мова шпори


21. Організаційні документи, їх загальна характеристика (інструкція, правила, статут).
Організаційні документи закріплюють конкретні функції, права та обов'язки органів управління, окремих посадових осіб, регламентують організаційні, трудові та інші відносини з конкретного питання.
До найбільш поширених організаційних документів належать положення, статути, інструкції, правила, штатні розписи тощо. Разом із розпорядчими, довідковими та інформаційними документами вони складають документацію із питань загальної діяльності. Статути - це юридичні акти, якими оформляється створення конкретного підприємства, установи, товариства, фірми, визначається їх структура, функції, правове становище. Інструкція - це нормативний документ, у якому викладаються правила, що регулюють спеціальні аспекти діяльності і стосунків підприємств, установ, організацій, службових осіб. Наприклад, "Інструкція з діловодства", "Інструкція про порядок ведення трудових книжок" тощо. Пра́вило — вимога для виконання якихось умов (норма поведінки) всіма учасниками якої-небудь дії (гри, правопису, судового процесу, організації, установи), за виконання якого передбачено заохочення, а за невиконання — покарання.
22 Науковий стиль сучасної української мови, його мовні ознаки та підстилі. Науковий стиль мовлення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової та дослідницької діяльності. Метою наукового стилю єповідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог. .Науковий стиль складається з трьох підстилів: 1) власне науковий, який реалізується в таких жанрах: стаття, монографія, дисертація, тези, доповідь, виступ, па-тент, енциклопедія, термінологічний словник, довідник, технічне завдання тощо; 2) навчально-науковий, що має такі жанри: лекція, бе-сіда, семінар, лабораторна робота, курсовий проект, бака-лаврський проект, дипломна робота, пояснювальна запис-ка, анотація, план, конспект, тези, реферат тощо. 3) науково-популярний, яким викладається наукова ін-формація для нефахівців на сторінках звичайних книжок і журналів.

23 Поняття про текст. Структура наукового тексту.
Текст (від лат. textus — тканина, з'єднання) — загалом зв'язана і повністю послідовна сукупність знаків. Наука, що вивчає тексти називається герменевтикою. Структура наукового тексту – це система одиниць різних рівнів. Одиниця найвищого рівня – складне синтаксичне ціле. Переважно в наукових текстах використовуються складні синтаксичні цілі з ланцюжковим зв’язком: кожне наступне речення доповнює, уточнює, розвиває або заперечує думку, висловлену в попередньому. Іноді те, про що говориться в реченні, може стосуватися не попереднього, а більш чи менш віддаленого фрагментів тексту. Складне синтаксичне ціле може дорівнювати або утворювати з іншими складними синтаксичними цілими таку інтонаційно-синтаксичну одиницю як абзац. Для абзаців наукових текстів характерні предметно-логічні зв’язки. Композиція наукового тексту традиційна: · вступ, який готує до сприйняття наступної розповіді; · основна частина або виклад, у якому реалізується основна розробка теми; · закінчення, що завершує текст і, до речі, містить основну його думку. Кожен дослідник будує композицію своїх робіт так, як прийнято в цьому жанрі дослідження (стаття, монографія, посібник) в конкретній галузі знання. Так, напр., загальні довідники із зоології, ботаніки мають досить строгу структуру, при якій у визначеній послідовності випливає опис класів, сімейств, видів, підвидів, їхньої будови, способу життя.
24 Загальні вимоги до підготовки наукових робіт різного типу (анотація, реферат, наукова стаття, курсова й дипломна роботи, дисертаційне дослідження, монографія). Анота́ція (лат. annotatio — зауваження, помітка) — короткий виклад змісту книги, статті, розробки, звіту тощо. Анотація повинна мати лаконічну,конкретну форму, але при цьому давати містку характеристику виданню без побічної інформації. Обсяг її зазвичай не має перевищувати 500—600 знаків. Під час написання анотації використовуються загальноприйняті слова, загальновживана лексика. Якщо у назві є малозрозумілі слова, їх потрібно пояснити. Не рекомендується наводити цитати з тексту. Рекламні елементи не повинні викривляти об'єктивну характеристику видання.
При написанні наукової статті слід дотримуватись певних правил:
- у правому верхньому куті розміщується прізвище та ініціали автора; за
необхідністю вказуються відомості, що доповнюють дані про автора;
- назва статті стисло відбиває її головну ідею, думку (краще до п'яти слів);
- ініціали ставлять перед прізвищем;
- слід уникати стилю наукового звіту;
- недоцільно ставити риторичні запитання; більше користуватись розповідними реченнями;
- не перевантажувати текст цифрами при переліках тих чи інших думок, положень, вимог;
Обсяг реферативної роботи має складати – 10-15 сторінок. До загального обсягу роботи не входять додатки, глосарій, список використаних джерел, таблиці та рисунки, які повністю займають площу сторінки. Але всі сторінки зазначених елементів підлягають суцільній нумерації. Робота має бути акуратно написана від руки або надрукована з дотриманням стилістичних і граматичних норм. У тексті обов'язково повинні бути посилання на літературу та інші джерела, що використовувалися при підготовці реферату.
Курсові роботи умовно поділяють на: 1 – вступну частину, 2 – основну частину, 3 – список використаних джерел, 4 – додатки.
Вступна частина повинна мати такі структурні елементи: титульний лист, зміст, перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів.
Основна частина містить такі структурні одиниці: вступ, текст курсової роботи, висновки, рекомендації, перелік посилань. Курсова робота виконується державною мовою або іноземною, що вивчається.
Обсяг курсової роботи – 1 др.арк./20-25 сторінок машинописного тексту/35-40 рукописних сторінок; кількість джерел – не менше 25
Основними завданнями дипломної роботи (ДР) спеціаліста є:
- систематизація, закріплення та розширення теоретичних знань освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста;
- висунення проблеми, що не одержала достатнього висвітлення у науковій літературі;
- виявлення і введення у науковий обіг нових джерел повідомлення на цій основі нових фактів;
- встановлення нових зв`язків між відомими явищами;
- самостійні висновки, рекомендація про використання запропонованих матеріалів і висновків у науці та практиці.
Обсяг (без бібліографії та без додатків) дипломної роботи спеціаліста: комп`ютерний набір – до 2-х друк. аркушів/48 сторінок машинописного тексту (відповідно: вступ – до 5 стор., висновки – 3-4 стор.). Список використаних джерел складає приблизно 50 джерел.
Дисертація повинна містити:титульний аркуш; зміст; перелік умовних позначень (за необхідності);вступ; основну частину; висновки; додатки (за необхідності); список використаних джерел
тип наукової монографії - це наукова праця, яка є засобом висвітлення основного змісту дисертації і однією з основних публікацій за темою дослідження, при цьому до неї висуваються вимоги:- обсяг - не менш як 10 обліково-видавничих аркушів;- наявність рецензій двох докторів наук, за відповідною спеціальністю;- наявність рекомендації вченої ради науково-дослідної установи або вищого навчального закладу;- тираж не менше 300 примірників;- наявність міжнародного стандартного номера ISBN.
25. Cпілкування як основа життєдіяльності й професійних стосунків людей. Етикет ділового спілкування
Спілкування є однією з центральних проблем, через призму якої вивчаються питання сприймання й розуміння людьми одне одного, лідерство й керівництво, згуртованість і конфліктність, міжособистісні взаємини та ін. Спілкування допомагає глибше розглянути процес міжособистісної взаємодії та міжособистісних взаємин. Спілкуючись, люди обмінюються інформацією, узагальненнями, думками, почуттями. Тому спілкування можна охарактеризувати так: комунікація, приймання і передання інформації (зрозуміло, що інформацію можна отримати також завдяки спостереженню); взаємодія, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями; сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.
Отже, спілкування — це міжособистісна та між групова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного і обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо)]. Іншими словами, спілкування — це взаємодія двох або більше людей, спрямована на узгодження та об'єднання зусиль з метою налагодження взаємин і досягнення загального результату. Без спілкування неможливе існування людського суспільства. Особливо це відчувають ті, хто тривалий час живе один. Звичайно, іноді людині треба побути наодинці. Таке перебування сам-на-сам зі своїми думками. Змістом ділового спілкування є "діло", з приводу якого виникає і розвивається взаємодія. У літературі є різні описи його специфіки. Виокремлюються такі характеристики діло­вого спілкування: співрозмовники є особистостями, значущи­ми одне для одного, вони взаємодіють з приводу конкретного діла, а основне завдання такого спілкування — продуктивна співпраця. На думку деяких учених, спілкування слід вважа­ти діловим, якщо його визначальним змістом виступає соці­альне значуща спільна діяльність. Інші вважають, що ділове спілкування — це усний контакт між співрозмовниками, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед со­бою завдання розв'язати конкретні проблеми.
Під час ділового спілкування легше встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять "однією мовою" і прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому засада­ми їхнього спілкування є етичні норми та ритуальні правила ділових взаємовідносин, знання й уміння, пов'язані з обміном інформацією, використанням способів та засобів взаємо­впливу, взаєморозуміння.
Велике значення має моральний аспект ділового спілкуван­ня. У професійній діяльності люди намагаються досягти не лише загальних, а й особисто значущих цілей. Але в який саме спосіб? Завдяки власним знанням і вмінням чи використанням Іншо­го? Егоїзм у стосунках між людьми може їх порушити.
Етика ділового спілкування базується на таких правилах і нормах поведінки партнерів, які сприяють розвитку співпраці. Передусім йдеться про зміцнення взаємодовіри, постійне інформування партнера щодо своїх намірів і дій, запобігання обману та невиконанню взятих зобов'язань. У деяких зарубіжних корпораціях і фірмах навіть розроблено кодекси честі для службовців. Доведено, що бізнес, який має моральну основу, є вигіднішим і прогресивнішим.
26.Мовленнєвий етикет українців .Словесні формули ввічливості
Мовленнєвий етикет - це національно-специфічні правила мовленнєвої поведінки, які реалізуються в системі стійких формул і висловів, що рекомендуються для висловлення подяки, прощання тощо в різних ситуаціях ввічливого контакту зі співбесідником, зокрема, під час привітання, знайомства, звертання тощо.
Знання правил мовленнєвого етикету виступає не тільки показником зовнішньої культури людини, але й має безпосередній влив на формування її особистості, на виховання високої моралі, духовності20. Засвоєння національного мовленнєвого етикету, вміння користуватися ним робить спілкування приємним і бажаним. Для ділової людини користуватися правилами мовленнєвого етикету відповідно до ситуації є конче необхідно. За умовами та змістом ситуації спілкування в системі українського мовленнєвого етикету розрізняють 15 видів стійких мовних висловів:
1. Звертання.
2. Вітання.
3. Знайомство.
4. Запрошення.
5. Прохання.
6. Вибачення.
7. Згода.
8. Незгода.
9. Скарга.
10. Втішання.
11. Комплімент.
12. Несхвалення.
13. Побажання.
14. Вдячність.
15. Прощання
Звертання - найяскравіший і часто вживаний вид мовленнєвого етикету. Суть його полягає в тому, щоб назвати співрозмовника з метою привернути його увагу, звернутись з проханням чи пропозицією.
Система етикетних звертань української мови зазнала в своєму історичному розвитку найбільше змін, що пояснюється особливою залежністю від соціальної організації суспільства. Сьогодні реєстр слів-звертань офіційного вжитку складають пане (пані, панове), добродію (добродійко, добродії), друзі, товариство, колеги, громадо, громадянине (громадянко, громадяни), товаришу (товаришко, товариші), які супроводжують етикетні означення вельмишановний, вельмиповажний, глибокоповажний, високодостойний, шановний, дорогий, напр.: високоповажний пане Президенте, глибокоповажні пані та панове, дорогі друзі, високоповажна святочна громадо, шановні колеги.
Вибір звертання значною мірою залежить від тональності спілкування. Вітання виконує важливу функцію в комунікативному акті-з нього починається спілкування, а часто ним же і обмежується як етикетним ритуалом. Цим пояснюється спеціалізований характер і певний автоматизм вітальних висловів. абір українських народних вітань надзвичайно різноманітний і поліфункціональний, напр.: Доброго ранку! Добрий день! Добрий вечір! Здрастуйте! Привіт! Дай, Боже! Існує цілий ряд сакральних вітань, напр.: Христос воскрес! Христос рождається! Прощання - це слова і вислови, які говорять, коли розлучаються. Мовленнєва частина прощання простіша, ніж вітання. Переважно це співвідносні формули, що мають інколи антонімічний характер, напр.: До побачення! Прощай! Будь здоров! або функціонують як самостійні вислови чи як репліки-відповіді на власне прощальні слова, напр.: На все добре! Бувайте здорові! Щасливо! Особливість компліменту як елемента мовленнєвого етикету - викликати симпатію співрозмовника, піднести йому настрій, зробити приємність. Він допомагає людям спілкуватися, жити разом, працювати. Згода - це позитивна відповідь на прохання, наказ, погодження з думкою, твердженням співрозмовника. Виражають переважно фразами Так! Звичайно! Безперечно! Добре! Будь ласка! Погоджуюсь! Досконале спілкування спроможне стати ключем до успіху в суспільстві та на етапах досягнення професійної кар'єри, тоді як неправильність його є причиною багатьох конфліктів між людьми.
27.Культура професійної діалогічної мови . Ділова бесіда
Основою співробітництва і взаєморозуміння між людьми у процесі спільної діяльності є ДІАЛОГІЧНА МОВА – форма соціально-мовного існування. Діалог, який передбачає активний обмін репліками (висловленнями) учасників, займає 70% усього мовного спілкування.
Діалогічне мовлення формується під впливом таких факторів, як мотив діяльності, мета і завдання.
Специфіка діалогічного мовлення обумовлюється такими чинниками:
•непідготовленість спілкування ( неможливо заздалегідь повністю спланувати, спрогнозувати мовну поведінку як співрозмовника, так і власну;
•безпосередність контакту учасників спілкування, а звідси – можливість емоційних виявів;
•використання допоміжних, невербальних засобів (мімики, жестів тощо);
•пряма зорієнтованість мовлення на конкретне висловлення співрозмовника, а отже, необхідність постійно стежити за його думкою, що потребує концентрації мисленнєвих зусиль і проведення деяких мовленнєво-мисленнєвих операцій;
•можливість зміни теми висловлювання, що вимагаї уваги і відповідної оперативної реакції співрозмовника;
•налаштованість на діалог, що передбачає наявність бажання і вміння слухати і сприймати іншого. Одним із різновидів діалогічного мовлення є ділова бесіда. Ділова бесіда – це розмова, в якій бере участь небагато учасників. Мета ділової бесіди – отримання інформації, розв’язання важливих виробничих проблем, вирішення певних завдань. На думку Мішеля Монтеня ( 1588 р.), „ найплідніша і найприродніша вправа для розуму – бесіда.” Як і будь-яка розмова, бесіда – це „будівля, яку зводять спільними зусиллями” (Андре Моруа).
До основних функцій будь-якої ділової бесіди можна віднести такі:
- початок інноваційних заходів і процесів;
- контроль і координування вже початих заходів, акцій;
- обмін інформацією;
- взаємне спілкування працівників однієї організації, міжособистісні і ділові контакти;
- підтримка ділових контактів з партнерами у зовнішньому середовищі;
- пошуки, висування й оперативна розробка нових ідей і задумів;
- стимулювання руху думки у нових напрямках.
Як правило, ділові бесіди плануються заздалегідь. У процесі підготовки визначається предмет бесіди, коло питань, що доцільно обговорити, основні наміри, які необхідно здійснити. Якщо в процесі бесіди використовцються певні документи, їх також необхідно підготувати заздалегідь. Структура ділової бесіди:
1. Початок бесіди.
2. Передача інформації.
3. Аргументування.
4. Спростування доводів співрозмовника.
5. Прийняття рішень.
Важливою і водночас найважчою частиною ділової бесіди є початок. Дослідниками виділені фактори, що сприяють успішному проходженню ділової бесіди:
- професійні знання;- ясність;- наочність;- постійна спрямованість;- ритм;- повторення;
- елемент раптовості;- „насиченість” міркувань;- рамки передачі інформації;- гумор і іронія.
28.Культура телефонного діалогу ,структура телефонної розмови
Телефонна розмова - один із різновидів усного мовлення.
Фахівці з проблем усного ділового спілкування пропонують дотримуватися таких правил ведення телефонної розмови.
Якщо телефонуєте ви:
o насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а також свої прізвище, ім'я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови сприймаються нечітко, а тому називайте свої прізвище та ім'я останнім - принаймні це буде почуто;
o якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати прізвище, ім'я та по батькові свого співрозмовника. Можете також повідомити, з ким саме ви хотіли б поговорити;
o якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спершу, чи є у вашого співрозмовника достатньо часу для бесіди;
o попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з'ясувати, і тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди;
o завжди закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, пам'ятаючи, що нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника;.
Якщо телефонують вам:
o спробуйте якомога швидше зняти слухавку й назвіть організацію, яку ви представляєте;
o у разі потреби занотуйте ім'я, прізвище та контактний телефон співрозмовника;
o розмовляйте тактовно, ввічливо демонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує;
o не кладіть несподівано трубку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною та надто тривалою для вас; o якщо ви даєте обіцянку, намагайтесь дотримати слова й виконати ЇЇ якомога швидше. У разі виникнення складних питань запропонуйте співрозмовникові зустріч для детального обговорення суті проблеми;
o завжди стисло підсумовуйте бесіду, перелічіть іще раз домовленості, що їх ви досягай.
Будь-яку телефонну розмову починаємо коротким виявленням ввічливості: Добрий день (ранок вечір)! Доброго (ранку, вечора)! Якщо телефонуєте у справі, то потрібно назвати не лише прізвище, ім'я та по батькові, а й посаду, що її ви обіймаєте. Якщо той, хто телефонує, забув назвати себе, співрозмовник має право запитати: Вибачте, з ким я розмовляю? Службова телефонна бесіда має таку структуру:
1) Момент встановлення зв’язку (взаємне привітання, взаємне представлення співрозмовників одне одному).
2) Виклад суті справи (повідомлення мети дзвінка, введення співрозмовника в курс справи, ознайомлення його з проблемою).
3) Обговорення справи або проблеми.
4) Закінчення розмови (підведення підсумків розмови, взаємне прощання).
Успіх та ефективність ділової телефонної розмови залежить насамперед від чіткого дотримання її структури під час спілкування, ретельної підготовки, а також від чіткого дотримання деяких інших важливих аспектів ведення телефонної розмови, про які піде мова нижче.
6. Походження та основні етапи розвитку української мовиУкраїнська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п’ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами.1) Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами.
2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.).3) Давньоруська мова (X – перша пол. XIII ст.).4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII – XVIII ст.).5) Нова українська мова (XIX – XXI ст.).
Загальнонаціональна українська мова має територіальні різновиди усного мовлення – діалекти. Є три наріччя: північне, південно-східне й південно-західне. Кожне з них ділиться на говірки. Сьогодні українська літературна мова є державною. Вона використовується у справоведенні й навчанні, законодавчих і виконавчих актах, в культурі й побуті. Проте кожна із мов народів, що живуть на Україні, має право на забезпечення з її допомогою національно-культурної автономії цих народів
9.Мовна норма…..
Центральне поняття теорії культури мови - норма лiтературної мови в її конкретно-iсторичному виявi. Це одна з найскладніших проблем, багатовимірність якої визначається фактами iсторичними, культурно-соціологічними і власне лінгвістичними.
У переважній більшості мовознавчих досліджень природа й обсяг поняття норми не розглядаються, автори користуються цим терміном як чимось наперед даним, очевидно, вважаючи, що поняття норми всім відоме, принаймні інтуїтивно, і найчастіше його ніяк не диференціюють. Коли ж узяти праці, де наводиться визначення, що таке "норма", то одразу бачимо досить значні відмінності в наукових дефініціях цього поняття. Ці відмінності залежать від різного підходу до проблеми нормативності: чи з погляду загальної теорії мови, чи з погляду теорії культури мови, чи із практичних міркувань мовної культури. Таким чином, у поняття "норма" часто вкладається неоднаковий зміст. Проте різні визначення норми потребують узгодження, що сприятиме уточненню обсягу поняття "норми" і розробці його змісту. Норма - це однакове, загальноприйняте вживання елементів мови, правила їх використання у визначений період. Норми не видумуються вченими, а відбивають закономірні процеси і явища, що відбуваються в мові, підтримуються мовною практикою. До основних джерел норми відносяться доробки письменників, мова засобів масової інформації, загальноприйняте сучасне вживання, наукові дослідження лінгвістів.
Норми допомагають літературній мові зберігати свою цілісність і загальнозрозумілість, захищають її від потоку діалектного мовлення, соціальних жаргонів, просторіччя. Однак мовні норми постійно змінюються. Це об'єктивний процес, що не залежить від волі і бажання окремих носіїв мови. На думку дослідників, даний процес активізувався в останні десятиліття у зв'язку із соціальними перетвореннями. У переломну епоху істотно змінюється логосфера, тобто мовленнєво-мисленнєва галузь культури, що, у свою чергу, свідчить про зміни в суспільній свідомості мовного колективу. Зміни визначаються новою установкою: "При демократії можна все!" Однак розкутість як риса сучасного мовного смаку здійснюється паралельно з прагненням до "окнижнення", до витонченості мови, що виражається насамперед у широкому використанні запозиченої спеціальної лексики (лізинг, холдинг, ріелтор і т. д.).
У межах літературної норми існують варіанти (книжні, розмовні), перший з них є кращим. Ці об'єктивні коливання норми звичайно пов'язані з розвитком мови. Варіанти є перехідними сходинками від застарілої норми до нового. Наприклад, статутний, маркетинг; у відпустці (розмовне).
Норма виявляється на всіх рівнях мовної системи.
Мовні норми — сукупність найбільш традиційних реалізацій мовної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі спільної комунікації. Норми надають мові характеру впорядкованості і загальної обов'язковості. Основними ознаками мовної норми є традиційність, гнучка стабільність, сформована змінами культурно- історичних умов розвитку літературної мови, та варіативність. Суспільні смаки й оцінки не завжди збігаються з уже витвореними й усталеними нормами, але це не означає, що їх можна ігнорувати.
У підручниках і навчальних посібниках, правописах, довідниках, словниках здійснюють кодифікацію мови, тобто визначають і описують правила вимови, письма (графіка, орфографія, пунктуація), словотворення і слововживання, побудови речень і тексту. Поняття норми у лінгвістиці багатопланове і диференціюється у кількох різновидах: загальномовна, літературна, стильова і стилістична. Загальномовна норма — сукупність одиниць мови і способи їх організації, які наявні у мові в певний час і мають комунікативне значення для її носіїв незалежно від функціонально-стильових різновидів. Літературна норма мови — ознаки, правила літературно опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної та усної форм спілкування. Стильова норма — правила відбору та організації мовних одиниць в тексті певного функціонального стилю; правила вибору стилю, що відповідає умовам мовного спілкування. Варіативність проявляється на всіх рівнях мовленнєвої комунікації – від володіння засобами різних мов до усвідомлення мовцем допустимості різних фонетичних або акцентних варіантів, що належать одній мові (у сучасній українській мові це варіанти типу [грунт] і [ґрунт], [ш’:о] і [шчо].
Мовна варіативність розглядається лінгвістами як об’єктивна іманентна властивість мовної системи, що зачіпає всі виділені в мові підсистеми й одиниці в плані форми й змісту, у синхронії і діахронії, а також внутрішньосистемні відносини й відносини "мова-зовнішній світ". Однак поняття варіативності не є власне лінгвістичним. Воно застосовується при розгляді структури й функціонування різних сфер дійсності. Термін варіативність визначається вченими по-різному:часткова мінливість, здатність до видозміни, процес видозміни і т. п. Неодмінною основою варіативності є деякий інваріант, який зберігає тотожність самому собі в серії видозмін об’єкта (предмета, явища або відносини) і поєднує цю серію в тотожність більш високого рангу. Явища мовних змін пронизують всю систему мови та її реалізацію в мові.
Варіативність властива одиницям різних рівнів: лексичного, морфологічного, фонологічної і т. п. Особливий інтерес представляє собою мовне варіювання на фонетичному рівні мови, схильному до впливу множини як лінгвістичних, так і екстралінгвістичних чинників.
Серед факторів лінгвістичної варіативності найчастіше називають такі: 1) соціолінгвістична варіативність (вплив соціальних змін і соціальної мобільності на розвиток мови, включаючи рівень соціальних відносин та рівень офіційності тощо), 2) текстуальна варіативність (взаємодія жанру й теми тексту, його лінгвістичної експресії, що включає ситуацію дискурсу й спосіб передачі інформації); 3) регіональна варіативність (розбіжності й подібності регіональних різновидів мови, включаючи явища мовного контакту); 4) індивідуальна варіативність.
7.Історія лінгвоциду в Україні
Лінгвоци́д (також: мововбивство) — свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу — народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцева мета лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид — ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.[ Основною і єдиною причиною явища лінгвоциду на українському грунті була втрата Україною своєї державності, а згодом і цілісності, внаслідок чого суспільне і культурне життя українського народу надовго виявилося пов'язаним з державотворчими процесами сусідніх націй, нерідко спрямованих на національну і мовну асиміляцію українців. Внаслідок політичних причин мовотворчий процес на Україні тривав у несприятливих для нього умовах, що позначилося на стані самої мови:
1.розвиток її на основі старослов'янської мови був обірваний у ХVIIІ ст. внаслідок зміни політичного становища України (приєднання її до Росії);
2.зародження нової української літературної мови на основі народної відбувалося в умовах політичної ( державної ) роз'єднаності української мовної території (ще до появи першого значного твору, цією мовою написаного, — "Енеїди" І. Котляревського західна частина України була приєднана до Австрії 1787 р., а східна до Росії ), і це мало не призвело потім до роздвоєння літературно-мовного процесу;
3.на вирішальному етапі розвитку на більшій частині української мовної території — на Наддніпрянщині українська літературна мова не мала впродовж більш як столітнього ( до 1917 року ) свого існування апробації в таких життєво-вирішальних чинниках, як школа, преса, наукове вживання, вільне громадсько-політичне та громадсько-товариське ( культурно-побутове) вживання;
4.мову створювали і вживали на початку тільки вузькі кола дуже нечисленної, з огляду на денаціоналізацію, інтелігенції
10.основні словники і довідники у яких фіксуються мовні норми………
Термінологічні , в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і
первинне значення слова. Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правильні граматичні форми вміщених у ньому слів.Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову,
і наголос.Словники іншомовних слів , які пояснюють слова і терміни, засвоєні з
інших мов.Історичні словники , в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше. Діалектологічні словники , в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території. Фразеологічні словники , в яких дається пояснення значень фразеологічних
зворотів або подається їх переклад з однієї мови на іншу. Синонімічні словники , в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда повнозначних слів даної мови. Частотні словники , в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення Словники власних імен , в яких фіксуються вживані в даній мові власні імена Обернені або зворотні словники , в яких слова розміщуються за алфавітом
у зворотному порядку літер: не з початку слова, а з кінця. Топонімічні словники , в яких описуються назви географічних об”єктів.
Лінгвістичні словники дуже важливі і постійно необхідні для бажаючих вивчити будь-яку мову чи пов’язати свою професійну діяльність з
мовознавством. Але окремі їх різновиди, наприклад тлумачні, важливі не
тільки для мовознавців, а взагалі для будь-кого. Орфографічні, орфоепічні та словники іноземних слів відіграють велику роль у навчанні
та професійній діяльності так, як при необхідності можуть допомогти з правильним написанням та використанням певного слова.
37.Термін (від латин, terminus - межа, кінець) - це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знань чи діяльності людини.
Основні ознаки терміна:
1. Системність. Кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення. За межами своєї терміносистеми термін може мати зовсім інше значення, пор:ножиці цін “розбіжність рівнів і динаміка цін у сфері міжнародної торгівлі на окремі групи товарів” і значення загальновживаного слова ножиці.
2. Точність. Термін повинен якнайповніше й найточніше передавати суть поняття, яке він позначає: прибуток.
3. Тенденція до однозначності в межах своєї терміносистеми. Якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів - однозначні, що зумовлено їхнім призначенням.
4. Наявність дефініції. Кожний науковий термін має дефініцію (означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення.
Деякі термінознавці називають і такі ознаки (або вимоги) до терміна:
— нейтральність, відсутність емоційно-експресивного забарвлення;
— відсутність синонімів (розвинена синонімія ускладнює наукове спілкування: профіцит- прибуток - зиск - вигода);
— інтернаціональний характер;
— стислість (дуже зручно користуватися короткими термінами, але не завжди вдається утворити короткий термін, який би при цьому був ще й точним);
— здатність утворювати похідні: зношення - зношування - зношеність - зношуваний.
11.Точність мови як одна з її комунікативних ознак………
Точність мовлення досягається вмінням узгодити знання матеріалу зі знанням мови, тобто вибрати найточнішу для певної ситуації форму відповіді чи розповіді. очність — одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів: адекватне мовне вираження дійсності, тобто несуперечливе життю; і вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, які володіють нормами цієї літературної мови.
Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги: 1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам'ятати, що в народі здавна точність пов'язувалася з умінням чітко мислити, із знанням предмета мовлення, вмінням зіставити слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них і цим найістотнішим воно представлене у свідомості мовців. Тому точність мовлення — це передусім точність слів, точність добору їх.
2. Обов'язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища й колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного спілкування рівень точності "свій", своя міра мовної правди й неправди, і мовець мусить відчувати цей рівень.
Точність мови — це відповідність мовного змісту предметно-речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору слова чи виразу, а також від уміння мовця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище, слово і поняття про них.
При цьому треба враховувати, з яким значенням нині вживається це слово, а не вживати його з будь-яким із інших значень, які також йому були властиві чи й нині рідко вживаються.
Поняття "точність" практичної (щоденної) мови не збігається з поняттям точності у науковій, офіційно-діловій і художній мовах.
У науковому та офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, а в художньому — через систему образних засобів мови.
Точність передбачає граматичну правильність. Без граматичної правильності важко досягти точності, але граматична правильність не є гарантією точності.
Точність передбачає 1) вживання в мові слів і словосполучень, звичних для людей, які володіють нормами літературної мови; 2) оформлення і вираження думки адекватно предмету або явищу дійсності, тобто несуперечність предмета і його назви. Точність в юриспруденції виражається, першою чергою, через термін (вимога до однозначності терміна) і знання закону (вимога до однозначного трактування норм закону). Така точність перевіряється практикою життя або логічною несуперечністю якогось твердження. Точність в юриспруденції повинна бути буквальна, пряма, емоційно стримана, з відсутністю образності, метафоричності, багатозначності, припускається нейтральна експресія (використання модальних модифікаторів: може, повинен. Точність досягається в контексті і реалізується, першою чергою, лексичними ресурсами мови. Найбільше можливостей для точного співвіднесення предмета і його назви мають синоніми, омоніми, пароніми, полісемантичні слова.
12.логічність мови….
Логічність як ознака культури мовлення формується на рівні “мислення — мова — мовлення” і залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки і ґрунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності, тобто перебуває в тісному зв’язку з точністю. логічне мовлення формується на основі: 1) навичок (вправного їх застосування) логічного мислення, спрямованого і на нагромадження нових знань (логіки пізнання), і на передачу цих знань співбесідникові; 2) знання мовних засобів (і навіть позамовних — міміки, жестів), якими можна оформити думку; 3) володіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу, при якій не виникає суперечностей у межах цілого тексту. Кожен чинник удосконалюється впродовж життя людини, і якщо логіку викладу може контролювати оточення (дітей її навчають дорослі, учителі, пізніше можуть корегувати співбесідники, усні й писемні зразки), то логіку пізнання контролює сам мовець. І коли слова наздоганяють або випереджають думку, то виникає небезпека, що співбесідник не зрозуміє мовця, до того ж алогізми у мовленні, як правило, “готуються” помилками в ході пізнання. Логічність - ознака кожного функціонального стилю літературної мови. Наприклад, в офіційно-діловому стилі логічність "дозволяє" простежити хід пізнавальної діяльності юриста від початкового етапу, процесу пошуку, до кінцевого результату цієї діяльності. Юрист повинен досконало володіти законами логіки, вправно матеріалізовувати їх мовними елементами. Особливо потрібно пам'ятати: для того, щоб визнати судження про предмет істинним, потрібно мати для цього важливі аргументи. Істинність тверджень потрібно доводити. Не можна приймати на віру недоказові твердження, особливо в судових рішеннях. Причому обґрунтовувати, доводити твердження повинен той, хто бере на себе ініціативу щось стверджувати чи заперечувати. Коли юрист заперечує аргументи опонента, він тим самим бере на себе обов'язок доводити їхню хибність. Юрист повинен віднайти достатньо підстав вважати аргументи опонента неправильними. Як точність має свою специфіку в різних функціональних стилях, так і логічність по-різному виявляється у різних типах мовлення. ричинами помилок у логіці викладу, на наш погляд, можуть бути:
1. Поєднання логічно несумісних слів (за винятком оксюморона, коли поєднання логічно несумісних понять формує нове поняття, відмінне від тих, що формально наявні в структурі), порівн.: алогізми жахливо добрий, убивчо щедрий, страшно гарний і оксюморони солодка мука, дзвінка тиша, холодний жар, гарячий сніг та ін.
2. Введення у фразу зайвих слів (плеоназмів), які структурно обтяжують фразу, залишаючись семантично “порожніми”, напр.: місяць травень, на долонях рук, відступити назад, цільове призначення витрат, моя власна думка, моя автобіографія, підвести вгору погляд, інтелектуальний розумовий процес.
3. Підміна особової форми дієслова зворотною або навпаки: правильно вибачте мені — неправильно вибачаюсь; перестань цим нервуватись — перестань цим нервувати, надумав собі купити – надумався собі купити.
4. Неправильна побудова рядів однорідних членів речення, коли в нього входять родові й видові поняття, напр.: письменники і поети, діти і дошкільнята, студенти і молодь, розумний брат і з сивиною чоловік; корови, свині, кури, птиця; кущі, дерева і ялини.
5. Неправильне (архаїчне) утворення аналітичних граматичних форм:
– майбутнього часу, напр.: буду писав, буде хотів, будеш знала, будете сидіти, будете жили – це не лише діалектні форми, а й розмовні у агатьох носіїв літературної мови; повинно бути: буду писати, буде хотіти, будеш знати, будете сидіти, будете жити;
– ступенів порівняння прикметників: самий найяскравіший, самий найкрасивіший, саме найдорожче, сама найдоросліша, самий найглибокий; треба: найкращий, найдорожче, найдоросліша, найглибший;
— конструкцій на позначення неповноти ознаки: дещо грубуватий, ледь теплуватий, трохи синюватий, частково твердуватий, більш точніше, більш виразніше, більш чіткіше, більш вдаліше; треба: грубуватий, ледь теплий, синюватий, трохи твердий, точніше, виразніше, чіткіше, більш вдало.
6. Неправильна координація між складним підметом і дієслівним присудком: дехто (кожен) з нас знали (зам. знав), дехто з дітей принесли книги (зам. приніс), батько з сином пішов (зам. пішли), сто один учень купили (зам. купив) путівки; ста п ‘ятдесяти одного процентів (зам. процента!) плану.
7. Порушення порядку слів у простому реченні або порядку розташування компонентів складного речення, напр.: Гнів викликав біль (чи Біль викликав гніві). Успіх забезпечив досвід (чи Досвід забезпечив успіх?). Він знайшов книжку в бібліотеці, яку давно хотів мати (чи В бібліотеці він знайшов книжку, яку давно хотів мати?).
8. Недоречне вживання дієприслівникових зворотів замість підрядних речень часу: Принісши цю книжку, йому дозволили взяти іншу. — Йому дозволили взяти іншу книжку, коли він приніс цю. їй, повернувшись у село, обіцяли знайти роботу за фахом. — Коли вона повернулась у село, їй пообіцяли знайти роботу за фахом.
9. Неправильне використання сполучних засобів у складних реченнях: Ці листи не лише поповнили матеріали шкільного літопису, а (треба а її) назавжди запали в юні серця. Завтра вдень невеликий та мокрий сніг (сполучи, зайвий). А якщо люди працюють з азартом, тим (треба то) багатша і красивіша їх держава. Ця людина дуже цікава, хоч (треба але) не всі про це знають.
10. Порушення смислового зв’язку (який досягається лексичним повтором. Як бачимо, більшість причин має лінгвістичну основу – з’ясовується, як логіка викладу реалізується засобами літературної мови, зокрема її морфологічними та синтаксичними ресурсами. Проте й екстралінгвальні чинники не другорядні. Інтелектуальний розвиток, евристичні нахили, навички слухати себе (контролювати своє мовлення), почуття міри щодо кількості мовлення – усе це теж сприяє логічності. Отже, щоб причина можливого алогізму не “спрацювала”, необхідно подбати про високу культуру мислення і про культуру спілкування мовою, яку вивчатимеш усе життя.
29. Дискусія. Етика професіного дискутивно-полемічного спілкування
Диску́сія — це форма колективного обговорення, мета якого - виявити істину або знайти правильний розв'язок порушеного питання через висловлення власнихміркувань та зіставлення поглядів опонентів на проблему. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, озвучуються протилежні думки, а емоційно-інтелектуальний стимул підштовхує до активного мислення.
Дискутивно – полемічна мова як вид красномовства дуже давня. Її активно використовували ще у публічному спілкуванні Давньої Греції.
Дискусія за своєю суттю, з погляду окремих науковців, є своєрідним обговоренням якогось питання, словесним змаганням кількох учасників з активним обстоюванням власних позицій. Суперечка – зіткнення різних поглядів чи позицій щодо певної проблеми, в процесі якого кожен учасник наводить аргументи на підтримку своїх переконань і критикує несумісні з ними твердження протилежної сторони . Характерними ознаками суперечки є: наявність тез, які висувають обидві сторони; аргументованість тези і антитези; критика позиції протилежної сторони. Передумовами виникнення суперечки є необхідність розв’язання певної проблеми за умови існування хоча б одного варіанта рішення. Суперечка виникає, коли рішення проблеми має своїх прихильників і супротивників. У суперечці пропонент висловлює думку (тезу), опонент знаходить у ній розбіжності, вказує на них і висуває свою антитезу. При цьому формулювання мають бути простими і стисло висловленими. У процесі висування аргументів слід стежити за тим, щоб теза і докази були логічно пов’язані. Доказ – це логічно необхідний умовивід чи ланцюг таких умовиводів, які ведуть до істинних посилок положення, яке доводиться.
5.Українське законодавство про мову, державний статус української мови. Мовна ситуація і мовна політика, престиж української мови
Українське законодавство про мову бере початок від березня 1918 p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У ст. 10 Конституції незалежної України, прийнятій 28 чер¬вня 1996 p., записано: «Державною мовою в Україні є україн¬ська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціо-нування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України/Украї́нська мо́ва (вимовляється [ukrɑ'jınʲsʲkɑ 'mɔwɑ]) — мова, поширена у Південносхідній Європі, у Північному Причорномор’ї, належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної родини. Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці[1], а також у країнах, куди свого часу виїхала значна кількість українців (українська діаспора)[2]. У 90-х р.р. XX ст. українська мова стала єдиною державною мовою в Україні та однією з трьох офіційних мов у Придністров’ї. Мовна політика - це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі. Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної мовної політики. Концепція державної мовної політики - це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовній царині. Мовна ситуація - "ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення" 9. Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови - головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі. Престиж мови залежить не від неї самої, а від її носіїв. На жаль, не всі українці усвідомлюють це. Тому українська мова в нашій державі стане престижною тоді, коли ми не будемо її соромитися, коли оволодіємо усім багатством її, навчимося гарно, виразно, правильно говорити по-українськи і будемо пишатися, що ми, українці, маємо таку чудову мову. А не українці будуть відчувати задоволення від того, що володіють цією мовою, будуть шанувати її і тих, хто її створив. Але насправді бажане ще досить далеко від реального...
8. Культура мови-складовий елемент культури людини. Основні ознаки культури мовлення
Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету. Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:
- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);
- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).
30. Види й жанри прилюдних виступів залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування
Прилюдний виступ – основний вид усного ділового мовлення
За змістом, призначенням, способом проголошення та обставинами
спілкування прилюдні виступи поділяються на жанри. Найбільш поширеними з
них є повідомлення, доповідь, промова, лекція, бесіда, дискусія.
Повідомлення – спосіб спілкування, призначений для передавання
інформації. З його допомогою передаються певні відомості від однієї
людини до іншої під час безпосереднього спілкування і через різні засоби
комунікації.
Доповідь – прилюдний виступ на певну тему або усне чи письмове офіційне
повідомлення про що-небудь керівникові.
Промова – виступ з якого-небудь приводу для висвітлення певної
інформації, впливу на розум, почуття і волю слухачів.
Лекція – усний виклад навчального предмета викладачем у вищому або
середньому спеціальному навчальному закладі.
Бесіда – повідомлення на яку-небудь тему з наступним обміном думками.
Дискусія – широке прилюдне обговорення будь-якого спірного питання.
31. Підготовка тексту до виступу. Збирання та нагромадження інформації. Значення ілюстрацій різних видів
Для успішного публічного виступу недостатньо вивчити літературу з обраної теми, знайти цікаві дані, зібрати переконливі факти, цифри, приклади. Необхідно подумати, як розташувати цей матеріал, в якій послідовності. Перед оратором виникає ряд питань: якими словами розпочати виступ, як продовжити розмову, чим закінчити виступ, як завоювати увагу слухачів і утримати її. Тому важливо приділити серйозну увагу роботі над композицією промови.
Структура усного виступу містить у собі вступ, основну частину, висновки. Кожна частина промови має свої особливості, які необхідно враховувати під час підготовки до ораторської промови. Основну увагу необхідно приділяти найбільшій за обсягом основній частині, власне викладу, що містить докази на користь вашої позиції. Вступ і висновки не повинні бути занадто великими. Пропорційно вони менші за основну частину, бо функції першого - ввести в тему, другого - підбити підсумки того, що було сказано.
Вступ. У вступі підкреслюється актуальність теми, значення її для даної аудиторії, формулюється мета виступу, коротко викладається історія питання. Перед виступаючим стоїть важливе психологічне завдання - підготувати слухачів до сприйняття даної теми.
Основна частина.
При побудові головної частини зробіть все можливе, щоб план і допоміжні дані були ясні і цікаві. Організуйте головні ідеї у вигляді простого, конкретного плану. Відкидайте все, що не стосується вашої мети. Дайте визначення незвичних термінів; використовуйте якомога більше конкретних прикладів; наводьте у випадку необхідності висловлювання авторитетних осіб; задавайте питання, щоб підкреслити перехід від однієї думки до іншої.
Висновки. Важливою композиційною частиною будь-якого виступу є закінчення. Переконливе і яскраве завершення запам'ятовується слухачами, залишає добре враження про промову.
Можна експериментувати, міняти частини твору, почати промову, наприклад, з кульмінаційного моменту чи навіть з висновків. Але це може використовувати лише досвідчений оратор, початківцеві так чинити ризиковано
32. Форми підготовки прилюдного виступу (план і розгорнутий план виступу, тези виступу тощо).Робочим інструментом промовця може бути простий план, складний план,
виписки, тези, конспект або реферат.
Простий план – це короткий перелік основних питань, які розкривають зміст теми.
Складний план – розгорнутий перелік усіх питань, які стосуються теми, з деталізацією і висновками. Виписки – це відтворення своїми або чужими словами найбільш важливих положень теми. Дослівні виписки – цитати – містять найсуттєвіші думки, характерні фрази,
иписки – цитати – містять найсуттєвіші думки, характерні фрази, конкретні статистичні дані і супроводжуються вказівкою прізвища й
ініціалів їх автора, назви, року видання та сторінки цитованої праці.
Тези – коротке формулювання найважливіших положень, які ще мають бути
розкриті та обґрунтовані; в них немає фактів, ілюстрацій, полеміки.
Конспект – послідовний виклад змісту теми; він містить усі форми запису
– план, тези, виписки. Реферат – узагальнююча самостійна робота з
викладом основного змісту теми, стану розробки досліджуваної проблеми з
елементами наукового аналізу, із систематизацію нових даних та
авторськими висновками, а також з оглядом літератури.
13. Багатство й різноманітність мовлення як одна з основних ознак мовної культури. Мова народу - багата й різноманітна, індивідуальне мовлення може бути багатим і бідним, одноманітним і різноманітним.Джерелами багатства мовлення є лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови, складені мовною практикою всіх попередніх поколінь носіїв цієї мови, збагачені розвитком суспільства. Що рідше повторюються в індивідуальному мовному просторі одні й ті ж лексичні одиниці та їх комбінації, то багатше і різноманітніше таке мовлення. Цього можна досягти шляхом:а) засвоєння активного запасу загальнонародного словника літературної мови;б) стилістично обгрунтованого використання різноманітних структур словосполучень і речень;в) творчого налрацювання професійно орієнтованих лексичних одиниць;г) постійної спонукації власного мислення щодо оновлення засобів спілкування;ґ) активізації пізнавальної діяльності мовця, спрямованої на нагромадження одиниць (терміни та їх дефініції) лексико-семан-тичного рівня.Багатство лексики - це і багатство значень. Багатство мови твориться не лише кількісним його складом, але й якісним - глибоким знанням синонімічного потенціалу мови.
14.Чистота мови. Поняття чистоти мови на орфоепічному і рівні слововживання.
Чистота мови нормативного акта тісно пов'язана з правильністю мови, відповідністю нормам літературної мови.
Чистота мови передбачає відсутність позалітературних елементів - просторічних слів, діалектизмів, жаргонізмів, плеоназмів, слів-паразитів, суржику тощо.
Просторічні слова мають знижений (згрубілий, іронічний) колорит, властиві розмовно-побутовому стилю, відзначаються невимушеністю, фамільярністю.
Діалектизми - слова з обмеженою сферою вживання (цевот, тута, типіро, в цему тощо), характерні для жителів певної місцевості, у діловому стилі не вживаються.
Жаргонізми - слова, що відображають специфіку людей, об'єднаних спільністю інтересів (насамперед, професійних), та їхнє вживання небажане, оскільки вони надають документу характеру просторіччя (бігунок - обхідний лисі, махнути, сачку вати, кумекати тощо).
Слова-паразити - зайві, повторювані слова, що не мають змістового навантаження у фразі (реально, от, знаєш, ну, так би мовити тощо).
Архаїзми - застарілі слова, що з різних причин (найчастіше -соціальних) вийшли з ужитку (пристав, присяжні засідателі, податель, подаяніє, сіє прошеніє тощо).
Суржик - мова, у якій штучно об'єднані без дотримання літературних норм елементи різних мов.
15. Поняття мовного стилю. Загальна характеристика функціональних стилів сучної укр мови : сфера функціонування, основні ознаки, мовні засоби й підстилі.
«Мовний стиль – це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання».
Науковий стиль. Сфера використання наукового стилю мови - наукова
діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта.
Основні ознаки наукового стилю: понятійність і предметність,
об’єктивність, логічна послідовність, узагальненість, однозначність,
точність, лаконічність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація,
пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки.
Основні мовні засоби: велика кількість термінів, схем, таблиць,
графіків, абстрактних слів, наукова фразеологія, цитати, посилання; відсутність
всього того, що вказувало б на особу автора, його уподобання:
емоційно-експресивних синонімів, суфіксів,.
Науковий стиль має такі підстилі: власне науковий (з жанрами текстів -
монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези);
Офіційно-діловий стиль. Сфера використання офіційно-ділового стилю мови
- спілкування в державно-політичному, громадському і економічному житті,
законодавство, адміністративно-господарська діяльність.
Основні ознаки офіційно-ділового стилю: документальність , стабільність , стислість, чіткість, висока стандартизація.
Основні мовні засоби: широке використання суспільно-політичної і
адміністративно-канцелярської термінології, специфічна фразеологія на
зразок порушити питання, подати пропозицію; відсутність
емоційно-експресивної лексики і будь-якої мовної індивідуальності
автора, обмежена синонімія, наявність безособових і наказових форм
дієслів; чітко регламентоване розміщення і будова тексту, обсяг основних
частин, наявність обов'язкових стандартних висловів.
Офіційно-діловий стиль мови має такі підстилі: законодавчий (закони,
укази, статути, постанови); дипломатичний (міжнародні угоди - конвенції,
повідомлення - комюніке, звернення - ноти, протоколи); адміністративно -
канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви,
Художній стиль. Це - найбільший і найпотужніший стиль української мови.
Він включає використання в міру потреби з стилістичною метою елементів
інших функціональних стилів.
Сфера використання художнього стилю - творча діяльність, література,
різні види мистецтва, культура, освіта.
Основні ознаки художнього стилю: образність, поетичність, естетика
мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображувальність.
Основні мовні засоби: багатство найрізноманітнішої лексики з
переважанням конкретно - чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак,
емоційно - експресивна лексика, різні види синонімів, омонімів,
фразеологізмів, використання з стилістичною метою історизмів, архаїзмів,
діалектизмів, просторічних елементів.
Художній стиль поділяється на підстилі за родами і жанрами літератури:
епічні (прозові: епопея, роман, повість, оповідання, нарис), ліричні
(поема, балада, пісня, поезія), драматичні (драма, трагедія, комедія,
мелодрама, водевіль), комбіновані (ліро-епічний твір, драма феєрія,
усмішка тощо).
Публіцистичний стиль. Сфера використання публіцистичного стилю -
икористання публіцистичного стилю -
громадсько-політична, суспільно - культурна, виробнича діяльність,
навчання.
Основні ознаки публіцистичного стилю: поєднання логічності доказів,
точності висловлення наукових положень з емоційно-експресивною
образністю, використання художніх засобів - епітетів, порівнянь,
метафор.
Основні мовні засоби - сплав елементів наукового, офіційно-ділового,
художнього стилів. В ньому широко використовуються суспільно-політична
лексика, політичні заклики, гасла, точні найменування (подій, дат,
місцевості, учасників), а також багатозначна образна лексика, що здатна
привернути увагу слухача (читача) і вплинути на нього.
В публіцистичному стилі виділяються кілька підстилів, кожний з яких має
жанрові й мовні особливості: стиль засобів масової інформації (газети,
журнали, радіо, телебачення), художньо-публіцистичний стиль (памфлети,
фейлетони, нариси), есе (короткі нариси вишуканої форми),
науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди тощо).
Розмовний стиль. Сфера використання - усне повсякденне спілкування у
побуті, на виробництві.
Основні ознаки розмовного стилю: усна форма спілкування, неофіційність
стосунків між мовцями і невимушеність спілкування, лаконізм, емоційні
реакції.
Основні мовні засоби: багатство інтонацій, емоційно-експресивна лексика,
суб'єктивної оцінки, різних типів простих речень (переважно коротких,
неповних, обірваних, односкладних і т.д.), можливі діалектизми,
фольклоризми,.
16.Офіційно-діловий стиль як різновид літ мови його основні засоби й підстилі.
Офіційно-діловий стиль. Сфера використання офіційно-ділового стилю мови
- спілкування в державно-політичному, громадському і економічному житті,
законодавство, адміністративно-господарська діяльність.
Основне призначення - регулювати ділові стосунки мовців у
державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати
громадянські потреби людей у типових ситуаціях.
Основні ознаки офіційно-ділового стилю: документальність , , стислість, чіткість, висока стандартизація.
Основні мовні засоби: широке використання суспільно-політичної і
адміністративно-канцелярської термінології, специфічна фразеологія на
зразок порушити питання, подати пропозицію; відсутність
емоційно-експресивної лексики і будь-якої мовної індивідуальності
автора, обмежена синонімія, наявність безособових і наказових форм
дієслів; чітко регламентоване розміщення і будова тексту, обсяг основних
частин.
Офіційно-діловий стиль мови має такі підстилі: законодавчий (закони,
укази, статути, постанови); дипломатичний (міжнародні угоди - конвенції,
повідомлення - комюніке, звернення - ноти, протоколи); адміністративно -
канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви,
38.Термінологічнісловники , в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки.
Основні українські словники:
Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і
первинне значення слова.
Орфографічний словник подає правильний правопис
Орфоепічні словники дають правильну вимову.
Словники іншомовних слів , які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов.
Історичні словники , в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше.
Діалектологічні словники , в яких дається лексика, вживана в певній
місцевості, на певній території.
Фразеологічні словники , в яких дається пояснення значень фразеологічних
зворотів або подається їх переклад з однієї мови на іншу.
Синонімічні словники , в яких подаються синонімічні рядиьповнозначних слів даної мови.
Словники власних імен , в яких фіксуються вживані в даній мові власні імена
Топонімічні словники , в яких описуються назви географічних об”єктів.
Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх
вживання в сучасній мові.
39. Педагогічне спілкування — це система органічної соціально-психологічної дії учителя-вихователя і вихованця в усіх сферах діяльності, що має певні педагогічні функції, спрямоване на створення оптимальних соціально-психологічних умов активної та результативної життєдіяльності особистості.
Педагогічне спілкування, як і спілкування взагалі, — досить складний феномен, який потребує творчого підходу. Виходячи із логіки навчально-виховного процесу, професійне спілкування має певну структуру, яка включає такі етапи:
1) моделювання, очікуваного спілкування з окремими вихованцями або дитячим колективом. Його здійснює педагог завчасно на основі знань особливостей фізичного і соціально-психічного розвитку особистості вихованця, розуміння особливостей прояву його характеру, обізнаності з рівнем розвитку колективу, передбачення можливих зустрічних дій окремого вихованця або всього колективу. Цей етап можна назвати прогностичним;
2) організація початкового етапу спілкування потребує швидкого залучення вихованця, особливо дитячого колективу, до процесу безпосередньої взаємодії. Інколи цей етап називають "комунікативною атакою". Головне, щоб організація здійснювалась через конкретну діяльність і спрямовувалась на діяльність, яка викликає в учнів інтерес;
3) керівництво спілкуванням у педагогічному процесі передбачає підтримання ініціативи вихованців у спілкуванні, внесення необхідних корективів, врахування соціальних умов, віку вихованців, їхніх індивідуальних особливостей, заохочення до активного спілкування;
4) аналіз результатів спілкування має бути спрямований на зіставлення проведеної роботи з раніше визначеними завданнями, виділення і аналіз допущених помилок, обдумування шляхів і засобів подолання виявлених помилок у майбутньому.
33.Способи викладу матеріалу.Вимоги до виробу і кількості аргументів у виступі
Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова промова.
В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів: 1)добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу (inventio - «винахід»), 2)Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності (dispositio - «розташування»), 3)»Словесне вираження», літературна обробка мови (e|ocutio), 4)Завчання, запам'ятовування тексту (memoria - «пам'ять»), 5)Проголошення (pronuntiatio).
Сьогодні в ораторській діяльності виділяють 3 основних етапи: докомунікативний , комунікативний і посткомунікативний.
Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.
Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками і пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв’язання проблем. Максимальний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознацомлені з текстомдоповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, посутніх доповнень і плідно вираженого рішення.
Доповідь звітна містить об’єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні і доречні цитати. Варто також укласти загальний план й усі положення та частини пов’язати в одну струнку систему викеладу.
Після обговорення, доповнень і коректив доповідь схвалюють зібранням і приймають остаточне рішення, як програму майбутніх дій на подальший період.
Промова - це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впліву на розум, почуття й волу слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.
2. Українська мова серед інших мов. Основні риси української мови, які вирізняють її з-поміж інших слов’янських мов. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Число мовців — близько 45 млн, більшість яких живе в Україні. Є державною мовою в Україні, офіційною мовою Придністров'я. Поширена також у Білорусі Молдові, Польщі, Росії, Румунії, , Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій Британії],Канаді, США та інших країнах, де мешкають українці. Українською мовою у світі послуговуються від 41 до 45 млн осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу]. Українську мову вивчає українське мовознавство, а також досліджує україністика (українознавство). Довкола походження та становлення української мови існує декілька гіпотез] — праслов'янська, давньоруська, південноруська 10-11 століття та інші[]. Згідно з нещодавно опублікованою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова відображає формування українців як етносу, що склався у VI-XVI ст. внаслідок інтеграції нащадків трьох слов'янських племен — полян, деревлян та сіверян за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення. Українська мова є результатом інтеграції трьох діалектів праслов'янської мови (полянського, деревлянського та сіверянського)[33]. У 18 — 20 століттях українська мова зазнавала утисків з боку польської та російської влади
35.Культура публічної монологічної мови.Доповідь, основні вимого до доповідей.
Усне мовлення – це мовлення, яке звучить і розрахованне на слухове сприйняття, воно характеризується специфічними засобами впливу на аудиторію. В усному спілкуванні, крім вербальних, задіяні невербальні засоби. В усному мовленні надзвичайно різнобічно виявляється людська сутність – психічні особливості, інтелект, світосприймання, спосіб мислення, виховання, здатність називати, оцінювати, контактувати з іншими та впливати на них. Це особливий і надзвичайно складний вид діяльності людини.
Доповідь є досить невивчена, але досить часто зустрічається робота в навчальних закладах. Розрізняють усний та письмовий доповідь (за змістом близький до реферату).
Доповідь - вид самостійної науково - дослідної роботи, де автор розкриває суть досліджуваної проблеми; наводить різні точки зору, а також власні погляди на неї.
Етапи роботи над доповіддю:
- Підбір і вивчення основних джерел по темі (як і при написанні реферату рекомендується використовувати не менше 8 - 10 джерел).
- Складання бібліографії.
- Обробка та систематизація матеріалу. Підготовка висновків і узагальнень.
- Розробка плану доповіді.
- Написання.
- Публічний виступ з результатами дослідження.
У доповіді з'єднуються три якості дослідника: вміння провести дослідження, вміння подати результати слухачам і кваліфіковано відповісти на питання. Відмінною рисою доповіді є науковий, академічний стиль.
34.Роль вербальних і невербальних засобів спілкування у процесі виголошення виступу
Процес виголошення визначає те, чи вдасться оратору зрештою вплинути на аудиторію. Тут потрібно враховувати особливості сприйняття як промови оратора, так і його самого. Аудиторія сприймає виступ не тільки через те, що говорить оратор, але здебільшого і через те, як він говорить.
Взагалі у комунікації виділяють два блоки:
- вербальний;
- невербальний.
Вербальний блок - це ті фактори, які пов'язані безпосередньо з промовою (аргументація, критика, структурування тексту, словесне вираження матеріалу тощо).
Різноманітні прийоми вербального впливу на аудиторію розглядалися у попередніх розділах риторики.
Невербальний блок - це ті фактори, які присутні в спілкуванні, але безпосередньо не пов'язані з текстами (пози, жести, міміка, мова простору, одягу, кольорів, манера спілкуватися тощо).
На етапі виголошення промови саме невербальні прийоми впливу оратора на аудиторію відіграють надзвичайно важливу роль.
Останнім часом з'явилось дуже багато робіт, присвячених невербальному спілкуванню. Це пов'язане з усвідомленням проблеми співвідношення знакових систем свідомого та несвідомого в процесах комунікації. Вербальний блок реалізує в мовленні те, що хоче сказати людина, а невербальний - ті мотиви, що знаходяться у несвідомому. Напевно у кожної людини були в житті такі ситуації, коли під час спілкування співрозмовник пропонував можливо щось вигідне, але людина не дуже замислювалась над цим, оскільки їй здавалось, що тут щось не так (він говорить нещиро, погано до неї ставиться тощо). Здебільшого в таких випадках апелюють до інтуїції або "шостого чуття", які дозволили виявити неправдивість співрозмовника. Скоріше за все, ця неправдивість була "прочитана" по невербальних знаках. Люди здатні більше довіряти цим компонентам, бо їх важко проконтролювати.
Знаки невербального спілкування різноманітні. Вони включають:
- мову жестів і поз;
- мову міміки;
- парамовленнєві характеристики;
- мову простору;
- мову одягу та мову кольорів тощо.
36.Промова як усний виступ. Види промов (мітингова, ювілейна, ділова). Основні вимоги до промов.Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.
Промова - це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впліву на розум, почуття й волу слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця. Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблнми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оператора- виявитм нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти уже відомі факти і реалії. Успішність мітингової промови залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувативесь арсенал вербальних і невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія- дієвий чинник впливу на свідомість слкхачів. Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Торкаючісь актуальних суспільно-політичних проблнм, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз’яснюють чи з’ясовуютьпевні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.
Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених в ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.
Ювілейна промова Присвячується певній даті, пов’язаній з ушануванням скреиої людини, групи осіб, урочистостям на честь подій з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльності- до ювілейної промові можна включати в хронологічному порядку найважливіші етапи діяльності та досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвою та всіляких гараздів.
Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі факти з його життя та діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її викладу, повінні морально та етично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.
Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:
- виклад суті певного питання;
- акцентування на основному;
- висловлення свого ставлення й оцінки;
- підкреслення значущості, важливості й актуальності ( чи навпаки );
- підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).
Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві чи президії, а й до всіх присутніх, побудувавши його таким чином, щоб одержана ними інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.
Підготовка до публічного виступу
Доповідь — одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Вона порушує нові проблеми, що ще потребують вирішення, має характер гострої злободенності. Доповідь є дуже важливим елементом системи зв'язків із громадськістю (приміром, повідомлення своєї точки зору на проблему, наукової та громадянської позиції тощо). Розрізняються політичні, звітні, ділові та наукові доповіді.
Представлення доповідача
Представлення доповідача передбачає надання стислої інформації про нього: його прізвище, ім'я та посада. Не потрібно викладати зміст його повідомлення, адже це його власне завдання, але голова зібрання може пояснити, чому саме цю людину запрошено виступити. Якщо вже з моменту представлення доповідач прагне справити враження, він має дати якомога більше інформації про себе тому, хто його представлятиме.
Попередня інформація для доповідача
Доповідач повинен знати заздалегідь:
1)тему засідання, конференції, круглого столу, зустрічі тощо;
2)склад аудиторій
3)хто ще виступатиме на зібранні;
4)де й коли відбудеться засідання, конференція, круглий стіл, зустріч тощо.

18.Класифікація документів за призначенням.Документи щодо особового складу.Їх загальна характеристика.(Автобіографія,Заява,Резюме,Характеристика).
Класифікація документів — це одне з завдань інформаційного пошуку, яке полягає у зарахуванні документа до однієї з кількох категорій на підставі його змісту.
За призначенням класифікують: (заява, автобіографія, резюме, наказ), довідково-інформаційні (довідка, службова записка, протокол, витяг із протоколу, телеграма, факс, стаття) та ін.
Автобіографія це документ, в якому особа повідомляє основні факти своєї біографії (подає опис свого життя та діяльності). Основна вимога до такого документа - досягти вичерпності потрібних відомостей і лакрнізму викладу. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу.
Реквізити: 1. Назва виду документа. 2. Текст, в якому зазначається: — прізвище, ім’я, по батькові; — дата народження; — місце народження; — відомості про освіту (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося навчатися); — відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній послідовності назви місць роботи й посад); — короткі відомості про склад сім’ї (батько, мати, чоловік, дружина, діти). 3. Дата написання. 4. Підпис.
ЗАЯВА - документ, який містить пропозицію або прохання однієї чи кількох осіб до установи чи керівної особи. Це один з найпоширеніших ділових паперів. Заява завжди пишеться від руки і в одному примірнику - так передбачено стандартом. Стандарт передбачає для заяви такі реквізити:
1) назва організації, установи чи посади особи, яким подається заява.2) відомості про того, хто подає заяву ;
3) назва документа "заява"
4) текст заяви; 5) дата й підпис .Заяви бувають прості (містять лише прохання чи пропозицію) й складні, мотивовані (подається обгрунтування прохання чи пропозиції, може наводитися перелік документів, що додаються до заяв).
Резюме - вид документа, в якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність та професійні успіхи й досягнення особи, яка його складає. Основна вимога до такого документа — вичерпність потрібних відомостей і лаконічність викладу. Найчастіше використовується під час прийому на роботу. Мета резюме — зацікавити роботодавця своєю кандидатурою.Для кожного конкретного випадку складається окреме резюме.
Характеристика - це документ, в якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника за підписами представників адміністрації. Це офіційний документ, який видає адміністрація на прохання працівника. Характеристику пишуть або друкують у двох примірниках, один з яких видають особі, а другий (копію) підшивають до особової справи.20:09:52
17.Ділові папери. Їх основні види. Загальні вимоги до мови ділових паперів.
ЗАЯВА - документ, який містить пропозицію або прохання однієї чи кількох осіб до установи чи керівної особи. Це один з найпоширеніших ділових паперів. Заява завжди пишеться від руки і в одному примірнику.
Автобіографія - це документ, в якому особа повідомляє основні факти своєї біографії (подає опис свого життя та діяльності). Основна вимога до такого документа - досягти вичерпності потрібних відомостей і лакрнізму викладу. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу.
Щоб правильно оформити різноманітні ділові папери, потрібно враховувати особливості офіційно-ділового стилю мовлення, дотримуватися основних вимог до будь-якого документа, а саме:
1) додержуватись прийнятих у даному суспільстві форм ділових паперів, їхньої структури та ін.;
2) дотримуватися норм сучасної української літературної мови, не вживати кальок, використовувати загальновідомі, зрозумілі слова і конструкції;
3) не використовувати просторічних, діалектних, розмовних, емоційно-експресивних мовних засобів;
4) домагатися логічної завершеності, чіткості висловлювань, точності викладу, вичерпності й переконливості обгрунтувань;
5) уникати двозначності, багатослів'я;
Вимоги до мови ділових паперів:
Логічна послідовність.
Повнота інформації.
Ясність викладу, точність опису.
Переконливість.
Нормативність мовних засобів.19:56:02

20.Обліково-фінансові документи. Їх загальна характеристика.(доручення,розписка та інші)
Обліково-фінансові документи – документи, які підтверджують здійснення фінансово-розрахункових операцій.
Доручення — письмове повідомлення, за яким організація чи окрема особа надає право іншій особі від її імені здійснювати певні юридичні чинності або отримувати матеріальні цінності.
Доручення видаються на розпорядження майном, отримання грошових і матеріальних цінностей.
реквізити: Назва організації, яка видає доручення. Номер доручення й дата видання. Посада, прізвище, ім'я, по батькові особи, якій видано доручення. Назва організації чи підприємства, від якого повинні бути отримані матеріальні цінності. Перелік цінностей із вказівкою на їх кількість і суму. Строк дії доручення. Зразок підпису особи, якій видано доручення. Назва документа, що посвідчує особу отримувача цінностей (паспорт, посвідчення). Підписи службових осіб, які видали доручення.
Розписка — це документ, який підтверджує передачу й одержання грошей, матеріальних цінностей, документів тощо від установи чи приватної особи.
Розписки можуть бути приватними й службовими та повинні містити такі реквізити:
Назва документа.
Текст.
Дата.
Підпис.
Засвідчення (за необхідності).
19.Довідково_інформаційні документи.Їх загальна характеристика.(Доповідна, пояснювальна записка, протокол, витяг з протоколу, Запрошення, Оголошення)
Довідково-інформаційні документи — це документи, що містять інформацію про фактичний стан справ у структурі, який є підставою для прийняття розпорядчих документів. Вони мають допоміжний характер відповідно до організаційно-розпорядчих документів, не є обов'язкові для виконання на відміну від них.
Доповідна записка – документ, який адресують керівникові даної організації або організації вищого рівня.
Реквізити доповідної: – адресат (кому адресована доповідна записка); – назва виду документа (ДОПОВІДНА ЗАПИСКА); – дата;
– номер документа; – місце складання;
– заголовок до тексту; – текст; – додаток, підстава; – підпис
Пояснювальна записка — документ, в якому: офіційна доповідь про певні дії в певний проміжок часу (на яку може даватись позитивна або негативна оцінка, якщо пояснювальна залишилась без відповіді — це адміністративне порушення керівництва); Пояснювальні записки можуть бути службовими (відтворюються, як правило, на бланках) й особис тими (відтворюються на аркушах паперу за підписом автора).
Реквізити:
Назва структурного підрозділу, звідки надійшов документ Адресат,Адресант, Назва документа. Дата. Номер. ЗаголовокТекст. Посада адресанта. Підпис, ініціали, прізвище адресанта.
Протокол — це службовий документ із записом ходу обговорення питань та рішень, ухвалених на зборах, нарадах, конференціях, інших засіданнях колегіальних органів. Протокол ведуть під час засідання колегіального органу.
Витяг з протоколу — коротка форма повного протоколу. У витягу вказують прізвища та ініціали тих, хто виступив (без викладу виступів), а також зміст прийнятих рішень. Витяг із протоколу підписують голова й секретар засідання. У протоколі роблять помітку про зроблений витяг, а також зазначають, кому його вручено чи надіслано.
Запрóшення — коротке повідомлення про якусь подію і запрошення взяти в ній участь. Суто ділові (на конференцію, форум, з'їзд, нараду, презентацію, виставку тощо) пишуться на фірмових бланках, а до культурно-мистецьких заходів часто виготовляють спеціально художньо оформлені запрошення.
Оголошення — це інформаційний документ, в якому подається інформація, адресована певному колу зацікавлених осіб. Мета — інформувати про різні події життя особи: навчання, роботу, обмін чи продаж квартири, різні культурно-громадські та наукові заходи. Оголошення подаються на сторінках газет, журналів та окремих афішах
1.Загальне поняття про мову, мовлення і мовну культуру. Мова і суспільство, функції мови. Мо́ва — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання. У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна. Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці.. Виражальна (експресивна, емотивна, модальна) функція охоплює величезний діапазом. мовленнєвій поведінці людини. Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін. Мо́влення — це процес спілкування людей між собою за допомогою мови, а також створення та передача повідомлення за допомогою радіо чи телебачення.
3. Поняття національної, літературної , державної, рідної та офіційної мови.
Національна українська мова – це мова українського народу, української нації, яка об’єднує літературну форму загальнонародної мови, її територіальні та соціальні діалекти. Національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії, психології, що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої та національної діяльності. Національна мова об'єднує людей більше, ніж класова, партійна приналежність, етнічне походження. Ось чому на відміну від літературної, національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти й багатства спільної національної культури. Національну мову як вічну духовну цінність не можна підганяти під категорію «державної», «офіційної» мови, що знаходиться у сфері поточної матеріальної політики. Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма на¬ціональної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, уза¬гальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найви¬щим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі націо¬нальної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Вона обслуговує всі сфери життя і діяльності суспільства. Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики. РІДНА МОВА — мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їх нац. своєрідності. Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. Тому в худож. л-рі — поезії і прозі — всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни, тобто Р. м. сприймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а значно інтимніше — як одне з гол. джерел патріот. почуттів, як рецептор духовно-емоц. сфери людини. Письменники поетизують рідну мову так само, як і рідний край, його пейзажі, як свій народ. Мова входить у систему худож. образів. Офіці́йна мо́ва — мова, якій у певній державі, країні чи міжнародній організації надано спеціального (порівняно з іншими мовами — «надзвичайного») статусу [Джерело?] — як мови, вживання якої обов'язкове в офіційних документах, в органах законодавства, державного управління, судочинства, у закладах освіти, науки, культури тощо.Для мови, визнаної офіційною в певній державі (країні), використовують також термін «державна мова».Як правило, це мова, якою зобов'язані послуговуватися урядові та інші офіційні установи у своїй документації (листуванні тощо). У країнах, що мають не одну офіційну мову, закон може вказувати на написання документів декількома мовами.
4.Українська літературна мова як унормована форма загальнонародної мови української нації.Основні риси літературної мови.
Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності. За функціональним призначенням – це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.
Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками:
· унормованість;
· стандартність;
· наддіалектність;
· поліфункціональність;
· стилістична диференціація;
· наявність усної і писемної форм вираження.

Приложенные файлы

  • docx 715278
    Размер файла: 67 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий