Kun_t_5_Kiyivska_Rus_2015

ТЕМА 5. Культура Київської Русі
МЕТА: ознайомити студентів з особливостями розвитку культури Київської Русі, прослідкувати формування писемності, системи освіти, становлення науки, познайомити з досягненнями художньої культури.

План лекційного заняття
Формування держави Київська Русь.
Прийняття християнства та його вплив на культуру Київської Русі.
Розвиток писемності й літератури, науки та освіти.
Розвиток художньої культури Київської Русі: архітектури, мозаїчного мистецтва, іконопису.

План семінарського заняття
Утвердження християнства та його роль у розвитку культури Київської Русі.
Розвиток давньоруської писемності та літератури.
Архітектура, мозаїчне мистецтво, іконопис.


Перелік питань для самостійної роботи
Розвиток науки та освіти в Київській Русі.
Декоративно-прикладне мистецтво.
Музичне мистецтво Київської Русі.

1. Формування державності східних слов'ян – досить тривалий процес. Відомим є той факт, що з ІУ-УІІ ст. слов'яни включаються в процес великого переселення народів, який виводить їх на широкі простори до Чорного моря. Таким чином, слов'яни розділилися на дві великі частини – антів на сході та венедів на заході.
Водночас виникає відокремлення від маси землеробів та ремісників війська слов'ян – озброєних дружин, які воювали проти готів, гунів, угрів, печенігів.
Всі ці процеси вимагали певної централізації у вигляді політичної влади, державності. Вона виникає як демократія грецького типу, коли державу очолює талановитий полководець чи князь.
Спершу Русь була невеликим об'єднанням кількох племен Середнього Подніпров'я з центром у Києві, пізніше вона охопила майже всі землі теперішньої України. Кожне плем’я зберігало своє самоврядування і залежало від Києва лише у військовому плані, постачаючи київському князеві данину на військо. Історичні джерела подають це об'єднання під іменем Куявії (Київської землі). Правитель сусідньої Славії Олег у 882 році в результату походу на Київ об'єднав під своєю владою значну територію, на якій жили племена східних слов'ян. Це об'єднання можна вважати ранньою імперією, яка об'єднала східнослов'янські та неслов’янські племена, що жили на цих землях. Утворення держави сприяло культурній консолідації населення Київської Русі. Вона стає великою державою в Європі з високим рівнем самобутньої культури.
Декоративно-прикладне мистецтво, дерев'яна архітектура, народна творчість мали глибокі вікові традиції. Художня культура була відображенням світосприйняття, системи поглядів й естетичних смаків давніх русичів.
Органічне поєднання місцевих багатовікових культурних традицій з досягненнями високорозвиненої культури Візантії, культурними здобутками Хазарії, країн Центральної та Західної Європи пояснює феномен незвичайного злету культури Київської Русі.

2. Прийняття християнства. Археологічні дані та писемні історичні пам’ятки свідчать, що українська територія з давніх часів перебувала під сильним культурним впливом народів Близького Сходу, а від УІІІ ст. до Різдва Христова – під виключним впливом античної культури ( міста грецьких колоній:Херсонес, Пантікапей, Ольвія, Тірас, Танаіс, Німфея).Такі зв’язки з грецьким світом спричинили поширення християнства на землях Київської Русі, чому значною мірою допомагала присутність у грецьких колоніях євреїв. У ІІІ-ІУ ст. у Пантікапеї, Херсонесі вже існують церковні організації з єпископами на чолі. Християнство поширюється й серед готів, що утворили сильну державу на півдні України. Теофіл, готський єпископ, бере участь в засіданнях першого Вселенського собору в Нікеї( 325р.), там же був присутній єпископ боспорський. У Уст. Постають єпископські кафедри в інших місцях. Військові походи, дипломатичні стосунки, торговельні зв’язки України з Візантією сприяють поширенню християнства серед наших предків. Стародавня традиція вказує на сліди християнства в Києві ще в ІХст. у зв’язку з легендою про князів Аскольда та Діра, які першими прийняли християнство разом із своєю дружиною. У першій половині Хст.(860 р.) в Києві вже була церква св. Іллі. Володимир Великий з мотивів державно- політичного характеру, оцінивши значення міцної організації християнської церкви для державного будівництва, обирає християнство візантійського типу. У 988р. було офіційно прийнято християнство: Володимир охрестився сам зі своєю родиною й почав поширення християнства по всій державі. Богослужіння велося слов'янською мовою в перекладах Св. Кирила та Мефодія, що полегшувало поширення нової релігії.
З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель, зміцнилися зв'язки з Візантією, а також християнськими країнами Заходу.
Перехід до християнства був важливим і для підняття міжнародного престижу Kиївської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, літератури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням християнства візантійська література почала потрапляти на Русь. Таким чином, запровадження християнства допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.
Вплив християнства на культуру Русі виявився у розвитку освіти, мистецтва, літератури, науки. Почали виникати церкви та монастирі, що стали осередками культури. У Київ приїхало багато грецьких священиків, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про Всесвіт і попередні цивілізації. Було написано перші книги, відкрито школи, запроваджено грошову систему. З'явилася і українська емблема – тризубець, яка була княжим і державним знаком.
Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювалися бібліотеки, школи, малювалися ікони тощо. У Київській Русі існувало до 30 монастирів: в Києві 17, в Галичі 5, у Чернігові 3, Переяславі 2, Володимирі - Волинському та Тмутаракані по 1. Першим і найбільшим була Києво-Печерська лавра, заснована у 1051 р. Назву "Печерський" монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та ін.
3. Писемність. На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов’янському світі значно передувало офіційному введенню християнства. Археологічні джерела дають можливість визначити час опанування неупорядкованим письмом IX ст.
Відомий український дослідник Володимир Білінський у своїй книзі «Україна – Русь» зауважував, що сьогодні немає підстав стверджувати, що українська писемність з’явилася в IX столітті. В язичницькі часи початку нової ери український етнос уже мав свою писемність, про що свідчить «Велесова книга». Православна церква, прийшовши на землі України–Русі в кінці IX століття зробила все, щоби повністю винищити стару українську, язичницьку писемність. А оскільки та староукраїнська писемність була переважно культово–язичницька, то за підтримки князівської влади була знищена.
Те, що українська (руська) писемність існувала до князя Володимира, не викликає найменшого сумніву, бо існують тексти русько–візантійських договорів 860, 874, 911, 944 та 971 років, автентичність яких не підлягає сумніву. Існування руської (української) писемності також засвідчили араби Ібн Фадлан, Ібн Якуб аль–Недім та інші. Зрозуміло, що українська писемність початку IX століття не могла з’явитися на голому місті. Археологам та історикам відомі «сарматські писемні знаки», знайдені при розкопках давньої скіфської Ольвії. Шкода, що ті письмена за російських імперських часів ніхто не розшифровував. Що цілком зрозуміло.
«Хазарія на базі сарматської ієрогліфіки виробила власне фонетичне, літерне письмо Аналогічно трохи раніше був створений рунічний алфавіт готів (скіфів) його причорноморське походження не викликає сумніву» [81, с. 636].
А далі та скіфська писемність сягала, часів Трипілля. Хоча, зрозуміло, що процес відбувався в іншому напрямі: Трипілля Скіфія Сарматія Русь (Україна).
Слов’яни мали дві азбуки – глаголицю й кирилицю, одна з яких винайдена слов’янським просвітителем Кирилом. Більшість дослідників вважають, що це була глаголиця. Кирилиця, згідно з І. Срезневським і С. Георгієвим, виникла на основі грецького уставу УІ – УІІІст. , доповненого словянськими літерами Б, Ж, Ш, Щ, вона була простішою ніж глаголиця і доступнішою у використанні(мала 43 букви). Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськыми письмены». Підтвердження цього – договори Русі з греками (911 – 944рр.)
Особливий інтерес становить так звана «софійська абетка», виявлена С.О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 – грецьких і 4 – слов’янських: Б, Ж, Ш, Щ. На думку О.Висоцького ця азбука відображала перехідний етап східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту стали додавати слов’янські літери. Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і Діра. Після офіційного введення християнства на Русі утверджується кирилична система письма. Нею написані всі відомі твори Х і наступних століть: «Остромирове євангеліє» (1056-1057), Ізборники Святослава» 1073 і 1076 р., «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, «Мстиславове євангеліє» (11, «Повість временних літ». Великий додатковий матеріал для дослідження поширення писемності на Русі дають археологічні розкопки. Це керамічний і металевий посуд, прясла, формочки,плінфа. На них написи, що засвідчують імя господаря або майстра, вміст посудини, іноді побажання. Розкопки на Півночі та Північно-Східній Русі виявляють берестяні грамоти, датовані ХІІ-ХІІІ та наступними століттями. Грамоти містять листування жителів міст щодо господарських справ: купівля землі, боргові зобов’язання, заповіти, повідомлення про урожай тощо. На землях Південної Русі берестяні грамоти не набули масового поширення. Компенсацією були написи на стінах культових споруд – графіті.Найбільше їх у Софіївському соборі Києва. ( Дослідження О.Висоцького.) Графіті поповили коло писемних джерел про події давньоруської історії. Один із записів містить відомості про народження в 1032р. сина Всеволода у Ярослава Мудрого, що змінює думку про дату заснування собору.Повідомляється також про смерть «царя нашого» Ярослава Мудрого. Записи на стінах Софії повідомляють також про продаж Боянової землі і внесення десятини. Інші написи повідомляють про боргові зобов’язання, покаяння тощо.
Загальний висновок професора Івана Івановича Зайця та його колег цілком закономірний і не викликає заперечень.
«А на останок висловлю своє бачення нашого українського минулого, а конкретніше походження української нації Незважаючи на складні і різноманітні етнічні та міграційні процеси, які відбувалися на території України упродовж багатьох віків, у нас немає ніякого сумніву, що основи українського родоводу були закладені в другій половині наприкінці V тисячоліття до н. е., що дає підстави засвідчити автохтонність певної частини населення того часу, і передусім носіїв Трипільської культури. Вони зберегли і через тисячоліття передали нам любов до рідної землі, до хліборобства Традиції, започатковані трипільцями абсолютно у всіх напрямках господарського і культурного життя, передалися населенню епохи бронзового віку, в першу чергу носіям Культур шнурової кераміки (Середньо–Дніпровської, Тшинецької та ін.), а в майбутньому населенню ранньослов’янських Зарубинецької, Черняхівської та Київської культур. І як наслідок, все це та інше стало надбанням народу Київської Русі, а відтак і українського народу, який є прямим спадкоємцем його духовної і матеріальної культури» [27, с. 271].


Освіта. На думу Дм. Антоновича, історія освіти і шкільництва на Україні починається з того часу, коли Володимир Великий розпочав хрещення . Про школу й про освіту з до монгольських часів знаємо мало. Володимир Великий був великим прихильником зближення культурних зв’язків із Візантією. Незабаром після хрещення він відриває школу для дітей вищих верств українського громадянства.
За князювання Володимира Святославовича в Києві вже існує державна школа, в якій навчалися, або, як пише літопис, «постигали учение книжное». Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. Крім державних та церковних шкіл існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печерський здобував освіту в невеличкому місті Курськ, де він вчився в «єдиного учителя». Батько Володимира Мономаха знав п’ять мов, серед них і грецька. Дипломатичні, торговельні, церковні зв’язки з Візантією потребували знання тої мови. Митрополит Климент Смолятич (ХІІ ст.) свідчить, що мав коло себе людей, які вивчили грецьку мову.
Зв’язки України з Західною Європою вимагали від наших людей знання латинської мови, яка на той час була мовою міжнародного спілкування. На землях Галича і Волині латинська мова мала велике поширення. ЇЇ знав кожний, хто обіймав більш-менш визначне громадське становище.
Шкільна освіта засвоювалась своєю рідною (словянською) літературною мовою церкви.
Після смерті Ярослава Мудрого не маємо прикладів організації школи князями. Школи заводилися при кафедрах, монастирях, церквах. Тут учили читати, писати,церковному співу, початкам віри й моралі. У парафіяльних школах давали початкову освіту. Таким чином церква ставала осередком овіти і виховання. Підручниками були церковно-богослужбові книги. Після вивчення азбуки і складів приступали до читання книг. Першою був Часослов, потім Псалтир,за ним книга діянь Апостолів. Для охочих йшли інші гниги: богослужбова та інша література: перекладна й оригінальна. Людина набувала собі знання шляхом самостійного читання. Такий спосіб навчання створився під впливом візантійських шкіл ХІ-ХІІ ст.. і поширився у нас на Україні й далі на московські землі.
Широка виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, керамічного та інших ремесел зумовили освоєння знань у галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних та астрономічних наук, певних успіхів досягли народна медицина, лікарське ремесло.
Продовженню й поглибленню освіти сприяли бібліотеки, які створювались при монастирях та церквах. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської, його син Святослав наповнив книгами кліті своїх князівських палат; князь микола Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському монастирю.
На Русі було багато книгозбірень, але перша і найбільш значна утримувалась при Софії Київській. Заснування її у 1037р. стало видатною подією в культурному житті Київської держави. Настійна потреба у книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудились редактори, перекладачі. Художники, майстри пергаменту, ювеліри. Тому книга на Русі коштувала дуже дорого. Як свідчать Візантійські джерела, за одну книгу ХІ – ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га. землі.
Одним з найвідоміших центрів культурного життя Київської Русі був Софійський собор у Києві. У галузі освіти роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, ставали основою для створення нових бібліотек.
Математика і медицина. Знання математики і медицини були обмежені практичними потребами. Першими лікарями були знахарі. Пізніше, коли Київська Русь увійшла в більш тісні стосунки з іншими країнами, медичні знання значно поглибилися. Відомим лікарем у Києві був Агапіт, який навіть робив хірургічні операції.
У Печерському Патерику розповідається про двох київських «лічців» - професіоналів кінця ХІ – ХІІ ст. Агапіта і Вірменина, які користувалися великою популярністю серед люду Києва. Застосовувалися на Русі і хірургічне лікування.

Література. Які книги читалися на Україні в ХІ -ХІІ ст..? Яку освіту шляхом начитаності набували тоді українські люди?
У нас вживалися ті самі книги й ширилася та сама освіта, що і в Візантії, яка зберегла ту саму культуру, що розвинулася на досягненнях античної спадщини, але під впливом християнства перших чотирьох століть. Ідейний зміст брався з Біблії, творів церковних письменників і грецьких авторів. Йшло це до нас на Україну разом із християнством. Св. Письмо, біблійні книги славних братів солунських Кирила і Мефодія були у нас ще до Володимира Великого. Переклади богослужбових книг, зроблені тими ж братами та їх учнями. На слов’янську мову було перекладено ще до Володимира .
Тоді ж стали з’являтися й деякі інші книги.( «Шестиднев» св.Василія Великого в перекладі Іоанна, екзарха болгарського). Кількість перекладів була невелика, тому розпочинається інтенсивна перекладові діяльність для задоволення потреб в освіті. Так, у Київському літописі 1037р. читаємо: «Ярослав любив книг і пильнував до них, і часто читав, і зібрав багато переписувачів, іперекладав з грецького на словянське письмо». Із цих книг було створено велику бібліотеку при Софївському соборі. Такі ж бібліотеки устворювалися при єпископських кафедрах, при монастирях, у приватних багатих людей. Переписувачі були переважно духовні особи, ченці, священики, диякони, дяки, члени священицьких родин, члени князівських сімей. Славилися переписуванням книг і сини Ярослава Всеволод і Святослав (до наших днів збереглося два «Ізборники» 1073р. і 1076р.),Володимир Мономах, волинський князь Володимир Василькович, митрополити Іларіон і Климент Смолятич.
До нас дійшла дуже незначна кількість пам’яток писемності тієї епохи, може сота, а то й тисячна частина, бо основна маса староруських рукописів загинула у нескінченних війнах та пожежах. Крім цього переписування й зберігання книг було монополією церков і монастирів, які передовсім дбали про твори церковно-релігійного характеру. Отже, між книжками, що разом з учителями християнської релігії прийшли в Україну, на першому місці були книги св. Письма і потрібні книги до церковних богослужінь; книжки, що прийшли з Болгарії чи Сербії, які були в церковнослов’янській мові переписано, грецькі ж книги перекладено. Спочатку цими переписувачами були приїзжі серби чи болгари, а згодом знання мови чи азбуки засвоювали собі й українці, і продовжували це діло. А писання чи переписування книг у тих часах було дуже важкою працею. Не писали тоді ще скорописсю, а уставом,3 згодом півуставом, початкові букви були звичайно прикрашені різними орнаментами (звіриним, рослинним чи геометричним), названі ініціалами. Крім того, були ще додаткові рисунки або т.зв. заставки. Все це вимагало великої праці й зусилля, а передовсім витривалості. З великою пошаною ставились люди до тих, хто це робив. А були між ними не тільки ченці, священики, єпископи, але й князі та княгині (за свідченням літописця князь Ярослав був великим любителем книжок і вся його сім’я захоплювалась читанням, а при кафедрі св. Софії була велика бібліотека).
Літературні джерела Київської Русі слід розділити на:
1. Свідчення фольклору; 2. Перекладну літературу; 3. Оригінальну літературу.
Фольклор. До фольклору того часу належать обрядові та календарні пісні, заговори та заклинання, казки, розповіді побутового та історичного характеру, легенди, прислів'я, приказки, загадки, билини. Останні збереглися лише на півночі Русі, хоча розповідають про події, які начебто відбувалися у Києві. В Україні за роки татаро-монгольської неволі ця фольклорна традиція була втрачена.
Перекладна література переважно церковно-релігійного характеру.

1. Остромирово Євангеліє - найдавніший датований східнослов'янський рукопис, найдавніша давньоцерковнослов'янська пам'ятка східно-слов'янської редакції. Перекладене для новгородського посадника Остромира за часів Ярослава Мудрого (1056-1057). Зберігається в публічній бібліотеці СПБ ім. Салтикова-Щедріна.
2. Повчання - писання отців православної церкви - Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Єфрема Сірина (в 19 ст. вони перекладалися на народну українську мову Т.Шевченком, П.Кулішем, М.Шашкевичем).
3. Збірники релігійного та релігійно-світського характеру (Св. Письмо + Писання отців церкви + історичні відомості). Такими були, зокрема, Збірники кн. Святослава 1073 та 1076 рр. Ізборник 1073р., переписаний із болгарського перекладу кінця ІХ – початку Хст. – це перша руська енциклопедія, що містила не тільки богословські, церковно-канонічні відомості, але й з ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії,
Мінеї - життя святих за датами їх народження по місяцях ;
Патерики - життя святих по країнах, де вони жили і діяли;
4. Збірники науково-історичного характеру: «Палеї історичні», «Історія Іудейської війни»
Хронографи;
Бджоли - збірники думок з св. Письма, писання отців церкви та
античних письменників;
5. Апокрифи - перекази на біблійні теми, про загробне життя, про
біблійних героїв.
6. Повісті з Візантії, арабські та індійські казки («Троянська війна», «Олександрія», «4 індійських царства», "Варлаам та Іоасааф", останню використав І.Франко для свого твору "Притча про життя").
7. Твори природного та географічного змісту ("Фізіолог", "Шестиднів" - космографія, "Християнська топографія Козьми Індикоплова, олександрійського купця 6 ст.").
Оригінальна творчість.
Літописи. Літописання в Київській Русі почалося за зразком візантійських хронік.
Літописання на Русі виникло рано. Це видатне явище в культурі не тільки Русі, але й усієї Середньовічної Європи. Академік ХУІІІст. Г. Міллер писав, що «Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом.» Науковці Б. Рибаков та інші першопочатки літописання відносять до часів Аскольда і Діра, а саме 60-80рр. ІХст. Мова йде про «Літопис Аскольда», сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі ХУІст. Систематичне літописання за часів Аскольда ще не велося. Є відомості про літописну традицію Хст. Це був історичний твір, який підводив підсумки діяльності Володимиа Великого і його попередників. Не виключено, що він створювався при десятинній церкві, а його автором був Анастас Корсунянин.
О.Шахматов акцентує увагу на літописі 1039р., написаному при Софійському соборі в Києві, що згодом одержав назву найдавнішого Київського літописного зводу.Закінчувався він великою статтею на похвалу будівничим , просвітителям та великому Ярославу Мудрому.
У 70-80рр. ХІст. літописання переноситься до Десятинної церкви, а також Києво-Печерського монастиря, де у 1078р. ігуменом Никоном створюється літописний звід, який систематизує всі відомості, зібрані до нього, а також події з 1039р. до1078р.
Ігумен Києво-Печерського монастиря Іоанн створює ще один літописний звід ХІст. (1095). В ньому виразно звучить заклик до єднання київських князів для боротьби з половцями.
Чернець-літописець Нестор до 1113 р. склав "Повість временних (минулих) літ", де розповів про те, "відкіля пішла земля Руська, хто у Києві перший почав княжити і відкіля Руська земля взялася". Нестор подає широку картину світової історії, місце в ній словян і Київської Русі. Вражає ерудиція автора. Помітний вплив на Нестора справила візантійська хроніка Хст. Георгія Амартола. «Повість» доведена до 1110р., двічі редагувалась у 1116р. ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, у 1118р. – Мстиславом Володимировичем, завдяки чому в ній зявилась норманська концепція давньоруської історії, що суперечить реальним подіям.
Ця пам'ятка є головним і в багатьох випадках єдиним джерелом з історії східного слов'янства та Київської Русі. Нею було покладено початок історіографії Київської держави. Найкраще «Повість» збереглася в двох літописних списках: Лаврентіївському (1377) та Іпатіївському(поч. ХУст.). останній складається з Київського (1200, уклав ігумен Видубицького монастиря Мойсей) і Галицько-Волинського(кінець ХІІІст., уклав книжник Тимофій) літописних зводів.
Крім Києва літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Холмі, Володимирі-Волинському та інших містах Русі.
Літописи переписувалися, розмножувалися ченцями-переписувачами, які вносили свою коректуру, додатки, окремі літописи об'єднувалися у літописні зведення. Вони потрапляли в інші монастирі, поширювалися по всій країні, у більшості, через нашестя татар, війни, пожежі, грабунки, безповоротно гинули, а в деяких монастирях (переважно на Півночі та Заході) чудом збереглися і, таким чином, стали надбанням учених уже в 18 та 19 ст. і дійшли до нашого часу.
Так, "Повість временних літ" була виявлена в Іпатіївському зведенні, яке відтворює події 11-13 ст. і містить хроніку подій, договори Русі з греками, взірці перекладної літератури, легенди.
Іпатіївське зведення складається з 3 частин: 1) "Повість временних літ" (від варягів до Володимира Мономаха). 2) Київський літопис (боротьба з половцями та міжусобиця після смерті Володимира Мономаха). 3) Галицько-Волинський літопис (утворення, розквіт та занепад Галицько-Волинської держави).
М.Грушевський говорив, що Іпатіївське зведення є справжнім архівом нашої літератури. Його використовували історики Карамзін, Соловйов, Погодін, Ключевський, письменники Франко ("Захар Беркут"), Скляренко ("Святослав", "Володимир"), Збанацький ("Диво", "Євпраксія"), Кочерга ("Ярослав Мудрий"), Хижняк ("Данило Галицький") та ін.
У ХІІ-ХІІІст. зявляються нові форми історичних творів: сказання, сімейні й родові хронічки, військові повісті, життєписи князів.
Серед перших творів літератури раннє-київського періоду XI ст., на перше місце висувається постать першого київського митрополита-українця Іларіона, автора дидактично-теологічного твору «Слово о законі і благодаті». Обраний в 1051 р. за старанням кн. Ярослава Мудрого на митрополичий престол, Іларіон був високоосвіченою людиною, талановитим письменником, видатним промовцем і публіцистом. Його «Слово» присвячене похвалі великому князеві Володимирові й прославленню хрещення України. Після короткого риторичного викладу історії Старого Завіту (тобто „закону”), автор переходить до „благодаті”, а під цим словом розуміє він християнську віру, мовляв. Бог дав людям закон, щоб підготовити їх до благодаті, щоб не покланялися ідолам, а вірили в єдиного Бога, прийнявши „молоко благодаті хрещення”. А приніс це „молоко благодаті” великий кн. Володимир і йому присвячена друга частина, пройнята великою любов’ю до української землі. Прославляючи цього князя, що, за словами Іларіона не в будь-якій невідомій землі княжив, а в руській, що „про неї чули і знають на всіх кінцях землі”. В ораторськім запалі автор звертається до покійного князя словами: „Встань, о чесна главо, від гробу. Встань, проснися, бо ти не вмер, а спиш, до загального всім воскресіння. Встань і подивися на свого наслідника, на місто твоє Київ, який сяє величчю». . .
Другим визначним письменником був один з основоположників Києво-Печерського монастиря і його ігумен (друга половина XI ст.) Феодосій (Печерський). Він, як письменник і церковний діяч, мав великий вплив на тодішню провідну верству і на князя (Ізяслава Ярославича), був його дорадником. Він теж значно причинився до розвитку чернечого життя на українських землях, (основником якого був св. Антоній Печерський), зокрема Печерського монастиря, що в той час був не тільки центром релігійного життя, але й освіти. Окремою заслугою Феодосія було те, що він завів лад і порядок у житті ченців, увів Студитський устав, що був практикований грецькими монахами і був дуже строгий, і самий служив прикладом найвищих чеснот й аскетичного життя. Він теж започаткував при монастирі бібліотеку, а як автор відзначився своїми поученнями для „монашої братії” та повчальними посланнями «Про віру латинську», в якій повчав князя Ізяслава, як треба вести себе з поляками-латинянами, що проявляли агресивні плани супроти Києва.
До цього часу треба віднести теж складення оповідань про свв. Бориса і Гліба, убитих Святополком Окаянним, яких згодом [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] канонізувала (1071 p.). Культ убитих братів, які відзначались глибокою релігійністю й винятковою людяністю, набув великого поширення і цьому завдячуємо життєпису обох братів, якого автором був, мабуть, печерський монах Яків Мних. Ці оповідання є доповнені церковними легендами про посмертні чуда убитих і вони ввійшли в «Чтенія про князів мучеників», яких автором є відомий своєю великою освіченістю літописець Нестор. Він теж є автором твору «Життя Феодосія Печерського». З цього твору довідуємося про суспільно-національну роль Києво-Печерського монастиря, його взаємини з княжою владою, про побут і життя ченців, бояр, купців і т.п.
"Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096), яке складається з 3 частин: 1)релігійні правила; 2)поради для князя, 3)життєпис самого автора, як приклад для дітей. Автор був високоосвіченою людиною, знав 5 мов, його гуманізм на 3-4 століття обігнав аналогічні твори західних авторів. Це був не тільки літературний твір, але й політичний маніфест, де автор проголошував ідеї громадянського миру в державі, необхідність зміцнення її зовнішнього становища. Поміщений в Лаврентіївському літописі «Поучення» – це своєрідний заповіт-послання батька й нагадує звернення кн. Ярослава Мудрого в передсмертний час до своїх синів:
..Ось я відходжу від світу цього говорить Ярослав, а ви, діти мої, майте між собою любов, бо ви є брати одного отця і одної матері.
Якщо будете жити в любові між собою і Бог буде з вами, підкорить вам противників ваших і ви будете жити спокійно . . . Якщо будете жити в ненависті і роздорах, то самі загинете і загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їхньою великою працею**. . ..
Але «Поучення» Мономаха охоплює ширше коло політичних питань. Воно разом з іншими творами цього часу (як от «Повість временних літ») становлять політичну програму кн. Володимира Мономаха, який турбувався про внутрішній громадський мир у державі та за її зовнішнє становище.

"Житіє та ходіння Данила, руської землі ігумена" - науково- географічний опис подорожі в Єрусалим через Царгород (1106-1108).

Києво-Печерський патерик - збірник оповідань про життя святих отців церкви Лаврського монастиря (І чверть 18 ст.), прославляв зодчих, живописців, святих отців, пропагував єдність руської землі. Вперше був надрукований в друкарні Києво-Печерської Лаври в 1661 р. О.Пушкін писав про це джерело: "прелесть простоты и вымысла".

"Слово Данила Заточника" - сповідь дружинника, вигнаного з княжого двору, який просить простити йому його провинності і повернути назад з заслання. Роздуми про багатих і бідних, добрих і злих, розумних і дурних. Ідея сильної княжої влади, ідеалізація князя.
Твори єпископа-проповідника Кирила Туровського (1130/1134, м.Туров, Гомельської обл. - 1182), який був автором багатьох сказань, повчань, молитов. Його твори були популярні на Русі.
Найвидатнішим взірцем поетичної творчості на Русі другої половини 12 ст. є "Слово о полку Ігоревім". Невідомий автор з надзвичайною художньою силою описав трагічний стан Русі в епоху феодальної роздробленості. Сюжетом твору стала історія походу Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185 р. за часів галицького князя Ярослава Осмомисла (1152-1187). Сіверські князі були розгромлені і, разом з багатьма воїнами, захоплені в полон. Вся поема перейнята закликом до об'єднання русичів проти зовнішніх ворогів.
Поема написана в мажорному настрої, ознаки якого зникають з руської християнської літератури вже з середини 11 ст. Замість нього з'являється релігійний екстремізм, проповідь загального відходу від світу, чернецьке убивання плоті, самоприниження людини, безвихідність, безсилля, загибель усіх надій. Дослідники припускають, що "Слово" було не єдиним твором такого стилю, але воно випадково уціліло завдяки своїй об'єднавчій ідеї. Весь інший спадок був знищений правлячою церквою і замінений життями святих.
"Слово о полку Ігоревім" – відома пам'ятка давньоруської середньовічної літератури – стоїть поруч з такими всесвітньо-відомими епосами, як "Давид Сасунський" (Вірменія, 7-10 ст.), "Пісня про Роланда" (Франція, 12-13 ст.), "Витязь в тигровій шкурі" Шота Руставелі (Грузія, 12 ст.) «Слово» вплинуло на розвиток української та інших слов’янських літератур, мало багато наслідувачів і перекладачів. Згадати б тільки перший переклад на українську літературну мову М.О. Максимовича, а згодом переклади М. Шашкевича, І. Франка, Т. Шевченка, А. Метлинського, М. Костомарова, П. Куліша, а з новіших М. Рильського» С. Гординського, М. Мельника та інших.
Наукові знання. Право.
«Руська Правда» – збірник законів князя Ярослава Мудрого (11-12 ст.), в якому викладено такі питання: захист життя та майна княжої дружини та слуг, становище феодально-залежних людей, кримінальне, спадкове, зобов'язальне право тощо. Виділяють 3 головні редакції: коротку, докладну та скорочену, включає окремі норми закону "Руської Правди" Ярослава Мудрого, "Правду Ярославичів", "Устав Володимира Мономаха" тощо.


5.Архітектура. Ще у 7-му - 5-му століттях до н.е. стародавні греки будували на берегах Північного Причорномор'я міста типу Tіри, Oльвії, Херсонесу та Пантикапеї, руїни яких існують і тепер в Україні. Ці міста мали геометрично точне планування. В архітектурі будинків були використані елементи класичної грецької архітектури.
З 6-го по 3 століття до н.е. численні міста на території сучасної України створювали скіфи, серед них столиця Скіфської держави Неаполь-Скіфський у Криму, неподалік від сучасного Сімферополя.
В Криму збереглися також давньоримські інженерні споруди (типу фортеці Чара). Візантійські пам'ятки архітектури збереглися в Херсонесі, Keрчі та інших містах Півдня України (залишки замків та фортифікаційних споруд 11-го - 14-го століть). В 5-му - 7-му століттях місцеві жителі Криму збудували так звані печерні міста (Eski-Kermen, Chufut-Каle та інші. Останній належить до 5-6 ст., неподалік від Бахчисарая: оборонні стіни, брами, житло, господарські будівлі - наземні та печерні, мечеть, караїмські храми. З ростом Бахчисарая, який було засновано на початку 16 ст., Chufut-Каle прийшов в занепад і до середини 14 ст. запустів).
Протягом першого тисячоліття н.е. східні слов'яни збудували багато міст, укріплень з земляними стінами (руїни давнього міста на Пилипенковій горі поблизу Канева, монастир біля міста Ромни тощо).
Міста Київської Русі з'явилися в 9-му та 10-му століттях, і наприкінці 10-го, 11-го століть. Багато фортець і культурних будівель було створено в Kиєві, Чернігові та Переяславі.
Місто в Kиївській Русі складалося з трьох частин: 1)Укріплений центр (detinets); 2)Так зване оточуюче місто, оточене дерев'яною та земляною стіною; 3)Ремісничі та торгові передмістя, розташовані поза міськими стінами.
Зовнішні вихідні ворота іноді вбудовувалися у стіну (Золоті Ворота в Kиєві (1037); Ворота єпископа в Переяславі (1089).
Головним будівельним матеріалом при будівництві міст було дерево, і тільки декілька палаців та замків були побудовані з каменю та цегли. Розчин, який використовувався у будівництві, складався з вапна та води, змішаної з потовченим каменем.
Давньоруські зодчі зводили складні дерев'яні і кам'яні спорудження, що вражали своїми розмірами, пропорційністю і красою внутрішньої оздоби. Символом розквіту Київської Русі стали Десятинна церква (989-996), Софійський собор (1017-1037), Золоті ворота (1037, реконструйовані в 80-х рр. 20 ст.), Успенський собор Києво-Печерської Лаври(1073-1078, підірваний у 1941 р.), Михайлівський Золотоверхий собор Михайлівського монастиря у Києві (1108-1113, підірваний у 1934-35 рр.).
Собори святої Софії, подібні Собору святої Софії в Константинополі, були збудовані, крім Kиєва, в Новгороді та Полоцьку. Пам'ятниками уміння давніх руських архітекторів є Успенський Собор Єлецького монастиря (12 ст.), Спаський Собор (1036), Борисоглібський собор (1123), П'ятницька церква (кінець 12-початок 13 ст.) в Чернігові, княжий палац та Пантелеймонівська церква (1200) в Галичі, Успенський собор (1160) та церква св.Василя (кінець 13-початок 14 ст.) у Володимирі-Волинському , руїни Успенської церкви у с.Крилосі біля Галича (12 ст.) та ін.
Значна будівельна робота продовжувалася у Переяславі наприкінці 11-го століття (церква святого Михайла та палац єпископа) .В 12-му ст., внаслідок розпаду Київської Русі на феодальні князівства, в Києві, Чернігові та Переяславі сформувалися місцеві архітектурні школи, кожна з власним стилем.
Мозаїки, фрески,іконопис

Будинки прикрашалися різьбленням по дереву і кості, настінною мозаїкою, фресками, різьбленими кам'яними деталями, іконами. Про високий рівень монументального живопису свідчить ансамбль розписів Софії Київської. Мозаїчні зображення прикрашали головний вівтар і купол собору. На горі, в круглому медальйоні діаметром 4,1 м розміщення пів фігура Христа Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею і суворим поглядом. На ньому пурпуровий із золотом хітона голубий плащ. Фон медальйона золотавий. На стовпах перед вівтарною аркою розміщена сцена «Благовіщення», виконана смальтою золотавої, синьої, білої, червоної барв. Прекрасний образ Марії. Вона земна і реальна. У руках тримає веретено і пряжу. У великих очах смуток і ледь помітна усмішка, що надає її образу особливої щирості та людяності.
В апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богоматері – Оранти (висота – 5,45 м), це зображення позначено вишуканістю ліній, монументальністю, соковитістю барв, незвичайною гармонією колориту. Оранта – в пурпуровому мафорію із золотими складками, в синьому хітоні і червоних чобітках. Широкий поміст, на якому стоїть Оранта, має золотистий фон і прикрашений дорогоцінним камінням. Народ вважав Оранту Софії Київської захисницею Києва і Русі і називав її «нерушимою стіною».
Мозаїчні панно Софії Київської набрані із смальти 177-ми кольорових відтінків на яскравому золотистому фоні. На фрескових панно три цикли малюнків: євангелічні, біблійні, житійні.
Важливим елементом художнього спорядження храму є орнаменти, переважно рослинного характеру, ними оздоблені всі стіни і стовпи храму, віконні арки, вони нагадують орнаменти книжкової мініатюри.
Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало, ними прикрашалися храми, каплиці, палаци. Перші ікони спочатку завозились із Візантії і Болгарії, згодом виготовлялись на Русі. Найвідомішою іконописною майстернею XI-XII ст. була Печерська. В ній працював славетний Алімпій, який навчався у царьградських майстрів. Науковці пов’язують з київською іконописною школою твори “Ярославська Оранта”, “Устюзьке Благовіщення”, “Дмитрій Солунський” і композицію “Свенська Богоматір”. У Києві склалась іконографія Св.Бориса і Гліба. Уявлення про неї дає ікона “Борис і Гліб” кінця XIII – початку XIV ст. Напевне, з київським іконописом пов’язана й відома “Володимирська Богоматір”. Вона з’явилась на Русі разом з іконою “Пирогощі” на початку XII ст. і прикрашала храм Бориса та Гліба у Вишгороді.
Серед пам’яток художнього різьблення по каменю, що прикрашали храми і посади, найбільшу увагу привертають плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфа. Одинадцять з них зберіглося на хорах Софії Київської, вони вкриті вишуканою художньою різьбою рослинно-геометричного орнаменту, доповненою геральдичними зображеннями орлів та риб. Зразком для київських майстрів кінця X початку XI ст. правили різьблені вироби із праконеського мармуру, що простежується на прикладі шиферного саркофагу із Десятинної церкви. За характером орнаментальних мотивів він має багато спільного із мармуровим саркофагом Ярослава Мудрого, але виготовлений у Києві вітчизняними майстрами.
Цікавою пам’яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір Одигітрія з дитям на руках. Він знайдений в руїнах Десятинної церкви і, як вважають дослідники, був виготовлений місцевим майстром для оздоблення фасаду собору.

Декоративно-ужиткове мистецтво

Високого рівня розвитку досягло в Київській Русі ужиткове мистецтво. Орнаментальні композиції, більшість елементів сягають язичницьких часів, використовувались на предметах побуту, прикрасах, зброї, металевому та керамічному посуді, різьбі по кожі. Найпоширенішими мотивами були: коло-символ сонця, хвилясті лінії, які символізували воду, фантастичні звірі і птахи; дерево життя; рослинне плетиво. Незвичайні декоровані вироби художнього ремесла, виготовлені в техніці емалі та черні. Кращими виробами, виготовленими в техніці черні (XII-XIII ст.), є широкі пластинчасті браслети-наручі із срібла. На їхніх стулках, поділених на кілька кіотців, зображені фантастичні звірі, птахи, квіти, рослинне плетиво, сюжетні мотиви, які відбивали язичницьку символіку, епічні гуляння, скомороше танці. Особливістю давньоруського ужиткового мистецтва було гармонійне поєднання елементів язичницької і християнської символіки. Крім орнаментів велике значення в давньоруському ужитковому мистецтві надавалось кольору. Тонким поєднанням барв – синьої, жовтої, червоної, білої, зеленої та коричневої – вражають Київські емалі. Загальна їх гама яскрава, але не контрасна. Перегородчасті емалі прикрашали коштовні золоті вироби, діадеми, барми, котли, гривни, рясни.
Одним із поширених видів ужиткового мистецтва було художнє литво. Давньоруські майстри відливали величезні бронзові паникадила, прикрашені прорізним орнаментом, фігурками птахів і круглими розетками; дзвони, лампади із зображенням святих; оклади книг, іконки та інш. Відливки робились в кам’яних формах та в глиняних за восковими моделями. Яскравим взірцем такого мистецтва є дві бронзові арки (XII ст.) давньоруського майстра Костянтина, знайдені під час розкопок давньоруського міста Вжища на Брянщині, а також “Чернігівська гривна”. Руські майстри порівняно рано опанували техніку склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам’яних споруд, для внутрішнього опорядження яких використовувалась смальта, керамічна плитка, вкрита різноколірною поливою. Склороби, окрім смальт, виготовляли різноколірні браслети, намисто, персні, кубки, чаші, інші предмети побутового призначення.
Поширеним видом художнього ремесла на Русі була різьба по дереву і кості. Різьбярі по дереву прикрашали фасади зрубних будинків, одвірки, речі домашнього вжитку, човни, сані тощо. Різьба була плоскою, орнамент геометричним, рідше рослинно-геометричним.
Різьба по кості давньоруських майстрів здобула широке міжнародне визнання. Особливо популярними стали різьблені скриньки, образки, руків’я ножів, дзеркал, ложки, шах матні і шашкові фігури. Вони оздоблені геометричним та рослинним орнаментом. Вироби художнього ремесла Київської Русі позначенні високою технікою виконання, їх широко вивозили за кордон. Речі, виготовлені у майстернях Києва, Новгорода, Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.
Київська Русь славилася досвідченими ремісниками. Було відомо біля 60 ремісничих професій. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби домашнього побуту. У домницях виплавляли метал. З нього кували лемеші, серпи, ножі, цвяхи, підкови, замки. Зброярі виготовляли шоломи, щити, списи, луки та стріли, мечі та шаблі, броню і кольчуги, які з'явилися на Русі на 200 років раніш, ніж у Західній Європі. Будували кораблі - невеликі судна з веслами і вітрилами, що вміщали по 50 - 100 чоловік. Гончарі випускали різноманітний посуд, прикрашений кольоровою поливою і різноманітним орнаментом; кравці - полотняний одяг для простих людей, а також княжий одяг.

Музичне мистецтво в Київській Русі

Музичне мистецтво. Музика записувалася нотними знаками. Серед музичних інструментів були відомі дудки, сопілки, флейти, гуслі, лютні, бубни й ін. При дворах князів створювалися музичні ансамблі, а при церквах хори. Професійні співаки широко використовували народний стиль із своєрідною символікою.

Таким чином, культура Київської Русі досягла високого рівня. Вона розвивалася під впливом слов'янських культурних традицій та впливу Візантії. Народ Київської Русі створив високу матеріальну і духовну культуру, що зайняла видатне місце в розвитку європейської культури середньовіччя.




Контрольні питання

Розкажіть про виникнення християнства на землях Київської Русі.
Прийняття християнства та його вплив на культуру Київської Русі.
Розкажіть про виникнення та розвиток писемності в Київській Русі.
Розвиток літератури. Ідейний зміст творів. Видатні пам’ятки.
Літописи. Видатні пам’ятки.
Розвиток освіти і науки.
Розвиток архітектури Київської Русі.
Монастирі як центри культурного і духовного життя.
Досягнення образотворчого мистецтва, візантійський стиль.
Декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі.
Місце і значення культури Київської Русі в контексті світової культури.











Приложенные файлы

  • doc 256257
    Размер файла: 174 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий