ДИПЛОМ сымейны выдносини мыж батьками та дытьми..


ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………….3РОЗДІЛ 1. Встановлення походження дітей та його правові наслідки 1.1. Встановлення батьківства та реєстрація дитини…………61.2. Поняття і види правовідносин між батьками та дітьми…………………14РОЗДІЛ 2. Особисті немайнові права та обов’язки дітей та батьків
2.1. Особисто – правовий статус дітей…………………….…………212.2. Здійснення батьками прав і виконання ними обов’язків по вихованню дітей………………………………………………………………………….……28
2.3. Правові наслідки невиконання або неналежного виконання батьками обов’язків по вихованню дітей…………………………………………………34
HYPERLINK "http://%D1%83%D1%87%D0%B5%D0%B1%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8-%D0%B1%D0%B5%D1%81%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%BE.%D1%80%D1%84/pravo-semeynoe-uchebnik/pravovidnosini-batkiv-ditey-privodu.html" РОЗДІЛ 3. Майнові відносини батьків та дітей
3.1. Правовідносини батьків та дітей з приводу майна……………………..46 3.2. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей та його виконання………………………………………………………………………….48 3.3. Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання……………………………………………………………….………..57РОЗДІЛ 4.Охорона праці та безпека у надзвичайних ситуаціях
4.1. Порядок розробки та затвердження, а також складові правил внутрішнього трудового розпорядку об'єкту господарювання…………………...……………66
4.2. Правове забезпечення та координація дій транспортних служб під час ліквідаціїї надзвичайної ситуації………………………………………75 ВИСНОВКИ……………………………………………………………….……..81СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….………84
ВСТУП
Актуальність теми. Зміна соціально-економічного укладу, негативні демографічні процеси у нашій країні призвели до суттєвих змін, щодо становища особи в суспільстві. Звичайно, особа стала вільнішою, менш залежною від держави та водночас вона втратила свою значимість соціальної одиниці. Економічний стан розвитку нашої держави не дає можливості громадянам жити у достатку, через що загострюються і сімейні стосунки, зростає кількість сімейних конфліктів, унаслідок чого страждають діти, як найбільш вразлива категорія громадян. Сім’я не в змозі реалізувати належною мірою свої можливості життєзабезпечення та виховання дітей, їх матеріальне і духовне благополуччя, зазнає негативної трансформації виховна функція сім’ї. Масштаби поширення багатьох соціально-негативних явищ таких як зменшення народжуваності, дитяча безпритульність, дитяча смертність, збільшення кількості осіб позбавлених батьківських прав, проституція та соціальне сирітство створює загрозу для національної безпеки нашої держави.
Кожна держава, здобувши незалежність, намагається якомога швидше створити своє законодавство. Саме тому сьогодні в Україні відбувається активний процес створення та пристосування вітчизняного законодавства, яке відповідало б вимогам сучасного життя. За останні роки з метою забезпечення реалізації прав громадян, а особливо прав дітей, як більш вразливої категорії громадян, в Україні було прийнято багато нормативних актів, які встановлюють основні принципи, на яких будуються взаємозв’язки між батьками та дітьми, визначаються засоби захисту прав дітей, а також основні засади державної політики у цій сфері.
Об’єктом дослідження є правовідносини між батьками та дітьми, підстави їх виникнення, зміни та припинення.
Предметом дослідження є система нормативних актів, що регулюють даний вид правовідносини, особливості правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин між батьками та дітьми.
Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягає у комплексному аналізі законодавства України про майнові та особисті немайнові права та обов’язки між батьками та дітьми, практики застосування чинного законодавства.
Для досягнення поставленої мети визначені такі основні завдання дослідження:
Дослідити види, особливості та сутність правовідносин, що виникають між батьками та дітьми, проаналізувати їх нормативно – правове регулювання;
Розкрити сутність особистих прав та обов’язків батьків і дітей, охарактеризувати особисто-правовий статус дітей;
Проаналізувати законодавство України стосовно особистих прав та обов’язків членів сім’ї, підстави їх виникнення;
Охарактеризувати правові наслідки невиконання батьками обов’язків по вихованню дітей;
Дати загальну характеристику майновим відносинам батьків та дітей, зокрема взаємним обов’язкам батьків та дітей щодо утримання;
Дослідити новели Сімейного кодексу України та їхню доцільність, які стосуються питання особистих прав та обов’язків членів сім’ї;
Розробити і теоретично обґрунтувати конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері відносин між батьками та дітьми.
Методи дослідження обрані з врахуванням поставленої в роботі мети та сформульованих задач, його об’єкта та предмета. Методологічною основою дипломної роботи є закономірності суспільно-економічного розвитку соціальних систем, сукупність методів та прийомів наукового пізнання. На основі діалектичного методу розглянуті положення досліджуються в єдності їх соціального змісту та юридичної форми.
У дослідженні було застосовано історико-порівняльний метод, за допомогою якого вивчено динаміку розвитку майнових та особистих немайнових прав та обов'язків членів сім'ї. Не менш важливу роль відіграв системно-структурний метод, який покладено в основу при класифікації сімейних правовідносин.
Статистичний метод запроваджено для узагальнення окремих найважливіших питань, відповідно до мети даного дослідження. За допомогою аналізу і синтезу була сприйнята багатогранність сімейних правовідносин, були зроблені пропозиції по вдосконаленню окремих норм законодавства.
Науково-теоретичною базою дипломної роботи є теоретичні розробки, праці вітчизняних учених, учених-правознавців XIX – XX ст., радянського та сучасного періодів, які досліджували сімейні правовідносини, зокрема С.С. Алексєєва, В.Р. Веберса, А. Годеса, В.С. Гопанчука, Р.А. Дзиби, О.В. Дзери, П.В. Дорно, І.В. Жилінкової, С.П. Індиченко, Ю.А. Корольової, Г.К. Матвєєва, В.Ф. Маслова, І.Б. Новицького, М.Т. Оридороги, М.М. Окаринського, І.А. Покровського, О.Й. Пергамента, Н.В. Рабиновича, З.В. Ромовської, В.І. Синайського, Г.М. Свердлова, Л.А. Савченко, Ю.К. Толстого, В.М. Шаповала, В.П. Шахматова, Г.Ф. Шершеневича та ін.
Структура та обсяг дипломної роботи зумовлені логікою й об’єктом дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють десять підпунктів, розділу з охорони праці, висновків і списку використаних джерел. За загальним обсягом дипломна робота складається з 88 сторінок друкованого тексту.
РОЗДІЛ 1. ВСТАНОВЛЕННЯ ПОХОДЖЕННЯ ДІТЕЙ ТА ЙОГО ПРАВОВІ НАСЛІДКИ
Встановлення батьківства та реєстрація дитини
В усьому світі визнано, що діти – це майбутнє кожної держави, перспективи її економічного, соціального і демографічного розвитку. Дитина, перш за все, істота біологічна, вона не має достатнього соціального та економічного досвіду, його набуття відбувається у ході розвитку і виховання. Етапи процесу виховання багатоманітні. Причому цей процес проходить паралельно духовному, фізичному формуванню дитини, її розвитку, соціалізації. Він полягає і в пізнанні життя в усіх інших проявах, що і творить основу становлення дитини як особистості. Суспільство повинно забезпечити дитину не тільки всіма необхідними засобами існування для її повного та всебічного розвитку. Природним середовищем первинної соціалізації дитини за всіх часів була і залишається на сьогодні сім’я. Для всебічного і гармонійного розвитку особистості, діти мають рости в сімейних умовах, в атмосфері любові та розуміння. Головною і найнеобхіднішою функцією сім’ї є виховання майбутнього громадянина, члена суспільства, людини, саме від сім’ї залежить, яким громадянином, членом суспільства буде дитина.
Проблема правового захисту дитинства тривалий час перебуває в центрі уваги світового співтовариства. Особливе значення надається забезпеченню прав дітей як частині населення, що внаслідок своєї фізичної та розумової незрілості потребує особливої опіки та турботи з боку батьків і суспільства [35, c.235].
Дитина має бути зареєстрована відразу ж після народження, чим підтверджується її походження[17, ст.7]. Цей принцип дотримується і в законодавстві України. Піклуючись про стабільність та ясність відносин між батьками та дітьми, законодавство України визнає батьками лише тих осіб, походження дітей від яких підтверджене відповідними документами або встановлене у визначеному порядку і зареєстроване у державних органах реєстрації актів цивільного стану.
Материнство й батьківство є основою усієї системи родинних відносин, від встановлення яких залежить можливість встановлення будь-якого іншого ступеня спорідненості (наприклад, між братом і сестрою, дідом та внуком), і оскільки факти материнства й батьківства є самим близьким ступенем родинних відносин, з яким найчастіше пов'язане виникнення сімейних, цивільних та інших прав та обов'язків [26, с.76].
Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно походження дітей, не засвідчене у встановленому законом порядку, не може бути підставою виникнення взаємних прав та обов'язків батьків та дітей, і тому, наприклад, релігійні обряди з приводу народження та видані на їх підтвердження документи не мають правового значення. Серед підстав створення сім'ї законодавець виділяє кровне споріднення: «Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства» [2, ст. 3]. Кровна спорідненість є нічим іншим як родинністю, тобто відносинами, які ґрунтуються на походженні одної особи від іншої.
Наявність родинних зв'язків між особами є тією рисою, яка може дати однозначну відповідь про наявність чи відсутність між особами сімейних правовідносин. Проте саме поняття родинності є неоднозначним і досить дискусійним у юридичній науці, оскільки вчені вкладають у нього різний зміст. Переважно родинність розглядається як кровний зв'язок між особами, що походять одна від одної або ж від спільного предка. Зрозуміло, що родинність є біологічною категорією, але у той же час вона набуває правової форми, коли розглядається як підстава виникнення сімейних прав та обов'язків між суб'єктами, які нею пов'язані. Набуваючи правової форми, родинність, поряд із біологічними ознаками, поповнюється і соціальними [45, с. 128].
Родинність слід розглядати як зв'язок осіб, які мають лише кровну спорідненість, тобто відносини родинності будуть мати місце лише у разі біологічного зв'язку між особами, що походять один від одного чи спільного предка. Значення кровної спорідненості полягає в тому, що її наявність є вирішальним чинником у встановленні факту наявності між суб'єктами сімейних правовідносин. Можна вести мову про наявність специфічної правової презумпції в сімейному праві - презумпції кровної спорідненості. Її сутність полягає у тому, що не потрібно доводити факт наявності між особами сімейних правовідносин, якщо доведено між ними біологічний зв'язок, тобто наявність кровної спорідненості.
Важливість встановлення походження дитини полягає в тому, що саме це є підставою виникнення прав та обов’язків батьків та дітей. Таке походження засвідчується державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку встановленому чинним законодавством. Саме така реєстрація і є юридичним фактом, з настанням якого пов’язується виникнення прав та обов’язків батьків та дітей.
Тобто, правовідносини між батьками і дітьми виникають на основі фактичного складу, який утворюють два юридичних факти: народження дитини (подія) і державна реєстрація народження органом реєстрації актів цивільного стану (дія)[44, с. 242].
За загальним правилом дитина, яка зачата або народжена у шлюбі, походить від подружжя. Тобто, в сімейному законодавстві діє так звана презумпція батьківства, яка означає, що батьком дитини є чоловік, а матір’ю – є дружина. У такому випадку походження дитини підтверджується свідоцтвом про шлюб та документами медичного закладу про народження жінкою дитини.
Однак, на сьогоднішній день непоодинокими є випадки, коли у подружжя народжується дитина, а батьком цієї дитини є не чоловік матері дитини, а інша особа, тобто, мова йде про виняток із загального правила. Розглянемо порядок та умови встановлення батьківства у випадку, якщо батьком дитини є колишній чоловік та інша особа.
Біологічним батьком дитини є колишній чоловік матері дитини.
Перш за все, слід зазначити, що навіть якщо дитина народилась до спливу десяти місяців від дня припинення або визнання недійсним попереднього шлюбу, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі.
Однак, законодавець закріплює випадки, коли може бути встановлене батьківство попереднього чоловіка. Отже, батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за рішенням суду [2, ст. 124].
Тобто, чинним законодавством передбачено два порядки встановлення батьківства попереднього чоловіка: добровільний та примусовий.
Добровільний порядок встановлення батьківства полягає у наступному. Колишній чоловік та чоловік матері дитини у повторному шлюбі за спільною згодою між собою подають до державного органу реєстрації актів цивільного стану (надалі – державний орган РАЦСу) заяву про те, що батьком дитини є колишній чоловік. Після чого державний орган РАЦСу вносить відповідні дані у Книгу реєстрації народжень та видає нове Свідоцтво про народження, в якому батьком дитини записується колишній чоловік матері дитини [23, с. 364].
Проте, добровільний порядок не завжди може бути застосований, адже для цього обов’язковою є згода чоловіка у повторному шлюбі. У тому разі, коли відсутня така згода, чинне законодавство наділяє колишнього чоловіка правом звернення до суду. Тобто, у разі виникнення спору, походження дитини може бути встановлено за рішенням суду.
Важливим є те, що позовна давність при зверненні до суду у цьому випадку не застосовується. А отже, біологічний батько дитини може звернутись до суду з позовом про встановлення батьківства у будь-який час.
Біологічним батьком дитини, народженої у шлюбі є особа, яка не пов’язана з матір’ю дитини жодними правовими відносинами.
Як вже було зазначено, загальне правило встановлює, що дитина, яка народжується у шлюбі походить від подружжя, тобто, матір’ю дитини є дружина, батьком – є чоловік.
Однак, відповідно до чинного законодавства, дружина може оспорити батьківство свого чоловіка, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька дитини з актового запису[2, ст. 138].
Предметом доказування у цьому випадку буде відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною. Важливим є положення, що стосується позовної давності у цій категорії справ. Так, для вимог матері про виключення з актового запису відомостей про її чоловіка як батька позовна давність становить один рік. Перебіг позовної давності починається від дня реєстрації народження дитини.
Крім того подружжя має право подати до державного органу РАЦСу спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини [2, ст. 122]. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір’ю дитини заяви про визнання батьківства.
У такому разі, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька чи рішення суду, походження дитини буде визначатися відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України, тобто запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за вказівкою матері.
Як свідчить судова практика, у тих випадках, коли батьком дитини записано конкретну особу, вимоги про визнання батьківства мають розглядатись одночасно з вимогами про виключення відомостей про цю особу як батька з актового запису про народження дитини [16, п.6].
Безперечно, позитивним є закріплення на законодавчому рівні положення, відповідно до якого можливим є звернення справжнього батька дитини до суду з метою встановлення батьківства, однак, на сьогоднішній день, на жаль відсутня як така практика застосування ст. 129 СК України, яка закріплює таке право. Зазвичай із позовами про встановлення батьківства звертаються саме матері дітей з метою в подальшому отримувати аліменти на дитину від їхнього батька.
Що стосується питання реєстрації дитини, то Конвенція про права дитини вказує на те, що дитина має бути зареєстрована зразу після народження [17, ст. 7]. Чинний СК України передбачає, що дитина повинна бути зареєстрована не пізніше одного місяця з дня народження. Реєстрація народження дитини провадиться державним органом реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, власного імені та по батькові [14,п.12].
Порядок реєстрації походження дитини від своїх батьків регулюється не лише нормами СК України. Процедурні питання реєстрації народження дитини регламентуються Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», Постановою Верховної Ради України "Про затвердження зразків книг реєстрації актів громадянського стану та свідоцтв, що видаються на підставі записів у цих книгах"; постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян", наказом Міністерства юстиції України "Про затвердження Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні", наказом Міністерства юстиції України "Про затвердження Правил заповнення бланків актових записів цивільного стану та свідоцтв, що видаються на підставі вчинених актових записів, у державних органах реєстрації актів цивільного стану в Україні".
Підставами для проведення державної реєстрації народження дитини є:а) медичне свідоцтво про народження відповідної форми, що видається закладами охорони здоров'я. У разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я державна реєстрація народження проводиться на підставі медичного свідоцтва про народження або медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу;б) медичне свідоцтво про народження, медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу. Ці документи подаються для державної реєстрації народження дитини, яка досягла одного року і більше. Медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу заповнюється лікарем, під наглядом якого перебуває новонароджений, і засвідчується підписом керівника закладу охорони здоров'я та круглою печаткою закладу;в) акт, складений відповідними посадовими особами (капітаном судна, командиром, начальником потяга тощо) за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер були на транспортному засобі), у випадку народження дитини на морському, річковому, повітряному судні, у потязі або в іншому транспортному засобі. У разі відсутності лікаря або фельдшера державна реєстрація народження проводиться на підставі вказаного акта та медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу;г) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть відповідної форми[14,п.22].
Наведемо випадок із судової практики. Під час розгляду справи суду стало відомо, що громадянин Олег А. проживав з гр. Іриною В. однією сім’єю (у фактичному шлюбі) в одному помешканні з батьками гр. Олега А., у них народилася дитина Юлія. У 2000 р. гр. Олег А. загинув. Позивачка стверджувала, що за своє життя гр. Олег А. визнавав себе батьком дитини, піклувався про неї. Доказами того, що гр. Олег А. визнавав за життя себе батьком дитини є особова справа, у якій в графі «діти» записано «дочка Юлія». Факт визнання батьківства підтвердили також свідки, серед яких мати гр. Олега А. [18].
Державна реєстрація народження дитини відбувається за місцем її народження або за місцем проживання батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою, а в разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження - за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.
При цьому якщо реєстрація народження дитини провадиться за місцем проживання батьків чи одного з них, то місцем народження дитини в записі акта про народження, на бажання батьків, може бути зазначено фактичне місце народження дитини, яке підтверджується документом, що посвідчує факт її народження або місце проживання батьків. Під час реєстрації народження дитини за місцем її народження у записі акта вказується фактичне місце народження[52, с.166].
Народження дітей, які народилися у місцях, де немає органів РАЦС (в експедиціях, у літаках тощо), реєструється за бажанням батьків - за їх місцем постійного проживання (одного з них) чи у найближчому до фактичного місця народження дитини органі РАЦС. При цьому у Свідоцтві про народження місцем народження вказується місце державної реєстрації народження дитини.
Таким же чином розв'язується питання реєстрації народження дитини, яка народилася за кордоном і її народження не було зареєстроване в консульській установі, дипломатичному представництві України чи в компетентному органі іноземної держави. У цих випадках документ, який підтверджує народження дитини, повинен бути відповідним чином легалізований, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України[53, с.88].
У разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я і без надання медичної допомоги при пологах народження зареєструється на підставі медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу, а також показах двох свідків, присутніх при пологах.
Реєстрація народження знайденої дитини, батьки якої невідомі, провадиться за письмовою заявою представника органів опіки і піклування, адміністрації дитячого лікувального закладу, куди влаштована дитина, органів внутрішніх справ або особи, у якої перебуває дитина.
Дитина, яка народилася мертвою, записується в книзі реєстрації актів про народження на підставі лікарського свідоцтва про перинатальну смерть. Свідоцтво про народження в цьому разі не видається. На прохання батьків (одного з них) видається документ, що посвідчує факт державної реєстрації народження мертвої дитини.
Слід зазначити, що для забезпечення права дитини бути зареєстрованою одразу після народження, на медичні заклади покладено обов’язок щомісяця, до п’ятого числа наступного місяця, надсилати до органів реєстрації актів цивільного стану за місцем знаходження цього закладу списки дітей, які народилися в ньому, із зазначенням місця проживання матері. Однак іноді неможливо визначити місце проживання матері дитини, це трапляється, якщо вагітність була небажаною і мати має намір залишити дитину в пологовому будинку. Л.А.Савченко стверджує, що жінка, яка має намір покинути дитину в пологовому будинку, як правило, прибуває до медичного закладу без відповідних документів (паспорт, амбулаторна картка) [47, с.94].
1.2. Поняття і види правовідносин між батьками та дітьми
У суспільстві існує багато різних відносин: економічні, політичні, юридичні, духовні, культурні та ін. Саме людське суспільство є сукупністю відносин, продуктом взаємодії людей один з одним, груп людей. Якщо ці зв’язки не будуть певним чином упорядковані, тобто не здійснюватимуться за певними правилами, законами (встановленими у цьому суспільстві), то сучасна система не зможе ефективно функціонувати та розвиватися, що неодмінно призведе до розпаду цієї системи. Таких правил поведінки людей у суспільстві, так званих соціальних норм, існує велика кількість – норми моралі, звичаї, норми права та інші [55, с.183].
Звичайно, що юридичну науку, перш за все цікавлять юридичні або правові відносини, тобто такі суспільні відносини, які органічно поєднані з правом, урегульовані ним.
Доцільно зауважити, що за визначенням П.М. Рабіновича, правове відношення – це передбачене юридичною нормою ідеологічне суспільне відношення, яке виражається у взаємних юридичних правах і обов’язках суб’єктів права [41, с.82]. Визначення правовідношення міститься також і у тлумачному словнику юридичних термінів, який вказує, що правовідношення – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями взаємних суб’єктивних прав та обов’язків, і далі правовідношення індивідуалізовані відносини між окремими особами, пов’язаними між собою правами та обов’язками, які визначають забезпечені законом межі можливої й необхідної поведінки [59, с.219].
Отже, правовідносини – це юридичний зв’язок між суб’єктами цих правовідносин. Саме через правовідносини здійснюється регулювання фактичних обставин відносин. Правовідносини – це не фактичні, а юридичні суспільні відносини. Існує тісний зв’язок між юридичними і фактичними суспільними відносинами [27,с.9]. Змістом цих суспільних відносин є поведінка його учасників, отже, якщо поведінка відхиляється від вимог правової норми, то і самі суспільні відносини відхиляються від своєї моделі – юридичних відносин.
Правовідносини мають низку ознак, що відрізняють їх від інших видів суспільних відносин:
Правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі правових норм, які безпосередньо породжують правовідносини та реалізовуються через них.
Суб’єкти правових відносин пов’язані між собою юридичними правами та обов’язками. У правовідносинах одна сторона має право вимагати певної поведінки, а інша – має обов’язок задовольняти вимогу іншої сторони.
У правовідносинах реалізація суб’єктивних прав і здійснення юридичних обов’язків забезпечується можливістю застосування заходів державного примусу.
Правовідносини є результатом свідомої діяльності людини, тобто правовідносини містять вольовий та інтелектуальний елемент. Інтелектуальний елемент – це здатність самого суб’єкта правовідносин осмислювати свої дії та володіти ними. Інколи для виникнення правовідносин необхідне волевиявлення і свідома діяльність усіх його учасників. Отже, правовідносини є результатом свідомої діяльності людей, тому їх можна віднести до ідеологічних відносин [55, с.204].
Використовуючи напрацювання теоретиків права, зупинимося на дефініції поняття «сімейні правовідносини» та вкажемо на їхні специфічні риси. Сімейні правовідносини на відміну від цивільних правовідносин виникають здебільшого не з правочинів і деліктів, а з подій.
Наприклад, подією, яка породжує особисте немайнове право, обов’язок, може бути народження дитини. Характерною ознакою особистих сімейних правовідносин, породжених подією, є те, що вони виникають здебільшого в силу закону, а не через волевиявлення суб’єктів цих відносин. Але поряд із сімейними правовідносинами, що виникають в силу закону, існують і сімейні правовідносини, які виникають унаслідок волевиявлення суб’єктів цих відносин. Суб’єкти сімейних правовідносин, які виникають унаслідок їхнього волевиявлення, добровільно приймають на себе певний обсяг прав і обов’язків, вони також можуть змінювати їхній зміст [52, с. 84].
Специфіка сімейних правовідносин полягає також в особливості їхнього припинення. Припинення сімейних правовідносин можливе лише у випадках чітко встановлених сімейним законодавством, наприклад, шлюб може бути припинений внаслідок смерті одного з подружжя або внаслідок його розірвання в органах РАЦСу. Сімейні правовідносини, на відміну від цивільних правовідносин, не можуть бути вичерпані шляхом реалізації тих прав та обов’язків, які створюють їхній зміст.
У сімейному праві класифікація сімейних правовідносин між батьками та дітьми може проводитись через різні підстави. Наприклад, залежно від того, з приводу яких благ виникають правовідносини. За цією класифікацією правовідносини поділяються на майнові та немайнові. Об’єктами майнових сімейних правовідносин виступають матеріальні блага – майно, яке належить суб’єктам цих правовідносин.
Особисті немайнові правовідносини мають своїм об’єктом немайнові блага, такі, як ім’я, вибір місця проживання, особиста недоторканість, виховання в сім’ї та інше. До них належать правовідносини, які пов’язані зі встановленням походження дитини, вихованням дитини, позбавленням або обмеженням батьківських прав та інші.
Стосунки між батьками та дітьми можуть мати духовний, моральний, особистий або майновий характер. Права та обов’язки, що виникають у батьків і дітей, є взаємними. Підставою виникнення взаємних прав та обов’язків батьків і дітей є кровне споріднення, походження дітей від даних батьків. Однак само по собі біологічне походження спричинює встановлення лише моральних обов’язків батьків і дітей. Духовні та моральні відносини між батьками та дітьми можуть існувати незалежно від того, народжена дитина у шлюбі чи поза шлюбом, записані батьки як такі у Книзі реєстрації народжень чи ні. Факт народження дитини породжує виникнення біологічного та морального зв’язку між нею та її батьком і матір’ю. Юридичне значення факт походження набуває лише з моменту його державної реєстрації в органах РАЦС. Саме тоді діти визнаються дітьми своїх батьків не тільки біологічно, а й юридично (в праві). З цього моменту виникає юридичний зв’язок між батьками та дітьми[52, с.111].
Сімейні правовідносини між дітьми та батьками можна класифікувати залежно від суб’єктного складу. Сімейні правовідносини можна поділити на такі, що складаються з двох та з трьох учасників. Наприклад, батьківські правовідносини, які виникають між батьками та дітьми з приводу виховання дітей. Однак навіть правовідносини, які виникають між батьками і дітьми з приводу виховання дітей, можуть розглядатися як декілька простих правовідносин, тобто таких, в яких беруть участь тільки два учасники. В сімейному праві виділяють також правовідносини, які виникають між іншими родичами [56,с.96].
Суб’єктами сімейних правовідносин виступають особи, які беруть у них участь. Такими особами виступають лише фізичні особи, вони виступають у сімейних правовідносинах як батьки, діти, усиновителі, опікуни, подружжя. Особливістю сімейних правовідносин є те, що одна і та сама особа може виступати одночасно як син, батько, чоловік (дружина).
Необхідною умовою участі громадян у сімейних правовідносинах між батьками та дітьми є наявність у цих громадян правоздатності в галузі сімейного права. Сімейна правоздатність – це здатність громадян мати сімейні права і нести сімейні обов’язки. Можливість мати право вступу в шлюб, усиновлення дитини, з’являється у громадян при досягненні ними певного віку, наявності психофізичних якостей. Тому сімейна правоздатність хоча як і цивільна виникає в момент народження громадянина, проте має свої особливості. Сімейна правоздатність розширюється за рахунок появи у громадянина нових правових можливостей у галузі сімейних відносин, як правило, це відбувається в міру досягнення громадянином певного віку[53, с. 99].
У сімейному законодавстві деякі із закріплених правових можливостей розраховані на їхню реалізацію недієздатними особами, наприклад, дитина не тільки має право на спілкування з батьками, на отримання відповідного сімейного виховання, висловлювати свою думку (звичайно, з урахуванням психофізичного розвитку) з усіх питань, які її стосуються, а й самостійно здійснює їх. Однак це винятки, але, як правило, суб’єкти сімейного права повинні мати сімейну дієздатність для того, щоб самостійно реалізовувати передбачені законодавством правові можливості.
Для висвітлення питання дієздатності громадян у сімейному праві, необхідно вказати, що саме розуміють під терміном сімейна дієздатність.
Сімейна дієздатність – це можливість громадян своїми діями набувати та здійснювати сімейні права та виконувати покладені на них сімейні обов’язки. Повну цивільну дієздатність громадян, як правило, має фізична особа, котра досягла вісімнадцяти років. У повному обсязі сімейна дієздатність виникає у громадян із досягненням ними повноліття. Однак можливість самостійного здійснення багатьох сімейних прав та обов’язків з’являється у громадян і раніше досягнення ними повноліття. Цивільний кодекс України передбачає надання повної цивільної дієздатності особі до досягнення нею повноліття. Так, із аналізу норми ЦК України можна зробити висновок, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка:
Досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором;
Досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю (за наявності письмової згоди батьків);
Записана матір’ю або батьком дитини (тобто повна цивільна дієздатніть може бути надана фізичній особі, яка не досягла шістнадцяти років, оскільки головною умовою у цьому випадку є запис неповнолітньої особи матір’ю, батьком )[2, ст. 35].
Так, у випадку вступу громадян у шлюб, яким було знижено шлюбний вік, громадяни мають право самостійно здійснювати всі права та обов’язки подружжя. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Але, якщо шлюб було визнано недійсним через протиправну поведінку неповнолітньої особи, вона втрачає набуту повну цивільну дієздатність.
Однак особа, яка набула повної цивільної дієздатності з підстав, зазначених у ст.35 ЦК України, автоматично не набуває сімейної дієздатності. Наприклад, особи, котрі не досягли повноліття та яким було надано повну цивільну дієздатність, для вступу в шлюб мають звернутися до відповідних органів із заявою про зниження шлюбного віку, і якщо шлюбний вік буде знижено, то тільки в цьому випадку особа може вступити в шлюб. Особа, яка була наділена до досягнення нею повноліття повною цивільною дієздатністю, не може бути усиновителем, оскільки в Сімейному кодексі чітко зазначено, що усиновителем дитини може бути повнолітня дієздатна особа [45, с.38].
Юридичний зміст сімейних правовідносин створюють суб’єктивні права та обов’язки, що належать їхнім учасникам.
РОЗДІЛ 2. ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ТА ОБОВЯЗКИ ДІТЕЙ ТА БАТЬКІВ
2.1. Особисто – правовий статус дітей
Проблеми дитинства, зокрема проблема реалізації і захисту прав та інтересів дітей, у нашій державі набули загальнодержавних масштабів, свідчать про те, що сфера дитинства находиться у глибокому кризовому стані. Росте кількість соціальних сиріт, злочинність неповнолітніх, п’янство, наркоманія і інші форми девіантної поведінки. Насамперед, зауважимо, що категорія правового статусу — відносно нова для нашої юридичної науки. Раніше, до 60-х років, вона, зазвичай, ототожнювалася з правоздатністю (М.Г. Александров, С.Н. Братусь, А.В. Міцкевич) і не розглядалася як самостійна.
Величезне значення для формування понятійного апарату і змісту правового статусу дитини має теорія прав людина, яка визначила пріоритетну вагомість прав людини у демократичному правовому суспільстві. Конституція України проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю[1, ст.3]. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини е головним обов’язком держави. Саме такі взаємовідносини держави і особистості дозволяють нам сьогодні не лише ставити питання про правовий статус дитини, але й проводити його науковий аналіз.
Зрозуміло, що правовий статус базується на правоздатності, однак правоздатність це лише здатність мати права і обов’язки, тоді як правовий статус характеризується і наявністю певного кола прав і обов’язків та інших елементів. Таким чином, правоздатність і правовий статус різні явища і категорії, останнє є ширшим, структурно складнішим, багатшим, виступає узагальнюючим, збірним поняттям. Аналогічний висновок можна зробити і при аналізі понять «правового статусу» та «правосуб’єктності». Незважаючи на думки окремих вчених про тотожність даних термінів, ми вважаємо, що правосуб’єктність - це властивість, якість суб’єкта, його здатність мати і самостійно здійснювати права і обов’язки, а правовий статус - це не властивість і не якість, а становище, положення особи (громадянина)[53,с.116].
Основою правового статусу дитини є фактичний соціальний статус, тобто реальне становище дитини у даній системі суспільних відносин. Право лише закріплює це положення, вводить його у законодавчі рамки. Соціальний і правовий статус слід розглядати як зміст і форму.
Правове становище дитини тривалий час залежало від волі батька як беззаперечного голови сім’ї. Наприклад, за часів розквіту Стародавнього Риму воля батька, незалежно від віку дитини та становища в суспільстві, припинялася тільки зі смертю батька чи за його волевиявленням [42, c.117]. Батьківська влада споконвічно визнається спрямованою на благо дітей і забезпечення їхніх інтересів. Підтримувані церквою патріархальні традиції ґрунтувалися на беззаперечному визнанні авторитету батька в сім’ї як природного опікуна і захисника дітей [31, c.69].
Проблема правового захисту дитинства тривалий час перебуває в центрі уваги світового співтовариства. Особливе значення надається забезпеченню прав дітей як частині населення, що внаслідок своєї фізичної та розумової незрілості потребує особливої опіки та турботи з боку батьків і суспільства [35, c.235]. Прагнення міжнародних організацій створити правову основу захисту дітей в усьому світі знайшло своє відображення в Конвенції про права дитини, до якої в 1991 році приєдналась Україна [17,c.40]. Виконання умов Конвенції та Всесвітньої декларації вимагає цілеспрямованих дій Української держави щодо створення сприятливих умов для розвитку дітей.
В чинному законодавстві зазначено, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття, тобто до досягнення нею вісімнадцяти років [2, ст.6]. Правовий статус дитини – це сукупність прав та обов’язків, якими вона наділена від народження та які невід’ємні від неї. Серед особистих прав, які належать неповнолітнім дітям, розрізняють немайнові та майнові права.
Хоча стосунки між батьками і дітьми базуються на кровній спорідненості, правові відносини між ними (в тому числі і особисто-правові) відображають ставлення держави до сімейних відносин.
Згідно чинного законодавствства, взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану [2,ст.121].
Незважаючи на наявність відповідних правових норм, і до сьогодні в літературі спірним залишається питання про те, що ж є підставою для виникнення прав та обов’язків батьків і дітей [43, c.5].
Учені О.Й. Пергамент і С.П. Індиченко вважають підставою виникнення взаємних прав та обов’язків батьків і дітей сам факт походження дитини від певних осіб, засвідчення якого в органах РАГСу є лише доказом його існування, а тому до складу юридичного факту не входить [46, c.164], [33, с.112].
Інші науковці – Я.Р. Веберс і З.В. Ромовська – зазначають, що взаємні права та обов’язки батьків і дітей зумовлюються поєднанням біологічного походження та його реєстрації [25, c.4], [43, c.5].
Наявність кровної родинності для виникнення батьківських прав, на нашу думку, є недостатнім. На підтвердження цього можна навести приклад, коли в осіб, які не перебувають в зареєстрованому шлюбі, правовідносини між дитиною і батьком можуть виникнути тільки в разі судового або добровільного встановлення батьківства.
Отже, підставою виникнення батьківських прав є не тільки факт кровної родинності, а й наявність фактичного складу, котрий включає два елементи: народження дитини та реєстрацію акта народження дитини в органах реєстрації актів. За наявності цих юридичних фактів право батьків стає суб’єктивним батьківським правом [38,c.14].
Більшість дітей народжується в шлюбі, що повністю відповідає інтересам дітей і суспільства. Батьки дитини, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, записуються батьком і матір’ю на підставі запису про шлюб батьків. Наявність зареєстрованого шлюбу є, перш за все, підставою для презумпції батьківства чоловіка матері дитини. Жінка не повинна доводити походження дитини від свого чоловіка, якщо на момент зачаття чи народження дитини вона перебувала в зареєстрованому шлюбі.
Так, при розгляді справи про встановлення факту батьківства стало відомо, що гр. С.В.Е. записаний батьком дитини, яка народилась у його дружини гр. С.Г.Д. Під час судового розгляду гр. С.В.Е. пояснив суду, що на момент можливого зачаття і на момент народження він уже три роки перебував у місцях позбавлення волі, дружина його не відвідувала, тому він не може бути біологічним батьком дитини. Дружина гр. С.В.Е. гр. С.Г.Д. перебувала на час можливого зачаття та на момент народження дитини в фактичних шлюбних відносинах з гр. Т.О.Б., який і є батьком дитини [21].
Сімейний Кодекс України до особистих немайнових прав дітей відносить право дитини: жити та виховуватись у сім’ї; на захист; на ім’я, по батькові, прізвище; на врахування думки дитини.
Згідно СК України, діти, які народжені не в шлюбі та шлюбні, мають однаковий обсяг прав та обов’язків. Таке ставлення нашого законодавства до шлюбних і позашлюбних дітей є традиційним. Ще першими декретами позашлюбні та шлюбні діти були зрівняні в особистих як майнових, так і в немайнових правах. Ці положення були притаманні і кодексу “Про громадянський шлюб, дітей і про введення книг актів громадянського стану” від 18 грудня 1917 р. [5].
Дитина з моменту народження для збереження своєї індивідуалізації має право на ім’я [17,ст.7]. Особисте ім’я – це юридично зафіксоване слово, за допомогою якого здійснюється легалізація новонародженого. Особисте ім’я необхідне кожній людині для індивідуального визначення її серед інших людей. Ім’я людини має велике соціальне значення і тому не може існувати окремо від носія цього імені. Як правило, особисте ім’я будь-якої людини складається з кількох складових: власного імені, по батькові та прізвища; така побудова імені фізичної особи знайшла своє закріплення в новому Цивільному кодексі України [3, ст.28].
Процесові нормалізації вживання імен в Україні, становленню єдиної системи імен допомагають словники власних імен, які співвідносять загальномовні документальні так звані паспортні і розмовнопобутові варіанти імен [51, с.15]. Звичайно, жоден словник не може ввібрати в себе всі наявні імена людей. У словниках, як правило, містяться найпоширеніші, популярні імена людей.
Вибір імені, як зазначалось вище, надто важлива подія, тому батьки або особи, що їх заміняють, повинні підходити до його вибору з усією відповідальністю. Іноді батьки при обранні імені дитини не враховують таких важливих факторів, як зручність використання цього імені, благозвучність імені, а спираються лише на свої уподобання, що призводить до виникнення різного роду ускладнень у подальшому житті людини. Так, батьки досить часто при обранні імені дитини, дають дітям імена героїв фільмів, романів, естрадних виконавців.
Батьки не мають права після реєстрації імені дитини змінити його. Зміна імені дитини після його реєстрації можлива лише на загальних підставах, тобто в порядку, визначеному положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові.
Ім’я дитини визначається за спільною згодою батьків, законодавець і при розв’язанні цього питання виходить із принципу рівності прав чоловіка та жінки. Документальне закріплення імені відбувається під час державної реєстрації дитини у відділі реєстрації актів цивільного стану, ім’я дитини вказується в актовому запису та в свідоцтві про народження.
Цікавим є той факт, що у Сімейному кодексі право усиновителя на зміну прізвища, імені та по батькові особи, яка усиновлена, закріплено у ст.231 СК. Наділяючи усиновителів таким правом, законодавець переслідує дві мети:
по-перше, для забезпечення таємниці усиновлення, адже розбіжності у прізвищах між усиновителями і усиновленою дитиною можуть призвести до того, що таємницю усиновлення може бути розкрито;
по-друге, це необхідно для більш плавного та емоційно спокійного входження дитини в сім’ю, зміна прізвища (по батькові) сприяє створенню внутрішнього духовного зв’язку дитини та особи, яка заміняє батьків.
На прохання усиновителя в рішенні про усиновлення повинно бути зазначено, що усиновлюваному присвоюється прізвище усиновителя і по батькові за його іменем [30, c.97].
У СК України також закріплено необхідність згоди дитини, яку усиновили, на зміну імені [2,ст. 231]. За заявою усиновителів може бути змінено ім’я дитини. Для такої зміни потрібна згода дитини. На нашу думку, положення ч. 1 ст. 231 СК є не досить вдалим, тому що вона не встановлює, з досягненням якого віку дитини її згода на зміну імені є обов’язковою.
Обираючи спільне прізвище, подружжя бажає, щоб це прізвище належало їхнім дітям. У випадку, якщо батьки мають різні прізвища, то питання прізвища дитини вирішується батьками спільно на паритетних засадах. За відсутності згоди у батьків щодо прізвища спір вирішується органом опіки та піклування. Подвійне прізвище за СК може утворитися під час одруження осіб та під час присвоєння прізвища дитині [2, ст.145], отже, цілком можливою є ситуація, коли батьки бажають присвоїти дитині подвійне прізвище, а один із батьків дитини має подвійне прізвище, СК не дає відповіді, як бути батькам у такій ситуації.
Варто зазначити, що по - батькові є однією зі складових особового імені людини. На відміну від імені, по батькові дитині присвоюється за ім’ям батька дитини. На практиці іноді трапляються випадки, коли батьки не можуть дійти згоди щодо присвоєння дитині по батькові через те, що батько дитині має подвійне ім’я. У такому випадку дитині присвоюється по батькові за одним із імен батька, про що робиться запис у графі “Для відміток”. Яке саме ім’я батька буде визначене дитині як по батькові, батьки повинні визначитись самостійно .
Як закріплено в Конвенції «Про права дитини», кожна дитина має право на збереження індивідуальності, однією зі складових якої є громадянство.
Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.
Поняття “громадянин” означає особу, яка взаємопов’язана з певною державою необмеженими у просторі й часі специфічними юридичними зв’язками, що виражається в належності особи до громадянства цієї держави [55, c.334].
Сучасне конституційне право виділяє декілька способів набуття громадянства. Головним і об’єктивно найреальнішим способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов’язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами: “права крові” і ”права ґрунту”. Іншим способом набуття громадянства є натуралізація або набуття громадянства за волевиявленням особи.
Дитина, яка народилася в Україні від осіб без громадянства, але які на законних підставах перебувають в Україні , є громадянином України.
При різному громадянстві батьків дитини, яка народилась на території України, або у випадку, коли один із батьків є іноземним громадянином, а другий – особою без громадянства, питання громадянства дитини розв’язується за домовленістю батьків. Дитина, яка не є громадянином України, може набути громадянства України внаслідок усиновлення громадянином України [6,ст. 11]. Отже, якщо дитину без громадянства або дитину, яка має іноземне громадянство, усиновлює громадянин України, то дитина набуває громадянства України з моменту набуття чинності ухвали суду про усиновлення.
Дитина може набути громадянства України внаслідок установлення над нею опіки, піклування, внаслідок усиновлення. Якщо дитина досягла 15 років, то при вирішенні питання набуття, зміни громадянства потрібно отримати згоду дитини.
Здійснення батьками прав і виконання ними обов’язків по вихованню дітей
Законодавство України визначає, що батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, зобов'язані поважати дитину, готувати її до самостійного життя [2,ст. 150].
Виховання та внутрішньосімейні відносини завжди були в центрі уваги спеціалістів – психологів, соціологів, юристів, педагогів. Особливості відносин в галузі сімейного виховання дітей передбачають специфіку правового регулювання. Виходячи з важливості виховання дітей та для задоволення людських почуттів (батьківських почуттів), закон створює відповідні гарантії прояву цих почуттів, надаючи батькам право на особисте виховання дітей. Держава бере під свій захист найважливіші інтереси дітей та батьків, серед яких відповідне (правильне) виховання дітей, і право на особисту участь батьків у процесі виховання.
Сьогодні на всій території України настала кризова ситуація в сім’ї, яка позначена особливо гостро: є домінуючою, всеохоплюючою і досі важкозрозумілою в країні з традиційним християнським віросповіданням, народною родинною виховною практикою [37, c.142].
Шлюб і сім’я гостро реагують на зміни і соціально-економічні перетворення, які відбуваються в Україні. За кризового становища суспільства сім’я забезпечує охорону здоров’я і виживання людей. Вона виконує й захисну функцію, є своєрідним буфером, амортизатором, який полегшує адаптацію особистості жінки і чоловіка до нових умов і пом’якшує напруженість у суспільстві. Водночас ці процеси мають і зворотний бік – зменшується кількість дітей у сім’ях.
Суспільно-політичні умови, в яких функціонує сучасна українська сім’я, характеризуються досить різкою зміною соціально-економічних відносин у суспільстві, за яких пріоритети надаються особистості людини, її практичній діяльності в усіх галузях господарювання і духовної культури. Найчастіше з духовною культурою сім’ї пов’язана її виховна функція. Таким чином, сучасна сім’я все більше стає головною ланкою у вихованні дитини. Вона має забезпечити їй достатні матеріальні та педагогічні умови для інтелектуального, фізичного, морального та духовного розвитку [55, c.93].
Виховання, як одна із форм взаємозв’язку між суспільством і особою, реалізується у свідомій діяльності суспільства і спрямована на одержання визначених передбачуваних правил поведінки індивідів. Така діяльність складає вторинний рівень виховання і має соціальний зміст і значення.
Вторинний рівень виховання не передбачає зміни об'єктивного соціального творіння, заперечення його визначального впливу на життєдіяльність і поведінку особи, на її виховання та формування. Такий рівень передбачає виявлення в хаотичному стихійному процесі життєдіяльності таких факторів і механізмів, що найсприятливіші і найраціональніші з погляду кінцевої мети і соціальних цінностей для формування особи та її виховання. Вторинний рівень виховання дає можливість пом’якшити, нейтралізувати небажані, а інколи негативні впливи, що трапляються в процесі виховання і гальмують формування та розвиток особи. Суть виховання особи – врахування її взаємодій з об’єктивними конкретно – історичними умовами і соціальними інститутами, що здійснюють цілеспрямований свідомий вплив на особу.
Говорячи про правове регулювання прав та обов’язків батьків щодо виховання дітей, необхідно починати з положень Конституції України як основного закону держави. У Конституції України зазначено, що діти рівні в своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Батьки зобов’язані утримувати дітей. Наділяючи громадян конституційними обов’язками, держава зберігає за собою відповідні права, які безпосередньо здійснюють різні державні органи. Ці державні органи уповноважені державою здійснювати контроль сімейного виховання та застосовувати до батьків, які не виконують або неналежно виконують свої обов’язки, відповідні заходи впливу [1, ст. 51, 52].
Правовідносини щодо виховання дітей належать до регулятивних. Сторони цих правовідносин завжди чітко визначені. У правовідносинах щодо виховання дітей найактивнішими суб’єктами, звичайно, є батьки.
Для того щоб батьки виконували свої обов’язки та права, законодавство надає їм відповідну правомочність. Право на виховання дітей включає в себе два різновиди прав залежно від того, хто виступає носієм цих прав – батьки чи діти. Обов’язок батьків щодо виховання дітей кореспондується праву самих дітей на отримання необхідного правильного сімейного виховання.
Існування права батьків на виховання своїх дітей належить до безспірних у сімейно-правовій науці положень [26, c.186]. Звертаючи увагу на існування правомочностей громадян як батьків, які випливають із їхнього права на виховання, потрібно сказати і про те, яке велике значення має для батьків і для дитини можливість безпосередньої участі дорослого у вихованні неповнолітніх [39, c.39].
Цивільно-правові, сімейно-правові гарантії забезпечення безпосередньої участі батьків у житті своїх дітей закладені в правилах, нормах, які закріплюють спільне проживання батьків і дітей.
Звичайно, для нормального сімейного оточення дитини потрібне спільне проживання її батьків. Дитина, виховуючись у повній сім’ї, має можливість повноцінно спілкуватись із обома батьками, але в житті бувають ситуації, коли батьки дитини проживають окремо один від одного, за таких умов батьки мають визначитися, з ким із них буде проживати дитина. За наявності спору про місце проживання дитини цей спір вирішується в судовому порядку. Закон і під час вирішення цього питання гарантує цілковиту рівність батьківських прав та обов’язків.
Недоліки сімейного виховання, як зазначає В.П. Шахматов, містяться у безпосередньому зв’язку з динамікою правопорушень підлітків, а дані про злочинність серед неповнолітніх аж ніяк не дають підстав для надмірного оптимізму [56, c.158].
Як показують дослідження сімей неповнолітніх, які скоїли протиправні діяння, в більшості з них мають місце сімейні розлади, пияцтво батьків, сварки [38, c.50]. За статистичними даними, понад 80% неповнолітніх злочинців росли в неблагополучних сім’ях, як наслідок розлучень, впливу кримінальних “сімейних традицій” [36, с.56].
Такі ситуації можуть виникати через низький рівень внутрішнього сімейного взаєморозуміння, низької виховної та особистої культури батьків. Усе це не тільки ускладнює виховання в подібних сім’ях, але і послаблює, а то й повністю нейтралізує позитивний вплив школи, трудових колективів. Несприятлива атмосфера в неблагополучних сім’ях формується поступово, як правило, носить стійкий характер.
У зв’язку з цим справедливі висновки тих авторів, які вважають, що ефективність боротьби з правопорушеннями неповнолітніх перебуває в прямій залежності від оздоровлення сімейної обстановки в неблагополучних сім’ях, від дієвості та інтенсивності загальних і спеціальних заходів, що вживаються для усунення обставин, які сприяють виникненню негативних явищ у сім’ї [55, c.57-58].
У законодавстві зафіксовано положення, за яким батьки повинні узгоджувати всі питання виховного характеру [2,ст.157]. Звичайно, у кожній окремій сім’ї, навіть у цілком забезпеченій, повній та благополучній, участь батьків у вихованні дітей неоднакова. При окремому проживанні батьків у безпосереднього вихователя набагато більше можливостей для спілкування, виховання, впливу на дитину, ніж у батька, який проживає окремо від дитини. Держава гарантує тому батькові, який проживає окремо, можливість брати участь у вихованні своєї дитини. Право батьків на виховання своїх дітей одночасно виступає їхнім обов’язком.
Забезпечення можливості спілкуватись із дитиною, брати участь у її вихованні зафіксовано у ст.158 СК України. На нашу думку, закріплення в ч. 2 ст.158 СК настання відповідальності батька, який не підкоряється рішенню органу опіки і піклування та продовжує перешкоджати спілкуванню дітей з батьком, який мешкає окремо, має прогресивний характер. Настання негативних наслідків, передбачених ч. 2 ст.158 СК надасть змогу дієвіше впливати на поведінку батьків, які перешкоджають спілкуванню дитини та іншого батька, перетворюючи можливість побачення з дитиною на шантаж, маленьку помсту.
Виходячи з пріоритетності сімейного виховання та збереження сімейних зв’язків навіть у випадку позбавлення батьків батьківських прав, законом передбачена можливість спілкуватися батькам зі своєю дитиною. Держава надає можливість батькам, позбавленим батьківських прав, які змінили свою поведінку, своє ставлення до дитини, спілкуватися з нею. Але держава не може допустити, щоб дитина під час спілкування з батьками отримувала моральну, психологічну шкоду. Побачення дитини з батьками, які позбавлені стосовно неї батьківських прав, можливе лише за умов, що побачення не впливають шкідливо на емоційний, психічний стан дитини.
У СК України право дітей і батьків на спілкування закріплено в ст.153, однак, на нашу думку, норма, закріплена в ст.153, не зовсім вдала, тому що, закріплюючи право батьків і дітей на безперешкодне спілкування, в ній не міститься застереження, яке б встановлювало обмеження спілкування батьків із дітьми в разі шкідливого впливу такого спілкування. “Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо)”.
Крім того, за СК неповнолітніх батьків неможливо позбавити батьківських прав у випадку, коли вони вдаються до будь-яких видів експлуатації своїх дітей, примушують їх (її) до жебракування, бродяжництва [2,ч.2 ст.164]. Звичайно, органи опіки і піклування можуть ухвалити рішення про відібрання дітей (дитини) без позбавлення батьків батьківських прав, якщо стане відомо про порушення батьками обов’язків щодо виховання дитини. У батьків у цьому випадку залишається право спілкуватись із дитиною, що в певних умовах може здійснювати негативний вплив на дитину. Проблема сімейно-правової охорони дитинства виникає не тільки при невиконанні обов’язків догляду за дитиною, а й при розв’язанні спорів про дітей.
Спори батьків про дітей належать до найскладніших категорій. Складність такого роду спорів пояснюється тим, що спір виникає між особами, які мають рівні права на спілкування, виховання, піклування про дітей. Рівність батьківських прав та обов’язків належить до принципових положень сімейного права України. У спорах про дітей немає презумпції на користь батька або матері в зв’язку зі статтю дитини або її віком [49, c.52].
Спори батьків про дітей виникають, як правило, між батьками, які не проживають разом (розлучені, фактично припинили шлюбні стосунки), з приводу виховання, місця проживання дітей. Але бувають ситуації, коли батьки, подаючи позов до суду «Про зміну місця проживання дитини», керуються не бажанням спілкуватися, виховувати дитину, а намагаються уникнути сплати аліментів на дитину.
До Подільського районного суду міста Києва звернувся громадянин Ю.С. з позовом «Про зміну місця проживання дитини». У позові гр. Ю.С. просив суд визначити місце проживання дитини разом з ним і звільнити його від сплати аліментів на користь Н.В. на утримання сина. Позивач стверджував, що мати дитини веде аморальний спосіб життя, син бажає проживати разом з гр. Ю.С. Позивач доказів своїх тверджень не надав. Висновок органу опіки та піклування однозначно вказував на те, що дитина перебуває в спокійній сімейній обстановці, порушень з боку матері дитини не зафіксовано, характеристики з середньої школи позитивні, мати дитини входить до батьківського комітету школи. Суд узяв до уваги висновки органу опіки та піклування і заради інтересів дитини залишив позов без розгляду [21].
Отже, законодавець, закріплюючи за батьками право вимагати повернення дитини від осіб, у яких дитина перебуває на вихованні, вказує на те, що при розв’язанні такого спору суду необхідно враховувати передусім інтереси дитини, за яких умов стався розрив батьків із дитиною, характер взаємовідносин батьків із дитиною, можливість батьків забезпечити належні умови виховання дитини та інші конкретні обставини справи. При вирішенні такого спору суд повинен враховувати також і характер взаємовідносин дитини із вихователями, емоційний зв’язок між ними.
Якщо суд установить, що обидві сторони спору не в змозі забезпечити дитині необхідних умов, дати належне виховання, то за позовом органу опіки і піклування або прокурора передає дитину на піклування цим органам. Якщо такої вимоги не буде пред’явлено, суд окремою ухвалою звертає на це увагу зазначених органів.
Правові наслідки невиконання або неналежного виконання батьками обов’язків по вихованню дітей
Кожна дитина має право жити та виховуватись у сім’ї, на пріоритетну та першочергову турботу з боку батьків і держави. Сімейне законодавство України, наділяючи подружжя правом на виховання дітей, не може допустити, щоб батьки зловживали цим правом, завдавали моральну чи матеріальну шкоду своїм дітям. Батьківські права повинні здійснюватися, ґрунтуючись на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Процес виховання - це процес безперервного, систематичного впливу на дітей, котрий може бути здійснений лише за умов керівництва виховним процесом з боку батьків. На жаль, у житті трапляються випадки неналежного здійснення батьками своїх прав, невиконання покладених на них обов'язків.
З метою забезпечення належного виховання батьками своїх дітей в сучасному українському законодавстві передбачено низку положень охоронного та виховного характеру. У випадку, якщо батьки зловживають або ухиляються від здійснення своїх обов’язків, жорстоко поводяться з дітьми, шкідливо впливають на дітей своєю аморальною поведінкою, до них можуть бути застосовані законні заходи впливу, сімейно-правова відповідальність (адміністративний штраф та ін.).
Відповідно до Конвенції про права дитини дитина не повинна розлучатися з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини[17, ст 9].
Перш ніж застосовувати передбачені чинним законодавством України засоби до батьків, які не виконують покладених на них обов’язків, можуть бути застосовані інші засоби впливу. Наприклад, за Законом України «Про попередження насильства в сім’ї» уповноважені державні органи, громадські організації за наявності підстав вживають заходи з попередження насильства [6]. До спеціальних заходів із попередження насильства в сім’ї належать:
1) винесення офіційного попередження члену сім’ї, який вчинив насильство, про неприпустимість насильства в сім’ї;
2) винесення захисного припису, який може бути винесений осудній особі, що досягла 16 років. Захисним приписом може бути заборонено особі, котрій він винесений, чинити певні дії стосовно жертви насильства.
Чинне законодавство передбачає, що батьків або одного з них при встановленні факту невиконання або не належного виконання ними своїх обов’язків щодо виховання дітей, у випадку, якщо батьки є хронічними алкоголіками або наркоманами, при жорстокому поводженні з дітьми, при застосуванні будь – яких видів експлуатації дитини, при засудженні щодо вчинення умисного злочину щодо дитини, а також у випадку, коли батьки не забрали дитину з пологового будинку без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування, суд може позбавити їх батьківських прав. [2,ст. 164]. Звичайно, такий захід є крайнім засобом і тому він застосовується тоді, коли вичерпані всі інші можливості впливу на поведінку батьків.
Кожна з перерахованих у законі підстав позбавлення батьківських прав має свої особливості, хоча їхньою основою є подібні за своєю суттю дії, факти, які є зовнішнім вираженням ставлення до батьківських обов’язків. Деякі з них тісно пов’язані з процесом виховання дитини, інші мають пряме відношення до умов розвитку дитини [32, c.53].
Однією з підстав позбавлення батьків батьківських прав є жорстоке поводження з дітьми. Жорстоке поводження з дитиною може виявлятися у психічному або фізичному насильстві, застосуванні неприпустимих методів виховання, приниженні людської гідності дітей тощо.
Проблема насильства та жорстокого поводження з дітьми є проблемою не тільки нашого суспільства; навіть у країнах Європейського союзу, тобто в країнах із досить високим рівнем розвитку демократичних інститутів, фахівці (соціологи, психологи, юристи) стверджують про існування цієї проблеми. При жорстокому поводженні у дітей виникає низка захворювань як психічного, так і фізичного характеру. Спеціалісти спостерігають значну затримку в розвитку дітей при жорстокому поводженні з ними. Такого роду відхилення роблять їх непрацездатними, що в подальшому призводить до значних витрат на їхнє лікування.
Науковці стверджують, що особливе місце серед підстав позбавлення батьківських прав займає хронічний алкоголізм батьків [56, с.77]. При позбавленні батьківських прав батьків, хворих на хронічний алкоголізмом або наркоманію, їх вина очевидно не простежується. Проте у зв'язку з тим, що алкоголізм і наркоманія виникають в результаті свідомого доведення батьками себе до такого стану, то в даному випадку можна говорити про винну поведінку батьків. Хоча на практиці при розгляді даної категорії справ питання про вину батьків не обговорюється. Важливо те, що хронічний алкоголізм і наркоманія батьків створюють реальну загрозу для дитини, її фізичного, психічного і морального розвитку.
Медики зазначають, що хронічний процес будь-якого захворювання, як правило, є невиліковним і характеризується стадіями ремісії та загострення. Зловживання алкоголем значною кількостю населення призводить до розпаду сімей, захворювань психічного характеру. Хронічний алкоголізм батьків і захворювання їх на наркоманію мають бути підтверджені відповідними медичними висновками[15, п.16].
Позбавити батьків (одного з них) батьківських прав може лише суд. Із заявою до суду мають право звернутися державні або громадські організації (органи опіки і піклування, будинки дитини, інші дитячі заклади, служби у справах неповнолітніх), а також прокурор.
У науковій літературі була висунута пропозиція, що «позбавлення батьківських прав стосується прав батьків щодо всіх його дітей, тоді як його неправомірна поведінка показує, що він негідний користуватися батьківськими правами взагалі» [40, с.103].
На нашу думку, така позиція є не зовсім правильною, адже існують випадки, коли в багатодітній сім’ї батьки ставляться до своїх дітей по-різному, наділяючи необхідною увагою та піклуванням одних і грубо порушуючи права інших. Якщо порушення прав дитини набуває загрозливого характеру для її життя, психічного та фізичного розвитку – в такому разі батьки або один із них можуть бути позбавлені батьківських прав стосовно саме цієї конкретно визначеної дитини.
Цієї ж позиції дотримувався Свердлов Г.М., він вказував на те, що позбавлення батьківських прав поширюється на тих дітей, стосовно яких батьки здійснюють протиправні дії [48, с.74].
На нашу думку, позбавлення батьків батьківських прав стосовно всіх дітей можливе, але тільки у виняткових випадках. Правильною є позиція З.В.Ромовської, яка стверджує, що позбавити батьків (одного з них) батьківських прав стосовно всіх дітей можливо лише у випадку наявності у батьків або одного з них ознак хронічного алкоголізму, наркоманії [97, c.145].
Велику допомогу у виявленні батьків, які не виконують своїх обов’язків, надають громадяни. За чинним законодавством громадяни, котрим стало відомо про порушення батьками своїх обов’язків, не можуть безпосередньо звернутися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав. Вони мають право звернутися до державної або громадської організації чи до прокурора, перш ніж ставити питання про позбавлення батьків, які не виконують своїх обов'язків щодо виховання дітей, батьківських прав.
Показовим є наступний випадок. До прокуратури Оболонського району м. Києва звернулася громадянка Г.А., яка є бабусею неповнолітньої А.В. У заяві бабуся вказала на те, що дитина знаходиться на її вихованні понад два роки, мати дитини гр. О.Г. зникла майже три роки тому. Батько дитини самоусунувся від виховання доньки і живе окремо, створив нову сім’ю. Бабуся просила прокурора звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків батьківських прав. Прокурор звернувся до суду з позовом про позбавлення батьківських прав. Суд позов задовольнив, призначив опікуном дитини гр. Г.А.[18].
Для позбавлення батьківських прав достатньо однієї з вказаних підстав (тобто форм винної протиправної поведінки батьків), хоча на практиці можливе поєднання декількох підстав. Якщо позов про позбавлення батьківських прав заявлений із декількох підстав, суди повинні перевіряти та обґрунтовувати в рішенні кожну з них.
Позбавлення батьків батьківських прав можливе тільки відносно конкретної дитини (дітей), не можна позбавити батьківських прав відносно дітей, яких ще немає (тобто на майбутнє). Батьківських прав можуть бути позбавлені тільки самі батьки, а не інші особи, що їх замінюють (опікуни, піклувальники, патронатні вихователі, прийомні батьки, батьки-вихователі). Втім, закон допускає позбавлення батьківських прав для усиновителів. Рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини [23,с.232].
У разі позбавлення батьків батьківських прав вони втрачають усі права, що ґрунтуються на факті родинності з дитиною, насамперед позбавляються права на виховання дітей і всіх пов'язаних із цим правом правомочностей.
Слід особливо підкреслити, що позбавлення батьківських прав не звільняє батьків від обов'язків по утриманню своїх дітей, такі батьки повинні продовжувати сплачувати аліменти на утримання своїх дітей, а якщо раніше цього не робили, то суд при винесенні рішення про позбавлення батьківських прав одночасно вирішує питання про стягнення аліментів. Сплата аліментів - єдиний обов'язок, що зберігається за таким батьком.
Для підтвердження, наведемо такий випадок. Так, у позові органу опіки і піклування про позбавлення батьківських прав громадянина Ф.Я. і громадянки Н.П. стосовно їхніх неповнолітніх дітей – Ганни, Володимира, Оксани, Сергія – було вказано, що діти постійно голодують, деякі з них не відвідують школу. Батьки дітей розлучені, під час виховання дітей застосовують нецензурні вирази, в сім’ї постійні сварки, бійки. Батько дітей інвалід, який ніде не працює, постійно зловживає спиртними напоями, мати ніде не працює, сподівається на отримання державної допомоги. Орган опіки і піклування в позовній заяві просить позбавити батьків батьківських прав стосовно всіх дітей та призначити стягнення аліментів із батьків на користь осіб, установ, на яких буде покладено піклування дітьми. Суд позов задовольнив, позбавив батьків батьківських прав і призначив виплату аліментів [19].
СК України чітко вказує, що суд у разі позбавлення батьківських прав батька, який проживає з дитиною в одному помешканні, вирішує питання про можливість подальшого їхнього спільного проживання, що повністю відповідає принципу забезпечення інтересів дітей [, ст. 167].
Держава гарантує батькам, позбавленим батьківських прав у разі зміни ними поведінки, можливість побачення з дитиною, а у випадку повного виправлення, позбавлення від алкогольної залежності, поновлення в батьківських правах [2 ,ст. 169]. Право батьків на побачення з дитиною, стосовно якої вони позбавлені батьківських прав, передбачено в СК України [2,ст. 168] «Мати, батько, які позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров’ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи»[2, ст. 168]. Але, на нашу думку, дана норма , яка передбачає можливість побачення з дитиною батьків, позбавлених стосовно неї батьківських прав, не досить вдала, тому що:
по-перше, ст. 168 не передбачає умови, за наявності якої у батьків виникає право на звернення до суду, органів опіки і піклування із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Відсутність такої умови призведе до безпідставних звернень батьків до суду;
по-друге, на нашу думку, надавати право на побачення батькам, позбавлених батьківських прав, із дитиною необхідно віднести до компетенції органів опіки і піклування. Судовий розгляд цього питання може розтягнутися на значний термін, оскільки на сьогодні суди перевантажені розглядом справ, що, на нашу думку, не зовсім позитивно вплине як на стан дитини, так і на стан батьків, які змінили свою поведінку;
по-третє, ч. 2 ст. 168 СК України встановлює, що під час побачення батьків, позбавлених батьківських прав із дитиною, необхідна обов’язкова присутність іншої особи. Законодавець не зазначає, хто саме повинен бути присутнім під час побачення батьків із дитиною, службова особа органу опіки та піклування, чи вихователь або співробітник дитячої установи, де перебуває дитина.
На жаль, останнім часом після застосування до батьків сімейно-правових санкцій, відібрання дітей без позбавлення батьків батьківських прав, вони (батьки) продовжують вести аморальний спосіб життя, не намагаються позбутися хронічних захворювань (алкоголізм, наркоманія), а іноді сприймають позбавлення батьківських прав як можливість позбутись «обузи».
Наведемо наступний випадок із судової практики. Орган опіки і піклування звернувся до суду з позовом про позбавлення батьківських прав подружжя С., громадянина В.Г, та громадянки К.Ф. стосовно їхньої неповнолітньої дитини. Під час судового розгляду представник органу опіки і піклування пояснив, що громадяни В.Г та К.Р. ведуть аморальний спосіб життя, були засуджені за ст.229 КК України. Орган опіки і піклування два роки тому звертався до суду з позовом про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, цей позов суд задовольнив. Дитина була направлена на виховання та навчання до школи-інтернату для дітей-сиріт і дітей, які страждають психоневрологічними захворюваннями. Під час перебування дитини в школі-інтернаті батьки дитину не відвідували, не цікавилися станом її здоров’я. Батько дитини повторно засуджений до позбавлення волі, мати продовжує вести аморальний спосіб життя, стала наркоманкою, хворіє на важку стадію туберкульозу. Виходячи з обставин справи та інтересів дитини, суд задовольнив позов [20].
На практиці трапляються випадки, коли батьки з об’єктивних причин не в змозі здійснювати покладені на них батьківські обов'язки, наприклад, унаслідок душевної хвороби, фізичних недоліків, економічної скрути, або ж вони допускають хиби у вихованні дітей, але повний розрив дітей з ними був би недоречним.
Як зазначалося вище, позбавлення батьків батьківських прав є найсуворішим заходом впливу, який потрібно застосовувати в крайньому разі, але і залишати дітей у батьків, які не виконують своїх обов’язків, також не можна. У цьому випадку можна застосувати до таких батьків інші заходи впливу, наприклад, – відібрання дітей без позбавлення батьківських прав [2,ст. 170].
Відібрання дітей без позбавлення батьків батьківських прав, як і позбавлення батьківських прав, носить насамперед виховний характер, і має на меті забезпечення інтересів дітей. Відмінність між відібранням дітей без позбавлення батьківських прав і позбавленням батьківських прав лежить у площині суб’єктивних критеріїв поведінки батьків, таким критерієм є ступінь вини батьків [38, с.63]. Такої ж думки і А.М. Нечаєва, котра вказує на те, що єдиним критерієм, який дає змогу розмежовувати позбавлення батьківських прав і відібрання дітей без позбавлення батьківських прав, є ступінь вини батьків [39, c.35].
Дійсно, суд може ухвалити рішення про відібрання дитини в батьків у разі, якщо батьки не виконують своїх обов’язків щодо виховання дітей, ухиляються від виконання цих обов’язків, жорстоко поводяться з дітьми. За таких самих підстав суд може ухвалити рішення і про позбавлення батьківських прав. Під час вирішення справ про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав та про позбавлення батьківських прав суд виходить, перш за все, з того, свідомо чи несвідомо батьки завдають шкоди своїм дітям.
Однією із умов, необхідних для застосування санкції, передбаченої нормою ст. 170 СК України, є наявність небезпеки для життя та здоров’я дитини, для її фізичного та морального розвитку. У чинному СК України немає закріпленого визначення поняття небезпеки.
Визначення поняття “небезпеки” дає Словник С. І. Ожегова: небезпека - можливість настання чого-небудь поганого, якої-небудь загрози [54, c. 451].
Досить вдале юридичне визначення поняття “небезпеки” робить А.Е. Косенко, він зазначає, що під небезпекою слід розуміти будь-яку загрозу здоров’ю, моральному і фізичному розвитку дитини. Небезпека може виникнути внаслідок хвороби або ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків, збігу тяжких сімейних обставин тощо [34, c.79].
Так, наприклад, батьки через складний графік роботи не можуть надавати дитині необхідної уваги, піклуватися про неї, вимушені залишати дитину вдома без догляду (наприклад, їхнє перебування в тривалих відрядженнях). Якщо в такій ситуації батьки не переглянуть свою поведінку або не віддадуть дитину на піклування певній особі, освітньому закладу, суд може ухвалити рішення про відібрання дитини та передати дитину під опіку органам опіки і піклування.
За наявності у одного з батьків душевної хвороби, виникає питання, чи може такий батько (мати) повноцінно здійснювати свої обов’язки, чи не буде душевна хвороба робити нестерпним життя дітей? Якщо органи опіки і піклування дійдуть висновку, що хвороба одного з батьків створює небезпеку для повноцінного розвитку дитини, її фізичного та психічного здоров’я, суд повинен ухвалити рішення, як обмежити спілкування хворого батька з дитиною.
Законодавець не передбачає позбавлення батьківських прав осіб, які не виконують своїх батьківських обов'язків унаслідок душевної хвороби, недоумкуватості або іншого хронічного захворювання. Але якщо обстановка, що склалась у сім’ї, потребує негайного вилучення дитини з сім’ї, рішення про відібрання дитини може прийняти орган опіки і піклування [2,ст. 170]. У цих випадках органи опіки і піклування повинні негайно повідомити прокурора. Якщо не існує безпосередньої загрози життю дитини, а залишення її в сім’ї може зашкодити її здоров'ю, то рішення про відібрання дитини приймає суд, а орган опіки і піклування повинен надати обґрунтовані висновки.
Слід зазначити, що наявність душевної хвороби, як і наявність хронічного алкоголізму та наркоманії, повинна бути підтверджена медичним висновком. Суд, як правило, виносить рішення про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав на підставі раніше прийнятого судового рішення про визнання громадянина, в якого відбирається дитина, недієздатним. У Цивільному кодексі України вказано, що «суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними»[3,ст. 36].
У разі відібрання дітей у батьків без позбавлення останніх батьківських прав необхідно визначити місце тимчасового або постійного проживання дитини. Ідеальною є ситуація, коли дітей беруть на виховання бабуся (дідусь) або інші родичі, які проживають окремо, адже дитина, по-перше, перебуває на вихованні в сім’ї, по-друге, перебуває на вихованні осіб, з якими, як правило, має сталий емоційний зв’язок. Але останнім часом, через скрутне матеріальне становище значної частини населення України, випадки передачі дітей на виховання родичам трапляються все рідше. Тому дітей, як правило, передають у дитячі установи або передають на виховання іншим особам (опікунам).
На відміну від позбавлення батьківських прав, у випадку відібрання дітей, права батьків піддаються певним обмеженням, оскільки вони тимчасово не здатні здійснювати права в інтересах дітей. У батьків зберігається право на побачення з дітьми, право брати участь у вихованні дитини. У батьків тимчасово припиняється право на визначення місця перебування, проживання дитини. За нормами СК України дитина передається другому з батьків, іншим родичам за їхнім бажанням або органові опіки та піклування.
У СК передбачено, що у виняткових випадках орган опіки та піклування або прокурор мають право ухвалити рішення про негайне відібрання дитини від батьків [3, ст. 170], але це можливо тільки в тій ситуації, коли органу опіки та піклування стали відомі дані існування реальної загрози життю та здоров’ю дитини. При ухвалі рішення про негайне відібрання дитини від батьків орган опіки і піклування повинен негайно повідомити про це прокурора, а прокурор, у свою чергу, має право звернутися до суду у семиденний термін.
Дитині, яка залишилася без батьківського піклування внаслідок позбавлення батьків батьківських прав, відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав, або які залишилися без батьківського піклування через інші обставини, необхідно створити всі умови для здобуття освіти, належного виховання.
Сьогодні в усьому світі гостро стоїть проблема захисту дитини від протиправних посягань, від будь-яких проявів насильства щодо неї. Намагання світового співтовариства вирішити ці проблеми зумовило появу у багатьох країнах інституту Дитячого Омбудсмена – уповноваженого по захисту прав дитини.
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу[1, ст. 51,52].
Держава створює для дітей, які позбавлені батьківського піклування та для дітей, які не мають необхідних умов для виховання і навчання в сім’ї, розгалужену систему освітньо-виховних установ. До системи таких установ належать: загальноосвітні школи – інтернати для дітей сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків; школи – інтернати, дитячі будинки, в тому числі і дитячі будинки сімейного типу. Для дітей, які потребують особливих умов виховання, створюються загальноосвітні школи і професійно–технічні училища соціальної реабілітації [7,ст. 37].
Держава, визнаючи пріоритетність сімейного виховання та усвідомлюючи, що природним навколишнім середовищем для дитини є сім’я, всіляко сприяє усиновленню дітей. Діти, які залишилися без піклування батьків, повинні бути передані, якщо це можливо, на виховання в сім’ю, на всиновлення (удочеріння), під опіку (піклування) або в спеціалізовані установи для дітей-сиріт.
Усиновлення, як соціальне явище за всіх часів було однією з найпоширеніших правових форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. Усиновлення завжди вважалось актом гуманності як стосовно дітей, так і стосовно усиновителів, які намагаються знайти в усиновленні задоволення своїх духовних потреб, батьківської турботи про дитину (адже усиновителі під час усиновлення можуть реалізувати свої батьківські якості: турботу, любов і т.д.). Як правова форма прийняття дітей, позбавлених батьківського піклування, на виховання, усиновлення є одним із найдавніших і традиційних інститутів сімейного права.
РОЗДІЛ 3. МАЙНОВІ ВІДНОСИНИ БАТЬКІВ ТА ДІТЕЙ Правовідносини батьків та дітей з приводу майнаМайнові взаємини батьків та дітей є взаєминами, що мають вартісний характер щодо приналежності майна (речей і прав) сторонам, щодо відповідальності батьків за зобов'язаннями перед дітьми. Піддаючись регулюванню нормами цивільного та сімейного законодавства, ці відносини приймають форму правовідносин.
Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи:
1) правовідносини з приводу майна;
2) аліментні правовідносини.
Перш за все необхідно розглянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між батьками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідносини поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набутого батьками і призначеного для потреб усієї сім’ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) майна, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах[24, с.164].
Кожна сім’я має певний обсяг майна, яке призначене для задоволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законодавство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний правовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для забезпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право власності дитини на таке майно [2,cт. 174].
Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов’язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов’язані передавати їй у користування [2, ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 ]. Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встановлюються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним [2,ст. 59]. Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності [2,ст. 175].
Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством [2, ст. 177]. За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить власникові речі, є його власністю [3,ст. 189]. Це правило поширюється на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім’ї [2, ч.1 ст. 178]. Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до цивільного законодавства [2,ст. 178].
Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності [3,ст. 34, 35]. Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього [2,ч. 4 ст. 177]. У випадку неналежного виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов’язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду [2,ч. 5 ст. 177].
Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім’я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на аліменти за батьками закріплюється й обов’язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку [2,ч. 1 ст. 179]. СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Неповнолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповідно до ЦК.
Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей та його виконання

Необхідність отримання матеріальної підтримки від батьків повнолітніми працездатними дітьми пов'язана з тим, що в сучасному суспільстві досягнення економічної самостійності часто відбувається пізніше досягнення повноліття. Не маючи права на отримання аліментів, діти, що виховуються тільки одним із батьків, опиняються в менш привілейованому становищі, ніж ті, які ростуть у повній сім'ї. Тягар їх утримання під час навчання після 18 років повністю лягає на плечі одного з батьків, що приживає з дитиною спільно, що навряд чи можна визнати справедливим[22,с.232].
Загальним обов'язком батьків, який покладається на них Сімейним кодексом, є обов'язок утримувати своїх дітей. За загальним правилом, батьки зобов'язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття (18 років). Після цього батьки можуть продовжувати утримання, але це є їхнім правом, а не обов'язком, за виключенням випадків, передбачених Главою 16 СК.
На нашу думку, окремого тлумачення вимагає використання в нормі в множині слова «батьки». Це означає, що  обов'язок  по утриманню  повнолітніх дочки, сина  покладається законом на кожного з батьків, матір і батька. Позов про стягнення аліментів може бути поданий як до матері, так і до батька. Тому якщо позов поданий одночасно до матері й батька, суд визначає окремо розмір аліментів, що стягуватимуться з кожного з них.
Підстави виникнення обов'язку по утриманню дочки, сина також установлюються судом стосовно кожного з батьків. З'ясовуються окремо можливість матері й батька надавати матеріальну допомогу. Тому розмір аліментів, присуджених з матері й батька, може бути різним.
Умовою виникнення у батьків обов'язку щодо утримання дитини є походження дочки, сина від батьків (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв'язків (усиновлення, факт біопоходження). Відповідно до СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів громадянського стану[23,с.321].
Правовідносини по утриманню батьками своїх повнолітніх дочки, сина мають певну специфіку порівняно із правовідносинами по утриманню батьками своїх дітей: а) вони виникають і припиняються у зв'язку з іншими обставинами, тобто за іншими підставами; б) мають особливий суб'єктний склад тощо.
Батьки продовжують бути зобов'язаними утримувати свою дитину після досягнення нею повноліття за наявності у сукупності таких обставин:
дочка або син є непрацездатними. Відповідно до законодавства, непрацездатними є особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника[8, ст.1].
Отже українське законодавство виділяє три основні види непрацездатності: непрацездатність за віком, непрацездатність за станом здоров'я та непрацездатність у зв'язку із входженням особи до групи осіб, які мають право на пенсію у зв'язку із втратою годувальника. Важливою є непрацездатність повнолітньої дитини за станом здоров'я, тобто наявність у дитини статусу інваліда. Інвалідом визнається особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті[9, ст.1].
Непрацездатними також є особи, які досягли пенсійного віку. За загальним правилом, пенсійний вік настає для чоловіків в 60 років, для жінок - в 55 років[10,ст.12]. Звідси слідує, що право на матеріальне утримання мають також повнолітні діти, які досягли пенсійного віку. Хоча на практиці випадки звернення осіб пенсійного віку до своїх батьків з вимогою про надання утримання не зустрічаються.
Залежно від ступеня обмеження життєдіяльності встановлюють I, II, III групу інвалідності. Раніше непрацездатними беззастережно визнавалися інваліди І й II групи. Інваліди III групи вважалися частково працездатними, тому питання про стягнення аліментів на таких осіб вирішувалося судом з урахуванням конкретних обставин справи, а саме залежно від реальної можливості інваліда заробляти кошти для існування. Після тривалих наукових дискусій інваліди III групи також віднесені сімейним законодавством до категорії непрацездатних осіб. Однак та обставина, що в інвалідів III групи зберігається значний відсоток загальної працездатності, є дійсно немаловажною. Тому суд при визначенні розміру аліментів у кожному конкретному випадку має враховувати ступінь втрати працездатності повнолітніми дочкою, сином. Статус інваліда, пенсіонера засвідчується документами відповідного державного зразка. Ці документи подаються суду на підтвердження факту непрацездатності особи.
непрацездатні повнолітні діти потребують матеріальної допомоги. Під потребою матеріальної допомоги розуміється неможливість самостійно забезпечити своє існування та недостатність державної допомоги - пенсій та допомог у зв'язку з інвалідністю. При цьому якщо особа, хоча і є інвалідом з дитинства, але отримала професію (наприклад, програміста) та самостійно заробляє гроші, вона не може вимагати утримання від своїх батьків.
На підставі ч. 4 ст. 75 СК України в юридичній літературі пропонується визначати факт потреби в матеріальній допомозі шляхом порівняння доходу особи з прожитковим мінімумом, установленим законом. Тобто особу пропонується вважати нужденною тоді, якщо вона забезпечена коштами в розмірі нижче прожиткового мінімуму. Такий підхід важко визнати справедливим. Непрацездатні дочка, син можуть фактично потребувати матеріальної допомоги і в тому випадку, якщо вони забезпечені коштами в розмірі, який відповідає, а в деяких випадках, навіть, перевищує прожитковий мінімум. З законодавчого визначення прожиткового мінімуму випливає, що такої вартісної величини достатньо в разі нормального розвитку подій, тому що у визначенні йдеться про збереження здоров'я, мінімальний набір товарів і послуг, задоволення основних потреб тощо. Однак непрацездатна особа окрім задоволення звичайних потреб змушена здійснювати витрати на відновлення здоров'я, лікування, оплату стороннього догляду тощо, з тим, щоб наблизити своє життя до нормального.
Характер і розмір необхідних витрат можуть різнитися залежно від ступеня непрацездатності, місця проживання, інших умов життя особи. На нашу думку, норма ч. 4 ст. 75 СК України не дозволяє врахувати всі особливості конкретної життєвої ситуації. Тому можна зробити висновок, що суд при встановленні потреби дочки, сина у матеріальній допомозі має брати прожитковий мінімум тільки за основу і вирішувати справу з урахуванням всієї сукупності фактичних обставин[50,с.231].
3) наявність у батьків можливості надати таку допомогу. Батьки не будуть зобов'язані утримувати повнолітню дитину, якщо вони самі є непрацездатними та потребують допомоги або якщо їхній заробіток не дозволяє їм здійснювати утримання.
Батьки, за загальним правилом, мають добровільно утримувати свою непрацездатну дитину. В разі відмови батьків від надання утримання аліменти можуть бути стягнені з них рішенням суду за позовом як самої дитини, так і того з батьків, з яким проживає дитина.
Обов'язок батьків утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей є аліментним обов'язком першої черги. Це означає, що батьки повинні платити дітям аліменти незалежно від наявності інших осіб, яких вони забезпечують. Однак наявність в одержувача аліментів чоловіка або повнолітніх дітей, які також є відносно нього аліментно - зобов'язаними особами першої черги, враховується при визначенні розміру аліментів[22, с.221].
 Стягнення аліментів на дочку, сина, які досягай повноліття, з підстав, передбачених статтями 198, 199 СК, здійснюється у судовому порядку за новою позовною заявою[16,п.15].
Таким чином, обов’язок батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина є самостійним обов’язком. Після досягнення дитиною вісімнадцяти років за наявності передбачених в законі умов для виникнення права на утримання необхідно знову звернутися до суду для примусового стягнення аліментів, якщо матір, батько не виконують свої обов'язки добровільно.
В сімейному кодесі не міститься спеціальної норми, яка закріплювала б підстави припинення права на утримання повнолітніх дочки, сина. У главі 9 СК України, яка регулює відносини по утриманню між подружжям, така норма передбачена. Відповідно до СК України підстави припинення права на утримання можна поділити на дві групи [2, ст. 82].
До першої групи підстав належать ті обставини, які підтверджені відповідними документами. Встановлення їх рішенням суду не потрібно. Тому право на утримання припиняється автоматично від дня настання цих обставин. До них можна віднести поновлення працездатності одержувача аліментів. До другої групи підстав належать ті обставини, наявність яких має бути встановлена судом:
а) припинення потреби одержувача аліментів в матеріальній допомозі;
б) припинення можливості платника аліментів надавати матеріальну допомогу.
Кожна із цих обставин може бути предметом спору, тому встановлюється судом і підлягає доказуванню заінтересованою стороною. У випадку встановлення судом зазначених обставин стягнення аліментів припиняється від дня набрання чинності рішенням суду.
Визначення моменту, коли припиняється право на утримання повнолітніх дочки, сина, є не менш принциповим і важливим. В главі 16 СКУ не визначено, в якому порядку припиняється право на утримання. Ймовірно, це питання можна вирішити за допомогою аналогії закону. Таким чином, підстави припинення права на утримання дочки, сина також можна поділити на дві групи. Право на утримання припиняється автоматично у разі:
а) поновлення працездатності дочки, сина; 
б) смерті однієї із сторін зобов'язання. 
Право на утримання припиняється від дня настання цих обставин. Право на утримання припиняється за рішенням суду у разі:
а) припинення потреби дочки, сина в матеріальній допомозі;
б) припинення можливості батьків надавати матеріальну допомогу. В цьому випадку право на утримання припиняється від дня набрання законної сили рішенням суду.
Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів:
1) досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років;
2) продовження ними навчання.
Сімейний кодекс не конкретизує, в якому навчальному закладі така особа буде продовжувати навчання. Отже для отримання права на батьківське утримання, дитина може навчатися в будь-якому навчальному закладі будь-якої форми власності.
3) потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі.
Навчання дитини має бути її основним заняттям, отже якщо дитина навчається на заочному відділенні і має можливість працювати та заробляти собі на життя, обов'язку батьків утримувати таку дитину не виникає. Тому в разі спору потреба в матеріальный допомозі має бути встановлена судом. Про наявність такої потреби можуть свідчити навчання на платній основі, необхідність забезпечення житлом за місцем навчання тощо. Докази на підтвердження зазначеної обставини надаються суду заінтересованою стороною.
4) наявність у батьків можливості надавати таку допомогу. Тобто батьки самі мають бути працездатними та мати такий заробіток, який дозволив би їм утримувати себе та свою повнолітню дитину [16, п.20].
 Обов'язок по утриманню повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання, не є продовженням обов'язку по утриманню дитини до вісімнадцяти років. Це два самостійні обов'язки, які закріплені в різних главах СК України. Вони мають власні підстави виникнення і припинення. Розмежування між ними, дійсно, є не досить явним, якщо дитина вирішила продовжити навчання відразу по закінченні загальноосвітнього навчального закладу. У цьому випадку обов'язок батьків по її утриманню, на перший погляд, немов би й не припиняється. Тим більше так здається у випадку, якщо утримання надається батьками добровільно.
Аліменти на повнолітніх дочку, сина можуть бути визначені у трьох основних формах:
1) у твердій грошовій сумі, тобто у фіксованому розмірі в гривнях, який буде однаковим протягом всього періоду сплати аліментів;
2) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів. Тобто сума аліментів буде відраховуватися не тільки із заробітної плати платника, але і із будь-яких інших отриманих ним доходів. В такому випадку сума аліментів, сплачуваних батьками на утримання повнолітньої дочки, сина, в кожному місяці буде різною.
3) у змішаній формі, що означає, що аліменти можуть складатися із певної твердої суми, яка гарантована буде виплачена в якості утримання, та із певної частини доходу платника, яка буде збільшувати суму утримання.
При визначенні розміру аліментів на повнолітніх дочку, сина суд враховує такі обставини:
• стан здоров'я та матеріальне становище повнолітніх дочки, сина;
• стан здоров'я й матеріальне становище платника аліментів;
• наявність у платника аліментів дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, інших дочки, сина;
• можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином;
• інші обставини, що мають істотне значення.
 Стан здоров'я і матеріальне становище особи, як правило, перебувають між собою у прямому зв'язку. Стан здоров'я визначає не тільки працездатність особи, а й коло її потреб. Тому при розгляді спору про стягнення аліментів суд в першу чергу з'ясовує стан здоров'я і матеріальне становище повнолітніх дочки, сина і того з батьків, хто є платником аліментів.
Стан здоров'я підтверджується відповідними медичними висновками. Матеріальне становище особи визначається, виходячи з вартості приналежного їй майна, рівня її доходів, а також величини витрат, які здійснюються нею на утримання себе й членів своєї сім'ї.
Крім того, суд враховує наявність у платника аліментів дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, інших дочки, сина. Головне значення має те, що він зобов'язаний утримувати зазначених осіб за законом. Тому це суттєво впливає на його матеріальне становище.
Закон рівною мірою покладає обов'язок щодо утримання повнолітніх дочки, сина на обох батьків. Однак вимога про надання утримання може бути заявлена тільки до одного з батьків. Крім того, повнолітні дочка, син можуть набувати в сімейних відносинахінших ролей (батьки, чоловік, дружина) стосовно інших осіб. Тому обов'язок щодо їх утримання може виникати не тільки у батьків, а й інших осіб. Іншими словами, позивач нерідко має право на утримання одночасно від декількох осіб. Тому суд має враховувати це при визначенні розміру аліментів з відповідача.
 Важливо відмітити, що відносини щодо утримання батьками своїх повнолітніх дочки, сина можуть регулюватися договором. З метою врегулювання цих відносин можуть укладатися два види договорів:
1) договір про сплату аліментів [2,ст. 189];
2) договір про припинення права на аліменти у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно [2,ст. 190].
Дитина, яка досягла 14 років, бере участь в укладенні договору про припинення права на аліменти у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно[2, ст.190]. Однак повнолітні дочка, син мають повну цивільну дієздатність і є самостійними учасниками і цивільних, і сімейних відносин. У цьому зв'язку виникає питання щодо суб'єктного складу договорів, які можуть укладатися на підставі статті 190 СКУ. Зі системного аналізу законодавства можна зробити висновок, що зазначені види договорів можуть укладати:
а) матір і батько поміж собою;
б) матір, батько з повнолітніми дочкою, сином. Іншими словами, одержувачем аліментів за договором про сплату аліментів і набувачем права власності на нерухоме майно за договором про припинення права на аліменти можуть виступати повнолітні дочка, син.
Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання
Утримання батьків дітьми є відповідною компенсацією за утримання і турботу, надану батьками дитині. В нормальних умовах діти добровільно допомагають своїм непрацездатним батькам і турбуються про них. Чинним законодавством встановлено, що повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків[1, ст.51]. Таке піклування може полягати в особистому догляді за батьками, допомозі в побуті, захисті прав й інтересів, матеріальній підтримці.  Таким чином, ця моральна норма була спочатку зафіксована на конституційному рівні, а потім знайшла своє відображення в Сімейному кодексу України.
Безсумнівно, неможливо змусити дорослих повнолітніх дітей любити і поважати своїх батьків. Любов, доброта, порядність, чесність є етичними поняттями, а не юридичними. Тим не менш потрібно пам'ятати, що однією з основних цілей регулювання сімейних відносин є утвердження почуття обов'язку перед батьками[2, ст.1].
Повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Таким чином, непрацездатним і таким, що потребують матеріальної допомоги батькам, надається право звернутися до суду за примусовим стягненням аліментів зі своїх дітей. Обов'язок виплачувати аліменти своїм батькам в судовому порядку може бути покладено тільки на повнолітніх дітей.
Проблемним моментом, на нашу думку, є відсутність положення про наявність у дітей працездатності, для забезпечення можливості дітей утримувати своїх батьків.
Діти, які отримали повну цивільну дієздатність до досягнення повноліття шляхом вступу в шлюб чи емансипації, не повинні виплачувати аліменти своїм батькам до досягнення ними вісімнадцяти років. Іншого погляду дотримується Антокольська М.В.,яка стверджує, що підставою для емансипації є те, що неповнолітній працює за трудовим договором або займається підприємницькою діяльністю, отже, він володіє певним доходом і немає підстав звільняти його від обов'язку по утриманню батьків[22, с.211].
 Обов'язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів:
1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв'язків (усиновлення, факт біопоходження);
2) непрацездатність матері, батька;
3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов'язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних обставин.
Слід зазначити, що моментом виникнення обов'язку утримувати своїх батьків є наявність усіх перерахованих умов.
Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, не є абсолютним[16, п.24].
Батьки нерідко ухиляються від виконання своїх обов'язків. Це виражається в ухиленні від сплати аліментів на дітей, нездійснення виховання дітей або турботи про них, відмові від спільного проживання з дитиною без поважних причин та інших подібних діях. Факти ухилення батьків від виконання своїх батьківських обов'язків можуть підтверджуватися усіма засобами доказування.
Позбавлення батьків батьківських прав, обмеження їх у батьківських правах або засудження за злісне ухилення від сплати аліментів для звільнення дітей від обов'язку по утриманню батьків, несумлінно ставляться до виконання своїх батьківських обов'язків, необов'язково.
Батьки, позбавлені батьківських прав, згодом можуть бути відновлені в батьківських правах, однак звільнення дітей від обов'язку по утриманню батьків не проводиться[22, с.213].
Необхідність матеріальної допомоги визначається в кожному конкретному випадку в залежності від матеріального становища батьків. До уваги приймається отримання батьками пенсії, державних пільг, субсидій, наявність в батьків майна, що може приносити дохід тощо.
Позов про стягнення аліментів може бути пред'явлений:
- до одного з дітей;
- до кількох з дітей;
- до всіх дітей разом.
У випадку пред'явлення позову до одного з дітей, суд за власною ініціативою має право притягнути до участі у справі інших дітей, незалежно від того пред'явлено до них позов чи ні.
Розмір аліментів визначається в судовому порядку в залежності від матеріального та сімейного становища батьків та дітей. При цьому судом враховуються всі заслуговуючи на увагу інтереси сторін: непрацездатність батьків та їх потреба у матеріальній допомозі, матеріальне становище дітей, догляд дітей за батьками тощо. Аліменти підлягають сплаті щомісяця в твердій грошовій сумі[52, с.117].
Аліменти, що сплачують діти на утримання своїх батьків, безумовно повинні забезпечувати достатній життєвий рівень та необхідні умови для існування. Проте в сучасних умовах тяжка хвороба, інвалідність або немічність батьків потребують значних додаткових витрат, які не покриваються сумами сплачуваних дітьми аліментів. Саме з метою уникнення випадків матеріальної незахищеності батьків закон встановлює обов'язок дітей брати участь у додаткових витратах на батьків. Додаткові витрати на утримання батьків є різновидом аліментних платежів.
Законодавством визначається вичерпний перелік обставин, за яких у дітей виникає обов'язок по несенню додаткових витрат на батьків, а саме:
- тяжка хвороба;
- інвалідність
- немічність[2, ст.203].
При невиконання дітьми обов'язку по сплаті додаткових витрат, батьки мають право звернутися за захистом своїх прав до суду. Суд в кожному конкретному випадку визначає наявність однієї або декількох з перелічених вище обставин на підставі відповідного медичного висновку.
Суд визначає розмір коштів на оплату додаткових витрат в тому самому порядку, що і при визначені розміру коштів на утриманнями батьками своїх неповнолітніх дітей.
Суд визначає суму необхідних додаткових витрат на батьків в залежності від матеріального та сімейного становища дітей та батьків та інших обставин. З дитини-відповідача (дітей-відповідачів) додаткові витрати на батьків стягуються в твердій грошовій сумі і, зазвичай, підлягають сплаті щомісячно. Але можливий і інший варіант, буде визначений одноразовий платіж з урахуванням конкретної ситуації.
Суд вправі зобов'язати дітей прийняти участь у фактично понесених витратах батьків, що були викликані перерахованими у коментованій статті обставинами, так і у витратах, що необхідно буде здійснити в майбутньому. Таким витратами можуть бути, зокрема, витрати по здійсненню майбутньої операції, направлення для лікування у відповідний санаторій тощо. Сторона, яка звертається в суд з вимогою до дітей, про понесення нею додаткових витрат на утримання, зобов'язана надати докази, що підтверджують суми фактично понесених витрат, або надати обґрунтований висновок щодо майбутніх витрат[44, с.140].
При стягненні коштів на оплату додаткових витрат по утриманню батьків, суд залучає до справи всіх повнолітніх дітей батьків (батька, матері) незалежно від того чи був до них пред'явлений позов. Як правило, це здійснюється за ініціативою відповідача.
У главі 17 СК України не міститься спеціальної норми, яка взагалі закріплювала б підстави припинення зобов'язання повнолітніх дітей по утриманню батьків. Зобов'язання по утриманню батьків припиняється у випадку, якщо відпадає хоча одна з умов, на підставі яких воно виникло. Таким чином, вказане зобов'язання припиняється у разі:
а) поновлення працездатності матері, батька;
 б) припинення потреби матері, батька в матеріальній допомозі.
Поновлення працездатності матері або батька підтверджується відповідними документами, тому встановлення цього рішенням суду не потрібно. Виходячи з системного аналізу норм СК України, можна припустити, що право на утримання припиняється від дня настання зазначеної обставини автоматично. Факт припинення потреби в матеріальній допомозі, навпаки, може бути предметом спору, тому у всіх випадках підлягає встановленню в судовому порядку і підлягає доказуванню заінтересованою стороною. Стягнення аліментів припиняється від дня набрання законної сили рішенням суду[53, с.123].
У виняткових випадках суд може присудити з повнолітніх дочки, сина аліменти на користь батьків на певний строк, що не перевищує трьох років. Тобто фактично йдеться про обмеження права батьків на утримання певним строком у межах трьох років. Тривалість строку, протягом якого стягуватимуться аліменти, визначає суд, з урахуванням фактичних обставин справи. Строк зазначається у рішенні суду. Після спливу цього строку повнолітні дочка, син не зобов'язані утримувати матір, батька.
Важливим є те, що вказане положення може бути застосоване судом, якщо встановлено, що мати чи батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків. Саме у зв'язку з цією обставиною право батьків на утримання обмежується строком.
Якщо в ході судового засідання встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків, суд може стягнути аліменти тільки у виняткових випадках. Таким випадком можна вважати, наприклад, перебування матері, батька у стані крайньої нужденності, повну відсутність у них коштів для існування у зв'язку з тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю, якщо немає інших осіб, які зобов'язані надавати їм утримання. Суд, враховуючи конкретні обставини справи, має визначити, чи є випадок таким, коли на перший план висувається мета зобов'язання по утриманню - надати матеріальну допомогу нужденним непрацездатним особам, а саме батькам.
Таким чином, присуджуючи з повнолітніх дочки, сина аліменти на користь батьків на визначений строк, суд має встановити такі обставини:
а) непрацездатність матері, батька;
 б) потребу матері, батька в матеріальній допомозі;
в) ухилення матері, батька від виконання батьківських обов'язків;
 г) наявність виняткових обставин.
Виходячи з аналізу даної  норми, можна припустити, що суд, присуджуючи з повнолітніх дочки, сина аліменти на певний строк, може стягнути з них додаткові витрати, пов'язані з тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю батьків. 
У главі 17 СК України не міститься спеціальної норми, яка взагалі закріплювала б підстави припинення зобов'язання повнолітніх дітей по утриманню батьків. Зобов'язання по утриманню батьків припиняється у випадку, якщо відпадає хоча б одна з умов, на підставі яких воно виникло. Таким чином, вказане зобов'язання припиняється у разі:
а) поновлення працездатності матері, батька; 
б) припинення потреби матері, батька в матеріальній допомозі.
Перелік обставин, що беруться судом до уваги при визначенні розміру аліментів на батьків, в СК України значно розширено. Зокрема це матеріальний і сімейний стан сторін, можливість одержання батьками утримання від інших осіб: повнолітніх дочки, сина, дружини, чоловіка, своїх батьків[2, ст. 205]. Вказані обставини враховуються судом також при визначенні додаткових витрат на батьків. Суд має врахувати всі обставини, що мають значення для справи.
Не виключена ситуація, коли батьки з особистих міркувань подають позов про стягнення аліментів тільки до одного з дітей. Мотиви не звернення за допомогою до інших дітей можуть бути різноманітними: непрацездатність, важке матеріальне становище дітей, особливості особистих відносин, що склалися, тощо. Закон не зобов'язує батьків висувати свої вимоги до усіх дітей, якщо їх кілька. Тому вони вправі звертатися до будь-кого із дітей за своїм вибором.
Однак, оскільки обов'язок по утриманню батьків покладається на всіх дітей рівною мірою, наявність інших повнолітніх дітей враховується судом при визначенні розміру аліментів, що підлягають стягненню з відповідача.
Норми глави 17 СК України в цілому регулюють відносини між повнолітніми дітьми та їхніми батьками по утриманню. Проте в останній статті зазначеної глави СК певні майнові обов'язки щодо батьків покладаються на дитину, тобто особу, віком до 18 років. У виняткових випадках, якщо батьки є тяжко хворими або інвалідами, а дитина має достатній дохід, суд може стягнути з неї витрати на лікування та догляд за батьками.
Поняття достатній дохід (заробіток) є оціночним поняттям і визначається у кожному конкретному випадку судом. Джерела доходу (заробітку) дитини можуть бути досить різні наприклад: кошти отримані за результати інтелектуальної та творчої діяльності, премії, гонорари, грошові винагороди, стипендії, кошти отримані від підприємницької діяльності, доходи по акціям, дивіденди заробітна плата тощо. При отриманні дитиною доходу (заробітку) в іноземній валюті відбувається перерахування в національну валюту - гривню і встановлення або одноразового платежу або строкових аліментних платежів.
Позов про присудження аліментів може бути пред'явлений безпосередньо до дитини, якій виповнилося 14 років. У випадку, якщо дитина не досягла 14 років, позов може бути пред'явлений до її опікуна. У випадку пред'явлення позову до одного з дітей, суд розглядає можливість залучення до справи і інших дітей, розмір доходу (заробітку) яких є достатнім для стягнення з них аліментів.
Суд може ухвалити рішення щодо стягнення коштів з дитини на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням і доглядом за батьками, тільки у виняткових випадках. У законі не вказано, які випадки є винятковими. Однак можна зробити висновок, що тяжка хвороба або інвалідність зазначені не на пояснення того, що слід вважати винятковими випадками. Можна припустити, що кошти з дитини на користь матері, батька можуть стягуватися лише у тих випадках, коли останні перебувають у стані крайньої нужденності, потреби в матеріальній допомозі, абсолютної відсутності коштів до існування у зв'язку з тяжкою хворобою, інвалідністю, за відсутності інших осіб, зобов'язаних надавати їм утримання тощо. Іншими словами, дана норма застосовується не у всіх випадках, коли мати, батько є тяжко хворими або інвалідами, а дитина має достатній дохід, а лише у виняткових. Які саме конкретні життєві обставини є винятковими, визначає виключно суд при розгляді справи.
 Суд може ухвалити рішення щодо стягнення коштів одноразово або протягом певного строку, а також на покриття фактично понесених або майбутніх витрат,якщо їхній передбачуваний розмір може бути визначений попередньо.
Кошти, що стягуються з дитини, мають строго цільове призначення - покриття витрат, пов'язаних з доглядом за батьками та їхнім лікуванням.
У СК України не міститься інших норм, які передбачають стягнення коштів з дитини на користь батьків. Закон визначає певні немайнові обов'язки дитини щодо батьків. Дитина зобов'язана піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу[2, ч. 1 ст. 172]. Можна висловити сумніви щодо правового характеру зазначеного обов'язку, тому що його виконання не може бути забезпечено примусово. Ця норма скоріше є моральним приписом. З дитини не можуть бути стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних з наданням такого піклування третіми особами, як це передбачено стосовно повнолітніх дітей [2, ч.3 ст.172].
Підстави для стягнення з дитини коштів на користь батьків містяться лише в ст. 206 СК України. Позов може бути пред'явлений матір'ю, батьком до опікуна дитини, а також безпосередньо до дитини, яка досягла чотирнадцяти років.
Очевидно, дана норма не матиме широкої практики застосування. Навряд чи можна припустити, що матір, батько в судовому порядку звертатимуться з вимогою про сплату коштів до дитини, яка з ними проживає. Найбільш ймовірним є стягнення з дитини витрат на своє лікування тим з батьків, який проживає окремо від неї.
Розділ 4.ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКА У НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ
Порядок розробки та затвердження, а також складові правил внутрішнього трудового розпорядку об'єкту господарювання
1. Всеукраїнська   громадська   організація    «Всеукраїнська   асоціація   автомобільних  перевізників» – громадська неприбуткова організація, створена внаслідок добровільного об’єднання осіб, що працюють у галузі автомобільного транспорту, на основі членства, для задоволення і захисту своїх законних прав та інтересів, координації спільних дій, направлених на розвиток транспортної галузі України.
Членами  ВГО «ВААП» можуть  бути  фізичні  особи,  колективи підприємств,  установ, організацій,  які працюють у галузі автомобільного транспорту, визнають  та  виконують положення Статуту і поділяють  принципи  та  завдання  ВГО «ВААП».
Асоціація в інтересах її членів опрацьовує такі окремі питання:
Відміну необґрунтованих рішень місцевих органів та органів державного регулювання стосовно зміни становища з маршрутною мережею та ліцензуванням автоперевізників.
Приймає участь в роботі колегії Державної адміністрації автомобільного транспорту, в семінарах, нарадах, що проводяться Держтрансадміністрацією, де розглядаються питання автотранспортної діяльності.
Вносить пропозиції щодо вдосконалення роботи автомобільного транспорту.
Надає консультації по нормативно-правовим документам, які регулюють діяльність автомобільного транспорту.
Захищає інтереси своїх членів в центральних та місцевих органах виконавчої влади.
Надає підтримку в оформлення віз водіям за спрощеною процедурою при здійсненні міжнародних автомобільних перевезень та здійснює їх страхування;
Сприяє оновленню рухомого складу та захищає інтереси вітчизняних виробників автотранспортних засобів.
Асоціація підтримує автомобільних перевізників щодо розвитку маршрутної мережі, ліцензування та захисту єдиних умов конкуренції для всіх форм власності при перевезеннях пасажирів і вантажів. Представники ВААП беруть участь у роботі тендерного комітету та ліцензійної комісії Укравтотрансу. Асоціація спроможна захищати інтереси перевізників, надаючи юридичні послуги.
Внутрішній трудовий розпорядок — це правопорядок у сфері праці, що діє в кожній організації.
Норми внутрішнього трудового розпорядку регулюють суспільні відносини з приводу організації колективної праці між роботодавцем і трудовим колективом (його органами), між роботодавцем та виборними органами профспілкової організації на підприємстві, в установі, організації. Трудовий розпорядок охоплює систему нормативних актів, які регулюють порядок здійснення трудової діяльності[28, с.88].
Місцеві правила внутрішнього трудового розпорядку розробляються власником і виборним органом первинної профспілкової організації на основі Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників та службовців підприємств, установ, організацій, які передають їх на затвердження трудовому колективу. Повноваження затверджувати правила внутрішнього трудового розпорядку належить трудовим колективам підприємств, установ і організацій.
Основою для розробки місцевих правил внутрішнього трудового розпорядку є Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для працівників і службовців підприємств, установ, організацій. Типові правила є нормативно-правовим актом. Їх норми підлягають безпосередньому застосуванню. Відступ від норм Типових правил є недопустимим, за винятком тих випадків, коли норми самих Типових правил як нормативного акта Союзу РСР прийшли в суперечність із законодавством України і втратили чинність з цієї причини.
Структуру правил внутрішнього трудового розпорядку можна відобразити таким чином:
1) загальні положення;
2) порядок прийняття і звільнення працівників;
3) основні обов'язки працівника;
4) основні права працівника;
5) основні обов'язки власника або уповноваженого ним органу;
6) основні права власника або уповноваженого ним органу;
7) робочий час та його використання;
8) заохочення за успіхи у праці;
9) відповідальність за порушення трудової дисципліни.
Відповідно до законодавства, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується[1, ст. 43].
Право на працю реалізується шляхом укладення між працівником i власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, яка використовує найману працю (далі — роботодавець) трудового договору, за яким працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цим договором, з підляганням правилам внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець – виплачувати працівникові заробітну плату i забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий розпорядок в організації визначається правилами внутрішнього розпорядку[4, ст. 142].
Нормальна тривалість робочого часу не може перевищувати 40 годин на тиждень[4, ст. 50].
У Всеукраїнській асоціації автомобільних перевізників встановлюється п’ятиденний робочий тиждень i такий розпорядок роботи:
початок роботи (9:00 година);
закінчення роботи (17:00 година);
перерва для харчування та відпочинку ( від 12 – до 13 години).
Припинення дії трудового договору може мати місце тільки з підстав, передбачених законами України.
За ініціативою працівника трудові відносини припиняються згідно зi статтями 38 та 39 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП). Припинення дії трудового договору за ініціативою власника може мати місце з підстав, передбачених статтями 40 та 41 КЗпП. Дію трудового договору може бути припинено також за умов, передбачених пунктами 1, 2, 3, 5, 6, 7 та 8 статті 36 КЗпП.
Крім перерви для харчування та відпочинку можуть встановлюватися інші перерви (якщо їх надання обумовлено умовами праці, наприклад, роботи на холодному повітрі тощо).
Працівники У Всеукраїнській асоціації автомобільних перевізників мають право також на коpoткoтepмінoвi перерви санітарно-гігієнічного призначення.
Перерва для харчування і відпочинку надається, як правило, через 4 години роботи і використовується працівником на власний розсуд. Тривалість перерви не може бути меншою 30 хвилин. У разі неможливості надання перерви для харчування працівникові має бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються Правилами, колективним договором або розпорядженням роботодавця за погодженням з представницьким органом.
При прийнятті працівника на роботу, а також під час дії трудового договору за угодою сторін може встановлюватися неповний робочий час із визначенням тривалості роботи, її розпорядку та оплатою пропорційно до відпрацьованого часу.
Обліковим періодом при підсумованому обліку робочого часу, як правило, є місяць. В окремих випадках застосовуються інші облікові періоди – квартал, півріччя, рік, тура тощо.
У Всеукраїнській асоціації автомобільних перевізників встановлюються такі дні щотижневого відпочинку: (субота, неділя).
Вихід працівників на роботу в неробочий час, вихідні, святкові та неробочі дні здійснюється в порядку, встановленому роботодавцем чи за його дорученням відповідною службою.
Усі працівники, які перебувають у трудових відносинах з підприємством, мають право на щорічну відпустку, тривалість якої встановлюється законодавством. На час відпустки за працівником зберігається місце роботи і середня заробітна плата.
Черговість надання щорічних відпусток визначається графіками, які в термін до 15 січня затверджуються роботодавцем за погодженням з представницьким органом і під розпис доводяться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку.
Період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується з працівником і з роботодавцем. Роботодавець зобов’язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше, як за два тижні до встановленого графіком терміну.
Графік є обов’язковим для сторін трудового договору. Перенесення відпусток на інший час може мати місце лише у випадках, передбачених законодавством та за згодою сторін.
Працівник У Всеукраїнській асоціації автомобільних перевізників зобов’язаний:
своєчасно, до початку зміни, прибути на робоче місце та приготуватися до виконання трудових обов’язків;
почати роботу відповідно до діючого режиму робочого дня;
бути на робочому місці впродовж всієї зміни за винятком перерв на відпочинок та харчування;
виконувати своєчасно та в повному обсязі робочі завдання (функціональні обов’язки), забезпечувати належну якість виконуваних робіт та виготовлюваної продукції;
виконувати розпорядження роботодавця;
виконувати обов’язки, покладені на нього трудовим договором;
дотримуватися вимог з охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці та протипожежної безпеки, передбачених відповідними правилами та інструкціями, користуватися виданими спецодягом, спецвзуттям, засобами індивідуального захисту та запобіжними пристроями;
виконувати вимоги, передбачені технологічними документами, не допускаючи браку в роботі;
вживати заходів для негайного усунення причин та умов, що перешкоджають або ускладнюють нормальну роботу (простій, аварія) і негайно повідомляти про подію керівництво;
дотримуватися чистоти й порядку на робочому місці, в цеху (відділі) та на території підприємства;
дотримуватися правил ділового етикету у взаєминах з іншими працівниками та клієнтами підприємства.
Роботодавець зобов’язаний:
ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;
забезпечити працівникові робоче місце та надати роботу за умовами трудового договору;
ознайомити працівника з його робочим завданням;
забезпечити робоче місце відповідними матеріальними та енергетичними ресурсами, інструментом і приладдям, а працівника –– спецодягом, спецвзуттям та засобами індивідуального захисту відповідно до нормативно-правових актів;
організовувати своєчасне проведення інструктажу працівника щодо вимог охорони праці, протипожежної безпеки та інших правил безпеки проведення робіт;
вживати необхідних заходів для профілактики виробничого травматизму, професійних та інших захворювань працівників;
у зв’язку зі шкідливими умовами праці у випадках, передбачених законодавством, вчасно надавати пільги та компенсації (скорочений робочий день, додаткові відпустки, лікувально-профілактичне харчування та ін.);
видавати заробітну плату у встановлені законодавством та колективним договором терміни;
забезпечувати своєчасний поточний та капітальний ремонт обладнання на робочих місцях;
контролювати дотримання працівниками трудової дисципліни;
організовувати облік робочого часу і табелювання працівників;
надавати працівникам можливості та створювати умови для підвищення їх кваліфікації, освіти;
дотримуватися вимог законодавства про працю під час вирішення соціально-трудових питань на підприємстві;
створювати умови для відпочинку працівників.Працівник У Всеукраїнській асоціації автомобільних перевізників має право:
вимагати від роботодавця своєчасного забезпечення його роботою згідно з професією та кваліфікацією відповідно до укладеного трудового договору (контракту);
на належні, безпечні та здорові умови праці;
вимагати від роботодавця надання відповідно до чинних норм спецодягу, спецвзуття, засобів індивідуального захисту, лікувально-профілактичного харчування тощо;
на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, колективним договором;
на своєчасне одержання винагороди за працю;
оскаржувати неправомірні дії посадових осіб, які дають йому завдання, що їх він не в змозі виконати через нестворення умов для виконання, або роботу, що не відповідає його професії та кваліфікації, або покладають на нього обов’язки, не передбачені трудовим договором;
оскаржувати дисциплінарне стягнення в порядку, встановленому чинним законодавством;
звертатися до керівництва з пропозиціями щодо поліпшення організації праці та виробництва, щодо підвищення ефективності виробництва;
брати участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів;
брати участь у страйках, мітингах, демонстраціях для захисту своїх прав у порядку, встановленому законодавством.
Кожному працівникові гарантується право знати свої права та обов’язки.Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки працівників, доводяться до їх відома в установленому порядку.Роботодавець має право:
вимагати від працівника дотримання положень Правил та вживати необхідних заходів щодо притягнення порушників трудової дисципліни до відповідальності;
вживати відповідних заходів для морального та матеріального заохочення за сумлінне дотримання вимог цих Правил.
Працівник У Всеукраїнській асоціації автомобільних перевізників несе відповідальність за порушення трудової, технологічної та виробничої дисципліни, у тому числі за:
невиконання або неналежне виконання з власної вини покладених на нього трудових обов’язків, визначених трудовим договором, колективним договором та цими Правилами;
прогул (у тому числі відсутність на роботі більше 3 годин протягом робочого дня) без поважних причин;
появу на роботі у нетверезому стані або стані наркотичного (токсичного) сп’яніння;
розпивання спиртних напоїв на робочому місці;
недотримання технології виробництва, що зумовлює низьку якість продукції;
вчинення за місцем роботи розкрадання (у т. ч. дрібного) майна власника.
За порушення трудової дисципліни У Всеукраїнській асоціації автомобільних перевізників до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:
догана;
звільнення.
Для застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен зажадати від працівника письмового пояснення проступку. Відмова працівника надати пояснення не може бути перешкодою для застосування стягнення. Порядок накладення дисциплінарного стягнення визначається законодавством про працю, статутами і положеннями про дисципліну (вказати якими).
За зразкове виконання обов’язків, встановлених трудовим договором, ініціативу, тривалу і бездоганну роботу, значні трудові досягнення У Всеукраїнській асоціації автомобільних перевізників застосовуються такі заходи заохочення:
оголошення подяки;
видача премії;
нагородження цінним подарунком;
підвищення на посаді;
нагородження грамотами, іншими відзнаками підприємства, установи, організації.
Правилами внутрішнього трудового розпорядку можуть бути передбачені інші заходи заохочення.
За особливі трудові досягнення роботодавець разом з виборним органом профспілкової організації можуть порушити клопотання щодо представлення працівників до державних нагород.
Роботодавець видає наказ (розпорядження) про заохочення і доводить його до відома колективу. Відомості про заохочення заносяться до трудової книжки працівника.
Правове забезпечення та координація дій транспортних служб під час ліквідаціїї надзвичайної ситуації
Об'єкт господарювання (підприємство, установа, організація) є основною ланкою в системі цивільного захисту (ЦЗ) держави. На об'єкті, де зосереджені людські і матеріальні ресурси, здійснюються економічні і захисні заходи.
У відповідності до законодавства, керівництво підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування забезпечує своїх працівників засобами індивідуального та колективного захисту, місцем в захисних спорудах, організовує здійснення евакозаходів, створює сили для ліквідації наслідків НС та забезпечує їх готовність, виконує інші заходи з ЦЗ і несе пов'язані з цим матеріальні та фінансові витрати.
Власники потенційно небезпечних об'єктів відповідають також за оповіщення і захист населення, що проживає в зонах можливого ураження від наслідків аварій на цих об'єктах.
Транспортна служба створюється на базі транспортного відділу, гаражу об'єкта. Вона розробляє іздійснює заходи ззабезпечення перевезень, пов'язаних із розосередженням працівників та доставкою їх до місця роботи, проведення рятувальних робіт. Кожна служба створює, забезпечує, готує формування служби (команди, групи, ланки) і керує ними при виконанні робіт[58, с.155].
Правовою основою створення та діяльності транспортних служб є Закон України "Про Цивільну оборону України", "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного характеру", Положення про цивільну оборону України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10.05.94 N 299, та інші нормативно – правові акти.
Зокрема, для транспортного забезпечення запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного походження і забезпечення зменшення збитків і витрат у разі стихійного лиха, аварій, катастроф, вибухів і великих пожеж, залучається у мирний час весь транспорт, що є на відповідній адміністративній території, а у воєнний час - той, що не поставляється до Збройних Сил України[13].
На Міністерство інфраструктури України при надзвичайній ситуації техногенного та природного характеру покладається ряд завдань, серед яких наступні.
Організація і проведення заходів щодо запобігання і реагування на надзвичайні ситуації на транспортних засобах і комунікаціях, включаючи терміновий ремонт і розширення магістралей, злітно-посадкових смуг, причалів, залізничних станцій тощо.Здійснення функцій компетентного державного органу з перевезення небезпечних вантажів залізничним, автомобільним, повітряним, морським і річковим транспортом.Забезпечення перевезення сил і засобів, матеріальних ресурсів, необхідних для здійснення заходів реагування на надзвичайні ситуації.Управління і координація дій транспортних служб, включаючи контроль за переміщенням і використанням транспортних засобів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що беруть участь у ліквідації надзвичайних ситуацій загальнодержавного рівня.Забезпечення участі сил і засобів підлеглих формувань (у межах їх тактико-технічних можливостей) у проведенні аварійно/пошуково/-рятувальних та інших невідкладних робіт у районах впливу наслідків надзвичайних ситуацій.Управління створенням і діяльністю таких функціональних підсистем єдиної державної системи:транспортне забезпечення заходів реагування на надзвичайні ситуації;сили і засоби пошуку і рятування на морі та судноплавних річках;безпека польотів цивільної авіації;сили і засоби реагування на надзвичайні ситуації на транспорті;безпека судноплавства[12, п.33].
Крім того, створена державна спеціальна служба транспорту, яка є спеціалізованим державним органом транспорту у системі центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, дорожнього господарства, туризму та інфраструктури, призначеним для забезпечення стійкого функціонування транспорту в мирний час та в умовах воєнного і надзвичайного стану[11, ст.1].
Основними завданнями Державної спеціальної служби транспорту є:
технічне прикриття, відбудова, встановлення загороджень на об'єктах національної транспортної системи України з метою забезпечення діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України; будівництво та ремонт у мирний час і в умовах воєнного стану нових та підвищення строку експлуатації і пропускної спроможності діючих об'єктів національної транспортної системи; відбудова транспортних комунікацій, порушених унаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, аварій і катастроф; охорона об'єктів національної транспортної системи України в мирний час і в особливий період; виконання інших завдань, пов'язаних із участю в обороні держави та забезпеченням ефективного функціонування національної транспортної системи України.
Кабінет Міністрів України здійснює управління відповідно до Конституції і законів України Державною спеціальною службою транспорту та контроль щодо її функціонування і забезпечення постійної готовності до виконання завдань у мирний час та особливий період[11, ст.8].
Державна спеціальна служба транспорту має таку загальну структуру: орган управління Державною спеціальною службою транспорту в системі центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, дорожнього господарства, туризму та інфраструктури;
об'єднані загони, загони, окремі загони;
підрозділи охорони; органи забезпечення;
навчальний центр;
заклади, підприємства та установи.
Загальна чисельність Державної спеціальної служби транспорту визначається обсягами виконуваних робіт та підготовки резерву навчених людських ресурсів на особливий період і затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, дорожнього господарства, туризму та інфраструктури, погодженим з Генеральним штабом Збройних Сил України[11,ст.4].
Мобілізаційне розгортання і приведення у готовність Державної спеціальної служби транспорту для функціонування в особливий період здійснюються в порядку, передбаченому планами, що розробляються Державною спеціальною службою транспорту, погоджуються з Генеральним штабом Збройних Сил України та затверджуються керівником центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, дорожнього господарства, туризму та інфраструктури[11,ст.7].
Забезпечення Державної спеціальної служби транспорту матеріально-технічними засобами, спеціальною технікою, іншим майном, а також квартирно-експлуатаційне, медичне, фінансове та інше забезпечення здійснюються за нормами та в порядку, що встановлені законодавством України.Забезпечення спеціальною залізничною, дорожньо-будівельною та автомобільною технікою в мирний час здійснюється за нормами, що визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, дорожнього господарства, туризму та інфраструктури, в особливий період - Генеральним штабом Збройних Сил України.Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування сприяють Державній спеціальній службі транспорту, її органам у розв'язанні житлових та інших соціально-побутових проблем, забезпеченні транспортними засобами і зв'язком. Державна спеціальна служба транспорту має службові приміщення та інші споруди, об'єкти охорони здоров'я, навчального, науково-дослідного, господарського та соціально-культурного призначення, житловий фонд[11,ст. 18].
Контроль Верховної Ради України за діяльністю Державної спеціальної служби транспорту здійснюється відповідно до Конституції і законів України. Президент України здійснює контроль за діяльністю Державної спеціальної служби транспорту відповідно до своїх повноважень, визначених Конституцією України.
Генеральний штаб Збройних Сил України спільно із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, дорожнього господарства, туризму та інфраструктури здійснює контроль за станом здатності та готовності Державної спеціальної служби транспорту до виконання покладених на неї обов'язків в особливий період[11, ст.22].
ВИСНОВОК
Сім'я є однією з найважливіших людських цінностей, тому питання врегулювання сімейних відносин, тобто відносин, які виникають між батьками і дітьми у зв'язку з народженням дитини, встановленням походження дитини, її вихованням і розвитком, особистих і майнових відносин, пов'язаних із родинними стосунками, усиновленням, опікою та піклуванням, мають таке велике значення і для суспільства загалом і для окремої людини.
Як провідний визначено принцип, закріплений у статті 52 Конституції України, - діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Основу сімейних правовідносин складають немайнові особисті відносини. В сімейному праві особисті права не пов'язані з майновими, але вони займають основне місце в усій системі правовідносин. Сімейні правовідносини виступають як тривалі. Ця особливість визначається метою правовідносин. Тривалий характер сімейних правовідносин в значній мірі визначається тим, що в їх основі лежать не обмежені часом суспільні відносини родства або інші близькі відносини між особами (усиновлення, шлюб).
Сьогодні в усьому світі гостро стоїть проблема захисту дитини від протиправних посягань, від будь-яких проявів насильства щодо неї. Намагання світового співтовариства вирішити ці проблеми зумовило появу у багатьох країнах інституту Дитячого Омбудсмена – уповноваженого по захисту прав дитини.
У СК України міститься багато новел, більшість із яких мають безсумнівно прогресивний характер, однак деякі є спірними, такими, що не відповідають сучасним потребам суспільства, деякі з них зараз проаналізуємо.
Кожна дитина має право на належне виховання в сім’ї. Але іноді через протиправну, антигромадську поведінку батьків можуть постраждати діти, особливо коли батьки (один із них) є хронічними алкоголіками або наркоманами. Тому здобувачем обґрунтовується необхідність посилення відповідальності неповнолітніх батьків, які є хронічними наркоманами, алкоголіками.
Згідно зі ст. 164 СК України неповнолітні батьки не можуть бути позбавлені батьківських прав, коли вони ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини, якщо вони є хронічними алкоголіками або наркоманами, вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва. Закріплення такої норми в СК України є недоречним і таким, що не відповідає потребам суспільства, особливо в сучасних умовах, при збільшенні кількості бездоглядних дітей, збільшенні кількості осіб, які вживають наркотичні речовини.
Перебування дитини під наглядом нетверезої особи вже само собою є небезпечним для її життя, здоров’я, морального виховання, тим більше під наглядом особи, яка перебуває у стані наркотичного сп’яніння. Неповнолітній батько (мати), ставши у такому ранньому віці хронічним наркоманом, не може забезпечити дитину необхідним вихованням, надати можливість духовного та фізичного її розвитку. Інтереси дитини вимагають перебування в здоровому оточенні, а не під впливом батьків (одного з них) наркоманів. З метою забезпечення права дітей на належне батьківське виховання, ми пропонуємо внести зміни в СК України, передбачивши на законодавчому рівні можливість позбавлення неповнолітніх батьків батьківських прав у разі наявності у них хронічного алкоголізму або наркоманії. Ось чому ми вважаємо недоречним закріплення норми, яка забороняє позбавляти батьківських прав неповнолітніх батьків у разі, якщо вони є хронічними алкоголіками та наркоманами.
Крім того, Сімейний кодекс України відносить до компетенції суду вирішення питання про можливість побачення батьків (одного із батьків) з дитиною, які позбавлені батьківських прав. Однак на сьогодні суди перевантажені, внаслідок чого вирішення цього питання може затягнутися на тривалий термін. Тривалий час вирішення питання про побачення із дитиною може призвести до збільшення морально-психологічного навантаження на дитину, яка і так страждає через відсутність спілкування із батьками, через перебування в новому, незнайомому оточенні. Тому логічно було б віднести вирішення питання про можливість побачення із дитиною батьків (батька), позбавлених стосовно неї батьківських прав, до компетенції органів опіки і піклування.
Ще однією неточністю сімейного законодавства, на нашу думку, є право усиновителя на зміну прізвища, імені та по батькові особи, яка усиновлена, що закріплено у ст.231. За заявою усиновлювачів може бути змінено ім’я дитини. Для такої зміни закон вимагає згоди дитини. На нашу думку, положення ч. 1 ст. 231 не досить вдале, тому що не встановлює вікової межі, з досягненням якої надання дитиною згоди на зміну імені є обов’язковим. Статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (18 років), і тому згода вимагається від дитини, яка досягла одного місяця, року і т. ін. На нашу думку, треба удосконалити дану норму твердженням про те, наприклад, що згода не вимагається, якщо дитина живе в сім’ї усиновлювачів і звикла до нового імені.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Конституція України // Відомості верховної Ради України. - 1996. - № З0. - Ст. 142;
Сімейний кодекс України// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135;
Цивільний кодекс України//Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356;
Кодекс законів про працю України від 10.12.71 р. №322-VIII. Зі зм. від 09.12.2012 р.;
Кодекс про громадянський шлюб, дітей і про ведення книг актів громадянського стану від 18 грудня 1917 р. / Сборник Указов РСФСР. – 1917. - № 11. – ст. 160.
Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 10, ст.70
Закон України «Про освіту»//Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 34, ст.451;
Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 49-51, ст.376;
Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні»//Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, N 2-3, ст.36;
Закон України «Про пенсійне забезпечення» //Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 3, ст. 1;
Закон України «Про Державну спеціальну службу транспорту» //Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 19, ст.269;
Постанова КМУ від 3 серпня 1998 р.N 1198, «Про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру»;
Постанова КМУ від 10 травня 1994 р. N 299, «Про затвердження Положення про Цивільну оборону України»;
Наказ Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року N 52/5 "Про затвердження Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні";
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав»;
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 N 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» ;
Конвенція ООН про права дитини. Права дитини // Збірник нормативних актів. – К., 2001;
Архів Оболонського районного суду м. Києва. Справа № 2 – 15064;
Архів Оболонського районного суду м. Києва. Справа № 2-24964;
Архів Оболонського районного суду м. Києва. Справа № 2 – 1957;
Архів Подільського районного суду м. Києва. Справа №2-483 2002;
Антокольская М.В. Семейное право: Учебник. — Изд. 2-е, перераб. и доп. — М.: Юристъ, 2000. - 336 с.;
Багач Е. М., Білоусов Ю. В., Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар- К.: Ліга 2010. - 577 с.;
Баранова Л.М., В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.. Сімейне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2006. — 264 с., 2006.;
Веберс Я.Р. Родство как основание возникновения прав и обязаностей по советскому семейному и гражданскому праву. Автореферат. канд. дис. – М., 1963.;
Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. – М.: Юрид. лит., 1972. – 336 с.;
Гарант Л.Н. Правовые отношения // Юрист. – М. – 1998. - № 10. – с. 9.
Грузінова Л.П., Короткій В. Г., Трудове право України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К.: МАУП, 2003.;
Долгова А.И. Социально-психологические аспекты преступлений несовершеннолетних .- М.: Юрид. лит., 1981. – 159 с.;
Ершова Н.М. Опека, попечительство, усыновление.- М.: Моск. рабочий, 1984. – 109 с. ;
Жилінкова І.В. Правове становище особи в сім’ї: історія і сучасний етап. В книзі “Еволюція правового становища жінок: історія і сучасність”. – Харків: Право, 2000. – 67 – 80 с.;
Иванова С.И. Судебные споры о праве на воспитание детей. – М.:– Юрид. лит. – 1974. – 168 с.;
Індиченко С.П. Зміст та підстави виникнення батьківських прав // Міжвідомчий науковий збірник: Проблеми правознавства. – Випуск 22. – К.: Вид-во КДУ, 1972. – с.77 – 80.;
Косенко А.Е. Отмена усыновления и признание усыновления недействительным. Вопросы теории и практики гражданско-правового регулирования. – Томск: Изд-во ТГУ, 1982. – 179 с.;
Левковский Б.К. Правовые аспекты защиты семьи и детства в Украине. В кн.: «Ключ к успеху». – Одесса: «СМИЛ», 2002. – 280 с.;
Левковский Б.К. Социально-правовые аспекты семьи. В кн.: «Культура управленческих отношений». – Одесса: СМИЛ, 2001. – 288с.;
Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской ССР. – К., 1960. – 265 с.;
Мироненко В.П. Відповідальність батьків за неналежне виховання дітей за сімейним та цивільним законодавством України: Дис….канд. юрид. наук: 12.00.03 / КНУТШ. – К., 2000. – 193 с.;
Нечаєва А.М. Правонарушения в сфере личных семейных отношений / АН СССР, Ин-т государства и права. – М.: Наука, 1991. – 238 с.;
Рабинович Н.В. Личные и имущественные отношения в советской семье. – Л.: Изд-во Ленингр. гос. ун-та., 1952. – 160 с.;
Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Навчальний посібник. – К.: Атіка. – 2001. – 176 с.;
Римское частное право: Учебник / Под. ред. И. Б. Новицкого, И.С. Перетерского. – М.: Новый юрист, 2000, 186 с.;
Ромовська З.В. Права та обов’язки батьків і дітей. – Львів: Вища школа; Видво при Львів. ун-ті, 1975. – 147 с.;
Ромовська З. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2003. – 532 с.;
Ромовська З.В. Сімейне законодавство України: Гендерна експертиза / Відп. ред. Т.М. Мельник. – К.: Логос. – 2001. – 240 с.;
Пергамент О.Й. Родительские права и обязаности.: СССР – Австрія: проблемы гражданского и семейного права. –М.: Ин-т государства и права АН СССР, 1983. – 182 с;
Савченко Л.А. Особисті права та обов’язки батьків і дітей за сімейним законодавством України: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.03/ КНУТШ. – К., – 1997.;
Свердлов Г.М. Охрана интересов детей в советском семейном и гражданском праве. – М., Изд-во АН СССР, 1955. – 160 с.;
Свердлов Г.М. Право на воспитание и судебные споры о детях // Сов. Государство и право. – 1940. – №5/6. – 252 с.;
Семейное право: Учебник / Б.М. Гонгало, П.В. Крашенинников, Л.Ю. Михеева и др.; Под ред. П.В. Крашенинникова. – М.: Статут, 2008. – 302 с.;
Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. –К.: Наукова думка. – 1996. – 335 с.;
Сімейне право України: Навч. посіб. / За ред. О. В. Дзери. — К.: Вентурі, 1997. – 272 с.;
Сімейне право України: Підруч. / За. ред. Гопанчука В.С. – К.: Істина, 2002. – 304 с.;
Ожегов С.И. Словарь Русского языка: 70 000 слов / Под. ред. Н.Ю. Шведовой. – 21-е изд., перераб. и доп. – М.: Рус. яз., 1989. – 924 с.;
Теорія держави і права: Навч. посіб. / Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л., Пастухов В.П., Тихомиров О.Д. – К.: Юринком Інтер, 2002. – 334 с.;
Тихонина К.В. Лишение родительских прав и отобрание детей // Сов. Юстиция. – 1979. – №15.
Шахматов В.П., Хаскельборг Б.Л. Новый кодекс о браке и семье РСФСР. – Томск: Изд-во Томск. ун-та., – 1970. – 325 с.;
Шоботов В. М. Цивільна оборона: Навчальний посібник/ В. М. Шоботов; М-во освіти і науки України, Приазовський держ. техн. ун-т. - 2-ге вид. перероб.. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 436 с.
Юридичні терміни. Тлумачний словник / В.Г. Гончаренко, П.П. Андрушко, Т.П. Базова та ін. / За ред. В.Г. Гончаренка. – К.: Либідь, 2003. – 320 с.

Приложенные файлы

  • docx 2718513
    Размер файла: 156 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий