КЛ_философия

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Одеська національна академія харчових технологій





Кафедра соціології,
філософії та права








конспект лекцій

з курсу «Філософія»

для бакалаврів усіх спеціальностей і усіх форм навчання










Затверджено
радою з гуманітарної освіти та виховання
протокол № __ від ____________









Одеса ОНАХТ 2012

Конспект лекцій з курсу «Філософія» для бакалаврів усіх спеціальностей усіх форм навчання / Під загальною ред. проф. Чугуєнко В.М. – Одеса: ОНАХТ, 2012. – 78 с.



Укладачі: Чугуєнко В.М., д-р філос. наук, професор
Дейнеко М.І., д-р філос. наук, професор
Мельник Л.А., асистент
Мельник Ю.М., канд. філос. наук, асистент
Рибалко Т.С., канд. філос. наук, доцент
Шевченко Г.А., канд. філос. наук, професор кафедри



Відповідальний за випуск зав. кафедри соціології, філософії та права
Г.В. Ангелов, канд. іст. наук, професор











Тема 1. Філософія, коло її проблем та роль у суспільстві
1. Світогляд і філософія
Людська діяльність спрямовується складною системою знань, яку можна уявити у вигляді піраміди, де кожен вищий рівень обґрунтовує використання нижчого рівня знань.


світоглядний ( в чому сенс діяльності?
теоретичний ( чому це відбувається?
емпіричний ( які властивості ця річ має?
технологічний ( як це зробити?


Технологічний, емпіричний й теоретичний рівні знань (технічні, природничі й соціально-економічні науки) надають людям могутні засоби впливу на природу та суспільство, але не гарантують їх розумного використання. Саме світогляд визначає ідеали, уяву про те, що має бути наслідком діяльності, та прийнятні шляхи їх досягнення. Отже, світогляд ( це певна система поглядів на призначення, місце і роль людини у світі.
Світогляд існує у стихійній, міфологічній, релігійній та філософській формах. Філософія ( системний, логічно обґрунтований вираз світогляду. В перекладі з давньогрецької "філософія" означає любов до мудрості. Основним питанням філософії, як і світогляду взагалі, виступає ставлення людини до світу, до всього довкілля і до самої себе. У різні історичні епохи представники різних соціальних груп і окремі люди по-різному вирішують світоглядне питання, питання про розумне, мудре ставлення до життя. Давні греки вбачали свій ідеал у Космосі (всесвітньому порядку). Мудреці Давньої Індії проголошували за мету й сенс життя повну владу над власними бажаннями, нірвану і злиття з Всесвітнім Духом. В часи Середньовіччя у світогляді переважало служіння Богові, а з розвитком капіталізму запанувало прагнення до активної діяльності, до пізнання і перетворення світу відповідно до людських потреб («Знання ( це сила!»).
Одні люди бачать сенс життя у примноженні багатства, в оточенні себе комфортом, насолодами, інші спрямовують свої зусилля на духовних цінностях, віддають життя служінню науці, мистецтву, своїй країні, Богові. Все це ( прояви різних світоглядів.
2. Функції і структура філософії
Філософія як теоретична форма світогляду виконує дві основні функції: світоглядну і методологічну. Осмислюючи й обґрунтовуючи життєві ідеали, заради чого варто жити й працювати, філософія виконує власне світоглядну функцію. Застосовуючи різні філософські підходи, люди осмислюють, що найважливіше, найцінніше в житті.
Методологічна функція філософії полягає у намаганні проаналізувати, оцінити різні засоби людської діяльності, з морального, естетичного боку визначити допустимість тих шляхів, що ведуть до бажаних наслідків. У філософії осмислюються найбільш загальні методи пізнання, практичної діяльності, просування до істини. Все це ( предмет методологічної функції філософії.
Свої функції філософія виконує, розгортаючи мислення від найбільш загальних абстрактних понять, що відбивають суттєві сторони ставлення людини до світу. Крок за кроком філософська думка рухається від абстрактного до конкретного, розгортаючи вихідне поняття ("клітинку" філософського знання) у складну систему відносин, яка характеризує ставлення людини до світу в його цілісності. При цьому виявляється потрійна суперечність:
1)  суб’єкт ( об’єктивна реальність, тобто стосунки між людиною і незалежним від неї середовищем;
2)  суб’єкт ( суб’єкт: стосунки між людьми, що мають свою волю до дій, своє розуміння дійсності;
3)  скінченність ( нескінченність: ставлення людини як смертної істоти до вічної природи, до людства, до Бога.
Цю потрійну суперечність, що знаходиться в центрі філософського мислення, можна відтворити у схемі:

0
С ( , де
С
С ( суб’єкт (діюча, мисляча особа);
0 ( об’єкт (предмет, на який спрямована думка чи дія);
( ( знак нескінченності ( "криниця вічності" ( за висновком Ф.Ніцше.


У філософії можна зустріти різні підходи до вирішення цієї суперечності. Так, суб’єктивний ідеалізм (Берклі, Фіхте) визначає реальність лише суб’єкта: ми можемо бути певні тільки в існуванні нашої свідомості, її образів. Об’єктивний ідеалізм (Гегель, Кант) за першооснову світу сприймає духовну нескінченність, вічність абсолютного Духу: все інше похідне від нього. Матеріалізм (Маркс, Ленін) зосереджує увагу на відношенні С ( 0 : існує лише вічна об’єктивна реальність ( матерія, а свідомість ( одна із невичерпних, нескінченних у своїх проявах властивостей матерії. Матерія первинна, а свідомість вторинна. Свідомість здатна відображати дійсні властивості матерії. Так формулюється відповідь на основне питання філософії марксизмом.
Сутність вселюдських відносин відображається в ряді галузей, що складають структуру філософії. Це ( онтологія, методологія, гносеологія, соціальна філософія, етика, естетика, філософія релігії. Онтологія ( вчення про буття. Ця галузь філософської діяльності спрямована на осмислення світу в цілому. Що є субстанцією ( першоосновою світу: об’єктивна, природна реальність чи Дух, Ідея, Бог? Що таке буття, матерія, простір, рух, час? Що таке людина, її буття? Яким має бути світ, спроможний породити людину з її свідомістю?
Методологія ( філософська галузь визначення найбільш загальних підходів до розуміння розвитку і універсального зв’язку між окремими явищами, процесами у природі, суспільстві і свідомості. У методології виробляється система висхідних принципів пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності. Розрізняють два основних методологічних підходи до розуміння світу: метафізичний та діалектичний. Метафізика зосереджує увагу на моментах сталості та самостійності існування явищ. За метафізичним мисленням річ або є, або її немає. Розвиток розуміється як рух по колу, а джерело розвитку знаходиться зовні того предмету, що рухається. Діалектичне мислення звертає увагу на те, що у світі все знаходиться у стані неповторних змін і взаємопереходів, тому про кожний предмет можна сказати, що він і є, і його немає. Розвиток відбувається "по спіралі", а його рушійна сила, перш за все, у взаємодії протилежностей у самому предметі пізнання. Таким чином, діалектика виступає як логіка і методологія пізнання.
Методологічна функція філософії конкретизується у теорії пізнання ( гносеології. Ця галузь філософії досліджує умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини. Гносеологія вивчає особливий тип відносин між людиною і світом ( пізнавальний. Філософія ставить такі гносеологічні питання: як зовнішній щодо свідомості предмет стає надбанням розуму, чи вірогідні наші знання, що таке істина та які шляхи ведуть до неї, в чому полягає критерій істини? Важливе місце в сучасній гносеології займає осмислення співвідношення взаємозв’язку ненаукового і наукового, соціального і науково-техніч- ного, художнього пізнання та їх методів і форм руху до істини.
Філософія не обмежується розглядом найбільш загальних принципів ставлення людини до світу в цілому, до його відображення у свідомості, в процесі пізнання, але й виділяє в окремі, більш-менш самостійні галузі роздуми про найважливіші для людини філософські проблеми. Серед них центральне місце займають соціальна філософія і філософська антропологія, які аналізують категоріальну картину суспільства (сукупної людини) і людину як цілісну особистість і відповідну їм стратегію життєдіяльності. Що являють собою суспільство і людина; які механізми знаходяться в основі їх саморозвитку і самовдосконалення; як сформувати оптимально взаємосприятливі відносини між особою і суспільством, між класами, між націями; як співвідносяться між собою свобода і необхідність у суспільному житті; що таке культура і цивілізація та шляхи їх розвитку; на яке майбутнє може сподіватися людство? Такі та інші питання постають у соціальній філософії та філософській антропології.
Важливе місце в цій галузі починає займати філософія техніки, що становиться самостійним розділом філософської діяльності. Філософія техніки розглядає гострі проблеми ставлення людини до техніки, можливості свідомого спрямування її розвитку, її гуманізації, екологізації, її внутрішні суперечності та вплив на спосіб життя і мислення нашої доби.
3. Форми й методи філософії
Засоби філософського осмислення людського ставлення до світу визначаються статусом цієї галузі пізнання. У наших підручниках до 80х років стверджувалося, що філософія ( це наука, що вивчає універсальні закони природи, суспільства і мислення. У 90і роки з’явилося твердження, що філософія ( зовсім не наука. Але при всебічному вивченні цього питання виявляється, що філософія поєднує в собі наукові і ненаукові форми й методи пізнання. Як і наука, філософія має свій предмет дослідження: ставлення людини до свого життя, до своєї ролі у світі. У філософських дослідженнях використовуються наукові методи і принципи: логічна доказовість, як у математичних теоремах; системність тверджень; категоріальний апарат; загальнонаукові методи індукції та дедукції, аналізу й синтезу; історичного й логічного підходів; сходження від абстрактного до конкретного.
Але філософія виходить у своїх формах і методах за межі конкретної науки. Світогляд усвідомлюється не лише у логічних доказах і твердженнях. Глибокі філософські висновки відображаються у метафорах і афоризмах, у віршах, повістях і романах. Художні твори Гр. Сковороди, Вол. Соловйова, Л.М. Толстого, Ф.М. Достоєвського містять не менш глибокі філософські думки, ніж суто філософські твори Б.Рассела, А.Уайтхеда або М.Хайдеггера. І кожний з них має свій стиль і свої власні засоби філософствування. Філософія нагадує і науку, і мистецтво, і релігію, залишаючись теоретизованою, систематизованою формою світогляду людини.
Філософія відображає не лише те, що є, але й те, що має бути з позиції різних часів, народів і соціальних верств. Тому існує безліч філософських систем (як у мистецтві й релігії) і всі вони чимось доповнюють одна одну, хоч нерідко сперечаються між собою. Понад 2000 років нагромаджується ця багатюща і різноманітна духовна скарбниця людства. До неї звертаються всі, хто замислюється над сенсом життя, хто бажає зробити свій власний самостійний вибір: заради чого варто жити, які шляхи обрати щодо здійснення своїх життєвих ідеалів.
Особливо важливе значення філософська духовність має в наш час в Україні, коли виникла потреба знайти свій власний спосіб мислення і життя. Філософія ( не просто роздуми про життя і смерть на дозвіллі, не вторинний додаток до повсякденних турбот про добробут. Це духовна сила життєздатності нації. Без американського, німецького, японського духу не можна собі уявити успіхи індустріально розвинених країн. Без власної філософії не може бути економічного розвитку в жодній з країн. Саме філософія може осмислити світоглядний ідеал людини, надати їй життєву цілеспрямованість.
Контрольні запитання
Як співвідносяться між собою світогляд і філософія?
Що таке філософія, її основне питання?
Які основні функції виконує філософія в житті суспільства?
В чому проявляється потрійна суперечність ставлення людини до світу?
Як розглядається основне питання у різних філософських течіях?
Які галузі складають структуру філософії?
Чому філософію не можна звести до статусу конкретної науки?
Яке значення має різноманітність філософських систем?
Література
Філософія / За ред. Заїченка І.А. ( К., 1995.
Раздаточно-методичный материал к лекциям и семинарским занятиям. ( Одеса, ОТІХП, 1991.
План семинарских занятий с методическими указаниями по курсу философии. ( Одесса, ОГАПТ, 1994.
Чугуєнко В.М. Методичні вказівки по курсу філософії. ( Одеса, ОТІХП, 1992.
Філософський словник. ( К., 1983.
Філософія. Курс лекцій. ( К., 1991.
Философия. Учебник. ( К., 1994.

Тема 2. Історичні типи філософії
1. Давня філософія
Виникнення філософії має свої психологічні корені у такому стані свідомості, коли вона виходить із полону звичних загально-прийнятних зразків мислення, традицій: людина замислюється, дивується, сумнівається в тому, що раніше приймала на віру. Спосіб мислення в момент виникнення філософії називають рефлексією, тобто роздумами, звернутими на саму свідомість. Не випадково перші філософи висунули гасло: "Пізнай самого себе", тобто не суди ні про що поспіхом і необачно, задумайся, насамперед про те, хто ти сам, якою є твоя природа, на що ти здатен і до чого покликаний своєю появою на світ.
В основі цих філософських міркувань були нагромаджені знання про світ, практичний досвід і давні міфи, в яких відображався світогляд людей. Соціальною основою виникнення філософії став перехід від первісного до рабовласницького ладу, що супроводжувався, відокремленням розумової праці від фізичної, появою вільного часу у представників панівних верств населення. Але для розвитку філософії необхідна й ще одна важлива умова ( свобода мислення. У Єгипті і Вавилоні, наприклад, рано почала розвиватися математика, а філософія не сформувалася. Цьому заважала як політична деспотія, так і монополія жерців на знання.
Самовизначення філософії відбувалося в Індії, Китаї і Греції у середині першого тисячоліття до нашої ери, у так званий "осьовий час" творчого вибуху філософської думки. Філософія Стародавньої Індії і Китаю розвивалася в умовах поєднання рабовласницького ладу з феодально-ієрархічною організацією суспільства, що сприяло консервації традиційних релігійно-міфологічних уявлень. Тому в давньосхідному світогляді релігійно-моральна проблематика мала перевагу над науково-теоретичною, ідеалізм над матеріалізмом. Сама ж філософія тут формувалась у межах міфології та релігії, переборюючи їх з середини шляхом раціоналізації. Філософська думка Китаю була підпорядкована моральному обгрунтуванню поведінки людей, а в Індії її головним завданням було індивідуальне рятування, звільнення душі від нескінченного кола перевтілень.
Але поряд з ідеалізмом розвивались і матеріалістичні уявлення про світ. У Китаї це ( даосизм, з його вченням про дао ( першооснову Всесвіту. Дао, як і матерія, породжує всю різноманітність видимого світу. Крім того, за думкою давньокитайських філософів, фізичне підґрунтя космосу становлять прості елементи ( вода, вогонь, дерево, метал, земля. Таких же поглядів притримувались і індійські чарваки, що відображали волелюбні і богоборчі настрої народу: існування богів ( вигадка жерців і ошуканців, душа розсіюється разом з розпадом тіла після смерті, а єдина мета життя ( насолода благами цього світу.
Антична філософія розвивалася в умовах демократичного ладу, незалежно від релігійного культу, що сприяло самостійним творчим пошукам істини, знання. Грецька філософія визначається як космоцентрична. Вона порушує питання про першооснову світу, про невидиму єдність світу, що схована за видимою різноманітністю явищ. В грецькій філософії формуються дві течії ( матеріалізму та ідеалізму. Представники мілетської школи (Мілет ( місто у Малій Азії) виступають з позицій наївного матеріалізму: першоосновою світу є якась тілесна субстанція ( вода (Фалес), або повітря (Анаксимен), або якийсь невизначений стан речовини ( "апейрон" (Анаксимандр). Давньогрецький матеріалізм був пов’язаний з елементами діалектики: уявами про світ, що знаходиться у вічних змінах і переходах, у стані народження, становлення і розвитку. Геракліт, наприклад, вважав, що світ ( це вогонь, "мірами згасаючий", "мірами спалахуючий", джерелом же руху на його думку, були протиріччя як єдність ("гармонія") і боротьба протилежностей, які пронизують космос у цілому і кожне явище окремо.
Свого найвищого розвитку грецький матеріалізм набуває у вченні Демокріта (460-370 р.р. до н.е.). В пошуках причин руху він висуває гіпотезу про найдрібніші неподільні частки (атоми), які рухаються в пустоті завдяки власній вазі. З позиції атомістики Демокріт пояснює і утворення Космосу, і психічні явища (всі розумові процеси й переживання). У пізнанні Демокріт припускав відображення подвійного роду якостей об’єктів: якостей справжніх, притаманних самим об’єктам (їхні фізико-математичні параметри) і якостей уявних, залежних від здібностей нашого чуттєвого сприйняття ( (колір, смак, запах). Демокріт був прибічником демократії і відстоював ідеї здорового, помірного, життєздатного і миролюбного настрою.
Філософію на ідеалістичній основі розвивали у піфагорійській і елеатській школах. Їх послідовники шукали першопричині основи буття в незмінному конструктивно-розумовому принципі, такому "управлінському началі", яке надихає все рухливе й мінливе, а саме залишається вічно незмінним. Таким началом, що створює й упорядковує Космос, за вченням Піфагора, є числа. Елеати заперечували числовий ідеалізм піфагорійців: Парменід доводив, що незалежно від чуттєво сприйнятних речей існує єдине, неділиме, вічне і нерухоме Буття, що є завжди рівне собі мислення й істина. В особі елеатів раціоналізм греків підноситься над предметною безпосередністю буденного уявлення, філософська думка здійснює спробу оперувати "чистими" поняттями, вільними від чуттєвих асоціацій поняттями.
Античний ідеалізм набув свого систематизованого вираження у філософії Платона (427-347 рр. до н.е.). За його вченням, світ речей творить Деміург-Творець згідно з світом ідей (безтілесних сутностей, увінчаних ідеєю Блага). Пізнання світу відбувається в наслідок того, що безсмертна душа пригадує ці ідеї за допомогою діалектики ( філософсько-естетичного натхнення (Ероса), що звільняє душу з полону поцейбічного життя і спрямовує її погляд на вічні ідеї Істини, Добра і Краси. У соціальній філософії Платон виступав проти рабовласницької демократії, протиставляючи їй автократичний устрій, в якому розумні й чесні правителі (філософи) керують воїнами і ремісниками.
Учень Платона Аристотель (384-322 рр. до н.е.) як дослідник і вчений, керується довірою до чуттєвого досвіду і з позицій матеріалізму критикує Платона, а у своєму вченні про першооснову світу створює ідеалістичну картину світу: за межами Космосу стоїть Перший Двигун, Бог і створює внутрішній мотив (потяг) до руху й удосконалення Всесвіту.
2. Філософія Середньовіччя, Відродження і Нового часу
Середньовічна філософія набуває теоцентричного характеру. Вона підпорядковувалась вірі, доказам існування Бога. "Філософія ( наймичка богослов’я", ( так сформулював її призначення у Середні віки один з найвидатніших філософів цього часу Фома Аквінський. Середньовічна філософська схоластика вирішувала основне питання філософії в дусі креацінізму ( створення світу Богом з нічого, але й були неортодоксальні моделі світу, згідно яких Бог не створив світ, а лише з’єднався з ним, що світ існує вічно (Іоанн Скот Еріугені, Сігер Брабантський). Теоретико-пізнавальна (гносеологічна) проблематика розвивається навколо питання про природу загальних понять ( універсалій.
Середньовічний реалізм, продовжуючи ідеалістичне вчення Платона, стверджував вічність і самостійність існування понять як ідей ( безтілесних сутностей. В той час як номіналісти вважали, що загальні поняття ( лише назви предметів, існуючі тільки у мові. Згідно ж з поміркованим реалізмом Фоми Аквінського універсалії існують трояко: до речей ( у розумі Бога, у речах ( їх сутнісні смисли і після речей як поняття у розумі людини (суб’єкта).
Протягом століть схоластика накопичила величезний досвід формально-логічного мислення. В ній почали проростати зерна наукового підходу до природи: Роджер Бекон (ХІІІ ст.) обгрунтовував метод математичного виміру і дослідного експериментування; Д.Скот і Х.Оккам висунули принцип індивідуалізації, роблячи наголос на чуттєво-конкретному дослідженні явищ замість богословських спекуляцій. Середньовічні номіналісти (Іоанн Бурідан, Нікола Отрекурейський) стверджують примат сприйняття поодинокого, конкретного явища над загальним (розумоосяжним), що підривало основи релігійної догматики, породжувало сумнів у надчуттєвих і бездоказових істинах богослов’я.
Філософія Відродження, відображаючи свідомість епохи переходу від феодалізму до капіталізму, стверджує наукову методологію мислення, вчення про безкінечність і несотворимість світу, теоцентризм Середньовіччя змінюється на антропоцентризм, що проголошує гуманізм, перетворення людини на вищу цінність (Піко Делла Мірандола, ХV ст.). Здійснюються перші спроби ідеологічного і теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійних санкцій (Нікколо Макіавелі). Традиційна ідея Бога демонтується в основному у двох напрямах: Бог або розчиняється у природі (пантеїзм), або піддається етико-раціоналістичній обробці і вчення про нього виливається у концепцію християнського гуманізму (Еразм Роттердамський).
Філософія Нового часу (XVII-XVIII ст.) продовжує ідеї вільнодумства, науково-технічного освоєння світу і просвітництва. Ф.Бекон і Р.Декарт розгорнули пошук таких методів пізнання, наукового дослідження, які можуть забезпечити більшу владу людини над природою. Ф.Бекон віддавав перевагу індукції (методу бджоли), а Р.Декарт ( дедукції, вважаючи, що розум на основі індукції володіє висхідними істинами. Онтологія Нового часу ґрунтувалася, в основному, на матеріалізмі Ф.Бекона, Т.Гоббса, Д.Локка, Ж.Ламетрі, Д.Дідро, П.Гольбаха, Б.Спінози, поряд з якими утверджувались концепції об’єктивного ідеалізму Г.В.Лейбніца і суб’єктивного ідеалізму Д.Берклі.
В галузі гносеології боротьба думок розгорнулась між сенсуалістами (Локк, Берклі, Юм.Дідро) і раціоналістами (Декарт, Спіноза, Лейбніц). Перші вважали джерелом знань відчуття (досвід), другі ( розум.
Ці філософські дискусії сприяли дослідженню особливостей чуттєвих (дослідних) і раціональних (теоретичних) форм пізнання.
Французьке Просвітництво XVIII ст. і особливо французький матеріалізм рішуче виступили проти сучасних їм політичних і релігійних установ, проголошуючи природне право людини на свободу, на задоволення своїх потреб. Вони поставили питання про вдосконалення суспільства, як основну умову виховання людини.
3. Німецька класична філософія
Філософія Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Маркса (XVIII-XIX ст.) справили значний вплив на свідомість людства. І.Кант (1724-1804) пройшов два періоди у своїй творчості: докритичний і критичний. Для першого характерні матеріалізм і діалектичний підхід до розв’язання проблеми походження Сонячної системи. Другий період ( це дослідження ним нового кола проблем на основі критичного аналізу пізнавальних здібностей людини. Філософські погляди Канта ґрунтуються на поділі дійсності на два світи ( світ речей у собі (матеріальні речі, Бог, душа) і світ людської свідомості (світ речей для нас). Другий світ не має можливості пізнати перший, але без дії матеріального світу на органи чуттів людини неможливе не лише чуттєве споглядання, а і надання смислу останньому в категоріях розсудку. Отже, Кант стверджує велику роль діяльнісної сторони свідомості людини, практики в процесі пізнання. У своєму вченні про протиріччя людського розуму (визначення одночасно і свободи, і законів природи; скінченності і нескінченності світу) він виявив діалектику в процесі пізнання. Цим він обґрунтовував розмежування між релігією і наукою.
Кант створив автономну етику, основою якої є апріорні закони моралі. Ці закони похідні від єдиного верховного принципу категоричного імперативу. "Дій згідно з такою максимою (принципом поведінки), яка водночас може стати загальним законом". За Кантом, призначення людини ( досягнення блага і вічного миру на Землі.
Філософське вчення Г.-В.-Ф.Гегеля (1770-1831) ( систематизований виклад діалектичного методу мислення в рамках об’єктивного ідеалізму. За його думкою, в основі світу знаходиться ідеальне начало ( Абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються. Абсолютна ідея проходить три етапи розвитку:
логічне розгортання понять;
їх матеріальне втілення у природі;
перехід від ідеї природи у сферу розвитку людського духу.
Ці взаємопереходи у розвитку Абсолютного духу відбуваються за законами діалектики, яку Гегель уявляє у формі тріад: теза, антитеза, синтез. Філософія Гегеля не вільна від догматизма й внутрішніх суперечностей (між діалектичним методом нескінченного розвитку і консервативно-філософською системою: Абсолютній дух вичерпує себе у людському пізнанні і сучасній Гегелю Пруській монархії).
Недоліки гегелівської філософії спробував усунути Л.Фейєрбах (1804-1872). Він ставить такі важливі для кожної людини запитання: що таке життя, щастя, любов, смерть, надія. Ключова для Фейєрбаха категорія "людська природа" об’єднує і природу, і людину, але він не помічає соціально-історичної обумовленості типу людини. Виступаючи з позицій антропологічного матеріалізму проти існуючої релігії, він вбачає шляхи її подолання в гуманістичному оновленні умов життя людей завдяки такому використанню науки й культури, які б зробили людину господарем природи, а стосунки людей ( колективістськими.
Таким чином, у німецькій класичній філософії були закладені досить суперечливі основи ідеалізму, матеріалізму і діалектики, що знайшли таке ж суперечливе відображення у різноманітних філософських течіях ХХ століття, в т.ч. і в марксизмі.
Контрольні запитання
Які психологічні, гносеологічні та соціальні передумови сприяли виникненню філософії?
Якими рисами відзначалась філософія Давньої Індії і Китаю?
Які філософські ідеї висунув давньогрецький матеріалізм?
Як уявляли собі світ античні ідеалісти?
Які концепції світу та його пізнання відстоювали середньовічна схоластика, реалісти й номіналісти?
В чому полягає творчий внесок філософів Відродження?
Які онтологічні, гносеологічні, соціальні концепції характерні для філософії Нового часу?
Яке значення для розвитку світової філософської думки мають ідеї ідеалістів і матеріалістів німецької класичної філософії?


Тема 3. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНІ І РОСІЇ
1. Становлення і розвиток філософської думки в Україні
Оригінальна традиція української філософської думки складається, починаючи з Х-ІХ ст., під впливом візантійської християнської філософії і міфологічних уявлень східних слав’ян. Найдавнішими пам’ятками писемності Київської Русі, що позначені глибоким філософським змістом, вважаються «Промова філософа», включена до складу «Повісті минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха. В межах культури Київської Русі склався специфічний тип філософського мислення, схильного до практичної моралі, до пошуку особистого сенсу життя. Цей пошук був пов’язаний з тогочасними уявленнями про подвоєння світу ( на світ наявний і світ бажаний. Певне місце в києво-руській думці посідало протиставлення світу земного (як світу, де панує зло) світові Божому. Проте переважала тенденція причетності світу земного до світу Божого, захоплення різноманітністю світу, прекрасного в своїй гармонії. Такий настрій проймає «Повчання» Володимира Мономаха, «Шестиднев» Иоана, екзарха Болгарського, широко відомого на Русі.
Давньоруські мислителі акцентували увагу на ролі "книжного знання", розуму, не заперечуючи і значення почуттів і волі в пізнавальній діяльності людини. Особлива увага приділяється осягненню божественної істини серцем. Серце ( це та ланка, яка сполучає воєдино розум, чуття й волю людини. Ця традиція формується у XVIII-XIX столітті у типову для українського мислення "філософію серця" (Г. Сковороди, П. Юркевича). За уявленнями києво-руських мислителів, людина може поєднувати "кріпость тіла", тілесну "красу" й душевну досконалість, індивідуальну відповідальність перед Богом й свою соціальну роль перед людьми у суспільстві. Збірний моральний ідеал втілювався в образах святих. "Житія" святих утворюють самостійний шар в давньоруській культурі ( агіографію.
Починаючи з ХV ст. в українському духовному житті поширюються ідеї гуманізму такими видатними філософами як Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин. Вони спирались на здобутки античних мислителів і тогочасні наукові знання. З позицій теорії "природного права" та "суспільного договору" розглядали питання гідності особи, проблеми державності, релігії та власності.
У XVI-XVII ст. гострою проблемою становиться боротьба за збереження і розвиток національної й релігійної самобутності проти окатоличення і полонізації. Філософським центром у цей час стає Острозький науково-освітній осередок (1576-1636) до складу якого входили колегія, друкарня і науково-літературний гурток. Найвідомішими серед його діячів були М.Смотрицький, І.Вишенський, С.Зизаній. Значну роль у розвитку гуманістичних і демократично-реформаційних ідей в Україні відігравали братські школи, передусім Львівська, Київська, Луцька. Набутий ними досвід і методи навчання західно-євро- пейських університетів синтезувала Києво-Могилянська колегія, заснована в 1632 р. В її стінах творила ціла плеяда видатних філософів ( Ф. Прокопович, С. Яворський, І.Гізель. Курси філософії, що читались в академії, складалися з діалектики, логіки, фізики або натурфілософії, психології і метафізики. В цих курсах природа розуміється не лише як творіння Бога, а й як матеріальний світ з властивими йому законами, як самостійний предмет наукового дослідження. Значна увага приділяється вивченню пізнавальних здібностей людини. Смисл життя вбачався в активній боротьбі з вадами і злочинами, печаллю та негодою, активно пропагуються ідеї патріотизму.
Вихованцем Києво-Могилянської академії був Григорій Сковорода (1722-1794). Його увагу привертала в людині емоційно-вольова сутність ( "серце" людини. Філософія повинна окреслити шляхи досягнення щастя. Сковорода виходив у своїх поглядах з ідеї існування двох натур: видимої і невидимої. Видима натура ( то світ матеріальний; невидима ( це дух, істина, вічність, Бог. Сковорода висунув концепцію трьох світів: "макрокосмос" (природа), мікрокосмос (людина) і світ символів (духовне життя, Біблія). В основі процесу їх пізнання він вбачав самопізнання людини і богопізнання. Пізнавати світ ( це значить навчитися за допомогою розуму бачити за видимим невидиме. В основі життя людей має бути ідея "спорідненої праці", воно повинно будуватися відповідно до внутрішньої природи та здібностей людини. Суспільний ідеал Г.Сковорода вбачав у "горнєй республіке". Це країна, в якій взаємини між людьми мають будуватися на основі їхньої духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.
В ХІХ ст. в Україні набувають поширення ідеї німецької класичної філософії, які поширювали Д.Лодій, Я.Рубан, Л.Якоб та ін. Проблеми суспільно-політичної філософської думки знайшли відображення у творчості Т.Г. Шевченка (1814-1861). Центрами боротьби за наукові підходи до вивчення світу були природничі факультети Київського, Харківського, Одеського університетів. Сформувались оригінальні філософські ідеї П.Юркевича, Г.Шпета, О.Потебні. П.Юркевич піддав критиці однобічний, механічний матеріалізм, не менш різко він критикував і ідеалізм. Головний недолік філософії він вбачав в ігноруванні конкретного, індивідуального. В теорії пізнання П.Юркевича чільне місце посідає концепція ідеї, яка здійснюється через діяльність особистості з її духовністю, душею, серцем, як центром духовності. В ідеї розум пізнає явища. Юркевич з серцем пов’язує й проблеми моральної чистоти людини та відношення знання і віри, етично-естетичний погляд на світ.
Видатну роль у розвитку філософської думки в Україні ХІХ-ХХ ст. відігравали письменники І.Франко, П.Грабовський, Леся Українка. В основі світогляду І.Франка ( філософський матеріалізм та ідея розвитку природи і суспільства. Він доводив необхідність зміцнення зв’язку науки з практикою, закликав трудящих до активної боротьби за перебудову суспільства. І.Франко докладав значних зусиль для формування національної самосвідомості українського народу.
Великий внесок у розвиток української та світової науки й філософії зробив перший президент Української Академії наук В.І.Вернадський. Своїм вченням про ноосферу він сприяв створенню сучасної наукової картини світу, формуванню планетарного мислення.
Після 1917 р. розвиток філософії в Україні був нерівномірним і суперечливим. Доведений до абсурду принцип партійності довгі роки спрямовував розвиток філософії у русло апологетики радянської політики. Але й за таких умов активно розроблялися багато важливих філософських проблем: логічні основи пізнання (П.В. Копнін), питання природознавства й техніки (В.І. Шинкарук).
У 80-і ( 90-і роки розгорнулось філософське осмислення національної психології, філософської спадщини в Україні, духовного відродження українського народу.
Досить значний пласт української філософської думки створено в зарубіжній діаспорі ХХ ст. У творах Д.Донцова (1883-1973), В.Липинського, Д. Чижевського провідне місце займають роздуми про український національний характер, українську національну ідею, про шляхи відродження національної самостійності.
Протягом століть, починаючи з часів Київської Русі, українська філософська думка поєднувала духовне життя нашого народу із світовою культурою, відображала його ставлення до актуальних проблем духовного розвитку, питань здобуття і збереження свободи, незалежності, релігійної самобутності.
2. Філософська думка в Росії
Одним із основних джерел розвитку філософії в Росії були твори київських "книжників": повчання, життєписи святих, твори Філофея, Пересвєтова, Макарія, що обґрунтовували концепції російської монархії, великодержавного курсу Москви. Спроби внести західноєвропейське мислення, просвітницькі ідеї аж до XVIII ст. сприймалися з недовірою і переслідуються. Прикладом може служити майже тридцятирічне ув’язнення афонського монаха, вченого, гуманіста Максима Грека (XVІ ст.). Вихованці Київської академії Сімеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, запрошені в Москву в XVІІ ст., свою духовну діяльність цілком спрямовують на утвердження державного абсолютизму і православної догматики.
Теоретично самовизначається філософія в Росії лише у XVIІІ ст. Виявляються дві основні дослідницькі галузі: природнича і філософсько-гуманістична. М.В.Ломоносов (1711-1765) започаткував природничий матеріалізм ("корпускулярну теорію"). О.М.Радіщев у трактаті «Про людину, про її смертність і безсмертя», порівнюючи погляд спіритуалізму (ідеалізму) і натуралізму (матеріалізму), приходить до висновку про антиномічність, неможливість довести і смертність і безсмертя душі, заохочуючи читача до власних філософських роздумів про двоєдину (духовно-тілесну) природу людини.
Самобутність російської філософії вперше заявила про себе у «Філософських листах» П.Я.Чаадаєва (1794-1856), де він поставив питання про необхідність для розвитку Росії синтезу східної і західної культур (східного квієнтизму ( спокійно-споглядацького ставлення до життя і західного активізму ( орієнтації на перетворення середовища, на користь). Ця тема стала центральною і у таких російських мислителів як М.Я.Данилевський, М.О.Бердяєв. Мислитель світового рівня, М.О.Бердяєв на цій основі стверджував ідеали духовної свободи.
У ХІХ ст. російська філософська думка поляризувалась на слов’янофілів і західників. Слав’янофіли (брати Аксакови, О.С.Хомяков, П.В.Кіреєвський) протиставляли Заходу такі російські цінності як громада, православ’я, самодержавність і відданість народним звичаям. В них вони вбачали порятунок від вад західної цивілізації (культури користі, індивідуалізму, раціоналізму).
Західники (Т.М.Грановський, К.Д.Кавелін, В.П.Боткін, О.І.Герцен, М.П. Огарьов) були ідеологами ліберально-визвольного руху, орієнтувалися на німецьку класичну філософію (Гегеля, Канта), спрямовували свою творчість на обґрунтування наукового знання, прав людини, громадянських свобод і соціальної еволюції. Слав’янофіли і західники не були ворогуючими партіями. Це була дискусія людей, яких хвилювала доля Росії, по якому шляху їй іти після скасування кріпосництва.
Своєрідним синтезом ідей західників і народників стала філософія і революційна боротьба народників. Їх ідеологи О.Г.Герцен, М.Г.Чернишевський обґрунтували концепцію самобутнього "російського соціалізму", що спирається на традиції селянської общини, але філософська думка їх розвивалась в основному, під впливом західної філософії (гегельянства, антропологічного матеріалізму Фейєрбаха, позитивізму). Сильними сторонами філософської спадщини революційних демократів (О.Г.Герцена, М.Г.Чернишевського, Д.І.Писарєва) є глибокий зв’язок із революційною практикою і інтерес до природничих наук.
Із слав’янофільства виросли специфічно російські філософські течії: філософія російського космізму і філософія всеєднання. Для умонастрою значної частини російської інтелігенції ХІХ ст. було характерно презирство до міщанства, до зосередженості на здобуванні земних благ. В той же час не викликала захоплення і революційна енергія, спрямована на перерозподіл матеріальних цінностей. Тому знаходили певну підтримку філософські ідеї всеєднання. В.С.Соловйов підкреслював, що людина повинна зрозуміти перевагу духовних цінностей над матеріальними і творити добро незалежно від обставин. Л.М. Толстой проголосив: "Бог є любов". Це гасло виражає віру в євангельське вчення про об’єднуючу силу любові до ближнього. Шляхом до християнської любові виступає моральне самовдосконалення кожного: "Царство боже в нас самих".
Ідея об’єднання людства проводиться і в творах російських космистів М.Ф.Федорова, В.І.Вернадського, К.Е.Ціалковського. Російська філософія ХІХ ст. була переважно релігійно-ідеалістичною, але при цьому вона була наповнена духом шукань досконалої і моральної людини. В наш час, коли гостро проявили себе негативні риси науково-технічного прогресу, однобокого раціоналізму, завойовницького, споживацького ставлення до природи, гуманістичні тенденції російської духовності культури всіх філософських напрямків заслуговують на увагу й ретельне вивчення.
Контрольні запитання
Які характерні риси притаманні києво-руській філософській думці?
З яких позицій стверджували ідеї гуманізму видатні українські філософи XV століття?
Які філософські ідеї пропагували українські навчальні центри у XVІ-XVІІ ст.?
Що є найбільш характерним для філософської спадщини Г.С.Сковороди?
Як розвивалась філософська думка в Україні у ХІХ-ХХ століттях?
Як можна визначити духовну ситуацію в Росії до XVІІІ ст.?
Які ідеї відстоювали слав’янофіли і західники в Росії ХІХ ст.?
Якими поглядами відзначались представники філософії російського космізму і всеєднання?

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ
1. Суттєві риси філософії ХХ ст. Сайєнтистські та антропологічні напрями
Понад 70 років у нашому світогляді панував поділ сучасної філософії на буржуазну і марксистську (пролетарську). Але реалії сьогодення свідчать, що загально-людські інтереси та уявлення про світ і людину знаходять відображення у різних філософських напрямах, а представники однієї і тієї ж філософської системи можуть дотримуватись різних політичних поглядів.
Тим часом об’єктивна реальність ХХ століття (суперечливі наслідки науково-технічного прогресу, нищівні війни, злидні значної частини населення, моральна деградація: злочинність, наркоманія) потребує різнобічного філософського осмислення, яке не може зробити жодна філософська доктрина, бо всі вони зосереджуються на одних аспектах дійсності, залишаючи поза увагою інші. Невичерпна багатоманітність природної та суспільної реальності й інтересів, потреб різних соціальних верств інтелігенції зумовлює паралельне існування багатьох філософських шкіл і напрямків. Найбільшого поширення і впливу набрали у ХХ столітті марксизм, позитивізм, екзистенціалізм, філософський структуралізм, герменевтика, релігійно-філософські течії.
Загальними суттєвими рисами філософії ХХ ст. є, по-перше, спеціалізація її шкіл і напрямів на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на пошуках свого читача, "споживача" серед різних груп інтелігенції; по-третє, взаємозв’язок плюралізму (як визнання свободи на філософські дослідження, розширення різноманітності підходів до осмислення дійсності) і монізму (як вибір певного, одного якогось першоначала). Одночасно поширюється пошук синтезу різних філософських вчень.
Одним з найпоширеніших виступають сайєнтистські напрями сучасної філософії, які виникли під впливом конкретних наук. Домінантне становище серед цих напрямів посідає позитивізм. Його основоположник О.Конт (1798-1857) вважав, що справжнє (позитивне) знання дають лише спеціальні, перш за все природничі науки. Це знання нейтральне відносно матеріалізму і ідеалізму.
Різновидом позитивізму є емпіріокритицизм. Його засновники Е.Мах (1838-1916) і Р.Авенаріус (1843-1896) в основу пояснення світу поклали досвід, який фактично зводили до відчуттів. Тим самим була поставлена під сумнів сама можливість отримувати об’єктивні знання, пізнавати хоча б елементи абсолютної істини.
З 20-х років ХХ ст. формується неопозитивізм (М.Шлік, Р.Карнап) як логічний позитивізм. Його послідовники досліджували роль логіко-математичних методів та штучних математичних і логіко-математичних мов науки у процесі пізнання. Одночасно вони намагались довести неможливість філософії як раціональної сфери знання. Як підкреслював Р.Карнап, філософія ( це все ж не теорія, а лише метод логічного аналізу. Всі твердження науки, що не піддаються верифікації, тобто перевірці відчуттями окремої людини, неопозитивісти оголосили позбавленими смислу.
З початку 70-х років на ґрунті ідей критичного раціоналізму К.Поппера складається постпозитивізм. В ньому замість принципа верифікації запропоновано принцип спростування (фальсифікації) як спосіб перевірки достовірності теорії. Згідно цих поглядів в основі науки лежать гіпотези, із яких за методом дедукції виводяться висновки, які підлягають емпіричному спростуванню.
Різні напрями неопозитивізму формувалися протягом ХХ ст. під впливом досліджень Л.Вітгенштейна (1889-1951). Він вважав, що сама по собі філософія ("метафізика") не спроможна дати ніякого знання, але вона може очистити мову від беззмістовних загальних понять і служити лише "драбиною", що допомагає нам піднестися до етичного, ціннісного бачення світу: "Філософія ( то засіб боротьби проти потьмарення нашого розуму за допомогою мови". Проти сайєнтизму виступили представники антропологічних напрямів у філософії, які зосередили увагу на проблемі людини, намагаючись визначити основи людської особистості, розглядати людину як "міру всіх речей", зрозуміти через неї не лише саму людину, а й природу і суспільство. Основи антропологічного принципу в філософії були закладені у XVIII-ХІХ ст. Гельвецієм, Л.Фейєрбахом, М.Г.Чернишевським, Ф.Ніцше, В.Дільтеєм. У ХХ ст. ідеї філософської антропології розробляли М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер.
Для цих напрямів тією чи іншою мірою характерний ірраціоналізм, що найяскравіше проявився у філософії життя. У Ф.Ніцше (1844-1900) це воля до акумуляції сили, влади, у Бергсона ( космічна сила ( "життєвий порив". До ірраціоналізму відноситься і екзистенціалізм, що користується значним впливом на Заході (М.Хайдеггер, К.Ясперс, Ж.-П.Сартр, А.Камю). Він виник у 20-і роки як філософська реакція на відчуження людини. Екзистенціалісти поставили питання: "Чи можливо стати людиною у вік абсурду, а якщо так, то як?". Категорія "екзистенція" означає неповторність, унікальність існування окремої людини на противагу його загальній сутності ( природній, соціальній. Така екзистенція розглядається як недоступна раціональному пізнанню, як така, що дана лише безпосередньому переживанню.
Головними питаннями філософії для екзистенціалістів є проблеми розрізнення справжнього і несправжнього існування людини, про можливості, межі і способи досягнення справжнього існування. На думку М.Хайдеггера, несправжній спосіб буття ( це панування над людьми речей, усереднення, знеособлення людини. За цим криється психологія "бути таким, як інші", а не самим собою. Справжнє буття можливе лише завдяки осягненню людиною своєї конечності і свободи. Цього можна досягти тільки "перед лицем смерті". Кожна людина повинна власними руками розірвати кайдани, які поневолюють її серце та дух. За К.Ясперсом в основі справжнього існування знаходяться любов і дружба, що виключають егоїзм, хитрість, неправду, заздрість, ненависть.
У системі поглядів Ж.-П.Сартра і Камю головне місце посідає концепція індетермінованої свободи. Людина приречена на свободу вибору через свою відповідальність і перед собою, і перед іншими людьми.
2. Марксистська філософія у ХХ ст
Свою концепцію свободи висунули К.Маркс і Ф.Енгельс у ХХ ст. та їх послідовники у ХХ ст. К.Маркс зробив висновок, що вся історія людства є рух від відчуження до свободи і поставив проблему як зробити суспільство людяним, а людину суспільною.
Розробляючи філософські та методологічні підходи вирішення цієї проблеми, К.Маркс і Ф.Енгельс:
1)  поєднали матеріалізм і діалектику, критично перепрацювали діалектику Гегеля і антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха;
2)  застосували метод матеріалістичної діалектики до пізнання суспільства;
3)  зробили спробу визначити рушійну силу суспільного розвитку і поставити філософію на службу трудящим.
К.Маркс розглядав відчуження як наслідок певних історичних умов і суспільних відносин, а перш за все, приватної власності на засоби виробництва. За таких умов людина втрачає власну унікальність, перетворюється на засіб виробництва, на часткову людину. Відчужена праця, грошово-товарні відносини і капітал у буржуазному суспільстві знеособлюють і поневолюють людину. Подальший рух суспільства до свободи пов’язаний з перетворенням пролетаріату у самостійну політичну силу, революційним скасуванням приватної власності, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва і комуністичної свідомості.
З часів закладення основ марксистської філософії минуло 150 років. Змінився капіталізм, змінилась суспільна свідомість людей, закінчилась невдачею спроба побудувати нове, вільне від експлуатації суспільство, чим було скомпрометовано марксизм. Безнадійно застарілим виявився його висновок про невпинне загострення класової боротьби, про соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату як про абсолютні шляхи прогресу. К.Маркс не помітив позитивного моменту у приватній власності, небезпеки для свободи у повному пануванні державної власності, недооцінював духовних підвалин у житті суспільства та окремої людини.
Але гуманістична спрямованість марксистської філософії, орієнтованої на звільнення людини від усіх форм експлуатації та поневолення привертає до себе увагу багатьох людей і сьогодні. Марксизм ХХ ст. увійшов в історію як марксизм-ленінізм. В.І.Ленін (1870-1924) у книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1909) дав філософське визначення матерії, розкрив гносеологічні корені ідеалізму, розробив марксистську теорію пізнання. В.І.Ленін зробив спробу втілити марксистське вчення у практику, розробити нову теорію побудови соціалізму як суспільства цивілізованих кооператорів із застосуванням товарно-грошових відносин. Тим не менше уже при його житті марксизм став перетворюватися в догму, а Й.В.Сталін завершує цей процес: філософія перетворюється в інструмент втілення ідеологічних настанов партії.
На Заході сформувалося розкріпачене ставлення до марксизму і до наших часів цей пласт світової культури вивчається і розвивається. Західні марксисти А.Грамші, Л.Альтюссер, Ю.Хабермас та ін. поставили перед собою завдання з’ясовувати приховані тенденції розвитку суспільства, виявляти наявний потенціал майбутнього, розкривати вади сучасного суспільства, які викликають деперсоналізацію людини і ліквідують індивідуальність.
Західний марксизм, сторонячись економіки й політики, зосередив увагу на філософських методах аналізу соціальних процесів, ролі мови у спілкуванні і взаєморозумінні людей. Робляться спроби синтезувати марксизм з фрейдизмом, екзистенціалізмом, герменевтикою та іншими течіями у філософії. Загальними проблемами для західних марксистів стали проблеми культури, зокрема естетики, взаємодії природи суспільства і людини. Таким чином, сучасний неомарксизм багато в чому відійшов від вчення К.Маркса, але це краще, ніж його догматизація й канонізація у радянській філософії.
3. Релігійна філософія
Серед інших впливових філософських напрямків можна назвати релігійну філософію, філософський структуралізм та герменевтику. Офіційною філософсько-теологічною доктриною Ватікану, католицької церкви є неотомізм, засновником якого вважається Фома Аквінський (1224-1275). Основні представники цієї філософської системи ( Ж.Марітен, М.Грабман, К.Фабро. Основною настановою неотомізму є примирення віри з вимогами мислячого розуму, виправдати християнство перед лицем зростаючого авторитету науки й освіти. За поглядами неотомістів, матерія як основа світу лише потенціальна можливість всього існуючого, яка здійснюється Богом; розум має лише обмежені можливості пізнання наслідків божественного творення світу. Бог творить кожну людську душу індивідуально, поміщаючи її в тіло для випробування, але люди нерідко зловживають дарованою їм свободою вибору іти шляхом зла чи служіння Богові. Неотомізм ( одна з найбільш консервативних філософських систем, але й в ньому спостерігається розвиток. Так, Тейяр де Шарден (1881-1955) визначає, що Всесвіт еволюціонує від хаосу до космічного порядку завдяки точці «Омега» (Богу), що є імпульсом вдосконалення і метою всесвітнього розвитку.
Різновидом релігійної філософії є персоналізм, який твердить, що основою світу є особа, яка усвідомлює сама себе через правічний зв’язок з Богом.
4. Філософія постмодернізму
На початку 90-х років посилились спроби обґрунтувати якісно новий підхід до сучасної епохи, який би дав можливість подолати суперечності та однобічну орієнтацію на розум, на науки таких напрямів, як неопозитивізм, марксизм. Головними представниками постмодернізму є французькі філософи Ж.Дерріда, Ж.Лістар, Делез. Головні ідеї цієї філософської течії:
1)  заперечення "метафізики" як синоніма теоретичної філософії із своєю самостійною раціональною системою категорій, відповідними світоглядними та методологічними домаганнями;
2)  спрямованість проти домагань науки на домінуючу роль в системі знань.
Центральне місце у філософії Дерріда займає метод деконструкції ( усунення диктату логічного мислення науки почуттєвим пізнанням, подолання логоцентризму в сприйнятті світу. Основний дух філософії Дерріда ( це критика традиційних форм розуму, які історично вичерпали себе. Справді, далеко не завжди ми здатні виразити у загальних поняттях своє сприйняття природи, музики, почуттів любові, дружби. Але це говорить про необхідність вдосконалювати мову, логічне мислення, а не про необхідність заперечувати загальні поняття.
Контрольні запитання
Чому не може бути "єдино вірної" філософської системи?
Які суттєві риси притаманні сучасній філософії?
Що таке позитивізм, емпіріокритицизм, неопозитивізм, логічний позитивізм?
Чим відрізняється постпозитивізм К.Поппера від логічного позитивізму?
Які характерні риси притаманні антропологічним напрямам філософії?
Як можна оцінити марксизм з точки зору сучасності?
Які соціальні функції виконує сучасна релігійна філософія?
Які головні ідеї розробляє філософія постмодернізму?
Тема 5. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ
1. Філософський сенс проблеми буття
Буття ( одне із найбільш абстрактних і універсальних понять, з яких починається філософське осмислення єдності світу. В той же час воно торкається глибинних, найважливіших проблем людського існування. "Бути чи зовсім не бути ( ось тут вирішення питання", ( зауважив Парменід, маючи на увазі, що будь-яка філософія починається з категорії буття. А через багато століть після цього Гамлет у трагедії У.Шекспіра проголошує: "Бути чи не бути ( таке питання", замислившись, чи варто жити, боротись, перемагати труднощі у цьому грішному й мінливому світі. І все ж люди живуть, розраховують на краще, виходячи осмислено чи стихійно з того, що світ є, мається в наявності "тут" і "зараз" і буде існувати й надалі. Проблема буття виникає тоді, коли ці універсальні обставини підпадають під сумнів, стають предметом роздумів: бути чи не бути людству перед загрозою екологічної кризи, бути чи не бути економічно розвиненій Україні, бути чи не бути самостійній особистості, чи людина завжди буде рабом своїх звичок, шаблонів мислення, політичних та ідеологічних режимів.
Людина замислюється і над тим, а що там є, за межами відомого нам світу, чи існує світ всюди, чи існував і буде існувати завжди, чи можна уявити собі початок і кінець світу в часі і просторі. Ми співставляємо наше індивідуальне кінечне, смертне буття з безкінечністю, вічністю світу. З одного боку, вічний безкінечний світ (у цілому) не можна уявити собі без кінечних, скороминущих речей, кожна з яких має свої властивості буття. А з другого, входячи до складу вічного і безкінечного світу, всі кінечні речі пов’язані між собою якимись ланцюгами єдності світу.
Отже, і найперша, і найзагальніша властивість усіх явищ світу ( це їх буття. Передумова загального між Богом, мрією, автомобілем, столом, народженням і смертю полягає врешті решт у тому, що вони є, тобто у їх бутті. Все це дійсності різного порядку: одні існують лише в уяві, в образах, поняттях мислення, інші у вигляді матеріальних речей, що діють (або можуть діяти) на наші органи відчуттів, але у сукупності вони складають буття дійсності, що обумовлює наші наміри і вчинки. Таким чином, буття передає свідомості та діяльності окремої людини: усім нам доводиться діяти, зважаючи на наявні обставини, на свої наявні здібності й можливості.
Тому філософія розглядає категорію буття з позицій практичної, пізнавальної, духовно-моральної діяльності. Вона прагне дати загальну картину світу, його буття, щоб синтезувати у ній всі взаємозв’язки від космогонії до моральних норм суспільного життя і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку. Сутність онтології виявляється в аналізі відношень та взаємодій між такими категоріями і поняттями:





















Ця схема дає змогу уяснити суттєву єдність багатоманітного матеріального і духовного світу, що відображається у свідомості. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих предметів і процесів, філософія об’єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна внутрішня загальність буття та його відмінність від інших груп. Основні форми буття можна визначити так:
1)  буття речей (тіл), процесів, у тому числі буття Всесвіту в цілому, буття природних речей і процесів, буття штучних речей і процесів (техніки, технології, виробів), або "другої природи";
2)  буття людини, як фізичного тіла і її духовне життя (переживання, почуття, прийняття та передача інформації);
3)  буття духовного (ідеального), яке існує як суб’єктивне, ідеальне та об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне життя;
4)  буття соціального, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини у суспільстві), і суспільне буття (політичні, економічні, культурні явища і процеси).
Усі форми буття людина розглядає через власне буття, через власні інтереси. Серед форм буття людини визначимо три найсуттєвіші для неї.
1)  Буття тіла ( це здоров’я (здібність до виконання усіх своїх функцій), це ( одна із важливих передумов усіх взаємин з іншими людьми (важко спілкуватися з іншими слабким, потворним, хворим, це ( фізична основа позитивних емоцій.
2)  Соціальне буття людини як громадянина, члена суспільства, що проявляється у політичних, національних, економічних, родинних взаємозв’язках та діяльності індивіда.
3)  Внутрішнє духовне буття людини ( її духовний світ, психіка, переживання, самотворення і самоутвердження.
4)  Позаіндивідуальне, позафізичне буття людини ( у пам’яті, в уяві інших людей. "І після смерті людини, її ідеї, вчинки можуть жити" у настроях, у діяльності інших людей. Звідси, мабуть, і пішла віра у безсмертну душу.
Виділяючи основні сфери буття: природу, суспільство, свідомість, ми усвідомлюємо зв’язок і відмінність матеріального, об’єктивного та ідеального, суб’єктивного буття. Матеріальне, об’єктивне (природна, суспільна дійсність) існують незалежно від свідомості. Ідеальне, суб’єктивне ( лише в колективній, або індивідуальній уяві. Воно більш-менш вірно відображає властивості реальної дійсності і не існує поза матеріальними носіями. Отже, матерія і свідомість ( два способи буття, пов’язані між собою.
2. Матерія та форми і способи її існування
Матерія ( це об’єктивна (незалежно від свідомості) реальність, яку свідомість може відображати у відчуттях та знаннях. Початково поняття "матерія" ототожнювалась із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (вода, повітря, земля тощо). Майже одночасно з цим виникло і до кінця ХІХ ст. проіснувало уявлення про матерію, що складається з невизначених елементів ( апейронів або з найдрібніших, неподільних часток ( атомів. Відкриття поділу атомів на елементарні частки та їх взаємоперетворення з полями (електромагнітним, гравітаційним і т.ін.) обумовили виникнення нових концепцій матерії. В наш час пануючою точкою зору серед матеріалістів є зведення розуміння матерії до двох її властивостей:
1)  незалежності матерії від людської свідомості і
2)  здатності її бути відображеною в людських чуттях.
Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості об’єктивно-реального світу ( цілісність, невичерпність, мінливість, системну упорядкованість. Категорія "матерія" визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів світу: неорганічний; органічний (організменний, підорганізменний, понадорганізменний); соціальний (особистість, родина, плем’я, народність, нація, клас, суспільство, людство).
Матерія ( це філософська категорія для визначення об’єктивної реальності, що розвивається по власним законам у часі та просторі й відображається свідомістю.
Розвиток, рух ( є універсальною властивістю матерії. Існувати означає взаємодіяти, взаємна дія і є рух. Це саморух світу до розмаїття його проявів, до більш високого рівня самоорганізації. Рух, зміна ( це внутрішньо зв’язана єдність протилежностей ( буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і плинності, зв’язок між тим, що зникає і тим, що з’являється.
Свідомість фіксує стільки форм руху, скільки можна виявити структурних рівнів упорядження матерії (у неживій природі ( механічний, фізичний; у живій природі до них додаються біологічний, психічний рухи, у суспільстві, крім цих, взаємодіють політичні, економічні, культурологічні рухи). Вони класифікуються за носієм (макротіло, атом, молекула, соціальна група), за рівнем упорядненості матерії (в неорганічній, органічній природі, у суспільстві), за складністю (простіші форми руху у знятому вигляді входять у вищі, але вищі форми руху не зводяться до суми нижчих, а мають свою специфічну цілісність).
Світ ( це рухома матерія, а пізнання саме руху світу неможливе без знання про час і простір ( дві основні форми існування матерії. Простір ( найзагальніша форма сталості, збереження змісту об’єктивної реальності, а час ( це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору й часу. Разом із розвитком суспільства, науки змінюються і просторово-часові уявлення про буття світу.
У міфологічному світогляді час циклічно відтворює пори року, релігійній уяві час набуває векторної форми відтворення світу через тимчасове теперішнє життя до райської чи пекельної вічності.
У розумінні просторово-часових характеристик руху матерії склалося два основних підходи: субстанціональний та реляційний. Перший започаткували Демокріт і Ньютон. Згідно субстанційного підходу простір і час розглядаються як самостійні сутності, незалежні від матерії (порожнечі, у яких рухаються тіла), властивості простору і часу вважаються незмінними, універсальними і абсолютними за будь-яких обставин в усьому світі, тобто абсолютизуються уявлення про час і простір за геометрією Евкліда.
За реляційним підходом (Платон, Арістотель ( Лейбніц ( Ейнштейн) простір і час розуміють як форми буття матерії, невід’ємні від її властивостей на кожному рівні упорядкування (космічному, соціальному, біологічному, неорганічному). У загальній теорії відносності просторово-часові відношення визначаються як функція мас, що тяжіють, тобто без матерії простір і час позбавлені змісту.
Просторово-часові характеристики такі ж мінливі, як і сама матерія, а тому і визначаються її специфікою. У мікросвіті і мегасвіті властивості простору й часу, взаємодія між ними, відрізняються від відомих нам з повсякденного досвіду просторово-часових характеристик макросвіту.
У масштабах галактик суттєву роль відіграє кривизна простору часу: його відхилення від евклідової метрики. За швидкостей, близьких до швидкості світла, виникають відмінності у розщепленні простору ( часу на його просторову та часову складові. На так званому метагалактичному обрії, де швидкості досягають світла, час ніби зупиняється. В самому ж початку розширення, коли щільність речовини була величезною, час і простір Метагалактики мав властивості мікросвіту.
Свої особливості має біологічний час-простір ("лівосторонні" форми молекул у живих системах, наявність біологічних "годинників"). Стискуючи минуле у своїй внутрішній просторово-часовій організації, живий організм живе сучасним і майбутнім одночасно.
Соціальний простір і час включає наявність і зміну сфери існування суспільства, поділяється на освоєні, упорядковані людьми і ті, що залишаються поза сферами людської діяльності. Людей цікавлять перш за все просторові і часові умови зайнятості, ділової активності. З розвитком технічного і соціального прогресу простір діяльності ніби розширюється, а час стискується, прискорюється, час і простір індивідуального буття може вписуватися, а може й випадати з суспільного часу-простору.
Контрольні запитання
Чому категорія буття виступає як першопочаток філософського осмислення світу?
Який філософський зміст вкладається у поняття "буття"?
Які форми буття Вам відомі?
Яке значення має розгляд різних форм буття?
Як співвідносяться між собою категорії "буття" і "матерія"?
Які властивості світу передаються категорією "матерія"?
Як можна визначити поняття "рух", "простір", "час"?
Яких специфічних властивостей набирають рух, простір і час на різних рівнях розвитку матерії?
В чому полягає відмінність субстанційного і реляційного розуміння простору і часу?

Тема 6. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ФІЛОСОФІЇ. КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ
1. Поняття діалектики та метафізики
В античній філософії поняття "діалектика" означало:
1)  мистецтво суперечки, вміння вести дискусію ( вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів;
2)  під поняттям "діалектика" розуміють також стиль мислення, який характеризується гнучкістю йти на узгодження думок, на компроміси;
3)  діалектика може означати також теорію, вчення про розвиток "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (ідеалістична діалектика у Гегеля);
4)  діалектика ( це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання, що враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливості, постійні взаємопереходи матеріальних і духовних процесів (матеріалістична діалектика у Маркса).
Отже, діалектика виступає як теорія і методологія пізнання на основі принципів розвитку та універсального взаємозв’язку усіх речей, явищ і процесів у світі. Їх головною альтернативою, що уособлює протилежний підхід до розуміння світу, виступає метафізика ( антипод діалектики як теорії розвитку.
Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: "мета" (з грецької ( між, після, через) ( префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; в сучасній науці вживається для позначення складних систем найвищого рівня (метатеорія, метагалактика). "Фізика" ( наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.
Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень:
1)  метафізика ( це вчення про надчуттєві, недоступні конкретним наукам принципи і начала буття (існування світу);
2)  метафізика ( це синонім філософії;
3)  метафізика в переносному (буденному) розумінні означає щось абстрактне, малозрозуміле, умоспоглядальне;
4)  метафізика ( це концепція розвитку, альтернативна діалектиці, система методологічних принципів пізнання.
В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.
Альтернативність, протилежність методологічних підходів діалектики й метафізики до розуміння світу полягає в тому, що:
1) З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, старе абсолютно знищується новим, оскільки вони є протилежностями. Діалектичний підхід включає розуміння розвитку як складного процесу зв’язку старого з новим: елементи старого входять у нове, а не відкидаються повністю.
2) Метафізика вбачає джерело розвитку (руху, змін) у зовнішньому поштовсі, а діалектика ( у внутрішніх суперечностях речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.
3) З точки зору метафізики "механізмом руху" є процес зменшення чи збільшення, тобто кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, а діалектика розуміє розвиток як взаємопереходи кількісних і якісних змін: поступові кількісні зміни готують стрибки у нові якості речей, процесів.
4) Діалектика вважає, що розвиток відбувається спіралеподібно, коли старе лише частково повторюється на новому оберті подій та процесів. Метафізика ж розуміє напрямок розвитку ніби по замкненому колу, його стадії періодично просто повторюються.
5) Відмінність між метафізикою і діалектикою полягає, насамперед, у самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. для метафізики характерна однобічність, прямолінійність, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні.
2. Закони і категорії діалектики
Система теорії діалектики складається із її законів, категорій та принципів.
Поняття "закон" відображає у свідомості людей об’єктивний, необхідний, суттєвий і повторюваний зв’язок явищ, процесів. Можна виділити три групи законів:
1)  окремі закони притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, біології, суспільства);
2)  особливі закони, притаманні усім формам руху матерії (закони збереження речовини та енергії, закони математики, кібернетики);
3)  загальні, універсальні закони природи, суспільства і мислення. Це закони діалектики, що розкривають різні сторони універсального взаємозв’язку і розвитку.
Так, закон єдності протилежностей розкриває джерело ( рушійну силу розвитку. Його основні категорії: протилежності ( взаємопов’язані сторони цілісного явища (позитивний та негативний заряди в електричному струмі, в атомі, добро і зло у суспільстві); суперечність ( зв’язок між протилежностями.































































Суперечність треба розглядати у динаміці, русі, процесі, який має свої стадії, ступені розвитку. Перший ступінь ( тотожність, що містить у собі і відмінність. Відмінним у предметі є те, що "прагне" вийти за межі тотожності, але ще не проявилось. Другий ступінь суперечності ( відмінність, що проявляється поряд з тотожністю. Третій ступінь ( протилежність як нетотожність, що веде до розриву єдності протилежних сторін, переходу до іншого стану предмету чи процесу. Непримиренна боротьба протилежностей, що закінчується знищенням однієї з сторін одержала назву антагонізму, антагонічної суперечності. Антагонізм як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У першому випадку виключена наявність спільних інтересів, у другому ( є елементи спільних інтересів. За певних умов такі соціальні антагонізми можуть втрачати конфліктність, частково розв’язуватись.
Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні ( відображає механізм розвитку: через еволюційне, поступове накопичення кількісних змін до стрибкоподібних змін якості ( переходу явища у новий стан. Основні категорії закону: кількість ( відображення однорідності явищ, яка вимірюється вагою, величиною, обсягом. Різні речі можна кількісно порівняти лише після того як вони виявляються зведеними до однієї і тієї ж єдності: якої завгодно одиниці виміру. Якість ( це тотожна буттю визначеність як сукупність суттєвих властивостей речі, із втратою яких річ перестає бути сама собою, стає іншою річчю.
Усі речі існують у межах зони, інтервалу ( міри, коли кількісні зміни ще не спричиняють до зміни якості. Перехід від старої якості до нової позначається категорією "стрибок". Стрибки поділяються на швидкі ("вибухові") і поступові: перетворення, наприклад, води в кригу і космічної туманності у планету.
Закон заперечення відображає об’єктивний, закономірний напрямок розвитку ("по спіралі"), обумовлений моментами спадкоємності і заперечення. Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей ( старого і нового, відмова від старого із збереженням того, що необхідне для розвитку нового. У цьому законі два заперечення. Перше ( заперечення старого, розрив із старим, наприклад, зерно у вологому, теплому ґрунті проросло, перетворилось у стебло, перестало існувати. Друге заперечення ( відтворення суттєвих рис старого, первісного стану на новому рівні, завдяки спадкоємності. наприклад, стебло дало нове зерно.
Отже, за цим законом повний цикл розвитку включає три ступені (Гегель): теза (зерно) ( антитеза (стебло) ( синтез (нове зерно).
Цей закон є методологічною основою інновацій, творення нового за двома принципами:
1)  необхідність сміливого розриву із старим, рішуче подолання застарілих знань, норм, звичаїв;
2)  важливість додержання принципу спадкоємності, оптимального втілення у новому проекті позитивних рис минулого, дбайливе ставлення до досягнень минулого, до свого коріння у професійному і національному сенсі.
Категорії (від грецького ( твердження) ( це основні поняття, з допомогою яких розкривається система філософських поглядів. категорії діалектики як і закони, але більш детально розкривають принципи універсального розвитку і зв’язку. Частина категорій входить безпосередньо у визначення законів: протилежності, суперечність, кількість, якість, міра, заперечення.
Крім цих, існують ще парні, співвідносні категорії:
одиничне, особливе, загальне;
причина і наслідок;
необхідність і випадковість;
елемент і система;
сутність і явище;
форма і зміст.
Одиничне відображає сукупність властивостей, притаманних лише окремому предмету. Особливе ( риси, характерні для частини, групи предметів, риси, що в той же час, відрізняють цю групу від іншої. Загальне ( об’єктивно існуюча тотожність усіх предметів певного роду. Категорії одиничного, особливого і загального розкривають не лише зв’язок, співвідношення між предметами, але й їх розвиток від одиничного через особливе до загального і навпаки. Тобто вони взаємно переходять одне в інше.
Причина ( річ, явище, процес, що викликає наслідок, але вона діє лише за певних умов. Наприклад, причина проростання зерна ( зародок у ньому, але зерно проросте лише за умов достатньої вологості і тепла. Причинно-наслідковий зв’язок відрізняється від часового (день ( ніч) і функціонального (пройдена відстань залежить від швидкості і часу руху), але день не є причиною ночі, а швидкість не є причиною відстані (перше не породжує друге).
Необхідність ( категорія для визначення внутрішнього стійкого зв’язку об’єктів, зумовленого їх сутнісними властивостями. Випадковість ( необов’язковий характер взаємодії об’єктів, оскільки їх пов’язують не основні властивості і зовнішні умови, що можуть бути наявними або відсутніми. Між необхідністю і випадковістю існують різноманітні зв’язки, між ними немає безумовної межі, вони переходять одне в друге. Необхідність торує собі шлях через масу випадковостей. Випадковість є формою здійснення необхідності.
Отже, діалектика, її закони, категорії та принципи дають ключ до розуміння розвитку й універсального зв’язку в світі; орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об’єктивних процесів, з урахуванням їх змін у минулому й майбутньому часу; сприяє формуванню нестандартного, гнучкого мислення.
Контрольні запитання
У якому значенні вживається поняття "діалектика"?
Що являє собою "метафізика"?
В чому полягає протилежність підходів метафізики й діалектики до розуміння світу?
Що таке "закон"?
Як можна уявити собі систему діалектики?
Які універсальні характеристики розвитку й зв’язку розкривають закони діалектики?
Яке значення мають категорії діалектики для розуміння розвитку та універсального зв’язку?

Тема 7. ПІЗНАННЯ: СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА
1. Філософське осмислення пізнавального процесу
Пізнання ( процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як гносеологія (теорія пізнання). Головним у гносеології є питання про відношення знання про світ до самого світу: чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) дати адекватне відображення дійсності.
Це питання виникає тому, що:
1) Взаємодія суб’єкта і об’єкта пізнання породжує чимало суперечностей. Річ у тому, що суб’єкт свідомо чи підсвідомо може дати неадекватне відображення об’єкта у знанні.
2) З одного боку, посилюється взаємовплив природничого і соціального пізнання, а з другого, дослідниками конкретних наук не завжди усвідомлюється принципова відмінність соціальних закономірностей від природних, специфіка соціального пізнання.
3) На сучасному етапі постала проблема так званого посередника між суб’єктом і об’єктом. Це прилади, моделі, знакові системи, алгоритми, штучні мови. Вони все більше виконують функції роз’єднання суб’єкта і об’єкта і цим ускладнюють процес пізнання.
4) Закони розвитку об’єкта і закони його пізнання не збігаються. Принципи, форми, методи пізнання мають відносну самостійність, але ж від їх вибору залежить пізнання істини.
Всі ці суперечності і є предметом філософських дискусій у гносеології. Існують у філософії течії, які тією чи іншою мірою заперечують можливість пізнання навколишнього світу. Представники скептицизму стверджують, що істинність або хибність майже всіх положень науки й досвіду однаковою мірою може бути доведена або заперечена. Скептицизм не заперечує можливість знань, він лише підкреслює їх вірогідність або сумнівність. Представники агностицизму заперечують пізнання суті явищ і процесів. Різновидність агностицизму є апріоризм. Апріорні знання, на думку агностиків, людина може отримати до будь-якого досвіду: за допомогою віри або надприродної інтуїції.
Філософське осмислення цієї проблеми дає змогу дійти висновку, що людина загалом здібна пізнати суть предметів. Головним доказом цього є практичне використання законів природи й суспільства, що відображають суттєвий зв’язок, суттєві властивості досліджуваних процесів та явищ.
Сам процес пізнання умовно можна поділити на два етапи: інформаційно-пізнавальний (дослідження властивостей реальних предметів, перевірка знань на практиці) і творчий (формулювання образів, моделей предметів, проектування їх бажаних властивостей).
Розрізняють чуттєвий і раціональний рівні процесу пізнання. Чуттєве пізнання ( першооснова і передумова всякого пізнання. Воно виникає при безпосередній взаємодії суб’єкта та об’єкта і має три форми: відчуття, сприйняття, уявлення. За допомогою відчуття людина пізнає окремі властивості предмета: колір, вагу, смак тощо. Відчуття ( наслідок взаємодії властивостей суб’єкта і об’єкта, тому воно має не лише об’єктивний, але й суб’єктивний зміст. Абсолютизація суб’єктивного боку відчуття і приводить до агностицизму. Сприйняття ( це цілісне відтворення об’єкта у свідомості при безпосередньому впливові його на суб’єкт. Сприйняття має вибірковий характер: людина звертає увагу на ту сукупність властивостей об’єкту, що має для неї практичне чи пізнавальне значення, відповідає її потребам. Уявлення ( це узагальнений образ предмета, сприйнятого раніше. Об’єктом уявлення можуть бути також фантазії, ілюзії, але, як правило, уявлення відтворює суттєві риси предмета. Загалом форми чуттєвого пізнання відображають об’єкт у наочно-образній формі, у конкретних проявах його властивостей.
Раціональне пізнання (мислення) проникає в суть предметів і процесів. Форми раціонального пізнання ( поняття, судження, умовивід ( дають змогу знайти суттєві взаємозв’язки ( закономірності в розвиткові природи і суспільства. Поняття ( форма думки, в якій узагальнені внутрішні, найсуттєвіші властивості об’єкту. В понятті фіксуються основні зв’язки і відношення, утримуються загальні та особливі ознаки об’єкта. Судження ( це думка, в якій за допомогою декількох понять щось стверджується або заперечується. Умовивід ( форма абстрактного мислення, поєднання декількох суджень за законами логіки. Розрізняють індуктивні умовиводи, в яких процес пізнання йде від одиничного до загального; та дедуктивні умовиводи, коли на основі загальних знань про сутність групи предметів доходять висновків про окремі його сторони. Поняття, судження, умовивід становлять основний зміст наукових теорій.
На практиці процес пізнання спирається на сукупність чуттєвих і раціональних форм. Абсолютизація одних і недооцінка інших форм призводить до логічної помилки, невірних висновків про об’єкт. У філософії спостерігається два моменти такої абсолютизації ( сенсуалізм, коли чуттєвість визначається за головну форму пізнання, і раціоналізм, представники якого єдино достовірними знаннями вважають ті, що отримані за допомогою мислення.
2. Проблема істини у філософії
Метою пізнавального процесу є досягнення істинного знання про об’єкт. Розуміння істини в історії філософії було неоднозначним. Платон розумів під істиною певні незмінні якості ідеальних об’єктів. Аристотель ( відповідність наших знань об’єктивній реальності. Гегель вбачав істину у процесі досягнення абсолютної ідеї через раціональні форми пізнання.
Немає єдиної точки зору на проблему істини і в сучасних філософських вченнях. Позитивізм доводить, що істину можна відкрити лише методами конкретних природничих наук; неопозитивізм пов’язує істину з вибором мови науки. Екзистенціалізм вбачає істину в переживаннях індивіда, а прагматизм ( в такому результаті пізнання, який забезпечує успіх або задоволення.
Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат ( істина нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою.
Істина ( це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання. Сучасна теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять: "об’єктивна істина", "конкретна істина", "заблудження".
Об’єктивна істина має своїм змістом такі знання про дійсність, які не залежать ані від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Але істина завжди існує в суб’єктивній формі, відображаючи рівень розвитку практики, конкретно-історичного способу мислення людей.
Процес поглиблення об’єктивної істини відображається у взаємозв’язку абсолютної та відносної істини. Абсолютна істина ( це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком практики. Відносна істина ( це об’єктивне, адекватне, але не повне відображення дійсності. Та оскільки, з одного боку, повністю завершеного знання досягти неможливо, а з другого, ( в кожній відносній істині є елементи абсолютної істини, то немає серед об’єктивних істин ні чисто абсолютної, ні виключно відносної, всяка об’єктивна істина ( єдність абсолютної і відносної істини, а відносна істина ( певна ступінь на безмежному крокуванні пізнання до абсолютної істини.
Відносність істини означає, що суб’єкт неповно відображає об’єкт. Абсолютна істина означає повне відображення об’єкта.
Нерозуміння суті абсолютної й відносної істини на практиці призводить до догматизму і релятивізму. Догматичне мислення намагається упродовж певного часу видавати за істину цілком правильні у минулому знання і тоді, коли сам об’єкт уже змінився. А релятивізм як течія у філософії впадає в іншу крайність ( абсолютизує швидку змінність явищ і тому робить висновок про неможливість отримання будь-яких істинних знань взагалі.
Безумовно, людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно адекватну характеристику сутності безкінченого за своєю природою матеріального і духовного світу. Проте, це зовсім не означає, що абсолютна істина є недосяжним ідеалом. В кожній відносній істині є момент абсолютної. Це те об’єктивно істинне, перевірене практикою знання, що не спростовується розвитком пізнання, а зберігається, включаючись у зміст нового знання.
Насамперед виявляється і уточнюються ті межі, в яких це знання зберігає свою об’єктивну істинність.
Кожна об’єктивна істина є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність ( заблудження. Тому необхідною, суттєвою ознакою об’єктивної істини є її конкретність. Вимога конкретності істини означає, що об’єкт слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв’язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання, або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в заблудження, яке є таким лише в певних межах.
Заблудження ( це такий зміст знання, в якому дійсність відображається неадекватно. Але заблудження не означає навмисного спотворення дійсності суб’єктом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу протилежностей ( істина та заблудження, що перевіряються практикою.
Контрольні запитання
Що таке пізнання та гносеологія?
Чому виникає питання про можливість адекватного пізнання дійсності, тобто про можливість істини?
Що таке агностицизм, апріоризм і скептицизм?
Основні етапи, рівні та форми процесу пізнання?
Що таке сенсуалізм і раціоналізм?
Що таке істина?
Істина об’єктивна, абсолютна, відносна та конкретна. в чому філософський зміст цих понять?
У чому полягає сутність догматизму й релятивізму?
Література
Введение в философию. Учебник. – М., 1989. Ч. ІІ, гл. ХІІ, ХІІІ.
Гарак А.И. Истина в контексте социума // Философ. науки, 1991. ( №12.
Гольдентрихт С.С., Гречко П.К. К вопросу о диалектике теории и практики. – Философские науки, 1991. ( №2.
Бахтияров К.И. Многомерность истины. – Философские науки, 1991. ( №4.
Дейнеко Н.И. Объективное и субъективное в процессе отражения. – Киев-Одесса, 1978.
Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм / Полн.собр.соч. т.18.

Тема 8. НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ. НАУКОВО-ТЕХНІЧНЕ ПІЗНАННЯ
1. Сутність та форми наукового пізнання
Передумовою виникнення наукового пізнання є донаукове, стихійно-емпіричне пізнання, яке не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, усвідомлення спеціальних методів пізнання і не виходить за межі окремих тверджень про різні властивості та конкретні відношення предметів повсякденного досвіду. На відміну від стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання являє собою відносно самостійну від повсякденної практики пізнавальну діяльність, яка включає:
1.  цілеспрямовану на одержання системи знань діяльності спеціально підготовлених людей ( вчених та їх обслуговуючих співпрацівників;
2.  об’єктів пізнання, які не співпадають з об’єктами безпосередньої виробничої діяльності, практики;
3.  особливі методи, засоби, мови, науки;
4.  результати пізнання ( теорії, наукові гіпотези, закони.
Наукове пізнання ( процес, цілеспрямований на отримання системи знань про суттєві взаємозв’язки між явищами природи, суспільства й мислення. Специфіку наукового пізнання відображає застосування в ньому таких пізнавальних форм, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.
Ідея ( це форма і засіб наукового пізнання, яка поєднує відображення дійсності з метою її перетворення. Ідея виконує функції:
систезування знань в цілісну систему;
виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ;
спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.
Проблема ( це форма і засіб наукового пізнання, що поєднує: 1) знання про незнання і 2) передбачення можливості отримання нового наукового знання. Проблема відображає суперечність між знанням про людські потреби і незнання шляхів, засобів чи знарядь їх задоволення. Постановка проблеми ( це вихід із сфери відомого науці у сферу, що ще належить вивчити.
Гіпотеза ( це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких визначається один із можливих варіантів вирішення проблеми. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання.
На основі ідеї, проблеми та гіпотези формується наукова концепція. Концепція ( це форма та засіб наукового пізнання, які є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від неї він ще не може бути втілений у струнку логічну систему наукових понять.
Теорія ( вища форма наукового пізнання, система достовірних і глибоких знань про дійсність. Теорія має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Дві основні функції теорії ( пояснення та передбачення.
Усі форми та засоби наукового пізнання ( ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія ( взаємопов’язані, взаємообумовлюють одна одну.
2. Рівні й методи наукового пізнання
У сучасному науковому пізнанні виділяють три основних рівні наукових досліджень.
1. Фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення. На цьому рівні пізнання виявляються внутрішні, суттєві взаємозв’язки, закони. Приклади: відкриття періодичного закону Д.І.Менделєєвим, створення спеціальної і загальної теорії відносності А.Енштейном та інші.
2. Емпіричні дослідження. Метою цих досліджень є критичне вивчення раніше запропонованих рішень, емпірична (експериментальна) перевірка визнаних наукою законів, гіпотез. На емпіричному рівні об’єкт відображається з боку його зовнішніх зв’язків і проявів.
3. Прикладні наукові дослідження. Вони спрямовані на практичне використання сформульованих наукою законів та теорій, пошуки методів практичного використання наукових знань.
На емпіричному рівні застосовують такі наукові методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання.
Спостереження ( це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв’язків досліджуваного об’єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Спостереження полягає у цілеспрямованому сприйнятті предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об’єкт пізнання на основі відчуття, сприймання, уявлення.
Експеримент ( це спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов для встановлення закономірних зв’язків між явищами.
До загальнонаукових методів пізнання та мислення належать: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, ідеалізація. Аналіз ( це розчленування предмета на його складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення. Аналіз потребує виділення суттєвого ( того, що становить основу зв’язку всіх сторін об’єкта.
Синтез ( об’єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи наукового дослідження. Узагальнення ( метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки і властивості певного класу об’єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.
Індукція ( метод наукового пізнання, за допомогою якого на підставі знання про певну кількість окремих випадків робиться висновок про загальні властивості цього класу явищ.
Дедукція ( метод пізнання, коли на підставі загального принципу, знання про загальні якості класу предметів виводиться нове знання про окремі предмети. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу предметів, стверджується або заперечується і відносно кожного предмета цього класу".
Моделювання ( це дослідження об’єкту (оригіналу) шляхом створення та вивчення його копії (моделі).
Абстрагування ( це метод відволікання уваги дослідника від деяких властивостей та відношень об’єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності.
Аксіоматичний метод ( це метод теоретичного дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. Аксіоматичний метод широко застосовувався ще Платоном та Аристотелем, а остаточне його утвердження пов’язують з появою «Начал» Евкліда. За аксіоматичним методом побудована і теорія відносності Ейнштейна.
Велике значення в розвитку наукового пізнання має застосування історичного і логічного методів в їхній органічній єдності.
Історичний метод передбачає розгляд об’єктивного процесу розвитку об’єкта у хронологічній послідовності та конкретності.
Логічний метод ( це спосіб мисленого відтворення реального історичного процесу в його теоретичній формі, в системі понять. За логічним методом відображаються не всі, а лише суттєві моменти історичного процесу, його основні етапи, принципи, тенденції, що робить зрозумілими і конкретні події, подробиці.
Методи пізнання мають спрямувати наукову думку відповідно до природи досліджуваного об’єкту. Наукові методи формуються та розвиваються в процесі активного впливу суб’єкта на об’єкт, творяться науковцями, але обумовлюються властивостями об’єкта пізнання.
3. Науково-технічне пізнання та його методи
На відміну від науково-технічного знання, зверненого до об’єктивно існуючого, науково-технічне знання можна визначити як знання про створення "другої природи", штучного світу. Технічне знання є опосередковуюча ланка між дослідним і теоретичним знанням. У технічному знанні поєднуються експерименти з науково сформульованими проблемами, гіпотезами, ідеями й науковими висновками. Специфіка технічного знання ( у його спрямованості на проектування і конструювання штучних об’єктів за допомогою використання законів природи: процес використання природних матеріалів та енергії у технічному знанні включає до себе такі етапи, як мислене конструювання об’єкту, створення проекту, розробку конструкції.
Науково-технічне пізнання функціонує у системі: природознавство ( суспільствознавство ( інженерні дослідження ( винахідництво ( проектування ( конструювання ( організація виробництва.
Інженерні дослідження ( форма науково-технічного пізнання, що виконує функції здійснення зв’язку між технічними науками та виробничою практикою. Інженерні дослідження як вид науково-практичного пізнання виникає тоді, коли їх основою починають виступати наукові знання про природу і суспільні процеси, про можливості, обмеження й принципи створення і застосування технічного об’єкту у конкретних природних і соціальних умовах як вид наукового пізнання, інженерне пізнання здійснюється у таких формах, як соціотехнічна проблема, технічна ідея, побудова ідеалізованих виробничих схем і технічних теорій.
Весь процес інженерного пізнання можна собі уявити як послідовну зміну мислених операцій:
1)  усвідомлення технічного завдання ( визначення існуючого стану та ідеального образу бажаного стану штучного об’єкту;
2)  аналіз проблеми ( дослідження природних, технічних і соціальних умов вирішення інженерної задачі;
3)  пошук варіантів можливих соціотехнічних рішень;
4)  прийняття оптимального варіанту вирішення задачі.
Специфічними методами науково-технічного пізнання виступають: конструювання, проектування, оптимізація. Основою інженерного пізнання є проектування соціотехнічних об’єктів ( виробничих людино-машинних систем. Процес проектування складається з трьох стадій:
аналіз проблеми ( розклад задачі на складові, більш прості елементи;
синтез (трансформація) ( поєднання складових елементів по-новому;
оцінка практичних майбутніх наслідків здійснення проекту.
Сучасний інженер повинен мислити системно, приймаючи до уваги результати досліджень не лише в галузі технічних наук, але й усю сукупність знань про природу, суспільство, про функціональні можливості і потреби людського організму, про моральні та естетичні цінності людей, що будуть користуватися проектованою технічною системою. Отже, вихідним принципом культури інженерного пізнання повинен стати гуманізм.
Контрольні запитання
Чим відрізняється наукове пізнання від дослідного?
Які форми застосовуються у науковому пізнанні?
Що являють собою три рівні наукового пізнання?
В чому полягають наукові методи пізнання?
Чим відрізняється науково-технічне, інженерне пізнання від наукового, природничого та соціального пізнання?
В чому полягає процес інженерного пізнання, його основні форми?
Література
Філософія. Навчальний посібник / За ред. І.Ф.Надольного. – К, 1997.
Філософія. Підручник. За ред. Г.А.Заїченка. – К., 1996.
Философия техники. – Вопросы философии, 1993, №10.
Сидоренко В.Ф. Генезис проектной культуры. – Вопросы философии, 1984, №10.
Бердяев Н.А. Человек и машина. – Вопросы философии, 1989, №2.

Тема 9. ФІЛОСОФІЯ ТВОРЧОСТІ
1. Філософське розуміння творчості
У творчості людей закладена життєдайна, зорієнтована на майбутнє соціальна енергія. Роль творчості в структурі діяльності зростає в міру перетворення середовища існування людей із природного в штучне, техногенне. Творчість своєю сутністю, внутрішньою логікою переплітається з такими проблемами, як свідомість, мислення, пізнання, критика, практика, передбачення, соціальний ідеал.
Перші спроби силою розуму осягнути проблему творчості знаходимо вже у філософії Стародавньої Греції. Платон вважав, що в основі творчості є світова Душа. Він виділив два роди творчості: божу і людську. Божа творчість створює вічні цінності. Творчість людини залежить від "божої іскри" і проявляється у творчих досягненнях філософа, правителя, лікаря або ремісника, тощо. Аристотель розрізняв емпіричне знання ремісників і творче знання мислителів.
У середньовічній філософії до творчості намітилось два підходи: теологічний (творчість ( прерогатива Бога) і логіко-гносеологічний (виділення способів пізнання через досвід і логічний доказ).
Філософія Нового часу (Ф.Бекон, Р.Декарт) висунула ідеї про необхідність сумніву, перегляду традицій минулого. У німецькій класичній філософії (І. Кант, Фіхте, Ф.Гегель) розкривається творча самодіяльність розуму через продуктивну уяву, через єднання свідомості людини з творчим началом ( Абсолютною ідеєю. Л.Фейєрбах виділяє у процесі творчості два взаємопов’язані напрямки: предметне-чуттєве буття людини та спілкування між людьми. Розкриття творчих сил людини здійснюється через діалог "Я" і "Ти".
Плідні ідеї в дослідженні творчості залишили представники української філософії. Г.С.Сковорода закликає до самоудосконалення, завантажувати розум добрими справами. І.Я.Франко досліджував питання психології творчості, ролі в ній неусвідомленого, інтуїтивного, асоціативного начала.
2. Синтезуюча природа творчості
Творчий синтез ( це фундаментальна характеристика активності людини. Він є універсальним принципом творення. Синтезуючи різні форми діяльності, людина розкриває свої творчі можливості. В.Енгельмейєр (філософія техніки) проблему творчого синтезу вдало розкриває через виділення періодів підвищення та спаду волі. Він вказує, що в період підвищення волі чітко виявляються шляхи досягнення бажаного, вибираються найоптимальніші рішення. Він робить висновок, що періоди підвищеного стану волі відзначаються синтезуючою силою, яка і становить ядро творчості.
Творчість ( це категорія для відображення синтезу різних форм діяльностей, що здійснюють сутнісні, внутрішні зміни в матеріальних і духовно-теоретичних системах з метою створення нових якостей.
Творчість ( велика загадка і одночасно велике щастя для людей, яким воно доступне. З точки зору М.О.Бердяєва, людина покликана до творчості, творчість є її моральний обов’язок, її призначення на землі, її місія. Творчий акт є продовження справи Творця, а геніальність людини відображає в ній образ Бога-Творця. Творчість ( це привнесення у світ принципової новизни. Кожна людина, за переконанням С.Л.Франка (1877-1950) хоч у малій мірі або у потенційній формі ( творець.
3. Форми творчого синтезу
Їх можна визначити:
1)  За результатами, масштабами творчості ( велика і мала творчість, відкриття і повсякденні вдосконалення у праці робітників, селян.
2)  За видами діяльності ( виробнича, науково-технічна, художня.
3)  За суб’єктом творчості ( індивідуальна, колективна, національна.
Відповідно до вихідних методів можна виділити розсудково-раціона- лістичну творчість, інтуїтивну творчість, позасвідому.
Перший тип ( це раціоналістична творчість, що ґрунтується на розсудково-раціональному мисленні. Головними ознаками цього типу творчості є свідоме цілепокладання, осмисленість, цілеспрямованість творчої діяльності. Вона має два відгалудження:
практично-емпірична творчість;
науково-теоретична творчість.
Другий тип ( творчість на позасвідомому рівні, інтуїтивна. Цей тип творчості є логічним наслідком значної підготовчої роботи, напруженого обдумування проблеми. Але її вирішення виникає по формі як озаріння, як готовий результат при випадкових обставинах (уві сні, при спостереженні якогось явища, навіть не маючого прямого відношення до об’єкту творчості).
4. Особливості технічної творчості
У духовно-практичному освоєнні світу значне місце посідає технічна творчість. Технічна творчість ( це практична діяльність, спрямована на задоволення потреб людей за допомогою зміни штучних пристроїв і технологій. При цьому творча людина синтезує в них не лише досягнення практичного, виробничого досвіду, але й науки. Основними формами технічної творчості є: винахідництво, раціоналізаторство (вдосконалення), пристосування вже існуючих пристроїв до конкретних умов виробництва.
Сучасна технічна творчість пов’язана з наукою. Але вони відрізняються за метою і соціальними функціями. Завдання вченого, інженера-дослідника знайти способи, як зробити річ, поєднуючи відомі властивості різних об’єктів, а справа інженера-практика ( створити штучний об’єкт, який би виконував задані функції.
Інженерна творчість, як вона сформувалась близько 200 років тому, до останнього часу керувалася принципами раціональності, тобто економічної вигоди і панування над природою. Ці обидві установки суперечать сучасним вимогам до інженера в умовах високорозвинутої техніки, що без гуманістичної орієнтації може призводити до екологічної катастрофи і загрози існування людства.
Ось чому інженер-творець нових технологій повинен піклуватися не лише про розвиток техніки, але й про її взаємодію з біосферою, з суспільними процесами. Інженерна творчість розгортається у трьох основних галузях: пошук можливих варіантів вирішення технічної задачі, визначення і обґрунтування оптимального варіанту і проектування.
Проектування включає вивчення порівняння та вибір з ряду ідеальних об’єктів оптимального варіанту, моделювання та експериментування на основі методів формалізації та математизації. У сучасному проектуванні підвищується роль соціально-моральних інтерпретацій та ціннісних настанов, з позицій яких дослідник підходить до моделювання складних соціотехнічних об’єктів (підприємств, міст, транспортних систем). Наприклад, при проектуванні міста одні архітектори орієнтуються на зближення з природою, а інші ( на скорочення транспортних потоків.
Тому вважається, що такий вид інженерної творчості як проектування ґрунтується на сполученні мистецтва (творчої уяви), науки і математичних розрахунків. Проектування включає у свій склад три основні стадії пізнання і творчості: аналіз (дивергенцію), синтез (трансформацію) і оцінку (конвергенцію).
На першій стадії відбувається творче формулювання проблеми шляхом розкладу соціотехнічного завдання на його складові частини. Стадія аналізу (дивергенції) здійснюється тим успішніше, чим ширше світогляд інженера, його розуміння технологічних, економічних, екологічних соціально-психологічних вимог і умов функціонування проектованого об’єкту.
Вершиною інженерної творчості є стадія синтезу (трансформації) ідеального соціотехнічного об’єкту, перетворення штучного середовища. На цій стадії створюється концептуальна схема вирішення задачі, виявляються критерії творчого вибору нового варіанту. Найважливішими принципами творчості на цій стадії є гнучкість мислення, здібність до зміни ідей і цілей, що, як виявилося, не призводять до оптимального варіанту. Третя стадія (оцінка, або конвергенція) настає тоді, коли в загальних рисах соціотехнічне рішення уже інженером знайдено і залишається крок за кроком усувати другорядні суперечності, недоліки, поки не визначиться цілісна, функціонуюча система взаємообумовлених елементів, що складають єдиний соціотехнічний механізм (цех, технологічну лінію). Мета конвергенції ( скоротити поле можливих варіантів до єдиного обраного проекту з мінімальними втратами часу і засобів і без необхідності робити потім непередбачувані зміни у проекті.
5. Творчість і особа
Психологічні особливості творчої особи. Творчість виступає як поєднання свідомого прагнення до цілеспрямованих змін в ідеальному об’єкті та інтуїції. У свою чергу інтуїція розглядається тепер як форма інтелекту, а не містичного озаріння. Інтуїція розуміється як скорочене ідеальне освоєння задачі на створення нового образу.
Першою рисою творчої особи виступає гнучкість розуму, почуття новизни, сміливість у подоланні ставших звичними стандартів, обмежень у мисленні, сприйнятті дійсності та засобів вирішення проблеми.
Друга риса творчого стилю ( це широта мислення, тобто здібність вирватися з вузького кола ідей, які були відомі до цього часу вченому або інженеру. Своїм супутником творчий процес має широкий кругозір.
Третя риса творчої особи ( це самостійність, що передбачає критичність, пра "<>љ
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·тф`‚
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·гнення через сумнів осмислити чужі і свої ідеї.
Здатність до творчості вимагає розвитку всіх духовних якостей особи, постійної праці над собою.
Контрольні запитання
Що таке творчість?
Які думки висловлювали різні філософи щодо сутності творчості?
Які форми творчого синтезу можна виявити у творчості?
Які два типи творчості розрізняються у філософії?
В чому полягають особливості технічної творчості?
Які основні стадії пізнання і творчості складають процес проектування?
Якими рисами характеризується творча особа?
Література
Філософія. Підручник для вузів за ред. Г.А.Заїченка. К., 1995. ( С.332-351.
Філософія. Навчальний посіб. За ред. І.Ф.Надольного. К., 1997.( С.296-315.

Тема 10. ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ
1. Людина як предмет філософії
Для людини немає важливішої проблеми, ніж та, що пов’язана з її фізичним здоров’ям та психічним станом. Багато наук (фізіологія, психологія, медицина, ергономіка) досліджують цю проблему, але лише філософія у світоглядному плані обґрунтовує місце людини в світі, її призначення і сутність, а у методологічному ( розробляє оптимальну стратегію комплексного вивчення, розуміння та вдосконалення людини.
Філософські концепції людини дуже різноманітні. Суб’єктивний ідеалізм зосереджує увагу на внутрішньому світі людини. Об’єктивний ідеалізм розглядає людину як особливе творіння абсолютного духу, всесвітнього Розуму, Бога. Матеріалізм вбачає в людині вищий продукт розвитку об’єктивної реальності, тобто природи. Натуралізм біологізує людину, запевняє, що життя її повністю пояснюється законами біології, не враховує соціальної суті людини. Соціологізм, навпаки, стверджує, що той чи інший тип людини визначається виключно соціальними обставинами, наприклад, характером економічних відносин або розвитком техніки. А змінюючи суспільні умови, соціологізм вважає, що можна спроектувати і створити нову людину, як машину або "гвинтик" у суспільстві.
П.Фейєрбах звертався до розуму, серця і волі людини, щоб пробудити в ній потяг до любові, краси і власної величі. Ф.Ніцше вважав, що справжня людина, або надлюдина, може сформуватися лише у боротьбі за своє існування та владу. Російські релігійні ідеалісти В.Соловйов, М.Бердяєв вбачали призначення людини у вільному вдосконаленні світу, у служінні "загальному ділу" наближення до ідеалу, задуманого Богом. Український філософ Г.С.Сковорода прийшов до висновку, що сили добра знаходяться в самій людині, їх треба лише відкрити й привести в дію у "сродній" праці за допомогою освіти й самосвідомості.
2. Антропосоціогенез. Єдність природного і суспільного в людині
Антропосоціогенез ( це проблема виникнення людини як біологічного виду (антропоса) і суспільної (соціальної) істоти. Поява нових видів тварин пов’язана із пристосуванням їх до різкої зміни природних умов шляхом біологічної мутації. Поява ж людини (антропосоціогенез) ( унікальний випадок, коли виникає не просто новий вид тварин, але й принципово новий (соціальний) спосіб існування. Для такого якісного стрибка у розвитку предка людини були необхідні біологічні передумови: унікальний мозок, здібний до конструктивної, творчої роботи; прямоходіння, що вивільнило передні кінцівки для трудових операцій; утворення органів для членороздільних звуків. Але предок людини став людиною, насамперед, завдяки праці, мисленню і мові, що могли розвинутись лише в процесі суспільної взаємодії.
На відміну від інстинктивної праці тварин (птахів, бобрів, бджіл), що будують свої гнізда за спадково заданими програмами, людській праці передує ідеальне проектування. Постійне вдосконалення засобів виробництва і розвиток самої людини пов’язані із невпинно зростаючими потребами, що стають все більш різноманітними і вимагають нових технологій, знань і вмінь. Найважливішими умовами виживання людини стають не стільки біологічні пристосування, скільки соціальна організація, економічні, соціокультурні та політичні відносини.
Тому люди потребують досить складних засобів упорядкування свого спільного життя. Це, перш за все, звичаї, норми моралі і права, розвиток, збереження і передача яких від покоління до покоління неможливі без мови. Отже, людина є одночасно і природною, і соціальною істотою, тому треба поліпшувати, як біологічні, так і суспільні умови життя людей.
3. Духовність і проблема сенсу життя
Що означає жити по-людськи? Мислячу людину не задовольняє лише матеріальний добробут. Вона шукає шляхи свого самоутвердження, вищий сенс буття, свого зв’язку з вічними цінностями, з Богом, з історичною пам’яттю свого народу, з культурою людства. Так, людина народжується тричі: як біологічна істота (дитина), як соціальна істота (особа) і духовно-психічна істота із своїм особливим внутрішнім світом. Духовний світ людини формується як необхідність для вироблення програм, що керують працею і спілкуванням. Але наслідком постає духовність ( потреба мріяти, творити, винаходити, шукати істину.
Духовність людини існує немов би в полі, створеному двома полюсами: з одного боку, унікальністю, самоцінністю, неповторністю людської індивідуальності, а з другого ( причетністю кожного до універсальності, цілісності космосу (природи і культури). Таким чином, духовність індивіду ( це малий світ, мікрокосмос, душа людини, що вміщує в собі якоюсь мірою вічний, великий світ ( космос, визначає її відповідальність не лише за себе і за свій час, але й за довкілля і за майбутнє своїх нащадків. В цьому й полягає вищий сенс життя. Як вчив Г.Сковорода: "Думки сердечні ( вони незримі, як начебто їх нема, але від цього зерна залежить цілого життя нашого дерева; якщо зерно добре ( добрими насолоджуємося плодами; як сієш, так і жнеш". Багатий внутрішній світ людини ( духовність ( він порівнював з дорогоцінним камінцем, що несе людству спасіння.
4. Людина і людство
Виникає запитання, за яких умов реалізується вищий сенс життя, чи все залежить від духовної орієнтації окремої людини на добрі і гідні вчинки? Реалізація сенсу життя можлива лише в єдиному ланцюжку "людина ( людство ( природа". Людина не може стати духовною (такою, що не обмежується споживацькими потребами) без сприятливих соціальних і природних умов, а природа і суспільство не можуть гармонійно розвиватися без духовної людини.
Та все ж, між цілим ( людством ( і окремим (людиною) завжди існують якісь суперечності. Людство ( єдиний біологічний вид, який складається із різноманітних соціальних груп ( націй, класів, політичних, релігійних об’єднань, інтереси яких далеко не завжди збігаються. Окрема ж людина входить до складу цих груп, поділяє їх погляди, цінності, звичаї. Тому загальнолюдські інтереси завжди проявляються через групові та індивідуальні, співпадаючи з ними лише частково (десь у вершині піраміди).
Але ж досягнення широкого розуміння єдності загальнолюдських потреб конче необхідне, щоб запобігти війні, екологічній кризі, зберегти здоров’я і культуру людей. Планетарна спільність долі неминуче веде до соціальної і духовної єдності людства, бо саме вона є умовою його виживання. Але штучне формування єдності, як свідчить сумний історичний досвід тоталітарних держав, до добра не доводить і спричиняє до знецінення окремої людини, зведення її до становища "гвинтика" соціально-політичної машини. Щоб дійсно сприяти єдності людства, треба уявити собі її об’єктивні і суб’єктивні засади.
Об’єктивні основи єдності людства:
1)  розвиток господарсько-економічних, політичних і духовно-культурних відносин між різними етнічними і регіональними спільнотами;
2)  усвідомлення потреби у спільних діях, щоб запобігти екологічній кризі і воєнній загрозі.
Головним засобом досягнення єдності всіх народів є діалог, що передбачає прагнення до широкого взаємопорозуміння і поваги до позиції, інтересів та потреб іншого. Діалог означає, що єдність ставиться вище за боротьбу точок зору, але не означає нівелювання їх, втрати своїх позицій чи розчинення їх у чужій точці зору. Єдине людство повинне скоріше асоціюватися з поліфонічним оркестром, що оберігає у вищій цілісності неповторність кожного, з нетоталітарною сукупністю "солдатиків" в уніформі.
Філософський принцип поваги до унікальності кожного суб’єкта єдності людства поширюється на будь-яку соціальну групу чи окрему людину за умови, що вони не протиставляють себе цій єдності та іншим учасникам діалогічної взаємодії.
Так, гуманізм не виключає ставлення до кожної нації як до самоцінності в її неповторних культурно-історичних особливостях. Більше того, не можна поважати людство взагалі, не будучи здатним любити свій народ, кожну конкретну людину. З іншого боку, агресивний націоналізм і расизм, які зневажають гідність інших народів, несумісні з ідеєю загальнолюдського гуманізму, як не може претендувати на свободу своїх кримінальних дій злочинець чи злочинне об’єднання. Гуманізм, який лежить в основі людської єдності, не означає всепрощення. "Гуманне" ставлення до зла негуманне по своїй суті.
Людина не може розглядатись як інструмент досягнення загального блага: щастя людства не може бути придбане за рахунок страждань окремих людей, бо в кожного ( одне життя і кожен має природне право на щастя. Однак і кожна людина повинна навчитися поважати інтереси інших людей. Діалогічні відносини виключають абсолютну перевагу однієї із сторін взаємодії, а передбачають взаєморозуміння, визнання права на щастя і добробут кожної людини, що відображається у спільному баченні вищого сенсу життя у вільній свідомості ноосфери.
Контрольні запитання
Дати визначення ключових понять теми: людина, особа, індивід, індивідуальність, антропосоціогенез, суб’єктивний та об’єктивний ідеалізм, матеріалізм, діалог, духовність.
Розкрийте світоглядні та методологічні функції філософії в осмисленні проблеми людини.
Поясніть суть концепцій людини з позицій суб’єктивного і об’єктивного ідеалізму, матеріалізму, натуралізму, соціологізму.
Що таке антропосоціогенез?
Як співвідносяться в людині природне, суспільне і духовне начала?
Що таке діалогічні відносини між людством і людиною, між націями і соціально-класовими групами?
Література
Аляєв Г. Метафізика особистості у філософії С.Франка // Філософська і соціологічна думка, 1993, №3. ( С.43-56.
Журавльов А. Потреба як суперечність // Філософська і соціологічна думка. 1993, №9-10. ( С.208.
Плющ Л. Бунт Дмитра Карамазенка // Філософська і соціологічна думка. 1994, №7-8. ( С.105.
Сучасна соціальна філософія. Т.1. ( Київ, 1993. ( С.177-179.


Тема 11. ПРАКТИКА ТА ІНЖЕНЕРНА ДІЯЛЬНІСТЬ
1. Категорії діяльності та практики у філософії
У ставленні людини до природи і суспільства можна виявити різні моделі. Одна з них ( споглядальна ( людина сприймає себе як елемент природно-соціального середовища і нічого цілеспрямовано не робить для його зміни. Інше ( модель активного ставлення до світу. Це може проявлятися або в суто духовній активності, або у предметно-практичних діях, спрямованих на зміни у навколишньому середовищі. Останній варіант людської життєдіяльності і є практикою.
Та не можна розглядати практику лише як вид діяльності. У певному значенні поняття практики виходить за межі поняття діяльності. Діяльністю називають процес активної дії людини на оточення і саму себе. В діяльності на перший план висувається взаємодія між суб’єктом та об’єктом. Специфіка практики полягає в тому, що вона є процес, у якому перевіряється відповідність знань об’єктивній дійсності, відповідність діяльності, її наслідків потребам та інтересам людини. У практиці, таким чином, на перше місце висувається момент цінності, значення діяльності у забезпеченні потреб людини.
Практика є реальний процес діяльності, в якому людина творить свій світ відповідно до своїх вимог та інтересів.
У практичній діяльності суб’єкт безпосередньо діє на об’єкт. Робітник виготовляє деталь машини, продукт споживання. Лікар лікує людину. Вчитель навчає і виховує учнів. Вчений ( експериментатор змінює умови існування об’єкту, щоб дослідити його властивості. Все це ( види практики.
Практика ( це активна, цілеспрямована взаємодія людини з оточенням, внаслідок якої природне і соціальне середовище перетворюється у відповідності до потреб людини. Одночасно змінюється і вдосконалюється й сама людина.
Розрізняються такі форми практики:
1)  виробнича ( пристосування, перетворення речовини та енергії природи до потреб людини;
2)  соціальна практика ( цілеспрямовані зміни, реформи політичних, економічних, правових відносин між людьми;
3)  науково-експериментальна ( заплановані, запрограмовані зміни природних або соціальних умов з метою отримання нових знань.
Практика є однією з багатьох видів людської діяльності. Розрізняють практично-перетворюючу, теоретично-пізнавальну, ціннісно-орієнтаційну та комунікативну діяльність. Діяльність має об’єктивний характер, оскільки прилучає людину до взаємодії із зовнішнім світом. Одночасно вона й суб’єктивна, оскільки уособлює активність людини.
У теоретичній діяльності дія також спрямована в решті решт на об’єкт, але вона безпосередньо не торкається його. Теоретична діяльність, на відміну від практичної, здійснюється в "ідеальному просторі". Вчений-теоретик має справу з мисленими об’єктами (моделями, образами, ідеями, поняттями), які відображають властивості реальних предметів, систем, але не є самими цими речами об’єктивного світу. Тому висновки теоретичних досліджень потребують перевірки й коригування у процесі практичної діяльності. Отже, критерієм істини виступає практика.
Практика ( основа всіх форм життєдіяльності людини. Вона:
стимулює всі види діяльності людей;
надає їм, в решті решт, людський смисл;
служить підґрунтям, критерієм істини й ефективності діяльності.
Та не треба й абсолютизувати практику і як критерій істини, і як сенс життя. Не все, що підтверджується на практиці, є істина, а тим більше абсолютною: можуть діяти не враховані обставини, або висновок є вірним лише саме в цих, обмежених у часі і просторі умовах. Наприклад, підвищення продуктивності праці внаслідок застосування певної системи матеріального стимулювання в даній фірмі і в даний час, ще не означає, що ці ж стимули будуть теж успішно діяти і в інших обставинах. Так само, технології, що довели свою ефективність на практиці в одних країнах, можуть бути малопродуктивними в інших природних і соціокультурних умовах.
Не завжди практична потреба, користь, прибуток виступають основним сенсом діяльності. Пошук істини, справедливості, кохання, насолоди естетичним, красою спілкування, самозадоволення для багатьох людей не менш важливі стимули до діяльності, а ніж практичні наслідки.
2. Структура практики
В структуру практичної діяльності входять:
1)  суб’єкт ( діюча на предмет людина (або якась група людей);
2)  цілевизначення трудових та інших зусиль;
3)  програма дій, спрямованих на досягнення мети;
4)  конкретні операції та дії, що мають своїм наслідком задоволення практичних потреб;
5)  об’єкти (людина, річ або тварина), на які спрямовані перетворюючі дії суб’єкта.
Практична діяльність складається з двох процесів: 1) цілевизначення і 2) цілездійснення. Безпосередньо практична діяльність складає цілездійснення, що передбачає:
1)  інформаційно-пізнавальну діяльність (вивчення властивостей об’єкта, що можуть бути використані для досягнення мети);
2)  ідеально-конструктивну діяльність (вироблення ідеальної моделі, майбутнього реального бажаного результату;
3)  реально-конструктивну діяльність (практичне втілення мети).
Завдяки суспільно-практичній діяльності у людей виникла здатність створювати ідеальні образи предметів, які вони мають на меті виробити в процесі діяльності. Без формування таких образів, без функціонування особливого, ідеального плану для людини неможлива будь-яка ефективна діяльність.
3. Інженерна діяльність як вид практики
Специфічним різновидом практики є інженерна діяльність, в тій мірі, в якій вона спрямована на проектування і конструювання, а також організаційну роботу у соціотехнічній системі виробництва. Хоч вона і не має безпосереднім об’єктом діяльності матеріальний предмет (це справа робітників фізичної праці), інженерна діяльність ( необхідний елемент трудової, практично-перетво- рювальної діяльності в сучасних умовах виробництва. Інженер визначає матеріально-технічні засоби досягнення мети, що стоїть перед виробництвом, розробляє технологію, тобто програму практичних дій по виготовленню продукта, технічне навчання та інструктаж робітників, крім того, значна частина інженерів займається науковими експериментами в галузі технічних наук. Це теж практична діяльність.
Але інженерна праця може носить і непрактичний характер. Це галузь різноманітних теоретичних досліджень, що мають на меті не конкретні практичні результати, а формування принципів, законів створення і функціонування штучних пристроїв та соціотехнічних систем. Безпосередньою метою інженера ( теоретичного дослідника як будь-якого науковця становиться не користь або прибуток, а істина, принципи, закони, функціонування технічних систем, що мають поряд з пізнавально-теоретичним і практичне значення. В той же час основною метою інженера-виробничника, конструктора, проектувальника виступає функціональність, ефективність, прибутковість рішення або проекту як наслідок його здійснення, тобто в цьому разі інженерна діяльність має переважно практичний характер.
Інженерна діяльність ґрунтується на використанні досягнень технічних, природничих та соціально-гуманітарних наук, на інтелектуально-організа- ційному забезпеченні конструювання і практичного застосування технічних і технологічних засобів для задоволення потреб людини. Наслідками інженерно-практичної діяльності виступають проект, креслення, розрахунки, організаційно-технічні рішення. Всі вони мають ідеальний характер, і це їх споріднює з результатами теоретичної діяльності (принцип, закон, теорія). Але на відміну від останньої, інженерно-практична діяльність має на меті безпосереднє керування виробництвом. Виконавці несуть певну відповідальність за додержання вимог проекту, конструкції, організаційно-технічного рішення, тобто останні мають практичний характер і , навпаки, ніхто не несе відповідальності за виконання другого закону термодинаміки або закону Бойля-Маріотта, відкриття яких є результатом теоретичної діяльності.
Основну функцію інженерної діяльності складає вирішення суперечностей між постійно зростаючими потребами людей і техніко-виробничими можливостями. Тому найважливішими принципами інженерної діяльності виступають:
1)  практичність, тобто вимога відповідності інженерних рішень об’єктивним умовам і дійсним потребам;
2)  всебічність ( наслідки інженерної діяльності повинні задовольняти безліч економічних, соціокультурних, технічних, екологічних параметрів;
3)  оптимальність ( досягнення найвищого ефекту в умовах узгодження суперечливих вимог (досконалості і собівартості, швидкості та безпеки тощо).
Отже, інженерна діяльність, залишаючись в "ідеальному просторі" за своєю суттю, як розумова праця, і наслідками (проекти, ідеї, рішення), носить переважно практичний характер, оскільки безпосередньо зорієнтована на реальні зміни у довкіллі. Тому інженерно-практична діяльність у більшій мірі, ніж науково-теоретична, отримує соціально-моральну оцінку: на скільки вона відповідає принципам гуманізму, піклування про всебічний розвиток і добробут людей.
Контрольні запитання
Як Ви розумієте дві основні моделі ставлення людини до світу?
Що таке практика?
Які форми практики Ви засвоїли?
Як співвідносяться між собою категорії "діяльність" і "практика"?
Чим відрізняється між собою теоретична та практична діяльність?
Чому практика виступає критерієм істини?
Чому не можна абсолютизувати практику як критерій істини і сенс життя?
Як Ви уявляєте собі структуру практики?
В якій мірі інженерна діяльність є різновидом практики?
Література
Філософія. Курс лекцій. ( К., 1991. Лекція 13.
Філософія. Підручник під ред. Г.А.Заїченка. ( К., 1995. Розділ 9. ( С.273-283.
Ангелов Г.В., Чугуенко В.М. Культура инженерного мышления. ( Одесса, 1993.
Крик Э. Введение в инженерное дело. ( М., 1970.
Давыдов В.В. Теория деятельности и социальная практика // Вопросы философии, 1996, №5.
Свирский С.К. К вопросу о содержании категории "практика" // Вопросы философии, 1986, №8.

Тема 12. СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА
1. Виробництво та механізм саморозвитку суспільства
Виникнення і розвиток суспільства обумовлені розвитком людини у процесі трудової діяльності, формуванням соціокультурних і моральних основ спілкування, взаємодії між людьми. Десятки тисяч років накопичувалися ті передумови, які забезпечили появу діяльної людини, а потім "запрацювали" прямий і зворотній зв’язки. Природне начало в людині забезпечувало розвиток соціального, а соціальне впливало на природну основу. Відособлене від природи суспільство дістало нову якість. Стосунки між людьми обумовлюються, насамперед, не їх фізіологічними особливостями та інстинктами, а виробничими відносинами (формою власності на засоби виробництва) та свідомою волею до задоволення своїх потреб.
Суспільні відносини (на базі виробничих відносин) ( це те специфічне, що відрізняє суспільство, що саморозвивається, від усіх природних систем. Механізм саморозвитку суспільства полягає у взаємозв’язку людських потреб і суспільного виробництва (матеріального і духовного). Щоб задовольнити свої потреби у їжі, одязі, приміщеннях, духовному розвитку та розвагах, люди організують виробництво, яке складає саморозвиваючу систему продуктивних сил (предметів, засобів праці, здатних до трудової діяльності людей) і виробничих відносин (з приводу власності, обміну і розподілу, безпосередніх стосунків у процесі праці). Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин складає спосіб виробництва, що справляє значний вплив на стан і розвиток усього суспільства, його політичні та соціокультурні сфери (управління, сім’ю, духовне життя).
У суспільстві діє закон відповідності виробничих відносин продуктивним силам. Зміни характеру останніх (зростання додаткової вартості, механізація, автоматизація, інформатизація) потребують відповідного типу виробничих відносин (форм власності). Але цей закон діє не автоматично і не безпосередньо, а через систему соціокультурних норм, традицій конкретного суспільства, національно-регіональної спільності, через складну взаємодію політичних та духовних чинників.
Отже, спосіб виробництва як конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин, з одного боку, значною мірою зумовлює політичне та духовне життя суспільства, а з другого, сам розвивається під впливом державних структур та інститутів культури. Тому спосіб виробництва капіталістичного типу (заснований на приватній власності) у західних демократичних країнах у ХХ столітті набрав цивілізованого вигляду (з високим рівнем добробуту більшості населення). В той же час у країнах "реального соціалізму", що проголосили своєю економічною основою суспільну власність, насправді запанувала державна власність. Історичний досвід же засвідчив, що державна власність, при відсутності дійового контролю з боку трудящих, може спричиняти наслідки часом гірші, ніж приватна власність, бо, зосередивши контроль за розподілом в руках бюрократичної номенклатури, вона не лише відчужує людину праці від наслідків діяльності, а й ставить її у залежне становище від тих, хто має політичну владу. При цьому людину оголошують господарем країни, але вона такою не є, бо не є суб’єктом власності. Вона лише носій найманої праці з елементами примусу, що прикривається інтересами всієї держави.
2. Роль соціальної революції та реформ в житті суспільства
Переростання суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами у конфлікт за певних умов загострює боротьбу класів як великих соціальних груп, що розрізняються за формою власності прибутків, місцем у соціальному виробництві та життєвими інтересами. Якщо в даній конкретній ситуації класова боротьба не пом’якшується взаємними компромісами, вона може перерости у боротьбу за владу та докорінну зміну економічних відносин (форми власності на засоби виробництва).
Радикальна зміна суб’єкту політичної та економічної влади і складає суть соціальної революції. Так, свого часу відбулися революції, внаслідок яких панівними класами ставали послідовно рабовласники, землевласники, капіталісти. Спроба завоювати владу пролетаріатом (класом, позбавленим власності на засоби виробництва) ( пролетарська революція ( на початку ХХ століття закінчилась невдачею. Політична і економічна влада фактично перейшла до рук державної та партійної верхівки. Історичний досвід свідчить, що влада може належати лише власникам засобів виробництва або тим, що мають право розпоряджатися власністю від імені народу, держави.
Але державна власність, якщо вона залишається єдиною формою власності у даному суспільстві, перетворюється в особливу форму прояву мерзенності приватної власності, перед якою пересічний громадянин втрачає свою суб’єктивність, свою здатність розпоряджатися не лише засобами виробництва, але й самим собою. Суспільство, засноване на державній власності, може набувати тоталітарного, деспотичного характеру ("азіатське виробництво").
Наше суспільство мало вижити в умовах політики воєнного комунізму, сталінського терору, розчаруватися у волюнтаризмі М.С.Хрущова, пережити епоху застою Л.І.Брежнєва, руйнівну перебудову М.С.Горбачова, щоб зрозуміти: справа не в теорії марксизму-ленінізму і навіть не в діяльності окремих політичних осіб, а в партійно-державній системі, що склалася на ґрунті безроздільного панування державної власності. Остання, діставши повну самостійність, перетворюється на таку бюрократичну систему, яка не сприймає стимулів нового і втрачає здатність до саморозвитку, консервуючи свої найбільш нежиттєздатні елементи.
Наші надії на вихід із системної кризи пов’язані сьогодні з реформами, направленими на формування економічно незалежних суб’єктів, підприємницьких структур.
Це послідовні еволюційні зміни в суспільстві як наслідок компромісів, взаємних уступок у боротьбі різних соціально-політичних груп за свої інтереси. Чим більше розвинуті в суспільстві демократичні свободи, правові механізми задоволення різними групами своїх потреб, тим більше можливостей уникнути руйнівного революційного вибуху і розвитку суспільства шляхом реформ.
3. Проблема основних етапів та законів розвитку суспільства
У соціальній філософії існують різноманітні підходи до розуміння основних етапів розвитку суспільства як колообертання або послідовної зміни різних типів цивілізацій, культур (Дж.Віко, П.Сорокін, А.Тойнбі). К.Маркс розумів історичний процес як закономірну, необхідну послідовність суспільно-економіч- них формацій (первісного, рабовласницького, феодального, капіталістичного та комуністичного ладу). Кожна соціально-економічна формація ( цілісна система, що складається з базису (виробничих відносин) і надбудови (ідей, відповідних їм політичних організацій та відносин). Базис справляє вирішальний вплив на характер надбудови. Але підсистема надбудови має значну самостійність і активно впливає на базис, сприяючи його зміцненню і збереженню.
Від здатності установ і організацій надбудови ефективно вирішувати проблеми і забезпечувати розвиток суспільства на шляхах прогресу залежить і примноження загальнолюдських цінностей і задоволення національних, класових, групових та індивідуальних інтересів людей, узгодження їх без крайніх форм насилля (громадянських воєн, тероризму, заколотів тощо).
Визначаючи примат духовного над матеріальним в багатьох галузях життя суспільства, не можна відкидати визначаючої ролі соціальної матерії (об’єктивних умов життя). Але закони розвитку суспільства (детермінуюча роль буття відносно свідомості; продуктивних сил відносно виробничих відносин; економічного базису відносно надбудови) проявляють себе лише як закони-тенденції, визначають лише основну, магістральну лінію свого здійснення через множину випадковостей і відхилень, можуть суттєвим чином змінюватися і навіть припиняти свою дію, якщо змінюються початкові умови. Тому зараз мало хто з філософів наважуються стверджувати, що "всі шляхи ведуть до комунізму".
Взагалі, сучасна соціальна філософія все частіше схиляється до думки, що розвиток суспільства визначається не однобічно економічним базисом, а взаємодією економічних, соціокультурних та політичних чинників, що можуть приводити до різних моделей суспільного прогресу. Так, утвердження капіталістичних виробничих відносин далеко не завжди складає економічний базис для демократії, як і "соціалістична" власність не дала нового типу реальної демократії. Для розвитку економічних ринкових відносин відзначається роль соціокультурних цінностей: прагматизм, переважно активна життєва орієнтація особи, інтерес до матеріально-грошового боку цивілізації, дисциплінованість, здібність терпіти деякі труднощі у сподіванні на успіх бізнесу. Існують три основні філософські моделі розуміння суспільства та його законів.
1)  Натуралістичний підхід розглядає суспільство як природне продовження розвитку світу тварин, Космосу. З цих позицій тип суспільства і хода його історії пояснюється ритмами сонячної активності, природно-кліматичними умовами, біологічними рисами людини.
2)  Ідеалістична модель суспільства ґрунтується на тому, що першопричинами його функціонування виступають релігійні вірування, ідеальні системи світосприйняття і воля великих людей.
3)  Матеріалізм, що розглядає суспільство як саморозвиваючу систему на основі суспільного виробництва, що складає єдність чотирьох компонентів: виробництва матеріальних благ, відтворення самої людини, відтворення матеріальних відносин і духовне виробництво.
Підкреслюючи роль виробництва (у такому широкому плані, а не лише матеріального виробництва), слід зазначити, що принципову відмінність життєдіяльності суспільства від існування природи складає культура і механізм культурної спадкоємності (накопичення і передачі досвіду творення і практичного застосування взірців технології):
за принципом "роби, як я";
з використанням норм і заборон;
спадкування ідеалів і цінностей.
Якщо перший, базовий шар культури складає предметну діяльність людини, у виробництві, де створюються необхідні речі, другий ( у процесах спілкування людей, що формують ідеї і уявлення, то третій ( складає систему духовних символів (релігії, філософії, мистецтва). Взаємодія цих шарів культури і виступає рушійною силою життєдіяльності та суттєвих змін у суспільстві.
Контрольні запитання
Як розуміти, що розвиток суспільства зумовлений розвитком людини?
В чому полягає механізм саморозвитку суспільства?
Як можна пояснити дію закона відповідності виробничих відносин продуктивним силам?
Чому один і той же спосіб виробництва може бути основою демократичного і тоталітарного суспільства?
Яку роль відіграє державна власність у визначенні типу суспільства?
Що таке революції та реформи? Яке їх значення у розвитку суспільства?
Які моделі розвитку суспільства Вам стали відомими? Сформулюйте свою думку про їх відповідність дійсності.
Поясніть відмінність законів суспільства від законів природи.
Література
Філософія. За ред. Г.А.Заїченко. – К., 1995.
Філософія. Курс лекцій. – К., 1991. – С.366-389.

Тема 13. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ СПІЛЬНОСТІ ЛЮДЕЙ
1. Соціально-етнічна різноманітність людства
Суспільство дуже складна за своєю структурою система. Тому може бути багато критеріїв його структурування:
1)  за функціями суспільство поділяється на сфери ( економічну (забезпечення матеріальних потреб), політичну (управління з урахуванням класових та інших групових інтересів), духовну (задоволення нематеріальних потреб). Це соціетальна структура суспільства;
2)  за соціальним становищем, місцем, статусом, престижем індивідів та груп в системі суспільних відносин суспільство поділяється на класи, страти, соціальні шари (робітники, селяни, підприємці, еліта, інтелігенція, багатії, середній клас, бідняки і т.ін. Це соціальна структура суспільства;
3)  за спільністю території, мови, історичних умов існування, походження, біологічних рис окремих груп людей суспільство поділяється на соціально-етнічні спільноти (раси, етноси, рід, плем’я, народності, нації). Це соціально-етнічний та соціально-історичний поділ суспільства.
В кінці ХХ ст. класові суперечності якоюсь мірою відсунулись на другий план перед соціально-етнічними та регіональними. Саме вони призвели безпосередньо до розвалу СРСР і сьогодні стоять на перешкоді економічному та політичному співробітництву між країнами СНГ, у Східній Європі та інших регіонах планети. Це вимагає увагу до філософського осмислення соціальної суті расових і соціально-етнічних спільнот та взаємозв’язків між ними, що вкрай необхідно для відродження української держави, мови та культури і для утвердження гармонійно-гуманістичних відносин між українцями і представниками інших націй в Україні, налагодження цивілізованих міжнаціональних відносин України з іншими державами.
Соціально-етнічні спільноти (племена, родові клани, народності, нації) відзначаються спільністю території проживання, мови, історичної долі, культури, економічного ладу, вірувань, звичаїв та традицій. Сучасне людство складається приблизно з двох тисяч народностей, націй, племен. Більш як 90 відсотків з них входять до багатонаціональних держав, що значною мірою стає причиною виникнення міжнаціональних конфліктів.
Соціально-етнічні спільноти є форма існування людства. Це означає, що людство в цьому плані не аморфна маса, а певне поєднання різноманітних національно-етнічних спільнот, в якому кожна людина несе в собі якісь риси національно-етнічного характеру поряд із загальнородовими рисами.
Соціально-етнічні спільноти виникли як наслідок відносної ізоляції життєдіяльності різних етносів, народностей і націй, що й зумовили відмінності між ними у мові, культурі, звичаях, національному характері. Але все це не повинно заважати їм в організації цілісного економічного, політичного і духовного співробітництва на грунті загальнолюдських або державних інтересів. Міжнаціональному взаєморозумінню сприяють універсальні елементи культури ( загальні для всього людства цінності, уявлення про життя та загально прийнятні взірці поведінки, моральні норми.
На перешкоді до міжнародного співробітництва стає етноцентризм ( схильність людей сприймати не схожі на свої елементи культури інших спільнот як щось протиприродне, нижче за своє. Етноцентризм пов’язаний з ксенофобією (острахом відносно чужеземців, ворожістю до поглядів і звичаїв представників інших народів). Подолання етноцентризму і ксенофобії вимагає від людини "не міряти інших на свій аршин", не оцінювати культуру, звичаї інших народів на основі порівняння із своєю, а намагатися зрозуміти інших у контексті умов та історії не свого, а їх проживання.
Отже, культура як нормативно-духовний регулятор взаємодії між людьми має різні рівні узагальнення. Особливості національної культури сприяють єдності, взаєморозумінню та узгодженості дій між людьми однієї нації, але ж вони можуть абсолютизуватися і протиставлятися іншим національним культурам і породжувати погляди зневаги й ворожості відносно представників "чужої" нації. Поєднання національної культури із загальнолюдською сприяє встановленню цивілізованих взаємозв’язків між народами. Поєднання національної культури із загальнолюдською сприяє встановленню цивілізованих взаємозв’язків між народами.
Різні народи роз’єднують не лише відмінності в культурі, у соціальних ознаках, але й расові забобони. Поняття раси (на відміну від етносу) відбиває біологічну різноманітність людства. Окремі популяції людей відрізняються між собою деякими фізичними і морфологічними рисами (колір шкіри, форма голови, пропорції тіла). Існують три основні раси: біла ( європеоїдна, жовта ( монголоїдна та чорна ( негроїдна. Раси ( це стабільна біологічна характеристика виду людей, а не форма їх співжиття, не історично-соціальна спільність. За останні 15 тис. років не виникло жодної нової раси і не зникло жодної старої раси. Розуміння видової єдності людства ( є філософською основою для розвитку співробітництва та мирних відносин між представниками різних біологічних популяцій людей. Але водночас безперечною є і расова різноманітність людства, причини якої поки що не з’ясовані.
Визнання того факту, що раса є підвидом єдиного людського роду свідчить про фактичну хибність і теоретичну неспроможність расизму. Починаючи з другої половини ХІХ ст. час від часу з’являються книги, в яких містяться спроби "науково" довести існування вищих і нижчих рас. Але насправді расові відмінності не є причиною соціальної, культурної чи інтелектуальної недорозвиненості. Неодноразові спроби шляхом тестів експериментально встановити залежність між расою та обдарованістю не дали переконливих доказів.
Дещо складнішим є поняття етносу. В сучасній науковій літературі використання цього терміну багатозначне. Етнос (грец. ( група, народ) як поняття використовується і для позначення порівняно невеликих об’єднань людей архаїчного характеру (відсталих племен) і як еквівалент слова "народ". Етноси ( особливі спільності, відмінні риси яких формуються під впливом і природних (кліматичних ландшафтних) умов і соціальних відносин. Так, специфічні риси характеру мають мешканці безмежних рівнинних просторів (росіяни), гірських місцевостей (кавказькі народи) тощо.
Л.М.Гумільов пояснює такий етногенез (виникнення особливостей різних народів) явищем пасіонарності. Це така непоборна, як він вважає сила, яка врешті-решт задається космічною енергією, консолідуючи з різних осіб, з різним культурним рівнем та соціальним положенням єдину спільність, етнос. Середня тривалість життя етносу приблизно 1200 років.
Хоч концепція Л.М.Гумільова викликає багато сумнівів і заперечень, багато вчених погоджуються в тому, що етноси ( це біофізичні реальності у соціальній формі. Етнос (народ) поєднує людей головним чином саме за ознакою їхньої кровної спорідненості і спільного проживання, які несуть у собі значною мірою відбиток спільності. Отже, етнос ( це система людей, одна з ланок людства, що з’єднує біосферу і соціосферу, а пасионарність у цій ланці є основним етногенним чинником.
2. Нація та національний характер
Етногенний чинник складає природну основу утворення нації, але сама нація як сучасна спільнота людей формується в епоху капіталізму безпосередньо внаслідок створення спільності економічного життя в умовах розвитку ринкових відносин, які руйнують перепони феодальної замкненості окремих регіонів. Економічний чинник утворення націй зміг проявити себе лише у зв’язку з існуванням мовної і культурної спорідненості тієї спільноти людей, яка перетворилась у націю. Таким чином, лише взаємодія духовно-етнічних і економічних умов і чинників сприяла формуванню націй, з їх специфічною культурою і національним характером.
У формування сучасних націй, в т.ч. слов’янських, була "втягнута" велика кількість народностей, а латиноамериканської нації формувалися навіть із різних рас. Так, у складі кубинської нації 40 % негрів і мулатів (тобто народжених від негрів і білих), у парагвайській нації метиси (тобто народжені від білих та індійців) становлять 92 % від усього населення цих країн.
Сучасна епоха ( це час пробудження і зростання національної самосвідомості. Національна самосвідомість стає могутнім фактором консолідації нації. Однак за своєю спрямованістю, характером співвідношення із загальнолюдськими цінностями вона може бути як творчою, так і руйнівною. Заклики повернутися до національних джерел і традицій, до відродження національної культури не тільки можуть, а й реально наповнюються як гуманістичним, так і людиноненависницьким змістом. Любов і гордість по відношенню до свого народу не виключає шанобливого ставлення до інших.
Український філософ Д.Чижевський підкреслював, що для нашого народу характерна "здатність розуміти іншу природу, іншу людину, інший народ, розуміти, що у кожного може бути власний шлях, для нього більш природний, ніж наш".
Найбільш сталою рисою кожної нації є її національний характер. Крім того, складовими частинами національної психології виступають національні почуття та національна самосвідомість. Особливості національного характеру зумовлюються особливостями історичного і природного буття даної нації, особливостями її соціально-економічного розвитку. Безперечно об’єктивна своєрідність розвитку нації дає нам право говорити про російський, український, грузинський національний характер. Ця своєрідність знаходить своє відображення в матеріальній і духовній культурі народу, його мистецтві, традиціях. Та загальнолюдське не суперечить національному тому, що існує спільність соціальних умов розвитку людства в цілому. Ось чому національний характер кожної нації має і загальнолюдські риси: прагнення до миру, свободи, трудова діяльність, свідомість, мова. Але всі ці риси своєрідно проявляються у національному характері окремих народів. Національний характер ( це своєрідне, специфічне сполучення загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття даної спільноти.
Нерідко акцентують увагу лише на негативних рисах національного характеру. Внаслідок цього психологічний портрет народу постає в спотвореному вигляді ( росіяни ( п’яниці і ліниві, українці ( жадібні і заздрісні. Але говорити про націю так однобічно і без урахування історичних умов існування було б несправедливим.
Наприклад, виховання населення Німеччини на ідолах пруського мілітаризму формувало такі риси характеру німців як педантизм і законопослушність. Життя росіян в умовах кріпацтва, монархізму, відсутності демократичних свобод сприяло укоріненню таких рис їх національного характеру, як покірність, пасивність, байдужість, догоджання владі, чиношанування.
Роз’єднання, роздробленість українських земель, перебування під владою інших держав не могло не позначитись на формуванні української духовності. Український національний характер, як і характер кожного народу, неоднозначний, суперечливий. Нерідко твердять, що українці емоційні, ліричні, сентиментальні, слабкі духом. Але це не вичерпує типових рис українського національного характеру. Мужність і сила духу Тараса Бульби та його сина Остапа так, зворушливо зображена Миколою Гоголем, проявлялась не раз у драматичних сторінках нашої історії. Доброзичливість, щедрість, та душевність, гумор, працьовитість ( все це теж риси українського національного характеру, але водночас це і загальнолюдські цінності, просякнуті національним буттям і відображені в його літературі, мистецтві, народній творчості.
Контрольні запитання
За якими критеріями можна структурувати суспільство на сфери і спільноти?
Чому слід уважно поставитись до вивчення соціально-етнічних спільнот?
Які ознаки мають соціально-етнічні спільноти? Які групи людей до них відносяться?
Що потрібно для подолання етноцентризму у світогляді людей?
Ознаки і сутність раси. Теоретична неспроможність расизму.
Що таке етнос і пасіонарність?
Що таке нація? Які чинники її утворення?
Що таке національний характер?
Література
Філософія. Підручник. За ред. Г.А .Заїченка, – К., 1995. – С.365-386.
Кулик В. Тоталітаризм у традиції та сучасності України // Філос. і соціол. думка, 1993, №7-8.
Москалець В. Релігійність як риса українського національного характеру // Філос. і соціол. думка, 1993, №1.
Карпенко Ю.О. Потебня ( зачинатель українського народознавства // Філос. і соціол. думка, 1995, №1-2.
Лоб’є П. Природа соціального феномена: альтернатива: "Аристотель ( Маркс" // Філос. і соціол. думка, 1995, № 5-6.

Тема 14. ПРОГРЕС
1. Джерела та рушійні сили суспільного прогресу
З питання про джерела суспільного прогресу немає єдиної думки серед вчених та філософів. Але більшість вважає, що джерела людського поступу слід шукати у соціальних суперечностях. Найбільш поширена точка зору ( джерело суспільного прогресу слід шукати у суперечності продуктивних сил і виробничих відносин. Поширена також і точка зору, згідно якої ( це суперечність між постійно зростаючими потребами і виробництвом.
Суспільний прогрес ( це процес становлення розвитку людини, і його сутність слід шукати у суперечностях самої людської суті, що проявляється у взаємозв’язку потреб і діяльності людини: потреб і виробництва, потреб у полегшенні праці і стану техніки, потреб у свободі, творчій діяльності і характером праці та суспільних відносин. Отже, суспільний прогрес вимірюється ступенем задоволення матеріальних і духовних потреб людини, можливостями для розвитку і застосування її здібностей, мірою її свободи від технологічного, політичного, економічного примусу.
Соціальний прогрес набуває конкретних форм прояву в суспільно-економічних формаціях (первісного суспільства, рабовласницького, феодального, буржуазного), у цивілізаціях (традиційних і техногенних) від тоталітарних до демократичних, в культурі (якісному рівні моралі, освіти), в технологіях (від вузької спеціалізації робітника, його включення у виробничий процес як часткової машини до універсалізації і становища агента, що творчо розвиває і контролює технології, стоїть над ними, дистанцюється від них). Все це ступені розширення свободи, що виступає по суті синонімом прогресу. Згідно концепції Г.Гегеля рух людства в напрямі розширення свободи і є змістом суспільного прогресу. К.Маркс конкретизує цю думку Гегеля у вченні про п’ять суспільно-економічних формацій аж до затвердження останньої ( комуністичної, коли здійсниться стрибок з "царства необхідності" у "царство свободи".
Така прямолінійна уява про суспільний прогрес ґрунтувалася на припущенні, що люди можуть оволодіти законами розвитку суспільства і свідомо спрямувати його розвиток до загальновизначеної мети. Не лише К.Маркс, але й багато інших видатних мислителів ХХ ст. робили спроби накреслити загальний хід людської історії (фінський вчений П.Куусі у книзі «Цей людський світ», 1988; Дж.Неру, В.І.Вернадський «Філософські думки натураліста») та інші. Загальний висновок з цих творів такий: все нові і нові верстви суспільства з часом включаються у процес свідомого творення історії, спрямування прогресу по своїй волі, без зовнішнього примусу з метою забезпечення сприятливих умов для індивідуального розвитку все більш широкого кола людей.
Справді, кожний новий крок прогресу розширює можливості пошуку соціальної гармонії, бо головною діючою силою становиться індивід, а історичний процес перетворюється на процес самовизначення, самостворення і самоздійснення людини. Але історія не дає ніяких гарантій того чи іншого напрямку у розвитку суспільства, бо немає таких суспільних законів, які б примусили індивідів із "залізною" необхідністю прямувати до земного Раю.
Отже, прогрес людства полягає не стільки у ступінчатому переході від однієї формації до іншої, скільки у накопиченні цінностей цивілізації на кожному витку прогресу. А саме цивілізація виступає перш за все як система ефективних засобів управління, підтримання порядку, досягнень культури, засобів спілкування, моральних ідеалів і принципів, що дозволяють узгоджувати різноманітні потреби й інтереси людей, їх спільності і тим надавити все більш сприятливі можливості для розвитку кожної особи.
2. Ознаки суспільного прогресу
Осмислення проблем суспільного прогресу пов’язано з проблемою його критеріїв ( суттєвих ознак. Існують різноманітні думки з приводу того, за якими ознаками можна визначити, що дане явище є прогресивним. Труднощі вирішення цього філософського питання полягають в тому, що сам суспільний прогрес ( явище дуже складне і різнобічне. Специфіку суттєвих ознак суспільного поступу слід враховувати, насамперед під кутом зору:
1)  його суті як процесу становлення і розвитку людської сутності;
2)  порівняння конкретно-історичних форм його здійснення у поступальному розвитку суспільства;
3)  порівняння рівнів розвитку різних країн на даному етапі історії людства.
Перш за все, основним критерієм прогресу можна визначити стан виробництва ( рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Як найважливішу умову задоволення людських потреб, дійсно, розвиненість виробництва можна прийняти за базовий критерій. Але само по собі воно ще не означає рівня та якості задоволення тих потреб людини, які сприяють розвитку здібностей, підвищенню якості життя людей, бо високий рівень виробництва може бути спрямований на досягнення егоїстичних цілей окремих соціально-політичних груп, а не більшості населення (наприклад, мілітаризація економіки, боротьба за сфери впливу, збагачення окремих людей навіть ціною загострення екологічної кризи тощо).
Таким чином, хоч процес виробництва і виступає як матеріальна основа всієї життєдіяльності людини і системи суспільних відносин, він сам по собі ще не гарантує відповідної якості життя. Визначення основного критерію ( рівня виробництва ( ще недостатньо, щоб напевне стверджувати про суспільний прогрес, якщо його розуміти як процес становлення і розвитку людської сутності у її самоцінності.
Найбільш загальним критерієм суспільного прогресу, що охоплює усі аспекти прояву сутності людини, виступає рівень свободи й творчості, в якому відбивається рівень розвитку і виробництва, і суспільних відносин, і моралі, і досконалості особи.
Рівень свободи і творчості розкриває і ступінь розвитку усіх сутнісних сил людини, ступінь панування його над силами природи зовнішньої і своєї власної. Він показує, у якій мірі людина здібна, перетворюючи навколишній світ і саму себе, забезпечити життєдіяльність усього суспільства як цілісної системи і кожної людини зокрема. Таке розуміння свободи багатоаспектне. По-перше, людина потребує технологічної свободи, і технічний прогрес все більше полягає у звільненні людини від важких фізичних функцій у виробництві, від монотонних операцій, пригнічуючих психіку робітника, від необхідності встигати за темпом роботи машини, конвеєру. За допомогою автоматизації розширюються межі свободи внаслідок виведення оператора із виробничого процесу, перетворення персоналу з безпосередніх агентів виробництва у програмістів та наладників, наглядачів за автоматизованим технологічним обладнанням. Але це лише перший ступінь прогресу як вияв свободи і творчого потенціалу людини.
Другий ступінь свободи як ознаки прогресу ( це економічна свобода, можливість вільного вибору занять, засобів існування, розпорядження та володіння власністю. Історичний досвід ХХ ст. засвідчив, що простим проголошенням громадської власності ця проблема суспільного прогресу не вирішується. Щоб стати вільними і можновладними суб’єктами своєї життєдіяльності та її наслідків, люди повинні пройти важкий шлях морально-культурного вдосконалення. Примусово зробити водночас усіх господарями своїх власних суспільних відносин неможливо.
Третій бік свободи ( це політичні можливості вибору і впливу на владу. В цьому плані суспільний прогрес полягає у демократичних перетвореннях, у розширенні доступу населення до влади.
Четвертий аспект свободи і суспільного поступу ( то інформатизація суспільства. Лише люди високоосвічені, добре поінформовані мають реальні можливості скористатися свободою для творчого і відповідального вдосконалення технологічних, і політичних, і економічних умов своєї життєдіяльності. Без достатньої інформації людина, якщо їй і надати право вибору, безпорадна і навіть небезпечна внаслідок своєї сліпоти, тобто неможливості орієнтуватися у навколишньому середовищі. Ще А.Сахаров підкреслював роль інформаційного забезпечення і тих руйнаційних імпульсів, що виходять із ідеологічно обмежених, однолінійних програм і настанов. Війна, злиденність і терор ( безпосередні чинники руйнації свободи і сенсу життя людини. Проте існують і більш потаємні руйнаційні процеси. Один з них ( обтісування людини масовою культурою (з опорою на розваги та утилітарні цінності) або тоталітарною пропагандою. Другий руйнаційний процес пов’язаний з надмірною уніфікацією освіти, особливо з гуманітарних дисциплін. Третя загроза інтелектуальній свободі виходить з системи контролю за народжуваністю, біохімічного та радіоелектронного управління психічними процесами. Зупинити прогрес науки і техніки неможливо, але треба обмежити його негативний вплив на людину. Неконтрольоване нарощування кібернетичної могутності може обернутися, на думку Сахарова, своєрідною пасткою, коли машина "видасть поради", небезпечні з точки зору можливостей людського розуму. Цій загрозі інтелектуальній свободі треба запобігти.
3. Суперечливий характер суспільного прогресу
Прогрес має суперечливий характер. Він здійснюється завдяки наполегливій праці багатомільйонного народу, організаторським здібностям лідерів, впровадженню в практику нових ідей, техніки і технології, надзвичайного напруження фізичних, інтелектуальних та моральних сил суспільства. Нерідко він здійснюється насильницькими методами, у зв’язку з чим виникає питання про ціну прогресу, співвідношення цілей і засобів їх досягнення. Не завжди і не всі соціальні верстви сприймають прогресивні зміни (реформи і революції) як бажані і необхідні. І тоді на порядок денний постає питання про насильство. Прогрес здійснюється, як правило, за рахунок інтересів тих чи інших верств населення шляхом насильства групою людей, що контролюють державну владу.
У ХІХ-ХХ ст. розгорнулись пошуки ненасильницького прогресу Л.М. Толстой, індійський політичний діяч М.Ганді (1869-1948), німецько-французький мислитель А.Швейцер (1875-1965) обґрунтовували ідеї морального самовдосконалення особи, взаємних компромісів, непротивлення злу насиллям, благоговіння перед життям. Так, А.Швейцер ставив завданням досягнення прогресу через розвиток освіти, моралі, виробництва. Технічну еру він вважав зовнішнім прогресом. Він закликав до розвитку людської волі, активності духу, які подолають зовнішню необхідність та забезпечать прогрес особистості навіть за найнесприятливіших умов.
Досить поширені рухи пацифістів та зелених, що прагнуть громадянського миру та злагоди між народами, поліпшення економічних умов та розвитку культури ненасильницькими засобами.
Контрольні запитання
Що таке суспільний прогрес? Чим він вимірюється?
В чому полягають джерела рушійних сил прогресу?
В чому полягають конкретні прояви прогресу?
Які критерії (ознаки) має суспільний прогрес?
Чому свобода і творчість виступають як загальний критерій прогресу?
У чому полягає сенс технологічної, економічної і політичної свободи?
Чому інформація суспільства виступає важливою умовою свободи і прогресу?
Співвідношення насильницького і ненасильницького прогресу.
Література
Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996. ( С.358-368.
Філософія / За ред. Г.А.Заїченка. – К., 1995. ( С.385-398.
Философия / Под ред. Ю.В.Осичнюка. – К., 1994. ( С.343.



Тема 15. КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ
1. Сутність культури та її соціальні функції
Слово "культура" походить від латинського colere, що означає обробляти землю. У середні віки це слово стало означати прогресивний метод вирощування зернових, звідси термін агрокультура. Але у ХVІІІ і ХІХ ст. його стали застосовувати, щоб виділити культурних людей, головним чином аристократів, з вишуканими манерами на відміну від простих, некультурних людей. Німецьке слово kultur також означало високий рівень цивілізації ( розвитку суспільства в цілому.
Сучасне визначення символізує рівень розвитку індивіда, його мислення, духовності, цінностей, моральних норм та художніх засобів (стосовно мистецтва і літератури), які є загальними для даної групи. Культура ( суто людський механізм упорядкування досвіду та передачі його від покоління до покоління і регулювання поведінки учасників групи. Культурні норми і цінності, специфічні для підгрупи, називають субкультурою.
Засвоєння культури здійснюється шляхом навчання і виховання. культура організує людське життя. У суспільстві вона виконує ту ж функцію, яку в житті тварин виконує генетично запрограмована поведінка (на рівні інстинктів). Отже, основною функцією культури виступає соціалізація, тобто засвоєння кожним індивідом тих поглядів, цінностей, вірувань, норм, правил, які регулюють його поведінку відповідно до умов суспільства. Без соціалізації, люди не здатні засвоїти упорядкований спосіб життя, оволодіти мовою, навчитися добувати засоби до існування.
Поряд із соціалізацією культура виконує у суспільстві функцію контролю за поведінкою людей. Суспільне оточення постійно співставляє дії індивідів з тими нормами, очікуваннями, вимогами, які суспільство висуває відносно кожної людини у відповідності із її соціальною позицією і роллю в сім’ї, учбовій, робочій групі, тощо.
Таким чином, культура є особливий діяльнісний спосіб освоєння людиною світу, спосіб спрямування і регулювання поведінки людей за допомогою цінностей, моральних норм і символів. Культура постає як самовідтворення людини в її матеріальній і духовній діяльності. Матеріальна культура ( це предметна форма духовної культури, в якій відбиваються знання і переконання людей. Духовна культура одержує своє реальне буття лише в змісті матеріальної культури. Це дві сторони цілісного явища ( суть якого розвиток людської духовності.
Виступаючи в якості прояву людської сутності, культура охоплює всі сторони життя людини. Вона постає як процес відтворення людини з усім багатством здібностей і потреб. Культура ( це міра людського в індивіді, міра, що свідчить, наскільки людське втілилось в окремій особі, якою мірою в ній здійснюється людська сутність.
2. Структура культури
У відповідності з рівнями сутності людини можна виділити основні структурні елементи культури.
І. Культура життєвих потреб і способів їх задоволення. Рівень культури людини визначається тим, що вона їсть і п’є, як вона задовольняє ці потреби; як вона одягається, які має житлові умови, як задовольняє свої сексуальні потреби. Можуть виникати і культивуватися в окремих групах і патологічні потреби, алкоголізм, наркоманія, які призводять до руйнівних наслідків не лише відносно організму окремого індивіду, а й суспільства в цілому.
ІІ. Культура праці і виробництва відображає рівень розвитку техніки і технологій, ставлення до людини у процесі виробництва, задоволення фізіологічних і духовних потреб учасників виробництва. При цьому рівень розвитку знарядь праці та організації виробництва виступає як основний показник розвитку культури. Тому в історії людства визначаються: кам’яний, бронзовий, залізний і т.д. віки. Наша епоха визначається нерідко як епоха автоматизації, інформатизації.
ІІІ. Культура суспільних відносин (економічних, національно-етнічних, шлюбно-сімейних, побутових, міжособових). Культура, тобто рівень розвитку кожного з цих видів відносин справляє вплив на всі інші і виявляється у мірі уваги до кожної людини, у засобах юридичного і морального упорядкування цих відносин, у методах запобігання та вирішення конфліктів.
ІV. Виключно важливим структурним елементом культури є культура суспільної свідомості, духовного світу людини. На основі взаємозв’язку раціонального мислення і почуттєво-емоціональної оцінки людей формується суспільна психологія, менталітет (спосіб сприйняття дійсності), що являє собою систему почуттів, настроїв, переживань, обумовлених життєвим досвідом особи. Все це знаходить своє відображення у культурі мови, мислення, релігійної, політичної, моральної, естетичної свідомості.
V. Важливим структурним елементом культури виступає також сфера свободи і творчості. Свобода є вищим рівнем сутності людини, її розвитку, а засобом здійснення свободи виступає творчість ( здібність вносити ініціативні зміни у середовищі відповідно до потреб людини.
В цілому рівень культури свідчить про здібність людей і суспільства розумно узгоджувати індивідуальні, групові і громадські потреби.
Заслуговують на увагу і такі структурні форми культури, як регіональні, локальні, національні, вікові (наприклад, молодіжні) культури та субкультури. Багатоманітність форм культур складалась в умовах відносної ізоляції окремих регіонів і груп, що сприяло формуванню відмінностей у звичаях, традиціях, моральних нормах, у світоглядних цінностях. При цьому у людей виникає схильність свій спосіб життя, свої погляди та естетичні смаки вважати "вірними", а все не схоже на свою культуру в інших групах, народах сприймати як ненормальне, гідне осуду. Таку тенденцію ставитися до інших культур з позицій зверхності своєї власної називають етноцентризмом. При цьому зосереджують увагу на тому, що роз’єднує людей різних культур, а не на загальнолюдських культурних цінностях. А це нерідко спричиняє до непорозумінь та конфліктів.
Більш прогресивна позиція тих людей, які вважають, що культуру будь-якої етнічної чи вікової групи можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей та умов життя. Така позиція одержала назву культурного релятивізму. Вона сприяє взаєморозумінню між представниками різних культур.
Таким чином, культура виступає в ролі загального показника розвиненості людської суті, що проявляється у задоволенні потреб у виробництві, в людських відносинах, у спілкуванні. Одночасно, вона виконує функції упорядкування взаємодії та взаємовідносин між людьми за допомогою традицій, звичаїв, норм поведінки та ціннісної орієнтації.
3. Співвідношення культури та цивілізації
Якщо культура визначає рівень людяності, розвитку людської суті, то цивілізація характеризує суспільство в цілому, його якісну ступінь відповідності соціальним потребам. А саме, цивілізація визначається як міра розвитку суспільства на основі поділу праці, обміну і товарного виробництва. Цивілізація ( це соціальна організація співіснування та співпраці людей, це спосіб буття культури.
Культура і цивілізація близькі і взаємопов’язані поняття, в тому змісті, що обидва відображають рівень розвитку досконалості людини і суспільства. Але поняття культури зосереджує увагу на людині як самоцінності, на духовно-практичній стороні життя, а цивілізація, особливо сучасна, відображає технологічну, організаційно-матеріальну сторону суспільства. І в цьому плані людина більше сприймається як засіб досягнення загальної мети. Тому цивілізація ( не самоціль, а необхідний базис культури, якщо цивілізація виходить з-під контролю культури, вона деградує.
Різні суспільства і суспільні умови оцінюються з точки зору того, наскільки вони відповідають сутності людини, її духовним і матеріальним потребам. Але сучасна індустріальна цивілізація багато в чому розвивається, не рахуючись з потребами окремої людини. З одного боку, виникають бюрократичне управління культурою, індустрія культури, ринок духовного виробництва, де духовні цінності сприймаються як товар, а не як засіб розвитку людської сутності. Внаслідок цього культура деградує до задоволення тваринних інстинктів людини. А з другого ( сухий раціоналізм науки, прагматизм вступає в гостру суперечність з гуманітарною культурою, що відстоює самоцінність окремої людської істоти. На одному полюсі ( соціально-гуманітарна і художня інтелігенція, а на другому ( науково-технічна інтелігенція. Як зауважив англійський вчений Ч.П.Сноу: "Їх розділяє стіна непорозуміння, а іноді й ворожнечі". Створюється враження, що для об’єднання обох культур взагалі немає ґрунту, а це означає, що пропадають багатющі можливості розумової і творчої діяльності.
З розвитком засобів масової комунікації розширюються можливості безпосередньої і прихованої дії на світогляд і психологію людини у певному ідеологічному напрямі. Телебачення, радіо, масова преса використовуються часто-густо як зброя політичної боротьби і маніпулювання свідомістю населення. Тому бізнес активно втручається у сферу культури, створюючи водночас маркетинг і масову культуру, а реклама формує відповідний тип духовного споживання і масової свідомості.
Науково-технічний прогрес підвів цивілізацію до порога нової культури ( культури комп’ютерної техніки, яка, трансформуючи книжкову культуру, створює новий тип мислення. Основна ознака цієї культури ( діалог людини з екраном. Комп’ютер ( це явище культури знакових систем ( культури, проміжної між "світом речей" і "світом людей".
Отже, в сучасному суспільстві слід розрізняти цивілізацію і культуру. У філософії досить поширеним є розуміння цивілізації як нового стану культури. Культура стає цивілізацією, коли з’являються писемність і міський образ життя. Відповідно з’являються політична організація суспільства (держав, партія) і техніка, що характеризує культурний рівень виробництва. Таким чином, цивілізацію можна визначити як технологічну характеристику суспільства, як матеріально-технічний базис культури. Культура ж це вираження суті людини у ставленні її до навколишнього світу і до самої себе, опредмечене у системі смислових значень і символів. Культура ( це світ людини.
Але є інший погляд на співвідношення цивілізації і культури. Американський філософ Семюєль Хантінгтон вважає, що "цивілізація є найвищим культурним утворенням, яке об’єднує людей, і рівнем культурної самобутності, що відрізняє їх від інших біологічних видів". Вона визначається, як загальними об’єктивними елементами, такими, як мова, історія, релігія, звичаї, суспільні інституції, так і суб’єктивною самоідентифікацією людей. Цивілізація може включати кілька національних держав, як у випадку з західною, латиноамериканською та арабською цивілізаціями, або тільки одну, як у випадку з японською цивілізацією.
Між західними та східними цивілізаціями розвиваються складні взаємовідносини. З одного боку, західні, звичайно американські, культура, стиль життя і звички стають дедалі популярнішими серед народних мас Сходу. А з другого боку, Захід дедалі більше натрапляє на протистояння в Японії, Індії, східних країн, які мають бажання, волю й ресурси будувати життя за своїми, а не західними зразками. С.Хантінгтон визначає, що "по суті Захід використовує міжнародні інституції, військові сили та економічні ресурси, щоб керувати світом у певному розумінні для своєї вигоди, підкреслюючи свою вищість, захищаючи свої інтереси, сприяючи поширенню своїх політичних і економічних цінностей". На думку Хантінгтона, у прийдешньому світі не буде єдиної універсальної цивілізації, а будуть різні, і кожна з них має навчитися співіснувати з іншими.
Контрольні запитання
Що таке культура і які функції вона виконує у суспільстві?
З яких елементів складається структура культури?
Що означає культура виробництва?
Який вплив на відносини між різними культурами справляють етноцентризм та культурний релятивізм?
Які визначення можна дати цивілізації?
Які ознаки має цивілізація?
Як співвідносяться між собою культура і цивілізація?
В чому причина зіткнень цивілізацій?
Література
Філософія / Підручник за ред. Г.А.Заїченка. ( К., 1995. ( С.399-411.
Философия / Учебное пособие под ред. Ю.В.Осичнюка. ( К., 1994. ( С.205-228.
Введение в философию / Под ред. К.Т.Фролова в 2-х частях. Ч.II. – М., 1989.
С.Хантінгтон (США) Зіткнення цивілізацій? // Філос. і соціол. думка, 1996, №1-2.

Тема 16. ОСОБА І СУСПІЛЬСТВО
1. Свобода і необхідність у суспільстві
Поняття особи у філософії має специфічний зміст. Особа ( це елементарна частка суспільства. Поняття особи відображає соціальну сторону людини, характеризуючи її як члена суспільства, представника певної соціальної групи (сім’ї, нації, класу, страти) або громадянина у своїй державі. Стосунки між окремою особою і суспільством досить складні і суперечливі.
З одного боку, особу не можна уявити поза суспільством, що виступає як ціле відносно частини, як необхідна умова життя людини. Майже все, що людина має і до чого прагне, втрачає свій сенс, якщо вона залишиться поза суспільством (суспільними відносинами). Отже, турбота про добробут суспільства в цілому та окремих його утворень (сім’ї, трудових (учбових) колективів, держави, людства), підпорядкування загальній справі особистих інтересів ( важлива умова задоволення потреб і окремої особи, і соціальних груп. Та абсолютизація цієї вимоги веде до конформізму і тоталітаризму, до встановлення диктату в ім’я цілого над індивідом, а врешті решт і до застою у розвитку суспільства, до стримування ініціативи окремих людей.
А з другого боку, проголошення приорітету інтересів окремої особи над інтересами соціальних груп, держави, суспільства небезпечне, оскільки має своїми наслідками егоїзм, індивідуалізм, анархізм, які руйнують єдність суспільства, основи його існування. В той же час певна самостійність особи, можливість для неї вибору варіантів, альтернатив вирішення життєво важливих проблем все те, що називають свободою ( необхідна умова розвитку і суспільства і людини та її відповідальності за свої вчинки. Відповідальність і свобода нерозривно пов’язані між собою. Без них же немає прогресу.
Чим більше розвинене суспільство (і люди, і техніка), тим більш необхідна свобода дій і творчості. Архаїчні, примітивні спільноти, традиційна цивілізація, для яких основна умова існування ( повторюваність, незмінність, якомога більше підпорядковують індивідуальні інтереси загальним. Одностайність для таких суспільств ( найважливіше благо. Давньогрецькі міфи (про Дедала і Ікара), біблейські сюжети (про Вавилонську вежу) демонструють згубність виходу за межі дозволеного. Давньогрецька філософія (Сократ, Платон) проголошує духовну свободу, але й обов’язок громадянина підкорятися законам, долі (необхідності).
Християнська філософія проголошує свободу як перехід до царства небесного, а умовою цього переходу виступає любов, бо вона, за словами ап.Павла "довго терпить, милосердствує, не заздрить, не звеличується, не бешкетує, не шукає свого". Критики християнства завжди зазначали суперечності:
1)  Ісус Христос обіцяв всім порятунок, а сам не був врятований.
2)  Заповіді любові не можуть бути виконані у реальних суспільно-історичних умовах. І проповідь християнства протягом двох тисяч років не змогла поліпшити суспільство.
Але вся культура пронизана християнством. У християнському світогляді синонімом свободи є нескінченна любов до Бога, а синонімом несвободи є невикорінена гріховність, невіра і порок. Людина вільна зробити вибір: або святість, або бісівство, або врятуватись, або загинути.
Гуманісти епохи Відродження формують особливий антропоцентричний світогляд на грунті синтезу греко-римської та іудейсько-християнської культури. Вони висувають ідеал людини: всебічно освіченої і фізично розвиненої, соціально орієнтованої, діяльної, самокритичної і морально досконалої. Особливе розуміння свободи і необхідності виступало у них в образі фортуни, що зображалася брехливою, небезпечною, підступною жінкою. Фортуна сприймалася як необхідність, яку можна подолати сміливим і бурхливим натиском, виявляючи творчу ініціативу, стверджуючи високе призначення і гідність людини.
У ХVІІ ст. уяви про свободу набувають нормативного характеру. Спіноза висуває визначення свободи як усвідомленої необхідності. Розвиваючи це положення, Гоббс стверджує, що свобода є наслідком розумних настанов "громадської угоди", яка не гарантує свободи від детермінації, але гарантує свободу від насильства.
Але всі ці визначення свободи не враховували наростаючу відчуженість праці у капіталістичному суспільстві: зосередження власності в руках небагатьох, вузька спеціалізація, монотонність дій. Шіллер у Німеччині, Руссо у Франції показали трагізм людини, позбавленої всебічності духовного життя і можливості розвивати всі свої здібності. Критикуючи сучасне йому суспільство, Кант вбачав шлях до свободи ( у правовій державі, у перетворенні людини із засобу на мету, а Гегель ( у русі до загальних принципів розуму та волі. Без визначення свободи, підкреслює Кант, неможливе визначення особистої відповідальності людини за свої вчинки.
Для Маркса і його послідовників знищення приватної власності є основний шлях до подолання відчуженості праці і повної свободи людини від усіх форм експлуатації та насильства. Тільки суспільство, засноване на громадській власності, може створити умови для всебічного розвитку індивідів і поневолення людей вузькою спеціалізацією. Але на практиці, в конкретно-історичних умовах СРСР і країн Східної Європи ХХ ст. ці ідеали свободи залишилися нездійсненими.
Сучасна західна філософія пропонує два рішення проблеми свободи. Перше, проголошується свобода підприємництва, свобода індивідуальна ціною економічної нерівності (М.Фрідман, Г.Уоллінг). Рівність ототожнюється з "соціальною ентропією", яка стримує в людині будь-яку ініціативу. Друге, переноситься акцент на особистість, на індивідуальне існування, визначаючи суспільство синонімом несвободи (екзистенціалізм, персоналізм). Ж.П.Сартр, наприклад, стверджує, що "людина приречена на свободу", бо незважаючи на зовнішнє буття, вимушена робити вибір і нести за нього відповідальність.
Можна з усього зазначеного вище зробити висновок, що всі підходи до вирішення проблеми свободи не можуть претендувати на її остаточне вирішення, хоча вони корисні і повчальні. По-перше, можна згодитися з Гоббсом, що жити у суспільстві й бути вільним від нього неможливо. Але можливо бути вільним від безпосереднього насильства, розвиваючи законність і правову державу. І по-друге, шляхом до вирішення проблеми свободи є розвиток культури, загальнолюдської системи моральних норм і цінностей, що визнають право кожної людини на задоволення своїх потреб.
2. Проблеми соціалізації людини
Важливу роль у вирішенні суперечності між особою та суспільством у практичній реалізації проблеми свободи індивідів і координації їх зусиль у суспільстві відіграє процес соціалізації. Соціалізація ( це система набуття особою тих духовних і моральних якостей, які необхідні для життя у даному суспільстві, для взаємодії з іншими людьми. Соціалізація ( це процес засвоєння людиною досвіду, культури попередніх поколінь. В основі цього процесу знаходяться засвоєння мови, моралі та права. Важливою формою соціалізації є звичаї, традиції. З моменту народження і до смерті людина живе у світі звичаїв, що регулюють мораль, форми спілкування і самовираження.
Механізм процесу соціалізації складається з таких соціально-психічних чинників, як імітація, ідентифікація, сором і вина. Імітація ( це здібність людини до уподібнення іншим, засвоювати спосіб дій, мислення, поведінки своїх батьків, наставників, друзів. Завдяки цьому звичаї передаються від покоління до покоління.
Ідентифікація ( це почуття співпричетності індивіда до певної соціально-демографічної (стать, вік), соціально-класової групи, що призводить до засвоєння специфічних для даної групи поглядів, норм поведінки, тощо.
Сором ( це почуття незручності, психічного дискомфорту, що виникає у особі під впливом інших людей, які засуджують ту чи іншу лінію поведінки і цим спонукають індивіда відмовитись від вчинків, які не відповідають громадській думці, щоб змусити людину жити "як усі".
Вина ж має внутрішній характер для даної людини, яка сама розуміє хибність, аморальність свого вчинку, відчуває необхідність виправити свою помилку або хоча б не повторювати її.
Соціалізація ( безперервний процес набуття людиною якостей, які дозволяють їй вдосконалювати свої стосунки із світом. У цьому процесі відбувається розвиток власного "Я" кожної людини. Російський філософ Володимир Соловйов всі взаємовідносини людського "Я" поділив на три групи: все, що нижче мене (моє тіло, природа); все, що дорівнює мені (інші люди); усе, що є вищим за мене (Бог, святе).
Справді, у процесі соціалізації відбувається розвиток взаємовідносин по лініям:
( відношення "я ( я", внутрішній діалог, умова формування самосвідомості і самооцінки, коли я якимись вчинками пишаюсь, а за якісь відчуваю сором і вину;
( відношення "я ( ти", царина формування морального почуття, почуття любові, дружби, ненависті до окремих близьких і не дуже близьких мені людей;
( відношення "я ( ми" ( сфера виховання національної, класової свідомості, гуртової солідарності;
( відношення "я ( людство", усвідомлення загальнолюдських інтересів і мого зв’язку з ними;
( відношення "я ( друга природа" ( ставлення до всього того, що створене людьми, до техніки, науки, мистецтва;
( відношення "я ( природа", царина різноманітних прагматичних і духовно-естетичних інтересів, екологічної культури, ставлення до всього живого;
( відношення "я ( універсум", формування філософського і релігійного світогляду, розуміння сенсу життя і смерті.
Процес соціалізації відбувається цілеспрямовано і стихійно у сім’ї, навчальному закладі, трудовому колективі, у спілкуванні друзів.
Соціалізація ( важлива умова як успіху окремої людини, так і узгодженого співробітництва в суспільстві.

Тема 17. ЦІННОСТІ І РОЛЬ ЇХ У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА І ЛЮДИНИ
1. Поняття цінності
Людська діяльність відрізняється від тваринної тим, що їй передує ідеальний образ бажаного як наслідку свідомо спрямованих дій. Виникнення ідеального образу обумовлене метою. Маючи мету та ідеальний образ, людина складає план їх здійснення, перетворення у реальність. Мета відповідає на запитання: що треба зробити? (Наприклад, вступити до академії). План відповідає на запитання: як можна цього досягти?
Але чому один прагне вступити до академії, а інший ( зайнятися торгівлею? Більше того, одні й ті ж цілі й плани можуть мати у різних людей різні мотиви, різне ціннісне значення. Один вступає до вузу, щоб одержати вищу освіту, залучитися до змістовного духовного життя, інший, щоб мати гарантований заробіток, а той, щоб весело провести молоді роки і т.ін.
Отже, люди мають різні ціннісні орієнтації. Навіть досягнення однієї і тієї ж мети для різних людей має неоднаковий життєвий сенс ( цінність. Специфіку цінності, що становить мотив ( рушійну силу діяльності людей, можна пояснити давньою легендою. Подорожуючий запитує у робітників, які возять цеглу: "Що ви робите?" Один відповідає: "Цеглу вожу", другий: "На хліб заробляю", а третій: "Храм будую". Таким чином, дії у них однакові, а ціннісні орієнтації різні. І що дуже важливо ( різний настрій і різне ставлення до своєї роботи.
Цінність суттєво відрізняється від мети та інших станів свідомості, що керують діяльністю: потреб, інтересів, настроїв. Кожен з цих психічних станів виконує власну функцію в регуляції людської діяльності. Потреби відображають у свідомості суб’єкту ваду будь-чого, що спонукає людину до діяльності, спрямованої на усунення цієї вади. Інтерес підпорядковується потребі і означає усвідомлене прагнення до чогось, щоб задовольнити дану потребу. Задоволення потреб, інтересів супроводжується емоційними переживаннями: радощів у разі успіху, гніву, якщо хтось підступно заважає нам іти до мети.
У кожного з нас виробляється уява про більш важливі потреби, інтереси, переживання, ніж інші. У кожного з нас на основі власного досвіду виникають певні домінантні потреби, інтереси. Ці домінанти відіграють роль маяків, що орієнтують наше ставлення до навколишнього світу, окремих його явищ і процесів. Припустимо, що перед нами людина, яка надає перевагу матеріальним потребам з усталеним інтересом до техніки і оптиміст за типом переживань. Ці найтиповіші для даного суб’єкту потреби, інтереси і переживання, що сформувалися у єдину домінанту, впливають на вибір мети та засобів її досягнення.
Так виникають цінності ( суб’єктивно-об’єктивні відносини, що скеровують поведінку людини і виступають як основа вибору цілей, засобів, результатів та умов діяльності і відповідають на запитання: "В ім’я чого відбувається ця діяльність?" цінність фіксує якості об’єкту, які спроможні задовольнити потреби суб’єкту і виступають як мотив діяльності. Процедура вибору на основі цінності називається оцінкою. Це завжди порівняння, віддання переваги чомусь. Спрямованість суб’єкта і його діяльності на певну цінність називається ціннісною орієнтацією. Оскільки вона виступає як головна внутрішня сила діяльності, то найважливішою передумовою якої-завгодно співпраці чи організаторської, керівної роботи є прийняття до уваги ціннісної орієнтації партнерів або підлеглих. Без цього неможлива ефективна дія ніякої системи заохочення до співпраці чи санкцій проти порушників дисципліни.
Можна виявити цінності індивідуальні, групові (національні, колективні, класові) та загальнолюдські; тимчасові, перспективні та вічні, що об’єднують певні кола людей. Розділ філософії, в якому осмислюється суть, походження і роль цінностей у ставленні людей до світу, називається аксиологією (вченням про цінності). Виразом вищої цінності для людини виступає ідеал. Це образ найкращого бажаного безвідносно до реальних можливостей його досягнення. Маючи інформацію про конкретні умови руху в напрямі до ідеалу, людина визначає мету ( образ оптимального бажаного, що набирає вже риси такої реальної цінності, якої можна досягти за сприятливих умов. Найнижчий рівень бажаної цінності, за яким уже починається незадоволення своїми досягненнями, розчарування, складає норма (бо "ненормальне" ( це вже щось неспроможне задовольнити нашу потребу).










Все це ( конкретні соціально-психологічні механізми поведінки людей, їх взаємодії. Той, хто хоче досягти успіхів, як менеджер, бізнесмен, організатор виробництва, просто бути щасливим у дружбі, шлюбі, повинен пам’ятати: ніщо так не об’єднує людей, як загальні ідеали, цілі, норми, що відбивають притаманні людям цінності. Щоб бути готовим до певного типу діяльності, потрібно не лише мати інформацію про ціннісну орієнтацію людей, з якими маєш справу, та усвідомлювати свої цінності, але й загартувати волю до дії, що веде до мети. Це забезпечується таким станом психіки як настанова ( підсвідома готовність до певної діяльності в певних умовах. Оптимальних наслідків досягають єдність всіх елементів керуючої програми на мотиваційно-когнітивному (інформаційному) і вольовому рівні від цінності (оцінки) до настанови.
Отже, цінності постають як системотворче ядро програми діяльності і внутрішнього духовного життя. Щоб зрозуміти суть певної культури або людини, треба звернутися до відповідних систем цінностей, що надають їхній життєдіяльності справжнього сенсу.
2. Різноманітність ціннісних орієнтацій людей
Філософія розглядає лише базові (ключові) цінності, що виражають сутність людини, класу, нації, визначають світогляд. Різним епохам, соціальним групам і особистостям властиві свої цінності, які розрізняються між собою, але всі вони є атрибутами (невід’ємними властивостями) ставлення людини до навколишнього світу.
Наприклад, істину по-різному тлумачать матеріалісти і суб’єктивні ідеалісти, але немає людського буття без пізнання і немає пізнання без пошуків істини. Так само різні люди по-різному уявляють собі красу, але немає людей без естетичних цінностей. Різноманітність ціннісних орієнтацій людей проявляється у діапазоні між цінностями добра (співпричетності до природи та інших людей) і користі (задоволення індивідуальних та групових матеріальних, престижних інтересів), тобто між альтруїзмом (все для інших) і егоїзмом (все для себе). Наприклад, підвищуючи продуктивність праці, людина потребує все більшої незалежності від навколишнього середовища, стає більш вільною. Проте, якщо вона дивиться на світ лише як на джерело ресурсів для задоволення своїх потреб, це призводить до екологічних конфліктів, до погіршення умов життя всіх людей. Корисний ефект сучасного виробництва визначається не лише техніко-економічними, а й екологічними критеріями, а основою такого підходу є "шанобливість до життя" (А.Швейцер) ціннісна орієнтація на співпричетність до світу в цілому.
Аналіз основних типів ціннісних орієнтацій слід проводити за трьома напрямами:
а) виділення пріоритетних цінностей;
б) розгляд їхнього змісту;
в) характеристика способу обґрунтування їх.
Перший тип ціннісної орієнтації виникає за умов, коли людина відчуває, з одного боку, страх перед таємничими силами природи, незадоволена своїм реальним становищем у суспільстві, а з другого боку, ( схиляється перед величчю вічності й нескінченності світу, які відкриваються перед нею, коли вона замислюється над цими питаннями. На одному полюсі ціннісної орієнтації таких людей поклоніння перед надприродним, на іншому співпричетність до святого, вічного, до світу в цілому.
Друга орієнтація ( на самого себе і свої власні сьогоденні потреби, зневіра в усьому святому, в загальнолюдських цінностях ( характерна для багатьох людей в часи занепаду, суспільної кризи, особливо, коли якась чергова ідея перетворення світу на краще зазнала невдачі. Тоді поширюється звірячий індивідуалізм, зосередження на сьогоденних цінностях насолоди, збагачення, не зупиняючись перед шахрайством, злочином, провідним неписаним гаслом для таких людей становиться: "Після нас хоч потоп". Це вельми небезпечне спотворення цінностей. Адже такі люди користь розуміють як споживацтво, а добро ( як престижність, творчість вироджується у видимість, імітацію, а свобода ( у дику сваволю.
Третя орієнтація ( на суспільство ( переважає у ті зоряні часи людства, коли віра у надприродні сили послаблюється, а впевненість у могутності творчого духу людини посилюється, нестримна жадоба особистого багатства, влади і насолоди виявляє свої руйнівні наслідки і настає розуміння величі і плідності загальнолюдських цінностей, заради торжества яких люди готові віддати своє життя.
Зрозуміло, що у реальному житті зазначені типи ціннісних орієнтацій не часто зустрічаються у чистому вигляді (часом вони набувають дивовижних форм і поєднань).
У філософії ці напрямки знайшли відображення у прагматизмі, марксизмі, філософії всеєдності. З точки зору прагматизму, головною цінністю є користь. Проте, якщо кожний прагнутиме лише до користі тільки для себе, не рахуючись з іншими, суспільство як умова існування людей розпадеться. Тому егоїзм повинен бути розумним: не роби іншим того, що не хочеш, щоб зробили тобі.
Марксизм проголосив домінанту суспільних цінностей перед особистими на основі громадської власності як умови вільного розвитку всіх людей.
У філософії В.І.Соловйова проголошується як найвища цінність вільне творче самовиявлення боголюдини, втілення образу Бога у світі через людину. Така ціннісна орієнтація звеличує людину, підносить її відповідальність. Вона знайшла наукове відображення у концепції ноосфери В.І.Вернадського, у філософії біоетики А.Швейцера ( морального обов’язку людини як розумної істоти перед природою та іншими людьми.
Різні ціннісні орієнтації обгрунтовуються через одкровення, логічний доказ або традиціями окремої спільноти.
Доля людства залежатиме від наслідків зіткнення двох ціннісних орієнтацій:
1)  безвідповідальне задоволення власних сьогоденних потреб і примх з позицій сили;
2)  єдності вільного, творчого розвитку кожної людини з відповідальною співпричетністю до становлення світу як цілісної ноосфери.
Контрольні запитання
Як пов’язані між собою цінності, потреби та емоційні переживання людини?
Що таке цінність, оцінка та ціннісна орієнтація?
Як співвідносяться між собою ідеал, мета і норма?
Яке значення у практичному житті мають знання про конкретні ціннісні орієнтації людей?
За якими напрямками можна проаналізувати основні типи ціннісних орієнтацій?
Як можна класифікувати ціннісні орієнтації людей?
Література
Філософія. підручник за ред. Г.А.Заїченка. К., 1995. ( С.424-415.
Введение в философию. Учебник. Ч.II. Под ред. И.Т.Фролова. М., 1990. ( С.406-409, 608-610.
Кримський С.Б. Ціннісно-смисловий універсум як предметне поле філософії. ( Філософська і соціол. думка, 1996, №3-4. ( С.102-119.
Сурио Э. (Франция). Эстетические ценности и деятельность. Философская и социол. мысль, 1992, №4. ( С.88.
Шалышкине И.В. Духовные ценности в жизни общества. Философская и социол. мысль, 1992, №5. ( С.163.

Тема 18. МАЙБУТНЄ ЛЮДСТВА
1. Проблеми передбачення і соціальне прогнозування
Різноманітні форми передбачення майбутнього необхідні для ефективного управління, планування, цілевизначення в якій-завгодно галузі людської діяльності. Без передбачення наслідків своїх дій людина і суспільство в цілому втрачають контроль над створенням умов для здійснення своїх цілей. Передбачення характеризує спроможність суб’єкта пізнання до відображення явища чи процесу, якого ще немає, але вони можуть здійснитися у майбутньому. Пророцтво (провіщення) ( такий вид передбачення, яке претендує на непогрішимість, обов’язкове здійснення за всіляких умов. Прогнозування ( процес отримання знань про майбутнє лише на ґрунті спеціальних наукових методів. На відміну від нього, передбачення і провіщення можуть бути віднесені до зображення майбутнього не лише науковими, але й іншими методами (інтуїція, божественне одкровення, астрологія та ін.).
Розрізняють природничонаукові та соціальні прогнози. Перші є науковим передбаченням таких процесів, на які практично людське управління не діє (наприклад, на землетруси, на погоду). Прогнозування природних процесів має на меті, в основному, пристосування до них, вжити заходів по зменшенню шкоди від них або використанню у господарстві майбутніх сприятливих погодних умов. А соціальне прогнозування ( це набуття інформації про майбутнє в суспільному житті, яке розвивається не лише стихійно, але й спрямовується до деякої міри свідомо. Цей вид прогнозу може впливати на свій об’єкт, на його поведінку. "Едіпе! Ти вб’єш свого батька, женишся на своїй матері і від цього шлюбу народяться діти ( потвори, прокляті богом і людьми!" Це провіщення дельфійського оракула так вплинуло на Едіпа, що він покинув рідне місто, тих батьків, яких вважав рідними і подався у мандри. Так і сучасні керівники фірми чи країни, одержавши соціальний прогноз, можуть прийняти заходи, щоб запобігти небажаним явищам у майбутньому.
Тому соціальний прогноз не претендує на обов’язковість його здійснення. Його автори лише стверджують, що може трапитися у суспільстві, якщо не втручатися у соціальний процес спеціально спрямованими управлінськими діями. Отже, на відміну від природничонаукового, соціальне прогнозування має на меті не лише пристосування до майбутнього (майбутніх змін), які обов’язково відбудуться, але й своєчасний вплив на управління соціальними процесами.
За своїми функціями соціальні прогнози поділяються на пошукові і нормативні (телеологічні). Пошукові прогнози виявляють проблеми, труднощі, які можуть постати перед суб’єктом управління у подальшому перебігу подій в майбутніх соціальних процесах. А нормативні прогнози спрямовані на обґрунтування ієрархії можливостей і цілей, що можуть з’явитися за певних умов у майбутньому.
Розробка прогнозу починається із створення висхідної (базової) моделі профільного процесу (явища), тобто того об’єкту, який досліджується. На основі науково обґрунтованих соціальних показників створюється образ цього об’єкту, суть тих процесів, що відбувалися в нього до цього часу. Наприклад, об’єктом дослідження є злочинність у місті. Його соціальними показниками виступають динаміка загальної чисельності злочинів по рокам, зміни у соціальному складі злочинців, у структурі злочинів і т.ін. Далі досліджується прогнозний фон цього соціального явища: динаміка тих чинників, що впливають на нього. В даному випадку, це ( рівень життя населення, розшарування за багатством та зубожінням окремих його категорій, безробіття серед молоді, якість освіти та виховання, робота правоохоронців і т.д. Вивчаючи зміни, що відбуваються у прогнозному фоні та їх вплив на досліджуване явище, можна передбачати, що в ньому буде відбуватися за умов збереження тих самих тенденцій, які склалися в минулому, або нових вірогідних подій чи управлінських дій.
Методи прогнозування можна умовно об’єднати у декілька основних груп. Екстраполяційні методи спираються на емпірично виявлені закони, тобто на усталені низки явищ, що повторюються. При цьому автори прогнозу виходять із припущення, що зафіксовані тенденції збережуться і в майбутньому. На такому припущенні ґрунтується найпростіша ( механічна екстраполяція. Наприклад, з низки цифр: 1, 3, 9, 27, 81 виводимо закономірності: це геометрична прогресія з основою "3", отже, прогнозуємо наступні цифри: 243, 729.
Першу глобальну модель світового розвитку суспільства зробив Мальтус. На основі механічної екстраполяції він зробив прогноз: зростання населення відбуватиметься у геометричній прогресії, а збільшення продуктів харчування ( в арифметичній. Населення земної кулі швидко почне страждати від голоду і вимирати, якщо не буде регулювання чисельності людства нищівними війнами і скорочення народжуваності простолюдинів.
Цей метод фактично повторили, але вже на сучасному рівні математичних розрахунків, американський вчений Дж.Форестер, Д.Медоуз та інші члени Римського клубу в 70-х роках. На основі екстраполяції п’яти чинників: зростання народонаселення, індустріалізації, забруднення навколишнього середовища, виробництва продуктів харчування, видобутку природних ресурсів, вони дійшли до висновку, що у 2010 р. чисельність людей у світі зросте вчетверо. Протягом ХХІ століття природні ресурси будуть вичерпані, почнеться масова загибель людей від голоду і забруднення навколишнього середовища, якщо темп зростання чисельності населення і промисловості будуть такими ж як у ХХ столітті.
Але метод екстраполяції не враховує всієї складності динаміки соціальних процесів. Тому він доповнюється іншими методами моделювання, аналогії, експертних оцінок, які використовують логічний аналіз, інтуїцію, життєвий досвід експертів, методи комп’ютерної розробки сценаріїв майбутнього перебігу соціальних подій.
Соціальне прогнозування має велике значення не лише у масштабах окремих країн, регіонів, фірм, але й у глобальних масштабах. Учасники Римського клубу доводять, якщо до 2010 р. не будуть вжиті дієві заходи у планетарному масштабі по стабілізації зростання населення і промисловості, то до 2100 р. наслідки вже будуть катастрофічними і відновити рівновагу буде неможливо.
2. Глобальні проблеми сучасності
Поняття "глобальний" використовується останнім часом для фіксації найважливіших загальнопланетарних проблем, вирішення яких визначає майбутнє всього людства і потребує об’єднання зусиль країн усієї земної кулі. Виживання людства, його подальший розвиток і добробут вимагають не лише цілеспрямованих дій у національних, регіональних масштабах, але й формування єдиної цивілізації на Землі шляхом координації управління, спрямованого на практичну реалізацію загальнолюдських потреб і інтересів. До таких глобальних проблем належать встановлення міцного миру на Землі, подолання осередків напруженості у міжнародних відносинах, охорона навколишнього середовища, запобігання найбільш небезпечним масовим захворюванням, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення потреби в екологічно чистих продуктах харчування, в енергії.
Гострота глобальних проблем залежить не тільки від того, що непередбачені екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі сторони життя сучасної людини. Істотним є те, що по-перше, ці проблеми взаємопов’язані між собою і характер цих зв’язків ще багато в чому залишається непізнанним: наприклад, вживання аерозолів і "озонова діра" в атмосфері. Тому не можна вирішувати одну проблему, ігноруючи інші. По-друге, глобальні проблеми не можуть бути вирішені зусиллями окремих держав. Необхідні скоординовані зусилля і кошти всього світового співтовариства, а в ньому немає єдності. Бідні в економічному аспекті країни не можуть витрачати кошти на вирішення проблем, які постануть перед ними у майбутньому, а багаті не бажають витрачатися, щоб допомагати відсталим на їх території для заходів щодо попередження екологічних катастроф, розвитку екологічно чистих технологій. Навіть, навпаки, забруднюючі виробництва, захоронення небезпечних ядерних відходів нав’язують економічно слабким країнам, виводячи неекономічні технології із більш цивілізованих держав.
Виникнення і загострення глобальних проблем сприяють також зрушення у системі світових господарських зв’язків, викликані також суперечливим характером розвитку технології. В той же час, коли потреби держав у розширенні торгівлі сировиною та готовою продукцією, у спільному плануванні і реалізації складних науково-технічних проектів постійно зростають, розрив у рівнях розвитку окремих держав і цілих регіонів, що збільшується, недалекоглядні кроки урядів ряду країн заважають їм дійти згоди, загострюють суперечності у світовому господарстві і міжнародних відносинах. Саме структурні зрушення у різних галузях народного господарства, наслідки яких відчуваються як у різних державах, так і загалом у світовій економіці, викликають загострення глобальних проблем. Актуалізація однієї з них безпосередньо або побічно відбувається на всій системі глобальних проблем сучасності. Так, характерна для ряда країн відсталість технологій, нераціональна експлуатація природних ресурсів не лише сприяє загостренню мінерально-сировинних або енергетичних проблем, а й погіршує якість навколишнього середовища, що призводить до підриву здоров’я населення.
Глобальні проблеми безпосереднім чином пов’язані з рівнем свідомості людей і як такі фіксують ставлення окремої людини до проблем людства. Саме у сфері взаємин особистості і суспільства, особистості і світового співтовариства формується моральна позиція кожної окремої людини, її потреби і мотиви діяльності узгоджуються з потребами і мотивами діяльності всього людства. Це визначає не лише усвідомлення все більш значною частиною людства гостроти системи глобальних проблем, а й готовність взяти участь у вирішенні їх.
Вчені пов’язують виникнення глобальних проблем з переходом світової економіки на якісно новий етап розвитку, який характеризується вираженим ступенем взаємозалежності держав світу. Знаходячись на історичному рубежі, людство поставлене перед необхідністю вирішення найрізноманітніших проблем загальнопланетарного характеру: демографічних, політичних, соціальних, екологічних, психологічних.
Концепція взаємозалежності всіх держав світу відбиває об’єктивні чинники, які зумовлені єдністю природного середовища планети, і суб’єктивні, що випливають з політичного курсу різних країн, у яких тією чи іншою мірою враховуються національні та загальнолюдські інтереси. Спільність долі землян з необхідністю веде до їх соціальної та духовної єдності, що виступає важливим чинником виживання людства. Слід диференціювати об’єктивні та суб’єктивні передумови цієї єдності. До складу її об’єктивних підвалин входять міжрегіональні господарсько-економічні зв’язки, що поширюються, спільні зусилля щодо запобігання війни, боротьби з економічною кризою, міжнародним тероризмом. Суб’єктивною основою єдності є примат загальнолюдських інтересів та цінностей над груповим (національним, класовим). Потрібен діалог, аби досягти взаємопорозуміння та поваги до співрозмовника-партнера по боротьбі за виживання людства.
Контрольні запитання
Чим відрізняються один від одного поняття "передбачення", "провіщення" і "прогнозування"?
Які особливості мають природничо-наукове і соціальне прогнозування?
Як розрізняються соціальні прогнози за своїм призначенням?
Як розробляється соціальний прогноз?
Які методи прогнозування Вам стали відомі?
Що таке глобальні проблеми та причини їх загострення?
Якими засобами можна вирішити глобальні проблеми?
Література
Філософія. Підручник за ред. Г.А.Заїченка. К., 1995. ( С.415-447.
Введение в философию. Учебник. Ч.II. Под ред. И.Т.Фролова. М., 1990. ( С.585-610.
Кисельов М. Філософія екології та світоглядні зрушення сучасності / Ж. Філософ. і соціолог. думка, 1996, №1-2. ( С.30-48.
Костенко Н. Майбутнє дітей в сюжетах про Чорнобиль (контент-аналіз української преси) / Ж.Філософська і соціологічна думка, 1993, №4. ( С.9.
Лях В. У пошуках альтернативного майбутнього / Ж.Філософська і соціолог. думка, 1993, №6. ( С.28.
Мосуда И. (Японія) Комп’ютопія / Ж. Філософська і соціолог. думка, 1991, №6. ( С.36.
Городяненко В., Кочура В. Проблеми діагностики та прогнозування соціально-економічних ситуацій / Ж. Філософська і соціолог. думка, 1993, №6. ( С.160.
ЗАПИТАННЯ для підготовки до екзамену з «Філософії» для студентів усіх спеціальностей та форм навчання
Філософія, її предмет, структура та роль в суспільстві.
Основні риси Індійської філософії.
Основні філософські школи Стародавнього Китаю.
Основні риси філософії Античності.
Характеристика основних рис філософії Середньовіччя (теоцентризм, креоціонизм, провіденціоналізм, єсхатологізм).
Особливості філософії Відродження.
Основні риси філософії Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза).
Кордоцентризм філософії Г.Сковороди та П. Юркевича.
Філософія Просвітництва (Д. Дідро, Ж.-Ж. Русо, Ф. Вольтер).
Класична німецька філософія (І. Кант, Т.В. Гегель, Л. Фейєрбах).
Філософія ХХ століття: основні напрямки та школи (раціоналізм і ірраціоналізм).
Людина в світі та світ людини в філософії екзистенціалізму та прагматизму.
Філософія науки: позитивізм та неопозитивізм.
Філософська антропологія ХХ століття (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше).
Проблема безсвідомого в філософії ХХ століття (З. Фрейд, К. Юнг).
Категорія буття в історії філософії. Основні форми буття.
Матерія. Способи та форми її існування.
Діалектика та її альтернатива.
Закони та категорії діалектики.
Суспільство та його структура.
Поняття індивід, індивідуальність, особистість. Людина і суспільство.
Мислення. Природні та соціальні передумови його виникнення та розвитку.
Суспільна свідомість, її рівні та форми.
Філософська теорія пізнання.
Методи та форми наукового та науково-технічного пізнання.
Філософські проблеми техніки та інженерної діяльності.
Проблеми суспільного прогресу та регресу в філософії. Глобальні проблеми сучасності.
Філософське поняття культури. Типологія культур.
Цивілізація та її критерії та типи. Особливості сучасної цивілізації.
Проблема людини в філософії.

ЗМІСТ
Тема 1.
Філософія, коло її проблем та роль у суспільстві
3

Тема 2.
Історичні типи філософії
7

Тема 3.
Філософська думка в Україні і Росії
12

Тема 4.
Філософія ХХ століття
16

Тема 5.
Філософське розуміння світу
21

Тема 6.
Методологічні проблеми філософії. Концепції розвитку
25

Тема 7.
Пізнання: сутність і структура
29

Тема 8.
Наукове пізнання. Науково-технічне пізнання
33

Тема 9.
Філософія творчості
37

Тема 10.
Проблема людини у філософії
41

Тема 11.
Практика та інженерна діяльність
44

Тема 12.
Суспільство як система
48

Тема 13.
Історичні форми спільності людей
52

Тема 14.
Прогрес
56

Тема 15.
Культура і цивілізація
60

Тема 16.
Особа і суспільство
65

Тема 17.
Цінності і роль їх у житті суспільства і людини
68

Тема 18.
Майбутнє людства
72


Запитання для підготовки до екзамену
77















13PAGE 14115




13PAGE 147815









час

суспільна

простір

рух

індивідуальна

ОСОБИСТІСТЬ

всесвітній
інформаційний
геологічний
соціальний
біологічний хімічний фізичний механічний

СВІДОМІСТЬ

МАТЕРІЯ

суще

суттєве

матеріальне

духовне

БУТТЯ

ЛЮДИНА

СВІТ

реальне

об’єктивне

суб’єктивне

ідеальне

СИСТЕМА ДІАЛЕКТИКИ

закони

принципи

категорії

1. Взаємопереходу
кількості в якість

2. Єдності
протилежностей

3. Заперечення
заперечення

1. Універсального
розвитку

2. Універсального
зв’язку

1. Одиничне, особливе
і загальне

2. Причина і наслідок

3. Необхідність і
випадковість

4. Форма і зміст

5. Явище та сутність

Знання про ідеал


Цінності
(вибір)

Переживання

Потреби

Інтереси

Ідеал

Норма

Настанова

Мета

План

Воля

Діяльність

Здійснення
мети

Знання про умови руху до ідеалу



Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 4 Заголовок 715

Приложенные файлы

  • doc 8454726
    Размер файла: 580 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий