Этно2016


Питання на іспит з «Етнокультурної психології»
Об’єкт, предмет і завдання етнокультурної психології.Відмінності психологічної антропології від її попередниці “культура та особистість”.
Національні почуття як компонент структури психології етнічної спільноти.
Напрями етнічної психології.
Характеристика основних теорій етнології, які використовувалися нею в описових етнографічних дослідженнях в якості пояснювального механізму.
Етнічна самосвідомість як компонент структури психології етнічної спільноти.
Методологічні принципи етнічної психології.
Етоетнологія як нова галузь психологічної антропології.
Етнічна (національна) ідентичність як головна характеристика етнічної (національної) самосвідомості.
Історія виникнення і становлення етнопсихології.
Крос-культурна психологія як науковий напрям, та її фундатори.
Основні підходи до вивчення етнічних спільнот.
Історія та етапи розвитку етнопсихології (від Античності до наших днів).
Культурна психологія як окремий напрям етнічної психології.
Соціально-історичний підхід до визначення поняття “етнос” (Ю. В. Бромлей).
Зародження етнічної психології в контексті історії і філософії.
Індигенна психологія: культура і світ більшості.
Природничо-біологічний підхід до визначення поняття “етнос” (Л. М. Гумільов).
Погляди давньогрецьких учених на відмінності між народами.
Сучасна західна етнопсихологія.
Конструктивістський підхід до визначення поняття “етнос” або теорія соціальних конструкцій (Е. Геллнер, Б. Андерсон, В. О. Тішков).
Географічний (ландшафтний) принцип пояснення міжетнічних відмінностей.
Етнопсихологічні ідеї в Україні у ХVІІІ столітті.
Теорія соціальної ідентичності або соціальної категоризації (диференціації) (Г. Теджфел та Дж. Тернер).
“Дух народу” в працях французького вченого Ш. Монтеск’є.
Розвиток етнопсихологічної тематики на Слобожанщині в першій половині ХІХ століття та вивчення проблеми національного характеру і перших етнопсихологічних експериментальних досліджень у другій половині ХІХ століття.
Інформаційна концепція до визначення поняття “етнос” (С. О. Арутюнов, М. М. Чебоксаров, М. Гібшманнова, І. Ржегак).
Думки Д. Юма щодо національного характеру.
Становлення етнопсихології в Росії та Україні. (Дореволюційний період).
Поняття етнічної свідомості та етнічної самосвідомості.
Залежність психічних компонентів від клімату і ландшафтів у працях німецького представника епохи Просвітництва Й. Г. Гердера.
Г. Г. Шпет як вітчизняний фундатор етнічної психології.
Етнічна ідентичність особистості.
Специфіка і розвиток національного характеру у працях Гегеля.
Розвиток етнопсихології в Західних регіонах України кінця ХІХ – першої половини ХХ століття.
Трансформація етнічної ідентичності та її типи.
Становлення психології народів як науки в ХІХ столітті.
Крос-культурні дослідження в 30-х роках ХХ ст. (Л. С. Виготський, О. Р. Лурія).
Компоненти етнічної ідентичності.
Моріц Лацарус та Герман Штайнталь як фундатори психології народів.
Значення праць учених діаспори для розвитку етнопсихології в Україні.
Етапи становлення етнічної ідентичності.
“Продукти” народного духу – мова, міфи, звичаї як джерела пізнання етнопсихології у працях В. Вундта.
Відродження сучасної вітчизняної психології.
Вплив соціального контексту на формування етнічної ідентичності.
Погляди Густава Ле Бона щодо залежності історії народу, його цивілізації від душевного устрою історичних рас.
Співвідношення психології й культури.
Маргінальна етнічна ідентичність.
Етнопсихологія як міждисциплінарна галузь знань.
Психічні процеси і культура.
Поняття етнічного стереотипу.
Класифікація методів, які використовуються в етнічній психології.
Функції етнічної культури.
Основні характеристики або виміри стереотипу.
Обсерваційні методи.
Суб’єктивна культура як предмет дослідження етнопсихології.
Етноцентризм як соціально-психологічний феномен.
Діагностичні та експериментальні методи.
Культурні синдроми (Г. Тріандіс).
Природа міжетнічних конфліктів.
Біографічні та праксиметричні методи.
Етнометрія як напрям етносоціальних досліджень.
Визначення і класифікація міжетнічних конфліктів.
Експеримент як метод дослідження.
Основні підходи до вивчення культур.
Психологічні детермінанти міжетнічних конфліктів.
Етнографічні аспекти вивчення етнічних особливостей особистості.
Культурний релятивізм у концепції Л. Леві-Брюля про якісні відмінності ментальності первісної і сучасної людини.
Мотиваційні теорії конфлікту.
Становлення психології народів як науки в ХІХ столітті.
Культурний універсалізм у концепції етнологічного структуралізму К. Леві-Строса.
Теорія реального конфлікту (ситуативні змінні).
Психологічна антропологія як напрям етнічної психології в США.
“Нормальність” і членство у своїй культурі.
Теорія соціальної ідентичності (когнітивістський напрям).
Франц Боас – фундатор сучасної американської психологічної антропології.
Особливості культурно-специфічних психічних розладів.
Культурні синдроми (Г. Гофстеде).
Науковий напрям “Культура й особистість”.
Регулятивні механізми культури.
Культурні синдроми (Ф. Тромпенаарс, Е. Голл).
М. Мід та Р. Бенедикт як фундатори школи “культура та особистість”, її основні особливості.
Ознаки і типи етнічних спільнот.
Модальність міжетнічних конфліктів.
А. Кардинер та Р. Лінтон та їхні поняття “базової” та “модальної” особистості.
Психологічна структура нації (етнічної спільноти).
Способи вирішення міжетнічних конфліктів.
Погляди Дж. Хонігмана та Ф. Хсю на предмет і задачі психологічної антропології.
Складові елементи психічного складу етнічної спільноти.
Етнопсихологічні проблеми дослідження особистості.
1.Об’єкт, предмет і завдання етнічної психології
Етнічна психологія — це галузь психології, яка вивчає особливості психічного складу і поведінки людей, що визначаються їх національною належністю або етнокультурною спільністю, а також традиціями.Павленко, Тагліна: 3 засадничі підходи до визначення предмету:• Перший нагадує крос-культурну психологію Заходу. Етнопсихологія - галузь загальної психології. Необхідність у встановленні конкретних проявів, особливостей формування та перебігу психічних процесів і станів у представників різних народів. За предмет етнопсихологічних досліджень мають слугувати всі особливості психічних функцій, усі поєднання психічних властивостей, які зумовлено етнічною належністю людей незалежно від того, чи є ці властивості вроджені або набуті (Старовойтова).  Другий підхід: етнічна психологія - галузь соціальної психології, що вивчає процеси міжетнічної та внутрішньоетнічної взаємодії на груповому (Королев, Дробижева). До кола можливих напрямів етнопсихологічних досліджень належать етнічні особливості процесів і явищ, які становлять предмет соціальної психології: етносоціальна зумовленість рис особистості, соціально-психологічні процеси в малих етноконтактах — етнічних групах, в етнічному “мікросередовищі” спілкування, під час міжгрупової комунікації; масові форми стихійної або свідомої поведінки великих людських груп під впливом дії етнічних інтересів, усвідомлення етноконфесіональної належності, сплеску національних почуттів тощо (Старовойтова)Третій підхід пов’язує етнічну психологію з етнографією та зосереджується на особливостях культури певних народів і встановленні її взаємозв’язку з національною психологією (Бромлей)Отже, об’єктом етнічної психології є етнічні спільноти, під якими розуміють стійку спільноту людей, що сформувалася історично, об’єднану спільним ареалом проживання і якій властиві відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, а також усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень — етнічна свідомість. Предметом етнічної психології є етнокультурні особливості психічного складу і поведінки людей, що визначаються їх національною належністю або етнічною спільністю, а також традиціями, що сформувалися історично.Головним завданням етнічної психології як наукової дисципліни є створення загальної концепції формування етнічної специфіки психічної діяльності з метою розуміння психологічних законів впливу етнічної і культурної належності на життя людини.Окрім цього, етнічна психологія має вирішувати такі завдання:
досліджувати соціально-психологічні проблеми міжетнічної взаємодії (особливостей міжетнічного сприймання; психологічних механізмів міжетнічної напруги, явищ етноцент- ризму та етнічної інтолерантності у міжгруповій взаємодії);
вивчати особливості формування й актуалізації етнічної ідентичності на індивідуально-особистісному рівні;
аналізувати й виявляти закономірності функціонування й перебігу національних почуттів, їх динаміку та зміст;
досліджувати специфіку вираження емоційної поведінки представників конкретних етнічних спільнот й узагальнювати отримані результати з метою констатації закономірностей їх емоційного життя;
здійснювати соціально-психологічне прогнозування розвитку політичних, національних та інших процесів у різних регіонах як власної країни, так і світу, із урахування специфіки проявів психології представників різних етнічних спільнот;
виявляти характерні національні риси психології різних верств суспільства з метою вивчення і узагальнення закономірностей їх розвитку та функціонування;створювати програми й методи соціально-психологічного тренінгу успішної міжкультурної взаємодії й методів етнопсихологічної корекції особистості.
2. Відмінності психологічної антропології від її попередниці “культура та особистість”.
Хсю змінює “Культура і особистість” на “психологічну антропологію”, яка, на відміну від попередниці, враховувала внутрішньокультурні відмінності й наслідки міжкультурних контактів. Особистість, яку намагаються вивчати психоантропологи, на думку Хсю, не є тією, що під нею розуміють представники індивідуальної психології. Концептуально остання має справу з унікальною особистістю індивіда, а перша — тільки з тими характеристиками розуму індивіда, які є частиною людського розуму в ширшому розумінні. Тому психологічна антропологія — це не просто психологія індивіда. Вона повинна уникати психоаналізу цілісних культур у стилі Фройда.
Психологічна антропологія, на думку Ф. Хсю, “має справу а) з усвідомлюваними й неусвідомлюваними ідеями, поширеними у більшості індивідів у цьому суспільстві як індивідуальні. б) з усвідомлюваними ідеями, які керують діями багатьох індивідів й існують як групові (інколи описувані в термінах групової психології, психології натовпу або колективних уявлень)” . Хсю вважав, що соціальні уявлення людей ідентичні у більшості членів тієї чи тієї культури. Ці поширені в культурі уявлення, що існують у свідомій та несвідомій формі й керують діями людей, повинні стати, на його думку, головним предметом дослідження психоантропологів. Саме вони (уявлення) становлять первинний і найбільш фундаментальний “фізичний матеріал”, який досліджує психологічна антропологія, незалежно від того, хто є носієм уявлень — індивід чи група (сім’я, поселення, плем’я) і як класифікується культура, до якої він належить, — примітивна, безписемна, цивілізована, міська, промислова тощо. Загальна концепція психол.антропології не надто відрізняється від теорії «Культура іособистість». Хсю згоден з Хонігманом у тому що, головне завдання псих.антропол.=вивчення долі індивіда в культурно-специфічному середовищі, за винятком психол. концепцій особистості й етнології.
3. Національні почуття як компонент структури психології етнічної спільноти.
Нац. поч. є емоційним проявом усвідомлення націон. належності (комплексом почуттів, уявлень,ілюзій і забобонів). До національних почуттів, окрім почуття національної гордості, любові до своєї нації необхідно відносити шовіністичні почуття, нац.. забобони, почуття відчуженості до інших націй. Нац.поч. утвор. як форми ставлення до рідної природи, культури, народу, його історії, діячів, побуту. В них відображені специфічні явища обєктивн. дійсності + ставлення індивіда до цих явищ. Особливості Н.П: *Нац. поч. не існує за суспільно-історичним середовищем. *збуджується не самостійно, а внаслідок впливу зовн.сил. *за природою нестійке, на зміни реагує чутливо. *відображає ставлення людей до своєї і до інших націй. *проявляється не лише у вигляді благородних патріотичних ідей (Джандільдіна) і вчинків, а й у вигляді нац.. неприязні до іншого нац.. походж.,етнічних забобонів. Однак національні взаємовідносини людей кожен повинен контролювати з допомогою розуму. *на прояв н.п впливає етнічний темперамент (на манеру радіти, страждати, виражати почуття, бажання) *Н.П-історична категорія. Воно виражається там, де окрім відчуття етнічної належності розвивається й нац..свідомість. *Спочатку формується реальна людська спільність, потім – певний вид духовних почуттів, як реакція людської психології на вплив етнічного середовища. *Кожен розуміє, що сучасні культурні надбання створені зусиллями минулих поколінь. Н.П. виникає, коли ми намагаємося докласти зусиль до внесення власної лепти в збагачення вже здобутого.
Патріотизм. цілісне наполегливе почуття любові до вітчизни, готовність жертвувати для неї, щиро розуміючи її вади та недоліки, але не шляхом несправедливості. (Солженіцин). Ільїн: патріотизм занурюється у глиб несвідомого, інстинктивного , пристрасного+віднайти батьківщину кожен повинен самостійно, самобутньо (ніхто не припише тобі батьківщ.). Патріотизм не завжди духовний, може бути сліпим афектом, що пронизує людину гординею, агресією, ненавистю і т.д. Франко, говорячи про патріотизм відмічав деяк негативні риси свого народу, що рідко зустрінеш серед людей тих, хто матиме справжній характер. Патріотизм Франка — органічний, не галасливий, не мітинговий, неможливий без каторжної праці для народу.
!!!Важливо акцентувати увагу на тому, чи зазнавала нація національного гноблення.Якщо так: *такі нації особливо сприйнятливі в питанні поваги до їх нац..гіності, чутливі до образ, особливо стосовно нації гнобителя.*негритянський народ, наприклад, вимагав, щоб слово негр писали з великої літери. *акцент на національній особливості може розвинутися в патологію національної психіки. *свобода стає поштовхом від приниженості до гордівливого самоствердження і заперечення чужих національних прав. !!!Ми постійно знаходимося у взаємозв’язку з іншими народами. Навіть в первісному суспільстві неможливо було знаходитися в абсолютній ізоляції, існували чужі, сусіди і т.д. Антитези «ми»-«вони» зявляються в результаті зіткнення племен. Взаємовідносини народів супроводжуються явищами етноцентристського порядку (своє завжди краще).Зважаючи на звичку спрямовувати нашу ворожість назовні, могна говорити про малоймовірність тривалого миру мі етнічними групами й державами. Ми завжди шукаємо собі ворогів, які частково втілюють наші негативні риси.
4. Напрями етнічної психології
Напрями: психологічна антропологія, крос-культурна психологія,культурна психологія, індигенна (етнокультурна) психологія.
Психологічна антропологія:
Фундатори: Бенедикт, Боас, Дюбуа, Кардинер, Лінтон, Мід, Хсю.
Підхід до вивчення: emic підхід.
Основні теми досліджень: Дослідження особливостей формування національного характеру; проблема розуміння та співвідношення норми й патології в різних культурах; аналіз значення раннього досвіду дитинства для формування особистості. Мета і завдання: Опис універсальних принципів, не припускаючи a priori існування психологічних універсалій; зрозуміти систему тих, хто вивчається та викласти свої спостереження в концептуальних рамках об’єкта вивчення. Засадничі принципи і настановлення: Вивчення систематичних зв’язків між психологічними змінними, тобто між внутрішнім світом людини, і етнокультурними змінними на рівні етнічної спільноти. “Культура і особистість” - спроба застосувати психоаналітичну методологію до антропологічних та соціологічних даних. Вплив здійснили ідеї Ф. Боаса. Вивчали розвиток та соціалізацію дитини, звертаючи особливу увагу на традиції виховання та навчання.
Крос-культурна психологія
Фундатори: Болтон, Герсковіц, Кемпбелл, Мак-Дуґалл, Ріверс, Сіґалл.
Підхід до вивчення: etic підхід.
Основні теми досліджень: охоплюють широке коло феноменів, пов’язаних з людською поведінкою – від пізнавальних процесів до мови, від виховання дітей до психопатології тощо. Засадничі принципи і настановлення: Дослідження подібності й відмінності психологічних змінних у кількох культурах і етнічних спільнотах
Мета і завдання: Створення всеосяжної універсальної психології; зіставлення двох або кількох культур з метою пояснення міжкультурних відмінностей або міжкультурної подібності.
Культурна психологія
Фундатори: Брунер, Виготський, Коул,  Лурія, Міллер, Шведер.
Підхід до вивчення: emic підхід.
Основні теми досліджень: спрямовані на виявлення контекстуальної природи психічних процесів; цікавить не психічна єдність людського роду, а етнічні відмінності в думці, суб’єктивності, емоціях тощо.
Засадничі принципи і настановлення: Дослідження особистості у історичному і соціокультурному контексті; відмова від тези про існування універсальних і фіксованих законів психічного життя, які притаманні загальній психології.
Мета і завдання: Розуміння того, як взаємодіють психіка і культура у конкретному контексті; прагнення уникати прямих протиставлень культур, допускаючи їх лише як виняток в опосередкованій формі.
Індигенна психологія
Індигенна психологія - наукове дослідження людської поведінки або психіки, яке є рідним, сформоване самими людьми.
Фундатори: Р. Діас-Герреро, В. Енрікес, А. Лаґмей, Ф. М. Саху, Д. Сінха
Підхід до вивчення: emic підхід.
Основні теми досліджень: Дослідження поведінки, яка відповідає соціокультурним фактам локального суспільства людей; надмірне підкреслювання відмінностей у поведінці, які виявляються у різних культурах.
Засадничі принципи і настановлення: Вивчення особистості в конкретному культурному контексті для забезпечення потреб людей у цьому контексті.
Мета і завдання: Створення багатокультурної психології, яка містить унікальні психології великої кількості культур по всьому світі, які можуть і не асимілюватися певною єдиною універсальною психологією.
5. Характеристика основних теорій етнології, які використ. нею в описових етнографічних досл.х в якості пояснювального механізмуТеорія еволюціонізму пояснювала будь-яке явище його походженням, простежуючи його історичне становлення. Була пов’язана з теорією розвитку. Г. Спенсер стверджував, що всі явища у світі — неорганічні, органічні й надорганічні — змінюються з часом у певному напрямі. Еволюціонізм розвивається від нижчої до вищої організації. Е. Тайлор, Дж. Макленнан, Дж. Леббок перші запропонували завершену евол. концепцію. Усі народи і культури поєднані між собою в один безперервний еволюційний ряд, який прогресивно розвивається. Особливо наголошувалося на поступовості цієї еволюції. Класична евол. теорія- спроба відкрити універсальне джерело й універсальні закони розвитку людських культур. Розвиток будь-якого культурного елемента від самого початку визначений і відбувається відповідно до стадій і рівнів, єдиних для всіх культур у світі. 2 головні проблеми: історичний розвиток шлюбу й сім’ї (Дж. Макленнан, Дж. Леббок, Ю. Ліпперт, Л. Морган та ін.) і походження та розвиток релігійних вірувань (Е. Тайлор, Г. Спен сер, Ю. Ліпперт та ін.).Фольклор, історію матеріал. культури, етногенез, культурні зв’язки між народами не розглядали. Теорія дифузіоналізму Фрідріх Ратцель розробив методологічні положення і створив антропогеографічну школу. Найважливіше значення-топографічне середовище, до якого адаптуються людські суспільства. Першим звернув увагу на конкретні умови й закономірності розподілу явищ культури по країнах, зонах. Якщо для представників еволюціонізму кожне окреме явище культури існувало немовби саме собою, абстраговане від реальних умов дійсності й становило інтерес лише як ланка в абстрагованому еволюційному колі, то Ратцель одним із перших поставив питання про вплив культурних зв’язків на пересування окремих явищ культури. Саме дифузіоналізм найбільшою мірою використовував принцип географічного детермінізму як засадничий принцип пояснення етнічних відмінностей. Згідно з теорією дифузіоналізму (Л. Фробеніус, Ф. Гребнер, В. Шмідт), розповсюдження культурних явищ пояснюється запозиченнями та взаємними впливами. Кожна культура розглядалася з огляду на переважання в ній самобутніх або запозичених культурних елементів. Вважають, що дифузіоналістський напрям ігнорував психологію й, по суті, ігнорував людину загалом як чинник культури, обмежуючи історію механічним пересуванням (міграції, дифузії) “культур”, “культурних кіл”, “культурних комплексів”; відмежування явищ культури від їх творця — людини і народу, ігнорування суспільної людини як творчої сили. Теорія функціоналізму: будь-який соц. інститут чи факт культури пояснюється насамперед тими функціями, які він виконує для підтримки і розвитку відповідного соціального цілого. Засади -Е. Дюркгайм. Функціоналізм у психології-В. Джеймс. Теоретичні засади заклали в Р. Турнвальд (“Людське суспільство у своїй соціологічній основі”) і Б. Малиновський (“Наукова теорія культури”); теорія структурного функціоналізму А. Р. Радкліф-Браун (“Структура і функції у примітивному суспільстві”). Малиновського: культура є свого роду біологічне явище, грунтується на фізіологічному базисі: людина є тварина, і тому перше завдання, яке вона вирішує- задоволення біологічних потреб. Задовольняючи їх, вона створює для себе немовби нове, вторинне, похідне середовище-культуру. Радкліф-Браун замість терміна “культура” запропонував “соціальна структура”. Функціоналісти в етнографії подібно до біхевіористів у психології повністю заперечили концепції попередників еволюціонізму(Л. Морган, Е. Тайлор, Дж. Фрезер та ін. Недоліки теорії:антиісторизм-відмовившись від загальноісторичного погляду на людське суспільство та його культуру, вони закрили будь-яку можливість зрозуміти не тільки закономірність загального ходу людської історії, а й умови формування окремих культур і місце кожної з них в іст. процесі.
6. Етнічна самосвідомість як компонент структури психології етнічної спільноти.
До структуры психології етніч.спілтноти належать: 1)стійкі елементи, пов'язані зі спадковістю (характер, звички,псих.аспект звичаїв,традицій). 2) національні почуття (душевні стани, що зумовлені об'єктивною суспільною дійсністю, в якому відображ. ставлення людей до особливостей життя свого народу). 3) національна самосвідомість (в генетич. плані виникає пізніше ніж попередні).
Центральн. елемент «е.сам.» - етнічна самоідентифікація. *Вирост .«етн.сам.» має два аспекти: 1)ідеологічний (широкий зміст, на рівні суспільства, акцент на історії становлення та формування поняття «ми», виокремлення етапів, чинників, що впливали). 2)психологічний (вужчий, на рівні особи, акцент на питанні в якому віці починається процес формув. нац. самосів.). *Бромлей, Гнатенко. ці поняття (свід+самосвід.) не є частиною і цілим,мають різний зміст і форму. «е.сам.» - знання про свою етнічну спільноту, «е.св.» - знання про інші спільноти. суб’єктом «е.сам» може бути особа,спільнота, «е.св.»-етос. + для формування «е.сам» емоції більш важливі. *Левкович.Пайкова. одно порядкові, але не тотожні поняття. в життєдіяльн. етн.групи вони відображають єдність і відмінність етносу від інших. розчленувати їх можна лише, щоб детальніше вивчити. Вітчизняна літ-ра щодо поняття нац..самосв. то розглядалося як компонент етносу, то не вживалося як науковий термін. Мавродін (мова і нац..самосв.- чинники,що визначають поняття народність як етнічне), Кушнер (повернув до наукового вжитку,говорячи про неї як про етнічний визначник), Чебоксаров (називав серед чинників формування етнічних спільнот), Козлов (визначив за нею перше місце серед ознак етносу). 1966-67 в дискусії в журналі «Питання історії» було висловленно бажання включити нац..самосв. до ознак нації. Опоненти перечили, бо вважали її суб’єктивним відображенням у свідомості людини об’єкт. факту існування нації.
Усвід. особлив. інших етн.груп передбачає усвід. специфіки власної етн. гр. Самосв.- здатність етн.групи до самовідобр. Вона об’єктивується в системі нар.звичаїв, традицій, переказах, легендах. Відобр. особливостей власної етн.гр. здійснюється у формі побудови ряду суб’єктивних образів, що часто перешкодж. створенню об’єкт. уявлення про власну групу. Самосв. – безперечний компонент етнічної спільноти (без неї вона не буде існувати, можливо саме вона є рисою, що відрізняє ет.спільноти одна від одної).
Особливості етнічної самосвідомості: *формується в проц. соціалізації, спочатку не дуже виразна, її формування визначають стереотипи. *активна роль у формуванні належить інтелігенції, що підтримує розвиток рідної мови і літератури *Складовими компонентами є: уявлення членів етносу про спільність походження + своєрідне відображення об’єктивних властивостей етносу. *Зміст визначається уявлення про характерні риси свого і інших етносів. *Уявлення про дзеркальність відображення особливих рис є хибним: одні послаблюються, інші примножуються, а деякі взагалі не враховуються. *До структури вплетені також емоції, вважається, що саме національне почуття є найбільш вразливим і «тонким». *Може здійснювати вплив на чинники, які ії породжують (рухи за відродження рідної мови, за політико-територіально возз’єднання). *Головні компоненти: усвідомлення належності, етноцентризм, етнічні стереотипи, симпатії та антипатії. *Тісно пов’язана з самоназвою(етнонім, топоніми) *Нац. самосів. і етнічна самосів. – тотожні поняття, якщо говорити про усвідомлення свої належності в моноетнічному середовищі. В іншому разі нац..самосв.форм. в оболонці етнічн., але виходит за її межі через свій зміст.
7. Методологічні принципи етнічної психології
Етнічна психологія, як й інші психологічні галузі, дотримується методологічних принципів, прийняті у загальній психології:
• єдності психіки та діяльності;
• детермінізму;
• відображення;
• конкретно-історичного;
• системного;
• особистісного підходу.
Але в етнопсихології як окремій науковій галузі існують і власні методологічні принципи.
Зокрема, В. Хрущ пропонує принципи, яких потрібно дотримуватися при зіставленні різних націй.
1.Принцип обґрунтованості та достовірності
Національно-психологічні особливості повинні порівнюватись на основі чітко обґрунтованих показників у рамках своєрідності того класу психологічних феноменів, які становлять зміст і структуру певної діяльності. Тобто критерії дослідження повинні бути чітко обґрунтованими.
2.Принцип порівняння та зіставлення значимих величин
Порівнюватись і зіставлятись повинні істотні, значимі величини національної психології, які визначають специфіку функціонування останньої.
8. Етоетнологія як нова галузь психологічної антропології.
Суттєво новим моментом стала взаємодія психологічної антропології з етологією людини, в результаті якої утворилась нова галузь етоетнологічних досліджень. Предмет етоетнології має потрійну структуру:
1)вивчення дітей у різних культурах у досоціальному, "природньому" стані;
2)дослідження формування дітей і особливостей поведінки дорослих у сучасних і традиційних суспільствах;
3)пошуки подібних аспектів функціонування людини і тварин.
Уявлення етоетнологічних досліджень у процесуально-генетичному аспекті дає цікаве трактування процесу дослідження. В такому випадку можно не тільки аналізувати розвиток людини від дитинства до дорослого стану в умовах різних культур, а у розвиток від попереднього(тваринного) способу функціонування до людського (соціокультурного), від тварин, які перебувають на стадії практичного інтелекту, до дітей, а від них - до більш зрілих етно соціальних фотм.
9. Етнічна (національна) ідентичність як головна характеристика етнічної (національної) самосвідомості.
Особливості ідентичн.:*Продукт взаємодії індивіда з суспільством. *Результат проекції індивіда на себе очікувань і норм інших. *Ідентичність не настоє доти, доки ми не дізнаємося, що можна віднести себе до певної категорії (я не знаю, що я білий, доки не дізнаюся про існування азіатів). *Складова соціальної ідентичності особистості.*Це результат когніт.-емоц. процесу усвідомлення себе представнком етносу, ототожнення себе з ними і вімежування від інших.*Структура ет.ід.: 1)когнітивний компонент (складові: етнічна проінформов.+етнічна самосвід.ь.знання, уявлення про особливості власної групи, усвідомл. себе як її члена на підставі цих характеристик). 2)афективний (складові: етнічні атитюди, посави. оцінка особливостей цієї групи, ставлення до членства в ній, значущість членства.Позитивний атитюд-задоволення від членства в групі, бажання належати до неї, гордість за досягнення народу. Негативний атитюд – заперечення ідентичності, почуття приниженості надання перваги іншій групі). 3)поведінковий (виділяють іноді.реальний механізм прояву себе членом визначеної гр.). *Знання про свою, чужу групу формує систему етнодифіренціювальних ознак (мова, цінності, міфи, народне мистецтво). Ознаки майже завжди відбивають об’єктив.реальність, однак,елементи духовної культури. *Важливу роль відіграють почуття (гідності, гордості, образи, страху).
*Етнічна ідентичність вужче етніч.самосв., бо є когнітивно-мотиваційним ядром етніч..самосв. і ширше, бо вміщує шар несвідомого. *Стійкість ідентичності+позитивна ідентичність –підгрунтя групової психологічної безпеки та стабільності.*Ідентифікувати себе з етносом-віднайти замість. *Важливим є духовний компонент.
Вперше використав поняття Фрейд. В етнічному значенні він вжив його в період пізньої наук.творч., говорячи про свій народ, який завжди зневажали. Розглядав ідентифікацію і як емоц. зв'язок дитини з батьками, і як індивіда з соц..групою. Мід.ідент. як результат соц..взаємодії. введення поняття «узагальнений інший»(сукупність знеособлених атитюдів,норм і цінностей сусп-ва. У проц.. сп-ння з іншими індивід бачить себе «збоку. Людина науває свідомості і власного Я лише в груповій дії. Еріксон. Концепція ідентичності. Виокремив поняття психосоц. ідентичн.- продукт взаємод. суспільства і особистості, характерний лише для зрілої особист. В структурі ідентичності: позитивні елементи, негативні(схема я,ми-не такі як вони. неприяйнятя,заперечення соціального об’єкта чи тотальне протиставлення нас їм. при чому інші в особистісному уявленні є кращими.). Інгруповий фаворитизм – прийняття і симпатія до своєї групи. На індивідуальному рівні забезпечує існування самоповаги, на груповому – збереження культури,передання її наступним поколінням. Аутгрупова ворожість. негативна оцінка інших етнічних груп. Питання: чи етнічна належність незмінна? Відповідь: модель Гідденса(народжуючись, людина включається в етнічний простір, де кожен член сімї є представником певної етнічної групи. в ході росту, зявляється багато інститутів, що пропонують ціннісно-нормат. базу для формування ідентичності. сімя – найвпливовіший інститут. Однак людина бере безпосередню участь у формув. своєї ідентичності.Вона не засвоює все в такому вигляді, як пропонують інститути соціалізації. Ми все підстроюємо під власний стиль життя. Хоч етнічний статус постійний протягом життя, етнічна ідентичність – не статичне утворення.
10. Історія виникнення і становлення етнопсихології
Виокремлюють чотири етапи становлення та розвитку етнопсихології:
Перший етап (донауковий) включає праці, починаючи від епохи Античності і до середини XIX ст.
Другий етап (описовий) тривав приблизно з середини XIX ст. до початку XX ст. Його визначають провідні ідеї фундаторів психології народів Лацаруса, Штайнталя, Вундта, Лебона тощо.
Третій етап (впровадження наукових експериментальних методів) у етнічній психології розпочався дослідженнями англійського етнопсихолога У. X. Р. Ріверса (1864—-1922), який в крос-куль- турному дослідженні вивчення сприймання порівняв реакції на ілюзії Мюллера—Лаєра і горизонтально-вертикальну ілюзію у групах із Англії, Індії та Нової Гвінеї. 1925 р. у США вперше було опубліковано соціально-психологічний тест на виявлення етнічної упередженості (шкала Богардуса). Це дало змогу в подальшому перейти від описових характеристик народів до кількісних вимірювань. У 30-х роках XX ст. у США утворився перший науковий напрям етнічної психології “Культура і особистість”. У Радянському Союзі створення наукових засад започатковано 1936 р., коли О. Р. Лурія під керівництвом Л. С. Виготського провів в Узбекистані перші польові дослідження з використанням експериментальних методик. Результати цього дослідження опубліковано лише 1974 р. Цей етап на теренах колишнього Союзу супроводжувався суворою забороною на дослідження з етнічної психології (1937—1958).
Четвертий етап (становлення етнічної психології як науки) розпочинається на Заході з 1946 р. і триває до теперішнього часу. Цього періоду зростає кількість публікацій, в яких докладно описано результати експериментальних досліджень з крос-культурної та етнічної психології, що стало підгрунтям для створення численних наукових теорій.
11. Крос-культурна психологія як науковий напрям, та її фундатори.
На думку Р.Шведера, крос-культурна психологія:
базується на засадах загальної психології.
охоплюють широке коло феноменів, пов’язаних з людською поведінкою: від психічних пізнавальних процесів до мови, від виховання дітей до психопатології.
історично перша школа, яка розробляла питання психології і культури.
Виникненню напрямку сприяли крос-культурні дослідження перцептивних процесів, проведені під керівництвом англійського вченого У. Х. Р. Ріверса.
На думку Д. Мацумото, крос-культурний підхід відрізняється від традиційного або профільованого не об’єктом інтересу, а перевіркою браку знань, вивчаючи те, чи є психологічні знання універсальними, чи можна розповсюдити їх представниками різних культур.
Крос-культурна психологія протистояла тенденціям етноцентризму (розуміння інших культур виключно крізь призму власної) дослідників, акценту на розрізнення культур (фактично – “дефіцитів”, нестачі тих чи інших показників, їх недорозвинутість у представників іншої культури), нерідко “расової” інтерпретації результатів. Окрім цього, дослідження нерідко були суто дескриптивними (описовими), не вистачало серйозних теорій тощо.
Фундатори: Р. Болтон, К. С. Маєрс, У. Мак-Дуґалл, С. Міхельсон, М. Сіґалл.
Теми досліджень напрямку охоплює широке коло феноменів, пов’язаних з людською поведінкою – від пізнавальних процесів до мови, від виховання дітей до психопатології тощо.
До засадничих принципів і настановлень можна віднести дослідження подібності й відмінності психологічних змінних у кількох культурах і етнічних спільнотах.
Мета і завдання: створення всеосяжної універсальної психології; зіставлення двох або кількох культур з метою пояснення міжкультурних відмінностей або міжкультурної подібності.
12. Основні підходи до вивчення етнічних спільнот.
• Соціобіологічний підхід, —описує етнос з еволюційно-генетичних позицій як природну форму існування людини, як живий організм з певними віхами розвитку (народження, розквіт, занепад). Етнос як жива система працює на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Надлишок енергії приводить до активізації етнічної системи, а дефіцит — до згасання її життєвих функцій і розпаду. В останньому випадку етнічна система переходить до старечого животіння, поки не згине зовсім. Втім, руйнація тієї чи іншої етнічної системи не означає її цілковитого знищення. Часто настає лише період розриву зв'язків між її компонентами і подальше їх входження до нової етнічної системи. Найбільш відомим представником такого підходу був російський вчений Л. Гумільов.
• Еволюційно-історичний підхід, — пов'язує етнос не з біологічними аспектами існування, а з певними стадіями розвитку суспільства. Згідно з ним кожній такій стадії суспільного розвитку відповідає окрема стадія розвитку етнічності. Можна виділити такі стадії етнічності, як плем'я, народність, нація.
• Інструментальний підхід. Згідно з цим підходом потреба збереження етнонаціональних спільнот зумовлена практикою сьогодення, а саме: розгортанням процесів інтеграції, асиміляції, нищення етнічної ідентичності, а відтак виступає противагою цим процесам. Такий підхід міститься в працях американського вченого Дж. Девіса.
• Конструктивістський підхід. Він полягає у твердженні, що етносів і націй насправді не існує, що це — сконструйовані інтелектуальною елітою чи вченими поняття. Представники цього підходу (зарубіжні вчені Ф. Геккманн, Е. Геллнер вважають, що етнічна спільнота — це об'єднання людей, яке цілеспрямовано формується довкола певного ключового символу. Це може бути мова, міф про спільне походження, спільна історична пам'ять тощо.
• Психологічний підхід. Його суть полягає у визнанні провідної ролі психічних чинників у формуванні і функціонуванні етнічних спільнот. Поштовх до появи такого роду концепцій дає наприкінці XIX ст. французький вчений E. Ренан
13. Історія та етапи розвитку етнопсихології (від Античності до наших днів)
1) Стародавній світ: цікавила проблема етнічних відмінностей, їхній вплив на побут і культуру народів; намагалися аналізувати характер народів.
Гіпократ: різниця між народами зумовлена розташуванням країни, кліматом та іншими природними чинниками – географічний детермінізм.
Платон: характери людей формуються під впливом певної форми державного правління і що в людей буває стільки ж видів духовного складу, скільки існує видів державного устрою, а при його зміні духовний склад також змінюється.
Теофраст: моральні риси людей формувалися під впливом навколишнього соціального середовища.
2) Європейські вчені про психологію народів (середина XVIII — перша половина XIX ст.) Г. Гегель, К. Гердер, К. Гельвецій, І. Кант, Ш. Монтеск'є розглядали у своїх працях такі поняття, як "нація", "народ", "національний характер".
Поширення географічного детермінізму.
Ш. Монтеск'є: народи відрізняються один від одного за характером. Намагався встановити причини відмінностей.
Д. Юм: всі розумні істоти а тяжіють до спілкування та об'єднання. Люди вступають у контакти, в результаті яких схожі схильності та звички передаються один одному. У подальшому вони передаються від однієї групи до іншої. І нарешті, об'єднання людей в одну політичну організацію, вирішення ними багатьох спільних питань, пов'язаних з обороною, торгівлею, управлінням, приводять до утворення національного характеру.
І. Гердер: формування національного характеру у єдності зовнішнього та внутрішнього. Зовнішнє - кліматичні умови, внутрішнє — органічні, генетичні, особливості. Генетична сила породила органічні утворення на Землі, а клімат лише сприяє або протидіє цій силі.
І. Кант: Кожен народ має свій характер. Основний прояв його — ставлення до інших народів, гордість за свою державну та суспільну свободу. Клімат і ґрунт, спосіб правління не є основою характеру народу. Основа - риси предків, які закріплені генетично і передаються з покоління у покоління.
Гегель: національний характер — прояв суб'єктивного духу в різних природних умовах, які визначають специфіку духовного світу націй та рас, особливий дух народу.
3) Друга половина XIX ст. — становлення етнічної психології
Штейнталь, Лацарус: Народна психологія — це наука про "дух народу", вчення про елементи та закони духовного життя народів. Джерела знань про народний дух - мова, міфи, релігія, мистецтво, традиції та обряди, історія.
Лебон: історія держав розглядається як наслідок характеру народу, який називає "психічним складом". Народна душа, яка складається із загальних почуттів, інтересів і вірувань визначає історичний процес і повинна вивчатись через елементи цивілізації: мову, ідеї, вірування, мистецтво, літературу.
Вундт: народна душа — це зв'язок психологічних явищ, сукупний зміст душевних переживань, загальні уявлення та почуття. Психологія народів — це самостійна наука, яка існує поряд з індивідуальною психологією.
4) Етнічна психологія 20-30-х років XX ст. у Росії та її дискредитація
Шпет: при Московському університеті 1-й в країні кабінет етнопсихології.
Бехтерев: що психологію народів повинна вивчати колективна рефлексологія, для якої вивчення міфів, звичаїв, мови є непотрібним. Необхіде для етнопсихології - визначення настроїв суспільства, творчої роботи та суспільних дій.
Виготський: предмет етнопсихології - вивчення соціально-історичного розвитку поведінки етносу. Дослідження в Узбекістані в 30-х роках: зміна суспільно-історичної формації та характеру суспільної практики призвела до корінних змін психічних процесів .
У 30-ті рокі ХХ ст.. – гоніння на психологію.
14. Культурна психологія як окремий напрям етнічної психології
Культурна психологія напрям, який займається вивченням засобів, завдяки яким культура обумовлює психологічні характеристики. Згідно напрямку, психологічні процеси є культурно та історично опосередкованими, контекстуально специфічними, вони виникають із практичної діяльності людини й у ній укорінені. В іншому формулюванні (Р. Шведер, Дж. Брунер, Дж. Міллер) культурна психологія трактує індивідів як таких, що живуть у культурно конституйованому самосвіті й це є фундаментальним для розвитку їхніх здібностей. Головна задача культурної психології полягає у врахуванні даних різних культур з метою корекції існуючих теорій, аби ті стали застосовними не лише щодо жителів Заходу. Культурна психологія є вивченням того, як культурні традиції та соціальні практики регулюють, виражають і трансформують-людську психіку. Її цікавить не психічна єдність людського роду, а етнічні відмінності в думці, суб’єктивності, емоціях. Вона вивчає способи, якими суб’єкт і об’єкт, “я” та інші, психіка і культура, особа і контекст створюють одне одного. (Шведер)
Мета і завдання: розуміння того, як взаємодіють психіка і культура у конкретному контексті; прагнення уникати прямих протиставлень культур, допускаючи їх лише як виняток в опосередкованій формі.
Фундатори: Дж. Брунер, Л. С. Виготський, О. Р. Лурія, Дж. Міллер, Р. Шведер.
Основні теми досліджень: дослідження, спрямовані на виявлення контекстуальної природи психічних процесів; цікавить не психічна єдність людського роду, а етнічні відмінності в думці, суб’єктивності, емоціях тощо.
Засадничі принципи і настановлення: дослідження особистості у історичному і соціокультурному контексті; відмова від тези про існування універсальних і фіксованих законів психічного життя, які притаманні загальній психології.
Культурна психологія не заперечує можливості універсальних психологічних процесів, стверджує, що такі процеси наявні з огляду на певну схожість культурних значень практик. Не заперечується і значення біологічних процесів, однак вони розглядаються як культурно залежні.
Як ключові теоретичні положення культурної психології Дж. Міллер розглядає такі, як:
1)концентрація уваги на індивідуальній суб’єктивності;
2)нередукціоністське уявлення про взаємозв’язок між культурою, психологією та досвідом;
3)уявлення про невіддільну єдність культури та психології;
4)визнання культурного розмаїття психологій;
5)увага до проблем комунікації та взаємодії.
15. Соціально-історичний підхід до визначення поняття “етнос” (Ю. В. Бромлей).
Представником соціально-історичної концепції (яка розглядає етнос як природне утворення, що склалось історично) був відомий російський вчений, академік Ю. Бромлей.
Етнос — це стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості свого побуту, культури, мови та психіки, усвідомлення єдності та відмінності від інших подібних утворень, зокрема таким як плем'я, народність, нація. Спільність походження, спільна територія, на якій проживають представники етносу, схожість в мові та культурі, на думку вченого, призводять до усвідомлення людьми своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень. Таке усвідомлення (етнічна самосвідомість) є характерною ознакою етносу і відрізняє цю етнічну спільність від роду, котрий має схожі з етносом інші чинники — єдність території, мову та культуру. З іншого боку, етнос — перша етнічна спільнота, яка характеризується тільки вищеназваними чинниками, оскільки у роді була ще й кровна спорідненість усіх його представників, чого не спостерігається за етносом. Отже в попередніх до етносу формуваннях — родах — було усвідомлення усіма представниками кровної спорідненості, а в етносі вона перетворюється на етнічну самосвідомість. Усвідомлення етносом відмінності від інших подібних до нього спільнот фіксується також у його самоназві — етнонімі. Оскільки ж кровної спорідненості між усіма представниками етносу не було, Бромлей логічно припускає, що етнос утворюється з кількох розрізнених племен, що проживають приблизно на одній території, мають певну схожість у мові та культурі, які знаходять уже свій подальший розвиток у межах етносу.
Слід зазначити, що Ю. Бромлей був радянським ученим і працював у СРСР. Тому його концепція етносів не могла суперечити офіційній марксистсько-ленінській ідеології, яка надавала першочергове значення класовим спільностям і уже другорядне - етнічним. Тому учений змушений був поєднувати власну етнічну концепцію з теорією класів К. Маркса. Так, Бромлей доводить, що рівень розвитку етнічних спільностей напряму залежить від суспільно-економічних формацій, в яких діє та чи інша етнічна спільнота. Учений вважає, що кожна з цих спільностей відповідає своїй соціально-економічній формації: роди і племена — первіснообщинній, народності - рабовласницькій та феодальній, нації — капіталізму. На вищій сходинці комуністичного суспільства грані між націями повинні поступово стиратись і всі етнічні спільності повинні злитись в одне ціле, тобто народи і нації в майбутньому повинні зникнути і створити на своїй базі якесь нове етнічне утворення.
Етнос, як бачимо, формується на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато етносів втрачають спільність території і частини їх проживають на території інших народів, де формують етнічні групи, які втім зберігають основні ознаки свого етносу.
16. Зародження етнічної психології в контексті історії і філософіі
Геродот у роботі "Історія" вперше здійснив порівняльний аналіз особливостей життя і характерів різних народів за допомогою навколишнього середовища. За результатами власних спостережень він подав етнографічний опис Скіфії, до якого ввійшли розповіді про богів, звичаї скіфів, міфи про їх походження. Звернув увагу на такі характерні якості скіфів: жорстокість, неприступність, суворість. Наявність цих якостей зумовлюється особливостями навколишнього середовища (рівнина з багатьма ріками та травами) і способом життя скіфів (кочовий).
Іншими дослідниками Древньої Греції також було помічено вплив навколишнього середовища на формування психічних особливостей різних народів. Гіппократ: провідними об'єктивними чинниками всіх відмінностей між народами, їх поведінки, звичаїв, виступають природа та клімат території проживання народу. Констатуючи відмінності в культурі, традиціях, зовнішньому вигляді народів і племен, давні мислителі прагнули виділити чинники цих відмінностей.
Основоположником етнопсихології є Дж. Б. Віко. У трактаті "Про загальну природу речей" розглянув проблеми розвитку народу, зумовленість його психологічних особливостей. Віко: кожне суспільство в історії свого розвитку проходить 3 епохи: 1) епоху богів; 2) епоху героїв; 3) епоху людей, а психічні особливості людини як представника певного народу з'являються в ході історії цього народу. Водночас діяльність кожної окремої людини визначає народний дух.
У другій половині XIX ст. в європейській соціології з'явилися різноманітні наукові течії, що розглядають людське суспільство як таке, що тотожне тваринному світові. До цих течій належать: антропологічна школа в соціології, органічна школа, соціальний дарвінізм. Провідне положення, яке об'єднує ці течії, полягає в тому, що їхні представники недооцінювали особливості об'єктивних тенденцій, а на суспільні явища механічно переносили відкриті Ч. Дарвіном біологічні закони.
Прихильники цих течій намагалися довести, що існує прямий вплив біологічних законів на соціальне, економічне та духовне життя народу. Вони намагалися обґрунтувати "теорію" про безпосередній вплив анатомо-фізіологічних задатків на психіку і на цій основі пояснити риси їх внутрішнього, морально-духовного складу за допомогою біологічних ознак.
17. Індигенна психологія: культура і світ більшості.
Термін “індигенна” зазвичай застосовують до тієї психології, яка відображає традиції, переконання та ідеологію незахідного суспільства. В науковому трактуванні індигенна психологія визначається як наукове дослідження людської поведінки або психіки, що є сформоване самими людьми, а не транспортованим з інших регіонів.
Ідейний предтеча: Маргарет Мід. Фундатори: Р. Діас-Герреро, В. Енрікес, А. Лаґмей, Ф. М. Саху, Д. Сінха.
Мета і завдання напряму: створення багатокультурної психології, яка містить унікальні психології великої кількості культур по всьому світі, які можуть і не асимілюватися певною єдиною універсальною психологією.
Індигенні (багатокультурні) психології намагаються розвивати науку про поведінку, в якій виявляються соціокультурні факти локального суспільства людей (індійська психологія (Д. Сінха, Ф. М. Саху) – відображає індійські історичні та культурні традиції; філіппінської психології (В. Енрікес) що ґрунтувалася на місцевій культурі та історії).
Основними темами досліджень є: дослідження поведінки, яка відповідає соціокультурним фактам локального суспільства людей; надмірне підкреслювання відмінностей у поведінці, які виявляються у різних культурах.
Засадничі принципи і настановлення: вивчення особистості в конкретному культурному контексті для забезпечення потреб людей у цьому контексті.
Риси напряму:
дослідження психічних феноменів в екологічному, історичному та культурному контексті;
необхідність створення своєї психології для кожної культури та етнічної групи;
вивчення культур як ззовні, так і з середини;
підтримка множинності підходів та використання багатьох методів;
початковий елемент дослідження – опис, кінцева мета – дослідження психологічних універсалій;
суб’єктність, смисл і контекст - головні аспекти дослідження.
Недоліки існування індигенної психології:
Множинність психології - психологія може позбутися статусу універсальної науки про людську психіку, регрес до індивідуальної, провінційної, міської або сільської психології.
Надмірне наголошення відмінностей у поведінці, які виявляються у різних культурах.
18. Природничо-біологічний підхід до визначення поняття “етнос” (Л. М. Гумільов).
Теорія етногенезу Л.Н.Гумилева.
Природно-біологічний характер етносу Л.Н.Гумилев бачить у тому, що він є складовою частиною биоорганического світу планети, виникає в певних географічних і кліматичних умовах. Будь етнос є результат адаптації людської групи до природно-кліматичних умов проживання. Етнос - це феномен біосфери, а не культури, виникнення якої носить вторинний характер. «Ми - породження земної біосфери в тій же мірі, в якій і носії соціального прогресу» (Гумільов Л.М. Біографія наукової теорії).
Л.Н.Гумилев насамперед намагається пояснити причини загибелі одних етносів і зародження інших, які, на його думку, традиційна культурологічна концепція етносу не пояснює. Головною причиною зародження і прогресу етнічної групи є присутність у її складі "пасіонаріїв" - найбільш енергійних, обдарованих і талановитих людей і субпассионариев, що володіють протилежними властивостями. Із цієї категорії людей формуються бродяги, нероби, злочинці, для них характерна «безвідповідальність та імпульсивність». «Саме ця категорія людей погубила Римську імперію» Поява пасіонаріїв і субпассионариев - це результат генетичних мутацій в популяції. Мутанти в середньому живуть близько 1200 років, такий же й термін життя етносу, розквіт його матеріальної і духовної культури, створюваної завдяки життєдіяльності енергійних пасіонаріїв. Зменшення числа пасіонаріїв і збільшення числа субпассионариев веде до виродження і загибелі етнічної групи.
Особливо важлива роль природно-кліматичних умов, пристосовуючись до яких, людина виробляє особливий стереотип поведінки, характерний для того чи іншого етносу. «У єдиній системі етносів, наприклад, в романо-германської Європі, що називалася в ХIV в. «Християнським світом», стереотип поведінки різнився мало і цією величиною можна було знехтувати. Але в системі, умовно що іменувалася "мусульманськими народами», він був настільки іншим, що перехід відзначався спеціально ».
19. Погляди давньогрецьких вчених на відмінності між народами
Крупиці етнопсихологічних знань розкидані в працях античних авторів - філософів та істориків: Геродота, Гіппократа, Тацита, Плінія, Страбона. Вже в Стародавній Греції було відмічено вплив навколишнього середовища на формування психологічних особливостей. Лікар і засновник медичної географії Гіппократ (460 до н.е. - 377 або 356 до н.е.) висунув загальне положення, згідно з яким всі відмінності між народами - в тому числі їх поведінку і звичаї - пов'язані з природою і кліматом країни.
Геродот (нар. між 490 і 480 - розум. Ок. 425 до н.е.) є «батьком» не лише історії, а й етнографії. Він сам охоче і багато мандрував і розповідав про дивні особливості народів, з якими знайомився під час подорожей. В «Історії» Геродота ми зустрічаємося з однією з перших спроб etic підходу, так як учений прагне пояснити зацікавили його особливості життя і характеру різних народів навколишнього їх природним середовищем і при цьому порівнює їх між собою:
«Подібно до того як небо в Єгипті інше, ніж де-небудь в іншому місці, і як річка в них відрізняється іншими природними властивостями, ніж інші річки, так і вдачі і звичаї єгиптян майже у всіх відносинах протилежні вдач і звичаїв інших народів» (Геродот , 1972, с.91).
Вірніше, це псевдо-etic підхід, оскільки будь-який народ Геродот порівнює зі своїми співвітчизниками - еллінами. Кращим зразком етнографічного нарису у Геродота вважається опис Скіфії, зроблене на основі особистих спостережень: він оповідає про богів, звичаях, обрядах побратимства і похоронних обрядах скіфів, переказує міфи про їх походження. Не забуває і про риси характеру, виділяючи їх суворість, неприступність, жорстокість. Геродот намагається пояснити приписані якості як особливостями навколишнього середовища (Скіфія являє собою багату травою і добре зрошувану повноводними ріками рівнину), так і кочовим способом життя скіфів, завдяки якому «ніхто не може їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього» (Геродот, 1972, с. 198). В «Історії» Геродота ми зустрічаємося з безліччю цікавих спостережень, хоча часто він дає абсолютно фантастичні описи нібито існуючих народів. Справедливості ради слід зазначити, що сам історик не вірить у розповіді про народ з козячими ногами або про людей, які сплять шість місяців на рік.
У Новий час перші спроби зробити народи предметом психологічних спостережень були зроблені в ХУШ столітті. І знову саме середовище і клімат розглядалися як фактори, що лежать в основі відмінностей між ними. Так, виявляючи відмінності в інтелекті, пояснювали їх зовнішніми (температурними) умовами клімату. Нібито помірний клімат Середнього Сходу та Західної Європи більше сприяє розвитку інтелекту, а разом з ним і цивілізованості, ніж клімат тропічних областей, де «спека душить людські зусилля».
20. Сучасна західна етнопсихологія.
В другій половині XX – поч. XXI ст., за свідченням Г. Тріандіса, можна виокремити такі фази у розвитку психологічних досліджень в галузі етнопсихології:
“Культура і особистість” (до 1970-х).
Універсалізм (1970-80-ті роки) (Наприклад, дослідження П. Екмана та Ч. Осгуда акцентували на загальності емоцій та їх вираження, а також універсальність смислових категорій в психосемантиці).
Культурні синдроми (1980-2000 роки - Г. Тріандіс, Г. Хофстеде). Визначаються як виміри, за якими культури різняться. Приклад: індивідуалізм-колективізм – визначення людини через належність до групи (колективістські культури) чи через особисті ролі, досягнення, психічні стани тощо. В першому випадку “Я” людини взаємопов'язане з іншими, і не розглядається в якості від'єднаного, в другому – має певну незалежність.
Інтеграція досліджень культури в психологію як таку. (Д. Мацумото в цьому сенсі пише про необхідність створення універсальної психології, для якої би питання культури існувало не як окреме, а було би органічною частиною усієї системи). Основний акцент робиться на фундаментальному принципі, що психічні процеси можуть обумовлюватися культурою, поряд з іншими детермінантами. Емпіричні методи культурної та крос-культурної психології застосовуються разом, співіснують антропологічні та психометричні підходи. Etic та emic підхід не протиставляються, а доповнюють одне одного.
Взагалі, основною перспективою розвитку сучасної етнопсихології є створення універсальної психології, в якій дослідження культури будуть органічною частиною теоретизування та емпіричних розвідок.
Г. Тріандіс вважає необхідним вивчення релігії. Остання має як універсальні, так і культурно-специфічні особливості, і всі вони надзвичайно важливі для розуміння психічного життя.
Ще одним напрямком є інтеграція вивчення культури із нейронаукою, еволюційним та когнітивним підходами в психології.
21. Конструктивістський підхід до визначення поняття “етнос” або теорія соціальних конструкцій (Е. Геллнер, Б. Андерсон, В. О. Тішков).
Конструктивістський підхід до визначення поняття “етнос” або теорія соціальних конструкцій (Е. Геллнер, Б. Андерсон, В. О. Тішков).
До Французької революції слово “нація” латинського походження (natio), початково означало “народжуватися в певному місці і певному середовищі” (староанглійське слово означало “велика група людей зі спільним походженням”), тобто відсилало до етнічної характеристики (бретонець, провансалець, бургундець), зазвичай діалекту мови.
Андерсон упровадив до наукового обігу визначення:
Нація – це соціальний конструкт, результат націєбудівництсва і уявний колектив, члени якого особисто не знають один одного і не взаємодіють, але тим не менше розглядають себе як єдину спільноту з спільним характером, надіями і долями. Народжується ця спільнота в результаті «друкованого капіталізму», тобто з розповсюдженням масового друку: транслюється ідея нації.
Не нація створює націоналізм, а націоналізм створює націю, що діяльність просвітників, політичних партій та державних діячів приводить до утворення нації. Нація (з часів Французької революції) є утворенням політичним, а не «кровним».
В. А. Тішков: нації мають міф (нарратив) про спільне походження, володіючи тим самим історичною пам'яттю. Втім, ця історія є сконструйованою націоналістами, починаючи з кінця XVIII століття
Для конструктивістів національна належність — це своєрідний “постійний внутрішній референдум” на належність і лояльність до тої чи тої колективної спільноти. Тут слід підкреслити, що представники конструктивістського підходу підміняють поняття етносу поняттям “нація”, розуміючи під останнім “націю- державу”. Між цими поняттями не існує принципових відмінностей, якщо поняття “нація” ми трактуємо як “етнічна нація” і, навпаки, між ними існує розбіжність, якщо під нацією ми розуміємо “націю-державу”. Якщо в етнічності домінує емоційний компонент, то національне має раціональну природу. Націю розуміють як символ, використання якого саме творить реальність.
22. Географічний (ландшафтний) принцип поясненні міжетнічних відмінностей.
Був поширений в стародавньому світі та у 18 столітті.
Географічний детермінізм — вчення про те, що національний характер народу, його психологічні особливості визначаються географічним чинником.
Гіппократ у своїй праці "Про повітря, води, місцевості" підходив до даної проблеми з позицій географічного детермінізму, відзначаючи, що різниця між народами зумовлена розташуванням країни, кліматом та іншими природними чинниками. Цей підхід у подальшому підтримали інші вчені, і в науці склалася певна теорія — географічний детермінізм.
Теофраст, учень Аристотеля, розглядає моральні риси людей як такі, що формувалися під впливом навколишнього соціального середовища.
Ш. Монтеск'є, відомий представник географічного детермінізму: «Народи жарких кліматів нерішучі, як старі люди, народи холодних кліматів відважні, як юнаки". При цьому можна спостерігати зміну національного характеру: "Через зміни клімату: у північному кліматі люди, у яких мало вад, та немало чеснот, багато щирості й прямодушності. При наближенні до півдня ви начебто віддаляєтесь від самої моралі: поряд із посиленням пристрастей помножуються злочини. У країнах із помірним кліматом народи непостійні у своїй поведінці та у своїх хибах і чеснотах, оскільки недостатньо визначені властивості клімату не в змозі зробити їх стійкими. У кліматі занадто жаркому тіло зовсім втрачає силу, а розслаблення тіла переходить і на душу: така людина до усього байдужа, не здатна ні на який благородний вчинок, ні на яке виявлення благодушності, всі його схильності набувають пасивного характеру, лінощі стають щастям; там радше будуть терпіти покарання, аніж спонукати себе до діяльності духу, рабство їм здаватиметься легшим, ніж розумові зусилля, які необхідні для того, щоб самим керувати собою".
Критика: певні народи хоча й живуть в одній кліматичній зоні, але мають різні форми державного правління, різну культуру та релігію, різну психологію. Водночас можна знайти схожі за характерами народи, які живуть на різних континентах і в різних кліматичних умовах. У будь-якій кліматичній зоні можна зустріти поруч як працелюбні й енергійні народи, так і відсталі, пригноблені.
Географічний (ландшафтний) принцип пояснення міжетнічних відмінностей відкинуто фахівцями лише у XX ст. У праці “Деякі проблеми методології суспільних наук” фундатор психологічної антропології Боас стверджує, що інтерпретація культури з погляду географічного середовища безглузда, адже ми не знаємо жодної культури, яка виникла як пряма реакція на географічні умови; можна говорити лише про той чи той ступінь їх впливу на всі відомі нам культури.
23. Етнопсихологічні ідеї в Україні у ХVІІІ столітті.
Питання про етнічні особливості психічної діяльності - одне з найцікавіших питань, що вивчалися з давніх-давен на Слобожанщині.
У XVIII столітті аналіз цієї проблеми проводився в двох площинах: перша — філософсько-психологічна — виразно простежується в творах видатного українського філософа Г.Сковороди; друга - перші народознавчі розвідки в Україні (вже у другій половині XVIII століття з'являються перші паростки найпростіших етнопсихологічних досліджень — невеличкі, але виразні психологічні ескізи національного характеру українців: перший такий «вільний портрет» датований 60-ми роками XVIII століття - невеличкий психологічний портрет слобожан).
Наприкінці XVIII — початку XIX століть Слобожанщину відвідували мандрівники, письменники, дослідники (І.Польденштедт, 1774; В.Зуєв, 1781; П.Сумароков, 1805), які під час свого короткочасного візиту або тривалого перебування в Харкові та його околицях знайомилися та спілкувалися з місцевими жителями, їхньою культурою, характером, побутом. Пізніше в своїх творах вони розповідали про це та ділилися своїми враженнями.
«Вільний портрети» та описи спостережень не виходили за межі занотовування особистих вражень. Ці суб'єктивні, зазвичай, не підкріплені жодними фактами характеристики, залежно від поглядів і настрою їхніх авторів, могли бути більш або менш розгорнутими, більш або менш позитивними, в них могли підкреслюватися різні, іноді протилежні, несумісні риси характеру українців.
24. Теорія соціальної ідентичності або соціальної категоризації (диференціації) (Г. Теджфел та Дж. Тернер);
Г. Таджфел та Дж. Тернер є фундаторами теорії соціальної ідентичності, або соціальної диференціації, в якій етнос розглядається як спільнота, що не пов’язана не тільки з державою, економікою та політикою, а й з культурою та мовою, й постає через потребу людського роду до групування Таджфел і Тернер запропонували загальний психологічний принцип, згідно з яким диференціація (або оцінне порівняння) груп, що категоризуються, невіддільно пов’язана з іншим когнітивним процесом — груповою ідентифікацією.
Автори всіх цих концепцій наголошують, що суть таких спільнот становить етнічна ідентичність, а також створена на її засаді солідарність.
Генрі Таджфел та Джон Тьорнер: людське “Я” конституюється усвідомленням себе в якості члена тієї чи іншої групи. Належність до групи, соціальна ідентичність, є джерелом самооцінки особистості. Світ розділяються на “своїх” (in-group) та “чужих” (out-group). Поділ стосується не тільки етносів, а будь-яких соціальних утворень.
Етнос – спільнота, яка не зв’язана не тільки з державою, економікою і політикою, але і з культурою та мовою. Виникає у результаті потреби людського роду до групування. Диференціація (оціночне порівняння) груп, що категоризуються нерозривно зв’язана з іншим когнітивним процесом – груповою ідентифікацією.
Суть таких спільнот складає етнічна ідентичність, а також виникаюча на її основі солідарність. Центральна теза теорії: для покращення свого образу у власних очах шукаються негативні риси аутгрупи та позитивні – інгрупи. Теорія пояснює передсуди.
25. “Дух народу” в працях французького вченого Ш. Монтеск’є.
Особлива роль у формуванні етнополітичної думки в епоху Просвітництва належить французьким мислителям Шарлю Монтеск'є (1689-1775) та Жан-Жаку Руссо (1712-1778). Так, Ш. Монтеск'є у видатній праці "Про дух законів", що належить до числа тих літературних документів, важливість яких у період створення є незаперечною не тільки для епохи, а й для творчого індивіда у майбутньому, виклав власні основні етнополітичні положення. Він дотримується тієї точки зору, що суспільний розвиток відбувається згідно з певними законами і закономірностями. У 1 розділі першої книги французький вчений пише: "Закони у найширшому значенні — це необхідні зв'язки, які випливають з природи речей; у цьому значенні всі істоти мають свої закони, божество має свої закони, матеріальний світ має свої закони, а також тварини і людина". Його вважають одним з перших засновників такого визначального методологічного принципу, як метод порівняльного аналізу, який широко застосовується в осмисленні етнополітичних явищ. Ш. Монтеск'є, розвиваючи вчення Дж. Локка, виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам влади, і закон встановлює прерогативи для кожної з гілок влади, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримувань і противаг). Французький мислитель надає безпрецедентної ваги дополітичним чинникам формування суспільства (клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, звичаї), внаслідок чого "утворюється спільний дух народу". Тобто Ш. Монтеск'є, висловлюючи думки про національний характер і дух народів, формує чітку концепцію духу нації, його обумовленість природнокліматичними та географічними факторами.
Ш. Монтеск 'є, мабуть, найбільш повно висловив загально методологічні підхід того періоду до сутності етнічних відмінностей за духом (психології). Він, як і багато інших авторів, дотримувався принципів географічного детермінізму і вважав, що дух народу є результат впливу клімату, грунту і рельєфу місцевості. Причому такий вплив може бути безпосереднім і опосередкованим. Безпосередній вплив характерно для перших етапів розвитку народу. Опосередковане ж вплив відбувається тоді, коли в залежності від кліматичних умов у народу складаються особливі форми соціальних відносин, традиції та звичаї, які поряд з географічними умовами впливають на його життя та історію. Таким чином, географічне середовище-це первинна основа духовних рис народу і його соціально-політичних відносин. «Багато речей управляють людьми: клімат, релігія, закони, принципи, правління, приклади минулого, звичаї, звичаї; як результат усього цього утвориться загальний дух народу».
26. Розвиток етнопсихологічної тематики на Слобожанщині в першій половині ХІХ століття та вивчення проблеми національного характеру і перших етнопсихологічних експериментальних досліджень у другій половині ХІХ століття.
В перші десятиліття XIX століття центром культурного та наукового життя України стає Слобожанщина.
Причинні чинники цієї тенденції:
змістовне наповнення поняття «ми» можливе тільки в порівнянні з «вони» - саме в прикордонних регіонах, на межі існування різних етносів, об'єктивно більше можливостей для народознавчих і міжкультурних досліджень;
сприятливіші соціально-політичні умови;
наявність сильних осередків культури (Харківський колегіум, Харківський університет, педагогічний інститут та інші освітні заклади); наявність власної поліграфічної бази.
Розвитку етнопсихологічної тематики на Слобожанщині сприяла діяльність діячів того часу, які займалися визначенням рис національного характеру українців (1) та теоретичних розробок деяких етнопсихологічних понять (2):
(1) Г. Успенський (професор Харківського у-ту): закликав «знати давнину та сучасність своєї Батьківщини», видав працю, присвячену «зображенню характеру, звичаїв і установ» рідного народу, підвищив інтерес місцевих дослідників до етнопсихологічних проблем.
М. Каразін (засновник Харк. у-ту): започаткував на Харківщині більш складну форму етнопсихологічних характеристик — порівняльну, дав розгорнуту порівняльну характеристику українців і росіян («Зауваженнях щодо Слобідсько-Української губернії»).
Г. Квітка – Основяненко (харківський письменник): у своїх творах детально описано особливості матеріальної та духовної культури українців, намагався відтворити правдивий образ-портрет українців, описати особливості їхньої психічної діяльності та характерології. (стаття «Українці»).
(2) І. Серезневський, А. Метлінський: займалися розробкою етнопсихологічних категорій.
Початок 40-х років XIX – виголошенням принципово нових етнопсихологічних ідей.
М.Костомаров: висловлює ідею дослідження характеру народу не безпосе-редньо, а опосередковано, і намагався втілити її в життя, вивчаючи продукти його діяльності, творчості, а насамперед — народні пісні. В 40-х роках реалізував в конкретному дослідженні ідею вивчення характеру народу, досліджуючи продукти його діяльності. (продовжив А. Вєтухов).
К.Сементовський: пропонував для пізнання народного характеру вивчати не пісні, а вірування та обряди.
П.Чубинський: наукова експедиція до Західно-Руського краю. Складення портрету типового українця, його етнопсихологічної своєрідності.
А.Потебня: досліджував символи в слов'янській народній поезії, Найважливішим етнодиференціюючим і етноформуючим чинником учений вважав мову народу.
П. і О. Єфименки: займалися дослідження народного життя, порівнюючи звичаєве право, положення жінки та соціально-психологічіий клімат у родинах українців і росіян.
27. Інформаційна концепція до визначення поняття “етнос” (С.О.Арутюнов, М.М.Чебоксаров, М.Гібшманнова, І.Ржегак)
Відрізняється від інших підходів пояснення етносу підхід, запропонований С.О.Арутюновим та М.М.Чебоксаровим: етноси являють собою просторово обмежені «згустки» специфічної культурної інформації, а міжкультурні контакти – обміном такої інформації.
Якщо біологічні групи людства підтримують свою відносну морфологічну стабільність у результаті передачі генетичної інформації всередині групи, існування етнічних груп також обумовлене схожим механізмом, хоча, звичайно, діють й інші фактори, які сприяють збереженню етнічних груп.
Особливо важливі для людей мовні комунікації – передача словесних повідомлень від людини до людини як в усній, так й у письмовій формі.
Менше, але також важливе значення має інформація, яка передається у формі показу, спостереження, наслідування. Ця форма особливо важлива в дитячому віці, коли людина прилучається до засадничих поведінкових аспектів своєї культури, які в багатьох випадках мають і етнічні ознаки: адже різні народи відрізняються й різною манерою сидіти, одягатися, вітати один одного тощо. Але зазвичай складніша інформація про свою культуру (літературна та історична спадщина), хоча б і у формі найпростіших казок, прислів’їв, оповідань, переказів, норм моралі, життєвих цінностей, може передаватися тільки у словесному вигляді.
Інформацію, яка передається від покоління до покоління, називають діахронною, або вертикальною. Ця інформація є основною для етносів, адже вона зумовлює їх збереження протягом віків. Але конкретні етнічні групування людей у будь-який даний момент залежать від наявності між людьми синхронних, або горизонтальних комунікацій, від постійного обміну словесної інформації «тут і тепер».
Ця остання інформація є важливішою для нації. Адже з її розривом національна єдність зникає доволі швидко, тоді як етнічна єдність може зберігатися набагато довше. За приклад можна навести етнічну групу українців Канади, яких не розглядають як частину української нації, тоді як частиною українського народу вони, безперечно, залишаються й надалі.
28. Думки Д. Юма щодо національного характеру
Англійський філософ Девід Юм (1711—1776) одним із перших замість “духу народу” використав та розглянув поняття “національний характер”, яке до того часу переважно використовували в літературі про подорожі з метою відобразити специфіку способу життя народів. Головним у становленні національних рис він вважав соціальні (моральні) чинники, хоча і не відкидав впливу природних умов життя спільноти. До соціальних чинників Юм зараховував усе, що пов’язане із соціально-політичними відносинами в суспільстві.
Особливу увагу англійський учений звернув на проблему психології різних верств суспільства та її співвідношення із загальнонаціональними рисами, адже соціально-професійні групи живуть у неоднакових умовах і діяльність їх є різною. У XX ст. цю проблему вирішували представники психологічної антропології, які на підставі отриманих емпіричних даних зробили висновок про те, що внутрішньокультурні відмінності, тобто відмінності між різними верствами та класами населення є значно вищими, ніж між культурні. Групові риси характеру, стверджував Юм, мають тенденцію до взаємовпливу, що має наслідком зближення різних груп. Ця тенденція поглиблюється політико-економічними інтересами (ідеться про торгівлю, оборону, управління).
Таким чином, за Юмом, національний характер формують два чинники: 1) духовне зближення професійних груп суспільства; 2) економічно-політичні закономірності.
29. Становлення етнопсихології в Росії та Україні. (Дореволюційний період).
В Росії етнопсихологічні особливості були справою рук літераторів, етнографів і мовознавців. Пізнавальний інтерес до етнічної самосвідомості рос. народу з’явився в епоху Просвітництва. Виховання у співвітчизників нац.. гордості було лейтмотивом праць М. Ломоносова. Продовжувачами ідей просвітителів в 19 ст. були декабристи (вважали, що кріпосне право - приниження нац.. гідності). П. Чадаєв піднімав питання значення росіян як народу, їх особливостей.
Велике значення в становленні етнічної психології в Росії мала російська етнографія. В 1846 р було створено Російське географічне товариство, завданням якого було всебічне вивчення Росії, її географії, природних багатств та народів. Було створено етнографічне відділення, яке займалося етнопсихологічними дослідженнями. Очолив його К. Бер, який головною задачею визначив: вивчення розумових здібностей народу, його способу життя, звичаїв, релігії, мови, казок. музики…
Надьожин запропонував положення про етнографічне вивчення народності російської, в якій виділив 3 напрямки етнографічних досліджень:
дослідження мови;
дослідження «тілесних особливостей» - фізична етнографія (звички, спосіб життя, побут);
дослідження «духовних» особливостей – психічна етнографія (традиції, звичаї, розумові здібності, сила волі, характер).
Пропонувалося досліджувати речовий, буттєвий, звичаєвий побут, мову. Як результат були закладені основи народної психології, яка почала розвиватися в 2 напрямках: 1) збір етнографічних матеріалів; 2) мовознавство (ідея про те, що основою народної психології є мова). В Моск. у-ті був введений курс етнічної психології. Читав його Г. Шпет, який головним в етнічній психології визнавав розуміння культурних явищ, ключем до розуміння народу називав культуру, історію, соц.. д-ть, що визначають зміст духу народу, який є сукупність певних рис «поведінки» народу.
30. Поняття етнічної свідомості та етнічної самосвідомості.
Ю.В.Бромлей стверджує що, якщо самосвідомість є “знання людини про саму себе”, а свідомість значною мірою є “знання про інших”, то, очевидно, що це відноситься і до суспільних форм вираження самосвідомості і свідомості: у першому випадку – знання про свою етнічну спільноту, а у другому – також про інші спільноти.
Складовими елементами структури етнічної свідомості М. Шульга вважає: нац характер; етн “темперамент”; етн звички; етноцентризм; етн почуття; етнічна самосвідомість особистості.
Етнічну самосвідомість автор визначає як саморефлексію етнічних відносин, з’ясування для себе свого місця в них, а також усвідомлення своєї позиції та свого ставлення до системи міжнаціональних зв’язків. Центральним елементом етнічної самосвідомості визнається етнічна самоідентифікація.
Як стверджує Бромлей, потрібно розрізняти етнічну самосвідомість особистості та самосвідомість етнічної спільноти. На відміну від етнічної самосвідомості особистості, самосвідомість етнічної спільноти існує не тільки на рівні індивіда, але й надособистісно, у тому числі в об’єктивованих формах суспільної свідомості (мові, народної творчості, наукової літератури, нормах моралі і права). Однак самосвідомість етнічної спільноти (подібно до будь-якого виду суспільної свідомості) як функціонуюча реальність проявляється лише, коли вона актуалізована мисленням окремих людей.
Національна свідомість у широкому смислі слова включає, окрім національної самосвідомості, “усвідомлення всього середовища, у якому живе нація і розвивається, у тому числі всіх сфер взаємовідносин з іншими народами”. Наочним зовнішнім вираженням етнічної самосвідомості як на особистісному рівні, так і на рівні етнічної спільноти є етнонім. Наявність такого найменування свідчить про усвідомлення членами етносу їх особливої єдності і відмінності від членів інших подібних спільнот.
Основний зміст етнічної самосвідомості: уявлення про характерні риси насамперед свого, а почасти і чужих етносів. Правда, ці уявлення не дзеркально відображають такі риси, а немовби відбиваються через своєрідну призму, посилюючи одні, ослаблюючи інші. Це обумовлено тим, що буденна свідомість на відміну від свідомості, яка ґрунтується на наукових даних, не в змозі охопити всі характерні риси культури не тільки чужих етнічних спільнот, але і своєї власної. Звідси – доволі звичне конструювання уявлень про загальні типові риси культури етнічної одиниці на основі даних, отриманих в ході контактів лише з її частиною.
Уявлення про спільність походження членів етносу і своєрідне відображення його об’єктивних властивостей – є двома важливими складовими етнічної самосвідомості, і знаходяться у тісній взаємодії, контролюючи і доповнюючи один одного.
31. Залежність психічних компонентів від клімату і ландшафтів у працях німецького представника епохи Просвітництва Й.Г.Гердера
Й. Г. Гердер (1744—1803) у праці “Ідеї до філософії історії людства” під поняттям “народ” розуміє сукупність людей, мова й історичні традиції яких формують їхню свідомість. Почуття ідентичності, співпричетності до чогось спільного забезпечують народні традиції
Говорячи про душу народу, Гердер не вважає її чимось всеосяжним, таким, що зберігає в собі всю його своєрідність. “Душу” він розглядає серед інших ознак народу: разом із мовою, фольклором, забобонами тощо. Погоджуючись із думкою про залежність психічних компонентів від клімату і ландшафтів, Гердер допускав і вплив способу життя та виховання, суспільного ладу та історії. Твердження Гердера про те, що людина пішас себе безпосередньо з історії власного життя, а найбільше з історії людства, робить його ідейним попередником майбутньої історичної психології.
Усвідомлюючи, як важко розкрити психічні особливості того чи того народу, Гердер зазначав, що треба жити одним чуттям з нацією, щоб відчути хоча б одну з її схильностей. Душу народу можна взнати через його почуття, мову, справи. Але на перше місце він ставить усну народну творчість, вважаючи, що саме світ фантазії відображає народний дух найкращим чином. Гердер упровадив поняття “Volk” (народ) — співтовариство людей, спільна мова й історичні традиції якого формують розумові процеси його членів і слугують сутнісним ресурсом його розвитку. Він стверджував, що потрібно цінувати культурну своєрідність народів і обстоював судження, згідно з яким кожен народ потрібно оцінювати за його власними уявленнями.
32. Г. Г. Шпет як вітчизняний фундатор етнічної психології.
Г.Г. Шпет – філософ, викладач Московського університету, фундатор вітчизняної етнічної психології та автор низки праць з цієї дисципліни.
Після введення в Московському у-ті курсу етнічної психології, став читати цей його. В 1917 р. в журналі «Психологічний огляд» була опублікована його стаття про етнічну психологію, а в 1927 р - книга про предмет та завдання цієї науки під назвою «Вступ в етнічну психологію». За своїм змістом вона являла собою узагальнення і критичний виклад стану етнічної психології і затвердження положення про розвиток етнічної психології як розділу соціальної психології. Зазначав, що головним в етнопсихології є не пояснення, а розуміння, пов’язане не стільки з аналізом досвіду, скільки з осягненням сенсу об’єктивних культурних явищ, в яких відображається типове суб’єктивне.
Постулював принцип соціального детермінізму, згідно з яким ключем до розуміння психології народу – є його культура, історія, соц. дійсність.
Предмет психологічного дослідження, на думку Г. Шпета – колективна єдність, яку він розглядав як:
1)взаємодію, результатом якої є продукти духа нації у вигляді мови, релігії, творчості;
2) спільність або подібність психічних процесів індивідів, об’єднуючи цю спільність зі спільністю зовнішніх умов життя.
Колектив – суб’єкт сукупних дій, а сукупні дії – спільна реакція колективу на явища природи, соціального життя, історії.
Дух народу символізує сенс та ідею народу, і є зібрання характерних рис «поведінки» народу. Він виражається в характері народу.
На основі цих поглядів Г. Шпет наголошував на виокремленні етнічної психології з соціальної і визначення для кожної з них власного об’єкту.
33. Етнічна ідентичність особистості.
Етнічна ідентичність — це та частина Я-концепції індивіда, яка виникає внаслідок усвідомлення свого членства в етнічній групі (групах) разом із ціннісним і емоційним значенням, що надається цьому членству.
Етнічна ідентифікація є процесом, а етнічна ідентичність наслідком цього процесу. Перед людиною постає багатий вибір можливих джерел самоідентифікації. Найважливішими серед них є такі:
- Аскрцптивні — вік, стать, кровна спорідненість, етнічна й расова належність;
- Культурні — кланова, племінна, мовна, національна, релігійна, цивілізаційна належність;
- Територіальні — найближче соціальне середовище, село, місто, район, область, регіон, кліматична зона, континент, півкуля;
- Політичні — фракційна й партійна належність, відданість лідерові, групи інтересів, ідеологія, інтереси держави;
- Економічні — робота, професія, посада, професійне середовище, наймачі, галузі, економічні сектори, профспілки, класи, держави;
- Соціальні — друзі, клуби, команди, колеги, компанії для розваг, соціальний статус.
Деякі ідентичності людина може відкидані (під час зміни роботи чи країни), інші ідентичності, наприклад, територіальні чи культурні, є ієрархічними своєю суттю.
Ідентичність є продукт соціальної взаємодії й виникає з діалектичного взаємозв’язку індивіда та суспільства. Вона є результатом проекції індивідами на себе очікувань і норм інших.
Етнічна ідентичність може зберегтися навіть без єдиної мови, історії, стійких ознак єдиної культури.
Етнічність як групова характеристика виявляється у порівнянні “нас” з “іншими”. Це ідентифікаційна категорія і на індивідуально-особистісному рівні виступає у якості особливої форми “Я”-концепції.
Ідентичність будується на відмінності від того, що вважається іншою ідентичністю (Я і не-Я, механізм схожий на первинну диференціацію себе й не-себе у немовлят). Ідентичність функціонує, відсилаючи до того чи іншого негативного полюсу, чогось відмінного від свого.
Отже, етнічна ідентичність — це результат когнітивно-емоційного процесу усвідомлення себе представником етносу, певний ступінь ототожнення себе з ним і відмежування від інших етносів.
Як феномен етнічна ідентичність кожної групи може містити набір різноманітних самоідєитифікацій етносу та пов’язаних з ними самоописів, які грунтуються на унікальних культурних і соціальних особливостях групи.
34. Специфіка і розвиток національного характеру у працях Гегеля
Національний характер, за Гегелем, є проявом суб’єктивного духу в різних природних умовах, які, по суті, визначають специфіку духовного світу націй і рас. Географічне середовище, до якого належить і клімат, саме є, за Гегелем, втіленням абсолютної ідеї, її інобуттям. Порівняно з духом природа є чимось кількісним, чимось таким, влада чого не повинна бути настільки велика, щоб вона сама собою виявлялася всесильною.
Специфіка і розвиток національного характеру визначають і саму історію нації. Із цього твердження висновується, що історичні долі народів заздалегідь визначено тим, якими специфічними духовними властивостями наділила їх природа на самому початку їхньої появи.
Таким чином, національні відмінності, як і відмінності рас, Гегель вважав стійкими і незміннимиГлибина відмінностей між расами і націями зрештою, як стверджує Гегель, залежить від ступеня самовиявлення, саморозвитку духу, усвідомлення ним самого себе.
Кожен народ у своєму розвитку досягає, за Гегелем, лише певного рівня, далі якого він не піднімається. Що нижчі сходинки історичної драбини саморозвитку духу, які посідають народи, то менше в останніх тих специфічних духовних рис, за якими вони відрізняються один від одного. Найбільша багатоманітність національного характеру виявляється у християнських народів Європи, оскільки дух у них “вперше від своєї загальності доходить до розгорнутої повноти відокремлення”. Водночас Гегель не вбачає значних відмінностей між націями так званої азіатської, вірніше, монгольської раси, не кажучи вже про африканську расу, яка, на його думку, залишається компактною нерозрізненою масою.
35. Розвиток етнопсихології в Західних регіонах України кінця ХІХ – першої половини ХХ століття.
На Західній Україні кінець ХІХ – початок ХХ століття позначився плідною діяльністю Михайла Грушевського та Івана Франка, які розуміли, що без вивчення народної творчості неможливо повноцінно пізнати дух народу.
М. Грушевський дотримувався мовно-літературної концепції нації: народ — це його мова. Вчений поділяв віру у визвольну функцію слова, у визволення нації через слово. Грушевський ототожнював відродження літератури й відродження нації.
І. Франко дотримувався тієї ж точки зору, вважаючи, що прагнення кожної нації до самоствердження підтримується тією літературою, яка сприяє утвердженню нації.. Починаючи з 70-х років XIX ст. Франко послідовно обстоював єдність української літературної мови. Комплекс питань щодо національної своєрідності мови Франко розглядав у зв’язку з історією її носіїв, не абстрагуючись від етнографії та етнічної психології.
Під поняттям “нація” Франко розумів таку етнографічно окрему групу людей, яку об’єднує усвідомлення своєї єдності, бажання зберігати й примножувати спільно витворену духовну й інтелектуальну культуру, прагнення надалі зберігати свою відмінність і розвиватися як самостійна одиниця. Відстоював єдність усього мистецтва, літератури та наук, наголошуючи на їх інтернаціоналізації, проте стверджував і про націоналізацію кожної окремої літератури, окреслюється її питомий національний характер, її оригінальні прикмети, основні особливості її народного гумору і народного пафосу, властивості її вислову, літературного стилю, поетичної техніки.
Іван Франко пізнавав психологію народного духу, вивчаючи народну творчість, зокрема українські народні пісні, що допомагало вивчати історію, національну свідомість та почуття українців. Вивчаючи фольклорні матеріали, брав до уваги і усну народну творчість сусідніх слов’ян. (болгар, сербів, росіян - “Етнографічний збірник”). Працював над такими темами, як зв’язок старої та нової літератури з фольклором, професійної музики з народною пісенністю, взаємовідносини колективу та індивідуума у фольклорному процесі тощо. Отже, можна зробити висновок, що праця на Західній Україні ґрунтувалася. перш за все, на опосередкованому вивченні особливостей народної культури українців, через мову, усну народну творчість, мистецтво.
36. Трансформація етнічної ідентичності та її типи.
У сучасному світі перед науковцями постала потреба у вивченні трансформації етнічної ідентичності в контексті акультурації.
Акультурація – процес і результат, за якого представники одних культурних груп переймають культурні та поведінкові риси інших груп. Феномен постає в разі зустрічі культур. Хоча зазвичай акультурація стосується меншин, можлива й обернена (реципроктна) акультурація, за якої меншини змінюють культуру більшості (приклад – тютки-булгари змішались із місцевим захопленим населенням, ставши слов'янами).
Р. Лінтон висунув гіпотезу про «приховану культуру, до якої він відносить всі психологічні аспекти культури. Матеріальна культура разом із вчинками і діями людей складає «відкриту культуру». Народ може прийняти і включити у свій вжиток багато нових для нього речей; люди можуть змінити свої звичаї і норми поведінки, тобто їхня «відкрита культура» значно зміниться. Втім, всі зміни, що відбулися –зовнішні: психічний світ представників цього народу, тобто «прихована культура», володіє особливою стійкістю.
Ця гіпотеза допомагає пояснити доволі розповсюджене у процесах акультурації явище, чому під сильним тиском домінуючої культури у етнокультурних меншин довго зберігаються багато рис їх матеріальної й духовної культури, зберігається їх етнічна самосвідомість, віра у відродження їхнього народу.
Моноетнічна ідентичність з іншою етнічною групою призводить до асиміляції – прийняття традицій, цінностей, норм, мови іншої групи до повного розчинення в ній. Метафора – плавильний котел, що початково застосовувалася стосовно імігрантів в США з 1780-х років.
Стратегія інтеграції характеризується ідентифікацією як із старою, так і з новою культурами й зумовлює виникнення «мозаїчного» суспільства, де кожен елемент мозаїки зберігає свою неповторність, а всі взаємодіючі групи створюють нову цілісність. Інша метафора – салатниця , а також калейдоскоп.
Люди можуть вибирати сепарацію: представники етнічної меншості добровільно заперечують культуру більшості і зберігають свої етнічні особливості (як цигани, які нерідко не бажають мати тісні стосунки із етнічною більшістю). Якщо такий вибір цієї стратегії нав'язується меншині домінуючою більшістю, то вона буде називатися сегрегацією.
Якщо людина не ідентифікує себе ні з культурою етнічної більшості, ні з культурою етнічної меншості, то результатом є етнокультурна маргіналізація. Це може бути наслідком відсутності можливості або інтересу щодо підтримки культурної ідентичності і відсутності бажання установлення стосунків із навколишнім суспільством.
Маргіналізація рідко є результатом вільного вибору індивідів, частіше вони стають маргіналами в результаті спроб насильницької асиміляції у сполученні з насильницьким відторгненням (сегрегацією).
37. Становлення психології народів як науки в ХІХ столітті.
ХІХ ст. Герман Штайнталь та Моріц Лацарус стали фундаторами нової дисципліни — психології народів. 1959 р.- “Журнал психології народів і мовознав-ство”. Брали за основу “дух народу” як певну таємничу субстанцію, що залишається незмінною за різних обста¬вин і забезпечує єдність нац. характеру за всіх індивіду¬альних відмінностей. Саме внутрішньою сутністю цієї безтілесної субстанції повинні бути пояснені, на їхню думку, відмітні риси суспільних і релігійних поглядів, особливості мови, культури, по¬буту кожного народу, його історії та способу життя. Вважали, що псих. народів як наука складається з 2 частин: поясню¬вальної/народно-історичної психології (дає відповідь на пи¬тання, що є народний дух взагалі, безвідносно до окремих народів), та описової/психологічної етнології (яка характеризує окремі на¬роди як прояв загальних законів розвитку народного духу).
Основний зміст концепції: завдяки єдності походження і середовища проживання всі індивіди одно¬го народу мають відбиток особливої природи народу на своєму тілі й душі; “дія тілесних впливів на душу зумовлює певні властивості духу, одна¬кові у всіх індивідів, внаслідок чого всі вони наділені одним і тим самим народним духом.
Зміст “народного духу” пропонували розкривати через порівняльне вивчення мови, міфології, моралі, моральних звичаїв, культури, а також історії окремих народів і всього людства. Напрям “психології народів” мав методологічні хиби: трактування народного духу як субстанції, яка не змінюєть¬ся в часі; однобічне вивчення тільки результатів психічної взаємодії — мови, міфології, релігії тощо, годі як процеси зали¬шалися поза їхньою увагою. Вундт- етнопсихологічна стаття “Про завдання і шляхи психології народів”, потім переробив її у книгу “Проблеми психології народів. На думку Вундта, проблеми психології народів пов’язані з тими психічними продуктами, які створено суспільним характе¬ром людського життя, і їх неможливо пояснити у рамках однієї лише індивідуальної свідомості, оскільки вони припускають взаємодію багатьох індивідуальних свідомостей. Загальні уявлення багатьох індивідів виявляються насамперед у мові, міфах і звича¬ях, а всі інші елементи духовної культури — вторинні й зводять¬ся до них. Звичаї виявляють у вчинках ті самі життєві погляди, які зберігаються у міфах і стають загальним надбанням завдяки мові. “Народна душа”-не просто сума душ окремих індивідів, а їхній взаємозв’язок і взаємодія, що й визначає нові, специфічні явища зі своєрідними законами. Психологія народів здійснювала порівняльні історичні дослідження реальних про¬дуктів суспільної (або колективної) взаємодії — таких, як мова, міфи, звичаї; це — культуральна соціальна психологія, в якій най¬важливішим завданням було вивчення мови. Лебон проголосив основним завданням етнопсихо¬логічних досліджень опис душевної організації історичних рас і визначення залежності від неї історії народу, його цивілізації. Всі явища суспільного життя пояснював станом “расової ду¬ші”, яку він вважав так само стійкою, як анатомічна організація раси. Доля людства вирішується не за допомогою інституцій, створених волею людини, а через спільну свідомість на¬родів. Фізіологічні, анатомічні та психологічні відмінності між на¬родами ведуть до непорозуміння і конфліктів між ними. Кожен народ має свою невидиму душу, яка дістає вираження в його житті, мистецтві та суспільних інституціях. Питання, які порушив Лебон, а саме: як формується загаль¬на національна мета і як з нею співвідноситься мета індивідуаль¬на, залишаються визначальними для етнопсихологічного вивчен¬ня групової діяльності людей різних національностей.
38. Крос-культурні дослідження в 30-х роках ХХ ст. (Л. С. Виготський, О. Р. Лурія).
У 1931—1932 роках О. Р. Лурія під керівництвом Л. Виготського організував дві психологічні експедиції до Середньої Азії, щоб перевірити ідеї Виготського про культурно-історичну детермінацію вищих психічних процесів й про їх зміни впродовж історичного розвитку. Об’єктом дослідження були психічниі пізнавальні процеси неписьменних узбеків Середньої Азії. Саме серед них можна було спостерігати, як опанування грамотою, культурою впливає на формування психічних процесів.
Під час дослідження було підтверджено гіпотезу, згідно з якою зміни суспільно-історичного ладу, способу суспільного життя конкретної етнічної спільноти зумовлюють докорінну перебудову вищих психічних пізнавальних процесів, які мають водночас своєрідну специфіку.
О. Лурія та його колеги під ідейним керівництвом Л. Виготського досліджували у Середній Азії особливості сприймання та мислення в узбеків і киргизів. Перше дослідження стосувалося вивчення ілюзій сприймання.
Лурія пропонував випробовуваним картинки, які зумовлюють оптико-геометричні ілюзії. З’ясувалося, що пізнавальні процеси в неписьменних і письменних людей чітко відрізнялися за низкою критеріїв. Неписьменні люди, яким не доводилося до того розглядати фотокартки й креслення і які не звикли до зображення об’ємних предметів на площині аркуша паперу, не зазнають зорових ілюзій, як це спостерігається в освічених людей.
Друге дослідження стосувалося ідентифікації геометричних фігур і класифікації об’єктів.
Були отримані наступні результати:
Абстрактні геометричні фігури сприймалися як конкретні предмети; через це спростовувалися загальні закони сприймання, запропоновані гештальтпсихологами;
Класифікація відбувалася також за подібністю дійсних предметів у житті;
У задачі на категоризацію об’єкта випробовувані завжди класифікували їх тільки за ситуаційною ознакою, з огляду на суто практичну ситуацію, в якій пред’явлені їм об’єкти поєднувалися або функціонували разом, — наприклад, вони ніколи не розглядали сокиру, пилку та лопату разом як інструменти, а поліно як річ, яку з ними ніщо не поєднує. Вони завжди об’єднували пилку, сокиру та поліно, а лопата в їхньому розумінні була для “іншої справи, для городу”.
При класифікації кольорів головним критерієм був конкретний досвід повсякденних спостережень (кожен відтінок вирізняли окремо, і йому давалося не узагальнене, а дуже конкретне словесне визначення. Наприклад, цей відтінок зеленого — це колір весняної трави, а інший — колір такого-то дерева тощо.)
Таким чином, у кожній із частин експерименту, проведеного Лурією, було виявлено залежність організації пізнавальної діяльності від рівня суспільної організації трудового життя. Отримані дані свідчать про те, що виявлені особливості психіки не зумовлені генетичними чинниками, не є чимось іманентно властивим представникам тої чи тої раси чи національності. “Варто суспільно-історичним умовам змінитися, щоб змінилися й особливості пізнавальних процесів»
39. Компоненти етнічної ідентичності.
У структурі етнічної ідентичності звичайно вирізняють два головні компоненти — когнітивний (знання, уявлення про особливості власної групи й усвідомлення себе як її члена на підставі визначених характеристик) і афективний (оцінка особливостей власної групи, ставлення до членства в ній, значущість цього членства). Деякі автори (Л. М. Дробіжева, Г. У. Солдатова) виокремлюють і поведінковий компонент етнічної ідентичності, розуміючи його як реальний механізм не тільки усвідомлення, а й прояву себе членом визначеної групи.
Серед головних складових когнітивного компонента етнічної ідентичності вирізняють, по-перше, етнічну поінформованість (знання про етнічні групи — свою та чужі, їхню історію, звичаї, особливості культури) та, по-друге, етнічну самосвідомість.
На основі знань про свою та чужу групи формується комплекс уявлень, що утворюють систему етнодиференцюючих ознак: мову, цінності, історичну пам’ять, релігію, міфи про спільних предків, народне мистецтво тощо.
Афективний компонент етнічної ідентичності виявляється в етнічних атитюдах. Позитивні атитюди включають задоволеність членством в етнічній групі, бажанням належати до неї, гордість за досягнення свого народу. Наявність негативних атитюдів до своєї етнічної групи включає заперечення власної ідентичності, почуття приниженості, надання переваги іншій групі у якості референтної.
Стійкість ідентичності та позитивна ідентичність – центральні моменти для відчуття групової психологічної безпеки та стабільності.
40. Моріц Лацарус та Герман Штайнталь як фундатори психології народів.
У середині ХІХ ст. Герман Штайнталь та Моріц Лацарус стали фундаторами нової дисципліни — психології народів. 1959 р.- “Журнал психології народів і мовознавство”. Брали за основу “дух народу” як певну таємничу субстанцію, що залишається незмінною за різних обставин і забезпечує єдність нац. характеру за всіх індивідуальних відмінностей. Саме внутрішньою сутністю цієї безтілесної субстанції повинні бути пояснені, на їхню думку, відмітні риси суспільних і релігійних поглядів, особливості мови, культури, побуту кожного народу, його історії та способу життя. Вважали, що псих. народів як наука складається з 2 частин: пояснювальної/народно-історичної психології (дає відповідь на питання, що є народний дух взагалі, безвідносно до окремих народів), та описової/психологічної етнології (яка характеризує окремі народи як прояв загальних законів розвитку народного духу).
Основний зміст концепції: завдяки єдності походження і середовища проживання всі індивіди одного народу мають відбиток особливої природи народу на своєму тілі й душі; “дія тілесних впливів на душу зумовлює певні властивості духу, однакові у всіх індивідів, внаслідок чого всі вони наділені одним і тим самим народним духом.
Необхідність створення такої дисципліни пояснювали потребою дослідити закони душевного життя не тільки окремих індивідів, а й спільнот, в яких люди діють “як певна єдність”. Серед таких спільнот (політичних, релігійних, соціально-економічних) особливе місце посідають народи, тобто етнічні спільноти. На думку фундаторів психології народів, етнос - сукупність людей, які сприймають себе як один народ і які зараховують себе до одного народу. Духовна спорідненість між людьми не залежить від походження чи мови, адже люди визначають себе належними до певного народу суб’єктивно.
Народна психологія є психологією суспільної людини. Суспільство, виникає під час поділу людського роду на народи. Психологія народів повинна була насамперед пояснити людину, грунтуючись на соц.-психол. характеристиці народу. Лацарус і Штайнталь дотримувались такої парадигми: вивчення особистості здійснювалося крізь призму соціокультурної спільності.
Зміст “народного духу” пропонували розкривати через порівняльне вивчення мови, міфології, моралі, моральних звичаїв, культури, а також історії окремих народів і всього людства. Штайнталь і Лацарус застерігали від повної аналогії між психологією народу та індивідуальною психологією, наголошуючи, що численність індивідів утворює народ тільки тоді, коли дух народу пов’язує їх в єдине ціле.
Напрям “психології народів” мав методологічні хиби: трактування народного духу як субстанції, яка не змінюється в часі; однобічне вивчення тільки результатів психічної взаємодії — мови, міфології, релігії тощо, годі як процеси залишалися поза їхньою увагою.
Однак це не применшує заслуги Штайнталя й Лацаруса за спробу представити систему психології народу як науки.
41. Значення праць учених діаспори для розвитку етнопсихології в Україні
Значний внесок та велике значення для розвитку української етнопсихології мали здійснені дослідження та випущені праці вченими західної діаспори у ХХ столітті.
Такі дослідження мали кілька напрямів. Дослідження, що належали до першого напрямку проводились у 20 – 40 рр. ХХ століття, хоча ряд праць з’явився і в більш пізній час. Вчені цього напрямку: В. Старосольський, Д. Донцов, О. Бочковський, Л. Ребет, А. Княжинський. Праці цих вчених присвячені національному характеру українців, де аналізувалися чинники, що мали вплив на формування української нації та рис українського характеру.
Другий етап в розвитку етнопсихологічних досліджень охоплює період від 40 і до 70 рр. ХХ ст. Основною метою цього періоду стало вивчення національного характеру на основі культурно-центрованого підходу, що передбачав порівняльний опис певних культурних конфігурацій, характерних для тієї чи іншої культури. До дослідників, які керувались даним підходом у вивченні українського національного характеру, можна віднести, зокрема В. Липинського, О. Кульчицького, І. Мірчука, Я. Ярему. Характерною рисою цього періоду є порівняння психологічних особливостей української культури та культури сусідніх народів. Іншим характерним явищем для даного підходу є дослідження національного характеру через посередництво культурних творів: літератури, мистецтва, філософії.
Інший підхід цього періоду, особистісно-центрований, базувався на використанні поняття «модальної особистості», тобто збірного образу, що містить риси характеру та інші психологічні характеристики, характерні для більшості членів певного народу. Зокрема, в працях І. Мірчука, Я. Яреми, Д. Донцова в якості «модальної особистості» ними аналізується визначні постаті української культури.
Початком сучасних досліджень серед української діаспори визначено середину 70 років. Дослідження даного етапу передбачало вивчення національної ідентичності українців, і зокрема, її психологічних аспектів. Тут також виокремлюють декілька напрямків: 1) вивчення процесів, що відбуваються в середовищі української діаспори, тобто питань асиміляції та інтеграції; 2) вивчення міжетнічних процесів, що мають місце в новостворених державах Східної Європи.
Взагалі, можна зробити висновок, що праці з української етнопсихології в західній діаспорі створювалися в полі світової психологічної науки та були співзвучні досягненням науковців інших країн. Дослідження українських етнопсихологів відображали тенденції розвитку світової психологічної науки та були сучасними на час свого створення. Завдяки цим дослідження було розглянуто психологічні механізми формування та існування української нації, національної свідомості та самосвідомості, визначено чинники формування українського характеру та зроблено спроби визначити їх основні риси, що стало цінним надбанням української етнопсихології.
42. Етапи становлення етнічної ідентичності
Серед найбільш суттєвих факторів, які впливають на формування етнічної ідентичності, дослідники виділяють:
особливості етнічної соціалізації у сім’ї, школі й найближчому соціальному оточенні;
особливості етноконтактного середовища, насамперед, його поліетнічність-моноетнічність;
статусні відносини між етнічними групами.
Хоча й існує думка про те, що етнічна належність володіє тенденцією до приписування спільного походження, як правило спадкового, в деяких випадках людина, реалізовуючи свою свободу вибору, може брати безпосередню участь у формуванні своєї ідентичності.
Ж. Піаже проаналізував дві сторони одного процесу: І) формування поняття "батьківщина"; 2) образу "інших країн" та "іноземців". Розвиток етнічної ідентичності розглядався Ж. Піаже у вигляді створення когнітивної моделі, що пов'язана з поняттям "батьківщина". Проявами знань про етнічні явища виступали етнічні почуття.
Науковець виділив три етапи становлення етнічної ідентичності:
6-7 років: дитина набуває перші – фрагментарні та несистематичні – знання про свою етнічну належність;
8-9 років дитина уже чітко ідентифікує себе зі своєю етнічною групою, висуває причини ідентифікації – національність батьків, місце проживання, рідна мова. Просинаються національні почуття.
Молодший підлітковий вік (10-11 років): етнічна ідентичність формується у повному обсязі, у якості особливостей різних народів дитина відмічає унікальність історії, специфіку традиційної побутової культури.
43. “Продукти” народного духу – мова, міфи, звичаї як джерела пізнання етнопсихології у працях В. Вундта.
Вундт- етнопсихологічна стаття “Про завдання і шляхи психології народів”, потім переробив її у книгу “Проблеми психології народів”. Наголошує, що психологія народів — самостійна наука поряд з індивідуальною психологією. На думку Вундта, проблеми психології народів пов’язані з тими психічними продуктами, які створено суспільним характером людського життя, і їх неможливо пояснити у рамках однієї лише індивідуальної свідомості, оскільки вони припускають взаємодію багатьох індивідуальних свідомостей. Загальні уявлення багатьох індивідів виявляються насамперед у мові, міфах і звичаях, а всі інші елементи духовної культури — вторинні й зводяться до них. Звичаї виявляють у вчинках ті самі життєві погляди, які зберігаються у міфах і стають загальним надбанням завдяки мові. Елементи духовної культури мають свою відповідність у індивідуальній психології: так, мова ідентична розуму (уявленням), міфи — почуттям, а звичаї — волі. Вундт зазначає, що такі продукти духу, як мова, міфи і звичаї, не піддаються експериментальному дослідженню, на відміну від засадничих психічних процесів.
Дослідник вважає, що в різних формах духовного спілкування, а особливо в розвитку мови, міфу та звичаїв, ми віднаходимо такі види духовного зв’язку і взаємодії, які мають не меншу реальність, ніж елементи індивід. психології. “Народна душа”-не просто сума душ окремих індивідів, а їхній взаємозв’язок і взаємодія, що й визначає нові, специфічні явища зі своєрідними законами. Народна свідомість- творчий інтеграція індивідуальних свідомостей, результатом чого є нова реальність, що виявляється у продуктах надіндивідуальної або надособистісної діяльності в мові, міфах, моралі.
Душа народу є ніщо поза індивідами. Як і індивідуальна психологія, психологія народів повинна вивчати насамперед уяву, розум, моральність, але не окремого індивіда, а цілого народу, віднаходячи їх у творчості, практичному житті й релігії.
Джерела психічних явищ, породжених “співжиттям”, “комунітетом учений убачав в індивідуальній свідомості, оскільки тільки в ній вони могли існувати. Духовне сукупне життя не існує поза ними, хоча продукти її — мова, міфи, релігія — об’єктивні. Адже всі продукти духовного життя людини виникають лише в суспільстві.
За допомогою методу аналізу конкретно-історичних продуктів народів: мови, міфів та звичаїв, які становлять основні складові психології народів, учений вирізняє зв’язки уявлень і почуттів у межах якого-небудь суспільства, які він називає “колективною свідомістю”, а загальні напрями волі — “колективною волею”. Ці поняття є вираженням збігу духовних властивостей індивідів і їх фактичної взаємодії. Психологія народів здійснювала порівняльні історичні дослідження реальних продуктів суспільної (або колективної) взаємодії — таких, як мова, міфи, звичаї; це — культуральна соціальна психологія, в якій найважливішим завданням було вивчення мови.
44. Відродження сучасної вітчизняної психології.
Відродження вітчизняної етнопсихології почалось у 60-х роках ХХ ст. у зв'язку з дискусією, що розгорнулася на сторінках журналу "Вопросы истории" щодо національного питання. Дискусія була присвячена проблемам нації. Уточнювався предмет етнопсихології, її категорійний апарат й окремі експериментальні методики. Нарешті було знято табу з етнопсихологічних досліджень. Але, незважаючи на це, розробка проблем етнопсихології рухалася досить мляво. Теоретичні праці в основному були присвячені критичному аналізу зарубіжних концепцій етнопсихології, а також дискусіям про категорійний апарат етнопсихології.
Дослідження 70-90-х років порушили такі питання: • до якої дисципліни належить етнопсихологія: до етнографії (С. Арутюнов, А. Решетов), до соціальної психології (І. Кон, В. Козлов, Л. Дробіжева) чи до загальної психології (Г. Старовойтова); • що є предметом дослідження етнопсихології: психічний склад етносу; національний характер чи вивчення окремих рис та особливостей психіки людей, які утворюють етнос; • якою має бути логіка досліджень: чи спочатку шукати відповідь на питання про існування психічних відмінностей між народами, про те, як вони проявляються та як їх досліджувати, а вже потім визначати поняття "психічний склад", "національний характер", чи, навпаки, йти від цих понять;
• як застосувати теорію діяльності О. Леонтьєва та його концепцію єдності психічної та практичної діяльності для пояснення психічної своєрідності етносу й причини психічних відмінностей між різними етносами.
Особливого піднесення дослідження у сфері етнопсихології набули в останні роки. Це пов'язано, з одного боку, із загостренням міжетнічних стосунків після розвалу СРСР, що, у свою чергу, викликало нагальну потребу у психологічних розробках етнічної проблематики, а з іншого — з початком політичної гласності, що зняла офіційні та неофіційні заборони з етнопсихологічних досліджень.
З арени історії зійшла міфічна нація — "радянський народ", а на її місце прийшли реальні нації та народи з їх реальними та непростими проблемами.
Отже, зараз триває реальне відродження етнопсихології: робляться спроби окреслити основні напрями розвитку етнопсихологічних досліджень, починає формуватися власний методичний апарат вітчизняної науки, проводяться етнопсихологічні дослідження серед різних груп населення країни.
За останні роки стрімко зросла кількість дослідників, які вивчають проблеми етнопсихології, збільшується потік публікацій, виходять спеціалізовані збірники та посібники, викладаються спецкурси у вищих навчальних закладах, проводяться тематичні конференції, відкриваються перші лабораторії для вивчення проблем етнопсихології.
45. Вплив соціального контексту на формування етнічної ідентичності.
Етнічна ідентичність є набутою, а не вродженою якістю. Етнічна ідентичність є динамічним, а не статичним явищем. Зовнішні обставини можуть зумовлювати переосмислення людиною ролі етнічної належності в її житті та призводити до трансформації її етнічної ідентичності. На трансформацію етнічної ідентичності впливають чинники, що пов'язані із змінами у житті суспільства.
Основними чинниками розвитку етнічної ідентичності в індивіда є:
1) особливості етнічної соціалізації в сім'ї, школі, найближчому соціальному оточенні;
2) специфіка етноконтактного середовища (етнічна гомо/гетерогенність);
3) статусні відносини між етнічними групами.
Залежно від соціального контексту, межі формування етнічної ідентичності, навіть у дітей, можуть прискорюватися чи уповільнюватися.
На усвідомлення людиною власної етнічної належності передусім впливає те, в якому середовищі вона існує - в поліетнічному чи моноетнічному.
Ситуація міжетнічного спілкування надає індивіду більше можливостей для набуття знань про особливості своєї та інших етнічних груп, сприяє розвиткові міжетнічного розуміння і формування комунікативних навичок. Дитина, яка живе в моноетнічному середовищі, значно раніше усвідомлює свою етнічну належність.
Суттєво відрізняється і ступінь прояву етнічної належності у дітей, які живуть у гетерогенних середовищах. Зокрема, було експериментально встановлено те, що етнічна ідентичність сильніше виявляється у тих дітей, які розвиваються в чужому культурному середовищі, що значною мірою відрізняється від їх власного середовища.
На розвиток етнічної ідентичності впливають і знання дитини про те, до якої етнічної спільності вона належить - до групи більшості чи групи меншості. Зазвичай, у дітей з етнічної меншості процес формування етнічної ідентичності розпочинається раніше, оскільки вони більше освідомленні про домінантну культуру за допомогою ЗМІ та особистісних контактів. На противагу, в культурі більшості такі контакти і знання можуть бути відсутніми взагалі. Однак знання меншості про відмінності між кількома культурами та усвідомлення власної належності до етнічної групи меншості не є свідченням того факту, що діти надаватимуть перевагу своїй групі та визнаватимуть власну належність до неї.
Під час процесу соціалізації, тобто передачі новому поколінню норм і цінностей соціокультурного середовища, у представників усіх етнічних меншин відбувається внутрішньогрупова орієнтація. Тобто, з віком в дитини з'являються знання про міжетнічні відмінності, що сприяють реалістичному визначенню дитиною власної належності до певної групи.
46. Погляди Густава Ле Бона щодо залежності історії народу, його цивілізації від душевного устрою історичних рас.
На думку Г. Лебона, історія народів визначається дуже різними факторами. Вона залежить від різних подій: цілеспрямованих і випадкових. Але поряд з ними існують і незмінні, найзагальніші закони, що випливають з душевного ладу рас. Душевний лад рас являє собою усі його почуття, думки, вірування, погляди…
Але все це: життя народу, його заклади, його вірування і мистецтво є лише видимими продуктами його невидимою душі. Для того, щоб який-небудь народ перетворив свої заклади, свої вірування і своє мистецтво, він повинен спочатку переробити свою душу; для того, щоб він міг передати іншому свою цивілізацію, потрібно, щоб він в змозі був передати йому також свою душу.
Позаду мистецтв, вірувань, закладів кожного народу знаходяться відомі моральні та інтелектуальні особливості, з яких випливає його еволюція. Ці-то особливості у своїй сукупності і утворюють те, що можна назвати душею раси. Невидима у своїй сутності, ця душа дуже видима у своїх проявах, так як в дійсності вона управляє всією еволюцією народу.
Кожна раса має настільки ж стійку психічну організацією, як і її анатомічна організація. Запас ідей, традицій, почуттів, способів мислення передаються у спадок від їхніх предків. Моральні й інтелектуальні особливості, сукупність яких виражає душу народу, представляють собою синтез всього його минулого, спадок всіх його предків і спонукальні причини його поведінки.
Цей агрегат загальних психологічних особливостей складає те, що обґрунтовано називають національним характером. Їх сукупність утворює середній тип, який дає можливість визначити народ та спрямувати його історію.
47. Співвідношення психології й культури.
Значне місце в етнопсихології посідає проблема співвідношення психології та культури. Ці дві категорії різнопланові, але складність їх розмежування полягає у тому, що вони в певній частині збігаються або принаймні зближуються. Це дає змогу в багатьох випадках визначити психологію етнічної спільноти через культуру, а факти культури через психічний склад. Р. Бенедикт щодо цього часто повторювала: “Психологія народу — це його культура”. При цьому С. І. Корольов стверджував, що психічний склад народу не є його культура: культура відображає психічну специфіку етносу, його характер, сприяючи одночасно їх формуванню і розвитку. Тобто, думки про співвідношення психології і культури у різні часи доволі відрізнялися.
Культура й психологія невіддільно пов’язані одна з одною. Культура є одним із найважливіших чинників, що формують психіку людини. Культуру можна розглядати як дзеркало, яке відображає неусвідомлювані людські фантазії. Вона немовби пропонує людям поглянути в нього, щоб роздивитись і пізнати свою справжню сутність, справляючи цим значний вплив на колективний образ членів суспільства та формування домінантних властивостей характеру. Кожен із нас є провідником культури, ми непомітно долучаємо свою психологічну культуру в кожну ситуацію, контекст і інтеракцію. Оскільки культура відіграє важливу роль у формуванні нашої “Я-концепції”, вона справляє глибокий вплив на всю поведінку людини у будь-яких контекстах. Кожна культура створює свій образ, який є взірцем для наслідування і являє собою колективне Супер-Его, яке підтримує і зберігає певні цінності, які повинні відображати психологічні потреби та очікування членів даного суспільства. Сама культуротворча роль людської психіки знаходиться під постійним впливом культури.
Теперішні настрої, застигаючи в культурі, впливають на членів спільноти, оживляючи для нових її поколінь минулий психічний досвід. Культура, таким чином, є передавачем інформації про психічний досвід етнічної спільноти.
Фахівцям у галузі крос-культурної психології важко враховувати культуру тому, що психологія розглядає культуру як незалежну змінну, а психіку — як залежну змінну, й, таким чином, розриває єдність культури й психіки, вибудовуючи їх у часовому порядку: культура — це стимул, а психіка — реакція. Культури не тільки дають засоби для задоволення потреб, а й продукують самі потреби. У будь-якої групи існують набуті спонукання-мотиви, визначені культурою, й вони можуть бути набагато могутнішими в повсякденному житті, ніж вроджені біологічні стимули.
Таким чином, слід зазначити, що: існує двосторонній вплив та взаємозв’язок між культурою та особистістю; культура є обов’язковою умовою становлення особистості; вона імпліцитно зберігає в собі нормативний образ людини, а, отже, справляє визначальний вплив на формування можливих і належних психологічних рис особистості; суб’єктивна культура є найбільш інтегральним поняттям у взаємозв’язку культури й психології.
48. Маргінальна етнічна ідентичність.
Якщо людина не ідентифікує себе ні з культурою етнічної більшості, ні з культурою етнічної меншості, то результатом є етнокультурна маргіналізація. Це може бути наслідком відсутності можливості або інтересу щодо підтримки культурної ідентичності і відсутності бажання установлення стосунків із навколишнім суспільством.
У цьому випадку людина коливається між двома культурами, не опановуючи належною мірою нормами і цінностями жодної з них. Подібні маргінали, плутаючись у ідентичностях, часто відчувають внутрішньоособистісні конфлікти. І саме тому зовні вони можуть бути агресивно налаштованими націоналістами - на користь своєї або на користь чужої групи, залежно від того, яка з них має більш високий статус у суспільстві.
Маргіналізація рідко є результатом вільного вибору індивідів, частіше вони стають маргіналами в результаті спроб насильницької асиміляції у сполученні з насильницьким відторгненням (сегрегацією).
49. Етнопсихологія як міждисциплінарна галузь знань
Етнопсихологія є міждисциплінарною галуззю знання.
До її “близьких родичів” зараховують етнографію, соціологію, лінгвістику, біологію, екологію тощо.
Згідно з К. Гірцем та А. Макінтайром, людина як суто біологічна істота є абстракцією. Ми стикаємося лише з людьми, соціалізованими в межах певної культури. З огляду на це, етнопсихологія не є тематично специфічною. Дослідження в її межах охоплюють широке коло феноменів, що вивчаються загальною, соціальною, патопсихологією тощо.
Етнопсихологія пов'язана з багатьма науками, які певною мірою вивчають національні особливості психіки людини та їх спільностей:
філософією, яка методологічно і теоретично осмислює соціальні й частково психологічні особливості етнічних груп та їх представників, передусім націй, і з'ясовує специфіку їх впливу на внутрішньо- та міжнаціональну взаємодію й спілкування між людьми;
соціологією та культурологією, які вивчають якісні характеристики національних груп як соціальних і культурних спільностей, розробляють соціологічні та культурологічні концепції їхнього розвитку, з'ясовують психологічний зміст і надають пояснення цих феноменів;
етнологією - спрямована на вивчення матеріальної культури, систем споріднення, життєзабезпечення, виховання, соціальної та політичної систем у різних народів; проблем їх етногенезу, етнічності й міжкультурних контактів; розселення етносів, демографічних процесів у етносів; порівняння культурних рис того чи іншого народу. Етнологія досліджує національні традиції, звички і смаки, специфічні особливості поведінки та дій представників різних етносів, їх психологічні особливості. Зв'язок між етнопсихологією та етнологією настільки тісний, що деякі дослідники вважають етнопсихологію одним з розділів етнології;
етнографією, яка досліджує географічний рівень організації національного буття. Здійснюється геокультурний аналіз - дослідження кола питань, що стосуються зв'язку між національною культурою і простором, у межах якого вона з'являється та розвивається;
соціальною психологією, яка вивчає національні особливості психіки людей як представників конкретних соціальних груп, з'ясовує закономірності їх прояву та функціонування;
культурною антропологією, яка досліджує людину як представника різних культур, національних спільностей. Культурна антропологія вивчає індивіда як члена певної етнічної групи, вважаючи його частиною цілого - конкретної культури як способу життя, що притаманний якому-небудь народу, суспільству;
етнопсихолінгвістикою - галуззю психолінгвістики, що розглядає вплив мови і мислення, що сприяє накопиченню і відображенню історичного досвіду етносу, як провідного чинника розвитку психіки етносу.
Існує тісний зв'язок етнопсихології з українознавством, народознавством, фольклористикою та ін.
Етнопсихологія розвивається у тісному взаємозв'язку з іншими науками, що зумовлено потребою в об'єднанні зусиль багатьох дослідників з метою вивчення явищ, які є результатом взаємодії, спілкування, взаємин і поведінки людей у складі етнічних спільнот.
50. Психічні процеси і культура.
Психологічні дослідження збирали дедалі більше фактів, які засвідчували, що будова свідомості змінюється протягом історії й що як у процесі розвитку дитини, так і в процесі переходу від однієї суспільно-історичної формації до іншої змінюється не тільки зміст свідомості, а й її будова. З початку XX ст. фахівці розпочали активно обговорювати питання про те, чи існують у пізнавальних процесах відмінності, зумовлені культурою. Ще Дюркгайм вважав, що процеси мислення не є наслідком природної еволюції або проявом внутрішнього духовного життя, а формуються суспільством.
ВПФ (довільне запам’ятовування, активна увага, абстрактне мислення, вольова дія) не можна зрозуміти як безпосередні функції мозку. Для розуміння їх сутності потрібно вийти за межі організму й шукати корені цих складних процесів в культурі й історії: у спілкуванні дитини з дорослими членами суспільства, в об’єктивній реальності предметів, знарядь і мові.
Сприймання, пам’ять і мислення розвиваються в процесі соціалізації дитини та невіддільно пов’язані з тими видами діяльності, комунікації й суспільних відносин, в яких бере участь дитина. Навіть фізичне середовище дитини перетворене зусиллями людей. Весь її досвід має відбиток культури, до якої вона належить, й пронизаний значеннями й емоціями, які суспільно зумовлені.
Мацумото доходить висновку, що, хоча всі люди народжуються з однаковою анатомічною структурою, існують відмінності й подібності в її функціональних та фізіологічних взаємозв’язках. І ці подібності й відмінності, якщо вони є, зумовлені саме культурою.
Внаслідок багатьох досліджень учені дійшли висновку, що елементарні психічні процеси не зазнають впливу культурного середовища, тоді як культурні відмінності з більшою вірогідністю проявляються, коли за стимули використовують складні матеріали, зокрема графічні (наприклад, лінійна перспектива на двовимірних рисунках).
Прикладом можуть слугувати крос-культурні дослідження зорового сприйняття (Сегалл, Кемпбелл і Херсоковіц, Ріверс). Згідно з результатами, отриманими Ріверсом, англійці частіше, ніж представники двох інших культур, сприймають лінії в ілюзії Мюллера-Лайера, які розрізняються по довжині. Він також виявив, що індійці і новогвінейці більш схильні до горизонтально-вертикальної ілюзії, ніж англійці. Ці результати показали, що ефект ілюзії був різним в залежності від культури і що крім освіти було важливе щось ще. Дослідники зробили висновок, що культура впливає на те, як «бачиться» світ. Вченими було висунуто дві гіпотези: Гіпотеза «світу плотників», згідно з якою люди з індустріальних країн, оточені безліччю прямокутних за формою предметів, більшою мірою піддаються ілюзії Мюллера - Лайера, ніж представники традиційних культур: навколо останніх більше предметів, над якими людина не трудилась, а отже, вони більш звичні до округлих неправильних геометричних форм. Гіпотеза «перспективною живопису», згідно з якою горизонтально-вертикальна ілюзія слабкіше виявляється у людей, яким рідко доводиться бачити горизонт або дивитися вдалину, наприклад у жителів джунглів.
Таким чином, крос-культурні дослідження пізнавальних процесів розширюють наші уявлення про походження культурно зумовлених відмінностей у сприйманні та мисленні, визнаючи більшою мірою вплив культурного середовища.
51. Поняття етнічного стереотипу.
Етнічний стереотип – спрощений, схематизований, емоційно забарвлений і надзвичайно стійкий образ етнічної групи, що стосується всіх її представників; схематизована програма поведінки, яка є типовою для представників етносу.
Термін “стереотип” виник у поліграфічному середовищі, де так називали набір усього рядка або сторінки. Уперше термін “стереотип” 1922 р. використав американський журналіст і соціолог У. Ліппман, аналізуючи вплив наявного знання про предмет на його сприйняття та оцінку під час контакту. За Ліппманом, стереотипи – це впорядковані, детерміновані культурою “картинки світу” в голові людини. Ліппман вважав, що стереотип необов’язково є хибним, може так трапитися, що він буде абсолютно правильним
Ліппман вирізнив дві важливі причини стереотипізації: перша – використання принципу ощадливості: люди прагнуть не реагувати щоразу по-новому на факти та явища, а розглядати їх за допомогою вже наявних категорій; друга причина – захист групових цінностей.
На поч. ХХ ст. вчені зосереджувалися на дослідженні негативно забарвлених упереджень, образів ворогів, представників національних меншин тощо. І. С. Кон стверджував, що проти будь-якої національної меншини, будь-якої групи, яка викликає упередження, завжди висувається те саме стандартне звинувачення – “ці люди” виявляють надто високий ступінь групової солідарності, вони завжди підтримують один одного, тому з ними треба бути обережним.
З 50-х років ХХ ст. набуває поширення гіпотеза О. Клайнберга щодо наявності в стереотипах певної частки істини, згідно з якою загальний обсяг істинних знань у стереотипі перевищує обсяг знань хибних. Зокрема, стереотипи можуть вміщувати елементи істини, але це відбувається найчастіше випадково. Пізніше цей погляд стає популярнішим. Зокрема, Г. Таджфел стереотипізацію розглядає вже як певну раціональну форму пізнання, як різновид універсального категоризації.
Дж. Кемпбелл вважає, що мірою істинності стереотипу є ступінь узгодженості автостереотипів і гетеростереотипів.
Автостереотипи – етноконсолідаційні уявлення членів етнічної групи про особистісні особливості власного етносу, його ментальність; роблять безпосередній внесок у формування позитивної етнічної ідентичності.
Гетеростереотипи – сукупність уявлень про риси та особливості інших етнічних груп. Гетеростереотипи можуть суттєво відрізнятися від власних уявлень іншого етносу про себе.
Незалежно від того, чи адекватними є стереотипи, чи ні, їх наявність причинно зумовлює реальні стосунки людей, що обумовлює важливість їх вивчення в будь-якому випадку.
52. Класифікація методів, які використовуються в етнічній психології.
Методи етнопсихологічних досліджень являють собою відносно однорідні прийоми й засоби вивчення національно-психологічних особливостей людей. Серед них можна виділити обсерваційні методи або метод спостереження, діагностичні, експериментальні, біографічні та праксиметричні методи.Спостереження - метод дослідження, що передбачає цілеспрямовану і систематичну фіксацію різних проявів національно-психологічних особливостей людей без втручання в процес їх життя і діяльності, взаємодії, спілкування і взаємин як усередині етнічної спільності, так і поза нею.Діагностичні та експериментальні:
Опитування- припускає одержання інформації із заздалегідь продуманої системи запитань. Форма опитування буває різною.
Усне опитування застосовується тоді, коли для дослідження важлива не тільки сама відповідь, але й реакція опитуваного (тон, поза, інтонація, жести й тощо).
Письмове - проводиться, як правило, у формі анкетування й дозволяє охопити велику кількість респондентів, що дуже важливо для етнопсихологічного дослідження.
Вільне і стандартизоване (без змін попередньо продуманої схеми.
Індивідуальне і групове,
очне (безпосередній контакт) і заочне (опосередкований).
Бесіда – припускає одержання інформації про досліджуваних національно-психологічних особливостей людей у ході безпосереднього спілкування як з ними самими, так і з їхнім соціальним оточенням. Повинна носити цілеспрямований хар-р, проводитися з різними категоріями людей.
Інтерв‘ю – метод, використовуваний з метою попереднього знайомства з національно-психологічними особливостями людей. Відбувається через взаємодію інтерв’юера з респондентом.
Тест характеризується тим, що припускає стандартизовану, жорстко регламентовану процедуру збору даних, їхню обробку й інтерпретацію. Існує три основних типи тестів.Це тести-опитувальники (матеріалом яких є набір заздалегідь відібраних і перевірених з погляду їх валідности й надійності тверджень), тести-завдання (припускають можливість визначення психологічних якостей людей не на базі того, що вони говорять (як у тестах-опитувальниках), а на підставі того, що і як вони роблять) і проективні тести (в основі яких лежить механізм проекції – здатність людини сприймати навколишні й різні ситуації крізь призму тих проблем, які хвилюють її саму, і приписувати іншим людям (проектувати) ті позитивні або негативні якості, які сам випробуваний може в собі усвідомлювати (а може й не усвідомлювати).
Метод вивчення етнічних стереотипів являє собою використання спеціальних методик, призначених для дослідження стійких ціннісних орієнтації, установок, уявлень (щирих або перекручених) про етнічні спільноти і психології їхніх представників.
Метод семантичного диференціалу – об’єктивний спосіб вимірювання етнічних відмінностей. Об’єкти дослідження оцінюються по ряду шкал, полюси яких задаються за доп. антонімів.
Біографічні та праксиметричні:
Біограф метод – полягає в виявленні ключових факторів формування індивіда, його життєвого шляху, особливостей соціалізації, а також у розумінні суб’єктивного боку суспільного життя та інтерпретації сусп. процесів та явищ. Метод базується на дослідженні особистих документів, у яких знаходять вираження особисте відношення до пережитих життєвих ситуацій
Контент-аналіз - метод аналізу й оцінки інформації (яка міститься в наукових джерелах, художній і мемуарній літературі, у різних документах, архівних матеріалах, відеозаписах, радіопередачах, інтерв‘ю тощо) шляхом виділення у формалізованому виді значеннєвих одиниць тексту й виміру частоти, обсягу згадування цих одиниць у вибірковій сукупності.
Регіональна картотека людських відносин – метод, який застосовується в основному закордонними дослідниками й полягає в узагальненні, класифікації й систематизації зберігання етнографічних і етнопсихологічних даних.
Експеримент  — метод дослідження, у процесі якого спочатку спеціально створюються умови для вивчення тих або інших національно-психологічних особливостей, а потім спостерігаються й фіксуються результати їхнього впливу на різні боки життя, діяльності й повенку людей.
53. Функції етнічної культури.
Культура – є багатофункціональною системою. Функції культури — це сукупність ролей, які виконує культура стосовно співтовариства людей, що використовують її у своїх інтересах. Людина формується лише внаслідок свого входження в культуру, а тому людинотвірну, або гуманістичну, функцію можна назвати головною функцією феномена культури. Людинотвірна функція зумовлює всі інші функції етнічної культури.
Найзагальнішою та універсальною функцією культури є інтегративна функція, яка забезпечує соціальну інтеграцію людей, формує підвалини їх стійкого колективного існування і діяльності щодо спільного задоволення інтересів і потреб, стимулює підвищення рівня їх групової консолідованості й ефективності взаємодії та об’єднує старше і молодше покоління в єдиний потік історії.
Пізнавальна функція пов’язана із здатністю культури концентрувати соціальний досвід багатьох поколінь людей. З кожної епохи культура відбирає ті крихти соціального досвіду, які мають неминуще значення. Тим самим вона примножує знання про світ, створюючи сприятливі можливості для його пізнання й освоєння.
Регулятивна. Культура не тільки дає можливість людині засвоювати досягнення попередніх поколінь, вона одночасно доволі жорстко обмежує всі види її суспільної та особистісної діяльності. Культура регулює поведінку в стандартних для спільноти ситуаціях, звільняючи індивіда від прийняття індивідуальних рішень.
Захисна функція культури здійснює психологічний захист індивіда від небезпеки, яка загрожує ззовні. У кризовій, конфліктній ситуації людина прагне сховатися в етнічній культурі як у материнському лоні. Завдяки їй людина отримує такий образ навколишнього світу, в якому всі елементи всесвіту структуровано й співвіднесено з самою людиною, так що кожна людська дія є компонентом загальної структури.
Культуру можна розглядати як світ соціальної інформації, який зберігається й примножується за допомогою створених людьми знакових систем. Знакова, або семіотична, функція говорить про те, що оволодіння культурою неможливе без оволодіння її знаковими системами. Культура ж, своєю чергою, не може транслювати соціальний досвід, не кодуючи його в специфічні знакові системи: дорожні знаки, кольори світлофора або національний розмовний стиль мови.
Ціннісно-орієнтаційна функція етнічної культури задає загальні життєві цінності й здійснює орієнтацію в навколишньому світі, постачаючи впорядковану інформацію. Етнічна культура, формуючи єдине символічне середовище, є своєрідним інформаційним фільтром, вона не тільки впорядковує й систематизує інормацію, а й “просіює” її з погляду усталених культурних цінностей та ідеалів.
54. Основні характеристики або виміри стереотипу.
Л. Едвардс виокремлює структурі стереотипу чотири головних характеристики, або виміри:
Зміст – набір характеристик, які приписують етнічній групі. Частота використання характеристик значення не має.
Одноманітність – ступінь узгодженості характеристик, що приписують тій чи тій етнічній гр.
Спрямованість – загальне позитивне або негативне сприйняття об’єкта стереотипізування.
Інтенсивність – рівень упередженості стосовно групи, що стереотипізується й виражена у стереотипі. Цей вимір отримують ранжуванням характеристик, приписуваних етнічній групі.
Нараховують кілька десятків досліджень кореляції між цими чотирма змінними:
Одноманітність-інтенсивність. Чим інтенсивніший є стереотип, тим вищою є одноманітність, тобто упереджені щодо певної етнічної групи респонденти приписують цій групі більш “стереотипні” характеристики.
Зміст-спрямованість. Л. Едвардс зробив припущення: якщо дві групи дають відповіді протилежної спрямованості й демонструють однакову одноманітність та інтенсивність, то в їхніх відповідях можна очікувати якісних відмінностей у змісті. Для одних американців євреї є “ліберальними та інтелігентними”, для інших – “агресивними, хитрими, корисливими”.
Одноманітність-обсяг наявної інформації. Що більший є обсяг інформації про етнічну групу, то більшою є ймовірність, що стереотипи будуть більш диференційовані. Нестача інформації може спричинити крайній прояв одноманітності стереотипів.
Обсяг наявної інформації-спрямованість. Тенденція взаємозв’язку більшої інформованості з позитивною спрямованістю і меншої інформованості з негативною спрямованістю. Збільшенню позитивної спрямованості сприяє особистий контакт з культурою іншої етнічної групи – відвідування країни, наявність друзів, володіння мовою.
Стереотипи не є сталими, вони можуть змінюватися залежно від обставин.
Серед найсуттєвіших ознак етнічних стереотипів вирізняють:
1. Емоційно-оцінювальний характер.
Уявлення, які складаються під час міжетнічного спілкування про свій і чужий народи, не просто узагальнюють ті чи ті їх риси, а й виражають емоційно-ціннісне ставлення до них.
2. Стійкість і ригідність до нової інформації.
Щоправда, стійкість стереотипів є відносною: зміна відносин між групами або надходження нової інформації може зумовити зміну їх змісту і навіть спрямованості.
3. Узгодженість.
Йдеться про високий рівень єдності уявлень членів групи про власну етн гр., і про інші етн. Гр
55. Обсерваційні методи (метод спостереження).
Спостереження - метод дослідження, що передбачає цілеспрямовану і систематичну фіксацію різних проявів національно-психологічних особливостей людей без втручання в процес їх життя і діяльності, взаємодії, спілкування і взаємин як усередині етнічної спільності, так і поза нею.
У процес спостереження входять: визначення задачі й цілі; вибір предмета, об’єкта і ситуації; вибір оптимального способу спостереження; вибір способу реєстрації того, що спостерігається; обробка й інтерпретація отриманих даних. Дослідник при спостереженні повинен вирішити питання стосовно часового інтервалу, який можна вважати достатнім для фіксації яких-небудь одиниць, а також структурувати отримані дані.
Спостереження може бути: суцільним і вибірковим; включеним і невключеним, неконтрольованим і контрольованим (при реєстрації спостережуваних подій за заздалегідь відпрацьованою процедурою); польовим (при спостереженні в природних умовах) і т.д.
При вивченні психології інших народів особливо цінні спостереження перших днів, тижнів, місяців перебування в країні. Це пояснюється тим, що людина в період адаптації більш чуйно, тонко вловлює відмінності в поведінці, традиціях, звичаях і т.д. Надалі ця здатність послаблюється. Результати спостережень повинні строго фіксуватися і зіставлятися з даними, отриманими іншими способами. Спостереження дають початкові відомості про спосіб життя, культуру, побут, поведінку людей. Спостереження вимагає великого досвіду, особливої ​​здатності побачити специфічне в кожному явищі. Але навіть при значному досвіді дослідник не в змозі піднятися над своєю особистістю і, перш за все, реєструє те, що здається йому незвичайним. Результати спостережень оформляються у вигляді довільних описів, а це теж їх недолік. Щоб зробити спостереження більш надійним методом, потрібно запропонувати єдині стандартизовані умови та об'єкти обстеження, а головне, критерії оцінки в цілях порівнянності результатів. Необхідно виробити загальні положення щодо відбору системи фактів (того, що і як спостерігати).
56. Суб’єктивна культура як предмет дослідження етнопсихології.
Поняття “культура” є багатозначним. Показово, що хоча як спеціальний термін слово “культура” попервах вживали у вузькому значенні “освіченості, вихованості”, поступово його семантика дедалі розширювалася й зрештою виявилася близькою до поняття людської діяльності. Культура є те, що люди роблять із собою й своїм світом, і що вони при цьому думають і говорять. С. Пуфендорф розумів під культурою сукупність того, що створене діяльністю суспільної людини та існує завдяки людині й суспільному життю. Культура — це не те, що є “природа”, це створена людиною частина середовища, зокрема знання, вірування, мистецтво, мораль, право, звичаї тощо. Людина може засобами культури творити себе як людську особистість.
Власне культурною є буттєвість людини лише в тому разі, коли вона не лише користується духовними здобутками, але одночасно збагачує їх своїм індивідуальним сприйняттям, розумінням, творенням.
Культура насамперед багатоаспектне явище. Це — знаряддя, будинки, одяг, способи виготовлення їжі, соціальна взаємодія, вербальна та невербальна комунікація, виховання дітей, освіта молоді, релігія, естетичні вподобання, філософія тощо. Всі ці елементи становлять матеріальні та духовні продукти життєдіяльності людини. Матеріальна культура складається із створених людиною предметів, але в цих предметах матеріалізуються знання та уміння, які разом із цінностями, нормами, уявленнями про світ і правилами поведінки є елементами нематеріальної культури. Поділ культури на матеріальну та духовну є тільки наукова абстракція, через те що кожний матеріальний предмет, перш ніж його створено, має спочатку стати “ідеєю” в мозку людини, а вже потім ця ідея об’єктивується в певний матеріал — книгу, картину, скульптуру тощо. Якщо соціологи у дефініціях культури насамперед вирізняють ідеї, які передаються із покоління в покоління, пов’язані з ними системи цінностей, які, своєю чергою, визначають поведінку індивідів і груп, їхні способи мислення та сприймання, то етнопсихологи предметом своєї дисципліни називають суб’єктивну культуру.
Г. Тріандіс проводив розрізнення між матеріальною і суб’єктивною культурою. Перша охоплює такі зроблені людиною об’єкти, як будинки і знаряддя праці, а друга фіксує у формі цінностей, ролей і атитюдів реакцію людей на ці об’єкти”.
57. Етноцентризм як соціально-психологічний феномен.
Етноцентризм — схильність сприймати всі життєві явища крізь призму своєї культури та інтерпретувати з позиції своєї етнічної групи, взятої за еталон, тобто з певними перевагами. Для етноцентризму характерна співчутлива фіксація рис своєї групи.
Суть етноцентр. розглядають з позиції когнітивної категоризації - усі групи сприймають одна одну з позиції “ми” і "вони”. Зазвичай “ми” — це сукупність чеснот, тоді як “вони” — сукупність вад.
Етноцент. впливає на людей: зміцнює відчуття єдності, долаючи суперечності всередині групи та об’єднуючи людей, навіть якщо вони розділені економічними конфліктами й соціальною нерівністю, і одночасно віддаляє людей одне від одного, підсилюючи їхню неприязнь до інших груп.
Форми прояву етноцентр.: від ідеї історичної місії та обраності власного народу до почуття зневаженої національної гідності, від патріотизму до шовінізму.
Наша власна культура задає нам когнітивну матрицю для розуміння світу- картину світу.
Дослідження Д. Кемпбелла, показали, що всім людям властиво:
вважати все, що відбувається в їхній культурі, природним і правильним, а в інших — неправильним;
розглядати звичаї своєї групи як універсальні: що добре для нас, то добре й для інших;
вважати норми, ролі й цінності своєї групи безумовно правильними;
вважати допомогу і кооперацію з членами своєї групи природною;
пишатися своєю групою;
діяти так, щоб представники своєї групи почувалися переможцями;
відчувати неприязнь до зовн. груп.
Д. Мацумото – проблема полягає не в тому, чи існує етноцентризм, а в тому, визнають люди чи ні, що вони етноцентричні. Етноцентризм, за Мацумото, буває двох типів: гнучкий та негнучкий.
Отже, суть етноцентризму зводиться до сукупності масових ірраціональних уявлень про власну етнічну спільноту як про центр, навколо якого групуються всі інші спільноти. Ці уявлення є психологічними утвореннями масової свідомості у вигляді конкретизованих спрощених образів свого народу, щедро наділених позитивними рисами в кількості, яка значно перевищує кількість позитивних рис в уявленнях про інші народи.
58. Діагностичні та експериментальні методи.
Метод опитування характеризується тим, що досліджуваний повинен відповисти на ряд запитань. Форма опитування: *усна(бесіда,інтервю)*письмова. *вільна.*стандартизована(дослідник не має права змінювати хід питань та їх зміст).*індивідуальна.*групова.*очна(безпосередній контакт).*заочна. Головна методологічна проблема-конструювання опитувальника.
Бесіда. передбачає отримання інформації про національно психологічні особл. людей у ході безпосереднього спілкування з ними чи з їх соц.оточенням. *цілеспрямов.характер.*проводиться з різними категоріями людей.
Інтервю. використовується для проведення попереднього знайомства з нац.-псих. особлив. мають місце взаємодія і способи впливу. Найрозповсюдж. вид письм. опит. – анкета.
Тести. стандартизована, жорстко регламентована процедура збору данних. *тести опитувальники (зазадалегідь підібрані,валідні твердження).*тести завдання (визначення псих.якостей на основі як їх виконують).
Експеримент. метод. *лаболаторний.*природний.
*констатуючий (вимір наявного рівня розвитку, отриманя базового матеріалу) *досліджуваний активно впливає, формує певні сторони психіки, рівні діяльності. *квазіексперимент. обмежені форми контролю умов нез.змін. *кроскультурні дослідження (вивчити особливості психіки людей з точки зору бумовленості кільтурними і соціальними фаткорами).
59. Культурні синдроми (Г. Тріандіс).
Культурний синдром - це певний набір цінностей, установок, вірувань, норм і моделей поведінки, якими одна група культур відрізняється від іншої. Тріандіс виділив три культурних синдрому: «простота - складність», «індивідуалізм-колективізм» і «відкритість-закритість».
Чим складнішою є культура, тим більш уважно люди в ній відносяться до часу. У результаті різного ставлення до часу може виникнути нерозуміння: представники складних культур можуть розцінювати тривале запізнення або одночасну розмова з багатьма людьми як неповагу до них особисто.Також, чим складнішою вважається культура, тим більш специфічні в ній ролі, в менш складних культурах ролі більш дифузні, розмиті.
«Індивідуалізм-колективізм» виділяється теоретиками різних дисциплін як головний вимір культур. Індивідуалістичної може бути названа культура, в якій індивідуальні цілі її членів не менш (якщо не більш) важливі, ніж групові. Колективістська культура, навпаки, характеризується тим, що в ній групові цілі превалюють над індивідуальними.
Люди в індивідуалістичних культурах часто віддають пріоритет своїм особистим цілям, навіть коли вони входять в конфлікт з цілями значимих груп (сім'я, робочий колектив, приятельська компанія). Представники колективістських культур, відповідно, віддають перевагу цілям групи.
Дослідження показали, що в колективістських культурах поведінка людей трактується з позицій норм, прийнятих в даній культурі, а в індивідуалістичних - пояснюється особистісними особливостями і установками самого індивіда. У колективістських культурах успіх людини частіше приписується допомозі інших людей, багатству і т. д., а в індивідуалістичних культурах успіх приписується здібностям особистості. Невдача, в свою чергу, в колективістських культурах трактується як наслідок ліні, а в індивідуалістичних - як результат несприятливого збігу обставин.
До недоліків колективізму відносяться: авторитаризм і тиск на особистість; висока ймовірність встановлення автократичних режимів; низька цінність окремої людської особистості і навіть людського життя.
Недоліками індивідуалізму є самотність, сімейні конфлікти, розлучення. Моральні авторитети відсутні, і все тримається на законах.
У «закритих» культурах люди повинні вести себе відповідно з груповими нормами, і порушення норм строго карається. У «відкритих» культурах спостерігається велика толерантність до відхилення поведінки індивідів від загальноприйнятих норм. Для людей з «закритих» культур значимі передбачуваність, визначеність та безпека: їм важливо знати, що інші люди мають намір робити, і якщо ті надходять непередбачувано і несподівано, це психологічно травмує членів «закритих» культур.
Індивіди з «закритих» культур схильні сприймати людей з «відкритих» культур як недисциплінованих, свавільних і примхливих, в той час як люди з «відкритих» культур, в свою чергу, трактують поведінку представників «закритих» культур як негнучку і безкомпромісну.
60. Природа міжетнічних конфліктів.
Незалежно від походження, «віку», масштабів, соціальної ваги, напруження всі етнонаціональні конфлікти мають одну загальну природу. Їх глибинне коріння - це порушення прав тієї чи іншої нації або етнічної групи, порушення справедливості та рівноправності в міжнаціональних стосунках
Міжетнічні конфлікти не виникають зненацька, а визрівають протягом тривалого часу. Для виникнення етноконфлікту необхідна наявність трьох факторів. ♪ Перший пов'язаний з рівнем національної самосвідомості, який може бути адекватним, заниженим і завищеним. Два останніх рівні і сприяють появі етноцентристських прагнень. ♪ Другий фактор - наявність у суспільстві «критичної» маси проблем, що роблять тиск на всі сторони національного буття. ♪ Третій фактор - наявність політичних сил, здатних використовувати в боротьбі за владу два перших фактори.
Існують декілька теорій, що пояснюють причини етноконфліктів: Відповідно до соціологічного підходу причини конфліктів пояснюються через аналіз етнічних параметрів основних соціальних угруповань(класи, верстви) - Одна етнічна група узурпує різні привілеї за рахунок інших груп, займає верхні поверхи соціально-класової піраміди.
За соціально-економічним підходом етноконфлікти провокуються погіршенням соціально-економічної ситуації: через нерівномірний розвиток регіонів, нерівномірну модернізацію «ядра» і етнонаціональної периферії в багатонаціональній, полі етнічній державі. Усвідомлення економічної нерівності як колективного етнонаціонального пригнічення стає причиною формування і прояву етнонаціональної солідарності в боротьбі за рівноправність.
Конфліктну ситуацію викликає також незадоволення встановленням контролю однієї етнічної групи над економічним посередництвом, особливо торгівлею. Значне місце в поясненні причин етнонаціональних конфліктів належить політологічному підходу.
61. Біографічні та праксиметричні методи.
Вивчення продуктів діяльності (праксематичний метод) - це метод психологічного дослідження, спрямований на збір, систематизацію, аналіз і тлумачення продуктів діяльності людини.
Метод являє собою систему дослідницьких процедур, спрямованих на збір, систематизацію, аналіз та тлумачення продуктів діяльності людини.
За ознакою предмета пізнання виділяється три дослідницькі та аналітичні процедури цього методу.
1) аналіз особистих документів — листів, фотографій, щоденників тощо, якісно-кількісний аналіз яких дає цінний матеріал для психодіагностики, дослідження життєвого шляху особистості, характеристик діяльнісних актів людини та ін.;
2) аналіз офіційних матеріалів гру пової, колективної та масової комунікації — записи розмов, дискусій, розпорядження, радіо- і телепередачі, реклама, тощо; цей тип дослідницьких та аналітичних процедур застосовується, як правило, для вивчення соціальних процесів, явищ та їх проекцій на індивідуальне буття особистості;
3) аналіз продуктів діяльності — система процедур, спрямованих на дослідження та тлумачення змістових результатів діяльності людини — творчих, професійних, поведінкових, суспільних, самоорієнтованих тощо.
Застосовуючи цей метод, дослідник має справу не з конкретною людиною, а з матеріальними продуктами її попередньої діяльності. їх аналіз дає підстави ретроспективно встановити особливості психічної діяльності людини, наявність у неї певних навичок, умінь і знань про процес діяльності тощо. Для одержання правильних висновків треба дізнатися, є цей продукт типовим результатом діяльності людини чи створений випадково, в яких умовах відбувалася діяльність і т. ін.
У психології біографічний метод — це система засобів дослідження, діагностики, корекції та проектування життєвого шляху людини.
Застосування біографічного методу передбачає отримання різнорідної об'єктивної інформації, для чого використовуються різні форми автобіографічної методики: опитування, інтерв'ю, тести. Також необхідним є аналіз свідчень очевидців, дані отримуються під час бесіди та опитувань близьких людей, під час первинного аналізу спогадів сучасників. Також використовуються модифікації методу вивчення продуктів діяльності, коли проводиться контент-аналіз щоденників та листів, здійснюється побудова кривих продуктивності і діаграм життєвих вимірів активності особистості.
Основним інструментом пізнання в даному методі виступає автобіографія. Автобіографії поділяються на спонтанні (копи ініціатива перегляду свого життя належить самій особистості) та провоковані(коли особистість спонукають розповідати про себе за визначеним планом).
62. Етнометрія як напрям етносоціальних досліджень.
Етнометрія — напрямок етносоціальних досліджень, що займається крос-культурним аналізом ментальних характеристик різних етнічних груп з використанням формалізованих, в тому числі математичних, методів вимірювання. Основоположниками подібного роду досліджень є такі західні вчені як Г. Хофстеда , Г. Тріандіс, Р. Хоуз й інші.
Г. Гофстеде першим почав ще в 1970-ті рр. збирати кількісні бази даних; розроблена ним методика і зараз найбільш популярна. Щоб дослідити культурні відмінності в системах цінностей, він, крім своїх даних, використав опис цінностей, проведений багатонаціональною компанією. Анкетне опитування проводилося серед співробітників 40 країн. Г. Гофстеде вибирав середні показники відповідей у кожному пункті для кожної із країн і використав безліч статистичних методів для пошуків систематичних зв’язків.
У методиці Гофстеде розраховувалися індекси п'яти ментальних цінностей:
1) Індивідуалізм (на противагу колективізму) — це показник того, чи воліють люди дбати лише про себе і власні сім'ї або мають схильність об'єднуватися в якісь групи, які несуть відповідальність за людину.
2) Дистанція влади, або дистанція по відношенню до влади, — це оцінка готовності людей приймати нерівномірність розподілу влади в інститутах і організаціях.
3) Уникання невизначеності — показник того, наскільки люди терпимі до неясних ситуацій, намагаються ухилитися від них за допомогою виконання чітких правил, вірячи в абсолютну істину і відмовляючись терпіти девіантну поведінку.
4) Маскулінність (на противагу фемінності) — це оцінка схильності людей до напористості і жорсткості, зосередженості на матеріальному успіху, шкодячи інтересу до інших людей.
5) Довгострокова орієнтація — показник того, наскільки суспільство виявляє прагматизм і стратегічно орієнтується на майбутнє, в протилежність традиціоналізму і короткостроковій (тактичній) орієнтації.
Кожна з досліджених за методикою Г. Гофстеде країн отримує числові оцінки по цих п'яти вимірах, які варіюються зазвичай в інтервалі від 0 до 100. Загальне число країн, вивчених за методикою Г. Гофстеде, зараз складає близько 60.
Деякі дослідники (наприклад росіяни Ю. Латов, Н. Латова, які вивчали за методикою Г. Гофстеде місце східнослов’янських країн на ментальній карті світу) використовують кількісні характеристики національної ментальності різних країн світу, щоб побудувати графічні ілюстрації в двомірній системі координат. Ці двомірні схеми, що показують дві незалежні ментальні характеристики різних країн, вони називають ментальними картами світу. Їх використання допомагає більш наочно демонструвати ступінь схожості / віддаленості етнометричних показників різних країн світу.
Аналіз даних з цих країн/областей він ідентифікував у дві головні культурні групи. В одній групі яскраво виражені цінності мали високі показники індивідуалізму з невисокими рівнями поваги до начальників. Ці цінності переважали в країнах Заходу. В іншій групі переважали цінності з низько вираженим індивідуалізмом й високою оцінкою влади. Г. Гофстеде назвав цю групу людьми з колективістським центром та високим рівнем поваги до начальників. Ці цінності переважали в країнах Сходу. Ці дані дають нам деяке розуміння систем цінностей, які є домінуючими у двох різних видах культур. Праці Г. Гофстеда корисні тим, що надають емпіричну підтримку широкому поділу між двома протилежними світоглядами — тим, де є індивідуалістичне поняття самого себе, і іншим, де поняття самого себе відносне.
Дані Г. Гофстеде не можуть претендувати на репрезентативність усього населення розглянутих країн, але досліднику вдалося на основі аналізу цінностей виявити суттєві культурні відмінності.
63. Визначення і класифікація міжетнічних конфліктів.
Конфлікт (за Л. Козером – засновник конфліктології) —неминучий супутник суспільного життя, що виконує позитивну роль як важіль, який сприяє виправленню недоліків і утвердженню прогресивних змін.
Етнічний конфлікт – будь-яка конкуренцію між етнічними групами — від реального протиборства за володіння обмеженими ресурсами до конкуренції соціальної — у випадках, коли його суб’єктами стають групи людей, що ототожнюють себе за етнічними характеристиками.
Етнічні конфлікти – два класи:
“горизонтальні” конфлікти між етнічними групами ( конфлікт між осетинами та інгушами);
“вертикальні” конфлікти між етнічною групою і державою ( конфлікти в Чечні або Нагірному Карабаху).
В етноконфліктології виокремлюють кілька напрямів:
♦ реалістичний.
♦ еволюціоністський.
♦ соціально-психологічний.
♦ антропологічний.
Якщо міжетн конфл. розташувати за складністю досягнення компромісу або врегулювання, типологія має такий вигляд:
♣ Культурно-мовні - пов’язані з прагненням зберегти або відродити повноцінне функціонування мови й традиційної культури в умовах прогресуючої акультурації, яка неминуче приводить до поступового розмивання етнокультурної ідентичності.
♣ Соціально-економічні - висувають вимоги щодо вирівнювання рівня життя окремих етнічних груп , надання квот “корінному” етносові у владних структурах або елітних верствах.
♣ Статусні - пов’язані з висуненням вимог щодо зміни політичного статусу та обсягу владних повноважень певної етнотериторіальної автономії.
♣ Територіальні - між окремими автономіями в межах єдиного політичного простору федеративної держави або етнічною групою, яка не має власного утворення і автономією або державою загалом, з іншого.
♣ Сецесіонні - висувають вимоги щодо створення власної незалежної державності або возз’єднання із сусідньою державою.
64. Експеримент як метод дослідження.
Експеримент - метод дослідження, в процесі якого спочатку спеціально створюються умови для вивчення тих чи інших національно-психологічних особливостей, а потім спостерігаються і фіксуються результати їх впливу на різні сторони життя, діяльності та поведінки людей. Існує три основні категорії експериментів: лабораторні, польові, природні.
Лабораторні Наявна здатність дослідника контролювати і змінювати спостережувані змінні, завдяки якій він може усувати багато зовнішні змінні, що впливають на результати його дослідження. З.З.: шум, спека, холод, що знижують продуктивність вивчення національно-психологічних особливостей людей.
Завдяки здатності експериментатора нейтралізувати вплив зовнішніх змінних можна встановити причинно-наслідкові зв'язки,є можливість оцінити поведінку з більшою точністю, ніж у природній обстановці. Цей метод дозволяє досліднику спростити складні ситуації, що виникають у реальному житті, розбиваючи їх на прості складові частини. Польові . - замість того щоб вивчати вплив незалежної змінної в рукотворній середовищі або чекати, поки необхідні умови не виникнуть самі по собі, дослідник створює потрібну йому ситуацію і дивиться, як люди реагують на неї. Експериментатор зміцнює зовнішню валідність своїх відкриттів, зберігає контроль над НЗ і, отже, як і раніше здатний встановлювати причинно-наслідкові відносини.
У порівнянні з лабораторної обстановкою, експериментатор майже не може контролювати вплив зовнішніх змінних, які можуть порушити чистоту причинно-наслідкових відносин. + виникають проблеми етичного характеру, такі як вторгнення в особисте життя і відсутність обізнаного згоди.
Прикладом польвого Е- вивчення вільних реакцій представників конкретних етнічних спільнот на задані експериментатором стимули.
Природні . - дослідження, коли його керівник не може управляти діями учасників на різних стадіях експерименту. НЗ контролюється якимось зовнішнім агентом , а психолог може вивчати лише отриманий результат.
Оскільки в цьому випадку відбувається дослідження реальних життєвих ситуацій, психолог отримує можливість вивчати проблеми, що представляють високий суспільний інтерес, що може мати важливі практичні наслідки. Але встановлення причинно-наслідкових зв'язків носить досить складний характер. При цих дослідженнях на поведінку, дії і вчинки людей впливають різні фактори; невідомі або непідконтрольні досліднику, тому природні експерименти вкрай важко продублювати в тих же умовах.
Початок таких експериментів в етнопсихології поклав американський вчений Ла П'єр, в 1934 р . подорожував з китайською подружньою парою по США, зупиняючись з ними в 67 готелях і обідаючи в 184 ресторанах. Після шести місяців він розіслав 250 листів власникам тих же готелів з єдиним питанням: як вони поставляться до того, щоб прийняти у себе представників китайського етносу? 92% відповідей були негативними. Встановлена ​​таким чином невідповідність між планованими і реальними діями отримало назву «парадокс Ла П'єра».
65. Основні підходи до вивчення культур.
Становлення наукових теорій культури розпочинається в епоху Античності в Давній Греції. Фахівці в галузі культурної психології виділяють дві різні парадигми розвитку культури та мислення.
Перша парадигма, яка йде від Платона, підкреслює стабільні універсальні процеси мисле
ння, механізми яких не залежать від часу. Універсалісти притримуються погляду, що інтелектуальні відмінності є більш видимість, аніж реальність. Представником другої парадигми прийнято вважати Геродота, який вважав, що для того, щоб узнати правду про минулі події, необхідно зрозуміти образ життя людей, що організовує їх мислення, яке у свою чергу, впливає на їхнє уявлення про минуле.
Погляди Платона стали основою для природничо-наукових теорій мислення (акцентують увагу на універсальності прояву психічних процесів), а Геродот є фундатором культурно-історичного підходу до людської природи.
На даний момент при етнопсихологічному дослідженні культур виділяють три тенденції: теорія культурного релятивізму (всі культури рівні, але різні); теорія культурного абсолютизму (культури однакові, але нерівні);
терія культурного універсалізму (культури рівні, зовнішньо різні, але в основі своїй однакові).
Головна ідея культурного релятивізму - це визнання рівноправності культурних цінностей створених й створюваних різними народами. Представники: Франц Боас, Р. Бенедикт, Л. Леві-Брюль. Утверджуючи рівність культур, релятивісти мало цікавляться установленням схожості між ними. Відмінності інтерпретуються ними з якісної, а не кількісної точки зору. Наголошували на тому, що окрім фізичних відмінностей у культурі існують ще й емоційні.
Друга тенденція полягає в абсолютизації схожості між культурами: заперечується будь-яка специфіка, ігноруються очевидні відмінності між ними. Психологічні феномени, наприклад той самий інтелект, розглядаються як однакові у всіх культурах. Якщо відмінності виявляються, їх інтерпретують як кількісні, здійснюючи оціночні порівняння. На основі отриманих результатів робляться висновки, що люди в одній культурі більш інтелектуальні (або більш чесні і т.д.), аніж у іншій, а культури однакові, але нерівні.
Представники третьої тенденції відстоюють універсалізм – єдність психіки з можливими достатньо суттєвими зовнішніми відмінностями. Базові психічні процеси, на їхню думку, є загальними для всіх земних людських істот, але на їх прояв досить сильно впливає культура. Таким чином, дослідники цього напрямку стверджують, що культури рівні, зовнішньо різні, але в основі своїй однакові. Універсалісти якщо й здійснюють порівняння, то надто обережно, із прагненням уникнути оцінок і надання переваги своєї культури. Ними використовуються стандартні методики, але обов’язково адаптовані до кожної культури, яка вивчається. Прихильники універсалізму намагаються дати відповідь на запитання: якою мірою і якими способами культура впливає на внутрішній психічний світ людини. Універсалістський підхід характерний для творця школи етнологічного структуралізму К. Леві-Стросса.
66. Психологічні детермінанти міжетнічних конфліктів.
Основні психологічні чинники етноконфліктів:
→ етнічна та національна упередженість - установка упередженого чи ворожого ставлення до представників певних етнічних груп, будь-яких фактів дійсності, що пов'язані з їх діяльністю, поведінкою, соціальним станом, без достатніх для цього підстав і знань
→ націоналістичні настрої – окремий вид предметно-оріентованих суспільних настроїв, яким притаманні емоційний характер, імпульсивність і динамічність.
Думки дослідників – головна причина етноконфліктів:
доктрина Гантінгтона - етноконфлікти є результатом “зіткнення цивілізацій”
незавершеність процесу формування “молодих етносів “
суттєві відмінності рівнів так званого “етнічного статусу”
особлива роль інтелектуальних і політичних еліт у “мобілізації етнічних по чуттів”
певним біологічно заданий феноменом внутрішньовидової агресії.
Майже всі психологічні концепції явно чи приховано враховують соціальні причини міжгрупових конфліктів і причини соціальної конкуренції та ворожості, які проявляються н діях та уявленнях
На сьогоднішній день можна говорити про мотиваційні, ситуативні та когнітивні теорії конфлікту.
67. Етнографічні аспекти вивчення етнічних особливостей особистості.
Задовго до виникнення самостійної науки про психологію народів існувала на-ука про народи, їхні побут, культуру, яку називати етнографією. На початку XIX ст- новий термін “етнологія- зароджується нова наука, яка ставить за мету використовувати етнографічні “польові” матеріали як матеріали для інтерпретації. До наук. обігу термін “етнологія” впровадив А. Шаванн, проте справжнього поширення він набув лише у першій половині XIX ст. завдяки Ж-Ж. Амперу, який розробив загальну класифікацію “антропологічних” наук, позначивши серед них етнологію. Спочатку етнологія розвивалася як наука про відсталі народи(що не створили власної державності). Оригінальне трактування ходу розвитку нової науки дали Альфред Геддон, Томас Пенніман, Роберт Лоуї, Вільгельм Мюльман та ін. Пенніман у книзі “Сто років антропології” виокремлює у багатовіковій історії її становлення п’ять періодів: формування, конвергенції, конструктивний, критичний, конвергенції і консолідації. Ієрархію зазначених дисциплін К. Леві-Строса: етнологія включає в себе етнографію як попередній етап, а культурна/соціальна антропологія становить останній етап синтезу, який узагальнює висновки етнографії та етнології. За Боасом, “наука антропологія має справу з біологією та розумовими про-явами людського життя”. Подружжя Кісінґів:“Антропологи розглядають як фізичну (біологічну), так і культурну й соціальну характеристики людини” . Вперше термін “соціальна антропологія” вжив Джеймс Фрезер (як галузь порівняльної соціології, яка вивчає звичаї і соціальну структуру примітивних суспільств.) Це визначення Б. Малиновський, А. Р. Радкліф-Браун. Історичний метод, який, на думку Радкліфа-Брауна, використовує етнологія, дає інтерпретацію конкретної інституції або комплексу, простежує етапи її розвитку і виявляє мірою можливості конкретні причини або події, які зумовлюють кожну із змін. На противагу історичному методу, який застосовує етнологія, існує інший тип пояснення-індуктивним, який базується на постулаті, що всі феномени підлягають природному закону, внаслідок чого можливо за допомогою певних логічних процедур - відкривати й доводити загальні закони. Сутністю ін¬дукції є процес узагальнення; кожен окремий факт пояснюється як окремий випадок якогось загального правила.
Уточнюючи розмежування дисциплін, що вивчають первісні суспільства, Радкліф-Браун розумів під етнографією опис безписемних народів, під етнологією — реконструкцію їхнього способу життя, під соціальною антропологією — теоретичну науку, метою якої є порівняльне вивчення форм соціального життя примітивних народів.
Співвідношення соціальної антропології та соціології: Глушчевич=на сьогодні важко провести чітку межу між соціологією, етнографією і соціальною психологією. В загальнішому плані соціологія та етнологія — це дві сторони однієї науки про людину і суспільство. Співвідношення етнографії та історії залежить від визначень, які дають науковці історії як науці, від їхнього розуміння її предмета і методів дослідження. Радянські дослідники історії розвитку етнології (антропології) як науки: Р. Ф. Ітса, С. О. Токарева, Ю. П. Аверкієву, Ю. В. Бромлея, М. В. Крюкова, О. І. Шкаратана та ін. На окрему увагу заслуговують праці російської дослідниці С. В. Лур’є, у яких докладно викладено історію етнології, психологічної антропології (етнопсихології).
У процесі розвитку етнології виникли теорії (еволюціонізм, ди- фузіоналізм, функціоналізм), які використовувалися нею в описових етнографічних дослідженнях як пояснювальний механізм.
68. Культурний релятивізм у концепції Л. Леві-Брюля про якісні відмінності ментальності первісної і сучасної людини.
Французький філософ-позитивіст, соціолог, етнограф Л. Леві-Брюль (1857-1939) досліджував здебільшого “примітивні” суспільства; Леві-Брюль встановив суттєву розбіжність між сучасним типом мислення і типом мислення доісторичної людини.
“Колективні уявлення”, за Леві-Брюлем – це система вірувань та почуттів, яка є спільною для членів одного суспільства і не залежить від буття окремої особистості. Будучи колективними, уявлення нав’язують себе особистості, тобто вони стають для неї не продуктом її думки, а предметом віри. Особливості колект уявлень: 1) пізнавальний, інтелектуальний елемент нерозривно злитий з елементами емоційно-моторними. У цивілізованої людини образ об’єкта, викликаного ним почуття й поведінка – це відокремлені моменти; 2) ігнорування закону протиріччя. Леві-Брюль визнає, що уявний світ для первісних людей має характер реальності. Вони не розрізняють предмети та їх зображення, людину та її ім’я, уявляючи імена як щось конкретне, реальне й священне, ототожнюються людина й тінь; 3) містичний характер. людині примітивного суспільства світ уявляється як щось суцільне, ціле, в якому природне й надприродне, містичне й буденне нерозривно пов’язані, точніше – злиті одне з одним. Первісна людина зовсім не шукає пояснення явищ оточуючої дійсності, адже ці явища вона сприймає не в чистому вигляді, а в поєднанні з цілим комплексом емоцій, уявлень про таємні сили, про магічні властивості предметів; 4) непроникливість для досвіду. Досвідна перевірка не може переконати первісну людину у помилковості її віри у потаємні сили, магічні дії, чаклунство тощо; вона постійно продовжує вірити у фетиші, які нібито роблять людину невразливою.
У своїх ранніх працях Леві-Брюль прийшов до висновку про існування особливої структури мислення, яка відрізняється від логічної. Пралогічне мислення зовсім інакше орієнтовано від мислення людини цивілізованого суспільства. Його процеси протікають абсолютно іншим шляхом. Первісне мислення, на думку Леві-Брюля звертає увагу виключно на містичні причини, дію яких воно відчуває повсюду.
На думку Леві-Брюля, колективні уявлення не зникають і в сучасному європейському суспільстві. У людей завжди залишається потреба в безпосередньому спілкуванні з оточуючим світом, спілкуванні, яке не замінюється його чисто науковим пізнанням. Тому Леві-Брюль висунув ідею про наявність і індивідуальних, і колективних уявлень в будь-якій культурі, у будь-якої людини, тобто про гетерогенність мислення. Ця ідея дозволила допустити існування не тільки несхожого, але й однакового у мисленні людей, які належать до різних культур, зберігаючи при цьому основну тезу Леві-Брюля про наявність у мисленні якісних міжкультурних відмінностей.
69. Мотиваційні теорії конфлікту
У мотиваційному підході вирізняють дві основні концепції пояснення агресивної поведінки людини, яка призводить до виникнення міжгрупових конфліктів: біологізаторську ( К. Лоренц, З. Фрейд) й соціологізаторську (Фромм, Холлічер)
Автор однієї з перших соціально-психологічних концепцій - Мак-Дугалл приписав прояв колективної боротьби “інстинкту забіякуватості”. Подібний підхід називають гідравлічною моделлю - бо агресивність не є реакцією на подразнення, просто в організмі людини наявний певний імпульс, зумовлений його природою. Порівнював інстинкти людини з газовим балоном, із якого постійно вивільнюєся отруйна речовина. Його підтримував відомий психіатр Ф. Перлз – казав, що накопичена агресивна енергія, подібно до води, яка стримується греблею, нестримно прагне вирватися на зовні.
З. Фройд: дотримувався гідравлічної моделі психіки: що менше агресивність вихлюпується зовні в деструктивних актах, то сильніший її тиск па психіку індивіда і більшою є ймовірність, що цей потяг прорве всі загати і виявиться в актах невмотивованого насильства.
Ніл Е. Міллер та Джон Доллард : концепція “фрустрації та агресії поклала початок інтенсивних експериментальних досліджень агресії. Згідно теорії, агресія - не потяг, що автоматично виник у надрах організму, а наслідок фрустрації - перешкод на шляху цілеспрямованих дій суб’єкта, або ж ненастання цільового стану, до якого він прагнув.
Берковіц: найголовнішим у його концепції було те, що поняття об’єкта агресії розширилося до цілої групи, тобто об’єктом агресії може бути не тільки окрема особа, яка чинить безпосередній фрустрований вплив, а й ті, хто асоціюється з нею за тими чи тими ознаками
Бандура: розумів під агресією- імпульсивну, близьку до патологічної реакцію на фрустрацію, але потім переконався, що це не так. Виявилося, що теорія агресії як фрустрації гірше пояснює факти, що є в наявності, ніж його теорія научіння, заснована на спостереженнях за винагородженням або покаранням наслідків агресії.
+ розвинув концепцію про соціальне научіння (термін “соціальне научіння” впровадили до Міллер та Доллард. Під ним вони розуміли процес кількісного на копичення навичок, зв’язків, пристосувань, який до того ж відбувається стихійно).
В усіх переглянутих теоріях відбувається протистояння двох діаметрально протилежних позицій. Інстинктивістська позиція зводить усе руйнівне в людині до до свідомого, докультурного, тваринного рівня, інша — біхевіористська — виводить деструктивність із соціального середовища.
Е. Фромм: запропонував поєднати їх у контексті біосоціального існування людини: маючи біологічні корені, агресивність одночасно зазнає певної трансформації під впливом соціальних умов. Головну проблему психології індивіда він убачає у специфіці його ставлення до світу, а не в задоволенні або фрустрації тих чи тих інстинктивних потреб
Т. Адорно: засновуючись на ідеях Фройда, Фромма, Бандури, запропонував психоаналітичне пояснення виникнення упередженості. Він дослідив та описав новий антропологічний тип, названий авторитарною, або етноцентричною, особистістю, яку визначає наявність жорсткого, вимогливого “Над-Я”, слабкого “Воно” і нерозвиненого “Я” Отже, усі розглянуті вище теорії належать до мотиваційних теорій, для яких характерний психологічний редукціонізм. Корені всіх проявів агресивності й насильства фундатори мотиваційних концепцій шукають не в матеріальних відносинах, не в ситуаціях, а в індивідуальній психології, в суб’єктивності гніту людини. Проблема сучасного насильств, на їхню думку, це проблема передовсім психологічного характеру.
70. Становлення психології народів як науки у ХІХ столітті.
Пов’язане із іменами Лацаруса та Штейнталя. 1859 р. – «Журнал психології народів и мовознавства». Психологія народів як наука складається з 2 частин: пояснювальною (дає відповідь на питання, що є народний дух назагал, безвідносно до окремих народів), та описової (характеризує окремі народи як прояв загальних законів розвитку народного духу).
Необхідність створення психології народів пояснювали потребою дослідити закони душевного життя не тільки окремих індивідів, а й спільнот, в яких люди діють “як певна єдність”.
Завдання психології народів були такі: пізнати психологічну сутність народного духу та його дії; відкрити закони внутрішньої, духовної або ідеальної діяльності народу в житті, мистецтві та науці; назвати засади, причини та передумови виникнення, розвитку й зникнення особливостей різних народів. Зміст “народного духу” пропонували розкривати через порівняльне вивчення мови, міфології, моралі, моральних звичаїв, культури. Напрям “психології народів” мав методологічні хиби: трактування народного духу як субстанції, яка не змінюється в часі; однобічне вивчення тільки результатів психічної взаємодії — мови, міфології, релігії тощо, годі як процеси залишалися поза їхньою увагою.
1886 р. Вундт: етнопсихологічна стаття «Про завдання і шляхи психології народів», потім – книга “Проблеми психології народів”. 10-томна “Психологія народів” закріплює право на існування національної психології як продовження та поглиблення індивідуальної психології. Психологія народів — самостійна наука поряд з індивідуальною психологією, й хоча вона користується послугами останньої, однак і сама надає індивідуальній психології значну допомогу (матеріал про духовне життя індивідів і таким чином впливає на пояснення індивідуальних станів свідомості). Центральною проблемою психології народів була природа відносин між особистістю та суспільством (спільнотою).
Лебон: основне завдання етнопсихологічних досліджень - опис душевної організації історичних рас і визначення залежності від неї історії народу, його цивілізації. Праця “Психологічні закони еволюції народів”: доля людства вирішується не за допомогою інституцій, створених волею людини, а через спільну свідомість народів. Історія етносу залежить від перетворення душі народу, яке зумовлює перетворення установ, вірувань, мистецтва . «Душа народу» - сукупність моральних та інтелектуальних особливостей. Така сукупність є синтезом усієї минувшини народу, спадщиною всіх його предків і спонукою його поведінки. Розглядаючи головні психологічні ознаки рас, він поділяє всі раси на чотири типи: первісні (немає жодних слідів культури) — австралійські аборигени; нижчі (не піднімалися вище варварського рівня культури) — чорношкірі; середні (створили високі типи цивілізацій, що їх змогли перевершити тільки європейці) — китайці, японці й семітські народи; вищі — індоєвропейські народи.
Питання, які порушив Лебон, а саме: як формується загальна національна мета і як з нею співвідноситься мета індивідуальна, залишаються визначальними для етнопсихологічного вивчення групової діяльності людей різних національностей.
71. Культурний універсалізм у концепції етнологічного структуралізму К. Леві-Строса.
Леві-Стросс рішуче заперечує уявлення про існування нижчих та вищих рівнів розумового розвитку. Навпаки, він вважає, що принципи роботи розуму однакові у всіх культурах й у всі історичні епохи.
Кожна культура по-своєму багата й оригінальна, у всіх культур приблизно однакове число талантів, всі людські суспільства мають позаду себе велике минуле. Водночас "немає досконалого суспільства. Усі суспільства за своєю природою несуть в собі якусь порочність". Все це означає, що "жодне суспільство не є ні бездоганно гарним, ні абсолютно поганим". Не слід тому, продовжує Леві-Строс, шукати в будь-якому суспільстві абсолютні чесноти, бо ними не володіє жодне з них. У рівній мірі треба дотримуватися обережності у своїх оцінках і в протилежному випадку, тому що суспільства, які нам здаються жорстокими в одних відносинах, можуть бути людяними в інших. Тому, наголошує Леві-Строс, з усіх існуючих можливостей кожне суспільство вибирає свій шлях розвитку, тому культури всіх народів рівноцінні. Він підсилює свою думку і робить висновок: "Було б абсурдним оголошувати одну культуру вище іншої".
Леві-Стросс прагне заперечити ідеї Леві-Брюля про відсутність пізнавального інтересу у первісних народів, адже пізнавальний інтерес при мисленні завжди передує практичному й превалює над останнім. Окрім пізнавальної функції будь-якого мислення, Леві-Стросс виділяє ще одну загальну властивість – потреба в упорядкуванні та класифікації інформації.
Згідно його концепції, функція мислення на будь-яких етапах історії людства полягає в категоризації світу за допомогою бінарних опозицій. І неприручена думка, й мислення людини цивілізованого світу є, на думку Леві-Стросса, логічною.
Співвідношення між співіснуючими сучасними суспільствами: індустріально розвинутими й “примітивними”, він назвав співвідношенням “гарячих” й “холодних” суспільств. Перші прагнуть виробляти й споживати якомога більше енергії й інформації, а другі – обмежуються стійким відтворенням простих і схожих умов існування. Однак, на його думку, розвинуту й “примітивну” людину об’єднують всезагальні закони культури, закони функціонування людського розуму.
Леві-Стросс висловлює сподівання, що в міфологічному мисленні працює та ж логіка, що і в мисленні науковому, і людина завжди мислила “однаково добре”. Прогрес відбувався не у мисленні, а в світі, у якому жило людство та відкривало для себе нові факти. Таким чином, Леві-Стросс заперечує ідею про те, немовби мислення у своєму операціональному аспекті підлягає історичному розвитку.
Незважаючи на це, різноманітні дослідження показали, що між первісним і науковим мисленням спостерігаються суттєві відмінності, і деякі із них мають, вочевидь, якісний характер. Це говорить про те, що культура детермінує мислення набагато більшою мірою, як вважав Леві-Стросс. Виготський на відміну від Леві-Стросса приходить до висновку, що не мозок передвизначає закономірності мислення, а культура визначає як мислення, так і способи використання можливостей мозку.
Найбільшою заслугою Леві-Стросса є його прагнення за різними явищами зовнішньо абсолютно різних культур виявити універсальні операції людського розуму.
72. Теорія реального конфлікту (ситуативні змінні).
Представники: Шериф, Л. Росс і Р. Нісбетт.
Джерела міжгрупової ворожості Шериф убачає в об’єктивному конфлікті несумісної мети та інтересів взаємодіючих груп, неминучому за ситуації конкурентної взаємодії представників цих груп. Це єдиний конфлікт серед міжгрупових конфліктів, причину якого — reason міжгрупової ворожості (реальний конфлікт інтересів) — розглядають одночасно й як cause.
Експерименти Шерифа, здійснені в середині 50-х років XX ст. в американському містечку Роберс Кейве, у літньому таборі для підлітків (11—12 років), дали змогу виокремити вплив ситуації на прояви людиною агресії стосовно інших (людей, груп, племен).
Згідно з результатами досліджень: головна причина виникнення міжгрупових конфліктів- спосіб взаємодії між групами (кооперація або конкуренція). !! Було переконливо встановлено, що як інстинкти, так і принципи поведінки, засвоєні в родині, можуть відступати на задній план, якщо життєва ситуація зумовлює конкуренцію або кооперацію між групами.!!
Працями Шерифа започатковано принципово новий підхід до дослідження міжгрупових відносин, коли джерела міжгрупової ворожості чи згуртованості шукають не в індивідуальних мотиваційних чинниках, а в характеристиках самої міжгрупової взаємодії.
Водночас концепція Шерифа виявилася однобічною, адже вона не може пояснити численних фактів прояву зовнішньогрупової ворожості й упередженості в оцінках своєї й чужої групи, які виникають за відсутності об’єктивного або реального конфлікту інтересів й загалом попереднього досвіду міжгрупової взаємодії. Ця концепція залишає поза розглядом не менш суттєві для розуміння цих феноменів внутрішні (когнігивні й емоційні) процеси.
73. Психологічна антропологія як напрям етнічної психології в США.
Вважається галуззю культурної антропології. До 20-х років ХХ ст. культурна антропологія використовувала переважно порівняльно-описовий (дескриптивний) метод і звертала увагу на фольклор, вірування, ритуали, звичаєве право тощо, властиві різним, зазвичай, “примітивним” спільнотам. Припускалося, що їх вивчення дає змогу зрозуміти еволюцію людського суспільства взагалі. Вважалося також, що поведінка окремих індивідів повинна бути конформною до норм конкретної культури й, отже, як особливий предмет досліджень індивід не повинен цікавити дослідників.
Прагнення розкрити механізми взаємодії психічних властивостей індивіда і культури привело до виникнення психологічної антропології.
Фундатори: Г. Батесон, Р. Бенедикт, Ф. Боас, Е. Воллес, Дж. Гоніґман, Дж. Ґорер, К. Дюбуа, А. Інкельс, А. Кардинер, Д. Левенсон, Р. Ле Він, Р. Лінтон, М. Мід, М. Спіро, Ф. Хсю.
Підхід до вивчення: emic підхід.
Основні теми досліджень: Дослідження особливостей формування національного характеру; проблема розуміння та співвідношення норми й патології в різних культурах; аналіз значення раннього досвіду дитинства для формування особистості.
Засадничі принципи і настановлення: Вивчення систематичних зв’язків між психологічними змінними, тобто між внутрішнім світом людини, і етнокультурними змінними на рівні етнічної спільноти.
Мета і завдання: Описати універсальні принципи, не припускаючи a priori існування психологічних універсалій; зрозуміти систему тих, хто вивчається та викласти свої спостереження в концептуальних рамках об’єкта вивчення.
Методологічні та концептуальні проблеми: Проблеми спільної наукової мови (поняттєвого апарату) і гносеологічного (пізнавального) підходу, прийнятного для наукової психології
74. “Нормальність” і членство у своїй культурі.
Під час дослідження етнокультурних психологічних уявлень необхідно враховувати нормативні уявлення про особливості, властиві людині певної статі, певного віку і статусу. Особливо важливим є вивчення тих чи тих особливостей у поведінковому контексті.
Становлення нормального, повноправного члена своєї культури охоплює вибіркове формування, розвиток у собі схвалених, санкціонованих потенційних можливостей і придушення водночас несанкціонованих (“злих”, “злочинних”) форм поведінки.
З погляду культури набагато краще, якщо ваш повсякденний розум, звичний стандартизований спосіб вашого мислення і відчуття формується так, щоб відображати усталені в культурі переконання й цінності. Тоді людина буде автоматично правильно сприймати й інтерпретувати події, все для неї буде природним, отже, досягнуто погодженого трансу, породженого культурою.
Під час дослідження проблеми “нормального” та “анормального” в поведінці індивіда перше питання, яке постає: чи існують її універсальні стандарти, чи вони змінюються від культури до культури. Більшість дослідників наголошують, що “норма” і “патологія” — поняття, детерміновані культурою.М. Рейлі слушно зауважує, що недоцільно оцінювати яку-небудь культуру, якщо за критерій обрано наші власні моральні вимоги, адже (не кажучи вже про те, що наша мораль дуже часто є лише теоретичною) багато інших суспільств у деяких аспектах виявляють більше гуманності, ніж наше.
Об’єктивною видається релятивістська аргументація про те, що кожне суспільство має свій моральний ідеал, з погляду якого воно розрізняє добро і зло. Наші ідеї про культуру самі є складовою культури того суспільства, до якого ми належимо, і тому ми не в змозі виконувати функцію лише зовнішніх спостерігачів, яка тільки й дає змогу встановити справжню ієрархію різних культур. Судження з цього питання з необхідністю є відносними і залежать від уявлень представника тої чи тої культури.
Прихильники культурного релятивізму пропонують вважати нормальним усе те, що є відповідним до законів певного суспільства і виправдовується у ньому.
Аналізуючи проблему співвідношення патології й норми, етнопсихологи досліджували засадничий аспект людської поведінки у різноманітних етнокультурних системах. Це питання має багаторівневу структуру. У цьому випадку найважливіше з’ясувати взаємозв’язок нормативної й патологічної поведінки на рівні індивіда й етнокультурної спільноти. Наявність анормальної поведінки відповідно до критеріїв одного рівня не завжди зумовлює аналогічні порушення стандартів іншого рівня. Людина може мати психосоматичне захворювання згідно з клінічними показниками, та вона потребує медичної допомоги для виправлення органічно-поведінкових дисфункцій. Але це не завжди зумовлює порушення індивідом загальної системи норм, усталених у спільноті. І навпаки, людина може діяти всупереч усім нормам та цінностям, які є еталонними в певній етнокультурній спільноті, проте залишатися цілком нормальною психічно. Вона є носієм поведінки з відхиленнями й може підлягати ізоляції й перевихованню, але не за допомогою медицини, а в пенітенціарних закладах. Є також випадки, коли людина анормальна згідно з обома критеріями.
75. Теорія соціальної ідентичності (когнітивістський напрям).
У річищі когнітивістської традиції було запропоновано так звану “теорію соціальної ідентичності”, фундаторами якої є лідер Європейської асоціації експериментальної соціальної психології (ЄАЕСП) Г. Таджфел та Дж. Тернер.
Г. Таджфел та його послідовники (М. Білліґ, Дж. Тернер та ін.) провели серію лабораторних експериментів, які отримали назву “експерименти з матрицями Таджфела” або “експерименти з мінімальної міжгрупової дискримінації” Суть Е.: дітей або студентів — випадковим чином розподіляли по двох умовних, або номінальних, групах, а віднесення їх до тої чи тої групи проводилось на підставі незначних критеріїв . Дослідження Г. Таджфела довели наявність групового фаворитизмута та міжгрупової дискримінації . Згодом дослідження реальних груп у природних умовах виявили міжгрупову диференціацію і дискримінацію.
Отже, саме когнітивні процеси, на думку Таджфела, і пояснюють отримані ним в лабораторії дані, так само, як і багато інших моментів у реальній міжгруповій взаємодії.+ В річищі когнітивізму Таджфел пропонує перегляд самого терміна “соціальна група”.
Загалом, згідно з когнітивістською теорією формування групи відбувається в тому випадку, коли два (або більше) індивіди починають усвідомлювати і визначати себе з позиції інгрупової — аутгрупової катетеризації. Сам факт членства у групі автоматично формує соц. ідентичність. “Категоріальне” членство автоматично розгортає ланцюжок когнітивних процесів, послідовно доводячи і його до міжгрупової диференціації на ментальному рівні й відповідно до міжгрупової дискримінації — на поведінковому.
У когнітивістській концепції міжгрупову поведінку, міжгрупву взаємодію виводять із когнітивного світу особистості, тобто і когнітивні процеси соціальної категоризацїї, ідентифікації з групою і міжгрупове порівняння стають причиною міжгрупової дискримінації. Тоді як у теорії реального конфлікту, запропонованій Шерифом, внутрішньогруповий фаворитизм є наслідком проективних суперечностей, які виникають у процесі міжгрупової взаємодії.
76. Франц Боас – фундатор сучасної американської психологічної антропології.
Боаса вважають фундатором сучасної американської антропології, яка спирається на власну методологію дослідження та складається з кількох самостійних шкіл: етнопсихологічної (Абрам Кардинер, Рут Бенедикт, Маргарет Мід та ін.), історичної (Альфред Луїс Кребер, Роберт Лоуї, Кларк Віслер та ін.), культурно-еволюційної (Леслі А. Вайт, М. Салінс, Дж. Стюард та ін.). Завдяки Боасу антропологія сформувалася у США не тільки як особлива галузь знань, як наукова дисципліна, а і як фах, адже саме він заклав підгрунтя професійної підготовки антропологів у США.
Початок XX ст. ознаменувався значним хвилюванням у соц. науках, коли велися суперечки про співвідношення біологічних і соціальних чинників розвитку людини й суспільства. Боас-фундатор культурного детермінізму: культура — явище, яке не може бути обмежене біологією, ні виведене з неї, ні підведене під її закони. Головною метою Боаса було пояснення соціальних явищ у термінах культури, а не психології. Вивчення різноманітних аспектів біологічної та культурної сутності людини повинно проводитися різними методами: вимірювання і статистика для біологічних особливостей, тести і граматичний аналіз для мови, аналіз поширення і цілісні дослідження для культурних феноменів. Єдино можливим способом перевірки теорії культурного детермінізму є порівняльне вивчення дитинства і юності в народів, що живуть у різних культурних умовах. На відміну від представників еволюціонізму, які наголошували на подібності рис у різних культурах, Боас вважав особливості кожної культури результатом її власного розвитку. Боас намагався зосередити увагу на відмінностях між людьми. Він-прихильник культурного релятивізму, представники якого утверджували рівність між культурами і мало цікавилися встановленням подібності між ними. На емпіричних фактах переконався, що кожний народ має свою неповторну історію і культуру. Схожі риси у поведінці, спільність мови або системи визначення спорідненості в одних випадках пояснюють спільним походженням, а в інших — взаємним впливом. Відмінності між народами та властиві їм системи цінностей часто пояснюють відмінністю мотивів діяльності. Об’єктивне дослідження культури можливе тільки на грунті цінностей того народу, до якого вона належить, тобто, щоб оцінити іншу культуру слід звільнитися від оцінок, пов’язаних із власною культурою, і оцінювати іншу культуру з огляду на неї саму. У міру можливостей пристосовувати свій розум до розуму народу, що вивчається. Боас та його послідовники найбільшого значення надавали “зживанню з культурою”, включеному спостереженню у природних умовах. Хоча культурні моделі детермінують поведінку людини, це не означає, що всі люди під їхнім впливом поводяться однаково. Боас виступає проти расових забобонів, за принципову єдність людства, людської психіки та інтелекту. На рівень і динаміку культурного розвитку різних народів насамперед впливають історичні умови, а не відмінності у здібностях окремих рас. Незаперечний науковий авторитет Боаса серед антропологів дав поштовх до створення школи Боаса, яка складається з кількох самостійних напрямів: етнопсихологічного, історичного, культурно-еволюційного.
77. Особливості культурно-специфічних психічних розладів.
Культурні фактори, що впливають на психічне здоров'я та клінічне оформлення психічних і поведінкових розладів, умовно поділяють на дві групи: соціокультуральні і етнокультуральні. До соціокультуральних факторів відносять соціально-політичні, соціально-економічні, культуральні та мікросоціальні умови, в яких проживає населення, тобто особливості історичної ситуації. Вплив цих факторів простежується як на індивідуально-особистісному, так і на популяційному рівні. При цьому популяції можуть бути як етнічно однорідними, так і етнічно різнорідними. До етнокультуральних чинників відносять: особливості національної ментальності, релігійних переконань, традицій, звичаїв, міфології. Встановлена зворотна залежність між тяжкістю психічного розладу і внеском у його розвиток культуральних факторів. Так, Міжнародне Пілотажне Дослідження Шизофрении, проведене в 1986 році, виявило, що великі психози (шизофренія, маніакально-депресивний психоз) діагностуються практично з однаковою частотою в різних суспільствах. Водночас, поширеність і захворюваність непсихотическими психічними розладами, наркогенна патологією та олігофренія виявляє чіткий зв'язок з социокультуральними особливостями. В даний час в культурантропологии прийнято виділяти культуру, засновану на почутті провини і культуру, засновану на почутті сорому, при яких використовуються різні психологічні механізми захисту, які б виконання соціального контролю за нормативним поведінкою людини (І.С. Кон, 1979). А.Г.Асмолов (1990) виділив соціотіпіческое поведінку особистості, тобто поведінка, яка, висловлюючи «типові програми даної культури» і регулюючи поведінку в стандартних для даної спільності ситуаціях, звільняє людину від прийняття індивідуальних рішень. Серед регуляторів соціальної поведінки велику роль відіграють моральні норми, тобто системи уявлень про правильне і неправильне поведінці, що санкціонують виконання одних дій і лімітуючі виконання інших. У різних культурах психологічні механізми, використовувані для соціального контролю за поведінкою різні. Особливу увагу соціальні психологи звертають на значимість у конкретних культурах почуттів страху, сорому і провини.
78. Культурні синдроми (Г. Гофстеде).
Учений виявив надзвичайно важливі особливості у поведінці та позиціях співробітників і менеджерів різних країн, які працюють у мультинаціональних корпораціях, що не змінюються з часом.
Культура (за Гофстеде) – колективна ментальна запрограмованість, частина передбачуваності нашого сприйняття світу, спільна з іншими представниками нашої нації, регіону чи групи, що відрізняє нас від представників інших націй, регіонів чи група.
Г. Гофстеде стверджував - основі національної культури можна пояснити відмінності щодо цінностей і позицій у робочій обстановці більше, ніж на основі зайнятого становища в організації, професії, віку або статі.
Підсумовуючи найважливіші особливості, вчений визначив чотири виміри - фактори національної культури, що базуються на цінностях культур Заходу та визначають, на його думку, способи структурування та управління організаціями
Дистанція влади - готовність позитивно сприймати нерівність у розподілі влади і статусу в групі, організації чи суспільстві
Уникнення невпевненості- готовність приймати нестабільність життєвих і виробничих умов, з одного боку, і потреба в захисті від непередбачуваних обставин, - з іншого
Чоловіче / жіноче начало - баланс між так званими "чоловічими цінностями", такими як гроші, власність і успіх, і "жіночими цінностями" - якість життя, турбота про слабших
Індивідуалізм / колективізм- баланс між "я" та "ми", межа, до котрої кожна особа готова відмовитися від особистих потреб або прав на користь групи, організації чи суспільства, куди вона належить.
79. Науковий напрям “Культура й особистість”.
Етнопсихологічна школа Боаса, до якої належали Абрам Кардинер, Маргарет Мід, Ральф Лінтон, Рут Бенедикт, Кора Дюбуа, Ірвінг Галлоусл, Едуард Сепір, починала дослідження культури того чи того народу з вивчення особистості, котра, на думку цих учених, існує в культурі, як людина в природі. З метою розроблення поняття “особистість” представники етнопсихологічної школи Боаса, на грунті якої зародився теоретичний напрям “Культура і особистість”, повернулися до індивідуальної психології. Школа “Культура і особистість”, яка посіла простір між культурною антропологією і психологією, зосередила увагу на вивченні проблем культури, хоча й не виокремлювала культурні феномени як особливу сферу дослідження, а розглядала їх у тісному зв’язку з психологічною проблематикою. Школа “Культура і особистість” почала існувати наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст., надавши нового звучання, з одного боку, ідеям Боаса (зокрема, ідеям культурного детермінізму: характер формується в результаті виховання) та ідеям фройдизму, з іншого (твердженню про те, що різні культурні типи особистості є результатом обмежених варіацій, заснованих на універсальних, інваріантних закономірностях індивідуального розвитку). Особливості напряму: повернення до індивідуальної психології; утвердження поняття “особистість” як первинної одиниці, яка визначає структуру цілого; особливий інтерес до процесу формування особистості; акцентування уваги на сексуальній сфері; відверта тенденція обмежувати соціально-економічну структуру будь-якого суспільства елементарними Справжньою реальністю виступає особистість, а тому з вивчення особистості й потрібно починати дослідження культури кожного народу.
Головні теоретичні питання: дослідження особливостей формування національного характеру; проблема розуміння та співвідношення норми й патології в різних культурах; аналіз значення раннього досвіду дитинства для формування особистості.
Особистість є центральною характеристикою антропологічної константи в культурі. Формування особистості відбувається в процесах соціалізації й інкультурації (ці поняття вперше розмежувала М. Мід), де перше означає спрямоване навчання і виховання, а друге — входження людини в культури. Однією з найважливіших особливостей школи “Культура і особистість” було прагнення звести проблеми, які стосуються різних структурних рівнів суспільства, до індивідуально-особистісного аспекту. Якщо особистість багато в чому визначає більшість етнокультурних феноменів, то, своєю чергою, перед дослідниками постало запитання: а що ж детермінує особистість. Один спосіб: широко застосовувались твердження Фройда про те, що всю культуру й особистість у ній можна вивести із невротичних станів суб’єкта (психоаналіз здійснив істотний вплив на предметну сферу досліджень напряму “Культура і особистість”-ретельний аналіз періоду раннього дитинства в різних культурах, порівняльне вивчення сновидінь, стереотипів сексуальної поведінки, моделей норми і патології, особливостей девіантної поведінки). Другий спосіб:вивчення етнопсихології дитинства. Особливо зацікавив послідовників Боаса процес розвитку та формування людини як особистості, починаючи з раннього дитинства.
80. Регулятивні механізми культури.
Всі регулятори соціотипічної поведінки (термін введений Асмоловим) можна об'єднати поняттям «традиція». У етнопсихології як традиції вивчалися передані з покоління в покоління особливості ставлення людини до світу - цінності, інтереси, «переконання, моральні норми, які є базою для його рішень і дій. А як звичаїв - стійкі форми або стереотипи поведінки.
Елементи традиції: • коллективистические цінності • моральні норми
Серед регуляторів соціотіпіческое поведінки велику роль відіграють моральні норми, тобто системи уявлень про правильне і неправильне поведінці, вимагають виконання одних дій і забороняють інші. Раніше ми вже торкалися деякі властиві нормам міжкультурні відмінності. Але так як поведінка будь-якої людини складається з виконання норм і їх порушення, слід звернути увагу і на психологічні механізми, використовувані культурами при здійсненні соціального контролю за дотриманням норм.
На рівні індивідуальної свідомості мотивами, що реалізують норму, можуть виступати «страх», «сором», «почуття боргу», «відповідальність», «честь», «збереження обличчя», «совість», «почуття провини», «почуття власної гідності »і т.п. Дослідники особливу увагу звертають на значимість у конкретних культурах почуттів страху, сорому і провини.
Страх - тривога людини за те, «що з ним зроблять», якщо він порушить або вже порушив будь-яке правило. Страх, як зазначає Ю. М. Лотман, властивий не тільки людині будь-якої культури, а й тваринам, але окрім страху існують і специфічно людські, сформовані культурою механізми, що гарантують дотримання моральних норм.
Це - «сором як орієнтація на зовнішню оцінку (що скажуть або подумають оточуючі?) І вина як орієнтація на самооцінку, коли невиконання якоїсь внутрішньої, інтерналізуются-ванной норми викликає у індивіда докори сумління (самозвинувачення)» (Кон, 1979, с .86). Розглядаючи ці регулятори людської поведінки в якості стрижневого вимірювання культур, Р. Бенедикт у своїй знаменитій книзі «Хризантема і меч» протиставляла західні культури провини східним культурам сорому.
* (Р. Бенедикт розглядала як культуру провини пуританську культуру американських поселенців, а як культуру сором - японців)
81. Культурні синдроми (Ф. Тромпенаарс, Е. Голл).
Ф. Тромпенаарс виділив 5 культурних вимірів, які можуть розглядатися як аналоги індексів Г. Хофстеде:
Універсалізм – спеціалізація. Універсалізм - ідеї і практики можуть використовуватися де завгодно без всякої модифікації. Спеціалізація є результатом переконання, що обставини диктують те, як ідеї і практики мають бути використані. У культурах з високим індексом універсалізму концентруються більше на формальних правилах, чим на стосунках, контракти у сфері бізнесу розглядаються дуже вузько, оскільки люди вірять, що "угода є угода". У культурах з низьким значенням універсалізму упор робиться на стосунках і довірі, а не на формальних правилах. У таких культурах контракти часто змінюються, і оскільки партнери знають один одного набагато краще, вони часто змінюють спосіб досягнення результату відповідно до обставин.
Індивідуалізм. Поняття"індивідуалізм" вказує на тих людей, які почувають себе унікальними особами. А термін "коммунітаризм" відноситься до людей, що оцінюють себе як частину групи. Важлива проблема, пов'язана з цим індексом, - спосіб ухвалення рішень. При високому індексі індивідуалізму рішення приймаються індивідуально, повноваження делегуються. У "коммунітарных" культурах переважає групове ухвалення рішень, створюються комітети, комісії і тому подібне. Відповідно виникає проблема взаємодії культур, пов'язана з різною швидкістю ухвалення рішень і їх ваговитістю для організації, мірою їх реалізації.
Нейтральні й емоційні культури. У нейтральних культурах емоції прийнято контролювати. Представники емоційних культур виражають свої почуття відкрито і природно. Вони часто шумні і балакучі. При взаємодії представників емоційних і нейтральних культур необхідно враховувати різницю у вираженні почуттів. Стриманість останніх не є свідченням нудьги або незацікавленості в проекті. Навпаки, це може говорити про зосередженість на ділі.
Спеціальні і дифузні культури. Спеціальна культура припускає жорстке розмежування публічного і приватного простору особи. Представники спеціальної культури прагнуть до збільшення свого публічного простору, вони охоче ділять його з іншими, легко вступають в контакти. В той же час вони досить строго охороняють своє приватне життя, впускаючи в неї тільки близьких друзів і колег. Для дифузної культури характерне поєднання публічного і приватного просторів.
Культура досягнень і культура приналежності до групи. Культура досягнень характеризується тим, що статус члена суспільства визначається успішністю виконання своїх функцій. У культурі приналежності статус визначається приналежністю людини до тієї або іншої групи за кровноспорідненою або професійною ознакою.
Час. Окрім описаних п'яти типів стосунків важливим чинником, диференціюючим культури, являється розуміння часу і відношення до нього Ф. Тромпенаарс відмічає наявність двох підходів : послідовного і синхронного. При першому підході час тече від минулого до майбутнього, кожен момент часу унікальний і неповторюваний, потік часу однорідний. Синхронний підхід грунтований на концепції тимчасових циклів : все рано чи пізно повторюється, завжди є шанс закінчити справу.
Довкілля. По відношенню до довкілля Ф. Тромпенаарс ділить культури на внутрішньо і зовні керовані. Представники першого типу культур вірять в можливість контролю отримуваних результатів і відповідно зосереджені на управлінні внутрішніми ресурсами. Люди, що належать до другого типу культур, вважають, що події йдуть своєю чергою і до цього можна тільки пристосовуватися.
Американський антрополог Е. Хол порівнює культури залежно від їх відношення до контексту, під яким розуміє інформацію, що оточує і супроводжуючу подію, те, що вплетено в значущість того, що відбувається. Поділяє на: висококонтекстуальні та низькоконтекстуальні культури.
Висококонтекстуальні (Японія, Китай, Корея, Саудівська Аравія) культури мало міняються з часом.Багато що сказане і визначене немовним контекстом: ієрархією, статусом, зовнішнім виглядом офісу, його розташуванням і розміщенням. В мовах використовується дуже багато натяків, підтексту, фігуральних виразів. Існує безліч прихованих правил і вимог, людей, що регулюють щоденне життя. Міжособові стосунки складаються повільніше і важче, але відрізняються міцністю і тривалістю. Культурні норми вимагають серйозних і незмінних стосунків на довге життя. Найчастіше є колективістськими (див. теорію Хофштеде). При цьому велике значення надається особистим взаємовідносинам і усним домовленостям.
Низькоконтекстуальні (Скандинавські країни, Німеччина, Канади, США) культури менш однорідні, в них міжособові контакти строго розмежовані. Найбільше значення надається мові, обговоренню деталей. Віддають перевагу прямому і відкритому стилю спілкування, коли речі називаються своїми іменами.Міжособові стосунки часто носять тимчасовий і поверхневий характер. Люди легко вступають у дружні відносини і так само легко переривають їх. Відрізняються індивідуалізмом, їх представники менше цінують особисті взаємовідносини, а більше письмові домовленості.
82. М. Мід та Р. Бенедикт як фундатори школи “культура та особистість”, її основні особливості.
Мід: найбільший інтерес - “ранній досвід” людини: спосіб сповивання, регулярність годування, заколисування, привчання до гігієни тощо. Першою описала процес дорослішання у представників незахідних культур, закцентувала увагу не тільки на практиці виховання дітей, а й на вивченні несвідомих настановлень дорослих членів суспільства стосовно дітей і способів комунікації між дорослими і дітьми. Праця: “Юність на островах Самоа». На прикладі культури жителів Самоа показано, що психологічних змін, які нібито завжди супроводжують період статевого дозрівання, може взагалі не бути, а конфлікт поколінь — риса, наявна в західних культурах. Польові дослідження в країні Самоа, спостерігаючи протягом 6 місяців за 68 дівчатами віком 8-20 років, та Новій Гвінеї, вивчаючи дві групи дітей манус: 2-6 і від 6-12 років. Результати виклала в “Дорослішання на Новій Гвінеї: Порівняльне вивчення традиційної освіти”. Виявилося: якщо в житті дорослих манус магія відіграє важливе значення, то свідомість маленьких дітей цілком реалістична. У дитячих малюнках манус не виявилося нічого антропоморфного. Вона дійшла висновку, що анімістичний спосіб мислення насамперед детермінований культурою, потенцією людського розуму, а не є якоюсь стадією розумового розвитку, як стверджував Піаже. Мід допомогла визначити коло методологічних проблем, які стали центральними для школи “Культура і особистість”; вона розробила модель поведінки психоантрополога і його відносин з тубільцями й створила еталон проведення польового дослідження, який залишався актуальним з 20-х до 60-х років XX ст. +Концепції міжпоколінних відносин. Розрізняє в історії людства три типи культур: постфігуративні, в яких діги вчаться переважно у своїх предків; кофігуративні, в яких і діти, й дорослі вчаться насамперед у ровесників; префігуративні, в яких дорослі вчаться також у своїх дітей. У 1932 р.-стаття Р. Бенедикт «Конфігурації культур», в якій вона висунула новаторську ідею про фундаментальні відмінності між культурами, кожна з яких має свою культурну домінанту. При створення типології культур Бенедикт використовувала ідеї Ф. Ніцше про аполлонічний і діонісичний типи культур. Результати польового дослідження індіанців пуебло дозволили їй віднести їх культуру до аполлонічного типу - споглядального, логічного, односторонньо-інтелектуального. Основна установка, що характеризує представників такої культури- уникнення крайносщів. Пуебла понад за все цінують помірність і збалансованість, відмова від сильних емоцій типу гніву чи ревнощів. Культуру сусідів пуебло - індіанців квакіютл - Бенедикт описала як діонісичну, підкреслює значимість буйства і екстазу. Описала і інші конфігурації культур. Так, культуру доби з Меланезії вона назвала параноїдальною через те, що члени цього племені живуть в атмосфері постійного конфлікту і підозрілості, протиставляючи одне поселення - іншому, сусіда - сусіду і навіть чоловіка - дружині. В своїх ранніх роботах Бенедикт практично ототожнює культуру і особистість, стверджуючи, що культура - це особистість суспільства. Але дуже скоро відмовляється від пріоритету індивідуальної психології в опозиції культура - особистість, підкреслюючи, що індивід, культура і суспільство нерозривно пов'язані між собою і впливають один на одного. Вона принципово не розрізняє психологічний, соціальний і культурний, за що піддається критиці навіть з боку прихильників теорії «Культура і особистість ». Подальший розвиток теорії не пов'язаний зі створенням типологій культур, а пішов по шляху з'ясування того, де і як відбувається взаємодія культури і особистості.
83. Ознаки і типи етнічних спільнот.
Етн-на.сп-та- спільність людей, яка грунтується таких видах соц.звязків: спільність походження, території, мови; спільність має самоназву,набула певної єдності матеріальної, духовної культури.
Ознаки:
1)спільність мови. важлива, але необов’язкова,однією мовою можуть спілкуватися кілька різних народів, існують народи, представники яких розмовл. двома мовами, у багатьох широко розселених народів відмінності у мові такі, що вони не розуміють одне одного. Мова – не лише база, а й наслідок формування спільнот+засіб спілкування і розвитку форм їхньої духовної культури.
2)спільність території. жоден народ не міг би утворитися без територіального спілкування всіх його частин між собою,на теперішній час майже не залишилося територій з однонаціональним населенням.
3)спільність походження. однаковий антропологічний тип. Токарев зазначає, що спільність походження “була, безперечно, одним із важливих компонентів етнічної спільноти на ранніх стадіях розвитку людства, за общинно-родового суспільства”. Але “для сучасних нам етнічних спільнот єдність походження лише в поодиноких випадках має якесь значення”.
4)політична єдність. необов’язкова, але важлива (пр: утворення нових латиноамериканських націй у межах окремих республік).
Вирізняють спільності:
*економчні,культурні. дуже невиразні форми, часто між сусідніми народами немає визначеної межі.
*спільність релігії. в більшості випадків світові релігії поширені незалежно від етнічних, мовних та інших кордонів.
*спільність психічного складу. є наслідком формув. етн.спільн. найбільший вплив мають економічні умови, суспільний лад, зовнішні національні взаємовідносини. Певний вплив справляють і географічні умови. Природне середовище накладає свій відбиток через виробничі умови+географічне середовище.
Поряд з найсуттєвішими ознаками етнічної спільноти часто спостерігають випадкові, але очевидні для групи відмітні ознаки (носіння одягу, мовленнєві особливості тощо). + шипболет.
Рід може існувати лише в органічному зв’язку з іншими. Найважливіша особливість – екзогамія. Його засновано на кровноспоріднених зв’язках, і він є чистиною племені, частиною соціального організму й належить не до етнічних, а до шлюбно-сімейних соціальних груп.
Типи етнічних спільнот:
Етнічні спільноти общинно-родового ладу — племена — охоплюють всю групу людей, що проживають на певній території).
Етнічна спільнота рабовласницького ладу — демос — охоплює іільки вільне населення певної країни, за винятком рабів.
Етнічна спільнота ранньофеодального ладу — народність — охоплює все населення, не обов’язково включно з панівним класом феодалів.
Етнічна спільнота пізньофеодального, капіталістичного й соціалістичного ладу — нації — охоплює всі верстви населення певної території.
Термін “нація” впроваджено до широкого обігу Великою французькою революцією. Саме слово, яке вживалося ще в Середніх віках і в латинській мові означало “народ. Нації, що виникали в Західній Європі, явно протиставляли себе попереднім “феодальним” народам — важливим кроком було визнання всіх громадян рівноправними й, у деяких аспектах, потенційно однаковими
84. Модальність міжетнічних конфліктів.
Г.У. Солдатова виділила три фази міжетнічної напруженості: латентну, фрустраційну, конфліктну.
Латентна - нормальний психологічний фон не тільки етноконтактних, але і будь-яких інших ситуацій, пов'язаних з елементами новизни чи неочікуваність, наприклад, ситуації знайомства, впізнавання людини з іншого боку. Латентна (або фонова) фаза міжетнічної напруженості існує в будь-якому, навіть самому гармонійному суспільстві, де є визнаний поділ на етнічні групи. Ситуація латентної міжетнічної напруженості передбачає позитивні відносини.
Фрустраційна - має у своїй основі відчуття гнітючої тривоги, відчаю, гніву, подразнення, розчарування. Негативні переживання підвищують ступінь емоційної збудженості людей. На цій стадії напруженість стає зримою, прориваючись назовні у формах побутового націоналізму, якому відповідають поява і широке поширення в суспільстві зневажливих групових характеристик ( «чорні», «чучмекі» ), зростання популярності анекдотів на національні теми. Головна ознака фрустраційної напруженості - зростання емоційного збудження. Збільшення чисельності фрустрованих особистостей підвищує рівень афективної зарядженості суспільства. Стає можливим запуск процесів емоційного зараження і наслідування. Наростання інтенсивності фрустраційної напруженості безпосередньо пов'язане з рівнем соціальної напруженості в суспільстві та її трансформацією в міжетнічну.
Конфліктна - має раціональну основу, тому що між протиборчими сторонами на цьому етапі виникає реальний конфлікт несумісних цілей, інтересів, цінностей і суперництво за обмежені ресурси. Зростання міжетнічної напруженості формує між групову взаємодія переважно за типом суперництва, яке визначає зростання антагонізму між групами.
85. А. Кардинер та Р. Лінтон та їхні поняття “базової” та “модальної” особистості.
Абрам Кардинер висунув ідею про наявність у кожній культурі одного домінантного типу особистості. Запровадив 1939 р. до наукового обігу поняття “базова особистість”, визначаючи її як основну особистісну структуру, яка формується кожною культурою в дитинстві й застигає в цьому стані назавжди. Поняття базової особистості концентрує увагу не на суспільстві загалом, а на культурі (межі якої можуть не збігатися з межами суспільного колективу). Під впливом однієї культури може формуватися характер не однієї, а кількох націй. Поняття базової особистості можна застосовувати тільки до групи людей, які мають спільну загальну культуру. Базова особистість (нерідко її отожнювали з національним характером) — це схильності, уявлення, способи комунікації з іншими людьми. Це все те, що робить індивіда максимально сприйнятливим до певної культури й дає змогу йому досягати задоволеності та стійкості у межах наявного ладу, базова особистість-адаптацією до фундаментальних реалій життя в певній культурі. Особливу увагу звертав на перші місяці життя дитини, на яку найбільший вплив має практика догляду немовлят у кожній культурі: способи носіння, заколисування, сповивання. Саме способи догляду за дітьми, відмінні в різних культурах, накладають відбиток на особистість дорослої людини на все життя. “Дитина — батько дорослої людини”. Кардинер підкреслює наявність причинового зв’язку між особистістю та культурою, але не їх ідентичність, як Бенедикт у своїх ранніх працях. Саме від цих так званих “досвідів раннього дитинства” залежить те, як у дітей пригнічуються або сублімуються несвідомі імпульси, інстинктивні бажання та емоції, що, своєю чергою, визначає риси характеру індивідуума, які остаточно формуються у дитинстві й застигають в цьому стані до кінця його життя. Конкретні форми й рівень досконалості “досвідів дитинства” залежать від змісту та рівня розвитку культури. Отже, для різних культур притаманні різні структури або взірці особистості. Р. Лінтон відмовився від абстрактного поняття базової особистості на користь статистичного поняття “модальна особистість”. Він пропонував розмежовувати соціально бажану структуру особистості, яка є оптимальною для членів певного суспільства, і модальну особистість, яка є в наявності у його членів. Це дало змогу диференціювати оптимальну для умов культури структуру особистості, якої потребує соціум, і реально виявлені в спостереженнях та експериментах ті конфігурації структури особистості, які статистично переважають. Поняття “модальна особистість” виражає найбільшу розповсюдженість типу особистості в культурі. Іншими словами, використання поняття модальної особистості не припускає, що всі чи навіть більшість членів спільноти мають ідентичну особистісну структуру. Модальну особистість найчастіше виявляють у дорослих членів певного суспільства, а не культури, адже дослідники модальної особистості цікавились насамперед сучасними індустріальними суспільствами. Концепція модальної особистості може застосовуватися для характеристики не тільки національних, а й релігійних, професійних і будь-яких інших груп населення.
86. Психологічна структура нації (етнічної спільноти).
• Національний характер - це історично сформована сукупність стійких психологічних рис представників тієї чи іншої нації, що визначають звичну манеру їх поведінки і типовий образ дій і виявляються в їх відношенні до соціально-побутового середовища, до навколишнього світу, до праці, до своєї і інших етнічних спільнот.
• Національні почуття і настрої - це емоційно забарвлене ставлення людей до своєї етнічної спільності, до її інтересыв, інших народів і цінностей.
• Національні інтереси та орієнтації - це суспільно-психологічні та соціальні явища, що відображають мотиваційні пріоритети представників тієї чи іншої етнічної спільності, службовці збереженню її єдності і цілісності.
• Національні традиції - сформовані на основі тривалого досвіду життєдіяльності нації і міцно вкорінені в повсякденному житті, що передаються новим членам етнічної спільності правила, норми і стереотипи поведінки, дій, спілкування людей, дотримання яких стало суспільною потребою кожного.
(В національної психології як явище суспільної свідомості можна виділити 4 сфери. • Мотивационно-фонова сфера характеризує своєрідність мотивів і цілей національної спільноти. • Інтелектуально-пізнавальна сфера визначає своєрідність сприйняття й мислення носіїв національної психіки, що виражається в наявності у них специфічних пізнавальних та інтелектуальних якостей , що дають можливість по-особливому сприймати навколишню дійсність, оцінювати її, будувати плани діяльності. • Емоційно-вольова сфера обумовлює функціонування у народу своєрідних емоційних і вольових якостей, від яких багато в чому залежить результативність діяльності. • Коммуникативно-поведінкова сфера свідчить, що у кожного народу є свої усталені норми взаємовідносин і обміну необхідними відомостями, свої стереотипи поведінки, свої форми керівництва.)
• Менталітет - глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, що включає несвідому сукупність схильностей людей діяти, мислити і сприймати світ певним чином.
• Етнічна ідентичність - це усвідомлення своєї приналежності до певної етнічної спільності, це результат когнітивно-емоційного процесу усвідомлення себе представником певного етносу, певний ступінь ототожнення себе з ним і відокремлення від інших етносів.
• Етнічна культура - це сукупність притаманних етносу способів освоєння умов свого існування, спрямованих на збереження етносу і відтворення умов його життєдіяльності.
87. Способи вирішення міжетнічних конфліктів.
Вирішення конфлікту психологічними методами є неможливим, адже жоден психологічний механізм не спроможний розв’язати соціальні проблеми.
Не змінюючи соціальної ситуації, психологічні підходи сприяють переорієнтації людської агресії, об’єднанню людей навколо щільної мети та ідеалів, установленню більш безпосередніх, вільних, природних, гнучких норм відносин між батьками та дітьми.
В сучасній конфліктології на позначення різних шляхів розв’язання конфлікту є поняття вирішення конфлікту, врегулювання конфлікту й управління конфліктом. Кожне з них означає різний рівень подолання суперечностей, які становлять суть конфлікту.
Вирішення конфлікту — усунення причин, які його породили. - для прогнозування кінця конфліктів і вироблення стратегії дій з їх подолання слід визначити особливості суперечностей, які становлять суть конфліктів. У випадку, коли суперечності, які становлять суть конфлікту, неможливо вирішити, йдеться не про вирішення, а про врегулювання конфлікту.
Урегулювання конфлікту — вихід з конфлікту, внаслідок якого суперечності, яка породила конфлікт, не вирішують, проте досягають згоди стосовно предмета або об’єкта конфлікту. За відсутності можливостей і для врегулювання конфлікту як безпосереднє завдання може постати управління ним.
Управління конфліктом — це такий вплив на конфліктний процес, під час якого суттєво зменшуються деструктивні наслідки конфлікту, відбувається його обмеження щодо кількості суб’єктів, предметів і об’єктів. Але сам конфлікт і далі функціонує у відкритій, а не латентній формі. Управління конфліктом може бути перехідним, підготовчим етапом до його врегулювання.
Розв’язання конфлікту є надзвичайно складним процесом, під час якого за модель урегулювання етнічних конфліктів обирають припинення насильства та організацію переговорів.
Для успішного ведення переговорів необхідні:
по-перше, інституціоналізація конфліктних етнічних груп.
по друге, максимальне скорочення проблем, що обговорюються, і переведення глобальних невирішуваних суперечностей у річище конкретних завдань, які можна вирішити;
по-третє, переговорний процес має бути спрямований на розв’язання за типом “взаємний виграш”, а не на перемогу однієї із сторін.
Важливою проблемою в розв’язанні конфліктів є спосіб висвітлення конфліктів засобами масової інформації (ЗМІ).
Перший підхід засновано на твердженні: якщо конфлікт не висвітлювати, то, можливо, він згасатиме або й зникне.
Другий підхід до проблеми - показ конфлікту орієнтовано на мобілізацію суспільної думки проти однієї з сторін, що беруть участь у протистоянні.
Третій підхід має на меті висвітлення позицій двох сторін, що перебувають у стані конфлікту.
Четвертий підхід пропонує створення зрозумілої та збалансованої (принаймні неоднобічної) картини конфлікту: його витоків, природи й можливих шляхів розв’язання.
Важливим елементом запобігання конфліктним ситуаціям, на думку українського етносоціолога В. Б. Євтуха, є формування системи толерантності в міжетнічній взаємодії. Ця система повинна містити цілу низку заходів, зокрема тих, які мають на меті поглиблення інформованосі про сторони, що взаємодіють (через видання літератури з історії та культури етнічних спільнот, упровадження дисциплін і курсів з історії та культури спільнот до навч. планів у школах і вищих навч. закладах.
88. Погляди Дж. Хонігмана та Ф. Хсю на предмет і задачі психологічної антропології.
Американський дослідник Дж. Гоніґман в 1954 р. дав цілісне уявлення прошколу “Культура і особистість” у однойменній монографії. Головне завдання дослідників цієї школи він убачав у з’ясуванні того, як індивід діє, мислить, почувається в умовах різного культурного середовища. “Культура і особистість”, на думку Гоніґмана, це синтетична, або порівняльна, дисципліна, а не ізольований підрозділ соціальних наук, це інтегративна, близька за своїми методами й принципами до психології дисципліна. Аналіз засадничих понять етнопсихології Гоніґман починає з розгляду культури. Він виокремлює два типи явищ, пов’язаних з культурою: перший — соціально стандартизована поведінка — дія, мислення, почуття певної групи; другий — матеріальні продукти поведінки такої спільноти. Запровадив поняття “модель”, яке визначив як відносно закріплений індивідом спосіб активного мислення або почування (сприймання). В особистості Хонігман вирізняє дві сторони: зовнішню (актуальна поведінка) й внутрішню — духовну й фізичну. Виступав проти абсолютизації особливого в культурах; висловлював думку про те, що в усіх спільнотах люди однакового віку, статі й статусу показують відносно одноманітну поведінку за подібних ситуацій. обстоював тезу про наявність у кожній культурі “ідеальної особистості” з ціннісними орієнтаціями, оптимальними для передання наступним поколінням. Розглянувши ключові поняття своєї концепції культури та особистості, Гоніґман сформулював принцип теорії особистості, суть якого полягала в тому, що індивідуальна поведінка формується соціально, стандартизованими моделями групи або спільноти так само, як матеріальними продуктами, які члени спільноти виробляють і споживають. Недоліком концепції, запропонованої Гоніґманом, була її орієнтація в конкретно-емпіричному плані на основну особистість.
В 1961 році з подачі Ф. Хсю напрямок отримав назву “психологічна антропологія”, яка, на відміну від попередниці, враховувала внутрішньокультурні відмінності й наслідки міжкультурних контактів. Напрацювання школи “Культура і особистість” увійшли в цей напрямок, а також значно вплинули на психологію культури в цілому, а також на психологію розвитку. Особистість, яку намагаються вивчати психоантропологи, на думку Хсю, не є тією, що під нею розуміють представники індивідуальної психології. Концептуально остання має справу з унікальною особистістю індивіда, а перша — тільки з тими характеристиками розуму індивіда, які є частиною людського розуму в ширшому розумінні. Психологічна антропологія, на думку Ф. Хсю, має справу: з усвідомлюваними й неусвідомлюваними ідеями, поширеними у більшості індивідів у цьому суспільстві як індивідуальні; з усвідомлюваними ідеями, які керують діями багатьох індивідів й існують як групові (інколи описувані в термінах групової психології, психології натовпу або колективних уявлень). Хсю вважав, що соціальні уявлення людей ідентичні у більшості членів тієї чи тієї культури. Ці поширені в культурі уявлення, що існують у свідомій та несвідомій формі й керують діями людей, повинні стати, на його думку, головним предметом дослідж. психоантр. Саме вони (уявлення) становлять первинний і найбільш фундамент.“фізичний матеріал”, який досліджує псих. антропологія, незалежно від того, хто є носієм уявлень — індивід чи група (сім’я, поселення, плем’я) і як класифікується культура, до якої він належить,-примітивна, безписемна, цивілізована, міська, промислова.
89. Складові елементи психічного складу етнічної спільноти.
Псих.склад- сукупність нац. хар., своєрідних рис етнічного темпераменту, соціальних звичок, пси¬хологічного аспекту традицій і звичаїв-ритуалів, моральних зви-чаїв, емоційно-психологічних реакцій, яка формується .історично + особливостях складу розуму, манері сприйняття навколишньої дійсності та реакції на об’єкти зовнішнього світу.
Нац.хар
*провідні риси складають ієрархічну систему.*риси зустрічаються і в окремих проявах і в найзагальніших ситуаціях.*не змінює соціальної цінності людини.*це особливості психології,що проявляються в способх дії етнічної групи цілого та більшості її окремих представників.*деякі частини-домінантні,деякі-другорядні.*є предметом соц.псих.*детермінанти нац..хар. криються в умовах життя нації,своєрідності навколишнього географічного середовища.*він не є вічним.*не затьмарює індивідуальних, класових, професійних ознак.*явище біологічного походження.*також є сукупністю відображень характерних особливостей способу господарської д-сті та побуту,сусп.ладу,культури, вірувань.*відображається на мисленні людей, сприйнятті зовнішньої дійсності і реакціях на неї.
!!!Дослідж. ретельно нац..хар. в ході Другої С.В.(японців,німців,росіян).Прагненням було пізнати стрижень. Пр:поведінка японців, якими керував обов’язок.(за невдачі вони ладні були себе вбити, в полоні дуже швидко переходили на бік супротивника).
Темперамент
*менш пластичний.*у великих націях, розселених на різних терит. не може бути однаковим.*динамічна характеристика етнічної спільноти.*вираж. у ступені рухливості,збудженості псих.процесів. у більшості представників.+силі та глибині психіч.пережив.*нац..темп.-домінантний темп. нації.*близькі в сусідніх етн.спільнотах.
Етнічні звички
*порівняно стійкі закономірні способи емоц.,мисленєвого і практичного реагування на вплив та вимоги сусп.*утворюються внаслідок тривалого повторення.*ґрунтуються на динамічних стереотипах.
Звичай
*форма закріплення звички*певні відносини і дії, ухиленню яких прагнуть запобігти.*це правила реагування на певні події, які міцно закріплені в сусп..середовищі.*неписані правила поведінки.*повільніше з інші компоненти піддаються змінам.*засвоюються дитинства.*є суспільною звичкою.*можуть перетворюватися на павові норми, стаючи примусовими.*зберігають народний досвід.
Традиції
*знання,форми діяльності і поведінки*склалися історично*передаються в покоління*супутні звичкам,звичаям,правилам,цінностям.*виникають на основі форм діяльності, зо підтвердили неодноразово свою сусп..значущість+особист.користь.*спрямив. на стабілізац. сусп..жит.*адаптують молоде покоління до правил життя, вироблених попереднім.*свідоме,емоційне ставлення до певного способу дії.
Обряд
* сукупність символічних, стереотипних форм масової по¬вед інки. *повторення стандартизованих дій, що зумовлюють колект.поучття. *несе сильний емоційно-сихологічний вплив на людей. *засвоєння норм, цінносте+виникнення співпереживання.
Смаки
*мінливі. *через них легко впливати на весь псих.склад.
!!!Здібності до складу не влючаємо, вважаючи, що за рівних обставин показники реалізації потенції в середньому будуть однаковими для представників кожної етнічної спільнот
90. Етнопсихологічні проблеми дослідження особистості.
Найбільші досягнення етнопсихології пов'язані з вивченням проблем соціалізації (особливо дітей) - інтеграціяіндивіда в людське суспільство і набуття ним досвіду, який необхідний йому для виконання соціальних ролей.
Основні питання:
вивчення процесу соціалізації, його засобів, методів і специфічних способів засвоєння дітьми культури свого народу;
дослідження взаємозв'язку між вихованням дітей та іншими аспектами життєдіяльності суспільства. Особлива увага приділяється соціальним інститутам, які визначають цілі й засоби виховання та контролюють його результати;
порівняння зумовлених культурою безпосередніх результатів соціалізації- чим відрізняються діти, які виросли в різних соціокультурних середовищах, їх цінності, ідеали, стереотипи поведінки;
вивчення віддалених результатів соціалізації, тобто притаманного культурі взаємозв'язку між методами виховання дитини і характером дорослої людини, що є вихідною проблемою теорії "Культура і особистість".
У процесі інкультурації індивід засвоює світорозуміння і поведінку, які притаманні для певної культури, в результаті чого у нього формується когнітивна, емоційна та поведінкова подібність з членами даної культури та відмінності від членів іншої культури.
Процес інкультурації розпочинається з моменту народження - з набуття перших навичок і засвоєння мовлення, а закінчується, умовно, зі смертю. + реалізовується не у спеціальних інститутах соціалізації, а під керівництвом старших на власному досвіді - відбувається научіння без спеціального навчання. Кінцевий результат - людина, яка компетентна в культурі - в мові, ритуалах, цінностях.
Однак процеси соціалізації та інкультурації відбуваються одночасно, і без входження в культуру людина не може існувати як член суспільства.
М. Херсковіц виділив два етапи інкультурації, єдність яких на груповому рівні забезпечує нормальне функціонування і розвиток культури: 1) дитинство; 2) зрілість.
Соціалізація є більше універсальною у порівнянні з інкультурацією, що є більше специфічною (за результатами досліджень процесів інкультурації та соціалізації М. Мід і Д. Мацумото).
Процеси соціалізації та інкультурації є складовими процесу культурної трансмісії, що виступає механізмом, за допомогою якого етнічна група "передає себе у спадок" новим членам, передусім дітям.
Використовуючи культурну трансмісію, група може увічнити свої особливості в наступних поколіннях за допомогою специфічних механізмів научіння (Г. Баррі).
Дослідники виділяють три види трансмісії:
- вертикальна - в процесі якої культурні цінності, уміння, вірування тощо передаються від батьків до дітей;
- горизонтальна - від народження до дорослості дитина засвоює соціальний досвід і традиції культури у процесі спілкування з ровесниками;
- непряма- за якої індивід навчається в спеціалізованих інститутах соціалізації (школа, вузи), а також на практиці - у майже всіх оточуючих його дорослих, окрім батьків (родичі, старші члени общини, сусіди).

Приложенные файлы

  • docx 575193
    Размер файла: 166 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий