укр літ-ра


Тео́рія літерату́ри — галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творів. сформовується наприкінці XVIII—XIX століть
І Село Семигори знаходиться недалеко коло Росі, ховається воно в зелених садах, навколо розстилаються левади. Хата Омелька Кайдаша притулилася біля однієї гори, в старому садку. Старий Кайдаш сидить коло повітки та майструє, одягнений у чисту білу сорочку. На току працюють два його сини — Карпо та Лаврін. Обидва вони високі і красиві, тільки менший, Лаврін, виглядає більш привітним та ласкавим. Хлопці розмовляють між собою про дівчат, перебираючи вади й переваги кожної. Лаврін же каже, що взяв би за себе дівчину "гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо". Карпові ж подобаються дівчата, що "кусливі, як муха в спасівку". Тоді молодший брат пропонує йому засватати Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Лаврінові слова запали Карпові в душу, він почав думати про Мотрю. З хати виходить мати й кличе дітей та батька їсти. Говорила вона солодким улесливим голосом, намагаючись бути приємною. Замолоду вона служила в панів і від них навчилася сипати улесливими словами. II Карпо зустрічається з Мотрею і бачить, що вона і вродлива, і за словом до кишені не полізе. Дівчина дуже сподобалася парубкові найперше своїм норовом та вмінням за себе постояти. Батьки засватали Мотрю. III Після другої пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Весілля було гучне. Наступного ж дня Кайдашиха рано збудила невістку та, прикинувшись хворою, загадала тій робити всю роботу в хаті. Невістка працювала, а Кайдашиха все вилежувалася. Вона була зовсім здорова й лише дурила Мотрю. Говорила вона все солодким голосом та робила невістці зауваження. Нарешті Мотря не витримала й почала сваритися. Вона була "не з таківських, щоб комусь покорятись". ІV Свекруха пішла до шинку та в розмові з іншими жінками почала судити невістку. Язикаті молодиці все переказали Мотрі. З того часу Мотря вирішила показати свій норов: стала прясти починки собі окремо та ховати в свою скриню. Це стало причиною сварки між свекрухою і невісткою. Невістка більше не хотіла прясти тонке полотно, а ходила в сорочках з товстого полотна. Вона докоряла свекрусі, що працює навіть більше за неї. Жінки виривали одна в одної мотовило, й у хаті зчинився гамір. На крик прибігли чоловіки. Лаврін почав з них сміятися. Кайдаш розсердився, що вони сваряться в святу п’ятницю, але жінки не могли зупинитися. Карпо підтримав жінку і запропонував батькові одділити їх в окрему хату. Потім син навіть побився з рідним батьком. Довго ще продовжувалася колотнеча в Кайдашевій хаті. V Лаврін зустрічає Мелашку, йому здається, що вродливішої дівчини він ніколи не бачив. Дівчина виявилася не тільки вродливою, але й лагідною та сором’язливою. Лаврін провів її додому в інше село. Жила дівчина в старенькій малій хаті. Було видно, що Балаші бідні. Хлопець і дівчина домовляються про зустріч. Лаврін розповідає батькам про Мелашку, і в неділю Кайдаші їдуть на розглядини. Кайдашиха пишно вдяглася та гордо всілася на возі. Коли ж побачила, куди привіз її син, була розчарована й сердита. Вона проклинала Западинці, у яких жили Балаші. До нових родичів поставилася вона погордливо. VІ Спочатку Мелашці здалося, що вона опинилася в раю, настільки відрізнялася хата Кайдашів від бідної батьківської. Не помічала вона навіть, як п’яний свекор сварився зі свекрухою, як Кайдашиха розмовляла з Мотрею. Та скоро очі молодиці відкрилися. Свекруха незлюбила Мелашчиних батьків, тому не любила і її. Тільки тиждень після весілля вона стримувалася, а потім почала лаяти невістку. Почалися для Мелашки тяжкі часи. Легше їй ставало тільки тоді, як одпрошувалася до батьків, хоча було це дуже рідко. VII—VIII Життя Мелашки ставало все складнішим. Вона не могла дати свекрусі відсіч, як це робила Мотря, тому страждала сильніше. Разом із сусідкою Мелашка йде на прощу до Києва й лишається там. Вона не хоче повертатися додому. Лаврін не може жити без Мелашки, тому вирушає разом з матір’ю до Києва шукати втікачку. Мелашка повертається додому. Кайдашиха стає до неї добрішою. Між Мотрею та Кайдашихою знову зчинилася сварка, коли старша невістка спіймала свою курку на сідалі свекрухи та почала вимагати, щоб їй віддали яйця. В темряві вона вдарила Лавріна ногою в обличчя, той почав хитати драбину, потім прибрав її, і Мотря повисла на стіні, тримаючись за бантину. Знову не могли Кайдаші дійти згоди. Старий Кайдаш раптово помирає: бувши п’яним, ішов через греблю, впав у воду — і потонув. I
X "Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігли з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро". Кайдаші сваряться через кожну дрібницю. Помирити їх не можуть ні громада, ні священик. Однією з причин ворожнечі стає груша, за яку родина билася кілька років, поки та не всохла. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) У повісті "Кайдашева сім’я" І. Нечуй-Левицький вивів цілий ряд виразних народних типів: старий Кайдаш, Кайдашиха, суворий Карпо й лагідний Лаврін, вередлива Мотря та тиха Мелашка. Сварки в родині Кайдашів викликані селянським малоземеллям, вічними нестатками та темнотою. Саме ці причини породжують взаємну заздрість, плітки, ворожнечу. Стара Кайдашиха й Мотря змагаються між собою за верховенство в господарюванні, за кожну зроблену дрібницю. В цій битві вони не зупиняються ні перед чим, знищуючи те господарство, за яке воюють. Найбільше непокоїть усіх груша, яка росте на межі між городами. Змальовуючи битву між Кайдашами, письменник застосовує гоголівський прийом, що створює виразний комічний ефект, який підсилюється контрастом між "високим" пафосним стилем і дріб’язковістю зображуваних проблем. Сміх у повісті поєднується з сумом та співчуттям до селян-трудівників, які обкрадають своє життя дрібними інтересами. В останній редакції сварка через грушу закінчується примиренням, оскільки дерево всохло. В першій редакції стосунки в родині Кайдашів загострювалися, бо груша все більше розросталася. Письменник показав усю безвихідь дрібновласницьких відносин, що призводять до постійних сварок у родині.
Леонід Глібов "Мірошник"
Мірошник мав хороший млин.
В хазяйстві не абищо він:
Про се гаразд усякий знає,
Хто хлібець має.
Млин у Мірошника був водяний.
Мірошник той Хомою звався,
І був він чоловік такий,
Що не гаразд за діло брався;
А інший раз
Буває дорогий і час.
Вода раз греблю просмоктала...
Ну що ж! Узять би й загатить.
Так ні! Мірошник спить та спить.
Вода ж біжить... Ще більш прорвала;
Хомі й за вухом не свербить.
Хто йде, мерщій у млин загляне:
- Ой Хомо, Хомо, схаменись!
Он скоро вже й води не стане;
Піди лиш, брате, подивись! -
А він їх слуха щось не дуже:
- Нехай лиш! Річка - не калюжа;
Води ще стане на ввесь вік! -
З Хоми сміються добрі люди:
- Тоді побачимо, як буде, -
Дурний ти, Хомо, чоловік! -
І справді сталось, як казали:
Вода зійшла - колеса стали.
Злякавсь Мірошник та й біжить
Притьмом до прірви, щоб гатить.
Курей тим часом із десяток
Прийшло напитися води.
 
Уздрів Мірошник сих паньматок:
- Бач, капосні! - кричить, - куди!
У мене й так води немає,
Ще й ви сюди?!
І зозла палицю хапає...
Шпурнув - та й всіх курей побив.
А млин стоїть, хоч прірву й загатив;
І що робити - не втямає...
Ні з чим зостався мій Хома:
Води нема й курей чортма.
 
На світі є такі пани:
Без діла сотні всюди сують,
А за недогарок вони
Людей і лають, і мордують.
(Вони се так, бач, хазяйнують!..)
Та й диво, що у них
Хазяйство піде все на сміх!
Роман з народного життя ЧАСТИНА ПЕРША І Польова царівна Надворі вповні розвинулася весна, вся природа буяє. В такий прекрасний весняний день дорогою від села Пісок до Ромодана йшов молодий чоловік. Він із задоволенням розглядає зелену ниву та думає, що праця його потрачена недарма. Тепер і він став справжнім хазяїном. Раптом юнак чує, як недалеко хтось співає. Йому здалося, що ще ніколи не чув він такого приємного голосу. Пройшовши кілька кроків, бачить серед жита дівчину, справжню красуню: "Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою..." Хлопець не мав сили навіть заговорити до неї, вона озвалася першою. Нічого не сказавши про себе, втекла, а він так і лишився стояти. Прийшовши додому, Чіпка став розпитувати в матері, чи немає дочки в москаля, який живе неподалік. Хлопцеві здавалося, що це мала б бути його польова царівна. ІІ Двужон Ще за двадцять років до того часу, як кріпакам надали волю, у село Піски прийшов незнайомий чоловік. Виглядав він зовсім небагатим, здавалося, що йде із заробітків. Шукав чоловік старого Карпа Окуня, але того вже не було на світі. У волості чоловік назвався небожем Окуня, звали його Остап Хрущ. Казав, що прийшов з Донщинн у рідні краї. Через деякий час громада прийняла його до себе. Він почав потроху заробляти. Потім одружився з бідною некрасивою дівчиною Мотрею Жуківною, яка жила сама зі старою матір’ю. Мотря зразу почала господарювати, все спочатку було добре. Однак Остап з часом все більше хмурнів, говорив мало. Навесні вирішив йти на заробітки. Навесні вирушив Остап на Дін, а скоро звідти прийшла "бумага", де питали, чи не об’являвся чоловік на ім’я Остап Хрущ. Виявилося, що справжнє його прізвище Притика і мав він жінку та трьох дітей. Мотря від такої звістки мало не збожеволіла. Тепер стала вона для всього села не звичайна молодиця, а невідомо хто — ні покритка, ні вдова. Через деякий час Хруща провели через усе село в кайданах, а потім посадили до в’язниці. В цей час Мотря відчула, що вона вагітна. Селом пішбв поговір, що Остап зовсім не Хрущ і не Притика, а кріпак пана Польського Іван Вареник. Ще більше село загомоніло, коли народилося в Мотрі дитя. Всі вважали його "виродком", "нечистим". Не хотіли навіть іти в куми. Охрестили Нечипора баба Оришка та перехожий москаль. ІІІ Дитячі літа Життя Мотрі на селі стало нестерпним. Ніколи в своєму житті не знала вона щастя, не було його й тепер. У Пісках ніхто не хотів навіть брати її на роботу. Дитина весь час лишалася з бабою. Хлопець ріс красивий, але сумний, вовчкуватий. Діти сміялися з нього та називали образливими прізвиськами. Зате любив Чіпка слухати бабині казки. Тоді розігрувалася дитяча уява, і ставало йому зовсім добре. Багато про що думав Чіпка. Турбувало його, що мати багато працює, а їсти все одно нічого. ІV Жив-жив! Виростав Чіпка в голоді й холоді, та все самотою. Коли хлопцеві виповнилося дванадцять років, вирішила Мотря найняти його служити. Домовились на зиму з Бородаєм за харч та одежу. Але виконувати доручення хазяїна Чіпка не хотів. Одного разу, розсердившись, вирішив навіть підпалити Бородая. Але люди побачили, залили пожежу. Чіпку ж хазяїн вигнав. Почав хлопець працювати підпасичем разом з дідом Уласом. Разом з ним пас худобу і сирота Грицько. Хлопці здружилися між собою. Одного разу хлопці надрали горобенят та поскручували їм голови, викрикуючи: "А що — жив! а що — жив!" їм здавалося, що вони мстять за Христа, бо дід розповідав їм легенду, що, коли Христа розпинали, горобці кричали: "Жив, жив!" V Тайна — невтайна Першим великим нещастям у житті Чіпки була бабина смерть, через яку в душі хлопця заворушилося щось страшне та темне. Довго він після того хворів. Коли Чіпці виповнилося сімнадцять років, для кріпаків оголосили волю. Однак дід Улас зовсім не радів. Тепер йому призначили платити за свою роботу десять карбованців на рік. Тому для нього воля стала ще гіршою неволею. Від діда Уласа Чіпка почув про свого батька. Виявилося, що Іван ріс разом із малим паненям та якось вдарив його за якусь шкоду. За це його вигнали до стайні й добре вибили. Згодом Іван втік до Дону. Розповів дід і про те, як Вареник повернувся в рідні краї, як його забрали в москалі. Задумався Чіпка про долю батька, якого ніколи не знав. Восени дід не зміг заплатити десять карбованців сплати, і його потягли на розправу до пана Польського в двір. VІ Дознався Взимку дідова оселя стояла порожня. Чіпка зрозумів, що старого Уласа вже нема, десь він у неволі. Все село шуміло від звістки, що треба ще два роки одробити панові за волю. Чіпка вирішив сам пасти отару, але громада не прийняла його. Довелося братися за плуг. Робота в його руках закипіла, ось уже й нива заколосилася. Одного разу серед поля почув хлопець той самий голос. Заговорив до дівчини, яка цього разу й не збиралася тікати. Скоро дівчину почали гукати, і Чіпка дізнався, що її звуть Галею. VII Хазяїн Грицько тим часом пішов на заробітки. Побував він у різних краях, важко працював. Повернувшись, купив ґрунт, відчув себе хазяїном. Згодом одружився з Христею, завів господарство. ЧАСТИНА ДРУГА VIII Січовик В селі Піски оселився захожий січовик Мирон Ґудзь. Був він чоловік немолодий, кремезний, з довгими вусами. Розповідав, що воював з ляхами, татарами. Одружився Мирон з козацькою дочкою Мариною Зайцівною. З того часу став він поле орати, а Марина — сина Івана колихати. Іван ріс серед розлогих степів, був вільнолюбний, сміливий. Батько розповідав йому про козацькі часи. Коли виповнилося Іванові шістнадцять років, став він ходити коло волів, плуга. Але батько сумував, що син цурається козацького духу. Одружився Іван з Мотрею, дочкою старого Кабанця. Народився у них син Максим. IX Піски в неволі Прийшла в Піски біда — генерал записав їх до своїх кріпаків. Недарма попереджав їх Мирон. Родина ж Мирона була записана козацьким родом. XI Махамед Після смерті Мирона й Марини настало для Івана та Мотрі важке життя. Іван цілими днями працював у полі, Мотря поралася у господарстві. Старший син Максим теж гаряче брався за хліборобські справи. Але душа Максимова бажала волі. Прозвали його на селі Махамедом за те, що звів не одну дівчину, а потім сам і насміхався та пускав поговір. Стали скаржитися й за те, що Максим розпоює парубків. Вислали старостів до Мелашки, але прийшли старости з гарбузом. Як не намагалися батьки, та не могли стримати запального сина. Почула й генеральша, що Максим кріпаків бунтує, поскаржилася комісарові. Хлопця віддали у москалі. Максим же не журився. До родини він довгий час навіть не озивався. Батько поділив землю, залишивши тільки хату та дві десятини поля москалеві. Це не раз було причиною суперечок між братами. Батьки скоро й померли. XIII Максим — старшим Коли Максим став старшим, вже не міг так вільно гуляти, як раніше. Спочатку став Максим гордовитим, запишався, а потім здалося йому старшинство гірше полину. Поступово почав він учитись, вивчив граматику, багато читав. Потім кинув зовсім пити, почав стягувати добро. Мріяв повернутися додому. У тому ж місті росла дівчина Явдоха. Матері зовсім до неї ніякого діла не було, ходила дівчина голодна й брудна. Почала красти, продавати. З роками робилася все більш хижою, привчилася пити. Батьки з того тільки раділи. А коли примітили, що вона ще й вродлива, то вимили, вичесали та одвели на кінець міста до великого будинку. Почала дівчина торгувати своєю красою. Саме в неї й закохався Максим, а потім одружився. Народження дочки зразу переломило жінчину вдачу — вона почала турбуватися господарством. Максим та Явдоха стали клопотатися тільки одним — наживою. З великим добром Максим повернувся в Піски й почав будуватися. ЧАСТИНА ТРЕТЯ XІV Нема землі У Чіпки волость відбирає землю, тому що з Дону об’явився справжній небіж Луценків. Це відразу підтяло сили хлопця та Мотрі. Чіпка навіснів від такої несправедливості. Чіпка йде у Гетьманське шукати захисту. По допомогу він вирішує звернутися до секретаря Чижика, але його перепиняє Василь Порох та пропонує написати прохання. Спочатку вимагає грошей, а потім погоджується написати тільки за могорич. Порох споює горілкою й Чіпку та розповідає про свавілля панів. ХV З легкої руки У суді Чіпка побачив багато людей, які прийшли сюди у своїх справах. Незабаром з’явився й пихатий секретар. Чіпці сказали, що за п’ятдесят карбованців він може залагодити свою справу. Знову прийшов він до Пороха, той почав його научати та споювати. Прийшовши в своє село, Чіпка повернув до шинку й напився. Він кричав, що ніде немає правди. Люди дивувалися, поглядаючи на хлопця. Перед світом прийшов Чіпка додому п’яний. Мотря аж перелякалася, побачивши його. ХVІ Товариство Біля Чіпки почали крутитися такі ж, як він тепер, гультяї: Лушня, Матня та Пацюк. Разом вони пили та бешкетували. Мотря скаржилася людям, що син зовсім змінився. Товариші почали його намовляти проти матері. Настали для неї страшні часи. Товариство намовляло Чіпку розпродати все господарство. ХVІІ Сповідь і покута Чіпка йде до Грицька та пропонує йому купити хліб у стіжках. Але того не було вдома. Знову прийшов Чіпка до товариша. Вони згадували дитинство, розповідали про своє життя. Чіпка вирішує віддали Грицькові хліб, щоб він не пропав. Товариство розлючене, що немає грошей на випивку. Грицько дає всім гроші за те, що поскладали хліб на вози. ХVІІІ Перший ступінь Мотря вибралася зі своєї хати та оселилася в "довгоп’ятої баби", яка приймала на селі немовлят. Горювала вона за своїм сином і згадувала, якої завдав їй образи. Чіпка ж гуляв кожного дня, не було йому зупину. Одного дня вигляд зеленого поля неначе повернув його у реальність, почав Чіпка рвати на собі волосся від горя за втраченим часом, силами. Товариші намовляли його на крадіжку. Під час крадіжки товариші вбивають сторожа. XIX Слизька дорога Чіпка спить у себе вдома, совість його приспана горілкою. А в цей час село шумить про крадіжку. Соцькі приходять в хату до Чіпки, щоб заарештувати його. У волості було все товариство. Слідчий повипускав товаришів, нічого від них не дізнавшись. Наступного ранку селом пішла чутка, що якісь опудала в білому одязі вдерлися до хати голови й зв’язали його. В Грицьковій хаті вже не було тої злагоди, оскільки Христя вважала, що не можна використовувати Чіпчиного становища для своєї вигоди. Жінка стала невеселою, мовчазною. XIX Сон у руку Чіпці сниться сон: він гуляє в шинку, а сам він схожий на лютого ззіра. Снилася йому і Галя. Товариство, що втекло під час наїзду москалів, приходить провідати Чіпку. Хлопець виганяє їх з хати за те, що зони покинули його самого. Ті починають вигадувати, що кинулися Чіпці на допомогу, але їх зв’язали. Чіпка намагається розказати товаришам про свої душевні переживання, але ті його не розуміють. Тільки Лушня слухав його уважно. XXII Наука не йде до бука Люди розповідають Мотрі про те, як Чіпка боронив кріпаків. Чіпка приходить до матері, просить простити його. Навесні Чіпка знову почав господарювати, забрав матір додому. Став товаришувати з Грицьком та Христею. Христя все говорила, щоб Мотря одружила свого сина. Тільки все кудись Чіпка пропадав увечері. А по селу розповідали про лихі вчинки, які діються навколо. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА XXIII Невзначай свої На селі стало сумно, всі чогось чекали. Тільки Чіпка ходив веселий, радісний. Ввечері разом з товаришами він домовляється, куди піти цієї ночі. Перед ранком дві повозки вже їхали до хати москаля. На порозі їх зустріла москалиха. Чіпка дізнається, що Галя — дочка москаля. Чіпка зізнається у своєму коханні. Галя теж любить його, вона тихенько підсуває Чіпці кисет. Виявляється, що Галя вже засватана за Сидора. Вона просить Чіпку кинути лихе життя. ХХІV Козак — не без щастя, дівка — не без долі Ввечері Чіпка навіть не зайшов до хати, вирядився до Крутого Яру робити своє діло разом з товариством. Потім Чіпка йде до Сидора та просить його за гроші відступитися від Галі. Разом з Галею він мріє про своє майбутнє життя. Матері він повідомляє, що збирається одружуватися. Того ж вечора він запрошує Грицька у старости. ХХVІ На своїм добрі У суботу Чіпка заслав до Галі старостів. Потім батьки поїхали до нареченого на оглядини. Не сподобалася Явдосі бідненька Чіпчина хата та його старенька мати. Відбулося весілля. Почали молоді господарювати, робота аж горіла в їхніх руках. Галя все намагалася вдягнути Чіпку красивіше, весь час вишивала для нього сорочки. Галя подружилася з Христею, Чіпка спілкувався з Грицьком. Мотря біля дітей зовсім ожила душею. ХХVІІ Новий вік Серед піщан Чіпка став користуватися великим авторитетом. До нього в гості одного разу заїхав становий. Він розмовляє з Чіпкою про громадські справи. Наступного дня на громадських зборах Чіпка закликав селян вибирати у земство своїх людей. XXVIII Старе та поновлене Чіпку вибирають у гласні, і він іде на збори разом з панами. Пани зневажливо звертаються до селян, наче це люди, нижчі за своїм походженням. На зборах Чіпку вибрали членом управи. В цей час пани віднайшли стару справу про крадіжку пшениці та вбивство сторожа й вирішили скинути Чіпку. Знову Чіпка звертається до Пороха, щоб він написав скаргу до суду. Однак результату не отримує ніякого. Коли Чіпка повернувся додому, дізнався, що Максим занедужав. На його очах москаль і помер. Пани раділи, що позбавилися Чіпки в управі й пустили розголос про його справи. Незабаром Вареника було звинувачено у тому, що він бунтує людей, бо говорив селянам, щоб не піддавалися панським хитрощам. XXIX Лихо не мовчить Явдоха перебралася жити до дітей, щоб не лишатися самій на хуторі. Стосунки її з Мотрею зразу не склалися. Чіпка став нервовий, все частіше сердився, ніхто не міг йому догодити. Діставалося навіть іноді й Галі. Вона вже бачила, що не втримати Чіпку біля себе, та потай від нього плакала. Чіпчина хата з лагідної сумирної оселі перетворилася на притон п’яної гульні. Явдоха все тільки підтримувала, бо звикла до такого життя замолоду. Лушня за столом розповідав, як мати вчила його малого красти у неї хліб. А якщо побачить, що краде, одразу починала бити. Вночі, як завжди, товариство вирушало на "роботу". Несподівано вмерла Явдоха. Надіялась Мотря, що, може, тепер Чіпка за розум візьметься. Однак вийшло зовсім навпаки. Лушня докинув думки, чи не Мотря, бува, звела Явдоху зі світу. Чіпка наче знавіснів. Ввечері Галя лаяла Чіпку й запитала його, де ж у нього самого та правда, якої він так шукає? Питання це неначе ножем різонуло чоловіка. Мотря від тяжкої образи, зневаги занедужала, зовсім злягла. XXX Так оце та правда?! Стояла люта зима, якої вже давно не бачили. Мотря з Галею сиділи коло рукоділля, коли пізно ввечері вся компанія Чіпки зібралася до хати. Вони почали глузувати й знущатися зі старої матері, випивали та складали плани на сьогоднішню ніч, звертаючись до свого отамана. Вночі, перед ранком, вони повернулися, і на кожному видно було сліди свіжої крові. А незабаром під вікном заплакала дитина, що просила її впустити в хату. Мотря відкрила двері й впустила дівчинку. Мала розказала, що всю її сім’ю вбили, порізали. Разом з дівчинкою Мотря пішла до волості. Скоро прибігли волосні та пов’язали все товариство. Від крику прокинулася Галя. Вийшла вона зі своєї кімнати, побачила Чіпку та дівчинку в крові й закричала: — Так оце та правда?! Оце вона!!!. Коли до хати прибігла Христя, якій Грицько розказав про нічні події, Галя вже повісилась. Наступного року через село проходили каторжники, серед яких був Чіпка зі своїм товариством. Грицько крикнув вслід колишньому другові, аби йому помагав Бог. Чіпка попросив переказати матері, щоб чекала його. Грицько забрав Мотрю у свою хату, але скоро вона померла. Хата Чіпки стояла пусткою, доки не купив її жид Гершко та не зробив шинок. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Образ Чіпки — образ неординарної людини, вихідця з селянської маси. З самого раннього дитинства хлопець зазнав від людей наруги та зневаги, тому завжди болюче переживав неповагу до себе як особистості, людини. Чіпка так і не зміг знайти свого шляху в житті, хоч і задумувався над можливістю вийти зі становища пригнобленого та гнаного селянина. Він гостро відчуває несправедливість розподілу людей на вищих і нижчих, але не міг зрозуміти, звідки з’явився такий соціальний розподіл та як його уникнути. Не один раз намагався Чіпка жити звичайним життям селянина-хазяїна, але кожного разу життєві негаразди та несправедливості ламали спокійний плин його життя. Навіть кохання не могло зупинити його нестримної натури, хоча спочатку Чіпка був ладен все зробити для Галі, став поважним членом громади, але зневага панів знову покликала до боротьби, як він її розумів. Позначився на долі чоловіка й вплив товариства гуляк-п’яниць, які теж з дитинства не зазнали багато добра. Питання про те, є Чіпка злодієм чи героєм, не може бути вирішене однозначно, воно залишається суперечливим.
Старицький
В И К Л И К
     Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:     Ясно, хоч голки збирай...      Вийди, коханая, працею зморена,     Хоч на хвилиночку в гай!           Сядем укупі ми тут під калиною -     І над панами я пан...      Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею      Стелеться полем туман;           Гай чарівний, ніби променем всипаний,     Чи загадався, чи спить?      Он на стрункій та високій осичині     Листя пестливо тремтить;           Небо незміряне всипано зорями -      Що то за божа краса!      Перлами-зорями теж під тополями     Грає перлиста роса.           Ти не лякайся-но, що свої ніженьки      Вмочиш в холодну росу:     Я тебе, вірная, аж до хатиноньки      Сам на руках однесу.           Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;     Тепло-ні вітру, ні хмар...      Я пригорну тебе до свого серденька,     Й займеться зразу, мов жар;           Ти не лякайсь, аби тут та підслухали     Тиху розмову твою:     Нічка поклала всіх, соном окутала -     Ані шелесне в гаю!           Сплять вороги твої, знуджені працею,     Нас не сполоха їх сміх...      Чи ж нам, окривдженим долею клятою,     Й хвиля кохання - за гріх?           1870
     ДО УКРАЇНИ           Моя Україно! Як я тебе любив!      Твої луги, твої степи розлогі,      Дніпра ревучого славетнії пороги      І хвилі золоті твоїх шовкових нив.           Як я любив в садочках вишняку      Твої білесенькі, немов хустини, хати,      Поважну річ старих дідів чубатих      І регіт дітвори в жартливому танку.           Як я любив в ніч теплу, весняну      Чуть пугача з діброви тихий стогін,      Гукання парубків, дівчат веселий гомін      І пісню з-за лугів розкішну, голосну.           Як я любив уосени в стіжках      Хліб коло хат, а ранками сідими      Селян за працею хапливою між ними      І стукіт говіркий ціпів геть по токах.           Як я любив зимової доби      При каганці невпиннеє сюрчання      Тих веретен і пісню чи ридання      Тихесеньке жіночої журби.           Як я люблю безрадісно тебе,      Народе мій, убожеством прибитий,      Знеможений і темністю сповитий,      Що вже забув і поважать себе,      Потративши свої колишні сили...      Як я люблю твої сумні могили,      Україно! Як я люблю тебе!           І ось тепер та мучена любов      Мене жене в далекую чужину...           (1881)
ДО МОЛОДІ
На вас, завзятці-юнаки,Борці за щастя України,Кладу найкращії думки,Мої сподіванки єдині.В вас молода ще грає кров,У вас в думках немає бруду,Палає в серці ще любовДо обездоленого люду…Не занехайте ж ви її,Не розгубіть по світі всує,Нехай вона ваш дух гартуєУ чесній, славній боротьбі!Бо стоголовий людський катЛютує-дужчає щоднини…Не можна тратить і хвилини,Поки ще стогне темний брат.Поки живий, мерщій несітьСліпому світиво просвіти,І в серце, смертію повите,Живу надію закропіть!Вшануйте рідну його річ,Назвіть без хитрості своєю,І розженіте над землеюВи непрозору, глупу ніч…Хай кате жене, а ви любітьСвою окрадену родину!За неї сили до загинуІ навіть душу положіть.1876.
МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙНЕ СУДИЛОСЬ(ПАНСЬКЕ БОЛОТО)
Драма в 5 діях(Скорочено)ДІЙОВІ ЛЮДИ:Іван Андрійович Ляшенко — 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; інакше говорити .є ложе, як по-українському.Анна Петрівна — 40 літ, його жінка; закидає часом по-українському, моди ради.Николай Степанович Бєлохвостов — кузен Ляшенчихи, 30 літ; фатуватий.Зі з і — дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ.Михайло — син їх, 22 літ, студент; чистюк і джиґун.Павло Чубань — його товариш, 25 літ; лікар; бідна одіж.Жозефіна — швейцарка, вчителька.Катря Дзвонарівна — молода дівчина, селянка.Горпина Дзвонариха — її мати, недужа й слаба.Дмитро Ковбань — парубок, годованець Дзвонарів.П а ш к а — подруга Катрі.Степанида — покритка, п'яничка й плетуха.Шльома — жид орендар.Харлампій — старий лакей.Аннушка — покоївка; вертка на всі заставки.Селяни, соцькі, парубки, дівчата, дворові.Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років.Між першою й другою дією минає два тижні; між другою й третьою — місяць; між третьою й четвертою — два місяці.ДІЯ ТРЕТЯКАРТИНА IIДворище Дзвонарихи. Праворуч хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч — тин і причілок другої хати Дмитра Ковбаня. Просто — повітка й ворота; за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над зеленочком садків здаля сяє хрест і церковна баня. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець сонце заходить, і сутеніє потроху.ЯВА 5Катря сама.Катря (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От і заховалася! Не приспало ти, моє кохання, лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить! Михаиле! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені й страждати не тяжко... все віддала, то що мені люди? От мати тільки... Ох, і не знаю, що з мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу взяла,— все село знатиме! (Зложила руки, стоїть замислена).ЯВА 6Катря а Дмитро.Дмитро (підходить тихо, Катря не чує). Катре!Катря (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав!Дмитро. Коли ж сватів присилати до матері?Катря (сплеснула руками). Вже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?Д м и т р о. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?Катря. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.Дмитро. Що з тобою? Скажи мені щиро!Катря. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!Дмитро. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене,— от що! То було стрінеш, аж у очах сонечко; щебечеш — не нащебечешся, воркочеш — не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зі мною й словом одним на самоті перекинутись... Запропастила ти мою голову!Катря. Дмитре! Пожалься наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... тільки я не знаю, що зі мною сталося?Дм и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий відразу,— легше буде!Катря. Не муч мене!Дмитро. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалася; він тебе звів!Катря. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!Дмитро. Він, він — і не кажи! Не обманюй мене!!Катря. В мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...Дмитро (вхопившись за серце). О-о! Спасибі хоч за правду... і хотілося її... і надія якась ще тліла... а тепер уже край!Катря. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!Дмитро. Не твоя, нещасна, так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!Катря. Цить! Цього не буде. Не звір же він?!Дмитро. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі!.. Весь світ би зажерли,— та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, віднімають останню радість, останнє щастя!Катря (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками! За віщо ж би так насміятися?Дмитро (обнімає Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши до берега, мушу топитися...Катря (ридаючи, обнімає Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!Дмитро (боязно). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... Може б, вернулася... ЗСатря. Ні, Дмитре! Несила моя...Дмитро. Значить, годі! Ну що ж — радощів не зазнали, з лихом — приятелі... горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!Катря. Де вже? Кругом таке лихо... хоч би ти зненавидів мене — легше було б!Д м и т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!Катря. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!Дмитро. І, вже! Дай Боже... щоб хоч тобі щастя, то хай вже тішиться ворог мій... а мені (махнув рукою) — утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміється над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе,— то не сховається він від мене ніде: на краю світу знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... і тоді вже з паничем побалакаю!Катря (хапає за руку Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!Дмитро. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обнімає Катрю). Прощай! А'! Не мені, злиденному — щастя! (Втирає сльозу). Бувай же ти щаслива! (Йде).Катря. Дмитре! Не побивайся!..Дмитро. Пропадай усе! (Йде хутко).Катря, ламаючи рука, біжить до воріт і схиляється до них від знесилля.ДІЯ ЧЕТВЕРТАШирокий рундук з ґанком у панськім будинку. Навкруги квіти, клумби, луговина; далі розкішний садок. Вікна деякі відчинені на рундук; на рундуці — стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.ЯВА 11Михайло сам.Михайло (ходить по рундуці стривожений). Який Микола щирий та добрий; я й не вважав його за такого, та то більше проти нього Павло настроював!.. Павло вже надто гострий, а Микола практичним своїм розумом ясно, логічно дивиться на все... Правда-таки, щоб послужити народові, треба собі здобути сили... От про Катрю тільки, щоб вона мене проміняла,— бреше, не повірю!.. А проте, може, вона зі мною й не буде щасливою? Коли б хоч на світ мене вивів! Коли б тільки в батька вдалася справа! Серце тріпочеться так, що аж у висках стукає... Страшно чогось... А як виклопоче й уладнає все? Господи, і не знаю я, на якому вже небі й опинюся!.. Зараз побіжу порадувати Катрусю. Миколо, брате мій, якщо вирятуєш мене із виру, де я потопаю, то станеш мені за батька!.. Поможи, Господи, Мати Божа! (Ходить по кону й часами стуляє руки). Коли б же тільки мати не провідала! Борони Боже, як треба таїтися!.. Коли б хто не наплів, храни Господи! (Ходить з тривогою й прислухається до дверей).ЯВА 12Михайло й Катря.Катря йде з садка, нап'ята платком, бліда, стривожена.Михайло (уздрівши Катрю, аж затрусився). Катря? Тут? Пропав я. (Збігає хутко по сходах з рундука й мерщій до Катрі; відводить її на передній ). Катре! Бога ради, чого ти сюди прийшла?Катря (припадає). Скучила, занудилася, Михаиле.Михайло. Що ти задумала?Катря. Ох, несила моя... нудьга мене точить... тебе не бачила... мати картають...Михайло. Христа ради. Іди звідси!Катря. Постой! Я щось мала тобі сказати...Михайло. Що там? Кажи швидше!Катря. Ох, не згадаю,— памороки забило.Михайло. А! Боже мій! Іди-бо, Катрусю, мерщій! Застукають,— то ми пропали! (Відводить за рукав).Катря. Не жени мене, не випихай мене! Дай хоч гляну на тебе,— вимучилась, так вимучилась!..Михайло. Зарізати мене хочеш? Тікай-бо, серце, кажу,— я мерщій вибіжу за садок!Катря. А! Згадала! Не йди, борони Боже, не йди! Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку,— хоче вбити! (Хапає руками Михайла, не пускає). Не йди! Я за тим і прибігла! Він уб'є... страшний такий, очі горять...Михайло. Що ж ти зі мною робиш? Мало мені й без того напасті, що й очей не знаю куди дівати, батька й матері цураюсь,— а тут іще розбишака? В Сибір його!Катря. Він не винен: така вже йому кара. Любить без душі, серця свого не переборе, божеволіє...Михайло. О-ох! Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв'язався з божевільними! Спокою ні вдень, ні вночі — і все через тебе...Катря. Михаиле! Ти мені дорікаєш? О, краще б ножем ти мене вдарив у груди, ніж почуть оте слово! Мати Божа, чим же я винна? (Плаче). Що я вчинила? Душу й тіло віддала... (Ридає).Михайло. Коли віддала по любові, то чого ж по них тужиш? Та перестань, будь ласка,— мені твої сльози в печінках сидять!К а т р я. В печінках? Більше не будуть: це вже останні, мабуть, з кров'ю ринули! І де вже вони взялися?.. Здається, лились, як той дощ осінній,— і по матері, і по долі своїй щербатій, і по віку своєму молодому... та ще ось кілька крапель видавилось... Більше вже нема: там, мабуть, усе перетліло!Аннушка (відчиняє вікно й придивляється). З кєм то панич? З Катрею! Єй-богу, Катря Дзвонарівна!Михайло. Катре! Заспокойся, серце! Ходім звідси: в мене душі нема, щоб хто не здибав... Я тобі розкажу: все владнається,— тільки ходім!Катря. Боїтесь? Як побачать — сорому завдам!Михайло. Я не за себе боюсь, а за тебе...Аннушка. Побіжу сю минуту, одлепортую барині,— пущай полюбуються на рандеву!Катря. Мені тепер однаково... Я як прочула, що Дмитро наміряється, то й не стямилася, кинулася мерщій... у саме пекло кинулася б, ніякі муки не спинили б мене!Михайло (ламає руки). Боже мій! Час біжить... кожна хвилина мордує... От-от застукають...Катря. Прощайте, більш не буду стояти... достоялась уже, доходилася до краю! В печінках не буду! Гріх тільки вам, Михаиле, за мене, ох, який гріх!ЯВА 13Ті ж і Анна Петрівна.Анна Петрівна (бліда, злютована, прожогом біжить до Катрі). Как? Сюда осмелилась прийти? Где эта шлюха?Михайло (зрозпуки). Мама! Пропало все!!Катря, як закам'яніла, дивиться на паню.Анна Петрівна. А! Мерзавка! Потаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына? Я тебя собственными руками разорву! (Сікається до Катрі).Катря (закриваєруками голову). Ой! Не бийте мене! Не бийте!Михайло (кидається до матері). Мамо! Не троньте ее, Бога ради! Не оскорбляйте!Анна Петрівна. Вон!.. Раскатать ее!.. Эй, люди!! Кто там?Михайло (хапає матір заруку). Мамо! Ради Бога, не делайте скандала! Ради всего святого, пощадите меня!Анна Петрівна. Нет!.. Нет! Такая дерзость!.. Я эту подлячку проучу.Михайло хапає матір за руку й ие допускає до Катрі.Катря (тільки несамовито тремтить і шепоче). Не бийте мене! Не бийте!!ЯВА 14Ті ж та Іван Андрійович, Белохвостов, Харлампій, Аннушка й дворові.Белохвостов (показується на рундуці; за ним Іван Андрійович). Боже мой, ma tante (моя тітка) все дело испортит! Накрыла их... Скандал!!Іван Андрійович. Я ж просив, я ж молив її не мішатися! І хто ту впустив?Обндва хутко збігають до Аяни Петрівни.Анна Петрівна. Эй, люди!Іван Анд рій о в и ч. Нюточко! Перестань, I Бога ради! Йди звідціль!Бєлохвостов. Кузина, ради Бога, уйдите! I Пожалейте Мишеля... Все дело погубите!Анна Петрівна. Не могу!.. Убили! Эй, люди!Михайло. Что же это? Насилие!Катря (несамовито). Михаиле! Рятуйте!!Михайло (кидається, ламаючи руки, то до матері, то до Бєлохвостова, то до батька). Миколо, спаси! Мамо... Тату!.. Не руште її... Я не знаю, що з собою зроблю! Не оскорбляйте ее — я все сделаю, что вы хотите! Пальцем никто не коснись!.. Я все зроблю... Простите ее!Анна Петрівна. За нее заступаешься! За мерзавку?Белохвостов. Что вы! Бога ради, уйдите!Анна Петрівна (скажено). Отстаньте! Затронули чувство матери, и я, как тигрица, ее растерзаю! Позовите ее мать сюда, эту старую сводню! Тащите ее сюда за косы!! Пусть полюбуется!Зам'ятая. Надбігають Харлампій, Аннушка, где кілька дворових.Катря (несамовито). Матір кличуть? І її катуватимуть? Зводниця, кажуть? (Скидає платок і, мов не при собі, виступає наперед). За що знущаєтесь? Що я вам учинила? Кого я занапастила? Мене оганьбили, мене обікрали, а тепер привселюдно топчете в болото, як останню падлюку!!! Топчіть! Регочіть з дурної! Плюйте! Кличте всіх!! Мамо! Йди сюди! Дивися, любуй, на яку публіку поставили твою дочку єдину!!Михайло (кидається до Катрі). Господи! Пощадите же! До исступления доведете меня!Анна Петрівна. Какая смелость! Позор, позор!! Уведите ее! Завтра едем отсюда.Бєлохвостов і Іван Андрійович улещують пані, яка ледве на ногах стоїть; Харлампій і Аннушка повертаються взяти Катрю, але через Михайла не насмілюються.Бєлохвостов (набік). Mais elle est charmante! (проте вона чарівна)Харлампій. Що ж з нею возжатися? Косу відрізати, та й годі!Катря (божевільно обводить очима всіх, кинулася від Харлампія до Михайла). Ріжте косу! (Рве кісник, і розпущена коса хвилями спадає на плечі). Тобі її різати, Михаиле! Ріж! Чого ж зупинилися? Катуйте! Розшарпали серце — добивайте! Христа ради, добивайте, не пускайте живою! Топчіть ногами; давіть і дитину від вашого сина!Анна Петрівна. Ай!! (Зомліла).Михайла як громом ударило. Всі скам'яніли. Завіса.ДІЯ П'ЯТАХата Дзвонарихи зсередини. Праворуч піч і проміж неї вхід у ванькир; ліворуч вікна, лави. На переднім кону стіл та інше. Бідні обставини. Ніч. На комині горять каганець.ЯВА ЗКатря сама.К а т р я. І чого те серце ще тріпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили кліщами, та ще не роздавили,— ворушиться... допевнитися хоче, чи зникла надія, чи ще за хмарами мріє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нівечили, в багні топтали? А ти знов-таки щемиш і допитуєшся чогось? Годі вже,— над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти... Матері шкода, та їм легше буде, як я вмру, о, легше! Сира земля і гріх, і сором покриє; а так щодня — публіка, глум, зневага... краще, краще вмерти!.. Осьде мій рятунок! (Бере пляшечку). Тут якісь краплі. Лікар давав матері закроплювати у вічі, то казав, що страшна трутизна,— зразу може покласти... І нічого не болітиме, жалю не буде; душа пташкою полине... Полечу я зозулею до нього, до мого милого, край віконечка сяду, закую-за-стогну, тугою обійму йому серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися... Побачити б тільки ще раз його на прощання та й випити... (Думає). А гріх? Свою душу самій загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть станові, потрошитимуть мене привселюдно... як собаку, в землю закинуть... без хреста, без панахиди... могили навіть не насиплять... Ох, як мені тяжко!.. Несила ж мені їй мук таких терпіти, несила! Ойі! (Встає й, хитаючись, знову падає). Гуде як! Чи буря надворі? Чи в мене в голові? Хтось іде... іде!.. (Прислухається). Він, певно він! Я зараз. (Знов устає, падає на лаву, вхопившись за толову). Нічого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?ЯВА 4Катря й Харлампій.Харлампій (увіходить і стоїть у шапці коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий?Катря (підвівшись трохи). Хто це? Гука щось...Харлампій (увійшовши). А! Це ти тут, преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало?Катря (труситься, спершись обома руками на стіл). Дядьку...Харлампій. Дядьку, та вже ж, розуміється, не батьку... Де стара?Катря (нерозбираючи добре). Не знаю...Харлампій. Не знаю! А з паничем... знаєш?Катря (якось не при собі). Панич! А!!Харлампій. Свята та божа! Ну скоїла гріх там, прогрішилася значить, то й крилася б уже, сиділа б слідственно собі, в рот води набравши; з паничем невелика й біда; пани б пошти не зобідили, дали б там що; знайшовся б, може, й попихач, приміром, за яким би голову собі скрила,— а то ще й приндиться! Куди маха! Що собі в думку забрала? Тьху!Катря широко дивиться йому в вічі, мов божевільна.Чого ти на мене вирячилася? Чим ви панича обкурювали та обпоювали? Признавайся!Катря. Добре...Харлампій. Бач? Добре! Еге — да! Взяв би я вас, приміром, обох з матір'ю-чаклункою, та провчив би у волості поштительно, щоб знали, як господ, панів значиться, чарувати та зводити.Г о р п и н а (з-за ванькира). О-ох! О-ох!!Харлампій. Стогне! Постогнала б ти в мене не так! І не знаю, чого ще пани такі добрі, піклуються?Катря (шепоче). Добре...Харлампій. Добре... (Набік). Тут якось ніяково й стояти, доложу вам... (До Котрі). Не дивися, кажу, на мене! Пан оце послав мене тобі сказати, що як ти схаменешся, значить, і зараз, слідственно, без усякого бешкету, вийдеш заміж...Катря (шепоче). Добре...Харлампій. Не перебивай! Як вийдеш заміж зараз же за кого-небудь там, приміром, то вони простять тобі, ще й придане добре дадуть,— пару волів, корову, овечат там і грошей на весілля, щоб, значиться, гріх твій покрити; тільки щоб після шлюбу й не смерділи тут, щоб і духу вашого не було!Катря. Щоб і духу...Харлампій. Еге — да! А якщо ти зґедзькаєшся, то буде тобі й матері таке сумнительство, що й згниєте в тюрязі або й у Сиберію влучите! Ну? Чого ж мовчиш?Катря. Га?Харлампій. Що га?Катря. Добре...Харлампій. Значить, слідственно, безпримінно вийдеш?Катря. Добре...Харлампій. Ну, гляди ж! (Набік). А ловко я обділав цю справу! Триста карбованців, що пан дав, значиться, благодареніє Богу, в кишені зостануться. Ловко, Харлампію Григоровичу, спроворили: що, значить, приміром, як голова не порожня, натоптана! Я знав, що вона согласиться, а тільки все думав, що побрикається, приміром, а воно вийшло — дешево; зараз і доложу. (Зиркнув на Катрю, що вона, хитаючись, почала наближатися до нього, пильно дивлячись). Свят! Свят! Чиста відьма! Тут, не при хаті згадуючи, страшно й зоставатися з ними! (Йде хутко до дверей і, зачиняючи, гукає). Дивися ж мені! Цур тобі й пек!ЯВА 5Катря сама.Катря (хитаючись і обпираючись рукою то об стінку, то об лаву, йде до дверей). Стійте!.. Чогось приходили... лають, що не йду... кличуть кудись... мене й матір... Не можу ж я йти! Хата крутиться... червона така! Дайте-бо руку, голову мені піддержте... то я й піду... добре... піду!ЯВА 6Катря, Аннушка, Дзвонариха й дехто з дворні.Аннушка (скажено вбігає). А де тут та бариня-судариня? Осьдечки вони прогулюються! Що?! Думала помєщицею бути? В чепчику ходити? А не діждеш! На смітнику повінчають!Катря (трохи опам'ятавшись). Хто прийшов по мою душу? Аннушка! Ай!!! Відступись!Аннушка. Думала — любить? Йому тільки-одного треба було... а він сміється, зі мною сміється над тобою, потаскухою!Катря (спалахнувши, кидається). Брешеш! Брешеш!., ти кров мою прийшла пити!.. Відступись!Аннушка. Не відступлюся! Натішуся над ворогом! Ей, хлопці, сюди! Давайте мазницю,— двері й вікна дьогтем вимазати!Хлопці (з реготом вриваються в хату, в одного мазниця й квач^. Давай, давай! Та разом їй і голову квачем!Катря (несамовито кидається то до одного, то до другого). Ой!.. Змилуйтесь!.. Хто в Бога вірус! Не наді мною, над матір'ю: вона неповинна... вмре... Ой, простіть мене!Аннушка (хапає Катрю за руки; та пручається несамовито). Не слухайте її. Мажте зараз дьогтем!Дзвонариха (вибігає, хитаючись, з ванькира; божевільні очі, бліда, простоволоса. Хлопці й Аннушка з жахом відступають до дверей; до Катрі). А! До чого довела?!. Будь же ти проклята! Проклята! Проклята!..Катря (кидається матері в ноги). Мамо! Не проклинайте мене!Дзвонариха (відпихає). Щоб ти своїх дітей не діждала бачити! Щоб вони насміялися над тобою, заплювали тебе: Щоб ти не знала ні щастя, ні радості! Щоб моя смерть на твою голову впала!Аннушка. Так її! Так її!Катря (плазує за матір'ю, хапає за ноги). Мамо! Мамо! Не проклинайте!Дзвонариха (скажено). Щоб ти вмерла без покаяння! Щоб тебе, як собаку, закинули! (Пхає Катрю ногою, та з криком «Ай!» падає на спину; зомліла).ЯВА 7 Ті ж і Дмитро.Дмитро (трохи п'яненький, влітає в хату на те саме, коли мати, проклинаючи, пхнула Катрю). Геть звідціль! Іроди! Дияволи! (Кидається до Катрі й піднімає її). Вбили-таки! (Кладе, на лаву). Ти матір'ю звешся? Над твоєю дитиною безневинно знущаються ідоли, а ти ще проклинати її! Будь ти сама проклята, каторжна!Дзвонариха (наеіжено). Ха-ха-ха! Весілля! Ха-ха-ха! Мати в шапці! Піду приданок скликати... Ха-ха-ха-ха! (Вибігає).Дмитро (до Аннушки). Це ти, гадюко, привела? Пропадай же!Аннушка. Ой! Рятуйте! В'яжіть його!Дмитро кидається на Аннушку, давить за горло та кричить: «Калавур!»Кілька хлопців сунулись обороняти, беруть ззаду Дмитра за руки. Той як струснувся,— хлопці одскочили.Дмитро (кидається на того, що з мазницею). Тебе мені й треба було, щеня! (Кидає об землю).Аннушка. Калавур! (Вибігає).Хлопці (разом кидаються на Дмитра, щоб зв'язати). Крутіть його!Дмитро (борюкається). Роздавлю, пси смердючі! (Далі, вислобонивши праву руку, виймає з-за халяви ножа). Ей!.. Зараз падлом запахне!Хлопці (побачивши ніж — урозтіч). Не руште його! Ніж! (Вибігають).ЯВА 8Дмитро й Катря.Дмитро (озирається). Втекли, дияволи! Щастя ваше! Попадетеся ще! (Підходить хутко до Катрі). Боже мій! Нежива? Катрусю, Катрусю! (Ховає за халяву ножа; сіпає її за руку, ворушить голову). Не ворушиться... бліда, як з воску білого вилита! Катрусю! (Нахиляється). Дихає ще... (Більше сіпає, рукою тримає за чоло). Дихає... бліда, а тіло як вогонь... Господи! Чим би рятувати її? (Кидається по хаті, бере кухоль води й прискає або примочує голову; сливе кричить). Катре! Катре! Прочунься, прокинься, на Бога!Катря (тихо відкриває очі, підвівши голову, непритомно обводить ними хату, а далі стихає). Не безчестьте мене!! Не проклинайте! Змилосердуйтесь! (Хоче на коліна падати. Далі всю сцену веде безсилим шепотом).Дмитро (придержує її). Господь з тобою, Катре! Опам'ятайся! Ніхто тебе не проклинає, нікого й у хаті нема!Катря. Нема?Дмитро. Нікогісінько; тільки я.Катря (кладе йому безсило руки на плечі й пильно дивиться в вічі). Хто ти?Дмитро. Дмитро.Катря. Дмитро?.. Який Дмитро?Дмитро. Дмитро. Катруню! Невже не пізнаєш мене?Катря (проводить рукою по чолі). А!! Дмитро? Дмитро... згадала!Дмитро. Що з тобою, зоре моя?Катря (очунюється). Дмитре, ти?.. Ох, як мені тяжко! Пече мене... дай хоч краплину води!Дмитро піддержує Катрю й напуває водою.Не можу думок зібрати... тут страшне щось скоїлося... банітували, проклинали мене?!Дмитро. Заспокойся! Не згадуй! Не варт вони всі й мізинця твого!Катря (ламаючи руки). Дмитре! Брате мій! Що вони зі мною зробили?..Дмитро. Тебе ж окривдили та ще й банітують!! Дитино моя, нещасна моя!К а т р я. Де ж та правда?Дмитро. Де хотіла ти правди, моя безталаннице? В кого ти шукала 'її? Споконвіку неправдою живуть! Насміятися, натішити свою пельку неситу — то так! А жалощів — у їх печінках не було звіку!Катря. Що вони зі мною зробили? Оплювали, як послідню!Дмитро. Горлице моя підбита! Нащо так сталося? (Обнімає Катрю й страшно ридає).Катря. Прости мене, Дмитре! Занапастила я тебе! Бачиш, як караюся!..Дмитро (палко). Забудь його! Забудь оте все!.. Вийди за мене! Хай мені мозок усохне, коли я згадаю що! Хай мені рот заціпить, коли я й словом одним попрікну! А всякому, хто тільки писне про тебе,— я вирву падлючого язика!Катря. Ох! Тобі треба дівки чесної...Дмитро. Хто каже, що ти нечесна? Хто сміє? Ти нещасна, мучениця!Катря. Так, мучениця... вже все перемучене...Дмитро. Ти молодесенька,— ще все перемелеться... Коли несила, то й не люби мене; я тільки доглядатиму тебе, як свою рідну дитину, дивитимуся на тебе, горе ділитиму!Катря. Як мені тебе шкода, Дмитре! Не судилось!! Глянь на мене — я труп... мені... о-ох! (Хапаючись, звисає на стіл, а потім на лаву).Дмитро. Порвалася... остання порвалася! Де ж ворог мій? Де катюга неситий той, проклятий? Ще досі його носить земля? Іще неопматують чортяки його смердючого серця? Ні, годі! Досить тобі жирувати! Знайду тебе! Зубами перерву твоє горло... ногами розтопчу, як гадину! (Скажено вибігає).Катря. Не бий!.. Не бий! (Сунулася бігти й упала на лаву). Ой!.. Обороніть! Обо-о-ро-ніть!.. Пробі!..За вікном чути гомін. Катря не може крикнути, а тільки стукає в вікно.Голос Михайла. Та чого ж їй треба! Катря. Він... він... прийшов! (Підводиться). Голос Михайла (під вікном). Адже ж заміж іде! Катря (почувши). А! Й ти знущаєшся? Годі ж! (Хапає несамовито пляшку й всю випиває).ЯВА 9Михайло й КатряКатря, спотикаючись, кидається до Михайла. Спочатку веде розмову, рвучи слова, а далі, під впливом атропіну, розпалюється і навіть підживляється на силах, поки трутизна не підрізує їх в кореиі. Михайло, ввійшовши, стоїть яку хвилину коло дверей.Катря. Михаиле!.. Світе мій!.. Доле моя!.. Ой, піддерж, бо впаду...Михайло. Що з тобою? (Трошки чуло бере Ті за руку).Катря. Прийшов-таки... пожалував...Михайло. Ти слаба? На тобі лиця нема!Катря. Ні, ні! В мене вже нічого не болить... Я така рада, така рада, що тебе бачу... Господи, яка я щаслива, аж серце мало з грудей не вискочить!Михайло. Та як же? А Харлампію що ти казала?Катря. Харлампію? Зараз, зараз.., тільки постой.., я Харлампія не бачила...Михайло. Як не бачила? Так це він брехав,— що ти заміж ідеш і за мною не жалієш ні крапельки?Катря (пригадує). Не бачила... не бачила... Мене щось лаяло... Господи, все забула!.. Тебе? Ні, ні!.. Тебе не забула... не забуду,— мій ти, мій! (Хоче обняти й, похитнувшись, трохи не впала).Михайло, Що з тобою, Катре?Катря. Нічого, нічого... то в мене щось у очах потемріло. Доведи мене до скамійки... Мені так весело, що ти зі мною!Михайло. Так ти мене любиш, Катрусю?.. Так то набрехав ірод той? (Веде її, обнявши, до скамійки, що коло столу).Катря. Чи люблю тебе?.. Аж зотліла!.. Не бійся, не бійся! Плакати більше не буду... не засмучу тебе сльозою. Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене... в мене все аж кипить у грудях від... щастя... Сідай тут до мене ближче, близесенько!Михайло (зрушений, обнімає). Голубко моя, серденько! Ти вся тремтиш! Рученятка в тебе холодні, як лід, а з лиця аж пашить...Катря. Ні, ні! Я здорова... (Дивиться на нього пильно). Який ти гарний, соколе мій! Світе мій, який гарний!Михайло. Зіронько моя! (Хоче обняти).Катря (бере за руку). Постой, постой! Дай я на тебе надивлюся, дай надивлюся... щоб ніколи не забути... Брівоньки мої шовкові! Очі мої ясні та прекрасні! Вустоньки мої любі та милі! (Цілує і в очі, і в уста, і припадає до Михайла). Не забуду вас!Михайло (палко пригортає Ті). Доле моя! Щастя моє! Я тебе кохаю так, як ніколи в світі! Всі вони брешуть!Не хочу я знати — ні батька, ні матері! З твоєї хати не вийду! Ніхто не розлучить уже нас.Вікна в хаті починають з цього часу світитися червоним вогнем, котрий до кіндя дії розжеврюється більше.К а т р я (якось непевно). Любиш? Ой!.. Кольнуло щось під серце!.. Дай мені до твоєї щоки притулитися...Михайло (з страшною тривогою). Катре! Ти слаба! В тебе гарячка? (Цілує її руки і гріє їх духом).Катря. Ні, ні!.. Не рушся... мені відлягло. Господи, як хороше, яке щастя! Я не переживу його... (Важко дихає). Тепер уже не... відірве... ніхто мене... до самої смерті. Діждалася-таки і я долі!Михайло (з жахом). Ти слаба! В тебе губи посиніли... Я побіжу за лікарем...Катря. Ні, ні! Не пущу тебе! (Пригортається). Раю мій! Осьде ти!.. (Яку хвилину сидить у щасливім забутті, а далі раптом зривається з місця). Ой, смерть моя! Давить мені під серце!Михайло (піддержує її). Господи! Що з нею?Катря (ламаючи руки). Ой, давить... давить... дух забиває... Рятуйте мене!!Михайло (хапає кухоль води). Напийся води... Тітко Горпино! Хто там?Катря (впускає кухоль; виривається, кидається на авансцену). Рятуйте! Михаиле... я випила... трутизну оту в шкляночці... серце... ох!..Михайло. Атропін? Пропав я!.. (Рве на собі волосся й кричить несамовито). Хто там? Гей! Сюди! Рятуйте! Отруїлась!..Катря (вчепилася за Михайла, не пускає його). Не тікай! Не тікай! Христа ради!.. (З криком). Я не хочу вмирати!.. Не хочу! (Непритомно ридає). Таке щастя!.. Не віднімайте від мене!! Я жити хочу! Михаиле, рятуй мене!Михайло (примочує їй водою голову, прискає). Катре моя! Що ти наробила? І через мене, проклятого!.. Гей! Сюди! (Держить Катрю, що б'ється в його руках, і стукає в вікно, аж вибиває шибку). Хто в Бога вірує!ЯВА 10Ті ж і Пашка.Пашка (вбігає). Що тут таке?Михайло. Катря отруїлась...Пашка (сплеснувши руками). Лишенько моє! Там Дмитра ловлять... Панський двір горить... Мати її божевільна бігає!Михайло. Біжи зараз! Клич лікаря, фельдшера... Кожна хвилина дорога... Рятуйте! Пашка. Я за Павлом... він тут. Михайло. Клич його, Христа ради, зараз!.. Пашка побігла.Катря. Ой! Дай мені чим дихати... вогнем пече мене... каменюкою давить... Смерть? Уже смерть! (Тиснеться до Михайла і божеволіє). Гуде! Ух, гуде як!.. То виють уже... по мою душу летять... Не дай мене, Михаиле! Нічого не бачу! Де ти? Де ти? Ой страшно!Михайло (ридає). Я тут, Катрусю! Боже мій, зглянься!Катря (опускаючись на руках). О-ох! Як же тяжко!.. Ой!.. Несила... не можу вже більше... відпустіть мене!.. Смерть... смерть... (Несамовито кидається на коліна). Мати Божа!.. Прости мені... не дай моєї душі!.. (Хитається).Михайло (кидається, піддержує). Катрусю! Життя моє!! Опам'ятайся!.. Павло прибіжить зараз!!! Вирятує!!Катря (б'ється на руках у Михайла). Холод під серце підступає... туман застилає очі... Михаиле! Де ти? Не зникай! Ой!! (Витягується на руках у Михайла. Тим часом чути за вікном голоси й тупотню).Михайло (спускає її на долівку). Катре! Катре! (Припадає до серця). Не б'ється? Вмерла!! (Відскакує в непритомнім жаху на авансцену праворуч і стоїть каменем).ЯВА 11Ті ж, Дмитро, соцькі й люди.Дмитро (вбігає на останнім слові). Вмерла? Добив-таки! (На хвилину остовпів над трупом; тимчасом соцькі й люди вриваються в хату).Дмитро (вихоплює ножа й кидається до Михайла). Здихай же, кате!!Соцькі й люди (кидаються на Дмитра і крутять йому руки). В'яжіть його!!Дмитро (борсаючись). А! Іроди! Не діждете! (Б'є себе ножем; але як руки йому не вільні, то тільки ранить).Соцькі. Віднімайте ножа! Сцена така: праворуч — Михайло, скам'янілий; ліворуч — група а Дмитром; посередині — труп Катрі.ЯВА 12Ті ж і Павло.Павло (відчиняє раптом двері, з жахом зиркнувши округ). То така, паничу, ваша поезія"?Завіса.
Хазяїн
Комедія у 4-х діях Дійові особи: Терентій Гаврилович Пузир — хазяїн, мільйонер. Марія Іванівна — його жінка. Соня — їх дочка. Феноген — права рука хазяїна. Маюфес — фактор. Павлина — кравчиха з города. Зеленський, Ліхтаренко — економи. Куртц — шахмейстер (спеціаліст з вівчарства). Петро Петрович Золотницький — родовитий багатий пан. Калинович — учитель гімназії. Зозуля — помічник Ліхтаренків. Лікар. Харитон — розсильний. Петро. Дем’ян. Дівчина. Юрба робітників. До Терентія Пузиря приходить Маюфес та пропонує хазяїнову переховати у себе в степах 12 тисяч овець поміщика Михайлова, який оголосив себе банкротом. Той погоджується, але за 20 % прибутку від операції. Маюфес натякає Терентію Гавриловичу, що він голодний, але хазяїн пропонує йому перекусити на вокзалі в буфеті. Він не збирається кожного годувати своїми харчами. Пузир збирає усіх економів та сварить Зеленського за те, що той занадто багато платить робітникам і годує їх добрими харчами. У приклад всім хазяїн ставить Ліхтаренка, який платить всього 15 копійок, а без їжі — 25. Зеленський пояснює, що в Чагарнику, де працює Ліхтаренко, люди дуже бідні, тому погоджуються на все. Пузир заявляє, що треба й у Мануйлівці зробити бідність. Хазяїн призначає Ліхтаренка в Мануйлівку, а Зеленського — в Чагарник. Коли всі пішли, залишається тільки Феноген, який розповідає, що Ліхтаренко нечистий на руку. Ліхтаренко виправдовується перед хазяїном та пояснює, що цілком природно, якщо слуга наживається, даючи при цьому ще більше наживатися хазяїнові. Феноген приносить листи. Один з них — від багача-сусіда Чобота, який сватає Соню. Терентієві Гавриловичу це приємно, бо він давно хотів приєднати сусідські землі до своїх. Другий лист повідомляє, що Пузиря нагороджено орденом за пожертвування на приют. Феноген радить з такого приводу справити нову шубу, бо старий кожух вже зовсім обносився, йому тридцять літ. Та Пузиреві не цікаві такі дрібниці. Він не хоче дарма витрачати гроші на одяг. До Пузиря приїжджає сусід Золотницький, який жартує з його бажання загарбати всі землі в окрузі. Золотницький пропонує сусідові приєднатися до будівництва цукрового заводу, але Пузир відмовляється. Золотницький розповідає, що завтра мають відбутися земські збори, на яких Пузир не був уже протягом року, хоча він — земський гласний. Та Терентій Гаврилович не розуміє, навіщо турбуватися долею голодуючих або засновувати школи, коли у нього достатньо власних проблем. Не хоче він також давати гроші на спорудження пам’ятника Котляревському, бо письменник йому "без надобності". Золотницький здивований та обурений такою позицією, він називає сусіда невігласом. Петро Петрович відмовляється обідати в Пузиря, хоча й напросився сам, бо той не запрошував. Коли Пузиря не було вдома, до нього прийшли скаржитися на погану їжу робітники. Соня та Марія Іванівна побачили, який хліб їдять люди, і пообіцяли допомогти. Вражена Соня звертається до батька з проханням покращити харчування. Пузир обіцяє, але потай наказує Феногенові давати такий хліб, як обробляться. Хазяїна турбує, що він прийняв чужих овечок, хоча й гріє майбутній прибуток. До Соні приїжджає Калинович. Дівчина розповідає йому про пригоду в домі, вона прагне покращити долю робітників, тому збирається слідкувати за їхнім харчуванням, входити в проблеми господарства. Але Калинович не бачить у цьому великого сенсу. Він вірить у сили майбутнього покоління, весь покладається на школу. Пузир тяжко захворів. Золотницький розповідає, що він погнався за гусьми, які скубли одну з його численних кіп, впав та відбив собі нирки. Незважаючи на наказ лікаря лежати, Терентій Гаврилович намагається керувати усім господарством, збирається купувати нових овець. В цей час розкриваються махінації Петьки Михайлова. Маюфес пропонує стати свідком на користь Пузиря за тисячу карбованців, але той не погоджується. Феноген пропонує свідчити разом з Ліхтаренком за чотириста карбованців. Хвороба хазяїна все посилюється, треба робити операцію, але Пузир не хоче. Урядник приносить йому повістку в суд. Розгніваний Терентій звертається по допомогу до Золотницького, який розповідає, що брат Калиновича — прокурор. Пузир обіцяє дати згоду на шлюб Соні з Калиновичем. Вмовити хазяїна зробити операцію так і не вдається, хоча йому загрожує смерть.
ІВАН ФРАНКОГімн
Вічний революцьонер — Дух, що тіло рве до бою,Рве за поступ, щастя й волю. Він живе, він ще не вмер.Ні попівськії тортури,Ні тюремні царські мури,Ані війська муштровані.Ні гармати лаштовані.Ні шпіонське ремесло В гріб його ще не звело. Він не вмер, він ще живе!Хоч від тисяч літ родився. Та аж вчора розповивсяІ о власній силі йде.І простується, міцніє,І спішить туди, де дніє:Словом сильним, мов трубою,Міліони зве з собою,—Міліони радо йдуть.Бо се голос духа чуть. Голос духа чути скрізь:По курних хатах мужицьких,По верстатах ремісницьких,По місцях недолі й сліз.І де тільки він роздасться,Щезнуть сльози, сум, нещастя.Сила родиться й завзяття —Не ридать, а добуватиХоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі.Вічний революцьонер —Дух, наука, думка, воляНе уступить пітьмі поля,Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна,Покотилася лавина, І де в світі тая сила,Щоб в бігу її спинила,Щоб згасила, мов огень,Розвидняющийся день?
ІВАН ФРАНКОПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ
І
 
Адвокат доктор Євгеній Рафалович щойно виграв свою першу справу у карному суді одного з великих провінційних міст. Завдяки його блискучій обороні клієнти Рафаловича — селяни були не тільки звільнені трибуналом від відповідальності за участь в аграрному бунті, але й мали тепер надію виграти спірне пасовисько шляхом цивільного процесу. Ледве вирвавшись від вдячних йому людей, він вийшов на вулицю, радіючи з того, що перший виступ у цьому місті, куди він недавно переїхав, удався дуже добре.
Раптом Євгенія хтось окликнув. До нього наблизився підстаркуватий панок з коротким ріденьким волоссям і сивими вусами, одягнений у чорний витертий сюртук. Адвокат не пізнав цю людину, і тоді панок назвав своє прізвище. Це був Валеріан Стальський, домашній інструктор Євгенія в другому класі гімназії, двадцять п'ять років тому. Стальський охоче розповів про свою подальшу кар'єру: після гімназії його було забрано до війська, де прослужив десять років, вийшов у відставку і «дістав місце канцеляриста при суді». Через п'ять років він — «офіціал при помічнім уряді», «має під собою регістратуру». Дізнавшись про те, що Рафалович шукає ресторацію, Стальський запропонував йому хороше місце. Старі знайомі вирішили пообідати разом.
 
II
 
Поки Стальський бігав до кельнера, Рафалович намагався відновитиу пам'яті майже забуті картини і враження. Він згадав, що цей Стальський не стільки вчив, скільки бив Євгенія — слабого хлопчика. Яка ж була радість малого Рафаловича, коли він дізнався, що його вчителя забирають до війська. Але за споминами тягнулось ще щось огидне, зв'язане зі Стальським. І раптом адвокат пригадав історію з ковбасою. Якось опікун привіз ковбаси і йому, і вчителю — Стальському. Коли ковбаси стало менше, Стальський дізнався, що її надгриз кіт. Він спіймав нещасного кота і по-звірячому п'ять днів мучив його, поки той не здох. «Що воно значить, що на вступі в нове життя мені перебігає дорогу оця скотина в людській подобі?..» — думав Рафалович.
 
ІІІ
 
У ресторації за обідом Стальський згадував, як виховував малого Євгенія, який він був «строгий», але любив хлопця. Стальський так і сипав компліментами Рафаловичу, і, щоб змінити тему, той попросив розказати про відносини у місцевім суді. Виявилося, що Стальський — страшенний пліткар, бо вилив майже на всіх стільки бруду, що Рафаловичу стало і неприємно, і тривожно.
 
IV
 
Наступного дня до Рафаловича, який ще був у ліжку, вранці прийшов Стальський і сповістив, що підібрав необхідне для адвоката помешкання. Обидва пішли оглядати будинок. Дорогою Рафаловичу зустрілась жінка під чорним вельоном, хода і постать якої здались йому добре знайомими. Раптом вона зникла, змішавшись з купою міщан. Рафаловича дуже схвилювала ця зустріч.
 
V
 
Рафалович відбув візити майже до всіх видатних осіб міста і був у президента суду, у старости, податкового інспектора, потім у руського пароха (священика), учителів гімназії, колег—адвокатів. Він переконався, що й справді місто «акустичне», як висловився Стальський, тобто всі знають усе один про одного. У Рафаловича було таке почуття, ніби він потрапив у велику клозетну трубу.
«І вони живуть якось у тій затроєній атмосфері і не дуріють, не топляться, — думав Рафалович після того, як побачив, що всі обмовляють, обдурюють один одного».
«Що ж буде далі, коли обживемося і десь—колись наступимо один одному на нагнітки?»
 
VI
 
Лише один візит відрізнявся від інших — візит до бурмістра. Бурмістр був лікарем, євреєм, але гарячим польським патріотом, учасником польського повстання 1863 року. Пан Рессельберг був послом, працював у сеймі, проте повернувся додому, одружився з багатою панною і став бурмістром. В окрузі його вважали чесним, патріотом.
До будинку бурмістра зайшов повітовий маршалок Брикальський. Виявилось, що Рафалович саме у нього виграв свій перший процес у цьому місті.
 
VII
 
Виходячи з суду, Рафалович зустрів напівп'яного Стальського. Не бажаючи, щоб їх побачили, Євген запросив Стальського до своєї квартири. Біля будинку обидва побачили Барана — відлюдькуватого сторожа, від якого Рафалович не чув ні слова. П'яний Стальський почав кепкувати з Барана, і той, розлючений, кинувся на пана офіціала і став його душити. Але за хвилю впав на землю у страшних корчах, бо був епілептиком. Стальський, уже вдома у Рафаловича, розказав, що цей Баран утопив свою невірну жінку і був присуджений до смерті через повішення, але звільнений через свою хворобу.
 
VIII
 
Стальський, проголосивши гнівну антижіночу тираду, порадив Рафаловичу стерегтися жінок, особливо блондинок.
Рафалович вислухав історію одруження Стальського. Коли його служба у війську скінчилась, він став працювати в суді. Заради подальшої кар'єри треба було одружитися. Безпосередній начальник запропонував Стальському піти до салону «цьоці Зюзі», яка займалася сватанням. І дійсно, скоро Стальський одружився з панночкою, яка здалась йому досить симпатичною.
 
IX
 
З перших днів подружнього життя Стальському не сподобалася його жінка: задумана, понура, «нема темпераменту». Він зав'язав інтимні стосунки зі своєю служницею Орисею. Побачивши це, дружина вигнала Ори-сю з дому, незважаючи на різку протидію чоловіка. Вибухнув великий скандал. На за грозу дружини покинути його Стальський відповів, що ославить її передусім світом як аморальну жінку, до того ж вона повністю залежить від нього, бо її тітка віддала в його руки весь посаг племінниці. Стальський пообіцяв дружині помститися за вигнання Орисі. Це була остання їхня розмова.
 
X
 
Потім вони жили так, нібито один для одного не існує, хоч і під одним дахом. Стальський розповів Євгенію ще про одну свою улюблену розвагу. Коли він злий повертається вночі додому, то, знявши черевики, тихо входить до її спальні, пильно дивиться, чи не ховає там когось дружина, а потім раптом стягує з неї ковдру. Вона зривається на ноги, не тямлячи, що сталося, бачить біля ліжка чоловіка зі свічкою в руках, а він, насолодившись її жахом, мовчки виходить з кімнати. І таке нелюдське сумісне життя продовжується в них уже десять років.
Був пізній час, і Стальський спитав Рафаловича, чи можна у нього заночувати. Той не міг йому відмовити, але, вийшовши до своєї спальні, замкнувся у ній, наче боявся, щоб цей нелюд не з'явився вночі ідо нього.
 
XI
 
Канцелярія Рафаловича стрімко розвивалась, а він здобув славу одного з найкращих адвокатів. Рафалович поклав правило нічого марно не обіцяти і не прагнути дешевої популярності. Всі документи від нього виходили тільки «руською» мовою, і поступово він домігся того, що всі урядові почали сприймати таке новаторство як звичайне явище. Євгеній взяв собі помічника та двох писарів, бо роботи було дуже багато. Його працьовитість і знання завоювали йому авторитет у місті, повіті, окрузі вищого суду. Водночас із веденням професіональних справ він знайомився з місцевими мешканцями, шукав людей, здатних до справжнього діла. Діючи без зайвого шуму і «політичної закраски», адвокат досяг того, що в глухому досі повіті прокинулось громадське життя.
 
XII
 
До Рафаловича прийшов власник будинку, де квартирував адвокат, єврей Ватман, про якого всі казали — «лихвар, п'явка». Здивувавши адвоката незвичною поведінкою, він відверто зізнався в тому, що дійсно є лихварем.
Вагман виклав Рафаловичу суть справи. Він хотів вигнати всіх панків, купити їхні маєтки і землі. Молодий адвокат, сказав він, прагне допомогти селянам, вириваючи з рук тих панків шматки земель і пасовиська. Чи не скласти їм свої зусилля докупи? Вагман запропонував зробити це на прикладі маєтку повітового маршалка пана Брикальського. Маєток весь у боргах, і якщо Вагман передасть до рук Рафаловича векселі, що в нього є, той швидко упорається з Брикальським. Маєток коштуватиме зовсім дешево, і селяни, яких захищає Євгеній, зможуть придбати його. У тому випадку, що вони відмовляться, він радить купити маєток самому адвокатові. Гроші для цього Рафалович зможе отримати після продажу на будівництво кораблів дубового лісу Брикальського.
Рафалович сказав, що подумає над пропозицією Вагмана. Оскільки не все йому було зрозуміло в словах цього незвичайного лихваря, він вирішив при нагоді розпитати про нього в інших людей.
 
XIII
 
Рафалович побачив у вікно жінку в чорному, яку місяців зо два тому вже зустрічав на вулиці. «Невже се вона?» — майнула в нього думка, і Євгеній відчув, як щось штовхнуло його в груди. Він швидко пішов до міського парку, де бачив таємничу жіночу постать, але лавочка, на якій щойно сиділа дама, була порожньою. Повернувшися додому, він спробував знову читати книжку, та дарма. Подумки він знов повернувся до тієї драми, що пережив десятьма роками раніше.
 
XIV
 
Колись на одному з академічних балів Рафалович, тоді ще студент— юрист, побачив панночку, яка справила на нього надзвичайне враження. Він протанцював з нею кілька танців, але не надав зустрічі жодного значення. Втім одного разу, побачивши панночку на вулиці і втративши її в натовпі, відчув, що в його душі зароджується глибоке і сильне почуття. Ще навіть не знаючи її, Рафалович плекав надію одружитися з нею, бо відчував, що з цією дівчиною був би щасливим.
 
XV
 
Восени, повернувшися після літніх канікул до Львова, Рафалович найняв дешеву кімнату на другому поверсі; на першому була школа гри на фор-тепьяно. Одного разу він побачив, як зі школи вийшли чотири дівчини, і між ними була та сама, котру він постійно шукав на вулицях міста. Євгеній записався в цю школу, сподіваючись на зустріч з панничкою, що скоро і відбулося. Звали панночку Регіна Твардовська.
 
XVI
 
Навчання продовжувалось. Зі слів інших панночок Євгеній дізнався, що дівчина нещодавно втратила матір. Якось Рафалович і панночка поверталися після музичних занять додому. Залишившись удвох з Регіною, Євгеній зізнався, що задля неї почав брати уроки гри на фортепіано.
 
XVII
 
Регіна і Євгеній майже кожного дня зустрічалися у фортепьянній школі, а потім разом ішли додому. Юнак відчував себе щасливим. Якось, ідучи з Євгенієм, Регіна раптом зблідла, змінилась на лиці, а на стурбоване запитання свого супутника відповіла, що їх бачила її «цьоця» і що вона негайно іде додому.
Минув певний час. Євгеній блискуче склав докторський екзамен і тремтячою відхвилювання рукою написав повідомлення про це на своїй візитній картці, надіславши її Регіні. Того ж дня на іншій візитній картці прийшла відповідь: «Ви трошечка спізнилися. Моя сестрінниця Регіна Твардовська, власне, вчора вийшла заміж і сеї ночі виїхала зі своїм мужем на постійний побут на провінцію, то й не могла особисто відібрати вашого писання. При нагоді я перешлю їй його. З поважанням Анеля Армашевська».
Рафалович тяжко пережив цю звістку, і лише через кілька місяців більш—менш загоїв сердечну рану. З тих пір лише спомини зринали з пам'яті Євгенія і мучили його давнім болем.
 
XVIII
 
До Рафаловича прийшла делегація селян у справі процесу з паном маршалком. Адвокат запропонував їм купити не тільки те пасовисько, а й маєток і ліси пана Брикальського. Гадаючи, що адвокат їх дурить і намагається обкрутити, селяни забрали в нього документи щодо цієї справи.
 
XIX
 
Розмова з селянами надовго зіпсувала Євгенію настрій, хоч при людях він поводився спокійно і впевнено.
Рафалович зрозумів: селян так довго туманили, що вони недовіряють жодному «пану», навіть коли він щиро бажає їм добра.
Він пригадав, що галицькі інтелігенти сподівалися подолати темність і забобони селян за допомогою освіти.
Але що таке освіта? Неписьменний торговець може бути незрівнянно освіченішим від професора філософії. «Треба провести їх (селян) через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа...» Адвокат вирішив при першій нагоді поїхати до Буркотина, побалакати з людьми. Того ж дня йому впала у вічі чудна поведінка сторожа Барана, який ходив перед будинком, мов вартовий на варті, то в один бік, то в інший. Пізніше, в обідню пору, він знов побачив Барана на подвір'ї. Той впер у нього свої блискучі очі і довго дивився, не змигаючи. У погляді сторожа Євгеній відчув якийсь сум, змішаний з болючою цікавістю.
 
XX
 
Увечері до Рафаловича прийшов Стальський і сказав, нібито розкаявся в тому, що робив зі своєю жінкою, але для їхнього примирення потрібна третя людина, яка виступала б у ролі посередника. Попри пізній час, Євгеній згодився піти до нього, навіть переодягнувся у візитний костюм.
Побачивши дружину Стальського, він остовпів: це була Регіна.
 
XXI
 
Всю ніч Євгенія мучили тривожні сни. Йому снилося, ніби він, утомлений, знесилений, іде невідомо куди якоюсь величезною пустинею. Потім йому дорогу перетинає чорна стрічка — велика ріка, обрамована чорними скелями. Євгеній стоїть над рікою і вдивляється у її каламутну воду. Здалеку він чує звуки музики і незабаром бачить, як із—за чорної скелі виринає велика дараба (пліт) з керманичами, музикантами і веселою компанією паничів і пишно зодягнених панночок. Чути гомін, срібний сміх, цокання чарок. Усі вітають молоду пару, що сидить на високій лавочці посередині дараби. У молодому він пізнав самого себе, обличчя молодої так і не розгледів. Дараба щезає за закрутом ріки. Євгеній хоче бігти наздогін їй, але відчуває, що його ноги мов приковані до землі. Раптом він бачить серед каламутних хвиль щось біліє — пливе утоплениця. Йому здається, що він упізнав цю нещасну жінку. Євгеній кидається у воду — і прокидається, весь мокрий від поту. Прийшовши до повної свідомості, він зрозумів, що джерелом його сонного привиду було важке пригноблення душі після вчорашніх вражень.
 
XXII
 
Прийшовши до Стальського, Євгеній побачив Регіну. Вона не виглядала такою нещасною і пригніченою, як могла виглядати жінка, що зазнала страшних моральних тортур. Регіна навіть не дуже постаріла, на її обличчі не було «ані морщиночки, ані сліду борозди, проведеної внутрішнім горем». Але на ньому був вираз тупості і байдужості. Євгеній не впізнав тієї дівчини, що чарувала його колись магічною силою кохання: «Це була якась виблідла, невдатна копія його ідеалу».
 
XXIII
 
Регіна увійшла до кімнати, де сиділи чоловіки, з розпущеним волоссям, убрана у свою злежану і пом'яту шлюбну сукню, на тлі якої її обличчя здавалося пожовклим і змарнілим. Вона сказала, що одяглася так на честь десятирічного ювілею подружнього життя. Шлюбну сукню жінка назвала символом свого майбутнього нещастя. Десять років тому її вдягла на неї «цьоця», злий демон життя Регіни, і закляла в цю сукню всіх злих демонів, що мали мучити племінницю. Вони зробили свою справу. Регіна не криючись розповіла, що знала Євгенія ще до шлюбу і навіть любила його.
Євгеній стояв приголомшений такою несподіваною сценою. Але коли Стальський вдарився у блазнювання і, кажучи, що не хоче стояти на заваді двом закоханим, хотів підвести його до Регіни, він з усієї сили відштовхнув цього нелюда і вибіг на вулицю.
Того вечора Євгеній довго не міг заспокоїтися. А прокинувшись уранці, знов поринув у спогади. Він був у відчаї, втративши свій ідеал, що яснів у його серці, «округлений ореолом непорочної чистоти, святості і вічної юності!» Раптом настрій його змінився, він заплакав і став звинувачувати себе, що не допоміг Регіні, яка гине, божеволіє від свого страшного життя.
У двері постукали. До адвокатського салону увійшов пан маршалок Брикальський.
 
XXIV
 
Брикальський прийшов до Рафаловича і переказав йому свою розмову з селянами. За його словами, вони повідомили, нібито адвокат пропонував їм купити панський маєток і навіть підбивав їх на бунт. Рафалович відхилив ці звинувачення і, у свою чергу, порадив панові добровільно віддати селянам спірне пасовисько, бо вони мають усі підстави виграти процес. Пан маршалок побачив, що адвоката не так легко збити з пантелику, і пішов ні з чим.
 
XXV
 
Брикальський вийшов, а Рафалович, засмучений цією розмовою, почав розмірковувати, що штовхнуло селян на такий вчинок: «Дай, мовляв, підчорнимо адуката, оплюємо його і тим купимо собі панську ласку!»
Раптом Євгеній побачив у вікно на тій же лаві Регіну. Він ухопив капелюх і вибіг до неї.
 
XXVI
 
Зустрівшись з Регіною, Євгеній розповів їй про те, як він страждав, втративши її, навіть хотів вкоротити собі віку. Вона сказала, що знає про його роботу і рада успіхам Євгенія на громадській ниві. Піддавшися наказові «цьоці» і занапастивши себе, вона знайшла розраду у думці, що для Євгенія стала провідною зіркою, яка вела «до всього, що високе і чесне».
Євгеній запропонував їй розірвати страшні пута, разом з ним покинути це місто і пошукати собі щастя десь в «широкім світі». Але жінка відповіла, що то була б подвійна крадіж: її — від чоловіка, його — від його справи, «від тих нещасних, віками кривджених людей», які мають право на допомогу. Євгеній продовжував її умовляти, і, щоб припинити цю тяжку для обох розмову, вона офіційним тоном промовила, що їй, як шлюбній жінці, не випадає слухати такі речі. І, не подавши йому руки, пішла геть.
 
XXVII
 
Адвокат збирався їхати до отця Зварича. При цьому у нього відбулась незвичайна розмова зі сторожем Бараном, якого він попросив замовити фіакр. Як виявилося, єзуїти, до місії котрих вчащав Баран, переконали його в тому, що Рафалович — антихрист. У Євгенія похололо в серці від божевільної впевненості в Барановім обличчі.
 
XXVIII
 
Вагман розпитував Барана про те, що сталося за тиждень і що він бачив, бо Баран і інші сторожі були своєрідною Вагмановою поліцією. Баран розповів господареві, щодо адвоката приходили селяни, які кляли Рафаловича і відібрали в нього папери, про візит маршалка, про зустріч Євгенія з жінкою Стальського у міськім саду.
У шинку сторож зустрів Стальського і повідомив його про те, що бачив розмову Регіни з адвокатом. Стальський дав Баранові гроші і пообіцявдати ще, аби він допоміг йому захопити жінку разом із Рафаловичем.
 
XXIX
 
Рафалович виїхав до села Бабинці, де жив отець Зварич. Дорогою він поринув у думки і був тепер вдячний Регіні, що вона не дозволила йому
піддатися миттєвій слабкості і кинути справу служіння народові, якій він вирішив присвятити життя. «Адже се його перший, безпосередній, святий обов'язок».
 
XXX
 
Адвокат приїхав до села, зустрівся з отцем Зваричем. Той саме повертався з похорон. Виявилось, що в селі трапилось нещастя. Пан Пшепорський, «фізик», зробив селянським дітям щеплення від віспи зіпсованою вакциною, і семеро дітей померли від гангрени.
Рафалович дав слово селянам розібратися в цій справі.
 
XXXI
 
О. Зварич в гімназії вважатися «тупою головою», тяжко переходив із класу в клас, ніхто ніде не чув його голосу, але попри всі ці недоліки він був здатний до фізичної праці, любив токарство, стельмаство і т. ін. Ставши парохом у Бабинцях, священик усіляко допомагав селянам. Як дізнався Рафалович, Вагман дав отцю Зваричу великі гроші, аби допомогти селянам вилізти з боргів. І ревно займався цією справою.
 
XXXII
 
Прийшов час виїжджати від Зварича. По дорозі до Гумниськ, де мала розглядатися судова справа, Рафаловичу зустрілась купка селян, які розпитували в нього, чи справді буде війна. На запитання адвоката, звідки це вони взяли, один селянин розповів про великого пана адвоката Шнадельського, який збирав у них гроші ніби для звільнення від військової служби їхніх дітей. Рафалович порадив селянам звернутися зі скаргою на цього пана до криміналу, бо Шнадельський дурив людей.
 
XXXIII
 
Рафалович своєчасно прибув до Гумниськ — малого й дуже брудного містечка, а саме — гумниського суду. Засідання вів суддя Страхоцький, чоловік років під шістдесят, відомий тим, що був несповна розуму. Одного разу прокурор жартома сказав, що повісив би селянина, який скоїв лісову крадіжку, а Страхоцький, довго не думаючи, насправді засудив селянина на смерть і навіть викликав ката з іншого міста. Після цього випадку, що вчасно був розкритий, Страхоцькому ніколи не доручали самостійно вести справи.
 
XXXIV
 
У суді Рафалович взяв участь у розгляді справи єврея Лейби Хамайдеса проти селянина Ілька Марусяка. Хоч Лейба і взяв свідків, і, здавалось, перевага була на його боці, Рафалович легко довів невинність звинуваченого.
 
XXXV
 
Залагодивши всі справи, Рафалович виїхав додому через Буркотин. Він заглибився у свої думи: адвокат бачив реальний стан роботи суду, хабарництво і некомпетентність судових урядовців.
Дорогою зустрівся старий дід, який заблукав у лісі. Рафалович погодився підвезти його до Буркотина. Євгенію спало на думку порівняння: отой старий селянин — це український народ, що блукає і не знайде ніяк дороги. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підвезе тебе, мій бідний народе?» — зітхнув Рафалович.
 
XXXVI
 
Виявилося, що і старий знав Рафаловича, і Рафалович знав діда. Це був колишній адвокатів клієнт Демко Горішний. Від діда Євгеній дізнався, що селяни, які судилися за пасовисько, звернулися до пана Шнадельського. Рафалович боляче сприйняв цю звістку, бо йому було шкода одурених цим шахраєм людей. Він скрикнув: «Бійтеся Бога, люди! Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права ніяких справ провадити».
Бричка в'їхала на подвір'я сільської корчми,
 
XXXVII
 
Там зібрав «ціле віче» Шнадельський. Він виголошував чергову «промову» проти панів адвокатів, попів. Закликав вірити тільки собі і цісарю.
Рафалович викрив Шнадельського, той розлютився і, щосили кинувши кухолем у Рафаловича, вцілив у голову Демкові. Знялась колотнеча. За порадою старого Демка, Рафалович вибрався з корчми, де ще довго не вщухали галас і крики.
 
XXXVIII
 
Рафалович подав папери проти повітового лікаря за недбале щеплення і в справі Шнадельського, далі написав статті в газети, але особливого успіху всі ці дії не мали. Порадившись із селянами і священиками з повіту, до яких мав найбільшу довіру, адвокат вирішив утворити вічевий комітет і внести до староства подання про скликання віча в законному порядку.
 
XXXIX
 
Пан маршалок Брикальський, шукаючи спосіб позбутися боргів, придумав «реформу»: злити воєдино кредитове земське товариство, так звану «панську касу», і повітову касу задаткову, так звану «хлопську касу». Всі гроші він збирався повернути на латання дірок у власному господарстві. Несподівано пан маршалок зустрів опозицію в особі графа Кшивотульського, давнього конкурента Брикальського.
 
XL
 
Виручив пана Брикальського Шнадельський. Він усе ще їздив по селах зі своїми обіцянками, але одного разу в шинку його сильно побив один парубок, і Шнадельський зрозумів, що одурюванню селян треба покласти край. Він дуже хотів виїхати в Америку, але для цього потрібні були чималі гроші. Пан маршалок якось натякнув, щоу разі проведення його «реформ» Шнадельський може сподіватися місця касира. Тому шахрай вирішив допомагати Брикальському і шукав нагоди «кинути поліно під ноги» супернику маршалка графові Кшивотульському.
 
XLI
 
Граф Кшивотульський додержувався старого звичаю: він любив, щоб селяни приходили до нього, як до судді, розсудити їх справи. Так вони і чинили, причому єдиним покаранням Кшивотульського були канчуки. Скарги в справжній суд на графа завжди кінчалися нічим. Але якось граф побив селянина, і ця справа набула великого розголосу, бо в тому селі саме в цей час знаходився Шнадельський. Він передав усе пану Брикальському. Почалося слідство, і Кшивотульський опинився перед загрозою відсидіти кілька місяців у в'язниці. Скориставшися з ситуації, Брикальський несподівано зробив візит до графа і запросив його на іменини своєї дружини.
 
XLII
 
Пан маршалок Брикальський на гроші, що залишилися від витрат на іменини, збирався заплатити по векселях, але раптом дізнався, що майже всі векселі перепродані в треті руки, невідомо кому. Шварц, колишній канцелярист, повідомив Брикальського: всі папери знаходяться у Вагмана. Пан маршалок сподівався позичити у зреформованій ним повітовій касі велику суму і розплатитися по векселях. Брикальський навідався до Вагмана і умовив його почекати зі сплатою боргів до Великодня.
 
XLIII
 
Пройшли іменини пані маршалкової, на яких за участі ще одного гостя Брикальського, президента суду, було досягнуто угоди між графом і паном маршалком. Кшивотульському гарантували припинення справи проти нього, за що він, у свою чергу, повинен був не чинити опозиції реформі повітових кас. Отже, Брикальському було відкрито шлях до великих грошей.
 
XLIV
 
Сторожу Барану здалося, що ось—ось має прийти антихрист і захопити місто. Він узяв балію і праники і пішов вулицями, щосили б'ючи в балію, будячи й тривожачи передноворічне місто. Люди намагались впіймати його і зловили .тільки тоді, коли Баран упав перед костьолом в епілептичних корчах.
 
XLV
 
Шварц і Шнадельський, які майже останні відійшли від непритомного Барана, проводили цю ніч у Стальського. Стальський, як і завжди, знущався з Регіни, начебто ненавмисне вихлюпнув їй у лице чарку лікеру. Затуливши хусткою обличчя, облите лікером і сльозами, вона пішла геть.
Раптом почувся шум якоїсь погоні. Гості Стальського вискочили надвір, залишивши господаря на самоті.
 
XLXI
 
Після закінчення пригоди з Бараном Шварц і Шнадельський пішли і зупинилися дорогою проти Вагманового будинку. Шварц поступово почав никладати Шнадельському свій план пограбування Вагмана: тоді вони отримають великі гроші і зможуть з ними поїхати до Америки. Певне місце у цьому плані відводилося маршалку Брикальському, який мав позбавити їх під втручання правосуддя.
 
XLVII
 
Вагман прийшов до Рафаловича проконсультуватись, як не платити 50 ринських штрафу за скоєне Бараном порушення порядку. Між ними зайшла розмова про придбання адвокатом маєтку Брикальського. Шляхом до цього лихвар вважав продаж цінного дубового лісу. Тоді маєток обійшовся би Рафаловичу зовсім дешево. Крім того, Вагман запропонував йому допомогу в цій справі.
Рафалович відмовився від пропозиції, бо господарювання зашкодило б його роботі і відвернуло від нього селян.
Вагман повідомив адвокатові про можливу «реформу» повітової каси, і той вирішив негайно порушити цей «премудрий план».
 
XLVIII
 
Скоро мало відбутися віче, але о. Зварич і о. Семенович відмовились промовляти на нього, бо залежали від вищої церковної влади. Звістка про це засмутила Рафаловича, але настрій його знов покращав, коли до нього прийшли селяни на чолі з Демком подякувати за те, що остеріг їх щодо Шнадельського. Вони запевнили адвоката, що приведуть на віче багато людей з усіх сіл. Ухвалили скликати віче наступного тижня, а офіційними промовцями призначити, крім Рафаловича, Демка і ще одного селянина.
 
XLIX
 
Пан староста отримав офіційний документ від Рафаловича, в якому повідомлялось про скликання віча. Того самого дня до старости приїхав Брикальський, який зажадав заборонити віче. Староста викликав Рафаловича і став просити його відмовитися від віча, але йому не вдалося переконати адвоката. Роздратований рішучим опором Євгенія, староста сказав йому, що надішле офіційну резолюцію на його подання.
 
L
 
Другого дня до Рафаловича прибіг Мотьо Парнас — єврей, в якого Євгеній орендував приміщення для віча, і відмовив в оренді. Євгеній вирішив шукати іншого приміщення і випадково натрапив на Вагмана, котрий пообіцяв уладнати цю справу. Лихвар пішов до бурмістра, з яким був особисто знайомий, і попросив допомогти в проведенні «хлопського віча», яке, на його думку, мало послабити напруження в повіті, а до того ж зірвати нечесні плани пана маршалка щодо повітової каси.
 
LI
 
До пана старости прийшов бурмістр Рессельберг і запропонував не забороняти хлопського віча, дозволити селянам зібратися в заїзді Мотя Парнаса. Але треба зробити так, щоб в останній момент там з'явився староста з міським будівничим і сказали, що проведення віча неможливе через аварійний стан будівлі.
Друга просьба Рессельберга була така: він хотів скликати своє, єврейське зібрання у передмісті, чому староста дуже здивувався. Однак він прийняв обидві пропозиції. Бурмістр пішов від нього, сміючись у душі з Вагманового дотепу.
 
LII
 
Стальський повідомив Регіну, що скоро має відбутися віче, яким керувався Рафалович. Чоловік сам запропонував Регіні зустрічатися з Євгенієм, нібито бажаючи їй добра.
 
LIII
 
Регіна подумки зверталась до свого коханого, шукала розради у спогадах про минуле. Вона пригадала, як колись дитиною хотіла дістати срібну іскру, «мов шматок сонця, що відірвався від неба і впав на вершок гори». Дівчинка чула про гадюк, які носять діамантові корони, і вирішила, що, можливо, орел убив таку гадюку, а її корона блищить від сонця. Вона пішла лісом до тієї вершини, але заблукала, і лише надвечір її знайшли і привели додому вівчарі.
Цей випадок в уяві Регіни набрав символічного значення: діамант — це глибоке кохання Рафаловича до неї. Вона промовляла до нього: «Я чую в серці діамантовий промінь твоєї любови, Геню».
Hамагаючись повернути втрачене щастя, Регіна вложила у маленький саквояж свої коштовності та кілька банківських білетів і вийшла з дому. Біля Вагманова будинка їй зустрівся Баран, але вона не звернула на нього уваги.
 
LIV
 
Євгеній сидів у себе вдома і працював над резолюціями віча, яке мало завтра відбутися. Здивований таким пізнім візитом, він поводився з Регі-ною, як добрий знайомий, що щиро співчуває їй, але не більше. Відчувши це, вона, однак, відверто сказала йому, що прийшла до нього, щоб не вертатися до чоловіка, до ладна була стати для Євгенія, чим він хоче, — наймичкою, невільницею... Втім вона знає тепер, що це були лише ілюзії: «Від першої хвилі, коли я ввійшла сюди, коли почула ваш голос, я зрозуміла, що для мене все пропало, що у вашім серці згасло те полум'я, при якому я хотіла огріти своє серце».
Потім Регіна побажала Євгенію найкращих успіхів у його справі — захисті знедолених людей. Вона попросила прийняти від неї у фонд його організації все, що мала, — саквояжик з коштовностями та цінними паперами. Рафалович не згоджувався прийняти цейдар, аж тут сильно застукали вдвері. Він вказав Регіні очима на двері до його спальні, вона тихо вийшла й замкнула за собою двері.
Тим часом за дверима кімнати, де залишився Євгеній, п'яним голосом ревів Стальський, вимагаючи, щоб йому відчинили.
 
LV
 
Барон, із самого ранку страшенно неспокійний, пішов за місто, звідки чекав цього дня приходу антихриста. Він зійшов на міст і побачив те місце на річці, яке звалося Клекіт, бо тут завжди вирувала й клекотіла вода. Саме в цьому місці від утопив колись свою жінку. Йому здалося, що вона живе і завтра повернеться до нього. Баран побіг до Вагмана наймати помешкання для себе і своєї Зосі. Господар наказав сторожеві віднести на пошту якийся лист. Вискочивши на вулицю, Баран зіткнувся з Регіною, яка увійшла до Рафаловича. Сторож побіг у шинок, де звичайно перебував Стальський, і сповістив про те, що бачив його дружину. Стальський зі своїми приятелями — Шнадельським і ще двома панками втовпилися в покої Рафаловича, сподіваючись побачити там Регіну. Але її ніде не було, знайшли лише саквояжик, який вона залишила перед тим, як вийти через чорний хід. Рафалович вигнав «відвідувачів» лише за допомогою фізичної сили й наставленого на них револьвера.
 
LVI
 
При цих подіях не було Барана, котрий по дорозі на пошту випадково зустрів Шварца. Той пообіцяв йому сам відправити лист за свій рахунок, а на гроші, які дав Баранові Вагман, порадив сторожеві випити у шинку. Розпечатавши конверт, Шварц дізнався про те, що Вагман продав графові Кшивотульському за 50 тисяч гульденів векселі пана маршалка Брикальського. Шварц показав картку Шнадельському, і вони пішли грабувати Вагмана. Двері у лихваря були незамкнені, бо він очікував повернення Барана. Грабіжники задушили Вагмана і повісили на гак у стіні, імітуючи самогубство. Шварц забрав 50 тисяч гульденів готівкою, і грабіжники зникли. Щоб забезпечити собі алібі, Шварц на кілька хвилин зайшов до шинка, де побачив п'яного Барана, і перекинувся кількома словами із шинкарем.
 
LVII
 
Стальський з товаришами прийшов додому й став допитуватися у жінки, де вона була. Перед панами він розіграв роль добропорядного чоловіка, а Регіну виставив гулящою. Насамкінець Стальський тричі вдарив Регіну й плюнув їй у лице. Панки, зніяковівши від цієї огидної сцени, вискочили на вулицю.
 
LVIII
 
Стальський і після уходу панків продовжував знущатися над Регіною, потім схопив пляшку горілки і вихилив її всю. Він заснув тут же, сидячи в кріслі. Регіна стояла нерухомо. Потім її очі спинилися на поличці креден-су, де лежали сікач і молоток для колення цукру. Вона приставила вістря сікача до тім'я Стальського й чотири рази щосили вдарила по тупому краю сікача молотком. Стальський упав мертвий. Регіна, чуючи якийсь голос, одяглась і вийшла на вулицю. Там вона побачила Барана, який ішов крізь хуртовину, тарабанячи по балії. Регіна пішла за ним. Зійшовши на міст, вона наблизилась до Барана і разом з ним стала вдивлятися у Клекіт. Потім пролізла попід поруччя і, стоячи на краю моста, зазирнула в глибину. Щось страшне побачила вона у пітьмі, бо жахнулась й вхопилась за поруччя. Баран зареготався й зіпхнув її з моста. Регіна скрикнула, чути було, як її голова стукнулась о камінь, а тіло плюснуло у воду. Потім не чути було нічого, крім реву вітру і плескоту води в Клекоті. Баран знов дико зареготався й пішов за міст, у поле. Він ішов по коліно чи по пояс в снігу, боровся із шаленим вітром, йшов далі й далі, наче наперекір хуртовині, що відразу замітала його сліди...
Тим часом Шнадельський і Шварц зайшли до Стальського і, побачивши його вбитим, зникли, закривши двері. Шварц прихопив із собою цінні речі із саквояжа Регіни.
 
LIX
 
Другого дня до заїзду Мотя Парнаса стали з'їжджатися селяни на віче. Перед самим початком зібрання приїхали пан староста з міським будівничим і, посилаючись на безпечність будівлі, заборонили віче. Тут з'явився бурмістр і запросив усіх присутніх на єврейське віче за містом. Сотні селян із радістю зустріли цю звістку й вирушили до нового місця.
 
LX
 
За містом зібралися люди на віче. Воно було в розпалі, виступило багато промовців і дійшло до ухвалення резолюції. Але нормальний хід віча перервала поява старости у супроводі двох поліцейських. Поліцейський комісар заарештував Рафаловича за підозрою у вбивстві Стальського.
Тим часом Шнадельський поводився вкрай підозріло: він метушився серед натовпу, що зібрався коло Вагманового помешкання, і всім розповів, як першим побачив у вікно труп господаря будинку. Шварц повідомив, що нібито бачив, як пані Стальська сіла у львівський поїзд. Він отримав від слідчого дозвіл виїхати до Львова на розшуки Регіни. Замість цього Шварц купив для себе і Шнадельського квитки на Перемишль. Вони виїхали до Перемишля, далі на Краків, потім до Берліна. Там Шварц залишив хворого Шнадельського, а сам подався до Америки. Навесні станув сніг, і на полі було знайдено замерзлого Барана, а рибалки виловили з Клекоту труп Регіни. Тим часом із Берліна привезли Шнадельського, який докладно розповів про вбивство Вагмана і про їх зі Шварцем нічний візит у дом Стальського.
Самогубство Регіни давало всі підстави вважати, що саме вона вбила Стальського, а з показань Шнадельського випливало, що Шварц забрав коштовності з Регіниного саквояжа, які Стальський при свідках висипав на стіл.
Всі ці факти змінили на краще становище Євгенія. Його було звільнено, а слідство щодо вбивства Стальського припинено.
На другий день після звільнення Рафалович прийшов до старости й зажадав від нього офіційної реабілітації перед новим вічем, яке мало зібратися наступного торгового дня. І адвокат вручив старості повідомлення про віче, висловивши надію, що цим разом не буде жодних перешкод.
ІВАН ФРАНКОУКРАДЕНЕ ЩАСТЯ
Драма з сільського життя в 5 діях
 
Дія перша
 
Події розгортаються коло 1870 року в підгірськім селі Незваничах.
Сільська хата. Ніч. Анна, молодиця років двадцяти п'яти, дружина селянина Миколи Задорожного, і Настя, кума Анни, дружина сусіда Миколи Олекси Бабича, пораються коло печі. У хаті зібралися на вечірку дівчата та парубки. Деякі з них прядуть, інші мотають пряжу; посеред хати один парубок плете рукавиці, другий крутить на коловороті шнур.
Парубки і дівчата співають жалісної пісні:
Ой там за горою та за кремінною Не по правді жиє чоловік з жоною.
Потім, аби залякати дівчат і молодиць, один із парубків розповідає їм, що його батько казав: «Як чоловік жінки не б'є, то в ній утроба гниє». Насті не подобається ані пісня, ані характер, що його набула розмова. Вона докоряє хлопцям, котрі завели таке в хаті, де панують спокій, злагода та любов. І згадує слова старих людей про те, що сказане у лиху годину може справдитись.
Настя зварила вареники й запросила молодь до вечері, а обидві молодиці відійшли осторонь. Анні чомусь лячно та сумно, їй здається, що над нею зависло велике нещастя. Молодиці, на настрій яких впливають незвичайні обставини, — ніч, сильна хуртовина за вікнами, сумні співи, — починають розмову про своє життя. Виявляється, що Насті відомо все про Анну, яка колись, ще за дівування, зазнала страждань через рідних братів:
—  Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати побивали, за наймичку мали, між людей не пускали і вкінці за наймита замуж випхали, ще й на посагу покривдили.
Після вечері молодь розходиться, а Настя залишається з Анною й розказує їй, що вчора до них заходив Михайло Гурман. Анна спочатку не йме цьому віри, бо давно вже надійшла звістка про загибель Михайла в Боснії, навіть його мати показувала листа, плакала. Але Настя все роз'яснює: лист був фальшивий, це теж зробили брати Анни.
Анна розуміє, що ЇЇ одурено:
— А, знаю, знаю! Вони Михайла боялися, щоб не відібрав від них моєї батьківщини. О, так, так! А сей покірливий наймит ще й рад, що що—небудь дістав.
Настя заспокоює Анну, нагадує, що вона тепер заміжня жінка і їй треба про все забути.
Молодиці чують, як десь теленькає дзвінок, і виходять на двір зустрічати своїх чоловіків, які мають повернутися із заробітків. Проте виявляється, що приїхав тільки Олекса, а чоловік Анни Микола ще десь у дорозі. Настя з Олексою ідуть додому.
Врешті приїжджає Микола, і Анна бачить на ньому кров. Чоловік пояснює їй, що його побито війтом за продаж поліна. Він збирається піти скаржитися до пана судді, але Анна відмовляє Миколу, кажучи, що війтові він нічого не зробить.
Хтось стукає у вікно, і Анна йде відчиняти двері. Входить жандарм Михайло Гурман. Він проситься переночувати, бо ледве не заблукав у хуртовині. Михайло й Анна відразу пізнають одне одного. Дізнавшися від Миколи, що той їхав цієї ж ночі повз купінську корчму і навіть постукав у двері, та ніхто йому не відчинив, жандарм почав розпитувати хазяїна про цей випадок. Він запитав Миколу, чому він подряпаний, і чоловік Анни відповів, що його завалило полінами.
Коли Микола вийшов за соломою, Михайло став розказувати Анні, як він страждав, почувши про її одруження' як проклинав за зраду. Він запитує Анну, чи не забула вона його, чи кохає. Але перелякана Анна відштовхує Михайла, скрикуючи:
— Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смій до мене так говорити. Я шлюбна жінка, я чоловіка маю.
 
Дія друга
 
День. Анна й Микола зайняті хатньою роботою. Анна розповідає сни, що наснилися їй цієї ночі: як вона сіяла по всьому селу великі червоні корали, як на їхній двір напали собаки. Микола тлумачив ці сни як майбутні сльози та напасті. Третій сон викликає у нього жах: Анні наснилося, ніби вона вбирається до шлюбу у все біле.
Микола питає жінку, чи дуже любила вона колись Михайла, але Анна вся спалахує й обурюється цим запитанням, а залишившись на самоті, згадує минуле:
— Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досі вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А може, більше боялася його, ніж любила. У, сила у нього! Вола за рогихопитьта й на землю кине. Господи, таких, як мій, то йому ніщо двох у одну жменю.
Микола сідає їсти, аж тут входять жандарми, війт, Олекса Бабич і ще один селянин. Михайло звинувачує Миколу в тому, що він вирізав усіх у корчмі, бо був там саме в той час, коли сталося вбивство. До того ж обшук
виявив кров на чоботах, кожусі і сокирі Миколи. Трохи згодом кров було знайдено і на його санях, Гурман заарештовує Миколу.
Жандарм залишається в хаті, нібито для того, щоб допитати господиню. Легко подолавши слабкий опір закоханої в нього жінки, він змушує її зізнатися, що вона його досі любить, і вириває обіцянку бути разом.
Миколу відправляють до міста.
 
Дія третя
 
Святковий день. Перед корчмою молодь лагодиться до танців. Старші чоловіки й жінки прийшли розважатися до корчми та подивитися на веселощі молодих. У купці жінок обговорюються події в родині Задорожних. Кажуть, нібито Миколу збираються вішати. Настя розповідає, що жандарм двічі на тиждень ночує у Анни. Коли вона сама з'являється біля корчми, її зустрічають з ледве прихованою ворожістю.
Нарешті війт дозволяє танці, і розпочинається сільське гуляння. Раптом музика уривається, бо люди побачили Михайла Гурмана, який тягне за собою Анну. Він просить у хлопців дозволу потанцювати разом із ними, і вони чемно запрошують його. Жандарм заходить з Анною до корчми, а потім вони приєднуються до танцюристів. Помалу танцюючі пари розступаються, і Михайло з Анною залишаються самі. Хлопці відверто кажуть жандармові, що не хочуть танцювати з Анною, бо порядна господиня не може так поводитись, коли її чоловікові загрожує смертельна небезпека.
Завдяки втручанню війта танці продовжуються, але невдовзі знов припиняються, бо всі побачили Миколу, зарослого і засмученого. Його випустили з криміналу. Анна налякана появою чоловіка, тоді як жандарм поводиться невимушено і каже, нібито це саме він звільнив Миколу, знайшовши справжніх убивців. Михайло пропонує Миколі відмітити свято, і вони разом з Анною вирушають до Миколиної хати.
 
Дія четверта
 
Анна сама в хаті. Вона нетерпляче чекає на Михайла, з яким не бачилася вже тиждень. Жінка до нестями закохана у Гурмана:
— Та й чи ж не віддала я йому все, все, що може віддати жінка любимому чоловікові? Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зломала. Сама себе на людський посміх віддала. Ну, і що ж! Мені байдуже! Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга.
Приходить Михайло. Анна говорить йому про своє кохання:
—  Я тепер спокійна, нічого не боюся, ні про що не думаю, нічого не знаю, тільки тебе одного.
Микола бачить, як вони цілуються, і швиденько зачиняє двері. Коли Гурман пішов у своїх справах, Микола благає Анну, яка відверто каже йому, що ніколи його не любила, хоч прилюдно не показуватися з жандармом. Він плаче, але жінка залишається невблаганною й відповідає, ідо в неї не стало сили опиратися своєму коханню, бути вірною Миколі. Вона кохає іншого і буде тепер робити все так, як той скаже. З коханим вона нічого не боїться: ані ганьби, ані смерті.
Жандарм повертається до Миколиної хати. Чоловіки п'ють вишнівку, і, випивши чарку, Микола зичить смерті Михайлу. Він просив свого суперника залишити їх назавжди, але жандарм не звертає уваги на його слова. Він посилає п'яного Миколу спати на тік, а сам залишається наодинці з Анною.
 
Дія п'ята
 
Миколина хата. Анни й Михайла немає. У хаті зібралося багато чоловіків і жінок, тут і Олекса Бабич із Настею. Микола всіх частує горілкою, сам він напідпитку. Бабич та інші односільчани намагаються заспокоїти хазяїна, радять, як йому поводитись. Олекса Бабич каже Миколі, що він занадто м'який та податливий, навчає гостріше поставитися до жінки та жандарма, подати на Гурмана скаргу до суду. Мовляв, йому не слід боятися Михайла, бо, якщо знадобиться, усі сусіди будуть свідками з боку Миколи, і жандарма переведуть в інше місце.
Входить жандарм з Анною. Між ним і хазяїном виникає суперечка, під час якої Микола плює в лице своєму кривднику, а той б'є його кулаком у голову. Михайло виганяє з хати всіх гостей, бо збирається вести серйозну розмову з Миколою. Гурман дорікає Миколі за те, що він пропиває все майно. Микола виправдовується: мовляв, більше нічого йому не лишилося. У свою чергу, він запитує, яке право має Михайло приходити в чужу хату і виганяти його гостей. Жандарм відповідає, що в нього є таке право, бо колись Микола у змові з нелюдами — братами жінки вкрав у нього його єдине щастя — Анну, його «одинокий, найдорожчий скарб».
Микола хапається за голову:
— Я? Вкрав тобі... Господи, що се зо мною? Чи весь світ догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з чести, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа — я по—твойому, виходжу ще й злодієм?
Гурман закидає Миколі, що той мав три роки, аби причарувати до себе жінку, але цього не сталося. Він бо не чоловік, а віхоть. Михайло повідомляє про свій намір залишитися в них на ніч і сьогодні. Жандарм каже ще, що наступного дня вони удвох поїдуть до міста і він отримав наказ із суду приставити Миколу, оскільки справа про вбивство продовжується.
Микола, проклинаючи жандарма, хапає карабін і кидається на Гурмана, а той, кепкуючи з нього, наказує кинути зброю. Микола пускає з рук карабін, береться за сокиру й втоплює її в Михайлові груди. Жандарм падає. Він намагається заспокоїти Анну, запевняє її, що почувається добре, дякує Миколі, кажучи, що сам хотів заподіяти собі смерть, але рука не піднялася.
Саме в цей час до хати входять війт, Бабич із Настею та інші селяни. На запитання війта, що сталося, смертельно поранений жандарм слабким голосом промовляє, що він сам зарубався, бо була причина, і не треба звинувачувати в його смерті Анну й Миколу. Михайло Гурман умирає.
Анна кидається до трупа з відчайдушним криком:
— Михайле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на світі зачну?
Микола просить її заспокоїтися, бо в неї є для кого жити.
 БОРИС ГРІНЧЕНКО      БАТЬКО ТА ДОЧКА             Мала Маруся зосталася дома сама. її батько пішов на роботу в шахту. Ні братів, ні сестер у неї не було;      Мати її вмерла, тим вона завсігди зоставалася сама, як батько йшов на роботу.      Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадує той час, як вона там із матір'ю жила. Тільки це давно, давно було! Вона ледве пригадує молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригадує, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неї, а дбайливі руки вкривали її тепліше, і тихий материн голос казав:      - Спи, моя голубко! Спи, моє серденько!      Багато з того, що тоді було, позабувалося - адже їй тільки чотири роки було, як мати вмерла,- але цей чарівний образ ніколи не зникав з душі бідної дівчини-сироти.      Її батька звали Максимом. Він був безземельний, бо Марусин дід, за панського ще права, був при панах, а не хліборобом, і через те землі йому не дано. Як Максим дружився, то його матері вже не було на світі, та й батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам із жінкою.      У їх була тільки хатка та дворища клапоть, а землю хліборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була,- вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла (тільки п'ять год за чоловіком і пожила), то тоді господарство зовсім занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господині. Максим не схотів женитися вдруге; він оддав Марусю в сім'ю до своєї сестри, а сам позабивав вікна та двері у батьковій хаті та й подався заробляти на шахти.      У тітки Маруся вижила чотири роки. Важко їй там було жити!      Вона завсігди була як чужа, як приймачка у цій сім'ї. Там було вже четверо дітей та двоє старих,- то Маруся була аж сьомою. Усім треба було надати їсти, всіх треба було якось одягти. Тітка з дядьком з усієї сили працювали, годуючи сім'ю,- тож не дивно, що вони часом натякали Марусі, що вона не "своя". Правда, Максим платив сестрі за дочку скількись там грошей. Тітка з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодувати дівчину. А все їм здавалося часом, що Маруся - зайвий клопіт у їх; здавалося це їм того, що важка робота в убозтві зучила їх труситися над кожною крихтою.      Через те Маруся не знала жалування в цій сім'ї. Воно і свої діти тітка не дуже милувала, та все ж то були свої: хоч і покартає, та й пожалує потім. А Маруся була "не своя", хоч і родичка. Тим вона чула від тітки здебільшого саме бурчання та гримання і мало, дуже мало коли зазнавала жалування.      Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко навіть, як гляне мати, як погладе дитину по голівці. Оце саме й було найбільшим горем бідній уразливій дівчині. Тим і образ той, як мати її пестує, нахилившись до її, Марусиного, приголов'я, зберігся в дитячій душі такий звабливо-чарівничий.      Найбільша радість Марусі була, як у неробочий день часом приходив до неї батько.      Він дуже любив Марусю, завсігди приносив їй якого гостинця, садовив її до себе на коліна, як вона була маленькою, і так багато розмовляв із нею, як вона підросла. З самим батьком тільки розмовляла вона зовсім щиро, сам батько тільки й знав, чим вона журилася та з чого раділа.      І ото, як одного разу сиділи вони вдвох у садку, її журба за рідним пестуванням вибухнула відразу.      - Візьміть мене, візьміть мене до себе, татку! Я не хочу тут більше жити! - благала, ридаючи, дівчина, припадаючи своєю маленькою чорнявою голівонькою батькові до колін.      - Серденько моє, куди ж я тебе візьму? Адже я в казармі живу,- там тобі не можна жити,- впевняв її батько.      - Я буду там жити, я буду вам пособляти,- тільки візьміть мене!      - Дурненьке! Ти не знаєш, що то таке казарма. Там кисно, нечисто, там живуть самі великі чоловіки, а дітям там не можна жити. Ніяк мені тебе, дочко, взяти.      І справді не міг батько взяти Марусю. Казарма, де шахтарі жили,- це була довга, кисна й брудна будівля. В ній жили робітники й спали всі покотом на одному полу, а піл тягся через усю хату. Будівля була дуже вузька, бо між полом та другою стіною ледве можна було пройти, щоб лягти на піл. Тут не можна було жити сім'єю - ось через віщо Марусин батько не міг її до себе взяти.      Але її сльози зворушили йому серце, і він почав думати, яким би способом зробити, щоб дочці було жити краще. Він згадував усіх своїх родичів, силкуючись угадати, хто з їх був би ласкавіший до Марусі, щоб туди віддати її, у сестри забравши. Та нічого не надумав. Таких родичів не було; були й гарні люди, та хто ж його знає, як у їх Марусі буде. Адже й сестра його - людина гарна, а Марусі важко в неї жити. Та ще й те: сестра гніватиметься, коли взяти в неї дівчину, а кому іншому віддати.      Відразу йому згадалося: а що, якби й справді послухатися Марусі та й узяти її жити до себе? Тільки не в казарму, а в землянку. Бо на шахтах робітники жили то в казармі, а то ще й у низеньких, поганеньких, землею критих хатках, що звалися землянками. Такі землянки, давано самим тим шахтарям, що в їх сім'ї були. А що, якби й він попрохав собі землянку?      Звісно, мабуть, так буде, що її не дадуть йому, та але ж: догнав - не догнав, а побігти можна. Та й єсть одна землянка-пустка,- правда, така, що вже гіршої й не буває, так що ж його зробиш? А проте, таку негодящу, може, швидше й дадуть. Це вже як управитель над шахтами скаже,- як потрапиш до його в слушний час, то може й дасть.      А вже й тарно було б жити з Марусею вдвох! Погано самому, важко жити! А якби Маруся - от би добре було!.. Максим уже собі в'являв те радісне - життя...      Так думаючи, подався Максим до управителя. Мабуть, у слушний час він прийшов.      - Нащо тобі землянка? - допитувавсь управитель.      - Та дочка в мене маненька, дак не можна їй у казармі жити,- казав Максим.      - А чом же вона з матір'ю не живе?      - Бо нема в неї матері, а в людей важко жити. Ото й доводиться мені до себе взяти її. А хіба ж можна в казармі з нею жити? Дозвольте вже, спасибі вам, жити в тій землянці,- однак вона без догляду розвалиться, а ми її держатимем цілу.      - А воно й правда, що розвалиться,- подумав управитель і згодився.- Ну, гаразд,- можеш туди переходити.      Низько вклонившися, вийшов од управителя Максим, та й пішов просто до землянки. Вона справді була поганенька: шпаруни пообпадали, хворостяна покрівля (стелі по землянках не буває) погнулась у середину від землі, що на їй було насипано; одно віконце, та й те без шибок, а двері висіли на бік на одній завісі. Не дожидаючи, поки все те звелить управитель полагодити, Максим заходився своїм коштом усе, що треба, робити. Він полагодив двері, засклив вікно й навіть думав був заходжуватись хату мазати, та не було коли.      - Хай уже Маруся сама вимаже,- подумав Максим і, скоро прийшла неділя, узяв Марусю від сестри до себе, у свою нову хату.      Весела була Маруся без краю. Байдуже їй було, що ця хата така обідрана: вона здавалась їй чудово гарною,- бо ж вона в їй порядкувала й хазяйнувала, як хотіла. Вона, як здолала своїми малими руками, вимазала хату, а комин помалювала червоними та синіми кривульками, що були такі, як квітки, і квітками, що були такі, як кривульки, і те малювання не то їй, а й Максимові навіть здавалося чудовим. Максим приладнав стіл та лаву,- і от уже й хата така, як треба, стала.      Вже ж, мабуть, як і раділа Маруся, а ще дужче Максим! Який він був радий, що взяв Марусю до себе! Щодня тепер він приходив з роботи не в брудну, вонючу й кисну казарму, а в чистенький біленький захисточок, і там його стрівала дочка, і він міг відпочити й порадіти, дивлячись, як вона господарює, мов і справжня господиня.      З того часу життя Максимове та Марусине пішло рівно та спокійно. Щодня вранці рано Максим ішов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала господарювати.      Як жила вона в тітки, то була найбільшою дівчиною в сім'ї. Тим на неї накинуто було багато роботи, що її роблять звичайно тільки більші дівчата. Тоді їй це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього їй і треба було. Отож, що сама знаючи, а що батька питаючи,- вона, як уміла, варила їсти. Не завсігди їй щастило, а найбільше отой борщ дався їй узнаки,- ніяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а після щоденної важкої роботи в шахті Максимові завсігди добре хотілося їсти ввечері.      Кажу - ввечері, бо тільки ввечері приходив він з роботи додому. Він бив вугіль, той, що їм топлять, а вугіль той глибоко в землі лежить. Щоб досягти до його, копають глибокі колодязі (шахти) та й копаються на всі боки попід землею,- скрізь таких нір та печер понаробляють. Отож як залізе Максим у таку нору, глибоко-глибоко під землю, дак уже й не вилазить звідти ввесь день,- там і обіда те, що з дому візьме. А Маруся дома сама обідає- так, не дуже варить, а більше вчорашнє доїдає. А вже ввечері як треба вони їли.      Як упорається Маруся, то звичайно шиє. Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла,- то й досить цього було. А шити нове вона у сусіди Горпини вчилася. Чоловік Горпини теж на шахті робив, а Горпина часом учила дівчат шити. Маруся замкне свою хатку та й біжить до неї вчитися. А то часом дві-три дівчини-подруги прибігали до неї шити,- щоб веселіше було. Прибіжать, набалакають повну хату і звеселять Марусю.      Увечері приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отоді Марусі найвеселіше було. Жде було - не діждеться, як загуде машина ввечері,- ото, щоб роботу шахтарі кидали. Тільки загуде,- вона так і метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, двері відчиняються і знайома чорна постать стає на порозі.      - Ой, які ж ви чорні, тату! - мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батька вздрить.      І справді, не то одежа у Максима вся чорна від вугілля, а й обличчя таке чорне від сажі, як у арапа,- тільки зуби та очі блищать на чорному.      - А тобі не до вподоби? - сміється Максим.- Ну, то давай умиваться!      Маруся тікає аж на піч, у куточок, а Максим тим часом умивається та передягається.      - От і вже! - каже він.      Маруся вилазить зі своєї схованки, прибирає швиденько, що треба, і вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столі в мисці гарячий борщ парує.      Повечерявши, вони розмовляють.      В старовину, живучи в казармі, Максим, прийшовши з роботи, поспішався, звичайно, швидше спати. І це не через те саме, що він утомлявся, а й тим, що йому зовсім гидке було життя в казармі - з брудом, з пияцтвом та іншим. Він поспішався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотілося спати, і щовечора вони вдвох розмовляли, часом і довгенько. Маруся цікаво слухала, що оповідав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собі, як її татко лежить глибоко під землею в норі, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навіки,- лежить і б'є кайлом вугіль... Часто згадували вони покійну Марусину матір, і це були такі сумні, такі солодкі розмови!      Але ще більше розмовляли вони про свої заміри. Тими замірами вони жили, ті заміри звеселяли їм важке та хмурне життя.      У Максима була одна мрія. Він був безземельний, і йому здавалося, що нема більшого щастя над те, коли чоловік має клапоть свого поля. На шахти він пішов тим, що ніяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би він шахти. І ото розмовляючи одного разу так увечері, він звірив дочці свої мрії.      - Знаєш, Марусе, що я думаю?      - А що, татку?      - А добре було б жити не тут і не ходити в шахту, а жити дома у своїй хаті та господарювати як треба.      - Ой і гарно ж було б, господи! - скрикує Маруся, й оченята в неї блищать.      - Еге, гарно...- каже Максим.- Якби то зібрати грошей хоч трошки та купити поле...      - Ой купіть, татку, купіть!      - Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хіба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скільки, пару волів або хоч коняку...      Чорнява голівка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надія знову займається у дитини в очах.      - Ну, то що? Ми назбираємо грошей на струмент, і на воли, й на все.      - Не легенько його збирати, дочко! А проте - бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тільки про це нікому не хвались). Заробити можна тут добре, а витра-чуєм на себе ми не багато,- то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тільки доведеться ще поробитись добре.      - А довго ж?      - Та таки довгенько, дочко,- зо два чи зо три роки ще.      Маруся зовсім засмучується.      - Та й довго ж! - каже вона, знову похнюплюючись.      - Довго? Ні, це ще не довго! Та й не можна раніше. Треба, щоб ти підросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобі десять років, а за три роки буде тринадцять. І то ще мала будеш,- не впораєшся. Та дарма! Візьмемо до себе бабу Оксану,- вона порядок даватиме.      Баба Оксана була під літами, та ще кріпка собі жінка, бездітна, безхатня; колись була вона хазяйкою, І' а як умер чоловік, пішла ходити по наймах та й ходила вже років з десяток. Максим знав, що вона могла б ; пособити йому і залюбки пішла б до його, бо в його хаті була б вона не за наймичку, а за господиню.      - Та навіщо ж її брати? - сперечається Маруся.- Наче я сама не впораюсь! Та я і вдень, і вночі робитиму.      - Ну, воно трохи важкенько без відпочинку день і ніч робити,- сміється Максим,- а баба Оксана тобі шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш.      - Та вже хай приходе! - говорить врешті Маруся.- Вона не сердита.      Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого.      Вони зосталися на шахтах і так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цікаве в цій справі та розмовляли про його. Тими мріями та розмовами кращало життя Максимові та Марусі, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батькові, й дочці доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надії, що тією роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя їм безрадісне. А тепер Максим з усієї сили гнався за заробітком і робив часто над міру. Маруся ж не тільки клопоталася хатнім ділом (а це такій малій дівчині було важко), а ще й щиро вчилася шити,- вона-бо хотіла, щоб усе вміти шити, як дома господарюватиме.      Отож, поробившись так ще два роки, Максим зібрав стільки грошей, що міг би вже собі клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Він поле й купив (продав у його слободі один чоловік), а більше нічого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближній слободі. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловіка зорати та засіяти йому ниву. А сам зостався поки на шахті, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тоді подаватися додому на село.      І батько, і дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лічила б не то дні, а й години, що до тих зелених свят зосталися,- та шкода, що на години лічити не знала! А й довгий здався їй цей час,- довший за ті три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч і як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогодні вранці полічила Маруся, що жити їм на шахтах усього шість день зосталося, і сказала про це батькові, як він ішов на роботу.      - Правда, правда, дочко,- відмовив Максим,- у суботу гроші за тиждень віддаватимуть,- а тоді гайда!      - Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! - зітхнула Маруся.      - Та вже якось доживемо! - розважав її батько.---Ну, зоставайся здорова, ясочко!      II      Пішов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хаті і визирнула у віконце. Там сонечко вже зійшло. На дворі було весело та любо. Марусі заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала сьогодні сорочку батькові, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидше одвернулась од вікна, щоб і спокуси не було, та й заходилася шити.      Як шиєш, то можна й думати.      І Маруся думала собі про те, як вони переїздитимуть звідси, та якого це клопоту буде. Та дарма - якось воно буде, а як улаштуються - от тоді добре! У своїй хаті! Своя хата дуже більша за цю землянку та така весела! А коло хати Маруся квіток-квіток понасаджує,- от як у її матері було - це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що він ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро - свій садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червоніють - вже ж і гарно!      Маруся всміхнулась радісно та й... схаменулась. За своїми думками вона й не помітила, що вже й голку з рук пустила, і не шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. І так щиренько шила до обід.      Опівдні чує,- гуде машина: це обід шахтарям. Маруся й собі кинула шити та трошки підгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самій собі вранці не схотіла, бо дуже з сорочкою поспішалася. Попоївши,- знову до шиття. Чує й машина гуде,- це вже й татко пообідав і робити заходився.      Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує,- машина знову загула. Дівчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде,- а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цікавилася і забулася була про це, діла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,- чує, гомін якийсь на вулиці. Щось наче біжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.      - Що воно за знак? - подумала Маруся й визирнула у віконце.      Дивиться, біжать люди та щось гукають. Здалося те Марусі цікаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебігли, й вона не могла ні про віщо довідатися. Та трохи згодом побачила,- біжить проз неї знайома дівчина туди, куди й люди побігли.      - Галько! - гукнула вона до неї.- Галько!      Галька спинилась і вздріла Марусю.      - Ой, Марусю, сестричко!.. Ой що ж там зробилося - шахту залило! - ледве поспішилась казати дівчина, бо дух їй від швидкого бігу забивало.      Маруся спершу не зрозуміла й спиталася:      - Яку шахту? де?      - Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!      - А тобі ж хто казав? - спиталася Маруся.      - Та люди ж бігли та й кричали, що залило. Ходім туди! - казала Галька поспішаючись.      Маруся мовчала. Вона ніяк не могла зрозуміти, звідки взялася вода заливати шахту, коли скрізь було сухо. Та вона не довго про це думала. Інша думка вразила її: у тій шахті робив її батько,- то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, і вона трохи не впала.      - Ой, Марусю, яка ти бліда-бліда стала! - скрикнула Галька, підбігаючи до неї.- От спасибі богові, що мій батько не в новій шахті, а то лихо було б! А твій, Марусю, в якій?      - У новій...      - От бідна ти!..- пожаліла Галька.- Ходімо ж туди!      - Ходім! ходім! - одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.      - Та не так-бо швидко, сестричко! - пручалася та,- а то я не підбіжу.      Від землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, і дівчата швидко туди добігли.      Що ближче вони підбігали до неї, то більше людей їм стрівалося, що туди ж бігли, а коло самої шахти зібралася вже чимала юрма,- тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарі, що не пішли сьогодні на роботу, кілька жінок з дітьми. Деякі жінки плакали, навіть тужили.      Держачися за руки, полізли дівчата поміж народ і з бідою дотовпились аж на середину між люди. Там вони побачили,- якийсь чоловік сидить на каменюці, на вугільний вагончик злігши. Маруся відразу його пізнала: то був Семен, шахтар, що робив у одній шахті з її батьком. Він був тепер увесь мокрий, і видко було, що з їм сталося щось: чи хворий він, чи в шахті прибито. Біля його стояв управитель, високий чорнявий чоловік, і наказував штегерові:      - Підніміть двадцять чоловік з шахт! Обидва смоки сюди з локомобільчиком швидше!      Штегер побіг. Управитель повернувся до Семена.      - Ну, та як же воно було?      - Так! - відмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю.- Ми били вугіль удвох з Іваном. Коли це як зашумить! Ми зирк,- а вода так і суне! Кинулись бігти,- так хіба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!.. Зараз я Івана й загубив,- утоп, мабуть, бідолаха. А я вже силкуюся тільки, щоб далі від стін та від стовпів бути. А воно мене як закруте та об стовп головою - лусь! Почорніло мені в очах,- от, думаю, край! Аж воно, хвала богові, й нічого - мабуть, не дуже вдарило. Потім ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта,- пропав би! Ну, а з похідної винесло водою на білий світ.      - А правда,- казав якийсь шахтар,- у сторчовій край! А з похідної може й винести. Щастя твоє!      - Та звідки ж та вода взялася? - допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:      - Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рік, як вона повна води - залило ж. Вони, мабуть, підійшли під неї або до неї та й пробилися туди,- от воно й залило.      - А ти хіба знаєш?      - Авжеж знаю, бо в старій шахті було повно води, а тепер у глиб вода пішла.      - Лихо та й годі!      - А скільки людей у шахті? - спитавсь управитель у десятника.      - Та, хвала богові, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там,- відмовив той.      Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похідна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, і шахтарів не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди... Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дійшла вже доти, поки їй треба було, і стояла тихо. Шахта здавалася зовсім мертвою. І справді,- вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. І її, Марусин, батько в цій ямі.      Маруcя, знесилена, сіла на вугільний вагончик, що там стояв: Галька сіпала її за руку, казала, що треба відійти від шахти, але Маруся мов не чула її, сиділа непорушне, втупивши очі в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька підождала трохи, а далі, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, відійшла.      Тим часом людей побільшало. Поприбігали шахтарі з другої шахти. Привезено смоки, локомобіль маненький, і почали їх становити.      - А ця чого тут? - здивувався штегер, Марусю вздрівши.- Геть звідціля, тут машина стане!      Маруся не ворухнулась; він узяв її за руку.      - Чуєш, іди звідціля!      Він хотів стягти її з вагончика.      - Не займайте мене! - скрикнула вона.- Там татко!      Штегер несамохіть пустив її руку.      - Що там таке? - спитав управитель, підходячи.      - Та ось,- показав штегер,- дівчина. Батько її там.      - Одведіть її звідціля! - звелів управитель.      Штегер знов узявся до неї.      - Я не хочу! Я не піду! - і пручалась, і благала Маруся.- Дайте мені тут сидіти: я нічого не робитиму, я тільки ждатиму!      Почувши спірку, жінки протовпились наперед.      - Ой, господи, чия ж то? - почулося поміж їми.      - Максимова.      - От сердешна сирота! То матері не було, а тепер і батька нема.      - Одведіть геть жінок та дітей! - знову звелів управитель.      Жінок відштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотіла йти.      - Що я вам роблю? Я буду тут, я тільки дивитимусь, тільки ждатиму. Там татко!.. Ой, там же ж татко!      Управителеві жалко стало Марусі. Він підійшов до неї.      - Дівчино, йди звідціля,- тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хіба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?      Почувши це, Маруся відразу встала й одійшла набік. Вона сіла на ту каменюку, де попереду сидів Се'мен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звідси видко було все, що коло шахти робилося.      Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтіла. Маруся здригнулася й устала.      По той бік шахти вже лилася з кишки вода, лилася просто на землю й стікала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довго на цю нечисту воду і врешті глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добре поменшало. Вона помилилася. У широкій ямі як було повно води, так і тепер зосталося. Маруся знову сіла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись, поки поменшає води. Вона маїїо що чула з того, що робилося навкруг неї,- уся-бо її увага повернулася на одно - на воду.      Але вода не подавалась. Принаймні Маруся цього не помічала. На таку широку яму мало було цих смоків та інших не було, бо шахта була вбога.      Проминуло півгодини, година й більш. Люди порозходились. Дві жінки, що їх чоловіки в шахті були, довго стояли й плакали, але врешті й ті пішли. Зосталися самі ті, що робили коло смоків, та Маруся.      Вона й тепер сиділа на каменюці, її кілька разів хотіли прогнати, та все пожаліють і не проженуть. Тільки години за дві роботи помітила дівчина добре, що вода подалась нижче від країв. Тоді вона ще пильніше почала дивитися. Та даремно пильнувала. Вода подавалась так, що оком не можна було помітити. Марусю починала вже обнімати безнадійна туга. Вона довго не насмілювалась, потім таки встала і підійшла до одного робітника.      - Дядьку,- несміливо почала вона,- чи скоро?      - Що - скоро? - спитався трохи сердито, трохи дивуючись чоловік.      - Чи скоро воду витягнете?      - Ге-ге, дівчино! Ще довгенько тобі дожидатися! Ще днів із п'ять поробимось. А йди лишень звідси, не заважай!      Маруся відійшла. Ті слова її вразили. Вона сподівалася, що все зробиться сьогодні. Вона була певна, що її татко ще живий. Він, певно, обрятувавсь у який закапелок,- такий, що й вода туди не досягне,- там він сидить і дожидається, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть аж через п'ять день. Чи вже ж цьому правда? Та'дже ж у татка нема чого їсти,- він умре з голоду, коли п'ять день просидить у шахті, не ївши.      Ой, боже ж мій! Що їй зробити, щоб пособити, щоб швидше обрятувати татка, не дати йому вмерти з голоду? Бідолашна Маруся морочила собі голову і з тугою безнадійною впевнялася, що пособити вона нічим не може, що навіть, якби життя своє віддала, то й тоді не могла б і на один ступінь посунути наперед діло.      З такими тяжкими думками просиділа вона до вечора. Вона хотіла була зостатися тут і на ніч, та її взято за руку й одведено геть. Вона постояла трохи віддалік і пішла додому, мало розбираючи, що вона робить.      Вона ввійшла в свою темну хатину, сіла на kаву, зіперлась на стіл та й заніміла так. Вона сама не помітила, як страшна втома, що відняла в неї всю силу, кинула її в сон, і вона заснула як мертва, впавши на лаву.      Вона прокинулась несподівано серед ночі.      Навкруги була темрява. Дівчина не могла зрозуміти, що з нею. Вона підвелася й почала згадувати, що сталося. Яку хвилину вона думала, напружуючи думку, й відразу згадала, все згадала. Вона скрикнула несамовито й кинулася з лави насеред хати.      Її татко в шахті, його залила вода, він умирає з голоду! Невимовна, безнадійна, страшна туга обхопила дівчину. Вона почала ридати, але ридання те подібне було більш до несамовитого крику, ніж до ридання.      Округи була темрява - чорна, важка, похмура темрява, і серед цієї темряви, долі в хаті, нікому не видна, від усіх покинута, сиділа маленька посиротіла дівчинка і, обхопивши руками худі коліна, билася об ці коліна головою й ридала, кричала з нестерпучого болю. Вона губила все, що мала в житті: оборону, любов, усе своє щастя - чи то ж могла вона не ридати, не розриватися з несамовитого плачу, не бажати, щоб розпалена голова розбилась об худі коліна?      І вона ридала.      Чи довго це було,- вона, звісно, не знала. Але дедалі плач її ставав усе хрипкіший, усе тихший та тихший. Ридання ще змагалося, ще розривало груди, але в грудях уже не ставало сили його видержувати, але в горла вже не ставало змоги виливати голосом безнадійну муку. Ридання потроху стихло. Дівчина припала головою до колін та так і заніміла, і якби не здригалося іноді тіло її перемучене, була б це мертва постать.      А тим часом ніч уже кінчалась, і похмурий невеселий день уже зазирав у вікно. Маруся не помічала цього, не помічала, як потроху білішали перед нею стіни, піч, як висувалися з темряви стіл та ікони в кутку. Але як розвиднилось добре, вона помітила світ. Підвелася з долівки і хитаючися вийшла з хати.      Вона пішла до шахти і пройшла до неї спотикаючись. Там була така сама робота, як і вчора. Маруся глянула на воду й скрикнула з ляку: за ввесь час, відколи роблено, вода подалась тільки як на піваршина. Знесилена сіла вона на ту каменюку, де й учора сиділа. Та вона не хотіла коритися тій несилі, вона хотіла бути тут, дожидатися й діждатися.      І вона сиділа. Працювали, розмовляли, метушились робітники, плюскала вода, бухтіла парова машина, але все це Маруся мало й помічала. З німою тугою не спускала вона очей з ями, повної води, й ждала. Чого вона могла ждати?      Так минув день, а Марусина постать усе маячіла на каменюці. Робітники вже не прогонили її. їм було жалко дивитися на цю дівчинку, таку без краю сумну, що, здавалось, то живий жаль, живий сум прийшов у тілі людському та й сів отут на камені, нагадуючи людям про те нещастя, про те горе, яке ховалося там, глибоко попід землею, заховане, запечатане цією каламутною водою. Вони давали їй їсти, та вона не схотіла. До неї прибігла Галька, приходила Горпина,- та жінка, що вчила її шити,- вона ледве промовила з їми кілька слів. Горпина хотіла взяти дівчину з собою, та Маруся не пішла. Одначе Горпина примусила її з'їсти пиріжок, що принесла їй з дому.      Так поминув день до вечора, а ввечері Маруся вернулася в свою хату. Не знала, що їй робити, як розважитися. Схотіла молитися. І вона молилася, проказуючи не молитву,, а свої слова, свої ледве зрозумілі благання. Це немов заспокоїло її. Вона заснула. Але спала не довго і прокинулась іще вночі - сиділа й дожидала світання.      Ледве свінуло надворі,- вона вже побігла з хати. Але біля шахти було те ж: метушились робітники, бухтіла машина, хлюскали смоки. Тільки, як ближче підійшла, помітила вона й відміну: води в ямі вже не було видко,- вона була десь там глибоко, і звідти тягли її смоки.      Маруся сіла на старе місце.      Вона прийшла з надією, і надія держалася деякий час у неї'в грудях. Але потроху надія починала зникати, і пекуча німа туга безнадійная обнімала дівчину. В її маленькій голівоньці плутались безладно чорні, страшні думки. Ні, ніколи не спорожнять цієї клятої безодні! Адже вона позаливала всі закапелки,- чи то ж виберуть її звідти? А якщо й виберуть, то коли? Тоді, як татко вмре з голоду. Умре? Боже мій милий! А тепер? Може, він уже тепер умер, може, вже давно залила його вода? А коли й не потопила, то вже сьогодні третій день, а завтра ще робитимуть, а там ще... І татко сидітиме в шахті не ївши.      Вона починала в'являти собі страшну смерть з голоду. Там, глибоко під землею, залізши у найдальшу від води нору, сидить він, зігнувшись, і голод його мучить, мучить... Далі вона про це не могла думати, бо вже й від цього самого кригою проймало їй душу.      А коли вона не побачить живого татка, коли вона зостанеться сама на світі, то що їй тоді? Хто її так пожалує, так оборонить, як татко? Ніхто, ніхто! І, мабуть, краще було б, коли б вона не жила вже на світі, коли б і її та шахта поглинула. Коли татко вмер, коли татко лежить у шахті неживий, то нащо їй жити?      Вона просиділа ввесь цей день німа й непорушна. До неї знову приходила Горпина, їсти приносила, та не могла вона їсти.      На ніч вона не пішла додому,- сподівалася, що вночі, може, виберуть воду. Вона лягла долі біля того каменя, зібгавшися, як клубочок. Якийсь жалісливий шахтар укрив сердешну своєю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусячися з холоду, то підводилась і дивилася, як біля шахти робили люди, чудно осяяні червоним світом од машини, од ламп. Вони все робили, вони не спинялись: коли втомлялись одні, приходили інші замість їх, а робота все не дороблялась, а в ямі все була вода. Маруся даремно дожидалася всю ніч.      Вранці вона знову сіла на каменюку. Сівши, почула, що їй погано якось. Вона встала. Ледве встала,- відразу здалося їй, що люди коло шахти, вагончики, шахтова будівля здалека - все це враз якось захиталося, рушило й попливло перед нею. Вона хотіла зрозуміти, що це таке, і ту ж мить упала додолу, непритомна.      Прочнулася Маруся в Горпининій хаті на полу. Спершу вона не зрозуміла, де вона й що з нею. Але зараз же побачила, що біля вікна сидить Горпина й шиє. Чого ж це вона, Маруся, тут?      Горпина озирнулася й побачила, що дівчина дивиться на неї.      - Вже прокинулася? - промовила вона й підійшла до Марусі.- А що, як тобі?      - Та нічого,- відмовила Маруся.- А чого це я, тітко, у вас?      - А того, що ти вчора вранці зомліла коло шахти, а мій Петро там робив і тебе сюди приніс.      - Учора вранці? А сьогодні хіба який день? - спиталася Маруся.      - Сьогодні четвер.      - Четвер? - скрикнула Маруся.- А татко?      - Татко? - А ось стривай, скоро й про татка довідаємось,- ось-ось уже воду витягнуть усю.      - Хіба й досі ще не витягли?      - Ні.      - Четвертий день?      - Еге.      - А я ж як це?      - Та вчора вдень і вночі, і сьогодні все спала, хвала богові. Як тобі тепер?      - Анічогісінько, я піду туди.      - Ні, дочко, ти не ходи! Гаразд, що хвороба сном вийшла. Тобі треба тепер попоїсти.      - Ой, тітко, я не хочу їсти. Пити дуже хочу!      - Ну, на, напийсь, тільки не води: я тобі молока дам.      Маруся жадібно випила молоко.      - Ну, лягай же, дочко, та лежи,- промовила Горпина.- Відпочинь! А мені треба на часинку піти з хати. Я зараз прийду,- тільки до Мотрі збігаю.      Горпина напнулася хусткою й пішла. Маруся зосталася сама. Але вона не могла лежати.-їй здавалося, що там уже доробили все, що там уже витягають з шахти людей. Вона мусить побігти туди, щоб побачити, що там буде. Може, вона зустріне татка.      Вона схопилася, швиденько вбулася й вибігла з землянки. За хвилину була вже коло шахти. Там народу було більше, ніж звичайно. Підходячи, Маруся почула слова:      - Вагончиком спуститися, вагончиком!      - Так не пройдеш туди - грязюка, слизько; а вагончиком можна.      Марусі перехопило дух. Уже, вже! Вона проскочила проміж людьми аж до шахти.      Там готовано вже вагончик, той, що в йому звичайно возять вугіль. З його одірвано верхню дошку, й один робітник сів у його.      - Ти ж гляди,- наказував йому штегер,- скоро що не так,- гукай, щоб назад тягти. Та роздивляйся добре, чи можна долізти куди треба.      - Боже благослови!      - Рушай!      Шахтар перехрестився. Повагом почав іти вглиб вагончик, прив'язаний до кодоли, що потроху розмотувалася з барабану. Та це було не довго.      - Стій! Стій! - почулося зсередини, з шахти. Люди спинили коня, що крутив барабан.      - Назад!      Барабан закрутився назад, кодола коротшала, і за кілька хвилин вагончик з шахтарем вернувся з шахти.      - Нема ходу, братця! Всю дорогу поламало.      - Яку дорогу?      - З дощок намощену, що по їй вагончики бігають. Далі не проїдеш.      - Що його в бога робити? - бідкався штегер,- біжіть до управителя!      Один побіг. Управитель зараз прийшов і звелів спробувати пробитись у цю шахту з старої, з тієї, де вода була. Шахта була сторчова, і в неї можна буде спуститися просто в цебрі.      Всі кинулись до тієї шахти, тягнучи за собою кодолу, барабан. Маруся бігла, щоб не зостатися позаду.      - Давай цебер! Чуєш, швидше! - гукав штегер. Поспішаючись, поставили барабан, причепили цебер. Штегер сам став у нього.      - Спускай!      Барабан закрутився; цебер здригнувся і проваливсь у шахту. Довго крутили шахтарі барабан, а кодола все розкручувалась та розкручувалась, сягаючи аж до дна.      Врешті стали і дожидались. Дзенькнув дзвоник,- барабан закрутився знову, накручуючи кодолу назад.      Без краю довгий здався Марусі час, що проминув, поки штегера піднято з шахти.      - А що? як? - почали всі його питатися.      - Можна! Дірка, що через неї вода пробилася, страшенна. Крізь ту дірку й можна туди долізти. Хай зо мною ще хоч двоє стане.      Двоє шахтарів стало до штегера в цебер, їм подали кілька пляшок з молоком та хліба - це щоб підкріпити тих, які ще живі.      - Боже поможи!      - Спускай!      Цебер з людьми зник у ямі.      Маруся протовпилась аж до шахти.      - Та чого це тут дівчина? - скрикнув управитель, її вздрівши. Але зараз-таки пізнав її і вже більше нічого не сказав.      Маруся стояла над шахтою.      Стояла й дожидалася. Думала, що це скоро, ось зараз вернуться, витягнуть її татка. Але ніхто не вертався, не озивався. Глибока шахта проглинула людей і не вертала.      - Довго шукають! - сказав хтось.      - Якби дав бог, щоб хоч живих найшли!      І знову всі замовкли, дожидаючися...      Проминула вже, мабуть, година. Без краю довгою здалася вона всім, а найбільше Марусі! Звістки з шахти не було ніякої.      Врешті мотуз, проведений з шахти до дзвоника, заворушивсь, і дзвоник дзеленькнув. Всі стрепенулися.      - Тягни!      Барабан пішов спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Маруся ледве дихала... Хвилина... дві... три - і ось, ось цебер!..      В цебрі стояв штегер з одним робітником і піддержу вав обрятованого чоловіка.      Але це був не Марусин татко. Обережно вийняли з цебра привезеного.      - Багато живих? - спитавсь управитель.      - Усіх троє,- відмовив штегер,- оце один, а двоє ще там. Забились у далекий закуток, такий, що й вода туди не досягла.      - А ті?      - Двох бачив - утопли, а більше нема. Та, мабуть, не минула лиха доля.      Цебер знову пішов наниз, а хвершал кинувся клопотатися коло обрятованого.      Проминуло ще з півгодини,- знову дзеленькнув дзвоник і закрутився барабан. Маруся знову вся випросталась - готова в цю мить до життя й до смерті.      Ось знову цебер - і в йому був не її татко.      Штегер сказав, що живих троє. Третій повинен бути татко. Не може бог так дуже не пожаліти її, щоб відняти від неї татка. Адже він добрий!      - Господи! - молилася вона думкою: - Адже ти добрий! Верни татка! А ні,- то візьми мене до його!      А тим часом цебер давно вже пішов наниз. І як почулося "піднімай!" - Маруся притисла свої худі рученята до грудей з усієї сили і, широко розкривши очі, втупила їх у чорну глибоку шахтову яму.      Повагом піднявся цебер.      Двоє шахтарів держали того, хто там стояв, і це був - Максим.      Ледве ступив він на землю,- ту ж мить Марусині руки обхопили його. Припадаючи до його, вона скрикнула :      - Татку! любий! живий!..      І змучена дівчина впала непритомна до ніг батькові.      Максим пролежав кілька день у лікарні, а потім кинув шахти. Удвох з Марусею вони повернулись у своє село.      Тепер вони живуть у своїй хаті і господарюють щасливо.      У Олексїівці, 1893. IV.13.
Коли вчитель зайшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне.
ІВАН ФРАНКООй ти, дівчино, з горіха зерня
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,Чом твоє серденько — колюче терня?Чом твої устонька — тиха молитва,А твоє слово остре, як бритва?Чом твої очі сяють тим чаром,Що то запалює серце пожаром?Ох, тії очі темніші ночі,Хто в них задивиться, й сонця не хоче!І чом твій усміх — для мене скрута,Серце бентежить, як буря люта?Ой ти, дівчино, ясная зоре!Ти мої радощі, ти моє горе!Тебе видаючи, любити мушу.Тебе кохаючи, загублю душу.
ІВАН ФРАНКОЧого являєшся мені
Чого являєшся меніУ сні?Чого звертаєш ти до менеЧудові очі ті ясні.Сумні,Немов криниці дно студене?Чому уста твої німі?Який докір, яке страждання,Яке несповнене бажанняНа них, мов зарево червоне.Займається і знову тонеУ тьмі?Чого являєшся меніУ сні?В житті ти мною згордувала.Моє ти серце надірвала.Із нього визвала одніОті ридання голосні —Пісні.В житті мене ти й знать не знаєш.Ідеш по вулиці — минаєш.Вклонюся — навіть не зирнешІ головою не кивнеш,Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літамиСвій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні.О ні!Являйся, зіронько, меніХоч в сні!В житті мені весь вік тужити —Не жити.Так най те серце, що в турботі,Неначе перла у болоті.Марніє, в'яне, засиха,—Хоч в сні на вид твій оживає,Хоч в жалощах живіше грає,По-людськи вільно віддиха,І того дива золотогоЗазнає, щастя молодого.Бажаного, страшного тогоГріха!
Червона калино, чого в лузi гнешся?Чого в лузi гнешся? Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?До сонця не пнешся? Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?На радощi свiту? Чи бурi боїшся, чи грому з блакиту?Чи грому з блакиту? Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,Не страшно i грому, I свiтло люблю я, купаюся в ньомуКупаюся в ньому. Та вгору не пнуся, бо сили не маю,Бо сили не маю. Червонi ягiдки додолу схиляю,Додолу схиляю. Я вгору не пнуся, я дубам не пара,Я дубам не пара;Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,Отiнив, як хмара.
МОЙСЕЙ
Твір розпочинається прологом, своєрідним вступом до поеми, де автор звертається до свого народу. Він знає, що в українців є все, щоб стати вільним, нескутим народом: і велика страдницька історія, і працьовиті люди, і потужний духовний потенціал, але народ не в силі піднятися на вищий рівень, щоб разом творити свідоме суспільство. Автор ставить, скоріше перед самим собою, низку гострих запитань — чому це так. І. Франко порівнює український народ з «паралітиком», який сидить при дорозі, годується тим, що пощастить вимолити у подорожніх, — і так тягне день у день.
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому ...заснути я не можу.
Автор не вірить, що українському народові «...на таблицях залізних записано в сусідів бути гноєм...», що його долею буде «укрита злість, облуд-лива покірність...»
Невже, веде роздуми автор, подвиги і страждання багатьох поколінь українців пройшли марно? Невже «задармо стільки серць горіло ...найсвя-тішою любов'ю...», невже «задармо край твій весь политий кров'ю твоїх борців...», невже
Задармо в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга?
«О ні!» — палко заперечує поет, бо вірить у відродження України:
Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І вдень воскресний твойого повстання.
Якби народу дати слово—вогонь, «пісню... палку, вітхненну, що міліони порива з собою...»! Але це надто важке завдання, яке, на думку поета, не до снаги його сучасникам. Його покоління знесилене журбою, попсоване сумнівами і «стидом». Воно не зможе вести за собою народ. Та прийде час, і з'являться нові люди, здатні творити нову історію своєї країни. Поет вірить у державне і національне відродження України, пророкує їй славне майбутнє:
Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі.
Ліричний герой поеми, як істинний патріот України, що робить усе від нього залежне, аби прискорити поступ народу, сподівається на щасливу долю своїх земляків.
Схиляючись перед народним генієм, автор дарує йому свою поему:
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний; Твоїй будущині задаток, слізьми злитий, Твойому генію мій скромний дар весільний.
 
І
 
По сорока роках безперервного блукання безплідними пустелями єврейський народ, керований Мойсеєм, нарешті підійшов до бажаної мети — до Палестини, «обіцяного краю». Всі сорок років пророк Мойсей надихав свій народ і підтримував його віру, але, коли залишились лічені дні на перехіддо бажаного краю, люди зневірились:
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Все ось—ось за горою блистять, —
З них ніхто не йме віри...
І зневірився люд, і сказав:
«Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?»
Люди перестали вірити у свою мету, це вже був не народ, а «кочовисько ледаче»: «День за днем... весь Ізраїль дрімає...», «лиш жінки їх прядуть та печуть в грані м'ясо козяче...» Всі зневірились, одні діти в степу граються: воюють, зводять іграшкові міста з піску. Лише в їхніх душах залишились краплі колишньої могутньої віри батьків в інше життя:
«Де набрались вони тих забав?.. Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?»
— розмірковують «напівсонні батьки».
 
II
 
Лише один з усього ізраїльського люду вірить у високу світлу мрію — це сам Мойсей:
Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Мойсей підняв народ, надихнув його на високі вчинки, але пройшло багато років, і люди, особливо молоде покоління, вже не хочуть прислухатися до його слів. Для них цінністю є щось конкретне, матеріальне, а мрії про звільнення — це, мабуть, лише красива казка:
Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М'ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка.
Супротивників Мойсея очолили Датан і Авірон, які всілякими способами прагнули підкорити народ своїм приземленим прагненням і світогляду:
...На пророцькі слова їх одвіт: «Наші кози голодні!» І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
На обіцянки слави й побід:
«Там войовники люті».
Коли Мойсей спробував застерегти євреїв від нового Божого гніву, Авірон звинуватив його у богохульстві. А Датан навіть домігся того, що на зборах синів Ізраїля було прийнято ухвалу, спрямовану проти Мойсея:
«Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв'язку, І обіцяє юрбі Божий гнів або ласку, —
Той на пострах безумцям усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням».
 
ІII
 
Настає вечір, спадає спека, «наче дощ золотий із небес, полила прохолода». Люди займаються повсякденними справами: жінки із глиняними посудинами ідутьдо криниці підскелю,діти грають у степу, з деяких шатрів чути голоси і сміх. Точаться звичайні буденні розмови:
«...Щораз менше в ягниць молока,
І ягнята ось тіцькі!
Навіть що, для ослиць не стає
Будякової паші!
Доведеться кудись кочувать
На пасовиська кращі».
Авірон радить людям податися в край Мадіан, а Датан пропонує йти ще далі, але не в край обіцяний. Раптом табором знявся великий гомін і рух. Що це? — збентежились люди. Всі повибігали з шатрів і побачили, як вийшов зі свого намету Мойсей:
Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.
Мойсей іде на «широкий майдан», де біля намету заповіту лежить великий камінь, піднімається на нього, аби виголосити перед громадою слово. А громада переживає складні почуття: люди, підбурювані Авіроном і Датаном, гніваються на Мойсея, але мимоволі відчувають повагу до нього. Вони вагаються: невже ж прийдеться «розбить, розтоптать», «як гнилую колоду», того, кого «...батьки і діди звали батьком народу»?
 
IV
 
«Вчора, — промовив Мойсей, — вони, його одноплеменці, ухвалили «печать наложить» на його «язик, на душу», — але тепер він мусить говорити «усім вперекір»:
«Зрозумійте й затямте собі, Ви, сліпців покоління, Що, як зглушите душу живу, Заговорить каміння».
Пророк ще раз застерігає народ від Божого гніву, адже від гніву Єгови «гори дрожать і земля подається», а людське серце, «як листя в огні, за-шкрумить і зов'ється».
Мойсей переконує людей, що, прагнучи руху, він виконує наказ Єгови, бо якби не Божа воля, євреї і досі б «гнули шиї в Єгипті». Пророк порівнює єврейський народ з Божою стрілою, яка повинна летіти в намічену ціль:
Бо Єгови натягнений лук,
І тетива нап'ята,
І наложена стрілка на ній —
І то ви є стріла та.
Як стріла вже намірена в ціль,
Наострена до бою,
Чи подоба стрілі говорить:
«Я бажаю спокою»?
 
 
V
 
Аби люди краще зрозуміли Мойсея, він розповів їм казку—алегорію. Колись усі дерева зійшлися на «широкім роздоллі» і стали вибирати собі короля, щоб «і захист ...з нього, і честь, і надія, й підмога» були.
Дерева стали благати посісти трон ліванський кедр, але той відмовився, бо і без цієї корони він «окраса землі і корона Лівана».
Дерева звернулися тоді до пальми, та й вона не схотіла царювати:
«Мало б сонце даремно мій сок Вигрівати щоднини? Мого плоду даремно шукать Око звіра й людини?»
«Хай царює, хто хоче, у вас...»
Дерева почали вже умовляти рожу, а вона й без корони — «цариця ростин, преподобниця Божа». Всі просили дуба, але він «...жолудьми все зайнятий», березу — а вона
...Панна в білому шовку, Розпуски свої коси буйні, Тужно хилить головку.
Нарешті хтось наче жартуючи запропонував зробити королем терен, і дерева прийняли цю пораду. Терен згодився стати королем і охоронцем лісового царства:
«Я ні станом високий, як кедр, Ні, як пальма, вродливий, І не буду, як дуб, самолюб, Як береза, тужливий. Здобуватиму поле для вас, Хоч самому не треба, І стелитися буду внизу, Ви ж буяйте до неба».
Терен обіцяє бути «...зайцю гніздом, Пристановищем птаху, Щоб росли ви все краще, а я Буду гинуть на шляху».
 
VI
 
Мойсей закінчив казку. Весь народ уважно слухав його. Далі старець почав пояснювати алегоричний зміст своєї розповіді.
«Дерева — се народи землі, А король у їх колі — Божий вибранець, син і слуга Господевоїволі».
Мойсей вів далі. Коли Бог творив усі народи, то «...заглядав всім у душу...» Єгова вибирав народ — проводир усього людства. Бог не вибрав гордих, не взяв «...багачів—дукачів, що всю землю плюндрують...», чи «красунів—джиґунів...», чи тих, що сповнені книжкової премудрості.
Бог обрав терен, що «...непоказний на вроду...», «...не має ...слави собі ані з цвіту, ні з плоду...», «...між премудрими ...не мудрець, у війні не войовник». Саме йому
«...поклав ...в душу свій скарб Серцевідець Єгова, Щоб він був мов світило у тьмі, Мов скарбник його слова».
«І посольство йому дав страшне Під сімома печатьми, Щоб в далеку будущину ніс, Ненавиджений братьми».
Проте євреї зневажали заповіт Єгови, і Мойсей благав свій народ схаменутися, згадати, що він — «цар світа», бо інакше народ Ізраїлю втратить честь зватися народом — Божим обранцем:
«О Ізраїлю, ти той посол І будущий цар світа! Чом не тямиш посольства свого І його заповіта?»
Звертаючись до єврейського народу, Мойсей пророкував йому тяжке покарання за порушення волі Бога: «...будеш ти мов розчавлений черв, що здихає на шляху».
 
VII
 
Мойсей закінчив говорити. Авірон, насміхаючись з нього, почав наводити контраргументи на промову пророка.
Він казав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля «того осла», який носить у зав'язаних міхах хліб для інших, сам залишаючись голодним. Авірон не вірив у Єгову і пропонував євреям поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті:
«Най Єгові колючі терни Будуть любі та гожі, Нас Астарти рука поведе Поміж мірти і рожі».
Кепкуючи з Мойсея, Авірон порівнював благочестивого старця зі старою руїною і запропонував приставити його, як майстра розповідати казки, за громадську няньку до дітей.
Люди засміялись, але Мойсей спокійно відповів кривднику, що тому не бачити землі обіцяної, бо не зможе зробити жодного кроку з того місця, де стоїть.
Всі жахнулися слів старця, чекаючи на негайне чудо, але нічого не сталось. Авірон засміявся ще дужче. А в народі, як у градовій хмарі, «...йшов клекіт глухий...»
 
VIII
 
Слідом за Авіроном Датан став звинувачувати Мойсея у зраді народу Ізраїлю. Датон згадав часи, коли вони ще перебували в Єгипті. Попри страшні знущання і катування, єврейський народ ріс, «...як та Нілева повінь». Всі знали, що як тільки в євреїв народжувався первісток, то в єгипетській сім'ї «первородне» вмирало. Ніхто з єгиптян не знайшов ради в цьому, лише Мойсей придумав вихід: він кинувся в ноги фараону, — вів далі Датан, — і сказав, що поведе євреїв у пустелю, аби знесилити їх. Датон убачив у цьому вчинку пряму змову Мойсея з ворогами євреїв.
Датан звинуватив пророка втім, що їх залишилась жменька, сотні тисяч померли. І ось тепер, коли сила Ізраїля «по пісках розгубилась», Мойсей веде їх туди, де зверхником над усіма князями також є єгипетський фараон. Мойсей одказав на це, що Датану також не доведеться побачити Ханаана. Більше того, при смерті в нього не стане під ногами навіть п'яді землі. Датан закричав, щоб Мойсея побили камінням, але жоден не наважився кинути камінь у старця. Побачивши це, Датан вирішив вигнати Мойсея з табору. Ревуча юрба підтримала таке рішення. Знов підняв гнівний голос Мойсей:
«Горе вам, нетямучі раби На гордині котурні! Бо ведуть вас, неначе сліпих, Ошуканці і дурні».
Мойсей порівняв єврейський народ з чирою (корою), що її пастух надрав з бука. Як пастух робить з грубої чири м'яку, податливу губку, так і Єгова товче народ, щоб він сприйняв «іскру Божого слова».
Пророк закликав стерегтися, аби Єгова не забрав своїх обітниць назад, радив покоритися всесильному Богу. Всі слухали його похилившись, мовчазливі й понурі.
 
X
 
Мойсей замовк, аж раптом у його серці щось тьохнуло, затремтіла, заплакала душа. Він вибухнув безмежною любов'ю до народу:
«О Ізраїлю! Якби ти знав, Чого в серці тім повно! Якби знав, як люблю я тебе! Як люблю невимовно!»
Мойсей сказав, що любить свій народ більше, ніж сам Єгова, бо у Бога мільйони дітей, а в Мойсея — один — єврейський народ. Якщо Бог вимагає від людей хвали і шани, то пророк нічого від них не хоче, він просто любить їх усім серцем.
Оскільки євреї вирішили прогнати Мойсея від себе, він висловив згоду підкоритися їх волі і йти «до межі Ханаана» самому, без своїх одноплеменців. Пророк вірив, що народ згодом піде за ним, «як за мамою діти»:
«І я знаю, ви рушите всі, Наче повінь весною, Та у славнім поході своїм Не питайте за мною!»
Мойсей прощається зі своїм народом і йде у степ.
 
XI
 
Біля табору Мойсей зустрів купку єврейських дітей, які просили дідуся не йти під ніч у степ, розказали, що спіймали скорпіона і трьох зайчиків. Вони забажали послухати, які дива бачив Мойсей у молоді роки, за яких обставин він бачив «...корч той..., що горить, не згорає...», як чув голос потужний Бога. Але Мойсей не міг залишатись. Він лише порадив дітям будувати «свій мур», залишатись завжди праведними:
«Не гасіте ж святого огню, Щоб, як поклик настане, Ви могли щиросердно сказать: «Я готовий, о пане!»
 
XII
 
Мойсей залишився один. Він щиро молив Бога озватися до нього «...ще раз, як колись на Хориві!», підтримати його у скрутну годину.
Проводир згадав свою сорокарічну працю, коли він намагався зробити з рабів народ по Божій уподобі. Сорок років Мойсей, як коваль, «...клепав ...серця і сумління народу», але, здається, даремно. В нього з'явились сумніви — чи все він робив так, як заповідав Єгова:
«І ворушиться в серці грижа: Може, я тому винен? Може, я заповіти твої Не справляв, як повинен?»
Мойсей благав Бога озватися до нього, але «...мовчала пустиня німа...»
 
XIII
 
Раптом Мойсей почув голос. Він подумав спочатку, що це його внутрішній голос, що говорить його «власне горе шалене», але хтось промовляв до нього.
Голос почав допитуватися, чому Мойсей, власне, повів народ Ізраїлю. Може, пророк з гордощів розпочав свою справу, може, він відчував сором від того, що був «братом рабів», і хотів зробити народ таким, щоб йому було мило дивитись на нього.
Голос став спокушати Мойсея, намагаючись довести йому марність справи, якій він присвятив життя:
«Може, голос, що вивів тебе На похід той нещасний, Був не з жадних горючих купин, А твій внутрішній, власний?»
Від цих ворожих слів Мойсей відчув себе ще самотнішим. Пророк запитав свого співрозмовника, хто він, і почув відповідь:
«Я Азазель,
Темний демон пустині».
XIV
Мойсей дедалі більше впадав у розпач. Він став сумніватися у вірності шляху, обраного сорок років тому. В його серці «...важка боротьба ішла з самим собою».
Може, єврейський народ міг би залишатися в Єгипті і Датан має рацію, кажучи, що «старі гнізда лишили, а новії здобути нема ні охоти, ні сили?»
Мойсей благав Бога озватися до нього, але в степу чути було лише квиління гієни та шелест гадюки.
 
XV
 
Євреї побачили здалека дивну картину. На верхівці гори стояла якась гігантська постать, простягши до неба розкинуті руки. Це Мойсей, стоячи на молитві, розмовляв з Богом.
Пророк стояв на вершині цілий день. Вже заходило сонце, і колосальна тінь Мойсея, як і вранці, падала на єврейські шатри. Люди боялися, щоб Мойсей не прокляв їх, бо «від такої молитви тремтять землянії основи» і «дрижить трон предвічний Єгови».
 
XVI
 
Залягла на горі ніч, і Мойсей, який увесь день стояв на молитві, впав непритомний. Зненацька він почув голос, який здався йому голосом його матері, яка жаліла свого сина. Згодом цей голос став промовляти слова, які мали підірвати віру Мойсея в могутність і непохибність Єгови. Голос твердив, що Бог не може керувати ні поодиноким камінцем, ні навіть пилом, а не те що народом! Голос розповів легенду про відомого з давньогрецької міфології сліпого гіганта Оріона. Оріон ішов до сонця, щоб здобути зір. Оскільки він не бачив, куди йти, за поводиря собі узяв хлопця. Хлопець, що сидів у нього на плечах, мусив показувати сліпому дорогу. Оріон ішов вже багато часу, але до сонця не наближався, бо хлопець завжди показував в інший бік — туди, куди поверталося світло. Першу половину дня хлопчик вів його на схід, потім — на південь, далі, під вечір, на захід.
Голос пояснив, що гігант — це «людськість уся», яка поспішає до «незримої ціли», прагнучи осягнути невідоме і фантастичне, руйнуючи при цьому «рідне й знайоме». Хлопчик — це «логіка фактів», яка кепкує з людства.
І почувся тут демонський сміх, Як луна його слова.
 
XIX
 
Враз задрижала земля, гуркнув грім, знялася буря, Мойсей марно чекав голосу Бога. Бочався град, дощ — і тут не з'явився Єгова. Нарешті все стихло, «лиш води дзюрчать», повіяв легкий приємний вітерець, і Мойсей відчув — до нього говорить Бог:
«Маловіре, ще ти не почавсь В материнській утробі, А я кожний твій віддих злічив, Кождий волос на тобі».
Єгова пояснив Мойсею, для чого вивів синів Ізраїлю з Єгипту. Треба було духовно й фізично зміцнити обраний народ, підготувати його до майбутніх випробувань. Дарма що край обіцяний малий і непоказний, бо «...тісна і вузька і найбільших колиска». Якщо б євреї залишились у Єгипті, то вони б «присмоктались до скиби», їм же судилося «...світ здобувать, його соки і скарби». Адже поступ людства — не матеріальний добробут, не скарби земні, не «хліб золотий», а пошук духовності, невгамовна жага вдосконалення. Саме цей шлях веде до «обітованого краю»:
«Ось де вам вітчина осяйна, З всіх найкраща частина! Лиш дрібненький задаток її Вам отся Палестина».
А оскільки Мойсей «на момент» засумнівався в Бозі, йому призначено, вже побачивши обіцяний край, не вступити до нього і вмерти перед самим порогом своєї мети. Так вирішив всемогутній Єгова:
 
«Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік до мети
І вмирають на шляху!»
 
XX
 
Євреї побачили, що Мойсея на скелі немає, і всіма опанував жах, усі поглядали, «мов убійці, що вбили у сні найдорожчу людину».
Але що це? Вихор в степу? Здійснення пророцтва? Раптом в оточенні парубоцтва з'явився ватажок, «князь конюхів» Єгошуа. Він закликав євреїв: «До походу! До бою!» Ще мить — і всі в одному пориві зірвуться з місця, ліниві кочівники перетворяться на завойовників, героїв. «Авірона камінням поб'ють, а Датана повісять».
І підуть вони в безвість віків, Повні туги і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху...
ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙШВАЧКАРученьки терпнуть, злипаються віченьки...Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пізньої ніченькиГолкою денно верти.Кров висисає оте остогиджене,Прокляте нишком шиття, Що паненя, вередливе, зманіжене,Вишвирне геть на сміття.Де воно знатиме, що то за доленькаВідшук черствого шматка, Як за роботою вільна неволенькаГруди ураз дотика.
ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙДО РУСІ-УКРАЇНИ
Бажав би я, мій рідний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь,
Давно сподіваного раю
Від себе власне сподівавсь.
 
Щоб велич простого народа
Запанувала на Русі,
Щоб чарівна селянська врода
Росла в коханні та красі.
 
Щоб Русь порізнена устала
З-під віковічного ярма
І квітом повним розцвітала
У згоді з ближніми всіма!
ДО УКРАЇНЦІВУкраїнці, браття милі,Відгукніться, де ви є;Чи живі ще, чи в могиліДавня слава зогниє?Чи покраща доля наша, Мине сором, що вкрива;Чи до краю спита чаша,- Рабства чаша вікова?Гей, докупи, певні діти!Всіх веде мета одна:Шлях любові та освітиНас навіки поєдна!
ТРУДIВНИЦЯХмуро дивилася школа, В бовдурі глухо гуло, Вітер вривався зокола, Сумно в хатині було.Мертва трудівниця-пані Біла, як віск, на столі Там почивала, заранні Збувшися скорбів землі.Рук і на час не складала, Щиро кохала діток, Листу якогось-то ждала,- Тільки і знав наш куток.За день одсунула книжку, За день не стала робить, Як опинилась на ліжку, - Нічим було пособить.В непогідь, стужу злиденну (Певно, сама сирота!) Зайде в хатину нужденну, Словом усіх повіта.Дасть, коли треба, поради, Викладе все до пуття... Боже! З якої б то ради Їй відбирати життя?Журно посходились дітки Обік німої труни:Втратили неньку сирітки, Втратили промінь вони.Вдарив і дзвін похоронний... Нічого, мабути, ждать:Треба людині сторонній Шану останню віддать.Дим закурився з кадила, Серце зворушував спів...Що дітвора голосила, - Просто не чути попів!А як на цвинтарі стали, Кинули грудку землі, - Гірко батьки заридали, Аж надривались малі.Мовчки вернули на помин, Що громадяни знесли. Якось не складувавсь гомін, Навіть дяки не пили.Та й розійшлися по хатах, - Школа осталась пуста... Хуга свистить по загатах, Жалібно труп заміта.
INTERMEZZO
Присвячую кононівським полям
 
Дійові особи:
Моя утома
Ниви у червні
Сонце
Три білих вівчарки
Зозуля
Жайворонки
Залізна рука города
Людське горе
 
«Лишилось ще тільки спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати»,— так починається твір. Це «треба» автор порівнює з многоголовим звіром». Але він розуміє, що «увільнитись» від нього можна лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, «іде, як хвиля на берег». Автор зізнається: «Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім». Інколи саме це дратує, стомлює, бо людині необхідно час від часу усамітнитись: «Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій».
Це прагнення спокою і самітності інколи буває таким сильним, що ладен погодитися на будь—який спосіб досягнення жаданого: «Смерть? Сон?» Відтак приходить бажання бодай на якийсь час відпочити, послухати не «ревучі потоки людського життя», а жадану тишу.
 
* * *
 
Друга частина змальовує картину дороги, або, точніше, втечі від «залізної руки города». Здавалося, тишу глушили гучні голоси. Але ось уже зелене безмежжя природи, а «неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі». І ледве бричка вкотилася у двір — закувала зозуля. «Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця».
 
* * *
 
Навіщо людині ота тиша? Щоб почути і побачити щось головне, важливе у житті, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так несподівано, що їй не ймеш віри. Здається, навіть предмети навкруги зазіхають на цю тишу. Ніби вони живуть своїм потаємним життям: «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...»
Кілька разів автор ніби сам собі повторює: «Хіба я що знаю? Хіба я знаю?» І тут ліричний герой відчуває, яку його серце просяться із зовнішнього світу люди, «всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само гостро, як раніше. І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби здалеку. Так, це ненормально, коли людина звикає до гучного болю і не реагує на нього більше. Але інколи треба дати спочинок зболеній душі: «Я не маю вже краплі гарячої крові... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров... Проходьте! Я утомився».
І раптом... Розплющивши очі, герой бачить «глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку—ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах». Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому!
Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: «Я не ворог тобі». Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись: «У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість».
 
* * *
 
«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах... Я тепер маю окремий світ... На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса». Сама вічність у своїй радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку хаток, ниви. «Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги... Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов говорять: так буде вічно...: in saecula saeculorum (на віки вічні)».
 
* * *
 
Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу ліричного героя, наповнює його: «Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав.
Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зорену баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле».
 
* * *
 
За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і «я повний приязні до сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння?»
П'ючи сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: «Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)».
Разом із вівчарками він блукає полями, обережно несучи додому спокій і відчуття спорідненості з самою землею: «Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар».
 
* * *
 
Може, тому й відчуває ліричний герой свою спорідненість із землею: «В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці». Це спілкування з живою природою, з самою землею дарує йому особливе відчуття, що все на світі — прекрасне. Особливе молоко — «я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки». Особливий і хліб. Відтак ліричний герой відчуває себе насправді багатою людиною. «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже,— всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,— і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї».
Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину: «Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля.
Се було прекрасно».
 
***
 
«Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З—під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде?» Життя триває, воно розгортається чистим аркушем нового початку.
 
* * *
 
Але ось зустріч на ниві — «я і людина». Герой зустрів «звичайного мужика». Він не знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викликав в пам'яті героя страшні картини життя українського народу: почорнілі солом'яні стріхи хат, «брудні, негарні» дівчата, що повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти зі зголоднілими ж псами...
«Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле місто, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.
Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!»
Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто реальна та примара: «Ходиш між людьми, як між вовками.. ..Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусіду сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?»
«Говори, говори»,— повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбесідника вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього. «Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...»
 
* * *
 Тіні забутих предків
«Город знову простяг по мене свою залізну руку не зелені ниви»,— так образно змальовує своє повернення до людей автор. З якими думками він повертається? «Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть. Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...»
Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Він часто плакав, погано ріс і дивився на неньку таким глибоким, розумним зором, що та аж тривожилася — чи не підмінила його нечиста сила. Підрісши, Іванко біг у гори, в ліс, де йому було затишно, добре. У сім років він умів уже знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи, знав про арідника (злого духа), лісовиків, веселого чугайстра (міфічну лісову істоту). Незабаром хлопця послали пасти корів. Там він навчився грати На сопілці і все намагався піймати чарівну, невловиму мелодію, яка йому увесь час чулася. У хаті часто були неспокій і горе. Брата Олексу роздушило дерево в лісі, а родич Василь, файний веселий хлопець, загинув у бійці з ворожим родом. На храмові свята Палійчуки, вдягнувши найкращий одяг, сідали на коней і їхали до церкви. Одного разу вони зустрілися з ворожим родом Гутенюків. Почалася бійка. Іванові теж хотілося з кимось битися. Він побачив дівчинку, що тряслася зі страху біля воза, І вдарив її. Дівча побігло, хлопець за нею. Зірвав стрічки й кинув у річку. Тоді дівчинка подивилася спідлоба й сказала, що в неї є ще кращі кісники. Потім подумала, дістала довгу цукерку, розділила її навпіл і пригостила Іванка. Хлопець був вражений. Вони почали розмовляти, і погляд "чорних матових очей" Марічки "м'яко поринав у Іванове серце". На другий день після бійки помер батько, старий Палійчук. У родині настали тяжкі часи. З думки Івана не йшла Марічка. І він, пасучи корову, якось побачив її. З того часу почалися їхні таємні зустрічі. Так росли вони серед потоків і лісів, чисті та наївні. Але дитинство минуло, Іван "був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка", Марічка теж стала дівкою на виданні. Зустрічалися вони тепер лиш< в неділю або на свята десь у лісі, щоб їхні родичі не знали. Марічка любила, як Іванко грав на флоярі. Вона ж відповідала йому співанка ми, яких знала безліч і складала сама. Марічка питала, чи будуть вони в парі, адже їхні сім'ї ніколи цього не дозволять. Іван відповідав, що й питати не стане. Що б там не було, а Марічка мусить бути його. Але ґаздівство (господарство) Івана занепадало, треба було йти в найми. Юнак потішав дівчину, казав, щоб співала, а він почує ті співанки. Теплим весняним ранком Іван піднявся на полонину, де разом з іншими пастухами повинен був доглядати худобу, що її зганяли на літо з різних сіл. Кожен мав свої обов'язки — один підтримував вогнище, інші пасли, доїли овець, а ватаг "священнодіяв" над головками овечого сиру. Дні за днями проходили в щоденній праці. Іван часто згадував Марічку, її пісні. Коли захворів Микола, який доглядав за вогнищем, Іванові доручили пильнувати ватри. Уночі юнакові снилися погані сни, в яких він ніяк не міг зустрітися з коханою. Одного разу Іванові почувся голос Марічки так, ніби вона його кликала. Він побіг на голос і зупинився перед прірвою. Працював Іван на полонині, аж поки хазяї не розібрали худобу на зиму. Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. Несподівано почалася на Черемоші повінь. Вода підхопила дів чину, понесла, кинула на водопад. Люди це бачили, чули крики, але врятувати не могли. Іван не повірив, пішов шукати Марічку берегом, але не знайшов Став блукати лісами, не тямлячи себе з туги. З'явився у селі тільки через шість років — худий, зчорнілий і постарілий, але спокійний, через рік умовили його одружитися, бо треба ж було ґаздувати (хазяйнувати). Жінка Палагна була з багатого роду, горда й пихата. Але господиня була добра, допомагала чоловікові у щоденних турботах. Іван весь час проводив біля худоби, думав тільки про неї і дбав, лише інколи згадував Марічку, і тоді пропадав. Жінка сердилася, чоловік відчував провину лише перед худобою. На Свят-вечір готували, за традицією, дванадцять страв, пригощали спочатку худобу, потім відганяли ворожі сили. Коли сідали вечеряти, Іванові здавалося, що за плечима стоїть Марічка й плаче. На Теплого Юрія Палагна вирішила поворожити. Пішла голою на царинку, стала ворожити й раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Це був сусіда, мольфар Юра — чарівник і планетник. Спочатку не могла й поворухнутись, а потім відчула злість, що пропало ворожіння. Палагна боялася мольфара і разом із тим цікавилася ним, бо він вдавався їй набагато кращим за чоловіка, котрий тільки журився, худнув і байдужів до всього. Одного разу Палагна, наглядаючи корів у лісі, побачила, що насувається хмара з градом. Потім помітила чоловіка, що дерся на скелю. Це був Юра. Він став, підняв до хмари ціпок і почав її проганяти. Хмара послухалася й пішла геть, а Палагна прибігла до чарівника з радістю й стала його "любаскою". Усі говорили про Палагну та Юру, але Іван був до того байдужий. Жінка розцвітала та веселилася, а він нидів і сохнув. Одного разу він побачив, як Юра разом із Палатою ворожать проти нього. І пішов, не знаючи куди. Блукав горами, долами. Нарешті побачив, що сидить над рікою, яка забрала в нього Марічку. Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала за собою. Він пішов за нею, знаючи, що то не його дівчина, а нявка (лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі). Дівчина нагадала йому усі їхні зустрічі, забави, співанки, гарячі обійми й розлуку. Дійшла до галявинки. Марічка здригнулася і щезла. Іван розпалив ватру, і до нього, замість дівчини, прийшов чугайстир, добрий лісовий дух, який боронив людей від нявок. Де їх зустрічав, одразу роздирав. Іван злякався, що він розірве й Марічку-нявку, що була тут десь поблизу, тому став розмовляти з чугайстром, навіть пішов на його прохання у танок. Чугайстир, утомившись, пішов, а Іван знову захотів побачити Марічку. Почувши її голос, побіг і віки у провалля. Ледь живого на другий день його знайшли пастухи. Сумна трембіта сповістила про смерть. Палагна, як годилося, добре плакала та голосила. А людей збиралося все більше. Потім почувся шум, штовханина. Чи не багато вже суму мала душа? Залунав жіночий сміх і розпочалися забави, аж на грудях у померлого забряжчали мідні гроші, скинуті добрими душами на перевіз. Критика, коментарі до твору, пояснення Твір М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" називають ще чарівною казкою про любов, а героїв Івана та Марічку —українськими Ромео та Джульєттою, в образах яких утілено романтичну ідею незнищенності кохання. Утворі використано багатий фольклор Гуцульщини, показані звичаї, обряди й традиції українців-гуцулів, прекрасну, дику й часом жорстоку природу Карпатських гір. Багатий духовний світ героїв протиставлений досить жорстоким реаліям світу.
ВАСИЛЬ СТЕФАНИКНОВИНА
«У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо коби-то лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам із дрібними дітьми. Ніхто за нього не знав, як він живе, що діє, хіба найближчі сусіди. Оповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом із дівчатами на печі».
Після смерті жінки Гриць молився на увесь світ, злими словами згадував жінку покійну і лаяв дівчат, але ті не ображалися — звикли. «їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає  як дрібненькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо гарних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір'я. Та й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають».
«Мерці», — так подумав про них Гриць, спостерігаючи, як їли дівчата. Йому було так жаль дочок, що страждали від голоду, але нічого не міг вдіяти. Тяжка дума гнітила його, мов камінь, він навіть у хаті боявся сидіти, почорнів, очі запали. І ось одного вечора прийшов Гриць додому, нагодував дівчат бараболей і сказав, щоб ті злізали з печі, бо вони йдуть у гості. Потім одягнув дітей і вийшов з ними.
«Йшов довго луками та став на горі. У місячнім світі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку».
Спустилися до ріки. Гриць скреготав зубами, відчував у грудях справжнісінький пекельний вогонь, що піку серце та в голову. Біля самої ріки не витримав і побіг, лишивши старшу дочку. «Гриць борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.
Йому стало легше, і він заговорив скоро:
—  Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо—м завинив, та й на шибеницу!»
Старша дочка Ґандзуня, побачивши смерть молодшої, почала просити батька: «Дєдику, не топіть мене, не топіть, не топіть!
— Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайся до села, а я йду мелдуватися [ повідомляти про щось, тут зізнаватися]. А ді, оце в стежечко в йди , геть—геть аж угору, а там прийдеш до першої хати, та й увійди, та й кажи, що так і так, дєда хотіли мене утопити, але я си віпросила та й прийшла, аби—сте ви мене переночували. А завтра кажи: може би ви мене де най-мили до дитини бавити. Гай, іди, бо то ніч». Ще й дав Гриць їй палицю, щоб відбиватися від собак, якщо нападуть. Не бажає їй зла батько, переймається її долею: «Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки та й знов лиш бідити».
А сам закочує штани, «аби перейти ріку, бо туда була дорога до міста. Вступив уже у воду по кістки та задеревів.
—  Мнє оца і сина і світого духа аминь. Очинаш, іже єси на небесі і на землі...
Вернувся і пішов до моста».
ВАСИЛЬ СТЕФАНИККАМІННИЙ ХРЕСТ
І
«Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну...» Отак разом із конем і підпрягався до будь—якої роботи. Іван Дідух працював багато, не менше, ніж його кінь. Але коня жалів більш, ніж себе.
Десять років відслужив Іван у цісарській армії. А «як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату [шматок] горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти». Конем підвозив гній під горб, а сам уже виносив його нагору. Так його колись і «підвіяв» вітер. Від того Іван зігнувся, тому й кликали його в селі Переломаним. «Але хоч той горб його переломив, то політки [врожаї] давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки [грудки землі, брила, вивернуті плугом] трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі». Були в Івана й дивацтва: до церкви ходив лише раз на рік — на Великдень, а ще «курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній». Їв Дідух на лаві, а не коло столу, пояснюючи це незвичкою. «Отакий був Іван, дивний і з натурою і з роботою».
 
II
 
«Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися». Зібрав Іван ціле село і прощався з усіма, дивлячись на знайомі обличчя, ніби хотів навік запам'ятати. Так дивиться на воду камінь, який «долішня хвиля викарбутить... із води», «як на утрачене щастя».
Іван бажав здоров'я односельцям, звертаючись до кожного, з ким поряд жив і працював, з ким хрестив дітей, з ким парубкував.
Згадував про те, що сподівався зібрати гостей на синове весілля, але доводиться їхати з рідного краю. І для кожного гостя Іван знаходить тепле слово.
«Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собі в него жєдаєте. Лай вам боже здоров'є, діду Міхайле...
—  Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та най господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласковсвоєв наново ґаздов стати!
— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молоді літа нагадують си.... Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану— ко пережийте, та й вібачєйте, що—м на старість данець нагадав». Гримає лише на дружину: «Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе викорінував на старість із твоєї хати?» Але за сердитими словами Івана криється туга, і він говорить: «Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!»
 
Ill
 
Пригощаючи гостей, Іван розповідає, як вони дійшли—таки згоди щодо від'їзду. Сини його були письменні, то й дістали якогось листа та мапу [географічну карту]. Відтоді в хаті тільки й чути було про Канаду: «Сини не хоте бути наймитами після моє голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси [тут нахилятися, хитатися]». Іван розуміє синів, які мріють нормально жити, але йому жаль цієї землі, щедро политої його потом. Односельці намагаються якось розрадити його: «За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержати та й кількі біди вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє не годні». Ніби й саранчі нема, але й пшениці
нема, «а податки накипають». Але в Івана свою думка. З болем говорить він про те, що молодь відвертається від землі, нехтує працею на ній: «Атож бог не гніваеси на таких, що землю на гиндель [продаж, торгівля] пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани [крутії], що землев не згоріли».
Підійшла старенька дружина Івана, Катерина, і звернувся до людей та до неї чоловік: «Бог знає, як з нами далі буде... а я хочу з тобов перед цими людьми віпрощитиси. Так, як слюбсми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть». Ці його слова вразили присутніх пронизливою щирістю і урочистістю. Іван продовжував: «А то ті, небого, в далеку могилу везу...» «Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з—поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив».
 
IV
 
Іван звертається до людей з двома проханнями: перше — найняти службу у церкві, як сповістять сини, що старі померли: «Може, пан бог менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік, та не сховав дідів грейцір».
Друге прохання Івану ніби й незручно виголошувати, але разом із тим він відчуває, що не може не сказати про це. Поставив Іван на тім горбу, який увесь вік обробляв, кам'яний хрест: «Такий тєжкий, що гроб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів—єм кілько памнєтки по собі лишити». Той горб, його поле, був йому такий дорогий, що «коли—м міг, та й би—м го в пазуху сховав, та й взєв з собою у світ. Банно ми за найменшов крішкову селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную [банувати — жалкувати, шкодувати за чимось]». Бо на тім горбі лишив Іван багато сили, здоров'я і праці. Це для нього святе місце. Коли він говорив, сльоза котилася по щоці: «Та я вас просю, ґазди, або ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали».
Усі присутні бачили, як важливо це для нього, бо дивився на всіх, «як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу». І відповів Івану за всіх кум Михайло: «Ми васусе будемо нагадувати, раз назавше. Були—сте порєдний чоловік, не лізли—сте натарапом [нахабно] на нізкого, нікому—сте не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця не порунтали [порунтати — рушити, взяти, вкрасти]».
 
V
 
Гості сіли до столу і, добре пригостившись, почали розмовляти, кожен про своє. Ніхто нікого не слухав, але мусили ті слова бути сказані, хоч би й на вітер. Один вихвалявся кіньми, інший уголос міркував: «Били та катували наших
татів, та в ярем запрегали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти...» Усякої бесіди було багато, але «вона розліталася в найріжніщі сторони, як надгнилі дерева в старім лісі». Серед цього гамору співали Іван та Михайло, «то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували». Той спів був дивним, брав за серце. «Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості».
 
VI
 
Син нагадав батькові, що вже б пора виходити, щоб устигнути до потягу. А Іван глянув на сина так, що той зблід і подався назад. Посидів старий якийсь час, поклавши голову в долоні, потім рішуче встав та й пішов до хати збиратися, бо вже й справді треба було виходити. «Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би rope людське дунайську загату розірвало — такий був плач». А Іван, ухопивши дружину, пустився з нею до танцю. Страшний то був танок: «Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.
Вбігли сини і силоміць винесли обоїх з хати». Але Іван ще і на подвір'ї продовжував танцювати, а його дружина вчепилася руками за поріг та голосила: «Ото—сми ті віходила, ото—сми ті вігризла оцими ногами!
І все рукою показувала в повітря, як глибоко вона той поріг виходила».
 
VII
 
«Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроводжували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.
Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест:
— Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє і твоє...»
  МАРІЯ              Марія сиділа на приспі й шептала:       - Бодай дівки ніколи на світ не родилиси; як суки, валяютьси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитьси на світ божий? І дурне, і пусте, ще і з вінком на голові.       Вона саме закопала свої дві доньці в потайничок у льоху, як у селі зчинили крик, що йдуть уже свіжі козаки.       Чого тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверей, порожня, хата - гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотіла на них у хаті ждати. Облупана, обдерта тота її хата.       Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя.       Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по синьому небі і шукав щілин у блакиті, щоби десь там обмитися від крові і спузи1.       За її плечима дрижали вікна за кожним гарматним громом. А може, там і її сини, може, вже закуталися в білий рантух снігу і кров біжить із них і малює червоні квіти.       Вона їх родила міцних і здорових, як ковбки2; чим була грубіла, тим більше робила, по кожній дитині була все краща й веселіша; а молока - то мала такого, що могла дітей не плекати, а купати. І чоловіка мала дужого й милого, і маєток.       То як, бувало, жнуть на ниві цілу ніч, як дзвонять до сну дітям серпами, що позаду них понакривані спали, то чого їй тоді було треба або чого боялася? Хіба, щоб звізда не впала дітям на голову; але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа.       А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловік цілував її, а вона сміхом зганяла з нічлігу птахи. Аж як їх тіні досягали кінця ниви, а місяць заходив, то лягали коло дітей, а рано сонце будило їх разом з дітьми. Вона їх провадила до кернички і сполікувала росу з голов, а найстарший двигав для батька воду в збанятку. Чоловік лишався в полі, а вона йшла з ними додому: одно на руках, а двоє коло запаски. А по дорозі гралася ними, як дівка биндами. Любувала й голубила їх. Хіба ж часу жалує? Моцна й здорова, все скоро зробить. Діти росли всі, ні одно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила на плечах колачі й білі сорочки, ноги ніколи не боліли її. А як у Львові заперли їх до арешту за бунт, то сіла на колію, а та колія так бігла й летіла до синів, мовби там у машині, напереді, горіло її серце. Між тими панями-мамами почула себе в перший раз у житті рівною зі всіми панами й тішилася, що сини поставили її в однім ряді з ними. А на вакації з'їздилися товариші її синів з усіх усюдів, хата начеб ширшала, двором ставала. Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу, і нарід до них прилип, коло них цвів: збирався їх розумом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах. Ішли лавою з хоругвами над собою, і пани їм проступалися.       А як настала війна, то оба старші зараз зачали збиратися, а й найменший не хотів лишитися. Лагодила їх цілу ніч у дорогу, затикала кулаками рот, аби їх не побудити. А як почало світати, на зорях, як побачила їх, що сплять супокійне, то й сама заспокоїлася. Сіла біля них у головах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і - в той час посивіла.       Вранці чоловік, як побачив,то сказав:       - Твоя голова їх вівчила, нехай же тепер і сивіє. Відтак проводила їх до міста. Що крок ступила, то все надіялася, що котрийсь зі старших обернеться до неї і скаже:       - Мамо, лишаємо тобі найменшого на поміч і потіху. Але ні один не звернувся, ні один не сказав того слова. Сиві стерні передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до вуха.       "Таж вони зреклися тебе; паничі забули мужичку". Гірка крапелька просякла з її серця і втроїла її відразу.       В місті зійшлося їх сила, паничі і прості хлопці.       Хоругви й прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну.       Попід мурами мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли. Як заходило сонце, то прийшли до неї всі три, прийшли попрощатися.       Відвела їх трохи набік, від людей.       Виймила з рукава ніж і сказала: найменший, Дмитро, най лишиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала це і зараз зрозуміла, що перетяла тим ножем світ надвоє: на одній половині лишилася сама, а на другій - сини тікають геть від неї... І впала.       Пробудилася, аж як земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню.       Дмитро був біля неї.       - Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці, простять. Я не знала добре, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти...       Бігла, кричала: Іване, Андрію! Всі бігли за тими довгими, рівними рядами синів, падали на коліна й голосили.       Марія прочуняла з півсну-споминів, заломила руки та й кричала:       - Діти мої, сини мої, де ваші кістки білі? Я піду позбираю їх і принесу на плечах додому!       Чула що лишилася сама на світі, глянула на небо й зрозуміла, що під тою покришкою сидить сама і що ніколи вже не вернуться до неї її сини, бо цілий світ здурів: люди і худоба.       Тікало все, що жило. Ще недавно нікому доріг не ставало. Діти несли за ними добуток, одні одних стручували в провали, ночами ревіли корови, блеяли вівці, коні розбивали людей і самих себе.       За цими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби їм до пекла дорогу показувати. Всі скакали в ріку, що несла на собі багряну заграву і подобала на мстивий меч, який простягся здовж землі. Дороги дудніли й скрипіли, їх мова була страшна і той зойк, що родився зі скаженої лютості, як жерло себе залізо і камінь. Здавалося, що земля скаржиться на ті свої рани.       А як стрінулися над рікою, то гармати виважували землю з її предвічної постелі. Хати підлітали вгору, як горючі пивки3, люди, закопані в землю, скам'яніли й не могли підвести руки, щоби перехрестити діти, червона ріка збивала шум з крові, і він, як вінок, кружляв коло голов трупів, які тихенько сунули за водою.       По битві копали гроби, витягали мерців з води. Поле за кілька днів зродило богато, богато хрестів., І поміж ті хрести попровадили солдати її найменшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на Сибір. Далеко би йти, кров буде течи з хлоп'ячих ніг, сліди червоні... А й старий повіз офіцирів попри ті хрестики і пропав досі.       - Ой небоженєта, лишили ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих хоромів.       Як у Марії в голові спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед її очима ту прірву в житті, то у ворота на подвір'я заїхали козаки.       Була люта, що ніколи не дозволяли їй лишитися в спокою, і казала до них голосно:       - А, вже йдете, рабівники!       - Нічого, матусю, рабувати не будемо у вас, хочемо нагрітися в хаті, пустіть. Душа замерзла в тілі. Відповіла:       - То йдіть грійтеси в студені хаті.       - А ви?       - А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара.       Один із козаків - молоденький ще був. - приступив і дуже просив, щоби вона та ввійшла враз з ними в хату; самі ж вони не ввійдуть.       - Ми ваші люди, - казав.       - А тому, що ви наші, то рвете тіло нагайками, а другі забирають та вішають людей; мерці гойдаютьси лісами, аж дика звір утікає...       Молоденький козак так довго та гарно просив, що врешті увійшла з ними в хату.       Станула біля порога, а вони позасідали коло стола.       - Продайте нам що-небудь їсти; голодні ми, матусю.       - Що ж вам дам їсти? Там, на полиці, є хліб; а грошей ваших мені не треба, бо одні даєте, а другі заходите і назад відбираєте, та ще й б'єте. Цар ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хліба воювати? Станьте на лавку та досягніть з полиці бохоня.       З хлібом стягнув з полиці й образ Шевченка, який був повернений лицем до стіни.       - Хліб бери, а образ віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви, здоймали його з-під образів, кинули до землі і казали мені толочити по нім. Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло пугами, що й не пам'ятаю, коли пішли з хати.       Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху.       - Можете мене отут і зарізати, а образа не дам. Той молоденький козак, що так її гарно просив увійти в хату, приступив до неї, поцілував у руку і сказав:       - Матусенько, я ж за свято Шевченка сидів довго в тюрмі. Хіба ж ви не дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честі й поставили під образами?       - А хто ж ви е? Що за одні? Відкіля приходите? Жидам позволяете тримати свою віру й письмо, а наше все касуєте. Тепер сніг прикрив дорогу, але коли б не він, то ви би виділи, що всіми дорогами, по всему селі розкинені наші книги з читалень. То, що бідний нарід встарав собі на науку для дітей, все то пішло під кінцькі копита.       - Дайте, дайте нам образ.       Поволі витягнула й подала йому, бо й сама стала цікава, що вони з ним будуть діяти.       А вони поставили два хліби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймили вишивані та гаптовані хустки та довкола прикрашували.       - Лиш дивітьси, козаки, чи мило то буде цему образові, як ви єго вберете у рабоване жидівське плаття.       Та тут же, в тій хвилині, зірвався один з них, сивий уже, скинув із себе одіж козацьку: був без сорочки.       - Оце вам, матусю, наш рабунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б богато придбати. А оці хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж козацькі китайки, матусю. Наділили нас їми жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював.       Марія глянула на них, непевно підступила й сказала:       - Ви, відий, тоті, що мої сини вас любили... українці...       - Ми самі один одного ріжем. Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку і подала роздягненому.       - Вбирай, це з мого сина; бог. знає, чи верне, чи буде її носити.       Несміло взяв козак сорочку і надягнув.       - Не тратьмо часу, козаки, пошануймо батька, а хліба будемо їсти по дорозі. Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати, - сказав козацький старшина.       Почали співати.       Забриніли вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла надвір, побігла в село.       Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон, а врешті несміливо входили до сіней і до хати.       - Маріє, що це в тебе? П'яні чи загулюють дівки співанками?       - Ні, це інші, другі...       - Які другі?       - Такі другі, що це наші; мовчи та слухай!       Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед, неначеб хотіла підбігти й не пустити їх спів з хати.       Пісня випростовувала її душу.       Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила; всю росу, яка падала на її голову, і всі подуви вітру, які коли-небудь гладили її по лиці.       Виймала ота пісня з її душі, як з чорної скрині, все чарівне і ясне і розвертала перед нею - і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні.       Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила, і подув цих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.       Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кожним звуком. Чує кожне їх слово, коли-небудь сказане, і кожну розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд і, як пребогате намисто, обіймають її шию.       Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі.       Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у бога коло порога і заносить скаргу...       Як перестали співати, то Марія стала непорушне, як на образі намальована.       З купи жінок, яких богато зійшлося, одна, вже стара, приступила до стола.       - То ви наші? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли,- говорила.       - Ой, ніхто, небожєта, нас не любить. Кілько переходило війська - всі нас не любять. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм-таки селі, все чужі і чужі ми, і ніхто нам не дає віри.       - Їй, чого ж ви хочете від них? Це ж не наше войсько. Вони такі, як у книжках писано здавна або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони московські. Де вони годні нам помогти? Отак, потихоньки, аби ніхто не чув, то забалакають.       - Ти молода, читати вмієш, то знаєш ліпше. Я гадала, що то наші.       - Це навіть не кажіть, бо за це може нам бути велика кара.       Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпукою.       Зате молода Катерина станула край самого стола.       - Оця Марія, що ми в неї, дивітьси, як задеревіла від вашого співу. Вона банує за синами, що два пішли до наших охітників, а найменшого взяли москалі на Сибір! Десь-то він серед таких, як ви, напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід. А вони лиш хап його - та й пропав. Учені були всі, маєток за ними пішов великий. В селі ні одна мама так не банує за синами.       - Небого, Маріє, небого! - шептали жінки.       - То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу отсему Шевченкові, що перед вами на столі. Сипали другі села на пам'ятку - та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали вдень сипати, робота в полі, а ми змовилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, інші лиш рискалями. Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала... Як ми її досипали, то світало, роса нас припала, і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі. Дививси так дивно, начеб поправді на зорях бачив Україну. Потім ми повставали і співали такі пісні, як і ви тепер.       Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала:       - Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіть її, най їй здаєси, що це її сини співають...      1 С п у з а - попіл.      2 Ковбок - обрубок дерева.      3 П и в к а - м'яч.    ??   ЛЕСЯ УКРАЇНКАЛІСОВА ПІСНЯ
Драма —феєрія в 3 діях
 
Дійові особи:
«Той, що греблі рве»
Потерчата
Русалка
Водяник
Русалка Польова
Мати Лукашева
Лукаш
Дядько Лев
Доля
Злидні
Перелесник
Пропасниця
Куць
Мавка
Лісовик
Килина
«Той, що в скалі сидить»
Хлопчик
Діти Килини
 
Події відбуваються в старезному лісі, на Волині, протягом року. У творі діють міфічні істоти: Мавка і Русалка, Лісовик і Перелесник, Водяник і Потерчата. Кожна дія починається пейзажем, який змінюється відповідно до пори року.
 
ПЕРША ДІЯ
 
П'єса розпочинається з прологу — волинського лісового пейзажу: «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посередлісу простора галява з плакучою березою і великим прастарим дубом... Саме озеро — тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура — повна ніжної задумливої поліської краси».
Із лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Ці люди з'явились до лісу, щоб збудувати тут хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб серед лісу поселились люди.
Русалка.              Я не терплю солом'яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих патрутнів, як прийдуть!
Лісовик же говорить Русалці, що «давно б уже не стало сього дуба», якби не дядько Лев, він «заклявся на життя, що дуба повік не дасть рубати».
У цей час починає все розвиватись, і ось із—за старої розщепленої верби з'являється Мавка. Вона прокинулася від зимового сну, почувши, що хтось грає на сопілці. Лісовик їй пояснив, що це грав людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення.
Мавка хоче зустрітися з Лукашем, але Лісовик її застерігає: «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно...» І ось з'являється Лукаш, хоче з берези наточити соку, але Мавка підбігає до нього, хапає за руку. Вона говорить, що береза її сестра і сік ЇЇ — то кров. Лукаш дуже здивувався цим словам.
З першої ж зустрічі Лукаш і Мавка припали до вподоби один одному. Мавці дуже подобається, як грає Лукаш на сопілці, і вона просить його заграти. Мавку зачаровує Лукашева гра. Від цієї гри в лісі розцвітає пишніше дика рожа, стає білішим квіт калини, закувала зозуля, заспівав соловейко. Та Мавці чомусь раптом стало сумно до сліз, мабуть, тому, щодень скінчився, їй не хотілося розлучатися так швидко з Лукашем. Лукаш їй розповів, що його восени хочуть оженити. Після цих слів Мавка зажурилася.
Мавка   (з тривогою). З ким?
Л у к а ш . Я не знаю. Дядько не казали, а може ще й не напитали дівки.
Мавка. Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Л у к а ш . Я може б, і знайшов, та...
Мавка. Що?
Лукаш. Нічого.
М а в к а . Чи у людей паруються надовго?
Л у к а ш . Та вже ж навік!
Перейнявшися довірою до Лукаша, Мавка скаржиться йому нате, що вона зовсім самотня.
— В нас так нема, як у людей,— навіки!
Лукаш.А ти б хотіла?
Раптом чути голос дядька Лева, який кличе Лукаша. Мавка запитує юнака, чи повернеться він.
 
ДРУГА ДІЯ
 
Пізнє літо. Де—не—де вже є перші ознаки осінньої позолоти. До озера прийшли люди, оселилися, внесли в лісову сторону свої звичаї, гамір. Буденщина починає полонити й Лукаша.
Лукаш виходить із лісу з сопілкою, а мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. Матері потрібна помічниця — невістка, та про Мавку вона не хоче й чути, бо це «відьомське кодло».
Лукаш.                  Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,
А Мавка помагає.
Мати.                     Одчепися
з такою поміччю! Потрібні ті квітки! Та ж я не маю у себе в хаті дівки на виданню... Йому квітки та співи в голові!
Коли на подвір'ї з'являється Мавка, мати їй каже, що не слід дівці упадати за парубком, та лісовій красуні ці людські міркування незрозумілі:
Мені ніхто такого не казав.
Дядько Лев заступається за Мавку, говорить, щоб Лукашева мати не обзивала її відьмою, бо відьми живуть на селі, а не в лісі.
Лев.                        Що лісове, то не погане, сестро,—
усякі скарби з лісу йдуть...
Мати  (глузливо).Аякже!
Л є в . З таких дівок бувають люди, от що!
Виходить з хати Мавка, перевдягнена у сільський одяг, волосся зачесане у дві коси і укладене віночком навколо голови... Мати дає їй серпа і посилає жати.
М а в к а . Ви хочете, щоб я сьогодні жала?
Мати .Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято? Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе.
Мавці не вдалося жати, бо виринула з жита Русалка Польова і стала благати «сестрицю» не губити її красу. Щоб допомогти їй, Мавка врізає собі руку серпом, а Русалка Польова дякує їй за це і зникає. На полі з'являються мати Лукаша і молода повновида молодиця. Побачивши, що Мавка нічого не зробила, мати стала її лаяти:
Ой лишенько! Іще не починала! Ой мій упадоньку! Що ж ти робила? Нездаренько! Нехтолице! Ледащо!
М а в к а . Я руку врізала...
Незабаром приходить Лукаш і починає допомагати молодиці, яка заходилася жати. Лукаш із молодицею жнуть і в'яжуть снопи швидко, вправно. Робота підходить до кінця, мати кличе їх полуднувати. Трохи не дов'язавши снопів, Лукаш просить Мавку зробити це, але вона відмовляється. Мавка каже Лукашеві, щоб та жінка більше не приходила в ліс, бо вона лукава, лиха, «хижа, наче рись». Парубкові не подобаються її слова, і він відповідає їй, що й сам може перебратися з лісу на село.
Хлопець дов'язує останнього снопа і йде до хати. Мавка сіла в борозні і похилилась у смутній задумі.
З хати виходять мати, Килина і Лукаш. Мати наказує Лукашеві провести молодицю додому, бо вже звечоріло, і він охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає уваги. Вона підводиться і тихою втомленою ходою іде до озера, сідає на похилену вербу і тихо плаче. Дрібний дощик густою сіткою заволікає галявину, хату й гай. Цьому грайливому і бездушному водяному створінню Русалці ніколи не зрозуміти сили й жертовності Мавчиного кохання. Та сили природи співчувають Мавці:
«Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій».
Мавка просить Лісовика допомогти їй знов стати такою, як була:
То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!
Лісовик розкриває свою кирею і дістає з—під неї пишну, гаптовану золотом багряницю і срібний серпанок. Він надіває багряницю на Мавку, яка квітчається віночком з червоних китиць калини і склоняється перед ним. Лісовик накидає їй на голову срібний серпанок.
З лісу вибігає Перелесник. Він підхоплює Мавку і кружляє її у вирі прудкого танцю. Срібний серпанок на ній звився вгору, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника. Танок стає шаленим, Мавка благає відпустити її, та він на це не зважає і мчить лісову красуню в танці зомлілу.
Раптом з—під землі з'являється широке, страшне, темне Марище.
Перелесник кинувся геть і зник у лісі.
Марище умовляє Мавку піти з ним в незнаний далекий край: там, під землею, тиша, спокій, «ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій».
У лісі чується шелест людської ходи.
Мавка.           Ось той іде, що дав мені ту Муку!
Зникай, Маро! Іде моя надія!
З лісу виходить Лукаш, а назустріч йому іде Мавка. Вона дуже бліда, хоч у яскравому одязі.
Л у к а ш   (побачивши її). Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспішає до хати і говорить матері.)
Готуйте, мамо, хліб для старостів,— Я взавтра засилаюсь до Килини!
Почувши ці слова, Мавка зриває з себе багряницю і звертається до Марища:
Мавка. Бери мене! Я хочу забуття!
Марище підхоплює її, накидає на неї чорну кирею, і обоє зникають під землею.
 
ТРЕТЯ ДІЯ
 
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені.
Біля Лукашевої хати чорніє якась постать — це Мавка. Вона в чорному одязі, але на грудях у неї червоний пучечок калини.
З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.
Він здивований, що Мавка тут, що її відпустив назад «Той, що в скалі сидить».
М а в к а . Ти визволив мене своїм злочином.
Лісовик.        Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської,— не вгасить своєї муки злої!
Мавка.           Нерадій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає.
Мавка не змогла жити там, у кам'яній печері, до неї дійшло те протяжне виття. Вона прокинулась і збагнула, що забуття не суджено їй. Силою чарівного слова Мавка врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу. Сповнений туги і каяття, він кинувся в байрак терновий і зник з очей.
Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряючи невістці, що та так довго спить, а ще у її корови так мало молока, а сама вона погана господиня.
Мавка ж, як тінь, блукає коло хати Лукашевої, сподіваючись на зустріч з коханим.
Килина побігла по воду і, повертаючись назад, побачила близько дверей постать Мавки. Вона запитує суперницю, чого та прийшла — мабуть, чекає на Лукаша.
Мавка  (притомніше, відступаючи од дверей).
Стою та дивлюся, які ви щасливі.
К и л и н а. А щоб ти стояла у чуді та в диві!
(Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям).
З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
Килина, яка сперш зраділа чоловікові, за хвилину накинулась на нього, дорікаючи за те, що він десь «тягався, волочився», обізвала п'яницею. Лукаш їй так само грубо відповідав:
Мовчи! Не скигли!
На запитання Лукаша, куди подівся дядьків дуб, від якого лишився тільки пеньок, жінка відповіла, що продала його купцям, аби не вмерти з голоду.
Із хати вибігає мати, обіймає сина, хоч він холодно сприймає це вітання, і скаржиться на тяжке життя з «отою відьмою» — Килиною. У відповіді Лукаша звучать гіркий докір і сумна іронія:
І та вже відьма? Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.
До них підходить хлопчик, з сопілкою, зробленою з верби, на яку перетворилася Мавка, просить Лукаша заграти на ній. Той спочатку відмовляється, але потім пристав на прохання хлопця.
Лукаш. Заграти?
(Починає грати спершу тихенько, далі голосніше; заводить згодом на ту веснянку, що колись грав Мавці. Голос сопілки промовляє словами.)
«Як солодко грає
як глибоко крає,
розтинає мені груди, серденько виймає...»
Лукаш  (випускає з рук сопілку).
Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари! Кажи, чаклунко, що то за верба?
К и л и н а .       Та відчепися, відки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру.
Л у к а ш (узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся вдруге — і спустив руки).
Ні, руки не здіймаються, не можу... чогось за серце стисло...
Килина. Дай—ноя!
(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу.)
В сю мить з неба вогненним змієм—метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.
Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається й на хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату.
Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і разом із речами виносять Злиднів. Один лише Лукаш стоїть нерухомо. Килина просить чоловіка кинути ліс і повернутися на село, та Лукаш не погоджується на це. Жінка пішла геть. Аж тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям нагадує Мавку, і схиляється над Лукашем.
Постать Мавки.
Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене.
Лукаш.         Сети?.. Ти упирицею прийшла,
щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(Розкриває груди.)
Живи моєю кров'ю! Так і треба,
бо я тебе занапастив...
Мавка.         Ні, милий,
ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос.
Мавка ні в чому не винить Лукаша.
 
Закінчується драма—феєрія ремаркою, що сама по собі сприймається як поетичний твір, як вірш у прозі:
«Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться туга, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Білий цвіт закриває закохану пару, а згодом переходить у заметіль. Коли завірюха ущухла, ми знову бачимо Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези. На вустах щаслива усмішка, очі заплющені. Сніг, ніби шапкою, нависає над його головою і падає, падає без кінця...»
Давня казка
1 Десь, колись, в якійсь країні, Де захочете, там буде, Бо у казці, та ще в віршах, Все можливо, добрі люде; Десь, колись, в якійсь країні Проживав поет нещасний, Тільки мав талан до віршів Не позичений, а власний. Поет не відрізнявся особливою вродою, але його душа була прекрасна. Він приходив кожного дня у діброву і там писав свої пісні. Одного разу за цим заняттям його побачив лицар Бертольдо, що поспішав на полювання. Лицар обурився, що поет не дає йому проїхати, до того ж йому довелося об’їжджати дивного співця. В серці гордого вельможі запалився вогонь. Після полювання лицар відбився від своїх стомлених товаришів та знову зустрівся зі співцем. Він запропонував поетові гостинця, але той відмовився, пояснивши, що вже має всі багатства світу — свій талант і душу. 2 Якось ввечері лицар Бертольдо прийшов до співця та розповів про своє нещасливе кохання до вродливої донни Ізидори. Поет написав серенаду, яку закоханий проспівав під вікном дівчини, здобувши її прихильність. 3 Скоро відгуляли весілля, на яке співця запросити забули. Подружнє щастя лицаря тривало недовго: король надумав воювати, тому змушений був попрощатися з дружиною. Спочатку всі його битви були успішними, але ось військо вже другий місяць не може взяти вороже місто й починає бунтувати. Дух воїнів піднімають співці, серед яких давній знайомий лицаря. Вдячний Бертольдо обіцяє нагородити його. Вже давно лицар повернувся з походу, живе щасливо зі своєю дружиною. Та все більше починає він утискати людей, обдирати їх, щоб збільшити своє багатство. Скрізь чути плач і стогін. Нарешті мужики повстали проти свого пана. "В мужика землянка вогка, В пана хата на помості; Що ж, недарма люди кажуть, Що в панів біліші кості. У мужички руки чорні, В пані рученька тендітна; Що ж, недарма люди кажуть, Що в панів і кров блакитна! Мужики цікаві стали, Чи ті кості білі всюди, Чи блакитна кров проллється, Як пробити пану груди?" Отаманом повсталих став знайомий панові поет. Бертольдо послав до нього своїх слуг, щоб підкупити, але співець не пристав на його пропозицію. Тоді лицар погрожує заарештувати непокірного. Посланці прибувають до хворого поета, біля якого зібралися люди за порадою, та повідомляють наказ пана. Врешті поет заплатив за свій спів головою, але люди пам’ятатимуть про нього, а його пісні даватимуть їм наснагу та сили.
ЛЕСЯ УКРАЇНКАІ ВСЕ-ТАКИ ДО ТЕБЕ ДУМКА ЛИНЕ
І все-таки до тебе думка лине,
   Мій занапащений, нещасний краю,
   Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
 
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
   А тяжчого від твого не видали,
   Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
 
О, сліз таких вже вилито чимало, -
   Країна ціла може в них втопитись;
   Доволі вже їм литись, - 
Що сльози там, де навіть крові мало!
 
1895
СТОЯЛА Я І СЛУХАЛА ВЕСНУ
Стояла я і слухала весну,
   Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
   То знов таємно-тихо шепотіла.
 
Вона мені співала про любов,
   Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
   Те, що давно мені співали мрії.
НАПИС В РУЇНІ"Я, цар царів, я, сонця син могутній, Собі оцю гробницю збудував,Щоб славили народи незчисленні, Щоб тямили на всі віки потомні Імення"... Далі круг і збитий напис. І вже ніхто з нащадків наймудріших Царського ймення прочитать не може. Хто збив той напис - чи сперечник-владар, Чи просто час потужною рукою, -  То невідомо. Дивним візерунком Багато слів написано край нього Про славу безіменного владаря, Змальовано царя славетні вчинки:Он цар сидить високо на престолі, Народи подолані йдуть з дарами Коштовними й додолу клонять чола, А він сидить, немов камінний ідол, Під опахалами з барвистих пер. Лице його подібне до Тутмеса, І до Рамзеса, і до всіх тиранів. Он далі він, схопивши за волосся Одразу цілий гурт якихсь повстанців, Кривим мечем над ними замахнув. Лице його подібне до Тарака, До Менефта, як і до всіх тиранів. З лицем тим самим він левів полює, Левіафанів ловить, б'є пташок, І їде полем через людські трупи, І бенкетує по своїх гаремах, І на війну жене своїх підданих, І посилає на роботу люд - На ту страшну єгипетську роботу, Що має вславити царське імення.Іде той люд, мов хвилі в океані, Без ліку, без числа на бойовисько І стелиться під ноги коням царським, А хто живим зостався з того люду,Той гине на єгипетській роботі;З його могили хоче цар зробити Для себе пам'ятник - хай гине раб! І раб копає землю, теше камінь, Приносить мул з ріки і робить цеглу, Виводить мури, статуї великі, Запрігшись, возить самотужки, й ставить, І щось будує вічне і величне, Щось незрівнянне і потужно гарне, Мальоване, мережане, різьблене;І кожна статуя, колона, малювання, Мережечка, різьба і навіть цегла Незримими устами промовляє:"Мене створив єгипетський народ!"Умер давно той цар з лицем тирана, Зоставсь по ньому - круг і збитий напис. Співці! не марте, вчені! не шукайте, Хто був той цар і як йому наймення:З його могили утворила доля Народу пам'ятник, -  хай гине цар!28/VIII 1904
СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКОТАЛАНТ
В селі К. загубила себе з романтичного припинення церковна хористка... Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір'я, поставили під вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція.
(З газетної хроніки)
 
І
 
«Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне.
Тихо в моїй кімнаті. Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино».
Учитель сидить, зігнувшись над своєю «торбою—мандрівницею», переглядаючи паперове шмаття: листи, шматок щоденника, «вірші... зелені, зелені, як рута...» І летять вони за вікно, на шматки подрібнені, без жалю. «Летіть вітрам на забавки, вечори змарновані, а ночі недоспані».
Навіщо все це та кдовго возив він із собою? Думає, згадує...
Ось початок якогось вірша чи пісні. І відразу ясно задзвеніло в ушах, як тоді, колись:
«Ви ось не спали іще, книжник і чернець?..»
І став пожовклий папір ніби оживати. «Зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очі, вихватилась коса ясна, що пасмо льону, зама-яна синьою стежкою».
Учитель підводиться і стає біля вікна. Атам хмари рожеві, сині, за ними грізні червоним маком полуменіють. У них вечірнє сонце потопає, борсається, ніби упіймалося в сіті.
А перед очима героя — з чорного в жалобі лісу мовчазна і сувора процесія. Під корогвами у квітках, у гірляндах, у стрічках несуть когось...
І йде на учителя з тих днів хмара—спогаданка...
«І встає перед очима руїна — чорна, як головешка... Посередині — провалений дах». Двері трухляві, на них великий заржавілий замок. А бур'яну кругом — як лісу!
«Ходжу кругом школи, обдивляюся подвір'я і знову повертаюся до дверей, де хурщик поскладав мої подорожні речі».
Зайшло сонце, небо вкрили хмари, подув різкий вітер, бризнув дощ.
Нарешті прийшов сторож, заговорив до вчителя, як до давнього знайомого й відімкнув двері, щоб показати йому квартиру, де він житиме. А там поламаний стіл, два старих стільця, ліжко, з трухлих дощок змайстроване, свіжа на ньому солома, маленький каганчик, чорний від кіптю.
Учитель стоїть, задумавшись, над ліжком. А старий милується своєю роботою, говорячи, що все ж на ньому краще, ніж долі. Потім прощається, каже: спіть спокійно — злодійщини у нас не чути».
Учитель пішов подивитись у клас. Звідти дмухнуло «вогким, холодним льохом». Парти побиті та помережані школярськими ножами, на них через стелю чвиркають краплі дощу. Посередині класу стоять підпірки — стовпи.
Учитель сідає на стілець і замислюється. «Знову починати, знову привикати?.. Знову, попи, урядники, горілка, гризота, безпорадця?.. Ні, не буду тут я довго, сюди — на час, тільки на який час...
І помалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і гріє мені,— університет...»
І увижається герою «цей храм юності чарівний, десь далеко—далеко палацом надхмаряним...» Шляхи до нього позарастали хащами непролазними, мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано. «Та сміливо й радісно топчу яті хащі ночами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні... Лечу...»
Ярко палає вогонь учителевих мрій, захотілося негайно почати втілювати в життя свої прагнення. І ніби магнітом потягло до чемоданчика, де складені підручники та «зшитки».
Витягнув книжку тільки глянути — і, як у воді, потонув у ній. Кинувся, ніби зі сну, аж тоді, як відвалився десь і гупнув шмат глини. А дощ все іде, і ніч вже зовсім глуха. А з усіх боків шумлять вікна — плачуть... Так гірко плачуть, немов вже ніколи не буде ні сонця, ні ясних днів.
Але в серці учителя грає радість, як вино. «Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть!..»
 
II
 
Ранок. Хтось постукав удвері. Це «тутешній дяк»: «сива шапка, пальто — наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері — гарний...»
Назвався: «Дяк Запорожець. Довідався, що приїхав учитель у школу, не втерпів. Вирішив зайти познайомитись. Вибачте, у нас по—простому...»
Посідали, почали розмову про одне, про друге... Про місцевого попа, отца Василя. «Дерій, зажера, заїдливий,— каже дяк.— Ми з ним не терпимо один одного». Одне рятує дяка від попівського гніву: те, що його дядько — в консисторії. Та й селяни його підтримують.
Біля губів у дяка — риска непокірна, уперта. Каже, що не проходило й місяця, щоб не скаржилися на нього. А то й покуту відбував у монастирі. Огидло йому все це до краю.
Учитель каже, що коли так, то йому можна було б покинути все це, але запорожець сумно відповів, що тоді візьмуть у москалі,
Потім дяк стиха почав співати. «Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно». І ось на всю школу шугнуло:
Де ти бродиш, моя доля.
Дістав пляшку, але вчитель говорить, що не п'є і не буде. Дяк неймовірно подивився — як це, козак — і не п'є. Потім ображено підвівся й сказав, що, певно, вже хтось наговорив на нього. Ну та нічого, плакати не буде... І пішов.
«Химерна якась людина».
 
Ill
 
«Андрій Маркович, старший учитель у школі,— рудий кремезний паруб'яга. Обличчя — червоне в ластовиннях; у синіх очах, як скеляз—підводи, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові — кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.
Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитлива. Не припав він мені спершу до душі».
Він теж поставився до вчителя з недовірою. Певне, десь почув про його репутацію неспокійного учителя.
Після перших розмов із ним герой почав уникати зустрічей, але став помічати, що колега підглядає за ним, коли він допізна читає книги, бо заняття ще не починалися.
Андрій Маркович же, на диво, стає дедалі лагіднішим до вчителя, заводить розмови.
Якось одного вечора старший учитель зайшов до колеги, трохи сконфужений, пильно їв очима книги того.
Спитав, чи не до іспиту готується. Учителеві не хотілося зізнаватися йому в своїх таємних замірах, тому сказав сухо, що має таку думку.
Було помітно, що чим непривітнішими ставали слова, тим більше в Андрія Маркевича розгоралася цікавість. Коли вчитель сказав, що хоче скласти екзамен на атестат зрілості, той засяяв і признався, що теж мріє про університет. Правда, для цього треба ще багато готуватися, та він роботи не боїться, звик. Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.
«Слухаю далі і сам собі віри не діймаю: ніколи, я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в житті парубкові, знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.
— ...Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді од-чай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як ні — то краще, не одходячи, об той мур разбити голову...
Ніби не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.
Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.
Щира, гаряча, довга».
 
IV
 
«У якесь свято познайомився із нею, з Тетяною».
Вона почула, мабуть, що приїхав новий учитель, і прийшла довідатися. Ще раніше він чув про неї, що вчилася в міській школі, співає в церковному хорі й заводить любощі з писарями та регентами. Охоча до жартів, до вигадок.
Коли вчитель вперше побачив її, то не повірив, що це і є Тетяна.
«На мене пильно дивились цікаві очі. Великі, довірчиві, карі.
Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люди говорити.
Висока, ставна аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причесана й пригладжена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою... Щось невпокійне на обличчі... Коли губ якась сумовита креска... Щось загадчане. Хто вона? Звідки?»
Андрій помітив, яке враження на вчителя справила гостя, підійшов до Тетяни, поклав їй руку на плече й жартівливо спитав, чи й цього року вони будуть «театри грати».
Дівчину ніби голкою хто вколов. Засоромилась, затулилася. Стало помітно і шию, степовим сонцем спалену, і стернею подряпані руки. Таємничі чари розвіялися.
Андрій тим часом продовжував розповідати насмішкувато, що «театр — Вавилова клуня, сцена — пара перекинутих саней, грим — уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр».
Тетяна не витерпіла, закричала, що це неправда, то їхні вороги таке вигадали, а Андрій Марковим зареготався, удоволений. Дівчина засоромилась, але далі й сама засміялась.
Тоді Андрій уже без жарту, зітхнувши, сказав колезі, що в Тетяни Гнатівни такий чудовий голос — як затягне соло, то аж «снігом сипне поза спиною». Ось трохи освоїться — почуєте. Вона дівчина не горда, товариська... Хіба що книжок боїться. Взялася готуватися на вчительку, та скоро покинула.
Тетяна винувато зітхнула. Потім раптом з її очей бризнув сміх, і вона взялася піснею передражнювати якусь із сільських горлатих дівок.
«Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жодного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.
Гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам».
Тетяна кивала очима Андрієві, закликала підтримати пісню. Той, хоч опирався, але не витримав, підхопив дужим голосом:
Коло броду беру воду, По тім боці мої карі очі.
Потім засоромився свого пориву, вмовк. І подивився синіми очима на дівчину: «Тетяно, золото!.. Може, з нас люди будуть, давайте учитись.
Тетяна сиділа задумана, уші палали, як цвіт королевий, а в очах цвіли, як золотий світанок, ті мрії, що впину їм немає».
 
V
 
Люди того року спізнилися посилати дітей до школи, і з'явилася тривога, що вони зовсім про неї забули.
Аж ось похолоднішало, і селяни посунули гуртами записувати новачків до школи.
Новаки приходили з батьками та матерями у повному своєму наряді: у великих чоботях, у батьківських жилетках, з пошарпаними букварями під рукою, причесані, вмиті, з червоними носами. Увіходили з рішучим виглядом брати ту науку зразу за роги. Вичитували «отче наш», показували свої знання і здібності. Все народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, і всі, як один,— казали батьки їх,— таланти, здібності, великі сподіванки.
«Приходили і без батьків, самі. Слухаєш — шкряботить за дверима. Одчиняєш — спершу нікого не видно, і тільки звівши очі вниз, побачиш над порогом величезні чоботи, як ґринджоли, і над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через поріг, помалу, зате енергійно чвалають ближче, простягають для привітання руку, з курячу лапку завбільшки, і хрипким баском заявляють, що він, «Гелман Вашильович (прозвання забув по дорозі), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання».
Праця в школі налагодилася, не бралися тільки до своєї роботи. Правда, Андрій часом навіть на перервах жадібно горнув очима з книжки, як ложкою з миски.
Стали сходитись вечорами то в цій школі, то в Тетяниній. Звичайно, було більше жартів і реготу, ніж навчання. Думали влітку все наздогати.
Робота в школі була важка, але жили без суму, навіть весело. Тетяна ж — найперша виновниця незаконних сміхів.
Як випаде сніг, гуртом їдуть вчителі на санях у сусіднє село до старого вчителя в гості. Метелиця — світу не видно, а вони вигукують, сміються, співають, дуріють. Ціла хура сміху.
Інколи молодому вчителю закрадалася думка — може, й залишитися б тут назавжди? А якось пригадав він один вечір, коли побачив отця Василя і, на диво, Тетяну. Він щось по-молодечому біля неї вихитувався та потаємки говорив. Вона ж слухала мовчки, чужа, задумана. Побачивши вчителя, отець Василь пішов, а Тетяна з тоскою сказала: «І що йому від мене треба? Доведеться, мабуть, і школу свою покинути через цього огидного та бридкого».
 
VI
 
Під вікнами школи мінялися береги із золотих листопадів на білі сніги; потім на зелені пожари садів та лісів і пахучі грози.
Андрій у своєму класі, молодий вчитель у своєму. У вікна б'є гарячий весняний день. А в класі — дитяче квиління, ніби в клітку накидали повно курчат. Дав учням завдання, а сам підійшов до вікна. Хотілося чи то піти кудись, чи побачити когось.
У цей час срібним дзвоником задзвенів знайомий Тетянин голос. У грудях учителя затремтіло, лінь, сонливість мов свіжою водою змило. Він сам собі здивувався.
За стіною чулося якесь борюкання, тупотіння, придушений сміх. Потім кроки наблизилися й до його класу. На порозі — вона... «Коса набік, лице шаріє, як не займеться, поблискують очі». «Помічаю — одмінилася за ці два тижні, мов не вона: не та мова, не той сміх, погляд сміливий, насмішкуватий».
Тетяно нахилилася, шепоче до нього, а пасмо її шовкового волосся пече йому щоку, як вогнем. Від хвилювання вчитель нічого не може збагнути — що вона хоче. Нарешті зрозумів. Збираються грати «Наталку Полтавку». Тетяна буде Наталкою, а його просить зіграти Петра.
Учитель мляво відбивався, бо хотіли ж влітку засісти за книжки. Дівчина з досадою махає рукою: «Встигнемо ще...»
Андрій гукає зі свого класу, що отець Василь розжене їхню банду, а Тетяна рішуче, задиристо відповідає: «Хай тільки спробує тепер!» Потім жартівливо говорить до дітей, що відпускає їх додому із занять аж до того тижня, а прийдуть вони нехай в неділю прямо в театр. Ще трохи побешкетувала, поспівала, та й пішла.
А вчителя знову огорнули сум та нудьга, досада і злість невідомо на кого.
Ось і дотягнули до іспитів; школа спорожніла. Обидва вчителя вирішили, як домовлялися, взятися до підготовки. Згадали про Тетяну — щось давно не показувалася.
Зрештою Андрій довідався, що «справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали із Києва гості, між ними небіж пані, студент... Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір'ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує».
Андрій Маркевич сказав, що йому шкода дівчини — думав, з неї буде інша людина. Та й студента того він знає... Але треба до своєї роботи братися.
«Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та йсила взялася, бадьорість.
Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки».
 
VII
 
Квітувало жито. «Здавалося, сторінки книг горіли під нашими очима. І вдень, і вночі, і вдень і вночі».
Учителі пожирали очима рядки за рядками. Ніхто до них не заходив, вони ні до кого. Один раз прийшов дяк Запорожець, подивився, як вони вчать, далі, чогось червоніючи, попросив одного підручника для якогось товариша і пішов.
«І попливли мимо моїх вікон ночі за ночами... За світанням розцвітали рожеві світання, дні спліталися в тижні, одлітали...»
Тихо було в кімнаті. Учитель сидить над книжкою. «Причувається: за спиною коло порога стоять мої жарти і сміхи примовклії, мов пустуни— школярі, що навколішки поставлені».
Раптом від стін ударили живі слова: «Ви ще й досі не спали, книжник і чернець»?
На тлі вікна, у квітках, у намистах, Наталка — Тетяна. «Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очі сяють, палахкотять уші». Усміхається: «Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама—самісінька, а мені здавалося, що за мною музики грають, співають... Як хороше, боже, як хороше на світі!»
Потім довірливо й сором'язливо додає: «Кажуть — у мене талант...»
А потім розповідає: зараз вона з театру. Після спектаклю всі вітали її, захоплювалися грою, запевняли, що у неї — талант, який не можна занехаяти. Обіцяли відвезти в місто... учитися...
Учитель спитав, чи поїде вона до міста. Дівчина зітхнула: «Ой, поїду...»
Потім вони покликали Андрія Маркевича. Той підходить, тримаючись діловито й суворо, «а в очах цікавість аж світиться».
Учитель з Тетяною розповідають йому наперебій новину. Спочатку Андрій не вірить, а потім його обличчя розпливається в широченній усмішці. «Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:
— Заждіть, а якими ж заходами видумаєте вчитись? На які кошти?»
Тетяна відповідає, що Лідія Віталіївна обіцяла допомогти, казала — можна буде й стипендію добути. А вона пані багата і впливова, попечителька багатьох шкіл у повіті.
Андрій голосно й щиро радіє за дівчину.
«Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні».
Тому й пустували потім, як діти. Співали, будували плани. «Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити».
І Андрій ревниво питав Тетяну, що вона, може, як із цих злиднів вибереться, то й забуде шлях на село?
Дівчина серйозно відповіла, що ніколи не забуде: «Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу!..»
У неї на очах горіли росинки щастя... Плакала...
Марили, вірили, раділи...
 
VIII
 
Андрій Маркович і його друг учитель чекали день і другий — немає Тетяни. Надвечір побачили, як мчали кудись пани фаетоном; а між ними вона, як квітка. Потім довідалися, що в театрі репетиція, і пішли подивитися. Але дівчина червоніла, відверталася, ніби чогось нас соромилася.
Незабаром по селу пішли чутки: зв'язалася Тетяна з паничем, по житах волочиться. Отець Василь у люті: півчу покинула, співаків від церкви віднадила — розпуста, сором. Люди пророкують: не буде з того добра, потрібна вона паничам, поки награються. Учитель з Андрієм ходили, як шалені, кипіли, навіть книжки покинули.
Вночі вчитель довго блукав по стерні, дивився зорі. Й зустрів сього товариша, що теж тоскний, самітній, ніби двійник його самого.
Той хоче щось сказати, і неначе боїться, ніяковіє. Потім удавано байдуже говорить: «А знаєте, оце ледь не згоріла Тетянина школа...»
Розповідає: проходив він, Андрій, «випадково» коло її школи, заглянув у кімнату. Там горить свічка, а Тетяна із студентом сидять на ліжку, обнімаються. Ну, це йому не цікаве, то ж пішов собі далі. Коли озирнувся, аж у вікні жухає світ. Повернувся, а там двері розчинені, свічка впала, палають занавіски, папери на столі й нікого немає. Не заглянь він тоді, від школи вже б одні головешки курилися.
Потім зітхає: «А шкода дівчини. Цей студент — відомий бабонюх. В таких справах — артист, маху не дасть, не пожаліє...»
Учитель ледве стримує себе, кажучи: «Хіба вона дитина, не знає, що робить?»
Андрій говорить, що це звичайно було б і байдуже, коли б вони були один одному рівня. А то ж він все одно її не візьме — пограється і покине.
Але у його друга чогось закипіла злість. Яке їм до цього діло? Може, це буде у житті найкращий спогад.
Андрій не розуміє його і розсудливо говорить, що люди тоді проходу їй не дадуть, живцем згризуть, з'їдять...
Люті ревнощі вступили вчителеві в голову, затуманили її, і він не придумав нічого кращого, як посваритися з Андрієм. Той назвав його егоїстичною і жорстокою людиною, з якою сьогодні й говорити не можна.
 
IX
 
Дні летять, як у огні. І в грудях учителя теж горить вогонь. Здавалось йому іноді, що вже себе переміг, поборов. Та дзеркальце показує: обличчя «яку заплаканого барана, в очах — солодкий туман». Брала лють на себе.
А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.
Хоч гидко, але ворухнулася в його грудях якась зла радість.
Сторож приніс ще одну новину: пані всіх акторів порозганяла і театр забила. Панича до міста відіслала, а Тетяну й у двір звеліла не пускати.
І жаль, і полегшення змішалися в серці вчителя: «Тактові й треба...»
Але новий день приніс таку звістку: втекла... забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась...
У голові промайнув чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи, образ дівчини.
Цілу ніч учителю не спалося. І поступово почали згасати його почуття. А натомість прийшла туга. Йому хотілося заплакати, як дитині. «Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя...»
До ранку лежав він на холодному спориші. Повернувся до кімнати втомлений. Глянув на себе в дзеркало: глибоко запалі очі, змарніле лице й строгий, сухий вираз на ньому. Погляд задуманий, чистий, навіть із блиском криці.
Ну, тепер уже ніщо не стане йому на заваді...
 
X
 
Минуло днів три — все гаразд. Заходить учитель якось до Андрія, у того сидить заплакана селянка. Він став прислухатися до розмови. Андрій розпитував, чи не гримала жінка на дочку, коли та повернулася додому.
Тут учитель і зрозумів, що це Тетянина мати. А жінка розповідала далі. Тетяна, після того, як повернулась з міста, стала немов сама не своя: не їсть, не п'є, не розмовляє й очей не підводить. Мати думала, що на неї сердиться, а та говорить — світ їй увесь спротивився.
Зараз стало ніби трохи краще, але все одно, страшно за неї, щоб не надумала вона знову чого.
Жінка попросила обох учителів поговорити з дівчиною.
Коли вона вийшла, товариш спитав Андрія, що ж власне трапилося. Той сказав, що Тетяна топилася в колодязі.
«Ніби аж потемніло в кімнаті».
 
XI
 
Увечері городами друзі пішли на село. Соняшники посхиляли важкі голови, гарбузи, як голі діти, світять спинами. По верхах грядок ніби хто покропив фарбами: нагідки, чорнобривці, айстри.
Здалеку побачили вони росляву постать у жіночій свиті: схилилась, заступом копає картоплю. Помітивши їх, Тетяна здригнулася; на обличчі промайнула нудьга. Знехотя усміхнулася. Щось нове з'явилося в її обличчі — ніби огрубіло, очі чужі, незнайомі.
Андрій оглянув дівчину і сказав: «Дивіться, яка з неї дівега вийшла! Як одягнеться у ту блузку та суконьку — то її й непомітно: худенька, щупленька. А надіне свиту, запнеться хусткою — от тобі й дівчина, як тая тополя».
Поговорили про те, про се...
Далі Андрій рішуче кладе Тетяні на плече руку. І промовляє суворо й ніжно, заглядаючи у вічі, що це вона надумала: «Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя — це веселий жарт? Ні, Тетяно! Справжнє життя — з хріном, з кропивою жалючою, з полином. Нічого, що горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть — бадьоріше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподівався я од вас такого...»
Але дівчина мовчала, все нижче схиляючи голову. Андрій аж упрів. Схопив Тетяну за плечі, струснув, питаючи жартома й сердито, чи ж чує вона його. Та відводила очі, а потім як пирснули сльози. Припала до Анд-рієвого плеча.
Нарешті трохи заспокоїлася, покликала в хату. Обличчя її прояснилося, так, ніби в погашеному ліхтареві боязко засвітилася свічка.
 
XII
 
«Дні короткі, та й ті невеселі, а ночі... Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька... Зайде, трохи посидить — зараз тікає...»
Тільки одного разу дівчина поживішала, спробувала навіть заспівати. Та відразу ж боязно озирнулася і замовкла. Поскаржилася, що й поспівати ніде: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали. Навіщо й життя таке?
Потім витерла сльози, блиснула очима: «Знаєте, коли я вперше побачила зі сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно».
Але це було тільки раз, далі Тетяна знову погасла.
На селі стало тихо. Переговорили люди, вирішили: схаменулася дівчина. Навіть отець Василь пом'якшав. Сказав, що як попроситься, то дозволить їй уже в хорі співати.
А вчителеві думалося: затихне лихо, позаростають рубці — буде якось жити, а коли справді в неї є той талант, то, може, ще й немарне.
 
XIII
 
Учитель згадує те незграбне будування з дощок — народний театр. Довго воно стояло із забитими дверима, чорне від дощів, сумне, заросле бур'янами. Люди обходили його. «А про те, що зчинилось на тому меду в селі Ярках на другу пречисту, далеко прогула луна».
«Вся в золоті сяяла на цвинтарі липа». Друзі—вчителі зайшли в храм. Люди тиснуться. «Хор свіжих, нагуляних за літо голосів співає бадьоро, шумко, хоч і незавсігди влад. Пригинаючись і ховаючись за чужими плечима, стояла між співаками й Тетяна — вигляд суворий, замкнений, навіть ворожий до людей. Пригнічена, забута...»
Служба закінчувалася. У церкві стало урочисто, тихо.
Співаки заворушилися, готуючись до концерту. Загули баси, потім тенори, крадькома увійшло сопрано, вибралося над усіма і раптово згори сипнуло на людей наче дощем гарячих іскор: «...многовоздихающия душі моєя...».
По церкві пройшов шелест: «Хто це? Невже тая сама?»
«Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвітився людськими очима. В церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна. Алише Тетяни вже сяяло, як свічка, лице живе, наївне, скорботою натхнене, з тими великими, ймовірними очима, що про їх люди говорити мусять».
«Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу надлюдьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позолота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось—ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце».
Хор збився, замовк, і почувся роздратований, гнівний голос отця Василя:
«— Годі! Змовкніть!.. Тут святе місце... Артистів мені нетреба. Тут не опера.
...Тетяна стояла рівна, як струна, і, як біль, біла». Спитала стиха, що ж вона такого зробила. Отець Василь назвав її грубіянкою і сказав, що за правилами не слід би було й на поріг сюди пускати таких.
Очі Тетяни гнівно спалахнули. Вона стримано, але так, що всі почули, промовила:
« — Чого ж то так, батюшко? Мені коси ніде ще не стригли.
Церков завмерла. На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти — одкупився».
Піп затупотів ногами, став обзивати її негідницею, покликав сторожа, щоб вивів її. Тетяна, червона, гаряча, проштовхуючись між людей, прямувала до дверей, як буря, погрожуючи поскаржитися архієрею.
Піп їй услід, глумливо промовив:
«— Іди, іди, жалуйся! Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви — бешкет заводити. Артистка...»
Якась жінка кинулася з церкви навздогін за дівчиною. Мати...
«Стояв тривожний настрій». Люди додому не розходилися. До гурту підійшов стурбований, винуватий, але з робленим суворим виглядом отець Василь:
«— Бачите, якви своїхдітей навчаєте? Бачите, до чого доводить своя воля?»
З натовпи хтось обізвався:
«Так—то так, батюшко, коли ж і вам чинити так, як ви зробили, не годиться.
За ним другий, жіночий:
— Отак опаскудити, обплювати дівчину, та ще принародно в церкві. А спитати б, за що?»
І другі голоси почулися: ось заподіє вона собі щось — кому буде гріх?
Отець Василь злодійкувато залупав очима:
«Нічого їй не станеться — вернеться».
До гурту підбігла Гнатиха, мати Тетяни. Бліда, задихала. Каже, що Тетяни ніде нема.
Вирішили шукати її всім селом. Раптом почувся крик від панського двору, від збудованого театру.
«Натовп скам'янів. Отець Василь збліднув, закліпав очима... З двору долетіли чітко слова. Опалило, як огнем».
І всі мовчки кинулися туди.
 
XIV
 
Бабине літо висвічувало сивиною на сонці.
«Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно—огненні, а за ними люди йдуть, а надлюдьми мари [носилкидля померлих] плинуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані...»
Ховали Тетяну самі. Відібрали ключі у титаря, відімкнули церков, «взяли мари, корогви».
І Іеред поповими ворітьми процесія замовкла, стала. Зайшли до двору. Скрізь усе позамикано, віконниці позачинені. Поставили мари під кленами. Хтось запропонував ламати двері.
З гурту вийшов Андрій з помарнілим обличчям. «Загуркотіву віконницю: Скажи востаннє: будеш ховати чи ні? Чуєш?»
Вибігла з кухні злякана наймичка, сказала, що батюшки немає вдома.
Усі загули, заревли: «Брешеш! Ховається! Боїться. Клич його сюди. Злякався?»
Наймичка побігла, потім знову вийшла і сказала, що батюшка не вийде.
«Андрій встав і урочисто підійшов до труни.
Кидав, як каміннями:
— Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра...
Промова до людей — це була новина в селі».
Люди прощалися з Тетяною навколішках. А потім всі, як один, пішли додому.
Запанувала залізна тиша... Тільки осіннє сонце «забавляло» покинуту дівчину, кидаючи їй в труну золотих зайчиків.
 
XV
 
«Будували, сподівались — ударив грім, розбив», по полю розкидавусі мрії.
Друзі —вчителі сидять зажурено.
Книжки припадають пилом.
До отця Василя приїхали з міста «урядовці чинити слідство. Туди ж сьогодні приїхав призначений у школу новий учитель».
Всіх людей, що були на похороні, тягнуть на допит. І знають учителі, що не побачать вони вже того університету, скільки й житимуть...
Після самогубства Тетяни світ потемнів, став нерадісним.
Раптом увійшов сторож, сказав, що хтось кричить, ніби п'яний у болоті застряг. Голосіння несподівано переходить в улюблену Тетянину пісню, і друзі, здогадуються, що це дяк Запорожець, хоч він і давненько виїхав із села. Люди казали, навіть поступив десь до «учительського» інституту.
Покликали заблукалого. І ось перед очима п'яний, вимазаний у багнюці, викачаний в реп'ях дяк. Учителі розпитують його про інститут, а Запорожець говорить, що покинув його, бо роздивився — тюрма це.
Очі Андрія спалахнули обуреннням: «Пропаща ви людина навіки....»
Усі замовкли. Над головами мов хмара зайшла.
Потім заговорили про Тетяну, про талант. «Про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл».
Наговорившись, полягали спати, але не спалося. Дяк поривався заспівати, але його зупинили.
Темніє небо, смутно тьмариться сад. І зашуміло під вікнами море сухого листя. Море плачу, море сліз... Лавою, хвилею мчиться воно, як те військо безталанне, що розбив його ворог, розвіяв, куди видно жене...
Зупинилося під чужою хатою..., крізь сльози шепче несміливу скаргу: «Куди його, та й куди його проти ночі?»
МИКОЛА ВОРОНИЙ (1871 — 1938) ЄВШАН-ЗІЛЛЯ (Поема)      Да лучче єсть на своей земле костю лечи, ине ли на чюже славну бьіти.      (Літопис, за Іпатським списком)      У наших давніх літописах є одне оповідання, яке не блищить красою, не вихвалює героїв, але зворушує серце. У ньому таїться якесь пророкування, що підтримує надію й віру в ідеали тих, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали...»           ***           Жив колись у Києві в неволі улюблений син половецького хана, малий хлопчина. Якось під час походу його взяв у полон князь Володимир Мономах і залишив при собі за вроду.      Хлопчик жив у розкошах і з часом потроху став забувати рідний степ, а чужий край і звичаї вважав рідними.      Та не так жилося хану «без коханої дитини», в самотині. Він сумував і журився, не їв і не спав.      Тоді покликав свого гудця і звернувся до нього з такими словами: «Слухай, старче, ти шугаєш ясним соколом у хмарах, сірим вовком в полі скачеш, розумієшся на чарах. Божий дар ти маєш з неба — людям долю віщувати, словом, піснею своєю всіх до себе привертати».      І попросив гудця піти у Руську Землю, відшукати сина, розповісти, як за ним побивається його батько. А щоб він згадав усе, хан сказав посланцю: «Заспівай ти йому пісню нашу, рідну, половецьку, прожиття привільне наше, нашу вдачу молодецьку. А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля, щоб, понюхавши, згадав він степу вільного привілля».      І пішов гудець в дорогу, йшов три дні й три ночі. Прийшов до Києва опівночі, прокрався, як злодій, до сина свого пана і почав його умовляти повернутися. Але слова на хлопця не діють, бо забув він і батька, і родину. Тоді гудець вдарив по струнах, заспівав пісню «вільного народу» «про лицарськії походи», «про славетнії події». Спочатку «ревли—стогнали струни», «мов скажена хуртовина». Потім спів змінився на «народний, колисковий». Гудець тихо заспівав молодому половчанинові ту пісню, яку йому співала мати, коли колисала. Але ні спів лагідний, як молитва, ні сильний, дужий «не вразив юнацьке серце». Схилив голову старець у розпачі: «Там, де рустка замість серця, порятунку вже не буде!..» Раптом згадав про євшан-зілля, дістав заповітний сповиток і дав юнакові понюхати те бадилля. Із тим сталося диво. Хлопець поблід, зірвавсь на рівні ноги і перед ним «Рідний степ — широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий — раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!.. Воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди...»      Він скрикнув: «Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати!» — і подався разом з гудцем у дорогу, оминаючи сторожу.           ***           «Україно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось?» Чи багато твоїх синів зосталось, чи не відцуралися вони від тебе?      Колись були кобзарі — гудці народні, що доносили до людей « Заповіти благородні», «а проте тієї сили, духу, що зрива на ноги, в нас нема і манівцями ми блукаєм без дороги!.. Де ж того євшану взяти, того зілля—привороту, щоб на певний шлях направить,— шляху край свій повороту?!»      /899 р.                Євшан-зілля — різновид полину, що росте в південних степах; має сильний і водночас ніжний, приємний запах.           Гудець — музикант і співак.
ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬЗ журбою радість обнялась...
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,І з дивним ранком ніч злилась,І як мені розняти їх?! В обіймах з радістю журба.Одна летить, друга спиня...І йде між ними боротьба,І дужчий хто — не знаю я...
Чари ночі
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!
 
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
 
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
 
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
 
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
 
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
 
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.
 
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
 
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
 
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.
 
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі...»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!»
 Олександр ОЛЕСЬ, 1904 р. 
 
"Замовкніть всі: великий час прийшов..."
Замовкніть  всі:  великий  час  прийшов.Мовчать  в  сю  мить  громи-гармати,Схилилась  наша  хоругов,І  на  коліна  стала  мати.На  терезах  життя  і  смерті  ми,І  хтось  один  з  них  переваже...Коли  життя  -  гриміть,  громи!За  волю  кожний  з  нас  поляже!1916
АЙСТРИ
 
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
 
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, –
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в'януть, де вічна весна…
 
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…
 
І вгледіли айстри, що вколо – тюрма…
І вгледіли айстри, що жити дарма, –
Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..
 
1905
ЛЕБІДЬ
На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв туман…
Спало все навколо, тільки білий лебідь
Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.
 
І співав він пісню, пісню лебедину,
Про озера сині, про красу степів,
Про велике сонце, про вітри і хмари,
І далеко нісся лебединий спів.
 
Кликав він проснутись, розгорнути крила,
Полетіти небом в золоті краї…
Тихо-мирно спала зграя лебедина,
І даремно лебідь звав, будив її.
 
І коли він вгледів, що брати не чують,
Що навік до себе прикував їх став, –
Закричав від муки, вдарився об камінь,
Зранив собі груди, крила поламав.
 
Чорна ніч чорніла, не світало вранці,
Ввечері далекий захід не палав…
Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,
Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.
 
Аж колись уранці зашуміли хвилі,
І громи заграли в сурми голосні,
Вирвалося сонце, осліпило очі,
Роздало навколо обрії ясні.
 
Стрепенулась зграя, закричала біла:
"Тут гниле повітря, тут вода гнила!..
А над нами сонце, небо, простір, воля!" –
І ганебно спати більше не змогла.
 
Зашуміла зграя піною на хвилях.
Зашуміла вітром… ще раз! І – прощай!..
І летіла легко, наче біла хмара,
І кричала з неба про щасливий край.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю,
То, здавивши рани, крила рознімав…
І в знесиллі бився… Зграє лебедина!
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?
 
2.IV.1917
Володимир ВинниченкоФедько-халамидник
Не було й дня, щоб хтось не жалівся на Федька: там вікно розбив, там синяка набив другові, там перекинув діжку з водою. Наче біс який сидів у хлопцеві — йому аби битись, аби щось перевернути догори ногами. Ось граються діти в піску, ліплять хатки. Федько теж ліпить, а тоді візьме та й повалить усе — і своє, і чуже. Битись із ним і не пробуй — найсильніший на всю вулицю.Як пускають хлопці змія, прийде й одбере. Причому не підкрадається, а кричить на все горло, щоб віддали змія. Навіть троє хлопців не можуть нічого вдіяти. Федько одійде далеко, потім повертається й віддає іграшку, а на додачу — свої нитки.Але так не часто буває. Найчастіше мами йдуть жалітися до Федькової матері. Мати лає сина, а той мовчить насупившись. Увечері батько, який працює в друкарні, кладе Федька на стілець і лупцює. Той затято мовчить. Батько дає хлопцеві дві чи три копійки — за те, що той правду говорить. Мати сердиться.Не любив Федько й товаришів видавати. Найбільше йому діставалося за панського синка Толю — ніжну, делікатну та смирну дитину.Федько спокушав Толю до своїх забав, і той приходив додому забрьоханий, з розбитим носом. Його мати аж умлівала, бачачи свого сина таким. Федькові знову діставалося від батьків. Мати говорила, щоб він не смів чіпати панську дитину, бо її батько вижене їх із квартири, яку вони в нього винаймали.Надворі вечір. З хазяйського дому долинає ніжна музика. Батько і десь там походжає, мати грає, і Толя там — чистенький, нагодований. Ні сварок у них, ні бруду, ні клопоту. Пожильці принесуть за квартири, мужики привезуть гроші за землю. І ніхто їх не вижене з квартири, хоч би як Толя образив Федька. Батько б'є Федька за те, що той водиться з благородними дітьми. Л через деякий час Федько знову спокушає Толю. Ось надворі буря, Толя дивиться у вікно й бачить, як посеред вулиці весело брьохають Федько, Стьопка й Васька. Вони щось цікаве знаходять на доїм весело і любо. Толя не витримує і йде з ними, а увечері лежить із температурою. Федька ж знову лупцюють. Наставала весна. Федько підійшов до друзів і почав радісно роздати, що він був на річці, бачив, як іде крига, як знесло базарний місток. Вирішили завтра не йти до школи, а піти на річку. Цю розчешу чув Толя, йому теж захотілося подивитися на льодохід. Тому наступного ранку він теж з'явився на березі. Лід тріщав, лускався, сірі крижини лізли одна на одну, як у гурті волів. Толя все чекав, коли Федько піде на лід, як обіцяв. І запропонував битися об заклад, що Федько злякається й не перейде по кризі річку. Федько погодився. Толя, якщо програє, віддасть свого ножики, а Федько — чижика.Федько взяв палицю й побіг на кригу. Він вправно перестрибував з однієї крижини на іншу, підтягуючи її палицею до себе. Дорослі кричали на хлопця, але той не слухав їх. Пройшов до другого берега, а тоді знову назад через кригу. Усі аж завмерли зі страху. Коли Федько щасливо повернувся на берег, дорослі зітхнули полегшено й вилаяли хлопця, відчуваючи скоріше захоплення спритністю, аніж злість.Толя аж задихався від заздрощів, дивлячись на Федька. Йому (давалося, що пройти по кризі дуже легко й весело, зате дивитимуться всі на нього, як на героя. Він попросив у Федька палицю й, не слухаючи його відмовлянь, стрибнув на крижину, потім на пругу. У цей час насунула купа льоду й відрізала панича від берега.Толя розгубився, стояв і плакав, а люди бігали по березі й не знали, як йому допомогти. Раптом звідкись прибіг Федько з новою палицею, добрався до Толі й допоміг перейти на крижину, з якої той вибрався на берег. А крижина під Федьком тріснула, і він опинився у воді. Хлопці кинули Федькові пояс, але руки того замерзли й не могли його втримати. Тоді Федько схопив шворку зубами й вибрав ся на берег.У цей час прибігли батьки хлопців. Мати Федька шарпала сина, лаяла і била. Толин батько спитав у Федька, чи правда, що він штовхнув його сина на лід. Федько, побачивши перелякані, благаючі очі Толі, уперше в житті збрехав. Вдома його били, поки втратив свідомість Три дні потім він лежав із високою температурою, поки й помер.За хлопцем плакала вся вулиця, а Толя байдуже дивився з вікна і грався з чижиком, якого він сказав Федьковій матері віддати йому.КоментарЗовнішність і навіть вчинки не завжди можуть показати справжню душу людини. Федько багато клопоту завдавав своїм батькам, бешкетував аж занадто, але при цьому був чесним, сміливим, товаришів не видавав. Через свою гуманність він втратив життя, бо пожалів незвичного до покарань Толю.Толя — тихий, смирний, делікатний на вигляд хлопчик — насправді був заздрісним, пихатим, черствим і підлим. Він обмовив перед батьками Федька, який урятував йому життя, і навіть забрав Федькового чижика, хоч програв суперечку.
Дiло вийшло так.  Кость та ще троє хлопцiв - Данилко, Семенець та Микита - пасли товар налугу. Хлопцi - свiй, а Кость - панський.  Був вiтер, та такий холодний, що чисто руки померзли, i Семенець, як нехмурив брови, як не випинав губи, нiяк не мiг скрутити цигарки з кiнськогогною. Папiр рвався, гнiй випадав,  пальцi  стали  твердi  та  червонi,  якмолоденька морква.  - Нє, холодно, не скрутиш! - рiшив маленький  чорненький,  як  кузочка,Данилко й озирнувся. А озирнувшись, у той же мент схопився й люто, дзвiнкозакричав:  - А куди-и ти?! А куди, Арлхирлей, бодай  тебе  за  вiтром  понесло!  Акуди-то ти, га?!  Круторогий сивий вiл Архирей, що пiдбирався з лугу до молоденьких, дужесмачних сходiв пшеницi, зараз же зупинився й  зробив  вигляд,  що  пшеницяйого зовсiм не цiкавить i маленький чорненький хазяїн його зовсiм  даремнокричить.  Вiн навiть повернувся задом до тої пшеницi i став спокiйно  та  поважноскубти траву.  Микита й Семенець теж озирнулись до лугу,  але  їхнiй  товар  пасся  якслiд. Микита знов натягнув свиту на голову, лiг, спер  голову  на  руки  йдивився знов на Семенця, який все-таки хотiв скрутити цигарку  й  аж  губузакусив з досади.  Один тiльки Кость не поглянув навiть  на  товар:  вiн  усе  дивився  напальцi Семенця. Зеленкуватi, вузенькi, глибокi оченята його не одривались,а губи роззявились,  i  з-за  них  виглядали  рiденькi,  гостренькi  зуби.Здавалось, що вiн як укусить, то мусить страшно болiти,  бiльше,  нiж  вiдкого другого. Але Кость нiколи не кусався. Хто б i як  його  не  бив,  вiннiзащо не кусався.  Це був кумедний-таки хлопець!  - Ба не скрутиш,- раптом  швидко  прошепотiв  вiн,  пробiгши  очима  доСеменцевого лиця i швидко знову до рук.  Семенець зневажливо глянув на нього. i - А ти скрутиш?  - А скрутю. У вас усiх руки померзли, а в мене нi... I знову,  пробiгшиочима по всiх, зупинив погляд на цигарцi. I посмiхнувся.  Чорненький i чистенький, як кузочка, Данилко раптом нахилився  й  потягКостя за картуз. Кость зараз же якось кумедно зморщив носа, вишкiрив  зубиi зробив:  - Хрр!  Чисто як забитi,  боязкi  собаки  з  пiдверненим  пiд  себе  хвостом  iзiгнутими ногами.  Хлопцi зареготали. А Кость так само пильно й уважно  став  дивитись  наруки Семенця. Iнодi вiн чогось облизував губи й держав їх  роззявленими  -видно, сохли вони в нього!..  - Ага! Не скрутиш. Руки змерзли.  А  в  мене  нi...  От  якi!  Г  Костьпростягнув усiм свою чорну, подряпану невеличку  руку.  Йому,  очевидячки,чогось дуже хотiлося говорити про свої руки.  Микита помалу, лiниво взяв її i зараз же випустив.  - Тю! - скрикнув вражено.- Як вогонь! Ану,  дай  ще,  ану,  дай...  Ой,хлопцi, як камiнь на сонцi... Хоч яйця печи.  - Ану, ану! - кинувся Данилко.  Семенець поспiшно одклав убiк цигарку i собi схопивсь за Костеву  руку.Рука була страшно гаряча.  - Ой, бий же його сила божа! Прямо як жар!..  Здивовано дививсь Данилко на  Костя  своїми  великими,  як  у  Архирея,карими очима.  - I ноги...- простягнув одну чорну, порепану ногу Кость, лизнувши губи.  Ноги теж були гарячi.  - А я й без свити! - додав вiн без посмiшки й бiгаючи по всiх очима.  Дiйсно, всi були в свитках i чоботях, а Кость босий i в одному пiджачкута бруднiй сорочцi. Груди були розхристанi.  Архирей тим часом був уже  недалечке  вiд  пшеницi.  Iнодi  вiн  цiлкомбайдуже пiдводив голову й дивився в той бiк, де  сидiли  хлопцi,  i  зновунагинався, щипав  траву  й  пiдступав  все  ближче  та  ближче.  За  лугомдалеко-далеко темнiв ще бурий лiс, а з-за гори  на  другий  бiк  виглядалитополi економiї. Ворони поодинцi все лiтали  в  один  бiк  i  крякали  надхлопцями. Над воронами у той же бiк пливли веснянi темно-сталевi хмари.  Iвiтер ставав все холоднiший; наближався вечiр.  Хлопцi здивовано обдивлялись Костя, а вiн спiдлоба  зиркав  на  них,  iневiдомо було, чи хвастався тим, чи нi.  - I не холодно тобi?  - Нє!  - I нiколи не холодно?  - Нє!  - Та брешеш! От бреше, як собака.  - Н-нуда, нє... А в мене льогкi цигарки є.  I  Кость,  знову  лизнувши  губи,  полiз  у  кишеню  й  обережно  витягганчiрочку. У ганчiрочцi справдi було декiлька папiрос.  Хлопцi скоса з заздрiстю подивились на ганчiрку.  - Де ж ти взяв? - спитав Данилко, пiдступаючи ближче.  Кость  зараз  жепритулив ганчiрку до грудей.  - Ага!.. А в вас нема...  - Та де ж ти взяв?  - А в економа вкрав... Хрр...  - Е? - здивувався Данилко.  - От штука! - зневажливо скривив  губи  Семенець.-  Я  їх  скiльки  хочкурив, як був на ярмарку.  Але покинув крутити з гною й сiв коло Микити.  -  Ану,  дай  попробувати...пiдморгнув  Данилко,  але  так   безнадiйнопiдморгнув, що, видно, й сам не вiрив, що той дасть.  У цей мент Микита раптом сперся на правий лiкоть, швидко  простят  лiвуруку й вихопив  у  Костя  ганчiрку.  Кость  якраз  збирався  щось  сказатиДаниловi й аж здригнувся весь. Але зараз же  скривився,  вишкiрив  зуби  йзробив:  - Хрр!  Але хлопцi в мент схопились, одбiгли вбiк, запалили цигарки i з  глумомта смiхом затанцювали коло Костя.  - А що! Похваставсь! Похваставсь?!  - Aгal Aгal  - От ловкi цигарки!  Цигарок було всього три, i Костевi  не  досталось  нi  одної.  Але  вiнтiльки спiдлоба поглядав на товаришiв i мовчав.  - А менi не жаль! - раптом швидко промовив, немов сам себе  провiрив  iбув дуже тим задоволений.  - Брешеш!  - А не жаль! Менi нiчого не жаль... Хочеш мiй кашкет?  На.- Вiн скинув картуз i простягнув його Данилковi. Хлопцi  засмiялись,але все-таки були трохи й здивованi: Кость щось розбалакався сьогоднi.  Щетак i не було нiколи: то все мовчить, а то он який-.  - Не хочеш?.. А спiнжак хочеш?  - А як битимуть, що оддав, будеш плакати?  Хлопцi знову засмiялись. Рiч у тiм,  що  Кость  нiколи  не  плакав.  Неплакав та й годi, такий кумедний! Як його вже не били i хто  вже  його  небив: i лановi, i кухарки, i скотарi, i свинопаси - нiзащо не плакав! Уже йна парi йшли не раз, що заплаче, i  таки  нi.  Зiщулиться  тiльки,  втягнегостру голову свою в плечi та все своє  "хрр!".  Коли  ж  уже,  наприклад,кинуть  за  пазуху  жарину  або  заткнуть  голку  в  бiк,  то   заверещитьтоненько-тоненько, зажмуриться й бiжить куди попало. А все-таки не  плаче!Його так i прозвали за це "кам'яним виродком".  Та мало того; здавалось iнодi, що вiн  немов  сам  налазить,  щоб  йогобили, наче на злiсть комусь хоче, щоб йому ще болячiше було. Замiсть того,щоб ухилитись,  як  хтось  хоче  ударити,  вiн  навмисне  вишкiрить  зуби,захарчить i наче дожидається. Розумiється, за це зараз же дiставав ляпаса.Але це нiби йому ще й добре: ще бiльше витягне, як  гуска,  шию,  зморщитьноса, прижмурить очi i знов своєї:  - Хрр!  Як кого, так аж в острах кидало вiд цього.  - Тю! хай ти сказишся,  дурнувате  якесь!  -  аж  лаялись  i  здивованопоглядали на нього.  А Кость, пiдождавши з витягнутою шиєю i  бачачи,  що  не  будуть  бити,тихенько одходив убiк i спiдлоба дивився на  всiх  швидкими  зеленкуватимиоченятками.  I тiльки одного вiн,  здається,  дуже  не  любив,  коли  йому  починалиговорити, що вiн - байстрюк, а батько  його  -  пан.  Тодi  вiн  зараз  жесхоплювався й бiг щосили куди-небудь подалi. Це всi  знали  й  любили  цимдражнити його.  Кость надiв картуз i якось раптом весь зiщулився. Губи  йому  посинiли,тоненький носик побiлiв i витягнувсь, очi забiгали непокiйно.  Вiн  навiтьзасгiбнув пiджачок.  - Ага! Холодно? - злорадно закричав Семенець.- Ага! Застiбаєшся!  - Hal - зараз же випнув губи Кость i навiть розстебнувся.- Хочеш, голийроздягнусь?  - Ану! Ба не роздягнешся.  - Не роздягайсь, Костю, а то видно буде, що ти байстрюк,-  насмiшкуватосказав Микита й моргнув Семенцевi.  Кость хотiв уже  роздягатись  i  напевне  на  злiсть  комусь,  щоб  iщехолоднiше було, роздягся б, та раптом пiдняв голову i крикнув:  - Я не байстрюк! Хрр!  - Е? - здивовано пiдхопив Микита.- А хто ж була твоя мати?  - У мене не було матерi!  Хлопцi так i лягли зо смiху.  - Оце так! А де ж ти узявся?.. А то чий дядько - Андрiй Черненко?  - У мене нема дядька! Нiкого нема!  - Брешеш, є!  - Ба нема!  - Ба є.  - Нема! Нема!  Кость аж схопився на колiна i злiсно,  швидко  подивлявся  на  всiх.  Iвидно було, що йому вiд всеї душi хотiлось, щоб у нього нiкого  нiколи  небуло, нiде, нiчого.  - I нiчого не жаль! От! От!  I схопивши вмить з голови картуза, почав рвати  його  зубами.  Картузикзараз же й розлiзся, як папiр.  - От. I картуза нема. Хрр!  Хлопцi аж за боки брались, аж обнiмали одне одного з реготу.  - Ой чудак!.. Ой! А все-таки є!  - Нема!  - Брешеш, є... А батько? А пан твiй батько, га?  Кость враз замер весь, потiм схопивсь,  два  рази  хрукнув  до  всiх  iщосили побiг од них.  Хлопцi  навiть  потюкать  як  слiд  не  змогли  йомунавздогiн вiд реготу.  Коли не стало чути  хлопцiв.  Кость  зупинився  й  лiг  у  борознi  пiдпшеницею. Вiн лежав лицем догори й дивився, як невпинно й  похмуро  сунуликудись хмари. Йому, мабуть, знов було душно,  бо  худi  веснянкуватi  щокийого розжеврiлись, губи розкрились i вiн часто облизував їх.  Довго лежав там. Не чув, як i хлопцi пiшли,  як  вечiр  залiг  у  лузi.Зчувсь лиш тодi, як над ним раптом грiзно залунало;  - А це ти так за товаром дивишся, га?! Це ти пасеш так?  Над ним схилилось руде  бородате  лице  ланового  з  синiм  шрамом  надбровою.  - Це ти так скот пасеш? Га?!  Кость лизнув губи, слабо, в'яло скривив носа й зробив:  - Хррi  Лановий аж скипiв вiд гнiву.  - Ах ти ж, чортової душi байстря ти прокляте, так ти  менi  ще  хиркатьбудеш?! Ану почекай же менi,  я  тобi  хиркну.  Сьогоднi  ти  в  мене  вжезаплачеш!  I, зваливши Костя на землю лицем униз, надавив колiном, хапливо  скинувз себе ремiнний пояс i зо всеї сили почав бити  хлопця.  А  б'ючи,  навiтьхакав, як дроворуби, й примовляв:  - А ось тобi товар!.. А ось тобi хиркать!.. А ось  тобi  товар!  А  осьтобi хиркать!  Кость тiльки дригав ногами, але мовчав.  - Дригай, дригай!.. Ось тобi! Ось тобi!  Аж товар задивився.  Кость раптом  перестав  дригать  i  лежав  недвижно.  Лановий  зразу  жперестав бити i швидко перевернув його лицем до себе.  Кость закусив нижню губу зубами й гостро та чудно дивився йому прямо  влице.  - Ну?! Будеш знати, як товар у пшеницю пускати? Кость  раптом  схопивсьна ноги, пiдскочив аж до бороди ланового, хиркнув йому в лице й  побiг  нагору.  Лановий аж отетерiв. Потiм схаменувся, закричав,  навiть  трохи  побiг,але зараз же зупинився, вигнав скот iз пшеницi й хутко пiшов за Костем.  Кость, прибiгши у двiр, прийшов у кухню i мовчки, не одповiдаючи  й  нехиркаючи навiть на здивованi питання куховарки, вилiз на нари й лiг.  Коли ж прийшов розлютований лановий, Кость лежав уже, як  жар,  гарячийвесь i тихий. Куховарка Тетяна, стара ряба дiвка, кричала на всю кухню, щовона краще пiд шум пiде, нiж має пропадати вiд  "халєри",  вiд  "паршивогобайстрюка".  За Тетяною почали гвалтувати i iншi, аж мусив пан послати по фершала  йсам iз ним прийти в кухню, щоб заспокоїти наляканих.  Кость лежав нерухомо, але коли ввiйшов пан, вiн зразу  ж  повернувся  iвесь час уже не зводив з нього  чудного,  якогось  жадiбного  й  побожногопогляду. Пан же стояв i з нудьгою чекав, коли фершал обдивиться.  Сам  бувповажний, з  широкою,  чепурно  розчiсаною  бородою  й  суворими  очима  вокулярах. Коли яка з покоївок його ставала  вагiтною,  вiн  кликав  її  досебе, скидав окуляри, й очi ставали ще суворiшими. Вiн  дуже  був  строгийщодо цього - зараз же давав рощот, хоч би дiвка й присягалася,  що  дитинавiд нього. Дiвка не повинна  мати  дiтей  без  божого  благословення,  безвiнчання. I сам навiть церковним  старостою  був.  Iнодi  давав  коня  абокорову на  дитину.  I  селяни  казали,  що  хоч  строгий,  зате  добрий  iжалiсливий.  Фершал полапав Костя за голову, подержав його руку  в  своїй,  а  Костьнiби того й не помiчав i не зводив очей з пана. Пан ждав i,  водячи  очимапо стiнах та по стелi, курив, не випускаючи  папiроси  з  рота.  Зустрiвшичудний погляд Костя, вiн злегка, ледве помiтно похмурювавсь  i  нетерплячепостукував ногою об землю.  Фершал посадив Костя, пiдняв сорочку й став дивитись на тiло.  - Живiт болить? - спитав вiн.  Кость покосив очима в його бiк i нiчого не сказав.  - Ну? Болить живiт? Говори ж!  Кость знову зиркнув на нього, зморщив носа i зробив:  - Хрр!  I  зараз  же  мляво  схилився  й  лiг,  не   зводячи   все-таки   немовзачарованого, ласкавого погляду з пана.  - А, годi! - нетерпляче кинув пан цигарку додолу.- Холери нема?  - А, яка там холера! Застудився, видно... Йому б треба...  - Ну, чули? - строго звернувся пан до Тетяни й ланового, що зостались укухнi.- Нiякої холери немає, й не вигадуйте менi нiчого!  I, не глянувши на Костя, сердито вийшов з фершалом iз кухнi. А Кость ажпiдвiвсь i чудно, напружено, гарячими зеленкуватими  очима  дивився  вслiдйому. За паном вийшли й лановий з Тетяною, яка щось розпитувала у  фершалапро Костя.  Кость зостався сам.  I як тiльки  зачинилися  дверi,  вiн  схопився  з  нар,  з  висмикнутоюсорочкою  пiдбiг  до  кинутого  недокурка,  схопив  його  i  став  жадiбносмоктати. Недокурок погас. Вiн вийняв його з рота, пiднiс до лиця  i  ставрозглядати.  I  посмiхнувся  нiжно-нiжно,  аж  засяяв  очима.  Потiм  зновобережно поклав у рот i почав смоктати. Цигарка не курилась. Знову  вийнявїї, погладив рукою, прислухався  i  швидко  пiдбiг  навшпиньках  до  печi.Хапаючись i озираючись на дверi, вигорнув  жарину  i  став  тикати  в  неїнедокурком.  У цей мент у кухню ввiйшла Тетяна. Забачивши  коло  печi  Костя,  хуткопiдiйшла до нього, зазирнула через плече i скрикнувши:  - Ах, ти ж??! - вирвала з рук його цигарку.- Та то ти такий хворий?  Тая тобi...  Але не встигла й договорити, як Кость раптом страшно скрикнув, з  жахомповернувсь до неї, забiгав очима, знайшов ними недокурок у Тетянинiй  руцii закричав дико, страшно, надзвичайно закричав:  - Одда-ай!! Одда-ай!!  Тетяна аж злякалась i, сама не  знаючи  чого,  швидко  пiдняла  руку  знедокурком угору.  Але Кость так i стрибнув за нею.  - Оддай! Оддай!!  I,  трусячись  весь,  тягнувся,  ставав  навшпиньки,  хапав  за   руки,пiдскакував.  - Тю! Сказивсь! - одмахуючись, одсовувалась з ляку Тетяна.- А  дивiтьсяна нього! Та хай ти сказишся!  Кость раптом упав на колiна, задер лице, склав руки, як на  молитву,  iшвидко-швидко, злякано, з жагучою мольбою забурмотiв:  - Ой оддай, ой оддай!.. Це моє... Це моє... Це - татове... Дай  менi...Дай...  I не встигла Тетяна вслухатись в слова його, як Кость несподiвано, всiмлицем уже, а не одним носом, скривився, пiдборiддя й губи затiпались,  очiналились сльозами й вiн голосно, простягаючи  руки  й  повторюючи  "оддай,оддай", гiрко на всю  хату  заплакав.  I  сльози  одна  за  одною  швидко,поспiшно, як краплi  дощу  по  шибках,  котились  по  щоках  i  стiкали  вскривлений рот, на груди, на простягненi руки.  Тетяну як громом стукнуло: Кость заплакав! Аж розтерялась вона. Зляканокинулась  до  нього,  схопила  за  руки,  стала  тикати  йому   недокурок,забурмотiла щось, мало не заплакала з ним.  Але Кость, почувши в руцi цигарку, вмить стих,  схопився,  вирвавсь  одТетяни, пiдбiг до нар, вилiз на них i забився в самий куток. Там вiн  сiв,скрутившись,  наїжившись,  як  вовченя,  i  мiцно-мiцно  зацупив  у   руцiнедокурок. На вiях ще  висiли  сльози,  але  очi  вже  поглядали  сердито,швидко, насторожено. Часом судорожно притуляв руку з недокурком до  грудейi нашвидку поглядав на нього, як на безцiнний скарб,  загублений  i  зновузнайдений.  Тетяна пiдiйшла до нар i хотiла покласти його та накрити  кожухом,  алевiн захаркав, запацав ногами i знову на очах заблищали сльози.  - Оце дивiться ви на нього! - ще не могла прийти до себе Тетяна.  I вже прийшла трохи тодi, як у хату ввiйшов лановий i вона  стала  йомурозказувати, яка вийшла кумедiя з Костем.  - Та невже заплакав? - скрикнув той неймовiрно.- За недокурок?!  Та  щоти кажеш!"  Але коли пiдiйшов до нар, щоб самому подивитися, Кость уже, скрутившиськлубочком у кутку, лежав недвижно  й  не  чув  нiчого.  Голова  йому  булагаряча, з рота аж пашiло жаром, очi обвело якоюсь смугою.  Вiн не хиркав i не пацав ногами, як його перенесли ближче до  печi,  якнакривали кожухом, не чув навiть, як Тетяна жалiсливо промовляла до нього:  - Сирiточка бiдний... Хлопчик манесенький...  Але коли лановий обережно потягнув за недокурок i хотiв вийняти.  Костьраптом забивсь, на вiях видавились сльози, i швидко-швидко забурмотiв:  - Моє, моє... Ой дай, то татове... то татове...  Лановий зараз одняв руку, вражено й значно подивився на Тетяну,  пiднявпалець догори й сказав:  - От що воно!  Тетяна мовчки пiдобрала губи й накрила Костя кожухом. Кость знову тяжкота трудно став дихати!  Спершу нiхто теж не вiрив, що Кость плакав, та ще "з такої  чепухерiї",як сказав кучер, але коли при всiх лановий увечерi вже знову  потягнув  занедокурок i Кость весь непокiйно забився, заворушився, немов вiд недокуркайшла шворочка до самого серця, коли на вiях знову виступили  сльози,-  всiповiрили. I дивна рiч: нiхто не був задоволений, що Кость  таки  заплакав.Усi чогось похмурнiли i в той вечiр за вечерею  мало  й  смiялись.  Задумаякась стала на лицях.  На другий день Костевi погiршало, на третiй - вiн уже й до  пам'ятi  неприходив.  Але  недокурка  з  рук  не  випускав.  Iнодi  вiн   гаряче   ташвидко-швидко говорив щось, хиркав, схоплювався  бiгти  й  затихав.  Iнодiраптом весь освiтлявся дивною  посмiшкою  i  сильно-сильно  тулив  руку  знедокурком до грудей.  Тетяна, стоячи бiля нього в такi хвилини, не могла здержатись, губи  їїжалiсно кривились, вона прикладала руку до щоки i, плачучи, примовляла:  - Сирiтко ти моя! Нi матiнки, нi батенька. Голубчику...  На  четвертий  день  увечерi  Кость  почав  дуже  хрипiти,  стогнати  йпручатись на всi боки, нiби хтось насiв йому на груди та душив.  Тетяна злякалась, кинулась до нього, скрикнула, схопила з жердки  свитуй щодуху побiгла в село по фершала.  Але коли вони обоє вже прибiгли назад. Кость лежав спокiйно й нерухомо.Лице суворо витягнулось, пiд очима лягла кружальцем холодна  мертва  тiнь,губи блiдо-синi мiцно прилипли до зубiв, i зуби злегка виглядали з-за них.  Фершал поклав руку на лоба, на серце йому i сказав:  - Готов... Можете обмивати...  I вийшов.  Коли Костя обмивали, в руцi його, блiдiй  i  негнучкiй,  з  почорнiлимислiдами дряпинок, зацуплена була цигарка. Баба  хотiла  розцупить  пальцi,але Тетяна не дала виймать її, i так його й обмили з нею.  Лановий, що був якраз пiд той час у хатi  i  все  не  вiрив,  що  Костьпомер, вражено чухав бороду й трохи винуватим голосом говорив,  поглядаючина недокурок:  - Хм! Оце так... кумедiя... Хм! Хто б подумав!.. Та так i помер...  Так Кость i помер. Так з тим недокурком його й поховали. I  тижнiв  дваще потiм згадували на кухнi цю чудну кумедiю з Костем.
ПАВЛО ТИЧИНАВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
«Я твій»,— десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
1911
КОЛИ В ТВОЇ ОЧІ ДИВЛЮСЯ
Коли в твої очі дивлюся —
Здається мені:
Мов бачу я небо прозоре.
Мов бачу брильянтових зір ціле море,
 
Що десь там горять-усміхаються,
Чудові, ясні!..
Ах, очі, ті очі!.. Кохана,
Чом серце твоє не таке?
 
Чому, як говориш — на думку спадає
Те поле у жовтні. Туман поглядає.
Суха бадилина хитається ..
Спить груддя важке.
 
1911
Я сказав тобі лиш слово —Вколо ж шум який піднявся:В небі сонце задзвеніло,Гай далекий засміявся.Подививсь я в твої очі.Стиснув руку в любій муці.Білі гуси ген за ставомРозлетілися по луці...Заглянув я в твою душу.До серденька притулився.Бачу — вишні розцвітають.Чую — тихий спів полився.Ах, це десь весна танцює,Розтопивши білу кригу! —Переповнений любов'ю,Я одкрив кохання книгу.[1913-1914]
ГАЇ ШУМЛЯТЬ Гаї шумлять —я слухаю.Хмарки біжать —милуюся.Милуюся-дивуюся,чого душі моїйтак весело.Гей, дзвін гуде —іздалеку.Думки пряде —над нивами.Над нивами-приливами,купаючи мене,мов ластівку.Я йду, іду —зворушений.Когось все жду —співаючи.Співаючи-кохаючипід тихий шепіт травголублячий.Щось мріє гай —над річкою.Ген неба край —як золото.
людинаМов золото-поколото,горить-тремтить ріка,як музика.
В родині пана Ляуфлера чотири доньки та один син. Батька займає посаду радника, має великий вплив і великі доходи. Він цілком поважна людина. Дівчата виховуються, як звичайно прийнято: вчать французьку мову, музику, відвідують бали, шиють, готуються до заміжжя. Тільки одна дочка, Олена, занадто багато читає, сперечається з чоловіками на серйозні теми, говорить "небезпечні слова" — соціалізм" натуралізм, жіноче питання. Олена не хоче жити за звичаями свого кола, мріє про навчання" працю на користь людям. Дівчина знаходить підтримку в особі студента Стефана Лієвича, якого вона покохала з першої зустрічі. Вони сподіваються, що після закінчення університету юнак приїде до коханої, і вони будуть разом. Однак Лієвич захворів на тиф і помер далеко від дому. В родині теж не все гаразд: батько починає пити, син занадто захопився гулянками, картами. Тому батько покладає надії на вигідне одруження Олени. Він нагадує дівчині про обов’язок перед рідним: слід віддячити за все зроблене для неї добро. Олена не хоче підкорюватися батькові та йти за нелюба. Однак її приятелька, вчителька музики Маргарета, радить зробити це, щоб не вести важке для жінки самотнє життя. Сталося ще одне нещастя: син Герман застрелив себе через нещасливе кохання. Олена бере в оренду землі свого швагера (чоловіка старшої сестри) та їде з батьками і молодшою сестрою в нужденне село. Пройшло чотири роки. Олена управляла цілим господарством, вела скромне самотнє життя. Батько продовжує пити. Родичі раптом забирають землю, знову треба приймати якесь рішення. Олена знайомиться з молодим лісничим, який зацікавився нею. Він добрий господар, приємний чоловік. Нарешті він освідчується дівчині, чекає на її рішення. Та для неї шлюб з розрахунку – ярмо. Однак вона мусить вийти заміж. На весілля прибуває Маргарета, вона бажає дівчині щастя. Перед весіллям Олена зачиняється в кімнаті, останній раз читає листи від коханого Стефана. Вона розуміє, що ненавидить лісничого Фельса. Та її плач наречений сприймає, як звичайні дівочі примхи. Критика, коментарі до твору, пояснення Написана 1894 р. повість "Людина" була відгуком на проблему, яка цікавила та хвилювала багатьох діячів того часу. Героїня О. Кобилянської намагається довести своє право на вибір долі, не кориться звичаям свого соціального кола, виборює незалежність. Але врешті-решт обставини змушують її піти на те, від чого вона так тікала, — вийти заміж з розрахунку. Не справдились її надії на корисну працю, навчання. Всі оточуючі підштовхували дівчину до тяжкого рішення.
ВIДКРИТТЯ ОХОТИ
Власне кажучи, щороку "Вiдкриття полювання" буває двiчi: першого серпня
на птицю, а першого листопада на звiра, але якось уже - так
утрадицiйнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливцiв
вважається перше вiдкриття, коли пiсля довгої перерви у вас у руках знову
улюблена вами рушниця i ви знову маєте змогу не тiльки, сказать би,
поповнити свої продовольчi ресурси, не тiльки допомогти державi в
м'ясозаготiвлях, а й задовольнити себе як природознавця, природофiла й
спортсмена.
Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрiбничка, а
дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами...
остп вишня!
* * *
Вiдкриття...
Скiльки турбот, хвилювання, нервозностi, доки все в тебе буде в
порядку: i рушниця, i набої, i одежа, i рюкзак, - одне слово, все, що
потрiбно для серйозного, добутливого полювання...
А куди їхати?!
А з ким їхати?!
Куди їхати?!
Ну, як ви одразу зможете вирiшити, куди їхати, коли сьогоднi вам
кажуть:
- Бiля Борисполя, на озерах, качви тiєї, ну, як хмари! Повiрите, як
випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора
приїздила звiдтам молодиця, так казала, що її свекровi кум його казав, що
кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплi мочила, що нема
куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!
- Поїдемо! Тiльки в мене набоїв обмаль!
- А навiщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торiк по 24 качки
били. П'ять набоїв - сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазi.
Важка птиця: бiльш як сто двадцять штук не пiднесете!
Завтра ви почуєте:
- Куди на вiдкриття?
- Думаю до Борисполя.
- До Борисполя? Чого? Хiба на сухому качки плавають?!
- Як "на сухому"?!
- Та там же озера повисихали! Та там за весну й за лiто нiхто навiть i
не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетiло, було, туди
чималенько табунiв, покружились трохи й усi на Носiвку! Чули про Носiвку?!
- Чув.
- Так там з усього Лiвобережжя качки ще навеснi позбирались. Стихiйне
нещастя: соняшники всi потолочили. А на луках через гнiзда трава не
виросла: гнiздо на гнiздi, травi нема де рости, - не знають колгоспники,
чим худобу годувати. Нi, коли вже їхати, то тiльки в Носiвку!
- Ну! Поїдемо на Носiвку! Iще через день:
- Драстуйте! Готовi до вiдкриття?
- Готовий.
- На Яготин?
- Нi, на Носiвку!
- Тю! За жабами?!
- За якими жабами?
- Та в Носiвцi самi жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так
тiльки на Яготин. От там качки...
I т. д. i т. п.
З ким їхати?
Ах, доле моя!
Та хiба ж єсть серед мисливцiв, серед людей, що люблять тихi вечори над
озерами, що чують нiжний шелест очеретiв, що пам'ятають: "Тихше, тихше, не
диши, нас почують комишi...", яким крик бугая на болотi бринить в їхнiх
вухах, як козловське распроп'янiссiме ля в серцi тихомрiйної блондинки, а
загадковий тихий плескiт на озерi в їхнiм серцi одгукується трепетними
перебоями, i коли пiд вербою чи пiд копицею все вже розказано i настає на
хвильку тиша, - обов'язково ту тишу заколише одностайне чарiвне:
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над водою -
хiба ж є серед них людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на
вiдкриття полювання?!
...Ну, поїдете ви з Iваном Петровичем...
На зеленому килимi, пiд задумливою вербою, точитимуться спогади про
знаменитого його гордона, - таких псiв тепер не буває! - який одного разу
став на стойку в густiй лiщинi на вальдшнепа, та так став, що нiякими
свистками, нiякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки,
довелося його залишити в лiсi, бо настала вже нiч, а обставини змусили
Iвана Петровича на другий день ранком виїхати з того мiста. Повернувся вiн
аж через рiк, згадав про пса, пiшов у лiс, розшукав тi кущi:
- Дивлюсь, стоїть кiстяк мого гордона, i стоїть з пiднятою правою
лапою! От був собака! Мертва стойка? Такого собаки я не бачив! Даси,
бувало, в зуби йому записку й грошi: "Джек! Миттю пляшку вина!" За
пiвгодини вже летить з вином. Тiльки не можна було бiльше грошей давать:
решту обов'язково проп'є!
...Десь оддалiк дере деркач, б'є перепел, потiм усе затихає, сам кудись
провалюєшся i бачиш, що там за столом сидить Джек i пропиває хазяїнову
решту.
...А як поїдете ви з Петром Iвановичем, то вiн вам розповiсть, що вiн
бiльше любить полювати звiра, а птиця це так тiльки, за традицiєю! Петро
Iванович - гончатник... I яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два
мiсяцi вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на
вовка, вискочила на просiку "блiда-блiда, як стiнка!" "Чотирнадцять вовкiв
колись за нами з Флейтою гнались!"
- Ну, Петре Iвановичу! Невже таки чотирнадцять?!
- Факт! Спитайте Флейту! I обидва сiрi! ...Пилип Федорович розповiсть
вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця,
жертву фантастичних вигадок усiєї компанiї, з якою вiн завжди полював. Ви
дiзнаєтесь про зайця, який пiсля бухгалтерового пострiлу з страшним криком
"н-н-няв!" вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, i як переляканий
бухгалтер кинув рушницю i, приказуючи "да воскреснеть бог", бiг три
кiлометри додому...
- А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив бiля
телеграфного стовпа, на дорозi, де мав iти той бiдолаха-бухгалтер...
- Та й це ще не все! - додасть Пилип Федорович. - Одного разу ми
прикололи шпилькою до вбитого зайця папiрця з написом: "За що ви мене
вбили?!" та того зайця й посадили пiд кущем i спрямували на нього
короткозорого бухгалтера. - Вiн - бах! Заєць - беркиць! Пiдбiгає, а там
такий на записцi заячий докiр! Що смiху було!
...А чи не пореготались би ви з оповiдання одного старенького дiдуся,
як вiн колись, бувши молодшим, не мав рушницi, а завжди додому з качками
приходив.
- Як же це так?
- А так! Отам на плесi завжди качки є! От я на острiвець перепливу та в
очеретi й заховаюсь. Знаю-бо, що обов'язково хтось iз мисливцiв туди
прийде сидячих бити. Коли так: бачу - пiдкрадається, пiдкрадається...
Ббах! А я в очеретi як закричу "Врятуйте!" Ну, вiн зразу драпала, бо,
думає, убив когось чи поранив! А я тодi роздягаюсь, качечки позбираю i
додому...
...Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур... Закахкало спросоння
криженя... Писнула очеретянка... Десь далеко прогув паровик...
Сiрiє...
- Фiть-фiть-фiть! - прорiзало повiтря чиря...
- Ббах!
Перший пострiл! Полювання вiдкрито!
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893—1933) Я (Романтика)                «ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ»           «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.      ...Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».      Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул — глуха канонада. Насуваються дві грози.           І           Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі — до неможливості натягнутий дріт.      День і ніч я пропадаю в «чека ». Наше помешкання — палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.      На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське «ала—ла—ла».      Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. «Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.      Обиватель:      — Тут засідає садизм! Я:      —  ...(мовчу)».      Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша.      Моїх товаришів легко пізнати:      доктор Тагабат,      Андрюша,      третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).      Я:      — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!      З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай.      Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,.      У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.      Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою — «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.      Я:      — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно):      — Розстрілять!      Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері...      — ... «Розстрілять»???      І мати тихо, зажурено дивиться на мене.      Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села.      ...Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п'ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: «так треба».      Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!      Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — «розстрілять» — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. «І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Але який вихід? Я не бачив виходу.      Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.      Я подумав, що доктор — злий геній, зла моя воля, а дегенерат — па-лач із гільйотини. Атоді подумав — нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії.      ...Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить!      Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три—чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті.      Ні, неправда. Шість сотень,      шість тисяч, шість мільйонів —      тьма на моїй совісті!!!      І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...      Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим.      Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м'ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. «Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо».      Я здригнувся: «Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!» І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом.      Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.      —  Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар/Невже я не маю права відпочити одну хвилину?      Перед лампадаю, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон.           II           Наші назад: з позиції на позицію. На фронті — паніка, в тилу — теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.      Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт. Мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати «цей винний і майже невинний обивательський хлам». А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу гнітюча мовчазність.      Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!      Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:      —  Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.      В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені «своє право» купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю.      Доктор Тагабат знову розреготався, потім сказав, що йде відпочивати і передав мені справу. Це було «діло № 282».      Вартовий пішов за підсудними.      (Так, це був незамінимий вартовий: він доглядав розстріли, від яких ухилявся не тільки Андрюша, а й ми з доктором.)      У кабінет ввійшли двоє: жінка в траурі і мужчина в пенсне. Вони були налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Почав до-. питувати. У них були зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі.      Філософи? Шукачі нової правди? Чекаєте приходу нового спасителя світу? «Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так!»      «...Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?      Мужчина й женщина:      — Так!»      — Так чого ж ви не робите Месії з «чека»?      —  Розстрілять!      Жінка сказала глухо і мертво, що вона мати трьох дітей. Чоловік упав на коліна.      Підскочив вартовий і вивів їх. Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни.      Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.      —  Ведіть!      В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде!      Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:      —  Роз—стрі—лять!      але вертаюся і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.      Я в тривозі метнувся — чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: «Сину! Мій м'ятежний сину!»      Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:      —  «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло!.. «Мамо»?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з «мамою», як умів розправлятися з іншими.      ...Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:      —  Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». І я голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?      Здавив щелепи і кинув різко: «Всіху підвал. Я зараз буду тут». Не встиг я цього промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом ...з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п'яний, в нікуди.           Ill           Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов'язки перед революцією.      І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину.      ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:      —  Слухай! Дозволь її випустить!      Я:      — Кого?      — Твою матір!      Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: «Провалівай!» Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.      Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам'ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат і хіхікає:      —  От так стража! Всі повтікали!..      А він залишився. «Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким вогнем». Я подумав тоді: «Це сторож моєї душі» — і побрів без мислі на міські пустирі.      А надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я остаточно збився з ніг!      ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос.      Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п'є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Його погляд нервує мене і непокоїть.      Сонце зійшло. Конає вечір.      Різко кажу доктору: «Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд». Тоді він іронічно й байдуже:« Ну і що ж? Добре!» Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене — це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним.      Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом.      ...З—за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла енергічна перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.      Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м'ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.      «Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни».      Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?      Невже я ведуїїна розстріл? Так, це була дійсність. «Справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть».      А може, це помилка? Може, треба зробити по—іншому? Ах, це ж легкодухість! Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога «до загірних озер невідомої прекрасної комуни».      «І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.      Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!»      Я подивився — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. «...Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями».      Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене.      Навкруги — пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути:      — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.      І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.      Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала.      Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. «...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.      Як зрізаний колос, похилилась вона на мене.      Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць».      Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.      Та раптом — дегенерат: «Ну, комунаре, підводься! Порадо батальйону!»      В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову.      ...Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка.      ...Я зупинився серед мертвого степу:      — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».
ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙВЕРШНИКИ
Подвійне коло
 
У першій новелі «Подвійне коло» розкрито складне життя роду Половців, які жорстоко і непримиренно роз'єднані подіями громадянської війни. У кривавому бою сходяться брати.
«Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко». Так сталося, що у цьому бою перемогу одержав Оверко. Поранений Андрій опинився в полоні у брата. Чи ворухнеться у серцях братів щось живе? Здається, так. Ось Оверко питає в Андрія, що йому згадується. У них спільне життя, спільні спогади, спільні батьки... Хіба цього замало? Андрій нагадує Оверкові батькові слова: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Чи зглянувся брат на брата? Ні. З погордою(відповів брат братові: «Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді хай рід плаче, тоді брат брата зарубає, он як!» «Нічого,— втішається Оверко,— рід переведеться, держава стоятиме». І вбиває брата, не слухаючи ані його благань, ані його проклять.
А в степу, десь далеко, біля моря стоїть їхній батько і з теплотою згадує синів. Не знає він, що десь серед простору вже лежить неживий син Андрій, а в смертельному двобої зійшлися інші його сини — Оверко та Сашко з Панасом. Махновець Панас зупиняє чотирнадцятирічного Сашка, що хотів був добити пораненого Оверка. То, може, цього разу вбивства не станеться? Оверко нагадує братам слова батька про згоду. Але і в Панаса свої міркування: «...ріду державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несем на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» «Проклинаю тебе»,— гукнув Оверко, повторяючи слова недавно вбитого ним брата Андрія. Не зглянувся Панас. Єдине, на що спромігся, — обом братам яму викопав. «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ на вгавав». То, здавалося, сама природа, сам Бог плакав над тією гіркою могилою, бо не було справжніх сліз у людей.
Аж тут де не взявся загін інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. І ролі помінялися знов. Знову перед Іваном стоять полонені брати
Панас та Сашко, а Іван їм промовляє, що «скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних». Він виголошує славу Радянській владі і Червоній Армії, він вважає, що правда тільки на його боці. «Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав як зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство і дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря». Згадав тоді Панас батькові слова про згоду, та пізно й марно. Сильніша виявилась «правда» Івана. «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс». Панас проклинає брата і, вихопивши браунінга з—під френча, пускає собі в рот кулю. Так Іван Половець втратив трьох братів. «Одного роду,— сказав(комісар)Герт,— та не одногозтобою класу». Такий категоричний підсумок ніби обрубує усякі роздуми над подіями. А замислитися є над чим. Ю. Яновський емоційно переконливо зображує трагічну суть громадянської війни — розпад родини, розпад нормальних людських стосунків між тими, хто є народом, родиною. Чого варта будь-яка «правда», якщо в основі її лежить право на вбивство заради ідей — ось у чому гуманістична ідея цієї новели. Ціна великих соціалістичних перемог — чи не завелика для нашого народу, для нації?
 
Дитинство
 
Навіщо вміщена тут новела «Дитинство»? Не про війну розповідається в ній, а про дитинство майбутнього комісара, а потім письменника Данила Чабана, з яким читач ще зустрінеться у новелі «Батальойн Шведа». Дитинство — це початок усього в людини — і доброго, і злого. Данилка виховував степ, красу якого розумів малий серцем.
«Комусь, не степовикові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простилався перед ним, як Чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск...»
А ще його виховував прадід, що знав усі степові таємниці. «Він здавався хлопцеві господарем степових звичаїв», знав безліч прикмет про вітер і сонце, трави і квіти, знав і шанував старовинні народні звичаї, без яких світ був би бідним. Очима маленького Данилка ми бачимо багатобарвну землю навесні, майстерно випеченого жайворонка, що його зробила мати на сорок святих і ще багато чого цікавого. Тепліє на душі від тих сторінок. Чи, може, власні спогади навіюють читачеві оті картини дитинства. Поетичний світ малого Данилка вимальований з такою емоційною теплотою, що пригортаєшся серцем до героя і віриш кожному слову. Сім'я була небагата, навіть поїсти не завжди було що, тож хлопчик молився зі справжнім натхненням під час посту «тією улюбленою молитвою, якої його навчив прадід Данило: «Дай мені, Боже, картоплі, киселю й розум добрий». Може, у цій жартівливій молитві була саме та народна мудрість, що формує мораль. Добрий розум мати, любити свою землю, поважати своїх батьків, свій народ, його віру і звичаї — ось і є та наука, якої зазнав у дитинстві Данилко. Це те, що робить людину людиною — частиною свого народу. Це і є застава вічного життя на землі.
 
Шаланда в морі
 
Віє степом вітер—трамонтан. От і зараз «Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були гарні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки...» Насувався шторм. А на березі стояла стара Половчиха, «одежа на ній віялась, мов на кам'яній, вона була висока та сувора, яку пісні». Вона вирядила у море свого чоловіка Мусія і тепер виглядала його, а серце її калатало так, що ладне було вискочити з грудей. Море зажерливо ревло, схопивши її чоловіка, і вона подумки благала: «Ой, подми, вітре—трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла».
Здавалось, цілі віки минули, віки чекання, поки з'явилася шаланда в морі, що ледве виднілася серед хвиль. Часом вона надовго ховалася за водяними горбами, потім з'являлася і знову впірнала, мов у безодню. Шаланда боролася з морем. У ній був Мусій Половець з якимсь чоловіком. Вони з усіх сил добивалися до берега, на якому зібралася вся артіль, з селища прибігли діти. Вони переживали, та нічим не могли допомогти у таку негоду. І от нарешті шаланда наблизилася, і Половчиха побачила, як зламалося весло, як шаланду перекинуло хвилею і на поверхні показалася лише одна голова. Шаланда блукала догори кілем, а хтось плив наввимашки до берега крижаним морем. Йому на допомогу кинулися рибалки. І от на берег нарешті вилізли стомлені люди і серед них — чужа людина, що була на шаланді разом із Мусієм. Половчиха впізнала Чубенка. «Товариші,— сказав Чубенко через силу,— я плачу за героєм революції, що визволив мене з французької плавучої тюрми». І всі пішли від моря. Лише стара Половчиха залишилася стояти на березі. Душа її скам'яніла. Там загинув її чоловік. Думки її поринули у ті далекі щасливі роки, коли вони побралися, коли народилися їхні сини. Сини. Кожен з них був їй рідним і згадувався чимось своїм. Кожний був їй дорогим. Давно нічого про них не чула Половчиха. «Тільки Іван працює на заводі і робить революцію...» А інші? Що сталося з ними, чи живі вони?
Самотньо стояла жінка наодинці зі своїми думами. Та ось їй здалося, що шаланда ніби наблизилась до берега. Жінка подумала, що треба б почекати, може, шаланду приб'є до берега, то треба витягти її. Без неї риби не наловиш. Вона спустилася до моря, по коліна зайшла у воду і тільки тоді побачила за шаландою якесь чорне лахміття. «Ну що ж,— подумала вона,— буде хоч над чим потужити». Не кожній дружині рибалки випадало таке. Гинули чоловіки у морі. Та нараз вона почула голос, стомлений голос її чоловіка...
Мусій розповів їй, як хотів врятувати шаланду, тому й сховався під кілем, щоб Чубенко сам плив до берега. А той усе пірнав та гукав, а потім і справді поплив до берега. Вони удвох з дружиною витягли під крижаним вітром шаланду, як робили усе життя — удвох. Берег був порожній. «І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено і дружно, як ходили ціле життя».
Хай там хто що говорить про «дві правди», у них вона одна на двох, бо вони — родина.
 
Батальйон Шведа
 
«Херсон — місто греків—вигнанців, чиновництва, рибалок; цвіте липа могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце гріє no-південному, по—липневому, по-новому — в цей палючий дев'ятсот дев'ятнадцятий рік. Цвіте липа й пахне неймовірно, тече вулицями повною водою, марширує олешківський партизанський загін у складі двох босих сотень — батальйон Шведа». Веде цей батальйон молодий комісар Данило Чабан. Попереду оркестр, а перед оркестром сам товариш Швед — олешківський морячок, що «як і кожний моряк, мріє про кінноту і потроху вростає в цей красивий жанр військової професії». Описуючи парадний марш цих вояків, автор, немов той Боян, не втримується від пафосу.
«О дев'ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затяжний і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рік!»
Утому році, як і у всій війні, поєдналися надто різні почуття і дії, слова, мрії, наміри. Ось марширують босі вояки, а з Олешок починають бомбардувати Херсон шестидюймовими гарматами. Снаряд виє і вибухає коло плацу, матроси падають, а капельдудка, не розгубившись, грає польку—кокетку, і оркестр за роботою забуває про страх. На трибуні старий політкаторжанин — «вибухи снарядів здаються йому салютами волі і життю». Як описати усю оцю мішанину? Автор то піднімається до високого мовного стилю старовинних героїчних літописів, то відверто іронізує, розмірковуючи про низькі землі бажання вояків: «Олешківці йдуть, терплячи польку й гарматний обстріл, думають про солодкий дим кухні, про шеврові чоботи білого офіцерства, про шаблю товариша Шведа й про інші бойові речі».
Та хіба й могло бути по-іншому! Той матроський загін виявився зовсім не матроським, «...вони зовсім не матроси, а миколаївські найманці, які не звикли воювати гарматами, їх завербовано за матроське вбрання... Це були офіцери з білим духом і найняті ватажки нальотчиків, спеціалісти мокрої і сухої справи, матроський цей загін мав зрадити при слушній нагоді».
Почався обстріл, а єдина гарнізонна шестидюймовка відповідала. З болем дивився Данило у бінокль на Олешки, адже стріляли по своїх.«...там горіли від снарядів будинки, матері бігали по вулицях з дітьми на руках, матері
поранені, діти закривавлені, він бачив рученята, підняті до неба, звідки летять невловимі вибухи, бачив багато такого, чого ні в який бінокль не видко».
Ю. Яновський ніби безсторонній оповідач. Він розповідає, як Швед зібрав усіх у нічну експедицію, як метушилися усі коло шаланд і пароплавчиків, готуючись до бою. Яким контрастом звучить одразу після цього опис природи! «Вечір був прекрасної прозорості й липневої щедрості, у червні мели плідні дощі, і хоч хлібові це мало допомогло, проте трави та бур'яни розрослися без міри, гримів підземними водами дев'ятнадцятий рік. Вечори падали на Дніпро з усієї сили, вечори фіалкові, вечори смоляні...»
В такі вечори люди мусять думати про кохання, про своє життя, а не виношувати плани битв. Про це роздумує товариш Данило. Усе це народжувало у ньому біль. І це природно. Неприродно було те, що більшість не відчувала цієї краси, не вміла цінувати саме життя. Подробиці бою випадають так, ніби автор змушений відволікатися на ці описи, коли над ним високе оксамитове небо, повне зір. А потім його самого заполонила прекрасна симфонія світанку: «Він майнув відобріюдо обрію, рожеворукий, голубоокий, торкаючи вершки верб. Починався липневий раноку плавнях і над Херсоном, беззвучно, без теми, без заспіву, світло лилося згори, наче з високого джерела». Уся ця новела ніби побудована як постійний діалог людей з протилежною точкою зору. Один вбачає романтику революції у кривавих боях дев'ятнадцятого року і захоплюється його подіями. Другий охоплений думами про вічність і загадковість життя, про велич людського серця. Так думав і Данило, що йшов після бою до свого дому, ще не знаючи, що снаряд влучив якраз у його хату. Єдине, що в нього зосталося,— це немовля. Яке життя чекає цю маленьку людину у такому неспокійному, суворому і немилосердному віці? Хтозна. Та життя є життя, і тим воно вже прекрасне. А доля в кожного своя.
 
Листу вічність
 
Ця новела розповідає про один з епізодів громадянської війни, коли готувалося більшовицьке повстання проти німців і гетьманців. Була саме клечальна субота. «Бездонний день клечальної суботи горів і голубів над селом, з лісу везли на возах клен —дерево, ліщину, дубове галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальної неділі, подвір'я пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милішим, воно прибралося в зело, заквітчалося клечанням, хати білі й суворі, двори увігнуті, чисті й затишні, і синюще неволилося й лилося».
На фоні цього дивного спокою і краси розгортаються події життя людського. У селі німці шукають якогось листоношу, який знає, коли почнеться повстання і де захована зброя. У завзятих пошуках їм несподівано допомагають якісь два чоловічки. Вони розповідають, як ховаються в плавнях, і пропонують саме там пошукати листоношу, який, мабуть, лежить під водою, дихаючи крізь очеретину. «Одразу ж розшуки було поставлено як слід, озерця стали пильно обдивлятися, в озерця почали шкурляти ручні
гранати. Хлопці негайно ж покинули шукати чорного дуба у Пслі і подалися геть розшукувати хати двох чоловічків, щоб їх підпалити». Хати й справді були знайдені і підпалені. Так сільська біднота помістилася тим, хто виказав листоношу. А того й справді знайшли під колодою серед тих озерець. Він виглядав жахливо: «босі ноги, руки й обличчя — все чорним—чорно від безлічі п'явок, і коли листоношу роздягли — на ньому не було живого місця, і п'явки купами поприсмоктувались до тіла».
Коли листоноша потроху очуняв від капітанового дому й звільнився від п'явок, байдуже сказав: «Таки знайшли». Але усе для нього було ще попереду. Врятували його зовсім не тому, що пожаліли. Від нього чекали відомостей про день і час повстання та про заховану зброю. Але незабаром зрозуміли, що він не скаже так нічого, і почали бити. Він напхав до рота трави, щоб не стогнати і не проситися. «Він не мав права на смерть, він мусив нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі, прийняти всі муки, крім смертної, важко було боротися на самоті і не сміти вмерти». І листоноша повів показувати заховану зброю, щоб зберегти для себе час. «Він ішов затишним селом і відчував на собі сонячне тепло, він босими ногами торкався лагідної землі, йому здалося, що він іде сам через фантастичні степи, іде, як тінь од свого життя, міцніє в рішучості й запеклості. Він бачить людей і знає, які йому співчувають, а які ненавидять, він іде по цій розколині двох світів, і світи не з'єднаються після його смертної ходи».
Серед миру і затишку клечальної суботи людство воює. Непримиренно й завзято. Брат іде на брата, свій на свого, бо у вогні громадянської війни так і буває. Тому і вважає Ю. Яновський, що громадянська війна — найстрашніша трагедія.
А листоноша справді дожив до вечора, витримавши усі тортури. Він страждав за свою ідею. Увечері нарешті показав справжнє місце схову зброї, але вона не дісталася німцям та гетьманцям — її захопили повстанці. Листоношу розстріляли. ...Сотник підійшов до листоноші й вистрілив у лежачого, і це лист у вічність пішов од рядового бійця революції». Від рядового бійця революції. А він же був сам цілим світом. І жив на землі, виконував свою справу листоноші, мріяв носити й носити людям листи — добрі вісті. То про що не його остання думка, про що лист у вічність? Новела закінчується, як закінчуються усі трагедії на світі: скорботна матір схилилася над загиблим сином. «Коло листоноші сиділа зігнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцілував Василиху в руку.
Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі». Що сказати їй? Чим можна виправдати вбивство? А війна — то і є вбивство. Про це говорить письменнику кожній новелі.
Комедія Перша дія 1 Розмова Рини Мазайло з її подругою Улею, з якої з’ясовується, що у родині Мазайла відбуваються сварки через "сторичне питання". Мокій Мазайло дуже захоплюється українською мовою і хоче переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як його батько Мина прагне найняти вчительку російської мови. Крім того, написало листа до тьоті Моті в Курськ, щоб вона негайно приїхала і вмовила Мокія змінити погляди. 2 З’являється мати, яка повідомлює, що листа до тьоті Моті надіслано. Але Рина турбується, чи не краще було б надіслати телеграму? Адже тьотя може поставитися до проблеми недостатньо серйозно! Подруги продовжують розмову, і Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія у себе і відвернула його від української мови. Уля сумнівається в своїх силах, але Рина її вмовляє. Вона описує, якою красивою Уля здалася Мокієві. 3 Мати і дочка обговорюють, який саме текст телеграми найкраще вплине на тьотю і не потребуватиме великих витрат. Нарешті зупиняються на такому: "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно". Подруги знову продовжують розмову про Мокія та Улю. 4 Обговорення змісту телеграми, яку треба скоротити. 5 Коли з’являється Мокій, Рина починає діяти. Знайомлячи Улю з Мокієм, вона перероблює И прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові, намагається впевнити його, що Уля дуже цікавиться українською мовою. Уля тільки ніяковіє. Мокій із захопленням розповідає про означення і звучання різних українських слів, про важливість збереження частоти мови. Уля уважно його слухає. Рина намагається продовжити спілкування брата з Улею і просить його сходити з подругою у кіно. 6 Мати пропонує скоротити текст телеграми таким чином: "Катастрофа. Мока українець. Мина. Негайно приїзди". Мати і дочка сваряться. 7 Мазайло розказує родині про свої переживання: він так натерпівся у загсі, просто серце вискакує з грудей. Далі повідомляє, що прізвище йому таки поміняють. Сім’я приміряє різні прізвища: Алмазов, Тюльпанов... Рина боїться, що Мокій улаштує скандал. Батько сердиться. Домовляються скликати родичів на сімейну раду, а поки що і про майбутні зміни до публікації "виправлених" прізвищ. — Прощай Мазайло, здрастуй... 8 Мокій закінчує: — Мазайло-Квач, наприклад. Він продовжує перебирати різноманітні типово українські прізвища. Уля повідомляє Рину, що вони йдуть у кіно. Друга дія Складається з дев’яти сцен. Рина весь час умовляє Улю прискорити процес "закохування" Мокія. Мокій до цього часу не здогадується про плани батька змінити прізвище. До Мини приходить учителька російської мови Баронова-Козино, від якої Мокій і почув уперше про майбутні зміни. Мока обурений. Вчителька даремне намагається навчити Мину правильної російської вимови — у того нічого не виходить. Ще більше ускладнює обставини тьотя Мотя, яка приїхала з Курська. Вона зневажливо ставиться до всього українського, чим безперестанку дратує Мокія. Приїжджає і брат Мини дядько Тарас. Третя дія 1 Рина попереджає Улю, що настав вирішальний момент у їхньому житті Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію. Мокій же запросив ще й своїх друзів-комсомольців. З-за дверей чути крики. Але в особі Улі Рина більше не може знайти однодумця, бо подруга вже сама захоплена українською мовою. 2 Дядька Тараса звинувачують у шовінізмі, чим він дуже незадоволений. 3, 4 Дискусія з приводу українізації триває. Четверта дія Четверта дія складається з шістнадцяти сцен. Уля розказує Рині, як їй удалося привернути до себе серце Мокія. Виявляється, вона відшукала у бібліотеці вірша, якого Мокій давно не міг знайти. Закоханий Мокій запропонував їй жити разом. Рина планує, як використати почуття Мокія, і намовляє Улю поставити йому таку умову: або він міняє прізвище, або вона їде до тітки в Одесу. Але Уля не змогла цього зробити. Мина Мазайло вичитує в газеті, що зміна прізвища вже відбулася Рина, Мазайлиха і тьотя Мотя божеволіють від радості. Разом з Миною вони починають перевдягатися, уявляючи різні способи звучання свого нового прізвища: Мазєніни. їхні репліки закінчуються рядками з того російського вірша, за допомогою якого вчителька вчить Мину правильно говорити російською мовою. Але замість "ґ" Мина все одно вимовляє "к". Газету вставляють у раму. Дядько Тарас почуває себе непотрібним. За дверима своєї кімнати страждає Мокій. Приходить привітати Мину вчителька російської мови. З’являються комсомольці разом з Улею. їм пропонують прочитати радісну звістку в газеті, але один з них читає: "За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...". " Усі розгубилися, Мина закляк. Уля говорить Мокієві, що більше ніколи не поїде до тітки. Критика, коментарі до твору, пояснення Сюжет п’єси нескладний: службовець Мина Мазайло хоче зробити кар’єру за допомогою зміни прізвища, його підтримують дружина, дочка Рина і сестра дружини тьотя Мотя. Опирається нововведенням син Мини Мокій, який любить українську мову і культуру. З цього приводу у родині постійно розгоряються дискусії. П’єса "Мина Мазайло" — це класичний зразок політичної комедії. Герої стоять на абсолютно різних політичних позиціях: Мина Мазайло намагається за допомогою зміни українського прізвища на російське зробити кар’єру, Мокій захоплюється ідеєю українізації і цілком віддається їй, дядько Тарас вважає, що українізація — "це спосіб виявити нас, українців", тьотя Мотя — прихильниця "єдиної і неподільної". Але істина знаходиться десь посередині. М. Куліш влучно характеризує кожного зі своїх героїв завдяки яскравим особливостям мови кожного з них. Персонажі показані у найсуттєвіших своїх рисах і залишаються у пам’яті, наче маски старого українського вертепного театру. Драматург засуджує міщанську тупість, обмеженість, шовінізм.
Яблука доспіли, яблука червоні!Ми з тобою йдемо стежкою в саду,Ти мене, кохана, приведеш до поля,Я піду — і може більше не прийду.Вже й любов доспіла під промінням теплим,І її зірвали радісні уста,—А тепер у серці щось тремтить і грає,Як тремтить на сонці гілка золота.Гей, поля жовтіють, і синіє небо,Плугатар у полі ледве маячить...Поцілуй востаннє, обніми востаннє;Вміє розставатись той, хто вмів любить
Ластівки літають, бо літається,І Ганнуся любить, бо пора...Хвилею зеленою здіймаєтьсяНавесні Батийова гора.Гнуться клени ніжними колінами,Чорну хмару сріблять голуби...Ще от день — і все ми, все покинемоДля блакитнокрилої плавби.Хай собі кружляє, обертаєтьсяХоч круг лампочки земля стара!..Ластівки літають, бо літається,І Ганнуся плаче, бо пора.
--
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙСЛОВО ПРО РІДНУ МАТІР
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тара
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
 
Благословенна в болях ран
Степів широчина-бездонна,
Що, як зелений океан,
Тече круг білого Херсона,
Що свій дівочий гнучий стан
До дніпрового тулить лона.
 
Благословенна ти в віках,
Як сонце наше благовісне,
Як віщий білокрилий птах,
Печаль і радість наша, пісне,
Що мужність будиш у серцях,
Коли над краєм хмара висне.
 
Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди
З припорошілими саквами,
Що до цілющої води
Простує, занедбавши храми;
 
Благословен мечів ясних
Огонь, отчизни охорона,
Іржання коней бойових,
Морських походів даль солона,
І «Енеїди» владний сміх,
Полтави тихої корона,
 
Гаряча дума Кобзаря,
Що і в огні не спопеліє,
І молоток Каменяра,
І струни Лисенка живії,
І слави золота зоря
Круг Заньковецької Марії!
 
І труд, і піт благословен,
Життя рясного виногради,
І при дорозі зелен клен,
І світло мудрої лампади,
І майво збратаних знамен
Навкруг Кремлівської огради.
 
Благословенна синь озер,
І Псло, і повів рути-м'яти,
Народу геній, що не вмер,
Не вмре від жодної гармати,
У гроні світлому сестер
Благословенна наша мати.
 
Благословенні ви, брати,
Що в сяйві дружби і свободи
Идете до спільної мети,
На ясні зорі й тихі води,
Благословен і славен ти,
Російський сміливий народе!
 
Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше злото-серебро
Плугами кривди переоре,
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?
 
Настане день, настане час —
І розіллється знов медами.
Земля, що освятив Тарас
Своїми муками-ділами,
Земля, що окрилив Тарас
Громовозвукими словами.
 
Хіба умерти можна їй,
В гарячій захлинутись крові,
Коли на справедливий бій
Зовуть і дерева в діброві,
Коли живе вона в міцній
Сім і великій, вольній, новій?
 
Хіба їй можна одцвісти,
Коли зоря горить рожева,   
Коли шумлять-дзвенять світи
Від рику раненого лева,
Лисиці брешуть на щити
І кличе див поверху древа!
 
Хто золоту порве струну,
Коли у гуслях — дух Боянів,
Хто димний запах полину
Роздавить мороком туманів,
Хто чорну витеше труну
На красний Київ наш і Канів?
 
Ні! Сили на землі нема
І сили на землі не буде,
Щоб потягти нас до ярма,
Щоб потоптати наші груди,
Бо Партія біля керма   
Стоїть, радянські, вільні люд и І
 
Гримить Дніпро, шумить Сула,
Озвались голосом Карпати,
І клич подільського села
В Путивлі, сивому чувати.
Чи совам зборкати орла?
Чи правду кривді подолати?
 
О земле рідна! Знаєш ти
Свій шлях у бурі, у негоді!
Встає народ, гудуть мости,
Рокочуть ріки ясноводі!..
Лисиці брешуть на щити,
Та сонце устає — на Сході!
 
1941 p.
ВОЛОДИМИР СОСЮРАБІЛІ АКАЦІЇ БУДУТЬ ЦВІСТИ
* * *
 
Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі,
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі...
 
Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип'ю я очі твої молоді,
повні туману кохання...
 
Солодко плачуть в садах солов'ї,
так, як і завжди, незмінно...
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни...
 
Ось вона йде у вінку, як весна...
Стиснулось серце до крику...
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.
 
1927
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання.. Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки... В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки... В’яне серце моє од щасливих очей, що горять в тумані наді мною... Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою... Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?.. Я для неї зірву Оріон золотий, я — поет робітничої рані... Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання.. Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки... В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки...
***Коли потяг у даль загуркоче,пригадаються знову менідзвін гітари у місячні ночі,поцілунки й жоржини сумні...Шум акацій... Посьолок і гони...Ми на гору йдемо через гать...А внизу пролітають вагони,і колеса у тьмі цокотять...Той садок, і закохані зори,і огні з-під опущених вій-Од проміння і тіней узорина дорозі й на шалі твоїй...Твої губи - розтулена рана...Ми хотіли й не знали - чого...Од кохання безвольна і п'яна,ти тулилась до серця мого...Ой ви, ночі Донеччини сині,і розлука, і сльози вночі-Як у небі ключі журавлині,одинокі й печальні ключі...Пам'ятаю: тривожні оселі,темні вежі на фоні заграв...Там з тобою у сірій шинелібіля верб я востаннє стояв.Я казав, що вернусь безумовно,хоч і ворог - на нашій путі...Патронташ мій патронами повний,тихі очі твої золоті...Дні пройшли... Одлетіла тривога...Лиш любов, як у серці багнет-Ти давно вже дружина другого,я ж - відомий вкраїнський поет.Наче сон... Я прийшов із тумануі промінням своїм засіяв...Та на тебе, чужу і кохану,я і славу б ,свою проміняв.Я б забув і образу, і сльози...Тільки б знову іти через гать,тільки б слухать твій голос - і коси,твої коси сумні цілувать...Ночі ті, та гітара й жоржини,може, сняться тепер і тобі...Сині очі в моєї дружини,а у тебе були голубі.
Косинка – матір
"Мати" — це слово, яке змушує кожного згадати світлий образ найріднішої людини й відчути ту зажуреність і смуток, які приходять, коли згадуємо дитинство. Мотив материнської любові є одним із провідних в українській літературі: оповідання "Мати" М. Хвильового, твір із такою самою назвою О. Довженка, численні образи матері у багатьох повістях та романах інших вітчизняних письменників. "Мати" — назва однієї з новел Григорія Косинки, однак тут бачимо не всепоглинаючу силу материнського почуття, а навпаки, показ синівської любові до жінки, що народила його. Головний герой новели Андрій, занепокоєний станом здоров'я матері, їде у Зеленогаївську лікарню по лікаря. Перед очима сина тільки одна картина: мати лежить на долівці й ледве говорить, видавлюючи слова разом зі страшним кашлем, не може звести навіть руки. Не залишається сумнівів, що дні її вже лічені. "Не їдь тільки, дитино..." — говорить вона кволо. Авжеж, як можна відпускати рідного сина, коли село оточене поляками, які воюють проти більшовиків, і прорвати їхній заслін — вірна смерть. Навіть батько обережно пропонує: "Може, й не слід їхати? Все рівно мати не діждеться того доктора, а сам десь накладеш головою або з конем до Польщі замобілізують!" Та Андрій готовий на все, аби врятувати життя найріднішій людині на землі. Нічого не каже він батькові, лише мовчки одчиняє ворота і б'є дубцем коня... Як і передбачали батьки, головний герой новели потрапляє у самісіньку гущу воєнних подій. Усвідомлюючи, що, можливо, загине від куль поляків, він намагається перетнути фронтову смугу під регіт солдатів, які здивовані тим, що юнак безстрашно їде напролом. Серце пече вогонь, горло здавлюють сльози. Андрій відчуває, що здатен застрелити кожного поляка, який зупинить його по дорозі. І, врешті-решт, юнак таки потрапляє в полон, хоч і намагається говорити польською і завбачливо не витягає револьвера. Довелося відкупитися єдиним материним подарунком — хрестиком. І немає меж радості головного героя твору, ні краплини страху перед смертю, у голові пульсує лише одна думка: "Я буду ридати перед лікарем так, як ридав мій батько, коли я прощався з матір'ю... Лікар повинен поїхати — це моя постанова". Ця люта впертість, невгасима затятість не дають змоги поводитись обережно, дбати про безпеку, ховатися від завойовників. Однак Андрій не потрапляє до лікарні. Повстання більшовиків, метушня у польських лавах, слово "смерть!", яке ніби лунає на весь степ під час бойових дій, канонада пострілів і вибухів підхопили юнака й понесли в самісінький вир бою. І безнадійно дивиться він, як горить-палає Зеленогаївська лікарня, де вже не може бути живих людей, і розуміє, що не привезе він на возі лікаря-рятівника, адже, мати приречена, може, уже й мертва. Мов божевільний, герой із радістю дивиться в обличчя смерті й під кулями розвертає коня назад, по дорозі стріляючи у ворогів, хоч жодного разу до цього не стріляв. Якийсь розпач відчувається в поведінці простого сільського юнака. Це думка про втрату рідної людини так впливає на Андрія та змушує його робити те, чого раніше ніколи не робив. Діставшись села, герой дізнається про материну смерть. Даремною була ця поїздка, даремним був ризик — страшна порожнеча панує в серці люблячого сина... Показати всю силу синівської любові — ось яким було завдання Григорія Косинки, коли він писав свою новелу. Не випадково вона названа "Мати", хоча образ матері головного героя займає у творі не центральне місце. Назва твору символізує ті емоції та почуття, що живуть у душі Андрія і змушують його ризикувати життям заради порятунку найдорожчої людини.
ОСТАП ВИШНЯМОЯ АВТОБІОГРАФІЯ
Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати років з десять казала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 року, в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтавщині. Але насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот, де працював батько.
Умови для розвитку були непогані, бо мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку.
Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні.
У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це віщування з часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують якісь незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не буває, то не буває й письменника.
Втім головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє все ж таки природа — картопля, коноплі, бур'яни. Саме вона навівала на дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала. Все це відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку, підриваючи картоплю.
Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку.
«Як покаже, було, батько череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».
З раннього дитинства добре запам'яталась авторові одна подія:
«Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з—за могили як вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнів зо три після того хворів».
Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше хлопця віддали до школи — не простої, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла літературний стиль письменника.
«Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?»
Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу...»
До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько ,повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу закінчив 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути поштово—телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду». Але працювати: було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.
Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім'ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово--фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».
Вперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому було цікаво. Закінчив школу, став фельдшером. А потім було нецікаве життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.
Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета. її треба було не просто читати, а знати напам'ять. Дуже любив книжки з м'якими палітурками:
«Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.
Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п'ятах.
А решта книг читалася нічого собі».
У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали — фейлетони.
1921 року працював в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником:
«Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації,— думаю собі,— в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі,— робитиму».
Зробився Остапом Вишнею, та й почав писати...
Свіччине весілля скорочено - Кочерга Іван
П’єса змальовує події 1506 року в Києві. Місто пригноблене владою литовських феодалів. Ремісничі цехи позбавлені елементарних прав, умов для людського існування. Вони тільки важко працюють. Міщанам заборонено навіть уночі світити у своїх будинках світло. Горить воно тільки у княжому палаці. А звичайну людину штрафують за запалення світла. Дівчина Меланка зважується запалити світло біля своєї помираючої матері і відразу потрапляє до рук Воєводи. Наречений Меланки ремісник Свічка зважується піти до замку Воєводи, щоб урятувати світло для своєї коханої і всіх людей. Воєвода ховає у замку грамоту, яка дозволяє світити світло. Свічку викликають до замку, щоб поремонтувати годинника. Добре знаючи місце, вночі він викрадає важливу для киян грамоту за допомогою дружини Воєводи Гільди, теж доньки ремісника. Щасливі кияни засвічують по всьому місту свічки і святкують перемогу. Буяє весілля Івана та Меланки. У цей час з’являється охорона та заарештовує Свічку. За викрадення грамоти того чекає смертна кара. Особливо цього хоче каштелян Ольшанський — він уже давно примітив красиву дівчину Меланку. Свічка гордо розмовляє з Воєводою, він не почуває за собою злочину, бо рятував гідність і волю своїх друзів. Меланка хоче врятувати коханого. Вона проривається до замку і прохає Воєводу помилувати Івана. Зворушений дівочою чистотою і красою, Воєвода ставить умову: якщо Меланка зможе пронести запалену свічку через весь Київ, то він звільнить Івана. Меланка несе свічку через місто. Навколо бурхлива ніч, іде дощ, виє вітер. Дівчина намагається захистити слабкий вогник, але свічка гасне. Знову на допомогу приходить Гільда: вона запалює Меланчину свічку, і дівчина йде далі. Але Меланку знаходить Ольшанський, бо від нього тепер залежить доля Івана. Він пропонує дівчині віддати свою честь за життя коханого. У цей час кияни піднімають повстання на оборону Свічки, все місто повне озброєними людьми, які визволяють Івана. Замок палає. З нього виносять непритомну Меланку, яку замкнув у замку Ольшанський, розлючений її неприступністю. Меланка вмирає на руках коханого, попрощавшись з ним. Смерть її надихає Свічку на нову боротьбу. Критика, коментарі до твору, пояснення Драматична поема написана на основі історичних документів XV—XVI століть. З тонким знанням зображує автор тогочасний весільний ритуал, сцени народного гуляння. Народ, зображений у поемі, переповнений волелюбними прагненнями і бажанням зберегти свою гідність. Саме ці почуття запалюють народне повстання. Цікавий момент полягає в тому, що кияни мають боротися за право запалювати свічку, і головного героя теж звуть Свічкою. Отже, до палацу вони йдуть боротися "за свічку (Свічку)". Створюється подвійне звучання: відвоювати товариша і своє право. Фактично, це одне й те ж — вони мають відвоювати свою гідність.
ІВАН КОЧЕРГАЯРОСЛАВ МУДРИЙ
Дія перша
 
«СОКІЛ»
 
Події відбуваються в княжому теремі в 1030 р. В одному з покоїв (в галереї) сидять ченці — переписувачі книг: монах—художник Микита, що малює заставки і мініатюри до книг, монах—переписувач Свічкогас, ієромонах Сильвестр, який керує всією роботою. Всі чекають на повернення князя Ярослава із Чюді, де він воював. Сильвестр закликає переписувачів:
Потщитесь, браття, треба поспішати,
Щоб книги всі переписати нам.
Бо скоро князь повернеться із Чюді,
Де воював і города воздвиг,
А повернувшись, зараз же розсудить,
Чи много ми переписали книг.
Сильвестр благословляє державний Київ, людей і самого Ярослава, який для Русі здобував мир і об'єднав її. Однак Микита зауважує, що в цьому Ярославу допомагав Господь, пославши допомогу з Новгорода, про яку князь скоро забув:
І скільки раз, забувши кривди давні, Полчився знову Новгород державний, Своїх мужів і золото збирав І Ярославу в поміч поспішав.
Сильвестр радить Микиті не судити князя, не пам'ятати зла і братися з молитвою за роботу, щоб не зробити помилки, щоб потім не «підчищати». На це Микита відповідає:
З пергаменту недовго зчистить ваду, Лиш з совісті не зчистити її.
Микита вважає винним Ярослава за даремне ув'язнення посадника Новгородського Коснятина. Майже розбите військо князя врятував у боротьбі з німецькими й угорськими ордами саме Коснятин.
І Новгорода воїни суворі Мечі і злато князю принесли — Веди нас, княже, битись до загину За честь і єдність руської землі!
За такі розмови й осуд Микитою дій Ярослава Сильвестр призначає йому вночі сорок поклонів покласти в молитвах. В галерею в цей час входить з почтом Інгігерда, дружина Ярослава, з молитовниками в руках. Вони прямують у церкву, щоб помолитись за тих, хто на війні. Це схвалює Сильвестр, а Микита зазначає, що княгині не вадило б помолитися і за тих людей, яких булоубито за її намовою в рік смерті князя Володимира. Сильвестр гримає на Микиту за бунтівну словесну вдачу і радить прийти до нього на сповідь у храм:
...Не хочу далі слухать, Сьогодні в храм до мене завітай І душу там збентежену одкриєш.
Поки Сильвестр розмовляв із Микитою, монах—переписувач Свічко-гас хотів вийти з галереї, бо не проти був би пропустити чашу вина. Однак ієромонах не пустив його, дорікнувши, що саме Сильвестр зробив його гарним переписувачем, а також налякав тим, що хміль перетворює ченців у бісів.
В цей час до галереї заходить князівна Єлизавета, сімнадцятилітня дочка Ярослава і Інгігерди. Вона запитала у Сильвестра, чи пройшла до церкви мати. Сильвестр благословляє її ангельську душу, але дівчина вважає себе грішною, бо заслухалась співом старого гусляра і спізнилась до церкви. Вона замилувалась малюнками Микити, які нагадали їй про дитячі роки:
Яка краса! Як барви всі согласно В один вінок на золоті сплелись! Так, це той світ далекий і прекрасний, Що в кришталі я бачила колись.
Микита говорить про велику силу мистецтва і вплив її на людину:
Бо дивний світ, що бачила ти в чаші, І є, княжна, мистецтва дивний світ — Воно завжди підносить душу нашу...
Свічкогас теж почав роздумувати про свою душу і про те, що впливає на неї, поки Сильвестр не погнав його з—перед очей. Свічкогасу цього і треба було.
Єлизавета дякує Сильвестрові і Микиті за роботу. Вона поцікавилась, звідки родом Микита. Він повідомив, що з Новгорода і вже давно залишив рідний край, сумує за ним. Єлизавета теж народилась у Новгороді і згадує ті далекі часи воєн і пожеж, часи боротьби, що в дитячій душі залишили страх. Вона була рада, коли приїхали в Київ:
З того часу я Київ полюбила. Не там, а тут моя вітчизна мила. Прости, тобі я болю завдала.
В цей час у галерею вбігає Анна, старша сестра Єлизавети, тримаючи в руці мисливського сокола. Вона теж спізнилася до церкви. Анна розповіла, що, полюючи вранці на лебедів, то побачила воїнів на чолі з прекрасним богатирем, які виринули з лісу. Воїнів вона прийняла за «якісь нові варяги», бо ще таких не зустрічала в Києві. Дівчина помчала назаддо замку і втекла від богатиря, який мчав на коні за нею до самих воріт. Вона віддає сокола Єлизаветі і йде в церкву, щоб мати її не сварила.
Раптом до покоїв швидко заходить молодий воїн. Він намагався виправдати себе, бо нікому не хотів зла, і даремно від нього тікали. Це був Гаральд, норвезький витязь. Побачивши Єлизавету, він зацікавився нею, бо його вразила її краса. Збентежена дівчина іде з галереї. Гаральд стоїть приголомшений. З лівого боку галереї повертається процесія Інгігерди з церкви. Мати вичитує Єлизавету за запізнення. В цей час Гаральд підходить до Інгігерди й схиляється перед нею на одне коліно. Він розповів, що багато мандрував, бився в Сицилії, а повернувшись додому, посварився з «родичами злими». Тому повернув свій човен до Русі й хоче служити чесно і твердо Інгігерді та Ярославу. Інгігерда рада гостеві. їх розмову перериває крик Єлизавети. її подряпав сокіл, якого тримала в руках і тепер не може з ним впоратись. Гаральд забирає у неї птаха й передає своєму слузі, дорікаючи дівчині, що сокола брати без рукавички не можна. Побачивши сміх в очах Анни, здогадався, чий то сокіл і хто був у лісі. Гаральд похвалив дочок. Інгігерда представила Гаральду Анну та Єлизавету. Молодий воїн освідчується в коханні Єлизаветі. Незабаром почули звуки багатьох дзвонів, сурм, і всі кидаються до арок галереї. Це повернувся Ярослав. Радо зустрічали князя, а в галереї залишається лише Микита, який роздумує:
Настав мій час... бажаний час відплати За кривди всі, що Новгород зазнав... Та хочу все ж тепер я сам пізнати, Чим він людей отак причарував, Владика Русі, мудрий Ярослав... Але в цей час, рішучий і врочистий, Чого ж мій дух збентежений охляв... Бо ясний ангел, лагідний і чистий, Тебе закрив від мене, Ярослав...
 
 
Дія друга
 
 ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ
 
Літо. Недалеко за рогом княжого терему в Києві будують величний храм Богородиці десятинної. З іншого боку велика мармурова статуя лежачого лева, навколо неї — лави.
Ярослав у супроводі Сильвестра, Микити і київських бояр Мирослава і Слав'яти виходить із брами княжого замку. Він сідає на лаву біля статуї і веде розмову з Сильвестром. Сильвестр повідомив, що переписано за час відсутності Ярослава п'ять книг: «Златая цепь», слова святих отців, мандри Козьми Індикоплова, діянія Дігеніса Акріта і «Шестоднев» болгарського попа. Ярослав подякував монаха за роботу і сказав, що добрій книжці він радіє більше, ніж золоту в коморі, хоча і в книжках є багато казок, яких в житті не знайти. В розмову вченого і князя втрутився Микита, який зазначив, що в житті часом бракує правди, а в казці завжди «дістає відплату за добрі вчинки справедливий муж». Ярослав запитав про Микиту, і Сильвестр повідомив князя, що його він найняв, бо:
Зовуть його Микита, книги знає, В художестві іскусен.
А ще він сильний дуже, то, мабуть, служив раніше у війську. Ярослав, дізнавшись, що Микита не з київських, дає йому маленьку книжку та олівця і наказує записувати ним сказане. Ярослава вразили слова попа Іларіо-на із Берестова: «Раніш закон, а потім благодать», і велів записати Микиті, що потрібно:
Червенські гради взять;
Поставити на Росі города,
Щоб степова спинилася орда...
До речі — час подумать і про Юр'єв,
Що я оце на Чюді заснував.
Згадавши про м. Юр'єв, Ярослав поцікавився у київського боярина Слав'яти, .чи той знайшов вмілого городника, щоб зміг розбудувати місто. Боярин запевнив князя, що він шукає. Ярослав звертається до Микити з промовою, що князю більше до вподоби «палати білі й храми будувать», але:
...важке в князів на плечах брем'я...
Як думаєш ти, легко то мені
Цю хвору ногу підіймати в стрем'я
І їздити старому на війні?
А я ж весь вік воджу в походи рать...
Раніш закон... а потім благодать...
Нарікаючи на небажані обов'язки, які випадають на долю князя, Ярослав запрошує всіх піти з ним і подивитись, як будується храм.
До статуї лева прибігли з шумом дівчата з Єлизаветою, яка вітає Ярослава. Сильвестр доповідає Ярославові, що за час його відсутності в Києві Єлизавета навчилася читати й перекладати з грецької мови. Князь похвалив дочку за розум. На запитання Ярослава, чому вивчала саме грецьку, дівчина відповіла, що в грецьких письменах вона шукає заповіту мудреця, як «утворити спокій на землі». Батько відповів:
Береться мудрість не із заповітів, А із шукань і помилок гірких. А щоб людей добру призвичаїти, Чимало князь голів стинає злих... Бо кроткий вік без крові не создать,— Раніш закон, а потім благодать. Людей учу я страхом і книжками, Але і сам я у людей учусь.
Ярослав твердо вірить:
Бо мудр народ, і житиме віками В трудах і битвах вихована Русь.
Дівчата раптом закричали й відбігли. Вони побачили, як намагався підвестись із землі п'яний Свічкогас. На запитання Ярослава, хто це такий, Сильвестр пояснив, що це списувач книг, і призвав Свічкогаса встати перед князем. Зляканий Свічкогас намагається пояснити Ярославу, що його голова втомилась від книжної мудрості, і він вирішив зняти втому вином, але це не допомогло, і він заснув. Ярослав вирішив покарати списувача:
Якщо від книг глава твоя страждала, Та щоб од мудрості не вилізли власи,— Іди на хутір і свиней паси.
І хоч Свічкогас завіряв всіх, що він «божий інок», однак прийшлось підкоритися волі князя.
В цей час із лівого боку в'їжджає Гаральд і вітає князя і Єлизавету, знову виголошуючи захоплення красою княжни. Розмову їх перериває сильний шум і крики з боку будівництва храму. До князя біжить урядовець Ярун, заляпаний глиною і крейдою. Він повідомляє, що бунтують будівничі, бо якийсь варяг когось убив. Ярослав посилає Слав'яту і Микиту з'ясувати й розв'язати проблеми на будівництві.
Князь помітив захоплення Гаральда його дочкою й вирішив дати добру пораду. Він вважає, що перш ніж сватати її, молодий воїн повинен упорядкувати своє життя:
Пора тобі уділа мати в світі
І всамперед вітчизну і сім'ю.
Бо князю руському негоже віддавати
Свою дочку бездольному пірату,
Хоча б він був грозою всіх морів.
Гаральд радо погодився з Ярославом. Згодом Сильвестр повів князя показувати переписані книги, а Єлизавета затрималась, прощаючись із Гаральдом. їх розмову перебиває галас і крик людей, які йшли до замку Ярослава з боку будівництва храму. Ціла юрба людей вела зв'язаного варяга Турвальда й вимагала «суду і правди княжої». За ними йшли Сла-в'ята і Микита.
На шум вийшов Ярослав, підійшли варяги, які, оголивши мечі, намагались звільнити Турвальда. Князь заспокоїв народ. Муляр Журейко підводив до нього старого селянина Людомира і його дочку Милушу. Саме в них варяг убив сина і брата, який захищав сестру. Людомир плакав перед князем, бо двоє його синів загинули на Судомирі—річці, коли воював там князь, а меншого, єдину надію, вбив варяг. Селянин вимагав у князя суду і кари. ЯрослаанагадуєЖурейкові, що він каменщик і повинен будувати, а не зривати всіх від роботи. На що Журейко відповів:
Раніш ніж храми будувать святі, Годиться правду ствердити в житті.
Ярослав на це про себе зазначає:
Боже правий,
Як важко це — творити правий суд...
Інгігерда, помітивши вагання Ярослава, порадила, щоб варяг заплатив виру (грошова кара, встановлена в «Руській правді» Ярослава) і їхав із Гаральдом. Князь радить дружині не втручатися. До Людомира звернулася Єлизавета з проханням не проливати більше крові, бо сина цим він не поверне, а батька просить прийняти варягову виру. Князь наказав варягові сплатити подвійну виру за волю. Соромно і боляче було Гаральду за нього. Він дав Турвальду гаманець із золотом, промовляючи:
Не вартий ти помилування, дурень! Принцесі дякуй за своє життя...
Розв'язаний варяг, відчувши волю, з погордою насміхається над присутніми, хапаючи в обійми Милушу.
В цей час Журейко підбігає до нього, вбиває ножем і тікає у натовпі. Варяги кидаються на людей, однак варта обеззброює їх, і шум стихає. Єлизавета горнеться в сльозахдо Ярослава. Батько заспокоює дочку, нагадуючи, що не можна нав'язати «мир і благодать» «кроткими руками»:
Державне поле треба корчувати,
Щоб виросла на ньому благодать.
Да буде мир! І Богом я клянусь,
Що кожного вразить моя сокира,
Хто збаламутить Київ наш і Русь,
Хто осквернить насильством справу миру.
 
Дія третя
КВІТНЕВИЙ СНІГ
 
Квітень 1032 року. Весна вирує, і от раптом випав сніг. Старий селянин Людомир бачить у цьому недобру прикмету, яка віщує щось погане. Він доходить до замкової брами, біля якої стоять вартові. В цей час із лівого боку до замку підходять новгородські мужі Давид і Ратибор, які пряснили вартовим, що вони шукають монаха Микиту. Варта пропускає їх у замок.
Знизу через яр піднімається схвильована Милуша, дочка Людомира, і розповідає батькові, що в місті вона бачила чоловіка, який два роки тому втік разом із Журейком, її нареченим. Дівчина хоче дізнатися про нього. Він, захищаючи Милушу від варяга, який намагався її образити, вбив його і, тепер ховається від переслідувань. Людомир застерігає дочку, нагадуючи обіцянку Ярослава покарати Журейка. Дівчина будує план прохання перед князем про помилування Журейка. Вона надіється, що це станеться перед весіллям Єлизавети з Гаральдом, який за ці два роки став королем Норвегії. Однак Людомир не поділяє думок Милуші, бо знає, що Ярослав, як батько, сумуватиме за дочкою:
Але is князів потреби, бач, не тії... Хоч доньку жаль, але пильнуй державу. Отак—то і звалився в квітні сніг На голову нам... і Ярославу.
В цей час з—за брами виходять у соболевих шубках дочки Ярослава Анна і Єлизавета. Анна намагається розвеселити сумну Єлизавету. Вона каже сестрі, що це Гаральд привіз сніг із далеких льодовитих країв, де він став королем, і приїхав за Єлизаветою:
По всій землі ім'я його гримить! На всі моря його сягає влада, Норвегії король! І цілий світ Твоє ім'я з ним поряд повторяє!
А саме це і засмучує Єлизавету, бо Гаральду боях пролив багато крові:
Лилася кров в походах тих гучних, І скільки жертв невинних проклинали Моє ім'я... а це великий гріх, Його не змить ні каяттям, ні жалем.
Анна запевняє сестру, що чоловіки усі такі, «їм лиш давай добичу та походи», а тому не треба так сумувати. Можливо, ставши королем і одружившись, Гаральд буде менш войовничим. Єлизавета признається сестрі, що вона не витримає розлуки з рідним краєм, тому і сумує:
Де я знайду чудових стільки книг, Такі пісні, як в Києві у тата, Що королів мудріших всіх земних. А Київ наш — зелений і прозорий!
Дніпро широкий...............
Де ще красудіодібную знайти? І це все кинуть...
Анну теж сватає французький король. Якщо на цей шлюб погодиться Ярослав, то і їй прийдеться покинути рідний край. Але вже треба йти готуватися до зустрічі з Гаральдом. Сестри йдуть до замку. їм услід кидається Милуша.
А тим часом із воріт замку виходять Микита, Давид і Ратибор. Новгородські мужі Давиді Ратибор нагадують Микиті, що він син Новгородського посадника Коснятина. Він повинен помститися за батька і звільнити Новгород від Ярослава. Однак Микита, який два роки був при дворі Ярослава писарем, бачив всі діяння князя, його вірність справі миру і об'єднанню Русі і не хотів вже помсти. Новгород за часи його князівства зміцнів, і це бачить Микита. Ярослав звільнив із посади варяга Ульфа, який був намісником у Новгороді та багато лиха зробив місту. Про Ярослава Микита зазначає, що він ...пізнав так близько розум дивний Мудрішого з усіх земних царів, Пізнав того, хто не лише в добрі, А навіть в злі, і в хибах вже ж нехибний, Немов насправді вишнього рука Його веде до правди в помилках!
Ратибор і Давид обурені поведінкою Микити. Вони нагадали, що Новгород теж буде навіки чужий йому. Микита з гнівом відповідає:
Мені чужий! А хто ж бо дав вам право Від Новгорода всього промовлять? Хто ви такі? Самотні і лукаві, Ви плетете гнилу, нікчемну сіть, Якою вам життя не зупинить, А Новгород стоїть за Ярослава І за єдину руськую державу.
Микита переконаний, що не перед ним, а перед Ратибором і Давидом зачинять новгородці брами. Він повертається до замку, а варяги пішли геть.
З покоїв замку виходять пишно одягнена Інгігерда з Ульфом. Вони розмовляють про дії Ярослава, проте, що князь образив намісника, забравши у нього Новгород. Це обурює княгиню, бо вона варязька принцеса, якій у посаг батько дав це місто. Ульфа княгиня вважала варязьким графом, який служить їй. Атому вона велить йому сурмити збір дружині і повстати проти Ярослава, надіючись на підтримку Гаральда.
В цей час з'являється у повному княжому уборі Ярослав зі своїм почтом та дочками. Ярослав занепокоєний становищем у краї:
Мої полки побито у Зирян,
І знов Мстислав готує меч і брань
На города й права мої державні.
А тут іще і доля Єлизавети його непокоїть: чи віддати її в далекий край, чи залишити з Гаральдом тут. Ярослав розмовляє про це з Сильвестром. Залишити Гаральда в Києві — це значить дати зброю Інгігерді проти нього. Сильвестр заспокоює князя:
Розтане сніг, а з ним твої турботи, Та і дочку відпустиш не навік.
До них підходить боярин Слав'ята, у якого Ярослав дізнається, хто дав наказ сурмити збір. Той відповів, що княгиня, власне, Ульф відїї імені. Ярослав гнівно погрожує Інгігерді віддати її у монастир за непокору. Інгігерда висловила невдоволення Ярославу, який із її шлюбного міста вигнав Ульфа, графа варягів. Новгород вона називає Гольмгардом. Ярослав гнівно відповідає:
Гольмгарда я не відаю, жона! Є Новгород — і час би пам'ятати Княгині руській славні імена!
І не відняв, бо не його то місто, Правителем моїм лише він був. Та й правив зле і не приніс користі, Згубив полки і слави не здобув.
Пройшли часи Еймунда і варягів. Які на Русь по золото плили.
Інгігерда дорікає Ярославу, що саме варяги допомогли йому здобути Русь, і що у нього тече кров варяга і рабині, на що Ярослав відповів:
З усіх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що є з народом вірний мій зв'язок.
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем.
Народ мій тут, на рідних цих просторах,
Від Києва до Ладоги живе.
І не заброд Ісландії суворих,—
Мене своїм він предком назове!
В цей час до князя підходить стурбований боярин Мирослав, який перехопив гінця з листом від Коснятина про нову змову проти Ярослава. Читаючи листа, Ярослав поцікавився, кому ж надіслано його. Однак Мирослав не знає, бо посланець мертвий. Ярослав засуджує діяння вельмож:
Вони війни і крові тільки жаждуть, Щоб повернуть усобиці часи.
Не дивлячись на те, що Ярослав затвердив закон і правду на Русі, бояри виступають проти нього. Атому князь змушений забути про милосердя:
У монастир замкну я Інгігерду І Коснятину голову зітну.
Ярослав гордо йде на поміст і сідає на трон. Його родина займає свої місця. Бояри стають навкруги. Підзвуки музики починається похід Гараль-да. Спочатку його дружина, потім невільники з дарами, а потім і сам Га-ральд в шоломі, увінчаному короною. За Гаральдом його зброєносці. Серед варягів і Свічкогас, який два роки був з варягами. Гаральд вітає князя і нагадує про мету свого приїзду, просить прийняти дари. Ярослав радо зустрічає майбутнього зятя, який схвалює діяння князя, його «Руську правду», про які він чув далеко за морями. Ярослав розчулено відповідає:
Мій розум ти відчув і зрозумів,— Щоб наш народ міцнів в труді і правді, Не можу я прощати ворогів, І кожен, хто порушить справу миру, На правду хто на руську посягне,— Того вразить безжалісна сокира... Тому, хто руську правду поважає, Завжди у нас і шана, і хвала.
Гаральд відповів, що за це і шанує Ярослава Норвегія.
Тут Сильвестр побачив Свічкогаса, який з монаха став варягом, бо плавав з ними два роки.
Єлизавета підчас цієї церемонії звернула увагу на напіводягнену рабиню з дарами. Вона спустилась до неї і накрила її своїм хутром. Це дуже зворушило Гаральда, і він співає їй пісню кохання. З далеких морів Гаральд привіз Єлизаветі, крім дарів, терновий вінок з могили Іоанна. Цим він повністю завоював дівоче серце.
Ярослав розчулено погоджується на шлюб своєї доньки з норвезьким князем.
 
Дія четверта
КАМЕНЩИК І КНЯЗЬ
 
У замку Ярослава в глибині саду йде відкрита галерея — переходи. В саду мармуровий басейн з фонтаном. Травневий вечір. Всі святково одягнені, бо сьогодні весілля Гаральда та Єлизавети.
Свічкогас (колишній монах—переписувач, а тепер варяг— дружинник Гаральда) ганяється за дівчатами, які сміються з нього, називаючи його монахом. А він намагається переконати, що за морями він навчився «дівчат гарненьких приручати». Дівчата тікають від нього. З іншого боку входить Сильвестр (вчений монах), який, побачивши таку сцену, погрожує кинути Свічкогаса в яму. Свічкогас нагадує, що він не монах:
У нас, варягів, лиш один устав — Бери, що треба, та держи, як взяв. Отак—то, отче!
І, сівши на лаву, спокійно п'є горілку з фляги, чим викликав гніву Силь-вестра. Випивши горілку, Свічкогас повідав Сильвестру, що:
За Києвом знудився у сльозах... Ладен я свині пасти в цих ярах, Ладен свічки гасити по церквах, Ніж рицарем вельможним і багатим Розкошувати по чужих краях!
І Сильвестр зрозумів його, його патріотичні почуття, бо він син своєї батьківщини:
Хто вип'є раз дніпрової води, Тому ніколи Київ не забути, Хоч би в яку забрався далечінь.
Пообіцявши Свічкогасу допомогти, він виходить.
В цей час із—за дерев крадькома з'являється Журейко. Він просить Свічкогаса покликати йому Милушу. Свічкогас дорікає хлопцеві за легковажність, але кличе дівчину. Журейко просить Милушу їхати з ним у Тьму-таракань, де він за час вигнання (за рік) купив землю, має власний човен, на якому виходить у море. Дівчина розгубилася, бо любить Київ, батьків, а тому не хоче їх покидати і їхати на чужину. Вона запевняла Журейка, що любить його, але попросила все—таки одну ніч на роздуми. Зустрітися домовились на кораблі.
А весілля продовжується. Із саду видно у галереї молодих — Гаральда і Єлизавету. Художник—монах Микита, чуючи весільні пісні, сумує, бо прощається зі своїм коханням до Єлизавети. Він у думках бажає їй щастя. До нього нечутно підходить Джема — дівчина—рабиня з Сицилії:
О, не сумуй, сеньйоре любий мій... Я знаю, ти кохаєш королівну... Забудь її... і серця не гніти... Тобі ж бо з нею щастя не знайти...
Джема зізнається у своїй любові до Микити, але він намагається нагадати їй, що він монах. Однак Джема вміє бачити людей:
В твоїй душі я бачу гнів і месть, А на чолі — сеньйорів горду честь... Ти, мабуть, князь...
В цей час із темряви виходять Ратибор, Давид — новгородські бояри, які вимагають від Микити помсти за батька і Новгород. Вони привели свідка, який підтвердив, що за наказом Ярослава був вбитий Коснятин. Микита безсилий сідає на лаву. Новгородські мужі зникають у темряві, побачивши, як із церкви повертається весільний похід. Микита дорікає собі в тому, що жив у кривдника його батька і їв його хліб. Він повільно йде в глибину саду, побачивши, що хтось прямує до нього.
А в саду — Інгігерда (дружина Ярослава) і Ульф (варяг, який стояв на чолі Новгорода після Коснятина). Вони вдвох продовжують будувати інтриги проти Ярослава. Ульф повідомив, що всі піднімуть мечі проти Ярослава вночі, коли задзвонить дзвін. Інгігерда хоче помститись своєму чоловікові:
То хай собі лиш дорікає князь, Що не знесла Олафова дочка Насильства і нечуваних образ!
Вони виходять із саду, в якому вже чути крик пугача. Це Журейко викликає Милушу. Ховаючись від переслідувань, він підслухав ненароком розмову в саду і хоче йти до князя, щоб сповістити йому про зраду дружини і Ульфа, про план варягів. Вони хочуть кинути Ярослава в тюрму. Милуша боїться за долю Журейка і не дозволяє йому це робити. Раптом Ульф із вартою хапають юнака. Вони намагались скомпрометувати його і звинуватити у нападі на князя Ярослава. Новгородський варяг наказує вбити Журейка. Милуша, захищаючи нареченого, зняла крик. Ульф вдарив її ножем і тікає. Милуша падає. На крик збігаються люди, серед яких Ярослав і його сім'я. Князь гнівно намагається дізнатись, хто поранив її, а Милуша просить врятувати Журейка, якого забрали і загрожували вбити.
В цей час Ярослав сурмить тривогу і вбігає Журейко:
Князь! Хвалити Бога!
Я не спізнивсь.
Сьогодні—бо вночі
Умислив Ульф з княгинею лукаво
Тебе схопить і в поруб (тюрма) заточить,
А Київ весь варягам...
І тут Журейко бачить поранену Милушу. Юнак плаче над коханою дівчиною. А наречена Єлизавета, зворушена побаченим, говорить:
О Боже мій... і знову ллється кров... Невже немає справді місця в світі, Де б мир царив і де б цвіла любов Серед людей, братерством оповитих!
Ярослав у гніві до дружини дорікає їй за те, що в день весілля, в ніч любові й миру, не змогла стримати свого зла, тому він відсилає її своєю волею у монастир замолювать гріхи, а Гаральда просить рушати до рідних берегів. Гаральд запевняє князя, що він не мислив навіть йому якогось зла. Ярослав відповідає:
Тобі я вірю. Та не вірю долі. Що знов на Русь варягів привела. Хоч як мені тяжка дочки утрата, Прощай, Гаральде, Русь понад усе.
На руках у Журейка вмирає Милуша. Єлизавета в сльозах, бо треба розлучатися з рідними і їхати з чоловіком. Ярослав просить Журейка служити в його дружині «мужем княжим», однак юнак відмовляється залишитись, бо життя в Києві без Милуші для нього важке, але:
Де зараз тільки орди кочові,
А згодом стане Руськая держава.
Там міг би я твоїй служити справі.
Ярослав довіряє Журейкові від його імені пильнувати південний край і дає йому іменний князівський перстень — символ влади князя.
Повертаючись до себе, Ярослав зустрів Микиту, який вимагав конкретних пояснень. Він не міг зрозуміти, за що його так скривджено людиною, якій вірив. За що вбито його батька, князя Новгородського Коснятина. Ярослав з гідністю відповів:
Так, господу і руському народу Я відповім за всі мої діла.
Завжди мене мій рятував народ. За те і я служив йому сумлінно.
Тому й скарав чесного Коснятина,
Що він порушив спокій на Русі
І мирний лад, що довгими роками
І війнами народу я зміцнив,
Хотів він кинуть жадними руками
На терези усобної війни...
Бо вищих я не відаю скарбів,
Ніж мирний труді щастя в мирнім домі...
І, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду і єдину Русь!
 
ДІЯ П'ЯТА
 
 
Перша відміна Гуслі і меч
 
Ці події сягають у 1036 рік.
Ярослав, пишно вдягнений, сидить на престолі і веде розмову з угорськими і польськими послами. Поряд нього — його шістнадцятилітній син Володимир і Інгігерда в черничому убранні.
Ярослав з гордістю ділиться своїми досягненнями перед послами. Всіма своїми зусиллями йому вдалося врешті-решт об'єднати Русь:
В моїх руках вся Руськая держава Знов зібрана єдина і міцна.
Але гордість переплітається з горем, бо прийшла звістка про смерть улюбленої дочки Єлизавети, дружини Гаральда. Ярослав просить послів передати вітання від нього своїм родичам і вибачити:
Отож простіть, що ця печаль родинна Нам не дає прийняти вас гостинно І вшанувати зараз як би слід.
Посли вклоняються і виходять. Ярослав сидить зажурений на троні сам. До нього підходить Інгігерда. За чотири роки вона змінилася, ніби пом'якшала характером. Інгігерда заспокоює його. Він дорікає собі, що віддав дочку в далеку сторону під натиском дружини заради могутності Русі. Роки в монастирі навчили Інгігерду цінувати любов і мир родинного житла, і вона просить у Ярослава пробачення за той біль, якого йому завдала. Розчулений Ярослав приходить до згоди з дружиною, та вдячно цілує йому руку і виходить.
Входять Сильвестр і Свічкогас. Вони принесли великі нові книги, щоб розважити смуток князя. Це були видання про святих, які чимало перечитав Ярослав. Переглядаючи їх, князь зацікавився долею Свічкогаса, чи не хоче він знову стати варягом і покинути Київ. Свічкогас відповідає:
Ні, княже господине,
Ніде нема у світі тих щедрот,
Що я знайшов отут на батьківщині,
У Києві біля твоїх чеснот,
Де чудних книг вкусить мені дано.
Сильвестр підтверджує, що Свічкогас змінився на краще. Він показує Ярославу розкішне грецьке видання Псалтиря з ілюстраціями. Князя захоплюють храми із золотими куполами, і він у захваті говорить:
Коли мені дадуть хоч рік покою Серед моїх походів і турбот, Клянусь, такий я храм собі построю В ім'я Софії — мудрості чеснот.
Ярослав дякує їм за розвагу і просить книгу залишити йому на столі. Сильвестр ніяково зауважує, що він її ще не купив, бо грек просить 100 гривень золотом, а це надто дорого (можна купити село з нивами і млинами та всім добром). Ярослав хоче поговорити з греком сам. Поки Свічкогас ходив за греком, з'явився син Володимир, подає князю молитвослов і радить батькові прийняти хазяїна цієї книжки. У молитвослові князь узнає книгу Єлизавети і просить негайно привести мандрівника. Входять Микита (колишній монах, син Коснятина) і Джема (рабиня, яку Гаральд подарував Єлизаветі). Ярослав просить розповісти про дочку. Через три роки після розлуки Микита заїхав у Норвегію і бачив там Єлизавету, яка завжди сиділа біля вікна і дивилась в бік Русі, співаючи тужливих пісень про Київ, про землю рідну. А коли прийшов її останній час, просила Микиту передати молитвослов батькові. Ярослав ще більше дорікає собі, що віддав дочку в чужу країну. Останньою волею Єлизавети було прохання до князя подбати про Джему. Ярослав ім'ям дочки обіцяє зробити для Джеми все. Він хоче знати про життя дочки в чужій країні. Джема співає пісню, яку чула від Єлизавети. Вона просить дозволу служити доброму Микиті, як служила Єлизаветі.
В цей час до зали Сильвестр і Свічкогас ввели грека, якого шукали. Грек Парфеній говорить, що ця книга єдина на землі, а тому така дорога. Ярослав дає 50 гривень, але Парфеній не погоджується, бо це не його товар, а таку ціну встановив господар. До зали входить Мирослав (воєначальник Ярослава) з сумною звісткою, що печеніги йдуть на Київ і за п'ять днів дійдуть сюди. Ярослав дає наказ скликати військо. Мирослав зауважує:
Але ж нема у нас полків готових,
Несила нам... До Новгорода знову Когось би треба зараз же послать.
Князь хоче їхати до Новгорода сам. Парфеній згоджується за 60 гривень віддати Псалтир, але Ярослав ніби не чує його. Він дає наказ оглянути мури, вежі, огорожі і готуватись до зустрічі з ворогом. Парфеній знов звертається до князя і просить за книгу гроші. Ярослав гримає на нього, мовляв, не до книги зараз. Він просить всіх протриматись хоча б сім днів, поки він приведе свіжі полки. Микита заперечує, бо на дорогу потрібно тільки туди 12 днів, та чи захоче Новгород допомагати Ярославу — теж невідомо:
Та і навряд чи Новгород захоче В котрий це раз спасать тебе в біді,
Щоб потім ти за вірність, як за злочин, Його людей найліпших засудив!
Ярослав у гніві вихоплює меч і кидається на Микиту. В цей час Джема кидає під ноги князю цитру (музичний струнний інструмент). Він здивовано спиняється і опускає меч. Джема твердо і з гідністю просить його не затівати бою. Ярослав вибачається перед Микитою. Микита запевняє князя, що він йому не ворог.
Входить Журейко. Він у східному одязі. Вітає князя. Юнак повідомив, що коли побачив орду, яка збирає загони, то поплив до Новгорода:
Я в Новгород помчав перед ордою І перстень твій громаді показав.
Ярослав розхвилювався: «Щож Новгород?»Журейко сказав, що полки вже йдуть до Києва на допомогу. Ярослав обіймає Журейка з вдячністю. Володимир (син Ярослава) захоплюється новгородцями і просить батька «по—царськи їм воздать». Тепер Ярослав впевнений, що князем у Новгороді буде Володимир.
Всі одягають військову зброю, одяг. Ярославу Свічкогас перев'язує хвору ногу. Входить стурбована Інгігерда:
О княже мій! Невже це знов війна!
Князь обнімає її і Володимира:
Так, королево, знов війна священна! Встає полків залізная стіна, Щоб нашу Русь од хижаків південних Оборонить і знищить їх до пня.
То не дамо ж гнізда свого в обиду, Вперед, на бій за землю нашу рідну, За Київ наш, державний і святий!
Друга відміна Золота брама
Минуло декілька днів. Війна продовжується. За вікнами чутно шум битви. Інгігерда, Джема та придворні жінки дивляться у вікно. Інгігерда молиться:
О господи великий, милосердий, Злих ворогів на Русь не допусти! Допоможи, святая Інгігерда,
І Ярослава в битві захисти! Святий Георгій і свята Ірина Обороніть нам руськую країну, Ми ж вам церкви збудуємо святі!
Інгігерда згадує прожите життя і тихо зітхає. Шум за вікном наростає. Вона шукає сина Володимира. Ось він входить у залу в кольчузі та шоломі і повідомляє матері, що був наверху, на вежі. Інгігерда дорікає синові за непослух і наказує сидіти біля неї, бо він іще малий. Володимир нагадує матері, що батько поставив його Новгородським князем, а тому йому потрібно.допомагати бити ворога. Входить Свічкогас, якого прислав князь захищати замок, бо прорвавсь крізь оборону один загін ворога.
З'явився Сильвестр і благословляє Свічкогаса на боротьбу з ворогами. Володимир просить його, щоб попросив за нього Інгігерду, бо і йому хочеться захищати свою землю. Сильвестр відповів:
Ще младєси, щоб труді подвиг ратний Достойно міг підняти в час тяжкий. Черпай із книг науку благодатну І мудрістю душу укріпляй.
До зали долітає шум битви. Парфеній пропонує Сильвестру Псалтир уже за п'ятдесят гривень. Сильвестр дає лише двадцять гривень, і стріла, що влетіла у вікно, змусила Парфенія погодитись. Вбігає збуджений Мирослав. Він запевняє княгиню, що ворог буде розбитий. Всі радіють. Лише грек жалкує, що продешевив Псалтир, треба було не поспішати. Інгігерда збирає всіх, щоб зустріти князя. Під музику, сурми, радісні вигуки входить Ярослав із мечем. Щасливі дружина і син обнімають князя. Він сідає на престол і п'є піднесену Інгігердою чашу вина за воїнів—переможців, за мужніх новгородців.
Входять Давид, Ратибор і вносять покриті чорним сукном ноші. Стурбований Ярослав питає, хто впав за Русь. Ратибор відповідає, що загинув за Русь і за князя Микита. Джема з криком кидається до мертвого юнака. Ярослав сходить із престолу і схиляє голову біля вірного свого писаря. Він клянеться новгородцям звільнити їх від данини і послати князювати до них Володимира. На честь перемоги над печенігами Ярослав вирішує побудувати храм, щоб увіковічити цю історичну подію. Сильвестр дарує книгу Ярославу, яку купив за двадцять гривень. Князь наказує виплатити ще вісімдесят, бо «не гоже нам скарби словесні дешево цінити». Він всіх закликає на пир в ім'я перемоги:
А ми, кому судилося ще жити, Життя трудом повинні заслужити.   . І сили всі вітчизні присвятить.
Ярослав дає обіцянку побудувати новий Київ із золотими куполами із золотою брамою, яка «в нові часи одкриє світлий шлях»!
ОЛЕНА ТЕЛІГАЛІТО
Топчуть ноги радісно і стрункоСонні трави на вузькій межі.В день такий віддатись поцілункам!В день такий цілим надхненням жить!П'яним сонцем тіло налилося,Тане й гнеться в ньому, мов свіча,—І тремтить схвильоване колосся,Прихилившись до мого плеча.В сотах мозку золотом прозоримМед думок розтоплених лежить,А душа вклоняється просторамІ землі за світлу радість — жить!І за те, що стільки уст палилоІ тягло мене вогнем спокус,І за те, що замінить не сила —Ні на що — твоїх єдиних уст!
МУЖЧИНАМ
Не зірвуться слова, гартовані, як криця, І у руці перо не зміниться на спис. Бо ми лише жінки. У нас душа криниця, З якої ви п'єте: змагайся і кріпись! І ми їх даємо не у залізнім гимні, У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць. Бо швидко прийде день і у завісі димній Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць. Ще сальви не було, не заревли гармати, Та ви вже на ногах. І ми в останній раз Все, що дає життя іскристе і багате, Мов медоносний сік, збираємо для вас. Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів! Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, - Без металевих слів і без зідхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
Вечірня ПісняЗа вікнами день холоне,У вікнах -- перші вогні ...Замкни у моїх долоняхНенависть свою і гнів.Зложи на мої колінаКаміння жорстоких днів,І срібло свого полинуМені поклади до ніг.Щоб легке, розкуте серцеСпівало, як вільний птах,Щоб ти, найміцніший, сперся,Спочив на моїх устах.А я поцілунком теплим,М'яким, мов дитячний сміх,Згашу полум'яне пеклоВ очах і думках твоїх.Та завтра, коли просториПроріже перша сурма --В задимлений, чорний морокЗберу я тебе сама.Не візьмеш плачу з собою --Я плакати буду пізніш!Тобі ж подарую зброю:Цілунок гострий як ніж.Щоб мав ти в залізнім свисті --Для крику і для мовчань --Уста рішучі як вистріл,Тверді як лезо меча.Моя душа й по темнім трункуНе хоче слухатись порад,І знову радісно і стрункоБіжить під вітер і під град.Щоб заховавши мудрий досвідУ скринці без ключа і дна,Знов зустрічати сірий розсвітВогнем отрути чи вина.Щоб власній вірі непохитнійПалить лямпаду в чорну нічІ йти крізь січні в теплі квітніКрізь біль розлук -- у радість стріч.
Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому,—
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.
І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894—1956) УКРАЇНА В ОГНІ      Одного тихого літнього дня у садочку зібралася родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала улюблену материну пісню «Ой піду я до роду погуляти». Шумить, гуде Тополівка. До Лавріна приїхали гості — сини Роман, лейтенант прикордонних військ, Іван, артилерист, Савка, чорноморець, Григорій, агроном, Трохим, батько п'ятьох дітей. «І дочка Олеся — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». Усі співали, а в матері Тетяни Запорожчихи життя ніби пропливло перед очима — і горе, і радощі, і турботи, і невпинна      праця на велику родину з дрібними дітками. Вона раділа, що нарешті побачила всіх укупі — за стільки років діти з'їхалися разом пошанувати її п'ятдесятип'ятиліття.      Ніхто не міг уявити навіть, яка біда підкрадається до сім'ї. Мати з плачем і смутком проводжала своїх синів на війну, і її стогін потонув у «морі людського плачу і скорбот, у розлуках, у реві моторів».      А по шляху на схід від'їжджали грузовики з людом, що тікав від фашистської навали. Селяни, прив'язані «тисячолітніми узами до землі», дивувалися і лютували, чому всі тікають, а втікачі дивилися на тих, хто лишався, й собі дивувалися, чого вони не тікають, і говорили, що, мабуть, німців чекають. А в цей час біля холодної криниці край села стояла Олеся, «смутна йтиха, які всі дівчата в ті часи на нашій на кривавій Україні». Бійці пили в дівчини з відра воду, і, прощаючись, відходили. Грузовики ревли по дорогах, везучи біженців, яким від страху і відчаю здавалося ворожим усе, що не їхало з ними. Ті, що лишалися, проклинали і питали, на кого ж вони їх лишають. Тетяна Запорожчиха полола город, поки ЇЇ не прострочило кулеметом з ворожого літака. Горять жита, топчуться людьми та підводами. Бігають бездомні коні та корови. Ревуть аероплани і скидають бомби.      Лаврін довіз своїх синів до переправи. Аж тут стали бомбардувати міст. Брати Запорожці кинулися врозтіч, лише Савка залишився на возі. Через хвилину впав мертвим. Батько зблід і крикнув синам, щоб ішли за міст, а сам повернув додому. Коні летіли житами, а Лаврін плакав на грудях мертвого сина. Воза зупинили німецькі диверсанти, викинули Савку, забрали коней і поїхали, сміючись.      Олеся дивилася на шлях. «Вона не була звичайного дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилось ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт—Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну...»      Бійці пили воду і похмуро відходили далі. На Олесю нахлинула така хвиля гострого болючого жалю до себе, що вона зважилася на нечуваний, небачений ні в селі, ні в усім народі вчинок, який підказав їй грізний, незвичайний час і підсвідома мудрість, інстинкт роду.      До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина з—під Кам'янця—Подільського. «Був він добрий кремезний юнак... Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах». Боєць напився води і хотів іти, але Олеся його зупинила. «Слухай,—ска-      зала Олеся,— переночуй зі мною. Вже наступає ніч... коли ще можна, чуєш?.. Вона поставила відро і підійшла до нього: — Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюся, прошу тебе, нехай ти... переночуй зі мною...— При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас.      — Я не можу ночувати з тобою,— сказав Кравчина чесно і одверто.-— Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой.      — Ти наш.      — Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Зрозумій мій сором. Я не герой.      — Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!»      Олеся дивилася на танкіста з такою довірою і мольбою, що він замовк і не зводив з неї очей. «Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні».      І Кравчина погодився. Вони пішли до хати. Мати Олесі була в цей час у лікарні, а батько повіз братів. Юнак і дівчина соромилися один одного. Олеся запросила Василя за стіл, нагодувала. Принесла води помитися. Довго стелила чисту постіль, принесла квітів. «Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні... Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний закон». Потім Олеся притулила Василеву руку до свого серця і сказала, що ніколи його не забуде. Попросила, щоб і він промовив такі слова...      Над самою хатою ревла зграя ворожих літаків, а над шляхом голосила розлука.      Хтось стукав у двері сусідньої хати. На порозі став літній чоловік Купріян Хуторний. Він побачив синів, які втекли з фронту. Грізно спитав: «За-щитники отечества?» Хлопці почали розповідати, що все пропало — генерал застрелився, мости підірвані. Батько сказав, що не пустить їх, дезертирів, на поріг, адже він «царя захищав, не тікав», а вони свою владу відстояти не можуть.      Олеся прощалася з Василем. Вона щасливо плакала і шептала, що коли станеться так, що вони житимуть удвох, то ніколи за все життя не скажуть один одному поганого, слова, навіть не подумають злого. Василь обіцяв знайти, відвоювати її. І сказав: «Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти»,— дивуючись своїм незвичайним словам. Юнак пригорнув дівчину      сильними великими руками і додав, що коли станеться так, що він буде убитий, то все одно повернеться до неї: «Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю,— стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства». Прийшов до неї непотрібний, млявий, а тепер для нього відкрилися світ і мета в житті. Рано—вранці хлопець і дівчина попрощалися.      Фашисти вторглися в село. Вони привітно віталися, а потім забирали продукти, висаджували двері, різали свиней. Жартували з хазяйками, а тоді стріляли в них. Два німці, не соромлячись, скинули одежу і веліли Купріянисі випрати її. Жінка образилась і хотіла відмовитися, а син—дезертир кинувся умовляти, кажучи, що її за це можуть убити. Тут вбігла дочка Христя і сказала, що німці забрали корову. Батько з гіркотою відповів, що раз нас завоювали, то тепер їхнє право. «Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах».      Менший син Павло з досади вибіг надвір, а там за його переляканим товаришем Іваном Гаркавенком бігли німці і стріляли. Хлопці хотіли втекти, але їх піймали, побили і, дізнавшись, що вони дезертири, дали гвинтівки та поставили стерегти гармати.      У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сюди прилетів сам гауляйтер Кох. У своїй промові він проголосив смерть слов'янству, демократії і національним меншостям, євреям. Кожному солдатові він обіцяв сорок п'ять гектарів землі української.      Старий полковник німецької розвідки Ернст фон Крауз простяг своєму синові лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі і сказав: «На, їж! Цю землю можна їсти!» Людвіг стиснув землю в жмені й лизнув її язиком. «Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка—батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували».      Батько й син стояли серед поля і милувалися ним, як своєю власністю, але раптом старий фон Крауз сказав, що це страшна земля. Цей народ не так просто знищити. Він тікав од нього у вісімнадцятому, його «життєздатність і зневага до смерті безмежні... Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху...».      Фашистські офіцери якраз проїжджали село, в якому вішали людей. Машина стала. Кати збиралися повісити старого пасічника Запорожця, бо його бджоли закусали чотирьох німецьких солдат. Фон Крауз захотів дізнатися, що думає пасічник перед смертю. Той відповів, що справа їхня програна, раз вони бояться таких старих, як він. Побачивши військовополонених, дід Запорожець закричав: «А, посіпаки! Потяглися, щоб вам добра не було!.. Не встигла війна початися, вже здалися, покидали зброю! Вже повзете в неволю. А ворог з жінками регоче... Вішайте мене, душогуби! Щоб бодай хоч не бачили мої старі очі...».      Людвігові стало страшно, але батько сказав, що і в цього народу є слабке місце, «ахілесова п'ята»: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».      Людвіг сказав: «Ми будемо нищити їх, поскільки кожний солдат мусить убить ворога. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!»      « — Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. їх треба розбити, поки вони не очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнем — ми пропали.      — Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті».      У клуні Купріяна Хуторного зібралися товариші його синів, які дезертирували з армії. Це був «своєрідний клуб загублених душ». Вони пили горілку, грали в карти і проклинали свою долю. Одні говорили, що повернуться свої і постріляють їх, як собак, інші заперечували, що повернуться наші війська, мабуть, не скоро. Обговорювали чутки, що Україна буде самостійною, а земля — у приватній власності. Старий Купріян втрутився і сказав, що все це, може, й буде, тільки їх не буде — поб'ють один одного. І порадив доганяти армію, поки не пізно. Раптом вбігла дочка Купріяна Христя і перелякано сповістила, що їхній Павло завербувався в поліцію, уже йому й рушницю дали. Аж ось ввійшов і Павло з товаришем. Батько у відчаї кинувся на нього з кулаками, але той затулився зброєю. І почав виправдовуватися, що його примусили під страхом смерті,— не візьме він цієї зброї, те зробить хтось інший. Купріян суворо картав хлопців, адже вони зрадили присягу, у них в роду не було боягузів. Несподівано він схопив зброю у Павла, рушниця вистрілила і смертельно поранила його. Тут нагодилися німці.      Старший син Микола, поранений у руку, кинувся тікати, за ним побігли ще кілька товаришів. Зупинилися аж у яру, думаючи, куди податися. Микола вирішив іти до партизанів, а хлопці повагалися трохи (якось, мовляв, буде!) і пішли додому. «У грізну годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві натури не піднялися до висот розуміння ходу історії. І ніхто не став їм у пригоді зі славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна » не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно без -збройні, наївні й короткозорі». Коли хлопці зрозуміли, що помилилися, було вже пізно — всі вони повисли «на німецькій шибениці рядочком».      Німці оголосили збори села. Олеся просила батька йти швидше, бо його можуть убити за непокору. Запорожець велів залишити його самого, зняв з покуття портрет Сталіна.      «— Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося,— не малою, великою кров'ю на [своїй] території,— тихо промовив він до портрета.— Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків—сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна... чую смерть». Лаврін попрощався з дочкою і пішов на збори. Фон Крауз, проголошуючи промову, сказав, що тих, хто тікає в ліси, нападає на поліцаїв, він буде нещадно знищувати. Велів обрати старосту села. Ніхто не згоджувався. Тоді людей загнали по шию у воду і почали стріляти над головами. Запалали кілька хат у селі. Стояли селяни довго, померзли, ледве трималися. І почали просити Лавріна Запорожця «прийняти гріх на душу», стати старостою. І Запорожець вирішив урятувати село, погодився.      Раптом вийшов якийсь чоловік і сказав, що Лавріна обирати старостою не можна, бо той голова колгоспу, в нього п'ять синів у Червоній Армії і всі комуністи. Запропонував себе, бо втік аж із Сибіру, куди його вислали, перейшов лінію фронту і більше годиться для такої посади. Люди з подивом упізнали куркуля Григорія Заброду. Фон Крауз дещо спитав у нього і вирішив призначити Заброду начальником поліції, бо там потрібна підла і жорстока людина.      Минали дні і ночі в загравах пожеж. «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем... Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем».      Відступало військо. Поранені просили на шляху підвезти. Але «холодні, злі шофери, здавалось, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених».      Василь Кравчина, поранений в руку, відступав по дорозі з бійцями. Його душу розтинали тяжкий сором і гнів. Він відчував себе винуватим перед людьми.      Воєнторгівці, радо махаючи руками, від'їжджали у безпечні місця. Душі у цих людей «були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя. Вони виросли в атмосфері легкого успіху і радощів». Тому без найменших мук совісті кидали поранених і котили на схід.      У районному місті, серед метушні і загальної розгубленості вбігли до голови Лиманчука дві дівчини. Вони питали, чи буде місто здане і що їм робити, може, тікати? Лиманчук накричав на них, сказав, що вони, мабуть, ворожі агенти і сіють паніку. Місто здане не буде. Саме тут зайшов Василь Кравчина і сказав, що неправда, війська покидають місто, порадив тікати якнайшвидше. Голова, рвучи секретні папери, закричав на нього: «Хто ви такий, ви знаєте що за це?..» Цей діяч був «великим любителем різних секретних паперів, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це підвищувало його «авторитет» в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини».      Василь, пригадуючи свою дорогоцінну долю — Олесю, звернувся до дівчат: «Тікайте, сестри мої, тікайте! Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф,— показав Василь на голову,— що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту». На дорозі Кравчина просив офіцера, що їхав на напівпорожньому грузовику, забрати дівчат і поранених, але той одмовляв, що не може, бо у нього там «секретні речі». Так і поїхав, нікого не взявши.      Дезертири, запряжені в ярма замість коней, орали землю, проклинаючи свою долю. їх поганяв староста Мина Товченик. Олеся просила батька заступитися за людей, але він суворо відповів: «Якщо не хочуть орати, нехай ідуть боротися з ворогом, гнати його зі своєї землі». Раптом хтось постукав, увійшло двоє незнайомих людей. Запорожець став пошепки з ними розмовляти про щось.      Дивне щось діялось. Люди орали, сіяли, молотили, але хліба не було. Пропадала худоба. Фон Крауз злився, катував народ, але так нічого і не міг добитися. Все мовчало... Він прийшов до Запорожця і став розпитувати, де ж дівається хліб і молоді хлопці з села. Сказав, що доведеться вішати. Лаврін, бажаючи врятувати людей від цього, склав список молоді, яку німці можуть відправити до Німеччини на оборонні роботи.      На другий день Христя Хуторна докоряла Олесі за несправедливість, бо батько дочку в список не записав. Заброда стояв перед фон Краузом і тремтів. Він намагався доказати, що не вірить Запорожцеві, бо в списку для відправки Олесі немає. Лаврін усе чув за дверима, увійшов і сказав, що помилково не вписав дочки, пожалів, але тепер просить внести і її прізвище, адже «сила прикладу — велике діло». Заброда вважав себе переможеним.      У хаті старости крик і плач. Олеся не вірить, що і її записано самим батьком. Мати у розпачі. У хату зайшов Мина Товченик, і Запорожець передав йому листа, сказавши, що від нього залежить доля багатьох людей. Тетяні, дружині, звелів провести дочку на станцію і не вертатися більше додому, бо всяке може трапитися.      Мина Товченик прийшов додому, пообідав, а синові, поліцаю Устимові, звелів запрягти коня. Жінка спитала, що це у нього за папір у шапці. Сина та його товариша зацікавило, куди це Мина зібрався. Непомітно вони викрали листа і залишили оселю.      Олеся прощалася з матір'ю, відчуваючи, що це назавжди. Тетяна За-порожчиха тужила і говорила, що молитиметься за доньку «зорями вечірніми і ранешніми», просила завжди вірити й надіятися, що б не трапилося. Волали з розпачу люди, грав оркестр. Поїзд рушив. До Запорожчихи підійшов поліцай Іван Гаркавенко і сказав їй, щоб вона тікала, бо заарештовано її чоловіка.      Коли перед фон Краузом поставили побитого і знесиленого Лавріна Запорожця, він оскаженів від люті і спитав: «Так це ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін, і послав того листа?» Лаврін зізнався, що він просив партизан знищити по дорозі охорону і забрати до себе молодь. Фон Крауз повідомив, що молодь і дочка виїхали до Германії, хата його спалена, а жінка вбита. І спитав, чи він нещасний, страждає? Запорожець сказав, що ні, він просто ненавидить фашистів. Фон.Кра-уз запропонував по-доброму повідомити про місцезнаходження партизан. Тоді його не мучитимуть, і його відправили на ніч за дріт.      Табір німці зробили у проваллі за селом. Під осіннім холодним небом він здавався кладовищем розритих могил. Хоч невільники позалазали в нори і клацали зубами від холоду, над табором лунала пісня про чайку—небогу, що вивела чаєнят при битій дорозі.      За колючим дротом плакав Лаврін Запорожець. Він думав про те, що його муки, смерть його дітей нічого не значать, коли гинуть цілі родини й роди, тисячі людей, цілий край... Раптом його хтось покликав. Це Мотря Левчиха принесла йому хліба, картоплі та груш. Просила з'їсти самому, щоб уранці бути сильнішим. Левчиха вибігла з кущів, хотіла покласти клунок, але тут пролунав постріл вартового, і жінка впала мертва. Лаврін хотів дотягтися до вузлика, але над ним став Заброда з автоматом. Запорожець запитав з ненавистю, чи це він убив жінку, але той відмахнувся. Що там Левчиха, йому ось «давнього свого друга» жаль. Адже під муками він розкаже все, але буде пізно. То, може, все ж скаже, де партизани? Лаврін відповів, що він на ньому землі собі не заробить. І чоловіки кинулись один на одного через ко-      лючий дріт. Зчепилися і душили один одного, виказуючи свої давні кривди і ненависть. Билися й говорили довго. Під час цієї бійки дріт порвався. В'язень був майже на волі. Але з—піддерева вискочив Людвіг Крауз, витягуючи маузера. Запорожець блискавично скочив і вбив офіцера одним ударом кулака. Взяв Забродин автомат і гукнув людям, щоб тікали. Всі невільники піднялися і, поваливши дріт, побігли. Вдарили автоматні черги. Запорожець просив людей не зупинятися, бо пропадуть. Захоплені подихом свободи, кидалися в Десну і перепливали її навіть ті, хто не вмів плавати.      Олеся і Христя бігли по містечкових провулках біля станції, намагаючись втекти від сторожі. їх піймали і побили. Уночі дівчата знову тікали з поїзда на ходу, довго бігли. За ними гналися і стріляли. Коли втікачки зовсім вибилися із сил, вони стали і підняли руки вгору. їх знову відправили поїздом у неволю. На одній станції їхній ешелон став поряд з іншим, у якому теж везли полонених чоловіків. Один парубок жартома зачепив дівчат, але Христя обрушила на нього такий потік свого гніву й болю за те, що їх віддали без бою в наругу фашистам, що той аж отетерів від несподіванки.      Поїзд рушив. Христя шептала подрузі, що ненавидить чоловіків за погану війну, за слабкість. Олеся сказала, що не треба шукати тепер винних, а треба пам'ятати про своє призначення жінки і виконати його: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине. За це ж вони вмирають, наші, як би там не бились. Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по—німецьки, нізащо!»      Хтось крикнув, що це остання українська станція, і вагон заплакав, затужив. Олеся і Христя знову втекли. Христя кинулася перепливати річку, а Олеся не вміла плавати. її схопили жандарми.      Фон Крауз жорстоко помстився за смерть сина. Він спалив село і перестріляв усіх жителів. «Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей... Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати».      Але ось у спалене село в'їхав невеликий кінний партизанський загін на чолі з Романом Запорожцем. М'який, веселий чоловік став тепер воїном, безстрашним месником, подібним до прадідів своїх, ім'я яких він носив. «За його голову покладена була фашистами висока ціна».      Мандруючи в глибокий рейд, Роман заскочив до рідного села. Але жодна душа не озвалася до нього. Підійшов командир до погреба, відчинив ляду і погукав. До нього обізвалася мати, яка лежала серед трупів. Обізвалася — і вмерла.      На другий день повстав увесь район. Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів від жаху. У місто ввірвався загін Романа Запорожця. Вороги тікали, відстрілюючись, а молодь приєднувалась до партизанів.      У рівчаку за селом п'ятеро поліцаїв пили горілку і думали, що їм ро; битидалі.      З німцями залишатися небезпечно, тому дорога одна — до партизанів.      До партизанської застави прийшла жінка і стала просити, щоб взяли до себе її сина—поліцая, бо пропаде. Сам він боїться йти. Партизани погодилися взяти Устима Товченика заради матері. Обіцяв він чесно воювати, а мати почастувала його ще й добрим дрючком по спині.      Поліцая ж Івана Гаркавенка не хотіли приймати до себе, бо дуже фашистам прислужувався. Той просився й молився, але горе застилало очі людям. Вони згадали вбитих рідних, спалені хати, себе — загнаних облавами фашистів — і кинулись бити поліцая. Потім звели рушниці...      Раптом з лісу двоє партизанів вивели якогось чоловіка. Це був Лаврін Запорожець. Усі впізнали тополівського старосту, стали обурюватись, що він людей у ярма запрягав, півсела продав німцям, ще й свою дочку. Стали питати, яким судом його за це судити, а він сказав: «Щоб судили по закону народного лиха». Партизани лютували. Лаврін Запорожець побачив свою смерть і промовив: «Що ж, вбивайте, доставте радість полковнику Краузу! Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?» «Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протиречивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!»      Згодом почулися голоси. Це були партизани з—за Дніпра. Командував ними Роман Запорожець. Він запитав, що це піддеревом за зрадник. Лаврін відповів, що це він, його батько, і впав непритомний.      У Берліні йшов торг українськими дівчатами. Німці і німкені підходили до Олесі, торкалися її руками, повертали. Дівчину взяла дружина Ернста фон Крауза.      Василь Кравчина лежав у польовому госпіталі на операційному столі і марив Олесею. Його, опеченого і пораненого, витягли з палаючого танка.      Минуло літо. Василь знову в бою. Він лежить перед танком, поливає противника вогнем з автомата і падає, підірваний вибухом ворожої гранати. Кравчина знову на хірургічному столі, який здригається від вибухів, і знову кличе Олесю.      До Олесиної кімнати увійшла фрау Крауз і наказала розповісти про своє полтавське село, де німкеня сподівалася одержати землю. Олеся плакала і розказувала про тиху річку, верби, лілеї. Раптом почувся дзвінок. Дружина фон Крауза і невістка кинулися в недоброму передчутті. Це був лист про загибель Людвіга. Жінки заревли, а потім прибігли до Олесі і кинулися на неї. Ледь живою дівчина вирвалася від них і вистрибнула у вікно. «Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна, її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність.      Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди.      Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. ...Найбільша мудрість в таких гірких ділах — слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі».      Ясна ніч. Навколо бур'яни і печища обгорілі. Олеся у своєму рідному селі. Вона на колишньому їхньому подвір'ї нюхає пучечок сухих материних гвоздик, які знайшла в пічурці. Раптом їй почулося, ніби її хтось кличе. Це була Христя. Дівчата кинулися в обійми одна одній і голосно заплакали.      Христя була зі зброєю, і Олеся спитала, чи вона не партизанка. Христя відповіла, що вона жінка фашистського ката, італійця Пальми. Спитала, чи пригадує Олеся, як вони розлучилися? Попросила простити її, бо вона забула, що її подруга не вміє плавати.      Христя перепливла річку і впала напівмертва. А потім уже пригадує себе гарно вдягненою на вулиці невеликого міста. До неї підійшла зла німкеня і вдарила по щоці. Потім ударила смаглявого офіцера...      Полковник фон Крауз увійшов до штабу карного італійського загону темний, як ніч. Він викликав капітана Пальму і спитав, чи правда, що його вдарили на вулиці по щоці. Запитав ще про дружину. Пальма повідомив, що одружений з українкою не тому, що любить, а щоб мати красиві стосунки з жінкою. (Коли батальйон залишав місто, Христя втекла). Фон Крауз картав італійського офіцера, звертався до його моралі, відданості справі. Але той сказав, що війна убила всяку мораль, тому не буде тут переможених і переможців, залишуться лише «загинулі та вцілілі». Фон Крауз пообіцяв розстріляти його як провокатора, спитав, який дурень йому таке сказав. Пальма відповів, що так сказав фюрер. Тоді фон Крауз голосно заявив, що Гітлер говорить дурниці народові, особливо у тяжку годину. «Це він міг дозволяти собі до Сталінграда, але після Сталінграда, де він погубив цвіт нашої нації...»      Раптом з печі почувся голос Мини Товченика: «Істинна правда. Тепер він, мабуть, здорово там піджав хвоста, собацюга!» Що його сіпнуло за язика, хто його знає. Мину стягли з печі і поставили перед полковником, думаючи, що це партизанський шпигун. Стали допитуватися, де Запорожець. Мина відповів: «Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча...» Його звеліли повісити. Коли Товченика вивели в темні сіни, він раптом упав, вкусив жандарма за ногу і проскочив назад у хату, сховавшись на печі. Жандарми в темряві перестріляли один одного.      Товченик сидів на печі і ледь стримував кашель. Але не витримав. Німці кинулися до печі. Мина згадав чарівне і страшне для ворогів слово та й закричав з усієї сили: «Партизани!» А під вікном і справді зчинилася стрілянина. Фон Крауз вистрибнув у вікно, а Товченик уже доповідав Лавріну і Роману Запорожцям про обставини.      Коли прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що партизани захопили жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу, як підлу зрадницю. Він недавно прибув з Великої землі з високою місією чинити суд над відступниками. «..Був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин...»      Командир загону не захотів утверджувати вирок прокурора, поки не вчинить допит зрадниці. Христя йшла, і страшні, образливі слова глушили її, не давали дихати. На питання відповідала чесно й одверто, і це збивало Лиманчука з пантелику, викликало антипатію. Прокурор почав її соромити, звертатися до її гідності й честі, патріотизму. Зрозумівши, що живою їй звідси не вийти, вона у відчаї питає: «Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові»? І сказала, що пам'ятає, як товариш прокурор тікав через їхнє село і сказав, щоб не задавала провокаційних питань — чи займе ворог село. Так і залишилася під німцем. А знаючи, може б, втекла від них. Тепер він чистий, а вона — ні, і хоче вмерти. Життя покарало її так, що гіршої кари й не придумаєш.      Аж тут втрутився командир, розпитав дівчину, чия вона і звідки; виявилося, що це дочка Купріяна Хуторного з Тополівки. Командир вирішив допитати її ще сам. Відвів у ліс і сказав, щоб вона не ображалася на партизан, адже ненависть додає їм сили в боротьбі. Спитав, чи вона не шпигунка. Якщо так, то розстріляють тихенько, щоб не мучилась у своїй зраді. Коли ж ні, то хай живе і помститься ворогові за всі кривди свої і народні.      Таку історію розказала Христя Олесі. І почала розпитувати подругу, але та пообіцяла розповісти іншим разом. І додала, що у неї інша вдача — вона м'яка, не войовнича, зло в ній не тримається, вона все прощає. І подруги розійшлися своїми дорогами.      Німці відступали, підпалюючи хати, через село, вивозячи тих, хто не встиг сховатися. Наші війська їх наздоганяли. Вони ще не відійшли від запеклого бою. Але, дивлячись на людей, що вилізали з ям та погребів, плакали, не соромлячись своїх сліз. І «багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські».      «Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому закону життя й по незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому, що може жити і рости.      Не догоріли ще пожари, а люди кинулись вже до роботи. Уже копалися в городах. Жінки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю.      Якесь насіннячко мочили у воді, причитаючи напівзабутих молитов на добрий урожай».      Літній селянин ДемидБесараб частував дорогих гостей. У його хаті спинився штаб. Але ось знову прощання, знову війська відходять. «Плач і відчай ».      Розлютований Ернст фон Крауз бив Бесараба стеком по голові, допитуючись, де його сини. І коли Демид сказав, що в Червоній Армії, фашистський офіцер наказав його повісити. Селянин відповів з гордістю, що тепер не страшно, все одно німці звідси живими не вийдуть. Фон Крауз схопився за серце, задихаючись від злоби. Наказав ввести диверсанта. Це був той же Мина Товченик. Фашист знову вхопився за серце і сказав: «Дійсно, я тебе вже боюся! Ти висадив моста?» Товченик відповів, що він. Тоді німець пообіцяв його повісити, цього разу вже точно, але Мина сказав, що він не боїться, бо невмирущий. І додав: «Україна, щоб ти знав — це ваша судьба. Поки горить як свічка — Гітлер дихає, потухне — витягне Гітлер ноги і ви з ним».      Фон Крауз закричав, щоб Товченика негайно повісили. Коли селянинові накинули петлю на шию, він раптом почав співати фашистський гімн так, що його кати вимушені були стати струнко і простягти руки для фашистського вітання. Так Мина виграв кілька хвилин життя. Доля не зрадила й цього разу — наскочили партизани і врятували його.      Запорожці двома загонами переслідували старого вовка фон Крауза. Тепер це були вже не ті партизани, що на початку війни. Усі випадкові, в'ялі, зайві люди відійшли, залишилися лише наймужніші, які шлях до перемоги вбачали у жорстокій помсті. Вже й поліцаї стали тікати в партизани, сільські старости таємно допомагали народним месникам.      Як не лютував Крауз, як не палив села, як не мучив дітей, жінок, ніщо не допомагало. Ламалися його грандіозні плани і втікала з—під ніг земля, яку «можна їсти».      Не раз фон Крауз звертався до портрета фюрера, говорив з ним, копіював його рухи. Це був його ідеал. Полковник писав фюрерові листи з проектами впорядкування Східної Німеччини. Саме йому належала ідея модернізованих фабрик смерті. За це він одержав рицарський залізний хрест з дубовим вінком і полюбив фюрера ще палкіше. Фон Крауз уже не ліберальничав з селянами—старостами, а творив зони пустель, мертві зони. Але нічого не допомагало. І він зрозумів, що це кінець. Земля мстила йому кожною своєю грудочкою, кожним кущиком і кожною людиною.      Запорожці йому вже снилися. А розплатою за німецький хворобливий сон були тяжкі муки у вогні українських дітей.      Отак з вогнем і мечем метався кат українськими просторами, поки нарешті не потрапив у полон. І постав перед запорожцями та партизанами у всій своїй жалюгідності, не героєм, а злочинцем. Збагнув усю трагедію «фатерлянду». Пробував виправдовуватися, але Лаврін Запорожець його не став слухати. Він лише сказав, що не врахували фашисти в своїх планах дружби народів і мужності захисників вітчизни. Так загинув Крауз.      Знову в село входили передові загони. Люди вилазили з ям і погребів, питаючи, доки так буде тривати, чи буде їм порятунок від фашистів. Командир батареї Сіроштан розгнівався на Мину Товченика за таке питання (бо саме він про це спитав), і став його допитувати, що він зробив, де і як воював. І сказав, ідо поки вони кров проливали, такі, як він, з німцями землю ділили та з жінками розважалися. Згадав і про свою жінку, кажучи: «Отака й моя баба десь у Вінниці зосталась. З німцями... От, їй—богу, заберу Вінницю, голову одрубаю!» Ці слова почув Кравчина і сказав своєму бійцеві: «Ти командир, герой, у тебе два ордени і чотири рани. Невже ж ти, проливши кров свою, так не зрозумів нічого, хто й що ми? Що не обивателі, не свідки історії ми, а герої великого грізного часу? ...Кожен з нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над загарбниками—фашистами, вітчизняну, спільну, велику перемогу. І другу перемогу свою малу — над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, пробач мене, Сіроштане, над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки». І, немов бачачи цю перемогу зовсім близько перед собою як дорогу свою кохану, Кравчина посміхнувся. За ним посміхнулися всі люди, що зібралися тут, а стара Бесарабиха тихо сказала до Сіроштана:« Прощати треба один одному більше та співчувати...» Сіроштан стояв, ніби маленький і беззбройний, перед старою жінкою—матір'ю, яка винесла стільки горя. Він задумався над своїм життям — чи правильно він усе зрозумів у ньому?      Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і спостерігав за боєм. Побачивши, що після короткого перепочинку ворог знову пішов в атаку, він метнувся до бліндажа і став давати розпорядження артилеристам, наказуючи не відступати ні на крок. Такий наказ одержав і Іван Запорожець.      Грім і гуркіт потрясали все. Земля здригалася під тягарем залізного потоку. Колони танків, обсаджені десантниками, йшли одна за одною. «Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гармати вертілися у них в руках, як іграшки». Здавалося, що перемога близько. Але з—за річки вже йшли свіжі німецькі сили в обхід артилерії. Найбільш швидких, гарячих і безстрашних Кравчина послав до річки. «Найпрекрасніша з усіх плинучих річок» була каламутна й кривава, по ній пливли трупи й інші останки страждань. Від снарядів і бомб губився увесь риб'ячий рід, і пташиний, і звіриний. «Такий страшний був світу бою. Одна лише людина могла витерпіти бій...»      Сім раз сходилися бійці з противником і відбивали його. Тридцять шість ворожих танків палало на полі. А ворожих трупів і не злічити. Але німці знову пішли в атаку. Одинадцять разів відбивав атаки Кравчина. Дванадцятий наступ був танковий.      Спочатку Кравчина дав команду знищити десант, потім припинив вогонь, щоб дати можливість танкам підійти ближче. Німці були спантеличені, артилеристи стали розстрілювати їх майже впритул. Із палаючих танків вистрибували фашисти.      Раптом з неба посипалися тисячі німецьких листівок з отруйною брехнею, де правда так тонко була змішана з брехнею, що її й не помітиш. Ніхто з воїнів, гидуючи, не став піднімати листівок, у яких стояло питання «За що воюєте, за що вмираєте?» Але Кравчина наказав підняти папірці і подумати над питанням: «Так за що ж вони вмирають?» І вирішив сам відповісти людям, можливо, перед їхнім останнім боєм ужитті. І сказав: «Ми б'ємося за те, чому нема ціни у всьому світі,— за Батьківщину».      Бійців залишилося мало. Вони обнялися і заплакали, а тоді пішли відбивати тринадцяту атаку. Це була психічна атака, адже німецьке командування наказало своїм солдатам роздягтися, випити горілки, настояної на особливому німецькому зіллі, і йти в бій голими з реготом і співами грізних пісень. Снарядів в артилеристів було обмаль, тому Запорожець наказав підпустити ворогів ближче. Командир крикнув: «Вогонь»! Перші лави напівбожевільних німців були пошматовані, але йшли другі, треті. Не були ці солдати хоробрими чи дужими, вони сліпо виконували наказ. А ще дуже прагнули землі, обіцяної фюрером. І знайшли в українській землі свою могилу.      Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Артилеристи вистріляли всі набої і полягали спати навіки—віків. «Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховалися по резервах і тилах, не обростали родичами... Не видушували з малих своїх талантів великої користі, нехтували талантом, не любили виставляти напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях, мало дорожили своїм...»      Танки пішли на батарею Сіроштана. Командир ледве добрався до телефону, викликав Кравчину. Сказав, що їх закидали мінами. Кров заливала йому обличчя. Кравчина спробував підбадьорити Сіроштана жартом. І наказав вистояти. А стояти не було з чим. Тоді Сіроштан обв'язався мінами і пішов на ворожий танк.      На третій батареї поранені бійці заряджали гармату втрьох — бо у них було лише неповних три руки. Закінчилися снаряди, і ворожі танки почали «утюжити» окопи. Бійці кидалися під танки з мінами, а фашисти, дивлячись у свої записники, кричали їм здаватися.      Нерівна боротьба закінчувалася не на нашу користь, як раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на допомогу. Окупанти вже протверезіли і їх охопив страх. Вони побігли назад і скотилися в річку. Та до бою вступали нові ворожі сили і навалилися на полк Запорожця. «...Розпочався небачений по пристрасті удару новий шалений бій. ...Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вер-нигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу».      Молодий жорстокий німецький генерал вирішив затиснути полк у залізні лещата, а потім знищити поранених і полонених. Кравчина здогадався про маневр противника і наказав бійцям рухатися вперед не зупиняючись. Солдати зробили неможливе і пробили німецький вал, опинившись у тилу прямо перед штабом генерала. Той був вражений таким порушенням правил війни і ледве встиг вистрибнути у вікно. Але дивізія його в паніці тікала від пострілів «катюш». Один із їхніх пострілів знищив залишки дивізії разом із генералом. Партизани довершили справу.      Роман Запорожець з батьком в'їжджав у рідне спалене село. За ними їхав обоз, поранені кричали «ура» і плакали від радості.      Бійці величали артилеристів Кравчини, які були поранені, але щасливі, що виконали свою величну місію.      Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Бійці пили воду і весело дякували.      Дівчині хотілося бігти шукати Василя, але щось їй підказувало, що він сам прийде до неї. І він прийшов. «Це був він і не він... Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне». Василь теж був вражений її зміною і сказав: «Яка ти красива!» — гладячи її сиву голову.      До спаленої хати прийшли Лаврін, Роман, Іван Запорожець. Не було тільки серед них матері, діда Демида, Савки, Григорія... Стали укупі коло печища і заспівали улюблену материну пісню:      Ой піду я до роду гуляти, Таж у мене увесь рід багатий... Вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід.
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКОЗАЧАРОВАНА ДЕСНА
Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов'язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість». Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома—таки спалила книжку. «Любив дід гарну бесіду й добре слово».
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й «не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною». Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.
Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп'янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак — і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідова мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.
«Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, шоу нас на Вкраїні прості люди в бога недуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих — Миколая—угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім'я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.
Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу — голубу».
Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. «Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малині лежав «повержений з небес маленький ангел» Сашко і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання.
Дід Семен обізвався до своєї матері, попросивши її принести узвару. Вона переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину далі, думаючи, як би всі за ним жаліли, плакали, коли б він умер. Потім почав мріяти, що добре було б біля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тоді можна було б побігти до хати і їсти коливо. Коливо готували, коли помирали п'ять його братиків і дві сестрички.
Сашкові захотілося в лату. Хата була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, «як солдат звикає до грому гармат». І думав: «В нашій сім'ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма—тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все—таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда... тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник...
...Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».
Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.
Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів'ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всіляких гріхів на тім світі. Він знайшов стару шапку в човні (у ній уже й кішка кошенят виводила), щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців. Сашко вирішив піти до діда Захарка, коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще
раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати. Хлопець дременув додому, знову заліз у човен і вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей. «Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п'яний і б'ється з дідом, з матір'ю або б'є посуд. Неприємно ходити босому по стерні або сміятися у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось—ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки... Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким... І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з чоловіками... Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебету саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі... Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки... Але більш за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене хто—небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси».
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера. «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Скрізь, куди б не глянули хлопцеві очі, бачили вони рух, неспокій, боротьбу. Все викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько дізнався про нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст. «З чим порівняти глибину батькового горя?
Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім'я боже, і бог мусив мовчати... Подібний вибух розпачу і гніву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачила мати в нього над Дніпром, через півстоліття, коли вдруге плакав він на покинутих київських горах, докоряючи нам всім до одного».
«Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.
Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя...
Одне, що в батька було некрасиве,— одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Наче нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням...
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».
Одного разу у них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби у церкві. Мати підійшла до сина і сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину у ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею і говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала і повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати. До двору посунули старці, співаючи моторошних пісень. Батьки не любили жебраків, але мати подавала щедру милостиню, їй хотілося, щоб її вважали за багату. З усіх старців батько визнавав тільки одного — Кулика, і то лише за те, що той ходив з бандурою і співав не про божественне. Самому батькові хотілося співати, згадуючи бурлакування по Дону та по степах запорізьких, але він не вмів.
«Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом весна розливалась так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. І тут починалася наша слава».
Одного разу трапилася така повінь, якої не пам'ятала навіть столітня прабаба. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, і батько відмовлявся, бо не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в'язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену. Вдосвіта підпливли до затопленого села. «Вся загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяче-ними пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.
Весна красна!..»
Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася у хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Один лише Ярема Бобир спокійно зустрічав Великдень, бо ще взимку по поведінці мишей та інших прикметах дізнався, що буде велика повінь і підготувався як слід.
«Скоро з—за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й співці — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали давно поміж хатами і святили паски, підтримуючи морально—релігійний рівень парафії».
Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками, говорячи, що тут треба не «воскресенія день», а «вниз по матушці» заспівати. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за такі його слова, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем. «Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з святої паски, з самих себе, з усього в світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води. Ні! Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності й доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх із святої навіть паски. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько,— великий добрий чоловік».
Загинуло і щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню, теж весною, через півстоліття. Його спалили фашисти за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на
шибеницях. Не стало прекрасного села. «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався крахом і димом од вибухів катастрофічних. З м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя ішла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства...» Не можна закреслити у пам'яті тих страхіть, які зазнав багатостраждальний люд.
Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з'їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв—таки. Нарешті відчиняються ворота, мати хреститься і щось проказує, коні рушають. Малий не оглядається. «Коло хати мати — зозуля кує мені розлуку. Довго—довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий».
Сашко лежить на возі. Він їде у царство трав, річок і таємничих озер. Віз увесь дерев'яний, бо дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно притягує грім. Дорога до Десни — складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивиться на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно засинає, а прокидається уже на березі Десни. «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши то коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози— ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучує риба».
Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо комусь здавалося, що його обділили. Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе поганшає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби».
Малий почув, як заскрипіли плоти на Десні, і поцікавився у батька, хто то пливе. Батько сказав, що то здалека, орловські, руські люди, з Росії. Тоді хлопець спитав, а хто ж вони самі, хіба не руські? Батько сказав, що ні: «А хто там нас знає,— якось журливо проказує мені батько.— Прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми...Да... Ой—ой—ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось». Далі батько став говорити з дідом, про що саме, Сашко не зрозумів, але почував, «що не все було добре в давнину на білому світі. Було лиха багато і великого смутку».
Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Дядько Самійло не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але, «як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.
Ворона знала кожного і бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно.
А тепер про єдиного на всю округу мисливця Тихона. Він був людиною бідною, і, щоб не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снайпером. Але впольовував дичину мисливець не часто, бо він кульгав, і все птаство чуло його здалеку. Крім того, рушниця була старовинна і в неї постійно відвалювався курок. Так було і цього разу. Тихін довго цілився, а коли зібрався стріляти, виявилося, що немає курка. Довго шукали у траві, а потім мисливець висловив припущення, що він той курок взагалі вдома забув. Хлопчик ледь не заплакав, собака теж зробився невеселий, зате качки «раділи, гуляли, плескались». А у Тихона ні на яку іншу птицю, крім качок, рука не піднімалась. Диких звірів теж було мало — їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.
А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. «Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме». Одного разу «...ми з батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, мов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо»,— думаю,— скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися»,— котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави» — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев»,— появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою».
Сашко зачаровано шепоче батькові, що он лев, а той не вірить. Але раптом вмовкає від подиву. Коли човник порівнявся з левом, батько сильно ляснув веслом по воді, лев стрибнув і рикнув, а в хлопця й душа від страху вилетіла. Нащо батько хоробрий, а й той умовк, сидів нерухомо, поки їх не прибило до іншого берега. До самого ранку горів вогонь біля куреня, хлопчикові було страшно і жалко чомусь лева. Вони не знали, що робити, як лев почне їсти їхніх коней чи діда, що спав під дубами. Довго прислухалися, може, звір ще раз рикне. Але лев не обзивався, і малому «так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно», бо йому «наскучили одні телята й коні».
На другий день виявилося, що левові дійсно вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі — звіра незабаром оточили і вбили.
А хіба можна не згадати Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п'ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився: «Отаке буває на світі! Простий «собака, а так збентежить чоловіка». «Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: «Га, бодай ти здох! Ну, ви подумайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?» Нічого казати, розумний, добрий був пес. А ще був трудягою — носив з городу огірки в зубах і складав купкою, випивав зайві курячі яйця. У нього підростав молодий веселий син, теж Пірат. Той був артистичної натура і любив погратися з телям, з поросятами, курми й гусьми — своїми й чужими. Інколи ці ігри закінчувалися сумно, доводилося дорізати птицю. «Мати запевняла, що коли ми їли отаку саду курку, обидва Пірати дивились з тютюну і по-собачому сміялись з нас».
Або ось про коней... «Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у віщування через них, особливо вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні, бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі. Але всі вони були окремі від нас, пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. І це було видно по заході сонця, коли довго дивитись зблизька у велике темно—сизе кінське око».
Важко жилося коням у селян — роботи багато, корм поганий, збруя стерта, ніякої пошани, часом їх навіть били та кляли. Одного разу хлопчик підслухав розмову коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б'є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б'є, а свою недолю. їй треба б геройських коней, таких, як раніше були. І пригадують, як возили вони спочатку пророків під хмарами, були з крилами, а тепер худі і безсилі. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня.
Колись за вікном почулися дівочі голоси і попросили дозволу заколядувати. Мати дозволяє, і чується колядка: «Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір...» Світ для хлопця став таким урочистим і святковим, що у нього аж дух захопило. А дівчата все виспівували його долю. І Сашко уявляв себе молодцем, що продає коня, а кінь просить не продавати його, а згадати, як вони разом воювали з ордою, турками та татарами. Мати теж підспівує щось небуденне, «лине десь у просторах свого серця».
Довго ще лунала пісня. Потім малого переносили сонного на піч, і він обнімав за шию свого вірного коня, вирішивши ніколи не продавати його. «Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Якби часом не було мені трудно, як турки і татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну».
Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.
Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, то ж це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе—таки ледве вимовив своє ім'я. Далі учитель задав не зовсім розумне питання — як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного і зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не развитьій!» — і відправив геть.
«Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається і губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу». Але поки що страждання малого Сашка були безмірними і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати і пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила і зробила дуже боляче.
Але чи не занадто багато уваги старому коневі, селу і старій хаті? Та, мабуть, ні. «Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.
Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і трудїї, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.
Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне...»
Багато в житті Сашкових батьків було неладу, плачу, темряви і жалю. І топили вони горе в сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля,— це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо.
Але все це у далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Тепер уже немає таких річок, немає таких таємниць і такого спокою. І русалок немає, і водяних—мірошників теж. «Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди?»
Давним-давно «Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купалися навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком з широко розкритими зеленими очима.
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
1942—1956
УЛАС САМЧУКМАРІЯ
Книга про народження Марії
 
Дні цієї Книги — блискавичні за швидкістю, святкові за настроєм, незважаючи ні на що. Марія народилася у сім'ї у звичайних людей: мати — селянка, батько працював у каменоломнях.
«Батька кликала татом, матір — мамою. Любила це робити безупинно». Може, передчувала, як недовго доведеться їй тішитися цими словами. Незабаром батька привалило у каменоломнях, а мати, захворівши на сухоти, померла невдовзі після того. Дівчинці було лише шість років. Вночі, залишившись із сусідкою Катериною, вона плакала й кликала маму. Так почалося її сирітство. Жила спочатку у тітки Катерини. «Забрала і спочатку нічого було. Добра, лагідна. Але ж не може людина вічно бути доброю і лагідною, а ще коли маєш п'ятеро крикливих ротів». І про Марію стали забувати у чужій хаті. «Чорні м'якенькі її кучері довго не милися і збилися у твердий ковтун. У них завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкуру, поробилися гнійливі струпи». Та й їсти недуже було що: їла сухий хліб, недоспілі овочі та бараболю, призначену для курей та веприка. Через рік вже пасла гуси, щоб не їсти дарма чужий хліб. Та Марія не сумує. Саме життя навчає дівчину боротися з неприємностями та діставати щоденний хліб свій, а інакше і бути не може. Тільки іноді, коли діти часом ображали її, а вона не могла сказати, як інші: «Як скажу мамі — побачиш!» — дівчинка плакала. Та в Марії вже така вдача — ніколи не сумує довго. А голосок мала дзвінкий, сильний.
Вже у дев'ять років Марія пішла у найми до Мартина Заруби. Тут її прийняли як свою: «Господар порядний. Марію мили, чесали, відкормлю-вали. За це пасла літом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мішки валі, мотала клубки». Так у щоденному клопоті, у праці і зросла. «На дванадцятій весні відчула дівочий сором і при зустрічі з хлопцями опускала на очі довгі вії». Дівчина вийшла ловка, роботяща, мала лагідну вдачу, до того ж і співала добре. Але себе тримала гідно. Поводилася як годиться кожній порядній дівчині: працювала добре, поважала старших, ходила до церкви.
«Та що Марії праця? Жне, в'яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють оті чорнезні, оті бездонні... Гляне — опалить... А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум'ям горять. Картина — невгамовна, співоча картина». Про дні голоду забуто. Здавалося, попереду тільки щастя. На неї вже задивляються хлопці, а найбільше — Гнат Кухарчук. Він невеличкий на зріст, до того ж кульгає на праву ногу, хоч і хлопець вправний, працьовитий. Вона не помічає його. Навколо таке живе, таке цікаве і різнобарвне життя. Інколи Марія плаче. «Але не тому Марія плаче, що сирота. Ні, Марія не тому плаче. Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору».
Час іде. «Дні, дні, дні... Марія йде, співає, працює, спить». В один з таких днів побачила вона Корнія і покохала. На увесь вік запам'ятала вона свій перший поцілунок біля колодязя, з якого брала воду. Тут, серед хутірських садків, освідчився їй Корній у коханні. Але до щастя було далеко. Корнія забирають у рекрути на сім років, бо прийняли у матроси. Останні поцілунки, сльози, обіцянки. А потім потяглися дні чекання. Вимір часу, як завжди: «Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболі, порубали капустини». А від Корнія нема ані звістки, ані листа. Часто плаче Марія та все виглядає. Повірити не може, що забув.
Зате Гнат Кухарчук не обминає її своєю увагою. Чекає на неї коло церкви, пригощає цукерками. Одного разу купив коралі, потім шовкову хустку... Марія спочатку ніяковіє, тікає від нього й не хоче брати подарунків, але Гнат все—таки доганяє і віддає їй усе, що приготував. Він кохає її. Безнадійно і палко. По селі чутки про них пішли. Одарка, дружина Гнатового брата, вже й вичитує парубкові, що, мовляв, Марія — не пара йому, бо сирота. А Марія й сама не дуже прихильно ставиться до Гната, у серці yge ще Корній, хоч від того й досі нема звістки. Марії хотілося діставати цукерки і подарунки, але не від Гната. Та Корній мовчав десь далеко, а Марія поступово звикла до Гната. І одного разу, коли той уже й гадки не мав, щоб Марія на нього зглянулась, вона покликала до себе на колодку.
«А Марія все—таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох ви, дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш удалеких краях, забув, перестав навік думати. Дні, тижні і місяці — і хоч би один листочок. Не поспала кілька ночей і вийшла з Гнатом моторить».
Коли Гнату і Марії проспівали весільних пісень, то прийшли «буденні дні». Те ж село, ті ж люди, та ж праця, ще й поля дві десятини дав Мартин за Марією. За лагідну вдачу і сумлінну працю хазяїн нагородив свою наймичку гарним приданим.
«То у мене так... у мене роби, як у себе, але й дістанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нічого... За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй і доробляйся, щоб твої діти і внуки мали...» Однак дні втратили свою святковість, вони були позбавлені смислу, бо не хотілося Марії бути поряд з Гнатом. Життя ніби повеселішало від часу, коли Марія відчула, що стане матір'ю. Дитина заповнила порожнечу Маріїного серця, принесла нову істину любові. Вона усією душею любить свого сина Романа, пророкує йому майбутнє вченої людини. Гнат і Марія любили первістка, але кожен по-своєму. Гнат вбачав у дитині Марію, а вона — своє «я», свій замкнений світ любові. Зі смертю сина щось умирає в Марії. Порожнеча, яку на час заповнила дитина у серці жінки, заполонила її душу знову. Гнат це розумів і тяжко страждав. З часом Марія народила неживу дитину. «Але ця подія не так доткнула її, як минула. Саме тоді прийшов у відпустку Корній». Марія переслідувала його, шукала зустрічі з ним, але нічого в неї не вийшло. Через два тижні Корній від'їхав.
І тоді заціпеніння Марії змінюється бунтом. Марія прагне припинити потік «мізерних днів», повернути святкові дні. «Буднього робочого дня Марія одягає святочні одяги. Кудись іде». Повернути свято дівочої волі — значить збунтуватися проти моральних традицій. Вона відкриває усім те, про що лите здогадувались люди, — нелюбов. «Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя». З чийого? Мабуть, з життя обох — Марії і Гната. Гнат викликає співчуття в односельців.
Одного разу заговорила з ним сусідка Гапка Хомиха, яка пообіцяла допомогти повернути в сім'ю Марію. За допомогою свого гострого язичка, який «вертівся спритно і невгамовно», вона зуміла такі чутки розпустити, що Марія не витримала одного вечора і запитала в Гната, до кого це він щовечора ходить. З того часу все ніби влаштувалось на краще. Життя спокійнішало. Тоді й народилася третя дитина, на якийсь час повністю примиривши подружжя. Але померла й ця дівчинка. Гнат лежав хворий у лікарні (дерево потрощило йому якраз хвору ногу). Спочатку Марія щотижня їздила до нього й приносила щось поїсти, адже хворий потребував доброго підживлення. Та знову приїхав Корній, цього разу назовсім.
«Марія зустріла Корнія. Глянув на неї:
— А—а! Здраствуй! Как пожіваєш? Що ж, саломянной вдавой осталась?.. У Марії від несподіванки занімів язик.
— Малчіш? Да! Многа лєт тєбя не відал, а всьо-такі нічево!.. Красавіца». Корній став працювати у Марії, бо вдома навіть хліба не було. Вештався по господарству Гната, яку себе дома. «Хлопець, що служив у Марії, оповідав цікавим сусідкам, що Корній серед ночі скидав Марію з ліжка, лаяв її матірною лайкою, а Марія цілу ніч стояла розібрана коло порога, тремтіла і навіть не сміла голосно плакати».
За Гната Марія зовсім ніби забула. Провідувати його приїхав брат Михайло, який розповів йому про витівки дружини.
На Зелені свята Гнат повернувся. Марія просить у нього розлучення. «А ти ж все—таки присягнула мені... в церкві ж присягнула...» — з болем промовив Гнат.
Марія з відчаєм відійшла до Корнія. «Гнат думав, чекав, сподівався і порішив дати їй розвід. Хай розводиться. Все одно. Але витрати на розвід має взяти на себе».
По дорозі до консисторії Гнат звернув увагу, що Марія змарніла, під очима синці, погано вдягнена, голодна. Розвід вони одержали, в обох папірці про розлучення, але Гнат все—таки сподівається, що вона повернеться до нього. Але ні. Усміхнулась і промовила: «Хіба ж можна про це говорити, Гнате?»
Книга днів Марії
Почалися дні праці. Корній не мав багато поля, та й хату мав поганеньку. Правда, мав він ще гармонію, матроський «кльош» і кілька сорочок з відкладними комірами. «З часом прийшлось відложити гармонію. Прийшлось відложити і кльош. З руки зняв годинник і повісив його в хаті на цвяшку під образами.
Так само прийшлось розлучатися з московською мовою. Залишив собі «да, вєрно, например». Решта по—людськи було. Так тепліше». Навіть руки його почорніли від селянської праці. Але в хаті все чулася лайка, він ніби мстився Марії за те, що не дочекалася його. І вона це розуміла, а тому терпіла. Лагідно, терпляче повертала його до звичайної селянської праці, до звичайних клопотів по господарству. І в неї це вийшло. Разом з працею на землі приходить думка про мораль. «До цього часу жили «на віру». Тепер же сам виявив бажання «обкрутитися»... Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті права бути законною власністю свого чоловіка». Буденність більше не лякала її — вона була сповнена любов'ю. Кожна дрібничка тепер тішить Марію. До того ж вона вагітна. Народжується хлопчик, якого Корній називає Демком. Марія працює, майже не відпочиваючи. Люди її не розуміють: у Гната ж стільки не працювала. Та їй байдуже. Вона щаслива.
Та й Корній змінився: «Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько—пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матроство забувається, і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову, яка вертає йому родинний утулок». Минулися і лайка, і крики. Нове відчуття гідності не дозволяє так себе поводити. Тепер вони їдять свій хліб, а все зароблене власною працею набагато смачніше. На Святу Вечерю сідають усі до столу, і з самого серця ллються слова подяки: «Дякую тобі, Боже, що сподобив мене ласки своєї і дав змогу лити піт свій на ниві моїй, щоб їсти цей смачний хліб».
Незабаром поставили нову хату, бо в сім'ї народилися близнята Максим і Надійка. Але щастя людське, на жаль, таке нетривке, таке тендітне. Почалася війна. «Гапонець» на руського царя задумав, клятий, піти». Корній змушений іти на ту війну. І Марія знов чекає листів, і цього разу вони приходять час від часу.
А що Гнат? Він продовжує страждати. Одного разу цей постійний біль доводить його до страшного плану — підпалити хату Марії, бо все це збудоване Корнієм. Потай він мріяв, що вона з дітьми попросить у нього допомоги. Бідний Гнат не розумів, що ні клуня, ні хата — ніщо так не єднає людей, як любов, яку не заміниш жалістю. Марія відчула серцем, хто це зробив, але все заперечувала. В душі простила йому і зрозуміла. Мине багато років, і він сам зізнається Марії у тому злочині.
Декілька разів Гнат пропонував Марії допомогу, але даремні були його старання. «Через кілька днів не стало Гната. Пішов з дому і не повернувся».
«Дні далі минають. Діти ростуть. Марія журиться і вичікує Корнія». Він повернувся на Великдень. Після свят знову в поле. Життя входило в своє русло. Перед Різдвом народився син, якого охрестили Лавріном.
Демко, старший син, вже парубочиться, вже на музики бігає. Надійка беручка до роботи, любить в усьому допомогти. Ось тільки Максим... Хвилює він батьків своєю поведінкою, без грубощів ніяк не може.
«За пару років прийшло до Корнія перше горе». Демко підріс на рекрута і мусить іти виконувати обов'язки перед царем. Прийняли його до гармати і завезли на далекий Кавказ. Прийшла тяжка вістка про загибель сина. Вже у церкві відслужили панахиду, а потім надійшов лист, де він сповістив про свій полон та попросив сухарів, бо полонені помирали з голоду. Марія, плачучи, збирає скриньку, щоб надіслати Демкові, а сусіди міркують: «Найстрашніша смерть — це смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю...»
Дні Марії розколола революція. Чоловіки політизували, а жінки робили своє: працювали та ростили дітей. Незабаром Марія, як і всі односельці, побачила, що воно є за революція — грабіжництво, розбій, розпуста. У цій ситуації жаль було коней, покинутих напризволяще, які були зовсім не винні у людській жорстокості і дурості. А що вже казати про людей! «Крекотом потрясає планету страшний російський мужик. Земля України дуднить від тупоту орд революції. Крицевими дорогами удалечінь несуться поїзди. За обріями моргають заграви пожеж і розливаються сердиті рокоти гарматних перед громів».
Демко загинув. Але повернувся до села Максим, що десь поневірявся у лакеях, щоб тут «батькові не служити». «Серед очей гранатних і скорострільних білих зубів вбирався молодий селюк у більшовицьку шкуру». Прийшовши додому, перш за все звів наган і розстріляв київський образ, що висів у хаті на стіні. «Нучтож, мать? Чево таращіш глаза? Ідола твоєво разстрєлял»,— і додав мерзотну лайку. Здавалося Марії, що то він не образ, а її розстріляв. Від того дня й оселився в її душі страх. «Ох, які у того очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а у батька твого сині були». Жахлива переміна у поведінці сина вразила Марію найбільше. Дні в хаті стали пекельними. Влада мінялася, але незмінним залишалося стійке правило селянина: треба орати, сіяти і збирати врожай.
І все ж таки імперія втручається у життя колонії: у Петербурзі стався переворот, а в українському селі сум'яття, воно не готове до тієї «свободи». Хто такі петлюрівці, чого хоче гетьман, чи зголошуватися до українського війська, як розуміти агітацію більшовиків — усі ці проблеми обрушилися на голову селянина. Завжди влада забирала те, що хотіла, от і зараз так само. Вона забрала молодість Корнія, життя його сина Демка, душу сина Максима, національні почуття сина Лавріна, здоров'я Марії, історію українців. Втручаючись у культуру, освіту, імперія виховувала собі яничарів. І якщо Корнія, а потім Демка посилали воювати з чужинцями, то Максима — з рідними. Всі мужицькі балачки закінчувалися висновком: своє роби — сій хліб. Та хитруючи з новою владою, мимоволі потрапляли до пастки. Прикладом можуть служити суперечки між Лавріном та майбутнім чоловіком Надії — Архипом: «Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину і за совєцьку владу. Обидва однаково вірили, лише у різні справи. Корній ні туди, ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати.
Лаврін же домагався абсолютної самостійності України. Читав про козаків і твердо вірив, що як тільки буде Україна, одразу стане козаком.
Нарешті Архип посватав Надію». Весілля випало на славу. Навіть у церкві обвінчалися, бо так веліла Марія. Незабаром з'явився Максим, добре випив і розпочав промову.
«Почав з «релігії, що є «опіум народу», і перейшов на подружжя. «Соціалізм несе нам нове життя. Жінка більше не буде рабою чоловіка. З ким захоче, з тим буде спати. Вінчатися не потрібно. Все то забобони, видумані попами... Любва всяка і тому подобне не існує. Є тільки задоволення полових потреб...»,— запевняв непроханий гість.
— Що він там торочить? — шепче дядько на вухо другому.
Обуренню серед присутніх не було меж. Марія та Корній не можуть повірити, що це говорить їхній син.
«— їв кого воно, Господоньку святий, вдалося! — тошніла Марія.— Ото так завсіди. Скільки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нічого не помагає. Вродиться такий виродок...»
Корній не витримав і вигнав з лайкою цього «шмаркача». «Максим почервонів, кричав, але, бачачи, що знаходить між дядьками мало співчуття, плюнув, вилаявся матюком і вийшов з хати».
«Бацила розкладу родини натрапила на свій грунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець...»
 
Книга про хліб
 
Марія ввійшла у старість, чи то, може, ті події наблизили ту старість передчасно. Ще працює вона, як завжди, пораючись то коло хати, то у полі. Але діється щось жахливе: обози під червоними знаменами обирають селян, топчуть і грабують покоси. Селяни хвилювалися: «Кажуть, вони хочуть увесь народ обібрати, бо всі мають бути рівні. А як зробиш, щоб усі були рівні? Дати бідному — не дасть, бо й сам нічого не має. Ну так забрати у багатого треба, а тоді всі рівні...»
Терпець людині увірвався. Назрівав бунт, і тоді «в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР». Ці події приспали народне обурення на якийсь час, бо повернулося нормальне трудове життя. Так здавалося.
«Максим, що перед роком «зо всіх фронтів» вернувся, що «страждав» і за «робочий клас кров свою проливав», тепер доношував свою шкірянку, іноді виймав нагана, яким «розстрілював контрреволюцію», і робив з себе велике начальство». Саме так він поводиться навіть з батьками, до яких прийшов з пропозицією спочатку перейти у меншу половину хати, а потім і зовсім піти у сусідню. «Син виганяє його... Кудись виганяє з тієї самої хати, яку він збудував для себе, для дітей і для цілої своєї сім'ї».
Усього зазнала у житті Марія, доброго і злого, зазнала любові і смерті, а тепер мусить випити ще одну чашу — муки через неповажливість свого сина, його непошану не тільки до батьків, а й до всього того, що було для них важливе. Ростила дитину, як інших, у любові, як усі батьки. А вийшов з нього «твердий» більшовик, який не знає ні жалю, ні сорому, ні страху. Лаврін, було, хотів захистити батьків, але в Максима розмова коротка: його воля — закон, а більше законів немає. Він і на брата рідного руку підніме й не задумається. І в цьому ще всі переконаються. Ледве розборонила Марія синів. Пішли старі з дому. «Життя висковзує з—під старечих ніг — дорого, потом і кров'ю куплене життя».
Надія частенько заглядала до батьків, ділилася своїми радощами і клопотами. Одного разу сказала матері, що чекає народження дитини. Мати відказала: « Нічого, дитино. У цьому наше щастя. — Згадала своє перше материнство і тяжко зітхнула. — Мала і я багато горя, але коли б не дав Бог гіршого, все ще можна було б пережити». Архип починав братися до землі. По жнивах Надія народила дочку. її охрестили у церкві, як і усі віки робили так люди. Назвали Христиною. «Того року родилося багато інших нових людей. Відступив Маркс, голод, минулося безпліддя, вернулася гарна й розумна осінь, вернулося мудре й святе життя». Та ненадовго. Нова влада знов почала свої руйнівні дії. Багато віків стояв у селі монастир, і розносився далеко його дзвін. Та ось став потрібен метал, і дзвони зняли і вивезли. Селяни починають розуміти, що їх ошукали, та пізно: «Навколо мужика мур багнетів, селькорів, чекістів. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому жорсткому лиці, крутили назад мозольні руки». Багато людей забрали, і стало зрозумілим усім страшне слово Соловки — «мільйонна могила України». Людей почали зганяти до колгоспів. З України вимагали: «Україна, хлєба!» «Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб». Люди працювали задарма, бо в них усе відібрали, а натомість обіцяли пайок. Почався голод. Ау Марії ще одне горе: забрали Лавріна. Ледве добралася до міста, хоч ладна була йти на край світу і далі. Та ніхто їй не сказав, де син. Вона йшла, знесилена, зневірена, назад, додому, та й не знала, що того самого дня «Пролетарська правда» містила таку заяву: «Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся від своїх батьків—кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж осуджую, пятную і вимагаю суворої кари свому бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції і своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої країни». Корній не показав Марії цієї заяви, вона лежала хвора після невдалого походу до міста.
На Великдень взялися за церкву — зняли дзвони і відправили близько тридцяти чоловік на Соловки. Церква «добровільно» самоліквідувалася. Марія багато чого не розуміла: чому даремно сидить у в'язниці її наймолодший, чому в селі діти годують краденим зерном своїх батьків, чому не можна працювати на своїй землі. Та не своєю долею переймалася Марія. Жаль було дочки, онуки. Дивилася на маленьку Христину і думала: «Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба». Марія та Корній як можуть підтримують дочку та онуку, бо вони самі, Архипа забрали. Ось уже й останню шкапу зарубав Корній. Скрізь по селі уже й собак поїли, але в нього рука не піднялася на вірного Сірка. Страшні дні голоду. Люди втрачають людську подобу. Сергій Гнида і Карпо Фіян усе життя друзі були, та через гнилу картоплю, яку вони знайшли, Гнида зарубав Фіяна.
Марія б уже й не вставала, та тривога за дочку й онуку змушує підніматися щодня і йти до них, несучи у вузлику щось поїсти. Та настав день, коли нічого було віднести, а Корній вирушив у відчаї з дому. «Начахрав дещо бруньок, настругав березової кори», а далі йому поталанило — знайшов мертвого зайця. З останніх сил ніс його додому, боячись, що не дійде. Марія набралася сил провідати Надію. Те, що вона там побачила, вразило її: онучка була задушена матір'ю, яка не в змозі була дивитися, як страждає Христуня. Сама Надія стала несповна розуму, сміялася якось дико, відмовлялася їсти. Корнієві здалося, що то сниться страшний сон, такого не може бути. Але пішов і побачив усе сам. Як це так? Адже ж от по сусідству спокійно живе, м'ясо їсть її брат—близнюк Максим. І не болить йому, що родина гине з голоду. Узяв сокиру і пішов до Максима. «Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру... Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур'ян, поки не втомилася рука». Марія цього не знала. Після того Корній пішов тихенько з дому, а разом з ним і старий пес Сірко. Потому прийшли якісь люди, питали про Корнія. «І тоді стало Марії ясніше». Силкувалася піти до Надії, та впала на подвір'ї.
Де не взявся Гнат, допоміг підвестися їй і привів до хати. Всі ці роки він був ченцем, але тепер просто колгоспний сторож. Він дивиться на Марію, і воскресають у його пам'яті давні спогади. «Маріє, висповідай мене. Даруй усе, що зробив тобі у дні молодості». Ах, яке маленьке наше життя! Ах, яке маленьке. От пережив, і що ж далі? Прости мене, Маріє, раз, другий і третій!..» Розмова цих двох людей виглядає дивно, якщо не згадати про те,
скільки у житті пережито ними разом і не разом. Здається, тепер вони нарешті прийшли до згоди. Гнат признається, що він колись запалив її домівку.— «Це я... я, Маріє... з любові!..
Марія мовчала, а як скінчив, стиснула легко його руку.
— Мовчи. Знаю. Мовчи!..» Вона розповіла йому про Надію, до якої не може сама дійти. Дочка голодна... «Хліба їй. А—ах, де є хліб?»
Гнат пообіцяв, що прийде завтра, та не прийшов. Не знала Марія, що пішов Гнат навідати Надію. «Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені. Сиділа з витягнутими грубими ногами, прив'язана до ключки мотузом, зашморгнутим на шиї». Тоді став він скликати людей на допомогу. Кликав довго і вперто, поки з понурих обдертих хат не повиповзали опухлі, немічні люди. І цей кривий висушений дідок з мудрими, грізно насупленими очима, якому вони завжди вірили, до якого потай ходили слухати священне слово Біблії, проповідує: «Слово моє,— казав він,— не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини ідочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте, витравмовані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю...»
Гната забрали ще того вечора. Він пішов услід за іншими і не повернувся.
А Марія залишилася сама. Тридцять днів гаснуло її життя. І от 26258—й день, «день останній, день кінця». Замкнулося коло людського життя. Померла Марія. Померла одинока, покинута мати.
Трилогія "Волинь" Уласа Самчука - художній літопис української історії XX століття    "Хочу бути літописцем українсь    кого простору в добі, яку сам    бачу, чую, переживаю"    / У. Самчук / Творчість Уласа Самчука заслуговує на велику увагу і високу оцінку. Він талановитий прозаїк, який прожив довге і напружене життя, вимірюване 82 роками, що збіглися з добою буремних історичних потрясінь для українського народу. Особливо чутлива душа, як барометр відгукувався він на найтрагічніші, найскладніші події в житті України, хоча жив за її межами, гонимий, невизнаний, довгий час забутий, бо заборонений. Та є ж правда на світі! Повертаються до українського народу забуті імена: О. Ольжич та О. Теліга, О. Лятуринська та Ю. Клен, Є. Маланюк та У. Самчук... і як-то добре, що перелік можна продовжувати ще довго! Який талант, який майстер, який знавець селянської душі Улас Самчук! Автор монументальних творів, повістей, статей, спогадів, романів "Марія", "Ост", роману-трилогії "Волинь". Як зазначає один із найактивніших дослідників творчості письменника С. Пінчук, подібний випадок у світовій літературі єдиний - Гомер з його "Одісеєю" та "Іліадою", а тому і варто називати Уласа Самчука Гомером XX століття. Роман "Волинь" у 30-х роках висувався на здобуття Нобелівської премії, та автор не став лауреатом, бо "твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентоздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами". І все ж, зізнається Улас Самчук, "ця книга прорвала не тільки всі льоди, але й стала своєрідною сенсацією часу". Це "кремезна селянська епопея", - називає Самчукову "Волинь" Є. Маланюк. Та чи лише волинського селянства? Це епопея не якогось одного закутка, а цілої України. Сам письменник, прагнучи донести до нащадків правдиве слово очевидця про свій час і своїх сучасників, "щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі", вважав трилогію романом -хронікою. Замислював написати велику епопею "Дід Дніпро", у якій прагнув показати тисячолітню історію України, розповідаючи про княжу, козацьку та сучасну. Але не судилося, бо не зміг здобути українське громадянство. А писати про величне і велике України не в Україні автор вважав нездійсненним. Тому береться за роман - "Волинь". "Волинь" - твір значною мірою автобіографічний. В основу його сюжету покладено факти життя автора та його родини. Ми знаходимо багато схожого в біографіях Самчука й головного героя роману Володька Довбенка. Перебуваючи на чужині, прозаїк надзвичайно болісно переживав розлуку з близькими йому людьми. Саме туга за рідним краєм, батьківським домом, батьками, сестрою стали головним поштовхом і бажанням повернутися подумки на Волинь, створити епічний широко розгорнутий роман про людей, між яких він виріс, яких знав і любив, без яких його існування не мало сенсу. Прагнучи створити широке епічне полотно про життя волинського селянства першої третини XX століття, письменник змалював понад 450 персонажів. Ми зустрічаємося у романі із селянами-хліборобами різного достатку, поміщиками, священиками, панськими прикажчи ками, урядовцями, солдатами Першої світової війни, революційними матросами. Вони - люди різного віку, різних уподобань, різних полі-тичних поглядів, вони - народ. Трилогія "Волинь" охоплює історію українського роду Довбенків, які міцно, серцем приросли до наймальовничішого куточка України. Їм визначено долею жити у час великих соціальних зрушень, боротися за збереження своєї сім'ї, свого добробуту, коріння, любові до землі. Матвій та Володько Довбенки - носії поглядів селян на світ, нового та старого. Матвій не мислить себе без праці на землі, яка дає йому фізичні сили і духовну міць, та Володько зачарований красою Волині, загадковістю її природи, хай важкою, але життєдійною силою селянської праці, вбирає, як губка, події навколишнього життя і покидає рідну домівку, щоб здобути знання і ними бути корисним рідному краю. Та і вся родина Довбенків, за влучним виразом В. Шевчука - "ніби команда корабля, що пливе в розбурханому морі життя". Самчук поселив родину Довбенків на хутір, розповідає про їхнє родинне життя, в якому панує мир, спокій, злагода. У кожного своя робота: батько корчує пні за лісом на вирубі, "щоб просо вродило, а після пшениця"; мати пішла до млина; старший син Василь корови пасе, менший Володько, хоч йому ще й семи років немає, доглядає найменшого Хведота. Чіткий розподіл обов'язків, кожен знає своє місце. Та життя іде й історичні буревії вносять свої корективи у родинне життя. Батько Матвій - надійна людина, господар на своїй землі, витримав на своїх плечах усі злигодні та лишається людиною з чистою совістю, бо завжди керувався істинними ідеалами добра. Діти підростають, Василь та Хведот цікавляться, як і батько, господарством. А ось Володька, викупаного в красі волинської природи, "більше цікавлять книжки та малюнки, та спів, та музика, та школа, та міста, та краї далекі, всілякі розповіді про страшне, про незбагнуте та про "Боже". Сидячи на березі річки, дивлячись як несе вона свої води у безвість, багато різних питань у Володька народжуються. І саме в цей момент він уперше відчуває і плинність часу, і безкінечність та красу світу, замислюється над своєю життєвою дорогою. Не випадково, що джерело річки, якою так цікавиться Володько, знаходиться в Дермані, "звідки три роки тому вибрався Матвій", - це батьківщина Уласа Самчука. Символічно, що й погляд Володька спрямований на схід - там сходить сонце, туди тече річка. Зі сходом ототожнюються у нього вимріяна справжня Україна, з Дніпром, з Січчю, з козаками, з соняшниками... Та зась! Чомусь вимріяний схід у Самчукового Володька постійно стикається із в'язницями (адже так було і у житті самого автора). Сучасний його світ, навпаки, потворний: терор, Соловки, голод... Але минулого не повернеш, майбутнє ж пов'язане тільки із заходом, конкретніше - з Європою. Автор на власні очі бачив разючий контраст між Заходом і Україною, яка внаслідок своєї недоформованості все ще лишалась на узбіччі світової історії і "всі, кому лиш заманеться, зобижають її". Тому Володько і вступає у боротьбу, бореться по-своєму, по-довбенківськи, як істинний "продовжувач батьківської справи, носій його сутності в нових історичних умовах" Володько не може змиритися з байдужістю народу до своєї власної долі, з відсутністю у народу почуття самоповаги. Як і сам автор, Володько вважає фатальною помилкою цілого народу те, що українці - це тільки селянська нація. Ні! Заперечує автор. А тому Володько у романі з'являється ще і як людина, збагачена мудрістю народів усього світу. І уже людей, своїх односельців, він сприймає не лише як темних знедолених мужиків, а як нащадків того народу, перед військом якого свого часу відчинялися брами європейських столиць, який давав європейським державам королівські династії, який давав таких політиків, про яких писали найкращі письменники світу, будував такі замки і храми, красі й величі яких ще довго дивуватимуться люди. Піти, щоб повернутись... У цих словах втілено найзаповітнішу мрію Уласа Самчука. Хоча б ногою ступити на рідну землю. Авторові високохудожніх творів не вдалося, зате його творам, його літературним героям відведено довге життя серед вдячних українців.
Тигролови
Дихаючи полум’ям і димом, летів на схід дракон. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша. Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний "Тихоокеанський експрес нумер один", везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарівний корінь женьшеню, котрих описав Арсеньєв у знаменитому творі "Дерсу Узала". Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього "під слідством". Тут йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів. А перед утікачем була безмежна чотириярусна тайга. Він біг нею до знесилення, знаходив якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Довелося забрати в бурундучка горіхи — його запас на зиму, і це був єдиний злочин юнака. У тайзі не видно було ніяких ознак людського життя. Тільки на березі річки знайшов іржавий ніж. Почувши крик про допомогу, кинувся рятувати мисливця, на якого напав ведмідь, і втратив свідомість. Коли Григорій Многогрішний прийшов до тями, то побачив себе у світлиці, схожій на ту, що була вдома; побачив дівчину, яку звали Наталкою, як і його сестру, й жінку, схожу на його матір. Це була родина тигроловів Сірків, вихідців з України. Він урятував Наталку, а Сірки виходили його, не питаючи, хто він і звідки. Григорій дізнався, що Сірки ловлять тигрів живцем і здають їх у Хабаровськ. За це їм платять товаром — так і живуть. У цей край приїхали морем давно, потихеньку освоювали пущу. При роботящих руках тут роздолля — і ліс, і риба, і звір, і ягода, і хліб родить, — тільки працюй. Це була нова, щасливіша Україна, де селища розташовані за сотні кілометрів одне від одного, але називалися: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав. Сірчиха розпитувала про нинішню, справжню Україну, і Многогрішному не хотілося засмучувати її, розказувати, яке лихо там скоїлося й коїться. Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружився з Грицьком, сином Сірка, закохався в Наталку. Але й він і вона були гордими, не признавалися в цьому навіть собі. Тільки змагалися між собою. Наталка володіла мисливськими навичками нарівні з чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем. Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу, стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вкусила гадюка, і ніяке лікування не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка. Побачивши, що хлопці живі-здорові, зробила навмисно байдуже лице. Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорій натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в буряні під скелею. Наталка біля нього задрімала, А він не втримався й поцілував її крадькома. Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дівчину. Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встигли, відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних обрядів. Після свят Гриць із Григорієм вирушили до Хабаровська — поздавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю. У вагоні зустріли українських заробітчан, тисячі яких зірвано з місця й кинуто по всіх світах. Поряд їхали ешелони з репресованими, і Григорія обсіли чорні думи. Від Сіркового знайомого охотінспектора дізналися, що багато начальників заарештовано, і сюди, на край світу, дійшла хвиля арештів. Хлопці навезли Наталці цукерок, "духів" та гребінців, а вона назвала їх дурнями й сказала, що краще 6 привезли пістолет того, хто намагався на них напасти. Сірки вирушили на ловлю тигрів. Григорій замінив їм їхнього загиблого сина Миколу. Йшли з легким вантажем, просуваючись де верхи, а де на лижах. Натрапили на "лісову газету". На снігу було написано "Фійона Медвину привіт передавала". Григорія аж струснуло — невже тут той самий слідчий, який катував на допитах? І пригадав розмови про те, що в тайзі збудовано силу військових об’єктів, енкаведисти нишпорять скрізь, "очищаючи тил від ворогів народу". На Зміїній паді розпочалося захопливе й небезпечне полювання на живого тигра. Від швидкості і вправності кожного мисливця залежить життя інших. Сіркам вдалося впіймати "кішку". Для неї зробили дерев’яну клітку, яку поставили на лижі. Коли повернулися в свій намет, виявили, що хтось забрав шкурку соболя й спирт. Це міг бути тільки хтось чужий, бо наважився порушити тайговий закон і взяти уже. Григорій знайшов на снігу недопалок, і серце його стиснулося —такі цигарки завжди курила одна людина. Він кинувся в погоню і здогнав сани. Коні шарпнулися, і з них вивалилося двоє військових. Многогрішний вистрелив у "товаріща слєдоватєля" і написав на снігу, що це зробив він, щоб нікому іншому не довелося відповідати. Григорій зрозумів, що за одним разом втратив і ворогів, і друзів, і спокій. Аж раптом... Наталка! Юнак сказав їй, що зробив те, що повинен був зробити, — убив дракона. Вона нічого не бачила... Він піде далеко звідси, а вона потім розкаже своїм. Наталка з болем, жалем і любов’ю в голосі спитала, куди ж він піде... можна переховатися в нетрях. Григорій заперечив: це великий собака. Він відбивав безвинним людям печінки, ламав кості, видряпав би й серце, якби дістав. Його він мучив два роки, потім відправив до божевільні. І все лише за любов до своєї батьківщини. Йому, Григорієві, вдалося втекти, його знову впіймали й мучили, потім засудили на 25 років каторги. Він знову втік — вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда. І, на щастя, потрапив до них, Сірків. Як каже їхня мати, сміливі завжди мають щастя. Наталка припала до нього й залилася плачем, поцілувала його, вклавши в цей поцілунок усю душу. Віддала свою зброю, показала дорогу й пішла. Григорій хотів одразу йти в Біробіджан, але не попрощатися з Сірками не міг. У старих все валилося з рук. Сірко подумки порівнював Григорія з гордим тигром. Аж ось і їхній названий син. Став на коліна перед Сірчихою, як перед власною матір’ю, прощаючись навіки. Зблідла Наталка вискочила з хати, прочитавши в очах юнака відповідь на своє німе питання. Ввійшла знову, одягнена, як на полювання, взяла за руку Григорія і попросила батьків їх благословити, бо вона йде з ним. Батьки зрозуміли, що це щастя дочки, й благословили дітей. Однієї ночі на Маньчжурському кордоні зчинилася тривога. Ловили порушників кордону. Це були двоє на лижах і величезний пес. Вони в одному кінці селища підпалили копицю сіна та колоду з набоями, прикордонники побігли туди, а втікачі спокійно перейшли кордон навпроти селища. Закохані дали волю своїм почуттям. Наталка нагодувала пса, прив’язала до його нашийника записку й відправила додому, щоб повідомити, що вони в безпеці. В усіх газетах надрукували сенсаційне повідомлення про озброєну банду ворогів народу на чолі з Григорієм Многогрішним, яка вбила начальника особового відділу НКВД Медвина, "славного і доблесного чекіста, що в боротьбі з ворогами не знав жалості і що рука в нього не дрижала ніколи...". Незабаром прибіг схудлий і здичавілий Заливай із запискою Наталки. Пса виходили, і він побіг доганяти свою господиню, як веліло йому його вірне собаче серце, без усякої надії наздогнати, але "сміливі завжди мають щастя". Критика, коментарі до твору, пояснення "Тигролови" І. Багряного за жанром — пригодницький роман, який утверджує здоров’я, силу, лицарство і любов до людини та до свого народу. Це багатоплановий твір, та насамперед — це своєрідний протест проти порушення елементарних людських прав. Найвиразніші теми роману: трагедія України в тоталітарному режимі; відображення впливу сталінського терору на долю окремої людини — молодого українського інтелігента, інженера-авіатора Григорія Многогрішного, нащадка славетного гетьмана запорозького; показ жорстокості й ницості прислужників режиму; змалювання побуту й традицій переселених у тайгу українців; романтичного кохання Григорія і Наталки. Протягом усього сюжету роману йде двобій між життям і смертю, добром і злом. Хоч зло часто перемагає, є надія на краще майбутнє, бо його виборюють такі люди, як головний герой роману 1. Багряного "Тигролови" Григорій Многогрішний.
ВАСИЛЬ БАРКАЖовтий князь
Мати наряджає доню й радіє. А в душі тривога — навіщо чоловіка знову повели в сільраду. Мабуть, знову — давай як не гроші, так хліб.Оленка несміливо питає, чи можна їй не йти до церкви, а то з неї сміються і вчителі, й учні. Син-первісток підкорився загалові і вважає віру пережитком. Мати сказала дочці, що коли дражнитимуть, хай промовчить. «їхнє зло щезне, а правда — ніколи». Дуже картала себе за те, що розгнівалася, коли Оленка принесла кілька поганих оцінок.Хлібороби села Кленоточі, зібрані в сільраду, слухали промовця з окунюватими очима, в яких виблискувала жорстокість. Він починав здалеку, а закінчував «корчуванням» несвідомих елементів і зметенням їх «з лиця землі». Мирон Данилович Катранник подумав: «Так би зразу й сказав — давай весь хліб, бо вб'ємо! — як здобичник. А то кружить змієм і мучить!»Григорій Отроходін дивився на селян і думав, що вони — жуки з заскорузлими мізками, а глядять, як шляхта. І на кого? А він відчуває свою правоту: постанова є — і виконай, чого б це не коштувало. Мирон Данилович думав, що хай уже він пропаде, а чим сім'я винна? «І до кого вдатися? Чого з ненашої сторони лізуть, сиділи б вдома... Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не ліземо до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем».Микола, побачивши міліціонерів та партійців, злісно промовив: «Хліботруси!» Андрій і собі: «А ми ні: ми хліботруди».Вигляд промовця нагадав Катраннику страшного звіра, ящера, який часто йому снився. Священик порадив йому не впускати оману в серце, жити любов'ю та молитвою.Отроходін ішов по вулиці й думав, що не так уже тут і погано — зелень, вранішня роса. Тільки раз він припустився помилки, закрутив роман із секретаркою, котра виявилася «з бухарінським нахилом». Тепер він старається з усіх сил, щоб дійшли чутки про його ентузіазм і його просунули «вгору» — до орденів, «путьовок», премій.У неділю люди стояли останній день у церкві, слухали проповідь священика й плакали. Мати Катранника, Харитина Григорівна, думає, що в селі справді «розпились і розсобачились!» Стали непоштиві, насмішкуваті, злі. Тому й кара на них насилається.Коли прийшла комісія описувати церковні речі, натовп полинув разом із нею. Стали ховати найкоштовніше під поли, за пазухи. Начальник сказав, що все одно знайдуть, і звелів знімати дзвони.Дарія Олександрівна бачить, як у чоловіка, що не дотягував навіть до «середняка», бригада «двадцятип'ятитисячників» забрала все. У сусіда біля подвір'я школярі скандують: «Куркуль! Експлуататор! Віддай хліб!» Сусід спокійно відповідає, що хай подивляться на його руки і ще чиїсь. Діти зиркають на білі, м'які руки директора-партійця, а той сердито велить їм продовжувати.На подвір'ї Катранників бригада вганяла в землю щупи, все перевернули, забрали хліб зі столу, бурячки з діжки, навіть квасолю, залишену на насіння.Мирон Данилович розказав новину, що через їхню станцію проїжджали Молотов і Каганович, наказали розбивати кутки в хатах і виносити весь харч. Самі потім бенкетували у вагонах із м'ясом, напоями і всім іншим. Дружина остерігала його говорити при дітях, щоб не наганяти страху й щоб не сказали десь.Уночі Мирон Данилович відкопав захований клунок із пшоном. Зварили ріденьку юшку, потай поїли. З тих пір у хаті оселився голод. Катранник ішов повз колгосп. На подвір'ї метушня — поздихала худоба, забрана у селян. Тепер шукають винних. Коли проходив мимо будинку партосередку, почув постріл. Зайшли з рахівником, а там застрелився секретар райкому. На столі телеграма з Москви про те, що треба здати державі 90 % хліба, а далі — приписка рукою секретаря про те, що вік цього зробити не може. Потім Катранника викликали на допит, звеліли мовчати. Отроходін незлюбив цього спокійного чоловіка, який не втрачав своєї гідності, і вирішив будь-що зіпхнути свою жертву з життєвої дороги.Надвечір до Катранників прибігли тітка Ганна і двоє дівчат. Вони принесли церковну чашу, що сяяла, як живий вогонь, попросили порадити, де її краще сховати. Вирішили звернутися до бездітних пічників. Ті викопали яму, виклали її цеглою й замурували там чашу. При цьому був Андрійко. Потім пічник із дружиною Мар'яною виїхав працювати на цегельному заводі.Після голодного сніданку прийшла до Катранників комісія. Упов-новажений кинув: «Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?» Вражений до глибини серця, батько подумав: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви, — за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Знайшли закопані в городі бурячки, розкричалися, наче натрапили на скарбницю царя! Діти просили їсти, а дорослі зацитькували: терпи, дитино!У магазині продавали якесь борошно, котрим люди труїлися. У робітника олійного заводу Катранник купив чотири кружки макухи, і тим трохи живилися. Від голоду діти не могли сидіти в школі, де їм розповідали, що їхні батьки — саботажники і як гарно в партії. Вони зробилися землисті, худі, як жердини, нагадували маленьких старичків. Шукали на закинутих садибах щось їстівне. А ще ж тільки осінь! Млин зробили як фортецю. Хто з людей хотів пробратися, били по чім попало, і ті часто падали мертві. Підводи їздили, збирали загиблих. Мирон Данилович вирішив поїхати на Воронежчину, де можна було поміняти одяг на хліб. Ледь протиснувся у вагон. Коли задрімав, злодії його ледь не обікрали. Сусід порадив не мінятися на борошно, бо одберуть, а взяти лузгу.Бабуся занедужала й померла. Лузгу перемелювали та пересіювали, і її ледве що можна було їсти. Мирон Данилович дістав на цукроварні малясу. Малясник не став їсти навіть голодний собака. Катранник навідався знову до млина, бо Микола жовтів і темнів, не став їсти. Звідти виходили Отроходін і Шкірятов з мішками борошна. На них кинулися голодні, але міліціонери відігнали. Мирон Данилович допоміг сусідові поховсти старого, який був тяжко поранений при розстрілі, закопаний ЖИРЦЄМ І якось вибрався звідти та дістався додому, але голод його доконав. За це сусід сказав, що може скористатися одним з минулорічних кагатів біля цукроварні. Так Катранник роздобув трохи мерзлої картоплі.Люди говорили, що диявол князює між людьми. Помер син Мирона Даниловича Микола.Дарія Олександрівна вирішила поїхати з дітьми до міста. Кат-ранника забрали двоє й відвели до церкви. Там гнило в купах зерно, мерзла картопля. Сказали, щоб віддав чашу, яку сховав. Били, обіцяли дати зерна, але Мирон Данилович не сказав, де чаша. Селяни вирішили піти штурмом на млин, але їх розстріляли з кулемета. Одна куля зачепила й Катранника.У місті — цегла і залізо, брязкіт і галас. Ніхто ні на кого не гляне. «Партійщина високого рангу і звання, з яскравими зірками на кашкетах і грудях, позиркує у виразі кислувато-погірдливої нудьги крізь шибки легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо ніколи! — позиркує на трупи, розсіяні по вулицях, і відвертається випасеними обличчями. Страшенна зайнятість — треба спішити на хронічні засідання в хмарі тютюнів і виголошувати без кінця промови про будівництво щастя».Довго ходила Дарія Олександрівна з дітьми містом, але до прилавків з продуктами так і не доступилася. Одна жінка в черзі, помітивши зграйку метких підлітків, поскаржилася: «Тут крадуть гроші. І це привіялось від чужих. Злодійства в нас не було, ніхто дверей не замикав... Як хто вкраде курку, то десять літ згадують; кажуть: он пішли онуки того, хто курку вкрав». Дарія Олександрівна з дітьми, переночувавши таємно між дошками в лісоскладі, повернулася додому ні з чим.Село нагадувало кладовище. Мирон Данилович занедужав. Думав про те, де дістати щось їстівне. Згадав про здохлого коня, якого закопали взимку. Зварили суп і їли, ледве перемагаючи відразу.Настала весна. Мирон Данилович ходив з Андрійком, шукав їстівного — мишачі запаси зерна, падалішні колоски. Вирішили ловити горобців. Зловлений ховрашок був для родини щастям. Прийшов лист від косаря Калинчака, який запрошував Катранника на Північний Кавказ на заробітки. І Мирон Данилович, ледве ходячи, все ж зважився на поїздку. Коли він був у місті, потрапив у облаву. Селян посадили у вагони, завезли далеко, відкрили вагони й виштовхали людей у яр, а зверху пустили запалені бочки та шпали. Мирон Данилович дивом уцілів. Коли отямився, виповз із завалів. При цьому наткнувся на хлібину.Ішов, ховаючись від «їх». Трапилося допомогти залізничникам, і ті пообіцяли підвезти на Кавказ.У дорозі чув, як супутник його говорив: «Нищать хліб нарочито і розоряють до смерті. В начальство ставлять непридатних, щоб більше біди було».Катранник найнявся на одній степовій станції конюхом. Працював, заощаджуючи для сім'ї гроші, надсилав їх, не знаючи, чи дійдуть. Був без посвідки, тому незабаром його звільнили. Важко добирався додому. Ледве дійшов до подвір'я й помер на порозі з голоду, тримаючи для сім'ї хлібину в торбі.Андрійко виловлював з річки черепашок, але його прогнали старші. Піймали пса і з'їли. Все частіше говорили про те, що почалося й людоїдство. Померла Оленка.Мати вирішила взяти ті гроші, що батько заробив, і їхати до міста. Приїхали, але так у чергах нічого й не вистояли. Дарії Олександрівні вдалося обміняти за свою срібну застібку трохи борошна. Коли сідали на поїзд, натовп роз'єднав їх із Андрійком. Мати приїхала додому в надії, що син теж дістанеться додому, але його не було. Хлопець, якого течія внесла у вагон, побачив, що матері немає, і розгубився. Проїхав кілька станцій, вийшов, повернувся у зворотному напрямі й загубився. Доїхав до кордону з Білорусією. Один дядько порадив поїхати туди працювати — люди там добрі. Андрійко з хлопцями поїхав, усіх там узяли на роботу. Тягали гілля, трохи підживилися. Але сумував за матір'ю. А мати поїхала знову до міста шукати сина, та там і померла із зошитом Оленки в руках.Андрійко повернувся. Його прихистили сусіди Петруни. Тітка була до нього дуже добра, підгодовувала хлопця, а йому так не вистачало матері. Вирішив поїхати на її розшуки. А перед тим пішов туди, де закопана була заповітна церковна чаша. Все було на місці. Коли відійшов і озирнувся, побачив, що там підводиться якесь полум'я. Обрисами воно нагадувало чашу, ту, яка має принести порятунок.КоментарУ романі В. Барки «Жовтий князь» реалістично змальовано жорстоку трагедію голодомору 1932-1933 років, переданий психічний стан людини під час голоду, метафізичне (духовне) пояснення апокаліптичних процесів у тоталітарному суспільстві. В образах членів родини Катранників утілені кращі риси українського національного характеру: безмежна доброта, всепрощення, терплячість, віра, любов до ближніх, збереження традицій роду та народу. Основна ідея твору — це усвідомлення всеперемагаючого оптимізму українців (образ церковної чаші), вміння зберегти людську гідність, високу духовність за будь-яких обставин.
АНДРІЙ МАЛИШКОУКРАЇНО МОЯ
Запалали огнi за долиною синьою неба,Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти.Україно моя, менi в свiтi нiчого не треба,Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти.Як росли ми iзмалку? Скрипiла у хатi колиска,Загасав каганець чи горiла воскова свiча,Ти нам шлях показала, який пiд зiрницями блиска,I промiння багряне подiбне було до меча.Люлi, люлi, дитино, засни, мiй синочку, нiвроку,Люлi, люлi, засни...- так спiвали синам матерi.Ми ж виходили внiч на закурену стежку широку,I сестра наша, доля, вела од зорi до зорi.Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдата?Мо', й житам квiтувать? На отаву позве сiножать?Повертались батьки на хвилину до рiдної хати,Щоб навчити синiв, як гвинтiвки на бiй заряджать.Журавлi пролетiли: а може, є вiстi вiд братаIз карпатських долин, з полинових потоптаних меж?Розкололась земля. Наставала велика розплата.За лужком-бережком багрянiли картини пожеж.То iшла революцiя в сiрiй тужавiй шинелiIз окопiв грязьких, iз-пiд куль на ромашковий шлях.Гомонiли солдати: - Ми з'їли доволi шрапнелi,Хай ще нiмець куштує на зритих снарядом полях.Поминули лiта. Зацвiтає Шевченкова круча,Домни плавлять метал. Поднiпров'я колише човни.Україно моя, напливає загрозлива тучаI дзюбатi шулiки з чужої, як смерть, сторони.В них на крилах не зорi барвистi, веселi, гарячi -На пiдкриллi в них бомби i чорнi зловiснi хрести.Спостерiг я вночi: загоряються очi юначiI виходять полки на залiзнi й дубовi мости.I шулiки тi падають, полум'ям бiлим повитi,Танки, димом закутанi, трупом залiзним лягли,I трасуючих куль золотi розтiкаються нитi.Смерть за смерть ворогам! На шулiк вилiтають орли!Я в Днiпра запитаю:- Скажи менi, сивий Славуто,Ти, забомблений сталлю, свинцевого звiдав дощу? -I Днiпро заревiв:- Мною кривду стару не забуто,А нової наруги я вiчно катам не прощу!Та й запiнився дужий, i час пригадавши Батиїв,I нiмецьких зажер в вiсiмнадцятiм лiтi, в бою.-Здрастуй, Києве любий!- I каже, всмiхнувшися,Київ:Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн стою.Україно моя, далi, грозами свiжо пропахлi,Польова моя мрiйнице. Крапля у сонцi з весла.Я вiддам свою кров, свою силу i нiжнiсть до краплi,Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.То ж палають вогнi за долиною синього неба,Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти.Україно Радянська, у свiтi нiчого не треба,Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти.Тiльки б бачить тебе у народiв привольному колi,Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.Iз синами Росiї на грiзному ратному полiСтiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!II__Ти iзнов менi снишся на стежцi гiркої розлукиСинiм лугом, ромашкою, птицею з канiвських круч.Так вiзьми ж мою кров i вiзьми моє серце у руки,Тiльки снами не муч i невипитим горем не муч.Я топтав кiлометрiв не сто, i не двiстi, й не триста,Все в похiд, у похiд, в небезпеки на правiм краю.Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:- _Що ж ти став, як нiмий, надивляйся на землюсвою!Надивляйся на землю, де сизi орли клекотiлиIз могили високої в димнiм безмежжi дорiг.-I лежала земля, в попелищi земля чорнотiла,Я дививсь - i нiмiв, i прощавсь, i прощатись не мiг.Я iзнов тебе вгледжу в народiв привольному колi,Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.Iз синами Росiї на грiзному ратному полiСтiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!III__Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпiзнала?Знов прошу: озовись! Молода i далека моя!Може б, вiтром я став, тiльки ж хмар налягає навала,Може б, спiвом покликать,- так де ж його взятьсолов'я?На днiпровськiй долинi ромашка зiв'яла побита.Тополина скрипить. Догоряє мiй батькiвський дiмI не хочу я вiтром лягати пiд кiнськi копита,Соловейком спiвати на чорному горi твоїм.Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,Бо великий наш гнiв, бо дорога рiвнiшою є.Я вiзьму твого смутку i горя важку половинурозтерзане, горде, нескорене серце моє!I пiду, як Микула, пригнусь, потемнiю вiд ношi,Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на слiду,Але бачити буду: цвiти зацвiтають хорошiУ твоїм, Україно, зеленiм i вiчнiм саду.Тiльки бачить тебе у народiв привольному колi,Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги.Iз синами Росiї на грiзному ратному полiСтiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги!I_V__Вставай, моя рiдна, розлуки доволi,Якi ми з тобою ще будем багатi -Веселкою в небi, барвiнком у полi,Розплатою-люттю при спаленiй хатi.Торкнусь тебе нiжно- i рук моїх дотикЗабурха вогнем, i я взрю опiвночi:Дитини забитої змучений ротик,Залiзом обпеченi очi дiвочi,Дiдiвську сльозу, закривавлену з жалю,Сорочку стару на розстрiлянiм тiлi.Простiть, якщо словом кого запечалю,Далекi мої, дорогi, помарнiлi!Свисти не свисти, проклятуща нагайко,Не бачив катюга розплати такої:У димному полi встає НаливайкоI землю стрясає страшною рукою.I тiнь його вiща в залiзнiй заковiВипростує плечi пiд хмари невмитi.Озброєнi Дiти Залiзняковi,Ми пройдем шляхами при стиглому житi.I прийдем до тебе, солдати-звитяжцi,У дружбi великiй, в братерствi святому:Сухар у торбинцi, вода у баклажцiI зустрiч сестри бiля отчого дому.Радянська Вкраїно! Розлуки доволi,Якi ми з тобою ще будем багатi -Веселкою в небi, барвiнком у полi,Розплатою-люттю при спаленiй хатi!V_Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.Он вiн лежить пiд тином, скроня злегка в кровi.I меркне зимовий вечiр, утiха твоя єдина,А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi.Чого ти журишся, батьку, що хату спалили клятi?Брата забили в пута, сивiє, бач, голова.Пожитки твої хорошi, радостi небагатi-Усе димить в попелищi i тлiє, не дотлiва.Iржали конi в артiлi, ворота скрипiли новiї,Забрали овець i коней - кривавий слiд по травi...I меркне зимовий вечiр в далекiй сивiй завiї,А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi.Он ту яблуневу гiлку, де снiгу замети бiлi,Ти сам щепив iз сусiдом, цвiти, мiй веселий дiм!Ми знаємо, знаєм, знаєм! - кричать пеньки обгорiлiIз хати, з комори, з клунi в сльозах i в горi твоїм.Повiшених вiтер гойдає. Гармата б'є опiвночi.I тлiє все в попелищi: i радiсть, i труд, i пiт.Дивляться зорi з неба, немов замучених очi,Немов розстрiляних очi бiля кленових ворiт.Не плачте, мамо, не треба, i ви не журiться, тату,Друзi iдуть зi сходу, сурма не грає - б'є!Катiв поведуть на страту, на нашу святу розплату,I в них не вистачить кровi за грiзне горе твоє!
ГУСИ-ЛЕБЕДІ ЛЕТЯТЬ...(Скорочено)
Моїм батькам - Ганні Іванівні й Панасу Дем'яновичу з любов'ю і зажуроюРОЗДІЛ ПЕРШИЙПрямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо...А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді!Чи вони послухались мого слова - обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі...«Так-так-так», - притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию і то одним, то другим оком придивляється до неба і тріпоче єдиним крилом. їй їлось дуже важливе хочеться сказати мені, та вона більше не знає слів : знову повторює: «Так-так-так».За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар'ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається з мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці?- От і принесли нам лебеді на крилах життя, - говорить до неба і землі мій дід Дем'ян; у його руці весело поблискує струг1, яким він донедавна вистругував шпиці.- Життя? - дивуюсь я.- Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю.- Діду, а які в сонця ключі? - ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі.- Золоті, внучку, золоті.- І як воно відмикає ними землю?- А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло!Я уважно слухаю діда і раптом страхаюсь:- Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?- Що, що, надзигльований2? - мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. У таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і «ох, рятуйте мою душу», з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них.Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови.- Діду, а куди лебеді полетіли?- На тихі води, на ясні зорі, - пересміявшись і споважнівши, урочисто каже дід, поглядом показує мені на хату і йде до вчорнілої катраги3 майструвати колеса. (...)Вулиця наша насправді вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колії й зелені моріжки падає вечір, вона стає схожою то на річку, то на довжелезний міст. Тут з-за хворостяних тинів привітно здоровкаються з людьми веснянкуваті вишняки, а в них то сумують, то веселіють біленькі й блакитнаві хати. Наші вуличани, окрім хліборобства, ще мають і ремество в руках: столярство, шевство, стельмахівство, бондарство4 і мірошництво.Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем'ян. якого знав увесь повіт5. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню6, драча7, крупорушку8 чи керата, - співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки9. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них.Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. Сусіди не раз, сміючись, згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу, і ключі від раю. (...)1. С т р у г - інструмент, за допомогою якого стругають деревину.2. Надзигльований- непосидючий.3. Катрага- курінь.4. Бондарство - виготовлення бочок.5. Повіт - одиниця старовинного адміністративного поділу, сучасне - район.6. Січкарня- пристрій для різання сіна, соломи та ін.7. Драч- пристрій для переробки проса на пшоно.8. Крупорушка- пристрій у млині, де переробляють зерно на крупи.9. Монополька- казенна горілка.РОЗДІЛ ДРУГИЙ(...) Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли повірити іншим - дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, і вже, на свої дев'ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі. Читав я «Кобзаря» і «Ниву», казки і якісь без початку і кінця романи, «Задніпровську відьму, або Чорний ворон і закривавлена рука» і «Три дами й чирвовий валет»... (...)З щедрівок, які взимку виспівувалися під вікнами добрих людей, я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Тому й досі, коли я в полі бачу обрис жінки, що несе обід уже не орачеві, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душі трепетно сходяться ранкові легенди минулого із сьогоднішнім днем... (...)На ярмарку за тоненьку книжечку «Три торби реготу» я віддав безсовісному крамареві аж п'ять крашанок, знайдених на вишках у кубельці отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотілося посміятись. Та недарма кажуть: дасть Бог купця, а дідько розгудця1. Хтось про мій торг переказав матері, й дома за ці три торби реготу мав я аж сім смутків... Отак і дізнаєшся, що сміх і гріх живуть по сусідству. (...)Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша у світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем...Забувши про мене, мати починає тихцем розмовляти з насінням, одне вихваляючи, а друге жаліючи або навіть гудячи.- Ой гороше, гороше, чого ти минулого літа допустив до себе черву? - докоряє вона добірним горошинам. - Гляди, в цьому році не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнів, яка журба тебе поїдом їсть?..З двору входить дідусь, він дивиться, що робиться на столі, й посміхається:- Почалось бабське чаклування. (...)З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози...Я й досі пам'ятаю того, хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба. Це був багатий і богомільний чоловік, через руки якого проходили голодом пригнані катеринки, петрики, золоті імперіали2 і срібні карбованці з великими головами дрібного царя. Я й досі пам'ятаю опасисту постать цього дукача3. Він мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лісові загороди - і тільки під перелогом лежала одна душа. Лише тому, що він уже помер, не називаю його імені...Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилось на мене. На його тонкій шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. І тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені і взявся за другу. Але жінка зупинила мене.- Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, - прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. - Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав із жалю...А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене!? (...)1. Розгудець - обманщик2. Материнки, петрики, золоті імперіали - грошові знаки в Російській імперії.3. Дукач - тут: лихвар, здирник.РОЗДІЛ ТРЕТІЙ(...) Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимівської загорожі. Вона була обнесена веселим свіжообструганим зоринням1, за ним спадисто ішла під сонце висока трава. Тут червоніли хрещики дикої гвоздики, красувався перестріч2 гайовий, хвалилася білими віночками ромашка і все з кимсь переморгувалась тендітна зіяста метлиця3. А над травою височіли безладно розкидані черешні, яблуні, груші й напатлані кислиці. (...)Я обернувся. Біля самого вориння з козубом4 у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум'янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом : чогось радіють собі. То чому й мені не посміхнутись дівчині? Я це залюбки й роблю, примруживши очі, в які натрусилося сонця.- А я знаю, як тебе звати, - довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.- Не може такого бути.- От і може таке бути, - показує чорнява свої рідкуваті зуби.- Звідки ж ти дізналась?- А зимою, пам'ятаєш?.. - пирснула вона.- Що зимою?- Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?..Тепер ми починаємо сміятися обоє, хоча мені не дуже приємно згадувати, чим закінчилося те спускання. Але цього вже дівчина не знає.- Я тоді й подумала: сміливий ти!- А чого ж, - не знаю, що сказати, хоча й приємно стає від похвали: знайшлася-таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.- Хочеш суниць? - простягає до мене повну козубеньку, посередині скріплену прутиком.Хто б не хотів поласувати ягодами, але ж не личить хлопцеві брати їх у дівчинки, і я байдуже кажу:- Ні, не хочу.- Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.Тоді я збиваю в козуба вершечок і висипаю ягоди в рот.- Правда, смачні?- Смачні. - Нарешті пускаю самопасом у ліс коняку. - А як тебе звати?- Любою.- І що ти робиш тут?- Пасіку доглядаю.- Сама? - Сама-самісінька, - посмутніли посіверілі5 уста дівчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.- А де ж твої батьки?- Мати дома пораються, а тато пішли на закладини хати. Напевне, пізно прийдуть за мною. (...)Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла біля куреня і проводжала мене очима. А в цей час від дороги славно-славно обізвалася пісня, і дівчинка радісно метнулась їй назустріч. З-за дерев, співаючи, з'явилася струнка жіноча постать, ось вона простягла руки, і в них із розгону влетіла Люба... А далі мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя ні в лісі на орісі, ні в долині на калині...Дома (...) дідусь сказав, що мій чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне річкою.- А чого річкою?- Бо взавтра я піду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?- Таки пристану! - радісно вигукнув я. (...)- А чого, діду, в небі немає стельмахів?- Бо там живуть одні святі.- То й що? - пильно дивлюся, чи не підсміюються з мене. - Хіба святі не їздять один до одного в гості?- Ні, не їздять - вони пішки ходять. (...)На сінешньому порозі з'являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає сміятися, бо ж чогось сміється її чоловік.Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди. У селянстві, та ще й у нестатках, усього доводилось мені надивитись і начутись. Але жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів. недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини.Із незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху підсміювалися наші вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна й отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму. (...)І наоралися, і насіялися, і накосилися його всі біляві сини й онуки, аж поки не взялися їх косити війни і смерть. Косили вони, не жалуючи, і залишилось тепер з усього нашого великого роду тільки двоє чоловіків... (...)Я припадаю до подушки, і незабаром під слова молитви і воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрімота підійшла до неї і робить своє ділечко... Ось вона трохи розгорнула темінь, і наді мною зашелестіла росою пісня-черешня, з вечірнього куреня вийшла усміхнена Люба, а побіля нори, прислухаючись до лісу, насторожився борсук.А далі в мій сон залітають лебеді, їх стільки, скільки може бути лише в сні. Вони підхоплюють мене на крила і летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже із саком стоїть мій дідусь. (...)Знайдіть спільні риси в описах дідусів і бабусь у «Зачарованій Десні» Олександра Довженка й у повісті Михайла Стельмаха.1. Вориння- жердини в огорожі.2. Перестріч- однорічна трав'яниста рослина з синюватим листям і жовтими квітками, бур'ян.3. Метлиця- бур'ян.4. Козуб - невеличкий кошик із лози.5. Посіверілі - пошерхлі.РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙЗа хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрідка опускало під краї неба імлаві просвітки, і тоді земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринів золотий півсон передосіннього степу. Здалеку, наче по блакитній воді, поволі пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, біля самого неба, вітряки намотували на свої крила бабине літо і час...Я і досі завжди із хвилюванням входжу в передосінню золотисту втому полів, я і досі не можу спокійно дивитися на останні, сизі від негоди, вітряки, на ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі.Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба...(...)Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу голову? Не знаю, як би склалась моя доля, коли біля неї не стояла б, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук... (...)Моя мати муром стала між мною і шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала і батькові не давала спати, наполягаючи, щоб він оддав мене вчитися далі - у школу селянської молоді, що була за двадцять верст од нашого села.- Коли б ти була трохи розумнішою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! - гнівався батько. - 3 яких статків я його вчитиму, коли таке убожество обсіло нас? Якби можна було руки віддати під заставу, віддав би до останнього пальця, а сам би пішов по ярмарках за жебрацьким хлібом.- Ти ж сам бачиш, Панасе, як він аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе!- Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злидні наступаю.- Тоді продай, Панасе, корову.- Корову!? Ти що? - У хижці одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова в бідній селянській сім'ї? Навіть мати примовкла...Згодом батько змирився, що йому й далі доведеться вбожіти - продав корівчину, а я пішов учитися.РОЗДІЛ П'ЯТИЙ(...) Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрічі з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву і наміряється скинути мене.Я зіскакую на землю, путаю Обмінну й розмірковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюків, де весною бувають сморжі, влітку - суниці, а восени - опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а півгриби, їх, коли вони є, і п'ятилітній малюк назбирає. Інша справа знайти боровика! Він так уміє притаїтися, що не кожний, навіть зіркоокий, побачить його. Для мене зустріч з боровиком чи більш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподіваною і радісною. І я не можу, як інші, одразу хапати гриба; мені треба придивитися, присісти, погомоніти з ним, а потім уже орудувати кіскою1.Я пускаю низом пісню, а мені за дорогою грубше обзивається луна - їй теж хочеться співати.Ой диби, диби, диби –Пішов дід по гриби,Баба по опеньки.Дід свої посушив,Бабині сиренькі.А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собі що кидати взимку в борщ. Та й квашені опеньки смачні, коли їх полляти олією.А від пирогів з опеньками хто відмовиться! І хоч я лише з пісеньки знаю цю бабу, що полінувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далі подаю голос на другі гони. І знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я іду до неї, а очима так і пантрую на всі боки. Он біля пенька розпухирилась маремуха2, червона шапка її блищить, ніби смальцем помащена, а в неї вп'ялися білі крапинки: трохи далі синіють крихкі сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на сміття.Ой гайку, гайку,Дай мені бабку.І, гай, не довго думаючи, дає мені бабку. Вона примостилася під розтрісканим кореневищем берези, ніжка на ній темна, лусковита, верх сіренький, а низ оксамитно-білий ще й просвічується рожево. Але це місце не грибне. Підем далі, де небо аж ллється в ліси і струшує з них листя.І от уже низом стало срібно-срібно, вище - золотаво, а вгорі - блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вітер, чи нема його, а вона, позеленівши, тремтить і тремтить, наче холод і переляк увійшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке місце, де не тільки земля, але й дерево пахне грибами. Я присідаю навпочіпки і тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу і піде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз і радісно завмерло: невдалік од отруйного стебла «воронячого ока» красовито стоять два близнюки-червоноголовці. Вони такі молоденькі, що їхні зрошені туманом картузики не встигли відліпитись од міцних товстеньких ніжок. (...)1. Кіска - невеличкий гострий ніж.2. Таганок- триніжок, до якого підвішують казан над вогнищем.РОЗДІЛ СЬОМИЙЗоря іде - долю веде.НародПід осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнених дерев і вчорнілих задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок.Мене все життя ваблять і хвилюють зорі - їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються із зірок.І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси і перший скрип деркача, і соняшник вогника під косарським таганком1, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, і тонкий посвист дрібних чирят,що струшують зі своїх крилець росу, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м'ята, павині вічка, дикі півники, та й не журяться, а цвітуть собі.А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого, зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зірку у свою оселю...І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголів'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки.Їх стає все більше та більше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхній шелест, їхню музику... і поплив, поплив на хиткому човнику по химерних ріках сну... (...)Я потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі і завмер у тому смутку і диві, що їх робив чийсь голос із моїм дитячим серцем.Віджурилась, віддзвеніла пісня на шляху, зникли вершники вдалині, а дід, похитуючи головою, зітхнув раз і вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потім обернувся до мене:- Життє... Чуєш, і він, Шевченко, босоніж до школи ходив. Такий був наш латаний талан. А завтра, дитино, як доживемо дня, підстрижу тебе, візьму за руку та й підемо до школи.- Дідусю, це насправді? - аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос.- Атож: як сказав, так і зроблю!- І книжку мені купите? - в надії прикипів я очима до дідового обличчя.- І книжку тобі купимо, і чорнила з бузини зробимо, і на крамну сорочечку розстараємось. А потім, гляди, на чобітки розживемося, підіб'єм їх підковами, будеш іти межи люди і вибивати іскри...- Справді? - вірю й не вірю, що стільки щастя може прийти одній людині. Я вдячно прихиляюсь до діда і між зорями мого дитинства розшукую вечірню зорю поета, що буде мені сяяти все життя...І радість і горе ходили цієї ночі разом. (...)Прокинувся дід на світанку з хворобою в грудях, її вже не змогли вигнати ні піч, ні парене зерно, ні добра чарка.Через три дні спочивав у домовині. На подушці біля його голови востаннє лежали любисток, материнка й шавлія... І хоч як я плакав, як благав, щоб він підвівся, дідусь вперше в житті не послухав мене...Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, підвелася, сама вибілила стіни, помастила долівку, принесла з городу прив'ялих чорнобривців, купчаків2 і паністки3, розкидала по хаті і звеліла увечері скликати рідню.При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. І хоча її думи і очі вже летіли в небо, ніхто не вірив, що вона прощається зі світом: адже і мастила, і прибирала сьогодні в хаті, і нічого, крім душі, не боліло в неї... Та, напевне, біль душі - найстрашніший біль. Через день бабуню поховали поруч з дідусем. Рідня і осінній день плакали над її могилою, а із цвинтарної груші в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому світі садила сади...1. Маремуха - мухомор.2. Купчаки - декоративні рослини із запашними квітами жовтого кольору.3. Паністка - інша назва квітки кручені паничі.РОЗДІЛ ВОСЬМИЙСиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу. Поменшав світ, померхли дні мої, а ночі так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од сліз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:- Не плач, Михайлику, не плач, любий... Всі люди вмирають. Он бачиш зорі? - показує мені на вікно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. - Гарні ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.- Я не хочу, щоб умирали зорі, - кажу крізь плач і дивлюся, як знову на той клаптик неба злодійкувато наповзають хмари.- Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: одні покидають її, а другі виходять на неї і все сподіваються чогось кращого собі... Засни, синку.Я засинав на материних руках, і в мої сни прибивалась хитка дорога, на яку вже не вийдуть мої діди, і в моїх снах зорі, як і осіннє листя, як і люди, падали на землю. (...)Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.- Ось тут, Михаиле, будеш сидіти, - показала мені на тримісну парту. - Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олівцем, а книги я тобі зараз дам...Додому я не йшов, а летів, бо, по-перше, міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збігати в ліс, - нарвати ягід бузини, надерти дубової кори, а потім зварити їх з іржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тоді. (...)Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався. Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вікнами сніг, усе в мені похололо: як же я тепер піду до школи? У хаті цього ранку журився не тільки я, але й мої батьки. Після сніданку тато одягнувся у кирею1 з грубого саморобного сукна і сказав:- Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, - він узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надів заячу шапку.- Як же йому, горопасі, без чобіт? - болісно скривилася мати.- Дарма, - заспокоїв її батько. - Тепер такий час, що не чоботи головне.- А що?- Тепер головне - свіжа сорочка і чиста совість, - посміхнувся батько. - Правда, Михайлику?- Правда, - щільно притуляюсь до тата, і ми обоє під зітхання матері покинули оселю.Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякі школярі на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку.Отак перші дні зими тато заносив мене у школу, а після уроків знову загортав у кирею і ніс додому. До цього призвичаїлися і школярі, і вчителька, і я... Якби тепер запитали, яку найкращу одіж довелося мені бачити по всіх світах, я, не вагаючись, відповів би: кирею мого батька. І коли іноді у творах чи п'єсах я зустрічаю слово «кирея» - до мене трепетно наближаються найдорожчі дні мого дитинства. (...)1. Кирєя - верхній довгий суконний одяг із відлогою.РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ(...) А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши ці слова, не один читач поведе правим чи лівим плечем і засумнівається: чому саме п'єсу, а не вірші? На все, як сказав один філософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу. (...)Поки я так розмірковував над особливостями жанрів, у хаті все світлішало й світлішало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вікно, а за вікном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. (...)А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, ідемо по тих свіжих коліях, що залишились на березневій дорозі.І враз угорі над моїм смутком обізвались бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають лебеді й натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі...А лебеді летять... над моїм дитинством... над моїм життям!..
Павличко
КОЛИ УМЕР КРИВАВИЙ ТОРКВЕМАДАКОЛИ УМЕР КРИВАВИЙ ТОРКВЕМАДАКоли умер кривавий Торквемада,Пішли по всій Іспанії ченці,Зодягнені в лахміття, як старці,Підступні пастухи людського стада.О, як боялися святі отці,Чи не схитнеться їх могутня влада!Душа єретика тій смерті рада —Чи ж не майне десь усміх на лиці?Вони самі усім розповідали,Що інквізитора уже нема.А люди, слухаючи їх, ридали...Не усміхались навіть крадькома;Напевно, дуже добре пам'ятали,Що здох тиран, але стоїть тюрма!
ЮРІЙ МУШКЕТИК (Нар. у 1929 р.) СУД      Ганна Розсоха сиділа в залі суду і не могла розігнутись від болю під лівою лопаткою. Лікарі так остаточно і не визначили, чи то серце в неї болить, чи що інше. «Ганна не дивилася у зал; сором спопеляв її від голови до п'ят, у неї тремтіли коліна і палали щоки. Чи є щось встидніше, страшніше, ніж суд!» Ганну звинувачували в тому, що вона не виробила мінімуму трудоднів. За довідками, які вона подала до суду, не могли зняти з неї працездатність (бо знімали тільки по довідці на туберкульоз чи порок серця).      Ганні було соромно сидіти в суді, здавалось, що всі люди дивляться тільки на неї. «З того ж таки сорому вона погано тямила, що тут відбувається, не все зрозуміла з промов прокурора і прописаного їй адвоката...» Позивачем виступив голова колгоспу Устим Рукавиця. І саме це більш всього вразило Ганну. «Хіба він не знає, як гірко вона одробила увесь вік, хіба не до неї, до першої, приїжджав додому й просив, аби піднімала на прорив ланку... Він дуже одмінився... з довоєнних часів, узяв у звичку кричати на людей... А тепер ось подав на неї до суду...» І хоча жінки—свідки з її колгоспу намагалися розповісти, яка Ганна хвора, «як гарувала в колгоспі од зорі до зорі», їх неначе ніхто не чув. А коли Ганна побачила, як адвокат люб'язно розмовляв з прокурором, то вона вже на правду і не сподівалась.      Поки чекали присуду, Ганна згадувала своє життя, яке пройшло в праці, бо «вона в роботі з дитинства, не любила безділля, любила роботу всіляку, і переробила її гибель — домашньої і колгоспної».      Із самого початку життя її не було легким: у матері—вдови троє дівчат, жили в бідності. Із сімнадцяти літ пішла заміж за вдівця Омельку Розсоху на двох дітей. Омелько був добрим чоловіком, але уступливим і трохи лінькуватим, тому і заправляла важким домашнім господарством Ганна. У них народилося двоє хлопчиків, а після смерті в тридцять третьому році пасербиці Оленки в сім'ї залишилось троє хлопчиків. На єдиній фотографії, що висить удома, зображено всю сім'ю, п'ять постатей біля хати, а за ними височать ясени. Ганна любила співати, любила так, як і пісні, затишок у своїй оселі: «...на той час, коли вона фотографувалася — за три роки до війни, їй було тридцять сім. Але ще й тоді їй хотілося співати. І звідки він у неї брався, той спів, і звідки в неї брався той живий вогонь у грудях? Якого добра зазнала вжитті?»      Розсохи не відразу вступили до колгоспу — Ганні хотілось відчути себе господинею на трьох десятинах власної землі. До них ходили всілякі комісії і врешті-решт «обклали по твердому». Прийшлося йти в колгосп. Зарізали теличку, а оскільки це було заборонено, довго переховували м'ясо, але вижили. А у тридцять третьому вмерла з голоду Оленка. Ганна намагалась врятувати останніх дітей, варила кору і кукурудзяне стебло, лободу та рогіз з молодим часником і цибулею, ділила між усіма порівну. «Ще вона ночами носила з колгоспних кагатів чорний ґлей і вимивала з нього та виварювала крохмаль, а вдень ішла в колгосп на роботу, бо треба було сіяти на новий урожай».      Перед війною зажили краще. Відремонтували стару хату, обійстя стало найкращим у селі. «Під стару хату вони підвели цегляний фундамент | замінили нижні підгнилі вінки зруба, перекрили бляхою дах... довкруж росли високі осокори... а по межі одлугу шуміли велетенські росохаті верби. (Вона якось зізналася Омелькові, що виходила не стільки за нього, як за його обійстя.)» Ганна пряла й ткала, обробляла город. «Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звідки взятися тій красі в завжди зніченій нестатками душі! А от же жило там щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим». Сіяла Ганна чорнобривці, милувалась своїми осокорами і співала, співала, «і не бралися її голови печалі». Літніми вечорами Омелько варив у саду польову кашу, яку любила вся сім'я. Хлопці повиростали слухняними, працьовитими. «І славилася на весь колгосп їхня родина трудолюбством, трудоднів виробляли чи не найбільше в селі, й рвалися хлопці, якщо навіть котрий ще й не дійшов зросту, до найважчої роботи, до коси, до молотарки, до жаток—любогрійок». Омелько працював у теслярській бригаді, аж доки не забрали його на війну. Данило в той час служив на кордоні, там і застала його війна. Був поранений у перший же день, підлікувався ізнову на фронт. Грицько, який один «кохався у грамоті», пішов на фронт з інституту, і від нього зовсім не було листів.      З молодшим сином, Микитою, Ганна жила в окупації. На світі тримала їх корова, яку переховували в лісі. Там в останні дні окупації переховувався й сам Микита. Коли село звільнили, Микиту демобілізували. Виряджаючи його на фронт, Ганна не сказала, що прийшло повідомлення про загибель Данила. Не було вістей про Омелька і про Грицька. Тільки від Микити приходили листи зі штампом польової пошти. «Вона ж чекала чотирьох, бо, як і кожна мати, не вірила в загибель свого сина. Жила як і раніше роботою, клопотами, чеканням, тільки перестала співати».      Ганна берегла корову, бо знов настали голодні часи, і знала, що коли повернуться чоловік і сини, без молока їм не прожити. Але корова заяловіла, Ганна не могла здати молокопоставки, і корову забрали. Пізніше вона дізналась, що її коровою колгосп виконував план м'ясопоставок. А тоді вона виказала і Устимові Рукавиці, і фінагентові Йосипу Шилу все, що думала, адже поки її чоловік та сини воюють, ці здорові лобуряки оббирають солдаток. «Але ...скоро обм'якла серцем, бо ж подумала, що може хоч одним кавальчиком того м'яса пожиткує на фронті її чоловік чи котрийсь із синів. Те саме сказав їй потім і Рукавиця, й вона змирилася». Але коли заставляли підписуватись на позику, її обдурили. Голова сказав, щоб вона підлисалася на триста карбованців. Ганна підписала і лише потім дізналась, що розписалася за тисячу триста. Довелося продати Данилів костюм, щоб сплатити ці гроші. І аби надолужити втрачу, Ганна купила на базарі порося, виростила, вигодувала, але знову прийшов фінагент. «Шило поклав на стіл пачку квитанцій і сказав, що за нею рахується кільканадцять недоплат: по м'ясу, по городині, по яйцях. ...Ганні перехопило подих і не стало в неї сили ні на оборону, ні на лайку... Кинулася, коли... вже потягли підсвинка». Потім у листі з військкомату пояснили, що податки з неї стягнуто неправильно, але війна скінчилася, скінчилися і її пільги як солдатської «жони »і солдатської матері. «Саме тоді щось мовби надломилось у Ганни, й упала вона в розпач, і тужила, і звичайно ж, не за підсвинком».      Верталися фронтовики, а їй прийшло дві похоронки: на чоловіка і на молодшого сина Микиту. «На наймолодшого, Микиту, в чиє повернення вірила дужче, ніж в існування самого господа бога, на Микиту, котрого любила найдужче, не признаючись у тому самій собі, бо ж найменший, мізинчик, найласкавіший, ще й схожий на неї». Запустіння прийшло в обійстя і в душу Ганни і тривало до тих пір, коли з'явився Грицько. Був він поранений в голову, боровся з каліцтвом: оглух на одне вухо, а над вухом замість кістки алюмінієва пластина. Вислухавши розповідь матері, Грицько пішов до Рукавиці, грюкнув так кулаком по столу, що Рукавиця «рачки ліз до дверей». Полагодив син дещо в хаті і поїхав доучуватися в інститут. На прощання пообіцяв забрати матір до себе, коли закінчить навчання.      «Але... склалося таке, чого не могла помислити в найстрашнішому сні. Це вже було, як Грицько закінчив інститут». Виступаючи на зборах в сільраді, Рукавиця сказав, що Грицько Розсоха виявився іноземним шпигуном. Ганна, звичайно, не повірила, але після цієї страшної звістки занедужала. А ще знайшлися, як і в кожному селі, такі люди, що підхопили цю чутку і наплели ще багато інших нісенітниць: і що ніби—то Грицько крадькома фотографував стару церкву, а хтось бачив, як його після цього забрали якісь люди у військовій формі. Ганна не витримала усіх цих страшних пліток і попросила сусідку написати Грицькові. Грицько, коли приїхав, пояснив, що похвалив книжку письменника, якого нещодавно дуже критикували, «й у газеті одним рядком черконули і його, і Грицька». Але нічого тут немає страшного, заспокоював син матір. А вона просила його берегтися і не водити дружби з незнайомими людьми.      Після цього Ганну почали покидати сили. «Поралася на городі, ходила в ланку, але сили не було, не верталася колишня сила, а болячок більшало день від дня. То радикуліт її скрутить, то ногу потягне, то під грудьми здавить, але найдужче докучав біль під лівою лопаткою». Сільській лікар виписував їй мазі й ліки, але нічого не допомагало. На районній комісії її визначили частково непрацездатною, рекомендували легшу роботу, але в селі легких робіт нема.      Грицько одружився, але жив на квартирі, дружина—студентка, та ще й чекають дитину. Так що забрати матір до себе він не може.      Того літа буряки Ганна упорати вже не змогла, навіть до села сама не дійшла, довіз сусідський хлопчик, який возив пальне до тракторів. «...Біль у грудях у тих, тільки ноги помліли, і в голові стояв туман, крізь який долинало басовите гудіння. <...> Крізь те гудіння почула: «Встати, суд іде».      Коли почали оголошувати вирок, Ганна ледве підвелась. її визнали винною, засудили на півтора роки виправних робіт, але оскільки її чоловік і сини загинули на фронті, і враховуючи, щодо цього часу вона справно працювала в колгоспі, то замінили виправні табори примусовою працею в колгоспі. «До Ганни ті слова пробилися крізь те ж гудіння, вона зрозуміла тільки те, що її не забирають до тюрми, чого страшенно боялася, а ще дужче соромилася...» До неї підбігли дівчата, що були свідками, сказали, щоб не хвилювалася, обіцяли допомогти і клопотати за неї. Але потім побігли штовхатися по крамницям.      Коли Ганна сиділа в залі суду, їй страшенно хотілось пити. Вийшовши на вулицю, побачила вивіску «Пиво—води», повагалася і зайшла всередину. Але раптом побачила, що за столиком сидять Устим Рукавиця і фінагент Йосип Шило, перед ними стоять пляшки з горілкою і тарілки з закускою. «Вони сміялися! Це було останнє, що побачила Ганна. її стемніло в очах, вона кволо, неначе підбита птаха, махнула руками й опустилася на підлогу...»      Після смерті матері Грицько продав на дрова похилену клуню. Город віддали - приїжджому бухгалтеру. Він хотів купити й хату, але хату Грицько продавати не схотів. «Хоч яким горем, якими кривдами проросло це місце, а все ж було воно батьківщиною, дідизною, і він хотів, щоб діти знали про неї й прихилилися до неї своїми юними душами». А ще Грицькові подумалося, що може, то не чайка, а материна душа літає з ранку до вечора над «їхньою копанкою і кигиче, кигиче». «Голові колгоспу сказав: «Осокори і верби нехай ростуть. Я знаю, вони вже не мої, але нехай ростуть. Без них і наше село не село». «А хату? Що думаєш робити з нею? — запитав Рукавиця.— Хочеш оформити піддачу? Не положено». «Чим вона вам заважає?» — сказав Грицько. «Нічим,— одказав голова.— Але — не положено». І невідомо чому, але осокори та верби порубали тієї ж осені. Вони нікому були не потрібні, тому так і лежали серед буйних трав. Молодий кореспондент районної газети написав про цю подію статтю, але без прізвищ, без імен, і про статтю швидко забули. З одного осокора Грицько витесав матері хрести на могилу. А через рік розорали луг, попалили осокори та верби. «їх не стало, і попіл їхній, і дим без сліду розвіявся по світу». А хата і досі стоїть, нікому не потрібна, бо в селі багато порожніх хат. Тільки за хатою, як насмішка, висить жовтий щит із написом: «Сделаем Белую Багачку краєм изобилия». А на старому, зарослому чагарником, кладовищі «серед кількох інших похилився темний товстий хрест з осокорини, яка так буйно шуміла під тієї хатою, милуючи зір усіх, хто проїжджав чи їхав старим чемерським шляхом».
ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ (нар. у 1924) РОКСОЛАНА (Уривки)           Рогатин           Нещасна бранка, продана і проклята, йшла під чужим небом. її душа плакала, це в її душі йшов дощ. Серце рвалося з грудей туди, де ніколи більше не будеш.— до втраченого Рогатина рвалась душа.      Ніколи вона не зазнає кращого.      Скрізь по вуличках нечистоти й омана. І кішки, тисячі кішок — улюблена тварина їхнього пророка. А може, ці муки не за її гріхи, а за гріхи тих, хто там за морем залишився. Вона згадує свого батька, отця Гаврила Лісовського, який всіх лякав гріхами. Дівчина мала батькову несамовитість і материн легкий норов.      Чотири роки тому пережила втрату матері, яку полонила орда, безслідно у палаючому Рогатині зник батько. Тепер її саму полонили, вона ніби померла і воскресла, але воскресла для тваринного існування. Єдиною розрадою були подорожі у думках до любого Рогатину. Вона бачила своє домашнє обійстя і дорогу до львівської брами, і зелень шляхів.      Отець Лісовський передрікав Рогатину кару біблійного Содома і Гоморри. Та як не лякав він своїх прихожан, все одно пожертвувань на церкву йшло мало. Тому постійно сім'я тримала велике господарство: по двору бігали ненажерливі величезні свині. Мама Олександра цілими днями колотила їм замішки.      Свиней Лісовський продавав на Рогатинському ярмарку, куди з'їзджались люди з Галича, Львова, Литви. Жартома його прозвали «отцем свино-паственним». Мати не переймалась своєю каторжною роботою. Ця маленька жінка походила з—над Пруту. Казали, що діти там народжувались від заїжджих князів. Одного разу наскочив у рогатинські ліси на полювання сам король Зигмунт. І Лександра Княждвірська дратувала свого чоловіка, буцімто Настя не його дочка, бо король сподобав—таки Лександру.      Настею назвав дочку панотець, можливо, на честь Ярославової коханки. У легенді про походження Рогатину розповідалося, що у ці ліси приїхав на полювання Галицький князь Ярослав Осмомисл зі своєю коханкою Насткою. Підчас полювання вона заблукала, а з гущавини лісу її вивів велетенський олень—рогач прямо до стійбища князівського. На цьому місці Ярослав звелів збудувати церкву, навколо якої виникло місто Рогатин, назване так на честь того оленя—рятівника. Настку стратили князівські бояри, спаливши її на вогнищі. Отець Гаврило так любив свою маленьку дружину, пишався доненькою. Він хотів дати їй все, але не мав такої можливості, тому ладен був відмовитись від батьківства на користь чи не самого короля. Тільки б знали люди, яка у нього донька—красуня, якби вона тільки марно не пропала у цьому Рогатині. Порівнювали люди своє місто з Содомом, бо хоч Рогатин і збудували навколо церкви Святого Духу, ніхто не забув про гріховний зв'язок князя з розпусною Насткою. Жителі й самі пустились у розпусту. І схотів Бог покарати їх, наказавши Чортові засипати грішне місто землею. Але Чорт не встиг до світанку це зробити, коли заспівали півні, він викинув цю землю, і на цьому місці виросла Чортова гора. Гаврило Лісовський переконував усіх, що місто колись загине. Кожні три-чотири роки насилав Господь на них кару — турецькі набіги. Грабували, вбивали і полонили люд вороги, полонили тих, хто не встиг сховатись у дальні ліси. Панотець якось уникав розгромів, переховуточись у лісі над Дністром. Мати застерігала Настю своїми сумними піснями1, ніби передчуваючи долю.      Мріяв отець Гаврило вивчити свою доньку. Обійшлось йому Теребушкове читання в цілу свиню. Вміла вже Настуся читати. Тепер треба навчити її високих наук і добрих звичаїв. Та латині в Рогатині міг навчити тільки вікарій Скарбський. Він приголомшив дівчину своїм вбранням, суворістю розуму, байдужістю до метушняви. Настуся закохалась не так, як досі закохувалась у шмаркачів. Подруга висміяла це кохання, мовляв вікарій кволий, не зможе від татар втекти. Ніби біду накликали дівчата своїми розмовами. Скарбський утік найперший; отець Гаврило тоді їздив на села дітей хрестити, там і врятувався; матір їхню татари полонили, вона лише встигла свою доню сховати у сажі між свиньми. Батько прибіг аж уночі, страшенно плакав і сумував. Багато тоді людей загинуло, багатьох погнали у рабство.      Та зло відступало, знову Настася посміхалася до життя, бо треба було жити й кохати, щоб не загинути.      Уночі на Рогатин налетіли татари, підпаливши місто, грабували і вбивали. Тоді вже дівчина не бачила, чи загинув її татко, чи залишився жити. Спам'яталась вона уже на возі, який котився спочатку палаючими вулицями, а тоді аж до Волоського шляху, Золотого для татар. її везли на возі, за нею уважно доглядали, а потім продали Сінамазіу Кафі на невольничому ринку. І знову Чорне море, знову невольничий ринок.      Але вона відчувала, що живе, а жити треба. Тому і сміялась, і співала на невольничім ринку.      П'ятнадцятилітню Анастасію Лісовську в Стамбулі купив головний наглядач султанських покоїв Ібрагім і подарував її падишахові Сулейману Пишному.      У гаремі Настасія страждала, але не показувала своїх почуттів. Вона співала, танцювала, веселила і розважала всіх, за що її прозвали Хуррем (розвеселена). Основною зброєю проти недоброзичливців став сміх. Коли стала султаншею, нажила собі ворогів: матір падишаха та його раніше улюблених жінок. Вона була «звичайна нібито лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся... але мужня, зухвала, повна незбагненної чарівності й неймовірного розуму».           Про набіги чужинців.           У султанській книгозбірні вона продовжила свою освіту, вивчила кілька мов. Вона була однією з найосвіченіших жінок світу, відіграла велику роль у політичному житті Османської імперії, бо мала над султаном незбагненну владу. Сулейман поважав свою дружину, бачив у ній «істоту мислячу».      Султанша вже не сподівалась на повернення додому, тому прагнула полегшити долю свого нещасного народу. Бранець з України яничар Гасан був її довіреною особою в умовах підступності і зрадливості. Польському послові, який приїхав до Стамбулу, Гасан передав прохання султанші довідатися про життя в Рогатині.           Гасан           Польський посол Ян чекав переговорів, щоб просити миру для Польщі й Угорщини. Сулейман погодився його прийняти, якщо виконають волю султанші Роксолани. Королівські посланці барилися, бо дорога буладалека й небезпечна.      Згодом пан Ян передав Гасанові, що має вісті для султанші і хоче з нею побачитись. Треба також передати їй подарунки короля Зигмунта: золоту троянду, ковану італійським майстром, ношений (Ношення — жіноча прикраса) з польського бурштину (Бурштин — янтар), золотий ланцюг в сорок чотири дукати.      Через кілька днів Роксолана прийняла польського посла. Почула султанша розповідь про сплюндрований Рогатин. Немає там її знайомих, не живуть. Прийшли сюди нові люди, які також повинні боятися набігів орди.      Біль, нестерпний біль у її душі. Досі їй здавалось, що це лиш сон, сон далеко від батьківського дому. Але цей дім зник назавжди, немає ніяких надій. Немає навіть могил, перед якими можна впасти на коліна і плакати. Батьку, матусю, чи бачите ви свою донечку?      Роксолана знайшла силу попросити Сулеймана про прийом польського посла. Вперше в історії Османської держави був даний урочистий прийом султаном і султаншею. Султан дав повну, хоч і неписану, обіцянку про вічний мир.      Султанша навздогін послові послала Гасана, вона передала гроші на відбудову рогатинських церков. Тепер у Роксолани не було нічого, тільки влада. Цією владою вона мстилася жорстокому світові.      Згадувала вона батькові вірші, пісні мамині й заливалась слізьми. Шкодувала, що не може передати золотих слів своїй землі: «Мужайся, много-племенний росскій народе, да Христос начало крЬпості в Te6t буде».      «Може, треба було б зробити ще щось. Для Рогатина й для рідної землі. Але що? Чи вона знала? А в кого спитати? І як?..»
Диво загребельний
1965 рік. Провесінь. Надмор'я Молодий професор-історик Борис Отава познайомився в санаторії біля моря з московською художницею Таєю, привабливою молодою жінкою з оригінальним світобаченням. Рік 992. Великий Сонцестій. Пуща У той день, коли він прийшов у світ, лежали білі сніги, світило низьке сонце, тиша стояла в подніпрянських пущах. Він вибирався з пітьми на світ, і плакав од незвіданості шляху. Потім був дід Родим. Власне, його руки, як широкі теплі лопати, Від них малюк заспокоївся й притих. Мав він блакитні очі, тож назвали — Сивоок. Родим був велетенським чоловіком із сивим волоссям, в одязі зі шкури дикого тура. Він місив глину, клав на круг і виготовляв різні вироби. Найбільше — богів. Потім фарбував і обпалював на вогні. Усе сяяло різнобарвністю. Дід був мовчазний. Сивоок із захопленням слідкував за його роботою, знав усіх богів, хоч цього йому ніхто не говорив — і Перуна, і Белеса, і Сварога. Найбільше ж хлопчик любив Ярила. Тільки пізніше здогадався чому — той був схожий на діда! Приїжджали купці й купляли богів, а Родим складав у хижці срібло, хутра та інше добро. Він нікого не боявся. Але одного разу прийшли люди в чорному зі срібним хрестом, сказали підкоритися одному богові. Почали трощити готових богів на полицях, Родим кинувся захищати — і поліг від меча. Сивоок вибрався через стріху й щодуху побіг у пущу. Після багатоденного блукання по Лісу Сивоок потрапив до медовара Ситника і закохався в його дочку Величку. Але, не витримавши підневільного життя у Ситника, втік у пущу. Там познайомився з Лучуком — вправним стрільцем з лука, хлопцем його років. Вони вирушили разом у мандри. 1941 рік. Осінь. Київ Професор Гордій Отава не встиг евакуюватися з Києва, оскільки до останнього моменту намагався врятувати цінності Софійського собору. Він потрапив до концентраційного табору для військовополонених, де його, як виявляється, наполегливо розоіукував колишній колега-науковець, а тепер штурмбанфюрер Адальберт Шнурре. Полонені не виказують Отаву, але він несподівано побачив за колючим дротом власного сина Бориса і називав себе. Рік 1004. Київ Сивоок і Лучук потрапили до Києва, де хлопців вразила краса християнських храмів. Якось вони опинились на галасливому київському торзі, де побачили багато чого дивного для себе. їхню силу й кмітливість помітив зухвалий та спритний купець Какора і запросив до себе охоронцями. 1941 рік. Осінь. Київ Повернувшись додому за допомогою Шнурре, професор Гордій Отава міркує про долю рідної землі, згадує про репресії щодо своїх колег у тридцятих роках. І тут був змушений звернутися по допомогу до Шнурре, бо знов ледь не втратив сина. Рік 1004. Літо. Радогость Під час подорожі з купцем Сивооку та Лучуку стало відомо про таємну змову прислужників проти Какори. Хлопці намагаються попередити купця, але той випадково вбиває Лучука. Сивоок потрапив разом із валкою купця до древлянського язичницького міста Радогость і залишився. Він закохався в місцеву красуню Ягоду й почав учитися в язичницької жриці Звенислави малювати, розуміти красу барв. Через деякий час Какора привів до Радогості воїнів князя Володимира, які після відмови мешканців визнати владу князя та прийняти християнство спалили Радогость. На місці давньої святині, що мала вигляд писанки, поставили церкву, а Сивоока захопили в полон. 1941 рік. Осінь. Київ Гордію Отаві довелося пристати на пропозицію продовжити свою наукову роботу. Повернувшись із гестапо та передчуваючи свою неминучу загибель, Отава починає розповідати сину Борису про Сивоока. Рік 1015. Передзимок. Новгород Молодий князь Ярослав живе в Новгороді. Він з дитинства багато чув від матері про батька Володимира і зненавидів його. Готувався до війни з ним за київський престол. Якось під час полювання Ярослав зустрів доньку ловчого Забаву і покохав її. Рік 1014. Літо. Болгарське царство Князь віддав Сивоока Какорі. Хлопець кілька разів невдало тікав. Одного разу втеча вдалася, після довгих блукань Сивоок потрапив до християнського болгарського монастиря, прийняв нову віру й ім'я Божидар. У монастирі він вивчився грамоті. У цей час триває запекла війна між болгарами та візантійцями (ромеями). Сивоок і кілька монахів вирішили допомогти болгарському цареві Самуїлу, який мужньо стримував наступ ромеїв в ущелині. Але вони запізнились, болгари зазнали поразки. На честь своєї перемоги візантійський імператор Василій звелів привести в столицю тисячу полонених і осліпити їх. До їх числа потрапив і русявий Сивоок. 1965 рік. Весна. Київ На виставці московських художників у Києві Борис Отава побачив цікаву картину Таї Зикової. Але наступного дня полотно зникло, бо оргкомітет виставки заборонив її показ. Незабаром Борис знову зустрівся зі своєю знайомою Таєю. Рік 1014. Осінь. Константинополь Сивоок потрапив до Константинополя, де він уже бував раніше з купцем. Коли відбувалася церемонія осліплення і черга дійшла до Сивоока, у ката не витримало серце, і він помер прямо на арені. Глядачі почали вимагати помилування, імператор погодився, і юнака відправили працювати на конюшню. Але коні лякалися Сивоока. Тоді імператор запропонував викупити полоненого. Це й зробив славетний майстер Агапіт, який будував церкви та монастирі. Так Сивоок став учитися в знаменитого майстра, перейняв у того науку оздоблення храмів. Зустрів у нього й свого земляка Міщила. 1942 рік. Зима. Київ Шнурре доручив наглядати за Гордієм Отавою своєму ад'ютанту єфрейтору Оссендорферу. Професор після довгих умовлянь прийняв рішення ніби погодитися допомогти вивезти фрески Софійського собору до Німеччини. Працювати він змушений був з німецькими солдатами. Рік 1015. Середліття. Новгород Князь Ярослав наказав побудувати серед лісу таємний терем із церквою для Забави. Зустрічалися вони недовго. Розпочалася боротьба за київський престол спочатку проти батька Володимира, потім проти брата Святослава. Були підступно вбиті брати Гліб та Борис. Щоб привернути на свій бік варягів, Ярослав одружується з гордою та свавільною красунею Унгігердою. 1966 рік. Весна. Київ Борис і Тая гуляють Києвом. Молодий чоловік розповідає, як батько тягнув час, не квапився з реставраційними роботами. За це його розстрі