СУЛ


Сучасна українська література — українська література останніх десятиліть, створена сучасними українськими письменниками. Термін «Сучасна українська література» багатозначний, проте коли точно не зазначено, від якого моменту літературу називають сучасною, часто мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році. Таке розмежування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Принципові зміни в українській літературі відбулися ще у роки Перебудови (1985) і особливо після Чорнобильської катастрофи (1986)[1]. Деякі дослідники вважають, що сучасна українська література починається від 1970-х років після покоління шестидесятників[2].
В результаті більшої свободи, відкритості українського суспільства до чужоземних впливів та значно ширших контактів з літературами інших країн сучасна українська література здебільшого відрізняється від радянської зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т.д.), використанням нових стилістичних прийомів (прийоми постмодернізму, неоавангарду, нецензурна лексика, використання суржика), різноманітністю та змішанням жанрів, але й своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті. Термін «сучасна українська література» часто скорочується як «сучукрліт» або «укрсучліт».
Відомі сучасні українські поети — Олег Лишега (*1949), Василь Герасим'юк (*1956), Ігор Римарук (*1958-2008), Петро Мідянка (*1959), Оксана Забужко (*1960), Юрій Андрухович (*1960), Кость Москалець (*1963), Володимир Цибулько (*1964), Ігор Павлюк (*1967), Сергій Жадан (*1974), Андрій Бондар (*1974), Остап Сливинський (*1978), Дмитро Лазуткін (*1978), Олег Коцарев (*1981), Богдана Матіяш (*1982), Павло Коробчук (*1984), Ірина Шувалова (*1986), Андрій Любка (*1987), Лесь Белей (*1987).
Провідні прозаїки: Юрій Винничук (*1952), Юрій Ґудзь (*1957-2002), Юрій Андрухович (*1960), Оксана Забужко (*1960), Юрій Іздрик (*1962), Євген Пашковський (*1962), Олесь Ульяненко (*1962-2010), Степан Процюк (*1964), Тарас Прохасько (*1968), Наталка Сняданко (*1973), Сергій Жадан (*1974), Анатолій Дністровий (*1974), Ірена Карпа (*1980), Таня Малярчук (*1983), Любко Дереш (*1984).Серед есеїстів відомі передовсім Микола Рябчук (*1953), Віталій Жежера (*1953), Юрій Андрухович (*1960), Оксана Забужко (*1960), Василь Махно (*1964), Олександр Бойченко (*1970), Юрко Прохасько (*1970), Анатолій Дністровий (*1974), Андрій Бондар (*1974), .
Сучасні драматурги: Олександр Ірванець (*1961), Надія Симчич (*1966), Неда Неждана (*1971), Павло Ар’є (*1977), Анна Багряна (*1981), Олена Клименко, Олег Миколайчук-Низовець, Сергій Щученко, Артем Вишневський, Олександра Погребінська, Олекса Сліпець.
Історія сучасної літератури України

Авторка першого українського бестселеру «Польові дослідження з українського сексу» (1996) Оксана Забужко.
Деякі письменники за часів пізнього СРСР не писали у соцреалістичному стилі. Такою була психологічна проза Валерія Шевчука та авторів «химерної прози» (В. Земляк та В. Дрозд). Існували також інші андерґаундні літературні середовища, представники яких стали основою для виникнення сучасної літератури. До таких належали передовсім Київська школа поезії, середовище львівського самвидавівського часопису «Скриня» (Григорій Чубай, Олег Лишега, Микола Рябчук, Віктор Морозов, Роман Кісь, Орест Яворський)[3], окремі поети-дисиденти такі, як Ігор Калинець. Авторів «київської іронічної школи» (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерев'янський) вважають попередниками українського постмодерну[4]. На формування сучасної української літератури вплинула також творчість поетів Нью-Йоркської групи, які виросли за кордоном і у своїй творчості відділяли мистецтво від політики на відміну від сучасних їм шестидесятників. Починаючи з 1970-х років багато письменників дистанціювалися від політики на користь естетичних орієнтирів означаючи цим нову якість літератури і роблячи своє мистецтво самодостатнім[5].
Цензурний тиск на українських літераторів в СРСР зменшився із політикою Перебудови в середині 1980-х років. Це дозволило письменникам звернутися до стилістичних прийомів та тем, які раніше були забороненими для публікації. Від цього часу відбувалася ревізія популістичного соцреалістичного канону української літератури разом з поверненням імен письменників часів Розстріляного Відродження, діаспори, а також творів, які не могли бути надруковані за радянських часів. В 1987-1988 роках за ініціативи Спілки письменників України почалися реабілітаційні процеси і видання творів письменників розстріляних в 1930-х роках, записувалися свідчення свідків Голодомору[6].Сама роль письменника у суспільстві, якому, як в офіційному соцреалізмі, так і в середовищі в значній мірі опозиційних шестидесятників, надавалася особлива виховна функція, зазнала серйозного перегляду. Письменники-постмодерністи (передовсім група «Бу-Ба-Бу») цілеспрямовано руйнували міф про українського письменника-героя-страждальця. Місце патетики зайняли іронія та пародія. В кінці 1990-х років низка письменників виступила за повернення автора до заангажованості (І. Андрусяк, С. Процюк)[7].
Тамара Гундорова виділяє дві фази в літературному процесі 1990-х років.[8] На початку 1990-х років вільна літературна діяльність була способом вираження набутої свободи і автори намагалися творити відроджену національну літературу. З другої половини десятиліття розвинулися численні різноманітні літературні напрямки.

Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття було літературне об'єднання «Бу-Ба-Бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Ці письменники цілеспрямовано займалися деструкцією образу серйозного популістського українського письменника (наприклад, роман «Рекреації» Ю. Андруховича). Особливо впливовою була творчість Юрія Андруховича, присутність якого в Івано-Франківську в значній мірі призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним групи письменників-постмодерністів, таких як Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Г. Петросаняк та М. Микицей.
В кінці 1980-х та на початку 1990-х впливовою фігурою в українській літературі був Микола Рябчук, який був літературним редактором найважливішого на той час літературного журналу «Сучасність» і відбирав твори для публікації спрямовуючи українську літературу в європейському напрямку. Завдяки Рябчуку були опубліковані твори авторів, які згодом стали відомими письменниками[9].
Перед самим проголошенням незалежності України та в перші роки після цього важливу роль у літературному житті відігравли різноманітні культурні фестивалі (Червона рута, Вивих, Золотий гомін, Альтернативи, Імпреза)[10].
Оскільки розвиток літератури після звільнення від офіційних заборон часто йшов шляхом провокації по відношенню до унаслідуваного від СРСР істеблішменту, виникали різні конфліктні ситуації між представниками поколінь. Після розпаду СРСР Спілці письменників (НСПУ) і далі належали приміщення та літературні часописи[11]. В 1997 році була утворена Асоціація українських письменників (АУП) у результаті протесту низки письменників, які не належали до істеблішменту, проти застарілих принципів Спілки письменників України. До АУП входили незалежні популярні письменники, які не мали доступу до традиційних матеріальних ресурсів НСПУ та творили в конкурентному середовищі[12]. Щоправда згодом багато письменників лишилися у Спілці письменників вступивши в АУП. Деякі автори, які спочатку були проти НСПУ (В. Медвідь та Є. Пашковський), згодом почали виступати за співпрацю з цією установою, після чого одержали Шевченківську премію та офіційне визнання[13].
Розвиток сучасної української літератури відбувався на фоні значних суспільних трансформацій в 1990-х роках. Замість радянських фінансованих державою книжкових програм і значних гонорарів для відомих радянських письменників[14], поступово розвивався вільний книжковий ринок. Цей процес був дуже складним для письменників оскільки суми гонорарів за літературні твори в Україні були і залишаються низькими[15]. З середини до кінця 1990-х українські автори найчастіше друкували свої твори в літературних журналах або антологіях через фінансові труднощі[16].
Твори художньої літератури зазвичай видаються тиражами, які не перевищують кількох тисяч екземплярів.
Поколіннєва класифікація
В історії української літератури письменників прийнято умовно розділяти по десятиріччям[17][18][19]. Сучасні літературні тексти написані представниками різних літературних поколінь.
Шістдесятники
До шістдесятників відносять письменників народжених між 1928 та 1947 р.[20]. Шістдесятники творили у період відносної лібералізації громадського життя — Хрущовська відлиги. Багато представників цього соціально активного покоління за часів незалежності інтегрувалися у владні структири, стали членами комітетів державних премій.
Поети: Л. Костенко, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський.
Прозаїки: В. Шевчук, Ю. Мушкетик, В. Дрозд, В. Яворівський, Є. Гуцало, Г. Тютюнник.
Постшістдесятники
Василь Голобородько, представник Київської школи поезії.
До постшітсдесятників відносять представників Київської школи поезії.
Поети: Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов, Михайло Саченко.
Угрупування: Київська школа поезії.
Сімдесятники
Сімдесяники дистанціювалися від політики у своєрідну внутрішню еміграцію і їхня творчість позначена філософським заглибленням у себе, що відбувалося на фоні посилення цензури за часів Брежнєва. Сімдесятники народжені між 1939 та 1953 р.[21]. Сімдесятними, які не друкували своїх творів і лишалися в андерґраунді представлені в основному львівським середовищем знайомих поета Григорія Чубая.
Поети: Григорій Чубай, Олег Лишега, Микола Рябчук
Прозаїки: Ю. Винничук, В. Яворський
Вісімдесятники
Поет-вісімдесятник Ігор Римарук.
Докладніше: Вісімдесятники
Вісімдесятники почали публікуватися за умов уже послабленої цензури і були менш соціально ангажованими і мали тенденцію до іронічного та меланхолійного ставлення до життя. Вісімдесятники були провокаційним поколінням з перевагою індивідуалізму над колективізмом у поглядах, яке творило за умов значно більшої свободи слова у часи Перебудови. Вісімдесятники народжені між 1949 та 1965 р.[22].
Поети: І. Римарук, В. Герасим'юк, О. Забужко, Л. Таран, Н. Білоцерківець, Ю. Андрухович, К. Москалець, В. Неборак, Г. Петросаняк, І. Малкович.
Прозаїки: Ю. Винничук, Є. Пашковський, В. Діброва, О. Ульяненко
Драматурги: Б. Жолдак
Угрупування: Лугосад, Бу-Ба-Бу
Дев’ятдесятники
Докладніше: Дев’ятдесятники
Покоління дев'ятдесятників вже не було концентроване на вивільненні від цензури і розвинуло велику кількість різноманітних стилістичних напрямків. Дев’ятдесятники, твори яких часто відзначені зневірою в національній ідеї та людині взагалі, розвинули велике стилістичне різноманіття в літературі в час посткомуністичних трансформацій. Дев’ятдесятники народжені між 1964 та 1977 р.[23].
Поети: С. Жадан, І. Андрусяк, М. Кіяновська, І. Ципердюк, В. Махно, А. Бондар, М. Савка
Прозаїки: Т. Прохасько, С. Процюк, Р. Кухарук, Т. ГаврилівДраматурги: Н. Неждана
Угрупування: ММЮННА ТУГА, Музейний провулок, 8, Пропала грамота, Геракліт, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500», Західний вітер, Пси святого Юра, Нечувані, ОЧІ, Друзі Еліота, ХаДЛА, СТАН
Двохтисячники
Двотисячники народжені між 1978 та 1988 р.[24]. Двохтисячники часто добивалися відомості епатажними акціями та активною промоцією себе в публічному просторі.
В 2011 році Сергій Жадан упорядкував дві антології[25] поетів та прозаїків 2000-х років, предствивши своє бачення значних авторів цього періоду. Серед поетів в антології ввійшли: Андрій Бондар, Сергій Жадан, Маріанна Кіяновська, Олег Коцарев, Галина Крук, Дмитро Лазуткін, Богдана Матіяш, Світлана Поваляєва, Мар’яна Савка, Остап Сливинський. До прозаїків 2000-х років Сергій Жадан включив таких авторів, як Софія Андрухович, Любко Дереш, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан, Ірена Карпа, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько, Наталка Сняданко, Сашко Ушкалов.
Угрупування: Ротонда, Спілка ЕКстремальної Словесності
Позадесятники та літературні самітники
Через радянську цензуру низка старших авторів почали друкувати свої твори тільки в 1990-х роках. Таких авторів Олександр Гордон запропонував називати «позадесятниками»[26]. Зокрема серед авторів старшого покоління Юрій Покальчук (1941–2008) позиціонував себе як сучасний письменник. В 1990-ті роки свої важливі твори написали письменники, яких не прийнято приписувати до одного з названих поколінь: Олег Лишега та Галина Пагутяк[27]. В. Даниленко згадує літературних самітників, творчість яких відрізняється від їхніх сучасників: Віктор Міняйло (*1919), Феодосій Роговий (*1925), Лесь Подерв'янський (*1952), Григорій Гусейнов (*1950)[28]. Згідно з С. Павличко, наступні автори не належали до жодних літературних шкіл або ідеологій: Н. Білоцерківець, Л. Таран, О. Забужко, О. Гриценко та А. Могильний[29]. Мала українська енциклопедія актуальної літератури в антологійному додатку містить наступних авторів як одинаків та самітників: Юрій Покальчук, Володимир Назаренко, Андрій Охрімович, Тарас Мурашко.
Особливості сучасної української літератури
Юрій Андрухович, патріарх угрупування Бу-Ба-Бу, представник Станіславського феномену.
Для нової україномовної літератури характерне зниження патріотичного та морального пафосу типового для соцреалізму. Якщо для класичної та радянської української літератури була характерна політична заангажованість (це могло бути або прямування до національного звільнення або вимушене прославляння радянських цінностей) і певна виховна роль літератури у суспільстві, то завдяки здобуттю Україною незалежності і зникненню цензури, необхідність у цій функції опору значно впала і література вступила у постколоніальну стадію саморефлексії ставши тільки видом мистецтва[30][31]. Багато творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове різноманіття. При цьому багатьма дослідниками відзначається відсутність тяглості між поколіннями і різкий розрив з традицією сучасних авторів[32].
В зв’язку з відсутністю доступу до творів західних авторів у час їх появи, особливістю українського постмодернізму є його запізнення у часі. Західні твори в стилі постмодернізму з’явилися вже в 1950-1960-х роках, а українські — в 1990-х. Культурна ізоляція та обрив модерністичної традиції радянською владою призвели також до того, що частина сучасних авторів пишуть у модерністичному стилі, інша частина — у соцреалістично-народницькому, а третя частина намагається орієнуватися на міжнародні взірці і надолужувати історичну прогалину[33].
Після відміни заборон на публікацію творів письменників доби Розстріляного відродження та емігрантів, їх заново відкриті твори стали впливовими орієнтирами для сучасних письменників. Для покоління вісімдесятників важливим автором був Микола Зеров, у той час як дев’ятдесятники цікавилися творами Майка Йогансена, Аркадія Любченка і всього періоду 1920-х років, а також українським бароко, модернізмом та авангардизмом[34]. Наприклад, Сергій Жадан відзначає своє особливе ставлення до поезії Михайля Семенка[35], для Юрія Андруховича таку ж роль відіграв Богдан-Ігор Антонич[36] Сергій Жадан та Юрій Адрухович також захистили дисертації присвячені творчості відповідно Михайля Семенка та Богдана-Ігора Антонича[37]. Оксана Забужко непрямо називає своїм вчителем Юрія Шевельова[38].
Для сучасної літератури характерне зосередження на темних сторонах людського життя, насильстві, різноманітних проблемних та кризових моментах[39]. Це стало реакцією на загальнооб’вязковий фальшивий оптимізм радянської соцреалістичної літератури, в якій цензурою не було дозволено висвітлювати такі сфери життя[40].
В літературних проектах Щоденник та Щоденник. Re: make було зроблено спробу писати літературні тексти колективно за участі багатьох авторів.
В Україні проводяться численні літературні фестивалі, важливими серед них стали Форум видавців у Львові, Київські лаври та Meridian Czernowitz.
Крім української літературної мови, деякі сучасні українські письменники пишуть суржиком (Б. Жолдак, Л. Подерев'янський, В. Діброва, М. Бриних).
Урбанізація та ґендерні проблеми
При тому, що українська класика часто зосереджує увагу на житті українського села, події творів сучасної літератури відбуваються в просторі міста, не рідко також за кордоном України (наприклад «Перверзія» Ю. Андруховича). Традиція сільської прози була перервана романом «Міські мотиви» (1983) Валентина Тарнавського[41]. Одним з вийнятків є твори В. Медведя, в яких події відбуваються в українському селі.
В новій українській літературі широко висвітлюються еротичні сюжети, які були дуже обмежено виражені в українській класиці та літературі радянського періоду. В деяких творах сама сексуальність є центром уваги (наприклад «Те, що на споді» Ю. Покальчука, «Діви ночі» Ю. Винничука), в інших вона має концептуальне значення («Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко, «6х0» Ю. Тарнавського). Ґендерна тематика з виділенням чоловічого (твори груп «Бу-Ба-Бу», «Пси святого Юра», Юрій Тарнавський) та жіночого (Оксана Забужко, Євгенія Кононенко, Софія Майданська, Галина Пагутяк, Надія Тубальцева, Світлана Йовенко) письма також набула значення в творах сучасних авторів.
Стилістика та дискурси
Сучасні українські письменники користуються низкою стилів та їх комбінаціями. Типовими постмодерністськими романами є «Перверзія» Юрія Андруховича та «Воццек & воццекургія» Юрія Іздрика. В стилі, близькому до магічного реалізму, написано роман «НепрОсті» Тараса Прохаська. Оксана Забужко у романі «Польові дослідження з українського сексу» використовує феміністичні та постколоніальні мотиви. Деякі письменники (Є. Пашковський, В. Медвідь, К. Москалець) пишуть у неомодерністичному стилі. Крім того інші письменники використовують такі стилі, як неопозитивізм (Р. Іваничук, Ю. Мушкетик), модернізм (В. Шевчук), неомодернізм (В. Медвідь, Є. Пашковський, К. Москалець, О. Ульяненко, Г. Пагутяк), апокаліптицизм (О. Ульяненко), екзистенціалізм з елементами психоаналізу (С.Процюк), богеміанізм (Ю. Андрухович), магічний реалізм (Т. Прохасько, В. Ґабор, О. Довженко), порно-еротицизм (Ю. Винничук та Ю. Покальчук), передпостмодерністичні явища (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв’янський, Ю. Винничук), постмодернізм (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько), метаісторизм (В. Кожелянко), фемінізм (О. Забужко, Є. Кононенко, Л. Таран, Н. Тубальцева), дитячо-підліткова альтернатива (С. Жадан, Л. Дереш, І. Карпа, Т. Малярчук, С. Поваляєва, Н. Сняданко, С. Пиркало, С. Андрухович)[42]. В поезії це інтелектуалізм (І. Римарук, О. Забужко, Н. Білоцерківець), меланхолійна метафізичність (О. Лишега, В. Махно, М. Кіяновська, І. Андрусяк), міфологізм (В. Герасим'юк), нео-бароко (Ю. Андрухович, загалом поетичні групи Бу-Ба-Бу та ЛуГоСад), рокова ритміка (В. Неборак), футуризм (С. Жадан), пародійність (О. Ірванець), новолітеризм (В. Цибулько)[43], некрокомунізм (Вано Крюгер), неофутуризм (Юрій Завадський).Володимир Єшкілєв у Малій українській енциклопедії актуальної літератури (1998) визначив у літературному процесі тестаментально-рустикальний, неомодерний та постмодерний дискурси[44]. Р. Харчук запропонувала класифікувати авторів на «західників» (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Єшкілєв) та «ґрунтівців» (В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко) відповідно до їхньої ідейної спрямованості[45]. Подібне розділення «нативістів» та «модернізаторів» зробила і польська дослідниця Оля Гнатюк[46]. Т. Гундорова говорить про три культурно-естетичні напрямки у сучасній українській літературі: неомодернізм (Є. Пашковський, В. Медвідь та К. Москалець), постмодернізм (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Цибулько, Ю. Позаяк) та неопопулізм (наприклад, «Орда» Романа Іваничука, «На брата брат» Юрія Мушкетика, «Загублена душа» Анатолія Дімарова, «Злий дух. Із житієм» Володимира Дрозда). На думку критика Євгена Барана , письменників 1990-х років варто поділяти на “єзуїтів” (Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Микола Рябчук, Володимир Єшкілєв) та національно заангажованих митців (Павло Вольвач, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Степан Процюк, Василь Слапчук)[47].
Володимир Даниленко розділяє сучасних письменників на традиціоналістів (в свою чергу поділяються на неопоганство (Валерій Ілля, Сергій Плачинда, Ярослав Орос) та прихильників старої літературної школи) та західників (представники першої хвилі західництва: Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Надія Кир'ян, Михайло Саченко, Анатолій Сірик, Станіслав Вишенський; друга хвиля західництва: Микола Рябчук, Соломія Павличко, Максим Стріха, Володимир Діброва, Олег Лишега, Юрій Андрухович). Організаційним центром та друкованим виданням традиціоналістів є Національна спілка письменників України та газета «Літературна Україна», а західників — Асоціація українських письменників та часопис «Критика»[48]. При цьому представники обох напрямків ідеологічно ворогують між собою, не читаючи та не цитуючи творів один одного. Неотрадиціоналісти (В'ячеслав Медвідь та Євген Пашковський) об’єднують українське патріархальне письмо із західними стилістичними прийомами[49].
Регіональні особливості
На основі стилістичних та теріторіальних відмінностей письменників 1980-1990-х років часто розділяють на дві літературні школи від часу виходу у світ широко рекламованої антології житомирських авторів “Вечеря на дванадцять персон” (1997)[50].
«Житомирська» (за В. Даниленком) або «київсько-житомирська» (за Н. Білоцерківець[51]) школа включає таких авторів як В. Медвідь, Є. Пашковський, М. Закусило, Ю. Гудзь, В. Даниленко та Сергій Квіт. Попередниками житомирської школи В. Даниленко назвав Валерія Шевчука, Євгена Концевича та Бориса Тена[52]. Для представників цієї школи характерна критика постмодернізму та наголошення на відповідальності письменника перед своїм народом[53].
«Галицька» (за В. Даниленком) або «галицько-станіславська» (за Н. Білоцерківець) школа об’єднує таких письменників як Ю. Андрухович, Ю. Винничук, Ю. Іздрик, Т. Прохасько. Ці автори приймали постмодернізм та західні впливи та заперечували громадянську роль письменника.
На думку І. Бондаря-Терещенка варто також виділити східно-українську складову представлену С. Жаданом, О. Солов'єм, А. Білою та О. Ушкаловим та самим І. Бондарем-Терещенком[54]. Особливістю сучасної літератури зі сходу України є те, що автори працюють у здебільшого російськомовному середовищі.
На думку В. Даниленка українська література існує за горизонтальною моделлю, тобто роль столиці не є визначально важливою для успіху письменника, як видно з того, що деякі найвідоміші українські письменники, такі як Юрій Андрухович та Сергій Жадан походять з регіонів, де також постійно проживають[55].В 2000-ні роки вийшло декілька антологій, в яких сучасні автори представлені за регіоном:
Запоріжжя та Дніпропетровськ: «Гімн очеретяних хлопчиків» (2011), «Січовий Парнас: антологія: поетичні твори вихованців Запорізького державного університету» (2000)
Івано-Франківськ: «Дайте! Нобелівську премію українським письменникам! Антологія літературної студії «Нобель»» (2012)
Львів: ЛяЛяк (Львівська Літературна Криївка) (2010)
Полтавщина: «Калинове гроно: Антологія літераторів Полтавщини часу незалежності України» (2010)
степовий регіон: «Степ. Step» (2012)
Тернопільщина: «Літературне Тернопілля 1984-2007: антологія» (2007)
Харків: «Два міста: Антологія харківської поезії» (2000), «Харків Forever: Антологія молодої поезії» (2004), «Готелі Харкова: Антологія нової харківської літератури» (2008), «Харківська Барикада №2: антологія сучасної літератури» (2008)
Чернігівщина: «Чернігівський шлях: антологія прози сьогоднішньої Чернігівщини» (2004)
Літературні угрупування та середовища
Член угрупування Лугосад поет Назар Гончар.
Письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні літературні групи в різних містах та регіонах України:
Бахмач: ДАК
Донецьк: OST, ХаДЛА
Івано-Франківськ: Нова деґенерація
Київ: Пропала грамота, Музейний провулок, 8, Геракліт
Котовськ: Гурт поетів-втікачів "Кульгаве Число"
Луганськ: СТАН
Львів: Лугосад, Бу-Ба-Бу, Нечувані, ММЮННА ТУГА
Ніжин: Друзі Еліота
Тернопіль: Західний вітер, Літературна студія «87»
Харків: Червона Фіра, ХаДЛА
Ужгород: Ротонда
При тому, що в кінці 1980-х та в 1990-х роках існували яскраві та плідні літературні групи (Лугосад, Бу-Ба-Бу, Нова деґенерація), письменники молодшого покоління надають перевагу індивідуальній творчості.
Активними сучасними літературними середовищами в Україні є київське видавництво «Смолоскип» та львівське мистецьке об’єднання «Дзиґа», а також літературний клуб «Маруся»[56], який є організатором Центру літературної оствіти[57].
Зв’язок з українською еміграцією
Дехто із помітних сучасних українських письменників надає перевагу проживанню за кордоном, але продовжує писати українською мовою. До таких належать Василь Махно, Володимир Діброва, Оксана Луцишина, Марія Шунь, Дана Рудик, Тарас Девдюк, Тетяна Мельник, Володимир Олейко. Марія Шунь, яка проживає в Нью-Йорку впорядкувала кілька поетичних антологій, сучасних українських авторів («ЛітПошта» (2009), «ЛяЛяК» (2010), «СТЕП. STEP.» (2012)) та письменників діаспори («Аз, два три… дванадцять – лист у пляшці» (2010)). Книги українсько-литовського письменника Ярослава Мельника, який проживає в Литві та Франції, і пише як українською, так і литовською мовами, номінувалися на численні літературні нагороди обох країн. Народжений в еміграції письменник Тарас Мурашко пише українською та словацькою мовами.
Марко Роберт Стех разом з Адріяном Івахівом Нестором Микитином та Романом Ващуком, членами театральної групи АУТ (Аванґардний український театр, Торонто), був одним із засновників новаторського журналу «Термінус», що виходив у 1986—1989 роках, і який вплинув на тогочасний український літературний андерграунд [58][59]. Драматичні твори пишуть також Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Ірена Коваль, Ігор Афанасьєв, Максим Курочкін[60].
Зв’язок з іншомовними письменниками України

Андрій Курков - один з найвідоміших сучасних російськомовних письменників України.
Докладніше: Російськомовна література України
Значна частина сучасних письменників України пишуть мовами національних меншин, зокрема існує велика кількість сучасних українських російськомовних письменників. В значній мірі ці автори та україномовні друкуються в різних виданнях. Але існує велика кількість культурних контактів між обома групами письменників. Зокрема російськомовний поет Олександр Кабанов є головним редактором культурного журналу та порталу «ШО», який публікує російсько- та україномовні тексти, а також організатором міжнародного фестивалю поезії «Київські лаври». Багато письменників перекладають тексти один одного.
Твори російськомовного українського письменника Андрія Куркова перекладені багатьма мовами та відомі у Європі. При тому, що автор не пише українською, публічно Курков виступає від імені України і саме як український письменник.
Деякі автори, такі як Владислав Шубєнков та Яна Дубинянська пишуть українською та російською мовами[61].
Поезія

Для сучасної української поезії характерні ігрові експерименти з мовою, наприклад Володимир Цибулько у своїх віршах змінює граматику та синтаксис[62]. В порівнянні з класичною українською літературою та радянським періодом поети відчутно частіше використовують верлібр ніж традиційне силабо-тонічне віршування.
Серед значних поетичних книг кінця вісімдесятих-початку дев'яностих років: «Ікар на метеликових крилах» (1990) Василя Голобородька, «Прогулянка одинцем» (1990) Миколи Воробйова та «Диригент останньої свічки» (1990) Оксани Забужко[63].
Сергій Жадан став найвпливовішим поетом в сучасній українській літературі. Покоління поетів після нього деякі критики навіть називають «піджаданниками»[64].
Стилістично сучасна українська поезія дуже різноманітна. В жанрі фонетичної поезії пишуть такі автори як Юрій Завадський, а в жанрі зорової поезії — Микола Мірошниченко, Мирослав Король, Віктор Женченко, Микола Сорока, Іван Іов, Василь Трубай, Микола Луговик[65].
В 1990-ті року популярності набули іронічні та гумористичні лімерики Юрка Позяка, представника угрупування «Пропала грамота», зокрема його книга зібраного «Шедеври» (1997). Чорним гумором відмічені вірші Юрія Луканова. Іронічна поезія характерна для групи Бу Ба Бу, особливо Олександра Ірванця, а також для Віри Балдинюк, Віктора Шушпана, Юрія Заруцького, Володимира Цибулька та Ігоря Бондаря-Терещенка[66]. Сатиричну поезію пишуть Андрій Панчишин, Тризубий Стас, Ігор Жук, Едуард Драч, В’ячеслав Шнайдер, Костянтин Гулюк, Дмитро Лазуткін, Юрій Луканов.[67]
В 1990-2000-ні роки з’явилися слеми — змагання поетів у читанні віршів.
До наймолодших поетів, що дебютували в 2000-2010-ті роки належать Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Павло Коробчук, Богдана Матіяш, Ірина Шувалова, Андрій Любка, Люба Якимчук, Лесь Белей, Григорій Семенчук.
Мультимедіа та вірші покладені на музику
Однією з особливостей творчості українських поетів 1990-х та 2000-х є застосування мультимедіа та перформансів. Так Юрій Андрухович виконував свої вірші разом з гуртом Карбідо, а Сергій Жадан — разом з гуртом Собаки в Космосі. Юрій Андрухович використовує також елементи відео у своїх мультимедійних виставах («Самогон. Цинамон. Абсент»). Катерина Бабкіна займається відеопоезією. В музичних проектах беруть участь також прозаїки: Ірена Карпа з гуртом Quarpa, Юрій Іздрик з Drum-театром.
Вірші багатьох сучасних поетів покладено на музику. Найвідомішою є пісня «Вона» гурту Плач Єремії на слова Костянтина Москальця. Цей самий гурт написав пісню «Сервус, пане Воргол» на слова Петра Мідянки.
Гурт Мертвий Півень виконував численні пісні на слова сучасних українських поетів (Наталка Білоцерківець, Олег Лишега, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Юрій Андрухович, Юрко Позаяк, Сергій Жадан). Тексти Сергія Жадана використовували для своїх пісень такі гурти як «Lюк», «Калєкція», «Собаки в Космосі» та «Оркестр Че»[68]. 2009 року гурт Вертеп випустив альбом «Віршоспіви» на слова сучасних українських поетів.
Проза
Кілька сучасних українських прозаїків дебютували спершу як поети: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Степан Процюк, Сергій Жадан, Павло Вольвач.
Особливістю післярадянської української прози є її інтертекстуальність, тобто автори посилаються у своїх творах на тести своїх сучасників чи навіть свої власні, тим самим створюючи своєрідний альтернативний канон сучасної української літератури. Такі взаємні посилання особливо характерні для текстів Костянтина Москальця, Юрія Андруховича та Юрія Іздрика[69].
Однією з найважливіших тем сучасної української прози стала доля українського інтелектуала[70], роль якого в суспільстві незалежної України значно змінилася в порівнянні з СРСР. Українські інтелектуали ідентифікували себе в значній мірі з традицією андерграундних пізньорадянських письменників на відміну від соціально ангажованих шестидесятників чи антирадянських дисидентів[71]. Новими типами інтелектуала описаними в творах багатьох прозаїків (В. Діброва, Ю. Іздрик, К. Москалець, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Кононенко, Ю. Ґудзь) стали «артистичний перформер», «посол на Заході» та «хвора душа»[72].
Значною подією в українському літературному житті була публікація роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996), який став бестселером та витримав десять перевидань. Також в 1990-ті роки було видано важливі романи Юрія Андруховича «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996) та Юрія Іздрика «Воццек & воццекургія» (1997). Серед романів представників «житомирської» літературної школи можна відзначити твори «Безодня» (1992) Євгена Пашковського[73] та «Не-ми» (1998) Юрія Ґудзя[74].
Помітними романами двотисячних років стали: «НепрОсті» (2002) Тараса Прохаська, «Кляса» (2003) Павла Вольвача, «Тема для медитації» (2004) Леоніда Коновича[75], «Музей покинутих секретів» (2009) Оксани Забужко, «Троянда ритуального болю» Степана Процюка (2010), «Ворошиловград» (2010) Сергія Жадана, «Століття Якова» (2010) Володимира Лиса, «Танґо смерті» (2012) Юрія Винничука.
Авторка монографії «Сучасна українська проза» Роксана Харчук називає наступні десять романів найзначнішими за останні десятиліття: «Око прірви» (1996) В. Шевчука, «Московіада» (1992) Ю. Андруховича, «Воццек» (1997) Ю. Іздрика, «Щоденний жезл» (1999) Є. Пашковського, «Сталінка» (1994) О. Ульяненка, «Польові дослідження з українського сексу» (1996) О. Забужко, «Інфекція» (2002) С. Процюка, «Депеш Мод» (2004) С. Жадана, «Згори вниз» (2006) Т. Малярчук, «Перламутрове порно: Супермаркет самотності» (2005) І. Карпи [76].
Драматургія
Серед активних сучасних драматургів: Неда Неждана, Павло Ар’є, Олена Клименко, Олег Миколайчук-Низовець, Сергій Щученко, Анна Багряна, Артем Вишневський, Олександра Погребінська, Надія Симчич, Олекса Сліпець. Драматургія часто не потрапляє у поле аналізу української літератури критиками прози та поезії. Однією з проблем сучасних драматургів є те, що їхні твори досить рідко ставляться в українських театрах. Серед відомих сучасних українських п’єс «Дивна і повчальна історія Каспара Гаузера, що була зіграна бродячою трупою італійських акторів у славетному місті Нюрнберзі напередодні Різдва Христового 1836 року» Олени Клименко та «Таїна буття» і «Втеча від реальності» Тетяни Іващенко[77].
Низку сучасних українських п’єс було поставлено за кордоном, наприклад п’єсу Олександра Ірванця «Маленька роль для молодої актриси» було поставлено в Штуттгарті (Німеччина)[78].
Драматурги України об’єднані в дві громадські організації: Гільдію драматургів України та Конфедерацію українських драматургів.
П’єси постмодерніста Леся Подерв'янського, які висміювали пострадянські кліше, були дуже популярними для читання та в аудіо-записах в 1990-ті роки.
З 2010 року у Львові проводиться фестиваль сучасної драматургії Драма.UA.
Кіносценарії та екранізація творівНизку творів сучасних письменників було екранізовано: «Кисневий голод» (1992, режисер Андрій Дончик) за оповіданнями Юрія Андруховича, «Партитура на могильному камені» (1995, режисер Ярослав Лупій) за оповіданням Олександра Жовни, «Приятель небіжчика» (1997, режисер В’ячеслав Криштофович) за повістю Андрія Куркова, «Хроніки від Фортінбраса» (2001, режисер Оксана Чепелик) за збіркою есеїв Оксани Забужко, «Діви ночі» (2008, режисер Олег Фіалко) за повістю Юрія Винничука, «Ґудзик» (2008, режисер Володимир Тихий) за романом Ірен Роздобудько[79][80].
Українські письменники також часто виступають як сценаристи: Марина та Сергій Дяченки, «Украдене щастя», Люко Дашвар «ЛунаОдесса» і «Время — это все» та інші. Конкурс Коронація слова щороку надає премії за найкращі кіносценарії.
Популярна та жанрова література

Існує різноманітна жанрова література написана сучасними українськими авторами[81][82].
Популярними авторами в Україні є Люко Дашвар, Марія Матіос, Світлана Пиркало, Любко Дереш, Наталка Сняданко та інші. Твори Люко Дашвар належать до бестселерів і друкуються стотисячними тиражами при тому, що типові тиражі україномовної літератури складають одну-дві тисячі примірників.
Великої популярності набули драматичні твори Леся Подерв'янського, які відзначаються широким використанням нецензурної лексики, суржику та написані в гумористично-пародійний спосіб.
Василь Кожелянко є автором романів альтернативної історії, в яких розглядаються вигадані варіанти розвитку історії України. До цього жанру належить також роман Олександра Ірванця «Рівне/Ровно».
Григорій Гусейнов пише художньо-документальні краєзнавчі прозові твори, зокрема відома його десятитомна книга «Господні зерна».
На поприщі історичних та детективних романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12-ть видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами[83]. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках[84]. В жанрі історичного роману пишуть також такі автори, як Володимир Лис, Ярослава Бакалець, Ярослав Яріш, Юрій Сорока.
В жанрі фентезі пишуть такі сучасні автори, як Марія Римар, Тетяна Винокурова-Садиченко, Олена Захарченко, Костянтин Матвієнко, Марина Соколян, Тарас Завітайло, Наталя Тисовська та Сергій Батурин[85]. Твори з містичними елементами та складними психологічними сюжетами належать перу Галини Пагутяк, Володимира Єшкілєва та Любка Дереша.
Серед авторів фантастики можна відзначити твори подружжя Марини та Сергія Дяченків, Тимура Литовченка, Олександра Левченка, Яни Дубинянської, Маріанни Малини, Дари Корній.
В жанрі детективу пишуть зокрема Леонід Кононович, Василь Шкляр, Ірен Роздобудько, Євгенія Кононенко, Андрій Кокотюха, Алла Сєрова, Олексій Волков, Наталя та Валерій Лапікура, Наталя та Олександр Шевченки та інші[86].
Автори романів-жахів: Наталка та Сергій Шевченки, Михайло Рошко, Любко Дереш.
Романи-мелодрами пишуть такі автори як Галина Вдовиченко, Міла Іванцова, Ірен Роздобудько.
В жанрі еротичного роману написані деякі твори Юрія Покальчука, Олеся Ульяненка, Юрія Винничука, Світлани Поваляєвої.
До жанру соціально-психологічної прози відносять твори Марії Матіос, Люко Дашвар, Володимира Лиса, Галини Тарасюк.
Автором першого українського техно-трилеру «Бот» в 2012 році став Максим Кідрук, який відомий також як автор пригодницьких романів.
Лугосад (ЛуГоСад) — літературна група, яку складали Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський. Створена 19 січня 1984 р. у Львові. «Методологічна основа» творчості «Лу-Го-Саду» — теорія поетичного ар'єргарду (ідею і аргументування лугосадівсько-ар'єргардної теорії висунув і обґрунтував літературознавець Тарас Лучук). Вірші «лугосадівців» перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською, сербською, хорватською, фінською та іншими мовами. 2007 року перевидали антологію «Лугосад. Об'єктивність канону». Із відходом Назара Гончара 21 травня 2009 р. Лугосад перейшов в історію літератури.
Історія
Літературна група ЛУГОСАД, до складу якої входять Іван ЛУчук, Назар ГОнчар і Роман САДловський, була створена у Львові 1984 року. ЛУГОСАД займає виняткове місце в українському літературному процесі 80–90х років минулого століття. Позиціонуючи себе як явище марґінальне, лугосадівці насправді потрапили до фарватеру літературного процесу зміни епох, створивши прецедент поетичного угруповання із власною естетикою та літературномистецькою ідеологією, із власним канонічним корпусом поетичних текстів. ЛУГОСАД в історико-літературному контексті зазвичай розглядають як цілісне явище – у триєдиній сукупності, а не кожного із трьох лугосадівців зокрема. Будь-який більш-менш поважний аналіз розвитку української літератури протягом двох останніх десятиліть ХХ століття і початку століття XXI не може обійтися без залучення до розгляду творчості ЛУГОСАДу або принаймні без згадок про нього. Прикладом визнання ЛУГОСАДу може слугувати залучення його поетичної творчості до програм вивчення сучасної української літератури у старших класах середньої школи та вищої школи гуманітарного профілю. У літературному процесі 80–90х років минулого століття ЛУГОСАД зайняв своє гідне місце. Властиво, він не лише зайняв своє місце, але й був діяльним співтворцем того літературного процесу. У процесах поетичного розвитку, які відбувалися в Україні напередодні, під час та після “зміни формацій”, тобто в період розпаду радянської імперії та відродження незалежності України, коли замість колоніальної залежності виникла постколоніальна незалежність, ЛУГОСАД був безперечно присутнім. ЛУГОСАД завжди дистанціювався від політики, тому не будемо тут заторкувати постколоніального чи будьякого іншого засоціологізованого дискурсу, а задовільнимося дискурсом суто літературознавчим, із ухилом до фактографічності, де історія літератури домінуватиме над її теорією. Отже, стосовно місця ЛУГОСАДу в сучасному літературному процесі (який прицільно завузимо саме до вісімдесятих-дев’яностих років, бо література початку третього тисячоліття ще не визріла для спеціального розгляду, хоча її творять також і представники попередніх поколінь) слід виокремити два концептуальні підходи – антологійний і груповий. Антологійний підхід полягає в тому, що до розгляду залучаються українські поетичні антології, в яких опубліковані твори авторів, які належать до поколінь згаданого двадцятиліття (із можливими відхиленнями хронологічного чи довільного характеру). Взагалі-то, для нормального плину літературного процесу антологій мало б виходити значно більше, проте мусимо задовільнитися тим, що маємо, адже, за великим рахунком, не маємо вагоміших підстав нарікати, бо ж наша сучасна поезія є настільки повнокровною, що здатна репрезентабельно свідчити про здоровий розвиток національної літератури. Погляньмо на поетичні антології, які вийшли друком не раніше 1990 року: вони або підсумовують попередні доробки, або відображають (бодай вибірково, звичайно) відносно актуальний стан справ. І тоді побачимо – як у цей контекст вписався ЛУГОСАД.
Як бачимо, творчість ЛУГОСАДу, канонічний корпус якого був створений у вісімдесяті роки, в антологійному плані потрапила до зрілих дев’ятдесятників та до “зміни епох” (друга половина 80х – початок 90х), але в цьому немає жодного парадоксу, якщо зважимо на час книжкового оприлюднення лугосадівського поетичного доробку.Усі троє – Іван Лучук, Назар Гончар і Роман Садловський – синхронно навчалися на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка (1981–1986), щоправда – на трьох різних відділеннях: слов’янському, українському та російському відповідно. Тобто формальні передумови для тіснішого спілкування виникнули об’єктивно. Ще восени 1981 року Віктор Неборак заагітував І. Лучука відвідати університетську літературну студію “Франкова кузня” (яку той згодом кулуарно перейменував на “Франкову криницю”). Найяскравішим тандемом тодішньої літстудії були В. Неборак із Василем Терещуком, там відбувалися доволі цікаві читання та досить жваві дискусії, тому І. Лучук привів до літстудії й Н. Гончара та Р. Садловського. Проте з літературною студією альянс не склався, бо дуже швидко майбутнім лугосадівцям набридли закомсомолені засідання літстудії, яку надалі впродовж університетських студій вони іґнорували. Але потяг до більш-менш організованого літературного буття не зник, а навпаки поступово зростав. У зв’язку з цим можна висловити сміливе припущення, що імпульсом для створення ЛУГОСАДу послужило в ширшому сенсі бажання альтернативності, а у вужчому – опозиційності до університетської літературної студії “Франкова кузня”.
Творчість
ЛУГОСАД — літературна група, до складу якої входили Іван Лучук (нар. 24.02.1965), Назар Гончар (20.04.1964-21.05.2009) і Роман Садловський (нар. 30.10.1964). Група заснована у Львові 19 січня1984 (датування за першою писемною згадкою назви в листі Н. Гончара до І. Лучука). Назва складається з початкових літер прізвищ учасників: ЛУчук, ГОнчар, САДловський. Існують різні варіанти написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад, ЛуГоСад, Лу-Го-Сад. Усі учасники групи народилися у Львові, в один рік закінчили Львівський університет (1986). Поетичний доробок лугосадівців найпоказовіше представлений у канонічному корпусі їхніх поетичних текстів — книжковому виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар'єрґард» (1996; перевидання 2007 п. н. «Лугосад. Об'єктивність канону»), що складається з трьох частин: «Ритм полюсів» Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Гончара, «Зимівля» Садловського. Поза цим канонічним корпусом існує ціла низка різноманітних поетичних публікацій — і окремих книжкових, і в періодиці, і в різних виданнях. Саме сукупність їхніх поетичних текстів і творить феномен поетичного ар'єрґарду. Методологічною основою творчості ЛУГОСАДу є концепція поетичного ар'єрґарду, автором якої є літературознавець Тарас Лучук. ЛУГОСАД займає виняткове місце в українському літературному процесі 80-90-х років ХХ століття. Позиціонуючи себе як явище марґінальне, лугосадівці насправді потрапили до фарватеру літературного процесу зміни епох, створивши прецедент поетичного угруповання із власною естетикою та літературно-мистецькою ідеологією, із власним канонічним корпусом поетичних текстів. ЛУГОСАД в історико-літературному контексті зазвичай розглядають як цілісне явище — у триєдиній сукупності, а не кожного із трьох лугосадівців зокрема. Будь-який більш-менш поважний аналіз розвитку української літератури протягом двох останніх десятиліть ХХ століття не може обійтися без залучення до розгляду творчості ЛУГОСАДу або принаймні без згадок про нього. Прикладом визнання ЛУГОСАДу може служити залучення його поетичної творчості до програм вивчення сучасної української літератури у старших класах середньої школи та вищої школи гуманітарного профілю. Учасники групи мають у доробку теж марґінальні види творчості: І. Лучук і Н. Гончар — паліндромію, а Р. Садловський — поезомалярство. Літературна група ЛУГОСАД є явищем феноменальним у дискурсі актуальної української літератури, зокрема завдяки культивуванню поетичного ар'єрґарду.
Тв.: Поезії гурту «ЛУГОСАД» // Сучасність, 1993, № 12; ЛуГоСад. [Твори] // Мала українська енциклопедія актуальної літератури / Хрестоматійний додаток. Івано-Франківськ, 1998; ЛуГоСад. [Твори] // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. К., 2001. Кн. 4; Лучук І. Сонетії. Л., 1996; Лучук І. Паліндромони. Л., 1997; Лучук І. Тридцять три сонетії. Л., 1998; Лучук І. Сто одне щось: вірші, сонетії, паліндромони. Л., 2002; Лучук І. Трохи білого світу: (поетичний калейдоскоп). К., 2005; Гончар Н. Казка-показка про Байду-Немову. Л., 1993; Гончар Н. ПРОменеВІСТЬ. К., 2004; Садловський Р. Сонні сонця. Л., 1996; Садловський Р. Два вікна. Л., 1999.
Літ.: Лучук Т. Літературний ар'єрґард: Поетична концепція ЛУГОСАДу // Сучасність, 1993, № 12; Неборак В. Займенники, або виданий ЛУГОСАД // Сучасність, 1997, № 12; ЛУГОСАД // Літературознавча енциклопедія / Автор-укладач Ю. Ковалів. К., 2007. Т. 1; ЛУГОСАД. Матеріали до біобібліографії / Упорядник Н. Кафка. Тернопіль, 2011.
Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада) — літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак (Прокуратор) та Олександр Ірванець (Підскарбій). Прізвиська авторів походять від того, що Юрій Андрухович є найстаршим серед трьох, Олександр Ірванець став Підскарбієм через захоплення нумізматикою, а Віктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства [1].
Перший публічний вечір «Бу-Ба-Бу» відбувся наприкінці 1987 року в Києві. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 роки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки 1—4 жовтня 1992 року поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). В 1995 році вийшла перша спільна книга бубабістів «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...]ри» у видавництві «Каменяр». У 1996 році друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу.
Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.
Академія Бу-Ба-Бу
Академія Бу-Ба-Бу об'єднує членів Бу-Ба-Бу та поетів нагороджених премією Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року»:
Іван Малкович (1988)
Назар Гончар (1989)
Віхта Сад (1990)
Володимир Цибулько (1991)
Михайло Барбара (1992)
Олена Буєвич (1993)
Петро Мідянка (1994)
Микола Холодний (1995)
Галина Петросаняк (1996)
Юрко Позаяк (1997)
Сергій Жадан (1999)

Приложенные файлы

  • docx 8059639
    Размер файла: 53 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий