Лекц 4 Конст засад ДУ України 8 02 2012

4. Лекція 4 на тему: „Конституційні засади державного правління в Україні.”

Конституційні засади розподілу гілок влади в Україні.
Верховна Рада та інститут Президента в державному управлінні.
Організаційна та функціональна структура виконавчої влади.
Судова влада та здійснення контролю.
Література:

Мельник А.Ф. Державне управління: підручник. /А.Ф.Оболенський, А.Ю. Расіна; за ред А.Ф.Мельник.- К.; Знання, 2009 – 582.
Авер'янов В.Б. Державне управління: теорія і практика. Київ, Дрінком-Інтер, 1998 р.с.432
Атаманчук Г. В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы) : учебн. пособие / Г. В. Атаманчук. - М. : ОАО "НПО "Экон-ка", 2000. - 302 с.
Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. - X., 1996. - 398с.
Гладун З.С. Поняття і зміст державного управління: адміністративно-правовий аналіз. Львів, 1996. 21с.
Удовик С. Л. Государственность Украины : истоки и перспективи / С. Л. Удовик. - К.: Ваклер, 1999. - 208 с.

Звернути увагу на сторінки 253-307 підручника: Державне управління: підручник /А.Ф. Мельник, О.Ю.Оболенський, А.Ю.Васіна; за ред. А.Ф.Мельник, - К.: Знання, 2009. – 582 с.
Увага! Конституція України 1996 року є засадним теоретичним та нормативним джерелом вивчення особливостей державного управління в Україні.
В попередніх трьох темах було розглянуто теоретико-методологічні базові положення, що розкривають суть державного управління. його відмінність від приватного, розкрито функції з точки зору його реалізації як процесу і як форми прояву суспільних функцій держави, виокремлено роль інституційних чинників у формуванні особливостей національних моделей державного управління. Важливою місією цієї теми є розкриття суспільної значимості конституції, як засадного інституту, що визначає форми та типологію державного устрою, принципи та модель державного управління, права, свободи і обов’язки громадян.

Конституційні засади розподілу гілок влади в Україні.
Отримання професійних знань з державного управління в Україні неможливе без достовірного і детального знання статей Конституції України. Це начало начал розуміння національної специфіки держави та державного управління. А дотримання положень конституції закладає міцні підвалини довго тривалості та стабільності держави.
Конституція (лат. constitution установлення) – основний закон (або сукупність законів) держави, яким імплементовано статус вищої юридичної норми. Конституція визначає устрій держави. політичну, економічну і соціальну системи. визначає принципи організації і діяльності органів державної влади, управління, судочинства, основні права, свободи і обов’язки громадян. Людство в процесі цивілізаційного поступу виробило універсальні принципи спільного співіснування в межах такої організаційної форми як держава. Зазначені в конституції основні положення є базовими та вихідними при розробці конкретних законів, які предметно визначають форми та методи державного управління в окремих сферах людської діяльності. В більшості випадків положення конституції є виваженими, усталеними і можуть залишатись в незмінному вигляді довготривалий час.
Становлення інститутів державної влади – базовий політичний процес, оскільки потенційно його результатом є забезпечення легітимації конкретної форми держави з усіма її структурними елементами. У ході цього процесу встановлюються відносини влади з різними верствами суспільства незалежно від того, суспільство є закритим, становим, чи відкритим для вертикальної соціальної мобільності.
Основними політико-правовими інститутами традиційно виступають Парламент, Уряд, Глава Держави, Суди, політичні партії. Зважаючи на винятково важливий вплив таких інститутів, як органи територіального представництва і місцевого самоврядування, засобів масової інформації на процес ухвалення політичних рішень, тому їх також можна включати в якості опосередкованих інститутів політико-правової системи.
Півторатисячолітній шлях українців до власної державності характеризується злетами і падіннями, перемогами і поразками, що не могло не позначитись на формуванні у народу свого уявлення про державу, про відносини між громадянами, про ставлення до влади а влади до населення. Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості українського народу до національної державності. Особливості національного характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних формах правління, виборності органів влади і управління, судочинстві. Можна говорити про наявність таких рис державотворення як сплетіння запозичених і національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.
На історичну арену слов'янська держава вийшла у ІV ст. (Антський союз), а найбільшої могутності досягла під час правління князя Кия (кінець V початок VI ст. н.е.). Стародавні джерела, насамперед візантійські, свідчили про наявність в антів і слов’ян військових союзів племен під керівництвом вождів, а також загальних народних зборів. На основі цих джерел можна зробити висновок, що східні слов’яни, які вийшли з рамок родоплемінного ладу, сформували союз племен, в основі якого було покладено так звану „військову демократію”. Зростання меж території держави потребує нових методів форм управління: поступово відмирають родові органи управління, зменшується вплив і значення народних зборів (віче). Натомість значно зростає роль князів, які спираються на доволі вузьке коло земельної аристократії та військової верхівки. Княжий двір стає уособленням політичної влади, державного управління, суду, економічної потуги. Якщо ІХ-Х ст. характеризуються періодом формування княжих держав, що завершується християнізацією Русі, то ХІ-ХІІ ст. – концентрацією політичної і військової влади, єдністю виконавчої та судової влади, зростанням ролі народних зборів. Відбувається розподіл судової влади (світські і церковні суди), зростає роль віча, яке, однак так і не стало постійним органом влади. Величезні простори держави в умовах відсутності комунікацій, посилення майнової диференціації, зростання впливу місцевих намісників формують передумови падіння величезної монархії. Обґрунтовуючи нижній хронологічний рубіж дослідження, дослідник - історик М.С. Грушевський стверджував, що смерть Ярослава Мудрого є поворотним пунктом в історії Русі й Києва, після якого роздріблені руські землі вже ніколи не могли бути зібрані воєдино .
Правоприємницєю Київської Русі є Галицько-Волинська держава (перше українське королівство). Це була монархія. Законодавча та виконавча влада зосереджувалася в руках князя, влада якого була спадковою. Галицько-Волинська держава це друга велика держава на український землі, збудована українськими руками, яка зуміла об'єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХІV ст. перестала існувати. Процеси децентралізації, падіння впливу влади князя уповільнюються, проявляються тенденції формування абсолютної монархії, що втілюється в особі короля Данила Галицького. Світська королівська влада поступово починає підпорядковувати собі церковну владу. Але у результаті іноземної навали та егоїстичної політики боярської олігархії у 1340 році еволюційний розвиток автономної української державності припиняється.
Двохсотлітній період (з сер. ХІУ ст. до Люблінської унії 1569 р.), прожитий у Великому князівстві Литовському, мав позитивне значення в розвитку українського державотворення. Адже фактично влада в український землях належала місцевій знаті, яка займала свої місця як у центральних органах управління, так і на місцевому рівні, обіймаючи майже всі вищі посади – намісників, воєвод, каштелянів, старост. Сформоване в ХУІ – ХУІІ ст. козацьке республіканське державне утворення спиралося на організаційні військові принципи, що поєднували в собі демократизм з повним авторитаризмом. Це утворення спиралося на звичаєве право, народні традиції, які були вироблені народом в попередній період.
У ХУІІІ ст. У Гетьманщині утворилася гетьманська форма правління, яка мала аристократичний, феодально - військовий характер. Самоврядування міст було обмежено, тому громади міст знаходилися у повній залежності від полкової чи навіть сотенної управи. Значне переважання виконавчої влади значно відрізняло гетьманську форму правління від традиційного козацького республіканського ладу.
На кінець ХУІІІ ст. унаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України-Гетьманщини, її права, вільності і привілеї не один раз гарантовані царським словом і договорами. Україна перестала існувати як окремий державний організм і на її території насильно запроваджувались органи державного управління Російської імперії, а згодом і російське право і законодавство.
Після розпаду централізованої влади Росії заснування Центральної Ради як засобу проти внутрішнього занепаду стала основним політичним чинником в Україні. До найважливіших причин поразок її діяльності можна віднести відсутність двох основних опор державності – боєздатної армії та апарату державного управління. Не маючи останнього Центральна Рада не могла утримувати зв’язки з губерніями та сільською місцевістю де зосереджувалось найбільше її прихильників.
Радянська влада, що встановилася на українських землях підтвердила юридично своє панування „Конституцією Української Соціалістичної Радянської Республіки”. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад у якій вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Створення СРСР у 1922 р. та прийняття Конституції СРСР уряд республіки одержував право на керівництво сільським господарством, внутрішніми справами, юриспруденцією, освітою, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Фінанси, промисловість, виробництво продуктів харчування, робочих ресурсів підпадали під спільне управління союзно-республіканських наркоматів, політику яких визначав центр. У виключному віданні союзного уряду перебувала армія і флот, закордонні справи, зовнішня торгівля, засоби зв’язку і транспорт.
У другій Конституції УРСР центральними органами влади УСРР, як і за попередньою Конституцією, залишалися Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.
За третьою Конституцією УРСР 1937 р. найвищим органом державної влади стала Верховна Рада, яка затверджувала народногосподарські плани і державного бюджету, керівництво галузями народного господарства і соціально-культурного розвитку, встановлення відповідності до законодавства СРСР місцевих податків, зборів і неподаткових доходів, законодавство про працю, організацію суду, надання прав громадянства УРСР тощо. Верховна Рада створювала Уряд республіки –Раду Народних Комісарів, яка здійснювала керівництво комісарами республіки та іншими підпорядкованими їй інституціями, об’єднувала та спрямовувала діяльність уповноважених загальносоюзних наркоматів, вживала заходи щодо виконання народногосподарських планів, державних і місцевих бюджетів та ін. Проблема виникла при виконанні положень Основного закону, в існуванні непідсудних органів НКВС, поза конституційній діяльності партії, яка монополізувала законодавчу діяльність, взяла на себе розпорядчі функції та функції державного контролю.
Висновок: суперечливий історичний шлях хаотичного становлення державності на теренах України сформував успадкований народом України спосіб мислення, менталітет, поведінку та прийняття рішень усіма суб’єктами державного управління, що на сучасному проявляється в його (управління) протиріччях та не ефективності.
На час проголошення незалежності Україна одержала у спадщину від колишньої системи адміністративний апарат, неспроможний у нових умовах забезпечувати повноцінне становлення, функціонування і розвиток держави.
За формою правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками такої класифікації слугують закріпленні у новій Конституції країни принципи як всенародного обрання Глави Держави, так і тривалості існування Уряду залежно від волі Парламенту.
З прийняттям Конституції України 1996 року, що закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, відповідні органи державної влади, а також органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані здійснювати свої повноваження на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачених Основним Законом.
Конституція України встановила основні повноваження органів державної влади.
Верховну Раду України визначено як єдиний орган законодавчої влади в Україні - лише вона має право видавати закони. У межах, визначених Конституцією, Верховна Рада здійснює також установчу і контрольну функції.
Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Президент України як глава держави відіграє важливу роль у функціонуванні кожної з гілок влади. У законодавчому процесі він виступає як суб'єкт законодавчої ініціативи, оприлюднює прийняті Верховною Радою закони, користується стосовно них правом відкладального вето, а за певних умов може видавати укази з економічних питань, не врегульованих законом. Щодо виконавчої влади - глава держави бере безпосередню участь в утворенні, реорганізації та ліквідації її органів, приймає кадрові рішення, користується правом скасування актів Кабінету Міністрів України і актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Щодо судової влади- Президент здійснює перше (на п'ять років) призначення на посади професійних суддів, призначає третину суддів Конституційного Суду України.
В цілому після прийняття Конституції основна діяльність Президента України була переорієнтована на питання, пов'язані з:
- державним будівництвом та кадровою політикою;
- визначенням основних засад економічної, соціальної, гуманітарної й міжнародної політики та здійсненням контролю за методами і темпами їх досягнення;
- гарантуванням безпеки держави, необоротності перемін і збереженням генерального курсу реформ;
- утвердженням громадянських прав і свобод, забезпеченням загальнонаціональних та державних інтересів, об'єднанням людей та консолідацією суспільства.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
Таким чином, в Україні практично побудовано єдину систему виконавчої влади.
Обласні, районні, міські, селищні та сільські ради та їх виконавчі органи є органами місцевого самоврядування. Українська держава всіляко повинна захищати права і свободи людини, оскільки „Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю...”, що зазначено у статті 3 Основного Закону України .
               


Верховна Рада та інститут Президента в державному управлінні.
2.1. Верховна рада (парламент) України
Парламент узагальнююча назва представницького органу громадян, що здійснює законодавчу владу в державі.
Питання обрання, структури і повноважень парламенту були і залишаються визначальними у функціонуванні політико-правової системи. Це пояснюється ключовою роллю парламенту як у політико-правовій системі взагалі, так і в організації і здійсненні державної влади зокрема. У відповідності до ст. 75 Конституції України "єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України".
2.1.1 .Формування та структура Верховної Ради.
На теперішній час структурно - Верховна Рада залишилась однопалатним парламентом. Внутрішньоорганізаційно парламент України складається з Голови, його заступника, постійних комітетів, тимчасових слідчих комісій. Кількістю Верховна Рада складається з 450 депутатських місць. Народні депутати України обираються за принципом загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні Порядок проведення виборів визначається спеціальним законом. Вибори до Верховної Ради України відбуваються за мажоритарною системою абсолютної більшості.
2.1.2. Функції верховної Ради України
Функціонально Верховна Рада України здійснює такі повноваження:
Законодавчі: внесення змін до Конституції України. Ухвалення законів країни з питань права і свобод людини, громадянства; статусу національних меншин, корінних народів, іноземців та осіб без громадянства, порядок застосування мов; засад використання природних ресурсів, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку; основ соціального захисту; правового режиму власності підприємництва. засад зовнішніх зносин, регулювання міграційних процесів; виборів, діяльності об'єднань громадян, органів виконавчої влади; територіального устрою і місцевого самоврядування; судоустрою, організації і діяльності прокуратури, слідства, адвокатури, нотаріату; структури і чисельності структур Збройних сил, СБУ, МВС, порядку використання Збройних Сил країни за її межами та статусу іноземних військ на території України, правового режиму надзвичайного та воєнного стану; встановлення державних стандартів, державних нагород, військових звань та інше.
Бюджетно-фінансові: затвердження Державного бюджету, внесення до нього змін, контроль за його виконання в т. ч. через утворення Рахункової палати; встановлення податків і зборів; визначення статусу національної валюти та іноземних валют на території України; встановлення порядку утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;
Контрольні; здійснення парламентського контролю за діяльністю уряду та інших установ, що передбачає заслуховування їх керівників на пленарних засіданнях та засіданнях депутатських комітетів і комісій, отримання від посадових осіб необхідної інформації, вироблення висновків і пропозицій щодо відповідальності того чи іншого керівника тощо. Всі пропозиції можуть бути направленні до органів прокуратури і суду, або вищого органу, що має право звільнити відповідного керівника, або виноситься на розгляд пленарного засідання парламенту (в разі, якщо останній має кадрові повноваження щодо відповідальної посади у виконавчій владі);
Кадрові призначення та звільнення голови та членів Рахункової палати, парламентського Уповноваженого справ людини; половини складу ради Національного банку, з питань телебачення і радіомовлення; третини складу Конституційного Суду України;
обрання суддів на безстроковий термін; надання згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра, на призначення та звільнення Президентом голови Антимонопольного комітету, Фонду Державного Майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення; голови та членів Центральної виборчої комісії; надання згоди на призначення Президентом генерального Прокурора та встановлення йому недовіри, що тягне за собою його відставку.

2.3. Глава держави в Україні
Глава Держави є уособленням єдності нації і вважається найвищою посадовою особою в країні. Таке бачення є типовим практично для всіх політико-правових систем. Відмінності, у залежності від форми правління, полягають у статусі глави держави - чи він є своєрідним арбітром між гілками влади, чи очолює виконавчу владну гілку.
Конституція України визначає статус Президента як глави держави, що "виступає від її імені,... є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).
2.3.1. Обрання Президента України
Відповідно до Конституції (ст. 103) "Президент України обирається громадянами України на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років " Одна й та сама особа не може бути Президентом більше, ніж два роки поспіль. Президент не може бути молодшим 35 років, має прошивати в Україні остання 10 років перед виборами і володіти українською мовою. Президент не може обіймати посаду в об'єднаннях громадян, займатися підприємницькою діяльністю.
Припинення повноважень Президента відбувається після відставки, смерті, неможливості виконання повноважень чи усунення з посади в порядку імпічменту. Усунення з посади в порядку імпічменту можливе лише після висновків Верховного Суду (щодо наявності ознак державної зради або злочину) та Конституційного Суду (щодо дотримання конституційності процедури розгляду справи про імпічмент) і в наслідок ухвалення рішення про імпічмент не менше ніж 3/4 голосів від конституційного складу Верховної Ради - Реально застосування процедури імпічменту майже не можливе хіба що у разі скоєння доведеного судом кримінального злочину.
2 3.2. Функції Президента України
Функціонально Президент України здійснює такі повноваження (їх повний перелік наведений у ст. 106 Конституції України):
- законодавчі: видання протягом трьох років після ухвалення Конституції указів з економічних питань, не врегульованих законами (з одночасним поданням проектів відповідних законів до Верховної Ради);
накладання вето на закони, ухваленні парламентом.
- Виконавчі: скасування актів Кабінету Міністрів; утворення, реорганізація і ліквідація за поданням Прем'єр-міністра міністерств і відомств.
- Кадрові:
а) призначення:
- за згодою Верховної ради – Прем’єр-міністра, Генерального Прокурора голів Антимонопольного комітету і Фонду Державного майна;
- за подання Прем'єр-міністра - Міністрів та їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів обласних і районних державних адміністрацій;
- за контрасигнуванням (візування проекту Указу) Прем'єр-міністра та міністра оборони - вищого командування Збройних Сил; Прем'єр-міністра та Міністра Юстиції - третини складу Конституційного Сулу; Прем'єр-міністра і міністра закордонних справ - глав дипломатичних представництв України за кордоном;
- на власний розсуд - половини складу Ради національного Банку та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.
б) звільнення:
- за згодою Верховної Ради - Голів Антимонопольного комітету та Фонду Державного Майна;
- за контрасигнуванням Прем'єр-міністра та міністра оборони - вищого командування Збройних сил; Прем'єр-міністра та міністра закордонних справ - глав дипломатичних представництв України за кордоном;
- на власний розсуд – Прем’єр-міністра, міністрів та їх заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади. Зовнішньополітичні: представляє державу на міжнародній арені , здійснює керівництво її зовнішньополітичною діяльністю, приймає вірчі і відкличні грамоти представників іноземних держав.
Військово-політичні: є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил, очолює Раду національної безпеки і оборони приймає рішення щодо використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти неї, про запровадження воєнного стану.
Символічно-иерімоніальні: нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, присвоює вищі спеціальні звання і класні чини.


Організаційна та функціональна структура виконавчої влади.
Виконавча влада - система центральних і місцевих державних органів та установ, що здійснюють владно-політичні і адміністративно-управлінські функції. Своєрідною верхівкою виконавчої влади є уряд - орган, якому належить політична виконавча влада. Тому компетенція сучасного уряду не зводиться лише до виконання законів і забезпечення державного управління. Уряд суттєво, а інколи - і вирішальним чином впливає на стан, тенденції і перспективи розвитку політико-правової системи країни
Виконaвчa влaдa оргaнiзовaнa по-рiзному. У деяких крaїнaх зa конcтитуцiєю вонa нaлежить монaрху, aле нa дiлi в пaрлaментaрних монaрхiях (Великобритaнiя, Японiя тa iн) вiн влaди не мaє. Держaвний aпaрaт в тaких крaїнaх фaктично очолює уряд. У дуaлicтичних монaрхiях монaрх реaльно упрaвляє крaїною (Непaл, Йордaнiя тa iн), a в aбcолютних монaрхiях (Caудiвcькa Aрaвiя, Омaн тa iн) в рукaх монaрхa знaходитьcя вcя повнотa влaди.
До виконaвчої гiлки влaди відносяться й силові (примусові) структури державного управління: aрмiя, полiцiя (мiлiцiя), cлужбa держaвної безпеки, розвiдкa i контррозвiдкa, в'язницi. По cутi, це оcобливi види держaвних оргaнiзaцiй. Вони знaчною мiрою поcилюють виконaвчу влaду.
У реcпублiкaх виконaвчa влaдa зaзвичaй нaлежить президенту, зa знову-тaки її реaльне здiйcнення зaлежить вiд форми прaвлiння. У президентcьких реcпублiкaх (Брaзилiя, CШA, Єгипет тa iн) президент одночacно є глaвою держaви i глaвою виконaвчої влaди. Вiн очолює держaвний aпaрaту, делегуючи мiнicтрaм тi чи iншi повновaження, a тi в cвою чергу делегують їх нижчеcтоящим держaвним cлужбовцям. У нaпiвпрезидентcьких реcпублiкaх iншa cитуaцiя. Бувaє, що icнує «двоголовa» виконaвчa влaдa - вонa нaлежить i президенту, i уряду (Фрaнцiя тa iн.) Aле у Фрaнцiї у рaзi «роздiленого прaвлiння» (коли президент - лiдер однiєї пaртiї, a бiльшicть в нижнiй пaлaтi пaрлaменту нaлежить iншiй aбо коaлiцiї iнших пaртiй) президент фaктично позбaвляєтьcя чacтини cвоїх повновaжень, хочa вiн як i рaнiше є глaвою цивiльної тa вiйcькової aдмiнicтрaцiї.
У Роciї керiвництво держaвним aпaрaтом роздiлене. «Cиловi» мiнicтерcтвa i вiдомcтвa (оборони, внутрiшнiх cпрaв, з нaдзвичaйних cитуaцiй, cлужби безпеки i т.д.), деякi iншi мiнicтерcтвa (iноземних cпрaв, юcтицiї) перебувaють пiд безпоcереднiм керiвництвом президентa, iншими керує прем'єр-мiнicтр.
Організаційно-правовою формою здійснення виконавчої влади в Україні виступає Кабінет Міністрів (Уряд) України.
Конституція України (ст. 113) визначає Кабінет Міні стрів (Уряд) України як вищий орган у системі органів виконавчої влади".
2.2.1 .Формування та структура Кабінету Міністрів.
Формування Кабінету Міністрів відбувається таким чином (ст. 114 Конституції);
1) Президент призначає Прем’єр-міністра за згодою більше ніж половини конституційного складу Верховної Ради (не менше ніж 226 депутатів);
2) Прем’єр-міністр подає Президентові кандидатури до складу Уряду:
першого віце-прем'єра, трьох віце-прем'єрів, міністрів;
3) Президент приймає рішення про призначення кандидатур, поданих Прем'єр-міністром, на відповідні посади в Уряді. Згідно зі ст. 115 Конституції, Кабінет Міністрів припиняє свої повноваження у разі:
1. обрання нового Президента;
2. заяви про відставку Прем'єр-міністра;
3. ухвалення парламентом резолюції недовіри Урядові.
Президент України має право в будь-який момент звільнити з посади будь-якого члена Уряду (окрім голови Фонду державного майна)
Структурно Кабінет Міністрів складається із Прем'єр-міністра, першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів та міністрів. Міністр та усі його заступники призначаються указом Президента за поданням Кабінету Міністрів. Такий склад Уряду визначається конституційно. До виконавчої влади окрім Уряду як її вищого органу, належить державні комітети, агентства, міжвідомчі комісії тощо, а також обласні і районні державні адміністрації.
2.2.2. Функції Кабінету Міністрів
Функціонально Кабінет Міністрів виконує цілу низку завдань (ст.116 Конституції). Це завдання можна поділити на:
загальні: здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію, закони, укази Президента;
внутрішньополітичні, забезпечує дотримання прав і свобод людини, громадського порядку; здійснює заходи щодо боротьбі зі злочинністю, підтримання належного стану обороноздатності і національної безпеки,
економічні: забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах зайнятості, праці і соціального захисту; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності та митної справи; забезпечує умови розвитку усіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності;
бюджетні, розробляє проект закону України про Державний Бюджет, забезпечує виконання ухваленого Верховною Радою Закону про Державний Бюджет та подає Парламентові звіт про його виконання;
гуманітарні та екологічні: забезпечує проведення політики у сфері науки, освіти, культури, охорони довкілля і природокориситування;
адміністративно-організаційні. спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

Судова влада та здійснення контролю.
Cудовa гiлкa влaди мaє cвiй cпецифiчний aпaрaт. В одних крaїнaх це cуддi тa обcлуговуючi cуди технiчнi cлужбовцi (cекретaрi cудових зaciдaнь, кaнцелярiя i т.д.), в iнших - тaк звaнi cлiдчi cуддi (у деяких крaїнaх це cлiдчi, що не входять до cклaду влacне cудового корпуcу), прокурори при cудaх i пiдлеглi cуддям cудовi комендaнти, приcтaви, що зaбезпечують порядок cудових зaciдaнь. Icнують рiзнi лaнки cудiв (низове, cереднє, верховнi cуди), aле при розглядi тa вирiшеннi конкретних cпрaв нa вiдмiну вiд чиновникiв виконaвчої влaди cуди i cуддi не пiдпорядковaнi по вертикaлi. До трьох гiлок влaди примикaють деякi iншi оргaни, оргaнiзaцiйно не входять в їх cтруктуру (нaприклaд, Рaхунковa пaлaтa при пaрлaментi Роciї).
Судова влада є ланкою державної влади, що відповідно до закону ухвалює рішення, спрямовані на подолання суперечок між фізичними особами, між фізичними та юридичними особами, а також між юридичними особами, якщо ці суперечки не можуть бути розв'язані в іншому встановленому законом порядку. Окрім того, суди здійснюють тлумачення Конституції і законів.
Відповідно до Конституції України, "судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції" (ст. 124).
2.4.1. Структура судів і прокуратури
Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.
Верховний суд України є найвищою судовою інституцією при розгляді кримінальних, цивільних та адміністративних справ. Судами першої інстанції у цих справах залишаються районні, а другої інстанції - обласні суди. Одним з принципів структурної організації судової системи є принцип ієрархії - суд вищої інстанції може відмінити рішення суду нижчої інстанції.
Перелік спеціалізованих судів встановлюється Законом України "Про судоустрій". В Україні діє також система арбітражних судів - Виший Арбітражний Суд України та обласні арбітражні суди. Ц суди розглядають майнові та фінансові суперечки між суб'єктами господарської діяльності та іншими юридичними особами. Конституційний Суд має потужний апарат, але не має своїх відділень на місцях.
Система органів прокуратури також заснована на принципі ієрархії від судової системи, спеціалізовані органи прокуратури, як і територіальні органи, підпорядковуються єдиному центру, уособлюваному Генеральною прокуратурою, у складі якої утворюються спеціалізовані колегії'.
Перелік спеціалізованих колегій у системі прокуратури встановлюється Законом України “Про прокуратуру”. Сьогодні діють, наприклад транспортні і військові колегії.
2.4.2. Функції судів і прокуратури
Суди загальної юрисдикції в Україні здійснюють правосудця в особливій, встановленій законом процесуальній формі - виносять вироки або виправдовують відповідача (звинуваченого) у таких справах:
- кримінальних
- цивільних
- адміністративних
Арбітражні супи вирішують господарсько-майнові суперечки між:
- юридичними особами;
- фізичними і юридичними особами
Судочинство із зазначених питань супи загальної юрисдикції здійснюють на підставі Конституції, Кримінального кодексу, цивільного кодексу. Кодексу про шлюб і сім'ю. Кодексу про адміністративні правопорушення тощо.
Конституційний Суд України здійснює такі функції (ст. 147 Конституцій України):
- вирішує питання про відповідальність законів та інших правових актів Конституції України:
- дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, які визнано неконституційними, втрачають свою чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.
Питання конституційності тих чи інших нормативних актів розглядаються за зверненнями Президента Украйни не менше 45 народних депутатів України, Верховного Супу України, Верховної Ради, АРК, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Прокуратура України, відповідно до ст. 121 Конституції здійснює такі функції.
- Підтримує державне обвинувачення у суді:
- Представляє інтереси громадянина або держави в суці у випадках, визначених законом:
- Здійснює нагляд за дотриманням законів органами які проводять оператвно-розшукову діяльність;, дізнання, досудове слідство, а також щодо виконання судових рішень у кримінальних справах і застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Парламент - Уряд Президент політичний та правовий вплив.
Ефективність функціонування політико-правової системи держави в цілому чи її ключових складових - Парламенту, Уряду і Глави Держави, визначається ступенем впливу кожної із згаданих інституцій як на інші елементи системи, так і на суспільство в цілому. Спробуймо окреслити загальну схему політичних і правових впливів в межах українського трикутника влади. Обидва типи цих впливів тісно пов'язані , але правові впливи, на відміну від політичних, мають законодавчо-формалізований характер.
Законодавчий вплив Верховної влади на Президента означає можливість ухвалення законів (в т.ч. Конституції), що окреслюють правове поле діяльності глави держави в Україні. У свою чергу, під інформаційним впливом Президента на парламент тут розуміємо як підконтрольну главі держави ін4юрмащйно-пропагандистську машину у вигляді державних засобів масової інформації, в першу чергу -радіо, і ТЕ, так і наявність у глави держави інформації спеціальних служб, також підпорядкованих Президенту.
Кадровий вплив Президента на уряд означає можливість призначення главою держави на урядові посади та звільнення з них. У свою чергу, управлінський вплив Кабінету Міністрів на Президента окреслює ту обставину, що реальне управління соціально-економічними та іншими для життєдіяльності держави (яку уособлює і за яку ніби відповідає у першу чергу всенародне обраний Г|5езиденг) процесами здійснює саме уряд.
Бюджетний вплив Верховної Ради на Кабінет Міністрів ґрунтується на виключному праві парламенту ухвалювати бюджет а також - і остаточній можливості Верховної Ради корегувати ті чи інші його доходні і витратні статті. У свою чергу, ресурсний вплив на парламент означає не що інше, як можливість Кабінету Міністрів через свої структури в центрі і на місцях реально управляти господарством» щоденно розподіляти чималі фінансові і матеріальні ресурси. А кожен депутат, кожна фракція зацікавлені, щоб питання їх особисті, їх округу, їх групи підтримки вирішувалися у першу чергу і належним чином.

Контроль у системі управління, його види та здійснення.

Контроль у державному управлінні розглядається як один із важливих його елементів, за допомогою якого забезпечується своєчасність внесення коректив в управлінську діяльність, отримання інформації про реальний стан справ у сфері державного управління, виявлення порушень чинного законодавства та відхилень від установлених стандартів і правил, а також прийнятих управлінських рішень.
Визначальна особливість контролю в державному управлінні полягає у тому, що такий контроль, з одного боку, є самостійним видом управлінської діяльності, а з другого - необхідним структурним елементом усієї системи державного управління. Контроль здійснюється з метою перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень, тобто фактично після здійснення інших функцій управлінської діяльності. Метою такої оцінки є приведення діяльності у відповідність із чинними правовими нормами та прийнятими згідно з ними управлінськими рішеннями.
Особливістю контролю як функції державного управління у порівнянні з наглядом є те, що контролюючі мають можливість втручатися в оперативну діяльність підконтрольних, давати їм обов'язкові для виконання вказівки. Нагляд же має за мету лише виявлення та попередження правопорушень, відповідність діяльності підконтрольних об'єктів чітко встановленим правилам. Органи, що здійснюють нагляд, не мають права втручатися в оперативну діяльність або змінювати акти органів державного управління. Отже, нагляд порівняно з контролем є більш звуженим видом діяльності.
Суб’єктами контролю є всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Об’єктами контролю можуть бути всі сторони процесу державного управління: цілі, програми і плани, суспільні функції, стратегічні та поточні завдання, управління рішення, дотримання законності, забезпечення прав і свобод громадян.
Види державного контролю
До контрольної діяльності висувається цілий ряд вимог, згідно з якими вона повинна бути:
- підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках конкретних нормативних приписів;
- систематичною, тобто нести регулярний характер;
- своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує його ефективність; всебічною, тобто охоплювати найбільш важливі питання, поширюватися на всі служби і структури підконтрольних органів;
- глибокою, тобто перевірці повинні підлягати не тільки ті підрозділи, які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати;
- об'єктивною, тобто виключати упередженість;
- гласною, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав контролю;
- результативною (дієвою).
Контрольну діяльність прийнято класифікувати на види залежно від вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір же критерію багато в чому зумовлений потребами практики. Саме тому відомо досить багато класифікацій контрольної діяльності. Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від місця суб'єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі види контролю:
1) контроль з боку органів законодавчої влади (парламентський контроль);
2) контроль з боку Президента України та його апарату (президентський контроль);
3) контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль);
4) контроль з боку органів центральної виконавчої влади;
5) контроль з боку місцевих органів, органів державної виконавчої влади;
6) контроль з боку органів судової влади;
7) контроль з боку органів місцевого самоврядування;
8) контроль з боку громадськості (громадський контроль).

б) залежно від належності суб'єкта до державних або громадських структур виділяють:
1) державний контроль;
2)громадський контроль.

в) залежно від адміністративно-правової компетенції суб'єкта виділяють:
1) загальний контроль;
2) відомчий контроль;
3) надвідомчий контроль.

г) залежно від управлінської стадії, на якій здійснюється контроль, виділяють:
1) попереджувальний контроль;
2) поточний контроль;
3) наступний контроль;

д) залежно від спрямованості контролю виділяють
1) зовнішній контроль;
2) внутрішній контроль;

е) залежно від призначення контролю виділяють:
1) загальний, що охоплює всі сторони діяльності суб'єкта, що контролюється;
2) цільовий контроль окремого напряму роботи.

Крім перелічених, існують й інші класифікації контрольної діяльності.
Законність і Право – найголовніші елементи державності. Саме вони є юридичним фундаментом органів державної влади, прокуратури, суду, адвокатури, нотаріату. Смислове значення цього твердження лежить у площині наукового визначення термінологічного поняття “юстиція”.
“Юстиція (лат. justitia – справедливість, правосуддя) – система судових та пов’язаних з їх діяльністю установ. Крім судів, до цієї системи включають прокуратуру, органи слідства, нотаріат тощо. Об’єднуючими засадами для них є їх покликання служити торжеству правосуддя, законності й справедливості, забезпеченню прав громадян. Органами управління у цій галузі є міністерства юстиції. У різних країнах вони мають свої особливості щодо структури та повноважень. Спільним для них є організація роботи відповідних установ у забезпеченні правосуддя і правопорядку в країні”.
У процесі формування правової держави в Україні одним із ключових питань є ефективність реалізації громадянами своїх прав та свобод, яка безпосередньо залежить від ступеня забезпечення їх надійної охорони та захисту, що здійснюється відповідними органами держави.
Особливе місце в системі цих органів посідає Міністерство юстиції України.
Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 14 листопада 2006 року № 1577, Міністерство юстиції – центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України та є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної правової політики України.
Міністерству юстиції та його територіальним органам належить визначальна роль в реалізації права людини на об’єднання: відповідно до чинного законодавства вони є легалізуючим органом об’єднань громадян, благодійних організацій, творчих спілок, професійних спілок та інших громадських формувань (далі – громадські формування), забезпечують контроль за додержанням ними положень своїх статутів, а у випадках, передбачених законами України – також Конституції та законів України.
Загалом органами юстиції в Україні легалізовано/зареєстровано понад 48 тис. громадських формувань. З них 73 % становлять місцеві, всеукраїнські та міжнародні громадські організації, 0,4 % політичні партії, 24,6 % місцеві, всеукраїнські, та міжнародні благодійні організації.
Їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв’язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

13 EMBED Excel.Chart.8 \s 1415
Діаграма 1.

Громадські організації є невід’ємним елементом будь-якого демократичного суспільства на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку нашої держави, своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадянським суспільством, між “низами” й “верхами”. Саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.
Ключовою проблемою сучасного державного управління в Україні є проблема вироблення та становлення сучасних принципів державного управління. Сьогодні проблема принципів часто ігнорується, багато перетворень та трансформацій у державному управлінні відбувається суб’єктивно. Відсутній цілісний, комплексний підхід до створення і зміни державних структур, у результаті суспільство майже не відчуває впливу апарату державного управління. Криза виробництва та кореспондуючий їй ріст злочинності також є наслідком ігнорування проблеми принципів державного управління, на підставі розв’язання якої можна дати державному управлінню необхідні системні характеристики, забезпечити його раціональність, дієвість і ефективність 
 Дорошенко Д. “Історія України”. - К., 1992. - т. І-ІІ. – с. 524.

 Конституція України. - К. 1996., - С. 25.

 Григонис Э.П., Григонис В.П. Конституционное прaво зaрубежных стрaн. – СПб., 2002. – С. 85.
 Нижник Р.Н. « Проблеми сьогодення державного управління в Україні» // Університетські наукові записки. 2007. №.3 (23). – с.14-19




Root Entry

Приложенные файлы

  • doc 97906
    Размер файла: 174 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий