Культура Давньоруської держави 10-13 ст


[Введите имя автора]

Зміст:
Стор.
Вступ……………………………………………………………………………………………………………….3
Розділ 1. Освіта. Школа. Осередки письменства………………………………………..4-9
Розділ 2. Література. Найвидатніші писемні твори…………………………………..10-17
Розділ 3. Пам’ятки архітектури. Мистецтво………………………………………………18-24
Заключення…………………………………………………………………………………………………..25
Список використаних джерел та літератури…………………………………………….26-28
Вступ
Опрацювавши та узагальнивши літературу, ми прийшли до міркувань, що за останні роки збільшився інтерес пересічного громадянина України до культури свого народу. Період з Х до ХІІІ ст. особливо цікавий з погляду на високий рівень культури Давньоруської держави.
Актуальність даної проблеми полягає в тому, що на сьогоднішній день спеціально написаної літератури, яка б висвітлила розвиток культури Х-ХІІІ ст., немає. Це і спонукало нас обрати тему курсової роботи.
Важливість теми полягає в тому, щоб підвищити наш рівень знань з культури Давньоруської держави Х-ХІІІ століть.
Мета курсової роботи: проаналізувати розвиток культурних процесів на території Русі в Х-ХІІІ ст. через подачу завдань:
розкрити діяльність шкіл, охарактеризувати рівень освіти та визначити найбільш важливі осередки письменства у Давньоруській державі;
проаналізувати писемні твори руських авторів Х-ХІІІ століть, тексти яких дійшли до наших днів;
показати пам’ятки архітектури та мистецькі твори Х-ХІІІ століть.
Предметом буде виступати культурний розвиток соціальної спільноти Давньоруської держави в Х-ХІІІст.
Об’єкт: надбання культурного розвитку русичів, відбитки яких доступні для аналізу і вивчення.
Хронологічні рамки курсової роботи охоплюють період з Х по ХІІІст.
Структура курсової роботи складається із вступу, трьох розділів, заключення та списку використаних джерел та літератури.
Розділ 1. Освіта. Школа. Осередки письменства
Про освіту у дохристиянські часи відомостей не збереглося. Проте, враховуючи потреби державних інститутів, можна висловити припущення, що навчання грамоти якоюсь мірою існувало і до реформи 988 року. Адже, згідно з договорами Русі з греками Х століття, хтось повинен був читати і писати князівські грамоти та заповіти вояків, які від’їжджали на службу до Візантії, вести записи податків тощо. Початково це могли бути вихідці з південнослов’янських країн.
У середині Х ст. у Києві вже функціонувала церковна община, яка мала свої церкви: св. Іллі та св. Миколая на Аскольдовій могилі. В них були церковні книги та люди, які вміли їх читати під час відправ. При храмах, вірогідно, існувало й індивідуальне навчання грамоти [6,с.724].
У дореформенні часи, тобто, до 988 р. писемність обслуговувала переважно потреби держави. Із введенням християнства як державної релігії сфера вживання писемності значно розширилась. Пожвавішали державні, торгівельні та культурні зв’язки з навколишніми християнськими державами Європи [там же,с.715].
Для функціонування церковного управління (ієрархії) потрібні були церкви, кадри духовенства та службові книги. Для цього у Києві та інших містах було відкрито школи. Переписування книжок стало важливою справою.
Школи ще не мали окремих будинків і особливого обладнання, учні сходилися де-небудь – у помешканні дяка чи кого іншого, й учитель учив їх разом – і тих, що починали, і старших, показуючи їм, як читати і писати. Світські люди на цьому закінчували свою науку. Хто вмів читати і писати, міг уже займати яку-небудь посаду або самотужки продовжити навчання.
Кандидати духовного стану вчилися довше, бо повинні були пізнати докладно Святе Письмо і богослужебні книги. Але й від них не вимагали багато знання – особливо маловченим бувало сільське духовенство [11,с.45].
Перші школи розміщувалися при монастирях і церквах, а першими учителями, як і в усій Європі того часу, були священники, ченці і дяки. Крім шкіл для знаті і вишколу духовенства були і школи для ремісників і купців.
З літописних повідомлень про запровадження шкільного навчання видно, що до одних шкіл набирали дітей «нарочитої чаді», тобто, заможних верств населення, а до інших – попівських дітей та дітей старост [5,с.136].
Володимир Великий, як оповідає літописець, «почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку, матері ж за дітьми плакали, бо ще не утвердилися у вірі, - оплакували їх, як померлих…»[11,с.47].
За наказом Ярослава Мудрого, саме з дітей старост і попів Новгорода для навчання у школах було взято близько 300 учнів. Ще більше дітей до шкільної науки було залучено в Києві.
В Русі існували дві категорії шкіл: початкові - парафіяльні, та привілейовані - для заможних верств населення. Відрізнялися вони обсягом навчання і призначенням вихованців. Перших, ймовірно, готували до нижчих посад служителів церковного кліру: дячків, псаломників, служок, а других – для вищої церковної ієрархії, політичної діяльності і княжого двору[9,с.118].
У києворуському шкільному навчанні дослідники виділяють 4 ступені: науку читання, писання та лічби, вивчення іноземних мов та опанування правил риторичного та поетичного стилю.
Навчання читанню починалося з вивчення абетки і складів за книгами Апостолом та Псалтирем, які відігравали роль підручників[там же,с.119].
Серед новгородських берестяних грамот, знайдених під час археологічних розкопок, є азбука ХІІ-ХІІІ ст., вирізана на дощечці, а також шкільні вправи хлопчика Онфима. Часто трапляються так звані писала – металеві та кістяні загострені стрижні для письма на воску. Крім берести, під час досліджень виявлені і спеціальні дощечки з заглибленням для воску, на якому писали свої граматичні вправи учні.
Вищу освіту добували тільки багаті і талановиті, а в її програму входили не тільки читання і писання слов’янського письма, але й знання грецької мови, яка й була її основою. Знання грецької було досить поширене на Русі, бо зв’язки Давньоруської держави з Візантією були дуже тісні, особливо – торгівельні [15,с.45].
З інших чужих мов знали мову латинську й німецьку, особливо в західноруських землях. Деякі визначні люди славилися тим, що знали багато чужих мов. Володимир Мономах пише про свого батька Всеволода, що хоч він нікуди не подорожував, навчився п’ятьох чужих мов [там же,с.46].
У Київській Русі дуже рано з’явилася іноземна перекладна література. Вже в ХІ ст. у скрипторії при Софіївському соборі, а пізніше й інших місцях, слов’янською мовою перекладено відомі у всьому світі твори «Хроніка Георгія Амартола», «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, Хроніка Сінкела, «Житіє Василія Нового», «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Житія Стефана Сурозького», «Александрія», «Пчела»,
«Повість про Акіра премудрого», «Шестоднев» Іоанна, екзарха болгарського, «Деівгенієве діяніє»,
«Фізіолог» Пандекти Никона та інші твори, які мали виключне значення для поширення освіти і тогочасних наукових знань[6,с.725].
За свідченнями митрополита Климентія, в середині ХІІІ століття було в Київській Русі до 400 чоловік, що знали грецьку мову.
1037 року Ярослав Мудрий наказав збудувати величний кам’яний Софіївський собор – Руську митрополію, яка стала одним з осередків київської писемної школи. Тут в 1037 році було створено першу державну бібліотеку – книгосховище, її книгами забезпечувалися новозбудовані церкви по всій країні. При соборі існувала велика велика майстерня – скрипторій, де переписувалися та перекладалися з іноземних мов книги, продовжувалося київське літописання [там же,с.716].
Другим центром київської писемної школи трохи пізніше став Києво-Печерський монастир. Він виник у середині ХІ століття, його засновниками були Антоній, Феодосій та письменник Іларіон. Від самого початку монастир стає відомим, як місце переписування богослужбових книг[там же,с.722].
В Печерському монастирі написано багато різних оригінальних творів, насамперед, це стосується літописання, яке перейшло сюди з Софіївського собору.
Тут творили багато відомих літописців, редакторів та перекладачів. Серед них велична постать Нестора, автора «Повісті минулих літ» і «Житія Феодосія Печерського» [там же,с.723].
Він прийшов до монастиря 17-річним хлопцем і, крім звичайної грамоти, і, можливо, деяких відомостей із Святого Письма, навряд чи щось знав.
Свою енциклопедичну ерудицію, знайомство з місцевими та іноземними джерелами та літературний талант він розвинув і вдосконалив завдяки здобутій освіті, а саме – вивченню грецької мови, начитаності у джерелах, вмінню брати з них найголовніше та робити широкі історичні узагальнення [9,с.122].
Саме таку освіту здобули уславлені діячі культури Русі: Іларіон, Феодосій Печерський, Никон Великий, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Сильвестр і Мойсей Видубицькі, Ярослав Мудрий та його сини Ізяслав, Святополк і Всеволод, онуки Святополк, Володимир Мономах та інші.
Третім центром київської писемної школи був Михайлівський Видубицький монастир. Він розташований поблизу Києва в місцевості, яка здавна мала назву Видубичі. Це був вотчий монастир Всеволода Ярославича та його роду. У 1070р. в монастирі закладено кам’яну церкву архистратига Михаїла[6,с.723]
Видубицький монастир, починаючи з часів князювання в Києві Володимира Мономаха (1113-1125рр.) став одним із важливих центрів київської писемної школи, де продовжувалося літописання, переписувалися книжки, створювалися оригінальні твори, існувала велика бібліотека.
На початку ХІІ століття ігумен Сильвестр піддав ретельному редагуванню «Повість минулих літ», висунувши на перший план діяльність Володимира Мономаха.
В. Татіщев у своїй «Історії» згадує, що Ганна (Янка) Всеволодівна, яка у 1086 році була черницею Андріївського монастиря в Києві, заснувала при ньому школу для дівчат, де навчали грамоті, співам, шиттю та іншому рукоділлю [9,с.119].
Отже, у Києві ХІ- ХІІ ст. існувало 3 осередки київської писемної школи: Софіївський собор, Печерський та Видубицький монастирі. Особливого значення в цей час набуває Печерський монастир – осередок освіти, писемності, літописання, зі стін якого вийшли численні високоосвічені люди: письменники-філософи, літописці-книжники, церковні діячі. У монастирі, по суті, склалася київська школа літописання, традиції якої в подальшому мали великий вплив на розвиток історичної літератури [6,с.724].
Трудами високосвічених русичів писемність і література Київської Русі досягла дуже високого рівня, що не поступався досягненням європейських країн.
Таким чином, школа і освіта в Давньоруській державі в період з Х по ХІІІ століття пройшли величезний за значенням етап розвитку, завдяки позитивним впливам Християнства та Візантійської імперії розвинулась власна давньоруська писемна школа, твори представників якої відзначались власним стилем та манерою написання. Високим був відсоток освічених людей в державі, що було надзвичайно рідкісно в сусідніх країнах. Навіть негативні впливи іноземних загарбників, а згодом феодальна роздробленість держави не сильно зупинили розвиток освіти в Давньоруській державі.
Розділ 2. Література. Найвидатніші писемні твори
З розвитком освіти і писемності в Давньоруській державі виникла і власна література. До нас дійшло чимало писемних творів Х-ХІІІ ст.
Спочатку оригінальна література творилася через перероблення чужосторонніх тем, до яких письменники додавали місцеві мотиви. Такий характер має «Молення Данила Заточника», боярина, покараного засланням, збірка афоризмів, у якій поруч із приказками, запозиченими із різних збірників, виступають народні приповідки та самостійні міркування автора[16,с.107].
На зразок популярних на Русі візантійських хронік Іоанна Малали(Vст.), Юрія Гамартола (ІХ ст.), болгарських літописів та деяких історичних оповідань західної Європи починають писатися руськими людьми власні історичні твори – літописи[11,с.112].
Найдавнішою книгою, що збереглася до наших днів, є «Остромирове євангеліє», виконане писарем Григорієм для новгородського посадника Остромира в 1056-1057рр. це найбільш розкішна пам’ятка старослов’янської мови, написана уставом, багато оздоблена орнаментом і мініатюрами. Правда, ця пам’ятка має багато східнослов’янських ознак, відмінних від мови старослов’янської, але поза цими ознаками мова цієї пам’ятки близька до мови пам’яток болгарської редакції. Велика цінність книги у тому, що вона датована.
Дійшла до нас й інша книга – «Ізборник» Святослава 1073р. – це великий рукопис,що складається з 226 листків. Постав збірник як слов’янський переклад з грецького оригіналу ІХ ст., який зроблено у Х ст. для болгарського царя Симеона.
Збірник Святослава – це дуже цінна пам’ятка не тільки щодо свого змісту, - це перша старослов’янська духовна енциклопедія, яка зберігає ознаки живої київської мови ХІ ст.[19,с.36].
Визначним оригінальним твором є «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, яке виголосив він не пізніше як 1050 р. над гробом Володимира в присутності Ярослава і його дружини Ірини.
«Слово» дає блискучу антитезу поганства і християнства , картину хрещення Русі, всю заслугу якого приписує князю Володимиру. Іларіон в цьому творі виявив широку ерудицію, знання класичної літератури, вміння користуватися стилістичними формами, блискучими порівняннями і антитезами. Він рішуче відкидає участь Візантії в справі охрещення Давньоруської держави, а також розкриває традиційне уявлення про спільність історії Русі і Новгорода: не від Рюрика і Олега веде він князівську династію, від старого Ігора [23,с.323].
Великої уваги заслуговує «Слово о полку Ігоревім» - єдина літературна пам’ятка, що збереглася, хоч у пізнішій копії, але в менш-більш повному вигляді.
Тема «Слова» - опис невдалого походу Новгород-Сіверського князя Ігоря з сином та братом Всеволодом на половців у 1185році. Написано «Слово» 1187р., бо в ньому згадується Ярослав Осмомисл, що того ж року помер. Ігорів син Володимир був полонений половцями і повернувся з полону теж 1187року. Автор «Слова», можливо, і сам брав участь у поході, і був особою, близькою до чернігівського князівського двора[19,с.248].
Написано «Слово» надзвичайно поетично. Природа в уяві автора живе життям людини, радощами та сумом і різними ознаками попереджає про небезпеку.
Автор «Слова» гірко переживає нещастя своєї батьківщини, для нього Руська земля – єдина, і він закликає князів берегти її, не руйнувати «которами» [там же, с.248].
Досить поширеним жанром давньоруської літератури була життєписна література. Вона є своєрідним поєднанням двох традиційних жанрів – літописного і житійного [23,с.322].
В ХІ ст. виникає своя, оригінальна агіографія Русі, спричинена появою перших вітчизняних святих – Бориса і Гліба, яким було присвоєно кілька житійних творів. Перу Нестора належить «Житіє Феодосія Печерського». Відомо,що було створене ще «Житіє Антонія», але його текст до нас не дійшов. У своєму творі Нестор відстоює думку про необхідність для Русі міцної центральної князівської влади.
Період феодального роздроблення позначений швидким розвитком житійної літератури. Зокрема, в цей час починає складатися «Києво-Печерський Патерик» - збірка житій, створених у Печерському монастирі. Авторами переважної більшості з них вважають суздальського єпископа Симона та ігумена Полікарпа, що вели між собою жваве листування. Остаточно збірка була сформована вже після монголо-татарської навали[7,с.647].
Автором «Повісті про осліплення Василька» був Василь, ймовірно, представник нижчої дружини, що стояв у почті когось із князів. Головні дійові особи постають перед читачем у досить непривабливому вигляді. Святополк, князь київський і Давид, князь волинський, виступають носіями найогидніших рис: брехні, користолюбства, жорстокості, егоїзму, підступності. Але і їх жертва – Василько Ростиславич – виглядає не набагато кращим.
Він теж жорстокий і безпринциповий, заклопотаний лише забезпеченням власної вигоди. Основне, в чому обвинувачує князів Василь – нехтування щастям рідної землі заради власних інтересів[там же,с.652].
Дуже важливим для науки є твір «Житіє і хождєніє Даниїла, ігумена Руської землі». У 1106 – 1108 рр. він їздив до Святої Землі і докладно описав місця, які проїздив, зокрема Єрусалим, Йордан. Цей твір був одним із найпопулярніших на Русі, мав географічний і літературний характер.
Відомо понад 100 списків цього твору. Данило, очевидно, чернігівець, бо згадує річку Снов та чернігівських князів. Він не забуває і про свою Батьківщину: до поминальника записує імена руських князів і ставить на Гробі Господньому лямпаду за всю «Руську землю»[19,с.247].
До ХІІ століття належить анонімова проповідь «Слово про князів», чернігівського походження бл. 1175 року. Вона вихваляє Бориса і Гліба, як взірців миролюбства, та чернігівського князя Давида Святославича.
З творів видатного вченого, філософа ХІІ ст. , митрополита Клима Смолятича науці відомий лише один лист до пресвітера Хоми – відповідь на закид, що він у своїх творах спирається на Гомера, Аристотеля, Платона. Климентій відповідає, що Святе Письмо треба деколи розуміти символічно, а для цього необхідно знати античну філософію.
Одним із найвидатніших діячів епохи феодального роздроблення був Володимир Мономах. Він прожив довге життя (1053 – 1125) і все його пресвятив боротьбі за державні інтереси Русі. До нас дійшли три його твори: «Повчання дітям», один із листів до Олега Святославича і «Молитовне звернення». Головною проблемою, що хвилює Мономаха, є проблема правителя – його обов’язків і відповідальності перед історією[7,с.647].
«Повчання дітям», яке є ще й автобіографією Володимира, описує походи і лови, подає поради морального характеру як для людини взагалі,так і для князя, який повинен сам входити у всі галузі управління, головне судження: не дозволяти тіунам зловживати владою, не кривдити людей, зберігати мир, бути милостивим навіть до винних, щоб не покарати невинного; бути побожним, молитися, шанувати церкву[3,с.40].
В листі до Олега Святославича після того, як 1096 року забито його сина Ізяслава, а невістку Олег тримав у полоні, Володимир пропонував йому помиритися. Поетичними словами закінчував він листа, проханням відпустити невістку: «щоб я, її обнявши, оплакав з нею її чоловіка і її весілля… а кінчивши сльози, влаштую її на місці і сяде вона, як горлиця на сухому дереві, жаліючись…»[2,с.52].
З ХІ ст. в літописах залишилися уривки епічних творів, але головним чином це так звані «билини», або «старини» чи «давнини». Це пісні, пов’язані переважно з Києвом та Володимиром Великим, «Красним Сонечком»; це героїчні оповідання про боротьбу славних богатирів з різними ворогами [7,с.247].
Про існування співців при князівських дворах збереглося чимало вказівок. При дворі Ярослава були скандинавські «скальди», співці, що оспівували подвиги князя; «Слово о полку Ігоревім» згадує славетного Бояна, що оспівував двобій Мстислава з Редедею, Ярослава, красного Романа.
За часів Данила Галицького був співець Метуса, який не захотів співати йому і перейшов до осередку бояр. Але якісь інші співаки складали славу Данилові та Василькові, коли вони поверталися після перемоги над ятвягами[25,с.130].

Епос ХІІ – ХІІІ ст. був створений в Галицько-Волинському князівстві. Розкіш, багатство Галичини відбилися на «давнинах», героями яких виступають Дюк Степанович та Чурило Пленкович, що змагаються своїм багатством, Михайло Поток – богатир; згадуються місця Поділля, Дунай, боротьба з татарами. Деякі уривки цього епосу зустрічаються в літописах.
Дуже розвинене в Русі було історичне письменство – літописання. Перші літописні записи вели в Києво-Печерському монастирі, імена їх авторів невідомі. Вони виконали колосальну працю, зібравши докупи порічні записи, оповідання сучасників, записки окремих осіб, легенди, договори з греками, а також зразки чужої літератури: болгарської, моравської, грецької.
Найдавнішу частину, що складається з кількох окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерського монастиря, Нестор, давши їй назву «Повість врем’яних літ». Цей твір, закінчений 1113р., не є звичайною компіляцією українських та чужомовних джерел, - це наукова праця, до якої автор вніс свою власну концепцію[25,с.79].
Після широкого вступу Нестор подав образ розселення племен східних слов’ян, таким чином, пов’язавши історію Русі з історією світу. Він перший створив норманську теорію, виводячи князівську династію від варягів. Основна ідея Нестора – ідея єдності і політичної незалежності Руської держави, а символом її об’єднання є князівська династія Рюриковичів.
Володимир Мономах передав продовжувати літописання до заснованого його батьком Всеволодом Видубицького монастиря і там ігумен Сильвестр 1116 року переробив «Повість», надавши їй характеру, прихильного до Мономаха[там же,с.80].
На ХІІ – ХІІІ ст. припадає новий етап у розвитку руської історичної думки. Літописці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що виявляються в його політичній спрямованості, у стилі викладу і мові[11,с.113].
Літописи писали в Києві, Чернігові, Переяславі, Новгороді, Суздалі. Однак, дуже мальовничий, по-мистецьки написаний Галицько-Волинський літопис, який охоплює події з 1205 року. В ньому використано багато місцевих літописних записів, перекладів з чужоземних джерел. Деякі дослідники припускають, що автором цього літопису є печатник князя Данила, Кирило.
Простіша друга частина цього літопису – 1280-ті роки. Це – двірцевий літопис Василька Романовича та Володимира Васильковича з часів, коли головний центр інтересів з Холма переносився на Волинь[19,с.250].
Літописи – це не лише історичні твори, а й пам’ятки руської оригінальної літератури. На думку Д. Лихачова, майже всі літературні пам’ятки цього часу мають одну тему, один сюжет. Цей сюжет – світова історія, а тема – сенс людського життя. Через це кожен твір тоді сприймався як складова частина одного твору[7,с.113].
Треба відзначити і найкращий вияв правової діяльності Русі – «Руську Правду» - ряд збірників з ХІ та ХІІ століть. Перша редакція пов’язана з іменем Ярослава і датується між 1016 і 1054 роками, в ній 17 статей, які трактують вбивство і помсту. Друга редакція має 26 статей, вона датується до 1068 року. Третя редакція не молодша за 1113 рік, оскільки уставлена Володимиром Мономахом. Вона має назву «ширшої». Існує ще й четверта, що є скороченням другої і третьої. Відомо близько 300 списків «Руської Правди», які відрізняються один від одного лише деталями[19,с.252].
Унормовуючи майже всі сфери діяльності давньоруського суспільства, цей кодекс діючого права відігравав величезне значення в ХІІ - ХІV ст., а його норми стали основою для пізніших законодавчих актів і збірників законів.
Характерна особливість руської літератури – гостра публіцистична спрямованість. Тому літературні пам’ятки Х – ХІІІ ст. є одночасно і пам’ятками громадсько-політичної думки, тому що викликала їх до життя потреба в утвердженні християнської церкви та політичної влади правлячої династії[7,с.113].
Отже, давньоруська література Х – ХІІІ століть поділялась на дві категорії:
Перекладна література Святого Письма чи інших зарубіжних авторів, виготовлена в Руських скрипторіях;
Оригінальна література різного змісту і характеру, авторами і головними героями якої були русичі.
Замовниками були, переважно, представники знаті і духовенства, а ціна за один твір, написаний на пергаменті, була вражаючою. Тому володіти книгами могли собі дозволити лише люди з великими матеріальними статками.
Процес виготовлення пергаментів був дуже довгий і дорогий, іноді над однією книгою працювали два роки. Висока ціна літературних творів і тривалий процес їх виготовлення пояснює, чому до нас дійшло відносно небагато писемних джерел Х – ХІІІ ст.
Розділ 3. Пам’ятки архітектури. Мистецтво
Якщо надбання давньоруських письменників можна віднести до творів духовної культури (для людини Х чи ХІІІ ст.), то твори митців варто розглядати як досягнення в галузі матеріальної культури Давньоруської держави.
Особливе місце в мистецтві Київської Русі посідала архітектура, яка поєднувала передові досягнення майстрів іноземних країн і самобутній національний стиль. Значного успіху досягло містобудування. У всіх найбільших руських містах були зведені могутні фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр – «гридниці світлі і тереми злотоверхі».
На прикордонних територіях Русі існувало чимало замків. Їх площі (переважно 1 га) відрізняють їх від укріплених частин більшості малих міст, що становили, як мінімум, 2 – 2,5 га. Самі ж замки були пристосовані для захисту їх незначною кількістю воїнів[18,с.1].
В Х – ХІІІ ст. оборонні, культові споруди в містах були збудовані, переважно, з дерева, лише найбільші та найважливіші будівлі були кам’яні, найбільше їх було у столиці Давньоруської держави – Києві.
В 989 р. Володимир Великий почав будову великої мурованої церкви, яку доручив «Настасієві Корсунянинові й приставив служити в ній корсунських попів та вивінував усім, що взяв був у Корсуні,- іконами, посудом і хрестами». Це була Богородицька церква, прозвана Десятинною, бо на неї призначив Володимир десятину своїх доходів[15,с.436].
Первісна Десятинна церква мала тринавне заложення з притвором і боковими крилами, котрі творили її опасання. Довжина церкви була 45, ширина – 35,5метрів.
Вона мала товсті, метрові мури і 2 – 2,5 метри глибини підвалини. Загалом, вона наближалась до базилічного типу і не мала центральної бані. Збереглося кілька десятків різнобарвних золотих і срібних кубиків мозаїк Десятинної церкви. Зберігся і шматок фрескового стінопису, на якому вціліла горішня частина обличчя якогось молодого святого[15,с.437].
В 1037р. в Києві розпочато будівництво Софіївського собору, який був головною громадською спорудою. Це п’ятинефний хрестовокупольний храм з хрещатим підкупольним простором та анфіладами бічних нефів. З трьох боків собор оточують два ряди відкритих галерей. З заходу між зовнішніми галереями були прибудовані дві башти. Широкі сходи у баштах вели на другий поверх, де розташовано два світлих зали, що, очевидно, призначалися для князя та його почту[8,с.408].
На мозаїках головної бані та на стовпах «переможної арки» відкриті сяк-так збережені фрагменти Христа – Пантократора, архангела, погруддя апостола Павла та Богородиці й архангела Гавриїла у сцені Благовіщення. Були відкриті і фрагменти Деіуса на самій переможній арці, первосвященика Арона і п’ятнадцять медальйонів із циклу Сорока Мучеників на підбанних арках[15,с.438].
Решту стін укривали фрески. «Житіями» Богородиці, св. Михайла, Петра та Юрія були розмальовані бокові апсиди, стіни головної нави покривалися сценами зі Старого і Нового заповітів, тоді як стіни бічних нав були виповнені постатями і погруддями святих. У цілому в малярській декорації кафедри витримано тематичний розподіл, уставлений тогочасною візантійською традицією[там же,с.438].
Крім мозаїк і фресок з біблійними зображеннями, там є фрески з побутовими сценами, навіть спроби портретного малярства.
Внутрішні стіни наріжних башт кафедри вкриті циклом картин (понад 130 фігур), які передають сцени з життя княжого двора, - воєнні вправи, лови і таке подібне.
У головній наві кафедри колись був збірний портрет родини князя Ярослава. Сам факт його існування свідчить про зацікавлення тогочасного малярства реальними постатями, яке, крім того, знайшло свій вираз і в ілюмінації рукописів[15,с.439].
Розподіл картин, типи постатей і стиль софійських мозаїк – суто візантійські. Вони виконані не одним майстром, а гуртом митців. В цьому гурті були першорядні сили і другорядні майстри. Перші з них дали твори витонченої досконалості, інші дали слабші, наче невирішені форми зображень[там же,с.440].
Працею одного, мабуть, головного митця, є частина вівтарного фризу святих, в першу чергу зображення Лаврентія, Василія Великого та Івана Златоустого. Обличчя Лаврентія – це, поза сумнівом, сирійсько – елліністичний портрет, близький до мозаїчних портретів VI ст. у Сан-Віталє в Равенні. Не менш портретні й голови Василія Великого й Івана Златоустого, пройняті глибокою психологією. Блиск фарб, ясних і яскравих, що переливаються ніжними, блакитно-зеленими відтінками, чіткість конструкції форми й незвичайна зручність в укладанні самої мозаїки кажуть бачити в авторі цих гідних подиву портретів майстра, що вийшов із першорядної мистецької школи.
Друга половина ХІ ст. характерна поширенням культового будівництва в багатьох давньоруських центрах.
У цей час масово засновуються монастирі й саме при них зводяться нові кам’яні храми. В Києві це собори Дмитріївського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом по всій Русі і став особливо характерним для ХІІ ст.
Першим його зразком став Успенський храм Печерського монастиря(1078р.). Він становив хрещату шестистовпну будівлю, увінчану однією банею. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, із заходу стояв нартекс – притвор, над яким розташовувалися хори. Всередині храм був опоряджений фресками і мозаїками, різьбленими плитами, по фасаду – декором із плінфи[23,с.332].
Починаючи з 30-х років ХІІ ст., культова архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв’язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як міркуваннями престижу, так і практичними. Кількість культових монументальних будівель значно збільшилася, проте їхні розміри зменшились, архітектура спростилась, а опорядження стало менш вишуканим[там же,с.333].
На окрему увагу заслуговує Борисоглібський храм Чернігова – шестистопний одноверхий, прикрашений пілястрами з напівколонами та аркатурними поясами й розписаний фресками. Виділяють його серед інших, насамперед, капітелі й кутові камені порталу, виготовлені з вапняку. Вони мають оригінальну різьбу, в якій поєднані фантастичні звірі й плетиво рослинного орнаменту. За характером зображення чернігівські капітелі перегукуються з білокам’яною різьбою Володимиро-Суздальської Русі і Галичини, різьбою по дереву Новгорода[там же,с.333].
В кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястром, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам, складний і розвинутий профіль яких добре поєднується з пілястрами. В цих елементах, можливо, проявився вплив давньоруської дерев’яної архітектури[23,с.334].
Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився в П’ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.) Чернігова. Це чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопасним стрільчастим завершенням. Усі фасади розчленовані складно профільованими пілястрами, аркатурними поясами, нішами. Перспективні портали церкви заглиблені в товщу стін. Всередині вона була розписана фресками, мала майолікові підлоги[там же,с.334].
Пам’ятки києво-чернігівського будівництва, за всієї різноманітності деталей, мають однорідний стильовий характер, який виділяє їх в окрему групу. Основним типом церковного будівництва тут є синтез центробанної, круглої чи багатокутної будівлі з базилікою. Центральна баня з круглим або гранчастим, одразу розмірно низьким, а відтак чимраз вищим підбанником спиралась на чотири внутрішні стовпи-пілони, об’єднані між собою повнолукими арками.
Покрівлі клалися безпосередньо на склепіннях, через що набирали пливких, хвилястих ліній. Обрамування вузьких, повнолуких вікон творила система вкладання одна в одну ніш-заглиблень. Зовнішня декорація була скромна й витримана, обмежуючись до обрамування вікон, пілястрів і напівколонок на підбанниках [15,с.446].
Галицька архітектурна школа – це явище, в якому візантійська традиція об’єдналася із західноєвропейськими технічними ідеями в нову життєздатну і оригінальну цілісність.
Усі церковні будівлі характеризуються однаковим стилем: тесаний камінь, однакові різьби і поздовжньо-базилічний або досередній, переважно квадратний, чотиристовповий, триапсидний план. Ті будівлі були твором одної архітектурної школи, що об’єднала дві творчі стихії, приписувані дотепер двом різним стилям, тобто візантійську конструкцію і романську декорацію[8,с.374].
Близько 1200 року збудовано церкву Св. Пантелеймона. Вона тринефна, чотиристовпна, побудована із блоків вапняку, добре підігнаних один до одного. Апсиди розчленовані напівколонами з капітелями корінфського ордеру. Над ними аркатурний пояс. Перспективні портали церкви заглиблені в товщу стіни і прикрашені романською різьбою. Західний – центральний портал оздоблений колонками з корінфськими капітелями[23,с.333].
Дуже розвиненим в Давньоруській державі був іконопис. Найулюбленішою темою іконописців була Богородиця. Традицією свого домонгольського походження славляться кілька Богородиць: Смоленська, Ченстохівська, Холмська, Володимирська, Ігорівська. Багато ікон присвячено святим – Миколі, Юрієві, Дмитрієві Солунському, Феодорові Тирону і Феодорові Стратилату, пророку Іллі, архангелам Михаїлові і Гавриїлу, євангелистам, Кузьмі і Дем’янові, й нарешті, святим давньоруського походження – Борисові і Глібу та Антонієві і Феодосію Печерському. Поряд із постатями чи групами святих, іконописці малювали сцени зі Старого і Нового Завітів, беручи за зразки церковний стінопис чи мініатюрні картини рукописів[15,с.459].
Особливо інтенсивно розвивалась мініатюра. Кращі з давньоруських ілюмінованих рукописів – це Остромирове євангеліє, прикрашене трьома мініатюрами євангелистів; Збірник Святослава з мініатюрами Христа на престолі, собором святих і портретом Святослава з родиною; Трірський псалтир 70-х років ХІ ст., що поряд з мініатюрами німецького походження має 5 мініатюр, пов’язаних з Руссю тематикою, походженням і стилем[15,с.460].
Давньоруські князі розпоряджалися великими ресурсами золота і дорогоцінностей, тому золотарство на Русі було однією з переважаючих ділянок мистецької культури. Для орнаментації золотарських виробів використовували емаль, «рисунок черню», тобто, дрібножолоблений чи витиснений орнамент.
Цікаві своїм напівхристиянським, напів’язичницьким характером були змійовики. Це круглі, пишно декоровані медальйони, що на лицьовому боці мали зображення якогось святого, а на звороті – плетінковий, змієподібний орнамент, від чого і походить назва [там же,с.466].
Таким чином, важко прослідкувати стиль давньоруської дерев’яної архітектури через погане збереження будівельного, натомість, до нас дійшло чимало пам’яток, збудованих із каменю. Без сумніву, християнські храми Х-ХІІІ століть будувались за візантійським стилем, а також із врахуванням локальних особливостей території величезної держави. З трьох основних видів архітектурних пам’яток (оборонні, культові та громадські споруди) останні два збереглися досить погано через спустошливу монгольську навалу 1241 року. Сотні пам’яток було зруйновано, ще більше мистецьких виробів із золота переплавлено, забрано чи знищено внаслідок походів сусідніх правителів на Русь. Очевидним є те, що науковцям відома лише маленька частинка творів давньоруського мистецтва.
Заключення
Вивчивши і проаналізувавши цілий ряд археологічних джерел та літератури, ми прийшли до таких висновків:
Стрімкий розвиток культури Давньоруської держави в Х ст. був викликаний християнізацією цього політичного утворення, а також діяльністю правителя Володимира Великого (980 – 1015р.), а занепад в ХІІІ ст. був зумовлений агресією з боку монголо-татар, поляків та угорців, які негативно вплинули на її розвиток. Шкодила культурі і діяльність окремих Ростово-Суздальських князів (Андрій Боголюбський).
Продукти культури Давньоруської держави, зокрема, книги, були доступні вузькому колу заможних людей у містах і духовенству у церквах. Через неграмотність основної маси населення літературні твори не мали широкомасштабного розповсюдження на всіх землях Русі, також до цього спричинилася висока ціна та складний процес виготовлення.
Культура Давньоруської держави Х-ХІІІ ст. мала величезний вплив на розвиток культур сусідніх країн, вона стала фундаментом, на якому будувалась конструкція ранньомодерної української культури.
Пам’ятки мистецтва, архітектури і літератури Давньоруської держави періоду Х-ХІІІ ст. здобули широке визнання по всьому світу.
Далеко не повний аналіз документів і літератури наголошує, що даний матеріал може бути використаний учнями ПТУ, коледжів, ліцеїв і всіма тими, хто цікавиться даною проблемою.
Список використаних джерел та літератури
Джерела:
Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар/ За ред. чл.-кор. НАН України М.Ф.Котляра.-К.: Наукова думка, 2002.-400с.
Історія України. Документи. Матеріали. Посібник/ Уклад., коментар В.Ю.Короля.- К.:Академія,2002.- 448с.
Історія України: Хрестоматія: Навч. посібник/ Упоряд.: В.І.Гусєв, Ю.О.Калінцев, Г.І.Сургай.- 2-ге вид., допов.- К.:Вища школа, 2005.-415с.
Літопис руський/ Пер. з давньоруської Л.Є.Махновця; Відп. ред. О.В.Мишанич.- К.: Дніпро,1989.- ХVІ+591с.
Повість врем‘яних літ: Літопис(за Іпатським списком)/ Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка.- К.: Рад. письменник,-1990.- 558с.
Література:
Асєєв Ю.С.,Баран В.Д.,Баранов І.А.Історія української культури у 5 Т.-Т.1. Історія культури давнього населення України.- К.: Наукова думка, 2001.-1134с.
Брайчевський М. Інші твори давньоруської історіографії// Брайчевський М. Твори.Т.1.- Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. Історична думка в Київській Русі.- К.:2004.-719с.
Винокур І.С.,ТелегінД.Я. Археологія України: підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. Вид. 2-ге, доп. і перероблене.-Тернопіль: Навчальна книга- Богдан,2005.-480с.
Висоцький С.О. Початкова та вища освіта в Київській державі ХІ-ХІІст.// Висоцький С.О. Київська писемна школа Х-ХІІст.- Львів – Київ – Нью-Йорк:видавництво М.П.Коця, 1998.- с.117-123.
Гаврюшенко О.А.,Шейко В.М.,Тишевська Л.Г. Історія культури: Навч.посібник/ Наук.ред.В.М.Шейко.-К.:Кондор,2004.- 763с.
Горбач Н.Я.,Гелей С.Д.,Росінська З.П. та ін. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Підручник.-Львів:Каменяр,1992.-166с.
Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т.,12 кн.,/Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін.-К.:Наук.думка,1991.-Т.1.-736с.
Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т.,12 кн.,/Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін.-К.:Наук.думка, 1992.-Т.2.-640с.
Дещинський Л.Є., Денісов Я.Я., Скалецький М.П. та ін. Українська та зарубіжна культура. Видання 4-те, перероблене і доповнене: Навчальний посібник.- Львів: Бескид Біт, 2005.-304с.
Історія української культури/ За заг. ред. І.Крип’якевича.-К.:Либідь,1994.-656с.
Крип’якевич І.П. Культура Х ст.// Крип’якевич І.П. Історія України.- Львів:Світ,1990.- с.98-109.
Мельник Я.Г.,Лазарович О.М. Церковнослов’янська мова. - Івано-Франківськ: Гостинець, 2004.-244с.
Моця О. Замки Київської Русі як соціальний тип поселень// Історія України.- 2001.- №4.- с.1-3.
Полонська-Василенко Н. Історія України у 2 т.Т.1. До середини ХVІІ ст. -4-те вид.,стереотип.-Київ: Либідь, 2002.-672с.
Русанівський В.М., Вервес Г.Д., Гончаренко М.В. та ін. Культура українського народу: Навч.посібник.-К:Либідь, 1994.- 272с.
Семчишин М. Література-Наука-Освіта в Київській Русі// Семчишин М. Тисяча років української культури.- К.:Фенікс,1993.- с.47-60.
Сімончик А.М., Мальчевський О.М. Культура Київської Русі// Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посібник. Вид. 2-ге, перероб. і доп. /За ред. проф. А.Яртися.-Львів:Світ,2005.-568с.
Толочко О.П.,Толочко П.П.Київська Русь.- Київ:Альтернативи,1998.-352с.
Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія української культури: Навч.посібник/ Наук. ред. В.М.Шейко.-К.:Кондор,2006.-264с.
Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної історії України.- 3-тє вид., перероблене та розширене.- К.: Критика,2006.-584с.

Приложенные файлы

  • docx 714833
    Размер файла: 63 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий