питання на калька


1. Мова і багатомовний світ. Квалітативний та квантитативний рейтинги.
Проблеми визначення заг.кількості мов на земній кулі завжди була дискусійною. Не можливість точного встановлення кількості мов спричинене, передовсім:досить хисткими межами між окремими мовами та діалектами тієї самої мови; наявністю регіонів з надзвичайно високою концентрацією мови;безписемністю 2/3мов земної кулі.
Ось деякі приклади різних оцінок кількості мов: 1.Згідно з даними фр.академії наук суч.людство говорить майже 3000мов.
2.На землі функціонує 6809 живих мов.Половина з них припадає на 8 країн:Індонезію,Мексику,Бразилію,Камерун,Індію,Китай,США,Росія.
3.На землі функціонує біля 7000 мов.80% людства розмовляє 83 мовами,0,2%-3550 маловживаних мов.
4. У світі функціонує 5621 мова діалекту.Отже,середня оцінка кількості мов 5-6 тисяч.
З-поміж мов світу виокремлюють мегамови(нарах.більше 100млн.носіїв),макромови(говорить від 10 до 100млн.мовців),2/3населення земної кулі говорить.11-ма мовами,які і очолюють кількісний рейтинг:китайська(10224мільйони),англ.(340млн),ісп.(330млн),арабська(240млн),бенгальська(189млн),гінді(182млн),португальська(176млн),рос(165),японська(125млн),нім(120млн),фр(72млн),укр..нал.до макромов,нарахов. 41 млн.і займ. І у кількісному рейтингу 21 місце.
І.П.Ющук-1928 р.в Парижі відбувся міжнародний конкурс мов.Наша мова посіла 3 місце поступившись італ.,та франц.,випередивши перську.1934р.у Парижі відбувся новий конкурс на мелод.мов.Цього разу фр.мова-1 місце,2 місцеперська, укр.3місце.
Андрухович-2 місце у світі за милозвучністю у Женеві.
Мікеля Плачено-Ваша мова мелодійна,наспівна.Мало схожа на рос.,рос,твердіша,різкіша,укр.,здається,абсолютна не можливо лаятися.Щоб не кричав все одно вийде.У цьому вона близька до Італії,і не дивно,що обидві мови,наша і ваша,визнані найкрасивішими у світі.
2. Генеалогічна класифікація мов світу є відображенням ступеня їхньої спорідненості. Генеалогія – родовід за цією класифікацією мови світу передовсім поділяють на родини або сімї, як максимальні обєднання споріднених мов, що є спадкоємцями однієї прамови. В середині мов за ступенем спорідненості виокремлюють групи та підгрупи. До складу підгрупи належать лише близькоспоріднені мови. До складу групи близькоспоріднених та віддалено споріднені до складу сімї близькоспоріднені, віддалено споріднені далеко споріднені мови.
Сучасна лінгвістика виокремлює близько 2 сот мовних родин 22 з яких поширені в Євразії, 20 Африці, інші це аборигенні мови: америки, австралії, океанії.
До найбільш чисельних мовних сімей належить: індоєвропейська, турецька, угро-фінська, семіто-хамідська, іберійсько-кавказька, тунгусо-манжурська, китайсько-тибецька, монголо-полінезійська.
Поряд із сімями спорідненість мовного складу яких є науково-двомовним фактом. В полі зору сучасної лінгвістики перебувають мовні спільності генетично не пов’язаних між собою мов або мов генетична спорідненість яких не є науково-доведено., або обєднань сімей де інтеграційним постає регіональний чинник: пале азійська, макросімя, австралійська, папуаська.
Ґрунтовні лінгвістичні дослідження ведуть до зменшення кількості мовних сімей виявляючи генетичні зв’язки між окремими з них. Так наслідком встановлення глибинної генетичної спорідненості монгольських та тунгусо-манджурських мов є обєднання їх у складі алтайської сімї мов. Загальновизнаною є думка про спорідненість угро-фінських та самодійських мов та обєднання їх у складі угорської сімї.
Зусиллями ряду лінгвістів і рос. м/з: Ілліча – Світича. Науково обґрунтована найдавніша генетична спорідненість 6 мовних сімей: індоєвроп., семіто-хамідської., кавказької, угро-фінської, дравідійської, алтайської як складових частин єдиної настратичної – наш або корейської сімї.
Принцип типологічної класифікації мов ґрунтується на принципі що всі мови світу не залежно від їхньої спорідненості та поширення в одній чи в різних частинах світу можуть бути об’єднані між собою за якимись спільними ознаками їхньої структури передовсім морфологічної.
Морфологічну класифікацію називають класифікацією ШлегеляГумбольта оскільки її започаткування пов’язане з іменами братів Фрідріха та Вільгельма Шлегелів і завершується з іменем Вільгельма фон Гумбольта . усі мови світу розподілено між 4 морфологічними типами:
Флективні мови
Аглютинативні мови
Кореневі або ізолятивні
Інкорпоративні або полісинтетичні.
Флективний тип становлять мови словесна структура яких відзначається наявністю багатозначних словозмінних афіксів - флексій які можуть виражати цілий комплекс грам. Значень органічно зливаючись з основою та утворюючи з нею єдиний сплав. Можуть відбуватися різні фонетичні зміни або до повного ступеня межі між морфемами.
До флективних мов належить більшість індоєвропейських зокрема й укр. Мова.
Аглютинативний тип (склеювання) становить мови словесна структура яких відзначається: -наявністю двозначних формотворчих афіксів – фонетичною незмінністю кореня. –відсутністю фонет змін на стику морфем.
У процесі словозміни аглютинативні афікси – приклейки почергово приєднуються до кореня за принципом від афіксів з широким значенням до афіксів із конкретним значенням.
До аглютинативних мов належить:угро-фін, тюркські, монгольські.
Казанська: однина Н.В бала (дитина) множина балалар (діти)
Кореневий або ізолятивний тип становлять мови словесна структура яких відзначається відсутністю або обмеженістю афіксів, а граматичне значення виражені аналітичним засобами: порядком слів, інтонацією, службовими словами, синт. зв’язком.
До кореневих мов належить: китайська, тибецька, в’єтнамська, вірменська, філіппінська. Н-д: робітник: робота +людина=гунжень.
Полісинтетичні-інкорпоративні мови:становлять мови для яких притаманні так звані слова речення, як складні структурно-семантичні комплекси які за будовою співвіднесені із складними словами у флективних мовах, а за значенням із реченням. До цього типу належать: чукотська, деякі індіанські мови.
Синтаксична класифікація мов – це один із видів типологічної к-ції в основу якої покладено синтаксичні відношення. Зокрема предикативні які поєднують підмет із присудком. Об’єктні – відношення перехідного дієслова з прямим додатком. Атрибутивні – які перебувають у відношеннях означального та означуваного з огляду на цю класифікацію виокремлюють мови пасивної будови, мови ергативної будови, і мови номінативної будови.
До 7 типу належать чукотські та деякі індіанські мови.
Головною типологічною характеристикою синт. будови цих мов є інкорпорація: ні суб’єкт ні об’єкт не мають граматичного оформлення об’єднуючись в один комплекс дієслова в мовах цієї будови не мають поділу на перехідні та неперехідні. Характерною особливістю 2 типу є ергативна конструкція.
3. Мертві мови. Штучні мови. Есперанто.
Ме́ртвамо́ва (деколикажутьзникла, згасламова) — мова, що не маєживихносіїв, для яких вона є рідною. Такетрапляється, коли одна моваповністюзаміщаєтьсяіншою, як, наприклад, коптськамовабулазаміщенаарабською, а багатокоріннихамериканськихмовбуливитісненіанглійською, французькою, іспанською і португальськоюмовами.
Мовастаємертвоютакож в тому випадку, коли моваеволюціонує і розвивається в іншумовуабонавіть в групумов. Прикладом такоїмови є латинськамова — мертва мова, яка є предком сучаснихроманськихмов, староанглійськамова — сучасноїанглійської.
В деякихвипадках мертва мовапродовжуєвикористовуватися з науковою і релігійною метою. Таким чином використовуютьсямови — санскрит, латина, староцерковнослов'янська, коптська, авестійськамова (східнастароіранська), старотибетськамова, староефіопська (Ge'ez) та ін.
Інодімертвамоваможезнову стати живою (відродженнямови), як, наприклад, сталося з івритом.
Існує тонка грань міжмертвимимовами і стародавніми станами живих: так, давньоукраїнськамова, носіївякоїтакожнемає, мертвою не вважається. Різниця в тому, чи перетекла стара форма мови в нову (нові) цілком, чи вони розщепилися і деякий час існувалипаралельно. Найчастішелітературнамовавідриваєтьсявідрозмовної і застигає в якомусьсвоємукласичномувигляді, майже не змінюючись в подальшому; коли ж розмовнамовавитворюєновулітературну форму, старуможнавважати мертвою мовою.
Мова, яка маєживихносіївназиваєтьсясучасною. Етнологистверджують, щовідомо 6 912 живихмов.
Штучні мови, спеціальні мови на відміну від природних мов конструйовані цілеспрямовано; застосовуються для виконання окремих функцій природної мови, в системах обробки інформації і так далі Розрізняють інформаційні мови і міжнародно-допоміжні мови. Ідеястворенняміжнародноїмовизародилася в 17—18 вв.(століття) у результатіпоступовогозменшенняміжнародноїролілатинськоїмови. Первинноцебулипереважнопроектираціональноїмови, звільненоївідлогічноїнепослідовностіживихмов і заснованої на логічнійкласифікації понять. Пізнішез'являютьсяпроекти за зразком і матеріаламживихмов. Першим таким проектом був волапюк, створений в 1880 німецькиммовознавцем І. Шлейером. Найбільшвідомим з І. я. став есперанто— єдиний І. я., щонабувширокогопоширення і щооб'єднавдовкола себе активніприбічникиміжнародноїмови. На есперантоіснуєзначнаперевідна і навітьоригінальнахудожнялітература. Зпізніх І. я. найбільшвідомі: окциденталь (інтерлінгва), створений в 1922 Е. Валем (Естонія), новіаль — в 1928 О. Есперсеном (Данія), інтерлінгва, створений — а) італійським математиком Дж. Пеано в 1908; би)«Международной асоціацієюдопоміжноїмови» в Нью-Йорку підкерівництвом А. Гоуда в 1950.
Есперанто.
Есперáнто (есп.esperanto — той, що сподівається) — міжнародна мова, створена польським лікарем і поліглотом Людовиком Лазарем Заменгофом у 1887 році.
Упродовжбільшесотніроківесперантовживаєтьсяусно та письмово. З руки численнихесперанто-поетів та есперанто-письменниківзростаєобсягоригінальної і перекладеноїлітератури, національних і міжнароднихперіодичнихесперантомовнихвидань, есперанто-локалізаційпрограмногозабезпечення, есперантомовнихсайтівчиїхлокалізацій, есперанто-фільми, а контактніадресиесперантистів.
Есперанто є єдиною робочою мовою сотень щорічних міжнародних з'їздів, зустрічей і фестивалів. Вони відбуваються без участіперекладачів, щодемонструєпрактичнуможливістьзаощадженнязначнихкоштів.
Люди, щоспілкуютьсямовоюесперантоназиваютьсяесперантистами. Часто есперантисти є членами есперанто-клубівчиесперанто-організацій. З перших роківзаснуваннямовиесперантистимаютьсвійгімнLaEspero (Надія), що за традицієювживається на щорічномуВсесвітньомуконгресіесперантистів, та прапор.
Есперантоможливовивчитишвидшеніж будь-яку національнумовузавдякиїїпростій і правильнійпобудові, аджеграматикаскладаєтьсялише з 16 правил без жодноговинятку. Видатнийлінгвіст та психотерапевт Клод Піронвідзначавдоступністьвивченнямови з практики опануванняанглійськоїяпонськими, китайськими та корейськими школярами: ті, щовклали на навчання і практику есперантовід 50 до 200 годин — здатнірозмовлятицієюмовою як психічноздорові люди; на противагутим, щовивчаютьанглійськупротягом 1500 годин, протепісляцьогоспроможніпослуговуватисьанглійськоюлише на рівніафазитів (тиххтовтративздатністьговорити).Завдякикомбінаторному принципу граматики, послуговуваннямовоюесперантобагаторазовозменшуєнавантаження на пам'ять та активізуєтворчінахили. За допомогоюневеликоїкількостісловотворчихелементів (10 префіксів, 35 суфіксів та 11 закінчень), від кожного кореняможнасамостійностворювативід 20 до 60 (а віддеякихкоренівнавіть до 100) слів.Численнідослідженняпідтверджуютьщоволодінняесперантозначнополегшуєвивченняіноземнихмов.
Есперантоуможливлюєрівноправне становище між людьми через те, щоні для кого мова не є рідною. Щоправда, зараз нараховуєтьсядеякакількість людей — вродженихесперантистів, для якихесперанто є рідноюмовою: цеті, чиї батьки розмовляютьміж собою мовоюесперанто, через незнаннямови один одного чи як виявшануваннямови. Есперанто — нейтральна мова. Розмовляючи нею люди не відчуваютьтискіноземноїмови, тому з'являєтьсявідчуттярівноправності при спілкуванні з представникамиіншихкраїн, а цепризводить до підвищеннявідчуттялюдської та національноїгідності.
4.Функціональна неоднорідність мов (Я НЕ ЗНАЮ ЧИ ЦЕ ПРАВЕЛЬНО)
Соціальна (або функціональна) класифікація грунтується на кількох засадах.
1. Мови поділяються залежно від їх зв'язку з носієм, якому вони належать. Таким носієм може бути плем'я, народність, нація. На основі цього розрізняють племінні мови (частіше вживають термін '"діалекти"), мови народності, національні мови.
2. Мови групуються відповідно до функцій, які вони виконують у суспільстві і в цивілізації. Нa мови регіональні, міжнаціональні, міжнародні.
3. Мови розрізняються залежно від значення і поширення в світі. О.Б.Ткаченко виділяє такі соціолінгвістичні типи: 1) одноосібна мова (майже повністю вимерла мова), належна одній особі, останній з останнього найстарішого покоління мовців, наприклад, південносамодійська камасинська мова, яку на початок 80-х років XX ст. пам'ятала і могла вживати остання її носійка Клавдія Плотникова з селища Абалакова Красноярського краю; 2) частковогснсраційна мова, якою користуються лише люди старшого покоління (водська мова в Леніградській області); 3) повногенераційна, але частковоетнічна мова, якою користується частина етносу, наприклад, уельсці у Великобританії, де з 700 тис. уельсців на 1981 р. уельську мову знало 500 тис, як правило, людей із села; українська (на Сході України); 4) повноетнічна, але частково-територіальна мова етносу, коли через утрату державності мова поширюється не на всю територію серед національних меншин, наприклад, латиська мова в Латвії в часи її перебування в складі СРСР; 5) повнотериторіальна мова, коли мова стає державною, наприклад, грецька мова в сучасній Греції; 6) повнотериторіальна і позатериторіальна мононаціональна мова (в одній функції поширена поза власною територією, наприклад, італійська як світова мова вокалістів); 7) повнотериторіальна і позатериторіальна поліфункційна мононаціональна мова, наприклад, російська мова; 8) повнотериторіальна і позатериторіальна поліфункційна полінаціональна мова, поширена в кількох державах, наприклад, англійська з п'ятьма національними варіантами - британським, американським, канадським, австралійським, новозеландським; 9) повнотериторіальна поліфункційна поліетнічна мова, тобто мова, що, поширившись на започатковану етнічну територію, повністю витіснила попередні етнічні мови і після певного часу, розпавшись на кілька мов, відмирає, наприклад, латинська якпрароманська.
5..Мова як суспільне явище. Суспільні функції мови
Розуміння природи мови передбачає відповідь на питання, чи потрібно вважати мову явищем біологічним, психічним або соціальним. На них наука давала різні відповіді. Погляди вчених на природу мови змінювалися залежно від загальних тенденцій розвитку науки в певний період і накопиченого лінгвістичного фактичного матеріалу та рівня його інтерпретації. Одні вчені (А. Шлейхер, М. Мюллер) вважали мову явищем біологічним, інші (Г. Штейнталь, В. Гумбольдт, О. Потебня) — явищем психічним. У сучасному мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище.
Визначення мови як суспільного явища спирається на тверезий аналіз фактів розвитку і застосування мови. Мова не успадковується і не закладена в біологічній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов'язково мовою батьків. В умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім, як про це свідчить описана англійським психологом Р. Сінгом історія виявлених у лігві вовчиці двох дівчаток.
Мова також не є явищем психічним, бо в такому разі вона виникала б і розвивалася б у кожної людини окремо незалежно від мовленнєвого впливу навколишнього оточення.
До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли у середині XIXст. Одним із перших був Я. Грімм, який заявив, що «мова за своїм походженням і розвитком — це людське надбання, витворене цілком природним чином». Характеризуючи мову як соціальне явище, не слід упускати з поля зору й те, що в мові також наявні ознаки, які співвідносять її з біологічними і психологічними явищами. Що стосується біологічного аспекту мови, то передусім необхідно назвати той факт, що людина має біологічну схильність до оволодіння мовою. Деякі вчені навіть стверджують, що на відміну від високоорганізованих тварин людина має мовний ген. Із психічними явищами мову пов'язує те, що в індивідуальному мовленні відображаються психічні особливості мовця, а в національній мові — психічний склад усієї нації. Особливо яскраво це виявляється в національній специфіці лексико-семантичних асоціацій.
Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Вони є тими характеристиками, без яких мова не була б сама собою. Найголовніші (базові) функції — комунікативна (засіб спілкування) і когнітивна (засіб мислення і пізнання). Другу функцію ще називають пізнавальною, гносеологічною, мислетворчою. Інколи до базових відносять ще емотивну (засіб вираження почуттів і емоцій) і метамовну (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови).З основними функціями співвідносяться похідні (вторинні). Так, зокрема, з комунікативною пов'язана фашинна (засіб встановлення контакту), конативна(засвоєння), волюнтативна(волевиявлення, впливу) і кумулятивна або історико-культурна (зберігання всього того, що виробила нація за всю свою історію в духовній сфері — національної самосвідомості, культури, історії тощо).
Із когнітивною співвідноситься репрезентативна, або номінативна, референтна функція (засіб позначення предметів та явищ зовнішнього світу і свідомості), а з емотивною — поетична, або естетична (засіб вираження і виховання прекрасного).
Увага до основних і похідних функцій має надзвичайно велике практичне значення для вивчення і опису мови. Так, К. Бюлер, вивчаючи емотивну функцію, виявив спеціальні мовні засоби (емотиви), які передають емоційний стан мовця: порядок слів, еліпсис, інтонація, протяжне вимовляння звуків (чуд-о-о-во; негі-д-д-ник) тощо, а український учений Г. Г. Почепцов виявив велику кількість засобів вираження фатичної функції, як-от: Увага! Алло! для встановлення контакту; Ось воно що! Невже? для підтримання контакту; Дякую за увагу! На все добре! тощо для «розмикання» контакту.
Кількісна і якісна характеристика мовних функцій у сучасній мовознавчій літературі не збігаються. Р. О. Якобсон називає шість функцій: емотивну, конотативну, референтну, метамовну, фатичну і поетичну. О. О. Леонтьєв уважає, що під функціями треба розуміти лише ті, які виявляються в будь-якій мовленнєвій ситуації. До таких, на його думку, належать комунікативна, мисленнєва, номінативна (пізнавальна) й історико-культурна.
За такого неоднозначного підходу до визначення й інтерпретації мовних функцій усі дослідники солідарні в одному: мовні функції мають суспільний характер, через що нерідко їх називають суспільними функціями мови. Щоправда, є й вужче розуміння терміна суспільні функції мови — сфера використання мови в суспільстві: мови з обмеженим обсягом суспільних функцій (одноаульні мови; мови, що функціонують лише в усно-розмовній формі тощо) і мови з максимальним обсягом функцій (мови міжнародного і міжнаціонального спілкування).
Отже, мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство і поза суспільством неможлива, як і неможливе суспільство без мови. Своєрідність мови як суспільного явища полягає в тому, що:
1) на відміну від минущих явищ суспільного життя мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує суспільство. Так, скажімо, не завжди існували такі суспільні явища, як сім'я, держава, класи, гроші, наука, релігія, право, а мова існує стільки, скільки існує суспільство;2) мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного життя: організації праці, управління суспільним виробництвом, діяльності наукових закладів і організацій культури, здійснення процесу освіти і виховання, розвитку художньої літератури, науки ;3) мова відображає суспільну свідомість — ідеологію, політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.
7. Фонетико-фонологічна система мови
Рівневою од. є фонема, як найменша лінійно неподільна одиниця мови, що слугує для розпізнавання і розрізнення значущих одиниць – морфем, до складу яких вона належить як мінімальний сегментний компонент, а через них – і для диференціації слів.
Функціями фонеми є:
1)Конститутивна (фонема є буд. матеріалом для одиниць вищого мов. рівня).
2)Дистинктивна (сигніфікативна, розрізнювальна) фонема – одиниця розрізнення семантики морфем і слів (сміється - тьсь)
3)Розпізнавальна (ототожнювальна)фонема – один., що аудіально вичленовуючись із мовленнєвого потоку, дає змогу мовцеві розпізнавати морфеми і слова (лук-луг).
Франц. Лінгвіст А. Мартіне виокремлює 4 ф-цію фонеми – експресивну – коли реципієнт сприймає не лише знач. мовних одиниць, а й ставлення мовця до них, його оцінку, почуття, тобто той ореол, що супроводжує безпосереднє лекс. знач. (Н.: в рос. та укр.. м. вираження емоційності досягається наголошенням гол.).
Кожна фонема реаліз.. в мовленні у вигляді варіантів свого актуального втілення – алофонів.
Розрізняють: Інваріант, що мінімально залежний від позиції у слові та сусідніх звуків. Додаткові варіанти, серед яких виокремл.: - позиційні (залежні від позиції у слові: поч…,кін., нагол., ненагол.); - комбінаторні (залежні від фонет. оточення – в-в’ ); - факультативні (необовязковий, але можливий замість головного вар.. у незалежній позиції).
Суч..лінгв. оперує такими термінами: - Архіфонема – це одиниця фонет.-фонолог. сист. мови за умов нейтралізації, тобто втрати диферент.. ознак фонеми у слабкій позиц. (вона становить собою сукупність спільних елементів двох чи кількох фонем). (Н: архіфонемами в рос., пол.., нім. .м. вважають приглушеніу фінал.. позиціях звук.. реалізації дзвін.. фонем – любов, кровь). – Кінакема – диферент.. та інтеграційні ознаки фонеми, сист.. яких своєрідна в кожній мові.
Система кінакем склад.. з підсистем консонантної та вокалічної, кожна з яких поєдн.. 2 категорії: 1) модальну (спосіб артикуляції у пригол.. та ступінь ніднес.. у гол.); 2) локальну (місце артикул.. у приг.. та ряд у гол.).
Парадигматика Фонема протиставлена всім ін.. фонемам у сист.. мови. Фонологічна парадигматика становить сист.. фонемних опозицій, двома типами яких є кореляція – протист.. за однією диферент.. ознакою; і диз’юнкція – протист.. за кількома диференц. ознаками. Тому можна з одного боку виокремити фонеми, що належ.. до корелятивних пар, а з іншого – ізольовані (ф, г, х).
Виокремлюють 2 основні класи: вокальні та консонантні.
Гол.. мають тон, але відсутній шум. Залежно від язика в роті класифікують: - за рядами (перед.-(і,и,у), серед.(е,о), задній(а)) та – за піднесеннями (вис(і,и,е)., сер., вис-сер, низьке(у,о,а)).
За полож.. губ розрізн.: лабіалізовані (у,о) та нелабіаліз.. В нім..мові огубл..
За полож.. мяк.. піднебіння гол.. поділ. на ротові та носові. При твор. Ротових мяк.. піднебіння підняте, при твор.. носових – опущене. (багато нос.. фонем у мові гінді).
За тривалістю звучання розрізн.: довгі та короткі голосні (нім..м.. bett-beet; анг.м.)
Пригол. Класифікують: - за участю гол. та шуму: сонорні (голос над шумом – в,й,р,л,м,н,р`,л`,н`); дзвінкі (шум над голосом – з, д, ц, дз,г…); глухі (шум – х, ф, т, п….). – за місцем творення: губні (б,п,в,м,ф), язикові, глоткові, овулярні (дрижання у франц.. мові), гортанні. – за пасивним артикулятором губні поділяються: губно-губні (б,п,в,м) , губно-зубні (ф).Язикові поділ.. на: пердньоязикові, середньояз.(й), задньояз(г,к,х).
– за пасивним артикулятором передньоязикові поділ.. на: зубні (д,т,з,ц…), міжзубні (th- анг.м), піднебінні(ш,ч,щ).
До гортанних належ.. зв., що утвор.. при зближенні рухомих хрящів гортані (гузин., араб.м.).
-За способом творення виокремлюють: зімкнені(б,п,д,т), щілинні(в,з,с,ж), африкати(дж,дз,ц,ч), вібранти(р), аспірати (придихові – пригол.,які х-зуються великим струменем видих.. повітря, що призводить до появи фази шуму вкінці звучання. Притаманні кит., корейськ., нім.м., хінді- theatr ).
Cинтагматика. Реалізація фонеми залежить від позиції у слові чи комбінаторики, тому вона може зазнавати позиційних або комбінаторних змін. До позиційних належ: - Редукція – ослаблення артикул.. ненагол.. звуків, наближення їх у вимові один до одного (в рос.м. нагол.. склад у півтора раза сильніший від першого перед наголошеного і в три раза від ін. ненагол. - mълако). – Протеза – поява перед гол., що стоїть на поч.. слова приставного пригол.звука (Н: отець-вітчизна (г,в,й, перед а,о,у)). – Приглушення – вимова вкінці слова та складу глухих на місці парних їм дзвінких (рос.- морковь, кров).
Комбінаторні зміни диференціюють на: акомодацію, асиміляцію, дисиміляцію, дієрезу, епентезу, метатезу, гаплологію, субституцію, аферезу.
Акомодація- пристосування зв. у вимові. В А. обов’язково беруть участь зв.. різних класів: гол.. до приг.. і навпаки. Укр.. мові властива регресивна консонантна акомодація (вивів). Рос.м. властива прогресивна вокалічна акомодація (имя - безыменный).
Асиміляція – артикуляційне уподібнення одного звука до іншого. Тут беруть участь зв.. одного класу (гол-гол, приг-приг.). Проявом асим.. гол.. э приклад тюркських мов – сингармонізм – уподібнення голосному кореня голосного звука у суф. (дашлар, евлер). Є такі різновиди асим.: А) за напрямом: - прогресивна (попер.. до наступ. Звука – пчела-бджола). – регресивна (наступ.зв. до попер.); - обопільна (взаємна). (тьсь-[ц`:]). Б)за результатами: -повна (матч- ч/т) – неповна (лічба- ч/дж). В) за розташуванням: - контактна, - дисканта. Г) за характером впливу: - за дзвінкістю-глух (молотьба); - місцем творення; -за способом творення; за мякістю (зір); - за місцем і способом твор.
Дисиміляція – це розподібнення артикуляції двох схожих звуків, втрата ними спільних фонет.. ознак. (смачний-смашний, яєчня-яєшня).
Дієреза – це випадання звуків для зручності вимови (спрощення приг.) (проїзний, серце).
Епентеза – це поява вставного звука. В укр..м.. це здебільшого інтервокальні й,в (Зінаїда, паук-павук).
Метатеза – це взаємна перестановка звуків або складів у межах слова (тарілка- теллер, ведмідь-медвідь).
Гаплологія- випадання одного з двох сусідніх складів чи звукосполучень (трагі(ко)комедія).
Субституція – це зміна в запозичених словах невластивого для певної мови звука на фонетично схожий звук чи звукоспол. (Филип-Пилип, фасоль-квасоля).
Афереза – це випадання гол.. на поч… слова у разі, якщо попер.. слово закін.. також на гол.(все’дно).
Ієрархія. Фонема є буд.. матеріалом для морфем. Якщо фонема має лише план звучання, то морфема є двоплановою одиницею, маючи ще план знан значення, тобто функціонуючи у мові як мінімал.. знак (брата).
8/Морфолого-морфологічний рівень
Дихотомія.
Рівневою одиницею є морфема. Найкоротше визначення морфеми належить Л.Бумфільду. М. – найменша мовна одиниця якій притаманне значення. М. – це віртуальна, елементарна, двобічна одиниця мови, що має як звучання, так і значення, актуалізуючись у мовленні своїми реальними варіантними виявами-аломорфами. У лінгвістиці побутує і дещо видозмінений варіант морфемної дихотомії. Актуальним виявом морфеми вважають морф. Морфи у свою чергу поділяють на аломорф(різновид морфа, формальна несхожість якого, порівняно з іншими морфами, зумовлена фонетичним складом сусідніх морфів. А отже, морфи замінюють один одного лише в певних фонетичних чи граматичних позиціях, перебувають у контексті додаткової дистрибуції – л.ф:аба або(косити - кошу). Варіанти морфеми(це морфи, здатні до взаємозаміщення у складі тієї самої словоформи, не зумовлені позицією і перебувають у відношенні вільного варіювання – л.ф: і і (на чийому-на чиєму-на чиїм). Отже, морфема як абстрактна, узагальнювана одиниця мовної системи, занурюючись у реальне мовне середовище, постає у вигляді одного із своїх конкретних виявів-аломорфів. Один із варіантів, найчастіше використовуваний у словах, стає домінінтним при називанні цієї морфеми. Так, споміж аломорфів преф. Морфів з, с, зі, зо – домінантним є з.
Парадигматика
Грунтується на низці ознак
Роль та вагомість у слові .За цією ознакою морфи поділяються на основні (корінь – основна центральна постійна частина слова, єдина, обов’язкова для кожного слова морфем, що є носієм його лексичного знання повторюючись у всіх граматичних формах і споріднених словах);службові (належать афікси); афіксоїди (синкретичні морфеми, проміжні між кореневими і службовими, тобто колишніми кореневими, що втратили свою мотиваційну роль і і отримали знач. Службових морфем: префіксоїди – макросистема, суфіксоїди - бібліотека).
Значення. Афікси поділяються на семантичні(морфеми поділ. на лексичні – корінь, словотворчі – афікси, форматворчі – преф, суф, постф, словозмінні – флексія, комбіновані – дерив.-формотворчі, дерив. - словозміння) та асемантичні (інтерфікс – асем. афікс розташований між двома композиційними частинами:зореліт; асемантема – асем. афікс, розташований між коремен і суфіксом та являє собою фонетичну вставку, що полегшує сполучуваність службових морфем із коренем четвірної основи).
Основотворча здатність (цю ознаку виокремлюють здебільшого стосовно коренів, розмежовуючи їх на вільні – здотні творити основу самостійно, без поєднання префікса та суфікса (водичка), радиксоїчи – позбавлені такої здатності (вуличка).
Матеріальна вираженість (афікси поділяються на субстанційні – матеріально виражені: книга; та нульові – книг (здебільшого постає флексія), іноді виокремлюють і нульові суфікси: золотий).
Локалізація у морфемній структурі слова (серед афіксів виокремлюють: префікс – афікс, який розташований перед коренем чи іншим преф. І є виразником словотвірних чи граматичних значень; суфікс – афікс, що розташований після кореня чи іншого суф., і є виразником словлтв. Чи грам. Значень; флексія – словозм. афікс, що займає зазвичай фінальне місце у слові, виражаючи здебільшогограм. Значення, хоч інколи набуває і словотв. Знач; постфікс – афікс, що розташований після флексії і є виразником словотв. Чи грам. Значень; інфікс – розриває корінь розташовуючись між двома кореневими фонемами. Власт.лат, австронез., малайсько-поленез. Мовам: vici – vinco; транфікс – пронизує корінь, складаючись із кількох голосних, вставлених між пригол. В корені. Власт. Семітохам.: араб. – кабір, кібар, акбар; циркумфікс – біморфема, що складається з двох компонентів, один із яких розташований перед коренем, а інший – після нього. Нім. – machet, gemaht; афікс мігрант – службова морфема, що може бути розташована в кінці одного слова, а за значенням стосуватися іншого.болг. – зима та, болгарськата зима; постпрефікс-постфікс, який у певних формах постає перед коренем. Соахіві: немосі, несімоко; дисфікс – зазнає опущення у процесі словотворення чи словозміни. Індіанська: тіраслі, тірі; дупліфікс – компонент другої частини редуплікованого слова фонетично відмінного від ініціального компонента першого слова: шури-мури; субморф – афікс разом із асиментемою: ялтинський).
Частотність (серед афіксів виокремлюютьрегулярні – функціонують у багатьох словах: б-лічба 60 сл та уніфікси – у 1 чи 2 словах: ов – любов 1 сл.).
Словотворчий потенціал (афікси поділ на продуктивні – здатні утв нові слова-ськ, непродуктивні –б-).
За походженням (питомі – споконвічні: поштар, запозичені: поштамп. Зазнає певних істор. Змін морфемна структура слова. А саме: опрощення – зменшення кількості морфем в наслідок їхнього злиття: орел; перерозпад – зміщення межі між морфемами: внутрішній; ускладнення – збільшення кількості морфем внаслідок розпаду однієї із них: космос; декореляція – зміна статусу морфеми: зірвиголова).
Синтагматика
Виявл. Через валентність – це здатність поєднуватися з певною сукупністю інших морфем. Поділяють на ліво- та правобічну. Кожен функц. Клас морф. Має лише властиву йому валентність. Так, вал. Преф. Визначає його здатність поєднуватися з кореневими та преф. Морфемами: лівобічна преф., правоб. Преф., правоб. Прикоренева, ліво та правоб. Міжпреф.: небезпідставний. Різні префікси мають різну щодо сили валентність.
Виокремлюють вторинну константну одиницю-основу. Розр: граматичну – осн. Словоформи, лексичну – основа слова. У першому випадку це частина слова без словозміни афікса, без словозмінних та формотворчих афіксів. Константивну спроможність морфем у процесі словопородження характеризують такі величини: морфонемна довжина (залежить від кількості морфем: палевомастивнозаправний; морфемна глибина – вимірюють кількість ступенів її похідності у процесі словопородження: провчителювавши, провчителювати, вчителювати, вчитель, вчити).
Морфема є будівельним матеріалом для одиниці вищого мовного рівня – лексеми. Якщо морфема лише окреслює певну поняттєву зону, то лексема співвіднесена з одним із конкретних понять цієї зони: україн.
9. Лексико-семантична система
Дихотомія. Рівневою одиницею є лексема – мінімальна структурно-семантична одиниця мови, яка виражає своїм звуковим складом поняття про предмети, процеси і явища об’єктивної дійсності та їхні ознаки, або тільки вказує на них чи на відношення між ними, або виражає емоційно-вольові вияви.
Лексема як віртуальна одиниця є узагальненням усіх своїх конкретних варіантів – алолексів. Алолекс фокусує в собі варіювання лексеми в таких аспектах:
граматичному;
лексико-семантичному;
фонетичному.
Напр.: вогонь в українській мові постає як:
сукупність усіх граматичних варіантів (форм) – відмінкових, числових (вогню, вогнями, вогні).
сукупність усіх ЛСВ (полум’я, світіння, душевне піднесення, вогнище, багаття, світло сонця чи освітлювальних приладів, блиск очей, жар, підвищена температура, стрільба з гвинтівки, військова команда);
сукупність усіх контекстуальних вживань та реалізацій (Вогонь! – військова команда, реакція на пожежу, реакція на щось міцне, пекуче, оцінка).
сукупність фонетичних варіантів слова – огонь (просторіч. варіант).
Являючи собою сукупність граматичних форм та ЛСВ властивих тому самому слову в усіх можливих його вживаннях та реалізаціях лексема характеризується як формальною, так і смисловою єдністю.
Парадигматика. Ці відношення являють собою здійснення системних зв’язків у лексиці на грунті спільності/протилежності значень слів, спільності їхнього походження та вживання тощо.
Відношення смислової гомогенності мають вияв у полісемії як властивості лексеми мати кілька лексичних значень (ЛСВ), які пов’язані між собою семантичною спільністю – наявністю спільних елементарних значень- сем. Загалом полісемія дуже поширене явище в усіх мовах світу ,та ,зокрема, 1000 найуживаніших слів англійської мови має 25тис значень.
У процесі розвитку полісемії спостерігаються семантичні процеси транспозиції, пейоризації, мейоризації, спеціалізації та генералізації значень.
Транспозиція полягає у перенесенні значення з одного предмета на інший: за подібністю – метафори (золота осінь); за суміжністю – метонімія (читав Павличка); за функцією – функціональне перенесення (сторож про сигналізацію).
Пейоризація – набуття словом негативного значення. (фр. гарсе, що змінило значення дівчина на дівчина легковажної поведінки).
Мейоризація – це покращення, облагородження значення слова (анг. квін змінило значення жінка на значення королева).
Спеціалізація та генералізація значення полягає у втраті лексемою свого колишнього ієрархічного статусу, родова набуває видової лексеми і навпаки (лат. Горобець набуло іспан, португал, румун, значення птах – генералізація. Укр. злодій звузило, спеціалізувало значення той, хто чинить зло до значення крадій).
Відношення смислової подібності виявляється у синонімії, як властивості різнозвучних лексем мати однакове чи подібне значення.
Синонімію диференціюють:
Абсолютна (повний збіг значення) – форвард, нападник.
Часткова (неповна) розмеж. на 4 різновиди:
А) семантичну (ідеографічну) – дорога, шлях, траса, шосе, автострада, автобан;
Б) стилістична – сталь, криця;
В) семантико-стилістична – іти, чесати;
Г) контекстуальна – мертвий, німий, глибокий в контексті поєднання з іменником тиша.
Синонімічні стосунки лексем у лексичній системі створюють синонімічні ряди або гнізда, члени яких можуть відрізнятися один від одного значеннєвим, стилістичним чи емоційно-експресивними відтінками.
Напр.: іти- чесати, повзти, човгати, плентати, летіти, мчати, шурувати, плевти, пертися, крокувати.
Відношення смислового протеставлення має реалізацію в антонімії, як опозиція співвіднесеності значеннєво-протилежних лексем зазвичай різних за звучанням.
Антоніми диференціюють:
Вн. слівну (позичати – давати – брати);
Міжслівну у межах якої є такі різновиди:
контрарна – гра дуальне протиставлення, що передбачає наявність проміжної лексеми (молода- середніх літ - стара).
комплементарна – опозиція, заперечення одним членом антонімічної пари іншого за відсутності проміжної лексеми (живий-мертвий).
контрадикторна – протиставлення лексем виражених за допомогою наявності у однієї з них префікса не-, який надає значення неточної визначеності ознаки (забути-згадати).
Відношення смислової підрядності та сурядності виражають взаємопов’язані між собою лексико-семантичної категорії гіпонімії, гіперонімії, еквонімії як мовні репрезентанти родо-видових відношень.
Родові стосовно видових назив. гіперонімами, видові стосовно родових – гіпонімами, а стосовно одне одного є еквонімами (гриб – боровик, опеньок, лисичка).
Гіперо-гіпонімії назив. квазісинонімією.
На відміну від синонімії, яка допускає двобічну заміну в тексті у разі гіперо-гіпонімії можлива лише однобічну - гіпоніма на гіперонім, а не навпаки. Напр.: Ми назбирали корзину опеньок.
Відношення гіперо-гіпонімії забезпечує один із головних способів системних зв’язків у лексиці – її польове структурування, об’єднання у складі лексико-семантичних полів (ЛСП).
ЛСП – це сукупність парадигматично пов’язаних лексичних одиниць, що відображають один із виділюваних людською свідомістю фрагментів фізич. чи психіч. дійсності (людина - флора, фауна, душа, краса).
Кожне поле має у своєму складі спільну інтегральну ознаку – архісему, яка і дає йому назву.
Розподіл слів за парадигматичними об’єднаннями є яскравим свідченням системної організації лексики. Підтвердженням цього є досвід укладання ідеографічного словника/ тезаурусів. Найвідом. з яких є тезаурус анг. мови Пітера Марка Роже та нім. Мови Франса Дорнзайфа. У тезаурусі Роже всю лексику поділяють на 6 класів, 24 підкласи, 1000 тем, а у межах кожної теми виокрем. лексико-семантичні групи. У сучас. мовознавстві все більшого поширення набуває думка про те, що лексична система мови має крім парадигматичних та синтагматичних ще й епідегматичний вимір, як здійснення системних зв’язків у лексиці на грунті асоціативних зв’язків між лексемами, своєрідне психологічне тяжіння слів одне до одного.
Генетичні відношення є грунтом типологізації лексикону будь-якої мови, щодо походження розмежов. передовсім питому (споконвічну), запозичену (іншомов.) лексику.
Споконвічна лексика зазнає розподілу на лексичні фонди залежно від історичного етапу їхнього формування.
Напр.: У складі укр. мови виокрем. праіндоєвропейську, праслов’янську, протоукраїнську (східнослов’ян.), власне українську.
Іншомовну лексику, з одного боку, кваліфікують за джерелами запозичення (тюркізми, полонізми, арабізми), з іншого, за способом запозичення поділ. на: прямі, опосередковані, первісні та переоформлені.
Напр.: рос. – бомж – пряме первісне. Латинізм – високосний (бісектус – двічі шостий) як опосередковане переоформлене. Бісектус пройшло шлях до укр. через грецьку та старослов’янську зазнавши фонетич. видозмін.
Тюреізм – бусурман – пряме переоформлене.
За цією ознакою розмежов. також: лексичні (метеріальні) запозичення – одна мова делегує іншу лексичну одиницю в єдності її звучання та значення (тинейджер – підліток 13-19); семантичне запозичення – питомій лексемі делегується лише значення відповідної лексеми (з нім. мови значення зелений як назва суспільно-політичної орієнтації природо-охоронного спрямування); калькування – іншомовний зразок зазнає по морфемного перекладу (хмарочос з німецької).
Проміжним виявом матеріального запозичення та калькування є напівкальки, що також являють собою конструкцію за іншомовним зразком, але при цьому один із елементів цієї конструкції є перекладом з іншої мови, а інше матеріал. запозичення.
Напр.: телебачення з анг. television
Функціональні зв’язки виявлені у типологізації лексичного складу мови за особливістю вживання.
Лексико-семантична система мови має польовий характер, тобто вона організована за принципом поля маючи ядро та периферію. Ядро поля наповнює сукупність загальновживаних та часто вживаних лексем, які використовують усі носії мови незалежно від територіальної чи соціальної належності. Периферію становлять сукупність рідковживаних та вузьковживаних лексем використання яких зумовлене територіальною чи соціальною належностю.
Периферію етнічного лексикону наповнюють:
Екзотизми (певні поняття притаманні іншим народам – суші, роли, орегамі);
Застарілі слова (архаїзми, історизми - кріпак);
Нові слова (неологізми - бодлеритись);
Жаргонізми (сленгізми) як лексеми вживання яких обмежене певною соціальною групою пов’язаною спільністю інтересів – студак, препод.
Професіоналізми (як галузеві терміни та неофіційні назви галузевих реалій) - (фізика – каструся, тобто синхрофазотрон);
Арготизми – лексеми вживання яких обмежене певною соц. групою, зазвичай декласованою, що має на меті зробити спілкування між собою незрозумілими для інших, створ. свою мову таємну). Наймогут. з арготичних систем є російськомовна (блатна музика) – фєня, яка нарахов. 10 тис. лексичних одиниць. На укр. мовному грунті найвідом. є арго бродячих лірників та Львівська гвара;
Діалектизми (лексеми вжив. яких обмежене територіально – клясок- булочка).
Фонетико-смислові виявлені в омонімії та паронімії.
Омонімію як одно звучність різних за значенням слів диферент.:
А) за ступенем збігу:
- повна – ключ-ключ;
- неповна – туш – фарба для вій та музич. твір (різна парадигма відмінкова).
Б) за походженням на:
- гомогенні, які виникли внаслідок розходження значень одного слова (коза – тварина, музич. інструмент та риба);
- гетерогенні, які виникли внаслідок випадкового збігу звучання різних зп походженням слів (лама – тибет. священник, іспан. – назва тварини).
Супровідними до омонімії явищами є:
Омофонія – звуковий збіг різних за написанням слів;
Омографія – однакове написання різнозвучних слів (замок-замок);
Омоформія – звуковий збіг окремих форм слова (три (дієсл.) – три (числ.)).
Паронімія як близько звучність різних за знач. слів диферент. на:
кореневу (кампанія-компанія);
префіксальну (вникати - уникати);
суфіксальну (адресат-адресант);
флексійна (адрес - адреса).
Синтагматика. Однією з фундаментальних властивостей лексем, що відображає їхні синтагматичні відношення є сполучуваність як здатність поєднуватися між собою у процесі утворення одиниць вищого рівня.
Основними виявами сполучуваності є семантичне узгодж. та валентність.
Семант. узгодж. передбачає відсутність у значенні слів, які вступають у сполучення, компонентів, які запереч. Один одного.
Валентність – це здатність лексеми відкривати «вакантні місця», які повинні заповнити інші лексеми.
Вперше термін валентність виокремив і обґрунтував фр. лінг. Люсьєн Теньєр, порівнюючи дієслова з атомами для яких властивою є різна кількість валентних зв’язків. Теньєр назвав валентністю дієсл. вимагати різну кількість семантико-синтаксичних партнерів.
Валенсність- це властивість значення у якому ніби міститься порожні місця або рубрики, які потребують заповнити як рубрики в анкеті.
Дієслова найбільш яскраво у більшості мовах світу є носіями валентності, акумулюють у собі не лише лексич. знач, а й модель майбільш можливого речення.
Напр.: писати – хтось, комусь, чимось, на чомусь, комусь.
Залежно від кількості вільних місць слово може бути:
авалентним – не вимагає жодного синтачсич. партнера;
моновалентними – вимагаю\є суб’єкта;
бівалентними – вимагає суб’єкта та об’єкта;
тривалентними – дарувати – хтось, комусь, щось,
чотиривалентними – нагородити – хтось, когось, чимось, за щось;
Максимал. кількість валентностей у мовах світу 6-7. В укр. виокрем. 7 валентностей.
Ієрархія. Одиниці лексико-семантичного рівня є будівельним матеріалом для одиниць вищого – синтаксичного рівня. На відміну від номінативних одиниць лексики, комунікативним одиницям синтаксису притаманна предикативність – співвіднесеність ситуації мовними знаками якої вона є з дійсністю, вказівка на її реал./ірреал. часову координацію відносно моменту мовлення.
Напр.: весна – слово. Весна – речення. Відрізн. предикативністю.
11/МОРФОНОЛОГІЧНИЙ РІВЕНЬ МОВИ
Дихотомія: рівневою одиницею є морфонема — як клас фонем — складний образ двох чи кількох фонем здатних до взаємозаміни в межах тієї самої морфеми залежно від умов морфологічної структури.
Напр.: лук — луг (смислорозрізнювальна функція фонеми), але луг — луже — у лузі (морфонема г-ж-з, яка у конкретних словах має реалізацію у вигляді одного із своїх конкретних виявів чи то г, чи то ж, чи то з)
Термін морфонема утворилося унаслідок гаплології від повного варіанта морфо-фонема. Його запропонували у 1927 р. П.Улашин, та майже одночасно з ним почав уживати російсько-чеським мовознавцем М.С Трубицькой.
Парадигматика: Падигматичні відношення залежать від кількості та якості їхніх складників. Розмежовують: з одного боку вокальні та консонантні морфонеми з іншого 2, 3, 4, - компонентні. Напри. Луг — консонантна 3-компонентна.
ДЕРЕВАТОЛОГІЧНИЙ РІВЕНЬ
Дихотомія: рівневою одиницею є деревотема — як структурна семантична схема творення нового слова на грунті уже наявного у мові.
Деревотема реально існує у вигляді конкретних варіантів свого наповнення - алодериватів (дериватів). Належність до тієї самої дериватемі різних дериватів передбачає: 1) спільність частиномовної належності твірних слів; 2) спільністю форманта (словотворчого засобу); 3) спільність словотвірного значення. Напр.: іменник + ськ = прикм.
Парадигматика : класифікація дериватем співвіднесена у тій чи тій мові їз класифікацією способів словотворення. Так в укр. Мові, передовсім розмежовують морфологічні та наморфологічні дериватеми. Морфологічні дериватеми пов”язують із використання морфологічних ресурів мови, передовсім, афіксації та складанням слів чи основ.
Найпродуктивнішим оформленням морфологічних дериватем є афіксальні, що мають такі різновиди: 1) преф (провчителювати); 2) суф (вчителювати); 3) постфікс (котрись); 4) флексійний (вовчій); 5) преф-суф (безжальний); 6) преф.-флекс. (безвусий); 7)преф.-пост. (догулятися) 8) суф.-пост. (листуватися); 9) преф-суф-пост. (змилосердитися). Безафіксні: молодь, переказ, зелен, біг, перехід; редереваційний (процес творення слова має зворотний напрям порівняно з ін. Словами такої самої морфемної структури) фляга — фляжка; зонт — зонтик. В укр мові внаслідок відкидання суф К і утворилася фляга, яка дещо більша ніж фляжка.Композитиви (основоскладання) зореліт; юкстапозити (словоскладання) шафа-купе; композитноафіксальні однокласник, Причорномор”я; контракційні (скорочення, усічення частин слова) зам, комп, інет, препод; контамінаційні (взаємопроникненя, гібредизація двох слів) пішкарус, мерсквич. Абревіаційні: ініціальні: ініціальнозвукові РАГС, ініціальноліиерні НЛО; часткові мін”юст; телескопічні (творення слова внаслідокпоєднання скорочених частин рація (радіо станція), мопед (мотоцикл велосипед); комбіновані військомат, самбо. Неморфологічні: конферсійні (морф.-синтаксичні) майбутнє; фузійні (лексико-синтаксичні) доридень, Перебийніс, Вариборщ; транспозиційні (лексико-семантичні) корінь, миша, плейшер, капуста.
ФРАЗЕМНИЙ РІВЕНЬ
Дихотомія:рівневою одиницею є фразема — семантично пов”язане сполучення слів, яке на відміну від подібних до нього за формою синтаксичних структур (словоскладання або речень) не створ у процесі мовлення, а відтворюється у вигляді фіксованої конструкції із властивим їй лексичним складом і занченням.
Фразема — це аналітичний за структурою але семантично-цілісний і семантично-неподільний мовний знак. Як одиниця фразосистеми мови, фразема являє собою сукупність усіх можливих варіативних виявів — алофраз, фразеологізмів чорт (чорти, дідько, нечистий, нечиста [сила], лихий, біс) несе (несуть, приніс, принесла, принесли, поніс, понесла, понесли).
Парадигматика: У сучасній лінгвістиці наявні різні класифікації фразеологізмів здійснені на структурно-семантичному, граматичних, функціонально-стилістичних, генитичних та інших засадах. Найвідомішою є структурно-семантична класифікація, що грунтується на критерії семантичної змотивованості або аналітичності, яку розробив Балі та одопнив Виноградов. За цією класифікацією фразеологізми поділ на 3 типи: фразеологічні зрощення — семантичнонеподільні фразеологічні одиниці значення яких загалом невмотивоване семантикою їхніх компонентів собаку з”їсти, на руку повільна; фраз. Єдності — зміст яких хоча б образно опосередкований семантикою компонентів пекти раки, гнути спину; фраз сполучення — звороти у яких одне із слів має вільне, а інше — зв”язане значення жаль бере, сміх бере, сон бере, сум бере.
Шанськийвиокремив, ще й 4 ти — фраз вирази, до складу яких зараховують стійкі за складом і вживанням зворотами, які наповнюють слова із вільним значенням: прислівя, приказки, афоризми, каламбури тощо не все те золото, що блищить, гроші не пахнуть.
Класифікацію Виноградова і Шанського доповнили Абрамець та Ройзендон виокремив 5 тип — фраз суміщені омоніми. У яких переносне значення фразеологізмів може співіснувати з його прямим нефразеологічним значенням зустрічати хлібом-сіллю, викинути прапор, махнути рукою.
Категорійна типологія фразеологічних одиниць передбачають співвіднесеність значення фразеологізму із категорійним значенням відповідним частинам мови. Виокремлюють субститутивні (ім) сім мішків гречаної вовни і всі неповні (нісенітниці); адєктивні (прикм) як з гречки лико (поганий); адвербіальні (присл) через пень колоду (недбало); нумеральні (числ) як кіт наплакав, кури не клюють;вербативні (дієсл) пятами накивати; інтерєктивні (вигукові) дідько вхопив, от тобі і на.
Основними структурними ФО є: фраз. Співвіднесені із словосполуч.: прик.+ім біла ворона; ім+ім в род від сіль землі; числ+прийм+ім нуль без палочки; дієсл+ім дати дуба; конструкції з суряд.сполуч і сміх, і гріх; конструкції із підрядним спол хоч греблю гати; фраземи предикативної структури: ведмідь на вухо наступив.
За генетичною класифікацією: фольклоризми ну і ніс на празник ріс, а ти його у будень носиш; професіоналізми чорним по білому; цитати із Біблії пити гірку чашу; переклади іншомовних висловів істина в вині, синя панчоха.
13/Частини мови як реалізація міжрівневих зв’язків
Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логіко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних властивостей.
Не всі частини мови виділяють за одним принципом. Якщо, скажімо, іменник, прикметник, дієслово, прислівник виокремлюють за морфологічними і, відповідно, синтаксичними ознаками, то займенники і числівники — за логіко-семантичною (поняттєвою) ознакою. До класу займенників і числівників належать різнорідні за морфологічними і синтаксичними ознаками лексичні одиниці (пор. я, ти, хто, що, хтось, ніхто і мій, такий, наш, цей, той, якийсь тощо; п'ять, десять, багато, мало, двоє, десятеро, дві третіх і перший, десятий тощо). Невипадково в лінгвістичних працях виділяють займенники-іменники, займенники-прикметники, за-йменники-числівники, займенники-прислівники, чис-лівники-іменники та числівники-прикметники. Категорія стану як особлива частина мови виділяється власне на синтаксичній основі: слова категорії стану відрізняються від омонімічних іменників, прикметників та прислівників тим, що виступають у ролі присудків (через що їх називають предикативами), поєднуються з іменником чи займенником у формі давального відмінка і мають синтаксичну категорію часу (пор. Великий жаль бере його за серце і Йому було (є, буде) жаль за сестрою; Рада та весела жінка поверталась додому і Вона рада (була, є, буде) хлопцеві, як рідній дитині; Співали весело і Весело йому було (є, буде) на душі). Наведені приклади засвідчують «розмитий» характер меж між частинами мови, чим і пояснюється наявна в різних авторів розбіжність у віднесенні тих чи інших класів слів до певних частин мови (дієприкметник, дієприслівник, порядкові числівники, присвійні займенники тощо).
У системі частин мови найчіткіше оформлені іменники і дієслова. Можна стверджувати, що в частиномовній системі є ядро і периферія. Очевидно, ядро і периферія є і в кожній частині мови. Зокрема, до периферії належать слова з неповним набором словоформ. Загалом можна констатувати, що частини мови організовані за польовою моделлю.
Склад частин мови в різних мовах неоднаковий. Особливо ця різниця помітна, коли порівнювати частини мови в типологічно далеких мовах. Звичайне для слов'янських мов протиставлення дієслова і прикметника не існує в китайській, корейській і японській мовах. Те, що у слов'янських мовах розподіляється між названими двома класами, в цих мовах об'єднується.
Одній частині мови — предикативі. Звичайним для цих мов є виділення трьох повнозначних частин мови — імені, предикатива і прислівника. В індіанській мові йума наявні тільки дві частини мови — ім'я і дієслово.
Проблема виділення і класифікації частин мови є дискусійною. Перші класифікації частин мови було розроблено ще в давніх Індії, Греції та Римі. Теперішні частиномовні концепції, по суті, перенесені на сучасні мови стародавні класифікації, які не завжди накладаються на реальні морфологічні системи живих мов. Найпоширенішими нині є дві класифікації — шкільна і В. В. Виноградова. За шкільною класифікацією виділяють десять частин мови, з них шість самостійних (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник), три службових (прийменник, сполучник та частка) і вигук. В. В. Виноградов до частин мови відносить не всі слова, а тільки ті, які можуть бути членами речення. Тому, крім семи частин мови (іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів, прислівників і категорії стану), він виділяє ще частки мови (власне частки, зв'язки, прийменники та сполучники), модальні слова й вигуки. Його класифікація створена на матеріалі російської мови. Якоюсь мірою вона може бути перенесена на інші слов'янські мови. Створити одну універсальну для всіх мов класифікацію частин мови неможливо.
2 РІВЕНЬ
1. Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи
Розглядати мову як знакову систему є сенс у тому разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як довільність (умовність), тобто відсутність між позначувальним і позначуваним якогось природного звязку (ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззаперечною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними словами ( цвях, рос. гвоздь) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин «крамниця», англ. та£агіпе «журнал»).До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як другорядні й суперечливі щодо їх символічного походження. На його думку, вони не заперечують основної тези про умовність, довільність мовного знака.
Останнім часом думка про вмотивованість мовних знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Справді, якщо провести психолінгвістичний експеримент на визначення розміру, віку, внутрішніх якостей невідомих істот, позначених неіснуючими словами харарапа і зілюля, то в першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки, як велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде, приємне, добре. Різні звуки викликають неоднакові асоціації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані назвали [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний — [л]). Однак у цілому звукова мотивація має неосновний, фоновий характер.
Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внутрішня мотивація, до якої належить морфемна вмотивованість похідних, особливо складних слів (укр. сімдесят, перекотиполе). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотивування одних знаків іншими. Говорячи про вмотивованість чи невмотивованість як ознаку мовного знака, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».
Знакова природа мови
Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:
а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;
б) один експонент (позначувальне) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);
в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може змінюватися при незмінності плану змісту (бт>чела — бджола) і навпаки {міщанин «житель міста» — «назва соціального стану людей» — «людина з обмеженими інтересами і вузьким кругозором; обиватель»).
Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого полягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лін-гвальна система може еволюціонувати.
Інші особливості мовних знаків зумовлені специфікою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи полягає в тому, що:
1. Мова виникає природним шляхом, постійно розвивається, удосконалюється, тобто має динамічний характер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мовних знаків, як продуктивність. Знаки нерідко змінюють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мовних знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне значення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь набуло значення «південна сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце знаходиться на півдні, то антонімічне північ набуло значення «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-семантична система мови»).
2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можливості й обмежену сферу застосування.
3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гносеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцінку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнання об'єктивного світу.
4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розмитість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і не-відмічене ^мовознавство тексту).
Характерними рисами мовних знаків є також абстрактність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у відриві від безпосередніх подій і ситуацій.
Знаковість і одиниці мови
Дискусійним є питання, що саме в мові слід уважати знаком. Правда, проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки. Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план вираження і не має значення), її не можна вважати знаком. Це одиниця, яка служить для побудови і розрізнення знаків, що, за термінологією Л. Єльмслева, є фігурою. Фонема не має і перелічених вище функцій, які притаманні знакові.
Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рук-а є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, а флексія -а має аж три граматичні значення: називний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значення реалізуються не самостійно, а тільки в складі цілого слова. Морфема не може виступати одиницею комунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її слід уважати напівзнаком (термін В. Кодухова).
Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважати мовним знаком.
Речення не є знаком, бо складається зі знаків і належить до рівня структур.
Оскільки слова комунікативну функцію виконують у реченні, точніше у висловленні, то дехто схильний думати, що повноцінним мовним знаком є тільки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше, речення-висловлення не є замінником якогось предмета дійсності, а виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти висловлення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака. Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження і плану змісту. За такого підходу до проблеми знаковості, як зауважує 3. Д. Попова, можна тлумачити як знак не лише речення, а й текст, що насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики тексту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мовлення), то воно становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між мисленнєвими образами.
Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнаково-го рівня, слова — до знакового, речення — до суперзна-кового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати такий вигляд:
Речення (висловлення) — суперзнаковий рівень
Словосполучення
Слово — знаковий рівень
Морфема
Склад
Фонема — субзнаковий рівень
2. Існує дві протилежні думки щодо структури знака. Одні дослідники вважають знак односторонньою одиницею, тобто стверджують що знак має тільки план вираження (Блумфільд, Резников, Вєтров, Карпан…). На їх думку, знак завжди пов'язаний із значенням, але значення до нього не входить. Знак – це тільки «частинка матерії», тоді як значення – факт свідомості, ідеальне відображення явища дійсності. Ця теорія знака відома в науці як унілатеральна (один, сторона).
Інші дослідники (Соссюр, Абрамян, Степанов) розглядають знак як двосторонню одиницю, яка має план вираження і план змісту. На думку цих учених поняття знака без значення втрачає сенс: знак без значення не знак. Знак – це органічна єдність двох сторін, це «союз значення і його носія».це як зазначав Соссюр, все одно, що дві сторони аркуша паперу: ніколи не можна розрізати тільки одну з них. Розглянута тут теорія знака називається Блатеральною (двічі, сторона).
Значення і значеннєвість знака можна встановити, коли він буде розглянутий у знаковій ситуації: знак – референт; знак-знак; знак – людина. За Ч. Моррісом розглядають три аспекти знаків: семантику, синтактику, прагматику. Нім. Філософ Клаус з першого аспекту в окремий виділив сигматику, і маємо за його теорією в плані змісту знаків чотири аспекти: сигматику (відношення знака до відображеного об’єкта), семантику (внутрішньомовні відношення, значеннєвість знака), синтактику(текст), прагматику ( відношення що виявляються у вживанні, оцінка знака носієм мови, якщо йдеться про мовні знаки
3. Проблема співвідношення мови і мислення
Незважаючи на те що проблему взаємозв'язку мови і мислення досліджують від найдавніших часів до наших днів, вона далека від свого розв'язання. У сучасній філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній літературі дають різні, інколи взаємозаперечні відповіді на питання про співвідношення цих феноменів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження, це той «чорний ящик», про роботу якого ми можемо судити дедуктивно і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі мовленнєвих фактів. Не сприяє розв'язанню проблеми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в сучасній науці немає однозначного розуміння термінів мислення і свідомість. Це призвело до того, що нерідко говорили про співвідношення мови і свідомості, а малося на увазі співвідношення мови та мислення, і навпаки.
«Свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і включає його в себе. Однак у науковійлітературі трапляються й інші тлумачення цих понять, де термін мислення трактується як ширше поняття, ніж термін свідомість. Тут під свідомістю розуміється вищий ступінь мислення.
Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення.
Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й тієї ж речі». До тієї групи належать і вчені, які розглядають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенве-ніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища.
У наш час обидві крайні тенденції продовжують існувати в різних варіантах. Так, зокрема, різні відношення до мислення і його зв'язку з мовою лежать в основі двох різних напрямів — менталістичного, в якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного (біхевіористського), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне (екстралінг-вальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мис-лення фікцією.
Однак переважна більшість мовознавців і філософів не сумнівається в наявності зв'язку між мовою і мисленням. Головна увага вчених спрямована на виявлення характеру зв'язку між цими явищами. Мова і мислення — це особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і свій специфічний зміст.
Якщо колись вважалося, що мислення невіддільне від мови і здійснюється лише в мовних формах, то нині поширена концепція, за якою мова і мислення пов'язані між собою діалектичними відношеннями й утворюють взаємозумовлену єдність, але не тотожність. Можна також стверджувати про відносну незалежність мови від мислення і мислення від мови. Форми реалізації зв'язку мови і мислення можуть бути найрізноманітнішими: від наявності безсумнівної єдності до боротьби між ними.
Мовне мислення, як зауважує Л. С. Виготський, не вичерпує ні всіх форм думки, ні всіх форм мислення. Існує велика ділянка мислення, яка не має безпосереднього стосунку до мовного мислення. Для того щоб встановити, яка саме ділянка мислення не пов'язана з мовою, необхідно з'ясувати, які типи мислення існують. На думку сучасних учених, потрібно розрізняти три типи мислення: чуттєво-образне, технічне і поняттєве. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах.
І чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно, наявні й у вищих тварин (мавп, собак, котів, дельфінів тощо). Доведено, що вищі тварини користуються всіма відомими звичайній (тобто формальній) логіці методами — дедукцією, індукцією, синтезом, аналізом, експериментом, абстрагуванням тощо — аж до утворення родових понять, тобто всіма тими методами, які використовує людина. Вони різняться лише ступенем свого розвитку. Завдяки цьому вищі тварини виявляють здатність до планомірної, навмисної (з передбаченням результатів) діяльності, що й характеризує власне мислення на відміну від суто інстинктивної діяльності нижчих тварин.
Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У розумовій діяльності людини всі три типи мислення переплітаються. Як довів І. П. Павлов, звичайне нормальне мислення може протікати лише за безпосередньої участі як першої, так і другої сигнальної системи. У різних людей рівень участі кожної з цих сигнальних систем різний: сигнали другої сигнальної системи можуть і не покривати сигналів першої системи, тобто в свідомості можуть бути наявними образи дійсності, які не осягнеш словом. Що ж стосується глухонімих, то вони використовують жести двох типів: одні еквівалентні словам звукової мови, і їхня пальцьова азбука розроблена людьми, які чують. Інші, власне жестові знаки, не зіставляються з одиницями звукової мови. Такий жест може нагадувати позначувану річ (іконічний жест), але може бути зовсім невмотивованим (ієрогліфічний жест). Чим більше невмотивованих жестів, тим складніше перевести їх у слова.
Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:
1) мислення характеризується певною самостійністю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);
2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення — ідеальне;
3) мова — явище національне, мислення — інтернаціональне;
4) будова і закони розвитку думки і мови неоднакові. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиводи. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й судження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро мовного значення. Обсяги значення і поняття перехрещуються, але не збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від значення слова. Значення може мати різні конотації, тобто емоційно-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова (вигуки), які не передають поняття, а лише емоції. Нарешті, слова та їх значення — категорії національні, тоді як поняття — загальнолюдські.
Говорячи про зв'язок мови і мислення, потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетичному плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в філогенезі (в історії виду).
Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автономні і мають свої специфічні риси, які вимагають спеціального вивчення.
Центри, що керують мовленнєвою діяльністю людини, розташовані в мозковій корі лівої півкулі. Залежно від специфіки розумової діяльності людини її мислення може протікати в різних зонах кори головного мозку. Так, зокрема, з правою півкулею пов'язане чуттєво-образне, конкретне мислення, а з лівою, де розташовані мовленнєві зони, — абстрактне мислення. У задніх відділах великих півкуль здійснюється приймання, перероблення і зберігання інформації.
Зона Брока, яка знаходиться в задньому відділі нижньої лобної звивини, керує усним мовленням. Зона Верніке, що розташована в першій висковій звивині, забезпечує сприйняття й розуміння усного мовлення. Тім'яно-потилична частина лівої півкулі керує логіко-граматичними зв'язками мови, забезпечує дотримання семантики мовлення.
4.Роль мови у процесі пізнання
уже у XVIII ст. Джеймс Монбоддо і Готфрід Гердер розглядають цю проблему. За Гумбольдтом, вивчення нової мови рівнозначне набуттю нового погляду на попереднє світосприйняття. Люди, що розмовляють різними мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. мова — це орган, який утворює думку, то сприйняття й діяльність людини залежать від мови, зумовлюються мовою. Досліджевали: Едуард Сепір і Беджамін Уорф
Отже, без мови неможлива сама пізнавальна діяльність, але мові в жодному разі не можна приписувати властивість змінювати дійсність. Розглядаючи цю проблему, обов'язково слід враховувати три феномени в їх взаємозв'язках і впливах (між мовою й об'єктивною дійсністю знаходиться мислення): Не можна реальні предмети, явища і їх співвідношення проектувати безпосередньо в мові, оминувши мислення. Потрібно також розрізняти зміст мислення і техніку мислення. Мова впливає на техніку мислення, а не на його зміст.
Роль мови в процесах пізнання полягає в тому, що: 1) мова закріплює результати пізнавальної діяльності. О. О. Потебня справедливо зауважував, що «мова відноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне»
2) мова є основним інструментом пізнання. Засвоюючи мову, людина оволодіває й основними формами та законами мислення. Водночас мова дала змогу людині вийти за межі безпосередніх чуттєвих сприймань, які для тварин є основним джерелом інформації про зовнішню дійсність. Не всі, наприклад, бачили айсберг чи ліани, але знають, що це таке, на основі того, що прочитали у словниках чи інших книжках.
За допомогою мови людина не тільки отримує узагальнені знання, а й членує явища дійсності на складові елементи, класифікує їх. Членування явищ дійсності відбувається за допомогою дискретних одиниць — слів, а класифікація — як за допомогою слів (родоби дові відношення та ін.), так і за допомогою граматичних форм (частини мови, суфікси тощо).
Якщо процес пізнання здійснюється, як правило, від конкретного спостереження до абстрактного мислення, то мова дає можливість спочатку ознайомитися з абстрактними поняттями, а потім переходити до їх конкретизації, що прискорює процес пізнання й розумовий розвиток людини загалом.
5.Мова і мовлення
Проблему мови і мовлення вважають однією з найважливіших і найскладніших у сучасному теоретичному мовознавстві. Дихотомія «мова — мовлення» є чи не найважливішим досягненням лінгвістики XX ст. Усе глибше проникнення у вивчення феномену мови привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об'єктів: власне мови і мовлення.
Поширеною була думка, що поняття мови і мовлення першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавцями дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в суспільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил, який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окремі елементи, відтворювані — й до того ж неповно — мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови». Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітке та послідовне, спостерігається і в працях деяких інших представників дососсюрівського мовознавства — Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка та ін.Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і мовлення ще до Ф. де Соссюра, значно різняться між собою. Якщо, наприклад, більшість із них протиставляють два поняття (мова — мовлення), то Габеленц розрізняє три поняття ( «мовлення», «конкретна мова» і «мовна здатність»). Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції: а) усі вони на перше місце висувають мовлення, трактуючи його як діяльність, акт, реалізацію; б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта. Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися непоміченими. Вони привернули увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова — мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії. Основні положення: 1) слід розрізняти три поняття: лінгвальну діяльність, мову і мовлення; 2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що пов'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мисленнєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за допомогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення); 3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності; 4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тобто звуки і значення, належать до мовлення; 5) мова і мовлення тісно між собою пов'язані і передбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефективним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди передує мові. Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальнити так:
МОВА МОВЛЕННЯ
— психічне явище, — психофізичне явище, що міститься що знаходиться
в мозку людини у фізичному середовищі
— соціальне — індивідуальне
— системне — несистемне
— пасивне — активне
— потенційне — реальне
— стійке — нестійке
— довговічне — однократне
— синхронічне — діахронічне
— суттєве — побічне
Оскільки існує два об'єкти, то, природно, їх повинні вивчати дві різні науки — лінгвістика мови і лінгвістика мовлення. Мовлення Ф. де Соссюр визначає як «індивідуальний акт волі й розуміння, в якому потрібно розрізняти: 1) комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом із метою вираження своєї особистої думки; 2) психофізичний механізм, який дає змогу йому об'єктивізувати ці комбінації. Найповніше Ф. де Соссюр визначив мову, наголошуючи на її соціальній суті. Мова — «соціальний елемент лінгвальної діяльності загалом, зовнішній щодо індивіда, який сам не може ні створити мову, ні її змінити». Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактуючи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення». Більшість із них (Женевська, Празька школи) приймають соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус, Н. Хомський — компетенція і виконання . Е. Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс, мовлення
Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення і критерії їх розмежування та їхній онтологічний статус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпретують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв, М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що мовлення є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об'єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлення, а з іншого — як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мовлення.
Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мова— мовлення», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення — реалізацією, маніфестацією цієї потенції (знання, системи знаків).
Незважаючи на інтенсивне входження понять мови і мовлення в лінгвістичну теорію, є чимало мовознавців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них В. Дорошевський, А. Коен, О. Єсперсен, А. Чикобава, Л. Блумфільд, 3. Харріс, К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. і український лінгвіст О. С. Мельничук. На їхню думку, мова — це не реальний об'єкт, а наукова абстракція. Незважаючи на наявність взаємовиключних точок зору щодо обговорюваної проблеми, в сучасному мовознавстві мова і мовлення розглядаються як діалектична єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні явища. Цілком очевидно, що існує, наприклад, одна українська мова. Вона як реальне явище існує в головах людей, у суспільній свідомості українськомовного соціуму, його пам'яті. Інша думка, що буцімто мова існує в мовленні, є некоректною, бо тоді мова існувала б лише в момент її застосування й перестала б існувати, коли її не застосовують. Отже, мова не зберігається (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується, виявляється, об'єктивується в ньому. Мова «існує тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах, тільки в психіці індивіда або осіб, що становлять певну мовну спільність». Реалізуючись у мовленні, мова виконує своє комунікативне призначення. Мовлення вводить мову в контекст уживання.
Потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).
У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступеня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мовлення — окреме, конкретне. У плані онтологічному мова належить до психічних явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіологічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального. З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним (випадковим, унікальним), рухливим.
Мову і мовлення протиставляють і за іншими ознаками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих параметрів. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигматичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна організація її елементів. Мовлення може мати дві форми — діалогічну й монологічну, характеризуватися темпом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю. У мовленні відображається психологічний стан мовця, через що мовлення можна кваліфікувати як емоційне, схвильоване, спокійне та ін.
З історичного погляду мова вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із синхронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлення вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів.
Розмежування мови і мовлення виявилося корисним як у теоретичному, так і в практичному планах. Без урахування співвідношення мови і мовлення не можуть бути розв'язаними багато лінгвістичних проблем, зокрема, проблема розвитку мови (мова не тільки породжує мовлення, не тільки стримує його плин, а й живиться ним, змінюється під його впливом) чи теорія формування лексичних значень, лексико-семантичних категорій (синонімії, антонімії, енантіосемії тощо). Дихотомія мови і мовлення дуже цінна для практики викладання рідної і, особливо, іноземної мови. Останнім часом усе більшого поширення набуває навчання мови через мовлення (текст). Учням попередньо не дають відомостей про будову мови, ні граматичного правила; вони, читаючи й аналізуючи тексти, самі виявляють структуру мови. Така практика бере початок від датського мовознавця О. Єсперсена, який вважав, що навчати мови потрібно тільки через мовлення.
6. Структура мови. Дихотомія,.....
Загальноприйнятою стала інтерпретація поняття структура Мельничуком. Структура – це склад і внутрішня організація єдиного цілого. Структура мови є однією із найважливіших характиристик системи мови. Рівнева структура організації мовної системи грунтується на 3 осн. Закономірностях: 1)кожний мовний рівень має свою одиницю. Над одиницею рівня тяжіє принцип дихотомії;2)одиниці одного мовного рівня притаманні парадигматичні, синтагматичні та епідиматичні відношення;3)одиниці різних мовних рівнів перебувають в ієрархічних відношеннях.
Дихотомія-це поділ на дві протилежності, подвійне структурування об’єкта, явища. У лінгвістиці це двоєдність рівневої одиниці.1)вона є віртуальною одиницею мови як системи.2)є одиницею мовлення як реалізації цієї системи.Д. має термінологічне розмежування. Віртуальні одиниці мають емічний суфікс. Актуальні-префікс ало.
Парадигматика – пов’язують однорівневі одиниці на грунті спільності чи відмінності їхніх формальних чи значиннєвих ознак, або тих і тих водночас об’єднуючи їх у групи, ряди, розряди, класи тощо.Виявом парадигматики є класифікація фонем, лексем, лекс.-сем. Поля, синонім. Ряди тощо.
Синтагматика- виявляє себе у поєднанні та взаємодії послідовно розташованих у мовленнєвому потоці одиниць, закономірностей актуалізації у їхній природі сполучуваності. Однією з особливостей фонетичної синтагматики в укр. мові є небайдужість дзв. і глух., свист. і шипл. Парадигматичні відношення назмвають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик. Синтагматичні – горизонтальні, розташовані одна за одною.
Епідигматичні відношення – один із трьох аспектів системного вивчення лексики, що грунтується на асоціативно-дериваційних зв’язках між словами за формою і за змістом.
Ієрархічні відношення – підлеглість, послідовне підпорядкування різнорівневих одиниць від найнижчого до найвищого мовного рівня:фонема-будівельний віріант для морфеми, морфема – для лексеми, лексема – для синтаксеми
7. Мова і суспільство
Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини. Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення дер-жавності тощо. Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Внаслідок зросійщення за роки панування тоталітарного комуністичного режиму в СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині перебувають на стадії вимирання. Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням корінних жителів із їхньої предковічної території та ін. Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює й такі питання, як мова й народ; мова й особа (індивід); мова й класи та інші соціальні групи людей; мова, базис і надбудова.
Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови..Однак він створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребєтносилий, синє мундирний тощо). Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише вияви ти приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те, що в мові існує.Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою (про класовість мови говорив академік М.Я. Марр). Якщо б кожен клас у суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування. Саме тому в будь-якому класовому суспільстві засобом спілкування між різними класами є єдина загальнонародна мова. Заперечуючи класовий характер мови, не можна заперечувати класовий підхід до використання мови. Він виявляється, по-перше, у використанні чужої ("престижної") мови в повсякденному житті вищих класів. По-друге, класовий підхід до використання мови полягає і в надмірному вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові слів на іноземний лад (згадайте мовні покручі двох дам з "Мертвих душ" М. Гоголя і Проні Прокопівни із "За двома зайцями" М. Старицького), тобто у виробленні соціального діалекту. По-третє, класовий підхід до використання мови полягає у виділенні певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові. Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих елементів — жебраків, злодіїв, бомжів тощо. Це своєрідні засекречені таємні мови, створені з метою "зашифрування" від посторонніх передаваного повідомлення. Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна диференціація мови. Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило, відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами. Так, у мові гончарів уживаються такі слова, як пук "середня випукла частина виробу", криси "верхні краї виробу", у мові друкарів — кегль, капітель, курсив, петит (назви видів шрифту), у мові ливарників — горно, блюмінг, мартен, шихта, шлак та ін. До професійних підмов належать і підмови різних наук (підмова радіоелектроніки, біохімії, кібернетики тощо).
Окремо виділяють професійний жаргон (у мові шоферів бублик "рульове колесо автомашини", двірники "рухома стрілка для механічного очищення вітрового скла"). Суспільний характер має й територіальна диференціація мови. Як правило, територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у слововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях. Засоби спілкування на обмеженій території називають діалектом. Чим суспільство слабше економічно й політично, тим у ньому більше місцевих говорів. Так, на декілька тисяч аборигенів Австралії припадає 200 діалектів. Нерідко мовні діалекти настільки різняться, що це утруднює взаєморозуміння між членами одномовного суспільства. Наприклад, німцю, що розмовляє нижньонімецьким діалектом, важко зрозуміти німця, який розмовляє верхньонімецьким. Діалекти і незначні територіальні відмінності в мові — говірки — вивчає лінгвістична наука діалектологія.
Діалекти протиставляються літературній мові. Літературна мова — це мова, оброблена майстрами слова, письменниками. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного користування мо-
вою. Літературна мова виступає в усній та писемній формах і характеризується стилістичною диференціацією. Стилі різняться стійкими особливостями у використанні мовних засобів. Існують розмовно-побутовий, газетно-публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий і науковий стилі. Деякі вчені як окремий стиль розглядають ще мову художньої літератури, хоч у ній можуть виявлятися ознаки всіх стилів. Кожен стиль має лексичні та граматичні особливості. Так, зокрема, яскравою ознакою наукового стилю є спеціальна термінологія, офіційного — мовні штампи, газетно-публіцистичного — публіцистичні слова та вирази. Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб суспільства.
Стосовно взаємовідношення між мовою і такими соціальними поняттями, як базис (сукупність виробничих відносин, що становлять економічну структуру суспільства) і надбудова (сукупність політичних, юридичних, релігійних, філософських та інших поглядів, що характеризують певний базис), слід зазначити, що мова не змінюється зі зміною базису, як то характерно для надбудови.
Отже, мова не належить до надбудовних явищ. Вона обслуговує різні базиси і різні надбудови, тоді як надбудовні явища (ідеологія, культура тощо) обслуговують лише один певний базис. Тому неправильним було поширене в марксистській філософії положення про те, що мова є формою національної культури. Культура, по-перше, належить до надбудовних явищ, які змінюються зі зміною базису (правда і тут є винятки: високохудожні твори мистецтва та літератури, створені ще в рабовласницькому суспільстві, і нині є дійовим засобом виховання високих моральних і духовних якостей людини), тоді як мова існує доти, доки існує певний етнос. По-друге, кожне суспільне явище має свою формуй зміст. Мають форму та зміст і культура, і мова. Формою вияву культури є живопис, опера, балет тощо, змістом культури є та інформація, яку вона несе. Формою мови є звукова оболонка слів, граматичні форми тощо, а змістом — семантика її одиниць. Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв'язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не про-никала мова. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна — соціолінгвістика.
9. Мова як найважливіша етнічна ознака. Мова, нація і держава
У деяких мовах значення «мова» і «народ» виражаються синкретично в одному слові. Напр.: російська мова, де слово язик означає «народ» і «мова». Це свідчить про те, що в свідомості людей поняття «мова» і «народ» тісно пов'язані: один народ — це ті, хто розмовляє однією мовою. Саме мова об'єднує народ і відрізняє його від інших народів.
Зв'язок мови з характером етносу чи не найкраще відчувають письменники, слово для яких є головним інструментом творення народних характерів, типажів, зображення самобутніх рис психології етносу.
Болгарська поетеса Блага Димитрова вбачає залежність мовної форми навіть від географічного ландшафту, на якому проживає етнос, уважаючи, що географічні умови суттєво позначаються на характері і мові етносу.
Проблема співвідношення мови й етносу охоплює безліч складних питань, серед яких передусім — мова і самосвідомість, доцільність функціонування багатьох мов тощо.
У питанні співвідношення мови й етносу в науці немає одностайної думки. Деякі вчені без спільної мови не мислять собі етносу, інші заперечують обов'язковість спільної (єдиної) мови як необхідну основу виникнення етнічної спільності. Аргументом для них є мовні ситуації Швейцарії, де одна швейцарська нація користується чотирма мовами (німецькою, французькою, італійською і ретороманською); Канади, Бельгії.
Розглядаючи це дискусійне питання, потрібно врахувати всі чинники, що впливають на формування етносу — мову, культуру, спільність історії, психічного складу, спільність території, наявність державності, самосвідомості.
Найголовнішим чинником є самосвідомість: людина усвідомлює, що вона належить до певного етносу, і всі члени цього етносу усвідомлюють, що вони становлять етнічну спільність, відмінну від інших етнічних спільнот. Для усвідомлення окремішності народу найголовнішу роль відіграє мова. Мова поєднує людей більше, ніж класова, партійна належність, більше, ніж історія народу. Наприклад, Агатангел Кримський, Марко Вовчок, Юрій Клен, які не мали в собі ні краплини української крові, але українська мова духовно поєднала їх з українським народом. О. Потебні писав так: «Єврея, цигана, татарина, німця, зросійщених настільки, що мовою їхньої заповітної думки стала російська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського» Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились історично витривалішими, ніж державні утворення з їхньою політичною й економічною єдністю, про що свідчить розпад Австро-Угорської та Російської імперій. Отже, після самосвідомості (генетичного коду, генної пам'яті) дуже важливе значення для утворення етносу має мовний код (соціальна пам'ять). І чим вища форма організації спільноти, тим вагоміша роль мови в консолідації членів спільноти.
Важливим чинником є і державна окремішність, самостійність, яка інколи перекриває мовний фактор. Так, коли населення СІЛА стало усвідомлювати себе окремою нацією, бажання національно виокремитися стало стимулювати виникнення й розвиток американського варіанта англійської мови, який навіть зафіксований у словнику Уебстера. Можна нині стверджувати про різні латиноамериканські варіанти іспанської мови, своєрідний австрійський варіант німецької мови. Можливо, всі ці варіанти з часом, за умови невтручання інших зовнішніх чинників, переростуть у справжні окремі мови, як це маємо у випадку з болгарською і македонською, сербською і хорватською мовами. Але й тут останнє слово за самосвідомістю. Мови з найменшими відмінностями — це різні мови, якщо їхні носії усвідомлюють себе різними народами, і, навпаки, віддалені діалекти, які суттєво перешкоджають комунікації, наприклад, у Китаї чи Німеччині, вважаються однією мовою, якщо мовці не перестають усвідомлювати себе одним народом.
Надзвичайна прихильність людини до рідної мови зумовлена тим, що кожному народові властиві неповторні асоціації образного мислення, які закріплюються в мовній системі і становлять її національну специфіку. Етнічна самосвідомість ґрунтується передусім на рідній мові. Якщо інтерпретувати літературу як самовираження народу, то справжнім самовираженням народу вона може бути лише тоді, коли створена рідною мовою.
Отже, чим вища етнічна організація, тим вагоміша роль мови в її життєдіяльності. Народність ще може розпастися на різні етноси, нація — ніколи. І тут най-міцнішим цементуючим чинником є мова.
Нація — найвища природна форма об'єднання людей. Це та категорія, яка всупереч твердженням класиків марксизму-ленінізму ніколи не зникне.
Жодна держава світу не сформувалася як безнаціональна. Єдине консолідоване суспільство може витворитися лише на ґрунті спільної духовності, спільної мови, позаяк саме мова є тим феноменом, який визначає самототожність нації. Мова забезпечує нормальне функціонування національного організму в усіх його виявах — політичному, економічному, культурному тощо, бо саме мова — головна ознака нації. Тому боротьба за державність української мови — це боротьба за українську державу. Втрата мови, денаціоналізація народу призводить, як зазначав О. Потебня, до «дезорганізації суспільства, аморальності, спідлення». У національній державі ототожнюються такі поняття, як держава, нація і мова. Навіть така велика й багатонаціональна імперія, як СРСР, ототожнювалася в світі з російською нацією. Це добре розуміють усі, хто прагне побудувати свою державу. Так, скажімо, коли в 1947 р. утворилася держава Ізраїль, то її державотворці стали перед проблемою державної мови. Оскільки розпорошені до того часу по всьому світу євреї втратили свою мову, то вихід був один — воскресити мертву впродовж майже двох з половиною тисячоліть давньоєврейську мову іврит. Сьогодні це мова єврейської держави, мова консолідації громадян цієї країни і євреїв усього світу.
11. Мова як явище історичне. Синхронія і діахронія
Мова постійно змінюється. Історична змінність мови — її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як зазначав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізнавальної діяльності людини. Однак людина за своє життя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояснити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIXст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років вивчали тільки історичний аспект мови.
Синхронія (від грец. зупспгопоз «одночасний») — стан мови в певний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу-мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період.
Цей термін вживається і в іншому значенні: синхронія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника.
Діахронія (від грец. оЧа «через» і спгопоз «час») — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку.
Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одно-часовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню статики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхронічна і діахронічна.
Ще більшої ваги це протиставлення набуло в деяких послідовників Ф. де Соссюра, яке, по суті, призвело до повного розриву між цими двома аспектами мови. Так, Л. Блумфільд зазначав, що знання історії мови в процесі опису її сучасного стану не тільки не потрібне, а й шкідливе, оскільки воно заважає досліднику неупе-реджено визначити відношення в системі сучасної мови. Однак уже І. О. Бодуен де Куртене, який ще раніше від Ф. де Соссюра прийшов до антиномії синхронії і діахронії, звернув увагу на умовність виділення цих двох аспектів у вивченні мови, бо «в мові, як загалом у природі, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій, зупинка, застій — явище умовне, це окремий випадок руху за умови мінімальних змін.
На сучасному етапі загальновизнаним стало твердження, що синхронічний і діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують один одного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахронії, тобто один синхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьох мовознавців, поняття синхронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є не-статичною за своєю природою, то динаміка є її невід'ємною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії.
Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі — це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мови є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінювалася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною. Стійкість мови необхідна для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.
Складним і остаточно не з'ясованим є питання, яким чином змінюється мова, як відбуваються зміни, які сили впливають на цей процес. В. фон Гумбольдт убачав ці сили в народному дусі, молодограматики і неолінгвісти — в індивідах. Ф. де Соссюр прямо це питання не порушував, але оскільки вважав, що мова є системою, підпорядкованою своєму власному порядку, то, очевидно, він бачив ці зміни потенційно закладеними в самій мові. Немає сумніву, що всі мовні зміни здійснюються самими носіями мови. Однак вони не залежать від волі людей, а мають об'єктивний характер.
12. Зовнішні причини мовних змін
Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктивних сил, науки, техніки тощо.
Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мовних змін є контактування мов. На думку А. Мартіне, мовні контакти — один із наймогутніших стимулів мовних змін.
Мовні контакти мають місце в разі загарбання території і поневолення корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на одній території; коли різномовне населення живе на сусідніх територіях; коли населення вступає в різноманітні (економічні, торговельні, культурні та ін.) стосунки з населенням іншої країни; коли засвоюється інша мова в процесі шкільного навчання. Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередковані; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані (природно-штучні).
Контактування мов може зумовити такі процеси:
1) запозичення лексики і фразеології. Так, тільки за останніх декілька років українська мова запозичила численну кількість іншомовних слів, переважно з англійської мови: дисплей, дискета, файл, інтерфейс, принтер, факс, менеджмент, маркетинг, шоп, саміт, електорат, консенсус, спікер, брифінг, ексклюзивний, боїнг, тойота, вольво, мерседес, екстрасенс, хот-дог, піца та багато інших. Досить поширеними є запозичення фразеологізмів як в оригінальній формі, так і у вигляді калькування: аЬ оио, тетепіо тогі, о запсіа зітріісііаз, о іетрога, о тогез, іаЬиІа ґава, Вгап& пасН Озіеп, бути чи не бути (англ. іо Ье ог поі іо Ье)у дивитися крізь пальці (нім. ЬигсН йіе Ріпдег зекеп), яблуко від яблуні далеко не падає (нім. Вег Арреї іаііі пісНі юеіі Vот 8іатт). Нерідко фразеологічні кальки поширюються на різні мови. Наприклад, за німецьким зразком (йапке зсНдп) будуються фраземи зі значенням вдячності в багатьох європейських мовах: укр. красно дякую, серб, хвала лепо9 чеськ. йеки]і рекпе, угор. кдзгдпдт згереп тощо;
2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої мови. Внаслідок контактування румунської мови зі слов'янськими її артикуляція дуже наблизилася до артикуляції слов'янських мов (нерідко можна почути таку характеристику румунської мови: це романська мова зі слов'янською вимовою). Фарингалізовані голосні, що не властиві тюркським мовам, в азербайджанській мові з'явилися під впливом кавказьких мов. Вимова комі-перм'яків стала близькою до російської. Інколи суб-страктний вплив може поширитися на декілька мов. Наприклад, у болгарській, румунській і албанській мовах наявний редукований голосний [а] (болг. т>, рум. а, алб. є);
3) зміну наголосу. У латиській мові раніше наголос був нефіксований, вільний, не закріплений за певним складом слова. Під впливом фінно-угорських мов характер наголосу змінився: тепер наголошеним є перший склад у всіх формах усіх слів;
4) зміни у граматичній будові мови. У всіх тюркських мовах є шість відмінків. У якутській мові, яка належить до тюркської сім'ї, їх дев'ять. Уважають, що це сталося під впливом евенкійської мови, що належить до тунгусо-маньчжурської сім'ї, багатої на відмінкові форми. У болгарській мові внаслідок контактування з турецькою виник переповідний спосіб дієслова (коментатив), що позначає неочевидну дію (чел «кажуть, що він читав», чели «кажуть, що вони читали»). Під впливом російської мови в сучасній удмуртській мові намітилася тенденція до утворення видових пар дієслова.
Помітним є вплив мовних контактів на зміни в синтаксисі. Синтаксична будова таких фінно-угорських мов, як фінська, угорська, естонська, мордовська, ко-мі-зирянська, набула ознак індоєвропейських мов: порядок слів у реченні замість фіксованого став вільним, з'явилися підрядні речення зі сполучниками і сполучними словами тощо. У французькій мові зворотний порядок слів у питальному реченні виник під впливом німецької мови;
5) зміни у словотворі. Поширеним явищем є запозичення суфіксів та префіксів. Скажімо, в українській мові широко вживаються запозичені префікси а-, анти-, інтер- (аполітичний, антинародний, антихудожній, інтервокальний, інтерполювати), суфікси -ир-, -ізм-, -ант-, -аж-, -ат-, -ар- та багато інших (бригадир, марширувати, українізм, квартирант, тренаж, типаж, арку-шат, актор, фактор). Російською мовою запозичений український суфікс -щин(а): Псковщина, Смоленщина. Бувають випадки запозичення моделей побудови слів. Так, наприклад, румунські числівники від одинадцяти до дев'ятнадцяти творяться за слов'янською моделлю«один + на + десять»: ипзргегесе, йоізргегесе тощо, де ип — «один», Лоі — «два», зрге — «на», гесе — «десять».
Запозичення — найпоширеніший результат взаємодії мов. Найпроникливішою для запозичень є лексико-семантична система. В англійській мові, наприклад, 60 відсотків французьких слів, у турецькій — 80 відсотків арабізмів, а в корейській — 75 відсотків кита-їзмів. Роль лексичних запозичень є визначальною для всіх інших контактно зумовлених мовних змін: саме лексичними запозиченнями спричинені фонологічні та морфологічні запозичення. Так, зокрема, суфікси -аЬІе, -іЬІе (еаіаЬІе «їстівний», юогкаЬІе «такий, який потрібно обробити», йгіпкаЬІе «такий, що можна пити», ипгеайаЬІе «нерозбірливий») увійшли до англійської мови з французької разом із запозиченими словами айтігаЬІе «чудовий», роззіЬІе «можливий» тощо.
Фонологічні запозичення менш поширені, ніж лексичні. Як правило, іншомовні слова фонетично пристосовуються до фонологічної системи мови-реципієнта. Так, англійський звук [0] передається в слов'янських мовах звуками [і], [з], [£]. Явище субституції (заміни відсутніх звуків в мові-реципієнті іншими власними), на думку М. С. Трубецького, лежить в основі можливості встановлення системи звуків-відповідників між будь-якими за своїм походженням контактуючими мовами. Запозичення іншомовних слів здебільшого впливають лише на фонологічну синтагматику: виникають нові послідовності фонем (нова їх сполучуваність), змінюються фонетичні закономірності початку та кінця слова, суперсегментні особливості (відступ від правил наголошування в іншомовних словах) тощо.
Однак за тривалого і масового запозичення слів можуть статися суттєвіші зміни у фонологічній системі, в тому числі поява нових фонем і фонологізація вже наявних у мові варіантів фонем (алофонів). Так, скажімо, у східнослов'янських мовах не було звука (відповідно і фонеми) [ф]. Із прийняттям християнства посилилися контакти східних слов'ян з греками, і в давньоруській мові стали з'являтися грецькі слова, в тому числі й такі, в яких був звук [ф]. Оскільки такий звук був цілком чужим, то спочатку він замінювався своїми звуками [п],[т]: ркагоз — парус, Ркіїірроз — Пилип, Ткеойог — Теодор, туікоз — міт; див. ще поширені раніше в українській мові, в тому числі й у літературній, форми на зразок Атени (Афіни), катедра (кафедра) тощо. Сторонність цього звука відчувається навіть тепер: багато хто з українців замінює його звукосполученням [хв]: Хведір, хверма тощо. Однак ще в давньоруську епоху, коли запозичення грецьких слів із звуком [ф] стало масовим, цей звук був спочатку засвоєний освіченими людьми, а через них — іншими верствами населення, і, отримавши широку лексичну базу, став самостійною фонемою (опозиція [ф] іншим звукам стала релевантною, тобто використовується для розрізнення слів). Пор.: вен — фен, він — фін, вар — фар, ваза — фаза; рос. еон — фон, веска — феска, влага — флага, ворс — форс. Подібне сталося зі звуком [ґ] в українській і чеській мовах. Спочатку він вживався в деяких іншомовних словах, а потім фонологізувався. Див. укр.: гніт і ґніт, грати і ґрати тощо. Отже, спершу запозичений звук функціонує лише у фонетично неасимільованій лексиці, а згодом входить до фонологічної системи мови.
Морфологія порівняно з іншими мовними рівнями, характеризується найвищим ступенем непроникності. Вважають, що контактування мов не збагачує, а спрощує морфологію. Наприклад, англійська мова внаслідок контактів із скандинавськими мовами значно спростила свою морфологічну структуру. Саме такий результат контактування в морфології засвідчують креолізовані мови і піджини (спрощені мови), в яких морфологічні способи вираження значень замінюються лексичними.
Синтаксис на відміну від морфології характеризується високим ступенем проникності. Саме в тому вбачають причину подібності синтаксичної структури речення в багатьох мовах світу. Правда, в тих мовах, де основне навантаження вираження граматичних значень лежить на синтаксисі, як то маємо в китайській мові, синтаксичні запозичення обмежені.
Отже, ступінь проникності обернено пропорційний ступеневі системності мови. Здатність до запозичення тим більша, чим слабші системні відношення. Системність зумовлює стійкість, бо сила взаємозв'язку елементів системи перешкоджає проникненню чужого елемента. Це і є причиною того, що найбільше запозичень є на лексико-семантичному рівні мови.
Мовні контакти — один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, а й конвергентний розвиток мов, утворення допоміжних спільних мов і навіть мовну асиміляцію. Причини цих перетворень криються не в структурі взаємодіючих мов, а у вагомості певної мови, що залежить передусім від рівня економічного, політичного й культурного розвитку її носіїв, а також їхньої войовничості, фанатичності, заповзятості.
Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними відмінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.
Серйозні контактно зумовлені зрушення починаються з двомовності, тобто з функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічному середовищі. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією. Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути допоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови без категорій роду, числа, відмінка, без дієслівних складних форм тощо. Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мовна, а значить і етнічна, асиміляція.
Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвергентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку декількох мов виникають так звані мовні союзи, тобто «особливі типи ареально-історичної спільності мов, які характеризуються певною кількістю подібних чи спільних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок тривалого й інтенсивного контактування і конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору».
Термін мовний союз уведений у науковий обіг М. С. Трубецьким у 1923 р. (стаття «Вавілонська вежа і змішування мов»). За Трубецьким, до мовного союзу належать ті мови, які суттєво подібні у морфології та синтаксисі, рідше — у фонетиці і мають спільний фонд культурних слів, але не пов'язані системою звукових відповідників і корінною (споконвічною) елементарною лексикою. Таким чином, мовні союзи характеризуються певною спільною для мов, що до них входять, незалежно від їх походження сукупністю структурно-типологічних і деколи й матеріальних особливостей. Як зауважує болгарський мовознавець В. Георгієв, мовний союз — це рух мов до інтеграції, який зупинився на півдорозі, це, образно кажучи, набута спорідненість.
Як приклад звичайно наводять балканський мовний союз. До нього належать грецька, албанська, румунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови. Ці мови характеризуються, як правило, такими спільними ознаками: а) збігом форм родового та давального відмінків; б) наявністю постпозитивного артикля; в) відсутністю інфінітивної форми дієслова; г) описовим утворенням форми майбутнього часу (за допомогою дієслова зі значенням «хотіти»); ґ) утворенням числівників від одинадцяти до дев'ятнадцяти за зразком «один + на + десять»; д) наявністю зредукованого голосного. Крім цього, названі мови помітно прямують від синтетичної до аналітичної будови і мають багато спільного в лексиці.
З інших мовних союзів можна назвати західноєвропейський, гімалайський, поволзький (волго-камський) і кавказький.
Тривале й інтенсивне контактування мов може призвести до асиміляції однієї з мов, тобто до її втрати, але втрачена мова не зникає безслідно. Сліди витісненої мови отримали в мовознавстві назви субстрат і суперстрат.
Субстрат (термін Дж. Асколі) — мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що нашарувалася на неї; сліди мови корінних жителів у мові-переможниці чужинців; сліди витісненої місцевої мови.
Наприклад, кельтський (галльський) субстрат для французької мови, фракійський субстрат для румунської мови, іберійський субстрат для іспанської мови, дравідський субстрат для індійських мов, фінський субстрат для російських говірок півночі європейської частини Росії.
Суперстрат (термін В. Вартбурга) — мова-надоснова, елементи якої розчинилися в мові, над якою вона нашарувалася; сліди мови чужинців у мові-переможниці корінних жителів.
Так, скажімо, латинська мова стала суперстратом для мов Західної Європи, німецька для чеської, мова норманських завойовників для англійської, германська мова франків для французької, тюркська мова волзько-камських болгар для слов'янської болгарської та ін.
Близьким до перелічених є термін адстрат.
Адстрат (термін М. Вартолі) — сукупність рис мовної системи, які з'явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів.
На відміну від субстрату і суперстрату цей тип мовної взаємодії є нейтральним: при ньому не відбувається асиміляції етносу і розчинення однієї мови в іншій; це своєрідний прошарок між двома мовами. Як приклад можна навести білорусько-литовський, словенсько-італійський та інші адстрати.
Сучасний стан будь-якої мови — це результат її довговічної історії, де різноманітні мовні впливи відбилися в ній у вигляді субстратних, суперстратних та адстратних нашарувань. Так, скажімо, в англійській мові можна виявити сліди неіндоєвропейської іберійської мови перших поселенців на Британських островах, кельтської мови бритів і гаелів, латинської мови поселенців перших століть нашої ери, західногерман-ської мови англів, саксів, фризів, ютів, які завоювали Британію в V—VI ст., північногерманської мови скандинавських вікінгів, які владарювали в Англії в X ст., французької мови норманських феодалів, які підкорили Британію в XI ст.
13. Це протилежні начала суперечності боротьба між якими призводить до змін. Серед цисуперечностей основними є такі:
1. антиномія позначуваного і позначу вального. План вираження і план змісту мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги що зумовлює розвиток багатозначної й омонімії з одного боку і синонімії – з іншого.
2. антиномія норми і системи. Не все потенційно закладено в структурі мови дозволяє норма. Н-д: у дитячому мовленні які утворюють похідні слова за продуктивними словотвірними моделями трапляються такі оказіоналізми як малював, випру, догну, що приведені у відповідність до їх твірних основ малювати, випрати, догнати. Норма таких форм не допускає змінювання запозичених слів типу кіно, піаніно. Боротьба між нормою і системою призводить до змін які полягають у тому що заборонена форма стає нормативною. Ще недавно в укр..мові як нині в рос.мові слово пальто належало до невідмінюваних іменників однак у мовленні пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині відмінювання ім.. пальто є кодифікованою нормою.
3. антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення тоді як слухач вимагає якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишкової інформації. Внаслідок такої антиномії змінюється форма слів, їх категоріальне значення (спаси бо(і) – спасибі, автомобіль – авто)
4. антиномія інформативної та експресивної функції мови. Багато нових слів і виразів зявляються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Н-д: слово автомобіль з часом звузило своє вживання за рахунок експресивнішого синоніма машина , а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка.
5. антонімія коду і тексту. Сполученість між кодом і текстом полягає в тому що збільшення кодових одиниць призводить до скорочення тексту, а зменшення – до подовження тексту. Код не може нескінченно збільшуватися бо людський мозок, не зміг би його запам’ятати а дуже довгий текст ускладнив би спілкування. Тому ці дві протилежні тенденції постійно діють у мові і таким чином збагачують мовні виражальні засоби. З одного боку, описові номінації замінюють однослівні (електричний поїзд – електричка, літературна газета – літературка).
Внутрішні причини мовних змін виявляються в таких тенденціях мовного розвитку:
Тенденція до економії мовних засобів і зусиль мовців. Вона простежується на всіх рівнях мови. Із обмеженої кількості фонем будується необмежена кількість слів, максимально використовуються мовні форми (багатозначні слова, багатозначність відмінкових форм).
Тенденція до вираження різних значень різними формами. Ця тенденція є протилежною попередній – економії мовних засобів. Яскравим прикладом вияву її є відштовхування від омонімії. («лічити» - рахувати; - від хвороби; нині стала вживатися форма лікувати.)
Тенденція до обмеження складності мовних одиниць. Обсяг сприйняття довжини слова дорівнює оперативній памяті (7+2 склади). У мовах довжина слів, як правило не перевищує 9 складів, а морфемна структура – 9 морфем.
Тенденція до абстрагування мовних елементів. Конкретні мовні одиниці стають абстрактними на основі конкретних значень розвиваються абстрактні значення в лексиці, на основі повнозначних слів – абстрактніші службові на основі семантико-граматичних класів – формалізована категорія роду.
14/ Темпи мовних змін
Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Та й не вся лексика змінюється в однаковому темпі. Словниковий фонд, особливо його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою. Як довів автор методу глотохронології М. Сводеш, найнеобхідніші і найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі, явища і поняття, які обов'язкові для будь-якої культури і в будь-який історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків.
Темпи змін залежать від багатьох причин. Фонетичні зміни, які є дуже повільними, відбуваються швидше за сприятливих умов. Так, наприклад, у XIIст. зникають у давньоруській мові зредуковані голосні [ь] і [ь] за умови, коли вони знаходилися у слабкій позиції (в кінці слова, перед складом із голосним повного творення та перед складом із [т>], [ь] у сильній позиції). Звуки, які знаходилися у сильній позиції (під наголосом, перед складом із слабкими |/ь], [ь]), перейшли в голосні повного творення [о], [є] (сьнь— сон, ст>на — сна, дьнь— день, дьнкх— дня). Процес занепаду зредукованих не проходив одночасно на всій території поширення давньоруської мови. Він ніби пересувався з півдня на північ. Доведено, що в XIIIст. на новгородських землях ці зредуковані голосні ще зберігалися.
Отже, в різних говірках темп змін звуків неоднаковий. Про це свідчить також історія звука [£]. У смоленських говірках він був утрачений у XIIIст., тоді як у Москві він вимовлявся до початку XVIIIст.
У різні історичні періоди темп фонетичних (як і мовних загалом) змін також неоднаковий. Так, занепад зредукованих призвів до інтенсивної перебудови всієї фонологічної системи давньоруської мови: перестав діяти закон відкритого складу і закон складового сингармонізму; набули широкого розповсюдження односкладові слова, з'явилися нові чергування голосних (чергування [о], [є] з нулем звука, а згодом в українській мові чергування етимологічних [о], [є] з [і], що стало специфічною рисою української фонетики); почали діяти процеси асиміляції, дисиміляції, спрощення голосних; оформляється співвідносність приголосних за дзвінкістю — глухістю і за твердістю — м'якістю.
Період XII—XIIIст. відзначався бурхливими фонетичними змінами в нашій мові, поштовхом до якого став занепад зредукованих [ть], [ь]. Саме цей період відділяє давньоруську фонетико-фонологічну систему від сучасної української. Пізніше якихось суттєвих змін в українській фонетико-фонологічній системі не сталося.
Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди, однак мова ніколи не змінюється різко. В іншому разі різні покоління людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін різних підсистем забезпечують надійне функціонування мови як засобу спілкування.
Темпи мовних змін залежать також від соціальних умов функціонування мови, від мовних контактів, від писемної традиції тощо. У доісторичні часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін уповільнилися. Вважають, що при інтерпретації цього питання не можна не враховувати й типологічні властивості мови. Аглютинативні мови, скажімо, змінюються повільніше від флективних.
Питання про прогрес у розвитку мов
Поняття прогресу в мові в різні періоди трактувалося неоднаково. Ученими античності, середніх віків та епохи Відродження ця проблема взагалі не порушувалася, оскільки тоді питання історичного підходу до вивчення мови не було відомим. Уперше зробили спробу пояснити розвиток мови представники порівняльно-історичного мовознавства, оскільки вони вважали, що історичний розвиток мови — це спосіб її існування. Ідея про походження всіх індоєвропейських мов із однієї прамови і еволюційна теорія Ч. Дарвіна породили натуралістичний напрям у мовознавстві. Пізніше лінгвісти простежили в деяких мовах тенденції, які засвідчують прогрес у їх розвитку. Так, зокрема, В. Гумбольдт стверджував, що для мови характерне постійне вдосконалення, яке пов'язане з прогресивним рухом суспільства, з духовним удосконаленням народу. На його думку, три типи мов — кореневі, аглютинативні і флективні — засвідчують поступальний рух людського духа від примітивних форм розвитку до більш досконалих.
Найдосконалішими вважалианалітичні мови. Переваги аналітичних мов вбачали в тому, що форми стали коротшими (їх легше вимовляти), їх стало менше (їх легше запам'ятати), утворення форм стало регулярнішим (не потрібно запам'ятовувати аномалії, винятки), аналітичний спосіб вираження граматичних значень є зручнішим від синтетичного (легше виражати значення), відсутність узгодження полегшило користування мовою (не стало повторень у вираженні того самого граматичного значення).
На М. Я. Маррадумку, розвиток мов пов'язаний з розвитком економічних формацій, виробництва. Маррівська теорія єдиного глотогонічного процесу називає такі стадії в розвитку мов: аморфну, аморфно-синтетичну, аглютинативну, флективну. Ці стадії відповідають суспільно-економічним формаціям, а перехід від однієї до іншої має стрибкоподібний характер. Однак переважна більшість мовознавців, які досліджували цю проблему, вважають, що тип мови абсолютно не впливає на її досконалість. І флексія, і аналітизм, і аглютинація можуть адекватно виразити будь-яку, навіть найскладнішу, думку. Теорії Єсперсена і Марра, як і Гумбольдта, створюють сприятливий ґрунт для неправильних уявлень про якусь ієрархію мов.
Крім того, історії відомий і зворотний розвиток мов — від аналітизму до синтетизму (наприклад, такі тенденції помічені в китайській і тибетській мовах).Деякі лінгвісти не пов'язують прогрес у мові з ана-літизмом, але вважають, що мови в своєму розвитку тільки прогресують. П. Я. Черних розцінює як безсумнівний прогрес те, що, наприклад, у російській мові зникли форма двоїни, кличний відмінок, три форми минулого часу, короткі відмінювані прикметники тощо. Тільки прогрес у мові визнає український мовознавець С. В. Семчинський, який, відштовхуючись від положення О. О. Потебні, що «прогрес у мові є явище [...] безсумнівне». Одним із доказів прогресу вчений вважає розвиток словникової системи (втрата застарілих і поява нових слів, розвиток абстрактних значень), спрощення граматичної системи, розвиток різних типів речень тощо.
Однак, як свідчать реальні факти, немає прямої висхідної лінії в розвитку мов. Поширена в мовознавстві думка про те, що мова тільки прогресує, пояснюється тим, що вчені не розмежовують такі поняття, як розвиток і зміна. Часто зміни яких-небудь одиниць мови, їх зв'язків та відношень тощо, які зовсім не сприяють удосконаленню мови, вони розглядають як її розвиток. Якщо б усі мовні зміни засвідчували вдосконалення мовної системи, то мова давно б досягла ідеального стану. Але в процесі розвитку мови часто діють процеси, які перекреслюють раніше досягнуті результати.
Нині у мовознавстві прийнято розрізняти абсолютний і відносний прогрес. У мові переважає відносний прогрес. Його передусім пов'язують із мовною технікою. Мають рацію ті вчені, які вважають, що поява аналітичної будови в різних мовах світу є вдосконаленням, однак це всього лише вдосконалення мовної техніки, що ні в якому разі не відображає вище абстрактне мислення.
Абсолютний прогрес пов'язаний не зі змінами в техніці, а з розвитком можливостей виразити мовний зміст. Він виявляється передусім у розширенні словникового складу, у збільшенні значень слів, у вдосконаленні стилістичних можливостей мови (стилістичній спеціалізації мовних засобів), а також у впорядкуванні синтаксису, який у давніх мовах не мав такої багатої і чіткої системи засобів.
Отже, прогрес у мові не можна пов'язувати з типом граматичної будови. Немає єдиного напрямку типологічного розвитку мов. Усі мови здатні однаковою мірою виконувати свої суспільні функції, однак різні можливості розвитку мов залежать від соціальних чинників. У мові одночасно діє відносний і абсолютний прогрес, через що вона, вдосконалюючись, ніколи не досягає довершеності.
15. Описовий метод є Найдавнішим і найпоширенішим Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.
В описовому методу є етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпретація виділених одиниць.
Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації - двох видів: а) за зв'язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв'язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).
Соціологічні прийоми застосовують при нормативно-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу - прийом «слів і речей, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов'язаних спільною темою; прийом стильового аналізу.
Логіко-психологічні прийоми застосовують у дослідженні зв'язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення.
Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).
Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня.. Н:синтаксис вивчають з погляду морфологічного вираження .
Прийоми внутрішньої інтерпретації —як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої. Парадигматична методика охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлення і протиставлення м.о. - диференційні ознаки, а на основі спільності й відмінності м.о .об'єднуються в парадигматичні групи). Парадигматична методика доповнюється синтагматичною, вивченням сполучуваності досліджуваних одиниць, їх контексту. На його основі створені описові граматики різних мов і багато типів словників .
16. Порівняльно-історичний метод
Порівняльно-історичний метод— сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.
Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.
Як уже зазначалося, порівняльно-історичний метод виник на початку XIXст. Його основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О. X. Востоков. Поштовхом до зародження порівняльно-історичного мовознавства стало знайомство з давньоіндійською мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників надзвичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської.Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела — мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати) архетипи.
Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідненості: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків китаїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порівняльно-історичного мовознавства дотримуються такого правила: якщо кількість спільних частин слів перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддалено споріднені. Дослідник, який користується порівняльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних порівняльно-історичних студіях. Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конкретні завдання: відтворення моделі прамови, розкриття історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов.
Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлення відповідників навсіх рівнях мови.
Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої реконструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції пов'язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимологічно споріднені дані повинні співвідноситися як мовні елементи різної давності.
В. О. Богородиць-кий пояснив відсутність переходу [є] в [о] в словах дед наявність його в слові полеш тим, що перехід [є] в [о] відбувся до переходу [£] в [є] (дЬдь). Тут явища одне щодо одного мають різну хронологію.
Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, до того ж дуже далеке і не засвідчене писемними документами, він працює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії простежується доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан.
Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-історичного методу. Якщо раніше реконструкція індоєвропейських праформ і прамови була кінцевою метою компаративних досліджень, то нині реконструкція — точка відліку для вивчення історії мови.
Представники: П. Ф. Фортунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мельничук та багато інших.
18.Структурний метод
Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод.
Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.
Цей метод виник у 20-х роках XX ст. як антитеза порівняльно-історичного. Поштовхом до появи цього методу і взагалі структурного напряму в мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене. Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов'язані строгою системою лінг-вальних відношень.
Структурний підхід до вивчення мови не тільки доцільний, а й необхідний, оскільки спрямований на вивчення внутрішньої організації самого механізму мови. Тільки загальним напрямком філософських і взагалі наукових ідей XIX ст. пояснюється те, що мовознавство спочатку вивчало розвиток мови, а не її структуру. Девіз структурного методу — несуперечливий, об'єктивний і економний опис мовних фактів.
Структурний метод реалізується в таких чотирьох методиках: дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.
Дистрибутивний аналіз
Основні принципи дистрибутивної методики розробив у 20-х роках XX ст. Л. Блумфільд, а в ЗО—50-х роках їх розвинув 3. Харріс, якого вважають творцем цієї методики. Дистрибуція (від лат. дізігіЬиііо «розподіл») — сукупність усіх оточень, у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень інших елементів.
Дистрибутивний аналіз — методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.
Це своєрідний дешифрувальний підхід за принципом сентенції «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти» (назвіть мені оточення елемента, і я скажу, про який елемент ідеться). Можливість використання дистрибутивної методики при аналізі мовних явищ виходить із розуміння, що кожна мовна одиниця має своє особливе оточення, тобто в дистрибутивних властивостях мовної одиниці реалізуються її внутрішні властивості, які відображають її функціональну роль. Немає двох одиниць, оточення яких би повністю збігалося. Деякі одиниці мови мають навіть одиничну дистрибуцію, як, скажімо, укр. гайнувати поєднується лише зі словом час. Навіть коли дві одиниці абсолютно однаково звучать, наприклад, укр. мати (іменник) і мати (дієслово), , то вони мають різне сусідство: іменник мати поєднується з прикметниками та присвійними займенниками (добра старенька мати, моя, наша мати), дієсловами (мати прийшла), а дієслово мати з іменником У знахідному відмінку (мати успіх).
На основі аналізу дистрибуції мовних елементів виділяють дистрибутивні класи. Існує таке дистрибутивне правило: якщо два елементи перебувають в одному й тому самому оточенні, то вони належать до одного класу. Перед лінгвістом у дистрибутивному аналізі стоять такі завдання: 1) сегментація тексту (мовленнєвого потоку) на одиниці певного рівня (звуки, морфи, слова тощо); 2) ідентифікація виділених одиниць, тобто об'єднання їх у певні класи (фонеми, морфеми, лексеми тощо); 3) виявлення відношень між виділеними класами. Для ідентифікації мовних одиниць використовують прийом субституції (в межах того самого оточення підставляють різні елементи):
Я купив п'ять книг. Я купив п'ять олівців. Я купив п'ять яблук. Я купив п'ять картин тощо. В одному і тому самому оточенні взаємозамінні елементи належать до одного дистрибутивного класу. У наведеному прикладі це клас обчислюваних іменників.
Розрізняють три типи дистрибуції: доповняльну, контрастну та вільного варіювання. Мовні одиниці знаходяться у відношенні доповняльної дистрибуції, коли кожна з них трапляється в такій сукупності контекстів, у якій не трапляється жодна з інших, тобто коли мовні одиниці не трапляються в однакових оточеннях. Так, звуки [и] та [і] знаходяться у доповняльній дистрибуції, оскільки [и] на відміну від [і] не може стояти на початку слова і після м'яких приголосних. Якщо ж мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях і при цьому розрізняють їх значення, то вони знаходяться в контрастній дистрибуції. Наприклад, звуки [и], [а], [у], [є] (бик — бак — бук — бек). Коли ж певні мовні одиниці трапляються у тому самому оточенні і при цьому не розрізняють форм слів або значень, то вони знаходяться у стані вільного варіювання. Наприклад, постфікси -ти і -ть в інфінітиві (любити — любить), закінчення -ові(-еві), -у(-ю) в давальному і місцевому відмінках іменників другої відміни (батькові — батьку, кобзареві — кобзарю). Отже, дистрибутивний аналіз дає змогу точніше й об'єктивніше вивчати й описувати мовні явища. Оскільки результати цього аналізу можна формалізувати, то вони можуть бути інтерпретовані мовою математики.
Методика безпосередніх складників. Дистрибутивний аналіз перебуває в тісному зв'язку з методикою безпосередніх складників.
Методика безпосередніх складників (БС) — прийом подання словотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучення та речення у вигляді ієрархи складових елементів.
Основні принципи методики БС, як і дистрибутивного аналізу, були сформульовані Л. Блумфільдом, а далі розроблені представниками дескриптивної лінгвістики К. Пайком, Ч. Хоккетом, Р. Уеллзом. В основу аналізу за БС покладено поступове членування висловлення на бінарні складники, яке продовжується доти, доки не залишаться неподільні елементи (кінцеві складники). Речення (коли йдеться про аналіз за БС на синтаксичному рівні) поступово згортається до «ядерної» одиниці, тобто одиниці, яка лежить в основі його будови. У членуванні речення, як і словосполучення, дотримуються принципу: один із БС повинен бути ядром членованої конструкції, а інший — периферійним елементом. Так, скажімо, у словосполученні моя книжка слово книжка — ядро, а моя — периферійний (маргінальний) елемент, у словосполученні написати листа дієслово написати — ядро, а листа — маргінал.
Аналіз за БС ґрунтується на таких строгих правилах: 1) кожен раз дозволяється зробити тільки одне членування; 2) у процесі поділу не допускається перестановка складників; 3) у кожному членуванні береться до уваги тільки результат останнього членування.
Процес аналізу за БС продемонструємо на реченні Маленька дівчинка їсть велике яблуко. Членування речення починається з виділення найтісніше пов'язаних між собою складників, тобто з блоків, які лежать в основі структурної будови речення. Найтіснішими блоками тут є маленька дівчинка (перший поділ) і велике яблуко (другий поділ). Далі виділяємо групу присудка їсть велике яблуко9 тому що на цьому етапі членування (третій етап) цей блок є найтіснішим, адже словосполучення велике яблуко в цілому підпорядковане присудкові — дієслову їсть. Нарешті (четвертий етап) групу підмета об'єднуємо з групою присудка. Результати аналізу за БС прийнято зображати схематично під аналізованою структурою. Графічно аналіз наведеного вище речення матиме такий вигляд:
Таким чином, аналіз за БС є основним прийомом сегментації мовного матеріалу і виділення фундаментальних одиниць, які конструюють модель мови, а також визначення ієрархії складників у словах, словосполученнях і реченнях. Практичне застосування цей аналіз має в системах автоматичного перекладу для синтаксичного аналізу і синтезу речень (згортання і розгортання за БС).
Незважаючи на ефективність, методика БС має один серйозний недолік: вона не може розв'язати проблеми інваріантності в лінгвістичних дослідженнях, тобто визначити, які конструкції є тотожними, а які — ні. Так, речення Спів пташок, Вивчення мови і Запрошення кіноактора за методикою БС матимуть однакову структуру, яку формально можна передати, як (іменник у називному відмінку 4- іменник у родовому відмінку). Насправді між цими фразами є суттєві відмінності. У першому випадку маємо родовий відмінок суб'єкта, у другому — родовий об'єкта, а третя фраза — двозначна (не зрозуміло, хто кого запросив — кіноактор запросив чи запросили кіноактора).
Трансформаційний аналіз
Пошуки подолання недоліку методики БС зумовили появу трансформаційного аналізу.
Трансформаційний аналіз — експериментальний прийом визначення синтаксичних і семантичних подібностей і відмінностей між мовними об'єктами через подібності й відмінності в наборах їх трансформацій.
Методику трансформаційного аналізу опрацювали і ввели в наукову практику на початку 50-х років XX ст. 3. Харріс і Н. Хомський. Суть цієї методики полягає в тому, що в основі класифікації мовних структур лежить їх еквівалентність іншим за будовою структурам, тобто можливість однієї структури перетворюватися на іншу (наприклад, активна конструкція може трансформуватися в пасивну).
Трансформаційний аналіз ґрунтується на уявленні, що в основі будь-якої складної синтаксичної структури лежить проста, через що за допомогою невеликого набору правил перетворень можна з простих структур вивести складні. Отже, синтаксична система мови має кілька підсистем, з яких одна є вихідною (ядерною), а всі інші — похідними. У ядерну підсистему входять елементарні речення, які позначають найпростіші ситуації. Складні типи речень утворюються з ядерного шляхом різних трансформацій. Представити синтаксичну структуру речення — означає визначити ядерні типи, що лежать у його основі, і показати, внаслідок яких трансформацій воно виникло.
Для трансформаційної методики дуже важливим є питання, що вважати критерієм еквівалентності трансформацій, тобто які перетворення можна кваліфікувати як трансформації, а які ні. Таким критерієм є відношення домінації (підпорядкування) між безпосередніми складниками в реченні. Якщо між словами чи у випадку зміни основи слова в процесі трансформації між коренями різних слів у фразі залишаються ті самі зв'язки, то дані перетворення можна вважати трансформами. Для ілюстрації наведемо чотири фрази: Водій відчиняє двері. Двері відчиняються водієм. Відчинення дверей водієм. Відчинення дверей водія.
Усі ці структури, крім останньої, є трансформами першої фрази. Остання фраза не є трансформом першого речення, оскільки тут є безпосередній зв'язок між словами дверей і водія, якого в першому реченні не було. Перетворення в процесі трансформаційного аналізу графічно зображується стрілочкою (-*): Водій відчиняє двері —> Двері відчиняються водієм. Якщо ліву частину можна перетворити на праву, то можлива й зворотна трансформація.
Компонентний аналіз
Для дослідження змістового аспекту значеннєвих одиниць мови найефективнішим є компонентний аналіз.
Компонентний аналіз — система прийомів лінгвістичного вивчення значень слів, суть якої полягає в розщепленні значення слова на складові компоненти, які називають семами, семантичними множниками і, зрідка, маркерами.
За цими ознаками (компонентами) лексичні одиниці різняться між собою або об'єднуються. Виділення в лексичній одиниці складових елементів здійснюється шляхом зіставлення її з іншими одиницями, які мають з нею семантичну спільність.
Зокрема, всі терміни спорідненості описують за допомогою трьох компонентів: стать (Ч — чоловіча, Ж — жіноча), характер спорідненості (П — пряма, Н — непряма), покоління (умовно виділимо п'ять поколінь і позначимо їх відповідно цифрами: 1 — покоління, від якого ведуть відрахунок, я і представники мого покоління, 2 — покоління батьків, 3 — покоління дідів, -2 — покоління дітей, -3 — покоління онуків). Відповідно слова спорідненості в термінах компонентного аналізу будуть описані так:
батько — ЧП2
мати — ЖП2
дідусь —ЧПЗ
сестра —ЖН1
Основи компонентного аналізу заклали В. Потьє та А. Греймас. Поштовхом для його виникнення послужила розроблена М. С. Трубецьким методика опозитивного аналізу у фонології, за якою шляхом протиставлення фонем виділялись їх ознаки.
Для компонентного аналізу важливим є встановлення не тільки сем, а й їх структурної організації, тобто місця і ваги кожної семи в компонентній структурі значення, оскільки простий перелік сем не дає вичерпного уявлення про смисловий зміст значення слова, який залежить також від структурної організації сем, їх способу групування, тобто від місця кожної семи в структурі значення, від векторних відношень між ними тощо.
Компонентний аналіз застосовують не лише в теоретичних дослідженнях лексичної семантики. Він широко використовується в лексикографії. У словниках, укладених на основі компонентного аналізу, кожне значення слова буде тлумачитися як сума його сем. Першою спробою створення такого словника є «Частотний словник семантичних множників російської мови» Ю. М. Караулова, який вийшов у Москві в 1980 р.
19.Соціолінгвістичні і психолінгвістичні методи дослідження мови
Методи соціолінгвістики — синтез лінгвістичних і соціологічних процедур.
Серед них виділяють методи польового дослідження (методика збирання матеріалу) і методи соціолінгвістичного аналізу зібраного матеріалу (обробка інформації). До перших належать різні форми опитування (анкетування, інтерв'ювання), а також безпосереднє спостереження, експериментування, вивчення документальних джерел. Дослідник повинен прагнути отримати якомога повнішу інформацію про об'єкт дослідження.Найпоширенішим прийомом збору матеріалу є анкетування. Анкета повинна мати три частини — вступну, соціологічну і власне лінгвістичну. У вступній частині викладають суть і мету опитування. Соціологічна частина анкети містить запитання соціодемографічного і біографічного характеру про інформанта (стать, вік, національно-мовна належність, професійний статус, культурно-освітній рівень тощо). Власне лінгвістична частина охоплює запитання, на основі яких проводять дослідження і роблять узагальнення.Анкетування необхідно поєднувати зі спостереженнями. Спостереження допомагають зіставити інформацію, яку дає респондент, з об'єктивними фактами.
Однією з форм спостереження є інтерв'ю. Тут поєднується опитування і спостереження: слухаючи відповіді інформанта, інтерв'юер може одночасно спостерігати за особливостями його мовлення. Інтерв'ю може бути індивідуальним і груповим, одноразовим і багаторазовим. Особливо цінним інтерв'ю є тоді, коли йдеться про ставлення опитуваного до предмета дослідження, оскільки з інтерв'ю можна отримати значно повнішу інформацію, ніж на основі анкет.
Що стосується спостереження у то воно не є однорідним. Розрізняють два різновиди спостереження: включене і невключене. При включеному спостереженні, яке, по суті, перехрещується з інтерв'ю, дослідник виступає як один із безпосередніх учасників бесіди, але й водночас непомітно для всіх контролює хід бесіди. Мовлення учасників комунікативного акту записують на магнітофонну стрічку.При невключеному спостереженні дослідник стежить за мовним актом, але сам не бере в ньому участі.Найчастіше в соціолінгвістичних дослідженнях використовують корелятивний аналіз, який допомагає встановити такі взаємозв'язки досліджуваних ознак, де при зміні однієї ознаки змінюється середня величина іншої. Як вихідні беруть соціальні явища, а як залежні — мовні. Між ними може бути повна чи неповна функціональна залежність. Залежності визначають для кожної соціальної групи і коментують із соціолінгвістичного погляду.Для об'єктивності спостережень і узагальнень використовують статистичні методи. Оброблені дані представляють у вигляді таблиць і графіків взаємозалежностей, що робить результати дослідження конкретно наочними..
Суть психолінгвістичного методу полягає в тому, що з його допомогою передбачається обробка й аналіз тих мовних фактів, які можна одержати від інформантів у результаті спеціально організованих експериментів. В основі використання психолінгвістичної методики в дослідженні мовних явищ лежить розуміння мови як системи, наявної в свідомості людини, що уможливлює звернення до мовця як експерта, здатного оцінювати мовні факти. У сучасному мовознавстві практикують два різновиди психолінгвістичних досліджень: а) дослідження фізіологічних реакцій організму людини у процесі мовленнєвої діяльності б) аналіз мовленнєвих реакцій та оцінок мовних явищ інформантами в умовах впливу на них мимовільних або цілеспрямованих мовленнєвих стимулів.
Суть першої методики полягає в реєстрації фізіологічних реакцій людського організму на певні мовленнєві стимули (судинна реакція, розширення зіниць ока, зміна частоти пульсу тощо). Зокрема, за такою методикою О. Р. Лурія дослідив системну організацію музичної термінології. Декількаразове вимовляння експериментатором одного зі слів цієї тематичної групи (наприклад, скрипка) супроводжувалося подразненням шкіри реципієнта слабким електричним струмом. Прилади реєстрували розширення судин. Відтак називались інші слова, семантично пов'язані з лексемою скрипка (мандоліна, гітара, смичок, струна тощо) і семантично з нею не пов'язані (стіл, книжка та ін.) без їх супроводу електричним струмом. Семантично пов'язані зі скрипкою слова також викликали судинну реакцію, тоді як слова з інших тематичних груп її не викликали. При цьому було відзначено, що чим сильніший семантичний зв'язок між словами, тим сильнішою (чіткішою) була реакція. Це уможливило встановлення лексичного обсягу досліджуваної групи слів і визначення ступеня семантичного зв'язку між ними.
Суть другої методики полягає в аналізі асоціацій, які викликають у реципієнта слова-стимули. Це так звані асоціативні експерименти. При вільному асоціативному експерименті реципієнти відповідають на слово-стимул одним словом, яке першим спало на думку, або кількома словами, що виникли в свідомості за певний час (наприклад, за одну хвилину). Слова-реакції підраховують, розміщують за спадом частот і таким чином установлюється асоціативне поле слова. За цією методикою укладають словники асоціативних норм певної мови.Цілеспрямований експеримент полягає в тому, що перед реципієнтом ставиться конкретне завдання, наприклад, підібрати означення до слів-стимулів, навести синоніми чи антоніми, утворити зі словами-антонімами словосполучення, оцінити в певних балах семантичну близькість між словами, вставити пропущені слова, замінити в реченні слово, визначити за контекстом значення слова, дати малюнкові назву, продовжити (закінчити) речення тощо. Цілеспрямований асоціативний експеримент ефективно використовують у дослідженні семантичних зв'язків між словами (синонімічних, антонімічних, фразеологічних тощо). Сила семантичних зв'язків визначається частотою слів-реакцій зі словами-стимулами: чим частіше разом трапляються слова, тим сильніший семантичний зв'язок між ними. Так, зокрема, за допомогою цілеспрямованих психолінгвістичних експериментів М. П. Муравицька дослідила семантичні категорії в українській мові. Нею опрацьовано методику розмежування значень полісемічних слів, розмежування полісемії й омонімії, системного опису синонімії й антонімії. За допомогою асоціацій можна також визначити семантичний обсяг слова. Чим більше асоціацій має слово, тим багатше його змістове наповнення.
Широке застосування в мовознавстві має опрацьована Ч. Осгудом психолінгвістична методика вимірювання значень за допомогою семантичного диференціала. Реципієнти оцінюють значення слів за спеціально шкалованими антонімічними осями «гарний — поганий», «сильний — слабкий», «великий — маленький» та ін. Після статистичної обробки оцінок реципієнтів виводять середні показники, які й характеризують значення досліджуваного слова. Ці показники дають змогу знайти відстань між значеннями слів і визначити місце кожного значення в лексико-семан-тичному просторі мови.
Подібну методику застосував В. В. Левицький в дослідженні звукосимволізму. Звуки багатьох мов (української, російської, румунської, німецької, англійської та ін.) оцінювали за такими ознаками: розмір, сила, тепло, світло, активність, твердість тощо. З'ясувалося, що характеристики звуків у різних реципієнтів певною мірою збігалися. Так, зокрема, серед голосних найбільшим виявився звук [а], найбільш неприємним [у], найшвидшим [и], найхолоднішим [о], найсильні-шим [у], найтемнішим і найтвердішим [а], а найменшим, найприємнішим, найповільнішим, найтеплі-шим, найслабкішим, найсвітлішим і найм'якшим звук [і] [Левицкий 1973: 42].
Позитивним у застосуванні психолінгвістичних методів є те, що за їх допомогою мову вивчають у дії, в динаміці, у зв'язку з мисленням та іншими психічними процесами, з урахуванням імовірнісних відношень та зв'язків мовних фактів.
20. Математичні методи у мовознавстві.
Мовознавство є тією гуманітарною наукою, яка першою стала використовувати математичні методи для дослідження свого об'єкта — і для одержання, і для оформлення (запису) своїх результатів. Особливого поширення в мовознавчих дослідженнях набула статистика та побудова моделей і графіків. Помітним явищем у лексикографії стали частотні словники.
Оскільки розвиток і функціонування мови, структура різноманітних мовленнєвих ланцюжків, використання мовних одиниць і категорій підпорядковуються не жорстким, а ймовірнісним закономірностям, то для їх вивчення стали застосовувати математичну теорію ймовірностей. Такі поширені в лінгвістиці поняття, як частота, коливання частот, вибірка, середня вибіркова частота запозичені з математики. Для формального опису мов ефективно використовують поняття і методи математичної логіки. Усе це свідчить про виокремлення в мовознавстві такої стикової дисципліни, як математична лінгвістика.
Значно пожвавилися останнім часом зв'язки мовознавства з кібернетикою — наукою, яка математично обґрунтовує закони, що керують діями живих організмів і машин-автоматів (роботів). На стику мовознавства й кібернетики виникла кібернетична лінгвістика, яка розглядає мову як одну з керувальних і керованих систем. Мова є природною і надзвичайно потужною кібернетичною системою.
Алгоритми автоматичного (машинного) перекладу — результат співпраці мовознавців й інженерів. Виникнення обчислювальної (комп'ютерної, інженерної) лінгвістики, предметом якої є вивчення мови, пов'язане з можливостями машинної обробки та переробки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформації про саму мову, її будову, функціонування, є наслідком контактування мовознавства і кібернетики.
Теорія інформації, або інформатика (її розглядають то як самостійну науку, то як складову частину кібернетики), вивчає проблеми передавання, приймання, зберігання, перетворення і обчислення інформації, її власний об'єкт — функціонування інформації в системах «людина — людина» і «людина — машина — людина». Водночас одним із об'єктів вивчення теорії інформації є мова як засіб зберігання, переробки і видачі інформації. Крім того, теорія інформації змикається з лінгвістичним забезпеченням інформаційних систем. Зв'язок мовознавства з теорією інформації позначився на використанні її понять у лінгвістичних дослідженнях. Зокрема, такі поняття, як код (спосіб запису повідомлення), біт (одиниця виміру інформації), надлишковість (різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом передаваної інформації), ентропія (міра невизначеності обсягу недостатньої інформації, яка залежить від кількості знаків у коді й імовірності їх появи в тексті) та багато інших стали лінгвістичними термінами.

Приложенные файлы

  • docx 5052581
    Размер файла: 156 kB Загрузок: 3

Добавить комментарий