Документ Microsoft Office Word


Схарактеризуйте витоки античної цивілізації.
Витоки Античній культури, її періодизація та розповсюдження. Культура елліністичного етапи. Основні домінанти давньоримської культури
Грецька цивілізація часів античності (тобто Древности) сформувалася в східній частині Середземномор'я, на островах Егейського моря, узбережжя Фракії і західній частині Малої Азії. Згодом межі античного світу постійно розширювалися, поширюючи свій вплив на Південну Італію і Францію, Сицилію і північне узбережжя Африки. Грецькі колонії розташовувалися також на узбережжі Чорного та Азовського морів.
Грецька античність створила неповторну культуру, яка містила в собі витоки майбутньої європейської цивілізації. При цьому слід зауважити, що антична культура не була єдиною ні в самій Греції, ні в Стародавньому Римі. На кожному етапі свого розвитку вона постає в якісно різних варіантах. В процесі еволюції античної цивілізації племена і народності, які жили на цій території, усвідомили себе єдиним народом - еллінами, свою спільну країну назвали Елладою і значний історичний час зберігали почуття приналежності до цього єдності. Інтенсивно розвивалися і мовні діалекти, що привело в III-II ст. до н. е.. до створення єдиного грецької мови - койне.
Настільки успішний розвиток давньогрецької культури, певною мірою, пояснюється сприятливими територіальними та кліматичними умовами, в яких проживали греки. Сама будова грецького ландшафту, в якому не було нічого безкрайого, крім блакитного неба, сприяло тому, що око грека з народження звикав до пропорційності, пропорційності і гармонії. Тому навколишній світ здавався йому розділеним по абсолютно природним гранях. І в цьому світі стародавня людина відразу знаходив, дароване йому богами, своє місце господаря. Настільки вдалий природний фактор греки активно використовували в культурі.
Хронологічно історія культури древньої Греції поділяється на п'ять основних етапів:
- Крито-мікенська культура (III-II тис. до н е. ...);
- Гомерівський етап (XI-IX ст до н е. ...);
- Архаїчний період (VIII-VI ст до н е. ...);
- Класична Греція (V ст до н е. - три чверті IV ст до н е. ......);
- Еллінізм (IV-I ст до н е. ...).
Слід зауважити, що перші два етапи - крито-мікенський і гомерівський - представляють собою своєрідну прелюдію того, що потім відбулося в період грецької архаїки, класики і еллінізму і що остаточно визначило специфічні особливості цивілізації античного типу.
Розглянемо більш докладно основні етапи розвитку античної культури. В архаїчний період (VIII-VI ст до н е ...) Склалася державна система стародавньої Греції, що складається з самостійних міст-держав, або як їх називали греки - полісів. Поліс - це не тільки певна адміністративна одиниця з виробничим потенціалом. Поліс був тим місцем на землі, де людина знаходилася під заступництвом свого язичницького бога, з мучить якого даний поліс, місто і був створений. Кожен поліс мав специфічну господарську діяльність, власних богів і героїв, а також календар і монету.
Абсолютно природним атрибутом життя полісу була наявність громадянської правової структури (з її рівністю всіх перед законом і підпорядкуванням особистості більшості), яка була націлена на реалізацію ідеалу справедливості. Не випадково, пізніше, Аристотель констатує, що «поліс є спільність людей, які зійшлися заради справедливого життя». Тому найстрашнішим покаранням для грека того часу було позбавлення громадянських прав і вигнання з рідного міста.
Найважливішим елементом грецької культури стає агоністіка, тобто принцип змагальності, благородного змагання окремих особистостей, груп і полісів з метою досягнення найкращого результату. Поступово в грецькому суспільстві перемога в будь-якому змаганні сприймається як вища цінність.
В архаїчний період грецька художня культура «заговорила». Мова йде про літературну запису двох епічних поем легендарного Гомера - «Іліади» та «Одіссеї», які до цього існували лише в усній традиції греків. У поемах з'єднались дві вихідні епічні теми грецької художньої культури: це діяння богів і подвиги правителів. Тут були сусідами поруч:
- Розповіді про міфічних і легендарних події;
- Любовні історії, пригодницькі сюжети, моральні повчання.
Як зауважив давньогрецького історика Геродота саме Гомер:
- Склав для греків родовід богів;
- Поділити між ними достоїнства і заняття;
- Написано їх образи.
З архаїчним періодом пов'язано виникнення філософії - явища, виключно важливого для формування європейської культури. Релігійно-міфологічна свідомість втрачає свою монополію. Виникає система швидкого логічного засвоєння знань. Починають поширюватися вчення, що порушують звичні моральні норми, зразки й авторитети, формується нетрадиційне світогляд. Однією з перших філософських шкіл була школа, заснована Піфагором (VI ст. До н. Е. У м. Кротоні). Піфагорійці припустили, що сутністю світу є якась абстракція - число, яка проявляється в різних іпостасях: "бог-число", "річ-число", "мистецтво-число». Ця «числова конструкція" буття мислилась ними як «лад світу», що діє гармонійно в усіх явищах життя. Втіленням гармонії і краси в цей періоду греків виступає космос. Він, космос, був для греків чуттєво матеріальний: бачимо, чуємо і відчуваємо. Піфагорійці спробували сформувати не тільки загальну систему світобудови. Вперше саме в грецькій культурі вони заклали традицію створення наукової школи з її:
- Певними методами навчання;
- Системою передачі знання;
- Специфічним способом життя.
Мистецтво архаїчного періоду ще не відокремилось від ремесла і виступала як різновид виробничої діяльності того часу. Поезія, скульптура, архітектура, музика, риторика розумілися греками не як види мистецтва, а як види діяльності, безпосереднім чином пов'язані з життям людини і його ставленням з навколишньою дійсністю.
Кульмінацією розвитку давньогрецької культури став її класичний період (V-IV ст. До н. Е.). Це явище багатозначне. Відповідно до одного з цих значень класичним називають те, що є зрілим і найбільш досконалим у різних сферах культури. Поняття «класичний» має й інше значення. Воно позначає культуру, що володіє характерними рисами, а саме: домірністю, стриманістю, гармонією, врівноваженістю. Культура Греції V-IV ст. до н. е.. була класичною в обох значеннях. Всю силу своєї енергії греки поширювали на досягнення калокагатії (від грец calos -. Прекрасний і агатос - морально досконалий), тобто гармонії зовнішнього і внутрішнього в людині, яка є умовою його краси. Калокагатия розумілася греками у соціально-етичному плані, бо ті, хто виховувався в її дусі, повинні були надати себе в розпорядження суспільства. Калокагатия наближала греків до їх ідеалу - класичного ідеалу тіла і духу.
Царицею наук, як і раніше залишалася філософія. Грецькі мислителі будуть продовжувати пошуки першооснови сущого. Демокріт скаже, що підставою всього є атоми, які рухаються в порожнечі. Сократ буде займатися самопізнанням і в ньому побачить початок справжньої мудрості. Платон створить вчення про ідеї і спроектує ідеальну державу, яким зможуть управляти тільки мудреці. Але справді енциклопедичні дослідження і думки залишить для нащадків великий Аристотель, виділивши з усіх сфер людської діяльності мистецтво, при цьому підкресливши, що саме воно здатне доповнити і поглибити дійсний світ.
Мистецтво класичної Греції воістину унікальне. Без нього неможливо уявити собі всю подальшу історію художньої культури людства. Це мистецтво і понині доставляє нам глибоке естетичну насолоду і, як писав про це К. Маркс, «продовжує служити у відомому відношенні зразком і недосяжною нормою» / Маркс К. Введення. (З економічних рукописів 1857-1858 рр..) / / Маркс К., Енгельс Ф. Соч. 2-е вид. - Т. 12. - С. 737. Це мистецтво досягло своїх вершин в Афінській демократичній державі. Воно створило ідеал прекрасного і доблесного людини - героя, досконалого морально і фізично. Цей герой існував у гармонії з навколишнім світом, який поетична фантазія давніх греків населила міфологічними істотами і богами, наділеними суто людськими якостями: і благородними і негативними. Словом, це було мистецтво, широко брала життя і вміли надати враженням від цього життя високу художню досконалість.
Ars Longa, Vita Brevis - життя коротке, мистецтво вічне - такий девіз художньої культури класичного періоду античності.
Славу класичного мистецтва Греції складали комплекс Акрополя в Афінах, храм Артеміди в Ефесі, мавзолей в Галікарнасі; скульптури Фідія, Скопаса, Лісиппа, трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда, комедії Арістофана і багато іншого.
Епоха, звана елліністичної (IV-I ст. До н. Е.), Почалася зі смертю Олександра Македонського і закінчилася римськими завоюваннями тих країн, які виникли в результаті розпаду держави Олександра. Багато фахівців-антикознавці підкреслюють, що за своєю суттю еллінізм - це конкретно-історичне явище, проявившее себе в результаті походів Олександра Македонського. Еллінізм характеризується поєднанням античних і давньосхідних рис у соціальній, політичній і культурній сферах життя суспільства.
Епоха еллінізму - це час економічного підйому Греції і приналежних їй територій в рамках рабовласницької формації. Активно розвивається містобудування. Кількість жителів Олександрії Єгипетської, Карфагену, Сіракуз досягає у кожному місті півмільйона. Але особливо процвітає наука. Потужним науково-дослідним центром елліністичного світу стає Олександрія Єгипетська. Тут на початку III ст. до н.е. був заснований культурний центр, який отримав назву Мусейон («Будинок муз»). У ньому знаходилися багатюща бібліотека, астрономічна обсерваторія, ботанічний сад, зоопарк, медичні лабораторії. Тут жили і працювали: математик Евклід, ботанік Феофраст, астроном Аристарх Самоський. У сицилійському місті Сіракузи в другій половині III ст. до н. е.. трудився над своїми відкриттями прославлений математик старовини - Архімед.
У елліністичної архітектурі з'являється новий тип громадських будівель - науково-дослідні центри, що включають в себе величезні бібліотеки (серед них найбільш відомі знаходилися вПергаме, Олександрії та ін містах.) І інженерні споруди (наприклад, знаменитий Олександрійський маяк на морський про Фарос.). Чудовим художнім явищем еллінізму стало подальший розвиток гончарного мистецтва і пов'язаного з ним особливого типу живопису - вазопису. Домінуючий в керамічному мистецтві того часу червонофігурні стиль досить вільно передавав обсяг і рух зображуваних людських фігур. В елліністичний період з'являються і нові філософські вчення - епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм і неоплатонізм. У них посилюється суб'єктивізм, а переважаючими настроями стають глибоке розчарування і песимізм. Власне давньогрецька культура починає хилитися до свого занепаду, щоб потім знову проявитися не тільки в культурі Стародавнього Риму, але і стати основою європейської цивілізації в цілому.
Римська цивілізація стала останньою сторінкою в історії античної культури, проіснувавши понад дванадцять століть (VIII ст. До н. Е.-V ст. Н. Е.). Географічно вона виникла на території Апеннінського півострова, отримавши у греків назву - Італія. Згодом Рим зібрав у неосяжну імперію ті країни, які виникли в результаті розпаду держави Олександра Македонського. Характерною особливістю Римської імперії був універсалізм. Стародавній Рим претендував на те, щоб стати державою Вселенським, що збігається за своїми масштабами з усім цивілізованим світом.
Населення стародавнього Риму часів архаїки жило родами в територіальних громадах - пагах. Жителі пага мали загальний культ, скарбницю, здійснювали спільну трудову діяльність. На чолі архаїчного Риму стояв цар, при ньому був сенат, а найбільш важливі питання вирішувало народні збори. У 510 році до н. е.. утворюється Римська республіка, що проіснувала до 30-х років до н. е.. Потім настає період імперії, що завершився падінням «вічного міста» в 476 р. н. е..
Ідеологію римлянина визначав патріотизм, який визнає інтереси країни як найвищу цінність. Римляни вважали себе богообраним народом і були орієнтовані тільки на перемогу в усіх своїх діяннях. У Римі шанувалися мужність, гідність, строгість, практичне господарське і юридичне мислення, вміння підкорятися дисципліні та закону. Брехня і обман вважались пороками, характерними для рабів. Якщо грек схилявся перед філософією і мистецтвом, то для знатного римлянина єдино гідними заняттями були війни, політика, землеробство і право.
Перераховані вище тенденції сформували певні моральні цінності та норми поведінки. Вони лягли в основу т. н. «Римського морального кодексу», об'єднаного поняттям доблесть, доброчесність (Virtus) і включав в себе наступні моральні принципи:
- Благочестя (pietas);
- Вірність (Фідес);
- Серйозність (авторитетом);
- Твердість (Констанція).
Релігійні уявлення римлян були небагаті образністю. З богів у давньоримській міфології особливо шанувалися Юпітер, Юнона, Діана, Вікторія. У процесі зближення з грецьким світом римські боги ідентифікувалися з грецькими: Юпітер - Зевс, Юнона - Гера, ціану - Артеміда, Вікторія - Ніка. Особливою любов'ю користувався бог Геракл (Геркулес), чиї 12 подвигів були не тільки популярні в давнину, а й стали сюжетами багатьох художніх творів наступних епох. Після завоювання східних країн до Риму проникають культи Осіріса, Ісіди, Кібели. На початку я тисячоліття н. е.. в Римі починає поширюватися християнство.
Справжній переворот у культурному житті Римської імперії відбувся до I-го століття до н. е.., після завоювання елліністичної Греції. Римську цивілізацію, безумовно, живили своїми багатствами різні чужоземні культури, але вирішальним виявився вплив поваленої Греції. Римський поет Горацій напише про це так: «Греція полонена полонила своїх переможців». Римляни починають вивчати грецьку мову, філософію і літературу, запрошують прославлених грецьких ораторів і філософів і самі відправляються в грецькі поліси, щоб прилучитися до культури, перед якою вони таємно схилялися.
Особливе місце в римській культурі починають відігравати історичні, юридичні, філософські твори. Головною темою творів Полібія, Саллюстія, Тита Лівія, Цицерона стає пропаганда великої цивілізаційної місії Риму і пошук шляхів створення під його егідою Вселенського держави. У I ст. до н. е.. в Римі потужно розвивається риторика чи мистецтво політичного і судового красномовства, що було наслідком відображення бурхливого соціального життя перехідної епохи від Республіки до Імперії. Досягнення авторитету в суспільстві і успішна політична кар'єра були неможливі без віртуозного володіння живим словом. Найяскравішим римським оратором був Марк Туллій Цицерон (I ст. До н. Е.). Будучи до того ж і тонким знавцем філософії, він багато зробив для знайомства римлян з класичною грецькою філософією Платона і стоїків.
Свій неповторний вигляд має і римське мистецтво. І хоча в змісті його творів відчувається етруське і грецький вплив, за формою вони являють собою художнє вираження типово римських ідеологічних тенденцій. Це особливо характерно для архітектури, де прагнення до грандіозності, помпезності і пишності знаходить своє вираження в будівництві тріумфальних арок, площ (форумів), храмів, театрів, мостів, акведуків, ринків, іподромів і т. д. Чудовим досягненням римської архітектури і будівельної техніки стали зведення грандіозного амфітеатру Колізею і будівлі храму всіх богів - Пантеону в Римі. Справжньою перлиною римської культури став скульптурний портрет, який підкреслив неповторність та індивідуальність людини і продемонстрував уміння античних авторів фіксувати її внутрішній стан.
Як вже зазначалося вище, з I століття н. е.. у східних провінціях Римської імперії починається розповсюдження християнських ідей, які проголосили рівність усіх перед богом, що мало істотне значення для консолідації роздирається протиріччями суспільства. Поява нового міфу про можливість всезагального досягнення царства божого на землі і ідея відплати стражденним і знедоленим щастя в царстві небесному стали вельми привабливими, особливо для нижчих соціальних верств Риму. Християнство сприйняло багато елементів східних культів та релігій, а також включило в свою ідеологію досягнення елліністичної філософії. Почавши з жорстоких гонінь і переслідувань християнство поступово захопило своїми ідеями римську аристократію і інтелігенцію, а на початку ІВ-го ст. н. е.. стало офіційною релігією Римської Імперії.
З 410 по 476 рр.. Рим піддається розгрому з боку варварів - готів, німецьких найманців і ін Східна частина Римської імперії проіснувала ще тисячу років, а західна, загинувши, стала фундаментом для культури формуються західноєвропейських держав.
Греко-римська античність (IX ст до н е. - V в н е. ......) Залишила в спадщину світовій культурі наступні досягнення:
- Багатюще міфотворчість;
- Досвід демократичного устрою суспільства;
- Систему римського права;
- Неминуща твори мистецтва;
- Закони істини, добра і краси;
- Різноманіття філософських ідей;
- Набуття християнської віри.
2. Опишіть співвідношення між Крито-Мікенською культурою та давньогрецькою.
Старода́вня Гре́ція — період в HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%96%D1%8F" \o "Греція"Грецькій історії, який тривав протягом близько однієї тисячі років і закінчився з початком HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE" \o "Християнство"християнства. Більшість істориків розглядають її як основоположною культурою Західної Цивілізації. Грецька культура мала могутній вплив на Римську імперію, яка в свою чергу донесла свою культуру майже до кожного європейського народу.
Зміст1 Крито-мікенська (егейська ) культура2 Основні періоди древньогрецької історії3 Наука4 Освіта5 Література6 Театр7 Архітектура8 Образотворче мистецтвоКрито-мікенська (егейська ) культура
Ранній етап історії Древньої Греції носить назву крито-мікенський або егейський. У кінці III-II тис. до н.е. перші держави виникають в басейні Егейського моря - на острові Кріт і півострові Пелопонес (місто Мікени). Це були держави монархічного типу з розгалуженим бюрократичним апаратом, сильними общинами. Вони походили на древньосхідні деспотії.
Мікени були відкриті Генріхом Шліманом вслід за його сенсаційними розкопками в Малій Азії, де він відшукав легендарну Трою. Поштовхом для початку досліджень англійського археолога А.Еванса на Кріті послужили сюжети багатьох грецьких міфів - про великого майстра Дедала, що побудував для Крітського царя палац-лабіринт, про героя Тесея, що переміг мешканця лабіринту Мінотавра і що знайшов зворотний шлях за допомогою «нитки Аріадни».
У кінці III - початку II тис. до н.е. самим могутнім було Критське царство, що займало винятково вигідне географічне положення і що володіло сильним флотом. Критські майстри майстерно обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли красивий керамічний посуд, прикрашаючи його кольоровими зображеннями рослин, тварин, людей. Особливо відомі парадні судини з «морськими» сюжетами.
Вражає царський палац в Кноссі. План цієї багатоповерхової споруди відразу наводить на думку про лабіринт. Багато які приміщення, сполучені складною системою переходів, коридорів, сходів, не мали зовнішніх вікон і освітлювалися через спеціальні світлові шахти. У палаці діяла система вентиляції і водопостачання. Стіни прикрашені прекрасними фресками. Одна з самих знаменитих - «Парижанка» - так А.Еванс назвав зображення молодої нарядної жінки з темним в'юнким волоссям.
Палац був центром не тільки політичного, але і релігійного життя. Існує гіпотеза, що пристрій палацу якось пов'язаний з уявленнями про замогильний світ. Багато які знахідки вказують на те, що в релігійних уявленнях центральним був культ бика. Дах палацу прикрашали монументальні стилізовані зображення рогів, у вигляді голови бика робили ритуальні судини, на одній з фресок зображена гра акробатів з биком. Кносс був зруйнований і Кріт втратив своє пануюче положення в середині II тис. до н.е. внаслідок невстановленої катастрофи - чи то руйнівного землетрусу (вулкана, що супроводився виверженнями ), чи то зовнішнього нападу, чи то внутрішніх усобиць.
Після цього центром ранньої грецької цивілізації стало місто Мікени, населене греками-ахейцями. Його оточували могутні оборонні стіни, складені з величезних, грубо отесаних кам'яних блоків. Головні ворота - Левові - прикрашала трикутна стела з рельєфним зображенням двох левиць. М. Шліман знайшов також «золоту усипальницю» мікенських царів - розташовані по колу підземні споруди з купольними склепіннями. У кінці II тис. до н.е. Мікени очолили війну греків проти міста Трої в Малій Азії. Приблизно в XII в. до н.е. греки-ахейці були витіснені племенами греків - дорійців, що переселилися з півночі Балканського півострова. Ці племена стояли на більш низькому рівні розвитку. Вторгнення первісних племен дорійців привело до занепаду міст і політичного життя, втрати ранньогрецької писемності.
Основні періоди древньогрецької історії
Історія Древньої Греції після дорійського вторгнення як би починається наново. Знову відбувається розкладання первіснообщинних відносин і формування державності. Цей період свого роду «безвременья», що продовжився приблизно з ХI по IX вв. до називають гомерівським, оскільки він відомий насамперед по поемах «Іліада» і «Одіссея».
Наступний великий період - полісний (VIII - IV вв. до н.э.), держави формуються тепер у вигляді полісів - дрібних суверенних освіт (частіше за все місто і його округа), як правило, з республіканським ладом. Крім того, розвертається грецька колонізація в Середземномор'ї і Північному Причорномор'ї, де греки засновують численні міста-колонії. Треба враховувати, що назва «Древня Греція» (або Еллада, як говорили самі греки) означає не єдину державу, а світ незалежних полісів, об'єднаних спільністю мови, релігії, культурних традицій, політичних і торгових зв'язків. Вираженням такої спільності служили, наприклад, Олімпійськи ігри. На початку полісного періоду виділяють архаїчний етап, коли відбувається поступове визрівання, складання основних форм древньогрецької культури, і класичний - час найвищого підйому - V - IV сс. до н.е. Найвпливовішим політичним і культурним центром після перемоги в греко- персидських війнах були Афіни. Своєї максимальної могутності і культурного розквіту вони досягли, коли на чолі держави став видатний політичний діяч, демократ Перікл, 15 раз він обирався стратегом.
Новий етап в історії країн Східного Середземномор'я - етап еллінізму - починається з походів Олександра Македонського (IV с. до н.е.) і закінчується завоюванням елліністичних держав Римом (в I с. до н.е. останнім був захоплений Єгипет). Македония, що Завоювала Грецію повністю сприйняла її культуру, і після звитяжних походів Олександра Македонського древньогрецька культура розповсюджується в завойованих східних країнах. В свою чергу, підкорені народи були носіями власної древньої культури і самі впливали на античну культуру.
При всій своєрідності окремих періодів древньогрецький історії зберігалися спільні межі і спадкоємність розвитку. Все це робить можливим узагальнену характеристику основних сфер древньогрецької культури. Міфологія. Об'єднуючу, формоутворюючу роль для всієї древньогрецький культури грала міфологія. Вона почала складатися ще в крито-мікенський період. Самими древніми були божества, що втілювали сили природи. Від союзу Геї - землі і Урану - неба з'явилися титани, старшим був Океан, молодшим - Крон. Діти Крона - боги на чолі з Зевсом в суворій сутичці з титанами отримали перемогу і розділили владу над світом.
«Сніжна і багатоущельна» гора Олімп вважалося помешканням дванадцяти верховних богів на чолі з Зевсом. Громовержець Зевс став царем богів і людей, Посейдон - морів, джерел і вод, Аїд - похмурого підземного царства. Гера - дружина Зевса - була покровительницею шлюбу і сім'ї, одна сестра Зевса - Деметра - богинею родючості, інша - Гестія - покровительницею домівки. Улюблена дочка Зевса Афіна шанувалася як богиня військової мудрості і мудрості взагалі, вона протегувала знанням і ремеслам.
Згідно з міфом, Афіна з'явилася з голови Зевса у повному бойовому одяганні - в шоломі і панцирі. Богом війни був Арес. Гермес - спочатку бог скотарства і пастухів, пізніше шанувався як вісник олімпійських богів, заступник мандрівників, купців, бог торгівлі, винахідник міри і пастушачої флейти. Артеміда спочатку була богинею родючості і покровительницею тварин і полювання, богинею Місяця, пізніше вона стала покровительницею жіночої цнотливості і охороницею породілля. Аполлон - брат Артеміди, божество сонячного світла, освіти, медицини, мистецтва, що втілюється його супутницями - дев'ятьма музами. Ще одна дочка Зевса - Афродіта, що народилася з піни морської біля острова Кіпр, богиня любові і краси. З античних зображень Афродіти найбільш відомі: Афродіта Кнідська роботи Праксителя (IV с. до н.е.) і особливо Афродіта (Венера) Мілосська (II с. до н.е.), які знаходяться в парижському Луврі. Чоловіком Афродіти був бог-коваль Гефест. Діоніс - самий веселий з богів, заступник виноградарів і виноробів, йому присвячувалися бучливі свята в кінці сільськогосподарського року. Крім олімпійських існувала безліч інших (по перевазі - місцевих, локальних) богів, що мали свої функції.
Боги в уявленні греків володіли людським виглядом, людськими бажаннями, думками, почуттями, навіть людськими вадами і недоліками. Вони суворо карали тих, хто намагався наблизитися до них по красі, розуму і могутності. Особливе місце займає міф про титана Прометея - захисника людей від свавілля богів. Прометей викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на вічні муки. Крім міфів про богів існували легенди про героїв, найулюбленішим з яких був Геракл, що здійснив дванадцять великих подвигів. Міфи і легенди про богів і героїв складалися в цілі цикли, що стали надалі джерелом сюжетів для літератури, драматургії і скульптур.
Паралельно з міфологією розвивалася культова практика - жертвоприносини і молитви, що проходили в храмах. Кожне місто мало бога - заступника. Афіна вважалася покровительницею Афін. Олімпія була центром поклоніння Зевсу, якому і присвячувалися тут спортивні змагання, що проводилися. Місце головного святилища Аполлона - Дельфи, де знаходився найвідоміший оракул (оракул - місце в святилищі, де отримували відповідь божества на задане питання, або саме прорікання божества), як вважали греки тут знаходився відмічений особливим каменем центр («пуп») Землі.
Людяні, пройняті гармонією образи грецької міфології стали ґрунтом для розвитку древньогрецького мистецтва. Міфологія древніх греків надала вирішальний вплив на формування древньоримськоі міфології і релігії. В епоху Відродження вона була активно включена в європейський культурний процес. Досі до неї не слабшає і науковий, і пізнавальний, і естетичний інтерес.
Наука
Вже в древньогрецькій міфології виразно видно прагнення дати всеосяжну картину світу, знайти пояснення всьому сущому. Ті ж пошуки вже на іншому світоглядному рівні були продовжені вченими Древньої Еллади. Саме в античній культурі наука уперше в людській історії виділяється в самостійну сферу, і у нас є підстави вести мову не просто про накопичення наукових знань (що знаходилися, як правило, в руках жерців), а про розвиток професійної науки.
Нескороминуще значення має антична філософія. У Древній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять, ставляться і отримують своє оригінальне рішення основні філософські проблеми. Одним з найважливіших меж древньогрецької філософії є розробка космологічних питань - про походження Всесвіту, про природу людини.
Традиція вважає Фалеса першим грецьким філософом, астрономом і математиком. Він здійснив далекі подорожі для придбання знань. Його ім'ям відкривається список «семи мудреців», йому приписують багато які відомі вислови: «Пізнай самого себе», «Більше усього простір, тому що він все в собі містить», «Сильніше усього необхідність, бо вона має над всім владу», «Мудріше усього час, бо він все відкриває». Першоосновою усього сущого Фалес вважав воду - «розумну і божественну». Фалес стоїть у джерел деміфологізації світу: Зевса він вважав світовим розумом, богів - діючими в світі силами. Фалес став фундатором стихійно-матеріалістичної школи філософії.
Найбільш видними представниками цієї школи були Анаксимандр, який дав перше формулювання збереження матерії, Анаксімен, згідно з вченням якого все суще відбувається з першоматерії - повітря - і зворотно в неї повертається, Демокрит, що відстоював атомістичну («атомос» - неподільний) концепцію будови світу. У становленні діалектики величезну роль зіграв Геракліт, в постановці і глибокій розробці соціально-етичних проблем - Сократ. Його учень Платон став основоположником філософської школи об'єктивного ідеалізму, одним з найбільших філософів всіх часів. Аристотель - найзнаменитіший з енциклопедичних розумів в історії людства, в своєму вченні спробував з'єднати сильні сторони поглядів Демокрита і Платона, вплинув величезним чином на філософські напрями середньовіччя і Нового часу.Відмінною рисою філософських творів елліністичного часу, коли розірвався досить замкнений світ грецьких полісів, є посилення уваги до окремої людини і його проблем. Філософія Епікура свою задачу бачила в звільненні людини від страху перед смертю і долею, він заперечував втручання богів в життя природи і людини, доводив матеріальність душі. Життєвим ідеалом філософської школи Стої (стоїцизму) були незворушність і спокій, які повинна зберігати людина в противагу світу, що змінюється. Основною чеснотою стоїки вважали розуміння (тобто знання того, що є добро і зло), мужність і справедливість.
Історична наука Древньої Греції передусім асоціюється з іменем Геродота. Він багато подорожував: відвідав Малу Азію, Єгипет, Фінікію, різні міста балканської Греції, побережжя Чорного моря, де збирав, зокрема, відомості про скіфів. Головна праця Геродота - «Історія», яка присвячена найважливішій політичній події грецької історії - греко-персидським війнам. Незважаючи на те, що «Історія» не завжди відрізняється цілісністю і повною науковістю, факти, які приводяться в ній, переважно достовірні. Важлива праця Геродота і для вивчення минулого народів, що жили на території сучасної України. Саме Геродот дає перший в античній літературі систематичний опис життя і побуту скіфів.
Досить рано стали узагальнюватися медичні знання. Верховним заступником медицини, богом-цілителем вважався один з олімпійських богів - Аполлон. Богом власне медицини став Асклепій, причому чимало вчених зараз вважають, що у цього міфологічного персонажа був історичний прообраз, реальний майстерний лікар. У Греції склалося декілька наукових медичних шкіл, найвідоміші - Кнідська (місто Кнід) і Косська (острів Кіс). Представником останньої був Гіппократ, що жив у класичну епоху. Його міркування про причини хвороб, про чотири темпераменти, про роль прогнозу при лікуванні, про морально-етичні вимоги до лікаря здійснили великий вплив на подальший розвиток медицини. Клятва Гіппократа і сьогодні є моральним кодексом лікарів всього світу.
Епохою успішного розвитку науки був еллінізм. Для цього етапу характерний успішний розвиток багатьох нових наукових центрів, особливо в елліністичних державах на Сході. Синтезом накопичених до того часу математичних знань можна вважати працю Евкліда, що жив в Александрії, «Елементи» (або «Початки»). Викладені в ньому постулати і аксіоми, дедуктивний метод доказів служили протягом віків основою геометрії. З іменем Архімеда з острова Сіракузи пов'язане відкриття одного з основних законів гідростатики, початок числення нескінченно великих і малих величин, ряд важливих технічних винаходів. Пергам став центром вивчення грецької філології, тут Діонісий Фракійський створив першу граматику.
На основі трудів вавілонських вчених отримала подальший розвиток астрономія. Так, наприклад, Селевк Вавілонський намагався обґрунтувати положення, що Земля і планети обертаються навколо Сонця по кругових орбітах. Походи Александра Македонського значно розширили географічні уявлення. Дикеарх склав карту світу. Ератосфен з Кірени обчислив довжину екватора Землі, отримавши результат, близький до правильного (при цьому вчений виходив з гіпотези про кулясту форму Землі). Вивчалися вулканічні й метеорологічні явища, були відкриті мусони та їх практичне значення. Помітно просунулося вивчення людини. Герофіл Халкедонський виявив нерви і встановив їх зв'язок з мозком, він же висловив припущення, що з мозком пов'язані розумові здібності людини. Ерасистрат вивчав анатомію серця.
Найбільшим науковим центром елліністичного світу були Мусейон та бібліотека Александрії, що нараховувала більш ніж півмільйона книг. Сюди приїжджали працювати видатні вчені, поети, художники з усього Середземномор'я.
Освіта
У ході розвитку античної духовної культури поступово виробляється ідеал людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З цим ідеалом співвідносилася вся система виховання і освіти, унікальна для свого часу. Саме в полісах Еллади уперше в історії постало завдання навчання дітей усього вільного населення (мова йшла насамперед про хлопчиків). Причому увага зверталася як на придбання наукових знань, так і на фізичний розвиток, на засвоєння морального кодексу вільного громадянина. Існували приватні і державні учбові заклади. На структурі освіти відбивалися політичні відмінності між полісами. У визнаному центрі освітництва - Афінах - з їх демократичним республіканським пристроєм оформилася наступна система навчання.
Після домашнього виховання хлопчики з семи років починали вчитися в нижчій школі, що називалася дідаксалеон ( від грецького «дідактікос»- повчальний). Тут навчали грамоті, літературі, починаючи з Гомера, музиці, арифметиці, малюванню. Більш поглиблене вивчення колишніх предметів з доповненням початків астрономії і філософії продовжувалося у другому рівні початкових училищ - граматичній школі (від 12 до 15 років). Навчання фізичній культурі велося одночасно, в спеціальному комплексі - палестре.
Всі ці типи навчальних закладів в Афінах належали приватним особам. Завершувалася загальна освіта в гімнасії, де юнаки 16-18 років удосконалювалися в науках, в число яких входили риторика, етика, логіка, географія, а також в гімнастиці. Гімнасіями відала держава, для них будувалися монументльні будівлі. Багаті люди вважали за честь зайняти виборну посаду керівника гімнасії, незважаючи на те, що вона була зв'язана з великими особистими витратами. Гімнасії були центрами розумового життя поліса, в Афінах їх було декілька. Найбільш прославилась Академія, де вів бесіди зі своїми учнями Платон і Лікей, заснована Арістотелем. Після гімнасії можна було стати ефебом - учнем вищого учбового закладу, які в полісну епоху були військовими, а в елліністичну докорінно змінилися і стали цивільними. Своєрідною формою вищої освіти можна вважати гуртки, що групувалися навколо великих вчених.
У Спарті контроль держави над розвитком особистості був досить жорстким. За переказами, новонароджених оглядали члени герусії (міської ради старійшин) і відбирали тільки здорових дітей. Кволих і хворобливих скидали в провалля Тайгетського хребта. Існувала система державного шкільного навчання, обов'язкова для кожного спартіата від 8 до 20 років. Вчилися в школах, на відміну від Афін, і хлопчики, і дівчата.
Література
Особливе місце в історії світової цивілізації займає древньогрецька художня культура. Еллінське мистецтво досягло глибокої людяності образів, пройнятий відчуттям гармонії світу і людини, усвідомлено втілює красу природного буття.
З міфологією, її сюжетами і образами пов'язане дуже раннє складання древньогрецької літературної традиції. Розвиток окремих сфер культури не завжди відбувається рівномірно. Так, в Древній Греції вершини поетичної творчості були досягнуті набагато раніше, ніж склалися класичні наука, освіта і мистецтво. Приблизно у VIII с. до н.е. Гомер написав свої великі епічні поеми - «Іліаду» і «Одіссею». Більшість вчених вважає, що Гомер жив в Малій Азії і був рапсодом - так називали поетів, що виступали з декламацією своїх віршів. Про час письмового оформлення поем думки розходяться: одні вважають, що перші записи були зроблені за життя Гомера, інші - що це сталося пізніше - у VI с. до н.е. Обидві версії співвідносяться з історією грецької письменносьті. Алфавіт (фонетичний лист) був запозичений греками у фінікійців якраз у VIII с. до н.е. Греки і писали, як фінікійці - з права наліво і без голосних, а у VI с. до н.е. лист придбав вже звичайний для нас вигляд.
Поеми тісно пов'язані з народним героїчним епосом, присвяченим Троянській війні, в якому переплелися і реальні історичні події (військовий похід греків-ахейців на Трою, яку вони називали Іліон), і фантастичні сюжети («Яблуко розбрату» як причина війни, участь богів в конфлікті, «Троянський кінь»). Однак Гомер не переказує міфи, а створює художні образи, малює внутрішній світ героїв, зіткнення характерів. «Іліада» присвячена одному епізоду останнього, десятого, року війни - гніву самого могутнього і хороброго з грецьких воїнів Ахілла, що образився на ватажка греків мікенського царя Агамемнона. Ахілл відмовляється брати участь в битві, троянці прориваються до кораблів, гине кращий друг Ахілла - Патрокл. Ахілл змінює рішення, вступає в поєдинок з головним захисником Трої сином царя Пріама Гектором і вбиває його. Приголомшує сцена зустрічі Ахілла з Пріамом, коли цар, цілуючи руки переможця, просить віддати йому тіло сина для поховання з всіма почестями.
«Одіссея» - інша по композиції і сюжету. Вона розказує про довге, повне неймовірних казкових пригод повернення додому одного з головних учасників війни - царя острова Ітака, хитромудрого Одіссея.
Греки не просто знали напам'ять, багато разів переписували, любили гомеровске поеми, а схилялися перед ними. Їх зробили основою виховання і освіти. Точну і образну оцінку значення «Іліади» і «Одіссеї» дав середньовічний візантійський письменник: «Подібно тому, як, зі слів Гомера, всі ріки і потоки беруть свій початок в Океані, так всяке словесне мистецтво джерело має в Гомері». Гесіод продовжив епічну традицію Гомера. В поемі «Теогонія» він виклав міфологічні уявлення про походження богів і пристрій світу. В «Працях і днях» вперше ввів в епічну поему особисті оцінки, опис обставин власного життя. Надалі в Греції отримала розвиток лірична поезія. Прозивними стали імена поетеси Сапфо (сапфічна строфа - особливий віршований розмір), Анакреонта (анакреонтика - лірика, що оспівує радість життя і мирські насолоди). Однак вірші цих і інших древньогрецьких авторів збереглися лише фрагментарно. Як самостійний жанр літературної творчості склалася драматургія.
Театр
Походження театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса. Учасники процесій зображали світу Діоніса і, надіваючи козячі шкури, співали і танцювали ( слово «трагедія» в перекладі з грецького - «гімн козлів»). На історичне коріння театру вказує обов'язкову участь в древньогрецьких трагедіях хору, з яким спочатку вступав в діалоги єдиний актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Сполучившись з літературною традицією, театр в класичну епоху з релігійних, народних уявлень перетворився в самостійний вигляд мистецтва. Театрализовані вистави стали невід'ємною частиною державних свят - Діонісій і Леней. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на тисячі глядачів (театр Діоніса в Афінах, краще усього зберігся амфітеатр в Епідавре).
Міські власті знаходили хорега (людину, яка забезпечувала фінансування), відбирали постановки і по долі визначали порядок показу комедій, трагедій. Бідні люди отримували гроші на вхідний квиток. Акторами були тільки чоловіки, вони грали в особливих масках. Постановником був сам поет. Після закінчення вистав, що тривали декілька днів з ранку до вечора спеціальні судді визначали кращих, вручали призи.
Найбільшими і прославленими драматургами були трагіки Есхіл, Софокл і Евріпід. Есхіл написав 90 п'єс, 13 разів він перемагав в драматичних змаганнях. Його історична п'єса «Персидці» прославляє перемогу греків у війні із загарбниками. До речі, сам Есхіл брав участь в найбільших битвах. Більшість древньогрецьких п'єс використовують міфологічні сюжети, які автори вільно інтерпретували, виражаючи власні погляди. Есхіл у «Прометеї прикованому» захоплюється мужністю і волелюбністю титана. У Софокла з'являється психологічне мотивування вчинків героїв. Наприклад, в «Антігоні» головна героїня жертвує собою, але виконує етичний обов'язок: всупереч забороні царя ховає загиблого брата. Саме в цій трагедії звучить хор зі знаменитим рефреном: «Багато в світі сил великих, але сильніше за людину немає в природі нічого». На великий жаль, більшість драматичних творів виявилася втрачено. Повністю збереглося лише сім п'єс Есхила, сім - Софокла (написане 123, з них 24 - перемогли на змаганнях), трохи більше - 17 - Евріпіда. Евріпід, молодший з трьох великих драматургів, жив вже в епоху кризи, громадянських воїн, зовнішньої небезпеки, що наростала з боку Македонії. Все це і відбилося в його творчості («Медея», «Іполіт»), Арістотель називав Евріпіда «самим трагічним з поетів».
Майстром комедії заслужено вважався Арістофан («Хмари», «Оси», «Жаби»). Драматичні твори древніх греків досі залишаються в репертуарі багатьох театрів, вони неодноразово екранізувалися.
Важливе місце в житті еллінів займала музика. Існували спеціальні колегії (об'єднання) співаків, музикантів, танцюристів. Музика була одноголосною, хор співав в унісон. Поширеними музичними інструментами були ліра і флейта.
Архітектура
В умовах рабовласницької демократії створюється цілісне середовище міст-держав. Розвивається система регулярного планування міста, з прямокутною сіткою вулиць, площею - центром торгового і суспільного життя. Культовим і архітектурно-композиційним ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя - піднесеної і укріпленої частини міста. Елліни виробили абсолютно інший, чим древньосхідні цивілізації, тип храму - відкритий, світлий, що прославляв людину, а не вселяв трепет. Характерно, що в архітектурі присутній людський метричний початок. Математичний аналіз пропорцій древньогрецьких храмів показав, що вони відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним в плані, з всіх сторін оточений колонадою. Дах був двосхилим. Трикутні площини, що утворилися з фасадів - фронтони - як правило, прикрашалися скульптурними зображеннями.
Грецьку архітектуру відрізняє чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери («ордер» - в перекладі з грецького «порядок») - вони розрізняються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративною прикрасою. Дорічний і іонічний стилі виникли в полісний період. Най чепурніший - корінфський ордер - з'являється у часи еллінізму.
Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є афінський Акрополь. Він був споруджений у другій половині V с. до н.е. в період найбільшої могутності Афін. Скеля Акрополя, що підноситься на 150 м над рівнем моря, здавна була фортецею, а потім місцем головних культових споруд. Однак під час персидського нападу всі вони зазнали руйнування. Перікл, що домігся перенесення в Афіни скарбниці Афінського морського союзу, в яке входили багато які поліси, став ініціатором грандіозної реконструкції Акрополя. Роботами керував особистий друг Перікла - видатний скульптор Фідій. Відмінна риса цього комплексу - надзвичайна гармонічність, яка пояснюється єдністю задуму і короткими для таких масштабів термінами будівництва (біля 40 років). Парадний вхід на Акрополь - Пропілеї - зведені архітектором Мнесиклом. Пізніше перед ними на штучно збільшеному виступі скелі був побудований невеликий храм Ніки Аптерос (Ніки Безкрилої) - символ того, що богиня перемоги ніколи не покине місто. Головний храм Акрополя - біломармуровий Парфенон - храм Афіни Парфенос (Афіни Діви). Його архітектори - Іктін і Каллікрат - задумали і спроектували будову настільки пропорційною, що вона, виділяючись як безумовно сама велична споруда комплексу, при цьому своїми розмірами не тяжіє над іншими. У старовину в центрі Акрополя на постаменті, в золотих доспіхах підносилася грандіозна фігура Афіни Паллади (Афіни Воїтельниці) роботи Фідія. Ерехтеон - храм, присвячений Посейдону, який по міфу суперничав з Афіною за право покровительствувати місту.
Найбільш знаменитий в цьому храмі портик каріатид. Портиком називають відкриту з одного боку галерею, що спирається на колони, а в Ерехтейоні колони замінені шістьма мармуровими фігурами дівчат-каріатид. Ми і зараз можемо повторити вслід за римським істориком Плутархом, що писав про споруди Акрополя: «.. їх. вічна новизна врятувала їх від дотику часу».Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але нарівні з спорудою храмів більше уваги стало приділятися цивільному будівництву - архітектурі театрів, гімназій, палаців елліністичних правителів. Внутрішнє і зовнішнє оформлення будівель стало багатше і різноманітніше. До цього часу відноситься споруда таких прославлених «чудес світу», як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі і Фаросський маяк на вході в Александрійськую гавань.
Образотворче мистецтво
Скульптура була улюбленим видом мистецтва еллінів. Статуї богів ставилися в храмах і на міських площах, споруджувалися переможцям Олімпійських ігор і великим драматургам. Оволодіння, дуже поступове, досконалістю у цьому вигляді мистецтва сходить до архаїчних часів. Археологами знайдені десятки дуже схожих один на одну архаїчних статуй двох типів: так звані «куроси» — статуї оголених юнаків і «кори» — задраповані жіночі статуї. Ці фігури виглядають ще дуже скуто, можна побачити поки тільки спроби передати живий рух.
Шедеври скульптури, якими не втомлюється захоплюватися людство, дала світу епоха древньогрецької класики. Сучасниками були великі майстри Фідій, Мірон, Поліклет. Фідія сучасники називали «творцем богів». До нас його головні роботи не дійшли, судити про них ми можемо лише по захоплених описах і посередніх копіях. Статуя Зевса, облицьована золотом і слоновою кісткою, в головному храмі Зевса в Олімпії була справедливо причислена сучасниками до семи чудес світу. Він же створив видатні барельєфи і скульптури Парфенона, в тому числі головну статую — Афіни Парфенос (Афіна-діви).
Мірон досяг висот в прагненні передати в скульптурному зображенні руху людини. У його знаменитому «Дискоболові» уперше в мистецтві розв'язана задача передачі моменту переходу від одного руху до іншого, подоланна статичність. У той же час відповідно до загального естетичного ідеалу, обличчя атлета скульптор зображає абсолютно спокійним. Поліклету належить цикл статуй атлетів — переможців Олімпійської гри. Найвідоміша фігура — Доріфор (юнак зі списом). Поліклет теоретично узагальнив досвід своєї майстерності в трактаті «Канон». Самим прославленим творцем жіночих скульптурних образів був Пракситель. Його «Афродіта Кнідська» викликала безліч наслідувань. Пропорціональність класичних скульптур стала зразком для майстрів багатьох епох.
Епоха завоювання Олександра Македонського, подальшого краху його імперії, повна пристрастей, зльотів і падінь людських доль, цілих держав принесла нову атмосферу в мистецтво. Якщо порівнювати скульптури епохи еллінізму з попереднім, класичним періодом, то їх вигляд втратив незворушність, спокій. Художників стали цікавити душевні пориви, метання людей, їх стан в трагічні моменти (наприклад, скульптурна група «Лаокоон»). З'являються скульптурні портрети, що передають індивідуальні риси. Яскравою була творчість Скопаса (до нас зберігся скульптурний портрет Олександра Македонського). Успіхи науки розширили технічні можливості мистецтва. Одне з «семи чудес світу» — Родосський колос, що являв собою бронзову статую бога Сонця Геліоса (висота колоса була біля 35 м).
Живописні твори (фрески, картини) час не зберіг, але про їх рівень дозволяє судити чудовий вазовий живопис. З вдосконаленням керамічної технології ріс і художній рівень: для архаїки характерний так званий чорнофігурний стиль зображення (малювалися темні фігури на світлому фоні), який в класичну епоху змінився червонофігурними, що зробив зображення більш реалістичними.
3.Опишіть часові та просторові обрії античної цивілізації.
Простір античного світу
Місцем існування античної цивілізації стало узбережжя Середземного моря і країни, що оточували його. Географія античного світу - це передусім географія Середземномор'я і прилеглих до нього областей.
Вигляд Середземномор'я визначають чотири великі півострови: Піренейський, або Іберійський (від древньої назви Іспанії - Іберія, тобто країна іберів, племен, що здавна мешкали тут), Апеннінський (по назві гірського хребта - Апенніни - що проходить через усю Італію з півночі на південь), Балканський і Мала Азія, що служить своєрідним аванпостом Азіатського континенту (карта 1). Порівняно вузький і глибоко такий, що вдається до Середземного моря Апеннінський півострів, продовженням якого є найбільший острів Середземномор'я - Сицилія, навпроти якого вдається до моря Туніський мис протилежного африканського берега, відділяють від Середземномор'я його західну частину. Зроблене силами природи розподіл Середземномор'я на дві основні частини - Західне і Східне Середземномор'я - набуло не лише географічного, але і культурно-історичного значення. Довгий час існували як би дві самостійні історії двох Средиземноморий - Західного і Східного.
Країни східного Середземномор'я (тут Середземне море називали Велике море Заходу) спрадавна були місцем осереддя самих ранніх цивілізацій в історії людства. Тут, біля палестинського Ієрихону, в 8 тисячолітті до Р. Х. виникає одна з перших землеробських культур. Тут з'являються перші в історії держави - Єгипетська (у долині Нілу) і Шумерська (у південній Месопотамії), а також інші прадавні цивілізації - Хеттов, Вавілона, Ассірії, Кріта, Миттани, Сирії. У Західному Середземномор'ї цивілізація з'являється значно пізніше і виникає під відчутним впливом культур його східної частини.
Межі давньогрецької цивілізації.
Перше запитання, яке у вас відразу ж виникає це природнийпитання: «В який час існувала антична цивілізація?»
Антична цивілізація існувала дванадцять століть починаючи звосьмого століття до н.е. і закінчилася п'ятим століттям н.е. Антична цивілізаціяділитися на дві локальних цивілізації; а) давньогрецький (8-1 століття до н.е.) б) Римську (8 століття до нашої ери 5 століття н.е.)
Між цими локальними цивілізаціями виділяється особливо яскрава епохаеллінізму, яка охоплює період з Е23 р. до н.е. до 30 р. до н.е.
Можна так само охарактеризувати давньогрецьку цивілізацію і відповісти напитання: Де ж вона наводилася?
Давньогрецька цивілізація виникла на Балканському півострові такожвона включала західне узбережжя малої Азії (західна частина нинішньої
Туреччини). Балканський півострів з трьох сторін омивається трьома морями: ззаходу Іонічне, з півдня Середземне, зі сходу Егейське море. Так само можназгадати, якщо подумки уявити собі балканський півострів, те, що вінв основному представлений гористій місцевістю дуже мало родючих долин іосновним видом господарства в основному було скотарство (вирощування овецьі кіз). Так само займалися землеробством (вирощували виноград (вино) і оливки
(оливкова олія)), але тільки у двох долинах. Треба ще зазначити у зв'язку ззручною береговою лінією було розвинене рибальство і мореплавання. Щостосується корисні копалини то райони Ефракіі та Македонії були багатізолотими копальнями. На півдні (в районі Філопонеса) добували залізо. У районістародавньої Греції добували олово. Будівельний матеріал, особливо цінувався іщо розташовується на території Греції, мармур.
Також особливо цінувався мармур острова Паррос ( «пароський» білиймармур).
Так який же народ створив давньогрецьку цивілізацію? деякінапевно скажуть греки. Але поняття греки і елліни це збірні назвивеличезного конгломерату племен. У той час як серед цього конгломератуплемен особливо яскраво виділялися такі племена як: архейцов (динамічний, агресивний народ), дорійців, фелаккі.
Давньогрецька цивілізація ділиться на три періоди:
1. Архаїчний (8-6 ст.)
2. Класичний (5-4 ст.)
3. Елліністичний (4-1 ст.)
Методичка стр 8
4.Розкрийте проблему, що являв собою «античний світ» у різні епохи.
Періодизація культури Стародавню Грецію та Давнього Риму
Перш, ніж перейти до розкриття образу людини розглянемо періодизацію культури Давньої Греції та Давнього Риму.
Історію Стародавньої Греції зараз прийнято ділити наступним чином:
I. Епоха крито-мікенської або палацової цивілізації (III-II тисячоліття до н. Е). Про її високий рівень розвитку свідчить розвинена писемність, технічні винаходи (водопровід і басейни), наявність астрономічних знань, розквіт мистецтва (фрески царських палаців в Кноссі і Фесті, розписні кам'яні судини, витончені зображення жінок, кераміка). Крито-мікенська (царська) цивілізація, що існувала одночасно з великими державами Стародавнього Сходу і взаємодіяти з ними, заклала основи для подальшого розвитку античної (antiquus - стародавній) культури.
II. Гомерівські ("темні") століття (ХI-IX ст до н. Е) характеризувалася занепадом культури, так як в XI ст. до н.е. в Грецію вторглися дорійці, що принесли примітивні форми культури - так званий геометричний стиль мистецтва, схожий на мистецтво неоліту. Суспільство того часу було неписьменним. Широке поширення отримали міфологічні уявлення, що послужили основою розвитку античної науки, літератури і мистецтва.
III. Епоха власне античної цивілізації:
1. архаїчний період (VIII-VI ст до н.е. -. час становлення Еллади, її економічного і соціально-культурного підйому, формування полісів (міст-держав) як ранньоклассових рабовласницьких міст-держав, класичного рабства, грошового обігу У цю епоху виникли майже всі основні форми античної культури і мистецтва - матеріалістична і вельми раціональна філософія, класична література (лірична поезія), образотворче мистецтво -. архітектура, скульптура, живопис Саме в умовах полісної культури народилася особистість, так як полісна демократія надавала таку можливість, захищаючи її права і свободу Архаїчна культура -. вихідний рубіж класичної культури Еллади [10].
2. класичний період (V-IV ст до н е. ..) - пора найвищого розквіту давньогрецької культури, розвитку демократії, насамперед Афінської, пора найвищого розквіту давньогрецької культури в усіх її сферах. У цю епоху виникли майже всі основні форми античної культури і мистецтва - матеріалістична і вельми раціональна філософія, класична література (лірична поезія), образотворче мистецтво - архітектура, скульптура, живопис.
3. елліністичний період (IV-I ст до н.е. -. період від початку походу Олександра Македонського на Схід до завоювання Римом Єгипту) - це час кризи поліса, втрати Стародавньої Елладою політичної самостійності. З падінням поліса почався занепад грецької культури, але збереглося гідність даної культури, найціннішим завоюванням якої була особистість [2].
Історія римської культури ділиться на періоди, відповідні основним етапам історії Стародавнього Риму:
I. Царський Рим (VIII-VI ст до н.е.). - Цей період починається з заснування Риму в 753 р. до н.е. До кінця цього періоду Рим склався як місто-держава грецького типу. Від етрусків римляни успадкували ремісничу та будівельну техніку, писемність, так звані римські цифри, способи ворожіння. Запозичені були й одіяння римлян - тога, форма будинку з атріем - внутрішнім двориком - і т.д.
II. Рання Римська республіка (V-IV ст. До н. Е). В епоху ранньої Республіки Риму вдається підпорядкувати собі весь Апеннінський півострів, причому більшу роль у розвитку його культури зіграло завоювання грецьких міст Південної Італії, ускорившее прилучення римлян до більш високої грецької культурі.
III. Пізня Римська республіка (III-I ст. До н. Е). У період пізньої Республіки з 60-х рр.. III ст. до н.е. Рим вів постійні війни за панування в усьому Середземномор'ї. Вирішальними етапами цієї боротьби було руйнування Карфагена (головного суперника Риму) і перетворення Греції і Македонії в римські провінції. До середини II ст. до н.е. Рим стає потужною середземноморської державою. Приблизно в цей же час в державі змінюється внутрішньополітична обстановка - починаються громадянські війни, що призвели до падіння Республіки. Тимчасова військова диктатура (наприклад, Сулли (138-78 до н е.) або Цезаря (100-44 до н е.) до кінця I ст до н.е. змінюється принципатом -... Спадкової диктатурою під республіканської оболонкою.
Римська культура позньореспубліканскої епохи являла собою з'єднання багатьох початків (етруського, споконвічно римського, італійського, грецького), що зумовило еклектізм1 багатьох її сторін.
IV. Розквіт Римської імперії (I-II ст. До н. Е).
Епоха ранньої імперії - принципату (кінець I ст до н.е. -. II в н е. ..) - Час розквіту Римської держави, яке перетворюється на величезну імперію, що включала Східне Середземномор'я, Північну Африку, велику частину Європи. Вищого розквіту досягає римська юриспруденція, римська історіографія. У багатьох містах імперії розвивається велике будівництво - створюються нові храми, палаци, театри, цирки, терми і т.д. У I-II ст. н.е. з'являються два найвідоміших римських архітектурних пам'ятника: Колізей - найбільший амфітеатр Античного світу, вміщав близько 50 тисяч глядачів, які спостерігали за цькуванням звірів і гладіаторськими боями, і Пантеон (храм в ім'я всіх богів) - найзнаменитіша античне купольне споруда заввишки 43 м. Прекрасні зразки римського живопису збереглися в Помпеях, Геркуланум і Стабія, засипаних попелом під час виверження Везувію в 79 р. н.е.
В кінці II ст. н.е. в Римській імперії починається криза, яка в III в. охоплює всю державу і носить всеосяжний характер. Його найбільш яскравим проявом були часта зміна імператорів, відпадання провінцій, поява в різних частинах імперії самостійних правителів. Характерними ознаками кризи античної культури є низький рівень грамотності, огрубіння вдач, песимізм, широке поширення християнства.
В. Занепад Римської імперії (III-V ст. До н.е.). У період пізньої імперії (кінець III - кінець V ст.) Змінюється форма римського держави: принципат поступається місцем домінату - необмеженої монархії східного типу, позбавленої будь-яких республіканських ознак. Історія культури пізнього періоду імперії проходила в боротьбі розкладається античної традиції з новими, християнськими, принципами.
Зі встановленням домінату ситуація в імперії кілька нормалізується, однак відцентрові сили продовжують діяти, і в 395 р. імперія остаточно розпадається на Західну з центром у Римі та Східну з центром у Константинополі (грецький Візантії).
Східна Римська імперія продовжувала існувати до 1453 р. як Візантійська імперія, культура якої стала продовженням грецької, але в християнському варіанті. Західна Римська імперія припинила своє існування в 476 р., коли був позбавлений влади останній імператор. Цей рік традиційно вважається кінцем Стародавнього світу, античності, початком Середньовіччя.
Так відійшла в історію Римська імперія та її культура. Однак її культурна спадщина не загинуло. Воно й донині є істотним інгредієнтом західної культури
5.Опишіть культурно-історичні моделі античної цивілізації й античної ментальності.
В античній ментальності найважливішу роль відігравали ідеї краси, гармонії і узгодженості людини і космосу. Стародавньогрецька скульптура, архітектура, поезія, філософія свідчать, що в давніх греків ці ідеї були одним з головних стимулів творчої діяльності.
У чому полягають найважливіші культурні новації римської античності
Епоха античної культури розпочинається з утворення грецьких полісів – "міст-держав" на присередзимноморських землях Еллади і Малої Азії на початку І тис. до н.е. і завершується з руйнуванням Римської імперії в V ст. н.е. В Греції і Римі в цю епоху інтенсивно розвивається тваринництво, землеробство, добування металів, ремісництво, торгівля. Руйнується родоплемінна патріархальна організація суспільства. Росте майнова нерівність сімей. Родова знать нарощує багатство завдяки широкому використанню праці рабів, а це призводить до боротьби за владу. Суспільне життя стає бурхливим – у соціальних конфліктах, війнах, політичних переворотах.
Поняття "античний світ" (від лат. аntiques – стародавній) ввели італійські гуманісти епохи Відродження, позначивши цим терміном греко-римську культуру, як найранішу з відомих їм на той час. Ця назва зберігається до тепер, хоч були відкриті з того часу ще й давніші культури. Це поняття зберігалось як звичний синонім класичної культури, тобто того світу, у лоні якого виникла наша європейська цивілізація.
Історія античної епохи поділяється на дві фази, які частково нашаровуються одна на одну – грецьку і римську античність.
Культура Риму склалась і сформувалась під впливом культур багатьох народів, передусім етрусків і греків, акумулювавши кращі їхні досягнення. У більшості випадків римляни перевершили своїх учителів. У свою чергу, у період найвищого розквіту римська культура справила величезний вплив на подальший розвиток Європи.
Історія Античного Риму охоплює період з VIII ст. до н.е. по VI ст. н.е. Паралельно з процвітанням елліністичних центрів на Заході росла воєнна міць Риму. Спершу невеликої олігархії (влади небагатьох) на берегах Тибру, потім – володаря всієї Італії і нарешті великої держави, яка поглинула усі Середземноморські території, весь античний світ.
Власні художні традиції римлян були досить блідні. Рим сприйняв і асимілював весь пантеон грецьких божеств, давши їм тільки інші назви. Зевс став Юпітером, Афродіта – Венерою, Арес – Марсом та ін. Римська культура с самого початку несла в собі зерна занепаду. Велич Риму штучно підтримувалась багнетами легіонерів. Державу постійно трясли загрозливі повстання рабів, починаючи з відомого повстання Спартака.
Опанувавши грецьку культуру, римляни збагатили її чудовими відкриттями в галузі будівельної техніки. Римляни першими стали використовувати в будівництві міцний і водонепроникний матеріал –римський бетон, створили й вдосконалили особливу систему великих громадських будівель із цегли і бетону, широко використовували поряд з грецькими ордерами такі архітектурні форми, як арка, склепіння, купол.
Римляни суттєво вдосконалили сільськогосподарські знаряддя, які отримали у спадок від греків. Зокрема, до плуга вони додали колеса, ніж і відвал; цей прототип відомий і сьогодні. Винайшли серп та жатку. Почали варити і розливати віконне скло (у Помпеях було знайдено бронзові рами з рештками скла розміром 100х70 см).Удосконалили колісний транспорт, зробили для воза поворотний передок і голоблі.
У римські часи з'явилося багато новинок у книжковій справі. Крім папірусу, поширився винайдений у малоазійському місті Пергамі матеріал для письма – особливим чином оброблена шкіра – пергамент. Крім книг-сувоїв з'явилися книги–кодекси, які від сучасних книг відрізнялися тільки способом скріплення аркушів. Бібліотеки, як сховища документів, книг, існували вже давно, а ось бібліотеки для громадського користування виникли саме в Римі. Цікаво, що в цих бібліотеках були передбачені досить ізольовані місця для роботи, оскільки в ті часи люди читали виключно вголос.
Римляни зуміли освоїти і переробити накопичений наукою різних країн потенціал і, розвиваючи його, досягнути найзначніших результатів. Помітним внеском римської науки було створення цілого ряду енциклопедичних робіт, які систематизували знання, накопичені в різних сферах. Так, основні ідеї античної матеріалістичної думки про атоми, про смертність душі, незалежність природи від волі богів викладає Тіт Лукрецій Кар у науково-просвітницькій поемі “Про природу речей”. Він, зокрема, формулює фундаментальні ідеї зв'язку руху і часу, збереження речовини (“з нічого ніщо постати не може та в цілковите ніщо повернутись”), нескінченність світу (“Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя не замикає… Визнати мусиш те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт”).
Класична праця з географії належить Страбону, який зібрав у своїй “Географії” всі існуючі відомості про країни і народи – від Британії до Індії. Птолемей, узагальнюючи астрономічні спостереження, розробив геоцентричну модель світу, згідно з якою навколо Землі, яка має форму кулі, обертаються Сонце та інші планети. Ця модель залишалася панівною до Нового часу. Головною фігурою античної медицини і незаперечним авторитетом протягом подальшого тисячоліття був Гален, який вивчав нервову систему, спинний мозок. Галену належить перша в історії науки концепція кровообігу.
У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні (для невеликої кількості глядачів) театральні вистави.
Римська архітектура не може порівнятися в художніх цінностях з грецькою, але вона велична, досить ефективна і у своїх інженерно-будівельних досягненнях була значно вищою від простої балочної конструкції грецького храму. Типи римських будівель різноманітніші, світські не менше визначні, ніж культові, і багато з них закріпились у світовій культурі на віки. Це, наприклад, тип базиліки зі склепінчастим перекриттям, який потім став основою християнських храмів.
У І-ІІ ст. було побудовано знаменитий Колізей – амфітеатр, що вміщав одночасно 50 тис. глядачів, які через вісімдесят входів могли швидко заповнити і звільнити амфітеатр. Тут відбувалися гладіаторські бої і травля звірів. Арена амфітеатру мала дерев'яну рухому підлогу, яка могла підніматися і опускатись. Вона могла заповнюватись водою з підведеного до будівлі рукава акведуку, і тоді в Колізеї влаштовувалися морські битви.
Ще одна знаменита будівля Пантеон – "храм усіх богів". Збудований близько 118-125 рр. відноситься до епохи імператора Адріана (117-138 рр.). Пантеон – це велична купольна ротонда, у якій вперше образний акцент був перенесений із зовнішнього виду на внутрішній простір храму. Тут вперше було вирішено проблема організації великого внутрішнього простору: поєднання стіни і склепу, стіни і купола (будівля висотою 42,7 м була перекрита куполом 43,2 м в діаметрі без єдиної опори).
Щоб підтримати таку громаду знадобились масивні стіни, товщина яких сягає 6 м. Це надає зовнішньому виду храму деяку незграбність, яка виправдовується небувалим простором, що відкривається перед враженим відвідувачем усередині храму. Це справжнє царство світла! Світло ллється з верху із дев'ятиметрового отвору в куполі – знаменитого "вікна Пантеону". Під впливом світла, що ллється з неба, відвідувач сприймає весь цей величний простір, обрамований пишною архітектурою, ніби частинку всесвіту, зібрану під дахом храму. У численних архітектурних спорудах, зведених за грецькою традицією, художники виконували стінні розписи, де провідними були міфологічні сюжети, а також сюжети з життя римлян.
Це підтверджується багатьма зразками, які було знайдено під час розкопок Помпей і Геркуланума. Найвищим досягненням римської скульптури став портрет. Скульптори не лише фіксували риси портретованого, а й розкривали його як особистість, виводили образ на рівень соціально значущого ідеалу. Індивідуалізація людини вивела на перший план ідею духовної краси.
В античності було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості – складається гуманістична традиція. Культура Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури, на політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо – християнська релігія.
Менталітет античних греків первісно був тісно пов'язаний із системою давньогрецьких міфів[1]. Грецькі міфи завжди були невід'ємною частиною культури стародавніх греків, з давніх років вони створювали персоніфіковані сказання, щоб виправдати і пояснити явища, сутності яких не могли осягнути, а також щоб прославити все те, що хотіли передати прийдешнім поколінням[2]. Герої у свідомості давніх греків прирівнювались до напівбогів — наприклад, міфи про героя Академа, Геракла, сказання про героїв Троянської війни. Гесіод перший називає покоління борців під Троєю й Фівами напівбогами. У Піндара герой вперше стає об'єктом релігійного культу. Місцем поклоніння герою спочатку були їхні могили, але поступово культ деяких героїв зростає, їм починають споруджувати вівтарі та храми.
Певне уявлення про ментальність давніх греків доби архаїки дає кераміка. З середини 6 століття до нашої ери коло сцен, зображуваних на вазах, виходить за рамки міфології, все частіше змальовуються сцени повсякденного життя — перш за все, це сцени релігійної, військової, морської, соціальної (зокрема, весіьні церемонії), спортивної, промислової, музичної тематики. Деякі науковці зосереджували свою увагу на вивченні саме підсвідомих смислів і підходів, відображених у таких сцен, що давало більш глибоке розуміння менталітету стародавніх греків[3]. Так, наприклад, антикознавець Валдо Світ відзначав, що символом всієї грецької ментальності до кінця 6 століття стають театр та спорт[4].
У добу класики основним рушієм грецької культури стало бажання творити та навчатись, а віддзеркаленням грецького менталітету стає філософія[5].
6.Визначте, чим була елліністична цивілізація у культурній площині.
Елліністична цивілізація — термін, який має два смислових значення: хронологічне — культура епохи еллінізму і типологічне — культура, що виникла в результаті взаємодії грецьких (еллінських) і місцевих елементів. Типологічне розуміння призводить до розширення хронологічних та географічних рамок аж до включення в поняття «Елліністична цивілізація» усієї культури античного світу від часу походів Александра Македонського (4 століття до н. е.) до падіння Римської імперії (5 століття н. е.). При цьому не беруться до уваги якісні зміни в ідеології та культурі, що виникли після римського завоювання.
Сформована на всій території елліністичного світу культура не була одноманітною. У кожній області вона формувалася шляхом взаємодії місцевих, найбільш стійких традиційних елементів культури з культурою, принесеної завойовниками і переселенцями — греками і негреками. Форми синтезу визначалися впливом багатьох конкретних обставин: чисельним співвідношенням різних етнічних груп (місцевих і прийдешніх), рівнем їхньої економіки і культури, соціальної організації, політичною обстановкою і т. д.
Навіть при зіставленні великих елліністичний міст (Александрії, Антіохії на Оронті, Пергама і т. д.), де греко-македонське населення відігравало провідну роль, чітко видно особливі, характерні для кожного міста риси культурного життя. Ще ясніше проступають вони у внутрішніх областях елліністичних держав (наприклад, у Фіваїді, Вавилоні, Фракії). Проте всім місцевим варіантами елліністичної культури властиві деякі спільні риси, обумовлені, з одного боку, подібними тенденціями соціально-економічного та політичного розвитку суспільства на всій території елліністичного світу, з іншого — обов'язковою участю в синтезі елементів грецької культури.
Утворення елліністичних монархій у поєднанні із полісною структурою міст сприяло виникненню нових відносин у суспільстві. Напружена політична обстановка, безперервні військові конфлікти між державами та соціальні рухи всередині них також наклали істотний відбиток на елліністичну культуру. Саме у культурі доби еллінізму більш опукло, ніж у класичній грецькій, виступають розбіжності у змісті та характері культури еллінізованих верхніх шарів суспільства і міської та сільської бідноти, в середовищі якої стійкіше зберігалися місцеві традиції.
Релігія та міфологія
Найбільш характерною рисою елліністичної релігії та міфології є синкретизм, в якому східна спадщина відігравала величезну роль. Боги грецького пантеону ототожнювались із стародавніми східними божествами, наділялись новими рисами. Змінювалися форми шанування божеств, містерії набували більш оргіастичного характеру. При збереженні місцевих розходжень у пантеоні та формах культу поступово отримали все більш поширювались деякі універсальні божества, що поєднували у собі подібні функції найбільш шанованих божеств різних народів.
Одним з головних культів став культ Зевса Гіпсіста (Найвищого над усіма), він ототожнювався із фінікійським богом Ваалом, єгипетським Амоном, вавилонським міфічним Белом, іудейськими Яхве. Його численні епітети — Пантократор (Всемогутній), Сотер (Спаситель), Геліос (Сонце) та інші, — свідчать про надзвичайне розширення його функцій. Із культом Зевса за поширеністю конкурував культ Діоніса з містеріями, які зближали його з культами єгипетського бога Осіріса, малоазійскіх богів Сабазія та Адоніса.
Серед жіночих божеств головним і майже усюди шанованим божеством стала єгипетська Ісіда, що втілили риси багатьох грецьких та азіатських богинь. Специфічним породженням елліністичної епохи був культ Серапіса — божества, яке зобов'язане своєю появою релігійної політиці Птолемеїв, що прагнули злити звичний для греків антропоморфний вигляд Зевса-Посейдона з функціями єгипетських зооморфних божеств Осіріса та Апіса. Синкретичні культи, що склались на Сході, проникли у поліси Малої Азії, Греції і Македонії, а потім і у Західне Середземномор'я. Деякі східні культи майже у незміненій формі сприймалися греками. До рівня головних божеств зросло значення богині долі Тіхе.
Філософія
В епоху еллінізму продовжували свою діяльність Платонівська академія, аристотелівський ліцей, кініки та кіренська школа. У той же час виникають три нові філософські школи: скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим витіснення онтологічної проблематики.
Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, закликала до досягнення незворушность духу на шляху відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об'єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією (це, так звані, друга та третя академії, засновані Аркесілаєм та Карнеадом). У 1 столітті до н. е. скептицизм розвивається Енесідемом.
Епікур, який створив своє вчення на основі атомістичного вчення Демокріта та етики кіренаїків, почав викладати 309 до н. е., проповідуючи досягнення щастя і духовного блаженства (безтурботність і спокій душі) через помірність ц почуттях, задоволеннях. Школа Епікура, що існувала до середини 4 століття н. е., здійснила значний вплив на світогляд елліністичної епохи.
Діяльність засновників стойцизму — Зенона з Кітіона, Клеанфа та Хрісіппа протікала у 3-2 століттях до н. е. Відроджуючи концепції досократівської філософії (насамперед Геракліта), стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина. Нескоренністю духу вбачається в повному підпорядкуванні космічного розуму, для чого необхідні безпристрасність та чесність.
З середини 2 століття до н. е. починається процес сакралізації, зближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Греції та Сходу. Філософія стає на шлях еклектичного об'єднання різних систем. Центральною фігурою цього процесу є Посідоній, який синтезував піфагорійський-платонічну та стоіцистську філософію у детально розроблену і велику систему платонічного стоїцизму.
Природничі науки
Найбільшим науковим центром елліністичного світу була Александрія з Александрійським мусейоном та Александрійської бібліотекою, де працювали видатні вчені Середземномор'я. Значного розвитку досягло в Александрії виготовлення книг, чому сприяла монополія Єгипту на папірус. Іншими важливими центрами елліністичний науки були Пергам, Антіохія на Оронті та острів Родос. Більшість вчених, діяльність яких протікала в цих центрах, були греками. Грецька мова стала міжнародною науковою мовою тієї епохи.
Вищі досягнення математики і астрономії, які особливо бурхливо розвивались в Александрії у 3-2 століттях до н. е., пов'язані з іменами Евкліда, Архімеда, Аполлонія Пергського, Аристарха Самоського, Гіппарха з Нікеї. У працях цих вчених елліністична наука підійшла до ряду проблем: диференціальне та інтегральне числення, теорія конічних перерізів, геліоцентрична система світу і т. д., знайшли подальший розвиток лише в новий час. З математиків, які працювали в Александрії, відомі також Нікомед, Діокл, Зенодор (праця «Про ізоперіметричні фігури») і Гіпсікл, автор XIV книги евклідових «Початків» і трактату «Про багатокутні числа». Селевк із Селевкії (2 століття до н. е.) виступав як послідовник геліоцентрічної системи Аристарха, встановив залежність морських припливів і відливів від положення Місяця. Успіхи теоретичної механіки були пов'язані насамперед з роботами Архімеда; популярності набув також псевдоарістотелевський трактат «Механічні проблеми». Розвитку прикладної механіки сприяли численні винаходи Ктесібія. Досягнення прикладної механіки були підсумовано у працях Герона Александрійського.
Походи Александра Македонського стимулювали розширення географічних знань. Учень Арістотеля Дікеарх близько 300 до н. е. склав карту всієї відомої тоді ойкумени та спробував визначити розміри земної кулі, його результати були уточнені Ератосфеном з Кіренії, який плідно працював у різних галузях знань. Посідоній з острвоа Родос написав крім філософських творів низку робіт з географії, астрономії, метеорології та ін. Праця Страбона «Географія» у 17 книгах узагальнила географічні знання епохи.
Накопичені знання в галузі ботаніки були систематизовані Теофрастом. Великий інтерес був досягнутий в області анатомії людини та в медицині. Діяльність Герофіла з Халкідіки та Ерасістрата була етапом на шляху до створення наукової анатомії. Під впливом цих учених на межі 3 і 2 століть до н. е. виникла школа лікарів-емпіриків (Філін Косський, Серапіон Александрійський та ін.), які визнавали досвід як єдине джерело медичних знань.
Історична наука
Сюжетами історичних творів зазвичай служили події недавнього минулого та сучасні їх авторам. На вибір теми та висвітлення подій істориками, безсумнівно, впливали політична боротьба, політичні та філософські теорії сучасної їм епохи. В історичних творах обговорювалися питання про роль долі та видатних особистостей в історії, про ідеальну форму держави, яка виникає через змішання демократії, аристократії і монархії, про злиття історії окремих країн у всесвітню історію і т. п.
За своєю формою твори багатьох істориків знаходилися на межі художньої літератури: виклад подій майстерно драматизувався, використовувалися риторичні прийоми, які були покликані емоційно впливати на широку аудиторію. У такому стилі писав історію Александра Македонського Каллісфен (кінець 4 століття) та Клітарх Александрійський (не раніше 280-270), історію греків Західного Середземномор'я — Тімей з Тавроменія (близько 264), історію Греції з 280 по 219 — Філарх Афінський. Інший напрям історіографії дотримувалися більш суворого і сухого викладу фактів, наприклад: історія походів Александра, написана Птолемеєм І після 301 до н.е. Історія періоду боротьби діадохів, написана Ієронімом з Кардії. Найбільшим істориком 2 століття до н. е. був Полібій, автор всесвітньої історії від 220 до 146 р. до н.е. Слідом за Полібієм у 1 столітті до н. е. всесвітню історію писали Посідоній з Апамеї, Нікола Дамасський, Агатархід Кнідський, Діодор Сицилійський.
Продовжувала розроблятися історія окремих держав, вивчалися хроніки і декрети грецьких полісів, зріс інтерес до історії східних країн. Вже на початку 3 століття з'явилися праці на грецькій мові місцевих жерців-науковців: Манефона (історія фараонівского Єгипту), Бероса (історія Вавилон), Аполлодора Афінського (історія парфян); історичні твори на місцевих мовах (наприклад, Книги Маккавеїв про повстання мешканців Юдеї проти Селевкідів).
Література
Найважливішою рисою художньої літератури епохи еллінізму було звуження її соціального горизонту у порівнянні з попереднім (так званим, полісним) періодом грецької історії. Публічний характер зберігали тільки театр,але й у театрі на зміну суспільно-політичній та викривальній комедії Аристофана прийшла, так звана, нова аттична комедія (Менандр, Філемон, Діфіл — перша половина 4 — початок 3 століття до н. е.) з її інтересом до приватного побуту і сімейнимї перипетії. Трагедії періоду еллінізму не збереглися, хоча постановки засвідчені протягом усього елліністичного періоду як в Афінах, так і майже по всій території елліністичного світу (аж до Вірменії та Причорномор'я).
З початку 3 століття до н. е. література отримала розвиток у нових культурних центрах, головним чином в Александрії, де художня творчість нерозривно було пов'язана із дослідженнями філологів, які працювали у знаменитій Александрійській бібліотеці. Вивчення художньої літератури минулого змусило елліністичних поетів усвідомити як стійкість існуючих літературних традицій, так і необхідність їх оновлення. Звідси інтенсивне експериментування в області жанрів. Елегія із засобу громадського і морального повчання перетворюється на розповідь із міфологічних змістом у творчості Філіта з острова Кос (близько 320-270), Гермесіанакта з Колофона (близько 300) і Каллімаха з Кірени. У той же час Каллімах замінив традиційний героїчний епос жанром невеликої поеми («епіллія»), викладає у побутових тонах побічні епізоди героїчного сказання. У, так званій, ідилії Феокріта побутова ситуація часто розроблялася у формах, запозичених з фольклорного змагання співаків або властивих драматичній сцені з життя міської родини. Це ж коло складає зміст «Міміамбів» Герода, виявлених на папірусі накінці 19 століття. Період еллінізму був також часом розквіту епіграми, в якій на перше місце виступала любовна тематика: виникнення пристрасті, зустріч закоханих, невзаємні почуття.
Традиційний жанр героїчного епосу знайшов продовження у Аполлонія Родоського, однак він також зазнав вплив ученості, обов'язкової для поезії елліністичної культури і вимагав від авторів вплетення в основну сюжетну канву антикварних довідок, рідкісних слів і міфів. Суттєве значення для подальшого розвитку античної та середньовічної літератури мали прозові жанри, що оформляються в період еллінізму із залученням фольклорної новели, оповідань: любовний роман за участю легендарних царів і полководців («Роман про Ніну»), псевдоісторічні описи ідеального суспільного устрою (Ямбул, Евгемер). Література еллінізму досягла значного успіху у зображенні внутрішнього світу людини, його повсякденного побуту, у той час як використання фольклорної традиції розширило межі літературних жанрів.
Архітектура та образотворче мистецтво
Протиріччя політичного та соціально-економічного розвитку суспільства зумовили суперечливість елліністичного мистецтва, в якому поєднуються раціоналізм та експресивність, скептицизм і емоційність, елегічність і глибокий драматизм, архаїзація та новаторство. Підсилилися локальні відмінності художніх шкіл: Александрійської, Пергамської, Родоської, Афінської, Сирійської та ін. На територіях на схід від Євфрату спочатку взаємодія грецької та місцевих елементів була незначною. Період бурхливого синтезу, в результаті якого виникли мистецтво Парфянського царства, Гандхари, Кушанського царства, розпочався після падіння влади македонян.
Елліністичне зодчество відрізняють прагнення до освоєння величезних відкритих просторів, до ефекту грандіозності, бажання вразити людини величчю та сміливістю інженерно-будівельної думки, логікою конструкцій, імпозантною формою, точністю і майстерністю виконання. У художньому вигляді міст (Александрія у Єгипті, Дура-Европос, Пергам, Прієна, Селевкія), побудованих зазвичай за регулярним плануванням, важлива роль відводилася великій колонаді (уздовж головних вулиць) та 1-2-ярусним колонам портика, що стояли окремо по периметру агори або були частиною будівлі; у формуванні міських центрів — царським палацам, будинкам для зборів (булевтеріям, екклесіастеріям), театрам, святилищам.
Особливість елліністичних міст — величні архітектурні ансамблі, для яких характерні узгодженість будівель між собою та із навколишнім ландшафтом, регулярність планування, підкреслення горизонталей та вертикалей фасадних площин, симетричність та фронтальність композицій будівель як елементів ансамблю, розрахованих на сприйняття з фасаду. Архітектурні типи громадських, житлових і культових будівель здебільшого зійшли до епох грецької архаїки і класики, але інтерпретувалися у дусі часу. Втім з'явилися і нові види будинків: бібліотеки, мусейони (Александрійський мусейон), інженерні споруди (Фароський маяк в Александрії).
Синкретизм елліністичної релігії вплинув на розвиток типів храмів, святилищ, вівтарів, меморіальних будинків, у яких сильніше, ніж у цивільних будівлях, позначилася взаємодія з мистецтвом Сходу (святилище Асклепія на острові Кос, катакомби Ком-Еш-Шукафа в Александрії, городище Ай-Ханум в Північному Афганістані). Ексцентричність елліністичного зодчества знайшла відображення в ефектних пластичних композиціях жертівників Малої Азії (вівтар Зевса у Пергамі). Елліністичний ордер відрізняється вільним відношенням до традиційної схеми та тенденцією до посилення декоративно-оздоблювальні функції за рахунок конструктивної. У східно-елліністичному мистецтві грецькі ордери піддалися місцевій інтерпретації («псевдокоринфські» капітелі колон в Ай-Ханума).
В образотворчому мистецтві, поряд з творчим використанням класичної спадщини, створювались гармонійна образів (Афродіта Мелоська, 2 ст. до н. е.). Існувала тенденція механічного наслідування класики (неоаттична школа), яка породжувала внутрішньо холодні, псевдопатетині твори (статуя Аполлона Мусагета, початок 3 ст. до н. е., Ватиканський музей). Скульптура перестала служити ідеалам поліса, в ній наростала декоративність, оповідальність (статуя Лаокоона, Ватиканський музей).
Характерні для елліністичної пластики драматизм, експресія і патетична пристрасність, покликані активно впливати на глядача, внутрішня напруженість образів і зовнішня ефектність форм, побудованих на взаємодії із навколишнім простором, несподівані ракурси і динамічні жести, складний малюнок композиції та сміливі контрасти світла й тіні найбільш яскраво виражені в горельєфному фризі вівтаря Зевса у Пергамі, статуї Ніки Самофракійської. Багатоплановість і суперечливість елліністичної скульптури проявилися у співіснуванні ідеалізованих портретів монархів, гранично монументалізірованих статуй божеств (Колос Родоський), гротескних міфологічних (силени, сатири) або величні (теракоти Танагри) образів, гострохарактерних зображень стариків, драматичних портретів філософів. Широкий розвиток отримала садово-паркова скульптура, проникнута настроями спокою. У мозаїці розрізняється вільна, мальовнича манера виконання і більш сувора. Загальні для елліністичної культури тенденції простежуються в вазописі, гліптиці, торевтиці, художньому посуді зі скла.
7.Схарактеризуйте давньогрецький і римський варіанти античності.
4.4 Давньоримська культура
(323–30 рр. до н.е.) проходить під знаком кризи традиційних античних цінностей і широкої експансії культурних здобутків далеко за межі країни. Утворення величезної імперії Александра Македонського та її наступників – елліністичних монархій уперше створило умови для всебічної інтеграції протилежних культур Сходу й Заходу. Афіни перетворюються на своєрідний “музей” цінностей античного світу, а першість переходить до східних культурних центрів – Олександрії Єгипетської з її уславленою бібліотекою при Мусейоні (“храм Муз”), Антіохії, Селевкії, Пергаму – збудованих за регулярним планом велетенських міст із сотнями тисяч різноплемінних жителів.
Значення соціальних процесів, що призвели до утворення елліністичного світу, полягає у створенні єдиного економічного простору для різноманітних національних культур. Замкненість держави-поліса змінилася відкритістю міста, що належав великій імперії. Виник тип особи, національної за походженням, але вихованого грецькою мовою на досягненнях грецької культури, яку почали називати еллін.
Відмінними рисами елліністичної культури були синкретизм, космополітизм, індивідуалізм та перевага природно-математичних та технічних наук над гуманітарними.
Змінилися і релігійні уявлення греків. Традиційні релігійні форми, поєднавшись зі східними релігійними традиціями, породили нові форми. Поширилося ототожнення богів грецького пантеону зі стародавніми східними божествами. Деякі культи, (наприклад, культи Ісіди і Кібели) греки засвоїли майже незмінними, тільки перейменували Ісіду на Деметру, а Кібелу на Афродіту чи Артеміду. Новий культ Серапіса в еллінізованому Єгипті – поєднання мемфіського Осіріса-Апіса з грецькими богами Зевсом, Гадесом та Асклепієм. Поряд з місцевими культами з’являються і деякі універсальні божества, що поєднують у собі подібні функції найшановніших богів різних народів. Чільне місце в культурі еллінізму посідає культ Зевса Гіпсіста (Найвищого), що ототожнювався з фінікійським Ваалмі, єгипетським Амоном, вавилонським Белом, іудейським Ягве та багатьом іншим. Не меншого поширення набуває відроджений культ Діоніса. Тенденція до універсалізації релігійних вірувань стає прологом майбутнього монотеїзму.
Елліністична духовна атмосфера соціальної та психологічної нестабільності породжує потребу в різноманітних містичних обрядах, віру в магію, астрологію, поширення містерій. Східні релігійні традиції привносять з собою глибокий містицизм, підвищену роль екстазу в обрядовості й культі царської особи.
Елліністичний період позначився небаченим досі розквітом науки, яка виділилася з філософії. Її центрами стали засновані Александром Македонським міста, насамперед столиці елліністичного Єгипту Александрії, названої у його честь. Александрійський Мусейон став справжнім науковим центром з анатомічними театрами, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, найбільшою на ті часи бібліотекою. Учені, що працювали тут, були на утриманні держави. Матеріальна база наукових досліджень зростала завдяки меценатству.
До наукових надбань елліністичної епохи належить видатна праця Евкліда “Початки” – синтез математичних знань стародавнього світу, роботи Архімеда Сиракузького з проблем математики й фізики та засновника тригонометрії Аполлонія з Перги та ін. Походи Александра Македонського, зі свого боку, стимулювали розвиток астрономії та географії. Знайомство з вавилонськими астрономічними центрами зумовило цілу низку наукових відкриттів. Так, Аристарх Самоський висунув гіпотезу геліоцентризму, що стала першою в астрономії здогадкою про будову сонячної системи, Ератосфен дійшов до висновку про кулястість Землі і досить точно виміряв довжину її кола, Дікеарх склав карту світу й вирахував висоту багатьох гір Греції. Розширилося пізнання природи та людини. Аристофан з Візантії створив систематизований виклад зоологічних знань, Феофраст – ботанічних, Каллімах уклав каталог птахів. Завдяки анатомічним дослідженням відбувалося накопичення медичних знань.
Подальшого розвитку набуває історична наука. Формуються два типи історичних досліджень – це, насамперед, мемуаристика, що більше скидалася на художню прозу. Розрахована на емоційну реакцію читача, вона здебільшого вихваляла особисті заслуги можновладців. Це праці Каллісфена про Александра Македонського, Клітарха Александрійського, Фелаха. У той же час мають місце об’єктивні й точні дослідження історичних подій, як роботи Птоломея І, Ієроніма з Кардії, а також автора “Загальної історії” Полібія. Історична література епохи еллінізму доповнюється також греко-мовними історіями інших народів. Це історія Єгипту, написана грецьким істориком Манефоном, історія Вавилону жерця Бероса (Berossos), грецький переклад єврейського П’ятикнижжя (лат. Септуагінта, тобто переклад сімдесяти двох тлумачів, зроблений для царів з династії Птоломеїв). Усе це свідчить про провідну роль грецької мови й культури тих часів.
Особливим досягненням елліністичної культури була поява грецької філології. Зберігання в Александрійській бібліотеці величезної кількості текстів потребувало не лише класифікації та каталогізації, а й бібліографічних описів, критики, встановлення авторської редакції, граматичних коментарів, з’ясування авторства та часу написання текстів. Основи грецької філології заклали Зенодот Ефеський, Аристарх Візантійський та ін. Учень Аристарха Діонісій Фракійський уклав першу граматику грецької мови. В Александрійській бібліотеці також були зроблені коментарі до творів Гомера, Гесіода й загалом до грецької поезії. У ІІ ст. до н.е. сформувалася філологічна школа при Пергамській бібліотеці, яка вивчала грецьку ораторську та філософську прозу.
Характерними рисами елліністичного мистецтва були світськість, патетика та інтерес до побутових тем. Докорінних змін зазнала література. Традиційні жанри класичної літератури відступили, майже зникли трагедія та ораторська література. Поезія перетворюється на мистецтво для обраних, задовольняючи нахили високоінтелектуальної еліти. Авторами поетичних творів стають переважно учні-філологи, які вносять у поезію тенденцію наслідування класичних зразків грецького епосу, панегіричної поезії. Це твори Аполонія Родоського, Каллімаха та ліричного поета Феокріта Сіракузького – засновника буколічної (сільської) ідилії. У той же час смаки широких верств населення яскраво відбивали мім і комедія. Видатним представником “нової аттичної” комедії був Менандр, який всупереч ідеалістичним поглядам елітної літератури зосередився на відображенні реального життя, характерних персонажів, створюючи справжню комедію характерів. Загалом елліністичній літературі притаманні аполітизм, педантизм, еротика, в основу сюжетів покладена заплутана інтрига. Відійшовши від великих соціальних проблем, вона заглиблюється у внутрішній світ та інтимні переживання людини.
В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та живопису. Видатними пам’ятниками архітектурного мистецтва були насамперед культові споруди – храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого у 356 р. до н.е. Геростратом, храм Аполлона в Дідімах поблизу Мілета, храм-гробниця царя Карії Мавсола в Галікарнасі, монументальні вівтарі – Зевса та Афіни в Пергамі, Гієрона в Сіракузах. Подальшого розвитку набуває містобудування, прикладом чого стали новозбудовані міста Александрія, Антіохія, Пергам та інші столиці й великі центри елліністичного світу. Саме у цей час зодчим вдалося впровадити в життя планову систему міської забудови, розроблену ще у V ст. до н.е. архітектором з Мілету Гіпподамом. Створюється міське середовище, яке однаково задовольняє як вимогам зручності, так і законам естетики. Багато уваги надається житловому та цивільному будівництву. Керуючись грецькими архітектурними нормами зодчі елліністичної епохи перейняли притаманну Сходові монументальність та розкіш, що виявилося як у розмірах, грандіозності будівель, так і в пишності скульптурного декору.
В елліністичній скульптурі переважає патетичний стиль, що відповідає новим рисам архітектури, але порівняно з класичною скульптурою мистецький рівень її дещо нижчий. Виникають нові осередки розвитку скульптури. Античних майстрів доповнювали скульптори Пергама, Александрії, Родосу та Антіохії. Елліністичне мистецтво вдається до інших об’ємів та засобів виразності. Поряд з класичними зразками з’являються гігантоманія та скульптурна мініатюра. Класичні персонажі доповнюються скульптурними картинами “гігантомахії” – боротьби богів, скульптурними групами, жанровими та еротичними сюжетами. З’являється скульптурний портрет.
Серед тогочасних митців уславилися учні видатного скульптора Лісіппа: Євтехід Сікіонський, що створив скульптурну групу “Тихе” (богиня долі та щастя), Харес із Лінда – автор гігантської бронзової скульптури бога Геліоса на острові Родос – знаменитий Колос Родось-кий, що став одним із семи чудес світу.
Найвідоміші пам’ятники патетичного монументалізму – це скульптурні групи на фронтоні храму Самофракії та монументальний фриз велетенського Паргамського вівтаря – наочне втілення Родоської скульптурної школи. До цього напряму можна також зарахувати й скульптурну групу “Лаокоон” (Агесандр, Полідор та Афінадор) і “Бик Фарнезе” (Апполоній й Тавріск із Тралл). Традиції Праксителя продовжено елліністичними статуями Афродіти Кіренської та Афродіти Мілоської (“Венера Мілоська”). Мистецтво скульптурного портрета елліністичної епохи представлене також статуєю Демосфена, портретом Менандра, різьбленням на камені в мініатюрній “Камеї Гонзага”.
Живопис епохи еллінізму розробляв ті ж самі теми: реалістичний портрет, побутові та еротичні сюжети. Розвивається пейзаж. Зростання живописної техніки та сюжетної різноманітності демонструють фрески багатих домів Делона, Геркуланума, Помпеїв, стели з музею у Волосі.
Загалом елліністична пора грецької культури була досить плідною в усіх сферах матеріального та художнього життя. У той же час культурне процвітання елліністичного світу постійно супроводжували ознаки кризи й занепаду. Традиційні засади грецького соціуму поступово вичерпувалися. На історичну арену виходила нова культуротворча сила – Рим, який наприкінці І ст. до н.е. утвердив своє панування в елліністичному світі. Однак підкорення Еллади не знищило її культуру, навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізувався. Вплив Еллади тривав і в часи наступного періоду античної культури – римської античності.
4.4 Давньоримська культура
( VIII ст. до н.е. – V ст. н.е.) має тисячолітню історію, значення якої важко переоцінити: латинська мова справила значний вплив на розвиток цілої групи європейських мов, що стали називатися романськими, ще два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох народів. Дотепер більшість наукових, медичних, юридичних термінів – латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, у системі державного й приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення античної, зокрема римської культури, дає змогу зрозуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовне вивчення сьогоднішніх соціальних та культурних процесів.
Давньоримська культура утворилася шляхом злиття культур багатьох народів: етрусків, сабінів, еквів, вольсків, на основі яких формувався римський народ – POPULUS ROMANUS.
У своєму політичному, соціально-економічному і культурному розвитку Стародавній Рим пройшов три періоди:
1. 754 (753)–510 (509) до н.е. – царський період. У цей час правили сім царів: Ромул, Нума Помпілій, Тулл Гостілій, Анк Марций, Тарквіній Приск, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий. Повноправних громадян, що складали родову організацію, називали патриції, тих, що знаходилися поза неї – плебеї. За переказами, Ромул започаткував сенат – головну державну раду, що обмежувала владу царя й складалася із старійшин роду, а Сервій Тулій включив до римського народу плебеїв. Після вигнання останнього царя Тарквінія Гордого в країні була встановлена республіка.
2. 510 (509)–30 (27) до н.е. – республіка. Прерогативи царської влади в цей період були розділені між консулами, які обиралися на один рік. У боротьбі між патриціями і плебеями останні домоглися утворення посади народного трибуна – спеціального представника, що захищав права плебеїв, допущення плебеїв на посаду консула й відміни боргової кабали. Підкоривши усю територію Італії, Рим перетворився на велику державу, що добилася гегемонії в усьому Середземномор’ї. У результаті громадянських війн та соціальних конфліктів велику роль починає відігравати армія та її вожді. У ході громадянської війни 49–45 рр. до н.е. необмеженим правителем країни стає Гай Юлій Цезар, а після його смерті – Октавіан Август, що у 27 р. до н.е. отримав від сенату необмежені повноваження. Республіка перетворилася на Імперію.
3. 30 (27) до н.е. – 476 – імперія. Спочатку титул імператора був лише почесним військовим титулом, яким солдати нагороджували свого полководця після великої перемоги, але Юлій Цезар перший почав користуватися ним як постійним, у його ж наступника – Августа цей титул вже набуває монархічного значення. Імператори мали довічну владу народного трибуна, звання верховного понтифіката (жерця), за бажанням обіймали посаду консула, проконсула, цензора, вільно розпоряджалися скарбницею. У 2 ст. до н.е., за часів імператора Траяна країна досягла максимальних розмірів, але повстання місцевого населення, які супроводжувалися нашестям варварів, призвели до відпадіння ряду провінцій й розділенню у 395 р. до н.е. Римської імперії на Східну й Західну.
За переказами, Рим було засновано у 754 або 753 р. до н.е. братами Ромулом і Ремом, відбувається формування класового суспільства й державного апарату*8. Взагалі життя етрусків – попередників римлян маловивчене. Про нього можна довідатися лише з розписів гробниць, стіни яких прикрашають сцени заупокійного культу, це зображення полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетів міфології. Скульптурне мистецтво етрусків представлено також фігурами на поховальних урнах для попелу померлих. Їхні очі широко відкриті, а на обличчях радісна посмішка. Такими ж радісними були й Ромул з Ремом – родоначальники етруської династії, що започаткувала так званий царський період (754 – 510 до н.е.), під час якого з’явилися перші етруські боги. Статую вовчиці – емблему Риму, також створили етруски.
*8: {Ромул, лат. — міфічний засновник, і перший цар (рекс) Рима, син Р е і С і л ь в і ї та М а р с а, брат-близнюк Рема. А м у л і й , що захопив трон Альби Лонги, скинув свого брата, Н у м и т о р а - діда братів - і повелів кинути дітей у Тибр. Ріка винесла дітей на берег, а вовчиця послана Марсом, вигодувала їх. Потім хлопчиків виховали пастух Ф а в с т у л і його дружина А к к а Л а р е н ц і я. Коли брати підросли, вони вбили Амулія, повернули владу дідові й заснували нове місто там, де їх знайшла вовчиця. При зведенні стін нового міста (названого згодом по імені Ромула Римом) між братами спалахнула сварка, і Ромул убив Рема. Ставши царем Рима, Ромул, щоб збільшити населення міста, запросив на свято сусідів-сабинян; під час бенкету римські юнаки викрали сабинських дівчин. Виникла війна між сабинянами й римлянами була припинена завдяки втручанню викрадених жінок, що не бажали допустити загибелі чоловіків і братів. По легенді, Ромул живим був вознесенський на небо й шанувався римлянами під ім'ям бога К в і р і н а. У римському мистецтві часто зображувалися епізоди життя Ромула, (Вовчиця, викрадення сабінянок, апофеоз Ромула й ін.).
У царську епоху римляни досягли значних успіхів у багатьох напрямах культури. Перш за все вони, завдячуючи етрускам та грекам, засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт і полісну форму державного устрою. Етрускам вони також зобов’язані побудовою підземного каналу – Великої клоаки (сloaca maxima), а також поширенням особливого типу житла з центральною залою, що має отвір у даху – атрію.
Первісна релігія у римлян була анімістичною зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, яка вигодувала Ромула та Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися силами природи та усіма видами робіт. Давній римлянин ввіряв безпеку і добробут свого дому численним божествам: Лари і Пенати опікувалися житлом, двері охороняв Янус, домашнє вогнище – богиня Веста. Крім того, кожна людина мала особистого духа-покровителя – генія. Але свої божества римляни ще не уявляли у людській подобі, не ставили їм статуй, не будували храмів, проте, серед них уже виділялися такі головні боги, Юпітер – загально італійське божество неба; Марс – спочатку покровитель рослин, а пізніше – бог війни; Квірін – близьке до Марсу божество.
Вирішальний крок до антропоморфізму римських культів було зроблено також за часів правління етруської династії, оскільки саме у етрусків боги виступали у людській подобі. Так, на Капітолійському пагорбі виник перший храм вищих етруських божеств Тіна, Уни і Мнерви, яких латиняни ототожнювали зі своїми богами Юпітером, Аноною і Мінервою. З’являються і боги, запозичені у греків: грецька Деметра ототожнювалася з італійським божеством Церерою, покровителькою хлібних злаків, Афродіта – з італійською покровителькою овочів Венерою, Посейдон – із Нептуном, який спочатку не мав жодного відношення до моря. Таким чином латинські й загальноіталійські отримали в Римі антропологічні риси, їх стали зображувати у вигляді прекрасних чоловіків і жінок. Рим починає поступово прикрашатися храмами і статуями.
Після вигнання царя Тарквінія Гордого в Римі почав формуватися республіканський лад. Політична влада фактично перебувала в руках патриціїв, народні збори, що вважалися вищим органом влади, мали обмежені можливості. Ситуація політичної нерівності патриціїв і плебеїв поставила питання про гарантії правового захисту останніх від свавілля патриціанської влади. Такою гарантією стала кодифікація римського права.
Фіксація законів стає важливим елементом переходу від родового суспільства до класового і становлення римського полісу. Зведення законів, що отримало назву “Закони дванадцяти таблиць”, було записано на мідних пластинах і виставлено для загального користування на Форумі, а також на ринках у римських колонія. Так у Римі було започатковано полісну республіку. Але на відміну від Афін, римський поліс не створив високої культури. Завдяки грецькому культурному впливу в Римі починають споруджувати базиліки – великі криті зали для зборів купців, судових засідань, коміцій. Форум з портиками, колонадами, галереями стає загальновизнаним центром не лише політичного, а й усього громадського життя у місті. Уже в середині ІІ ст. до н.е. у Римі зникають будівлі, криті соломою. З’являється бруківка, у будівництві громадських споруд замість туф починають застосовувати вапняк і мармур.
Від періоду становлення словесності латинською мовою до ІІІ ст. до н.е. з писемних пам’яток не збереглося майже нічого. Римська словесність розвивалася лише на основі фольклору. Це релігійні гімни (carmen), пісні на честь померлих – елегії, погребальні пісні плакальниць. Сільські свята супроводжувалися народною драмою, різновидом якої були ателлани – веселі п’єси з сільського побуту.
Проза згаданого часу дійшла лише у писаних “Законах дванадцяти таблиць”, сенатських промовах, богословських трактатах, зате плідно розвивалася поезія. Першим поетом Стародавнього Риму вважається Лівій Андронік (280–207 рр. до н.е.), що здійснив переклад з грецької “Одіссеї”, що став першим поетичним твором, написаним латинською мовою, а також створив кілька трагедій та комедій. Родоначальником епічного жанру був Гней Невій (270 –204 рр. до н.е.) – автор “Пісні про Пунічну війну”, а також декількох трагедій та віршів. Римський поет Квінт Еній (239–169 рр. до н.е.) створив історичний епос під назвою “Літопис” (Annales), де вперше ввів у латинську мову віршовий розмір гекзаметр. Автором наслідувальних комедій з життя Стародавньої Греції був Тіт Марций Плавт (254–184 рр. до н.е.). Переробляючи нову аттичну комедію в стилі карикатури та буфонади, він створив характери-маски у віршованих комедіях “Цапи”, “Горщик”, “Хвалькуватий воїн”, де жіночі ролі виконували чоловіки
Культура епохи імперії. Римська імперія проіснувала п’ять століть – від 27 року до н.е. до 476 року н.е. За цей період вона пройшла складний шлях становлення, розквіту й падіння.
Наприкінці І ст. до н.е. Римська держава з аристократичної республіки перетворилася на імперію. Часи затишку у класовій боротьбі в часи правління імператора Августа (27–14 рр. до н.е.) стимулювали високий розвиток культури й мистецтва. Рим стає величезним на той час містом з населенням понад мільйон жителів. Зберігаючи деякі риси поліса, він почав перетворюватися на світову столицю. В Італії починається економічне пожвавлення, вона об’єднується як в економічному, так і в культурному відношенні, кількість громадян в ній досягає п’яти мільйонів. Будуються нові дороги й акведуки, що забезпечують більш інтенсивне спілкування.
Кінець І–ІІ другого ст. до н.е. було часами спорудження грандіозних архітектурних комплексів та будівель величезного просторового розмаху. Поряд з республіканським Форумом зводилися форуми імператорів, будувалися багатоповерхові будинки, що визначали обличчя не тільки самого Риму, а й інших міст Імперії. Втіленням могутності та історичної значимості імператорського Риму були тріумфальні арки, що прославляли великі військові перемоги, але грандіозною видовищною спорудою Стародавнього Риму був Колізей – місце грандіозних вистав та гладіаторських боїв на 50 тисяч глядачів. Грандіозність задуму та широту просторового рішення при будівництві Колізею можна співставити лише з Пантеоном, спорудженим за проектом Аполлодора Дамаського, що був класичним зразком центрально-купольної споруди, найкрупнішої й найдосконалішої в епоху античності.
Подальшого розвитку набули рельєф та кругла скульптура. На Марсовому полі було зведено монументальний мармуровий Вівтар миру (13–19 рр. н.е.) з приводу перемоги імператора Августа в Іспанії та Галії. Однак провідне місце у мистецтві пластики продовжував займати портрет. Розвиток портретного жанру відбувався під впливом давньогрецького мистецтва. У скульптурних образах римського портрету було втілено ідеал суворої класичної краси – типу нової людини, якої не знав республіканський Рим. З’явилися парадні придворні портрети, сповнені стриманості й величі. Пізніше скульптурний портрет досягає вершин свого розвитку, твори стають життєвішими й переконливішими (портрет імператора Нерона, що розкриває образ холодного й жорстокого деспота, людину низьких та неприборканих пристрастей).
Великого значення у давньоримському суспільстві надавали освіті. Освіта в Римі починалася з семи років. Заняття з дітьми проводив, як правило, раб-педагог, переважно з греків. Діти мали змогу ходити у початкову школу, де навчалися читанню, письму та лічбі. З 12 до 16 років римські юнаки відвідували школи граматиків, влаштовані за елліністичним зразком. Головними предметами у них були література та граматика, однак викладалася логіка, арифметика, геометрія, астрономія й музика. У 16 років юнак досягав повноліття, їх урочисто одягали у тогу, після чого вони приступали до вивчення риторики під керівництвом грецьких ораторів або латинських вчителів. Риторика вивчалася водночас із римським правом. Освіту завершували у грецьких культурних центрах, що були в Афінах, на острові Родос, в Пергамі та Массілії.
Риторика у Римі була основою освіти. Уміння публічного виступу було необхідним атрибутом усього громадсько-політичного життя – у народних зборах, сенатських та судових засіданнях звучали яскраві промови, з натхненними промовами до війська повинен був вміти звертатися навіть полководець. Видатними ораторами свого часу були сенатор Аппій Клавдій Цек, Гай Гракх, Марк Антоній, Луцій Ліцилій Крас, Марк Тулій Цицерон. Але з ускладненням соціальних умов життя, ораторське мистецтво втрачало правдивість, простоту й щирість. Оратор за будь-яку ціну намагався довести свою правоту, навіть тоді, коли вона входила у протиріччя з істиною. “Дуже помиляється той, – казав Цицерон, – хто шукає в проголошених нами у судах промовах відбиття наших переконань. Ці промови носять характер самих процесів та обставин, і аж ніяк не виражають справжніх поглядів ні людей, ні патронів”. Часто у промовах використовували інвективи – у своїх аргументах оратор за допомогою пліток та необґрунтованих звинувачень виставляв особу свого опонента у спотвореному вигляді. Однак, незважаючи на це, риторика мала велике значення для розвитку римської культури. Елементи риторики зустрічаються у публіцистичних творах, у римській історіографії та художній літературі. Крім того, ораторське мистецтво сприяло подальшому розвитку латинської мови.
Видатне місце у римській літературі того часу посідав Гай Юлій Цезар (102–44 рр. до н.е.) – визнаний другим після Цицерона оратор. Визначними за формою та за змістом були його мемуари “Нотатки про Галльську війну” та “Нотатки про Громадянську війну”, інші твори не збереглися. Автором цікавих історичних творів, присвячених окремим подіям був Гай Салюстій Крісп (86–35 рр. до н.е.), якому належать роботи “Про змову Катіліни”, “Югуртинська війна”, “Листи до Цезаря”. Майже всі галузі знань охоплюють твори Марка Теренція Варрона (116–27 рр. до н.е.), який завдяки своїм сатирам став відомий також як поет. Повністю зберігся його твір “Сільське господарство”.
Бурхливого розвитку набуває давньоримська поезія. Оскільки володіння поетичною творчістю вважалося ознакою шляхетності, володінню версифікацією навчали навіть у школах. У поезії того часу боролися дві течії: елліністична й традиційна, якщо першу започаткувала творчість Квінта Еннія (239–169 рр. до н.е.), останню представляв Тіт Лукрецій Кар (І ст. до н.е.), автор знаменитої поеми “Про природу речей”, що містить систематичний виклад матеріалістичної філософії.
Яскравого вираження інтимних почуттів досяг у своїй поезії Гай Валерій Катул (87–54 рр. до н.е.). Основні свої твори він присвятив коханій жінці Лесбії. Вірші розкривають подробиці цього роману, що починається захопленням, а закінчується розчаруванням – хоча поет і після розриву продовжує любити Лесбію, однак повертатися до неї не збирається. Майстром давньоримської епіграми вважається Марк Валерій Марціал (бл. 40–104 рр. н.е.), що описує життя і звичаї тогочасних персонажів. Непримиренним сатириком був Децим Юній Ювенал (друга половина І ст. до н.е.). Зразком давньоримської прози став пройнятий еротичними мотивами, побутовою сатирою й релігійною містикою авантюрно-алегоричний роман “Золотий осел”, автором якого був Апулей (бл.125 – бл.180 н.е.). Філософські ідеї стоїцизму розкриває у своїх літературних творах визначний державний діяч, письменник і філософ Луцій Анній Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.). Його дев’ять трагедій на міфологічні сюжети, що розвивають ідею про всевладдя долі, згубність пристрастей, справили глибокий вплив на європейську трагедію епохи Ренесансу й класицизму в Європі.
На межі старої й нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу – старі духовні цінності, створені полісним середовищем, вичерпали себе. У різних соціальних прошарках античного суспільства формувалася моральна атмосфера, на основі якої могло знайти розповсюдження християнське віровчення. На відміну від уявлень про людину, як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, вона проголошувала її потенційним "сином божим", а боротьбу за щастя і добробут переносила у внутрішній світ людини. Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, вимога активної самопожертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення свого життя стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури. Таке віровчення було зрозуміле не тільки широким верствам простих людей, а й найвибагливішим смакам високоосвічених людей пізньої античності.
У середині II ст. правителі невеликого сирійсько-месопотамського князівства з центром в Едесі офіційно дозволили християнський культ, а з III ст. християнство активно поширюється у Вірменському царстві та Ефіопській державі Ассум. У 313 р. імператор Константин своїм едиктом офіційно заборонив переслідувати християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, що фактично стало визнанням християнства як державної релігії в країні.
Період становлення християнства ініціював величезну кількість літератури, що закладала основи християнської теології, викривала язичницькі культи та єресі. Усі перші століття свого існування християнство поширювалося в боротьбі не лише з традиційними греко-римськими культами, а й іншими релігіями, що обіцяли вічне спасіння. У цей час формувалася система управління християнськими громадами, що поступово привело до формування християнської церкви – організації для управління релігійним життям християн.
Друга половина IV ст. була часом талановитих та освічених проповідників: Григорія Нізіанського, Григорія Ніського, Василія Великого, Іоанна Злотоустого.
Роль античної спадщини у розвитку європейської культури важко переоцінити. Після кардинального перевороту від значної частини античних цінностей за період Середньовіччя ця культура уже у переосмисленому вигляді оживає у творах митців Відродження, які вбачали у зверненні до античності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості, пошуків в усіх сферах життя. Європейські наука, література та мистецтво Нового і Новітнього часу також звертаються до греко-римської культури, сприймаючи її як невід’ємну частину свого становлення та розвитку.
4.2. Давньогрецька культура
Протягом багатьох віків Стародавня Греція не була собою єдиним цілим ні в географічному просторі, ні з точки зору соціально-політичної організації суспільства. Однак зовсім не безпідставно ми говоримо про цілісність давньогрецької культури, що повною мірою виявилася в період її існування. Це, насамперед, поняття про космос, як порядок, що протистоїть хаосу, це міра, як провідна категорія й організуючий принцип філософської, політичної, естетичної та етичної культури, це антропоцентризм, або уявлення про головне місце людини у природі, це агональність, або змагальність, яка демонструвала здатність вільної людини брати активну участь в усіх проявах життя, це, нарешті, яскраві та видовищні релігійні свята, що не відбувалися без урочистої ходи або спортивного змагання.
У своєму історичному розвитку культура Стародавньої Греції пройшла п’ять етапів: Егейський (Крито-Мікенський) ІІІ тис–ХІ ст. до н.е., гомерівський – ХІI–VІІІ ст. до н.е., архаїчний – VIII–VI ст. до н. е., класичний – V ст. – остання третина IV ст. до н.е., Елліністичний – остання третина ІV–І ст. до н.е. За цей час протогрецьке населення і давньогрецькі племена, об’єднанні загальним етнонімом елліни, перейшли до осілого способу життя, а широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів призвело до перетворення Еллади на Велику Грецію, де сформувалися й утвердилися новітні тенденції культури, після чого давньогрецька культура продовжувала свій розвиток у складі Західної Римської імперії, а після її падіння (середина IV ст.) становила ядро візантійської культури.
Перша точна дата еллінської історії – 776 р. до н.е., це дата перших Олімпійських ігор, друга – Велика колонізація VIII–VI ст. до н.е., що являла собою широке розселення греків на території узбережжя Середземного й Чорного морів. Ці дати стали відправними моментами у створенні періодизації розвитку давньогрецької культури.
1. ІІІ–ІІ тис. виникла егейська, або крито-мікенська цивілізація, – перша цивілізація на території Європи. Це міста на острові Крит та материковій Греції, що виникли навколо царських палаців. Про соціальне розшарування населення цих міст – егейців – свідчать вілли й будинки вельмож. Збереглося також і три системи писемності: піктографічне письмо, лінійне письмо-1 та лінійне письмо-2. Близько 1450 р. до н.е. о. Кріт завоювали ахейські племена греків, які асимілювалися з егейцями. У XII–XI ст. до н.е. ахейське населення було знищене дорійськими племенами, які жили за законами військової демократії. Ліквідація палаців призвела до фактичного зникнення егейської культури.
2. Гомерівський період (XII–VIII ст. до н.е.). Відомості про цей період бідні й суперечливі. Єдиним джерелом вивчення цієї епохи є поеми Гомера “Іліада” і “Одіссея”.
Навколо гомерівських поем та особистості їхнього укладача свого часу виникло так зване гомерівське питання. У греків до V ст. не виникало сумнівів в існуванні особи Гомера й авторстві усіх епічних творів про Троянську війну та гімнів на честь богів. Уперше критично поставився до Гомера історик Геродот, але особливо відзначився у цьому софіст Зоїл (IV ст.), що встановив у поемах “Іліада” та “Одіссея” низку протиріч. Далі з критики гомерівських текстів виникли цілі школи. Одні стверджували, що “Іліада” і “Одіссея” – це продукт колективної творчості багатьох співаків-поетів, інші наполягали на єдиній художній композиції епосу та історичності особистості Гомера. Археологічні відкриття та порівняльне вивчення народної творчості інших народів пролили нове світло на події, що згадувалися у поемах, але й дотепер проблема авторства “Іліади” та “Одіссеї” залишається відкритою. У наш час переважають теорії, що пом'якшують крайності обох напрямків – усі вони сходяться на тому, що гомерівські поеми, безсумнівно, є справжнім шедевром світової літератури.
Історичною канвою в обох поемах служить Троянська війна. Хоча, “Іліада” та “Одіссея” твори, насамперед, поетичні, де минуле й вигадка сплітаються в одну епопею, цінність їх полягає в тому, що в них можна простежити еволюцію грецького суспільства від первіснообщинного ладу до рабовласницького поліса.
Згідно з творами Гомера, вища влада в громаді належала всьому народові (demos), тобто вільне населення Греції, що володіло цивільними правами. Місце, де відбувалися збори, як правило на торговельній площі, називалося агора (agora). Цар у всіх важливих питаннях радився з народом і родовими старійшинами – главами родин, які становили раду старійшин (advice of elders, or bullae).
Однак, під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів, первіснообщинний лад розкладався. Розвиток продуктивних сил спричиняв подальший поділ праці та виділення воєнної аристократії. Соціальний лад гомерівської Греції мав такий вигляд: грецькі племена ділилися на роди, з родів складалися фратрії , із фратрій складалися філи, тобто племена, племена об’єднувалися в окремі народності. Давньогрецькі філи були військово-культовими об'єднаннями, з яких групувалися роди. Кожна філа мала певну територію, на якій стояв жертовник на честь богів і відбувалися збори її членів. На чолі філи стояв цар – філобасилей – жрець і вождь в одній особі. Спочатку басилеї були виборними й визначними членами громади, що служили спільним інтересам, за що одержували з общинної землі найбільший наділ і посідали перше місце у громаді. Поступово будинки басилеїв наповнюються багатством й достатком, перетворюючись на палаци, навколо яких виростають сади й виноградники.
Суспільству гомерівської доби вже відоме рабство. Його поява свідчить про розкладання родового ладу, утворення приватної власності й держави. Рабство у своєму розвитку проходило два етапи, період патріархального або домашнього рабства й рабства в класичній формі. Середину між патріархальним і класичним рабством займає рабство народів древніх східних монархій, яким, можливо, було рабство на Криті й у Мікенах. У гомерівській Греції існувало домашнє рабство.
З ускладненням завдань керівництва країною та збільшенням багатства аристократії, цар поступово втрачає провідну роль у суспільстві, хоча за ним продовжує залишатися посада верховного жерця, а до VIII ст. у більшості грецьких громад вона зникає. У процесі утворення класів і посиленні ролі аристократії складається держава, яка повинна закріпити нові соціально-економічні відносини й забезпечити панування аристократії над масою вільних і напіввільних людей та рабів. Поява держави ознаменувала найважливіший етап у розвитку грецького суспільства. Воно прискорило розкладання родового ладу й сприяло становленню класового суспільства.
3. Архаїчний період (VIII–VI ст. до н.е.) є перехідним. У цей період грецька культура здійснила перехід від варварства до цивілізації: утворилася полісна система, відбулася кодифікація законів, зародилося храмове будівництво й філософія, високого розвитку набули поезія й музика.
Подальший розвиток рабовласництва, поділ праці й ріст товарно-грошового господарства, які сприяли виділенню аристократичних родів, тепер починають підривати основи їхнього панування й сприяють подальшому розвитку рабовласницької держави. Запровадження нових виробничих відносин на основі розвитку рабовласництва, зубожіння вільних хліборобів і збільшення чисельності населення призвели до появи так званих зайвих людей, що відправляються в далекі країни у пошуках кращого життя й багатства. Переселенці заселяли й освоювали пустуючи землі, засновуючи там поселення – колонії. Колонізація йшла в трьох напрямках: у північно-східному – по узбережжю Геллеспонту (Дарданелл), Пропоніди (Мармурового моря) й Понта Євксинського (Чорного моря); у західному – в Італію й Сицилію; у південному – по південному березі Середземного моря (Єгипет і Керинаїка). На західному березі Чорного моря найважливішими колоніями були Одесс, Томи, Істр, Тір, Ольвія, у Криму – Херсонес, Феодосія, Пантикопей, Фанагорія й Танаіс.
Цей процес завдав відчутного впливу на всі сфери життя греків. Відбулося подальше зміцнення й розвиток рабовласницького способу виробництва, остаточне відділення ремесла від сільського господарства, розширення товарообміну й перехід на вирощування садово-городніх культур.
Відокремлення ремесла від сільського господарства викликало бурхливе зростання міст. Первісний вигляд міста-поліса зовсім змінився. Якщо в мікенську епоху він був лише місцем перебування вождя та його війська, а в гомерівську – становив тільки укріплену його частину, то тепер він був сукупністю поселень, що входили в міську смугу. Місто зі своїми околицями фактично перетворилося на самоврядну цивільну громаду – місто-державу, або поліс (polis, Сivitas). Поліси складали повноправні громадяни – члени міської громади, кожний з яких мав право на земельну власність, політичні права й був зобов’язаний служити в ополченні. Але частина населення міста, що не мала усієї повноти громадянських прав, до громади поліса не входила (метеки, периеки, вільновід-пущеники, а також і позбавлені будь-яких прав раби). Форми влади в полісі були різні, якщо в Спарті вона була олігархічною, то в Афінах – демократичною.
Економічне піднесення Греції підривало значення родової аристократії. Родова організація в колоніях уже не мала під собою міцної соціальної основи й традицій, а тому людей там стали цінувати не за знатністю та походженням, а за багатством, яким вони володіли. З ростом товарно-грошового господарства й рабовласництва збільшувалася майнова нерівність серед вільних громадян, загострювалася класова боротьба. Вільний хлібороб, одержавши кредит у свого багатого сусіда, у випадку несвоєчасної виплати боргу, міг легко втратити своє майно і разом зі своєю родиною потрапити до рабства. Так родова аристократія поступилася своїм пануванням на користь грошовій аристократії.
Перехідним щаблем цього переходу була тиранія – форма одноособової влади, встановленої насильницьким шляхом. У більшості випадків тирани до влади виступали як вожді демосу. Як правило, це були вихідці з аристократії, що різних причинах відірвалися від свого середовища. Зовні положення тиранів нагадувало положення монарха – одноособового носія влади, але заради народної підтримки вони змушені були вдаватися до демагогічних прийомів: лагідному поводженню з людьми, заступництву в судах та обмеженню багатих на користь бідних
Першою великою перемогою демократії було видання писаних законів, або кодифікація звичаєвого права, проведеного в інтересах держави як єдиного цілого, а не окремих родів і місцевостей. За кодифікацією законів слідували зміни у правлячих органах – аристократичні ради поступово розширювалися за рахунок представників демократії. Стародавні родові культи замінялися шануванням божеств і героїв, популярних серед демократичних верств населення. Таким чином, тиранія стала одним із шляхів створення грецьких держав, зломила силу родових установ і культів.
Подальшому розвитку грецької культури сприяла поява писемності. Уже в VIII ст. на основі фінікійського алфавіту виник грецький, що складався з 24 букв. Його особливістю було позначення не тільки приголосних, але й голосних звуків. Таким чином була започаткована давньогрецька література, історію якої стали починати уже не з Гомера, а Гесіода, поезія якого також представляє високий рівень художньої творчості.
Глибоким художнім вираженням глибоких змін, що відбувалися у післягомерівський період стала лірична поезія. На першому місці серед ліричних поетів VII ст. стояв Архілох, який пережив усі скорботи й радощі свого часу. Високого вираження й досконалості лірична поезія знайшла у творчості поетів Алкея та Сафо, що оспівували любов, природу, пори року, друзів і дружню гулянку. Центральне місце у поезіях Сафо – це жінка, сповнена любовної пристрасті й ревнощів до своєї подруги. Поезія краси, веселощів й любові становила головні мотиви поетичної творчості Анакреонта, що жив у другій половині VI ст. до н.е., але у своїх творах він більше звертається до гарних хлопчиків, ніж до жінок.
Отже лейтмотивом грецької поезії VII–VI ст. ст. була еротика, але цим далеко не вичерпується її зміст. Віршованою формою поети також користувалися для вираження політичних, філософських і релігійних ідеалів, оспівування військових подвигів. Політичні мотиви і настрої виступають в елегіях Феогніда, Алкея, Солона й частково Піндара, знаменитого своїми піснями на честь переможців на Олімпійських, Піфійских і Немійських іграх. У той же час лірична поезія цього часу була розрахована на дуже тонкий суспільний прошарок греків, вільних від матеріальних турбот і занурений в особисті переживання.
4. Класичний період. (V–IV ст. до н.е.) знаменував собою новий етап розвитку давньогрецької культури. Демократія, що прийшла на зміну аристократичній олігархії, несла у собі нові почуття, думки та ідеї. Світосприйняття аристократії було притаманне невеликому колу людей, які вважали себе обранцями долі та вищою породою людства. Їхні думки й почуття спрямовувалися до героїчних часів крито-мікенської епохи або концентрувалися навколо інтимних переживань. Для століття демократії були характерні інші мотиви. Це, насамперед, всенародні свята на честь найбільш популярних давньогрецьких богів – Афіни, Деметри й Діоніса.
На честь богині Афіни влаштовували свято панафіній, у якому брало участь усе афінське населення. В образі богині знайшла своє втілення ідея державної централізації, до якої прагнули всі демократичні сили. Панафінії відбувалися кожного четвертого року й тривали шість днів підряд. Програма свята складалася з кінних та піших змагань, бігу зі смолоскипами, хорових співів, танців, декламації та музичних змагань. Всенародне значення мали й свята на честь Деметри і ціла низка свят, присвячених богу Діонісу.
З пісень і молитов, що прославляли бога Діоніса, виникла грецька трагедія. Трагедія у власному розумінні слова означає “пісня цапів”, коли одягнені в цапині шкіри люди зображували сатирів – супутників Діоніса. Під різкі звуки флейт, бубнів і тимпанів у стані екстатичного сп'яніння його учасники розривали на частини тварин, пожираючи їхнє закривавлене м'ясо. Цей культ з VII ст. поширюється у багатьох містах-полісах Греції, але із часів тиранії організацію свят на честь Діоніса взяла на себе держава, перетворивши їх на загальнодержавний культ.
Спочатку дифірамби, що виконувалися хором на честь Діоніса, не відрізнялися ні складністю, ні розмаїтістю, ні художністю. Великим кроком уперед було введення до хору дійової особи – актора. Актор декламував міф про Діоніса й подавав репліки хору. Між актором і хором зав'язувався діалог, який складав основу драматичного твору. Першим автором грецької трагедії вважається Есхіл. Введенням другого дійової особи він пожвавив виставу, вніс у неї більше динамічності. Есхілу також приписують введення декорацій, масок, котурнів, а також літальних, громоносних та інших машин.
Як і грецька драма, грецький театр також був тісно пов’язаний з культом Діоніса й діонісіями. Він походить від жертвопринесень та магічних церемоній, при здійсненні яких учасники розташовувалися навколо жертовника у вигляді амфітеатру на схилах прилеглого до нього пагорба. Влаштовані на відкритому просторі, грецькі театри були загальнодоступними і вміщали велику кількість народу. Театр Діоніса в Афінах, наприклад, міг розмістити до 30 тисяч глядачів. У наступну, елліністичну епоху, театри уже розраховувалися на 50, 100 і навіть більше тисяч глядачів. Таким чином, навіть у конструкції грецького театру був закладений демократичний принцип.
Головну частину театру становили: приміщення для глядачів – койлоне, місце для хору – орхестра, місце, де вивішувалися декорації й виступали актори – скена (сцена). У середині орхестри містився багато прикрашений жертовник Діоніса. Задня частина сцени була декорована колонами, які символізували царський палац. Місця для глядачів були відгороджені дерев'яною або кам'яною стіною без даху.
Спочатку театральні вистави влаштовували тільки на свята Діоніса, але поступово театр набуває суспільного значення, стаючи не тільки місцем відпочинку, а й політичною трибуною. Предметом театральних вистав були трагедії й комедії.
З V ст. до н.е. під час театральної вистави демонструвалося три трагедії, що складали трилогію, кожна з яких була продовженням попередньої. Умови античного театру викликали необхідність дотримання трьох єдностей – місця, часу й дії. Ці умови, обґрунтовані згодом Аристотелем, трималися аж до XVIII ст., становлячи основу класичного європейського театру. До трагічної трилогії приєднували ще й сатиричну драму. В основу грецьких трагедій звичайно був покладений який-небудь міф про богів і героїв, найчастіше гомерівського циклу, що наповнювався змістом сучасності, наближаючи його до масового глядача. Таким чином, значення давньогрецької трагедії для світової культури складалося в умінні поєднати історію із сучасністю, роблячи далеке близьким, зрозумілим і цікавим для народу. Із грецьких трагіків світову славу набули Есхіл, Софокл та Евріпід. Громадські мотиви, що звучали в трагедіях, знайшли своє вираження й у грецькій комедії, що виросла з того ж коріння, що й трагедія.
З давніх часів у Стародавній Греції існувало всенародне свято діонісії, яке закінчувалося святковою ходою зі співом, танцями й пиятикою. Ця хода називалася комос. Слово “комедія” – сполучення слів комос і ода (пісня), що в цілому означає «пісні під час комоса». У пізніші часи, в результаті літературної обробки утворився новий жанр – комедія. Сюжетом комедії служило повсякденне життя з усією її злободенністю й дріб'язковістю, автори не соромилися у виборі слів і виразів, особливою непристойністю відрізнялися танці. Костюми й декорації були яскравими й строкатими, а маски – різноманітними.
У демократичних Афінах, з їх широко розвиненим політичним життям, широкого розвитку набула політична комедія, неперевер-шеним майстром якої був Аристофан. Відмінними властивостями його творчості були художня краса форми, невичерпна дотепність, сполучення драматичних, ліричних і комічних настроїв.
Менше значення відігравала лірика, її розвиток був притаманніший часам тиранії й олігархії, чим періоду розвиненого демократичного життя. Із прозаїчних творів цього періоду особливого значення набули історичні праці, значними серед яких були “Історія греко-персидських війн” Геродота та “Історія пелопонеської війни” Фукідіда.
Широкого розвитку у класичну епоху набуло і грецьке мистецтво. На відміну від попередніх епох воно вийшло із практичної діяльності й відокремилося в самостійні художні галузі, які передбачали не тільки високий мистецький рівень, а й високий ступінь технічної майстерності.
Пройшовши довгий шлях розвитку, значного рівня досягла давньогрецька архітектура. У V ст. до н.е. остаточно визначилися два архітектурних стилі – дорійський та іонійський, почав формуватися коринфський стиль, що набув подальшого поширення у наступному столітті. Стрімкими темпами розгорнулася будівельна діяльність. Так, в Афінах з'являється цілий ряд чудових художніх будівель громадського характеру: храмів, портиків, будинків для гімнастичних і музичних змагань, приватних будівель. Чудовим пам'ятником будівельного мистецтва класичної епохи був Парфенон – храм Афіни-Діви (Парфенос) на афінському Акрополі. Він був побудований з мармуру, галерея, що оточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордеру. На метопах і фронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні оповідання й легенди, а на фризі була представлена процесія панафінейського свята в Афінах. У самому храмі перебувала статуя Афіни.
Художні будівлі споруджували й в інших частинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храм богині Афіни на острові Егіні й храми в деяких містах Сицилії.
У тісному зв'язку з архітектурою розвивалася скульптура, що досягла в Древній Греції високої, неперевершеної досконалості завдяки творчості Мірона, Фідія й Поліклета.
Мірон ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще йому вдалося це в статуї юнака – метальника диска (Дискобола). Гордістю епохи був майстер Фідій – чудовий скульптор, ливар, архітектор і декоратор. З 450 р. до н.е. він керував усім художнім оформленням Афін. Але світової слави Фідій набув дивними статуями Афіни. Бронзова статуя Афіни – проводирки у битвах (Промахос), що стояла у дворі Акрополя, виділялася серед інших здобутків мистецтва. Інша статуя Афіни – 12-ти метрова Афіна-Деза (Парфенос) була культовою статуєю Парфенона. Вона була виготовлена із золота й слонової кістки на дерев'яній основі, що називається хрисоелефантинною технікою. Вона стояла, спираючись на спис, а її золотий одяг спадав до самої землі. У правій руці вона тримала статую Перемоги (Ніке), на щиті її була зображена боротьба греків з амазонками, на бортах сандалів у рельєфі – битва кентаврів з лапифами – міфічним плем'ям, що жило у Фессалії.
Не менше захвату викликала як у сучасників, так і у наступних поколінь велична статуя Зевса в Олімпії, виконаного в тій же техніці. На жаль, про ці й інші твори Фідія нам відомо лише з літературних описів або через погані копії.
Сучасником Фідія був Поліклет з Аргоса, що очолював школу місцевих скульпторів. Сила його таланту знайшла своє вираження у винятково тонкому й правдивому зображенні людського тіла. До кращих здобутків Поліклета належать: ідеальна статуя юнака-списоносця – “Дорифора”, “Поранена амазонка”, юнак-атлет, що накладає пов'язку переможця на свою голову – “Діадумен”, монументальна статуя Гери із золота й слонової кістки в Арголіді. Поліклет був також відомий і як теоретик мистецтва, що намагався розробити й обґрунтувати закони пропорційності частин і гармонії людського тіла.
Характерною особливістю всього класичного мистецтва були велич, спокій та урочистість, з одного боку, багатство і розмаїття матеріалу та художня майстерність, з іншого.
Третьою самостійною галуззю грецького мистецтва був живопис. Його яскравим представником був Полігнот, що прославився своїми картинами, розміщеними на стінах “Строкатого портика” в Афінах і альтанки (лесхи) у Дельфах. Уявлення про сюжети й характер творчості Полігнота дають описи його картин у давньогрецького письменника ІІ ст. Павсанія, що склав своєрідний путівник по найвизначніших пам'ятниках архітектури і мистецтва Греції “Опис Еллади”. Новий напрямок у живописі було представлено Аполлодором. За свідченням римського письменника й ученого І ст. Плінія Старшого, Аполлодор володів мистецтвом розміщення світла й тіні, а також передачі перспективи на своїх багатобарвних картинах.
Така грецька культура класичного періоду, розвиток якої далеко не закінчується на цьому етапі, але знаходить природне продовження в наступному, елліністичному, який багато в чому перевершив попередній. Саме в цей період Афіни стають найсильнішим політичним і культурним центром, що об’єднує 200 міст, але разом з тим, протиборство двох моделей розвитку культури – афінська і спартанська знекровлює Грецію й робить її легкою здобиччю Македонської держави.
8.Особливості религійної ситуації у Давній Греції.
Давньогрецька релігія була політеїстичною, відгомони її та еллінських міфів увійшли до культури всіх європейських народів. Релігійні уявлення і релігійний побут давніх греків перебували в тісному зв'язку з усім їхнім історичним життям.
Різноманітність релігійних уявлень знаходила вираження і в різноманітності культів. У різних регіонах особливо вшановувались певні божества. Наприклад, Зевс — у Додоні (місто на північному заході Греції) та Олімпії, Аполлон — у Дельфах та на острові Делос, Афіна — в Афінах, Гера — на острові Самос. Існували й шанобливі всіма греками святині на зразок Дельфійського і Додонського оракулів або острів Делос, де згідно давньогрецьких міфів, народилися боги Аполлон і Артеміда.
Релігійні обряди в Греції були вкрай прості і могли виконуватися будь-якою людиною. Фактично вони зводилися до жертвоприношень і молитов, що відбувалися, здебільшого, у храмах. Із 7 століття до н. е. набули поширеня богослужіння, доступні лише для втаємничених — містерії (в Елефсіні на честь Деметри, орфічні на честь Діоніса і т. д.). Прадавній стан грецької релігії відомий з табличок крито-мікенської культури, заснованої на культі богині Землі. Для цього періоду характерна невелика кількість богів, до того ж більшість з них носять іншомовні імена. Втім, вже відомі Зевс, Афіна, Діоніс та деякі інші боги. Їх ієрархія також могла відрізнятися від пізніше встановленої.
Релігійний світогляд правдавніх греків ахейського періоду відтворений у «Теогонії» Гесіода, написаній у 6 столітті до н. е., коли греки вже заселяли Елладу і значною мірою асимілювали поширену там розвинену крито-мікенську культуру. На базі цієї культури і створюється давньогрецький пантеон богів. Спочатку існував лише вічний і безмежний темний Хаос. У ньому було джерело життя світу. Боги, що з'явилися з Хаосу — Гея (Земля), Нікта (Нюкта) (Ніч), Тартар (Безодня), Ереб (Морок), Ерос (Любов), боги, що з'явилися від Геї — Уран (Небо) і Понт (внутрішнє Море). Боги мали образ тих природних стихій, які вони втілювали. Згідно з Гесіодом, решта богів походять від Урана. Уран-Небо, з'єднавшись з Геєю-Землею, породив циклопів і титанів. Після того, як Уран відмовився випустити світло на Землю, його повалив один з синів, Кронос.
Кронос — повелитель Часу. Розділивши Небо і Землю, він встановив перший принцип Всесвіту. Проте, не бажаючи бути поваленим власним сином (як йому було пророчено), він почав пожирати своїх дітей — символізуючи цим смерть — час, відміряний людині строк. Один лише Зевс зміг уникнути смерті. Він виріс у печері гори Іда на острові Крит. Змужнівши, він переміг Кроноса і змусив його випустити дітей, яких той проковтнув. Народна етимологія зблизила ім'я Кронос з найменуванням часу — Хроносом.
Зевс не був богом Світла чи богом Природи, у прадавній грецькій релігії він просто верховне божество. Він не був покровителем якого-небудь міста чи місцевості, і правив усіма з вершини священної гори Олімп. Його дружина Гера була покровителькою шлюбу, що не заважало Зевсові мати дітей від інших богинь і земних жінок: від титаніди Лето народилися Аполлон (бог мистецтва, музики і священних культів) та Артеміда (богиня полювання), від Деметри — Персефона. Леді, дружині спартанського царя Тіндарея, Зевс з'явився в подобі лебедя, Європі (доньці фінікійського царя) — у подобі бика, Данаї (аргосській царівні, ув'язненій батьком у підземному мідному будинку) — золотим дощем.
Іншими дітьми Кроноса були — Посейдон, володар моря, що отримав у спадок морські простори, та Гадес (Аїд), правлячий мертвими у підземному царстві. Серед дітей Кроноса виділяється також його син від німфи Філіри — мудрий кентавр Хірон[1]. Одного дня бог підземного царства Аїд викрав Персефону. У пошуках своєї доньки мати, Деметра, залишила свої обов'язки богині родючості. На землі почався голод. Тоді Зевс звелів, аби взимку Персефона перебувала у підземному царстві, але навесні поверталася назад — подібно до рослин, які проростають навесні.
Богинею краси була Афродіта. Існують різні версії легенд про її походження. У Гомера вона вважається донькою Зевса і океаніди Діони. Згідно з «Теогонією» Гесіода, вона народилася біля острова Кітера із сім'я та крові оскопленого Кроносом Урана, які потрапили в море і утворили білосніжну піну. Вітерець приніс її на острів, де Афродіта і з'явилася з морських хвиль. Класична Афродіта постала з морської раковини поблизу Кіпру. Супутники Афродіти — Ерот (Ерос, Амур, уособлення любовного потягу), Харити (три богині веселості і радості життя), Ори (богині пір року), німфи (духи землі в образі вродливих дівчат). Її також часто могли супроводжувати дикі звірі — леви, вовки, ведмеді, усмирнені вселеним у них богинею любовним бажанням.
Бога мистецтва, музики і священних культів Аполлона, зазвичай супроводжували дев'ять муз — покровительок мистецтв і наук: Евтерпа — ліричної поезії, Кліо — історії, Талія — комедії, Мельпомена — трагедії, Терпсіхора — танців, Ерато — любовної поезії, Полігімнія — гімнів, Уранія — астрономії, Калліопа — епічної поезії.
Війною правили Арес, народжений Герою від дотику до чарівної квітки, і Афіна. Арес — бог віроломних і підступних воєн. Афіна — богиня воєнного мистецтва і справедливої війни. Ці боги постійно змагаються один з одним. Тим більше, що Афіна, яка з'явилася на світ з голови Зевса, одночасно є богинею мудрості. Арес брав участь у Троянській війні на боці троянців і був переможений Афіною. Богом вогню і ковальської майстерності був чоловік Афродіти — Гефест. У Греції, взагалі, кожна галузь господарської діяльності мала свого бога-заступника: Деметра була покровителькою землеробства, Афіна — ткацтва, Діоніс — виноробства, Гермес — торгівлі, тощо.
Крім них існувало ще багато богів і невеликих божеств. Також був популярним культ героїв — напівбожеств, які народилися від богів і звичайних людей. Серед них герої давньогрецьких поем і міфів:
Геракл, відомий 12-ма подвигами, серед яких задушення Немейського лева, очищення Авгієвих стаєнь, викрадання поясу цариці амазонок Іпполіти, і приборкання вартового Аїда — пса Цербера;
Тесей, що убив Мінотавра;
Ясон — ватажок аргонавтів, що відправилися на кораблі «Арго» до Колхіди за золотим руном;
Орфей — син Аполлона та музи Калліопи, власник золотої ліри, за допомогою якої можна було приручати диких тварин, рухати дерева і скелі).
9.Опишіть специфіку релігійної ситуації в Римі.
3.3. Релігія у Стародавньому Римі
Сучасне місто Рим є столицею Італійської Республіки, одним із найвеличніших і найкрасивіших міст Західної Європи з населенням близько 3 млн осіб. Проте у давнину словом “Рим” називалося і місто, і водночас рабовласницька держава, що виникла у VI ст. до н. е. на території сучасної Італії. У VI—IV ст. до н. е. до її складу входила центральна частина Апеннінського півострова. Наприкінці III ст. до н. е. Стародавній Рим став уже найсильнішою рабовласницькою державою Західного Середземномор’я. У І—II ст. н. е. ця гігантська імперія поширила свою владу на все узбережжя Середземного моря, підкорила значні регіони Західної і Південно-Східної Європи, в тому числі території сучасної України, Придністров’я, Північної Африки і Близького Сходу.
Високого рівня розвитку в імперії набуло духовне життя. Аналізуючи давньоримську міфологію, не можна не звернути увагу на міф про Весту — богиню домашнього вогнища. У будинку кожного римлянина цій богині присвячувався вхід до нього — вестибюль. Щорічно 9 липня у Римі відзначалось свято на її честь.
Навіть був побудований спеціальний храм. У ньому постійно підтримувався вогонь як символ державної надійності і стійкості. Згасання цього вогню вважалось поганою прикметою. Підтримували вогонь у храмі лериці богині Вести — весталки.
Жриці, жерці, жрецтво загалом у політеїстичних релігіях — це суспільна група людей, які виконують функції посередництва між людьми і надприродними силами, а також здійснюють релігійні обряди: жертвопринесення, молитви, різні чаклунські маніпуляції. Слово “жрець” походить від старослов’янського “жрети” — приносити жертву. У первісному суспільстві жерців не було, культ у ньому відправляли старійшини родів і глави родин. Жерці з’явились у період розпаду первісної громади і становлення державної організації життя людей. У багатьох країнах вони володіли чималою кількістю рабів і збагачувалися за рахунок пожертвувань віруючих, були монополістами у духовному житті людей. Жерці вели літописи, записували фольклорні твори, проводили астрономічні та інші спостереження, займались підготовкою жертовних тварин, стежили за правилами здійснення молитов і ритуальних дій, давали поради, до якого божества потрібно звертатись із тим чи іншим проханням, наглядали за порядком у храмах. У деяких країнах жерці були засновниками релігій. Наприклад, приблизно у 600 р. до н. е. арійський жрець (арії — назва народу індоіранської мовної спільноти; слово “Іран” у перекладі означає “земля аріїв”) Заратуштра (від гр. — Зороастр) оголосив себе пророком і створив нову релігію — зороастризм, з ознаками монотеїзму і вірою у вічну боротьбу між богом-творцем і духом зла. Значно пізніше, згідно з євангельською міфологією, три жерці (чаклуни, маги) прийшли з Ірану до Віфлеєма, щоб вклонитися немовляті Ісусу Христу, принести дари і оголосити світові про народження Сипа Божого. У Стародавній Іудеї після побудови Єрусалимського храму жерці вели записи, що потім були покладені в основу деяких книг Старого Завіту.
У країнах стародавнього світу вплив жерців здебільшого набував вираженого політичного характеру, що призводило до ієрократії — їх панування у суспільстві. Згодом із жерців сформувалось духовенство усіх світових релігій.
Священний вогонь підтримувався не тільки у храмі Вести і не лише у Стародавньому Римі. Культ вогню характерний для релігійних вірувань багатьох стародавніх народів. Наприклад, такий вогонь постійно підтримувався у кожній провінції, кожному місті і селищі Стародавнього Ірану. І всюди цю важливу місію виконували жерці. Жрецтво було спадковим. Жодний з народжених у сім’ї мирян не міг стати жерцем.
Весталки жили у храмі, користувались великими привілеями, але зобов’язані були давати обітницю безшлюбності, залишатись незайманими. Однак, згідно з міфом, трапилось так, що одна з весталок, дочка брата царя Рея Сільвія, порушила цю обітницю і народила від бога Марса близнюків-хлопчиків. Жорстокий дядько наказав ув’язнити Сільвію, а немовлят покласти у ночви і кинути у річку Тибр. Але ночви зачепились за інжир, і коли Тибр повернувся у своє русло після повені, хлопчики опинились на суші. їх підібрала і вигодувала вовчиця. Потім хлопчиків знайшов і дав їм притулок у своїй сім’ї пастух Фаустул, який назвав їх Ромулом і Ремом. Брати підросли і здійснили кілька подвигів, за що отримали дозвіл заснувати поселення на місці свого порятунку. Одного разу брати посварились, і Ромул вбив Рема. Тому поселення отримало назву “Рим”. Щоб позначити межі майбутнього міста, Ромул запряг у плуг білого бика і білу корову і зробив борозну по колу. Ця подія відбулась у 754—753 рр. до н. е.
Починаючи з III ст. до н. е. на римську релігію стала сильно впливати грецька релігія. Навіть своїх абстрактних богів римляни тоді ототожнювали з грецькими богами: Юпітера із Зевсом, Марса з Аресом, Венеру з Афродітою, Юнону з Герою, Мінерву з Афіною, Цереру з Деметрою тощо.
Під впливом грецьких релігійних уявлень, серед численних римських богів згодом виокремились головні: Юпітер — бог неба, блискавки і грому; Марс — бог війни; Мінерва — богиня мудрості, покровителька ремесел; Венера — богиня кохання і родючості; Вулкан — бог вогню і ковальського ремесла; Церера — богиня рослинництва; Аполлон — бог Сонця і світла; Юнона — покровителька жінок і шлюбу; Меркурій — покровитель мандрівників і Торгівлі; Нептун — бог моря; Діана — богиня Місяця.
Одним із найшановніших давньоримських Богів був Янус. Він зображувався з двома обличчями як божество входу і виходу. Олімпійські боги вважались покровителями римської громади і патриціїв (родової аристократії). Плебеї (вільне населення) особливо вшановували божественну трійцю: Цереру, Ліберу-Прозерпі-ну (богиню рослинництва і пекла) і Лібера — бога вина і веселощів.
Давньоримський пантеон не був замкнутим. Він постійно поповнювався іноземними божествами. Вважалось, що поповнення новими богами підсилює міць римлян. Завоювання багатьох заморських територій, особливо елліністичних держав, супроводжувалось поповненням пантеону елліністичними і східними богами; раби, які постійно прибували до Риму, сповідували свої культи, поширюючи тим самим коло релігійних поглядів в імперії. Популярним, наприклад, був культ іранського божества Мітри. Згідно з давньоіранською міфологією, бог Мітра народився від скелі, виконував роль посередника між людьми і богами, вважався верховним богом, воїном і захисником справедливості. Він постійно боровся з темними силами, вбив величезного злого бика — уособлення зла, а з його крові і мозку створив блага для людей, рослин і тварин. Бог Мітра піднявся на Небо, але пообіцяв повернутись на Землю, щоб вогнем знешкодити зло, а людям дати напій безсмертя. Проте його повернення люди повинні заслужити: молитись йому, приносити жертви, умиватись чистою водою, відзначати щорічно його день народження, виконувати всі його настанови. Культ бога Мітри був запозичений жерцями Ірану з Індії, а потім перенесений до Риму. Він був серйозним конкурентом у перші століття утвердження християнства.
Давньоримська релігія відзначалась чіткою практичністю: від богів чекали допомоги у конкретних справах, і тому детально виконували встановлені обряди та приносили встановлені жертви. У ставленні до богів діяв принцип: “Я даю, щоб ти дав”. Для римлян пріоритетним був зовнішній бік релігії, а не духовне злиття з божеством. Релігія не викликала у них священного трепету, екстазу. Суворо дотримуючись зовнішніх формальностей і обрядів, римська релігія мало торкалась почуттів віруючих, більш того, вона породжувала в них невпевненість. Цим пояснюється проникнення в неї іноземних, особливо східних, культів, здебільшого містичних, з непристойними обрядами. Прикладом тут може слугувати культ бога виноробства, вина і веселощів Діоніса-Вакха-Бахуса. Поширення цього культу сприяло розвитку у Стародавній Греції і Стародавньому Римі виноградарства і виноробства. Проте свята на честь цього бога перетворились на невгамовні і нестримні оргії (від гр. — розгульний банкет, гулянка), вакханалії. Відбувались вони зазвичай уночі, на лоні природи, при світлі факелів. Головними в цих урочистостях були жінки (вакханки). Вином і релігійною екзальтацією вони доводили себе до стану збудження. Римський сенат вживав заходів проти поширення такого роду культів. У 186 р. до н. е. сенат заборонив вакханалії та інші подібні культи, проте ще довго вони продовжували відзначатись таємно. Водночас влада імперії підтримувала чимало інших релігійних культів. Серед них популярним був культ імператорів, згідно з яким кожен із них за життя виконував обов’язки верховного жерця Рима і всієї імперії, а після смерті оголошувався божеством. Імператори визначали коло богів для шанування у столиці та провінціях, наглядали за станом храмів, визначали календар свят, надавали кошти на утримання жерців, брали особисту участь у релігійних церемоніях.
Важке становище в імперії вільного бідного населення і рабів, розуміння неможливості його покращання у земному житті, породжувало в них сподівання на релігійні утопії про загробне життя душі та справедливий потойбічний суд, що покарає зло, а праведникам забезпечить вічне блаженство. Результатом таких сподівань були міфи про богів-спасителів, які перемогли смерть і знайшли спосіб забезпечити віруючим безсмертя у потойбічному світі. Поширеними також були культи богів-страждальників — богів, які вмирали і воскресали. Так, фригійський (Фригія — давня країна у північно-західній частині Малої Азії) бог природи Аттіс, який, згідно з міфом, за життя був пастухом і улюбленцем Кібели — матері богів і богині родючості, під час полювання був смертельно поранений вепром, після смерті перетворився на сосну і воскрес у Римі. З 200 р. до н. е. щорічно у Римі відзначали смерть і воскресіння Аттіса.
Відповідно до міфів, боги помирали і воскресали не тільки у Стародавньому Римі і Стародавній Греції, а й у всіх інших країнах давнини. У Сирії, наприклад, помер і воскрес бог рослинництва Адоніс, у Єгипті — бог природи Осіріс і т. ін. Багато елементів таких культів пізніше перейняло християнство, а на сході Римської імперії у Ш—І ст. до н. е. значної пошани набув культ бога Яхве, з якого розпочалась історія однієї з національних релігій — іудаїзму. ЗII ст. до н. е. у римському суспільстві почали набували значного поширення погляди грецьких філософів на релігію і богів. Латинською мовою було перекладено твори письменника і філософа Евгемера (кінець IV ст. — початок III ст. до н. е.), зокрема “Священну грамоту”. У ній Евгемер писав про те, що боги і герої — це обожнення великих людей минулого, і що міфи — фантастичний переказ реальних подій минулих часів. Його думка була наївною і стихійною, але водночас стала однією з перших спроб раціоналістичного витлумачення існування богів і героїв, змісту міфів, намаганням дати природне пояснення надприродним явищам.
Під впливом грецької філософії вища римська аристократія почала скептично ставитись до релігійних вірувань, хоча продовжувала сприймати релігію як ефективний важіль управління народом. Цей скептицизм, разом із поширенням у масах містичних східних культів, ослаблював вплив на них римської релігії, а події, що супроводили безперервні громадянські війни і постійну конфіскацію майна, привели до зміни традиційних уявлень. Як своєрідний протест проти невлаштованості і мук у реальному житті в імперії поширились думки про потойбічний світ і загробне блаженство. Набув розвитку культ сліпої долі — фортуни, що приносить людям щастя і горе випадково і несправедливо; посилились мрії щодо появи месії, спасителя, який прийде на землю і подарує блаженство всім, хто прагне кращого життя, а гнобителів покарає. Давньоримська релігія, таким чином, досягає кризової межі.
10.Схарактеризуйте особливості релегійної ситуації в Римській імперії.
Релігія Римської імперії
З 27 р, до н. е. починається період існування Римської імперії. Після вбивства в 44 р. до н. е. Юлія Цезаря прибічниками збереження республіки, через деякий час до такої ж необмеженої влади прийшов його спадкоємець Окта-віан (63 р. до н. е. - 14 р. до н. е.). З народження він мав ім'я Гай Октавіан Фурін, з 44 р. до н. е. після усиновлення Юлієм Цезарем - Гай Юлій Цезар Октавіан, з 40 р. до н. е. - Імператор Цезар, а з 27 р. до н. е. в його ім'я було добавлено "Август", що означає "звеличений богами", "рівний богам".
В творі "Громадянські війни" історик Аппіан зазначаєж.. Цезар перший став в очах римлян священним і одержав від них ще за життя прізвище Август".
Одержавши титул Августа, він встановив державний лад принципата, фактично це була необмежена імператорська влада, погано замаскована під аристократичну олігархію.
Сам Август був помірковано - релігійним і марновірним, він побоювався грому і блискавки, вірив у сни і прикмети. До часу встановлення його влади в римському суспільстві було поширено скептичне ставлення до традиційної релігії, поширювалася елліністична філософія, містичні вчення і східні культи. Август намагався в руслі свого загального консерватизму відродити ста-роримську релігію. Він поновлював і будував нові храми. В "Діяннях Божественного Августа" від імені Августа пишеться: " ... храм на Капітолії Юпітера Феретрія і Юпітера Громовержця, храм Квіріна, храм Мінерви і Юнони Цариці і Юпітера Визволителя на Авентіні, храм Ларів на Священному шляху, храм богів Пенатів у ВелІЇ, храм Великої Матері на Палантині я побудував". Там же повідомляється про те, що він був верховним жре-цем - великим понтіфіком, авгуром (жрецем - птаховорожісм), членом колегії П'ятнадцяти (квіндеиемвірів), що зберігали Сивільні книги, членом колегії Семи епулонів (що організовували релігійні трапези), членом Арвальського братства з дванадцяти жерців, що навесні обходили римську міську смугу з молитвами про врожай, членом колегії ТіЙієв і феціалів (двадцять жерців, що вирішували міжнародні проблеми). Це в той час, коли він посідав усі вищі посади в начебто демократичному республіканському Римові. Август до культу Юпітера додав культ Венери, що начебто була праматір'ю роду Юліїв.
Як Цезар Август поважав своїх божественних предків, свідчить повідомлення Светонія про те, що після здобуття Перузії "...він відібрав з тих, хто здалися, триста чоловік усіх станів і в іди березня біля олтаря в честь божественного Юлія перебив їх, як жертовну худобу".
Великого значення набув культ генія Августа, що прямо стверджував його виняткову владу.
Зміцнюючи авторитет римських імператорів, Август вніс поправки в римський юліанський календар: місяцю секстилію він дав своє ім'я ("август"), ще раніш місяць квінтілій одержав родове ім'я Юліїв (іюль).
Свій культ Август поширював і в підлеглих Римові країнах. В Єгипті Август вважався фараоном і сином бога Сонця - Ра, на честь Августа був висвячений храм Кесаріон в Олександрії. Чисельні храми були присвячені Августу в інших містах. День народження Августа святкувався у всій імперії.
Імператор Август посилено насаджував культ своєї особи. Таціт в "Анналах" наводить думки деяких римлян, що "богам не лишилось ніяких почестей, після того як він побажав, аби його зображення в храмах були встановлені фламинами і жерцями як божества". Після смерті Августа в 14 р. н. е. йому успадкував Тіберій Клавдій Нерон (42 р. до н. е. - 37 р н. е.). Обожнення Августа таки здобуло визнання. З Тацита читаємо:"... після того, як поховання (Августа - В. Т.) було здійснено згідно з усіма належними обрядами, сенат ухвалив спорудити Августу храм і встановити його культ".
В Римській імперії одна за іншою в період принципату змінювалися династії Юліїв Клавдіїв, Фоавіїв, Антонінів тощо.
Розповідаючи про події в Римі останніх десятиріч перед нашою ерою і початку нашої ери, які сповнені насильства, жорстокості, вбивства, зрадництва, ненависті, переслідувань - одним словом - лихі часи, Тацит пише: " Ніколи ще боги не давали римському народові бульш очевидних і більш жахливих доказів того, що їх справа - не піклуватися про людей, а карати їх".
Стародавня римська релігія чудово обслуговувала римське суспільство. Особливо слід відзначити її комунікаційні якості. Римляни, під багатовіковим впливом демократичних принципів поважали колегійність не лише в управлінні державою, але і в повсякденному житті. Релігія давала їм можливості повсякденного спілкування. Принесення жертв, наприклад, завжди мало колективний характер. Всі релігійні, суспільні, ділові, побутові справи вирішувалися разом, відповідними групами. Релігійні збори полегшували спілкування. Ось тому релігія органічно входила в спосіб римського життя.
Гастон Гоцасьє, характеризуючи римську релігію, зазначає, що в порівнянні з стародавньогрецькою, вона привчає до дисципліни і підлеглості, вона моральна, краще піддана філософському тлумаченню і тому без неї римляни просто не розуміли свого існування. . ......
Обожнення імператора було головним змістом римської релігії. З свого боку імператорська влада здійснювала безпосереднє управління всіма релігійними справами і в таких умовах потреби в старій системі управління, в церкві не було.
В імператорському Римі підсилюється вплив східних культів. Особливо активно вони сприймалися народними низами, які були задавлені поневоленням і злиденністю. Ці східні культи обіцяли нужденним потойбічне щасливе життя, якого не могли одержати хоч в обіцянках від численних римських богів, які відверто покровительствували їх визискувачам. Користувалися увагою східні культи і у вищих колах. В 1 ст. до н. е. велику популярність мав Аполлон Тіанський, якого вважали чи то філософом, чи магом, чи просто шарлатаном. Астрологія, магія, ворожіння стали повальною модою. Вважали, що наука астрологів, хоч вона дуже сумнівна в деталях, але може бути істотною в цілому, оскільки і людиною, і всесвітом керують одні й тіж об'єктивні закони.
Імператорська влада, намагаючись зберегти політеїстичну релігію стародавності, де і їй знаходилося місце в обширному пантеоні, намагалася обмежити вплив східних культів. Але природний процес релігійного взаємовпливу робив свою справу, і вже імператор Кал і гул а, що правив з 37 по 41 р. н. е. будує богині Ісіді храм на Марсовому полі, де римляни з ентузіазмом споглядали релігійну драму вбивства Осіріса Сетом і його воскресіння. Його спадкоємець Клавдій (41 - 54) звеличує фрігійську Кібе-лу.
Друге століття нової ери характерне поширенням в Римській імперії мітраїзму. Прагматично мислячі римляни захоплюються міркуваннями про добро і зло. Зло у них стає не наслідком невдоволення богів, а дією бога Аоімана. Мітраїстські містерії, які відбувалися таємно, стають особливо привабливі. А за імператора Діоклетіана (284 - 305) і Максіміана (286 - 302) культ Мітри входить в число державних культів.
Серед східних культів з'явилась і нова релігія, якій нележало велике майбутнє. Це було християнство. Воно зародилося в першій половині 1 ст. н. е. в Палестині, як одна з сект іудейської релігії. В силу цілого ряду якостей і специфічних історичних умов розвитку, про які буде мова в наступних розділах, воно поступово набрало великого значення в центрі імперії, в Римі. Велику роль в утвердженні християнства в Римі відіграв апостол Павел. Процес поширення християнства в Римі був лосить скупний. Його то дозволяли, то забороняли, на християн були жорстокі гоніння. А вплив стародавньоримської релігії тим часом все падав і падав. Нарешті, в 313 році імператори Костянтин (306 - 337) і Ліціній (308 - 334) видали наказ про надання християнству офіційної рівності з усіма іншими релігіями. В 324 році християнство було оголошено державною релігією Римської імперії. Почалося нищення релігійного попередника християнства - стародавньої римської релігії. Храми і святилища руйнувалися, статуї богів розбивалися, сама стара релігія одержала назву язичества, тобто релігія "язиків", народів, підлеглих Римові, оскільки поширення християнства з центра імперії - Рима в провінції було не таким вже і швидким. Під гаслом боротьби з язичеством ( ще вживається термін "поганство", але він є виразом зверхності християнства над старими релігіями, презирливою назвою їх, тому вживання його має відверту ідеологічну спрямованість) відбувалось нищення античної культури, це були ідеологічні видатки утвердження нової релігії.
Але вплив стародавньої римської релігії був незнищимий. Як і вся культура Стародавнього Риму, вона залишила глибокий слід в історії всесвітньої цивілізації. її вплив відчуваємо і в сучасності.
11.Розкрийте специфіку зв*язків давньогрецької і римської культур та літератур. (приклади)
Основні риси подібності та відмінності культури Стародавньої Греції та Стародавнього Риму
Критерій порівняння
Грецька культура
Римська культура
Спільні риси суспільства і культури
Агоністічность (змагальність); колективізм; антропоцентризм (гуманізм) - висунення людини на перший план; завершеність всіх жанрів культури; відкритість культури для інших країн і культур.
Патріотизм; почуття обов'язку; більш слабке, ніж у Греції, розвиток культури мовлення та ораторського мистецтва.
Релігія
Ідея всемогутності божества; відсутність єдиної релігії; зв'язок богів з конкретними полісами; тотемізм, уявлення про загальну натхненність природи; герої як посередники між світом богів і світом людей.
Обожнення незрозумілих явищ природи і суспільного життя; анімізм (віра в духів, що мешкають в усіх матеріальних предметах); пізню появу антропоморфного погляду на богів; родові і сімейні культи; сильний вплив грецької релігії; схожість богів з грецькими; вільний прийом до пантеону іноземних богів; важливе значення жертвоприношень; практичність релігії.
Мистецтво
Розвиток мистецтва в рамках рабовласницького суспільства ("античне мистецтво").
Бачення реальності в її єдності, крізь призму міфів; головна тема мистецтва - людську подобу.
Продовження традицій грецького мистецтва, переважання символіки та алегорії, аналіз явищ, розчленування цілого на частини і їх детальне зображення, більш чітке, ніж у греків, сприйняття і опис явищ, втрата відчуття цінності світобудови.
Архітектура
Великі відкриті споруди, що стоять частіше на підвищеннях, а не в низинах, як у Римі, менший, ніж у римлян, інтерес до практичного призначенням будівель, створення більше храмових комплексів, а не різних мостів, акведуків, театрів і т.п. ; Відсутність симетрії різних частин будівлі.
Розуміння і опис взаємозв'язку художньої форми і простору; перевагу замкненим формам; споруди, значно перевершують за розмірами грецькі; ідея мощі, сили, переважної людини величі в літературних творах; прагнення до пишної обробки будівель; багатому оздобленню, прикрасам; сувора симетрія різних частин будівлі; застосування грецьких ордерів і винахід своїх.
Скульптура
Відкриті пластичні форми; ставлення до форми, об'єму, простору грунтується на концентричній динаміці художнього мислення, а не на ексцентричній, не заснованої на прориві кордонів і рамок; основна тема - зображення богів і героїв - покровителів поліса; поступовий розвиток реалістичності.
Зосереджені, здебільшого укладені самі в собі образи; найбільший розвиток портрета та історичного рельєфу; концентрація уваги на особистих, індивідуальних особливостях людини; удавана компактність форм, викликана наслідуванням грецьким образам; масове створення статуй низькою художньої цінності; вплив грецької скульптури, за винятком жанру реалістичного портрета, що сприяє втраті рис натуралізму.
Література, театр
Розвитку літератури передує усна народна творчість, тісний зв'язок театру з життям поліса.
На розвиток літератури сильний вплив робить народна творчість, народна поезія, поширення писемності. Розвиток літературних жанрів, які безпосередньо відповідали на питання, висунуті приватним і громадським побутом; розквіт драматичного мистецтва і жанру комедії, яка впливала на політику.
Жанр сатури; комедія масок - ателлана; дуже сильний вплив грецьких образів на розвиток римської трагедії, комедії, літератури та інших жанрів: появи реалістичного напряму в літературі, вплив грецького мистецтва було революційним, часто не збігається з римськими тенденціями його розвитку.
Писемність і мова
Використання фінікійської складової системи для створення листа, демократизація системи навчання.
Використання латинської мови, родинного грецькому. Відповідно до припущень, запозичення грецького алфавіту і його адаптація.
Наука
Виділення окремих наук з філософії. Бурхливий розвиток природничих наук.
Більше, ніж та Римі, увага до теоретичних наук.
Практицизм, більший розвиток прикладних, а не теоретичних наук; розвиток ораторського мистецтва та його незалежність від грецьких прообразів; великий розвиток науки про право, юриспруденції; зародження філології.
Побут
Відносно більша свобода жінки, повна влада дітей над батьком; значення прізвищ набагато менше, ніж у Римі.
Свобода жінки більше, ніж у класичній Греції, але тільки в сімейному житті, більше пізніше, ніж у Греції, початок дотримання принципу одношлюбності.
12. «Мыф та мыфологыя як пыдвалини античноъ ментальносты ы античноъ цивылызацыъ»

Приложенные файлы

  • docx 574658
    Размер файла: 150 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий