збірник лекцій по мед. біології для відділення Лікувальна справа


УкраїнаКВНЗ « Мелітопольський медичний коледж» ЗОР
Збірник лекцій
з медичної біології
для студентів медичного коледжу спеціальності :
5.12010101 “Лікувальна справа”
2013 рік
Перелік лекцій
Вступ. Біологія клітини. стор. 5
Організація клітин у часі. стор. 15
Основи генетики. стор. 17
Методи вивчення спадковості людини. Спадкові хвороби. стор. 20
Онтогенез. Еволюція органічного світу. стор. 31
Медична паразитологія. Найпростіші, їх медичне значення. стор. 37
Плоскі черві, їх медичне значення. стор. 43
Членистоногі, їх медичне значення. стор. 47
Охорона праці в галузі. стор. 53
Мета та завдання навчальної дисципліни
Одним із основних завдань медичної біології є аналіз впливу на здоров’я людини молекулярно-генетичних, клітинних, онтогенетичних та екологічних факторів. Важливим розділом медичної біології, якому приділяється значна увага, є генетика. Вивчення цього розділу має велике значення для фельдшерів, які повинні знати причину, клінічні ознаки, діагностику, принципи лікування та профілактику спадкових захворювань. Іншим актуальним розділом медичної біології є медична паразитологія. Вивчення питань паразитології важливе тому, що паразитарні захворювання досить поширені серед населення і невпинно зростають. У цьому розділі значна увага приділяється вивченню різних форм взаємовідносин між паразитами та організмом людини, походженню та еволюції паразитизму, життєвому циклу паразитів, методам діагностики та профілактики захворювань.
Мета навчальної дисципліни - набуття студентами загально-професійних компетенцій, що передбачає оволодіння базовими знаннями про структуру живих організмів, їхню будову, функції, зв’язки між собою і з неживою природою, а також на формування у студентів цілісного уявлення про матеріальні основи спадковості людини, будову і життєдіяльність людського організму на всіх рівнях організації живого, впливу на людину факторів довкілля.
Цей збірник полегшить для студентів засвоєння теоретичного матеріалу, надасть змогу більше уваги приділяти поясненню теми викладачем та збільшить час для розгляду наочних посібників.
У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен знати:
предмет і завдання біології, значення її для майбутньої практичної діяльності;
рівні організації живої матерії;
структуру та функції компонентів клітини;
хімічний склад клітини. Неорганічні речовини та їх значення. Органічні сполуки: білки, ліпіди, вуглеводи, нуклеїнові кислоти, АТФ та їх значення;
генетичний код і біосинтез білка;
поділ клітин: амітоз, мітоз, їх суть і значення;
обмін речовин та енергії в клітинах як постійний зв’язок з навколишнім середовищем. Пластичний та енергетичний обмін. Анабіоз і його значення для медицини. Типи живлення. Біологічне окиснення;
розмноження організмів як універсальна властивість живого;
вплив зовнішніх і внутрішніх чинників та генетичний апарат клітини й процес запліднення;
спадковість організмів, що підтримує сталість видових ознак і властивостей у ряді поколінь. Основні поняття генетики;
закономірність успадкування ознак;
типи успадкування ознак у людини за законами Г. Менделя;
основні положення хромосомної теорії спадковості;
хромосомне визначення статі;
успадкування груп крові й резус-фактора;
форми взаємодії алельних та неалельних генів;
види мінливості та їх роль у патології людини. Генетична небезпека забруднення навколишнього середовища;
основні мутагенні чинники середовища;
індивідуальний розвиток організмів, його періоди;
закономірності еволюції органічного світу. Походження життя на Землі. Походження людини;
основи екології;
форми взаємовідносин між організмами. Основи медичної паразитології. Морфологію, цикли розвитку, шляхи зараження, лабораторну діагностику та профілактику захворювань, спричинених паразитичними організмами людини;
вчення про біосферу.

Тема: Вступ. Біологія клітини.
План.
Медична біологія. Місце та завдання біології.
Визначення поняття життя на сучасному рівні розвитку біологічної науки. Форми, основні властивості та рівні організації живого.
Клітина – елементарна структурно-функціональна одиниця живого. Хімічний склад клітини. Про- та еукаріотичні клітини.
1
Медична біологія. Місце та завдання біології.
Біологія ( від грц. життя + наука) – наука про життя, про загальні закономірності існування і розвитку живих істот: життєві процеси, що в них відбуваються, хід їх життєвизх циклів, взваємозвязок з оточуючим середовищем, походження, історичнийц та індивідуальний розвиток живих організмів. Термін «біологія» був вперше вжитий в 1797 р. німецьким професором анатомії Теодором Рузом. Також видатну роль у створенні біологічних знань відіграли Ч.Дарвін, М. Шлейден, Т. Шванн, Г.Мендель, Т. Морган та інші. Складовою біології є медична біологія – наука про людей, їх походження, еволюцію, географічне поширення, чисельність людських популяцій, структуру в просторі і часі.
Медична біологія – наука про основи життєдіяльності людини, що вивчає закономірності спадковості, мінливості, індивідуального та еволюційного розвитку та морфофізіологічної й соціальної адаптації людини до умов навколишнього середовища у звязку з її біосоціальною сутністю.
Медична біологія вивчає спадковість людини, її генетичну систему, генотипні та індивідуальні відмінності людей, їх екологію, фізіологію, особливості поведінки.
Генетичний апарат клітини забезпечує біохімічні, імунологічні, фізіологічні і морфологічні властивості організму. Взаємодія генотипу і середовища лежить в основі нормального функціонування біологічних систем, зумовлює різні механізми життєдіяльності і в кінцевому результаті здоровя людии. Вивчення патологічних явищ на внутрішньоклітинному, тканиному, органному і системному рівнях сприяє формуванню клінічного мислення, опануванню принципів діагностики і лікувальної тактики практичного лікаря.
2
Визначення поняття життя на сучасному рівні розвитку біологічної науки. Форми, основні властивості та рівні організації живого.
Життя – біологічна форма руху матерії. Життя на нашій планеті існує у вигляді дискретних одиниць – організмів, особин. Кожний організм, з одного боку, складається з одиниць підпорядкованих йому рівнів організації (органів, тканин, клітин. молекул), з другого – сам є одиницею, яка входить до складу біологічних макросистем над організмом (популяцій, біогеоценозів, біосфери в цілому).
У всьому розмаїтті органічного світу можна виділити дві форми – неклітинну і клітинну.
До неклітинних форм належать віруси. Вони проявляють життєдіяльність тільки у стадії внутрішньоклітинного паразитизму. Дуже малі розміри дозволяють їм легко проходити крізь будь-які фільтри. Існування вірусів було доведено в 1892 році російським ботаніком Д.І.Івановським. Зрілі частинки вірусів – віріони або віроспори, складаються з білкової оболонки і нуклеокапсиду, в якому зосереджений генетичний матеріал – нуклеїнова кислота. Одні віруси містять дезоксирибонуклеїнову кислоту (ДНК), інші – рибонуклеїнову (РНК).
Вірус являє собою діалектичну єдність живого і неживого: поза клітиною це речовина, у клітині – це істота, тобто він одночасно і нежива речовина, і жива істота. У житті вірусів можна виділити такі етапи: прикріплення вірусу до клітини, вторгнення в неї, латентну стадію, утворення нового покоління вірусів, вихід віроспор.
Описано сотні вірусів, які викликають захворювання у рослин, тварин і людини. До вірусних хвороб людини відносять сказ, віспу, тайговий енцефаліт, грип, епідемічний паротит, ків, СНІД та ін.
Віруси, які пристосувалися до паразитування у клітині бактерій, називаються фагами. Фаги проникаючи у певні види бактерій, розмножуються і викликають розчинення (лізис) бактеріальної клітини.
Клітинні форми життя. Основну масу живих істот складають організми, які мають клітинну будову. Клітинні організми поділяють на дві категорії: ті, що не мають типового ядра – доядерні або прокаріоти, та ті, які мають ядро – ядерні або еукаріоти.
Основні властивості життя.
Обмін речовин та енергії, зміст якого складають процеси асиміляції (процеси синтезу, анаболізм) і дисиміляції (процеси розпаджу, катаболізм). Під час асиміляції створюються або оновлюються різні морфологічні структури, процес відбувається з поглинанням енергії й називається пластичним обміном. Під час дисиміляції відбувається розщеплення складних хімічних сполук до відносно простих, що супроводжується виділенням енергії – енергетичний обмін.
Здатність протистояти наростанню ентропії. У живих системах постійно відбуваються біохімічні реакції, що супроводжуються виділенням тепла.Такі процеси проходять за участю ферментів самовільно і характепризуються зменшенням вільної енергії. Енергетичні процеси в клітині здійснюються впорядковано, а не хаотично. За ткаих умов не може бути справжньої рівноваги. Тому клітини як живі організми здатні протистояти зростанню ентропіїї.
Самооновлення. В основі самооновлення лежать реакції синтезу, тобто утворення нових молекул і структур на основі інформації, закладеної в послідовності нуклеотидів ДНК.
Саморегуляція. Здатність організмів підтримувати відносну сталість хімічного складу та перебігу фізіологічних процесів – гомеостаз. Сигналами для корекції гомеостазу є надлишок або нестача тих чи інших речовин, виведення системи з рівноваги тощо.
Подразливість – здатність живих організмів реагувати на певні впливи довкілля. Поширеною формою прояву подразливості є рухи – активні чи пасивні ( у тварин – таксиси, у рослин – тропізми, настії, нутації).
Здатність до самовідтворення (розмноження). Виникають організми, схожі з батьківськими формами. Самовідтворення забезпечується ДНК.
Спадковість (здатність організму передавати свої ознаки, властивості й особливості розвитку від покоління до покоління) і мінливість(здатність організмів набувати нових ознак і властивостей).
Ріст і розвиток (незворотна закономірна зміна біологічної системи). Розвиток складових організму носить назву онтогенез або індивідуальний розвиток. Розвиток живої природи (еволюція) з утворенням нових видів, прогресивним ускладненням форм життя носить назву філогенез або історичний розвиток.
Дискретність і цілісність. Дискретність означає, що біологічна система (популяція, організм, орган, клітина) складається з відособлених або обмежених у просторі складових (види, особини, тканини, органели). Але всі ці складові утворюють цілісність, єдине ціле.
Жива природа є складно організованою системою складових, об’єднаних загальною стратегією життя. Внаслідок цього в науці сформувалася уява про рівні організації живої матерії. Виділяють такі рівні живої матерії:
молекулярно-генетичний рівень (екологічні проблеми рівня – ріст мутагенних впливів і збільшення частки мутацій у генофондах);
клітинний рівень (екологічні проблеми рівня – ріст клітинної патології внаслідок забруднення середовища, порушення відтворення клітин);
організмовий рівень (екологічні проблеми рівня – зниження адаптаційних можливостей організмів, розвиток граничних станів у людини: між здоров’ям і хворобою);
популяційно-видовий рівень (екологічні проблеми рівня – погіршення екологічних показників популяцій – чисельність, щільність, віковий склад тощо);
біосферно-біогеоценотичний рівень (екологічні проблеми рівня – збільшення кількості антропоцентозів та їх глобальне поширення, забруднення середовища, руйнування озонового екрану Землі).
3
Клітина – елементарна структурно-функціональна одиниця живого. Хімічний склад клітини. Про- та еукаріотичні клітини.

Клітина – найпростіша біологічна система, здатна до самовідновлення, самовідтворення та розвитку. Це динамічно стійка відкрита система, яка складається з багатьох взаємопов’язаних елементів, функціонування яких не тільки визначає життєдіяльність клітини, але має значення для організму як цілого. Клітина є основою будови прокаріотів, одноклітинних, грибів, рослин і тварин.
Прокаріоти Еукаріоти
Доядерні організми, які не мають типового ядпра, оточеного ядерною оболонкою. Ядерні організми, які мають ядро, оточене ядерною мембраною.
Генетичний матеріал представлений генофором – ниткою ДНК, яка утворює кільце. Генетичний матеріал зосереджений переважно у хромосомах, які складаються з ниток ДНК та білкових молекул.
Поділ клітини простий, але йому передує процес реплікації (процес самовідтворення молекул ДНК, який відбувається в результаті комплементарного синтезщу нового ланцюга ДНК на існуючому матричному ланцюгу). Діляться клітини мітотично (утворення з однієї диплоїдної клітини двох генетично рівноцінних дочірних клітин з таким же набором хромосом).
У клітині прокаріотів відсутні мітохондрії, центріолі, пластиди, розвинена система мембран. Є центролі, мітохондрії, пластиди. Серед еукаріотів є як одноклітинні, так і багатоклітинні організми.
До прокаріотів належать бактерії та синьозелені водорості. До еукаріотів належить більшість рослин, гриби і тварини.

Спостерігали та вивчали клітину англійський фізік Р.Гук, ботаніки М.Мальпігі та Н.Грю, голандський оптик А.Левенгук, Я.Пуркіньє, Р.Броун. Основи клітинної теорії були закладені у роботах німецьких вчених: ботаніка М.Шлейдена та зоолога Т.Шванна (1810-1882) «Мікроскопічні дослідження про відповідність у структурі та рості тварин і рослин», яку опублікували у 1839 році. Основними положеннями його теорії були: 1) клітина є головною структурною одиницею всіх організмів; 2) процес утворення клітин зумовлює ріст, розвиток і диференціювання рослинних і тваринних тканин. На подальший розвиток вчення про клітину вплинула праця німецького патолога Р.Вірхова «Целюлярна патологія» (1858). Він підійшов до пояснення патологічних процесів у звязку з морфологічними структурами, з певними змінами в будові клітин. Це дослідження започаткувало нову науку – патологію, яка є основою теоретичної та клінічної медицини.
Для вивчення особливостей організації клітини застосовують методи цитології: світлову мікроскопію, електроні мікроскопи, цитохімічні методи, метод авторадіографії.
З часу створення клітинної теорії вчення про клітину набуло нового змісту. На сучасному етапі розвитку цитології клітинна теорія включає такі положення:
- клітина – елементарна одиниця будови і розвитку всіх живих організмів;
- клітини всіх одноклітинних і багатоклітинних організмів подібні за
походженням, будовою, хімічним складом, основними проявами життєдіяльності;
- кожна нова клітина утворюється виключно внаслідок розмноження материнської шляхом поділу;
- у багатоклітинних організмів, які розвиваються з однієї клітини – зиготи, спори тощо – різні типи клітин формуються завдяки їхній спеціалізації впродовж індивідуального розвитку особини та утворюють тканини;
- із тканин складаються органи, які тісно повязані між собою й підпорядковані нервово-гуморальній та імунній системам регуляції.
Клітинна теорія має велике значення для медицини. Клітина – одиниця патології. Порушення структури і функції одних клітин є першопричиною виникнення і розвитку хвороби, а порушення інших може бути вже наслідком несприятливих змін в організмі (загибель кардіоміоцитів чепрез гостру нестачу кисню при інфаркті міокарда, після цього гіпоксія і зміна функції і структури нейронів головного мозку). Порушення нормального функціонування клітин повязане з багатьма різноманітними чинниками (фізичними, хімічними, біологічними) і характеризуються порушеннями організаціх органел клітин, зміною окремих метаболічних процесів. Несприятливими для клітинни чинниками можуть бути хвильові, іонізуючі випромінювання, низькі й високі температури, різні хімічні сполуки, вірусні, бактеріальні та грибкові інфекції, нестача поживних речовин або окремих фізіологічно активних сполук (вітаміни, мікроелементи, нестача кисню тощо. Широко розповсюдженою причиною патології клітини є проникнення й розмноження в ній вірусів (вірус змушує клітину працювати винятково на себе). Після масового утворення і виходу вірусних часток із клітини вона гине. Деякі патогенні віруси не вбивають клітини, а викликають її переродження. Якщо чинник не цілком ушкодив клітину, то після припинення його дії клітина може відновити свою структуру і функції. Цей процес називається внутрішньоклітинною репарацією.
Жива клітина містить обмежений набір хімічних елементів. Всі хімічні елементи можна поділити на чотири групи:
Органогенні – це кисень, водень, вуглець і азот. Їх загальний вміст складає 95-98%.
Макроелементи – кальцій, калій, фосфор, сірка, кремній, натрій, хлор, магній, залізо, які містяться в десятих частках відсотка.
Мікроелементи – кобальт, цинк, мідь, марганець, хром, бром, йод, літій, радій. Їх вміст складає близько 0,01%.
Ультрамікроелементи – всі інші хімічні елементи, вміст яких менше 0,01%.
Хімічні елементи виконують багато важливих функцій: входять до складу органічниї і неорганічних сполук клітини, активують діяльність цілого ряду ферментів, створюють різницю потенціалів на біомембранах тощо. Серед неорганічних сполук важлива роль належить воді. (70-90% маси клітини). Вода визначає фізичні властивості клітини, є середовищем для хімічних реакцій, вона добрий розчинник, забезпечує в клітині терморегуляцію. Важливе значення для життєдіяльності клітин мають калій, натрій, кальцій, магній, фосфор, сірка тощо.
Клітини побудовані із специфічного і водночас обмеженого набору однакових для усіх видів живих істот молекул, що містять вуглець. Основні групи цих молекул є відносно простими вуглеводами, жирними кислотами, амінокислотами і нуклеотидами.
Білки – головний компонент клітини. Функції білків:
Ферментативна (за хімічною структурою ферменти є білками);
будувальна (у склад всіх кліткових структур входять білки);
рухальна (рух клітин забезпечується особливими білковими структурами);
транспортна (забезпечує переніс речовин до клітини, з клітини, у клітині; наприклад, особливий білок гемоглобін);
захисна (особливі білки антитела знезаражують бактерії та чужеродні речовини);
енергетична (при розщепленні білка виділяється енергія).
Вуглеводи є найважливішим джерелом енергії для клітин, вони запасають її, створюють резервні полісахариди. Серед вуглеводів відокремлюють: а) прості – моносахариди, молекула яких містить 6 атомів вуглецю (глюкоза- виноградний цукор, фруктоза – присутня у меді та фруктах, галактоза – міститься у молоці) та моносахариди, молекула яких містить 5 атомів вуглецю (рибоза та дезоксирибоза, які входять у склад нуклеїнових кислот і АТФ);
б) складні – полісахариди (цукроза – буряковий цукор, молочний цукор, глікоген у тваринних клітинах, крохмаль та клітковина у рослинних клітинах).
Ліпіди виконують:
будувальну функцію (входять у склад кліткових мембран);
енергетичну (при розщепленні ліпідів виділяється енергія);
захисна (завдяки поганій теплопровідності запобігає втраті тепла організмом).
Нуклеїнові кислоти – унікальні молекули, необхідні кожній клітині для збереження і передачі генетичної інформації. Нуклеїнові кислоти забезпечують процеси синтезу білків, а цим, у свою чергу, визначається характер обміну речовин, закономірності росту й розвитку, явища спадковості й мінливості. Вперше нуклеїнові кислоти були виявлені Ф.Мішером у 1869 році.
Нуклеїнові кислоти існують у вигляді двох типів: дезоксірибонуклеїнова кислота (ДНК) та рибонуклеїнова кислота (РНК). Роль нуклеїнових кислот величезна. ДНК містить генетичну інформацію і визначає специфічні особливості білків, за допомогою ДНК здійснюється передача спадкових особливостей клітини. Молекула ДНК складається з двох ланцюгів, закручених у спіраль. Кожен ланцюг ДНК – це полімер, мономерами якого є нуклеотиди. У склад нуклеотида входять вуглевод (дезоксірибоза), фосфорна кислота та азотиста основа. Азотиста основа буває чотирьох типів: аденін (А), гуанін (Г), тімін (Т), цитозін (Ц). Аденін і тімін, а також цитозін і гуанін комплементарні. Тому завжди можна визначити порядок розташування нуклеотидів у одному ланцюгі, якщо відомо розташування у іншому.
В 1950 році Ервін аргафф сформулював положення щодо структури ДНК:
Молярна частка пуринів (аденіну і гуаніну) дорівнює молярній частці пірамідинів (цитозину і тиміну), кількість аденіну і цитозину дорівнює кількості гуаніну і тиміну
А+Г=Ц+Т
А=Т; Г=Ц
Спадкова інформація зберігається в молекулі ДНК. Проте ДНК не бере участі в життєдіяльності клітин. Роль посередників у передачі спадкової інформації від ДНК у цитоплазму відіграють рибонуклеїнові кислоти. Взаємовідносини ДНК, РНК і білків можна представити у вигляді схеми : ДНК РНК білок
РНК мають вигляд довгих нерозгалужених полімерних молекул, що складаються з одного ланцюга. РНК приймає участь у біосинтезі білка. Це полімер, який побудован з нуклеотидів. Замість дезоксирибози у РНК присутня рибоза. Замість тіміну у РНК міститься урацил (У). РНК – полімер рибонуклеотидів, що складаються із фосфорної кислоти, рибози й азотистих основ (аденін, гуанін, цитозин, урацил). В синтезованій молекулі аденін ДНК комплементарний урацилу РНК, а гуанін – цитозину.
Існують три вида РНК:
інформаційна РНК ( молекули інформаційної РНК несуть закодовану інформацію первинної структури білків у цитоплазму, де прикріплюються до рибосом і реалізують цю інформацію);
транспортна РНК (молекули транспортної РНК утворюються на спеціальних генах. Вони короткі, однониткові, мають форму листка конюшини. Молекули тРНК переносять до місць синтезу білків тільки відповідні їм амінокислоти з цитоплазми);
рибосомна РНК (міститься у рибосомах, приймає участь у синтезі білка).
Нуклеотидом є і аденозинтрифосфорна кислота. До складу молекули АТФ входять азотиста основа аденін, вуглевод рибоза та три остатки фосфорної кислоти. АТФ має важливе значення у перетворенні енергії клітини. Синтезуя АТФ, клітина накопичує енергію, яку можна використовувати у подальшому в процесі її життєдіяльності.
Реплікацією називається унікальна властивість молекули ДНК подвоюватися перед поділом клітини. Основні етапи реплікації:
Ініціація – це активація дезоксирибонуклеотидів, розкручування молекули ДНК з певної точки і початок синтезу поліпептидного ланцюга.
Елонгація – процес подовження, нарощування полінуклеотидного ланцюга.
Термінація – після завершення процесу реплікації молекули, що утворилися, розділяються, і кожна дочірня нитка ДНК скручується разом з материнською в подвійну спіраль.
Для підтримування генетичної стабільності клітин існує кілька механізмів. По-перше, це самокорекція, а по-друге, - репарація виникаючих змін.
Здатність клітини до виправлення пошкоджень у молекулах ДНК одержала назву репарації.
Генетична інформація може надійно зберігатися в нуклеотидних послідовностях ДНК лише тому, що широкий набір різних реплікаційних ферментів здійснює беззупинний «огляд» ДНК і видаляє з неї ушкоджені нуклеотиди.
Унікальність кожної клітини полягає в унікальності білків. Клітини, що виконують різні функції, здатні синтезувати свої власні білки, використовуючи інформацію, що записана в молекулі ДНК. Ця інформація існує у вигляді особливої послідовності азотистих основ у ДНК і називається генетичним кодом. Генетичний код ДНК має фундаментальні характеристики:
Триплетність (три сусідні азотисті основи називаються кодоном і кодують одну амінокислоту).
Специфічність (кожний окремий триплет кодує тільки одну певну амінокислоту).
Неперекривність (жодна азотиста основа одного кодону ніколи не входить до складу іншого кодону).
Відсутність розділових знаків (генетичний код не має «пунктуаційних позначок» між кодуючими триплетами у структурних генах).
Універсальність (даний кодон у ДНК або іРНК визначає ту саму амінокислоту в білкових системах всіх організмів від бактерій до людини).
Надмірність (одна амінокислота часто має більш ніж один кодовий триплет).
Колінеарність (ДНК є лінійним полінуклеотидним ланцюгом, а білок – лінійним поліпептидним. Послідовність амінокислот у білку відповідає послідовності триплетів у його гені. Тому ген і поліпептид, який він кодує, називають колінеарним.)
Відповідність гени – поліпептиди (клітина може мати стільки поліпептидів, скільки має генів).
Ген є елементарною структурно-функціональною одиницею спадковості, що визначає розвиток певної ознаки клітини або організму. Слово «ген» було введено В.Йогансеном у 1909 р.
Кожна інтерфазна хромосома має одну молекулу ДНК, що містить велику кількість генів. Гени в ДНК розташовані у лінійному порядку. Кожний ген має своє місце розташування (локус).
Функціональні характеристики гена:
Гени є дискретною складовою одиницею спадкового матеріалу – ділянкою ДНК.
Певний ген кодує синтез одного білка. Окремий білок може зумовлювати певну ознаку. Так формуються моногенні ознаки.
Клітина, орган або організм мають багато ознак, які складаються із взаємодії багатьох генів, - це полігенні ознаки.
Дія гена специфічна, тому що ген може кодувати тільки одну амінокислотну послідовність і регулює синтез одного конкретного білка.
Деякі гени мають таку властивість як плейотропність дії, визначають розвиток кількох ознак (наприклад, синдром Марфана).
Дозованість дії гена залежить від інтенсивності прояву ознаки (експресивність) та від кількості певного алеля (наприклад, багато хвороб у гетерозиготному стані виявляються менше, ніж у гомозиготному).
На активність гена може впливати як зовнішнє, так і внутрішнє середовище.
На відміну від прокаріотів, еукаріоти мають сформоване ядро, відмежоване від цитоплазми ядерною оболонкою. Генетичний матеріал у них в основному зосереджений у хромосомах. Кодуючі ділянки отримали у них назву – екзони, а неінформаційний матеріал – інтрони. Присутність в еукаріотів численних інтронів полегшує генетичну рекомбінацію між екзонами і забезпечує більшу гнучкість у синтезі білка. Виникнення нових білків збільшує ефективність еволюції організмів.
Утворення молекул РНК на матриці ДНК називається транскрипцією.
Молекулярні механізми, повязані з «дозріванням» різних типів РНК, називаються процесингом.
Процес вирізання інтронів і зшивання активних ділянок, що залишилися, активними ферментами у процесі «дозрівання» іРНК називається сплайсингом.
Колінеарність – властивість, що зумовлює відповідність між послідовностями триплетів нуклеотидів нуклеїнових кислот і амінокислот поліпептидних ланцюгів.
Генна інженерія – галузь молекулярної біології і генетики, завдання якої – конструювання генетичних структур за заздалегідь наміченим планом, створення організмів із новою генетичною програмою. За допомогою методів генної інженерії можна одержати різні організми, які мають у складі свого геному чужорідні гени інших організмів. Наприклад, ведуться роботи зі створення біоінженерних рослин, що могли б мати наступні властивості:
Високу пристосованість до умов зовнішнього середовища.
Містити більшу кількість необхідних для людини поживних речовин.
Тривалий час зберігатися без псування.
Основні компоненти клітини.
Основними компонентами клітин є біомембрана, цитоплазма і ядро.
Мембрани – високовпорядковані, складні молекулярні системи, відповідальні за основні процеси життєдіяльності клітин. Вони поділяють вміст клітини на відсіки, регулюють метаболічні потоки, підтримують різницю конценрацій речовин, Беруть участь у процесах синтезу і каталізу та ін.
Цитоплазма складає основну масу клітини – це весь її внутрішній вміст за винятком ядра. Цитоплазма є гомогенною, безбарвною, прозорою, вязкою рідиною. Містить 75-85% води, 15-25% білків і багато інших речовин. Складається із цитозолю, органел і включень. Зсередини цитоплазматична мембрана вкрита цитоскелетом (фібрили і трубочки).
Функції:
- підтримка об’єму і форми клітини;
зміна форми клітини;
пересування органел і транспортних везикул;
утворення мультиферментних компонентів;
утворення веретена поділу під час метозу;
утворення ворсинок і джгутиків у найпростіших;
утворення міжклітинних контактів;
забезпечення скорочувальної функції м’язових волокон.
Органели цитоплазми: ендоплазматична сітка, комплекс Гольджі, вакуолі, мітохондрії, пластиди, лізосоми, пероксисоми.
ЕНДОПЛАЗМАТИЧНА СІТКА поділяє клітину на відсіки, що відрізняються за фізичним за фізичним станом і хімічним складом.
КОМПЛЕКС ГОЛЬДЖІ: утворення лізосом, винтез вуглеводів, утворення глікопротеїдів, формування акросоми сперматозоїда під час сперм атогенезу.
ЛІЗОСОМИ: руйнують великі молекули складних органічних сполук (білки, нуклеїнові кислоти, полісахариди), тут зазанають руйнації мікроорганізми і віруси.
РИБОСОМИ: відбувається синтез білків. Деякі з білків потрапляють в ендоплазматичну сітку і транспортуються по ній до різних частин клітини. В енд. Сітці також проходять хімічні реакції, тому білки відозмінюються. Унаслідок хімічних перетворень в апараті Гольджі молекули певних речовин упаковуються в спеціальні пухирці: саме за їх допомогою ці речовини виводяться з клітини. Апарат Гольджі виготовляє також і лізосоми. Ці органели необхідні клітині для розщеплення органічних сполук. Дихання відбувається за участю мітохондрій. Саме в них проходять хімічні реакції, що забезпечують клітину енергією. Один із реагентів у них – кисень, а продуктами цих реакцій є води і вуглекислий газ, що видаляється з клітини.
За здійсненням програми життєдіяльності відповідає ЯДРО. У ньому зберігаються довгі (до 1 мм) молекули речовини, у які заколдована програма життя організму – хроматинові нитки. У залежності від ступеня конденсації (спіралізації), хроматин поділяють на гетерохроматин і еухроматин. Гетерохроматин сильно ущільнений і генетично неактивний, виглядає як сильнозабарвлені темні ділянки ядра. Еухроматин – малоконденсований, деспіралізований, у вигляді світлих ділянок ядра.
Ядро округлої , кулеподібної, але може бути й іншої форми: паличкоподібне, серпоподібне, лопатеве. Форма залежить від форми самої клітини і від функцій, які вона виконує. Функції ядра:
збереження спадкової інформації в молекулах ДНК;
реалізація спадкової інформації шляхом регуляції синтезу білків;
передача спадкової інформації наступним поколінням внаслідок реплікації ДНК шляхом утворення хромосом та їх поділу.
Щоб займати менше місця вони згортаються декілька разів і утворюють хромосоми. Коли клітина ділиться, хромосоми мають бути розподілені між дочірними клітинами так, щоб кожна з них отримала від материнської клітини цілісну програму життя. Тому перед поділом клітини кількість хромосом подвоюється. За те, щоб кожна дочірня клітина отримала під час розподілу повний набір хромосом, відповідає клітинний центр. Це єдина органела тваринної клітини, яка відсутня в рослинній клітині.
Хромосоми – високоспеціалізовані компоненти клітинного ядра, що мають свою індивідуальність, виконують певну функцію та здатні відтворюватись у кількох поколіннях. Кожен вид рослин і тварин має певну постійну кількість хромосом. Кожна хромосома має собі подібну, парну. Набір хромосом соматичних клітин називають диплоїдним, його позначають 2n. Диплоїдний набір хромосом соматичних клітин організмів даного біологічного виду називають каріотипом. Каріотип людини складається з 46 хромосом (23 пари гомологічних хромосом). З них 44 (22 пари) – це автосоми (нестатеві хромосоми) і одна пара статевих: у чоловіків вона позначається Х і Y (Х Y), а в жінок – дві Х-хромосоми (ХХ).

Тема: Організація клітин у часі.
План.
Життєвий цикл клітини. Види поділу клітини.
Розмноження організмів як одна з універсальних властивостей живого. Гаметогенез та запліднення.
1
Життєвий цикл клітини. Види поділу клітини.
Період життя клітини від моменту її народження внаслідок поділу материнської клітини до наступного поділу або смерті називається життєвим циклом клітини. Життєвий цикл клітин здатних до розмноження має два періоди: інтерфазу (період між двома поділами) та сам період поділу.
На протязі всього процесу розвитку біології спостерігали три види поділу еукаріотичних клітин: амітоз (прямий поділ), мітоз (непрямий поділ) та мейоз (редукційний поділ).
Амітоз можна спостерігати у старіючих клітинах або при різноманітних патологічних явищах в них. Ядро залишається в інтерфазному стані, хромосоми не спаралізуються, ядро ділиться шляхом перетяжки. Внаслідок амітозу утворюються двоядерні клітини.
Мітоз – це непрямий поділ ядра. Біологічне значення мітозу полягає в тому, що мітоз забезпечує рівномірний (точний) розподіл речовин хромосом материнської клітини між двома дочірніми клітинами. Завдяки мітозу дочірні клітини мають повний набір хромосом і несуть однакову генетичну інформацію про всі ознаки організму.
Мітоз – це безперервний процес, в якому виділяють чотири послідовних фази:
Профаза. Ядерна мембрана розчиняється, ядерце зникає, центріолі клітинного центру розходяться до різних полюсів клітини. Соматична клітина людини має 46 хромосом та 92 молекули ДНК.
Метафаза. Хромосоми утворюють метафазну пластинку. Центріолі розташовуються на різних полюсах клітини.
Анафаза. Відбувається точний розподіл речовин хромосом материнської клітини між двома дочірніми. Дочірні хромосоми утворюють дві дочірні «зірки».
Телофаза. Хромосоми розташовуються на протилежних полюсах, утворюється ядерна оболонка, знову зявляється ядерце. Починається цитокінез – поділ цитоплазми. В екваторіальній зоні утворюється перетяжка, вона поділяє клітину на дві дочірні.
Мейоз – тип клітинного поділу, за якого з однієї диплоїдної клітини утворюються чотири гаплоїдних клітини з різними геномами. У процесі мейозу відбуваються два послідовних поділи.
1 поділ мейозу – редукційний, унаслідок якого в анафазі до різних полюсів клітини розходяться хромосоми кожної гомологічної пари. Дочірні клітини отримують удвічі менший набір хромосом.
ІІ поділ – екваційний, унаслідок якого до різних полюсів клітини в анафазі ІІ поділу розходяться сестринські хроматиди. Тобто гаплоїдність клітин зберігається. З однієї клітини з диплоїдним набором хромосом утворюються чотири клітини з гаплоїдним набором хромосом.
2
Розмноження організмів як одна з універсальних властивостей живого. Гаметогенез та запліднення.
Внаслідок розмноження утворюються нові особи визначеного виду і це є найважливішою якістю живих організмів. У живій природі зустрічаються два головних способу розмноження: безстатевий та статевий.
Безстатеве розмноження – це процес утворення дочірніх клітин з однієї або групи соматичних клітин материнського організму. Існують дві основні форми безстатевого розмноження: вегетативне розмноження (шляхом простого поділу однієї клітини на дві - мітоз) та спороутворення (за допомогою спор, які утворюються у спорангіях – мітоз, у вищих - мейоз).
Статеве розмноження – процес обміну спадковою інформацією між особами одного виду. Статеве розмноження здійснюється за допомогою спеціалізованих статевих клітин - гамет. Статеві клітини бувають двох видів: чоловічі (сперматозоїди) та жіночі (яйцеклітини). Характеризуються статеві клітини гаплоїдним набором хромосом.
Чоловічі гамети – сперматозоїди – розвиваються і дозрівають у чоловічих статевих залозах – сімяниках. Місце утворення – сімяні канальці.
Сперматогенез – це формування чоловічих статевих клітин – гамет – має чотири періоди: розмноження, ріст, дозрівання і формування.
Жіноча статева клітина – яйцеклітина – найбільша клітина організму. Розвивається яйцеклітина в жіночих статевих залозах – яєчніках, у фолікулі (у пухирці Граафа).
Овогенез – процес розвитку і дозрівання жіночих статевих клітин. Виділяють три періоди цього процесу: розмноження, ріст і дозрівання.
Запліднення – це процес злиття чоловічої репродуктивної клітини (сперматозоїд) з жіночою (яйцеклітиною), що приводить до формування зиготи і подальшого її розвитку в організм. Кожна гамета має одинарний (гаплоїдний) набір хромосом. Під час з’єднання ядер цих клітин у зиготі поновлюється диплоїдний набір хромосом. Зустріч сперматозоїда і яйцеклітини визначає абсолютно випадкове поєднання ознак.
У роздільностатевих організмів спостерігається статевий диморфізм. Це означає, що самці та самки відрізняються один від одного за зовнішніми ознаками, поведінці та іншим ознакам. Цей процес має генетичну природу: під час ембріонального розвитку в залежності від хромосомного набору статева залоза перетворюється або в сім’яник або у яйцеклітину.
Зустрічаються види, у яких один й той самий організм має чоловічі статеві залози – сім’яники, та жіночі статеві залози – яєчники. Організми, утворюючі два види статевих клітин, отримали назву гермафродитів.
Зустрічається у природі різновид статевого розмноження – партеногенез, коли розвиток дочірнього організму із яйцеклітини проходить без запліднення її сперматозоїдом. При цьому використовуються спадковий матеріал та поживні речовини яйцеклітини. Такий вид розмноження спостерігається у паразитичнич плоских червів, нищих ракоподібних, деяких комах (тля, бджоли), деяких видів ящірок та змій.


Тема: Основи генетики.
План.
Генетика: предмет, завдання, основні терміни і поняття.
Моногібридне схрещування.
Аналізуюче схрещування.
Дигібридне схрещування.
1
Генетика: предмет, завдання, основні терміни і поняття.
Генетика – це наука про закономірності успадкування та мінливості ознак співвідносно до патології людини.
Основні завдання медичної генетики:
Захист людини від ураження спадкового матеріалу і розвитку спадкових хвороб.
Вивчення спадкових хвороб і синдромів.
Використання генно-інженерних методів створення вакцин з метою запобігання інфекційних хвороб.
Визначення ролі спадковості і середовища у виникненні неспадкових форм патології.
Основні терміни і поняття:
Спадковість – універсальна властивість організмів зберігати і передавати наступним поколінням подібні ознаки та спадкову інформацію.
Мінливість – універсальна властивість організмів набівати ознак у процесі індивідуального розвитку.
Фенотип – це сукупність всіх ознак (зовнішніх і внутрішніх) і властивостей організму, які можна спостерігати при анатомічних, фізіологічних, морфологічних і цитологічних дослідженнях.
Генотип – сукупність усіх генів клітини (організму), які локалізовані в ядрі та поза ним.
Ознака – окрема властивість за якою один організм відрізняється від іншого.
Гібрид – потомство, одержане від схрещування двох батьківських форм з різною спадковістю.
Загальноприйняті в генетиці позначення:
Р – батьківські організми, узяті від схрещування.
Х – схрещування організмів
- жіноча стать (дзеркало Венери). - чоловіча стать (щит і спис Марса).
F – гібридні покоління. Цифровий індекс відповідає порядковому номеру гібридного покоління
( F1 – перше покоління, F2 – друге покоління і т.д.).
Мендель запропонував позначати ознаки літерами литинського алфавіту:
А – ген домінантної ознаки організму
а - ген рецесивної ознаки організму
АА – гомозиготний організм за домінантною ознакою
аа – гомозиготний організм за рецесивною ознакою
Аа – гетерозиготний організм за однією ознакою
АА х аа – моногібридне схрещування
ААВВ х аавв - дигібридне схрещування (за двома парами ознак)

2
Моногібрідне схрещування.
1901 р. вже після смерті Грегора Менделя генетику було визнано самостійною наукою. Але вчені-генетики вважають саме цю людину фундатором науки генетики.
Перший закон отримав назву закону одноманітності гідридів першого покоління.
Він формулюється так: у разі схрещування гомозиготних особин, які відрізняються за однією парою альтернативних проявів ознаки, все потомство у першому поколінні одноманітне як за фенотипом, так і за генотипом.
А – жовтий колір насіння
а – зелений колір насіння
Р АА х аа
Г А а
F1 Аа
Генотип: Аа
Фенотип: жовте насіння
Другий закон – закон розщеплення.
Він формулюється так: у разі схрещування двох гетерозиготних особин (гібридів), які аналізуються за однією парою альтернативних проявів ознаки, у потомстві спостерігається розщеплення за фенотипом у співвідношенні 3:1 і за генотипом 1:2:1.
Р Аа х Аа
Г А, а А, а
F1 АА; 2 Аа; аа
Генотип: 1АА: 2Аа:1аа
Фенотип: 3 (жовте насіння): 1 (зелене насіння)

Неповне домінування
(проміжне успадкування)
Це домінування характеризується появоюу гетерозиготних нащадків ознаки, яка не властива батькам.Прикладом неповного домінування у людини є такі ознаки: цистинурія, серпоподібноклітинна анемія. Так: аа – цистинові камені у нирках; Аа – підвищений вміст цистину в сечі; АА – здорові люди.
Р Аа х Аа
Г А а А а
F1 АА, Аа, Аа, аа
3
Аналізуюче схрещування
Аналізуюче схрещування дає змогу встановити: даний організм з домінантною ознакою є гомо- чи гетерозиготною, може вказати лікарю-генетику який генотип мали батьки. Схрещування організмів з генотипами Аа х аа називають аналізуючим.
1. Р АА х аа 2. Р Аа х аа
Г А а Г А а а
F1 Аа F1 Аа, аа
Всі нащадки мають Спостерігається розщеплення за фенотипом та генотипом
однакові фенотипи та генотипи. у співвідношенні 1:1 за генотипом та фенотипом.
4
Дигібридне схрещування
Третій закон Менделя – закон незалежного успадкування і комбінування ознак: у разі схрещування гомозиготних особин, які різняться двома або більше альтернативними ознаками, у другому поколінні (F2) спостерігається незалежне успадкування і комібінування ознак, якщо гени, які їх визначають, розташовані і різних парах гомологічних хромосом.
Мендель проаналізував дві пари альтернативних ознак:
А – жовтий колір насіння,
а – зелений колір насіння,
В – гладеньке насіння,
в – зморшкувате насіння.
Після схрещування гібридів отримано такі результати:
Р АаВв х АаВв
Г АВ, Ав, аВ, ав
Для точнішого написання генотипів можна застосувати решітку Пеннета.
АВ Ав аВ ав
АВ ААВВ ААВв АаВВ АаВв
Ав ААВв ААвв АаВв Аавв
аВ АаВВ АаВв ааВВ ааВа
ав АаВв Аавв ааВв аавв

Співвідношення насіння жовтого та зеленого кольорів 12:4=3:1. Співвідношення за другою ознакою 3:1. Це свідчить, що розщеплення за кожною парою ознак відбувається незалежно від іншої пари ознак.
Кількість гамет (m) у разі дигібридного схрещування розраховується за формулою:
m = 2 n, де n – кількість пар досліджуваних ознак.
Кількість генотипів (g) розраховується за формулою:
g = 3 n, де n – кількість пар досліджуваних ознак.
Ознаки людини, за які відповідають гени з моногемним успадкуванням, називають менделюючими ознаками. Вірогідність захворювання, тобто генетичний ризик у нащадків, вираховується за законами Г.Менделя.


Тема: Методи вивчення спадковості людини.
Спадкові хвороби.
План.
Методи медичної генетики.
Мінливість організмів. Форми мінливості: модифікаційна, комбінована, мутаційна.
Мутації.
Мутагенні фактори: фізичні, хімічні, біологічні. Екологічні та медико-біологічні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС.
Спадкові хвороби, їх класифікація. Профілактика спадкової патології.
1
Методи медичної генетики.
Для вивчення нормальної і патологічної спадковості людини застосовують такі методи медичної генетики: генеалогічний метод, цитологічний метод, популяційно-статистичний метод, біохімічний метод, метод дерматогліфіки, клінічний метод. Вивчення методів мед. Генетики дає змогу зрозуміти особливості й характер успадкування патологічних ознак, якісно проводити діагностування і прогнозування спадкових захворювань людини, визначити ступінь генетичного ризику для нащадків.
Генеалогічний метод.
Основним методом вивчення спадковості людини є клініко-генеалогічний. Генеалогія – вчення про родоводи. Цей метод увів у науку Ф.Гальтон у кінці ХІХ ст. Суть методу полягає у вивчені спадковості людини шляхом урахування та аналізу спадкових ознак у низці поколінь пробанда. Пробанд – особа, від якої починають складати родовід; пацієнт, щодо якого здійснюється медико-генетична консультація. У родоводі пробанда позначають стрілкою. Рідних братів і сістер пробанда називають сибсами.
Недоліком цього методу є труднощі щодо збирання інформації. Умовно генеалогічний метод поділяють на два етапи: складання родоводу і генеалогічний аналіз. Для складання та аналізу родоводу необхідно:
Зібрати якомога більше відомостей про якомога більшу кількість родичів.
Знати умовні позначення, які застосовують.
Складати родовід треба з середини аркуша.
Родовід – це графічне зображення родинного дерева.
Умовні позначення, які використовують під час складання родоводу людини

Чоловік здоровий Чоловік хворий

Жінка здороваЖінка хвора

Шлюб Шлюб без дітей
Чоловік, одружений двічі
Жінка, одружена двічі

Позашлюбний зв’язок

Споріднений шлюб


Пробанд жінка -Пробанд чоловік -

Сибси

- батьки

діти і порядок їхнього народження
(позначають зліва направо)

Близнюки -


Смерть (померли) - стать не з’ясовано
Пенетрантність – співвідношення фактичних хворих до загальної кількості носіїв даного домінантного гена в популяції (ймовірність прояву гена).
Експресивність гена – це ступінь виявлення гена у фенотипі (наприклад, полідактилія у хворого може бути лише на одній руці, може – на двох, або на обох руках і обох ногах).
Цитогенетичний метод
За допомогою цитогенетичного методу вивчають структуру хромосом, каріотип людини, статевий хроматин, а також діагностують захворювання, пов’язані з цими порушеннями.
Метод виявлення статевого хроматину
Х-статевий хроматин або тільце Барра – це спіралізована, неактивна Х-хромосома. Вперше виявлений у 1948 році М.Барром і Ч.Бертманом при дослідженні нейрону кішки. Це тільце було виявлено лише в ядрах клітин самок, а у самців його немає. За допомогою цього методу діагностують трисомії, синдром Шерешевського-Тернера.
Близнюковий метод
Зрозуміти якою мірою хвороба залежить від спадкових особливостей організму, а якою – від середовища, допомагає близнюковий метод вивчення спадковості людини. Будь-яке близнюкове дослідження грунтується на діагностиці зиготності партнерів пари. Тобто встановлюють факт моно- або дизиготного походження близнюків. Інший метод діагностики зиготності близнюків – імуногенетичний, тобто порівнюють еритроцитарні антигени, склад білків, сироватку крові тощо близнюків-партнерів.
За допомогою близнюкового методу було доведено, що обдарованість та інтелект успадковуються. Але чи буде ця людина обдарованою особистістю, залежатиме від оточуючого середовища – освіти, виховання.
Близнюковий метод дав змогу довести основний закон генетики розвитку: індивідуальні властивості кожного організму формуються в онтогенезі під впливом генотипу середовища. Закон взаємодії спадкових чинників і фізичного та соціального середовища впливає на формування всього організму людини – особливості будови її тіла, фізіологічні функції, розвиток патологій.
Біохімічний метод
Більшість спадкових порушень обміну речовин – це ензимопатії, або ферментопатії, тобто порушення структури білків-ферментів (внаслідок мутації генів). У цьому випадку спостерігається дефіцит кінцевих продуктів обміну речовин і накопичення проміжних продуктів, які можна виявити в крові, сечі й інших біологічних рідинах шляхом біохімічного дослідження. Наприклад, за допомогою реактиву Феллінга діагностують фенілкетонурію (аналіз сечі); проба Швахвамана дозволяє діагностувати муковісцидоз (аналіз калу).
Метод дерматогліфіки
Дерматогліфіка вивчає рельєф шкіри на пальцях, долонях та підошвах ступнів. З кінця ХІХ-початку ХХ ст. Генетики шукають шляхи виявлення носіїв генетичної патології з допомогою малюнка на шкірі кисті. За наявності деяких спадкових захворювань (синдроми Патау, Клайнфельтера, Дауна тощо) малюнок змінюється.
Популяційно-статистичний метод
Популяційна генетика вивчає генетичну структуру популяції, її генофонд, чинники й закономірності, які зумовлюють її збереження у процесі зміни поколінь. За допомогою методу можна вивчати генетичну структуру популяції і на основі цього проводити ефективну профілактику спадкових хвороб, тому що серед відомих понад 5 тис. спадкових хвороб можна вилікувати поки що лише кілька десятків. Будь-якому захворюванню легше запобігти, ніж його лікувати. Це стосується насамперед спадкової патології.
Популяція – це група особин одного виду, які вільно схрещуються між собою, дають плідне потомство і займають певну відокремлену частину ареалу. Популяції формуються шляхом вільного схрещування особин з різними генотипами, тобто шляхом панміксії. У популяційній генетиці загальну кількість особин приймають за одиницю.
Генофонд популяції – це сума всіх генів та алелів, що є в популяції, яка розмножується статевим шляхом. Генофонд формується шляхом панміксії. Вперше математично це обгрунтував англійський математик Дж.Харді й німецький лікар В.Вайнберг. Це положення відоме як закон рівноваги Харді-Вайнберга.
За цим законом, якщо певний ген А у популяції представлений домінантним – А і рецесивним – а алелем з частотами p і q відповідно, то частоти можливих генотипів – АА, Аа, аа визначаються як члени розкладання біному: (p + q)2 . Тобто
p 2 (для АА), 2 pq (для Аа), q2 (для аа). За наявності двох алелів p + q = 1 і
(p + q)2= p 2 +2 pq + q2= 1
Цей метод застосовують для медико-генетичного консультування, щоб розрахувати ступінь ризику народження хворої дитини.
Метод ДНК-діагностики
Відомо, що молекула ДНК індивідуальна для кожного організму. Для ДНК-діагностики можна використовувати будь-які клітини, в тому числі й клітини плода. Для цього виділяють незначну кількість хромосомної ДНК лімфоцита, розрізають її рестриктазами на фрагменти, визначають у них послідовність нуклеотидів, а потім проводять гібридизацію цих фрагментів з міченою ДНК, визначають серед них гомологічні, проводять елетрофорез і за відхиленням гібридологічних смуг виявляють дефекти в молекулах ДНК. Ці дослідження потрібно проводити в родинах, де є захворювання з пізнім виявленням патологічного гена.
Пренатальна діагностика
Завдання цього методу – виявити генетичні захворювання і природженні аномалії розвитку в максимально ранніх стадіях вагітності, що дасть змогу припинити вагітність.
Для діагностування спадкових захворювань нині також застосовують такі методи дослідження: хроматографічний, мікробіологічний, флуорометричне дослідження на флуороскані, портретодіагностика, електрофізіологічні, електродіагностика.
Знання методів діагностики медичної генетики дає змогу своєчасно запідозрити спадкову патологію, а це має вирішальне значення для перебігу та лікування хвороб. Застосовуючи різні методи діагностики, можна зробити своєчасний прогноз та запобігти народженню хворої дитини та формуванню генетичного тягаря.
2
Мінливість організмів. Форми мінливості: модифікаційна, комбінована, мутаційна.
Мінливість – це загальнобіологічна властивість організмів змінювати прояв існуючих ознак та здатність набувати нових. Поява нової ознаки організму найчастіше пов’язана зі зміною його генетичної програми. Як зміна прояву, так і набуття нової ознаки може бути причиною появи захворювання.
Ознаки організму поділяють на дві групи: якісні та кількісні.
Якісні – це ознаки, які можливо описати після розгляду (карі очі, темне волосся).
Кількісні ознаки обов’язково визначаються вимірюванням (зріст, маса тіла, яйценосність у курей, молочність у корів).
На рівні організму мінливість може бути фенотипова та генотипова.
Модифікаційна мінливість (фенотипова) з’являється під впливм середовища та призводить до зміну фенотипу, не впливаючи на генотип. Саме тому, що генотип не змінюється, модифікаційна мінливість неспадкова. Приклади: зміна кольору шерсті у собак після линяння через особливості харчування, фізіологічного стану, гормональної регуляції; загар у людини під впливом ультрафіолетового опромінювання; ріст м’язів після регулярних фізичних вправ тощо.
Генотипова мінливість – спадкова, може бути комбінативною та мутаційною.
Норма реакції – це діапазон мінливості, в межах якої, залежно від умов середовища, один генотип здатний давати різні фенотипи. Типовість клінічної картини захворювання може бути пояснена подібністю норми реакції у людей, які мають різні генотипи. Різні форми перебігу захворювання пов’язані з виявом індивідуальності генотипів.
Спадкова мінливість обєднує комбінативну та мутаційну. Саме спадкова, або генотипова, мінливість є основою різноманітності живих організмів та їхнього еволюційного розвитку.
Комбінативна мінливість забезпечується утворенням нових комбінацій з генів батьківських гамет. Саме комбінативна мінливість у здорових батьків, які є носіями патологічних генів, може спричинити народження хворих дітей, а у хворих батьків інколи можуть народитися здорові діти.
3
Мутації.
Гюго де Фріз заклав основи мутаційної теорії. Мутації – це дискретні зміни спадкового матеріалу, які з’являються рідко і спонтанно, можуть стійко передаватися з покоління в покоління; можуть бути шкідливими, корисними та нейтральними.
За способом появи мутації поділяють на спонтанні (зявляються без втручання людини) та індуковані (внаслідок втручання людини).
Залежно від впливу на організм мутації бувають:
летальні – організм гине в ранньому ембріогенезі;
напівлетальні – особини не доживають до репродуктивного віку;
нейтральні та посилювальні – майже не змінюють життєздатність, а іноді навіть посилюють її;
стерильні – спричинюють зниження плодючості.
Мутації, які відбулися в статевих клітинах і можуть фенотипово виявлятися у нащадків, називають генеративними.
За змінами генотипу виділяють:
геномні мутації, які пов’язані зі зміною кількості хромосом у геномі;
хромосомні мутації, які пов’язані зі зміною структури хромосоми;
генні мутації, які пов’язані зі зміною ділянок молекули ДНК.
Геномні мутації
Геном – це сукупність генів, які характеризують гаплоїдний набір хромосом даного виду. Різновидами хромосомних мутацій є:
ПОЛІПЛОЇДІЯ ГЕТЕРОПЛОЇДІЯ (АНЕУПЛОЇДІЯ)
Автоплоїдія Алоплоїдія
Автоплоїдія характеризується кратним збільшенням кількості хромосом генома одного виду.
Алоплоїдія характеризується кратним збільшенням кількості хромосом генома різних видів (схрещування редьки ьта капусти дає гібриди).
Гетероплоїди – це організми, які мають незбалансовану кількість хромосом. Відсутність однієї пари гомологічних хромосом (нулісомія) спричинює нежиттєздатність організму.
Трисомії – аномалії, спричинені однією зайвою хромосомою в парі гомологічних хромосом (трисомна хвороба Дауна, синдром Патау, синдром Едвардса).
Аномалії статевих хромосом (моносомії – нестача однієї хромосоми – синдром Шерешевського-Тернера, синдром Клайнфельтера).
Хромосомні мутації
Будь-яка зміна кількості спадкового матеріалу або його перерозподіл може спричинити появу хромосомних мутацій (аберацій). Розрізняють внутрішньохромосомні та міжхромосомні мутації.
Внутрішньохромосомні:
делеція, в разі якої хромосома втрачає свою частину;
дуплікація, під час якої відбувається подвоєння окремих її ділянок;
інверсія, в процесі якої фрагмент хромосоми повертається на 180о.
Міжхромосомні перебудови характеризуються обміном ділянок негомологічних хромосом. (транслокація).
У людини хромосомні аберації можуть спричинювати аномалії розвитку.
Синдром котячого крику (порушення будови гортані, специфічний тембр голосу, розумова відсталість, мікроцефалія, аномалії розвитку нирок, серця).
Генні мутації
Ці мутації повязані зі зміною послідовності нуклеотидів ДНК. Можуть спостерігатися заміни, випадання, втрата пар нуклеотидів. Більшість генних мутацій не виявляється, бо найчастіше це рецесивні мутації. Перехід рецесивних мутацій у гомозиготний стан спричинює прояв генних мутацій та появу багатьох захворювань: альбінізму, дальтонізму, гемофілії, фенілкетонурії.

4
Мутагенні фактори: фізичні, хімічні, біологічні. Екологічні та медико-біологічні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС.
Усі ознаки організму зумовлені, але кожна з них по-різному змінюється під впливом середовища. Знання того, що саме переважає – спадковість чи середовище – в розвитку захворювання, визначає напрями профілактики захворювання.
Мутагени – фізичні, хімічні та біологічні чинники, які впливають на живі організми та спричинюють появу мутацій з частотою, яка перевищує рівень спонтанних мутацій.
До фізичних мутагенних чинників належать усі види іонізуючого випромінювання, ультрафіолетове випромінювання, високі та низькі температури.
Хімічні мутагени поділяють на три групи:
1) природні неорганічні речовини: оксиди азоту, нітрати, свінець;
2) неперероблені природні сполуки, солі важких металів;
3) хімічні сполуки, які не зустрічаються в природі: пестициди, харчові добавки,
синтетичні сполуки, лікарські препарати («Талідомід» у 60-х роках спричинив
народження 10 тис. дітей з вадами розвитку).
Біологічні мутагени умовно поділяють на три класи:
віруси, епідеміологічні, латентні;
ДНК і РНК (природні і синтетичні);
Гормони, антибіотики, афлотоксини.
Будь-яке забруднення середовища мутагенними чинниками шкідливе. Унаслідок впливу мутагенів у людини накопичується генетичний тягар – це частина спадкової мінливості популяції, яка визначає появу організмів зі зниженими пристосувальними ознаками. Збільшення генетичного тягаря є небезпечним явищем, бо веде до збільшення в людських популяціязх кількості випідків спадкових аномалій, психічнихвідхилень, онкологічних захворювань, і існує можливість небезпеки виродження людини як виду.
Комутагени – токсичні речовини, які самі не спричинюють мутації, але суттєво змінюють вплив мутагенних чинників, вони виступають синергистами мутагенних чинників (хімічні сполуки в косметиці, миючих засобах, харчових добавках). Пошуки захисту від впливу мутагенних чинників привели до відкриття антимутагенів. Антимутагени – біологічно активні речовини, введення яких у клітину перешкоджає дії мутагена (цистеїн, цистамін, тіосечовина, гістамін, гліцерол , мають антимутагену активність токоферол, каротин, аскорбінова кислота, інтерферон...).
5
Спадкові хвороби, їх класифікація. Профілактика спадкової патології.
Спадкові захворювання з’являються внаслідок порушення структури (мутації) гена, хромосом і зміни кількості хромосом або функції генетичного апарату клітини. Всі спадкові захворювання можна поділити на три групи.
Моногенні, або молекулярні. Генетичне порушення пов’язано з мутацією в одиничному локусі хромосоми (мутація одного гена). Наприклад, фенілкетонурія, глухота, сліпота, полідактилія, гемофілія тощо.
Хромосомні. Повязані зі зміною структури хромосом (синдром котячого крику, транслокаційний тип хвороби Дауна та ін.) і кількості хромосом (геномні) – хвороба Дауна, синдром Клайнфельтера, синдром Шерешевського-Тернера тощо.
Полігенні, або мультифакторальні (захворювання зі спадковою схильністю), причина їх повязана з мутацією кількох генів, яка спричинює не патологію, а лише схильність до неї.
Моногенні молекулярні хвороби людини.
За характером успадкування моногенні хвороби поділяють на три групи:
автосомно-домінантні;
автосомно-рецесивні;
зчеплені зі статтю.
За класифікацією ВООЗ найпоширеніші спадкові хвороби, повязані з порушенням обміну речовин, поділяють на 11 груп:
Захворювання, пов’язані з порушенням обміну амінокислот: фенілкетонурія, альбінізм, алкаптонурія; хвороба, за якої сеча має запах кленового сиропу, тощо.
Захворювання, пов’язані з порушенням вуглеводного обміну: галактоземія, фруктоземія, глікогенози тощо.
Захворювання, пов’язані з порушенням обміну ліпідів: хвороба Німанна-Піка, хвороба Гоше, амавротична ідіотія, лейкодистрофія тощо.
Захворювання, пов’язані з порушенням мінерального обміну: подагра, пароксизмальний родинний параліч.
Захворювання, пов’язані з порушенням білірубінового та пігментного обміну: синдром Кріглера-Наяра (гіпербілірубінемія), синдром Жільбера-Мейленграхта (конституційна печінкова дисфункція), синдром Дубіна-Джонсона (хронічна ідіопатична жовтяниця), синдром Ротора (хронічна родинна негомолітична жовтяниця), порфірії тощо.
Спадкові хвороби ендокринної системи: адреногенітальний синдром, гіпотиреоз, цукровий діабет, синдром Лоренса-Муна-Барде-Бідля.
Спадково зумовлені синдроми недостатнього всмоктування речовин у кишках: муковісцидоз, целіакія тощо.
Спадкові хвороби сполучної тканини: синдром Марфана, мукополісахаридози, гаргоїлізм тощо.
Аномалії, повязані з порушенням обміну металів.
Захворювання, які характеризуються дефектом транспорту різних речовин.
Захворювання, спричиненні аномаліями будови і функції ферментів і білків плазми.
Автосомно-рецесивні хвороби

Хвороба Прояв
Серпоподібно-клітинна анемія Розвивається хронічна гіпоксія й анемія з порушенням функцій кровообігу й утворенням тромбів.
Кистозний фіброз Порушення функцій підшлункової та інших залоз. Утворення товстого шару слизу в бронхах, що спричинює пневмонію та емфізему. Смерть, як правило, настає в дитинстві. Зустрічається з частотою 1:3700 новонародженних.
Галактоземія Зменшення вмісту галактозо- і фосфатуридилтрансферази, що призводить до збільшення печінки, розвитку катаракти і порушень психіки.
Водянка головного мозку (гідроцефалія) Надлишкове накопичення рідини у черепній коробці, призводить до фізичних та психічних порушень.
Хвороба Німанна-Піка Накопичення ліпідів у нервових клітинах спричинює порушення психіки, збільшення печінки, уповільнення росту. Смерть, як правило, настає в перші три роки життя.
Перніціозна анемія Порушення метаболізму ціанокобаламіну (В12), що спричинює симптоми, повязані зі зменшенням кількості еритроцитів.
Хвороба Тея-Сакса Прогресивно розвиваються паралітичні явища, спостерігаються порушення психіки, сліпота. Смерть настає в перші три роки життя. У 27-53% випадків зустрічається у дітей, народжених від шлюбу двоюрідних сестри та брата.
Фенілкетонурія Порушення тонусу мязів, зменшення пігментації шкіри, волосся, оболонки райдужки; мікроцефалія, розумова відсталість.
Алкаптонурія Захворювання виявляється хронічним артритом унаслідок відкладання в суглобах, хрящах та сполучних тканинах меланіноїдних речовин.
Муковісцидоз Зміна фізико-хімічних властивостей слизу ендокринних залоз призводить до утворення густого, вязкого секрету, обтурації, застійних явищ, фіброзу і склерозу в різних органах і тканинах організму дитини.
Целіакія Захворювання проявляється діареєю, зневодненням організму через порушення функції всмоктування харчових речовин у кишках.
Хвороба Гоше В клітинах головного мозку і внутрішніх органах накопичуються певін ліпіди (клітини Гоше). Проявляється нервовими симптомами, бронхо-пневмоніями, частими переломами кісток. Смерть настає від дихальних розладів на першому році життя.
Гіпотиреоз Розвивається епіфізарна дисгенезія, укорочення пальців, відставання в психічному і фізичному розвитку.
Адреногенітальний синдром Зумовлено генетичними дефектами метаболізму андрогенних гормонів. Порушення статевого розвитку.

Автосомно-домінантні хвороби
Хвороба Прояв
Централопатична епілепсія Первинні напади судом зявляються у віці 4-16 років, після чого частота нападів зменшується, і зазвичай вони зникають до 40 років.
Глаукома Розвиток сліпоти спричинює підвищений внутрішньоочний тиск і дегенерацію нервових клітин.
Хорея Гентінгтона Спостерігаються мимовільні рухи обличчя та кінцівок, пізніше зявляються порушення психіки. Симптоми починають виявлятися у віці 30-40 років.
Мязова дистрофія Аномалія функцій мязів.
Поліпоз численний кишковий Формуються множинні поліпи, які здатні перерожуватися на рак.
Ретиніт пігментний Запалення сітківки з пігментними скупченнями в ній, що спричинює сліпоту.
Брахідактилія Вкорочені пальці верхніх або нижніх кінцівок.
Хондродистрофія
Характеризується карликовістю, короткими кінцівками за звичайної довжини тулуба, деформацією нижніх кінцівок і хребта.
Хвороби, зчеплені зі статтю
Хвороба Прояв
Гемофілія Порушення зсідання крові. Навіть незначне пошкодження шкіри може бути смертельним.
Гіпофосфатемія Утрата організмом фосфора і нестача кальцію супроводжується розмякшенням і деформацією кісток.
Мукополісахаридоз Порушення метаболізму білково-вуглеводних сполук приводять до відставання в розумовому розвитку, в рості, глухоти.
Мязова дистрофія Порушення структури і функцій мязів починається у 20-30-річному віці.
Нічна сліпота Нездатність бачити в темноті.
Синдром Рейфенстейна Форма чол. Псевдогермафродитизму, характеризується недостатнім розвитком сімяників і надмірним розвитком грудних залоз.
Синдром тестикулятрної фемінізації Порушення в розвитку чоловіків, але з зовнішніми ознаками жінки (наявна піхва, але не матка); статеві залози, локалізовані в порожнині живота, є дегенеративними сімяниками.
Гіпертрихоз Надмірна волосатість вушної раковини.
Синдактилія Перетинчастоподібне зрощення пальців між собою (ІІ і ІІІ на нижній кінцівці).
Дальтонізм Порушення колірного зору.
Хромосомні хвороби
Серед спадкових патологій хромосомні хвороби становлять приблизно 25%. Хромосомна патологія здебільшого невиліковна. Вона призводить до таких тяжких клінічних проявів, як природжені вади розвитку різних органів і систем, безпліднстьт, невиношування вагітності, розумова відсталість, високий відсоток смертності.
Хвороба Прояв
Синдром Прадера-Віллі Малорухливість, затримка статевого розвитку, низкий зріст, розумова відсталість.
Хвороба Дауна Специфічні риси обличчя (плоске обличчя, невелика кругла голова, монголоїдний розріз очей, відкритий рот, короткий ніс, аномалія зубів, вузький лоб), розумова відсталість, психомоторна відсталість, знижений імунітет.
Синдром Патай Значна розумова відсталість, виражена мікроцефалія, низький лоб, вузькі очні щілини, неправильно сформовані й низько розташовані вуха, природжені вади майже всіх внутрішніх органів і систем. Діти помирають у перші 3-4 міс, або протягом року.
Синдром Едвардса Ушкодження життєво важливих органів: головного мозку, серця, легень, нирок,Ю аномалії черепа і скелета. Згинальна деформація пальців, маленький таз, злиття хребців, затримка психомоторного розвитку, коротка шия, пахова або пупкова грижа, випадання прямої кишки. Хлопчики помирають відразу після народження, до 1 міс. Доживають 70% хворих, ще 7% доживають лише до 1 року.
Синдром Шерешевського-Тернера Набряк кистей і стоп, складки шкіри на шиї, низький зхріст, природжені вади серця,аномальні статеві органи. Обличчя хворих нагадує обличчя сфінкса, спостерігається порушення слуху.
Синдром Клайнфельтера Хворі високі на зріст з непропорційно довгими кінцівками, вторинні статеві ознаки слабко виражені, високий голос, зниження статевого потягу, різна ступінь дебільності. Такі хворі схильні до алкоголізму, гомосексуалізму, асоціальної поведінки.
Профілактика спадкових захворювань.
Народжувати дитину бажано у віці для жінок до 40 років, для чоловіків – до 50 років (ризик народження хворої дитин зростає з віком).
Медико-генетичне консультування родин.
Передпологова діагнотика (ультразвукове дослідження, амніоцентез, каріотипування) і за необхідності – переривання вагітності.
Здоровий спосіб життя. Боротьба зі шкідливими звичками.
Охорона навколишнього середовища.
Пропагандування медико-генетичних знань серед населення

Тема: Онтогенез. Еволюція органічного світу.
План.
Етапи ембріонального розвитку.
Вплив умов життя матері на розвиток зародка і плода. Тератогенні фактори середовища. Природжені вади та набуті аномалії розвитку.
Періодизація та особливості росту й розвитку людини.
Еволюція органічного світу
1
Етапи ембріонального розвитку.
Онтогенез – це індивідуальний розвиток особини від її зародження до смерті. Онтогенез поділяють на ембріональний та постембріональний періоди.
Виділяють такі етапи ембріонального розвитку:
запліднення – утворення зиготи;
дроблення – утворення бластули;
гаструляція – утворення зародкових листків;
гісто- та органогенез – утворення тканин і органів зародка.
2
Вплив умов життя матері на розвиток зародка і плода. Тератогенні фактори середовища. Природжені вади та набуті аномалії розвитку.
Вади розвитку – це порушення внутрішньоутробного розвитку, відхилення від нормальної будови організму. Найлегші ступені вад розвитку називають аномаліями, а найтяжчі, що супроводжуються формуванням певного зовнішнього вигляду – потворністю.
Чинники зовнішнього середовища, що спричинюють аномалії розвитку зародків людей та тварин, називають тератогенами. До тератогенів належать деякі фізичні, хімічні та біологічні чинники:
Інфекції та найпростіші (вірус краснухи, цитомегаловірус, герпес, токсоплазмоз, сифіліс).
Метаболічні розлади у матері (алкоголізм, цукровий діабет, фенілкетонурія, гіпертермія та перегрівання – сауна і гарячі ванни, системні захворювання сполучної тканини).
Радіація (ядерні випробування та аварії на ядерних реакторах, терапевтична, діагностична).
Медичні препарати (андрогенні гормони, аміноптерин, циклофосфамід, мієлосан, талідомід, органічні препарати ртуті, діетилстильбестрол, кумаринові протикоагулянти, пеніциламін, гормони щитоподібної залози, антитиреоїдні препарати, тетрациклін, літію карбонат, мерказоліл).
Найбезпечнішими щодо формування природженихї вад розвитку є період першого триместру вагітності.
Найважливішими чинниками в профілактиці природжених вад розвитку є:
здоровий спосіб життя населення;
розумне застосування ліків;
охорона праці, боротьба зі шкідливими умовами виробьництва;
широка мережа медико-генетичних консультацій;
пренатальна діагностика;
санітарно-просвітницька робота, пропаганда здорового способу життя і медико-генетичних знань серед населення.
3
Періодизація та особливості росту й розвитку людини.
Постнатальний (постембріональний) онтогенез – це період життя людини від моменту народження до смерті.
Періоди Межі
Новонародженість 1-10 днів
Грудний вік 10 днів – 1 рік
Раннє дитинство 1-3 роки
Перше дитинство 4-7 років
Друге дитинство 8-12 років (хлопчики), 8-11 років (дівчата)
Підлітковий вік 13-16 років (хлопчики), 12-15 років (дівчата)
Юнацький вік 17-21 рік (хлопчики), 16-20 років (дівчата)
Зрілий вік І 22-35 років (чоловіки), 21-35 років (жінки)
Зрілий вік 2 36-60 років (чоловіки), 36-55 років (жінки)
Літній вік 61-74 років (чоловіки), 56-74 років (жінки)
Старечий вік 75-90 років
Довгожителі 90 років і старше
У постнатальному розвитку критичні періоди або фази розділяють окремі етапи онтогенезу. Виділення постнатальних критичних періодів розвитку було запропоновано Ю.Є.Вельтіщевим.
Ювенільний період – від народження організму до статевої зрілості. Тут відбувається функціональне дозрівання різних систем організму, зокрема нервової, імунної, ендокринної і репродуктивної.
Пубертатний період супроводжується розвитком вторинних статевих ознак, настає статева зрілість організму. Органи досягають максимального розвитку за дії гуморальної і ендокринної нейрорегуляції.
Період зрілості характеризується найбільш надійними механізмами гомеостазу.
Період старості супроводжується зниженням ефективності генетичних і структурних механізмів регуляції. Старіння – універсальний і закономірний процес, якому властива поступовість, неухильне прогресування, що призводить до зниження адаптаційних можливостей та життєздатності індивідуума.
Завершальною фазою онтогенезу є смерть. У людини розпізнають природну (фізіологічну) смерть, що настає внаслідок старіння, а також передчасну (патологічну) смерть, що настає під дією захворювань або внаслідок нещасного випадку. Смерть – це процес, який можна розділити на два етапи: клінічна смерть та біологічна смерть. Якщо клінічна смерть має зворотний характер, то біологічна смерть характеризується тим, що її процеси незворотні.
Геронтологія – наука, яка вивчає закономірності старіння живих істот, зокрема людини, вікові біологічні зміни різних структур головного мозку, особливості зв’язків між ендокринними органами, характерні для старіння зміни імунної системи, процеси старіння сполучної тканини та ін.
Геріатрія – це галузь медицини, наука про хвороби осіб похилого і старечого віку.
4
Еволюція органічного світу
На Землі існує не менш 2 млн видів тварин, до 0,5 млн видів рослин, сотні тисяч видів грибів і мікроорганізмів. Непросто пояснити виникнення такого різноманіття видів, а тим більше причини їхньої пристосованості до середовища проживання. Однак одній людині це вдалося. Це був англійський учений Чарлз Дарвін. У XIX столітті ним була створена наукова теорія еволюції живої природи.
Раніше більшість учених-біологів вважала, що живих організмів існує така кількість, скільки їх створив Бог. Немає і не було організмів, що не відповідали б меті, задуманій творцем. Не існує і зайвих органів — усе до дрібниць продумано творцем. Основний зміст світогляду цього періоду — сталість, незмінність і споконвічна доцільність природи. Таке вчення було назване метафізичним (від грецьк. «мета» — над, «фізіс» — природа). Такі уявлення всіляко підтримувалися правлячими колами й особливо церквою.
У XVII і XVIII століттях були описані багато видів рослин, мінералів і тварин. Карл Лінней (1707—1778), шведський лікар і натураліст, спробував систематизува-ти отримані матеріали. Йому вдалося на основі подібності за однією-двома найбільш помітними ознаками класифікувати організми на види, роди, класи. Він першим запропонував зарахувати людину до людиноподібних мавп. Попередники Ліннея пропонували ввести в біологію подвійні латинські назви: рід і вид. Лінней вирішив використати це нововведення. Однак він дотримувався теорії метафізичності природи, вбачаючи в ній споконвічну доцільність. Будь-який з видів учений розглядав як результат окремого творчого акта, вид вважався постійним і незмінним, зовсім не спорідненим з іншими видами. Лише наприкінці життя Лінней дійшов висновку, що деякі види можуть виникати за допомогою схрещування або під впливом зовнішнього середовища. Праці Ліннея зробили величезний внесок у біологічну науку. Учений запропонував прийнятну класифікацію тварин і рослин; увів латинські подвійні назви; ботанічна мова з його допомогою стала зрозумілою й досконалішою.
На початку XIX століття з'являється нова робота з біології «Філософія зоології», її автором був французький учений Жан Батіст Ламарк (1744—1829). У цій праці Ламарк виклав свої еволюційні ідеї. Так, він стверджував, що нові види утворюються дуже повільно, тому ми не можемо помітити цього. Споконвічно еволюціонували нижчі види, які поступово піднімалися на вищі ступені. Ламарк зробив величезний внесок у розвиток біологічної науки. Йому першому спала на думку ідея про еволюцію живої природи, він вказав на Історичний розвиток від простого до складного. Саме він порушив питання про фактори, які є рушійними силами еволюції. Однак у його ідеях не все було правильним. Ламарк бачив причину еволюції у нібито властивому усьому живому світові прагненні до досконалості. Неправильними є також його думки про причини виникнення пристосованості живих організмів до умов навколишнього середовища, щодо появи в організмів винятково корисних змін, які потім повинні закріплюватися в поколіннях.
Слід визнати, що наука кінця XVIII — початку XIX ст. не в змозі була правильно пояснити рушійні сили розвитку органічного світу. Вона могла тільки поставити питання, але не відповісти на них. Це були питання про виникнення величезного різноманіття видів; про незрозумілу пристосованість організмів до умов навколишнього середовища; про непояснене підвищення рівня організації кожного наступного виду живих істот.
Виникнення вчення Чарлза Дарвіна
Учення Чарлза Дарвіна стало можливим завдяки суспільно-економічним передумовам. Перша половина XIX століття стала тим часом, коли в країнах Західної Європи почав дуже швидко розвиватися капіталізм. Особливо помітним це було в Англії. Капіталізм дав імпульс розвиткові науки, промисловості, техніки. Промисло-вість збільшила попит на сировину. А населення швидко зростаючих міст почало споживати більше продуктів харчування. Усе це природним чином сприяло розвиткові сільського господарства. Друга причина виникнення вчення Дарвіна — нові відкриття в області природничих наук. Виник опис систематичних груп живих організмів, що дало можливість подумати про ймовірність їхнього споріднення. За допомогою порівняння у тварин був встановлений єдиний план будови тіла й багатьох органів. Учені вирішили порівняти і ранні стадії розвитку зародків і дійшли висновку, що вони разюче схожі. Потім почали вивчати викопні рослини й тварин. Тоді ж була виявлена послідовна зміна низькоорганізованих форм життя більш високоорганізованими.
З'явилися численні цікаві матеріали із заморських експедицій. Одночасно виникали нові породи тварин і сорти рослин, створення яких йшло врозріз із метафізичними уявленнями про природу. Потрібен був учений, який зміг би зробити висновки з матеріалу, що з'явився, пов'язати ідеї в одне ціле за допомогою суворої логіки. Це вдалося зробити Чарлзу Дарвіну (1809—1882). З біографії Дарвіна відомо, що він із дитинства полюбляв збирати рослини, спостерігати за тваринами, проводити хімічні досліди. У студентські роки читав багато наукової літератури, навчився застосовувати на практиці методику польових досліджень. Дарвіну навіть вдалося здійснити навколосвітню подорож. Дорогою його цікавили геологічна будова, флора й фауна багатьох країн. Дарвін відправив до Англії безліч різних колекцій. Перебуваючи в Південній Америці, Дарвін знайшов рештки вимерлих тварин. Він спробував їх порівняти із сучасними тваринами і дійшов висновку, що вони мають родинні корені. На островах Галапагос Дарвіну зустрілися невідомі науці види ящірок, птахів і черепах. Вони видалися йому схожими на південноамериканські види. Тоді вчений припустив, що ці види потрапили на острови з материка, а потім у результаті впливу навколишнього середовища змінилися. Австралія зацікавила ученого своїми яйцеродними й сумчастими тваринами, які ніде більше не зустрічаються. Дарвін зробив висновок, що Австралія стала окремим материком у той час, коли на всій планеті ще не виникли вищі ссавці. Тому яйцеродні й сумчасті розвивалися в Австралії незалежно від еволюції інших тварин на інших материках. Чимраз більше Дарвін переконувався у тому, що усі види змінюються й одні походять від інших. Свої перші записи про походження видів учений зробив саме під час навколосвітньої подорожі.
Основні положення вчення
Протягом 20 років Дарвін працював над створенням еволюційного вчення, у 1859 році нарешті воно було опубліковане за назвою «Походження видів шляхом природного добору, або збереження обраних порід у боротьбі за життя» Подальші роботи Дарвіна показують, що вченого довго хвилювало питання про походження видів. На величезному фактичному матеріалі в книзі «Мінливість тварин і рослин під впливом одомашнення» Дарвін вказав на закономірності еволюції порід домашніх тварин і сортів культурних рослин. Учений намагається пояснити і походження людини від тварин. Про це він пише в одній зі своїх робіт за назвою «Походження людини і статевий добір», де використовує власну еволюційну теорію. Ученому належать капітальні праці з ботаніки, зоології і геології, у яких детально розроблені окремі питання еволюційної теорії. Дарвіну вдалося показати рушійні сили еволюції. Він уже не метафізичне, а матеріалістично зумів пояснити виникнення і відносний характер пристосованості дією тільки природних законів, не приписуючи це надприродним силам. Дарвіну вдалося довести, що рушійними силами еволюції порід і сортів є спадкова мінливість і добір, здійснюваний людиною. Людина протягом довгого часу намагалася відібрати для поліпшення яких-небудь якостей особин -з потрібною їй зміною, закріпленою, звичайно ж, генетичне. Щоб вивести новий вид, вона відсторонювала від розмноження інші особини. У результаті такої селекції були отримані або виведені нові сорти і породи, властивості яких були необхідні й цікаві людині.
У природі діють ті ж закони, але більш жорсткі. Усі живі організми розмножуються, створюючи собі подібних. Однак лише дехто з потомства доживає до статевозрілого віку. Більшість особин гине, не залишивши після себе потомства. Далі між всіма особинами як одного, так і різних видів йде боротьба за існування. Дарвін розумів цю боротьбу як складні й різноманітні стосунки організмів між собою і з умовами навколишнього середовища. Те ж стосувалося і потомства цих особин. Наслідком боротьби за існування є природний добір. Що це таке? За Дарвіном, це «збереження сприятливих індивідуальних розходжень і змін і знищення шкідливих». Боротьба за існування і природний добір і стали, відповідно до теорії Дарвіна, основними рушійними силами (факторами) еволюції всього живого. Ці фактори й індивідуальні спадкові відхилення в довгому ряді поколінь призведуть до зміни видів, роблячи їх чимраз більш пристосованими до умов їхнього проживання. Адже зрозуміло, що пристосованість завжди буде відносною завдяки світові, що постійно змінюється. Ще одним результатом природного добору стало різноманіття видів, які заселили Землю.
Усі галузі біологічної науки змушені були перебудовуватися у зв'язку з появою вчення Дарвіна. Палеонтологія зацікавилася шляхами розвитку органічного світу. Систематика вирішила зайнятися вивченням родових зв'язків і походженням систематичних груп. Ембріологи почали встановлювати спільне в стадіях індивідуаль-ного розвитку організмів у процесі еволюції. Фізіологія людини й тварин спробувала порівняти життєдіяльність людську й тваринну, щоб виявити моменти, які їх єднають. Початок XX століття ознаменувався вивченням природного добору на ос-нові експериментів. Почала швидко розвиватися генетика, а услід за нею й екологія. Передова інтелігенція Росії відкрито підтримала ідеї Дарвіна. Преса почала публіку-вати статті, присвячені геніальному відкриттю англійського вченого. У 1864 році російською мовою вперше було опубліковано «Походження видів». Російські вчені продовжили розробляти ідеї Дарвіна. Усім нині відомі імена братів Ковалевських, К. А. Тимірязєва, 1.1. Мечникова, І. П. Павлова, M.I. Бавилова, О. Μ. Сєверцова, 1.1. Шмальгаузена, С. С. Четверикова й інших учених, що використовували у своїх дослідженнях ідеї Ч. Дарвіна.
Ароморфоз — прогресивні еволюційні зміни будови, які призводять до загального підвищення рівня організації організмів. Це поширення життєвих умов, пов’язаних з ускладненням організації і підвищенням життєдіяльності.
Ідіоадаптація – маловагомі еволюційні зміни, пов’язані з мікропристосуваннями до певних умов навколишнього середовища.
Загальна дегенерація – регресивні зміни.

Тема: Медична паразитологія. Найпростіші, їх
медичне значення.
План.
Походження та еволюція паразитизму.
Класифікація паразитів. Принципи взаємодії паразита і хазяїна.
Характерні риси і класифікація підцарства Найпростіші. Тип Саркоджгутикові (Саркомастигофори) клас Справжні амеби.
Тип Саркоджгутикові (Зоомастигофори) клас Тваринні джгутикові.
Тип Апікомплексні клас Споровики.
Тип Війконосні клас Щілиннороті.
1
Походження та еволюція паразитизму.
Паразитологія – наука про біологію та екологію паразитів, їх взаємини з хазяями і навколишнім середовищем, викликані хвороби і заходи боротьби з ниим в людини, тварин і рослин.
Медична паразитологія розробляє питання біології і екології паразитів людини, викликаних ними хвороб, методи їх діагностики, лікування і профілактики.
Медичну паразитологію поділяють на три розділи:
Медична протозоологія – вивчає паразитів людини, які належать до підцарства одноклітинних і викликають протозойні захворювання.
Медична гельмінтологія – вивчає паразитів людини, які належать до типів плоских і круглих червів і викликають гельмінтози.
Медична арахноентомологія – вивчає тварин з типу членистоногих, які є переносниками, природними резервуарами чи збудниками хвороб людини.
Система «паразит-хазяїн» є антагоністичною, вона приносить користь лише одному з її учасників – паразитові. Хвороби людини, зумовлені патогенними найпростішими, гельмінтами або членистоногими, називаються інвазійними. Людина, інвазована паразитами, може стати джерелом зараження не тільки оточуючих, але й самої себе. Таке явище отримало назву аутоінвазії. Повторне зараження людини паразитом, яким вона раніше інвазувалася і перехворіла, називається реінвазією.
Паразити – це такі організми, які використовують організми іншого виду як джерело харчування і середовище існування, завдаючи їм шкоди; при цьому паразит не вбиває свого хазяїна одразу, на відміну від того, як це робить хижак зі своєю жертвою.
2
Класифікація паразитів. Принципи взаємодії паразита і хазяїна.
Класифікація паразитів:
Залежно від кількості ймовірних хазяїнів:
евриксенні – ті, що мають широке коло хазяїнів (кліщі, комари);
моноксенні – ті, що паразитують на хазяїні певного виду (кривоголовка, неозброєний ціп’як – у кишковику людини; головна воша – на тілі людини);
стеноксенні – ті, що мають певний вид хазяїна, але можуть паразитувати й на інших (коростяний кліщ людини й коня);
гетероксенні – ті, що проходять складні цикли розвитку за рахунок декількох хазяїнів (собачий кліщ проходить три стадії розвитку – личинка, німфа, імаго – і на кожній стадії має свого хазяїна).
Залежно від терміну паразитування:
тимчасові – такі, що живуть поза організмом хазяїна і нападають на нього лише для живлення кровью (кліщі, блохи, комарі, москіти) тривалістю від півхвилини до кількох діб;
постійні – живуть в організмі хазяїна чи на його покривах на всіх стадіях розвитку.
Залежно від місця локалізації:
ектопаразити: зовнішні – живуть на зовнішніх покривах хазяїна (воші, блохи, комарі); шкірні – живуть у товщі шкірного покриву, а почасти і на його поверхні (коростяний свербун); порожнинні - живуть у порожнинах, що сполучаються із зовнішнім середовищем – у зовнішньому слуховому ході, в порожнині носа (личинки вольфартової мухи);
ендопаразити: порожнинні – живуть у порожнинах тіла внутрішніх органів (аскарида, гострик); тканинні – у м’язовій, нервовій тканинах (трихінела); внутрішньоклітинні (споровики, джгутикові).
Шляхи проникнення паразита в організм людини
Аліментарний, коли збудник заноситься з їжею (личинки сисунів).
Водний (циклопи – проміжні хазяї мікрофілярій ришти).
Контактно-побутовий (коростяним свербуном при потисканні рук або користуванні речами хворої людини).
Статевий (піхвова трихомонада).
Трансплацентарний (токсоплазмоз,малярійний плазмодій).
Гемотрансфузійний.
Механізми передачі паразита
Фекально-оральний – паразит на певній стадії свого розвитку виводиться з фекаліями хазяїна назовні, а його інвазійна стадія заноситься в організм хазяїна через рот немитими руками, забрудненою їжею (дизентерійна амеба).
Трансмісійний – паразит передається через кровосисного переносника (малярійний плазмодій).
Великий внесок у розвиток медичної паразитології зроблено українськими вченими: В.Я.Данилевським,Д.К.Заболотним, Л.К.Коровицьким, О.П.Маркевичем, В.О.Догелем.
3
Характерні риси і класифікація підцарства Найпростіші. Тип Саркоджгутикові (Саркомастигофори) клас Справжні амеби
Найпростіші – одноклітинні тваринні організми, налічують понад 65000 видів, багато з яких паразити. У зовнішньому середовищі більшість найпростіших утворюють цисти, що забезпечує їх тривале перебування в несприятливих умовах.
Саркодові налічують близько 10 000 видів. Більшість (понад 80%) мешкають у морях, частина – у прісних водоймах і грунті.Їм притаманна здатність утворювати псевдоподії для захоплення їжі і руху.
Амеба кишкова
Існує у двох формах – трофозоїт і циста. Паразитує тільки в людини. Мешкає у товстій кишці людини, але проникати у стінку кишки не може. Патогенної дії не викликає. Фекально-оральний механізм передачі.
Амеба ротова
Існує тільки у формі трофозоїта. Локалізація - м’який зубний наліт, альвеоли зубів. Патогенної дії не викликає.
Амеба дизентерійна (збудник амебіазу)
Існує у трьох формах: тканинна вегететивна форма, просвітна вегетативна, циста. Паразитує тільки в людини. Локалізація - просвіт товстої кишки. Фекально-оральний механізм передачі.
Патогенна дія: утворення мікроабсцесів стінки кишківника, виразки різного розміру, руйнування стінки кровоноснних судин і кровотеча, перфорація виразки, що призводить до перитоніту.
Клініка: інкубаційний період – від одного тижня до 3 міс. Характерні болі у животі переймоподібного характеру, часті позиви на дефекацію, рідкі, рівномірно забарвлені кров’ю випорожнення зі слизом, 5-20 разів на день. Темппература тіла нормальна або субфебрильна.
Діагностика: Ректороманоскопія, аналіз калу.
Лікування: Застосовують протипаразитарні хіміопрепарати: метронідазол, тинідазол, дигідроеметин.
Профілактика: Дотримання правил особистої гігієни, кип’ятіння води, миття овочів, фруктів, захист їжі від мух і тарганів.

4
Тип Саркоджгутикові (Зоомастигофори) клас Тваринні джгутикові
Клас Тваринні джгутикові об’єднує найпростіших, які мають від одного до декількох джгутиків. Більшість представників живуть у морських та прісних водоймах, багато перейшли до паразитичного існування, серед них є паразити людини: трипаносоми, лейшманії, трихомонади, лямблії.
Трипаносоми
Трипаносоми викликають тропічні захворювання, яким властиві пропасниця, висипка, запалення лімфотичних вузлів і сильне виснаження організму. Відомі африканський і американський трипаносомози людини. Переносники: муха цеце, клопи.
Лейшманії
Переносники – москіти. Розрізняють вісцеральний та шкірний лейшманіоз
Клініка. Вісцеральний: інкубаційний період – від 10 днів до 2-х років. Спочатку
з’являється невелика папула рожевого кольору в місці укусу москіта, потім – слабкість, нездужання, зниження апетиту, поступове підвищення температури тіла, тривала лихоманка
Шкірний: інкубаційний період – від 3-8 місяців до 5 років. У місці укусу
москіта виникає плоский горбик, поступово він збільшується, покривається лускатою коркою, при видаленні якої утворюється виразка.
Діагностика: виявлення паразитів у мазках клітин червоного кісткового мозку, у товстій краплі крові, посів матеріалу зі шкіри, серологічні проби.
Трихомонади
В організмі людини існують три види трихомонад: кишкова, ротова, сечостатева.
Зараження кишкової трихомонадою відбувається через забруднену фекаліями воду або їжу. Локалізується у товстій кишці. Ротова локалізується у ротовій порожнині.
Сечостатева або піхвова трихомонада є збудником урогенітального трихомонозу. Паразитує тільки в людини. Передається від однієї людини до іншої тільки у вологому середовищі. У зовнішньому середовищі паразит швидко гине.
Основні шляхи зараження: при статевих контактах, через вологі рушники, губки, через гунекологічні й урологічні інструменти.
Патогенна дія: запалення слизової оболонки сечостатевих шляхів.
Клініка: Через 3-30 днів після зараження з’являються серозно-гнійні виділення з піхви, що супроводжується свербіжем, печією в діялнці статевих органів. Виділення вязкі, пінисті, жовто-зеленого кольору. У чоловіків може перебігати безсимптомно, що сприяє поширенню хвороби. Іноді виявляється виділенням крапель серозної рідини з уретри.
Діагностика: мазки з піхви та уретри.
Лікування: Застосовують антипротозойні препарати (метронідазол (тинідазол, трихопол) або флагіл. Статевих партнерів лікують одночасно.
Профілактика: відмова від безладних статевих стосунків, використання презервативів.
Лямблія
Збудник лямбліозу. Існує у двох формах: трофозоїт і циста. Паразитує тільки в людини.
Локалізація: слизова оболонка верхніх відділів тонкої кишки.
Патогенна дія: порушують процеси всмоктування та травлення, сприяють розвитку запалення жовчного міхура і жовчних протоків, викликають токсично-алергічні процеси.
Клініка: інкубаційний період – 10-15 днів.Переважає безсимптомне носійство. При масивній інвазії – нудота, болі в животі (іноді виникають у нічний час і супроводжуються позивом на дефекацію), рідкі випорожнення, слабкість, швидка втомлюваність, плаксивість, запаморочення, головні болі і болі в серці. Можуть бути алергічні прояви у вигляді шкірного свербежу, кропивниці, астматичних бронхітів.
Діагностика: дослідження калу, дуоденальне зондування.
Лікування: застосовують антипротозойні препарати – метронідазол, фуразолідон.
Профілактика: дотримання санітарно-гігієнічних правил – миття рук, кипятіння води, захист продуктів від мух і тарганів.
5
Тип Апікомплексні клас Споровики
Споровики – це виключно паразитичні організми.
Токсоплазма
Тооксоплазма – збудник токсоплазмозу. В організмі людини існує у вигляді вегетативної форми (ендозоїт) і справжньої цисти.
Людина заражається токсоплазмами при: потраплянні оооцист у рот із брудних рук, немитих овочів і фруктів, шерсті кішок; вживанні в їжу погано прожареного м’яса і некип’яченого молока від хворих тварин; через ушкоджену шкіру при обробленні мяса хворих тварин, лабораторних дослідженнях крові хворих; трансплацентарно.
Локалізація: головний мозок, сітківка ока, серцевий і скелетні м’язи, лімфатичні вузли, печінка, легені та інші органи.
Патогенна дія: зруйнування клітин хазяїна внаслідок розмноження токсоплазм можуть призвести до сліпоти й ураження нервової системи.
Клініка: Лихоманка, збільшення лімфотичних вузлів, слабкість, адинамія, погіршення апетиту, порушення сну, зниження пам’яті, ураження нервової системи, серця, селезінки. У немовлят може призвести до розумової відсталості, паралічів, епілептичним нападам, запалення судинної оболонки та сітківки ока.
Діагностика: мікроскопія мазків крові, пунктату лімфовузлів, спинномозкової рідини, серологічні реакції.
Лікування: застосовують антипрозойні препарати.
Профілактика: кип’ятіння молока, термічна обробка м’яса, дотримання правил особистої гігієни, вагітним жінкам небажано тримати кішку у житловому приміщенні.
Малярійний плазмодій
Переносник – комарі.
Патогенна дія: розвиток малярійного нападу як реакції організму на дію пірогенних білків, розвиток анемії, аутоімунні процеси.
Клініка: інкубаційний період – 7-20 днів. Характеризується нападами лихоманки (від 6 до 14 годин). Після декількох нападів збільшується печінка та селезінка. Розвивається анемія. Шкіра хворого блідо-жовта, може бути сіруватою
Діагностика: мазки крові, товста крапля крові, серологічні методі.
Лікування: Застосовують протималярійні препарати (хлорохін-фосфат).
Профілактика: захист від укусів комарів, профілактичний прийом протималярійних препаратів.
6
Тип Війконосні клас Щілиннороті
(Тип Ціліофори, клас Сітостомати)
Тип налічує близько 7500 видів. Живуть у морях, прісних водоймах у складі планктону, деякі види – у грунті. Більшість є паразитами інших тварин, викликають захворювання риб, людини. Один з представників Балантидій є збудником балантидіозу. Існує в формі трофозоїта і цисти. Паразитує в основному у свиней, рідше – в людини, пацюків. Людина заражається через забруднену воду або їжу, брудні руки.
Локалізація: товста кишка, де балантидій може тривалий час існувати у просвіті, не викликаючи захворювання. При нестачі вуглеводної їжі, супутніх глистяних інвазіях та інших несприятливих для людини факторах балантидії проникають у стінку кишки, активно розмножуються і викликають утворення виразок.
Патогенна дія: утворення виразок і некроз слизової оболонки товстої кишки.
Клініка: слабкість, головний біль, помірна лихоманка, біль у животі переймоподібного характеру, рідкі випорожнення зі слизом і домішками крові.
Діагностика: мікроскопія мазка фекалій, посів фекалій, ректороманоскопія.
Лікування: Застосовують тетрациклін упродовж 10 днів.
Профілактика: дотримання правил особистої гігієни, особливо при догляді за свинями.

Тема: Плоскі черві, їх медичне значення.
План.
Медична гельмінтологія.
Тип Плоскі черви.
1
Медична гельмінтологія
Медична гельмінтологія вивчає паразитів людини, що належать до типів Плоскі та Круглі черви. Паразитичних червів називають гельмінтами, захворювання – гельмінтозами.
Гельмінти дуже поширені на Землі. Понад 270 видів гельмінтів викликають захворювання людей у всіх частинах світу.
Тривалість гельмінтозу часто залежить від тривалості життя паразита і становить декілька тижнів чи навіть декілька десятків років. Тяжкість захворювання визначається кількістю паразитів, що потрапили до організму, та індивідуальною чутливістю.
Гельмінти паразитують в усіх органах людини, оскільки шляхи і способи інвазії різноманітні: аліментарний (з їжею, водою), інокулятивний (зі слиною кровосисного переносника), перкутанний (активне проникнення крізь покриви тіла). Впродовж еволюції вони набули пристосувань до паразитичного способу життя (дуже розвинена статева система, особливі покриви, іноді ознаки загальної загальної дегенерації, тобто спрощення будови), а також до існування в певних органах хазяїна.
2
Тип Плоскі черви.
Тип налічує близько 7300 видів. Серед них є вільноживучі, які живуть у морських та прісних водах, і паразитичні форми. Тип Плоскі черви поділяють на три класи: Сисуни, Стьожкові і Війчасті (вільноживучі).
Тип Плоскі черви мають загальні ознаки:
тіло сплющене;
порожнина тіла відсутня, а внутрішні органи перебувають у губчастій масі клітин – паренхімі;
нервова система представлена нервовими вузлами і нервовими тяжами;
майже всі паразитичні плоскі черви є гермафродитами;
кровоносна і дихальна системи відсутні.
Представники: Сисун печінковий, котячий, ланцетоподібний, китайський, легеневий, метагонім, шистосоми, ціп’як бичачий, свинячий, карликовий, ехінокок, альвеокок, стьожак широкий.
Сисун печінковий
Збудник фасціольозу.
Локалізація: внутрішньопечінкові жовчні протоки. Живиться жовчю, слизом, клітинними залишками. В організмі людини може жити впродовж 9-13 років. Яйця видіялються у зовнішнє середовище з фекаліями.
Патогенна дія: паразит викликає токсично-алергічні реакції; механічне ушкодження жовчних ходів; тривале паразитування фасціол може сприяти розвитку цирозу або раку печінки.
Клініка: Інкубаційний період близько 15 днів. Болі в суглобах, лихоманка, висипання на шкірі, непостійні болі в животі, особливо після прийому їжі, діарея або запор.
Діагностика: дуоденальне зондування, аналіз калу.
Лікування: Застосовують антигельмінті препарати.
Профілактика: не пити сиру воду з відкритих водойм, особливо в місцях випасу худоби, не вживати в їжу в сирому вигляді дикорослі рослини.
Котячий сисун
Збудник опісторхозу.
Життєвий цикл відбувається у водному середовищі. Головний хазяїн – хижі ссавці, що живляться прісноводною рибою родини коропових (лящ, плотва, язь) - кішка, собака, ведмідь, а також людина.
Профілактика: відмова від споживання сирої або напівсирої риби, виявлення й лікування хворих людей, санітарно-просвітницька робота, охорона водойм від фекального забруднення хворих людей і тварин.
Ланцетоподібний сисун
Збудник дикроцеліозу.
Життєвий цикл відбувається на суші. Головний хазяїн – рослиноїдні тварини, перш за все – кози й вівці, рідко – людина. Яйця виділяються фекаліями хворого в навколишнє середовище. Зараження людини й тварин відбувається при випадковому проковтуванні уражених мурах з овочами й зеленню.
Профілактика: миття овочів і фруктів перед споживанням з метою запобігання проковтування інвазійних мурах, ветеринарний контроль за тваринами, виявлення й лікування хворих свійських тварин.
Легеневий сисун
Збудник парагонімозу.
Життєвий цикл відбувається у водному середовищі. Переносники – водні молюски, прісноводні раки, краби й креветки. Головний хазяїн – людина, хижі й всеїдні ссавці (кішка, собака, ведмідь, свиня). Людина може заразитися під час вживання ракоподібних у сирому вигляді, рідше через воду.
Локалізація: легені головного хазяїна.
Патогенна дія: механічне ураження тканин хазяїна під час міграції, порушення функцій дихальної системи, ураження стінок бронхів та альвеол, формування паразитарних кіст, розвиток легеневих абсцесів, токсично-алергійна дія.
Клініка: підвищення температури тіла, задуха, кашель із виділенням мокротиння, біль у грудях.
Діагностика: аналіз харкотиння та калу.
Профілактика: відмова від споживання недостатньо термічно оброблених ракоподібних, запобігання вживанню сирої води в осередках хвороби, санітарно-просвітницька робота серед населення в осередку парагонізму.
Ціп’як бичачий
Збудник теніаринхозу.
Локалізація: тонка кишка.
Патогенна дія: порушується травлення й всмоктування, призводить до схуднення, механічне ураження слизової оболонки кишківника.
Клініка: Інкубаційний період – від 8 до 10 тижнів. Іноді єдиною скаргою хворих є виділення члеників ціп’яка під час дефекації. Однак можуть бути нудота, блювота, запаморочення, біль у животі, роздратованість, холецистит, панкреатит.
Діагностика: метод «липкої стрічки», аналіз калу.
Лікування: Протиглистяні препарати.
Профілактика: Дотримання правил особистої гігієни, ретельна термічна обробка яловичини.
Ціп’як свинячий
Збудник теніозу й цистицеркозу.
Головний хазяїн – тільки людина.
Локалізація: тонка кишка, а у разі автоінвазії (потрапляння зрілих члеників паразиту у шлунок і розвиток фіни) м’язи, кістки, підшкірна жирова клітковина, мозок.
Патогенна дія: порушення функцій уражених тканин і органів, розвиток фін у мозку й очах, що може призвести або до сліпоти або до летальних наслідків.
Клініка: нудота, блювання, біль у животі, та інші симптоми, які залежать від ураженого органа.
Діагностика: аналіз калу, рентгенологічне дослідження й використання імунологічних реакцій.
Профілактика: ретельне термічне оброблення свинини, дотримання правил особистої гігієни, обов’язкове закрите утримання свиней, контроль свинини на ринках й бойнях, запобігання фекальному забрудненню навколишнього середовища.
Широкий стьожак
Збудник дифілоботріазу.
Життєвий цикл відбувається у воді. Головний хазяїн – людина, домашні й дикі ссавці, що живляться рибою.
Локалізація: тонка кишка.
Патогенна дія: характерна для гельмінтів цієї групи (порушується травлення й всмоктування, призводить до схуднення, механічне ураження слизової оболонки кишківника), особлива тяжка анемія.
Діагностика: аналіз калу.
Профілактика: ретельне термічне оброблення риби і якісне засолення рибних продуктів, охорона водойм від забруднення випорожненнями хворих людей і тварин.
Ехінокок
Збудник ехінококозу.
Локалізація: печінка і легені, м’язи, трубчасті кістки, головний мозок.
Патогенні дія: здавлюванння тканин зростаючим ехінококовим міхуром призводить до порушення функції ураженого органа і дистрофічних змін; токсично-алергічна дія при всмоктуванні у кров рідини ехінококового міхура.
Клініка: Здебільшого хвороба перебігає безсимптомно і виявляється випадково. Можливі тяжкість і біль у правому підребер’ї, збільшення селезінки. На пізній стадії хвороби- здавлення жовчних проток або нижньої порожнистої вени, розрив ехінококового міхура, що виникає раптово або внаслідок травми, нагноєння міхура.
Діагностика: рентгенографія, УЗД, комп’ютерна томографія, радіоізотопне сканування, серологічні реакції, дуоденальне зондування, діагностична пункція ехінококового міхура.
Лікування: Хірургічне – видалення міхура разом з оболонками. На ранній стадії хвороби можливе медикаментозне лікування.
Профілактика: дотримання правил особистої гігієни, миття овочів, кип’ятіння води, профілактична дегельмінтизація домашніх собак двічі на рік.
Альвеокок
Збудник альвеококозу.
Головний хазяїн – тварини родини собачих.
Патогенна дія: тяжке захворювання, завжди має множинний характер (відбувається розселення паразита в організмі за рахунок міграції зародкових головок - метастазування), унаслідок чого спостерігаються множинні ураження внутрішніх органів.
Діагностика: рентгенографія, УЗД, комп’ютерна томографія, радіоізотопне сканування, серологічні реакції, дуоденальне зондування, діагностична пункція міхура.
Лікування: Хірургічне – видалення міхура разом з оболонками. На ранній стадії хвороби можливе медикаментозне лікування.
Профілактика: дотримання правил особистої гігієни, миття овочів, кип’ятіння води, профілактична дегельмінтизація домашніх собак двічі на рік, миття ягід, дотримання гігієнічних вимог при знятті шкурок із промислових тварин, заборона згодовування собакам тушок гризунів.
Карликовий ціп’як
Збудник гіменолепідозу.
Хворіють переважно діти.
Локалізація: тонка кишка.
Патогенна дія: ураження слизової оболонки кишки, порушення процесів травлення і всмоктування в тонкій кишці, розвиток дисбактеріозу.
Діагностика: аналіз калу.
Профілактика: дотримання правил особистої гігієни; профілактичне обстеження на гіменолепідоз дітей у дитячих садках і школярів початкових класів, працівників дитячих садків і харчових підприємств; виконання вимог санітарного режиму в дитячих установах.


Тема: Членистоногі, їх медичне значення.
План.
Медична арахноентомологія.
Клас Павукоподібні.
Клас Комахи.
1
Медична арахноентомологія
Медична арахноентомологія вивчає павукоподібних і комах як паразитів і переносників збудників заразних хвороб людини та розробляє заходи боротьби з ними. Хвороби, які передаються через переносників-членистоногих, називаються трансмісійними (наприклад, малярія, лейшманіози, кліщовий енцефаліт та ін.).
Тип Членистоногі поєднує тварин, для яких характерні білатеральна симетрія, гетерономна сегментація тіла, змішана порожнина тіла, членисті кінцівки, зовнішній хітиновий покрив, поперечносмугаста мускулатура. До типу Членистоногі відносяться класи Ракоподібні, Павукоподібні, Комахи.
2
Клас Павукоподібні
Майже всі павукоподібні – наземні тварини. Кінцівок є 6 пар. Тверду їжу павукоподібні не споживають, лише всмоктують напіврідку, тому глотка має розвинену мускулатуру. Тіло вкрите хітинізованою кутикулою. Під нею залягає гіподерма клітинної будови, похідними якої є павутинні та отруйні залози. Павукоподібні – роздільностатеві. Найважливішими рядами класу Павукоподібні є скорпіони, павуки і кліщі.
Скорпіони
Життєвий цикл: Хижаки, живляться дрібними членистоногими. Ведуть нічний спосіб життя. Розвиток прямий, молоді скорпіони залишаються поблизу матері впродовж 10-12 днів.
Патогенна дія: отрута скорпіонів має переважно нейротропну і кардіотоксичну дію.
Клініка ураження: Біль у місці ужалення, що поширюється по ходу нервових стовбурів і змінюється онімінням. Через 30-40 хвилин з’являється різке почервоніння шкіри і набряк, можуть утворитися міхурі із серозною рідиною. Зявляється відчуття страху, озноб, головний біль, біль у ділянці серця, серцебиття, температура нестабільна, задуха, слинотеча, нудота, посилення моторики кишківника. Можливі судоми, рефлекси ослаблені. Хворий може загинути внаслідок паралічу дихання.
Перша допомога: Холод на місце ужалення, іммобілізація ураженої частини тіла, багато пити. Змащування місця ураження рослинною олією, обколювання розчином новокахну. Специфічна антитоксична сироватка не пізніше 2 год. З моменту ужалення, за її відсутності – протикаракуртова сироватка або сироватка «Антикобра».
Тарантул
Життєвий цикл: живе у степах і лісостепах, завдовжки 4 см. Селиться в норах. Ловильної сітки не будує, підстерігає здобич із засідки.
Патогенна дія: ужалення болюче. Але смертельної небезпеки для людини не має. Отрута зумовлює підвищення судинної проникності і порушення кальцієвого балансу, що призводить до крововиливів, некрозу в місці укусу.
Клініка ураження: Сильний біль, згодом почервоніння шкіри і набряк. Біль зберігається впродовж доби.
Профілактика: вибір для привалу і нічлігу в польових умовах рівник майданчиків без каменів, тріщин грунту, пучків сухої трави; щільне закривання входу в намет; огляд перед використанням одягу, взуття, постелі; встановлення сіток на вікнах приміщень; знищення павукоподібних за допомогою інсектицидів; особиста обережність у місцях їх перебування.
Каракурт
Життєвий цикл: Самки будують гнізда у вигляді безладних грудок павутини, рідше використовують нори гризунів. Після запліднення самець гине, самка відкладає у гніздо 5-12 коконів, що містять кілька сотень яєць. Молодь, що вийшла із яєць, зимує усередині кокона, а навесні мігрує, в цей час і відбувається збільшення кількості укусів.
Патогенна дія: отрута має нейротоксичну дію. Дія отрути призводить до збудливого, а згодом гальмівного і паралізуючого впливу на нервову систему. Уражаються переважно центри спинного мозку.
Клініка ураження: незначна, швидко зникаюча припухлість червонуватого кольору, зниження шкірної чутливості. Укус часто не відчувається потерпілим. Загальні прояви розвиваються швидко. Характерний пекучий біль через 5-30 хв. Після укусу, що з місця укусу поширюється по всьому тілу, досягає максимуму через 1-2 год. З’являється напруження м’язів кінцівок, живота, судоми, порушення ритму дихання, підвищується АТ. Спочатку хворі збуджені, а згодом почуття страху змінюється апатією. У тяжких випадках – запаморочення свідомості, психоз. Отруєння перебігає тяжко і часто закінчується смертю.
Перша допомога: Не пізніше, ніж за 2-3 хв. Після укусу припекти укушене місце сірником (глибина укусу близько 0,5 мм). Іммобілізація ураженої частини тіла, холод на місце укусу. Застосовують специфічну антикаракуртову антитоксичну сироватку.
Профілактика: вибір для привалу і нічлігу в польових умовах рівник майданчиків без каменів, тріщин грунту, пучків сухої трави; щільне закривання входу в намет; огляд перед використанням одягу, взуття, постелі; встановлення сіток на вікнах приміщень; знищення павукоподібних за допомогою інсектицидів; особиста обережність у місцях їх перебування.
Кліщі
Іксодові кліщі
Тайговий кліщ Собачий кліщ Пасовищні кліщі
Поширений переважно Часто трапляється в Поширені на
в зоні хвойних і змішаних змішаних, листяних луках і
лісів Сибиру, Далекого лісах і чагарникових пасовищах, у
Сходу й у Північній заростях. Цикл лісостеповій,
Центральній Європі. розвитку – до 7 років. степовій і гірських
Цикл розвитку- зонах.
2-3 роки. Має білий
емалевий малюнок,
вкорочений
ротовий апарат,
який незначно
виступає вперед.
Відомо до 10 000 видів кліщів. Ротовий апарат залежить від характеру їжі і способу живлення: колючо-сисний, гризучо-сисний, ріжучий. Мають чотири пари ходільних ніг.
Життєвий цикл: Довжина тіла голодних кліщів сягає 6-8 мм, сита самка може мати 2-3 см у довжину. Після кровососання самки відкладають яйця і гинуть. З яєць вилуплюються дрібні личинки (мають три пари ходильних ніг), які живляться кров’ю на ящірках, дрібних гризунах і птахах, переходять в наступну стадію цикла – німфу (більшого розміру, чотири пари ходильних кінцівок). Дорослі форми живляться на великих ссавцях, часто нападають на людину. Увесь період розвитку – від півроку до кількох років. Кліщі активні впродовж теплої пори року. Ужалення кліщів безболісні. Тому що їх слина містить знеболювальні речовини, а також речовини, що перешкоджають зсіданню крові.
Для кліщів характерна трансоваріальна передача збудника, тобто серез статеву систему та яйця наступним поколінням. Під час кровососання іксодові кліщі можуть заразитися збудниками небезпечних для тварин і людини вірусних хвороб: кліщового весняно-літнього енцефаліту, геморагічних гарячок та бактеріальної інфекції (туляремія, рикетсіози).
Вірус кліщового енцефаліту уражає ЦНС. Це проявляється в порушенні рухових функцій, виникненні паралічів, появі психічних розладів. Смертність сягає 30%.
Засоби боротьби з інсодовими кліщами:
- носіння спец. Комбінезонів, просочених хімічними препаратами, що відлякують клещів;
- у разі потреби – оброблення місцевості отрутохімікатами чи випалювання навесні торішньої рослинності;
- методи біологічної боротьби – використання тварин які паразитують на яйцях, личинках кліщів або на дорослих кліщах, зумовлюючі їх загибель або знижуючи життєздатність.
Коростяний свербун
Коростяний свербун – збудник скабієсу.
Життєвий цикл: Зараження відбувається при контакті з хворим, через постільну білизну, предмети побуту.
Локалізація: епідерміс.
Патогенна дія: руйнування клітин шкірного епідермісу.
Клініка: Шкірний свербіж, що посилюється ввечері і вночі, коли діяльність кліща активізується. На початку хвороби в малочутливих ділянках шкіри сверблячка відсутня. Уздовж ходів спостерігаються темні крапки – вентиляційні отвори.
Лікування: Застосовують маслянисті антипаразитарні лікарські засоби, які наносять на шкіру (бензилбензоат) і змивають через 14-24 год.
Профілактика: Дотримання правил особистої гігієни.
3
Клас Комахи
Комахи – численний клас типу членистоногих: кількість видів понад 1 млн., що становить 70% від загальної кількості існуючих видів тварин. Багато видів комах є паразитами тварин і людини. У класі комах трапляються й отруйні форми.
Особливо важливе медичне значення мають комахи – переносники збудників різних інфекційних та інвазійних хвороб людини. До класу Комах належать: ряд Воші, ряд Блохи, ряд Клопи, ряд Тарганові,ряд Двокрилі (комарі), мухи.
Таргани
Розвиток відбувається з неповним перетворенням. Таргани всеїдні. Самка відкладає кокон (оотеку) з яйцями (близько 20). Таргани є механічними переносниками кишкових інфекцій, здатні переносити цисти найпростіших і яйця гельмінтів.
Засоби боротьби з тарганами: санітарний благоустрій житла, отруйні харчові приманки чи інсектициди, фізичні (температура) і механічні (пастки) засоби, біологічна зброя, використання бактерій, патогенних для тарганів.
Мухи
Належать до ряду двокрилих. Найбільше значення в медичній паразитології має муха кімнатна. Ротовий апарат лижучо-смоктального типу. Розвиток відбувається з повним перетворенням. Кімнатна муха може перенести на поверхні свого тіла до 6 млн різних мікроорганізмів, а в її травній системі їх міститься ще до 28 млн. Вони здатні поширювати збудників дизентерії, поліомієліту, гепатиту А, харчових токсикоінфекцій, черевного тифу.
Засоби боротьби з мухами: благоустрій населених пунктів, будівництво збиральників сміття і каналізації, оброблення місць скупчення личинок інсектицидами.
Комарі
Комарі належать до ряду двокрилих. Ротовий апарат колючо-смоктальний. Розвиток відбувається з повним перетворенням. Є переносниками збудників японського енцефаліту, туляремії, сибірки й багатьох інших хвороб.
Засоби боротьби з комарами: осушення боліт, засипання дрібних ям, каналів, старих кар’єрів; використання природних ворогів (кажани, качки, рибка гамбузія, збудники грибкових, бактеріальних і вірусних хвороб); оброблення водойм інсектицидами, які застосовують і для боротьби з дорослими комахами в місцях їх скупчення; використання засобів індивідуального захисту.
Москіти
Двокрилі комахи з коротким колючо-смоктальним хоботком. Розвиток відбувається з повним перетворенням. Москіти – настирливі кровососи. Їх численні укуси болючі, зумовлюють сильний свербіж і біль, які зберігаються впродовж кількох годин. На шкірі утворюються папули, іноді пухирці. Люди втрачають апетит, сон, у деяких підвищується температура, спостерігається загальна слабкість, знижується працездатність. Москіти є специфічними переносниками лейшманій, москітної гарячки, бартонельозу.
Заходи боротьби з москітами: дотримання санітарно-гігієнічних норм і правил утримання приміщень і будівель, оброблення інсектицидами внутрішніх і зовнішніх поверхонь житлових приміщень і господарських будівель з метою знищення комах.
Блохи
Дрібні безкрилі кровосисні комахи. Ротовий апарат колючо-смоктальний. Найбільш відома блоха людська. Живе в тріщинах підлоги, під плінтусами й за шпалерами. Є переносником збудників чуми і прокази, щурячого висипного тифу.
Засоби боротьби з блохами: утримання у чистоті житла й службових приміщень, забезпечення їх непроникності для гризунів; широке використання різних інсектицидів й засобів, що знищують гризунів; використання репелентів, якими просочують одяг і постільні речі.
Воші
Воші – постійні ектопаразити ссавців і людини. У людини паразитують три види вошей: головна, одежна, лобкова.
Локалізація: Головна воша живе на влосяних ділянках тіла. Одежна – у складках нижньої ьілизни. Лобкова – на волоссі лобка, на боодах, вусах, віях та інших ділянках тіла, покритих волосям (за винятком волосистої частини голови).
Життєвий цикл: Живляться кровю 5-8 разів на добу, тривалість живлення 3-10 хв. При відкладанні яєць спочатку видавлюється клейка речовина, що прикріплює гниду до волосся або до ниток одягу. Термін розвитку личинки в яйці залежить від температури і вологості (мінімальний при температурі 36-37оС - 4-8 днів). Тривалість життя за оптимальний умов 17-46 днів.
Медичне значення: Головна й одежна воші – збудники педикульозу. Слина вошей викликає свербіж; при великій завошивленості на шкірі зявляються пігментні плями в місцях укусів, шкіра стає товстою, грубіє. Воші є переносниками збудників висипного і вошивого поворотного тифів, окопної волинської лихоманки.
Профілактика: дотримання правил особистої гігієни.

Тема: Охорона праці в галузі.
План.
Завдання держави щодо охорони життя та здоров’я громадян у процесі їхньої трудової діяльності.
Заходи щодо створення здорових і безпечних умов життя та професійної діяльності в системі медичної біології.
1
Завдання держави щодо охорони життя та здоров’я громадян у процесі їхньої трудової діяльності.
Державна політика з безпеки життєдіяльності в галузі охорони здоров’я базується на принципі пріоритету життя і здоров’я працівників цієї галузі, повної відповідальності роботодавця, керівника закладу за створення належних, безпечних і здорових умов праці.
Неухильне дотримання вимог безпеки життєдіяльності (система знань з питань охорони життя, здоров’я, пожежної, радіаційної безпеки, безпеки дорожнього руху, попередження побутового травматизму, дії у випадках надзвичайних ситуацій тощо) усіма медичними працівниками є елементом дисципліни, культури безпеки життєдіяльності.
Перелік нормативно-правових документів з питань охорони праці та безпеки життєдіяльності:
- Державні санітарні правила і норми влаштування, утримання закладів , затверджені постановою Головного санітарного лікаря України від 14.08.2001 № 63, погоджені Міністерством освіти і науки України 05.06.2001 № 1/12-1459 (далі – ДСанПіН 5.2.2.008-01);
- Правила пожежної безпеки для закладів, затверджені наказом Міністерства освіти України і Головного управління Державної пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України від 30.09.98 № 348/70, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 17.12.98 за № 800/3240 (зі змінами) ;
- Правила безпечної експлуатації електроустановок споживачів, затверджені наказом Комітету по нагляду за охороною праці Міністерства праці та соціальної політики України від 09.01.98 № 4, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 10.02.98 за № 93/2533 (далі – Правила безпечної експлуатації електроустановок).
2
Заходи щодо створення здорових і безпечних умов життя та професійної діяльності в системі медичної біології.
Особливості безпеки під час проведення біологічних робіт:
- перед початком роботи проведення інструктажу з охорони праці та інструктажу з безпеки життєдіяльності;
- дотримуватися правил безпечного користування мікроскопом, предмет-ними скельцями і лабораторним обладнанням.
- Кабінет забезпечується аптечкою з набором медикаментів, перев’язу-вальних засобів і приладь та інформацією про місцезнаходження і номер телефону найближчого лікувально-профілактичного закладу, де можна отримати кваліфіковану медичну допомогу.
- Для забезпечення протиепідемічного та протиепізоотичного режимів для піддослідних тварин мають бути ізольовані приміщення для утримання тварин і приміщення для зберігання, приготування кормів, для очищення та дезінфекції кліток (дезінфекційно-мийне приміщення). Роботи з тваринами слід проводити з урахуванням Правил охорони праці в лабораторії ветеринарної медицини, затверджених наказом Комітету по нагляду за охороною праці Міністерства праці та соціальної політики України від 20.04.99 № 67, зареєстрованих у Міністерстві юстиції 11.10.99 за № 695/3988. Усіх тварин повинні регулярно обстежувати ветеринарні лікарі, з якими укладають угоди керівники закладів.
Для уникнення поранення рук під час роботи з тваринами необхідно:
- при перенесенні тварин захищати руки гумовими рукавицями;
- кроликів брати правою рукою, притискуючи їх вуха до шиї і захоплюючи разом зі шкірою холки;
- морську свинку брати, накриваючи спинну частину долонею, стискуючи пальці навколо тулуба;
- щурів та мишей брати за хвіст довгим пінцетом.
Особливу увагу треба звернути на догляд за самицями-породіллями, які стають агресивними, оберігаючи новонароджених малят.
Для запобігання виникненню інфекцій, що можуть передаватися від тварин людям, встановлюють нагляд за станом здоров’я тварин , стежать за поведінкою тварин, їх апетитом, станом шкіряного та хутряного покриву тощо. При перших ознаках захворювання тварини (порушення сну, апетиту, агресивна поведінка тощо) викликають ветеринарного лікаря. Хвору тварину треба негайно відокремити, а решту тварин тримати на карантині за вказівкою ветеринарного лікаря.
Санітарна обробка приміщення, чищення та миття кліток й інвентарю закладу проводить технічний персонал щоденно після попереднього знезараження. При цьому забруднену підстилку та інші відходи з кліток збирають у спеціальні металеві бачки з кришками. Відходи підлягають знезараженню або спалюванню.
Під час роботи з використанням інвентарю переносять його тільки у вертикальному положенні загостреною частиною вниз, не допускається передавати його один одному кидком і направляти загостреною частиною на себе і на інших .
Під час проведення робіт у теплиці (оранжереї) поширюються вимоги безпеки, що визначаються Правилами охорони праці під час виконання робіт у захищеному ґрунті, затвердженими наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 20.04.2001 № 184.
Проводять роботи в теплиці (оранжереї) у спецодязі (халати, фартухи бавовняні) і рукавицях комбінованих.
Підживлення рослин агрохімікатами у теплиці (оранжереї) проводять працівники закладу, яким виповнилося 18 років і які мають допуск (посвідчення) на право роботи із зазначеним препаратом, отриманим у встановленому законодавством порядку, пройшли медогляд у закладах охорони здоров’я, мають висновок медичної комісії про відсутність протипоказань за станом здоров’я.
Агрохімікати зберігаються в окремому ізольованому від сторонніх осіб приміщенні на відведеному для кожного виду місці, у яке немає вільного доступу. Кожний хімікат зберігається в закритій тарі з етикеткою.







Приложенные файлы

  • docx 7946116
    Размер файла: 154 kB Загрузок: 2

Добавить комментарий