ShPORI_ta_pitannya


8. Братства та їх роль у розвитку культури України.
Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст.
Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. братства діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Вони створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Витрати братств покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського братства важливим джерелом прибутків була друкарня. Братства дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі, захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. З кінця 16 – початку 17 ст. братства брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, братства виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Одночасно братства розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. – академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів.
Братські школи – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало братських шкіл у різних містах України: в Галичі, Стрию, Миколаєві, Любліні, Бересті, Києві (1615 р.), Вінниці, Кам’янці-Подільському, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були й у деяких селах. Найважливішими серед них були Львівська і Київська. Спочатку школи мали характер греко-слов’янських із слов’янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова. Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше братські школи наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість братських шкіл відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). Ці школи були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Братські школи багато зробили для поширення релігійної та національної свідомості і розвитку української культури, зокрема друкуванням підручників, особливо для вивчення мов.
11. Боротьба українців проти асиміляторських заходів Польщі в 16 ст.
Асиміляція (від лат. assimilatio - уподібнення) - злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, культури, національних звичаїв і традицій.
Починаючи з XIV ст. розвиток української культури стримувався тим, що етнічні землі нашого народу були розчленовані, опинилися під владою різних держав.
У 1387 p. Галичину, а в 1434 p. Західне Поділля поневолило Польське королівство. З XII ст. угорські феодали намагалися встановити свою владу над Закарпаттям, і це їм вдалося. Наприкінці XIII — на початку XIV ст. землі Буковини потрапили під владу Молдавії. З 50-х років XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Подніпров'я; на початку XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. На північному узбережжі Чорного моря запанували татари. Розшарпані українські землі опинилися під соціальним та національно-культурним гнітом. Планомірно велося духовне поневолення українського народу, приниження та викорінення української мови, звичаїв, традицій. Особливо тяжкими були експансія католицизму та спроби полонізації українців після об'єднання Польщі й Литви 1569 p. в єдину державу — Річ Посполиту.
Віра була основою світогляду, ознакою належності людини до певної культури та народу. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька, православний люд виключався з громадського та суспільного життя. Страшного удару по українській культурі завдала Берестейська церковна унія 1596 p., яка проголосила єдність православної та католицької церков під верховенством Папи Римського, призвела до поділу українців на православних та уніатів. Чвари й незгоди між ними не вщухають і донині.
Якщо окремі українські феодали, заможні шляхтичі та міщани пристали до унії під тиском погроз, репресій або з огляду на свої станові інтереси, поступово відмовилися від свого історичного коріння та культури, яка здавалася їм "мужицькою", то козацтво, дрібні міщани та селяни залишилися прихильниками православ'я. Обурені нестерпним становищем "глупих русинів", вони не хотіли миритися з примусовою полонізацією та покатоличенням, розуміючи, що це загрожує самому існуванню народу та його культури. В освічених колах українців визрівало переконання в необхідності розвивати писемність, організовувати українські школи і друкарні, створювати підручники тощо.
Боротьба українців проти асиміляції значно посилюється в останній чверті XVI ст. із появою братств. Вони згуртували навколо себе прогресивні сили, які рішуче виступили за розвиток національної культури. Велику роль у цьому відігравали братські школи та друкарні. Саме для шкіл І. Федоров видав у 1574 p. "Буквар", а в друкарні князя К. Острозького — славнозвісну Острозьку Біблію. Усього в Україні діяло 25 друкарень, 17 з них видавали книги українською мовою.
Особливе місце в боротьбі проти нівелювання української культури посідала полемічна література, яка виникла в ході дискусій з прихильниками унії та католицизму.
Важливим центром православної культури була Острозька школа. Вона стала першим світським навчальним закладом нового типу на зразок європейських.
На початку XVII ст. основним культурним центром стає Київ. Тут велику просвітницьку та культурну роботу виконували братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі. Продовжуючи традиції Львова та Острога, вони невтомно боролися проти асиміляторських заходів католиків та уніатів: українською мовою друкувалися букварі, граматики, словники, історична та полемічна література.
Гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний 1620 p. здійснив у Києві історичний акт: відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25 років тому було скасовано — замінено на уніатську. Величезний вплив на відродження української культури справила Києво-Могилянська академія. Вона була першим навчальним закладом в Україні. Викладання тут велося національною мовою, з глибокою шаною до вітчизняної історії та культури, на засадах всестановості. Намагання уряду Речі Посполитої полонізувати та покатоличити українців виявилися марними. Культурні осередки, братства, полемічна література, мережа шкіл, Академія сприяли розвитку національної самосвідомості українців, не дали загинути православній вірі та українській культурі.
12. Брестська унія та її вплив на культурне життя в Україні
Бересте́йська у́нія (пол. Unia brzeska, англ. Union of Brześć, біл. Берасьцейская унія, рос. Брестская уния) — рішення Київської митрополії Константинопольського патріархату на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 р. за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio — союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року.
Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.
Безпосередніми приводами до унії були: ідея об'єднання християн після розколу в 1054 р. на православну та католицьку у єдину церкву ; на думку українських єпископів, мала б вирішити проблему полонізації та покатоличення православних, вони отримали б рівноправність у Речі Посполитій з католиками ; тісніше зв’язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви; невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства; бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від короля.
Підготовка до Берестейської унії
У 1590 році частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом ІІІ, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 році єпископи Луцький Кирило Терлецький і Володимирський Іпатій Потій після видання королем універсалу, в якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму, представили 33 статті Унії, скомпонованих на підставі умов Флорентійської Унії, 23 грудня 1595 в Римі. Святкове проголошення самої унії планувалося у жовтні 1596 в Бересті.
Уже 9 жовтня 1596 року король Сигізмунд ІІІ Ваза і київський митрополит Михайло Рогоза за дорученням Папи Климентія VIII скликали в Бересті в церкві святого Миколая церковний собор для офіційного проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори — православний і уніатський. Берестейська унія була укладена 15 грудня 1596р.
Головними діячами Берестейської унії були: Іпатій Потій і Кирило Терлецький. Від Унії під тиском князя Костянтина Острозького відступили єпископи Гедеон Балабан (львівський) і М. Копистенський (перемиський). Вони під проводом протосинкела Никифора відбули окремий синод у Бересті. Висвячення православної ієрархії єрусалимським патріархом Теофаном 16 жовтня 1620 створило дві митрополії, католицьку і православну, — і загострило боротьбу, кульмінаційним пунктом якої було вбивство архієпископа полоцького Йосафата Кунцевича.
На Закарпатті т. зв. Ужгородську Унію уклали в 1646 спершу 63 священики, а в 1652 прийняло її все західне Закарпаття. Перемиська єпархія прийняла Унію в 1692, Львівська — в 1700, Луцька — у 1702, Львівська Ставропіґія — лише в 1708. В 1716—21 роках перейшла на Унію і Мармарощина.
Опір унії
Із самого початку частина православного духовенства відкинула унію. Уніати ж — проголосивши унію, визнали владу римського папи, прийняли основні догмати католицької церкви, зберігши, православні обряди та відправу церковнослов'янською мовою. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною), уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта одержала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-містяни зрівнялися у правах з католицьким міщанством. Додатково уряд Речі Посполитої вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, з тим, що православна релігія опинилася поза законом.
Реакція на унію
Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький),хоча спочатку її підтримував і був її натхненником, частина духовенства. Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника Івана Вишенського.
13. ОСОБЛИВОСТІ ПІСЕННО-ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ
Доба козаччини — період жорстоких війн і безоглядної романтики, творення держави і формування нації. У цей складний і буремний час зароджується й набирає сили унікальне культурне явище — пісенно-поетичний доробок козацького середовища. Патріотизм, героїзм, мужність, презирство до смерті, волелюбність, миролюбність перелилися у поетичні рядки. Безіменні автори в думах і піснях у високохудожній формі зафіксували історію козацького руху. Українські народні думи, історичні, побутові пісні давно привертали пильну увагу дослідників. Перші публікації народних дум і пісень з'явилися 1648 p.: "Дума про Козака Голоту". М. Цертелєв в 1819 p. видав першу збірку "Опьт собрания старинных малороссийских песен". Термін "дума" у літературний обіг увів К. Рилєєв на початку 20-х років XIX ст. Він же опублікував 1825 p. "Думи" окремою книгою, наголосивши в передмові, що це "самобутній вид народної творчості, який побутує до цього часу серед народу". Багато записів українського народного епосу зробив М. Максимович. Він зібрав, уклав та видав кілька збірок: "Малороссийские песни" (М., 1827), "Украинские народные песни. Часть І" (М., 1834), "Сборник украинских песен. Часть І" (К., 1849). Не обійшов увагою пісенно-поетичний спадок України і М. Гоголь. У праці "О малороссийских песнях" він підкреслював, що пісня — "це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу". Тарас Шевченко віддав належну шану українським народним думам. У своїх творах він змалював кобзарів кращими представниками епохи, порівнюючи їх із Гомером ("Гайдамаки", "Сліпий", "Прогулка с удовольствием и не без морали" та ін.). Значну кількість записів зробили та активно пропагували фольклор доби козаччини Я. Головацький, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Манжура, П. Рудченко (Панас Мирний), С. Руданський, М. Кропивницький, І. Франко, М. Лисенко, Леся Українка, Ф. Колесса та ін. Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персоналії, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі. Для кожної з них характерні певні особливості. Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто творча — складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу козаків, друга — пропагандистська. Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато освічених людей, майже кожен козак був письменний. Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історико-побутових пісень.
14. Розвиток освіти у 16-17 ст.
У другiй половинi ХVI - першiй половинi ХVII ст. на Украiнi продовжували дiяти елементарнi школи при церквах i монастирях, однак це вже не вiдповiдало вимогам часу. Потреби суспiльства вимагали освiчених людей як для господарськоi, так i культурно-просвiтницькоi дiяльностi, За розв'язання цього завдання взялося не духовенство, а свiтськi кола - окремi магнати, шляхта i особливо мiщани, якi стали об'єднуватись у братства. У цей час виникає новий тип школи - греко-слов'янолатинська, в якiй давньоруськi культурно-освiтнi традицii поєднувалися з позитивними досягненнями захiдноєвропейськоi школи i науки того часу. Даний тип школи став визначальним у розвитку освiти на схiдно-слов'янських землях протягом тривалого часу. Першою навчальною установою такого типу на Украiнi стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. вiдомим дiячем i меценатом украiнськоi культури князем Костянтином Острозьким (1526 - 1608 рр.). Сучасники називали ii , бо навчали в нiй трьох мов: грецькоi, церковно-слов'янськоi й латинськоi, а ще - В Острозькiй школi викладався курс , який складався iз предметiв тривiума (граматика, риторика, дiалектика) i квадривiума (арифметика, геометрiя, астрономiя, музика). За свiдчен ням вiдомого церковного та культурного дiяча Украiни Захарiя Копис- тенського (р. н. невiд.- 1627 р.) в Острозькiй школi працювали тала- новитi педагоги-оратори, рiвнi Демосфену i Софоклу, вiдомi на той час вченi у галузi грецькоi, слов'янськоi та латинськоi мов, математики та астрономii. В кiнцi ХVI ст. Острозька школа стала поступово занепадати. Причиною того було посилення пацiонально-релi- гiйного гнiту пiсля прого-лошення Брестськоi церковноi унii та смерть ii мецената Костянтина Острозького (1608 р.). Його послiдовники, прийнявши католицизм, не були зацiкавленi у продовженнi дiяльностi школи, яка вела активну боротьбу проти католицькоi експансii. У 1624 р. в Острозi осiли єзуiти, якi вiдкрили там свiй колегiум.
У розвитку освiти на Украiнi в кiнцi ХVI - на початку ХVII ст. важливу роль вiдiграли братськi школи. Провiдною серед них була школа Львiвського Успенського Братства, органiзована у 1586р. Стефаном Зизанiєм, Юрiєм Рогатинцем, Iваном Красовським та iншими дiячами украiнськоi культури. Навчання у братських школах починалося з оволодiння слов'янською граматикою, прищеплення навичок читання та письма, вивчення грецькоi мови. Наприкiнцi ХVI - на початку ХVII ст. братськi школи дiяли в багатьох мiстах Украiни. Крiм Львова i Луцька вони були органiзованi у Галичi, Рогатинi, Стрию, Перемишлi, Городку, Комарнi, Кременцi та iнших мiстах.
При активнiй пiдтримцi Львiвськоi братськоi школи було видано три пiдручники; I. Федорова (Львiв, 1574 р.); граматику (1591 р.); (Вiльно, 1619 р У 1615 р. була заснована Киiвська братська школа. Органiзаторами братства та засновниками школи були киiвськi мiщани, вченi Захарiя Копистенський, Тарасiй Земка та Памло Беринда. Навчання тут проходило за таким же принципом, як i у Львiвськiй братськiй школi. На початку ХVII ст. в Украiнi почали виникати єзуiтськi школи. Перша з них була створена в Ярославi (1575 р.), потiм у Львовi та Луцьку (1608 р.), Києвi (1615 р.), Кам'янцi-Подiльському та Острозi (1624 р.), Уj- городi (1646 р.) та в iнших мiстах.
Мета єзуiтiв полягала в тому, щоб змiцнити позицii католицизму, якi були пiдiрванi розмахом реформацiйного руху, активiзувати його експансiю на Схiд шляхом iдеологiчного впливу на маси за допомогою шкiльноi освiти. єзуiтськi школи, як правило, дiяли у великих мiстах i були розрахованi на молодь. Навчання у них проводилось, протягом пяти рокiв Випускники езуiтських шкiл вмiли вести дискусii з протестантами та православними. Валивим осередкоам освiти i наукових знань на Украiнi була Киiвська колегiя, яка утворилася в 1632 р. внаслiдок об'єднання, Киiвськоi та Лаврськоi братських шкiл П. Могилою. За своєю структурою вона мала сiм класiв: пiдготовчий (елементарний), три молодших i три старших. У пiдготовчому i мо- лодших класах вивчались церковнослов'янська, книжна украiнська, польська, латинська i грецька мови. Пiзнiше до програми було включено вивчення захiдноєвропейських мов. У старших класах вивчались поетика, риторика, фiлософiя i частково богослов'я. За рiвнем викладання та глибиною наукових знань, що iх отримували учнi, Киiвська колегiя була близькою до захiдноєвропейських унiверси- тетiв. У нiй викладали вiдомi вченi та громадськi дiячi, педагоги з фiлософii - Iсая Козловський, поетики - Антонiй Пацiєвський, риторики Сильвестр Косов.
У першiй половинi ХVII ст. Киiвська колегiя стала своєрiдним центром розвитку наукових знань на Украiнi, навколо неi згуртувались найкращi науковi та лiтературнi сили. Викладачi колегii зробили помiтний внесок у розвиток вiтчизняноi фiлософськоi та iсторичноi науки. У 30 - 40-х роках ХVII ст. фiлософiю у колегii викладав Йосип Кононович-Горбацький, фiлософськi погляди якого базувались на стихiйно-матерiалiстичному сприйняттi свiту. Його iдеi стримали даль-ший розвиток у фiлософських курсах iнших викладачiв, зокрема Iно-кентiя Гiзеля.
15. Розвиток друкарства в Укр. у 16-17ст.
Після смерті Федорова (1583) його друкарське обладнання, що потрапило до лихварів, викупило Львівське Успенське братство і заснувало свою друкавню. Від 1591 р. до середини XVII ст. братська друкарня опублікувала граматику грецької і церковнослов'янської мов та ряд віршів і драматичних творів українською мовою. Вона перетворилася на справжню школу для цілої плеяди працівників друкарської справи на Україні. Уже в перших її виданнях були спроби застосувати, щоправда лише в заголовках, спрощений, подібний до сучасного, українського шрифт, який науковці вважають одним із головних джерел «гражданських» шрифтів, які виникли значно пізніше.
У другій половині 80-х років XVI ст. відновилася діяльність Острозької друкарні. Крім навчальних і богословських книг, там було видано ряд публіцистичних творів, спрямованих проти ідеологічної експансії католицизму. Протягом деякого часу Острозька друкарня працювала в Дерманському монастирі, де видавничою справою керував Дем'ян Наливайко.
В 1604—1606 pp. у Стрятині (поблизу Рогатина) і в Крилосі (поблизу Галича) діяли друкарні Федора та Гедеона Балабанів. У Стрятинській друкарні, заснованій майстром Семеном Будзиною, уперше в практиці східнослов'янського книгодрукування з'явилися сюжетні ілюстрації, вмонтовані в текст книги (перед тим уживались лише орнаментальні прикраси й нечисленні портретні гравюри на всю сторінку).
Після закриття Стрятинської друкарні її «припале пилом» обладнання купив Єлисей Плетенецький, архімандрит Києво-Печерської лаври. Він же для потреб вивезеної до лаври друкарні заснував папірню в м. Радомишлі. Незабаром після заснування Києво-Печерська друкарня стала найбільшою на Україні. Першими її виданнями були «Часослов» (1616—1617), твір Олександра Митури «Візерунок цнот» — панегірик на честь Плетепецького, а також збірник святкових служб — «Анфологіон» (1619), над перекладом якого з грецької мови й редагуванням працювали Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. Ця книга, розкішно оформлена й насичена матеріалами про свята і традиції православної церкви, мала антикатолицьке спрямування.
Лаврська друкарня не була єдиною в Києві. В 1624—1628 pp. тут працювала ще друкарня київського міщанина і реєстрового козака Тимофія Вербицького, а в 1628—1630 рр. — друкарня Спиридона Соболя.
Цікаве явище в культурному житті України — мандрівні друкарні. Так, Кирило Транквіліон Ставровецький, надрукувавши одну свою книгу у власній друкарні в Почаєві (1618), переїхав разом із друкарнею до Рохманова (1619), а потім (1646) відкрив друкарню у Чернігові. Подібне спостерігалося й в інших місцях. Усього протягом 1574—1648 pp. на Україні діяло понад 20 друкарень, у яких виготовлялися, головним чином, книги антикатолицького спрямування. Власникам цих друкарень вдавалося успішно протидіяти спробам церкви поставити під свій повний контроль видавничу діяльність. У першій половині XVII ст. зросла кількість книжок, надрукованих не церковнослов'янською, а українською літературною мовою. Навіть до богослужбових книг на церковнослов'янській мові додавалися українські передмови світського змісту, де нерідко цитувалися твори античних письменників і філософів, а також інших авторів. Наукові й публіцистичні праці виходили в супроводі алфавітних предметних покажчиків. При редагуванні текстів для публікації українські видавці часто користувалися рукописними та друкованими книгами з Росії. Прийнятий у Росії правопис мав значний вплив на вироблення орфографічних норм тих видань, які друкувалися на Україні старослов'янською мовою. З другого боку, починаючи з 40-х років XVII ст. ряд українських книг перевидано в Росії, деякі з них у перекладі на «слов'яноруську» і російську мови.
Крім продукції українських друкарень, на Україні поширювалися видання Московського Друкарського двору, а також різноманітна література, що виходила в Білорусії, Польщі, країнах Західної Європи. Не тільки діячі культури, але й окремі освічені міщани (ремісники і купці) мали досить великі бібліотеки, в яких значне місце займала світська література, в тому числі твори Петрарки, Кампанелли, Еразма Роттердамського та інших діячів епохи Ренесансу, а також наукові праці з медицини, юриспруденції, філософії.
Розвиток друкарства й книжкової торгівлі сприяв пожвавленню культурного життя, зміцненню міжнародних культурних зв'язків.
Роль друкарень, передусім Острозької, Львівської братської, Києво-Печерської, у той час не обмежувалася розмноженням літературної і наукової продукції. Навколо них об'єднувалися гуртки вчених та інших високоосвічених людей. Друкарні були важливими осередками освіти й культури.
16. Козацькі літописи 16-17ст.
Літописання було характерне для літератури періоду Київської Русі. Цей вид творчості розвивався й пізніше, зокрема в добу Хмельниччини — героїчний час у житті українського народу.
Козацькі літописи — це твори, у яких подано характеристики видатних діячів, описи важливих подій у хронологічній послідовності, тлумачення окремих періодів політичного життя. Вони належать до історично-мемуарної прози — творів, у яких оповідь ведеться у формі записок від імені автора про реальні події минулого, учасником або ж очевидцем яких він був.
Мемуарним творам властива документальність, історична достовірність, хоча не виключається право автора на художній домисел. Найдокладніше козацька доба представлена в «Літописі Самовидця», «Літописі Грабянки» й «Літописі Величка». Цікаво, що автори цих пам’яток були козаками, усі вони випускники Києво-Могилянської академії.
Ім’я автора «Літопису Самовидця» невідоме1, таку назву йому дав П. Куліш, до речі, відомості із цього твору він узяв за основу першого історичного роману в українській літературі «Чорна рада», який ви прочитаєте пізніше. Автор літопису, безумовно, брав участь у тогочасних історичних подіях (звідси й ім’я Самовидець).Хронологічно літопис охоплює короткий період історії України (з 1648 по 1702 р.), але відображає переломний руїнний етап у долі України.
У першій частині літопису — історичній — докладно розповідається про основні події Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, у другій — літописній — переважає короткий огляд найважливіших подій до початку Північної війни.
«Літопис Самійла Величка» вражає не тільки обсягом (чотири томи), а й передусім художністю. Самійло Величко (1670 — після 1728) був писарем у військовій канцелярії, брав участь у військових походах. Дослідники вважають, що з чотирьох томів літопису лише перший був написаний Самійлом Величком, решту книг допомагали створювати його учні, бо їхній наставник утратив зір. Літопис охоплює події 1648– 1700 рр.: у ньому йдеться про міжнародне становище та дипломатичні зв’язки України, докладно відтворено як основні, так і другорядні події вітчизняної історії, у центрі уваги —Національно-визвольна війна 1648–1654 рр. під проводом Б. Хмельницького.Цього гетьмана С. Величко порівнює з Мойсеєм, наголошуючи, що й після смерті продовжує жити образ «даного від Бога вождя». У літописі інтерпретовано біблійні сюжети про Вавилонську вежу, царя Соломона, Содом і Гоморру. Мова твору барокова, у ній багато алегорій (алегоричні образи Біди й Нужди, які прийшли в Україну з Польщі), епітетів, порівнянь, біблійних висловів («…впаде красна козацька Україна тогобічна, як отой стародавній Вавилон», «немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і медом»).
Свого часу літописом цікавився Т. Шевченко, коли працював у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів, — без сумніву, знайомство з документами відображено й у творчості поета.
Як і попередні два історично-мемуарні твори, «Літопис Грабянки» розповідає про Національно%визвольну війну 1648–1654 рр. під проводом Б. Хмельницького, проте не всі факти оповіді історично достовірні, що зумовлено джерелами, якими користувався автор.
У «Літописі Грабянки» відчутний вплив українського літературного бароко: епічність, динамічність оповіді, напруженість дії, використання «високого», патетичного стилю розповіді. Це свідчить про те, що цей твір передусім явище красного письменства.
Завершує традицію козацьких літописів «Історія русів» —пам’ятка української історичної прози й публіцистики кінця ХVІІІ ст. Автор твору невідомий, але з перших сторінок стає зрозуміло, що він український патріот. Автор називає українців русами: він зазначає, що слов’яни походять від Яфета і з давніх-давен проживають між Каспієм і Віслою. У творі коротко викладено історію Київської Русі, описано нашестя Батия як страшне лихо, яке змусило русів шукати підтримки у Великого князівства Литовського, щоб боронитися від татар.
В «Історії русів» критично оцінюється запровадження Брестської унії, яка призвела до розколу й ворожнечі українського народу. Автор твору дає високу оцінку діяльності Б. Хмельницького, наголошує на освіченості й розважливості І. Мазепи, щоправда, робить це обережно. У творізасуджено політику Петра І, тиранію й покріпачення України, тут утверджується думка, що всі народи мають право на власну державність, що Київська Русь — державне утворення саме українського народу, а наша історія починається значно раніше, аніж у ХІV ст. Твір належить до російськомовної української літератури (він написаний російською мовою з вкрапленнями українізмів).
У науковий обіг поняття козацькі літописи ввів Самійло Величко. «Літопис Величка» — це умовна назва твору «Сказаніє о війні козацькой з поляками…».

17. Вплив української культури на розвиток культурних процесів Росії у др.пол 17-18ст.
У козацьку добу Україна посідала чільне місце серед держав Східної Європи. Чигирин став центром, куди приїздили для політичних і ділових контактів посли Молдавії, Швеції, Валахії, Польщі, Туреччини. Велися переговори з Францією, Англією. Це була не тільки гетьманська, а й політична столиця України.
Проте починаючи із середини XVII ст. Москва намагається знівелювати, підкорити Україну, асимілювати її так, щоб навіть слово “Україна” зникло. Обмежувалася суверенність, а невдовзі й автономія. Метою політики Московської держави було підкорити український народ духовно, позбавити його наукового й освітнього потенціалу. Московії потрібні були кадри — від учителя до вченого, а в тогочасній Росії таких навчальних закладів практично не було, єдиним джерелом наукових кадрів, близьких за вірою і мовою, була Україна. Ще до переяславських угод Московія зверталася по інтелектуальну допомогу до Києва, але нестабільна політична ситуація не давала змоги виконати прохання. Після возз’єднання з Україною до Москви поїхало багато вчених, учителів, фахівців з різних галузей знань.
При дворі царя Олексія Михайловича українські культура та освіта були дуже популярними. Випускники Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький, учитель царських дітей, Єпіфаній Славенецький, Феодосій Сафонович та інші активно впливали на становлення московської культури: зароджуються театр, хоровий спів, література, а за царя Федора, вихованця С. Полоцького, при дворі стало загальною модою все українське — від одягу до столу.
Істотний вплив справляла й українська церква: будуються храми в українському стилі, а розписують їх майстри з України, поширюється українське бароко, багатоголосні співи привезли із собою українські співаки. Боярин Ртищев та школи, керовані ним, запрошують учителів з Києва. Надходять з України і книги — “Требник” та “Лифос” П. Могили, твори І. Галятовського, М. Смотрицького, І. Гізеля та ін. “Руно орошенное” Д. Туптала витримало 8 видань. До Москви виписували багато шевців, кравців, садівників. Туди перебирались учені, письменники, педагоги, ченці. Граматика М. Смотрицького та “Історія’ І. Гізеля були обов’язковими підручниками в московських школах. За словами А. Архангельського, “кияни, незважаючи на упередження супроти них в Москві, з другої половини XVII ст. були господарями становища в московській Русі. Найкращі, найвидатніші її діячі”.
Після Полтавської битви становище Російської імперії зміцнилося і водночас посилився тиск на Україну. Петро І ще активніше використовував потенціал української культури для Росії. Так, Стефан Яворський став митрополитом Рязанським, Феофан Прокопович — заступником президента святійшого Синоду. У Синоді й навчальних закладах усіх рівнів було багато українців. Майже всі єпископські кафедри були за ними, що сприяло поширенню освіти. Так, Гаврило Бужинський був префектом слов’яно-греко-російської академії, Сільвестр Головаць-кий — ректором Казанської колегії, Варлаам Ієницький заснував семінарії в Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані; Вельямін Пуцек-Григорович та Іларіон Рогалевський — Казанську духовну академію та ін. В окремих єпархіях українці працювали як місіонери. І. Кульчицький, єпископ Іркутський, заснував школи для монголів, І. Нерунович навертав у православ’я тунгусів, Ф. Лещинський виконував місію серед камчадалів та калмиків. Російський Синод, ураховуючи їхній досвід, у 1742 p. звернувся до Київської академії з проханням узагальнити методики проповідей християнства серед калмиків.
Українці мали великий авторитет як педагоги. Після заснування нових шкіл Синод наказав відрядити до Московії учителів, аргументуючи це тим, що “у Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики та піїтики”. Вони запроваджували свої методи навчання, мову, підручники. Характерно, що О. Сумароков скаржився на педагогів-українців, які зіпсували російську мову, оскільки всі школи були укомплектовані ними.
Посланці Києва сприяли поширенню у Москві силабічної поезії, драматичної літератури і самого театру. Росіяни ознайомилися з драматичним доробком С. Полоцького, Д. Туптала, Ф. Прокоповича, Л. Горки, С. Ляскоронського; були засновані театри в Казані, Тобольську, Новгороді та інших містах. Оскільки вихідці з України вільно володіли грецькою, латинською, німецькою, французькою, польською, італійською, турецькою мовами, вони працювали в різних установах, в усіх закордонних посольствах — у Лондоні, Парижі, Пекіні, Лейпцигу, Варшаві.
Українські вчені заклали підвалини російської науки: економіст А. Рубановський, агроном Є. Десницький, орієнталіст С. Тодоровський та ін. Звичайним явищем було те, що вихідці з інших країн у Росії ставали національною гордістю. Так, українець В. Капніст став “російським” поетом, українці М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель — творцями “російської” музики, Боровиковські батько і син стали гордістю “російського мистецтва” та ін.
18. українське барокко 17 ст.
Яскравою, хоча і своєрідною була українська барокова культура, час розквіту якої припав на кінець XVI — першу половину XVIII ст. Як і європейське, українське бароко характеризувалося поєднанням світських мотивів і релігійних образів, тяжіло до контрастів і гіпербол, складних метафор, алегоризму і метафоричності, прагнуло вразити уяву глядача, читача, слухача, вдаючись до пишних барвистих форм. Водночас у ньому проглядається світоглядний песимізм і метафізична тривога. Сум за втраченою ренесансною ілюзією гармонії та внутрішньої досконалості — основа трагічного гуманізму культури європейського бароко. В Україні ця внутрішня двоїстість барокового світовідчуття пов'язана також з історичними чинниками — Визвольною війною 1648—1654 рр. за незалежність, пафосом цієї війни та перемоги.
Українське бароко XVII ст. часто називають "козацьким", оскільки в культурі потужно виявилися козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Крім того, чимало шедеврів архітектури і живопису були створені на замовлення козацької старшини. Героями літературних і живописних творів ставали вже не ченці, а політичні і культурні діячі —- гетьмани, козацькі вожді, братчики, герої походів, меценати. Козацькими в той час були такі жанри мистецтва, як історичні пісні і думи, козацькі літописи, плачі й панегірики, лицарська поезія, козацький портрет, козацький собор, козацький гопак.
Провідним жанром у музиці став хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Творцями барокової церковної музики були А. Ведель, М. Березовський, М. Ділецький, Д. Бортнянський — композитори, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їхніми іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виковувалися в різних країнах, про нього говорили як про найвідомішого на той час у Росії. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Веделя.
Стиль бароко в Європі був переважно дворянським, а в Україні він мав демократичну орієнтацію, що виявилася у властивих українському бароко любові до прикрас, декоративності, потягу до святковості, поетичності в усіх сферах життя. Це відобразилося на оформленні української книжки XVII—XVIII ст.
У бароковій архітектурі втілено найвищі мистецькі досягнення доби. Згадаємо передусім дерев'яні церкви, представлені різними школами — волинською, галицькою, буковинською, закарпатською, придніпровською та ін. Пам'ятками козацького бароко стали кам'яні церкви.
Значним досягненням козацької доби стало створення першої вищої школи й визначного культурно-освітнього центру в Україні — Києво-Могилянської академії.
19. Нові тенденції розвитку образотворчого мистецтва другої половини 16ст-18ст
Розглядаючи розвиток образотворчого мистецтва і архітектури на Україні в XVI – XVIII ст., треба відмітити, що він відбувався у особливих історичних умовах. Період польського панування, напади татар, період визвольної війни, приєднання українських земель до Росії в наслідок Переяславської ради, період Руїни, коли українські землі входили до складу різних держав – все це зумовило особливості розвитку української архітектури та образотворчого мистецтва XVI – XVIII ст. Взагалі цей період можна розділити на 2 етапи: 1) XVI – I пол. XVII ст., коли більшість українських земель знаходилась під владою Польщи і
2) II пол. XVII – XVIII ст., коли Більшість українських земель знаходилась в складі Російської держави.
Архітектура і образотворче мистецтво України XVI - XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво і живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів – з другого.
У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвитку національних будівельних традицій. Її характерними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів.
В українській архітектурі XVI – I пол. XVII ст. важливе місце займало оборонне будівництво. Часто використовувалася традиційна фортифікаційна система з земляними валами, глибокими ровами та дерев’яними стінами, якщо іншого матеріалу не було.
Значного поширення набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів. Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світського характеру. Розвивається книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву.
Скульптура на цьому етапі наповнилась новим змістом, а відтак і набула іншої структури. Її діапазон розширився: розвивалася декоративна пластика, тематична різьба, головним чином у багатофігурних сценах вівтарів, фасадів храмів та каплиць, з’явився скульптурний образ сучасника – в надгробках та епітафіях.
В іконі XVI – I пол. XVII ст. образ людини набув більшої життєвої активності й міцнішого зв’язку з сучасністю.
На грані XVI-XVII ст. в українському мистецтві з`являється історичний жанр. Він був породжений новою добою.
20. культурно-мистецький процес України у 18 ст1648—1764 pp. — період гетьманської держави, її очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів з метою розбудови культури, освіти, шкільництва.
Починаючи з XVIII ст. в українську літературу входять нові напрямки. На противагу дидактичній і теологічній літературі починає формуватися світська, в якій збільшується жанрова різноманітність: сатира, епіграма, емблематична поезія та ін.
Шкільна драма поступово відходить від вузької і догматично-церковної теологічної тематики, популярними стають висвітлення вітчизняних історичних подій.
Великої популярності набули інтермедії, які йшли в антрактах театральних вистав. Провідними темами їх були протиборство між шляхтичами і селянами, а герої-запорожці завжди виступали охоронцями прав народу проти утисків поміщиків, польських панів та орендарів.
Суттєво змінюється віршована література. Панегірики поступаються історичній та побутовій тематиці, широко побутує версифікація — фігурні вірші, акровірші.
Започатковується сатирична поезія; у ній висміюються "земляки", які ганяються за дворянськими титулами і намагаються якомога більше загарбати землі та кріпаків. У сатиричних віршах також викривається не краще ставлення до церкви та її служок.
Вартий уваги доробок народних митців, які створили непересічні пам'ятки фольклорної спадщини, представленої історичними і ліричними піснями.
У піснях йде оповідь про славні дні героїчного Запоріжжя, про боротьбу повстанців, гайдамаків, галицьких опришків, Коліївщину та інші події. Багато пісень створено про героїв визвольної війни: Богдана Хмельницького, Семена Палія, Івана Богуна, Максима Залізняка, Олексу Довбуша, Івана Ґонту та ін. Народ змальовує їх могутніми відважними богатирями, які безмежно віддані Україні.
Починаючи з XVIII ст. в Україні активно розвивається кам'яне будівництво, спостерігаються тенденції ускладнення пластичних рішень. Архітектура декорується ліпниною і додається колір, що інколи навіть шкодить сприйняттю цілісного враження від забудови. Починається активний відбудовчий процес, насамперед у Лаврі, відновлюється Успенський собор, Троїцька надвратна церква. Не відстають від неї й інші монастирі. Багато сил і енергії цій роботі віддає архітектор І. Шедель. Київ наслідують розташовані поряд міста Баришівка, Переяслав, Мгарський монастир.
21. розвиток освіти і науки України у 18 стКінець 17-18 ст в історії укр. культури , зокрема освіти, можна вважати якісно новим етапом. Час цей в історії освіти позначений переплетінням старого й нового, традицій і новацій, взаємопроникненням релігійного та світського джерел і, водночас, поступовим складанням окремих галузей спеціалізованої освіти – військової, технічної, медичної, духовної. Почала визначатись ступневість освіти – початкова, середня, вища. Це був період швидкого розвитку науки, просвітництва.
Центром культурно-освітнього життя залишався Києво- Могилянський колегіум, який у 1694р одержав статус академії. За царським указом академії надавалися права самоуправління і дозволялося читати курс богослов’я. мовами навчання в академії були грецька, латинська і польська. Тривалий час К-М академія була провідним ідеологічним центром, який протистояв католицькому наступу на укр. культуру . Процес становлення укр. літературної мови був складним. Такі видатні діячі як І. Борецький, К. Сакович, П. Могила, Л. Баранович та інші писали свої твори укр. мовою.
Досить популярними були курси поетики і риторики. Поетика розглядалася як мистецтво віршування. Царицею мистецтв вважалася риторика. Велика увага в академічних курсах поетики і риторики приділялася роботам грецьких і римських класиків – Гомера, Овідія, Езопа, Аристотеля, Вергілія, Цицерона.
Вивчення філософії велося ще у Київській братській школі, а наприкінці 17ст філософія вводиться в академії як постійний предмет і виділяється в окремий клас.
Велике значення для забезпечення високого рівня навчального процесу в Києво-Могилянській академії мала бібліотека. Багато книжок для академії придбав П. Могила. Сюди він передав і свою власну бібліотеку.
Розвиток освіти, наукових знань та загалом культури прискорився із поширенням книгодрукарської справи. Бурхливого розвитку друкарська справа набула на початку XVII ст. Друкарні поділялись на стаціонарні, пересувні, братські, церковні, приватні, а з кінця ХУШ ст. - громадські.
Розвиток науки потребував створення центрів, які організовували б дослідницьку діяльність, сприяли втіленню досягнень вчених у життя і популяризації їхніх ідей.
Першим науковим центром Наддніпрянської України стало засноване В.Каразіним на Харківщині Філотехнічне товариство (1811–1818 рр.). Діяльність Філотехнічного товариства зініціювала появу інших товариств.
Значну роль у розвиткові наукових досліджень відігравало Товариство наук при Харківському університеті (1812–1829 рр.).
22. українське національне відродження наприкінці 18 –перша половина 19 стЗ кінця XVIII ст. зароджується український національний рух, спершу культурний, а з 1840-х (Кирило-Мефодіївське братство) і політичний. Почалося формування модерної української нації. Важливе значення для національного пробудження мала творчість Т. Шевченка.
Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).
Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.
Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література.
Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літературно-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство засноване в січні 1846 р. у Києві.
У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин. Україні відводили месіанську роль: вона повинна була стати центром слов'янського союзу.
Члени товариства пропагандували свої погляди і поширювали програмні документи братства, революційні твори Шевченка, займалися просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів.
Активними учасниками українського відродження були і Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони займалися створенням початкових шкіл для місцевого населення, написали граматики української мови. Окрім того, вони були збирачами і видавцями українського фольклору.
У 30-х років XIX ст. авангардом національного руху виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.). Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу.
23.Архітектура в Україні у XIX ст.
В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).
Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.
У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава.
У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.
Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.
24.Тенденції розвитку української літератури XIX ст.
У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.
Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».
Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.
До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.
Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, — писав Михайло Грушевський, — це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком — художником Іваном Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи Карла Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 році у Петербурзі, через рік — «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури.
25. Образотворче мистецтво в Україні у XIX ст.
Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було проблематичнішим. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії.
В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими.
Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль.
Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Слід зазначити, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.
З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».
Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.
Головна тенденція обр. Мист. 2 пол XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет— історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).
У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник скористався рядом порад українського історика Д. Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтелігенцією складалися непросто. Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні.. В цей же час відбувається спорудження пам'ятників видатним людям - 1823-1824 - А.Рішельє в Одесі (автор Б.Мартос), 1853 - князю Володимиру - у Києві (автори - В.Демут-Малиновский, П.Клодт, О.Тон)
26. Меценати та колекціонери ХІХ – на початку ХХ століття в Україні.
Доброчинність – явище, знайоме в Україні здавна. Князі Русі Київської, гетьмани Петро Сагайдачний, Іван Виговський, Іван Мазепа, Кирило Розумовський сприяли поширенню освіти, зокрема й становленню Києво-Могилянської академії, будували власним коштом храми, опікувалися най здібнішими краянами, посилаючи їх на навчання до найкращих європейських університетів. У ХІХ – на початку ХХ століття добродійництво, або, як казали римляни, меценатство, набуло особливого поширення серед шанованих, багатих і не дуже, знаних українців. Пригадаймо меценатів-земляків Тарновських, Григорія Ґалаґана, родину Симиренків, Євгена Чикаленка, батька й сина Рильських, братів Бродських, кілька поколінь Терещенків. Вони та інші шляхетні пани і пані чимало зробили для розвою вітчизняної культури та освіти, розвитку промисловості, поліпшення медичної справи тощо. А хіба не меценатом, хоч і не вельми заможним, був письменник Михайло Старицький, який продав власний маєток на Поділлі, аби допомогти звестися на ноги професійному українському театру, створивши славнозвісну театральну трупу корифеїв Марка-Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Сакса ганського, Марії Заньковецької? При цьому його не дуже цікавили особисті доходи. Він навіть зазнав відчутних збитків, бо платив акторам ставки, яких не мали на той час і актори російських імператорських театрів.
А хіба не меценатами були педагог Сергій Грушевський і його син Михайло, перший всеукраїнський Президент? Сергій Грушевський заповів збудувати на його капітал реальне училище для дітей робітників, яке й було споруджено на київській Куренівці, а Михайло заснував у Львові на кошти з власних гонорарів фонд для студентів і молодих учених-істориків. Микола Лисенко за гроші, які зібрала громадськість до ювілею композитора задля поправки його здоров’я, відкрив у Києві музично-драматичну школу. Богдан Ханенко, відомий меценат та археолог, почесний член Петербурзької академії мистецтв, разом з дружиною Варварою колекціонували унікальні твори західного і східного мистецтва, які потім заповіли Києву за умови, що нащадки пам’ятатимуть їхні імена. З 1919 року в будинку Ханенків розмістився музей. Козацький нащадок Василь Горленко – один з жертводавців на Публічну (нині – Парламентерську) бібліотеку в Києві, хоча й сам змушений був усе життя заробляти “свій насущник”. Згаданими прикладами не вичерпується перелік тих свідомих краян, завдяки яким не одне покоління українців мало і матиме змогу долучитися до високого духу вітчизняної науки, культури, побуту. Гідно продовжила їхню справу в XIX ст. родина Тарновських — меценатів і колекціонерів мистецьких творів. Зокрема, В. Тарновський зібрав багато рукописів та малюнків Т. Шевченка і в 1897 р. подарував їх Чернігівському земству. Його батько фінансував у 1840 р. перший випуск "Кобзаря". На базі колекцій Б. Ханенка (1858—1917) — колекціонера, мецената, археолога — було засновано Музей західного та східного мистецтва в Києві. Родина цукрозаводчика М. Терещенка зібрала велику колекцію творів російського живопису, яка стала основою Музею російського мистецтва в Києві, а також ця родина фінансове утримувала Київську рисувальну школу.
Колекція української старовини художника С. Васильківського стала основою Харківського краєзнавчого музею. Харківському земству він передав понад 5 тисяч експонатів. Великий внесок у збереження мистецької спадщини зробив одесит О. Дерибас. Земляки вшанували його пам'ять, назвавши одну з вулиць міста Дерибасівською. Один із кращих музеїв України на базі власних колекцій створили катеринославці О. Поль і Д. Яворницький, закохані в історію свого краю, особливо козаччину.
Львів'янин А. Шептицький (1855—1944) — митрополит, граф — вкладав кошти у розбудову храмів, шкіл, видавництв, колекціонував твори малярства, фінансове підтримував мистецьку школу С. Новаків-ського. Колекціонерська та благодійницька діяльність продовжувалась у XX ст. Скульптор І. Гончар зібрав велику колекцію народного декоративно-ужиткового мистецтва. На базі зібрання музеєзнавця Я. Бер-дичевського створено музей "Пушкін і Україна". Українська книга і графіка з колекції лікаря М. Грузова бажані в експозиціях, присвячених книговидавничій справі в Україні початку XX ст. Збирають колекції і здійснюють благодійні акції українці діаспори: Й. Кочан, М. Скрипник, К. Шонк-Русич (США), родини Шафра-нюків та Антоновичів; остання на власні кошти уфундувала премію за мистецькі досягнення. Не полишають благодійницької діяльності і громадські об'єднання — українські музеї Чикаго, Клівленда, Нью-Йорка, Риму, Філадельфії, Торонто та ін. Нині справу благодійництва підтримують вітчизняні підприємці.
27. Розвиток музейної справи в Україні у XIX -- на початку XX ст.
На підросійській Україні перші музеї виникли на початку XIX ст. Завдяки діяльності І. Бларамберга, П. Дюбрюкса, І. Стемпковського та інших учених у Північному Причорномор'ї створено ряд археологічних музеїв (найбільший в Одесі), які зосередили пам'ятки античних міст – Ольвії (поблизу Миколаєва), Херсонеса (біля Севастополя), Пантікапея (в Керчі) та інших. У першій половині ХIХ ст. в Україні виникають музеї: при Харківському університеті (1807 р.) - Археологічний, Зоологічний, Мінералогічний, Образотворчих мистецтв (збірки його стали основою для міського художнього музею); при Київському університеті (1834-1837 рр.) - старожитностей, нумізматики, образотворчих мистецтв, Зоологічний музей. В другій половині XIX ст. відкриваються історичні музеї: Міський музей у Києві (1899 р.), (меценати - Б.І. Ханенко, М.А. Терещенко, О.О. Бобринський, археологи - В.В. Хвойка. творці - археолог М.Ф.Біляшівський, що понад 20 років був директором музею, етнограф Д.М. Щербаківський); у Чернігові (1909), створеній на базі колекцій В.В. Тарновського та музею Архівної комісії; Херсонеський археологічний музей (1892 р., тепер Національний заповідник "Херсонес Таврійський" у Севастополі); Історичний музей у Катеринославі (1849 р., тепер Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І. Яворницького).
Наприкінці XIX - на початку XX ст. відкривається багато художніх і природничих музеїв. Феодосійська картинна галерея (1880), створена художником І.К. Айвазовським, Катерино славський художній музей (1906-1914). Тоді ж виникають музеї при земствах, губернських архівних комісіях, наукових товариствах і окремих установах: Етнографічний музей Харківського Історико-філологічного товариства (1900), Музей Товариства дослідників Волині в Житомирі (1902) та ін.; у повітових містах і навіть селах: Остерський (1911), Острозький (1913), Вовчанський (1915), Хорольський (1917). М.Ф. Біляшівський створив у 1896 році музей у с. Городку на Волині; природничі музеї: Зоологічний (1865) та Палеонтологічний (1872) музеї Одеського університету, Таврійський природничо-історичний музей у Сімферополі (1899), Акваріум в Севастополі (1896). Теорія музейної справи була ще у зародковому стані. Лише в провідних музеях Києва закладалися основи охоронної, облікової і наукової роботи, і тільки у найбільших з них практикувалося проведення екскурсій. У більшості музеїв освітня робота ще не провадилася.
28. Розвиток музичного мистецтва України XIX – поч. ХХ ст..
Професійні укр. музиканти XIX ст.зверталися до народної тематики, обробляли народні пісні, які виконувалися аматорами у супроводі народних інструментів — кобзи, бандури, цимбал, скрипки, ліри та ін. На початку 19 століття в українській музиці з'являються перші симфонічні твори та камерно-інструментальні твори, серед їх авторів — І. М. Вітковський, А. І. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуби. Діяльність аматорських і відкриття перших професійних театрів (Київ — 1803, Одеса — 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, першою з яких вважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1863). У Західній Україні в різних жанрах хорової та інструментальної (в тому числі симфонічної) музики працювали композитори М. М. Вербицький, С. І. Воробкевич, В. Г. Матюк (хори й ін.). Основоположною для розвитку національної професійної музики стала діяльність М. В. Лисенка, який створив 9 опер, фортепіанну й інструментальну, хорову і вокальну музику, переважно на слова українських поетів. Він же став організатором музичної школи в Києві. Послідовниками творчих принципів Лисенка стали М. М. Аркас, Б. В. Подгорецький,М. М. Колачевський, В. І. Сокальський, П. І. Сениця, І. І. Рачинський, К. Г. Стеценко,Я. С. Степовий, М. Д. Леонтович, Д. В. Січинський, Я. О. Лопатинський, С. Ф. Людкевич, О. І.Нижанківський та інші композитори. Широке поширення одержує хоровий рух, виникають хорові товариства «Торбан» (1870) і «Боян» (1891). Відкриваються вищі оперні театри у Києві (1867) та Львові (1900), Вищий музичний інститут у Львові, музичні школи при Російському музичному товаристві у Києві (1868), Харкові (1883), Одесі (1897) та інших містах. Інтерес до української тематики та фольклору проявили і композитори, що працювали за межами України. Особливо слід відмітити творчість Петра Чайковського. Українські мелодії використані композитором у Другій симфонії та Концерті для фортепіано з оркестром № 1, ряд творів написано на українські сюжети, зокрема опери «Мазепа» і «Черевички». Українська тематика присутня також у творчості Ференца Ліста, що мандрував Україною в кінці 1840-х — це п'єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», а також симфонічна поема «Мазепа». Українські коріння має також Ігор Стравінський, значна частина його ранніх творів була написана в Устилузі на Волині. На поч. XX століття всесвітню славу здобула плеяда українських виконавців. Це — співачка С. Крушельницька, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, співаки М. Е. Менцинський, О. П. Мишуга, І. Паторжинський, Б. Гмиря, піаніст Володимир Горовиць, хоровий диригент О. О. Кошиць, за межами України стали відомі хорові обробки М. Д. Леонтовича.
29. Реформа освіти другої пол. ХІХ ст.
Типи навчальних закладів в Україні та їхній розвиток. Шкільництво в підросійській Україні у другій пол. XIX розвивалося під впливом ряду російських освітніх реформ. Зміни відбулися у початковій, середній, вищій освіті. Початкова освіта з 1864 р. регламентувалась "Положенням про початкові народні училища". До початкових народних училищ відносились елементарні школи всіх відомств (церковнопарафіяльні, міністерські, земські, залізничні і ін.), міські і сільські, ті, що утримувались казною, товариствами або приватними особами). Новим, згідно положення, було те, що початкові училища дозволялось відкривати органам місцевого керівництва школами – повітові і губернські училищні ради. Де не було належних умов для відкриття окремих шкіл для хлопчиків і дівчаток, дозволялось їх спільне навчання. Вчителями могли бути або церковники (священики, дяки), або світські особи. На відміну від церковників світські особи для вчительської діяльності повинні були мати спеціальний дозвіл училищної ради у вигляді посвідчення про добру моральність і благонадійність. Новим було й те, що вчителями початкових народних шкіл могли бути і жінки. На кінець XIX ст. у порівнянні з його серединою початкових шкіл на Україні стало в 12 разів більше. Але потреби народу в початковій освіті вони не задовольняли. Рівень елементарної грамотності в кінці XIX ст. у різних губерніях України коливався 15-20%. Якість навчання у народних школах була низькою. Особливо примітивну освіту давали церковнопарафіяльні школи, які становили на 1900 р. 80% усіх початкових шкіл. Вони існували на пожертвування парафіян. Навчання тут обмежувалося читанням слов’янською і російською мовами, початками арифметики та вивченням молитов. Реформа середньої освіти регламентувалась прийнятим у 1864 р. "Статутом гімназій і прогімназій". Встановлювались класичні і реальні гімназії, обидві із 7-річним терміном навчання, а також класичні і реальні прогімназії (замість повітових училищ) – неповні середні заклади, програма навчання яких дорівнювала першим чотирьом класам гімназій. Гімназії і прогімназії були окремо чоловічими і жіночими. Перша жіноча гімназія (Фундукліївська) в Україні почала роботу 1859 року в Києві. 1872 року реальні гімназії були замінені рельними училищами, 1873 року в Україні такі училища було створено в шістьох містах – Києві, Кременчуці, Миколаєві, Одесі, Сумах, Харкові. Право вступу до університету давали лише класичні гімназії, а реальні відкривали шлях тільки в технічні і сільськогосподарські вузи. У гімназіях були відмінені тілесні покарання. Для всіх учнів запроваджувалась єдина форма одежі. Реформувалась і вища освіта. 1863 року було видано "Статут університетів", який виявився найбільш прогресивним із всіх університетських статутів дореволюційної Росії. Університетам дозволялась певна автономія: право вибору вченою радою ректора; вибирання на конкурсній основі професорів тощо. Крім університетів існували вищі технічні, сільськогосподарські, економічні учбові заклади. Стан вищої освіти в Україні був вкрай незадовільним, на початок XX ст. тут всі вузи зосереджувалися тільки в чотирьох великих містах: Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі. Поширення гімназій на Україні йшло повільно, їх не вистачало, щоб задовольнити навіть половини бажаючих у них навчатися. У гімназії поступали переважно діти дворян і високооплачуваних чиновників. Для трудящих мас середні школи були майже недоступні. Не тільки через малу їх кількість, але й через відповідну політику царського уряду. В підросійській Україні у всіх початкових і середніх школах навчання велося російською мовою за навчальними планами й програмами, що діяли по всій Росії. 1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, який забороняв видавати українською мо¬вою навчальні книги для шкіл. 1876 року було видано Закон про повну заборону української мови не тільки в школах, але і в суспільному житті взагалі. Наприклад, в Миргородській гімназії (Полтавщина) висіла табличка: "В стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на молорусском языке". Наприкінці 50-х років виникають недільні школи для дорослих і підлітків. Ініціаторами їх відкриття були демократично настроєні студенти і професори Київського університету. У другій половині XIX виникає багато нових типів навчальних закладів, як державних, так і приватних. Досить поширеними в кін. ХIХ- поч. ХХ ст. булиприватні освітні заклади. Серед них найбільш відома колегія Павла Галагана, відкрита у Києві в 1871 р. Вона проіснувала до 1920 р.
30. Особливості розвитку української культури на теренах Австрійської імперії в ХІХ – поч..ХХ ст.. Незважаючи на колонізаторську політику Австро-Угорщини, українська культура розвивалася. Вирішальне значення для її піднесення мала освіта. Університети були центрами науки в Україні. Зазвичай, вони мали такі факультети, як філософський, юридичний, богословський, медичний. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять 15-томні "Акти Южной и Западной Руси". Плідно працювало Наукове товариство ін, Т. Шевченка у Львові. До 1914 р. воно видало 300 томів наукових праць із різних галузей. Значний крок вперед у XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велика робота була проведена зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел. Чільне місце в українській історіографії займають твори визначних істориків М. Максимовича, М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича, О. Єфименко, Д. Багалія, О. Левицького, Д. Яворницького. Значне пожвавлення відбувалося в природничих науках. Плідно працювали відомі вчені М. Остроградський і О. Ляпунов (математична фізика), М. Бекетов (фізична хімія), І. Мечников (зоологія), М. Гамалія (мікробіологія), І. Верхрадський (ентомологія), І. Горбачевський (біохімія), автор схеми Першого у світі реактивного літального апарата М. Кибальчич, першовідкривач катодних променів І. Пулюй, учений-винахідник І. Лукашевич, який виокремив гас із нафти і сконструював гасову лампу, та ін. Видатним ученим, мандрівником і громадським діячем, чиї наукові інтереси торкаються багатьох галузей людських знань — етнографії, філософії, біології та географії, був нащадок запорізьких козаків М. Миклухо-Маклай. Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича. З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу твори Т. Шевченка ("Кобзар", "Гайдамаки"). З його виходом на літературну ниву українське відродження стало безсумнівним. У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов, пов'язаних із гоніннями царату на українську мову. В цей час творили такі визначні представники літератури демократичного напряму, як Марко Вовчок("Народні оповідання", "Інститутка", "Маруся", "Невільничка"), Л. Глібов ("Вовк та ягня", "Щука", "Стоїть гора високая"), А. Свидницький ("Люборацькі"), С. Руданський ("Співомовки", "Повій, вітре, на Вкраїну") та ін. 70—90-ті роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових талановитих письменників. Вагоме місце серед них посідали І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.. Найвидатнішими представниками драматургії були І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М.Старицький, І.Франко. Перший професійний театр було засновано в Галичині 1864 р. з ініціативи товариства "Руська бесіда". У Наддніпрянщині першу українську професійну трупу створив М. Кропивницький у 1882 р. Репертуар українських театрів постійно розширювався. Вони ставили п'єси І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Карпенка-Карого, І. Франка, М. Старицького, інших драматургів. Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори й оркестри. Відомим оперним співаком і композитором був С. Гулак-Артемовський — автор першої української опери "Запорожець за Дунаєм" (1862), у Львові в сер. XIX ст. - М. Вербицький та І. Лаврівський. Тенденції української музичної культури другої пол. XIX ст. найповніше виявились у творчості М. Лисенка. У скульптурі відомі були І. Мартос, Л. Повен, П. Забіла. Значного розвитку набули будівництво та архітектура. Постала низка чудових виробничих, адміністративних, культурно-освітніх споруд, навчальних закладів. До кращих зразків архітектури XIX ст. належать будинок Київського університету (В. Беретті), дзвіниця Успенського собору в Харкові (С. Васильєв), Володимирський собор у Києві (І. Штром, П. Спарро, О. Беретті), Одеський оперний театр (Ф. Фельнер, Г. Гельмер), будинок Галицького крайового сейму (І. Гохбсрґер), Львівський оперний театр (Г. Горголсиський), будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях (И. Главки), мисливський палац графів Шенборнів на Закарпатті (3. Грессерсон) тощо.
31. Культурно-просвітницька діяльність Громад в Наддніпрянській Україні.
Реформи Олександра II та пом'якшення репресивного режиму сприяли піднесенню національно-визвольного руху в Україні наприкінці 50-х — на початку 60-х pp. XIX ст. Цей рух знайшов свій вияв у діяльності так званих громад — напівлегальних організацій культурницького і суспільно-політичного спрямування молодої національно свідомої української інтелігенції. Громади діяли в Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі, Катеринославі. Скориставшись послабленням цензури, вони почали видавати українською та російською мовами журнал «Основа» (1861—1862), який став рупором передової української громадськості. Члени Петербурзької та інших громад провадили культурно-освітню роботу серед селянства, робітничої молоді, брали активну участь у створенні недільних шкіл, збирали матеріали з етнографії, філології та історії українського народу, писали й видавали навчальну літературу, газети, підтримували українську літературу й театр. Київська громада утворилася з «українофілів», які заперечували постулати польських шовіністів про те, що Україна є частиною Польщі, а українці — частиною польського народу. До К.гр. входили: П.Чубинський, П.Житецький, О.Кониський та ін. (всього понад 200 осіб). Ідейним натхненником Київської громади був В.Антонович, який майже півстоліття очолював український громадсько-політичний рух. Під приводом польської небезпеки російський уряд посилив утиски українців. Українські громади були безпідставно звинувачені в підтримці повстанців та «сепаратизмі».Проте діячі, віддані справі відродження України не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Проте відсутність організації не давало можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики знову з`являються громади, але вже на нелегальних засадах. У 1873 р. Відкривається Пд.-Зах.відділення Російського Географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень. Головою відділення було обрано Г. Галагана. Неформальним органом Відділення була також газета „Киевский телеграф“, яка виходила в 1874-1876 рр. До її редакційного комітету увійшли М.Драгоманов, М.Зібер, Ф.Вовк, П.Чубинський, М.Лисенко, П.Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої і плідної роботи з вивчення духовної і матеріальної культурної спадщини українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою ПЗВРГТ. Газета не пропускала нагоди, щоб затаврувати той чи інший антиукраїнський виступ російської реакційної преси. Крім видавничої справи Відділення провело цілий ряд заходів. Одним з перших було проведення у 1874 р. однодневного перепису населення Києва. В результаті перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилось, що в ньому мешканців на половину більше ніж офіційно вважалося (Загальна чисельність перевищувала 220 тис. чол.). Також був з`ясований національний склад міста: українці складали найбільшу етнічну групу. За час існування Відділу (1873-1876) ним була проведена значна наукова діяльність: видано 7 томів “Трудов Юго-Западной экспедиции” (по 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи “Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.”, також підготовлено матеріалу на ще три томи праць М.О.Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.
32.Політика русифікації української культури в др.пол. ХІХ ст.. та її наслідки.
Русифікація України посилилася у другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p. загальмували до революції 1905 український літературний процес. Для остаточного знищення української мови у 1895 р. було заборонено українські книги для дітей та викладання рідною мовою в початкових школах. Одночасно російська культура й література, яка досягла великого розквіту у 19-20 ст., особливо впливали на духовість українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Незважаючи на офіційні заходи й заборони, до 1917 русифікація мала вплив майже винятково на міста і промислові центри, куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтеліґенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель під Росією – селяни (вони становили 95% всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба. Русифікаторська політика царату поширювалася на громадські організації – громади, «Просвіти», товариства, братства, гуртки, клуби, бібліотеки. Під тиском реакції припиняли свою видавничу та пропагандистську роботу Громади, а їх організатор М.Драгоманов змушений був емігрувати до «Женеви», де почав видавати журнал «Громада», в якому виступав проти абсолютистського режиму в Росії з його антинародністю, особливо відносно національних меншин. Він вважав, що кожен народ, який проживає на території держави має право на свою самобутню мову та культуру, проте єдине що було можливо за тодішніх обставин, це збереження і поширення української культури і науки.
33. "Просвіти" та їх роль у культурному процесі
Бурхливий розвиток індустрії великих міст, використання найманої праці в різних галузях виробництва, встановлення ринкових відносин у другій половині XIX ст. зумовили потребу підвищення кваліфікації, загальнокультурного рівня робітників. Потяг народу до освіти і культури сприяв діяльності громадських організацій. Створюються Харківське та Київське товариства грамотності; при них відкриваються недільні школи, бібліотеки-читальні, де читаються лекції та провадяться інші просвітницькі заходи.
"Просвіта" як громадське товариство засноване 8 грудня 1868 р. у Львові. Першим його головою став А. Вахнянин. Головним завданням товариства було поширення освіти серед народу та сприяння формуванню національної свідомості. У містах і містечках Галичини діяли його філії. На східноукраїнських землях "Просвіти" з'явилися під час революції 1905—1907 pp. — у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам'янці-Поділь-ському, Чернігові, Житомирі. Дев'ять "Просвіт" мали 30 філій, їх діяльність була пов'язана з революційною та національно-визвольною боротьбою, і на відміну від галичанських, які були централізовані, кожна з них працювала автономно.
"Просвіти" видавали книги для народу, здійснювали театральні постановки, створювали народні хори, вели боротьбу за право викладання у школах українською мовою. Столипінським циркуляром 1910 р. східноукраїнські "Просвіти" були закриті.
У роботі "Просвіт" брали участь прогресивні діячі української культури — М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко, Г. Хоткевич, Леся Українка, М. Коцюбинський та багато інших.
34. Політичне життя та культурний процес в Україні на початку XX ст.
На початку XX ст. активізується революційний процес. Його складовою став творчий доробок як російських, так і європейських митців. В Україну широким потоком входили передові ідеї наукової і філософської думки. Загострилося протистояння між двома великими напрямками прихильників "чистого" мистецтва і прихильників ідейно-революційного спрямування.
Прихильники "чистого" мистецтва брали за основу мотиви, пов'язані з ідеалістичним баченням села і селянства. Письменники революційно-демократичного напрямку орієнтували свою творчість на робітничий клас та різночинну інтелігенцію. Цим активно користувалися більшовики, які на сторінках своєї преси, зокрема газети "Правда", пропагували творчість робітничих письменників, таких як А. Шабленко, Т. Романченко, П. Махиня, О. Чижик, оскільки вони показували робітничий клас як революційну перетворюючу силу. На творчість пролетарських письменників істотно впливали марксистські ідеї. Особливо праці К. Маркса і Ф. Енгельса вивчали І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, М. Коцюбинський. У своїх творах вони висвітлюють тяжке життя трудового люду, болісний процес пролетаризації, зростання класової свідомості і революційної активності.
Революційні події 1905—1907 pp. дали багатий матеріал для низки літературних і мистецьких творів. Зокрема повість М. Коцюбинського "Фата Моргана", де він показав становлення революційних виступів, ідеалізм бачення революційного процесу і що це дало за відсутності належної організації. У цій повісті, напевно, не ставлячи за мету, автор показав нерозуміння і протиборство двох соціальних груп щодо ідеї власної свободи.
Революцію 1905—1907 pp. вітали прогресивні українські письменники, такі як Панас Мирний поемою в прозі "Сон" та віршем "До сучасної музики", І. Франко поемою "Мойсей". Леся Українка пише низку творів революційного та сатиричного звучання: "Осіння казка", "Пісня про волю", "В катакомбах", "Помилка". У цих творах вона прославляє борців, оспівує героїв революції, а у віршах "Пан політик", "Веселий пан", "Пан народовець", "Практичний пан" в'їдливо висміює ліберальне панство.
Гостра ідеологічна боротьба розгорнулася на ниві суспільних наук. Особливо активно працював М. Грушевський. В основу свого бачення історії українського народу він поклав теорію його винятковості, зв'язків з Європою, непримиренність і різні шляхи розвитку російської і української нації. Ці погляди як підтримувались, так і піддавалися різкій критиці. Протистояння цих двох позицій продовжується й сьогодні.
Ідеологія царського уряду не хотіла розуміти й активно ігнорувала потребу в розвитку освіти. Це було характерним для всієї території Російської імперії. Україна не була винятком. Так, станом на 1914— 1915 pp. в Україні налічувалось лише 452 середні школи, які охоплювали навчанням усього 140 тисяч учнів, і лише 19 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 26,7 тисяч студентів. Це становило близько 35 відсотків письменного населення. Вважалося, що підвищення рівня освіченості збільшує вільнодумство, особливо це небезпечно, коли освіта ведеться національними мовами. Так, в Україні до 1917 р. навіть після скасування заборонних розпоряджень щодо української мови 1863— 1876 pp. і 1881 р. не було жодної школи чи вищого навчального закладу з українською мовою навчання.
Незначні послаблення, що були зроблені царським урядом після 1905—1907 pp., пізніше було ліквідовано: закрито "Просвіти", припинено видання літератури, читання лекцій українською мовою, постановку театральних вистав; пісні дозволялося співати російською або французькою мовами. Так, у 1913 р. із 5283 книг, що вийшли в Україні, лише
176 були українськими, а з 1914 p., початку імперіалістичної війни, було заборонено взагалі всі україномовні видання.
Після проголошення маніфесту 17 жовтня 1914 р. царський уряд почав вживати різних заходів для того, щоб обмежити права і свободи народу. Знову стали переслідувати українців, білорусів та євреїв. Керуючись директивами, місцева влада почала утискувати українські установи: було закрито "Просвіти", українські клуби, бібліотеки. У Києві ліквідовано Товариство грамотності. Проте, як завжди трапляється, чим більше переслідувань і репресій, тим активніша зворотна реакція. Після короткого заспокоєння в університетах знову почалися сходки і страйки. Заборонялося приймати на посади вчи-телів-українців і професорів-українців. Службовцям не можна було передплачувати українські газети і журнали.
Україна не була ізольована від зовнішнього світу, на неї впливали події, що відбувались у сусідів. У Галичині Головна Українська Рада оголосила про організацію Українських Січових Стрільців. У декларації говорилось, що всі українці повинні взятися за зброю, щоб визволити Україну і розгромити Росію. Відповідно створити єдину самостійну державу зі столицею в Києві. Загальна Українська Рада звернулася до "всіх народів цивілізованого світу" із заявою, у якій декларувалася мета створення Української Держави. Але це залишилось у мріях.
Союз Визволення України здійснював велику просвітницьку роботу як у Галичині, так і у країнах Європи. На фронтах Першої світової війни майже не було змін. Почалися страйки і заворушення. Рік 1916 розпочався з гасла "Геть війну!". Страйки прокотилися по всій Україні. Такі ж настрої перекинулися на фронт. Цілі полки відмовлялися йти в бій. Йшла велика пропагандистська робота всіх партій, які функціонували того часу, — від крайніх лівих до крайніх правих. Починалася Лютнева революція. 27 лютого 1917 р. було створено Тимчасовий Комітет Державної Думи, а 1 березня наказом № 1 ліквідується, можна сказати, дисципліна в армії. З березня 1917 р. було повалено монархію і припинено правління династії Романових.
14 березня 1917 р. в Києві офіційно проголошено про падіння монархії та встановлення нового уряду.
35.Укр культура доби визволних змагань 1917-1920рр.
Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя.Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то й непримиренно ворожим до інших..Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917-1921 рр. були надзвичайно великі. Тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Проте інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і форм.
Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації - «Просвіти», які найбільш активно діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі «Просвіт» охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. Завдяки діяльності «Просвіт» багато українців уперше дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне й соціальне визволення, прилучалося до скарбниці вітчизняної і світової культури. «Просвітяни» охоче виступали перед масовою аудиторією, на мітингах, святкуваннях ювілеїв, пам'ятних дат, клопоталися про організацію українських шкіл та гімназій. У квітні й вересні 1917 р. у Києві відбулися просвітянські з'їзди, які сприяли консолідації «Просвіт». На початку осені в Україні діяли 952 культурно-освітні установи «Просвіти».З часом під впливом бурхливих подій, цілеспрямованої діяльності політичних партій робота «Просвіт» стала набувати більш виразного політичного характеру. Вони дедалі частіше згуртовували людей, виходячи з їхніх бажань служити справі будівництва незалежної української держави, не обмежуючись лише культурно-освітньою роботою. «Просвіти» залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих до національної справи українців.ЦК КП(б)У, місцеві більшовицькі комітети, спираючись на підконтрольні їм органи влади, висували своїх представників до керівництва «Просвіт». Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики й фабриканти не мають права брати участь у роботі «Просвіт». Відкрито ставилося завдання перетворити «Просвіти» на ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання, «підвищення класової самосвідомості трудящого населення». У липні 1920 р. було вироблено зразковий статут «Просвіт», який визначив комуністичний характер їхньої діяльності. На той час число «Просвіт» уже перевищувало 1500 і продовжувало зростати. У червні 1921 р. їх було вже 4227.
Однак перебудувати діяльність «Просвіт» виявилося неможливим, і тоді більшовики в 1921 р. пішли на знищення цих національних культурно-освітніх організацій.
«Більшовизація» культурно-освітньої діяльності Нова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів. Так, уже 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат освіти України видав розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи, народній освіті», що треба «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади у цій галузі». Пізніше, в умовах громадянської війни були націоналізовані й поставлені під контроль відповідних державних установ кінематографи, театри, бібліотеки, музеї та інші культурні і мистецькі установи.Стан загальноосвітньої школи1917-1920 рр. відзначені докорінною ломкою старої системи народної освіти, пошуками нових форм, які відповідали б характеру і завданням політичних режимів в Україні.Велика заслуга Центральної Ради полягала в тому, що вона розгорнула будівництво української школи. За короткий час на приватні й громадські кошти було засновано 53 українські гімназії, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи.Заходи щодо ліквідації неписьменності дорослих Не менш важливою справою радянська влада вважала боротьбу з неписьменністю дорослих, якій надавалося політичного звучання. «Неписьменна людина стоїть поза політикою,її спочатку треба навчити азбуки», - говорив В. Ленін.
Процеси у вищій школі Складні й суперечливі процеси відбувалися в 1917-1921 рр. у вищій школі.Центральна Рада опрацювала план заснування вузів з українською мовою викладання. Частково він був реалізований за гетьманату. 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрився перший державний український університет у Києві, 22 жовтня - другий український університет у Кам'янці-Подільському. Українські університети планувалося заснувати і в інших містах України. У Полтаві зусиллями місцевого земства і «Просвіти» було засновано історично-філологічний факультет майбутнього Українського університету.Стан науки. Утворення Української академії наук Складності революційного часу відбились і на стані науки в Україні. Але у ці роки в її вузах і науково-дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені-хімік Л. Писаржевський, біохімік О. Палладін, мостобудівник-новатор Є. Патон, філолог, історик і сходознавець А. Кримський, історики Д. Баталій, В. Бузескул, гідромеханік Г. Проскура, один із засновників вітчизняної школи газотурбобудування В. Маковський, математики Д.Граве і М.Кравчук та багато інших.Разом з тим частина вчених, особливо тих, які активно включилися в політичну боротьбу, змушена була залишити Україну, рятуючись від переслідувань і голодної смерті. Багато з них продовжували наукову роботу в еміграції.Революція надала можливість втілити в життя мрію кількох поколінь українських учених - створити національну Академію наук. Улітку 1918 р., за гетьманату, з числа видатних учених була організована Комісія зі створення Української академії наук (УАН).
36. Українізація, її суть та наслідкидіяльності.
Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".
Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:
1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.
2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.
3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].
4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.
5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.
У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:
1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.
2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].
3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.
4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.
5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).
6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.
7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.
8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).
9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.
Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.
Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.
Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.
37. .Сутність "2культурної революції" 30-хрр 20ст.
Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х — на початку 30—х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.
Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.
Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був М. Хрущов, прийнято постанову Центрального Комітету, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомості людей національний нігілізм, продовжував великодержавну, русифікаторську політику царизму. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення.
Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.
Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.
Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною.
Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.
Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.
Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".
38. Становище укр. к-ри в Польщі у міжвоєнний період. Після розпаду АвстроУгорщини значні території України потрапили під владу різних держав, зокрема Східна Галичина відійшла до Польщі, Північна Буковина — до Румунії, а Закарпаття — до Чехословаччини. Тяжким було становище понад 5 млн українського населення Польщі (майже 15 % мешканців країни). Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали права вступати до нього. Тяжким були й соціальноекономічні умови. Населені українцями землі (близько 25 % території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і були змушені купувати дорогі готові товари. He сприяли поліпшенню справ і такі заходи польського уряду, як колонізація (переселення поляків до Галичини й Волині) та «пацифікація» («умиротворення» українців). Усі ці обставини призвели до значного збільшення виїзду за межі України, появи масової політичної еміграції. У Польщі нелегально діяла також Компартія Західної України (КПЗУ), яка була розпущена Комінтерном у 1938 р. Активно працювали «Просвіти», що гуртували близько півмільйона українців, підпільні факультети вузів під керівництвом акад. В. Щурата, українська кооперація тощо.
39. Становище укр. к-ри в Румунії у міжвоєнний період. Найважче було українцям у Румунії, які, по суті, не мали можливості навчати своїх дітей у національних школах. В межах країни жило близько 790 тис. українців. Після анексії Румунією Буковини остання втрачає права, які мала під владою Австрії. Румунський уряд закрив усі українські школи і навіть відмовлювалися визнавати українців за окрему націю — українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». До 1927 р. всі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край уже розглядали як одну з румунських провінцій. Але урядові так і не вдалося зовсім заглушити національнокультурне життя: відновлялися українські культурні товариства, театри, хори, студентські гуртки. У 1927 р. утворилася Українська національна партія під проводом В. Залозецького. У середині 30х років оформився націоналістський табір на чолі з Орестом Зибачинським і Денисом Квітковським.
40. Становище укр. к-ри в Чехословаччині у міжвоєнний період. Внаслідок підписаної в м. Скретоні (США) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами емігранти із Закарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу Чехословаччини за умов надання Закарпаттю прав автономії. Хоча Чехословаччина не проводила щодо меншостей на своїй території відкритої політики дискримінації й асиміляції, проте питання з автономією було вирішено тільки в 1938 р. після Мюнхенського пакту. Підтримку Чехословацької держави відчувало українське шкільництво Закарпаття, де кількість національних шкіл у цілому відповідала частці українства. З точки зору освіти й культури чеська політика явила собою жадану зміну після інтенсивної мадяризації. Передусім різко зросла кількість освітніх закладів. Більше того, чеський 'уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Такий лібералізм спричинив швидке зростання культурних товариств, таких як “Просвіта” й Товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали театральні трупи та хори. Скромному культурному ренесансові сприяла творчість таких письменників, як Василь Гренджа-Донський, Андрій Карабелеш, Олександр Маркуш. Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфліктів. Із поширенням Освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних процесів на перший план стало виходити питання національної самобутності, що на той час уже було розв'язане у більшості українських земель. Як водиться, його вирішення стало першочерговою метою міцніючої закарпатської інтелігенції. І, як це звичайно спостерігається на ранніх стадіях національного будівництва, навколо цього питання виникли розбіжності.
41. Культ життя України в роки 2 світової війни. Друга світова війна вкрай негативно відобразилася на становищі української культури. Всі її сфери зазнали величезних людських і матеріальних втрат. Під час німецької окупації України українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної і творчої інтелігенції, музейні цінності 1 тощо в обов´язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. Те, що залишилося в архівах, бібліотеках, картинних Галереях, музеях, наукових установах, дограбовували нацисти. Загалом до Німеччини було вивезено не менше 330 тис. експонатів, без урахування розкраденого окупантами в приватному по-I рядку. У місцеві школи прийшла рідна мова, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські навчальні плани. Проте перебудова шкільництва на радянський лад супроводжувалась русифікацією. Обов´язковим стало атеїстичне виховання. Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. Дещо поблажливіше ставились нацисти до населення Галичини. Тут вони-майже не нищили українських початкових шкіл, дозволялося навчання рідною мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура. Радянське шкільництво з початком радянсько-німецької війни передусім спрямовувало зусилля на перебудову школи відповідно до умов воєнного часу. Значну частину навчальних закладів разом із вихованцями було евакуйовано у східні райони. Ще під час війни ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (існувало до 1954 р.); з´явилися нові тиші навчально.-виховних закладів тощо. З визволенням України від окупантів уже до 1950 р. було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн. дітей. Створювалися вечірні школи. Запроваджено загальну обов´язкову 7-річну освіту.
42. Культ-ідеологічні процеси в УРСР у 2пол.40-поч 50 рр 20ст. Після звільнення території України від німецько-фашистських загарбників розпочалося відновлення зруйнованих підчас війни шкіл, закладів культури, наукових установ. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами самого населення – «методом народної будови». У 1944-1945 рр. у республіці було відбудовано і побудовано 1669 шкіл. На 1950 р. довоєнна мережа шкіл була практично відновлена, але для налагодження нормальної системи освіти цього було недостатньо: у середині 50-х років 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), в яких навчалося 1,67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а то і в три зміни. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості і у робітничих селищах, була розташована у приміщеннях, мало пристосованих для навчання. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах і навчальному обладнанні. Труднощі, що стояли перед системою освіти, викликали необхідність запровадження мережі вечірніх шкіл. Були засновані також навчальні курси для дорослих, професійні заочні школи. У 1953 р. було здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Це, у свою чергу, створило додаткові труднощі – нестачу приміщень, вчителів, навчальних посібників. Як і в довоєнні роки, Комуністична партія прагнула перетворити школу на знаряддя встановлення і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських і комсомольських організацій. Прищеплення відданості Й.Сталіну й ідеалам комунізму оголошувалося найважливішим покликанням школи. У повоєнні роки розпочався процес неухильного скорочення шкіл з українською мовою викладання. Закривались національні школи (польські, угорські, румунські та ін.). Всі вони були перепрофільовані на російські. Протягом четвертої п'ятирічки було відтворено і систему вищої освіти. Викладання в більшості вузів велося російською мовою. У повоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень. Зміцнювалася, хоча й повільно, їхня матеріально-технічна база, зростав кадровий потенціал. Головною науковою установою України залишалась Академія Наук УРСР, яку очолював О.Палладін. У складних умовах працювали діячі літератури і мистецтва, але всупереч обставинам, у 40-50-і роки було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії «Прапороносці», повісті «Земля гуде». Плідно творили також прозаїки В.Козаченко, В.Совко, письменник і режисер О.Довженко, гуморист Остап Вишня (П.Губенко), поети М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко. Л.Первомайський.
43. Духовно-культурне життя УРСР у др.пол.50 – пер. пол. 80 рр. ХХ ст..
З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига» - десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих«шестидесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до нац. культурних цінностей, ідеалів свободи. У кінці 50-х років було визнане відставання Р.Союзу від західних країн. В державній політиці стали приділяти увагу розвитку науки, створювалися нові науково-дослідні, проектно-конструкторськ інститути, збільшилася кількість періодичних видань, у великих економічних центрах — Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959 році обов'язковою стала восьмирічна освіта, в 1977 — середня. Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання імені Є. Б. Патона.Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. При створенні англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості. Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. Крім того, в Києві створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою).Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов (генеральний конструктор), М. Янгель та В. Глушко, генетик І. Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та ін. Однак збереження чисто адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки за кількістю виробленої продукції — так званому «валу» приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних новинках. Тому дуже часто виходило, що винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили ширше застосування. Один з характерних прикладів — технологія безперервної розливки сталі у металургії. Перша така установка була запущена на Донецькому металургійному заводі. До середини 80-х років частка такої технології в Україні становила близько 10%, в той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. Науково-технічне відставання України з середини 70-х років перетворилося на стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера, для визначення якої використовують різні терміни — постіндустріальна, інформаційна, комп'ютерна. Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет. У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає І. Багряний. До війни він зазнавав репресій, у Німеччині в 1948 р. організував Українську революційно-демократичну партію, яка боролася за національне звільнення України. Романи І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над проваллям», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені критиками як серйозний внесок в українську культуру. Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка. На Донбасі пройшла молодість поета В. Стуса, чия доля набула символічного значення. Активна громадянська позиція привела В. Стуса у ряди «дисидентської» інтелігенції Києва. У 1972 році він був арештований «за антирадянську агітацію» і «наклепницькі мотиви в творчості», відсидів 5 років і в 1980 році отримав другий строк — 15 років.
44. Духовно-культурний «вибух» періоду «перебудови».
Причинами перебудови було відставання СРСР за темпами економічного розвитку, застійні тенденції в соціально-політичній і духовній сферах життя. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов. Основні напрями його реформ: демократизація суспільства, створення правової держави, гласність, реабілітація незаконно засуджених і репресованих за роки радянської влади, утвердження багатопартійності, запровадження інституту президентства, підготовка нового союзного договору, політика нового мислення у зовнішніх відносинах, підтримка демократичних революцій у Східній Європі. Головною ознакою духовного і культурного життя СРСР у роки перебудови була гласність — відкрите обговорення в засобах масової інформації історичного минулого та актуальних проблем сучасності. Відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. У 1986 р. з в'язниць було звільнено близько 300 політичних в'язнів, серед них В.Чорновіл, М. Горинь, пізніше Л. Лук'яненко. Із Кримінального кодексу УРСР виключили статті про переслідування з ідейних міркувань. Новим явищем стала політика гласності, що поступово переросла у свободу слова. Однією зі значних подій періоду гласності напр.1980 — на поч. 1990-х pp. стала свобода історичної науки. У світ вийшли численні публікації художніх, філософських творів, які тривалий час залишалися недоступними: секретні протоколи пакту Молотова—Риббентропа, документи про голодомор І932—1933 pp., Українську революцію 1917— 1919 pp., діячів Центральної Ради і Директорії, події громадянської війни в Україні, сталінські репресії, війну в Афганістані. З'явилося неупереджене висвітлення діяльності ОУН-УПА в роки Другої світової війни. Глядачі змогли побачити раніше заборонені й нові фільми — «Тіні забутих предків», «Покаяння», «Холодне літо 53-го» та інші. З'явилися документальні фільми, що розповідали про сувору дійсність минулих років. Були повернуті із забуття романи В. Винниченка, драми М. Куліша, оповідання М. Хвильового, вірші М. Зерова, новели Г. Косинки. Гласність допомогла з'явитися на світ творам наших сучасників — В. Симоненка, Л. Костенко, Є. Сверстюка, І. Дзюби, І. Драча. Багато письменників у період гласності звернулися до публіцистики, поклавши початок екологічній тематиці (С. Плачинда, Ю. Щербак). М. Жулинський розгорнув публікацію забутої спадщини, ліквідацію «білих плям» з українській літературі. Нові телевізійні передачі пробуджували інтерес до української історії. Були створені умови для підвищення ролі української мови в житті республіки. Відомі письменники Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко виступили за обов'язкове вивчення української мови в школах, проти «духовного Чорнобиля». У 1987 р. в Києві був створений Український культурологічний клуб (УКК). Учасники клубу проводили дискусії щодо закритих сторінок радянської історії, обговорювали проблеми української культури і мови. Відчуваючи тиск із боку влади через опозиційність режиму, УКК саморозпустився. Восени 1987 р. у Львові виникло «Товариство Лева» — молодіжна організація, що об'єднувала людей різних політичних поглядів і культури. У 1988 р. в Україні масово створюються нові суспільні неформальні об'єднання: студентська .рганізація «Громада» в Київському університеті, «Товариство української мови їм. Т. Шевченка» у Львові, а також «Спадщина», Союз незалежної української молоді, Демократичний союз студентів, Студентське братерство. Навесні 1989 р. у Києві виникло товариство «Меморіал». До нього входили письменники, художники, кінематографісти, театральні діячі, що виступали за реабілітацію жертв сталінських репресій в Україні. Із виникненням в 1988 р. опозиційних КПРС рухів в Україні починає формуватися багатопартійність. Головною метою демократичних сил було створення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Восени 1988 р. діяло ряд самостійних об'єднань («Народний Рух за перебудову» тощо).
Політичні реформи не підкріплювалися економічними, соціальна криза загострювалася. Перебудова не досягла своєї мети, але на тлі послаблення тиску офіційної цензури мали можливість відкрито заявити про себе демократичні національні сили в Україні, що виступили за забезпечення реального, а не лише декларованого суверенітету республіки.
46. Культурна ідентифікація населення України: мовний та релігійний аспекти. Вікова розірваність українців як етносу супроводжувана міжконфесійним та мовним протистоянням, мала негативний вплив на формування їх як нації. Проблеми самовизначення українців Півночі й Півдня, Сходу і Заходу до цього часу зумовлюють існування різних рівнів та видів ідентичності: національна, політична, релігійна, історична, культурна, мовна, територіальна. У більшості країн світу відсоток ідентифікації людини із територією, на якій вона проживає, становить близько 100 %, проте за результатами соціологічних досліджень, проведених у 1994 р., в Україні лише 34 % опитаних ідентифікували себе із усією державою, із них 65 % на Правобережжі (в Галичині – 84 %) та 35 % на Лівобережжі. 17 % опитаних взагалі віднесли себе до Радянського Союзу. Близько третини висловилися за регіональну ідентичність. Ситуація не сильно змінилася і через 10 років. У 2004 р. лише 41 % респондентів ідентифікував себе з Україною, в той час як із СРСР пов’язувало лише 11 %, а регіональну ідентичність продовжувала висловлювати третина. Третина громадян протягом 15 років розбудови незалежності так і не пов’язала свою ідентичність із Україною. Відсоток громадян, які обрали Батьківщиною Україну, напряму залежав від регіону проживання. Віросповідання українців розколоте між Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ МП), Українською православною церквою Київського патріархату (УПЦ КП) та Українською автокефальною церквою (УАКЦ). При цьому найбільшу кількість громад має УПЦ МП, їх кількість за даними Держкомрелігії становить близько 10 тис. Стосовно кількості прихожан, то тут лідирує УПЦ КП. За даними соціологічних досліджень, їх удвічі більше, ніж Московського патріархату. За даними соціологічного збірника «Українське суспільство 1994 – 2001 роки», приналежність до релігійних конфесій характеризувалась стрімким зростанням прихожан та їх різною релігійною ідентифікацією. Якщо в УПЦ КП воно не було таким динамічним і збільшилося з 26 % до 30 %, то в УПЦ МП навпаки позначалося стрімким зростанням із 3 % до 12 %, а даними ж Рокер Шарма та Натана Вен Дюсена, у 2003 році до Української православної церкви Київського патріархату себе відносили 20 % громадян, Московського патріархату – 8 %, Автокефальної православної церкви – 1 %, на відповідь: «просто православна» відповіли 43 %. Як видно, існуюча релігійна ідентифікація українського суспільства є результатом не переконань самих громадян, а швидше необізнаністю в структурі українського православ’я. Вагомий вплив на це має протистояння УПЦ МП і УПЦ КП. Саме їх боротьба за право збирання під своїм крилом українських віруючих і призводить до виникнення різної релігійної ідентичності громадян. Важливе місце у виробленні ідентифікації людини відводиться й мові. Сьогодні в Україні існує двомовне середовище, що має регіональну структуру, яка не змінюється із плином часу. Так, за результатами всеукраїнського перепису 1989 р. та 2001 р. можна констатувати, хоч кількість росіян в Україні й скоротилася на 3 млн осіб, динаміка росту числа російськомовних громадян України зростає. Протягом 1989 – 2001 рр. кількість представників інших націй, що вибрали українську мову як рідну, зросла на 0,15 млн осіб, в той час як російської – на 0,5 млн осіб. При цьому число українців, що вважають рідною мовою українську, впало приблизно на 1 млн осіб, а кількість українців, які вважають рідною мовою російську, зросло на таку ж саму цифру. Отже, факт збільшення чисельності громадян, що віддають перевагу російській мові у спілкуванні, є беззаперечним. Близько 10 – 12 % громадян, які вважають себе українцями, не назвали українську мову рідною. За таких обставин дивним виглядає поступове зменшення кількості прихильників надання російській мові статусу офіційної в Україні – із 52 % у 1995 р. до 47,5 % у 2004 р., в той час, як кількість респондентів, які не визначилися з цього питання, зросла із 15,3 % у 1995 р. до 20 % у 2004 р. Малозмінним залишається й регіональний розподіл прихильників надання російській мові статусу державної. За дослідженнями С. Савоскула, проведеними у 90-х рр. ХХ ст., за надання російській мові статусу другої державної більше усього виступають мешканці східних та південних регіонів незалежно від національності. На Сході це підтримують близько 62 % опитаних українців та 74 % росіян, а Півдні – 32 % українців й 50 % росіян. В той час як на Західних регіонах ці показники становлять 27 % для росіян та 5 % для українців. Така ситуація автоматично позначається на інформаційних уподобаннях громадян південно-східних регіонів України та віддання переваги російськомовним газетам, журналам, телепередачам, фільмам. Вже ні для кого не таємниця, що електоральна карта України розподіляється за регіонами, які збігаються із регіонами мовної, релігійної, історичної ідентичності. Для південно-східних областей це домінування такої політичної сили, як Партія регіонів, західних й центральних – блоку «Наша Україна» та БЮТ. І хоча взаємозв’язок між історично-культурними особливостями регіонів та політичними програмами партій залишається дискусійним, збіг зон їх розповсюдження є беззаперечним фактом.
47. Тенденції та напрями розвитку сучасної української культури.
Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було обнародувано проект «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи». Складовою духовної культури, формою суспільної свідомості є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром є Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Останнім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіжними та українськими науковими центрами.
Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI ст. До них належать:
1) постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. 2) невпинне зниження рівня наукоємності валового внутрішнього продукту України. 3) недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації. 4) внутрішній і зовнішній «відплив умів». Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів.
Суперечливі процеси спостерігаються й у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових полицях з´явилися твори літераторів української діаспори.. Характерними ознаками літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.
Суттєво впливає на розвиток літературного процесу, на формування наукового потенціалу держави рівень книговидавництва. У червні 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», що створив засади юридичного унормування видавничої діяльності й передбачив державну підтримку видавничої справи, зокрема з питань пільгового оподаткування. Але цей закон не був юридичним актом прямої дії, тому запровадження пільгового оподаткування у сфері книговидання було можливе лише за внесення відповідних змін до податкового законодавства.. У 2000 р. в Росії було видано 3,2 книги на одного жителя на рік, а в Україні — лише 0,4—0,5, у Білорусі — до 7, Польщі — 9,5, Німеччині — 12.
Попри економічні негаразди розвивається національний театр. Щороку глядачі України мають змогу побувати на 30 тис. вистав. Український театр намагається утвердитися в європейському культурному просторі. Це засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка в Німеччині, Львівського академічного театру імені М. Заньковецької — у Великобританії, участь вітчизняних театрів у багатьох міжнародних фестивалях. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Кочерги, В. Лук´янець, В. П´ятнички, А. Шкургана звучать на найпрестижніших сценах Європи. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.
Складна ситуація у сфері кінематографу. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кінотеатрів помітно зменшилося. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Попри те, фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко) у 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю.
Динамічні процеси відбуваються в царині популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг» (Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.
Українське товариство дружби і культурних зв´язків із зарубіжними країнами має контакти з 900 громадськими організаціями і понад 300 відомими громадськими діячами із 102 країн світу. Товариство культурних зв´язків із українцями за кордоном «Україна» співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців, країн Європи, США, Канади, Латинської Америки, Австралії.
Водночас за останнє десятиліття у культурній сфері не вдалося подолати деструктивних тенденцій, найпомітніші серед яких: - маргіналізація культури; - скорочення мережі установ культури; - повільне формування правових засад культури, мистецтва, які відповідали б сучасним світовим вимогам та особливостям українського культурного процесу; - обмежене фінансування культури; - комерціалізація культурної сфери, що за відсутності стійких традицій меценатства поставило на межу виживання значну частину творчих колективів, спричинило домінування грошей над естетичними ідеалами; - прогресуюча культурна деградація населення.
48.Сучасна українська література
Сучасна українська література — українська література останніх десятиліть, створена сучасними укра-їнськими письменниками. Мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною неза-лежності в 1991 році. Таке розмежування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Сучасна українська літера-тура здебільшого відрізняється від радянської зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуаль-ність, наркотики, девіантна поведінка і т.д.), використанням нових стилістичних прийомів (прийоми постмодернізму, неоавангарду, нецензурна лексика, використання суржика), різноманітністю та змішан-ням жанрів, але й своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної па-м'яті. Відомі сучасні українські поети — Сергій Жадан, Андрій Бондар, Остап Сливинський, Дмитро Ла-зуткін, Олег Коцарев,Богдана Матіяш, Павло Коробчук, Ірина Шувалова, Андрій Любка. Провідні прозаїки: Юрій Винничук, Юрій Ґудзь, Оксана Забужко, Євген Пашковський, Сергій Жадан, Ірена Кар-па, Любко Дереш. Серед есеїстів відомі передовсім Віталій Жежера, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Олександр Бойченко, Андрій Бондар. Сучасні драматурги: Анна Багряна , Олена Клименко, Олег Мико-лайчук-Низовець, Сергій Щученко, Артем Вишневський, Олександра Погребінська, Олекса Сліпець.
Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття було літературне об'єднання «Бу-Ба-Бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак таОлександр Ірванець), створене 1987 року. Ці письменники цілеспрямовано займалися деструкцією образу серйозного популістського українського письменника (наприклад, роман «Рекреації» Ю. Андруховича). Особливо впливовою була творчість Юрія Андруховича, присутність якого в Івано-Франківську в значній мірі призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним групи письменників-постмодерністів, таких як Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Г. Петросаняк та М. Микицей.
В кінці 1980-х та на початку 1990-х впливовою фігурою в українській літературі був Микола Рябчук, який був літературним редактором найважливішого на той час літературного журналу «Сучасність» і відбирав твори для публікації спрямовуючи українську літературу в європейському напрямку. Завдяки Рябчуку були опубліковані твори авторів, які згодом стали відомими письменниками.
Розвиток сучасної української літератури відбувався на фоні значних суспільних трансформацій в 1990-х роках. Замість радянських фінансованих державою книжкових програм і значних гонорарів для відомих радянських письменників, поступово розвивався вільний книжковий ринок. Цей процес був дуже склад-ним для письменників оскільки суми гонорарів за літературні твори в Україні були і залишаються низь-кими.З середини до кінця 1990-х українські автори найчастіше друкували свої твори в літературних жур-налах або антологіях через фінансові труднощі.
Твори художньої літератури зазвичай видаються тиражами, які не перевищують кількох тисяч екземпля-рів. Урбанізація та ґендерні проблеми. При тому, що українська класика часто зосереджує увагу на житті українського села, події творів сучасної літератури відбуваються в просторі міста, не рідко також за кордоном України (наприклад«Перверзія» Ю. Андруховича). Традиція сільської прози була перервана романом «Міські мотиви» (1983) Валентина Тарнавського. Одним з вийнятків є твори В. Медведя, в яких події відбуваються в українському селі.
В новій українській літературі широко висвітлюються еротичні сюжети, які були дуже обмежено вираже-ні в українській класиці та літературі радянського періоду. В деяких творах сама сексуальність є центром уваги (наприклад «Те, що на споді» Ю. Покальчука, «Діви ночі» Ю. Винничука), в інших вона має концептуальне значення («Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко, «6х0» Ю. Тарнавського). Ґендерна тематика з виділенням чоловічого (твори груп «Бу-Ба-Бу», «Пси святого Юра», Юрій Тарнавський) та жіночого (Оксана Забужко, Євгенія Кононенко,Софія Майданська, Галина Пагутяк, Надія Тубальцева, Світлана Йовенко) письма також набула значення в творах сучасних авторів.

49.Сучасний український живопис
Останнім часом значно розширили свої можливості живопис, скульптура і графіка. У доробку сучас-них українських митців представлені такі види мистецтва, як інсталяція, об'єкт, художня акція; значного розвитку набуває фотомистецтво. Митці у нових політичних реаліях по-новому підходять до національ-них традицій, засвоюють досвід світової культури, використовують сучасні технології, продовжують по-шуки нових засобів художнього вираження.
У 90-х роках формується школа українського постмодернізму в живописі (А.Савадов, О.Гнилицький, Г.Сенченко, О.Ройтбурд, В.Рябченко, С.Ликов та ін., групи "Паризька комуна", "Одеська школа", "Вольо-ва грань національного постмодернізму"). Художники поєднують неоромантизм, експресіонізм, неоархаї-ку, елементи соц-арту, реалізму. Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в сфері позара-ціонального, підсвідомого та суб'єктивного (проект "Тихий карнавал підсвідомості", представлений на Третьому міжнародному артфестивалі, художники Л. Нестеренко, В.Овсейко, Р.Гарасюта, В.Харченко).
Художники нині мають безліч можливостей для реалізації своїх творчих задумів, до їхніх послуг нові галереї, виставки, вернісажі. Справжньою подією у культурному житті нашої держави стало відкриття великих приватних виставкових центрів.
Негативні тенденції характеризували розвиток українського малярства, де насаджувався народниць-кий академічний стиль XIX століття, догматичність, переважала зображувальність над виразністю. Крім того, відповідно до гасла про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам трудящих», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. У той же час продовжували свою творчість такі видатні художники, як О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касьян.
50.Сучасна українська архітектура
Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але вод-ночас значущу роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирі-шення форми та змісту в архітектурі. В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових — легкі металоплас-тикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець та ін.; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний гори-зонт», арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також стала знаковою подією, бо утвердила для архітектурно-художні символами нового іміджу суверенної України.
З кінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори бу-дують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.).
Завдання сучасної української архітектури — різноманітність у проявах сучасної естетики, пошук автор-ської архітектурної своєрідності та врахування існуючого історико-культурного середовища.
51.Сучасний український кінематограф
У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жан-ру телесеріалу («Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма).
На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у закордонних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступ-ка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001).
Історичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Впродовж 1990-х — першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як «Голод-33» (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) і «Залізна сот-ня» (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів та вої-нів Української повстанської армії.
Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. по-чатківець-постановникТарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорам» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». 2003 року Україна висунула фільм «Мамай» Олеся Са-ніна на здобуття премії «Оскар». Проте фільм не потрапив до підсумкового списку номінантів.
У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм.
Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію. Її добу було висвітлено у декількох кіно-стрічках, зокрема: «Помаранчеве небо» (2006, режисерОлександр Кірієнко), «Прорвемось!» (2006, режи-сер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за ліпшу режи-суру на XV Міжнародному фестівалі «Кіношок» в Анапі (Росія).
У 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та опера-тор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).
У 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм зня-тий за мотивами одноіменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію «Оскар». Того ж року у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Ротердамі відбулася світова прем'єра Las Meninas (режисер Ігор Подольчак). Фільм брав участь у 27-х міжнародних кінофестивалях, в 10 з них у конкурсній програмі, в інших в офіційній селекції.
Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($1,95 млн) , Двоє і війна ($2 млн).
Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини — фільми О. Довжен-ко "Україна в огні", С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Ю. Іллєнка«Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.
Протягом останніх 50 років швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за невеликими винятками, переважало панування типової забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан архітектури.
Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.
52.Стан та тенденції розвитку освіти в сучасній Україні
У сучасній Україні система освіти безперервно розвивається, і для неї характерне постійне відновлення й саморозвиток. Особливо могутній інноваційний процес охопив українську систему освіти в 1980 - 1990-ті рр. Замість колишньої єдиної й однакової школи з'явилися гімназії, ліцеї, коледжі, школи різних профілів і напрямів. Відкрито міжнародні школи й університети, приватні школи і вищі навчальні заклади. Замість інститутів і спеціалізованих вищих училищ (військових, цивільної авіації, мистецтва) основні вищі навчальні заклади тепер здебільшого університети й академії.
Середня освіта в Україні впродовж різних історичних епох і в XX ст. зокрема не мала постійного тер-міну і коливалася від 9-річної (1940 ~" 1950)> 10-річної (1950 - 1967, 1997 ~ І991)і 11-річної до 12-річної. За кордоном також змінюються терміни здобування повної середньої освіти, і в різних країнах вони не-однакові. Середня освіта є обов'язковою для того, щоб продовжити здобувати освіту у вищому навчаль-ному закладі.
Початковий рівень вищої освіти в Україні, як і в багатьох інших країнах, можна здобути у спеціалізо-ваному коледжі. Повну вищу освіту людина здобуває тільки після успішного закінчення вищого навчаль-ного закладу. За законом "Про освіту", до вищих навчальних закладів в Україні зараховують інститут, академію й університет.
Для реформування системи вищої освіти в Україні характерний пошук оптимальної відповідності між сформованими традиціями в українській вищій школі й новими віяннями, пов'язаними зі вступом у світовий освітній простір. На цьому шляху спостерігаємо кілька тенденцій.
Перша пов'язана з розвитком багаторівневої системи в багатьох університетах України. Переваги цієї системи в тому, що багаторівнева система організації вищої освіти забезпечує ширшу мобільність щодо темпів навчання й вибору майбутньої спеціальності. Вона формує здатність у випускника освоювати на базі отриманої університетської освіти нові спеціальності.
Друга тенденція - значне збагачення вищих навчальних закладів сучасними інформаційними техноло-гіями, широке підключення до мережі "Інтернет" та інтенсивний розвиток дистанційних форм навчання студентів.
Третя тенденція - університизація вищої освіти в Україні й процес інтеграції всіх вищих навчальних закладів з провідними у країні й у світі університетами, що зумовлює появу університетських комплексів.
Четверта тенденція полягає в переведенні вищої школи України на самофінансування. П'ята тенденція відновлення вищої професійної освіти з урахуванням світових стандартів. Тому спостерігаємо перехід українських ВНЗ в режим дослідницько-експериментальної роботи з апробації нових навчальних планів, освітніх стандартів, нових освітніх технологій і структур управління.
Освіта - це наука і мистецтво озброїти людей різного віку знаннями про труднощі і проблеми, з якими їм, імовірно, доведеться зіткнутися, та засобами подолання труднощів і розв'язання проблем. Вищого рів-ня професійної освіти — творчої майстерності — неможливо досягти без загальної гуманітарної освіти і без інноваційних підходів до розв'язання будь-яких проблем (соціально-економічних, виробничо-технологічних, економічних та ін.). Орієнтація на ці стратегічні напрями прийнятна, але консерватизм, властивий вищій школі, перешкоджає рухові вперед.
У межах ЮНЕСКО 1992 р. створено Міжнародну комісію з освіти XXI ст. на чолі з Жаком Делором і Всесвітню комісію з культури і розвитку на чолі з Пересом де Куельяром. Цим комісіям доручили підго-тувати й опублікувати до 1995 р. доповіді, які мали допомогти країнам у розробленні розрахованої на XXI ст. політики в галузях науки, освіти та культури. Це пов'язано з тим, що розв'язати сучасні загально-людські проблеми самотужки не спроможна жодна країна, хоч би яку потужну економіку вона мала. Щоб виконати такі завдання, потрібно поєднати економічні, інтелектуальні й духовні можливості усього світового товариства.
Реалізація цих підходів вимагає розроблення нової освітньої парадигми, спрямованої насамперед на розвиток духовності та творчої сутності людини. Головним завданням освітньої практики е не лише ви-вчення законів природи й суспільства, а й діяльнісне оволодіння гуманістичною методологією творчого перетворення світу, гармонізації відносин у системі "людина — природа — суспільство".
Термін "парадигма" (від грец. — приклад, взірець) означає теорію або модель порушення проблеми, яку певне наукове співтовариство прийняло за зразок розв'язання дослідницьких завдань. Принципи загальноприйнятої парадигми — методологічна основа єдності певного наукового товариства (школи, напряму), що значно полегшує їхню професійну комунікацію.
У праці С. Подмазіна "Особистісно орієнтована освіта" поняття "парадигма" тлумачать так: "Парадиг-ма являє собою модель, що використовується для розв'язання не лише дослідницьких, а й практичних завдань у певній галузі діяльності. Потреба в новій парадигмі виникає у зв'язку з переходом до нових типів мислення і нових способів перетворення дійсності".
53. Стан та тенденції розвитку науки в сучасній Україні
Після розвалу СРСР і здобуття Україною державної незалежності стан науки і освіти погіршився принципово. В країнах пострадянського простору відбулася хижацька приватизація. Фінансові ресурси і економічні потужності опинилися в руках колишньої номенклатури. Основна маса населення виявилася пограбованою.. Припинилося або різко обмежилося фінансування великої кількості науково-дослідних інститутів. Наукові співробітники опинялися поза сферою науки, заради виживання йшли навіть в торгівлю. Найбільш енергійні пробивалися на заробітки за кордон, особливо обдаровані і молоді науковці зберегли і примножили свої професійні знання, але вже за кордоном. Окремі ентузіасти терпіли злидні та приниження, однак не покидали своєї роботи.
В науці неухильно падав рівень наукових робіт, що було зумовлено низкою причин: мізерним фінансуванням науки, припиненням надходжень до бібліотек закордонних журналів, розпорошенням наукового потенціалу, відривом від актуальної проблематики тощо. Знизилися вимоги до наукових робіт, які подаються до публікації. Ще більшого поширення набула практика безвідповідальних некритичних відгуків на роботи, виконувані в Україні.
За 1998 рік науково-технічними організаціями України було створено 268 зразків нової техніки. Розрахунки свідчать, що за останні роки їхня кількість щорічно зменшується в середньому майже на 20%. Серед створених зразків нової техніки переважало електротехнічне, хімічне, компресорне, нафтопромислове та нафтогазопереробне устаткування, автомобілі, технологічне устаткування для харчової промисловості.
Упродовж останніх років спостерігається процес скорочення чисельності винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій - їх кількість постійно зменшується, що, безумовно, негативно впливає на процес створення нової техніки.
Україна впевнено посідає перше місце у світі за густиною кадрового науково-технічного потенціалу‚ значно випереджаючи Японію‚ Ізраїль‚ Росію і США. В той же час за рівнем продуктивності національної економіки Україна займає тільки 82-ге місце у світі‚ програючи Японії у 10,8 рази; Ізраїлю - у 7,8; Росії - у 1,9; США - у 13,2 рази.
Так, згідно Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" фінансування науки повинно здійснюватися в обсязі 1,7% від ВВП. За шість років існування цього закону жодного разу цей показник не піднімався вище, ніж 0,47%. у Європі цей показник сягає 3%. Втім, європейці такою цифрою дуже стурбовані, адже відстають від США (4-4,5%) та від Японії (7%). На превеликий жаль, сподіватися на те, що в Україні ситуація щодо бюджетного фінансування науки зміниться на краще, не приходиться. Мізерні зарплати, застаріле обладнання, не можливість реалізувати свої наукові ідеї винаходи – це все змушує українських науковців залишати батьківщину та шукати кращої долі закордоном. Тисячі науковців виїжджають із України.
А в Україні дуже великий науковий потенціал, із 170 тисяч науковців – 60 тис. - кандидати наук і 20 тис. - доктора, також щороку українці патентують 10-15 тис. винаходів та ідей. Цікавим, що з підготовки IT спеціалістів Україна займає 5 місце у світі після США, Європейського Союзу, Індії і Росії. В літакобудування та космічній галузі Україна займає 3 місце у світі. До речі, українська космічна галузь створила та запустила більше у космос космічних апаратів, чим НАСА.
Націона́льна акаде́мія нау́к Украї́ни (НАН України) — вища наукова установа України з самоврядною організацією. НАНУ об'єднує дійсних членів, членів-кореспондентів та іноземних членів, а також всіх наукових працівників, що працюють у її наукових установах, здійснюючи дослідження у галузі природничих, гуманітарних, суспільних та технічних наук.
АН УРСР випускає різні періодичні видання. Присуджуються премії імені видатних вчених України. Присуджуються Національною академією наук України
54. Проблема захисту сучасного культурно-інформаційного простору
Під інформаційним простором ми розуміємо територію поширення інформації за допомогою конкретних компонентів системи інформації і зв'язку, і функціонування інформаційної діяльності має гарантоване правове забезпечення. До таких компонентів варто віднести: матеріальні (технологічні) можливості поширення інформації з горизонталі і вертикалі, її передачі в будь-яких напрямках та наявність регіональних і міждержавних угод, заснованих на розумінні того, що жоден із процесів інформації не може розглядатися як феномен винятково національного характеру. Спеціальними вимірами інформаційного простору можуть стати: загальна кількість засобів масової комунікації, загальний обсяг її продукції, яка розповсюджується і приймається на даній території; опосередкована фіксація тих або інших результатів контакту із продукцією ЗМК реципієнтів. Другим за важливістю є питання правового статусу інформаційного простору України як основи правового регулювання захисту національних інформаційних ресурсів. Нині наявні небезпечні тенденції заперечення можливості управління інформаційним простором, які пояснюються відкритістю цього простору та домінуванням у ньому країн-лідерів у сфері інформаційних технологій. Формування національного інформаційного простору є важливою умовою гарантування державного суверенітету України
КОНЦЕПЦІЯ Державної цільової програми інноваційного розвитку української культури на 2009-2013 роки.
Забезпечити формування цілісного національного культурно-інформаційного та мовно-культурного простору шляхом:
– збільшення обсягу надання державної підтримки створення і поширення національного культурного продукту та удосконалення механізму її надання;
– посилення контролю за використанням мов аудіовізуальними (електронними) засобами масової інформації;
– надання державної підтримки у виданні українських культурологічних видань і часописів;
– забезпечення функціонування мережі бібліотек з урахуванням культурних та інформаційних потреб громадян, зокрема поповнення фондів таких бібліотек новими українськими виданнями;
– надання всебічної підтримки у створенні енциклопедичної, довідкової, наукової, науково-популярної літератури з питань культури, мистецтва, історії України, аудіовидань найкращих творів українських композиторів та виконавців;
– формування Державного реєстру рідкісних і цінних документів “Книжкові пам’ятки України”;
– впровадження новітніх інформаційних технологій у діяльність бібліотек та музеїв, забезпечення доступу до Інтернету в публічних бібліотеках;
– створення умов доступу жителів, особливо районних центрів, малих міст, сіл та селищ, до творів національного та світового кіномистецтва;
– продовження реформування матеріально-технічної бази кінематографії;
– забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності щодо кінотворів.
ПИТАННЯ
8. Братства та їх роль у розвитку культури України.
11. Боротьба українців проти асиміляторських заходів Польщі в 16 ст.
12. Брестська унія та її вплив на культурне життя в Україні
13.Особливості пісенно-поетичної творчості козацької доби.
14.Розвиток освіти в Україні 16-17ст.
15.Розвиток друкарства в Укр. у 16-17ст.
16.Козацькі літописи 16-17ст.
17.Вплив укрвїнської культури на розвиток культурних процесів Росії у др.пол 17-18ст.
18.Українське барокко 17ст.
19.Нові тенденції розвитку образотворчого мистецтва др.пол 16-18ст.
20.Культурно-мистецький процес Укр у 18ст.
21.Розвиток освіти та науки України у 18ст.
22.Укр національне вдродження наприк.18-пер.пол19ст.
23.Архітектура в Укр у 19ст.
24.Тенденції розвитку укр літератури 19ст.
25.Образотворче мист в Укр у 19ст.
26.Меценати та колекціонери 19-поч.20ст. в Укр.
27.Розвиток музейної справи в Уукр 19-поч.20ст.
28.Розвиток музичного мист Укр 19-поч.20 ст.
29.Реформа освіти др.пол19ст. типи нач заклладів в Укр та їхній розвиток.
30.Особливост розвитку укр культури на теренах Австрійської імперії в 19-поч.20ст.
31.Культурно-просвітн діяльність Громад в Наддніпр Укр.
32.Політика русифікаці\ укр культури в др.пол19ст. та її наслідки.
33."Просвіти" та їх роль у культурному процесі.
34.Політичне життя та культ процес в Укр на поч.20ст.
35.Укр культура доби визволних змагань 1917-1920рр.
36.Політика українізації: суть та причини згортання.
37.Сутність "2культурної революції" 30-хрр 20ст.
38.Становище укр культури в Польщі у міжвоєнний період.
39.Становище укр культури в Румунії в міжвоєнний період.
40.Становище укр культури в Чехословаччині у міжвоєнний період.
41.Культурне життя Укр в роки Другої світової війни.
42.Культурно-деологічні процеси в УРСР у др.пол40-поч.50рр 20ст.
43.Духовно-культ життя УРСР у др.пол50-перюпол80рр 20ст.
44.Духовно-культ "вибух" пероду "перебудови".
46.Культурна ідентифкація населення Укр: мовний та релігійний аспекти.
47.Тенденцї та напрями розвитку сучасної укр культури.
48.Суч укр л-ра.
49.Суч укр жив-ис.
50.Суч укр арх-ра.
51.Суч укр кін-аф.
52.Стан та тенденції розвитку освіти в суч Укр.
53.Стан та тенденції розвитку науки в сучасній Укр.
54.Проблема захисту сучасного культ-інформаційного простору Укр.

Приложенные файлы

  • docx 577913
    Размер файла: 149 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий