Матеріали дя допитливих


Матеріали дя допитливих.
Стародавні держави Східної та Південно-Східної Азії.
1. Перші державні утворення в Південно-Східній Азії та на Далекому Сході.
Район Південно-Східної Азії складає півострів Індостан, південна частина нинішнього Китаю та прилеглі острови Тихого океану.Для Південно-Східної Азії характерним є пересічний рельєф, чергування великих гір, вкритих вологим тропічним лісом, де протікають невеликі але стрімкі гірські ріки, замарені рівнини. Висока температура та вологість, багатство рослинного світу привели до високої ролі збиральництва і порівняно невисокої - мисливства та скотарства. В цьому регіоні знайдено одне з самих давніх поселень людей, які перейшли вже в мезоліті (VIII тис.до н.е.) від економіки споживання до виробничих господарських форм землеробства (вирощування бобових та бахчових рислон). В неоліті склався тип господарства по вирощуванню риса. Якщо говорити про територію, то цей район утворений районами річок Сіцзян та Янцзи з правими притоками, періферійною територією була долина Гангу, де по сьогоднішній день живуть споріднені мон-кхмерам народи. Мони та кхмери (основне населення континентальною Південно-Східної Азії відносились до аустроазіатської мовної сім”ї. На островах проживали аустронезійці (малайці, яванці та інші). Разом жителів цього району називають аустричними народами.
Найбільш розвиненими у цивілізаційному відношенню були аустроазіатські облаті рівнин Південного Індостану, де вже в ІІІ тис. до н.е., населення самостійно перейшло до виготовлення знарядь з міді, а невздовзі - з бронзи. Цей центр металургіїх вплинув на західну періферію і на бесейн ріки Хуанхе. Але в ІІ тис. до н.е. темпи економічного розвитку цього району стали відставати від сусідніх районів. Справа в тому, що складний режим річок цього району ускладнював створення великих іригаційних систем. Довгий час основною господарською ланкою суспільства лишались невеликі сілські общиги у яких не було стимулів до об”єднання. Вони займались переважно вирощуванням рису.
В археології з 1930-х рр. вивчається активно матеріальна та духовна культура доби бронзи. Передусім це Донгшонська цивілізація. Її розкопки провадились в Тайланді та в Кампучії (роботи Ле Ван Лана, Фам Ван Кіня, Нгуен Ліня). Спочатку безплідні пошуки викликали у вчених думку про перспективність знахідки тут слідів цивілізації. Але знахідки 60-х років у Північному В”єтнамі довели про існування вже на початку І тис. до н.е. в низових районах Червоної ріки в племені дакв”єтів високої землеробської традиції орного типу. Саме тут з”являються перші великі поселення , а згодом і держави. А духовній культурі донгшонців переважало шанування духів предків, яке поступово набувало рис релігії. На відміну від інших країн Сходу тут не існували культів сил природи, протиставлення земних та небесних богів. У лакв”єтів була сферична, або концентрична модель всесвіту, в якій певним уколам відповідали люди, тварини, птиці. У центрі сфери знаходилась зірка з канонізованим числом променів. Саме лакв”єти створили в регіоні першу релігійну систему. Досі не з”ясовані причини занепаду цієї високої цивілізації регіону. Тут можна лише провадити паралель з Хараппою, або посилатись на військові контакти з сусідами.
Але донгшонські культурні відкриття дали поштовх розвитку сусідніх регіонів. Ми спостерігаємо у VI-IV ст. до н.е. розповсюдження донгшонських традицій у бік Малаккського півострову, Індонезії а також уверх по Червонії річці. Досить цікаво, що це не було переселення, а передача розвиненої релігійно-культурної традиції. Напевно тому занепад Донгшону відбувся після розповсюдження в цьому районі в І ст.н.е. нової релігійної системи - буддизму.
Серед держав, які виросли на донгшонському підгрунтті слід виділити чотири группи: держави Північно-Східного Індокитаю і північного узбережжя Південно-Китайського моря; держави Південного Індокитаю; держави давніх індонезійців на Малаккському півострові та архипелазі та держави центральної частини району, заселені таімовними та бірманомовними народами.
З держав першої группи можна виділити держави з китайською традицією, зокрема царство Юе (В”єт), яке виникло біля VII ст. до н.е. в нижній течії ріки Янцзи. Основним заняттям в цьому районі було поливне землеробство. У IV-ІІІ ст. до н.е. на іншій території від дельти Янцзи до дельти Хонгха виникло ще ряд держав:Ванланг (потім Аулак), і далі на схід Тейау, Намв”єт. Найбільш розвиненими були Аулак та Намв”єт ( в нижній течії Сіцзяну). Правлячі кола цих держав складались з представників родової знаті. Були і рядові общинники , і раби. Основу економіки було вирощування рису з застосуванням залізних знарядь праці. На чолі держави стояли правителі (“вионгі”).Цю державу створили лакв”єти .В основі держав лежала самобутня культура, заснована на грунті розвиненого культу предків, духів землі, шанування крокодила-дракона ленеки. У 221-214 рр. до н.е. Аулак, Тейау і Намв”єт вели війни з китайською державою Цінь, в ході яких Аулак відстояв незалежність і навіть приєднав до себе Тейау. Намв”жєт був на декілька років захоплений китайськими військами, але в 207 р. до н.е. він відновив незалежність і об”єднався з Аулаком.
У ІІ ст. до н.е. це було одне з найсильніших державних утворень у Східній та Південно-Східній Азії, яке поступалось лише державі Хань. Вионг Намв”єта-Аулака навіть оголосив себе рівним ханському імператору. Самі ханьці вважали лакв”єтів противниками рівними сюнну. Тільки в 111 р. до н.е. їм вдалось встановити контроль, але управляти країною доручили місцевій знаті використовуючи принцип: “нехай варвари управляють варварами”. У 40-44 рр. до н.е. під впливом прагнення китайського імператора асимілювати в”єтськ е населення вибухноло повстання Двох сестер ( сестри Чинг). Ламв”єти скинули хнанське іго і відновили державу Аулак. Але ханьці прдовжили наступ і відновили політичний контроль над районом. Тривалі військові конфлікти І-ІІ ст. привели до необхзідності змінити політику асиміляції на традиційне управління з використанням місцеаої знаті, яка китіїзувалась. Багато китайських правителів навіть визнавали право цих правителів на самоуправління В І-V cт. н.е. тут став розповсюджуватись буддизм. Практично ця релігія стала пануючою релігію у всіх в”єтів.
Іншу групу складали держави в”єтів у гірських районах - Д”єн та Елан (ІІІ-ІІ ст. до н.е. ). Тут головну роль в економіці відігравало не землеробство, а скотарство Саме з Д”єна походять перші пам”ятки місцевої писемності, які відрізнялись від китайської ієрогліфіки.
На рубежі нашої ери іншим районом виникнення державності стала Індонезія та райони Південного Індокитаю (великі річкові долини). Перехід до заліза зумовив рішучі зміни в економіці, а контакти з народами Південної Індії стимулювали розвиток культурних традицій. Це були держави Бапном (Фунань), Шрікшетра (Тарекітара), невеликі монкські держави в Суваннабхумі (Південна бірма) і на Тайо-Прайе (Менам), малайські держави півострова та Архіпелагу, ранні яванські держави.
Як правилу в цих державах переважало вирощування рису. а господарське життя зосереджувалось навколо столиці. Всі держави вели морську торгівлю. Правителі держави мали право верховної власності на всю землю, але в деяких з них вона поєднувалась з володіннями храмів та спадковими землеволодіннями аристократів і умовними володіннями чиновників. Прошарок дрібних власників-общинників залежав від держави або від конкретного землевласника. Раби не відігравали вирішальної ролі у виробництві, але приймпали участь в землеробській праці.
В цих державах зафіксоване особливе положення жрецтва. Але воно було підпорядковане монарху. Злиття місцевих аграрних культів, індуїзму (або буддизму) і культу предків привело до присвоєння праваителями певних релігійних функцій. Основною доходною частиною бюджету була рентпа-податок на користь держави, або з згоди правителя на користь представників вищої аристократії.
Бвльшість монкських і кхмерських держав виникло у І ст. до н.е. Всі вони контактували між собою і періодично складали об”єднання. Самим крупним державним утворенням була імперія Бапном (Фунань). ЇЇ територія охоплювала весь рівнинний Південний Індокитай.
Бапном виник у перших століттях нашої ери. Після періоду “збирання земель”, який завершився на рубежі ІІ-ІІІ ст.н.е., давньокхмерські правителі перейшли до завойовницьких війн. Найбільш відомим з них був Фаншіман, який збудував флот і захопив ряд сусідніх держав і племен. Військова, морська та торгівельна могутність Бапнома зростала до сер. IV cт. Велось активне іригаційне та храмове будівництво, Основнимс релігіями в ці часи стали індуїзм та буддизм. Але в V - на поч. VІ cт. в середовищі давніх кхмерів посилились північні групм, які не приймали участі у торгівлі і були пов”язані лише з землеробством. Поступово вони підкорили приморські райони і імперія Бапном припинила своє існування.
В центрі В”єтнаму в IV cт. н.е. існувала держава Т”ямпа, яку створили народи індонезійської сім”ї мов. Вона була дуже подібна до в”єтських держав. Вона займалась морською торгівлею та грабунком сусідніх земель. Вона вела війни з ханьцями. Головним культом в Т”ямпі був культ Шіви- Бхадрешвари. Окрему группу держав складали об”єднання Ченлі (Камбуджі),монкська Двараваті (басейн Тяо-Прайї), ранньобірманська Шрікшетрі. З культурного середовища цих держав виділялось дві риси. По-перше влада монарха-бога а подруге ідеологія “широкого шляху” махаяни та містичного напрямку буддизму - ваджраяни.
В острівному світі в І-Vст. н.е. склались дві групи держав: західна (або малакська) та східна (яванська). Західна складалась з Суматранських держав, сенред яких йшов процес централізації під керівництвом народів рівнинної частини острова Суматра та невеликих державних утворень Малакського півострову. На останньому знаходились держава Ланкасука (ІІ ст.), Катаха та Тамбралінга. Вони займались торгівлею і активно контактували з індійським світом. Декілька інакше виглядали аграрні та яванські держави островів Ява та Калімантану. Найбільш відомими тут були держава Тарума на Заході Ява та держава Мулавармана (назва походить від імені правителя (IV-V cт.) Соціальна структура цих держав була подібна до Бапнома. Державна влада цих держав роздавала землі індуїстському жрецтву, для посилення ідеологічної підтримки своєї влади. Тут зафіксовано активний розвиток рабства.
Одже практично всі держави Південно-Східної Азії розвивались шляхом культурно-контактного типу цивілізацій. В одних ці контакти носили військовий характер, а вінших - торгівнльним, з елементами культурних запозичень.
Ше одним районом стародавніх цивілізацій був Корейський півострів. Цю територію , з прилеглими районами Маньжурії та півострова Ляодун в другій половині І тис. до н.е. була зхаселена предками стародавніх корейців. В VII ст. до н.е. вони перейшли до виготовлення бронзових знарядь праці, намітилась спеціалізація до вирощування проса, ячменя (на півночі) та рису (південь). В останні століття до нашої ери на грунті вдосконаленя землеробських традицій корейці перейшли до виготовлення залізних знарядь.
Перше державне утворення Чосон виникло в ІІІ ст. до н.е. , в результаті внутрішніх процесів розвитку. Чосон займав область півострова Ляодун і північ сучасної Кореї. В І ст. до н.е. на території Північної Кореї угрупування племен привело до появи нового державного утворення Когуре (назва племені лідера союзу), ана півдні держав Сілла та Пекче (племена хан). З усіх цих держав енайбільш сильним було Когуре. Його правителі (вани) досить успішно протистояли експансії Ханської імперії і домоглись визнання незалежності.
Давньокорейське суспільство було поділено на прошарки: виділялась знать на чолі з монархом? відомі раби, якві поповнювались за рахунок війн та державних злочинців. Є ряд китайських джерел які зафіксували активну работоргівлю Когуре з імперією Хань Юридично вільним був середній прошарок суспільства “нижчі двори”, який був самим чисельним.
В І-ІІ столітті н.е. ван Когуре вже мав повну владу монарха і остаточно подолав залишки родових відносин. Спираючись на військово-служилу знать, поділену на 12 рангів, він здійснював свої управлінські функції. Військовий характер бюрократичного апарату пояснювався не тільки наяністю сусіда в особі Хань, але й тим, що правителі Когуре прагнули підкорити своїх південних сусідів Сіллу та Пекче. В цей період були видані закони, які зафіксували соціальний поділ суспільства і закріпили привілеї правлячого прошарку. Це законодавство було особливо жорстким по відношенню до злочинив проти державної власності.
В IV столітті після серії війн влада правителів Пекче розповсюдилась на південно-східну частину Корейського півострова, а в V cт. н.е. зміцніла в східній частині Сілла. Всі три держави вели війни проти імперії Хань, але основний тягар несло Когуре. Взагалі для цього району характерним був розвиток адмініситративно-бюрократичного типу цивілізацій.
2. Давньояпонська цивілізація.
В останні часи вчені зробили висновок про причетність японської цивілізації до кола стародавніх цивілізацій світу. Лише ізоляція та віддаленність її в часі і просторі від вогнищ перших цивілізацій не дозволила зробити це раніше.
З усіх цивілізацій, які ми вивчали японська відноситься до числа самих молодих. Вона формувалась у стабільному середовищі, яке охоплювало територію Японських островів (найбільшими є Хонсю,Кюсю,Сікоку та Хоккайдо). Віддаленність від азіатських берегів складає майже 1000 км, а до Корейського півострова - 220 км.
У первісну добу цих проток не існувало і вчені припускають, що пітекантропи могли перебувати на цих землях. Але більш точні відомості говорять, що найбільш раннім населенням Японії були племена, які прийшли з Південно-Східної Азії.Це були протоайнські племена. В Японіїї найшли сліди найдавніших гончарних виробів в світі, але народи цієї группи лише у ІІІ ст. до н.е. перейшли до примітивного землеробства.У II тис. до н.е. на південну частину Японських островів переселяються малайсько-полінезійські племена. Вони змішуються з попередниками і утворюють самобутню неолітичну культуру відому під назвою дзьомон (“шнуровий визерунок”). Зараз відомо, що одним з досягнень цієї культури було відкриття гончарного кола.
У VII- V ст. до н.е. в етнічному відношенні відбуваються зміни . З Корейського півострова приходять протояпонські племена. Вони заселяють північ острова Кюсю та північний- захід острова Хонсю (культура яйой). Зливаючись з місцевим населенням, ці племена пререходили до техніки вирощування поливного рису, адже до того тут сіяли лише гречку та просо. З Китаю та Кореї було принесено багато нового: свійські тварини (кінь,велика рогата худоба,свиня), металеві речі (бронза, залізо).
В цей час відбувається знайомство з цією країною розвинутих у культурному відношенні китайських мандрівників. Один з них Вей Чжі розповів про особливості життя стародавніх японців. Він говорить, що японці вирощували злаки, рис, коноплю, тутові дерева. На тих островах було мало придатної землі люди займались торгівлею. Своєрідним звичаєм для китайців була практика татуіровки тіла малюнками, Але це було розповсюджено у племен, які займались підводним ловом.
У суспільному відношені Вей Чжі зафіксував на території островів 30 общин. Японців в той час називали “вожень”(“люди Ва”). В 56 р. до н.е. один з вождів побував у імператора У-ді.
Була заключена угода, і представник Ва отримав печатку.
Таким чином був встановлений перший контакт на державному рівні. Але держави в Японії ще не було. Існувало вже біля 100 общин, які за рівнем матеріальної культури (“культура льой”) тільки почали освоювати виробництво заліза.
В ІІІ столітті н.е. починається новий період в історії Японії. Спочатку в 238 році н.е. правительниця Єматай вступила у дипломатичні стосунки з китайською державою Вей
ейЂ. #Р2ідповідьР=аР4ариЬ 2онаР>трималаР7олотуР?ечатьРVРBитулк
. У відповідь на дари, вона отримала золоту печать і титул:”Цариця Ва, яка дружня Вей”. Це говорить про те, що Японія вступає в період побудови власної держави. Ця пора супроводжувалась зіткненнями та переміщеннями племен. В результаті цього, десь близько початку IV століття в районі Кансай виникає “царство” Ямато, яке і започатковує елементи державності і об’єднання Центральної та Південної Японії під владою Ямато.
Цей період отримав назву курганного (“кофун дзідай”). В цей період закладаються не тільки основи держави, відбувається формування родової верхівки, але й закладаються основи релігійних вірувань. Найбільше розповсюдження отримує культ Сонця та культ предків.
Поступово формується ідея виключного значення держави Ямато. Правитель Ямато вважався нащадком Аматерасу.
В середині VI ст. перші в державі правителі- тенно, ще не мали своєї резиденції, оскільки для збереження единої держави йому приходилось слідкувати за спробами родової знаті (тадокоро) від’єднатись, або перехопити пануюче положеня правителя Ямато. Власність на землю знаходилась у трьох власників: правителя, знаті, общини. Виникає і рабство. На полях правителя працювали раби. Рядові общинники роззорювались і виникали категорії залежних людей (“бемин”), близьких по положенню до рабів.
Першим кроком до встановлення завершеної державної влади стала законодавча діяльність правителя Умаядо ( 574-622 рр.)
. !воєР7авданняР2інР2бачавРCР2становленніР4ержавнихР>рганівРVРAистемиРCправлінняЮ
. Своє завдання він вбачав у встановленні державних органів і системи управління. Проти нього виступає лідер знаті Сога-но-Умако, який захищав ідею приватної власності. Безумовно, прихильники державницьких ідей засудили його діяльність. Але і він несвідомо сприяв розвитку кітайського адміністративно- бюрократичного розвитку.
Умаядо в 603 році вводить систему рангів. Всього рангів було 12. Перші два називались “велика і мала доброчинність” дайтоку і сётоку. Решта рангів відповідали п’яти конфуціанським вартостям (доброта, повага, віра, справедливість і мудрість). Вони також були парними. Оскільки вже в V ст. В Японію проник буддизм, а ще раніще конфуціанство, джерел для встановлення системи рангів було достатньо.
В 645 році відбулись складні процеси боротьби у верхівці родової знаті. Сини знатних родів проходили навчання в Китаї. Там вони перебували 10-15 років вивчаючи писемність, літературу та інші науки. Группа цієї молоді вирішила усунути від керівництва країною лідерів приватницького напрямку дім Сога. Вони організували заколот і вбивши імператора привели до влади одного іх принців - Наканоое. Він царював з 662 року під іменем імператор Тендзи
. “Ніхон” або “Ніппон”- ця назва виникла відразу після його приходу до влади. Вона означає звичне для європейця “Країна Сонця, що сходить”, звідси і назва сучасна. Переворот рішуче змінив характер реформ. Була відмінена приватна власність знаті. А сама вона стала частиною великого державного апарату. Чиновникам виділялись земельні наділи, як у крітських палацових комплексах. Вони отримували платню шовком та полотном. Вводився адміністративний поділ і податкова система.
Всі нові зміни були зафіксовані у збірці законів “Тайхо ріцурьо” (701 рік), Встановлювалась повна перевага державного сектора економіки та державної власності на землю. Чиновники 1-3 рангу отримували службові наділи , 4-5 ранги - плату тканинами. В законах практично все общинне населення було прикріплено до земллі і перетворено на рабів (державних та приватних). В 710 році була побудована перша столиця місто Нара. Період існування першого державного утворення тривав до XII століття. Коли самураї - представники дрібних родів розпочинають тривалу боротьбу за переділ землі. Цей період отримав назву сьогунат, він відкривав шлях до нової державної традиції сучасної Японії.
Говорячи про особливості японської культурної традиціії слід підкреслити два моменти. По-перше, японська культура вміла запозичувати досвід інших народів, а по друге, це розвинутий культ предків, який на державному рівні втілився у культі богині Аматерасу. Традиційна релігія Японіїї сінтоїзм ( назва походить від “сінто”-божественний шлях”) починається як система із складання на початку VIII століття першої історичної збірки легенд та міфів “Кодзікі”. Сінтоїзм на початку свого розвитку включав в свій пантеон різноманітних богів старих японськіх родів. Були в сінтоїзмі і боги окремих місцевостей та об’єктів географічного характеру (річок, гір, струмків).
Розуміючи, що для встановлення централізованої держави потрібно згуртувати населення, позбавити старих родових пережитків, Ще правителі Ямато прагнули використати для цього нову релігію, яка прийшла в Японію - буддизм
. Але протистояння релігій не було. У вищій релігійній раді засідали представники і сінтоїзма і буддістських храмів та монастирів.У зв’язку з посиленням авторитету буддизму храмам надавали землі, будували грандіозні споруди,
Однією з самих значних споруд, пов’язаних з буддистьскими ритуалами був храм Тодайдзі. Його комплекс займав площу 90 га. Центральною спорудою був “Золотий павільон”, який після невдалої спроби монаха Докьо здійснити у 771 році державний переворот, було перетворено на зал для присвоєння рангів. Цей павільон був символом могутності держави. Зараз він є самою великою дерев’яною будівлею в світі. Його висота - 49, ширина- 57, довжина 50 метрів. В його залі розміщається гігінтська статуя Будди Вайрочани висотою у 18 метрів.
У 794 році столиця була знов перенесена з Нара у місто Хейан (нині Кіото). З цього часу по ХІІ століття тягнеться період, який називають добою Хейан. Цей період був наповнений бурхливим розвитком мистецтва.
До ІХ століття китайська писемна традиція домінувала.Всі літературні твори та урядові документи складались цією мовою. Китайська мова та література була обов’язковою для претендентів на слідуючий ранг. Тільки у Х столітті з'являються окремі вірші японською мовою. Важливим видом мистецтва став живопис, який розробляв переважно сюжети пов’язані з буддизмом.
Аристократія Хейану зробила чимало, щоб подолати в себе комплекс меньшовартості. Вона, на грунті китайського впливу, зуміла зібрати та розвинути кращі традиції власних поетів, письменників, скульпторів та живописців і довела, що японська культура має внутрішню енергію для саморозвитку.
Цивілізації американського континенту.
1. Особливості формування стародавніх цивілізацій Америки.
Америка або Новий світ ( на відміну від Старого Світу, тобто континентів Азія, Європа та Африка) - це четвертий континент, який став відомим європейцям. Довжина його перевищує 14 тисяч км. Площа континенту 42,5 млн. кв.км З цієї площі Північна Америка займає 24,3 млн., а Південна - 18 млн. Як тепер стало відомо, з європейців першими відвідали американськє узбережжя нормани (плавання Лейфа Ерікссона біля 1000 року н.е.) Але в історію відкриття континента міцно увійшло ім’я генуезця Хрістофора Колумба
, який 12 жовтня 1492 року, знаходячись на службі іспанського короля, дістався до одного з островів Багамського архіпелагу. Сама назву “Америка”, континент отримав від Амеріго Веспуччі
, який також служиа іспанцям і підтвердив, що нові землі утворюють новий континент.
До відкриття Америки її вже населяли індіанські племена та народності, які знаходились на різних сходинках історичного розвитку. Частина їх ще не вийшли із стадії родового ладу. Тільки у середній частині континенту іспанці зустріли розвинуті державні утворення. На час відкриття Америки її населення складало приблизно 80-90 мільйонів жителів ( все людство у цей час складало десь коло 400 млн.). Але в районах, де виникли перші цивілізації проживало 2/3 всього населення, хоча площу яку займали ці держави складала 6,2% площі континенту.
Походження народів, що створили перші держави тривалий час було загадкою. Тільки в ХХ столітті вчені змогли довести, що заселення Америки відбувалось з Азії через так званий Берінгів Міст, який зв’язував Америку з Азією в далекі часи льодовиків. Цей міст то піднімавсяч, то зниикав під водою. 35-25 тисяч років тому використавши цей міст прийщли люди монголоідної раси..
У V тис.до н.е. в Центральній Америці виникає центр росповсюдження та вирошування маїсу ( сучасної кукурудзи). Зараз відомо, що таких центрів було два. Центральноамериканський, який охоплював північну частину Південної Америки - дав світу крім кукурудзи, основні види квасолі та гарбуза, перцю та батату, помідорів та американського бавовника. До речі саме останній зараз і вирощується в Єгипті та в Азії.
Другий центр походження американських культур знаходився на півдні і охоплював території Еквадору, Болівії, Перу. Звідси родом картопля. Але до нас вона прийшла не прямо. Сотні разів привозили з Нового Світу картоплю, садили, раділи появі зелених листків - і розводили руками. Верхівка була, а самої бульби ні. З’ясувалось, що день в Європі дуже довгий, а перуанська картопля не бажала зайвого світла. Виручив людство невеликий острів біля берегів Чілі. Там знайшли різновид, який поклав початок європейській картоплі.
Освоювати перші культурні рослини людям Америки прийшлось без залізних знарядь, без тяглових та свійських тварин, колісного транспорту та гончарного кола.Говорячи про металургію, то тільки в ІІ тис. до н.е. люди навчились в Південній Америці виготовлювати бронзову зброю та знаряддя. Але це був дуже невеликий район, а Центральна Америка виготовлювала металеві прикраси та культові предмети, залишаючись у кам’яному віці до приходу європейців.
2. Держави Мезоамерики.
Мезоамерикою називається район, в якому зараз лежать земли Центральної и Південної Мексики, Гватемали, Сальвадору та Гондураса. Перша цивілізація, яка виникла в цьому районі носить назву племені ольмеків
Район де проживав цей народ знаходиться на південному березі Мексиканської затоки.Вони створили першу систему релігійних вірувань, засновану на культі ягуара та бога Кецалькоатля
- символа замлеробства. У 800-400 рр. до н.е. у ольмеків з'являються ритуальні центри- або перщі міста. Архітектура цих центрів у Ла-Венті, Сан-Лоренсо и Трес-Сапотес і зараз вражає наших сучасників. Кам’яні споруди доповнюються грандіозними скульптурами голів у шоломах, які важили до 20 тонн. У міста, за десятки, іноді за сотні кілометрів, доставляли величезні брили базальту та нефріту(породи каменю).
Следуючим етапом развитку цивілізації став развиток міста-держави Теотіхуакана
(50 км на північний схід від Мехіко). Він пов’язує цивілізації ольмеків з часом виникнення нових державних утворень. У 600 році н.е. це місто займало площу понад 18 кв. км. Його населення складало 60-120 тисяч жителів. Але початок цього міста відносився до більш давніх часів. Центральна частина була побудована у I ст. до н.э. Вся вона складалась з двох вулиць: Дороги Мертвих ( понад 5 км) і іншого проспекту без назви (4 км). Ці вулиці перетинались під прямим кутом і були зоріентовані по сторонах світу. На північному кінці Дороги Мертвих стояла Піраміда Сонцю (высотою 42 метри) у 5 ярусів з рівною площадкою, на якій стояв храм. З храмом висота споруди складала 64,5 метра. Загальний обсяг будови - 993 тисячі кубічних метрів. У центрі міста стояв комплекс будівель, у якому знаходився центр перебування правителя міста. Серед споруд цього палацового комплексу виділяється храм бога Кецалькоатля - Змія, вкритого пір’ям, покровителя знань і культури, бога вітрів, одного з головних богів жителів міста.Був у місті і головний міський ринок, десятки більш дрібних будівль і храмів. Стіни жител були складені з каменів і вкриті фресками.Теотіхуакан був самим великим у Мезоамериці центром ремесла і торгівлі. Тут було знайдено залишки понад 500 ремісничих майстерень (300 з яких займаоись виробництвом кам’яних знарядь праці). У VII столітті н.е. місто гине у полум’ї велетенської пожежі. Можливо якесь войовниче племя напало на місто. Після зникнення міста, на його території існувало декілька міст, а потім виникла держава тольтеків"тольтеки" (ІХ ст.).
Парлельно з ними на півдні Мексики та півночі Гватемали утворили свою державу племена майя.В них існувала система міст-держав, якими управляли династії з розвинутими релігійними культами.Саме тут виник культ та міф, згідно з яким існування богів треба підтримувати принесенням людських жертв. Майя створили розвинуту іерогліфічну писемність, сонячний календар, вони використовували у математичних обчисленнях нуль, могли передбачати сонячні затемнення. Для культових церемоній вони будували пірамідальні храми. Головним джерелом по вивченню цивілізації майя стали такі міста як Паленке, Копана, Бокампана. Треба відзначити, що радянський вчений Ю.В. Кнорозов дешифрував складну писемність майя, і ми змогли більше дізнатись про Їх історію.
У ІХ-Х столітті розширення держави тольтеків привело до занепаду високої цивілізації майя. Центр її знаходився у Центральній Мексиці у місті Туле-Толлані. Але це державне утворення не витримало приходу нових завойовників. Це був союз племен, серед яких виділялись ацтеки
(або “теночкі”). Вони поглинули місцеве населення, використали його культурні традиції і у ХV столітті створили “троїстий союз” трьох міст Теночтитлана, Тескоко и Тлакопана. Цей союз почав завойовувати сусідні землі, і до приходу іспанців Ацтеська імперія займала площу близько 200 тис.кв.км, і населенням 5-6 млн. жителів.
Столицею імперії було місто Теночтітланзасноване у 1325 році на островах озера Тескоко (суч. Мехіко). Він дуже нагадував Венецію, оскільки був прорізаний сіткою каналів. У центрі міста знаходився кам’яний квартал із високими мурами.У середині квадрату знаходились головні храми “Тепло Майор”, храм Кецалькоатля, поряд з ним знаходились житла жерців, школи, поля для гри у м’яч. Палац ацтекського правителя Монтесуми ІІ нараховував 300 кімнат , мав великий сад, зоопарк і бані. Головні археологічні відкриття у місті були зроблені лише у 70-80-х роках нашого століття, оскільки це місто знаходиться просто під сучасною столицею Мексики.
У міфологічній традиції ацтеків існував міф про головного бога Кецалькоатля, який мав бороду і відправився у заморську східну країну. Тому коли на берег америки висадився Фердінанд Кортес. Ацтеки зустріли іспанців, як богів. Але європейців цікавило лише золото ацтеків. У 1521 році після трирічної облоги Теночтітлан було зруйновано. Велика цівілізація Мезоамерики припинила своє існування.
3. Імперія інків та її історія.
Перші поселення людей у зоні Південної Америки з'являються у Х тис. до н.е. зоною їх діяльності стають річні долини біля тихоокенського узбережжя. Починаючи з ІІ тис. до н.е. вони переходять до землеробства заснованого на вирощуванні квасолі, маісу, займались рибальством та полюванням, одомашнили ламу (єдину в’ючну тварину Америки). Перші культури Чавін, Мочіка, Наска стали фундаментом виникнення державних утворень. Найбільшими з них були Чіму та Уарі. Жителі цих держав освоїли бронзу, обробку срібла та золота, вміли виготовляти тканини з вовни та бавовника. Головним досягненням жителів Уарі стало вузелкове письмо кіпу
Основою їх суспільного ладу стала сусідська община “ айл’ю”. На чолі величезної імперії створеної завоюваннями племен стояла верхівка суспільства, поділена на ранги, в залежності від території, якою управляв державний чиновник. А територія держави (інки називали її Тауатінсуйу) була величезна. На півночі кордон проходив по р.Патія(Колумбія), а на півдні - по р.Мауле (Чілі). Столиця інків - місто Куско( від “коско” - “пуп”) була більше ніж в Лондон у ті часи. В державі інків була едина релігія (культ бога сонця Інті і верховного божества Віракоча), строга система централізації влади на чолі з необмеженним монархом - Верховним Інкою, система обліку та контролю праці з елементами планування, загальнодержавна мова кечуа.
У склад кожної общини входило декілька сімей, верховним главою, яких був чоловік, батько, якого називали “пурех”. В державі інків, не звертали особливої уваги на те, чи всі члени айл’ю були пов’язані між собою родинними зв’язками. Для інтересів держави важливим було одне: членам общини належало жити, тобто селитись , на одному місті.
В імперії виділялось десять вікових категорій громадян. Цікаво, що для чоловіків та жінок ці категорії були різними, за віковими крітеріями. Самою основною та самою великою категорією була сьома, яка включала чоловіків від 25 до 50 років. Власне говорячи, саме ці чоловіки були пурехами, справжніми громадянами держави.Всі жителі імперії, які мали особисту свободу, але які не мали пільг, а це були пурехи та члени їх родин, в сукупності називались “хатун руна”..
На відміну від них аристократія, а також жерці імперії податків не сплачували. Отже, як ми бачимо, на представникові сьомої вікової категорії - пуреху - трималась практично уся держава. Податки, які він сплачував, хоча і не у формі грошей, а у вигляді праці та виробів, були єдиним джерелом доходів держави “синів Сонця”. Отже в Тауатінсуйу було десять вікових категорій, проте рівнів життя було лише два: один - знаті, другий - народу.І якщо з однієї вікової категорії громадянин держави “синів Сонця” переходив поступово, то від низького життєвого рівня до рівня життя вищого практично не міг перейти ніхто. Знаком приналежності до капак айл’ю, вибраній касті аристократії інків ... були штучно витягнуті в довжину вуха. Для цього у вушну раковину вкладали палички або диски.
До сих пір вражають уяву руєни грандіозних храмів та палаців, сітка чудових доріг (довжина їх була більшою римської і складала 5250 км), водопровід, ірригаційні системи, терасове землеробство, досягнення астрономії та медицини. По всій країні будувались фортеці, які складались з блоків вагою 200 і більше тонн, які підганялись так, що між ними не можна знайти щілини.
Інки були елітою суспільства. Їх держава у ХV ст.складалась з великого числа племен, а для утримання їх в покорі потрібна була величезна армія. З історією завоювань була тісно пов’язана історія правління таких монархів, як Пачакуті Юпанкі, Тупак Юпанкі. У їх розпорядженні була родова служила знать, каста жерців і величезний апарат чиновників на місцях. Сільські общини несли основний тягар податків та трудових повинностей. Завойовані народи насильно перемішувались та переселялись у віддалені кутки. Всі частини імперії зв’язувались дорогами, по яких вдень і вночі бігли бігуни-службовці, які передавали листи-кіпу. Їх швидкість вдвічі перевищувала швидкість римської кінної пошти.
У період розквіту держава інків нараховувала 15-16 мільонів жителів. Провінції і країна у перекладі так і називалась - “чотири частини світу, пов’язані між собою”. Далі від провінцій йшла чітка послідовність чиновників, які керували провінцією, округом, начальники над 10 000 людей, над 1000, над 100, над 50, і ,накінець, над 10 людьми, які працювали 90 днів у році на правителя і сплачували податки.
У 1527 році помер Інка Уайна Капак і два його сини - Уаскар та Атауальпа
розпочали громадянську війну за владу. Відбувались битви в ході яких сходились армії по 190 000 воїнів. Переміг Атауальпа, якому історія уготувала незавидну роль бути останнім Верховним Інкою.
Іспанець Франсіско Піссаро, колишній свинопас, набирає загін авантюристів, здійснює тяжкий перехід до держави інків. І якщо Кортесу потрібно було 500 солдат, озброєних вогнепальною зброєю для взяття столиці ацтеків у 1522 році, то в загоні Піссаро було 180 солдат, 27 коней і лише декілька гармат. 24 вересня 1532 року вони виступили в похід. Армія Атуальпи нараховувала у той час 250 000. Але інки не знали вогнепальної зброї, ніколи не знали значення обладунків з заліза і не бачили коней. Все це здавалось для них силою богів. Але все рівно, це не могло визначити вирішальної перемоги. Але Піссаро переміг хитрістю. Він підступно захопив Атуальпу, символ божественної влади та державності. Спочатку він примусив сплатити викуп, який складався з 5,5 тонн золота та 12 тонн срібла. Але Атауальпу він стратив і в такій спосіб перервав існування однієї з перших цивілізацій Америки.
Цивілізації Аравії та Африки.
На території Африки крім зони єгипетської цивілізації відомі неолітичні поселення в південно-західній частині Лівії, які датуються VI тис. до н.е., де були сліди скотарства. На південь від Сахари існували культури тропічного землеробства Зернові культури (сорго, просо, тефф ), овочі та корінці (гвінейський ямс) були вперше введені в землеробський оббіг саме тут в ІІІ-ІІ тис. до н.е.
Пізніше самобутні держави Напата, Мерое та Аксум довели, що Африка приймала участь в цивілізаційних процесах. Навіть Тропічна Африка, як свідчасть найновші дослідження приймала участь в цих процесах. В лісовій зоні в І-на поч. ІІ тис. н.е. виникають самобутні державні утворення. В утворенні африканських цивілізацій велику роль відіграли природні обставини. У ІІІ-ІІ тис. до н.е. почався складний процес висихання Сахари. Це примусило жителів шукати нових мість для проживання. Світлошкірі скотарі з семіто-хамітської мовної сім”ї (берберо-лівійській діалект) переміщаються в напрямку долини Нілу, а землероби негроїди відступили на територію Західного Судану. У VIII ст. до н.е. на території Нубії (Північний Судан), до того часу вона тривалий час знаходилась під пануванням єгипетських фараонів утворилась самостійна держава Куш, столиця якої місто Напата знаходилась біля четвертого порогу ріки Ніл.Витоки землеробсько-скотарських традицій населення цього району берить з археологічних культур, зразки якої дає поселення Керма. Жителі цього комплексу мади зв”язки з Єгиптом, Східною Сахарою, областями сучасного Судану та прикордонними районами Ефіопії. Соціальне розшарування відбувалось дуже відчутно і окремі гробниці правителів Керми досягали 100 метрів в діаметрі. На поселенні були зерносховища, міський квартали, релігійний центр, огорожа. В добу розквіту, який співпадав з добою Середнього царства та ІІ Перехідним періодом єгипетської історії правителі Керми контролювали землі між 2-м та 4-м порогами. Розкопки цього регіонального утворення провадили француз Ш.Бонне тв в 1961-1962 рр. до н.е. радянська екпедиція під керівництвом Б.Б.Піотровського. Після колонізації Керми Єгиптом риси подібної до єгипетської культури зазнали ще більшої нівеляції. Проте єгипетська основа трансформувалась на місцевому підгрунті, набувши деяких рис відмінних від зони основної цивілізації.
На протязі 75 років правителі Напати навіть володіли значнлю частиною Египетського царства, утворивши ХXV ефіопську династію. “Начебто водяним ураганом був захоплений Мемфіс, багато людей там вбито, і приведені полоненні до його величності. Немає більше нома, закритого для його величності серед номів Півдня та Півночі, Заходу та Сходу”. Так розровідає про вступ кушитів в Єгипет у 729 році стелла фараона Піанхі. Академік Б.Б. Піотровський говорить про те, що археологічні дані підтверджують однаковий рівень розвитку культур Верхнього Єгипту та Північної Нубіїще в ранню добу. Пізніше їх шляхи розійшлися, щоб зустрітись майже через тисячу років.
Куш контролював території між третім та п”ятим порогами Нілу, хоча іноді кушитським царям вдавалося розповсюдити владу на північ від Асуану і на південь від Хартуму (столиці сучасного Судану). Місто Напата знаходилась ав районі золотовидобутку. тут було побудовано в часи єгипетського панування храм Амону. Це дало змогу в серидині VIII ст. до н.е. правителю Куша домогтись зарахування своєї доньки до складної ієрархії фіванського жрецтва. У землях фів були залишені загони кушитів. Коли Єгипет спробував об”єднатись під владою правителя Саїса - Тефнахта. Син кушитського царя Кашти за ім”ям Піанхі рушив із своїми загонами проти єгиптян. Біля Фів та Гераклеополя відбулись битви, і Тефнахт після поразки був вимушений визнати владу Піанхі. У 715 році до н.е. похід на Єгипет здійснив наступник Піанхі - Шабака. Він спалив живцем нового претендента на об”єднання Єгипту Бокхоріса. Кушити правили Єгиптом до 664 року. Стародавні грекі називали кушитів ефіопами. Таким чином в цей час Куш та Єгипет були об”єднані в одну державу. Над могилою Піанхі була побудована піраміда, але тіло лежало не у саркофазі, а на ліжку, як було характерно для гробниць періоду Керми. З кушитських правителів, добру пам”ять про своє правління залишив фараон Шабака. Він сприяв розвитку культури. За його правління було переписано богословський трактат Мемфісу. Тому недарма одна з вулиць Мемфіса навіть до часів Птолемеїв (ІІІ ст. до н.е. ) носила його ім”я. Апогея величі династія кушитських фараонів досягла за часів правління фараона Тохарки. Його коронаційні стели були встановлені біля ІІІ порогу Нілу та біля дельти в місті Таніс. Тільки бурхливий натиск ассирійців зруйнував сподівання та амбіції фараонів з Кушу.
В зв”язку з наступом ассирійців головні центри кушитської держави були перенесені на південь. До сер. VI ст. до н.е. політичний центр Напатської держави перемістився з її столиці в Мерое - смісто між V та VI порогами. Воно було дуже зручно розташовано оскільки знаходилось в районі перетину караванних шляхів, а Напата продовжувала лишатись центром релігійного життя, місцем коронації та поховання царів. Войовнича активність правителів тепер була зосереджена на південь та південний схід, і в IV ст. до н.е. територія держави просунулась до північно-західних районів сучасної Ефіопії.
Мерое дуже швидко перетворилось на центр металургії і навіть зараз його іноді називають “африканським Бермінгемом”. Найбільш відома пам”ятка місцевої архиьтектури та мистецтва це релігійний комплекс у Мусавварат-ес-Суфра, де особливі почесті віддавались головному богу Апедемаку, який зображувався з головою лева. Храм Апедемака за стилем нагадує єгипетські, але при розгляді його кидаются і віддимінності. Зокрема зображеня левів в храмі суто африканські.
Обрання царів в державі Мероїтського періоду залежало від волі жерців та затверджувалось ними. Особливий розквіт царство переживає в ІІІ ст. до н.е. В правління царя Ергамена (248-220 рр. до н.е. до н.е.) були проведені важливі реформи. Вони були спрямовані на посилення централізації влади. Цар позбавив напатськи х жерців Амона впливу на політичне та релігійне життя та встановив спадкову передачу влади. Була встановлена диференційована система титулів та рангів для аристократії та чиновництва. Тепер пірамідипховання царів почали споруджуватись біля Мерое. На царя сильний вплив мала грецька філософія. Сам цар отримав грецьке виховання. Як стверджує Діодор Сіцілійський, цар перебив усіх жерців тва знищив звичай вбивати царя за наказом жерців. В сучасній науковій літературі саме цьому царю приписують ініциативу створеняння мероїтської писемності. Це найдавніше письмо Африки. Літери алфавіту ідентифіковані у 1910 році завдяки написам царя Натакапані (12 р. до н.е. -12 р. н.е.), де його ім”я передавалось і єгипетськими ієрогліфами, але мова Мерое ще не дешифрована.
В державі Напати та Мерое було дуже мало родючої землі, тому існували спроби створити власну іригаційну систему. В деяких районах землеробство співіснувало з напівкочоаим скотарством. Частина населення зібравши врожай, залишала села на берегах Нілу і відправлялась з худобою вглиб країни. Орачі і скотарі були тими прошарками населення. які несли основний тягар повинностей. Вони жили сільськими общинами, і самі общини вносили податки та поставляли робочу силу для будівництва пірамід і зрошувальних систем. Знать, яка виросла з родової аристократії на чолі з царем мала власні земельні володіння та великі стада худоби. Такими ж власниками були і храми. Ці верстви контролювали мідні та срібні рудники, місця видобутку золота та драгоцінних каменів. Цар та храми користувались монополією в справі лиття та обробки зхолота, причому навіть пічи для цього були їх власністю. Їм також належали ремісничі майстерні. Царську монополію складали доходи від перевезеня товарів та виручка від зовнішньої торгівлі. Рабська праця зафіксована в садібах та рудниках царя, знаті та храмів. Але як і в інших державах раби не грали головної ролі у виробництві і використовувались як допоміжний та обслуговуючий персонал.
Основу війська складали вільні члени сільських общин та родів. Військова здобич розподілялась між царем, знаттю та храмами. Сусідні держави, особливо Єгипет розглядались як торгівельні партнери. Тому у 30 -му році війська Мерое підтримали боротьбу Клеопатри з Октавіаном. У 23 році до н.е. цариця Аманішакете зруйнувала римські храми на острові Філе, у відповідь римська армія на чолі з префектом Гаєм Петронієм зруйнувала Напату. Послабленням царства скористались кочовикі з племені блеміїв (предки сучасної народності беджа), які остаточно підірвали його могутність царства , і в перших століттях нашої ери воно розпадається. Залишкі цієї великої держави проіснували до ІV століття.
Небезпечним суперником та ворогом Мерое в цю добу було і царство Аксум. Воно було розташовано на Ефіопському нагіррі. Закривши вихід Мерое до Червоного моря, воно не раз турбувало нападами столицю Мерое. В середині IV тис. до н.е аксумський цар Езанаостаточно розгромив Мерое. Саме царство виникло ще в перші століття нашої ери на території сучасної провінції Тігре (Ефіопія). Тут були знайдені рештки самого міста Аксум, чудові кам”яні споруди, написи. В цьому місті коронувались правителі дкержави і воно рахувалось священним місцем. Хроністи XIII ст. пробували зв”язати родовід ефіопських царів від Менеліка ( Х або ІХ ст. до н.е. ), буцімто сина царя Соломона та цариці Савської. Але незважаючи на деяку тенденційність цього підходу слід відзначити, що вони мали певну пацію, оскільки історія звела в єдиний потік історію африканської держави Аксум і невеличкої держави Саба, яка дійсноіснувала в часи між 950 та 115 рр. до н.е. до н.е. Ця держава носила торгівельний характер, оскільки являла собою торгівелну факторію арабських купців, які виступали посередниками у індійській торгівлі з країнами Близького Сходу. Залишки впливу цієї держави на історію Аксума прослідковуються у використанні сабейської писемності, та активними контактами Аксума з арабськими племенами, під час їх боротьби проти Хім”яритського цартва. Саме це царство із столицею Маріб і завоювало Сабу.
Тоді ж місто Адуліс, засноване грецькими колоністами на аксумчькому березі Червоного моря стало торгівельним та промисловим центром, через який пішла транзитна торгівля індійськими товарами у Середземномор”я, минаючи Аравію. Правителі Аксуму монополізувавши дохід від торгівля та право збирати податки з торговців золотом та слонової кісткою швидко підвищують свій потенціал. На грунті цих доходів і за допомогою обміну досвідом великий прогрес спостерігається в обробці заліза та побудові терасових систем зрошування.
В цих умовах посилилась соціальна диференціація і племінна аристократія стає панівним прошарком суспільства. На початку ІІІ ст. все частіше грецькі та римські автори згадують правителів Аксума. Серед перших згадується ім”я Зоскалеса, який добре володів грецькою мовою. Він розповсюдив саою владу вздовж узбережжя та організував торгівлю внутрішніх областей Африки з долиною Нілу. В написах складених давньоаксумською мовою гєез він називає себе “першим великим правителем аксумитів”. Спочатку писемність Аксума використовувала в якості основи сабейсько-хім”яритську, потім навіть використовувалась грецька мова. В IV столітті приходять ефіопські літери, які означали не тільки приголосних, але й голосних. До речі ця мовапотім послужила осгновою для складання державної мови Ефіопії (амхарскої мови).
Період найбільшого розквіту Аксуму припадає на IV-VI ст. н.е. В часи правління Езане не тільки була знижена держава Мерое, але й налагодились стосунки Аксуму з Римською імперією. Навіть зберіглось послання , яке в 356 році римський імператор Констанцій надіслав “високоповажним братам Езане і Сезане. Справа в тому, що в ці часи священики з Сирії розпочали проповідь християнства на території Аксума.. Але слід сказати, що тільки в VI-VIII cт. християнство набуває в цих районах широкого розповсюдження.
Союз Аксуму та Східної Римської імперії був викликаний необхідністю захисту від спільного ворога сасанідського Ірану (Персії). Цар Аксуму Калеб, якого високо шанують і грецькі і перські автори у 517 році здійснив військовий похід в Південну Аравію, в наслідок якого Йемен до 572 року став частиною Аксуму.
В галузі господарства, жителі Аксуму вели осідлий спосіб життя, займаючись землеробством та скотарством. Основною культурою була пшениця. Царі Аксуму та знать отримували прибуток у вигляді податків на сілські общини та племена, які платили данину у вигляді релігійних приношень та відпробітків. З ІІІ ст. н.е. Аксум карбував золоті , срібні та мідні монети. На його території ходили і іноземні монети (передусім римські). Спочатку на монетах Аксуму були зображені серп Місяцю та дві зірки, а потім з IV cт. відтворюється християнський хрест.
Царі Аксуму залишили монументальнібудівлі, палаци, кам”яну скульптуру. Для її створення на самих тяжких роботах використовували і рабів.Слово раб “бареа” амхарською мовою, говорить проо те, що напевно з племені бареа походили ці полоненні. Найбільший з палаців правителів Аксуму мав площу 80 на 120 м , найбільша стела доходила до 34 метрів висоти.. З початком арабських завоювань за Мухаммеда та перших халіфів аксум втратив своє значення. він був відрізаним християнським островом. У VIII cт. був зруйнований порт Адуліс. Перехід торгівля з Івнлією в руки арабських купців остаточно підірвало економічну могутність держави. Нам невідомі особливості її подальшої історії. Лише в XIII cт. в цьому районі з”являється нова держава Ефіопія, яка вже була вторинним вогнищем цивілізацієї.
Нинішній рівень знань дозволяє переглянути погляди на те, що африканський континент не входив у зону цивілізаційного розвитку. Можна стверджувати що передцивілізаційна фаза розвитку була пройдена багатьма спільностями африканського населення. Вогнищами цивілізаційного розвитку були Західний Судан, центральні та північні частини сучасної Нігерії, басейн верхньої течії ріки Луалаба (провінція Шаба в Заїрі), центральні та східні області Зімбабве, узбережжя Індійського океану. Назвемо лише окремі центри. Цивілізація Гани та культура Нок доводять що в другій половині І тис. до н.е. існували цивілізаційні вогнища з розвинутою металургією та міськими центрами. Район Санга в Заїрі став центром металургії заліза. причому залізні вироби тут передували мідним. Блискучим прикладом африканських цивілізацій стала цивілізація суахілі, на східному узбережжі Індійського океану. Розквіт її припадає на XII-XIII cт. Вона активно контактувала з Азією і між ними йшов інтенсивний товарообмін. Все це говорить, що на африканському континенті, можуть бути з часом виявлені рештки цивілізацій. які лежали в основі формування самобутнього типу цивілізацій та африканської культури.
2. Історія стародавньої Аравії.
Доля Аравійського півострову склалась досить драматично з огляду на особливості його природньо-кліматичних умов. Знахідки ранньопалеолітичних культур свідчать про те, що Аравія входила в зону земель, з яких походили предки людини сучасного типу. Один з шляхів розселення цих предків проходив через Аравію, багату, річкову країну, з пишною рослинністю та стадами звірів. Але у ХХ тис. до н.е. почалася різка зміна клімату. У ХVІІІ-ХVII тис. склалась в районі Аравійського півострову зона посушливого клімату і не тільки тварини, але й люди залишили цю землю. Лише нап півдні біля узбережжя існували екологічні “схованки” де живріло життя. Аравійський півострів складає площу 3 млн. кв. км. Він омивається на сході водами Перської та оманської затоки (Індійський океан), на півдні - Аденською затокою та Аравійським морем, а на заході водами Червоного моря. Велмичезна площа зайнята пустелями (найбільша Руб-ель-Халі). Ріки в Аравії переважно пересихаючі “ваді” - тобто русла, які наповняються лише в період дощів. Природа не буває однозначно жорстокою. Тому вона подарувала Аравії світ прянощів та ароматичних рослин. Ладан, мірра, бальзам, алое, кориця, шафран - мають аравійське походження. В оточуючих Аравію морях видобували перли, червоні та чорні коралі, На території півострова зустрічається золото у вигляді піску та самородків, срібло, олово, свинець, залізні руди та мідь. Гірськи хребти на південому заході та південному соді багаті на мармур, онікс, драгоцінні камені. Була безумовно в достатній квлькості і сіль.
З VIII тис. в умовах нового, на цей раз сприятливої зміни клімату відбулось повторне заселення півострова. Спочатку його узбережної частини (Катар), а потім у VII-VI тис. до н.е. Центральної та Південної Аравії (підвенно-західна частина Руб-ель-Халі, Північний Йемен, Хадрамаут і т.п.). Не пізніше V тис. сюди прийшли носії культури Убейд, а потім і Культури Джемдет-Наср. В кінці ІІІ тис. до н.е. серед населення аравії з”явились семітські пленмена, які знали землеробство, мали навички в іригації та будівенльній справі. Це були племена сабеїв, мінеїв, катабанців і мідіанітян. В умовах Аравії ці племена селились окремими групами і створювали ізольовані центри заселення. В кінці ІІ тис до н.е. в них починають виникати державні утворення. Вони були своєрідними ізольованими князівствами (Саба, Маїн,Катабана, та Хадрамаут).Це був південь аравійських земель. Тому й народи цих держав називають “арабами”.
Основою життя в таких умовах могло бути тільки скотарство. Жителі вирощували коней, велику рогату худобу, курдючних овець. Але головним видом тварини в умовах місцевого клімату був верблюд. Він був практично , як своєрідна фабрика. Причому безвідходна. Його м”ясо та молоко йшло у їжу, з верблюжої вовни виготовляли тканини, з шкіри вироби. Навіть екскрименти використовувались в якості палива.. Дромедар, так правильно називали його породу, на відміну від середньоазійського верблюда, який мав два горби, мав один, але був значно витриваліший та швидко пересувався зі стадами худоби, яку треба було переганяти до гір. У вологий період кочовики відходили вглиб країни, де можна було знайти рослинність та русла “ваді” наповнювались водою. У квітні-травні люди йшли на весняні пасовища, де за допомогою своєрідних резервуаоів, колодязів та водоймищ затримувалась вода, і літом йшли до річок та узбережжя. Деякі з пержих держав називають в науці князівствами, наприклад Набатею. Першими, хто зустрівся з північними племенами Аравії були ассірійці. Саме ассірійці вперше назвали їх правителів “царями”, але правильніше було їх називати шейхами.
XE "HейхТ
XE "шейх"
. В 671 році Ашшурбанапал веде проти них війну і називає їх арабами.
В арабських племен склалась власна військова техніка. Воїни сідали на верблюдів: на кожного по два. Один - погонич, а другий або стріляв з луку, або діяв списом. Ми вже говорили, що вперше з арабами ассирійці зустрілись в битві при Каркарі (853 р. до н.е. ). На державному рівні першою вступила в контакт з Ассирією держава Саба (Сабейська держава). У VIII cт. до н.е. саме арабські племена не дозволили Асархадону дійти до Єгипта. У 671 р. до н.е. Ашшурбанапал вів самі великі операції проти арабів тому, що вони завжди виступали на боці його противників вавілону та Єгипту. В цьому ж столітті Саба колонізує території сучасної Північно-Східної Ефіопії ( тер. майбутнього Аксуму). А торгівельними операціями більш активно займались держави східного узбережжя. (Хадоамаут, Катабана). Зовнішня транзитна торгівля зосереджувалась в руках правителів Маїну, які контролювали шляхи. Саме тут починалась частина караванного шляху відомого під назвою “Шлях Благовоній”. Маїнці сворили караванні станції та колонії у Північно-Західній Аравії і подорожували до Єгипта,Сирії, Месопотамії, навіть до острова Делос.
У VII ст. до н.е. особливо посилюється держава Саба, але її політичну гегемонію поставили під сумнів інші держави. У VI-I ст. до н.е. між ними починається боротьба. Спочатку Маїн поглинає Сабу, потім Катабана посилюється, але її територіїї невдовзі ділять Саба та Хадрамаут. В кінці II ст. до н.е. виникає нове Хім”яритське царство з столицею в місті Зафар. Воно раніше входило у склад Катабани.Поки вони воюють Єгипет налагоджує торгівлю через свою территорію. Щорічно 100 греко-єгипетських кораблів відпливали туди, минаючи “Шлях благовоній”. З захопленням Єгиптом Риму положення ще більш загострюється. Тому почавшись, як боротьба за торгівельну монополію, війни арабських держав тепер відбуваються за право існування ( тобто за пасовища, та гавані для мореплавства та рибальства).
Система політичного устрою цих держав можна показати на прикладі держави Саба. Вона складалась з 6 племен, з яких три вважались привілійованими, а три інших займали гірше положенння. Кожне плем”я поділялось на великі гілки, останні на дрібні, а ті ще на роди. Племена управлялись вождями-кабірами, що походили з знатних родів і утворювали раду. Три кращих племені на певний строк обирали урядових осіб, які виконували жрецькі обов”язки, пов”язані з культом верховного бога Астара. Вищими державними особами були муккаріби. Вони керували ополченням, і іноді ця посада ставала спадковою. Тоді муккаріб присвоював собі ім”я “малік” - цар. Так з родової організації виростала державна. Верховним органом Сабейської держави була рада старійшин, Вона виконувала сакральні, судовіта законодавчі функції. В раду входив муккаріб та представники всіх 6 племен, причому представники “гірших” племен мали половину голоса. Пізніше влада муккаріба посилюється і з”являється система територіального поділу.
Стародавні південноаравійські племена говорили на мовах окремої підгрупи “південноперіферійних” семітських мов і користувались особливим письмом, запрозиченим від алфавітної писемності Східного Середземномор”я. Ці знакі були піддані обробці з прагненням надати знакам більш чітких геометричних форм.
На ранніх етапах історії головним богом був давньосемітський бог Астар. Після нього слідували божества пленмінних союзів - Альмаках в Сабі (бог Місяцю), Вадд в Маїнв, Амм в Катабані, Сін в Хадрамауті. Єдина спроба встановлення політеїзму відноситься до IV ст. до н.е. коли Альмаках витісняє інших богів пантеону.
Головною рисою культурного розвитку Аравійського півострову були постійні контакти народів узбережжя з кочовиками пустелі. На цьому грунті відбулось злиття двох традицій землеробів та рибалок з кочовими скотарями. На цей контакт накладала відбиток ще торгівельна орієнтація їх держав.
Після падіння багатьох держав Сходу і падіння Західної Римської імперії (VI cт. н.е.) виникає нова ситуація в релігійно-ідеологічному оточенні Аравії. Занепад торгівлі та погіршення становиша стимулює розвиток есхатологічних вчень (тобто систем про кінцеві часи людства та прихід спасителя). До цього розвитку спонукав також і розвиток сусідів Візантії та Аксуму. Відбувається навіть спроба нав”язати християнство, оскільки Аксум навіть контролював територію Хім”яритського царства. До цього забарвлення слід даодати самобутню релігію жителів пустель бедуєнів.
В напружену боротьбу ідей, що супруводжувалась вторгненнями військ Аксуму, зіткненням арабів між собою, були залучені широкі верстви населення. Нав”язування інших поглядів привело до думки про створення єдиної релігійної системи, яка може об”єднати всіх перед загрозою втрати незалежнеості. Ця ідея обговорюєтьс я всюди, вона виходить за межі Аравії, залучаючи до неї всіх торговців на караванних шляхах. Головне в цьому русі була ідея єдності та протистояння. Народжувалось нове, своє, неповторне.
.
В VI столітті нашої ери з'являються численні пророки-проповідники. Вони пропонували арабам -семітам зректись старих богів окремих царств і нових богів іудаїзму (Яхве). Є підтвердження, що тоді прозвучало слово “Аллах” (ал або ел - “бог”. Кожний из халіфів, а так називали себя пророки проголошував себе довіреною особою нового бога. Але поки всі ці проповіді не приносили бажаного об”єднання, а тільки вносили усобиці в середолвище арабських племен.
Несподіваний успіх прийшов на долю Мухаммеда
Ухаммеда- "Мухаммед"
, OкийР=ародивсяРCР570 @оціРCР?оселенніР%ашімЮ
, який народився у 570 році у поселенні Хашім.Приблизно у 610 році Мухаммед починає проповідь. Його вчення було подібним до християнської історії, У Корані є згадка про Христа, в арабський транскрипції він звучав приблизно так “Іса бен-Марьям”, тобто син Марії. Є й інші персонажі з Біблії. Ной перетворюється на Нуха, Іаков на Якуба, Соломон стає Сулейманом. Сам Коран складається з 114 сур, і починається з молитви, що нагадує “Отче наш”. Далі розділи стають все меньшими і меньшими. Чверть Корану, це описання діянь пророків, в тому числі і біблійних.В свою релігію пророк запрошував всіх євреїв та християн.Вся обрядова сторона їм була знайома. Молитви, ідея страшного суду, піст, податок - зак’ят для бідних.
У 622 році пророк переселяється в Медіну і цей рік вважається початком календаря, першим роком мусульманської ери (хіжра). Потім починається внутрішня боротьба - джіхад “ війна проти невірних” У 630 році столиця противника була взята, А пророк здійснив похід у Мекку, який став називатись “хадж” і є обов’язкоаим для мусульман. Починаючи з перемоги Мухаммеда починається новий розвиток цивілізацій Аравії в межах вогнищ вторинної цивілізаційної доби.
Типологічна характеристика цивілізацій Сходу.
Створивши перші в світі держави, жителі Стародавнього Сходу заклали основу світової культури. Практично цивілізація складається з трьох компонентів: 1) соціальної структури та економічних досягнень; 2) держави і 3) історично-культурного компоненту. Цей третій елемент виникає з моменту появи елементів духовної культури, а завершується з появою писемності та міфологічно-релігійних систем.
Народи Стародавнього Сходу пройшли довгий і складний шлях. У кінці IV- на початку III тис. до н.е. перші писемні системи появились в народів Єгипту та Месопотамії. Потім був тривалий час виникнення інших систем, який призвів до появи фінікійського алфавіту. Потурбувались жителі Сходу і про матеріал для письма. Єгипетський папірус та китайський папір служили не тільки послідуючим поколінням, але і ознаменували початок розвитку літератури на нових засадах. Їх літературні твори служили наступним поколінням і навіть зараз виглядають для нас звичними.
Наукові знання і зараз вражають нас точністю та практичністю.Ми користуємось багатьма речами, а не знаємо що їх багаторічна історія веде до Стародавнього Сходу. До цих пір люди користуються годинником, компасом, математичними символами, не знаючи навіть, що вони створені тисячі років тому.
Кожна цивілізація Стародавнього Сходу залишила після себе храми, палаци, чудові міста, скульптуру, кераміку та живопис. Серед споруд, які вже в стародавні часи називали чудесами світу - єгипетські піраміди, Вавілонська вежа, висячі сади Семіраміди, ворота і стіни Вавілона. Сюди включали палац Кіра ІІ (але ми не знаємо який, оскількі палаци знаходяться у всіх резиденціях.)
На початку своєї історії всі народи Стародавнього Сходу мали племінну організацію з елементами територіальної або сусідської общини. Шляхів розвитку держави було декілька. Суспільства, які займались іригаційним рільництвом, об’єднувались для проведення складних систем зрошення. Тут ми бачимо два варіанти. В Єгипті це “номи”, а в Месопотамії міста - царства.
Інші держави створювали союзи племен. Ці союзи були потрібні або для захисту своєї території від войовничих сусідів (Урарту, Мітанні) або для завойовницьких походів (Хеттське царство, Ассірія, перси та мідійці). Такі союзи були спрямованні на контакти з сусідами і носили військовий характер. Більш складними щляхами йшов процес розвитку Індії і Китаю. Ці райони мали свої особливості і дали ще два варіанти державного розвитку (кастовий і державно бюрократичний).
При всіх особливостях розвитку держави сходу утворювали в основному дві форми організації влади - царство
риР2сіхР>собливостяхР@озвиткуР4ержавиРAходуРCтворювалиР2Р>сновномуР4віРDормиР>рганізаціїР2ладиР- FарствоГ XE "FарствоТ
XE "царство"
BаРVмперіюГ XE "VмперіяТ
XE "імперія"
. ізницяР<іжР=имиР1улаР=езначноюЮ &арствоР<алоРAтабільнуРBериторіюР0боР7онуРVР2иникалоР2Р@езультатіР2нутрішньогоР@озвиткуЮ
. Різниця між ними була незначною. Царство мало стабільну територію або зону і виникало в результаті внутрішнього розвитку. А імперія була формою похідною від царства. Вона утворювалось тоді, коли царство вставало на шлях загарбань і починало поглинати сусідні держави. Обидві форми природньо носили монархічний характер. Цар, Фараон, Імператор - були необмеженими правителями і передавали свою владу у спадщину. В їх руках знаходилась судова та виконавча влада. Вони стояли на чолі армії. Релігійна влада також була особливістю Стародавнього Сходу. Будучи символом держави правитель на Сході не міг бути простою людиною і визнавався або живим богом, або головним жерцем, або у крайньому разі сином бога. Така форма монархії отримала назвау східна деспотія
удучиРAимволомР4ержавиР?равительР=аР!ходіР=еР<ігР1утиР?ростоюР;юдиноюРVР2изнававсяР0боР6ивимР1огомЬ 0боР3оловнимР6ерцемЬ 0боРCР:райньомуР@азіРAиномР1огаЮ "акаРDормаР<онархіїР>трималаР=азвауРAхіднаР4еспотіяГ XE "AхіднаР4еспотіяТ
XE "східна деспотія"
.
Багато держав Стародавнього Сходу загинуло і лише найбільш сильні, чи навпаки необтяжені гіркими помилками, народи вступили в нашу еру. Але знання єгиптян, шумерів, персів, китайців та інших народів , що створили перші держави не пропали. Вони вірно служать всьому людству. Не зникли навіть їх боги, яким поклоняються буддисти, індуси та їудаїсти.
На всій цій території проживала величезна кількість племен, що розмовляли на різних мовах і відносились до різних рас. Але серед них були ті народи, які першими вступили на шлях побудови держави і першими досягли рівня цивілізації. Це були єгиптяни, шумери, китайці, семітські народи і індоєвропейці. Якщо ви поглянете на таблицю, вам буде легше уявити співвідношення народів у різний проміжок часу. Ви побачите, що розвиток держави йшов у гострій конкуренції семітської та індоєвропейської мовних сімей. Перші переважали у першій половині ІІ тис. до н.е. , а другі - створили потужні імперії і держави пізніше:
________________________________________________________________________
Три линії розвитку етнічної ситуації в історії Стародавнього Сходу
________________________________________________________________
IV-III тис. до н.е. Єгиптяни Шумеры Дравідійці(Хараппа)
Амореї-Вавілоняни
III-II тис. до н.е. Аккадці Ассірійці
Кассити Хуррити Китайці
Хетти Індоарії
II-I тис. до н.е. Фінікійці Євреї Сірійці Арамеї Халдеї Араби
Фрігійці Лідійці Скіфи Мідійці Перси
Інші мовні сім’ї
семітскі народи
індоєвропейці
Безумовно етнічні відмінності впливали на формування виду державного утворення. Але в умовах Сходу навіть умовні подібності сприяли об’єднанню людей заради кращого життя. Наслідки численних міграцій приводили до змішання народів і іноді це приводило до появи нових етнічних утворень. Дуже часто у склад імперій входили не тільки племена, які говорили на різних мовах, але й такі які відносились до різних рас. Кожний приносив свій вклад і від того наскільки мудро переможці відносились до переможених залежала доля обидвох народів. Тому невірно підкреслювати якусь особливу роль семітів, чи арійців, або ж шумерів.
Усі найдавніші людські цивілізації пройшли майже однакові шляхи розвитку. В бронзовому віці вони всі проходили шлях через общину “ном” або через місто-державу. Далі до великого об’єднання навколо найсильнішої общини, або в межах певного річкового басейну або природнього комплексу. Головним в розвитку державності є співвідношення між двома суспільно- економічними секторами: державного (храмового та царського) і общинно-приватного.
1. Іригаційний - панування першого сектора та використання результатів праці безправного, але відносно вільно господарюючого населення. Таким шляхом розвивалась держава у Єгипті та Месопотамії.
2. Військово- контактний - це варіант, при якому завойовники встановлюють централізовану систему управління на основі податків або данини. При цьому об’єктами управління стають общини, економічна основа яких завойовниками не руйнується. Хеттська держава, Ассірія, Ізраїль, елліністичні держави та Персія. До неї можна віднести і палацові господарства Кріту та мікенської Греції. В колі цього варіанту відбувається процес утворення “світових імперій”. В межах їх розвитку також існують обидва сектори.Занепад державних господарств та необхідність об’єднати регіони, що виробляють засоби виробництва, з регіонами продуктів харчування та ремесла, беспосереднього профілю споживання призводить до елементів приватної власності. Сектори економіки розташовані: приватно общинний у місті, а державний - у сільській місцевості.
3. Кастовий - базується при наявності багатих природних ресурсів. Тоді завойовникам, або прошаркам, які зацікавлені у створенні держави, потрібно встановити монополію на владу та управління загальнодержавним сектором на підставі релігійно-моральних норм та політичних рішень. Прикладом такого розвитку є індоарійські держави і держава Маур’їв.
4. Адміністративно-чиновницький - це встановлення умов для існування поділу суспільства на виробників та управляючих. Але на відміну від держав другого типу, родові відносини виступають не як елемент, а як об’єкт знищення. Основа для поділу на ранги та отримання посад грунтується на знаннях та відданості централізованій владі.
5. Американський - знаходиться у проміжному між 3 та 4 типами положень. Має елементи кастової системи та адміністративного апарату чиновників. Мезоамерика дуже нагадує кріто-мікенський тип. Оскільки мало матеріалу дослідники поки не схильні його визначати, як остаточний.
Лес( або льос) - це частинки мінерального пилу, який здувають мусонні вітри з гірських височин з великим вмістом органічних решток.
Зараз виявлено на північному сході Китая, ще одну культуру Хуньшань ( рвйон Ляоніна).
Держава на півночі Китаю, одна з тих, що утворилась після розпаду імперіїХань.
Так за допомогою дзеркала та прикрас її виманили з печери, куда вона заховалась в печері. Згідно з міфами речі ці були подаровані Аматерасу богу Ніннігі, від якого вели родовід японські імператори.
Післе смерті він отримав ім’я Сьотоку тайсі.
Він не хотів зайняти престол відразу, щоб не говорилипро те,що він це зробув заради імператорського титула.
Останні два підняття датуються 70-35 та 25-10 тис. років назад

Приложенные файлы

  • docx 1491293
    Размер файла: 65 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий