Українське Наївне Мистецтво — Прояв Родового До..

УКРАЇНСЬКЕ НАЇВНЕ МИСТЕЦТВО ~ ПРОЯВ РОДОВОГО ДОСВІДУ

Аналіз українського «наївного» мистецтва XX поч. XXI століття засвідчує його самостійну генезу, авторську оригінальність (прояв індивідуального) та зв’язок з колективною народною творчістю (прояв родового досвіду). Відчутними є також стилістичні впливи професійного мистецтва у формі наслідування деяких творчих манер, прийомів і технік. Це зумовлює актуальність проблеми, адже українське «наївне» мистецтво є своєрідним явищем з власною естетикою, побудованою на елементах фольклору, і потребує ґрунтовних досліджень. У сучасних українських мистецтвознавчих, естетичних та культурологічних працях як відгалуження традиційного народного мистецтва ХХ століття чи як складова аматорського мистецтва, воно найчастіше фігурує під назвою «народний примітив», «українське наївне мистецтво», «український народний примітив».
Світоглядні та естетичні засади українського наївізму живляться особливим етноментальним ґрунтом, генетичним зв’язком з народною орнаментальною культурою, а від фольклору (в тому числі образотворчого) успадковуються синкретизм і колективність мислення, варіативність і канонічність, спадкоємність передачі традицій. Тому одним з аспектів, що заслуговує на увагу, є роль так званої «народної картини» цікавого та оригінального за змістом і формою українського художнього феномена.
Жанр народної картини, яку зараховують до образотворчого фольклору, до «народного примітиву» (О. Найден, Т. Пошивайло), є одним з найрозповсюдженіших на території України, і набув своєї переінтерпретації не тільки в мистецтві професійних художників (О. Саєнко, Г. Міщенко, О. Потапенко), а й «наївних» митців ХХ поч. ХХІ століття (А. Рак, П. Райко, Г. Шабатура). Іконографічний аналіз народної картини («Козак і дівчина біля криниці», «Козак Мамай» та ін.) як своєрідного феномену народної творчості, проведений українськими дослідниками-мистецтвознавцями П. Білецьким, А. Жаборюком, О. Найденом, Т. Пошивайло, Ф. Уманцевим. Варто зазначити, що народна картина була розповсюдженою і в інших країнах. Російський лубок, хорватська народна картина (ікона) на склі, розписи через сюжетну тематику особливості форм та кольорів утілюють народну естетику, але історично подібних картин до унікальних українських Мамаїв за традиційно-канонічними сюжетом, композицією та іконографією в європейському фольклорі не існувало. На думку дослідників П. Білецького, О. Найдена, Т. Пошивайло, композиція народної картини «Козак Мамай», дослідженню якої присвячено найбільше робіт, склалася ще в докозацьку добу, а прообрази «мамаїв» сягають «доби стародавнього кочов’я, генезою своєї композиції йдуть у скіфську добу, і саме ця давнина робить, нарешті, зрозумілою дивовижну сталість композиційної схеми» [Білецький П. О. «Козак Мамай» українська народна картина. Львів: Вид-во Львівського університету, 1960. С. 32]. Проте основні сюжети і жанри народної картини були сформовані лише в кін. ХІХ ХХ століттях.
До того ж українські народні картини, особливо в творчості «наївних» художників, зазнали певних змін, еволюції впродовж ХХ століття: по-новому осмислилися традиційні релігійні та світські сюжети народних картин, своєрідного потрактування дістала народна ікона. О. Найден пов’язує народні картини «Козак Мамай» та «Козак та дівчина біля криниці» з народною іконою «Юрій Змієборець», досліджуючи семантику основного образу цих картин воїна і виявляючи в ньому наявність давнього архетипу буттєвості, певну дуалістичну природу фольклорного героя [Найден О. С. Українська народна картина. Фольклорний та етноісторичний аспекти походження і функцій образів: Автореферат дис. д-ра мистецтвозн.: 17.00.01. К., 1997. 54 с.]. Через фольклор знаходять прояв міфологічні образи, засвоювані на рівні архетипу та в процесі спілкування з традицією. Цим встановлюється зв’язок міфу, казки та народної картини, для яких характерним є особливий міфопоетичний тип мислення.
Спільні витоки з міфологічної свідомості дозволяють прослідкувати у «наївізмі» взаємодотичність феноменів міфу, фольклору, аматорського та «наївного» мистецтва. У творчості сучасних українських «наївних» митців прослідковується використання прадавньої символіки як вияву родової міфопоетичної свідомості. Існують тематичні особливості та регіональні детермінації вибору образотворчого матеріалу (зображення на склі, папері, побілених стінах). Наприклад, у творчості українських наївних художників від М. Приймаченко до Г. Шабатури, А. Рак і П. Райко, по-різному трактується сюжет «Біля криниці»: у символіко-просторовій опозиційній семантемі домінуючої ролі набуває хліборобська ідея осілості, замкнутого простору (репрезентована образом дівчини, близьким до образу богині родючості). Рідна оселя стає уособленням Космосу (з цим пов’язані мотиви ідеального світу, міста, саду), язичницькі свята зображаються за принципом побудови народних ікон-сцен (Г. Шабатура, Тернопільщина). Традиційні полтавські сюжети живопису на склі («Козак і дівчина», «Котики» та ін.) А. Рак доповнює темами і образами, характерними для традиційної народної картини на дереві чи полотні («Козак Мамай»). П. Райко з Херсонщини працювала в техніці традиційного для багатьох регіонів України розпису на стінах, де домінуючими є рослинні та зооморфні мотиви, що мають глибоке смислове навантаження. Часто використовується образ Світового дерева, національними варіантами якого є вазон з квітами, постать жінки, козака, які є центром багатьох композицій і утворюють горизонтальну (моделювання ритуалу) та вертикальну (поєднання трьох світів) структуру Світового дерева. Часто використовуються сюжети, взяті з пісенного фольклору, казок, народних звичаїв та обрядів, які піддаються індивідуальному потрактуванню, власні спогади, створюються нові фантастичні образи, що знаходять цікаве взаємопереплетення. Що ж до використання написів, які включалися в анонімну українську народну картину XVII-XVIII століть, але не тотожно з російським графічним лубком цього часу [див. напр., Мир народной картинки: Материалы научной конференции «Випперовские чтения 1997». Вып. XXX / Под общ. ред. И. Е. Даниловой. М.: Прогресс-Традиция, 1999. 398 с.], то найчастіше у самій назві картин сучасних українських «наївних» художників фігурує пояснення до картини або використовуються власні віршовані підписи.
Відтак, в творчості «наївних» художників до кінця ХХ поч. ХХІ століття зберігається опора на народно-міфологічну свідомість. Традиційна іконографія народної картини виявляється в індивідуальній трансформації міфу, народної казки, легенди, а також у створенні власних міфологічних і казкових сюжетів і образів. Зустрічаються варіанти Райського саду, Світового дерева, релігійних і народних свят як знаково-символічних, карнавальних дійств.
Звертаючись до жанрової різноманітності сучасного українського «наївного» мистецтва, важливими для естетичного дослідження є артефакти українського народного мистецтва як джерела національної самовиразності: образно-символічна своєрідність вишивки, дерев’яної скульптури, хатніх розписів, а також жанрів станкового живопису (народної картини та народної ікони). Через аналіз мистецтва українського «наїву» стає можливим проведення реконструкції «просторової міфології» (термін О. Найдена), дискурсу «наївного» мистецтва в теоретико-понятійному аспекті. Цікавими для подальшого аналізу є окремі жанрові різновиди українського наївізму XVIII ХХ ст. («мамаї», народні ікони, краєвиди, народні жанрові картини, портрет, натюрморт), регіональні варіанти Чернігівщини, Полтавщини, Поділля, Київщини, Херсонщини. Окремого дослідження потребує творчість українських «наївних» художників ХХ століття від М. Приймаченко та Г. Собачко-Шостак до К. Кислякова, О. Мускура, П. Горицвіт, Г. Шабатури, А. Рак, П. Райко.
Отже, як світоглядна та естетична категорія, як феномен художнього мислення і творчості, естетика наївізму відтворює в образотворчому мистецтві щире, безпосереднє, стихійне народне світовідношення «дух народу», яскраво відтворений в українській народній картині. Тому «наївне» мистецтво це естетичний вияв етнокультури. Наївізм як художньо-етнічне явище виражає культурну душу певного народу, а тому є дотичним до цінностей національної ідентифікації.
Як феномен художнього мислення і творчості, естетика наївізму відтворює в образотворчому мистецтві щире, безпосереднє, стихійне народне світовідношення «дух народу», яскраво відтворений в українській народній картині. Тому «наївне» мистецтво це естетичний вияв етнокультури. Наївізм як художньо-етнічне явище виражає культурну душу певного народу, а тому є дотичним до цінностей національної ідентифікації.
Спільні витоки з міфологічної свідомості дозволяють прослідкувати у «наївізмі» взаємодотичність феноменів міфу, фольклору, аматорського та «наївного» мистецтва. У творчості сучасних українських «наївних» митців прослідковується використання прадавньої символіки як вияву родової міфопоетичної свідомості. Існують тематичні особливості та регіональні детермінації вибору образотворчого матеріалу (зображення на склі, папері, побілених стінах).
Петро Гончар додає, що непрофесійні художники несли сонце тому, що цього вимагав ринок. Простим людям були до вподоби картини з сюжетами, де дівчина несе воду, хлопець жене корову пасти, на яких у пишних квітах біліє їхня хатина або ж портрети людей з усієї околиці, які малювалися з фотографій. Каже, що донедавна в Україні наївне мистецтво не цінувалося. На базарах його можна було купити по 10 гривень. А тепер приходиш і питаєш, почому. А вони таку суму називають, що рот від подиву роззявляєш. «Дорого? Та це ж наїв!» велично відповідають на базарах.
Гончар також додає, що непрофесійні художники малювали, як діти, не знаючи меж і правил. Але не всім дітям виходить намалювати щось гарне. Так і не всі непрофесійні художники могли продати свої картини. Тільки найкращих відзначила історія, геніальних. І якби вони отримали художню освіту пиши пропало не було б в Україні наїву. От багато професійних художників намагаються писати під наїв. «І що з того виходить? Краще іноді піти подивитися на живi квіти, ніж на їхні твори. Багато робіт сучасних художників можна з легкою душею завантажити на віз, бо не мають ніякої цінності», підкреслює Гончар.
З ним погоджується галерист Євген Карась. «У нас аграрна країна. Ми черпаємо енергію iз землі й від сонця. Ця виставка невичерпне джерело для українця. Весь світ втратив наївне мистецтво. І ми втрачаємо. Це відбувається на наших очах.
Зовсім по-іншому на наївний живопис дивиться інший професійний художник, колекціонер, реставратор Василь Куля. «Чоловіки у вільний час займаються пошуком вродливих жінок. А я шукаю наїв. І то дуже прискіпливо», жартує чоловік.
Анатолій Криволап, найдорожчий український пейзажист:
Усе життя я зачарований творчістю Катерини Білокур. Для мене мало значення, що вона народилася й жила в Богданівці, неподалік від мого Яготина, що я школярем бачив її картини в музеї. Це була перша зустріч із мистецтвом.
Мушу покаятися на першому курсі художнього інституту, коли вкотре обходив експозицію Катерини Білокур у музеї, я поцупив пензлик. Там лежало багато її малярського причандалля, яке вона робила власноруч, і мені дуже хотілося мати один предмет, як талісман. Цей пензлик був зі мною довго, понад двадцять років, а при переїзді десь загубився. Звичайно ж, я розумів, що ніколи не буду таким, як Катерина Білокур, але сам дух, чар її творчої тайни завжди мене гіпнотизував. І, можливо, цей талісман допоміг, став благословенням. Це факт у моєму житті, про який я старався не говорити, але сказав. Я ніколи в житті не брав чужого, а тут не втримався: так хотів бути художником, що, за Фаустом, напевне, був готовий віддати за це душу.
Арсен Савадов, художник-концептуаліст, фотограф: Марія Примаченко велика художниця. Найкращі її твори були написані з 1937 по 1939 рік. Марія Примаченко зірка наївного мистецтва. А можливо, й іншого нема.
Микола Маценко, художник: Наївне мистецтво це дуже великий пласт української культури. На мою думку, фундаментальна відмінність між професійним мистецтвом і наївним така сама, як між молитвою і психотерапією. Це два різні шляхи досягнення душевного балансу. Тобто, можна діяти просто, інтуїтивно, або через психотерапевта, який знає, на які кнопки натиснути, які маніпуляції здійснювати. Люди з народу, які не знають професійної «кухні», пишуть картини, бо не можуть не писати. Вони творять від душі. І досягають результату. Професіонали намагаються досягти того ж результату, того ж впливу на серце глядача, але діють згідно з певною професійною формулою. Я, як професійний художник, теж хочу досягти цього результату, але не завжди виходить.
ДОВІДКА:
ПРИМІТИВ
Існує два словникових пояснення цього терміну – перше відноситься до зображень первісного суспільства, в якому мистецтво ще нерозвинене в цілісну систему; друге характеризує ту галузь мистецтва Нового часу, яка використовує у своєї образотворчій мові простіші прийоми, котрі засновані на першоелементах художньої форми. Це друге визначення наділене полісемантичністю і містить в собі широке коло різних видів творчості нижніх соціальних страт, бо протягом століть в Україні виникали і мали свою історію взаємовідношень з „високою” культурою провінційний портрет, народна картина на склі і полотні, розписні килими, торгівельна вивіска; в ХХ ст. з’явилося наївне мистецтво та інші типи художнього примітиву (наприклад, арт-брют, під цим терміном розуміють творчість душевнохворих, але ця специфічна сфера, на жаль, поки що не цікавить вітчизняних дослідників і взагалі не має якої би то не було систематизації в українській науці).
НАЇВНЕ МИСТЕЦТВО
Наївне Мистецтво – вид народного примітиву, котрий сформувався в різних країнах у ХХ ст.; в Україні він має два вектори – один тяжіє до народної традиції, другий більше орієнтується на зразки мистецтва „вченого”. Унікальний шлях розвитку українського наїва заключається в безперервності народної образотворчої лінії, в наслідуванні етно-фольклорної культурної пам’яті. Цей вид примітиву має яскраве визначений авторський початок: саме тут, наприклад, з’явився авторський підпис, раніше автори творів примітиву залишалися анонімні. Особливостями наївного мистецтва є ознаки архаїчного художнього мислення, тут присутні моделі архетипніх конструктів, є наявність міфопоетичних уявлень і символічне наповнення змістово-тематичного комплексу картини, який в Україні також має свою специфіку, підкреслимо хоча б загальний оптимістичний настрій українського наїва; об’єднання традиційного і сучасного мислення створює особливий художній світ наївної картини, яка відзначається унікальним авторським стилем виконання.
ПРИМІТИВІЗМ
Примітивізм – явище професійного мистецтва, орієнтоване на свідоме, програмне використання в образотворчій мові стилістики примітива шляхом спрощення художніх засобів, а також на усвідомлене повернення до архаїчних форм. Митці, які працюють в цьому напрямку, мають назву „примітивісти”, а авторів наївних картин іменують як „примітив” чи „наїв”, але все ж найбільш поширене поняття „наївний художник”. Таким чином, синонімізація слів „примітив” і „примітивізм” помилкова, за цими понятійними категоріями приховуються різни за функціями та змістом явища, а головне – різни типи ставлення до художньої творчості.
Джерело:
Ольга Жук. Український наївний живопис, який створювався у диктаторські й голодні 19201930-ті роки, був і є єдиним порятунком для народу в чорну годину
Кириченко.О.І Вивчення Українського Народного Примітиву
С.М.Власенко. Традиції народної картини в сучасному українському «наївному» мистецтві


Приложенные файлы

  • doc 7533746
    Размер файла: 56 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий