Vidpovidi_do_biletiv_ekzamenu_z_IZL

1. Поняття про античність. Міфологія як сукупність міфів. Міфи Давньої Греції.
1.Античний (лат.) – давній. Антична література – література стародавньої Греції та Риму Хронологічні межі – 9-8 ст. до н.е. – 5 ст. н.е. (прибл. 1300 р.), перші літературні пам’ятки античності – у 8 ст. В давні часи виникли майже всі літ. жанри і форми, 3 роди літератури: епос, лірика, драма.
2.Міфологія: 1) сукупність міфів, переказів, оповідань, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя; 2) наука, що вивчає міфи; 3) образне уявлення людей про світ і природу. Міф (гр.) – слово, сказання.
Традиційна класифікація міфів:
походження світу і богів, ліванські, троянські, аргонавти, етіологічні (виникнення явищ у природі та суспільстві); космогонічні (про будову світу); близнюкові, тотемічні (людина походить від тварини; календарні; героїчні; есхатологічні (про загибель світу, в давн. гр.міф. відсутні).
3.Міфи Давньої Греції. Давньогрецька міфологія була основою розвитку однієї з найдавніших цивілізацій світу Стародавньої Греції. Завдяки давньогрецьким міфам можна судити про те, як зароджувались основи теології та космології. Цінність феномену давньогрецької міфології полягає в тому, що вона підштовхнула людей до необхідності інтелектуального розвитку, до появи багатьох наук, зокрема логіки, математики, риторики. Характерними особливостями давньогрецької міфології були уособлення та наділення душею явищ природи анімізм та пов'язана з ними людиноподібність богів та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів.
Пантеон грецьких богів:
- Зевс – бог неба, грому, блискавок
- Гея, життєдайна володарка, втілення невичерпної творчої сили Землі;
- Рея, Деметра, Персефона – культ землі;
- Гермес – покровитель мандрівників, торгівлі;
- Пан – бог природи;
- Афіна – богиня війни;
- Посейдон – володар світових вод;
- Аїд – володар підземного царства, померлих;
- Гера – покровителька шлюбу, дружина Зевса;
- Афродіта – богиня кохання;
- Аполлон – покровитель муз, світу;
- Артеміда – богиня мисливства;
- Гефест – бог ковальства;
Міфологія Давньої Греції ділиться на 3 етапи: перший (хтонічний), другий (класичний) та третій (пізній героїчний).

БІЛЕТ № 2. Поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея» як зразки давньогрецького епосу.
Гомер давньогрецький поет, який вважається автором «Іліади» та «Одіссеї», двох грецьких епічних поем, що започаткували європейську літературу. З ім’ям Гомера також пов’язане гомерівське питання - сукупність проблем, пов'язаних із з'ясуванням виникнення гомерівських поем, ставлення до Гомера. Суть: 1) Чи існував Гомер насправді, як конкретна історична особа, чи це вигаданий образ? 2) Чи «Ілліаду» й «Одіссею» створила одна людина (автор), чи ці епоси складалися в різний час у різних еллінських землях, різними людьми спонтанно, а потім були зібрані якимсь «редактором» (Гомером)? 3) Чи поеми виникли з розрізнених пісень, зібраних колись до купи, а чи виросли з якихось єдиних «празерен»?
«Іліада» - епічний поема, написана раніше за «Одисею», розповідає про історичне минуле греків, Іліон – давня назва Трої. Гомерівська Іліада побудована на Троянському циклі міфів, що розповідає про десятирічну війну між захисниками міста Трої (або Іліона) і греками. Події спочатку відбуваються на Олімпі, потім переходять на землю. Складається з 24 пісень, присвячена останнім 10 рокам війни та охоплює приблизно 50 днів. Важливою ознакою «Іліади» є те, що вона написана гекзаметром, винайдення якого приписують саме Гомерові. Мова «Іліади» багата на епітети, метафори і «гомерівські» порівняння. Переклади українською: С. Руданський (1 укр.-мовн. переклад), О. Навроцький, П. Ніщинський, частково І. Франко; Б. Тен.
«Одісея» - епічна поема Гомера, що описує поневіряння та повернення на батьківщину героя троянської війни, царя Ітаки Одіссея. «Одіссея» слідує за «Іліадою», однак не є її безпосереднім продовженням. Час оформлення «Одіссеї» відноситься до 7 століття до н. е. «Хитромудрий» і «багатостраждальний» Одіссей є вже героєм іншого типу, ніж богатирі «Іліади»; поле поетичного зору розширюється підвищеним інтересом до чужих земель, до побуту дрібного люду, до психології жінки. В «Одіссеї» переважає матеріал побутовий та казковий. Твір складається з 24 пісень, розділений на 2 частини: 1) пошук Одісея сином Телемахом; 2) пригоди й повернення Одісея додому. Написана гекзаметром. Переклади українською: П. Куліш, О. Потебня, Л. Українка, І. Франко. 1 повний переклад – П. Ніщинський. Б. Тен.

БІЛЕТ № 3. Драматургія Давньої Греції. Драма Евріпіда «Медея».
Виникнення давньогрецького театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса Діонісіями. Учасники процесій зображали пошт Діоніса і, надягаючи козячі шкури, співали і танцювали (слово «трагедія» в перекладі з грецької «гімн козлів»). На історичне походження театру вказує обов'язкова участь у трагедіях хору, з яким спочатку вступав в діалоги єдиний актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Сполучившись із літературною традицією, театр в класичну епоху з релігійних, народних уявлень перетворився на самостійний вид мистецтва. Театралізовані вистави стали невід'ємною частиною державних свят Діонісій та Леней. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на тисячі глядачів (театр Діоніса в Афінах, найкраще за інші зберігся амфітеатр в Епідаврі).
Найбільш уславленими драматургами були трагіки Есхіл, Софокл та Евріпід. Есхіл написав 90 п'єс, 13 разів він перемагав у драматичних змаганнях. У Софокла з'являється психологічне мотивування вчинків героїв. Наприклад, в «Антигоні» головна героїня жертвує собою, але виконує етичний обов'язок: всупереч забороні царя ховає загиблого брата. Саме в цій трагедії звучить хор зі знаменитим рефреном: «Багато у світі сил великих, але сильніше за людину немає в природі нічого». Більшість драматичних творів втрачені. «Медея» (грец.
·
·
·
·
·
·) трагедія давньогрецького драматурга Еврипіда, представлена 431 році до н. е. Вона входила до тетралогії, яка, окрім «Медеї», включала трагедії «Філоктет» (втрачена) та «Діктіс» (втрачена), а також сатиричну драму «Женці» (втрачена).
Історія Медеї є частиною міфу про похід аргонавтів. Коли Ясон вступив у бій з вогнедишними биками та драконом, який охороняв золоте руно, Медея, що покохала його, допомогла йому приборкати биків та дракона, а сама вирішила піти за ним до Греції. Щоб затримати своїх рідних, які переслідували аргонавтів, Медея при відплитті з Колхіди вбила захопленого нею власного брата та розкидала шматки його тіла берегом. Поки вражені родичі збирали розтерзані останки юнака, аргонавти встигли відплисти. До Іолку Медея прибула вже як дружина Ясона. Тут вона вмовила дочок Пелія вчинити чарівний обряд, який повинен був повернути йому молодість, але підступно обдурила їх, і старий цар помер болісною смертю, після чого Ясону з дружиною та синами довелося шукати притулку в Коринті.
Сюжет. Дія трагедії Еврипіда відбувається в Коринфі, перед домом Медеї. Подружжя Ясон і Медея перебувають у скрутному матеріальному й суспільному становищі. Ясон вирішує поправити становище через шлюб з дочкою місцевого царя Креонта. Ясон пояснює Медеї, що цей шлюб вирішить багато проблем і буде на користь їхнім дітям, проте Медея, звичайно, має піти. Медея не може примиритися з таким рішенням Ясона, не може допустити, аби з неї кпинили, як з покинутої дружини.
Вона вирішує помститися суперниці й посилає їй через своїх дітей отруєний одяг, дочка Креонта, одягнувши одяг, згорає живцем разом з батьком, який намагався її врятувати. Аби довести свою помсту до кінця, Медея власноруч убиває обох своїх синів від Ясона. У надісланій їй Геліосом крилатій колісниці, запряженій драконами, вона востаннє з'являється над Ясоном, демонструючи свою недосяжність і тріумф помсти. В останньому діалозі Ясона й Медеї Ясон проклинає свою колишню дружину, нагадує їй, що вона стала його дружиною, ціною зради батьківщини та вбивства власного брата. Натомість Медея закидає Ясонові вину в смерті їхніх дітей, оскільки він зруйнував їхню сім'ю, вона пророкує йому страшну смерть. Потім Медея здіймається на колісниці високо в небо, забравши з собою трупи дітей.
Медея «Еврипіда» надихала багатьох драматургів минулого. Найвідомішими п'єсами за мотивами історії Медеї є однойменні трагедії Сенеки, П'єра Корнеля (1635), Фридріха Максиміліана Клінгера (1786), Франца Ґрільпарцера («Золоте руно», 1821), Ганса Генні Яна (1926), Робінсона Джефферса (1946), Жана Ануя (1946).
Цікаві факти. Еврипід у своїй трагедії видозмінив традиційну легенду, зробивши винуватицею загибелі дітей саму Медею, а не розгніваних на Медею жителів Креонта.
За підсумками змагань драматургів на Великих Діонісіях в 431 році до н. е.. Евріпід посів останнє, третє, місце (першу нагороду завоював Евфоріон, другу Софокл).

БІЛЕТ № 4. Давньоримська література. «Метаморфози» Овідія – поетичний переказ греко-римських міфів про перевтілення.
У галузі літератури й театрального мистецтва римляни часто запозичували готові форми у греків.
Витоки римського театру і драми походять, як і в Греції, від сільських свят збору врожаю. Ще у віддалені часи по селах справляли свята у зв'язку із закінченням жнив. На цих святах виспівували веселі пісні. Зародившись ще при родовому ладі, ці пісні існували і в наступні століття, і в них знаходила відображення і соціальна боротьба між патриціями і плебеями. Горацій говорив, що ці жартівливі пісні не щадили і знаті, яка постаралася їх приборкати - було встановлено суворе покарання кожному, хто буде засуджувати їх в цих злісних віршах.
Найбільшим твором великого давньоримського поета Овідія є «Метаморфози» («Перетворення») – міфологічна поема епічного характеру, де у вигляді зв’язного оповідання об’єднані численні епізоди з римських легенд і міфів. Задумуючи цей твір, поет ставив перед собою завдання створити поетичну історію Всесвіту – з моменту перетворення первинного Хаосу в матеріальний світ до перетворення Юлія Цезаря в нову зірку й обожнювання Октавіана Августа. Однак спроби систематизувати величезний міфологічний матеріал по хронологічному принципі не привели до успіху, і поет обмежився розміщенням його за ознаками зовнішньої подібності сюжетів.
В «Метаморфозах» ми бачимо опис всієї гами людських почуттів, одухотворені картини природи, насичене духовне життя древнього миру. Будучи справжньою енциклопедією міфів, ця поема по своїй жанровій природі не має аналогів в античній поезії. Автор перетворив відомі сюжети, додав їм неймовірну барвистість, наочність і вірогідність. У книзі укладений глибокий загальнолюдський зміст, відбита вся правда людських відносин. Тут є все: любов і ревнощі, підступництво й великодушність, вірна дружба й подружня прихильність, материнська ніжність і багато чого інше
До моменту завершення роботи над «Метаморфозами» відбулася серйозна подія в житті поета – його заслали в посилання. До останнього часу вірогідно не відомі причини, що спонукали Августа прийняти таке рішення, але відомо, що Овідій глибоко переживав свій змушений від’їзд із Рима.
Твір втілює спробу поета звернутися до теми прославляння Рима й самого принцепса, однак, незважаючи на глибокий задум і всілякі славослів’я й лестощі Августові, у поемі проступають прихильність любовній тематиці, іронічне відношення до моралі й релігії, легкість і грайливість тону, риторичне фарбування оповідання. З невичерпної скарбниці греко-римської міфології поет вибрав і обробив сюжети, зв’язані із усілякими перевтіленнями героїв
В «Метаморфозах» автор підкреслює думка про вічність життя і її безперервної мінливості й у той же час висловлює іронічне відношення до міфологічних богів і героїв. Створюючи поетичну картину історії миру, він майстерно використовує Гесиодову систему змін сторіч із метою протиставлення ідеальної моральної чистоти древнього суспільства сучасної здичавілості моральних звичаїв.
Кожний міф перетворюється в поета у витончену поетичну новелу, наповнену глибоким змістом і неповторними яскравими характерами, піднесеними, хвилюючими почуттями й життєвим драматизмом. Тут ми бачимо страждання матері, що втратила своїх дітей; любов художника, що дає життя своєму утвору (Пігмаліон і Галатея); силу мистецтва, що перемагає смерть (Орфей і Евридіка); трагічну загибель закоханих (Бенкетам і Фізба).
Глибоко поетичним і гуманним є оповідання Овідія про Филемоне й Бавкиде, які прожили разом довгі роки, пронісши любов друг до друга через все своє життя, завжди відкриті й добрі у своєму відношенні до рідним і близьким.Майстерний виклад Овідієм перевтілень, тонкий психологічний аналіз характерів героїв, неповторна поетичність мовлення дозволили «Метаморфозам» завоювати більшу любов читачів у всім світі
«Метаморфози» Овідія належать до числа найбільших пам’ятників античної літератури, які дуже вплинули на європейську літературу й мистецтво в цілому.
Добутку поета зібрані у вісім книг, у яких відбилися основні етапи його життя й творчості. При цьому він ніколи не повторювався, постійно освоюючи всі нові й нові поетичні форми й теми
Першим збірником Овідія стали «Любовні елегії», де автор виступав в образі зніженого слуги Амуру.


БІЛЕТ № 5. Літератури епохи Середньовіччя. Загальна характеристика творів героїчного епосу («Пісня про Роланда», «Пісня про Сіда», «Пісня про Нібелунгів»). Термін «Середні віки» з'явився в 15 столітті серед італійських гуманістів. Так вони називали епоху, що відокремлює від них часи класичної стародавності (античності).
Клерикальна література створювалася для потреб церкви. Писалася на латині. Основні жанри: Богослужбовий жанр - пісні, молитви, гімни й літургійна поезія. Тут уперше з'являється рима. Бурхлива творчість пов'язане з тим, що не існує церковних канонів (до 16 століття). На зразок цих віршів виникає безліч повчальних творів. "Плач Богоматері біля хреста", "Плач Рахілі про чад".
Агіографія - житія святих. Зразок повчального читання для віруючих. До нас дійшло багато, два різновиди: а) житіє грішника-язичника, що пізнав істину й перетворився – "Житіє Марії Єгипетської". До нього сходять коріння авантюрного роману. б) житіє християнина із самого народження. Чітка схема: описувалася недитяча серйозність, перші подвиги, дарунок передбачення, зречення від світу, мученицька смерть, чудеса після смерті. З 12 століття широке поширення здобуває розважальна тенденція - оповідання про чудеса. Утворилися цілі збірники начебто "Чудеса діви Марії". Жанру чудес близький жанр бачень - провидіння. Алегорична поезія.
Світська лі-ра відображалося життя різних прошарків населення . Кожен соц.. стан створював свою л-ру: придворна л-ра, рицарська л-ра, героїчний епос.
Літописний жанр, жанр хронічки («Хроніка Саксона Грама»).
У ХІ-ХП ст. сформувався героїчний епос. Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала «Пісня про Роланда». Задля свого сеньйора головний герой готовий витерпіти великі страждання і навіть віддати своє життя. Видатною пам'яткою німецького героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів», у якій розповідається про загибель Бургундського королівства під ударами гунів у 437 p., звеличуються лицарські звичаї Німеччини XII ст.
В основу «Пісні про Нібелунгів» лягли події і легенди часів середньовіччя, епохи великого переселення народів,- завоювання Європи гуннами на чолі з Аттілою (Етцелем) в V ст. Невідомий талановитий поет майстерно поєднав у своєму творі два цикли народних переказів, що існували ще з VI ст.: історію трагічного шлюбу нідерландського королевича Зігфріда й бургундської королівни Крімгільди та історію загибелі королівства, заснованого на початку V ст. східногерманським племенем бургундів із столицею в місті Вормсі (верхня течія Рейну), яке 436 року захопили гунни. «Пісня про Нібелунгів» - монументальний твір. Вона налічує 39 «авентюр» (пісень, частин), які обіймають біля 2400 строф (понад 9 тисяч рядків). Строфа складається з чотирьох рядків.
“Пісня про Роланда” - одна з французьких середньовічних героїчних поем, які називались у Франції піснями про подвиги (Chansons de geste). Повний текст поеми складається з 290 строф (або тирад), написаних десятискладовими рядками; закінчення рядків об'єднані співзвуччями останнього наголошеного голосного звука (асонансом,або неповною римою); в кожній строфі пересічно від 12 до 35 рядків.
У "Пісні про Роланда" чітко виражена ідеологія феодального суспільства, у якому вірне служіння васала своєму сюзерену було необговорюваним законом, а порушення його вважалося підлістю і зрадою.
«Пісня про Сіда пам'ятка іспанської літератури, анонімний [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Єдиний оригінал поеми про Сіда  рукопис 1207 року, вперше виданий не раніше XVIII століття.
Головним героєм епосу виступає доблесний Сід, борець проти [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і захисник народних інтересів. Основна мета його життя  звільнення рідної землі від [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Історичним прототипом Сіда послужив [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] воєначальник, дворянин, герой [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Родріґо (Руй) Діас де Бівар (10401099), названий за хоробрість Кампеадором («бійцем»). Переможені ж ним араби прозвали його Сідом. Всупереч історичній правді, Сід зображений [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], який має [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і який не належить до вищої знаті.
«Пісня про мого Сіда» більш близька до історичної правди, ніж інші пам'ятки героїчного епосу, у ній змальовано правдиву картину Іспанії й у дні миру, й у дні війни. Її мотивам властивий високий патріотизм.

БІЛЕТ № 6. Література раннього середньовіччя. Англосаксонська поема «Беовульф».
Література раннього середньовіччя досить однорідна за своїм складом і складає єдине ціле. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені поетичними пам'ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). У добу раннього Середньовіччя заявив про себе архаїчний епос, перші ознаки якого виникли у найдавніші часи в різних народів. Він побутував в усній формі і був представлений героїчною епопеєю та піснею патріотичного змісту з історичною основою, яка виконувалася народними співцями, як правило, під акомпанемент національного музичного інструменту.
Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком.
Окремо існувала література латинською мовою, переважно християнського характеру (Августин Блаженний).
Xоча епос у кожній країні мав свої національні особливості, йому були притаманні і спільні риси:
міфологізація минулого, коли опис історичних подій поєднувався з міфами та казками;
зображення боротьби людини з силами природи, що втілені в образах драконів, чудовиськ і велетнів;
наділення головних героїв казково-міфологічних персонажів надзвичайною силою та фантастичними здібностями (літати, ставати невидимим, зменшуватися тощо);
єдність фантастичного, незвичайного з реальною дійсністю, історією.
Героїчний архаїчний епос мав загальнонародні і загальноепічні риси: протиставлення героя і ворога, різні види описів, елементи міфологізації, своєрідні повтори (трикратні), розвинутий діалог, зачини, кінцівки, усталену систему художніх засобів: гіперболізацію, постійні епітети, урочистий стиль, широту охоплення подій у часі, просторі, повноті зображення, розвинуту зовнішню сюжетність та драматизм, оскільки описувалися битви, поєдинки. У сюжеті переважали казкові образи та ситуації. Поетика ранніх зразків такого епосу тісно пов’язана з фольклорними елементами.
«Пісня про Беовульфа».
Важливою формою англосаксонської поезії була епічна пісня, в якій розповідалося про один, найбільш важливий епізод з життя героя, доля якого в цілому була відома слухачам. Від найдавніших гімнів епічна пісня успадкувала піднесення, захоплення, прагнення нагромаджувати синоніми й описові вирази.
У поезії VIVII ст. одним із улюблених героїв такої пісні став Беовульф, син Ектеова. В основу сказання про нього покладено міф про божество Беове, яке перемогло морського велетня Гренделя і загинуло в поєдинку з вогнедишним драконом. Міф цей існував у англів і саксів ще на їхній материковій батьківщині, оскільки їм доводилося боротися з морями, що затоплювали береги країни. Поема дійшла до нас в єдиному рукописі на початку X ст., який зберігся в Британському музеї в Лондоні. Поема створена в 1705 році. Епічну пісню виконував скоп професійний дружинник. Поема велика за обсягом (3183 вірші), складається із вступу і двох частин, які поєднаних лише особистістю головного героя Беовульфа. Кожна з них розповідає в основному про його подвиги, хоча в поемі були і вставні епізоди.
Герой поеми – воїн з племені гаутів (германське плем’я з півдня Швеції) на ім’я Беовульф. Це ім’я перекладається за однією версією як ведмеде-вовк, а за іншою як бджолиний вовк (тобто ведмідь). В першій, більшій за розмірами, частині він в молодості перемагає велетня Ґренделя і звільняє від нього Данію. В другій старий Беовульф, що правив гаутами 50 років, вбиває дракона який загрожує його країні, але при тому гине.
Твір названо піснею, оскільки він адресований слухачам і містить похвалу, славу героїчному подвигу.

БІЛЕТ № 7. Література класичного середньовіччя. Французький героїчний епос. «Пісня про Роланда».
Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни.
Зріле Середньовіччя стало періодом розквіту героїчного класичного епосу героїчної оповіді про минулі події, пов’язані із захистом інтересів племені, роду, держави народним героєм. Для героїчного класичного епосу були властиві такі типові ознаки:
а) відображення зростання національної самосвідомості, пов’язаної із захистом рідної землі;
б) використання історичних подій, імен відомих осіб з відповідним елементом міфологізації;
в) розкриття конфлікту зіткнення з ворогами, яке закінчувалося перемогою епічного героя. Навіть тоді, коли він гинув, за ним залишалася моральна перемога;
г) наділення епічного героя богатирськими рисами: мужністю, силою, прагненням боротися з ворогами за інтереси свого етнічного угрупування чи держави. Він нехтував смертю, завжди був готовий поступитися головним задля виконання свого обов’язку. Розкриття образу відбувалося переважно (а іноді й виключно) у вчинках. Типовим було соціальне походження і статус героя рівень знатності і заможності. Людські якості надавалися в ідеалізованій формі, герой втілював ідеальні поняття народу про красу фізичну й моральну, про етику поведінки. Він і його подвиги завжди були в центрі уваги розповіді про минулі події;
д) змалювання ворога в образі гідного супротивника, який переважав в декілька разів чисельністю свого війська військо епічного героя;
є) надання великого значення зброї, зокрема мечу, опису битви, що ставало кульмінацією твору і поєднувало в собі всі його сюжетні лінії;
ж) зображення смерті і почуття скорботи, філософських роздумів з приводу зображений подій.
У записах XIIXIV ст. французький національний епос найкраще зберігся у вигляді поем (їх близько 100).
Головний зміст французького національного епосу склали три теми:
1. захист батьківщини від зовнішніх ворогів маврів (сарацин), норманів, саксів;
2. вірна служба королю, охорона його прав і усунення зрадників;
3. криваві феодальні міжусобиці.
Вершиною французького героїчного класичного епосу була поема «Пісня про Роланда». Вона збереглась у кількох рукописах, найкращим з яких визнано Оксфордський (1170 р.). Твір написано давньофранцузькою мовою десятискладними віршами і поділено на куплети різної величини.
Епічним фоном твору стало протистояння двох світів християнського мусульманського.Конфлікт виник з протиріччя всередині християнського, а точніше лицарського світу.
Лицарі-християни поводилися відповідно до вимог передусім станової, а потім уже й християнської моралі.
В основу твору покладено два аспекти: епіко-героїчний та феодально-лицарський. Причина трагізму поеми зовсім не в помсті Гвенелона, а в природі епічного героїзму. Граф Роланд не здатний був злякатися ні ворогів, ні самої смерті. Коли він разом зі своїм військом потрапив у Ронсевальську ущелину, то мав можливість покликати на допомогу, але не зробив цього, щоб не «осоромити рід».
Роланд втілення народної мрії про ідеального героя, сміливого, мужнього, відчайдушного, відданого Франції, Богові та королю. Він загинув за честь і славу «милої Франції». Не показано глибоке психологічне життя героя, непростою була і його релігійність. Роланд, готовий з усім запалом молодості покласти свою голову за честь християнства. Водночас його не можна вважати справжнім християнином, бо він не замислювався над повчаннями церкви, не ставив перед собою великих релігійних цілей, окрім боротьби проти язичників.
Провідна ідея поеми уславлення любові до вітчизни та засудження анархічних феодальних мотивів. Світорозуміння твору зводилося до одного: нехристі неправі, а християни завжди мали рацію. Лицарство втілення уявлень про відданість Вітчизні і своїй вірі.

БІЛЕТ № 8. Лицарська література Франції. Основні жанри лірики трубадурів.
До XTXII ст. пануючий клас західноєвропейського феодального суспільства вже остаточно склався і одержав станове оформлення. Лицарство перетворилося на своєрідну санову організацію військово-феодальної знаті зі своїм неписаним статутом, звичаями і правилами поведінки, ідеалами санової честі.
Лицар не припиняв носити кольори дами серця та її герб. Цим гербом дуже часто служив пояс, шматок одягу або стрічка, які лицар прикріплював на свій щит чи спис. Чим більше страждав цей символ у битвах, тим більше слави і честі було його представниці.
Найбільшого розквіту лицарська література досягла в XІXH ст. у південній провінції Франції Провансі. У XІ ст. Прованс був економічно найбільш передовою областю Франції. Тут раніше, ніж де-небудь, склався куртуазно-лицарський ідеал. Розкіш життя і тяга до освіти досягли надзвичайних розмірів.
Любовній ліриці трубадурів була притаманна ідеалізація. Середні віки в сяйві земної краси вбачали відблиск краси небесної. Тому поети, оспівуючи земну красу куртуазної жінки, згадували обов’язково про янголів і небеса, таким чином наближаючи ідеал жінки до сонму янголів, проголосивши куртуазне кохання священним, поставивши його по той бік гріха.
Характерною рисою любовної лірики трубадурів було її жанрове різноманіття. Жанри куртуазної лірики створювалися відповідно до лицарського ритуалу освідчення в коханні. Серед них були такі види:
1. Канцона (від італ. canzone пісня) любовна пісня, обмежена інтимними або релігійними темами, відрізнялася вишуканістю і складною будовою строф, що об’єднувало вірші різної довжини.
2. Сирвента (прованс. sirventes) вірш на політичну або громадську тему, який містив особисті виступи поета проти його ворогів.
3. Альба (від прованс. alba світанок) пісня, яка змальовувала розлучення закоханих уранці, після таємного побачення, нерідко набувала форми діалогу.
4. Пасторела (від лат. pastorates пастуший) лірична пісня, яка зображувала зустріч лицаря з пастушкою та їхню суперечку, у якій лицар часто зазнавав поразки.
5. Тенсона (суперечка) віршований діалог двох поетів, який був диспутом на інтимні, поетичні або філософські теми.
6. Балада танцювальна пісня, яка супроводжувалася приспівом.
7. Плач пісня туга поета, викликана смертю знатного сеньйора або близької йому людини.
Трубадури прагнули досягти високої майстерності, вишуканості, вони утвердили риму у західноєвропейській ліриці, збагатили останню новим жанром. На цю особливість звернув увагу О. Пушкін: «Поезія прокинулась під небом Південної Франції рима відгукнулась у романській мові; ця мова оздоба вірша... мала важливий вплив на словесність новітніх народів. Трубадури грали римою, вишукували для неї різноманітні зміни віршів, вигадували ускладнені форми...»
Особливості куртуазної поезії:
зацікавленість світом і людиною, яка здатна не тільки молитися та воювати, а й кохатися, милуватися красою природи;
зв’язок кожного жанру з певним змістом, арсеналом художніх засобів;
створення вишуканих та оригінальних висловлювань на визначену традицією тему;
розгляд кохання як найвищого блага і показника душевної досконалості та гідності.
Прекрасна Дама стала окрасою земного буття, царювала в серцях закоханих поетів. Серце трубадура належало лише одній жінці, інших для нього не існувало.

БІЛЕТ № 9. Французькі лицарські романи XII-XIII ст. Романи про Трістана та Ізольду.
Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленої художньої вигадки та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури. Самі середньовічні французи розуміли термін «роман» широко, включаючи перекладання різноманітних героїчних і любовних історій «романською», тобто старофранцузькою мовою, але не на теми французької національної історії. Лицарський роман охоче вдається до атмосфери казковості і прямого використання казкових мотивів тафантастики. Він байдужий до національного минулого і різко пориває з французькою історичною тематикою.
«Тристан і Ізольда».
Кельтське сказання про «Тристана та Ізольду» було відомо у великому кол-ві обробок на фр. мові, але багато хто з них загинули, від інші лише невеликі уривки. Автор досить точно відтворив всі подробиці кельтської повісті, зберігши трагічне фарбування, і тільки замінив майже всюди появу кельтських вдач і звичаїв рисами фр. лицарського побуту, із цього матеріалу створив повість, пронизану загальним почуттям і думкою. Успіх роману обумовлений головним чином тієї особливої ситуації, у яку поставлені герої, концепцією їхніх почуттів. У стражданнях, які випробовує Тристан видиме місце займає болісну свідомість безвихідного протиріччя між його пристрастю й моральними підвалинами суспільства, обов’язковими для нього самого
Любов Тристана й Ізольди представляється авторові нещастям, у якому винне любовне зілля. Але разом з тим він не приховує співчуття цієї любові, зображуючи в позитивних тонах тих, хто сприяє їй. І виражаючи явне задоволення із приводу невдач або загибелі ворогів закоханих. Цей мотив служить лише цілям маскування його почуттів, про справжню спрямованість його симпатій чітко говорять худ. образи роману. Не доходячи до відкритого викриття феодально-лицарського ладу з його гнітом і забобонами автор внутрішньо відчував його неправоту й насильство
Образи роману – прославляння любові, що сильніше смерті й не бажає зважати на встановлену ієрархію, ні на закони церкви.
Композиція. У лицарських романах композиція звичайно лінійна – події випливають одне за іншим. Тут ланцюг ламається + симетрія епізодів. Кожному епізоду на початку роману відповідає дзеркальне відбиття в більше похмурих тонах:історія народження Т. – оповідання про смерті; вітрило Морольда (перемога, радість) – вітрило Ізольди (навмисний обман, смерть), отрута Дракона, від якого виліковує И. – рана від отруєної зброї, але И. поруч немає й т. д.
Концепція любові й характер конфлікту. Любов представлена тут як хвороба, що руйнує сила, над якою сила людини не владне (це древнє міфологічне подання). Це суперечить куртуазному розумінню любові. Смерть над нею теж, до речі, теж не владна: з могил виростають два дерева й сплітаються галузями. Конфлікт між боргом і почуттям. Т. не повинен любити Ізольду, тому що вона дружина його дядька, що його виховував і любить як рідного сина, і довіряє у всьому (у тому числі й у добування Ізольди). А Ізольда теж не повинна любити Т., тому що заміжня. Відношення автора до цього конфлікту двоїсте: з однієї сторони він визнає правоту моралі (або боргу), змушуючи Т. мучиться свідомістю провини, з ін. – співчуває їй, зображуючи в позитивних тонах усе, що сприяє цій любові.
БІЛЕТ № 10. Італійська література доби Відродження. Данте Аліг'єрі - провісник Відродження.
Гуманісти як фундатори нової культури Першим провісником нового інтелектуального руху був великий італійський поет Дайте Аліг'єрі, родом з Флоренції, автор "Божественної комедії". В його творчості багато середньовічного, однак помітний і початок нової доби. Данте глибоко й уважно вглядається у власну душу, що показує його високий особистий розвиток. Данте написав поему народною італійською мовою, піднявши її до мови художньої творчості і відмовившись від латинської.Класичним гуманістом був Ф. Петрарка, який добре знав творчість Вергілія та Цицерона, мав уявлення про вчення Платона і значною мірою пройнявся античною ідеологією. Він раніше, ніж інші, позбавився схоластичних понять і виробив нове світобачення, в якому з небувалою на той час хоробрістю відстоював думку про можливість примирення давньоязичницької філософії з християнським вченням, а отже, зробив першу спробу звільнити європейську думку від богословської опіки. Його сонети сеньйорі Лаурі свідчать про його глибокий інтерес до власної душі та почуттів. Він відверто прагнув визнання сучасників і одержав його: Петрарку назвали найвидатнішим поетом, а римський сенат вінчав його на Капітолії лавровим вінком.
Молодий сучасник Петрарки Дме. Боккаччо ще ретельніше вивчав класичну давнину (він був першим, хто для цього вивчив грецьку мову), написав кілька досліджень. Однак властива йому свобода думки найповніше виразилась у "Декамероні" зібранні невеликих оповідань, якими тішать товариство сім флорентійських панн і троє кавалерів, котрих епідемія чуми відірвала від життя міста. У "Декамероні" осміяні всі вади і недоліки тогочасного суспільства, особливо католицького духовенства та ченців. Дж. Боккаччо висміює лицемірство, обстоює права людини на земні радощі і навіть виправдовує певною мірою дошкульні вади людської природи.
Данте 1265 - народження Данте 1274 - перша зустріч з Беатріче 1283 - друга зустріч з Беатріче 1290 - смерть Беатріче 1295 - створення повісті «Нове життя» («La Vita Nuova») 1296/97 - перша згадка про Данте як про громадського діяча 1298 - одруження Данте на Джеммі Донаті 1300/01 - пріор Флоренції
1302 - вигнаний з Флоренції 1304-1307 - «Бенкет» 1304 - 1306 - трактат «Про народну красномовстві»
1306 - 1321 - створення «Божественної комедії» 1308/09 – Париж 1310/11 - повернення до Італії 1315 - підтвердження вигнання Данте і його синів з Флоренції 1316-1317 - оселився в Равенні 1321 - як посол Равенни їде до Венеції В ніч з 13 вересня на 14 вересня 1321 року - помирає по дорозі в Равенну Творчість. Данте Аліґ'єрі розпочав свою літературну діяльність досить рано і написав багато творів, але світову славу принесла йому написана на тосканському діалекті Divina Commedia («Божественна комедія»), яку розпочав писати в 1290 році, переробив у 1313 році, а закінчив 1321 року. В трьох частинах («Пекло», «Чистилище», «Рай») Данте описує свою мандрівку до Бога. Супутником Данте виступає римський поет Вергілій, пізніше Данте супроводжує Беатріче, що уособлює милість Божу. Твір є справжньою енциклопедією середньовіччя. Багато дослідників вважають "Божественну комедію" одним з найвизначніших творів не лише італійської, а й світової літератури.
Найважливіші твори:1306 - 1321 Божественна комедія - Divina Commedia (іт.) 1295 Vita nuova (іт.) Нове життя.Rime (Canzoniere) (іт.) Вірші.
«Божественна комедія».Ця поема являє собою творче узагальнення часів Середньовіччя, відображає політичні, соціальні, релігійні сторони життя.
Особливості: поема написана для засудження гріха; створена з гуманістичних міркувань (допомогти людям усвідомити свої гріхи і навчити їх правильно жити); має буквальний та алегоричний зміст: буквальний – зображення стану душ людей після смерті алегоричний – зображення життєвого шляху людини, її вибору та наслідків
Поема складеться з пантік, кожна з яких – з 33 пісень (+ одна вступна)Буквальний зміст 1 пісні:
в середині життя,в 35 років, Данте заблукав в похмурому лісі, не знав як туди потрапив. Вдалині бачить верхівку гори, осяяну сонцем. До піку вершини ведуть 3 доріжки на яких є перешкоди -
плямиста пантера, лев, вовчиця. Данте повертається до лісу і втрачає надію. Раптом перед ним постає тінь Вергілія, який пропонує Данте інший шлях – через пекло і чистилище. Вергілія послала Беатріче.
Пізнання – шлях до пекла, Розум допомагає очиститись від гріхів за допомогою каяття (Чистилища). Данте вважає, що філософія допоможе покаятись і очиститись. Віще пізнання поєднання людини душею з божеством.Розуму може допомогти Віра (Беатріче), яка зустрічає Данте біля підніжжя Раю. Данте проходить земний і небесний Рай, досягає вершини знання , та повернутись на землю, щоб навчити людей жити праведно і справедливо.
Ліс – анархічний стан Європи (зокрема Італії – Флоренції). Ідея миру – символ вершина, осяяна сонцем. БІЛЕТ № 11. «Декамерон» Бокаччо як зразок реалістичної прози епохи Відродження. Аналіз
«Декамерон»(1350-1353) - це найвищий етап у творчій еволюції Боккаччо, збірка оповідань, якою закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі. Його виникнення пов'язане з трагічною подією - епідемією чуми, що охопила багато міст Європи, а 1348 року дійшла й до Флоренції. Описом чуми й починається «Декамерон», пошесть - це ніби відправний пункт у композиційному задумі письменника. Композиція «Декамерона»: десятеро молодих людей, - сім жінок і три юнаки, - зустрівшися випадково в церкві, вирішили тимчасово залишити місто, оселитися в позаміських маєтках, осторонь від вогнища епідемії, і прожити цей час, поки лютує пошесть, якнайспокійніше, в розвагах, співах, а надто - в розповідях. Кожен з них щодня розказує по одній оповідці, отже, за допомогою цього композиційного принципу об'єднано сто оповідок. «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою.У післямові автор вказує на читацьке призначення твору. Він присвячує свій твір жінкам, які «не вигострили свого розуму науками». Особливість змісту «Декамерона»-це його енциклопедичність. У творі широко зображується повсякденне життя з усією розмаїтістю подій і людських вчинків, різноманітністю людських типів. Персонажами новел є люди усіх станів і соціальних прошарків тогочасного італійського суспільства. Новели різноманітні за тоном і настроями: одні сповнені комізму, інші - романтичності й трагізму, буття постає в них з усіма сврїми радощами і болями.
День третій. Новела 8. Ферондо випиває сонний порошок, і його живцем ховають; абат, який між тим розважається з його дружиною, переносить його з склепу до в'язниці, і Ферондо запевняють, що він в чистилищі; воскреснувши, Ферондо виховує синка, якого його дружина встигла притиск з абатом. У цьому оповіданні ясно видно принаймні два ідейних лінії: любові та віри. I.1. Духовенство в оповіданні представлено якимось тосканським абатом, «людиною у всіх відносинах праведним, якщо не зважати на його пристрасть до жіночої статі». Тобто праведність ченця - це лише впевненість оточуючих в його святості. У цьому сенсі розповідь перегукується з 1-им розповіддю першого дня про мессер Чеппарелло. Святість чернецтва - фікція, але вона не засуджується, якщо чернець розумний і використовує свій розум не всупереч природі (абат не закликає дружину Ферондо до смирення, але дає їй розумну пораду і втілює його в життя з користю і для себе, і для неї ), але в ім'я її. 2. Проблема довіри у в цьому оповіданні вирішується просто: людина довірливий за своєю природою і схильний вірити в те, що бачить або хоче бачити. Так, дружина Ферондо, бажаючи вірити в силу своєї краси (що володіє, за словами абата, «чарівною силою»), з одного боку, і позбутися від ревнивого чоловіка, з іншого, легко погоджується на прохання абата, підкріплену, до того ж обіцянкою « скуштувати відраду »і« чудовим кільцем ». Матеріальне і мирське перемагає духовне, особливо якщо останнє йде врозріз з природою людини. У природі людини є не тільки ідеальне, але й приземлене, наприклад, любов до дрібничок (або грошей - як подивитися) у дружини Ферондо.
Морально очищається в оповіданні Ферондо, причому не через молитви і покаяння, а через цілком реальні різки, підкріплені вірою в їх божественне призначення завдяки хитрою вигадці абата. Моральне очищення у Боккаччо носить інший характер, ніж, скажімо, у Данте: для Ферондо це позбавлення від ревнощів, тобто він перестає підозрювати дружину у всіх смертних гріхах і вона отримує можливість вести нормальне життя, і завдяки цьому «знову стає йому вірною дружиною». Т.ч. обмеження людини в його природні права тягне за собою протест, виражений тут у відмові дружини від чоловіка до його «лікування». У природі людини немає такого, що заважало б жити іншому. Ні Бога, ні долі: людина все вирішує сам, і успішність підприємства залежить цілком від розуму вирішального. Богом виступає розумний, в Бога як в надприродне вірить дурень: у діалогах Ферондо з ченцем в «чистилище» чернець, згадуючи «господь», має на увазі абата («Господь велів тебе пороти двічі на день"; на землю Ферондо повернеться, коли на то буде «воля божа» і т.п.) Світ Відродження антропоцентрічен, і ця новела тому підтвердження. II. 1, 2. Подружня вірність необов'язкова.
У розглянутій новелі всі мікротеми підводять читача до одного висновку: людина - це людина, і яку б соціальну роль він не грав, ніщо людське йому не буде чужим (абат, дружина Ферондо). Насильство над природою до хорошого не призведе (дружина відмовляється від чоловіка, тому що він відмовляє їй в елементарному спокої і свободи).
Крім того, в оповіданні є елементи, які розкривають рівень наукових знань про світ в епоху Відродження: «Вдома він знову вступив у володіння своїм майном і, як він себе сам запевнив, обрюхатіл свою дружину, і завдяки щасливому випадку вона в певний термін, в який свято вірують одні дурні, переконані, що жінка повинна носити дитину не більше, не менше, як 9 місяців, народила немовля чоловічої статі ... »
БІЛЕТ № 12. Загальна характеристика французької літератури Відродження. «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле - найвизначніше явище французької гуманістичної літератури.
Ренесанс у Франції час нечуваного розквіту поезії, музики, образотворчих мистецтв і театру. Французькі митці одержали естетичні цінності Відродження з рук італійців й у всьому наслідували їх.
Великий внесок в розвиток європейської літератури епохи Відродження зробили французькі поети: П'єр Ронсар, Луїза Лабе (та Ліонська школа), Клеман Маро, Марціал Овернський.
У першій половині 16 століття провідними стають творчість прозаїка Франсуа Рабле ("Гаргантюа і Пантагрюель") і багатогранна діяльність групи поетів і драматургів "Плеяда". У Ліоні діє так звана Ліонська школа.
Головна тема тема любові у різних її проявах. Історії поділялися на сентиментально-романтичні, у яких описувалися високі почуття героїв, і побутові, у яких наголошується на грубій чуттєвості.
У другій половині 16 століття як прозаїк уславився Мішель Монтень (1533-1594), автор "Проб" ("Les Essais") трактатів, у яких він прагнув наслідувати моралістичну філософію Плутарха. Трагічну добу релігійних війн відобразив у своїх поезіях гугенот Теодор Агріппа д’Обіньє (1550-1630). Розвиток французької гуманістичної літератури пов’язаний із гуртком Маргарити Наваррської, яка була сестрою короля Франциска І. Вона відзначалася всебічною освіченістю. При її дворі перебували вчені-гуманісти, художники, письменники. Тут вони знаходили матеріальну підтримку, а найважливіше – необхідну для творчості духовну й інтелектуальну атмосферу. Маргарита Наваррська була талановитою письменницею. Вона писала вірші, поеми, але найкращим її твором є прозова збірка новел "Гептамерон". Цей твір створений під значним впливом "Декамерона" Боккаччо.
Найвидатнішим французьким письменником епохи Відродження, чия творчість набула світового значення, був Франсуа Рабле. Світову літературну славу він здобув своїм романом "Гаргантюа і Пантагрюель".Форма твору – казка-сатира, запозичена письменником із народної літератури. У творі не має трагічного сприйняття світу. Всі турботи, тривоги, лихо і злигодні переключаються у план комічного, потішного. Рабле великий майстер мистецтва комічного. Він відіграв велику роль у розвитку французької та світової сатиричної літератури.
У п'яти книгах розповідається про пригоди двох гігантів, батька Гаргантюа, та сина Пантагрюеля. Твір просякнутий сатирою на тогочасне французьке суспільство, написаний вульгарною, грубою мовою з використанням туалетного гумору, сповнений сцен насильства. Він був заборонений цензурою Сорбонни. Водночас, він був популярний у читачів, які відчували в ньому сильне гуманістичне спрямування, збагатив французьку мову численними неологізмами.
Написання й публікація романів тривали з 1532 по 1564 рік. Останній із них вийшов уже після смерті автора. Українською переклав Анатоль Перепадя.

БІЛЕТ № 13. Загальна характеристика іспанської література доби Відродження. «Дон Кіхот».
Умовно Відродження в Іспанії можна поділити на три періоди: раннє Відродження (до середини 16 ст.) , Високе Відродження (до 30 -х 17 ст . ) І так званий період бароко (до кінця 17 ст.) . У період раннього Відродження в країні зріс інтерес до науки і культури , У 1473-1474 в Іспанії з'являється книгодрукування , розвивається публіцистика.
На початок 16 в . припадає розквіт лицарського роману. Зразками для авторів послужили лицарські романи Англії і Франції, що розвинулися на кілька століть раніше. Романи цього жанру переводилися на іспанську мову ще в 15 в . Перший і знаменитий іспанський лицарський роман - Амадіс Гальський опублікований в 1508 .У середині 16 в . формується один з основних жанрів іспанської літератури Відродження - шахрайський роман (роман про пригоди шахраїв і пройдисвітів ), поява якого пов'язане з розпадом старих патріархальних зв'язків , розкладанням станових відносин , розвитком торгівлі і супутніх їй крутійства й обману. Автор одного з найбільш яскравих творів цього жанру - Трагікомедії про Калісто і Мелібеі ( 1499 ) - Фернандо де Рохас (близько 1465-1541 ) .
У той же період складається іспанська національна драма , яка грунтувалася на церковних традиціях і одночасно жанрі народних уявлень , а також на досвіді італійської ренесансної драми. Творцем іспанської гуманістичної драми був Хуан дель Енсіна ( 1469 ? -1529 ) , Якого називають « патріархом іспанського театру».Новий етап у розвитку іспанського Відродження , так зване високе Відродження , відноситься до другої половини 16 - початку 17 ст. ця епоха отримала назву «золотого століття». Світські ідеї гуманізму у деяких поетів і письменників перепліталися з релігійними мотивами.У другій половині 16 в . до 30-х 17 в . переважає поезія - лірична і епічна . Крім того , популярністю користувалися пасторальні романи , зароджувалися реалістичні роман і драма.
Міґе
·ль де Серва
·нтес Сааве
·дра (*29 вересня 1547 22 квітня 1616) іспанський новеліст, драматург і поет, класик світової літератури («Галатея», «Дон Кіхот» , «Мандри Персилеса і Сигізмунди»). Повсюдно відомий, передусім, написанням твору «Дон Кіхот», який багато критиків називають першим сучасним романом та одним із найкращих творів світу.
Літературна діяльність Мігеля почалася доволі пізно, коли йому було 38 років. Після першої новели «Галатея» (1585) він написав чимало драматичних творів, які користувалися невеликим успіхом.Проте він не припиняє своєї письменницької діяльності, спершу нічого не друкуючи. Особисті поневіряння фактично стають матеріалом для його майбутньої письменницької праці. У 1603 році він з'являється в Вальядоліді, де займається дрібними приватними справами, що дають йому убогий заробіток, а в 1604 році виходить в світ перша частина роману «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», що мала величезний успіх в Іспанії (за кілька тижнів розійшлося перше видання і в тому ж році чотири наступних) і за кордоном (переклади багатьма мовами). Проте матеріальне становище автора не змінилося, лише посилилося вороже ставлення до нього, що виразилося в глузуваннях, наклепах, переслідуваннях.Від цього часу й до самої смерті літературна діяльність Сервантеса не припинялася: в проміжку між 1604 і 1616 роками з'явилися друга частина «Дон Кіхота», всі новели, багато драматичних творів, поема «Подорож на Парнас» і роман «Мандри Персілеса і Сигізмунди», що був надрукований уже після смерті автора.« Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський » - роман іспанського письменника Мігеля де Сервантеса Сааведри (1547-1616) про пригоди однойменного героя. Був опублікований в двох томах. Перший вийшов в 1605 році, а другий в 1615 році. Цей роман , згодом переведений на всі європейські мови , понині. Немолодий ідальго Алонсо Кіхана, житель якогось села іспанської провінції Ла Манча, начитавшись лицарських романів, уявляє себе мандрівним лицарем і відправляється на пошуки пригод. Бажання стати мандрівним лицарем вони прийняли за божевілля і сповнилися рішучості ' вилікувати ' Алонсо Кіхано будь-яку ціну , навіть руйнуючи те, що було йому дорого.
Друга частина починається з хитромудрої комбінації , - бакалавр Самсон Карраско вмовляє Дон Кіхота виступити в новий похід - з тією метою , щоб потім , переодягнувшись мандрівним лицарем , нагнати його , зав'язати з ним бій , перемогти в цій битві і , за попередньо встановленим умові сутички , змусити його зробити те , чого бажає переможець - веліти Дон Кіхоту повернутися в рідне село і надалі протягом двох років нікуди не виїжджати . Задум пародії на лицарські романи. Сервантес писав свою книгу як пародію на середньовічний лицарський роман , а Дон Кіхота , лицаря Сумного образу , створював як фігуру для висміювання. Якщо в інших авторів у ролі героя завжди виступав знатний красень- лицар , то у Сервантеса це місце займає повний його антипод .Сервантес обігравав у своєму оповіданні не тільки загальну схему і трад. героїв лицарсько роману ( чарівні принцеси , велетні і карлики , мандрівні лицарі) , а й окремі епізоди популярних книг.
БІЛЕТ № 14. Творчість Лопе де Вега - найвище досягнення ренесансної іспанської драматургії. Гуманістичний зміст комедії «Собака на сіні».
Ім'я Лопе де Веги "дива природи", як називали великого драматурга його сучасники, по праву очолює блискучу плеяду діячів іспанського національного театру XVIXVII ст. Ще в дитинстві Лопе вирізнявся феноменальною схильністю до наук, здібностями щодо вивчення мов та літературним талантом. У десятирічному віці він переклав з латини поему римського письменника Клавдіїна "Викрадення Прозерпини", а починаючи з одинадцяти років, за його власними словами, почав створювати комедії.
Лопе де Вега створив величезну кількість п'єс. Зухвалий в житті, Лопе підняв руку і на традиції іспанської драматургії : він відмовився від прийнятого тоді принципу єдності місця, часу і дії, зберіг лише останнє, і поєднав в своїх п'єсах елементи комічного і трагічного, створивши класичний тип іспанської драми.
П'єси де Веги торкаються різноманітних тем: соціально-політичні драми з вітчизняної та іноземної історії (наприклад, п'єса про Лжедмитрія «Великий герцог Московський»), історичні хроніки («Доблесний кордовець Педро Карбонеро»), історії кохання («Собака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Вчитель танців»). Основа п'єс інтрига.
У драмах Лопе велику роль займає історія. Такі твори, як «Останній готський король», «Граф Фернан Гонсалес», «Зубці стін Торо», «Юність Бернара дель Каріпо», «Незаконний син Мударра» та інші. Трактування історичних подій у Лопе близька і збігається з тою, котру століттями давали романсеро (цикли іспанських народних пісень).
Лопе де Вега в своїх численних комедіях («Собака на сіні») виявляє тонкий талант комічного письменника. Його комедії насичені яскравою, іноді плакатною веселістю. Особлива роль в них відводиться слугам, історія яких створює паралельну інтригу п'єс. Саме вони, гострі на язик, лукаві, сиплять влучними прислів'ями та приказками,- виявляються осередком комічної стихії твору.
Якщо залишити осторонь особливий жанр "священних дійств", то основний фонд драматургії Лопе де Веги досить чітко поділявся на комедії, що групувалися навколо проблем:
державно-історичного; соціально-політичного; приватно-побутового спрямування.Слід зазначити, що свої твори драматург часто називав "комедіас", хоча перед глядачами проходили і трагедії, і драми, і власне комедії.
Гуманістичний зміст комедії «Собака на сіні». У комедії «Собака на сіні» любов прекрасної аристократки Діани до секретаря Теодоро виникає з ревнощів. Причому назва комедії виправдана поводженням Діани: вона не дозволяє Теодоро любити себе, але й забороняє любити служницю Марселу. Теодоро, чесний, шляхетний юнак, виявляється заручником гри станових забобонів. Щасливий кінець досягається лише завдяки моторному слузі Трістану, одному з типів пикарескних слуг у комедіях Лопе. Але при цьому ми бачимо, як Діана готова кинути Трістана в колодязь за те, що він знає про плебейське походження Теодоро. Аристократка в Діані перемагає саме почуття. Поки вона не знає засоби, як зробити так, щоб Теодоро став рівним їй, Діана вимагає розуміння, наполягає на збереженні станової дистанції. Але як тільки Трістан «знаходить» Теодоро знатного батька, Діана змінює своє рішення
Заради досягнення руки першої красуні її шанувальники не гребують послугами найманих убивць. І тільки спритність Трістана, не менш шляхетного у своєму відношенні до пана, улаштовує всі найкращим образом
Взагалі, слуга часто бере участь в інтризі комедії Лопе де Вега. Звичайно це бідний малий, котрий здатний тверезо оцінити ситуацію й посміятися над жагучими переживаннями закоханих. Це та пружина в дії, від якого починає розкручуватися вся інтрига. Не випадково саме через образ слуги комедії Лопе нерідко порівнюють із шахрайськими романами. Але головне, що допомагає розкрити слуга, – це те, що й селянки й дворянки однаково переживають любовне почуття. Любов зрівнює всі стани. Таке гуманістичне прославляння любові стало теперішнім відкриттям драматургії Лопе де Веги.

БІЛЕТ № 15. Відродження в Англії. Жанрова своєрідність твору Чосера «Кентерберійські оповідання».
1. Час англійського Відродження 16 та початок 17 століття. Виділяють такі періоди:
Передвідродження (з кінця 14 століття) Джефрі Чосер (1340-1400), головний твір якого збірка з 24 віршованих "Кентерберійських оповідань", написаних у дусі "Декамерона" Боккаччо.
Раннє Відродження (перша половина 16 століття) Томас Мор (1478-1535), знаменитий своєю "Утопією" (1516).Середнє Відродження (друга половина 16 століття) Філіп Сідней, Едмунд Спенсер ("Королева фей"), Джон Лілі, Крістофер Марло.
Пізнє Відродження (на межі 16-17 століття) представлене іменем Вільяма Шекспіра (1564-1616), одного з найвидатніших письменників доби Відродження, автора сонетів, трагедій "Ромео і Джульєта", «Макбет», "Отелло", «Гамлет», "Король Лір", комедій "Приборкання норовливої", "Сон літньої ночі", «Багато галасу з нічого», історичних хронік, драм.
Найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження була творчість У.Шекспіра. Його літературна спадщина становить тридцять сім п’єс, дві поеми і сто п’ятдесят чотири сонети. З його іменем пов’язаний розвиток англійського театру, який у другій половині XVI ст. здобув велику популярність. Твори В.Шекспіра, зокрема "Приборкання непокірної", "Сон літньої ночі", "Ромео і Джульєтта", "Багато галасу даремно" пройняті утвердженням краси земного життя, благородства почуттів, кохання і дружби, осудження зла і корисливості. Знаходячись під впливом часу, він створив вражаючу картину загибелі могутнього титана Відродження. Глибоко відчуваючи ці процеси, Шекспір підбирає такі літературні образи, які демонструють цю трагедію Відродження ("Гамлет", "Отелло", "Макбет", "Король Лір").
2.Найвидатнішим твором Чосера є «Кентерберійські оповідання» - збірка віршованих оповідань, створена в останній період життя. В ній поет зовсім відходить від алегоричного принципу зображення і звертається до безпосереднього змалювання життя сучасної Англії. За будовою твір подібний до «Декамерона» Боккаччо. У пролозі розповідається про те, як на околиці Лондона в таверні «Табард» якось під вечір зібралося 29 прочан, щоб відправитись всім разом у Кентербері поклонитися мощам святого Томаса Бекета. До цієї групи приєдналися і власник таверни Гаррі Бейлі і сам поет. Під час подорожі прочани за пропозицією веселого і дотепного Бейлі розповідають різні історії.
Персонажі прологу - представники майже всіх соціальних шарів англійського суспільства: рицар із сином, вільний селянин-йомен, ігуменя монастиря, ченці, купець, оксфордський студент, ремісники, юрист, лікар та ін. Усі вони докладно характеризуються автором, кожний з них позначений яскравою індивідуальністю і водночас є чітко вираженим типом з рисами, властивими представникам його соціального стану. Це люди дуже надійно влаштовані в тогочасному житті, хоча користі від них немає жодної. Характерним є образ монаха - монастирського ревізора, який розтринькував монастирський прибуток як власний і насолоджувався всіма благами життя.
Характеристика подорожніх значно поглиблюється і доповнюється в малих прологах, що з'єднують окремі оповідання. В цих прологах оповідачі вдаються до самохарактеристики, слухачі висловлюють своє враження від розповіді і думку про особу самого оповідача, сперечаються між собою, проявляючи при цьому свій характер і вдачу.
Таким чином, обрамування - загальний пролог та малі прологи - і самі оповідання зливаються і становлять єдине ціле. Чосер, використавши відомі форми розповіді, створив якісно нову літературну форму, яка дала йому змогу зобразити всі сторони суспільного життя Англії XIV ст.
Оповідання збірки різнорідні за темами, жанровими особливостями, стилем. Сюжети їх взято з різних джерел: з книжок, усних оповідок, безпосередньо з життя. «Кентерберійські оповідання» відбивають критичне ставлення Чосера до середньовічного суспільства, пройняті особливою поетичною іронією і гумором, які найбільше надають твору чосерівської неповторності й залишаються високим взірцем для англійських гумористів наступних століть. Реалістичність зображення зумовила розмовний ритм вірша Чосера і на цій основі - ясність і природність стилю.
З самого початку своєї творчості поет писав англійською мовою. Стан національної мови на той час був дуже хаотичним. Чосер прагне внести певний порядок в цей хаос. Він користується найбільш розвинутим тоді лондонським діалектом, надає йому певної нормативності і тим самим висуває його на роль єдиної літературної мови. В цьому смислі він є основоположником національної літературної мови англійського народу. Чосер виріс на ґрунті середньовічної культурної традиції, писав з «позицій життєрадісного вільнодумства» і цим закладав основи нової гуманістичної традиції в англійській літературі.

БІЛЕТ № 16. Творчість Вільяма Шекспіра - найвище досягнення світової літератури доби Відродження. Сонети Шекспіра як сюжетний цикл.
За винятком «Венери і Адоніса» та «Лукреції», Шекспір сам не опублікував жодного зі своїх творів. Та це і не було в літературній традиції того часу звичайним самому друкувати драматичні твори. Та все ж лише половина (18) п'єс Шекспіра була опублікована тим або іншим чином за життя драматурга. Найголовнішою публікацією шекспірівської спадщини по праву вважається фоліо 1623 року (так зване «Перше фоліо»).До цього видання увійшли 36 п'єс Шекспіра все, окрім «Перікла» і «Двох знатних родичів». Саме це видання лежить в основі всіх досліджень в області шекспірознавства.
Як драматург Шекспір почав виступати з кінця 80-х років XVI століття. Дослідники вважають, що спочатку він відпрацьовував і «підновляв» вже існуючі п'єси і лише потім перейшов до створення своїх власних творів. П'єси Шекспіра користувалися великою популярністю, проте мало хто знав його ім'я у той час, оскільки глядач звертав увагу насамперед на акторів.
У 1613 р. Шекспір залишив театр, перестав писати п'єси і повернувся в Стретфорд-на-Ейвоні.
У свій час, п'єси Шекспіра групували за сюжетами: і виходила група комедій, група трагедій, хроніки з англійської історії, римські трагедії. Зазвичай в драматургії Шекспіра виділяють 3 періоди. у перший період потрапляють всі хроніки (окрім лише частково написаного Шекспіром «Генріха VIII») і більша частина комедій. Другий період, навпаки, містить майже всі трагедії; а третій трагікомедії (і «Генріха VIII»).
1) 1590 -1600 (оптимістичний). Хар. радісне сприйняття життя, віра у торжество розуму і добра. Пише хроніки, сонети, комедії («Комедія памелон», «Сон літньої ночі», «Венеціанський купець», «Зоряна ніч»), трагедії («Ромео і Джульєтта»).
2) 1601 -1607 створює більшість трагедій, зображує долю людини у суспільстві, жорстокості та гуманізму, зупиняється на кардинальних проблемах життя («Гамлет»). Людина має пройти випробування. Хар. образ худ. узагальнення. Твори: «Отелло», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет».
3) 1609 – 1613 (романтичний): 5 п’єс, 4 трагікомедії, істор. драма «Генріх 8», «Перікл», «Зимова казка», «Буря». Наявні казково-фант. елементи, символічні ситуації, роздуми. Твори – широка картина дійсності.
2) Сонети Шекспіра
Сонет вірш з 14 рядків. У англійській традиції, в основі якої лежать передусім сонети Шекспіра, прийнята таке римування: abab cdcd efef gg, тобто три катрени на перехресні рими, і один двовірш (тип, введений поетом графом Сурреєм, страченим при Генріху VIII).
Всього Шекспіром було написано 154 сонети, і більша їхня частина була створена в 1592–1599 роках. Вперше вони були надруковані без відома автора в 1609 році. Два з них були надруковані ще в 1599 році в збірці «Пристрасний пілігрим». Це сонети 138 і 144.
Збереглося 154 сонети Шекспіра, опублікованих уже в першому, прижиттєвому виданні 1609 року. Дійові особи його сонетів: поет, його друг і «смаглява леді».
1-99 сонети присвячені другу (графу Самутгентону), в них оспівується дружба.
100-125 сонети також звернені до друга, але в них атмосфера між друзями стає тривожною.
У 127-152 сонетах з’являється «смаглява леді».
У 153-154 радість і краса кохання, суперник у мистецтві поезії.
В усіх шекспірівських сонетах є одна важлива риса, характерна для творчої манери поета, це напружений драматизм. У них є обов’язковим гострий конфлікт, який розв’язується, як правило, у двох останніх рядках. Блискуче поєднання довершеної художньої форми з багатим ідейним змістом.
Шекспір наповнив свої сонети багатим змістом, глибокою думкою, хвилюючим людським почуттям. Митець надав їм різноманітного звучання та високої поетичної довершеності. Сповнені глибокого психологізму і внутрішнього драматизму. Укр. м. переклали: Павло Грабовський, Іван Франко, Максим Рильський, Дмитро Павличко, Ігор Костецький, Святослав Караванський, Дмитро Паламарчук та інші; на музику їх поклали Дмитро Шостакович, Дмитро Кабалевський, Мікаел Тарівердієв, Сергій Нікітін.

БІЛЕТ № 17. Своєрідність трагічного конфлікту в ранній трагедії Шекспіра «Ромео і Джульетта». Вирішення трагічних проблем буття у інших трагедіях («Гамлет», «Отелло» тощо).
Любов за власним вибором протистоїть середньовічному шлюбу ча розрахунком та штовхає Ромео і Джульєтту, людей уже доби Відродження, на героїчні вчинки. їхнє кохання не знає меж, у п'єсі це почуття оспіване з великою поетичною силою. Шекспір - чудовий знавець людських характерів. Ромео і Джульєтта - ще підлітки, їхня вдача формується, і драматург показує ці зміни під впливом кохання і пережитого. Так само, як Джульєтту кохання перетворює на самостійну і героїчну жінку, так і Ромео мужніє, пізнавши справжню силу почуттів. Дуже привабливими у п'єсі є образи Меркуціо та монаха Лоренцо. Меркуціо - справжня людина Відродження, то уособлює радість буття, творчу фантазію і гострий розум. Лоренцо - філософ, вчений, книжник, помічник закоханих. Доповнює цю галерею образів князь Ескала, правитель Верони, мудрий і справедливий. Тема кохання - одна з вічних тем у літературі. Кожен письменник висвітлює її по-своєму, але є твори, що стали зразками розкриття цієї теми. Коли йдеться про кохання молодих людей з родин, що ворогують між собою, ми відразу згадуємо шекспірівських героїв - Ромео і Джульєтту.
Кохання Ромео і Джульєтти, світле, чисте та жертовне, розквітло у часи феодальної ворожнечі. За тих умов воно було викликом усьому суспільству, без перебільшень його можна назвати навіть героїчним. Роди Монтеккі та Капулетті були непримиренними супротивниками, покоління за поколінням брало участь у боротьбі, коли раптом ; сама природа подарувала їхнім нащадкам несподіване диво: двоє зустрілися і покохали один одного. Тоді усі умовності, стара мораль, на- :: віть небезпека виявилися неважливими. Саме таким і має бути справжнє кохання, саме в цьому і ховається його переможна сила. Ллється кров, обставини змушують Гомеостати проти власної волі вбивцею, він вимушений тікати, взагалі усе темне та зле протистоїть : цьому почуттю, усе ніби покликане заважати закоханим. Але Ромео здатен ризикнути життям лише заради того, щоб побачитися з Джу-льєттою, навмисне затягуючи зустріч. Джульєтта також ладна піти на ризик в ім'я кохання, приймаючи зілля, що допоможе їй зімітувати . власну смерть: лише так вона діставала змогу вирватися з павутиння умовностей і зовнішніх обставин. Кохання має більшу цінність, ніж життя, на думку обох закоханих.) Життя нічого не варте, якщо не можна бути разом.
Так їхнє почуття виявляється сильнішим за смерть, хоча лише; смерть дозволяє їм об'єднатися. Герої гинуть, але насправді це не поразка, а перемога кохання. Програє стара мораль ворожнечі: трагічна розв'язка особистої долі Ромео і Джульєтти примиряє старше покоління Монтеккі та Капулетті.
Мораль кохання - а кохання завжди символізувало саме життя - приходить у світ і утверджує нові цінності, нехай навіть настільки дорогою ціною, дарує надію на краще. Попри все, життя перемагає смерть, а любов - ненависть.
Творчість Шекспіра поділяється на три періоди. Саме у другому “трагічному” періоді (1601-1608) створені “великі трагедії” (“Гамлет”,“Макбет”,“Король Лір”, “Отелло”). Трагедія постала на грунті кризи гуманістичного світогляду Шекспіра і, ширше, всієї ідеології ренесансного гуманізму; водночас вона є чи не найглибшим і найзавершенішим художнім вираження цієї кризи. Зміна світовідчуття, зрозуміло, не була в Шекспіра несподіваною, а стала наслідком діалектики його світогляду. Основа кризи гуманістичної ідеології Відродження – розчарування у досконалості людської природи. Джерелом трагічного у цей час стає не вирішуваний конфлікт між особистістю, носієм гуманістичної природи та світом, що живе за законами егоїзму та несправедливості.
Каталізатором зміни світовідчуття послужили суспільно-політичні події тогочасної англійської дійсності, позначеної особливим драматизмом і контрастом. Хід суспільно-історичного розвитку, зокрема ексцеси первісного нагромадження, невблаганно підривали характеризовану ідеологію, розкривали її невідповідність реальній дійсності й реальній людині.

БІЛЕТ № 18. Відродження у Німеччині та Нідерландах. Аналіз «Похвали Глупоті» Еразма Роттердамського.
Німеччина була роздробленою країною. Католицька церква втрачала свою монополію на духовне й розумове життя суспільства. Наука прагнула спиратися на реальний досвід, а не на церковний авторитет і догми.
Гуманізм розповсюджувався у Німеччині, як і в романських країнах, але, на відміну від Італії, Іспанії, Португалії і Франції, зустрів простонародну опозицію. Середньовічна епічна поезія майже зникла із суспільного життя країни. Замість лицарської літератури на початку XVI ст. розвивалась простонародна, спрямована проти вищих прошарків суспільства. Література тяжіла до публіцистики і сатири. Сатира булла представлена в рызних жанрах: панегірики, гумористичні діалоги, філософсько-публіцистичні трактати, притчі. Причому велика увага приділялася богословським проблемам, викриттю ченців і папської курії за відступ від християнства.
В епоху Відродження література в Нідерландах розвивалася насамперед латинською мовою; найбільшим прозаїком був Еразм Роттердамський, автор знаменитої «Похвали глупоти», поетом Йоганн Секунд, автор «Поцілунків». XVI століття, ознаменоване реформацією і революцією в Нідерландах, залишило і важливі поетичні пам'ятки великих подій нідерландською мовою протестантські гімни та пісні гезів.
«Похвала Глупоті» (1509) головна праця Е. Роттердамського, присвячена Томасу Мору.
Жанр: пародійний панегірик, спрямований проти середньовічного устрою життя. Твір складаєся з передмови, в якій автор з’ясовував свій намір висміяти все потворне й кумедне в людському житті; вступу, де Глупота за кафедрою в позі вченого з блазнівським ковпаком на голові, оголосила тему, представила аудиторію і познайомила слухачів зі своїм родоводом та оточенням; 2-х частин і висновку. У першій частині розкривається загальнолюдська влада Глупоти в житті і природі людини, яка стала основою радощів, всілякого процвітання й щастя; у другій описуються різні її види і форми у суспільстві від нижчих прошарків до вищих кіл, а також міститься нищівна критика всього укладу середньовічного життя. Оповідь ведеться від імені Глупоти, яка у хвалебному слові називає себе найбільшою добродійкою роду людського.
Голову героїню звати Морія. Вона ображена на те, що люди не змогли гідно вшанувати її, тому вирішила зробити це сама. Вона дочка бога багатства Плутоса і безтурботної німфи Неотеси (Юність). Глупота зачата в стані похмілля. Випестили її чарівні німфи: Мете п’янкість і Апедія невихованість. Її рідна сестра і служниця Філавтія Самовихваляння. Оточена вона слугами, серед яких Анойя (Безрозсудливість), Колакія (Улесливість), Лета (Забудькуватість), Місопонія (Лінощі), Комос (Насолода), Нігретос Гіпноз (Непробудний Сон), Трюфе (Зажерливість). З допомогою цих вірних слуг Глупота підкорила увесь людський рід. Вона віддавала накази навіть імператорам.
Морія не була дурною, вона мала тверезий розум і неабиякий життєвий досвід.
Автор різко критикує облудну набожність в її надміному культі ікон і молитов, таврує зловживання у відпущенні гріхів; насміхається над безглудними проповідниками церкви, невихованими, грубими, безсоромними ченцями; висміює феодальну верхівку суспільства, яка вихваляється своїм походженням.
Вище духовенство єпископи, кардинали і навіть Папа Римський далекі були від скромності й убозтва апостолів. Первосвященики хизувалися, купалися в розкоші, заради зміцнення римської курії готові були пролити людську кров. Нижче духовенство, наслідуючи їх , обкрадало своїх одновірців. Автор виступив проти світу буржуазного поборництва, який не менш ворожий народу, ніж світ феодального свавілля.
Без Глупоти жодних зв’язок не був би міцним і повним: народ не зміг би довго терпіти свого правителя, господар раба, служниця господиню, учитель учня, дружина чоловіка, квартирант хазяїна. Ідеальне щастя найвища форма божевілля. Глупотою вражена не тільки велика кількість людей, а й цілі народи. Морія для автора синонім мудрості, бо «Похвала Глупоті» це похвала розуму життя.


БІЛЕТ № 19. Класицизм - головний культурно-мистецький напрям у літературі XVII століття. Найвидатніші майстри французької класицистичної трагедії Корнель, Расін.
Класици
·зм (англ. classicism, від лат. classicus зразковий) напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVIго ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст.
Для класицизму був характерний раціоналізм, представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей; закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця); аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви; наслідування античності. Героями класицистичних творів були переважно люди аристократичного походження. Важливим складником теорії та практики класицизму була встановлена ієрархія жанрів: високі (ода, трагедія, поема, гімн, епопея), середні( наукові твори, сатира, елегія), низькі (пісня, байка, комедія).
Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Франсуа де Малерб, драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батист Мольєр, романістка М. де Лафайєт, письменники-афористи Франсуа де Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр, байкар Жан Лафонтен, пізніше просвітителі Вольтер, Жан-Жак Руссо та інші.
Корнель французький драматург, «батько французької трагедії», один із творців класицизму у французькій літературі.
Свою літературну діяльність Корнель розпочав із маленьких галантних віршів, після яких побачила світ його перша комедія "Меліта" (1629). Це стало початком його літературної і театральної кар'єри. Ця комедія, а також інші, написані Корнелем протягом 1631 1636 рр., нині забуті і не складають слави поета, але свого часу були тепло зустрінуті глядачами.
Драматург випробував свої сили у жанрі трагедії, написавши "Медею" (1635).Справжньою віхою у житті та творчості Корнеля стала п'єса "Сід", поставлена наприкінці 1636 або на початку 1637 року.
Успіх п'єси був величеннім. Проте він мав й інший бік: проти Корнеля виступила спілка другосортних драматургів, що тагмно підтримувалася фактичним правителем Франції кардиналом Ришельє. Французька Академія визнала трагедію "неправильною", незначною і навіть шкідливою з точки зору суспільної моралі.
Драматургічні принципи Корнеля:
правдоподібність;
історична вірогідність:
персонажі: королі чи видатні героїчні особи, які, на його думку, найкраще виражали загальнолюдські риси;
конфлікт між розумом і почуттям, волею і потягом, обов'язком і пристрастю;
перевага завжди залишалася за волею, розумом і обов'язком.
При цьому ясність та логіка не завадили відчуттю поетичності. Головні герої п'єс Родріго та його кохана Хімена ніби змагаються один з одним у благородстві та вірності обов'язку, діючи відповідно до "розумного обов'язку", але вони кохали одне одного, і це почуття знайшло своє відображення у монологах персонажів, у їх "розумних" вчинках, оскільки нерозумна, негідна поведінка здалися їм одночасно згубною і для любовного почуття. Кохання героїв стало суто героїчним. Драматург тільки формально намагався зберегти вірність такому правилу, як єдність часу. Відвівши на дію п'єси 36 годин, Корнель, як справедливо та й не без схвальності зауважив О. Пушкін, "нагромадив подій на цілих чотири місяці".
Жан Бати
·ст Расі
·н (*21 грудня 1639 21 квітня 1699) французький драматург, один із «Великої Трійці» драматургів Франції XVII століття, поруч з Корнелем та Мольєром.
У листопаді 1667 року Расін поставив свою велику трагедію "Андромаха" яка мала величезний успіх.Расін звернувся до давньогрецької міфологічної тематики. Давньогрецький міф про Гектора та Андромаху, прославлених Гомером, Еврипідом та багатьма іншими античними авторами, неодноразово привертав до себе увагу наступних поколінь людства. Андромаха дружина Гектора, воїна, що очолював троянців у Троянській війні, якого убив Ахілл. Після закінчення війни вона стала полонянкою сина Ахілла Пірра.
Драматург, ставлячи основних героїв трагедії перед однією і тією ж проблемою вибором між обов'язком і почуттям, що суперечать йому, створив конструкцію, у якій персонажі пов'язані один з одним відносинами, що повторювалися

БІЛЕТ № 20. Мольєр - найвизначніший майстер французької класичної комедії. Його естетичні погляди. Новаторство твору «Дон-Жуан».
Мольєр (1622-1673) творець класичної комедії, великий комедіограф. Він був наділений багатьма талантами й відомий не лише як письменник, а й як актор, як творець так званого театру Мольєра. Він затвердив на театральній сцені Франції школу акторської майстерності, яку згодом стали називати школою Мольєра, а найбільший французький театр «Комеді Франсез» і понині називають Будинком Мольєра.Творчість Мольєра пов’язана із класицизмом, однак художній світ його комедій багатший й ширший від тих норм, які були встановлені цим літературним напрямком. Мольєр не боявся їх порушувати. У своїй творчості він дотримувався правил, установлених їм самим. На 1664-1670 роки припадає найвищий розквіт творчості видатного драматурга. Саме в цей час він створює свої кращі комедії: «Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп», «Скупий», «Міщанин-шляхтич».
Естетичні погляди Мольера:
- театр - дзеркало суспільства;
- велика виховна роль театру;
- дві цілі комедії: розважати й повчати;
- призначення комедії - викривати вади людей і суспільства;
- природність і простота у структурі п'єси та грі акторів;
- типізація характерів (художні образи - результат спостережень за сотнями людей);
- сатира - дійовіша від трагедії сила у боротьбі з вадами.
Дон Жуан, або Кам’яний бенкет (також у російських перекладах часто зустрічається назва Дон Жуан, або Кам’яний гість) – комедія в п’ятьох актах Мольера, написана в 1665 році. Уперше представлена 15 лютого 1665 р. у театрі Пал-Рояль. Дон Жуан Мольєра це переконаний безбожник і розпусник, який творить зло, відчуваючи при цьому свою повну безкарність. На довершення всього він вирішує діяти за прикладом святенників за допомогою лицемірства й переконаний, що має рацію. Ця єзуїтська мораль накликає на нього небесну кару, і він провалюється в пекло. Для Мольєра цей фінал був слушною відплатою аристократам.
Новаторство Мольєра полягає в першу чергу в тому, що він зобразив Дон Жуана як свого сучасника, з усіма характерними вадами молодого дворянина XVII століття. Впевнений у своєму привілейованому становищі, а внаслідок цього - у безкарності, Дон Жуан спокушає всіх вподобаних жінок, губить чужі сім'ї, норовить розбестити кожного, з ким має справу: від власного слуги Сганареля до зустрічного жебрака. Він повністю позбавлений моральних принципів, причому він усвідомлює і навіть хизується цим, цинічно розмірковуючи про жінок, про свого батька і т.д. Герой Мольєра лицемірний і, знову ж таки, не вважає це чимось неправильним, адже «у наш час лицемірство має величезні переваги». Як і багато молодих дворяни XVII століття, Дон Жуан живе в борг, який він вже давно не платить і не збирається платити. З іншого боку, герой не позбавлений і деяких позитивних рис. Він красномовний, сміливий, здатний на благородні вчинки і недурні міркування. Втім, зовні відповідаючи образу витонченого дворянина, він доводить зовсім протилежне своїми вчинками - не дарма ж в спробі присоромити сина Дон Лукас постійно нагадує йому про дворянської честі.
Мольєр зумів створити різнобічний, що виходить за чіткі рамки класицизму образ, які відбив як загальнолюдські пороки, так і характерні риси дворянського суспільства XVII століття.Створюючи «Дон Жуана», Мольер випливав не тільки стародавньому іспанському сюжету, але й прийомам побудови іспанської комедії з її чергуванням трагічних і комічних сцен, відмовою від єдності часу й місця, порушенням єдності язикового стилю. Більше складної виявляється й структура характеру головного героя. І все-таки, незважаючи на ці часткові відступи від строгих канонів поетики класицизму, «Дон Жуан» залишається в цілому классицистской комедією, головне призначення якої – боротьба з людськими пороками, постановка моральних і соціальних проблем, зображення узагальнених, типізованих характерів.
БІЛЕТ № 21. Особливості англійського Просвітництва. Просвітницькі ідеали Д. Дефо у романі «Робінзон Крузо».
Харктерні риси просвітництва: культ науки і розуму, гасло епохи: ідеї правлять світом, визнання переваги досвіду, нові погляди на природу людини та суспільство, новий герой – простолюдин, вплив середовища на формування особистості, захист свободи.
Особливість англійської естетики XVIII ст. полягає в орієнтації на реальну людську особистість, що зумовлює застосування в процесах пізнання принципів сенсуалізму й емпіризму. Інша її особливість антипуританізм, тобто заперечення примітивного аскетизму пуритан і, зрештою, прагнення спрямувати мистецтво на шлях морального виправлення людини. Відтак проблема взаємовідносин моралі та мистецтва набуває провідного значення в естетиці Англії згаданої доби.
Відомими представниками англійського Просвітництва були лорд Антоні Шефтсбері, Френсіс Хатчесон, Бернард Мандевіль, Джозеф Аддісон, Давид Юм, Адам Сміт, Едмунд Берн, Генрі Хоум, Уільям Хогарт Англійське Просвітництво відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насамперед тим, що англійське Просвітництво не випереджало буржуазну революцію, як у Франції, а йшло слідом за нею. До того ж, Англійська буржуазна революція XVII ст. виступала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класовий компроміс 16881689 рр. Буржуазія поділилася владою з новим дворянством, залучивши останнє до буржуазного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.
Цікавим "документом" епохи став роман "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо (близько 16601731 pp.). У ньому письменник виступив типовим ідеологом буржуазії, бо обстоював найголовнішу цінність буржуазної свідомості образ людини, яка "всім завдячує самій собі". Треба було висадити Робінзона, корабель якого зазнав аварії, на безлюдний острів і примусити його почати в буквальному розумінні для того, щоб досягти максимального ефекту і день за днем, крок за кроком спостерігати його успіхи у пошуках, прирощуванні майна і життєвого комфорту, в гарантуванні безпеки. Самітницький образ нового типу людини-буржуа виник якраз своєчасно, в епоху капіталізму та експансіоністсько-колоніальних апетитів.Робінзон спочатку для самозбереження, а потім і самоствердження перетворює острів Відчаю на острів Надії. Він зосереджує всі духовні і фізичні сили на подоланні несприятливих обставин.
Ситуація вимагає від Робінзона повної зосередженості всіх його сил, натхнення думок і діянь, широкого і тверезого погляду, точного розрахунку, швидкості мислення й кмітливості. Для героя не властиві в’ялість, аморфність, невизначеність. Він не втрачає основ душевної рівноваги і здатності до активної цілеспрямованої діяльності.Було щось у характері Робінзона, що дало змогу йому гідно витримати самотність і не втратити потребу спілкуватися з людьми. У характері героя Дефо відбився досвід трудового люду і концепція людини, притаманна демократичному світогляду епохи Просвіти. Почуття дійсності, твереза оцінка обставин, усвідомлення того, що якщо людина пережила катастрофу, то жити їй потрібно і треба шукати гідний вихід із будь-якого тяжкого становища.
Він діє як справжній син своєї країни, свого часу і свого середовища, коли з корабля, який затонув, разом із практично необхідними предметами бере Біблію вТ-рьох примірниках і перетворюється на проповідника, прагнучи «цивілізувати» дикуна П’ятницю. Практична розсудливість Робінзона поєднується з релігійно-філософською думкою про волю Божу, в якій він шукає пояснення всім життєвим контрастам, трагічним долям.
«Робінзон Крузо» - перший класичний англійський роман, який можна назвати «історією сучасника». Перемога героя над усіма перешкодами і негараздами закарбовує в мозку читача силу й велич людської природи, глибоку віру в працю, розум і доброчинність - ці рушійні сили людського життя і щастя.

БІЛЕТ № 22. Модель державного устрою в романі Дж.Свіфта «Мандри Гуллівера».
Роман вийшов друком 1726 р. Працював над ним письменник протягом десяти років. У романі казкові форми та фантастичні ситуації майстерно поєднані з реальними деталями.)
Свіфт заперечував політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами, це сам письменник при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів тремексенів і слемексенів; перші з них прихильники високих підборів, другі низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпутії, в якому всі впізнали короля Георга І, який правив Англією протягом 17141726 років, призначав тільки прихильників низьких підборів. У наступникові ліліпутського трону, що симпатизував тремексенам і мав один високий підбор, а другий низький і тому навіть трохи шкандибав, сучасники Свіфта пізнали принца Уельського, який загравав з представниками і торі, і вігів, не знаючи, кому надати перевагу.
Запекла боротьба між прихильниками тупого кінця і гостроконечниками це сатиричне змалювання кровопролитних релігійних зіткнень між католиками і протестантами в Англії часів Свіфта. Синя, зелена, червона нитки, за володіння якими так принизливо боролися можновладці ліліпутів це кольори англійських орденів Підв'язки, Пані та святого Андрія, за нагородження якими придворні теж були здатні на ганебні вчинки. Стосунки Ліліпутії та Блефуску разюче нагадують відносини між Англією і Францією часів війни за "іспанську спадщину".
Свіфт великий майстер художнього слова прекрасно володів всіма засобами сатири. Його улюбленим прийомом була іронія, яка служила для викриття негативних моментів дійсності. Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів виступали особливо яскраво, коли сатирик подавав їх як великодушність та справедливість. З цією метою Свіфт примусив Гуллівера славити "ласку" та "поблажливість" імператора Ліліпутії, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на позбавлення зору.
Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади. На сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними царський двір порівнюється з помийницею, сенат з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.
Іронічним був підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гуллі-вером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія це алегорія, то стає зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта не герой, а й Англія не просвітницький ідеал держави.
Сатиричне змалювання державного устрою, законів та звичаїв Ліліпутії.
1. Фантастична зустріч Гуллівера з мешканцями Ліліпутії. (Головний герой твору Гуллівер на борту судна "Антилопа" відплив із Брістоля у південні моря. Під час подорожі корабель потрапляє у зону шторму та розбивається. Гуллівер, рятуючи життя, довго пливе й виходить на берег у фантастичній країні ліліпутів. Маленькі люди зустрічають Гуллівера насторожено, але досить приязно: годують, надають житло. Йому прислуговують шістсот ліліпутів, триста кравців шиють для нього одяг, шестеро найвидатніших учених навчають його ліліпутської мови.)
2. Перша особа Ліліпутії. (Перша особа Ліліпутії іменувала себе "імператором". Він був трохи вищий на зріст від своїх придворних, і цього, як іронічно зазначає Свіфт, було "досить, щоб викликати особливу пошану до нього". Імператор називав себе "окрасою й острахом світу", "монархом над монархами", "вищим за всіх синів людських", "тим, що спирається на центр землі, а головою сягає сонця", хоча був насправді зростом у три пальці.)
3. Звичаї Ліліпутії. (Щоб дістати державну посаду, треба було взяти участь у змаганні танцюристів на канаті: хто найвище підстрибне, той дістане найвищу посаду державного службовця. Найвищими відзнаками: синьою, червоною та зеленою шовковою ниткою нагороджують тих, хто виявить найбільшу спритність у незвичайних змаганнях. Імператор держить горизонтально палицю, а кандидати на нагороду то стрибають через неї, то пролазять під нею, залежно від того, піднімає чи опускає палицю імператор.)
4. Політична система країни. (В Ліліпутії є дві ворогуючі між собою партії - тремексени й слемексени. Перші - прихильники високих підборів, другі - низьких. Хоча стародавнім звичаям відповідають високі підбори, але його величність призначає на всі урядові посади тільки тих, хто має низькі підбори. Члени партій ненавидять один одного так, що навіть не їдять і не п'ють за одним столом.)

БІЛЕТ № 23. Особливості літератури французького Просвітництва XVIII ст. Художнє втілення філософських ідей Вольтера у літературних творах («Кандід», «Простодушний»).
Особливості просвітництва Франції

· в центрі уваги французьких просвітників була наука;

· вони проголосили людину творцем історії, відкидаючи теорію церковників про божественне провидіння;

· утверджували необхідність перебудови людського суспільства. З цією метою потрібно озброїти людей розумом, просвітити їх тощо;

· віра в ідею просвітницької монархії поставити на чолі держави монарха-філософа;

· теорія "природної людини". На їхню думку, існувало дві категорії людської особистості:
1) особистість, створена природою, яка живе за її законами у постійному безпосередньому спілкуванні з нею;
2) особистість, сформована у суспільстві, сповненому найстрашніших пороків.

· звідси завдання повернути людину до природи, до її природних законів;

· мистецтво повинно мати просвітницькі цілі, викривати неправду церкви, казки священиків, викорінюючи забобони, релігійний фанатизм, нетерпимість, виховувати гуманістичні ідеали тощо;

· трибуною просвітників був театр;

· "дитиною" просвітників був жанр філософського роману. Мета останнього полягала не в тому, щоб всебічно висвітлити характер людини або історичну обстановку, як це ми бачимо у реалістичному романі XIX століття, а у підкреслено повчальній формі донести до читача філософські ідеї автора, зробити ці ідеї зрозумілими, загальнодоступними;
Особливості (за лекцією): надзвичайна революційність, сильне громадянське звучання, універсальність, енциклопедизм, філософіям. емпіричні знання про світ, наукові знання входять у худ. літературу.
«Кандид, або Оптимізм». Повість була написана, ймовірно, в 1758 у і через рік з'явилася у пресі відразу в п'яти країнах під виглядом «перекладу з німецької». У фіналі повісті герої опиняються в Константинополі і дізнаються від місцевого дервіша про марноту метафізичних досліджень. Висловлюваний їм рецепт щастя простий - забути про хвилювання навколишнього життя, і в першу чергу громадської думки, присвятивши себе обраному ремеслу - «догляду за садами».
Оповідь була побудована як пародія на авантюрний роман герої переживають незвичайні життєві перевороти, пригоди, які відбуваються у приголомшливому темпі.
Простак.Філософська повість «Простак» написана в 1761 р. Серед інших філософських повістей Вольтера «Простак» посідає особливе місце. Саме в цій повісті критика соціальних і моральних вад французького суспільства на-ш брала найбільшої сили, гостроти та безкомпромісності. У своїй тематичній основі повість «Простак» полемічно спрямована проти концепції так званої « природної людини » Ж.-Ж. Руссо.
Вольтер, і Руссо належали до когорти ідейних лідерів епохи Просвітництва, але при цьому одне з центральних питань просвітницької ідеології, а саме питання про характер впливу цивілізації на мораль людини, вони вирішували по-різному. Для Вольтера цивілізація асоціюється з наукою та освіченістю, з торжеством інтелекту над тваринними інстинктами людини. Не відкидаючи чинників негативного впливу суспільства на мораль людини, Вольтер вважав, що саме цивілізація, зрештою, підняла людину з тваринного, тобто природного, стану до рівня інтелектуально і морально розвиненої особистості.
Подієву основу повісті становить розповідь про пригоди «природної» людини Гурона, або Простака, який мимоволі вступає у конфлікт з «цивілізованим» суспільством абсолютистської Франції кінця XVII ст. В сюжеті повісті поєднуються дві подієві лінії: про прибуття Гурона до Франції, його кохання та його подорож до Парижа і про трагічну долю Сент-Ів.
Композиційно повість ділиться на п'ять частин, кожна з яких розповідає про черговий етап знайомства Гурона з мешканцями, порядками, звичаями та корумпованою бюрократичною державною системою Франції.
Особливості: конфлікт "природної людини" Гурона і французького суспільства. На відміну від Ж. Ж. Руссо, який вважав "природну людину" шляхом до світлого майбутнього всього людства, Вольтер зіштовхує свого героя з цивілізованим світом, висвітлює всі недоліки як цивілізованого світу, так і "природної людини"; образ мадемуазель де Сент-Ів як символ зв'язку між "природною людиною" і суспільством, зіпсованим цивілізацією.
БІЛЕТ № 24. Просвітницька діяльність Д.Дідро. Роман «Черниця».
Дідро став редактором «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» (1751–1780). Разом з іншими просвітителями, він зумів зробити Енциклопедію системою наукового знання тієї епохи і зброєю в боротьбі з релігійною ідеологією та феодалізмом, чим нажив впливових ворогів.Дідро створив первісну програму видання, став його головним редактором, був автором помітної кількості його статей. Перші 28 книг видання з тридцяти п'яти вийшли з друку в редакції одного Дені Дідро. До створення статей була залучена низка відомих на той час письменників, серед котрих були Вольтер, Жан Жак Руссо, Шарль Луї де Монтеск'є, Поль Адріан Гельвеций та низка менш відомих особистостей.
У філософських творах «Думки про пояснення природи», «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Сон д'Аламбера», «Філософські принципи матерії та руху», «Елементи фізіології». Дідро відстоював матеріалістичні ідеї, розглядаючи все, що існує як різні формоутворення єдиної Нествореної матерії. Згідно з його вченням, матерія якісно різноманітна, в ній є початок саморуху, розвитку. З ранніх філософських праць відомі «Філософські думки», «Алеї, або «Прогулянка скептика». Атеїстичний твір «Лист про сліпих у повчання зрячим».Дідро проектував державну систему народної освіти, відстоював принципи безкоштовного початкового навчання. Прагнучи забезпечити фактичну доступність школи. На перший план він висував фізико-математичні і гуманітарні науки. Виступаючи за реальний напрямок освіти і його зв’язок з потребами життя.
«ЧЕРНИЦЯ». Реальним прототипом Сюзанни Симонен з роману «Черниця» була черниця Маргарита Деламар, судова справа якої про зняття з неї чернечого обітниці отримала той час широкого розголосу і позов якої судом був відкинутий. Роман «Черниця» був написаний Дідро у другій половині 1760 року. Проте широка читаюча публіка отримала можливість познайомитися з цим твором лише в 1796 році, через 12 років після смерті його творця.У просвітницькій літературі жанр роману набуває свої справжні риси, стає епосом приватного життя. У ньому зображуються побут, звичаї людей демократичного стану. У такому дусі і пише Дідро. Новизна реалістичного роману була в його тематиці. У романі відображені типові обставини часу, пов'язані з пробудженням почуття свободи в демократичній масі, в «Монахині» втілилося відображення тих зрушень, які відбулися в умонастрої демократичних верств суспільства, які протестували проти свого приниженого положення. Дідро чудово зображує фізичну і моральну збоченість черниць, яка є наслідком протиприродного прагнення придушити свою плоть. Своєю повістю Дідро виніс суворий вирок похмурому і нелюдському світу монастирства. Він показав, як ворожі людській природі чернечі догми проникають у свідомість людей і спотворюють їх внутрішній світ. «Черниця» написана у прийнятій в той час формі сповіді, у вигляді щоденника героїні. Проте функція цієї форми незвичайна. Розповідь від першої особи надає роману не тільки сповідальний, але і публіцистичний характер. Спроби героїні знайти свободу виростають у символічну картину боротьби людини з цілою системою придушення, приниження особистості. У зіткненні з хижацької мораллю людей - власників і статутом монастирського життя розкриваються позитивні риси Сюзанни Сімоне. Вона волелюбна, не виносить насильства, людяна, має здорові моральні поняття. Проникливо розкривши психологію релігійного аскетизму, Дідро зумів показати процес переродження людської свідомості під тиском релігії, і цим повість значною мірою виходить за рамки просвітницького світогляду - вона цілком може зайняти місце в реалістичній літературі 19 століття.
БІЛЕТ № 25. Соціальні комедії П.Бомарше «Севільський цирульник» та «Шалений день» – вершинне явище французької просвітительської літератури.
«Севільський цирульник» (1775) спочатку мав форму «параду», згодом опери, і лише потім комедія набула форми, відомої багатьом поколінням глядачів. Найголовнішим для Бомарше було висловити свою відданість інтересам третього стану. Недарма граф Альмавіва з допомогою свого слуги Фігаро одружується з дівчиною із буржуазної сім'ї Розіною, яка, люблячи його, не бажає бути його утриманкою. Глядача вражають динамічність дії, чудова словесна гра, бездоганний механізм інтриги. Персонажі традиційної комедії зажили в Бомарше новим життям. Опікун Розіни лікар Бартоло, ретроград і мракобіс, не намагається приховати свого неприйняття нової епохи: «Що вона нам дала такого, що ми мусимо її вихваляти? Всілякі дурниці: вільнодумство, всесвітнє тяжіння, електрику, віротерпимість, віспощеплення, хіну, енциклопедію та міщанські драми». Це гранично достовірний персонаж: будучи кмітливим, Бартоло не втрачає гідності, навіть зазнавши невдачі.
Сам Бомарше у передмові писав: "Отже, у "Севільському цирульнику" я тільки хитнув підвалини держави, тоді як у своїй новій п'єсі, ще більш їдкій і безкомпромісній, я її опротестовую. і далі. Без гострих положень у п'єсі, положень, безупинно спричинюваних соціальною нерівністю, неможливо досягнути на сцені ані високої патетики, ані глибинної моралі, ані істинного і благодійного комізму".
Багато нового привніс Бомарше і в характер спритного слуги Фіґаро. У його монологах, які не мають безпосереднього стосунку до інтриги комедії, звучить авторське «я». Це слуга, який протестує свідомо та всерйоз, він відкрито засуджує свого пана. Слова Фігаро стають звинувачувальним актом і проти всього суспільства. За традицією Фігаро звертається до графа «ваша світлосте», «монсеньйор», але насправді він зовсім не поважає його. В уста Фігаро Бомарше вкладає і слова-роздуми про «республіку літераторів», розвінчуючи своїх супротивників, нікчемних «комах», які заважали йому творити. Гостро звинувачувальний характер має і образ Базіля. Знаменита його тирада про наклеп наче відтворює портрет безчесного парламентського радника Гезмана. Це нахабний викрутень, який слугує лише тим, хто більше заплатить
«Шалений день, або Одруження Фігаро» (1784), твір який без вагань можна вважати шедевром сценічного мистецтва та суспільно-політичним актом, була справжньою сповіддю Бомарше. Недарма Людовік XVI, прочитавши у 1782 р. рукопис комедії, заборонив ставити її на сцені, заявивши: «Якщо бути послідовним, то, щоб дозволити постановку цієї п'єси, потрібно зруйнувати Бастилію. Ця людина знущається з усього, що слід поважати в державі». Бомарше чудово розумів, що причини заборони його п'єси були суто політичними. Але сам Бомарше, який неофіційно займав пост міністра і вирішував важливі державні справи, був потрібний уряду, через те, попри заяву короля, перемогу все ж здобув драматург. Комедія була передвісницею 1789 року. Недарма Дантон заявив, що «Фігаро» поклав край аристократії, а Наполеон назвав п'єсу «революцією в дії».
У «Весіллі Фіґаро» герой стає довіреною особою графа Альмавіви. Він збирається одружитися з покоївкою графині Розіни Сюзанною. Але граф, захопившись Сюзанною, хоче зробити її своєю коханкою, скориставшись старовинним феодальним правом першої ночі. Фігаро веде з графом наполегливу боротьбу за своє право закоханого та людську гідність. У конфлікті «хазяїн-слуга» програє граф. Розум, хитрість, мужність простолюдина Фіґаро виявляються сильнішими від станових привілегій графа.
«Весілля Фігаро» неперевершена комедія інтриги. Це музична п'єса (напр., вокальні партії у сцені суду, акт 3), у якій відтворена точна і достовірна картина звичаїв Франції (те, що дія відбувається в Іспанії, не обмануло глядача). Найголовнішим у п'єсі залишається характер Фігаро, який наділений багатьма автобіографічними рисами.

БІЛЕТ № 26. Своєрідність німецького Просвітництва. Драма Ф. Шиллера «Підступність і кохання» як відображення тогочасної німецької дійсності.
1.Розквіт епохи Просвітництва в Німеччині падає на XVIII століття і пов'язаний з плеядою всесвітньо відомих діячів : І. Г. Гердером, Г. Э. Лессингом, І. В. Гете і Ф. Шиллером, І. Кантом і багатьма іншими.
Епоха просвітництва у Німеччині проходила у надзв. складних умовах. Великим випробовуванням стала тридцятилітня війна (1818- 1848), роздрібленість країни на герцогства та князівства, які жили за своїми законами.
Особливості: виникнення культурних центрів, навколо яких вирує життя, розвивається мистецтво та літ. жанри; діяльність філософів( Кант, Гегель, Фігте); поява періодичної преси (Німеччина – країна 1-х газт); намагання відродити нац. мову, тяжіння до теоретичних проблем.
Виділяють 4 етапи НП:
1) 20-40-ві рр. становлення Нім., просвітницький класицизм, сатира, бароко, рококо;
2) 50-60 рр. активізація НП, розвиток нім. сентименталізму ( видатні представники цього часу Фрідріх Клопшток, Кристофер Віланд);
3) 70-ті роки бунтарський, штюрмерський, хар. пафос боротьби. Представник - Йоган Гейдер.
"Підступність і кохання". (1783). Задум створити п'єсу про сучасну німецьку дійсність виник у Шіллера вперше на гауптвахті, куди він потрапив за самовільний від'їзд до Мангейма на прем'єру "Розбійників". Після втечі зі Штутгарта Шіллер продовжував працювати над п'єсою. Сам пост у листі до Дальберга від З квітня 1783 року називав її "сміливою сатирою та глузуванням над породою блазнів та негідників із знаті".
П'єса містить узагальнені типи та образи: маленьке герцогство Вюртемберзьке. деспотичний, розпусний Карл ( ні спій, його фаворитка графиня Франциска фон Гогенгейм, міністр Монмартен зображені під іншими іменами, але зборі гають свою портретну схожість.
Гнітючий світ глухої провінції, інтриги та злочини, розкіш та розпуст герцогського двору та жахлива убогість народу ось обстановка, на тлі якої розгортається трагічна історія піднесеного кохання двох благородних істот Фердинанда та Луїзи.
Перша назва п'єси "Луїза Міллер".Сам автор визначив жанр свого твору "міщанська трагедія". Крім того, це перша німецька політична драма, у якій зіштовхуються два соціальних світи: придворно-дворянський і міщанство. Луїза сильний жіночний характер па відміну від попередніх героїнь драматургії Шіллера: Амалії ("Розбійники"), Леонори ("Змова Фіеско у Генуї"). Важливо і те, що п'єса обернена до сучасності. Із родиною Міллерів пов'язаний основний конфлікт драми, зіткнення двох систем моралі, кожна з яких відповідає певному соціальному середовищу. Кохана сина 11 резидента, юного Фердинанда, шістнадцятирічна Луїза переживає своє перше почуття глибоко, щиро. Луїзі здасться, що кохання відкрило перед нею таємниці світу. Уміння простого серця відчувати подібну глибину почуттів зафіксовано Шіллером вперше.

БІЛЕТ № 27. Психологізм та соціальність роману Й. Гете «Страждання молодого Вертера».
«Страждання молодого Вертера» - роман про молоду людину із буржуазного середовища, який закінчив життя самогубством через нещасливе кохання. Незвичайно сильний резонанс, який мав цей роман, доводить, що автор зумів торкнутися актуальної проблеми, яка глибоко хвилювала молоде покоління.
Кінець «Вертера» був, по суті, ударом по релігійній моралі, що відкидала самогубство; носії цієї моралі не бажали помічати умов, які породили вертеровські настрої пасивності та відчаю. В цьому творі Гете цілком свідомо орієнтувався на "звичайну" людину з бюргерського середовища, для якої героїзм існування полягав зовсім не у боротьбі з соціальними обставинами чи в захисті станової честі, або виконанні свого громадянського обов'язку. Він полягав єдино у боротьбі за свою самоцінність і неповторність, у захисті світу власних почуттів як єдиного і найвищого надбання особистості. Неможливість реалізувати свої почуття для героя рівнозначна неможливості далі жити.
Головний конфлікт у романі розгортається між героєм, не здатним до жодних моральних компромісів ні з самим собою, ні з суспільством та оточенням, де панують лише етикет і умовність. Таким є світ Лотти і всього чиновницького оточення.
Гете утвердив своїм романом тип так званого "сентименталістського героя", прикметною рисою якого є усвідомлення своєї несхожості з іншими людьми та неможливості реалізувати у суспільстві свої шляхетні духовні поривання, свою неповторність, яка, навпаки, стає перешкодою на шляху до щастя. Цей роман є водночас сентиментальний ("почуття вищі за розум"), соціально-психологічний (доля особистості залежить від соціальних характеристик суспільства). Ґете обрав епістолярну форму, освячену авторитетами Річардсона й Руссо. Вона давала йому можливість зосередити увагу на внутрішньому світі героя – єдиного автора листів, показати його очами навколишнє життя, людей, їхні відносини. Поступово епістолярна форма переростає в щоденникову. Наприкінці роману листа героя звернені вже до самого себе – у цьому відбивається наростаюче почуття самітності, відчуття замкнутого кола, що завершується трагічною розв’язкою
На початку роману домінує прояснене радісне почуття: покинувши місто з його умовностями й фальшю людських відносин, Вертер насолоджується самотою в мальовничій сільській місцевості. Руссоистское преклоніння перед природою сполучається тут з пантеїстичним гімном Всюдисущому. Руссоизм Вертера проявляється й у співчутливій увазі до простих людей, до дітей, які довірливо тягнуться до нього. Рух сюжету відзначений зовні незначними епізодами: перша зустріч із Лоттой, сільський бал, перерваний грозою, що одночасно спалахнула в обох спогад про оду Клопштока як перший симптом їхньої духовної близькості, спільні прогулянки – все це знаходить глибокий зміст завдяки внутрішньому сприйняттю Вертера, емоційної натури, цілком зануреної в мир почуттів. Вертер не приемлет холодних доводів розуму, і в цьому він – пряма протилежність нареченому Лотти Альбертові, до якого він змушує себе харчувати повагу як до гідної й чималої людини
Друга частина роману вводить соціальну тему. Спроба Вертера реалізувати свої здатності, розум, утворення на службі в посланника натрапляє на рутину й педантичну причепливість його начальника. На довершення цього йому в принизливій формі дають відчути його бюргерське походження. Заключні сторінки роману, що оповідають про останні годинники Вертера, його смерті й похоронах, написані від імені «видавця» листів і витримані в зовсім іншій, об’єктивній і стриманій манері
Ґете показав духовну трагедію молодого бюргера, скованого у своїх поривах і устремліннях відсталими, застиглими умовами навколишнього життя. Але, глибоко проникнувши в щиросердечний мир свого героя, Ґете не ототожнив себе з ним, він зумів глянути на нього об’єктивним поглядом великого художника. Через багато років він скаже: «Я написав «Вертера», щоб не стати ним». Він знайшов для себе вихід у творчості, що виявилося недоступним для його героя.
БІЛЕТ № 28. Шляхи пошуку істини у трагедії Й. Гете «Фауст». Вплив творчості Гете на розвиток європейської літератури.
«Фауст» Гете належить до тих видатних творів, які не тільки відображають духовне життя людини, а й самі сприяють духовному розвитку людства. Ця трагедія стала підсумком багаторічних творчих пошуків письменника, його роздумів про духовну сутність людини і всього людства.
У центрі авторської уваги перебувають філософські проблеми: духовний запорука миру, людина і природа, роль культури у розвитку людства, місце людини на землі, сенс буття особистості, її моральний вибір і т.п. І червоною ниткою крізь усе це проходять пошуки всезагальної істини, яка стане тим універсальним мірилом, за допомогою якого можна вирішити будь-яку проблему.
Фауст не перестає шукати. Він звертається до науки, до історії, до магії, проте та єдина омріяна таємниця буття не відкрилася йому.
Одночасно з розумінням даремності пошуків єдиної істини до Фауста приходить любов.
Він відчуває, що істину неможливо вмістити навіть в розумні книги, так як саме життя є багатшим і різноманітнішим, ніж може уявити собі людина, воно змінюється і ставить перед людиною нові і нові проблеми.
Фауст розуміє обмеженість людського пізнання. Іноді людині здається, що вона досягла мети, але її очікування виявляються марними, їй доводиться знову продовжувати свої пошуки. Героя пригнічує невизначеність важливих проблем, тому його кабінет, а разом з ним і весь світ здається йому «тюрмою-норою». На початку твору Фауст переживає трагічний конфлікт у власній свідомості - конфлікт між бажанням пізнати «основу основ» і неможливістю зробити це. Конфлікт у душі героя призводить до тяжких сумнівів, навіть до спроби самогубства, але його повертають до життя голоси людей, церковний дзвін і недільні співу на честь Христоса - це ніби голос Бога, звернений до людини, «небесна звістка любові й миру», що кличе до творчого пошуку істини, а не до відмови від неї.
Отже, Фауст прагне пізнати істину, а для цього здатний ступити на будь-який шлях, і його не лякає та ціна, яку Рафаель просить заплатити за це - душу Фауста. Рафаель піддає випробуванню Фауста, пропонуючи різноманітні «радості життя», але тільки щире почуття любові здатне примусити Фауста хоча б на деякий час забути про пошук абстрактної істини життя. Зустрівши Маргариту, Фауст розуміє, що любов - найвища цінність. Саме в простій і недосвідченій дівчині знайшов Фауст споріднену душу.
Рафаель намагався довести, що людина не знає справжньої любові, а шукає лише плотських утіх. Він підштовхує Фауста до брехні, служить причиною трагедії Маргарити, але, всупереч драматичної розв'язки любовної колізії, любов виявляється сильнішою за диявольський розрахунок. Фауст полюбив по-справжньому. Любов порушила в його душі невідомі сили , відкрило йому весь світ. Любов зробила те, що раніше не зміг зробити жодний інший вибір Фауста.
Фауст став причиною щастя і страждань Маргарити, він сам карає себе за горе, яке приніс дівчині. Але любов духовно очистила їх обох. Тому, підсумовуючи вищесказане, слід сказати, що в пошуках істини Фауст отримує найвищу цінність життя людини – любов. І дійсно, саме це високе почуття визначає перед людиною рамки можливого й неможливого, доброго й злого, високого й низького. Отже, істина полягає не у вченнях старих манускриптів, і не в сухих наукових термінах, справжня істина – це сила людських почуттів, сила, здатна врятувати душу та творити історію. Ця сила – любов.
Отже, творчість Гете, в особі якого, за словами іншого німецького філософа Ф. Шеллінга, блискучий розум поєднав силу поетичного натхнення з глибиною філософської думки, стала одним із вершинних злетів світової літератури та справила значний вплив на її розвиток.
Герої Гете надихали інших митців на створення неперевершених творів та ставали об’єктом для дослідження тисяч літературознавців та критиків.

БІЛЕТ № 29. Творчість Фонвізіна. «Недоросль» як зразок літератури Просвітництва Росії.
Дени
·с Іва
·нович Фонві
·зін ( (14) квітня 1745, Москва, Російська Імперія 1 (12) грудня 1792, Санкт-Петербург, Російська Імперія) російський письменник епохи Катерини ІІ, засновник російської побутовоїкомедії.
У 1762 став перекладачем Колегії закордонних справ у Петербурзі, друкує у журналах свої літературні переклади. У 1763 - 1769 служив секретарем кабінет-міністра Івана Єлагіна.
Поступово, поруч з перекладами, починають з'являтись оригінальні твори Фонвізіна різко сатиричного змісту. «Послание к слугам моим...» (1769). У 1766 - 1769 працює над п'єсою «Бригадир». Ця п'єса ставиться у 1770 і має величезний успіх. Фонвізін запрошується навіть до Петергофу для читання «Бригадира» для імператриці Катерини ІІ.
У 1777 - 1778 відвідує Францію та Німеччину, про що пізніше пише у «Записках первого путешественника», які зіграли дуже важливу роль у становленні російської прози.
У атмосфері реакції, яка відчувалася після придушення Пугачовського бунту, Фонвізін створив свій найвизначніший твір - комедію «Недоросль» (1781). У даному творі прямо вказується на необхідність реформування Росії в дусі Просвітництва та відміни кріпосного права.
У 1784 відвідав Німеччину та Італію, і анонімно видав французькою мовою твір «Жизнь графа Никиты Ивановича Панина».
У подальшому Фонвізіну не дозволено було друкуватися; його п'ятитомне зібрання творів не було видане, а статті розповсюджувалися лише у списках. Останні роки життя письменник був тяжко хворий, але не полишив творчість: він розпочав автобіографічну повість «Чистосердечное признание в делах моих и помышлениях», але ця праця не була завершена. 1 (12) грудня 1792 Фонвізін помер у Петербурзі. Похований у Олександро-Невській лаврі.
Пєса була задумана Д.І. Фонвізіним як комедія на одну з головних тем епохи просвітництва як комедія про виховання. Але в результаті здум письменника змінився. Комедія «Недоросль» - перша російська соціально-політична комедія, і тема виховання пов’язана в ній з найважливішими проблемами XVIII століття.
Основні теми;
1. Тема кріпосного права;
2. Засудження самодержавної влади, деспотичного режиму часів правлінняо Катерини ІІ;
3. Тема виховання.
Своєрідність художнього конфлікту п’єси у тому. що любовна інтрига, пов’язана з образом Софії виявляється підкореною соціально-політичному конфлікту.
Основний конфлікт комедії – боротьба дворян (Правдін, Стародум) з кріпосниками (поміщики Простакови, Скотинін).
«Недоросль» яскрава, історично-точна картина російського життя XVIII ст.. Цю комедію можна вважати однією з перших в рос. лі-рі картиною соц. типів. В центрі уваги дворянство, що знаходиться у тісному зв’язку з кріпосним сослів`ям і верховною владою. Те, що відбувається в домі Простакових зображення більш серйозних суспільних конфліктів. Автор проводить паралель між поміщицею Простаковою та високоповажними вельможами ( вони також як і Простакова позбавлені уявлень про борг і честь, жадають багатства).
Сатира Фонвізіна звернена проти конкретної політики Катерини ІІ. Він виступає як безпосередній попередник республіканських ідей Радищева. За жанром «Недоросль» комедія (в п’єсі багато комічних і фарсових сцен). Сміх автора сприймається як іронія, спрямована проти діючого ладу в суспільстві та державі.

БІЛЕТ № 30. Творчість М.М.Карамзіна. Повість «Бедная Лиза» як твір російського сентименталізму.
М. М. Карамзина справедливо вважають письменником- новатором, якого глибоко хвилювали події сучасності. Віе намагався вивести л-ру від класицизму, показати реальне рос. життя. Під керівництвом Новикова він приймає участь у створенні журналу «Дитяче читання для серця і розуму». Подорож крїнами Європи допомогла у створенні “Листів російського туриста (путешественника)”.
Дуже важливе значення творчість Карамзіна займала в розвитку рос. літ. мови, розмовнї мови, книжкового мовлення. Він намагався створити одну мову для книг і для суспільства. Він звільнив літ. мову від слов’янізмів, створив і ввів у використання велику кількість нових слів, таких як “будущность”, “промышленность”, “общественность”, “влюбленность”.
Найвідоміший твір рос. сентименталізму повість Н. М. Карамзіна «Бідна Ліза». Тема повісті тема смерті. Головні герої Ліза та Ераст. Ліза проста селянка. Вона виховувалась в бідній, але люблячій сім’ї. Після смерті батька Ліза залишилася єдиною опорою для своєї старої хворої матері. Вона зустріла Ераста і вони покохали один одного. Спочатку їхні стосунки були платонічними, але, коли він заволодів нею, вона стала йому нецікавою, він не міг змиритися з тим, що у них був різний соц.. статус. Автор намагається донести читачу, що люди низького походження також можуть мати глибокі почуття, переживання. Саме почуття героїв обєкт уваги автора. Пейзаж у творі не тольки служить фоном розвитку, але й показує відношення автора до зображуваного. Автор уособлює природу, роблячи її в деякій мірі учасницею подій. Гол. темою письменників сентименталістів є тема смерті. У цій повісті Ліза, дізнавшись, про зраду Ераста скоює самогубство. Почуття простої селянки виявилися ще сильнішими, ніж почуття дворянина. Ліза не думає про матір для якої смерть дочки рівносильна власній смерті; про те, що самогубство великий гріх. Вона зганьблена і не уявляє власного життя без коханого.
Вчинки Ераста можна характеризують його як легковажного чоловіка, хоча до кінця свого життя його мучила смерть Лізи. Письменник розкриває внутрішній світ своїх героїв через опис природи, внутрішній монолог, роздуми оповідача, опис взаємостосунків між героями.

БІЛЕТ № 31. Особливості німецького романтизму. Повість-казка Гофмана «Малюк Цахес» - визначний твір німецького романтизму.
Найбільшим імпульсом ззовні стала Велика французька революція, що пробуджувала національну свідомість німців.Найпотужнішого розвитку німецький романтизм набув у 90-ті роки ХУІІІ ст. – 2 пол. ХІХ ст.. Він розвивався спонтанно, без сторонніх впливів. Впливає на інші країни. Існує тривалий час, зберігає позиції в музиці, філософії.
Головні риси нім. романтизму: відчуження людини від суспільства, бо воно псує особистість; зображення суспільства у карикатурному вигляді (гротеск, іронія, сатира), бо воно приречене на загибель; фантастика, фольклор; принцип історизму; вчителями вважали Шекспіра і Сервантеса, великий вплив мав Шелінг (він: література завжди змінюється); головна тема – тема художника, митця.
4 періоди
1. Єнський гурток 1795-1806. Він є основою романтичного явища. Називається Єнський, бо був створений у місті Єна.
Представники.Головний представник – Шелінг, який об’єднав навколо себе братів Шлегелів, Новаліс, Фіхте Людвіг Тік, Шиллер. Філософсько-естетична теорія світу – намагання охопити все. Притаманні: універсалізм, всеосяжність, синкретизм (філософії, мистецтва, релігії, науки) для нової універсальної культури. Ідеї загального символізму, принцип двосвіття, творче ставлення до світу і буття. 2. Гейдельбергський гурток (1804-18015)
Наполеонівські війни. У Німеччині почався патріотичний визвольний рух, що спричинює національний рух, а отже засуджується все французьке. Ціниться чистота звичаїв, активізується національна свідомість, патріотизм. Цей період має тенденцію народного фольклорного романтизму. Засновники гуртка – Арнім і Брентано. Мали причасність брати Грімм. Характерні риси: традиціоналізм, звернення до фольклору, давнини. Створили наукові основи сучасної фольклористики, заснували міфологічну школу в літературознавстві. 3. Реставрація 1815-1830
Осередком літературної діяльності стає Берлін. В цей час на пердній план виходить гротескно – фантастичний романтизм і найвидатніший його представник Эрнст Теодор Амадей Гофман (Крихітка Цахес). В естетиці пізнього романтизму ще більш посилюється розрив між ідеалом і дійсністю. Поетичний світ продовжує розумітися як протилежний реальному суспільному світу. Але істотно змінилося змістовне трактування поетичного ідеалу, який у багатьох романтиків виявився наближеним до ідеалу середньовічного аскетично-релігійного життя. Рання творчість Генріха Гейне (“Книги пісень”, «Лорелей»).4. Пізній етап. 1830-1848.
Характеризується величезним розмаїттям літературних груп, тенденцій та течій. Відхід від середньовічних традицій, звернення до революції, політична активність. Найпомітнішою рисою є звернення до сучасних громадсько-політичних проблем і повний відхід від захоплення минулим нації. На цей період припадає творчість Генріха Гейне.
У цьому творі присутнє сатиричне викриття суспільства філістерів, а саме керівників німецького князівства, тогочасної політики і просвітництва, вчених і чиновників.Метафоричний зміст – втручання казкових персонажів у загальний хід розвитку сюжету.Тема повісті: показ духовно обмеженого світу філістерів, у якому немає місця ентузіастам.
Ідея: викриття негативних рис особистості (жадоба влади, жорстокість, підступність); засудження адміністративної системи, прославлення творчої людини.Проблематика: грошей і влади, морально-етичні проблеми, кохання, освіти, добра і зла, творчої людини і бездуховного філістера.
У творі автор розкрив 2 головні сюжетні лінії: історія життя малюка Цахеса, історія кохання Бальтазара і Кандіди.Мета автора застерегти тих, хто прагнув лише службового і матеріального благополуччя.Герої Гофмана теж поділені на два табори філістерів та ентузіастів. Філістери це люди, що цілком задоволені життям і всім, що їх оточувало; вони не знали і не хотіли знати ніяких високих поривань, їх більшість. Вони володарі і мешканці світу реального, у якому цінували лише високі життєві блага, а все інше для них нічого не варте. Усі ці герої досить прозаїчні, реалістичні, бездуховні й обмежені люди, їхнє життя нудне й нецікаве. Таке «хворе суспільство» і породжувало «Цахесів», що втратили духовні та моральні орієнтири.
Основний конфлікт твору протистояння митця (Бальтазара), який бачив і цінував прекрасне, жив і творив за законами вищої духовності, і філістера (Ціннобера), який поклонявся золоту, втратив цінніші орієнтири, жив за законами голого практицизму.

32. Особливості німецького романтизму. Поема Гейне «Німеччина. Зимова казка».
Найбільшим імпульсом ззовні стала Велика французька революція, що пробуджувала національну свідомість німців.Найпотужнішого розвитку німецький романтизм набув у 90-ті роки ХУІІІ ст. – 2 пол. ХІХ ст.. Він розвивався спонтанно, без сторонніх впливів. Впливає на інші країни. Існує тривалий час, зберігає позиції в музиці, філософії.
Головні риси нім. романтизму: відчуження людини від суспільства, бо воно псує особистість; зображення суспільства у карикатурному вигляді (гротеск, іронія, сатира), бо воно приречене на загибель; фантастика, фольклор; принцип історизму; вчителями вважали Шекспіра і Сервантеса, великий вплив мав Шелінг (він: література завжди змінюється); головна тема – тема художника, митця.
4 періоди
1. Єнський гурток 1795-1806. Він є основою романтичного явища. Називається Єнський, бо був створений у місті Єна.
Представники.Головний представник – Шелінг, який об’єднав навколо себе братів Шлегелів, Новаліс, Фіхте Людвіг Тік, Шиллер. Філософсько-естетична теорія світу – намагання охопити все. Притаманні: універсалізм, всеосяжність, синкретизм (філософії, мистецтва, релігії, науки) для нової універсальної культури. Ідеї загального символізму, принцип двосвіття, творче ставлення до світу і буття. 2. Гейдельбергський гурток (1804-18015)
Наполеонівські війни. У Німеччині почався патріотичний визвольний рух, що спричинює національний рух, а отже засуджується все французьке. Ціниться чистота звичаїв, активізується національна свідомість, патріотизм. Цей період має тенденцію народного фольклорного романтизму. Засновники гуртка – Арнім і Брентано. Мали причасність брати Грімм. Характерні риси: традиціоналізм, звернення до фольклору, давнини. Створили наукові основи сучасної фольклористики, заснували міфологічну школу в літературознавстві. 3. Реставрація 1815-1830
Осередком літературної діяльності стає Берлін. В цей час на пердній план виходить гротескно – фантастичний романтизм і найвидатніший його представник Эрнст Теодор Амадей Гофман (Крихітка Цахес). В естетиці пізнього романтизму ще більш посилюється розрив між ідеалом і дійсністю. Поетичний світ продовжує розумітися як протилежний реальному суспільному світу. Але істотно змінилося змістовне трактування поетичного ідеалу, який у багатьох романтиків виявився наближеним до ідеалу середньовічного аскетично-релігійного життя. Рання творчість Генріха Гейне (“Книги пісень”, «Лорелей»).4. Пізній етап. 1830-1848.
Характеризується величезним розмаїттям літературних груп, тенденцій та течій. Відхід від середньовічних традицій, звернення до революції, політична активність. Найпомітнішою рисою є звернення до сучасних громадсько-політичних проблем і повний відхід від захоплення минулим нації. На цей період припадає творчість Генріха Гейне.
Поема «Німеччина» це передусім сатира широкого проблемно-тематичного діапазону. В ній Гейне викриває реакційні монархічні режими німецьких держав і передусім Пруссії («треба перш за все вирвати кігті у Пруссії», говорилося у варіанті передмови до поеми), застарілі, обтяжені феодальними пережитками німецькі порядки, архаїчні установи, неподолане серед німецької інтелігенції замилування середньовіччям, вузький націоналізм і тевтоманство, виховуваний у народу століттями підневільного життя сервілізм і вірнопідданство, його наївну віру в добрих і справедливих монархів. За всім цим стоїть прагнення поета пробудити політичну самосвідомість німецького народу, який має стати силою, що сама вирішує свою долю.
Поема «Німеччина» є оригінальним художнім явищем із своєрідною структурою. Сам поет визначив її як «поему політичну й романтичну», в ній він мобілізував для вираження складного й масштабного змісту весь арсенал романтичної поетики міфи, пророцтва, легенди, символи, алегорії, параболи, сни, видіння тощо. Вони органічні для поеми, за їхньою допомогою досягається повна свобода поетичного вислову, вільний політ творчої фантазії, вихід на обшири думки й історії, невимушене охоплення різних сфер життя, що було б немислиме, якби автор зосереджувався на реалістичному сюжеті мандрівки й сумлінно описував усе побачене й пережите.

БІЛЕТ № 33. Особливості англійського романтизму. Роман у віршах Байрона «Дон Жуан» як відображення соціально-політичних проблем англійського суспільства.
Романтизм в Англії сформувався раніше, ніж в інших країнах Західної Європи і не був явищем раптовим, бо романтичні тенденції довгий час існували таємно.
Політична та економічна ситуація Англії багато в чому визначила атмосферу, духовний космос, в якому народжувалися нові романтичні ідеї суспільно-художнього характеру. Бурхливий розвиток міст, зростання чисельності робітників і ремісників, зубожіння селянства і відхід його у пошуках хліба і праці у міста: усе це викликало появу в літературі нових тем, конфліктів, людських характерів і типів.
Своєрідні особливості англійського романтизму: період передромантизму охопив кілька десятиліть II пол. XVIII ст.; середньовіччя викликало особливий інтерес у британців; захоплення національним фольклором, збирання його скарбів письменниками-романтиками; життя селянства, його своєрідна духовна культура, доля робітничого класу, його боротьба за свої права стали об'єктом вивчення романтиків; розробка нової теми - показ далеких подорожей через моря і пустелі, опанування простором далеких країн і континентів; перевага лірики, ліро-епічних форм і роману над традиційними епосом та драмою.
Відносно нетривалий період розквіту романтизму (30-35 років) дав Англії два покоління письменників, які суттєво відрізнялися один від одного.
1 етап розвитку романтизму в Англії датувався 90-ми роками XVIII ст. Нове в літературі - наслідок сприйняття революційних подій, їх оцінки. Характер змін був очевидним у творчості письменників, які вступили у літературу на даному етапі сказали своє нове слово, подібно до Р.Бернса (незадовго до він смерті встиг оспівати "дерево волі"), або ж першого романтика У.Блейка.
Під знаком ставлення до революції складалася і творчість молодих поетів: У.Вордсворта, С.Т.Колріджа, Р.Сауті. Цих трьох митців об'єднали спільною назвою "Озерна школа" і назвали "лейкистами".
2 етап формування самостійної романтичної традиції. У ці роки одна за одною з'являлися поетичні книги, які знаменували прихід нових авторів, несхожих один на одного і конкуруючих між собою: Т. Мур, В. Скотт, Дж. Байрон.
Цей етап розпочався у 1815 р., після поразки Наполеона. В Англії були введені хлібні закони, під знаком протистояння яким йшла суспільна боротьба наступного 30-річчя (аж до їх відміни у 1846 р.). Суть цих законів - у забороні імпортувати зерно, поки ціни на внутрішньому ринку не піднялися до встановленого максимального рівня. У ці роки - між битвою під Ватерлоо і парламентською реформою - і відбувся розквіт англійського романтизму. Найбільш значні твори створив Дж. Байрон, який назавжди залишив Англію. В. Скотт розробив історичний роман, заклавши тим самим основу новій романній формі, яку пізніше розвивали письменники-реалісти. У поезію прийшли романтики молодого покоління: П.Б.Шеллі, Дж. Кітс.
До початку 30-х років романтична традиція у англійській літературі не завершує свого розвитку, але перестала бути центральним літературним явищем.
«ДОН ЖУАН». З 1818 року Байрон працює над великим романом у віршах “Дон Жуан”. Це була складна праця. Автор поєднує в творі дві форми: ліричну й епічну. Зображення реалістичних картин супроводжується сатирою, іронією, насмішками. Хоч дія драми відбувається у 80-х роках ХVІІІ ст., розкриваються й проблеми сучасного Байрону життя. За задумом драма мала складатися з 25 пісень, але встиг Байрон написати 17.
Драма починається з пісні про романтичну юність героя – молодого юнака, іспанця дона Жуана. Це дворянин, якого доля кидала з однієї авантюри в іншу, але так, що він завжди опинявся в епіцентрі важливих політичних, воєнних подій Європи (як пасивний їх учасник). Байрон, коментуючи його думки і вчинки, не обмежується однак поглядами героя, а й сам вдається до міркувань, спостережень, що надає твору глибини.
Пригоди героя – цікаві, авантюрні. Байран хотів провести свого героя через битви, події в Європі і завершити розповідь про Жуана картинами французької революції, активним учасником якої він мав бути.Але головне у творі – не пригоди героя. Вони є лише приводом для того, щоб розповісти про життя (проблеми, вади, норми, правила) суспільства різних країн Європи, показати несвободу, тиранію на всіх суспільних рівнях, проблеми політичні, філософські, мистецькі, моральні, етичні. Тому картини твору Байрона часто жагуче актуальні, іронічні, сатирично злі.
БІЛЕТ № 34. Творчість Байрона – вершина англійського романтизму.
Байрон увійшов в історію світової літератури як найвизначніший представник європейського романтизму, як поет, що уособлював романтизм як такий, в його повному і розгорнутому вигляді.
Байрон, намагаючись протиставити себе недосконалому та лицемірному світові, постійно прагнув до боротьбі водночас постійно відчував гостре незадоволення собою, сумнів і розчарування. Звідси, гарячкові пошуки себе, простору для діяльності, позиції, віри. Звідси і фатальне відчуття приреченості на невдачу, і потреба опиратися, відстоювати, захищати свої ідеали. Увесь цей комплекс трагічних суперечностей наклав свій відбиток на художню манеру Байрона, на характер естетичного сприйняття та відображення світу.
Літературна творчість Байрона започаткувала окрему течію романтизму байронічного і, крім того, дала ім'я особливому художньому явищу в європейській літературі, названому за прізвищем поета байронізмом. Виразником ідей байронізму став створений поетом новий «байронічний» тип літературного героя: розчарованого бунтівного індивідуаліста, одинака, якого не розуміє його оточення, страждальця, що кидає виклик і людям, і Богу і трагічно переживає розлад зі світом та власну роздвоєність.
Байрон суттєво оновив тематику, жанровий склад, систему художніх засобів романтичної поезії. Завдяки Байрону в європейській літературі популярними стали жанри ліро-епічної поеми, роману у віршах, філософської драми-містерії. Частина його творчого спадку («Паломництво Чайльд Гарольда», цикл «східних поем», «Манфред», «Каїн») пройнята своєрідною філософією «світової скорботи» (або «космічного песимізму»). Проте чимало творів поета («Беп-по», «Дон Жуан») світлі, життєрадісні, з гумором.
Надзвичайно широкою є тематика поезії Байрона: від вишуканих зразків інтимної лірики до поезії, сповненої високого громадянського звучання і філософських роздумів над вічними цінностями буття. Історичні витоки байронізму вбачають у реакції європейської громадськості на крах тих сподівань, які вона покладала на ідеї Просвітництва та Французької буржуазної революції.
Шлях у літературу Байрон розпочав з ліричних віршів. У роки навчання в Кембриджському університеті Байрон видав три поетичні збірки: «Летючі начерки» (1806), «Вірші на різні випадки» (1807), «Години дозвілля» (1807). Перші дві з них були видані анонімно, а третю, з прізвищем автора, вщент рознесла критика. У відповідь Байрон написав сатиру «Англійські барди і шотландські оглядачі» (1809), в якій не лише саркастично висміяв своїх критиків, а й вступив у полеміку з представниками першого покоління англійських поетів-романтиків, що належали до так званої «озерної школи» (Вільям Вордсворт, Семюел Колрідж, Роберт Сауті), стосовно принципів, за якими сучасна література повинна відображати життя. Втім критики багато в чому мали рацію: рання лірика поета була незрілою й наслідувальною, хоча й не позбавленою відблиску поетичного генія.
До художньо довершених зразків байронівської лірики належать: цикл любовних віршів, адресованих Мері Чаворт, у яку поет був закоханий у студентські роки; вірші, звернені до зведеної сестри Августи (від першого шлюбу його батька); цикл віршів, присвячених історичній постаті Наполеона, якого поет, як і багато інших європейців, спочатку боготворив і в якому згодом розчарувався, обурений його загарбницькою політикою; поетичний цикл «Єврейські мелодії», що складається з 23 віршів, написаних на біблійні мотиви і водночас сповнених відголосків сучасності.
Лірика Байрона вже для його сучасників була яскравим втіленням нової, романтичної поезії. Чи не основним художнім відкриттям Байрона стало те, що головним героєм своєї поезії він зробив власну душу. Його душевна відкритість, щирість вражає. В ліриці визначаються й головні ідейно-художні пріоритети поета: з одного боку, це мотив утоми, розчарування, самотності, який започатковує пафос «світової скорботи», а з іншого боку, це пройняті свободолюбним пафосом богоборчі та бунтарські мотиви, що найкращим чином знаходять своє відображення та продовження в образі «байронічного героя».

БІЛЕТ № 35. Основні риси англійського романтизму. Історичний роман В. Скотта «Айвенго». Вплив творчості В.Скотта на історичну романістику XIX ст.
1. Особливості англійського романтизму:
- великий інтерес до Середньовіччя;
- значна кількість творів з християнською релігійною образністю
- заглиблення в суто національне провінційне життя;
- опанування простором далеких країн і континентів аж до космічного простору включно;
- переважання лірики, ліро-епічних форм і роману над традиційним епосом і драмою.
Характерною для англійського романтизму була особливо велика кількість творів із християнською релігійною образністю, а також хоч і меншою мірою, з подібною тематикою. Передусім це стосується Вордсворта і Сауті.
Дуже важливо, що англійські романтики не розривали попри всю свою самобутність зв'язків, отієї пуповини, що зв'язувала їх з різними напрямами і течіями в мистецтві XVIII і навіть XVII ст. Хоча, безумовно, їхні художні твори і теоретичні маніфести та висловлювання були бунтом проти традицій пізнього класицизму з його холодною раціональністю, абстрактністю, пустим пафосом, переінтелектуалізованістю, надмірністю посилань на античність, схильністю до алегорій, вишуканою літературною мовою.
У жанровому відношенні в англійському романтизмі помітна перевага лірики, ліро-епічних форм і роману над традиційним епосом чи драмою. Саме в царині поезії і великої прози англійські художники доби романтизму мали найбільші здобутки, створили шедеври світового значення.
2. Роман "Айвенго " належить перу англійського романіста Вальтера Скотта. Події відбуваються в XII столітті. Тоді королем Англії був Річард Левине Серце . У тяжкий для країни час на батьківщину повертається спадкоємець старого Седріка - Айвенго . Молодий лицар цінує в людях , перш за все , порядність і щирість. Він не хоче відступати від своїх принципів і вважає , що влада феодалів повинна бути обмеженою . Айвенго також вірить у те , що всі люди рівні перед Богом, тому юнак рятує єврея Ісака від пограбування . Юнак не тільки справедливий , але ще і відважний, стає на захист знедолених , рятуючи Ребекку, ризикуючи своїм життям. Велику роль у романі грає легендарний король Англії - Річард Левине Серце. Саме він під маскою Чорного Лицаря виносить на руках з палаючого замку пораненого Айвенго, а потім робить ще багато хороших справ : рятує старого Седріка і леді рівний , примирює Айвенго з батьком і благословляє майбутній шлюб юнаки та Ровени. Вальтер Скотт у своєму романі малює образи сміливих , безстрашних , мужніх людей , як лицарів , так і простолюдинів.
3.Вальтер Скотт - засновник жанру історичного роману. Скотт не просто прагнув розповісти про давні часи, а й відтворити їх у всій повноті - у великих постатях і в дрібних подробицях. Від багатьох письменників та істориків Скотт відрізнявся тим, що зрозумів значення народу, народних рухів у загальному історичному процесі. Він зображував не лише тих, хто стояв при владі, не лише королів, феодалів, полководців і уславлених політиків, а й звичайних селян, войовничих і диких шотландських горців, французьких чи швейцарських солдатів, жебраків і волоцюг, монахів і дрібних урядовців.
Новаторство Скотта полягало в тому, що він створив жанр історичного роману, якого"до нього не існувало".У художній літературі Скотт перший поставив проблему історичного буття і долі країни в плані цілком сучасному і актуальному. Вперше в англійській літературі він створив романи філософсько-історичного змісту і тим самим виявився великим новатором. Вперше в європейській літературі з'явився на сцені народ: не окремі більш-менш видатні особистості "простого звання", але цілі групи, юрби народу - селяни, ремісники, пастухи, рибалки, воїни. Народ у нього - це справжній людський колектив, рухомий, мислячий, що сумнівається, об'єднаний спільними інтересами і пристрастями, здатний до дії в силу власної закономірною реакції на події.
Щоб якомога точніше відтворити характер політичних діячів, він звільнив їх від придуманої любовної інтриги й передав її вигаданим героям. Історична точність була дотримана, але разом з тим збережена і обов'язкова романічна інтрига. У його творчості історія завжди тісно пов'язана з пейзажем, який не стільки пестить око чіткістю ліній і м'якістю колориту, скільки діє на уяву, викликаючи у глядача ряд асоціацій. Ця здатність "романтичного" пейзажу занурювати глядача в меланхолійну задумливість, викликати в ньому ланцюг образів і роздумів філософського та історичного характеру. Проповіді покори, релігійної містики, відчуженості від боротьби за демократичні свободи Скотт протиставив енергію, тверезий розум, героїзм трудового народу.
БІЛЕТ № 36. Література французького романтизму ХІХ ст. Історичний роман Гюго «Людина, яка сміється».
1.Особливості фр. романтизму: революційна дійсність; романтизм не відмовлявся від реальності; саме життя було романтичним; більша втягненість літератури у суспільно-політичне життя; романтична реальність життя сприяє появі нових творів; мета ром-ів – право; фольклорна лінія не набуває розвитку (натомість – байронічна).
Активно розвиваються: соц..-утопічні тенденції, живописний романтизм (Гюго), несамовитий романтизм (Гойє, Нотьє), реалістичні тенденції (Бальзак, Стендаль, Меріме).
Жанри: публіцистині, романи( соціальний, сповідальний, історичний), революційна поезія (сатири, пісні).
Поділяється на 2 етапи:
1)1801-1815 період становлення романтизму (виникнення романтичного руху, засновниками якого були Жермена де Сталь і Франсуа Рене де Шатобріан; відкриття «приватної людини. Інтерес до її внутрішнього світу дав імпульс розвитку психологізму, специфічним вираженням якого стає розкриття поняття «меланхолія»).
2) 1816 – 1847 період реставрації, мистецької моралі. Відбувається розквіт усіх жанрів літератури. Представники ( Ламарті, Гюго, Жорж Санд, Грендоль) протиставляють своїх героїв.
Поразка революції 1848 року знаменувала кінець історії романтизму як літературного напрямку. Протилежність поглядів романтиків і реалістів стала очевидною. У цей період з новою силою прозвучали романтичні ідеї, висунуті на початку століття про значення в літературі авторського початку, активної письменницької позиції.
Художній системі французького романтизму притаманні істотні відмінності: не набула розвитку фольклорно-народна течія, натомість інтенсивно розвивалась «байронічна течія».Французький романтизм найраніше проник у прозові твори, дещо пізніше поширився у поезії, особливий успіх випав на долю балади, популярним був також жанр елегії. Провідним жанром стала не трагедія, а драма на історичні чи умовно-історичні сюжети. Посилено розвивався історичний роман.
2. «Людина, яка сміється». Дія твору розкрита в Англії наприкінці XVII початку XVIII ст., але всім змістом пов'язана із сучасністю. З перших сторінок роману створена атмосфера таємничості: берег моря під покровом ночі, якісь люди поспішно відпливали, залишивши самотнього хлопчика; охоплений жахом, той наткнувся на шибеницю, ще далі на жінку, яка замерзла в снігу, а біля неї хлопчик знайшов живу дівчинку з обличчям янгола, вона виявилася сліпою. Пригорнувши її до себе, він йшов рівниною і натрапив на дивну колимагу, в якій живе старий комедіант Урсус з ведмедем. Освітлене обличчя хлопця спершу здивувало, а потім злякало старого: на ньому застигла гримаса божевільно-веселого сміху. Далі сюжет орієнтований на розкриття таємниці походження головного героя Гуінплена, який виявився сином лорда і став жертвою королівської сваволі. До нього по-різному ставилися дві жінки: Дея, яка палко кохала його всім серцем, і красуня аристократка Джовіна, в почуттях якої панувала лише пристрасть. У світі простих людей Гуінплен знайшов любов і гуманність. Він усім серцем покохав Урсуса і Дею, і ніколи б не залишив їх, якби не з'ясувалося його знатне походження. Він лорд, мав місце у палаті лордів, яке йому належало по праву. Проте у парламенті його зустріли вороже: вчорашній клоун, який розважав у балагані народ, не мав місця у їхньому середовищі. Лорд Кленчарлі виступив у англійському парламенті лише один раз, він засудив соціальну систему, яка була побудована на несправедливості і пригнічення народу. Обурені такою промовою, лорди вигнали його з парламенту. Відстоюючи свою ідеалістичну позицію, стверджуючи, що змінити суспільство могло лише милосердя, В.Гюго не переставав бути захисником знедолених, ворогом деспотизму і рабства.
БІЛЕТ № 37. В.Гюго - центральна постать у романтичній літературі Франції. Історичні романи письменника.
Віктор Гюго є дійсно одним із найавторитетніших французьких романтиків, вождь французького романтизму і його теоретик. Він народився у досить дивній родині селянина та матері з аристократичного роду. Батьки розлучилися, коли Віктор був дитиною, його виховувала мати. В своїх перших поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів. В 14 років він записав у щоденнику: “Хочу бути Шатобріаном або ніким”. Творча діяльність визнаного митця охопила понад 60 років, і її прийнято поділяти на 3 періоди: перший ( 1820 – 1850 ) – реформа французької поезії, створення національної теорії романтизму, ствердження романтичного театру, ствердження французького історичного роману Саме на початку творчого шляху був створений роман «Собор Паризької Богоматері».; другий ( 1851 – 1870 ) – створення соціально-романтичного роману, загострення політичних мотивів у ліриці. Письменник створив свої визначні романи «Відторгнуті», «Трудівники моря», «Людина, яка сміється».; третій ( 1870 – 1885 ) – осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості. У цей період творчості був створений останній роман Гюго, присвячений революції, «93 рік»
Гюґо прийшов на позиції романтизму під впливом поезії Шатобріана і Ламартина. Але його власний поетичний дар був набагато міцніший. Саме йому судилося провести реформу французької поезії, створити умови для її подальшого розвитку. В історію світової літератури В. Гюго ввійшов передусім як видатний романіст.
Роман «Знедолені» твір незвичайний і за своєю художньою структурою. Це роман філософський і символічний, але з виразними елементами роману історичного. Це роман про тих, хто став підніжжям соціальної драбини. Головна тема твору тема несправедливості та її жертв.
Роман «Людина, що сміється» за проблематикою співзвучний «Знедоленим», а за художньою структурою найближче до «Собору Паризької богоматері». Хоч його дія віднесена в минуле й протікає в Англії наприкінці XVII- початку XVIII ст., всім своїм змістом він перегукується з сучасністю. Гюго визначив цей твір як роман про аристократію, але з таким же правом його можна назвати й романом про пригноблений народ. За своїм художнім змістом і структурою цей роман найбільше відповідає стереотипу уявлень про романтичну літературу. Базується він на подіях і ситуаціях цілком виняткових, що частіше всього пов’язуються випадковостями, на різких і всеохоплюючих контрастах, з широким використанням символіки, до якої тяжіє вся його образна система.
Особливостями романів Гюго були: зображення не повсякденного, а виключного; зображення великої панорами життя; використання контрастів; напружений сюжет; думка про те, що змінити світ може лише милосердя.

БІЛЕТ № 38. Література французького романтизму ХІХ ст. Жіночий образ у романі Жорж Санд «Індіана».
1.Особливості фр. романтизму: революційна дійсність; романтизм не відмовлявся від реальності; саме життя було романтичним; більша втягненість літератури у суспільно-політичне життя; романтична реальність життя сприяє появі нових творів; мета ром-ів – право; фольклорна лінія не набуває розвитку (натомість – байронічна).
Активно розвиваються: соц..-утопічні тенденції, живописний романтизм (Гюго), несамовитий романтизм (Гойє, Нотьє), реалістичні тенденції (Бальзак, Стендаль, Меріме).
Жанри: публіцистині, романи( соціальний, сповідальний, історичний), революційна поезія (сатири, пісні).
Поділяється на 2 етапи:
1)1801-1815 період становлення романтизму (виникнення романтичного руху, засновниками якого були Жермена де Сталь і Франсуа Рене де Шатобріан; відкриття «приватної людини. Інтерес до її внутрішнього світу дав імпульс розвитку психологізму, специфічним вираженням якого стає розкриття поняття «меланхолія»).
2) 1816 – 1847 період реставрації, мистецької моралі. Відбувається розквіт усіх жанрів літератури. Представники ( Ламарті, Гюго, Жорж Санд, Грендоль) протиставляють своїх героїв.
Поразка революції 1848 року знаменувала кінець історії романтизму як літературного напрямку. Протилежність поглядів романтиків і реалістів стала очевидною. У цей період з новою силою прозвучали романтичні ідеї, висунуті на початку століття про значення в літературі авторського початку, активної письменницької позиції.
2. «ІНДІАНА». Дія роману починається в замку пізньої осені, в дощовий,холодний вечір. Уже в початкових розділах вражає гнітюча атмосфера, що пану є в будинку Дельмара. Індіана не може полюбити свого чоловіка не тому, що він старий і вона стала його дружиною з примусу батька, а в силу його грубого деспотизму і обмеженості. У своєму багатому та красивому будинку вона приречена тягнути жалюгідне існування, майбутнє не обіцяє їй нічого світлого і втішного.
Жорж Санд підняла головну проблему «жіноче питання». Безправ'я жінки в суспільстві авторка розглядала як вираження несправедливого суспільного ладу. У творі проблема пригноблення жінки переросла у проблему пригноблення людини взагалі.
В основу роману покладені події з особистого життя письменниці, стосунки з чоловіком і розлучення з ним, але романтично переосмислені й перебільшені. Зміст твору піднятий на рівень великої соціально-моральної проблеми.
У центрі книги особиста драма молодої жінки Індіани, наділеної палкими почуттями й багатим внутрішнім світом. Вона страждала від морального пригнічення з боку чоловіка, полковника Дельмара, і знайшла духовне звільнення у коханні до Раймона де Рам'єра. Але її трагедія зростала у процесі того, як Індіана все більше закохувалася у Раймона, людину скоріше егоїстичну і марнославну, ніж лагідну. Його також любила служниця Нун, яка скінчила життя самогубством через кохання. Хотіла піти з життя й Індіана, коли Раймон, злякавшись осуду суспільства, відмовився від неї. Але героїня, відстоюючи власну самоцінність та самоповагу, прагнула докорінного зламу суспільних стереотипів, спрямованих проти жінки.
Конфлікт між Індіаною і Дельмаром поступово розгорівся з нечуваною силою. Героїня покинула чоловіка і вирішила їхати до Парижа розшукувати Раймона. Але він уже забув її і одружився. Коханець відвернувся від Індіани, дізнавшись, що вона покинула будинок чоловіка, бо боявся скандалу. І молода жінка в розпачі повернулася назад на острів. Там вона дізналася про таємне і глибоке кохання кузена Ральфа Брауна. Разом з ним Індіана кинулася у водоспад. Але молоді люди не гинули. Вони щасливо жили, переховуючись від людей у лісах острова Бурбон.
Природна щирість і душевність, молодий запал і невгасима енергія допомогли головній героїні роману знайти своє щастя. Вона зробила свідомий вибір супутника життя і віднайшла власне призначення: кохати і бути коханою. Тим самим Жорж Санд ствердила, що щастя людини поза цивілізацією, у спілкуванні з природою. Цими думками письменниця була близька ідеям Ж.-Ж. Руссо. Але у пізніших романах вона відмовилася від такого романтичного фіналу, і герої наступних романів знаходили вихід у самогубстві.

БІЛЕТ № 39. Французький романтизм ХІХ ст. Пригодницькі романи Дюма.
1. 1.Особливості фр. романтизму: революційна дійсність; романтизм не відмовлявся від реальності; саме життя було романтичним; більша втягненість літератури у суспільно-політичне життя; романтична реальність життя сприяє появі нових творів; мета ром-ів – право; фольклорна лінія не набуває розвитку (натомість – байронічна).
Активно розвиваються: соц..-утопічні тенденції, живописний романтизм (Гюго), несамовитий романтизм (Гойє, Нотьє), реалістичні тенденції (Бальзак, Стендаль, Меріме).
Жанри: публіцистині, романи( соціальний, сповідальний, історичний), революційна поезія (сатири, пісні).
Поділяється на 2 етапи:
1)1801-1815 період становлення романтизму (виникнення романтичного руху, засновниками якого були Жермена де Сталь і Франсуа Рене де Шатобріан; відкриття «приватної людини. Інтерес до її внутрішнього світу дав імпульс розвитку психологізму, специфічним вираженням якого стає розкриття поняття «меланхолія»).
2) 1816 – 1847 період реставрації, мистецької моралі. Відбувається розквіт усіх жанрів літератури. Представники ( Ламарті, Гюго, Жорж Санд, Грендоль) протиставляють своїх героїв.
Поразка революції 1848 року знаменувала кінець історії романтизму як літературного напрямку. Протилежність поглядів романтиків і реалістів стала очевидною. У цей період з новою силою прозвучали романтичні ідеї, висунуті на початку століття про значення в літературі авторського початку, активної письменницької позиції.
2. Олександр Дюма-батько народився 1802 р. в містечку Віллер-Котре, недалеко від Парижа. Кілька років майбутній письменник навчався в місцевій школі, а потім поступив на службу писарем до нотаріуса. 1822 р. Дюма приїхав у Париж. Літературний шлях Дюма розпочав у 1825 р. невеличкою збіркою оповідань "Сучасні новели", пересічною за змістом і стилем.
Все, що виходило з-під його пера, мало особливий дух, особливу атмосферу, яку Достоєвський називав "дюмівським інтересом". Користуючись класифікацією, що ділить романи Дюма на авантюрно-романтичні, авантюрно-історичні і власне історичні, потрібно зауважити, що більшість своїх власне історичних творів він створив без допомоги співавторів. Це "Ізабелла Баварська" "Капітан Рішар", "Соратники Ієгу", історичні хроніки "Наполеон", "Генріх IV" та ін., що вказує на особливе ставлення до них самого автора.
Дюма-романіст захоплює читачів легкістю й жвавістю викладу, що стрімко розвивається пригодницькою фабулою. Невичерпна вигадка, бадьорий гумор, блискучі, дотепні діалоги – невід’ємні властивості таланту Дюма. При цьому йому не можна відмовити в умінні створювати характери, що запам’ятовуються. На сторінках його романів живуть і діють шляхетні, відважні герої. На кожному кроці їх підстерігають перешкоди й переслідують лиходії. Але героям Дюма, що стає жертвами або мимовільними учасниками підступних інтриг і змов, ніколи не змінюють патріотичні почуття, власна честь і достоїнство. Мужність, стійкість, кипуча енергія, невичерпний оптимізм і спритність допомагають їм домогтися удачі й досягати своєї мети, іноді нечувано зухвалої.
По суті, у романах Дюма історію рухають особистості, або ледь помічені, або забуті історією. І саме ці вигадані герої, носії моральних ідеалів, втілюють у собі дух вільнолюбства, властивий прогресивним романтикам. Не дуже піклуючись про історичну вірогідність, Дюма помічає побутові подробиці й у загальному дає вірне подання про розбрати, вдачі й смаки людей, відсунутих у минуле завісою часу. Особливо йому вдаються сцени із придворного й військового життя.
Романи Дюма не можуть служити правдивою ілюстрацією до сучасного підручника історії, хоча вони й містять пізнавальний матеріал. Це насамперед романи пригод, де дія пов’язана з історичними подіями на догоду цікавій фабулі. Заслуга Дюма як митецького белетриста саме в тому і полягає, що він, з’єднавши пригоди з історією, створив історичний пригодницький роман.
У "Трьох мушкетерах" органічно втілені творчі принципи письменника, стильові особливості історико-пригодницького роману, які він започаткував і розвинув. У романі відображено історичні події за Людовіка ХVІ (1610-1643). Історія для Дюма це лише сукупність фактів і подій, на підставі яких можна створити цікавий динамічний сюжет. Письменник не зважає на складні явища політичного та соціального характеру, лишає поза увагою життя народу, сповнене повстань і заколотів. Усе це отримує в романі довільне тлумачення.
Роман "Три мушкетери" безперечно, найпопулярніший твір Дюма серед серії романів на історичну тематику. Його композиція обумовлена жанром "фейлетонного" роману, який вимагав від автора не тільки завершеності розділів, а й їхнього органічного зв'язку.
БІЛЕТ № 40. Головні напрямки і теми американського романтизму. Аналіз одного з творів письменників літератури США (В.Ірвінг, Ф.Купер, Е.По).
1. У становленні та розвитку американського романтизму виділено три періоди.
1. Ранній американський романтизм (1819-1830-ті рр.), до якого критики та науковці віднесли творчість В. Ірвінга, Ф. Купера, Д. Кеннеді та ін. Безпосереднім попередником цього періоду був передромантизм, який розвивався ще у рамках просвітницької літератури. Творчість письменників раннього етапу носила оптимістичний характер, пов'язаний з героїчним часом Війни за незалежність.
2. Зрілий американський романтизм (1840-1850-ті рр.) - це творчість Н.Готорна, Е.По, Г.Мелвілла та ін. Більшість письменників цього періоду пережила глибоке незадоволення ходом розвитку країни, тому в їхніх творах переважали драматичні, навіть трагічні тони, відчуття недовершеності світу і людини, настрої туги, усвідомлення трагізму людського буття.
3. Пізній американський романтизм (60-ті рр. XIX ст.). Це період кризових явищ. На даному етапі працювали ті письменники попереднього етапу, які продовжували свій творчий шлях у літературі. Відбулося різке розмежування романтичної літератури на:
-літературу аболіціонізму, яка в рамках романтичної естетики протестувала проти рабства з естетичних та загально-гуманістичних позицій.
-літературу Сходу, яка романтизувала й ідеалізувала "східне лицарство", постала на захист історично приреченого руху та реакційного укладу життя.
Враховуючи ідейно-естетичну спрямованість творчості письменників, літературознавці виділили наступні основні течії в американському романтизмі:

· соціально-критична (В.Ірвінг, Ф.Купер, Е.По, Н.Готорн, Г.Мелвілл);

· філософська (Емерсон, Topo);

· аболіціоністська (Г.Бічер-Стоу, Брайент);

· "плантаторська традиція" (У.Сіммс).
В романтичній літературі США також склалася певна система жанрів. Найбільшого поширення набули прозові твори:
- подорожі у формі повістей, розповідей, нарисів; -романтичний роман;
- автобіографії, бесіди, проповіді, лекції, есе, дискусії;
- жанр "короткого оповідання" - оповідання фантастичне, детективне, філософське, психологічне, алегоричне;
- епічна поема.
Теми творів: індіанська, тема пригод, природи; тема подорожей, морська тематика.
2. Ф. Купер «ЗВІРОБІЙ» . Події, описані у творі, відбувалися між 1740 і 1745 роками. Важко знайти більш мужній образ, ніж образ мандрівника, який назвав себе Гаррі Непосида. Його справжнє ім'я було Гері Марг, але оскільки мешканці прикордонної смуги звикли давати людям усілякі прізвиська, то частіше згадували його прізвисько, аніж справжнє прізвище. Нерідко його називали Гаррі Торопичою. Обидва прізвиська він одержав за свою мужність, рухливість і надзвичайну впертість. Він був близько 190 см на зріст, обличчя мав добре і гарне. Тримався впевнено і розкуто. Непосида належав до числа тих "теоретиків", які вважали всі раси нижчими за білу.
Інший герой - Звіробій, як називав його Непосида, - і зовні, і за характером був цілком протилежним. Він був високим (близько 180 см), худим, але мускулистим. Ного молоде обличчя не можна було назвати особливо гарним, але придивитись вгледівшись уважно, можна було побачити добродушність і правдивість, твердість характеру та чесність почуттів.
Обидва прикордонні мешканці були дуже молодими. Непосиді - років 26-28, а Звіробій був іще молодшим за нього. Вони носили одяг пошитий зі шкіри оленя (ознака того, що весь час проводили у лісах, на околиці цивілізованого суспільства). Звіробій говорив, що його виховали делавари (плем'я індіанців), які дали йому ім'я не за відважне серце, а за "зоркий глаз" та швидкі ноги.
Між друзями виникла суперечка, яка засвідчила і довела, що їхні характери справді різні. Вони завели розмову про Джудіт Хаттер, доньку Володаря озера Тома Плавучого. Дружина у нього померла, її труп він спустив у воду. Том виховував двох доньок - Джудіт та Хетті. Непосида сказав, що готовий одружитися із Джудіт, але вона була проти.
БІЛЕТ № 41. Творчість В.Ірвінга. Збірка романтичних оповідань «Альгамбра».
1. В. Ірвінг (1783-1859) - видатний класик американської літератури, зачинатель романтизму СІЛА, оригінальний і талановитий романтик - стоїть у витоків американської національної літератури як новеліст-гуморист, творець героїчно-комічної і сатиричної хроніки, автор книг-подорожей, тонкий стиліст, чудовий пейзажист. Він перший із американських письменників, хто завоював міжнародне визнання. Серед шанувальників його творчості були В.Скотт, Дж.Байрон.
На початку свого творчого шляху Ірвінг виступає як політичний сатирик, його перші твори мають гротесковий характер. Проте сатиричні тенденції не стали провідними у творчості Ірвінга.
Він протиставляє їх тісними сторонами дійсності: життю в тихих куточках Нью-Йорка, і відтворює легенди та історії, почуті в цих куточках. Такими є його знамениті новели «Ріп Ван Вінкль», «Легенда сонної долини», «Вдова і її син», з «Книги ескізів». Вона складається з тридцяти однієї новели, найбільший інтерес з яких представляє «Ріп Ван Вінкль».
Слідом за «Книгою ескізів» виходить «Брейсбрідж Холл» (Bracebridhe Hall, 1822) (найбільш відомі розповіді «Аннет Деларбр» (Annet Delarbre), «Повний джентльмен» (The stout gentelmen)). У всіх цих новелах Ірвінг зумів відобразити істотні сторони американського життя, провідні тенденції. Своєрідним наслідком стала книга "Розповіді мандрівника" (1824). У цій збірці Ірвінг використав "мандрівні" сюжети європейської літератури, які були відомі ще з античних часів і середньовіччя. У цих оповіданнях фігурували гноми, привиди, диявол, але всьому матеріалу був наданий національний колорит. Новела «Диявол і Том Вокер має явно романтичне обрамлення - її початок і кінець фантастичні, нереальні. У 1826 р. В. Ірвінг отримав дипломатичне призначення в Іспанію. Іспанський період виявився для письменника найбільш щасливим і плідним. Йому доручили переклад документів, пов'язаних із подорожжю Христофора Колумба. На їх основі він видав тритомник "Життя Христофора Колумба" (1828).
Інтерес до Іспанії спонукав прозаїка написати від імені домініканського монаха Антоніо Агаггіди історію арабо-іспанських воєн - "Хроніка завоювання Гранади" (1829). Арабо-мусульманські мотиви збереглися і в пізній творчості митця. На схилі років він написав біографію засновника ісламу "Магомет і його прихильники".
В 30-ті роки Захід для письменника- перш за все "область романтики". На власному життєвому матеріалі він написав і видав твори "Поїздка у прерію" (1833), "Асторія" (1836), "Пригоди капітана Боннвіля" (1837).
Своєрідність новелістики прозаїка визначена такими особливостями:
- сюжетність поєднана з докладними повільними описами характерів персонажів, їхньої зовнішності, місця дії, авторськими міркуваннями;
- динамізм розгортання подій розпочинався десь із середини оповіді, а експозиція з безліччю мальовничих подробиць часто розтягнута майже на половину всього твору;
- деталі й подробиці життя, побуту змальовані цілком реалістично, а описи природи - часто яскраво романтично;
- порушення звичного плину життя подіями і постатями фантастичними, казковими, чому автор давав логічне пояснення;
- поєднання елементів давньої європейської і молодої національної культур;
- схильність до іронії, гіперболи, гумору й лірично-ностальгічних настроїв.
2. «АЛЬГАМБРА».Після закінчення біографії Колумба (1828) Ірвінг виїхав з Мадрида , де він проживав , на південь півострова - в Гранаду . « Альгамбра » була опублікована в травні 1832 в США.Незабаром після публікації Ірвінг повернувся на батьківщину після 17 -річної відсутності .
У 1851 році Ірвінг опублікував виправлене і доповнене видання ( Author's Revised Edition ) під тим же заголовком і складається з тридцяти однієї новели, кожна з яких представляє собою замальовку або новелу. Саме цей твір поклав початок американській новелістиці.Російською мовою вийшов у перекладі В. С. Муравйова.
Збірник , побудований за улюбленим письменниками - романтиками способу « опису подорожі» , починається з розповіді про поїздку автора по Іспанії , опису його приїзду в Гранаду і розповіді про місцевих жителів - сучасників; перемежовується нарисами про місцеві звичаї і святах , а також щедро розбавлений вставними новелами - мавританськими та іспанськими легендами і казками. Ірвінг зачарований чином ісламської архітектури і тінями дохристиянського минулого Альгамбри , він описує її чарівну красу і романтичні , через покинуті руїни.
« Альгамбра » відноситься до другого етапу творчості письменника і в максимальному ступені виражає його романтичні устремління.

БІЛЕТ № 42. Особливості американського романтизму. «Дивний» роман Мелвіла «Мобі Дік».
1. 1. Ранній американський романтизм (1819-1830-ті рр.), до якого критики та науковці віднесли творчість В. Ірвінга, Ф. Купера, Д. Кеннеді та ін. Безпосереднім попередником цього періоду був передромантизм, який розвивався ще у рамках просвітницької літератури. Творчість письменників раннього етапу носила оптимістичний характер, пов'язаний з героїчним часом Війни за незалежність.
2. Зрілий американський романтизм (1840-1850-ті рр.) - це творчість Н.Готорна, Е.По, Г.Мелвілла та ін. Більшість письменників цього періоду пережила глибоке незадоволення ходом розвитку країни, тому в їхніх творах переважали драматичні, навіть трагічні тони, відчуття недовершеності світу і людини, настрої туги, усвідомлення трагізму людського буття.
3. Пізній американський романтизм (60-ті рр. XIX ст.). Це період кризових явищ. На даному етапі працювали ті письменники попереднього етапу, які продовжували свій творчий шлях у літературі. Відбулося різке розмежування романтичної літератури на:
-літературу аболіціонізму, яка в рамках романтичної естетики протестувала проти рабства з естетичних та загально-гуманістичних позицій.
-літературу Сходу, яка романтизувала й ідеалізувала "східне лицарство", постала на захист історично приреченого руху та реакційного укладу життя.
Враховуючи ідейно-естетичну спрямованість творчості письменників, літературознавці виділили наступні основні течії в американському романтизмі:
соціально-критична (В.Ірвінг, Ф.Купер, Е.По, Н.Готорн, Г.Мелвілл);філософська (Емерсон, Topo); аболіціоністська (Г.Бічер-Стоу, Брайент); "плантаторська традиція" (У.Сіммс).
В романтичній літературі США також склалася певна система жанрів. Найбільшого поширення набули прозові твори:подорожі у формі повістей, розповідей, нарисів;романтичний роман автобіографії, бесіди, проповіді, лекції, есе, дискусії; жанр "короткого оповідання" - оповідання фантастичне, детективне, філософське, психологічне, алегоричне; епічна поема.
Теми творів: індіанська, тема пригод, природи; тема подорожей, морська тематика.
2.«Мобі Дік, або Білий кит» (англ. «Moby-Dick, or The Whale») роман 1851 року, найвідоміший твір американського письменника Германа Мелвілла (18191891). Книга частково заснована на реальних подіях, які трапилися в 1820 році з китобійним кораблем «Ессекс». Твір містить багато символізму та підтексту.
Роман «Мобі Дік» визнано видатним досягненням американської літературної класики. Центральними постатями команди китолова «Пеквод» є капітан Ахаб і моряк-філософ Ізмаїл. Капітан Ахаб є живим утіленням деспотичної влади, що спрямована на досягнення перемоги над китом-вбивцею Мобі Діком. Заради цієї перемоги Ахаб поневолює всю команду «Пекводу», перетворює всіх матросів на власних рабів. Ніхто не може, навіть не наважується протистояти йому. У своєму фанатичному прагненні до перемоги над Китом він сам підкоряється демонічній владі не білої людини – вихідця зі Сходу парса Федаллаха.
Моряк-філософ Ізмаїл теж долучений до таких заміщень і обопільних трансформацій чорного і білого. Але у власний спосіб. Він, на відміну від білого деспота капітана Ахаба, постає нібито носієм толерантного ставлення до всіх рас. Його біла толерантність до чорного заміщується неприйняттям і ворожістю, яких Ізмаїл не здатний здолати.
Отже, навіть побіжний аналіз зв’язків білого і чорного у романі «Мобі Дік» дає можливість дійти певного висновку. Ніякої скільки-небудь стійкої, незмінної та значущої для окреслення расової ідентичності опозиції чорного і білого в романі просто не існує. Художнє мислення Мелвілла цю опозицію постійно підриває, нищить, зневажає її.
Саме з цієї причини він не приєднався до лав аболіціоністів. Оскільки знав: опозиція чорного і білого хитка, примарна – невирішувальна. За нею криється щось значніше, глибинні причини соціального і духовного зла. Відповіді на питання, які саме причини, він не знав і не спромігся знайти.
Скасування рабства, котре стало наслідком громадянської війни, не вирішило питання расової нерівності. Герман Мелвілл мав рацію, коли звертав увагу своїх сучасників на невирішувальність опозиції білого і чорного. Наслідком цієї невирішувальності у романі стає загибель усього екіпажу «Пекводу». Гинуть всі – біли, чорні, полінезійці, араби – всі, кого поєднало нездоланне протиріччя чорного і білого. Випадково рятується лише один Ізмаїл – тільки для того, аби сповістити про все, що відбулося. Ця трагічна розповідь – водночас і діагноз, і застереження, котрі Мелвілл адресував своїй країні.

БІЛЕТ № 43. Особливості американського романтизму. Пенталогія купера про Шкіряну Панчоху.
1. 3 періоди: 1. Ранній американський романтизм (1819-1830-ті рр.), до якого критики та науковці віднесли творчість В. Ірвінга, Ф. Купера, Д. Кеннеді та ін. Безпосереднім попередником цього періоду був передромантизм, який розвивався ще у рамках просвітницької літератури. Творчість письменників раннього етапу носила оптимістичний характер, пов'язаний з героїчним часом Війни за незалежність.
2. Зрілий американський романтизм (1840-1850-ті рр.) - це творчість Н.Готорна, Е.По, Г.Мелвілла та ін. Більшість письменників цього періоду пережила глибоке незадоволення ходом розвитку країни, тому в їхніх творах переважали драматичні, навіть трагічні тони, відчуття недовершеності світу і людини, настрої туги, усвідомлення трагізму людського буття.
3. Пізній американський романтизм (60-ті рр. XIX ст.). Це період кризових явищ. На даному етапі працювали ті письменники попереднього етапу, які продовжували свій творчий шлях у літературі. Відбулося різке розмежування романтичної літератури на:
-літературу аболіціонізму, яка в рамках романтичної естетики протестувала проти рабства з естетичних та загально-гуманістичних позицій.
-літературу Сходу, яка романтизувала й ідеалізувала "східне лицарство", постала на захист історично приреченого руху та реакційного укладу життя.
Враховуючи ідейно-естетичну спрямованість творчості письменників, літературознавці виділили наступні основні течії в американському романтизмі:
соціально-критична (В.Ірвінг, Ф.Купер, Е.По, Н.Готорн, Г.Мелвілл);філософська (Емерсон, Topo); аболіціоністська (Г.Бічер-Стоу, Брайент); "плантаторська традиція" (У.Сіммс).
В романтичній літературі США також склалася певна система жанрів. Найбільшого поширення набули прозові твори:подорожі у формі повістей, розповідей, нарисів;романтичний роман автобіографії, бесіди, проповіді, лекції, есе, дискусії; жанр "короткого оповідання" - оповідання фантастичне, детективне, філософське, психологічне, алегоричне; епічна поема.
Теми творів: індіанська, тема пригод, природи; тема подорожей, морська тематика.
2. Фенімор Купер (1789-1851) - класик американського романтизму, історик природи. На відміну від В.Ірвінга, який започаткував американську новелу, Ф.Купер став автором історичного американського роману, засновником "морського роману" у світовій літературі.За життя Ф.Купер написав 33 романи (за рік - 1, 2 або й 3 романи), декілька томів публіцистичних і путівник нарисів, памфлетів, історичних пошуків. В історію світової літератури він увійшов як творець американського соціального роману
З усього написаного Ф. Купером найвідомішою стала пенталогія про Шкіряну Панчоху ("індіанські романи").У неп входять п'ять романiв, написаних у наступному порядку: Пiонери, Останнiй з могiкан, Прерiя, Слiдопит, Звiробiй . Вони об'єднанi образом мисливця Натаніеля Бампо у якого також є численнi прiзвиська: Звiробiй, Слiдопит, Соколине Око, Шкiряна Панчоха й Довгий Карабiн.
Купер почав iсторiю Бампо, коли мисливець уже вступив у похилий вiк, потiм зобразив його в старостi, за рiк до смертi И тiльки пiсля помiтноп перерви письменник знову звернувся до пригод Шкiряноп Панчохи й повернувся до днiв його юностi.
У пенталогії художньо зафіксована трагедія американського піонерства, що стала результатом розладу мiж шляхетними цiлями першопрохiдникiв i територіальною експансією в умовах капiталiзму Втіленням вільного життя й близькості до природи служить у пенталогії життя iндiанцiв. Малюючи пп, Купер не прагнув до реалiстичного зображення. Його метою було намалювати, як вiн говорив, прекрасний iдеал, що протистопть корисливостi й жорстокостi буржуазного миру. Побут i звичап iндiанцiв розцвiченi яскравими фарбами, у них пiдкресленi незвичайнi, екзотичнi риси, мовлення iндiанцiв буяє квiтчастими метафорами й порiвняннями. Однiєю з найважливiших наскрiзних тем всiєп пенталогії є трагiчна доля американських iндiанцiв, що гинуть пiд безжалiсним напором цивiлiзацiп бiлих загарбників. Серія романів про Шкіряну Панчоху з'єднує в собі ознаки пригодницького оповідання, історичного роману, роману про вдачі, філософської прози й "роману виховання". Елементи різних жанрів тут, однак, не зливаються воєдино, а як би співіснують. Філософські аспекти пенталогії зосереджені в монологах Шкіряної Панчохи й у його діалогах з іншими діючими особами. Історичні й пригодницькі елементи прив'язані головним чином до сюжету, особливо до батальних його частин.

БІЛЕТ № 44. Загальна характеристика американської літератури початку XX століття. Тема мистецтва у соціально-реалістичному романі Д. Лондона «Мартін Іден».
1.У XX столітті американська література пережила стрімкий підйом, пов'язаний, у першу чергу, з розквітом реалістичного мистецтва 2030-х років. У цей час друкували свої твори такі класики світового мистецтва, як Т. Драйзер, Е. Сінклер, Е. Хемінгуей, Ш. Андерсон та інші. Соціальні умови розвитку країни виступом сприяли письменників з критичною переоцінкою буржуазних цінностей.
Письменники-реалісти чітко усвідомили, що криється за блискучим фасадом найбагатшої країни світу. Яскравим поясненням цього стала символічна назва найбільшого твору Т. Драйзера «Американська трагедія».
Внутрішнім трагізмом просякнута і література американських письменників «втраченого покоління». У творах, які розкрили цю тему, відобразилася реалістична точність у описах долі покоління, чия юність та молодість пройшли у роки війни. У XX столітті американська поезія та проза висунули такі важливі теми, як становище робітників класу, расова дискримінація, соціальна боротьба, імперіалістична війна, небезпека фашизму та інші. Активізувалася літературна і публіцистична діяльність письменників соціалістичної орієнтації. З'явилася твори «жорстокого реалізму». У цей час посилилася антифашистська боротьба прогресивних письменників США. У цілому розвиток американської літератури першої половини характеризувався домінуванням реалістичного методу зображення дійсності. Основні напрямки: неоромантизм, натуралізм, критичний реалізм.
2. Роман Дж. Лондона „Мартін Іден” належить до скарбниці світового красного письменства не випадково: у центрі уваги автора - універсальна екзистенційна проблематика, яка хвилює людей незалежно від часу і простору, в якому вона перебуває. Актуальне сучасне звучання твору виявляється у критиці споживацького суспільства нездатного на справжнє почуття прекрасного.
Основну сюжетну колізію роману становить автобіографія Дж. Лондона - особистості, яка справді „сама себе зробила”, тобто реалізувала американську мрію про можливість досягнення мети, незалежно від суспільного походження, первісного матеріального забезпечення тощо. У творі справді використано основні біографічні моменти: життєвий досвід, важка фізична праця, ґрунтовна самоосвіта, романтичне кохання, намагання опублікувати перші твори і завдяки цьому мати достойний заробіток тощо. Водночас лондонівській персонаж - типізована постать митця, котрий вступає в конфлікт з навколишньою дійсністю. Мартін Іден за своїми мистецькими орієнтирами і цінностями, звичайно ж, відрізняється від свого творця: Дж. Лондон створює романтизовану постать художника, котрий намагається служити красі, відстоює насамперед естетичні вартості.
У центрі роману - історія становлення митця, його еволюція в пізнанні себе і життєвого заміру. Мартін Іден являє собою непересічну особистість. Він - хлопець з пролетарського середовища наділений моральним аристократизмом, естетичним чуттям, духовною силою, цілеспрямованістю. Усі ці риси уможливлюють його активний інтелектуальний і духовний розвиток, ставлять його над суспільними умовностями.
Як романтик, котрий здобував духовний досвід з книжок, Мартін Іден опиняється в полоні літературних кліше (ідеали неземного платонічного кохання й духовного аристократизму). Тому розчарування в ідеалах та неможливість подолати прірву між мрією і реальністю спочатку породжують Мартінову тугу, апатію та іронію, а потім призводять до трагічної розв’язки. Однак це не тільки проблема конкретної особистості. Важливу роль у конфлікті відіграє професія і спосіб життя героя. Він - митець, котрий спочатку прагне самореалізуватися в літературі, утвердити своє ім’я завдяки обдарованості і мистецькій відповідальності (ідеться про високі естетичні критерії, щирість оповіді тощо), та наражається на неприйняття, засудження представників різних верств суспільства. Тож випадковий, хоч і вистражданий успіх для митця - людини з пониженим больовим порогом і загостреним почуттям справедливості викликає розчарування, протиставлення масовому споживацькому характерові „юрби”.
В образі Мартіна Ідена спостережено модерністські тенденції, засновані на філософських новаціях зламу ХІХ-ХХ століть, зокрема ідеал вільного вибору людини, думку про її відповідальність за дії і помисли, модель абсурдного світу, з яким бореться персонаж, символ смерті як найбільшої буттєвої цінності.Новаторський образ Мартіна Ідена суттєво вплинув на подальший розвиток американської літератури, започаткувавши галерею постатей митців, що шукають своє високе призначення у світі.

БІЛЕТ № 45. Творчість Драйзера та шляхи розвитку критичного реалізму в американській літературі XX ст. Пошук ідеалу в романі Т.Драйзера «Дженні Герхард».
Теодор Драйзер (18711945) зробив значний внесок у розвиток американської літератури, розшири-вши горизонти реалістичного мистецтва.
Був першим в американській літературі, хто в своїй художній творчості керувався думкою про антигуманність усієї системи капіталізму.
Погляди Драйзера зблизили його з письменниками об'єктивного, або натуралістичного, напряму, хоча до жодної школи він не належав і свої шляхи прокладав самостійно. Думка про те, що Драйзер це «другий Золя», помилкова. Володарем його дум був О. де Бальзак. Найважливіше, чим Драйзер завдячує Бальзакові, це відкриттям домінанти характеру молодої людини, котра стоїть на порозі життя, кидає йому виклик, котра натхненна мрією про успіх.
Переконавшись у тому, що інтерес до життя в американців пов'язаний із нетерплячим очікуванням успіху, Драйзер вирішив досліджувати психологію обділеного та честолюбного «шукача щастя», і об'єктом його зацікавлень стало американське суспільство. Першим кроком на цьому шляху був роман «Сестра Керрі» (1900), який критика зустріла вороже і він відразу ж був заборонений через «непристойність».
Особливості творчості:
створив свій романтичний світ і розробив свою типологію роману, у якому показав реалістичне американське життя;
відтворив ідеологію так званої «американської мрії» і шлях її перетворення на американську трагедію;
у центрі романів герої різних психологічних формацій: «середнього» американця, художника, фінансиста;
висвітлив тему несумісності особистості і держави, закони якої призводять до трагедії.
тонкий знавець людської душі;
творчий пошук письменника розвивався у двох напрямах:
тяжіння до панорамності; посилена увага автора
створення всебічної до психологізму, глибоке проникнення
картини суспільства у внутрішній світ героїв.
Започаткування самобутньої американської «людської комедії»
2.У 1911 р. вийшов друком другий роман Драйзера, розпочатий ним десять років тому, тепер він називався «Дженні Ґерхарт» («Jennie Gerhardt»). «Дженні Герхардт» це своєрідне дзеркальне відображення «Сестри Керрі». Дженні також походить із бідної сім'ї, і зваблює її, як і Керрі, людина з вищих кіл. Але Дженні, на відміну від Керрі, байдужа до багатства, вона створена для глибокого та вірного кохання.
В основі роману доля дівчини із трудової родини в капіталістичній Америці. Прототипами героїнь стали сестри Т. Драйзера (Мері Франсіс та Сесішя). Керрі піднялась високо, але втратила кращі моральні якості; Дженні зберегла високі переваги душі і стала жертвою буржуазного світу.
У романі автор показав долю людини із трудової родини, яка володіла величезною силою почуттів. Автор по-новому підійшов до змалювання образу головної героїні, де домінував теплий ліризм.
В Дженні втілені найкращі риси, притаманні простим людям. Глибока народність роману крок вперед у творчій еволюції Драйзера. Письменник кинув виклик святенництву і лицемірству американського буржуа. Сила реалізму Т. Драйзера реально і правдиво змалював тяжку долю благородної і чесної натури, яка стала жертвою нелюдяних законів буржуазного світу.

БІЛЕТ № 46. Загальна характеристика творчості Марка Твена.
У 1861 р. Марк Твен (Семюель Ленгхорн Клеменс) працював цілий рік на срібних копальнях. Паралельно з цим він писав гумористичні розповіді для газети «Терріторіал ентерпрайз» у Вірджині-Сіті й у серпні 1862 одержав запрошення стати її співробітником.
А поки що його протягом декількох років очікувало мандрування з газети в газету як репортера і фейлетоніста. Крім цього, він підзаробляв публічним читанням своїх гумористичних оповідань. Як кореспонденту «Альта Каліфорнія» йому вдається взяти участь у середземноморському круїзі на пароплаві «Квакер-Сіті», під час якого він зібрав матеріал для своєї першої книги «Простаки за кордоном», її поява в 1869 році викликала деякий інтерес з боку читаючої публіки через рідкісне для тих років поєднання добротного південного гумору й сатири.
Наступною успішною книгою Семюеля Клеменса став написаний у співавторстві з Чарльзом Ворнером роман «Позолочене століття». Твір, з одного боку, не дуже вдалий, тому що стилі співавторів серйозно різнилися, але з іншого боку він припав до смаку читачам на стільки, що його назвою охрестили час правління президента Гранта. А в 1876 році побачила світ нова книга Марка Твена, що не тільки закріпила його позиції як видатного американського письменника, але й назавжди внесла його ім'я в історію світової літератури. Це були знамениті «Пригоди Тома Сойєра»..
Успіх книги перевершив усі сподівання. Книга, наповнена простим гумором і написана доступною мовою, сподобалася широкому колу звичайних американців. Адже в Томі багато хто впізнавав себе в далекому й безтурботному дитинстві.
Повість «Принц та злидар», яка вийшла в 1882 році, переносить читачів в Англію епохи Тюдорів.
До 1884 року Марк Твен був уже відомим літератором і до того ж ще й став успішним бізнесменом. Він заснував видавничу фірму, номінально очолену Ч. Л. Вебстером, чоловіком його племінниці. Однієї з перших книг, опублікованих власним видавництвом, стали його «Пригоди Гекльберрі Фіна». Твір, який, за визнанням критиків, став найкращим у творчості Марка Твена, задумувався як продовження «Пригод Тома Сойєра». Однак він вийшов набагато складнішим і багатограннішим. Позначилося те, що письменник створював його протягом майже 10 років. У цій книзі Твен вперше в американській літературі використав розмовну мову американської глибинки. Колись допускалося її вживання тільки у фарсі і сатирі на звичаї простолюду.
Наступні твори «Особисті спогади про Жанну Д’Арк» (1896), а також «Роззява Вільсон» (1894), «Том Сойєр за кордоном» (1894) і «Том Сойєр-сищик» (1896). Але жоден з них не зміг домогтися того успіху, що перші книги Твена.
Зірка письменника невблаганно котилася до схилу. До кінця XIX століття в США починають публікувати зібрання творів Марка Твена, зводячи тим самим його в розряд класиків давно минулих днів. Однак запеклий хлопчисько, що сидить усередині літнього, уже зовсім сивого, Семюеля Клеменса, і не думав здаватися. У 20 ст. Марк Твен увійшов з гострою сатирою на сильних світу цього. Бурхливий революційний початок століття письменник ознаменував творами, покликаними викривати неправду і несправедливість: «Людині, що ходить у пітьмі», «Сполучені Лінчуючі Штати», «Монолог царя», «Монолог короля Леопольда в захист його панування в Конго».
У1901 році він одержав почесний ступінь доктора красного письменства від Єльського університету. У наступному році почесний ступінь доктора права від Міссурійського університету. Він дуже пишався цими званнями. У 1906 році Твен диктує особистому секретареві Пейну історію свого життя. Через рік письменника знову відзначили ученим ступенем почесним ступенем доктора красного письменства від Оксфордського університету.Його останній твір сатирична повість «Таємничий незнайомець» був опублікований посмертно в 1916 році за незавершеним рукописом.

БІЛЕТ № 47. О’ Генрі – майстер американської новели. Цикли новел та їх особливості.
О’Генрі (1862 – 1910рр.) або Уільям Сідні Портер – відомий американський новеліст та неперевершений майстер оповідання. Справжнє ім'я письменника - Уїльям Сідні Портер. У дитинстві він багато читав класиків світової літератури, що в майбутньому вплинуло на формування його літературного смаку. Ім’я О’Генрі міцно увійшло в історію американської літератури. Живий і дотепний розповідач, чудовий майстер комічних ситуацій і характерів, гостро відчувавший протиріччя життя, він здобув популярність не лише на батьківщині, але й в інших англомовних країнах. Його творчість різноманітна і в жанровому, і в тематичному відношенні. Літературна спадщина О’Генрі містить в собі велику кількість гумористичних оповідань. Письменника називають співцем долі маленької людини. У його творах немає визначних подій, його персонажі не є видатними особистостями або людьми, здатними на подвиг. Письменник прагне привернути увагу привілейованій частині суспільства до людей, обділених благами в цьому суспільстві. І тому він часто робить героями своїх новел тих, хто, виражаючись сучасною мовою, знаходиться «у межі бідності». Його герої – це звичайні люди, що діють у звичайних обставинах, з маленькими радощами та великим сумом. Вони добрі, але часто безпорадні в жорстокому світі, проте постійно намагаються хоч трішечки змінити своє сіре життя, зробити його кращим. Це типові маленькі люди - поза межами літератури надто часто зазнають поразки своїх ілюзій. Але зовсім іншими постають вони в його творах: сильнішими, мудрішими, щасливішими, ніж у реальності. Літературний спадок становить 273 новели і один роман. Новели О'Генрі можна розподілити на кілька циклів.
Новели письменника можна розподілити на декілька циклів. Перший із них - головний і найчисленніший (близько 150 новел) - присвячується велетенському місту Нью-Йорку з чотирма мільйонами його мешканців, починаючи з вуличних злидарів і закінчуючи королями біржі, банкірами і капітанами промисловості. Саме в нью-йоркських новелах виразно можна побачити найяскравіші риси таланту О. Генрі - людяність, демократизм, гумор і ліризм, трагікомізм і вміння зображувати світ пересічних людей.До цього циклу входять новели " Дари волхвів", "Чотири мільйони", "Голос великого міста", "Запалений світильник" і "Ділові люди".
Другий за кількістю і значенням цикл новел О. Генрі - твори про Техас й інші штати Заходу і Південного Заходу США (близько 100 творів). Герої техаських новел: ковбої, скотарі, бандити, пройдисвіти - строкатий, барвистий, багатомовний світ колишнього фронтиру. В них відтворюється романтика життя, вільного, мов степ. Людина тут не відає впливу великих міст. Люди постають втіленням сили, мужності, енергії. Можливо, автор ідеалізує їх, але в цілому новели О. Генрі про Захід запам'ятовуються яскравими індивідуальностями, захоплюють глибокими і сильними пристрастями. Майже всі новели цього циклу входять до збірки "Серце Заходу", наприклад, новела "Санаторій на ранчо".
Третя група новел О. Генрі розповідає про Південь США - батьківщину письменника, зображує південні типи (таких новел 28). Письменник залучає до своїх творів численних персонажів з усіх верств американського суспільства і в такий спосіб перетворює свій доробок на своєрідну гумористичну енциклопедію американської дійсності початку XX ст. Особливий тип персонажів О. Генрі - злодії, бурлаки, пройдисвіти, які зображуються письменником у романтичному дусі. Це найбільш вільні мешканці США - джентльмени, позбавлені будь-яких турбот про власність. У своїх новелах автор використовує сатиричні афоризми, іронічні натяки, сарказм з метою викриття негативних рис персонажів.
Його новела "Останній листок" - одна з найкращих новел в усій світовій літературі, яка розкриває тему відданої любові людини до людини. Вона належить до нью-йоркського циклу. Новела є взірцем майстерної композиції та вирізняється динамічним сюжетом. У ній автор використовує такий прийом, як несподівана кінцівка (до речі, це його улюблений прийом побудови сюжету). По суті, новела є прикладом "подвійної розв'язки", тобто тут наявні дві сюжетні лінії: хвороба Джонсі і шедевр Бермана.
Яскрава постать О.Генрі не залишила байдужим також українське письменство та широку читацьку аудиторію. З його творами були знайомі О.Вишня, К.Котко, Ю.Вухналь, В.Чечвянський, Юхим Гедзь, Леонід Чернов, О.Слісаренко, Ю.Яновський, М.Зеров, М.Йогансен, В.Стефаник, О.Кобилянська, В.Підмогильний, Б.Лепкий, А.Любченко. Українського читача з новелою О.Генрі познайомив Остап Вишня, який переклав деякі його твори у 1924 році (збірка “Любовні напої”).

БІЛЕТ № 48. Загальна характеристика творчості Оноре де Бальзака. Аналіз одного з прочитаних творів («Євгенія Гранде», «Батько Горіо» тощо).
1.ОНОРЕ БАЛЬЗАК (17991850) справедливо названий «батьком сучасного реалізму і натуралізму». Оноре де Бальзак заклав основи соціально - психологічного роману нового типу намагалися художньо осмислити складні закономірності та проблеми суспільного життя. Оноре де Бальзак одним із перших в західноєвропейській літературі починає художнє дослідження буржуазного світу, який на той час ще не вичерпав своїх можливостей. Герої творів Оноре Бальзака - представники різних суспільних верств, які під впливом дійсності набувають тих чи інших реалістичних рис і самі стають виявом цієї дійсності, адже життя і характер людини зумовлюються суспільними відносинами. У зображенні своїх героїв, як центральних, так і епізодичних, письменник узгоджував соціальну належність героя з його мораллю. Письменник вирішив у своїх творах показати якомога ширшу панораму життя Франції своєї епохи, але згодом переконався, що це неможливо здійснити в рамках одного роману. Так почав складатися цикл, який у 1842 р. отримав назву «Людська комедія». «Людська комедія» створювалася протягом майже усього творчого життя письменника. «Людська комедія» поділена на три частини, кожну з яких Бальзак назвав етюдами (вивченнями): «Етюди про звичаї», «Філософські етюди», «Аналітичні етюди». Центральне місце в ній зайняли «Етюди про звичаї», які письменник розділив на різні сцени життя. Центральною темою «Людської комедії» є тема згубної влади грошей, ненаситної гонитви за наживою. Саме гроші спотворюють стосунки між людьми, роблять предметами торгу найцінніші людські якості - любов, дружбу, нівелюють роль сім’ї, науки, мистецтва. Найвідомішими творами Бальзака є «Гобсек», «Ежені Гранде», «Батько Горіо», «Втрачені ілюзії». Бальзак порівнює життя суспільства з життям природи, тому ставить собі за мету описати його, визначити основні види, типи, на які суспільство поділяється, описати їх і в такий спосіб наблизитися до розуміння суспільства.
2.У 1833 році Оноре де Бальзак написав роман «Євгенія Гранде». Це було дуже важливе відкриття, цілий переворот в історії західноєвропейського роману. Бальзак простежує у творі народження та розвиток пристрасті до накопичення і згубність її дії. Він показує реальні обставини, у яких формується пристрасть до накопичення, середу, де вона розвивається. Письменник сягає у тому романі й ширших узагальнень, вишукуючи всю руйнівність пристрасті до накопичення, яка залишається чільною в буржуазному світі початку й наступних ступенях його розвитку. На фоні життя провінційного міста Сомюр Бальзак змалював життя скнари Гранде та його родини. Сколотивши собі стан в смутні роки революції, Гранде стає одним із самих іменитих громадян Сомюр. Ніхто в місті не знає справжніх розмірів його стану, і його багатство є предметом гордості для всіх жителів містечка. Для себе і своєї сім’ї він шкодує зайвий шматочок цукру, борошна, дров, щоб топити у будинку. Незважаючи на все це, він по-своєму любить дружину і дочку. через свою непомірну скупості Гранде втрачає будь-яку довіру до людей, у вчинках оточуючих він бачить лише спроби розжитися за його рахунок. Він тільки робить вигляд, що любить свого брата і дбає про його честі, насправді ж робить лише те, що йому вигідно. Пристрасть до грошей робить його абсолютно нелюдським: смерті дружини він боїться через можливість поділу майна. Користуючись безмежною довірою дочки, змушує її відмовитися від спадщини. Гранде не може жити без золота і ночами часто перераховує своє багатство, сховане в кабінеті. Ненаситна жадібність Гранде особливо огидна в сцені його смерті: вмираючи, він вириває з рук священика позолочений хрест.
В атмосфері погоні за грошима гинуть високі почуття, кращі можливості, закладені у людині. Трагедія такої загибелі показана в образі Євгенії Гранде, доньки скнари Гранде. Євгенія жертва того суспільства, де панує пристрасть до наживання. Бальзак на противагу романтикам не привносить ніякого мелодраматизму в розповідь про кохання та життя своєї героїні. Зовні вона не зазнає катастроф, ніяких романтичних ефектів передбачає письменник, але в глибоких схованках її душі розігрується жорстока трагедія. І жорстока правдивість цієї трагедії у цьому, що незалежно від міста своєї волі Євгенія стає по зовнішньому способу життя спадкоємицею свого батька. Вона зберігає навички ощадливості, побожності, що були прищеплені її з дитинства. Вона ніби здійснює передсмертний заповіт татуся Гранде: «Бережи все! Ти даси мені відповідь там!».
Твори Бальзака не втратили своєї популярності і в наш час. Вони популярні і серед молодих читачів, і серед людей старшого віку, що черпають в його творах мистецтво розуміння людської душі, що прагнуть розібратися в історичних подіях.

БІЛЕТ № 49. Морально-естетичний ідеал та система образів у романі Ч.Діккенса «Домбі і син».
Одним із найбільших письменників в англійській і в світовій літературі був Чарлз Діккенс. Він реаліст. І не тільки реаліст, а й творець англійського реалістичного роману.
Діккенс сприяв утвердженню нової естетики в англійській літературі. Його естетичні ідеали пов’язані з утвердженням гуманізму, справедливості, краси і добра. Говорячи про світогляд Ч. Діккенса, перш за все треба відмітити його любов до людини. Критики відмічають, що Діккенс, як ніхто інший осягнув мистецтво любові до людини. Він прославляв красу людської гідності і працелюбність простої людини. В своїх романах письменник стає захисником простих людей. Інші риси світогляду Діккенса: культ затишку, вміння тішитися малим, християнське милосердя, які також тісно пов’язані з народним духом.
Особливе місце серед романів Ч. Діккенса посідає “Домбі і син”. Це роман, з якого починається зрілий період в творчості Діккенса. В романі автор критикує бездушність, егоїзм як фундамент моралі, як особистий спосіб життя, характерний для суспільства в цілому. Діккенсу було відразливе лицемірство вікторіанського суспільства, його снобізм і фарисейська мораль, боязнь порушити правила хорошого тону, заговорити про те, про що не прийнято говорити, побачити те, що не слід помічати. Предметом роману обрана не історія одного героя, а історія багатьох доль, об’єднаних розвитком торгівельної фірми “Домбі і син”.В романі “Домбі і син” борються між собою любов і ненависть, добро і зло. Ці моральні категорії покладені Діккенсом в основу поділу персонажів на позитивних і негативних.
Систему образів у романі склали дві категорії: ті, хто «не мав серця» (Домбі, Каркер) та ті, хто йшов за покликом серця, не лякався труднощів, відгукувався на допомогу та негаразди оточуючих (Поль, Флоренс, Волтер Гей). Таким чином, герої у романі поділені на дві групи негативні і позитивні, між ними протистояння, яке і створило основні сюжетні лінії та допомогло розкрити головні проблеми та конфлікти у романі. Так соціальні і духовні конфлікти перенесені у морально-етичну площину. Через долі героїв Діккенс кинув докір світові, де поціновувалося золото гаманця, а не золото душі й щирих людських стосунків.
Серед позитивних героїв особливе місце посідають дитячі образи Флоренс і Поля. В романі “Домбі і син” Діккенс продовжує тему дитинства і виховання. Образ Поля показує, що Діккенс позбавляється тієї негативної, пасивної характеристики, яка у попереднього Діккенса була обов’язковим показником дитячої наївності. Велику симпатію у нас викликає Флоренс. Попри ненависть її батька до неї, вона продовжує його любити і робити все можливе, щоб він хоч на хвилинку звернув на неї увагу. Флоренс втілює в собі думку автора про всеперемагаючу силу милосердя. Образами Поля і Флоренс Діккенс повстає проти світу дорослих людей, серед яких панує грошолюбство, пиха, зажерливість. На прикладі дітей Діккенс показав, що діти дають приклад більш морального життя, ніж дорослі. І Поль і Флоренс страждають від несправедливості дорослих – батька, вихователів. Ч. Діккенс вважає, що ставлення суспільства до дитини відбиває боротьбу добра і зла. Інші позитивні образи – це прості люди, як правило, вони смішні, на перший погляд чудакуваті. Але вони втілюють в собі гпрні якості простих людей. Це і працелюбний Тудл, чудакуватий Катл, гостра на язик і швидка до роботи С’юзен, любляча Поллі та інші.
Втіленням зла, жорстокості є Домбі. Він пихатий, жорстокий, бездушний. Для нього гроші, процвітання фірми вище всього, але він здатний до духовного відродження. Філософська основа покаяння Домбі – це віра Ч. Діккенса в силу справедливості і добра.
В образах негативних персонажів: місіс Піпчін, доктора Блімбера Діккенс засуджує жорстокість, зло і ненависть, а також їх систему навчання і виховання, яка калічила дітей і часто приводила до фатальних наслідків. В образі Каркера Діккенс засуджує також зло, пихатість, підступність. Він страшніший за Домбі. Каркер не здатний на моральне відродження.
В образах персонажів роману Діккенс втілює свої морально-естетичні ідеали про добро і зло, жорстокість і милосердя, ненависть і любов.
Мова роману багата, образна. Особливостями зображення Діккенсом персонажів в романі є портретна і мовна характеристика персонажів, широке вживання епітетів, метафор, порівнянь. Часто Діккенс вдається до таких приймів, як гротеск, контраст, лейтмотив, гумор.
Використання цих художніх засобів дає можливість Діккенсу створити переконливи йобраз чи то позитивного, чи то негативного персонажу.
Отже, Чарльз Діккенс вірить, що, коли людина вміє протистояти безчестю, аморальності, коли вона переконана у своїй доброчинності, коли вона усвідомлює свою потрібність людям, життя її стає насиченим, цікавим, повновартісним.
БІЛЕТ № 50. Проблематика роману Ч.Діккенса «Домбі і син».
Одним із найбільших письменників в англійській і в світовій літературі був Чарлз Діккенс. Він реаліст. І не тільки реаліст, а й творець англійського реалістичного роману.
Діккенс сприяв утвердженню нової естетики в англійській літературі. Його естетичні ідеали пов’язані з утвердженням гуманізму, справедливості, краси і добра. Говорячи про світогляд Ч. Діккенса, перш за все треба відмітити його любов до людини. Критики відмічають, що Діккенс, як ніхто інший осягнув мистецтво любові до людини. Він прославляв красу людської гідності і працелюбність простої людини. В своїх романах письменник стає захисником простих людей. Інші риси світогляду Діккенса: культ затишку, вміння тішитися малим, християнське милосердя, які також тісно пов’язані з народним духом.
Особливе місце серед романів Ч. Діккенса посідає “Домбі і син”. Це роман, з якого починається зрілий період в творчості Діккенса. В романі автор критикує бездушність, егоїзм як фундамент моралі, як особистий спосіб життя, характерний для суспільства в цілому. Діккенсу було відразливе лицемірство вікторіанського суспільства, його снобізм і фарисейська мораль, боязнь порушити правила хорошого тону, заговорити про те, про що не прийнято говорити, побачити те, що не слід помічати. Предметом роману обрана не історія одного героя, а історія багатьох доль, об’єднаних розвитком торгівельної фірми “Домбі і син”.В романі “Домбі і син” борються між собою любов і ненависть, добро і зло. Ці моральні категорії покладені Діккенсом в основу поділу персонажів на позитивних і негативних.
Систему образів у романі склали дві категорії: ті, хто «не мав серця» (Домбі, Каркер) та ті, хто йшов за покликом серця, не лякався труднощів, відгукувався на допомогу та негаразди оточуючих (Поль, Флоренс, Волтер Гей). Таким чином, герої у романі поділені на дві групи негативні і позитивні, між ними протистояння, яке і створило основні сюжетні лінії та допомогло розкрити головні проблеми та конфлікти у романі. Так соціальні і духовні конфлікти перенесені у морально-етичну площину. Через долі героїв Діккенс кинув докір світові, де поціновувалося золото гаманця, а не золото душі й щирих людських стосунків.
Проблематику роману складала не лише історія сім'ї, а й історія багатьох доль, об'єднаних розвитком однієї торговельної фірми «Домбі і син». Невдачею закінчився другий шлюб містера Домбі. Він був переконаний, що на гроші можна придбати все: кохання, відданість, щастя, але його нова дружина збідніла аристократка Едіт втікла з Каркером, управляючим його фірми.
Проблеми, які підняв автор у романі:
кризи родини і честолюбних надій;
виховання в буржуазній школі;
пагубного впливу грошей на свідомість і долю людини; сімейних взаємин, класового розшарування.
У кінці роману містер Домбі це вже не той суворий хазяїн фірми, якого ми бачили на початку. Це бідна, покинута людина у стані розумового і фізичного занепаду. До того ж, його фінансові справи дуже кепські. Залишившись без відповідного стану в суспільстві, без улюбленої справи, покинутий усіма, він закривався один у пустому домі і лише тоді згадав, що всі ці роки поряд з ним була його донька Флоренс, яку він відштовхнув. Містер Домбі розкаявся. У ту хвилину, коли він збирався покінчити життя самогубством, перед ним з'явилася Флоренс.
Старість містера Домбі була зігріта любов'ю дочки та її сім'ї. У їхньому дружньому сімейному колі під тягарем років і страждань Домбі переродився, і його серце відкрилося назустріч любові Флоренс. Вилікувавшись від честолюбних мрій, він віднайшов щастя у тому, щоб віддати свою любов онукам Полю і маленькій Флоренс.
Отже в романі «Домбі і син» Діккенс, аналізуючи проблеми моралі в, доводить, що головні цінності цього світу - це не гроші, а любов, доброта, здатність співчувати - усе, що робить світ прекрасним.
БІЛЕТ № 51. Особливості англійської літератури ХІХ ст.. Творчість Теккерея.
1.У 30-ті роки XIX століття англійська література вступає в період нового підйому, який сягає найвищого рівня в 40-х і початку 50-х років. До цього часу відноситься розквіт реалізму Діккенса, Теккерея і інших майстрів соціального роману і революційної поезії та публіцистики письменників-чартистів. Це були найбільші досягнення англійської демократичної культури минулого століття, що формувалася в атмосфері щонайнапруженішої соціальної та ідеологічної боротьби епохи чартизму.
"Холодний дім", "Крихітка Дорріт" Діккенса, "Ярмарок марнославства" Теккерея, "Джен Ейр" Ш. Бронте, "Пагорби бурхливих вітрів" Е. Бронте та інші найкращі твори критичних реалістів зустрічали незмінні нападки з боку критики саме тому, що автори цих творів підходили до оцінки сучасності з демократичних позицій, зривали покрив уявної респектабельності, викривали експлуататорську сутність суспільного життя буржуазної Англії.
Найяскравішим проявом соціальних протиріч між буржуазією і пролетаріатом Великобританії був чартизм, що склав цілий революційний період в історії англійського робітничого класу XIX століття. Чартистський рух зіграло величезну роль в історії англійської літератури. Воно висунуло ряд суспільних проблем, які, як і сама боротьба пролетаріату, знайшли відображення у творчості великих англійських реалістів 30-х-50-х років XIX століття: Діккенса, Теккерея, Ш. Бронте, Гаскелл.
Разом з тим у чартистському друку, а також в усному пісенній творчості, розгорнулася різноманітна літературна діяльність поетів, публіцистів, критиків, безпосередньо пов'язаних з чартистським рухом. Їх літературна спадщина досі ще мало вивчена, але не підлягає сумніву, що в багатьох відносинах їх творчість, в центрі якого вперше постало революційний пролетаріат, відкрило нові горизонти в англійській літературі й представляє понині живий суспільний та естетичний інтерес.
2.Вільям Мейкпіс Теккерей (1811-1863) – один з найяскравіших представників даного періоду. На відміну від Діккенса, Теккерей мало писав про трудящих і знедолених масах Англії. У центрі його уваги були правлячі кола країни - експлуататорський і паразитичний світ аристократії і буржуазії. Тим не менше для реалізму Теккерея характерні риси народності, які й визначають його глибину та узагальнюючу силу.
Теккерей народився в Калькутті, а батько його, чиновник Ост-Індської компанії, займав досить видну посаду в управлінні зі збору податків.
Цікавим літературним і політичним документом, що належать до цього періоду діяльності Теккерея, є жартівливі "Лекції міс Тікльтобі з історії Англії", які він почав писати для гумористичного тижневика "Панч" в 1842 р. Теккерей встиг довести " Лекції "лише до царювання Едуарда III; на цьому друкування їх було раптово припинено редакцією" Панча ", збентеженою, цілком ймовірно, занадто вільним поводженням молодого сатирика з традиційними авторитетами англійської історії.
З демократичних позицій висміює Теккерей і монархію Луї-Філіпа у Франції. (Один із його сатиричних виступів на цю тему призвело навіть до того, що "Панч" на деякий час був заборонений у Франції) Теккерей багато в чому використовує багатий досвід французької прогресивної журналістики 30-40-х років ("Шаривари" і т.п. ), з якою познайомився ще під час перебування в Парижі. "Ярмарок марнославства. Роман без героя" була закінчена в 1848 р., в рік революційних подій на континенті Європи, в рік останнього зльоту чартистського руху в Англії. У реалістичних узагальненнях цього роману, як і в "Книзі снобів", відбилося загострення революційної ситуації в Англії й за кордоном, відбився наростаючий гнів народу проти паразитичних, експлуататорських суспільних верхів.
А між тим суспільне життя середини XIX століття давала матеріал для створення позитивних героїв і розвитку героїчних, справді піднесених тем. Поезія майбутнього, поезія революційного пролетаріату, вже народжувалася на світ в Англії, як народжувалася вона в цю пору і у Франції і в Німеччині. Але ці нові джерела героїчного та піднесеного, пов'язані з боротьбою робітничого класу за соціалістичну перебудову суспільства, були закриті для Теккерея. Він не підтримав тих героїчних сил майбутнього, які пробуджувалися до життя на його очах.
Заслуга Теккерея, однак, полягала в тому, що всім: змістом і самим заголовком свого найбільшого роману він демонстративно відмовив буржуазно-аристократичному суспільству у всіх його естетичних і моральних претензіях, у всіх його самовдоволених намірах оголосити себе розсадником цивільних чеснот, піднесених ідеалів і поетичних почуттів. Він показав, що у світі власників основним і вирішальним двигуном, визначальним вчинки і відносини людей, є власницький егоїзм.

БІЛЕТ № 52. Реалізм в англійській літературі кінця ХІХ- поч. ХХ ст. Новаторський роман Шарлотти Бронте «Джейн Ейр». Романтичні та реалістичні елементи у романі.
Швидке та інтенсивне формування капіталізму з особливою очевидністю виявило тісний взаємозв'язок особистості і суспільства, що в свою чергу визначило раннє становлення критичного реалізму в Англії. У англійській літературі реалізм придбав значний розвиток вже в XVIII ст. і після «романтичної паузи» переконливо продовжився в XIX ст. Витоки англійського реалізму можна знайти в творах Джейн Остін. Яскравими представниками цього напряму були Ч. Діккенс, У. Теккерей, А. Конан Дойль. Характерною особливістю історії англійської літератури являється те, що важлива роль в ній належала этико-моральному чиннику. Англійські реалісти у своїх творах на видне місце висували етичні завдання, моральну сторону проблем і колізій, тяжіли до трактованию життєвих явищ і рішення проблем в координатах этико-моральной системи. У 30-ті роки XIX століття англійська література вступає в період нового підйому, який сягає найвищого рівня в 40-х і початку 50-х років. До цього часу відноситься розквіт реалізму Діккенса, Теккерея і інших майстрів соціального роману і революційної поезії. 30-ті роки характеризувалися швидким розвитком англійського суспільства на шляху до буржуазного прогресу, розвитком робітничого руху, приходом буржуа до влади. Загострення соціальних протиріч призвело науку до постановки і необхідності вирішення ряду соціальних завдань, у тому числі проблем народної освіти, боротьби з бідністю, стану вґязниць і робітничих будинків. В ідеологічній боротьбі 30-х років особливу роль судилося відіграти "Молодій Англії" - товариству, яке зібрало представників аристократії виступало проти політики буржуазії.
Роман «Джейн Ейр» став своєрідним маніфестом боротьби за жіночі права. Він належить до найбільш значних добутків англійської літератури. Новаторський характер його полягає в тім, що героїня сміло відстоює своє людське достоїнство, право на самостійне трудове життя й любов. Створений образ волелюбної й заколотної жінки, що серйозно міркує про життя, глибоко відчуває й уголос заявляє про свої прагнення й погляди. В образі Джейн ейр Шарлотта Бронте втілила свої подання про сучасну жінку, здатної влаштувати своє життя й стать не тільки дружиною, але й гідним іншому чоловіку. В умовах вікторианской Англії така постановка проблеми була сприйнята як прояв граничної сміливості поглядів автора. У романі мова йде про звичайну дівчину, змушеної звістки боротьбу за існування. Джейн явно перевершує навколишніх, її погляди суперечать загальноприйнятим поданням. Вона не приймає відносини до шлюбу як до зручної угоди, у її душі живе мрія про любов, вона прагне до незалежності й права самостійно вибрати собі супутника життя. Сила впливу й чари роману Шарлотти Бронте – у правді почуттів, у їхній істинності, в об’єднанні реального з романтичним, у захоплюючій історії простої маленької гувернантки, здатної на більшу й самовіддану любов, гувернантки, що змогла знайти своє щастя. Щастя Джейн у кінці роману сприймається як достойна нагорода за всі її страждання й муки.
Романтичні елементи наявні в описі центрального епізоду роману – кохання Джейн Ейр і Рочестера. Романтичний початок проявляється й тоді, коли Джейн, уже майже погодившись вийти заміж за Сент-Джон, чує голос Рочестера та поспішає до нього, понівеченому при пожежі в Торнфілдхоллі, щоб назавжди залишитися з ним. Але домінуючими в романі є реалістичні елементи. Вони проявляються в чіткості психологічного малюнку образу головної героїні, а також в досить "сухій" манері оповіді, а головне у співзвучності її образу з революційною атмосферою 40-х рр. XIX ст. Ш. Бронте залишається реалісткою в найголовнішому в правдивому та типічному зображенні соціального середовища, суспільних відносин та людських характерів.
Роман цікавий тим, що Шарлотта Бронте одною з перших в англійській літературі насмілилася так щиро, пристрасно, правдиво розповісти про кохання, віру, обов’язок, звичайні людські почуття. Авторка сміливо заговорила про рівність жінки і чоловіка, прагнення жінки до щастя, кохання, нормального життя.
БІЛЕТ № 53.Роман «Милий друг» Гі де Мопассана як сатира на французьке середовище часів третьої республіки.
«Милий друг» - роман французького письменника Гі де Мопассана 1885. Розповідає про авантюриста, який мріє зробити блискучу кар'єру. У нього немає яких-небудь талантів, хіба що своєю зовнішністю він може підкорити серце будь-якої дами, а совість прощає йому будь-яку підлість. І ... цього вистачає для того, щоб стати сильним світу цього.
Найбільш різко і непримиренно прозвучав протест Мопассана проти антинародної діяльності в романі „Любий друг”(1885. У центрі твору - кар'єра спритного авантюриста , якого, як сам Мопассан пояснював згодом , він навмисно « помістив у гідну його середовище , з метою надати більшу опуклість цьому персонажу ». « Гідною » негідника Дюруа середовищем виявилися журналісти , міністри та фінансисти , їхні дружини , дочки і подруги , завдяки послідовному « завоюванню » яких цей син сільського шинкаря стає на наших очах мільйонером і має всі підстави стати депутатом і міністром.
У романі «Милий друг» повністю розкрився сатиричний талант Мопассана . Характерно , що письменник домагається ефекту не прямим зображенням головних проблем Третьої республіки , а іронічним розкриттям « вивороту » її політичного та економічного життя . Ми майже не бачимо в романі основну рушійну пружину подій - хитрого фінансиста Вальтера , - а він-то і стоїть за великою урядовою аферою , яка включає біржові махінації з марокканською позикою і створення громадської думки , що підігріває ідею військової експедиції в Марокко. У той же час ми отримуємо саркастичну характеристику засобів, за допомогою яких діє Вальтер : фінансована ним газета «Французька життя » , яка « плавала в глибоких водах комерції і дрібних водах політики ». Тут і оплачувані ним міністри , на кшталт надутого нікчеми Ларош- Матье . Тут , нарешті, і вся брудна кухня зі скупкою акцій , яку дружина Вальтера розкриває своєму коханому Дюруа , сподіваючись здобути його розташування . Тільки під кінець роману нам відкривається те, що , в результаті вдалого підприємства із захопленням марокканських земель і мідно- залізних рудників , два французьких міністра « заробили» по двадцяти мільйонів , а банкір Вальтер став одним з найбагатших людей світу. Іронічний погляд Мопассана виявляє, таким чином , прямий зв'язок , який існує між буржуазним урядом і фінансовим капіталом .
Показова своїм злим сарказмом і заключна сцена роману: під час вінчання дочки Вальтера з запеклим негідником Дюруа , що добився успіху за допомогою прямого шантажу і обману , сама церква устами паризького єпископа урочисто зараховує його до сонму найбільш шанованих людей держави , які ведуть за собою народ і повинні подавати йому благої приклад.
„ Милий друг”, перекладений багатьма мовами, укріпив славу Мопассана як видатного романіста
Актуальність « Милого друга» як політичного антиколоніального роману несподівано підтвердилася в 50 -і роки 20го століття , коли у Франції , яка щойно закінчила одну колоніальну війну у В'єтнамі стояла на порозі нової війни в Алжирі , був заборонений фільм, створений за романом «Милий друг » , що, природно , викликало гаряче обурення прогресивної суспільної думки.

БІЛЕТ № 54. Новелістика Мопассана. «Пампушка».
Гі де Мопассан французький письменник реаліст ХІХ ст. В історію літератури ввійшов насамперед як новеліст, творець власного типу новели. Їх написано близько 300. Найбільш відомі збірники: "Заклад Тельє" (1881), "Мадмуазель Фіфі" (1882), "Дядечко Мілен" (1883), "Міс Гарріет" (1884). Тематична і структурна складність мопассанівської новели, її філософська глибина і художня досконалість викликали захоплені відгуки Г. Флобера, І. Тургенєва, А. Чехова. Романи Мопассана "Любий друже" (1885), "Пьєр і Жан" (1888), продовжуючи тематику новел, містять властиві творчості письменника тверезість і гостроту соціального аналізу, різке неприйняття гендлярства, обману і з лицемірства, що призводять до деградації особистості і втрати духовності.
Тема франко-пруської війни в новелістиці Мопассана. Їй присвячено близько 20 новел ("Мадмуазель Фіфі", "Два приятелі", "Полонені", "Стара Соваж", "Дядечка Мілон"), серед яких найзнаменитіша "Пампушка".Творчість французького письменника Гі де Мопассана (1850-1893) справедливо вважається одним із кращих надбань новелістики не тільки у французькій, а й світовій літературі. У новелах Мопассана вражає не лише глибокий психологізм і реалістична вмотивованість характерів, а й їхня соціальна обумовленість.
2.Серед найгуманніших його новел і наймайстерніших з художнього боку можна назвати, наприклад, славетну «Пампушку», де показано патріотичні настрої під час франко-прусської війни 1870-1871 років, притаманні саме представникам французького народу.
Тема твору: зображення патріотизму простих людей і байдужості вищих станів французького суспільства до долі батьківщини в період франко-пруської війни.
Проблематика. У новелі піднімаються такі проблеми, як прагнення міської і сільської буржуазії нажитися на нещастях батьківщини; розвінчання показного героїзму і бездарності французьких воєначальників; критика прогнилих основ Другої імперії, а саме: суспільства, церкви, моралі; протест проти приниження особистості; проблема відповідальності правлячих кіл за воєнну бойню.
Образи новели. Невелике суспільство диліжанса відбиває, з одного боку, соціальну модель буржуазної Франції, з іншого боку нагадує Ноєв ковчег: "кожної тварі по парі". У традиціях критичного реалізму автор обґрунтовує характери персонажів їхнім соціальним станом, вдаючись до відкритої іронії. Ось виноторговець Луазо з дружиною страшенний шахрай і крутій. Він і зараз наживається на лихах війни; фабрикант Карре-Ламадон продажний політик, а його гарненька дружина служить приємною втіхою для гарнізонних офіцерів з пристойних родин; аристократи граф і графиня де Бревіль, дворянська пиха яких покоїться на подружній невірності жінок їхнього роду. Граф упивається "природною подібністю"до короля Генріха ІV, а графиня горда тим, що має славу колишньої коханки одного із синів Луї-Філіппа. У характеристиці "побратимів по багатству" Мопассан виділяє такі загальні риси, як ощадливість, продажність, аморальність і цинізм. Це "пристойне товариство" доповнюється двома лицемірними черницями і республіканцем Корнюде, що вже більше двадцяти років бореться за демократію в пивних закладах.
Представникам "могутніх верств суспільства" протиставляється продажна жінка на прізвисько Пампушка. Посміюючись над її зовнішністю (маленька, пухленька), наївною довірливістю, автор наділяє її такими позитивними якостями, як доброта, самопожертва, патріотизм. Їй єдиній серед компанії людей впливових, вірних релігії притаманне почуття достоїнства і національної гордості, і їх, на відміну від "порядних" попутників, вона не продає. Намічена в експозиції тема народної війни одержує трагікомічне продовження в протесті повії, що не бажає продаватися ворогові. Осуд війни звучить і в словах старої дружини трактирника про те, що це мерзота – убивати людей, за те, що вони пруссаки чи англійци, поляки чи французи. Краще перебіти всіх королів, що заварюють війни заради потіхи.
Особливості композиції. Вражає майстерність композиції новели, простої і детально продуманої. Експозиція епічна картина навали, безладного відступу французької армії. Це фон, на якому розгортається історія подорожі. Далі розповідь складається з трьох взаємно урівноважених частин: епізод з їжею змушена затримка на постоялому дворі; другий епізод з їжею, але з протилежним знаком. Кульмінація протест Пампушки проти домагань офіцера. Таке дзеркальне розташування частин максимально загострює сатиричне звучання новели і показує трагедію Пампушки голодної, приниженої, ображеної в кращих почуттях "пристойними мерзотниками".

БІЛЕТ № 55. Натуралізм у Франції. Творчість Е.Золя. Проблематика циклу романів «Ругон-Маккари». Аналіз одного з прочитаних романів («Пастка», «Жерміналь» тощо).
1.У другій половині XIX ст. реалізм у Франції переріс в натуралізм - це літературний стиль, який поширився у Європі та Америці протягом 1870-1900 років. У перекладі з латинської означав "природа". Основою теорії натуралізму став позитивізм Огюста Конта. Багатьох манила до позитивізму віра в науку - повага до дійсних фактів. Наука і мистецтво - єдині.
Як і реалісти, натуралісти прагнули до повного, вірогідного, точного зображення суспільства, природи і людини, зокрема на основі об'єктивності.
Поява натуралізму супроводжувалася шквалом критики, оскільки натуралісти все більше заглиблювалися у непоетичну дійсність. У той же час він вплинув на розвиток світової літератури: своєрідне продовження реалістичних традицій, початок впливу на письменників-реалістів XX ст.;
натуралізм - це основа для майбутніх письменників-модерністів. Натуралісти змусили ще раз переглянути "проблему табу" у літературі.
Натуралісти виступали проти будь-яких вільностей митця, проти відбору життєвого матеріалу, проти існування заборонених тем для мистецтва. Доброчинність і порок однаково важливі були для митця. Тому письменник повинен відображувати природу такою, якою вона була, без будь-яких прикрас. Представники натуралізму цікавилися різними психічними і соціальними відхиленнями, мали спільні риси з декадентами, розробляли імпресіоністичний стиль.
Недоліки натуралістичної теорії: повне ототожнення художньої творчості з наукою; заперечення фантазії митця; ігнорування особистості митця; можливо, це і стало причиною швидкого занепаду натуралізму і наростанням швидких успіхів символістів.
Заслуга натуралізму: натуралізм - вираження в історії наукових і соціальних тенденцій; митець - творець практичної соціології, вирішував взаємодію особистості і середовища, закони, які управляли суспільством; митець - пророк, який у своїх пророкуваннях спирався на знання природи і людини.
2.Зачинателем натуралістичної школи вважали Е.Золя - продовжувача справи, яку розпочав Бальзак. Золя вважав Бальзака своїм духовним батьком.
Е. Золя був не лише художником, а й теоретиком натуралістичної школи. Як теоретик натуралізму він виступив у 70-х роках на сторінках "Вісника Європи". Його праці "Романісти-натуралісти" і "Експериментальний роман" - головний матеріал для створення теорії.
Принципи натуралізму за Е. Золя:
відмова митця від оцінних категорій при змалюванні фактів, повна відчуженість автора, об'єктивізм;
звернення літераторів до "заборонених" тем. Митці-попередники не писали про патологію, тепер їй було відкрито широку дорогу в роман, п'єсу, поему;
історію суспільства розглядали перш за все як фізіологічний процес і так її відображували в мистецтві.
Епопея "Ругон-Маккари" (1871-1843) - справа всього життя Золя - складалася з 20 романів. Задум виник у 1868 році. Поштовхом стало захоплення письменника модною теорією спадковості. Золя задумав розглянути 4 покоління однієї сім'ї. Автор поставив дві задачі:
1) "изучить на примере одной семьи вопросы кровной среды";
2) "изобразить всю Вторую империю, начиная с государственного переворота до наших дней".
Намагаючись виконати перше завдання, він склав генеалогічне дерево сім'ї Ру-гон - Макарів, надавши кожному члену сім'ї детальну медичну характеристику з так званих спадкових рис.
Романи перенасичені великою кількістю персонажів (загальна кількість діючих осіб - 1200), які ніколи не мали родинних зв'язків з Ругон-Маккарами, що зроблено для більш повного охоплення дійсності.До уваги взято період, коли II імперія розвалилась. її історію завершили трагічна війна і Паризька Комуна. Поступово посилилася соціальна лінія в "Ругон-Маккарах" за рахунок біологічної.
"Ругон-Макари" - складний і багатогранний твір. У ньому відзначили провідні теми, основні лінії, хоча вони не охопили усього змісту епопеї:
зображення життя буржуазії ("Кар'єра Ругонів", "Здобич", "Черево Парижа", "Накип", "Гроші")
життя народу ("Западня", "Жерміналь", "Земля");
антиклерикальна тема ("Завоювання Плассана", "Проступок абата Буре");
тема дитинства, творчості (роман "Творчість");
тема спадковості ("Людина - звір", "Лікар Паскаль").

БІЛЕТ № 56. Реалізм як один із провідних напрямів у літературі XIX ст. Роман Г.Флобера «Пані Боварі». Проблематика роману, жанрові особливості.
Реалізм напрям у літературі і мистецтві, який полягає у правдивому, об'єктивному і всебічному відображенні. В епоху середньовіччя реалізмом називали один із напрямів середньовічної філософії, який приписував абстрактним поняттям реальне існування. У XVIII ст. під реалізмом розуміли тип мислення і поведінки, який відрізняється від типу мрійника, "ідеаліста". Реалістами називали людей, які ставили перед собою таку мету, яку можна було досягти.
У 20-х роках XIX ст. французькі критики називали реалізмом "нову школу" в літературі, яка відрізнялася від "літератури ідей" (класицизму) і літератури образів (романтизму). Французькі письменники (Ж. Шанфлері, Л. Дюранті) видали збірник статей під назвою "Реалізм" (1857 р.) і кілька номерів журналу з цією ж назвою. У журналі був опублікований маніфест реалістичної школи художника Г. Курбе, в якому звучали заклики змальовувати повсякденне життя народу, піднімати соціальні проблеми. Дюранті писав, що завдання реалізму створити літературу для народу.Першими звернулися до теорії реалізму Д. Дідро і Лессінг. Проблеми реалізму упродовж XIX ст. хвилювали О. Бальзака, Г. Флобера, І. Тургенева, Л. Толстого. У працях І. Франка, Е. Золя термін "реалізм" вживався як синонім до терміна "натуралізм". Звідси і назва "натуральна школа".
У романі «Пані Боварі» герої - це мешканці французької провінції 19-го століття. Головна героїня - Емма Боварі, молода дружина провінційного лікаря. Емма мрійлива та повсякчас шукає нових вражень. Донька фермера, вона начиталася книг про красиве життя.Характеристика пані Боварі: вона любить розкіш, красиві речі, блискучі прийоми, але все це неможливе при невеликих статках її чоловіка. Вона знемагає від нудьги та мріє про галантних чоловіків. Емма прикидається, що любить чоловіка, але насправді зневажає його, вважаючи негідним такої, як вона.Чоловік Емми, Шарль Боварі - сільський лікар. Він не дуже розумний, проте добрий. Чоловік кохає Емму та піклується про неї, як тільки може. Заради Емми він свариться, наприклад, зі своєю матір'ю, яка вважає, що Емма погана господиня.
Шарль скромний, боязкий, чесний, часто він не може відстояти себе перед іншими, кар'єра дається йому важко. Тут йому могла б допомогти Емма, в якої жвавий, рішучий та цілеспрямований характер. Але Емма зовсім не цінує чоловіка та сліпо не помічає його кохання.Образ пані Боварі поєднує егоїстичність та черствість у ставленні до близьких: чоловікові, дочці, з великою силою пристрасті, які вона спрямовує на своїх коханців. Але Емма любить більше свої мрії, аніж реальних людей. Щоб створювати ілюзію світу, який їй подобається, вона витрачає гроші сім'ї, бреше чоловікові, залазить у борги.
Коханці Емми Родольф та Леон - різні люди. Родольф хитрий, пристрасний, розважливий. Леон спочатку романтичний, палкий. Але обидва коханця Емми потім вибирають спокійне та сите існування, а не любовні бурі. А коли Емма розоряється та здобуває репутацію гулящої жінки, обидва "кохані” відповляються їй допомогти. Героїня ж кінчає життя самогубством, навіть не подумавши, як це буде переживати її сім'я, що буде з донькою Бертою.Композиція роману «Пані Боварі» має кілька характерних рис: дуже довгу експозицію, яка дозволяє зрозуміти психологічні мотивації подальших вчинків героїні. Також роман не закінчується зі смертю героїні, а продовжується ще кількома главами, в яких показані наслідки вчинків померлої .Ідея «Пані Боварі» - у фатальному зіткненні мрій та реальності. Буденна реальність далека від ідеалу, проте відірвані від неї, егоїстичні мрії також не містять в собі нічого насправді духовного.Роман можна віднести до напряму реалізма, він також включає яскраві прийоми натуралізму: автор з нещадною правдивістю описує болісну смерть Емми від отрути. Також в книзі немає жодного однозначно позитивного героя.
За своїми жанровими ознаками «Пані Боварі» наближений до соціально-психологічного роману. Усі герої роману «Пані Боварі» вигадані автором. Дія відбувалася у вигаданих типових містечках, з яких детально описане тільки одне Понвіль. Головна героїня тричі проходила шлях від визрівання мрії до її краху: вона створила уявлення про якийсь ідеальний світ, шукала його навколо себе і не могла знайти. Гостре розчарування розбило її серце, стало причиною відрази до життя. Цей негативний урок нічого її не навчив: Еммина душа знову почала жити ілюзіями, які приречені на загибель під тиском вульгарної реальності.
Тема роману: вульгарно-буденне, зашкарубле життя французької провінції.Основна думка твору, у житті людина повинна мати свій ідеал, прагнути до чогось світлого, чистого. Людина повинна вірити в реальність свого життя, бачити і цінувати його красу, принаду. Психологізм Флобера межував із натуралістичним зображенням дійсності, але головним для нього залишалося соціальне.

БІЛЕТ № 57. П'єса Б. Шоу «Дім, де розбиваються серця» як новий етап у розвитку англійської драми.
Оригінальна творчість англійського драматурга Бернарда Шоу (1856-1950), перегукується з новаторським театром Ібсена та Чехова. Шоу наблизив театр до життя, відбиваючи суперечності оточуючого світу, виховуючи і направляючи глядача. Він значно збагатив театр, прагнучи перетворити його на театр великих ідей і почуттів.
З драматургією Чехова філософську п’єсу Шоу зближує тема інтелігенції, прийом підтексту, ліризм. Його п’єса «Дім, де розбиваються серця» має підзаголовок «фантазія в російській манері на англійські теми», що свідчить про те, що п’єса написана лід впливом російської драматургії.
У 1913 р. п’єсою «Дім, де розбиваються серця» Дж. Б. Шоу розпочав другий період своєї творчості, завершивши її в 1917 р. наприкінці Першої світової війни, яка спричинила крах його фабіанських ілюзій стосовно ролі ліберальної інтелігенції в житті суспільства. Відповідальність за тогочасні трагічні події автор адресував представникам англійської інтелігенції, які, не будучи безпосередніми винуватцями, об’єктивно сприяли їх виникненню.
Розкриваючи символічний сенс драми, він зауважував: «“Дім, де розбиваються серця” це не лише назва п’єси, а вся культурна і зманіжена передвоєнна Європа, котру абсолютно безвольні, розслаблені тепличною атмосферою віталень люди віддали у владу підступного невігластва й бездушної сили». На підтвердження цього у фіналі твору виникає символічний образ корабля, що збився з курсу і пливе у невідомість із капітаном, який залишив свій капітанський місток, і командою, котра збайдужіло чекає страшної катастрофи.
У підзаголовку Дж. Б. Шоу називав свою п’єсу «фантазією в російській манері на англійські теми», акцентуючи на зв’язку її з п’єсами Л. Толстого, особливо А. Чехова, якого вважав руйнівником «сентиментальних ідеалів» освіченого суспільства. Як і Чехова, його цікавили душі, «розбиті серця» мешканців Дому, які бездумно розтринькують культурне багатство нації.
У п’єсі реалізм Дж. Б. Шоу звертається до символіки, філософського інакомовлення, фантастики, політичного гротеску. Згодом парадоксальність гротескних ситуацій і фантастичність художніх образів стає органічною ознакою його драматургії, особливо яскраво виявляючись у політичних екстраваганціях. Залишаючись, по суті, «драмами ідей», вони наснажені проблемним змістом і слугують сатиричним цілям, відкриваючи глядачеві, читачеві очі на справжні реалії політичного життя.
У своїй п'єсі " Будинок, де розбиваються серця " Шоу зібрав різних поколінь інтелігенції. Представник найстаршого покоління - старий капітанШотовер господар Білого дому, чиїми вустами Б. Шоу найчастіше й судить прогнилий світ, який має зникнути з землі. Як зазначалося вище, за рахунком, все три покоління, представлені у домі, наділені аналогічними, складними характерами, і цього разі може бути конфлікту, були б і драми. Ось у цей будинок - корабель проникають і інакодумці: БосМенген, злодій Вільям Ден, почасти те й молодша дочка капітана - ледіЭттеруорд
Автор дає певний у відповідь поставлене запитання: вони почали такими відтоді, як показує життя розбила їм серце. Шоу все виносить на суд читачів, глядачів, демонструє процес розтрощування сердець і з тими образами пов'язано деяке рух, розвиток дії, що у драмі майже непомітно. Якщо казати про сюжетному оформленні драми, воно також мізерно мало. У порівняні з філософської темою, сюжет лише служить мети автора перекинути значеннєве зміст драми вфилософско-социальний план, де Шоу і намагається розв'язання проблеми кризи буржуазно - капіталістичного нашого суспільства та доль його її подальшого розвитку.
Вперше у п'єсі дана загострена формулювання основний філософської теми драми, яка говорить розумінні низки причин, якими вибухнула катастрофа. Світ настільки поганий, що капітан Шотовер, цей процес вже що впадає в дитинство "мудрець" готовий його підірвати, поганий він оскільки правлять їм свині; "через своє черева вони перетворили всесвіт в годівницю. Драма одержала свою назву, по-перше, через використання дискусійного прийому доведення ідеї до абсурду; по-друге, через дію, що розвертається в суперечках. У названій драмі розчаровані, самотні герої розмовляють і сперечаються, але їхнього судження про життя виявляють безсилля, гіркота, відсутність ідеалів і мет
Інтелектуальна драма-дискусія відрізняється узагальнено-художньою формою, тому що «зображення життя у формі самого життя» затемнює філософський зміст дискусії й не підходить для інтелектуальної драми. Цим обумовлене використання символіки в драмі (образ дому-корабля, населеного людьми з розбитими серцями, у яких «хаос у думках, і в почуттях і в розмовах»), філософському іносказанню, фантастиці, парадоксальним гротескним ситуаціям

БІЛЕТ № 58. Особливості англійської літератури кінця XIX - початку XX ст. Особливості поетики Б.Шоу.
Особливості англ..літ.:
Вплив позитивізму (Спенсер);
Вплив теорії Ніцше, Фрейда, Шопенгауера;
Розвиток соціалістичної і робітничої літератури;
Основні літературні напрямки: критичний реалізм, натуралізм, неоромантизм, модернізм (символізм і естетизм)
Критичний реалізм - гол. напрям.
Літературний процес кінця XIX - поч. XX ст. збагатився не лише художніми напрямами, а й жанрами. Урізноманітнився передусім роман: поряд із соціальним побудували науково-фантастичний, соціально-утопічний, а також романи історичні, соціально-психологічні, філософські, політичні, біографічні, романи-памфлети, романи-епопеї. Набула різновидів драма, популярною стала психологічна новела, жанрово збагатилася лірика.
Особливості поетики Б.Шоу:
По-перше, основними художніми засобами, зокрема у п’єсі «Пігмаліон», є парадокси і дискусії. Парадокси Шоу спрямовані проти чванливості та лицемірства суспільства, вони розкривають суперечності, безглуздість традиційних уявлень. Письменник іронічно переосмислює ту систему цінностей, що склалась у суспільстві. Варто підкреслити, що Б.Шоу вкладає влучні вирази в уста своїх героїв не випадково, а з метою зображення певної ідеї або ж проблеми у суспільстві. Тому їхні репліки є афористичними і парадоксальними водночас. Парадокси у творах Б.Шоу є надзвичайною важливою ознакою авторського стилю. Вони змушують читача затамувати подих від несподіванки, спонукають замислитись. І найбільшим парадоксом є людина.
Також Б.Шоу пропонує нову структуру п’єси: розв’язка-розвиток дії-дискусія (тобто перебіг подій повинен готувати фінальну розмову-суперечку, упродовж якої гол.проблема п’єси не розв’язувана, а навпаки, ще більше загострювалася.
Що ще характерно для поетики Б.Шоу, це те, що засоби комічного поєдналися з реальним трагізмом буття духовно багатої людини, якій не було місця в оточуючому світі. Також у п’єсах Шоу «відкритий фінал», щоб у глядача не виникало думки, що справу закінчено й проблеми вирішені драматургом.
У своїх творах драматург використовує також паузи. Вони свідчать про душевну боротьбу, герой мовчить, полонений думками. Замість такої паузи може бути ремарка, яка докладно описує реакцію партнера в діалозі (погляд, міміку, жест).
Ще однією особливістю є те, що автор втручається в дію (наявність великих ремарок, коментарів, передмов і післямов, не властивих для драматичних творів).
П’єси Шоу – не просто інсценовані діалоги: Шоу уміє вміло побудувати інтригу, до того ж він справедливо вважав, що драматизм присутній не тільки у вчинках, а й в ідеях. Автор прагне до синтезу думки і почуття, тому не можна дорікати у не емоціональності героїв. Інтелект, з точки зору Б.Шоу, - це також пристрасть
БІЛЕТ № 59. О.Вайльд – теоретик англійського естетизму. Роман «Портрет Доріана Грея».
1.Оскар Вайльд - поет, драматург і прозаїк, який найповніше втілив у своїй творчості художні принципи англійського естетизму.
На початку 80-х років він видав свою першу книгу віршів (1881). У тому ж році письменник, вже широко відомий незвичністю своїх суджень та неординарною поведінкою, вирушив на "завоювання Америки" - за океаном він читав "естетські" лекції, проповідував ідеї "нового відродження в англійському мистецтві". Після поїздки до Америки Вайльд деякий час жив у Парижі, а потім повернувся до Лондона. З 1882 до 1888 року він займався переважно журналістською діяльністю, писав літературні огляди й рецензії. У 1888 році побачила світ збірка "Щасливий принц" та інші казки, а в 1891 році О. Вайльд видав оповідання, створені у другій половині 80-х років, об'єднавши їх у збірці "Злочин лорда Артура Севіля та інші оповідання". Цього ж року з'явився роман "Портрет Доріана Грея", книга критичних нарисів "Задуми", збірка чарівних казок "Гранатовий будиночок". У 1894 році вийшла друком книга віршів "Сфінкс". Потім О. Вайльд звертається до драматургії і створює цілу низку п'єс - від стилізованої, написаної французькою "Соломеї" (1891) до побутових комедій "Віяло леді Віндермір(1892), "Жінка, не варта уваги" (1893), "Ідеальний чоловік" (1894) і "Як важливо бути серйозним" (1895). На п'єси Вайльда із захватом відгукується Б. Шоу, вони стають модними, а сам автор здобуває не лише літературний успіх, але й репутацію неперевершеного співбесідника, майстра парадоксів.
2."Портрет Доріана Грея" (1891) - один із найцікавіших і найзагадковіших творів Вайльда.
Мотив "двійництва", використаний у "Доріані Греї", в романтичній літературі був найгострішою формою вираження "подвійності світу". На межі століть цей мотив виникає як підсумок роздумів про складність, а часом і. "подвійність" людської особистості. У "Портреті Доріана Грея" Вайльд утілив свою концепцію людини, в душі якої - і пекло, і рай. У "Доріані Греї" двійником головного героя стає його портрет. Сам Доріан називає портрет "своїм щоденником". Фабульні межі роману обумовлені періодом цього подвійного життя людини та її зображення на полотні: розповідь про першу зустріч Доріана й лорда Генрі у студії Безіла Холлуорда в день завершення роботи над портретом - своєрідний пролог до дії; епізод, у якому троє слуг Грея, які увійшли до кімнати, побачили труп потворного старого біля портрета прекрасного юнака,- лаконічний епілог.
Лорд Генрі Воттон залишається в романі лише ідеологом, а діючим протагоністом виявляється його учень, який живе за програмою, складеною учителем. Чи є доведеною ця ідеологічна програма? "Мета життя - розвиток власного "я". Повністю реалізувати своє єство - ось для чого існує кожен із нас" - переконує Доріана Грея лорд Генрі. Але подальше життя Доріана є не розкриттям сутності людини, портрет якої намалював художник, а переформуванням її душі, яке відображується на полотні. Це переформування і призводить до тієї втрати цілісності, яку помічає навіть лорд Генрі. Спосіб життя Доріана Грея - найаморальніший і найрозбещеніший, і лише привабливість і дивна незгасна краса цієї людини не дозволяють суспільству остаточно відвернутися від неї. Змінюється портрет, стаючи ще більш потворним, але про це не знає ніхто, крім самого Грея: він старанно ховає портрет у затишній кімнаті свого будинку. Доктрина естетизму являє собою, за задумом Вайльда, суму обов'язкових правил. Двадцять п'ять витончених, дотепних афоризмів, уміщених у передмові до роману, можуть сприйматися як тезовий виклад авторського кредо. Передмова й роман ніби ведуть діалог - афористично подані положення естетичної програми проходять випробування на міцність у фабульній частині твору: "Немає книг моральних або аморальних. Є книги добре написані й погано написані. Ото й усе". Поняття "прекрасне" і "краса" поставлено в передмові на найвищий щабель ієрархії цінностей. Доріан вродливий, і краса виправдовує негативні вияви його натури. Герой карається лише тоді, коли підіймає руку на втілення прекрасного-вічний витвір мистецтва. Тому гине герой, а лишається жити прекрасний портрет. Таким чином, усе ніби узгоджується із теоретичними переконаннями письменника.
Разом із тим, фінал роману може мати й дещо інше тлумачення. Мертва людина, яка лежить на підлозі біля портрета, пізнана слугами лише за каблучками на руках: вигляд мертвого Доріана антиестетичний, а це дозволяє навіть у системі координат естетизму прочитати вирок, кару за злочини, загальне забарвлення яких - абсолютна аморальність, моральна індиферентність. Письменник, всупереч власній програмі, показав не лише душевну кризу героя, а й привів його до покарання. Митець, який приховувався під маскою естета-денді, виявився вищим, ніж мислитель і теоретик. Такою є сила творчості й мистецтва слова. Вайльд грав парадоксами, наводив суперечливі судження, але в межах художнього цілого, створеного ним, потворне й аморальне ніколи не перемагало.

БІЛЕТ № 60. Критичний реалізм у Росії. Творчість письменників-реалістів на прикладі одного з прочитаних творів (Чехов, Арцибашев).
30-40-і роки XIX ст – це час кризи просвітницьких та суб’єктивно-романтичних концепцій. Велику роль в реалістичному пізнанні соціальної дійсності зіграв революційний рух. Викриваючи вади кріпосницького та буржуазного суспільства, письменник-реаліст знаходить прекрасне в самій об’єктивній реальності. Реалістичне мистецтво ліквідує розімкненість ідеалу та дійсності, що характерна для реалізму. Критичний реалізм в Росії є наслідком зближення літератури з життям.
Реалісти почали зображувати явища самі звичайні, прозаїчні. Кріпосницька сучасність увійшла в твори критичних реалістів не тільки як самоврядування кріпосників, але і як трагічне положення народних мас – кріпосних селян, знедолених міщан. Критичні реалісти підводять в своїй творчості до думки про те, що зло сховане не в людині, а в суспільстві. Вони не обмежуються критикою вдачі та сучасного законодавства. Вони ставлять питання про нелюдський характер самих основ буржуазного та кріпосницького суспільства.
Критичний реалізм як в Зах. Європі, так і Росії – явище, що критикує і стверджує водночас. Російський критичний реалізм створив галерею образів борців за народні інтереси (Тургєнєв, Некрасов). В цьому – велика своєрідність російського реалістичного мистецтва, що визначила його світове значення.
У творі Арцибашева «Санін» критичний реалізм зображується у 2 аспектах:
1) неприхована об’єктивна дійсність. Автор не боїться показати розпустне життя невеликого міста, розкриває характери своїх персонажів до найменших подробиць, дозволяючи читачу побачити всі тривоги, причини поступків кожного з них. Показуються стосунки між звичайними людьми без прикрас з усіма бажаннями, сподіваннями та розчаруванням. Тобто, можна сказати, що в романі «Санін» зняте табу з теми приватного життя людини, яке показується в найбільш реалістичному аспекті.
2) критика устрою суспільства, а її втіленням є головний герой – Володимир Санін. Він засуджує людей з їх забобонами, застарілими на його думку поглядами на стосунки, життя та події того часу (наприклад, на розвиток революційних думок). Образ Саніна є дуже багатогранним, і його можна трактувати по-різному, але у ньому втілено розрушення незмінного укладу життя в невеликому містечку.
гђ Заголовок 1Лђ Заголовок 2њђ Заголовок 315

Приложенные файлы

  • doc 372082
    Размер файла: 571 kB Загрузок: 1

Добавить комментарий