів,
необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в
бюджетних коштах та взяттям зобов’язань, ефективним використан-
ням коштів і майна, станом та достовірністю бухгалтерського обліку і
фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої вла-
ди, державних фондах, фондах загальнообов’язкового державного со-
ціального страхування, бюджетних установах і суб’єктах господарю-
вання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в
установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який
перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та
фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування
або використовують (використовували у періоді, який перевіряється)
державне чи комунальне майно (далі – підконтрольні установи), за до-
триманням законодавства на всіх стадіях бюджетного процесу щодо
державного і місцевих бюджетів;
• дотриманням законодавства про державні закупівлі;
• діяльністю суб’єктів господарської діяльності незалежно від
форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних
установ, за рішенням суду, винесеним на підставі подання прокурора
або слідчого для забезпечення розслідування кримінальної справи;
2) здійснює контроль за:
• виконанням функцій з управління об’єктами державної власності;
• цільовим використанням коштів Державного і місцевих бюд-
жетів;
• цільовим використанням і своєчасним поверненням кредитів
(позик), одержаних під державні (місцеві) гарантії;
• складанням бюджетної звітності, паспортів бюджетних програм
та звітів про їх виконання (у разі застосування програмно-цільового
методу в бюджетному процесі), кошторисів та інших документів, що
застосовуються у процесі виконання бюджету;
• станом внутрішнього контролю та внутрішнього аудиту у розпо-
рядників бюджетних коштів;
• усуненням виявлених недоліків і порушень;
3) забезпечує участь представників Держфінінспекції України в
ревізійних комісіях господарських організацій, у яких корпоративні пра-
ва держави перевищують 50 відсотків статутного капіталу;
4) вживає в установленому порядку заходів до усунення виявле-
них під час здійснення державного фінансового контролю порушень
законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме:
• вимагає від керівників та інших службових осіб підконтрольних
установ усунення виявлених порушень законодавства;
• звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною
установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених
під час здійснення державного фінансового контролю порушень зако-
нодавства з питань збереження і використання активів;
• проводить аналіз стану додержання фінансової дисципліни та про
його результати повідомляє органи виконавчої влади, інші державні ор-
гани та органи місцевого самоврядування;
• готує і подає до відповідних державних органів пропозиції щодо
усунення та запобігання причинам і умовам, які призвели до допущен-
ня недоліків і порушень;
• здійснює контроль за виконанням вимог і пропозицій, поданих
Держфінінспекцією України та її територіальними органами міністерст-
вам, іншим центральним органам виконавчої влади та органам місце-
вого самоврядування за результатами державного фінансового контро-
лю, та інформує про це Кабінет Міністрів України і Мінфін України;
• застосовує заходи впливу за порушення бюджетного законодав-
ства, накладає стягнення, санкції до осіб, винних у порушенні законо-
давства;
• передає правоохоронним органам матеріали ревізій у разі
встановлення порушень законодавства, що передбачають криміна-
льну відповідальність або містять ознаки корупційних діянь; інфор-
мує правоохоронні органи про факти інших виявлених порушень
законодавства;
5) подає щомісяця Верховній Раді України, Кабінету Міністрів
України та Мінфіну України звіти про узагальнені результати контролю
за дотриманням бюджетного законодавства;
6) забезпечує погодження призначення на посади та звільнення з
посад керівників контрольно-ревізійних підрозділів у структурі міні-
стерств, інших центральних органів виконавчої влади, їх територіаль-
них органів;
7) координує діяльність, погоджує плани внутрішньої роботи конт-
рольно-ревізійних підрозділів у структурі міністерств, інших централь-
них органів виконавчої влади та здійснює оцінку фахового рівня праців-
ників таких підрозділів;
8) здійснює контроль за проведенням внутрішньої контрольно-
ревізійної роботи у структурі міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади;
9) отримує та аналізує звітність про роботу контрольно-ревізійних
підрозділів у структурі міністерств, інших центральних органів вико-
навчої влади;
10) розглядає листи, заяви і скарги громадян про факти порушен-
ня законодавства з фінансових питань, вживає згідно із законодавст-
вом відповідних заходів для їх усунення;
11) узагальнює практику застосування законодавства з питань,
що належать до компетенції Держфінінспекції, розробляє пропозиції
щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України,
Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів міністерств та
в установленому порядку подає їх Міністру;
12) здійснює інші повноваження, визначені законами України та
покладені на неї Президентом України.
Держфінінспекція України здійснює свої повноваження безпосе-
редньо та через територіальні органи в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах або міжрайон-
ні, об’єднані в районах та містах територіальні органи, головних інс-
пекторів у районах та містах. Держфінінспекцію України очолює Голо-
ва, якого призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України,
внесеним на підставі пропозицій Міністра, та звільняє з посади Пре-
зидент України.
Податкова міліція. Контрольна діяльність податкової міліції пе-
редбачена розділом XVIII-2 Податкового кодексу України. Так, виз-
начено, що контролюючими органами у сфері оподаткування є органи
доходів і зборів – центральний орган виконавчої влади, що забезпечує
формування єдиної державної податкової, державної митної політики в
частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізує
державну податкову, державну митну політику, забезпечує формування
та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного внеску, за-
безпечує формування та реалізацію державної політики у сфері бороть-
би з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного зако-
нодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску, його
територіальні органи. У складі контролюючих органів діють підрозділи
податкової міліції.
Податкова міліція складається зі спеціальних підрозділів по бороть-
бі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних
контролюючих органів, і здійснює контроль за додержанням податково-
го законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесу-
альну та охоронну функції.
Завдання у сфері фінансового контролю податкова міліція здійснює
в процесі запобігання кримінальним та іншим правопорушенням у сфері
оподаткування та бюджетній сфері, їх розкриття, розслідування та про-
вадження у справах про адміністративні правопорушення. У складі по-
даткової міліції діє спеціальний підрозділ, який проводить роботу по бо-
ротьбі з незаконним обігом алкогольних напоїв та тютюнових виробів.
Контрольними повноваженнями податкової міліції відповідно
до покладених на неї завдань є наступні:
• приймає і реєструє заяви, повідомлення та іншу інформацію про
кримінальні та інші правопорушення, віднесені законом до компетенції
податкової міліції, здійснює в установленому порядку їх перевірку і
приймає щодо них передбачені законом рішення;
• вживає заходів щодо виявлення і розслідування злочинів, пов’яза-
них з відмиванням, легалізацією, розкраданням :_ViЯ…_ чџкоштів та іншими неза-
конними фінансовими операціями;
• виявляє причини і умови, що сприяли вчиненню злочинів та інших
правопорушень у сфері оподаткування та бюджетній сфері, вживає за-
ходів до їх усунення;
• виявляє кримінальні та інші правопорушення у сфері оподаткуван-
ня, митній та бюджетній сферах, встановлює місцезнаходження платни-
ків податків, проводить опитування їх засновників, посадових осіб тощо.
Працівникам податкової міліції забороняється брати участь у про-
веденні планових та позапланових виїзних перевірок платників податків,
що проводяться контролюючими органами, якщо такі перевірки не по-
в’язані з веденням оперативно-розшукових справ або здійсненням кри-
мінального провадження стосовно таких платників податків (посадових
осіб платників податків), що знаходяться в їх провадженні. Перевірки
платників податків податковою міліцією проводяться у межах повнова-
жень, визначених законом, та в порядку, передбаченому Законом Украї-
ни «Про оперативно-розшукову діяльність», Кримінальним процесуаль-
ним кодексом України та іншими законами України.
Національна комісія, що здійснює державне регулювання у
сфері ринків фінансових послуг. Указом Президента України «Про
Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків
фінансових послуг» від 23 листопада 2011 року № 1070/2011 визначено,
що Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері
ринків фінансових послуг (далі – Нацкомфінпослуг) є державним коле-
гіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним
Верховній Раді України. Нацкомфінпослуг здійснює державне регулю-
вання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством.
Основними контрольними завданнями Нацкомфінпослуг є:
1) забезпечення реалізації політики державного регулювання у
сфері ринків фінансових послуг (крім ринку банківських послуг і ринків
цінних паперів та похідних цінних паперів);
2) здійснення в межах своїх повноважень державного регулювання
та нагляду за наданням фінансових послуг і дотриманням законодавст-
ва у відповідній сфері;
3) у рамках застосування обліку як методу фінансового контролю
Нацкомфінпослуг веде:
• Державний реєстр фінансових установ; у визначених Нацкомфін-
послуг випадках – реєстри осіб, які не є фінансовими установами, але
мають право надавати окремі фінансові послуги;
• Єдиний реєстр бюро кредитних історій;
• Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків);
• Державний реєстр страхових та перестрахових брокерів, видає
свідоцтва про включення зазначених брокерів до такого реєстру;
• Реєстр саморегулівних організацій учасників ринків фінансових послуг;
• Реєстр аудиторів, які можуть проводити аудиторські перевірки
фінансових установ, та визначає порядок його ведення.
Державна служба фінансового моніторингу України. Указ
Президента України «Про Положення про Державну службу фінансо-
вого моніторингу України» від 13 квітня 2011 року № 466/2011 визначив
Державну службу фінансового моніторингу України (далі – Держфін-
моніторинг України) центральним органом виконавчої влади, діяльність
якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України
через Міністра фінансів України (далі – Міністр). Держфінмоніторинг
України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється
для реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії лега-
лізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінан-
суванню тероризму.
Основними завданнями Держфінмоніторингу України у сфе-
рі фінансового контролю є:
1) реалізація державної політики у сфері запобігання та протидії ле-
галізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінан-
суванню тероризму, а також внесення пропозицій щодо її формування;
2) збирання, оброблення та аналіз інформації про фінансові операції,
що підлягають фінансовому моніторингу, інші фінансові операції або ін-
формації, що може бути пов’язана з підозрою у легалізації (відмиванні)
доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванні тероризму;
3) створення та забезпечення функціонування єдиної державної ін-
формаційної системи у сфері запобігання та протидії легалізації (відми-
ванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.
14. Аудиторський фінансовий контроль.
Аудиторський контроль - це професійний незалежний фінансовий контроль. Основне завдання аудиторського контролю - отримання об’єктивної інформації про фінансовий стан суб’єкта, який перевіряють, відповідності його господарської діяльності чинному законодавству. В такому контролі зацікавлені як держава, так і підприємці, він дає змогу поєднувати їх інтереси без додаткового навантаження на бюджет. При цьому аудит у жодному разі не підмінює державний фінансовий контроль.
Аудиторська діяльність в Україні регулюється Законом України "Про аудиторську діяльність" від 22.04.1993 р. (в ред. від 14.09.2006 p.). Законодавець ототожнює поняття "аудит" і "аудиторська перевірка", визначаючи аудит як перевірку даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності суб’єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про їх достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів) бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб’єктів господарювання) згідно з вимогами користувачів (ст. З Закону України "Про аудиторську діяльність").
Аудит в Україні здійснюють як фізичні особи (аудитори), так і юридичні особи (аудиторські фірми).
Аудитором може бути фізична особа, яка має сертифікат, що визначає її кваліфікаційну придатність для аудиторської діяльності на території України. Аудиторам забороняється безпосередньо займатися торговою, посередницькою і виробничою діяльністю, ними не можуть бути особи, що мають судимість за корисливі злочини.
Аудиторська фірма - це юридична особа, що створена відповідно до законодавства і здійснює виключно аудиторську діяльність. Право на здійснення аудиторської діяльності мають аудиторські фірми, внесені до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів. Загальний розмір частки засновників (учасників) аудиторської фірми, які не є аудиторами, у статутному капіталі не може перевищувати 30%, а керівником її може бути тільки аудитор.
З метою забезпечення незалежності аудиту закон забороняє надання аудиторських послуг органам державної виконавчої влади, виконавчим органам місцевих рад народних депутатів, контрольно-ревізійним установам, що мають державно-владні повноваження.
Під час проведення перевірки аудитори (аудиторські фірми) мають право:
- самостійно встановлювати форми і методи аудиту на основі чинного законодавства, чинних норм і стандартів, умов договору із замовником, професійних знань і досвіду;
- отримувати необхідні документи, що стосуються предмета перевірки і перебувають як у замовника, так і в третіх осіб;
- отримувати пояснення у письмовій або усній формі від керівництва і працівників замовника;
- перевіряти наявність майна, грошей, цінностей, вимагати від керівництва суб’єкта господарювання проведення контрольних оглядів, замірів виконаних робіт, визначення якості продукції, стосовно яких проводиться перевірка документів;
- залучати на договірних засадах до участі в перевірці фахівців різного профілю.
Під час здійснення професійної діяльності на аудитора (аудиторську фірму) покладаються такі обов’язки:
- належно надавати аудиторські послуги, здійснювати перевірку;
- повідомляти власників, замовників про виявлені під час аудиту недоліки ведення бухгалтерського обліку і звітності;
- зберігати в таємниці інформацію, отриману під час проведення аудиту (надання послуг), не розголошувати відомості, що становлять предмет комерційної таємниці, і не використовувати їх у своїх інтересах або інтересах третіх осіб;
- нести відповідальність за порушення умов договору;
- обмежувати свою діяльність наданням аудиторських послуг і роботами, що безпосередньо стосуються їх;
- своєчасно подавати до Аудиторської палати України звіт про свою аудиторську діяльність.
Аудиторська перевірка може бути добровільною (ініціативною, проведеною за рішенням самого суб’єкта господарювання) і обов’язковою.
Відповідно до ст. 8 Закону України "Про аудиторську діяльність** проведення аудиторської перевірки є обов’язковим для:
1) підтвердження достовірності та повноти річної фінансової звітності й консолідованої фінансової звітності відкритих акціонерних товариств, підприємств - емітентів облігацій, професійних учасників ринку цінних паперів, фінансових установ та інших суб’єктів господарювання, звітність яких відповідно до законодавства України підлягає офіційному оприлюдненню, за винятком установ і організацій, що повністю утримуються за рахунок державного бюджету;
2) перевірки фінансового стану засновників банків, підприємств з іноземними інвестиціями, відкритих акціонерних товариств (крім фізичних осіб), страхових і холдингових компаній, інститутів спільного інвестування, довірчих товариств та інших фінансових посередників;
3) емітентів цінних паперів при отриманні ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів.
Однак у будь-якому разі аудит проводиться на підставі договору між аудитором (аудиторською фірмою) і замовником. Замовник має право вільного вибору аудитора (аудиторської фірми). У договорі на проведення аудиту і надання інших аудиторських послуг вказуються предмет і термін перевірки, обсяг аудиторських послуг, розмір і умови оплати, відповідальність сторін.
Період проведення аудиторської перевірки можна розділити на три етапи: підготовчий, аналітичний та підсумковий.
За результатами аудиторської перевірки складають відповідний документ — аудиторський висновок, відповідно до стандартів аудиту, який надає впевненості користувачам щодо відповідності фінансової звітності або іншої інформації концептуальним основам її складання. Концептуальними основами можуть бути закони та інші нормативно-правові акти України, положення (стандарти) бухгалтерського обліку, внутрішні вимоги та положення суб’єктів господарювання, інші джерела. Виконання договору на проведення аудиту підтверджується актом приймання-передачі аудиторського висновку.
Зазначимо, що поняття “аудиторська діяльність” значно ширше за поняття “аудиторська перевірка” і передбачає організаційне й методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок і надання інших аудиторських послуг. При цьому аудиторські послуги можуть бути надані у формі аудиторських перевірок і пов’язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних і юридичних осіб.
Широкий розвиток горизонтальних господарських зв’язків між підприємствами, в тому числі на міжнародному рівні, розвиток банківської і страхової справи обумовлює значне підвищення вимог до об’єктивності і обґрунтування рівня фінансового стану як самого господарського органу, так і його контрагентів. Однією із передумов вирішення цієї задачі є функціонування інституту аудиторства.
Аудит (від лат. auditos - слухач) - перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.
Зміст аудиторської діяльності полягає в організації і проведенні перевірок і пов’язаних з ними експертиз, консультацій з фінансових питань, аналізу фінансово-господарської діяльності незалежних позавідомчих а також інших аудиторських послуг щодо ведення бухгалтерського обліку, складання декларацій про доходи та ін.
Аудиторську діяльність здійснюють аудитори, які є не державними службовцями, а незалежними бухгалтерами-ревізорами, висококваліфікованими спеціалістами у галузі фінансів, обліку і контролю, а також аудиторські фірми - організації будь-якої форми власності, які мають ліцензію на право здійснення аудиторської діяльності .
Аудитор, у відповідності із ст.5 Закону „Про аудиторську діяльність”, не має права безпосередньо займатися торгівельною, посередницькою та виробничою діяльністю, що не виключає їх права отримувати дивіденди від акцій та інших корпоративних прав.
Аудитором не може бути особа, яка має судимість за корисливі злочини.
Виділяється два види аудиту - зовнішній і внутрішньофірмовий.
Внутрішньофірмовий аудит здійснюється внутрішньофірмовою аудиторською службою, яка функціонує як на рівні центрального керівництва фірми, так і на рівні філіалів, дочірніх компаній і т. ін.
Внутрішньофірмовий аудит направлений на підвищення ефективності управлінських рішень по удосконаленню фінансової і господарської діяльності підприємства в цілях максималізації рентабельності і прибутку. В його завдання входить: перевірка принципів і правил бухгалтерського обліку при підготовці річної звітності; відпрацювання рекомендацій зовнішніх аудиторів; консультування керівництва фірми по всім питанням фінансової стратегії підприємства, вияв резервів економії на фірмі, визначення ефективності фінансово-господарської діяльності фірми, філіалу і т. ін.
Зовнішній аудит виконують спеціальні аудиторські фірми по договору з державними податковими і іншими органами, підприємствами, банками, іноземними партнерами, акціонерами і т. ін. Основним завданням є установлення достовірності фінансової звітності перевіряючих об’єктів, а також розробка рекомендацій по усуненню недоліків у діяльності господарюючих суб’єктів, покращенні їх фінансово-господарської діяльності і комерційних результатів.
Для досягнення своїх завдань і цілей аудиторські фірми здійснюють: фінансові експертизи; перевірки і ревізії фінансово-господарської і комерційної діяльності підприємств і організацій; контроль за правильністю визначення доходів, які підлягають оподаткуванню, консультування по питанням організації обліку і управління, складання звітності, проблемам оподаткування, перевірці правильності і ефективності внутрішньофірмового фінансового контролю.
В цілому сфера аудиторських послуг охоплює значне коло послуг: постановка і організація бухгалтерського обліку; підготовка документів необхідних при створенні спільних підприємств чи акціонерних товариств, посередництво при укладанні торгових угод, попередній і наступний контроль за укладеними договорами і контрактами, роз’яснення питань фінансово-банківського, податкового, страхового обліку видів законодавства і т. ін.
Аудитори і аудиторські фірми при виконанні своїх обов’язків мають право отримувати необхідні документи в тому числі і від третіх осіб, пояснення, перевіряти наявність майна, грошей, цінностей, вимагати від керівників об’єктів, які вони перевіряють, контрольних оглядів, замірів виконаних робіт, мають право залучати до участі у перевірці фахівців різного профілю.
На основі перевірки і аналізу оформлюється аудиторський висновок у вигляді акту, або довідки. Разом з тим, аудиторські перевірки не виключають здійснення фінансового контролю державними контролюючими органами.
15. Поняття і значення бюджету для функціонування держави.
Бюджет - це важливий і необхідний інструмент формування та розподілу грошових фондів, які потрібні державі, органам місцевого самоврядування для виконання покладених функцій. Матеріальні засоби, необхідні країні, акумулюються в бюджетах і розподіляються на підставі затверджених нормативних актів про бюджет. Українська держава з набуттям незалежності, здійснюючи політичні та економічні перетворення, змінила правовий статус державних органів управління, їхні повноваження, відносини з суб’єктами господарювання, засоби їхнього грошового забезпечення, що потребує розвитку та удосконалення бюджетних відносин.
Бюджет - це цільовий грошовий фонд, який згідно з Конституцією України встановлює власну частину суспільного багатства громадянина, територіальної громади, держави. Виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система.
Законом про Державний бюджет України, який приймається щороку, визначаються обсяг доходів та їх джерела, обсяг та напрями видатків держави та її адміністративно-територіальних утворень, а також рівень перевищення видатків над доходами - дефіциту, або перевищення доходів над видатками - профіциту бюджету.
Централізований грошовий фонд, який складає бюджет, постійно зростає. Про це свідчать обсяги доходів та видатків Державного бюджету України.
Ці кошти розподіляються між учасниками бюджетного процесу, тобто між виконавчими органами державної влади та місцевих органів самоврядування, підприємствами, установами, організаціями для забезпечення їх діяльності щодо виконання своїх функцій.
Визначення бюджету дає ст. 2 Бюджетного кодексу України (далі БК).
Бюджет - це план формування і використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
Згідно з Бюджетним кодексом України бюджетний період - це час дії Закону про Державний бюджет України та рішень про місцеві бюджети. Бюджетний період для всіх бюджетів, передбачених БК, становить один календарний рік, який починається з 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року [БК, Ст. 3]. Тобто в Україні бюджетний рік збігається з календарним.
Бюджет - це складна категорія. По-перше, тому що бюджет має правову форму, тобто це нормативно-правовий акт, який потрібно виконувати. По-друге, бюджет є інструментом розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту, тобто економічним важелем управління державою. По-третє, він є державним фінансовим планом та фінансовим планом адміністративно-територіальних органів влади, який призначений для забезпечення суспільних потреб грошовими коштами. По-четверте, є засобом матеріального забезпечення соціального захисту населення, суб’єктів господарювання, юридичних осіб тощо. Отже, бюджет має правове, економічне, матеріальне, політичне та ін. значення і тому досліджується в різних галузях науки.
Бюджет як правова категорія - це фінансовий план формування, розподілу та використання централізованих грошових фондів відповідних територій, який затверджують представницькі органи державної або місцевої влади на бюджетний період.
В Україні Державний бюджет - це Закон, що затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період. Рішення про місцевий бюджет - це нормативно-правовий акт Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради, виданий у встановленому законодавством України порядку, що містить затверджені повноваження відповідно Ради міністрів АР Крим, місцевої державної адміністрації або виконавчого органу місцевого самоврядування здійснювати виконання місцевого бюджету протягом бюджетного періоду.
Правову форму має і звіт про виконання бюджетів, він також затверджується законом або рішенням відповідних рад.
Правове значення бюджету має двояку характеристику. З одного боку, закон або рішення ради регіональних органів затверджує план формування, розподілу та використання державних фінансових ресурсів, тобто ні джерела доходів, ні їх суми, ні напрямки та обсяги використання не можуть бути іншими, окрім тих, що вказані в цьому юридичному акті. Дотримання їх контролюється та визначається юридична відповідальність за їх порушення.
З другого боку, правове значення бюджету полягає в тому, що юридичний акт про бюджет надає органам державної влади повноваження щодо керування фінансовим господарством України та її регіонами, а також щодо контролю за бюджетною діяльністю. Нормативно-правові акти про бюджет встановлюють права та обов’язки органів виконавчої влади держави, на місцях - щодо формування, розподілу та використання бюджетних коштів і зобов’язують ці органи їх виконувати, дозволяють відповідним керівникам надавати бюджетні асигнування, брати бюджеті зобов’язання, які мають конкретно-адресний характер.
Таким чином, правове призначення бюджету полягає у встановленні законності в отриманні та використанні державних грошей в державному управлінні, централізованими грошовими фондами - в країні та в регіонах.
Бюджет як економічна категорія - це система економічних (грошових) відносин між державою та іншими суб’єктами господарювання щодо формування, розподілу та використання бюджетних фондів різного рівня, необхідних для забезпечення суспільних потреб.
Економічні відносини щодо розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту та національного доходу, які складаються між державою та уповноваженими державними органами, установами, підприємствами, відображаються в Державному бюджеті України. Бюджет потрібен для планомірного обчислення доходів і першочергових видатків держави, регіону, підприємства, юридичної особи на певний період. Для аналізу та прогнозування економічного та соціального розвитку країни держава розробляє зведений бюджет.
Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави. Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя. Зведений бюджет АР Крим включає показники бюджету автономії, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення. Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області. Зведений бюджет району включає показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. Якщо місту або району у місті адміністративне підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл [ст .6 БК].
Бюджет у матеріальному значенні - це централізовані фонди коштів, які необхідні і формуються на різних рівнях, але використовуються для забезпечення діяльності органів державної або місцевої влади державними суб’єктами господарювання, тобто у процесі функціонування бюджетні відносини матеріалізуються у бюджетні фонди. Бюджет може складатися із загального та спеціального фондів. Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається законом про Державний бюджет України. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами України.
Бюджет як прикладна категорія має різноманітну форму: розпис, таблиці, відомості, додатки, але єдиний грошовий зміст. Слово «бюджет» у перекладі з латинської означає «сумка або шкіряний мішок», великий гаманець використовувався в англійському парламенті у XII столітті при розподілі грошей на потреби короля та населення. Форма «сумки» може бути різною, але наповнення єдине - гроші. Грошові кошти фіксуються у фінансових планах, що мають різну правову форму, в офіційних документах, призначених на різні цілі та для різних державних суб’єктів господарювання Обсяги цих коштів цікавлять усіх, адже від цього залежить життєдіяльність як окремої фізичної чи юридичної особи, так і держави в цілому.
Політичне значення бюджету полягає в тому, що питання формування та розпорядження бюджетними коштами завжди були серед найгостріших питань політичних програм будь-якої партії в будь-який період. За часів Французької буржуазної революції розподіл прав щодо розпорядження бюджетними коштами між королем, парламентом, посадовими особами та відомствами став предметом політичних спекуляцій та трагедій.
Сутність бюджету будь-якої країни залежить від форми правління, адміністративно-територіального устрою, завдань і цілей, які ставить перед собою уряд даної країни. Але головна мета бюджету єдина - накопичення централізованих та децентралізованих грошових фондів для їх оптимального використання на суспільні потреби.
Українська держава поступово долає негативні економічні та політичні явища, які були притаманні початковій стадії розвитку ринкової економіки. На сучасному етапі призначення бюджету полягає в удосконаленні способів підтримки нематеріального виробництва, соціальних програм, вітчизняних державних виробників та суб’єктів господарювання, у справедливому розподілі внутрішнього продукту між регіонами, у збільшенні обсягів та форм надання допомоги малозабезпеченим громадянам, а головне, у забезпеченні стабільності фінансових відносин.
Суверенна Україна повинна мати та забезпечити діяльність власних органів законодавчої, виконавчої, судової влади. Держава також має фінансувати витрати на утримання армії, правоохоронних органів, лікувальних закладів, установ освіти, культури, мистецтва, спорту та на інші суспільні потреби. Тобто для власного утримання та для організації діяльності суспільства уряд повинен мати правові засади для формування, розподіл), використання величезних коштів. Бюджет виступає як узаконений фінансовий план руху грошових фондів.
Для кожної країни у конкретний період часу існує власний бюджет та власні правові принципи його побудови. Наприклад, у Великобританії бюджет та план державних доходів та витрат складається окремо. Уряд керує бюджетним дефіцитом або профіцитом у власних цілях. Бюджет має три окремо затверджених частини: асигнований, розподілу, стабілізації.
Державний бюджет України з 2009 року складається із загального та спеціального фондів, які є складовими частинами бюджету.
До загального фонду бюджету включаються усі доходи, крім призначених для зарахування до спеціального фонду; всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень до загального фонду; фінансування загального фонду бюджету. Спеціальний фонд бюджету включає: бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень, гранти або дарунки на конкретні цілі, різницю між доходами та видатками спеціального фонду бюджету.
У складі бюджетів має передбачатися певний обсяг нерозподілених видатків у вигляді резервного фонду для здійснення протягом року непередбачених видатків, він є складовою частиною загального фонду бюджету.
У Законі України «Про Державний бюджет України», що приймається строком на рік, встановлюються постатейно джерела доходів загального та спеціального фондів, державний борг та фінансування бюджету, видатки та їх розподіл, джерела доходів місцевих бюджетів, обсяги міжбюджетних трансфертів та інші положення, що деталізуються у додатках до Закону, які є його невід’ємною частішою
Поняття бюджету більш детально можна розглядати шляхом аналізу його функцій:
По-перше - економічна. Щорічно у Законі України «Про Державний бюджет України» і в рішеннях про місцеві бюджети встановлюються економічні показники, необхідні для утримання галузей поза виробничої та виробничої сфери, соціальних програм, підтримки суб’єктів господарювання.
По-друге - соціальна. Ця функція бюджету полягає в тому, що громадяни України згідно зі ст. 46 Конституції України мають право на соціальний захист. Заробітна плата, стипендії, пенсії, соціальні платежі, матеріальна допомога тощо повинні забезпечувати рівень життя не нижче встановленого законом рівня.
Складне матеріальне становище багатьох громадян України постійно потребує державних дотацій, субсидій, інших видів соціальної допомоги, які надаються з бюджетів
Соціальні витрати пов’язані також з виконанням загальнодержавних функцій в галузі освіти, охорони здоров’я, культури та інших. Держава виконує також програми допомоги інвалідам, дітям, особам похилого віку. Кошти потрібні для ліквідації наслідків стихійних лих, екологічних та інших катастроф.
По-третє - політична. Держава повинна захищати свій суверенітет та територіальну цілісність, забезпечувати економічну безпеку, правовий порядок, вести зовнішньоекономічну діяльність, тобто виконувати свої загальнополітичні функції Бюджетні кошти використовуються для утримання адміністративно-територіальних утворень, виконання регіональних бюджетних програм (що нерідко стає приводом для дискусій з боку політичних партій, громадських об’єднань). Кошти бюджету кожен рік розподіляються на виконання цих завдань відповідно до принципів бюджетної діяльності.
По-четверте - управлінська. Функція управління пов’язана з утриманням органів законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування за рахунок бюджетних коштів. Ці гроші призначені для фінансування органів державної влади різного рівня управління, різного правового становища та компетенції.
По-п’яте - аналітична. Функція бюджету полягає в аналізі динаміки формування та використання з року в рік бюджетних коштів. Починаючи ще з
Отже, бюджет - це складна категорія, правове значення якої полягає у забезпеченні законності формування, розподілу та використання фінансових ресурсів держави на загальносуспільні потреби.
16. Поняття бюджетного права. Особливості бюджетних правовідносин.
Використання бюджету в соціально-економічному розвитку держави, потребує наявності спеціальної групи правових норм, що регулюють відносини, які в зв’язку з цим виникають.
Бюджетне право регулює відносини, які виникають при визначенні бюджетного устрою, складу доходів і видатків державного і місцевого бюджетів і принципи їх розмежування, компетенцію держави, місцевих Рад народних депутатів у галузі відповідних бюджетів, у зв’язку з; регулюванням порядку складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету та звіту про його виконання.
Бюджетне право можна визначити як сукупність фінансово-правових норм, що регулюють суспільні (фінансові) відносини, які виникають в зв’язку з утворенням, розподілом і використанням державного та місцевого бюджетів на території України.
Відносини в галузі бюджетної діяльності, що урегульовані нормами права, стають бюджетними правовідносинами і в зв’язку з цим набувають усіх властивостей фінансових правовідносин. Проте як окремий їх вид відрізняються від інших фінансових правовідносин, перш за все більш вузьким колом суб’єктів. Ними у бюджетних правовідносинах виступають тільки державні органи, підприємства і організації, які одержують асигнування з бюджету, складають, розглядають або затверджують бюджет відповідного рівня.
Суб’єктів бюджетних правовідносин можна розділити на такі три групи:
1) держава, державні та адміністративно-територіальні утворення;
2) представницькі та виконавчі органи державної місцевої влади;
3) державні підприємства і організації.
Бюджетні правовідносини виникають:
- між державою Україна в особі Верховної Ради і Автономною Республікою Крим та Київською і Севастопольською міськими Радами народних депутатів, обласними Радами народних депутатів, між обласними Радами народних депутатів і районними (міськими) Радами народних депутатів, між районними і сільськими (селищними) Радами народних депутатів у зв’язку з розподілом доходів і видатків між державними і місцевими бюджетами, затвердженням нормативів відрахувань від загальнодержавних доходів і податків у місцеві бюджети, складанням .розглядом і встановленням різних видів бюджетів;
- між Верховною Радою, місцевими Радами народних депутатів і відповідними органами виконавчої влади з приводу затвердження бюджетів і звітів про їх виконання;
- між фінансовими органами, іншими органами державної виконавчої влади та місцевими органами державної виконавчої влади, державними підприємствами, установами і організаціями з приводу складання, розгляду і виконання відповідного бюджету;
- між фінансовими органами і кредитними установами з приводу касового виконання бюджету.
Суб’єктами бюджетних правовідносин не можуть бути окремі комерційні підприємства, кооперативно-колгоспні, громадські організації і окремі громадяни. За певних умов вони стають суб’єктами податкових або кредитних правовідносин, але не бюджетних. Вони не беруть участі в створенні бюджетної системи, розподілі доходів і видатків між різними ланками бюджетної системи, складанні, розгляді і виконанні бюджету.
Бюджетні правовідносини, як вид фінансових, виникають тільки на підставі нормативного акту, акту про бюджет - Закону про державний бюджет або рішення місцевої Ради народних депутатів про свій бюджет, які за чинним законодавством усіх країн світу приймаються на один рік. У зв’язку з цим усі бюджетні правовідносини мають періодичний характер, вони діють тільки один рік. З моменту набрання чинності нового акту про бюджет (в Україні з 1 січня) ці правовідносини поновлюються, як правило, між тими ж суб’єктами. Час дії бюджету і нормативного акту про нього називається бюджетним періодом.
Слід зазначити, що бюджетне право тісно пов’язане з іншими розділами і інститутами фінансового права, особливо з розділами правового регулювання доходів і видатків.
По характеру регульованих відносин норми бюджетного права поділяються на матеріальні і процесуальні.
Матеріальні норми встановлюють матеріальний зміст бюджету, тобто структуру бюджетної системи, перелік доходів і видатків, їх обсяги, розмежування доходів і видатків між окремими видами бюджетів, розміри резервних фондів і т. ін. Матеріальні норми об’єднуються в правовий інститут „бюджетний устрій” і входять в розділ фінансового права - бюджетне право.
Процесуальні норми складають також окремий інститут розділу фінансового права - бюджетного права і регулюють відносини, що виникають при складанні, розгляді проекту бюджету, затвердженні бюджету, складанні, розгляді і затвердженні звіту про виконання бюджету.
Відносини, що виникають в процесі бюджетної діяльності , регулюються нормами Конституційного права, бюджетним постійно діючим і періодичним законодавством і спеціальними нормативними актами, які стосуються бюджетної діяльності.
В державі існує ряд спеціальних законів і нормативних актів, які регулюють бюджетні відносини в Україні. Так, основи організації бюджетної системи України на базі її суверенітету і економічної самостійності установлює Бюджетний кодекс України. Щороку Верховна Рада приймає Закон про державний бюджет, яким визначається загальний обсяг бюджету на рік, розміри асигнувань за напрямками діяльності держави, розміри відрахувань місцеві бюджети від загально - державних доходів і податків і т. і. До цих актів належить і щорічні рішення місцевих Рад народних депутатів. Важливу роль у регулюванні бюджетних відносин відіграють нормативні акти, якими встановлюються повноваження органів державної законодавчої влади і державної виконавчої влади.
Значне місце серед нормативних актів, які регулюють бюджетні відносини, займають акти, що видаються Міністерством фінансів і Національним банком України.
17. Бюджетна система України та принципи її побудови.
Склад та принципи бюджетної системи України
Бюджетна система України - це сукупність Державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного та адміністративно-територіальних устроїв і врегульована певними нормами права.
Визначення структури бюджетної системи України встановлюється ст. 5 БК. Бюджетна система України складається з Державного бюджету та місцевих бюджетів. Місцеві бюджети - це бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування визначаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.
Відповідно до адміністративно-територіального поділу країни зараз нараховується 24 обласних бюджети, окремо складаються та затверджуються бюджети мм. Києва та Севастополя і майже 11049 бюджетів міст, районів у містах, сільських і селищних. За допомогою місцевих бюджетів щорічно перерозподіляється близько 15 % валового внутрішнього продукту, в них акумулюється майже 35 % бюджетних ресурсів. Місцеві бюджети виконують особливу роль у кожній унітарній країні, оскільки вони с фінансовою основою місцевого самоврядування. За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються найбільш значні заходи держави в галузі освіти, охорони здоров’я, соціального захисту тощо, тобто всі ті витрати, які стосуються інтересів громадян. За доходами та витратами місцеві бюджети значно відрізняються. За статистичними даними Міністерства фінансів України за січень-квітень 2013 року рівень доходів бюджету на одного мешканця у Тернопільській області становив 108 грн, у Херсонській - 138,7 грн, Черкаській - 167,2 грн, Сумській - 167,4 грн, Полтавській - 211,9 грн, Харківській - 218,7 грн, в АР Крим - 229, у Київській області -904,6 грн (максимальний показник). Коливання між максимальним та мінімальним показниками доходів понад 8 разів.
З інформації Міністерства фінансів можна зробити висновок, що співвідношення доходів та видатків місцевих бюджетів в середньому по Україні становить 0,63 %, тобто на сьогодні в державі склалась абсурдна ситуація, коли жоден з регіонів неспроможний існувати за рахунок лише власної доходної бази.
Отже, бюджетна система України сьогодні несповна відповідає потребам регіонального розвитку. Надмірна централізація фінансових потоків призводить до того, що органи місцевого самоврядування не мають можливості реалізовувати свої повноваження без залучення додаткових трансфертів з держбюджету. Потребують удосконалення принципи здійснення місцевого бюджетного процесу.
Аналіз наукової літератури з питань бюджетної системи та принципів її побудови свідчить про різноманітність думок з цього приводу. Тривалий час поняття «бюджетна система» розглядалось разом з поняттям «бюджетний устрій». Визначення цих категорій, принципів їх побудови були дискусійними питаннями між науковцями. Прийняття БК внесло зміни до теорії розробки понять «бюджетна система» та «бюджетний устрій». У цьому документі поняття «бюджетний устрій» відсутнє. У процесі обговорення БК ці поняття розглядалися як тотожні.
Необхідність визначення принципів будь-якого суспільного явища пов’язане із встановленням основних елементів даного явища, які складають фундамент його будови. У перекладі з латинської «принцип» означає основа, начало, і у філософському тлумаченні розглядається як основне положення, передумова.
Ст. 95 Конституції України зазначає, що бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.
Бюджетний кодекс України (ст. 7) встановлює принципи, на яких будується сучасна бюджетна система:
принцип єдності бюджетної системи - забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;
принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами Державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов’язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади АР Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне одного, а також за бюджетні зобов’язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади АР Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради АР Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети; У науці фінансового права під бюджетним устроєм розуміють правовий порядок організації бюджетної системи та принципи її побудови. Згідно з минулим бюджетним законодавством бюджетний устрій цілком залежав від форми державного управління та адміністративно-територіального поділу країни, тобто реалізувався за принципом правового регулювання бюджетної системи згори донизу. Така побудова бюджетної системи ставила діяльність учасників бюджетного процесу в залежність від центральних органів влади і обмежувача їх права на формування і використання власних коштів.
принцип повноти - до складу бюджетів відносяться всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування;
принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;
принцип ефективності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;
принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;
принцип цільового використання бюджетних коштів – бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;
принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;
принцип публічності та прозорості – інформування громадськості з питань складання, розгляду, затвердження, виконання державного бюджету та місцевих бюджетів, а також контролю за виконанням державного та місцевих бюджетів.
Таким чином, принципи бюджетної системи України становлять основу для створення бюджетно-правових норм, що встановлюються БК та іншими нормативно-правовими актами, та реалізуються через виконання бюджетного законодавства.
18. Склад доходів і видатків бюджетів в Україні.
Доходи та видатки Державного бюджету України
Відповідно до бюджетної класифікації плануються доходи та видатки всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України. У розділі 2 БК «Державний бюджет України» закріплюються на довготерміновій основі джерела находжень та напрямки їх використання, що відповідає принципу самостійності Державного бюджету. Законом «Про Державний бюджет України» на певний рік доходи та видатки встановлюються у конкретних сумах грошей.
Доходи Державного бюджету - це фінансові ресурси держави, що використовуються для виконання функцій, закріплених законами за державою.
Доходи Державного бюджету утворюються за рахунок надходжень на безповоротній основі, їх склад відповідно до бюджетної класифікації затверджується ст. 29 БК. Доходи Державного бюджету України включають:
доходи (за винятком тих, що згідно зі ст. 64, 66, 69 та 71 БК закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до Податкового кодексу України та Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», а також від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету України, та інших визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також процентів і дивідендів, нарахованих на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств;
кошти, отримані від секретаріату ООН, ОБСЄ або іншої регіональної організації за участь українського контингенту Збройних Сил України в миротворчих операціях;
міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.
Головне джерело доходів Державного бюджету України - це податки. У БК закріплено, що податкові находження Державного бюджету справляються відповідно до чинного податкового законодавства. Це – Податковий кодекс України від 2.12.2010 р. Норми БК визначають функцію податкового законодавства з формувати джерел находжень до бюджетів за рахунок податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Ці платежі не можуть встановлюватися нормами бюджетного законодавства.
Особливістю та перевагою норм БК є те, що в ньому визначення джерел доходів до бюджетів запропоновано у такій формі, яка не суперечить наступним змінам у податковому законодавстві. У БК встановлюється перелік платежів, які закріплюються за місцевими бюджетами (ст.ст. 64-69, 71 БК). Відповідно решта платежів, що не зараховуються до місцевих бюджетів, мають надходити виключно до Державного бюджету України. Тому в разі зміни системи оподаткування в Україні корективи вноситимуться до окремих статей БК, які визначають склад доходів місцевих бюджетів.
Податкові надходження - вагома частина доходів Державного бюджету України, яка складає переважну кількість від усіх надходжень.
До податкових надходжень загального фонду Державного бюджету України на 2013 рік належать:
податок на додану вартість;
податок на прибуток підприємств (крім податку на прибуток підприємств комунальної власності);
збір за спеціальне водокористування;
збір за спеціальне використання лісових ресурсів державного значення;
платежі за користування надрами загальнодержавного значення;
25,45 відсотка збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету України;
акцизний збір із вироблених в Україні товарів;
ввізне мито (крім ввізного мита на нафтопродукти і транспортні засоби та шини до них);
рентна плата за нафту, природний газ, газовий конденсат, що видобуваються в Україні;
державне мито в частині, що відповідно до закону зараховується до Державного бюджету, та інші.
У загальному обсязі доходів Державного бюджету визначається частка неподаткових надходжень, до яких належать надходження від власності та підприємницької діяльності державних установ та організацій, від адміністративних зборів та платежів, від штрафів та фінансових санкцій, від розмежування земель державної та комунальної власності, від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державний власності, та інші.
Доходи від операцій з капіталом становлять незначну частку доходів Державного бюджету (приблизно 0,9 відсотка) і включають відповідно до бюджетної класифікації дивіденди (доходи), нараховані на акції (частки, паї) господарських товариств, які є у державній власності; кошти, отримані бюджетними установами та організаціями за здані у вигляді брухту і відходів золото, платину, дорогоцінне каміння, срібло та інші надходження.
Офіційні трансферти - це кошти, що надходять до Державного бюджету від інших органів державної влади, бюджету АР Крим, інших місцевих бюджетів, а також від міжнародних організацій та урядів зарубіжних країн, наданих на безоплатній та безповоротній основі.
Доходами Державного бюджету є також кошти державних цільових фондів. Збори, до яких разом з іншими платежами становлять джерела надходжень до спеціального фонду Державного бюджету України.
Видатки Державного бюджету - це кошти, що спрямовуються на здійснення програй та заходів, передбачених Законом про Державний бюджет на відповідний бюджетний період (за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надлишку сплачених до бюджету сум). Видатки - це державні платежі, які не підлягають поверненню.
Видатки Державного бюджету включають бюджетні призначення, встановлені Законом про Державний бюджет України на конкретні цілі, що пов’язані з реалізацією державних програм, перелік яких визначено ст. 87 БК. До видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки на:
державне управління: а) законодавчу владу; б) виконавчу владу; в) Президента України;
судову владу;
міжнародну діяльність;
фундаментальні та прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв’язки державного значення;
національну оборону;
правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави;
освіту: а) загальну середню освіту: спеціалізовані школи (в тому числі школи-інтернати), засновані на державній формі власності; загальноосвітні школи соціальної реабілітації; б) професійно-технічну освіту (навчальні та інші заклади освіти, засновані на державній формі власності); в) вищі навчальні заклади, засновані на державній формі власності; г) позашкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; е) інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;
охорону здоров’я: а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України); б) спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України); в) санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для хворих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів Великої Вітчизняної війни); г) санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями); д) інші програми в галузі охорони здоров’я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;
соціальний захист та соціальне забезпечення: а) державні спеціальні пенсійні програми (пенсії військовослужбовцям рядового, сержантського та старшинського складу строкової служби та членам їх сімей, пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, пенсії, призначені за іншими пенсій ними програмами); б) державні програми соціальної допомоги (грошову допомогу біженцям; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і заходи із соціального захисту інвалідів, у тому числі програми і заходи Фонду7 України соціального захисту інвалідів; відшкодування збитків, заподіяних громадянам; заходи, пов’язані з поверненням в Україну кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які були незаконно депортовані з України; щорічна разова грошова допомога ветеранам Великої Вітчизняної війни; довічна стипендія для учасників бойових дій; кошти, що передаються до Фонду соціального страхування на випадок безробіття; часткове покриття витрат на виплату заборгованості з регресних позовів шахтарів); в) державну підтримку громадських організацій інвалідів і ветеранів, які мають статус всеукраїнських; г) державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї; д) державну підтримку молодіжних громадських організацій, на виконання загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї; є) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;
культуру і мистецтво: а) державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного значення, міжнародні культурні зв’язки, державні культурно-освітні заходи); б) державні театрально-видовищні програми (національні театри, національні філармонії, національні та державні музичні колективи й ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України); в) державну підтримку громадських організацій культури і мистецтва, що мають статус національних; г) державні програми розвитку кінематографії; д) державну архівну справу;
державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств;
фізичну культуру і спорт: а) державні програми підготовки резерву та складу національних команд та забезпечення їх участі у змаганнях державного і міжнародною значення (утримання центральних спортивних шкіл вищої спортивної майстерності, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, формування національних команд, проведення навчально-тренувальних зборів і змагань державного значення з традиційних та нетрадиційних видів спорту; підготовка і участь національних збірних команд в олімпійських та параолімпійських іграх, у тому числі фінансова підтримка баз олімпійської підготовки); б) державні програми з інвалідного спорту та реабілітації (центри державного значення з фізичної культури і спорту інвалідів, участь у міжнародних змаганнях з інвалідного спорту, навчально-тренувальні збори до них); в) державні програми фізкультурно-спортивної спрямованості;
державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки;
програми реставрації пам’яток архітектури державного значення;
державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв’язку, телекомунікації та інформатики;
державні інвестиційні проекти;
державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха;
створення та поповнення державних запасів і резервів;
обслуговування державного боргу;
проведення виборів та референдумів;
інші програми, які мають виключно державне значення.
Видатки Державного бюджету на здійснення повноважень держави
визначаються шляхом встановлення бюджетних призначень головним розпорядникам бюджетних коштів. З прийняттям БК вперше у вітчизняний практиці здійснено законодавче розмежування та закріплення за державним та місцевим бюджетами видатків на виконання повноважень. Видатки Державного бюджету пов’язані з реалізацію програм та функцій, що має виконувати держава відповідно до Конституції та нормативно-правові їх актів.
Видатки затверджуються Законом про Державний бюджет і розподіляються згідно з бюджетною класифікацією.
Державний бюджет України має містити пояснення всіх видатків, за винятком видатків, що пов’язані з державною таємницею (таємних видатків).
Таємні видатки, передбачені на діяльність органів державної влади, в інтересах національної безпеки включаються до Державного бюджету України без деталізації. Контроль за проведенням таємних видатків здійснюється Рахунковою палатою та Міністерством фінансів України у порядку, визначеному Верховною Радою України.
Звіти про проведені таємні видатки розглядаються Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету, Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, Комітетом Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони. Окремі звіти про проведені таємні видатки розглядаються Верховною Радою України на закритому засіданні.
Доходи та видатки місцевих бюджетів
Визначення поняття місцевих бюджетів міститься у ст. 2 Бю-
джетного кодексу. До місцевих бюджетів належать бюджет Авто-
номної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети ор-
ганів у містах та бюджети місцевого самоврядування (статті 2, 5).
Місцеві бюджети можуть складатись із загального та спеціального
фонду, розподіл на які в разі необхідності визначається законом про
Державний бюджет України. До складу видатків загального фонду
місцевого бюджету входить резервний фонд, кошти з якого виді-
ляються на підставі рішення місцевих державних адміністрацій,
виконавчими органами місцевого самоврядування. До спеціального
фонду місцевого бюджету входить бюджет розвитку, деталізація
надходжень та витрат якого здійснюється у ст. 71 Бюджетного ко-
дексу.
Всі надходження, визначені Бюджетним кодексом та іншими бю-
джетними законами, підлягають включенню до відповідних бюджетів.
Облік надходжень за межами бюджетів, утворення позабюджетних
фондів забороняється (ст. 13 Бюджетного кодексу). Місцеві бюджети
включають всі надходження та витрати на виконання повноважень
органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних ад-
міністрацій та органів місцевого самоврядування. Вони становлять
єдиний баланс відповідного місцевого бюджету, при цьому забороня-
ється планувати та здійснювати видатки, закріплені виключно за Дер-
жавним бюджетом України (ст. 82 Бюджетного кодексу), а також здій-
снювати їх протягом бюджетного періоду.
Склад доходів, що закріплюється за місцевими бюджетами та бю-
джетами місцевого самоврядування, закріплюється статтями 64, 66, 69
Бюджетного кодексу. Вони групуються у двох частинах: доходи, що
враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, та доходи,
що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів. На
базі цих надходжень і формуються підстави фінансування делегованих
та власних повноважень.
Згідно зі ст. 63 Закону України «Про місцеве самоврядування
в Україні» від 21 травня 1997 р. доходи місцевих бюджетів форму-
ються за рахунок власних, визначених законом джерел та закріплених
у встановленому законом порядку загальнодержавних податків, за-
борів та інших обов’язкових платежів. Доходи зараховуються до
місцевих бюджетів, відповідно до порядку, визначеному законами.
У дохідній частині місцевого бюджету окремо виділяються доходи,
необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні
для забезпечення виконання делегованих законом повноважень ор-
ганів виконавчої влади.
Статтею 64 Бюджетного кодексу визначено вичерпний перелік
податків і зборів, що закріплюються за бюджетами місцевого само-
врядування. За рахунок цих надходжень формується бюджет делего-
ваних повноважень, тобто це ті ресурси, що виділяє держава на ви-
конання функцій та завдань держави на місцях. Саме тому вони
формуються за рахунок загальнодержавних податків та зборів, інших
надходжень, справляння яких регулюється виключно законами (спе-
ціальні податкові закони, Кодекс про адміністративні правопорушен-
ня, тощо).
Стаття 66 Бюджетного кодексу є певним відображенням загальних
засад, що врегульовані ст. 64, але якщо останньою визначалися доходи
бюджетів місцевого самоврядування (фактично базових бюджетів
бюджетної системи України), то в цій статті закріплено склад доходів
інших типів місцевих бюджетів, що спрямовуються на формування
бюджетних коштів за рахунок загальнодержавних платежів. Згідно
з частинами 6, 7 ст. 63 Закону України «Про місцеве самоврядування
в Україні» від 21 травня 1997 р. кошти Державного бюджету, що пере-
даються у вигляді дотацій, субвенцій, розподіляються обласними ра-
дами між районними бюджетами і бюджетами міст обласного значен-
ня у розмірах, необхідних для формування дохідних частин не нижче
мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом, а також
використовуються для фінансування з обласного бюджету спільних
проектів територіальних громад. Кошти обласних бюджетів, передані
державою у вигляді дотацій, субвенцій, зараховуються до районних
бюджетів і розподіляються районними радами між місцевими бюдже-
тами у розмірах, необхідних для формування дохідних частин не
нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом,
використовуються для фінансування з районного бюджету спільних
проектів територіальних громад.
Згідно з ч. 2 ст. 63 Закону України «Про місцеве самоврядування
в Україні» доходи місцевих бюджетів районних у містах рад (у разі їх
створення) формуються відповідно до обсягу повноважень, що визна-
чаються відповідними міськими радами. Відповідно до ч. 2 ст. 64 За-
кону районні у містах ради та їх виконавчі органи самостійно розпо-
ряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають
напрямки їх використання.
Видатки місцевих бюджетів, маючи загальні засади регулювання,
диференціюються залежно від типу місцевого бюджету. При цьому
слід виходити з певної кореспонденції норм Бюджетного кодексу України
та норм Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»
при регулюванні подібних відносин. Але робити це необхідно дуже
уважно, бо можна натрапити на деякі протиріччя. Так, наприклад,
Бюджетним Кодексом визначені окремо «місцеві бюджети» та «бю-
джети місцевого самоврядування» (ст. 2 Кодексу), тоді як статтею 1
Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня
1997 р. вони закріплюються як синоніми, коли визначається «бюджет
місцевого самоврядування (місцевий бюджет)».
Видатки місцевих бюджетів згідно з ч. 7 ст. 64 поділяються на дві
частини:
а) видатки, пов’язані з виконанням делегованих законом повнова-
жень органів виконавчої влади. Вони визначаються функціями держа-
ви та передаються на місця для виконання з відповідною деталізацією
(статті 88–90 Бюджетного кодексу). Ці видатки враховуються при ви-
значенні обсягів міжбюджетних трансфертів, регулюються державою,
яка і забезпечує їх виконання відповідними ресурсами;
б) видатки, пов’язані з виконанням власних повноважень місцево-
го самоврядування (ст. 91 Бюджетного кодексу), які спрямовуються на
реалізацію повноважень місцевих органів та враховуються при визна-
ченні обсягів міжбюджетних трансфертів.
Видатки місцевих бюджетів включають бюджетні призначення
(ст. 2 Кодексу), встановлені рішенням про місцевий бюджет на певні
цілі. Джерелом здійснення цих видатків є кошти місцевих бюджетів
та міжбюджетні трансферти з Державного бюджету України. Згідно
з ч. 2 ст. 64 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»
сільські, селищні, міські, районні в містах ради та їх виконавчі орга-
ни самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих
бюджетів, визначають напрями їх використання. У видатковій части-
ні місцевих бюджетів окремо передбачаються видатки поточного
бюджету (спрямовуються на фінансування установ і закладів, що
утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, і не належать до
бюджету розвитку) та видатки бюджету розвитку (спрямовуються на
реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної
території, пов’язаних із здійсненням інвестиційної та інноваційної
діяльності, фінансування субвенцій та інших видатків, пов’язаних
з розширенням відтворення) — ст. 64 Закону України «Про місцеве
самоврядування в Україні».
Статтею 67 цього Закону передбачаються фінансування витрат,
пов’язаних зі здійсненням органами місцевого самоврядування повно-
важень органів виконавчої влади та виконання рішень органів держав-
ної влади. Повноваження органів виконавчої влади, надані законом,
фінансуються державою в повному обсязі для їх здійснення органами
місцевого самоврядування. Кошти для цього передбачаються щорічно
в Законі України про Державний бюджет України. Рішення органів
державної влади, які призводять до додаткових видатків органів міс-
цевого самоврядування, обов’язково супроводжуються передачею їм
фінансових ресурсів. Їх витрати, що виникли внаслідок рішень органів
державної влади, які не були попередньо забезпечені відповідними
фінансовими ресурсами, компенсуються державою.
Поняття бюджету розвитку визначено у ст. 1 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні» як доходи і видатки місцевого бю-
джету, які утворюються і використовуються для реалізації програм
соціально-економічного розвитку зміцнення матеріально-фінансової
бази. Статтею 71 Кодексу визначені складові доходів та витрат бюдже-
ту розвитку. Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок части-
ни податкових надходжень, коштів, залучених від розміщення місцевих
позик, трансфертів з інших бюджетів (ч. 5 ст. 63 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні»).
Стаття 72 Бюджетного кодексу є певним продовженням ст. 2 (де
визначене поняття дефіциту бюджету) та ст. 14 (де закріплюються за-
сади дефіциту бюджетів взагалі). Бюджети Автономної Республіки
Крим та міські бюджети приймаються виключно відносно дефіциту
бюджету розвитку, тобто перевищення видатків відповідних бюджетів
над їх доходами, які утворюються та використовуються для реалізації
програм соціально-економічного розвитку зміцнення матеріально-
фінансової бази (ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування
в Україні» від 21 травня 1997 р.). Цією нормою фактично закріплено
заборону щодо дефіциту при затвердженні поточного бюджету. Таким
чином, фінансування обов’язкових, життєво необхідних витрат для
територіальних громад здійснюються обов’язково (поточний бюджет).
Дефіцит же поширюється виключно на витрати щодо розширеного
відтворювання.
Запозичення як шлях покриття дефіциту Автономної Республіки
Крим, міських бюджетів деталізується у статтях 73, 74 Бюджетного
кодексу.
Стаття 64. Склад доходів загального фонду бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, міст Києва та Севастополя, районних бюджетів, бюджетів об’єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад
1. До доходів загального фонду бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, міст Києва та Севастополя, районних бюджетів, бюджетів об’єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, належать:
1) 60 відсотків податку на доходи фізичних осіб (крім податку на доходи фізичних осіб, визначеного пунктом 1-1 частини другої статті 29 цього Кодексу), що сплачується (перераховується) згідно з Податковим кодексом України на відповідній території (крім території міст Києва та Севастополя);
1-1) 40 відсотків податку на доходи фізичних осіб (крім податку на доходи фізичних осіб, визначеного пунктом 1-1 частини другої статті 29 цього Кодексу), що сплачується (перераховується) згідно з Податковим кодексом України на території міста Києва та зараховується до бюджету міста Києва; 100 відсотків податку на доходи фізичних осіб (крім податку на доходи фізичних осіб, визначеного пунктом 1-1 частини другої статті 29 цього Кодексу), що сплачується (перераховується) згідно з Податковим кодексом України на території міста Севастополя та зараховується до бюджету міста Севастополя;
2) 50 відсотків рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів у частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
3) 50 відсотків рентної плати за спеціальне використання води (крім рентної плати за спеціальне використання води водних об’єктів місцевого значення), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя користувачами води за місцем її забору;
4) 25 відсотків рентної плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення (крім рентної плати за користування надрами для видобування нафти, природного газу та газового конденсату), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
5) плата за використання інших природних ресурсів, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
15) державне мито, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування за місцем вчинення дій та видачі документів;
16) акцизний податок з реалізації суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, що зараховується до бюджетів об’єднаних територіальних громад, міських бюджетів;
17) 10 відсотків податку на прибуток підприємств (крім податку на прибуток підприємств державної власності та податку, визначеного пунктом 18 цієї частини статті, пунктом 1-2 частини першої статті 66 та пунктом 2 частини першої статті 69 цього Кодексу), який зараховується до бюджету міста Києва;
18) податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності.
Податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності, засновником яких є районні, міські ради, об’єднані територіальні громади, зараховується відповідно до районних, міських бюджетів, бюджетів об’єднаних територіальних громад;
19) податок на майно, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
20) єдиний податок, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
20-1) збір за місця для паркування транспортних засобів, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
20-2) туристичний збір, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
21) плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифікати, що видаються районними державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних місцевих рад, яка зараховується відповідно до районних бюджетів та бюджетів місцевого самоврядування;
22) плата за ліцензії та сертифікати, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
23) плата за ліцензії на виробництво спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
24) плата за ліцензії на право експорту, імпорту та оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним та плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем виноградним, спиртом-сирцем плодовим, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
25) плата за ліцензії на право експорту, імпорту алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
26) плата за державну реєстрацію (крім адміністративного збору за проведення державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
27) плата за ліцензії на право оптової торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
Стаття 69. Доходи загального фонду бюджетів міст районного значення, сільських, селищних бюджетів
1. До доходів загального фонду бюджетів міст районного значення, сільських, селищних бюджетів належать:
{Абзац перший частини першої статті 69 в редакції Закону № 79-VIII від 28.12.2014}
2) податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності.
Податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності, засновником яких є міські (міст районного значення), селищні та сільські ради, зараховується відповідно до міських (міст районного значення), селищних та сільських бюджетів;
3) рентна плата за користування надрами для видобування корисних копалин місцевого значення; рентна плата за користування надрами в цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин; рентна плата за спеціальне використання води водних об’єктів місцевого значення; рентна плата за спеціальне використання лісових ресурсів (крім рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів у частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування). Такі платежі зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування за місцезнаходженням (місцем розташування) відповідних природних ресурсів, а щодо водних об’єктів - за місцем податкової реєстрації платника рентної плати;
4) податок на майно, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
7) єдиний податок, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
7-1) збір за місця для паркування транспортних засобів;
7-2) туристичний збір;
9) частина чистого прибутку (доходу) комунальних унітарних підприємств та їх об'єднань, що вилучається до бюджету, у порядку, визначеному відповідними місцевими радами;
10) плата за розміщення тимчасово вільних коштів бюджетів міст районного значення, сільських, селищних бюджетів;
10-1) плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних місцевих рад, яка зараховується до відповідного бюджету;
11) штрафні санкції за порушення законодавства про патентування;
12) адміністративні штрафи, що накладаються місцевими органами виконавчої влади та виконавчими органами місцевих рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями;
13) штрафні санкції внаслідок невиконання укладених розпорядником бюджетних коштів договорів з суб'єктами господарювання на придбання товарів, робіт і послуг за рахунок коштів бюджетів міст районного значення, сільських, селищних бюджетів;
13-1) адміністративні штрафи та штрафні санкції за порушення законодавства у сфері виробництва та обігу алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що зараховуються за місцем вчинення порушення;
14) надходження від орендної плати за користування майновим комплексом та іншим майном, що перебуває в комунальній власності, засновником яких є міські (міст районного значення), селищні та сільські ради;
15) орендна плата за водні об’єкти (їх частини), що надаються в користування на умовах оренди місцевими радами, яка зараховується відповідно до бюджетів місцевого самоврядування;
16) концесійні платежі щодо об’єктів комунальної власності, засновником яких є міські (міст районного значення), селищні та сільські ради (крім концесійних платежів, визначених пунктом 3 частини першої статті 69-1 цього Кодексу);
17) кошти, отримані від надання учасниками процедури закупівель як забезпечення їх тендерної пропозиції (пропозиції конкурсних торгів), які не підлягають поверненню цим учасникам в частині здійснення закупівель за рахунок коштів бюджетів міст районного значення, сільських, селищних бюджетів;
18) кошти, отримані від учасника - переможця процедури закупівлі під час укладання договору про закупівлю як забезпечення виконання цього договору, які не підлягають поверненню учаснику-переможцю, в частині здійснення закупівель за рахунок коштів бюджетів міст районного значення, сільських, селищних бюджетів;
19) 80 відсотків коштів, отриманих підприємствами, установами та організаціями, що утримуються за рахунок бюджетів міст районного значення, сільських, селищних бюджетів, за здані у вигляді брухту і відходів золото, платину, метали платинової групи, дорогоцінне каміння, і 50 відсотків коштів, отриманих цими підприємствами, установами та організаціями за здане у вигляді брухту і відходів срібло;
20) кошти від реалізації безхазяйного майна (у тому числі такого, від якого відмовився власник або отримувач), знахідок, спадкового майна (у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття), майна, одержаного територіальною громадою в порядку спадкування чи дарування, а також валютних цінностей і грошових коштів, власники яких невідомі;
20-1) плата за надання інших адміністративних послуг, що справляється за місцем надання послуг;
20-2) державне мито, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування за місцем вчинення дій та видачі документів;
20-3) акцизний податок з реалізації суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, що зараховується до бюджетів міст районного значення, сільських, селищних бюджетів;
20-5) адміністративний збір за державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що здійснюється виконавчими органами сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, який зараховується до місцевих бюджетів за місцем надання послуг;
20-6) плата за скорочення термінів надання послуг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також плата за надання інших платних послуг, пов’язаних з такою державною реєстрацією, що здійснюється виконавчими органами сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, яка зараховується до місцевих бюджетів за місцем надання послуг;
20-7) адміністративний збір за проведення державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, що здійснюється виконавчими органами сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, який зараховується до місцевих бюджетів за місцем надання послуг;
21) інші доходи, що підлягають зарахуванню до бюджетів міст районного значення, сільських, селищних бюджетів відповідно до законодавства.
Стаття 69-1. Надходження спеціального фонду місцевих бюджетів
1. До надходжень спеціального фонду місцевих бюджетів належать:
1) надходження бюджету розвитку місцевих бюджетів 2) кошти від відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, що зараховуються у розмірі: 100 відсотків - до бюджетів міст Києва та Севастополя, 25 відсотків - до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, 75 відсотків - до бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, бюджетів об’єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, 15 відсотків - до районних бюджетів, 60 відсотків - до бюджетів міст районного значення, селищ і сіл;
3) концесійні платежі щодо об’єктів комунальної власності, які мають цільове спрямування згідно із законом;
4) 70 відсотків грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності, в тому числі: до сільських, селищних, міських бюджетів, бюджетів об’єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад - 50 відсотків, обласних бюджетів та бюджету Автономної Республіки Крим - 20 відсотків, бюджетів міст Києва та Севастополя - 70 відсотків;
4-1) 80 відсотків екологічного податку (крім екологічного податку, визначеного пунктом 16-1 частини другої статті 29 цього Кодексу), у тому числі: до сільських, селищних, міських бюджетів, бюджетів об’єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, - 25 відсотків, обласних бюджетів та бюджету Автономної Республіки Крим - 55 відсотків, бюджетів міст Києва та Севастополя - 80 відсотків;
5) відрахування 10 відсотків вартості питної води суб’єктами підприємницької діяльності, які здійснюють реалізацію питної води через системи централізованого водопостачання з відхиленням від відповідних стандартів, що зараховуються до бюджетів міст, селищ та сіл, бюджетів об’єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад;
6) власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок відповідного місцевого бюджету;
7) цільові та добровільні внески підприємств, установ, організацій і громадян до республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища;
8) надходження до цільових фондів, утворених Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами;
9) субвенції, що надаються з інших бюджетів за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду таких бюджетів;
10) повернення кредитів, наданих з місцевих бюджетів індивідуальним сільським забудовникам;
11) повернення кредитів, наданих з місцевих бюджетів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) та придбання житла, а також пеня і відсотки за користування ними;
12) надходження в рамках програм допомоги і грантів міжнародних фінансових організацій та Європейського Союзу;
13) інші надходження, визначені законом про Державний бюджет України.
19. Правові засади розподілу доходів і видатків між ланками бюджетної системи.
Бюджетний кодекс України розмежовує видатки між ланками бюджетної системи України (глава 14 БКУ).
Головним бюджетом України є державний бюджет, з якого здійснюються видатки: на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, та видатки, що мають виключне державне значення і не можуть бути передані на виконання органам АРК та органам місцевого самоврядування.
Із Державного бюджету України фінансуються видатки на:
1) державне управління — законодавчу та виконавчу владу, апарат Президента;
2) судову владу;
3) міжнародну діяльність;
4) фундаментальні й прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державної важливості, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення;
5) національну оборону;
6) правоохоронну діяльність і забезпечення безпеки держави;
7) освіту — спеціальні школи державної форми власності, загальноосвітні школи;
8) охорону здоров'я;
9) соціальний захист і соціальне забезпечення;
10) культуру та мистецтво;
11) державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств;
12) фізичну культуру і спорт;
13) державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки;
14) інші програми, які мають виключно державне значення. До видаткової частини загального фонду Державного бюджету України належить Резервний фонд, кошти якого витрачаються за розпорядженням КМУ, а контроль за витрачанням коштів Резервного фонду здійснює Верховна Рада України і Рахункова палата.
Бюджетні кошти з Державного бюджету України направляються на стабілізацію економіки, підтримку пріоритетних і базових галузей економіки, енергетику, будівництво, архітектуру, містобудівництво.
Інвестиції в основні фонди промисловості та будівництва в Україні фінансуються не тільки з бюджету. До джерел фінансування належать: власні кошти підприємств, банківські кредити, залучені кошти (пайові внески до акціонерного капіталу), кошти об'єднань (союзів) підприємств, іноземні інвестиції. Якщо бюджетні установи фінансуються тільки з одного бюджету, то капітальні вкладення можуть фінансуватися з кількох джерел. Держава регулює інвестиційну діяльність шляхом фінансової підтримки цільових будівельних програм.
Суми асигнувань щороку визначаються в бюджетах (в обсягах централізованих вкладень).
Державні і муніципальні видатки як економічна категорія тісно пов'язані з державними (муніципальними) доходами. Держава й органи місцевого самоврядування, плануючи видатки, обов'язково відшукують можливості покриття їх за рахунок запланованих на наступний бюджетний період доходів. Незбалансованість видаткової і дохідної частин бюджету веде до дефіциту бюджету і необхідності пошуку можливостей для його покриття і порушення ст. 95 Конституції України, в якій установлено, що держава прагне до збалансованості бюджету України.
Якщо бюджетних призначень не вистачає на покриття всіх витрат, затверджених у бюджеті, застосовується секвестр видатків, тобто пропорційне скорочення всіх видатків, крім захищених (ст. 55 БКУ). Захищені видатки щороку визначаються в законі про державний бюджет.
Деякі функції держава може передавати місцевим органам самоврядування, але згідно з Конституцією України передання повноважень супроводжується переданням фінансових ресурсів на покриття видатків, пов'язаних із виконанням державних функцій.
Одним із принципів розподілу видатків між місцевими бюджетами є принцип субсидіарності, тобто надавачі будь-яких соціальних послуг мають бути наближені до безпосередніх споживачів. Відповідно до цього ст. 86 БКУ види видатків місцевих бюджетів поділяє на такі три групи.
Перша група видатків фінансується з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, та які розташовані найближче до споживачів. У ст. 88 БКУ встановлено види видатків, які належать до цієї групи: органи місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення; освіта дошкільна і загальна середня (школи, дитячі садки); первинна медико-санітарна, амбулаторно-поліклінічна та стаціонарна допомога; сільські, селищні та міські палаци культури, клуби і бібліотеки. Ці видатки визначені функціями держави і передані на виконання органам місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 85 БКУ вони здійснюються за рахунок трансфертів Державного бюджету України.
Друга група видатків здійснюються з бюджетів міст республіканського АРК та міст обласного значення, а також районних бюджетів, які забезпечують фінансування бюджетних установ та заходів, пов'язаних із наданням основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України. Ст. 89 БКУ дає перелік видатків, визначених функціями держави і переданих на виконання органам АРК і міст обласного значення. Такі видатки покриваються за рахунок трансфертів з Державного бюджету України і тому враховуються у процесі визначення дотацій вирівнювання, які передаються з державного бюджету або коштів, що передаються до ДБУ.
Третя група — видатки з бюджету АРК та обласних бюджетів для фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких є в усіх регіонах України.
Крім видатків на державне управління (представницька та виконавча влада АРК та обласні ради) з цих бюджетів фінансуються видатки на загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, заклади професійно-технічної освіти, що перебувають у власності АРК і виконують державне замовлення; охорону здоров'я, соціальний захист і соціальне забезпечення та інші видатки, перелічені у ст. 90 БКУ.
Ці видатки покриваються за допомогою трансфертів з Державного бюджету України і враховуються при визначенні дотацій вирівнювання, які передаються бюджету АРК та обласним бюджетам, або коштів, що передаються до державного бюджету.
Із місцевих бюджетів фінансуються видатки, які не враховуються під час визначення обсягу міжбюджетних трансфертів і покривають витрати, пов'язані із виконанням власних повноважень органів місцевого самоврядування. Ст. 91 БКУ містить перелік таких видатків: місцеву пожежну охорону, позашкільну освіту, соціальний захист і соціальне забезпечення, обслуговування місцевого боргу, будівництво і реконструкцію доріг місцевого значення тощо. Ці видатки фінансуються за рахунок доходів, визначених ст. 69 БКУ, які залишаються у місцевих бюджетах у розпорядженні органів місцевого самоврядування.
20. Поняття і загальна характеристика бюджетних повноважень. Зміст інституту бюджетних повноважень.
Бюджетні повноваження — це права і обов'язки органів державної влади та місцевого самоврядування у галузі бюджетної діяльності, що визначаються БКУ, законом України про державний бюджет, Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", іншими законами, рішеннями місцевих рад та локальними актами. Сукупність цих повноважень і положень нормативно-правових актів становить окремий інститут бюджетних прав (повноважень).
Залежно від виду бюджетних правовідносин, у межах яких реалізуються бюджетні права їх суб'єктів, бюджетні повноваження поділяються на матеріальні і процесуальні.
Матеріальні бюджетні повноваження визначають зміст прав і обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері функціонування бюджетної системи.
Процесуальні бюджетні повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування — це передбачена законодавством сукупність прав та обов'язків державних і місцевих органів у сфері бюджетного процесу.
За суб'єктним складом бюджетні права можуть належати як державі в цілому, так і окремим адміністративно-територіальним одиницям.
За рівнями бюджетних прав існують вертикальні та горизонтальні бюджетні права. Розподіл бюджетних прав по вертикалі (між представницькими та виконавчими органами різного рівня) заснований на конституційних нормах, що розмежовують повноваження між органами державної влади та органами місцевого самоврядування і місцевої влади. Розподіл бюджетних прав між представницькими та виконавчими органами одного рівня (по горизонталі) ґрунтується на конституційних нормах про розподіл компетенції між гілками влади.
Бюджетні права об'єднуються у три групи:
• повноваження у галузі зведеного (консолідованого) бюджету;
• повноваження у галузі Державного бюджету України;
• повноваження у галузі місцевих бюджетів.
1. Повноваження у галузі зведеного бюджету ґрунтуються на необхідності забезпечення:
• єдності бюджетної системи;
• єдиної фінансової, бюджетної, податкової політики;
• суверенітету держави та виконанні інших завдань і функцій держави.
Верховна Рада України забезпечує повноваження держави у галузі зведеного бюджету:
• встановлює види бюджетів, порядок і принципи об'єднання їх у бюджетну систему;
• визначає види видатків, які включаються до державного і місцевих бюджетів;
• визначає склад дохідних джерел, з яких до державного і місцевого бюджетів надходять кошти;
• встановлює загальний порядок і принципи розподілу доходів між окремими ланками бюджетної системи;
• встановлює загальний порядок розподілу видатків між ланками бюджетів різного рівня;
• затверджує бюджетну класифікацію, що забезпечує єдність бюджетної системи;
• встановлює принципи й основні засади організації бюджетного процесу незалежно від рівня його здійснення;
• встановлює основні бюджетні повноваження;
• визначає загальну систему заходів щодо збалансування бюджетів усіх рівнів;
• встановлює порядок складання Державного бюджету України.
2. Повноваження у галузі Державного бюджету України забезпечуються вищими органами державної влади. Є повноваження; щодо формування, розподілу і використання коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів.
Вищі органи державної влади мають право:
• визначення розміру доходів, закріплених за державним бюджетом у поточному бюджетному періоді;
• цільового спрямування використання бюджетних асигнувань та їх розмірів;
• організації та здійснення бюджетного процесу;
• встановлення межі бюджетного дефіциту і розробки заходів на його скорочення;
• створення резервних та інших цільових фондів;
• прийняття законодавчих актів із регулювання всіх питань бюджетного процесу; реалізації всіх стадій бюджетного процесу; визначення переліку регулюючих доходів для місцевих бюджетів; уточнення статей доходів і видатків Державного бюджету України в процесі його виконання;
• забезпечення постійного і всебічного фінансового контролю на всіх стадіях бюджетного процесу; затвердження звіту про виконання Державного бюджету України.
До повноважень у галузі державного бюджету також належить затвердження диференційованих або єдиних нормативів відрахувань від регулюючих доходів для бюджетів АРК, областей, міст Києва і Севастополя; визначення розміру дотацій вирівнювання, субвенцій та їх цільового призначення для місцевих бюджетів вищого рівня; здійснення фінансового контролю у межах повноважень за додержанням органами місцевого самоврядування бюджетного законодавства.
З, Бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування реалізуються щодо Державного бюджету України, власного бюджету і бюджетів нижчого рівня, оскільки місцеве самоврядування ґрунтується на засадах:
• законодавчого забезпечення компетенції органів місцевого самоврядування;
• належної кількості фінансових ресурсів, необхідних для виконання своїх функцій місцевим самоврядуванням;
• державної політики підтримки місцевого самоврядування через перерозподіл фінансових ресурсів.
Кожний орган місцевого самоврядування бере участь у здійсненні державних повноважень у межах і формах, визначених Конституцією України та Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні". Зокрема, вони зобов'язані забезпечувати надходження на своїх територіях від загальнодержавних податків і зборів, а також мають право залишати частину з цих надходжень у своїх бюджетах у межах, встановлених вищим органом влади відповідним рішенням про бюджет на поточний бюджетний період.
У разі неможливості покриття поточних видатків за рахунок власних, закріплених і регулюючих доходів, місцеві органи влади мають право на фінансову підтримку у формі дотацій вирівнювання або цільових субвенцій із вищестоящих бюджетів.
Бюджетні повноваження учасників бюджетного процесу:
1. Президент України:
• підписує закон України про державний бюджет і закони про внесення змін і доповнень до закону про державний бюджет, інші закони;
• має право вето відносно прийнятого Верховною Радою України закону про Державний бюджет України з поверненням його на повторний розгляд;
• має право законодавчої ініціативи — видає укази і розпорядження з питань, не врегульованих бюджетним законодавством.
2. Верховна Рада України, Верховна Рада АРК, обласні, районні, сільські, селищні, міські і районні ради:
• розглядають і затверджують бюджет;
• розглядають і затверджують звіт про виконання бюджету;
• контролюють виконання рішень про бюджет.
3. Верховна Рада України:
• визначає бюджетну політику держави;
• приймає постанови про основні напрямки бюджетної політики;
• затверджує показники соціально-економічного розвитку країни, які необхідні для формування бюджетів;
• приймає законопроекти, які приводять до зміни дохідної і видаткової частин бюджетів.
4. Комітет Верховної Ради України з питань бюджету:
• приймає рішення стосовно бюджетних законопроектів;
• обробляє й узагальнює пропозиції та висновки комітетів Верховної Ради України і народних депутатів з проекту закону про державний бюджет та інших пов'язаних із ним законопроектів;
• заслуховує інформацію стосовно виконання бюджетних повноважень на всіх стадіях бюджетного процесу;
• оцінює і готує висновок про виконання закону про державний бюджет протягом року;
• готує висновок до звіту про виконання закону про державний бюджет;
• розробляє і вносить на розгляд Верховної Ради України законопроекти про внесення змін до закону України про Державний бюджет України.
5. КМУ:
• розробляє і подає Верховній Раді України основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України, проект Основних напрямів бюджетної політики, проект закону про Державний бюджет України, звіт про виконання Державного бюджету України;
• забезпечує виконання закону про Державний бюджет України;
• розраховує показники зведеного бюджету України і готує звіт про його виконання;
• подає інформацію щодо прийнятих законодавчих і нормативних актів на виконання закону про Державний бюджет України;
• приймає рішення відносно використання закону про Державний бюджет України;
• приймає рішення відносно використання резервного фонду Державного бюджету України;
• приймає рішення про здійснення запозичень в обсягах і на умовах, визначених законом про Державний бюджет України.
6. МФУ:
• готує й узагальнює документи та матеріали, необхідні для формування проекту Основних напрямів бюджетної політики;
• розробляє проекти нормативів бюджетної забезпеченості;
• складає проект закону про Державний бюджет України;
• організовує виконання Державного бюджету України;
• організовує методичну роботу з питань фінансово-бюджетного планування для адміністративно-територіальних одиниць;
• розробляє і затверджує річний розпис Державного бюджету України;
• здійснює обслуговування державного боргу України;
• подає КМУ звіт про виконання Державного бюджету України.
7. НБУ:
• визначає основні принципи грошово-кредитної політики України;
• розробляє законопроекти, пов'язані з формуванням дохідної та видаткової частин бюджету і готує пропозиції до проекту закону про державний бюджет.
21. Загальний і спеціальний фонд бюджетів.
Загальний та спеціальний фонди бюджету
Згідно з Бюджетним кодексом України Державний бюджет складається з двох фондів: загального та спеціального. До загального фонду відносять кошти, що призначені для реалізації загальних функцій, а до спеціального - кошти, що мають конкретне призначення, у тому числі позабюджетні кошти бюджетних установ та організацій.
Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди, їх складові частини визначаються виключно Бюджетним кодексом та законом про Державний бюджет України.
Підставою для рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно БК та закон про Державний бюджет України.
Розподіл бюджету визначається законом про Державний бюджет України, джерела формування спеціального фонду - виключно законами України. Склад цих фондів подано в табл. 2.8.
Таблиця 2.8. Складові частини загального та спеціального фондів бюджету
Перелік складових частин загального фонду бюджет)' Перелік складових частин спеціального фонду бюджету
Всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду бюджету Доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають цільове спрямування
Всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень загального фонду бюджету Видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних установ)
Кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначення цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок надходжень загального фонду бюджету) Кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету)
Фінансування загального фонду бюджету Фінансування спеціального фонду бюджету
"Звертаємо Вашу увагу!!! Власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів загального фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету
Спеціальні фонди в бюджеті України в середньому складають п'яту частину. їх обсяги та використання чітко регламентовані і залежать від надходжень. У структурі загального фонду державного бюджету надходження від п'яти податків і зборів (податку на прибуток, ПДВ, акцизного податку, ввізного мита, рентних платежів) становлять 85,1 відсотка.
У складі бюджетів має передбачатися певний обсяг нерозподілених видатків у вигляді резервного фонду для здійснення протягом року непередбачених видатків, що не мають постійного характеру та не могли бути передбачені під час складання проекту бюджету. Порядок використання коштів із резервного фонду бюджету визначається КМУ (ст. 24 БК). Рішення про виділення коштів із резервного фонду бюджету приймаються відповідно КМУ, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами місцевого самоврядування. Резервний фонд не може перевищувати 1 % обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету.
Розподіл бюджету на загальний і спеціальний фонди стосується не тільки державного бюджету України, а й місцевих бюджетів, які можуть бути поділені на загальний і спеціальний фонди за наявності такої норми у відповідному законі. Перелік доходів загального фонду місцевих бюджетів наводиться в ч. 1 ст. 69 БК (всього 21 позиція), перелік надходжень до спеціального фонду місцевих бюджетів — у ч. 2 ст. 69 Кодексу (всього 15 позицій). Складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів є бюджет розвитку місцевих бюджетів (ч. 4 ст. 71 БК).
Стаття 10. Установити, що у загальному фонді Державного бюджету України на 2017 рік:
до доходів належать надходження, визначені частиною другою статті 29 Бюджетного кодексу України (крім надходжень, визначених статтею 11 цього Закону) з урахуванням особливостей, визначених пунктами 17, 17-1 та 43 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, а також: податок на дохід та податок на прибуток, який сплачують суб’єкти, що провадять діяльність з випуску та проведення лотерей, у повному обсязі; надходження від реалізації автомобілів, засобів наземного, водного та повітряного транспорту, сільськогосподарської техніки, обладнання та устаткування, що перебувають на балансі органів державної влади та інших державних органів, утворених органами державної влади підприємств, установ та організацій, які використовують кошти державного бюджету;
джерелами формування у частині фінансування є надходження, визначені частиною першою статті 15 Бюджетного кодексу України щодо державного бюджету (крім надходжень, визначених статтею 12 цього Закону), в тому числі надходження від реалізації державних резиденцій, державних дач, будинків відпочинку, оздоровчих закладів, іншого нерухомого майна, що перебувають на балансі органів державної влади та інших державних органів, утворених органами державної влади підприємств, установ та організацій, які використовують кошти державного бюджету;
джерелами формування у частині кредитування є надходження, визначені частиною другою статті 30 Бюджетного кодексу України (крім надходжень, визначених статтею 13 цього Закону), а також: повернення мікрокредитів, наданих з державного бюджету суб’єктам малого підприємництва.
Стаття 11. Установити, що джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України на 2017 рік у частині доходів є надходження, визначені частиною третьою статті 29 Бюджетного кодексу України з урахуванням особливостей, визначених пунктом 17 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, а також такі надходження:
1) кошти від сплати інвалідами часткової вартості автомобілів та кошти від реалізації автомобілів, повернутих інвалідами;
2) надходження в рамках програм допомоги Європейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ;
3) плата за продукцію, документи, що видаються при наданні адміністративних послуг з придбання, перевезення, зберігання і носіння зброї, а також відповідно до законів України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" і "Про дорожній рух";
4) 50 відсотків коштів від реалізації надлишкового озброєння, військової та спеціальної техніки, нерухомого військового майна Збройних Сил України та коштів від відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України;
5) 23,06 відсотка акцизного податку з виробленого в Україні пального та 26,75 відсотка акцизного податку з вироблених в Україні транспортних засобів;
6) 23,06 відсотка акцизного податку з ввезеного на митну територію України пального та 26,75 відсотка акцизного податку з ввезених на митну територію України транспортних засобів;
7) 26,75 відсотка ввізного мита на нафтопродукти і транспортні засоби та шини до них;
8) 26,75 відсотка плати за проїзд автомобільними дорогами транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні;
9) 30 відсотків вартості адміністративної послуги, отриманої як частина адміністративного збору за оформлення (у тому числі замість втрачених або викрадених), обмін документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус відповідно до Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус";
10) конфісковані кошти та кошти, отримані від реалізації майна, конфіскованого за рішенням суду за вчинення корупційного та пов’язаного з корупцією правопорушення (за винятком конфіскованих облігацій внутрішньої державної позики, вся сума яких за номінальною вартістю відноситься на зменшення державного боргу з одночасним погашенням зобов’язань за цими облігаціями), порядок розподілу яких визначається Кабінетом Міністрів України;
11) до 10 відсотків суми перевиконання загального обсягу митних платежів (мито, акцизний податок з ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції), податок на додану вартість з ввезених на митну територію України товарів (продукції)), визначеного помісячним розписом доходів загального фонду державного бюджету, за рішенням Кабінету Міністрів України;
12) 14 відсотків єдиного податку, що сплачується платниками єдиного податку четвертої групи (як виняток із положень статей 64 і 69 Бюджетного кодексу України);
13) надходження від погашення податкового боргу, в тому числі реструктуризованого або розстроченого (відстроченого), з податку на прибуток підприємств (з урахуванням штрафних санкцій, пені та процентів, нарахованих на суму цього розстроченого (відстроченого) боргу), що склався станом на 1 січня 2017 року, який сплачується підприємствами електроенергетичної, нафтогазової, вугільної галузей, підприємствами, що надають послуги з виробництва, транспортування та постачання теплової енергії, підприємствами централізованого водопостачання та водовідведення;
14) надходження від погашення податкового боргу, в тому числі реструктуризованого або розстроченого (відстроченого), із сплати частини чистого прибутку (доходу) державних унітарних підприємств та їх об’єднань, що вилучається до державного бюджету відповідно до закону (з урахуванням штрафних санкцій, пені та процентів, нарахованих на суму цього розстроченого (відстроченого) боргу), що склався станом на 1 січня 2017 року, який сплачується підприємствами електроенергетичної, нафтогазової, вугільної галузей, підприємствами, що надають послуги з виробництва, транспортування та постачання теплової енергії, підприємствами централізованого водопостачання та водовідведення.
Стаття 12. Установити, що джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України на 2017 рік у частині фінансування є надходження, визначені частиною третьою статті 15 Бюджетного кодексу України, а також такі надходження:
1) залишок коштів, джерелом формування яких були надходження в рамках програм допомоги Європейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ;
2) залишок коштів, джерелом формування яких були надходження від державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" відповідно до статей 7 та 8 Закону України "Про впорядкування питань, пов’язаних із забезпеченням ядерної безпеки", що надійшли у минулі періоди;
3) залишок коштів, джерелом формування яких були надходження Державного агентства автомобільних доріг України, одержані за рахунок запозичень, залучених під державні гарантії у 2012 і 2013 роках;
4) залишок коштів, джерелом формування яких були кошти, отримані від продажу частин встановленої кількості викидів парникових газів, передбаченого статтею 17 Кіотського протоколу до Рамкової конвенції Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату.
Стаття 13. Установити, що джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України на 2017 рік у частині кредитування є надходження, визначені частиною третьою статті 30 Бюджетного кодексу України, а також такі надходження:
1) повернення бюджетних позичок, наданих на закупівлю сільськогосподарської продукції за державним замовленням (контрактом) 1994-1997 років;
2) повернення коштів, наданих Міністерству аграрної політики та продовольства України для фінансової підтримки заходів в агропромисловому комплексі на умовах фінансового лізингу, а також закупівлі племінних нетелей та корів, вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу, з наступною їх реалізацією сільськогосподарським підприємствам на умовах фінансового лізингу;
3) повернення безвідсоткових бюджетних позик, наданих у 2004 році підприємствам державної форми власності паливно-енергетичного комплексу та у 2005 році підприємствам та організаціям вугільної промисловості на погашення заборгованості із заробітної плати працівникам;
4) повернення коштів, наданих з державного бюджету для кредитування окремих категорій громадян, які відповідно до законодавства мають право на отримання таких кредитів на будівництво (придбання) житла, та науково-педагогічних і педагогічних працівників, і пеня;
5) повернення кредитів у сумі 6.745,1 тис. гривень, наданих у 2007 році з Державного бюджету України на реалізацію інноваційних та інвестиційних проектів у галузях економіки, у першу чергу із впровадження передових енергозберігаючих технологій і технологій з виробництва альтернативних джерел палива;
6) повернення коштів, наданих публічному акціонерному товариству "Укргідроенерго" на поворотній основі для реалізації проектів соціально-економічного розвитку.
Стаття 14. Установити, що у 2017 році кошти, отримані до спеціального фонду Державного бюджету України згідно з відповідними пунктами частини третьої статті 15, частини третьої статті 29 і частини третьої статті 30 Бюджетного кодексу України, спрямовуються на реалізацію програм та заходів, визначених частиною четвертою статті 30 Бюджетного кодексу України, а кошти, отримані до спеціального фонду Державного бюджету України згідно з відповідними пунктами статей 11, 12 і 13 цього Закону, спрямовуються відповідно на:
1) придбання Фондом соціального захисту інвалідів автомобілів для інвалідів та інші заходи щодо соціального захисту інвалідів (за рахунок джерел, визначених пунктом 1 статті 11 цього Закону);
2) державну підтримку заходів, спрямованих на зменшення обсягів викидів (збільшення абсорбції) парникових газів, у тому числі на утеплення приміщень закладів соціального забезпечення, розвиток міжнародного співробітництва з питань зміни клімату (за рахунок джерел, визначених пунктом 4 статті 12 цього Закону);
3) реалізацію програм допомоги Європейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ, що включає заходи щодо: розвитку галузі енергетики, ефективного використання енергетичних ресурсів та енергозбереження; захисту прав споживачів, стандартизації, метрології, сертифікації, підтвердження відповідності та управління якістю; підтримки реалізації державної екологічної політики; підтримки реалізації державної політики у сфері транспорту; управління державним кордоном, підтримки регіональної політики (за рахунок джерел, визначених пунктом 2 статті 11 та пунктом 1 статті 12 цього Закону);
4) придбання Міністерством енергетики та вугільної промисловості України цінних паперів відповідно до статті 9 Закону України "Про впорядкування питань, пов’язаних із забезпеченням ядерної безпеки" (за рахунок джерел, визначених пунктом 2 статті 12 та пунктом 5 статті 13 цього Закону);
5) заходи, пов’язані з формуванням державного резервного насіннєвого фонду (за рахунок джерел, визначених пунктом 1 статті 13 цього Закону);
6) фінансову підтримку заходів в агропромисловому комплексі на умовах фінансового лізингу (за рахунок джерел, визначених пунктом 2 статті 13 цього Закону);
7) реструктуризацію вугільної та торфодобувної промисловості (за рахунок джерел, визначених пунктом 3 статті 13 цього Закону);
8) надання кредитів на будівництво (придбання) житла для науково-педагогічних та педагогічних працівників (за рахунок джерел, визначених пунктом 4 статті 13 цього Закону);
9) виконання боргових зобов’язань за кредитами, залученими під державні гарантії, з метою реалізації проектів соціально-економічного розвитку (за рахунок джерел, визначених пунктом 6 статті 13 цього Закону);
10) закупівлю продукції, документів, що видаються при наданні адміністративних послуг з придбання, перевезення, зберігання і носіння зброї, а також відповідно до законів України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" і "Про дорожній рух" (за рахунок джерел, визначених пунктом 3 статті 11 цього Закону);
11) будівництво (придбання) житла для військовослужбовців Збройних Сил України (за рахунок джерел, визначених пунктом 4 статті 11 цього Закону);
12) розвиток мережі та утримання автомобільних доріг загального користування (за рахунок джерел, визначених пунктами 5, 6, 7 та 8 статті 11 та пунктом 3 статті 12 цього Закону);
13) виконання боргових зобов’язань за запозиченнями, залученими державою або під державні гарантії на розвиток мережі автомобільних доріг загального користування (за рахунок джерел, визначених пунктами 5, 6, 7 та 8 статті 11 цього Закону);
14) будівництво мостового переходу у м. Запоріжжі (за рахунок джерел, визначених пунктами 5, 6, 7 та 8 статті 11 цього Закону);
15) розбудову інфраструктури Єдиного державного демографічного реєстру (за рахунок джерел, визначених пунктом 9 статті 11 цього Закону);
16) реалізацію заходів щодо підвищення обороноздатності і безпеки держави (за рахунок джерел, визначених пунктом 10 статті 11 цього Закону);
17) реалізацію програм і проектів державного фонду регіонального розвитку (за рахунок джерел, визначених пунктом 10 статті 11 цього Закону);
18) субвенцію з державного бюджету місцевим бюджетам на формування інфраструктури об’єднаних територіальних громад (за рахунок джерел, визначених пунктом 10 статті 11 цього Закону);
19) виконання державних цільових програм реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу, розроблення, освоєння і впровадження нових технологій, нарощування наявних виробничих потужностей для виготовлення продукції оборонного призначення (за рахунок джерел, визначених пунктом 10 статті 11 цього Закону);
20) виконання державних цільових програм реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу, розроблення, освоєння і впровадження нових технологій, нарощування наявних виробничих потужностей на підприємствах космічної галузі для виготовлення продукції оборонного призначення (за рахунок джерел, визначених пунктом 10 статті 11 цього Закону);
21) фінансову підтримку сільгосптоваровиробників (за рахунок джерел, визначених пунктами 10 та 12 статті 11 цього Закону);
22) забезпечення функціонування органів, які безпосередньо здійснюють митний контроль (у тому числі оплату праці посадових осіб) (за рахунок джерел, визначених пунктом 11 статті 11 цього Закону);
23) субвенцію з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення різниці між фактичною вартістю теплової енергії, послуг з централізованого опалення, постачання гарячої води, централізованого водопостачання та водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), що вироблялися, транспортувалися та постачалися населенню та/або іншим підприємствам теплопостачання, централізованого питного водопостачання та водовідведення, які надають населенню такі послуги, та тарифами, що затверджувалися та/або погоджувалися органами державної влади чи місцевого самоврядування (за рахунок джерел, визначених пунктами 13 та 14 статті 11 цього Закону);
24) субвенцію з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення заходів щодо соціально-економічного розвитку окремих територій (за рахунок джерел, визначених пунктом 10 статті 11 цього Закону).
22. Правові підстави здійснення запозичень до місцевих бюджетів.
Стаття 74. Особливості здійснення місцевих запозичень і надання місцевих гарантій
1. Місцеві запозичення здійснюються з метою фінансування бюджету розвитку бюджету Автономної Республіки Крим, міських бюджетів та використовуються для створення, приросту чи оновлення стратегічних об'єктів довготривалого користування або об'єктів, які забезпечують виконання завдань Верховної Ради Автономної Республіки Крим та міських рад, спрямованих на задоволення інтересів населення Автономної Республіки Крим і територіальних громад міст.
2. Обсяг та умови здійснення місцевих запозичень і надання місцевих гарантій погоджуються з Міністерством фінансів України.
3. Міністерство фінансів України здійснює реєстрацію місцевих запозичень та місцевих гарантій. Усі договори про місцеві запозичення, договори, виконання зобов'язань за якими забезпечено місцевими гарантіями, та договори про відшкодування витрат місцевого бюджету, а також зміни істотних умов таких договорів реєструються у Реєстрі місцевих запозичень та місцевих гарантій.
4. Держава не несе відповідальності за борговими зобов'язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад.
5. Видатки на обслуговування місцевого боргу здійснюються за рахунок коштів загального фонду місцевого бюджету.
6. Видатки місцевого бюджету на обслуговування місцевого боргу не можуть перевищувати 10 відсотків видатків загального фонду місцевого бюджету протягом будь-якого бюджетного періоду, коли планується обслуговування місцевого боргу.
7. Якщо у процесі погашення місцевого боргу та платежів з його обслуговування, обумовлених договором між кредитором та позичальником, порушується графік погашення з вини позичальника, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна міська рада не мають права здійснювати нові місцеві запозичення протягом п'яти наступних років.
8. Порядок здійснення місцевих запозичень і надання місцевих гарантій встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до умов, визначених цим Кодексом.
Коментар:
1. Положення коментованої ст. 74 БК України є деталізацією тих положень, які закріплені в статті 16 Бюджетного кодексу щодо здійснення місцевих запозичень. Відповідно до п. 33 ч. 1 ст. 2 БК України місцеве запозичення - це операції з отримання до бюджету Автономної Республіки Крим чи міського бюджету кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування бюджету Автономної Республіки Крим чи міського бюджету.
Згідно ч. 1 коментованої статті, місцеві запозичення здійснюються з метою фінансування бюджету розвитку бюджету Автономної Республіки Крим, міських бюджетів та використовуються для створення, приросту чи оновлення стратегічних об'єктів довготривалого користування або об'єктів, які забезпечують виконання завдань Верховної Ради Автономної Республіки Крим та міських рад, спрямованих на задоволення інтересів населення Автономної Республіки Крим і територіальних громад міст.
Відповідно до ч. 3 ст. 16 Бюджетного кодексу, право на здійснення місцевих запозичень у межах, визначених рішенням про місцевий бюджет, мають Автономна Республіка Крим, територіальна громада міста в особі керівника місцевого фінансового органу за дорученням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міської ради.
При цьому Верховна Рада Автономної Республіки Крим і міські ради мають право здійснювати місцеві внутрішні запозичення (за винятком випадків, передбачених ст. 73 БК України), тоді як місцеві зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст із чисельністю населення понад п'ятсот тисяч жителів за офіційними даними органів державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення місцевих запозичень. При цьому місцеві зовнішні запозичення шляхом отримання кредитів (позик) від міжнародних фінансових організацій можуть здійснювати всі міські ради.
У ч. 1 коментованої статті закріплені обов'язкові умови, на яких мають здійснюватися запозичення: 1) чітко визначена мета і 2) повернення. Оскільки кошти, отримані у вигляді запозичень, зараховуються до відповідного бюджету, а одним із принципів, на яких ґрунтується бюджетна система, відповідно до п. 8 ст. 7 БК України є принцип цільового використання бюджетних коштів (тобто бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями), тому і запозиченням як бюджетним коштам притаманне цільове використання. Строковість запозичень означає умову їх обов'язкового повернення.
Надходження від запозичень є одним із джерел формування спеціального фонду місцевих бюджетів і зараховуються лише до бюджету розвитку місцевих бюджетів (про бюджет розвитку місцевих бюджетів див. коментар до ст. 71 БК України), крім випадків, зазначених у ст. 73 БК України. Йдеться про отримання короткострокових позик для покриття тимчасових касових розривів і середньострокових позик для покриття сум невиконання у відповідному звітному періоді розрахункових обсягів кошика доходів місцевих бюджетів, визначених у законі про Державний бюджет України.
Згідно із п. 9.3 Порядку казначейського обслуговування місцевих бюджетів, затвердженого наказом Державного казначейства України від 4 листопада 2002 р. N 205, запозичення, які здійснено за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної міської ради, до бюджету розвитку місцевих бюджетів, зараховуються на рахунки, відкриті за балансовим рахунком 3254 "Рахунок для зарахування до спеціального фонду місцевих бюджетів інших кредитів". У регламентований час засобами програмного забезпечення, на підставі меморіальних документів, кошти перераховуються (списуються) на рахунки, відкриті за балансовим рахунком 3152 "Кошти спеціального фонду місцевих бюджетів, які направляються на спеціальні видатки".
Відносини запозичення коштів до місцевих бюджетів складають поняття муніципального кредиту. Отже, муніципальний кредит - це відносини, пов'язані з залученням до місцевих бюджетів грошових коштів фізичних і юридичних осіб на умовах строковості, поворотності та платності, в результаті яких виникають боргові зобов'язання органів місцевого самоврядування як позичальників або гарантів. Уособлюючи форму публічної кредитної діяльності, муніципальний кредит, який має всі ознаки кредитних відносин, є принципово відмінною категорією від іншої розповсюдженої форми кредиту - банківського.
23. Поняття міжбюджетних трансфертів та їх види.
Міжбюджетні трансферти - це кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого (п. 32 ст. 2 БК). Особливістю БК є те, що він вимагає здійснення врівноважуючих (тобто негативних вилучень) або вирівнювальних (позитивні вливання) трансфертів на основі формульних розрахунків з урахуванням різниці між потребами бюджетів місцевого самоврядування у видатках і його доходними можливостями.
Міжбюджетні трансферти поділяються на:
дотацію вирівнювання;
субвенцію;
кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших бюджетів;
інші додаткові дотації (ст. 96 БК).
Формульний метод розподілу міжбюджетних трансфертів використовується при розрахунках дотацій вирівнювання та розміру коштів, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів. Сама формула у БК не визначена, але у ньому передбачені ключові параметри, яким формула має відповідати.
Формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів повинна врахувати такі параметри:
- фінансовий норматив бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти до них;
- кількість мешканців та кількість споживачів соціальних послуг;
- індекс відносної податкоспроможності відповідного міста чи
району;
- прогнозний показник кошика доходів бюджетів (тільки тих, які враховуються при визначенні обсягу трансфертів);
- коефіцієнт вирівнювання.
Індекс податкоспроможності регіональних бюджетів є коефіцієнтом, що визначається як відношення середньодушового кошика доходів бюджетів місцевого рівня до середнього (середньодушового), порівняно з аналогічним показником по Україні, обсягу кошика доходів, розрахованого на одного мешканця. Індекс відносної податкоспроможності неможливо переглянути частіше, ніж раз на три роки.
Різниця між середньодушовими видатковими потребами місцевого самоврядування та середньодушовою податкоспроможністю, помножена на величину населення, - є дотацією вирівнювання.
Щоб стимулювати місцеві бюджети до наповнення власних скарбниць, держава бере на себе зобов’язання не вилучати із заможних бюджетів так званий «надлишок», який є результатом застосування формули (потреба у видатках менша, аніж очікувані доходи). З цією метою п. 2 ст. 100 БК запроваджує ще один показник - коефіцієнт вирівнювання, нижньою межею якого є 0,6. У разі, якщо законодавець вирішить застосувати коефіцієнт у розмірі саме 0,6, це означатиме, що з кожної «надлишкової» гривні заможний бюджет залишить у своєму розпорядженні додаткових 40 копійок.
Особливістю пропонованих БК трансфертів є те, що вони не тільки задовольняють потреби у вирівнюванні, а й виконують інші спеціальні цілі. Так, у Державному бюджеті України можуть передбачатися ще й такі трансферти місцевим бюджетам:
1) дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, іншим бюджетам місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти;
2) додаткова дотація на вирівнювання фінансової забезпеченості місцевих бюджетів;
3) субвенції на здійснення державних програм соціального захисту;
4) додаткова дотація на компенсацію втрат доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, внаслідок надання пільг, встановлених державою;
5) субвенція на виконання інвестиційних програм (проектів);
6) інші додаткові дотації та субвенції.
Ці додаткові дотації та субвенції можуть надаватися з Державного бюджету України іншим видам місцевих бюджетів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Цільові субвенції можуть надаватися з бюджетів різного виду: республіканського, обласного, районного і розподілятися між органами місцевого самоврядування. Ці гроші необхідні для розвитку окремих територій і не обмежуються фінансуванням з одного бюджету, а можуть потребувати внеску з бюджету одержувача.
Міжбюджетні відносини будуються також з урахуванням бюджетних послуг, які надають суб’єкти цих відносин. Доцільність надання соціальних послуг, наприклад, селищною радою, потребує домовленості з районною міською радою. У цьому випадку субвенції на виконання послуг можуть передбачатися в складі їх бюджетів і визначатися відповідною угодою сторін.
Таким чином, міжбюджетні трансферти виконують декілька функцій: соціальної рівноваги, справедливого розподілу бюджетних ресурсів, економічної незалежності місцевих бюджетів, оптимального виконання бюджетних призначень, стабільності в отриманні обсягу ресурсів.
Надання трансфертів здійснюється Державним казначейством України та його відділеннями на місцях. Планування трансфертів починається з прийняттям проекту закону «Про Державний бюджет України» у другому читанні. Органи місцевого самоврядування самостійно на основі вказаних параметрів формувального методу, оцінки видаткових потреб і доходної спроможності можуть визначити належний їм трансферт. Критерії розрахунку трансфертів виключають необхідність обговорення або домовленості представників влади. Органи місцевого самоврядування можуть самостійно вирішувати напрямки витрат коштів, а трансферти дають можливість усунути наслідки економічної, географічної нерівності і забезпечити кожному органу влади можливість надавати соціальні послуги на однаковому рівні.
Трансферти не розглядаються як позички або як надходження, які будуть втрачені при заощадженні власних доходів. Це пов’язано з розрахунком індексу податкоспроможності, який фіксується на тривалий період часу, і будь-яке нарощування доходів у майбутньому впливатиме на обсяг трансферту тільки тому, що прогноз сумарних середньодушових доходів у наступному бюджетному періоді зміниться.
24. Поняття і зміст бюджетної класифікації.
Для формування складу доходів та видатків Державного та місцевих бюджетів використовується бюджетна класифікація. Вона є єдиною для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України. Структура та призначення бюджетної класифікації затверджується МФУ та інформує про це ВРУ, ст. 8 БКУ.
Бюджетна класифікація - це єдине систематизоване згрупування доходів, видатків, кредитування та фінансування бюджету, боргу відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів, ст. 2 БКУ.
Згідно зі ст. 8 БК бюджетна класифікація України створюється для:
- складання і виконання державного та місцевих бюджетів, звітування про їх виконання, здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів;
- проведення фінансового аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, кредитування, фінансування і боргу;
- забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників.
З метою досягнення цілісності бюджетних категорій доходів та видатків та для забезпечення взаємозв’язку між функціональними призначеннями та економічним характером видатків бюджету Міністерство фінансів своїм наказом затверджує бюджетну класифікацію і зміни до неї, інформує про це в обов’язковому порядку Верховну Раду України Саме бюджетна класифікація допомагає проводити дієвий контроль за цільовим використанням бюджетних коштів. Наказом Міністра фінансів України «Про бюджетну класифікацію» від 14.01.2011 р. № 11 була впроваджена нова структура, яка відповідає реформі бюджетних відносин.
Бюджетна класифікація має такі складові частини:
Класифікація доходів бюджету;
Класифікація видатків та кредитування бюджету;
Класифікація фінансування бюджету;
Класифікація боргу.
1.Класифікація доходів бюджету складається з таких розділів:
податкові надходження;
неподаткові надходження;
доходи від операцій з капіталом;
трансферти (БК, ст.9).
До податкових надходжень відносяться загальнодержавні та місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі, які встановлені податковим законодавством України, зокрема, податок на прибуток, податок на додану вартість, платежі за користування надрами, мито або збір за спеціальне використання природних ресурсів та ін.
До неподаткових надходжень відносяться:
а)доходи від власності та підприємницької діяльності (наприклад,доходи, які держава отримує від продажу державних підприємств);
б)адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;
в)надходження від штрафів та фінансових санкцій;
г)інші неподаткові надходження.(наприклад, находження коштів від реалізації конфіскованого манна за матеріалами митних органів).
До доходів від операцій з капіталом належать надходження від продажу основних засобів, державних запасів товарів, землі і нематеріальних активів.
Трансферти - це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.
Таким чином, класифікація доходів бюджету складається з груп, які поділяються на підгрупи за видами, підгрупи поділені на статті, а деякі - на підстатті.
2. Видатки та кредитування бюджету класифікуються за:
1) бюджетними програмами (програмна класифікація видатків та кредитування бюджету);
2) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків та кредитування бюджету);
3) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки та кредитування бюджету (функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету).
Програмна класифікація видатків та кредитування бюджету використовується у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі. Програмна класифікація видатків та кредитування державного бюджету (місцевого бюджету) формується Міністерством фінансів України (місцевим фінансовим органом) за пропозиціями, поданими головними розпорядниками бюджетних коштів під час складання проекту закону про Державний бюджет України (проекту рішення про місцевий бюджет) у бюджетних запитах.
Програмна класифікація видатків та кредитування місцевого бюджету формується з урахуванням типової програмної класифікації видатків та кредитування місцевого бюджету, яка затверджується Міністерством фінансів України.
До застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі на рівні місцевих бюджетів використовується тимчасова класифікація видатків та кредитування місцевих бюджетів, яка затверджується Міністерством фінансів України. Складові частини цієї класифікації, що конкретизують програми і заходи з виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, для цілей цього Кодексу вживаються в контексті терміна "бюджетна програма".
Відомча класифікація видатків та кредитування бюджету містить перелік головних розпорядників бюджетних коштів для систематизації видатків та кредитування бюджету за ознакою головного розпорядника бюджетних коштів.
На основі відомчої класифікації видатків та кредитування бюджету Державне казначейство України складає та веде єдиний реєстр розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів.
Головні розпорядники бюджетних коштів визначають мережу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів з урахуванням вимог щодо формування єдиного реєстру розпорядників бюджетних коштів і одержувачів бюджетних коштів та даних такого реєстру.
Функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету має такі рівні деталізації:
1) розділи, в яких систематизуються видатки та кредитування бюджету, пов’язані з виконанням функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування;
2) підрозділи та групи, в яких конкретизуються видатки та кредитування бюджету на виконання функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.
Видатки бюджету класифікуються за економічною характеристикою операцій, що здійснюються при їх проведенні (економічна класифікація видатків бюджету).
За економічною класифікацією видатків бюджету видатки бюджету поділяються на поточні та капітальні.
Класифікація кредитування бюджету систематизує кредитування бюджету за типом позичальника та поділяє операції з кредитування на надання кредитів з бюджету і повернення кредитів до бюджету.
У складі витрат (видатків) бюджету виділяються витрати (видатки) споживання і витрати (видатки) розвитку відповідно до бюджетної класифікації.
Класифікація фінансування бюджету
Класифікація фінансування бюджету містить джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті профіциту бюджету. Витрати на погашення боргу належать до складу фінансування бюджету.
Фінансування бюджету класифікується за:
1) типом кредитора (за категоріями кредиторів або власників боргових зобов’язань);
2) типом боргового зобов’язання (за засобами, що використовуються для фінансування бюджету).
Класифікація боргу
Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов’язання держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади міста. Борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов’язання (тобто борг перед юридичними особами, банківськими установами; за внутрішніми та зовнішніми зобов’язаннями).
Структура бюджетної класифікації України необхідна для створення єдиної інформаційної системи державних доходів і видатків на всіх рівнях влади, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних даних. Бюджетна класифікація єдина як для доходів і видатків державного бюджету, так і для місцевих бюджетів, зведеного бюджету. Однак частина бюджетної класифікації використовується тільки для Державного бюджету. Наприклад, підрозділ «Державні запаси дорогоцінних металів і каміння» належить до розділу функціональних видатків Державного бюджету. Класифікація джерел зовнішнього фінансування дефіциту або класифікація структури зовнішнього боргу також використовується для складання Державного бюджету.
Практика складання бюджетів останніх п’яти років свідчить про впровадження бюджетної класифікації у бюджетний процес з постійними новаціями. Так, Закон «Про Державний бюджет України на 2009 рік» було затверджено з вісьмома додатками: додаток № 1 - Доходи Державного бюджету України на 2009 рік; додаток № 2 - Фінансування Державного бюджету України на 2009 рік; додаток № 3 - Розподіл видатків Державного бюджету України на 2009 рік, який поєднав функціональну та відомчу класифікацію державних видатків; додаток № 4 - Повернення кредитів до Державного бюджету України та розподіл надання кредитів з Державного бюджету України в 2009 році; додаток № 5 - Розподіл видатків на централізовані заходи і програми на 2009 рік між адміністративно-територіальними одиницями; додаток № 6 - Показники міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до Державного бюджету) між Державним та місцевими бюджетами на 2009 рік; додаток № 7 - Показники міжбюджетних взаємовідносин Державного бюджету з місцевими бюджетами на 2009 рік; додаток №8 - Перелік органів, за якими закріплено контроль за справлянням (стягненням) платежів до бюджету. Додатки мають таку ж юридичну силу, як і закон.
Отже, бюджетна класифікація необхідна для визначення та групування джерел доходів і напрямів витрачення коштів за однорідними рисами, що систематизує і полегшує процес формування, виконання бюджетів і бюджетного контролю за рухом бюджетних коштів.
25. Резервний фонд бюджету
Стаття 24. Резервний фонд бюджету 1. Резервний фонд бюджету формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені під час складання проекту бюджету. Порядок використання коштів з резервного фонду бюджету визначається Кабінетом Міністрів України.
2. Рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету приймаються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами місцевого самоврядування.
3. Резервний фонд бюджету не може перевищувати одного відсотка обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету.
4. Кабінет Міністрів України (Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних місцевих рад) щомісячно звітують перед Верховною Радою України (Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідною місцевою радою) про витрачання коштів резервного фонду відповідного бюджету.
5. У Державному бюджеті України резервний фонд передбачається обов'язково. Рішення щодо необхідності створення резервного фонду місцевого бюджету приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна місцева рада.
Коментар:
1. При складанні проекту бюджету на відповідний рік та при його прийнятті неможливо з об'єктивних причин врахувати всі видатки, які необхідно буде здійснити протягом наступного року. Це видатки, які характеризуються двома ознаками: 1) вони не мають постійного характеру; 2) вони не могли бути передбачені при складанні проекту бюджету. Неможливо наперед передбачити стихійні лиха, катастрофи, техногенні аварії тощо. Однак ліквідація наслідків від стихійного лиха, катастрофи, техногенної аварії вимагає значних грошових витрат, і, в першу чергу, коштів з бюджету, тобто бюджетного фінансування. З метою покриття таких витрат в Державному бюджеті України в обов'язковому порядку резервується певна сума коштів без визначення головного розпорядника бюджетних коштів. Виокремлена сума коштів об'єднується в резервному фонді.
2. Резервний фонд бюджету встановлюється законом про Державний бюджет України. Якщо резервний фонд створюється в складі місцевого бюджету, то він встановлюється рішенням про місцевий бюджет.
3. Законодавець покладає обов'язок щодо визначення порядку використання коштів резервного фонду бюджету на Кабінет Міністрів України. На виконання цієї законодавчої норми Кабінет Міністрів України розробив Порядок використання коштів резервного фонду бюджету та затвердив його постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 р. N 415.
4. Кошти резервного фонду бюджету можуть використовуватися на здійснення:
а) заходів з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, природного, соціально-політичного характеру. Дефініція поняття "надзвичайна ситуація техногенного та природного характеру" міститься в статті 1 Закону України від 8 червня 2000 року N 1809-III "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру". Під цим поняттям законодавець розуміє "порушення нормальних умов життя і діяльності людей на окремій території чи об'єкті на ній або на водному об'єкті, спричинене аварією, катастрофою, стихійним лихом або іншою небезпечною подією, в тому числі епідемією, епізоотією, епіфітотією, пожежею, яке призвело (може призвести) до неможливості проживання населення на території чи об'єкті, ведення там господарської діяльності, загибелі людей та/або значних матеріальних втрат";
б) інших непередбачених заходів, які відповідно до законів можуть здійснюватися за рахунок коштів бюджету, але не мають постійного характеру і не могли бути передбачені під час складання проекту бюджету, тобто на момент затвердження бюджету не було визначених актами Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідної ради, місцевої держадміністрації, виконавчого органу відповідної ради підстав для проведення таких заходів.
Не можуть бути віднесені до непередбачених:
1) заходи щодо обслуговування та погашення державного боргу, боргу Автономної Республіки Крим чи боргу місцевого самоврядування;
2) додаткові заходи, що забезпечують виконання бюджетної програми (функції), призначення на яку затверджено у бюджеті;
3) капітальний ремонт або реконструкція, крім випадків, пов'язаних з ліквідацією надзвичайних ситуацій;
4) придбання житла, крім випадків відселення мешканців з аварійних будинків унаслідок надзвичайної ситуації (наприклад, при відселенні громадян, житло яких постраждало внаслідок аварії в газорозподільних мережах, що сталась 13 жовтня 2007 року в м. Дніпропетровську - розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.10.2007 р. N 869-р та від 15.10.2007 р. N 870-р);
5) надання гуманітарної чи іншої допомоги, крім випадків, коли рішення про надання такої допомоги прийнято Верховною Радою України, Президентом України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідною радою.
5. Кошти з резервного фонду бюджету можуть бути виділені як на безповоротній основі, так і на умовах повернення, про що зазначається у рішенні про виділення таких бюджетних коштів. Кошти із резервного фонду бюджету суб'єктам господарської діяльності недержавної форми власності або суб'єктам господарської діяльності, у статутному фонді яких корпоративні права держави становлять менше ніж 51 відсоток, виділяються через головних розпорядників бюджетних коштів лише на умовах повернення.
6. Резервний фонд бюджету не може перевищувати 1 відсотка обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету. Наприклад, в 2007 році в Законі України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" було передбачено, що обсяг видатків загального фонду бюджету складає 142768163 тис. гривень (стаття 1 Закону), а резервний фонд - 470000 тис. грн. (додаток N 3 до Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік", затверджений статтею 26 цього Закону).
7. Рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету приймається тільки в межах бюджетного призначення на цю мету, закріпленого у бюджеті на відповідний рік, та втрачає чинність після закінчення відповідного бюджетного періоду, тобто 31 грудня.
8. Звернення про виділення коштів з резервного фонду бюджету подаються:
1) до Кабінету Міністрів України щодо видатків державного бюджету. Заявниками виступають міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації;
2) до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої держадміністрації, виконавчого органу відповідної ради щодо видатків місцевих бюджетів. Заявниками є підприємства, установи та організації.
У зверненні зазначається: а) напрям використання коштів резервного фонду бюджету; б) головний розпорядник бюджетних коштів, якому пропонується виділити кошти з резервного фонду бюджету (у разі необхідності); в) обсяг асигнувань, який пропонується надати з резервного фонду бюджету, в тому числі на умовах повернення; г) підстави для здійснення заходів за рахунок бюджету; д) інформація про можливість (неможливість) фінансування зазначених заходів за рахунок інших джерел та наслідки у разі, коли кошти з резервного фонду не будуть виділені.
Звернення містить обов'язкові додатки: а) розрахунки обсягу коштів з резервного фонду бюджету; б) перелік невідкладних (першочергових) робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та інших заходів; в) документи, що підтверджують отримані суми страхового відшкодування (у разі відсутності договору страхування - пояснення заявника про причини не проведення страхування); г) інша інформація, що підтверджує необхідність виділення коштів з резервного фонду бюджету на здійснення заходів з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій з урахуванням факторів їх поширення, розміру завданих збитків та людських втрат і кваліфікаційних ознак надзвичайних ситуацій, а також інших заходів.
У разі необхідності виділення коштів з резервного фонду бюджету для фінансування заходів з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, природного, соціально-політичного характеру, до звернення також обов'язково додаються: акти обстеження та дефектні акти, що підтверджують розміри завданих збитків, затверджені в установленому порядку; узагальнені кошторисні розрахунки на проведення аварійно-відбудовних та інших невідкладних робіт.
Не пізніше ніж у триденний термін з дня отримання звернення Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева держадміністрація чи виконавчий орган відповідної ради дають доручення відповідно Міністерству економіки України, Міністерству економіки Автономної Республіки Крим, головному управлінню, управлінню чи відділу економіки місцевої держадміністрації, виконавчому органу відповідної ради та Міністерству фінансів України (місцевому фінансовому органу) щодо розгляду звернення та підготовки пропозицій для прийняття рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету. До виконання доручення в разі необхідності можуть залучатися інші зацікавлені органи виконавчої влади.
У разі потреби Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева держадміністрація, виконавчий орган відповідної ради дає доручення щодо підготовки експертних висновків стосовно звернення:
1) Міністерству з надзвичайних ситуацій України, регіональним комісіям з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських держадміністраціях - щодо визначення рівня надзвичайної ситуації згідно з Порядком класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру за їх рівнями. Вказаний Порядок було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 24 березня 2004 р. N 368;
2) Держбуду України (Укрінвестекспертизі) - щодо технічних рішень та вартісних показників, що підтверджують необхідність проведення робіт, які планується виконувати за рахунок коштів резервного фонду бюджету;
3) Мінагрополітики України (Міністерству сільського господарства Автономної Республіки Крим), головному управлінню, управлінню чи відділу сільського господарства і продовольства місцевої держадміністрації, виконавчого органу відповідної ради - щодо оцінки збитків, завданих сільськогосподарським товаровиробникам, та необхідних для їх відшкодування коштів.
Міністерство фінансів України (місцевий фінансовий орган) розглядає звернення та додані до нього матеріали, готує пропозиції щодо підстав виділення коштів з резервного фонду бюджету, щодо можливості здійснення відповідних заходів за рахунок інших джерел, щодо можливого обсягу виділення асигнувань з резервного фонду бюджету і наслідків у разі не виділення коштів на такі заходи та надсилає їх у тижневий термін Міністерству економіки України (уповноваженому місцевому органу).
Міністерство економіки України (уповноважений місцевий орган) згідно з дорученнями Кабінету Міністрів України (Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої держадміністрації, виконавчого органу відповідної ради) за результатами розгляду звернення та з урахуванням експертних висновків, пропозицій Міністерства фінансів України (місцевого фінансового органу) робить узагальнений висновок щодо підстав виділення коштів з резервного фонду бюджету, щодо правильності поданих розрахунків та щодо можливого обсягу виділення асигнувань з резервного фонду бюджету, а також щодо оцінки наслідків у разі не виділення коштів на такі заходи з резервного фонду бюджету.
Міністерство економіки України (уповноважений місцевий орган) є відповідальним за підготовку та подання проектів рішень про виділення коштів з резервного фонду бюджету.
У разі визнання доцільності та можливості виділення коштів з резервного фонду бюджету Міністерство економіки України (уповноважений місцевий орган) готує відповідний проект рішення, в якому повинно бути визначено:
- головного розпорядника бюджетних коштів, якому виділяються кошти з резервного фонду бюджету;
- напрям використання коштів з резервного фонду бюджету;
- обсяг коштів, який пропонується надати з резервного фонду бюджету;
- умови повернення коштів, виділених з резервного фонду бюджету.
Міністерство економіки України (уповноважений місцевий орган) погоджує проект рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету з Міністерством фінансів України (місцевим фінансовим органом) і подає його в установленому порядку на розгляд Кабінетові Міністрів України (Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевій держадміністрації, виконавчому органу відповідної ради).
У виняткових випадках (загроза життю людей, об'єктам економіки та територіям) проект рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету Міністерство економіки України готує і подає на розгляд Кабінетові Міністрів України на підставі прогнозних розрахунків головного розпорядника бюджетних коштів, в якому передбачається виділення коштів з резервного фонду державного бюджету, з наступним оформленням цього проекту у двотижневий термін в установленому порядку.
Кабінет Міністрів України (Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві держадміністрації, виконавчий орган відповідної ради) приймає рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету виключно за наявності висновків Міністерства економіки України та Міністерству фінансів України (уповноваженого місцевого органу та місцевого фінансового органу).
Головні розпорядники бюджетних коштів, які використали кошти з резервного фонду бюджету, подають Міністерству економіки України, Міністерству фінансів України та Державному казначейству (уповноваженому місцевому органу та місцевому фінансовому органу) звіт щодо використання коштів у відповідності з переліком робіт або інших заходів, а у разі виділення коштів резервного фонду бюджету на умовах повернення - також інформацію про їх повернення до державного бюджету.
Державне казначейство України (його територіальний орган) готує інформацію (звіт) про використання коштів з резервного фонду бюджету і подає Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті, Міністерству фінансів України та Міністерству економіки України (Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, фінансовому органу місцевої держадміністрації та виконавчого органу відповідної місцевої ради) не пізніше 25 числа місяця, що настає за звітним.
Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи місцевого самоврядування щомісячно звітують відповідно перед Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідною місцевою радою про витрачання коштів резервного фонду відповідного бюджету.
26. Поняття, стадії та загальні положення бюджетного процесу
Бюджетний процес — це регламентована нормами правова
діяльність, пов’язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюдже-
тів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про
виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України.
Бюджетний процес складається з відповідних стадій, що визна-
чаються змістом і характером діяльності державних органів, внаслідок
чого така діяльність набуває нових якостей.
Бюджет-ний цикл, на відміну від бюджетного періоду, який дорівнює календар-
ному року, містить у собі проміжок часу від початку формування бю-
джету на рік, що планується, до затвердження звіту про його виконан-
ня. Отже, бюджетний цикл включає:
1) період формування бюджету;
2) виконання бюджету;
3) пільгові бюджетні терміни (час дії тогорічних асигнувань по
капітальних вкладеннях);
4) період звітності.
Сьогодні в Україні бюджетний цикл дорівнює близько 2,5 року.
Під стадіями бюджетного процесу розуміють низку заходів, що
охоплюють планування, розрахунки, аналіз, оцінку, тобто різні дії з бюд-
жетними коштами. На стадіях бюджетного процесу цілеспрямовано
реалізують повноваження всі учасники бюджетних правовідносин, які
повинні гарантувати чітке дотримування бюджетної дисципліни. Стадії
бюджетного процесу здійснюються як окремі, послідовні етапи бюд-
жетної діяльності. Період з початку складання проектів бюджетів до
затвердження звітів про їх виконання складає повний цикл бюджетного
процесу. Такі стадії проходять всі бюджети, що становлять бюджетну сис-
тему України: Державний бюджет та місцеві бюджети
Традиційно у бюджетному процесі виокремлюють п’ять стадій:
1) розробка та складання проекту бюджету;
2) розгляд проекту бюджету;
3) затвердження проекту бюджету;
4) виконання бюджету;
5) складання, розгляд та затвердження звіту про виконання бюджету1.
Виділення таких стадій визначається логікою та історичною природою
самого процесу2, оскільки вони охоплюють всю діяльність державних
органів, починаючи від усвідомлення необхідності здійснення видатків
на відповідні потреби, їх прогнозування, винаходження доходних джерел
для їх покриття тощо. Але у ст. 19 Бюджетного кодексу України закрі-
плюються чотири стадії бюджетного процесу, а саме:
1) складання проектів бюджетів;
2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет, рішень про
місцеві бюджети;
3) виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення
змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві
бюджети;
4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття
рішення щодо нього.
27. Порядок складання проекту Державного бюджету України.
Організаційні засади складання проекту Державного бюджету України.
У відповідності зі ст.32 БК Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України.
Міністерство фінансів України відповідає за складання проекту закону про Державний бюджет України, визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів і розроблення проекту Державного бюджету України та прогнозу Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди.
Згідно ст. 33 БК Міністерство фінансів України спільно з іншими центральними органами виконавчої влади розробляє проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період та до 20 березня року, що передує плановому, подає його на розгляд до Кабінету Міністрів України.
В свою чергу Національний банк України до 15 березня року, що передує плановому, подає до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України прогнозні монетарні показники на наступний рік та до 1 квітня року, що передує плановому, - проект кошторису доходів та витрат Національного банку України на наступний рік, які використовуються для складання проекту закону про Державний бюджет України.
Кабінет Міністрів України не пізніше 1 квітня року, що передує плановому, розглядає та схвалює проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період і у триденний строк подає до Верховної Ради України, яка його розглядає за спеціальною процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України.
Проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період ґрунтується на прогнозних і програмних документах економічного та соціального розвитку і містить положення щодо:
1) основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України (із зазначенням показників номінального і реального обсягу валового внутрішнього продукту, індексів споживчих цін та цін виробників, офіційного обмінного курсу гривні у середньому за рік та на кінець року, рівня безробіття);
2) основних завдань бюджетної політики, зокрема граничного обсягу дефіциту (профіциту) державного бюджету, частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через зведений бюджет України, граничного обсягу державного боргу, встановлення розміру мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму та рівня його забезпечення;
3) пріоритетних завдань податкової політики;
4) реалізації пріоритетних державних (цільових) програм;
5) взаємовідносин державного бюджету з місцевими бюджетами, включаючи обґрунтування питомої ваги місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України;
6) інших питань, необхідних для складання проекту закону про Державний бюджет України.
Для підготовки проекту Державного бюджету України Міністерство фінансів України розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів у терміни, визначені Міністерством фінансів України.
Головні розпорядники бюджетних коштів забезпечують складання бюджетних запитів для подання Міністерству фінансів України відповідно до вимог інструкції з підготовки бюджетних запитів, з урахуванням звітів про виконання паспортів бюджетних програм, а також висновків про результати контрольних заходів, проведених органами, уповноваженими на здійснення контролю за дотриманням бюджетного законодавства, у терміни та порядку, встановлені Міністерством фінансів України.
Головні розпорядники бюджетних коштів забезпечують своєчасність, достовірність та зміст поданих Міністерству фінансів України бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту Державного бюджету України, індикативних прогнозних показників Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди, згідно з вимогами Міністерства фінансів України.
Міністерство фінансів України на будь-якому етапі складання і розгляду проекту Державного бюджету України проводить аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, на предмет його відповідності меті, пріоритетності, а також ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів аналізу Міністр фінансів України приймає рішення про включення бюджетного запиту до проекту Державного бюджету України та готує проект закону про Державний бюджет України, подає КМУ. Міністерство фінансів України додає свій висновок з неузгоджених питань з головними розпорядниками бюджетних коштів до зазначеного проекту.
Кабінет Міністрів України приймає постанову про схвалення проекту закону про Державний бюджет України та подає його разом з відповідними матеріалами Верховній Раді України та Президенту України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому.
28. Розгляд та затвердження Державного бюджету України
Розгляд та затвердження Державного бюджету України
Розгляд та затвердження Державного бюджету України згідно ст. 39 БК відбувається у Верховній Раді України за спеціальною процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України.
Протягом трьох днів з дня прийняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України Кабінет Міністрів України подає Президенту України обґрунтування і розрахунки щодо бюджетних показників такого закону, змінених порівняно з проектом закону про Державний бюджет України, поданим Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України на розгляд у першому читанні.
Якщо Президент України повернув до Верховної Ради України для повторного розгляду закон про Державний бюджет України із вмотивованими і сформульованими пропозиціями, які передбачають зміни бюджетних показників, Кабінет Міністрів України у тижневий строк подає Верховній Раді України зміни до показників, зазначених у текстових статтях такого закону, та оновлені додатки до нього відповідно до пропозицій Президента України.
Стаття 40. передбачає зміст закону про Державний бюджет України . Так, Законом про Державний бюджет України визначаються:
1) загальна сума доходів, видатків та кредитування державного бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);
2) граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) державного бюджету у відповідному бюджетному періоді і державного боргу на кінець відповідного бюджетного періоду, граничний обсяг надання державних гарантій, а також повноваження щодо цих гарантій відповідно до статті 17 БК;
3) доходи державного бюджету за бюджетною класифікацією (у додатку до закону);
4) фінансування державного бюджету за бюджетною класифікацією (у додатку до закону);
5) бюджетні призначення головним розпорядникам коштів державного бюджету за бюджетною класифікацією з обов’язковим виділенням видатків споживання (з них видатків на оплату праці, оплату комунальних послуг і енергоносіїв) та видатків розвитку, включаючи розподіл видатків на централізовані заходи між адміністративно-територіальними одиницями (у додатках до закону);
6) бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів (у додатках до закону);
7) розмір оборотного залишку коштів державного бюджету;
8) розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період;
9) розмір прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для основних соціальних і демографічних груп населення та рівень забезпечення прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період;
10) перелік кредитів (позик), що залучаються державою від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів), із зазначенням кредиторів, загальних обсягів кредитів (позик) та обсягів їх залучення у відповідному бюджетному періоді в розрізі бюджетних програм (у додатку до закону);
11) додаткові положення, що регламентують процес виконання бюджету.
Ст. 41 БК передбачає, якщо до початку нового бюджетного періоду не набрав чинності закон про Державний бюджет України, Кабінет Міністрів України має право здійснювати витрати Державного бюджету України відповідно до таких вимог:
1) витрати Державного бюджету України можуть здійснюватися лише на бюджетні програми, бюджетні призначення щодо яких встановлені законом про Державний бюджет України на попередній бюджетний період та одночасно передбачені у проекті закону про Державний бюджет України на наступний бюджетний період, поданому Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України, за якими повністю зберігаються цільові обмеження;
2) щомісячні бюджетні асигнування загального фонду Державного бюджету України сумарно не можуть перевищувати 1/12 обсягу бюджетних призначень, визначених законом про Державний бюджет України на попередній бюджетний період (крім випадків, передбачених частиною шостою статті 16 та частиною четвертою статті 23 БК, а також пунктами 4 і 5 частини другої цієї статті).
До набрання чинності законом про Державний бюджет України на поточний бюджетний період:
1) забороняється із загального фонду державного бюджету здійснювати витрати в частині капітальних видатків та надання кредитів з бюджету, крім капітальних видатків, пов’язаних з ліквідацією аварій на об’єктах соціально-культурної сфери,житлового господарства, систем тепло-, енерго-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також витрат, пов’язаних із введенням воєнного чи надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації та виділенням коштів з резервного фонду державного бюджету;
2) державні запозичення можуть здійснюватися в обсязі, що не перевищує обсяг витрат на погашення державного боргу у відповідний період, а державні гарантії не надаються;
3) діють норми закону про Державний бюджет України на попередній бюджетний період, крім норм, якими визначені загальні показники державного бюджету, бюджетні призначення головним розпорядникам коштів державного бюджету і обсяги трансфертів між державним бюджетом та місцевими бюджетами;
4) соціальні стандарти та соціальні гарантії, у тому числі прожитковий мінімум, рівень його забезпечення, мінімальна заробітна плата, надання пільг, компенсацій і гарантій населенню, у поточному бюджетному періоді застосовуються у розмірах та на умовах, що діяли у грудні попереднього бюджетного періоду;
5) перерахування дотацій вирівнювання з державного бюджету місцевим бюджетам та коштів, що передаються до державного бюджету з місцевих бюджетів, здійснюється відповідно до обсягів, визначених у проекті закону про Державний бюджет України, поданому Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України.
29. Виконання Державного бюджету України за доходами
Виконання Державного бюджету України
Згідно ст. 42 БК Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Державного бюджету України. Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.
При виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Державне казначейство України, що діє у складі Міністерства фінансів України, забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.
Казначейське обслуговування бюджетних коштів передбачає:
1) розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до законодавства;
2) контроль за здійсненням бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень бюджету, взятті бюджетних зобов’язань розпорядниками бюджетних коштів та здійсненні платежів за цими зобов’язаннями;
3) ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання бюджетів з дотриманням національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку;
4) здійснення інших операцій з бюджетними коштами.
В органах Державного казначейства України бюджетним установам відкриваються рахунки у встановленому законодавством порядку.
Державний бюджет України виконується за розписом, який затверджується Міністром фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний строк з дня прийняття закону про Державний бюджет України.
Стаття 45 БК передбачає порядок виконання Державного бюджету України за доходами. Міністерство фінансів України здійснює прогнозування та аналіз доходів бюджету, а також погодження рішень центрального податкового органу про розстрочення або відстрочення податкових зобов’язань на термін, що виходить за межі одного бюджетного періоду, стосовно загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів).
Державне казначейство України веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету України та за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.
Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, забезпечують своєчасне та в повному обсязі надходження до державного бюджету податків і зборів (обов’язкових платежів), які зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету (за винятком установ України, які функціонують за кордоном).
Забороняється проведення розрахунків з бюджетом у негрошовій формі, у тому числі шляхом взаємозаліку, застосування векселів, бартерних операцій та зарахування зустрічних платіжних вимог у фінансових установах, за винятком операцій, пов’язаних з державним боргом, та випадків, передбачених законом про Державний бюджет України.
30. Виконання Державного бюджету України за видатками та кредитуванням
Стаття 46 передбачає стадії виконання бюджету за видатками та кредитуванням. Так, стадіями виконання бюджету за видатками та кредитуванням є:
1) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі та в межах затвердженого розпису бюджету;
2) затвердження кошторисів, паспортів бюджетних програм (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі), а також порядків використання бюджетних коштів;
3) взяття бюджетних зобов’язань;
4) отримання товарів, робіт і послуг;
5) здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов’язань;
6) використання товарів, робіт і послуг для виконання заходів бюджетних програм;
7) повернення кредитів до бюджету (щодо кредитування бюджету).
Відповідно до затвердженого розпису бюджету розпорядники бюджетних коштів одержують бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів. Порядок складання, розгляду,
затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов’язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами.
Розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, за якими розпорядником бюджетних коштів взято зобов’язання без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), є недійсними. За такими операціями не виникають бюджетні зобов’язання та не утворюється бюджетна заборгованість.
Зобов’язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобов’язаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до частини шостої цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов’язань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобов’язань не здійснюються.
Розпорядник бюджетних коштів після отримання товарів, робіт і послуг відповідно до умов взятого бюджетного зобов’язання приймає рішення про їх оплату та надає доручення на здійснення платежу органу Державного казначейства України.
Державне казначейство України здійснює платежі за дорученнями розпорядників бюджетних коштів у разі:
1) наявності відповідного бюджетного зобов’язання для платежу у бухгалтерському обліку виконання бюджету;
2) наявності затвердженого в установленому порядку паспорта бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі);
3) наявності у розпорядників бюджетних коштів відповідних бюджетних асигнувань.
У разі надання кредитів з бюджету у позичальників виникає заборгованість перед бюджетом. З моменту надання кредитів з бюджету на суму отриманих з бюджету коштів права кредитора та право вимагати від позичальників повернення таких кредитів до бюджету у повному обсязі переходять до держави (Автономної Республіки Крим, територіальної громади).
Позовна давність на вимоги щодо погашення такої заборгованості не поширюється.
Стаття 57 БК передбачає порядок закриття рахунків після закінчення бюджетного періоду
Не пізніше 31 грудня поточного бюджетного періоду або останнього дня іншого бюджетного періоду Державне казначейство України закриває всі рахунки, відкриті у поточному бюджетному періоді для виконання бюджету. За виняткових обставин Міністр фінансів України може визначити інший термін закриття рахунків, який має настати не пізніш як через п’ять робочих днів після закінчення бюджетного періоду.
31. Зміст закону про Державний бюджет України.
Зміст Закону про Державний бюджет України у концептуальному розрізі визначається Бюджетним кодексом України (ст. 38), Правилами оформлення проекту закону України про Державний бюджет України та Регламентом Верховної Ради України. Закон про Державний бюджет розглядається деякими теоретиками як закон за формою, а не за змістом. У ньому містяться правові приписи, які мають конкретно-адресний зміст. Включені конкретні показники й цифри по доходах і видатках визначають права органів державної влади та осіб, яким делеговано повноваження з витрачання бюджетних ресурсів, а також обов'язки державних органів зі збирання коштів для мобілізації запланованих доходів бюджету. Водночас закони про Державний бюджет, як і рішення про місцеві бюджети, містять приписи, що не мають конкретно-хресного змісту. Це приписи, якими затверджуються розміри відрахувань від територіальних надходжень загальнодержавних податків і зборів до бюджетів нижчих рівнів, розміри міжбюджетних трансфертів тощо. Такі правові норми розраховані на багаторазове застосування.
Відповідно до ст. 94 Конституції України Закон про Державний бюджет України підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. Якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.
Закон про Державний бюджет України набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.
Бюджетний кодекс регулює діяльність Кабінету Міністрів України у разі, коли Закон про Державний бюджет не був своєчасно (до початку нового бюджетного періоду - в Україні до 1 січня планованого року) прийнятий або не набрав чинності. У такому разі уряд країни змушений базуватися на показниках попереднього бюджетного періоду по доходах і видатках державного бюджету.
Враховуючи постійний характер державних видатків, Кабінет Міністрів України наділяється правом здійснювати витрати, обов'язково враховуючи такі особливості: 1) витрати Державного бюджету України можуть здійснюватися лише на цілі, які визначені у Законі про Державний бюджет України на попередній бюджетний період і одночасно передбачені у проекті закону про Державний бюджет України на наступний бюджетний період, поданому Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України;
2) щомісячні видатки Державного бюджету України не можуть перевищувати 1/12 обсягу видатків, визначених Законом про Державний бюджет України на попередній бюджетний період, крім випадків, передбачених ч. 4 ст. 15 (витрати на погашення зобов'язань із боргу, що здійснюються відповідно до кредитних угод, а також нормативно-правових актів, за якими виникають державні боргові зобов'язання та боргові зобов'язання Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, незалежно від обсягу коштів, передбачених на цю мету в Законі про Державний бюджет України або рішенні про місцевий бюджет) та ч. 4 ст. 23 БКУ (витрати спеціального фонду бюджету, які мають постійне бюджетне призначення, що дає право провадити їх виключно в межах і за рахунок відповідних надходжень до спеціального фонду згідно з законодавством, якщо Законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) не встановлено інше);
3) до прийняття Закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період провадити капітальні видатки забороняється, крім випадків, пов'язаних з введенням воєнного чи надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.
До прийняття Закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період запозичення можуть здійснюватися лише з метою погашення основної суми державного боргу. До прийняття Закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період податки, збори (обов'язкові платежі) та інші надходження справляються відповідно до Закону про Державний бюджет України на попередній бюджетний період та інших нормативно-правових актів. Перелік податків, зборів (обов'язкових платежів) встановлений Законом України "Про систему оподаткування", порядок їх справляння - спеціальними податковими законами.
32. Звітність про виконання Державного бюджету України.
Звітність про виконання Державного бюджету України (кошторисів бюджетних установ) згідно ст.58 БК включає фінансову та бюджетну звітність.
Фінансова звітність бюджетних установ складається згідно з національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку та за формами, що затверджуються Міністерством фінансів України.
Бюджетна звітність відображає стан виконання бюджету, містить інформацію в розрізі бюджетної класифікації.
Зведення, складання та подання звітності про виконання Державного бюджету України здійснюються Державним казначейством України.
Звітність про виконання Державного бюджету України є оперативною, місячною, квартальною та річною.
Місячний звіт про виконання Державного бюджету України подається Державним казначейством України Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним.
Зведені показники звітів про виконання бюджетів, інформація про виконання захищених видатків Державного бюджету України, інформація про використання коштів з резервного фонду державного бюджету, інформація про перелік здійснених операцій з державним боргом, інформація про надані державні гарантії подаються Державним казначейством України Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 25 числа місяця, наступного за звітним. Звіт про бюджетну заборгованість подається не пізніше 1 числа другого місяця, що настає за звітним.
Місячний звіт про фактичні надходження податків і зборів (обов’язкових платежів) та інших доходів бюджету, місячний звіт про податкову заборгованість, включаючи суми недоїмки та переплат (у галузевому і територіальному розрізі та у розрізі джерел доходів і форм власності), подаються органами, що контролюють справляння надходжень бюджету, Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним.
Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України подається Державним казначейством України Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 35 днів після закінчення звітного кварталу.
Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, подають Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України інформацію про втрати доходів бюджету внаслідок податкових пільг не пізніше 50 днів після закінчення кварталу (не пізніше 70 днів після закінчення року), а також про суми реструктуризованої та списаної податкової заборгованості (у галузевому і територіальному розрізі та у розрізі джерел доходів і форм власності) і суми відстрочених та розстрочених платежів не пізніше 35 днів після закінчення кварталу.
Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України подається Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України, Президенту України та Рахунковій палаті не пізніше 1 травня року, наступного за звітним.
Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України згідно ст. 61 БК включає:
1) звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;
2) звіт про виконання Державного бюджету України (включаючи звіти про виконання показників за формою додатків до закону про Державний бюджет України);
3) звіт про фінансові результати виконання Державного бюджету України;
4) звіт про рух грошових коштів;
5) звіт про власний капітал;
6) інформацію про виконання захищених видатків Державного бюджету України;
7) звіт про бюджетну заборгованість;
8) звіт про використання коштів з резервного фонду державного бюджету;
9) звіт про стан державного боргу;
10) звіт про операції щодо державних гарантійних зобов’язань;
11) зведені показники звітів про виконання бюджетів;
12) інформацію про виконання місцевих бюджетів, включаючи інформацію про стан місцевого боргу;
13) інформацію про здійснені операції з державним боргом;
14) інформацію про надані державні гарантії;
15) інформацію про досягнення запланованої мети, завдань та результативних показників головними розпорядниками коштів державного бюджету в межах бюджетних програм;
16) іншу інформацію, визнану Кабінетом Міністрів України необхідною для пояснення звіту.
Стаття 62 БК передбачає розгляд річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України. Рахункова палата протягом двох тижнів з дня офіційного подання Кабінетом Міністрів України річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України готує та подає до Верховної Ради України висновки про виконання закону про Державний бюджет України з оцінкою ефективності управління коштами державного бюджету, а також пропозиції щодо усунення порушень, виявлених у звітному бюджетному періоді, та вдосконалення бюджетного процесу загалом. Розгляд у Верховній Раді України річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України здійснюється за спеціальною процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України.
33-34. Місцеві бюджети: складання, розгляд, прийняття, виконання та звітність
Місцеві бюджети: складання, розгляд, прийняття,
виконання та звітність
Бюджет Автономної Республіки Крим та інші місцеві бюджети
складаються для фінансування повноважень у бюджетній діяльності
органів влади АР Крим, місцевих державних адміністрацій та органів
місцевого самоврядування. Як і інші бюджети, вони містять наход-
ження та витрати. При цьому обов’язково враховуються доходи та
видатки, що пов’язані з виконанням власних повноважень, і ті доходи
та видатки, що пов’язані з виконанням делегованих державних повно-
важень, і вони повинні забезпечуватися відповідними коштами.
Доходи місцевих бюджетів за засобами надходження, як вже
розглядалось, поділяються на доходи, що враховуються при визна-
ченні обсягу міжбюджетних трансфертів, та доходи, що не врахову-
ються в обсязі трансфертів, а належать у повному обсязі регіональ-
ним бюджетам.
Складання регіональних бюджетів – процес, який має не менш важ-
ливий характер, ніж формування Державного бюджету, тому він послі-
довно, детально регламентується главою 12 БК України «Складання,
розгляд, затвердження та звітність місцевих бюджетів» (статті 75-80).
Організація складання місцевих бюджетів залежить від процесу
розробки та прийняття закону про Державний бюджет України, тобто
бюджетний процес на рівні регіонів залежить від бюджетного процесу
на рівні держави. Після завершення парламентських слухань з питань
бюджетної політики на наступний бюджетний період Міністерство
фінансів України доводить до всіх учасників бюджетної діяльності
особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступ-
ний бюджетний період.
За часів існування минулої бюджетної практики бюджетний про-
цес мав непрозорий характер і залежав від домовленостей між його
учасниками. Важливі рішення про місцевий бюджет приймалися без
заохочення органів місцевого самоврядування щодо збільшення влас-
них доходів та зменшення видаткових потреб. Одним із завдань бюд-
жетної реформи, яке визначене з прийняттям Бюджетного кодексу
України, є перебудова бюджетних відносин шляхом надання самостій-
ності місцевим органам самоврядування щодо формування власних
бюджетів та доступність інформації про бюджетний процес.
Нормами Бюджетного кодексу передбачено, що складання проек-
тів відповідних місцевих бюджетів організовують Рада міністрів АР
Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи рад місце-
вого рівня. Спочатку для складання місцевих бюджетів виконавчі ор-
гани місцевого самоврядування повинні підготувати проект рішення
про місцевий бюджет, який розглядається на сесії відповідної ради.
Для підготовки рішення місцеві фінансові органи розробляють і дово-
дять до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підго-
товки бюджетних запитів згідно з типовою формою бюджетних запи-
тів, визначеною Міністерством фінансів України, а також граничні об-
сяги видатків (ст. 75 БК). Головні розпорядники бюджетних коштів
несуть відповідальність за своєчасність, достовірність та зміст бюд-
жетних запитів, які вони зобов’язані надати до місцевих фінансових
органів. Бюджетний запит повинен містити інформацію про показники
проекту місцевого бюджету. Ці дані необхідні для розрахунків обсягів
міжбюджетних трансфертів та інших показників. Вони повинні відпо-
відати особливостям складання розрахунків до проектів бюджетів на
наступний бюджетний період, що доводить Міністерство фінансів Ук-
раїни до виконавчих органів відповідних рад.
Місцеві фінансові органи на будь-якому етапі складання і розгляду
проектів місцевих бюджетів мають право аналізувати бюджетні запити,
тобто їх повноваження Бюджетним кодексом України поширені.
Кабінет Міністрів України повинен доводити Раді міністрів АР
Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам
відповідних рад основні показники міжбюджетних відносин, які були
прийняті Верховною Радою України при розгляді проекту закону про
Державний бюджет України.
На першій стадії бюджетного процесу формування місцевих
бюджетів відбувається відповідно до:
• основних напрямків бюджетної політики на наступний бюджет-
ний період;
• основних напрямків соціально-економічного розвитку відповідної
адміністративно-територіальної одиниці;
• прогнозних показників зведеного балансу фінансових ресурсів
відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
• планів інвестиційного розвитку відповідної території;
• аналізу виконання відповідного місцевого бюджету в поточному
бюджетному періоді.
При формуванні показників бюджетів на наступний рік відбуваєть-
ся відстеження процесу виконання бюджету в поточному році, аналі-
зуються показники виконання попередніх бюджетів.
На другій стадії бюджетного процесу відбувається підготовка
проекту місцевого бюджету до слухання, його розгляд та затверджен-
ня рішенням відповідної ради місцевого рівня. Проект рішення про
місцевий бюджет Верховної Ради АР Крим, відповідної ради схвалю-
ється Радою міністрів АР Крим, місцевою державною адміністрацією
чи виконавчим органом відповідної ради. Перед розглядом рішення
про місцевий бюджет на сесії його проект надається разом із поясню-
вальною запискою, яка містить інформацію про соціально-економічний
стан відповідної адміністративно-територіальної одиниці, оцінку над-
ходжень доходів, прогноз обсягів видатків за їх класифікацією, обґрун-
тування необхідності субвенцій та інші дані. До проекту рішення на-
дається прогноз показників відповідного бюджету, проект показників
зведеного бюджету району, міста з районним поділом тощо, перелік
інвестиційних програм та інші матеріали (ст. 76 БК).
Рішенням про місцевий бюджет визначаються:
1) загальна сума доходів, видатків та кредитування місцевого
бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);
2) граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) місцевого бюд-
жету в наступному бюджетному періоді і місцевого боргу на кінець
наступного бюджетного періоду; граничний обсяг надання місцевих
гарантій, а також повноваження щодо надання таких гарантій з ураху-
ванням положень статті 17 Бюджетного кодексу;
3) доходи місцевого бюджету за бюджетною класифікацією (у до-
датку до рішення);
4) фінансування місцевого бюджету за бюджетною класифікацією
(у додатку до рішення);
5) бюджетні призначення головним розпорядникам коштів місцевого
бюджету за бюджетною класифікацією з обов’язковим виділенням ви-
датків споживання (з них видатків на оплату праці, оплату комунальних
послуг і енергоносіїв) та видатків розвитку (у додатках до рішення);
6) бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів (у додатках
до рішення);
7) розмір оборотного залишку коштів місцевого бюджету;
8) додаткові положення, що регламентують процес виконання міс-
цевого бюджету (ст. 76 БК України).
Після офіційного опублікування закону про Державний бюджет
України не пізніше ніж у двотижневий термін затверджується рішен-
ням Верховної Ради АР Крим бюджет АР Крим, рішенням відповід-
них рад – бюджети обласні, районні, міські (Києва та Севастополя),
міст республіканського та обласного значення. Далі, також не пізніше
ніж у двотижневий термін, затверджуються бюджети міст районного
значення, районів у містах, селищні та сільські бюджети.
На третій стадії бюджетного процесу Рада міністрів АР
Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад
або міські, селищні чи сільські голови (в разі якщо відповідні виконавчі
органи не створені) забезпечують виконання відповідних місцевих
бюджетів. Норма Бюджетного кодексу передбачає (ст. 78), що в Ук-
раїні застосовується казначейська форма обслуговування місцевих
бюджетів, яка передбачає здійснення органами Державної казначей-
ської служби України:
• операцій з коштами місцевого бюджету;
• розрахунково-касове обслуговування розпорядників бюджетних коштів;
• контроль бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень,
прийняті зобов’язань та проведенні платежів;
• бухгалтерський облік та складання звітності про виконання міс-
цевого бюджету.
Місцеві фінансові органи здійснюють загальну організацію та уп-
равління коштами відповідного місцевого бюджету за розписом, який
затверджує керівник цього органу у місячний термін після затверд-
ження відповідного бюджету. Бюджетний розпис – це документ, в
якому встановлюється розподіл доходів та фінансування бюджету,
бюджетних асигнувань головним розпорядником бюджетних коштів за
певними періодами року відповідно до бюджетної класифікації. Керів-
ник місцевого фінансового органу протягом бюджетного періоду
забезпечує відповідність розпису місцевого бюджету встановленим
бюджетним призначенням (ч. 3 ст. 78 БК).
У процесі виконання місцевого бюджету за доходами податки, збо-
ри та обов’язкові платежі, інші доходи зараховуються на рахунок відпо-
відного бюджету, відкритий у територіальному органі Державної казна-
чейської служби України. Вони не можуть акумулюватися на рахунках
органу стягнення.
Виконання місцевих бюджетів за видатками здійснюється за та-
кими етапами:
1) місцевий фінансовий орган встановлює головним розпорядни-
кам бюджетних коштів обсяги асигнувань на основі затвердженого
бюджетного розпису;
2) затвердження головним розпорядником бюджетних коштів
кошторисів розпорядникам бюджетних коштів. Кошторис – це до-
кумент, який відповідно до бюджетних призначень встановлює на рік
повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів та здійс-
нення видатків. Кошторис складається відповідно до постанови Кабі-
нету Міністрів України від 28 лютого 2002 року № 228 «Про затверд-
ження порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог
до виконання кошторисів бюджетних установ»;
3) взяття розпорядниками бюджетних коштів бюджетних асиг-
нувань;
4) отримання розпорядниками бюджетних коштів товарів, робот
та послуг;
5) здійснення органами Державної казначейської служби пла-
тежів;
6) використання розпорядниками бюджетних коштів товарів, робіт,
послуг на виконання бюджетних програм.
Внесення змін до місцевих бюджетів у процесі їх виконання
можливе тільки при прийнятті рішення відповідних рад та обґрунту-
вання необхідності, але ці зміни не повинні призвести до виникнення
нових бюджетних зобов’язань, які не забезпечені бюджетним асиг-
нуванням.
Під час виконання загального фонду відповідних місцевих бюд-
жетів можуть виникати тимчасові касові розриви. Рада міністрів АР
Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад
за рішеннями Верховної Ради АР Крим чи відповідної ради можуть
отримувати короткотермінові позички (запозичення) у фінансово-кре-
дитних установах на термін до трьох місяців, але у межах поточного
бюджетного періоду. Заборонено надавати позички з одного бюджету
іншому (ст. 73 БК).
Бюджетний кодекс України вперше у правовому полі урегулював
питання безспірного списання коштів з рахунків місцевих бюджетів.
Державна казначейська служба України здійснює безспірне списан-
ня коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюд-
жету України та місцевих бюджетів, за рішенням, яке було прийняте
державним органом, що відповідно до закону має право на його
застосування.
У разі списання коштів з реєстраційних рахунків бюджетних
установ, з вини яких виникли відповідні зобов’язання, протягом мі-
сяця з часу проведення такої операції розпорядники бюджетних
коштів повинні впорядкувати свої зобов’язання з урахуванням без-
спірного списання коштів і привести їх у відповідність до бюджетних
призначень на відповідний бюджетний період. При цьому безспірне
списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного
бюджету України та місцевих бюджетів, у рахунок погашення зобо-
в’язань таких бюджетних установ не допускається (ст. 25 БК).
На четвертій стадії бюджетного процесу місцевими фінан-
совими органами готується звітність про виконання місцевих бюд-
жетів У_hд‡_____у вигляді балансів, звітів та інших фінансових документів.
Форму, структуру та термін подачі звітності встановлює Державна
казначейська служба України разом з Міністерством фінансів Украї-
ни та Рахунковою палатою. Органи стягнення надають місцевим
фінансовим органам відповідні звіти надходження податків та інших
обов’язкових платежів. Квартальні та річні звіти про виконання міс-
цевих бюджетів подаються до Верховної Ради АР Крим або відпо-
відної ради місцевим виконавчим органом у двомісячний строк після
завершення відповідного бюджетного періоду. Перевірка звіту здійс-
нюється Рахунковою палатою АР Крим чи комісією з питань бюд-
жету відповідної ради, після чого звіт затверджується або прийма-
ється інше рішення (ст. 80 БК).
У звіті про виконання місцевих бюджетів обов’язково вказуються:
• показники виконання бюджету за загальним обсягом доходів та
видатків;
• статті доходів та видатків, за якими бюджет не був виконаний;
обсяги та причина цього невиконання;
• показники збільшення або зниження бюджетного дефіциту (про-
фіциту) відповідно до встановленої суми;
• показники виконання бюджету за загальною сумою видатків з
бюджету розвитку або поточного бюджету.
Можливі інші показники з виконання бюджету.
Одночасно органи представницької влади різного рівня розгля-
дають зведені показники звітів про виконання бюджетів, що пода-
ються разом із показниками про виконання місцевих бюджетів тери-
торіальними органами Державного казначейства України. Звіти про
виконання зведених бюджетів є підставою для накопичення статис-
тичної інформації, необхідної для підготовки Кабінетом Міністрів
України річного звіту про виконання закону про Державний бюджет
України.
35. Поняття, класифікація та основи правового регулювання цільових державних і місцевих фондів.
Цільові державні фонди — один із методів перерозподілу національного доходу держави. За своєю економічною сутністю вони відображають грошові відносини з розподілу та перерозподілу вартості суспільного продукту та частини національного багатства, пов'язані з формуванням фінансових ресурсів у розпорядження держави та використанням державних коштів для витрат на розширене виробництво, задоволення соціально-культурних потреб суспільства, матеріального стимулювання членів суспільства щодо пенсійного, соціального захисту, розвитку науково-технічного потенціалу країни.
В умовах гострого браку бюджетних коштів спочатку з'являються централізовані цільові фонди, завданням яких було разом із державним бюджетом забезпечити фінансування певних потреб держави, а потім - галузеві і місцеві. З метою упорядкування, створення та функціонування таких фондів КМУ була видана Постанова "Про заходи з погашення заборгованості по заробітній платні, пенсіям, стипендіям і іншим соціальним виплатам", згідно з якою міністерствам та відомствам наказано ліквідувати всі цільові позабюджетні фонди, діяльність яких не передбачена чинним законодавством України. На сьогодні в Україні існують наступні цільові фонди:
1) цільові бюджетні фонди;
2) державні і місцеві позабюджетні фонди.
Кожен із цільових фондів утворюється або на підставі закону, або на підставі нормативно-правового акту, виданого на виконання вимог якого-небудь закону. Види цільових фондів, а також їх кількість, особливо бюджетних, постійно змінюється. У зв'язку з цим і було видане Розпорядження Президента України "Про впорядкування формування галузевих і позабюджетних фондів", згідно з яким із метою поліпшення фінансового стану господарюючих суб'єктів, поповнення їх обігових коштів, посилення контролю за витрачанням бюджетних коштів КМУ доручалося здійснити суцільну інвентаризацію всіх галузевих та позабюджетних фондів, надати інформацію про правомірність утворення таких фондів і формування їх коштів, а також цільового використання надходжень до них. Крім того КМУ зобов'язаний був представити пропозиції щодо зміни законодавства, якими передбачалося скорочення кількості галузевих і позабюджетних фондів.
Класифікацію цільових фондів можна здійснювати на різних підставах:
1. За цільовим призначенням фонди підрозділяють на економічні (наприклад, Фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу, Державний цільовий фонд розвитку промисловості та ін.), соціальні (Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування України, Фонд соціального страхування інвалідів, Фонд охорони навколишнього природного середовища, Фонд зайнятості населення та ін.), а також суспільно-політичні (Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України).
2. За способом утворення розрізняють фонди, кошти яких включені до бюджету (Державний фонд зайнятості населення та ін.) і такі, які мають власне управління (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування України, Державний спеціалізований фонд фінансування суспільних витрат на авіаційну діяльність та ін.).
3. За юридичною природою розрізняють цільові фонди, що утворені згідно з законами (наприклад, створення Пенсійного фонду передбачено Законом України "Про пенсійне забезпечення"), і фонди, що утворені на підставі нормативних актів, виданих на виконання вимог якого-небудь закону (наприклад, Фонд сприяння місцевому самоврядуванню створений згідно вимог ст. 62 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та на підставі Указу Президента України).
36. Пенсійний фонд України
Центральний орган виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного убезпечення, проводить збір, накопичення та облік убезпечувальних внесків, призначає пенсії та готує документи для їх виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, пенсій за особливі заслуги перед Україною, допомоги на поховання, інших соціальних виплат. Згідно із законодавством такі виплати йдуть з коштів Пенсійного фонду України. Пенсійний фонд України здійснює контроль за цільовим використанням коштів, які йдуть на виплати. Пенсійний фонд України вносить у встановленому порядку Міністру праці та соціальної політики України пропозиції з питань формування державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального убезпечення та контролює заплановані впровадження.
Діяльність Пенсійного фонду України підпорядкована та координована Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України.
Завдання Пенсійного фонду. Основними завданнями фонду є:
збір і акумуляція обов'язкових страхових внесків, призначених для пенсійного забезпечення і виплати допомоги;
забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій, а також інших витрат, передбачених законодавством;
участь у фінансуванні державних, регіональних і обласних програм соціальної підтримки пенсіонерів;
організація міжнародного співробітництва у сфері пенсійного забезпечення.
Джерела формування коштів. Кошти Пенсійного фонду формуються за рахунок:
зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування, що сплачуються підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності;
зборів на обов'язкове страхування, що сплачуються фізичними особами;
спеціальних цільових зборів, що визначаються законодавством України. Так, на 2001 р. це були збори з купівлі валюти, торгівлі ювелірними виробами (крім весільних каблучок), при відчуженні легкових автомобілів тощо;
інших джерел коштів Державного бюджету;
коштів, що надходять за регресивними вимогами;
добровільних внесків підприємств, організацій і громадян;
суми фінансових санкцій, стягнених за порушення порядку сплати коштів до Пенсійного фонду;
інші надходження.
Напрями використання коштів. Кошти Пенсійного фонду спрямовуються на:
виплату державних пенсій та інших соціальних виплат, які згідно з чинним законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду, у тому числі громадянам, які виїхали з України на постійне місце проживання за кордон;
реалізацію державних, регіональних і обласних програм соціального захисту пенсіонерів;
створення та функціонування Єдиного державного банку даних про платників обов'язкових страхових внесків до Пенсійного фонду;
розвиток матеріально-технічної бази органів Пенсійного фонду;
організацію роз'яснювальної роботи серед населення та здійснення інших заходів відповідно до завдань Пенсійного фонду.
37. Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Це досить важливий фонд, оскільки в Україні налічується кілька сотень тисяч офіційно зареєстрованих безробітних і кілька мільйонів постійно перебувають під загрозою втратити роботи, працюючи неповний робочий тиждень.
Законодавча база. Основними юридичними актами, що регулюють відносини безробіття, є Конституція України, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування та Закон України "Про загальнообов'язкове державне страхування на випадок безробіття" (2000 p.), Закон України "Про зайнятість населення".
Завдання фонду. Основними завданнями фонду є:
акумулювання коштів для здійснення покладених на нього законодавством обов'язків;
виплата матеріального забезпечення особам, які мають статус безробітного;
організація роботи центральних та місцевих органів управління фондом;
виплата допомоги у зв'язку з частковим безробіттям;
виплата допомоги на поховання у разі смерті безробітного;
виплачувати можливу дотацію роботодавцю на створення додаткових робочих місць;
налагодження контактів з іншими цільовими фондами.
Джерела формування коштів. Законом, який регулює
діяльність фонду (ст. 8), передбачено, що кошти фонду не включаються до Державного бюджету, а ст. 16 передбачає конкретні джерела:
страхові внески страхувальників — роботодавців, застрахованих осіб, що сплачуються на умовах і в порядку, передбачених законодавством;
асигнування Державного бюджету;
суми фінансових санкцій, застосованих відповідно до законодавства;
благодійні внески фізичних і юридичних осіб;
інші надходження.
Напрями використання коштів. Напрями використання передбачені ст. 16 відповідного закону, а саме:
виплата забезпечення та надання соціальних послуг. Так, розмір допомоги безробітному, залежно від його трудового стажу і середньої заробітної плати, становить:
до 2 років — 50 %;
від 2 до 6 років — 55 %;
від 6 до 10 років — 60 %;
понад 10 років — 70 %.
відшкодування Пенсійному фонду витрат, пов'язаних із достроковим виходом на пенсію конкретних осіб;
фінансування витрат на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції фонду та її робочих органів, управління фондом, розвиток його матеріальної та інформаційної бази;
створення резерву коштів фонду.
38. Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Загальнообов'язкове державне соціальне страхування — це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.Право на забезпечення державним соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні.
Загальнообов'язкове державне соціальне страхуванняздійснюється за такими принципами:
законодавчого визначення умов і порядку здійснення державного соціального страхування;
обов'язковості страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору, та осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, громадян — суб'єктів підприємницької діяльності;
надання права отримання виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням особам, зайнятим підприємницькою, творчою діяльністю тощо;
обов'язковості фінансування страховими фондами витрат, пов'язаних із наданням матеріального забезпечення та соціальних послуг у обсягах, передбачених законами з окремих видів страхування;
солідарності та субсидування;
державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;
забезпечення рівня життя, не нижчого за прожитковиймінімум, встановлений законом, шляхом надання пенсій, інших видів соціальних виплат та допомоги, які є основним джерелом існування;
цільового використання коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування;
паритетності представників усіх суб'єктів загальнообов'язкового державного соціального страхування в управлінні ним.
^ Загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню підлягають:1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту): на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їх форм власності та господарювання;2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок);3) фізичні особи ─ суб'єкти підприємницької діяльності.Громадяни України, які працюють за межами території України та не застраховані в системі соціального страхування країни, в якій вони перебувають, мають право на загальнообов'язкове соціальне страхування в Україні за умови сплати ними страхових внесків, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.^ Основні категорії соціального страхування:Суб'єктами загальнообов'язкового державного соціального страхування є застраховані громадяни ( в окремих випадках - члени їх сімей та інші особи), страхувальники і страховики.Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється загальнообов'язкове державне соціальне страхування.Страхувальниками за загальнообов'язковим соціальним страхуванням є роботодавці та застраховані особи.Страховиками є цільові страхові фонди з окремих видів страхування. Страхові фонди беруть на себе зобов'язання щодо збору страхових внесків та надання застрахованим особам матеріального забезпечення і соціальних послуг у разі настання страхових випадків.Об'єктом загальнообов'язкового державного соціального страхування є страховий випадок, із виникненням якого застрахована особа (члени її сім'ї, інші особи) має право на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг.Страховий стаж — це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та сплачуються внески (нею, роботодавцем) на страхування. Особливості та розмір сплати страхових внесків роботодавцем і застрахованою особою визначаються законодавством. Страховий стаж у перспективі замінить трудовий стаж. Він буде основним критерієм оцінки практичної діяльності громадянина.Страховий ризик — обставини, внаслідок яких громадяни та/або члени їх сімей можуть втратити тимчасово чи назавжди засоби до існування і потребують матеріальної підтримки або соціальних послуг за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.Страховий випадок ─ подія, з настанням якої застрахована особа має право на отримання матеріального забезпечення чи соціальних послуг, передбачених законами України з окремих видів страхування.До страхових випадків з соціального страхування належать:
тимчасова непрацездатність;
вагітність і пологи, догляд за малолітньою дитиною;
інвалідність;
хвороба;
досягнення пенсійного віку;
смерть годувальника;
безробіття;
соціальні послуги та інші матеріальні витрати, пов'язані з певними обставинами;
нещасний випадок на виробництві;
професійне захворювання.
Основними джерелами коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування є внески роботодавців та застрахованих осіб.Розміри внесків з кожного виду страхування визначаються виходячи з того, що вони повинні забезпечувати:
надання особам матеріального забезпечення та соціальних послуг;
фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків;
створення резерву коштів для забезпечення виплат та надання соціальних послуг застрахованим особам;
покриття витрат страховика, пов'язаних із здійсненням страхування.
Розміри внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування залежно від його виду щорічно встановлюються Верховною Радою України відповідно для роботодавців та застрахованих осіб водночас із затвердженням державного бюджету, якщо інше не передбачено законодавством.Страхові внески залежно від виду встановлюються на календарний рік у відсотках:
для роботодавців – до сум фактичних витрат на оплату праці та інших виплат найманим працівникам;
для фізичних осіб – до сум оподатковуваного доходу (прибутку).
За загальнообов'язковим соціальним страхуванням надаються такі види матеріального забезпечення та соціальних послуг:1) пенсійне страхування:
пенсії за віком, за інвалідністю внаслідок загального захворювання;
пенсії у зв'язку із втратою годувальника;
медичні профілактико-реабілітаційні заходи;
допомога на поховання пенсіонерів;
2) медичне страхування:
діагностика та амбулаторне лікування;
стаціонарне лікування;
надання готових лікарських засобів та виробів медичного призначення;
профілактичні та освітні заходи;забезпечення медичної реабілітації осіб, які перенесли особливо тяжкі операції або мають хронічні захворювання; 3) страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням:
допомога з тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);
допомога у зв’язку з вагітністю та пологами;
допомога при народженні дитини та на догляд за нею;
допомога на поховання;
забезпечення оздоровчих заходів;
4) страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання:
профілактичні заходи щодо запобігання нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням;
відновлення здоров'я та працездатності потерпілого;
допомога із тимчасової непрацездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання;
відшкодування збитків, заподіяних працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаних з виконанням ним своїх трудових обов'язків;
пенсія за інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
пенсія у зв'язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
допомога на поховання осіб, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
5) страхування від безробіття:
допомога у зв’язку з безробіттям;
відшкодування витрат, пов'язаних із професійною підготовкою або перепідготовкою та профорієнтацією;
матеріальна допомога безробітному та членам його сім'ї;
дотація роботодавцю для створення робочих місць;
допомога на поховання безробітного.
39. Особливості збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Адміністрування єдиного соціального внеску, зокрема, забезпечення збору, ведення обліку надходжень та здійснення контролю за його сплатою здійснює Державна фіскальна служба України.
При цьому податкове законодавство не регулює порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного соціального внеску, оскільки він не входить до системи оподаткування.
Платниками єдиного соціального внеску є страхувальники та застраховані особи.
Максимальна величина бази нарахування єдиного внеску дорівнює сімнадцяти розмірам прожиткового мінімуму працездатних осіб. Мінімальний страховий внесок визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом.
З метою забезпечення ведення обліку платників і застрахованих осіб у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування та їх ідентифікації, накопичення, зберігання та автоматизованої обробки інформації про сплату платниками єдиного соціального внеску та про набуття застрахованими особами права на отримання страхових виплат за окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також нарахування та обліку виплат за окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування створено Державний реєстр загальнообов'язкового державного соціального страхування. Даний реєстр складається з реєстру страхувальників і реєстру застрахованих осіб.
Сплата єдиного соціального внеску здійснюється виключно у національній валюті шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки органів Державної фіскальної служби України, відкриті в органах Державного казначейства України для його зарахування. Потім ці суми розподілятися за видами загальнообов'язкового державного соціального страхування (загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням та загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності) відповідно до визначених законом пропорцій.
Обмін інформацією щодо перерахованих на рахунки органів фіскальної служби страхових коштів здійснюється у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.
Єдиний соціальний внесок сплачується шляхом перерахування платником безготівкових коштів з його банківського рахунку. Платники, які не мають банківського рахунку, сплачують внесок шляхом готівкових розрахунків через банки чи відділення зв'язку.
Єдиний соціальний внесок повинен бути сплачений не пізніше 20 числа місяця наступного за звітним періодом. Базовим звітним періодом є календарний місяць, а для фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування - календарний рік.
Роботодавці повинні сплачувати єдиний соціальний внесок під час кожної виплати заробітної плати.
При цьому, днем сплати єдиного соціального внеску вважається:
- у разі перерахування сум єдиного внеску з рахунку платника на відповідні рахунки Пенсійного фонду - день списання банком або Державним казначейством України суми платежу з рахунку платника незалежно від часу її зарахування на рахунок Пенсійного фонду;
- у разі сплати єдиного внеску готівкою - день прийняття до виконання банком або іншою установою - членом платіжної системи документа на переказ готівки разом із сумою коштів у готівковій формі.
Окрім цього необхідно відмітити, що однією із складових системних реформ 2015 року в Україні є зміна підходів до сплати єдиного соціального внеску, який є одним з основних чинників навантаження на фонд оплати праці роботодавця.
Важливим кроком у реформуванні сплати єдиного соціального внеску стало прийняття Закону України № 219-УШ від 02.03.2015 "Про внесення змін до розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" щодо зменшення навантаження на фонд оплати праці"". Відповідно до його положень з 13 березня по 31 грудня 2015 року роботодавці застосовують понижуючий коефіцієнт до розміру єдиного внеску, який визначається відповідно до класів професійного ризику виробництва (від 36,76 % - для 1 класу професійного ризику виробництва до 49,7 % - для 67 класу професійного ризику виробництва) таких роботодавців.
Єдиний внесок для роботодавців зменшується з 41 % до 16,4 %, якщо вони відповідають таким умовам:
- база нарахування єдиного внеску в розрахунку на одну застраховану особу в звітному місяці збільшилась на 20 і більше відсотків порівняно з середньомісячною базою нарахування єдиного внеску платника за 2014 рік в розрахунку на одну застраховану особу;
- після застосування коефіцієнта середній платіж на одну застраховану особу в звітному місяці складе не менше ніж середньомісячний платіж на одну застраховану особу платника за 2014 рік;
- кількість застрахованих осіб у звітному місяці, яким нараховані виплати, не перевищує 200 відсотків середньомісячної кількості застрахованих осіб платника за 2014 рік. Ця умова не застосовується для фізичних осіб - підприємців, фізичних осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та фізичні особи, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту).
Якщо в результаті розрахунку коефіцієнта його значення складає менше ніж 0,4, то платник застосовує коефіцієнт 0,4.
Даний коефіцієнт застосовується в тому числі при нарахуванні заробітної плати (доходів) фізичним особам з джерел не за основним місцем роботи.
Коефіцієнт не застосовується військовими частинами та органами, які виплачуються грошове забезпечення.
Факт застосування коефіцієнта платник єдиного внеску зазначає у місячному звіті до фіскальних органів.
У разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного соціального внеску до платника застосовуються фінансові санкції, визначенні чинним законодавством, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку єдиного соціального внеску, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність.
40. Поняття і система державних доходів.
В ході становлення економічної системи незалежної України все гостріше постає питання забезпечення належного рівня державних доходів. Витоки цієї проблеми - в площині гострого економічного спаду, який переживає наша країна. Цей спад характеризується загально відомими явищами: криза промислового виробництва, зменшення доходів населення і, як наслідок, зростання соціальної напруги. Однією з причин цих негативних явищ є недосконалість податкової системи України, яка протягом перших років незалежності була спрямована на вилучення обігових коштів підприємств та значної частки доходів громадян. Це спричинило масовий відхід у „тіньовий” сектор економіки виробничих, фінансових та трудових ресурсів. У неконтрольованій державою сфері опинилось близько 50 % вітчизняної економіки.
Проте, разом з цими явищами, не припинялась робота щодо реформування економічних відносин, створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, проведення приватизації, а також організації принципово нової податкової системи, яка б сприяла досягненню зазначених цілей та відповідала б реаліям ринкових відносин.
Реформа податкової системи включає розмежування та уточнення джерел доходів Державного та місцевих бюджетів, позабюджетних фондів, збільшення долі децентралізованих доходів як бази самофінансування підприємств та регіонів. При цьому акцент робиться не на збільшення ставок податків, а навпаки, на їх зменшення та оптимізацію режиму оподаткування, на посилення контролю за обчисленням і сплатою податків і загальне укріплення фінансової дисципліни.
В умовах реформування системи державних доходів беззаперечного значення набуває суворе додержання фінансового законодавства всіма суб’єктами цієї системи, разом з тим, ускладнюються завдання правоохоронних органів, в тому числі і органів внутрішніх справ, по припиненню приховування, розкрадання і нераціонального використання державних коштів.
Для виконання цих завдань фахівцям потрібні спеціальні знання, зокрема, про правовий режим формування державних доходів, створення чіткого уявлення про поняття та джерела формування державних доходів.
Тема „Правове регулювання державних доходів” об’єднує декілька фінансово-правових інститутів, до яких відносяться:
1) система податків і податкове право;
2) збори і обов’язкові платежі;
3) державний кредит;
4) державне страхування;
5) фінанси державних підприємств.
Розглянемо перші дві групи фінансово-правових інститутів. Третя і четверта будуть викладені у наступних лекціях, а п’ята група в межах фінансового права виноситься на самостійний розгляд. Втім, питання фінансів державних підприємств розглядаються в курсах комерційного права, аналізу господарської діяльності підприємств тощо.
Отже, державні доходи - це різноманітні грошові надходження, які в процесі розподілу і перерозподілу національного доходу надходять державі і використовуються нею для здійснення своїх завдань і функцій.
Державні доходи складаються із системи окремих грошових надходжень, що класифікуються за суб’єктами, об’єктами сплати, територією, на якій вони є обов’язковими, та з інших підстав і здійснюються на основі законодавства.
В залежності від економічної системи країни, в ній існує своя система державних доходів, їх види та джерела.
В Україні державні доходи також класифікуються по групах за різними критеріями та ознаками, що характеризують їх найважливіші риси. Класифікація за економічними, юридичними та іншими критеріями дозволяє більш повно представити систему грошових надходжень держави та сприяє розробці чіткого законодавства і правильному його застосуванню.
Термін „державний доход” іноді використовується для позначення самого процесу акумуляції державою необхідних коштів та виникаючих при цьому відносин.
Класифікація державних доходів України за соціально-економічним критерієм можлива, виходячи з форм власності джерел доходів. Значна частина державних доходів України припадає на державний сектор економіки, незважаючи на рух процесу приватизації в країні. Держава не вельми активно позбувається реально діючих прибуткових підприємств, залишаючи їх за собою як „стратегічні об’єкти”.
Крім того, держава акумулює в свої доходи і частину створюваного у недержавному секторі економіки доходу у вигляді податків, зборів та обов’язкових платежів.
Також державою вилучається для своїх потреб і частина доходів громадян, незалежно від сектора економіки та форми власності і підприємств, установ і організацій, де вони зайняті, а також суб’єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи.
Таким чином, складовими частинами доходів сучасної України є, перш за все, доходи державного сектору економіки, частина доходів підприємств, установ та організацій приватної та колективної форми власності, а також частина доходів населення, акумульованих державою.
Розвиток міжнародних зв’язків та зовнішньоекономічна діяльність обумовили розширення такої групи державних доходів, як надходження від спільних підприємств та організацій, створених на основі міжнародних договорів та контрактів, а також від іноземних юридичних осіб, що мають представництва або здійснюють діяльність на території України.
Іншим критерієм класифікації державних доходів є порядок їх формування і використання, за яким доходи можна поділити на дві групи:
- централізовані;
- децентралізовані.
Цю класифікацію можна розтлумачити таким чином, що система державних доходів складається з надходжень державних підприємств (організацій), які залишаються в їх безпосередньому розпорядженні для використання згідно з власними фінансовими планами (поповнення оборотних коштів, розширення виробництва, тощо) - децентралізованих надходжень, а також доходів державного та місцевих бюджетів і бюджетних фондів (Пенсійного фонду, Фондів соціального страхування та ін.) - централізованих доходів.
До 1990р. розроблявся і затверджувався Верховною Радою СРСР у вигляді закону єдиний державний бюджет СРСР, який включав у себе всі складові елементи бюджетної системи як обмежені складові частини.
В наш час найвищою ланкою бюджетної системи України є її державний бюджет - це єдиний фінансовий план доходів і видатків держави за бюджетний рік. Цей рік починається 1 січня і завершується 31 грудня календарного року.
Самостійними ланками бюджетної системи України виступають місцеві бюджети всіх рівнів, в яких централізується частина доходів суб’єктів господарювання та громадян окремо від державного бюджету. Наявність місцевих бюджетів є наслідком децентралізації державної влади і управління і сприяє зростанню реальних функцій місцевих органів влади, в тому числі в сфері розпорядження державними фінансовими ресурсами. Це також змінює типову для соціальної держави дволанкову бюджетну систему.
Якби тенденція децентралізації державного бюджету на користь місцевих бюджетів одержала необхідний характер, а також при розширенні джерел місцевих доходів, можна було б говорити про реальну вагу місцевого самоврядування в державному управлінні та відносити доходи місцевих бюджетів до децентралізованих надходжень.
В той же час необхідність централізації частини надходжень у державному бюджеті є об’єктивно необхідною, оскільки це забезпечує фінансування найважливіших загальнодержавних програм та виконання завдань і функцій, покладених на центральні органи держави: оборона країни, підтримання правопорядку та боротьба із злочинністю, стабілізація та структурна перебудова економіки, розвиток освіти, охорона здоров’я, культури, реалізація інших соціальних програм тощо.
Важливо ще раз підкреслити, що всі державні доходи, як централізовані, так і децентралізовані, утворюються планомірно на основі фінансових правових актів, що затверджуються щорічно:
- Закону про державний бюджет України;
- постанови Верховної Ради Криму про республіканський бюджет Республіки Крим;
- рішення органів самоврядування про місцеві бюджети відповідного рівня;
- фінансові плани державних підприємств, міністерств, відомств.
Залучення коштів у державні доходи здійснюється за допомогою групи методів, які розділяються на дві частини:
1. Обов’язкові платежі:
2. Добровільні відрахування
Обов’язкові платежі виступають у вигляді всіх податків та неподаткових зборів, які існують у державі, а добровільні відрахування здійснюються за власною ініціативою громадян і юридичних осіб.
Крім зазначених методів величезне значення та вплив на економіку мають і інші методи, використовувані в країнах з традиційною ринковою економікою: державні позики та емісія грошей.
Співвідношення фінансово-правових методів залучення доходів неоднакове і залежить від ступеня розвитку економічної системи, фінансової політики держави та гостроти внутрішніх економічних і соціальних протиріч.
Отже, основне місце в системі доходів держави посідають обов’язкові платежі, які виступають головним інструментом перерозподілу національного доходу в інтересах держави і є основною доходною базою майже всіх ланок фінансової систем. Так, в доходах державного бюджету розвинених країн податки складають 80 - 90 %, а в доходах місцевих бюджетів - більше 50 %.
За рахунок обов’язкових внесків створюється також і ряд фондів спеціального призначення - Пенсійний фонд, Фонд Чорнобиля, Фонди соціального страхування тощо.
Друге місце за важливістю серед доходів держави посідають державні позики. Історично спочатку вони використовувались як надзвичайний засіб залучення коштів у бюджет, проте з часом дуже поширились і перетворились на загальноприйнятий шлях поповнення державної скарбниці, хоча носять досить умовний характер. Ця умовність пояснюється тимчасовим характером використання одержаних в результаті їх проведення коштів та необхідністю їх повернення разом із певним відсотком. Це спричиняє створення цілого ринку державних позик, на якому постійно нагромаджуються нові позики задля покриття отриманих раніше. Подібні механізми використовують і окремі фінансові структури недержавної форми власності у вигляді так званих фінансових „пірамід”.
Випуск позик утворює державний борг, що є боргом центрального уряду. Проте можливе використання цього методу і для залучення коштів місцевими органами влади, а також державними підприємствами.
Досить поширеним методом мобілізації коштів є також емісія паперових, а в нинішній час - кредитних грошей, яка не шкодить, а навпаки, стимулює економіку, якщо її обсяг відповідає показникам економічного росту країни. В інших же випадках, коли держава застосовує емісію при неможливості використання інших джерел доходів (наприклад, несприятлива кон’юнктура на ринку державних боргових зобов’язань) цей захід має інфляційний характер і спричиняє обезцінення грошових знаків.
Державні доходи можливо кваліфікувати по умовах мобілізації та використання на:
- зворотні (позики, страхові платежі) та незворотні (податки та обов’язкові платежі);
- загальні надходження (спрямовуються у державний та місцеві бюджети і використовуються на будь-які цілі, передбачені цими бюджетами) та цільові надходження (надходження в спеціальні позабюджетні цільові фонди).
Таким чином виглядає система державних доходів, використовувана у розвинутих країнах. Як зазначалось, найбільше значення мають податкові джерела доходів.
В системі фінансових важелів держави, як елементів фінансового механізму, важливе місце займають податки, які існують у людському суспільстві майже тисячу років у зв’язку з поділом на класи і виникненням державності, їх запровадження мало надзвичайно важливе прогресивне значення, що порівнюється з винаходом колеса чи парової машини.
На всіх етапах розвитку господарського механізму державні структури мобілізували через податки значні ресурси в своє розпорядження, забезпечували захист своєї держави, розвивали виробництво, поліпшували матеріальний стан своїх громадян, суттєво впливали на розвиток науки, культури. Досконалість форм і методів залучення цих коштів свідчить про рівень розвитку держави, її економічних і правових інституцій.
На етапі розвитку людської цивілізації існували різні податки - починаючи з натуральних внесків, які служили додатком до трудових повинностей вільного населення, експлуатації рабів, а також данини з підкорених народів. По мірі розвитку товарно-грошових відносин податок набуває грошової форми у вигляді податків на: землю, майно, прибуток, коней, собак, продуктивну птицю, бджоли, подушні податки на пернатих, податки на бороду, спадщину та дарування, добавлену вартість, акцизи тощо.
В умовах розвиненої ринкової економіки податки досягають найбільшого розвитку і стають об’єктивними елементами фінансових відносин між державою та юридичними і фізичними особами. На цьому рівні розвитку суспільних відносин формується завершена модель податкової системи кожної країни, яка включає в себе методи і об’єкти оподаткування, ставки податків, строки їх сплати, контроль за витраченням. Податки стають ефективними знаряддями реалізації державної фінансової політики.
Податки, приймаючи участь у процесі перерозподілу нової вартості, виступають частиною загального процесу відтворення, специфічною формою виробничих відносин, що і формує їх суспільний зміст.
При перерозподілі національного доходу податки забезпечують привласнення державою частини нової вартості в грошовій формі. Ця частина національного доходу, мобілізована примусово в формі податків з усього населення країни і суб’єктів господарювання, перетворюється в централізований фонд фінансових ресурсів держави, тобто основу її життєздатності. Цей перерозподіл згладжує недоліки ринкового саморегулювання, створює додаткові стимули для ділової та інвестиційної активності, мотивації до праці, підтримання рівня зайнятості.
Разом з тим слід пам’ятати, що податки є дуже небезпечною зброєю держави і без наукового підходу до податкової політики можуть бути гальмом економічного прогресу держави. Там, де високі податки, які перевищують найбільш високі податкові ставки у розвинутих країнах, де затримується ріст національного багатства, можуть бути соціальні конфлікти, які викликані спадом виробництва на підприємствах, обсягом інвестицій, розміром і структурою фонду споживання.
Податкові системи економічно-розвинутих країн спираються на ретельно розроблену теорію податків, основоположник якої являється шотландський економіст Адам Сміт, а також інші економісти-вчені: Давид Рікардо, Поль Самуельсон, Кнут Віксель, Йозеф Шумпетер та інші.
Реальна дійсність сьогоднішнього дня підтверджує, що там, де наука оподаткування лежить в основі формування системи оподаткування, там вони успішно виконують роль економічного знаряддя соціальної справедливості та активізації господарського життя.
Податки, крім суспільного змісту, мають також матеріальну основу, оскільки є частиною доходів членів суспільства, примусово привласненою державою. Це видиме на поверхні економічного життя явище виступає за матеріальний зміст податків. Збільшення податкових доходів означає все більше осуспільнення національного доходу. Втручання держави через податки та їх використання, таким чином, вносить вагомі зміни в розподільчі відносини.
Отже, податкам властивий подвійний зміст: вони виступають специфічною формою виробничих відносин (суспільний зміст) та є частиною вартості національного доходу у грошовій формі(матеріальний зміст).
Джерелом податків виступає нова вартість - національний дохід. Незалежно від того, хто є платником податку - працівник чи підприємство, які податки справляються - прямі чи непрямі, - в усіх випадках джерелом їх виступають вартість добавленого продукту і частина вартості необхідного продукту, створюваного виробничою працею.
При цьому процес перерозподілу вартості національного доходу в грошовій формі є сукупністю фінансових відносин, частиною яких є податкові відносини.
Для чіткого виявлення соціально-економічної сутності податків, їх внутрішнього змісту, суспільного призначення як фінансово-правової категорії необхідно виділяти функції податків, яких існує дві:
1. Фіскальна функція, яка є основою і характерною для податкових систем всіх держав . Вона означає утворення державних грошових фондів і створенням, таким чином, матеріальних умов для функціонування держави.
2. Економічна функція, (відома в літературі як регулююча), яка означає, що податки, як активний учасник перерозподільних процесів, чинять серйозний вплив на відтворення, стимулюючи його темпи, посилюючи або послаблюючи заощадження капіталу, розширюючи чи зменшуючи платоспроможний попит населення. Ця функція невіддільна від фіскальної і знаходиться з нею у постійному взаємозв’язку. При цьому наочно постає єдність протилежностей. Змінюючи податкову політику, маніпулюючи податковим механізмом, держава в умовах ринку може в певних межах стимулювати економічний розвиток або стримувати його. Саме тому держава постійно вдосконалює правову базу податкового регулювання, що особливо характерно для періоду переходу від планової до ринкової економіки і наочно демонструється на прикладі України, Російської Федерації та інших країн СНД.
Грошова форма податку відрізняє його від багатьох інших повинностей, що існували в різні часи - транспортних, трудових. Податок надходить у певний грошовий фонд (бюджет, цільовий фонд) остаточно, а тому є безповоротним.
Важливим елементом юридичної характеристики податку є його правова основа. Податок встановлюється виключно державою і базується на актах вищої юридичної сили - Законах України. Податок справляється тільки при наявності передбаченого в цих актах фактичного складу, зокрема, визначеного доходу, прибутку, майна.
Якщо сукупність всіх цих умов в наявності, то податок стає однаково обов’язковим для всіх відповідних суб’єктів. Він справляється по заздалегідь визначених ставках і у точно встановлені строки.
Правова обов’язковість надає податку всіх якостей обов’язкового платежу: регулярність, планомірність, стійкість надходжень, можливість примусового виконання і т. ін. Разом з тим, податку властиві і інші риси, серед яких важливою ознакою є індивідуальна безвідплатність. Під нею мається на увазі відсутність оплатності у правовому розумінні. В зв’язку із сплатою податку кожним суб’єктом між ним і державою не виникає будь-яких взаємних зобов’язань, що передбачають одержання визначеного еквівалента (надання матеріальних благ чи послуг).
Разом з цим, у будь-якій державі (особливо це характерно для соціально орієнтованого ринкового господарства, яке в обсяг своїх завдань і функцій включає фактично всі основні соціальні питання) існує оплатність податків у широкому економічному розумінні, оплатність колективна, суспільна. Однак вона не зв’язана в юридичному плані ні з фактом сплати податку конкретним платником, ні з величиною внесеної ним у бюджет суми.
Відносини, які виникають при встановленні і справлені податків регулюються нормами фінансового права, що утворюють в сукупності податково-правовий інститут або, дотримуючись загально прийнятної термінології, - податкове право.
Своєрідність податкових правовідносин, що регулюються податковим правом, знаходить своє відображення в змісті законів про податки. З метою забезпечення законності по кожному з них:
- передбачається коло осіб, зобов’язаних сплачувати податок, тобто коло суб’єктів оподаткування (платників податку);
- визначаються умови платежів, фактичний склад активів, що породжує зобов’язання по сплаті податку - об’єкт оподаткування;
- встановлюється одиниця оподаткування, ставка податку, пільги і строки сплати, відповідальності за невиконання обов’язків.
Суб’єктами податкових правовідносин виступають:
- з одного боку, фінансовий та інший уповноважений орган держави;
- з другого боку, підприємства, установи та організації всіх форм власності, в тому числі господарські товариства, колективні підприємства тощо, а також окремі особи, включаючи суб’єктів підприємництва.
Суб’єкти господарювання залучаються до сплати податків тільки при наявності певної майнової відокремленості, якщо вони наділені правами юридичної особи, мають рахунок в банку, самостійний баланс; іноді платниками виступають відокремлені підрозділи юридичних осіб, але від імені і на підставі доручення юридичної особи. В протилежному випадку платником є вища ланка господарського утворення.
Вказані обов’язкові умови є ознакою загальної податкової правосуб’єктності господарюючих суб’єктів усіх форм власності незалежно від конкретного виду податку, хоча будь-який податковий закон визначає певну групу платників, що відрізняються за спеціальними ознаками.
Обов’язковою умовою для залучення до оподаткування того чи іншого громадянина чи юридичної особи є наявність самостійного джерела доходу або певного майна (податок на прибуток підприємств, прибутковий податок з громадян, плата за землю). Як додаткові умови залучення до оподаткування можуть виступати досягнення зазначеного в законі віку або перевищення мінімального рівня громадянина, який не підлягає оподаткуванню.
В кожному законі про податок обов’язково вказується також підстава, на якій виникає обов’язок сплати податку. Такою підставою можуть служити одержання певного доходу, прибутку, володіння будинком, тобто наявність об’єкту оподаткування. Основними об’єктами оподаткування за діючим законодавством є доход, прибуток, оборот, майно, земельна ділянка. Для визначення суми податку необхідно встановити не тільки об’єкт оподаткування, але і ту його частину, з якої обчислюється податок. Тому закон визначає також одиницю оподаткування, яка служить для виміру об’єкту і ставиться в основу обчислення податку. Одиниця оподаткування може бути виражена в грошовій формі (наприклад, по прибутковому податку з громадян - 1 грн. доходу) або в натуральній (наприклад, по земельному податку - 1м2 земельної плоти в міській місцевості). Розмір податку на кожну одиницю оподаткування називається ставкою податку.
Ставки податку можуть бути побудовані на пропорційному або прогресивному методі, в деяких випадках застосовуються трудові ставки. Пропорційний метод і метод твердих ставок використовуються, як правило, в тих випадках, коли законодавець не ставить собі на меті регулювання доходів платників в залежності від збільшення або зменшення об’єкта оподаткування. Натомість, при використанні прогресивного методу враховується платоспроможність платника, характер джерел одержуваних ним доходу, розмір доходу.
Метод пропорційних ставок означає, що сума податку зростає прямо пропорційно сумі доходу (або вартості майна, величині земельної ділянки, об’єму двигуна транспортного засобу і т. ін.). У вигляді податку стягується певний, причому однаковий відсоток з доходу кожного платника.
До другого прикладу можна віднести одиницю оподаткування високорентабельних та монопольних товарів, з яких справляється акцизний збір у відсотках з обороту (продажу) підакцизних товарів. Але акцизний збір може справлятись і у вигляді твердих сум з одиниці реалізованого товару.
Отже, при оподаткуванні за пропорційним методом процент справлення податку в усіх випадках однаковий, але його сума зростає пропорційно оподаткованому об’єкту.
Разом із зазначеним методом використовується також метод твердих ставок - податок стягується з кожної одиниці оподаткування в твердо встановленій абсолютній сумі. Так, власники транспортних засобів та інших машин і механізмів сплачують податок по твердих ставках - в гривнях з одиниці об’єму двигуна транспортного засобу. Застосування таких ставок є різновидом пропорційного методу оподаткування, але застосовується до об’єктів оподаткування, які мають натуральну, а не грошову форму.
При застосуванні ж методу прогресивних ставок при рості об’єкту оподаткування збільшуються і ставки податків. В зв’язку з цим об’єкти розподіляються по групах в залежності від розмірів, і для кожної з груп шкала оподаткування визначає окрему ставку податку. Прикладом цього методу може бути оподаткування прибутковим податком громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства.
В деяких випадках застосовується комплексний метод оподаткування, тобто поєднання кількох методів. Так, у СРСР оподаткування доходів громадян у сумі до 100крб.здійснювалосьпотвердихставках,а понад 100крб. - за пропорційним методом.
Строки внесення коштів до бюджету і бюджетних фондів встановлюються законодавством по кожному виду платежу окремо. Тим часом, існують відправні положення при визначенні цих строків: наближення терміну внесення платежу до моменту фактичного отримання відповідного доходу, що служить реалізації фіскальної функції державних фінансів - забезпечення рівномірності, регулярності надходжень державних доходів. Щоправда, в розвинутих країнах Заходу, насамперед у США, застосовується щорічний порядок сплати податків. Аргументом на користь цього порядку є те, що призначеними для сплати податками державі, протягом року набагато краще розпоряджатимуться приватні інвестори, які уповноважені державою на збір податків, використовуючи їх для отримання ще більшого прибутку, ніж держава, яка одразу ж витратить їх на соціальні та інші споживчі потреби Таким чином, щорічний порядок сплати податків служить проблемі збільшення надходжень у державний бюджет.
В податковому кодексі, як правило, передбачаються обставини, з якими пов’язується надання тих чи інших пільг по оподаткуванню. В залежності від конкретної мети законодавець повністю чи частково звільняє від сплати того чи іншого платежу окремі групи платників ,виключає з оподаткування окремі об’єкти. Пільги можуть бути надані і в таких формах, як встановлення неоподаткованого мінімуму доходів громадян, застосування нульової ставки оподаткування у разі продажу товарів (робіт, послуг) на експорт, особливих термінів сплати.
Призначення і склад пільг розрізняється по окремих групах платників і видах платежів. Однак, є і певні загальні положення. Так, для системи податкових і неподаткових платежів в Україні характерні пільги, що встановлюються для соціальної підтримки малозабезпечених верств населення, інвалідів, ветеранів війни, осіб, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, а також для стимулювання виробництва в державному і недержавному секторах економіки, без чого неможливий не тільки майбутній розвиток, але й сьогоднішня стабілізація економіки України.
Принципово новим для фінансового законодавства України є введення інституту податкового кредиту, який регламентує порядок надання відстрочки та розстрочки по податкових платежах.
Отже, основний зміст податкового правовідношення полягає в обов’язку відповідного суб’єкта оподаткування (платника) внести в бюджет певну грошову суму в чітко встановлені законом строки.
Гарантією додержання законності в сфері платежів підприємств і організацій в бюджет є своєчасне і повне виконання всіма платниками своїх грошових зобов’язань перед державою. Невиконання або несвоєчасне виконання цих зобов’язань завдає шкоди інтересам держави та суспільства. Тому держава встановлює чіткий порядок розрахунків підприємств, організацій і громадян з бюджетом по окремих платежах і визначає, що при необхідності виконання цих зобов’язань платника може бути здійснено і в примусовому порядку. За порушення податкового законодавства винні в невиконанні або несвоєчасному невиконанні його вимог несуть відповідальність, передбачену законом. Винні особи можуть бути притягненні до дисциплінарної, майнової, адміністративної та кримінальної відповідальності.
41. Правове регулювання неподаткових платежів.
Класифікація неподаткових платежів та їх характеристика
У складі публічних доходів важливе місце займають неподаткові платежі, які вирізняються великою різноманітністю та відрізняються за методами і формами справляння, джерелами, суб'єктами платежів та іншими підставами.
У законодавстві України відсутнє визначення поняття неподаткових доходів. В Бюджетному кодексі України лише закріплено основні групи неподаткових надходжень (рис.14.1).

Рис. 14.1. Основні групи неподаткових платежів
Багатоманітність видів і груп неподаткових доходів дозволяє класифікувати їх за найрізноманітнішими підставами, наприклад за суб'єктами і об'єктами відносин, що виникають, бюджетним значенням, формами, методами і умовами залучення, територією стягнення коштів.
Отже, всі неподаткові доходи можна класифікувати за наступними ознаками.
1. За соціально-економічною ознакою виділяють неподаткові надходження:
- від державного господарства, які утворюються головним чином в результаті використання майна і природних ресурсів держави;
- частина чистого прибутку (доходу) державних унітарних підприємств та їх об'єднань, що вилучається до бюджету, та дивіденди (доходи), нараховані на акції (частки, паї) господарських товариств, у статутних капіталах яких є державна власність;
- від перевищення валових доходів над видатками Національного банку України;
- від підприємств і організацій недержавних форм власності, у тому числі від спільних підприємств, від іноземних підприємств і організацій, які діють на території України (митні збори, штрафні санкції тощо);
- плата за розміщення тимчасово вільних коштів державного бюджету та інші.
2. За конкретними підставами стягнення неподаткових платежів, що дають можливість конкретизувати їх склад і визначити відповідні форми надходження в бюджет та державні цільові фонди, виділяють наступні види неподаткових доходів:
- неподаткові доходи у вигляді плати за публічні послуги - встановлені законодавством збори, які стягуються державою з фізичних та юридичних осіб у зв'язку з вчиненням певних дій державними органами чи посадовими особами на їх користь (державне мито, збір за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, плата за видачу ліцензій на здійснення тих чи інших видів діяльності, плата за видачу різноманітних дозволів, митні збори, плата за надання послуг державними та комунальними органами, консульські збори, виконавчі збори тощо);
- неподаткові доходи у вигляді страхових внесків до державних цільових фондів, що справляються у вигляді єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
- неподаткові доходи, які випливають з права публічної власності (орендна плата за користування цілісним майновим комплексом та іншим державним майном, плата за спеціальне використання диких тварин, плата за спеціальне використання рибних та інших водних ресурсів, доходи від власності, надходження від приватизації державної та комунальної власності тощо);
- неподаткові доходи штрафного і компенсаційного характеру (штрафи та фінансові санкції за порушення законодавства, суми кредиторської і депонентської заборгованості, щодо яких термін позовної давності минув тощо);
- неподаткові доходи від розміщення державних лотерей.
3. За територіальним рівнем можна виділити:
- державні неподаткові надходження;
- місцеві неподаткові надходження;
- змішані - неподаткові доходи, що зараховуються у встановлених пропорціях в Державний та місцеві бюджети, а також на рахунки органів, які надають послуги або накладають стягнення (реєстраційні збори, штрафи за порушення законодавства тощо).
4. За методом формування неподаткові доходи можна поділити:
- доходи обов'язкового характеру (збори, мита, плати, штрафи тощо);
- добровільні надходження (залучення коштів юридичних осіб і громадян шляхом проведення лотерей, випуску акцій, використання пожертвувань тощо).
Таким чином, неподаткові доходи - це врегульовані правовими нормами обов'язкові та добровільні платежі до Державного та місцевого бюджетів, державних цільових фондів, позабюджетних фондів, які вносяться юридичними та фізичними особами, мають, як правило, цільовий, відплатний або компенсаційний характер і не залежать від доходу (прибутку) платника.
42. Рентні платежі в податковій системі.
Рентні та ресурсні платежі, передбачені ПКУ:
- Рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України
- Рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні
- Плата за користування надрами
- Плата за користування надрами в цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин (ст.264 ПКУ).
- Збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну і теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками
- Збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності
- Збір за користування радіочастотним ресурсом України
- Збір за спеціальне використання води
- Збір за спеціальне використання лісових ресурсів
Збір за спеціальне використання води
Платниками збору (ст.323 ПКУ) є водокористувачі суб’єкти господарювання незалежно від форми власності: юридичні особи, їх філії, відділення, представництва, інші відокремлені підрозділи без утворення юридичної особи (крім бюджетних установ), постійні представництва нерезидентів, а також фізичні особи підприємці, які використовують воду, отриману шляхом забору води з водних об’єктів (первинні водокористувачі) та/або від первинних або інших водокористувачів (вторинні водокористувачі), та використовують воду для потреб гідроенергетики, водного транспорту і рибництва.
Об’єктом оподаткування збором є фактичний обсяг води, який використовують водокористувачі, з урахуванням обсягу втрат води в їх системах водопостачання.
Об’єктом оподаткування збором за спеціальне використання води без її вилучення з водних об’єктів є:
1. для потреб гідроенергетики фактичний обсяг води, що пропускається через турбіни гідроелектростанцій для вироблення електроенергії;
2. для потреб водного транспорту час використання поверхневих вод вантажним самохідним і несамохідним флотом, що експлуатується (залежно від тоннажності), та пасажирським флотом, що експлуатується (залежно від кількості місць).
Об’єктом оподаткування збором за спеціальне використання води для потреб рибництва є фактичний обсяг води, необхідної для поповнення водних об’єктів під час розведення риби та інших водних живих ресурсів (у тому числі для поповнення, яке пов’язане із втратами води на фільтрацію та випаровування).
Збір не справляється:
1. за воду, що використовується для задоволення питних і санітарно-гігієнічних потреб населення (сукупності людей, які знаходяться на даній території в той чи інший період часу, незалежно від характеру та тривалості проживання, в межах їх житлового фонду та присадибних ділянок);
2. за воду, що використовується для протипожежних потреб;
3. за воду, що використовується для потреб зовнішнього благоустрою територій міст та інших населених пунктів;
4. за воду, що використовується для пилозаглушення у шахтах і кар’єрах;
5. за воду, що забирається науково-дослідними установами, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, для проведення наукових досліджень у галузі рисосіяння та для виробництва елітного насіння рису;
6. за воду, що втрачена в магістральних та міжгосподарських каналах зрошувальних систем та магістральних водогонах;
7. за підземну воду, що вилучається з надр для усунення шкідливої дії вод (підтоплення, засолення, заболочення, зсуву, забруднення тощо), крім кар’єрної, шахтної та дренажної води, що використовується у господарській діяльності після вилучення та/або отримується для використання іншими користувачами;
8. за воду, що забирається для забезпечення випуску молоді цінних промислових видів риби та інших водних живих ресурсів у водні об’єкти;
9. за морську воду, крім води з лиманів;
10. за воду, що використовується садівницькими та городницькими товариствами (кооперативами);
11. за воду, що забирається для реабілітації, лікування та оздоровлення реабілітаційними установами для інвалідів та дітей-інвалідів, підприємствами, установами та організаціями фізкультури та спорту для інвалідів та дітей-інвалідів, які засновані всеукраїнськими громадськими організаціями інвалідів відповідно до закону.
Збір за спеціальне використання води для потреб гідроенергетики не справляється з гідроакумулюючих електростанцій, які функціонують у комплексі з гідроелектростанціями.
Збір за спеціальне використання води для потреб водного транспорту не справляється:
1. з морського водного транспорту, який використовує річковий водний шлях виключно для заходження з моря у морський порт, розташований у пониззі річки, без використання спеціальних заходів забезпечення судноплавства (попуски води з водосховищ та шлюзування);
2. під час експлуатації водних шляхів стоянковими (нафтоперекачувальні станції, плавнафтобази, дебаркадери, доки плавучі, судна з механічним обладнанням та інші стоянкові судна) і службово-допоміжними суднами та експлуатації водних шляхів річки Дунаю.
Ставки збору за спеціальне використання води визначені ст.325 ПКУ.
Водокористувачі самостійно обчислюють збір за спеціальне використання води та збір за спеціальне використання води для потреб гідроенергетики і рибництва щокварталу наростаючим підсумком з початку року, а за спеціальне використання води для потреб водного транспорту починаючи з першого півріччя поточного року, у якому було здійснено таке використання.
Збір обчислюється виходячи з фактичних обсягів використаної води (підземної, поверхневої, отриманої від інших водокористувачів) водних об’єктів з урахуванням обсягу втрат води в їх системах водопостачання, встановлених у дозволі на спеціальне водокористування, лімітів використання води, ставок збору та коефіцієнтів.
За обсяги води, переданої водокористувачем постачальником іншим водокористувачам без укладення з останніми договору на поставку води, збір обчислюється і сплачується таким водокористувачем постачальником.
Базовий податковий (звітний) період для збору дорівнює календарному кварталу. Платники збору обчислюють суму збору наростаючим підсумком з початку року та складають податкові декларації за формою, встановленою в порядку, передбаченому статтею 46 ПКУ.
Податкові декларації збору подаються платниками збору органам державної податкової служби у строки, визначені для квартального податкового (звітного) періоду, за місцем податкової реєстрації.
Податкова декларація за спеціальне використання води для потреб водного транспорту за перший квартал не подається.
Збір сплачується платниками збору у строки, визначені для квартального податкового (звітного) періоду, за місцем податкової реєстрації.
Збір за спеціальне використання лісових ресурсів
Платниками збору згідно ст.329 ПКУ є лісокористувачі юридичні особи, їх філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, що не мають статусу юридичної особи, постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи з джерел їх походження з України або виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників, фізичні особи (крім фізичних осіб, які мають право безоплатно без видачі спеціального дозволу використовувати лісові ресурси відповідно до лісового законодавства), а також фізичні особи підприємці, які здійснюють спеціальне використання лісових ресурсів на підставі спеціального дозволу (лісорубного квитка або лісового квитка) або відповідно до умов договору довгострокового тимчасового користування лісами.
Об’єктом оподаткування збором є:
1. деревина, заготовлена в порядку рубок головного користування;
2. деревина, заготовлена під час проведення заходів:
а) щодо поліпшення якісного складу лісів, їх оздоровлення, посилення захисних властивостей (у деревостанах віком понад 40 років рубки догляду за лісом, вибіркові санітарні рубки, вибіркові лісовідновні рубки, рубки, пов’язані з реконструкцією, ландшафтні рубки і рубки переформування; незалежно від віку деревостанів суцільні санітарні та суцільні лісовідновні рубки);
б) з розчищення лісових ділянок, вкритих лісовою рослинністю, у зв’язку з будівництвом гідровузлів, трубопроводів, шляхів тощо;
3. другорядні лісові матеріали (заготівля живиці, пнів, лубу та кори, деревної зелені, деревних соків та інших другорядних лісових матеріалів, передбачених нормативно-правовими актами з ведення лісового господарства);
4. побічні лісові користування (заготівля сіна, випасання худоби, заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин, збирання лісової підстилки, заготівля очерету та інших побічних лісових користувань, передбачених нормативно-правовими актами з ведення лісового господарства);
5. використання корисних властивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей та проведення науково-дослідних робіт.
Ставки збору визначаються ст.331 ПКУ.
Суб’єкти лісових відносин, які видають спеціальні дозволи, до 10 числа місяця, що настає за звітним кварталом, направляють органам державної податкової служби перелік лісокористувачів, яким видано лісорубні квитки та лісові квитки, за формою, встановленою центральним органом державної податкової служби за погодженням з центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.
Сума збору обчислюється суб’єктами лісових відносин, які видають спеціальні дозволи, і зазначається у таких дозволах.
Базовий податковий (звітний) період для збору дорівнює календарному кварталу.
Лісокористувачі сплачують збір у строки, визначені для квартального податкового (звітного) періоду.
Збір сплачується лісокористувачами щокварталу рівними частинами від суми збору, зазначеної в спеціальних дозволах, виданих у відповідному календарному році, крім сум збору, сплачених відповідно до підпунктів 334.2.1 і 334.2.2 пункту 334.2 ст.334 ПКУ.
43. Мито. Це вид митного платежу, що справляється з товарів, які переміщуються через митний кордон держави (ввезених, вивезених або тих, що перевозяться транзитом). Поряд із суто фіскальною функцією мито виконує як стимулюючу, так і захисну функцію. Остання припускає формування бар’єрів, що перешкоджають проникненню на територію держави товарів, більш конкурентноздатних порівняно з національними, або в яких держава не зацікавлена.
Платниками мита є особи, які ввозять (вивозять) чи переміщують товари через митний кордон держави. Специфікою платника є те, що ним може бути як власник товару, так і уповноважена особа (декларант). На відміну від податкового регулювання, тут можлива передача обов’язку щодо сплати митних платежів іншій особі, яка не стосується товару. При характеристиці платника мито поділяють на:
а)те, що сплачується юридичними особами;
б)те, що сплачується фізичними особами.
У цьому разі значно різняться ставки мита залежно від мети використання ввезеного товару: для особистого користування (ставки відносно невеликі) чи виробничого (рівень ставок вищий).
Об’єкт мита - митна вартість переміщуваних товарів, щодо яких має нараховуватися мито. Митну вартість перераховують на національну валюту за курсом Національного банку України, що діє на день подання митної декларації.
Ставки мита єдині на всій території держави. Це, однак, не виключає їх різноманіття:
а) адвалерна - ставка, що нараховується у відсотках до митної вартості товарів, які обкладаються митом;
б)специфічна - ставка, що нараховується у встановленому розмірі на одиницю виміру ввезеного товару (кілограм, метр тощо). Вона припускає специфічну характеристику товару, тоді як адвалерна припускає знеособлений предмет обкладання;
в)комбінована (змішана) - ставка, що поєднує обидва названі вище види мита. Змішані мита використовуються як доповнення до специфічних або за їх недостатньої ефективності. Застосовуються, наприклад, в Австралії. У США митна ставка на імпорт годинників установлюється залежно як від їх ціни, так і від кількості каменів у годиннику;
г)сезонні - ставки, за допомогою яких можна оперативно реагувати на ввезення і вивезення на територію держави сезонних товарів. Як правило, термін їх введення не може перевищувати шести місяців;
д)особливі - ставки, що реалізують захисні функції мита.
Механізми застосування пільг щодо сплати мита досить різні, зокрема:
звільнення від сплати мита визначених категорій платників;
зменшення ставок мита;
повернення раніше сплачених сум мита;
звільнення від мита певних предметів.
Порядок сплати і ставки мита визначаються Єдиним митним тарифом України, що є системою ставок мита, які застосовуються щодо товарів, котрі переміщуються через митний кордон.
44. Державне мито. Це плата, що справляється за здійснення юридичне значущих дій в інтересах юридичних і фізичних осіб уповноваженими на це компетентними органами, і видача їм відповідних документів, що мають правове значення. Особливості застосування механізму державного мита визначено в декреті Кабінету Міністрів України “Про державне мито“ від 21.01.1993 р.
Платниками державного мита виступають юридичні й фізичні особи, які звертаються до відповідних органів і в інтересах яких останні здійснюють юридично значущі дії і видають документи, що підтверджують це. Об’єктом оподаткування виступають певні дії, з яких справляється державне мито (із позовних заяв, касаційних скарг, вчинення нотаріальних дій, реєстрації актів громадянського стану, оформлення документів на право виїзду за кордон і запрошення в Україну осіб з інших країн, видачі паспортів, прописки тощо).
Державне мито справляється:
із позовних заяв, заяв з переддоговірних спорів, заяв (скарг) у справах окремого провадження і скарг на рішення, прийняті щодо релігійних організацій, з апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, а також за видачу судами копій документів;
із позовних заяв і заяв кредиторів у справах про банкрутство, що подаються до господарських судів та апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про їх перегляд за нововиявленими обставинами;
за вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами і виконавчими комітетами, а також за видачу дублікатів нотаріально засвідчених документів;
за реєстрацію актів громадянського стану, а також видачу громадянам повторних свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану і свідоцтв у зв’язку зі зміною, доповненням, виправленням і поновленням записів актів громадянського стану;
за видачу документів на право виїзду за кордон і про запрошення в Україну осіб з інших країн, за продовження строку їх дії і за внесення змін до цих документів; за продовження строку дії візи для в’їзду в Україну, транзитного проїзду через її територію (перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства); за видачу або продовження строку дії посвідки на проживання в Україні іноземцям та особам без громадянства; за оформлення віз для в’їзду в Україну, транзитного проїзду через її територію, а також із заяв про прийняття до громадянства України або про вихід з громадянства України;
за видачу зразка нового паспорта громадянина України (крім обміну нині чинного паспорта на паспорт нового зразка); за оформлення зразка нового паспорта громадянина України для поїздки за кордон; за видачу громадянам України закордонного паспорта на право виїзду за кордон або продовження строку його дії;
за прописку громадян або реєстрацію місця проживання;
за видачу дозволів на право полювання та рибальства;
за операції з випуску (емісії) цінних паперів, крім облігацій державних та місцевих позик, іпотечних цінних паперів (іпотечних сертифікатів та іпотечних облігацій), сертифікатів фондів операцій з нерухомістю та з видачі приватизаційних паперів;
за операції з об’єктами нерухомого майна, що здійснюються на товарних біржах, крім операцій з примусового відчуження такого майна у випадках, передбачених законами України;
за проведення прилюдних торгів (аукціону, тендера) об’єктами нерухомого майна, крім операцій з примусового відчуження такого майна у випадках, передбачених законами України;
за видачу охоронних документів (патентів і свідоцтв) на об’єкти інтелектуальної власності, а також за дії, пов’язані з підтриманням чинності патентів на сорти рослин;
за подання до Кабінету Міністрів України проекту створення промислово-фінансової групи.
Перелік ставок державного мита досить великий, оскільки встановлюється щодо конкретних видів об’єктів обкладання (вчинених дій).
Досить широко представлена система пільг як для юридичних, так і для фізичних осіб (позивачів при подачі позову про стягнення аліментів; посвідчення заповітів і договорів дарування майна на користь держави; інваліди І і II групи, Пенсійний фонд України тощо).
Державне мито сплачується за місцем розгляду й оформлення документів і зараховується до бюджету місцевого самоврядування, крім мита, що стягується з позовних заяв, які подаються до господарського суду, із заяв про перевірку рішень, визначень і постанов господарських судів у порядку нагляду, а також за дії, пов’язані з одержанням патентів на сорти рослин, підтриманням їх чинності, і за подання до Кабінету Міністрів України проекту створення промислово-фінансової групи, що зараховується до Державного бюджету України.
45. Податкове право, його предмет та метод правового регулювання
Податкова система України складається із сукупності загальнодержавних та місцевих податків і зборів, що справляються в установленому законом порядку.
Податок – це обов’язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податків у встановленому законом порядку. Наприклад, податок на прибуток підприємств.
Предметом податкового права є система суспільних відносин, які регламентуються нормами права і визначають порядок встановлення, адміністрування та контролю обов’язкових платежів з платників грошових коштів до публічних фондів.
У складі цієї системи можна виділити суспільні відносини щодо:
• встановлення, зміни та скасування обов’язкових платежів;
• адміністрування обов’язкових платежів;
• здійснення контролю над справлянням обов’язкових платежів.
Вказані відносини регулюються нормами податкового права та визначаються як податкові правовідносини.
Метод податкового права – це сукупність прийомів та способів правового регулювання податкових відносин. Основним методом податкового права є імперативний метод правового регулювання. Це означає, що основним способом правового регулювання є зобов’язання. Відповідно більшість норм податкового права – зобов’язуючі. Суб’єкти податкових правовідносин позбавлені можливості самостійно визначати та змінювати обсяг своїх прав та обов’язків. Крім того, вступ у податкові правовідносини суб’єкти здійснюють поза власним волевиявленням. Так, наприклад, за ст. 67 КУ при отриманні будь-якою фізичною особою доходу особа вступає у відносини щодо сплати податку з доходів фізичних осіб незалежно від бажання, а внаслідок існування конституційного обов’язку щодо сплати податків при наявності об’єкта оподаткування. Обсяг обов’язків особи визначається нормативно-правовим актом(наприклад, ст. 167 ПК України закріплює основну ставку податку на доходи фізичних осіб – 18 відсотків бази оподаткування щодо одержаних доходів за деяким виключенням), й особа не може його визначити або змінити за власним волевиявленням.
Обов’язок сплати податку опосередкований правом податкових органів вимагати його сплати і контролювати правильність та своєчасність її.
Разом з цим окремі податкові правовідносини врегульовані із застосуванням елементів диспозитивного методу правового регулювання. Як відомо, диспозитивне правове регулювання передбачає, що основним його способом є уповноважування. Тобто особі надається можливість за власним волевиявленням встановлювати та змінювати обсяг своїх прав та обов’язків у відносинах. Вступ до врегульованих диспозитивних відносин особа здійснює за власним волевиявленням. Так, платник податків, що відповідає вимогам, встановленим для суб’єктів малого підприємництва, має право за власним волевиявленням перейти на спрощену систему оподаткування шляхом сплати єдиного податку. Це положення закріплено відповідною уповноважуючою нормою – ст. 291 ПК України. Разом з цим ставку такого податку, порядок його нарахування та сплати платник визначати не може. Вони визначені для нього імперативно – державою в особі компетентних органів у вигляді зобов’язуючих норм. Саме тому в податковому праві використовуються лише елементи диспозитивного регулювання.
46. Податкові правовідносини та податково-правові норми, їх ознаки та класифікація
Поняття та характеристика податкових правовідносин
Податкові відносини є одним із видів суспільних відносин, які потребують чіткої правової регламентації, вдосконалення та зміцнення гарантій прав платників податків, чіткого контролю на всіх стадіях існування. Природа та особливості податкових правовідносин висвітлені у працях багатьох учених: Л. Воронової, Д. Він-ницького, В. Гурєєва, М. Кучерявенка, М. Мілякова, А. Монаєнка, В. Нагребельного, О. Орлюк, М. Перепелиці, О. Покотаєвої, Н. Хімічевої та ін.
Податкові правовідносини є різновидом фінансових відносин, урегульованих фінансово-правовою нормою. Податкові відносини можуть бути врегульованими нормами адміністративного чи кримінального права тільки за наявності певного делікту(делікт – правопорушення, яке завдає шкоди суспільству, державі або особі).
Таке правопорушення є підставою для притягнення правопорушника до відповідальності, передбаченої законом. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 164-1 КУпАП неподання або несвоєчасне подання громадянином декларації про доходи або ж неналежне ведення обліку доходів і витрат призводить до притягнення винної особи до адміністративної відповідальності. А умисне ухилення від сплати податків, вчинене службовою особою підприємства, установи, організації або особою, що займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, чи будь-якою іншою особою, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах, призводить до притягнення до відповідальності за ст. 212 КК України. В інших випадках податкові відносини можуть бути врегульовані тільки нормами фінансового права.
Податкові правовідносини – це суспільні відносини, що виникають відповідно до податкових норм, учасники яких наділені суб’єктивними правами та несуть юридичні обов’язки, пов’язані зі сплатою обов’язкових платежів(податків, зборів, плати, внесків) до публічних фондів грошових коштів.
Характеристика податкових правовідносин здійснюється шляхом аналізу їх елементів. Такими елементами є:
1. Об’єкт податкових правовідносин. В цілому, об’єктом у податкових правовідносинах виступають грошові кошти платників, які сплачуються у формі обов’язкових платежів і зборів(плати, внесків) та формують дохідну частину публічних фондів.
2. Суб’єкт податкових правовідносин. Суб’єктом податкових правовідносин може бути будь-яка особа, діяльність якої регулюється нормами податкового права, що може виступати учасником податкових відносин, носієм суб’єктивних прав та обов’язків.
М. Кучерявенко виділяє три групи учасників податкових правовідносин: держава(в особі органів влади, що встановлюють і регулюють оподаткування), податкові органи та платники податків.
Передумовою участі суб’єктів у податкових правовідносинах є:
• податкова правоздатність – передбачена законом здатність мати права та обов’язки щодо сплати податків;
• податкова дієздатність – передбачена нормами податкового права здатність своїми діями створювати та реалізовувати права та обов’язки.
Окреслюючи коло суб’єктів податкових відносин, зауважимо, що до нього входять: держава в особі уповноважених нею органів, органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи, платники податків.
3. Зміст податкових правовідносин. Теорія права розрізняє фактичний та юридичний зміст правовідносин. Фактичний зміст податкових правовідносин становлять дії їх учасників у рамках правовідносин(наприклад, заповнення та подача декларації до податкових органів, сплата податку в банківських установах). Разом з цим права та обов’язки суб’єктів податкових правовідносин, що характеризують їх юридичний зміст, відображають їх специфіку та особливості. Значення юридичних фактів як елемента податкових правовідносин полягає в тому, що вони є підставою виникнення, зміни та припинення податкових відносин. До них, зокрема, належать факти реальної дійсності, факти, передбачені нормами податкового права, інші факти, які тягнуть певні юридичні наслідки.
Підсумовуючи визначення сутності податкових правовідносин науковцями у галузі фінансового та податкового права, можна виділити певні їх особливості. Так, вони є різновидом фінансових відносин, тому що виникають у процесі розподілу й перерозподілу внутрішнього валового продукту через елементи податку(об’єкт оподаткування, податкова пільга, податкова ставка), сприяють утворенню централізованих і децентралізованих фондів, завдяки чому органи державної влади та місцевого самоврядування мають можливість сумлінно виконувати покладені на них функції з фінансового забезпечення соціально-економічних програм. Вони є суспільними відносинами, оскільки виникають практично між усіма учасниками суспільства з приводу справляння податків, зборів, обов’язкових платежів.
Податкові правовідносини є майновими, тому що виникають у процесі відчуження частини майна(грошових коштів) платників податків на користь держави та територіальних громад(в особі органів державної влади та місцевого самоврядування, залежно від особливості сплати податків) з наступним перерозподілом коштів, отриманих від сплати податків, на соціально-економічні потреби.
Податкові правовідносини є формою реалізації фінансово-правової норми, тому що реалізуються як владне розпорядження органів публічної влади, передбачаючи беззаперечне виконання її адресатами. Ю. Крохіна зазначає, що податкові правовідносини передбачають субординацію сторін, одній з яких – податковому органу, що діє від імені держави, – належить владне повноваження, а іншій – платнику податків – обов’язок підпорядкування. Вимога податкового органу та податкове зобов’язання платника податків випливають не з договору, а із закону. З публічно-правовим характером податку, державної скарбниці і фіскальним суверенітетом держави пов’язані законодавча форма установлення податку, обов’язковість і примусовість його вилучення, односторонній характер податкових зобов’язань.
Податкові правовідносини стосуються різних суб’єктів (держави, юридичних та фізичних осіб), між якими формується певна підпорядкованість, що пояснюється імперативним характером податкової норми. Адже податкові норми є категоричними, суворо зобов’язальними приписами, що не передбачають вибору варіантів поведінки суб’єктів господарювання, оскільки вбачають тільки один варіант дій, без будь-яких винятків.
Проте вважаємо, що податкові правовідносини можна класифікувати більш детально, наприклад:
• за терміном дії: постійні(тобто ті, що діють без обмеженого терміну) та тимчасові(правовідносини, що виникають на обмежений термін, як-то сплата штрафних санкцій у разі порушення податкового законодавства);
• за змістом: матеріально-правові(податкові правовідносини, що виникають з приводу мобілізації грошових коштів у спеціалізованих фондах держави, а грошові кошти мають матеріальну основу); процесуально-правові(реалізують норми процесуального права і виникають на основі організаційних відносин. Вони встановлюють процедуру реалізації прав і обов’язків суб’єктів правовідносин та порядок вирішення юридичних справ. Процесуально-правові правовідносини можуть виникати під час подання позову до суду щодо накладення арешту на кошти або цінності платника податків, який не виконує податкове зобов’язання, або ж подавати позов до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, у тому числі і стягувати кошти з дебіторів такого платника податків сум дебіторської заборгованості, строк погашення якої настав).
Отже, податкові правовідносини виникають на підставі юридичних фактів, відповідно до податкових норм між суб’єктами податкових відносин стосовно справляння податків, зборів, обов’язкових платежів. Суб’єктом податкових правовідносин є індивідуальний(конкретний) реальний учасник, наділений податковою правосуб’єктністю, що дає можливість йому бути учасником правовідносин, пов’язаних зі встановленням, зміною, скасуванням податкових платежів та здатністю мати суб’єктивні права й обов’язки.
Види та особливості податково-правових норм
Вихідними елементами, які формують податкове право, є податково-правові норми – правила, прийоми поведінки, які становлять зміст податкового права.
Норми податкового права є фінансово-правовими за природою. Податково-правові норми не мають принципових особливостей, які б дозволили виділити на цій підставі окрему підсистему в рамках фінансових норм.
Для податково-правових норм характерні загальні риси, які визначають норму права:
• загальнообов’язковий характер;
• формальна визначеність;
• встановлення та охорона компетентними органами держави.
Особливості податкових норм як підвиду фінансових виявляються у:
1) змісті – вони дійсно регулюють правила поведінки, що виникають у процесі фінансової діяльності держави, але діяльності Специфічної – з приводу встановлення, зміни та відміни податків і надходжень за їх рахунок доходів до бюджетів; визначають права і обов’язки учасників відносин, передбачають відповідальність за невиконання вимог закону у цій сфері;
2) характері припису – якщо фінансові норми мають переважно імперативний характер, то податкові – виключно наказовий характер;
3) засобах відповідальності, які охоплюють практично увесь спектр існуючих видів – кримінальну, адміністративну, фінансову відповідальність;
4) способах захисту прав учасників відносин, що випливають з певної нерівності суб’єктів, яка реалізується через механізм податкової відповідальності, що характеризується презумпцією винності платника податку.
Таким чином, податково-правові норми – загальнообов’язкові формально визначені правила поведінки, встановлені компетентними органами держави, що регулюють відносини щодо встановлення, зміни, скасування обов’язкових платежів податкового характеру(податків, зборів, плати, внесків), їх справляння та/або стягнення, здійснення податкового контролю та притягнення до юридичної відповідальності за порушення норм податкового законодавства, належна реалізація яких забезпечена державним примусом.
Податковий примус у своїх працях розглядав М. Кучерявенко. Він виділив певні особливості примусу як спрямованої діяльності, пов’язаної з виконанням податкового зобов’язання, забезпеченням надходжень до бюджетів усіх рівнів. Податковий примус здійснюється спеціально створеними органами держави(податковими інспекціями, адміністраціями, податковою міліцією) і регулюється податково-правовими нормами, він спрямований на реалізацію їх у межах правопорядку, що забезпечує виконання податкового зобов’язання. Але податкові правовідносини мають певну особливість: вони виконуються за принципом самостійного обчислення та перерахування податків, зборів, обов’язкових платежів до відповідних бюджетів, і лише в разі порушення законодавчих вимог щодо своєчасного обчислення та сплати податків у повному обсязі застосовується державний примус.
Ю. Крохіна підкреслює, що податковим правовідносинам спочатку був властивий конформізм – необхідність для суб’єктів дотримуватися приписів законодавства, а не права вибору. Владне підпорядкування є основою податкових відносин і виявляється не тільки як реально застосовані примусові заходи, а і як потенційна можливість державного примусу. Проте вона підкреслює, що позитивні податкові відносини, в яких платник податків не вступає в конфлікт з нормами права, також підпорядковані методу владних приписів. Але, на думку Ю. Крохіної, у податкових відносинах найяскравіше метод владних приписів виявляється в застосуванні податковими органами адміністративного порядку накладення санкцій. У цій ситуації ознака владності полягає в можливості, наданій тільки одній стороні – податковим органам, самостійно, незастосовуючи судової процедури, відновлювати порушені фіскальні права та інтереси держави, а також домагатися виконання іншою стороною – платником податків – покладених обов’язків. Але на сьогодні в разі наявності у платника податку податкового боргу нормами ПК України для накладення арешту на кошти та інші цінності платника податків, які знаходяться в банку, передбачено подачу позову до суду. Аналогічна процедура передбачена в разі стягнення коштів платника податку з рахунків у банках, які обслуговують такого платника податку, або ж, якщо органи ДПС бажають стягнути з дебіторів платника податків, що має податковий борг, суму дебіторської заборгованості, строк погашення якої настав.
Але вважаємо, що податковий примус здійснюється не тільки податковими інспекціями, адміністраціями та податковою міліцією.
Адже в разі порушення податкового законодавства у вигляді ухилення від сплати податків, зборів та обов’язкових платежів, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах, порушник може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, в результаті чого подальша реалізація податкового зобов’язання реалізується органами прокуратури та судовими органами.
Отже, відповідно до податкових норм(тобто правил, що регулюють порядок встановлення, зміни й скасування податкових платежів) складаються податкові правовідносини.
Традиційною є класифікація податкових норм. Їх види розрізняють:
1. За способами впливу на учасників правовідносин:
• зобов’язуючі – встановлюють у категоричній формі обов’язок здійснювати певні активні дії;
• забороняючі – встановлюють у категоричній формі обов’язок не здійснювати заборонених дій, що порушують порядок, закріплений податковими нормативними актами;
• уповноважуючи – надають учасникам правовідносин право здійснювати певні позитивні дії в межах розпоряджень, які містяться в податкових нормах.
2. За змістом:
• матеріальні;
• процесуальні.
Структура податково-правової норми відображає її внутрішній склад та елементи і складається з таких частин:
1) гіпотез а– визначає умови дії податкової норми;
2) диспозиція – вказує якою повинна бути поведінка суб’єктів правовідносин, зміст їх прав та обов’язків при настанні обставин, визначених гіпотезою;
3) санкція – вказує на негативні наслідки невиконання вимог диспозиції норми.
Податкові санкції характеризуються низкою особливостей:
• реалізація примусового впливу на правопорушника здійснюється через вплив на його грошові кошти;
• грошові кошти платника, які стягуються з нього у вигляді податкових санкцій, надходять до бюджетів або цільових фондів в першочерговому і безспірному порядку;
• на відміну від адміністративної санкції, податкова передбачає вплив як на фізичних, так і на юридичних осіб;
• як і фінансові санкції в цілому, податкові передбачають поєднання правовідновлюючих і штрафних елементів;
• передбачено іноді застосування покарання незалежно від характеру вини платника.
Відповідно до податкових норм виникають і реалізуються податкові правовідносини, які стосуються різних суб’єктів(держави, юридичних і фізичних осіб – платників), між якими формується певна підпорядкованість, що пояснюється імперативним характером податкової норми, є категоричними, суворо зобов’язальними приписами.
47. Податки, їх поняття, ознаки, функції та класифікація.
Податок - це форма примусового відчуження результатів діяльності суб’єктів, які реалізують свій податковий обов’язок, у державну чи комунальну власність, який вноситься до бюджету відповідного рівня (або цільовий фонд) на підставі закону (чи акта органа місцевого самоврядування) й виступає як обов’язковий, нецільовий, безумовний, безвідплатний і безповоротний платіж.
Хотілося б звернути увагу на низку ознак, які притаманні змісту податку:
1. Це вид платежу, закріплений актом органу державної влади. С. Г. Пепеляєв відзначає, що право парламенту затверджувати податок є вираженням права народу погоджуватися на сплату податку. Однак, це не означає згоди кожного конкретного члена суспільства чи навіть певних груп. Наприклад, у багатьох країнах існують конституційні заборони на розв’язання питань про оподаткування шляхом референдуму. Питання про податки й бюджет виключено із законів, що регулюють механізм референдуму (Конституція Італійської Республіки, ч. 2. ст. 75).
Впритул до цієї ознаки прилягає ознака індивідуальної безвідплатності чи однобічного характеру його встановлення. В її основу закладено однобічний рух коштів від платника до держави. Разом з тим платник не отримує (на перший погляд) нічого натомість, що означає відсутність зустрічних обов’язків держави. Кошти платника йдуть на задоволення суспільних потреб. Однак необхідно враховувати, що безвідплатність має умовний характер, у зв’язку з однобічним обов’язком платника. В загальному ж плані безвідплатність означає, що кошти, які виплачують як податок, переходять до бюджету без одержання зустрічного відшкодування чи задоволення для платника.
Нецільовий характер податкового платежу означає надходження його в фонди, які акумулює держава та які використовують для задоволення державних потреб. Разом з тим невідомо, на задоволення яких саме цілей ідуть надходження від конкретного податку, тобто формується ніби розмитий грошовий фонд держави. Звичайно, вимагає окремого розгляду проблема деяких видів податків, що за своїм характером дуже схожі на збори (податок із власників транспортних засобів тощо).
Безумовний характер податку є продовженням попередньої ознаки й означає сплату податку, яку не пов’язано ні з якими зустрічними діями, привілеями з боку держави. Останні дві ознаки, мабуть, найчіткіше характеризують сутність податку й виділяють його із системи інших платежів.
Платіж надходить до бюджетів відповідного рівня чи цільових фондів. Розподіл податків за бюджетами, фондами здійснюють відповідно до бюджетної класифікації. Його можуть проводити двома основними шляхами: закріплення податку за певним бюджетом або розподілом його між бюджетами.
Обов’язковий характер податкового вилучення забезпечує нагромадження коштів у дохідній частині бюджету. Це лежить в основі закріплення на конституційному рівні сплати податків як першочергового обов’язку громадян.
7. Безповоротний характер податку, ймовірно, не вимагає особливих коментарів, хоча слід звернути увагу на один аспект. Насамкінець платник одержує віддачу від внесених ним податків, коли держава задовольняє суспільні потреби, в яких зацікавлено суспільство та кожний його індивід (охорона суспільного порядку, охорона здоров’я, освіта), і з цього погляду податки ніби повертаються до платника.
8. Платіж у грошовій формі. Внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Сплату податку майном чинним законодавством за загальним правилом не передбачено. Грошову форму сплати податку визначає сама сутність податку, що є, як уже було сказано, внеском. У зв’язку з цим, обов’язок платника податків зі сплати податку є однооб’єктним, оскільки тільки сплату податку в грошовій формі, за загальним правилом, розглядають (за дотримання інших умов - про терміни, бюджети тощо) як належне виконання обов’язку. Звертання стягнення на майно платника податків у випадку недоплати за податками також не є винятком, оскільки в результаті (після реалізації майна) внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Однак, у деяких випадках сплату податків допускають і в не грошовій формі, але всі не грошові засоби сплати податків є нетиповими й викликані кризою платежів.
Функції податків, що відбивають їхню сутність, є похідними від функцій фінансів і реалізують ті ж завдання, але порівняно в більш вузьких межах. Таким чином, функції податків можна згрупувати в два блоки: основні й додаткові. Група основних функцій включає сутнісну функцію податку (фіскальну) й дві загальнофінансових (регулюючу й контрольну). Саме на підґрунті цих функцій будують податковий механізм, і, діючи спільно, вони складають цільний комплекс. Додаткові функції деталізують головні цілі, реалізовані через підсистему основних функцій. Крім того, якщо основні функції обов’язкові для всіх видів податків, то додаткові мають відтінок факультативності й не обов’язково представлені за всіма податками.
Основні функції податку:
1. Найважливішою функцією податків є фіскальна (лат. fiscus - державна казна). Відповідно до цієї функції податки виконують своє основне призначення - насичення дохідної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства. В період становлення буржуазної держави цю спрямованість податків вважали єдиною. Однак, на кінець XIX століття нова концепція податків розглядає їх як соціальний регулятор, знаряддя реформ, а на кінець 30-х років XX століття податки розглядають вже і як засіб регулювання економіки, забезпечення стабільного економічного зростання.
Дуже важливо відзначити стабільність фіскальної функції податків. Остання означає не просте формування переліку надходжень до бюджету, а механізм цих надходжень, який діє на постійній, стабільній основі, що забезпечує централізоване справляння податків, співвідношення з витратами бюджетів.
Регулююча функція служить своєрідним доповненням попередньої і торкається як регулювання виробництва, так і регулювання споживання (наприклад, непрямі податки). Разом з тим регулюючий механізм існує об’єктивно, і вплив на платників здійснюється незалежно від волі держави. Дуже часто під регулюючою функцією розуміють лише надання пільг окремим галузям чи виробникам. Однак податкове регулювання - більш складний механізм, що враховує не тільки податковий тиск, а й перспективи того чи іншого виду діяльності, рівні прибутковості тощо.
Контрольну функцію реалізують у ході оподаткування під час регламентації державою фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій, отримання доходів громадянами, використання ними майна. За допомогою цієї функції оцінюють раціональність, збалансованість податкової системи, кожного податку окремо, перевіряють, наскільки податки відповідають реалізації мети в сформованих умовах.
Додаткові функції податку утворюють підсистему, що охоплює такі види функцій:
1. Розподільна функція становить своєрідне відображення фіскальної: наповнити скарбницю, щоб потім розподілити отримані кошти. Але на стадії розподілу ця функція дуже тісно переплітається з регулюючою, і в одній дії можуть виявлятися обидві функції. Наприклад, непрямі податки, регулюючи споживання, створюють основи для перерозподілу коштів одних платників на користь інших (акцизи на делікатесні види продуктів тощо). Це дозволяє говорити про наявність первинного й вторинного розподілу (перерозподілу) за допомогою податків.
Стимулююча (дестимулююча) функція створює орієнтири для розвитку чи згортання виробництва, діяльності. Як і регулюючу, її може бути пов’язано із застосуванням механізму пільг, зміною об’єкта оподаткування, зменшенням оподатковуваної бази. Іноді цю функцію розглядають як підвид регулюючої.
Накопичувальна функція являє собою своєрідне узагальнення всіх попередніх функцій і основну - з погляду реалізації цілей держави в податковій системі. Найбільш узагальнюючою функцією податків, з якою пов’язано їхнє виникнення й розвиток, є фіскальна. Але це тільки на перший погляд. Вона має тимчасовий характер, виступає етапною, реалізуючою насичення бюджету на певний період. Остаточна мета податків не тільки сформувати бюджет, але й сформувати мету, інтереси в розподілі цих коштів і інших коштів платників, тобто створити умови для нагромадження як юридичними, так і фізичними особами. В цьому випадку йдеться про активне нагромадження, що виразилося б у збільшенні потужностей, розвитку виробництва тощо. Здійснити це можна шляхом диференціації чи зниження майнових податків, надання пільг при цільовому використанні коштів. Цю функцію дуже тісно пов’язано зі стимулюючою, але вона глобальніша й узагальнююча. Крім того, якщо стимулюючу функцію пов’язано з процесом, діяльністю платників, то накопичувальну орієнтовано на остаточний результат. Вона визначає мету діяльності й має більш статичний характер.
Усю сукупність обов’язкових платежів податкового характеру може бути класифіковано за декількома підставами. Виділимо найважливіші:
1. Залежно від компетенції органу, що вводить дію податкового платежу на відповідній території’.
а)загальнодержавні - податки й збори, які встановлює Верховна Рада України, вводять у дію виключно закони, діють на всій території держави;
б)місцеві - податки й збори, перелік яких установлює Верховна Рада України, вводять у дію нормативні правові акти представницьких органів місцевого самоврядування, діють на території відповідних територіальних утворень.
Принцип компетенції органу, що встановлює податок, лежить в основі класифікації податків і зборів. Статті 9-10 Податкового кодексу України закріплюють загальнодержавні й місцеві податки і збори, їхні різновиди. Щодо зазначених статей є слушним одне зауваження. Вони включають закритий перелік податків і зборів. Мабуть, доцільно виділити в цьому переліку кілька підпунктів, розбивши його на дві частини. Перша повинна охоплювати тільки податки, в другу увійдуть різновиди зборів. Іншими словами, така класифікація дозволить розділити різні за характером, методами обчислення й способами сплати платежі до бюджету і відрахування, що мають порівняно недавню історію, цільовий характер, принципово відмінний від нецільових, традиційних, що мають багатовікову практику податків.
2.Залежно від каналу надходження. Відповідно до бюджетної системи України податкові платежі надходять у бюджети різних рівнів, на основі чого можна розділити їх на закріплені й регулюючі.
Специфіку розподілу податків на закріплені й регулюючі визначено змістом бюджетної системи України. Відповідно до ст. 5 Бюджетного кодексу України вона становить сукупність Державного бюджету України та місцевих бюджетів.
Закріплені податки безпосередньо й цілком надходять у конкретний бюджет чи цільовий фонд. Серед закріплених податків виділяють податки, що надходять у Державний бюджет, у місцевий бюджет. Регулюючі (різнорівневі) податки надходять одночасно до бюджетів різних рівнів у пропорціях, що відповідають бюджетному законодавству. Суми відрахувань за такими податками зараховують безпосередньо в Державний бюджет і бюджети інших рівнів, визначають під час затвердження кожного бюджету.
Можна дещо деталізувати цю групу податків, диференціювавши їх на групи:
а)державні - податки, що цілком надходять до Державного бюджету;
б)місцеві - податки, що цілком надходять до місцевого бюджету;
в)пропорційні - податки, які розподіляють між бюджетами в певній пропорції.
3.Залежно від платника:
A.Податки з юридичних осіб (податок на прибуток і т.д.).
Б.Податки з фізичних осіб (податок на доходи фізичних
осіб тощо).
B.Змішані - податки, що допускають як платника і юридичних, і фізичних осіб (податок з власників транспортних засобів, земельні податки і т.д.). До того ж змішані податки можна розділити на:
а) податки, які визначають наявністю певних матеріальних благ (транспортні засоби, ділянка землі);
б) податки, які визначають діяльністю платників (податок на додану вартість, акцизний збір).
4. Залежно від форми оподаткування:
А. Прямі (прибутково-майнові) - податки, які справляють у процесі придбання й акумуляції матеріальних благ, визначають за розміром об’єкта оподаткування, включають у ціну товару й сплачують виробник або власник. Прямі податки, відповідно, підрозділяють на:
а)особисті - податки, які сплачує платник податків за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку), враховують платоспроможність платника;
б)реальні (англ. real - майно) - податки, які сплачують із майна, в основі яких лежить не реальний, а передбачуваний середній дохід.
Б. Непрямі (на споживання) - податки, які справляють у процесі витрати матеріальних благ, визначають за розміром споживання, включають у вигляді надбавки до ціни реалізації товару й сплачує споживач. При непрямому оподаткуванні формальним платником є продавець товару (робіт, послуг), який виступає посередником між державою та споживачем товару (робіт, послуг). Останній же являє собою платника реального. Саме критерій збігу юридичного й фактичного платника є одним із основних під час розмежування податків на прямі та непрямі. При прямому оподаткуванні - юридичний і фактичний платники збігаються, при непрямому - ні.
Ще одну важливу обставину слід враховувати під час розмежування прямих і непрямих податків - їхню участь в утворенні ціни. Якщо прямі податки закладають у ціну на стадії виробництва (у виробника), то непрямі - тільки на стадії реалізації і як надбавку до ціни виробництва товару.
5. Залежно від способу справляння:
А. Часткові (кількісні) - встановлюють розмір податку для кожного платника окремо, враховують майновий стан платника та його можливості сплати. Загальну величину податку формують як суму платежів окремих платників.
Б. Розкладкові (репатріаційні) - податки, що нараховують на цілу корпорацію платників, які самостійно здійснюють між собою остаточний розподіл податкового тягаря. Історично, це перша форма справляння податків, що пройшла кілька етапів: перший - встановлення загальної суми потреби держави в доходах; другий - розподіл цієї суми між територіальними одиницями; третій - розподіл її між платниками. В Росії у 1885 році було встановлено додатковий розкладковий збір, який справляли з промислових і торгових підприємств. Загальну його суму законодавче визначали за губерніями, в губерніях - за повітами, де вже згідно з прибутковістю розподіляли між торговими й промисловими підприємствами.
6.Залежно від характеру використання:
А. Загального призначення - податки, які використовують на загальні цілі, без конкретизації заходів чи витрат, на які їх витрачають (фактично це й є дійсно податки).
Б. Цільові податки - податки, які зараховують у бюджетні цільові фонди та які призначено для цільового використання. Фактично, однією з основних ознак податків є нецільовий характер, однак, подібні платежі мають низку позитивних моментів: психологічний; ув’язування витрат і доходів від визначених видів діяльності; певної незалежності конкретного державного органу.
7.Залежно від періодичності справляння:
А. Разові - податки, які справляють один раз протягом визначеного часу (найчастіше - податкового періоду) при здійсненні певних дій (податок із власників транспортних засобів; податок із майна, що переходить у порядку спадкування чи дарування). Переважно цей різновид податків має характер зборів.
Б. Систематичні (регулярні) - податки, які справляють регулярно, через певні проміжки часу її протягом усього періоду володіння чи діяльності платника (щомісячно, поквартально).
48. Поняття та зміст елементів податку.
Елементи податку
До основних елементів податку відносять:
Суб'єкт податку - учасник процесу справляння податку (платник, держава, державні органи).
Об'єкт оподаткування - явище, предмет чи процес, внаслідок наявності яких сплачується податок.
Є два підходи до оцінки об'єкту:
а) кількісний і натуральний;
б) грошовий.
База оподаткування - законодавчо закріплена частина доходів чи майна платника податків (за вирахуванням пільг), яка враховується при розрахунку суми податку. Податкова база - це кількісний вимір об'єкта оподаткування.
Податковий період - строк, протягом якого завершується процес формування податкової бази, остаточно визначається розмір податкового зобов'язання.
Порядок сплати податку - методи, строки та засоби сплати податку в державі, які залежать від принципів побудови податкової системи.
Поряд з порядком сплати податку важливе місце займає такий елемент як податковий звіт - документ, що подається до податкової інспекції із звітними даними про розрахунки з бюджетом.
Метод податкового обліку - метод, що використовується для визначення моменту виникнення окремих складових податкових зобов'язань.
Одиниця оподаткування - частина об'єкта оподаткування, стосовно якої відбувається встановлення нормативів і ставок обкладення, тобто та одиниця, яка покладається в основу виміру об'єкта оподаткування. Вона залежить від об'єкта оподаткування, виражається в грошовій або натуральній формі і має переважно розрахунковий характер. Наприклад, грошова одиниця для оподаткування прибутків та доходів, одиниця вимірювання площі для земельного податку.
Податкова ставка - законодавчо встановлений розмір податку або збору, виходячи із об'єкту або одиниці оподаткування.
Принципів при класифікації ставок податку може бути декілька. Зупинимося на найбільш важливих (рис. 1.5).
Отже, в залежності від податкового тиску (тягаря) на платника виокремлюють:
1. Базову (основну) ставку - ставка, яка не враховує особливостей чи виду діяльності платника, що або полегшує, або збільшує податковий тягар. Потрібно врахувати, що по деяких податкових платежах про базову податкову ставку можна говорити досить умовно в силу множинності ставок у цілому по даному податку (акцизний податок). При обчисленні одного і того ж податку можуть використовуватися декілька базових (основних) ставок.
2. Знижена ставка - ставка оподатковування, яка визначена з урахуванням особливостей платника податків і видів його діяльності, форми і розміру одержуваних їм доходів і за розміром є нижчою за розмір базової (основної) ставки. Іноді подібні ставки можуть застосовуватися як податкові пільги.
3. Підвищена ставка - ставка оподатковування, яка визначена з урахуванням особливостей платника податків і виду його діяльності, форми і розміру одержуваних їм доходів та перевищує розмір базової (основної) ставки.
В залежності від методу встановлення існують наступні ставки податку:
1. Абсолютні (тверді) - ставки податку, при яких розмір податку у твердій фіксованій величині визначається на кожну одиницю оподатковування. Подібні ставки застосовуються в Україні досить рідко через перманентні інфляційні процеси. У тих випадках, коли використовуються абсолютні ставки, їхній перегляд відбувається доволі часто.
2. Відносні - ставки податку, при яких розмір податку встановлюється у визначеному співвідношенні до одиниці обкладання.
Характеристика ставок податку пов'язана тісно з методами їх формування, що лежить в основі поділу ставок:
- пропорційні - характеризуються стабільністю незалежно від збільшення або зменшення об'єкта оподаткування;
- прогресивні - збільшуються в залежності від збільшення отриманого доходу;
- регресивні - знижуються при збільшенні отриманого доходу або майна;
- змішані - застосування водночас прогресивних та пропорційних ставок оподаткування.
Джерело сплати податку - це той фонд, явище чи предмет, з якого сплачується податок. Джерелом можуть виступати:
- доходи платника податку, отримані в різних формах;
- частина майна, коли для покриття податку не вистачає доходу;
- позика як джерело сплати.
Квота податку - це частка податку в доходах платника. В практиці оподаткування податкові квоти не встановлюються, а лише використовуються для аналізу характеристик рівня оподаткування.
Податкова пільга - це законодавчо встановлені винятки із загальних правил оподаткування, які надають платникові можливість зменшити суму податку (збору), що підлягає сплаті, або звільняють його від виконання окремих обов'язків та правил, пов'язаних з оподаткуванням. Результатом застосування пільг може бути як повне або часткове зменшення суми податкових зобов'язань платника, так і поліпшення фінансових показників його діяльності без зміни суми податку (збору), яка підлягає сплаті до бюджету.
Характерними рисами податкових пільг є:
- обмежена сфера застосування. Податкова пільга являє собою один з елементів податку як економічної категорії. Кожна з податкових пільг жорстко "прив'язана" до відповідного податку і сфера її застосування обмежується винятково тим податком чи збором, у механізм якого вона вбудована;
- стимулююча спрямованість. На відміну від інших локальних механізмів податкового регулювання, податкові пільги спрямовані винятково на стимулювання платників шляхом зменшення їхніх податкових зобов'язань або створення інших, більш привілейованих у порівнянні з іншими платниками, умов оподаткування;
- екстериторіальність. Застосування пільг, на відміну від вільних економічних зон, не має спеціальних обмежень за територіальною ознакою. Вони застосовуються на тій території, на якій стягується відповідний податок (на території всієї держави - для загальнодержавних податків і зборів або в межах адміністративно-територіальної одиниці - для місцевих податків і зборів);
- мобільність. Податкові пільги дозволяють оперативно корегувати умови оподаткування з метою забезпечення ефективної реалізації регулюючої функції податків, тобто вони можуть розглядатися в якості регулюючого податкового механізму тактичного характеру.
Різноманіття цілей державної податкової політики та шляхів їх досягнення є передумовою диверсифікації податкових пільг, які мають різний характер і різні форми прояву. Класифікація податкових пільг наведена в таблиці 1.1.
Порядок подання податкової звітності (порядок сплати податку) - це методи, строки та засоби подання звітності до податкових органів та сплати податку в державі, які залежать від принципів побудови податкової системи.
49. Податкова система України. Принципи оподаткування
Під податковим законодавством потрібно розуміти сукупність законів України; чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана ВР України, Указів Президента України; декретів і постанов КМ України, прийнятих в межах їх повноважень та відповідно до КУ і законів України, що містять податково-правові норми. Склад податкового законодавства встановлюється ст. 3 ПК України.
Існує офіційне тлумачення терміна «законодавство» у Рішенні КСУ, яким визначено, що терміном «законодавство» охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана ВР України, Укази Президента України, декрети і постанови КМ України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до КУ і законів України.
Таким чином, необхідно вказати на законодавчі акти, що забезпечують регулювання податкової сфери:
Конституція України закріплює положення, які є базовими для системи податкового законодавства(ст. ст. 67, 74, 92, 119, 138, 143 та п. 4 розд. XV КУ та ін.). Наприклад, ст. 92 КУ визначає, що виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки та збори. Відповідно до ст. 143 КУ, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки і збори. КУ у ст. 74 також затверджує, що в нашій країні референдум щодо законопроектів з питань податків, бюджету не допускається.
Основний Закон України вказує на те, що держава гарантує своїм громадянам певні права та свободи, а це потребує коштів, тому податки необхідні як головне джерело цих коштів.
ПК України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків і зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
ПК України містить двадцять розділів, серед яких «Загальні положення», «Адміністрування податків і зборів(обов’язкових платежів)» та ін.
МК України та інші закони з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв’язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України.
Міжнародні договори забезпечують врегулювання на міждержавному рівні питань у сфері оподаткування(наприклад, міжнародні договори щодо усунення подвійного оподаткування).
Потрібно враховувати: ці договори набирають чинності за умови їх ратифікації ВР України. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана ВР України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені ПК України, застосовуються правила міжнародного договору.
Нормативно-правові акти, які прийняті на підставі та на виконання ПК України та законів з питань митної справи; рішень ВР АРК, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими ПК України.
Принципи побудови податкового законодавства встановлюються ст. 4 ПК України. До них належать:
1) загальність оподаткування – кожна особа зобов’язана сплачувати встановлені законами податки та збори, платником яких вона є;
2) рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації – забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу;
3) невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства;
4) презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне(множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу; 5) фіскальна достатність – встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями;
6) соціальна справедливість – установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків;
7) економічність оподаткування – установлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування;
8) нейтральність оподаткування – установлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоспроможності платника податків;
9) стабільність – зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року;
10) рівномірність та зручність сплати – установлення строків сплати податків і зборів, виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів для здійснення витрат бюджету та зручності їх сплати платниками. Податкові періоди та строки сплати податків і зборів установлюються, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів, з урахуванням зручності виконання платником податкового обов’язку та зменшення витрат на адміністрування податків і зборів;
11) єдиний підхід до встановлення податків та зборів – визначення на законодавчому рівні усіх обов’язкових елементів податку.
Загальнодержавні, місцеві податки та збори, справляння яких не передбачено ПК України, сплаті не підлягають.
Податкове законодавство необхідно відрізняти від джерел податкового права. Джерела податкового права – це зовнішні форми закріплення норм податкового права. Теорія права виокремлює різні правові джерела залежно від правових систем:
• правовий звичай – санкціонований компетентними органами у встановленому порядку;
• прецедент – широко поширений у правових системах англосаксонського типу, особливо за наявності прогалин у законодавстві;
• правовий договір – забезпечує диспозитивне врегулювання суспільних відносин;
• правова доктрина – поширена у мусульманських країнах, є одним із важливих джерел шаріату, заповнює прогалини законодавства у відповідності з приписами мусульманської доктрини;
• нормативно-правовий акт – характерний переважно для країн з континентальним типом правової системи, до яких належить і Україна. Джерелом права в Україні є нормативно-правові акти – письмові документи компетентних органів держави(а також органів місцевого самоврядування), в яких закріплено забезпечуване ними формально обов’язкове правило поведінки загального характеру.
Джерела податкового права – це нормативно-правові акти органів законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування, в яких містяться норми податкового права.
Установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до ПК України ВР України, а також ВР АРК, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених КУ та законами України.
Таким чином, характеристика джерел податкового права України зводиться до розгляду системи нормативно-правових актів, що становлять податкове законодавство України і регулюють податково-правові відносини.
З прийняттям ПК України розпочалася реформа податкової системи України і вдосконалення податкового законодавства.
Розглядаючи правовий вплив ПК України на систему законодавства України, необхідно відзначити, що цей документ змінив 184 інших нормативних акти, зумовив прийняття 93 нормативних актів, скасував 175 нормативних актів, має відсилання з 1400 нормативно-правових актів. При цьому зв’язки існують як із новими законами, прийнятими у період 2011–2012 рр. (329 нормативних актів за цей період), так із старими нормами, що датуються до 2000 року(таких документів – 209). Ці цифри свідчать про глибокий та системний взаємозв’язок ПК України з іншими елементами українського законодавства, його ефективну інтеграцію.
Однак національна економіка перебуває у постійній динаміці, тому нові реалії економічного життя потребують систематичної корекції нормативної бази.
Податкова система України. Принципи оподаткування.
Поняття та види податкових правопорушень.
Поняття податкового правопорушення наведено у ст. 109 ПК України.
Податковими правопорушеннями є протиправні діяння(дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених ПК України та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.
Законодавець визначає, що вчинення платниками податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів порушень законів з питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством України.
Порушення приписів правових норм у суспільстві має не одиничний характер і заподіює суспільству досить істотної шкоди. У цих умовах держава, видаючи норми права, визначає юридичну відповідальність суб’єктів незалежно від їх волі й бажання, що має державно-примусовий характер. Особливістю подібних заходів у сфері оподаткування є захист власником своїх коштів.
Підставою відповідальності є протиправні діяння(дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених податковим законодавством та іншим законодавством, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.
Не зупиняючись докладно на аналізі правопорушення, виділимо загальні ознаки, характерні для всіх видів правопорушень, у тому числі й для податкових:
• суспільна небезпека діяння;
• протиправність дій або бездіяльності;
• винна поведінка як результат вільного волевиявлення правопорушника;
• караність.
Під складом податкового правопорушення розуміють встановлену правом сукупність ознак, при наявності яких діяння особи визнається правопорушенням(об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона).
Об’єктом правопорушення є суспільні відносини, що регулюються й охороняються правом. У сфері податкового регулювання це відносини, що встановлюють порядок реалізації податкового обов’язку платником податків, порядок обчислення, сплати, справляння податків, податкової звітності й податкового контролю.
Фактично об’єктом податкового правопорушення є фінансові інтереси держави, що охоплюють процес формування централізованих грошових фондів за рахунок податків та зборів.
Об’єктивна сторона правопорушення показує його вираження зовні. Зміст об’єктивної сторони становить протиправне діяння, його суспільно шкідливі наслідки, причинний зв’язок між діянням і наслідками, що настали. Об’єктивна сторона податкового правопорушення виявляється протиправністю дії(бездіяльності) суб’єкта, за яке встановлена юридична відповідальність. Суб’єктом правопорушення за ст. 110 ПК України визнається деліктоздатна, осудна особа, яка досягла певного віку та на яку відповідно до діючого законодавства може бути покладена юридична відповідальність. Платники податків, податкові агенти та/або їх посадові особи несуть відповідальність у разі вчинення порушень, визначених законами з питань оподаткування та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.
Суб’єктивна сторона правопорушення характеризує внутрішню сторону правопорушення(на відміну від об’єктивної сторони, яка деталізує зовнішній прояв правопорушення), відображає індивідуальну волю особи, спрямовану на досягнення певних цілей, конкретизує психічні процеси, що відбуваються в її свідомості. Суб’єктивна сторона правопорушення характеризується наявністю вини(психічним ставленням особи до вчиненого).
Податкове правопорушення визнається здійсненим умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своїх дій(бездіяльності), бажала або свідомо допускала настання шкідливих наслідків таких дій(бездіяльності).
Податкове правопорушення визнається вчиненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, не усвідомлювала протиправного характеру своїх дій(бездіяльності), або шкідливого характеру наслідків, що виникли через ці дії(бездіяльність), хоча повинна була й могла це усвідомлювати.
Визначення форми вини може ускладнюватися стосовно юридичних осіб. У цьому випадку податкове правопорушення організацій може розглядатися як наслідок неправомірної поведінки декількох осіб. Вина останніх також може реалізовуватися в різних формах і передбачати поєднання різних форм відповідальності.
Характеризуючи у зв’язку із цим податкове правопорушення, важливо врахувати певний комплексний, стиковий характер норм. Не всі дії посадових осіб при податковому обліку, інших формах організації оподаткування можуть утворити склад податкового правопорушення. До податкових належать тільки ті правопорушення, які стосуються податкової системи, безпосередньо оподаткування. Наприклад, подання посадовими особами документів, що незаконно змінюють податковий обов’язок, розглядається як посадове, а не податкове правопорушення.
Законодавчо класифікувати конкретні склади податкових правопорушень доцільно за двома напрямками:
а) матеріальні склади, пов’язані в основному із прихованням або заниженням доходу, прибутку;
б) формальні склади, що полягають у неподанні або несвоєчасному поданні в податковий орган необхідних документів. Такий розподіл дозволить сформулювати загальні підходи при диференціації санкцій, закласти стійкі критерії. Так, щодо матеріальних складів, може йтися про розмір прихованого або заниженого прибутку, доходу, залежно від чого й варіювалися б санкції й навіть вид відповідальності. Щодо документальних складів, подібним критерієм може бути строк затримки документів, їх характер.
Види податкових правопорушень. Класифікація податкових правопорушень може здійснюватися за різними критеріями залежно від:
• галузей і характеру санкцій(кримінальна; адміністративна; фінансова);
• ступеня суспільної небезпеки(податкові злочини; податкові провини).
Розподіл податкових правопорушень залежно від ступеня суспільної небезпеки на злочини й провини фактично переплітається з попереднім критерієм, що передбачає галузеву класифікацію, відповідно до якого злочини кваліфікуються кримінально-правовими нормами, тоді як провини – адміністративними й фінансово-правовими нормами;
• об’єкта(пов’язані з приховуванням об’єкта оподаткування; заниження об’єкта оподаткування; відсутність обліку об’єкта оподаткування або ведення його обліку з порушенням установленого порядку; несвоєчасна сплата податку чи збору; ненадання документів та іншої інформації й т. ін.).
Можлива й більш вузька класифікація податкових правопорушень. Як такі підстави може бути виділений поділ податкових правопорушень:
1) за суб’єктним складом(податкові правопорушення, вчинені винятково фізичними особами; податкові правопорушення, вчинені тільки організаціями; податкові правопорушення, що передбачають змішаного суб’єкта відповідальності й здійснюються як фізичними особами, так і організаціями);
2) за особливостями статусу суб’єкта правопорушення (податкові правопорушення, вчинені платниками податків і зборів; податкові правопорушення, вчинені податковими агентами; податкові правопорушення, вчинені банками; податкові правопорушення, вчинені іншими зобов’язаними особами);
3) за особливостями об’єктивної сторони податкового правопорушення(податкові правопорушення, вчинені діями суб’єктів правопорушень; податкові правопорушення, вчинені в результаті бездіяльності; податкові правопорушення, вчинені як результат сукупності дії і бездіяльності й т. ін.).
Таким чином, наявність податкового правопорушення є підставою для притягнення до юридичної відповідальності.
Фінансові санкції за порушення податкового законодавства.
Санкції фінансово-правових норм:
- стягнення донарахованих сум податків,
- штрафи
- пеня інших обов'язкових платежів
Санкції фінансово-правових норм - стягнення донарахованих сум податків, інших обов'язкових платежів – штрафи – пеня.
У даному разі йдеться саме про перелік санкцій, які визначаються у фінансово-правових нормах (у даному разі податкових), однак ці санкції не є в чистому вигляді фінансовими.
Рішення про застосування фінансових санкцій приймається на підставі акта перевірки.
З 1 січня 2001 р. в Україні діє спеціальний закон, який встановлює перелік санкцій за порушення податкового законодавства "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами".
У ньому податковий борг (недоїмка) визначається як податкове зобов'язання (з урахування штрафних санкцій за їх наявності), узгоджене з платником податків або встановлене судом, але не сплачене у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов'язання.
Примусове стягнення - звернення стягнення на активи платника податків у рахунок погашення його податкового боргу, без попереднього узгодження його суми таким платником податків. Активи можуть бути примусово стягнені виключно за рішенням суду.
Штраф - плата у фіксованій сумі у вигляді процентів від суми податкового зобов'язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв'язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених законодавством.
Пеня - плата у вигляді процентів, нарахованих на суму податкового боргу (без урахування нені), що справляється з платника податків у зв'язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов'язання. Пеня нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності) з розрахунку 120 % річних облікової ставки НБУ, що діє на день виникнення такого податкового боргу чи па день його (або його частини) погашення, залежно БІД того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.
Якщо банк є безпосереднім порушником термінів зарахування податків на бюджетні рахунки від платників податків, він нестиме відповідальність, сплачуючи пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати.
Платники податків мають право на оскарження дій представників податкової служби щодо застосування фінансових санкцій.
Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства.
Керівники та інші посадові особи підприємств, установ, організацій в разі порушення норм податкового права можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності. Під посадовими особами розуміються особи, які здійснюють функції представників влади, а також обіймають на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, чи виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.
Особливості адміністративних санкцій:
- відсутність тяжких правових наслідків
- застосування щодо менш тяжких податкових правопорушень (проступків)
- адміністративні санкції не тягнуть за собою судимості
Накладаються міри адміністративної відповідальності відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП).
Підставою для адміністративної відповідальності за порушення податкового законодавства є наявність складу адміністративного правопорушення - винного умисного або необережного діяння або бездіяльності, що посягає на суспільні відносини, що охороняються законом.
Адміністративна відповідальність передбачена у таких випадках:
—порушення законодавства у фінансових питаннях;
—ухилення від подачі декларації про доходи;
—ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України та порушення порядку обчислення і сплати внесків по соціальне страхування.
Для ухвалення постанови про накладення адміністративного стягнення обов'язковою умовою є протокол про адміністративне правопорушення. Його підписують працівник податкового органу та порушник. Протокол протягом 15 днів розглядає керівник податкового органу. Потім призначається час і місце розгляду справи. За його результатами виносять постанову про накладення адміністративного штрафу або про припинення справи.
Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а за тривалого правопорушення - через два місяці з дня його виявлення.
Платники податків мають право па оскарження дій представників податкової служби щодо застосування адміністративної відповідальності. Можливі варіанти рішень податкової адміністрації:
—залишити постанову без змін;
—скасувати постанову і надіслати справу па новий розгляд;
—скасувати постанову і закрити справу;
—зменшити розмір штрафу.
У податкових правовідносинах суб'єктом, який допустив порушення податкового законодавства, може бути посадова особа органу державної податкової служби. Б такому разі застосовують заходи дисциплінарної відповідальності.
Якщо неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби платнику податків завдано збитків, податкові органи притягуються до цивільно-правової відповідальності. Збитки відшкодовуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Спори розв'язуються в судовому порядку.
Адміністративна відповідальність за податкові правопорушення відповідно до КУпАП передбачена за окремі види порушень податкового законодавства. Основні із них містяться у гл. 12 КУпАП «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфери послуг, в галузі фінансів та підприємницької діяльності».
Адміністративна відповідальність встановлюється за невиконання законних вимог посадових осіб органів ДФС, за порушення порядку утримання та перерахування податку на доходи фізичних осіб і подання відомостей про виплачені доходи, за порушення порядку подання декларації про доходи та ведення обліку доходів і витрат, за порушення законодавства з фінансових питань тощо.
Так, неподання або несвоєчасне подання громадянами декларацій про доходи чи включення до декларацій перекручених даних, відсутність обліку або неналежне ведення обліку доходів і витрат, для яких законами України встановлено обов’язкову форму обліку, тягне за собою попередження або накладення штрафу у розмірі від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Штрафи, які накладаються при притягненні до адміністративної відповідальності, потрібно відрізняти від штрафів, що застосовуються в рамках фінансової відповідальності. Останні є видом санкцій, передбачених стосовно осіб, відповідальних за виконання норм податкового права, та накладаються як на фізичних, так і на юридичних осіб – платників податків.
Кримінальна відповідальність за порушення податкового законодавства.
За ухилення від сплати податків, інших обов'язкових пла­тежів у значних розмірах платники можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності.
Об'єкт злочину - встановлений законодавством порядок оподаткування.
Предмет злочину - податки, збори, інші обов'язкові пла­тежі, що входять до системи оподаткування.
Суб'єкти злочину:
—службова особа підприємства, установи, організації неза­лежно від форми власності;
—особа, яка займається підприємницькою діяльністю безстворення юридичної особи;
—будь-яка інша особа, яка зобов'язана сплачувати податки, збори, інші обов'язкові платежі.
Неподання податкових декларацій або приховування (заниження) об'єктів оподаткування не є закінченим злочином. Злочин - дії, які призвели до ненадходження до бюджетів чи державних цільо­вих фондів коштів у значних, великих та особливо великих розмірах.
У разі, коли мали місце ненавмисні дії, недбале виконання службових обов'язків, можна говорити про застосування криміна­льної справи за ознаками такого вчинку, як службова недбалість.
Особа, яка вперше вчинила діяння, передбачене цією стат­тею, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення сплатила податки, збори (обов'язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції).
Тяжкість покарання залежить від розміру завданих державі збитків: значного, великого, особливо великого.
Кримінальна відповідальність за податкові злочини реалізується на підставі положень КК України, який встановлює лише кілька юридичних складів злочинів у цій сфері. Ці склади передбачені ст. ст. 204, 216, якими захищається належний порядок здійснення операцій з підакцизними товарами, та ст. 212 КК України, якою передбачено кримінальну відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів та деякі інші склади.
КК України передбачає також притягнення до відповідальності за ухилення від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування у вигляді штрафів.
Порівняно з попередньою редакцією цих статей законодавець вніс зміни, які значно пом’якшили покарання за ці злочини.
Оподаткування прибутку підприємств. Сутність, суб’єкти, об’єкти, ставки, пільги.
Податок на прибуток підприємств – це прямий податок, сплачуваний підприємствами з розрахункового прибутку, що є об’єктом оподаткування. Серед різного роду прямих податків (прибуткового, майнового, земельного, на спадщину і дарування, на грошовий капітал, промислового) по своєму фіскальному значенню переважають прибуткові податки, тобто податки, що охоплюють оподаткування прибутку (доходу) підприємств і організацій і оподатковування особистих доходів громадян. У залежності від податку прибуткове оподатковування класифікується на два види:
· оподатковування фізичних осіб;
· оподатковування юридичних осіб.
Серед прямих податків безперечно основним для підприємств в Україні як з фіскальної, так і з регулюючої точки зору є податок на прибуток підприємств (корпорацій). Також він є одним із найчастіше використовуваних податків в інших країнах світу.
Відповідно до ст. 134 ПК об'єктом обкладення податком на прибуток є:
· прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом змен-шення суми доходів звітного періоду на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду;
· дохід (прибуток) нерезидента із джерелом походження з України, що підлягає оподаткуванню згідно зі ст. 160 розд. III ПК.
Визначення термінів наведено у ст. 14 розд. І ПК, а саме:
· доходи - це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континœентальному шельфі, у виключній (морській) економіч-ній зоні, так і за їх межами (фактично визначення цього терміна збігається з визначенням валового доходу в Законі про прибуток);
· витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, у результаті яких відбувається зменшення економічних вигід у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, унаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником). Як бачимо, визначення цього терміна відрізняється від визначення терміна «валові витрати», оскільки запроваджує «бухгалтерські» критерії визнання витрат як «вибуття активів або збільшення зобов'язань»;
· собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг - це витрати, прямо пов'язані із виробництвом та/або придбанням реалізованих протягом звітного податкового періоду товарів, виконаних робіт, наданих послуг, які визначаються відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку, що застосовуються в частині, яка не суперечить положенням розд. III ПК.
· господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами (п.14.1.36).
Платник податку, який має у своєму складі відокремлені підрозділи, розташовані на території іншої, ніж такий платник податку, територіальної громади може прийняти рішення щодо сплати консолідованого податку та сплачувати податок до бюджетів територіальних громад за місцезнаходженням філій, а також до бюджету територіальної громади за своїм місцезнаходженням.
Сума податку на прибуток відокремлених підрозділів за відповідний звітний (податковий) період визначається розрахунково виходячи із загальної суми податку, нарахованого платником податку, розподіленого пропорційно питомій вазі суми витрат відокремлених підрозділів такого платника податку в загальній сумі витрат цього платника податку.
Вибір порядку сплати податку на прибуток здійснюється платником податку самостійно до 1 липня року, що передує звітному, про що повідомляються податкові органи за місцезнаходженням такого платника податку та його філій (відокремлених підрозділів).
Зміна порядку сплати податку протягом звітного року не дозволяється.
Непрямі податки з юридичних осіб. Податки на додану вартість.
Стаття 180. Платники податку
Для цілей оподаткування платником податку є:
1) будь-яка особа, що провадить або планує провадити господарську діяльність і реєструється за своїм добровільним рішенням як платник податку у порядку, визначеному статтею 183 цього розділу;
2) будь-яка особа, що зареєстрована або підлягає реєстрації як платник податку;
3) будь-яка особа, що ввозить товари на митну територію України в обсягах, які підлягають оподаткуванню, та на яку покладається відповідальність за сплату податків у разі переміщення товарів через митний кордон України відповідно до Митного кодексу України, а також:
особа, на яку покладається дотримання вимог митних режимів, які передбачають повне або часткове умовне звільнення від оподаткування, у разі порушення таких митних режимів, встановлених митним законодавством;
особа, яка використовує, у тому числі при ввезенні товарів на митну територію України, податкову пільгу не за цільовим призначенням та/або всупереч умовам чи цілям її надання згідно із цим Кодексом, а також будь-які інші особи, що використовують податкову пільгу, яку для них не призначено.
Норми цього пункту не застосовуються до операцій з ввезення на митну територію України фізичними особами (громадянами) чи суб'єктами підприємницької діяльності, які не є платниками податку, культурних цінностей, зазначених у пункті 197.7 статті 197 цього Кодексу;
4) особа, що веде облік результатів діяльності за договором про спільну діяльність без утворення юридичної особи;
5) особа - управитель майна, яка веде окремий податковий облік з податку на додану вартість щодо господарських операцій, пов'язаних з використанням майна, що отримане в управління за договорами управління майном.181.1. У разі якщо загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню згідно з цим розділом, у тому числі з використанням локальної або глобальної комп'ютерної мережі, нарахована (сплачена) такій особі протягом останніх 12 календарних місяців, сукупно перевищує 1000000 гривень (без урахування податку на додану вартість), така особа зобов'язана зареєструватися як платник податку у контролюючому органі за своїм місцезнаходженням (місцем проживання) з дотриманням вимог, передбачених статтею 183 цього Кодексу, крім особи, яка є платником єдиного податку першої - третьої групи.
181.2. Якщо особи, не зареєстровані як платники податку, ввозять товари на митну територію України в обсягах, що підлягають оподаткуванню згідно із законом, такі особи сплачують податок під час митного оформлення товарів без реєстрації як платники такого податку.
Стаття 182. Добровільна реєстрація платників податку
182.1. Якщо особа, яка відповідно до пункту 181.1 статті 181 цього Кодексу не є платником податку у зв'язку з тим, що обсяги оподатковуваних операцій відсутні або є меншими від встановленої зазначеною статтею суми, вважає за доцільне добровільно зареєструватися як платник податку, така реєстрація здійснюється за її заявою.
185.1. Об'єктом оподаткування є операції платників податку з:
а) постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю;б) постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу;
в) ввезення товарів на митну територію України;
г) вивезення товарів за межі митної території України;
е) постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.
З метою оподаткування цим податком до операцій з ввезення товарів на митну територію України та вивезення товарів за межі митної території України прирівнюється поміщення товарів у будь-який митний режим, визначений Митним кодексом України.
188.1. База оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв’язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб’єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).
При цьому база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг не може бути нижче ціни придбання таких товарів/послуг, база оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг не може бути нижче звичайних цін, а база оподаткування операцій з постачання необоротних активів не може бути нижче балансової (залишкової) вартості за даними бухгалтерського обліку, що склалася станом на початок звітного (податкового) періоду, протягом якого здійснюються такі операції (у разі відсутності обліку необоротних активів - виходячи із звичайної ціни), за винятком:
газу, який постачається для потреб населення.До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податків безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв’язку з компенсацією вартості товарів/послуг. До складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних та інфляційні, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов’язань.
До бази оподаткування включаються вартість товарів/послуг, які постачаються (за виключенням суми компенсації на покриття різниці між фактичними витратами та регульованими цінами (тарифами) у вигляді виробничої дотації з бюджету та/або суми відшкодування орендодавцю - бюджетній установі витрат на утримання наданого в оренду нерухомого майна, на комунальні послуги та на енергоносії), та вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податків безпосередньо отримувачем товарів/послуг, поставлених таким платником податку.
За нульовою ставкою оподатковуються операції з (ст.195 ПКУ):
1. експорту товарів (супутніх послуг), якщо їх експорт підтверджений митною декларацією, оформленою відповідно до вимог митного законодавства;
2. постачання товарів:
а) для заправки або забезпечення морських суден, що:
використовуються для навігаційної діяльності, перевезення пасажирів або вантажів за плату, промислової, риболовецької або іншої господарської діяльності, що провадиться за межами територіальних вод України;
використовуються для рятування або подання допомоги в нейтральних або територіальних водах інших країн;
входять до складу Військово-Морських Сил України та відправляються за межі територіальних вод України, у тому числі на якірні стоянки;
б) для заправки або забезпечення повітряних суден, що:
виконують міжнародні рейси для навігаційної діяльності чи перевезення пасажирів або вантажів за плату;
входять до складу Повітряних Сил України та відправляються за межі повітряного кордону України, у тому числі у місця тимчасового базування;
в) для заправки (дозаправки) та забезпечення космічних кораблів, космічних ракетних носіїв або супутників Землі;
г) для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством;
ґ) постачання товарів/послуг підприємствами роздрібної торгівлі, які розташовані на території України в зонах митного контролю (магазинах безмитної торгівлі (безмитних магазинах)), відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України.
Постачання товарів/послуг магазинами безмитної торгівлі (безмитними магазинами) може здійснюватися виключно фізичним особам, які виїжджають за митний кордон України, або фізичним особам, які переміщуються транспортними засобами, що належать резидентам та знаходяться поза митними кордонами України. Порядок контролю за дотриманням норм цього підпункту встановлюється Кабінетом Міністрів України. Порушення норм цього підпункту тягне за собою відповідальність, встановлену Законом.
Товари, придбані у безмитних магазинах без сплати податку на додану вартість, у разі зворотного ввезення таких товарів на митну територію України підлягають оподаткуванню у порядку, передбаченому для оподаткування операцій з імпорту;
3. постачання таких послуг:
а) міжнародні перевезення пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.
Для цілей цього підпункту перевезення вважається міжнародним, якщо таке перевезення здійснюється за єдиним міжнародним перевізним документом;
б) послуги, що передбачають роботи з рухомим майном, попередньо ввезеним на митну територію України для виконання таких робіт та вивезеним за межі митної території України платником, що виконував такі роботи, або отримувачем-нерезидентом.
До робіт з рухомим майном належать роботи з переробки товарів, що можуть включати власне переробку (обробку) товарів монтаж, збирання, монтування та налагодження, у результаті чого створюються інші товари, у тому числі постачання послуг з переробки давальницької сировини, а також модернізацію та ремонт товарів, що передбачає проведення комплексу операцій з частковим або повним відновленням виробничого ресурсу об’єкта (або його складових частин), визначеного нормативно-технічною документацією, у результаті виконання якого передбачається поліпшення стану такого об’єкта;
в) послуги з обслуговування повітряних суден, що виконують міжнародні рейси.
До послуг з обслуговування повітряних суден, які виконують міжнародні рейси, відносяться послуги, які комплексно необхідні та безпосередньо пов’язані з виконанням міжнародного рейсу, а саме:
обслуговування повітряних суден та пасажирів в аеропорту (посадка-зліт повітряного судна, обслуговування пасажирів в аеровокзалі, забезпечення авіаційної безпеки, наднормативна стоянка повітряного судна);
послуги з наземного обслуговування повітряних суден та пасажирів в аеропортах;
оренда аеропортових приміщень у частині використання для обслуговування міжнародних рейсів (офіси, стійки реєстрації та інші службові приміщення, які орендуються авіаперевізниками, що виконують міжнародні рейси);
послуги персоналу з обслуговування повітряних суден.
Не є об’єктом оподаткування згідно ст.196 ПКУ операції з:
1. випуску (емісії), розміщення у будь-які форми управління та продажу (погашення, викупу) за кошти цінних паперів, що випущені в обіг (емітовані) суб’єктами підприємницької діяльності, Національним банком України, Міністерством фінансів України, органами місцевого самоврядування відповідно до закону, включаючи інвестиційні та іпотечні сертифікати, сертифікати фонду операцій з нерухомістю, деривативи, а також корпоративні права, виражені в інших, ніж цінні папери,
2. передачі майна у схов (відповідальне зберігання), а також у лізинг (оренду), крім передачі у фінансовий лізинг;
повернення майна із схову (відповідального зберігання) його власнику, а також майна, попередньо переданого в лізинг (оренду) лізингодавцю (орендодавцю), крім переданого у фінансовий лізинг;
3. надання послуг із страхування, співстрахування або перестрахування особами, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності;
надання послуг із загальнообов’язкового державного соціального страхування (у тому числі пенсійного страхування), недержавного пенсійного забезпечення;
4. обігу валютних цінностей (у тому числі національної та іноземної валюти), банківських металів, банкнот та монет Національного банку України;
5. надання послуг з інкасації, розрахунково-касового обслуговування, залучення, розміщення та повернення коштів за договорами позики, депозиту, вкладу (у тому числі пенсійного), управління коштами та цінними паперами (корпоративними правами та деривативами), доручення, надання, управління і переуступки фінансових кредитів, кредитних гарантій і банківських поручительств особою, що надала такі кредити, гарантії або поручительства;
6. виплат у грошовій формі заробітної плати (інших прирівняних до неї виплат), а також пенсій, стипендій, субсидій, дотацій за рахунок бюджетів або Пенсійного фонду України чи інших фондів загальнообов’язкового соціального страхування (крім тих, що надаються у майновій формі);
7. постачання позашкільним навчальним закладом вихованцям, учням і слухачам платних послуг у сфері позашкільної освіти;
8. оплати третейського збору та відшкодування інших витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом відповідно до закону;
9. надання послуг з агентування і фрахтування морського торговельного флоту судновими агентами на користь нерезидентів, які надають послуги з міжнародних перевезень пасажирів, їхнього багажу, вантажів чи міжнародних відправлень;
10. та інші.
Стаття 197 ПКУ передбачає операції, звільнені від оподаткування.
Звільняються від оподаткування операції з:
1. постачання продуктів дитячого харчування та товарів дитячого асортименту для немовлят за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;
2. постачання послуг із здобуття вищої, середньої, професійно-технічної та дошкільної освіти навчальними закладами, у тому числі навчання аспірантів і докторантів, навчальними закладами, що мають ліцензію на постачання таких послуг, а також послуг з виховання та навчання дітей у будинках культури, дитячих музичних, художніх, спортивних школах і клубах, школах мистецтв та послуг з проживання учнів або студентів у гуртожитках.
3. постачання:
а) технічних та інших засобів реабілітації (крім автомобілів), послуги з їх ремонту та доставки; товарів спеціального призначення, у тому числі виробів медичного призначення для індивідуального користування, для інвалідів та інших пільгових категорій населення, визначених законодавством України за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;
б) комплектуючих і напівфабрикатів для виготовлення технічних та інших засобів реабілітації (крім автомобілів), товарів спеціального призначення, у тому числі виробів медичного призначення для індивідуального користування, для інвалідів та інших пільгових категорій населення за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;
в) легкових автомобілів для інвалідів уповноваженому органу виконавчої влади з їх оплатою за рахунок коштів державного чи місцевих бюджетів та коштів фондів загальнообов’язкового державного страхування, а також операції з їх безоплатної передачі інвалідам;
4. постачання послуг із доставки пенсій, страхових виплат та грошової допомоги населенню (незалежно від способу доставки) на всіх етапах доставки до кінцевого споживача;
5. постачання послуг з охорони здоров’я закладами охорони здоров’я, що мають ліцензію на постачання таких послуг, а також постачання послуг реабілітаційними установами для інвалідів та дітей-інвалідів, що мають ліцензію на постачання таких послуг відповідно до законодавства, крім таких послуг:
а) надання косметологічної допомоги, крім тієї, що надається за медичними показаннями;
б) масаж для зміцнення здоров’я дорослого населення, корекції осанки тощо;
в) проведення профілактичних медичних оглядів із підготовкою висновку про стан здоров’я на прохання громадян;
г) проведення гігієнічної експертизи проектних матеріалів та попередніх проектних пропозицій, у тому числі щодо розміщення об’єкта, а також нормативної документації на нові технології виробництва продукції та нові види продукції за заявкою замовника, гігієнічна оцінка зразків нових видів продукції;
ґ) надання консультаційної допомоги з питань проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи;
д) обстеження за заявкою замовника об’єктів, що будуються, реконструюються або функціонують, з метою їх відповідності санітарному законодавству;
є) та інші визначені законодавством.
6. постачання реабілітаційних послуг інвалідам, дітям-інвалідам, а також постачання путівок на санаторно-курортне лікування, оздоровлення та відпочинок на території України фізичних осіб віком до 18 років, інвалідів, дітей-інвалідів;
7. постачання послуг з:
а) утримання дітей у дошкільних навчально-виховних закладах, школах-інтернатах;
б) утримання осіб у будинках-інтернатах для громадян похилого віку та інвалідів, дитячих будинках-інтернатах, пансіонатах для ветеранів війни і праці, геріатричних пансіонатах, реабілітаційних установах, територіальних центрах соціального обслуговування (надання соціальних послуг);
в) харчування та облаштування на нічліг та надання інших соціальних послуг бездомним громадянам у центрах обліку, закладах соціального захисту для бездомних громадян, а також особам, звільненим з місць позбавлення волі, у центрах соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі;
г) харчування дітей у дошкільних, загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладах та громадян у закладах охорони здоров’я;
ґ) харчування, забезпечення майном, комунально-побутовими та іншими послугами, що надаються особам, які утримуються в установах пенітенціарної системи;
9. постачання релігійними організаціями культових послуг та предметів культового призначення за переліком встановленим законодавством.
10. постачання послуг з поховання та постачання ритуальних товарів державними та комунальними службами.
11. безоплатної приватизації житлового фонду.
12. надання послуг з реєстрації актів громадянського стану державними органами, уповноваженими здійснювати таку реєстрацію згідно із законодавством;
13. постачання лікарських засобів, дозволених для виробництва і застосування в Україні та внесених до Державного реєстру лікарських засобів (у тому числі аптечними закладами), а також виробів медичного призначення за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та інші.
Непрямі податки з юридичних осіб. Акцизний податок.
Стаття 212. Платники податку
212.1. Платниками податку є:
212.1.1. Особа, яка виробляє підакцизні товари (продукцію) на митній території України, у тому числі з давальницької сировини.
212.1.2. Особа - суб'єкт господарювання, яка ввозить підакцизні товари (продукцію) на митну територію України.
212.1.3. Фізична особа - резидент або нерезидент, яка ввозить підакцизні товари (продукцію) на митну територію України в обсягах, що підлягають оподаткуванню, відповідно до митного законодавства.
212.1.4. Особа, яка реалізує конфісковані підакцизні товари (продукцію), підакцизні товари (продукцію), визнані безхазяйними, підакцизні товари (продукцію), за якими не звернувся власник до кінця строку зберігання, та підакцизні товари (продукцію), що за правом успадкування чи на інших законних підставах переходять у власність держави, якщо ці товари (продукція) підлягають реалізації (продажу) в установленому законодавством порядку.
212.1.5. Особа, яка реалізує або передає у володіння, користування чи розпорядження підакцизні товари (продукцію), що були ввезені на митну територію України із звільненням від оподаткування до закінчення строку, визначеного законом відповідно до пункту 213.3 статті 213 цього Кодексу.
212.1.6. Особа, на яку покладається дотримання вимог митних режимів, що передбачають звільнення від оподаткування, у разі порушення таких вимог.
212.1.7. Особа, на яку покладається виконання умов щодо цільового використання підакцизних товарів (продукції), на які встановлено ставку податку 0 гривень за 1 літр 100-відсоткового спирту, 0 євро за 1000 кг нафтопродуктів у разі порушення таких умов.
212.1.8. Особа, на яку при здійсненні операцій з підакцизними товарами (продукцією), які не підлягають оподаткуванню або звільняються від оподаткування, покладається виконання умов щодо цільового використання підакцизних товарів (продукції) в разі порушення таких умов.
212.1.12. Оптовий постачальник електричної енергії.
212.1.13. Виробники електричної енергії, які мають ліцензію на право здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії і продають її поза оптовим ринком електричної енергії.
Не є платниками податку особи, які здійснюють діяльність з виробництва електричної енергії за умови її продажу на оптовому ринку електричної енергії та/або з постачання електричної енергії, крім платників, зазначених в підпункті 212.1.12 цього пункту.
212.3. Реєстрація осіб як платників податку.
212.3.1. Реєстрація у контролюючих органах як платника податку суб'єкта господарювання, що здійснює діяльність з виробництва підакцизних товарів (продукції) та/або імпорту алкогольних напоїв та тютюнових виробів, яка підлягає ліцензуванню, здійснюється на підставі відомостей щодо видачі такому суб'єкту відповідної ліцензії.
Стаття 213. Об'єкти оподаткування
213.1. Об'єктами оподаткування є операції з:
213.1.1. реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції);
213.1.2. реалізації та/або передачі в межах одного підприємства підакцизних товарів (продукції) з метою власного споживання, промислової переробки, своїм працівникам, а також здійснення внесків підакцизними товарами (продукцією) до статутного капіталу;
213.1.3. ввезення підакцизних товарів (продукції) на митну територію України;
213.1.4. реалізації конфіскованих підакцизних товарів (продукції), підакцизних товарів (продукції), визнаних безхазяйними, підакцизних товарів (продукції), за якими не звернувся власник до кінця строку зберігання, та підакцизних товарів (продукції), що за правом успадкування чи на інших законних підставах переходять у власність держави;
213.1.5. реалізації або передачі у володіння, користування чи розпорядження підакцизних товарів (продукції), що були ввезені на митну територію України із звільненням від оподаткування до закінчення строку, визначеного законодавством, відповідно до пункту 213.3 статті 213 цього Кодексу;
213.2. Операції з підакцизними товарами, які не підлягають оподаткуванню:
вивезення (експорту) підакцизних товарів (продукції) платником податку за межі митної території України.
Товари (продукція) вважаються вивезеними (експортованими) платником податку за межі митної території України, якщо їх вивезення (експортування) засвідчене належно оформленою митною декларацією, у тому числі, якщо відвантаження відбулося у звітному періоді, а вивезення (експортування) - у наступному звітному періоді і на дату подання декларації з акцизного податку за звітний місяць наявна така митна декларація;
213.2.2. ввезення на митну територію України раніше експортованих підакцизних товарів (продукції), у яких виявлено недоліки, що перешкоджають реалізації цих товарів на митній території країни імпортера, для їх повернення експортеру.
Такі підакцизні товари (продукція) ввозяться їх продавцем (експортером) без подальшої реалізації на митній території України;
213.2.8. реалізації електричної енергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками та/або з відновлюваних джерел енергії.
Операції з підакцизними товарами, які звільняються від оподаткування:
213.3.1. реалізації легкових автомобілів для інвалідів, у тому числі дітей-інвалідів, оплата вартості яких здійснюється за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, коштів фондів загальнообов'язкового державного страхування, а також легкових автомобілів спеціального призначення (швидка медична допомога та для потреб центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах цивільного захисту, рятувальної справи, пожежної і техногенної безпеки), оплата вартості яких здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів;
213.3.2. ввезення підакцизних товарів (продукції) на митну територію України, призначених для офіційного (службового) користування дипломатичними представництвами іноземних держав, консульськими установами іноземних держав та для особистого використання членами дипломатичних представництв іноземних держав, консульських установ іноземних держав виходячи з принципу взаємності стосовно кожної окремої держави.
У разі реалізації на митній території України підакцизних товарів (продукції), що були ввезені із звільненням від оподаткування відповідно до норм цього підпункту, податок сплачується особами, що реалізують або передають у володіння, користування чи розпорядження такі підакцизні товари (продукцію), не пізніше дати такої реалізації одночасно із сплатою податку на додану вартість за ставками, що діяли на момент подання митної декларації при ввезенні підакцизних товарів (продукції) на митну територію України;
213.3.3. ввезення підакцизних товарів (продукції) з-за меж митної території України на митну територію України, якщо при цьому згідно із законом не справляється податок на додану вартість у зв’язку з розміщенням товарів (продукції) у митних режимах: реімпорту, транзиту, тимчасового ввезення, митного складу, вільної митної зони, безмитної торгівлі, переробки на митній території, знищення або руйнування, відмови на користь держави. У разі порушення умов митних режимів, що передбачають повне або часткове звільнення від оподаткування, особа, відповідальна за дотримання режиму, зобов'язана обчислити та сплатити суму податкового зобов'язання. У разі коли в зазначених випадках митним законодавством України передбачається вимога щодо здійснення заходів гарантування, така вимога встановлюється і для цілей акцизного податку. Податок справляється, якщо в подальшому щодо таких товарів (продукції) виникають зобов'язання зі сплати податку на додану вартість;
Стаття 214. База оподаткування
214.1. У разі обчислення податку із застосуванням адвалорних ставок базою оподаткування є:
214.1.1. вартість реалізованого товару (продукції), виробленого на митній території України, за встановленими виробником максимальними роздрібними цінами з урахуванням податку на додану вартість та акцизного податку;
214.1.2. вартість товарів (продукції), що ввозяться на митну територію України, за встановленими імпортером максимальними роздрібними цінами на товари (продукцію), які він імпортує, з урахуванням податку на додану вартість та акцизного податку;
214.1.4. вартість (з податком на додану вартість та без урахування акцизного податку з реалізації суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів) підакцизних товарів, що реалізовані відповідно до підпункту 213.1.9 пункту 213.1 статті 213 цього Кодексу.
214.6. У разі наявності наднормативних втрат спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового та алкогольних напоїв, допущених з вини виробника під час виробництва підакцизних товарів (продукції), базою оподаткування є вартість (кількість) цих товарів, які можна було б виробити з наднормативно втрачених товарів (продукції).
Норми втрат і виходу спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового та алкогольних напоїв затверджуються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Стаття 215. Підакцизні товари та ставки податку
215.1. До підакцизних товарів належать:
спирт етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво;
тютюнові вироби, тютюн та промислові замінники тютюну;
пальне;
електрична енергія.
Податок на доходи фізичних осіб. Сутність, суб’єкти, об’єкти, ставки, пільги.
Платниками даного податку згідно ст.162 ПКУ є:
фізична особа резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи;
фізична особа нерезидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні;
податковий агент.
Не є платником податку нерезидент, який отримує доходи з джерела їх походження в Україні і має дипломатичні привілеї та імунітет, встановлені чинним міжнародним договором України, щодо доходів, які він отримує безпосередньо від провадження дипломатичної чи прирівняної до неї таким міжнародним договором діяльності (п.162.2 ПКУ).
Об’єктом оподаткування для резидента є (163.1 ПКУ):
загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід;
доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання);
іноземні доходи доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.
Об’єктом оподаткування для нерезидента є (163.2 ПКУ):
загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід з джерела його походження в Україні;
доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання).
Згідно ст.164 п.164.1 ПКУ базою оподаткування є чистий річний оподатковуваний дохід, який визначається шляхом зменшення загального оподатковуваного доходу з урахуванням пункту 164.6 статті 164 ПКУ на суми податкової знижки такого звітного року.
Загальний оподатковуваний дохід будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.
Існує:
Загальний місячний оподатковуваний дохід складається із суми оподатковуваних доходів, нарахованих (виплачених, наданих) протягом такого звітного податкового місяця.
Загальний річний оподатковуваний дохід дорівнює сумі загальних місячних оподатковуваних доходів, іноземних доходів, отриманих протягом такого звітного податкового року, доходів, отриманих фізичною особою підприємцем від провадження господарської діяльності згідно із статтею 177 ПКУ, та доходів, отриманих фізичною особою, яка провадить незалежну професійну діяльність згідно із статтею 178 ПКУ.
До загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються (п.164.2 ПКУ):
1. доходи у вигляді заробітної плати,
2. суми винагород та інших виплат,
3. доходи від продажу об’єктів майнових і немайнових прав,
4. дохід від надання майна в лізинг, оренду або суборенду
5. оподатковуваний дохід (прибуток), не включений до розрахунку загальних оподатковуваних доходів минулих податкових періодів та самостійно виявлений у звітному періоді платником податку або нарахований органом державної податкової служби згідно із цим Кодексом;
6. дохід у вигляді дивідендів, виграшів, призів, процентів (крім процентів,
7. інвестиційний прибуток від проведення платником податку операцій з цінними паперами, деривативами та корпоративними правами, випущеними в інших, ніж цінні папери, формах, крім доходу від операцій,
8. дохід у вигляді вартості успадкованого чи отриманого у дарунок майна у межах, що оподатковується згідно з ІV розділом ПКУ;
9. сума надміру витрачених коштів, отриманих платником податку на відрядження або під звіт та не повернутих у встановлені законодавством строки, розмір якої обчислюється відповідно до пункту 170.9 статті 170 ПКУ;
Стаття 165 ПКУ визначає перелік доходів, які не включаються до розрахунку загального місячного (річного) оподатковуваного доходу.
До загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку не включаються такі доходи:
1 сума державної та соціальної матеріальної допомоги, державної допомоги у вигляді адресних виплат та надання соціальних і реабілітаційних послуг відповідно до закону, житлових та інших субсидій або дотацій, компенсацій (включаючи грошові компенсації інвалідам, на дітей-інвалідів при реалізації індивідуальних програм реабілітації інвалідів), винагород і страхових виплат, які отримує платник податку з бюджетів та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування та у формі фінансової допомоги інвалідам з Фонду соціального захисту інвалідів згідно із законом, у тому числі (але не виключно):
2. сума доходів, отриманих платником податку у вигляді процентів, що нараховані на цінні папери, емітовані Міністерством фінансів України;
3. сума відшкодування платнику податку розміру шкоди, заподіяної йому внаслідок Чорнобильської катастрофи, у порядку та сумах, визначених законом;
4. сума виплат чи відшкодувань (крім заробітної плати чи інших виплат та відшкодувань за цивільно-правовими договорами), що здійснюються з урахуванням пункту 170.7 статті 170 ПКУ:
5. сума внесків на обов’язкове страхування платника податку відповідно до закону, інших, ніж єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування;
6. сума єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування платника податку, що вносяться за рахунок його роботодавця у розмірах, визначених законом;
11. кошти, отримані платником податку на відрядження або під звіт і
13. аліменти, що виплачуються платнику податку згідно з рішенням суду або за добровільним рішенням сторін у сумах, визначених згідно із Сімейним кодексом України, за винятком виплати аліментів нерезидентом незалежно від їх розміру, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
Право платника податку на податкову знижку зазначено в ст.166 ПКУ.
Згідно п.166.3 ст.166 ПКУ платник податку має право включити до податкової знижки у зменшення оподатковуваного доходу платника податку за наслідками звітного податкового року, визначеного з урахуванням положень пункту 164.6 статті 164 ПКУ, такі фактично здійснені ним протягом звітного податкового року витрати:
1. Частину суми процентів, сплачених таким платником податку за користування іпотечним житловим кредитом, що визначається відповідно до статті 175 ПКУ;
2. Суму коштів або вартість майна, переданих платником податку у вигляді пожертвувань або благодійних внесків неприбутковим організаціям, зареєстрованим в Україні та внесеним до Реєстру неприбуткових організацій та установ на дату передачі таких коштів та майна, у розмірі, що не перевищує 4 відсотки суми його загального оподатковуваного доходу такого звітного року;
3. Суму коштів, сплачених платником податку на користь закладів освіти для компенсації вартості здобуття середньої професійної або вищої освіти такого платника податку та/або члена його сім’ї першого ступеня споріднення, який не одержує заробітної плати
4. Суму коштів, сплачених платником податку на користь закладів охорони здоров’я для компенсації вартості платних послуг з лікування такого платника податку або члена його сім’ї першого ступеня споріднення
Платник податку має право на податкову знижку за наслідками звітного податкового року. Підстави для нарахування податкової знижки із зазначенням конкретних сум відображаються платником податку у річній податковій декларації.
1) до податкової знижки включаються фактично здійснені протягом звітного податкового року платником податку витрати, підтверджені відповідними платіжними та розрахунковими документами,
2) податкова знижка може бути надана виключно резиденту, який має реєстраційний номер облікової картки платника податку, а так само резиденту – фізичній особі, яка через свої релігійні переконання відмовилась від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомила про це відповідний орган державної податкової служби і має про це відмітку у паспорті;
3) загальна сума податкової знижки, нарахована платнику податку в звітному податковому році, не може перевищувати суми річного загального оподатковуваного доходу платника податку,
4) якщо платник податку не скористався правом на нарахування податкової знижки за наслідками звітного податкового року, таке право на наступні податкові роки не переноситься.
платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги:
у розмірі, що дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, - для будь-якого платника податку;
у розмірі, що дорівнює 100 відсоткам суми пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 цього пункту, - для платника податку, який утримує двох чи більше дітей віком до 18 років, - у розрахунку на кожну таку дитину;
у розмірі, що дорівнює 150 відсоткам суми пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 цього пункту, - для такого платника податку, який:
а) є одинокою матір'ю (батьком), вдовою (вдівцем) або опікуном, піклувальником - у розрахунку на кожну дитину віком до 18 років;
б) утримує дитину-інваліда - у розрахунку на кожну таку дитину віком до 18 років;
г) є учнем, студентом, аспірантом, ординатором, ад'юнктом;
ґ) є інвалідом I або II групи, у тому числі з дитинства, крім інвалідів, пільга яким визначена підпунктом "б" підпункту 169.1.4 цього пункту;
у розмірі, що дорівнює 200 відсоткам суми пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 цього пункту, - для такого платника податку, який є:
а) Героєм України, Героєм Радянського Союзу, Героєм Соціалістичної Праці або повним кавалером ордена Слави чи ордена Трудової Слави, особою, нагородженою чотирма і більше медалями "За відвагу";
б) учасником бойових дій під час Другої світової війни або особою, яка у той час працювала в тилу, та інвалідом І і ІІ групи,
в) колишнім в'язнем концтаборів, гетто та інших місць примусового утримання під час Другої світової війни або особою, визнаною репресованою чи реабілітованою;
Податкові знижки та податкові соціальні пільги, що застосовуються при нарахуванні податку на доходи фізичних осіб.
Податкові соціальні пільги
При оподаткуванні такого доходу фізичної особи як заробітна плата, може бути застосована податкова соціальна пільга, сутність якої полягає у зменшені бази оподаткування до нарахування податку, при дотриманні таких умов:
– податкова соціальна пільга застосовується до нарахованого платнику податку місячного доходу у вигляді заробітної плати тільки за одним місцем його нарахування (виплати);
– платник податку подає роботодавцю заяву про самостійне обрання місця застосування податкової соціальної пільгита документи, що підтверджують таке право;
–одночасно із заробітною платою платник податку не отримує доходи у вигляді стипендії, грошового чи майнового (речового) забезпечення учнів, студентів, аспірантів, ординаторів, ад'юнктів, військовослужбовців, що виплачуються з бюджету;
– заробітна плата не є доходом самозайнятої особи від провадження підприємницької діяльності, а також іншої незалежної професійної діяльності;
– розмір доходу, нарахованого на користь платника податку протягом звітного податкового місяця як заробітна плата (інші прирівняні до неї відповідно до законодавства виплати, компенсації та винагороди) не перевищує суми, що дорівнює розміру місячного прожиткового мінімуму, діючого для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року, помноженого на 1,4 та округленого до найближчих 10 гривень.
Розмір податкових соціальних пільг установлено у відсотках (100, 150, 200) від розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року.
У Податковому кодексі передбачено декілька видів податкових соціальних пільг для платників податку:
для будь-якого платника податку;
для платника податку, який утримує двох чи більше дітей віком до 18 років;
який є одинокою матір'ю (батьком), вдовою (вдівцем) або опікуном, піклувальником
утримує дитину-інваліда;
який є особою, віднесеною законом до першої або другої категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, включаючи осіб, нагороджених грамотами Президії Верховної Ради УРСР у зв'язку з їх участю в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи;
який є учнем, студентом, аспірантом, ординатором, ад'юнктом;
який є інвалідом I або II групи, у тому числі з дитинства (крім інвалідів, пільга яким визначена пп. "б" пп. 169.1.4 п. 169 Податкового кодексу);
який є особою, якій присуджено довічну стипендію як громадянину, що зазнав переслідувань за правозахисну діяльність, включаючи журналістів;
який є учасником бойових дій на території інших країн у період після Другої світової війни, на якого поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", крім осіб, визначених у підпункті "б" підпункту 169.1.4 цього пункту;
який є Героєм України, Героєм Радянського Союзу, Героєм Соціалістичної Праці або повним кавалером ордена Слави чи ордена Трудової Слави, особою, нагородженою чотирма і більше медалями "За відвагу";
який є учасником бойових дій під час Другої світової війни або особою, яка у той час працювала в тилу, та інвалідом I і II групи, з числа учасників бойових дій на території інших країн у період після Другої світової війни, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту";
який є колишнім в'язнем концтаборів, гетто та інших місць примусового утримання під час
Особливе місце серед податкових соціальних пільг посідають пільги на дітей. При застосуванні пільг на дітей слід дотримуватись декількох спеціальних правил:
– дитиною вважається особа віком до 18 р.;
– платник податку має право на соціальну пільгу коли, утримує двох чи більше дітей;
– платник податку має право на соціальну пільгу коли має дитину (дітей) та є одинокою матір'ю (батьком), вдовою (вдівцем) або опікуном, піклувальником;
– при цьому граничний розмір доходу, який дає право на отримання податкової соціальної пільги одному з таких батьків визначається як добуток суми, доходу, нарахованого на користь платника податку протягом звітного податкового місяця як заробітна плата (інші прирівняні до неї відповідно до законодавства виплати, компенсації та винагороди) не перевищує суми, що дорівнює розміру місячного прожиткового мінімуму, діючого для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року, помноженого на 1,4 та округленого до найближчих 10 гривень та відповідної кількості дітей.
У Податковому кодексі передбачено декілька податкових соціальних пільг на дітей:
у розмірі, що дорівнює 100 відсоткам суми пільги, визначеної до розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року - для платника податку, який утримує двох чи більше дітей віком до 18 років, - у розрахунку на кожну таку дитину;
у розмірі, що дорівнює 150 відсоткам суми пільги, визначеної до розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року - для такого платника податку, який:
а) є одинокою матір'ю (батьком), вдовою (вдівцем) або опікуном, піклувальником - у розрахунку на кожну дитину віком до 18 років;
б) утримує дитину-інваліда - у розрахунку на кожну таку дитину віком до 18 років;
Платник податків втрачає право на податкову соціальну пільгу на дітей, починаючи з податкового місяця, в якому відбулася така подія:позбавлення платника податку батьківських прав або якщо він відмовляється від дитини чи передає дитину на державне утримання, у тому числі у закладах для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, незалежно від того, чи береться плата за таке утримання, чи ні, а також якщо дитина стає курсантом на умовах її повного утримання.
Оподаткування доходів осіб які навчаються, також має свої особливості. Для таких осіб розмір соціальної пільги що дорівнює 150 відсоткам суми пільги, до розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року - для такого платника податку, який: є учнем, студентом, аспірантом, ординатором, ад'юнктом.
При порушенні платником податку вимог законодавства щодо застосування податкової соціальної пільги (внаслідок чого, зокрема, податкова соціальна пільга застосовується також під час отримання інших доходів протягом будь-якого звітного податкового місяця або за кількома місцями отримання доходів) такий платник податку втрачає право на отримання податкової соціальної пільги за всіма місцями отримання доходу починаючи з місяця, в якому мало місце таке порушення, та закінчуючи місяцем, в якому право на застосування податкової соціальної пільги відновлюється.
Платник податку може відновити право на застосування податкової соціальної пільги, якщо він подасть заяву про відмову від такої пільги всім роботодавцям із зазначенням місяця, коли відбулося таке порушення, на підставі чого кожний роботодавець нараховує і утримує відповідну суму недоплати податку та штраф у розмірі 100 відсотків суми цієї недоплати за рахунок найближчої виплати доходу такому платнику податку, а у разі, коли сума виплати недостатня, - за рахунок наступних виплат. Якщо сума недоплати та/або штрафу не були утримані податковим агентом за рахунок доходу платника податку, то такі суми включаються до річної податкової декларації такого платника податку. При цьому право на застосування податкової соціальної пільги відновлюється з податкового місяця, що настає за місяцем, в якому сума такої недоплати та штраф повністю погашаються.
Податкова знижка
Податкова знижка для фізичних осіб, які не є суб’єктами господарювання, згідно з п.14.1.170 Податкового кодексу - документально підтверджена сума (вартість) витрат платника податку - резидента у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг) у резидентів - фізичних або юридичних осіб протягом звітного року, на яку дозволяється зменшення його загального річного оподатковуваного доходу, одержаного за наслідками такого звітного року у вигляді заробітної плати, у випадках, визначених Податковим кодексом.
До законодавчих обмежень щодо права на податкову знижку належать обмеження:
1. Податкова знижка може бути надана виключно резиденту, який має реєстраційний номер облікової картки платника податку, а так само резиденту - фізичній особі, яка через свої релігійні переконання відмовилась від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомила про це відповідний контролюючий орган і має про це відмітку у паспорті;
2. Загальна сума податкової знижки, нарахована платнику податку в звітному податковому році, не може перевищувати суми річного загального оподатковуваного доходу платника податку, нарахованого як заробітна плата (зменшена з урахуванням положень п. 164.6 ст. 164 Податкового кодексу);
3. Якщо платник податку до кінця податкового року, наступного за звітним не скористався правом на нарахування податкової знижки за наслідками звітного податкового року, таке право на наступні податкові роки не переноситься.
 
Реалізувати право на податкову знижку платник податків має право за такими видами фактично понесених витрат (п. 166.2.2 ст. 166 Податкового кодексу):
частину суми процентів, сплачених таким платником податку за користування іпотечним житловим кредитом, що визначається відповідно до ст. 175 Податкового кодексу;
суму коштів або вартість майна, перерахованих (переданих) платником податку у вигляді пожертвувань або благодійних внесків неприбутковим організаціям, які на дату перерахування (передачі) таких коштів та майна відповідали умовам, визначеним п. 133.4 ст. 133 Податкового кодексу, у розмірі, що не перевищує 4 відсотків суми його загального оподатковуваного доходу такого звітного року;
суму коштів, сплачених платником податку на користь закладів освіти для компенсації вартості здобуття середньої професійної або вищої освіти такого платника податку та/або члена його сім'ї першого ступеня споріднення, який не одержує заробітної плати. Така сума не може перевищувати розміру доходу, визначеного в аб. першому пп. 169.4.1 п. 169.4 ст. 169 Податкового кодексу, в розрахунку на кожну особу, яка навчається, за кожний повний або неповний місяць навчання протягом звітного податкового року
суму коштів, сплачених платником податку на користь закладів охорони здоров'я для компенсації вартості платних послуг з лікування такого платника податку або члена його сім'ї першого ступеня споріднення, у тому числі для придбання ліків (донорських компонентів, протезно-ортопедичних пристосувань, виробів медичного призначення для індивідуального користування інвалідів), а також суму коштів, сплачених платником податку, визнаного в установленому порядку інвалідом, на користь протезно-ортопедичних підприємств, реабілітаційних установ для компенсації вартості платних послуг з реабілітації, технічних та інших засобів реабілітації, наданих такому платнику податку або його дитині-інваліду у розмірах, що не перекриваються виплатами з фондів загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування, крім:
а) косметичного лікування або косметичної хірургії, включаючи косметичне протезування, не пов'язаних з медичними показаннями, водолікування та геліотерапії, не пов'язаних з лікуванням хронічних захворювань;
б) протезування зубів з використанням дорогоцінних металів, порцеляни та гальванопластики;
в) абортів (крім абортів, які проводяться за медичними показаннями або коли вагітність стала наслідком зґвалтування);
г) операцій із зміни статі;
ґ) лікування венеричних захворювань (крім СНІДу та венеричних захворювань, причиною яких є побутове зараження або зґвалтування);
д) лікування тютюнової чи алкогольної залежності;
е) придбання ліків, медичних засобів та пристосувань, оплати вартості медичних послуг, які не включено до переліку життєво необхідних, затвердженого Кабінетом Міністрів України;
суму витрат платника податку на сплату страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та пенсійних внесків, сплачених платником податку страховику-резиденту, недержавному пенсійному фонду, банківській установі за договорами довгострокового страхування життя, недержавного пенсійного забезпечення, за пенсійним контрактом з недержавним пенсійним фондом, а також внесків на банківський пенсійний депозитний рахунок, на пенсійні вклади та рахунки учасників фондів банківського управління як такого платника податку, так і членів його сім'ї першого ступеня споріднення, які не перевищують (у розрахунку за кожний з повних чи неповних місяців звітного податкового року, протягом яких діяв договір страхування):
а) при страхуванні платника податку або за пенсійним контрактом з недержавним пенсійним фондом платника податку, або на банківський пенсійний депозитний рахунок, пенсійний вклад, рахунок учасника фонду банківського управління чи за їх сукупністю - суму, визначену в аб. першому пп. 169.4.1 п. 169.4 ст. 169 Податкового кодексу;
б) при страхуванні члена сім'ї платника податку першого ступеня споріднення або за пенсійним контрактом з недержавним пенсійним фондом, або на банківський пенсійний депозитний рахунок, пенсійний вклад, рахунок учасника фонду банківського управління на користь такого члена сім'ї чи за їх сукупністю - 50 відсотків суми, визначеної в аб. першому пп. 169.4.1 п. 169.4 ст. 169 Податкового кодексу, в розрахунку на кожного застрахованого члена сім'ї;
суму витрат платника податку на:
оплату допоміжних репродуктивних технологій згідно з умовами, встановленими законодавством, але не більше ніж сума, що дорівнює третині доходу у вигляді заробітної плати за звітний податковий рік;
оплату вартості державних послуг, пов'язаних з усиновленням дитини, включаючи сплату державного мита;
суму коштів, сплачених платником податку у зв'язку із переобладнанням транспортного засобу, що належить платникові податку, з використанням у вигляді палива моторного сумішевого, біоетанолу, біодизелю, стиснутого або скрапленого газу, інших видів біопалива;
суми витрат платника податку на сплату видатків на будівництво (придбання) доступного житла, визначеного законом, у тому числі на погашення пільгового іпотечного житлового кредиту, наданого на такі цілі, та процентів за ним.
Реалізувати право на податкову знижку платник податку має право протягом податкового року наступного за звітним. Підстави для нарахування податкової знижки із зазначенням конкретних сум відображаються платником податків у річній податковій декларації, яка подається по 31 грудня включно наступного за звітним податкового року.
Загальна характеристика транспортного податку.
Платниками транспортного податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які мають зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством власні легкові автомобілі,
Об'єктом оподаткування є легкові автомобілі, з року випуску яких минуло не більше п'яти років (включно) та середньоринкова вартість яких становить понад 375 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року.
Така вартість визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику економічного, соціального розвитку і торгівлі, за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, станом на 1 січня податкового (звітного) року виходячи з марки, моделі, року випуску, об'єму циліндрів двигуна, типу пального.
Щороку до 1 лютого податкового (звітного) року центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику економічного, соціального розвитку і торгівлі, на своєму офіційному веб-сайті розміщується перелік легкових автомобілів, з року випуску яких минуло не більше п'яти років (включно) та середньоринкова вартість яких становить понад 375 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року, який повинен містити такі дані щодо цих автомобілів: марка, модель, рік випуску, об'єм циліндрів двигуна, тип пального.
Базою оподаткування є легковий автомобіль, що є об'єктом оподаткування
Ставка податку встановлюється з розрахунку на календарний рік у розмірі 25000 гривень за кожен легковий автомобіль, що є об'єктом оподаткування відповідно до підпункту 267.2.1 пункту
Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.
Порядок обчислення та сплати податку
Обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів оподаткування фізичних осіб здійснюється контролюючим органом за місцем реєстрації платника податку.
Податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку та відповідні платіжні реквізити надсилаються (вручаються) платнику податку контролюючим органом за місцем його реєстрації до 1 липня року базового податкового (звітного) періоду (року).
Щодо об'єктів оподаткування, придбаних протягом року, податок сплачується фізичною особою-платником починаючи з місяця, в якому виникло право власності на такий об'єкт. Контролюючий орган надсилає податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності.
Нарахування податку та надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень про сплату податку фізичним особам - нерезидентам здійснюють контролюючі органи за місцем реєстрації об'єктів оподаткування, що перебувають у власності таких нерезидентів.
Органи внутрішніх справ зобов'язані до 1 квітня 2015 року подати контролюючим органам за місцем реєстрації об'єкта оподаткування відомості, необхідні для розрахунку та справляння податку фізичними та юридичними особами.
З 1 квітня 2015 року органи внутрішніх справ зобов'язані щомісяця у десятиденний строк після закінчення календарного місяця подавати контролюючим органам відомості, необхідні для розрахунку та справляння податку фізичними та юридичними особами, за місцем реєстрації об'єкта оподаткування станом на перше число відповідного місяця.
Форма подачі інформації встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.
Платники податку - юридичні особи самостійно обчислюють суму податку станом на 1 січня звітного року і до 20 лютого цього ж року подають контролюючому органу за місцем реєстрації об'єкта оподаткування декларацію за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками поквартально.
У разі переходу права власності на об'єкт оподаткування від одного власника до іншого протягом звітного року податок обчислюється попереднім власником за період з 1 січня цього року до початку того місяця, в якому він втратив право власності на зазначений об'єкт оподаткування, а новим власником - починаючи з місяця, в якому він набув право власності на цей об'єкт.
Контролюючий орган надсилає податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності.
За об'єкти оподаткування, придбані протягом року, податок сплачується пропорційно кількості місяців, які залишилися до кінця року, починаючи з місяця, в якому проведено реєстрацію транспортного засобу.
У разі спливу п'ятирічного віку легкового автомобіля протягом звітного року податок сплачується за період з 1 січня цього року до початку місяця, наступного за місяцем, в якому вік такого автомобіля досяг (досягне) п'яти років.
У разі незаконного заволодіння третьою особою легковим автомобілем, який відповідно до підпункту 267.2.1 пункту 267.2 цієї статті є об'єктом оподаткування, транспортний податок за такий легковий автомобіль не сплачується з місяця, наступного за місяцем, в якому мав місце факт незаконного заволодіння легковим автомобілем, якщо такий факт підтверджується відповідним документом про внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, виданим уповноваженим державним органом.
У разі повернення легкового автомобіля його власнику (законному володільцю) податок за такий легковий автомобіль сплачується з місяця, в якому легковий автомобіль було повернено відповідно до постанови слідчого, прокурора чи рішення суду. Платник податку зобов'язаний надати контролюючому органу копію такої постанови (рішення) протягом 10 днів з моменту отримання.
У разі незаконного заволодіння третьою особою легковим автомобілем, який відповідно до підпункту 267.2.1 пункту 267.2 цієї статті є об'єктом оподаткування, уточнююча декларація юридичною особою - платником податку подається протягом 30 календарних днів з дня внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
У разі повернення легкового автомобіля його власнику уточнююча декларація юридичною особою - платником податку подається протягом 30 календарних днів з дня складання постанови слідчого, прокурора чи винесення ухвали суду.
Фізичні особи - платники податку мають право звернутися з письмовою заявою до контролюючого органу за місцем своєї реєстрації для проведення звірки даних щодо:
а) об'єктів оподаткування, що перебувають у власності платника податку;
б) розміру ставки податку;
в) нарахованої суми податку.
. Порядок сплати податку
Податок сплачується за місцем реєстрації об'єктів оподаткування і зараховується до відповідного бюджету згідно з положеннями Бюджетного кодексу України.
Транспортний податок сплачується:
а) фізичними особами - протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення;
б) юридичними особами - авансовими внесками щокварталу до 30 числа місяця, що наступає за звітним кварталом, які відображаються в річній податковій декларації.
Екологічний податок.
Стаття 240. Платники податку
Платниками податку є суб'єкти господарювання, юридичні особи, що не провадять господарську (підприємницьку) діяльність, бюджетні установи, громадські та інші підприємства, установи та організації, постійні представництва нерезидентів, включаючи тих, які виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників, під час провадження діяльності яких на території України і в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони здійснюються:
викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення;
скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об'єкти;
розміщення відходів (крім розміщення окремих видів (класів) відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об'єктах) суб'єктів господарювання);
утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені);
240.3. Не є платниками податку за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені) суб'єкти діяльності у сфері використання ядерної енергії, які:
до останнього календарного дня (включно) звітного кварталу, у якому придбано джерело іонізуючого випромінювання, уклали договір щодо повернення відпрацьованого закритого джерела іонізуючого випромінювання за межі України до підприємства - виробника такого джерела;
здійснюють поводження з радіоактивними відходами, що утворилися внаслідок Чорнобильської катастрофи, в частині діяльності, пов'язаної з такими відходами.
Не є платниками податку, що справляється за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені) та/або тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк, державні спеціалізовані підприємства з поводження з радіоактивними відходами, основною діяльністю яких є зберігання, переробка та захоронення тих радіоактивних відходів, що знаходяться у власності держави, а також дезактивація радіаційно-забруднених об'єктів.
Об'єктом та базою оподаткування є:обсяги та види забруднюючих речовин, які викидаються в атмосферне повітря стаціонарними джерелами;
обсяги та види забруднюючих речовин, які скидаються безпосередньо у водні об'єкти;
обсяги та види (класи) розміщених відходів, крім обсягів та видів (класів) відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об'єктах) суб'єктів господарювання;
обсяги та категорія радіоактивних відходів, що утворюються внаслідок діяльності суб'єктів господарювання та/або тимчасово зберігаються їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк;
обсяги електричної енергії, виробленої експлуатуючими організаціями ядерних установок (атомних електростанцій).
Стаття 246. Ставки податку за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах
246.1. Ставки податку за розміщення окремих видів надзвичайно небезпечних відходів:
246.1.1. обладнання та приладів, що містять ртуть, елементи з іонізуючим випромінюванням, - 778,3 гривні за одиницю;
246.1.2. люмінесцентних ламп - 13,54 гривні за одиницю.
246.3. За розміщення відходів, на які не встановлено клас небезпеки, застосовується ставка податку, встановлена за розміщення відходів I класу небезпеки.
246.4. За розміщення відходів на звалищах, які не забезпечують повного виключення забруднення атмосферного повітря або водних об'єктів, ставки податку, зазначені у пунктах 246.1-246.3 цієї статті, збільшуються у 3 рази.
246.5. Коефіцієнт до ставок податку, який встановлюється залежно від місця (зони) розміщення відходів у навколишньому природному середовищі:
Місце (зона) розміщення відходів Коефіцієнт
В межах населеного пункту або на відстані менш як 3 км від таких меж 3
На відстані від 3 км і більше від меж населеного пункту 1
Стаття 247. Ставки податку за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені)
247.1. Ставка податку за утворення радіоактивних відходів виробниками електричної енергії - експлуатуючими організаціями ядерних установок (атомних електростанцій), включаючи вже накопичені, становить 0,0114 гривні у розрахунку на 1 кВт-год виробленої електричної енергії.
247.2. Коригуючий коефіцієнт, який встановлюється для експлуатуючих організацій ядерних установок (атомних електростанцій) залежно від активності радіоактивних відходів:
Категорія відходів Коефіцієнт
Високоактивні 50
Середньоактивні та низькоактивні 2
Стаття 248. Ставки податку за тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк
248.1. Ставки податку за тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк:
Категорія відходів Ставка податку за тимчасове зберігання радіоактивних відходів (крім відходів, представлених як джерела іонізуючого випромінювання), гривень за 1 куб. метр Ставка податку за тимчасове зберігання радіоактивних відходів, представлених як джерела іонізуючого випромінювання, гривень за 1 куб. сантиметр
Високоактивні 541743,45 18058,12
Середньоактивні та низькоактивні 10112,54 Стаття 249. Порядок обчислення податку
249.1. Суми податку обчислюються за податковий (звітний) квартал платниками податку.
249.2. У разі якщо під час провадження господарської діяльності платником податку здійснюються різні види забруднення навколишнього природного середовища та/або забруднення різними видами забруднюючих речовин, такий платник зобов'язаний визначати суму податку окремо за кожним видом забруднення та/або за кожним видом забруднюючої речовини.
249.7. Суми податку, який справляється за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені), обчислюються платниками податку - експлуатуючими організаціями (операторів) атомних електростанцій, включаючи експлуатуючі організації (оператори) дослідницьких реакторів, самостійно щокварталу на основі показників виробництва електричної енергії, ставки податку, а також пропорційно обсягу та активності радіоактивних відходів виходячи з фактичного об'єму радіоактивних відходів, утворених за базовий податковий (звітний) період, і з фактичного об'єму радіоактивних відходів, накопичених до 1 квітня 2009 року, та коригуючого коефіцієнта за формулою:
Стаття 250. Порядок подання податкової звітності та сплати податку
Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному кварталу.
Платники податку складають податкові декларації за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, подають їх протягом 40 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) кварталу, до контролюючих органів та сплачують податок протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем граничного строку подання податкової декларації:
250.2.1. за викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин стаціонарними джерелами забруднення, скиди забруднюючих речовин у водні об'єкти, розміщення протягом звітного кварталу відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах - за місцем розміщення стаціонарних джерел, спеціально відведених для цього місць чи об'єктів;
250.2.3. за утворення радіоактивних відходів та тимчасове зберігання радіоактивних відходів понад установлений особливими умовами ліцензії строк - за місцем перебування платника на податковому обліку у контролюючих органах.
Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Стаття 266. Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки
Платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Визначення платників податку в разі перебування об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості у спільній частковій або спільній сумісній власності кількох осіб:
а) якщо об'єкт житлової та/або нежитлової нерухомості перебуває у спільній частковій власності кількох осіб, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку;
б) якщо об'єкт житлової та/або нежитлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділений в натурі, платником податку є одна з таких осіб-власників, визначена за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;
в) якщо об'єкт житлової та/або нежитлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку.
Об'єкт оподаткування
Об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
Не є об'єктом оподаткування:
а) об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, які перебувають у власності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій, створених ними в установленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідного державного бюджету чи місцевого бюджету і є неприбутковими (їх спільній власності);
б) об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, які розташовані в зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, визначені законом, в тому числі їх частки;
в) будівлі дитячих будинків сімейного типу;
г) гуртожитки;
ґ) житлова нерухомість непридатна для проживання,
е) об'єкти нежитлової нерухомості, які використовуються суб'єктами господарювання малого та середнього бізнесу, що провадять свою діяльність в малих архітектурних формах та на ринках;
є) будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств;
з) об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, які перебувають у власності громадських організацій інвалідів та їх підприємств;
Базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.
База оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.
Пільги із сплати податку
База оподаткування об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності фізичної особи платника податку, зменшується:
а) для квартири/квартир незалежно від їх кількості - на 60 кв. метрів;
б) для житлового будинку/будинків незалежно від їх кількості - на 120 кв. метрів;
в) для різних типів об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток (у разі одночасного перебування у власності платника податку квартири/квартир та житлового будинку/будинків, у тому числі їх часток), - на 180 кв. метрів.
Таке зменшення надається один раз за кожний базовий податковий (звітний) період (рік).
Органи місцевого самоврядування до 25 грудня року, що передує звітному, подають відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням об'єкта житлової та/або нежитлової нерухомості рішення щодо ставок та наданих пільг юридичним та/або фізичним особам зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.
Ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.
Податковий період
Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному
Порядок обчислення суми податку
Обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості у такому порядку:
Обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів нежитлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості виходячи із загальної площі кожного з об'єктів нежитлової нерухомості та відповідної ставки податку.
Щодо новоствореного (нововведеного) об'єкта житлової та/або нежитлової нерухомості податок сплачується фізичною особою-платником починаючи з місяця, в якому виникло право власності на такий об'єкт.
Контролюючі органи за місцем проживання (реєстрації) платників податку в десятиденний строк інформують відповідні контролюючі органи за місцезнаходженням об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості про надіслані (вручені) платнику податку податкові повідомлення-рішення про сплату податку у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.
Нарахування податку та надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень про сплату податку фізичним особам - нерезидентам здійснюють контролюючі органи за місцезнаходженням об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності таких нерезидентів.
Органи державної реєстрації прав на нерухоме майно, а також органи, що здійснюють реєстрацію місця проживання фізичних осіб, зобов'язані щокварталу у 15-денний строк після закінчення податкового (звітного) кварталу подавати контролюючим органам відомості, необхідні для розрахунку та справляння податку фізичними та юридичними особами, за місцем розташування такого об'єкта нерухомого майна станом на перше число відповідного кварталу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Платники податку - юридичні особи самостійно обчислюють суму податку станом на 1 січня звітного року і до 20 лютого цього ж року подають контролюючому органу за місцезнаходженням об'єкта/об'єктів оподаткування декларацію за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками поквартально.
Щодо новоствореного (нововведеного) об'єкта житлової та/або нежитлової нерухомості декларація юридичною особою - платником подається протягом 30 календарних днів з дня виникнення права власності на такий об'єкт, а податок сплачується починаючи з місяця, в якому виникло право власності на такий об'єкт.Податок сплачується за місцем розташування об'єкта/об'єктів оподаткування і зараховується до відповідного бюджету згідно з положеннями Бюджетного кодексу України.
Фізичні особи можуть сплачувати податок у сільській та селищній місцевості через каси сільських (селищних) рад або рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, за квитанцією про прийняття податків.
Строки сплати податку
Податкове зобов'язання за звітний рік з податку сплачується:
а) фізичними особами - протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення;
б) юридичними особами - авансовими внесками щокварталу до 30 числа місяця, що наступає за звітним кварталом, які відображаються в річній податковій декларації.
Особливості сплати земельного податку.
Платниками податку є:
власники земельних ділянок, земельних часток (паїв);
землекористувачі.
Об'єктами оподаткування є:
земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні;
земельні частки (паї), які перебувають у власності.
Базою оподаткування є:
нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом;
площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.
Рішення рад щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок розташованих у межах населених пунктів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування нормативної грошової оцінки земель або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.
Стаття 273. Оподаткування земельних ділянок, наданих на землях лісогосподарського призначення (незалежно від місцезнаходження) земельним податком
Податок за лісові землі справляється як складова рентної плати, що визначається податковим законодавством.
Ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки, а для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки.
Ставка податку встановлюється у розмірі не більше 12 відсотків від їх нормативної грошової оцінки за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб'єктів господарювання
Стаття 277. Ставки земельного податку за земельні ділянки, розташовані за межами населених пунктів, нормативну грошову оцінку яких не проведено
Ставка податку за земельні ділянки, розташовані за межами населених пунктів, встановлюється у розмірі не більше 5 відсотків від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області, а для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 5 відсотків від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області.
Від сплати податку звільняються:
інваліди першої і другої групи;
фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років;
пенсіонери (за віком);
ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту";
фізичні особи, визнані законом особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Звільнення від сплати податку за земельні ділянки, передбачене для відповідної категорії фізичних осіб пунктом 281.1 цієї статті, поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання у межах граничних норм:
для ведення особистого селянського господарства - у розмірі не більш як 2 гектари;
для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка): у селах - не більш як 0,25 гектара, в селищах - не більш як 0,15 гектара, в містах - не більш як 0,10 гектара;
для індивідуального дачного будівництва - не більш як 0,10 гектара;
для будівництва індивідуальних гаражів - не більш як 0,01 гектара;
Від сплати податку звільняються на період дії єдиного податку четвертої групи власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі за умови передачі земельних ділянок та земельних часток (паїв) в оренду платнику єдиного податку четвертої групи.
Стаття 282. Пільги щодо сплати податку для юридичних осіб
282.1. Від сплати податку звільняються:
282.1.1. санаторно-курортні та оздоровчі заклади громадських організацій інвалідів, реабілітаційні установи громадських організацій інвалідів;
282.1.2. громадські організації інвалідів України, підприємства та організації, які засновані громадськими організаціями інвалідів та спілками громадських організацій інвалідів і є їх повною власністю, де протягом попереднього календарного місяця кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, становить не менш як 50 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить протягом звітного періоду не менш як 25 відсотків суми загальних витрат на оплату праці.
282.1.5. державні та комунальні дитячі санаторно-курортні заклади та заклади оздоровлення і відпочинку, а також дитячі санаторно-курортні та оздоровчі заклади України, які знаходяться на балансі підприємств, установ та організацій, які є неприбутковими і внесені контролюючим органом до Реєстру неприбуткових установ та організацій.
Стаття 283. Земельні ділянки, які не підлягають оподаткуванню земельним податком
283.1. Не сплачується податок за:
283.1.1. сільськогосподарські угіддя зон радіоактивно забруднених територій, визначених відповідно до закону такими, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (зон відчуження, безумовного (обов'язкового) відселення, гарантованого добровільного відселення і посиленого радіоекологічного контролю), і хімічно забруднених сільськогосподарських угідь, на які запроваджено обмеження щодо ведення сільського господарства;
283.1.2. землі сільськогосподарських угідь, що перебувають у тимчасовій консервації або у стадії сільськогосподарського освоєння;
283.1.3. земельні ділянки державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, які використовуються для випробування сортів сільськогосподарських культур;
283.1.6. земельні ділянки кладовищ, крематоріїв та колумбаріїв;
283.1.7. земельні ділянки, на яких розташовані дипломатичні представництва, які відповідно до міжнародних договорів (угод), згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, користуються приміщеннями та прилеглими до них земельними ділянками на безоплатній основі;
Стаття 284. Особливості оподаткування платою за землю
284.1. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю та пільги щодо земельного податку, що сплачується на відповідній території.
Органи місцевого самоврядування до 25 грудня року, що передує звітному, подають відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки рішення щодо ставок земельного податку та наданих пільг зі сплати земельного податку юридичним та/або фізичним особам за формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.
Нові зміни щодо зазначеної інформації надаються до 1 числа першого місяця кварталу, що настає за звітним кварталом, у якому відбулися зазначені зміни.
284.2. Якщо право на пільгу у платника виникає протягом року, то він звільняється від сплати податку починаючи з місяця, що настає за місяцем, у якому виникло це право. У разі втрати права на пільгу протягом року податок сплачується починаючи з місяця, що настає за місяцем, у якому втрачено це право.
284.3. Якщо платники податку, які користуються пільгами з цього податку, надають в оренду земельні ділянки, окремі будівлі, споруди або їх частини, податок за такі земельні ділянки та земельні ділянки під такими будівлями (їх частинами) сплачується на загальних підставах з урахуванням прибудинкової території.
Ця норма не поширюється на бюджетні установи у разі надання ними будівель, споруд (їх частин) в тимчасове користування (оренду) іншим бюджетним установам, дошкільним, загальноосвітнім навчальним закладам незалежно від форм власності і джерел фінансування.
Стаття 285. Податковий період для плати за землю
285.1. Базовим податковим (звітним) періодом для плати за землю є календарний рік.
285.2. Базовий податковий (звітний) рік починається 1 січня і закінчується 31 грудня того ж року (для новостворених підприємств та організацій, а також у зв'язку із набуттям права власності та/або користування на нові земельні ділянки може бути меншим 12 місяців).
286.1. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
 
  Стаття 288. Орендна плата
288.1. Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого подавати контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний контролюючий орган про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни.
Форма надання інформації затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики.
Договір оренди земель державної і комунальної власності укладається за типовою формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.
288.2. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки.
288.3. Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду.
288.4. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.
288.5. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу:
288.5.1. не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території;
288.5.2. не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки;
288.5.3. може перевищувати граничний розмір орендної плати, встановлений у підпункті 288.5.2, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах;
288.5.4. для пасовищ у населених пунктах, яким надано статус гірських, не може перевищувати розміру земельного податку;
288.5.5. для баз олімпійської, паралімпійської та дефлімпійської підготовки, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, не може перевищувати 0,1 відсотка нормативної грошової оцінки.
Загальна характеристика єдиного податку.
Спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.
Суб'єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, поділяються на такі групи платників єдиного податку:
1) перша група - фізичні особи - підприємці, які не використовують працю найманих осіб, здійснюють виключно роздрібний продаж товарів з торговельних місць на ринках та/або провадять господарську діяльність з надання побутових послуг населенню і обсяг доходу яких протягом календарного року не перевищує 300000 гривень;
2) друга група - фізичні особи - підприємці, які здійснюють господарську діяльність з надання послуг, у тому числі побутових, платникам єдиного податку та/або населенню, виробництво та/або продаж товарів, діяльність у сфері ресторанного господарства, за умови, що протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:
11111не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, одночасно не перевищує 10 осіб;
22222обсяг доходу не перевищує 1500000 гривень.
3) третя група - фізичні особи - підприємці, які не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, не обмежена та юридичні особи - суб'єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми, у яких протягом календарного року обсяг доходу не перевищує 5000000 гривень;
4) четверта група - сільськогосподарські товаровиробники, у яких частка сільськогосподарського товаровиробництва за попередній податковий (звітний) рік дорівнює або перевищує 75 відсотків.
Фінансові ставки для платників 1 та 2 групи встановлюються щорічно сільськими селищними міськими радами залежно від виду діяльності в розрахунку на календарний рік. Якщо підприємець 1 та 2 групи здійснює декілька видів діяльності встановлюється найбільша зі ставок передбачених для таких видів діяльності . при здійсненні господарської діяльності на території більше 1 селищна рада сільська застосовується максимальний розмір ставки єдиного податку.
293.1. Ставки єдиного податку для платників першої групи встановлюються у відсотках (фіксовані ставки) до розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня податкового (звітного) року (далі у цій главі - прожитковий мінімум), другої групи - у відсотках (фіксовані ставки) до розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року (далі у цій главі - мінімальна заробітна плата), третьої групи - у відсотках до доходу (відсоткові ставки).
Фіксовані ставки єдиного податку встановлюються сільськими, селищними, міськими радами або радами об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, для фізичних осіб - підприємців, які здійснюють господарську діяльність, залежно від виду господарської діяльності, з розрахунку на календарний місяць:
1) для першої групи платників єдиного податку - у межах до 10 відсотків розміру прожиткового мінімуму;
2) для другої групи платників єдиного податку - у межах до 20 відсотків розміру мінімальної заробітної плати.
 Відсоткова ставка єдиного податку для платників третьої групи встановлюється у розмірі:
1) 3 відсотки доходу - у разі сплати податку на додану вартість згідно з цим Кодексом;
2) 5 відсотків доходу - у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.
Для платників єдиного податку четвертої групи розмір ставок податку з одного гектара сільськогосподарських угідь та/або земель водного фонду залежить від категорії (типу) земель, їх розташування та становить (у відсотках бази оподаткування):
для ріллі, сіножатей і пасовищ (крім ріллі, сіножатей і пасовищ, розташованих у гірських зонах та на поліських територіях, а також сільськогосподарських угідь, що перебувають в умовах закритого ґрунту) - 0,95;
для ріллі, сіножатей і пасовищ, розташованих у гірських зонах та на поліських територіях, - 0,57;
для багаторічних насаджень (крім багаторічних насаджень, розташованих у гірських зонах та на поліських територіях) - 0,57;
для багаторічних насаджень, розташованих у гірських зонах та на поліських територіях, - 0,19;
для земель водного фонду - 2,43;
для сільськогосподарських угідь, що перебувають в умовах закритого ґрунту, - 6,33.
За порушенн порядку сплати обліку і звітності єдиного податку передбачаються підвищеніі ставки у розмірі 15% для 1 2 3 групи фіз.осіб 6%-10% для 3 групи юрид.осіб . платники податку звільняються від обов'язку нарахування сплати та подання звітності з таких податків і зборів: податок на прибуток підприємств на додану вартість на майно рентної плати за спеціальне використання води(4 група). Нарахування сплата з інших податків і зборів здійснюється в порядку передбаченому ПКУ.
Загальна характеристика місцевих податків і зборів.
Місцеві податки (збори) - це платежі, які спрямовуються виключно до бюджету місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст.
Вид бюджету, до якого надходить податок (збір), залежить від виду органу місцевого самоврядування, рішенням якого його було встановлено на відповідній території.
У ст. 10 міститься перелік місцевих податків та зборів. Виходячи з цього переліку, кожна сільська, селищна чи міська рада приймає рішення щодо встановлення на своїй території тих чи інших місцевих податків та зборів.
Закріплені в ст. 10 місцеві податки та збори поділяються на дві групи:
на загальнообов'язкові та факультативні.
Встановлення і справляння загальнообов'язкових місцевих податків та зборів є обов'язковим на території усієї України. До таких податків та зборів належать - податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (справляння податку запроваджується з 1 січня 2012 року); єдиний податок; збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.
Відповідно до п. 10.4 ст. 10 ПК до факультативних належать - збір за місця для паркування транспортних засобів, туристичний збір. Усі інші місцеві податки та збори належать до групи загальнообов'язкових платежів.
Місцеві податки та збори, не передбачені в ст. 10 ПК, вважаються такими, що не встановлені та сплаті не підлягають.
Відповідно до ст. 69 Бюджетного кодексу України місцеві податки і збори належать до доходів місцевих бюджетів та не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів до цих бюджетів. Як проголошено в ч. 5 ст. 78 Бюджетного кодексу України, податки і збори визнаються зарахованими до місцевого бюджету з дня зарахування їх на єдиний казначейський рахунок.
 Платники збору Платниками збору є юридичні особи, їх філії (відділення, представництва), фізичні особи - підприємці, які згідно з рішенням сільської, селищної або міської ради організовують та провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках. перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, в якому зазначаються їх місцезнаходження, загальна площа, технічне облаштування, кількість місць для паркування транспортних засобів, затверджується рішенням сільської, селищної або міської ради про встановлення збору. Таке рішення разом з переліком осіб, які уповноважені організовувати та провадити діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів, надається виконавчим органом сільської, селищної, міської ради органу державної податкової служби в порядку, встановленому розділом I цього Кодексу. Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, яка згідно з рішенням сільської, селищної або міської ради спеціально відведена для забезпечення паркування транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування, тротуарах або інших місцях, а також комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їх частини), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету, за винятком площі земельної ділянки, яка відведена для безоплатного паркування транспортних засобів, передбачених статтею 30 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" . Базою оподаткування є площа земельної ділянки, відведена для паркування, а також площа комунальних гаражів, стоянок, паркінгів (будівель, споруд, їх частин), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету. Ставки збору Ставки збору встановлюються за кожний день провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів у гривнях за 1 квадратний метр площі земельної ділянки, відведеної для організації та провадження такої діяльності, у розмірі від 0,03 до 0,15 відсотка мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня податкового (звітного) року. При визначенні ставки збору сільські, селищні та міські ради враховують місцезнаходження спеціально відведених місць для паркування транспортних засобів, площу спеціально відведеного місця, кількість місць для паркування транспортних засобів, спосіб поставлення транспортних засобів на стоянку, режим роботи та їх заповнюваність. Особливості встановлення збору Ставка збору та порядок сплати збору до бюджету встановлюються відповідною сільською, селищною або міською радою. Порядок обчислення та строки сплати збору Сума збору за місця для паркування транспортних засобів, обчислена відповідно до податкової декларації за звітний (податковий) квартал, сплачується у строки, визначені для квартального звітного (податкового) періоду. Платник збору, який має підрозділ без статусу юридичної особи, що провадить діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на земельній ділянці не за місцем реєстрації такого платника збору, зобов'язаний зареєструвати такий підрозділ як платника збору в органі державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки. Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному кварталу.
Туристичний збір - це місцевий збір, кошти від якого зараховуються до місцевого бюджету. Платниками збору є громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які прибувають на територію адміністративно-територіальної одиниці, на якій діє рішення сільської, селищної та міської ради про встановлення туристичного збору, та отримують (споживають) послуги з тимчасового про