еміграція

3
Вступ

Однією з найскладніших проблем історії будь-якого народу є втрата своєї державності, коли він із суб'єкта міжнародного права перетворюється у об'єкт впливу інших держав.
Вся відповідальність в такі складні періоди лягає на єдиний законний механізм впливу – емігрантський, або екзильний уряд. Всесвітня історія знає чимало випадків, коли саме такий уряд ставав запорукою відновлення держави.
Українці, як недержавний етнос протягом тривалого часу, були схильні до еміграції з країн, в межах яких проживали у різні історичні періоди. Чимало визнаних діячів української культури: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ],[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], та інші у різний час змушені були покинути [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і тривалий час (або й до кінця життя) жити «на еміграції».
Соціально-економічні (і політичні) негаразди незалежної України (з 1991 року) обумовили постійну трудову українську еміграцію за сучасності.
Українські емігранти схильні до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] в країнах проживання, найчастіше перше покоління (власне емігранти) є [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Подекуди українці-емігранти істотно змінюють [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ситуацію в країні проживання у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], куди почали виїжджати лише наприкінці ХХ століття, українці зараз становлять третю за чисельністю національну меншину. Роблять і значний внесок в економіку та культуру «нової» батьківщини [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Причини та види еміграції:
У залежності від її тривалості еміграція може бути довготривалою з метою постійного проживання; тимчасовою, якщо емігранти через певний час повертаються, та сезонною  у певну пору року або на періодичні заробітки.
Залежно від причин, що зумовлюють переселення, вирізняють еміграцію економічну (соціально-економічні причини) і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ставлення до політичного режиму). Соціально-економічними причинами є передовсім загальна бідність і голод, що, в свою чергу, можуть бути викликані військовими діями у країні проживання або участю країни у таких; природні лиха, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] катастрофи, в тому числі техногенного характеру тощо. Іншими соціально-економічними причинами можуть бути [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] або неможливість знайти роботу за фахом (чи запрошення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на роботу в іншій державі). Саме тому економічну еміграцію також називають[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], тобто переселення людей з метою пошуку роботи або для здіснення трудової діяльності за [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. До соціально-економічних причин еміграції також належать труднощі або неможливість отримати навчання, реалізувати свій творчий потенціал, вести або розширити [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] у країні проживання тощо.
4
Розділ І. Етапи політичної еміграції.
1.1Перша доба української політичної еміграції в Князівські часи. Початки української політичної еміграції слід шукати в сивій давнині, в князівських часах, коли князь Володимир Великий створив Українську Державу, яка була найсильнішою державою за всі часи її існування. Князь розумів, що тільки в єдності сила Держави. А тому він повернув усі завойовані землі, об’єднав їх, і вся Україна повинна була йому коритися. Українські княжі двори присвячували багато уваги княжим елітарним правилам поведінки та аристократичного етикету в різних краях Заходу і Сходу. Через те українські княгині користувалися великою пошаною і повагою в цілій Європі, вони були одружені за королів з різних країн.
Згадаймо доньку Ярослава Мудрого – Анну Ярославівну у французьких джерелах – Аґнеса). Вона була першою освіченою жінкою у Франції, навіть ставила підпис за свого чоловіка – неграмотного короля Франції – Анрі . В 1051 році до Києва прибули три єпископи з шлюбним контрактом короля Франції Гайнріха І. Її супроводжував Київський Митрополит Іларіон до Raim (Райм тоді був столицею Франції), де вона брала шлюб і була коронована на першу царицю Франції. Вона подарувала катедрі слов’янське Євангеліє, яке у свій час подарував її батько Ярослав Мудрий. Анна була жінкою високої культури і мала великий вплив на свого чоловіка; була релігійною, за що її поважали Єпископи. Анна заснувала в Сенлісі Монастир (St. Vincent-Kloster). Після смерті свого чоловіка, її син Філіп І був ще неповнолітній, а тому вона стала царицею, володаркою всієї Франції, про що свідчать її підписи на важливих державних документах .Збереглися сімнадцять королівських актів, на яких побіч підписів короля, є її староукраїнський підпис: «Анна королева». Вона зробила чимало реформ у політиці, в загальній культурі та в культурі мови. Як бачимо, Анна достойно репрезентувала династію руських Рюриковичів.
Отже, Україна була в княжі часи колискою ультури, політичних відносин із Заходом і озумовою інстанцією планети. Тож повернімося лицем до нашої історії бо той хто не знає минулого, той не може творити майбутнього. Друга доба української політичної еміграції. Більш активно себе виявила українська політична еміграція в добу Козаччини. Перші вістки про козаків записані в хроніках і літописах уже в 1492 році, хоч тепер початок козаччини датують 1490 роком. Часи козаччини – це майже 10 років перманентної козацько-польської війни чи не найдраматичніший період української історії.
1.2.Виникнення першої політичної еміграції за гетьманування Пилипа Орлика.
Історія народження першої в світі держави з демократичною формою правління і її конституції почалася на Запорозькій Січі. Протягом тисячоліть Європа, як і всі держави світу, складалася з феодально-кріпосницьких держав, на чолі яких стояли закохані в себе князі, королі, царі та інша братія, що споконвічно отримували владу як спадщину тобто влада, як сімейна
5
приватна власність, передавалася сину від батька. Такий стан справ цілком влаштовував панівну верхівку і аж ніяк не відповідав соціальним, економічним, духовним, та політичним інтересам народів цих держав.
У кінці 15-го століття почалася колонізація Середнього Придніпров’я феодалами Литовського, Руського та Жемантійського князівств, що призвело до поширення кріпацтва та національного гніту українського народу. Щоб зберегти свою свободу і незалежність, волелюбні українські козаки (тобто, вільні озброєні люди) і селяни, відступивши на південний схід, створюють там Запорозьку Січ державу Війська Запорозького. Розташовувалася Січ за порогами Дніпра в середній його течії та низов’ї.
У новоствореній козацькій республіці не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосного права. Економічні відносини між людьми базувалися на принципі найму, а не на феодальному примусі. Вперше в історії людства саме український народ, всупереч усім існуючим на той час диктаторським режимам, створив нову державу з демократичною формою правління, про що писали, зокрема, в своїх працях історики С.Мишецький , С.Наріжний, М. Слабченко та інші.
Влада в новоствореній державі належала всім козакам, незалежно від майнового стану, тобто, громадянському суспільству. Для здійснення повсякденного правління громада обирала старшину, яка здійснювала адміністративну і судову владу, розпоряджалась фінансами, і керувала військовими справами, а також представляла Запорозьку Січ у міжнародних відносинах. Старшину обирали на Військовій Козацькій Раді, яка була найвищим органом влади на Запорозькій Січі, причому у виборах мали право брати участь усі козаки.
Українська державність на Січі формувалась на основі звичаєвого права на той час більш відомого як «козацьке право» сукупність правових звичаїв. Розгляди різноманітних справ козацькими судами на підставі норм звичаєвого права поступово закріплювалися відповідними законами.
Сформувавшись в умовах військового і політичного протистояння, Запорозька Січ вимушена була протягом століть своєї історії майже систематично вести боротьбу з оточуючими її диктаторськими режимами. Запорозькі козаки були провідною силою в боротьбі народу України проти феодально-кріпосницького і національного гніту: в повстаннях під проводом Косинського (15911593 рр.), Наливайка (15941596 рр.), Павлюка і Скидана (1637 р.), Дмитра Гуні (1638 р.), а з 1648 року по 1654 рік козаки вели визвольну війну проти загарбників України під керівництвом Богдана Хмельницького. Найбільші битви під його керівництвом відбулися з військами феодальної Польщі під Жовтими Водами (1648 р.) і Корсунем (1648 р.), під Пилявцями (1648 р.), під Збаражем (1649 р.), під Берестечком (1651 р.), під Батогом (1652 р.). Під керівництвом гетьмана Івана Виговського українські війська здобули перемогу над царськими військами кріпосницької Московії в Конотопській битві (1659 р.). Змушені були козаки також воювати і проти турецько-татарських загарбників, здійснюючи неодноразово походи
6
на узбережжя Криму, Малої Азії та Фракії з метою визволення невільників та ослаблення сил агресора.
Гетьман Пилип Орлик творець першої у світі демократичної конституції.
Диктатори тих часів не могли не бачити загрози своїм режимам у самому факті виникнення і існування держави з новою демократичною формою правління. Тому, не зважаючи на існуючі між ними військові конфлікти і політичні суперечки, вони, домовившись про поділ України по лінії Дніпра (правобережна поступово була захоплена Польщею а лівобережна Росією), спільними зусиллями розпочали процес окупації українських земель і поневолення українського народу.
Ліквідація самостійності Запорозької Січі відбулась в 1709 р. після Полтавської битви. В цій битві гетьман Іван Мазепа разом із значною частиною запорозьких козаків, які не могли миритися з утиском своїх прав, поступовим закріпаченням українських селян і ігноруванням демократичних свобод Запорозької Січі диктаторською Росією, виступили на боці шведського короля Карла Х11 проти військ самодержавця Петра Першого. Зазнавши поразки від чисельно переважаючих військ Петра, козаки, які залишалися вірними гетьману Мазепі, змушені були відійти на південь у турецькі володіння і тимчасово облаштувались у Бендерах на Дністрі. Так в історії України виникла перша українська політична еміграція. У вересні 1709 р. у віці 70-ти років помирає Іван Мазепа і козаки обирають гетьманом Пилипа Орлика, який був однодумцем і продовжувачем справи свого попередника. Маючи високу освіту й володіючи тонким розумом, він гідно відстоював права і претензії українського козацтва до російського самодержавства. Новообраного гетьмана відразу визнав турецький султан та шведський король, з якими Орлик уклав угоду про продовження спільної боротьби проти царя Петра Першого аж до повного звільнення України.
Проте, з точки зору історії виникнення і розвитку демократичного суспільства, значно важливішим було прийняття створеної Пилипом Орликом першої конституції України, яке відбулося в день обрання його гетьманом України 5 квітня 1710 р.
Конституція була створена Орликом на засадах традиційного козацького права і разом із тим зміст її статей свідчить, що ідея парламентаризму зародились у середовищі українських політиків уже на початку ХVІІІ століття. Конституція Орлика вперше не тільки в історії України, а й в історії людства законодавчо затверджувала існування демократичного суспільства.
Для українського народу така сторінка історії пов’язана з іменем гетьмана Пилипа Орлика та його емігрантського уряду.
Політична еміграція, яка виникла в результаті поразки курсу гетьмана І.Мазепи, спрямована на відокремлення Лівобережної України від Росії, розпочала активну діяльність з 1709 р. Свій організований характер вона зберігала до 1720-х років, політичний – до смерті її керівників та ідеологів у 1740-х – 1750-х роках.
7
Політичний та організаційний характер еміграції визначався тим, що територію Лівобережної України гетьман залишив з більшістю генеральних старшин, полковників, кошовим отаманом Запорозької Січі, а також значною частиною козацтва.
Актуальність дослідження дипломатичної діяльності українських емігрантів зумовлена ще й тим, що довгий час історики оцінювали їх дії досить неоднозначно. Об’єктивне і неупереджене висвітлення подій 1708-1740-х років допоможе ліквідувати радянські стереотипи у сприйнятті цих подій та сприятиме науковому з’ясуванню багатьох політичних процесів, які відбувалися в Україні. Адже донедавна спробу І. Мазепи визволити Україну з-під влади Росії називали “зрадою”, а його послідовників, особливо уряд української політичної еміграції, “бунтівниками” та “політичними злочинцями”.
Прогресивне людство зберігає пам’ять про Пилипа Орлика, насамперед, як про автора першої в історії людства конституції демократичного суспільства. В наш час оригінал конституції, як пам’ятка української політико-філософської та правової думки, зберігається в державному архіві Швеції. Вона з’явилася на 66 років раніше за американську «Декларацію незалежності» й майже на 80 за французьку «Декларацію прав людини і громадянина».
























8
Розділ ІІ. Українська політична еміграція від 2-ї пол.ХІХ ст. і її розвиток надалі.
2.1. Переслідування і утички громадських діячів.
Заборона царським урядом українства, переслідування і репресії проти українських громадсько-політичних діячів призвели до виїзду останніх за кордон, і вони здебільшого осідали у Галичині, зокрема у її центрі - Львові. З розвитком національних почуттів творилися єдність Наддніпрянщини і Східної Галичини, розуміння спільності національних інтересів роз'єднаних австро-російським кордоном частин одного українського народу і прагнення змагатися за ці інтереси.
В 70-х роках XX ст. еміграція невеликої кількості наукових і суспільних діячів з Наддніпрянщини (М. Драгоманов, С. Подолинський, Ф. Вовк, А. Ляхоцький (Кузьма) та ін.) мала суто політичний характер. їхня політична і публіцистична діяльність у Відні, Женеві, Львові неабияк вплинула на формування української політичної ідеї та активізувала її в Західній Європі. Найвагомішими були праця М. Драгоманова і його гуртка у Женеві, а також видання "Громади" - першого українського журналу за кордоном. М. Драгоманов підтримував тісні зв'язки з такими галицькими видатними діячами, як І. Франко, О. Терлецький, М. Павлик. Сильні драгоманівські впливи на Галичину призвели до організації тут поступових і радикальних журналів, провадження громадської праці.
Переслідуваний у Росії за українську національну діяльність, у 1891 р. покинув Наддніпрянщину й осів у Львові Пантелеймон Куліш, відомий письменник, публіцист, історик, літературний критик і громадський діяч. Тут він працював над проблемами історії України.
Говорячи про перших політичних еміґрантів.у Львові, слід підкреслити заслуги і велику роль Михайла Грушевського, вченого і громадського діяча, довголітнього (до Першої світової війни) голови Наукового Товариства ім. Шевченка.
Друга хвиля української політичної еміграції припадає на початок XX ст. Зв'язана вона була з діяльністю Революційної Української Партії, першої дійсно політичної української організації в Україні, яка відіграла визначну роль у новітньому відродженні українського народу, поширивши серед нього самостійно-соборницькі гасла і заклики до революційної боротьби з існуючим ладом. РУП, крім свого Центрального Комітету в Києві, мала також Закордонний Комітет у Львові, навколо якого й гуртувалася нова українська політична еміграція, значно численніша, ніж за часів Драгоманова.
У тісному зв'язку з РУП були члени "Молодої України", що проголошувала ідею самостійності України і вела боротьбу за українські вищі школи: це Євген Косевич, Володимир Старосольський, Юліан Бачинський, Лонґин Цегельський та ін. В 1904 р. всі видавництва партії перенеслися до Львова, який став, таким чином, важливим українським емігрантським осередком.
9
З вибухом першої російської революції восени 1905 р. всі емігранти повернулися для праці в Україну.
Після придушення революції, коли почалася загальна реакція й репресії проти українства в Росії, в 1907-1908 pp. виникла третя хвиля української політичної еміґрації. Від половини 1907 р., після розгону 2-ї Думи, репресії проти українства вийшли на порядок денний, набравши характеру послідовної системи. Почався цілий ряд політичних процесів, у яких перемішувалися представники різних українських партій, напрямків і організацій. Багато українців опинилися в тюрмі й на Сибіру інші втекли за кордон. Цю еміґрацію складали визначні діячі першої російської революції в Україні 1905-1907 pp., які належали до соціалістичних партій. Тим разом була вона набагато чисельнішою, тривалішою і політично різноманітнішою. Цій еміграції судилося відіграти в українському житті досить визначну роль.
2.2.Емігранти цього періоду:
Володимир Винниченко, Володимир Дорошенко, Юрій Тищенко (Сірий), Олександр Коваленко (учасник повстання "Потьомкіна"), Микола Чудінов, Лев Юркевич (Рибалка), Дмитро Донцов, Олекса Назаріїв, Володимир Степанківський, Михайло Гаврилко, Микола Троцький, Грицько Войташевський, Охрим Соболь, Євген Бачинський, Петро Дятлів, Олександр Мерклінґ та інші. Це були колишні РУ-пісти, на той час майже всі без винятку - соціал-демократи. Появилися за кордоном перші українські есери: Микола Залізняк, Федір Королів, Юрій Гаврил ей, кілька робітників, що свідчило про зародження в Україні нової політичної течії. Еміграція з Наддніпрянщини поповнювалася й пізніше: можна згадати Іполита Бочковського, Вадима Щербаківського, Всеволода Козловського, Петра Бензю, Олександра Семеніва, Лисенка (брата композитора) та інші.
Незважаючи на те, що ця еміграція від 1907 р. розпорошувалася за кордоном, усе ж головним своїм осередком вона мала Львів. Тут емігранти працювали в галицьких українських інституціях (наприклад, А. Жук - в кооперації, В. Дорошенко - в бібліотеці НТШ), тут існувала закордонна група УСДРП, до якої входили Жук, Донцов, В. Дорошенко й інші. Ця група в 1909 р. почала видавати часопис "Праця", метою якого було розбудити занепале партійне життя в Україні. Соціал-демократи з України, т. зв. ортодокси (Порш, Юркевич) за допомогою галицьких соціал-демократів (В. Левинського) почали видавати (також у Львові) свій орган - "Робітник". Після короткого існування ці видання були ліквідовані, а замість них заходами і на кошт Л. Юркевича почав виходити спільний місячник "Наш
голос" (1911). Але цей орган не об'єднав усіх емігрантів соціал-демократів. Навпаки, щораз більше їх, особливо з групи "Праці", віддалялися і поволі відходили від партії, шукаючи нових шляхів для національної політики.
У Львові українська політична еміграція, розвинувши досить інтенсивну діяльність, зробила дуже багато для розвитку ідеї самостійництва - від


10
пропаганди звичайного сепаратизму від Росії до самостійності української держави.
Поштовхом до цього були напружені міжнародні відносини, особливо на Балканах, де перехрещувалася політика двох великих держав, між якими був поділений український народ. Відчуваючи конечну потребу підготовки до участі у назріваючих подіях, бачачи повний аполітизм національного життя на Наддніпрянщині, українська еміграція у Львові почала виношувати різні політичні й організаційні плани, що "мали вивести українську справу на ширші горизонти й приготовити українську суспільність до якогось чину, до акції".
Велику роль відіграв також настрій галицьких українців, які з цілком зрозумілих причин зайняли рішучу антиросійську позицію. Ця позиція, як і взагалі вплив на емігрантів з Наддніпрянщини, лише зміцнювала і поглиблювала серед них самостійницьку орієнтацію. 4-6 березня 1911 р. у Львові відбулися наради гуртка українських політичних емігрантів, у яких взяли участь А. Жук, В. Степанківський, Л. Юркевич, В. Липинський, що не був емігрантом, а на той час перебував у Галичині, друкуючи у Кракові свою працю "Z dziejow Ukrainy". З галичан у засіданнях брав участь В. Кушнір, редактор "Ukrainische Rundschau" у Відні. Метою цих нарад було започаткування активної політичної діяльності самостійницького характеру.
Внаслідок цих нарад повинен був видаватися періодичний самостійницький орган під назвою "Вільна Україна", що мав трактувати різні питання українського життя, виходячи з інтересів єдності нації. Згодом навколо журналу мала би утворитися відповідна політична організація. Провідним діячем групи "Вільна Україна" був Вячеслав Липинський.
Внаслідок принципових дискусій за програму друкованого органу були прийняті запропоновані А. Жуком такі головні засади: 1. Культурний і економічний розвиток українського народу можливий тільки при відповідних для того умовах. 2. Відсутність реальних умов національного розвитку українців у централістській і поліцейській Росії. 3. Черговим завданням української політики повинно стати пробудження свідомості українського народу щодо протилежності економічних і культурних інтересів України й Росії, чим викликати масовий національно-політичний рух. 4. Для цього необхідно на всю величину поставити українську національну проблему. 5. Економічний визиск України Росією, гальмування нею культурного
розвитку української нації є базою національно-політичних постулатів, спільних для всіх верств українського народу. 6. Тільки національна незалежність забезпечить культурний і національний розвиток українського народу, а незалежна Україна - це витвір тільки української національної революції.
11
7. Етапом до національної незалежності українського народу може бути прилучення України або її частини до Австрії, яка в даний час для нього
краща, ніж Росія, злучення з Галичиною та Буковиною й утворення окремої національно-територіальної одиниці. 8. Державний занепад Росії та ії розбиття у майбутній війні були б в інтересах всіх національностей, що її населяють, і прискорили б суспільно-політичний розвиток цілої Європи. 9. У своїх національно-політичних змаганнях використовувати всі існуючі в Україні можливості громадської діяльності й не ставитися неґативно до участі в загальнополітичному житті, оскільки це сприятиме національно-революційній діяльності. 10. Практичним національно-політичним постулатом для Австрії є поділ Галичини. Учасники березневих нарад вважали, що проектований журнал повинен активно виступати проти русифікації, використовувати будь-яку нагоду для національних маніфестацій і демонстрацій, популяризувати клич "свій до свого", вести еконобойкот чужинців, взагалі висвітлювати всі виступи національного характеру, які у своєму розвитку довели б до національного повстання, коли для цього настане відповідний час. Про плани українських політичних емігрантів з Наддніпрянщини були повідомлені митрополит А. Шептицький і професор М. Грушевський. З відома учасників наради це зробив В. Липинський. Перший поставився до справи з симпатією, великою зацікавленістю і побажаннями добра у цій праці, а другий - дуже обережно, майже негативно. Учасники нарад визначили зміст першого номера журналу. А. Жуку доручили ведення справ запланованого часопису. До співпраці були запрошені також наддніпрянські емігранти В. Дорошенко і М. Залізняк, що перебували у Львові. В. Липинський посвятив у цю справу В. Темницького, що перебував тоді у Кракові, а Жук заручився співпрацею І. Крип'якевича, що викладав тоді в одній із львівських гімназій. Однак з цих планів нічого практичного на той час не вийшло. Тим більше, що між учасниками не було єдності. На нараді виринули два погляди: один - чисто самостійницький, без орієнтації на чужі сили (Липинський), другий - сепаратистський, з виразною орієнтацією на Австрію (Кушнір, Степанківський). Л. Юркевич далі стояв на класовій марксистській позиції,
не бажаючи співпрацювати з людьми, що думають "по-буржуазному". На львівських березневих нарадах також було зроблено спробу знайти практичні шляхи для національної політики, сформулювати П завдання, зреформувати УСДРП, прийняти нову програму, дати їй нову назву-
12
Українська партія праці. В разі невдачі цього плану пропонувалося скликати конференцію патріотично настроєних людей, готових до активної
національної політики, і створити цілком окрему політичну партію. Проте ці задуми українських політичних емігрантів у Львові не були реалізовані. Незважаючи на злагоджену програму журналу, готові статті, все ж, на жаль, до видання його не дійшло через брак матеріальних засобів. Так невдачею закінчилася перша спроба вияву назовні української самостійницької думки. Проте намір створити самостійницьку організацію не завмер, а далі розвивався серед української еміграції. Спробу втілити цей план в життя зробив один із учасників львівських нарад 1911 року В. Степанківський зі своїм симпатином В. Кушнірем. Це була пропаганда т. зв. "Молодоукраїнства" у 1911-1913 pp., тобто такого українського політичного руху, який би зі свого ідейного арсеналу викинув усі взяті від росіян теорії і назви. Представники цього руху називалися "молодоукраїнцями" і вважали себе єдиними виразниками національного відродження. На початку грудня 1912 р. В. Степанківський разом з В. Дорошенком, Ф. Королівим, М. Гаврилком заложили у Львові "Молодоукраїнський Комітет". А. Жук відмовився від участі у ньому. Це було політичне товариство для мобілізації та організації національних сил Наддніпрянщини з метою якнайсильнішого піднесення української справи на міжнародному рівні. У січні 1913 р. Степанківський скликав у Львові першу нараду за участю Ф. Короліва, М. Гаврилка, галичан М. Новаковського, О. Охримовича - з метою заснувати Молодоукраїнську партію. На нараді здебільшого дискутували про галицькі політичні справи, вибрали комітет, що мав скликати другу ширшу нараду. Але вона не відбулася. В. Дорошенко вийшов з комітету, Степанківський залишився фактично один і невдовзі виїхав до Лондона.

Так закінчилася невдачею й друга спроба української політичної діяльності емігрантів з Наддніпрянщини. "Молодоукраїнський Комітет" так само був недовговічний, як і група "Вільна Україна". Треба, однак, визнати, що виступ Степанківського з його "молодоукраїнством" став політичним явищем і не залишився без наслідків. "Все ж таки, - писав В. Дорошенко, - він розворушив інертну, закостенілу в шаблонах українську політичну думку, на жаль, не надовго і серед вузького кола людей, що й в Наддніпрянщині й в Наддністрянщині ніяк не могла вийти поза вузькі межі своєї парафії й стати на всеукраїнському грунті. В "молодоукраїнстві" було здорове зерно, але тільки обставини внутрішнього українського життя не стали тим ґрунтом, на якому воно могло зрости.
Дальшим кроком українських політичних емігрантів у здійсненні своїх задумів в інтересах української нації була спроба використати міжнародну
13
ситуацію.
2.3.Хвилі української еміграції
Дослідники визначають чотири хвилі переселенського руху в історії української еміграції.
Перша хвиля починається з останньої чверті ХІХ століття і триває до початку[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Ця масова [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] розпочалася у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]році, до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] роки, у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] року, до Російського[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  після революції [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]–[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] рр. Виїздили й до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні,  і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] з боку [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням  радше ніж емігрантами у країнах проживання.
Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.
Наприкінці 19 століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, що завербував сім`ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця.
Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], підтримували [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священослужителі, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ],[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] з англійської, американської, французької [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких
сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до
Німеччини. Були тут також, звичайно, і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Четверта хвиля  так звана «заробітчанська»  розпочалася у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] роках. Її головні причини  економічна скрута перехідного періоду в
14
Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином  у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. В результаті цього на тимчасову роботу в країни [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], Америки і у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] виїхало близько 78 млн. людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.


Висновки: Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.
Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США головною метою якого є підтримування зв'язків як і між самими емігрантами, так із Батьківщиною.

























Зміст:
Вступ....................................................................................................3
Розділ І. Етапи політичної еміграції..........................................................4
Розділ ІІ. Українська політична еміграція від 2-ї пол.ХІХ ст. і її розвиток надалі.....................................................................................................8
Висновки.............................................................................................14
Список використаної літератури.......................................................15





































Список використаної літератури:
1. Власов В. С. Історія України: комплексне видання / В.С. Власов, С.В. Кульчицький. - К. : Література ЛТД, 2012. – 336 с. 2. Іванченко Л.П. Історія України. Повний курс. Матеріали для підготовки до зовнішнього оцінювання. – Х. : Країна мрій тм. , 2009. – 160с. 3. Сюндюков /с. 65-73. Інтелектуальний світ української еміграції: пріорітети, пошуки, прозріння: круглий стіл // Сюндюков; М, Томак // День-2012. -27-28 квіт. (№75/76).-с. 4-5. 4. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] 5. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] 6. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] 7. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] 8. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] 9. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]



























Міністерство освіти і науки України
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника
Інститут мистецтв












Реферат на тему:
« Перша українська політична еміграція»





Виконала:
студентка групи Д-13
Кирста Катерина





Івано-Франківськ
2012

Приложенные файлы

  • doc 300576
    Размер файла: 174 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий