відповіді з СУМ 2016


1.Походження і розвиток української мови. Основні етапи становлення української літературної мови.
Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов .Історію української мови починають від праслов’янської мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної єдності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм. Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.З 14 по 18 ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася, як писемна. Поява нової української мови, яка згодом стала сучасною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський , а основоположником вважають Тараса Григоровича Шевченка. В основі сучасної літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок.У подальшому розвитку укр літ мови велику роль відіграли письменники-класики такі, як Марко Вовчок, Панас Мирний, М.М.Коцюбинський, І.Франко, Леся Українка та ін., які впроваджували традиції Шевченка в розвитку укр літ мови на народній основі.На сучасному етапі відбувається явище мовної інтеграції ( взаємодія і вплив 2-х чи більше мов).
Основні етапи становлення укр. Літ мови:
1) Спільнослов’янська мова (3 тис. до н.е. – 4 ст. н.е.). 2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (7 – 9 ст.).3) Давньоруська мова (10 – 13 ст.).4) Староукраїнська мова (14 – 18 ст.).5) Нова українська мова (19 – 21 ст.).
2. Лексикологія як окрема мовознавча галузь, її предмет, завдання, значення та часткові відгалуження (порівняльна лексикологія, історична л., контрастивна л., семасіологія, ономасіологія).
Лексикологія.
Завданням лексикології є також встановлення загальної кількості слів у мові. Це можна зробити тільки приблизно, бо основний словниковому складі мови відбуваються зміни: одні слова зникають із вжитку, інші з'являються.
Порівняльна лексикологія – досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними.
Історична лексикологія досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від найдавніших часів.
Контрастивна лексикологія, на думку багатьох мовознавців, - галузь лінгвістики, яка не має значних досягнень. До однієї з актуальних проблем контрастивної лінгвістики належить вивчення зв’язків і співвідношень між прямим і переносним значенням слів.
Семасіологія - давніша назва семантики, науки про значення слів та словосполучень, що використовуються для називання, номінації окремих предметів і явищ дійсності.
Ономасіологія — підрозділ лінгвістики, який вивчає процеси найменування. Її називають ще теорією номінації. Ономасіологія протиставляється семасіології за спрямуванням, напрямком дослідження.
3. Зв’язок лексикології з іншими мовознавчими галузями та іншими гуманітарними науками.
Семасіологія - давніша назва семантики, науки про значення слів та словосполучень, що використовуються для називання, номінації окремих предметів і явищ дійсності.
Етимологія - визначення первинного значення слів є важливою складовою лексикологічного аналізу.
Фразеологія - компонентом фразеологізму є слово. При дослідженні процесів фразеотворення неодмінно враховуються властивості лексичного значення.
Ономасіологія — підрозділ лінгвістики, який вивчає процеси найменування. Її називають ще теорією номінації. Ономасіологія протиставляється семасіології за спрямуванням, напрямком дослідження.
Етнолінгвістика - лексичний склад національної мови відображає результати діяльності етносу.
Граматика - лексикологія найтіснішим чином пов’язана з морфологією та синтаксисом як розділами граматики, оскільки вивчення граматичного оформлення слова ґрунтується на визначенні специфіки лексичного значення слова.
Лексикографія - словники української мови укладаються на основі тих здобутків, що їх має сучасна лексикологія.
Зв'язок лексикології з іншими гуманітарними науками полягає в тому, що лексикологія дає назву певним термінам, предметам, діям. Наприклад, зв'язок з географією – топоніміка, генеалогією – антропоніміка, історією – лінгвістична палеонтологія тощо.
4. Системна організація словникового складу мови; синтагматика і парадигматика слова (системна та текстова сполучуваність слова).
Як відомо, словниковий склад серед інших рівнів мовної системи відрізняється найбільшою динамічністю та здатністю пристосовуватися до потреб та умов комунікації. Словниковий склад мови чутливо реагує на життя народу — носія і творця мови. Безпосередньо пов'язаний з різноманітною діяльністю людини в суспільстві, він змінюється весь час. Найбільш активним процесом у розвитку лексики української мови, збагаченні її ресурсів є творення нових слів. Словниковий склад української мови збагачується в основному за рахунок утворення нових слів на базі і з використанням того мовного матеріалу, яким послуговується мова. Найважливішими і «найхарактернішими рисами будь-якої мови і її словникового складу є рухливість, мінливість, прагнення до вдосконалення і розвитку».
Синтагматика - аспект дослідження мови, що передбачає вивчення мовних одиниць у їх синтагматичних відносинах, якими вони пов'язані у складі висловлювання. У Сигмантиці одиниці мови розглядаються не як рівноправні і взаємозамінні, а як позиційно впорядковані. Сигмантика - це відношення контрасту мовних одиниць у їх лінійних зв'язках. У С. розглядаються одиниці не тільки плану вираження, а й плану змісту. Лексична синтагматика (сполучуваність) специфічна у кожній мові. Українці і чехи, скажімо, з мови на іншу мову текст перекладають (перекладати текст, prekladat); росіяни, болгари і серби переводять (переводить текст, превеждам, преводити); поляки тлумачать (tlumaczyc), німці пересаджують (iibersetzen), англійці передають, транслюють (to translate).
Парадигматика – тип зв’язків у мовній системі, які встановлюються на підставі варіативності, схожості, протилежності, похідності, включення, субкатегоризації мовних одиниць і виключають їхнє одночасне вживання в певній позиції. Парадигматичні зв’язки існують між елементами системи мови поза тими ситуаціями, у яких ці елементи пов’язані синтагматично. Парадигматичні відношення, на відміну від синтагматичних, є нелінійними й неодночасними в мовленні. (Приклад парадигматики - солоний – солоніший – солонющий, кип’ятити – закип’ятити)
5. Народнорозмовна і книжна лексика – два основні джерела формування лексичного складу української літературної мови.
Відомо, що сферу вживання лексики передусім визначають дві форми мови – усна і писемна. Відповідно до цього розрізняють усно-розмовну (або розмовну) і книжно-літературну (або книжну) лексику. Уся сукупність слів нашої мови поділяється на літературну, розмовну (або народно-розмовну), просторічну, діалектну і жаргонну лексику. Кожне слово, реалізуючись у мовленні, залежно від суспільних сфер уживання набуває додаткових нашарувань у значенні, що зумовлено різними формами існування національної мови. Саме народно-розмовна лексика має виразні конотативні семи, вивчення яких і сьогодні є досить актуальним, оскільки розмовна мова становить “різновид літературної мови, відмінний від книжної літературної мови і вживаний у повсякденному спілкуванні, у неофіційних життєвих ситуаціях.
Народно-розмовна лексика характеризується наявністю конототивних сем розмовності, фамільярності, іронічності, зневажливості, пестливості, розмірно-оцінності, лайливості і вульгарності. Вона є значною мірою унормованою, але відрізняється від літературної усним функціонуванням.
Основні підгрупи розмовної лексики: 1) власне розмовна, яка вказує на розмовний характер слова: “вовтузитись”, “самогонка”, “хуліганистий”; 2) фамільярна лексика, яка виражає дружні стосунки або сприймається як розв’язна, безцеремонна: “друзяка”, “відчикрижити”, “нікудишній”; 3) іронічна лексика, яка передає глузування: “барахляні фільми”, “з вихилясом”; 4) зневажлива лексика, яка вказує на відсутність поваги до когось: “баран” (про людину), “пика”, “патли”; 5) пестлива лексика виражає усі позитивні почуття, емоції : “крихітка”, “лисичка”, “школярчата”; 6) розмірно-оцінна лексика, яка вказує на розмір предмета, ступінь вияву ознаки, дії: “квиточок”, “на риночку”, “дрихнути”; 7) лайлива і вульгарна лексика, яка передає незадоволення в образливій, непристойній формі: “мордяка”, “падлюка”.
Книжна лексика — слова, властиві передовсім писемному мовленню: держава, мир, розгляд, спостереження, намір, меценатство, пунктуальність, істина, рішення.
Книжну лексику вживають не тільки в писемному мовленні. У щоденному усному спілкуванні люди часто порушують теми, які передбачають уживання книжних слів. Книжна лексика поділяється на такі групи:
• суспільно-політична лексика — слова, пов'язані з політичним і громадським життям суспільства і людини в суспільстві: Верховна Рада, Рада Європи, без'ядерна держава;
• наукова лексика — слова, що вживаються в науковій літературі та в мовленні науковців: експеримент, аргумент, дослід;
офіційно-ділова лексика — слова, уживані у діловому спілкуванні, зокрема під час складання документів (ділових паперів): наказ, закон, заява.
6. Фразеологія як окрема мовознавча галузь, її предмет, завдання, значення та зв’язок з іншими гуманітарними науками. Фразеологія та пареміологія.
Фразеологія (від грецького phrasis - вираження, logos - вчення) — розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів.
Об’єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв’язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і реченням.
До складу фразеології входять ідіоми, порівняння, крилаті вислови, прислів'я, приказки, стійкі формули, звороти науково-термінологічного характеру, афоризми, сталі вислови з виробничо-технічної сфери та ін.
У фразеології, як і в лексиці, спостерігаються системні зв'язки, тобто фразеологічна одиниця може вживатися в кількох значеннях, вступати в омонімічні, синонімічні, антонімічні відношення. На відміну від слів, багатозначність фразеологізмів обмежена і має свої специфічні особливості, які обумовлюються ступенем семантичної цілісності, структурно-семантичною залежністю окремих компонентів стійких словосполучень. Наприклад, крутити голову може означати: 1) захоплювати кого-небудь, закохувати і 2) збивати з пантелику, говорити неправду.
Фразеологія тісно пов’язана із стилістикою. Оскільки джерельна база походження фразеологізмів української мови, як і лексем, надзвичайно широка, то і стилістичні можливості фразеологізмів є широкими і різнобічними. Фразеологізми належать до текстотворчих стильових засобів.
Наприклад, у науковому стилі текстотворчими є фразеологізми: технічний потенціал, доведення теореми та ін. Проте в межах одного чи кількох стилів фразеологізми диференціюються ще й за стилістичним значенням та колоритом. Наприклад, виділяються книжні, поетичні, часто урочисто-піднесені, високі фразеологізми: випити гірку чашу, дантове пекло, еолова арфа.
Пареміологія - підрозділ фразеології, розділ філології, присвячений вивченню і класифікації паремій - прислів'їв, антиприслів’їв, приказок, девізів, слоганів, афоризмів , загадок, прикмет та інших висловів, основним призначенням яких є коротке образне вербальне вираження традиційних цінностей і поглядів, заснованих на життєвому досвіді групи, народу і т. п.
7. Словник фразеологічних антонімів української мови. В. С. Калашник, Ж. В. Колоїз. Київ, 2004
Це перше ґрунтовне видання, що відображає малодосліджену сторінку сучасної української мови — фразеологічну антонімію. У словникових статтях представлені не лише фразеологізми-антоніми, але й тлумачиться їх значення, наводяться синоніми кожного фразеологічного антоніма. Значення ідіом ілюструють влучні цитати з творів українських письменників. Розрахований на широке коло користувачів: науковців, учителів, працівників видавництв, студентів, учнів, усіх, хто цікавиться рідною мовою.
Словник фразеологізмів української мови. Київ, 2003
У словнику представлені найуживаніші фразеологічні одиниці сучасної української мови, розтлумачено їх значення, подано широку дериваційну базу фразеологізмів і проілюстровано цитатним матеріалом. До словника додається покажчик, у якому відбито кожен повнозначний компонент фразеологічної одиниці з відсиланням та вказівкою на місце опрацювання реєстрового фразеологізму. Для широкого кола користувачів — наукових працівників, письменників, журналістів, редакторів видавництв, викладачів вузів, учителів, студентів, учнів та шанувальників українського слова.
Фразеологічний словник української мови. Київ, 1993
Це перший академічний словник, що найповніше відображає загальновживану фразеологію сучасної української мови. Значення фразеологічних одиниць ілюструється цитатним матеріалом. В словнику подається всебічна лексикографічна характеристика фразеологізмів. Призначений для широкого кола читачів—наукових працівників, письменників, журналістів, редакторів видавництв, викладачів вузів, учителів середніх шкіл, студентів. Виданий під егідою Національної академії наук, становить нині одне з найавторитетніших зібрань сучасної фразеології. До нього включені активно вживані загальномовні фразеологізми, кожен з фразеологізмів отримав семантичну, граматичну й стилістичну характеристики, які надають словнику сучасної української літературної мови нормативності: не гурт кого, чого; не давати / не дати продиху кому і без додатка; мамина донечка (доця); біла кість, зневажл.\ ні одвіту, ні привіту, перев. зі сл. нема, не мати і т. ін., жарт. Незначна частина висловів позначена ремарками заст. (погубити душу і тіло, покривати косу) чи діал.
"Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник" І. С. Олійника та М.М. Сидоренка (уперше опублікований 1971 p., декілька разів перевидавався), який в українській частині включає понад 7000 ФО, а в російській — 6500 одиниць (далі аналізуємо 2-ге видання 1978 р., перероб. та доп.). Укладачі використали численні джерела, зокрема тлумачні словники українською і російською мовами, фразеологічні й лексичні двомовні словники (англо-український, російсько-польський, болгарсько-російський), збірки прислів'їв і приказок, крилатих слів, фразеологічні матеріали. Фразеологізми розміщені в алфавітному порядку; близькі за значенням об'єднані в одну словникову статтю. Коли один і той самий фразеологізм може вживатися з різним порядком компонентів, то автори віддавали перевагу найуживанішому.
8. Лексикографія як окрема мовознавча, її предмет, завдання, значення.
Лексикографія, словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну й теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією. Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос , тобто тлумачення написів на берегах і в тексті рукописів книг.
Завдання лексикографії
Лексикографія займається словникарським кодифікуванням лексики якоїсь мови в цілому, зокрема її літературного різновиду (також лексики окремих авторів), чи в частинах облизько (діалектні словники), чи ділянкових (термінологічні словники), в діахронному перекрої (історичні словники з простеженням розвитку форм і значень включених слів), з розглядом походження слів (етимологічні словники з розкриттям найдавнішої форми й значення та споріднености з їх лексемами в інших мовах), з поданням сучасної правописно-наголосової норми слів (правописні й орфоепічні словники), їх уживання у стійких словосполученнях і фразеологізмах (фразеологічні словники) і стилістичного цінування (стилістичні словники); значення слів можуть подаватися тією самою мовою (тлумачні й енциклопедичні словники) або якимись іншими мовами (перекладні, дво- й кількамовні з поданням еквівалентів з інших мов).
9. Визначення слова. Слово в мові, в тексті й у словнику.
Слово − найменша самостійна одиниця мови, що складається зрідка з одного звука, а частіше із граматично оформленого звукового комплексу, за яким суспільною практикою закріплене певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення.
Слово є не тільки «ярликом», що позначає окремий предмет, дію чи якість. Семантична структура слова набагато складніша. Багато слів мають не одне, а декілька значень. Явище багатозначності слів — широке, і точна «предметна віднесеність» чи найближче значення слова є по суті вибором потрібного значення з низки можливих.
Слово як основна одиниця мови у своєму значенні фіксує, закріплює знання через зв'язок із певним поняттям і завдяки словам, знання про зовнішній світ вкладаються у мовну свідомість.
Словниковий склад мови зберігається не лише в мовній свідомості народу, а й в окремої людини як носія мови.
Функціонування слів у мові й тексті спирається на їх лексичне значення і на логіко-предметні зв’язки, що існують між значеннями слова. Лексична сполучуваність – здатність слова поєднуватися з цілими класами слів, об’єднаними спільністю значення і здатністю сполучатися тільки з певними словами цих класів
10. Визначення слова. Основні ознаки слова як мовної одиниці.
Проблема визначення слова належить у сучасному мовознавстві до дискусійних. Деякі вчені заперечували навіть саму можливість дати задовільну дефініцію слова з тих міркувань, що в різних мовах воно виявляється і оформлюється по-різному. У науці відомі різні критерії виділення слова, з-поміж яких синтаксичний критерій, семантико-логічний, психологічний та ін. О. Потебня, наприклад, пропонував звертати увагу на слово − як єдність членороздільного звука і значення. Більшість дослідників розглядають слово як фонетичну, семантичну і граматичну єдність.
Слово − найменша самостійна одиниця мови, що складається зрідка з одного звука, а частіше із граматично оформленого звукового комплексу, за яким суспільною практикою закріплене певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення .
Головні ознаки слова: номінативність, інформативність, індивідуальність лексичного значення, позиційна автономність, синтаксична самостійність, відтворюваність, цільнооформленість; здатність пов’язуватися з іншими слова в реченні змістовими і граматичними зв’язками.
Великі труднощі викликає кваліфікація вигуків як специфічних мовних знаків − вони не входять до класу ні слів, ні морфем.
11. Фразеологізм і слово. Їх спільні та відмінні ознаки.
Фразеологізми — (фразеологічні звороти) стійкі словосполучення, які сприймаються як єдине ціле і вживаються носіями мови в усталеному оформленні.
Фразеологія як окрема мовознавча наука зароджувалась у зв’язку із зацікавленням до слова і тих значень, які слово може виражати в контексті. І сам контекст навів усіх, що зв'язок зі словами може суттєво змінювати значення слова і можуть з’являтися цілком нові несподівані значення.
Поєднання слова з іншими словами виявилось як цілісне утворення, що може дорівнювати одному слову, тобто виражати зв'язок з певним поняттям.
Фразеологічні значення можуть характеризувати оремі форми слів. Наприклад, на око, на шию. Фразеологічна одиниця і слово: не в тім’битий, коли рак на горі свисне.
Спільні ознаки фразеологізмів і лексичних одиниць:
Зв'язок з певним поняттям;
Відтворюваність;
Цілісність;
Здатність вступати в семантичні відношення, що становлять собою мовні універсалії (синонімічні відношення).
Для фразеологізмів також є характерним вживання слів не в одному, а в кількох значеннях. Багатозначність фразеологізмів обмежена, вони можуть вживатися в двох, трьох значеннях.
12. Лексичне значення слова. Проаналізувати різноаспектність визначення ЛЗ.
Лексичне значення слова – співвіднесеність певного звукового комплексу з явищами позамовного світу. У ЛЗн. слова закріплюється пізнавальний досвід народу як творця певної мови. Слово як звуковий комплекс може служити для називання різних явищ позамовної дійсності і у зв’язку з цим вирізняється такою ознакою як історична закріпленість значення слова.
ЛЗн слова і самі словаяк носії ЛЗн, навіть занепавши в певний період, з часом можуть відновлюватися – ре актуалізація слова.
Історична закріпленість ЛЗн слова полягає в тому, що співвіднесеність певного слова з явищем позамовної дійсності, залишається сталою, незмінною для всіх поколінь носіїв певної мови. Сталими залишається переважна більшість прямих значень слів. Це переважна більшість назв кольорів, якісних ознак, природних компонентів, тваринного і рослинного світу та ін.
Соціально-зумовлене лексичне значення полягає в тому, що в слові, як загальному надбанні носіїв певної мови, може не просто відображатися досвід певного народу, а досвід життя, побуту певних соціальних груп людей, що належать до одного народу.
Лексичне значення – це історично закріплена в мовній свідомості та соціально-зумовлена співвіднесеність слова з певними елементами позамовної дійсності, що передається від попередніх до наступних поколінь носіїв певної мови, завдяки усній та писемній традиції.
Слово, як цілісний звуковий комплекс, що може служити формою, яка може існувати впродовж тривалого періоду життя мови, зазнає неістотних змін.
Деякі значення можуть втрачати зв’язки. Але в свідомості пересічного носія мови завжди залишаються лише актуальні і більш стійкі значення, і ті, які відповідають життю суспільства у певний історичний період.
Лікоть – 1) частина руки
2) міра довжини

13. Структура лексичного значення. Слово і поняття. Денотативний, сигніфікативний і конотативний компоненти лексичного значення.
Відображення у слові будь-якого явища дійсності (предмета, якості, дії, стану* є його внутрішнім змістом, значенням, або семантикою. Як правило, значення слова у цілому однаково усвідомлюється колективом людей, які розмовляють однією мовою, зв’язані між собою культурою, традиціями, історією. Значення слова − це зв’язок, що історично склався у певному суспільстві між звучанням слова і тим відображенням предмета і явища, яке з’явилося і закріпилося у свідомості людини. Лексичне значення має узагальнений характер. Це продукт мисленнєвої діяльності людини, воно пов’язане із такими мисленнєвими процесами, як порівняння, класифікація, узагальнення.
Лексичне значення − предметно-речовий зміст, оформлений за законами граматики певної мови ф який є елементом семантичної системи словникового складу мови.У значенні слова, тобто в його семантичні структурі відображені й загальні предметно-логічні зв’язки; і відношення з лексичними значеннями інших слів певної мови; і характер лексико-граматичної приналежності; й властиві слову емоційно-експресивні особливості.
Тому лексичне значення − це комплексне поєднання трьох аспектів слова як знакової одиниці мови: власне семантичного (відображення позначуваної словом сутності*; прагматичного (вираження емоційного ставлення мовців до позначуваного*; синтаксичного (місце лексичного значення слова у відношенні до лексичних значень інших, семантично пов’язаних з ним слів*.
Сигніфікативний компонент - шар пов'язаний не з дійсністю, а з її відображенням у свідомості людини. Безсумнівно, мова служить для того, щоб з його допомогою людина могла повідомити щось про речі, що існують або відбуваються у світі. Проте сутність слова - лексеми аключается не в тому, що воно позначає річ, чи співвідноситься з річчю, а в тому, що воно репрезентує деяку абстракцію як результат пізнавальної діяльності людини. У слові закріплюються результати раціонального пізнання, пов'язаного з абстрагуванням від реальної речі загальних ознак, перетворенням їх на ідеальну сутність. Сукупність істотних ознак позначаються словом об'єктів називається сигніфікат слова.
Денотативний підтекст лексичного значення − це співвідношення слова як знака з певним об’єктом дійсності, що виражається як їх мовне позначення.
Конотації слова − це сукупність емоційних, експресивних, оцінних та стилістичних ознак слова на тлі предметно-понятійного компонента змісту;  а також це ті компоненти, що додаються до слова у мовленні − асоціативні, контекстуальні. Наприклад, протиставлення слів їсти − їстоньки (пестливо*,наминати, тріскати (зневажливо*; доблесний − звитяжний (урочистість*; Голгофа − образно про місце мук, страждання, страти: Задзвонили у всі дзвони, І повели Гуса На Голгофу у кайданах (Т. Шевченко*; Гетсиманський сад − місце, де було вчинено підлу зраду (назва роману І. Багряного про поневіряння невинних людей у радянських тюрмах „Сад Гетсиманський”*. Конотація може мати узуальний та оказіональний характер.
14. Поняття семи і семеми. Структура семеми. Метод компонентного аналізу в дослідженні лексичної семантики.
Семема – лексико-семантичний варіант лексичного значення слова.
Сема – найменший компонент у структурі лексичного значення. Сема виражає певне відношення, що існує в об’єктивному світі: розмір, характер структури, якості. Сема – не тільки спеціальний термін, а й операційна одиниця, створена у зв’язку з потребою створення автоматизованої машини перекладу.
Значення багатозначного слова мають спільні семантичні зв’язки або з первинним значенням, або пов’язані між собою. Між значеннями того самого слова є спільні семи. Кожне значення відрізняється диференційними семами.
Калина – кущова рослина, яка цвіте білими квітами і має білі ягоди. 1 сема – рослина, 2 – кущова, 3- білі квіти, 4 – червоні ягоди.
Компонентний аналіз – спеціальний метод у мовознавстві, що застосовується для аналізу семантичної структури слова. Це метод дослідження змістової сторони значеннєвих одиниць мови, що має своїм завданням розподілити лексичне чи граматичне значення на мінімальні семантичні складові. Цей метод був дуже важливий для того, щоб створити програми автоматизованого перекладу з однієї мови на іншу. Там, де потрібно реалізувати значення омонімів, цей метод працює ще не досконало.
Семантичний компонент, що становить денотативно-сигніфіковане значення слова – предметно поняттєвий зміст. Ця частина лексичного значення слова має об’єктивний системний характер і не пов’язана із особою мовця. Цьому об’єктивному змісту слова протиставляється суб’єктивний.
15. Типи лексичних значень (прямі і переносні; первинні і вторинні; вільні і зв’язані).
За характером зв’язку з предметами і явищами позамовної дійсності лексичні значення поділяють на прямі і переносні.Прямим називають значення слова, яке безпосередньо неопосередковано вказує на предмет позамовної дійсності (ознаку, процес, явище та ін.* і виступає його основною номінацією. На сучасному етапі розвитку мови це значення суспільно усвідомлюється всіма носіями української мови. Наприклад: рушник − довгастий шматок тканини для витирання обличчя, тіла, посуду; дорогоцінний − який коштує великі гроші; дуже цінний, дорогий;розгулятися − гуляючи, відпочивати, відволікатися від буденних справ. Прямі значення є досить стійкими. Особливо це стосується загальновживаної лексики (назви частин тіла, числівники, займенники, прислівники та ін.*.
На базі прямого значення формується переносне значення, що виникає внаслідок перенесення найменувань з одних предметів, явищ, дій на інші. Внаслідок цього створюється можливість одним словом називати два і більше поняття. Переносні значення відображають опосередкований зв’язок з предметами і явищами дійсності. Вони формуються у словниковому складі мови внаслідок називання інших предметів, явищ, ознак на основі їх подібності чи суміжних зв’язків між ними. Відповідно дослідники виділяють метафоричне і метонімічне перенесення. У підручнику „Сучасна українська літературна мова: Лексика і фразеологія” (за заг. ред.  І. Білодіда* йдеться ще про третій тип − функціональне перенесення найменувань.
Метафорою називають перенесення назви з одного предмета на інший на основі подібності їх зовнішніх чи внутрішніх ознак, форми предметів, їх розташування та ін. Наприклад: борозна − 2. прен. Поздовжня заглибина в чому-небудь, зморшка, складка (зовнішня подібність між неживою природою і людиною*.
Метонімія − перенесення назви з одного класу предметів або одиничного предмета на інший клас предметів або предмет за суміжністю. Наприклад: назва дії→наслідок чи результат цієї дії: креслення; назва дії→місце, де ця дія виконується: зупинка; назва рослини→плід цієї рослини: груша, слива та ін.
Перенесення за функцією зараховуємо до різновидів метафоричного перенесення, оскільки в його основі лежить також подібність за функцією.Важливою ознакою переносних значень слова є їх закріпленість у словниковому складі мови і відображення у тлумачному словнику. Від переносного значення потрібно відрізняти переносне вживання слова (або оказіональні значення слова*, що з’являються у відповідних контекстах всупереч усталеним нормам сполучуваності слів.За ступенем семантичної мотивованості виділяють первинні  і вторинні лексичні значення слів.
Первинне (первісне, непохідне, немотивоване* − таке значення слова, яке є генетично непохідним для сучасної мови. У словах з первинним значенням зневиразнюється зв’язок з ознакою, за якою предмет отримав свою назву. Наприклад: корінь − частина рослини; джерело − потік води.
Вторинне (мотивоване, похідне* − таке значення, яке є похідним у смисловому чи словотвірному плані, характеризується прозорістю внутрішньої форми. Наприклад: корінь − початок, походження чого-небудь; джерело − те, що дає початок чому-небудь; основна частина чого-небудь; Значення словакосовиця − косіння та збирання трави, збіжжя є мотивованим через зв’язки з твірним словом косити.За можливостями лексичної сполучуваності з іншими лексичними одиницями, або за синтагматичними відношеннями між словами, виділяють вільні і зв’язані лексичні значення слів.Вільним є таке значення слова, яке має широку сполучуваність з іншими словами. Зв’язки між словами у цьому випадку зумовлюються реальними зв’язками між явищами дійсності. Наприклад, слово джерело має широке коло сполучуваності: чисте, бурхливе, холодне, підземне, гірське, лісове,мінеральне, цілюще; дзюркоче, шумить та ін. Як правило, пряме номінативне значення слів є завжди вільним.
Зв’язаним називають такі значення слова, які реалізуються за певних синтагматичних умов. Розрізняють такі типи зв’язаних значень: фразеологічно зв’язані; синтаксично зумовлені; конструктивно зумовлені. Як правило зв’язаними є похідні значення слів.
Фразеологічно зв’язане значення слова − це похідне переносне значення, яке виникає тільки в сполученні з певним словом (рідше словами* у так званих фразеологічних сполученнях. Наприклад: ламати голову, ламати слово, ламати язика. Зв’язаним є значення дієслова ламати. У сучасній мові є певна кількість слів, що має тільки фразеологічно зв’язане значення: впіймати облизня; дати відкоша; ридма ридати; лігма лежати.
Синтаксично зумовлені лексичні значення слова виявляються тоді, коли слово виступає лише в певній синтаксичній функції. У цьому випадку синтаксичні властивості слова як члена речення впливають на його семантичну характеристику. Прикладом такого типу значень є ті значення, що розвинулися внаслідок субстантивації прикметників і дієприкметників: Не питай старого, а питай бувалого. Старий у значенні іменника − людина, яка прожила багато років. Бувалий у значенні іменника − про досвідчену людину, яка багато бачила, зазнала у своєму житті.
Нове значення з’являється в іменниках, які вживаються у синтаксичній функції присудка безособового речення − жаль, жах, страх, сором.
Конструктивно зумовлені значення − це такі значення слів, які не повністю розкриваються у формах самого слова − його значення реалізується лише в певній граматичній конструкції у сполученні з іншими словами.
Найбільше таких значень у дієсловах, значна кількість в іменниках. Наприклад, конструктивно зумовленими є значення слів географія − 2. чого, яка. Розміщення, поширення чого-небудь на поверхні (географія Чорного моря*; відтинати − 2. тільки док., неперех. перен. розм. Різко та коротко відповісти, сказати.
16. Зв’язані лексичні значення, їх типи та спосіб реалізації.
Лексичне значення слова – закріплена історично у мовній свідомості та соціально зумовлена піввіднесеність слова з певними явищами позамовної дійсності, що передається з покоління в покоління як усно, так і письмово.
За способом реалізації Л.зн. поділяються на вільні та зв’язані.
Вільні – тип л.зн., який зарактерезується найширшою лексичною сполучуваністю (прямі, вивідні).
Зв’язані(номінативно-вивідні) – тип л.зн., які характеризуються одиничною, або обмеженою сполучуваністю.
Типи зв’язаних л.зн.: -фразеологічно – зв’язані, - синтаксично зв’язані.
Фразеологічно з’вязані теж мають свої підвиди: 1) слова з найвищим ступенем фразеологізації, які вже не мають прямого ном. значення (пр. байдики, об лизень, сидьма,ходором, тощо); 2)слова, які можуть вжив., як і в прям. – ном.,в ном. – вивідному. так і в фраз. зв’язаному (пр. ягідка – плід, ягідка – дівчина, гарної вроди; дуб – дерево, міцний, як дуб, волосся стало дубом).3) фразеологічно зв’язане може виражатись фразеологізмами, мають і прямі і ном.-вивідні, викор. як і в прямому, так і у вивідному (пр. на зубок, на око, по коліна, одним вухом чути).Синтаксично зв’язані: функц. – синтаксично обмежені, контекстуально образні.
17. Фразеологічно зв’язані значення слова та умови їх реалізації.
Фразеологічно зв’язане значення слова – узагальнено переносне зн. слова, що можуть виявляти свою предметно-поняттєву співвідношеність лише в поєднанні з чітко визначеними словами, що входять до складу фраз. одиниць. ц
Фразеологічно з’вязані теж мають свої підвиди: 1) слова з найвищим ступенем фразеологізації, які вже не мають прямого ном. значення (пр. байдики, об лизень, сидьма,ходором, тощо); 2)слова, які можуть вжив., як і в прям. – ном.,в ном. – вивідному. так і в фраз. зв’язаному (пр. ягідка – плід, ягідка – дівчина, гарної вроди; дуб – дерево, міцний, як дуб, волосся стало дубом).3) фразеологічно зв’язане може виражатись фразеологізмами, мають і прямі і ном.-вивідні, викор. як і в прямому, так і у вивідному (пр. на зубок, на око, по коліна, одним вухом чути).
18. Синтаксично зв’язані значення слова, їх типи та умови реалізації.
Синтаксично зв’язане зн. – такий тип, який може реалізуватись лише у зв’язках із конкретними лекс. одиницями.
Синтаксично зв’язані: функц. – синтаксично обмежені(зумовлені), контекстуально образні.
Синтаксично-зумовлене - такий тип л.зн., що зумовлений певною синтаксичною позицією у реченні.
Найчастіше син.-зумовлені значення мають прикметники, або дієприкметники вжиті в ролі додатка або підмета. Таке явище ще називають явищем субстантивації.
(пр. Покарання грішним. – Грішним людям горіти в пеклі.)
Контекстуально образні –
19. Багатозначність слова, її причини та спосіб існування в мові.
Здатність слова мати кілька значень називається багатозначністю, абополісемією (від гр. poly — багато, sema — знак). Слово, первісно однозначне, поступово може набувати нових значень. 
Значення багатознаного слова тісно пов’язані між собою. Носій мови інтуїтивно і логічно, без особливих зусиль засвоює нові значення.
Слово як основна лексична одиниця мови має здатність виконувати найширші номінативні функції. Така властивість слова є системною. Переважна більшість слів в суч. Укр.. мові є багатозначними. Ця багатозначність сформувалась історично і за своєю природою тісно пов’язана з діяльністю людини.
Багатозначність виникає як об’єктивна здатність слова вимістити у певній звуковій формі співвідношення між реаліями позамовної дійсності, між якими існує певний зв’язок.
Кожне нове значення слова виявляється у його сполучуваності із контекстом.
20. Визначення полісемії. Топологічна структура багатозначного слова та її типи.
Полісемія - це функціонування слова в кількох різних значеннях, обов'язково пов'язаних між собою певними відношеннями, лініями семантичного розвитку. У багатозначному слові форматив залишається незмінним, а денотат змінюється.
Явище полісемії є результатом розвитку семної структури слова. Значення багатозначного слова мають спільні семантичні зв’язки або з первинним значенням ао між собою. Кожне зн. багатозначного слова має спільні семи, і різниться диференційними семами.
Сема – найменший елемент в структурі лексичного значення.
Семема – ЛСВ(лексико-семантичний варіант).
Топологічна структура – сукупність сіх значень багатозначного слова, що перебувають між собою у певних зв’язках.
Типи структур:1) радіальний тип – усі вивідні значення мотивуються прямим номінативним(пр. голова). 2) ланцюжковий – усі значення виступають, як ступені породження кожного нового значення(пр. жменя). 3)комбінований тип – мають обидві вище перераховані характеристики(пр. бронза, їх є найбільше).
21. Лексичні значення багатозначного слова у синхронії і діахронії. Первинні і вторинні значення. Переінтеграція значень.
Чітко визначену топологічну структур мають слова, де основне Л.зн. є водночас і прямим і первинним.
Первинне номінативне значення — значення, якого набуло слово водночас із його появою. Воно є основою для виникнення та існування всіх інших значень слова. Первинне номінативне значення слова досить стійке. Виникнувши на певному етапі розвитку мови, воно протягом тривалого часу зберігається майже незмінним. Особливо це стосується загальновживаної лексики. Наприклад, такі слова, як мати, батько, син, око, рука, сонце, дощ та багато інших, означають тепер те саме, шо й колись.У процесі розвитку мови, у постійному спілкуванні людей між собою слова можуть набувати й інших, похідних(вторинних) номінативних значень. Наприклад, слово теплий первісно, очевидно, означало лише температуру, середню між гарячою і холодною: тепла вода, теплий дощ. Потім це слово стало вживатися й стосовно тих предметів, які добре зберігають тепло, наповнені теплом, зігрівають(тепла хустка). А згодом це значення приємності, комфортабельності поширилося й на стосунки між людьми і стало означати «такий, що виражає доброзичливе ставлення, прихильність, приязнь» (тепла зустріч, тепле слово, теплий погляд, теплі почуття).
Нерідко пряме номінативне значення відходить на дальший план(3-4 місце словника)
Переінтиграція - процес коли первинне значення слова втрачає статус прямого номінативного. (пр. рідкий:1) перебуває у стані рідини, 2) той. Що має між собою велику відстань).
Наслідком переінтиграції є поява та існування багатозначних слів так званої дифузної структури, в якій неможливо чітко виокремити механізм становлення вивідних значень.
22. Типи перенесення найменування та їх роль у розвитку лексики української мови.
Існує три основні типи перенесення найменування:
-метафора(за подібністю внутрішніх і зовнішніх ознак; за подібністю функцій(дієслова, дієслівні іменники); за подібністю чуттєво-емоційного враження(фізичний стан і внутр.. стан людини); пр.жилка – судина, жилка – для водіння риби.
-метонімія (за суміжністю просторовою, часовою, логічною: назва збірного поняття/часина від цілого (зерно); рослина і плід (вишня); назва рослини і страва(гречка, чай); назва предмету і сировини(льон); матеріал і вироби з нього( дерево, кришталь); предмет і міра, що вимірюється цим предметом (лікоть, кварта); назва дії і часу, в якій це відбувається (сівба, косовище); назва дії і наслідків дії(зупинка, шиття); дія і місця дії (зупинка, заправка).
-Аналогія – особливий тип перенесення найменування, який ґрунтується на подібності предметів загалом відмінних предметів, явищ, що зближуються певною властивістю, ознакою тощо.
Аналогія порівняно з метафорою і метонімієюхарактерезується вищим рівнем узагальнення і є результатом складних аналогічних операцій. Аналогія – подібність неподібного..(пр. Тінь дерева, тінь усмішки).
23. Метафора і аналогія як основні засоби розвитку і збагачення лексико-семантичної структури слова; їх подібні та відмінні ознаки.
Метафора - це перенесення найменування на підставі подібності, уподібнення одного класу явищ іншому, в результаті чого вони позначаються одним словом. Уподібнені можуть бути (за подібністю внутрішніх і зовнішніх ознак: пр. предмети можуть уподібнюватися один одному на підставі подібності форми (мережа зморшок, лапа їли), кольору (малиновий піджак, сиві хмари), розташування (ніс човна, хвіст літака).; за подібністю функцій(дієслова, дієслівні іменники)пр. козирок кепки - козирок під'їзду, гусяче перо - перо авторучки; за подібністю чуттєво-емоційного враження(фізичний стан і внутр.. стан людини)пр. сніжна буря - буря захоплень, діра на сорочці - жити в дірі, золоте кільце - золоті руки, низький зріст - низький вчинок).
-Аналогія – особливий тип перенесення найменування, який ґрунтується на подібності предметів загалом відмінних предметів, явищ, що зближуються певною властивістю, ознакою тощо.
Аналогія порівняно з метафорою і метонімією характерезується вищим рівнем узагальнення і є результатом складних аналогічних операцій. Аналогія – подібність неподібного.(пр. Тінь дерева, тінь усмішки).

24. Метонімія як тип перенесення найменування, його роль у розвитку лексичного значення слова та вживанні слова.
Метонімія - це перенесення найменування на основі суміжності об'єктів або явищ, їх суміжними, залученості в одну ситуацію: два явища, певним чином пов'язані один з одним (просторово, ситуативно, логічно і т. д.) , називаються одним словом.
-метонімія (за суміжністю просторовою, часовою, логічною: назва збірного поняття/часина від цілого (зерно); рослина і плід (вишня); назва рослини і страва(гречка, чай); назва предмету і сировини(льон); матеріал і вироби з нього( дерево, кришталь); предмет і міра, що вимірюється цим предметом (лікоть, кварта); назва дії і часу, в якій це відбувається (сівба, косовище); назва дії і наслідків дії(зупинка, шиття); дія і місця дії (зупинка, заправка).
Один з видів метонимических переносів – синекдоха - перенесення найменування з частини на ціле, з приватного на загальне (зайві руки нам не завадять: 'частина тіла людини' - 'працівник') або з цілого на частину , із загального на приватне (пральна, парова, електрична машина 'механізм' - службова машина 'автомобіль').
25. Омонімія як тип системних відношень між мовними одиницями різних рівнів мови. Лексична омонімія та її джерела.
Омонімія – загальне явище, що стосується одиниць усіх значеннєвих рівнів(крім фонетичного) і поляає в тому, що мовні одиниці збігаються за звуковою формою(тотожні чи подібні), але при цьому не мають спільних компонентів значень, не пов’язані між собою.
Омонімія - тип мовної універсалії загальних відношень між мовними одиницями того самого рівня, при якому тотожність фонеми не пов’язана з вираженням спільного подібного поняття.
-морфемно-словотвірний рівень: -ат- (Р.в. лош-ат-и; голов-ат-ий, делег-ат).
-граматичний рівень – збігаються різні граматичні форми форми слів, що належать до різних частин мови. (віз – іменник, віз – дієслово; ніс – частина тіла, ніс – дієслово; мати- мати). Утворює омоформи – тотожні за звуковою будовою граматичні форми слів, що належать до різних частин мови, і в поч. формі не збігаються. Збігаються також звукові форми слів службових і повнозначних. (ніж – іменник, ніж – сполуч.)
-синтаксичний рівень – певна синтаксична конструкція побудована неоднозначно і допускає різні тлумачення(пр. Мій лист повернувся).
-омонімія фразеологічних і вільних сполучень.
Це стосується тільки фразеологічних зрощень. Хатня морква, дати гарбуза.
Варити воду – безуспішна робота.
Варити воду – брехати на іншу людину.
-Найповніше омонімія виражається на лексичному рівні – самостійних повнозначних слів, що можуть виражати різні непов’язані між собою значення (грамота-грамота, правити – правити).
Джерела формування лексичної омонімії:
- збіг звукового складу питомих та запозичених слів: як (прислівник) і як — «велика рогата тварина» (з тибетської).
-збіг звукового складу слів, запозичених із різних мов: кок — «вид зачіски» (фр.) і кок — «кухар на судні» (гол.), бар — «одиниця тиску» (гр.) і бар — «невеликий ресторан» (англ.),;
- творення нових слів: обпилювати від пил і від пиляти,злити від зло і від лити
-дальший розвиток багатозначності, що призводить до втрати зв'язків між різними значеннями колись єдиного слова: порох — «пил» і порох — «вибухова речовина»
26. Омонімія як тип мовної універсалії. Лексичні омоніми та суміжні явища (омофони, омоформи, омографи). Пароніми як особливий клас слів за співвіднесеністю форми і значення.
Омонімія - тип мовної універсалії загальних відношень між мовними одиницями того самого рівня, при якому тотожність фонеми не пов’язана з вираженням спільного подібного поняття.
Лексичні омоніми- це слова, що належать до тієї самої частини мови, мають тотожну звукову будову у всіх граматичних формах, або в переважній їх більшості, але при цьому виражають такі лексичні значення. Які не ають між собою жодного зв’язку і не пов’язані асоціативно.
Лексичні омоніми поділяються на 2 типи – повні і неповні.
Повні – збігаються у всіх граматичних формах.(Кіш – кошик, кіш – табір).
Неповні – збігаються за звуковою будовою. Але в окремих формах можуть звучати по-різному.(Луки – лук)
Паронімами - звуться слова, близькі за звуковим складом і вимовою, але різні за значенням: кампанія — компанія, гідрат — гідрант, вести — везти, розбещений — розпещений.
Омоформи – тотожні за звуковою будовою граматичні форми слів, що належать до різних частин мови, і в поч. формі не збігаються.
Омофони — слова, що мають однакове звучання, але різні за значенням і графічним зображенням: греби — гриби, кленок — клинок, сеньйор — синьйор, віла — вілла.
Омографи — слова, що збігаються в написанні, але різняться вимовою, зокрема наголосом. Тобто це явище суто граматичного збігу: áтлас— «збірка географічних карт» — атлáс — «блискуча шовкова тканина».
27. Типи лексичних омонімів. Омоніми в словниках української мови.
Повні лексичні омоніми — це слова, що належать до однієї частини мови і збігаються в звучанні у всій системі форм. ( лимонка — «груша» і лимонка — «ручна граната» є омонімічними в усіх відмінках і в обох числах. Такого типу омонімів найбільше серед іменників та дієслів: займатися — «спалахувати» і займатися — «робити щось», курити — «порошити» і курити — «палити», точити — «гострити» («Сніг не скрипів під ногами, а вищав, наче об нього мечі точили».— Г. Тютюнник), точити — «проїдати, гризти» («Повсюди чад, а ворог лютий Пекельні бенкети справля, Гнітить скрізь сили неокуті і точить мозок, наче тля!» — М. Старицький) і точити— «цідити» («Тут з діда-прадіда, із віку в вік Збирали мед, з беріз точили сік».— І. Нехода). 
До неповних лексичних омонімівналежать слова, що збігаються в звучанні тільки в частині форм. Напр.: слово кадри — «особовий склад (установи, військової частини)» і слово кадри — «сцени, епізоди з кінофільму» збігаються лише тоді, коли друге слово вжите у множині, бо перше її не має; у дієслів пасти і попадати омонімічні лише форми доконаного виду — попасти, а в дієслів прати і запирати омонімічною є форма відпирати.
1974 р. було видано перший російської лексикографічної практиці «Словник омонімів російської», складений Про. З. Ахмановой (надалі Словник Ахмановой). У словник включено понад 2000 словникових статей, містять пари (чи групи) омонімів. У статті дано:
1) вказівку однієї з з трьох основних типів освіти та її види: похідна омонімія слів з вираженої морфологічній структурою, споконвічно різні слова, разошедшаяся полісемія;
2) граматичні інформацію про словах,
3) стилістичні характеристики,
4) етимологічні дані;
5) переклад кожного з омонимичных слів трьома мовами: анг лийский, французький, німецький:
6) приклади вживання омонімів в словосполученнях чи пропозиціях.
Словник доповнюють «Покажчик віднесеності омонімів до раз особистим типам омонімії» і двоє Додатка. У Додатку 1 дано словник так званої функціональної омонімії (типу: Хворі ввійшли до кабінету і У брата хворі ноги), т. е. таких слів, омонимизация яких виникає за її функціонуванні у мові. У Додатку II наведено словник омографов. У Словнику Ахма нової зібрано великий цікавий матеріал, вперше дано переклад омонимичных слів іншими мовами, зроблено спробу розмежувати . явища власне омонімії і функціональної омонімії тощо. буд.
Усе це робить даний словник цінним посібником, особливо , студентів перекладацьких факультетів.
У 1976 р. до Тбілісі видано «Словник омонімів російської», складений М. П. Колесниконым (під ред. М М. Шанского). у якому чотири тисячі слів-омонімів. Явище омонімії М. П. Колесников розуміє досить розширено і включає у омонімічний склад все слова «з різними лексичним і/або граматичним значенням, але з (тотожний) на писанням і/або вимовою», т. е. лексичні омоніми, омоформы, омофоны і омографы. У словнику виділено різні групи абсолютних і відносних омонімів, у складі яких враховано омонімія знаменних і службових слів. Усі наведені слова обладнані тлумаченням значення, этимологическими позначками, наголосами. Прикладів їх споживання з тексту чи словосполученнях загалом немає. Відсутні і стилістичні поноси.
У 1978 р. вийшло 2-ге видання цього словника, що значно відрізняється від попереднього. З словника виключені омо форми типу косою (тв. пад. суш. ж. р.) і косою (прил. чоловік. р.), але введено чимало нових слов-омонимов. Уточнены тлумачення значень слів, проставлені наголоси в омографах, дано стилістичні поноси. Нове видання словника (як, втім, і словник 1976 р.) буде дуже корисно всім, хто активно освоює і творчо використовує лексичні багатства російської.
28. Критерії розмежування значень лексичних омонімів та багатозначних слів.
Розмежування явищ омонімії і полісемії і полісемії має важливе значення для рпису значення слова у словнику.
Для того щоб розмежувати з одного боку лекс. омоніми з іншого полісемію для того самого слова існує кілька критеріїв:
-семантичний критерій – підбирання слів синонімів, які увиразнюють кожне конкретне значення.(розтопити лід, розтопити в грубці, розтопити цукор – виділені є синонімами).
-словотвірний – підбирання спільнокореневих слів до імовірних слів омонімів. Якщо їх не буде, це буде означати, що аналізовані контексти – омоніми.( ВИДАВАТИ ГАЗЕТУ -видавництво , самвидав, видавати, перевидання // ВИДАВАТИ НА РУКИ– дати, дідати – подані слова омоніми).
-синтаксичний критерій – потрібно проаналізувати слова у складі тих самиз синтаксичних конструкцій.(Поїхати на далеку ПІВНІЧ //Вікна кімнати виходять на ПІВНІЧ – омоніми не можутьвживатись у однакових контекстах).
Існують і інші критерії розмежування омонімії, але це є лише розрухою трьох основних.
29. Визначення синонімів. Навести різні визначення, які наявні в науковій літературі, у підручниках та посібниках, і пояснити, як у кожному з них відображено основні ознаки синонімів.
Синоніми – слова, що належать до тієї самої частини мови, виступають назвами того самого загального поняття, виражають те саме основне значення, але відрізняються за своєю будовою, за значеннєвими відтінками семантичними компонентами денотативного характеру і сем. компонентами емоційними, образними, експресивними, стилістичними, а також сполучуваність із іншими словами, що й зумовлено відмінністю в значеннєвих відтінках.
Синоніми – слова однієї і тієї самої частини мови, що мають значення, що цілком, або частково збігаються(визначення можна поширити не тільки на слова, а й на морфеми, фразеологізми й синт. конструкції).
Синоніми – слова, що означають назву того самого поняття, спільні за своїм основним Л.ЗН, але різняться значеннєвими відтінками, або емоц. – експресив. забарвленням.(синоніми не виражають те саме поняття). (Горизонт – обрій, круговід, крайнеба, небосхил – виражають однакове значення).
Синоніми – слова, що звучать порізному, але мають спільне основне Л.зн. (за підр. І. Ющука).(зрозуміти, збагнути, розтолопати, дібрати).
Уряду синонімів на першому місці виступає слово домінанта, яке має 3 основні ознаки:
-семантично нейтральне;
-вільне за сполучуваністю і найменш закріплене;
-стилістично нейтральне.
30. Пояснити суть явищ варіантності слова, дублетності, лексичної синонімії. У чому полягають їх спільні та відмінні риси.
Варіантність лексичних одиниць — це різні модифікації того самого слова,
що різняться фонетичним складом чи формотворчими афіксами.
У зв’язку з природним розвитком мови виникає велика кількість варіантних реа-
лізацій на позначення окремого поняття у мові. Проте надмірна
варіантність у лексичній системі призводить до того, що мовні
варіанти семантично розподібнюються або зникають як над-
лишкові форми. І якщо одна частина варіантів остаточно зали-
шається у діалектах, то інша закріплюється в літературній мові
на правах дублетних або синонімічних форм. З огляду на те,
що українська літературна мова постійно розвивається, попо-
внюється новими варіантними засобами на позначення різних
реалій життя, окреслена проблема не втрачає своєї актуальності й сьогодні.
Дублети — різні форми того самого слова, що з'являються внаслідок чергування голосних і приголосних, наявності чи відсутності протетичних (приставних) приголосних або голосних: імення — ймення, іти — йти, учитель — вчитель, уже — вже, узяти — взяти, імла — мла, іржа — ржа.
Лексичні синоніми – слова, що належать до тієї самої частини мови, виступають назвами того самого загального поняття, виражають те саме основне значення, але відрізняються за своєю будовою, за значеннєвими відтінками семантичними компонентами денотативного характеру і сем. компонентами емоційними, образними, експресивними, стилістичними, а також сполучуваність із іншими словами, що й зумовлено відмінністю в значеннєвих відтінках.
31. Роль конотації в розвитку лексичного значення слова. Конотативні компоненти семантики в структурі лексичного значення синонімів. Конотація узуальна і оказіональна.
В.Телія визначає конотацію як “продукт історичного розвитку значень слів (та
виразів), що йдуть у цьому поступальному русі не тільки за розвитком свідомості
людини в процесі пізнання нею дійсності; це й ті дані, які асоціативно супроводжують
знання про світ і які неявно виражаються в тексті, а конотація, вбираючи їх в себе у
вигляді внутрішньої форми, експлікує з тим, щоб підготувати відповідний прагма-
тичний (експресивний ефект)”
конотативні ( емоційно-оцінні) – відрізняються ставленням мовця до названого ним явища( з наростанням позитивних емоцій: дитина, дитя, маля, крихітка; з наростанням негативних емоцій: обличчя, лице, фізіономія, пика; нейтральне райдуга і поетичне веселка)
Узуальна — це та загальна конотація мовних одиниць, яка вжеусталилася в мові, є загальнозрозумілою і загальновживаною,вона ніби стала нормою. Здебільшого це конотація ужеформального характеру — традиційна книжна чи пісенна,живомовна. 
Дзвонять копі підківками,А козаки шабельками,Чорний ворон крилоньками,А матінка — слізоньками.Ой у полі три криниченьки,
Оказіональна конотація перебуває на периферіїзагальнонаціональної мови. Це рідковживані, може, й не всім зрозумілі,здебільшого авторські новотвори, що виникли на основіякихось незвичних і маловідомих для більшості мовцівсуб’єктивних асоціацій. Оказіональні конотації виникають переважно упоетичній мові.
Переморгувалося зеленоброво.(І. Драч)
32. Класифікаційні ознаки синонімів.
ознака за семантичною функцією: ідеографічні, стилістичні, семантико-стилістичні
Ознака відтворюваності синонімічних відношень: загальномовні, контекстуальні
За морфологічною будовою: спільнокореневі, різнокореневі
33. Класифікація синонімів за семантичною функцією.
Ідеографічні( семантичні)- такі синоніми, лексичне значення яких відрізняється такими семантичними компонентами, що відображають особливість позначуваного, виражають ширше чи вужче поняття, більшу чи меншу деталізацію чи загальний зміст певного поняття. Ідеографічні можуть бути стилістично нейтральні при попарному зіставленні, стилістично- забарвлено однаково виражені.
Зрозуміти-збагнути
Стилістичні- однакові за поняттєвим вмістом лексичного значення, але відрізняються стилістичним забарвленням, а отже і тими стилями літературних творів і ситуаціями спілкування., в яких можуть вживатися.
Бачити- лицезріти
Зоріти-сяяти
Семантико-стилістичні- такі слова, що маючи близьке основне значення, відрізняються як семантичними компонентами поннятєвого вмісту, так і стилістичним забарвленням.
Говорити- варнякати, гундосити, цвенькати
34. Ідеографічні синоніми української мови, основа відмінності їх лексичного значення та методика їх розпізнавання.
Ідеографічні( семантичні)- такі синоніми, лексичне значення яких відрізняється такими семантичними компонентами, що відображають особливість позначуваного, виражають ширше чи вужче поняття, більшу чи меншу деталізацію чи загальний зміст певного поняття. Ідеографічні можуть бути стилістично нейтральні при попарному зіставленні, стилістично- забарвлено однаково виражені.
Зрозуміти-збагнути
Ці синоніми забезпечують можливість передавати відтінки того самого поняття, оскільки на його позначення існує кілька слів: дивувати — «викликати подив незвичайністю» 
У кожному з таких синонімів є саме той відтінок, який необхідний для конкретного синтагматичного відрізка мови.
35. Стилістична синонімія питомо української лексики та старо(церковно)слов’янізмів. Роль Т. Шевченка у формуванні й закріпленні стилістики церковнослов’янізмів в українській літературній мові нового періоду (за працею В. Сімовича „Дещо про Шевченкову архаїзовану мову”).
Синоніми-старослов'янізми — лексичні, фразеологічні або тільки фонетичні запозичення із старослов'янської мови. їх використовують переважно із стилістичною метою — щоб надати розповіді урочистості або наповнити її іронією тощо. Немало старослов'янізмів у Шевченковій поезії: всує, да свершиться, на прю, овчі шкури та ін.; Сьогодні в Софії Карлівни гостюють мадам Шило... та преподобна Лукерія (О. Гончар).
Поет свідомо вживає староукраїнських ( і церковних) форм, слів і фраз, а то і свої власні утворює, такі, що їх давня українська не знає
Всі такі явища в шевченковій мові мають окремі функції: формальні-мовні, стилістичні, поетичні; значеннєві, семантичні.
Шевченкова мова повна і ти перших форм, і слів уже змеханізованих, і тих других, іще живих « активних « архаїзмів», у нашому розумінні цього слова.
36. Стилістичні властивості церковнослов’янізмів у сучасній українській літературній мові та їх відображення в „Словнику української мови”.
Старослов'янізми — слова, що прийшли зі старослов'янської мови.
Деякі старослов'янські слова увійшли в українську мову як нейтральні, вони поширені в усіх чи майже в усіх її функціональних стилях: область, плащ, єдиний, гласність, глава, вождь. Проте таких слів небагато, особливо в порівнянні української мови з російською, на яку старослов'янська мова справила значно більший вплив. Пор.: владеть — володіти, враг — ворог, главньїй — головний, плен — полон, храбрый — хоробрий, здравоохранение — охорона здоров'я, Млечный Путь — Молочний Шлях і под. Здебільшого старослов'янізми використовуються в українській мові з певною стилістичною настановою — для надання мовленню урочистого, патетичного звучання або (в поєднанні з просторічною, побутовою, згрубілою лексикою) для створення гумористичних, сатиричних, іронічних ефектів. 
37. Структура синонімічного ряду і синонімічного гнізда.
Синонімічний ряд- це слова- синоніми, які пов»язані між собою відношеннями градації, тобто кожний наступний член виражає більш високий ступінь вияву певної характеристики, ніж попередній.
Сердитися- гніватися- оздоблюватися- сатаніти- пінитися
Синонмічне гніздо- це така група синонімів, коли кожен член групи пов’язаний з домінантою безпосередньоі опосередковано через слово-домінанту , члени групи вступають у зв»язки між собою.
Одяг- вбрання- шати- туалет- стрій- дрантя
38. Джерела і шляхи формування лексичної синонімії української літературної мови.
Українська мова має розгалужену синоніміку, що свідчить про повнокровний розвиток мови й багатство її виражальних засобів. Джерелами формування синоніміки є різні стилістичні шари лексики. У синонімічних рядах сходяться слова книжні й розмовні, давні й сучасні, власні й запозичені, термінологічні та образні, фольклорні й літературні: відгук — рецензія, відсоток — процент, сільськогосподарський — аграрний, Батьківщина — Вітчизна, губи — вуста, лоб — чоло, обличчя — вид — лик — пика, очі — баньки, півень — когут, гарно — ловко — файно, обрій — небосхил — виднокрай — крайнебо — горизонт, віщий — пророчий.
ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ЛЕКСИЧНОЇ СИНОНІМІКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (ЯВИЩА СИНОНІМІЗАЦІЇ Й ДЕСИНОНІМІЗАЦІЇ)Синонімізація слів відзначається такими особливостями:
а) виступає початковим етапом у розвитку синонімічної підсистеми мови;
б) у результаті синонімізації часткові синоніми, члени певних тематичних груп, компоненти гіпонімічних рядів слів можуть трансформуватися в повні синоніми;
в) у період системної уніфікації української мови синонімізація відзначається значною продуктивністю; на сучасному етапі розвитку мовної системи значно переважають процеси часткової синонімізації, а також стилістичної та семантичної диференціації синонімів.
Серед характеристик стилістичної й семантичної десинонімізації визначаються такі:
а) десинонімізація - другий відправний момент розвитку лексичної синоніміки;
б) в результаті дії десинонімізації відбуваються трансформації колишніх синонімів в інші різноструктурні парадигми.
39. Визначення антонімів. Логічна основа антонімічних відношень. Семантична і структурна класифікація антонімів.
1.1Антоніми (від гр. anti — проти та onyma — ім'я) — слова з протилежним значенням, що виражають несумісні поняття: радість — журба, успіх — невдача, сила — слабкість, далекий — близький.  Тобто поняття, в яких зміст одного заперечує зміст другого. Ці поняття належать до одного ряду явищ об'єктивної дійсності.
1.2Тож не можна сказати, що антоніми — це слова, що виражають протилежні значення, між якими немає жодного зв'язку. Поняття, як правило, викликає в мовця логічний антонім (парне слово). Таким чином, в антонімічні стосунки вступають не всі слова, а лише ті, що об'єднані змістом на основі їх протилежності, протиставлення. Передусім це слова, що мають якісні, кількісні, часові, просторові значення: темніш — світлий, холодний — гарячий, злий — добрий.
1.3 Загальномовні, постійні; слова, антонімічні стосунки яких зрозумілі поза будь-яким контекстом.Такі антоніми існують у лексико-семантичній системі мови незалежно. Вони зафіксовані в усіх словниках української мови і регулярно відтворюються в подібних або однакових умовах.високий — низький, тонкий — товстий, радість — журба, життя — смерть, загубити — знайтиПоряд із загальномовними антонімами в антонімічні стосунки в певній ситуації можуть вступати слова, які в звичайному вживанні не мають протилежних значень. Протиставленість значень у таких слів створюється лише в індивідуальному використанні, тобто в спеціальному контексті. Це антоніми мовлення, або контекстуальні, тобто слова, що набувають антонімічних стосунків тільки в певному контексті. Контекстуальні антоніми тісно пов'язані з ознаками, властивими поняттям, вираженим загальномовними антонімами. 
«Безпорадні агонії злості, Злість гармонії не порве! Сонце ходить до нас не в гості — Сонце з нами живе!» контекстуальні антоніми злість і сонце передають протилежні якості, оскількисонце тут переносно вжито в значенні «добрість, лагідність».
1.4
За своєю структурою антоніми неоднорідні. Вони бувають різнокореневі та однокореневі, причому різнокореневих набагато більше. Такі антоніми називаються власне лексичними. Серед них частіше спостерігаються прикметники (антонімія особливо властива словам, що позначають якість), потім іменники, дієслова та інші частини мови. Другий розряд антонімів — однокореневі: правда — неправда, воля — неволя, друг — недруг, надія — безнадія, безпека — небезпека, спокійний — неспокійний, можливий — неможливий, корисливий — безкорисливий. Такі антоніми називаються лексико-граматичними. Протилежність у них зумовлена приєднанням антонімічних префіксів: зачинити — відчинити, внести — винести, ввійти — вийти, хоч бувають і такі конструкції, як надія —безнадія. Однокореневі антоніми трапляються серед усіх лексико-граматичних розрядів слів, але особливо активні вони в дієсловах, оскільки ця частина мови відзначається ряснотою префіксальних утворень. 
40. Визначення антонімів. Антоніми різнокореневі та спільнокореневі. Стилістичні функції антонімів (антитеза, оксюморон).
Антоніми (від гр. anti — проти та onyma — ім'я) — слова з протилежним значенням, що виражають несумісні поняття: радість — журба, успіх — невдача, сила — слабкість, далекий — близький.  Тобто поняття, в яких зміст одного заперечує зміст другого. Ці поняття належать до одного ряду явищ об'єктивної дійсності.
За своєю структурою антоніми неоднорідні. Вони бувають різнокореневі та однокореневі, причому різнокореневих набагато більше. Такі антоніми називаються власне лексичними. Серед них частіше спостерігаються прикметники (антонімія особливо властива словам, що позначають якість), потім іменники, дієслова та інші частини мови. Другий розряд антонімів — однокореневі: правда — неправда, воля — неволя, друг — недруг, надія — безнадія, безпека — небезпека, спокійний — неспокійний, можливий — неможливий, корисливий — безкорисливий. Такі антоніми називаються лексико-граматичними. Протилежність у них зумовлена приєднанням антонімічних префіксів: зачинити — відчинити, внести — винести, ввійти — вийти, хоч бувають і такі конструкції, як надія —безнадія. Однокореневі антоніми трапляються серед усіх лексико-граматичних розрядів слів, але особливо активні вони в дієсловах, оскільки ця частина мови відзначається ряснотою префіксальних утворень. 
Уживання антонімів робить мовлення виразнішим і значеннєво багатшим. Слова-антоніми сприяють увиразненню, чіткішому окресленню висловлюваної думки. На антонімії будується така мовна фігура, як епітет-оксиморон (оксюморон) — поєднання протилежних за змістом понять, що спільно дають нове поняття. Епітети-оксиморони часто трапляються в назвах творів, у газетних заголовках: «Без надії сподіваюсь», «Промовисте мовчання», «Пекучий холод». 
Антитеза – протиставлення понять, фактів, явищ, думок, образів і так далі. Будується за рахунок використання антонімів. Часто автори у творах створюють контекстуальні антонімічні пари. 
41. Активний і пасивний фонд лексики сучасної української мови.
До активної частини лексики належать слова, які називають предмети, явища, поняття, найбільш суттєві для сучасного суспільства. Розрізняють:
1) активну лексику мови;
2) активний запас слів окремої категорії носіїв мови (наприклад, слова предикат, суфікс, лексема – використовуються лінгвістами, входять до активної лексики сучасної української мови, але не всі носії мови використовують дану лексику у повсякденному спілкуванні). Активний запас слів носіїв мови набагато менший від активної лексики мови в цілому: він залежить від рівня культури й освіченості людини.
Активній лексиці притаманна розвинена система властивих словам значень і відтінків, що забезпечує виконання найбільш важливої мовної функції – комунікативної, і, як правило, ці слова стилістично нейтральні, тобто вживані в більшості стилів мовлення. Ця частина лексики зрозуміла всім носіям мови, не має відтінків застарілості чи маловживаності або незвичної новизни.
Зокрема слова хліб, молоко, яблуко, дорога, тролейбус, повітря, дочка, дощ, великий, солодкий, читати, тут тощо — загальновживані слова, використовуються у побуті.
2. Пасивна лексика сучасної української літературної мови
До пасивної лексики належать слова, що рідко вживаються носіями мови у процесі спілкування у зв'язку з тим, що реалії, названі цими словами, рідкісні, чи вийшли з ужитку, або тільки починають запроваджуватись у суспільне життя.
До неї належать: історизми, неологізми, жаргонізми, арготизми, професійна лексика: світлиця( арх.), отаман( історизм), чайка( історизм)
42. Архаїчна лексика. Тематичні групи архаїзмів, їх класифікація. Пояснити стильові функції архаїзмів різних типів на прикладі одного конкретного твору української літератури (за вибором).
Стилістичні архаїзми, або просто архаїзми -слова виходять з активного вжитку внаслідок дії внутрішньомовних причин. Вони замінюються рівнозначними лексемами, які виявляються більш прийнятними, більш придатними для називання тих самих понять, явищ, предметів, дій, для вираження тих самих думок і почуттів. Бувають лексичні архаїзми- повністю застарілі слова: вия (сучасна назва шия), ланити (щоки), ликувати (радіти, тріумфувати), зріти (бачити), відати (знати); словотворчі із застарілими суфіксами та префіксами: творитель (сучасний відповідниктворець), возвеличувати (звеличувати), словеса (слова);  фонетичні – із застарілим звуковим оформленням: братік (братик), збірати (збирати), зіма (зима), крівавий, кровавий (кривавий); семантичні (застарілі в одному значенні, сучасні в інших):живіт у значенні «життя» 
А. є органічним елементом у Шевченкових творах, що мають жанрові ознаки молитви, гімну; в подражаніях, переспівах Біблії (“Молитва”, молитви Яна Гуса в “Єретику” і молодого неофіта в поемі “Неофіти”, “Гімн черничий”, “Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)”, “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”, “Осія. Глава ХІУ. Подражаніє”).Для збереженн стилістики першоджерела у переспівах зі “Слова о полку Ігоревім” Шевченко використовує лексичні та лексико-словотвірні А., напр.: “В Путивлі-граді вранці-рано”, “— Полечу, каже, зигзицею”, “Рукав бобровий омочу…// Омию кров суху, отру”, “на князя, ладо моє миле”, “Моє веселіє украв” (“Плач Ярославни”); “В степу, в незнаємому полі, // Середи землі половецької”, “Поникли Ігореві стязі” (“З передсвіта до вечора”). 
У поезіях, де простежується відгомін козацьких літописів, привертають увагу функціонально навантажені мовні одиниці книжного характеру — лексичний А. єси, що увиразнює авторську іронію, спрямовану на персоніфікований образ: “Чигрине, Чигрине, // Мій друже єдиний, // Проспав єси степи, ліси // І всю Україну” (“Чигрине, Чигрине”); лексико-словотвірні А.: нарожденний, посланіє, незрящий (“І мертвим, і живим”), перші два А. підкреслюють давню жанрову традицію, третій автор використовує для створення сатиричної тональності розповіді); 
43. Діалектна лексика та її місце в стильовій системі української мови. Типи діалектизмів.
Діалектизми — це слова, поширення яких обмежується територією певного наріччя (діалекту).Діалектизми бувають лексичні, етнографічні, семантичні та ін. Лексичними діалектизмамивважаються слова говору, що називають поняття, для позначення яких у загальнонародній мові використовуються інші назви. Найбільше таких слів серед повнозначних частин мови: бараболя— «картопля», когут —«півень», блават — «волошка», нецьки — «ночви», тайстра — «торба», ляскавиця — «грім», таний — «дешевий», банітувати — «лаяти», банувати — «шкодувати», желіпати — «кричати», ачей — «може». Етнографічні діалектизми є назвами місцевих реалій, невідомих або невикористовуваних за межами певного говору. Як правило, це назви одягу (гуня — «жіноча свитка», каптур — «очіпок», черес — «широкий шкіряний пояс», бебешка — «вид кофти»), назви страв місцевої кухні (жур — «страва з вівсяного борошна», каварма — «страва з баранини», потрібка — «страва з подрібненої печінки»), назви житлових і господарських приміщень та їхніх частин, знарядь праці, предметів побуту тощо (папера — «великий кошик з верболозу на овочі», підря — «полиця під покрівлею в гуцульській хаті», колиба — «чабанська або лісорубська хатина»), назви, пов'язані з місцевим мистецтвом (дримба, трембіта, флояра), з місцевою демонологією (мольфар — «чаклун», арідник — «злий дух», мавка — «лісова русалка»). Семантичні діалектизми — слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням (вино — «виноград», масть — «жир», квасок — «щавель», базар — «майдан», губа— «гриб», струк — «перець», гірчиця — «перець»). 
Діалектизми не використовуються в науковому та офіційноділовому стилях, крім тих випадків, коли вони є предметом опису та вивчення (у таких науках, як діалектологія та етнографія). У художній літературі та (хоч і значно рідше) в публіцистиці вони вживаються з метою кращого відображення місцевого побуту, колориту, змалювання пейзажу, для мовної характеристики героїв: 
— Ігі на тебе! Ти, обмініннику. Щез би у озеро та в тріски!.. 
Діалекти є невичерпним джерелом збагачення літературної мови. Завдяки творчості майстрів українського слова чимало діалектизмів стало надбанням загальноукраїнського красного письменства. Проте без потреби вживати діалектну лексику не слід, оскільки невмотивовано й невдало використані діалектизми засмічують літературну мову, роблять її незрозумілою, важкою для сприймання. 
44. Суржик як соціолінгвістичний феномен (за працею Л. Масенко „Мова і суспільство: постколоніальний вимір”).
Мовне явище, що одержало назву суржик, належить до специфічної форми побутування мови в Україні. Його національну і соціальну природу відображає сам термін, запозичений із сільськогосподарської лексики. Тлумачний словник української мови фіксує слово суржик у двох значеннях: 1. «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші; 2. (перен., розм.) Елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова»
На кінець XIX – початок XX ст. змішана субмова уже набула значного поширення, що зафіксовано в художній літературі і публіцистиці.
Коротка доба українізації 20-х років, яка гостро поставила потребу розширення функцій і сфер вживання української літературної мови, винесла на порядок денний і проблему змішаного типу мовлення. Її торкався, зокрема, головний ідеолог українізації нарком Микола Скрипник.
Наявність серед українців численної групи носіїв змішаної говірки давала підстави М. Скрипникові розрізняти в процесах впровадження української мови два завдання – українізації й дерусифікації.
«Сьогодні слово “суржик” – пише О. Сербенська, – почали вживати і в ширшому розумінні – як назву здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість.
Соціальне середовище, в якому виникає досліджуваний різновид усного мовлення, – це сільські жителі, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста. Утворюється він шляхом стихійного засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, а не шляхом поступового опанування другої мови в процесі організованого навчання. Успішним таке засвоєння другої мови може бути тільки в дитячому віці, тому суржикові, на відміну від комунікативних різновидів, сформованих на ґрунті однієї мови, тих же територіальних і соціальних діалектів, властива лексична й структурна неповнота, ущербність. 
Як соціолінгвістичний феномен суржик потребує ґрунтовного вивчення в трьох аспектах – лінгвістичному, психологічному і соціальному Одним з головних практичних завдань таких досліджень має стати створення навчальних методик, здатних заблокувати розростання й вплив цього хворобливого явища, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів.
45. Неологізми, оказіоналізми та потенційні слова. Пояснити значення і співвідношення цих термінів. Функції неологізмів у мові.
Неологізми (від гр. neos — новий, logos — слово) — нові слова, словосполучення, фразеологізми, що з'являються в мові. У процесі розвитку суспільства виникають нові поняття, які потрібно називати. Крім того, людина дедалі глибше пізнає навколишній світ, відкриває нові явища, котрі теж потребують називання. Порівняно недавно (з огляду на багатовікове життя мови) з'явилися такі слова, як метрополітен, телевізор, телебачення, космодром, місяцехід, алгол, біоніка, генотип, гідропоніка, екранізатор, ергономіка, океанавт. Крім слів для називання нових понять, лексичні новотвори з'являються внаслідок переусвідомлення застарілих назв, необхідності заміни їх точнішими, зрозумілішими, такими, що більше відповідають фонетичним, лексичним, словотвірним та іншим нормам мови. Свого часу в українській мові існувало слово самольот, але воно порівняно швидко вийшло з ужитку, бо суперечило фонетичним нормам; його замінило слово літак.Оказіоналізми (авторський неологізм) - це мовленнєві одиниці, які утворюються за стандартними та новими словотвірними моделями, з характерним експресивним забарвленням та індивідуальним характером.
Оказіоналізми рідко переходять у загальновживану лексику, і в цьому полягає їх основна відмінність від загальних неологізмів. Вони, як правило, надовго зберігають забарвлення образності та індивідуальності й доречні тільки в окремих творах , де виконують певну художню функцію – є експресемами - навмисно створені (оказіональні) виражальні засіби (друга суттєва відмінність оказіоналізмів від неологізмів). Хоча бувають й винятки(наприклад, до загальновживаного словника війшли такі новотвори майстрів слова, як мрія, майбутнє, крок ( М. Старицький), поступ, чинник ( І.Франка), незграбний, бруд, окремий( В. Винниченка), розкрилитися ( М. Рильського) та всніжитися ( М. Стельмаха). Індивідуально-авторські новотвори повинні бути зрозумілими, образними, органічно поєднувати у собі загальномовні й індивідуальні, суб’єктивні ознаки.
Потенційні слова – теж нові лексичні одиниці, які створюються в процесі спілкування на основі високопродуктивних словотворчих моделей. Авторська індивідуальність майже не впливає на їх створення, вони дуже схожі на слова, що існують в мові. Забарвлення новизни як би стушовується в них завдяки
високій регулярності словотворчого типу, до якого належить створене слово. Ракетообразный, рюмкообразный, стаконовидный, бочковидный, грушеподобный, ракетоподобный і т.п. – все це приклади потенційних слів. Такі лексичні одиниці немов би скрито, потенційно існують в мові, і потрібний лише певний екстралінгвістичний стимул для їх появи в мовленні.
Функції
Неологізми служать, з одного боку, для номінації нових чи ще не названих понять, реалій, а з іншого — для заміни попередніх найменувань новими, зумовленої різними чинниками — тенденцією до мовної економії, уніфікації номінативних моделей, виразнішого, точнішого найменування, експресивно-стилістичного оновлення, з причин соціально-політичного, пуристичного, евфемістичного характеру та інших, наприклад: касетник замість касетний магнітофон, маг замість магнітофон, комплексувати, відфутболити кого-небудь, оператор машинного доїння замість назви малопрестижної професії доярка, доглядач будинку замість двірник. Потреба у власне номінативних неологізмах постає особливо гостро в час формування літературної мови народу або її окремих стилів, коли, зокрема, зростає роль свідомого, цілеспрямованого їх творення окремими особами (наприклад, явище «кованих слів» в останній чверті XIX ст., спроби творення термінології на національній основі І. Верхратським, інтенсивний розвиток неологізмів у період 1917 — поч. 1930-х pp.). Номінативно-експресивні неологізми особливо швидко виникають (так само й зникають) у розмовній мові, передусім у жаргонах.
Сіввідношення термінів полягає у їх співвідношенні з поняттями “новоутворень”, “інновацій”.
46. Лексика української мови з погляду її походження. Хронологічні шари і тематичні групи питомої лексики української мови
47.Запозичені слова у лексичному складі української мови. Шляхи і джерела запозичення слів з інших мов.
У лексиці української мови за походженням виділяють слова успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з іншої мови.
Серед успадкованих найдавнішими є слова індоєвропейського походження. Вони поширені у певних фонетичних і словотворчих видозмінах майже в усіх європейських мовах. Це назви частин тіла, явищ природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, сестра, тітка, дочка.
Слова спільнослов'янського походження вживаються в усіх слов'янських мовах, зазнаючи певних фонетичних змін: плем'я, чоловік, чоло, шия, рот, тіло, мило, весло, кінь, пшоно, вікно.Назви абстрактних понять мають також спільнослов'янське походження: диво, гріх, душа, правда, кривда, честь.
Спільносхіднослов'янське походження мають слова, що є в українській мові спільними з російськими та білоруськими: білка, кішка, собака, соловей, сорок.
Власне українська лексика - це слова, що витворилися після розпаду східнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови. До них можна віднести: людина, гопак, будинок, кучерявий. Їх легко виділити в такий спосіб: якщо слово не має виразних ознак запозичення і в російській мові перекладається інакше, то є підстави вважати його власне українським: хвиля, мрія, гарний, нишком, крадькома, навпростець.
Українська мова запозичувала з інших мов слова та окремі елементи. Запозичення йшли усним та писемним шляхом і в різні історичні періоди
Звук і літера ф були характерні для грецької мови, і всі слова в українській мові, що мають цей звук і відповідно літеру, за походженням є грецизмами: фізика, фігура, фокус, фея. Тюркізми ж характеризуються наявністю а: сарай, базар, баклажан, кабан.
Специфічними, невластивими українській мові, є поєднання приголосних звуків у словах німецького походження: штаб, шахта. Цією ж ознакою характеризуються слова англійського походження: комбайн, спонсор, менеджер, трамвай. Музичні терміни наша мова запозичувала з італійської: анданте, акорд, композитор.Назви предметів туалету, страв, побуту - переважно з французької: пенсне, жабо, кашне, пюре, рагу.Для французьких слів характерні наголошені кінцеві звукосполучення ер, -ор, -аж, -анс: шофер, режисер, гараж.Для англійських слів характерні звукосполучення дж та інг: джем, мітинг, ринг.З англійської мови запозичено чимало спортивних і технічних термінів: матч, старт, теніс, хокей, футбол.З німецької мови запозичувалися військові, технічні терміни: фронт, штат, клейстер, рубанок.У сфері української науки багато латинізмів: консиліум, акваріум, радіус, конус, конституція, вектор, спектр.Терміни мореплавства прийшли до нас із голландської мови: флот, трос, трап, шлюпка, каюта, лоцман.
На фоні української лексики легко виділяються старослов'янізми. Вони мають:
а) звукосполучення ра, ла, ре, ле, що відповідають українським звукосполученням оро, оло, ере, еле: врата, глава, брег, град; б) початкове звукосполучення йе: єдиний, єдність; в) іменникові суфікси -тель, -ство: учитель, братство; г) префікси воз-, со-, пред-: воздвигнути, премудрий; д) суфікси -ущ, -ащ, -ящ: трудящий, грядущий.
Старослов'янізми належать до стилістично забарвленої лексики, вони створюють урочисто-піднесений колорит мовлення: істина, благодать, властолюбець.
Основу лексичного складу мови становить загальновживана стилістично нейтральна лексика, що вживається в різних жанрах усіх стилів і є стилістичним тлом, для інших шарів лексики, яким притаманне певне стилістичне забарвлення.
Що до загальновживаної нейтральної лексики належать слова, що називають основні поняття, речі та явища навколишньої дійсності: нога, рука, голова, небо, земля, хліб, сіль, писати, читати.
До стилістично забарвленої лексики можна віднести науково-термінологічну, офіційно-ділову, професійно-виробничу, емоційно-експресивну.
Науково-термінологічна лексика обслуговує сферу науки й наукової та професійно-виробничої діяльності. Кожній галузі властиві свої терміни: синус, косинус, діаметр, трикутник.
Офіційно-ділова лексика використовується в публіцистичному та офіційно-діловому стилях, у їхніх підстилях: інформаційному, дипломатичному, законодавчому, адміністративно-канцелярському: указ, постанова, рішення, акт, декларація.
Професійно-виробнича лексика вживається при визначенні спеціальних виробничих процесів, знарядь, продуктів виробництва: вчитель, учень, табель, екзамен.
Емоційно-експресивна лексика використовується в художньому та публіцистичному стилях, у всіх підстилях. Вона служить для вираження почуттів, емоцій, вона здатна викликати уявлення й асоціації: любов, щастя, втіха, радість.
Також може переходити в розряд емоційно-експресивної лексики: матінко, серденько, донечко.Побутова лексика охоплює слова, що називають побут різних соціальних груп. Це назви одягу, речей, їжі, звичаїв:
Тут їли рознії страви,І все з полив'яних мисокІ самі гарнії приправиЗ нових кленових тарілок...
Лексика найтісніше пов'язана з життям народу.Пасивний запас української лексики становлять а) слова, які вже застаріли і вийшли або виходять з ужитку, б) нові слова, що ще не закріпились.
Історизми - це назви предметів старої культури: кріпак, смерд, губернатор, свита.Архаїзми - це застарілі слова, що виходять з ужитку: ворота - врата, град - город, вої - воїни, десниця - права рука, вия - шия.Неологізми - це нові слова, покликані до життя потребами суспільства, що відбивають сучасність: перебудова, гласність, Народна Рада, обком, райком.
Книжне забарвлення мають терміни, слова з абстрактним значенням, більшість запозичених офіційно-ділових слів: реалізм, демократизм, книга, експеримент, грація.Усно-розмовна лексика охоплює широке коло назв найнеобхідніших понять, предметів, речей, змін, властивостей: день, ніч, сонце, місяць, рік, вода, їсти, спати. Вона має багату синонімію, включаючи й діалектні слова: ходити, шкандибати, швендяти, шкутильгати, пхатися; спати, дрімати, куняти.Усно-розмовна лексика має багату фразеологію, котра, власне, твориться з усно-розмовної лексики й поповнює синонімічні ряди: гуляти, нічого не робити, байдики бити, байдикувати; обманювати, брехати, замилювати очі.
48. Розмежування запозичень за ступенем їх адаптації (пристосування) до законів української мови ((за підручником І. Ющука „Українська мова” (К.: Либідь, 2003).
Звук і літера ф були характерні для грецької мови, і всі слова в українській мові, що мають цей звук і відповідно літеру, за походженням є грецизмами: фізика, фігура, фокус, фея. Тюркізми ж характеризуються наявністю а: сарай, базар, баклажан, кабан.
Специфічними, невластивими українській мові, є поєднання приголосних звуків у словах німецького походження: штаб, шахта. Цією ж ознакою характеризуються слова англійського походження: комбайн, спонсор, менеджер, трамвай. Музичні терміни наша мова запозичувала з італійської: анданте, акорд, композитор.Назви предметів туалету, страв, побуту - переважно з французької: пенсне, жабо, кашне, пюре, рагу.Для французьких слів характерні наголошені кінцеві звукосполучення ер, -ор, -аж, -анс: шофер, режисер, гараж.Для англійських слів характерні звукосполучення дж та інг: джем, мітинг, ринг.З англійської мови запозичено чимало спортивних і технічних термінів: матч, старт, теніс, хокей, футбол.З німецької мови запозичувалися військові, технічні терміни: фронт, штат, клейстер, рубанок.У сфері української науки багато латинізмів: консиліум, акваріум, радіус, конус, конституція, вектор, спектр.Терміни мореплавства прийшли до нас із голландської мови: флот, трос, трап, шлюпка, каюта, лоцман.
На фоні української лексики легко виділяються старослов'янізми. Вони мають:
а) звукосполучення ра, ла, ре, ле, що відповідають українським звукосполученням оро, оло, ере, еле: врата, глава, брег, град; б) початкове звукосполучення йе: єдиний, єдність; в) іменникові суфікси -тель, -ство: учитель, братство; г) префікси воз-, со-, пред-: воздвигнути, премудрий; д) суфікси -ущ, -ащ, -ящ: трудящий, грядущий.
Старослов'янізми належать до стилістично забарвленої лексики, вони створюють урочисто-піднесений колорит мовлення: істина, благодать, властолюбець.
49. . Фонетичні та морфологічні ознаки запозичень із різних мов.
Визначити іншомовне слово можна за фонетико-граматичним оформленням та лексичним значенням. Скажімо, звук і літера ф не властиві для слов'янських мов, і всі слова в українській мові, що мають цей звук і, відповідно, літеру, за походженням є грецизмамита латинізмами: фізика, фігура, фокус, фея, факт тощо. Тюркізми характеризуються наявністю кількох звуків а: сарай, базар,баклажан, байрак, кабан, сазан, чабан, барабан.
Початковий звук і літера а взагалі характерні тільки для іншомовних слів, зокрема для арабських (алгебра, алкоголь), латинських(аудиторія, абітурієнт, ангіна), грецьких (алфавіт, автор, архів, азот, афоризм, анемія, автономія).
Грецькі запозичення можна розпізнати за наявністю буквосполучень пс, кс (психологія, ксерокс, скелет), кореневих частин бібліо-,гео-, біо-, лог-, фон- (бібліотека, геологія, біологія, філолог, фонетика). Такі запозичення є термінами з різних сфер суспільного танаукового життя: демократія, космос, ідея, метод, аналіз, історія, граматика, діалог.
У сучасній українській мові багато слів французького походження, це так звані галліцизми: (бульйон, амплуа, пляж, кутюр'є, гаде),німецького (ранг, шнапс, ґрунт, ландшафт), англійського (леді, джем, футбол, спонсор, менеджер), голландського (гавань, лоцман,краб, трос), італійського (піаніно, спагеті, мафія, мадонна), іспанського (корида, танго, фієста), польського (пані, ґудзик, мазурка, повидло).
50. Зв’язок лексики української мови з класичними мовами (грецькою та латинською).
З підкоренням Греції Римом (ІІ ст. до н.е.) відбувається взаємозбагачення латинської і грецької мов і культур. Латинська мова запозичила значну кількість грецьких слів, а також грецьку медичну термінологію, засновником якої був лікар Гіппократ. У процесі розвитку деякі з грецьких медичних термінів латинізувались, наприклад: cranium – череп, arteria – артерія, therapia – лікування; при цьому деякі з них зберегли грецькі закінчення, наприклад diabetes – діабет, dyspnoe – задишка.Латинська та старогрецька мови залишаються основними міжнародними джерелами для штучного створення нових медичних термінів в сучасних мовах. Назви хворіб, їхніх симптомів, анатомічна номенклатура, назви лікарських препаратів тощо – це все слова латинського і грецького походження.Понад півтори тисячі років латинь була для Європи мовою культури і науки, зокрема медицини. У Європі за майже тисячолітній період історії середніх віків створилася обширна література латинською мовою. Сюди відносяться багато численні історичні хроніки, романи, поеми, наукові, філософські та богословські трактати. Поряд з цим із суміші розмовної латинської мови і місцевих діалектів сформувались самостійні національні мови, відомі під назвою романських.Епоха Відродження (Ренесансу) відкрила для наступних поколінь багато літературних творів, пам’ятників монументальної скульптури. В цей період у всі європейські мови проник великий вплив латинської лексики, що відносилась, головним чином, до інтелектуального життя суспільства, його культури, науки, медицини. Саме в цю епоху закладаються основи міжнародної медицинської термінології на латинській мові.Медична освіта неможлива без володіння основами латині. Вивчення латинської мови має велике значення у підготовці медичного спеціаліста середньої ланки, оскільки допомагає свідомо засвоювати і розуміти медичні терміни латинсько-грецького походження, з якими він зустрічатиметься і буде послуговуватися у своїй практичній діяльності. Медикам з давніх часів відоме таке латинське прислів'я: Invia est in medicina via sine lingua Latina – Непрохідний шлях в медицині без латинської мови. справедливе це твердження і наш час.
51. Основні стилі сучасної української літературної мови. Визначення стилю. Стильова диференціація лексики літературної мови.
Як вже зазначалось, літературна мова реалізується в усній і писемній формах і поділяється на стилі. Мовний стиль – це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Саме слово "стиль" походить із латинської мови (stilus) і послідовно означає "загострена паличка для писання". Сукупність лексичних, фразеологічних, морфологічних і синтаксичних, орфоепічних та акцентуаційних засобів у певній сфері та формі взаємин мовців становить поняття функціонального стилю. Оскільки суспільні функції мови часто переплітаються, то й функціональні стилі мають як специфічні елементи, так і міжстильові загальномовні засоби.
Найдавнішим серед стилів є розмовний. Пізніше, з появою письма, почали формуватися художній та діловий.
Розрізняють стилі писемної форми мови та стилі усної форми мови. У писемній мові виділяють вісім стилів: науковий, публіцистичний, інформаційний, художній, офіційно-діловий, виробничо-професійний, епістолярний та конфесійний. В усній формі мови виділяють два стилі: розмовно-побутовий і ораторський. Але треба зазначити , що усі стилі мають усну та писемну форму вираження.
Кожний стиль має:
1)сферу поширення та вживання (коло мовців);
2)функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування);
3)систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень);
4)характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
5)підстилі, тобто різновиди
Науковий стиль – це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення: - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки:
- ясність( зрозумілість) і предметність тлумачень;
- логічна послідовність і доказовість викладу;
- об'єктивний аналіз;
- точність і лаконічність висловлювань;
- аргументація і переконливість тверджень;
- детальні висновки.
Основні мовні засоби наукового стилю спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:
- використанням наукової термінології;
- наявністю схем, таблиць, графіків, систем математичних, фізичних, хімічних знаків і значків;
- залученням цитат і посилань на першоджерела;
- відсутністю індивідуальної авторської манери та емоційно-експресивної лексики;
- чіткою композиційною структурою тексту (поділ на розділи, частини, пункти, параграфи із застосуванням нумерації);
- окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові; значну роль відіграють дієприкметниковий та дієприслівниковий звороти.
Форма реалізації наукового стилю – монолог.
Науковий стиль має такі підстилі:
1)       власне науковий (монографія, рецензія, наукова доповідь, курсова й дипломна роботи, реферат, тези). Який у свою чергу поділяється на науково-технічні тексти та науково-гуманітарні;
2)       науково-популярний , мета якого дохідливо і доступно викладати інформацію про наслідки наукових досліджень у журналах , книгах тощо;
3)       науково-навчальний – реалізується у навчальних підручниках, лекціях, бесідах і не виключає елементів емоційності.
 
Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурноосвітня діяльність, навчання.
Основне призначення:
1. Інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати актуальні, злободенні, суспільно-політичні проблеми.
2. Активний вплив на читача (слухача) , спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові.
3. Пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій і  втілення їх у життя.
Основні ознаки:
1) доступність мови і формулювань;
2) поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
3) висловлювання точних найменувань, дат, подій, учасників, положень і фактів з емоційно-експресивною образністю.
4) наявність яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення.
Основні мовні засоби публіцистичного стилю:
1. Поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів.
2. Лексика насичена суспільно-політичними, соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність…)
3. Наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполучень, перифрази.
4. Уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів.
5. Короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання.
Публіцистичний стиль за жанром, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на підстилі:
1)       художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси);
2)       есе (короткі нариси вишуканої форми);
3)       науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди, рецензії).
 
В окрему групу виділяється інформаційний стиль – стиль засобів масової інформації (газети, журнали, листівки, радіо, телебачення, статті, репортажі, інтерв'ю.)
 
Художній стиль
Реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати у собі всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу – естетичну функцію.
Ознаки художнього стилю:
- образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ);
- естетика мовлення (можливість викликати у читачів почуття прекрасного);
- експресія, як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, ввічливе, пестливе, лагідне, іронічне, жартівливе мовлення);
- зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори…)
- суб'єктивне розуміння.
Основні мовні засоби художнього стилю:
1) лексика найрізноманітніша, емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми…);
2) уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів;
3) запровадження авторських новотворів;
4) широке використання різноманітних типів речень.
За родами і  жанрами художній стиль поділяється на підстилі:
1)                                  епічні (прозові: казка, роман, байка, повість…)
2)                                  ліричні ( поезія, поема, балада, пісня, епіграма)
3)                                  драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама)
4)                                  комбіновані (ода, художня публіцистика, усмішка)
 
Епістолярний стиль
Стиль приватного листування. Основні ознаки епістолярного стилю:
- наявність певної композиції;
- початок, що містить шанобливе звертання;
- головна частина, у якій розкривається зміст листа;
- кінцівка, де підсумовується написане та іноді постскриптум (приписка до закінченого листа після підпису).
Основні мовні засоби епістолярного стилю: поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів
 
Конфесійний стиль
Сфера використання: релігія та церква. Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Він реалізується у релігійних відправах, проповідях, молитвах, церковних книгах.
Основні засоби:
1) суто церковна термінологія та слова-символи;
2) непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;
3) значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;
4) наявність архаїзмів.
Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів.
Конфесійний стиль має такі підстилі:
1)                                  публіцистичний;
2)                                  науковий;
3)                                  художній.
 
Виробничо-професійний стиль
Обслуговує виробничу, професійну діяльність. Близький за структурою до наукового та розмовного стилів.
Переважає професійна лексика, тобто слова, що означають назви знарядь праці та процесів виробництва. Використовується у сільському господарстві, рибальстві, промисловості, текстильному виробництві тощо.
Розмовний стиль
Обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне та формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом.
Основні ознаки:
1) безпосередня участь у спілкуванні;
2) усна форма спілкування;
3) невимушеність спілкування;
4) використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
5) використання позамовних чинників (рухи, жести, міміка);
6) емоційна реакція.
Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика, прості, переважно короткі речення, часте використання займенників, фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова.
Розмовний стиль поділяється на:
1)                       розмовно-побутовий;
2)                       розмовно-офіційний.
 
Ораторський стиль
Це стиль промови, доповіді, лекції, публічного виступу. Переконливе, пристрасне слово – дійовий засіб організації стосунків між людьми у діловій сфері, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий приклад – величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд – усе це взірець для слухачів. Справжній промовець – неповторна індивідуальність. Ораторський стиль виявляється в таких якостях:
1) безпосередність (спілкування віч-на-віч або з аудиторією);
2) невимушеність (природність, розкутість спілкування);
3) емоційність спілкування, що забезпечує виразність мовлення за рахунок доцільного використання вербальних та невербальних засобів;
4) правильності, грамотності спілкування (відповідності нормам літературної мови);
5) точності (використання слова у відповідності до його мовного значення);
6) стислості (використання таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);
7) виразності .
Ораторський стиль – це такий стиль, де найповніше виявляються сліди розумово-мовленнєвої діяльності людини і лише постійна робота над ним є найдієвішим чинником розвитку й удосконалення усієї діяльності оратора.
 
Офіційно-діловий стиль – це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін.
Найважливіші риси, які визначають діловий стиль:
1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів: 1) об'єктивність змісту, 2) повнота інформації у стислій формі, 3) логічність і послідовність, 4) обґрунтованість, 5) нейтральний тон. Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційності: віддієслівних іменників (розподіл, відрахування, використання), безособових дієслів (взято, прийнято), у розпорядчій документації переважають інфінітивні форми дієслова (затвердити, зобов'язати), назв осіб за їх функцією (позивач,відповідач) та ін.
2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з та ін.). Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності і достовірності інформації.
3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення.
4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значені. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.
5. Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.
6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії (рішення надсилається, виробнича рада розглядає).
7. Найхарактерніші речення – прості поширені (кілька підметів при однорідному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо).
Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:
1)       законодавчий – використовується у законодавчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в конституції, законах, указах, статутах, постановах;
2)       дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах;
3)       юридичний – використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування). Цей підстиль обслуговує і регламентує правові та конфліктні стосунки:
- між державою і підприємствами та організаціями всіх форм власності;
- між підприємствами, організаціями та установами;
- між державою та приватними особами;
- між приватними особами.
Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях.
52. Стилістична диференціація лексики усного вияву мови.
Розмовний стиль
Обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне та формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом.
Основні ознаки:
1) безпосередня участь у спілкуванні;
2) усна форма спілкування;
3) невимушеність спілкування;
4) використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
5) використання позамовних чинників (рухи, жести, міміка);
6) емоційна реакція.
Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика, прості, переважно короткі речення, часте використання займенників, фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова.
Розмовний стиль поділяється на:
1)                       розмовно-побутовий;
2)                       розмовно-офіційний.
 
Ораторський стиль
Це стиль промови, доповіді, лекції, публічного виступу. Переконливе, пристрасне слово – дійовий засіб організації стосунків між людьми у діловій сфері, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий приклад – величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд – усе це взірець для слухачів. Справжній промовець – неповторна індивідуальність. Ораторський стиль виявляється в таких якостях:
1) безпосередність (спілкування віч-на-віч або з аудиторією);
2) невимушеність (природність, розкутість спілкування);
3) емоційність спілкування, що забезпечує виразність мовлення за рахунок доцільного використання вербальних та невербальних засобів;
4) правильності, грамотності спілкування (відповідності нормам літературної мови);
5) точності (використання слова у відповідності до його мовного значення);
6) стислості (використання таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);
7) виразності .
Ораторський стиль – це такий стиль, де найповніше виявляються сліди розумово-мовленнєвої діяльності людини і лише постійна робота над ним є найдієвішим чинником розвитку й удосконалення усієї діяльності оратора.
53. Лексика емоційно нейтральна і емоційно забарвлена (емоційно-оцінна, експресивна, фамільярна, вульгарна).
Уся лексика української мови із стилістичного погляду поділяється на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену.^ Стилістично нейтральна лексика становить основу будь-якого висловлювання. Стилістично нейтральних слів у мові переважна більшість. Це звичайні назви явищ природи (вода, сніг, вітер, злива), рослин і тварин (верба, явір, пшениця, кінь, соловей), родинних стосунків (батько, мати, брат, сестра), органів людського тіла (голова, око, брова, нога), будівель та їх частин (будинок, дах, димар), меблів (стіл, стілець, шафа), страв (борщ, каша, молоко), одягу й взуття (шапка, хустка, чоботи), знарядь і процесів праці (сокира, лопата, копати, орати), основних почуттів і станів людини (радість, гнів, сон), кольорів (зелений, синій, жовтий), дій і станів (ходити, думати, сміятися, радіти), обставин місця, часу, способу дії (вгорі, тут, вчора, тоді, швидко), числівники (один, два), займенники (я, він, такий, стільки), прийменники (в, на, з, біля), сполучники (і, та, але, або) тощо.Стилістично забарвлена лексика розподіляється певною мірою за функціональними стилями.Відповідно розрізняють:а) офіційно-ділову лексику, яка відрізняється точністю, конкретністю, максимальною уніфікованістю: заява, довідка, посвідчення, протокол, ухвала, резолюція, інструкція, наказ, розпорядження, вищезазначений, розглядуваний.б) наукову лексику, яка характеризується насамперед розвиненою термінологією, слова тут вживаються в прямому значенні, їхня семантика точно визначена й окреслена: іменник, прикметник, підмет, присудок, префікс, суфікс, сурядний, підрядний;в) лексику публіцистичного стилю, яка насичена словами на позначення суспільно-політичних явищ: державність, суспільство, громадськість, більшість, номенклатура, популізм, імідж, авангард, політичний, лівий, правий;г) конфесійну лексику, у якій переважають старослов’янізми й книжні слова, що надають висловлюванню урочистості, піднесеності: Бог, Господь, благодать, спасіння, гординя, гріх, благовістити, праведний, преподобний, непорочний, благословенний;ґ) лексику художніх творів, яка, крім того, що охоплює елементи розмовно-побутового й публіцистичного стилів, характеризується образністю, метафоричністю, переносним вживанням слів, поетизмами: передгроззя, марево, легіт, далеч, гомін, маєво, запашний, стоголосий, безмовний, рахманний, неозорий, несказанний, химерний, моторошний, тернистий, сягати, щеміти, зітхати, спрожогу, зненацька, навсібіч;д) розмовно-побутову лексику з виразними позитивними й негативними відтінками значень: матінка, матуся, донечка, водичка, смакота, малесенький, близенько, спатки, хлопчисько, бурмило, хапуга, діляга, поцупити.За емоційно-оцінним значенням стилістично забарвлена лексика поділяється на слова піднесеного плану (“високий” стиль) і слова зниженого плану (“низький” стиль).До слів піднесеного плану передусім належать:а) книжна лексика: доблесть, торжество, мисль, бентежність, благоговіння, воїн, чадо, десниця, перст, достойний, волелюбний, незборимий вікопомний, бентежити, мислити;б) поетизми: небокрай, відлуння, приваба, легіт, відлуння, могуття, борня, небокрай, розмай, блакить, дівчинонька, лебідонька, легкокрилий, золототканий, осяйний, надхмарний, гожий, линути, зоріти.До слів зниженого плану належать:а) розмовна лексика: балакати, вештатися, гультяй, діляга, читалка добряк, базіка, гульвіса, морока, панькатися, комизитися, приндитися, забрьоханий, підтоптаний, лупатий;б) фамільярна лексика — безцеремонна, розв’язна: варнякати, вшелепатися, цмокнути, директорша, чудило;в) вульгаризми: пика, морда, дурило, хамло, патякати, ляпати, жерти.Емоційне звучання деяких слів досягається за допомогою суфіксів:а) пестливих: матінка, матуся, таточко, татусь, сестриця, сеструня, дівчинонька, голубонька, зіронька, гайочок, миленький, ріднесенький;б) згрубілих: носище, бабище, хлопчисько, дівчисько, чолов’яга, п’янюга, басюра, багнюка, писака, старезний, грубезний.Нейтральні слова набувають позитивного чи негативного емоційного забарвлення, якщо їх вжито в переносному значенні: ^ 1. Позирав щораз в віконце, чи не трапиться вона, його щастя, його сонце, його зіронька ясна (П.Грабовський). 2. Якась собака винишпорила, що в листі друковане, і мене кличуть на пошту, щоб одкрити при мені листи (М.Коцюбинський). 3. А соцький, він свиня пиката, нехай минає мою хату (М.Кропивницький).Експресивна лексика може вживатися в усіх функціональних стилях літературної мови. Але найчастіше вона використовується в художніх творах і публіцистиці, а також у розмовно-побутовій сфері. Експресивна лексика надає висловлюванню більшої виразності, образності, помітніше впливає на почуття співрозмовника, читача.
Просторічна, жаргонна і арготична лексика як вияв соціальної диференціації мови. Вульгаризація мовлення як ознака сучасної мовної ситуації в Україні (за працею Л. Масенко „Мова і суспільство: постколоніальний вимір”).
ПРОСТОРІЧНА ЛЕКСИКА — слова, що знаходяться за межами літературної мови. Вони експресивно забарвлені, але, на відміну від звичайних розмовних слів, мають відтінок спрощеності, зниженості, грубості, напр.: верзти, варнякати, пертися, дурепа, морда, пика, пузо, хамло. Просторічна лексика вживається в розмовному мовленні. Її не можна використовувати у сфері ділового, офіційного спілкуван¬ня. Вона іноді використовується в художній літературі для мовленнє¬вої характеристики персонажів, які не зовсім володіють нормами літе¬ратурної мови.
Жаргонна лексика (або жаргонізми) - це слова і вирази, що зустрічаються в мові людей, пов'язаних родом діяльності, проведенням часу і т.п. У минулому були поширені соціальні жаргони (жаргонний язик дворянських салонів, мова купецтва і т.д.). У наш час зазвичай говорять про жаргоні людей певної професії, студентському, молодіжному, про жаргонних словах у мовленні школярів; наприклад, серед студентів поширені слова: бабки "гроші",кльовий 'особливий, дуже хороший', сачкувати 'байдикувати', хата 'квартира '. Жаргонізми є умовними, штучними найменуваннями і мають відповідності в літературній мові.
Арготизмами (від франц. argot — жаргон) називаються слова та вирази, вживання яких обмежене специфічною мовою окремих соціальних груп, мало або й зовсім незрозумілою для іншої частини суспільства. За своїми ознаками мова арго зближується з жаргоном, але якщо останній, у принципі, відкритий для загального розуміння, то мова арго — це мова утаємничена, зрозуміла лише для посвячених, мова, що має спеціальний розрахунок на приховування свого змісту.
55. Стилістична диференціація лексики писемного стилю мови.
Живе розмовне мовлення становить центр кожної мови.
Деякі мовознавці виділяють побутово-розмовне мовлення в самостійну систему і протиставляють його літературній мові. Літературний варіант усного мовлення, що вживається у публічних лекціях, виступах урядовців, мовленні на радіо й телебаченні, вимагає від мовця самоконтролю, суворого дотримання мовних норм, уважного ставлення до вибору відповідних слів.
Натомість контакти в неофіційних побутових ситуаціях — у приватному, товарисько-родинному житті, неофіційному виробничому спілкуванні, у неформальній соціально-культурній сфері дозволяють значно вільнішу вербальну поведінку.
Цей тип побутово-розмовного мовлення є найбільш динамічною структурою, яка чутливо реагує на зміни в суспільно-політичному житті й культурі
Побутово-розмовне мовлення має наддіалектний характер. Водночас до нього легко проникають елементи вузьколокальних утворень — територіальних діалектів, а також соціолектів, жаргонів, арго.
Соціальні діалекти — це варіанти національної мови, пов’язані з існуванням соціальних груп, об’єднаних певним типом зв’язку.
У сучасній науковій літературі терміни жаргон і арго позначають різновиди соціальних діалектів, причому арго, на відміну від жаргону, вживається щодо специфічної, не зрозумілої іншим групової мови, спеціально створеної з метою її втаємничення від сторонніх. В останнє десятиліття в науковому і публіцистичному дискурсах поширився також запозичений з англійської мови термін сленг на позначення жаргонізованого розмовного мовлення або жаргону з широкою соціальною базою, наприклад молодіжний сленг.
Групові, або корпоративні, жаргони зазвичай виникають у групах людей, тісно між собою чимось пов’язаних. Форми зв’язку можуть бути різними, наприклад спільне навчання у школі або інституті, служба в армії, захоплення туризмом, спортом, колекціонування тощо.
Головним чинником виникнення деяких групових соціолектів є експресія. Так утворюються жаргони у відкритих молодіжних середовищах — учнівських, студентських, у групах, пов’язаних із мистецькою діяльністю. В таких соціолектах надзвичайно розбудована синоніміка.
Метафорична експресивна лексика студентського жаргону з огляду на звичайні потреби комунікації здається надмірно розбудованою. Це зближує її з поетичною мовою. Думку про подібність поетичної мови і сленгу висловив данський мовознавець Отто Єсперсен.
Крім того, очевидно, що в молодіжному жаргоні домінує гумор і грубувата емоція. Він відображає властиву молодіжним середовищам позицію «аби було інакше і смішніше, ніж у звичайній мові», отже, спрямований на словесну гру, забаву.
Неповнота побутування живих форм усного мовлення — соціолектів, сленгів, арго — в українських містах належить до найзагрозливіших для майбутнього української мови явищ.
При неповноцінному функціонуванні українського слова в суспільному житті головною формою літературної мови стає писемна. Життя ж розмаїтих усних різновидів міського мовлення паралізується. Відтак українська мова застигає у фіксованій писемній формі, що блокує рух, розвиток мови. Не підтримана постійною щоденною реалізацією в усному спілкуванні, мова дедалі більше «мумізується», замикається сама в собі, втрачає здатність реагувати на живу реальність. Адже всі різновиди фамільярного усномовного спілкування, не закуті в застиглий писемно-нормативний канон, — це своєрідні мовні лабораторії, в яких відбувається постійний рух, стихійний розвиток мови.
Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнює процес оволодіння нею. Обмежене використання української як засобу усного спілкування позбавляє літературну мову одного з найважливіших, живих і відкритих, джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень, їх перевірка на життєздатність і адаптація або ж відторгнення відбуваються в рухливому живому, а не фіксованому писемному мовленні.
Сьогодні процеси спонтанної й офіційної суржикізації настільки замулили живомовні народні джерела, що звертатися у справі нормування літературної мови до уснорозмовної бази, як це робили мовознавці й літератори, зокрема Б. Антоненко-Давидович, ще в 60-х роках, не кажучи вже про 20-ті, слід із великим застереженням. Як зазначає С. Караванський, «орієнтуватися на живе мовлення сьогодні можна лише вибірково, бо в живомовній стихії змішано кілька мовних течій. Отже, треба орієнтуватись на народну творчість у неспотворених записах, на мову класиків, на лексикографічні джерела, видані до погрому українства або у вільному світі».
Водночас і в масовій свідомості, і, частково, в наукових осередках мовної кодифікації відбувається певна переорієнтація в оцінюванні «чистоти» літературної мови, її відповідности нормативному стандартові.
Як показало соціолінгвістичне дослідження, у масовому сприйнятті високі оцінки мовлення за показником «правильності» пов’язуються переважно з тією територією, де відсутній розрив між мовним вираженням усної і писемної культури.
Водночас у зросійщених регіонах України спостерігається послаблення впливу зразкового усного мовлення, як українського, заблокованого поширенням російської, так і російського внаслідок периферійности українських міст стосовно Москви й Петербурга — центрів кодифікації норм російського літературного стандарту. Показово, що московські мовознавці, які визначають коло носіїв російської літературної мови, виключають з нього російськомовних українців Наприклад, у мовленні українців, що володіють російською мовою, регулярно використовується звук [г] фарингальний замість [ґ] вибухового, «належного» згідно з російською літературною нормою... Це позбавляє дослідника можливості вважати таких людей однорідними в мовному відношенні з особами, для яких російська мова є рідною».
Послаблення впливовости авторитетних зразків мовлення, розмитість поняття мовної норми, культури мовлення стосовно обох вживаних в Україні мов призводить до не контрольованого суспільством розростання низьких, вульгарних форм побутово-розмовного мовлення
Сучасні проблеми поширення вульгарного мовлення, брутального стилю спілкування стосуються передусім російськомовних міських середовищ України, хоча саме явище виходить за межі України і рівною мірою стосується Росії і, власне, може бути потрактоване ширше — як притаманне всьому пострадянському просторові.
У зв’язку з цим варто детальніше спинитися на деяких характерних рисах російського просторіччя, складову частину якого становлять і так звані вульгаризми.
У деяких працях російських соціолінгвістів просторіччя окреслюється як суто національний феномен, що за характером побутування відрізняється від функціонально близьких типів розмовного мовлення інших мов. Просторіччя- мовлення неосвіченого і напівосвіченого міського населення, що не володіє літературними нормамиЯк видно, вульгаризми, вживання яких через непристойність експресії зазвичай обмежене певним середовищем з низьким соціальним статусом, у радянському суспільстві набули поширення навіть у колах носіїв взірцевого літературного мовлення. Причому внаслідок частотности вживання матірні слова значною мірою втратили функцію інтенсифікаторів негативних емоцій і функціонально наблизились до вставних часток.Той ступінь вульгаризації, якої зазнала російська мова за радянської доби, належить до незаперечних ознак загальної соціальної деградації суспільства.
Спадщина радянського періоду в сучасній мовній ситуації виявляється не тільки в розшаруванні української людности за мовною ознакою на дві групи — носіїв української літературної мови і носіїв російської літературної мови. Не меншого, а може, й більшого поширення набули здеградовані форми усного побутового мовлення, що утворилися на ґрунті обох мов. Для українського мовлення — це суржик, що виник внаслідок потужного інтерференційного впливу російської мови, для російського мовлення — це лексично обмежений звульгаризований різновид, який набув поширення в результаті винародовлення і соціальної деградації суспільства. Слід врахувати і периферійність України стосовно центрів нормування і кодифікації російського літературного мовлення.Таким чином, поділ населення України на україномовне і російськомовне доповнює поділ на суржикомовне і матючномовне.
Вихід з кризового стану усних форм побутування мови в східних і південних регіонах України, звичайно, єдиний — поширення української літературної мови через систему освіти, засобів масової інформації, культури. При цьому, безперечно, є хибною тенденція до замикання української мови і культури в межах елітарних форм її побутування. І сленг, і жаргони необхідні для повноцінного життя кожної мови. Потрібно лише, щоб сленг і жаргони формувались у межах своєї мови.
55. Стилістична диференціація лексики писемного стилю мови.
У писемній мові виділяють вісім стилів: науковий, публіцистичний, інформаційний, художній, офіційно-діловий, виробничо-професійний, епістолярний та конфесійний. В усній формі мови виділяють два стилі: розмовно-побутовий і ораторський. Але треба зазначити , що усі стилі мають усну та писемну форму вираження.
Кожний стиль має:
1)сферу поширення та вживання (коло мовців);
2)функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування);
3)систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень);
4)характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
5)підстилі, тобто різновиди
 
Науковий стиль – це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення: - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки:
- ясність( зрозумілість) і предметність тлумачень;
- логічна послідовність і доказовість викладу;
- об'єктивний аналіз;
- точність і лаконічність висловлювань;
- аргументація і переконливість тверджень;
- детальні висновки.
Основні мовні засоби наукового стилю спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:
- використанням наукової термінології;
- наявністю схем, таблиць, графіків, систем математичних, фізичних, хімічних знаків і значків;
- залученням цитат і посилань на першоджерела;
- відсутністю індивідуальної авторської манери та емоційно-експресивної лексики;
- чіткою композиційною структурою тексту (поділ на розділи, частини, пункти, параграфи із застосуванням нумерації);
- окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові; значну роль відіграють дієприкметниковий та дієприслівниковий звороти.
Форма реалізації наукового стилю – монолог.
Науковий стиль має такі підстилі:
1)       власне науковий (монографія, рецензія, наукова доповідь, курсова й дипломна роботи, реферат, тези). Який у свою чергу поділяється на науково-технічні тексти та науково-гуманітарні;
2)       науково-популярний , мета якого дохідливо і доступно викладати інформацію про наслідки наукових досліджень у журналах , книгах тощо;
3)       науково-навчальний – реалізується у навчальних підручниках, лекціях, бесідах і не виключає елементів емоційності.
 
Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурноосвітня діяльність, навчання.
Основне призначення:
1. Інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати актуальні, злободенні, суспільно-політичні проблеми.
2. Активний вплив на читача (слухача) , спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові.
3. Пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій і  втілення їх у життя.
Основні ознаки:
1) доступність мови і формулювань;
2) поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
3) висловлювання точних найменувань, дат, подій, учасників, положень і фактів з емоційно-експресивною образністю.
4) наявність яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення.
Основні мовні засоби публіцистичного стилю:
1. Поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів.
2. Лексика насичена суспільно-політичними, соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність…)
3. Наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполучень, перифрази.
4. Уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів.
5. Короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання.
Публіцистичний стиль за жанром, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на підстилі:
1)       художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси);
2)       есе (короткі нариси вишуканої форми);
3)       науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди, рецензії).
 
В окрему групу виділяється інформаційний стиль – стиль засобів масової інформації (газети, журнали, листівки, радіо, телебачення, статті, репортажі, інтерв'ю.)
 
Художній стиль
Реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати у собі всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу – естетичну функцію.
Ознаки художнього стилю:
- образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ);
- естетика мовлення (можливість викликати у читачів почуття прекрасного);
- експресія, як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, ввічливе, пестливе, лагідне, іронічне, жартівливе мовлення);
- зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори…)
- суб'єктивне розуміння.
Основні мовні засоби художнього стилю:
1) лексика найрізноманітніша, емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми…);
2) уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів;
3) запровадження авторських новотворів;
4) широке використання різноманітних типів речень.
За родами і  жанрами художній стиль поділяється на підстилі:
1)                                  епічні (прозові: казка, роман, байка, повість…)
2)                                  ліричні ( поезія, поема, балада, пісня, епіграма)
3)                                  драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама)
4)                                  комбіновані (ода, художня публіцистика, усмішка)
 
Епістолярний стиль
Стиль приватного листування. Основні ознаки епістолярного стилю:
- наявність певної композиції;
- початок, що містить шанобливе звертання;
- головна частина, у якій розкривається зміст листа;
- кінцівка, де підсумовується написане та іноді постскриптум (приписка до закінченого листа після підпису).
Основні мовні засоби епістолярного стилю: поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів
 
Конфесійний стиль
Сфера використання: релігія та церква. Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Він реалізується у релігійних відправах, проповідях, молитвах, церковних книгах.
Основні засоби:
1) суто церковна термінологія та слова-символи;
2) непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;
3) значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;
4) наявність архаїзмів.
Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів.
Конфесійний стиль має такі підстилі:
1)                                  публіцистичний;
2)                                  науковий;
3)                                  художній.
 
Виробничо-професійний стиль
Обслуговує виробничу, професійну діяльність. Близький за структурою до наукового та розмовного стилів.
Переважає професійна лексика, тобто слова, що означають назви знарядь праці та процесів виробництва. Використовується у сільському господарстві, рибальстві, промисловості, текстильному виробництві тощо.
56. Термінологічна лексика української мови, її тематичні групи, особливості становлення і розвитку в українській літературній мові.
Розвиток науки і техніки, активізація суспільно-політичного й мистецького життя зумовили появу в мові великої кількості різноманітних термінів.Терміном називають слово або словосполучення, що позначає спеціальне поняття з якої-небудь галузі знань — науки, техніки, економіки, суспільно-політичного життя, мистецтва тощо: молекула, протон, аорта, блюмінг, трансформатор, кредит, додана вартість, девальвація, блокада, віза, ратифікаційна грамота, партитура, гама.Термін чітко окреслений і однозначний у своїй термінологічній системі. Наприклад, у побутовому мовленні слово корінь має значення не лише «підземна частина рослини» {корінь сосни), а й «нижня частина чого-небудь, що міститься в тілі» {корінь зуба), «головна причина чого-небудь» {корінь зла); використовується в усталених зворотах дивитися в корінь, пускати корінь, рубати під корінь тощо. У мовознавчій науці корінь — «головна частина слова без афіксів», у математиці корінь — «величина, що при піднесенні її до певного степеня дає дане число».Терміни бувають загальнонаукові, які з однаковим значенням вживаються в багатьох галузях {аналіз, аргумент, категорія), і галузеві, що вживаються тільки в одній галузі {дієприкметник, доконаний вид, флексія — у мовознавстві). Якщо той самий термін вживається в різних термінологічних системах, то відповідно до цього видозмінюється і його значення. Наприклад, термін реакція в хімії має значення «взаємодія між двома і більше речовинами», у фізіології — «відповідь на подразнення», у політиці — «повернення до старих суспільних порядків».Терміни на відміну від нетермінологічної лексики:а)  прагнуть до однозначності, абсолютної визначеності (наприклад, термін слово в мовознавстві);б)  існують лише в певній термінологічній системі, позанею — втрачають своє термінологічне значення (наприклад, слово рід у мовознавстві, біології і в побуті);в)  позбавлені емоційності (наприклад, слово серце в медицині і в повсякденному спілкуванні).Система всіх термінів мови або якоїсь галузі називається термінологією.Термінологія поділяється на:суспільно-політичну — використовується в таких галузях знань, як філософія, економіка, фінанси, політологія, суспільствознавство, логіка, психологія, педагогіка, історія, право, дипломатія;мистецьку — охоплює музику, театр, кіномистецтво, образотворче мистецтво, архітектуру, літературознавство;наукову — стосується таких наук, як математика, фізика, кібернетика, хімія, біологія, фізіологія, ботаніка, зоологія, географія, геологія, астрономія;технічну — обслуговує такі галузі техніки й виробництв, як металургія, машинобудування, електротехніка, радіотехніка, електроніка, гірнича справа, текстильне виробництво.Виділяється також термінологія сільськогосподарська, медична, спортивна, військова.Становлення української термінології відбувалося в несприятливих умовах. У XIX—XX ст. певною мірою сформувалася суспільно-політична термінологія (літературознавча, історична, філософська, юридична, політична, мовознавча); порівняно багато було зроблено, незважаючи на всі обмеження у використанні української мови, і в галузі термінології — математичної, фізичної, хімічної, географічної, астрономічної, медичної; виробилася офіційно-ділова термінологія. 1973 р. було видано українською мовою першу у світі «Енциклопедію кібернетики». Однак вимога, шоб роботи на здобуття вчених ступенів подавалися тільки російською мовою, технічна документація виготовлялася лише російською, переведення викладання у вищих навчальних закладах на російську мову суттєво загальмували розвиток української термінології, особливо технічної.Термінологію творять спеціалісти. Для цього використовуються:а)  загальновживані слова, яким у певній галузі науки надають чітко окресленого значення: рід, число, спосіб, особа, час, закінчення (як мовознавчі терміни);б) спеціально створені слова: іменник, прикметник, дієслово, відмінок, словотвір, наголос;в) кальки, тобто слова, створені за іншомовними зразками: українське слово підмет копіює латинське subjectum, уякому частина sub- має значення «під», a -jectum — «кинутий», «метнутий»; так само утворено слово предметза зразком латинського objectum, у якому префікс obмає значення «перед»;г) запозичені слова: суфікс, префікс, полісемія, асиміляція (з латинської мови);г) словосполучення: умовний спосіб, підрядне речення, приголосний звук.Добре розвинена, впорядкована й унормована термінологія сприяє розвиткові науки та технічному прогресові.
57. . Поетизми як особливий тип лексики писемного вияву мови.
Поетизмами називаються слова,   уживані майже виключно в мові поетичних творів і дуже рідко за їхніми межами: «Мова є одність. Але пам'ятай, о, поете: як в домі, // В одності мови чіткий поділ на поверхи є. // Поверхи, отже, назвімо: є мова, щоденних взаємин, // Мова науки і є вповні відмінна від них // Мова поезії. Маєш її притаманність плекати...», — писав М. Зеров у вірші «Поетична мова». Художня функція таких слів полягає в тому, що вони посилюють патетику вірша, його піднесений, урочистий пафос або ж, навпаки, пом'якшують та інтимізують його ліричний настрій. Поетичні слова — це здебільшого слова, дібрані шляхом канонізації, тобто закріплення традиціями постійного вживання найбільш уподобаних форм:
1)      Старослов'янізмів, таких як — десниця, чоло, злото, вуста та інші. Наприклад: «На скронях та пооране чоло» (Є. Маланюк); «До мене схилила чоло» (Є. Плужник); «без сонця до мого чола» (В. Барка); «А смертю роздерті уста!» (Є. Маланюк); «Тим криком, що горить в кривавім стиску уст» (Є. Маланюк); «Безкровними, беззвучними устами» (М. Зеров); «І сухі тривогою уста» (О. Ольжич); «Щоб ти, найміцніший, сперся, // Спочив на моїх устах» (О. Теліга); «Уста людські жагою затремтіли» (А. Малишко);
2)      Індивідуально-авторських неологізмів, що є свого роду поетичною цитатою, таких як — синь, осяйний, криця, голубінь, блакить, далечінь і т. д. Наприклад: «Слово, чому ти не твердая криця» (Леся Українка); «Як іскра, що рождають криця й кремінь» (Є. Маланюк); «Не хліб і мед слов'янства — криця! кріс!» (Є. Маланюк); «Вони лишилися, як криця» (Є. Маланюк); «Не зірвуться слова, гартовані, як криця» (О. Теліга); «а в очах — морозяна блакить» (О. Ольжич); «А дні пливуть — мелодія в блакить» (Є. Маланюк); «І налились блакиттю вже на нім» (Б.-І. Антонич); «рветься запалить срібний мармур хмар // та блискучу блакить» (В. Барка); «але вже і неба синь безконечна» (В. Стельмах); «й линя її весела синь» (Є. Маланюк);
3)      Народнопісенних зворотів — найчастіше прийомів, що утворюють слова ласки, пестощів або, навпаки, зневаги, які набувають свого експресивно-емоційного забарвлення не в кореневому значенні, а завдяки різним суфіксам: човник, тихесенький, дідуган, носище, вовчисько, їстоньки, спатоньки і т. д. Наприклад: «Ой гай, мати, ой гай, мати, // Ой гай зелененький... // Ой поїхав з України // Козак молоденький» (народна пісня); «Йваночку // свічечко // червона калинонько // козацька вродо // ой молюсь за вас // ой росинкою раннюю // неславою солоною// ой барвіночком // тай втішиться // серденько соборове // не вражеє злеє» (С. Сапеляк); «З якого ти саду, чудовая роже? // Тебе й морозище зв'ялити не може!» (А. Кримський).
58. Одиниці дослідження фразеології
Фразеологія (від грецького phrasis - вираження, logos - вчення) — розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів.
Об’єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв’язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і реченням.
Фразеологія — сукупність зворотів і висловів (словосполучень, речень), фразеологізмів, властивих тій чи іншій мові.
Одиниця фразеологічної системи називається фразеологізмом (лексико-граматична єдність двох і більше граматично оформлених компонентів).
Особливості фразеологізму:
лексичне значення виражається сполученням кількох слів, значення фразеологізму єдине.
постійне відтворювання одного й того самого компонентного складу.
характеризуються стійкістю граматичних категорій.
слова у складі фразеологізмів мають часто переносне значення.
контекстуальна обумовленість вживання.
Фразеологічні зрощення — стійкі, неподільні словосполучення, зміст яких не виводиться із значень слів, що входять до фразеологізму: дати драла, врізати дуба.
Фразеологічні єдності — семантично неподільні і цілісні,але в них семантика частково мотивована значення слів, що становлять фразеологізм. Єдності не мають такого міцного поєднання, як зрощення: зітерти (розтерти, стерти) на порох (зітерти в порох, на прах).
Фразеологічні сполучення — такі стійкі мовні звороти, в яких один із компонентів має самостійне значення, що конкретизується у постійному зв’язку з іншими словами: нічого в рот не брати (нічого не їсти), брати рушник (свататися).
59. Значення і класифікація фразеологізмів.
Фразеологізми – особливі мовні одиниці- мають чітко виражене стильове призначення. Вони тяжіють до окремих стилів і в текстах цих стилів найчастіше вживаються. Пояснити це можна тим, що вони співвідносні зі словами, бо, як правило, виражають одне поняття, використовуються як образні синоніми і мають виразне стилістичне забарвлення.Кожен стиль мовлення володіє значним запасом фразеологізмів. Стилістичні функції фразеологізмів залежать від джерел їх походження.
До книжних фраз-мів належать термінологічні словосполучення, поява яких зумовлена постійним розвитком різних галузей науки, культури, техніки. Ці фраз-ми найчастіше використовуються у науковому, діловому і публіцистичному стилях. У творах худ. літ-ри вони вживаються рідко. Термінологічні словосполучення, як і інші групи фраз-мів, означають одне поняття і в мовленні виступають як готовий вислів, що не членується: коротке замикання; іменний складений присудок; північне сяйво; мічені атоми; юридична особа тощо.
Фраз-ми можуть перебувати в синонімічних зв”язках як з окремими словами, так і між собою. Наприклад: живучий – і довбнею не доб”єш; скрипуче дерево довго стоїть. Фраз-ми-синоніми більш експресивні, ніж окремі слова, тому вони вживаються у розмовному, художньому стилях, а слово живучий – стилістично нейтральне.
У публіцистичних і художніх текстах фраз-ми іноді видозмінюються, що служить засобом експресії, створення каламбурів. Наприклад:Бути чи не бути – питання вирішене. Як бути – ось у чім питання.
Класифікація фразеологічних одиниць
В основі вітчизняної концепції класифікації ФО лежить семантична класифікація, яку запропонував російський мовознавець В.В.Виноградов. Він виділив три типи ФО: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.
Фразеологічні зрощення — семантично неподільні ФО, у яких цілісне значення невмотивоване, тобто не випливає із значень компонентів (бити байдики, точити ляси, собаку з’їсти).
Фразеологічні єдності — тематично неподільні одиниці, але цілісне значення їх певною мірою мотивоване значенням компонентів (тримати камінь за пазухою, не нюхати пороху, прикусити язика).
Фразеологічні сполучення — це такі стійкі мовні звороти, які не є «безумовними семантичними одиницями», оскільки характеризуються певною самостійністю складових части. Одне слово у фразеологічному сполученні є стрижневим й не може бути замінене іншим, а ті слова, що його характеризують, допускають взаємну заміну чи підстановку (бере досада (зло, страх, жаль); порушити питання (справу, проблему); не сходити з язика (уст).Зберігши три основні типи фразеологічних одиниць, М.Шанський виділив четвертий тип — фразеологічні вирази, що об’єднують такі стійкі у своєму складі і часто вживані фразеологічні звороти, які є не тільки семантично подільними, але й складаються цілком із слів із вільним значенням: Не все те золото, що блищить; Вовків боятися — в ліс не ходити.Часто на позначення фразеологізмів можна почути термін ідіома (дехто з мовознавців співвідносить ідіоми із зрощеннями і єдностями). Власне «Словник лінгвістичних термінів» (Д.І.Ганич, І.С.Олійник) трактує цей термін так — стійкий неподільний зворот мови, що виражає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів: байдики бити, на руку ковінька.
60. Будова фразеологізмів (за підручником І. Ющука „Українська мова” (К.: Либідь, 2003).
Фразеологізми бувають різної синтаксичної будови: можуть мати форму незалежного речення, підрядного речення, словосполучення (предикативного, підрядного чи сурядного), а також являти собою поєднання повнозначного слова із службовим.Фразеологізми у формі незалежного речення являють собою завершені, самодостатні комунікативні оди ниці, проте, на відміну від звичайних речень, передають одне поняття, творять семантичну цілість: повернулося колесо істо рії — сталися зміни; не варта шкірка вичинки — марна праця; Такі фразеологізми не здатні до словесного по ширення, у тексті вони вживаються як окремі повідомлення, репліки і за своїм значенням межують із приказками: Ви себй рівняєте з Іосифом ? Далеко куцому до зайця! (І. Котляревсь кий). Вони можуть входити також до складного речення як його предикативна частина: Що буде, те й буде, а я не покину своєї матері (І. Нечуй-Левицький). До складу фразеологізмів, що мають форму підряд ного речення, як обов'язковий компонент входять спо лучники підрядності на зразок як, мов, наче, аж та сполучні слова що, де, куди, коли, доки тощо. Ці фразеологізми, як правило, вказують на різні обставини і за будовою можуть бути: повним двоскладним реченням (із підметом і присудком): куди і ворон кісток не заносить — дуже далеко, куди око гляне — скрізь, звідки вітер віє — чий вплив, доки світ стоїть — завжди;неповним двоскладним реченням із пропущеним присуд ком, рідше — підметом: як риба у воді — вільно, невиму шено, як засватана дівка — сором'язливо.часом і з обома пропущеними головними членами речення: (знає) як свої п 'ять пальців — досконало, (побачить) як свого носа — ніколи не (побачить), іноді до таких фразеологізмів як головна складова частина входить дієслово: битися як риба об лід — бідувати,;односкладним реченням: хоч собак ганяй — дуже холодно, хоч в око стрель — дуже темно.Фразеологізми, що мають форму предикативного словосполучення, являють собою комунікативно неза вершені, недостатні одиниці: вони, як правило, потребують доповнення другорядними членами. Наприклад, у реченні Батько Дніпро тече собі спокійно, і ліси на горах стоять, як на картині художника, — просто душа співає од такої краси (Ю. Яновський) фразеологізм душа співає, що має значення «радісно», доповнюється обставиною причини од краси. За бу довою такі фразеологізми поділяють на: двочленні — складаються лише з підмета й присудка: по рохня сиплеться — дуже старий, завидки беруть — заздрісно, язик заплітається — важко говорить, світ не близький — дуже далеко, жила тонка — слабкий, язик як помело — дуже балакучий, горішок не по зубах — дуже складна спра ва, одного поля ягода — однакові, два чоботи — пара — схожі між собою;багаточленні — крім підмета й присудка, як обов'язковий компонент мають також другорядні члени: ведмідь на вухо наступив — позбавлений музикального слуху, кров холоне в жилах — страшно, язик підвішений добре — дотепно говорить, є лій у голові — розумний, душа в п 'яти вскочила — стало дуже страшно, кінці з кінцями не сходяться — важко справлятися з труднощами.Найпоширенішими є фразеологізми, які мають форму підрядного словосполучення. Головним словом у таких стійких словосполученнях переважно виступають імен ники та дієслова, рідше — прикметники, прислівники, числів ники.Головні компоненти іменникових, прикметникових та діє слівних фразеологізмів, пов'язуючись з іншими словами в реченні, набувають, як правило, різних граматичних форм: Нам головне — до моря добратися. А там на корабель юнгами влаш туємось, куди хоч попливемо, справжніми морськими вовками станемо (Ю. Збанацький). Дала мені мама доброї прочуханки й заборонила зовсім виходити з двору (І. Нечуй-Левицький). Роздратували її якось хлопці на вулиці, схопила вона одного в такі обійми, що ледве живого та теплого з рук вирвали (Гри горій Тютюнник).
Серед різного виду фразеологізмів найбільш сталі фразео логічні зрощення, а фразеологічні єдності та сполучення виявляють меншу стійкість.
хоча словесна оболонка деяких Фразеологізмів може змінюватися — їхнє загальне лексичне значення залишається незмінним і так само цілісним.
61. Лексичний склад фразеологізмів
Основна маса фразеологізмів складається із широковживаних слів.Найбільше фразеологізмів побудовано з використанням слів на позначення частин людського тіла. Наприклад, зі словом голова в різних формах є приблизно 300 фразеологізмів: гаряча голова, голова з вухами, голова йде обертом, голова не половою набита, голова стала дірява, капустяна голова, світла голова, і в головах не класти, на головах ходити, валити з хворої голови на здорову, не виходить з голови, поставити з голови на ноги, без третьої клепки в голові, жуки в голові, мати олію в голові, сидіти на голові, битися головою об стіни, важити головою, ручатися головою, брати в голову, вішати голову, звалитися на голову, морочити голову, посипати попелом голову, у першу голову, як грім на голову.Зі словом око утворено ще більше фразеологізмів: гостре око, веселити око, куди око сягає, на око, недремне око, про людське око….Зі словом серце налічують понад 200 фразеологізмів: гаряче серце, закипає серце, крається серце, покласти руку на серце, проникати в серце, серце з перцем, Стільки ж приблизно фразеологізмів мають у своєму складі слово рука: легка рука, рука в руку, своя рука, з руки, майстер першої руки, набити руку, Зі словом нога є понад 100 фразеологізмів: нога за ногою, чого ліва нога забажає, до ноги, переминатися з ноги на ногу, встати на ліву ногу, на широку ногу, ні в зуб ногою, ногою ступити ніде, Чимало фразеологізмів групуються навколо слів, що означають назви явиш природи {прихилити сонце, місце під сонцем, вітер у голові, )', назви тварин {гнатися за двома зайцями, ділити шкуру невбитого ведмедя,); назви рослин {топтати ряст, плести сухого дуба, як горох при дорозі, як виросте гарбуз на вербі, дорога терном поросла, хай буде гречка, дати на горіхи); назви трудових процесів {молоти язиком, краяти серце, вставляти клепку, кувати вухналі зубами) Найчастіше головним словом у фразеологізмі виступає Дієслово. Є окремі дієслова, які входять до складу багатьох Фразеологізмів. Наприклад, із дієсловом давати {дати) утворено близько 200 фразеологізмів {давати перевагу, давати відбій, давати волю рукам, давати драла, давати дорогу, давати знати, давати маху, давати на здогад, давати по шапці, давати раду, давати спокій, давати перцю, давати сторчака, не давати і вгору глянути, не давати проходу); з дієсловом брати (взяти) — близько 80 фразеологізмів (брати в роботу, брати голову в руки, брати до відома, брати за петельки, брати на арапа, брати на себе очі, брати ноги на плечі, брати своє, брати себе в руки, брати за зябра, брати за чисту монету, брати на кпини, брати до серця); з дієсловом іти — близько 70 фразеологізмів (іди з Богом, іти в ногу, іти в непом 'ять, іти вгору, іти напролом, іти шкереберть, іти з глибини душі, іти ва-банк); із дієсловом тримати — понад 60 фразеологізмів (високо тримати голову, тримати марку, тримати в таємниці, тримати за сімома замками, тримати ніс за вітром, тримати камінь за пазухою, тримати на прив 'язі, тримати язик за зубами) тощо. У фразеологізмах порівняно часто вживаються числівник один (в один голос, міряти на один аршин, не один пуд солі з 'їсти, один бік медалі, один одного вартий, одним один, співати в один голос, зв'язувати в одне ціле, за одним махом, в одній упряжці, в одному ряду, бити в одну точку, стригти під одну гребінку), числівник два (два боки однієї медалі, за два кроки, не раз і не два, як дві краплі води, палиця з двома кінцями, між двох вогнів, у двох словах), числівник три (алюр три хрести, в три погибелі, гнутися в три дуги, під три вітри, в три скоки, спустити три шкури, у три шиї, як три дні не їв, під трьома замками), числівник сім (всім по сім, за сім земель, сім мішків гречаної вовни, сім футів під кілем, сім п 'ятниць на тиждень за сімома печатками), рідко — інші числівники (у чотирьох стінах, як свої п 'ять пальців, дев 'ятий вал, обминати десятою дорогою, у двадцять чотири години, на всі сто). Іноді фразеологізми будуються на тавтології (повторенні однокореневих слів): битком набитий, валом валити, сидьма сидіти, покотитися покотом від сміху, плести плетеники, пропади пропадом, чин чином, бувати в бувальцях. Крім загальновживаної лексики, у фразеологізмах трапляються також специфічні слова та слова із закріпленим вжитком (із фразеологічним значенням): похнюпити голову, скалити зуби, вирячити очі, закопилити губи, байдики бити, ханьки м 'яти, справляти посиденьки, дати драла, скрегіт зубовний, на безрік, ні бельмеса. Слова похнюпити, скалити, вирячити, закопилити, байдики, ханьки, посиденьки, драла, зубовний, безрік, бельмес в інших поєднаннях слів не вживаються.У фразеологізмах зберігаються архаїчні мовні елементи: притча во язицех, глас волаючого в пустелі, на сон грядущий, блудний син, проти рожна перти, міряти своїм ліктем, товкти воду в ступі, три копи лиха.
62. Прислів’я і приказки як особливі типи стійких висловів. Лексичний склад і будова прислів’їв і приказок
Прислів’я – це усталений вислів повчального характеру, що виражає переважно морально-етичну ідею: Хто знання має, той і мур ламає; Добрі діти – дому вінець, погані діти – дому кінець; Життя – це не те, що ти прожив, а те, що ти зробив; Ворона й за море літала, та все чорна вертала; Не бери придане – бери дівчину кохану; З горілкою кохаєшся – розуму лишаєшся; All good things come to an end; Better an egg today than a hen tomorrow.
Особливістю прислів’їв є те, що вони мають здебільшого римовану форму, складаються з двох частин. Змістом другої частини прислів’я є протиставлення першій або висновок: Ранні пташки росу п’ють, а пізні слізки ллють; Здобудеш освіту – побачиш більше світу; Слово не горобець, вилетить – не спіймаєш; Iron hand in a velvet glove; Wine is in, truth is out.
7. Приказка - усталений вислів узагальненого змісту, який часто має пряме значення (прикладання) до конкретної життєвої ситуації: Купив хрону до лимону; У кожної свашки свої замашки; Кожна травинка на своєму корені росте; Кожна квітка по-своєму пахне; Self comes first.
Від прислів’їв приказки відрізняються тим, що в них немає висновків, повчань (другої частини вислову), вони тільки натякають на результат.
Відома дослідниця крилатих слів А. П. Коваль вважає, що слова, щоб стати крилатими, повинні випурхнути з-під обкладинки книжки, відірватись від неї, навіть переосмислити і розширити значення.
Прислів’я – це цілісно-предикативні конструкції, побудовані по діючим моделям простого і складного (складносурядного і складнопідрядного) речень.
Експресивність прислів’я обумовлює його виразність і дію на слухачів. В образних прислів’ях яскравість і вражаюча сила відбувається головним чином за рахунок метафори, метонімії, порівняння.
63. Крилаті слова як особливий тип фразеологічних зворотів. Роль Т. Шевченка у збагаченні фразеології української мови (за працею В. Сімовича „Шевченкові „крилаті слова”).
«Крилаті слова» в якійсь мові вживаються просто вирваними з цілого речення. Тоді, коли вони почали прибирати прикмети «крилатих», їх уживали в цілому реченні, так, як поет написав. Але згодом, коли вже ввійшли всі слова речення в народню свідомість, коли вже був цілком зрозумілий цілий їх зміст – то вже не треба було проказувати всього. Досить було сказати чи початкові слова, чи тільки ті з них, що дають більш-менш увесь зміст, шо найприкметніщі – і всяк і так уже все розумів. Пояснить нам це глумливий «крилатий вислів» Шевченка «не так тії вороги». Ми вже тепер і не потребуємо докінчувати цього вислову – «як добрії люди», І таких вирваних із цілих, нераз і великих творів «крилатих слів» Шевченкових у нас уже багатенько. Порівняйте, наприклад, «великих слів велика сила» (на балакунів, що нічого не роблять, а тільки знають багато говорити – з «Посланія») «гнилою колодою по світу валятись» (на дармоїдів – з «Минають дні»), «за шмат гнилої ковбаси» (на безхарактерних нікчемних людей, що й рідну матір могли би продати – з поеми «П. С.»), «не за Україну, а за її ката» (на тих, що чужим вислуговуються – з поеми «Кавказ»), не минати «ні титли, ні тії коми» (дуже докладно і глибоко щось брати, прочитувати – з «Посланія»), «грязь Москви, варшавське сміття» (на національних зрадників – з «Посланія»), на всіх язиках мовчати» (не протестувати на кривди – з «Кавказу»), «наша несвоя земля» (рідний край під чужим пануванням – «Мені однаково») «теплий кожух не на мене шитий» (що кому підходить – «Гайдамаки») і т. д. Вже з цих кількох прикладів видко, скільки «крилатих слів» із «Кобзаря» перейшло вже до нашої щоденної мовиВізьмімо тільки, наприклад, на увагу «крилатий вислів» Шевченків, загально вже відомий, дуже часто вживаний і в часописах і в розмовах: «Доборолась Україна» вже й не докінчуємо цілої Шевченкової думки: «до самого краю» – воно й не потрібне; що до краю доборолась, на це вже вказує і приросток до- у слова «доборолась»). В ньому ж ми маємо ввесь зміст нашої невдатної боротьби й у минулому, й тепер, і краще, й основніще й не можна змалювати словами невдатної боротьби, де виходить саме наша власна вина. Так багато «крилатих слів» не дали твори ні одного українського письменника, як їх дав Шевченків «Кобзар». Що тільки займає людину, що лише торкається її життя, бажань, надій, всі її життєві слабощі, всі погляди на світ, на людей, на все, що своє, на рідний край, на його минуле й майбутнє – на все це найдете в Шевченка «крилате слово», яким ми вже тепер користуємося всі як своїм власним. Велику вагу мали й мають Шевченкові вислови, що торкаються долі рідної землі, минулого України й надії на краще наше майбутнє. Дуже багато таких висловів подає Шевченкове «Посланіє». Всі ми, де цього треба, користуємося такими «крилатими словами» Шевченка, як «Хто матір забуває, того Бог карає», «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», «Нема на світі України, немає другого Дніпра», «Що ми, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті». Або з инших поем: «немає нічого в Бога, як Дніпро, та наша славная Вкраїна» («І виріс я на чужині»), «Кохайтеся, та не з москалями» («Катерина»). Або певна поетова віра в воскресення України з поеми «Суботів» («Встане Україна, і розвіє тьму недолі») – вона теж уже стала в нас «крилатим словом».
Ми радо вживаємо таких слів, бо краще й ліпше сказати ми не придумаємо.
64. Джерела фразеології української мови.
Фразеологічні одиниці сформувалися на основі висловів, взятих з ;
1) мовлення народу (про вовка промовка, рука руку миє, накрити мокрим рядном);
2) виробничо-побутового життя (тріщить по всіх швах, лити воду на чужий млин, стригти під один гребінь);
3) античної літератури (сади Семіраміди; спалити мости, гордіїв вузол);
4) з Біблійних та Євангельських виразів (Содом  і Гоморра, берегти як зіницю ока, пісня пісень, козел відпущення);
5) мовлення видатних майстрів художнього слова (у ріднім краї навіть дим солодкий (Леся українка); є в коханні і будні і свята (В. Симоненко); з бідою радість обнялася (О. Олесь).
65. Лексикографія-1з найважливіших галузей мовознавства ,її головним завданням є збер. мовного скарбу ,який становить словникове багатство мови і зберегти його можна лише тоді ,коли записати слова,їх значення,сталі сполуки. Словники відіграють важливу роль у процесі практичного застосування мовних знань і збереження мовних одиниць пасивного фонду та фіксації і реєстрації новітніх лексичних засобів укр. літ. мови. Завдання лексикології полягає в тому,щоб найповніше задокументувати факти ,у яких відображається і підтверджується багатство мови її комунікативна придатність та номінативна адекватність.. Саме лексикографія доводить здатність називати нові реалії сучасного життя ,що з*явилися у сферах економіки,політики , міжособистісних відносин і т. ін.
Типи словників. Залежно від призначення словники поділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні. Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами.. З-поміж енциклопедичних словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська радянська енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є "Український радянський енциклопедичний словник" у трьох томах, що виходив двома виданнями - у 1966-1968 рр. та 1985-1987 рр. В лінгвістичних словниках предметом пояснення є слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвістичні словники бувають різних типів.1. Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові. Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний "Словник української мови" (1970-1980 pp.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками шституту мовознавства імені О. Потебні АН Україн 2. Перекладні словники , в яких подається переклад слів з однієї мови на іншу.Бувають двомовними, чотиримовними та ін. шеститомний Серед одномовних російсько-українських та українсько-російських словників: «Російсько-український словник» Д.І.Ганича, І.С.Олійника (1962);
3. Термінологічні , в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні. «Словнику лінгвістичних термінів» Є.Кротевича та Н.Родзевич (1957) до термінів, поданих українською мовою, наводяться спочатку російські відповідники (для запозичених термінів указується мова-джерело), а далі витлумачується значення терміна
4. Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і первинне значення слова Етимологічного словника української мови». У 1982 р. вийшов у світ перший, у 1985 р. — другий, у 1989 р. — третій, у 2003 р. — четвертий том цього семитомного Словника, який укладають учені Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні.
5. Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правильні граматичні форми вміщених у ньому слів.  У 1994 р. було видано«Орфографічний словник української мови», укладений науковцями НАН України (близько 120 000 слів)
6. Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і наголос. У 1984 р. вийшла нова праця М. І. Погрібного — «Орфоепічний словник». У словнику вміщено близько 44 000 слів. Він подає вимову і наголос слів відповідно до загальноприйнятих літературних норм.  7. Словники іншомовних слів , які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов. Словник іншомовних слів" за редакцією О. Мельничука (1974; вид. 2-е випр. і доп., - 1986), що містить близько 25 тисяч слів.
8. Історичні словники , в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше.  "Словник староукраїнської мови ХІУ-ХУ ст." (Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.
9. Діалектологічні словники , в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території.  „Словник буковинських говірок” за ред. Н. Гуйванюк (2005 р.) 10. Фразеологічні словники , в яких дається пояснення значень фразеологічних зворотів або подається їх переклад з однієї мови на іншу.академічний  «Словник фразеологізмів української мови». 2003 р У ньому представлено фразеологічне багатство української мови за матеріалами XIX—XX ст. Дуже зручним є покажчик, у якому відбито кожен повнозначний компонент поданих фразеологізмів.
11. Синонімічні словники , в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда, повнозначних слів даної мови  1960 р. вийшов «Короткий словник синонімів української мови» П.М.Деркача. Словник уміщує близько 4279 синонімічних рядів
12. Частотні словники , в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення "Частотний словник сучасної української художньої прози" у двох томах (1981).
13. Словники власних імен , в яких фіксуються вживані в даній мові власні імена Словники власних імен, прізвищ, наприклад: Трійняк 1.1. Словник українських імен (2005); Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ (1986
14. Обернені або зворотні словники , в яких слова розміщуються за алфавітом у зворотному порядку літер: не з початку слова, а з кінця.
15. Топонімічні словники , в яких описуються назви географічних об”єктів
16. Словники мови окремих письменників , в яких подаються й пояснюються всі вживані в творах того чи іншргр письменника слова. двотомний "Словник мови Т. Шевченка" за ред. B.C. Ващенка (1964). Створено також "Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка" (Т. 1-3,1978-1979 pp.).
66. Словники мови письменників (Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка), їх значення для стильового нормування лексики літературної мови
Квітка-Основ'яненко почав писати українською мовою в роки миколаївського гніту, коли реакційними колами заперечувалася сама можливість створення української літератури. Квітка виступив оборонцем рідної мови й літератури не тільки від чужих недругів, а й від "своїх" невір. Свої міркування про право українського народу на власну художню літературу письменник висловив у "Супліці до пана іздателя". Як свідчив письменник, повість "Маруся" була написана з метою довести зрілість і досконалість рідної мови, розчулити читача: "Захищаючи якось достоїнство мови малоросійської, я сказав, що міг би змусити оповіданням своїм плакати, - не повірили, я написав "Марусю".      Письменник неодноразово підкреслював, що "Маруся" написана для заперечення скептичних тверджень різних "скализубів" та "усезнаїв", ніби українською мовою неможливо створити щось таке, що було б "і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне".Поставивши перед собою мету зобразити позитивного героя, автор звернувся до добре відомого йому селянського життя, яке його приваблювало тим, що там люди живуть і діють "не за вкладеними в них поняттями, а за власним почуттям, розумом, розсудом".Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. Предметом постійної уваги Кобзаря була не просто мова, а насамперед її зміст в устах народу і народні почуття. Ще одна не менш важлива особливість його мови — це те, що в ній при повному домінуванні народнорозмовного джерела знайшли належне структурне місце й елементи давніх слов’янських літературних мов. У мові геніального поета України відображені цілком народна фонетика й морфологія в їхній варіативності, представленій у говірках Середньої Наддніпрянщини, але без елемента спеціального копіювання, який був, скажімо, у Г. Квітки-Основ’яненка. Звісно, оскільки українська літературна мова в цей час тільки-но творилася, у мові того чи іншого письменника важко виділяти загальнолітературні й діалектні елементи. І все ж не можна не зауважити, що Шевченко зробив ще один крок назустріч тому, що не роз’єднує, а об’єднує всі українські діалекти, — назустріч виділенню їх спільних рис.Найвиразніше це помітно в лексиці. Це стосується, наприклад, слова перетика, яке в «Словарі української мови» за ред. Б. Грінченка подається в двох значеннях: 1) перепона; 2) межа між двома володіннями, утворювана рядом дерев; друге значення, правда, супроводжується знаком запитання. Автори «Словника мови Т.Г. Шевченка» у слові перетика виділяють тільки друге значення, дещо скорочуючи його: смуга дерев, чагарник і т. ін. У обох словниках слово перетика ілюструється цитатами з того самого вірша Шевченка, що, таким чином, веде до висновку про його рідкісність і локалізацію в говорах, рідних поетові. Оскільки Кирилівку оминуло (ґ), не користується цим звуком і Шевченко. Правда, один раз поряд із гвалт він пише (очевидно, відповідно до староукраїнської традиції) кгвалт (II, 391. В.). Цікаво також, що в нього помічається змішування к з г, а одного разу в автобіографії стоїть голега замість колега  1.
Отже, народнорозмовна основа мови Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях: лексичному, фонетичному, морфологічному і синтаксичному. І разом з тим кожен з цих рівнів показує свідомий відбір слів і форм відповідно до їх територіальної поширеності. Заслуга Т.Г. Шевченка перед українською культурою полягала насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народнорозмовну мову органічним уведенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови.
67.68. .Зародження і розвиток української лексикографії. 68. Найвагоміші досягнення української лексикографії від середини 1950-их років до нашого часу
Розвиток української лексикографії починається з давніх часів перекладом незрозумілих грецьких чи старослов’янських слів безпосередньо в тексті на полях книжки, − ці пояснення отримали назву глоси. Такі записи містяться в „Ізборнику” Святослава 1073 р. До другої половини ХVІ ст. це було основним видом словникарської роботи. Особливого поширення таке явище набуло в Пересопницькому Євангелії, де налічується близько 200 глос.Важливого значення набув перший друкований словник „Лексис…” Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596 р.). Цей словник містить 1061 словникову статтю. До старослов’янських слів подано по одному, а то й більше українських відповідників.Найвищим досягненням української лексикографії давньої доби став „Лексикон славено-росскій…” Памва Беринди, виданий у Києві 1627 р. Словник містить дві частини: у першій подано 5600 статей − переклад старослов’янських слів українською мовою; друга частина містить 1400 статей − етимологія біблійних особових і топонімічних назв.З появою творів, писаних живою українською мовою, почався новий період у розвитку лексикографії, її основою стала жива розмовна та літературна мова. Збільшується кількість видаваних словників, набувають поширення словнички-додатки до українських видань у першій половині ХІХ ст. − у 1809 р. такий словничок поданий до „Енеїди” І. Котляревського; Цінним надбанням української лексикографії став „Малоруско-німецкий словар” Є. Желехівського і С. Недільського (Т. 1−2, 1885 − 1886 рр.). У цьому словнику подано українську лексику з художньої літератури, подекуди діалектні слова, які передаються пристосованим до західноукраїнських умов правописом П. Куліша. Важливою подією словникарства був вихід у Львові „Словаря російсько-українського” М. Уманця (Михайло Комаров) та А. Спілки ( (Т. 1−4, 1893 − 1898 рр.). Словник містить 37 тисяч слів, що пояснені одним чи кількома відповідниками, у тому числі й діалектизмами. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком „Словарь української мови” (Т. 1−4, 1907 − 1909 рр.). Словник відзначається широтою використаних джерел, налічує приблизно 68 тисяч слів, У 1910 р. у Чернівцях опублікували „Словар чужих слів” З. Кузелі і М. Чайковського. З 1917 до 30-х років простежується активний розвиток лексикографії. З’являються перекладні словники, особливо багато виходить термінологічних словників. Помітним є прагнення укладачів словників відшукати й максимально подати народну питомо українську лексику.. З 1918 − 1919 рр. створено термінологічну комісію Українського наукового товариства в Києві, на базі чого 1921 р. утворено Інститут української наукової мови, а з 1930 р. Інститут мовознавства.Найважливіші словники цього часу: перекладні загальномовні українсько-російські „Словник української мови” Д. Яворницького (Т. 1, 1920 р.), який був задуманий як доповнення до „Словаря…” Б. Грінченка і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали інше значення. „Російсько-український словник” ВУАН (відомий як „Академічний словник”) за редакцією А. Кримського та С. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича та інших. Словник залишився незавершеним у зв’язку з політичними подіями. Упродовж 1924 − 1933 рр. вийшло окремими випусками три томи (по літеру П) із запланованих чотирьох.У цей час з’являються термінологічні і галузеві словники. Зокрема, потрібно відзначити „Словник ботанічної номенклатури.З-поміж інших типів словників варто виділити „Історичний словник українського язика” за редакцією Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А − Ж).З 1933 до 50-х років простежується помітне звуження словникарської роботи, і це пов’язано зі згортанням українізації, репресіями проти українських мовознавців. У цей час відбувається значне уніфікування української лексики в словниках (обмеження синоніміки з народної мови, „саморобних” відповідників з українськими коренями замість іншомовних слів тощо). Це робилося внаслідок розгорнутої боротьби з „українським буржуазним націоналізмом” та „шкідництвом на мовному фронті” і відповідних офіційних постанов „не вносити штучної відмежованості української мови від російської”. Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. Основні загальномовні словники цього періоду: „Російсько-український словник” (1937 р., 45 тис. слів; укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та ін.); „Російсько-український словник” (1948 р., близько 80 тис. слів за ред. М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського).З кінця 50-х до кінця 80-х років простежується розширення словникарської роботи і поява ряду традиційних та нових для лексикографії словників, послаблюється ідеологічний тиск.Упродовж 1953 − 1963 рр. вийшов „Українсько-російський словник” за ред. І. Кириченка у 6-ти томах (близько 122 тис. слів). Це був найповніший до 70-х років словник української мови з великим ілюстративним матеріалом.У 1970 − 1980 рр. вийшов тлумачний „Словник української мови” в 11-ти томах (понад 134 тис. слів) − найповніший і найдокладніший на сьогодні словник української мови. У зазначений час з’являються такі нові типи словників, як історичні та етимологічні словники: „Словник староукраїнської мови ХІV − ХV ст.” за ред. Л. Гумецької (Т. 1−2, 1977 − 1978 рр.); „Етимологічний словник української мови”, запланований в Інституті мовознавства НАН України у 7-и томах, з 1982 до 2006 р. вийшло 5 томів; словники власних назв: „Власні імена людей” Л. Скрипник і Н. Дзятківської (1986 р.); словники мови письменників: „Словник мови Шевченка”(Т. 1−2, 1964 р.), „Словник мови творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка” (Т. 1−3, 1978 − 1979 рр.); словники, що відображають системні відношення  в лексиці − словники синонімів, антонімів, паронімів; діалектні словники; фразеологічні словники „Фразеологічний словник української мови” Г. Удовиченка (1984 р.).
69. Термінологічні словники української мови періоду українізації (за працями з історії українського мовознавства М. Жовтобрюха – „Історія української періодичної преси”, Ю. Шевельова – „Українська мова в першій половині ХХ ст. (1900-1941): Стан і статус”, Чернівці, 1998). „Російсько-український фразеологічний словник” В.Підмогильного та Є.Плужника (перше видання 1926 р., друге – 1927 р.).
Період в історії української мови – доба українізації, що піднесено розпочалася 1925 р.тамінорно закінчилась у 1933 р., – попри «зигзагоподібну», за визначенням Ю. Шевельова, політику радянської влади щодо української мови закріпив і примножив здобутки періоду визвольних змагань, сприяючи повноцінному розвитк всіх стилів української мови. Зокрема словники з правничої термінології та ділової мови, видані протягом 1917–1919 рр. і в період українізації є найпоказовішим фактом на підтвердження того, що в діловодстві почали активно послуговуватися саме українськоюмовою.
Сукупно за ці два періоди було видано більше двадцяти діловодних словників: близько десяти – упродовжперших пореволюційних років і близько дванадцяти – у роки українізації. Таким чином, головною рисою, що якісно відрізняла словники доби українізації від аналогічних ви- дань попередніх років, було прагнення до нормалізації поданого в них мовного матеріалу. Як зазначає Ю. Шевельов, у цей період «сама літературна мова була нормалізована й піднесена навищий рівень» [15, с. 166]. І хоча словники, зокрема й ділової мови, ще інколи й друкувалисяна периферії, «приватна ініціятива в складанні термінологічних словників великою мірою занепала, праця ця тепер велася централізовано» [15, с. 168]. Якщо в перші роки після революції правопис був ще неусталений, а лексикографи могли на власний розсуд користуватися правилами, виписаними в граматиках різних авторів, то 1929 р. укладачі словників уже мали єдиний затверджений Академією правопис. Прагнення розвинути словниковий запас на народній основі залишалося основною тенден- цією розвитку лексичного фонду офіційно-ділового стилю і в 20–30-ті рр. За часів українізації лексикографи-термінологи у своїй роботімали керуватися «Інструкцією для укладання словників» Інституту української наукової мови, надрукованою в першому номері «Вісника» за 1928 р. Однією з головних настанов цієї Ін струкції було те, що термінолог повинен був творити слова-терміни, яких не вистачає в мові, «з кореневих мовних основ» за допомогою притаманних українськіймові афіксів [5, с. 66]. Так, у російсько-українському словнику «Фразеологія ділової мови», що був укладений письменниками Валер’яном Підмогильним та Євгеном Плужникомі вийшов друком 1927 р. вКиєві, російське слово «житель», яке перекладено я мешканець, у позначеннях мешканців різних на селених пунктів і місцевостей набуває національного колориту: «житель предместья» – передміщанин; «житель столицы» – столичанин; «городской житель» – городя-нин; «сельский житель» – селянин. Окрім безпосереднього словотвору, вчені часто переосмислювали вже наявні вмові слова, надаючи їм нового «індустріального» значення. Як пише Ю. Шевельов, «відновлення архаїчнихелементів, звичайний спосіб розвиткумови в період національного відродження, широко практикований, скажімо, в Чехії, не було притаманне добі українізації» Так, у словнику «Фразеологія ділової мови» Підмогильного–Плужника яскраво виражена тенденція до залучення діалектного матеріалу у формуванні термінологічної бази офіційно- ділової мови. Наприклад, відповідниками до російських термінів на позначення різних заводів стали не кальки з російських словосполучень, а їхні питомо українські народні назви: «завод винокуренный» – гуральня, винниця; «завод пивоваренный» – броварня; «
70. „Російсько-український словник” за редакцією А. Кримського, С. Єфремова (1924-1933 рр.).
Що cтосується "Російсько-українського словника" (відомого також під назвою «Академічний словник»), то, крім того, що 4-й підготовлений том (Р – Я) в свій час знищили, а 3-и томи (А – П), видані в 1924 – 1933 рр., були під забороною, цей словник ніколи не перевидавався, і став на сьогодні великою рідкістю (в Національній бібліотеції ім. В.Вернадського, скажімо, є тільки 1-й том (А – Ж)). А серед двомовних словників йому досі нема рівних. Він містить неоціненний мовний матеріал. Справжній словниковий шедевр. Основне, що можна зазначити, – словник написали не просто великі знавці, шанувальники, оборонці української мови. Укладачі словника – люди з вільним мисленням, українську частину писали, виходячи з суто українських мовних норм, а приклади наводили, не зважаючи особливо на "політичний момент". Це вільнодумство і щонайвищий фаховий рівень, врешті, і є основою знаменитості словника. Відносно мало запозичень з инших мов і часто до них подано напрочуд вдалий український відповідник, не кажучи вже про те, що запозичення улягають нормам української мови. Одним словом без "ноу хау" і т.п. одоробал. Хоч тут і трапляються поодинокі помилки чи спірні слова, але загалом досі словник залишається неперевершеним. Так, серед всього масиву українських слів, лише до десятка активних дієприкметників (пану́ючий, диму́ючий, браку́ючий, початкуючий, керу́ючий, меньшовику́ючий, неіснуючий, непману́ючий, уряду́ючий, праву́ючий), до того ж, у більшості є вдалі синоніми; нема іменників на -овка тощо.
І ще. Матеріяли четвертого тому (Р – Я) втрачено, але матеріялу трьох томів (А – П) досить, щоб зрозуміти підходи і норми питомої української мови. Словник є зразком для наслідування в укладанні словників, чи може бути взятий за основу в укладанні нового словника (з доданням нового матеріялу і дописанням матеріялу на Р – Я) (подібно до словника Грінченка за редагуванням Єфремова і Ніковського з додатком нових матеріялів). Дописати (дописувати) словника, а заодно розширити (розширювати) наявну частину – мабуть, головне, чому має послужити ця електронна версія. Врешті, "найкорисніші ті книжки, які спонукають читача доповнювати їх" (Вольтер).
На превеликий жаль, досі словник не перевиданий.
71. Загальна характеристика „Словника української мови” в 11 томах (на основі вступної статті та довідкових матеріалів, уміщених у першому томі Словника; енциклопедії „Українська мова”).
Одинадцятитомний «Словник української мови» (або СУМ-11), що його було видано у 1970 — 1980 роках, став першим у історії тлумачним словником української мови. На ньому базуються чи не всі сучасні українські тлумачні словники, зокрема «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (ВТССУМ) та оновлений «Словник української мови у 20 томах», публікацію якого розпочала Академія наук України у 2010 році.
Словник укладено великим колективом науковців за україномовною літературою від часів Котляревського до 1980 року. Після більшості тлумачень у словнику наведено справжні випадки вживання слова, що ілюструють його значення.
Попри обов’язкову на час його виходу політичну заангажованість, СУМ-11становить беззаперечний скарб вітчизняної лексикографії.
Одинадцятитомний «Словник української мови» (СУМ-11) — перший в історії великий тлумачний словник української мови. Укладений колективом співробітників Інституту мовознавства АН УРСР під керівництвом академіка І.К.Білодіда. Виданий у 1970 — 1980 роках видавництвом «Наукова думка» (Київ).
1983 року групі вчених Інституту мовознавства, які зробили найбільший внесок у створення СУМ, присвоєно звання лауреатів Державної премії СРСР.
Словник відбиває стан української літературної мови від Івана Котляревського до кінця 1970-х років. Містить 134 058 слів.
Крім загальновживаної лексики і фразеології, СУМ охоплює також значну частину лексичного складу мови, що відійшла до пасивного мовного фонду, але свого часу активно вживалася і тому засвідчена як у фольклорі, так і в творчості майстрів слова; фіксуються у словнику часто вживані діалектизми та слова, що стоять на межі літературного вживання.
Включаючи великий і різноманітний щодо походження, функціонування і стилістичного застосування лексико-фразеологічний матеріал, СУМ має нормативне спрямування. Це забезпечено зокрема:
Добором лексики для його реєстру;
Розкриттям через тлумачення основних значень та відтінків значень реєстрових слів;
Поданням найважливіших граматичних форм і наголосу цих слів;
Наведенням до них (де це потрібно) стилістичних ремарок і визначенням сфери їхнього уживання;
Ілюстраціями вживання витлумачуваних слів та фразеологізмів, що дають живі приклади правильного вживання слів та підтверджують їхню стилістичну характеристику.
На сьогодні деякі тлумачення зі словника застаріли, оскільки значення слів розкривалося у словнику із позицій марксизму-ленінізму — тогочасної державної ідеології. Частково застарів і правопис словника, оскільки правописом 1993 року було повернуто літеру «Ґ» та змінено написання деяких власних назв, похідні яких є у словнику (аргентінський → аргентинський,бразілець → бразилець тощо).
Словник укладено на основі кількамільйонної лексичної картотеки української мови, що базується на українській художній, перекладній, науковій, науково-популярній та політичній літературі, збірках народної творчості, газетах, журналах, підручниках, посібниках, довідниках та мемуарах.
Лексикографічними джерелами словника слугували, зокрема, найважливіші попередні словники української мови: рукописний Словник української мови П. Білецького-Носенка, Малорусько-німецький словник Є. Желехівського (Львів, 1886), Словник української мови за редакцією Б. Грінченка (Київ, 1907—1909), Російсько-український словник (редакція М. Калиновича; Москва, 1948), Українсько-російський словник в шести томах (Київ, 1953—1963), Словник мови Шевченка (Київ, 1964), серія термінологічних словників та ін.
72. Загальна характеристика синонімічних словників української мови
У синонімічних словниках наводяться синонімічні ряди, які складаються зі слів і словосполучень тотожних або близьких за значенням. У межах кожного синонімічного ряду подається семантична (вказується на відмінні відтінки значень) і стилістична харак-теристика слів, окреслюється їх сполучуваність, наводяться приклади їх уживання в контексті. Саме так побудовані академічний "Словник синонімів української мови" у 2-х томах (К., 1999-2000) і "Словарь синонимов русского языка" в 2-х томах за редакцією А.П. Євгеньєвої (М., 1970- 1971). У синонімічних словниках для широкого практичного користування наводяться синонімічні ряди без ілюстрацій прикладами їх уживання. Такими є "Короткий словник синонімів української мови" П.М. Деркача (К., 1960), "Практичний словник синонімів української мови" С. Ка-раванського (К., 1995), "Словарь синонимов русского языка" З.Є. Александрове!' (М., 1968; шосте видання вийшло в 1989 p.), "Gran diccionario de sinonimos у antonipios" (Великий словник синонімів і антонімів) іспанської мови Л. Ка-стро де Амато (Буенос Айрес, 1988).
Деркач П. М. Короткий словник синонімів української мови. - Київ: Радянська школа, 1960. - 209 с. У словнику розроблено більше 4 тис. синонімічних рядів. Праця з синонімічним словником сприяє збагаченню активного запасу слів, виробленню навички добирате потрібне слово або синонім до нього. 
  Практичний словник синонімів української мови [Текст] : Близько 15000 синонімічних рядів / С. Караванский. - К. : Кобза, 1995.  Практичний словник синонімів української мови"- це лексикографічний довідник, що дає змогу підшукувати синоніми слів, тобто слова з однаковим чи приблизно однаковим значенням. Лексика словника охоплює всі сфери людської діяльності, надаючи користувачеві широкий вибір можливих синонімів і варіянтних форм. Крім широко запроваджених у практику термінів та виразів, словник фіксує також рідковживані або безпідставно занедбані лексичні одиниці української мови. Часом наводяться і оказіоналізми: новотвори і слова-пропозиції. Словник послуговується правописом 1929 р., але наводять також форми, усталені правописом Кагановича-Постишева.
73. Загальна характеристика „Словаря української мови” за редакцією Б.Грінченка. Його роль в історії української літературної мови та української лексикографії.
Це «Словник української мови» (К., 1907 – 1909), створений і відредагований ним протягом двох з половиною років на початку минулого століття (загальний обсяг слів – 68 тисяч). Цей словник має для української науки і культури таке ж значення, як словник В. Даля для російської, словник С. Лінде для польської, словник І. Гебауера для чеської.
ІВАН ОГІЄНКО СКЗАВ:Словник цей складався 46 літ (1861—1907), і мав у нас великий вплив на усталення літературної мови й літературного правопису (апостроф, звичайно, є в словнику скрізь, де треба). Це в нас класичний зразок комісійної громадської праці, що звичайно тягнеться без кінця. Найважливіша недостача цього словника на теперішній час — він не чітко відділив слова говіркові від слів літературних, і взагалі на літературну мову не звернув належної уваги, чому до словника внесено багато говіркових слів, яких у мові літературній не вживаємо…
Правопис цього словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як вислід збірної праці письменників всього ХІХ-го століття й усього українського народу, і запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні. Словник української мови за редакцією Б.Д.Грінченка становить зведення праці багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», кваліфікований добір матеріалів з творів художньої літератури та численних фольклорних джерел з частковим використанням попередніх словників такого ж типу і з значним доповненням
Словник української мови за редакцією Б.Д.Грінченка являє собою цінну лексикографічну пам'ятку. Цей двомовний — українсько-російський — словник (у своїй основі перекладного типу) має до 68 тисяч реєстрових слів і є першим в українській лексикографії великим зібранням лексичних фондів української мови з перекладом включених до нього слів на російську мову (значно рідше — з тлумаченням значення слова російською мовою) і здебільшого з відповідним українським ілюстративним текстом до кожного з поданих значень слова. В реєстрі словника представлена лексика як літературної мови XIX ст. і фольклору, так і більшості українських діалектів. Словник досить широко подає українську фразеологію, часто з поясненням її походження.
74. Загальна характеристика словника Б. Грінченка
«Словарь української мови»  — перекладний українсько-російський словник, виданий 1907–1909 у Києві у 4 томах. Його зібрала редакція журналу «Кіевская старина», упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко.
Правопис заведений словником отримав назву — грінченківка[1] або грінчевичівка[2]Словник складався 46 років (1861–1907) і мав великий вплив на усталення української літературної мови й літературного правопису. «Словарь української мови» налічує близько 68 000 слів. У кінці четвертого тому окремим додатком наводяться «Крестные имена людей». «Словарь української мови» є найповнішим і лексикографічно найдосконалішим українським словником до початку 20 століття. Працю над словником розпочали ще Є. Тимченкоі В. Науменко, які впорядкували лексичний матеріал журналу «Основа» 1861—62 та пізніші лексичні нагромадження, 1897 опублікували (за російським правописом) перші аркуші (літери А — В) як додаток до журналу «Киевская старина».
З 1902 до роботи над словником було залучено Б. Грінченка. Він використав праці багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», зібрав матеріали з творів художньої літератури і фольклорних джерел, частково послуговувався попередніми словниками подібного типу, додав значний власний матеріал (діалектні і фолькльорні записи).
У передмові до словника Грінченко зазначив, що у виданні його "прийнятий той правопис, який вжито в українських паралелях в «Словаре русского языка, составленном Вторым отделением Императорской академии наук» і в той же час вживається і в наукових та інших виданнях Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.[3]Грінченко дипломатично не згадав рекомендацій спеціально створеної комісії Другого відділення Імператорської академії наук, до якого звернувся відповідальний за друкування словника В. М. Доманицький. Комісія на окремій нараді запропонувала:
Літери ї не вживати для позначення м'якості приголосних перед і.
Не позначати через ь м'якості приголосних з, с, ц перед сполуками губних приголосних із і: звір, сміх, звізда.
Вживати ё для передачі йотації о та м'якості приголосних перед ним.
Роздільну вимову позначати не апострофом, а за допомогою ь: пьять, зьїсти.
У відповідних іменниках середнього роду писати подвійний приголосний та -я: знання, а не знаннє.
Відповідні африкати позначати буквосполуками дж, дз.
Не відбивати асимілятивних змін у дієслівних формах перед -ся: даєшся, дається , а не даєсся, даєцця.
Передавати проривний дзвінкий задньоязиковий приголосний буквою ґ.[4]Пропозиції було розіслано для обговорення українським філологам, зокрема Б. Грінченкові, П. Житецькому та К. Михальчукові.[5] У своїй відповіді Б. Грінченко відстоював написання йо, ьо та апостроф.[6] Ці елементи «галицької» орфографії він застосував у публікації «Словаря украинского языка» (апостроф уживав і після губних приголосних перед є, ї, я, ю, висловився за вживання тільки і після м'яких приголосних). Усупереч правилам НТШ Б. Грінченко велику групу загальних назв, згідно з наддніпрянською вимовою, надрукував із початковою буквою и: идол, ижиця, икати, илкий, инакий і похідні від нього, индик, иржа, Ирід (Ирод), искра, ич та багато ін.
Дуже близький до «Грінченкового» правопису є правопис, що його був вживав Є. Тимченко.[7]Про роль Б. Грінченка І. Огієнко сказав: «Правопис цього словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як слід збірної праці письменників всього XIX-го століття й усього українського народу, і запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні»[1]. Справді, Б. Грінченко використав із практики своїх попередників усе, що було раціональне, відповідало природі української мови, надавало нашій орфографії національного обличчя. Та цей правопис все-таки використовували не в усіх деталях. Наприклад, у російсько-українському словничку географічної термінології, укладеному Природничою комісією Українського товариства шкільної освіти (1917 р.), не вживається апостроф: згірья, скамьянілість.[8][9]Важливість словника
«Словарь української мови» став словником української живої мови. Тут поряд із загальновживаними словами фіксуються і діалектизми, часом вузьколокальні; вони здебільшого документуються. Українські реєстрові слова в словнику пояснюються російськими відповідниками чи описово, переважна більшість їх ілюструється реченнями; при назвах рослин і тварин, як правило, наводяться їхні латинські наукові відповідники. Широко представлена українська фразеологія, часто з поясненням її походження. У передмові до словника, Б. Грінченко подав стислий, але досить докладний огляд історії української лексикографії.
Українська частина словника надрукована новим, спеціально для цього розробленим Б. Грінченком правописом, т. з. грінчевичівкою, що акумулювала все краще з попередньої української правописної практики і яка лежить в основі сучасного українського правопису. Російський академік О. Шахматов дав «Словарю…» високу оцінку — на Загальних зборах Петербурзької АН 1905 «Словареві української мови» присуджено другу премію М. Костомарова.
Найважливіша недостача цього словника на теперішній час — він не чітко відділив слова говіркові від слів літературних, і взагалі на літературну мову не звернув належної уваги, тому до словника внесено багато говіркових слів, яких у мові літературній не вживаємо.[10]Видання
«Словарь…» не раз перевидавався:
1924 і 1925 (двічі фототипічним способом)
На сайті Вікіджерела: том 1, том 2.
1927-28 — за ред. С. Єфремова та А. Ніковського з додатком нових матеріалів (т. 1-3, літери А — Н; кожному тому передують статті, що висвітлюють історію підготовки словника)
1937 — за ред. А. Хвилі із застосуванням тогочас. правопису (без передмови Б. Грінченка; вийшов тільки т. 1, літери А — Ж)
1958-59 (фотомеханічним способом з 1-го видання)
На сайті Вікіджерела: том 1, том 2, том 3, том 41996 (фототипічне; зі вступним словом О. Тараненка)
1996-97 (фототипічне); у т. 2 останніх двох видань додано пропущену в інших виданнях (крім видання за ред. С. Єфремова та А. Ніковського) частинуЗахи́дный — захурчáты, написану переважно російською графікою.
75. Типи словників. Основні словники української мови , видані від 2000-го року й дотепер
Розрізняють два типи словників – енциклопедичні і лінгвістичні (філологічні).
Енциклопедичними словниками називаються словники, у яких наводяться відомості про позначувані словами явища і предмети, а також наукові поняття, біографічні довідки про окремих осіб, відо-мості про населені пункти, країни, різні події тощо.
У лінгвістичних словниках наводиться інформація про слова (тлумачення прямих і переносних значень слів, з’ясування семан-тичних відношень між словами (синонімічних, антонімічних), відо-мості про написання, вимову або походження). Є такі типи лінгвіс-тичних словників:
•          орфографічні словники (у них подано відомості про правильне написання слів відповідно до діючих орфографічних норм);
•          етимологічні словники (подають основні відомості про похо-дження і генетичні зв’язки слів);
•          тлумачні словники (у них подано опис значень слів, граматич-ну, семантичну інформативність, відомості про образне вживання, ілюстративний матеріал – цитати з творів письменників). Найповні-шим щодо тлумачення лексичного складу української мови є СУМ, К.: Наукова думка, 1971–1980. – В 11-ти тт. Реєстр словника містить понад 135 тис. слів, точніше – 134058;
•          двомовні (поділяються на українсько-іншомовні та іншомовно-українські),
•          перекладні, чотирьохмовні – «Словник з аграрної економіки» (Л. О. Хоменко), «Словник з агробіології» (Л. О. Хоменко);
•          історичні словники (береться діахронічний принцип добору і аналізу лексичного матеріалу), напр.: «Словник староукраїнської мови ХІV – ХVI ст.» у двох томах, укладений під керівництвом Л. Л. Гумецької;
•          словники синонімів, антонімів, омонімів;
•          діалектні, фразеологічні словники;
•          словники мови письменників («Словник мови Шевченка»,
«Словник мови Квітки-Основ’яненка»);
•          словотвірні і морфемні словники;
•          інверсійний словник тощо;
•          у 30-і і пізніші роки було створено цілий ряд термінологічних словників: Ф. Цешківський, О. Черняхівський, О. Курило «Nomina anatomika ukrainika»; О. Корчак-Чепурківський «Номенклатура хво-роб сільськогосподарських тварин» (латинсько-українські назви хвороб та російський покажчик); російсько-український терміноло-гічний словник з фізики (16 тис. термінів), гірничої справи (20 тис. термінів), геології (19 тис. термінів), математики (12 тис. термінів), гідротехніки (13 тис. термінів), ботаніки (понад 10 тис. термінів), фізіології (15 тис. термінів), останнім часом вийшли: «Фінансо-вий словник» (автори: Загородній А. Г., Вознюк Г. Л., Смовженко Т. С.), «Словник термінів ринкової економіки» (За заг. ред. проф. В. І. Науменка), «Ринкова термінологія ділової людини: Словник-довідник» (Лінніков В. М., Борковський В. В., Рокоча В. В. та ін.); «Словник морфологічних ветеринарних термінів» / В. С. Левчук, О. М. Очкуренко, О. В. Федотов, М. А. Нетлюх – К.: Вища школа, 1990; «Російсько-український словник термінів ветеринарної меди-цини» (за ред. О. К. Усатенка) тощо.
Сьогодні діяльність учених у сфері термінології, насамперед тер-мінографії, в останні роки була продуктивною. Від 1991 р. До сьо-годні в Україні опубліковано близько 600 термінологічних галузевих словників, в яких уперше в термінологічному форматі представлено терміно(під)системи багатьох наук, окремих галузей знань, сфер
Термінологічні словники різняться за:
охопленням сфер наук (загальнонаукові, багатогалузеві (універ-сальні), галузеві, вузькогалузеві словники);
за кількістю залучених мов (одно-, дво-, три- і багатомовні словники);
за призначенням (навчальні, інформативні, довідкові словники, енциклопедичні словники та енциклопедії відповідних галузей тощо).
Помітною є відмінність між термінологічними словниками за обсягами матеріалу. У низці праць відчутним є прагнення авто-рів до повноти, вичерпності термінології відповідної галузі (напр.: Українсько-російський словник наукової термінології / За ред. Л.О.Симоненко. – К., 2004 (близько 100 тисяч основних термі-нів і термінів-словосполучень); Тлумачний словник з енергети-ки. Основні терміни: понад 3 500 термінів / За ред. А.А. Рудника. – Х., 1999; Тлумачний російсько-українсько-англійський слов-ник з екології. Основні терміни: близько 3 500 термінів / За ред. А.А. Рудника. – Х., 2000 та ін.).
У сучасній практиці укладання українськомовних терміно-логічних словників сформувалися два основних підходи: а) одні вчені оцінюють елементи термінологічних систем 20–30-х років ХХ ст., які пізніше були заступлені іншими термінами; б) інші термінознавчі прагнуть широкого відновлення у вжитку термінів 20–30-х років ХХ ст., пропонують (теоретично і на практиці) від-мовлятися від значної частини усталених в останні 60 років тер-мінів, заступивши їх вилученими у 30-х роках ХХ ст. термінами. Внаслідок реалізації такої настанови у деяких словниках з’явилися терміни бігун зам. полюс, вагадло зам. маятник, лінза зам. сочка та ін. У «Російсько-українському науково-технічному словнику» В.Перхача, Б.Кінаша (Львів, 1997) до низки російських термінів замість усталених в українській мові термінів-відповідників пода-1Стан розвитку української термінографії відтворено в: Комова М. Українська термінографія. 1948–2002: Бібліографічний покажчик. – Львів, 2003; див. також: Симо-ненко Л.О. Українська термінологічна лексикографія за роки незалежності: здобутки і прорахунки // Українська термінологія і сучасність: Зб. наук. праць. – К., 2001. – Вип. 4.

Приложенные файлы

  • docx 833980
    Размер файла: 214 kB Загрузок: 1

Добавить комментарий