Філософські погляди І


Дайте визначення філософії і розкрийте специфіку її значення
Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.
Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу
Як ви розумієте духовність? З вирішенням яких питань вона пов’язана
Під духовністю розуміють моральність, релігійність, певну піднесеність думок та вчинків. Духовність як високе протиставляється низькому, гріховному, аморальному.
Поняття «духовність» завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя.
В чому полягає специфіка філософських питань? Назвіть основні питання філософії.
Основне́ пита́ння філосо́фії — питання про первинність ідеї або матерії. Ставлячи це питання, діалектичний матеріалізм вирішує його однозначно на користь первинності матерії. Відповідно, марксизм поділяє всю попередню філософську думку на дві основні течії: матеріалізм та ідеалізм.
Якщо матеріалізм та ідеалізм виражають два протилежні підходи до розуміння природи світу і людської сутності, то не менш важливим питанням філософського світогляду є питання про те, в якому стані знаходиться світ, чи розвивається він і людська сутність, чи вони незмінні. Це питання про рух і розвиток. В залежності від вирішення цього питання теж виникають дві протилежні концепції — діалектика як вчення про розвиток, і метафізика, яка заперечує або спотворює розвиток.
Покажіть, в якому відношенні перебувають між собою філософія і світогляд
Кожна наука має своїм предметом обмежену ділянку дійсності – філософія ж своїм предметом має загальні закони буття усього сущого – її предмет – усезагальні зв’язки всього з усім.
Світогляд є насамперед способом тлумачення феномену буття і водночас формою його духовного засвоєння та розуміння, а тому в ньому реально фіксуються знання та уявлення людини про світ, а також її власне індивідуальне та суспільне буття.
Рівень світогляду особистості стає виміром її духовної та інтелектуальної зрілості, внутрішнього багатства, освіченості, а також соціальної активності, гуманізму, доброти, моральної чистоти.
Дайте визначення світогляду. Покажіть відмінність між його історичними типами – міфологічним, релігійним, філософським.
Світогляд – це уявлення про світ та місце в ньому людини, а також принципи, що визначають ціннісні орієнтири людей та їх життєву позицію. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія. Найбільш древніми були міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок. Міф є історично першою формою самосвідомості.
В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами.
Які умови сприяли виникненню філософії в античній Греції. Визначте риси античної філософії
Філософія зародилась у Стародавній Греції близько 6 століття до н. е., як новий раціоналістичний спосіб бачення світу на противагу міфологічному світогляду попередніх століть. У своєму становленні вона спиралася на старогрецьку міфологію у давньогрецьке мистецтво та поезію та на ті фізичні, математичні, астрономічні знання, які вже були накопичені попередніми цивілізаціями Середземномор'я. Особливістю філософії Стародавньої Греції була схильність до космології, тобто до пояснення природи речей. Давньогрецька філософія являє собою цілком оригінальне, завершене явище, яке корінним чином вплинуло на західну цивілізацію.
Назвіть і розкрийте зміст основних функцій філософії.
До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).
До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце у світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя.
Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, озброює людей знанням про світ, людину, про зв´язки і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості. Методологічна функція.Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, е відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе.
8. Яка проблема є провідною для натурфілософського періоду античної філософії? Як вона вирішувалася у мислителів цього періоду?
Я вважаю, що провідною проблемою була першопричина всього існуючого, спроба пояснити світ, дослідити чим є Космос. Але в процесі розвитку філософської думки розуміння першооснови стає менш конкретно-матеріальним, і становиться таким, що знаходиться за межами пізнання і свідомості, тобто те, що можна пізнати тільки розумом.
Антична філософія бере свій початок з іонійської (мілетської) філософії яка за своєю суттю є першою історичною формою теоретичного знання і раціонального світосприймання. Цей ранній період розвитку філософської думки називають натурфілософським, оскільки головним об'єктом філософської рефлексії стає природа. Центральною проблемою, яку підняла і поставила іонійська філософія була проблема першопричини чи початку всього існуючого. Фалес, засновник мілетської, вважав таким початком воду. На думку Анаксимандра таким початком є "апейрон", щось невизначене та безмежне, оскільки лише безмежне здатне породжувати все, що лише може існувати. Визначальною тенденцією цієї школи було намагання знайти єдність у багатоманітності речей, яку можна опанувати тільки розумом. Перший початок породжує всю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, і керує його рухом та розвитком. Геракліт у своїх міркуваннях випереджає попередніх мислителів. Він визначає буття як щось змінне, суперечливе і таке, що перебуває у вічному русі, постійній боротьбі. Першопричина буття має бути рухомою та динамічною - це вогонь. Він трактує космос, космічне життя у формі єдиного світового процесу ритмічного спалахування і згасання вічно живого вогню, в якому ніщо не залишається незмінним, а постійно виникає і зникає, переходить з одного стану в інший. Цей космічний процес визначає Логос - єдиний світовий закон, особлива мудрість, порядок. Геракліта вважають батьком діалектики, адже саме він сприйняв світ як зміну, динаміку, боротьбу та поєднання протилежностей. (Також видатні філософи цієї доби Сократ, Арістотель, Демокріт).
9. У чому полягає відмінність у розумінні своє «атома» у вченні Демокрита й у сучасній науці?
За першооснову Демокрит прийняв "атом" (у перекладі з грецької -"неподільний"). Під атомом філософ розумів матеріальну першооснову і в той самий час сутність речей. Всесвіт містить безмежну кількість частинок-атомів, які відрізняються розміром, формою, фігурою. Атоми рухаються в порожнечі під впливом необхідності, створюючи різноманітні тіла, якості яких визначаються поєднанням атомів. Атомістична теорія пояснює світ з нього самого, доводить його єдність і множинність, можливість руху при єдності буття. Атом розуміють як єдність матеріального й ідеального. Первинна субстанція - атоми рухаються в порожнечі, і їх різні поєднання суть ті чи інші матеріальні освіти. Знищення речей, по Демокріту, означає лише їх розкладання на атоми. У самому понятті атома міститься щось спільне, притаманне різним тілам.
Разом з тим, хоча атомістичної вчення та встановлювало загальну природу буття мікропредметов, проте воно не розкривало повною мірою поняття матерії; в силу своєї субстанційності та обмеженості воно не могло служити критерієм спільності всього різноманіття видів матерії. В даний час ми знаємо, що атоми різні за своєю природою і структурі і представляють лише частинки речовини. Таким чином, у Демокріта ми бачимо ототожнення поняття матерії з одним з конкретних її проявів, з речовиною.
10. Які питання відношення людина- світ людини знайшли своє відображення у вченні Платона?
У філософії Платона світ — це всеосяжний космос, що представляє собою щось цілісне, завершене, гармонічне, начебто скульптурно оформлене утворення. У цьому цілісному космосі відведене місце і громадському життю людей, і кожній людській істоті. Платон виходить з повної аналогії, подоби структур і всеосяжного космосу, і держави (тобто суспільного устрою людського життя), і людської душі. їх влаштування потрійне. У людини — це розумна, люта (афективна) душа, душа, що жадає. У державі (полісі) — це ієрархія трьох станів: філософи-правителі, воїни-стражники, вільні трудівники-хлібороби і ремісники (невільна людина — раб — розумілася як живе знаряддя, що говорить). У космосі — це вищий вічний світ умоглядних ідей — першозразків чуттєвих речей; душа світу, що поєднує світ чуттєвих речей; нарешті, тілесний світ чуттєвих речей, світ багатоякісності, розмаїтості і мінливості.
Цікаві міркування Платона про місце і долю людини в цьому гармонійно улаштованому космосі і державі. Людська душа, відповідно до Платона, безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала за блискучим світом вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим усвідомлення ідей як пригадування про бачене колись. Теорія пізнання Платона будується як теорія спогаду, керівним началом при цьому виступає розум чи розумна частина душі. Розумне усвідомлення ідей забезпечує людині доброчесне життя. Якщо ж у людини переважає люта душа чи душа, що жадає, їй закритий доступ до істинно людського задоволення життям. Тупа розважливість змушує людей бути "мужніми" від страху: боячись втратити одні задоволення, вони відмовляються від інших.
Типовим для античності є і погляд Платона на людину як єдність душі і тіла, причому тілесне начало має специфічні ознаки.Він виділяє дві специфічні ознаки людини — і фізичного, і духовного порядку. Сутність людини Платон не зводить до якої-небудь однієї ознаки. Вирішуючи питання про єдність сутнісних визначень індивідуума і суспільного життя, він стверджує, що державі і душі кожної окремої людини притаманні ті самі начала, і їхнє число однакове. До цих начал він відносить мудрість, мужність, справедливість, поділ суспільного життя за станами, а душі людини — за рівнями. Платонівська думка про принципову тотожність людської природи і суспільного устрою життя неодноразово відтворювалася мислителями наступних епох, звичайно, з інтерпретацією в дусі загальних світоглядних установок кожної епохи.
11. В чому полягає сутність методу Сократа?
Метод Сократа носить назву "майєвтика" – наведення співрозмовника на правильну відповідь, сприяння народженню істини в його розумі. Настанова Сократа на самопізнання - провідна ідея його філософії. "Пізнай самого себе" - основний принцип людської діяльності. Самопізнання, на думку Сократа, - це пізнання людиною свого внутрішнього світу. Процес пізнання здійснюється шляхом діалектики. Під діалектикою Сократ розумів мистецтво знаходження істини шляхом бесіди, дискусії. Запитаннями, відповідями він демонстрував співбесіднику протиріччя в його судженнях, чим побуджував його до мислення, пошуку істини, допомагав її народженню.
Сократ вперше починає розуміти самостійність ідеального, відрізняти ідеальне від матеріального. Вперше філософська свідомість відрізнила зміст, сутність речі від самої речі.
Сократ намагався знайти загальну ідею, ейдос доброчесності. Сократ вважав, що душа безсмертна, а Бога розумів як безособовий вселенський розум, надлюдську мудрість, джерело існуючого ладу, тобто як ідеальну основу буття.
12. Охарактеризуйте внесок Аристотеля у розвиток філософії
Аристотель (384--322 рр. до н.е.) виступив проти відірваності ідеального світу від матеріального. Він вважав, що кожна одинична річ є єдністю "матерії" та "форми". Існують чотири причини буття:
І) матерія, або пасивна можливість становлення;
2) форма (сутність) речей, яка є дійсність того, що в матерії дано як можливість;
3) початок руху, бо світ існує в русі;
4) мета, до якої прагне все.
Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з оточуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов’язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які називаються індивідууми.
Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предметів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.
Філософія поділяється на такі частини: теоретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («первинна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокремлену частину філософії — логіку.
Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Душа є формою живого природного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.
Знати, за Арістотелем, – значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям.
Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Суспільство — це великий колектив людей, які проживають на одній території та об’єднані мовою, родинними й культурними зв’язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Головним механізмом управління суспільством стає держава.
Основою держави є приватна власність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, крайня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя.
Аристотель-фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього
13. Охарактеризуйте особливості філософії елліністичного періоду Античної філософії
Еллінізм - це період від походів Олександра Македонського до захоплення Єгипту римлянами (з 338 р. - по 30 р. до н.е.). Занепад давньої полісної демократії, розвиток монархічної форми правління, численні державні перевороти, війни, розорення, збагачення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас широко розповсюджується фаталізм - віра в панування вад людиною невідворотних сил долі.
В епоху еллінізму  виникають три нові філософські школи: скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим витіснення онтологічної проблематики.
Школа скептиків, заснована Пірроном, закликала до досягнення незворушності духу на шляху відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об'єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією .
Епікур, який створив своє вчення на основі атомістичного вчення Демокріта та етики кіренаїків, проповідував досягнення щастя і духовного блаженства (безтурботність і спокій душі) через помірність у почуттях, задоволеннях. Школа Епікура, що існувала до середини 4 століття н. е., здійснила значний вплив на світогляд елліністичної епохи.
Діяльність засновників стоїцизму — Зенона з Кітіона, Клеанфа та Хрісіппа протікала у 3-2 століттях до н. е. Відроджуючи концепції досократівської філософії (насампередГеракліта), стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина. Нескоренністю духу вбачається в повному підпорядкуванні космічного розуму, для чого необхідні безпристрасність та чесність.
З середини 2 століття до н. е. починається процес сакралізації, зближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Греції та Сходу. Філософія стає на шлях еклектичного об'єднання різних систем. Центральною фігурою цього процесу є Посідоній, який синтезував піфагорійський-платонічну та стоіцистську філософію у детально розроблену і велику систему платонічного стоїцизму. Продовжувачами цього були Евдор та Потамон.
14. Визначте умови формування середньовічної філософії та її характерні риси.
Средньовічна філософія, заснована на релігійній вірі в єдиного Бога, починає розвиватися з перших століть виникнення християнства. Тому історія середньовічної філософії охоплює період від І-ІІ ст. до ХІУ-ХУ ст. н.е. і в ній виділяються два основні етапи:
-патристика
- схоластика
При переході до Середньовіччя в суспільному світогляді Європи відбулися радикальні зміни, пов'язані з тим, що тепер інтелектуальні зусилля спрямувалися не на пізнання зовнішнього світу, а на засвоєння внутрішнього, духовного. У центрі всіх людських зусиль християнство поставило проблеми спасіння душі та духовного самовдосконалення. Відбулася теологізація всіх форм суспільної свідомості. Середньовічна філософія розвивалася на основі християнського світогляду, в тісному зв'язку з релігійною ідеологією. Провідна, засаднича її риса – теоцентризм, тобто зосередженість на вірі в Бога, яка визначала і специфіку філософських проблем, і спосіб їх вирішення.
Характерними рисами середньовічної філософії Європи є психологічна самозаглибленність, рефлективність, самоаналіз; переконаність у реальному існуванні створеного Богом раціонального світу, доступного для людського пізнання. Незбагненним є лише Бог. Але частина середньовічних мислителів стояла на позиціях катафатичних, тобто була переконана, що існує можливість пізнання Бога за результатами його втручання у справи світу. Середньовічна філософія розвивається, функціонує як теологія, ("вчення про Бога"). Провідними її принципами є:
ідея творіння світу Богом – креаціонізм, яка виступає як основа онтології;
ідея Одкровення – на ній базується вчення про пізнання;
вчення про Ісуса Христа як боголюдину – вона виступає як основа антропології;
ідея провіденціалізму, тобто залежності буття світу, історії людства, людини від волі Божої.
15. Розкрийте основні ідеї патристики та схолостики. Назвіть основних представників цих напрямків.
Патристика - перший етап, початок концептуалізації текстів Біблії. Щоб послання Христа стало частиною нової інтелектуальної традиції, необхідно було зібрати численні тексти, матеріали, документи, які з'явилися з середини I в. н.е., відокремити істинні, справжні тексти від несправжніх, виробити канони, пояснити розбіжності між різними книгами і т.д. Всі ці та інші численні проблеми композиційного, термінологічного, змістовного характеру вирішували батьки церкви.
Найвидатнішим представником класичної патристики був Аврелій Августин (354-430). Вихідним положенням його філософії є креаціонізм, тобто вчення про створення світу Богом з нічого. І на цьому положенні філософ вибудовує онтологію, гносеологію, антропологію, соціальну філософію, етику . естетику – всі складові цілісної філософської системи.
Схоластика охоплює період з ІХ ст. по ХУ ст. Головне завдання схоластики - засобами філософії розкрити істини віри, щоб зробити їх доступнішими для розуміння віруючими; систематизація філософських й теологічних знань. Для неї характерна орієнтація на пізнання Бога за плодами його творіння і результатам його втручання у справи світу. Як інструмент доказів, доведення, обгрунтування церковних догматів використовується логіка.
Основні проблеми схоластики:
– співвідношення знання і віри, філософії та теології;
– природа загальних понять "універсалій";
– співвідношення сутності й існування
Перша проблема отримала в схоластиці три способи вирішення:
1. Знання і віра – антиподи. Віра не потребує знання, тому що вона має основою Божественне Одкровення. Бог є принципово непізнаваним. В схоластиці на такій точці зору стояв П. Даміані.
2. Знання і віра можуть співіснувати, тому що вони мають різні джерела. Знання базується на розумі, пізнанні світу, а віра – на Одкровенні. Основоположник цього вчення – арабський вчений Ібн-Рушд. У Європі погляди Ібн-Рушда розвивали Дунс Скотт, Вільям Оккам і інші.
3. Знання і віра, філософія й теологія мають скласти гармонійну єдність для розвитку міцної, осмисленої віри, що приведе людей до спасіння, навчить реалізовувати свої задатки, таланти, діяти у світі згідно з волею БогаНайвидатніший представник цієї концепції – Фома Аквінський.
Найвидатніший представник схоластики - Фома Аквінський, який створив цілісну теолого-філософську систему. Одним з важливих аспектів його вчення є ідея гармонії віри і розуму. Основні праці – „Сума філософії” та „Сума теології”. Опрацював філософію Аристотеля в християнському дусі, й на її основі побудував цілісну філософську систему, що підсумувала досягнення середньовічної філософії і теології.
16. Які соціально-економічні передумови спричинили феномен Відродження?Культура Відродження виросла на фундаменті середньовічної культури Заходу, саме Відродження пов'язане з переходом від аграрної культури до міської культури. Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст. і продовжувала розвиватися протягом ХV і ХVI ст., поступово охоплюючи одну за іншою всі країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено рядом
загальноєвропейських і локальних історичних умов. В XIV-XV ст. зароджувалися ранньокапіталістичні, товарно-грошові відносини. Однієї з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але й на зовнішній ринок.
Складання нової культури було підготовлено й суспільною свідомістю, змінами в
настроях різних соціальних шарів ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово-промислового й фінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвою практикою цих соціальних шарів з їхнім прагненням до мирських благ, накопиченню, тягою багатству. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму, ощадливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих здатностей і широких можливостей. Складалася мораль, що виправдує "чесне збагачення", радості мирського життя, вінцем успіху якої вважалися престиж родини, повага співгромадян, слава в пам'яті нащадків.
17. Якими основними рисами характеризується філософія епохи відродженя?
 Антропоцентризм: увага філософів спрямована в основному на людину.
 Гуманізм, визнання людини особою, його права на творчість, свободу і щастя. Малося на увазі, що цього можна досягти передусім за рахунок відродження характерного для античності інтересу до людини і знання його природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або теологічним спекуляціями.
 Постулювало творчої суті людини : він нікого не наслідує, ні Богові, ні природі, він сам по собі діяльний, він творить, в основному рукотворно, ремісничий.
 Особово матеріальне розуміння світу : усе існуюче розуміється в проекції на людину при максимальному інтересі до тілесного початку.
 Ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими представленнями.
 Антисхоластика: прагнення розвінчати уявні авторитети і пропаговані ними догми.
 Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їх співвідношення між собою.
 Пантеїчний світогляд, що розглядає світ, що оточує людину, природу як причетну вищим абсолютним цінностям, богові (Бог розлитий в природі).
18. Які найзначніші натурфілософські ідеї були сформовані в період відродження?
Вже згаданий нами вище Н. Кузанський в своїх працях руйнує і той кінцевий космос античної й середньовічної науки, в центрі якого знаходиться Земля. Тим самим він підготовляє коперниканську революцію в астрономії, яка усунула геоцентризм аристотелевсько-птолемеєвської картини світу.
Якщо згідно принципам аристотелевської фізики, заснованої на розрізнянні вищого – «над місячного» й нижчого – «підмісячного» світів, то Копернік, як і Н. Кузанський, вважає, що Всесвіт не вимірюваний і безмежний; він називає його «подібним безкінечності», водночас вказуючи, що розміри Землі порівняно з розмірами Всесвіту зникаюче малі.
Астрономія як наука в епоху Відродження розвивалась бурхливо, як ніколи до того. Цього вимагали й інтереси зацікавлених у розвитку мореплавства – оскільки воно приносило величезні прибутки, пов’язані з відкриттям і освоєнням нових земель. Без надійних знань в галузі астрономії і не менш надійних астрономічних інструментів успішні далекі трансокеанські подорожі були б просто неможливі.
Оскільки в епоху Відродження філософія перестала бути «служницею богослов’я», якою її вважав Фома Аквінський, то це знайшло свої прояви і в галузі натурфілософії, тобто, філософії природи. Так, зокрема, Джордано Бруно (1548 – 1600 р.р.), спираючись не тільки на праці Н. Кузанського, а й на геліоцентричну астрономію М. Коперніка (1473 – 1543 р.р.) зробив по суті своїй революційний висновок, який повністю підтверджено сучасною наукою: «Всесвіт один, а світів у ньому безліч». І хоча згодом саме за цю ідею її автор згодом потрапив на вогнище, свою справу він вже зробив, бо спалити не означає спростувати.
Не можна обминути увагою ще один, вкрай важливий чинник, яким було обумовлено розвиток науки недосяжними до того темпами, а саме – створення друкарського станка. Завдяки цьому винаходові Гуттенберга розповсюдження наукових знань отримало величезне прискорення, що, в свою чергу, сприяло прискоренню розвитку науки і філософії.
В цілому ж можна зробити висновок, що як самосвідомість своєї пори, філософія епохи Відродження цілком відповідала своєму призначенню: бути гідною своєї доби, коли здійснювались видатні географічні відкриття, робились неймовірні до того часу винаходи і створювались неперевершені шедеври мистецтва і літератури.
19. В чому полягає історична обумовленість становлення філософії нового часу і просвітництва?
Історична обумовленість становлення філософії Нового часу.
Започаткований ще в епоху Відродження процес розкладу феодальних стосунків розширюється й поглиблюється в XVII-му сторіччі.
В кінці XVI-го – на початку XVII-го ст. відбувається буржуазна революція в Нідерландах, яка відіграла значну роль в розвитку капіталістичних відносин у західноєвропейських країнах. З середини XVII ст.(1642 – 1688 р.р.) буржуазна революція розгортається в Англії, найбільш розвинутій в промисловому відношенні європейській державі. Ці ранньобуржуазні революції були підготовлені розвитком мануфактурного виробництва, що прийшло на зміну ремісницький праці.
Розвитком нового – буржуазного – суспільства породжуються зміни не тільки в економіці, політиці й соціальних відносинах, ним змінюється і свідомість людей. Найважливішим фактором такої зміни суспільної свідомості виявляється наука, і перш за все експериментальне природознавство, яке саме в XVII сторіччі переживає період свого становлення: не випадково це сторіччя прийнято називати епохою наукової революції.
В XVII ст. розподіл праці в виробництві викликає потребу в раціоналізації виробничих процесів, а відповідно – в розвитку науки, яка б могла цю раціоналізацію стимулювати.
Розвиток науки Нового часу, як і соціальні перетворення, пов’язані з розкладом феодальних порядків і послабленням впливу церкви на суспільне життя, сприяли новій орієнтації філософії. Якщо в середні віки вона переважно узгоджувалась із богослів’ям, а в епоху Відродження – з мистецтвом, то в Новий час вона спиралась головним чином на науку і – в свою чергу – сприяла її розвитку через розробку світоглядних і методологічних засад теорії пізнання. Саме в Новий час формуються два напрямки пошуку витоків, що ведуть до достовірного знання: один – через спирання на досвід; другий – через спирання на розум. Ці два напрямки в XVII ст. отримують назву, відповідно, емпіризму й раціоналізму.
Просвітництво — термін для позначення періоду в європейській історії безпосередньо перед Великою французькою революцією 1789 p., а також видатного культурного феномену, який приблизно припадав на серед. XVIII ст. Предметом головної уваги цього часу було критичне дослідження попередньо прийнятих принципів та авторитетів у політиці, релігії та в науці. Для просвітництва було характерним заперечення всевладдя держави та церкви, прагнення до звільнення людини від станових і релігійних обмежень. Найважливіші джерела просвітницьких ідей — британський емпіризм і лібералізм (зокрема, ідеї Ф. Бекона, Т. Гоббса, Дж. Локка, І. Ньютона), французький гуманізм, раціоналізм і скептицизм (Ф. Рабле, М. Монтень, Р. Декарт, П. Бейль) та певною мірою ідеї Б. Спінози та Г. В. Лейбніца. Письменники та реформатори-практики просвітництва найчастіше виступали на захист таких положень, як конституціоналізм та ефективність в управлінні, експерименталізм у науці; деїзм, раціоналізм чи скептицизм у релігії; утилітаризм в етиці.
Великого поширення набув оптимізм щодо віри у світський прогрес і можливості розвитку. Його типовою формою було переконання в тому, що людський рід здатний до нескінченного вдосконалення шляхом поліпшення освіти, фізичного й соціального оточення. Природу, сприйману зазвичай ідилічно, ставили за взірець для наслідування в усьому з тим підтекстом, що всі лиха випливали з неспроможності людей, чи то внаслідок незнання, чи ігнорування законів природи, наслідувати природний лад. Така неспроможність здавалася переважно спричиненою упередженістю чи забобонами, навмисно виплеканими королями, аристократією, священиками, тим, кому було вигідно жити за умов існуючого ладу. Просвітителі вірили у всезагальне людське щастя, що й було однією з цілей їхніх ідейних пошуків.20. Поясніть сутність індуктивного методу за Ф.Беконом
Головну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачав основний засіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. Основним робочим методом логіки він вважає індукцію. Дослідно-індуктивний метод Бекона полягав у поступовому освіту нових понять шляхом тлумачення фактів і явищ природи. Тільки за допомогою такого методу, на думку Бекона, можливо відкрити нові істини, а не топтатися на місці. Не відкидаючи дедукцію, Бекон так визначав відмінність і особливості цих двох методів пізнання. У індуктивний метод Бекона необхідними етапами входить збирання фактів, їх систематизація. Бекон висунув ідею складання трьох таблиць дослідження - таблиці присутності, відсутності і проміжних ступенів.
21. Поясніть чим принципово відрізняються підходи до вирішення проблем гносеології представниками емпіризму та раціоналізму
У першому місці проблеми гносеології. Два основні напрями: емпіризм - направлення у теорії пізнання, яке визнає почуттєвий досвід як джерело знань; і раціоналізм, який висуває першому плані логічне підставу науки, визнає розум джерелом пізнання і критерієм його істинності.
Емпіризм розглядається як інший, зовсім інший, підхід до науковогознанню, отримання його, визначення його істинності. Емпіризм не визнає нічого спільного, нічого, що не було б підтверджено чуттєвим досвідом, тобто першорядна роль визнається за досвідом, а вже потім розум.
Раціоналізм - напрям філософської думки, що орієнтувався на математику, розглядає розум як джерело знання і вищий критерій його істинності.
Представники емпіризму бачать вирішення проблеми в логічному міркуванні, пошуках правди. А представники емпіризму стверджують, що все знання ґрунтується на досвіді 22. Поясніть чому погляди на субстанцію Р.Декарта слід оцінити як дуалістичні
У дуалістичній філософії Декарта буття розщеплюється на дві субстанції – матеріальну (тілесну) й духовну (мислячу), які є протилежними одна одній. В Новий час зміст категорії “матерія” змінюється. Декарт під матерією розуміє протяжну субстанцію, сутність якої він зводив до наявності трьох вимірів – довжини, ширини та висоти. А всі властивості матерії, які сприймаються органами чуття (вагу, колір, твердість тощо), він вважав випадковими. Матерія у нього є пасивною протяжною субстанцією, яка може ділитися безкінечно, заповнює весь простір і всюди залишається тотожною собі. Це був раціоналістичний погляд на матерію.
23. Охарактеризуйте основні положення теорії пізнання І.Канта.
Філософію Канта поділяють на три періоди - докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.), критичний, коли Кант розпочав досліджувати можливості розуму, та антропологічний. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження" і багатьох інших.
Визначальним для "докритичного" періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі "Всезагальна природна історія та теорія неба" (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система. Надалі ця гіпотеза отримала назву "небулярна теорія Канта-Лапласа", яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.
Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина пасивно сприймає дію світу на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Звідси випливав висновок про важливе значення людської активності для пізнання.
Особливое місце у філософії Канта займає вчення про людину. Людина є жителем двох світів: світу природи і світу свободи. Свобода, за Кантом, - це незалежність від визначальних причин природного світу. Світ «речей у собі» закритий як для чуттєвості, так і для теоретичного розуму, науки. Однак, це ще не означає, що цей світ недоступний людині. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Останній керує вчинками людини. Рушійною силою практичного розуму є не мислення, а воля (готовність до певних дій).
24. Охарактеризуйте основні положення філософії Гегеля.
Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення "системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього як для теоретика дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. До їх розгляду Гегель повертається кілька разів, уточнюючи свою позицію. Так, першим варіантом було розчленування, що подано в "Феноменології духа". А саме: Дух як система явищ людської свідомості, самоусвідомлення та пізнання; історія інтелектуального розвитку людства від примітивних форм чуттєвості до початку філософських знань; логіка — як система діалектичних категорій, фундамент, на якому виникає наукова філософія природи.
Гегель вбачав можливість кількох варіантів розвитку системи філософського знання. А саме три члени філософського знання, якими Гегель вважає логіку, природу і дух, він з'єднує в таких порядках:
1. Логіка (як всезагальне) — природа (як одиничне) — дух (як особливе).
2. Природа (одиничне) — дух (особливе) — логіка (всезагальне).
3. Дух (особливе) — логічна ідея (всезагальне) — природа (одиничне).
25. Поясніть, чому Л.Фейєрбах називав свою філософію антропологією.
Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії. За Фейєрбахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — "релігію" антропологією, "філософією майбутнього". Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини — адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фейербахом, раціоналізованою формою теології. Філософія — це неначе "сенс" у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі "філософія майбутнього", але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.
26 Відмінність марксизму від інших напрямків
Маркс пройшов школу гегелівської філософії і шлях Фейєрбаха. Головною темою його філософствування була людина як природна істота. Як така, людина наділена природними, життєвими силами, що існують у вигляді задатків, здібностей, схильностей. Але разом з тим, Маркс не погоджувався з Фейєрбахом: людина не тільки природна істота, їй притаманна й родова сутність. Природа є необхідною частиною людського життя й діяльності. У цьому полягає специфіка й оригінальність гуманістичного (а не антропологічного, як у Фейєрбаха) матеріалізму Маркса. За Марксом, «універсальність» людини - не в її свідомості (Фіхте, Гегель), не в її природних характеристиках (Фейєрбах), а в її суспільній природі. Тим самим Маркс позбавився від істотних недоліків матеріалізму, який, як правило, визначаючи людину як природну істоту, автоматично підкоряє її жорсткій природній детермінації, позбавляючи людської свободи і здатності до творчості. Також у Маркса на відміну від інших типів матеріалізму, центральним поняттям філософії є не матерія, а практика, тобто людська діяльність. Гегель тлумачив діяльність як усепроникаючу характеристику абсолютного духу, що породжується його потребою в змінах. Марксизм же розумів діяльність як засіб реалізації «універсалізму» людини у світі.
27 Основні ідеї Марсизму
Головною темою Марсового філософствування була людина як природна істота.
Людина не тільки природна істота, їй притаманна й родова сутність.
Природа є необхідною частиною людського життя й діяльності.
За Марксом, «універсальність» людини - не в її свідомості , не в її природних характеристиках , а в її суспільній природі.
У марксизмі суспільна природа людини припускає здатність до активного перетворення природи в інтересах людини («соціалізація», «олюднення» природи). Цю здатність Маркс називає практикою.
. Марксизм розумів діяльність як засіб реалізації «універсалізму» людини у світі.
В основі усіх форм відчуження, на думку Маркса, лежить відчуження праці, що базується на приватновласницьких відносинах. Зворотний до відчуження процес Маркс називає процесом привласнення людиною своєї справжньої родової сутності, у ході якого докорінно змінюється відношення людини до природи й до інших людей.
Маркс не протиставляє людину природі. Навпаки, він усіляко підкреслює, що людина є частиною природи і її продуктом.
Маркс виділяє в діяльності людини два основних моменти: опредметнення і розпредметнення.
28 Умови формування західної некласичної філософії
Науково-технічна революція, яка розпочалась „новітньою революцією в природознавстві” на зламі ХIХ-ХХ століть, виявила величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але разом з тим і глобальні проблеми людства: екологічну, демографічну, економічну, проблему відвернення світової термоядерної війни тощо.
Перед філософами постала необхідність: по-новому осмислити одвічну проблему „людина - світ” і при цьому визначити своє відношення до „класичної” філософії якій були властиві віра в силу людського розуму як принцип у поясненні світобудови.
Новітня наукова революція порушила „класичну” ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища у суспільстві, особливо катастрофічні події двадцятого століття (дві світові війни, встановлення тоталітарних, режимів тощо).
У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на ірраціональний аспект дійсності. Вже Артур Шопенгауер вбачав сутність світу не в розумі, а у позасвідомій „світовій волі”,
Філософське життя Європи другої половини ХІХ ст. визначало багатоманітність течій, світоглядних настанов на світ і людину, співіснування протилежних напрямів.
29. Розкрийте основні риси одного за напрямків філософії кінця 19-20 століть. Обгрунтуйте свій вибір.
Феноменологія. Сучасна феноменологія так чи інакше зв’язана з концепцією Едмунда Гуссерля (1859-1938), що розробила основні принципи феноменологічної філософії. До нього феноменологія розумілася як описове дослідження, що повинно передувати всякому поясненню цікавлячого явища. Гуссерль вперше розглядає феноменологію як нову філософію з властивим їй новим феноменологічним методом, що є фундаментом науки.
Головні цілі феноменології – побудувати науку про науку, науковчення і розкрити життєвий світ, світ повсякденного життя як основу всього пізнання, у тому числі наукового. Гуссерль вважав, що вивчення життєвого світу і науки слід починати з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям тільки через свідомість. Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається й осмислюється людиною. Свідомість повинна вивчатися не як засіб дослідження світу, а як основний предмет філософії. Тоді закономірно постають наступні запитання: 1) що є свідомість? та 2) чим вона відрізняється від того, що не є свідомістю?
Феноменологи прагнуть виділити чисте, тобто допредметну, досимволічну свідомість, або “суб’єктивний потік”, та визначити його особливості. Роблять вони це тому, що свідомість – дуже складне утворення з різними функціями. Виділивши “чисту” свідомість, ми зрозуміємо сутність свідомості взагалі. Головна характеристика свідомості взагалі – це її постійна спрямованість на предмети. Така “наївна” спрямованість свідомості на зовнішні предмети називається “інтенціональністю”. Свідомість завжди інтенціональна, тобто спрямовано на що-небудь.
У своїй діяльності, як теоретичній, так і практичній, людина “наївна”, тобто вона не бачить тих “сутностей”, що сама вносить в усвідомлювані їй предмети. Людина вважає, що пізнає об’єкти як щось незалежне від свідомості, свого та інших людей, але насправді це не об’єкти, а “предмети” (те, що переді мною), іншими словами, об’єкти, у які я вношу визначення суті – або “олюднені об’єкти” або дані у свідомості. Важливо розрізняти ці “сутності свідомості” (“чиста свідомість”) і те, що поза ним, тобто власне об’єкти. До всіх наук і теорій існує життєвий світ – наївне повсякденне життя. Це життя і є джерело всіх теорій і понять науки. Життєвий світ – фундаментальна передумова культури і цивілізації. Він наповнений “сутностями” свідомості, через які ми сприймаємо об’єкти буття. Але трагедія полягає саме в тім, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а насправді досліджуємо вторинні утворення “життєвого світу” і з них черпаємо поняття наука. Завдання феноменології – показати, як народилися вторинні поняття життєвого світу.
Щоб зрозуміти генезис понять і розкрити природу істинного, “чистої свідомості”, треба провести редукцію свідомості, тобто перейти від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чистої сутності. Для цього ми повертаємося до способу “Епохе” – такої операції думки, коли увага вченого спрямована не на предмет, а на те, яким чином дані зазначені предмети нашій свідомості. Предмет як би залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет – “Чиста свідомість”, тобто очищене від догм, схем і стереотипів мислення, а головне, очищене від спроб знайти основу свідомості в тім, що не є свідомістю.
“Чиста свідомість”, звільнене від усіх людських установок, до дослідне, стає можливим розумінню за допомогою “редукції” (зведення) – розумової операції, що дозволяє спочатку перейти від розгляду предметів до осмислення їхньої чистої сутності способом “Епохе”, а потім перейти до зрозуміння фундаменту всього існуючого – “абсолютного Я”.
Виявляється, що свідомість у чистому вигляді – “абсолютне Я” (яке одночасно є центр потоку свідомості людини) – як би конструює світ, вносячи в нього “суть”. Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються з актів свідомості. Об’єктивної реальності, що існує поза і незалежно від свідомості, просто немає. А свідомість пояснюється із самої себе, виявляє себе як феномен. Гуссерль, Брентано, Хайдеггер, Мерло-Понті й інші основоположники феноменології розуміли, що це нова наука про свідомість, новий початок у філософії, що відбиває визначену межу: перехід від конструктивізму й ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження нескінченно різноманітних видів людського досвіду. Методи феноменології дуже вплинули на розвиток філософії в XX ст., зокрема, на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналітичної філософії.
30. Чим, на вашу думку, відрізняється класична філософська думка від некласичної? А що їх об’єднує?
Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що:
1) Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване;
2) Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки та найкращою людською здібністю;
3) Розум здатний висвітлити глибини психіки й орозумнити їх;
4) За допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям.
Некласична філософія протиставила цим тезам філософської класики принципово інші:
1) Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим;
2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум;
3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати;
4) Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.
Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом.
Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії: у літературі їх пов’язують із творами німецьких та австрійських романтиків, у живопису – із появою спочатку імпресіонізму, а потім – абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці.
Некласична філософія перекреслює принципи класичної філософії.
На першому плані вона розглядає людську індивідуальність. А також, в якійсь мірі, відмовляється від пошуку єдиновірних програм людського життя.

Приложенные файлы

  • docx 6795111
    Размер файла: 58 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий