Українська булава та шведська корона відносини Карла Х Густава з Б. Хмельницьким та І. Виговського

Тарас Чухліб (Київ, Україна)
УКРАЇНСЬКА БУЛАВА ТА ШВЕДСЬКА КОРОНА:
відносини Карла Х Густава з Б. Хмельницьким та І. Виговським
(1654 – 1658 рр.)
Проблеми генезису та еволюції українсько-шведських стосунків за доби володарювання у Швеції короля Карла Х Густава та правління в Україні гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського вже частково висвітлювалися представниками вітчизняної та шведської історіографій. Однак час неухильно йде вперед, вітчизняна історична наука стрімко розвивається: відбувається пошук і накопичення маловідомих до цього часу архівних джерел, продукуються оригінальні історіософські ідеї, висвітлюються різні макро- та мікроісторичні проблеми, з’являються чергові грунтовні дослідження з даної проблематики не тільки в Україні, але й Швеції, Росії, Польщі та інших країнах світу. Тому ще раз уважно розглянемо особливості політичних відносин між Українським гетьманатом і Шведським королівством протягом другої половини 1650-х рр.
«Шведський король і Його Милість московський цар кілька років тому уклали з нами, козаками, союз, і усі тепер наступають на Польщу. Однак ми вже поділилися з цими трьома народами і Його Милість шведський король нехай приймає те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську при цьому я стою» - так писав гетьман Богдан Хмельницький до магістрату і жителів Львова у 1655 р., засвідчуючи тим самим започаткування відносин між Чигирином і Швецією протягом 1651 - 1653 рр., тобто за володарювання королеви Христини. Тоді між Українським гетьманатом і Шведським королівством проводилися переговори щодо укладення міждержавної угоди, повний зміст яких і до цього часу не є вповні з’ясованим. Хоча витоки дипломатичних стосунків між Короною Шведською та Військом Запорозьким слід віднести до 1631 р., коли до українських земель Речі Посполитої прибув королівський радник та посол Я. Руссель.
На новому рівні українсько-шведські стосунки продовжувалися вже у червні 1654 р., коли гетьман Б. Хмельницький після прийняття посольства Швеції на чолі з Д. Калугером та І. Радзейовським надіслав свого листа королеві Христині з Білої Церкви. Але саме у червні 1654 р. Христина несподівано відмовилася від престолу на користь Карла Х Густава. У вересні новий шведський король приймав українського посла Данила Олівеберга, який привіз йому послання Б. Хмельницького. У ньому гетьман дякував шведському монарху за невтручання у війну між Військом Запорозьким та Коронною Польською, а також виступав з пропозицією надання Швеції військової допомоги проти її ворогів. Окрім того Хмельницький пропонував королеві укласти мир з Московським царством, але з іншого боку повідомляв, що якщо раптом Стокгольм оголосить війну Москві, то Україна буде підтримувати Швецію. Через шість місяців після Переяславсько-Московської угоди український правитель висловлював таку пропозицію: «Якщо коли небудь Великий Цар Московський з якої небудь причини розпочне війну з Вашою Величністю, то Ясновельможний Гетьман Запорозький обіцяє бути на Вашій (тобто, шведській. – Т.Ч.) стороні».
19 cічня 1655 р. шведський король відписав гетьманові та відіслав до України Данила Олівеберга разом з Іваном Тафралі. Вони мали озвучити перед Хмельницьким усну монаршу інструкцію. Тоді ж на засіданні Державної ради Шведського королівства розглядали питання про відправку до України представницького посольства. Невдовзі, зважаючи на початок війни з Річчю Посполитою (липень, 1655 р.) шведський король вислав до гетьмана посольство на чолі з Ю. Торкватом. Б. Хмельницький прийняв наприкінці серпня 1655 р. під час перебування поблизу Кам’янця. Тоді ж правитель Українського гетьманату в листі до короля Карла Х Густава писав про свою радість, «що згідно з нашими (Війська Запорозького. - Т.Ч.) давніми проханнями, обіцяє (Карл Х. - Т.Ч.) нам довір’я, захист і дружбу». Якщо під обіцянкою «дружби» між гетьманом і королем, згідно з уявленнями гетьмана, розумівся процес укладення двохстороннього договору, то згадка про «довір’я і захист» засвідчувала не що інше, як бажання Б. Хмельницького визнати протекцію («protectionem») Карла Х Густава. Цікаво, що саме в серпні 1655 р. молдавський господар В. Лупул писав трансільванському князеві Д’єрдю ІІ Ракоці про те, що український гетьман «не радіє московському товариству, хотів би відійти і перейти на шведський бік».
На початку осені 1655 р. Б. Хмельницький знову відправив до шведського короля свого посла Данила Олівеберга, який мав передати північному монархові наступне: 1) довідавшись, що Карл Х розпочав наступ на Польщу козацьке військо рушило у напрямку Кам’янця і Львова, щоб не допустити зайняття цих міст московськими залогами; 2) Україна готова прийняти протекторат короля та допомагати йому «проти всіх ворогів»; 3) у разі війни Швеції з Росією українці допомагатимуть шведам; 4) одночасно королю пропонувалося приєднатися до українсько-російського союзу проти Польщі; 5) після війни з Польщею король мусить виступити проти Османської імперії; 6) українці радіють, що Карл ХІ став королем Польщі і просили його по від’їзді до Швеції призначити такого віце-короля, який би дотримувався всіх умов з Військом Запорозьким.
Але коли у жовтні 1655 р. під Львовом розпочалися безпосередні переговори з шведами, український правитель трохи змінив тональність своїх звернень і листів. «...Його Милість Шведський Король нехай приймає те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження», - ці слова Хмельницького до львівських міщан, засвідчили ту велику напругу у ході українсько-шведських переговорів, які виникли через суперечку щодо приналежності західноукраїнських територій. 11 жовтня гетьман виклав свої пропозиції щодо розвитку стосунків між Чигирином і Стокгольмом у своєму листі до Карла Х Густава. 19 жовтня Б. Хмельницький отримав листа від короля в якому той повідомляв про взяття шведами Кракова. Тоді ж у похідному таборі гетьмана перебував шведський посол З. Гамоцький, який від імені свого патрона вимагав в українського правителя негайно зняти облогу Львова.
Наприкінці жовтня 1655 р. до Варшави, якою вже оволоділи шведи, прибув український посол Данило Олівеберг у супроводі трьохтисячного (!) козацького загону. За дорученням Хмельницького він мав домовитися з шведським королем щодо підданства України на таких умовах: дотримання тим миру з Московською державою, термінове укладення трьохстороннього шведсько-українсько-російського оборонно-наступального союзу направленого проти Османської імперії. Одночасно, у листопаді 1655 р., український гетьман підтвердив своє бажання мати тісні стосунки з королем, відправивши за його проханням на допомогу шведському монарху 10-тисячне військо під керівництвом наказного гетьмана в Білорусії В. Золотаренка. Відомо, що 16 листопада 1655 р. Карл Х Густав дякував Б. Хмельницькому за присилку козацьких полків.
Однак у Карла Х Густава були зовсім протилежні плани - Швеція, розвиваючи свої військові успіхи в Центрально-Східній Європі, не хотіла миритися з Москвою. Як зазначав шведський історик Георг Ландберг, після початку у 1655 р. війни Шведського королівства з Московським царством Стокгольм почав проводити серйозну політику щодо надання протекторату Українському гетьманату.
У січні 1656 р. шведський монарх писав до свого посольства у Москві що «щоб ніяк не чіпати і не тривожити землю козаків, ми розглядаємо їх як окрему державу». 22 лютого Карл Х Густав того ж року відправив листа до Б. Хмельницького, а 28 лютого - до Б. Хмельницького та І. Виговського в яких повідомляв про зраду йому частини польських магнатів, які утворивши Тишовецьку конфедерацію, повернулися до Яна ІІ Казимира. У зв’язку з цим король Швеції просив український уряд не йти на переговори з прихильниками польського короля та дотримуватися попередніх зобов’язань з Стокгольмом.
11 березня 1656 р. московські урядовці звернули увагу шведських послів на те, що їхній король неправомірно добивався переходу під свій протекторат Б. Хмельницького та його наказного гетьмана в Білорусії В. Золотаренка. Тоді ж керівник шведського посольства Бьолке заявив, що саме Б. Хмельницький перший звернувся до його короля з пропозицією укладення мирного договору між Швецією та Україною. У відповідь російський боярин Одоєвський сказав, що «не потрібно писати холопам, а також підлеглим (тобто, Б. Хмельницькому. – Т.Ч.) й обходитися [потрібно] без цього». Таким чином, Москва давала зрозуміти Стокгольмові, що не хоче налагодження українсько-шведських стосунків.
22 березня 1656 р. гетьман пиcав до шведського короля, а в серпні Данило Олівеберг за дорученням Б. Хмельницького знову був урочисто прийнятий у похідному дворі Карла Х Густава поблизу містечка Закрочима під Віслою. Тут продовжилися переговори щодо укладення українсько-шведського союзу, в результаті яких король доручив своєму посольству зустрітися з українським гетьманом для уточнення положень майбутньої угоди. Це мав бути таємний оборонно-наступальний союз проти усіх ворогів Шведської корони. При цьому Український гетьманат визнавався за окрему державу, яка б перебувала під протекторат північного монарха. Передбачалося, що влада гетьмана буде поширюватися на Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. При цьому за пропозицією шведського коменданта Варшави Е. Уксеншерна передбачалося що українська автономія «не відчувала себе дуже вільною і не стала небезпечною для нового сюзерена, так як це було раніше при Янові Казимирові». У відносинах з Москвою дотримуватися такого положення: «Ясновельможний Гетьман, бачачи всілякі неправди, які нанесли московитяни Шведському Королю, обіцяє вмовляти їх не тільки у листах, щоб вони припинили передбачувані ними напади і відшкодували нанесені ним збитки, але якщо вони цього не зроблять, то в з’єднанні з військами шведськими йти на них війною і примусити їх до прийняття справедливих умов миру».
У листі до шведського короля від 1 квітня 1656 р. Б. Хмельницький підтверджував бажання про укладення мирної угоди, коли «засвітить бажане літо». Про бажання України укласти союз з Швецією стало відомо у Москві, уряд якої у першій половині травня намагався укласти антишведську угоду з Бранденбурзьким курфюрстом. Цікаво, що під час переговорів з московським послом Д. Мишецьким курфюрст Фрідрих Вільгельм запитав у нього «чи відомо при кому зараз Хмельницький з запорозькими козаками». Росіянин відповів, що Військо Запорозьке продовжує бути вірним московському царю, на що бранденбурзький правитель зауважив: «неправдивою, де ти відомістю ти про те говориш. Відомо про те нам істинно самим, що Хмельницький з усіма козаками від царської величності відложився і присягав нині шведському королю в підданство». У зв’язку з цим, Д. Мишецький звернув увагу курфюрста на те, що Хмельницький присягнув цареві на «вічне підданство», а шведський король присилав до України свої посольства, а також листи з пропозицією мирної угоди, які український гетьман переслав до Москви.
Хоча, коли наступило літо український гетьман у листі від 12 червня звернувся до царя Олексія Михайловича зі скаргою на Карла Х Густава, що той відбирає «рубіж князівства Російського по Віслу ріку». Таким чином, не погоджуючись з гетьманом, як васалом царя, король, на переконання Хмельницького, вступив у конфлікт з Московською державою. А тому володар Українського гетьманату висловив бажання воювати проти Шведського королівства, якщо той буде «противитися Вашій Царській Величності». Вже на початку липня 1656 р. така позиція Хмельницького «дивним чином» стає відомою королю Швеції. Очевидно, що це було інспіроване гетьманською канцелярією з метою певного залякування і прихилення шведського короля до вигідного для України рішення територіального питання (ця тактика була дивовижно подібною на дії української еліти весною 1653 р., коли Чигирин таким же чином зіштовхував московського царя і турецького султана). В цьому випадку гетьман був начебто "змушений" виправдовуватися перед потенційним сюзереном: «... для підтвердження нашої приязні до Вашої Королівської Величності ми повідомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги - хоч би до цього нас часто закликали - ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би й поширювалася якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти Вашої Королівської Величності, то нехай Ваша Королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми (як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу», - писав 13 липня гетьман Б. Хмельницький до Карла Х Густава. А 17 липня на засіданні Державної ради Швеції король заявив, що він планує «роз’єднати» Україну з Московським царством. 23 липня шведський король у листі до українського гетьмана висловив свої пропозиції щодо майбутньої мирної угоди.
Усі важливі питання двохсторонніх стосунків з гетьманським урядом Б. Хмельницького мало обговорити шведське посольство на чолі з Я. Торнешельдом, яке відправилося до Чигирина у жовтні 1656 р. Перед тим, у середині вересня 1656 р. у пруському місті Фраунберзі відбулося засідання Державної ради Швеції на чолі з королем Карлом Х Густавом, під час якого розглядалося питання про можливий союз з «Козаками». У результаті обговорення шведська верхівка вирішила, що налагодити стосунки з «могутніми Козаками краще, ніж шукати дружби з поляками».
У той же час, 16 листопада. Б. Хмельницький написав листа до Стокгольму із запевненням дотримання мирних стосунків між Україною та Швецією. Одночасно Швеція проводила переговори з Трансільванським князівством, які в листопаді 1656 р. завершилися підписанням договору в м. Раднот (суч. Єрнут в Румунії). Згідно з положеннями Раднотського договору Швеція і Трансільванія визнавали за Українським гетьманатом право на володіння землями в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств Корони Польської.
Зважаючи на те, що посольство Я. Торнешельда з невідомих причин не добралося до Чигирина, в другій половині січня 1657 р. до України прибула інша делегація на чолі з шведським послом, рижським німцем Г. Веллінгом. Останній проводив переговори з Б. Хмельницьким щодо остаточного укладення миру. У цей час український гетьман веде активне листування з королем Швеції.
Карл Х Густав запропонував Україні автономію на зразок міжнародно-політичного статусу Курляндії. Зокрема за гетьманом визнавалося право на володіння територією в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, керівництво над 40-тисяним військом та дотримання свобод для православних у межах Київської митрополії. Окрім того, пропонувалося, що після смерті гетьмана українці мають обрати трьох кандидатів для представлення їх королеві, а вже той обере найдостойнішого та вручить йому булаву. Претендента на посаду митрополита Київського митрополії також мав затверджувати король Швеції. Також у кожному великому українському місті мала бути збудована протестантська церква. Однак українське керівництво заявило про можливість підписання угоди з Швецією лише на умовах закріплення за Україною державної території в межах «старої України чи Роксоланії» («jus fotius Ukrainar vel Roxolaniam») до річки Вісли, включно з територією Західної України та Білорусії. Такі прагнення українців підкреслив у своєму листі до Карла Х Густава від 7 лютого 1657 р. шведський дипломат К. Штернбах, який писав, що метою гетьмана Хмельницького було будівництво власної держави.
На початку березня того ж року російський воєвода О. Ордін-Нащокін, який перебував на чолі військового підрозділу в Литві, відписував Олексію Михайловичу, що його підданий Б. Хмельницький в обхід Москви формував союз з Швецією і Трансільванією. Однак це була запізніла інформація, адже 19 березня 1657 р. трансільвансько-українські війська вступають до Кракова, а потім рухаються на з’єднання з армією Карла Х Густава. 1 квітня корпус на чолі з наказним гетьманом А. Ждановичем, а також трансільванське військо були урочисто зустрінуті шведами у таборі під Модлібожицями.
З повноваженнями підписати договір з Україною у квітні 1657 р. з-під Завихосту до Чигирина виїхало шведське посольство на чолі Г. Лілієнкроною, яке у червні прибуло до української столиці з метою укладення «великого» договору. У дипломатичній інструкції, яка була надана Карлом Х Густавом проголошувалося монарше зобов’язання («асекурація») віддати під владу Б. Хмельницького всі землі про які той домовиться під час укладення майбутньої угоди з Короною Польською. Король також погоджувався на передачу Україні білоруських земель Великого князівства Литовського. 12 червня під час зустрічі з представником шведського короля український правитель заявив, що до нього прибув спеціальний посол з Москви, який намагався відволікти його від союзу з шведами та намовити до війни з ними. У відповідь на такі прохання росіян гетьман у розмові з Г. Лілієнкроною сказав, що він є вірним союзником короля Швеції і якщо московський цар не припинить воювати з шведами, то українці стануть ворогами Росії. 21 червня гетьман написав листа до шведського монарха з повідомленням про тимчасове припинення переговорів у зв’язку з наступом на Україну військ Кримського ханства. У той же час генеральний писар Війська Запорозького І. Виговський повідомив Карла Х Густава про бажання Українського гетьманату в найближчий період об’єднати військові зусилля з шведами проти Польщі.
Одночасно український гетьман заявив російському послу Ф. Бутурліну, що він «від Свейського де короля ніколи не буде відлучений, тому що в них дружба і приязнь і згода давня і Шведи де люди правдиві, всяку дружбу і приязнь дотримують, на що слово дають, а Царська де Величність над ним, Гетьманом, і над усім Військом Запорозьким вчинив був немилосердя своє: помирившись з Поляками, хотів нас віддати полякам у руки». Тоді ж Б. Хмельницький відіслав посольство до Москви, яке мало вмовляти Олексія Михайловича від війни з Карлом Х Густавом. Договір між Україною та Швецією про який вже було домовлено не був підписаний у липні з огляду на смерть правителя Українського гетьманату, яка трапилася 27 липня 1657 р. Однак через три місяці, за гетьманування І. Виговського (який ще на посаді генерального писаря керував шведським напрямом українського дипломатії) таку угоду було підписано в Корсуні.
Отже, якщо проаналізувати політику Б. Хмельницького впродовж 1654 – 1657 рр., то можна відзначити, що за допомогою гнучкої дипломатії та визнання (або ж її пропозиції) зверхності від оточуючих його державу монархів він намагався утвердитися на міжнародній арені як незалежний правитель. Це засвідчувала і вживана титулатура українського гетьмана у листах до іноземних монархів. Зокрема, у посланні до імператора Священної Римської імперії німецької/австрійської нації Фердинанда ІІІ від 18 квітня 1657 р. гетьман підписався як “Bohdan Chmielnicki, Dux cum universa Cohorte Zaporoviana”, тобто – «Богдан Хмельницький, Правитель/Вождь/Князь разом з усім Військом Запорозьким». Протягом червня – серпня 1657 р. у Чигирині перебував посол Трансільванії Ф. Шебеші, який у своєму щоденнику залишив такий промовистий запис стосовно політико-правових уявлень козацької верхівки щодо своїх владних повноважень: «Під час розмови з Виговським з іншим московським послом вийшов спір , чому гетьман [Хмельницький], не повідомляючи про те царя. Що укладає мир зі шведами і семигородським князем, і чому гетьман сам не їде вести переговори з російським царем, а все частіше тих чи інших козаків посилає замість себе. На що Виговський відповідав, що коли цар у себе в країні є цар, то і гетьман у себе в країні такий же король чи князь, він її мечем відвоював і зброєю від іга звільнив, тому коли бажаєте, будьте нам доброзичливі, інакше, побачите, повернемося проти вас, да того ж татар, шведів, угорців супроти вас повернемо».
31 серпня 1657 р., в розмові з царським послом В. Кікіним Виговський окреслив зовнішньополітичні плани свого уряду: «Я з усім Військом зносимо своє прохання до Царської Величності: коли він вважає потрібним замиритися з одним із двох неприятелів, то нам здається кориснішим для нього замиритися з шведами, хоч на певне число літ, аніж з королем польським, бо поляки народ віроломний, ніколи в правді не стоять». Таким чином, гетьманом передбачався союз Москви й Чигирина зі Шведським королівством проти Речі Посполитої. 4 вересня гетьман заявив новому царському послові Матвєєву: «...так, як він (Б. Хмельницький. - Т.Ч.) віддав йому (Олексію Михайловичу. - Т.Ч.) вірне підданство і службу згідно з присягою, - так і ми повинні Царській Величності служити і за честь його помирати, як вірно піддані». На початку вересня Виговський поінформував російську сторону щодо намірів Польщі прийняти їх сторону. Відомо, що таке таємне доручення від короля Яна ІІ Казимира одержав відомий дипломат Речі Посполитої С. Беньовський, який у той саме час перебував у Чигирині. Вже тоді від королівського імені він уклав перемир’я з Українським гетьманатом, яке опиралося на положення Віленського трактату 1656 р. між Варшавою й Москвою.
У Чигирині тривали переговори зі шведськими дипломатами. Вони завершилися 5 жовтня 1657 р., коли під Корсунем відбулася Генеральна рада Війська Запорозького. Того ж дня гетьман І. Виговський видав універсал про уповноваження Ю. Немирича, І. Ковалевського та І. Федоровича провести переговори з Г. Лільєкроною та укласти мирну угоду з Швецією. У своєму виступі на раді гетьман окреслив перспективи міжнародного становища Козацької держави: «...присилав до нас Шведський король і зве нас у підданство до себе, а Царська Величність писав до нас грамоту з доганою, що ми без його государева відома сполучилися з Ракоцієм, і перед цим ми зрадили Литовському королеві і Кримському ханові, і Ракоцію Угорському і Волоському, а тепер мені хочете зрадити, і чи довго вам у таких хитаннях бути?». Після цього І. Виговський запропонував присутнім на раді залишатися в підданстві московському цареві та укласти союз з шведським монархом.
З огляду на те, що раніше серед старшини й козаків ходили чутки про наміри царя обмежити козацький реєстр та забрати Ніжин, Переяслав і Білу Церкву в своє безпосереднє володіння, рада вирішила відрядити послів до Москви для узгодження спірних питань та умов майбутнього українсько-російського договору. Одночасно 6 жовтня 1657 р. на Корсунській раді було ухвалено угоду з Карлом Х Густавом. Як наголошувалося в преамбулі угоди з Швецією, її основні положення були розроблені за гетьманування Б. Хмельницького: «Ми, Іван Виговський, гетьман війська Запорозького з усім військом Запорозьким так заявляємо – сповняючи наміри покійного Богдана Хмельницького, нашого попередника, що для загального добра всього війська постановив був війти в згоду і союз [] з щасливо нині пануючим Карлом-Густавом Королем Шведським Й[ого] М[илістю]». Текст угоди, який повіз до Стокгольма Г. Лільєкрона, був підкріплений листом І. Виговського до Карла Х Густава.
8 жовтня 1657 р. жовтня представники українського уряду Ю. Немирич. І. Федорович та І. Ковалевський підписали звернення до шведського короля з 8-ми пунктів, де говорилося про Україну як Subiectus pro liberta gente et nulli subiecta («вільним політичним народом і нікому не підлеглим»), а також наголошувалося на необхідності здійснення «воєнної допомоги проти спільних ворогів.., за виключенням світлійшого князя Московського, з яким Військо Запорозьке пов’язане тісним союзом і буде зберігати йому вірність» («excepto sarenissimo eb polertissimo Mapno Duce Moschoviae, cum gno miliria Zaporoviana strieto foedere junetc est fidem gue mojestet; sune sewabit intactan et inviolatum»). Окрім того, українці вимагали визнати за Військом Запорозьким північні кордони по р. Березину. З огляду на те, що шведська армія покинула територію Речі Посполитої задля війни з Данським королівством, уряд І. Виговського розпочав робити головну ставку на польську протекцію та поступово відійшов від орієнтації на Москву.
На початку 1658 р. серед населення козацької України поширилася думка, що «хоче цар наші вольності зламати і привести нас під свою волю, царських воєвод не хочемо - хочемо від царя відступити». Частина козацької старшини бере участь у т. зв. «бунті Лісницького», провідники якого виступали під антиросійськими гаслами. На причини, які штовхнули гетьмана Виговського та його старшину відмовитися від сюзеренітету Олексія Михайловича, вказував Михайло Грушевський. Згідно з його дослідженнями, українці побоювалися того, що цар скасує гетьманське правління, започаткує воєводську управу, зменшить кількісний склад козацького реєстру, відбере «права та привілеї» в старшини, заборонить автономію церкви в Україні тощо.
Про дії гетьмана І. Виговського та його оточення відразу ж повідомила московському цареві старшина Запорозької Січі на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем. В інструкції запорозьким послам, що відправлялися до Москви, говорилося: «...Вся старшина, гетьман і всі полковники таємно всією черню присягу вчинили невідомо для чого з князем Семиградським, з Юрієм Ракоцієм, і з королем Свейським, і з обома воєводами, з Волоським і з Мультянським, і до царя Кримського листи посилають, а то все для зради проти Вашої Царської Величності...».
Прикладом для цього може слугувати події, які передували укладенню угоди в Гадячі. Тоді польські посли три дні чекали аудієнції у гетьмана Виговського. Він же у цей час радився з російським послом В. Кікіним, що згідно зі свідченнями сучасників могло привести до відмови українського гетьмана від підписання договору з Польщею.
Ще задовго до Гадяча, у березні 1658 р., Виговський відрядив до Варшави полковника П. Тетерю, який мав засвідчити польським урядовцям бажання гетьмана визнати зверхність короля за умови укладення Річчю Посполитою угоди зі Швецією. Не відмовляючись від протекторату Шведської корони, разом з тим, зважаючи на поступовий відхід Карла Х Густава від активних військових дій у Центрально-Східній Європі, Чигирин прагнув одержати підтримку Польської корони. Це дало б можливість поновити союз з Кримським ханством, який перебував у дружніх стосунках з Яном ІІ Казимиром.
16 вересня 1658 р. у полковому місті Гадячі на Полтавщині було підписано українсько-польську угоду, яка розпочала новий період у міжнародній політиці Українського гетьманату. Саме мотиви зовнішньополітичного плану не лише були визначальними на етапі становлення ідеї федеративного союзу між Україною, Польщею й Литвою, а й спричинили згодом до її краху. В умовах українсько-російської війни, що розпочалася в жовтні 1658 р., дипломатія гетьманського уряду України розвивалася не тільки у напрямку Варшави, але й Стокгольму, Стамбулу, Бахчисараю й тієї ж Москви. Кожний з цих зовнішньополітичних напрямків був важливий для справи утвердження новоутвореної держави.
Протягом 5 – 8 жовтня 1658 р. гетьман І. Виговський відправив чотири листи до монарха Шведського королівства, в яких нагадував королю про Корсунський договір та вказував на причини переходу Українського гетьманату під владу Речі Посполитої. 8 жовтня одночасно з листом до шведського короля Карла Х Густава щодо підтримки, Виговський написав до Олексія Михайловича, що він воював не проти російських військ, а проти "свавільників". Однак Москва проігнорувала позицію Українського гетьманату й оголосила про "зраду" Виговського, що означало різке загострення стосунків між обома країнами. Засвідчуючи свої добрі наміри, Виговський відпустив до Москви затриманого раніше російського посла Я. Портомоїна й запропонував йому передати царю, щоб той не починав військових дій, а прислав в Україну "на договір своїх государевих ближніх людей". Однак, якщо Московське царство все ж таки вирішить воювати з Україною, то, попереджав І. Виговський, «Гетьман розпочне проти государевих ратних людей стояти і з ними битися, а допомагати йому будуть польські, свейські і волоські ратні люди і кримські татари та турський салтан...».
Гетьман І. Виговський також звертався до брата короля Швеції герцога Адольфа з проханням про заступництво перед польським королем та надання військової допомоги. 9 жовтня 1658 р., очевидно, на прохання гетьмана, до шведського монарха написав листа відомий український дипломат Данило Олівеберг з проханням Карлу Х Густаву прислати до України хоча б тисячу солдат, а також укласти мирний договір з Річчю Посполитою.
Однак Шведське королівство не зважало на настирливі звернення гетьмана та його оточення: підписавши мирний договір з Москвою, воно порушило дипломатичні плани українського уряду й позбавило його надії на допомогу з боку шведської армії у боротьбі з російськими військами. Московський посол в Україні повідомив своєму цареві про те, як на звістку про шведсько-російський мир відреагував один з найближчих сподвижників Виговського, полковник Г. Гуляницький: «Свейський (шведський. - Т.Ч.) король у Великого Государя... милості пошукав і згоду з Великим Государем... учинив. І Гуляницький, вислухавши про те, почав лаятися всілякою непристойною лайкою, і казав: «...король ніколи згоди з царем не учинить, завжди буде з нами у згоді».
Ще перед тим, як зазначалося вище, гетьман І. Виговський відправив до Польщі свого посла Тетерю з пропозиціями для короля укласти мир зі Швецією й направити певну кількість війська до України. Потрібно відзначити, що велику роль у життєздатності Гадяцького проекту відігравала позиція Шведського королівства. Перемоги Стокгольма у війні проти Речі Посполитої обумовлювали принципову зміну зовнішньополітичного курсу Московської держави, у зв’язку з чим згорталися бойові дії на польському фронті. З іншого боку, лише за умови швидкого примирення Швеції та Польщі гетьманський уряд міг сподіватися на нейтралізацію воєнних операцій Москви проти України. Саме тому гетьман Війська Запорозького І. Виговський закликав короля Яна ІІ Казимира до примирення з Карлом Х Густавом.
І хоча 8 листопада 1658 р. шведський король Карл Х Густав написав листа до Чигирина про підтримку політичних прагнень гетьмана Івана Виговського, однак вже 20 грудня того ж року у м. Валліесарі було підписано шведсько-російське перемир’я, що дозволило Москві направити до Білорусії додаткові військові підрозділи і перемогти там козацький корпус українського полковника І. Нечая. На жаль, саме позиція Швеції стала однією з причини, яка унеможливила впровадження в життя Гадяцької угоди між козацькою Україною та Короною Польською. Незважаючи на спорадичні контакти між Чигирином та Стокгольмом включно до 1660 р., з підписанням московсько-шведської мирної угоди в Кардісі у 1661 р. контакти між Українським гетьманатом та Шведським королівством припиняються, щоб відновитися вже на початку XVIII ст. Тоді з початком нової «загальноєвропейської» Північної війни 1700 – 1721 рр. гетьман Іван Мазепа почав налагоджувати дипломатичні відносини з королем Карлом ХІІ задля звільнення України від московської протекції.

ДОДАТОК
Угода про воєнно-політичний союз між Військом Запорозьким та
Шведським королівством 1657 року
(м. Корсунь на Черкащині, 5 – 8 жовтня 1657 р.)

А) Універсал гетьмана І. Виговського, який уповноважував Ю. Немирича, І. Ковалевського та І. Федоровича вести переговори з шведським послом Г. Лільєкроною та укласти воєнно-політичний союз зі Швецією.
Ми, Іван Виговський, гетьман війська Запорозького з усім військом Запорозьким так заявляємо – сповнюючи наміри покійного Богдана Хмельницького, нашого попередника, що для загального добра всього війська постановив був ввійти в згоду і союз спочатку з світлішою королевою Христиною, а потім з щасливо нині пануючим Карлом-Густавом Королем Шведським Й[ого] М[илістю], ми не захотіли відступати від цих його спасенних намірів прагнучи так само бачити в якнайкращім розквіті військо Запорозьке, а його привілеї та вольності в повнім збереженні. Отже як згаданий світлий і непоборний Король Шведський прислав до нас свого покойового яснов[ельможного] п[ана] Густава Лілієнкрону, дідича Гольштадського, з новим уповноваженням для переговорів і укладення союзу з нами, ми також постановили делегувати з нашого боку для сповнення цього спасенного діла яснов[ельможного] п. Юрія Немирича з Чернихова, дідича Режан і Ушомира, підкоморія Київського, Овруцького і Кременецького старосту, Івана Ковалевського генерального осавула війська Запорозького і полковника Івана Федоровича. Делегуємо і уповноважуємо їх зійтися з згаданим паном послом і для встановлення дружніх стосунків поміж нами і Найяснішим королем й королівством Швеції: щоб підготувати угоду, обговорили і уклали; вважатимемо усе те, що вони постановлять та узгодять, за доцільне і справедливе.
Уповаючи на це, підпишемо рукою власною і скріпимо нашою печаттю.
Дано в Корсуні, дня п’ятого жовтня року 1657.
Іван Виговський, гетьман Війська Запорозького рукою власною.

Б) Українсько-шведська угода про воєнно-політичний союз
Цим заявляємо і стверджуємо всім і кожному зокрема, кому це важливо, або якоюсь мірою може бути важливим, що поміж Найяснішим і Наймогутнішим принцепсом і паном Карлом Густавом, королем шведів, готів і вандалів, великим князем Фінляндії, князем Естонії, Карелії, Бремії. Верди, Штетинії, Померанії. Кашубії, Вандалії, князем Ругії, паном Інгрії і Вісмарії, а також маркграфом Регнії, Баварії, Юліції, Клівії і князем Монтії та ясновельможним гетьманом Війська Запорозького на основі непорушної дружби поміж Найяснішою і Можновладною королевою Швеції Христиною та ясновельможним, блаженної памяті, Богданом Хмельницьким, гетьманом Війська Запорозького, а особливо поміж раніше згаданою Священною Його Королівською Величністю і блаженної памяті гетьманом, задля обопільного продовження щирої приязні і спільного блага постановили укласти договір і воєнний союз. Священна Королівська Величність мені, покойовому Його Священної Королівської Величності Густавові Лільєкроні, дідичеві Гальштадському – послові Священної Королівської Величності, а ясновельможний пан гетьман нам – Юрієві з Чернихова Немиречеві, вільному баронові в Режанах і Ушомирі, підкоморію Київському, старості Овруцькому і Кременецькому, Іванові Ковалевському, генеральному осавулові Війська Запорозького, та Іванові Федоровичеві, полковникові, - визначеним повноважними послами з обох сторін, доручили, щоб ми цю справу залагодили. Ми ж обмінявшись уповноваженими і договорившись про цю спілку ухвалили такий договір для ратифікації Його Величністю і ясновельможним паном гетьманом:
Хай буде вічна міцна приязнь і постійний союз між Королем Шведським і його наступниками з однієї сторони, і ясновельможного гетьманом і військом Запорозьким з другої. Обов’язуються вони цим договором до обопільної любові, приязні, помочі і воєнної спілки проти спільних ворогів і тих що помагають ворогам другої сторони – з виключенням світлішого Князя Московського, котре військо Запорозьке зв’язане тісним союзом і буде йому дотримуватися вірності непорушно. Коли один з союзників довідається про які не-будь неприязні заходи проти другої сторони, він повинен її завчасу остерігати і по силі всяку шкоду від неї відвернути, і свої сили або сполучити або окремо боротися проти її ворогів і їх атакувати. Одна сторона другій сприятиме і ніколи не візьме участі в замислах ворожих другій стороні, тим менше – не поможе ні радою, ні засобами її неприятелів. Одна сторона без другої не може входити в згоду з неприятелями, але кожного разу як їй прийде миритися з ворогом, це мусить вестися і укладатися за спільною згодою. Подробиці ж цього договору відкладаються з обох сторін, тому що королівський посол не знає думки Священної Королівської Величності щодо пропозицій поданих з боку ясновельможного гетьмана; ці пункти будуть невизначеними доти, доки їх не вирішать у присутності Священної Королівської Величності посли Війська Запорозького, які невдовзі вирушать. Дано в Корсуні 6 жовтня старого стилю року 1657.

Юрій Немирич, вільний барон в Режанах і Ушомирі, підкоморій
Київський, Овруцький і Кременецький староста, посол рукою власною
(печатка).
Іван Ковалевський, генеральний осавул
Війська Запорозького, посол рукою власною (печатка).
Іван Федорович, полковник, посол рукою власною (печатка).

В) Пункти угоди, запропоновані комісарами Війська запорозького з боку ясновельможного гетьмана Війська Запорозького ясновельможному панові, послу Найяснішого і Наймогутнішого Короля Швеції:
1. Про спільні – наступальні та оборонні – воєнні дії; за винятком великого князя Московитів, проти якого Військо Запорозьке відмовляється застосувати зброю.
2. Найясніший Король Швеції нехай визнає і проголосить Військо Запорозьке з підвладними йому провінціями за вільний народ і нікому не підлеглий, і цю свободу й інтереси боронитиме проти усіх ворогів.
3. Нехай Його Королівська Величність визнає і оголосить границі і території володінь Запорозького війська, що вони простягаються не тільки до Вісли, але й до границь Пруссії, пообіцяє спільними силами здобувати і до рук Війська Запорозького віддати – аж до Берестейського і Новогродського староств у Литві, по річку Березину.
4. Коли Бог поможе обом союзникам, так, що вони зможуть погодити Короля Польського – [в землях] за Віслою, то він має бути вибраний спільно, і під такою умовою, щоб присяг всіляко пильнувати приязні, свободи і згаданих границь Війська Запорозького.
5. Як би прийшлось Королеві Шведському миритися з поляками, то не інакше він мав би війти в згоду, щоб поляки проголосили Військо Запорозьке, з його землями за народ вільний, зреклися усіх претензій і згадані границі потвердили б не тільки спеціальним записом, але і присягою, за котру поручиться найясніший Король і королівство Швеції.
6. Обидві сторони подбають про те, щоб обопільні зносини і торгові операції не перервалися між Пруссією і Військом Запорозьким.
7. Скільки потрібно буде Війську Запорозькому зібрати і найняти на свою потребу офіцерів і вояків, також майстрів і ремісників в королівстві і в землях короля, він то йому дозволить.
8. Вільно буде набувати, купувати і вивозити для потреб Війська Запорозького з королівства й земель Короля Шведського зброю і амуніцію, і взагалі обидві сторони можуть вести всяку торгівлю сухопутну і морську, не платячи податків і мита.


 Див. напр.: Каманин И. Договоры Богдана Хмельницкого с Польшей, Швецией и Россией // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. – Вып.2. – К., 1916. – С.93 – 108; Олянчин Д. Опис подорожі шведського посла на Україну 1656 – 1657 рр. // Записки НТШ. – Т.154. – Львів,1937. – С.41 – 69; Заборовский Л. Россия, Речь Посполитая и Швеция в середине ХVІІ в. – Москва, 1981; Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України 1654 – 1657. – Частина І: 1654 рік. – Львів,1996; Матях В. “Шведська карта” у політичних комбінаціях Богдана Хмельницького (з приводу неопублікованих праць І.  Крип’якевича та М. Владимирського-Буданова) // Доба Богдана Хмельницького (до 400-річчя від дня народження великого гетьмана). Зб. наук. праць. – К., 1995. – С.235 – 242; Владимирский-Буданов М. О взаимоотношениях Богдана Хмельницкого с Швецией в 1655 – 1657 гг. // Там само. – С.263 – 265; Стеллан Далгрен. Швеция и страны Восточной Европы в 50-е годы XVII в.: историография и источники // Русская и украинская дипломатия в Евразии: 50-е годы XVII века. – Москва,2000. - C.92 – 114; Котлярчук А. Дипломатические отношения Швеции и Украины в 1654 – 1660 гг. Шведская историография и источники // Украина в соседние государства в XVII веке. Материалы международной конференции. – Санкт-Петербург, 2004. - С.90 – 107; Kubala L. Wojna szwecka w roku 1655 i 1655. – Lwow,1913; Kentrshinskyj B. Karl X Gustav infer krisen i oster 1654 – 1655 // Karolinska Forbundets Arsbok. – Stockholm, 1956; Idem. Ukrainska revolutionen och Rysslands angrepp mot Sverige 1656 // Karolinska Forbundets Arsbok. – Stockholm, 1966 та ін.
 Центральний державний історичний архів у Львові. – Ф. 132, оп.1, спр.12, арк. 1 – 2; Документи Богдана Хмельницького (1648 - 1657) / Упор. І. Крип’якевич, І. Бутич. - К., 1961. – С.340; Україна – Швеція: на перехрестях історії (XVII – XVIII століття) / Упор. Ю. Савчук. – К.,2008. – С.48.
 Архив Юго-Западной России. – Ч.ІІІ. – Т.VI. – К., 1908. – С.201 – 207. У листі до царя Олексія Михайловича від 2. 04. 1655 р. гетьман Б. Хмельницький писав: «Ми вже від чотирьох літ з Королевою Свейською о приязні договор чинимо, щоб на тих неприятелів – ляхів нам помогла » (Документи Богдана Хмельницького. – С.420).
 У преамбулі Корсунської угоди 1657 р. між Українським гетьманатом та Шведським королівством зазначалося, що «для загального добра всього війська постановив [Б. Хмельницький] був ввійти в згоду і союз спочатку з світлішою королевою Христиною» (Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. – С.332).
 У своєму листі до керівництва Війська Запорозького від 25. VI. 1631 р. шведський посланник Я. Руссель зокрема зазначав: «Щоби мали змогу нав’язати стосунки, розпочати і впровадити переговори з Його Королівською Величністю, й утвердити їх угодою й присягою Лишається, щоб я доручив вашу республіку і її очільників опіці і ласці всемогутньої Святої Трійці» (Національна бібліотека Швеції. – Стародрук листа Якоба Русселя: 130а Fol tb.;Україна – Швеція: на перехрестях історії (XVII – XVIII століття) / Упор. Ю. Савчук. – С.36, 167 - 170).
 Національний архів Швеції. – Ф. «Cosacica», ч.1; Документи Богдана Хмельницького. – С.363 – 364;с Архив Юго-Западной России. – Ч.ІІІ. – Т.VI. – С.65 – 66; Україна – Швеція: на перехрестях історії. – С.47, 170 – 171.
 Архив Юго-Западной России. – Ч.ІІІ. – Т.VI. - С.73 – 75.
 Цит. за: Владимирский-Буданов М. О взаимоотношениях Богдана Хмельницкого с Швецией в 1655 – 1657 гг. // Доба Богдана Хмельницького. – К.,1995. – С.253 – 254.
 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. - С. 75 – 76.
 Там же. – С.87.
 Цит. за: Горобець В. «Волимо царя східного». Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава. – С. 71.
 У цій дипломатичній інструкції Б. Хмельницького на переговори з королем Швеції зазначалося: «А що козаки не можуть залишатися без війни, після закінчення цієї війни з Польщею, просимо В[ашу] Кор[олівську] Величність виступити проти турків, щоби визволити багато християн з цієї неволі, - скласти пряму умову з московитянами і з другими, що приєднаються , щоби кожний був забезпечений щодо своєї участі в цій справі. Коли це буде зроблено, ми підемо нашими човнами морем, В[аша] Кор[олівська] Вел[ичність] сушею, і так буде коротка і легка, ще невидана війна. Вже з давнього часу бажали ми підняти цю війну, ще під впливом венеціан, але перешкодила війна з Польщею, тому що ми не довіряємо королеві [Яну] Казимирові, що нераз порушив обіцяний мир» (Архив ЮЗР. – Т.ІІІ. – Т.VI. – C.86 - 88).
 Цит. за: Крип’якевич І. Данило Олівеберг де Грекані дипломат часів Хмельниччини // Доба Богдана Хмельницького. Зб. наук. праць. – К.,1995. - С.245.
 Документи Богдана Хмельницького. – С.340.
 Skrivelser till Carl Gustaf fran Hetmanen Bohdan Chmielnicki. October 11, 1655 // Kungliga Biblioteket (Королівська бібліотека Швеції). – Latin, 4, F. D., sv. 835 a.; Котлярчук А. Дипломатические отношения Швеции и Украины в 1654 – 1660 гг. – С.104.
 Україна – Швеція: на перехрестях історії. – С.48.
 Instruktion for grekiske abboten Daniel gifven af Chmielnicki. Oktober 1655 // Riksarkivet. – RA / 2113 / 2113.2. Diplomatica Muscovitica Cosacica, t.1, Forhandlingar emellan Sverige och kosackerna 1655 – 1658. Residenten Daniel Oliverbergs depecher 1655 – 1658; Котлярчук А. Дипломатические отношения Швеции и Украины в 1654 – 1660 гг. – С.105.
 Кобзарева Е. Документы по истории русско-шведского конфликта в 50-е гг. XVII в. в фондах РГАДА // Русская и украинская дипломатия в Евразии: 50-е годы XVII века. – Москва, 2000. - С.56.
 Російський державний архів давніх актів у Москві (далі – РДАДА Москва). – Ф. 96 «Зносини Росії зі Швецією», 1655, спр.1, арк. 7; Кобзарева Е. Указ. соч. – С.56.
 Шведський історик Б. Кентршинський висловив думку, що однією з головних причин війни між Швецією та Росією у 1655 – 1658 рр. стало московсько-шведське суперництво за право надання військової допомоги (а, отже, політичного протекторату) Українському гетьманату в боротьбі проти Корони Польської (Kentrshinskyj B. Ukrainska revolutionen och Rysslands angrepp mot Sverige 1656 // Karolinska Forbundets Arsbok. – Stockholm, 1966. – P.86).
 Landberg Georg. Den Svenska Utrikespoliyikens historia. 1648 – 1697. – Stockholm, 1952. – S.95.
 Цит. за: Русская и украинская дипломатия в международных отношениях в Европе середины XVII века / Ред. М. Мейер. – Москва,2007. – С.83.
 РДАДА Москва. – Ф. 79 «Зносини Росії з Польщею», кн. 89, арк. 563 – 570.
 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. - С. 111 – 112.
 РДАДА Москва. – Ф. 96 «Зносини Росії зі Швецією», 1655, спр.4, арк. 179 – 180; Кобзарева Е. Указ. соч. - С.62. Цікаво, що питання про листування Карла ХІІ з наказним гетьманом у Білорусії В. Золотаренком серед іншого обговорювалося під час дансько-московських переговорів, які навесні 1656 р. проводилися у Копенгагені (РДАДА Москва. – Ф.53, оп. 1, 1656 р., кн.11, арк. 30 зв.). Московський посол Д. Мишецький одночасно проводив переговори з представниками нідерландських Генеральних Штатів, які на той час перебували в Данії. У відповідь на заяву росіянина про те, що Б. Хмельницький є підданим царя, голандці заявили: «Ми де того по цей час ні від кого не чули, що запорозькі черкаси у царської величності в підданстві. А до них [голандців], де, про те звідусіль пишуть начебто вони [українці] стоять осібно і по цей час» (Там само. – Арк. 51 – 51 зв.).
 Русская и украинская дипломатия в международных отношениях в Европе середины XVII века / Ред. М. Мейер. – Москва,2007. – С.106.
 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. - С. 114 - 115.
 Владимирский-Буданов М. О взаимоотношениях Богдана Хмельницкого с Швецией в 1655 – 1657 гг. – С.256.
 Цит. за: Котлярчук А. Дипломатические отношения Швеции и Украины в 1654 – 1660 гг. – С.97.
 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. - С. 167 - 171.
 Документи Богдана Хмельницького. – С.480 – 481.
 РДАДА Москва. – Ф. «Зносини Росії з Бранденбургом», оп.1, 1656, №2, арк. 68.
 Там само.
 Документи Богдана Хмельницького. – С.502.
 Там само.
 Документи Богдана Хмельницького. – С.513 – 514.
 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. - С. 129.
 РДАДА Москва. – Ф. 79 «Зносини Росії з Польщею», кн. 89, арк. 570 - 576.
 Цит. за: Wibling K. Carl X Gustaf och Georg Rakoczy II. – Lund, 1891. – S.29.
 Національний архів Швеції. – Ф. «Cosacica», ч.1; Документи Богдана Хмельницького. – С.544 – 546; Архив Юго-Западной России. – Ч.ІІІ. – Т.VI. – С.180 – 181; Україна – Швеція: на перехрестях історії. – С.50 - 51.
 Гурбик А. Україна в умовах Раднотської системи: похід української армії на Краків (1657) // Україна і Польща: стратегічне партнерство на зламі тисячоліть. Матеріали міжнародної конференції. – К.,2001. – С.34 – 37.
 У листі до Карла ХІІ від 16. ХІ. 1656 р. гетьман Б. Хмельницький писав: «Бажаємо насамперед, щоб Ваша Найясніша Величність знала, що ми пов’язані з Вашою Найяснішою Величністю не іншим зв’язком, ніж тим, яким ми зобов’язані обом найсвітлішим воєводам Молдавії та найсвітлішому князеві Трансільванії» (Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. - С. 180 - 181; Документи Богдана Хмельницького. – С.544 – 546; Україна – Швеція: на перехрестях історії. - С. 50 – 51, 172 - 173).
 Кобзарева Е. Документы по истории русско-шведского конфликта в 50-е гг. XVII в. в фондах РГАДА. - С.76.
 Стосовно бажання гетьманського уряду Б. Хмельницького володіти землями Західної («Червоної») України-Русі в королівській інструкції Г. Веллінгу зазначалося: «Коли Ясновельможний пан Гетьман, окрім цих великих земель і володінь, якими він володіє, бажає прилучити до своєї території ще якісь інші частини Русі, Його Королівська Величність не має проти цього нічого, і навіть щодо тих, які він дозволив окупувати Князеві Трансільванському, Король обіцяє докласти всіх старань, щоб по-приятельски без ніякої образи й без порушення присяги налагодити цю справу з Князем Трансільванським, і справедливі бажання п. Гетьмана задовольнити.» (Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. – С.206 – 207).
 Котлярчук А. Дипломатические отношения Швеции и Украины в 1654 – 1660 гг. – С.98 - 99.
 Там же.
 Wibling K. Carl X Gustaf och Georg Rakoczy II. – S.29.
 РДАДА Москва. – Ф. 96 «Зносини Росії зі Швецією», 1657, спр.2, арк. 139 – 140; Кобзарева Е. Указ. соч - С.72.
 Гурбик А. Українське військо у війні Раднотської коаліції проти Польщі: від Кракова до Бреста // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.5. – К.,2005. - С.318 – 320. Згідно з підрахунками А. Гурбика коаліційні шведсько-трансільванські-українські війська під час оволодіння Брестом (7. VI. 1657) нараховували близько 60 000 чол., з них: шведи – 13 000, трансільванці – 28 000, українці – 19 000 осіб.
 Національний архів Швеції. – Ф. «Cosacica», ч.1; Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. – С.221 – 223. Відомо, що ще весною 1656 р. польський король Ян ІІ Казимир надіслав Б. Хмельницькому з послом Т. Тишкевичем проект майбутньої мирної угоди та просив його надати військову допомогу проти шведів, але гетьман, зсилаючись на московську протекцію, відмовив Короні Польській у підтримці (Горобець В. Еліта козацької України. – С.125 – 126; Заборовский Л. Недооцененный документ Б. Хмельницкого // Славяноведение. – №6. - 1992. – С.55 - 56).
 Там же. - С.287 – 300.
 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. – С.303 – 304; Документи Богдана Хмельницького. – С.594 – 596.
 Україна – Швеція: на перехрестях історії. – С.62 – 63, 174 - 175.
 Йшлося про Віленське перемир’я 1656 р. Натомість на початку червня 1657 р. шведсько-українсько-трансільванське військо заволоділо столицею Речі Посполитої - Варшавою. При цьому відзначився козацький корпус під керівництвом наказного гетьмана А. Ждановича, а також полковників Богуна, Сербина та Сулименка нараховували 6 – 7 тисяч осіб (Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.9. – Ч.2. – К.,1997. – С.1410; Гурбик А. Похід військ Раднотської коаліції на Варшаву. - С.284 – 287).
 Акты ЮЗР. – Т.ІІІ. – С.569.
 Документи Богдана Хмельницького. – С.578.
 Цит. за: Русская и украинская дипломатия в международных отношениях в Европе середины XVII века. - С.361.
 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. – С.205.
 Акты ЮЗР. – Т. VII. – Санкт-Петербург, 1872. – С.233.
 Національний архів Швеції. – Ф. «Cosacica», ч.1; Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. – С.332 – 333
 Акты ЮЗР. – Т. ІV. – С.44.
 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. - С. 361 – 362; Furbundstraktat mellan Sverige och de Zaporogiske Kosackerna. Dat. Corsun, d. 6 oktober 1657 // Riksarkivet. – RA / 2113 / 2113.2. Diplomatica Muscovitica Cosacica, t.1, Forbandlingar emellan Sverige och kosackerna 1655 – 1719, l. 1 – 3
 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. - С. 332; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.Х. – К.,1998. – С.63.
 Національний архів Швеції. – Ф. «Cosacica», ч.1; Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. – С.337 – 338. Див. також: Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. – К.,1995. – С.583 – 596.
 Puncta pactorum ex parte Exercitus Zaporonianor Legato Regis Suetia. Dat. Corsun, d. 8 oktober 1657 // Riksarkivet. – RA / 2113 / 2113.2. Diplomatica Muscovitica Cosacica, t.1, Forbandlingar emellan Sverige och kosackerna 1655 – 1719, l. 1 – 2; Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. – Т.VI. - С. 336 – 337.
 Акты ЮЗР. – Т. ІV. – С.38 – 39.
 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.VIII. – C.55.
 Акты ЮЗР. – Т. VII. – С.184.
 Про позицію Карла Х Густава засвідчував його лист від 22. IV. 1657 р. до своїх послів на переговорах з Річчю Посполитою: «Як і перед тим, я твердо стою за найшвидше примирення з Поляками – але ви мусите їм пояснити й посередникам, що на підставі союзного трактату з Козаками я не можу вести переговорів без участі Козаків, і допущення їх лежить в інтересах самих таки поляків, бо це полегшує заспокоєння Польщі. Ясно, що коли Козаків не буде включено до трактату, згідно нашого з ними союзного договору, то Польща залишиться в постійнім замішанні, а я собі буду мати більший клопіт з Козаками, ніж матиму користь із замирення з поляками: Козаки можуть тоді з’єднатися на шкоду мені з Москвою» (Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.Х. – С.67 - 68).
 Див., напр.: Будзиновський В. Гадяцькі постулати і гетьман Виговський. – Львів, 1907; Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // Записки НТШ. - №89. – Львів,1909; Стадник М. Гадяцька угода // Записки Українського наукового товариства в Києві. – Кн. VIII. - К.,1911; Наріжний С. Гадяцька умова в світлі української історіографії // Науковий збірник Українського університету у Празі, присвячений Т. Масарику. - Т. 2. – Прага, 1930; Мишко С. Гадяцький договір. – Детройт, 1959; Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ століття: причини і початок Руїни. – К., 1998; Степанков В. Гетьманство Івана Виговського: соціально-політична боротьба і проблеми державного будівництва (серпень 1657 – вересень 1659 р.) // Середньовічна Україна. – Вип. 1. – К., 1994; Горобець В. Гадяцька угода 1658 року у контексті міжнародних відносин // Київська старовина. – 1999 - №1; Чухліб Т. Гадяч 1658 р. та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках. – К.,2008; Tomkiewicz W. Unia Hadziacka // Sprawy Narodowos
·iowe. – Warszawa, 1937. - № 1-2; Kubala L. Wojny du
·skie i pokуj Oliwski. – Lwуw, 1922; Kot S. Jerzy Niemirycz. W 300-lecie Ugody Hadziackiej. – Paryz, 1960; Dziewanowski M. Dualism or Trialism? Polish federal tradition // Slawonic and East European Reviev. – Vol.41. – 1963; Serczyk W. Hadziacz 1658 // Kontrasty. – R.19. - №3. – 1986; Kaczmarczyk J. Rzeczpospolita trojga narodow. Ugoda Hadziacka – teoria i praktyka. – Krakow,2007 та ін.
 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. - Т. VI. – С.356; Котлярчук А. Указ. соч. – С.102.
 Акты ЮЗР. – T.IV. – C.192.
 Архив ЮЗР. – Ч.ІІІ. - Т. VI. – С.359 – 360.
 Акты ЮЗР. – Т. VII. – С.266 - 267.
 Національний архів Швеції. – Ф. «Cosacica», ч.1; Архив Юго-Западной России, издаваемый временной коммисиею для разбора древних актов. – Ч.III. – T.VI. – К.,1908. - С.332 – 337; Україна – Швеція: на перехрестях історії (XVII – XVIII ст.) / Упор. Ю. Савчук. – К.,2008. – С.64 – 70. Переклад з латинської на українську мову: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.X. – К.,1998. – С.63 – 66. Узгоджено з сучасним перекладом М. та О. Трофимуків за виданням: Україна – Швеція: на перехрестях історії. – С.176 – 180.










13PAGE 15


13PAGE 14115





Приложенные файлы

  • doc 3512482
    Размер файла: 174 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий