Робота


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
МАРІУПОЛЬСЬКИЙ КОЛЕДЖ ДВНЗ «ПДТУ»
Реферат
«Донеччина у роки Великої Вітчизняної Війни».
Виконав студент
ПР-12
Філатов Владислав
Викладач
Табала О.Е.
Зміст:
1.Вступ
2. Події які спровокували Другу світову війну………………..…………………………………………………… 3-
3. Початок Другої Світової Війни…………………………………………………………………
4. Напад на Союз Радянських Соціалістичних Республік………………………………………………………………..
5. Плани Рейхстагу щодо Донбасу…………………………………………………………………
6. Бойові дії на території Донецької області……………………………………………………………………
7. Панування фашистів…………………………………………………………………
8. Визволення Донбасу……………………………………………………………………
9. Післявоєнна розбудова……………………………………………………………………………
10.Висновки………………………………………………………………………
11. Джерела інформації……………………………………
11.Додаток:
11.1 Герої Радянського Союзу Донбасу……………………………………………………………………………
11.2 Преса у часи Великої Вітчизняної Війни……………………………………………………………………
Вступ
2.Початок Другої Світової Війни
2.1 Передвоєнна агресія Німеччини та Італії
1933 року після приходу до влади Націонал-соціалістичної робочої партії на чолі з Адольфом Гітлером Німеччина починає ігнорувати усі обмеження Версальського договору (ігнорування договору і подальші дії Гітлера були вчинені за згоди Англії і Франції) — розпочинає призов до армії і швидко нарощує виробництво озброєнь і військової техніки. 14 жовтня 1933 року Німеччина виходить з Ліги Націй і відмовляється від участі у Женевській конференції з роззброєння. 26 січня 1934 підписується Угода про ненапад між Німеччиною та Польщею. 24 липня 1934 року Німеччина пробує здійснити аншлюс Австрії, інспірувавши у Відні урядовий заколот, але змушена відмовитись від своїх планів через різку і негативну позицію італійського диктатора Беніто Муссоліні, що відправив до австрійського кордону 4 дивізії.
У січні 1936 року Муссоліні дає принципову згоду на анексію німцями Австрії за умови їхньої відмови від експансії в Адріатиці. 7 березня 1936 року німецькі війська увійшли до Рейнської демілітаризованої зони.
Велика Британія і Франція не чинили опору, обмежившись формальним протестом. 25 листопада 1936 року Німеччина і Японія ухвалили Антикомінтернівський пакт про спільну боротьбу з комунізмом. 6 листопада 1937 року до пакту приєдналась Італія.
Без оголошення війни 3 жовтня 1935 року Італія напала на Ефіопію. Підсумком війни стала анексія Ефіопії й проголошення разом з Еритреєю та Італійським Сомалі колонії Італійська Східна Африка. Ця війна показала неспроможність Ліги Націй, членами якої були Італія й Ефіопія, врегульовувати міжнародні конфлікти. У цій війні італійські війська широко застосовували заборонену хімічну зброю: іприт і фосген.
2.2 Перед воєнна політика СРСР
Одразу після встановлення комуністичної влади у СРСР, почалася активна політика поширення цієї ідеології у світі. Головними цілями пропаганди були країни Європи, США, Китай.
23 лютого 1927 року міністр закордонних справ Великобританії Джозеф Остін Чемберлен вимагає від СРСР припинити військову і політичну підтримку гоміньданівсько-комуністичного уряду. Відмова СРСР погіршила відносини між Британією і СРСР. Китайський наліт на посольство СРСР в Пекіні 6 квітня і обшук радянсько-британського АТ «Аркос» в Лондоні 12 травня британською поліцією надали консервативному уряду Болдуїна секретні радянські документи, які підтверджували «підривну діяльність» московського Комінтерну у Великобританії і Китаї. 27 травня Британія розірвала торгові і дипломатичні відносини з СРСР. В радянському Союзі це сприйняли як підготовку «хрестового походу» проти СРСР і стали активно готуватися до війни. Можливість нападу коаліції капіталістичних сил тиражувалась офіційною пропагандою.
Ще одним наслідком поширення пропаганди є Громадянська війна в Іспанії.
Наприкінці 1935 року активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 року партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту.
Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот.
Антиурядовий заколот націоналістичних сил 17 липня 1936 року став початком громадянської війни в Іспанії. Довготривалому та кривавому характеру громадянської війни сприяла інтервенція СРСР (на боці урядових сил) та Німеччини й Італії (на боці правих сил). Німеччина та СРСР використовували посередницьку війну для перевірки своєї зброї та тактики.
В березні 1939 року «п'ята колона» в Мадриді за підтримки британської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид захопили заколотники, республіку було повалено. 2 квітня 1939 року США офіційно визнали франкістський уряд. Війна закінчилась встановленням авторитарного (диктаторського) режиму генерала Франко.
СРСР фінансово підтримувало комуністичні партії, так до влади прийшли Радянські (протектори) у Чехословаччині, Югославії і вже після війни у Китаї.
2.3 Японія перед Другою Світовою Війною:
Японія мала територіальні претензії до Китаю, які стали причиною Японсько-Китайського конфлікту, який перейшов у війну 1937-1945рр.
7 липня 1937р. стався конфлікт на мосту Луґоуцяо. Після серії провальних переговорів між Китаєм та Японією, 26 липня 1937 року Японія почала повномасштабні бойові дії. 8 серпня — 8 листопада відбулась Друга шанхайська битва, під час якої численні японські десанти у складі 3-го експедиційного корпусу Мацуі Іване, за інтенсивної підтримки з моря та повітря, захопили місто, незважаючи на сильний опір китайців. 13 грудня захоплено Нанкін, уряд евакуювався у місто Ханькоу. Японська армія 5 днів вирізала в місті цивільне населення, загинуло 50 тисяч осіб. Внаслідок битви за Нанкін китайська армія втратила всі танки, артилерію, авіацію та військово-морський флот. У червні — липні 1938 року китайці зупинили стратегічний наступ японців на Ханькоу через Чженчжоу, зруйнувавши греблі, що не давали розлитися річці Хуанхе.
З листопада 1938 року Японія вирішує змінити стратегію активної боротьби стратегією виснаження. Японська імперія обмежується лише локальними операціями на фронті та переходить до посилення політичної боротьби.
Японія мала територіальні претензії і до СРСР.
9 липня 1938 року радянські війська стали підтягуватися до кордону з Маньчжурією. 11 липня японські газети опублікували повідомлення про порушення радянськими прикордонниками кордону Маньчжурії, а 12 липня прикордонники захопили сопку Заозерну, яка перебувала на території маріонеткової держави. Уряд Маньчжурської держави 14 липня 1938 року заявив протест про порушення свого кордону. Після цих подій неминучим став збройний конфлікт. 29 липня японські війська перейшли кордон СРСР. Бої тривали до 11 серпня 1938 року і закінчилися повним розгромом японських військ на радянській території.
У травні 1939 року на допомогу Монгольській народній республіці, яка боролася проти Японії, відповідно до радянсько-монгольського договору про взаємодопомогу, СРСР направило війська в МНР під командуванням комкора Жукова. У запеклих боях біля ріки Халхин-Гол радянські і монгольські війська розгромили японські військові частини. У серпні 1939 року Японія визнала свою поразку.
Розгром японської армії на Халхин-Голі став провалом десятилітнього японського зовнішньополітичного курсу, спрямованого на розв'язання війни з СРСР і зіграв вирішальну роль у ненападі Японії на СРСР.
1.4 Міждержавні передвоєнні угоди
«Мюнхенська угода»
30 вересня 1938 року британський прем'єр-міністр Чемберлен і Гітлер підписали декларацію про ненапад і мирне врегулювання суперечок між Великою Британією та Німеччиною — угоду, відому в СРСР як Мюнхенська змова. 1938 року Чемберлен тричі зустрічався з Гітлером, а після зустрічі в Мюнхені повернувся додому зі своєю знаменитою заявою «Я привіз вам мир!». Фактично ця угода, укладена без участі Чехословаччини, призвела до її розподілу Німеччиною, за участі Угорщини і Польщі. Вважається класичним прикладом задобрення агресора, що тільки спонукало його на ще більше поширення своєї агресивної політики і стало однією з причин початку Другої світової війни.
«Франко-німецька декларація»
6 грудня 1938 року Жорж Бонне, міністр закордонних справ Французької республіки і Йоахим фон Ріббентроп, міністр закордонних справ німецього рейху підписали міждержавну угоду.
«Пакт Молотова-Рібентропа»
В період політичної кризи 1939 року в Європі утворились два військово-політичні блоки: британо-французький і німецько-італійський, кожен з них був зацікавлений в угоді з СРСР.
15 серпня 1939 посол Німеччини в СРСР фон Шуленбург зачитав Молотову послання міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа, де він висловлював готовність особисто прибути до Москви для «з'ясування німецько-російських відносин». Того ж дня до РККА направляються директиви про розгортання додаткових 56 дивізій до вже існуючих 96.
19 серпня 1939 року у Берліні підписано торгівельно-кредитну угоду між Німеччиною і Радянським Союзом. Повідомлення про цю подію з'явилось у радянській пресі 21 серпня.
Радянська сторона припинила британо-франко-радянські переговори у Москві.
21 серпня Гітлер пішов на безпрецедентний крок: він особисто звернувся до Сталіна. Гітлер надіслав Сталіну телеграму у якій офіційно прийняв запропонований Молотовим проект пакту про ненапад, а також заявив про готовність обговорити додатковий протокол. У телеграмі була пропозиція прийняти райхсміністра Ріббентропа не пізніше 23 серпня. Відповідь Сталіна, у якій він приймав усі пропозиції Гітлера, була вручена послу Німеччини через дві години[16].
23 серпня 1939 року в Москві СРСР підписує з Німеччиною договір про ненапад. В секретному додатковому протоколі передбачався розподіл сфер інтересів у Східній Європі, включно з прибалтійськими державами і Польщею.
3. Початок Другої Світової Війни
2.1 Вторгнення в Польщу.
1 вересня 1939 року Німеччина та Словаччина розпочали військову операцію проти Польщі. У відповідь Велика Британія і Франція (а слідом за ними й залежні від них країни), згідно з попередніми домовленостями з польським урядом, 3 вересня 1939 року оголосили війну Німеччині, з локального конфлікту між Німеччиною та Польщею війна переросла у світову.
Наступ німецьких військ розвивався за планом. Польські війська виявилися слабкою військовою силою порівняно з узгоджено діючими танковими з'єднаннями та люфтваффе. На Західному фронті союзні англо-французькі війська не проявляли активності (див. Дивна війна). Тільки на морі війна почалася одразу: 3 вересня німецький підводний човен «U-30» без попередження напав на англійський пасажирський лайнер «Атенія»
5 вересня США і Японія оголошують про свій нейтралітет у європейській війні.
17 вересня у конфлікт втрутився Радянський Союз. Червона армія перейшла кордон Польщі і розпочала бойові дії проти польської армії.
В силу распоряжения Советского правительства войска Украинского и Белорусского фронтов, выполняя приказ Главного Командования, 17 сентября перешли границу бывшего польского государства, чтобы взять под свою защиту жизнь и имущество населения Западной Украины и Западной Белоруссии. Стремительным натиском части Красной Армии разгромили польские войска, выполнив в короткий срок свой долг перед Советской Родиной.
Відповідно до таємної угоди з Німеччиною СРСР окупував східні області Польщі (землі Західної України та Західної Білорусії).
28 вересня німці увійшли до Варшави. Цього ж дня в Москві підписано Договір про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною, який встановив лінію розмежування між німецькими і радянськими військами на території колишньої Польщі приблизно по «лінії Керзона».
6 жовтня капітулювали останні підрозділи польської армії.
Результатом кампанії став розгром польських збройних сил, евакуація польського уряду і залишків його армії за кордон. Відповідно до секретного доповнення до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом територію Польщі поділено між Третім Рейхом та СРСР, а також Словаччиною і Литвою. Остання не воювала, але 10 жовтня 1939 року підписала з СРСР Договір про взаємодопомогу, згідно з яким литовський уряд дав згоду на дислокацію на своїй території частин Червоної Армії та отримав від Радянського Союзу частину колишніх польських земель — Віленську область. Червона Армія окупувала східну частину Польщі (землі Західної України та Західної Білорусії). Пізніше Західна Україна (1 листопада 1939 року) і Західна Білорусь (2 листопада 1939 року) увійшли до складу СРСР (формально до УРСР та БРСР відповідно).
3. Напад Німеччини на Союз Радянських Соціалістичних Республік
22 червня 1941 року рано вранці Німеччина за підтримки своїх союзників — Італії, Угорщини, Румунії, та Словаччини — раптовоії без попередження напала на СРСР. Почалася Німецько-радянська війна, яку у радянській та сучасній російській історіографії називають Великою Вітчизняною Війною.
Німецькі війська завдали потужного раптового удару по всьому західному радянському кордону трьома групами армій: «Північ», «Центр» та «Південь». Першого ж дня знищено або захоплено значну частину радянських боєприпасів, пального і військової техніки; знищено близько 1200 літаків. 23 — 25 червня радянські фронти намагаються завдати контрудари, проте зазнають невдачі.
В Україні на початку серпня війська групи армій «Південь» відрізали від Дніпра та оточили під Уманню дві радянські армії. Однак захопити Київ їм знову не вдалося. Тільки після повороту військ південного флангу групи армій «Центр» (2-ї армії і 2-ї танкової групи) на південь становище радянського Південно-Західного фронту різко погіршилося. Німецька 2-а танкова група, відбивши контрудар Брянського фронту, форсувала Десну та 15 вересня з'єдналась з 1-ї танкової групою, що наступала з Кременчуцького плацдарму. Внаслідок битви за Київ повністю розгромлений радянський Південно-Західний фронт.
Катастрофа під Києвом відкрила німцям шлях на південь. 5 жовтня 1-а танкова група вийшла до Азовського моря у Мелітополі, відрізавши війська Південного фронту. У жовтні 1941 року німецькі війська захопили майже весь Кримський півострів, крім Севастополя.
Поразка на півдні відкрила німцям дорогу на Донбас.
4. Бойові дії на території Донбасу
На територію Донбасу вступили одразу дві ударні групи «Південь» та «Центр».
Бліцкриг на території Донбасу майже вдався вже 20 жовтня 1941р. було окуповано Сталіно, а 30 жовтня Артемівськ.
У поспіху Радянські війська та НКВД замітали за собою сліди було вбито та закатовано більше 50 тисяч людей. Коли німці дісталися Донецької філармонії вони були шоковані побаченим, у філармонії було поховано більше 4 тисячі чоловік
Таким окупований Донбас залишався майже до початку 1943 року.
Панування гітлерівців у Донбасі
Ті підприємства які були не знищені бомбардуваннями, почали роботу. У Жданові було відновлено роботу на текстильній фабриці. В економічному плані Україна мала стати джерелом дешевих продуктів харчування і робочої сили. Приватна торгівля, за винятком ринків та української кооперації, була заборонена. Усі культурно-просвітницькі товариства й установи були закриті, дозволялася тільки початкова освіта. На роботу до Німеччини було вивезено з України понад 2,4 мільйона людей. Окупована територія була включена до так званої «військової зони», підпорядковану безпосередньо командуванню гітлерівських військ. За двадцять два місяці окупації фашистські інквізитори знищили 279 тисяч і заслали на каторгу до Німеччини 200 тисяч мешканців Донеччини.
Населення Донбасу повинно було служити Німеччині, чоловіки повинні були воювати за німців, а жінки працювати на підприємствах.
До багатств донецької землі одразу ж потяглися щупальці монополій Крупа, Сіменса й Опеля. Для експлуатації донецьких шахт і заводів гітлерівці заснували гірничо-металургійне товариство «Схід». Відбудовою шахт займалася спеціальна організація «Берг Хютте-Ост». До листопада 1942 року, як свідчать документи, було відновлено 40 вугільних шахт. Проте за п'ять місяців на цих шахтах досягнуто лише 2,3% довоєнного видобутку вугілля за такий же період. Так, у колишньому тресті «Фрунзевугілля» щодобово видобувалося в 300 разів менше, ніж до війни. Гітлерівцям довелося навіть в Донбас завозити вугілля з Домбровського району. Усі мешканці міст і селищ, починаючи з 10-річного віку, були зобов'язані проходити реєстрацію на біржі й носити під страхом смерті нарукавну пов'язку з індивідуальним номером. На підприємствах ввели 14- або 16-годинний робочий день. Робітники шахт і заводів перетворилися фактично на рабів.
Маріуполь
8 жовтня 1941 року Маріуполь був захоплений частинами 3-го танкові корпуса 1-й танкової групи вермахту (група армій «Південь»), у результаті чого почалася 23-місячна окупація міста. 16 місяців Маріуполь перебував у прифронтовій зоні. Його було включено в зону керування військового командування. Окупація міста тривала майже 2 роки (з 8 жовтня 1941 року по 10 вересня 1943 року). За цей час гітлерівці розстріляли в місті близько 10 тисяч мирного населення. Викрадено в Німеччину близько 50 тисяч молодих маріупольців. У концтаборах від голоду й хвороб загинуло близько 36 тисяч радянських військовополонених. 20-21 жовтня 1941 року відбувся масовий розстріл окупантами єврейського населення Маріуполя в протитанкового рову біля Агробази. Наприкінці 1942 року в дні жалоби, оголошеної Гітлером за знищеною під Сталінградом 6-ю армією, у Маріуполі фашисти наповнили 18 залізничних вагонів пораненими й хворими червоноармійцями, наглухо забили двері, загнали вагони в тупик і тримали їх там доти, поки всі полонені не загинули.
Наприкінці 1941 року гітлерівцями створене гірничо-металургійне товариство «Схід», що повинне було експлуатувати виробничі потужності Донецького вугільного басейну, але, незважаючи на жорстокі репресії, головний виробник зброї Німеччини фірма «Крупп» так і не змогла пустити агрегати на Маріупольському заводі імені Ілліча. У січні 1942 року фашистами за відмову в співробітництві був убитий знаменитий сталевар заводу імені Ілліча Макар Мазай.
Незважаючи на масові розстріли, на жорстокий окупаційний режим, у місті діяли підпільно-патріотичні групи, якими керували Е. М. Штанько, Д. Н. Ломізов, А. Кравченко та інші. Багато підпільників загинули від рук окупантів. Під час окупації в місті був формально відроджений орган місцевого самоврядування — міську управу на чолі з бургомістром Комровським, що фактичної влади не мала, але повинна була підтримувати порядок у місті й забезпечувати збір податків від місцевих жителів. У Маріуполі випускалася «Маріюпільська газета», редактором якої був колишній генеральний секретар продовольства Центральної Ради Г. Стасюк. Спробами українців були відроджені осередки «Просвітительства», відкритий український театр. Працювало 42 школи, викладання в які здійснювалося українською мовою. Деякі підручники для шкіл написали місцеві вчителі.
Визволення Жданова
Зазнавши великих втрат у живій силі і техніці, противник відступав. Командування армії, щоб закріпити успіх наступу, вирішило продовжити його і звільнити м.Маріуполь.
Готовність до наступу визначилася в 10-00 7 вересня.
Відповідно до Наказу частини 130 стрілецької дивізії у взаємодії з 3 (9?) Гвардійською кавалерійською дивізією в ніч з 5 на 7 вересня перейшли в рішучий наступ.
8 вересня наші війська підійшли настільки близько до міста Маріуполю, що вже бачили його. Місто горіло. Були чутні вибухи. «Перед нашими очима горів Маріуполь, спалений гітлерівськими факельниками. Язики полум'я зливалися з хмарами, чорний дим закривав відблиски Місяця ». Це варвари-німці і їх прихвосні творили сої чорну справу.
За кілька днів до відступу з Маріуполя фашисти отримали інструкцію, в якій пропонувалося повністю руйнувати промислові міста, вивезти все цінне обладнання та майно в Німеччину, а жителів від мала до велика викрасти в тил.
Під сильним вогнем противника таганрогци йшли вперед. Ніщо не могло зупинити їх. Смерть виривала одного з рядів, його місце займав інший. Падав пораненим цей, тоді виростав третій. Так йшли в бій таганрогци, солдати багатьох національностей звільняти місто України - Маріуполь. Гасло «Маріуполь буде знову наш!»
10 вересня, о 23-00 підрозділи 130 стрілецької дивізії перейшли в рішучий наступ і до 24-00, зламавши опір противника, почали долати його.
Вже до 4-00 підрозділи 371 стрілецького полку (130-ї стрілецької дивізії) вели бій на східній околиці м. Маріуполя. Почалося форсування р.Кальміус, був знищений супротивник на території заводу «Азовсталь».
До 8-00 бійці полку форсували р.Кальміус і спрямувалися до центру міста. Вулиця за вулицею бралися з боєм. Німці чіплялися за кожен будинок, усюди чинили опір. Але, незважаючи на це, протягом двох годин було очищено кілька вулиць і тим самим створені невигідні умови для німецького гарнізону, обороняти центр Маріуполя.
В цей же час 3-й стрілецький батальйон 371 стрілецького полку, переміщений на правий фланг полку переправився через р.Кальміус і кинувся до заводу ім.Ілліча.
До 11-00 підрозділу 371 стрілецького полку (130 стрілецької дивізії) були вже в центрі міста і до 14-30 очистили від противника південну і центральну його частину, вийшли до залізничного вокзалу.
У той час, коли місто Маріуполь зі сходу штурмували частини і з'єднання 44 армії, із заходу на нього наступали морські піхотинці.
До 15-30 10 вересня після майже десятигодинного бою частини 130 дивізії повністю очистили місто від супротивника і до 10-00 з'єдналися з морським
Немецкий гарнизон был частично истреблен. Уцелевшие вражеские подразделения и части с большими потерями были отброшены на запад.
6 вересня 1943 року при відступі окупанти знищили все промислове встаткування, спалили будинки й села. У ніч із 9 на 10 вересня 1943 року в порту висадилися 1-й і 2-й загони 384-го ОБМП Азовської Військової Флотилії Чорноморського Флоту. 10 вересня військами 130-й Таганрозької й 221-й дивізій 44-й армії Південного фронту (з 20 жовтня 1943 року — « 4-й Український фронт») за підтримкою з повітря частин 4-й повітряної армії й підрозділів Азовської Військової Флотилії вибили німців з міста.Визволення донбасу
Двадцять дев'ятого січня 1943 року почалося визволення Донбасу. Після двотижневих наступальних операцій війська Південно-Західного фронту просунулися від Сіверського Дінця до Міусу і до кінця 18 лютого вийшли на рубіж Краматорськ — Слов'янськ — Красноармійськ — Родакове — Дьякове. Червона Армія визволила 40 населених пунктів, серед них Слов'янськ, Краматорськ, Красноармійськ, Красний Лиман, Добропілля, Олександрівка, Ями. Одночасно війська Південного фронту визволили східні райони Донбасу, просунувшись за 12 днів від нижньої течії Дону і Сіверського Дінця до Міусу.
Бої за Донбас носили виключно запеклий характер. Гітлер, який прибув на південну ділянку фронту, вимагав від своїх військ утримувати Донбас за будь-яких обставин. На вузьких ділянках фронту фашистам удалося створити перевагу в кілька разів, витіснити наші війська і знову захопити північно-східні райони Донбасу з містами Красноармійськ, Краматорськ і Слов'янськ. За вказівкою Ставки Верховного Головнокомандування війська Південно-Західного фронту протягом 28 лютого — 3 березня з боями відступали за Сіверський Донець.
Навесні лінія фронту в Донбасі стабілізувалася по Сіверському Дінцю і далі на південь по правому березі ріки Міус до Азовського моря. Влітку 1943 року гітлерівське командування стягнуло сюди 22 дивізії, створивши міцну оборону на річці Міус.
Готуючи операцію для розгрому ворога на Курській дузі, Ставка Верховного Головнокомандування вжила заходів, щоб зв'язати сили фашистів у Донбасі, відволікаючи їх від напрямку головного удару. Велике стратегічне значення мав липневий наступ військ Пів-денно-Західного й Південного фронтів на Сіверському Дінці й Міусі. На Донбаському напрямку було зосереджене значне угруповання військ (1 мільйон 270 тисяч солдат, 20 754 гармати, 2150 танків і 1604 літаки). Сімнадцятого липня 8-а гвардійська армія Південно-Західного фронту перейшла в наступ і виконала завдання щодо створення плацдарму на правому березі Сіверського Дінця.
Одночасно здійснювався наступ на Південному фронті. Вже наприкінці першого дня війська 5-ї ударної армії вийшли на рубіж Степанівка — Маринівка. Разом з ними частини 2-ї гвардійської армії, форсувавши Міус, визволили село Дмитрівку Сніжнянського району, яке стало плацдармом для подальшого наступу.
Ці військові операції дозволили виграти одну з найзначніших і найвирішальніших битв другої світової війни — Курську битву. Після розгрому фашистів на Курській дузі радянське командування зосередило необхідні сили для визволення Донбасу. У складі Південного фронту (командуючий генерал Ф.І. Толбухін) діяли п'ять, а в складі Південно-Західного фронту (командуючий генерал Р.Я. Малиновський) — шість армій. їх підтримували дві повітряні армії. Координацію дій фронтів здійснював представник Ставки Верховного Головнокомандування Маршал Радянського Союзу О.М. Василевський.
Поставлене перед радянськими військами завдання полягало в тому, щоб ударами двох фронтів — Південно-Західного й Південного — розбити 1-у танкову і 6-у німецькі армії в Донбасі і перейти до наступу в напрямку Запоріжжя, Криму і низов'я Дніпра.
Для цього зміцнювалися й партизанські загони. У травні — липні 1943 року штаб партизанського руху при Військовій раді Південного фронту направив у тил ворога 17 диверсійно-організаторських груп із 78 розвідників. Ці групи ввійшли в контакт з місцевими підпільними організаціями й партизанськими групами. У серпні 1943 року в Донбасі стали діяти 43 партизанських загони й групи
Тринадцятого серпня 1943 року війська Південно-Західного фронту почали штурм оборони ворога на Сіверському Дінці. Війська 3-ї гвардійської армії під командуванням генерала Д.Д. Лелюшенка форсували Сіверський Донець у районі Лисичанська, а потім, обминаючи багаточисельні опорні ворожі пункти і розгромивши велике угруповання фашистів, визволили Артемівськ. Шостого вересня була визволена Костянтинівка, Краматорськ, а 8 вересня — Красноармійськ.
Вісімнадцятого серпня перейшли в наступ і війська Південного фронту. Вони завдали фашистам нищівного удару під Горлівкою, Макіївкою і Сталіно. У боях за Донеччину прославилися льотчики-герої О.І. Покришкін, В.Д. Лавриненков, О.В. Алелюхін, Д.Б. Глінка, Г.О. Речкалов, М.Є. Лавицький і В.О. Єгорович.
У перший же день наступу частини 5-ї ударної армії генерала В.Д. Цветаєва форсували ріку Міус і прорвали оборону ворога на ділянці Дмитрівка — Куйбишеве. У цей прорив був введений 4-й гвардійський механізований корпус генерала К.В.Свиридова, який 23 серпня визволив Амвросіївку.
Запеклі бої розгорнулися за Чистякове (Торез), Сніжне й Савур-могилу, яка разом з висотами й укріпленнями була головним елементом всієї системи гітлерівського «Міус-фронту». Вночі 30 серпня 96-а гвардійська стрілецька дивізія разом з 387-ою стрілецькою дивізією оволоділи Савур-могилою.
Зазнавши поразки на Сіверському Дінці й Міусі, гітлерівські війська намагалися закріпитися на рубежі Слов'янськ — Микитівка — Горлівка — Харцизськ і далі по річці Кальміус. Але ці плани були зірвані — 3 вересня 51-а армія визволила Дебальцеве, а 5-а ударна армія — Єнакієве.
Четвертого вересня частини 51-ї армії вибили гітлерівців із Микитівки. Війська 5-ї ударної армії почали бої за Горлівку. Одночасно вони розгорнули наступ на Макіївку і 6 вересня визволили її. Сьомого вересня передові частини 230-ї і ЗО 1-ї стрілецьких дивізій, а також 50-ї гвардійської дивізії почали бої за Сталіно, і 8 вересня повністю визволили місто від окупантів. До 14 вересня був визволений увесь Донбас.
Маріуполь у роки ВВВ.
Перебування в Маріуполі окупантів призвело до величезних руйнувань, були знищені заводи, порт, транспортна мережа, при відступі німці підпалом знищили близько 80 % житла. Тисячі маріупольців виявили мужність і відвагу на фронтах Великої Вітчизняної війни. Більше 30 з них були визнані гідними звання Героя Радянського Союзу. Відступаючи з міста, фашисти зруйнували Маріуполь. Заводи являли собою купи зіпсованого металу, залізничне й портове господарства висаджені, багато житлових будинків спалені. Загальний збиток склав 880 мільйонів карбованців. Усього за час окупації в місті розстріляне й замучено понад 50 тисяч жителів. Після відходу гітлерівців у місті залишилося всього 85 тисяч чоловік.
Після воєнна відбудова
Завдяки блискавичному наступу Червоної Армії ворогу не вдалося повністю здійснити гітлерівський план «випаленої землі». Та все ж руйнування були величезними. Війна вогненним смерчем прокотилася територією Донбасу. Сотні тисяч донбасівців загинули в боях із загарбниками на окупованій фашистами території. Фашисти зруйнували й розграбували міста й села, промисловість і транспорт, сільське господарство й освітньо-культурні заклади й установи.
Жоден промисловий район світу не переживав такого спустошення. Особливо постраждала вугільна промисловість. Усього було підірвано й затоплено 314 шахт і 31 шахту-новобудову, пошкоджено понад 2100 кілометрів підземних виробок, підірвано 280 шахтних копрів, 515 підйомних машин, 570 головних вентиляційних пристроїв. Об'єм накопиченої тільки в основних шахтах води доходив до 300 мільйонів кубометрів. Цією водою можна було напоїти судохідний канал від Сталіно до Архангельська.
За даними Надзвичайної державної комісії, Донбас втратив 95,5% надшахтних будівель, 96% підйомів, 92% копрів, велику кількість першокласної гірничої техніки. Загалом збиток у вугільній промисловості перевищив 13 мільярдів карбованців. Один тільки комбінат «Сталінвугілля» втратив понад 2 мільярди 130 мільйонів, що дорівнює сумі капіталовкладень в його підприємства за сім передвоєнних років (у довоєнних цінах).
Колосальних руйнувань зазнала й чорна металургія. Збитки, нанесені цій галузі Донбасу, склали майже 10 мільярдів карбованців. У Сталінській області фашисти висадили в повітря 22 доменні і 43 мартенівські печі, 34 прокатних стани, 3 блюмінги, зруйнували і спалили всі виробничі будівлі. Повністю були зруйновані 15 коксохімічних заводів Сталінської і Ворошиловградської областей, усі вогнетривкі підприємства, більшість машинобудівних і хімічних заводів. Із 1340 підприємств важкої індустрії Сталінської області залишилося частково придатними до експлуатації трохи більше 60.
Великі збитки спричинені двом залізничним магістралям Донбасу: зруйновано 8 тисяч кілометрів колій, понад 1500 мостів, 27 локомотивних депо, понад 400 вокзалів, станцій і 250 тисяч квадратних метрів житлової площі. Завмерли потужні генератори трьох великих теплових електростанцій — Зуївська, Курахівська і Штерівська.
Варварському руйнуванню піддалися установи культури, навчальні заклади й житлово-комунальні господарства. У Сталінській області, наприклад, знешкоджено понад 11 мільйонів квадратних метрів житла (половина загальної площі) і майже 40 тисяч квадратних метрів культурно-побутових об'єктів.
У дев'яти найбільших містах ворог зруйнував 967 шкіл, три інститути, 194 бібліотеки, понад 300 дитсадків. Було виведено з ладу комунальне господарство, культурно-просвітницькі й медичні установи, підприємства торгівлі й громадського харчування. Загальні збитки, спричинені Донецькому краю, склали майже 50 мільярдів карбованців.
-1080135-64389000Перед радянськими людьми постало завдання надзвичайної політичної ваги — будь-якою ціною відновити Донбас. І справа була скоріше не в примусі, як це іноді подають зараз, а в розумінні необхідності переходу до психології мирної праці і цілком усвідомленому прагненні мільйонів радянських людей до скорішого відновлення народного господарства. Це було важливим завданням не тільки для трудящих Донбасу, але й усього радянського народу. Це прекрасно розуміли партійні керівники. Уже 21 серпня 1943 року вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про невідкладні заходи щодо відновлення господарства в районах, визволених від німецької окупації», а на початку 1944 року Державний Комітет Оборони і ЦК ВКП(б) прийняли рішення про забезпечення робочою силою промислові підприємства і передусім підприємства Донбасу. Ось чому вже до кінця 1945 року кількість робітників, зайнятих у промисловості, складала 55% від довоєнного рівня. Із Москви і Ленінграда, Сибіру й Уралу, Поволжя й Середньої Азії в Донбас йшли ешелони з обладнанням, будматеріалами, насінням для весняної сівби, одягом, взуттям, продуктами харчування. При Народному Комісаріаті вугільної промисловості було створене Бюро генерального плану відбудови кам'яновугільного Донбасу.
Двадцять шостого жовтня 1943 року Державний Комітет Оборони прийняв постанову «Про першочергові заходи щодо відбудови вугільної промисловості Донецького басейну». Великих зусиль вимагало відновлення 176 шахт, але згідно з цією постановою 88 із них планувалося ввести в дію не пізніше, ніж через 6 місяців, 37 — протягом року і 51 — через рік. У листопаді 1943 року із Кемерового до Макіївки з механізмами й обладнанням у складі окремої будівельно-монтажної частини прибуло дві тисячі чоловік, які одразу включилися у відновлювальні роботи.
Довоєнного рівня видобутку вугілля першою в Донбасі досягла шахта «Новомушкетівська». Із ініціативи гірників цієї шахтипоновилося змагання шахтарів Сталінської і Ворошиловградської областей. В авангарді змагання йшли вибійники шахти «Новомушкетівська» С.Д. Рубан і шахти ім. Ф. Кона — А.Д. Кедя. У шахтах почали працювати і жінки. Почин горлівчанки М.С. Гришутіної поклав початок руху жінок за оволодінння чоловічими професіями.
Протягом двох років в умовах війни трудівники Сталінської області відновили 69 основних і понад 350 невеликих шахт. На комбінатах «Сталінвугілля» і «Артемвугілля» у вересні 1945 року щодобово видобувалося 50 тисяч тонн пального, а 23 шахти перевищили довоєнний рівень вуглевидобутку.
Одним із багатьох подвигів трудівників тилу в роки Великої Вітчизняної війни була відбудова Зуївськой ГРЕС, яка почала працювати в січні 1944 року, і Єнакіївського заводу, над яким шефствував колектив Кузнецького металургійного комбінату. За три місяці тут були пущені дві домни, а одна з них, домна № 6, через три місяці після пуску досягла довоєнного рівня виплавки чавуну — 700 тонн на добу.
Широким фронтом проводилося відновлення Костянтинівського, Макіївського, Сталінського й Краматорського металургійних заводів. До початку 1945 року в Сталінській області працювало вже 8 доменних і 24 мартенівських печей, два бессемерівських конвертери, 15 прокатних станів, 60 коксових батарей і 10 заводів вогнетривких матеріалів, а машинобудівники були близькі до освоєння довоєнних потужностей.
Силами залізничних і автомобільних військ швидко відновлювався транспорт. У середині вересня 1943 року почався рух поїздів на ділянках Кринична — Іловайськ, Дебальцеве — Міллерове, Доля — Ясинувата, Красноармійськ — Рутченкове, Сталіно — Москва. До кінця 1944 року після передачі автомобільних батальйонів і автодоріг народному господарству створено шість великих автобаз, яким доручено поряд з відновювальними роботами на шахтах забезпечити в умовах відсутності залізничних під'їздів перевезення вугілля на прирейкові склади. Таку місію автотранспорт виконував аж до 1965 року, тобто до моменту об'єднання автобаз в Донецьке управління автотранспорту Мінавтотрансу УРСР.
Не менш відповідальні завдання були поставлені перед трудівниками сільського господарства — відродити зруйновані колгоспи й радгоспи, освоїти довоєнні посівні площі, організувати виробництво сільськогосподарської продукції для забезпечення Червоної Армії і населення продуктами харчування в умовах гострої нестачі працездатного населення. За ініціативи Красногорівського заводу вогнетривів промислові колективи всієї України розгорнули рух за надання допомоги технікою колгоспам і радгоспам. Народний ентузіазм приніс свої плоди: до 1945 року в Донбасі було відновлено господарство 1118 сільгоспартілей і освоєно 85% довоєнних посівних площ.
Висновки

Приложенные файлы

  • docx 704729
    Размер файла: 65 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий