metodichka_20-30-i_rr

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені М.П.ДРАГОМАНОВА














Історія української літератури (20 – 40 рр. ХХ століття)

Посібник для студентів-філологів



















КИЇВ – 2011

УДК
ББК

Галак І., Ліпницька І. Історія української літератури (20–40-х рр. ХХ століття). – К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 20011. –  с.


Для студентів-філологів денної форми навчання філологічних та історико-філологічних факультетів вищих навчальних закладів.







Рецензенти: В. Кузьменко, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української філології Київського славістичного університету;
Т. Шептицька, кандидат філологічних наук, доцент кафедри .Національного університету імені Т.Шевченка







Рекомендовано Вченою радою Інституту української філології НПУ імені М.П.Драгоманова











© Галак І., Ліпницька І., 2007
© Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, 2007

Передмова
Курс «Історія української літератури 20 – 40 рр. ХХ століття». посідає важливе місце у філологічній освіті майбутніх вчителів. Він дає змогу осмислити не тільки визначні мистецькі явища в житті нашого народу, а й з’ясувати їх місце серед світової літератури.
Навчальна програма має на меті послідовно розкрити складність та інтенсивність літературно-мистецького процесу періоду «розстріляного відродження», охарактеризувати особливості напрямів, течій, індивідуальних стилів письменників.
Запропонований посібник покликаний допомогти студентам-філологам зорієнтуватися у вивченні складного і об’ємного курсу. Його структура передбачає систематизацію історико-літературного матеріалу та ознайомлення з авторитетними працями з історії української літератури 20 – 40-х рр. ХХ століття.
Пропонований посібник містить тематику лекційних та практичних занять з деталізацією їх змісту та визначенням орієнтовної кількості годин на їх вивчення, списки необхідної навчальної та критичної літератури.
Змістове наповнення посібника дозволить студентам скласти уявлення про національний літературний процес 20 – 40-х рр. ХХ століття у зв’язку із розвитком європейської естетичної думки, з’ясувати характерні ознаки української літератури зазначеного періоду, сформувати у студентів уміння орієнтуватися у багатстві стильових тенденцій, розвивати естетичний смак, уміння поціновувати художній твір за високими естетичними критеріями.
До кожної теми пропонується бібліографія, що висвітлює рівень і повноту наукового освоєння того чи іншого питання, найновіші здобутки літературознавчої науки і залишає студентові можливість вибору в опрацюванні наукових джерел. Також подається список рекомендованих художніх творів для текстуального вивчення. При цьому враховано вимоги діючої шкільної програми з української літератури.
Зміст і структура навчального посібника орієнтують студента на самостійну вдумливу роботу з художнім текстом, науковими працями, словниками, довідниками, іншими джерелами, формують уміння робити аналіз літературного твору (цілісний, проблемний, пообразний).
Пропонована тематика практичних занять не є догмою: залежно від конкретної мети, завдань і особливостей творчої роботи зі студентами кожний викладач може змінювати хід занять, міняти порядок їх проведення, а також вибирати твори для обов’язкового аудиторного чи самостійного аналізу.
З метою кращого засвоєння курсу до посібника вміщено короткий “Словник понять і термінів”, у словникових статтях якого подано стислу інформацію про окремі поняття, жанри та стильові ознаки модерної української літератури.
Для з’ясування рівня засвоєння матеріалу студентами у посібнику подаються контрольні завдання.

Плани лекцій
Тема 1. Особливості літературного процесу 20-40-х рр. ХХ століття

План
Історичні обставини в Україні після російської революції та громадянської війни. Мистецькі центри України 20-30-х рр.
Особливості літературного руху. «Двоколійність» розвитку української літератури ХХ ст.: материкова та еміграційна українська література як цілісне явище українського мистецького руху 20-30-х рр.
Розмаїття літературно-естетичних течій та шкіл. Творчі організації, об’єднання, угрупування. Мистецькі декларації. Здобутки та трагічні колізії письменників “розстріляного відродження”.
Літературна дискусія 1925-1928 рр.: причини і наслідки, корінні питання дискусії та їх зв’язок із дискусіями ХІХ – початку ХХ ст.
Жанрово-стильове розмаїття прози. Рух ”від новели до роману”.
Стильові напрямки поезії. Символізм та неоромантизм як стильові домінанти поезії 20-30-х рр. Український поетичний авангард 20-х рр. та програми революційного оновлення літератури.
Характер мотивів та конфліктів драматургії 20 – 30-х рр.
Психологічний та експериментальний напрямки українського театру. Театр Леся Курбаса “Березіль”.
Літературознавство і критика.

Література
20-і роки: Літературні дискусії, полеміки: Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1991. – 366 с.
Борисенко М. Уніфікація літературного життя України в 1920-1932 роках. – К.: Універс, 2001. – 126 с.
Вервес Г. Український авангардизм у контексті європейського (серед маніфестів і програм) Матеріали 1 конгресу Міжнар. асоціації україністів. Українська література. – К., 1995.
Дзюба І. Література соціалістичного абсурду (Твори укр. рад. письменників 30-х років про індустріалізацію, колективізацію, розкуркулення, голод) // Сучасність. – 2003. - № 1. – С. 82-112.
З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій. – К.: Рад. письменник, 1991. – 494 с.
Історія української літератури ХХ ст. : В 2 кн. – К.:Либідь, 1993. - Кн. 1. – С. 125-147.
Іванова Н. 1920-ті роки й український авангард: мистецтво для мас – від митця-професіонала // Слово і час. – 2003. - № 12. – С. 20-27.
Історія української літератури ХХ століття: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів напрямку підготовки «філологія» / За ред. проф. Кузьменка В.І. – К.: «КСУ», 2007. – 374 с.
Книги і долі: Митці Розстріляного Відродження: Біобібліографічний покажчик. – О.: Друк, 2002. – 368 с.
Ковалів Ю.І. Літературна дискусія 1925-1928 рр. – К.: Т-во „Знання”, 1990. – 48 с.
Комаренко Т.О., Шипович М.А. Влада і літературно-мистецька інтелігенція Радянської України: 20-і роки ХХ ст.. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1999. – 61 с.
Кость С.А. Літературний процес 20-30-х років: деморалізація літератури як закономірність // Вісник Львівського університету. Вип. 17. – Л., 1992. – С. 79-85.
Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження: Антологія 1917-1933: Поезія. Проза. Драма. Есей. – К.: Смолоскип, 2004. – 984 с.
Лощинська Н. Літературні дискусії 20-30-х рр.: від полемічних заперечень до політичних доносів // Дивослово. – 2000. - № 1. – С. 13-15.
Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917-1934. – К.: Гелікон. – 242 с.
Мовчан Р.Український модернізм 1920-х: портрет в історичному часі. - К.: Вид. дім «Стилос», 2008. - 544 с.
Осьмачка Т. Мої товариші: Історико-мемуарна розвідка про людей розстріляного українського відродження 20-х років //Березіль. – 1996. - № 3-4. – С. 95-134.
Пахаренко В. Поєдинок з Левіафаном: Міт і псевдоміт в українській літературі 20-х (М.Хвильового, М.Куліша, Г.Косинки, В.Підмогильного, Б.Антоненка-Давидовича, А.Головка) // Українська мова та література. – 1999. - № 25-28, 37.
Петров В. Діячі української культури (1920-1940 рр.)Жертви більшовицького терору. – К.: Вид-во «Воскресіння», 1992 – 80 с.
Славутич Яр. Розстріляна муза. – К.: Либідь, 1992. – 183 с.
Стильові тенденції української літератури ХХ століття: Зб. / НАН України. Ін- т літ- ри ім. Т.Г. Шевченка. - К.: ПЦ "Фоліант", 2004. – 282 с.
Уроки історії. Літературна дискусія на Україні 1925-1928 рр. // Авторитет. Література і критика в час перебудови: Статті, есе, інформація. – К., 1989. – С. 285-323.
Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років. – К.: Ніка-Центр, 2006. – 384 с.



Тема 2. Творчість Павла Тичини
(1891 - 1964)
План
Формування естетичного ідеалу письменника.
Рання поезія. Кларнетизм як лірико-філософська концепція творчості. Збірка ”Сонячні кларнети”. Образне та версифікаційне розмаїття поезії.
Природа трагічного відчуття ліричного героя зб. “Плуг” та “Замість сонетів і октав”.
Тематичне розмаїття збірки “Вітер з України”.
“Корозія таланту” поета. Творчість 30-х рр. Зб. Чернігів”.
Творчість П.Тичини періоду Великої вітчизняної війни. Спроба подолання кліше “соцреалізму”.
Симфонізм та філософізм поеми П.Тичини “Сковорода”.
П.Тичина – перекладач, літературний критик.

Література
Барка В. Відхід Тичини // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. - К.: Вид-во «Рось», 1994. – Кн. 1. – С. 242-255.
Білецький О.І. П.Тичина // Білецький О.І. Літературно-критичні статті . – К. Дніпро, 1990. – С. 161-185.
Бондар Е. До філософських джерел образу сонячних кларнетів // Слово і час. – 1995 - № 4. - С.71-73.
Гальченко С. Текстологія поетичних творів П Г. Тичини. – К.: Наукова думка, 1990.
Гончар О. Яблуневоцвітний геній України // Тичина П. Подорож з капелою К.Г.Стеценка. – К.: Радянський письменник, 1982. – С. 95 – 120.
Грузман. З. Павло Тичина – літературознавець і критик. – К.: Дніпро, 1975.
Жулинський М. Павло Тичина // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К.: Дніпро, 1990.
Загребельний П. Кларнети ніжності // Загребельний П. Неложними устами – К.: Радянський письменник, 1981. – С 5-46.
Історія Української літератури ХХ ст. Кн. 1 (1910-1930-ті рр.) – К., 1993. – С. 183-203.
Клочек Г. “Душа моя сонця намріяла”: Поетика “Сонячних кларнетів” Павла Тичини – К.: Дніпро, 1986.
Костенко Н. Поетика Павла Тичини. – К. : Вища школа, 1982. – 255 с.
Коцюбинська М. Корозія таланту // Рад. літературознавство. – 1989. - № 11. – С. 46-58.
Лавріненко Ю. Клярнетичний символізм // Українське слово Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 4 кн. - К., 1994. - Кн. – Кн. 1. – С. 588-598.
Логвиненко М. Його шляхи, його боління... // Вітчизна. – 2002. - № 1-2. – С. 128 –136.
Новиченко Л. Про Павла Тичину // Новиченко Л. Вибрані праці: У 2 т. – К.: Дніпро, 1984. – Т. 2. – С. 5 – 57.
Новиченко Л. Поезія і революція: Книга про Павла Тичину. – К.: Дніпро, 1979.
Моренець В. Без Тичини // Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. – К., 2002. – С. 89-130.
Ніковський А. Vita nova. Павло Тичина // Павло Тичина. Соняшні кларнети. – К., 1991.
Новиченко Л. Тичина і його час: незайві доповнення // 20-і роки. Літ. дискусії і полеміки. – К., 1991. – С. 314-365.
Охріменко О.Г., Охріменко П.П. Павло Тичина і світова література. – Суми, 1996. – 33 с.
Павленко М.С. Тичининська формула патріотизму. – Умань, 2002, - 180 с.
П’янов В. На струнах вічності: Нарис та есеї. – К.: Укр. письменник, 2002. – 217 с.
Стус В. Феномен доби, або сходження на Голгофу слави – К., 1993. – 70 с.
Тельнюк С. “Молодий я, молодий”: Поетичний світ П.Тичини (1906-1925) - К.: Дніпро, 1990. – 418 с.
Тельнюк С. “Неодцвітаюча весно моя” – К.: Радянський письменник, 1991. – 335 с.
Шестопалова Т.П. Міфологеми поезії Павла Тичини: Спроба інтерпретації. – Луганськ, 2003. – 198 с.
Шаховський С. Павло Тичина: Життєпис поета і громадянина. – К.: Дніпро, 1968.


Тема 3. Феномен українського неокласицизму
План
Неокласицизм як унікальне явище в українській літературі. Трансформація культурно-історичного досвіду в українську поезію.
Філософська проблематика творчості Миколи Зерова – теоретика поетичної школи неокласицизму. Формальні та посутні пошуки оновлення української версифікаційної традиції. Перекладацька і наукова діяльність поета.
“Неокласицистичний” набуток Максима Рильського.
Творчість Михайла Драй-Хмари. Збірка “Проростень”. Мотиви та образи збірки.
Філософсько-естетична сутність поезії Павла Филиповича.
Поетична збірка “Каравели” Юрія Клена (Освальда Бургардта). Епопея “Попіл імперій”, художнє осмислення трагедії українського народу.

Література
Білецький О. Творчість М.Рильського // Білецький О. Літературно-критичні статті. – К., 1990. - С. 186-196.
Білокінь С. “Надто далеко ви заїхали ” // Сучасність. – 1997. - № 9. – С. 138-141.
Боярчук О. “Неокласицистична” проза Віктора Домонтовича // Український модернізм зі столітньої відстані. Літературознавство. Зб. наук. праць. – Рівне, 2001. – С. 205-214.
Брюховецький В. Микола Зеров. Літературно-критичний нарис. – К., 1990.
Брюховецький В.С. Микола Зеров // Ґроно нездоланих співців. Літературні портрети українських письменників ХХ сторіччя, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм. – К.: Український письменник, 1997. – С. 73-82.
Гречанюк С. М.К.Зеров: “До джерел!” // Гречанюк С. На тлі ХХ століття. – К. :Радянський письменник, 1990. – С. 3-58.
Гречанюк С. Один із “ґрона п’ятірного” (Павло Филипович) // Гречанюк С. На тлі ХХ століття. – К.: Радянський письменник, 1990. – С. 73-82.
Гординский С. Поезія М.Зерова // Гординський С. На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади. – Л., 2004. – С. 152-158.
Гороховський О. Віктор Петров – сторінки творчої спадщини // Хроніка 2000. – К., 1992. – Вип. 2. – С. 90-101.
Жулинський М. Шлях із неволі, з небуття (М.Драй-Хмара) // Слово і час. – 1990. - № 1. – С. 36-44.
Загоруйко Ю. Митець незвичайної долі (В.Петров-Домонтович) // Слово і час. – 1992. - № 7. – С. 25-33.
Заславський Н. З етюдів про неокласиків // Сучасність. – 1997. - № 7-8.- С. 87-103.
Зеров М. Літературний шлях М. Рильського // Зеров М. Твори: У 2-х т. – К., 1990. – Т. 2.- С. 547-562.
Іванисенко В. Михайло Драй-Хмара // Дніпро. – 1989
Івашко В. Микола Зеров і літературна дискусія (1925-1928) // 20-і роки: літературна дискусія, полеміки. – К.: Дніпро, 1991. – С. 69-89.
Ільєнко І. Жага. Труди і дні М.Рильського. – К., 1995.
Історія української літератури ХХ ст. У 2-х кн. – Кн. 1: 1910-1930-ті роки: Навч. посібник / За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1993. – С.214-231; 308-334.
Капуста В. Різьбяр поетичного слова (П.Филипович) // Слово і час. – 1991. - № 9. – С. 31-36.
Київські неокласики /Упор. В.Агеєва – К.: Факт, 2003. – 352 с.
Ковалів Ю. Юрій Клен // Ґроно нездоланих співців. Літературні портрети українських письменників ХХ сторіччя, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм. – К., 1997. – С. 94-100.
Ковалів Ю. Грані українського менталітету // Слово і час. – 1996. - № 3. – С. 6-15.
Ковбасенко Ю.І. Михайло Драй-Хмара // Ґроно нездоланих співців. Літературні портрети українських письменників ХХ сторіччя, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм. – К.: Український письменник, 1997. – С. 61-72.
Лавріненко Г. Микола Зеров // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 4 кн. - К., 1994. – Кн. 1. – С. 513-515.
Лавріненко Ю. Лірика і ліричний епос Максима Рильського // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 4 кн. - К.: «Рось», 1994. . – Кн. 2. – С. 91-99.
Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. – К., 2002. – С. 131-218.
Наливайко Д. Українські неокласики і класицизм // Наукові записки НаУКМА . Філологія. – К., 1998. – Т. 4. – С. 310.
Наш сучасник – Микола Зеров. - Луцьк: ВМА Терен, 2006. – 368 с.
Неврлий М. Українська радянська поезія 20-х років. Мікропортрети в художніх стилях і напрямах. К.: Вища школа, 1991. – С. 120-156.
Новиченко Л. Родом із двадцятих // Вітчизна. – 1990. - № 11. - С. 144-159.
Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського (1910-1941). – К.: Наукова думка, 1980. – 406 с.
Пахаренко В. Неокласицизм. Символізм // Українська мова і література в школі. – 2001. - № 6 . – С. 43-47.
Райбедюк Г.Б. Павло Филипович // Історія української літератури ХХ століття: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів напрямку підготовки «філологія» / За ред. проф. Кузьменка В.І. – К.: «КСУ», 2007. – С.122-131.
Рильський М. Микола Зеров – поет і перекладач // Зеров М. Твори: У 2 т . – К.: Дніпро, 1990. – Т. 1. – С. 3-13.
Славутич Яр. Микола Зеров // Славутич Яр. Розстріляна муза. – К.: Либідь, 1992. – С. 31-37.
Соловей Е. Парадигма буття в поезії неокласиків (Микола Зеров) // Соловей Е. Українська філософська лірика. – К.Юніверс, 1999. – С. 183-203.
Стріха М. “Камена” Миколи Зерова: Проекція на уесерівську дійсність 20-х років // Сучасність. – 1996. - № 7-8. – С. 155-158.
Таран Л. “Цвіте прозорий вертоград” (неокласицистична поетика М.Зерова і М.Рильського) // Слово і час. – 1994. - № 8-9. – С. 52-54.
Филипович П. Лірика Рильського // Филипович П. Літературно-критичні статті . – К.: Дніпро, 1991. – С. 219-225.


Тема 4. Український поетичний футуризм

План
Особливості авангардизму, відмінні риси від модернізму, епатажний етикет, спрямованість на деструкцію мистецтва.
Футуризм і його теоретик М.Семенко. Етапи еволюції футуризму: кверофутуризм, панфутуризм. Футуристичні угрупування.
Поетичні збірки М.Семенка 20-х рр. Жанр поеми-роману. Інтимна поезія М.Семенка. Публіцистичні вірші 30-х рр. (зб. ”Міжнародні діла”).
Конструктивізм В.Поліщука.
Футуристична проза Гео Шкурупія.

Література
Адельгейм Г. Михайль Семенко // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 4 кн. - К., 1994. - Кн.2. - С.29-36.
Бажан М. Вступне слово //Семенко Михайль. Поезії. - К., 1985. - С. З-І4.
Біла А. Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки. – К: Смолоскип, 2006. – 464 с.
Біла А. Футуризм: Наукова видання. – К.: Темпора, 2010. – 248 с.
Білецький О. 20 років нової української лірики // Білецький О. Літературно-критичні статті. - К.: Дніпро, 1990. - С. 17-44.
Вервес Г. Український авангардизм у контексті європейських маніфестів і програм // Слово і час. – 1992. - № 12. – С. 37-43.
Ільницький О. Український футуризм. 1914 – 1930-х рр. / Перекл. З англ. Рая Тхорук – Львів: Літопис, 2003. – 456 с.
Історія української літератури ХХ ст. У 2-х кн. – Кн. 1: 1910-1930-ті роки: Навч. посібник / За ред. В.Г. Дончика. – К., 1993. – С. 183-203.
Лавріненко Ю. Михайль Семенко // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 4 кн. - К., 1994. - Кн.2. - С.22-24.
Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. – К., 2002. – С. 131-218.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К., 1997. - 360 с.
Савченко Я. Михайль Семенко. „П’єро задається” // Літературно-критичний альманах. – К., 1988. – С. 28-25.
Сулима М. ”Дух мій в захопленні можливостей футурних” // Слово і час. – 1992. - № 12.
Филипович П. Молода українська поезія // Филипович П. Літературно-критичні статті. - К., 1990. - С.231-238.
Черниш Г. Український футуризм і довкола нього // 20-і роки: літературні дискусії, полеміки. - К., 1991. - С.90-123,
Шкандрій М. Український прозовий авангард // Слово і час. – 1993. - № 8. – С. 51-57.


Тема 5. Поетичний світ Євгена Плужника
(1898-1936)

План
Філософсько-естетичні пошуки поета.
Збірка “Дні” – поетичний щоденник Є.Плужника. Екзистенційні мотиви та гуманістичне спрямування поезії. „Розстріляний цикл” як відображення трагедії братовбивчої війни.
Медитативно-елегійний характер збірок “Рання осінь” та “Рівновага”.
Екзистенціальна сутність поеми “Галілей”: болісне шукання істини.
“Канів” – філософська поема про гармонійне існування людини.
Стильові особливості поезії Є.Плужника.
Творчі пошуки письменника: роман «Недуга».
Драматичний доробок Є.Плужника.

Література
Бажан М. Євген Плужник // Плужник Є. Вибрані поезії. – К.: Рад. письменник, 1966. – с. 3-15.
Базилевський В. Є.Плужник // Письменники Радянської України. – К.: Рад. письменник, 1989. – С. 101-118.
Державин В. Лірика Є.Плужника // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. Кн. 2. – К., 1994. – С. 223-238.
Жулинський М. Є.Плужник // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К., 1990. – С. 316-320.
Ковалів Ю. «Виріс я на межах двох світів» (До 100-річчя від дня народження Євгена Плужника) // Дивослово. - 1998. - № 2. - С. 5-7.
Колошук Н. ”Недуга” Є.Плужника як інтелектуальний модерний роман // Слово і час. – 2002. - № 1. – С. 60-67.
Лущій С. Плужник і Підмогильний: у складних філософських пошуках // газ. Укр. мова і література в школі. – 1999. - № 4.
Моклиця М.В. Євген Плужник // Модернізм у творчості письменників ХХ ст. Ч. 1. – Українська література. – Луцьк, 1999. – С. 82-96.
Мороз-Стрілець Т. Пам’ятні зустрічі // Мороз-Стрілець Т. Голос пам’яті. Спогади. – К.: Рад. письменник, 1989. – С. 118-137.
Неборак В. Світ, народжений від пострілів // Дзвін. - 1990. - №7.- С. 144.
Новиченко Л. По той бік спокою // Плужник Є. Вибрані поезії. / Упорядкування та приміт. Л.М. Новиченка]. - К.: Рад. письменник, 1966. – 259 с. - С. 5-54.
Скирда Л. Євген Плужник: Нарис життя і творчості. – К.: Рад. письменник, 1988. – С. 5-100.
Славутич Яр. Розстріляна муза: мартиролог. Нариси про поетів. - 2-ге вид., випр. і доп. / Вступ. ст. К.П. Волинського. - К.: Либідь, 1992.- 184с. - С. 116-121.
Токмань Г. Євген Плужник // Дивослово. - № 11. - 2009. - С. 49-56.
Токмань Г. Інтимна лірика Євгена Плужника: конання того, хто «хиливсь додолу» // Дивослово. - № 2. - 2005. - С. 27-33.
Токмань Г. Чи знав Євген Плужник, що він екзистенціаліст? // Слово і Час. - 1999. - № 4-5. - С. 63-65.
Токмань Г. Кроки Є.Плужника по шляху “дегуманізації мистецтва” // Світовид. – 1998. - № 3. – С. 116.
Токмань. Мистецтво мовчання: один із феноменів лірики Є.Плужника // Сучасність. – 1998. - № 9. – С. 114.
Токмань Г. “Це закон: замруть червоножили” (Мотив смерті в ліриці Є.Плужника) // Дивослово . – 1998. - № 6. – С. 57.
Череватенко Л. Все, чим душа боліла // Плужник Є. Поезії. – К., 1988. – С. 5-100.
Череватенко Л. Фатальний цей трикутник // Вітчизна. – 1991. - № 8. – С. 152-160.
Череватенко Л. Поет, народжений революцією// Дніпро. – 1967. - № 7. – С.
Ящук Н. “.. Я справжнім болем догорів” (Особливості екзистенціальної художності Є.Плужника) // Слово і час. – 1994. - № 2. – С. 67-72.



Тема 6. Поетичний доробок Володимира Сосюри
(1898-1965)
План
Особливості ліричного обдарування поета. Поєднання романсової традиції, сентиментальної медитативності та соціальної проблематики поезії.
Трагічна роздвоєність творчої особистості ("Два Володьки"). Національні мотиви творчості ("Знову місто моє", "Україна моя", "Сльози").
Героїко-романтичні мотиви поеми "Мазепа". Увиразнення власного поетичного стилю.
Творчість періоду сталінських репресій.
Поема "Розстріляне безсмертя" - трагічний мартиролог української літератури і культури.
Автобіографічний роман "Третя Рота".

Література
Гальченко С.А. Феномен таланту, або Захалявна творчість Володимира Сосюри: Передмова //Сосюра В.М. Розстріляне безсмертя: Вірші та поеми. – К.: Укр. письменник, 2000. – С. 5–17.
Голос ніжності і правди. Спогади про Володимира Сосюру. - К.: Рад. письменник, 1968.
Гришко В. Серце "Другого Володьки" і заборонена любов // Українське слово: Хрестоматія : У 4 кн. - К., 1994. - Кн. 2. - С. 197-213.
Зеров М. Володимир Сосюра – лірик і епік // Зеров М. Твори: В 2 т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 505-516.
Історія української літератури ХХ ст. У 2-х кн. – Кн. 1: 1910-1930-ті роки: Навч. посібник / За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1993. – С. 260-277.
Коваль Ю. Любіть. Суд над одним віршем В.Сосюри // Літ. Україна. – 1989. – 2 березня.
Костюченко В. Втеча від власного “я“ (Творчість В.Сосюри кінця 1930-х років) // Дивослово. – 2003. - № 12. – С. 8-11.
Моренець В. П. Володимир Сосюра. - К.: Дніпро, 1990. – 262 с.
Моренець В.П. Володимир Сосюра: Вступна стаття // Сосюра В.М. Вибрані твори: В 2 т. – Т.1. - К.: Наук. думка, 2000. – С.5–42.
Романько В. Ранній період творчості В.Сосюри (1917-1918 рр.) // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т.7 – Д., 2005. – С. 160-167.


Тема 7. Поетичний світ Володимира Свідзинського
(1885 – 1941)

План
Життєпис поета. Сучасники про творчість В.Свідзинського.
Оригінальність стильової синтези поетичного мислення лірика. Фольклоризм, античність і необароко як основа міфопоетики творчості.
„Самотність. Труд. Мовчання” – філософська тріада поета. Світославлення як композиційний центр поетичної світобудови В.Свідзинського. Єдність людини і космічного буття. Джерела трагічного світовідчуття митця.
Відлуння доби в ліриці поета.
Збірка „Вересень”. Особливості пейзажної лірики.
Інтимна лірика як лірична драма серця.
Перекладацька діяльність В.Свідзинського.


Література
Базилевський В. Євген Плужник / В.Базилевський // Письменники Радянської України: 20-30 роки: Нариси творчості. – К. Рад письменник, 1989. – С. 101 – 118.
Веретенченко О. Поет і його доля // Свідзінський В. Медобір. - Балтимор: Сучасність, 1975.
Дзюба І. „Засвітився сам від себе” // Українське слово: Хрестоматія
української літератури та літературної критики XX сі.: У 4 кн. - К., 1994. - Кн. 1. - С.402-410.
Історія української літератури XX ст. Книга перша (1910-1930-ті роки). -
К., 1993. -Г. 334-3-15. Коротич В. Володимир Свідзинський // Поезія - 68. - К., 1968. - Вип. 2. - С.59-60.
Ковалів Ю. Ідейно-естетичні пошуки української радянської поезії 20-х – початку 30-х років: Сторінки підруч. / Ю.Ковалів // Рад. літературознавство. – 1989. - №10. – С. 72 – 77.
Коцюбинська М. Перегук душ: Василь Стус про Володимира Свідзинського / М.Коцюбинська // Слово і час. – 1991. - №5. – С. 3 – 4.
Макаров А. П'ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво. К., 1990.
Мандрівник і риболов: Природа у творчості Володимира Свідзинського й Максима Рильського / Упор. І.Андрусяк. – К.: Факт, 2003 – 352 с.
Моклиця М. Володимир Свідзинський (1885 – 1941) / М.Моклиця // Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ століття. Ч. 1: Українська література: Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти. – Луцьк, 1999. – С. 112 – 124.
Райс Е. Володимир Свідзінський // Свідзінський В. Медобір. - Балтимор: Сучасність, 1975.
Рибалко О. Знайдено в архівах. Шкіц до життєпису В.Свідзинського // Вітчизна. - 1989. -№ 1.
Свідзинський А. "Я виноград відновлення у ніч несу" (Володимир Свідзинський очима нащадка) // Український засів. - 1996. - № 7-9.
Свідзинський В. Спогади про брата // Слово і час. - 1990. - № 10.
Смолич Ю. Розповіді про неспокій немає кінця: ще дещо з двадцятих і тридцятих років в українському літературному побуті. Кн. 3 / Ю.К. Смолич. - К.: Рад. письменник, 1972. - 204 с.
Стус В. "Зникоме розцвітання" // Слово і час. - 1991. - № 5. – С. 4-13.
Соловей Е. Поет, якого ми могли втратити зовсім // Свідзинський В. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2011 - 502 с. – С. 5-22.
Соловей Е. Неканонічна традиційність: Володимир Свідзинський // Сучасність. - 1996. - № 2. – С. 98 – 114.
Соловей Е. Типологія української філософської лірики XX ст. Міфософська типологічна лінія (Б.-І.Антонич, В.Свідзинський) // Соловей Е. Українська філософська лірика. - К.. 1998. - С.І 15-182.
Шевчук В. Образ поета 100-річчя від дня народж. В.Свідзінського / В.Шевчук // Вітчизна. – 1985. - № 9. – С. 181 – 186.
Яременко В. Лірика В.Свідзинського // Свідзинський В. Поезії. - К., 1986. - С.3-24.




Тема 8. Творча особистість Миколи Хвильового (Фітільова)
(1893 – 1933)

План
Місце і роль М.Хвильового в літературно-мистецькому житті України 20-х рр.
Естетичні гасла М.Хвильового. Поняття ”України”, ”Москви” та ”Європи” в інтерпретації прозаїка. Кентавризм Хвильового-митця і політика як трагедія неминучої дихотомії. Естетика революції у М.Хвильового.
Рання романтична проза письменника. Особливості індивідуальної манери. Новаторство збірки ”Сині етюди”. Романтика вітаїзму.
Проблема ”революції і людини” в новелістиці М.Хвильового.
Іронічно-сатирична проза письменника.
Проблема національного буття в ”Повісті про санаторійну зону”.
Пророчі візії прози М.Хвильового. Роман ”Вальдшнепи”.

Література
Агеєва В. Микола Хвильовий // Ґроно нездоланих співців: Літературні портрети письменників ХХ століття, твори яких увійшли до оновлених програм. – К., 1997. – С. 112-122.
Агеєва В. Автор і герой у структурі новел М.Хвильового // Слово і час. – 1993. – С. 16-21.
Агеєва В. “Зайві люди“ у прозі М.Хвильового // Слово і час. – 1989. – № 10 – С. 3-10.
Безхутрий Ю. Микола Хвильовий: проблеми інтепретації. – Х.: Фоліо, 2003. – 495 с.
Білецький О. В шуканнях нової повістярської форми // Білецький О. Літературно-критичні статті. – К., 1990. – С. 8-16.
Бойко Ю. Микола Хвильовий. З останніх творів М.Хвильового: Ще раз про Миколу Хвильового // Бойко Ю. Вибрані праці. – К., 1994.- С. 244-285.
Бондар І. Найкращий твір Миколи Хвильового // Березіль. – 1993. - № 1. – С.
Гаврильченко О., Коваленко А. Хвильовий. Холодний яр та громадянська війна // Слово і час. – 1992. - № 8. – С. 52-59.
Голубенко П. Трагедія Миколи Хвильового // Хроніка 2000. – 2000. – Вип. 39-40. – С. 152-163.
Голубєва З.С. Микола Хвильовий // Голубєва З.С. Двадцяті роки ХХ ст. Зошит другий: найвидатніші письменники доби. – Х, 2001.
Гординский С. Поезія М.Хвильового // Гординський С. На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади. – Л., 2004. – С. 174-184.
Гординський С. Бій за Європу. В десятиріччя смерті Миколи Хвильового) // Гординський С. На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади. – Л., 2004. – С. 193-198.
Гречанюк С. День повернення Миколи Хвильового // Гречанюк С. На тлі ХХ століття: Літературно-критичні нариси. – К.: Рад. письменник, 1990. – С. 99-138.
Грищенко О. Іван Іванович: Текст і контекст // Вітчизна. – 1989. -№ 2. – С. 136-142.
Гундорова Т. Руйнування романтичної метафізики // Слово і час. – 1993. - № 11. – С. 22-28.
Донцов Д. Микола Хвильовий // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – Кн. 1. – К., 1994. – С.654-671.
Жулинський М. Микола Хвильовий // Слово і доля. – К., 2001.
Зеров М. Два прозаїка // Зеров М. Твори: В 2 т. – Т. 2. – К., 1990. – С. 518-520.
Історія української літератури ХХ ст. У 2-х кн. – Кн. 1: 1910-1930-ті роки: Навч. посібник / За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1993. – С.533-551.
Кодак М. Микола Хвильовий як митець-психолог: Монографія / М.П.Кодак. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2008. - 196 с.
Коваль В. Сталінський вирок Миколі Хвильовому // Літ. Україна. – 1988. - № 49.
Колісниченко А. Катастрофа Кентавра // Київ. – 1997. - № 7-8; 1998. - № 10.
Констанкевич І. “Зона“ у часово-просторовій організації Миколи Хвильового // Наукові записки аспірантів. – Луцьк, 1997. – Вип. 2. – С. 82-90.
Лігостова О. Вибір героїв Хвильового // Слово і час. – 1995. - № 1.
Мейс Д. буремний дух розстріляного Відродження // Сучасність. – 1994. – 11. – С. 31-42; № 12. – С. 73-82.
Мельник В. Початок трагедії Миколи Хвильового // Київ. – 1990. - № 1. – С. 41-47
Пахаренко В. Суть та еволюція ідеології Миколи Хвильового // Молода нація. – 1997. - № 4.
Плющ. Л. Його таємниця, або ”Прекрасна ложа” Хвильового. – К.: Факт, 2006. – 872 с.
Плющ Л. 1 < 3, або Кантор мав рацію // Сучасність. – 1993. - № 10. – С. 139-154.
Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий. Науково-документальне видання. Упоряд. Ю.Шаповал. Передм.: ЮШаповал, В.Панченко. – К.: Темпора, 2009. – 296 с.
Сулима М. “Горная республіка“ Сковороди та “Загірня комуна“ Хвильового // Слово і час. – 1994. - № 2. – С. 433-48.
Тарнавський О. Микола Хвильовий в опінії сучасників // Тарнавський О. Відоме й позавідоме. – К., 1999. – С. 172-182.
Хоменко О. Куди ведуть дороги “шведських могил“? (Микола Хвильовий і проблематика становлення утопічного дискурсу української літератури) / О. Хоменко. // Молода нація. – 2003. - № 3. - С .192-223.
Шевчук В. Драма Миколи Хвильового // Слово і час. – 1994. - № 2. – С. 40-48. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]






Тема 9. Розвиток української інтелектуальної прози у 20-х рр. ХХ ст.
План
Характер експериментальної прози 20-х рр.: твори М.Йогансена, В.Петрова, М.Ялового, А.Любченка, М.Івченка та ін. Джерела її зародження: роман А.Кримського «Андрій Лаговський».
В.Петров і угрупування неокласиків.
Характерні риси інтелектуального простору романів В.Петрова «Дівчина з ведмедиком» та «Доктор Серафікус».
Романізовані біографії В.Петрова («Аліна й Костомаров», «Романи Куліша).
Проза В.Підмогильного: екзистенціалізм, біологізм, інтелектуалізм та іронія.
Філософський, етичний, «виробничий» характер дискусій у повісті М. Івченка «Робітні сили». Спорідненість та відмінність раціоналізму Віктора Савлутинського (М. Івченко, «Робітні сили») та Юрка Славенка (В.Підмогильний, «Невеличка драма».)
Експериментальний характер прози М. Йогансена. Змістове, жанрове, композиційне новаторство повісті «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альцести у Слобожанську Швейцарію».

Література
Агєєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. – К.: Факт, 2006. – 432 с.
Гороховський В. Віктор Петров – сторінки творчої спадщини // Хроніка 2000. – К., 1992. – Вип. 2. – С. 90-99
Досвід кохання і критика чистого розуму: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій / Упоряд. О.Галета. – К.: Факт, 2003. – 432 с.
Загоруйко Ю. Митець незвичайної долі (Віктор Петров-Домонтович) // Слово і час. – 1992. - № 7. – С. 25-33.
Івченко М. Є. Робітні сили: Новели, оповідання, повісті, роман / Передм. В.О. Мельника. – К.: Смолоскип, 1990. – 823 с.
Йогансен М. Вибрані твори / Передм. Р.Мельникова. – К.: Смолоскип, 2001. – 516 с.
Мельників Р. Майк Йогансен: ландшафти трансформацій. - К.: Смолоскип, 2000. – 156 с.
Новиченко Л. Родом з двадцятих // Вітчизна. – 1990. – № 11. - С. 144-159.
Павличко С. На зворотному боці автентичности. Культурфілософія Петрова-Домонтовича-Бера (1946-1948) // Сучасність 1994. - № 5 – С. 111-125.
Павличко С. Інтелектуальна проза В.Петрова-Домонтовича // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – С. 209-214.
Рибалко Ю. Психоаналітичні паралелі в творчості В.Підмогильного та В.Домонтовича // Слово і час. – 2002. - № 10. – С. 60-69.
Черненко О. Аналіза світоглядних принципів у прозі В.Домонтовича // Сучасність. – 1994. - № 5. – С. 107-113.



Тема 10. Творчість Григорія Косинки (Стрільця)
(1899-1934)
План
Життєпис письменника.
Мистецьке становлення новеліста.
Стильовий синкретизм творчості письменника.
Тематичне розмаїття малої прози. Філософія буття людини як спроба осягнення драматичного шляху людства в історії.
Місце Г.Косинки в літературно-мистецькому житті 2030-х рр.

Література
Агеєва В. Автор і герой як виразники оцінки зображуваного у прозі Г.Косинки // В.Агеєва. Українська імпресіоністична проза. – К., 1994. – С. 55-74.
Жулинський М. Гр.Косинка // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К., 1990. - С. 349-363.
З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій. – К., 1991. – С. 263-266.
Історія української літератури ХХ ст. У 2-х кн. – Кн. 1: 1910-1930-ті роки: Навч. посібник / За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1993. – С. 551-561.
Кавун Л. Психологізм як елемент поетики новел Григорія Косинки // Укр. мова і літ. в школі. – 1993. – № 2. – С. 50-52.
Мовчан Р. Григорій Косинка // Українська проза ХХ століття в іменах. – К., 1997. – С. 41-61.
Мороз-Стрілець Т. З криниці болю // Вітчизна. – 1988. – С. 65-70.
Наєнко М. Григорій Косинка: Літературний портрет. – К., 1989.
Наєнко М. Григорій Косинка // Українське слово: Хрестоматія української література та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – кн.. 2. – К., 1994. – С. 284-291.
Непорожній О. Косинчині виквіти // Косинка Г. Твори. – К.: Молодь, 1972. - С. 5-27.
Осьмачка Т. Косинка // Київ. – 1997. - № 11-12. – С. 122-123.
Петров В. Григорій Косинка // Петров В. Діячі української культури – жертви більшовицького терору. – К, 1992. – С. 36-38.
Рильський М. Вступне слово // Косинка Г. Новели. – К.: Рад. письменник, 1962. – С. 3-8.
Штонь Г. З когорти майстрів // Косинка Г. Гармонія. – К.: Дніпро,1988. – С. 3-20.
Якимів О. Особливості Художніх текстів Г.Косинки // Дивослово. – 1999. - № 11. – С. 35-37.






Тема 11. Літературна творчість Валер’яна Підмогильного
(1901 – 1937)

План
Формування естетично-філософських засад творчості. Концепція екзистенціалізму у творчості письменника.
Тематичне багатство та стильовий синтез новелістики В.Підмогильного. Неореалістичні риси поетики прози митця. Проблема людини і революції.
Пошуки душевної рівноваги („Остап Шаптала”).
Відображення національної трагедія в у повісті „Третьої революції” .
Роман “Місто” – портрет людини на тлі епохи. Філософська проблематика та структурна організація.
Проблема біологічного і духовного в „Невеличкій драмі”.
„Повість без назви” – «моралістичний трактат» письменника.

Література
Досвід кохання і критика чистого розуму: Валер’ян Підмогильний: Тексти та конфлікт інтерпретацій / Упор. О.Голета. – К.: Факт, 2003. – 432 с.
Історія української літератури ХХ ст. У 2-х кн. – Кн. 1: 1910-1930-ті роки: Навч. посібник / За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1993. – С. 520-533.
Капленко О. Урбаністичні уявлення В.Підмогильного у світлі шпенглерівської концепції // Слово і час. – 2002. - № 8. – С. 79-83.
Ковальчук О. ”Ідеологізоване” тіло як фактор буття: (Версія Валер’яна Підмогильного) // Сучасність. – 1997. - № 7-8. – С. 198-200.
Колп В. Мала проза В.Підмогильного (риси екзистенціалізму) // Слово і час. – 1999. - № 2. – С. 47-51.
Костюк Г. Валер’ян Підмогильний // Українське слово: Хрестоматія укр. літ. та літ. критики ХХ ст.: У 4 кн. – Кн. 2. – К., 1994. – С. 307-316.
Ковальчук О. „Мистецтво жити” як альтернатива стратегіям буття („Невеличка драма” Валер’яна Підмогильного) // Дивослово. – 2004. - № 2.- с. 51-54.
Мельник В. Суворий аналітик доби. Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст. - К.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 1994. – 320 с.
Мовчан Р. Валер’ян Підмогильний // Мовчан Р. Українська проза ХХ століття в іменах. – К., 1997. – Вип. 1. – С. 108-131.
Нащадок степу. Спогади про Валер’яна Підмогильного. – Дніпропетровськ: Січ, 2001. – 221 с.
Павличко С. Інтелектуальна проза Петрова й Підмогильного // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. - С. 209-230.
Тарнавський М. Між розумом та ірраціональністю: Проза Валер’яна підмогильного. Пер з англ.. – К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2004. – 232 с.
Шевчук В. Екзистенціальна проза Валер’яна Підмогильного // Досвід кохання: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій. – К.: Факт, 2003. – С. 353-366.
Шевельов Ю. Білок і його забурення // Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. Кн ІІ. Літературознавство / Упор. І.Дзюба. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 1151 с. – С. 382-392.



Тема 12. Новаторський характер творчості Юрія Яновського
(1902-1954)
План
Формування романтичного світогляду Юрія Яновського.
Рання новелістика письменника.
Експериментальний характер роману “Майстер корабля“.
Проблема революції і людини в романах “Чотири шаблі“ та “Вершники“.
Творчість в умовах «заблокованості» таланту (Л.Костенко). Роман «Жива вода» («Мир»).
Драматургія Юрія Яновського.

Література
Бажан М. Майстер залізної троянди // Вітчизна. – 1979. - № 8.- С. 121-155.
Бернацька Н. Юрій Яновський // газ. Укр. мова і літ. – 1999. - № 45
Гундорова Т. Руйнування романтичної метафізики // Слово і час. – 1993. – №11. – С. 22–28.
Кононенко П.Ю. Яновський і питання романтизму // В пошуках суті: Літ.-крит. нариси. – К., 1981. – С. 167-180.
Мовчан Р. “Благословіть почати щирий труд, що відчинив би далину, як двері..." (Неоромантизм ранньої прози Ю.Яновського) \\ газ. Укр. мова і літ. – 1999.- № 45.
Панченко В. Морський рейс Юрія Третього. – Кіровоград ПВЦ «Маяк», 2002. – 147 с.
Панченко В. Є. Ю.Яновський. Романтичний трактат про мистецтво. Життя і творчість. – К.: Дніпро, 1988. - 294с.
Патетичний фрегат. Роман Юрія Яновського “Майстер корабля“ як літературна містифікація / Упор. В.Панченко– К.: Факт, 2002. - 344 с.
Островський Г. Все, що залишилось, або Авторський спогад про ліричний роман // Вітчизна. – 1983. - №№ 2, 3,4.
Семенчук І.Р. Ю.Яновський. Життя і творчість. – К.: Рад. школа, 1990. – 256 с.
Ткаченко в. “І думав я не тільки те, що написав у книжках // Дивослово. – 1994. - № 4. – С. 9-15.
Хоменко Г. Юрій Яновський: Танатологічна версія ранньої творчості. - Харків: ХДПУ ім. Г.С. Сковороди, 1998. – 100 с.
Шудря М. Де гартувалася криця душ (До витоків роману "Чотири шаблі" Ю.Яновського) / Шудря М. // газ. Укр. мова і літ. – 1997. - № 21.



Тема 13. Мистецький талант Олександра Довженка
(1894-1956)

План
1. Становлення митця. Формування світогляду.
2. Довженко і кіномистецтво.
3. Літературна діяльність:
О.Довженко – засновник жанру кіноповісті; художньо-стильові риси;
ідейно-тематичний зміст кіноповістей 30-х рр;
актуальність проблематики кіноповістей “Україна в огні”, «Повість полум’яних літ»;
гуманістичний пафос “Зачарованої Десни”;
«Поема про море» - твір-застереження екологічної і моральної катастрофи радянського суспільства;
творчість О.Довженка в малій епічній формі;
мистецьке значення «Щоденників» письменника.
4. Світове значення творчості О. Довженка.


Література
Дзюба І. Знаки духовної співмірності. Штрихи до світового контексту естетики Олександра Довженка // Дивослово. – 1996. - № 1. – С. 3-10.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]Класик літератури і кіно / Л. Вовк, Г. Єфіменко // Пам'ять століть : Історичний науковий та літературний журнал. - 2010. - N 1/2. - С. 63-78.
Жулинський М. Печаль душі і святість босоногого дитинства // Літ. Україна. – 1994. – 15 вересня.
Ільєнко І. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла, Гнів вождя і підтяті крила Олександра Довженка // Ільєнко І. У жорнах репресій. – К., 1995. – С. 342-377.
Коба С.Л. О.Довженко: Життя і творчість. – К.: Дніпро, 1979. -195 с.
Коваленко М.М., Мішурін О.О. Син Зачарованої Десни: Спогади і статті. – К.: Радянський письменник, 1974. - 271 с.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Зачарований Десною: Історичний портрет Олександра Довженка / В. І. Марочко. - К.: Києво-Могилянська Академія, 2006. - 285 с.
Новиченко Л. Естетичні уроки Довженка \\ Л.Новиченко. Життя як діяння. Вибр. статті. – К. – 1974. – С. 310-366.
Олександр Довженко вчора і сьогодні. Затемнені місця в біографії. Збірник матеріалів. – Луцьк: ВМА «Терен», 2005. – 200 с.
Підсуха О. Провісник // Довженко О. Україна в огні. – К., 1991. – С. 6-14.
Полум’яне життя. Спогади про О.Довженка. - К., 1973.
Сверстюк Є. Розіп’ятий праворуч // Сучасність. – 1994. - № 10. – С. 112-126.
Семенчук І. Життєпис О.Довженка. – К.: Молодь, 1991. – 224 с.
Слоньовська О. “Але душа моя вільна“ (Довженко через призму його “Щоденника“) // Дивослово. – 1995. - № 9. - С.39-42.
Тримбач С. Олександр довженко: загибель богів. Ідентифікація автора в національному часо-просторі. – Вінниця: Глобус-Прес, 2007. – 800 с.
Статті до ювілею О.Довженка // Літ. Україна. – 1994. – 8 вересня.


Тема 14. Остап Вишня (Павло Губенко) - гуморист
(1889-1956)
План
Гумор і сатира в українській літературі 20-30-х рр. Жанрова поліфонія та характер сміху.
Тематичне та жанрове розмаїття творчості Остапа Вишні. Мовно-стильові особливості гумористично-сатиричних творів 20-30-х рр.
Тематика та стилістичні риси повоєнної творчості гумориста. Особливості образного мислення.
Щоденник „Думи мої, думи мої”. Роздуми письменника про природу сміху та його естетичне призначення.

Література
Гальченко С. І сміявся, і плакав з любові. – К.: Клуб сімейного дозвілля, 2011 // Вишня О. Заборонені усмішки. – К.: Клуб сімейного дозвілля, 2011- С. 5-15.
Гальченко С. "Десятирічка" Остапа Вишні: рукопис із шухляди часів незалежності / С.Гальченко // Слово і час. - 2007. - №8. - С. 57-69
Дузь. І. Остап Вишня: Нарис про творчість. – Одеса: Вища школа, 1989. – 250 с.
Гірняк Й. З Остапом Вишнею у таборах: (Уривки зі спогадів) / Гірняк Йосип // Україна. - 1989.- 41-45.
Журавський А. «Скажіть усім, що я не ворог народу» / А.Журавський // Літературна Україна. - 1988. - 9 червня. - С.6-7.
Зуб І. Остап Вишня: Риси творчої індивідуальності / І.В. Зуб. - К. : Наукова думка, 1991. - 170 с.
Історія української літератури ХХ ст. У 2 кн.: Кн. 2. Част. 1 : 1940-1950-ті роки: Навч. посібник / За ред. В.Г.Дончика. – К., 1993. – С. 281-289.
Косяченко В. „Письменники так, спроста не бувають” // Слово і час. - 1993. - 7. - С.19-21.
Крижанівський А. Усмішка як надія // Вишня О. Вибране. – К.: Рад. письменник, 1989.
Лавріненко, Юрій. Остап Вишня // Українське слово: Хрестоматія. В 4 кн. - Кн.3. – К.: «Рось», 2003. - С.649-654.
Маківчук Ф. Життя і творчість Остапа Вишні // Вишня Остап. Усмішки. Книга перша. - К., 1969. - С. 5-24.
Новиченко Л. Гуморист? Лірик? // Творчий світ письменника. - К.: Наукова думка, 1982. - С.91-94.
Про Остапа Вишню: Спогади / Упоряд. В.О. Губенко-Маслюченко, А.Ф.Журавський. - К.: Радянський письменник, 1989. - 334 с.
Підсуха О. Людинолюб / Підсуха Олександр // Підсуха О. З відстані літ. - К., 1982. - С.46-51.
Семенюк Г.Ф. Ніколи не сміявся без любові. – К., 2001. – 118 с.
Сюндюков І. Трагічний сміхотворець: Остап Вишня: драма життя й творча мужність митця / І. Сюндюков // День. - 2009. - 15 серп.(№143).
Цеков Ю. Остап вишня. До 100-річчя від дня народження // Українська мова і література в школі. - 1989.- 11. - С.3-10.


Тема 15. Драматична творчість Івана Кочерги
(1881-1952)
План
Формування художнього світу драматурга.
Особливості ранньої неоромантичної драматургії І.Кочерги. Заглибленість в історичне минуле народу.
Проблема «деформації» часу в філософській драмі І.Кочерги “Майстри часу“.
Традиція і новаторство драми-феєрії «Марко в пеклі».
Специфіка конфлікту історичної драми “Ярослав Мудрий“.

Література
Агєєва В. Портрет модерніста в соціалістичному інтер’єрі // Стильові тенденції української літератури ХХ ст. – К., 2004.
Брюховецький І. Іван Кочерга. Передмова // Кочерга І. Драматичні твори. – К., 1989.
Голубєва З. І.Кочерга. Літературний портрет. – К., 1981.
Дробот П.М. Вивчення творчості І.Кочерги. – К., 1981.
Кузякіна Н. Драматург Іван Кочерга. – К.: Рад. письменник, 1968.
Неділько В. Пісня любові до Батьківщини // Творчий світ письменника. – К., 1982. – С. 110-120.



Тема 16. Феномен драматургії Миколи Куліша
(1892-1937)

План
Микола Куліш як творець модерної драми. Особливості творчої манери М.Куліша.
«Трагедія фатального незнання дійсності»: п’єса М.Куліша “97“.
Комедійний жанр у творчості М.Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Зона» («Закут»).
“Філологічна” комедія “Мина Мазайло” як відбиття реалій доби.
“Хвора мрія людства” і її апологети (“Народний Малахій”).
“Патетична соната”. Проблематика п’єси. Шукання нової драматичної техніки.
Проблематика та оригінальність композиційного рішення драми М.Куліша «Маклена Граса».


Література
Бжеський Р. Політичні ідеї творчості Миколи Куліші. – Мюнхен, 1955. – 35 с.
Вакуленко Д. Талант, не підвладний часу // Київ. – 1988. - № 7. – С. 65-68.
Голобородько Я.Ю. Микола Куліш: Сучасний погляд: навч. посібник. – Х.: Основа, 2004. – 142 с.
Гречанюк С. Сучасник поколінь прийдешніх // УМЛШ. – 1989. - № 2. – С. 16-25.
Залеська-Онишкевич Л. Текст і гра. Українська модерна драма. – Нью-Йорк, Львів: Літопис, 2009. – 471 с.
Зубрицька М. Новаторський характер драматургії Миколи Куліша // Сучасність. – 1992. - № 12. – С. 148-150.
Кудрявцев М.Г. Драма ідей в українській новітній літературі ХХ ст. – Кам’янець-Подільський, 1997.
Кудрявцев М.Г. Вивчення творчості М.Куліша в школі: Посібник для вчителя. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. – 64 с.
Кузякіна Н. Траєкторії доль. – К.: Темпора, 2010. – 640 с.
Куцюк М. Маски Миколи Куліша // Куцюк М. Шукання форми. – Бухарест: Критеріон, 1980. – С. 280-311.
Матющенко А. Час героя: Українська драматургія першої третини ХХ ст. – К.: ПЦ “Фоліант“, 2004. – 124 с.
Панченко В. Арки і шибениці (драматургія Миколи Куліша). – Кіровоград, 1997.
Працьовитий В.С. Український національний характер у драматургії Миколи Куліша. – Л.: Світ, 1998. – 182 с.
Семенюк Г.Ф. Микола Куліш і становлення української драматургії радянської доби. - К., 1991. – 55 с.
Семенюк Г.Ф. Українська драматургія 20-х років. – К., 1993.
Стех М.Р. “Революція маленької людини“ у ранніх п’єсах Миколи Куліша // Свербілова Т, Малютіна Н, Скорина Л. Від модерну до авангарду: Жанрово-стильова парадигма української драматургії першої третини ХХ століття / За ред.. Л.Скорини. – Черкаси, 2009. – 598 с.
Сучасність. – 2004. - № 11. – С. 107-118.
Танюк Л. Драма Миколи Куліша // Танюк Л. Твори: У 2 т. – К., 1990. – Т. 1. – С. 3-24.
Танюк Л. “Читайте “Мину Мазайла“, товариші!" // Вітчизна. – 1989. - № 1. – С. 72-75.
Шерех Ю. Шоста симфонія Миколи Куліша // Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя. – Т. 1. – К., 1999. – С. 69-80.
Шерех Ю. Друге народження “Народного Малахія“ // Там же. – С. 424-433.


Тема 17. Міфосвіт поезії Богдана-Ігоря Антонича
(1909-1937)
План
Життєпис Б.-І. Антонича.
Формування світоглядних засад поета. Погляди Б.-І. Антонича на мистецтво.
Експериментаторський характер зб. “Привітання життя“.
Мотиви та образи поетичної збірки “Три перстені“. Стильові домінанти.
Естетичний пантеїзм та біологізм збірок “Книга Лева“ та “Зелена Євангелія“.
Сюрреалістичне сприйняття світу в зб. “Ротації.

Література
Антонич Б.-І. Як зрозуміти поезію // Назустріч. – 1935. - № 9.
Весни розспіваної князь: Слово про Антонича. – Л., 1989.
Гординський С. Лабораторія Антонича // Гординський С. На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади. – Л., 2004. – С. 165-169.
Гординський С. Богдан-Ігор-Антонич. Його життя і творчість // Гординський С. На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади. – Л., 2004. – С. 220-235.
Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К., 1990. – С.
Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич: Нарис життя і творчості. – К.: Рад. письменник, 1991. – 207 с.
Ласло-Куцюк М. Все на світі має свою душу // Дивослово. – 1994. - № 10-11.
Моклиця М. Богдан-Ігор Антонич // Моклиця М. Модернізм в творчості письменників ХХ ст. – Ч. І. Українська література. – Луцьк, 1999. – С. 99-111.
Маринчак В. Різдвяний цикл Б.-І. Антонича в контексті діалогу міфообрядової і релігійної свідомості. – Х., 1994.
Назар М. “Весни розспіваної князь“ // Дивослово. – 1995. - № 10-11.
Неврлий М. Перстені молодості. – Пряшів, 1966.
Неуважний Ф. Закоханий в життя поганин // Дивослово. – 1994. - № 7.
Новикова М. Міфосвіт Антонича // Сучасність. – 1992. - № 9. – С. 83-93.
Павличко Д. Незгасаючий перстень життя // Антонич Б.-І. Велика гармонія (модерні стична поезія ХХ століття). – К: Веселка, 2003.
Рубчак Б. Богдан-Ігор Антонич // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. : В 4 кн. – К., 1994.- Кн.. 2. – С. 688-695.
Славутич Яр. Від землепоклонства до християнства? (Поезія Б.-І. Антонича) //. Славутич Яр. Меч і перо. – К.: Дніпро, 1992. – С. 252-262.
Стефановська Л. Час у поезії Богдана-Ігоря Антонича // Зустрічі.- 1990. - № 1-2. – С. 166-178.
Стефановська Л. Антонич. Антиномії.: Критика, 2006.
Шевчук В. Легенди Б.-І.Антонича // Шевчук В. Дорога в тисячу років. – К., 1990.


Тема 18. Шляхи розвитку української літератури в екзилі
План

Дві хвилі української літературної еміграції: причини, наслідки.
Літературно-мистецька організація – МУР (Мистецький український рух). Його значення в консолідації мистецького життя за межами України.
Діяльність літературного об’єднання «Слово».
Розвиток видавничої справи. Періодика.
Основні риси еміграційної літератури (жанри, мотиви, проблематика образи).

Література
Державин В. Три роки літературного життя на еміграції (1945 – 1947) // У кн. Українське слово. Хрестоматія укр. літератури та літ. критики ХХ ст. / Упоряд. Яременко В., Федоренко Є. – К., 1994. – Кн. 3. – С. 575 – 596.
Ільницький М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років. – К., 1992
Погребенник Ф. Еміграція і література // Слово і час. – 1991. - № 10. – С. 22 – 28.
Шерех Ю. (Шевельов)


Тема 19. Феномен «Празької школи» в українській літературі
План
Історичні та мистецькі передумови формування явища «Празької школи».
Світоглядні засади «пражан».
Вплив доктрини “державницької літератури” на «вісниківську квадригу» (Є.Маланюк, Л.Мосендз, О.Теліга, О.Ольжич).
Тематика та стильові риси поетів «Празької школи»: спільне та відмінне:
філософія боротьби і оптимізму в збірці Юрія Дарагана «Сагайдак»;
особливості трактування письменником образу гетьмана в поемі «Мазепа»;
провідні мотиви творчості Леоніда Мосендза;
поетичний світогляд та стильовий синкретизм лірики Олега Ольжича;
поезія ніжності і боротьби Олени Теліги.
вияв романтичного та неокласичного начала в поезії Олекси Стефановича;
історіософські мотиви творчості Оксани Лятуринської;
образ ліричної героїні поезій Наталії Лівицької-Холодної;


Література
Бойко Ю. Олег Ольжич як поет // Бойко Ю. Вибрані праці. – К., 1992.
Войчишин Ю. Ярий крик і біль тужавий: Поетична особистість Євгена Маланюка. – К., 1993.
Дараган Ю.Ю. Срібні сурми: Поезії / Біограф. нарис, упоряд. та прим. Л.В.Круценка. – К., 2004.
Донцов Д. Трагічні оптимісти // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Л., 1991. – С. 279-285.
Ільницький М. Українська повоєнна еміґраційна поезія. – Львів, 1995.
Ільницький М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років. – К., 1992.
Ільницький М. Юрій Дараган – перший поет “Празької школи” // УМЛШ. – 1992. - № 1992. - № 5-6.
Маланюк Є. Спізнене покоління (Леонід Мосендз і інші) // Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1997.
Моравкова А. Празька поетична школа. Олег Ольжич. // Ш Міжнар. Конгрес україністів. – К.: Обереги, 1996. – С. 176-182.
Неврлий Мікулаш. Празька поетична школа // Муза любові й боротьби: Українська поезія празької школи. – К., 1995. – С. 3-19.
ОУН: минуле і майбуття. – К., 1993. – С. 68-81.
Ольжич О. Незнаному Воякові / Упоря., післямова й приміт. Л. Череватенка. – К., 1994; Ольжич О. Цитаделя духа / Впоряд., переднє слово й примітки М. Неврлого. – Лондон, 1991.
Просалова В. А. Поезія “Празької школи”: Навчальний посібник. – Донецьк, 2000.


Тема 20. Поетична творчість Євгена Маланюка
(1897 – 1968)
План
Життєвий шлях письменника.
Світоглядно-естетичні засади творчості.
Провідні мотиви творчості.
Історіософська концепція Є. Маланюка. Складність трактування образу України у творчості Є. Маланюка.
Особливості інтимної лірика поета.
Риси поетичного стилю Є. Маланюка.
Літературознавчі розвідки та есеїстика письменника.


Література
Барабаш Ю. Український Єремія: Євген Маланюк і проблема малоросійства // Слово і час. – 1997. - № 1.
Войчишин Ю. “І ярий біль, і крик тужавий“: Поетична особистість Євгена Маланюка. – К., 1993.
Гординський С. Євген Маланюк – національний поет // Гординський С. На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади. – Л., 2004. – С.236-240.
Донцов Д. Трагічні оптимісти // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Л., 1991. – С. 279-285.
Дрозд Л. Смислове навантаження образу Ісуса Христа в поетів “празької школи“. – Дивослово. – 2005. - № 8. – С. 64-69.
Ільницький М. Поезія державного чину // Дзвін. – 1992- № 5-6. – С. 154-158.
Ільницький М. Степове прокляття України // Укр. мова і література в школі . – 1993. – С. 3-10.
Кандиба Олег. Два світовідчуття // Ольжич О. Незнаному воякові. – К., 1994. – С. 139-144.
Климентова О. Історико-літературний феномен “празької школи“ // Дивослово. – 2003. - № 10. – С. 49-51.
Ковалів Ю. Євген Маланюк // Слово і час. – 1991. - № 8.
Колісниченко-Братунь Н.Феномен письменників-емігрантів в світлі українського менталітету. – Ш Міжнародний конгрес україністів. – К.: Обереги, 1996. – С. 183-188.
Комаринець М. Перстені долі Євгена Маланюка // Українське літературознавство. – 2002. – Вип.. 65. - № 6. – С. 37-43.
Кривчикова О. Первинні стихії як основа „нового” національного міфу „празької школи” // Слово і час. – 2001. - № 4. – С. 79-82.
Кривчикова О. Стилістична різноманітність „празької школи” як віддзеркалення національних пошуків - № 10. – С. 68-74.
Крупач М. Біля джерел історіософської поезії Євгена Маланюка // Укр. літературознавство. – Л., 1995. - № 57. – С. 95-94.
Лавріненко Ю. Поет своєї епохи. Мислитель-спостережник. Плід дозрілості – “Серпень“ – остання книжка поета. ВІ енциклопедичному підсумку // Українське слово: Хрестоматія укр. літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – кн.. 2 – К., 1994. – С. 148-158.
Маланюк Є. Урок з життєпису // Українське слово: Хрестоматія укр. літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – кн.. 2 – К., 1994. – С. 147-148.
Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ століття. Частина 1. Українська література. – Луцьк, 1999. – С. 138-147.
Неверлий М. Празька літературна група // Українська література: матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня – 3 вересня 1990 р.).- К.: Обереги, 1995. – С. 151-166.
Неврлий М. Євген Маланюк. Воскресіння // Україна. – 1989. - № 47.
Неврлий М. Муза болю, гніву, боротьби // Маланюк Є. Поезії. – К., 1992. – С. 5-26.
Неврлий М. Як обернуть рабів у буйтури? // Слово і час. – 1997. - № 1. - № 25-30.
Неврлий М. Маланюк і Багряний: дві концепції визволення України // Слово і час. – 2003.- № 10.- С. 38-34.
Салига Т. З Україною в серці // Українська мова і література в школі. – 1991. - № 10. – С. 56-64.
Салига Т. Вогнем пречистим. – Л., 2004.
Сивокінь Г. Євген Маланюк: творчість і національність // Дивослово. – 1997. - № 1.
Сивокінь Г. Ментальність, біографія, творчість (Євген Маланюк) // Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства. Колективна монографія /Відпов. редактор Г.М.Сивокінь. – К., 1999. – С. 135-153.
Сирота Л. Євген Маланюк і “скаманр“ // Українське літературознавство. – 2002. – Вип.. 65. – С. 55-63.
Череватенко Л. “Епоха йде молитви і вогня “ // Дніпро. – 1990.- № 3.
Шкандрій М. Національна самокритика: Євген Маланюк // Шкандрій М. В обіймах імперії: російська і українська література новітньої доби. – К., 2004. – С. 372-379.


Тема 21. Олег Ольжич – поет і громадянин
(1907-1944)
План
Життєпис поета і громадянина.
Поетична історіософія Олега Ольжича.
“Поезія чину“ збірки “Вежі“.
Філософський характер збірки “Підзамча“.

Література

Бойко Ю. О.Ольжич як поет // Бойко Ю. Вибрані праці. – К., 1992. – С. 286-297.
Державин В. О.Ольжич – поет національного героїзму // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. – К.: Рось, 1994. – С. 534-542.
Жулинський М.Г. О.Ольжич і О.Теліга: Нариси про життя і творчість. Вибр. твори. – К.: Вид-во ім. О.Теліги. – 2001. – 144 с.
Іванишин П. Олег Ольжич – герольд нескореного покоління. – Дрогобич, 1996. – 221 с.
Ільницький М. Ідея циклічності культур і доля України в творчості Олега Ольжича // Сучасність. – 1994. - № 11. – С. 138-142.
Ковалів Ю. Героїчний епос Олега Ольжича // Слово і час. – 1994. - № 6. – С. 7-12.
Куник І. “Хай збереже його доля“ // Слово і час. - №7. – С. 12-17.
Моклиця М. Олег Ольжич // Моклиця М. Модернізм в творчості письменників ХХ ст. Кн. 1.- Луцьк, 1999. – С. 125-137.
Моравкова А. Празька поетична школа. Олег Ольжич. // Ш Міжнар. Конгрес україністів. – К.: Обереги, 1996. – С. 176-182.
Мушинка М. Лицар нескореного покоління // Дукля. – 1997. - № 4. – С. 24-29.
Неврлий М. Муза мужності і боротьби // Дивослово. – 1994. - № 29. – С. 10-
ОУН: минуле і майбуття. – К., 1993. – С. 68-81.
Тарнавський О. Міт про поета жорстокої доби // Тарнавський О. Відоме й позавідоме. – К.: Час, 1999. – С. 296.
Череватенко Л. Я камінь з Божої пращі // Ольжич О. Незнаному воякові. – К., 1994. – С. 351-424.
Шпак В.П. О.Ольжич //Гроно нездоланих співців: Літературні портрети українських письменників ХХ сторіччя, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм. – К., 1998. – С. 212-226.
Яременко В. Передчуття зустрічі з Ольжичем // Дніпро. – 1994. - № 1. – С. 100-114.


Тема 22. Художній епос Уласа Самчука
(1905-1987)
План
Творчі устремління Уласа Самчука. Україноцентризм як філософія творчості письменнка.
Повість “Марія“ – художня модель життя української родини в переломні історичні епохи.
Роман-епопея “Волинь“ - „літопис українського простору в добі”.
„Соборно-національна та універсально-етична проблематика” (В.Державин) роману „Ост”.
Мемуаристика У.Самчука.


Література
Великий учитель свого народу. Вивчення творчості Уласа Самчука в середній школі: Посібник для вчителів і студентів. – Тернопіль: Навчальна книга –Богдан, 2000. – 94 с.
Гон М. Роман Уласа Самчука “Волинь“ // Слово і час. – 1997. - № 8. – С. 72-75.
Жив’юк А. Германські обереги У.Самчука // Слово і час. – 1993. - № 12.
Жулинський М. Улас Самчук // Жулинський М. Слово і доля. – К.: АСК, 2002.
Костюк Г. Образотворець “времени лютого“ // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.. : У 4 кн. – Кн. 2. – К., 1994. – С. 499-514.
Мариненко Ю.В. Творчість Уласа Самчука: Навчальний посібник. – Кіровоград, 1999. – 54 с.
Мариненко Ю. “Схід-Захід“ (Трилогія “ОСТ“) Уласа Самчука // Дивослово. – 2005. - № 8. – С. 59-64.
Павличко С. “Велика література“ (Улас Самчук) // Українська мова і література. – 2000. - № 5. – с. 8-9.
Пастушенко О. Роман Уласа Самчука “Марія“: До проблеми життєвої правди // газ. Українська мова і літ. . – 1998.- 5 лютого.
Пінчук С. Дві епохи Уласа Самчука // Вітчизна. – 1993. - № 11-12. – С. 141-146.
Пінчук С.П. Улас Самчук // Ґроно нездоланих співців: Літературні портрети українських письменників ХХ сторіччя, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм. – К., 1997. – С. 203-211.
Пінчук С. Улас Самчук і його роман-епопея “Волинь“ // Самчук У. Волинь. – К., 1993. – С. 325-333.
Поліщук Я. Від романтики Волині до образу духовної України (У.Самчук) // Українська мова та література. – 2000. - № 5. – С. 1-5.
Поліщук Я. Формули ідентичності Уласа Самчука на тлі доби // Дивослово. – 2005. - № 4. – С. 26-29.
Рожко В. Проблеми волинського села в роки І світової війни в романі Уласа Самчука “Волинь“ // Документально-художня проза про І світову війну. – Луцьк, 1994. – С. 59-61.
Руснак І. Художня візія тоталітарної дійсності у прозі Уласа Самчука // Дивослово. – 2005. - № 2. – С. 49-55.
Салила Т. Великій руїні він прагнув протиставити велику літературу (У.Самчук) // Урок української. – 2001. - № 1. – С. 47-48.
Ситченко А. Не просто Марія // Слово і час. – 1997. - № 8. – С. 76-78.
Слоньовська О. “Аве, Маріє!" Розгляд роману Уласа Самчука “Марія“ // Дивослово. – 1995. - № 7. - С. 40-43.
Сулима В. Євангельські архетипи “Марії“ Уласа Самчука // Урок української. – 2002. – С. 48-51.
Улас Самчук: художнє осмислення української долі в ХІХ ст. – Рівне: Волинські обереги, 2005. – 348 с.
Улас Самчук: До 90-річчя від дня народження письменника: ювілейний зб. – Рівне: Азалія, 1994.- 107 с.
Улас Самчук – видатний український письменник ХХ ст.: матеріали урочистої академії, присвяченої творчості митця. – Тернопіль, Кременець, 1994. – 73 с.
Шевчук В. У.Самчук і його Волинська сага // Українська мова і літ. в школі. – 1992. - № 11-12. – С. 30-33.

Тема 23. Прозова творчість Івана Багряного (Лозов’ягіна)
(1907-1963)
План
Життєвий і творчий подвиг письменника.
Естетичне кредо письменника. Періодизація творчості.
Особливості поезії І.Багряного.
Гуманізм та вітаїстичний пафос романістики І. Багряного:
ідейно-тематичні та жанрові параметри пригодницького роману «Тигролови»;
роман «Сад Гетсиманський» - “справжня енциклопедія радянської політичної в’язниці” (Ю. Шерех);
іспит людяність у романі І.Багряного «Людина біжить над прірвою»;
відображення трагедії українського народу в Другій світовій війні в романі «Огненне коло».
5. І. Багряний-публіцист.


Література
Багряний І. Автобіографія: З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка // Слово і час. – 1994. - № 2. – С. 9-12.
Багряний І. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе. – К.: Смолоскип, 1996.
Балаклицький М. „Нова релігійність” Івана Багряного. – К.: Смолоскип, 2005.
Батенко Т. Світи із „Саду Гетсиманського” (український підмурівок світового екзистенціалізму) // Молода нація: Альманах. – К., 1996. – Вип.. 6. – С. 150-157.
Бібік Г. На „великому конвеєрі” життя : Із біографії І.Багряного // Укр. мова і літ. – 2002.- № 14. – С. 111-16.
Вдовиченко Л. „Тигролови”: Проблематика твору і характеристика образів // Укр. мова і літ. – 2002. - № 14. – С. 17-18.
Гаврильченко О., Коваленко А. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного // Багряний І. Сад Гетсиманський. – К., 1992.- С. 5-18.
Гришко В Невгасна віра в людину. – Слово і час. – 1991. - № 10. – С. 13-16.
Гунчак Т. У мундирах ворога. – К., 1993.
Гусєва С. Тема уроку: “Тигролови“ І.Багряного // Слово і час. - № 1994. - № 6. – С. 6-65.
Дзюба І. Публіцистика Івана Багряного // Сучасність. – 1994. - № 4. – С. 64-70.
Жулинський М. Іван Багряний // Жулинський М. Слово і доля. – К.: АСК, 2002.
Качуровський І. І четвертий вимір сюжету. Про творчість Івана Багряного / газ. Літературна Україна, 16 листопада 1995.
Качуровський І. Деякі міркування над книжкою віршів І.Багряного „Золотий бумеранг” // Сучасність. – 2000. - № 4. – С. 154-157.
Костюк Г. Іван Багряний (сторінка спогадів) // Українська мова та література в школі. – 1993. - № 10. – С. 4-12.
Лавріненко Ю. Іван Багряний – політичний діяч і письменник // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – Кн. 2. – К., 1994. – С. 612-617.
Логвиненко О. І.Багряний та українська політична думка: Сучасні акценти // Літературна Україна. – 2001. – 25 жовтня. – С. 2
Мариненко Ю. „Іду до кінця мого призначення” //Укр. мова і літ. . – 2002. - № 14. –С. 3-10.
Немченко І. ”Вийдемо до сонця з темних мурів” : (Огляд поетичного доробку І.Багряного) // Визвольний шлях. – 2001. – кн.. 10. – С. 93-107; кн.. 11. – С. 86-100.
Савченко З. Біблійно-християнські мотиви та образи в романі „Сад Гетсиманський” // Слово і час. – 1996. - №10. – С. 57-60.
Святовець В. Магічний кристал: (І.Багряний і його роман „Тигролови”) // Київ. – 1993. - № 12. – С 107-109.
Слоньовська О. Антологія національної української ідеї в “Огненному колі“ І.Багряного (Міфічний аспект внутрішнього і зовнішнього ворога нації). – Диво слово. – 2004. - № 1. - С. 5-13.
Спорадець М.П. Іван Багряний – письменник і громадянин. – Х., 1996.
Сологуб Н.Г. Біблійні образи в художній творчості І.Багряного // Мовознавство. – 1993. - № 1. – С. 43-47.
Тарнавський О. Творчість Івана Багряного – одіссея людини над прірвою // Тарнавський О. Відоме й позавідоме. – К., 1999. – С. 362-370.
Хамуляк С. Постать І.Багряного у світлі української еміграції // Молода нація: Альманах. – К., 1996. – Вип.. 4. – С. 182-186.
Череватенко Л. “Ходи тільки по лінії найбільшого спротиву – і ти пізнаєш світ.. // Багряний І. Людина біжить над прірвою. – К., 1995. – С. 229-235.
Шугай О. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. – К., 1996.

Тема 24. Василь Барка (Очерет)
(1908 - 2002)
План
Доля письменника-емігранта. Періодизація творчості.
Філософська концепція буття як любові.
Поетичний світ В.Барки. Цикл „Океан” - “своєрідна Божественна Літургія любові“ (Л.Плющ). Жанрове багатство поезії.
Роман „Жовтий князь” як хроніка геноциду українського народу.
Епіка 60-80-х рр.


Література
Барка В. Автобіографія // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – Кн.. 2. – С. 642-653.
Бойчук Б. Спомини в біографії. – К., 2003. – С. 83-89.
Жулинський М. У світлі віри. Голодомор в Україні та роман Василя Барки “Жовтий князь“ // Барка В. Жовтий князь. – К., 1991. – С. 5-26.
Головань Т. До таємниць морального критерію слова: Досвід символізму та сюрреалізму в поезії Василя Барки // Українська мова і література в середній школі - 2002. - № 5. – С. 184-193.
Жулинський М. Василь Барка // Слово і доля. – К.: АСК, 2002.
Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. – Кн.. 2. Ч. 2 (1940-ві-1950-ті роки) – К., 1994. – С. 205-211.
Ковальчук О.Г. Голгофа України: “Жовтий князь“ В.Барки та “Сад Гетсиманський“ І.Багряного. – Ніжин, 1995. – 17 с.
Мовчан Р. “Жовтий князь“ Василя Барки // Слово і час. – 1998. - № 12. – С. 14-18.
Пушко В.Ф. Страдницька доля Василя Барки // Слово і час. – 2000. - № 9. – С. 65-71.
Плющ Л. Божественна літургія “Океану“ // Слово і час. – 1993. - № 11.- С. 92-96.
Салига Т. У космічній гармонії (В.Барка) // Салига Т. Продовження: літературно-критичні студії. – Л.: Каменяр, 1991. – С. 203-215.
Славутич Я. Голодомор в українській літературі на Заході // Славутич Я. Меч і перо. Вибрані дослідження, статті та огляди. – К., 1992. – С. 387-412.
Тарнавський О. Поет, одержимий поезією // Тарнавський О. Відоме й позавідоме. – К., 1999. – С. 371-383.
Тарута Т. Вивчення творчості Василя Барки в школі: Посібник для вчителя. – Тернопіль: Посібники і підручники, 2004. – 48 с.
Шерех Ю. Поезія ясно вишневого вечора // Шерех Ю. Пороги й Запорожжя: Мистецтво. Література. Ідеологія: В 3-х т. – Х., 1998. – Т. 1. – С. 278-292.


Тема 25. Тодось Осьмачка
(1895-1962)
1. Життя і творчість письменника під більшовицьким режимом. Літературні погляди. Участь в літературному житті. (Асспис, Ланка, МАРС).
2. Поетичні збірки «Круча» (1922), «Скитські вогні»(1925), «Клекіт» (1929): характер образності та стилю.
3. Трагічна доля письменника-емігранта. Участь в літературних об’єднаннях МУР та «Слово».
4. «Особливий трагізм буття» (В.Барка) в епічні й поемі Т.Осьмачки «Поет».
5. «Поетичні збірки Т.Осьмачки «Сучасникам (1943), «Китиці часу» (1943-1948), «Із-під світу « (1954).
6. Прозова спадщина письменника. Міфологізм повісті «Старший боярин».
7. Антитоталітарний дискурс повістей «План до двору» та «Ротонда душогубців».
8. Суперечливість оцінки творчості Т.Осьмачки в українському літературознавстві.

Література
Бойчук Б. Тодось Осьмачка // Бойчук Б. Спомини в біографії. – К., 2003. – С. 65-70.
Дончик В. “Важко сказати, хто все це міг витримати“: Т.Осьмачка у змалюванні М.Слабошпицького // Дивослово. – 2003. - № 12. – С. 67-69.
Зборовська Н. “Танцююча зірка“ Тодося Осьмачки. – К.: МПС “Козаки“, 1996.
Жулинський М. Тодось Осьмачка // Жулинський М. Слово і доля. – К.: АСК, 2002.
Живий Осьмачка. Спогади / Упор. С.Кодак – Детройт: Українські повісті 1998.
Кейван М. У самотній мандрівці до вічності // Україна. – 1992. - № 32. – 14-15.
Колесниченко-Братунь Н. “Старший боярин” Т. Осьмачки і традиції європейської прози // Дзвін.- 1995.- № 4.
Костецький І. Людина, полишена напризволяще // Укр. вісник. – 1958. – 12 черв.
Лавріненко Ю. Героїчні почуття вічної правди і краси народу // Дивослово. – 1995. - № 1. – С. 4-5.
Михайловська Н. Осьмачка про космічні виміри незбагненної української трагедії // Михайловська Н. Трагічні оптимісти. Екзистенцій не філософування в українській літературі ХІХ – першої половини ХХ ст. – Л., 1998. – С. 178-195.
Неврлий М. Українська радянська поезія 20-х років. Мікропортрети в художніх стилях і напрямках. – К., 1991. – С. 88-92.
Скорський М. Радості і болі рідної землі : Деякі аспекти прози Тодося Осьмачки // Дивослово. - 1995.-N5-6. - С.53-56.
Слабошпицький М. Поет із пекла (Тодось Осьмачка). – К.: Ярославів вал, 2003.
Стефаник Ю. Матеріали до характеристики життя й творчості [Спогад] // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – Кн.. 2. – К., 1994. – С. 108-114.
Творчість і доля Т.Осьмачки в контексті українського письменства ХХ століття. Матеріали Всеукр. наук. конф., присвяченої 100-річчю від дня народження Т.Осьмачки. – Черкаси, 1995. – С. 10.
Чернюк С. Образ духовної України в творчості Тодося Осьмачки // Слово і час. - 2001. -№ 3. - С. 65-72.
Шевчук В. “Людина між свідомістю і природою”. Про прозаїчний триптих Тодося Осьмачки // Кур'єр Кривбасу.- 1998.- № 99-100.
Шерех Ю. Над Україною дзвони гудуть // Дивослово.- 1995.- № 1.




Плани практичних занять

1. Особливості літературного процесу в 20-30 рр. ХХ століття
План
Історичні, суспільно-політичні та культурні умови розвитку української літератури в 20 – 30-х рр.
Особливості стильових домінант у творчості письменників “розстріляного відродження”. Стильовий синкретизм.
Характеристика літературних організації та угрупувань 20-30-х рр.
Літературна дискусія 1925-28 рр.
Розвиток літературознавчої науки в 20-30 рр. ХХ ст. Журналістика.
Українська інтелігенція в добу сталінського тоталітаризму: політичні процеси та слідства 30-х рр. проти творчої еліти.

Завдання: Скласти перелік літературно-мистецьких видань з короткою інформацію (підготувати у вигляді таблиці).

Література:
20-і роки: літературні дискусії, полеміки: Літ.-крит. статті / Упоряд. В.Г.Дончик. - К.: Дніпро, 1991. - 366 с.
Баран В. Цензура в системі тоталітаризму // Сучасність. – 1996. - № 6. - С.104-117;
Історія української літератури ХХ століття: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів напрямку підготовки «філологія» / За ред. проф. Кузьменка В.І. – К.: «КСУ», 2007. – 374 с.
Діброва В. Проблема збереження національної тотожності в умовах тоталітаризму// Слово і Час. – 1991. - № 3.
Ільєнко І.О. У жорнах репресій: про українських письменників (за архівами ДПУ-НКВС). – К., 1995.
Ільницький М.М. Література українського відродження: Напрями і течії в українській літературі 20-х -поч. 30-х років XX століття / Львів. обл. наук.-метод. ін-т освіти. - Л., 1994. - 74 с.
Ковалів Ю. Літературна дискусія 1925-1928 рр. – К., 1990.
Луцький Ю. Літературна політика в Радянській Україні. 1917-1934. – К., 2000.
Костюк Г. Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки). – К., 1993.
Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади у двох книгах / Передм. М.Жулинського. - К.:Смолоскип, 2008. - Кн. 1. – 720 с.
Розумний М. Обжинки провінційності // Слово і час. – 1992. - № 8.
Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років / Пер з англ. М.Климука. – К.: Ніка-Центр, 2006. – 386 с.


2. Рання поетична творчість Павла Тичини
План
Літературно-естетична концепція буття людини і сутності мистецтва П.Тичини.
Поняття “кларнетизму” П.Тичини в сучасній літературознавчій дискурсії. Рання лірика П.Тични в оцінці В.Стуса.
Збірка “Сонячні кларнети” як художня цілісність:
метафорична концепція збірки, естетична та етична її програма;
нерозривна єдність людини і природи в ранній ліриці П.Тичини;
культура людських почуттів в інтимній ліриці;
Тичина – поет національного пробудження («Дума про трьох вітрів», «Золотий гомін», «Скорбна мати»);
Поетична збірка «Замість сонетів і октав» – сповідь поета-гуманіста.
Збірка “Плуг” – поезія революційної перебудови.
Мотиви та образна система збірки «Вітер з України».
Творчість П. Тичини в умовах посилення тоталітарного тиску. Риси соцреалізму в збірках “Партія веде”, “Чуття єдиної родини” та ін. Переборення соцреалістичних стереотипів у поемі «Похорон друга».

Завдання: 1. Виписати музичні терміни зі збірки «Сонячні кларнети» та прокоментуйте їх термінологічне значення і художню функцію в художньому тексті.
2. Зробити мікроаналіз однієї з ранніх поезій П.Тичини.


Література
Барка В. Відхід Тичини // Українське слово: Хрестоматія укр. літ. Та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – К., 1994. – С. 242-255.
Білецький О.І. П.Тичина // Білецький О.І. Літературно-критичні статті . – К., 1990. – С. 161-185.
Бондар Е. До філософських джерел образу сонячних кларнетів // Слово і час. – 1995 - № 4.
Загребельний П. Кларнети ніжності // Загребельний П. Неложними устами – К., 1981. – С 5-46.
Історія Української літератури ХХ ст. Кн. 1 (1910-1930-ті рр.) – К.Либідь, 1993. – С. 183-203.
Клочек Г. “Душа моя сонця намріяла”: Поетика “Сонячних кларнетів” Павла Тичини – К.: Наукова думка, 1986.
Костенко Н. Поетика Павла Тичини. – К., 1982.
Коцюбинська М. Корозія таланту // Рад. літературознавство. – 1989. - № 11. – С. 46-58.
Лавріненко Ю. Клярнетичний символізм // Укр. слово. – Кн. 1. – С. 588-598.
Меженко Ю. П.Тичина. “Сонячні кларнети” // Укр. мова і літ в школі.- 1991. - № 9. – С. 91-93.
Моклиця М. П.Тичина // Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ ст. Ч. 1. :Українська література. – Луцьк, 1999.
Моренець. Без Тичини // Сучасність – 2000. - № 1 – С. 79-101.
Над’ярних Н. За парадоксами бароко й футуризму // Слово і час. – 1997. - № 10.
Ніковський А. Vita nova. Павло Тичина // Павло Тичина. Соняшні кларнети. – К., 1991.
Новиченко Л. Тичина і його час: незайві доповнення // 20-і роки. Літ. дискусії і полеміки. – К.: Дніпро, 1991. – С. 314-365.
Ольшевський І. „Молюсь не самому духові - та й не матерії..." (вплив світових релігійно-філософських систем на духовну еволюцію Павла Тичини) // Слово і час. 2002. № 7. С. 32-38.
Охріменко О.Г., Охріменко П.П. Павло Тичина і світова література. – Суми, 1996. – 33 с.
Павленко М.С. Тичининська формула патріотизму. – Умань: АЛМІ, 2002, - 180 с.
Павленко М. Павло Тичина: “Замість сонетів і октав”, “Плуг” // Дивослово. – 2000. - № 10. – С. 5-9.
Стус В. Феномен доби, або сходження на Голгофу слави – К., 1993. -
Сверстюк Є. Поет про поета // Сверстюк Є. Блудні сини України. – К., 1993. – С. 210-212.
Тельнюк С. “Молодий я, молодий”: Поетичний світ П.Тичини (1906-1925) - К.: Дніпро, 1990.
Тельнюк С. “Неодцвітаюча весно моя” – К.: Дніпро, 1991.
Филипович П. Молода українська поезія // Филипович П. Літературно-критичні статті. – К., 1990. – С. 161-185, 236-237.
Фасоля А. Поезія П.Тичини крізь призму світобачення поета // Рідна школа. – 2001. - № 2. – С. 53-55.
Шестопалова Т.П. Міфологеми поезії Павла Тичини: Спроба інтерпретації. – Луганськ: Альма-Матер, 2003. – 198 с.
Шумейко Т. Ерос у Тичини // Сучасність. – 2000. - № 9. – С. 94 – 108.



3. Український авангард
План
1. Феномен українського авангардного мистецтва.
2. Футуризм як домінантна стильова течія українського авангардизму. М.Семенко - теоретик пан футуризму. Етапи розвитку футуризму.
3. Модерністичний простір перших поетичних спроб М.Семенка. «Арії трьох П’єро» М.Семенка: цикли «П’єро задається», «П’єро кохає», «П’єро мертвопетлює».
4. Місто як головна тема футуристичних студій. Техніка віршування. Поезомалярство.
5. Експериментальність поезії М.Бажана.

Завдання: написати письмову роботу: «Формальні експерименти в поезії М.Семенка»

Література
Авангард Йогансена / Упор. Д.Горбачов. – львів: Наутілус, 2007. – 200с.

Адельгейм Є. Микола Бажан. – К.: Дніпро, 1965. – 182 с.
Бандура О., Футуризм в українській літературі / / Українська література в загальноосвітній школі. - 2001. - №1. - С.2-4.
Білокінь С. Чи був Михайль Семенко футуристом? // Сучасність.- 1990.- № 10. - С. 25-29.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Микола Бажан[Текст] : нарис творчості / З.С. Голубєва. - К. : Дніпро, 1984. - 207 с.
Ільницький О. Український футуризм. 1914-1930.- Львів: Літопис, 2003. -
Ільницький О. Шевченко і футуристи // Сучасність.- 1989.- № 5.
Ковалів Ю. Михайль Семенко і футуризм // Визвольний шлях.- 1995.- № 10-11.
Карбований слів володар: Спогади про Миколу Бажана.  К.: Дніпро, 1988.  520 с.
Костенко Н. В. Микола Бажан: Життя, творчість, особливості віршостилістики.  К., 2004.  382 с.
Петровський М. “Хочу додому я, хочу в Київ”. Михайль Семенко - урбаніст // Вітчизна.- 1990.- № 1.
Про Миколу Бажана: Літературно-критичні статті, есе.  К.: Рад. письменник, 1984.  335 с.
Сорока М. Поезомалярство М. Семенка // Слово і час.- 1992.- № 12.
Сулима М. “Дух мій в захопленні можливостей футурних” // Слово і час.- 1992.- № 12.
Український авангард 1910-1930 років: Альбом / Авт.-упорядник Д.О.Горбачов. – К.: Мистецтво, 1996. – 400с .
Українські авангардисти як теоретики і публіцисти / Упор. Д.Горбачов, О.Папета, С.Папета. – К.: Тріумф, 2005. – 382 с.
Український модернізм 1910-1930: Альбом. –Хмельницький: Галерея, 2006. – 287 с.
Филипович П.П. Про Михайля Семенка // Филипович П.П. Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1991. – С.226-230.
Черниш Г. Український футуризм і довкола нього // 20-ті роки: Літературні дискусії, полеміки. – С. 90-123.



4. Ідейно-естетичні пошуки української поезії 20-30-х рр. ХХ століття
План
Шляхи розвитку української поезії 20 – 30-х рр. ХХ століття
Гармонія як основа єдності форми і змісту збірки В.Еллана-Блакитного „Удари молота і серця”. Стильові особливості лірики.
Неоромантичні тенденції лірики В.Чумака. Автобіографічний характер щоденника поета „За ґратами”.
Пізній український символізм. Мотиви, настрої, поетичний стиль збірок Д.Загула „З зелених гір”, „На грані”.

Завдання: 1) підібрати по 3 цитати-характеристики творчості В.Еллана-Блакитного. В.Чумака, Д.Загула;
2) написати письмову роботу: «Образ сучасності поетичній творчості В.Еллана-Блакитного. В.Чумака, Д.Загула».

Література
Білецький О. 20 років нової української лірики // Білецький О. Літературно-критичні статті. – К., 1990. – С. 17-44.
Білецький О. Д.Загул // Білецький О. Літературно-критичні статті. – К., 1990. – С. 94-102.
Вишняк М. Василь Еллан (Блакитний // Гроно нездоланих співців. – К., 1997. – С. 123-132.
Герань О. Нас ще довго мірятимуть його напругою // Літ. Україна. – 1994. – 27 січня.
Далавурак С. І він опинився на Колимі // Літ. Україна. – 1994. - 1 травня.
Далавурак С., Лесин В. Ужинок бентежного поета // Загул Д. Поезії. – К., 1988. – С. 5-26.
Зеров М. Василь Елланський // Зеров М. Твори: В 2 т. – Т. 2. – С. 562-567.
Ільєнко І. Піднятий на злеті // Чумак В. Червоний заспів. – К., 1991. - С. 3-43.
Косинка Г. Василь Еллан (Блакитний) // Косинка Г. Гармонія. – К., 1988. – С. 325-328.
Крижанівський С. Василь Чумак. – К., 1990.
Кузьменко В. Василь Чумак // Гроно нездоланих співців. – К., 1997. – С. 187-191.
Ні слова про спокій! Василь Еллан-Блакитний. Спогади і матеріали. – К., 1989.
Поліщук Я. Проблема перерваної традиції та українська поезія 20-30-х років // Сучасність. – 1999. – С. 76-82.
Славутич Яр. Дмитро Загул // Славутич Яр. Розстріляна муза. – К., 1991. – С. 79-98.
Филипович П. Молода українська поезія // Филипович П. Літературно-критичні статті. – К., 1990. – С. 231-238.
Хвильовий М. Вас. Еллан // Хвильовий М. Твори: У 2-х т. – К., 1991. – Т. 2. – С. 630-640.

5. Поезія Володимира Сосюри
План
Лірика В.Сосюри 20-х рр. (Мотиви, основні тенденції творчості (поєднання романтичної традиції, сентиментальної медитативності та соціальної проблематики):
героїка революції;
стилістично-образні особливості інтимної лірики.
Образ України в поезії В.Сосюри (“Знову місто”, “Україно моя” “Сльози”, „Любіть Україну”).
Трагічна роздвоєність особистості (“Два Володьки”).
Романтизація національної історії в поемі “Мазепа”.

Завдання: зробити порівняльний аналіз поеми Володимира Сосюри „Розстріляне безсмертя” та поеми Юрія Клена „Прокляті роки”.

Література
Барабаш Ю. Іван Мазепа – ще одна літературна версія // Київ. – 1988. - № 12. – С.
Голос ніжності і правди. Спогади про Володимира Сосюру. – К., 1968.
Гришко В. Заборонений Сосюра. – Луцьк, 1992.
Жулинський М. Володимир Сосюра // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К.: Дніпро, 1990. - С. 331-348.
Гришко В. Серце „Другого Володьки” і заборонена любов // Українське слово: Хрестоматія укр. літ. і літ. критики ХХ ст.: У 4 кн. – Кн.. 2 – С. 197-213.
Килимник О. Ніжний і грізний // Українські радянські письменники: Зб. літ.-крит. матеріалів. – К.: Рад. школа, 1984. – С. 66-67.
Коваль В. Любіть українок: В гостях на Зелену неділю в реабілітованої вдови поета – Марії Гаврилівни Сосюри // літ. Україна. – 1993. – 5 серпня.
Костюченко В. Втеча від власного “я“ (Творчість В.Сосюри кінця 1930-х років) // Дивослово. – 2003. - № 12. – С. 8-11.
Микитенко О. Друзі чи супротивники // Київ. – 1990. - № 2. – С.
Моренець В.П. Володимир Сосюра: літературний портрет. – К., 1990.
Моренець В. Солов’їне піднебесся Володимира Сосюри // Рад. літературознавство. - 1989. - № 6. - С. 37-46.
Радченко Є. Володимир Сосюра. – К.: Рад. письменник, 1987.
Рильський М. Поет і друг: До 20-річчя літературної діяльності В. Сосюри. // Рильський М. Статті про літературу. – К.: Дніпро, 1980. – С. 321 -- 322.
Фролова К. Розвиток образної свідомості в українській ліриці. – Дніпропетровськ, 1970. – С. 90-95.
Ющенко О. „Заарештований” вірш // Літ. Україна. – 1992. - 30 квітня.


5. “Душа твоя – оселя тиші“.
Філософія “внутрішньої еміграції“ у творчості В.Свідзинського
План
Синтез літературних і культурних традицій у творчості В.Свідзинського.
Фольклорна та міфологічна основа поезії.
“Три радості у мене неодіймані: Самотність, труд, мовчання“. Визначальні цінності творчості В.Свідзинського. В.Стус про В.Свідзинського
Особливості інтимної лірики:
а) образи віршів-спогадів;
б) цикл “Зрада“ – лірична драма серця.
Сонети В.Свідзинського.
Майстерність поетичного письма поета.

Завдання: Законспектувати статтю В.Стуса “Зникоме розцвітання“.

Література

Дзюба І. “І засвітився сам від себе“ // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – К., 1994. – Кн. 1. – С. 402-410.
Дзюба І. Слово про поетове дитинство // Слово і час . – 1990. - № 10. – С. 50-52.
Коротич В. Володимир Свідзинський // Поезія-68. – Вип. 2. – С. 59-60.
Мандрівник і риболов: Природа у творчості Володимира Свідзинського й Максима Рильського . – К.: Факт, 2003.
Моклиця М. Володимир Свідзинський // Модернізм у творчості письменників ХХ століття. Частина 1. Українська література. – Луцьк, 1999. – С. 112-124.
Свідзинський А. „Я виноград відновлення у ніч несу”: Володимир Свідзинський – творець прекрасного. – К.: Вид-во ім. Олени Те ліги, 2003.
Свідзинський В. Спогади про брата // Слово і час. – 1990. - № 5. – С. 3-13.
Соловей Е. Неканонічна традиційність // Сучасність. - 1996. - № 2. – С. 98-114.
Соловей Е. Володимир Свідзинський // Ґроно нездоланих співців. – К., 1997. – С. 51-60.
Стус В. “Зникоме розцвітання“ // Слово і час. – 1991. - № 5. – С. 3-13.
Шевчук В. Образ поета // Вітчизна . – 1985. - № 9.
Яременко В. Лірика В.Свідзинського // Свідзинський В. Поезії. – К., 1986. – С. 3-24.

6. Проза Миколи Хвильового
План
Роль і місце М.Хвильового в літературній дискусії 1925-28 рр. Поняття ”України”, ”Москви” та ”Європи” в інтерпретації письменника.
”Націонал-комунізм” (”кентавризм”) М.Хвильового. Ідеологічні та естетичні орієнтири письменника.
Імпресіонізм ранньої прози М.Хвильового (зб. ”Сині етюди” та «Осінь»).
Проблема ”революції і людини” в мистецькому відображенні М.Хвильового (”Я (Романтика”), ”Мати”, ”Солонський яр”).
Зміна стильової домінанти у прозі 2 періоду творчості. Сатирично-іронічна манера письма (”Свиня”, ”Ревізор”, ”Іван Іванович”).
”Повість про санаторійну зону” – соціально-проникливий твір-передбачення. ”Лабораторія характерів” у творі.
«Вальдшнепи». Трактування російсько-українського конфлікту.

Завдання : 1) написати твір-роздум на тему: ”Образ матері в новелістиці Миколи Хвильового (”Із Вариної біографії”, ”Кіт у чоботях”, Мати”, ”Я(Романтика)”);
2) прослідкувати характер еволюції ліричного героя новели “Я (Романтика)” у подальшій творчості М.Хвильового (письмово).


Література
Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. – К., 1995. – С. 97-105.
Безхутрий Ю. Художній світ Миколи Хвильового. – Х.: Фоліо, 2003.
Бондар І. Найкращий твір Миколи Хвильового // Березіль. – 1993. - № 1.
Голубенко П. Хвильовий і Шпенглер // Хроніка-2000. Вип. 37 -38. K., 2000. – С.
Гаврильченко О., Коваленко А. М.Хвильовий. Холодний яр та громадянська війна та громадянська війна // Слово і час. – 1992. - № 8. – С.136-142.
Грищенко О. ”Іван Іванович”: Текст і контекст // Вітчизна. – 1989. - № 2.- С. 136-149.
Дзюба І. Микола Хвильовий: ”азіятський ренесанс” і ”психологічна Европа”. – К., 2005
Коломієць Л. Український ренесанс: У пошуках індивідуальності // Слово і час. - 1992. - № 10. – С. 64-70.
Красін О.В. Національна концепція Миколи Хвильового // Український істор. журнал. – 1997. - № 6.
Лігостова О. Вибір героїв М.Хвильового // Слово і час. – 1995. - № 1.
Родін В. Історіософські концепції М. Хвильового та О. Шпенглера на зламі епох // Сіверянський літопис. 2001. №2 (38).


7. Повість Миколи Хвильового “Санаторійна зона”
План
Відображення епохи у творчості М.Хвильового. Образ «міжчасся» (Т. Гундорова).
Характер конфліктів, їх джерела у «Повісті про санаторійну зону». Проблематика повісті.
Символічні образи повісті, джерела їх виникнення. Образи “зайвих людей”.
Вияв філософії езистенціалізму в повісті.
Особливості поетики “Санаторійної зони”.

Завдання: написати письмову роботу: «Місце інтертексту в прозі М.Хвильового».

Література
Агеєва В. “Зайві люди” у прозі М.Хвильового // Слово і час. – 1990. - № 10. – С. 3-9.
Безхутрий Ю.М. Микола Хвильовий та естетичні пошуки в українській літературі першої третини ХХ століття // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. – Вип. VІ. – Харків-Київ: Критика, 2004. – С. 79–89.
Бойко Ю. Микола Хвильовий / Бойко Ю. Вибрані праці. – К., 1992.
Донцов Д. Микола Хвильовий // Українське слово. Хрестоматія- К., 1994. – Т.1.
Шевчук В. Драма Миколи Хвильового // Слово і час. – 1994. - № 2. – С. 40-48.
Шерех Ю. Хвильовий без політики // Березіль. – 1991. - № 9


8. Новелістика Григорія Косинки
План
Григорій Косинка – продовжувач традицій В.Стефаника, М.Коцюбинського, С.Васильченка.
Відтворення виразних рис селянської психології в творах Г.Косинки (“На буряки”, “За земельку”, “Політика”, “Змовини”).
Тема громадянської війни у творчості Г. Косинки. Характер конфлікту.
Роздвоєність душі героїв між ідеологією більшовизму та загальнолюдськими цінностями (“Серце”).
Драматичний конфлікт героя і революційної дійсності (“Анархісти”, “Темна ніч”, “В житах”).
Тема національної долі українців (“Фавст”, “Гармонія”).
Стильові особливості новелістики письменника.

Завдання: написати письмову роботу: «Функція пісні в новелах Г.Косинки «На буряки», «Перд світом», «На золотих богів», «Заквітчаний сон», «Анархісти, «Сорочка», «Політика», Гармонія» та ін. творах».

Література
Косинка Г. Автобіографія // Косинка Г. Гармонія. – К., 1988. – С. 22.
Історія української літератури ХХ ст. Кн. 1 (1910-1930-ті рр.) – К. , 1998. – С. 292-297.
Жулинський М. Григорій Косинка // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К., 1990. – С. 349-364.
Дуб К. Імператив Григорія Косинки як естетичне вираження селянської ментальності // Слово і час . – 1999. - № 11. – С. 16-20.
Кавун Л. Психологізм як елемент поетики новел Григорія Косинки // Укр. мова та літ. в школі. – 1993. - № 2. – С. 50-52.
Мовчан Р. Григорій Косинка // Українська проза ХХ ст. в іменах. – К., 1997. – С. 41-61.
Мороз-Стрілець Т. Голос пам’яті. – К., 1989.
Наєнко М. Григорій Косинка: Літературно-критичний нарис. – К., 1989.
Штонь Г. Рокованість талантом // Рад. літературознавство. – 1989. - № 11. – С. 12-18.
Шудря М. Мене трудно взяти на “ура” // Берегиня – 2000. - № 1. – С. 61.
Якимів О. Особливості художніх текстів Г.Косинки // Дивослово. – 1999. - № 11. – С. 35-37.

9. Поезія Євгена Плужника
План
Лабораторія творчого пошуку письменника.
Екзистенційно-філософське наповнення творів.
Тема “людини в громадянській війні” в поетичній спадщині Є.Плужника. Трагізм „Розстрільного циклу” поета.
Філософське наповнення поеми Є. Плужника «Галілей». Проблема гуманізму.
Поема “Канів” – формальні та інтелектуальні здобутки.
Особливості поетики та версифікації поетичних творів Є.Плужника.

Завдання:
1) написати письмову роботу: “Драма “Змова у Києві” Є.Плужника – пошук компромісу автора з владою”.
2) підготувати доповідь “Мотив часу у творчості Євгена Плужника”.

Література
Барабаш А. Інтимні мотиви поезії Євгена Плужника // Українська мова і література. – 1999. - № 4. – С. 12.
Державин В. Лірика Є Плужника // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – К., 1994. – Кн. 2. – С. 223-238.
Жулинський М. Євген Плужник // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя . – К., 1991. – С. 316-326.
Історія української літератури ХХ ст. : У 2 кн. – К., 1993. – Кн. 1. – С. 379-394.
Коноваленко-Плужник Г. Спогади // Україна. – 1990. - № 1-4.
Ковалів Ю. “Виріс я на межах двох світів” // Дивослово . – 1998. - № 12. – С. 5-7.
Неборак В. Світ, народжений від пострілів // Дзвін. – 1990. - № 7. – С. 139-144.
Новиченко Л. По той бік спокою // Плужник Є. Вибрані поезії. – К., 1966.
Творчість Євгена Плужника і літературний процес ХХ століття на Україні: Зб. наук. пр. – Рівне, 1999. – 90 с.
Скирда Л.М. Євген Плужник: Нарис життя і творчості. – К., 1989.
Солодовник Т. Барви Плужникової поезії // Слово і час. – 1998. - № 12. – С. 22-24.
Токмань Г. Чи знав Євген Плужник, що він екзистенціаліст // Слово і час. – 1999. - № 4-5. – С. 63-64.
Токмань Г. “Скривавлені сліди” й “Огниста радість” (Спроба христологічного прочитання лірики Є.Плужника) // Слово і час. – 1998. - № 2. – С. 39-44.
Череватенко Л. Все, чим душа боліла // Плужник Є. Поезії. – К., 1988. - С. 5-10.
Череватенко Л. “Брешете, ви, кому ясно усе!” // Урок української. – 2001. - № 6. – С. 48-53.

10. “Місто” та «Невеличка драма» Валер’яна Підмогильного як зразок українського
інтелектуально-психологічного роману
План
Шлях формування світоглядних позицій та літературної майстерності письменника.
Місце роману “Місто“ в українській літературі 20-30-х рр.
Особливості проблематики і конфліктів роману “Місто“ в руслі філософських поглядів В.Підмогильного.
Психологічне зображення “дуалізму” душі головного героя роману. Порівняти образ Степана Радченка з образами Жульєна Сореля Стендаля, Люсьєном Шардоном О.Бальзака та Жоржем Дюруа Г.Мопассана).
Система образів-персонажів у романі.
Жанрово-композиційна характеристика твору.
Мовні засоби роману.
Конфлікт розуму та інстинкту в “Невеличкій драмі” В.Підмогильного.

Завдання: написати есе: “Образ міста в романістиці В. Підмогильного“.

Література
Галета О. Криза раціоналізму у прозі Валерія Підмогильного // Укр. літературозн. – 2002. – Вип. 65. – С. 187-194.
Голод і сучасна українська література // Ольжич Олег. Незнаному воякові. – К., 1994. – С. 145-147.
Градовський Р.В. Сповідь двох журіїв: “Любий друг“ Мопассана і “Місто“ В. Підмогильного // Заруб. літ. в навч. закладах. – 1999.- № 3. – С. 16-19.
Грищенко О.
·ETRAHGER у ролі попутника – Всесвіт. - 1991 - № 12. – C. 169-172.
Капленко О. Урбаністичні уявлення В.Підмогильного у світлі Шпенглерівської концепції // Слово і час. – 2002. - № 8. – С. 79-83.
Ковальчук О. „Ідеологізоване” тіло як фактор буття: (Версія Валер’яна Підмогильного) // Сучасність. – 1997. - № 7-8. – С. 198-200.
Коломієць Л. “Місто” В.Підмогильного. Проблематика та структурна організація // Слово і час. – 1991. - № 5. – С.64-70.
Ласло-Куцюк Л. “Місто” В.Підмогильного і французький роман ХІХ ст. // Ласло-Куцюк Л. Шукання форми. Нариси з української літератури ХХ ст. – Бухарест, 1980. – С. 307-316.
Лущій С. Український “Любий друг”? (В.Підмогильний “Місто”) // Слово і час. – 1998. - № 7. – С. 54-57.
Мельник В. На перехресті міста і села // Слово і час. – 1990. - № 11. – С. 23-33.
Михайловська Н. В.Підмогильний про абсурдність буття української людини початку ХХ ст. // Михайловська Н. Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософування в українській літературі ХІХ – першої половини ХХ ст. – Л.: Світ, 1998. - С. 141-156.
Мовчан Р.В. Валер’ян Підмогильний. “Місто“ (зразок аналізу) // Мовчан Р.В. Українська проза ХХ ст. В іменах: Посібник. Вип. І. – К., 1997. – С. 118-124.
Пізнюк Л. Проблеми відчуження та абсурду в “Місті“ В.Підмогильного // Слово і час. – 2000. - № 5. – С. 62-66.
Сеник Л. Психологічні жанри і європейська традиція // Сеник Л. Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності. – Л., 2002. – С. 125-146.
Тарнавський М. “Невтомний гонець в майбутнє”: Екзистенціальне прочитання “Міста” В.Підмогильного //Слово і час. – 1991. - № 5. – С. 56-63.
Шерех Ю. Людина і люди (“Місто“ Валер’яна Підмогильного) // Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя. – Т. 1. – Х., 1998. – С. 81-91.



11. Романтичний пафос роману Юрія Яновського “Майстер корабля”
План
Особливості романтичного світобачення Ю. Яновського.
Жанрово-тематичний діапазон ранньої творчості Ю.Яновського та особливості його художнього втілення.
Експериментальні риси роману “Майстер корабля”, його формотворча новизна.
Актуальність і новизна проблематики роману.
Образна система твору.
Символічний підтекст “Майстра корабля”.

Завдання: написати доповідь на тему: «Особливості поетичного письма Ю.Яновського».

Література
Агеєва В. Романний експеримент Юрія Яновського // Апологія модерну: обрис ХХ віку: статті та есеї /Віра Агеєва. – К.: Грані-Т, 2011. – 408 с.
Бабишкін О. Кіноспадщина Юрія Яновського. – К.: Рад. письменник, 1987.
Бажан М. Майстер залізної троянди // Бажан М. Думи і спогади. – К., 1982.
Мовчан Р. “Благословіть почати щирий труд, що відчинив би далину, як двері..." (Неоромантизм ранньої прози Ю.Яновського) \\ газ.Укр. мова і літ. – 1999.- № 45.
Панченко В. Морський рейс Юрія Третього. – Кіровоград, 2002.
Панченко В. Є. Ю.Яновський. Романтичний трактат про мистецтво. Життя і творчість. – К., 1988.
Патетичний фрегат. Роман Юрія Яновського “Майстер корабля“ як літературна містифікація. – К., 2002.
Панченко В. “І думав я не тільки те, що написав у книжках” (перечитуючи молодого Юрія Яновського) // Панченко В. Магічний кристал. – Кіровоград, 1995. – С. 178 – 200.
Лист у вічність. Спогади про Юрія Яновського. - К., 1980.
Яновський Ю. Тоді дмухав трамонтан. Із подорожніх нотаток письменника // Україна. – 1984. - № 49.


12. Роман “Чотири шаблі“ Ю.Яновського
План
Відродження “лицарського духу“, новітнє “покозачення“ на українському Півдні в неоромантичній інтерпретації Ю.Яновського.
Питання роду, народу і класу – колізія ідей роману.
Проблема героя в творі. Образна система роману.
Жанрово-стильові особливості роману. Сюжет і композиція твору.

Завдання: зробити цитатну характеристику образів роману “Чотири шаблі“ Ю.Яновського.

Література
Голобородько Я. Естетична поліфонія Юрія Яновського: Романи „Майстер корабля”, „Чотири шаблі, „Вершники” // Укр. мова і літ. в сер. школах, гімн., ліцеях та кол. – 2004. - № 4, С. 129-142.
Заверталюк Н.І. Символ як поетичний код вираження художнього світобачення в романі “Чотири шаблі“ // Проблеми сучасного літературознавства. Зб. наук. праць. – О., 1999. – Вип. 3. – С. 52-60.
Зеров М. Юрий Яновский // Зеров М.Українське письменство. – К., 2003. – С. 880-885.
Костюк Г. Лицар культури нації // Українське слово : Хрестоматія: У 4 ткн. – Кн. 2. - С. 433-443.
Пархоменко М.М. “Чотири шаблі“ в творчості Юрія Яновського // Яновський Ю.І. Твори: В 5 т. – Т. 2. – К., 1983. – С. 411-422.
Панченко В.Є. “І думав я не тільки те, що написав“ (Перечитуючи молодого Ю.Яновського) // Дивослово. – 1994. - № 4.- С. 9-15.
Панченко В. Морський рейс Юрія Третього. – Кіровоград, 2002.
Приходько І.Ф. Своєрідність композиційних прийомів у ранній творчості Ю.Яновського // Українське літературознавство. – Л., 1985. - Вип. 53. – С. 52-60.
Савченко З. «Активний романтизм” – стильова домінанта раннього Ю.Яновського // Слово і час. – 1999. - № 3. - С. 68-70.
Чумаченко О. Український “кіплінганець“ Ю.Яновський (Перспективи модернізму в “Чотирьох шаблях“) // Слово і час. – 1998. - № 3. – С. 28-31.


13. Тема революції і громадянської війни
у творчості українських прозаїків 20-30-х рр.
План
Соціально-духовні акценти в трактуванні проблеми людини і революції в творчості М.Хвильвого (“Я (Романтика)“, “Солонський яр“, “Мати“, “Санаторійна зона“).
Драматичний конфлікт героя і революційної дійсності в новелістиці Г.Косинки (“Анархісти“, “Темна ніч“, “В житах“, “Десять“, “Фавст“).
Революція як трагедія особистості в творах В.Підмогильного (“Повстанець“, “Третя революція“).
Романтика революції в новелістиці Ю.Яновського (“А потім німці тікали“, “Роман Ма“, “Мамутові бивні“, “Байгород“).

Див. літературу до попередніх тем.


14. Жанр кіноповісті у творчості Олександра Довженка
План
Формування світогляду митця. Різноплановість обдарування О.Довженка.
Актуальність проблематики кіноповісті “Україна в огні”.
Образна система.
«Щоденники» як відображення життя душі письменника. Їх мистецька вартість.
Гуманістичний пафос “Зачарованої Десни”. Проблематика твору.
Майстерність творення образної галереї кіноповісті.
Композиція твору: поєднання реалістичного та філософського планів зображення.
Особливості стилю кіноповістей О.Довженка.

Завдання: підготувати реферат на тему “Внесок Олександра Довженка у світове кіномистецтво”.
Література
Довженко О. Україна в огні. Кіноповість. Щоденник.– К., 1990.
Довженко О. Твори: У 5 т. – К., 1983-85Довженко і світ. Творчість О.П. Довженка в контексті світової культури. – К., 1984.
Дзюба І. Знаки духовної співмірності. Штрихи до світового контексту естетики Олександра Довженка // Дивослово. – 1996. - № 1.
Коваленко М.М., Мішурін О.О. Син Зачарованої Десни: Спогади і статті. – К., 1984.
Корогодський Р. Хресна дорога “Зачарованої Десни“ // Довженко О. Господи, пошли мені сили. Щоденник, кіноповісті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи. – Харків, 1994
Корогодський Р. Довженко й український П’ємонт//Сучасність. –1993. – Ч.6.
Корогодський Р. Довженко у полоні // Сучасність. – 1992. – Ч. 2.
Кочерган Ю.Ф. Олександр Довженко: Проблеми майстерності. – Л., 1983.
Кошелівець І. Олександр Довженко. Спроба творчої біографії. – Мюнхен, 1980.
Куценко М. Український геній у вигнанні: Олександр Довженко // Слово і час. – 1997. - № 5-6. – С. 89-93.
Куценко М. Сторінки життя і творчості О. Довженка. – К., 1975.
Новиченко Л. Естетичні уроки Довженка \\ Л.Новиченко. Життя як діяння. Вибр. статті. – К. – 1974. – С. 310-366.
Олександр Довженко вчора і сьогодні. Затемнені місця в біографії. Збірник матеріалів. – Луцьк: ВМА «Терен», 2005. – 200 с.
Підсуха О. Провісник // Довженко О. Україна в огні. – К., 1991. – С. 6-14.
Полум’яне життя. Спогади про О.Довженка. К., 1973.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]Образ автора в кіноповісті О.Довженка "Зачарована Десна" / І.Рудкевич // Слово і час : Науковий журнал Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України та Національної спілки письменників України. - 2006. - N11. - С. 25-30.
Садуль Ж. История киноискусства: от его зарождения до ниших дней. – М., 1957.
Сверстюк Є. Розіп’ятий праворуч // Сучасність. – 1994. - № 10. – С. 112-126.
Семенчук І. Життєпис О.Довженка. – К., 1991.


15. Остап Вишня і розвиток сатирико-гумористичної прози
План
Жанр усмішки у творчості гумориста.
Тематична розмаїтість усмішок О.Вишні 20-х років.
Проблематика, засоби комічної типізації у гуморесці “Земля обработки требуєть“.
Об’єкт сатири і засоби комізму циклу “Чукрен і чухраїнці“.
Тематика, проблематика, образи “Мисливських усмішок“. Лірична основа циклу.

Завдання: 1) підготувати доповідь «Новаторство і традиція в творчостіОстапа Вишні-гумориста»
2) 2) з’ясуйте характер розвитку гумористичної та сатиричної прози в українській літературі 20-30-х рр. ХХ ст. (автори, теми, проблеми, жанри).


Література
Воскрекасенко С.Портрети зблизька.- К., 1977.
Гальченко С. І сміявся, і плакав з любові. – К., 1992.
Дзеверін І. Остап Вишня. – К., 1977.
Дузь І. Остап Вишня: Нарис про творчість. – К., 1989.
Зуб І. Остап Вишня: Риси творчої індивідуальності. – К., 1991.
Косяченко В. “Письменники так спроста не бувають“ // Слово і час. – 1993. - №7.
Крижанівський А. Усмішка як надія // Вишня О. Вибране. – К., 1989.
Про Остапа Вишню: Спогади. – К., 1989.
Семенюк Г.Ф. Ніколи не сміявся без любові... – К., 2001.
Цеков Ю. Остап Вишня. До 100-річчя від дня народження. – К.: Знання, 1989.


16. Історико-романтична драматургія Івана Кочерги
План
Головні проблеми історичної драматургії І.Кочерги.
Основні принципи побудови сюжетів та особливості конфліктів у драмах І.Кочерги.
Ідейно-тематичний зміст драми “Ярослав Мудрий”. Характер конфліктів.
Образ Ярослава Мудрого.
Жанрово-стильові та композиційні особливості драми “Ярослав Мудрий”.
Місце домислу та історичної правди у творах Івана Кочерги.

Література
Агєєва В. Портрет модерніста в соціалістичному інтер’єрі // Стильові тенденції української літератури ХХ ст. – К.: ПЦ Фоліант, 2004.
Брюховецький І. Іван Кочерга. Передмова // Кочерга І. Драматичні твори. – К.: Наукова думка, 1989.
Голубєва З. І.Кочерга. Літературний портрет. – К., 1981.
Дробот П.М. Вивчення творчості І.Кочерги. – К., 1981.
Кузякіна Н. Драматург Іван Кочерга. – К.: Рад. письменник, 1968.
Семенюк Г.Ф. Українська драматургія 20-х років. – К., 1993.

17. Новаторство драматургії Миколи Куліша
План
Творче засвоєння М.Кулішем-драматургом багатовікового досвіду класичної літератури і власні новаторські відкриття.
Проблематика, образи та жанрова своєрідність п’єси “Мина Мазайло“. Ознаки жанру меніппеї. Інтертекстуальність сюжету твору (“Міщанин-шляхтич“ Мольєра, “Мартин Боруля“ І.Карпенка-Карого, “Чухраїнці“ О.Вишні).
Засоби комічного: “філологічний” та “політичний” аспекти комедії М.Куліша “Мина Мазайло”.
Актуальність проблематики п’єси “Народний Малахій“. Осмислення небезпеки фанатичної віри. Засоби творення образу Малахія Стаканчика.
Специфіка конфлікту «Патетичної сонати». Полемічний характер твору.
Особливості жанру та композиції п’єси “Патетична соната“. Роль музичного підтексту та вертепу в структурній організації тексту. Багатофункціональність ремарок.

Завдання: 1) дослідити жанри драматургії М.Куліша, дати їх визначення знайти визначення жанру “меніппея“ та записати в термінологічний словник;
2) визначити різновиди драматургічного дискурсу в п’єсі “Мина Мазайло“.

Література
Бжеський Р. Політичні ідеї творчості Миколи Куліші. – Мюнхен, 1955. – 35 с.
Голобородько Я.Ю. Микола Куліш: Сучасний погляд: навч. посібник. – Х.: Основа, 2004. – 142 с.
Голобородько Я. „Патетична соната України”: Художні версії М.Куліша // Вітчизна. – 1998. - № 1-2. – С. 143-148.
Гординский С. Гортаючи сторінки “Патетичної“ До п’ятдесятиріччя “Патетичної сонати“ Миколи Куліша // Гординський С. На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади. – Л., 2004. – С. 245-254.
Залеська-Онишкевич Л. Куліш і Брехт: самоспостереження героя та самоспостереження актора // Сучасність. - 1992 - № 1. – С. 131-135.
Залеська-Онишкевич Л. Жертвоприношення і відкуплення у “Патетичній сонаті“ Миколи Куліша // Сучасність. – 1998. - № 5. – С. 105-109.
Залеська-Онишкевич Л. Роль Великодня у “Патетичній сонаті“ М.Куліша // Слово і час. – 1991.-№ 9. – С. 50-53.
Залеська-Онишкевич Л. Роль Великодня у “Патетичній сонаті“ М.Куліша // Слово і час . – 1991. - № 9.- С. 48-53.
Зубрицька М. Новаторський характер драматургії Миколи Куліша // Сучасність. – 1992. - № 12. – с. 148-150.
Кодак М. Драматика Миколи Куліша («Патетична соната»). – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2011. – 112 с.
Кореневич М. Експресіонізм у М.Куліша – джерела // Слово і час. – 1998. - № 11. – С. 77-79.
Кудрявцев М.Г. Вивчення творчості М.Куліша в школі: Посібник для вчителя. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. – 64 с.
Куцюк М. Маски Миколи Куліша // Куцюк М. Шукання форми. – Бухарест: Критеріон, 1980. – С. 280-311.
Ляхова Ж. “Слухаю музику людської душі“ // Слово і час. – 1994. - № 11/12. – С. 54-57.
Матющенко А. “... Розмова людини самим з собою про зраду й смерть (“Маклена Граса“ і “Патетична соната“ Миколи Куліша і аспект внутрішньої колізії героя) // Дивослово. – 2004. - № 10.
Працьовитий В.С. Український національний характер у драматургії Миколи Куліша. – Л.: Світ, 1998. – 182 с.
Семенюк Г.Ф. Микола Куліш і становлення української драматургії радянської доби. - К., 1991. – 55 с.
Стех М.Р. “Революція маленької людини“ у ранніх п’єсах Миколи Куліша // Сучасність. – 2004. - № 11. – С. 107-118.
Танюк Л. “Читайте “Мину Мазайла“, товариші!" // Вітчизна. – 1989. - № 1. – С. 72-75.
Шерех Ю. Шоста симфонія Миколи Куліша // Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя. – Т. 1. – К., 1999. – С. 69-80.
Шерех Ю. Друге народження “Народного Малахія“ // Там же. – с. 424-433.



18. Феномен “Празької школи” в українській української поезії
План
Світоглядні засади та історичні передумови виникнення й існування.
Спільність та відмінність мотивів та образів:
характер осмислення історичного минулого та історіософізм мислення Ю.Дарагана, О.Ольжича, О.Лятуринської, Є. Маланюка;
«поезія чину» Л. Мосендза, О.Ольжича, О.Теліги;
образ ліричної героїні поезій Н.Лівицької-Холодної;
характер поетичної свідомості О.Стефановича.
Образ України, іі сучасного і минулого у віршах поетів “Празької школи”.
Стильовий синкретизм творчості пражан.

Завдання: 1) зробити мікроаналіз одного вірша будь-кого з поетів «празької школи»;
2) підібрати поетичні цитати, які б характеризували власне бачення образу України у поетів «празької школи»


Література
Бойко Ю. Олег Ольжич як поет // Бойко Ю. Вибрані праці. – К., 1992.
Войчишин Ю. Ярий крик і біль тужавий: Поетична особистість Євгена Маланюка. – К., 1993.
Дараган Ю.Ю. Срібні сурми: Поезії / Біограф. нарис, упоряд. та прим. Л.В.Круценка. – К., 2004.
Донцов Д. Трагічні оптимісти // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Л., 1991. – С. 279-285.
Ільницький М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років. – К., 1992.
Ільницький М. Степове прокляття України // Укр. мова і література в школі . – 1993. – С. 3-10.
Ільницький Микола. Юрій Дараган – перший поет “Празької школи” // УМЛШ. – 1992. - № 1992. - № 5-6.
Кандиба Олег Два світовідчуття // Ольжич О. Незнаному воякові. – К., 1994. – С. 139-144.
Климентова О. Історико-літературний феномен “празької школи“ // Дивослово. – 2003. - № 10. – С. 49-51.
Маланюк Є. Спізнене покоління (Леонід Мосендз і інші) // Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1997.
Моравкова А. Празька поетична школа. Олег Ольжич. // Ш Міжнар. Конгрес україністів. – К.: Обереги, 1996. – С. 176-182.
Неврлий Мікулаш. Празька поетична школа // Муза любові й боротьби: Українська поезія празької школи. – К., 1995. – С. 3-19.
ОУН: минуле і майбуття. – К., 1993. – С. 68-81.
Ольжич О. Незнаному Воякові / Упоря., післямова й приміт. Л. Череватенка. – К., 1994; Ольжич О. Цитаделя духа / Впоряд., переднє слово й примітки М. Неврлого. – Лондон, 1991.


20. Творчість Євгена Маланюка
План
Творчість Євгена Маланюка у контексті еміграційної української літератури.
Характеристика збірок та творчих етапів поета. Провідні мотиви та образи поезій.
Історіософізм як основа поетичного мислення Євгена Маланюка
Своєрідність осмислення образу України в поетичній поета.
Інтимна лірика – майстерне відтворення людських почуттів.
Релігійно-містична поезія Є.Маланюка.
Стильовий синкретизм поезій Є. Маланюка. Засоби поетичної експресивності.

Завдання: прослідкувати розвиток мотиву державобудування у творах Є.Маланюка та Олега Ольжича (скласти цитатну таблицю).

Література
Барабаш Ю. Український Єремія: Євген Маланюк і проблема малоросійства // Слово і час. – 1997. - № 1.
Войчишин Ю. “І ярий біль, і крик тужавий“: Поетична особистість Євгена Маланюка. – К., 1993.
Гординський С. Євген Маланюк – національний поет // Гординський С. На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади. – Л., 2004. – С.236-240.
Дрозд Л. Смислове навантаження образу Ісуса Христа в поетів “празької школи“. – Дивослово. – 2005. - № 8. – С. 64-69.
Ільницький М. Поезія державного чину // Дзвін. – 1992- № 5-6. – С. 154-158.
Ільницький М. Степове прокляття України // Укр. мова і література в школі . – 1993. – С. 3-10.
Кандиба Олег Два світовідчуття // Ольжич О. Незнаному воякові. – К., 1994. – С. 139-144.
Климентова О. Історико-літературний феномен “празької школи“ // Дивослово. – 2003. - № 10. – С. 49-51.
Колісниченко-Братунь Н.Феномен письменників-емігрантів в світлі українського менталітету. – Ш Міжнародний конгрес україністів. – К.: Обереги, 1996. – С. 183-188.
Крупач М. Біля джерел історіософської поезії Євгена Маланюка // Укр. літературознавство. – Л., 1995. - № 57. – С. 95-94.
Лавріненко Ю. Поет своєї епохи. Мислитель-спостережник. Плід дозрілості – “Серпень“ – остання книжка поета. ВІ енциклопедичному підсумку // Українське слово: Хрестоматія укр. літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – кн.. 2 – К., 1994. – С. 148-158.
Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ століття. Частина 1. Українська література. – Луцьк, 1999. – С. 138-147.
Неврлий М. Євген Маланюк. Воскресіння // Україна. – 1989. - № 47.
Неврлий М. Муза болю, гніву, боротьби // Маланюк Є. Поезії. – К., 1992. – С. 5-26.
Неврлий М. Маланюк і Багряний: дві концепції визволення України // Слово і час. – 2003.- № 10.- С. 38-34.
Салига Т. З Україною в серці // Українська мова і література в школі. – 1991. - № 10. – С. 56-64.
Сивокінь Г. Євген Маланюк: творчість і національність // Дивослово. – 1997. - № 1.
Сивокінь Г. Ментальність, біографія, творчість (Євген Маланюк) // Самототожність письменника. До методології сучасного літературознавства. Колективна монографія /Відпов. редактор Г.М.Сивокінь. – К., 1999. – С. 135-153.
Сирота Л. Євген Маланюк і “скаманр“ // Українське літературознавство. – 2002. – Вип.. 65. – С. 55-63.
Череватенко Л. “Епоха йде молитви і вогня “ // Дніпро. – 1990.- № 3.
Шкандрій М. Національна самокритика: Євген Маланюк // Шкандрій М. В обіймах імперії: російська і українська література новітньої доби. – К., 2004. – С. 372-379.

21. Гуманістичний та антитоталітарний пафос творів Івана Багряного «Тигролови» та «Сад Гетсиманський»
План
Літературно-естетичні та політичні погляди І.Багряного. Світоглядна позиція письменника.
Повість «Тигролови» у контексті світової пригодницької літератури. Жанрова специфіка твору І. Багряного.
Автобіографічні елементи у повісті.
Характер конфлікту .Образна система.
Роль символічних прийомів у творі.
Жанрово-стильові параметри роману-опору «Сад Гетсиманський». Прийом антиципації, його роль в організації тексту.
Герой-індивідуаліст І.Багряного: внутрішня боротьба людина за збереження честі і гідності.
Християнська символіка в романі.
Пізнавальна та метафізична вартість роману. Особливості мистецької манери.

Завдання: 1) проаналізувати художню роль символів та їх генезу в епіці І.Багряного;
2) підготувати реферат «Іван Багряний – публіцист».

Література
Багряний І. Автобіографія: З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка // Слово і час. – 1998. - № 2. – С. 9-12.
Батенко Т. Світи із „Саду Гетсиманського” (український підмурівок світового екзистенціалізму) // Молода нація: Альманах. – К., 1996. – Вип.. 4. – С. 150-157.
Войчишин Ю. Іван Багряний. – Вінніпег, 1968.
Гришко Г. Живий Багряний // Багряний І. Під знаком Скорпіона. – К., 1994. – С. 220-236.
Жулинський М. Іван Багряний // Жулинський М. Слово і Доля . – К., 2002.
Качуровський І. І четвертий вимір сюжету. Про творчість Івана Багряного / газ. Літературна Україна, 16 листопада 1995.
Костюк Г. Іван Багряний. Сторінки спогадів // Укр. мова і літ. в школі. – 1993. - № 10.
Лавріненко Ю. Іван Багряний – політичний діяч і письменник // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. : В 4 кн. Кн. 2. – С. 612-617.
Савченко З. Біблійно-християнські мотиви та образи в романі „Сад Гетсиманський” // Слово і час. – 1996. - № 10. – С. 57-60.
Спорадець М.П. Іван Багряний – письменник і громадянин. – Х., 1996.
Стешенкова Т. Через терни Гетсиманського Саду // Літ. Україна . – 1999. – 8 квітня.
Хамуляк С. Постать І.Багряного в світлі української еміграції // Молода нація: Альманах. – К., 1996. – Вип.. 4. – С. 182-184.
Череватенко Л. “Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ” // Дніпро. – 1990. - № 12. – С. 61-76.
Шугай О. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського Саду”. – К., 1996.

Доля українського народу в романі Уласа Самчука “Марія”
План
Епічний талант Уласа Самчука.
Історичні передумови написання роману.
Основні мотиви та проблеми роману.
Образна система твору. Образ Марії.
Жанрово-композиційні особливості твору.
Засоби художньої виразності..

Завдання: написати письмову роботу: « Вплив християнської літератури на композицію та образи роману».

Література
Самчук У. Марія. Хроніка одного життя. Роман. – К., 1991, 1997.
Ведмеденко Н. Жанровий синтез агіографії соціально-побутового роману у творі Уласа Самчука “Марія” // Східнослов’янська філологія. – Кривий Ріг, 2001. – С. 40-42.
Воят А. Ідейно-художній зміст, проблематика роману-хроніки Уласа Самчука “Марія”// газ. Укр.мова і літ.. – 1999 - № 3.
Жив’юк А. Дерманські обереги Уласа Самчука // СіЧ. – 1993. - № 8. – С. 81-82.
Жив’юк А. Улас Самчук і розвиток національної свідомості українців у 1930-1940 – рр. // Пам’ять століть. – 2001. - № 6. – С. 103-109.
Костюк Г. Образотворець “времени лютого” // Українське слово. – Кн. 2. – К., 1994.
Миронець М. Улас Самчук і його “Волинь” // Укр. слово, 23 лютого 1995.
Пастушенко О. Роман Уласа Самчука “Марія”. До проблем життєвої правди // газ. Укр.мова і літ.. – 1998. - № 5.
Ситченко А. Не просто Марія: (У. Самчук) // Слово і час. – 1997. - № 8. – С. 76-78.
Слоньовська О. Ave, Маріє! Розгляд роману У.Самчука “Марія” // Дивослово. – 1995. - № 7. – С. 40-43.
Солод Ю.Д. Літописець українського простору: (Улас Самчук і його повість “Марія”) // Солод Ю.Д. Українська література-ХХ: Вид. 2. – К., 1999. – С. 338 – 344.
Улас Самчук. Дослідження, бібліографія. – Рівне, 1994.

Тексти для обов’язкового вивчення напам’ять
П.Тичина: “Ви знаєте, як липа шелестить“, “Не Зевс, не Пан“, "А я у гай ходила“, “Ми дзвіночки“,«О панно Інно», “Розкажи, розкажи мені, поле“, “Гей, вдарте в струни кобзарі“, “Коли в твої очі дивлюся“, “До кого говорить“, “Хто ж це так із тебе насміятись смів?“, «Пам’яті тридцяти», «На майдані», «Терор», «Я утверждаюсь».
М.Зеров: “Київ“, “Параду“, «Pro domo», «Обри».
М.Рильський: “На білу гречку впали роси“, “Поле чорніє“, “Яблука доспіли“, “Люби природу не як символ“, “Ластівки літають, бо літається“, «Коли усе в тумані життєвому», “Троянди й виноград“, «Мова» («Як парость виноградної лози»), “Багряний вечір догорів“.
М.Драй-Хмара: «Лебеді».
В.Сосюра: «Ластівки на сонці, ластівки на сонці», «Васильки», “Так ніхто не кохав“, “Коли потяг удаль загуркоче“, “Любіть Україну“, “Такий я ніжний, такий тривожний”, “Коли зацвітуть акації”.
Є.Плужник: ““Уночі його вели на розстріл“, ““Був це хлопчик лагідний і тихий“, «Автопортрет», “Вона зійшла до моря“.
В.Свідзинський: ““І довго я шукав живущої води“, “Умруть і небо, і земля“, “Холодна тиша“.
Б.-І.Антонич: “Пісня про незнищенність матерії“, “Весільна“, “Черемховий вірш“, “Шевченко“, «Зелена Євангелія».
Є.Маланюк: Стилет чи стилос?", Варязька балада“, «Знаю – медом сонця, ой Ладо», “Людське“.
О.Ольжич: ““Археологія“, “Воно дощем спадає золотим“, «Держава не твориться в будучині».
О.Теліга: “Сучасникам”, “Вечірня пісня”, “Мужчинам”.

Тексти для обов’язкового прочитання з курсу
“Історія української літератури 20-30-х рр. ХХ ст.”

Павло Тичина. Ранні поезії 10-х рр. Зб. “Сонячні кларнети”, “Плуг”, “Замість сонетів і октав”, “Вітер з України”, “Чернігів”, поеми “Золотий гомін”, “Сковорода”, “Похорон друга”. Вірші “Партія веде”, “Я утверждаюсь”.
Василь Чумак. Поезії зб. “Заспів”.
Гнат Михайличенко. Новелістика. “Блакитний роман”.
Василь Еллан-Блакитний. Зб. “Удари молота і серця”. Поема “Електра”.
Максим Рильський. Зб. “На білих островах”, “Під осінніми зорями”, “Синя далечінь”, “Крізь бурю й сніг”, “Тринадцята весна”, “Де сходяться дороги”, “Гомін і відгомін”, “Знаки терезів” (1932), “Троянди й виноград”, “Далекі небосхили”, “Голосіївська осінь”, “В затінку жайворонка”. Поеми: “Марина”, “Жага”, “Слово про рідну матір”. Драматичний малюнок “Бенкет”.
Микола Зеров. Зб. “Камена”. Історико-літ. нарис “Нове українське письменство”.
Павло Филипович. Зб. “Земля і вітер”, “Простір”. Літ.-крит. статті.
Михайло Драй-Хмара. Зб. “Проростень”. Монографія “Леся Українка”.
Євген Плужник. Зб. “Дні”, “Рання осінь”, “Рівновага”. Поеми “Галілей”, “Канів”. Роман “Недуга”. Драми “Змова в Києві”, “Професор Сухораб”, “У дворі на передмісті”.
Володимир Сосюра. Поезії зб. “Червона зима”, “Осінні зорі”, “Сьогодні”, “Золоті шуліки”, “Коли зацвітуть акації”, “Люблю”, “Журавлі прилетіли”, “Крізь вітри і роки”, “В годину гніву”, “Під гул кривавий”, “На струнах серця”, “Солов’їні далі”, “Осінні мелодії”, “Весни дихання”. Поеми “Червона зима”, “Мазепа”, “Розстріляне безсмертя” (“Вітчизна”, 1988, № 1). Роман “Третя рота”.
Майк Йогансен. “Д’горі”, “Кроковеє коло”, “Ясен”. Проза: “Як будується оповідання”, “Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та ін.” , “Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію”.
Михайль Семенко. Зб. “Prelude”, “Дерзання”, “Кверо-футуризм”, ц. “Крапки і плями”, “Осіння рана”, “П’єро кохає”, “П’єро мертвопетлює”, “Кобзар”, “Малий кобзар і нові вірші”. Вірші Семенка на урбаністичну тематику (“Місто”, “Ліхтар”, “Кафе”, “Бульвар”, “Тротуар”, “Вулиця”, “Москва”, “Чорний Берлін” та ін. Поеми “Тов. Сонце”, “Весна”, “Поема повстання”, “Степ”.
Валер’ян Поліщук. Вибрані поезії.
Гео Шкурупій. Вибрані поезії.
Олекса Влизько. Зб. “За всіх скажу”, “Книга балад” та ін.
Микола Бажан. Зб. “17-й патруль”, “Різьблена тінь”, “Італійські зустрічі”. Поеми “Розмова сердець”, триптих “Будівлі”, “Гофманова ніч”, “Сліпці”, “Гетто в Умані”, “Данило Галицький”, “Політ крізь бурю”, “Нічні роздуми старого майстра”. Вірші періоду Другої світової війни “Клятва”, цикли “Сталінградський зошит”, “Київські етюди”, “Уманські спогади”, “Нічні концерти”.
Володимир Свідзинський. Зб. “Ліричні поезії”, “Вересень”.
Богдан-Ігор Антонич. Зб. “Привітання життя”, “Три перстені”, “Книга Лева”, “Зелена євангелія”, “Ротації”.
Микола Хвильовий. 10 поезій на вибір. Новели “Вступна новела”, “Життя”, “Колонії, колонії”, “Редактор Карк”, “Кіт у чоботях”, “Солонський яр”, “Синій листопад”, “Свиня”, “Легенда”, “Арабески”. Повісті та оповідання: “Я (Романтика), “Пудель”, “Повість про санаторійну зону”, “Сентиментальна історія”, “Мати”, “Іван Іванович”. “Вальдшнепи”. Памфлети “Камо грядеши”, “Думки проти течії”, “Апологети писаризму”, “Україна чи Малоросія”.
Григорій Косинка. Новели “На буряки”, “Фауст”, “На золотих богів”, “Троєкутний бій”, “Заквітчаний сон”, “Десять”, “Темна ніч”, “В хаті Штурми”, “Мати”, “За ворітьми”, “Змовини”, “В житах”, “Постріл”, “Анархісти”, “Політика”, “Циркуль”, “Анкета”, “Товариш Гавриш”, “Гармонія”.
Валер’ян Підмогильний. “Гайдамака”, “Старець”, “Пророк”, “Добрий бог”, “Собака”, “В епідемічному бараці”, “Проблема хліба”, “Істрія пані Ївги”, “Син”, “Військовий літун”, “Сонце сходить”, повість “Остап Шаптала”, “Іван Босий”, “В епідемічному бараці”, “З життя Будинку”. Романи “Місто”, “Невеличка драма”. “Повість без назви”.
Віктор Петров. “Доктор Серафікус”, “Дівчина з ведмедиком”, “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша”.
Михайло Івченко. “Робітні сили”.
Юрій Яновський. Зб. оповідань і новел “Мамутові бивні”, “Кров землі”, повість “Байгород”, романи “Майстер корабля”, “Чотири шаблі”, “Вершники”, “Жива вода”. “Київські оповідання”. П’єса “Дума про Британку”.
Олександр Довженко. Кіноповісті “Арсенал”, “Щорс”, “Україна в огні”, “Зачарована Десна”, “Земля”, “Поема про море”. “Щоденники”. Оповідання “Незабутнє”, “На колючому дроті”, “Мати”, “Воля до життя”, “Мати”, “Воля до життя”, “Ніч перед боєм”, “Тризна”, “Федорченко”, “Перемога”.
Борис Антоненко-Давидович. “Синя волошка”, “Тук-тук”, “Справжній чоловік”, “Землею українською” (окремі репортажі). Повість “Смерть”. Зб. “Сибірські новели”. Повість “За ширмою”.
Іван Сенченко. Повість “Савка”. Оповідання “Кінчався вересень 1941 року”.
Андрій Головко. “Пилипко”, “Червона хустина”, “Бур’ян”.
Петро Панч. “Голубі ешелони”.
Аркадій Любченко. “Вертеп”.
Остап Вишня. “Моя автобіографія”, “Вишневі усмішки”, “Мисливські усмішки”.
Микола Куліш. “97”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Маклена Граса”, “Отак загинув Гуска”, “Зона”, “Хулій Хурина”, “Патетична соната”.
Яків Мамонтов. “Республіка на колесах”, “Батальйон мертвих”.
Іван Дніпровський. “Яблуневий полон”.
Іван Кочерга. “Фея гіркого мигдалю”, “Алмазне жорно”, “Свіччине весілля”, “Майстри часу”, “Марко в пеклі”, “Ярослав Мудрий”.
Олександр Корнійчук. “Загибель ескадри”, “Платон Кречет”, “В степах України”.
Іван Микитенко. “Диктатура”, “Дівчата нашої країни”, “Вуркагани”, “Соло на флейті”.
Євген Маланюк. Вірші зі зб. “Стилет і стилос”, “Гербарій”, “Земля й залізо”, “Земна мадонна”, “Перстень Полікрата”, “Остання весна”, “Серпень”, “Перстень і посох”. “Книга спостережень” (есеїстика).
Олег Ольжич. Вірші зі збірок “Рінь”, “Вежі”, ц. “Незнаному воякові”, зб. “Підзамчя”.
Олена Теліга. Поезії. Публіцистичні статті “До проблеми стилю”, “Партачі життя”, “Якими нас прагнете”,
Юрій Клен (Освальд Бургардт). Вірш “Сковорода”. Збірка “Каравели”. Поеми “Прокляті роки”, “Попіл імперій”.
Юрій Дараган. Вірші зі зб. “Сагайдак”. Поема “Мазепа”.
Оксана Лятуринська. Вірші зі зб. “Гусла”, “Княжа емаль”.
Наталя Лівицька-Холодна. Вірші зі зб. “Вогонь і попіл”, “Сім літер”.
Олекса Стефанович. Вибрані поезії.
Улас Самчук. “Марія”. “Волинь”.
Іван Багряний. «Скелька», “Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Людина, яка біжить над прірвою”, “Огненне коло”. Памфлет “Чому я не хочу вертатися до СССР?”.
Тодось Осьмачка. Вірші зі збірок “Круча”, “Скитські вогні”, “Клекіт”, “Сучасникам”, “Китиці часу”. Поема “Поет”. Повісті “Старший боярин”, “План до двору”, “Ротонда душогубців”.
Василь Барка. Вибрані поезії зі збірок. Роман “Жовтий князь”.
Михайло Орест. Вибрані поезії.



Екзаменаційна програма курсу “Історія української
літератури 20-30-х рр. ХХ ст.”

Особливості художнього процесу в українській літературі 20-30-х рр. ХХ ст.
Художні стилі і напрями української літератури 20-30-х рр. ХХ ст.
Тенденції розвитку поезії 20-30-х рр. ХХ ст. Мотиви, образи, особливості версифікації.
Літературні групи та організації 20-30-х рр.
Літературна дискусія 1925-1928 рр. Причини, етапи, розгортання.
Специфіка розвитку української прози 20-30-х рр. ХХ ст.
Розвиток української драматургії 20-30-х рр.
Трагізм творчої долі П.Тичини. В.Стус про Павла Тичину.
Поетична збірка “Сонячні кларнети” П.Тичини. Поняття кларнетизму.
Поетичні збірки “Замість сонетів і октав” та “Плуг” П.Тичини як протест проти жорстокості і насилля доби.
П.Тичина – поет національного пробудження (“Золотий гомін”, “Скорбна мати”, Дума про трьох вітрів“).
Філософсько-драматичне осмислення подвигу українського народу у Великій вітчизняній війні у поемі П.Тичини “Похорон друга”.
М.Семенко і явище українського футуризму.
“Неокласики” та їхнє місце в літературному процесі 20-30-х рр.
Філософська проблематика творів М.Зерова.
Жанр сонета в поетичній спадщині М.Зерова.
Мотиви і настрої ранньої лірики М.Рильського.
Ідейна спрямованість поезії “Слово про рідну матір” М.Рильського.
Тема праці і творчості у збірці М.Рильського “Троянди й виноград”.
Образ України в поемах “Жага” та “Марина” М.Рильського.
Поема Ю.Клена “Попіл імперій” – літопис ХХ ст.
Оскарження тоталітаризму в поемах Ю.Клена.
Мотиви й образи поезії Є.Плужника.
Інтимна лірика В.Сосюри.
Образ Мазепи в однойменній поемі В.Сосюри.
Порівняльний аналіз поеми “Прокляті роки“ Ю.Клена та “Розстріляне безсмертя“ В.Сосюри.
Вірш В.Сосюри “Любіть Україну” в творчій долі митця.
Автобіографізм повісті “Третя рота” В.Сосюри.
Місце і роль М.Хвильового в літературній дискусії 1925-1928 рр.
Особливості новелістики М.Хвильового. Романтика “вітаїзму“. Мотиви, образність стильові особливості.
Експресіонізм новели “Я (Романтика)” М.Хвильового.
Проблематика “Повісті про санаторійну зона” М.Хвильового.
Мотив передбачення майбутнього в “Повісті про“ санаторійну зона” М.Хвильового.
Майстерність сатири М.Хвильового в повісті “Іван Іванович”.
Українське село часів революції та громадянської війни у новелістиці Г.Косинки.
Аналіз новели Г.Косинки “Анархісти”.
Стильовий синтез як основа художнього стилю новелістики В.Підмогильного.
Проблематика новелістики В.Підмогильного.
Аналіз новели “Собака” В.Підмогильного.
Драма українського маргінала в романі “Місто” В.Підмогильного.
Експериментальний характер інтелектуально-психологічного роману “Майстер корабля“ Ю.Яновського.
Тема громадянської війни і шляхи її реалізації в романі “Чотири шаблі” Ю.Яновського.
Романтика революції в новелі Ю.Яновського “Роман Ма”.
Морально-етичний конфлікт драми “Дочка прокурора” Ю.Яновського.
Жанр сатиричної комедії у творчості М.Куліша.
Образ Мелетія Стаканчика у трагедокомедії “Народний Малахій” М.Куліша.
“Філологічна комедія” “Мина Мазайло” М.Куліша як відбиття реалій доби.
Проблематика п’єси “Патетична соната” М.Куліша.
Філософізм п’єси І.Кочерги “Майстри часу”.
Символіка драми “Свіччине весілля” І.Кочерги.
Особливості конфлікту драми “Ярослав Мудрий” І.Кочерги.
Об’єкт сатири і засоби комізму циклу “Чукрен і чухраїнці“ Остапа Вишні.
“Празька школа” українських письменників.
Є.Маланюк – поет, культуролог, патріот.
Образ України в поезії Є.Маланюка.
Історіософіям поезії Є.Маланюка.
Естетичні пошуки Б.-І.Антонича.
Міфосвіт поезії Б.-І.Антонича.
Образ ліричного героя в поезії Б.-І. Антонича.
Новаторство О.Довженка в жанрі кіноповісті.
Образ митця в кіноповісті О.Довженка “Зачарована Десна”.
Трагедія України за кіноповістю “Україна в огні” О.Довженка.
Історіософізм поезії О.Ольжича.
Образ жінки-сучасниці у поезії О.Теліги.
Мистецькі об’єднання МУР і “Слово“.
Автобіографізм прози І.Багряного.
Біблійні притчі, параболи й образи в естетичній інтерпретації роману “Сад Гетсиманський“ І.Багряного.
Філософська проблематика роману І.Багряного “Людина біжить над прірвою”.
Потрійне коло трагедійності в повісті “Огненне коло“ І.Багряного.
Передчуття катастрофічного зламу національного буття у повісті Т.Осьмачки “Старший боярин”.
Викриття тоталітаризму в повісті Т.Осьмачки “Ротонда душогубців“.
Екзистенційні візії поезії Т.Осьмачки.
Тема геноциду українського народу в українській еміграційній літературі 30-х рр. (“Марія“ Уласа Самчука“, “Жовтий князь“ В.Барки).
Образ Марії з однойменного роману У.Самчука “Марія“.
Трилогія “Волинь“ У.Самчука – літопис українського життя 1 пол. ХХ ст.
Словник термінів та понять

Авангард – харківська літературна група, що утворилася після розпаду “Гарту”. Керівник – В. Поліщук. 1930 року самоліквідувалася. Друковані видання: “Бюлетень “Авангарду” (1928), “Мистецькі матеріали “Авангарду” (1929, два числа). Проголошувала боротьбу проти відсталості, тісний зв’язок літератури з індустріалізацією i прогресом.

“Авангард” – альманах об’єднання пролетарських митців “Нова генерація” (панфутуристичні позиціїї), що виходив у Києві за редакцією [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Був фактично опозиційним до харківської групи, очолюваної М. Семенком. Два номери вийшли у 1930 році (січень, квітень), у жовтні готувався, але не вийшов третій. Друкував статті Гео Шкурупія, К. Малевича, нариси О. Влизька, кіноповість О. Довженка “Земля” тощо.
Авангардизм (від франц. avant-gardе – передовий загін) – термін на означення «лівих течій» в мистецтві . А. виникає в кризові періоди історії мистецтва, викриваючи його хворобливі явища, подаючи їх у епатажній гіпертрофованій абсурдній формі. Первісно А. розвинувся як рух художників ХХ ст., який демонстративно розірвав з традицією, шукав нових художніх засобів, незвичайного змісту для вираження взаємозв’язку художника з життям. Авангардисти ввели в свої образи грубе матеріальне життя, «романтику вулиць», жорсткі ритми духовно ворожого людині міста, відкрили гіперболізовану сферу нової науки і техніки, запозичуючи звідти конкретні конструкції і прийоми. Своєрідним маніфестом такого безпредметного мистецтва стала картина К.Малевича «Чорний квадрат». До авангардних течій належать фонізм, кубізм, футуризм, експресіонізм, дадаїзм, акмеїзм, абстракціонізм, сюрреалізм, акціонізм, поп-арт, концептуальне мистецтво. Представники: в живописі – В.Кандінський, К.Малевич, в літературі – В.Хлєбніков, І.Бродський, серед українських письменників – М.Семенко, Гео Шкурупій, Олекса Влизько, В.Поліщук та ін. Під кінець ХХ – на поч.. ХХІ ст. А. виявився в «неоавангардизмі» представників «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСаду», «Нової літератури», які своєю творчістю прагнули зруйнувати стереотипи «соцреалізму».

Антиутопія – ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
·
·
·
·-,
·
· - не, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
·
·
·
·
· - місце; альтернативно) вигадане суспільство, яке є [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Зазвичай характеризується [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], здійснюваним [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] або [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Вперше термін використав англійський філософ та економіст Д. Міллер у 1868 році. А. виступає логічним розвитком утопії, формально також може бути віднесена до цього напряму. Однак якщо класична утопія концентрується на демонстрації класичних рис описаного у творі суспільного устрою, то А. прагне вивчити його негативні риси. Часто дія в утопії розгортається в тоталітарному майбутньому. А. – один із найпродуктивніших жанрів в українській літературі ХХ століття. В А. знайшли відбиток історичні події, соціальні експерименти, особливості суспільної свідомості, а також зміна літературних форм (роман-пересторога, сатирична притча, наукова фантастика). В А., як правило, відображається криза історичної надії, оголошується безглуздою революційна боротьба, підкреслюється незнищенність соціального зла; наука и техніка розглядаються не як сила, що сприяє вирішенню глобальних проблем, побудові справедливого соціального ладу, а як ворожий культурі засіб поневолення людини. Таким чином, в межах буржуазної свідомості ідея утопії приходить до свого логічного самозаперечення, хоча поряд із песимістичними А. в ньому існують і псевдо оптимістичні, технократичні У. Протягом XX століття в літературі оформилися жанрові ознаки антиутопії, її національна своєрідність (О.Хакслі, Г.Уельс, Д.Оруел, Є. Замятін, А. Платонов, М. Булгаков, Ю. Даніель, В. Аксьонов та ін.). В українській літературі: ”Сонячна машина”, ”Нова заповідь”, ”Вічний імператив” В.Винниченка.

Арабеска – особливий різновид орнаменту, що виник в арабському мистецтві. Арабеска – це складний узор, в основі якого покладено точний математичний розрахунок. А. твориться на повторенні чи кількісному збільшенні одного чи кількох елементів – геометричних фігур чи рослинних мотивів. В рисунок арабески можуть вплітатися окремі зображення тварин, птахів, людей, фантастичні істоти, а також надписи. Такий орнамент практично виключає фон: один узор вписується в інший, щільно заповнюючи поверхню. За своїм ритмом рисунок арабески співзвучний класичній арабській поезії і музиці, він узгоджується з уявленнями мусульманських богословів про нескінченну тканину Всесвіту. Нескінченний ритмічний рух арабески може бути зупинений чи продовжений в будь-якій точці, не порушуючи при цьому цілісності узору. Олітературює жанр арабески М.Хвильовий («Синій листопад», «Я (романтика), «Арабески», «Вступна новела» та ін.), протиставляючи в своїх новелах уявні і реальні епізоди, відображаючи сам творчий процес, фіксуючи потік свідомості митця, напівусвідомлені ідеї та образи, що постають, як ряд “безшумних шумів моїх строкатих аналогій і асоціацій”.

Аспанфут (1921–1924 рр.) – київська асоціація панфутуристів, кредо й маніфест якої були проголошені в альманасі "Семафор у майбутнє" (1922) і журналі «Катафалк мистецтва»(1922). Виник на основі літературного угрупування «Фламінго» (1919 - 1921 рр.), «Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Комкосмос» за ініціативою М.Семенка. А. мав своє видавництво – «Гольфштром». А. сприймали як групу бунтарів, покликаних довести мистецтво до загибелі. Вони не відстоювали якихось певних течій, а цілий авангард як унікальну поворотну точку в історії мистецтва. Представники: М.Семенко, Юліан Шпол, О.Слісаренко, Гео Шкуру пій, М.Терещенко, М.Ірчан, пізніше – М.Бажан, Ю.Яновський та ін. У 1924 році А. перетворено на Асоціацію комун культу.

Аспис – Асоціація письменників (Київ, 1923-24). Відстоював естетичні принципи мистецтва, свободу творчості. До її складу входили Л.Старицька-Черняхівська, М.Рильський, М.Зеров, В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка. У 1924 розгалузився на «неокласиків» та Ланку (з 1925- МАРС).

“Барикади театру” – літературний часопис, видаваний від жовтня 1923 до січня 1924 року в Києві театром “Березіль”. Друкувалися: Лесь Курбас, В. Василько, Й. Шевченко, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], М. Семенко, О. Слісаренко, М. Бажан (під криптонімом Н.Б.). Популяризував авангардизм.

Березіль (МОБ – Мистецьке об’єднання «Березіль») (1922-1933), – яскраве явище українського театрального авангардизму, на чолі якого стояв актор і режисер Лесь Курбас. МОБ став творцем нової театральної мови, його гуманістична естетика характеризувалася експресіоністичною загостреністю, конструктивістською стилістикою. Художній шлях Курбаса - це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського. Лесь Курбас синтезував містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - це своєрідні футуро-тексти Культури, які своєю появою «передбачали» пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана.

ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) –письменницька організація, існувала в Харкові 1926-28. Видавала однойменний журнал. Виникла внаслідок розпаду «Гарту». М.Хвильовий ще у 1925 організував групу «Урбіно», на її основі і сформувалась В. Ваплітяни своє завдання бачили в удосконаленні художньої майстерності, закликала орієнтуватися на європейський рівень літератури, виступали проти масовізму.В. фактично очолював М.Хвильовий. У листопаді 1926 було обрано новий склад президії: президент – М. Куліш, заступник – М.Яловий, секретар – А.Любченко. На початку 1927 року до складу В. входили 25 осіб: В.Вражливий, О.Громів, І.Дніпровський, О.Довженко, О.Досвітній, Г.Епік, П.Іванов, М.Йогансен, Л.Квітко, Г.Коцюба, О.Копиленко, М.Куліш, П.Панч, І.Сенченко, О.Слісаренко, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина, Д.Фельдман, М.Хвильовий, М.Яловий, Ю.Яновський. Позиції М.Хвильового та ваплітян привели до літературної дискусії 1925 – 1928, зазнали критики з боку компартійних лідерів Й.Сталіна, В.Чубаря, Л.Кагановича, Г. Петровського. Внаслідок ідеологічних переслідувань організація 28 січня 1928 оголосила про саморозпуск.

«ВАПЛІТЕ» - літературно-художній двомісячник письменницької організації ВАПЛІТЕ. Виходив у Харкові 1927. Редакційна колегія: М.Йогансен, М.Куліш, І.Сенченко, О.Слісаренко, П.Тичина. Під час літературної дискусії журнал публікував полемічні стаття М.Хвильового та інших ваплітян. Шостий номер журналу (мав вийти 5 січня 1928) до читача не потрапив, його було конфісковано ,а журнал заборонено. В цьому номері друкувалася друга частина роману М.Хвильового «Вальдшнепи», до цього часу так і не віднайдена.

Вертеп – У канонічному біблійному сказанні «вертеп» це печера, в якій поміж стійлами віслюка та вола в яслах (годівниці для худоби) був покладений новонароджений Ісус.

Вісник – «місячник літератури, літератури, мистецтва, науки і громадського життя». З кінця 1932 виходить замість «Літературно-наукового вісника» (1898-1906, 1907-1914, 1917-1919,1922-1939) під редакцією Д.Донцова у Львові. В журналі друкувалися твори Є.Маланюка, Ю.Клена, О.Теліги, О.Ольжича, Н.Лівицької_Холодної, О.Стефановича та ін., а також твори зарубіжних письменників.

Вітаїзм, революційний вітаїзм – термін, запропонований М.Хвильовим. В. є антитезою поняттю віталізм, філософською основою якого було ніцшеанство і бергсонізм. Віталізм життєву динаміку зв’язує суто з біологічною концепцією людини, пояснює рух життя як антиінтелектуальну спрямованість. М.Хвильовий свідомо протиставляє свою доктрину революційного вітаїму, віталізму в філософії та літературі першої половини ХХ століття, заперечуючи думку О.Шпенглера про «присмерк Європи». Вітаїстичний світогляд, навпаки, демонструє допитливість людського духу, життєлюбство, пошук найвищих естетичних цінностей, стверджує життєвість нації.

“Всесвіт” – літературно-мистецький журнал. Заснований у Харкові у 1925 році. Перший головний редактор – В. Еллан. Журнал друкував твори Ю. Яновського, М. Бажана, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]а, Остапа Вишні, Г. Косинки, В. Сосюри, численні переклади світової літератури.

ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) – літературна організація, заснована на Всеукраїнському з’їзді пролетарських письменників, що відбувся у Харкові 25-28 січня 1927 за ініціативою комуністичної партії. Про більшовицький склад цієї організації протиставляв себе ідеологічно незаангажованим літературним ВАПЛІТЕ, МАРСу, неокласикам. Її активними членами були Б.Коваленко, О.Корнійчук, І.Микитенко, І.Кулик, І. Ле, В.Коряк, М.Шеремет, П.Усенко, М.Доленко та ін. ВУСПП проіснувала до 1932, на її основі утворилася Спілка радянських письменників України (СРПУ, 1934), до цього часу відома під назвою Спілка письменників України (СПУ).


Гарт - Спілка пролетарських письменників, створена у Харкові 1923. Очолював її В.Еллан-Блакитний. «Г». прагнув залучити до літературної творчості «пролетарські маси», проголошував створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як її знаряддям. «Г» мав численні філії. До його складу приналежні К.Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, М.Йогансен, О.Копиленко, В.Коряк, Г.Коцюба, І.Кулик, В.Поліщук, І.Сенченко, В.Сосюра, П.Тичина, М. Хвильовий та ін. Частина членів організації не погоджувалась з орієнтацією на масовім, на творення «пролетарської літератури», не сприймала надмірного адміністрування творчості. У 1925 «Г» розпався. Як наслідок – частина письменників на чолі з М.Хвильовим утворила ВАПЛІТЕ. Інші члени «Г» пізніше пішли до організації ВУСПП.

«Гарт» - альманах Спілки пролетарських письменників «Гарт», виданий у Харкові у 1924. Друкувались твори П.Тичини, О.Копиленка, І.Дніпровського, М.Йогансена, В.Сосюри та ін.


«Гарт» - щомісячний літературно-художній та критичний журнал Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), виходив у Харкові 1927-32. Редколегія журналу: В.Коряк, І.Микитенко, М.Доленко, П.Усенко, В.Сосюра, В.Юринець, І.Кулик (з 1928) та ін. Журнал відзначався надмірною політичною заангажованістю.

Гроно – група молодих українських письменників, утворена з ініціативи В. Поліщука у 1920 році при редакції газети “Більшовик” у Києві. До складу входили: П. Пилипович, Д. Загул, Г. Косинка, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], А. Петрицький, Г. Нарбут та ін. Видала літературно-мистецький збірник “Гроно” (Київ, 1920 р.), де декларувався творчий метод цієї групи, визначений як “спіралізм” – середина шляху від імпресіонізму до футуризму. насправді збірник показував неясність поглядів тогочасних письменників, оскільки поряд друкував майбутніх авангардистів (В. Поліщук) та “неокласиків”(П. Филипович).

«Гроно» - альманах символістів, що виходив у Києві 1920 р., де друкувалися також імпресіоністи та футуристи (В.Поліщук, Г.Шурупій, Г.Косинка). 1922 р. гронівці в Катеринославі видали авангардний альманах «Вир революції(.

“Гольфштром” – збірник літературної організації “Асоціація комункульту”, що вийшов у Харкові в 1925 році. Публікувались: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (повість “Штаб смерті”), О. Слісаренка, С. Левітна, М. Бажан (віршована повість “Повість про містера Юза”), Гео. Коляда (поема “Рейс”) та ін. Твори цих авторів відображають авангардистські погляди на літературу, культивовані організацією, де в чому дотичні до панфутуристської концепції мета мистецтва, проголошуваної М. Семенком. Ця концепція відображена у журналі “Асоціації комункульту” “Гонг комункульта”, що вийшов єдиним числом у 1925 році. Саме М.Семенко був відповідальним редактором. Серед авторів журналу М. Семенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, О. Тесняк, О. Слісаренко, А. Чужий, Я. Савченко та ін.

Гротеск – (фр. grуtesque – химерний, незвичайний; італ. grуtta –грот, печера) – вид художньої образності (переважно в сатирі), заснований на фантастично-карикатурному перетворенні реальних співвідношень і контрастів, різкій деформації зовнішньої правдоподібності речей і явищ, поєднанні фантастичного з реальним, трагічного з комічним тощо. Відзначається двоплановістю, відхиленням від норм (звідси зв’язок Г. з пародією, травестією, бурлеском) , умовністю, перебільшенням, навмисною карикатурністю. Г. притаманна стильова неоднорідність (поєднання поетичної мови з вульгарною, високого стилю з низьким тощо). Г. завжди перебільшує потворні або комічні риси, це не реалістичне, а загострене, чудернацьке зображення. Художній образ постає не у денному, а у печерному або нічному освітленні, лякає і одночасно інтригує. Г. використовувався в міфології та античній літературі (Аристофан, Плавт), розвинувся в ренесансній літературі (”Гаргантюа і Пантагрюель” Ф.Рабле, ”Похвала глупоті” У.Роттердамського), просвітництві (”Мандри Гуллівера” Дж. Світа), романтизмі (”Крихітка Цахес” Е.-Т.-А.Гофман, ”Людина, яка сміється” В.Гюго, ”Ніс” М.Гоголя, ”Сон” Т.Шевченка), реалізмі (М.Салтиков-Щедрін, І.Франко та ін.), трансформується у новітній літературі 20-30-х рр. (Ф.Кафка, І.Еренбург, Б.Брехт, В.Маяковський, Ю.Клен, О.Вишня, М.Бажан).

Гумореска – невеликий прозовий, драматичний або віршований твір жартівливого змісту, що змальовує комічну пригоду чи рису в характері людини. Сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої естетичної критики у дотепній, парадоксальній, подеколи оксиморонній формі. В укр. літ. Г. виниклав 19 ст., успадкувавши образи, мотиви, манеру викладу з народних анекдотів, оповідок, а також з вертепної драми, інтермедій, творчості мандрівних дяків. Початок жанру Г. поклав Г.Квітка-Основ’яненко, розробивши 2 типи Г.: як поєднання нар. анекдоту з етнографічним нарисом (”Салдацький патрет”) і як комічна імітація фольклор. Жанру (”Пархомове снідання”). С.Руданський розвинув віршований жанр – сатирико-гумористичні співомовки. Значний внесок у розвиток жанру Г. зробили Панас Мирний, І.Франко, В.Самійленко, Лесь Мартович, С.Васильченко, М.Левицький, Т.Сулима тощо. Новим змістом і суспільними функціями збагатилась Г. в укр. літ. 20-30-х рр. Найвидатніший майстер Г. – Остап Вишня, який розробив різні форми оповідної Г. з з іронічно-пародійною манерою оповіді. До цієї стильової течії примикали твори В.Чечвянського, Ю.Вухналя, П.Капельгородського, Ю.Гудзя, О.Чмельова. Гостросюжетну Г., близьку до новели, розвивали О.Слісаренко, Л.Чернов, М.Бондаренко, М.Йогансен, П.Панч, К.Котко. В літ. 40-60-х поряд з прозовими Г. Остапа Вишні, Є.Кравченка, О.Ковіньки, поширюються віршовані види жанру у творчості С.олійника, В.Лагоди, П.Глазового тощо. У 70-80-х проблематику і стиль Г. поглибили О.Чорногуз, Є.Дудар, Ю.Івакін та ін.

«Дажбог( - літературно-мистецький місячник однойменної групи молодих львівських поетів, виходив за ред. Є.-Ю.Пеленського (1932-34), Б.-І.Антонича (1934) та Б.Кравціва (1935). Був закритий польською владою через публікації громадсько-політичного змісту. З ж-лом співпрацювали також В.Пачовський, Є.Маланюк та ін. Часопис знайомив читача як з новинками європейського, галицького та українського мистецтва, так і з дослідженнями з історії української літератури.

Двоколійність літературного процесу в ХХ столітті. Поняття «двоколійний» літературний процес вперше ужив Г.Костюк, розуміючи під цим висловом багатовекторність розвитку української літератури та умов її функціонування в ХХ столітті – явище спричинене складними суспільно-політичними умовами існування української нації. Українська література творилася як у радянській Україні, так і на Західній Україні, яка була окупована Польщею, у Підкарпатській Україні, що перебувала під Чехо-Словаччиною, на Буковині, що знаходилася під п’ятою Румунії, у Франції, Німеччині, Америці, оскільки чимало письменників змушені були через складні політичні обставини та переслідування радянською владою покинути батьківщину. Проте й на чужині вони творили мистецько-духовні цінності літературу, яку називають емігрантською. Коли в Україні внаслідок сталінської стагнації і заборон, компартійного диктату українська література не могла вільно, повнокровно й повноцінно розвиватися, то діаспорні митці слова не втрачали зв’язків із класичними традиціями і духовним загальнолюдським контекстом. Вони писали твори на такі теми, які в умовах радянського тоталітарного режиму не могли з’явитися. Зокрема, до теми голодомору 1933 р. по гарячих слідах звернулися в романі «Марія» (1934) У.Самчук, у поемах «Прокляті роки» (1937) «Україна» (1938) Ю.Клен. Діаспорні митці підносили такі морально-духовні й філософські проблеми людського буття, які виходили за рамки обов’язково запроваджуваного тоді методу «соцреалізму(. Це була гуманістична, позбавлена класової ненависті й альтернативна література. Таким чином, формувався своєрідний «двоколійний( (Г.Костюк) літературний процес, що й витворив єдину українську літературу ХХ ст.

Драма-феєрія – театральна або циркова вистава з фантастично-казковим сюжетом, сценічними ефектами і трюками. В період раннього модернізму проникає в літературу, виникає т.зв. драма-феєрія (драма-казка) з виразним ліричним нахилом, з зіставленням природного і людського, з використанням міфологічних і фольклорних образів. Д.-ф. стала набутком неоромантичної естетики – “Затоплений дзвін” Г. Гауптмана, “Синій птах” М. Матерлінка, “Над Дніпром” О. Олеся, «Лісова пісня» Лесі Українки. Ознаки феєричності властиві сатиричній п’єсі І.Кочерги «Марко в пеклі».

Жовтень – літературне угрупування, що функціонувало у Києві в 1924-1926 роках на базі “Асоціації комункульту”. Основна мета – розбудова “пролетарської” літератури та культури. Представники: Іван Ле, Ю. Яновський, М. Терещенко. Після розпаду частина перейшла у ВАПЛІТЕ, частина – до ВУСППу.

“Жовтень” – літературно-мистецький збірник, Харків, 1921. Починався програмною статтею М. Хвильового, В. Сосюри, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] “Наш Універсал” (детальніше в матеріалах про Йогансена i Хвильового). Друкувалися поезії В. Сосюри (“Роздули ми горно”, “1917 рік”), М. Хвильвого (“За обрієм зима”, “В електричний вік”), М. Йогансена (“Жовтень”, “Комуна”), В. Поліщука (“Жовтень”, “Пасіка”), оповідання В. Підмогильного “Пасіка”, п’єса Я. Мамонтова “Веселий храм”, літературно-критичні статті.

Екзистенціалізм ( лат. еxsistentia – існування) – течія сучасної філософії та літератури, що сформувалася в Європі у 1920 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 195060-ті рр. Джерела Е. містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. Е. розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників. Основним положенням Е. є теза: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Екзистенціалісти на перше місце висувають категорію абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; вважають, що особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; в літературних творах екзистенціалістів поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться ними як драма свободи, найчастіше застосовується прийом розповіді від першої особи.
Е. розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Е.-М. Рільке, Т. С. Еліота та ін. В українській літературі Е. проявився у творчості В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса.

Експресіонізм (від фр. ixpressio (вираження)). - літературно-мистецька стильова тенденція у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.).. Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури. Основний творчий принцип Е. – відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське “Я”, напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. Визначальні риси Е.: зацікавленість глибинними психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою. Український Е. започаткував В. Стефаник. Класичний Е. утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію Е. частково вписується творчість М. Куліша (”97”), частково М. Бажана (зб. ”17-й патруль”), М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки. В українському театральному мистецтві Е. представлено МО «Березіль» Леся Курбаса.

«Життя й революція» – щомісячний літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал, який виходив у Києві в 1925-1934. До початку 30-х вважався позагруповим та ідеологічно нейтральним. На його сторінках друкувалися «неокласики», члени Ланки-Марсу, ВУСПП тощо, поряд з молоддю журнал надавав місце представникам старшого літературного покоління.

Західна Україна - спілка письменників (1925 1933) об’єднала митців, вихідців із Західної України. 1933 р. їх усіх було репресовано; тільки кілька з них, пройшовши сталінські концтабори, вижили (В.Гжицький, М.Марфієвич, Ф.Малицький).

Імажизм ( від франц. іmage – образ) – модерністська течія в світовій літературі, представники якої розуміли образ як самодостатню одиницю поетики художнього твору, як значимий в поетичній мові інтелектуальний емоційний комплекс. Образ вважався не оздобленням, а органічною цілісністю поетичної естетики. Теоретиком І. вважають Т.-Е. Г
·юма, цей напрям представляли Е.Паунд, Р.Олдінгтон, Дж. Г. Флетчер, Т.-С. Еліот. В українській літературі творчість П.Тичини, Б.-І. Антонича має характерні ознаки І.

Імпресіонізм (від франц. Impression – враження)– художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, настрою, спостережень і співпереживань. Основним художнім прийомом є зображення не самого предмета, а суб’єктивного враження від нього. І. сформувався у малярстві в другій половині ХІХ ст..(французькі художники К.Моне, Е.Мане, О.Ренуар, Е.Дега та ін.). В літературі І. зумовив концептуальні зміни опису: він став фрагментарним, ескізним, нарисовим. Оповідь епічних жанрів помітно ліризується, важлива функція належить внутрішньому монологу. Літературний І. представляють П.Верлен, пізній Мопассан, брати Гоннкури, С.Малларме, М.Метерлінк, А.Чехов, в Україні – М.Коцюбинський, Г.Михайличенко, М.Хвильовий, А. Гловко, Г.Косинка та ін.

Інтелектуалізм – стильова домінанта твору , пов’язана з перевагою в інтелектуально-раціональних ознак мистецького мислення над емоційно-чуттєвими. Таким творам притаманний філософізм, настрій песимізму, розчарування в гуманістичних можливостях людства, у неможливості вирішити головні буттєві проблеми, засіб втекти в абстракцію від дійсності, для українських радянських авторів – можливість говорити правду (С.Павличко). Ознаки: штучність, схематичність, форма дискусії, переважання роздумів, монологів над дією, гра, інтертекстуальність. Інтелектуальні романи В. Підмогильного і В. Петрова забарвлені іронією, іноді мають ознаки пародійності. Автор завдяки іронічним коментарям дистанціюється від своїх героїв. Суперечка між героями може бути виявленою зовні дискусією автора з самим собою. Колізія інтелектуальних романів здебільшого є розумовою схемою. Герої символізують певні психологічні стани, є носіями певного типу свідомості., життєвих поглядів тощо. Представники української інтелектуальної творчості: А.Кримський («Андрій Лаговський»), В.Петров, В.Підмогильний, М.Йогансен, В.Шевчук, серед поетів – М.Зеров. Поняття І. термінологічно неусталене.

Інтертекстуальність – міжтекстове співвідношення літературних зв’язків. Термін вжила франц. філолог-постструктураліст Ю. Крістева. На поняття І. опирались Р. Барт, М. Бахтін. В основу поняття покладено розуміння будь-якого тексту як мозаїки цитат, місця перетину текстових площин. І. (за Р.Бартом) – це сукупність анонімних формул, походження яких не завжди можна з’ясувати, це неусвідомлені чи автоматичні цитати, які подаються автором без лапок. В сучасному літературознавстві І. розуміється не тільки як неусвідомлене цитування, але значно ширше, як цілеспрямоване, осмислене посилання на попередні мистецькі факти і твори.

Кіноповість – жанр художньої літ., що поєднує в собі елементи кіносценарію (фрагментарність і динамізм оповіді, гостра фабула, монтажна композиція, лаконізм і виразність діалогів) і белетристичної повісті (епічність, психологізм, метафоричність, художня деталь, пейзажна лірика, авторські відступи тощо). К. – це літ. твір, за яким створюється кінофільм, має самостійність і закінченість літ. форми. Заснував і утвердив жанр К. О.Довженко. У жанрі К. працювали Д.Бузько, А.Головко, О.Донченко, О.Гончар, В.Земляк та ін.

Кларнетизм – термін запропонований Ю.Лавріненком та В.Баркою для позначення поетичної системи ранньої творчості П.Тичини, назва походить від зб. “Сонячні кларнети”. К.– це: світоглядна концепція поета, унікально виражена завдяки багатим поетикальним засобам збірки. Під К. розуміється “активно ренесансна одушевленість життя” (Ю. Лавріненко), філософська ідея всеєдності, поетичний всесвіт “гармонії сфер”, єдність мікро- і макрокосму, що суголосне ментальному кордоцентризму та антеїзму, панмузична стихія, переосмислення народної пісні та символізму, поліфонічність стилю (символізм, авангардизм, імажинізм, імпресіонізм, неоромантизм, неореалізм, необароко). Ці риси в Тичини зростаються в єдину естетичну форму. “Кольоровий слух” – “слуховий колір”, метафоричність концепції, аристократичність духу.

Комічне – (від гр.
·
·
·
·
·
·
· – смішний) – естетична категорія, що означає відображення в мистецтві явищ, які містять невідповідності чи алогічні суперечності та оцінку їх через висміювання. К. лежить в основі комедії. К. походить від ігрового сміху, обрядових форм розваг, зокрема карнавальних ігрищ, ярмаркових гулянь тощо. Окремі види К. – гротеск, іронія, пародія, гумор, сатира, сарказм. За соціально-естетичним характером розрізняють т.з. високі зразки К. (напр.., пародійні образи Дон Кіхот М.Сервантеса, Еней – у І.Котляревського) і жартівливі – каламбур, дружній шарж, дотеп, парадокс, нонсенс, алогізм тощо. Для К., що відображає діалектичні суперечності дійсності, характерні перебільшення (гіпербола), применшення (літота), ірреальні співвідношення (гротеск), наближення віддалених понять (парадокс) та ін.

Комкосмос (”Комуністичний космос”) – мистецьке угруповання українських панфутуристів, яке діяло у Києві. 1921 р. опубл. декларацію (за підписом О.Слісаренка, Гео Шкурупія, М.Терещенка і художника О.Шимкова), де виклали свою програму побудови ”нового мистецтва” ”під прапором космічного комунізму” на пролеткультівських ідеях. Група декларувала боротьбу проти традиційних форм мистецтва, надаючи йому лише педагогічного значення, мірилом краси вважала соціальну доцільність. За активною участю М.Семенка ”К.” на поч.. 1921 р. увійшов до складу літ. організації ”Аспанфут”.

Конструктивізм ( лат. сonstructio – побудова) – напрям в авангардизмі, який характеризувався тяжінням до схематизації, спрощення та раціоналізації мистецтва за критеріями доцільності, економності, лаконічності формотворчих засобів. Розвинувся в Німеччині та Росії (К.Зелінський, І.Сельвінський). В Україні К. конструктивістами себе проголошували В.Поліщук, Л.Чернов, О.Левада, теоретичні засади угрупування «Авангард» зближували його членів з К. Однак український К. був досить умовним явищем і мало виявився на практиці.

Конструктивний динамізм (спіралізм) – напрямок авангардизму, в основі концепції якого були ідеї про спіральний розвиток мистецтва, тобто соціоісторіософська теза про спіральний розвиток людської цивілізації. Найяскравіший представник – В.Поліщук Спіралісти проголосили “лінію боротьби проти відсталості, проти всілякої неокласики, академізму, декаденщини, українізованої пільняківщини (М.Хв.) імпресіонізму”.

Ланка – об’єднання київських літераторів, що в 1924 утворилося з АСПИСу. У 1926 перейменоване на МАРС (Майстерня революційного слова). До його складу входили Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Г.Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник та ін. Марсівці відстоювали високі критерії естетичності та художності літератури, не сприймали її ідеологізації на догоду комуністичній партії. Ланка-МАРС ліквідована 1929, її учасники репресовані.

Лейтмотив (нім. Leitmotiv – чільний, провідний мотив) – конкретний образ, головна тема чи ідея, визначальна інтонація, що пронизує твір або творчість митця, ненастанно згадувана художня деталь, ключова для розкриття задуму митця. Л. глибоко розкриває концепцію певного твору, вказує на його підтекст.

Літературна дискусія 1925-1928 рр. – дискусія щодо розвитку рад укр. літ., яка виникла в складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку, в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва. Центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Ідейне підґрунтя літературної дискусії було тісно пов`язане з національним відродженням, виходом української культури на європейський простір та усвідомленням її ролі в загальноцивілізаційному контексті. Національно-культурне піднесення початку 1920-х років, що було логічним продовженням українського відродження 1917-1920 рр., вступало в конфлікт з уніфікаторськими намаганнями режиму. Цей конфлікт став головною причиною літературної дискусії.
Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М.Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”( на сторінках «Культури й побуту( (додатку газети «Вісті ВУЦВК(), в якій автор виступив проти жонглювання партійними політичними гаслами, спотворення й дискредитування мистецтва слова, ”масовізму” (”червоної просвіти”), на захист класичної літератури, оголошеної ”класово ворожою”.
Л.д. проходила в 3 етапи: 1) від 30 квітня 1925 р. - квітень 1926 (виступ Г.Яковенка «Про критиків і критику в літературі(, відповідь М.Хвильового ”Про сатану в бочці...", участь С.Пилипенка , Г.Епіка, Б.Коваленка та ін. до публікації памфлету ”Апологети писаризму” (1926) Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації; 2) від 26 квітня 1926 р., листа Й.Сталіна ”Тов. Л.М.Кагановичу та членам політбюро ЦК КП(б)У”, до розпуску ВАПЛІТЕ й диспуту «Шляхи розвитку сучасної літератури( в Будинку імені В.Блакитного, що відбувся 18 21 лютого 1928 р. На цьому етапі М.Хвильового підтримали неокласики, представники «Ланки(, котрі розвивають тези М.Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, дбаючи про духовні цінності літератури й появу високо художніх творів. Їх опоненти – т.зв. пролетарські письменники грубо підмінили розмову політичними гаслами, перетворивши своїх опонентів на «ідейних противників(, «агентів імперіалізму(, «націоналістів(; 3) втручання партійних органів та функціонерів у дискусію, яка тепер набула політичного спрямування. Дискусія захлинулася, розчинившись у схоластичній риториці, політичних звинуваченнях, домінуванні сталінської тези про «загострення класової боротьби(, утвердження сталінізму: письменникам навішуються ярлики, виголошені від імені компартії й народу. У 1934 1937 рр. митців, що брали участь в Л.д. були заарештовувані й фізично знищені радянськими каральними органами.

«Літературний ярмарок» - щомісячний гумористично-сатиричний журнал-альманах, виходив у Харкові 1928-29 рр. Навколо нього гуртувалися колишні учасники ВАПЛІТЕ. Припинив існування внаслідок тиску компартійної критики. У формально-змістовому аспекті журнал відзначався необароковою бутафорно-каламбурною манерою, іронією, поєднанням традицій вертепу та модерної техніки в оформленні кожного номеру. Зміст «Л. я.» виявляв критичне бачення дійсності його авторами. В журналі друкувалися, зокрема, такі сатиричні твори, «Іван Іванович» М.Хвильового, «Мина Мазало» М.Куліша та ін. Після закриття «Л. я.» було створено групу та журнал «Пролітфронт».

МАРС – див. Ланка.

Містерія (гр. mysterion – таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) – західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла у ХШ ст. на основі літургійного дійства. В основу М. (різдвяної та великодньої) покладено біблійні сюжети про народження, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Для композиції М. притаманні неквапливе розгортання довільно розміщених подій. У М. часто використовували алегорію. З часом сюжет змінюється з біблійного на світський, зокрема історичний. У ХІХ ст. містерія перетворюється в романтичний алегоричний драматичний твір, для якого характерні поєднання фантастичного з реальним, таємничість і філософічність (“Каїн” Байрона, “Дзяди” Міцкевича, “Іжорський” Кюхельбекера, “Великий льох” Т.Шевченка, ”Іродова морока” – ”святочное представление” П.Куліша, ”Спокуса” Панаса Мирного, ”Ніч під Івана Купала М.Старицького. У 20-30-х рр. містерійний характер мають твори В.Маяковського (”Містерія-Буфф”), Юрія Клена (”Попіл імперії”), М.Куліша (”Патетична соната”) та ін.


Митуса – львівська група символістів (1922 р.), до якої ввійшли вчорашні січові стрільці (В.Бобинський, О.Бабій, Р.Купчинський, Ю.Шкрумеляк, Л.Лепкий). Назва символізує незнищенність й нездоланність поетичного слова. У Галицько-Волинському літописі згадується митець Митуса, який загинув за наказом князя Данила Галицького, але поглядів своїх не зрікся його пісня залишилася живою в пам’яті народу. Слово січових стрільців мало так само продовжити їх боротьбу за незалежну Україну, але вже засобами мистецтва. В естетичному плані вони стояли на засадах символізму.

Музагет – угрупування символістів утворене 1917 р. (Музагет грецький епітет покровителя муз Аполлона). До неї належали Я.Савченко, П.Тичина, Д.Загул, М.Терещенко, В.Кобилянський, М.Жук, В.Ярошенко та ін. Естетичну платформу виклав Ю.Іванів-Меженко у програмній статті ”Творчість індивідуума і колектив” у якій стверджував самоцінність мистецтва і творчої особистості: ”Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом” і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Ця концепція мис-ва заперечувала класовий характер мис-ва і його тенденційність. 1920 р. реорганізувалися в групу Гроно, куди входили імпресіоністи та футуристи. Деякі музагетівці у 1923 р. ввійшли в Аспис, поступово розсіюючись серед інших угрупувань.

«Музагет» – літературно-мистецький альманах, орган українських символістів. Виходив у Києві 1917- 1919 рр. за редакцією Ю.Іваніва-Меженка. В «М.(, окрім творів символістів, публікувалися літературно-критичні статті Ю.Меженка про «Сонячні клернети( П.Тичини, М.Бурачека про образотворче мистецтво, Л.Курбаса про новітню німецьку драму. 1919 р. більшовицька влада закрила друкарню, в якій опубліковано альманах, а музагетівці мало не потрапили у в’язницю.

МУР (Мистецький український рух) – об’єднання українських письменників в еміграції з метою консолідувати українські мистецькі сили, розпорошені внаслідок подій 2-ї світової війни. Утворене у 1945 в м. Фюрт (Німеччина). Відбулося 3 з’їзди його учасників (1945, 1947, 1948) та кілька конференцій. Голова об’єднання – У.Самчук, заступник – Ю.Шерех (Шевельов), приналежними до «М.» були І.Багряний, В.Домонтович (Петров), Докія Гуменна, Є.Маланюк, Т.Осьмачка, Михайло Орест, Ю.Косач, Б.Кравців, І.Костецький та ін.

Необароко – авангардна стильова хвиля в літературі ХХ століття, яка формується завдяки актуалізації естетики та поетики бароко, що виявляється у прагненні до синтезу різних видів мистецтва, в бажанні оволодіти почуттям та свідомістю читача, в літературній грі, динамізмі образів, композицій, дисгармонійності, тяжінні до контрастів. Для Н. характерні синтетизм (точніше, еклектика як «недоздійсненість синтезу»); широка метафоричність, асоціативність, символічність, подання тексту як коду, ланцюг внутрішніх авторських саморефлексій, прийом нашарування, «симфонізм контекстів, полілог (діалог) деталей та фраґментів попередніх культур – впорядковується за сучасним критерієм синтетизму...” (Н. Корнієнко), до певної міри, епатажність, виклик усталеній традиції. Серед українських письменників необарокові тенденції помітні в П.Тичини, М. Хвильового, В.Шевчука. Н. актуалізує розвиток зорових форм поезії, подібно до барокової поезії ХVІІ – ХVІІІ ст. Сучасні продовжувачі традицій творців carmina curiosa (І.Іов, М.Мірошниченко, М.Сарма-Соколовський, М.Сорока) характеризуються тяжінням до оригінальних або ж трансформованих фольклорних та міфологічних образів-символів.

Нова Генерація – об'єднання футуристів з журналом цієї ж назви (1927 - 1930 рр.), діяло в Харкові. Його ідеолог М. Семенко відкидає гасла деструкції та ліквідації мистецтва, а проголошує новітні форми «лівого мистецтва», ставши співцем більшовицької революції (збірка "Малий кобзар і нові вірші", 1928 року).

”Нова Україна” – літературно-науковий, громадсько-культурний і політичний журнал, виходив у Празі з 1922 за редакцією В.Винниченка та М.Шаповала. Об’єднав письменників, вчених, громадських діячів, які опинилися на еміграції, на його сторінках друкувалися Л.Білецький, Ю.Дараган, В.Самійленко, Олександр Олесь та ін. Журнал відстоював ідеї національної державності та вільного розвитку українського народу.

Неокласики – умовна назва естетичної платформи гурту київських поетів, перекладачів, літературознавців 20-30-х рр. ХХ ст. («гроно п’ятірне нездоланих співців», за висловом М.Драй-Хмари, – М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М.Драй - Хмара, О. Бургардт. Н. пропагували «мудрість книжкову», «класичну пластику і контур строгий» поезій, нарекли себе бібліофагами (М.Зеров), поціновували досконалість античної літератури, поетичну вправність французьких поетів-парнасців та російських поетів «срібного віку». Їх творчий доробок характеризується високою культурою мислення, інтелектуалізмом, прагненням урівноважити ірраціональну та чуттєву сферу, пошуком гармонії людини зі світом. Попри звинувачення вульгарної критики у їх відстороненості від проблем сучасного життя, Н. своєю творчістю демонстрували ренесанс української національної культури, її «вітаїстичну» енергію.

Неоромантизм – стильова течія модернізму, що виникла на рубежі ХІХ – ХХ століть. В укр. мистецтві термін вперше застосувала Леся Українка. Якщо романтизм проголошував концептуальний розрив між ідеалом і дійсністю, то неоромантизм дієво прагнув подолати цю опозицію. Ідеалом для Н. є особистість з могутньою силою волі, з відважною цілеспрямованістю «у блакить» всупереч несприятливим обставинам. Естетичність та націотворчий порив – основні засади українського Н., представленого творчістю «пізнього» І.Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Ольги Кобилянської, у 20-30-х рр. – О. Влизька, Ю.Яновського, у 30-40-х рр. – поетів «празької школи». Н. виявив відмінні позиції від революційного романтизму. У світовій літературі неоромантичною естетикою забарвлена творчість Р.Кіплінга, Г. Ібсена, К.Гамсуна, Дж. Лондона, М. Гумільова.

Неореалізм (варіанти: соціально-психологічний, романтичний, імпресіоністичний або лірико-психологічний реалізм) - стильова течія в укр. літературі початку XX ст., що розвинулася з класичного реалізму. Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу «зображення життя у формах життя», неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Визначальні риси Н.: поглиблений психологізм; заглиблення у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як індивіда, пізнання його ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення; трактування внутрішніх психологічних чи зовнішніх соціальних суперечностей, які постають переважно на підтекстовому рівні, як виявів понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви; наголошення на варіантності життєвих ситуацій і складнощах вирішень психологічних колізій; об'єктивізм у подачі позиції кожної зі сторін досліджуваного конфлікту. Н. виявився у творчості В. Винниченка, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, І. Сенченка, В. Домонтовича (В. Петрова) та ін.

Оптимістична трагедія – 1) жанр нового радянського героїчного театру; 2) особливий вид трагічного, де загибель героїв символізує їх перемогу, тому вони звільнені від трагічного усвідомлення неминучої згубності та безнадійності. Міфологічне втілення О.т. : поховання хлібного зерна і воскресіння його в колосі. Основний конфлікт О.т. полягає у зіткненні старого і нового (ворогування і мир). У О. т. характери героїв змінюються, герої проходять через горнило випробувань, духовно зростаючи. Вперше зразок О.т. подав Вс.Вишневський у однойменній п’єсі. В укр. літ. – ”97” М.Куліша.

Орнаментальний стиль – пишний, вишуканий. Характерним прикладом орнаментального стилю є проза М.Хвильового.

Плуг – Спілка селянських письменників (1922-1932). Заснована в Харкові, мала філії в різних містах України. Ідеологом П. був Сергій Пилипенко. Учасники: І.Сенченко, П.Панч, А.Головко, Д.Бедзик, П.Усенко, Наталя Забіла та ін. Спілка закликала зображати життя нового села у дусі компартійної ідеології, проголошувала «змичку села з містом», віддавала перевагу реалізму. Під час літературної дискусії була критикована опонентами за «масовім», «примітивізм», «просвітянство», низький художній рівень.

”Плуг” – літературний альманах однойменної Спілки селянських письменників. У світ вийшло три збірники: 1924, 1926, 1927.

Празька школа - умовна назва (вислів належить літературознавцеві В.Державину) групи українських письменників міжвоєнного двадцятиріччя, творчість яких відбувалась переважно в Празі, Подєбрадах, Варшаві: Є.Маланюк, Ю. Дараган, О. Ольжич, О. Теліга, Юрій Клен, Л. Мосендз, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, Галя Мазуренко, О. Стефанович, Ю. Липа. «П. ш.» не мала статуту і програми, але ознаки школи проявилися в спільних творчих рисах її представників: історіософізм, націотворчі ідеї, вольові імперативи, волюнтаризм. «Пражани» поділяють націоналістичні погляди Д.Донцова, одночасно і полемізують з ним, зокрема Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна прагнуть вивільнення мистецтва з-під ідеологічної заангажованості. Спорідненість проблематики породжувала стильові відповідники їхньої лірики, що виявлялось в синтезі неоромантики, неокласики, імпресіонізму та експресіонізму. Деякі «пражани» друкувалися у «Віснику», тому отримали назву «вісниківської квадриги» (лат. Quadriga – четвірка коней, запряжена водноряд): Є.Маланюк, О.Ольжич, Олена Теліга, Л.Мосендз, пізніше до них приєднається Юрій Клен.

Пролеткульт - наймасовіша організація, започаткована 1919 року. Український "Пролеткульт", який з’явився як відгук на російські пролеткульти, заявив про намір зосередити в своїх руках всю культуру і усунутись від керівної ролі партії (єдиний позитивний момент в їх діяльності). На чолі українських пролеткультівців стояв В. Еллан-Блакитний, вважаючи першорядним завданням створення "власне пролетарської культури з розпорошених елементів шляхом дослідів, експерементів, шляхом студіювання, виховання кадрів, творців нового". Письменники "Пролеткульту" не зробили нічого корисного для розвитку української поезії, бо декларували несприйняття будь-яких інших напрямів і течій в літературі, вважаючи їх ворожими революції, користувалися переважно російською мовою, були провінціальними відділами московського пролеткульту, оголосили провідною нову художню категорію “класовості мистецтва як одного з проявів суспільно-класової ідеології”, ігнорування національної специфіки мистецтва (1919 р. Гнат Михайличенко висловився щодо створення "живої інтернаціональної мови", велику роль у створенні пролетмистецтва, говорив він, мусить відіграти не слово, а мова, якою це слово сказане). Головне гасло: основний зміст мистецтва пролетаріату - це поезія праці (Гнат Михайличенко). Особливої шкоди завдали пролеткультівці розумінню проблеми єдності традицій і новаторства, ставленню до класичної спадщини, до культурного минулого, оскільки вважали, що не може бути мистецтва поза пролеткультом.
3 1924 року "Пролеткульт" формально припинив своє існування; на цей час у ньому лишалось лише кілька маловідомих російських письменників. На пролеткультівських засадах існувала також "Всеукраїнська федерація пролетарських письменників і митців", що була створена на початку 1922 року і очолена М. Хвильовим. Вона мала за мету, як сказано в її статуті, організувати неіндустріальне виробництво. Ідеї цієї організації були штучними, а відтак і діяльність не життєздатною; через те федерація проіснувала досить нетривалий час.

Публіцистика - твори на суспільно важливі, гострі й актуальні теми. Головна властивість П. – оперативність, швидкість відгуку на подію. П. поєднує в собі інтелектуальне (аналітичне) начало і емоційну силу переконання, застосовувану автором для впливу на читача (слухача). П. може входити до художнього твору, тоді говорять про його публіцистичність. П. найтісніше пов’язана з політикою, найчастіше трактує саме політичні питання часу і є породженням та продуктом політичної діяльності, розглядає життєві питання під політичним кутом зору, акцентує на суспільно-політичному, філософському, людинознавчому аспекті найрізноманітніших явищ. Жанри П.: стаття, памфлет, фейлетон, рецензія, виступ, доповідь тощо

Публіцистичність – тенденційність художнього твору, в якому виражаються актуальні світоглядні, політичні та ін. погляди, наявні оцінки суспільно-політичних явищ дійсності. Мета публіцистичного твору – утвердження або заперечення якоїсь думки. Предметом дослідження публіцистичного твору є ідеологічні, соціальні цінності, акцент на художньому осягненні громадсько-політичних проблем, подеколи за рахунок естетичних. П. з’являється тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, зумовити відповідну реакцію, змінити не тільки уявлення, а й поведінку людини, стимулювати її відповідні вчинки, тобто брати на себе спонукальні властивості. П. проявляється на різних рівнях: в полемічності твору, в болючих роздумах героїв, як дійти істини, в різких осудах ними дій влади, її прихильників та на рівні лексики, у висловлюваннях персонажів, деталях, використанні суспільно-політичної лексики. П., проникаючи в художній твір, може створювати власні [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]: відкритий лист, щоденник, послання, супліка, монолог тощо. Елементи П. наявні в творах Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, Л.Українки, М.Хвильового, А.Любченка, О.Довженка, А.Головка, письменників-емігрантів (І.Багряний, Є.Маланюк, Олег Ольжич, Л.Мосендз та ін.), [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (В.Симоненко, Б.Олійник, І.Драч та ін.).

Ремінісценція – відгомін в художньому творі попередніх літературних фактів – окремих творів чи їх груп, нагадування про них. Р. – це образи літератури в літературі. Найбільш розповсюджена форма Р. – цитата, точна чи неточна. Р. можуть виникати свідомо або ж незалежно від волі автора («літературне нагадування»).

Реп’яшок – різновид усмішки, введений Остапом Вишнею, сатиричний відгук на актуальні політичні й соціальні події, має гостро викривальний характер.

Романтизм революційний – одна із стильових течій української поезії 10-20-х рр.. ХХ ст.., представлена творчістю В.Еллана-Блакитного, В.Сосюри, М.Хвильового та ін.. Традиційну для неоромантизму суперечність між ідеалом і дійсністю поети Р.р. прагнули вирішити негайно, рішуче заперечуючи одні цінності в ім’я абсолютизації інших. На рисах Р.р. позначився вплив популярних тоді ідей більшовизму. Р.р. проголошував відданість інтересам революції, жертовність, аскетизм, месіанство. Улюблені мотиви – події революції, космізм, морські мандрівки. Ліричний герой – лицар революції, комунар, повстанець; вияв індивідуального «я» часто зливається з гіперболічним «ми». Оптимізм революційних романтиків в час революції під гнітом непопулярних дій більшовицької влади згодом змінюється на розпач, почуття розчарування, роздвоєності. Рев. романтизм варто розглядають не як літ. стиль, а як певне світовідчуття, як певний ідеологічний і душевний настрій, який включав у себе також прийоми, засоби і філософію імпресіонізму (В.Чумак), “червоного символізму” (Г.Михайличенко, А.Головко, імажинізму (В.Сосюра), експресіонізму (Л.Курбас, В.Підмогильний, О.Довженко) та ін. Співзвучний він і філософському символізму і музичному “кларнетизму” П.Тичини, інтелектуалізмові та бароковості М.Бажана, “духовному” романтизмові Ю.Яновського, “вітаїзмові” М.Хвильового, фантазійному експресіонізмові Т.Осьмачки.

Романтика вітаїзму (активний романтизм) - різновид неоромантичного стилю в українській прозі першої половини ХХ століття, світоглядну основу якого становили ідеї визволення людства з-під влади капіталу і віра в усесвітню місію пролетаріату, емоційним і естетичним тонусом був пафос роздмухування світової революції й міраж “червоних заграв загірньої комуни”. Специфічно українською рисою було поєднання ідеї соціального визволення з національним та розуміння світової революції як шляху виходу України в рівноправне світове життя, як форми самореалізації українського народу. Ці настрої переважають у ранній творчості Г.Михайличенка, В.Сосюри, М.Хвильового, Ю.Яновського, М.Куліша, А.Головка, І.Багряного та ін. письменників, у стилі яких переважали вольовий імпульс, настанови життєствердження, ідеали активної людини, здатної змінити світ навколо себе, заперечення сірості, спонукання до динаміки, пафос духу напруженої і неспокійної доби перших десятиліть ХХ століття. Р.в. була викликом бездумному наслідуванню форм і стилів, прагненням творчого експериментування, протестом проти літературних обмежень і канонів. Герой символізує трагізм життя, але не безсилий скепсис, не створює собі ілюзій щодо дня сьогоднішнього, але не втрачає віри в життя, у вимріяний ідеал, бореться проти всього несуголосного часові, проти міщанства й бездуховності, стає творцем свого індивідуального міфу, переживає таїнство відродження віри у “синю далечінь”, що надає йому статусу існування в міжчассі.

СВУ – сфальсифікований НКВД процес над неіснуючою в Радянській Україні "Спілкою визволення України" (СВУ), якій приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Основними звинуваченими стало старше покоління української інтелігенції, дійсні члени Всеукраїнської Академії наук, відомі українські вчені, письменники, політичні діячі колишньої УНР, що брали активну: участь в українському національно-культурному відродженні, зокрема віце-президент ВУАН, заступник голови Центральної ради в 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Старицька-Черняхівська, М.Чернявський, А. Ніковський (міністр закордонних справ УНР), В. Чехівський (голова уряду УНР) та багато ін. У березні - квітні 1930 р. у Харкові закінчився судовий процес над 45 членами "СВУ", що були засуджені до різних термінів тюремного ув'язнення. Згодом більшість з них рішенням т. зв. сталінських "трійок" було розстріляно. Застосовуючи фізичний і психологічний терор, радянське керівництво змушувало своїх жертв визнавати своє членство в цій організації на широко висвітлюваних у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи ґрунт для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, широкого наступу на інтелектуальну еліту. По закінченні процесу СВУ уряд увів цензуру, закрив найдіяльніші секції ВУАН, звільняючи т. зв. ”буржуазних націоналістів”. У 1931 р. була розпущена історична секція М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.
Процес СВУ став сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися, митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

"Семафор у майбутнє" – футуристистичний альманах (1922), де вміщено маніфест панфутуристів "Постановка питання в теорії мистецтва переходової доби" - складний "затеоретизований", малодоступний читачеві (і не лише пересічному) документ. Основні його моменти: теорія “метамистецтва” (тобто післямистецтва), що являє собою сполучення мистецтва і спорту; теоретичне передбачення не лише деструкції, але й конструкції мистецтва. У маніфесті декларовано заперечення понять змісту і форми та спроба заміни їх термінами "ідеологія" та "фактура". На сторінках "Семафора у майбутнє" часто виступав Семенко з програмними матеріалами, такими як. "Маніфест Марінетті" і “Панфутурізм (іскуство переходного періода)” та ін.

Символізм -  одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою С. є перетворення конкретного художнього образу на багатозначний символ. Вперше С. представив Ш. Бодлер у теорії «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв'язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця побачити ці зв'язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. Визначальні риси С.: войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі; підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту); культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо; спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі». Послідовниками Бодлера були: П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме, Г. д'Аннунціо, Е. Верхарн, М. Метерлінк, С. Георге, Ф. Ніцше, О. Уайльд, С. Пшибишевський, Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов. Укр. символісти., обстоюючи право митця на свободу тв-ті, не відмовлялися від своїх громадських обов’язків, бо виходили з розуміння, що письменник – совість нації, її провідник, та водночас вони протестували проти сліпого підкорення позаестетичним інтересам, декларувавши гармонію пориву до Краси та Правди, як достеменний прояв “аристократизму духу”. Представники С.: О.Кобилянська, Олександр Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, поети “Молодої Музи”, “Української хати”. Можливості С. позначилися на тв-ті Я.Савченка, О.Слісаренка, Д.Загула, П.Тичини та ін.

Соціалістичний реалізм - єдиний офіц. дозволений в СРСР т. зв. ”творчий метод” рад. літератури і мистецтва. Творцем С.р. є М. Горький. Термін С. р. і теоретичне обґрунтування його були остаточно ухвалені на І з'їзді письм. СРСР у серпні 1934, на якому завершено й орг. оформлення Спілки письм. СРСР. Література С.р. була ґлорифікаційною ілюстрацією політики КПРС, їй притаманні такі риси: яскраво виражене зрощення з ідеологією більшовизму, сакральність, соціалістична агітаційність, помітна заданість сюжету, композиції, часто альтернативної (свої/вороги), доступність художньої проповіді, тобто прагматичності твору, «лакування дійсності», безконфліктність, тобто зображення дійсності в рожевих фарбах, перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь при одночасному збідненні літ. мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність, дидактизм і моралізаторство, заборона свободи вибору стилів, все нове в творчості як несполучне з методом С. р., вимога ізоляції від мистецтва Заходу, посилання на висловлювання К. Маркса, Ф. Енґельса, В.Леніна, резолюції з'їздів КПСС, а в останні pp. на Л. Брежнєва. Література С.p. відзначається догматизмом, зводиться до коментування штучно дібраних цитат з зазначених джерел. Література С.р. була особливою різновидністю масової літератури. Утвердження С. р. в літературі й мистецтві супроводжувалося репресіями, фізичною ліквідацією або вилученням ін. заходами з літературного процесу бл. 300 укр. письм.: (М.Зеров, П.Филипович, М.Хвильовий, В.Підмогильний, Г.Косинка та ін.), а їх твори заборонено. Такої самої руїни під гаслами утвердження С. р. зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творця Л. Курбаса, як і гол. драматурга театру М. Куліша, вислання кращих акторів (Й. Гірняк). Після розвалу СРСР С.Р. перестав існувати.

Слово - об’єднання українських еміграційних письменників, створене 26.06.1954 р. в Нью-Йорку як продовження діяльності та втілення програми МУРу: сприяти розвитку незалежного письменства, літературно-мистецької критики та зв’язку літератури з читачем. До „С.” належали Е.Андієвська, І.Багряний, В.Вовк, І.Качуровський, Ю.Лавріненко, Є.Маланюк, Б.Кравців, Яр Славутич, О.Тарнавський, Ю.Шевельов та ін.. Очолювали об’єднання в різний час Г.Костюк, О.Тарнавський, Л.Палій. З 1962 р. „С.” видає однойменний періодичний орган. З кінця 80-х рр. ХХ ст. ”С.” тримає тісний контакт з письменниками України.

Стилізація – свідоме наслідування творчої манери певного письменника, зовнішніх формальних ознак його стилю, певного фольклорного чи літературного жанру, стилю чи напряму, глибоке органічне засвоєння письменниками спадщини культури інших епох, народів, класів, використання у творах окремих елементів чи навіть цілої системи якого-небудь стилю з метою найбільш повного і всебічного пізнання дійсності та створення найбільш конкретного і наочного образу. С. – спроможна охоплювати всі мовні рівні – лексичні, граматичні, синтаксичні, семантичні тощо (зокрема у поезії М.Зерова ”Елегія Градобуздовська – умолчаніе мелниці фамилної”. С. - це наслідування, напр., Біблії, «Слова о полку... » (поезії О. Стефановича), народних дум (ранній [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]) народних пісень (2-й жмуток «Зів'ялого листя» [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]), врешті стилю якогось письм. (писання «під Шевченка» у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]). До С. близькі такі жанри, як пародія переробка якогось твору на смішний лад і травестія переробка поважного твору на веселий («Енеїда» [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]), літературна підробка, або пастіш. Залежно від уміння і таланту того чи того автора, С. буває позитивна або негативна.

Сюрреалізм (від. франц. surrealisme – понадреалізм) – літ. і мист. напрям, виник після першої світової війни у Франції. С. заперечує прийняті суспільні форми сучасного життя, техн. цивілізації, культури, моральних засад, під впливом вчення 3. Фрейда пропагує психічний анархізм, автоматизм вислову, звільнення від контролю розуму, спонтанність підсвідомости. Загальними особливостями С. є фантастика, абсурд, алогізм, парадоксальне поєднання форм, зорова нестійкість і мінливість образів. Сюрреалісти, наслідуючи З. Фрейда, вважали, що творча енергія виходить зі сфери підсвідомості, яка проявляє себе в мареннях, сновидіннях, галюцинаціях, несподіваних осяяннях, автоматичних діях. За словами головного теоретика С. Андре Бретона, метою сюрреалістів було «вирішити наявні досі протиріччя між мрією та реальністю». В малярстві «королем сюрреалізму» називають Сальвадора Далі. В укр. поезії риси сюрреалізму мали вірші В. Хмелюка, частково Б. І. Антонича, представників об’єднання «Слово» (В.Барка, О.Зуєвський), з 1950-их pp. найсильніші в поезії і прозі Е. Андієвської (творення «надреальної» мови), Ю. Тарнавського, Б.Бойчука, Б.Рубчака, приналежних до нью-йоркської групи.

”УЖ” – (”Універсальний журнал”) – ілюстрований літературно-художній всеукраїнський часопис. Виходив у Харкові 1928-1929 рр. за ред. М.Бажана, Остапа Вишні, М.Йогансена, Л.Коваліва, О.Слісаренка, Ю.Смолича. У журналі друкувалися твори представників різних літературних угруповань: ”Техно-мистецької групи ”А” (Ю.Смолича, М.Йогансена), ВАПЛІТЕМ.Куліша, А.Любченка), ”Авангарду” (В.Поліщука, Л.Чернова), ВУСППУ І.Микитенка, І.Кулика), ”Плуга” (С.Пилипенка), УкрЛІФу (М.Семенка, О.Влизька), поза групові (Остапа Вишні, Костя Котка, В.Чечвянського, Ю.Гедзя) та ін.

Усмішка - різновид [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], створений Остапом Вишнею. Його специфіка полягає у зближенні жанру з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], поєднанні жартівливих замальовок з фейлетонною гостротою та почасти в’їдливою дотепністю. У. започаткувала появу У.-нарису, У.-оповідання, У.-фейлетону, У.-жарту.

Учуднення – один із універсальних художніх прийомів побудови художнього тексту, спрямований на створення особливого сприйняття предмета, „видіння“ його, а не „впізнавання“ (В.Шкловський). У. – це виділення того чи іншого предмета чи явища зі звичного контексту, щоб поставитись до нього, як до нового, побачити в ньому нові властивості. Б. Брехт так визначив такий ефект: „Річ... зі звичної, відомої... перетворюється на особливу, такою, що впадає в око, несподівану. Зазвичай зрозуміле стає незрозумілим, але це робиться лише для того, щоб воно стало більш зрозумілим“. Мета застосування прийому У. – ”вивід” речі з автоматизму сприйняття, перетворення її зі звичної на дивну, що подовжує складність та тривалість її сприйняття, оскільки для автора саме це сприйняття і є цінним.348

Фламінго - перша українська футуристична організація, утворена М.Семенком 1919 р., до якої увійшли О.Слісаренко, Гео Шкурупій, В.Ярошенко, художник А.Петрицький та ін. Вони пропагують модернізм у мистецтві, протиставляючи його народницькій літературі, видають «Універсальний журнал», «Мистецтво( (редактор М.Семенко). Символами футуристів була жовта лілія та жовта блуза, яку замінюють синьою, що мало вказувати на їх пролетарське походження (з такими атрибутами вони проводили літературні вечори).

Футуризм – авангардний напрям у літературі, що розвинувся на початку ХХ ст. головним чином в Італії та Росії. Ф. виступав за нищення панівних у XIX ст. літературних форм, культивував індивідуалізм, пропагував деестетизацію та дегуманізацію мистецтва. Футуристи відкидали загальноприйняті мовні норми, закони орфографії та синтаксису, поєднували слова, головне, за близькістю звучання. Характеристичною прикметою футуризму була тематика урбанізму й індустріалізації, що мала відтворити ідеї й дух майбутнього космополітичного суспільства, протиставлені установленим естетичним смакам, часто з метою "епатувати буржуа", провокувати його всілякими вигадками й деформаціями. Творчість футуристів характеризується декларативністю й експериментаторством, шуканням "метамистецтва" як синтезу поезії. Теоретик Ф. – італ. письменник Марінетті. В Україні Ф. найперше пов'язаний з іменем М.Семенка, який прагнув зреалізувати у своїй творчості такі етапи еволюції футуризму: кверофутуризм (передфутуризм), 1914-18; панфутуризм, 1918-27; «Нова генерація», 1927-30. Представники Ф.: М.Семенко, Гео Шкурупій, О.Слісаренко, Юліан Шпол, Д. Бузько, Л. Скрипник, О. Влизько, М.Бажан.
У 1923 р. футуристи випускають свій збірник "Жовтень", де друкується чимало творів, автори яких відходять від Ф., зокрема поема "Цень-цань" М. Терещенка, "Сурма юрм" М. Бажана, "Вокзали" О. Слісаренка та ін. Концепції Ф. не знаходили позитивного відгуку чи прихильності ні в критиці, ні у читачів, оскільки часто епатували читача, а на початку 20-x років епатаж був неактуальним.

Червоний шлях - гром.-політ, і літ.наук. часопис, заснований [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] в Харкові, виходив до лютого [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Першими ред. ж. були видатні держ.-партійні діячі того часу: Г. Гринько, якого, у зв'язку з його переходом на роботу до Москви, з сер. 1923 змінив О. Шумський, усунений від обов'язків ред. 1926 разом зі звільненням від обов'язків нар. комісара освіти УССР за «ухили» в нац. питанні. Відтоді короткочасно ред. «Ч. Ш.» стали М. Яловий та М. Хвильовий, невдовзі усунені за націоналістичні «збочення», і з 1927 ред. журн. очолив В. Затонський. До ред. «Ч. Ш.» в різний час належали такі видатні діячі, як В. Коряк, І. Кулик, С. Пилипенко, М. Скрипник, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], А. Хвиля, В. Юринець та ін. Протягом 1920-их pp. у «Ч.Ш.» друкувалися визначніші представники всіх течій і напрямів з ділянок літератури, мистецтва, публіцистики, історії, економіки тощо, і він був найрепрезентативнішим журн., відбиваючи на своїх сторінках силу і слабкість процесів укр. відродження тієї доби. Ліквідація «Ч.Ш.» була одним з останніх актів ліквідації плюралізму в ділянці культури в широкому значенні цього слова. Його наступник «Літературний Журнал» став речником єдиного методу соціалістичного реалізму.

Червоний Перець – гумористично-сатиричний журнал, започаткований як двотижневик, виходив 1927-1934 у Харкові, як видання «Вістей ВУЦВК», редактор В. Чечвявський. Головні співробітники: Остап Вишня, Юрій Вухналь (Іван Ковтун), Ю. Ґедзь (О. Ясний), Антоша Ко (А. Гак), Б. Сіманців, К. Котко (М. Любченко) та інші. Ілюстратори: О.Хвостенко-Хвостов, О.Довженко, А.Петрицький, К. Агніт, О. Козюренко, А. Каплан та інші. Велику популярність журналу забезпечив Остап Вишня, який, на думку деяких літературознавців, був найулюбленішим письменником після Тараса Шевченка. «Ч. П.» реагував на всі негаразди молодої республіки відгукувався на всі Крім політичної сатири зі спекуляцією, безпорадністю адміністрації, бюрократизмом й ін., також побутовим справам. У «Ч. П.» була спеціальна рубрика для скарг читачів. Як, наприклад, скарга на завідуючого Куп'янським «Книгкульторгом», який у навантаження до карбованцевого блокнота продавав грифельну дошку по 6 карбованців за штуку. Автори, що друкувалися в «Перці» критикували «окремі недоліки» радянської дійсності досить гостро. З 1933 року в редакції «Ч. П.» почалися арешти, в зв’язку з чим журнал було закрито.










Заголовок 1 Заголовок 2\ђ Заголовок 4 Заголовок 5 Заголовок 815

Приложенные файлы

  • doc 250239
    Размер файла: 593 kB Загрузок: 2

Добавить комментарий