СЕРГІЙ ЧЕМЕРКІН


СЕРГІЙ ЧЕМЕРКІН
НОВЕ ЖИТТЯ ЕПІСТОЛЯРНОГО ЖАНРУ
Активне функціонування Інтернету в усіх сферах життєдіяльності людини впливає на комунікативні особливості соціуму, зумовлює вироблення нових форм спілкування. Зміна формату і способу комунікації трансформує лінгвальні одиниці, продукуючи видозміну значень слова, появу нових лексем, зміну граматичної структури, спричиняє появу нових особливостей у стилях і жанрах. Сучасні технічні можливості дають змогу реалізувати такі форми текстових повідомлень, які раніше ніхто не міг передбачити. Нові форми комунікації виявляються в усіх стилях та жанрах, проте не завжди однаковою мірою. Зважаючи на те, що комунікативне середовище сучасного Інтернету передбачає значно швидше, структурно простіше, часто некодифіковане, ненормативне спілкування, найсуттєвіших змін зазнали саме розмовний стиль та стилі й жанри, які більшою мірою тяжіють до розмовності, зокрема епістолярний жанр.
Звичайно, характерні визначальні риси епістолярного жанру (як-от, наприклад, те, що епістолярний стиль здійснює апелятивну функцію мови, яка полягає у звертанні до адресата з бажанням увести його в коло певних подій, поінформувати про щось, викликати почуття, співзвучні з емоційною налаштованістю автора) залишилися незмінними. Вони властиві епістолярному жанрові, реалізованому як у неелектронній формі, так і у віртуальному комунікативному середовищі. Епістолярний жанр передусім застосовний у листуванні. Форми його вияву — це звичайні та електронні листи. Однак варто зауважити, що між ними існує суттєва різниця. Традиційно листування є родинно-побутовим, інтимно-товариським та приватно-діловим. Якщо для традиційної форми вияву епістолярного жанру — у звичайних листах — така класифікація є слушною, то в електронному листі родинно-побутове спілкування практично нівелюється. Цей різновид комунікації перебрали на себе інші засоби, зокрема мобільний зв’язок. Для листування (звичайного і електронного) характерні такі ознаки: широке використання у кличній (часто пестливій) формі звертань; наявність традиційних форм на початку і в кінці послання; наявність у тексті особливих словосполучень з дієсловами наказового способу; використання побажань, вітань; невимушеність у доборі мовних засобів; безпосередність у вираженні емоцій; вживання граматичних конструкцій, властивих розмовній мові. А втім, електронна кореспонденція відрізняється від звичайних листів.
Першим властива довільна й необмежена практика обміну листами, при цьому скорочується відстань у часі й електронні листи набувають ознак діалогічної (чи полілогічної) розмови, чого немає у звичайних листах. Часто тематика листування справляє враження продовження тієї самої розмови. В такому разі комуніканти навіть нехтують однією з найвиразніших ознак жанру — привітально- прощальними конструкціями). Сучасні технічні засоби дають змогу отримувати й надсилати електронні листи дуже швидко, що скорочує часокількісно відстань між електронними листами- повідомленнями. А це сприяє наданню такому типу комунікації, загалом епістолярному жанрові динамічності. Така специфіка актуалізувала використання спрощених синтаксичних конструкцій, що вплинуло на змістову й стилістичну форму повідомлення. Інший тип ділового електронного листа.
Сучасні прагматичні підходи до ведення бізнесу передбачають використання шаблонів початку і закінчення листа, що пришвидшує спілкування між діловими партнерами. Маркетингова політика компаній пов’язана з використанням брендів та торговельних марок як ідентифікаторів результату діяльності компанії в усіх сферах життєдіяльності організації. Тому не дивно, що такі елементи теж потрапляють у електронний лист. Згідно з корпоративними стандартами у таких повідомленнях використовують специфічний початок і закінчення листа, що відрізняє його від неелектронних ділових листів. Хоч і електронний, і звичайний діловий лист мають те саме функціональне призначення. Відмінність полягає лише у формі. Проте й діловий лист теж став коротшим, оскільки він нерідко також набуває діалогічної форми. Зовнішні атрибути оформлення листа теж змінилися при спілкуванні електронною кореспонденцією. Якщо в звичайному листі обов’язкова поштова адреса комуніканта, то сьогодні адресу змінила коротша інформація — електронна адреса особи чи організації. І знову ж видно, як спрацьовує механізм конденсування часу та власне його економії — сьогоднішній лист передбачає використання такого інформативно-технічного атрибуту, як зазначення теми, чого, звичайно ж, у неелектронних листах немає. Принагідно варто зазначити, що в сучасному електронному листуванні спостерігаємо ще одну визначальну ознаку, не характерну для звичайного листа. Йдеться про листування між незнайомими комунікантами, або точніше — листування в одному напрямкові. Оскільки написання одного листа і надсилання його на величезну кількість поштових електронних адрес є справою технічно нескладною, за наявності доступу до електронних баз таких адрес з’явилася можливість надсилати листи здебільшого рекламного характеру невідомим адресатам.
Надсилання такої кореспонденції спричинило появу ще одного явища, характерного для електронного листування як однієї з форм епістолярного жанру, — спаму. Спам (англ. spam ‘неділове повідомлення’) — нав’язане адресатові електронної пошти чи користувачеві інших засобів і сервісів (наприклад, ICQ, мобільного зв’язку, телеконференцій та ін.) повідомлення, що має рекламно-агітаційний характер і часто надсилається великій кількості адресатів. Тобто спам — це також лист, який не розрахований на зворотний зв’язок і написаний із метою зацікавити адресата. Інакше кажучи, це одна із нових форм комунікації, реалізована через електронну форму вияву епістолярного жанру. Інтернет став джерелом нових слів, нової термінології, нових можливостей епістолярного жанру. Електронні листи, з одного боку, відродили цей давній жанр, а з іншого — видозмінили його до коротких, редукованих форм, наближаючи цей жанр ще до більшої розмовності тексту. До епістолярних творів належать і щоденники, записки, мемуари, що, як і листи, яскраво характеризують особистість автора і не завжди призначені для публікування. Диференційна ознака одного з різновидів епістолярного жанру — щоденників, яка відрізняє їх від листів, що мають двосторонній характер, — односторонній характер спілкування. Саме орієнтування на адресата, нехай навіть уявного, вирізняє цей різновид епістолярного жанру. Він реалізувався у сучасній інтернет-комунікації у формі блогів — специфічних мережевих щоденників.
Особливість цього різновиду комунікації виявляється в тому, що такий щоденник (на відміну від звичайного) відкритий для багатьох користувачів. На блог як різновид електронного щоденника покладається вагома комунікативна функція, оскільки він передбачає сторонніх читачів, які можуть вступити в публічну полеміку з автором. Для блогів характерна можливість публікування відгуків (так званих коментарів) відвідувачами сайту. Це робить блог середовищем мережевого спілкування, що має ряд переваг перед електронною поштою, групою новин, форумами і чатами.
Варто додати, що для блогу значною мірою характерне використання, крім текстової інформації, ще й зображень, аудіо- та відеоінформації, що не характерне для електронного листа. Здебільшого блог має публічний характер, однак є й приватні блоги, закриті для загалу. Блоги як електронний засіб реалізації щоденника використовуються також у діловому спілкуванні. Тут уміщують інформацію не особистого характеру, а зі сфери бізнесу, творчої діяльності та ін. комуніканта-блогера. Такий різновид спілкування сьогодні є одним із найпродуктивніших. Отже, поява Інтернету значно звузила сферу функціонування звичайних форм епістолярного жанру, проте разом із тим дала змогу реалізуватися цьому стилістичному різновидові мови у новій формі.
Епістолярний жанр почав нове життя в електронній кореспонденції та блогах, а для окремих, звичайних листів залишається дедалі менше місця у житті людини. Визначена для них ніша — власне особисті, інтимні повідомлення та послання. Та чи залишиться і для них місце, коли будь-яку інформацію просто і зручно можна буде передати через відеозображення й звук?
Тамара Шульга
ТИПОВІ ПОМИЛКИ В НАУКОВИХ РОБОТАХ СТУДЕНТІВПроблема дотримання літературних норм в наукових текстах завжди актуальна. Особливої уваги вона набула з прийняттям Закону про мови 1989 р., що закріпив українську мову в статусі державної й стимулював активізацію процесів мовного планування, загострив пуристичні тенденції в оцінці норми. Більшість учених вважають, що помилка — це порушен- ня норми літературної мови. Водночас варто враховувати, що такі явища можуть бути вмотивовані незнанням правил, форм тощо, а також тим, що на певних етапах розвитку мови в її систему входять нові елементи, явища, які не відразу можна оці нити, кваліфікувати, а тим паче кодифікувати. До того ж є ще художній текст, у якому з метою підвищення виразності вжива- ють оказіональні, нетрадиційні, незвичні слова, мовні звороти. Відтак порушення норми буває вмотивоване та невмотивоване. Є думка, що термін «помилка» можна поставити поряд зі словами істина й брехня, замінити рядом синонімів — відхи- лення від норми, істини; погрішність, похибка у чому-небудь; промах, недогляд; неточність;обмовка (в усній мові); описка (у писемній мові); ляпсус (груба помилка, що є результатом необачності, легковажності); мовні недоліки; мовленнєві по- грішності; мовленнєві дефекти; спотворення (Ф. С. Бацевич). 164 Культура слова №74’ 2011 Тому запропоновано використовувати для усіх цих аномалій, анормативів поняття мовленнєва девіація. Серед українських мовознавців побутує й думка про те, що варто розрізняти мовні та мовленнєві помилки. Перші трак- тують як порушення норми й кваліфікують за критерієм пра- вильно/неправильно, другі оцінюють з погляду комунікативної доцільності й означують як мовний недогляд, а власне вислов- лення характеризують з позиції «гірше чи краще» (В. В. Мельничайко). Т. Г. Бондаренко розширює класифікаційну систему поми- лок і розмежовує мовні (орфоепічні, акцентуаційні, орфогра- фічні, лексичні, фразеологічні, словотвірні, синтаксичні, пунктуаційні, стилістичні), мовленнєві та немовні (логічні, фактичні, естетичні) анормативи: «Помилка — це анорматив, тобто таке ненормативне лінгвоутворення, що виникає в результаті невмотивованого порушення літературної норми і є наслідком неправильних мисленнєвих операцій» (Бондаренко Т. Г. До проблеми феномена помилки // Вісник Черкаського універси- тету. — 2001. — Вип. 23. — С. 5).
Правильність мови — це одночасне дотримання і логі- ки висловлювання, і мовних норм на всіх рівнях. При оцінці висловленого з таких позицій вжливо враховувати й форму мови — усну чи писемну (С. Н. Цейтлін). Окрім таких загальнотеоретичних міркувань щодо статусу й природи помилок, іс- нує доволі поширений рівневий підхід і поділ їх на фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні. Так, у наукових роботах студенти припускаються не лише орфографічних і пунктуаційних, а й лексичних, стилістичних, морфологічних, синтаксичних помилок. Укажемо на найтипо- віші анормативи. Зокрема, студенти зловживають іншомовною термінологі- єю, оминаючи українськомовні відповідники (прерогатива, апелювати, домінувати замість перевага, звертатися, переважати тощо).
Це ускладнює формулювання думки, сприйняття висловлювання. Аналіз письмових робіт студентів виявляє труднощі, які ви- никають у слововживанні: плеоназм, тавтологія (вносити вне- сок; питання досліджувалося у кількох дослідженнях; окремі епізодичні явища замість епізодичні явища); уживання слова у невластивому йому значенні (дослідження запроваджене за- мість дослідження упроваджене; область — галузь; задача — завдання; прояв — вияв; часткові випадки замість окремі ви- падки; завдяки помилці замість через помилку; думки співпада- ють замість думки збігаються тощо); стилістично невиправ- дані словоформи (величезна більшість фразеологізмів замість значна частина фразеологізмів). Студенти припускаються морфологічних помилок, пору- шуючи відповідні норми: а) неправильне утворення ступенів порівняння прикметників, прислівників (найбільш цікавіший замість найцікавіший; більш ширше замість більш широко); б) відмінювання двох частин складного числівника (у семиде- сятих роках замість у сімдесятих роках); в) відхилення у вжи- ванні займенників (їх — їхній; у даному рефераті замість у цьо- му рефераті); г) неувага до паралельних форм давального від- мінка іменників 2-ї відміни (директору — директорові) та ін. Трапляються помилки у граматичній структурі речення: а) відсутність керованого слова (він цікавився термінами, за- учував); б) уживання зайвого прийменника (поділитися про враження замість поділитися враженням); в) сплутування ознак особового і безособового речення (Написано кілька оповідань і одна повість замість
Написано кілька оповідань і одну повість); г) сплутування простих речень зі вставними словами і частинами складнопідрядного речення (Як бачимо, що ав- тор торкнувся проблеми замість Як бачимо, автор торкнув- ся проблеми). Є чимало помилок в узгодженні частин речення, оформленні різних типів зворотів, уживанні сполучників, часток. Нерідко молоді науковці не звертають увагу на евфонію у тексті, зокрема на чергування у/в, тощо. Орфографічні та пунктуаційні помилки в наукових робо- тах показують загальний рівень грамотності студентів, а не їх оволодіння нормами наукової мови, тому потребують окремого розгляду.
Аналіз писемної мови наукових робіт студентів, навіть студентів-філологів, засвідчує, що існує чимало проблем, зумовлених незнанням національних особливостей, притаманних і науковому викладові, впливом російської наукової мови. Н. Ф. Непийвода, спираючись на мовний експеримент, проведений свого часу в Черкаському державному університеті, так схарактеризувала цю тенденцію: «Дві групи студентів-філоло- гів Черкаського університету опрацьовували ті самі конструк- ції: в одній групі перекладали з російської на українську слово- сполучення типу в большинстве случаев, в недалеком будущем, вести к улучшению, по внешнему виду та ін., у другій — під- креслювали найбільш вдалий відповідник із кількох запропо- нованих: в большинстве случаев — здебільшого, здебільше, здебільша, у більшості випадків.
Наслідки тестування такі: там, де студенти мали змогу ви- бирати, вони віддавали перевагу (70%) власне українським конструкціям; там, де треба було перекласти з російської, власне українську конструкцію студенти пригадали лише в 10% випадків. Це свідчить не про недосконалість українських конструкцій, а про те, що їх під впливом позамовних обставин переміщено до пасивного словника.
Допомогти активізувати пасивний синтаксичний запас, дати фахівцеві змогу вибира- ти найдоцільніші вислови з ряду синтаксичних синонімів — завдання мовознавців, які працюють у галузі стилістики» (Не- пийвода Н. Про національні особливості українського син- таксису (на матеріалі науково-технічних текстів) // Культура слова. — 1998. — Вип. 51). Отже, зважаючи на те, що сьогодні студенти беруть актив- ну участь у науковій роботі, підвищуючи свій фаховий рівень, самостійно опрацьовуючи значну кількість наукової літерату- ри різними мовами, існує нагальна потреба в удосконаленні їхніх умінь і навичок правильного, безпомилкового виражен- ня думок українською науковою мовою. Відповідно викладачі мають постійно дбати про підвищення рівня культури фахової мови, організовуючи практичні заняття з оволодіння науковим стилем, здійснюючи моніторинг нормативності професійного літературномовного спілкування — писемного та усного.
А. Ю. Яворський – лаборант навчальної лабораторії
журналістської майстерності інституту філології
та журналістики Волинського національного університету
імені Лесі Українки
Мовні помилки в журналістських текстах
(на матеріалі одного номера газети “День”)
Роботу виконано на кафедрі видавничої справи
та редагування і журналістики ВНУ ім. Лесі Українки
Систематизовано різнотипні мовні анормативи, вилучені з газети “День”, та запропоновано шляхи їх усунення. Простежено частотність кожного типу помилок, окреслено ступінь їх лінгворизику у процесі редагування.
Яворский А. Ю. Языковые ошибки в журналистских текстах (на материале одного номера газеты “День”). Систематизированы различные языковые анормативи, изъятые из газеты “День”, и предложены пути их устранения. Прослежывается частотность каждого типа ошибок, определена степень их лингвориска в процессе редактирования.
Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Негативний мовний матеріал, вилучений із газети, містить більше 100 різнотипних анормативів. Зрідкатексти журналістів засвідчують незнання ними правил чинного правопису. Так, практично відсутняітера ґ: грунтуються (с. 4), підгрунтя (с. 4), обгрунтовані (с. 6) тощо, виявлено помилку в уживанні апострофа: мавп’ячими (с. 20), трапляються анормативи в написанні складних іменників та прикметників: фолкгурти (с. 2), кіно-майданчик (с. 20), тотально-веселий (с. 7), прислівників: як раз під час бієнале (с. 20), склавши їх до купи (с. 17), рідше – у використанні великої літери: у Південно- Східних областях (с. 19). Частину ненормативних одиниць кваліфікуємо як помилки складання: сесацією (с. 20) замість сенсацією, напівапклаві (с. 21) замість напіванклаві, ІШколі (с. 22) замість Школі, рамку (с. 7) замість замку тощо.
Деякі помилки засвідчують незнання журналістами закономірностей української словозміни. Типовими є ненормативні форми родового відмінка однини іменників чоловічого роду: водами Сві- тязя (с. 2) замість Світязю (ідеться про озеро); електронного варіанту (с. 23) замість варіанта; на зворотній стороні знімку (с. 23) замість знімка; біля фонтану (с. 7) замість фонтана; клас органу (с. 22) замість органа; після появи якісного італійського інструменту (с. 22) замість інструмента та ін. Конструкція по всім “знатним містам” (с. 7) засвідчує помилку в оформленні місцевого відмінка множини. Виявлено кілька випадків ненормативного родового узгодження прикметників та займен- ників з іменником бієнале, який в українській мові має граматичне значення чоловічого та жіночого роду [3, 52]: кожне бієнале; бієнале, яке проходить; Венеційське бієнале тощо (с. 20). Серед інших морфологічних анормативів укажемо форму вищого ступеня порівняння трохи спрощеніший (с. 6), а також помилки в утворенні відносних прикметників: сторожевої служби (с. 24) замість сторожової служби; поколіннєвих (с. 4) замість поколінних.
Писемне мовлення журналістів відзначається наявністю лексичних анормативів. Так, у реченні Це дозволить побудувати логістику подальшого реформування суспільства (с. 5) слово логістика вжито помилково, пор.: логістика – “наука про оптимальне керування матеріальними, інформа- ційними та фінансовими потоками в економічних системах” [5, 419]; контексту відповідає лексема стратегія. Журналісти нехтують лексичною нормою й тоді, коли послуговуються словом наступний замість такий, пор.: із смертністю по регіонах ситуація наступна (с. 19); суть ідеї про напіванклави у наступному (с. 21); словом задача – замість завдання, пор.: Головна задача – ствердження нового покоління (с. 5); словом громадянський замість громадський, пор.: переслідування незалежних грома- дянських груп (с. 3). У контексті Спілкуються вони між собою, як правило, або за допомогою ЗМІ або відкритих листів. І як видно зі змісту – адресати один одного часто не чують і не розуміють (с. 21) простежено розширення семантики лексеми адресати: у цьому випадку йдеться і про адресатів (одержувачів), і про адресантів (відправників). Конструкція несуть зобов’язання (с. 23) – явний канцеляризм (доречно замінити на зобов’язані)
Іншим різновидом лексичних помилок є плеоназми. Так зване багатослів’я представлене в основному на рівні підрядного словосполучення: замість спортивні тренери (с. 1) достатньо писати тренери; замість свої власні твори (с. 18) – свої твори чи власні твори; замість інтонаціями голо- су (с. 18) – інтонаціями тощо. Сполуки з надлишковою інформацією простежено й серед сурядних словосполучень (як правило, у таких конструкціях поєднуються лексема іншомовного походження й тотожне їй за значенням українське слово): ці прагнення є доволі плідними та результативними (с. 6); Україна, по суті, зараз є поєднанням, конгломератом одразу декількох культур (с. 6). У реченні Навіть недостатньо для обслуговування туристів, які приїздять (с. 20) сегмент які приїздять теж вважаємо семантично порожнім. Ознаки переобтяження фрази зайвими словами вбачаємо й у такому випадку: вихід у світ праці... письменника, есеїста Миколи Рябчука (с. 6).
Вражає кількість пунктуаційних помилок, деякі з яких для “Дня”, на жаль, типові. Часто до- пускається ненормативне вживання тире між підметом та присудком: Щирий теплообмін нашої розмови... підказав, що жінка – самотня (с. 7); Різниця – дуже непропорційна (с. 19); На балтій- ському узбережжі Польщі (або іншої держави) утворюється – український напіванклав (с. 21) тощо. Трапляються випадки, коли тире в цій позиції пропущено всупереч нормі: Відповідальність це не риторика по телебаченню (с. 5); Гастролі в наш час справа не лише клопітка, а й дуже недешева (с. 22); Глухів нині невеличке містечко на півночі України (с. 7) та ін. Виявлено випадок ненормативного вживання коми перед присудком-іменником зі словом як: Кожен з них, як пазл (с. 17). Частими є помилки в уживанні розділових знаків при однорідних членах речення: Спілкуються вони між собою, як правило, або за допомогою ЗМІ або відкритих листів (с. 21); Ми пережили безліч економічних стресів, і виробили певний тип адаптації всіх суб’єктів підприємництва (с. 6) тощо. Зрідка відсутнє виділення вставних слів: А може й не скінчилося? (с. 18), Після Другої світової війни цей гуманістичний ідеал став основою духовної та політичної ідентичності, а отже він міститься в засновницьких документах Європейського Союзу (с. 3); поширених обставин: Як зауважував відкриваючи дискусію директор НІСД Юрій Рубан, криза “спростувала багато панічних очікувань” (с. 6); постпозитивних прикладок: Найвищу нагороду бієнале, Золотого лева цього року отримав відомий американський художник Брюс Нойман (с. 20); Одна з моїх учениць Ганна Швець нині навчається в Польщі (с. 22); порівняльних зворотів: Кількість таких проектів... повинна наростати як снігова грудка (с. 9) та ін. Поширене означення в позиції після означуваного іменника може виділятися комою лише з одного боку – на початку, пор.: Тюремний замок мав вигляд двоповерхо- вого, квадратного в плані корпусу посеред двору, оточеного цегляним муром у стилі пізнього класи- цизму і на сьогодні є єдиним цілком збереженим в Україні комплексом повітового острогу середини ХІХ сторіччя (с. 7).
Підрядна частина в структурі складнопідрядного речення може виділятися комою лише з одного боку – на початку: Творчий союз, що працював над проектом “Степи мрійників” мав троїсту струтуру (с. 20); Мета конкурсу – виявити краще, що є в українській фотографії й фотожур- налістиці для популяризації на шпальтах газети (с. 23) та ін.; або не виділяється зовсім: Це була алегорія того як дикий, не зовсім освічений Схід повинен досягати вершин (с. 20). Натомість кома може розділяти два однорідні підрядні речення, поєднані одиничним єднальним сполучником: Оскільки йдеться про людей, що народилися до 1932−1933 років, і вік яких вже перевищує 70 років, то першо- чергове значення для них матиме надання медичної і соціально-побутової допомоги (с. 2) тощо.
Н.М. Савчук
МОТИВАЦІЙНО ЗВ’ЯЗАНІ СЛОВА ЯК ОСНОВА СТИЛІСТИЧНИХ ФІГУР
(на матеріалі української художньої літератури кінця ХХ – початку ХХІ ст.)
Розглядаючи функціональний аспект мотиваційно зв’язаних слів, проаналізуємо докладно експресивно-естетичну функцію, зокрема мотиваційно зв’язані слова як основу стилістичних фігур у художньому тексті (як поетичному, так і прозовому). Експресивно-естетична функція передбачає використання художніх засобів, які передбачають втілення художніх образів (образних парадигм, образних моделей), художніх узагальнень, регулярних зближень лексем, типізованих сюжетно-образних схем, формально-семантичнх трансформацій тощо, тобто засобів творення художньої форми твору. В образному відтворенні дійсності простежуються певні традиції, закономірності, що забезпечується системністю тих чи тих мовних уживань, яка, на думку І. Грицютенка, є унормованою естетичною системністю [3, с. 47]. Зазначмо, що саме мотиваційно зв’язані слова регулярно використовуються як основа багатьох стилістичних фігур, відповідно, вони поряд з іншими засобами є виразниками унормованої естетичної ситемності, що так важливо для художнього тексту.
У літературознавстві і мовознавстві є поняття гомеології, що визначається як стилістичний прийом, який полягає в повторенні однотипних морфем, найчастіше у паралельних уривках тексту [4, c.137]. Гомеологія супроводжує низку стилістичних фігур (акромонограма, нафора, епіфора, антитеза, градація, плеоназм та ін.), служить для підсилення експресивного ефекту цих фігур. Проаналізувавши як прозові, так і поетичні тексти української художньої літератури кінця ХХ – початку ХІХ ст. нами виділено найчастотніші стилістичні фігури, побудовані на основі мотиваційно зв’язаних слів.
Акромонограма як стилістична фігура полягає у використанні спільнокореневих (мотиваційно зв’язаних) слів в кінці і на початку строфи (речення) з метою підсилення прагматичного ефекту: “Чому ж тоді так хочеться дожити, / З порожнього упавши в пустоту?... / Всі яблука – колись рожеві квіти. / Квітки ж не всі до яблук доцвітуть.” [Павлюк, с. 77]; “В цім саду я спізнався із піснею, / Що пісенніш, либонь, не знайду… / В цім саду увостаннє помислю я / Наодинці… один… в цім саду.” [Мойсієнко, Мене любов’ю…, с.6]; “Цвіте туман, цвіте,/ розцвічує льони./ Високе, аж святе,/ йде сонце на лани.” [Горлач, с.24]. Зазвичай, акромонограма використовується у поетичному тексті, проте є випадки і прозового слововживання: “Бог його знає, про що люди думають в такому стані за кермом, єдине можу сказати, що він не сумнівався, сумніву в його очах не було, було скоріше загальне непорозуміння – хто ми такі, хто він такий, для чого він зупинився.” [Жадан, с. 264]; “Виглядав він втомлено й розпачливо, розпач його був гіркий і якийсь ніжний, інтимний…” [Жадан, с. 262]. В основі акромонограми – випадки контактної актуалізації лексичних мотиваційних відношень.
Алітерація передбачає повтор однакових приголосних, мотиваційно зв’язані слова ніби фокусують звуковий ефект, створюючи звукообраз: “З розчинених навстіж дверей тягло теплом, випарами землі, шуміло дощем і гриміло громами – настало літо і, …” [Голота, с.22]; “Літувала любов у білій льолі – /Ладоладена, люболюблена,/Перелялена. Перелюлена /Літувала любов у білій льолі.” [Поліщук, с. 95]. Важливо зауважити, що мотиваційно зв’язані слова, зазвичай, є лише фрагментом, хоч і експресивно найсильнішим, алітераційного ряду: “Он воду чудовно / Низує Узин. / Низ у хатах… Узин. / Узин у хатах унизу.”[Мойсієнко, Мене любов’ю…, с.78]; “Заграла заграва за гранню зорі./ Зривають пралистя дерева старі.”[Горлач, с.113]. Алітерація базується як на контактній, так і на дистантній акуталізації мотиваційних відношень у поетичному та прозовому тексті.
Анафора як єдинопочаток реалізується здебільшого відношеннями структурної мотивації: “А плеченько в росі. А серденькові жаль ./ Листочок-листопад… Встеляє камінь. / А вустонька-вуста. А хустонькою піт…/ Ці тіні на очах . І мальви, що минули. / А рученьки-любов, а рученьки - як лід . / Сережки срібляні… І думонька… І думи…/ Я слухаю романс кларнетами смерек. / Горить свіча в кармінній карамелі…/ Ці тіні на очах, як хризантемний хрест…/А плеченько в росі…Одне-одненьке…” [Сапеляк, с. 35] та ін. Фіксуємо у текстах авторські неологізми – мотиваційно зв’язані слова, що стали основою анафори: “Синій вітер у моїм полоні / Чи у вітру у полоні я… / Синьовітер-вихор з Оболоні / Враз під себе хмари підім’яв. / Кружельнув над лісом і над мостом,/ Сизогриво даль підперезав… Синьовітер – свистом не імлистим!../ Ген над листом голуба стезя…/ Тільки усміх срібний на долоні, / Тільки долі срібна течія… / Синьоперо у небеснім лоні / Пише липень літечка ім’я. / Синій вітер у моїм полоні / Чи у вітрі у полоні я.” [Мойсієнко, Вибране…, с.284] та ін.;“Улистопадить осінь у тумани,/Умайовіє долю у любов…/Одвічний найщедріший злюбень-бог /Улистопадить осінь у тумани.” [Поліщук, с. 133] та ін. Протилежна анафорі епіфора також може мати в основі мотиваційно зв’язані слова: “Цей сум мене до жалощів схилив… / Мотив дощу на думне безголів’я… / На стійбищі безслав’я і хули – / Марнота слів, а чи німе безслів’я.” [Мойсієнко, Вибране…, с.281]; “Чекаєм щастя золотого, /Душею вимріяного,/Літами висміяного,/Чекаєм щастя золотого.” [Поліщук, с. 27]. Епіфора, така само як і анафора передбачає дистантну актуалізацію мотиваційних відношень.
Антитеза як стилістична фігура побудована на протиставленні понять (антонімії, контрасті). Спостерігаємо як основу антитези мотиваційно зв’язані слова – словотвірні антоніми, у текстах представлена як контактна актуалізація мотиваційних відношень: “Закриваючі і Відкриваючі – не прості слова, і цього не уникнеш, як не крути.” [Дереш, с.196]; “І дрібничка якась перетворюється на звук, / набуває сенсу щоденний хаос: / сіра цегла облич, сніг, печаль. Кармелюк – / все, чим дихалось і видихалось.” [Вольвач, с. 35]; “Розарій зір. І місяць нахиливсь, / Створивши душ припливи і відпливи. / Чого ти, світе, так себе створив, / Що ми недосконалі і мінливі?” [Павлюк, с. 40]; “Де напівсвітло, може, напівтемно, /Та де костриця в боки не жалить.” [Мойсієнко, Вибране…, с. 41]; “Як довго їй каратись у білій катівні, повній надії і безнадії водночас.” [Сеник, с. 7], так і дистантна: “ Безсилий біль таємного бажання,/Всесильну лють даремних сподівань…” [Матіос, с.171]; “Бо все мине. І стане легко й просто / З тим, перед чим ти зараз, як свята. / І, може, час з’єднає наші кості, / Як зараз він роз’єднує уста.” [Павлюк, с. 13]; “…Щоб – шлях – назад , який веде в нікуди - / Повз маслаки і вивихи хребетні, / Що їх – кроєння – на манівцях амбітних. - / Й знов: перелітом – часом – й недоліт, /Де – найтихіше – відстані дола.” [Андієвська, с.41] та ін.
Антифразис (один з прийомів іронії) у своїй основі може мати мотиваційно зв’язані слова. Це прийом тонкої прихованої насмішки: “Потім каже : - Дайте казку! / (Ніби – дайте шоколад). / - Дам казок я цілу в’язку! / Ось включаю телегляд. / Вогник блимнув на екрані . / Зараз казку уловлю. / - Не люблю я теленяні, / Казку мамину люблю!” [Сом, с.175]; “Щільник – повітрям , - в ньому – клавесин , - / В напрямі сну – природи перегини. / Вздовж обрію – атлантів перегони - / За кожним – тільки ляскає коса.”[Андієвська, с. 48]; “Розбоярені, розбазарені, / Розперезані хоч куди… / Я прийшов до вас житньо-ярим ще / Та й до вашої / До води.” [Павлюк, с. 33] та ін. Здебільшого в основі антифразису – мотиваційно зв’язані слова-оказіоналізми.
Каламбур належить також до прийомів вираження іронії, це дотепний жарт: “- Це… жах… На жаль, мені не вперше … бути на лісоповалі. Перепрошую, на людоповалі… - Він замовк, але не сідав.” [Сеник, с. 140]; “Хоча Фещенко і вважав, що місце жінки біля їжі та прання, але шанував Мілочку як людину, що працює, а не філософствує. Вражені філософозом люди не можуть бути корисними для суспільства, бо не будуть працювати, лише шукатимуть тихі болота. На зразок НДІ проблем міського квітникарства, де працював, якщо це можна назвати працею, Борисенко, якому Фещенко ставив третю стадію філосифілісу.” [Кононенко, Без мужика…, с.194]; “ Для їхнього товариства було важливо, хто народився в середмісті, хто в передмісті, а хто за межами стольного града.”[Кононенко, Імітація…, с.48] та ін.
Оксюморон – поєднання контастних понять. Мотиваційно зв’язані слова часто складають основу цієї стилістичної фігури: “Не віднайти, не відгукнути… / З болем / Навіки втратить втрачене давно. / І горду злість запить / вином, футболом, / Заклацати до ранку в доміно.” [Мойсієнко, Мене любов’ю…, с.116]; “…/ Сніги лежать, неначе печеніги. / Ах, ці сніги, цей чорносніжний прах - / На помисли… на злети… на чепіги…/ В снігах Чернігів, і душа в снігах.”[Мойсієнко, З чернігвських …, с. 9 ]; “Що обертається болем, невистражданим стражданням, /Неподоланою любов’ю, криком німим до неба.” [Покальчук, Не наступайте…, с. 53]; “Але радість з самого моменту пробудження затьмарила неймовірна здатність Андрія бачити небачене.” [Сеник, с. 8]; “Сильна./В мене сильний тил:/Мій глузд./Мій глузд…/Безглуздий глузд.” [Матіос, с. 53 ] та ін. Як правило, спостерігаємо приклади контактної акутуалізації лексичних мотиватів.
Стилістичний прийом уособлення також пердбачає використання мотиваційно зв’язаних слів, хоч з меншою регулярність, ніж, скіжімо, градація чи оксюморон: “Я своїм стежинам, вітре, / Заповів твої дороги… / Хай не вилудить нам горла / Хижий ворон чорносміхом. / Хай сміється чорносливо / Злива, злу наперекір. / І комусь на втіху горду , / Горем мічену і січнем, / Вітром – стрічнем, вітром – нордом, / Мій - / не укоськаний і чортом, / навіжений, невситенний - / Явиться нараз мій вірш.”[Мойсієнко, Мене любов’ю…, с.111] та ін.
Тавтологія має неоднозначне трактування (як помилка, і як стилістичний прийом). Як стилістичний прийом – це часткове смислове дублювання через повтор мотиваційно зв’язаних слів (лексична мотивація): “І гудів гудок, ніби просив дозволу далі пхатися вперед, від одного рідного берега до другого рідного.” [Сеник, с. 49]; “А тут іще останнім часом з′явився новий тип мужицької нестерпності: не п′яниці, не бабії, не мамії, а безробітні нероби, які живуть на гроші жінок- трудівниць.”[Кононенко, Без мужика..., с.11]; “Сочиться соком чебуречна димна, / Куня жебрак, з картини рветься лебідь, / І залишилась тут всього година, / Та вистачить відчуть, а не розгледіть.” [Вольвач, с.146]; “Жінки- наглядальниці, роздавачки паперу і диктувальниці диктантів справляли не менш страхітливе враження.” [Андрухович С., с.191 ]; “Я Вас не покину. /Хай тричі вулканить вулканна земля.” [Матіос, с. 251]; “…кличу- викликаю батьків своїх, а бачу її; оглянься. Господи, тут вона, чорного коня наче Мамай попасає, чорною нічницею у день мій летить – важкі її крила…” [Голота, с.142]; “Отак самую і сумую, / ношу свої жалі в сумі. / Осіннім днем ще переднюю / Й перезимую в цій зимі.” [Мойсієнко, Вибране…, с.71]; “ Бідує місто. Кинувши фрезу,/ робітники на заводському ганку /лаштують косяки, бузять бузу, /розводять спирт, заводять варшав’янку.”[Жадан, с. 660]; “Я злітаю в позасвітній простір з оцим словом, я народжуюсь разом з ним наново, я бачу цілий світ крізь нього, прекрасний і чистий, я бачу усе понад найвищі земні вершини, глибше глибин найбільших морів, почуваю тонше за сонячний промінь, я чую, я все чую, я чую себе, чую увесь світ, сповнений одного – єдиного слова – ТИ.” [Покальчук, Інший…, с.10] та ін. Приклади тавтології вимагають коментарів у кожному випадку, адже межа між власне помилкою і стилістичною функцією не завжди чітка, крім того, вимагає роз’яснення критерій повноти-частковості дублювання смислової структури.
Отже, мотиваційно зв’язані слова регулярно використовуються у художніх (як прозових, так і поетичних текстах) як основа стилістичних прийомів та фігур. Найчастіше вони складають основу таких стилистичних фігур, як градація, плеоназм, тавтологія, оксюморон, антитеза, анафора, епіфора, алітерація, хіазм, персоніфікація. Як контактно, так і дистантно актуалізуються як лексичні, так і структурні мотиваційні відношення. У перспективі нашого дослідження – аналіз інформативної функції мотиваційно зв’язаних слів у художньому тексті.
Зоряна Куньч
Національний університет «Львівська політехніка»
 НАЙДАВНІШІ КЛАСИФІКАЦІЇ СТИЛІСТИЧНИХ ЗАСОБІВ МОВЛЕННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ НАУЦІ
У статті проаналізовано найдавніші в українській науці спроби класифікації стилістичних засобів мовлення, а саме концепції, виявлені в «Ізборникові» Святослава 1073 року та в латинськомовних українських посібниках з риторики й поетики XVII–XVIII століть. Цей аналіз здійснено із проекцією на пізніші концепції та сучасний етап розвитку стилістичних учень.
Ключові слова: стилістичні засоби мовлення, риторична (стилістична) фігура, троп, класифікація наукових понять, термін, термінологія.
 
Дослідження термінології будь-якої галузі науки в історичному плані має важливе значення, оскільки показує динаміку розвитку знань у цій галузі й різні підходи до розгляду тих самих питань, що дає змогу виявити найвдаліші, найдоцільніші з погляду сучасного розвитку цієї науки. Класифікація наукових понять і термінів — це неодмінна передумова розбудови наукової системи, тому фахівці-дослідники й філологи-термінознавці вдаються до вивчення різних підходів до тематичних класифікацій певних наукових понять. Так, уже ґрунтовно досліджено термінологічні системи біологічної (Л. Симоненко), будівельної (В. Марченко), хімічної (Г. Наконечна), радіотехнічної (І. Кочан), літературознавчої (В. Деркач), психологічної (Л. Веклинець) термінології тощо, де запропоновано певні тематичні класифікації термінів. Ми теж проводили тематичну класифікацію риторичних термінів [3]. Однак завдання цього дослідження — розглянути тематичні класифікації мовностилістичних засобів в історичному перерізі, зокрема на прикладі найдавніших посібників, які містять відповідну інформацію.
Зважаючи на застосовані авторами найдавніших стилістичних і риторичних трактатів підходи до класифікації стилістичних засобів мовлення, можемо виділити дві відмінні концепції.
Перша концепція виявила нам перші спроби класифікації стилістичних засобів мовлення, які зафіксовано в найдавнішій письмовій пам’ятці Київської Русі — в «Ізборникові» Святослава 1073 року. Тут поміщено невеликий за обсягом трактат під назвою «О образҌх», авторство якого приписують Георгієві Херобоску, відомому візантійському вченому, професорові й бібліотекарю вищої школи в Константинополі. Ця праця, а точніше її переклад, здійснений невідомим руським книжником, містить частину його риторичного вчення про мовностилістичне оформлення тексту. Це й не дивно, адже характерною рисою риторичної науки цього періоду в Європі є досконала, детальна розробка проблеми мовного орнаментування промови, або, висловлюючись по-давньоруському, теорії «плетенія словес». Руський книжник, який переклав цей трактат, продемонстрував нам найдавнішу спробу опису засобами рідної мови системи стилістичних фігур і тропів.
Названий трактат складається з невеликого вступу, в якому стверджено, що існує 27 «поетичних образів», тобто стилістичних фігур і тропів, перелічених відразу, а далі подано докладні визначення кожного терміна, що супроводжуються прикладом або прикладами-поясненнями. Незважаючи на те, що на початку мова йде про 27 образів, у самому тексті їх 30, оскільки після пояснення терміна пороуганіє додатково включено ще поиграніє, посмҌяніє й похоухнаніє. Як бачимо, автор не прагне класифікувати образи на фігури й тропи — він просто тлумачить різні мовностилістичні засоби, намагаючись при цьому відійти від давньогрецької мови оригіналу й відтворити всі терміни засобами рідної мови. Однак подавши додаткову інформацію про поняттяпосмҌяніє, поиграніє, і похоухнаніє, він, по суті, виявив і першу спробу тематичної класифікації мовностилістичних засобів. Адже пороуганіє (суч. термін іронія) він тлумачить як ширше поняття — «троп, що полягає в наданні слову або вислову протилежного значення з метою глузування, насмішки» [2, с. 117], а три наступних — як різновиди іронії: посмҌяніє (згодом у М. Довгалевського замість цього терміна з’явиться термін «астеїзм») — «риторична фігура, що полягає у висловленні захоплення словами, які звичайно мають негативний зміст, або, навпаки, коли осуд прибирає форму похвали» [2, с. 31]; поиграніє (суч. терм. сарказм) — «троп, побудований на злісній, уїдливій насмішці, їдкій іронії» [2, с. 248]; похоухнаніє (суч. терм. міктеризм) — «удавана, але явна насмішка, що виражається скоріше жестами, ніж словами» [2, с. 150].
Звичайно, цю спробу класифікації видів іронії в подальшій історії українських стилістичних учень було вдосконалено й ускладнено. Так, уже в Митрофана Довгалевського бачимо п’ять видів іронії: сарказм, міктеризм, астеїзм, харієнтизм і мімесис. Тобто додалися «харієнтизм» — «риторична фігура, що полягає у висловленні гострої, грубої думки ввічливо-ласкавими словами» [2, с. 312] і «мімесис» — «риторична фігура, що полягає в іронічному наслідуванні характеру, мови та почуттів інших людей» [2, с. 150].
Ще пізніше, уже на початку XX ст., у підручникові Володимира Домбровського «Українська стилістика й ритміка. Українська поетика» подано докладне тлумачення поняття «іронія», яка, за його словами, посідає «серед тропів зовсім окреме місце» [1, с. 65]. Іронія «послугується контрастом для схарактеризування даної особи або річі такими прикметами, яких у неї як раз не має, щоби в той спосіб підійняти її на сміх» [1, с. 65]. Домбровський виділяє такі види іронії: «холодну або суху» — «іронію, позбавлену емоціонального характеру»; «сарказм» — «визначається участю почуття їдкого глуму й етичного негодування»; «інвективи» — «прямого й острого осудження заприміченого пороку чи гріха» [1, с. 65].
Гадаємо, що зафіксована в «Ізборникові» Святослава перша в історії української стилістики спроба класифікації видів іронії є доволі вдалою, оскільки в її основі лежить міра вияву в стилістичному засобі комічного та переростання його у висміювання. На цій же підставі ґрунтується й сучасна класифікація видів комічного: іронія — «прихована насмішка, коли мовлене треба розуміти в протилежному, негативному значенні» [5, с. 485]; сарказм — ущипливе, викривальне, дошкульне глузування [5, с. 819]; гротеск — «навмисне карикатурне спотворення, перебільшення чи применшення зображуваного» [5, с. 312].
Другу, дуже ґрунтовну спробу класифікації стилістичних засобів мовлення зафіксовано в латинськомовних українських підручниках з риторики й поетики XVII–XVIII століть. З того часу до нас дійшли переважно посібники з риторики професорів Києво-Могилянської академії, а також віднайдений Олексою Горбачем поміж рукописів Австрійської національної бібліотеки у Відні посібник з риторики для студентів Карловецької слов’яно-латинської колегії (1736 р.).
У всіх цих підручниках центральною частиною є теорія словесного вираження. Її зміст узагальнено можна подати так: загальні спостереження над різними граматичними формами й конструкціями (речення, фраза, період); опис і класифікація риторичних фігур; судження про основні характеристики стилю та його різновиди. Класифікація фігур і тропів — предмет особливої турботи авторів латинськомовних посібників. Відповідно до традиції, що бере початок від Цицерона, фігури поділяють на два великі класи: фігури думки (figurae sententiarum, schemata) ісловесні фігури (figurae verborum). Основна різниця між цими двома класами фігур полягає в тому, що фігури думки залежать виключно від уявлення або зміни думки: фігура залишається такою самою, навіть якщо в ній змінити всі слова (напр., просопопея), а фігури слів, навпаки, зникають у разі зміни слів, залежать від них. Словесні фігури поділяють, у свою чергу, на три різновиди:фігури додавання (напр., анафора, антистрофа, або конверсія, анадиплосис, синонімія, градація тощо); фігури пропуску (напр., еліпс, асиндетон, ад’юнкція, диз’юнкція тощо); фігури подібності(напр., парономасія, ізоколон, антитезис, дубітація, або вагання, тощо). Словесні й смислові фігури перелічено в посібниках з детальними поясненнями, теорію підкріплено прикладами, як це звичайно буває в шкільних підручниках.
Тропом автори латинськомовних українських посібників з риторики й поетики називають перенесення прямого значення слова або виразу на інше з метою досягнення краси. Українські вчителі красномовства поділяють тропи на дві групи: словесні й смислові. До словесних тропів належать метафора, синекдоха, метонімія, антономазія, ономатопея, катахреза, металепсис. Смислові тропи, або тропи думок, — це алегорія, іронія, перифраза, гіпербатон, гіпербола. Повний список тропів у риторів виявляється дуже довгим, подано ґрунтовне тлумачення кожного тропа з аналізом усіх його різновидів і наведенням численних прикладів.
Засвідчений у латинськомовних українських посібниках з риторики й поетики підхід до класифікації мовностилістичних засобів, безумовно, було використано й вдосконалено в працях пізніших учених. Так, згадуваний уже В. Домбровський теж розмежовує поняття «фігура» і «троп». Він дає таке визначення тропа: «такий вислів, в якім для унагляднення образу одно слово, одна назва якогось предмету змінена іншим на основі асоціятивного зв’язку, яким дотичні виображіння є об’єднані у нашій свідомости» [1, с. 1] і наводить характеристику семи тропів та їхніх видів: епітет, порівнання, метафора (оживотворення і алегорія), метонімія (періфраза й евфемізм), синекдоха (гіперболя, літота, алюзія), іронія, катахреза. Як бачимо з наведених прикладів, перелічено практично ті самі тропи. Класифікація фігур у В. Домбровського теж має спільні риси із класифікацією латинськомовних посібників. Зокрема, він класифікує фігури відповідно до того, чи остання змінює тільки зовнішню, звукову форму вислову, чи внутрішню, логічно-синтаксичну його будову.
Класифікацію стилістичних засобів на фігури й тропи підтримують також сучасні вчені. Та, на відміну від авторів XVII–XVIII століть, сучасні філологи не розрізняють понять «словесний троп» і «смисловий троп». Алегорія, гіпербола, евфемізм, епітет, катахреза, літота, метафора, метонімія, порівняння, синекдоха, плеоназм тощо — все це в сучасних посібниках і підручниках тропи без виділення окремих їх видів. Найбільш вдалу і доцільну класифікацію стилістичних (риторичних) фігур, яка, безумовно має чимало спільного із класифікацією латинськомовних авторів, пропонує Ю. Шерех [7, с. 148–156]. Він виділяє фігури накопичення (плеоназм, ампліфікація, ґрадація, анафора, епіфора, анадиплоза); фігури недоговорення (еліпс, апосіопеза, анаколют), фігури ритмізації (синтаксичний паралелізм, хіазм), фігури діалогізації (риторичне питання, риторичний оклик, риторичне звертання, антиципаційне запитання). Інших фігур Ю. Шерех не розглядає, бо він не ставить собі за мету розглянути всі стилістичні фігури. Він зазначає: «На Україні науку про синтаксичні фігури проваджено в XVII–XVIII ст., особливо в Києво-Могилянській академії. Не охоплюючи в цілості цієї дуже широкої теми, подамо тут коротку характеристику деяких найцікавіших стилістичних фігур» [7, с. 148]. Отже, цей учений безумовно використав напрацю-вання латинськомовних українських підручників, удосконаливши їх на свій розсуд.
Підсумовуючи, наголосимо, що взяті до аналізу найдавніші українські посібники, що стосуються проблем мовностилістичного оформлення тексту, подають відмінні від усталених нині класифікації стилістичних (риторичних) фігур і тропів.

Приложенные файлы

  • docx 833091
    Размер файла: 54 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий