Укр.мова за профес.спрямуванням


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНА УСТАНОВА НАУКОВО – МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР
ІНФОРМАЦІЙНО – АНАЛІТИЧНОГО ЗАБЕСПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ «АГРОСВІТА»
КОЗЕЛЕЦЬКИЙ ТЕХНІКУМ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ
БІЛОЦЕРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АГРАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
«УКРАЇНСЬКА МОВА (ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ)»
Методичні вказівки для самостійного опрацювання навчального матеріалу дисципліни для студентів спеціальності 5.11010101»Ветеринарна медицина»
Конкурс,педагогічних інновацій
Номінація «Інноватика в організації
самостійної роботи студентів».
2015 рік
Укладач: Лопата Катерина Олександрівна – викладач навчальної дисципліни
«Українська мова та література», спеціаліст.
Рецензент: Віктор Галина Василівна – викладач навчальної дисципліни «Українська мова та література», спеціаліст вищої категорії, викладач – методист.
Розглянуто і схвалено цикловою комісією загальноосвітніх дисциплін
Протокол №_____від______________201___р.
Голова циклової комісії____________________Мачача Л. В.
Зміст
I. Вступ………………………………………………………………………3-5
II. Перелік тем самостійної роботи:
1. Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискуії…………………………………………………………………………6-13
2. Специфіка мовлення фахівця (відповідно до напрямку підготовки)…………………………………………………………………….15-16
3. Структура ділового спілкування. Техніка ділового спілкування. Мовленнєвий етикет………………………………………………………………………….17-22
4. Спеціальна термінологія і професіоналізми(відповідно до напрямку підготовки)…………………………………………………………………….23-30
5. Типи термінологічних словників(відповідно до напрямку підготовки)…………………………………………………………………….31-36
6. Точність і доречність мовлення. Складні випадки слововживання. Пароніми та омоніми. Вибір синонімів………………………………………………..37-45
7-8. Морфологічні та синтаксичні норми сулм у професійному спілкуванні. Варіанти норм……………………………………………………………..46-62
9. Текстове оформлення довідково – інформаційних документів…...63-69
10. Особливості складання розпорядчих та організаційних документів….70-83
11. Укладання фахових документів…………………………………………84-85
III.Висновки……………………………………………………………….87
IV. Список використаніх джерел……………………………………………88-89
V. Рецензія……………………………………………………………………..90
Вступ
Відповідно до концепції національної освіти існує необхідність вивчення писемного спілкування в державному,політичному та господарському житті,у ділових відносинах між організаціями,та між роботодавцем і робітником.Українська мова (за професійним спрямуванням) – одна з дисциплін, яка передбачає вивчення різних видів документів,набуття студентами навичок їх укладання, засвоєння етикету ділової кореспондеції.
Самостійне вивчення української мови за професійним спрямуванням є один із шляхів оволодіння навчальним матеріалом. Самостійною роботою передбачене оволодіння нормами сучасної української літературної мови: графічними,орфографічними,орфоепічними, морфологічними,стилістичними та пунктуаційними.
Актуальність обраної теми полягає в тому, що так як самостійне вивчення є найефективнішим способом для засвоєння знань. В роботі розглядаються особливості організації самостійної роботи студентів з урахуванням сучасних вимог та умов навчання, методи її ефективної організації як невід’ємної складової в системі освітнього середовища.
Самостійна робота студента є одним із засобів оволодіння навчальним матеріалом у час, вільній від обов’язків навчальних занять. Теми винесені на самостійне опрацювання, пов’язані з лекційно-практичним змістом курсу і мають на меті поглиблення теоретичного матеріалу, сприймають засвоєнню понятійно-термінологічного апарату відповідного фахового спрямування,формують вміння добирати, систематизувати,вміло опрацьовувати професійну літературу.
Самостійна робота студентів забезпечується системою навчально-методичних засобів, передбачених для вивчення конкретної навчальної дисципліни: підручники, навчальні посібники, словники, таблиці, зразки виконання окремих робіт,матеріали на електронних носіях.
Для самостійної роботі студентам рекомендується відповідна наукова та фахова монографічна література,чинні державні документи.
Самостійна робота студентів над засвоєнням навчального матеріалу з дисципліни може виконуватися у бібліотеці навчального закладу, провідних бібліотеках міста, а також у домашніх умовах.
Форми контролю виконаних робіт:
конспектування (тематичне, тезове, блокове тощо);
опитування під час проведення практичніх занять;
тестування ;
виконання різноманітних практичних вправ;
підготовка доповідей ;
Тема1: Культура фахового мовлення. Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії.
План:
1. Законпектувати теоретичні положення:
Культура фахового мовлення.
Літературна мова.
Мовна норма.
Культура мови.
Культура мовлення під час дискусії.
Література:
1. Антонюк Т. М., Борис Л. М. Стрижаковська О. С. Українська мова (за професійним спрямуванням). – Чернівці: Місто, 2010.-С. 21-22
2 Глущик, С. Сучасні ділові папери / С.Глущик, О. Дияк, С.Шевчук – К. : АСК, 2001. – 400 с.
Українська мова — слов'янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:
а)у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;
б)у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.
Літературна мова — це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.
За функціональним призначенням — це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П.Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.
Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича, Шевченка. Саме він уперше "своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови". Традиції Т.Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.
В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер: мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку, мова Г. Квітки-Основ'яненка — на харківську, мова І.Вагилевича, ( М.Шашкевича, Я.Головацького — на говірки Галичини тощо. Т.Шевченко першим "піднісся до розуміння синтетичності і соборності" літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. За збагачення її галицькими елементами виступали О.Пчілка, М.Драгоманов, В.Мова (Лиманський), М.Старицький, І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський. Проти були П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, А.Кримський. Через певний час дискусія привела до засудження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді).
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.
Мовна норма
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які с обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — основна ознака літературної мови.
Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.
Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культури мови.
Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Для прикладу зосередимо увагу на порушеннях літературної норми у вимові злитих звукосполучень [дж], [дз] та розрізнення приголосних [г], [ґ].
В усному мовленні [дж], [дз] в позиції на початку слова вимовляються здебільшого правильно: джерело, дзвін. Всередині слова часто ці звуки вимовляються окремо, що є порушенням норми: дослід/ження, поход/ження.
В українській мові слід розрізняти [г] і [ґ]. Літера ґ була вилучена з правопису у 1933 році, але третім виданням "Українського правопису" 1990 року поновлена, проте не всі слова з цією буквою зафіксовані у цьому виданні. Найповніший список слів з літерою ґ подається в "Орфографічному словнику української мови", яким варто послугуватися, оскільки сьогодні втрачена літера вживається не лише згідно з нормою, а й на власний розсуд мовців:
біографіяґатунок
монографіяалеґрунт
організаціяпідґрунтя
Акцентуаційна норма в українській мові цілком сформована, але найменш усталена, оскільки на наголос впливають діалекти та інші мови. Дедалі скорочується в українській нові кількість слів з дублетним наголосом. Слід пам'ятати, «к правильно наголошувати: новий, фаховий, випадок, одинадцять, чотирнадцять, рукдпис, машинопис, перепис, книж-чі. шляхи тощо.
Лексичні норми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються не тільки стабільністю, консерватизмом, а й рухливістю. Лексичні норми фіксуються Словником української мови в 11-ти томах (1970—1980); Російсько-українським словником у 3-х томах (1983—1985); Орфографічним словником української мови (1994) та іншими. У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються слова — кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього опанування лексичними нормами, невмілого використання синонімів.
Норма
постачальник
навчальний
численний
нечисленний
захід
збігатися
зіставляти
наступний
ставитися
Калька
поставщик учбовий
багаточисельний
малочисельний
міроприемство
співпадати
співставляти
слідуючий
відноситися
Функціонування переважної більшості кальок в українській мові теоретично обумовлене відповідними словотворчими моделями: підприємство, співіснувати, багатогалузевий тощо.
Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень. Наприклад, у сучасній українській мові обмежено вживаються активні дієприкметники теперішнього часу, які під час перекладу з інших мов, зокрема з російської, замінюються прикметниками або іменниками:
Українські відповідники
вирішальний
наступний
попередній
бездіяльний
вступник
завідувач
службовець
Російські дієприкметники
решающий
последующий
предшествующий
бездействующий
поступающий
заведующий
служащий
На особливу увагу заслуговують прийменникові конструкції, поширені насамперед у діловому мовленні. Порушенням норми вважається вживання прийменника по, оскільки в українській мові є чимало прийменників, які є вдалими замінниками, порівняйте:
Українські відповідники
на ваш погляд
у службових справах
зі службового обов'язку
за наказом
після закінчення терміну
через недбалість
за законом
Російські конструкції
по вашему усмотрению
по делам службы
по долгу службы
по приказу
по истечении срока
по небрежности
по закону
Стилістичні норми визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення. Наприклад, для офіційно-ділового стилю характерні сталі словосполучення — мовні штампи, що зазнають суржикового викривлення внаслідок впливу російської мови.
Норма
укладати угоду
брати участь
впроваджувати у виробництво
відшкодувати збитки
витяг із протоколу
чинне законодавство
обіймати посаду
Порушення норми
заключати угоду
приймати участь
внедряти у виробництво
возмістити убитки
виписка із протоколу
діюче законодавство
займати посаду
Орфографічні норми охоплюють правила написання слів та їх частин. Слова в українській мові пишуться за такими принципами:
фонетичним (пишуться так, як і вимовляються): випробувати, підрозділ, дата, бланк;
морфологічним (позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови): підписуєшся, укладається, безстроковий, зчитувати;
історичним (традиційним) (букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм): дзвінок, рівень, меншості, зосереджений, черговий;
смисловим (диференціюючим) (різне написання однозвучних слів, які мають неоднакове значення): напам'ять — на пам'ять, вишневе — Вишневе, проте — про те.
Пунктуаційні норми регулюють вживання розділових знаків: крапки, знака питання, знака оклику, трьох крапок, коми, крапки з комою, двокрапки, тире, дужок, лапок, абзацу; вони полегшують сприймання тексту і виклад думок на папері.
Сучасна українська пунктуація ґрунтується на граматичному, смисловому та інтонаційному принципах.
Розділові знаки, вживані за граматичним принципом, є обов'язковими, бо зумовлені граматичною структурою речення. Вони ставляться: в кінці речення (крапка, знак оклику, знак питання, три крапки); між частинами складного речення (кома, крапка з комою, тире, двокрапка); у простому реченні на місці пропущеного члена речення та між підметом і присудком відповідно до правил (тире); при вставних і вставлених конструкціях, звертаннях, вигуках (кома, тире, дужки, знак оклику); між однорідними членами речення (кома) і при узагальнювальних словах (двокрапка, тире); при відокремлених членах речення (кома, тире). Наприклад: Особисті офіційні документи — це документи, за допомогою яких громадяни висловлюють свої пропозиції, прохання, скарги, передають повноваження іншій особі щодо отримання документів, грошей, товарів тощо, закріплюють свої права перед державою, установами, іншими особами.
За смисловим принципом розділові знаки ставляться з урахуванням семантики речення та його структури, проте досить часто, особливо в рекламних оголошеннях, можна прочитати: Фірма оптом і в роздріб продає дитячий, жіночий, чоловічий, вовняний одяг. Або: Фірма реалізує срібні ложки, ножі, виделки, меблі та сантехніку. Це типовий приклад порушення смислового принципу розстановки розділових знаків та пунктуаційної норми у використанні однорідних членів речення. Правильно було б так: Фірма оптом і в роздріб продає дитячий, жіночий, чоловічий вовняний одяг. Фірма реалізує меблі, сантехніку та срібні столові набори: ножі, ложки, виделки.
На основі інтонації ставиться крапка, знак питання, знак оклику, три крапки, а іноді й тире. Скажімо, у реченні: У документах відображено найрізноманітніші прояви життя народу, його нелегку історію — можна поставити й тире: У документах відображено найрізноманітніші прояви життя народу — його нелегку історію. Цей принцип е допоміжним до граматичного і смислового.
Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Але разом з тим літературні норми з часом можуть змінюватися. У зв'язку з цим у межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї і тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого і нового в мові.
У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти: акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, родовий відмінок — моста і мосту).
У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюються. Мовні норми найповніше і у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.
Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами і послідовно дотримуватись їх.
Тема 2:Специфіка мовлення фахівця (відповідно до фаху)
План.
1.Законспектуйте теоретичні положення.( Специфіка мовлення фахівця).
2. Написати доповідь на таку тему:
Термінологічна лексика та її місце в діловому мовленні.
Література:
1. Глущик, С. Сучасні ділові папери / С.Глущик, О. Дияк, С.Шевчук – К. : АСК, 2001. – 400 с.
2.
Мова професійного спілкування є соціальним варіантом сучасної літературної мови, якою послуговуються переважно представники певної професії. Професіонал володіє понятійно-категоріальним апаратом певної сфери діяльності і відповідною йому системою термінів. Тому головною ознакою мови професійного спілкування є наявність термінології, притаманної тій чи іншій професії, та професіоналізмів. Крім того, ця мова має деякі особливості в наголошуванні, фразеології, словотворі, граматиці.
Професійна мова забезпечує різні комунікативні потреби в професійній сфері, виділяється відповідно до сфери трудової діяльності, в якій вона функціонує, і відрізняється від інших професійних мов своєю лексико-семантичною системою.
У кожному виді професійної мови виокремлюють наукову мову, професійну розмовну мову певного виду діяльності, яку формують, зокрема, професіоналізми, жаргонізми, і розподільну мову (наприклад, мова продавця, мова реклами, мова агітації тощо). З огляду на таку стилістичну неоднорідність професійних мов, вчені розробили їх багатошарові моделі. Наприклад, професійна мова техніки:мова науки (мова теорії, спеціальна термінологія), мова виробництва (цехова мова, професійна розмовна мова, власне виробнича мова, спеціалізована за дрібними галузями); політична професійна мова: наукова мова, ділова мова, професійна розмовна мова;професійна мова хімії: наукова мова, жаргон, вживаний у лабораторіях, мова підручників, мова викладачів; медична професійна мова: наукова мова, професійна розмовна мова, мова підручників, мова практика (мова клінік) та ін.
В основу професійної діяльності покладено наукові знання. Відповідно мова професійного спілкування тісно пов'язана з науковим стилем. Наукове спілкування теж належить до професійного спілкування, але не тотожне йому, оскільки не охоплює всі сфери трудової діяльності.
Головним завданням мови професійного спілкування є забезпечення професійної діяльності. Функціонує ця мова переважно в усній формі, хоч можлива і писемна форма; послуговуються нею як в офіційних, так і неофіційних умовах спілкування. її використання актуалізують насамперед ситуації спілкування в межах спеціальної сфери – науки, техніки, виробництва, управління, сільського господарства, транспорту, зв'язку, медицини, дипломатії тощо. Тематика спілкування, пов'язана із професійною діяльністю, відповідна мета розмови спонукають фахівців говорити професійною мовою, тобто використовувати велику кількість термінів, професіоналізмів.
Тема 3: Етика ділового спілкування. Структура ділового спілкування. Мовленневій етикет.
План
1.Опрацювати теоретичні положення, скласти конспект:
А)Види бесіди.
Б)вимоги до проведення бесіди.
2.Підготуйтесь до ділової бесіди за умовною ситуацією:ветеринарній лікар завжди спізнюється на роботу.
Література
1. Мескон М. Алберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. — М.: Справа, 1997.
2. Скотт Дж. Конфликты. Пути их преодоления. — К.: Внешторгиздат, 1991.
       3. Социальная психология и этика делового общения: Учеб. пособие для вузов / Под ред. В.Н.Лавриненко. — М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1985.
 
       4.Фишер Р., Ури В. Путь к согласию или переговоры без поражения. — М., 1992.
На підприємстві часто виникають ситуації, коли потрібно проводити ділові бесіди з працівниками . Такі бесіди можуть бути пов’язані  з діяльністю підприємства, від них може залежати подальша діяльність підприємства, а також взаємовідносини між персоналом. Керівнику чи менеджеру дуже важливо правильно проводити ділові бесіди, тому необхідно знати основні поняття та правила їх проведення.
Ділова бесіда — це є форма обміну інформацією між двома чи декількома особами у "вузькому колі". Від нарад та зборів вона відрізняється не тільки кількістю учасників, але й вільнішим характером як щодо проблематики, так і наслідків: офіційні рішення за підсумками бесід приймаються не завжди, але при цьому для них створюється необхідне підґрунтя (учасники одержують інформацію для роздумів, за якими можуть відбутися або не відбутися відповідні дії).
За характером бесіди можуть бути офіційними й неофіційними, так званими "робочими"; за спрямованістю — цільовими (що переслідують конкретні цілі) й вільними (наприклад, ознайомлювальними); регламентованими (що відбуваються за  визначеними правилами та у запропонованій послідовності — анкетування) й нерегламентованими, безсистемними (дружня розмова).На відміну від інших форм обміну інформацією, бесіди характеризуються високим ступенем щільності контактів, безпосередністю спілкування, обов'язковістю зворотного зв'язку. У результаті бесіди створюються сприятливі умови для розвитку неформальних, особистих відносин.
Цикл ділової бесіди складається з трьох етапів: підготовчого, основного й заключного. Розглянемо їх докладніше.
1. Підготовка бесіди починається з визначення мети, якої необхідно досягти, і відповідно, кола обговорюваних питань з урахуванням інтересів партнера.
Другий крок на цьому етапі (якщо це є необхідним) — складання попереднього портрету партнера на основі даних про його службове становище, політичні погляди, відношення до оточуючих, громадську діяльність й заслуги, улюблені й заборонені теми для розмов; визначаються також ступінь розвиненості в того, хто характеризує, аналогічних якостей (тому що кожний міряє інших, орієнтуючись, насамперед, на себе) та ситуацій, у яких ці якості спостерігалися.
Третій крок передбачає вироблення стратегії та плану бесіди, а також різних тактичних "заготовок", нестача яких може виникнути за ходом справи. План бесіди містить схему викладу матеріалу, яка визначає багато в чому її структуру, причому цією схемою припустимо користуватися відкрито. Однак наскільки точно слід її дотримуватися, визначається виходячи зі значущості бесіди, кількості її учасників, запасу часу, а також досвіду проведення подібних заходів.
Крім плану на підготовчому етапі складається попередній текст виступу, який являє собою набір ключових понять та слів, при цьому детально розробляються, освоюються його окремі фрагменти, що містять повні формулювання ділових пропозицій, які мають бути зроблені партнерам.
Четвертим кроком підготовчого етапу бесіди може бути її репетиція спочатку наодинці із собою, а потім, можливо, з ким-небудь з колег. Репетиції передує осмислення матеріалу, запам'ятовування черговості його викладу й окремих фрагментів тексту, так щоб їх можна було точно відтворювати по пам'яті (особливо це стосується цифрових даних та
цитат).
П'ятий крок підготовчого етапу бесіди полягає у визначенні часу й місця її проведення; при цьому необхідно враховувати їхній можливий вплив на результат (удома, як відомо, й рідні стіни допомагають). І все це обов'язково узгоджується з партнерами.
Якщо учасниками бесіди є співробітники однієї організації, то вибір місця бесіди залежить лише від того, де простіше встановлюються контакти. Це може бути кабінет керівника, робоче місце підлеглого, спеціальна кімната для засідань, а також позаслужбова обстановка, аж до домашньої. Зі сторонніми особами бесіди проводяться або у кабінеті того, хто їх запросив, або у спеціальній кімнаті для гостей.
Бесіду ліпше вести, сидячи в кріслах біля невеликих столиків (великі столи розділяють, а не зближають партнерів, особливо при розміщенні один напроти одного. Крісла (чи стільці) повинні бути однакової висоти, що підкреслює рівність сторін. Учасники повинні мати вільний доступ до олівців, паперу для нотаток, а також до попільниці (але палити можна тільки за згодою усіх присутніх). Загалом вся обстановка має налаштовувати на дружній діловий лад.
2. Другий етап циклу — бесіда. Розпочинається з вітання й осмислення перших вражень про партнерів, включаючи їх настрій, що багато в чому обумовлює кінцевий результат. Основи сприйняття партнерів, як уже було показано, закладаються на попередньому етапі й загалом формуються після першого контакту під впливом таких обставин, як "гало-ефект"  (цілісна оцінка людини як приємної чи неприємної), стереотипи, настрій на момент зустрічі, домінуюча потреба, захисні механізми і т.п. При цьому необхідно враховувати, що більшість людей, які, цілком зрозуміло, намагаються тими чи іншими способами приховати своє "Я". Найчастіше, як показують дослідження, це робиться шляхом використання різного роду "масок". Під час бесіди можуть бути подані кава, чай, суха випічка. Власне бесіда починається зі вступної частини, обсяг якої може займати до 15 % загального часу. Її завдання полягає у знятті психологічної напруженості й встановленні контактів зі співрозмовниками. Досягається це шляхом створення атмосфери взаєморозуміння, прояву щирої уваги до особистості й справ партнерів, підкреслення пріоритетності інтересів останніх, з одночасним привертанням їхньої уваги до своїх справ. Зазвичай ініціатива тут належить представнику (керівнику) приймаючої сторони чи старшому за віком.
Після зняття психологічної напруженості переходять безпосередньо до самої бесіди. Цей перехід може бути прямим, без вступу, й починатися з короткого викладення суті справи, що загалом притаманне короткочасним малозначущім контактам між керівником та підлеглим. Він може починатися з висунення низки проблемних питань, що стосуються теми бесіди. Може, зрештою, відштовхуватися від згаданих у розмові на загальну тему фактів та подій, що прямо чи опосередковано пов'язані з обговорюваною проблематикою.
    У головній частині бесіди активною стороною, як правило, є ініціатор (виключення становить звітна бесіда з підлеглим). Він намагається від початку до кінця дотримуватися обраного основного напрямку, який веде до поставленої мети. Це досягається послідовною постановкою питань у заздалегідь визначеному порядку й проведенням власної основної думки. Висловлюватися й формулювати питання у процесі бесіди необхідно ясними, простими висловами, одночасно приділяючи належної уваги змісту слів співрозмовника та намагаючись зрозуміти, що за ними приховується.
У процесі бесіди важливо з'ясувати, чому співрозмовник сприймає ситуацію саме так, а не інакше. Тому йому необхідно дати можливість цілком висловитися, у необхідні моменти роблячи зауваження чи ставлячи запитання, проте уникаючи при цьому дискусії.
Після того як співрозмовник висловиться, йому необхідно продемонструвати власний погляд на речі, окресливши проблему з іншого боку. Робити це потрібно спокійно, доброзичливо, аргументовано, не викриваючи його у помилках й не наполягаючи беззастережно на власній думці — чим більше людина хоче в чомусь переконати іншу, тим менше вона повинна стверджувати, особливо на початку розмови. Бесіду необхідно вести так, щоб партнер міг насамкінець власноруч спростувати свої помилкові судження.
Наприкінці бесіди представник (керівник) приймаючої сторони чи ініціатор підбивають її підсумки, показують, як може бути використана отримана в її процесі інформація, закликають співрозмовників до її осмислення й подальших активних дій. Якщо час бесіди спеціально не регламентувався (що найчастіше буває на прийомі відвідувачів), це є сигналом для завершення зустрічі.
3. Третім етапом циклу бесіди є її критичний розбір на основі зроблених записів, що дозволяє відповісти на запитання: наскільки чіткими були формулювання; чи все було висловлено чи обговорено; чи завжди вдавалося одержати задовільні відповіді; чи могли бути співрозмовники відвертішими; чи не чиниться на них зайвий психологічний тиск; наскільки невимушено, комфортно вони себе почували; чи можна вважати результати бесіди задовільними; чи необхідно, а якщо так, то коли продовжити обговорення даних питань.
Отже розглянувши все вищезазначене можна зробити висновок, що ділова бесіда – це складний і важливий процес, який включає  в себе багато нюансів та хитрощів, які обов’язково необхідно знати успішному менеджеру чи керівнику.
Тема:4 Спеціальна термінологія і професіоналізми (відповідно до напрямку підготовки).
План.
1.Терміни та їх місце в діловому мовленні.
2. Професійна лексика. Професіоналізми.
Література:
1. Антонюк Т. М., Борис Л. М. Стрижаковська О. С. Українська мова (за професійним спрямуванням). – Чернівці: Місто, 2010.-С. 46-53
2 Глущик, С. Сучасні ділові папери / С.Глущик, О. Дияк, С.Шевчук – К. : АСК, 2001. – 400 с.
Наукові поняття визначаються спеціальними словами — термінами, які складають основу наукової мови. Термін (від латин, tеrтіпus — кордон, межа, кінець) Термін — це слово або усталене словосполучення, що чітко й однозначно позначає наукове чи спеціальне поняття. Термін не називає поняття, як звичайне слово, а, навпаки, поняття приписується терміну, додається до нього. У цій різниці вбачається відома конвенційність терміна, яка полягає в тому, що вчені чи фахівці тієї або іншої галузі домовляються, що розуміти, яке поняття вкладати в той або інший термін. Отже, конкретний зміст поняття, визначеного терміном, буде зрозумілим лише завдяки його дефініції — лаконічному логічному визначенню, яке зазначає суттєві ознаки предмета або значення поняття, тобто його зміст і межі. Усі терміни мають низку характерних ознак, до яких належать: а) системність терміна (зв'язок з іншими термінами даної предметної сфери); б) наявність дефініції (визначення) в більшості термінів; в) моносемічність (однозначність) терміна в межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності; г)стилістичн нейтральність; д) відсутність експресії, образності, суб'єктивно-оцінних відтінків. Терміни поділяються на загальновживані (авангард, ідея, гіпотеза, формула) та вузькоспеціальні, уживані в певній галузі науки (знаменник, дільник, чисельник). На відміну від загальнолітературної, мова професійного спілкування вимагає однозначності тлумачення основних ключових понять, зафіксованих у термінах. Для будь-якої сфери діяльності це дуже важливо, оскільки неточне вживання того чи іншого слова може мати небажані наслідки. Цього можна легко уникнути, якщо вживати терміни лише в тій формі та значенні, які зафіксовані в словниках останніх видань. У множині термінів кожної галузі вирізняють дві складові частини: термінологію і терміносистему. Термінологія — це така підмножина термінів, яка відображає поняття, що утворилися й функціонують у кожній галузі стихійно. На відміну від термінології, терміносистема — це опрацьована фахівцями певної галузі та лінгвістами підмножина термінів, яка адекватно й однозначно відображає систему понять цієї галузі. Від термінів слід відрізняти номенклатурні назви — своєрідні етикетки предметів, явищ, понять. Якщо в основі терміна лежить загальне поняття, то в основі номенклатурної назви — одиничне. До номенклатури входять серійні марки машин, приладів, верстатів, найменування підприємств, установ, організацій, географічні назви та назви рослин, звірів і под. У множині термінів кожної галузі вирізняють дві складові частини: термінологію і терміносистему. Термінологія – це така підмножина термінів, яка відображає поняття, що утворились й функціонують у кожній галузі стихійно. На відміну від термінології, терміносистема – це опрацьована фахівцями певної галузі та лінгвістами підмножина термінів, яка адекватно й однозначно відображає систему понять цієї галузі. Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворюється з активної лексики (діловодство, справочинство); запозичується з інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та частин іншомовних або із запозичених складників (фотокамера, фототелеграф, фототелетайп) тощо. Мовна специфіка сучасного українського терміна ще не стала предметом спеціального наукового дослідження лінгвістів. Вони здебільшого розглядають український термін як особливий знак серед лексем національної мови або використовують його як об’єкт для ілюстрації теоретичних засад загального термінознавства. Тому українські мовознавці особливу увагу звертають на семантику терміна й особливості вияву парадигматичних відношень (синонімних, омонімних, паронімних і родо-видових) в термінній лексиці, а також на пошуки доказової бази, що ілюструє таку фундаментальну властивість терміна, як тенденція до однозначності. Чимало місця в різноманітних дослідженнях займає етимологія і словотвірна будова термінів, що належать до різноманітних терміносистем, а також історії формування найменувань спеціальних понять.Тематичні обрії українського термінознавства розширюють недавні монографічні дослідження, де внутрішньомовні чинники розвитку терміносистем пов’язано з теорією мовного планування, детально проаналізовано роль і місце греко-латинських коренів у різноманітних терміносистемах чи розвиток термінології пов’язано з лінгвоцидом української мови в ХХ ст.. Півторасталітня історія наукового терміна в новій українській літературній мові однак засвідчує, що серед основних питань термінознавства, як і літературної мови загалом, чи не на перше місце завжди висувалась проблема відбору з найрізноманітніших варіантів і органічного входження терміна в лексичну підсистему національної мови. І якщо нове загальновживане слово часто виникало в мові спонтанно, то відбір спеціального слова вимагав опрацювання критеріїв входження в загальнолітературну мову і окрему терміносистему. Це завдання легше вирішувати тоді, коли існує певна традиція терміновжитку. І скільки б не наголошували на семантичних чи естетичних критеріях добору терміна, історія розвитку різних галузей знань засвідчує, що найчастіше перевагу надають терміну, що має найдовшу традицію ужитку, часто усупереч згаданим вище принципам. Дискусії на численних термінологічних конференціях останніх років засвідчують, що чи не найважливішою проблемою сучасного українського термінознавства залишається питання про те, як зберегти національний дух української термінології за умов широких глобалізаційних процесів сучасності. Цікаво, що саме вибір серед можливих термінів найбільш цікавить термінологів-практиків, особливо українську науково-технічну інтелігенцію. Найгарячіші дискусії відбуваються саме із приводу найбільш прийнятних назв спеціальних понять з ряду дублетних найменувань, а також щодо способів і засобів лексикографічного опрацювання й стандартування номінацій процесових понять, словотвірна структура яких, як відомо, найбільш відрізняється від аналогічних термінів інших слов’янських мов, насамперед російської. У зв’язку з цим виникає комплекс питань про те, в якому сенсі ми можемо вести мову про національну специфіку українського терміна, у яких тематичних чи інших групах назв спеціальних понять вона виявляється, на які рівні мовної структури необхідно звернути особливу увагу, щоб узгодити семантичні й прагматичні вимоги до терміна й не втратити його національномовної специфіки. Коло пов’язаних між собою проблем при цьому виходить поза межі суто лінгвістичних, через що термінознавство мусить стати міждисциплінарною науковою галуззю. Серед власне лінгвістичних проблем, пов’язаних з розбудовою українських термінів, що містять специфічні національномовні риси, на сьогодні можемо виділити принаймні шість: 1) опрацювання критеріїв знеросійщення сучасних терміносистем, у зв’язку з чим вимагає опрацювання проблема росіянізму в українській термінології; 2) виявлення англіцизмів (американізмів) у різних терміносистемах і наукове обґрунтування доцільності їх ужитку; 3) з’ясування ролі й місця інтернаціоналізмів та їх національних відповідників у різних терміносистемах; 4) способи відбору назв опредметнених дій; 5) способи відбору найменувань опредметнених ознак; 6) орфоепічні й орфографічні проблеми. Названі питання означають тільки перше наближення до комплексу проблем, пов’язаних з національною своєрідністю сучасного українського терміна. Вони тягнуть за собою й інші, наприклад, проблеми практичного термінознавства, насамперед термінографії, а також викладання основ наук у середній школі та різноманітних наукових дисциплін у школі вищій. Дискусії на термінологічних конференціях кінця ХХ–початку ХХІ століття дають змогу зробити висновок, що принаймні певна частина українських дослідників у своїй науковій галузі під росіянізмами розуміє слова, що містять не притаманні сучасній українській літературній мові корені або афікси (суфікси чи префікси), хоч такі лексеми можуть бути широко розповсюджені в будь-якій терміносистемі. Якщо українські терміни навіть поморфемно перекладені з російської, тобто скальковані за російськими взірцями, але їх морфемний склад не суперечить будові українського слова, такі похідники сучасні носії української наукової мови цілковито сприймають і здебільш не обговорюють. Англіцизми, себто слова і словосполуки, позичені з англійської мови або утворені за її взірцями, широким потоком ринули в українську мову наприкінці ХХ століття у зв’язку з розпадом Радянського Союзу і перетворенням світу із двополюсного на однополюсний. У науковій сфері вони найбільше вплинули на термінологію гуманітарних наук, менше – природничих. За рахунок англіцизмів значно поповнився склад науково-технічних і спортивних термінів. Такі лексеми все більше стають конкурентами росіянізмів як основного джерела поповнення української лексики, в тому числі й наукової, чужомовними словами. Англіцизм, як і будь-яке інше позичене слово, доречний, якщо він позначає поняття, що з різних причин ще не назване засобами української мови або в ній відсутній рівновартісний відповідник. Масово проникаючи в нашу мову, коли в ній для позначення багатьох наукових понять існують питомі або позичені терміни, англіцизми витісняють їх без належного опору з боку українських учених. Крім зросійщення, в українського наукового мовного довкілля виникає нова загроза, яку В. Радчук з гіркотою назвав укрлиш, тобто українська інглиш, український варіант англійської мови. У літературознавстві запанувала нарація і похідні слова (наратор, наративний), хоча до цього цілковито обходилися термінами оповідь, оповідний, оповідач. Мовознавці широко застосовують концепт, бо термін поняття їх уже не влаштовує. Економісти не можуть обійтися без назв учасників ринкових відносин (брокерів, менеджерів, дистриб’юторів), які в наукових текстах можна замінити відповідно українськими синонімами (посередник, управлінець, розподілювач відповідно). У політології розповсюджені англомовні назви виборців і похідних від англомовного відповідника українського слова вибори (електорат, електоральні настрої і навіть електор). Жоден футбольний репортаж не може обійтися без голкіпера, лайнсмена, хавбека чи рефері, хоч українська мова має рівноварті відповідники воротар, суддя на лінії, півзахисник, суддя. У журналістиці замість терміна засоби масової інформації понад міру поширений англіцизм мас медія, а інтерв’ю не може бути виняткове, тільки ексклюзивне. Замість давніших назв освітніх установ училище, технікум запровадили англіцизм коледж. Представників наймолодшого й середнього покоління українських учених залюбки вводять у наукові тексти модні англомовні замінники загальновживаних слів: креативний замість творчий; латентний – прихований, неявний; варіабельний – змінний; інтеракція – взаємодія тощо. Почасти це данина моді й сподівання на приховування думки без достатньої глибини проникання в суть аналізованої проблеми, почасти своєрідний науковий жаргон, засіб упізнавання своїх, а нерідко ще й невміння перекласти українською англомовні слова чи словосполуки. Упорядники української науково-технічної термінології ще не виробили концепції, як позичати найменування найновіших технічних засобів, пов’язаних з комп’ютерними технологіями. Тим часом англомовні терміни макрос, опція, принтер, сайт, сервер, сервіс, файл, утиліта та багато інших, значну частину яких можна без втрат перекласти українською, щодня проникають у свідомість усе масовішого користувача комп’ютерної техніки. Чимало термінів утворено шляхом метафоризації — перенесення назви з одного явища або предмета на інший на підставі подібності ознак чи функцій. Такий спосіб спільний для всіх мов. Приміром, поширений у техніці термін сорочка (ізольована порожнина в машинах та апаратах для циркуляції охолоджувальної чи обігрівної речовини) передається в слов’янських мовах так: в українській сорочка, в російській рубашка, в чеській kosile і т. д. Тобто для називання спільного поняття кожна мова знаходить власні лексичні засоби. Прекрасно, що наші фахівці сьогодні намагаються не перекладати дослівно терміни, а підбирати до них найбільш вдалий національний відповідник. Мова законодавчих актів і нормативних документів відіграє дуже важливу роль у становленні української мови. Саме від того, як написано нормативні документи, залежить, чи буде український діловий і науковий стиль удосконалюватися й збагачуватися, чи — як часто, на жаль, трапляється — буде засмічуватися. Відомий мовознавець, доктор філологічних наук, професор О.Сербенська запровадила поняття «екологія мови». Використовуючи екологічну термінологію, можна сказати, що сьогодні основними джерелами забруднення мови є, на жаль, саме нормотворці всіх рівнів. Термінологічну або стилістичну помилку в законі чи іншому нормативному акті можна порівняти з залповим скиданням каналізації в річку, з якої беруть питну воду. Тому що таку помилку тиражують у тисячах примірників, вона фактично стає нормою, й «очистити річку» після цього буває дуже складно. Отже, потрібно, побудувати ефективні «очисні споруди», створивши багаторівневу мовно-термінологічну експертизу законодавчих актів та нормативних документів. Мета такої експертизи — поліпшити якість законодавчої й нормативної бази, забезпечити системність, понятійну узгодженість, однозначне розуміння викладених у документах вимог та положень, використовуючи застандартизовану й усталену термінологію. Експертизу нормативно-правових документів державного рівня могли б проводити мовознавці Інституту української мови та Інституту мовознавства ім. О.Потебні, а також наукові установи органів державного нагляду за нормативними документами у сферах їхньої діяльності, наприклад, Держспоживстандарту, Держбуду та інших. Потрібна конструктивна співпраця мовознавців та фахівців з термінології в різних галузях, яка сприятиме зміцненню статусу української мови як державної, а з боку держави в особі керівників різних рангів — конкретна допомога в цій роботі. У такому поєднанні зусиль — запорука зміцнення позицій української мови в інтересах розвитку України та її інтеграції у цивілізоване світове співтовариство. 2.Професійна лексика.Професіоналізми  Професіоналізми — слова й мовленнєві звороти, характерні для мови людей певних професій. Оскільки професіоналізми вживають на позначення спеціальних понять лише у сфері тієї чи іншої професії, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають

Тема 5: Типи термінологічніх словників (відповідно до фаху).
План.
1. Попрацюйте в бібліотеках, Скористайтесь ресурсами інтернет, опануйте способи упорядкування, функціональне призначення термінологічніх, перекладніх словників.
2.Складіть бібліографічний список словників (відповідно до фаху).
Література:
1.Грінченко Б. Словарь укр. мови, т. 1. К., 1907;
2.Червінська Л. Ф., Дикий А. Т. Покажчик з укр. мови. X., 1929 — 30;
Дослідження з мовознавства в Укр. РСР за сорок років. К., 1957;
3.Касарес X. Введение в совр. лексикографию. М., 1958;
4.Москаленко А. А. Нарис історії укр. лексикографії. К.., 1961;
5.Горецький П. Й. Історія укр. лексикографії. К., 1963;
6.Паламарчук Л. С. Укр. рад. лексикографія. К., 1978; Новое в зарубеж.
лингвистике, в. 14.
7.Тараненко О. О. Новий словник укр. мови: Концепція і принципи укладання
словника. К. — Кам’янець-Подільський, 1996.
Класифікування документів – процес впорядкування та розподілу документів за класами з метою відобразити відношення між ними і складати класифікаційні схеми. Класифікація документів – система їх підпорядкування, яку використовують як засіб установлення зв’язків між класами документів. Класифікація словників – практичний систематизований опис словників та їхніх жанрів, що склалися історично в тій чи тій національній лексикографічній традиції. Класифікація є ефективним способом систематизації знань, а також презентації особливостей, важливих ознак та характеристик досліджуваного об’єкта. Розв’язання проблеми класифікації словників сприятиме виробленню єдиної методології укладання (тематичний обсяг, реєстр, форма, призначення, функції словника) для кожного виду і типу словників. Для проведення класифікування словників необхідно дотримуватися таких вимог: непересічності ділень (таке саме ділення треба виконувати за однаковою ознакою); співрозмірності ділень (ділення має бути вичерпним, повним; ділення не має бути ні недостатнім, ні надлишковим); взаємного вилучення ділень (члени ділення одного ряду мають взаємно вилучати один одного); неперервності ділень (члени ділення мають чітко відтворювати структуру понять, бути найближчими до поняття, не перестрибуючи з одного підкласу в інший). Класифікування документів передбачає проведення багатоступеневого, ієрархічного й дихотомного ділення їх на види, підвиди, різновиди. Класифікація має ієрархічну будову, яка передбачає розміщення документів у порядку від вищого до нижчого. 145 Класифікації притаманна дихотомія, тобто послідовне ділення документів одного роду на два протилежні види, підвиди, різновиди. Сутність видової й типологічної класифікації словників полягає у диференціації об’єктів вивчення за певними визначальними ознаками. Видову й типологічну класифікаційні схеми створюють на основі різних логічних процесів. Якщо в основу видової класифікації покладено диференціацію ознак, то в основу типологізації – їх інтеграцію. Класифікацію словників здійснюють за різними ознаками, які визначають певний аспект аналізу документів. Кожен аспект аналізу – фасет класифікації – об’єднує певну сукупність видів документів, які мають певні ознаки. В основі кожної класифікаційної схеми лежить одна диференційна ознака: співвідношення лівої і правої частин словника; спосіб розміщення, склад та характер відбору реєстрового словникового ряду; об’єкт відображення; відображення історичних процесів; мета і призначення словника. Класифікація термінологічних словників пов’язана з їхніми структурними особливостями та функціями. Об’єктом дослідження були українські термінологічні словники, опубліковані в 1948–2002 рр. Упродовж 1948–1989 рр. із найрізноманітніших галузей знань вийшло в світ понад 100 словників з українським реєстром термінів, у 1990–2001 рр. – 550 українських термінологічних словників, енциклопедій, довідників. Високий рівень динамічності термінологічної лексикографії, видова розгалуженість українських термінологічних словників, починаючи з 90-х років, створили передумови для проведення видової й типологічної класифікації словників.
1. Видова класифікація словників
1.1. Класифікація за інформаційним складником Широта охоплення термінологічної лексики Універсальні, багатогалузеві, галузеві, вузькогалузеві Спосіб опису лексичного значення слова Перекладні (двомовні, багатомовні) Праці енциклопедично-довідкового типу (тлумачні, тлумачно-перекладні, довідники, енциклопедії, енциклопедичні словники) Час творення термінів Словники сучасної термінології, словники історичної термінології Опис термінолексики, який ґрунтується на різних рівнях мови Орфографічний, словотвірний, синтаксичний, семантичний Склад основного тексту, кількість залучених творів Моновидання, збірник
1.2. Класифікація за матеріальним складником документів Структура, кількість одиниць Серійні, однотомні, багатотомні Матеріальна форма носія інформації Кодексові, дискові, комбіновані Характер знакових засобів Текстові, матричні, комплексні Спосіб документування Друковані, електронні Призначеність для сприйняття Людиночитні, машиночитні Канал сприйняття Візуальні Повнота відображення мовної лексики Повні, середні, короткі, словники-мінімуми Порядок розміщення лексичного матеріалу Формальні (алфавітні, алфавітно-гніздові) Логічні (систематичні, систематично-алфавітні)
1.3. Класифікація за обставинами існування в зовнішньому середовищі Первинність виходу в світ Оригінальні, передруки й перекладені Місце створення Корпоративні, загальнодержавні, зарубіжні Поширеність вживання термінології Словники загальновживаної тармінології, словники індивідуально-авторської термінології
2. Типологічна класифікація словників Цільове призначення Довідковий документ; науковий документ; науково- популярний документ; виробничий документ; навчальний документ Читацьке призначення Для широких кіл; для окремих категорій фахівців чи угруповань мовців 146 Видова класифікація термінологічних словників передбачає строгий поділ документів за законами логіки: єдність ознак, співрозмірність членів ділення, їх взаємовилучення, неперервність ділення. Перший з них – найважливіший і вимагає, щоб весь обсяг поняття словник було розділено за однією з ознак. Оскільки в документа таких ознак багато, то обсяг поняття треба ділити за кожним із них. Видова класифікація – це диференціація словників за однією найсуттєвішою ознакою. Цю сукупність словників групують у вид. В основу видової класифікації словників покладено три блоки ознак відповідно до різних характеристик: інформаційного та матеріального складників документа, умов існування документа в зовнішньому середовищі (див. схему). Кожен із блоків є критерієм для побудови класифікаційного ряду за пріоритетними ознаками. Ці ряди утворюють багаторівневу структуру класифікаційної схеми термінологічних словників.
Типологізація пов’язана з групуванням словників на основі їх відповідності певній узагальненій моделі – типу, тобто найсуттєвішим рисам, властивим певній групі документів. Типологія словників – належність документа до певного типу за сукупністю ознак. Найсуттєвіші типоутворювальні ознаки для класифікації словників визначають за їхнім цільовим і читацьким призначенням. У системі типологічної класифікації термінологічні словники належать до довідкових документів, оскільки містять короткі відомості наукового або прикладного змісту, викладені, оформлені й розміщені в порядку, зручному для їх швидкого знаходження. Характеризують високим ступенем узагальнення інформації шляхом стислого викладу відомостей у вигляді готових висновків. Водночас інтеграція ознак, властивих термінологічним словникам, зумовлює значно ширше їхнє функційне призначення і використання. Це дає підстави визначати їх належність не тільки до довідкових документів, але й інших типів.
Термінологічні словники можна класифікувати як наукові документи, оскільки вони містять результати теоретичних або експериментальних досліджень у вигляді наукових понять та їх номінативних одиниць. Головною їхньою функцією є документне забезпечення науковою довідковою інформацією різних сфер діяльності суспільства: науки, виробництва, освіти, культури, управління. Певну частину термінологічних словників можна класифікувати як науково-популярні документи, оскільки вони містять відомості про теоретичні або експериментальні дослідження в галузі науки, культури, техніки у формі, доступній читачеві- неспеціалісту. Їх цільове призначення як науково-популярних видань полягає в розповсюдженні й популяризації наукових та інших спеціальних знань у сфері науки, техніки, виробництва, зокрема їх історії. Вони містять відомості наукового або прикладного характеру, але не у всьому обсязі, а тільки у вигляді основних понять, знання яких необхідне суспільству загалом. Такі словники містять популярний виклад в систематизованому вигляді змісту лексичних одиниць певної галузі знання. Вони забезпечують орієнтацію неспеціалістів в поняттєвому апараті галузі знання. Передусім до них належать ілюстративні термінологічні словники. Частину термінологічних словників можна класифікувати як виробничі документи, призначені для використання на виробництві та в інших сферах практичної діяльності, що містять матеріали прикладного характеру, розраховані на фахівців різної кваліфікації. Їх цільове призначення полягає в забезпеченні довідковою інформацією всіх сфер практичної діяльності, зокрема виробництва. З’являється новий різновид лексикографічних праць – термінологічні словники як навчальні посібники для забезпечення навчального процесу. До навчальних належать словники, які відображають термінологію певної навчальної спеціальності чи ще обмеженішої тематики – курсу. Виходять словники, які відображають поняттєво-термінологічний апарат певної наукової теорії. Цей різновид словників, як правило, розвивають вищі навчальні заклади для забезпечення навчального процесу.
Термінологічні словники, особливо тлумачні та тлумачно-перекладні, використовують у навчальному процесі як довідкову базу. Термінологічні словники, відображаючи лексику спеціальної сфери, мають чітко окреслене функційне призначення – відображати поняттєво-термінологічний апарат різних галузей науки й 147 техніки та забезпечувати наукову, навчальну, виробничу діяльність. Це зумовлює критерії відбору термінологічного матеріалу за читацькою адресою. Термінологічні лексикографічні праці призначено широким колам науковців, викладачів, студентів усіх спеціальностей або певної спеціальності, аспірантів, слухачів підготовчих відділень, слухачів системи підвищення кваліфікації, учнів, науково-технічних працівників. Однак існують словники, які виникли як наслідок спостереження за професійною лексикою окремих категорій фахівців чи угруповань мовців. Запропоновані диференційні ознаки є найсуттєвішими для поділу термінологічних словників, а репрезентована класифікаційна система охоплює найрізноманітніші типи словників. Кількість диференційних ознак можна збільшити з появою нових типів термінологічних словників. Класифікація документів створює основу для подальшої диференціації документів, дозволяє встановити специфіку кожного виду й типу документа, допомагає орієнтуватися в документній інформації та ефективно її використовувати.
Тема :6 Точність і доречність мовлення. Складні випадки слововживання. Пароніми і омоніми. Вибір синонімів.
План
1.Законспектувати теоретичні положення .
2.Виконати завдання.
Літературне мовлення в своєму ідеальному, стилістично довершеному вияві обов’язково має бути точним. Точність мовлення — одна з визначальних комунікативних ознак мовлення, яка найбільше пов’язана з його нормативністю, правильністю і логічністю.
Лексема «точність» тільки частково термінована і визначається здебільшого за прикметником «точний». Слово «точність» має такі значення (див. СУМ): 1) високий ступінь відповідності чогось певним об’єктивним даним, дійсності: На мене навіть скаржаться часом, що я псую «точність вислову» своїми «стилістичними прикрасами» (Леся Українка); 2) висока міра правильності в діях, рухах, розрахунках та ін.: Наша робота слюса- рів-складальників потребує точності. Відрегулюєш правильно барабан, то й верстат працюватиме довго і безвідмовно (3 газети); 3) суворе, ретельне дотримання необхідних норм, вимог; акуратність, пунктуальність: Було їй [Тамарі] від Кирила Васильовича за те, що прийшла раніше призначеного ним часу! — Точність! Точність! Ти що, забула про нашу вимогу? (А. Хижняк).
Семантично розгалуженіше використовується прикметник «точний». СУМ фіксує п’ять синонімічних значень цього слова: 1) виміряний, вирахуваний з максимальним наближенням до об’єктивних даних; протилежний лексемі «приблизний»: точна вага, точний розмір і т. ін.; 2) який у подробицях, деталях відображає певний об’єктивний зміст; не приблизно, не загально, а найбільш адекватно, правдиво передає зміст відповідного поняття, суть явища, цілком відповідає певному зразкові, оригіналові, першоджерелу: Співробітники станції «Північний полюс» складають точні карти Північного Льодовитого океану; 3) вичерпно визначений, конкретний: Тільки точне виконання кожним загоном свого завдання могло забезпечити загальний успіх (О. Гончар); 4) який цілком відповідає певним вимогам, потребам: точний наказ, точна інструкція; 5) який суворо дотримується встановленого порядку; акуратний, пунктуальний: Бути точним у розрахунках…
Отже, «точність» — поняття не тільки лінгвістичне (точність мовлення), а й загальнонаукове: точність філософських, хімічних визначень; точність фонетична, акцентна, семантична, морфологічна, орфографічна тощо. У найширшому й узагальненому вияві точність мовлення представлена на синтаксичному рівні мови — в реченнях і текстах.
Точність мовлення — повна відповідність, узгодженість висловлюваного з певними матеріальними та ідеальними реаліями життя; точність мовлення полягає в тому, щоб кожне реалізоване речення, його значеннєва сутність, будь-яке поєднання речень правдиво, реалістично передавало зміст висловленого і особистісне поняттєво-почуттєве сприймання його мовцем. Щоб спілкування з іншими було дієвим, результативним, воно повинно бути завжди точним і логічним. Точність мовлення забезпечується цілковитою відповідністю вживаних слів тим поняттям, уявленням, які закріпились у мовленні за мовними одиницями, найбільше за лексемами, фразеологізмами, реченнями. Мова як суспільне явище і різнорівневий інвентар різнотипних мовних одиниць (фонем, морфем та ін.) придатна для того, щоб мовець у межах будь-якого стилю міг висловитись найточніше. Літературно-художнє мовлення теж повинно бути точним —- навіть у використанні тропеїчних засобів мови: метафори, епітета тощо. Точність мовлення і його нормативність є найважливішими категоріальними ознаками мовленнєвої культури.
Точності мовлення протистоїть його неточність, яка спричиняється неточністю мислення. Мовленнєва неточність пояснюється незнанням подробиць описуваного (говореного), з одного боку, і неглибоким знанням мови — з другого. Щоб за схожих обставин уникнути одних і тих самих мовних форм, а отже, й однотипності, одноманітності у вираженні думки й почуття, треба вміти правильно користуватись мовою, багатствами її лексики і граматики. Відомий французький мовознавець Жо- зеф Вандрієс (1875—1960) зазначав: «Гнучка мова людини: поле — для слів і сюди і туди безмежне», але використання слів підлягає суворій закономірності: щоразу єдино потрібне слово має зайняти єдино потрібне місце. Інакше допускається неточність у змісті думки, що нерідко призводить до стилістичної невправності мовлення.
Багатьом мовцям буває важко точно і вміло розповісти про те, що вони добре уявляють, про що думають, що відчувають. Точність мовлення передбачає чітку відповідність слів тим поняттям, уявленням, предметам, діям тощо, які вони позначають. Сказане чи написане повинно_бути ідентичним до певних реалій життя. До цього потрібно прагнути кожному мовцю.
Мовленнєві неточності є порушенням мовних норм. Наприклад, у фразі Економіка України нині Знаходиться в занедбаному стані замість слова знаходиться потрібно вживати перебуває (слово перебуває вказує на рух, динаміку, процес, на змінюваність, тоді як знаходиться означає відсутність руху, постійність чогось-не- будь, пор.: Острів Цейлон знаходиться поблизу Індїї) або висловлюватися простіше: Економіка України нині занедбана. Часто мовці ототожнюють лексеми заступник і замісник (директора); замісник — це той, хто тимчасово обіймає якусь посаду (ним може бути то один, то інший працівник), заступник — це особа, яка постійно перебуває на певній адміністративній посаді. Точними є словосполучення більшість учнів, більшість заводів, а неправильними — більшість часу (потрібно — більша частина часу); пару слів, пару годин: парами рахують лише парні предмети (панчохи, туфлі та ін.); інша річ — два слова, дві години. Пароніми, тобто близькозвучні слова, теж розрізняються семантично і стилістично, напр.: дружний — одностайний, а дружній — такий, який ґрунтується на дружбі, на взаємній прихильності, довір’ї, доброзичливості: Народ був дружний, роботящий, прекрасно міг сполучати державні інтереси з особистими (Остап Вишня). Але: Наше українське суспільство повинно складатись з дружніх верств населення (3 газети), йор.: У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас. Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив (Т. Шевченко); Юра несе перед собою правицю, простягнуту для дружнього потиску (Ю. Смолич).
Непослідовним є використання в мовленні слів харчувати, харчупоШися (стосуються людей) і годувати, годуватися (вживають щодо тварин): Уже се мусить всякий знати, Що військо треба харчувати (І. Котляревський); Ми стали гірше харчуватися (3 газети); Годувати худобу треба значно краще (3 газети). Проте іноді слово годувати вживається й в значенні харчувати: Учи сина, як годуєш, бо тоді вже не навчиш, як тебе годуватиме (Нар. творчість); Годують нас дуже добре, смачне все і свіже і гарно подане (М. Коцюбинський).
Вживаючи в мовленні лексеми покращення (від покращити) і покращання (від покращати), не варто уникати слів поліпшити, поліпшувати. Вони типовіші для нашої мови, мають велику за обсягом групу споріднених слів: поліпшити, поліпшений, поліпшення, поліпшувати, поліпшуватися, поліпшувач, поліпшуючий. Коренева група слів покращення, покращання (семантично ці форми збігаються) менша: покращений, покращати, покращити.
Поширеною мовленнєвою неточністю є вживання слів»співпадати, співпадіння (їх не фіксує жоден із словників української літературної мови) замість збігатися, збіг. Отже, правильно: Наші погляди збіглись (стали однаковими); збіг обставин, збіг думок.
Надмірним є використання слова протиріччя, хоча воно означає те саме, що суперечність: становище, при якому що-небудь одне виключає інше, несумісне з ним або протилежне йому; невідповідність чого-небудь чомусь; протилежність колективних, громадських та індивідуальних інтересів. Отже, перевагу слід надавати лексемі суперечність, а не протиріччя, яка є калькою (копією) російського противоречие. Словники не фіксують слів протирічний, протирічити, а тільки суперечливий, суперечити, суперечка, суперечливість, суперечливо, суперечний, суперечник, суперечниця, суперечно.
Типова для нашої мови лексема приїжджати (приїжджаю, приїжджав), а не приїздити, приїздив, яка надто поширена нині.
Надмірно вживається і слово хід (ходу) — рух, переміщення кого, чого-небудь у якомусь напрямку. Воно увійшло до складу багатьох словосполучень, уживаних переносно або ж у значенні, близькому до переносного: давати хід, давати задній хід (рухатися у зворотному напрямку; несподівано зникати, тікати куди-небудь); на повному ходу, малий хід, на ходу підметки рвати, своїм ходом, повний хід, знати всі ходи, на холостих ходах, холостий хід, робочий хід та ін. Замість під час, у процесі (чого-небудь) мовці вдаються до в ході, у ході. Ці слова характерні для текстів публіцистичного, художнього стилів: Брянський оцінював, як переборювалися складні ситуації і несподіванки, що завжди виникають у ході бойових дій (О. Гончар). Неправильно словосполучення перебіг подій замінювати на протікання подій; проходять (минають) дні, роки на словосполучення зі словом протікають. Для сучасної української літературної мови ця лексема не характерна. Раніше вона вживалася в текстах розмовного й художнього стилів: Так протікали дні… серед безлюддя, тиші і чистоти (М. Коцюбинський).
Замість поширення (дія за значенням поширити і поширитися, тобто зробити що-небудь ширшим, більшим за розміром; розширити) в публіцистиці (і не тільки) переважно вживають розповсюдження — дія і стан за значенням розповсюдити і розповсюдитися: розповсюдження (чуток, звичаїв, газет, книг тощо). Однак використання структурної кальки російського слова рас- пространение стилістично не вмотивоване: слово розповсюдження фонетично громіздке, менш природне для української мови, але домінує в мовленні: Щоб запобігати розповсюдженню ядерної зброї; розповсюдження знань (ідей, чуток і под.).
Не слід нехтувати і словом нагромаджувати (поступово збирати, відкладати що-небудь; насипати, накладати купою; згрібаючи, збирати в якій-небудь кількості), надаючи перевагу лексемі накопичувати (накопичений, накопичення, накопичуватися та ін.), яка навіть орфоепічно складніша, менш зручна: Потрібно накопичувати наші надбання в економіці; в нашій накопичувальній системі. їх потрібно використовувати паралельно, як синоніми.
Розрізняються значенням слова дзвінок і дзвоник. Дзвінок — зменшене до дзвін, а також назва процесу, дії від пристрою, який дзвенить: Микола натиснув на дзвоник, але дзвінка в квартирі не почули; Задзвенів телефон, і я пішов відповідати на дзвінок; але: Почувся церковний дзвін (калька з російської мови). Дзвоник — назва пристрою, який видає звук: Коні помчали, дзвоники задзвеніли (Г. Квітка-Основ’яненко); Дзвоник вийшов з ладу, тому я не почув дзвінка (звуку). Дзвоники — трав’яниста або напівкущова рослина з блакитними, фіолетовими тощо квітками, які формою нагадують маленькі дзвони: У парку, за словами старожилів, було багато фіалок, конвалій… дзвоників та інших квітів (3 журналу).
Отже, неточність, нестилістичне поєднання слів мовленні найчастіше виникає через нерозуміння мовцем справжнього (точного) лексичного значення слів.
Неточно використане слово або вислів спричинює різнотлумачення, непорозуміння, внаслідок чого знижується дієвість мовлення, особливо прилюдного виступу. Недоцільними, неточними є вислови: вірно зробив (зауважив, відзначив, сказав), вірна відповідь. Слова вірний, вірно потрібно замінити на правильно, правильна: правильно зробив (зауважив, відзначив, сказав), правильна відповідь. Вірний — це той, хто заслуговує довіри, хто відданий комусь, постійний у своїх почуттях, поглядах, не зраджує: Усе буде, як скажеш, — промовила вірна, віддана дружина (Марко Вовчок); Знов зрина жадання Тихої розмови, Щирого братання, Вірної любові (М. Старицький). Це слово слід вживати у зворотах типу бути (лишатися та ін.) вірним собі: Старий генерал лишався вірним собі (М. Коцюбинський). Вірний може також означати неминучий (очевидний, надійний, відданий): Погнали його на вірну смерть, скласти свою… голову (І. Цюпа). Вірно — прислівник до прикметника вірний: Вісім років вірно чекала його Марійка (О. Гончар). Правильний — це той, що відповідає дійсності, істинний (задачу розв’язано правильно); а також такий, що не суперечить правилам, нормам; безпомилковий; ритмічний, регулярний (правильне биття серця). Це слово застосовують і в математиці: правильний дріб (дробове число, чисельник якого менший за знаменник), правильний трикутник, чотирикутник (усі його сторони рівні).
Точність мовлення найвиразніше виявляється у синоніміці мовних засобів, залежить від уміння мовця добирати потрібне слово з багатьох різнозвучних слів, але тотожних чи близьких за семантикою, кожне з яких також відрізняється стилістично. За яких умов скористатись, наприклад, дієсловом іти, а за яких — синонімами до нього прямувати, крокувати, марширувати, ступати, проступати, мандрувати, виступати, просуватись, брести, дріботіти, чимчикувати, тупцювати, клига- ти, повзти, пхатися, пертися, плестися, теліпатися, телющитися, човгати, чвалати, чапати та ін., — залежить від точності мислення, розумово-мовленнєвої спроможності особи.
Отже, усне і особливо писемне мовлення повинно бути нормативним і точним. Кожне слово в будь-якому поєднанні з іншими словами потрібно вживати в його найусталенішому значенні, бо тільки точне формулювання думки найповніше відповідає ситуації й меті мовлення.
Завдання для виконання лексичних вправ
Вправа «Добери слово».
Група 1. Доберіть антонім до виділеного слова та утворіть з ним словосполучення.
Прийняти на роботу, позитивна діяльність, поверхова думка, вдаване співчуття, щира людина, товариська особа, зовнішній стан, імпульсивний за характером.
Група 2. Перекладіть українською мовою подані словосполучення; враховуючи особливості слововживання в українській мові, доберіть правильне слово в перекладі.
Отмечать юбилей, в лице руководителя, действующее положение, отношение в коллективе, занять призовое место, предоставить информацию, отношение к работе, объём инвестиций.
Група 3. Доберіть слова до наданих пояснень. До якої лексичної групи належать ці слова?
а)дія, вчинок, окремий прояв людської діяльності;
б)документ, який посвідчує певний факт.
а) відсутність когось або чогось;
б) неякісно виготовлена або зіпсована продукція.
а) орган рослини у вигляді тонкої пластинки;
б) писемне повідомлення, що надсилається установі.
а) середина ночі;
б) одна з чотирьох сторін світу.
а) розіграш білетів лотереї;
б) кількість примірників друкованого видання.
а) постійний склад працівників певного підприємства;
б) державно-територіальна одиниця в складі деяких федеральних держав.
Вправа «З’ясуй значення слова».
Визначте відмінність у лексичному значенні слів, використовуючи запропоновані довідкові джерела, та складіть речення з поданими словами.
Група 1: компанія – кампанія, дебет – дебют;
Група 2: декваліфікація – дискваліфікація, сальдо – сальто;
Група 3: особистий – особовий, ліцензія – ліценція.
Тема: 7-8 Морфологічні норми сучасної української літературної мови. Варіанти норм. Синтаксичні норми сучасної української літературної мови в професійному мовленні.
План
1.Опрацювати теоретичні положення:
А)Типові порушення нормативності уживання дієслівніх форм.
Б)Дієприслівникові звороти у професійному мовленні.
2.Виконати запропоновані вправи.
Література:
1.Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навч. посіб.
—К.: Артек, 1999.
Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник -К.: А.С.К., 2003. — 400 с.
Зубков М.Г. Мова ділових паперів. — Харків: Торсінг, 2001.- 384 с.
Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне й непрофесійне спілкування — Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2004. — 480 с.
Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / за ред. Н.Д.Бабич. - Чернівці: Книги ХХІ, 2005. -572 с.
Мацюк З.О. Станкевич Н.І. Українська мова професійного спілкування — К.: Каравела, 2005.
Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм
стки ні- (пишуться разом): ніхто,
ніщо, ніякий, нічий, ніскільки, нікотрий.
У неозначених і заперечних займенниках, якщо в них між часткою й займенником є прийменник, усі частини пишуться окремо: у декого – де в кого, абиким – аби з ким, до будь-кого – будь до кого, про ніщо – ні про що, нікого – ні від кого, дечим – де з чим. Основними поняттями морфології є: граматичне значення, граматична форма, граматична категорія та частини мови. Як наука про форми морфологія вивчає засоби вираження граматичних значень слів і форми словозміни (іменника, прикметника, числівника, займенника, дієслова) та функціональне призначення самостійних і службових слів.
Однією з визначальних ознак культури писемного та усного спілкування є граматична правильність, тобто дотримання унормованих правил змінювання слів та їх творення, побудови словосполучень і речень.
Кожній повнозначній змінюваній частині мови – іменнику, прикметнику, числівнику, займеннику, дієслову властива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід обов’язково дотримуватися.
Частини мови – це слова, що характеризуються спільними лексичними ознаками, властивими їм граматичними категоріями, синтаксичними функціями і засобами словотвору.
Частини мови за основним значенням і граматичними формами поділяються на самостійні та службові. Слова, які мають лексичне і граматичне значення, виступають членами речення й утворюють речення, а також називають предмети, поняття, прикмети, якість, кількість, порядок дії й стани – називаються повнозначними (самостійними):
іменник,
прикметник,
числівник,
займенник,
прислівник,
дієслово.
У стилістичному плані морфологія використовується на підставі наявності в ній близьких за значенням і функціями явищ. При стилістичному використанні фактів морфології слід мати на увазі два моменти: різну частотність уживання окремих форм у тому чи іншому функціональному стилі і зв’язки значень певних форм з даним функціональним стилем.
Слід розглядати такі морфологічні засоби: категорія роду, категорія числа, власні й загальні назви, ступені порівняння, стягнені й нестягнені форми, дієслівні категорії та інші.
Іменники – це слова, що мають значення предметності й відповідають на запитання хто? Що? За своїм смисловим значенням і граматичними властивостями іменники поділяються на дві групи: загальні і власні.
У документах найчастіше виникає сумнів щодо використання роду іменників, коли це стосується назви осіб за професією. Офіційні назви посад, професій – іменники чоловічого роду, тому слід вживати саме їх. Коли ж після таких сполук на позначення жіночого роду стоїть дієслово, то воно узгоджується з прізвищем і вживається у формі жіночого роду. Часто в документах замість множини використовуємо однину. Чимало помилок у вживанні давального та родового відмінка іменників (-у, -ові, -еві, -а, -я, -у, -ю).
Змінювані іменники поділяються на чотири відміни. Іменники І та ІІ відміни за характером закінчень поділяються на тверду, м’яку й мішану групи.
Прикметники – це слова, що вказують на ознаку предмета і відповідають на запитання який? Яка? Яке? Чий? Чия? Чиє? Прикметники змінюються за родами, числами, відмінками; виражають різноманітні ознаки й властивості предметів: якість, розмір, смак, матеріал, колір, належність, зовнішні ознаки, внутрішні властивості, відношення до часу, відношення до місця. За значенням та граматичними властивостями прикметники поділяються на три групи:
Якісні – називають ознаки, властиві предмету більшою або меншою мірою: холодний – холодніший – найхолодніший.
Відносні – називають ознаки предмета за його відношенням до інших предметів, дій, обставин: телефонний дзвінок, завтрашній день.
Присвійні – вказують на приналежність предмета людині (тварині) і відповідають на питання чий? Чия? Чиє?: братів автомобіль, батькова фірма.
Якісні прикметники мають два ступені порівняння: вищий і найвищий.
В українській мові прикметники мають повну (відмінювану) і коротку (невідмінювану) форму.
Також розрізняють дві групи: тверду і м’яку
У діловому мовленні можуть виникнути труднощі у використанні ступенів порівняння, оскільки тут частіше вживані аналітичні форми: більш вичерпний, найбільш повний.
Творення ступенів порівняння
Вищий ступінь порівняння Найвищий ступінь порівняння
Проста форма Складна форма Проста форма Складна форма
-іш-, -ш-
різкий-різкіший Більш, менш
Більш різкий -най-
вищий-найвищий Найбільш, наменш
Найбільш вищий
Особливості використання прикметників у ділових паперах
Перевага надається прикметникам книжного походження: автобіографічний, балансовий, валютний, еквівалентний, маршрутний, нейтральний, парламентський та ін.
Отже, треба уникати вживання прикметників із розмовної, зниженої лексики, двозначним змістом, суфіксами збільшеності, зменшеності й пестливого забарвлення, стягнених повних та усічених форм, замінюючи їх однозначними, неемоційними прикметниками або розгорнутими пояснювальними конструкціями з інших частин мови.
У використанні ступенів порівняння окремих якісних прикметників перевага надається аналітичним формам, які утворюються за допомогою прислівників: дуже, надто, більш, менш та ін. (дуже працьовитий, надто великий, менш вдалий.)
Складена форма вищого й найвищого ступенів порівняння утворюється за допомогою прислівників: більш, найбільш, менш, найменш, але слід уникати вживання суфікса –іш-: більш рішучий, найбільш доцільний.
Прикметник двосторонній уживається тільки тоді, коли стосується двох сторін у значенні – особа, група осіб, організація, яка представляється в певному відношенні іншій особі, особам, організації. Поєднується зі словами: договір, угода, домовленість, співробітництво, відносини, зв’язки, переговори.
У формах М. Відмінка однини чоловічого та середнього роду слід використовувати закінчення –ому: на попередньому з’їзді, на старому обладнанні.
Замість розмовної форми треба користуватися конкретним визначенням: великий, більший за; надзвичайно довгу.
Уникають уживання присвійних прикметників, замінюючи їх іменниками або відповідними прикметниковими формами. Якщо потрібне точне означення, іменник-прізвище (посада, звання тощо) ставлять у Р. відмінку, це стосується тих випадків, коли є кілька однорідних членів: досягнення студента або студентські досягнення, розпорядження директора, а не студентові досягнення, директорові розпорядження.
Але усталеним є вживання присвійних прикметників:
А) у термінологічних словосполученнях: адамове яблуко, сигма-функція,карданова передача, кесарів розтин;
Б) у крилатих висловах: езопівська мова, дамоклів меч, аріаднина нитка;
Уникають уживання прикметників, що походять від географічних назв з додатковим роз’яснюючим іменником: житель м.Біла Церква, адреса в м. Ясинувата, а не білоцерківський житель, ясинуватська адреса
Але усталеним є вживання подібних прикметників, які означають географічні назви, що походять:
А) від топонімів та інших географічних назв: Донецька область, Київський проспект, Дніпровський лиман.
Б) від імен, прізвищ чи псевдонімів: селище Гоголеве, Баренцове море.
Прикметник узгоджується з іменником на означення певних професій, посад та звань жінок лише в чоловічому роді: старший викладач, досвідчений інженер, непрофесійний водій, новий професор, винахідливий капітан.
Усі прикметники (у ролі означень), що вживаються у сполуках із числівниками два, три, чотири стоять у Н. Та З. Відмінках множини й мають переважно закінчення –і, а не –их. Це ж стосується і прикметника останній із числівником п’ять і більше: два нестандартні вироби, чотири великі контейнери, за останні вісімдесят років.
Для визначення часу за роком треба вживати відповідні прикметники в Р. відмінку без прийменника у(в), або ж прислівник: торік, позаторік, а не у минулому році, у позаминулому році.
Треба слідкувати за узгодженням прикметникових закінчень з іменниками на позначення невизначеної кількості однорідних предметів, що існують у певній сукупності: медичне приладдя, величезне каміння, пошкоджене коріння, рідке пруття, кучеряве волосся.
Займенник лише вказує на предмети, ознаки та кількість, але не називає їх. Займенники в мові вживаються часто для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому їхню форму треба обов’язково узгоджувати з родом і числом іменників, замість яких ці займенники вжито. Правильно вжиті займенники допомагають пов’язати речення в тексті.
За значенням займенники поділяються на дев’ять розрядів:
особові – указують на особи: я, ми (1-а особа), ти, ви (2-а особа), він, вона, воно, вони (3-я особа);
зворотний себе – указує на ту особу, яка виконує дію;
присвійні – указують на належність предмета 1-й особі: мій, наш; 2-й особі: твій, ваш; 3-й особі множини: їхній; особі, яка виконує дію – свій; на належність предмета 3-й особі однини указують особові займенники в Р. відмінку – його, її;
вказівні – указують на предмет: цей, той (оцей, отой); на ознаку: такий (отакий); на кількість: стільки;
означальні – весь (ввесь, увесь), всякий (усякий), кожний, інший, сам, самий;
питальні – являють собою запитання до іменника: хто? що?; до прикметника: який? чий?; до числівника: скільки? котрий?;
відносні – ті, що й питальні, але вживаються для приєднання підрядних речень до головних: Благословен же той, хто від грози не никне, і пісня, що летить до радісних небес (В.Сосюра);
Неозначені – утворюються від питальних за допомогою часток аби-, де-, ось- (пишуться разом) та хтозна-, казна-, бозна-, будь-, -небудь, невідь- (пишуться через дефіс): абиякий, дехто, щось, хтозна-скільки, казна-яка, бозна-що, будь-що, котрий-небудь, невідь-скільки та ін.;
Заперечні – утворюються від питальних за допомогою ча
Особливості використання займенників у ділових паперах
Слід уникати використання займенників (якщо можна) або в їх значенні вживати інші частини мови (особливо в автобіографії, заяві, службових записках).
Неправильноправильно
Прошу Вас надати меніУ зв’язку із скрутним
грошову допомогу у зв’язку матеріальним становищем
з моїм скрутним прошу надати грошову
матеріальним... допомогу
Слід уникати вживання займенників:
із суфіксами зменшеності: такесенький, самісінький, нікогісінько;
складних неозначених форм: абиякий, абихто, казна-хто, сякий-такий, хтозна-який, хто-небудь і под.;
усічений форм прикметникових займенників: на моїм, у тім, на цім, тої, тою, у всім, на чим і под.
Треба використовувати тільки нормативні форми займенників, уникати розмовних, діалектних варіантів:
Неправильноправильно
На моїмна моєму
Сей західцей захід
У кожніму кожному
Дійова особа в реченні, виражена займенником, повинна стояти в Н., а не в Ор. відмінку.
Неправильноправильно
Мною запровадженоя запровадив
Нами запропонованоми запропонували
Уникати двозначності, що може виникнути:
а) якщо займенник віддалений від слова, із яким синонімічно пов’язаний:
неправильноправильно
Значна кількість ученихУ багатьох секційних
взяла активну участь засіданнях взяла участь
у секційних засіданнях. значна кількість учених.
Їх виявилося багато.
б) якщо можливе співвіднесення займенника з будь-яким зі слів, однаково граматично вираженим:
неправильноправильно
лаборант Горобець В.О.головуючий (голова зборів)
внесла пропозицію. Головуючийвідхилив пропозицію
з нею погодився. Лаборанта Горобець В.О.
в) якщо замість особового займенника вжито присвійний:
неправильноправильно
моїм отриманим завданнямя отримав завдання...
було...Завдання, що я отримав...
г) якщо вжито зворотно-присвійний займенник свій:
неправильноправильно
він своїми руками відремон-він власноруч відремонтував
тував свою машину. особисту машину.
д) якщо вжито зворотний займенник із неконкретним співвіднесенням:
неправильноправильно
Комісія запропонувалаКомісія запропонувала
адміністрації взятинадати послуги адміністрації
на себе функції щодов розслідуванні НП
розслідування НП.
е) якщо неправильно узгоджено займенник зі збірним іменником:
неправильноправильно
Цими гіллями закрили канавуЦим гіллям закрили канаву.
ж) якщо є невиправдане використання займенника у формі Ор. відмінка:
неправильноправильно
Усією групо пішли на Група в повному складі пішла
заняттяна заняття.
Не слід використовувати займенники 3-ї особи в присутності тих, про кого йдеться.
Без займенника, як правило, укладаються ділові листи, які починаються дієсловом у 1-й особі множини (від імені організації, установи, закладу – Нагадуємо..., Надсилаємо..., Повідомляємо...). Паралельно вживається форма 3-ї особи однини (Адміністрація повідомляє..., Ректорат просить..., Об’єднання інформує...).
Без займенника я укладаються розпорядження і накази, які розпочинаються дієсловом у 1-й особі однини (Доруяаю..., Пропоную..., Наказую...).
Науковий стиль вимагає заміни авторського я на ми, залучаючи читача (слухача) до участі в міркуваннях.
Пам’ятайте: використання чи невикористання займенників змінює тональність ділових текстів, може підсилювати або пом’якшувати категоричність наказу, вимоги, прохання, поради тощо.
Увага! Запам’ятайте правильну форму займенників у таких словосполученнях:
Неправильноправильно
Вибачити його.Вибачити йому.
Правильний наголос у займенниках – це не тільки культура мовлення, а й засіб уникнення двозначності.
У Р. й Д. відмінках однини займенників то, те, цей наголос падає на кінцевий склад: того, тому, цього, цьому. А в М. та Р. відмінках із прийменниками наголос переходить на перший склад: на тому, у цьому, біля того, для цього, із цього, не без того, не від того.
Для уникання зайвого паралелізму, краще в діловому мовленні додержуватися Р. чи З. відмінків їх ніж присвійного займенника їхній.
Неправильноправильно
Їхнє обладнанняЇх обладнання
Надійшли їхні пропозиціїНадійшли їх пропозиції
Дієслово – самостійна частина мови, що означає дію або стан чи процес і відповідає на питання що робити? що зробити?
У систему дієслова входять такі форми:
неозначена форма (інфінітив): прочитати, написати;
форми в дійсному, умовному та наказовому способах: прочитаю, малюйте, смійся, прочитав би;
дієприкметник: прочитаний, битий;
безособові форми на –но, -то: прочитано, бито;
дієприслівник: прочитавши, сміючись.
Усі дієслівні форми мають доконаний або недоконаний вид, є перехідними чи неперехідними. У них розрізняють дві основи: основу інфінітива й основу теперішнього часу. Кожна з форм дієслова відповідає на певні питання, буває змінна або незмінна й виступає тим чи іншим членом речення.
Дієслова в теперішньому часі доконаного виду змінюються за особами й числами. За характером особових закінчень дієслова поділяються на першу, другу та архаїчну дієвідміни.
До І дієвідміни належать дієслова, що в закінченнях усіх осіб, крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини, мають –е (-є), а в 3-й особі множини – закінчення –уть (-ють):
Особи Однина Множина
1-а
2-а
3-а Пиш-у
Пиш-еш
Пиш-е Малю-ю
Малю-єш
Малю-є Пиш-емо
Пиш-ете
Пиш-уть Малю-ємо
Малю-єте
Малю-ють
До ІІ дієвідміни належать дієслова, що в закінченнях усіх осіб, крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини, мають –и (-ї), а в 3-й особі множини – закінчення –ать (-ять):
Особа Однина Множина
1-а
2-а
3-а Ходж-у
Ход-иш
Ход-ить Мовч-у
Мовч-иш
Мовч-ить Сто-ю
Сто-їш
Сто-їть Ход-имо
Ход-ите
Ход-ять Мовч-имо
Мовч-ите
Мовч-ать Стоїм-о
Сто-їте
Сто-ять
Типова ознака ділового стилю – використання віддієслівних іменників. Вони створюють загальне уявлення про дію. Наприклад – провести огляд машин до 15 вересня 2004 року; подати звіт до 20 серпня 2003 року.
Віддієслівні іменники забезпечують однозначність, узагальненість змісту і надають документам певної офіційності. Вони здатні називати не конкретну дію, а загальне уявлення, поняття про неї: давати вказівки – вказувати, провести операцію – оперувати; зробити огляд – оглянути і т.ін. дієслово називає дію вужчу, конкретнішу; іменник – широку, узагальнену.
Особливості використання дієслівних форм у ділових паперах
Треба використовувати тільки книжні дієслова та їхні форми: активізувати, дезінформувати, символізувати.
Уникати умовного способу: підприємства виконають – а не – підприємства змогли б виконати.
Уживаючи ті чи інші форми наказового способу, слід ураховувати конкретну ситуацію, умови спілкування та норми мовного етикету.
В актах, наказах, розпорядженнях, службових листах, інструкціях, дорученнях та под. уживають неозначену форму дієслова (інфінітив). Слід пам’ятати, що нормативною є форма на –ти, а не –ть: виступати, говорити, запроваджувати.
У документах більшість дієслів має форму 3-ї особи однини, але неприпустиме використання коротких форм: допомагає, оббігає.
Надавати перевагу активним конструкціям над пасивними або ж використовувати безособову конструкцію з дієслівними формами на –но, -то: головну увагу він приділив, завдання було виконано.
Не вживати розмовних (калькованих) та дієслівних форм теперішнього часу: носе – носить, просе – просить.
Уживати теперішній час на позначення майбутнього, якщо акцентується обов’язковість чогось: Мітинґ розпочинається завтра об 11.00.
Уникати вживання форм давноминулого часу: я виконав був – я виконав; проект були узгодили – проект узгодили.
Не порушувати норми вживання форм залежного слова: свідчити факти – свідчити про факти, відзначати про успіхи – відзначати успіхи.
Надавати перевагу складеним формам дієслів недоконаного виду в майбутньому часі: завтра будемо відпочивати; будемо перераховувати.
Широко використовувати дієприкметники та дієприслівники, але уникати ненормативних форм або заміняти їх іменниками, іменниками із прийменниками (описова конструкція), дієсловами: обізнаний працівник, колишні учасники, граючий – який грає.
Окремі форми активних дієприкметників теперішнього часу з суфіксами –уч (-юч), -ач (-яч) почали використовувати, але у функції означення, а не головного компонента дієприкметникового звороту: зростаючий щороку добробут, керуючий новим відділом академік.
Форми 2-ї особи однини, 1-ї та 2-ї особи множини дозволяють уникати форми давайте в наказовому способі. Обійтися без неї можна й за допомогою додаткових слів: проголосуймо, побажаймо.
Існує дві рівнозначні форми написання дієслів із числівниками: Шість бригад не виконало (не виконали) план. Але за непрямого порядку слів лише – Не виконало план шість бригад.
Із кількісними словами ряд, низка, більшість, меншість, багато, мало, кількість дієслова вживаються в однині: ряд підприємств надіслав, більшість працівників з’явилося. Це стосується також дієслів, що вживаються із числівниками сто, тисяча, мільйон: сто гривень було витрачено, тисяча тонн була завезена
За наявності слів разом, спільно дієслово (присудок) ставиться в однині: Адміністрація заводу спільно із профкомом розглянула… але ставиться у множині, коли однорідні підмети вжиті через кому або через сполучники і, й, та (у значенні і): Адміністрація заводу та профком розглянули…
дієслово вибачаюсь (-ся) має у своєму складі колишній займенник ся, що був формою від себе – я, порівняймо: збираюся (я збираю себе), умиваюся ( я вмиваю себе).
Найпоширенішою частиною мови в ділових паперах є дієслово теперішнього часу І і ІІ особи множини: запевняємо, вимагаємо… Недоконаний вид виражається складеними формами: будуть розпочинатися… Доконаний вид частіше вживається з префіксами: негайно розглянути.
Наказовий спосіб у ділових паперах передається здебільшого за допомогою інфінітивної форми для категоричніших висловлювань: палити заборонено. Менш категоричні вислови виражаються за допомогою безособових форм дієслова: не рекомендується виходити… забороняється голосно розмовляти…
3. Синтаксичні норми сучасної літературної мови у професійному спілкуванні
Загальна грамотність документа, що виражається в чіткості й логічності викладу, дотриманні правописних норм, а також дотриманні правил, обов'язкових для ділових паперів, досягається, зокрема, за рахунок синтаксису. Здебільшого це прямий порядок слів з узгодженими й неузгодженими означеннями. Вставні слова, які пояснюють окремі поняття чи систематизують виклад, переважно стоять на початку речення. Щодо структури речень ділових документів, то майже всі присудки вживаються в теперішньому часі. Наприклад: рекламне агентство міжнародної телерадіокомпанії «Тоніс» пропонує свої послуги.
Поширеними є пасивні структури типу: закони приймаються; наказ виконується; вимоги ставляться.
Синтаксис ділової документації визначається ще й вживанням інфінітивних конструкцій. Наприклад: створити комісію з національних питань; відкликати працівників сільського господарства.
Важливою ознакою ділових паперів є і часте використання дієприкметникових і дієприслівникових зворотів, що надають діловим документам стислості. Крім того, в діловому листуванні переважає непряма мова, а пряма вживається лише в тих випадках, коли є необхідність дослівно передати зміст деяких законодавчих актів.
Стислість викладу інформації визначає і специфіку синтаксису. Найчастіше надається перевага простим реченням. Якщо ж використовуються складні, то вони невеликі: одне-два підрядних речення чи дієприкметниковий або дієприслівниковий звороти.
Типова ознака ділового стилю — використання віддієслівних іменників. Вони створюють загальне уявлення про Дію.
Наприклад: провести огляд машин до 15 вересня 2017року; подати звіт до 20 серпня 2017року.
Віддієслівні іменники забезпечують однозначність, узагальненість змісту і надають документам певної офіційності. У ділових документах вживають розщеплені присудки, це мотивується тим, що вони конкретніші за дієслівні відповідники.
Наприклад: Пропонуємо проводити змагання за містом; Рекомендуємо надавати перевагу одягу з натуральної сировини.
До складу розщепленого присудка може входити іменник-термін або кілька означень.
У мові ділових документів є такі словосполучення дієслівного типу, які багато разів використовуються у конкретній виробничій чи адміністративно-виробничій ситуаціях, зокрема: взяти за основу; взяти до уваги; взяти на себе обов'язок; зобов'язання тощо.
Завдання 1. Утворіть чоловічі та жіночі імена по батькові від поданих імен. Поясніть їх правопис. Віктор, Панас, Яків, Сава, Данило, Григір, Лев, Прокіп, Михайло, Хома, Василь, Микола, Олег, Ігор, Кузьма, Ілля, Григорій, Андрій, Юрій, Лука, Семен.
Завдання 2. Провідміняйте власне прізвище, ім’я та ім’я по батькові. Поясніть правила їх відмінювання.
Завдання 3. Провідміняйте чоловічі прізвища Воєвода, Гнатюк, Макусій, Гончар, Лесишин. Поясніть правила відмінювання прізвищ на позначення осіб чоловічої статі.
Завдання 4.
Провідміняйте жіночі прізвища (якщо це можливо) Листоноша, Коваленко, Сердюк, Бондаришин, Повалій, Потоцька. Поясніть правила відмінювання прізвищ на позначення осіб жіночої статі. Завдання5.
Запишіть подані іменники у формі родового відмінка однини, обґрунтуйте вибір закінчення. Документ, монолог, моногідрат, дизель, вступ, вимірювач, 14 дослід, багатокутник, аналіз, мінімум, чисельник, Миргород, сад, листопад, Широкий Яр, караван, гараж, мороз, сум, водовідвід, пес, понеділок, мільярд, пісок, поштовх, гвинт, літак, процент, Тибет, Іртиш, очерет, селянин, зал, університет, стіл, барвінок, старостат.
Завдання 6. Поясніть, коли в родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду II відміни вживається закінчення – а (-я), а коли –у (-ю). Уведіть ці слова з різними закінченнями в словосполучення. Алмаз (коштовний камінь і мінерал), апарат (прилад й установа), вал (деталь машини й насип), елемент (речовина й прилад), блок (частина машини й об’єднання держав), клин (предмет і просторове поняття), рахунок (документ і дія), термін (слово та строк), фактор (чинник і маклер).
Тема: 9 Текстове оформлення довідково – інформаційніх документів.
План.
1.Законспектувати теоретичні положення.
2.Написати протокол засідання студентської ради.
Література:
1. Бабич Н.Д. Культура фахового мовлення [Текст] : навч. посіб. / Н.Д. Бабич, К.Ф. Герман, М.В. Скаб ; за ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці : Книги –ХХІ, 2011. – С. 135-183.
2. Ділова українська мова [Текст] : навч. посіб. / за ред. О.Д. Горбула. – К. : Знання, 2002. – С. 75-123. Загнітко А.П. Українське ділове мовлення : фахове і нефахове спілкування [Текст] / А.П. Загнітко, І.Г. Данилюк. – Донецьк : ТОВ «ВКФ «БАО», 2011. – С. 233-270, 342-356. Зубков М.Г.
3.Сучасна українська ділова мова [Текст] / М.Г. Зубков. – 4-те вид., доп. – Х. : Торсінг, 2003. – С. 67-77, 319-325. Красюк В.Л.
4. Ділова українська мова [Текст] : навч.-метод. посіб. / В.Л. Красюк. – 2-ге вид. доп. і випр. – Черкаси : [б. в.], 2002. – С. 41-76.
Довідково-інформаційні документи — це документи, що містять інформацію про фактичний стан справ у структурі, який є підставою для прийняття розпорядчих документів. Вони мають допоміжний характер відповідно до організаційно-розпорядчих документів, не є обов'язкові для виконання на відміну від них. Інформація, що в них міститься, може спонукати до дії або бути лише доведена до відома.
1. Звіт — службовий документ - що містить повідомлення про діяльність особи чи організації або її підсумок, виконання дорученої роботи, справи, узагальнення зробленого і т. д.
Звіти бувають прості й складні залежно від характеру виконаної роботи.
Розрізняють статистичні та текстові звіти. Статистичні звіти оформляються від руки або машинописним способом на трафаретних бланках, текстові — на загальному бланку або на чистому аркуші паперу (формат А4) машинописним способом або за допомогою оргтехніки, здебільшого за схемою. Звіти складають про роботу, виконану протягом певного періоду. Вони мають бути конкретними, тобто давати стислу відповідь на запитання схеми.
Реквізити звіту: назва виду документу, дата (дата підписання), заголовок до тексту (про що звіт і за який період), текст (вступ, основна частина, висновки і плани на перспективу), підпис, відбиток печатки (у разі потреби).
Проект текстового звіту готує секретар-референт.
2. Факс — це службовий документ, одержаний за допомогою телефакса телефонними каналами зв'язку. Факс становить ксерокопію переданого документа. Факс оформляють так само, як і службовий лист.
Додаткові дані, що їх автоматично проставляє апарат — це: зазначення відправника (його коду), дата та час передавання документа, номер телефакса, з якого передано інформацію, кількість сторінок.
Відправник факса (адресант) має одержати підтвердження про те, що адресат одержав інформацію. Головною є графа «RESULTS», в якій у разі одержання повідомлення повністю і без помилок проставляється «OK»; якщо були збої, — то «NG».
Якщо одержані факси містять дуже важливу інформацію і призначені для тривалого користування, то їх слід скопіювати, оскільки папір, що використовують для факсів, дуже тонкий.
Здебільшого листування з комерційних питань зберігають 3 роки. Службове листування з інофірмами щодо найважливіших питань зберігають не менше 10 років.
3. Телеграма — це службовий документ, що становить буквенно-цифрове повідомлення, передане за допомогою телеграфного зв'язку (телеграфом).
Тексти телеграм друкують без абзаців. Вони повинні бути стислими і недвозначними. Не рекомендується вживати прийменники, сполучники, займенники, вигуки, частки (крім частки «не»). Не допускається: переносити слова тексту телеграми з одного рядка на інший; робити будь-які виправлення. У разі потреби замість розділових та інших знаків використовують умовні позначення: КРПК, КМ, ЛПК, НР (номер), ДВК (двокрапка). Знаки «-» (мінус), «+» (плюс), % (процент) пишуть словами; однозначні числа — переважно словами, багатозначні — цифрами.
Службові телеграми оформляють на поштових чи фірмових бланках або на чистих аркушах паперу (формат А5) у двох примірниках (перший передають до відділення зв'язку, другий підшивають у справу.
Розрізняють ініціативні телеграми і телеграми-відповіді.
У телеграмах відповідях на початку тексту зазначають номер документа, на який дають відповідь, а в кінці — вихідний номер, після чого зазначають назву підприємства (скорочено), посаду (в разі потреби), прізвище особи, яка підписала телеграму.
Оформляючи службову телеграму, зазначають: назва виду документа, категорія телеграми, вид телеграми, телеграфна адреса одержувача, номер документа, на який дають відповідь, текст, вихідний номер телеграми, скорочена назва підприємства, що надсилає телеграму, посада особи, яка підписала телеграму; поштова адреса та назва підприємства — відправника телеграми, підпис, дата підписання телеграми, відбиток печатки підприємства — відправника.
4. Телефонограма — це службовий документ, що становить оперативне повідомлення, передане телефоном.
Телефонограми складає секретар-референт або інший працівник за дорученням керівника.
Текст телефонограми повинен бути чітким, стислим (до 50 слів), з акцентом на факти, дати, час та місце проведення заходів. Якщо в тексті є слова, які погано сприймаються на слух, то треба кожну літеру передавати словами.
Складену та оформлену телефонограму повинен перевірити та підписати керівник або відповідальний працівник підприємства.
Якщо телефонограму передають кільком адресатам, то складають список їх з номерами телефонів.
Оформляючи вихідну телефонограму, зазначають: назву виду документу, адресата, дату підписання, індекс (вхідний номер), підпис, прізвище і номер телефону особи, яка пережала телефонограму, прізвище і номер телефону особи, яка прийняла телефонограму, дату і час передавання телефонограми.
Передаючи телефонограму, слід дотримуватися таких правил: 1) відрекомендуватися і назвати номер свого службового телефону; 2) назвати вид документа; 3) продиктувати текст телефонограми; 4) назвати посаду та прізвище особи, яка підписала телефонограму; 5) записати назву посади, прізвище, ім'я, по батькові особи, яка прийняла телефонограму, номер її службового телефону, час передавання-приймання.
Одержавши телефонограму, секретар повинен ознайомити з її змістом керівника чи працівників, яким адресовано телефонограму.
Телефонограми оформляють на загальних, трафаретних чи спеціальних бланках або на чистих аркушах паперу формату А5 в одному примірнику.
Протокол
Протокол – це службовий документ із записом ходу обговорення питань та рішень, ухвалених на зборах, нарадах, конференціях, інших засіданнях колегіальних органів. Протокол ведуть під час засідання колегіального органу. Якщо засідання стенографують чи записують на магнітну плівку, то протокол можуть складати після розшифрування записів. Веде протокол технічний секретар або обрана особа. Протоколи можуть оформлятися від руки у спеціальному прошнурованому журналі або за допомогою друкарської машинки. Оформляють протоколи на чистих аркушах паперу формату А4 або на загальних чи спеціальних бланках підприємства, організації, установи. Реквізити протоколу: 10 – назва виду документа; 11 – дата (дата засідання колегіального органу); 12 – індекс; 14 – місце складання чи видання; 17 – гриф затвердження (якщо протокол підлягає затвердженню); 19 – заголовок до тексту; 21 – текст. Текст протоколу поділяють на дві частини: вступну та основну. У вступній частині зазначають прізвища та ініціали головуючого, присутніх, порядок денний, в основній – фіксують перебіг засідання колегіального органу. Слова “Голова”, “Секретар” друкують (одне під одним) від нульового положення табулятора з великої літери. На рівні 2-го положення табулятора проставляють тире і зазначають прізвища та ініціали головуючого і секретаря, наприклад: Голова - Варенич С.М. Секретар - Пісна Р.В. Коли оформляють протоколи оперативних нарад, цю частину тексту проминають. Далі зазначають присутніх. У протоколі засідання постійно діючого колегіального органу спочатку зазначають присутніх постійних членів (в алфавітному порядку), а потім – запрошених (із зазначенням їхніх посад). У протоколі розширених засідань та зборів, де присутніх багато, склад їх зазначають кількісно, а список з прізвищами додають до протоколу: Присутні 97 чоловік (список додається). У протоколах зборів, конференцій чи з’їздів, де для ухвалення рішень потрібен певний кворум, зазначають, скільки мало бути присутніх і скільки було (чи кількість відсутніх). Далі наводять порядок денний: зазначають питання, винесені на розгляд колегіального органу, прізвища доповідачів чи тих, хто готував дані питання. Кожне питання нумерують: 1. Про перспективи розвитку заводу (Доповідач – генеральний директор – Вельможа С.Е.). Основну частину тексту протоколу поділяють на розділи, які відповідають пунктам порядку денного. У кожному з розділів є підрозділи: “СЛУХАЛИ”, “ВИСТУПИЛИ”, “УХВАЛИЛИ” (“ПОСТАНОВИЛИ”). Ці слова прийнято зверху та знизу відокремлювати двома інтервалами, друкувати великими літерами, кожне від нульового положення табулятора. Після них ставлять двокрапку. Словом “СЛУХАЛИ” починають кожний розділ. Його друкують в одному рядку з номером питання порядку денного. Прізвища та ініціали доповідача та тих, хто брав участь в обговоренні, зазначають з абзацу (після прізвища з ініціалами ставлять тире). Текст виступу починають (не в лапках) з великої літери (якщо тексти або тези доповідей додаються окремо, то після прізвища з ініціалами ставлять тире і роблять запис: “Текст доповіді (повідомлення, виступу) додається”). Після кожного виступу записують запитання та відповіді на них у порядку надходження, наприклад: Чоботаренко А.А. – скільки років Ви працюєте інженером на заводі “Електрон”? Уваров В.Д. – Вісім. Наприкінці кожного розділу записують прийняту ухвалу (постанову) з обговорюваного питання порядку денного. Ухвала, як і всі розпорядчі документи, має бути конкретною, наприклад: 1 СЛУХАЛИ: Архипова А.В. – Текст доповіді додається. ВИСТУПИЛИ: Висоцький А.К. – (наводиться стислий виклад виступу). УХВАЛИЛИ: 1.1 Відділенням ППП, ВКВ 21.07.97 провести спільне засідання... (Відповідальний – зав. відділенням Прокопець В.В.). 1.2 Заступникові директора з НВЧ Мельник М.В. у період з 19.07 до 22.07.97 в актовій залі технікуму організувати виставку робот гуртків технічної творчості.
2 СЛУХАЛИ: ......................................... ВИСТУПИЛИ: ......................................... УХВАЛИЛИ: ......................................... 2.1 ................................................ 2.2 ................................................ Протоколи бувають стислі та повні. У стислих протоколах зазначають прізвища доповідачів, теми доповідей, прізвища тих, хто виступив, рішення. Стислі протоколи доцільно оформляти, коли є стенограми, тексти доповідей. Стисло протоколюють оперативні наради. В решті випадків слід складати повний протокол, який містить записи всіх виступів. Під час засідання можна скласти лише чорновий варіант протоколу. У п’ятиденний термін протокол уточнюють, вивіряють згідно із стенограмами і звукозаписами, редагують і оформляють. Готовий протокол підписують голова та секретар.
Тема :10 Особливості складання розпорядчих та організаційних документів.
План
1.Законспектувати теоретичні положення.
2.Скласти наказ про відрахування студента з гуртожитку.
Література:
1. Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000. 2. Михайлик В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005. 3. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.4 Погиба Л., Грибіниченко Т. Складання ділових паперів. Практикум. – К.: Либідь, 2002.ература:
Крім загальних вимог до тексту службових документів, необхідно враховувати, що кожний вид документа має свої особливості в складанні та оформленні, свою схему побудови тексту.
Наказ - правовий акт, який видається керівником органу державного управління (його структурного підрозділу), що діє на основі єдиноначальності, для вирішення основних та оперативних завдань, які стоять перед даним органом.
Наказ є одним із найважливіших, що найчастіше бувають у вжитку, видів розпорядчих документів, які видаються для виконання вказівок керівників суб'єктів управління. Однак основою для видання
наказу може бути й ініціатива будь-якого структурного підрозділу. Видаються накази з усіх питань внутрішнього життя суб'єкта та поділяються за змістом на дві групи: з загальних питань та з особового складу (кадрові). Як правило, готуються та видаються ці групи наказів окремо.
Підготовка наказу складається з таких стадій: вивчення суті питання, підготовка проекту документа, погодження проекту, підписання наказу.
Підготовка проекту наказу доручається, як правило, структурним підрозділам або окремим посадовим особам. Починається робота з підготовки проекту наказу з визначення кола питань, які треба буде висвітлювати в документі. Після цього вивчаються законодавчі та нормативні акти, а також попередні накази з даних або аналогічних питань.
Необхідні дані можна також отримати, використовуючи інформаційно-довідкові документи: акти, звіти, довідки, доповідні записки, доповіді. Після збирання та вивчення необхідного матеріалу приступають до написання тексту проекту документа, формулювання основних розпорядчих положень. Текст наказу, як правило, складається з двох частин: констатуючої та розпорядчої. В констатуючій частині викладаються та аналізуються факти і події, що викликали видання наказу, тобто обґрунтовуються наступні розпорядчі дії. Якщо наказ подається на підставі акта керівного органу, в констатуючій частині дається його виклад з обов'язковим зазначенням повної назви акта, його автора, дати та номера, заголовка до тексту. Якщо немає необхідності давати будь-які пояснення, констатуюча частина може не складатися, і текст наказу буде формулюватися з однієї розпорядчої частини.
Розпорядча частина наказу становить його основу та викладається в наказовій формі.
Починає розпорядчу частину слово ''НАКАЗУЮ''. Воно друкується великими літерами на окремому рядку прямо від полів, від нульового положення табулятора, відокремлюється від констатуючої частини двома машинописними інтервалами.
До формулювань розпорядчої частини наказу ставляться особливо жорсткі вимоги, оскільки вони визначають майбутні дії. Формулювання повинні бути конкретними, чіткими, зрозумілими.
Кожен запланований захід в наказі оформлюється окремим пунктом, пункти нумеруються арабськими цифрами.
Кожний пункт містить назву виконавця (у формі давального відмінка), передбачену дію, термін виконання. Виконавцем може бути зазначений суб'єкт (наприклад, у наказі міністра), структурний підрозділ або посадова особа.
Передбачена дія повинна бути конкретною, тому не слід вживати слова типу підвищити, підняти, посилити, поліпшити, вжити заходи, активізувати, звернути увагу тощо, які роблять завдання незрозумілим та важко контрольованим.
Термін виконання повинен бути реальним, відповідати обсягу майбутніх робіт. Визначаючи термін, слід враховувати час, необхідний для доведення інформації до виконавця.
В останньому пункті наказу, як правило, вказується особа, на яку покладається контроль за його виконанням. Підготувавши проект тексту наказу, складають його заголовок, який починається з прийменника ''про'' (про що) та формулюється за допомогою подібних конструкцій: Про затвердження...; Про впровадження...; Про підсумки...; Про заходи...
Для ряду типових управлінських ситуацій, що вимагають видання наказу, розроблені уніфіковані форми, в яких визначений склад необхідної інформації та порядок її розміщення.
Підготовлений проект тексту наказу редагується та оформлюється за вимогами ДСТУ 4163-2003.
Завершальними етапами роботи над наказом є погодження та підписання.
Проект наказу вимагає погодження із зацікавленими структурними підрозділами та посадовими особами (фінансові, юридичні служби). Візують його керівники підрозділів. Візи проставляються на першому примірнику проекту наказу. У випадку незгоди з проектом готується вмотивований висновок. Завізований та добре вивірений (перевіряються цифрові дані, прізвища, назви підрозділів) перший примірник наказу, надрукований на загальному бланку, підписується керівником або його заступником. З моменту підписання наказ вступає в силу.
В процесі підготовки наказу визначається коло підвідомчих суб'єктів та структурних підрозділів, куди наказ буде направлений, Що визначає його тираж. Підписаний наказ тиражується та розсилається за списком для розсилання. Аналогічний порядок складання й інших видів розпорядчих документів: ухвал, рішень, розпоряджень.
Витяги з наказів. Витяг - це копія будь-якої частини оригіналу документа. У практичній роботі витяги з наказів оформляють досить часто для вирішення питань виробничої діяльності підприємства.
Витяг з наказу має фактично ті самі реквізити, що й наказ, але з нього береться лише та розпорядча частина тексту, яка потрібна для практичної роботи. Констатувальну частину тексту переносять у витяг повністю. Крім того, оформляють позначку про завірення копії (реквізит 27, але без слова ''Копія''). Витяги з наказів оформляють на загальних, спеціальних бланках або на чистих аркушах паперу формату А4 чи А5 залежно від обсягу документа. Перевагу віддають бланкам із поздовжнім розташуванням основних реквізитів. РЕКВІЗИТИ ВИТЯГУ З НАКАЗУ:
10 - назва виду документа (ВИТЯГ З НАКАЗУ);
11 - дата (переносять з оригіналу);
12 - індекс (переносять з оригіналу);
14 - місце складання чи видання (переносять з оригіналу); 19 - заголовок до тексту (переносять з оригіналу); 21 - текст (переносять з оригіналу всю констатувальну частину, слово ''НАКАЗУЮ'' та потрібні пункти розпорядчої частини); 23 - підпис (переносять з оригіналу, але керівник не підписується); 27 - відмітка про засвідчення копій (без слова ''Копія'').
Вказівка - правовий акт, що видається органом державного управління переважно з питань інформаційно-методичного характеру, а також з питань, пов'язаних з організацією виконання наказів, інструкцій та інших актів даного органу та керівних органів управління.
Вказівка як розпорядчий документ розглядається в УСОРД. Видають вказівки керівники при вирішенні поточних організаційних питань. Вони також доводять до виконавців нормативні акти, І
Текст вказівки, я,к і текст наказу, ділиться на дві частини: констатуючу, в якій викладаються причини та мета видання вказівки, розпорядчу з конкретними пропозиціями та завданнями, переліком виконавців та термінів виконання.
Вказівка відрізняється від наказу лише словом ''ПРОПОНУЮ'', яким починається розпорядча частина. Воно також друкується з відступом у два інтервали від констатуючої частини, великими літерами від нульового положення табулятора. Друкується вказівка на загальному бланку, має ті ж реквізити, що і наказ.
Інструкція - правовий акт, що видається органом державного управління (або затверджений його керівником) з метою встановлення правил, регулюючих організаційні, науково-технічні, технологічні, фінансові та інші спеціальні сторони діяльності суб'єктів (їх підрозділів та служб), посадових осіб та громадян.
Різновидністю інструкцій є посадові інструкції, що визначають права посадових осіб.
Інструкція є організаційним документом довготривалої дії. Це і визначає особливості тексту інструкції. В ній немає вказівок на конкретних виконавців, немає термінів виконання. Оскільки інструкція містить багато вказівних методичних моментів, її текст повинен бути особливо точним та зрозумілим. В інструкції використовують слова: слід, необхідно, не допускається, повинен, рекомендується, не дозволяється та ін.
Текст інструкції, як правило, розбивається на розділи, пункти, підпункти. Починається інструкція розділом ''Загальні положення'', в якому викладається мета, сфера застосування та порядок користування інструкцією. Виклад тексту повинен вестися від третьої особи або в безіменниковій формі. Наприклад:
Інспектор з контролю, заповнивши контрольну картку, » кладе її в контрольну картотеку або: Відкривши конверт, контроль допоміжного матеріалу і борошна, що надходить, %
> оскільки лабораторна піч і лабораторна тістозмішувальна»
> машина давно не працює. » Прошу дати вказівку відділу матеріально-технічного %
І забезпечення на термінову закупівлю необхідного обладнання. |
б) оформлення зовнішньої доповідної записки
Пояснювальна записка - документ, що пояснює зміст окремих положень основного документа (плану, звіту, проекту) або причини будь-якої події.
За змістом пояснювальні записки поділяються на дві групи.
До першої групи належать записки, що є додатком до основного документа, доповнюючи та пояснюючи його. Найчастіше вони супроводжують плани та звіти. Оформлюються на загальних бланках. Підписуються керівниками.
Друга група пояснювальних записок складається окремими працівниками для пояснення їх поведінки, проступків та інших ситуацій. Як і внутрішні доповідні записки, вони складаються на простих аркушах паперу та підписуються особою, яка їх склала.
Акт - документ, складений кількома особами, що підтверджує встановлені факти та події. Акти мають велику кількість різновидів залежно від їх призначення: акт ліквідації (суб'єкта), акт перевірки, акт приймання-передавання (при зміні керівництва, передавання матеріальних цінностей та ін.), акт інвентаризації, акт проведення випробувань, акт дегустації, акт приймання завершених об'єктів, акт знищення (наприклад справ) та багато ін.
Акт, як правило, складається комісією. Це може бути постійно діюча комісія або призначена за вказівкою керівництва.
Приступивши до роботи, члени комісії вивчають суть питання, законодавчо-нормативні акти, що його регулюють, а після цього приступають до встановлення фактичного стану справ для відображення його в акті.
В процесі перевірки, як правило, ведуться чорнові записи, що відображають кількісні характеристики.
Акт оформляється на загальному бланку. В ряді типових ситуацій використовуються типові трафаретні форми, в яких визначається зміст та порядок розміщення інформації з даного різновиду акта. Наприклад:
« Акт про результати ревізії кас «
Текст акта поділяється на частини. Вступна частина для всіх актів однакова. В ній вказується: основа для складання акта, особа, яка його склала, та, при необхідності, особи, що були присутні при його складанні. Слово ''Підстава'' починає текст акта та друкується від лівого поля.
Акт може бути складений за вказівкою керівника або суб'єкта на підставі розпорядчого документа (найчастіше наказу). Наприклад:
Підстава: наказ директора приватного « підприємства ''Лебідь'' від 17.08.05 № 09 ''Про « » проходження медичного огляду працівників підприємства ''. f/
Підстава: вказівка директора ЗАТ ''Бриз'' відук
Далі вказується склад комісії: прізвище та ініціали голови, потім прізвища та ініціали членів комісії в алфавітному порядку з переліком посад та назв суб'єктів (якщо члени комісії з інших суб'єктів). Після слів ''Були присутні'', надрукованих з нового рядка з нульового положення табулятора, подаються також в алфавітному порядку посади, ініціали та прізвища присутніх.
В констатуючій частині, яка починається з абзацу, викладаються цілі, завдання та суть проведеної роботи, її результати. Ця частина тексту акта може бути оформлена у вигляді таблиці, що дозволяє при невеликому обсязі забезпечити високий рівень інформативності тексту.
В деяких актах текст може мати третю частину - висновки комісії, пропозиції.
В кінці тексту, при необхідності, подаються відомості про кількість екземплярів та місце їх знаходження. Акт підписує голова та всі члени комісії, посади перед підписами не вказуються.
Як і будь-який документ, перед текстом акт має заголовок. Деякі різновиди актів потребують затвердження. Гриф затвердження оформляється відповідно до вимог ДСТУ 4163-2003.
Після затвердження рекомендаційна частина акта набирає розпорядчу силу і є обов'язковою до виконання.
Місце та дата складання акта повинні відповідати місцю та даті дії, яка актується.
Службові листи - найбільш поширений вид управлінських документів, які є засобом спілкування та обміну інформацією між суб'єктами та приватними особами. Вони становлять до 80 % вхідної та вихідної документації. Листи складаються з найрізноманітніших питань діяльності, їх змістом можуть бути запити, повідомлення, погодження, претензії, зміни, зауваження, рекомендації, відгуки, пояснення, нагадування та ін.
Текст службового листа повинен бути простим, тобто висвітлювати одне питання. Це не тільки спростить технічні операції з опрацювання листа в суб'єкті-адресаті (насамперед реєстрацію, контроль, формування в справи), але й прискорить виконання документа, оскільки при наявності в листі кількох запитань знімається копія або встановлюється черговість виконання питань. Тому, якщо з одним адресатом необхідно вирішити кілька питань, щодо кожного слід скласти окремий документ. Кілька питань викладаються в одному листі тільки у випадку їх взаємозв'язку.
Текст листа, як правило, складається з двох частин. В першій частині викладаються мотиви, що сприяли складанню документа, тут же можуть бути зроблені посилання на рішення керівних суб'єктів, що стали підставою складання листа. В другій частині викладається основна частина документа, заради якої він складається: висновки, прохання, пропозиції, нотатки та ін.
Враховуючи постійне зростання обсягів інформації, з якою доводиться ознайомлюватися працівникам управлінського апарату, для активізації сприйняття інформації в листах можна рекомендувати змінити традиційний порядок викладу тексту листата починати його з суті питання, розміщуючи докази та факти в другій частині.
Листи з нескладних, обговорених раніше питань можуть складатися з однієї основної частини без пояснень. Наприклад:
Головна мета службового листа - закликати до дії, переконати, довести, пояснити. Це досягається ясністю, чіткістю та стислістю тексту. Слова повинні точно відображати суть. Багатослівність заважає виділити суть документа. Наведені факти повинні бути об'єктивними, цифрові дані - точними. Тон листа має бути нейтральним.
Рекомендується не використовувати в листі категоричних виразів, що досягається вставними словами та конструкціями: ''мабуть'', ''як і раніше'', ''як відомо'', ''якщоможливо''та ін.
Повагу до адресата допомагають виявити дієприкметникові звороти типу:
''Детально вивчивши Ваші зауваження...'', ''Уважно розглянувши Ваші пропозиції...''
Незважаючи на різноманітність питань, що відображаються в листах, при обґрунтуванні дій використовується обмежений набір початкових та завершальних словосполучень та виразів: ''В порядку обміну...'', ''Узв'язку...'', ''Яквиняток...'', ''Відповідно до...'' тат.
Причини прийняття рішення також формулюються за допомогою дієприкметникових зворотів: ''Враховуючи...'', ''Вважаючи...'', ''Беручи доуваги...'', ''Розглядаючи...'', ''Керуючись...''ram.
Оскільки лист оформляється на бланку, його текст не слід починати посиланням на назву суб'єкта-автора, вона вже є на самому бланку.
ДСТУ 4163-2003 уніфікує оформлення листів. Вони складаються на спеціальному бланку для листів. Особа, яка складає документ, крім тексту, повинна сформулювати заголовок листа (для формату А4), вказати адресата, посаду, прізвище та ініціали того, хто підписує, своє прізвище та номер телефону (реквізит виконавця), оформити реквізит, перевірити наявність додатків (якщо вони є).
Листи, які надсилаються суб'єктом, діляться на дві групи -ініціативні та відповідні. Якщо лист є відповіддю, виконавець вказує дату та номер ініціативного документа, на який він відповідає. Цей реквізит переноситься на бланк при остаточному оформленні листа. При електронному оформленні листа оператор ПК керується відповідним розділом ДСТУ 4163-2003.
За характером інформації листи поділяються на велику кількість видів.
Супровідний лист - документ, який часто складається. Він інформує адресата про направлення додаткових документів разом з листом. Складання супровідного листа допускається лише у тому випадку, якщо необхідно щось пояснити або доповнити до доданих документів: вказати термін виконання, пояснити причину затримки, складні моменти та ін. Починаються листи цього різновиду словами: ''Надсилаємо...'', ''Направляємо...'', ''Повертаємо...'', ''Додаємо...''та ін., далі вказуються заголовки та пошукові ознаки (дата та номер)
документа, що направляється. Як правило, текст супровідного листа дуже короткий, вміщується на бланку формату А5 і не має самостійного заголовка. Наприклад:
Повертаємо Вам рукопис програми курсу ''Економіка',
підприємства'' у зв'язку з тим, що програма потребує певних І
£ доповнень. Доопрацьовану програму просимо надіслати до 12 «
грудня 2005 року.
У всіх інших випадках, коли супровідний лист не несе будь-якої інформації, він буде зайвим і його не потрібно надсилати.
У листах-запрошеннях адресату пропонують взяти участь в будь-якому заході, що проводиться. Вони можуть адресуватися як конкретним особам, так і суб'єктам. В них розкривається характер даного заходу, вказується термін проведення та умови участі в ньому. Наприклад:
29 травня 2005р. в ''Чернігівелектрозв'язок'' (за адресою^ бульв. Шевченка, 97) відбудеться нарада керівників вузлів'^ ' зв 'язку області.
Запрошуємо Вас взяти участь в роботі наради.
Оплата відряджень — за рахунок ''Чернігівелектрозв 'язок ''.
Керівник (підпис) П.К. Пустовіт
Інформаційний лист - повідомляє адресата про якийсь факт або захід. Найчастіше за допомогою інформаційних листів пропагують діяльність певних організацій, продукцію, яку вони випускають, видавничу літературу. Наприклад:
Центр культури Міжнародного фонду соціально- g » економічних і політичних досліджень повідомляє про вихід» «першого номера міжнародного журналу культурного < > спілкування '' Via Regia '', що видається спільно з європейським % центром культури в Тюрінгії.
Придбати журнал Ви можете за адресою: м. Київ, Ъ вул. Благовісна, буд. 25. Довідки за тел.: 445-78-54.
Рекламний лист - різновид інформаційного листа, направляється конкретному адресату та містить детальний опис послуг або товарів, що рекламуються.
Цей вид листів набув поширення з утворенням госпрозрахункових та комерційних суб'єктів. Його мета -рекомендувати адресату скористатись запропонованими послугами. Текст листів відрізняється конкретністю, чіткістю, повнотою інформації. В таких листах адреса суб'єкта-автора вказується окремо. Наприклад:
Систему службового документообігу ''WorkBook'', що використовується для організації безпаперового документообігу між усіма підрозділами, представниками
Використовуючи ''WorkBook'', співробітник компанії може передавати і отримувати різноманітні розпорядчі та звітні документи, довідки, контролювати процес виконання
своїх розпоряджень, оцінювати зроблену роботу, здавати документи в архів, відслідковувати загальний стан справ в компанії чи її підрозділі, виконувати необхідні інші дії.
Документи автоматично сортуються по каталогах, стають доступними адресатам, відслідковуються, перевіряються на знищення, заповнення, прийняття та
Тема:11Укладання фахових документів відповідно до напрямку підготовки.
План
1.Написати протокол розтину трупа тварини.
2.Скласти акт на проведення щеплення.
3.Виконати завдання тестової форми.
4.Зразок документу.
Література:
1.      Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К.: КМ Akademia, 1994.
2.      Ботвина Н.В. Ділова українська мова: Навч. посібник. – К.: АртЕК, 2001.
3.      Ботвина Н.В. Міжнародні культурні традиції: Мова та етика ділової комунікації. – К.: АртЕК, 2002.
АКТ проведення запобіжних щеплень свиней проти бешихи
"___"____________ 200_ р.
_________________________________________________________________
(Назва господарства, село, р-н, обл.)
Мною (нами), лікарем ветеринарної медицини (фельдшером)______________________________________________________
(зазначити посаду)
У присутності_____________________________________________________
(зазначити посаду прізвище, ім'я та по-батькові присутніх)
________________________________________________________________,
В порядку виконання протиепізоотичних заходів _______________________
Проведено запобіжні щеплення свиней проти бешихи. (зазначити коли)
На фермі (у населеному пункті) нараховується всього свиней ____гол., з них: кнурів-плідників _____гол., свиноматок _____ гол., свиноматок разових _____гол., підсвинків _____ гол., відлучених поросят _____ гол. та поросят-сисунів _____гол.
Щеплено свиней проти бешихи _____гол., з них: кнурів-плідників _____гол., свиноматок _____гол., свиноматок разових _____гол., підсвинків _____гол. та відлучених поросят ____ гол.
Не щеплено свиней проти бешихи _______ гол. ___________________.
_________________________________________________________________
(зазначити яких вікових груп, із якої причини)
Для щеплення застосовували вакцину ________________________________
(зазначити яку)
Виготовлену _________________________________________ біофабрикою.
(зазначити якою)
"_____"_____________200_ р., серія № ________, держконтроль № _______, строк придатності до "_____"______________200__ р.
Вакцину вводили _________________________________________________
(зазначити метод уведення, ділянку та в яких дозах)
Для проведення щеплення свиней проти бешихи витрачено: вакцини __________ мл, спирту________ мл та вати __________г
Невикористану з відкритих флаконів вакцину в кількості _________ мл знищено _________________________________________________________
(зазначити яким способом)
Шприци, голки та ін’єктори до вакцинації і після неї стерилізували кип’ятінням протягом 30 хв. Для щеплення кожної тварини брали окрему стерильну голку.
Щеплених тварин протягом ____ днів утримували при такому режимі _____ _________________________________________________________________
(зазначити, при якому)
Нагляд за щепленими тваринами проводив лікар ветеринарної медицини (фельдшер) ________________________________________________________
Ускладнень у щеплених свиней при застосуванні зазначеної вакцини не спостерігали _____________________________________________________
(якщо спостерігались ускладнення, то зазначити, які саме, та в яких тварин)
Акт складено в 2 примірниках:один для власника тварини чи тварин ________________________________
(зазначити власника)
Другий, для дільниці, дільничної лікарні чи районного підприємства державної ветеринарної медицини ___________________________________
(зазначити якої)
Лікар ветеринарної медицини (фельдшер) ______________________________
(підпис)
Присутні _________________________________________________________
(підписи)
 
Висновки
Отже, самостійна робота є важливим засобом в організації навчального процесу у вищому навчальному закладі. Сучасному суспільству необхідні фахівці, здатні оперативно приймати нестандартні рішення, діяти творчо, самостійно. Основним засобом формування цих рис є самостійна навчально – пізнавальна діяльність студентів.
Вона є завершальним етапом у розв’язанні навчально – пізнавальних завдань, які розглядалися на лекціях та практичних. Адже знання можна вважати надбанням студента тільки за умови, що він приклав для їх здобуття розумові та практичні зусилля.
Самостійно робота студентів сприяє формуванню самостійності, ініціативності, дисциплінованості, точності, почуття відповідальності, необхідних майбутньому фахівцю у навчанні і професійній діяльності.
Щоб самостійна робота давала хороші результати, її необхідно планувати та поєднувати з іншими формами навчання . вирішальним у цьому є ретельний відбір викладачем навчального матеріалу для самостійного опрацювання студентами.

Список використаної літератур
1. Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спрямування: Навчальний посібник. — К.: Каравела, 2008.
2. Український правопис / НАН України, Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні; Інститут української мови. — К., 1997.
3. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник. — К.:Арій, 2009.
4. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення: Навчальний посібник. — Вінниця: Нова книга, 2003.
5. Зубков М.Г. Сучасна ділова мова за професійним спрямуванням: Навч. пос. – Х.: Факт, 2006. – С. 9 – 375.
6. Корж А.В. Ділова українська мова для юристів: Лекції та комплексні завдання. Навч. посібник. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. – С. 64 – 80. 7. Корж А. В.
7. Українська мова професійного спрямування. – К.: Правова єдність, 2009.
8. Красницька А.В. Юридичні документи: техніка складання, оформлення та редагування: Посібник. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – С. 210 – 213, 220 – 225.
9. Токарська А.С., Кочан І.М. Українська мова фахового спрямування для юристів. — Львів: Світ, 2008.
10. Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: Навчальний посібник. — К.: Арій, 2008. — 424 с.
11. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Підручник. — К.:Арій, 2009.
12. Шевчук С.В., Кабиш О.О. Практикум з українського ділового мовлення: Навчальний посібник. — К.: Арій, 2009.
13. Шевчук С.В., Лобода Т.М. Практикум з української мови: Модульний курс: Навч. посіб. — К.:Алєрта, 2009.
14. Янковська Г.В. Українська мова для юристів. – К.: КНТ, 2011. – 367 с.
Рецензія
На методичні вказівки для самостійного опрацювання навчального матеріалу дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» з спеціальності 5.11010101»Ветеринарна медицина»
Укладач виконав повний обсяг робіт по підготовці даного виду контролю, в якій зібраний увесь матеріал по темах які винесені на самостійне опрацювання.
Матеріал складений відповідно до навчального плану.
Самостійно робота студентів сприяє формуванню самостійності, ініціативності, дисциплінованості, точності, почуття відповідальності, необхідних майбутньому фахівцю у навчанні і професійній діяльності.
Навчально – методичний пакет розрахований для студентів вищих навчальних закладів I-II рівня акредитації по підготовці молодших спеціалістів спеціальності 5.11010101»Ветеринарна медицина»
Робота розрахована на викладачів «Української мови за професійним спрямуванням», та студентів III курсів.
Рецензент:________________Віктор Г. В.
ОЦІНКА МЕТОДИЧНОГО МАТЕРІАЛУ
Методичні вказівки для самостійного опрацювання навчального матеріалу дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» для студентів ІІI-го курсу спеціальності.
№ 5.11010101 “Ветеринарна медицина”
Укладач: Лопата Катерина Олександрівна – викладач “Української мови та літератури»
Рецензент: Віктор Галина Василівна – викладач навчальної дисципліни «Українська мова та література», спеціаліст вищої категорії, викладач – методист.
(вказати назву роботи, ПІБ автора (ів) та рецензента, особливості виконання тощо)
Зміст Максимальна
кількість балів
Оцінка
конкурсної комісії
відбіркового етапу Оцінка
конкурсної комісії заключного етапу
Науковість змісту методичного матеріалу, його актуальність, професійна спрямованість, практична значимість 10 10 Наявність авторських сучасних педагогічних технологій 10 10 Наявність та якість ілюстрованих, табличних, графічних матеріалів тощо 2 - Відповідність методичного матеріалу вимогам стандартів освіти 5 5 Можливість використання в практич-ній роботі. Очікувана результативність (видавництво тощо) 2 2 Відповідність Положенню про конкурс 1 1 Всього 30 30 Голова комісії:
Колесниченко Ю.М. ______________ Члени комісії (за списком та їх підписи):
1. Омельченко В.П.
2. Жванія В.Г.
3. Вихор І.С.
4. Мачача Ю.П.
5. Мачача Л.В.
6. Залужна Т.С.
7. Соболь Т.С.
8. Петрова Н.М.
9. Віктор Г.В. 1._________
2._________
3._________
4._________
5._________
6._________
7._________
8._________ 9._________ Секретар:

Приложенные файлы

  • docx 833445
    Размер файла: 151 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий