Японці


Японці
Япо́нці (яп. 日本人 — ніхондзін, ніппондзін) — представники основної групи населення Японїі. Слово «японці» може вживатися як нейтральний термін для означення усіх мешканців Японського архіпелагу чи як етнонім, яким позначють спільноту культурну — «японський етнос» (без рюкюсців та айнів) або політичну — «японську націю» (разом із рюкюсцями та айнами).
Походження японців
Проблему походження японців можна розглядати з трьох позицій: расогенезу, етногенезу і націогенезу.
Більшість західних дослідників відзначає неправомірність визначати японців як расу або підрасову групу. Однак японські вчені наголошують на існувані «японської раси» як окремого біологічного таксону. З ним же вони пов'язують становлення японського етносу і нації. На сьогодні загально визнаною вважається концепція К. Ханіхара, офіційно опублікована ним у 1990 році. Згідно з нею сучасні японці є нащадками прото-монголоїдної спільноти періоду Джьомон, близькою до яких є сучнасні народи Південно-Східної Азії. Починаючи з 3 століття до Р. Х. і закінчуючи 7 століттям, ці прото-монголоїди змішувалися з ново-монголоїдними мігрантами з території Маньчжурії, Кореї і Китаю. В результаті змішання виник японський расовий тип, який став основою для формування японського етносу. Незважаючи на велику кількість огріхів у теорії К. Ханіхари, її положення можна зустріти як у наукових працях так і шкільних підручниках.
Якщо на питання расогенезу спеціалісти готові дати певний набір концепцій-відповідей, то проблема етногенезу японців виглядає для них набагато складніше. Більшість вчених вважають, що японці як етнос виникли на основі яматоської етно-суспільної групи у 6-7 століттях, основою якої стала держава Ямато у регіоні Кінкі. Проте ряд досліжників твердить, що називати яматосців японцями неможна, оскільки вони були лише частиною етнічної мапи Японії. Для цих науковців, «японці» — це термін політичний, яким були об'єднані різні етнічні групи Японського архіпелагу наприкінці періоду Едо у 19 столітті.
З точки зору націогенезу, японці виникли як нація з появою національної держави Японія, у відповідь на агресивні дії національних держав Західної Європи і США. Різнокульурні спільноти японських островів, включаючи айнів і рюкюсців, були об'єднані у єдиний політичний і соціальний організм.
Труднощі, які виникають при пошуку походження японців пов'язані з відсутністю узгодженої і чіткої термінології щодо «раси», «етносу» чи «нації». Серед учених немає також і консенсусу стововно того, яким з цих термінів позначати японців. Однак на сьогодні слово «японці» використовується переважно у нейтральному значенні, для означення жителів Японії, або ж як синонім словосполучення «громадяни Японії».
Мова
Япо́нська мо́ва (яп. 日本語, にほんご, にっぽんご, Аудіо ніхон-ґо, ніппон-ґоопис файлу) — мова, якою розмовляють японці, мешканці Японського архіпелагу, а також японці в еміграції. Належить до японо-рюкюської групи мов. Є рідною мовою практично усіх жителів Японії, за винятком натуралізованих іноземців. Юридично не має статусу офіційної мови, але фактично є такою. В системі японської освіти вивчається як «державна мова».
Кількість носіїв мови в Японії і світі становить близько 130 мільйонів осіб. Займає 9 місце у світі для кількості мовців[8]
Перші документальні свідчення, які підтверджують існування японської мови, датуються 8 століттям.Японська мова графічно виражається трьома складовими елементами — двома силабічними абетками , хіраґана і катакана, а також ієрогліфами канджі. Крім цього інколи використовується латинська абетка ромаджі для передачі японських фонем.
Словник японської мови нараховує більше мільйона слів. Мова зазнала сильного впливу китайської мови. Після Другої світової війни має місце активне запозичення англійських слів.
Особливості
Фонеми в японській мові, за винятком подвоєння приголосних (っ) та фонеми «н» (ん), мають відкриті склади, що закінчуються на голосні, а також мають мори в літературній мові та діалектах. Наголос в японській мові є тоновим.
Для автентичних японських слів, позбавлених іноземних нашарувань, характерні такі риси:
Слова не починаються зі звуку «р», тобто силабів стовпчика «ра» (ら行).Слова не починаються із дзвінких приголосних.Голосні звуки в корені слова не збігаються один з одним.Речення будується за схемою „підмет • означення • присудок“. Означення передує означуваному слову. Під час відмінювання іменників замість зміни порядку слів у реченні або закінчень іменника, використовується функціональне слово, частка-афікс, яка виконує граматичну функцію і додається до закінчення іменника. Відповідно, в лінгвістичній типології за особливостями будови речення японську мову відносять до мов типу SOV, а за особливостями морфології до аглютинативних мов. Словниковий запас японської мови, окрім автентичних японських слів, містить багато запозичень з письмової китайської мови, а також слів з європейських мов.
В японській мові існують граматично і лексично багаті категорії ввічливості, систематизовані у так званій „шанобливій мові“. Гоноративні й адресивні словоформи мають різні відтінки, покликані забезпечити належний рівень розмови осіб різного соціального статусу.
Діалекти японської мови поділяються на західнояпонський, східнояпонський і рюкюський. Вони мають детальнішу класифікацію за регіонами на субдіалекти та наріччя. Стандартною або літературною японською мовою вважається діалект середніх і вищих класів Токіо 2-ї половини 19 століття, так звана „мова Яманоте“.
Особливостями, які вирізняють японську мову від іннших, є, насамперед, японська писемність. В ній використовуються чотири системи — китайські ієрогліфи, силабічні абетки хіраґана і катакана, та латинка ромадзі. Ієрогліфи мають подвійне використання — як логограми і як фонограми.[19] Другою особливістю є велика кількість займенників для позначення особи[20], а також розвинені гоноратив і адресив.
Іншими особливостями є сталість фонем, що мають форму „приголосний + голосний“, 5 голосних звуків, протистояння прямих і палаталізованих звуків, наявність 2 мор в 1 складі, одзвінчування голосних, зміна тонового наголосу в складених словах тощо.
Поширення
Японська мова використовується в основному в Японії. Точних підрахунків кількості носіїв цієї мови не проводилося ані на Японських островах, ані закордоном, тому, зазвичай, ця кількість ототожнюється з чисельністю населення Японії.
В Японії немає прямого закону, який би визначав статус японської мови як офіційної або державної мови, проте в японському законодавстві є поодинокі непрямі згадки, які свідчать що де-факто такий статус вона має. Зокрема, в статті 47 Закону про суди від 1947 року зазначено, що в японських судах повинна використовуватися японська мова, а в статтях 3 і 9 Закону про сприяння культурі писемності та друку від 2005 року терміни „японська мова“ і „державна мова“ виступають синонімами. Крім цього інші закони Японії базуються на тій аксіомі, що саме японська, а не будь-яка інша мова, є офіційною і державною мовою в країні. Усі офіційні тексти записуються японською, а в японських школах години вивчення японської мови називаються уроками „державної мови“.
За межами Японії японська мова використовується в Америці — Канаді, США (особливо на Гаваях), Мексиці, Бразилії, Перу, Болівії, Домініканській республіці, Аргентині, Чилі, Парагваї. Уругваї, Венесуелі, Колумбії, Еквадорі та на Кубі —, а також в Австралії і у Великій Британії, де проживає японська діаспора.Нею розмовляють переважно літні мешканці. Третє і четверте покоління нащадків японських мігрантів практично не володіє мовою пращурів. Також японську мову знають і пам'ятають в країнах та регіонах, які буди під контролем Японської імперії до Другої світової війни — на Тайвані, Кореї, Маньчжурії, Сингапурі, Філіппінах, прибережних регіонах Китаю, Сахаліні та територіях Південноморського мандату Японії: Північних Маріанських островах, Палау, Маршаллових островах і Мікронезійській федерації[27].Зокрема, на Тайвані представники різних аборигенних не-китайських племен досі використовують японську мову в розмовах у приватних бесідах, а в штаті Ангаур держави Палау вона визнана офіційною мовою, хоча й не має достатньої кількості мовців.
Чимало людей вивчає японську мову закордоном. В Азійсько-тихоокеанському регіоні їх нараховується до 2,35 мільйонів осіб — 900 тисяч в Південній Кореї, 400 тисяч в КНР і 400 тисяч в Австралії. Загалом, японську студіюють на всіх континентах, в 120 країнах світу. В самій Японії кількість осіб, які вивчають місцеву мову становить 130 тисяч, серед яких 100 тисяч — вихідці з Азії.
Класифікація
Проблема класифікації японської мови залишається невирішеною у світовій лінгвістиці. Існує декілька теорій щодо походження цієї мови та її класифікації. Через відсутність узгодженості серед науковців японську мову відносять до ізольованих мов.
Теорія, згідно з якою японська мова належить до алтайських мов, була популярною на початку 20 століття. Її основними доказами були наявність в алтайських та старояпонській мовах плавного приголосного, при якому слова не починаються з „р“, та наявність сингармонізму. Однак ступінь спорідненості з конкретними мовами алтайської групи не визначено й по сьогодні.
Науковці, які класифікують японську мову як одну з австронезійських мов, вказують на її фонетичну й лексичну подібність з цими мовами. Проте через велику кількість припущень та недостатню кількість прикладів, австронезійська теорія не в змозі довести зв'язок цієї групи мов з японською.
У 1980-х роках на підставі схожості лексики й граматики японської та тамільської мови висловлювалась гіпотеза, що японська є однією з мов дравідійської мовної сім'ї. Проте ці методи побудови цієї гіпотези були розкритиковані лінгвістами.
Японська мова пов'язана з китайською мовою, від якої вона перейняла систему письма та багато неологізмів. Проте базова японська лексика, граматика й фонетика сильно відрізняються від китайських аналогів, тому японську мову не зараховують до сіно-тибетської мовної сім'ї.
Айнська мова подібна до японської за синтаксисом, але відрізняється граматично, морфологічно і фонетично. Це полісинтетична мова, фонетична структура якої не знає поділу на дзвінкі та глухі звуки, а також має багато закритих складів. Науковці відзначають схожість базової лексики айнської і японської мов, але прикладів цієї схожості, так само як і джерел для підтвердження спорідненості обох мов, не вистачає. Крім цього, подібність айнських слів до японських зумовлена численними мовними запозиченнями з боку айнів.
Корейська мова є найбільш близькою до японської мови з точку зору граматики, але дуже відрізняється лексикою. Для корейської фонетики притаманні наявність плавного приголосного та сингармонізм в автентичних корейських словах, що є спільною рисою японської та ряду алтайських мов, але, водночас, в ній багато закритих складів і подвоєння приголосних, що є чужими японській мові. Деякі дослідники вказують на лексичну подібність старояпонської і когурьоської мови, мертвої мови вершників півночі Корейського півострова, проте остання гіпотеза досліджена погано, тому висновки про зв'язок обох мов є передчасними.
У 2-й половині 20 століття існували гіпотези спільного походження японської мови з мовою лепча та івритом, але вони були відкинуті сучасними лінгвістами як псевдонаукові.
Єдиною мовою, що споріднена з японською граматично, синтаксично, морфологічно є рюкюська мова, яка поширена на островах Рюкю, на півдні Японського архіпелагу. Обидві мови об'єднують в так звану японсько-рюкюську мовну групу. Залежно від політичних чи наукових уподобань дослідників рюкюську класифікують як окрему мову, споріднену з японською, або як південний діалект японської мови.
Особливості писемної мови
Писемна мова є одним з різновидів мови, який співіснує з усною мовою. Вважається, що спочатку виникає усна мова, а на її основі формується писемна. У японській лінгвістиці і історії японської мови склалася традиція за якою писемна мова домінувала над усною, тобто живою мовою. Цієї традиції притримувалися від впровадження у країні ієрогліфічної писемності до поразки у другій світовій війні. Сьогодні, завдяки поширенню засобів масової інформації, зокрема, радіо й телебачення, розмовна японська мова посіла рівний статус з писемною.
Особливості писемної японської мови стосовно усної є такі:
Знаки письма відіграють роль посередника між мовцем і адресатом;
Між мовцем і адресатом існує часова й просторова прірва;
Вирази ввічливості не обов'язкові;
Акценти і інтонації не відображаються, а замість діалектів використовується унормована загальноприйнята мова;
Прочитання знаків письма не завжди усталене, присутнє використання різних символів і додаткових позначок.
Перевагами письмової японської мови над усною є:зберігання послань і висловів для пізніших епох, на відміну від усної мови;
передача послань і виразів до віддалених місць;
використання над-діалектичної унормованої загальноприйнятої мови;
відображення складних за змістом і суттю явищ, речей і ідей шляхом знаків письма і графіків;
легкість масового відтворення послань і виразів завдяки друкарству.
Недоліками письмової японської мови по відношенню до усної є:потреба багаторічного навчання для опанування усієї системи знаків письма;
неможливість передавати тонкощі волі, почуттів і настрою.
Як правило, писемна мова зазнає менше трансформацій ніж усна мова впродовж свого історичного розвитку. Особливо у Японії, де існував культ писемності, писемна мова зазнавала мало змін через консервативність культурної еліти. Відповідно японська писемна мова була дуже близькою до розмовної мови часів Асука і Нара, однак відставала від усної мови пізніших епох. Таку прірву між писемною і розмовною мовою було подолано у 19 столітті. Сучасна писемна мова відносно добре відображає розмовну.
Напрямок письма
Традиційно японці використовували китайський спосіб написання — ієрогліфи-символи писалися згори донизу, а стовпчики (рядки) розміщувалися справа наліво. Цей спосіб досі широко використовується у художній літературі та газетах. Однак, у науковій літературі найчастіше застосовується європейський спосіб письма — зліва направо, зверху вниз. Це пов'язане з тим, що в наукових текстах дуже часто доводиться вставляти іншомовні слова й фрази, а також математичні, хімічні та інші формули.
Офіційно горизонтальне письмо європейського зразка зліва на право було прийняте лише у 1959 році. До цього більшість текстів набиралися справа наліво. Проте, навіть зараз можна зустріти горизонтальне письмо, знаки якого розміщені справа наліво. Таке написання є підвидом вертикального традиційного письма, у якому кожний стовпчик (рядок) складається всього з одного знака.
Культура і релігія
Вважається що в основі сучасної японської культури лежить культура аборигенів Японського архіпелагу періоду Джьомон.
Невід'ємними і органічними частинами японської культури є багатогранність традицій, що зараз набувають поширення у всьому світі — класичні поезія, живопис, чайна церемонія, архітектура, мистецтво будування декоративних садів, аранжування квітів (ікебана), скаладання папероавих фігур (орігамі), традиційна опера ноо, ляльковий театр бунраку, міський театр кабукі, японська кухня.
Як не дивно це може здатися, процес формування японської культури — це постійне запозичення та «перетравлення» іноземних ідей. Традиційно основними імпортерами світових досягнень світу були Корея, Китай, Іспанія, Португалія, Голландія. З середини 19 століття в ролі «інтелектуального донора» виступають країни Західної Європи та США. Пристосовані до японського ґрунту ноу-хау стали основою для розвитку японських унікальних продуктів і творів. Сьогдні серед них відомими є японська електроніка, манґа і аніме.
Релігія грає важливу роль у житті японців. Однак її функціонування відрізняється від подібного на Заході. Характерним є суміщення, тобто одночасна приналежність до двох чи більше релігійних течій. Основними конфесіями в Японії є синто і махаянський буддизм. Близько 1 % населення сповідує християнство.
Культура
В культурі Японії наявне співіснування двох сторін: новітньої загальнонаціональної гомогенності з традиційною гетерогенністю регіональних та соціальних культур. Культурні відмінності нижчого рівня виступають джерелом для формування культури вищого, всеяпонського рівня.
Тядо
Тядо́, Садо́ (яп. 茶道, ちゃどう / さどう, тядо: садо: «шлях чаю») або Тяною́ (яп. 茶の湯, ちゃのゆう, тяною:, «чайний окріп»)— система правил приготування зеленого чаю і чаювання в Японії. Оформилася у 14 столітті, у період Муроматі. Розвинулась як окремий вид мистецтва з другої половини 17 століття. Поширенна серед різних верств населення з 18 століття. Відома у Західному світі як Чайна церемонія.
Живопис
Японці не відокремлювали себе від Природи, кіт для них Все. Для японців характернийпогляд на речі як на саме по собі суще і тому вже заслуговує наблагоговійне до себе ставлення. Ні в своїй архітектурі, ні в мистецтвіяпонці не протиставляли себе природі. Вони прагнули створити оточення,кіт відповідало б природі, її ритмів, закономірностям. Мистецтво,оспівує красу природи, відрізняється емоційним втіленням гармоніїприроди, м'якими плавними ритмами і асиметрично організованоюкомпозицією, витонченістю і вишуканістю задумів.
Японський майстер творить, підкоряючись власного серця.
«Японці перетворили все життя людини у мистецтво», - писав Рабіндранат
Тагор. «Для японців Краса є Істина, а Істина є Краса.» Тагор.
Японці берегли одвічне. В епоху Хейан, незважаючи на захоплення Китаєм, даєпро себе принцом незмішуваності чужого і рідного. Не було заміщення булосуміщення: брали лише те, що збагачувало їх розум і душу. Японці не були бяпонцями, якщо б не дорожили своїм минулим і не вміли його збагачувати.
Ікебана
Слово ікебана в перекладі з японської означає «нове життя квітів». «Іке» означає шлях, а «ана» - квіти, таким чином, разом виходить - новий шлях, нове життя квітів. Зрізуючи квіти, гіллячки, ми даємо їм нове життя, прагнучи при цьому не повторювати природу.
Ікебана зародилася в Китаї в VII столітті. Її винайшов священик-буддист. Спочатку вона використовувалася як підношення богам, Буддам і створювалася тільки ченцями. У наш час цим займаються в основному жінки, але в давнину цим займалися виключно чоловіки-ченці. Згодом ікебану перейняли японці, і, як це часто бувало, вони переробили її на свій лад, і розвинули це мистецтво. Сьогодні японські й китайські ікебани значно відрізняються одна від одної.
Орігамі
Орігамі - дивовижне японське мистецтво паперової пластики. Папір - один з найбільших винаходів людства - вперше з'явився на Сході і саме там, на рубежі тисячоліть, з'явилися перші паперові фігурки. За свою багатовікову історію орігамі пройшло шлях від храмових обрядів до мистецтва, що дарує радість і красу мільйонам людей у всьому світі.
Театр Кабукі
Кабукі - традиційна японська драма. Театр Кабукі зародився в 17 ст. і пройшов тривалий шлях еволюції, до теперішнього часу досягнувши ступеня класичної досконалості. І хоча період його розквіту вже минув, кабукі користується широкою популярністю серед японців навіть у наш час.
Унікальність мистецтва кабукі полягає в тому, що всі жіночі ролі виконуються акторами-чоловіками, яких називають "оннагата". Проте якщо звернутися до історії виникнення театру кабукі, то засновником цього виду мистецтва вважається жінка на ім'я Окунів. Приблизно на рубежі 17 століття Окуні прибула в Кіото і почала виконувати деякі з ритуальних танців у висохлому руслі річки або на галасливих вулицях стародавньої столиці. Почавши з розкутої неофіційної розваги кіотського натовпу, Окуні поступово додавала в репертуар романтичні і світські танці, що виконувалися спочатку під акомпанемент флейти, старомодних барабанів, в які треба було ударяти пальцями, і інших інструментів театру Но. З часом вона отримала популярність у всій столиці, і її поява на маленькій відкритій сцені привертала численних глядачів, спраглих після довгої епохи воєн естетичних розваг. Вона уміло сумістила різні традиційні танці, народні балади, віршовані імпровізації і інші елементи в одне гармонійне ціле і, таким чином, створила театр Кабукі. У 1603 році Кабукі Окуні остаточно сформувався і прийняв форму театру. У 1626 році, коли група актрис виступала в передмісті Едо, театр був настільки переповнений, що виникли безлади, і було наказано припинити виставу. Уряд третього сьогуна Ієміцу видав в 1629 році строгий указ, що забороняє будь-які вистави за участю жінок. Театр Онна Кабукі (жіночий театр Кабукі) був знищений. Його місце зайняв той, що виник ще в початку 17 століття Вакасю Кабукі (чоловічий театр), в якому грали тільки чоловіки.
Японська кухня
Сьогодні японська кухня набула щонайширшого поширення і користується величезною популярністю по всьому світу. Ця популярність багато в чому пояснюється справді філософським ставленням японців до їжі в цілому - продукти повинні бути здоровими. Тому з абсолютною упевненістю можна сказати, що довголіття японської нації безпосередньо пов'язане з тим, що вони їдять.
Японська кухня разюче відрізняється від будь-якої іншої кухні світу. Її секрет криється в ретельному підборі продуктів, красі подачі, а також у ставленні до продукту в цілому. Лише кращі дари землі і води гідні честі опинитися на столі, а головне завдання кухаря - зберегти їх первинні властивості. Основне правило японської кулінарії не створити, а знайти і відкрити. Адже ніхто не зможе змагатися з тим, що створене самою природою. Будь-яка ж надмірність стосовно споживання продукту схожа на варварство.
Сусі (суші) - традиційна японська закуска, що складається з тонко нарізаного філе сирої (рідше копченої) риби, морепродуктів або овочів, звареного особливим чином рису, обгорнутих водоростями. З'явившись в Японії 100 років тому, суші стали однією з улюблених японцями страв.
У Японії, як і в Китаї, їдять паличками, але ложку не використовують навіть для супу - сьорбають з миски. Приємний атрибут майже кожного солідного закладу - осіборі, згорнута в трубочку гаряча серветка. Перед їжею нею прийнято витирати лице і руки.
За загальним столом не їдять, кожен гість сидить за окремим столиком, на який ставлять відразу всі страви, - починаючи від супу і завершуючи солодким. Дуже важливим для японця є оформлення страви.
До Японії палички (хасі) прийшли з Китаю в 12 столітті і були виготовлені з бамбука. Вважалося, що паличками їдять безсмертні боги і імператори. Палички для японця - не тільки повсякденна особиста річ (їх не прийнято надавати в користування іншим), але і священний символ. За переказами вони приносять власникові успіх і довге життя, і тому недивно, що хасі вважаються хорошим святковим подарунком. Наприклад, хасі підносять молодятам, бажаючи при цьому бути такими ж нерозлучними, як пара паличок. Їх дарували немовляті на 100-й день з моменту його народження, коли під час церемонії "Перші палички" дорослі вперше дають йому спробувати рис за допомогою паличок. Виготовляють і подарункові набори паличок для всієї сім'ї.
Релігія
У стародавніх японців з виникненням племінного союзу утворилась релігія синто - вчення богів, в основі якого лежало одухотворення природи і культ предків. Численні духи, а серед них найбільш впливові, які вважалися богами - Камі, відігравали роль керівників світу, а тому і потребували уваги до себе і поклоніння. Камі уособлювалися тваринами, рослинами, камінним, явищами природи і душ предків. Усі вони були об'єктами поклоніння, що привело до виникнення специфічного культу - синтоїзму. Релігійні церемонії цього культу складалися з очищення - сараї, жертвоприношення - сінсей, молитви - норіто і вливань рідин - наораї.
У предковічній японській релігії особливе значення мав культ предків, який вплинув на всю культуру Японії. Відразу в синтоїзмі склалося жрецтво, оскільки синтоїстський культ для його відправлення потребував професійної підготовки.
З того часу, як імператор став верховним жерцем, виробляється жрецька ієрархія. Відправлення культу, яке раніше здійснювали старійшини родів і вожді племен, стає професіональною справою каннусі - хазяїв камі, жерців, які встановили спадковість на своє суспільне становище. У VIII ст. каннусі стають чиновниками департаменту в справах сінто. Тоді ж було проведено "облік" богів, яких виявилось 3132.
Поступово в синтоїзмі божества вишикувалися в ієрархічну систему на чолі з богинею Сонця Аматерасу. Вона була оголошена предком нації і особливо імператорської родини. Культ Аматерасу виявився досить стійким і зберігся до нашого часу.
У VI ст. в Японію через Корею проникає буддизм з Китаю, тобто буддизм уже китаїзований, у суміші з конфуціанством і даосизмом. Цей буддизм вів в Японії окреме існування, але й сам впливав на синтоїзм і зазнавав впливу від нього.
В початковому синтоїзмі не було Священного Письма, як не було й ідеї одкровення. Віровчення передавалося і відточувалося в усній традиції. З V-VI ст. синтоїзм став державною релігією, імператор набрав ролі верховного жерця.
Трохи пізніше, в VII-VIII ст., усна традиція була піддана письмовому оформленню, а разом з тим - відбору і редагуванню. Так утворилися міфологічно-літописні зводи "Кодзікі" та "Ніхоисекі" - пам'ятки ранньояпонської писемності, які дійшли до нашого часу.
За первісною японською міфологією, спочатку існували Небо і Земля, потім з'явилися три божества, до них додалися ще два, а потім - ще п'ять парних божеств. Отже, відразу - цілі сонми богів, які уособлювали різні сили природи. З останньої пари богів Ізанагі (він) та Ізанамі (вона) за допомогою списа з наконечником з коштовного каменю, який символізував фалос, створили в океані великий острів Оногоро, а потім ряд дрібних. Так виникла Японська країна. Створивши це, Ізанамі від осквернення померла і потрапила в пекло. Ізанагі, відвідуючи її, створює з лівого ока Аматерасу - богиню сонця, а з правого - Сузано, бога дощу і бурі. Сузано спустошує країну, від чого Аматерасу зникає в небесній печері і світ поринає в морок. Так тривало доти, доки з допомогою магічних прийомів боги не виманюють її з печери, а Сузано вбиває богиню їжі Цзюнь, з якої виростають хлібні злаки. Так починається життя на землі. Аматерасу, одна з численних богів, керуючи Сонцем, стає головним богом.
Релігійне вчення синтоїзму містить досить оригінальну анімістичну концепцію. Це - безумовний, послідовний політеїзм, це - цілий світ камі. Камі - це верховні божества, керівники стихій і світів, камі - це локальні божества, компетенція яких знижується навіть до окремих предметів: струмка, каменя, дерева, квітки тощо. Нарешті, камі - це душі предків, поклоніння їм - це поклоніння предкам. У синтоїзмі сплетено в єдине поклоніння космосу і предкам. Мета життя - злиття з космосом і служіння предкам. Такі анімістичні уявлення в синтоїзмі роблять всю природу богом. Звідси і своєрідність синтоїстського фетишизму - для синтоїста вся природа, увесь світ - суцільний фетиш, найбільший об'єкт поклоніння. Звідси і своєрідність синтоїстського містицизму: камі живуть тут же, разом з нами, в нашому світі, потойбічний світ втрачає свою актуальність, взагалі синтоїстові легко "забути" про нього, він не поспішає туди, нічого не чекає від нього, його турбує лише те, як його потомки дбатимуть про його дух після його смерті, а що дух його залишиться тут, серед своїх, у нього сумніву немає.
Один із засновників японської науки Мотоорі Норінага (1730-1801), коментуючи "Кодзікі", писав, що серед японських богів є такі, яких поважають і яких зневажають, сильні і кводі, добрі і злі, люди, звірі, птахи, гори, річки, трава, дерева - усе незвичне викликає побожність і страх, вважається камі, все воно було наділено, в їхній уяві, надприродною силою.
Дослідники зауважують, що синто як релігія не набрала стрункої системи певних поглядів, остаточно опрацьованої системи ритуалів. Вона немовби розраховує на доповнення збоку інших релігій, зокрема буддизму. Цей розрахунок на релігійний синкретизм доповнюється і тією обставиною, що синто компенсує відсутність національного колориту у того ж таки буддизму. Синто - підкреслено національна релігія японців, в неї вірують лише японці, японець не може не бути синтоїстом. Камі - це тільки японські боги, до неяпонців їм немає ніякого діла, Синтоїзм як вийшов з найстародавніших племінних культів, культів родини, так і залишився культом нації, культом загальної японської родини.
Такі специфічні особливості синтоїзму зробили його послідовно терпимим і готовим до взаємодії з будь-якою іншою релігією, щоб цим компенсувати свою релігійну незавершеність.
Етнічні групи
Японці (яматосці, рюкюсці, айни) — близько 99 %
Решта (китайці, корейці, бразильці, філіпінці, інші) — близько 1 %
У період існування Японської імперії (1867—1945) до «політичних» японців зараховували корейців і тайванців. Частина нівхів і ороків, які мешкали на Сахаліні, також мали японське громадянство. Після окупації Сахаліну СРСР, вони були вислані до Хоккайдо як «японці».
Японська діаспора
За даними Міністерства Закордонних справ, кількість японців, які мешкають закордоном становить близько 1 мільйона чоловік. Найбільше їх проживає у США. За ними слідують японські громади у КНР, Бразилії і Великій Британії.
В Україні за переписом 2001 року налічувалось 44 японця.
Ніккей
Терміном ніккей (日系 — «японський») прийнято позначати людей, які мають японське коріння, пращури яких імігрували з Японії і живуть за кордоном.
Етимологія назви близька до слова російського «русский». Останій є тим, хто належить до «Русі», але «русичем» не є. Подібне спостерігається у назві нікей — особа має тісний зв'язок із Японією, але власне «японцем» вона не є.
В цілому, терміном нікей називають усю японську діаспору.Японська діаспора має 140-літню історію. Перші японські емігранти почали переселятися на Гаваї з 1868 року. Близько 750,000 чоловік мігрували за кордон перед другою світовою війною. Ще 250,000 пересилилися закордон у другій половині 20 століття.
Японські емігранти та їх нащадки зберігають почуття громадської спільності і не поривають з країною своїх пращурів. Вони грають важливу роль у соціумах, які прийняли їх. Як приклад, можна навести правління перуанського президента Альберто Фудзіморі (1990—2000), вихідця з родини японських емігрантів.
Японські свята
Закон про державні свята від 1948 року (остання правка) встановлює офіційні свята Японії та дати їх святкування.
Положення закону встановлюють, що свято,яке випадає на неділю, переміщається на понеділок. День, що знаходиться між двома державними святами, також стає святом (наприклад, 4 травня, затиснуте між 3 і 5 травнем, також буде святом). Згідно з тим же законом, 22 вересня 2009 року вважається національним святом, оскільки осіннє рівнодення випадає на 23 вересня цього року. Закон про державні свята від 1948 року (остання правка) встановлює офіційні свята Японії та дати їх святкування. У цій статті ці свята перераховуються разом з іншими вихідними. Положення закону встановлюють, що свято, яке випадає на неділю, переміщається на понеділок. День, що знаходиться між двома державними святами, також стає святом (наприклад, 4 травня, затиснуте між 3 і 5 травнем, також буде святом). Згідно з тим же законом, 22 вересня 2009 року вважається національним святом, оскільки осіннє рівнодення випадає на 23 вересня цього року.
Січень
Перша половина січня: Новий рік (Сегацу або О-Сегацу)
З 1 січня починається найбільш важливий для Японії святковий сезон. Японці називають цей період Сегацу або о-Сегацу. Він може тривати 1-3, 1-7, або 1-20 січня. Історично Сегацу було назвою січня. 1 січня - національне свято, гандзіцу. В цей день, а зараз і протягом усього свята, в буддійські або синтоїстські храми стікаються відвідувачі, щоб взяти участь у церемонії очищення, помолитися і попросити собі й своїм близьким благополуччя в році, що наступив. Жінки і дівчата для такої події надягають кращі юката. Безліч людей їдуть в храми або які-небудь мальовничі місця, щоб поспостерігати перший схід сонця в новому році. Пошта Японії в цей час доставляє вітальні листівки, які у величезних кількостях,близько кількох десятків, розсилаються японськими сім'ями рідним і друзям. Ця традиція сягає до 1874 року, початку роботи пошти. Зараз на продаж ненгадзе припадає 20% всіх річних її доходів. Традиційні декорації включають в себе кадомацу. Всередині житла мають бути присутні три гілки: бамбука (щоб діти росли так само швидко), сливи (щоб у господарів були міцні помічники), сосни (щоб всі члени сім'ї жили так само довго), вівтар, або токонома прикрашає кагами моті. Кагамі моті - зазвичай дві або три круглі моті, на які зверху поміщають азіатський вид помаранчі, дайдай. Моті також відіграє чималу роль в дзони, святковому супі. Сім'ї їдять спеціальну новорічну їжу - осеті рері, - яка готується протягом заключних днів грудня, щоб звільнити час від готування під час свята. В приготування до свята входять також прибирання будинку. Карута, карткова гра, пов'язана з вака - ще одне традиційне проведення часу під час Нового року. На вулицях японці вітають один одного словами «Акемасіте омедето годзаімасу», що означає «Вітаю з наступаючим Новим роком».
Другий понеділок січня: День повноліття (Сейдзін но хі)
Хоча це свято і було визнане національним тільки 1948 році, День повноліття відзначається з давніх пір. Це свято відзначають усі, хто досяг 20 років, тобто повноліття, в минулому році. Міська влада влаштовує церемонії або вечірки, обов'язково забезпечені алкогольними напоями - привілеєм дорослих. Але заворушення на святі призвели до скорочення церемоній деякими містами. До 2000 року День повноліття завжди відзначався 15 січня.
Лютий
3 лютого: Сецубун
Неофіційне японське свято. У сецубун японці відзначають початок весни. Одна з традицій - мамемакі, люди кидають смажені боби з будинків, кричачи «Оні-ва сото, Фуку-ва уті» («демони зовні, благополуччя в домі»). У кожному регіоні своя варіація цієї фрази, в одному храмі в префектурі Нара демонів навіть запрошують всередину. Також кожен з'їдає відповідну його віку кількість бобів. В останні роки магазини стали продавати арахіс для сецубун.
11 лютого: День заснування держави (Кенкоку Кінен но хі)
Закон визначає це національне свято як день, покликаний нагадувати про історію країни і звернутися до почуття любові до батьківщини. Згідно з Ніхон Секі ця дата відображала день сходження на трон першого імператора Японії, в 660 році до н.е, і називалася Днем Заснування Імперії. Після Другої світової війни цей день перестав відзначатися як загальнодержавне свято. У 1966 році святкування Дня Заснування було відновлено парламентом, і з наступного року свято знову стало офіційно відзначатися в країні.
14 лютого: День святого Валентина
Неофіційне свято, в цей день жінки традиційно дарують шоколад своїм чоловікам і приятелям по роботі.
Березень
3 березня: Хінамацурі
Традиційний «День дівчаток», який не є національним святом. У цей день дівчата виставляють на загальний огляд особливих ляльок, переданих безліччю сімей від покоління до покоління. Інші звичаї включають показ персикових квіток, червоні, білі та зелені ромбовидні моті, а також сіродзаке, саке з ферментованого рису.
14 березня: Білий День
День, в який чоловік купує коханій частування. Формально цей день почали святкувати в 1980 році, хоча коріння його раніше на декілька років. Назву він отримав від кольору цукру. Білий день не є державним святом.
15 березня: Хонен мацурі
Свято Багатого року - проходить у місті Комаки префекутури Айті.
21 березня (у високосні роки 20 березня): День весняного рівнодення (Сюмбун-но хі або Хіга-но тюніті)
День весняного рівнодення - державне свято, «день любові до природи та захоплення всім живим». Своїм походженням він зобов'язаний синтоистским традиціям святкування сезонних змін і буддистським - шанування культу предків. У цей день багато японців їдуть на могили предків, приводять їх до ладу, приносять квіти. Перше святкування сюмбун но хі припадає на 806 рік.
Квітень
8 квітня: Фестиваль квітів (Хана Мацурі або Камбуцуе (День народження Будди)
Недержавний Фестиваль Квітів є не що інше, як святкування дня народження Будди. У цей день храми прикрашають квітами, а відвідувачам роздають солодкий чай Амато, що готується з різновиду гортензії. Напій вважається магічним, їм також омивають статуї Будди. За легендою, відразу після народження дев'ять небесних драконів окропили голову дитини водою. Квіти ж символізують сад Лумбіні, в якому народився Просвітлений.
29 квітня: День Сева (Сева-но хі)
Державне свято на честь періоду Сева; день народження покійного Хірохіто (Імператора Сева). Святкується з 2007 року. У 1989-2006 роках в цей день святкувався День зелені (нині 4 травня). Цей день також є точкою відліку «Золотого Тижня». Рідкісну низку свят і вихідних японці використовують для відпочинку і подорожей.
Травень
3 травня: День Конституції (Кемпо кінембі)
Одне зі свят «Золотого тижня». Це державне свято - дата набрання чинності післявоєнної конституції 1947 року. Головна її відмінність від попередньої і конституцій більшості інших країн - відмова від війни при вирішенні міжнародних суперечок. Так, стаття 9 забороняє створення будь-яких збройних сил.
4 травня: День зелені (Мідорі-но хі)
Свято зелені і природи. До 2007 року, День зелені святкувався 29 квітня, а 4 травня було «цивільне свято» (кокумін але кюдзіцу).
5 травня: День дітей (Кодомо-но хі)
Цим державним святом закривається «Золотий тиждень». До 1948 року це свято було святом хлопчиків (Танго-но секку або Сьобу-но секку), на противагу Хінамацурі, але з поправкою в законі було вирішено об'єднати два свята в одному. Однак, в сьогоднішньому Дні дітей проглядаються традиції святкування Танго-но секку - яскраві матерчаті стяги, навіть іграшкові самурайські шоломи, прикрашають будинки.
15 травня: Фестиваль мальви (Аой-мацурі)
Синтоїстське свято в місті Кіото.
Липень
7 липня: Танабата
Це романтичне свято зобов'язане своєю появою китайській легенді про закоханих Оріхіме і Хікобосі. Пастух і принцеса ткацтва вступили в шлюб з благословіння батька, але прийшовши в подружнє благополуччя, забули про тканини і стада, за що були розлучені батьком принцеси - він розвів їх по різних сторонах річки. І з тих пір Оріхіме і Хікобосі можуть зустрітися лише в одну ніч у році - сьому в сьомому місяці. У астрономічної варіації легенди Оріхіме називається Вегою, а Хікобосі - Альтаиром, а Чумацький шлях - річка, що розділяє їх. У це свято вулиці прикрашаються барвистими ліхтарями і стеблами бамбука, до яких будь-хто може прикріпити папірець зі своїм бажанням. А в ніч по всій Японії люди спостерігають салюти і загадують бажання. Але якщо видалася дощова погода, бажання здійсняться тільки через рік - через погану погоду закохані не зможуть зустрітися. Танабата не є державним святом, крім того, в деяких частинах Японії свято проходить не 7 липня, а 7 серпня, що ближче до легендарної дати (відповідно до місячного календаря).
Третій понеділок липня: День моря (Умі но хі)
Закон визначає це державне свято як день подяки океану і надії у процвітання морської країни, тобто, Японії. До 1996 року свято було відоме як День пам'яті моря, і тільки після стало державним святом з фіксованою датою - 20 липня, але в 2003 році була внесена поправка і День моря тепер - третій понеділок липня. З Умі но хі починаються літні канікули і купальний сезон - до свята вода вважається дуже холодною (закривається він 15 серпня, так як вважається що після цього моменту в море з'являються отруйні медузи). Традиційні коріння свята порівняно неглибокі, тому для більшості японців це просто додатковий вихідний день.
Серпень
Перша декада серпня: Небута
Літнє свято в регіоні Тохоку. Свято має вигляд нічної ходи, під час якої учасники котять вулицями міста помости на колесах, увінчані гігантськими ліхтарями
13-15 серпня: Обон
Японський фестиваль поминання покійних. Згідно з традицією вважається, що в цей час року душі покійних повертаються до живих і відвідують своїх рідних. Нерідко його називають святом ліхтарів, тому що з настанням темряви вони вивішуються рідними - щоб душі покійних могли знайти дорогу додому. У сучасному Обоні переплітаються споконвічні традиції і буддійські звичаї, додають його витоки. Незважаючи на те, що Обон не є державним святом, багато компаній закривають свої офіси на ці три дні, і працівники повертаються у свій рідний дім, в результаті чого на вулицях з'являються пробки, і залізничні лінії перевантажуються. Обон - одине з найважливіших буддійських свят. У храмах в цей час відбувається читання священних книг, родичі кладуть свої підношення до вівтарів. До вечора в парках можна побачити спеціальний, що виконується під звуки фольклорної музики і співу, танець - бон одорі - покликаний заспокоїти душі предків. Багато надягають юката (літнє кімоно) для виконання цього танцю. Закривається свято урочистим торо нагасі - барвисті паперові ліхтарики зі свічками пускаються по річці або морю, вказуючи душам безпечний шлях в царство мертвих. Традиційна дата святкування Обону - п'ятнадцятого дня сьомого місяця, згідно з місячним календарем, і після переходу Японії до григоріанського календаря, деякі люди почали святкувати його за новим календарем (13-15 липня), деякі 13-15 серпня (ближче до традиційної дати), а деякі згідно зі старим місячним календарем. Останнім часом стала переважати серпнева дата. Крім того, на цей час припадає метеоритний дощ, який як не можна краще асоціюється з душами померлих.
Вересень
Третій понеділок вересня: День шанування старших (Кейр но хі)
Це державне свято, введене в 1965 році і існуюче з 1947 року, відображає невід'ємну частину японської культури - повага до старших. Витоки цього можна знайти в традиційній японській релігії: конфуціанські, сінтоїстські і буддистські традиції вплинули на етику і виховання молоді. У цей день прийнято вітати всіх літніх людей.
23 вересня: День осіннього рівнодення (Сюбун-но хі)
Це державне свято, поряд з днем ​​весняного рівнодення, святкується з 1878 року і теж відображає культуру шанування сезонних змін. Воно схоже з Днем весняного рівнодення і тим, що присвячується минулому, догляду за могилами і домашніми вівтарями, і справжньому, природі. Також це свято тісно пов'язане з поняттям аки но нанакуса (декілька днів до і після рівнодення) і семи осінніми рослинами - агі (конюшина), Обана (срібна трава, міскантус), кудзу (Пуерарія лопатева), Надесіко (гвоздика пишна), омінаесі ( японська валеріана), фудзібакама (сідач прорив), Кіке (китайський дзвіночок). Число сім у буддизмі символізує «щастя». На відміну від семи весняних рослин, осінні не вживаються в їжу. Основне їх призначення - естетичне задоволення від споглядання. Японці захоплюються витонченою простотою та красою цих рослин, надихаються на створення предметів мистецтва. Під час аки но нанакуса семи осінніми квітами і травами прикрашають будинки. Існує також особливе осіннє кімоно з мотивами аки но нанакуса, яке не надівається в іншу пору року. Місяць під час цього свята традиційно визнається найбільш красивим, і японці намагаються приділити час цукимі - милуванню ним. Обов'язкове блюдо в ці дні - рисові пиріжки данго. Незалежно від погоди, день осіннього рівнодення нагадує жителям Японії про настання осені.
Жовтень
Другий понеділок жовтня: День фізкультури (Тайіку-но хі)
Закон стверджує це державне свято як день, спрямований на зміцнення спортивного духу нації, а також розвитку здоров'я та тіла. Був створений в 1964 році на другий річниці відкриття Олімпійських Ігор в Токіо. Раніше фіксована дата в 10 жовтня в 2000 році була перенесена на перший понеділок. В цей день проходять різні заходи, націлені на підвищення інтересу населення до фізкультури і спорту в цілому. У школах в це свято влаштовуються особливі спартакіади, які тривають з ранку до пізнього вечора і задіюють не тільки всіх учнів даної школи, а й їхніх батьків, і вчителів. Учасники розбиваються на п'ять команд - по числу олімпійських кілець. Змагання не обмежуються якимись видами спорту, серйозними або жартівливими, але завжди і по сей день найпопулярнішими залишаються естафета та перетягування канату.
Листопад
3 листопада: День культури (Бунка но хі)
День культури відповідно до закону почав діяти як державне свято з 1948 року, а до цього існував як день народження імператора епохи Мейдзі. Після Другої світової війни свято залишилося, але було перейменоване. Свято проголосили «Днем культури» на честь нової Конституції країни, яка була затверджена парламентом у листопаді 1946 року. Зміна назви відображала нові політичні погляди держави, націлені на розвиток культури нації «в дусі ідеалів свободи і миру». В цей день близько 4-5 тисяч осіб отримують урядові нагороди за внесок у розвиток культури, і люди ці включають себе та іноземних громадян, маючих позитивну дію на зміцнення відносин своєї країни з Японією або зробили певні досягнення в японознавстві. Вищі нагороди вручає сам імператор на спеціальній церемонії, нагороди рангом нижче - члени уряду. Вже традиційними стали різні розважаючі заходи для будинків престарілих, шкільні культурні фестивалі або ранки бункасай. Шкільні свята можуть і не проходити безпосередньо 3 листопада, але зазвичай вони не більше ніж за чи після двох тижнів від цієї дати.
15 листопада: Сіті-го-сан
Це недержавне свято повністю присвячене дітям, його назву можна дослівно перекласти як «сім-п'ять-три», діти саме цих віків, надівши часом спеціально зшиті для цього свята кімоно, хаорі і хакама, відвідують зі своїми батьками храми. Історично вважається, що немовля після трьох років стає дитиною, воно отримує дозвіл відрощувати волосся. Наступний рубіж - п'ять років у хлопчиків, коли вони можуть з'явитися в громадських місцях у хаорі, і сім років у дівчаток, яке відзначається тим, що їм вперше кімоно підв'язується спеціальним поясом - обі. Традиційною датою Сіті-го-сан був п'ятнадцятий день згідно з місячним календарем, повний місяць. Листопаді ж місяць, в який люди відвідують святині, щоб віддячити за врожай і помолитися за дітей. Вони ж отримують Тітосе-Аме, «цукерку тисячі років». Вона поєднує в собі сприятливі червоні і білі смуги і зберігається в мішечках із зображеннями журавлів і черепах, таких же символів довгого життя, як і сосна, бамбук і Уме.
23 листопада: День подяки за працю (Кінро: канся но хі)
Державне свято подяки праці було засноване в 1948 році на честь стародавнього фестивалю Ніінамесай. Закон встановлює його як день, що закликає відсвяткувати хороший урожай і розвиток виробництва, віддячити один одного за посильну допомогу в цій справі. У минулому це було просто синтоїстське свято, в яке люди дякували богів, підносячи їм найурожайніші в цьому році продукти і перші колоски рису, як би розділяючи з богами трапезу - до Ніінамесай ніхто не міг спожити в їжу молодий рис, а на наступний день після свята Імператор влаштовував для придворних справжній бенкет, тоеноа карі.
Грудень
23 грудня: День народження імператора (Тенно тандзебі)
Основним загальнодержавним святом в грудні є День народження імператора Акіхіто. Імператор народився 23 грудня 1933 року, і з моменту його вступу на престол в 1989 році цей день став державним святом. Рано вранці на церемонії сюкуга но гі імператор одержує привітання від членів імператорської сім'ї, прем'єр-міністра, голови Парламенту і радників. Після полудня Імператора очікує чайна церемонія з послами більш ніж ста країн. Безліч японців приходять в цей день до імператорського палацу, щоб привітати зрідка з'являється на балконі в оточенні членів сім'ї іменинника. Так як імператори змінюють один одного, дата свята нефіксована. Але жителі країни, святкуючи день народження чинного імператора, не забувають і про минулі, вони як і раніше залишаються символами країни і нації. Тому, наприклад день народження імператора Мейдзі був після Війни перейменований у День культури, а імператора Сева - в 1989 році в День зелені.
24-25 грудня: Різдво (яп. クリスマス курісумасу?, Christmas)
Різдво в Японії досить популярне, хоч і не є державним святом. Такі традиційно західні символи, як різдвяні піснеспіви, Санта Клаус, гірлянди і поїдання різдвяного торта (часто характеризується наявністю полуниці і збитих вершків) вже стали частиною свята. Крім того, протягом свята і весь наступний тиждень популярна Дев'ята симфонія Бетховена. Хоча народження Ісуса і не вважається частиною свята в Японії, воно завжди визнається значущою частиною свята.
31 грудня: Омісока
Напередодні японського Нового року не є державним святом. У тиждень перед ним проводять боненкай (яп. 忘年 会 бо: ненкай?) - Вечірки-проводи старого року. Підприємці влаштовують вечірки в ресторанах, де споживається багато пива і саке. Осодзі, глобальне прибирання, також є частиною святкування Омісокі. Вона практично повторює весняне прибирання. Як тільки будинок стає чистий, починають готувати новорічні страви. Перед Різдвом і напередодні Нового року більшість офісів та інших підприємств закриваються приблизно на тиждень, автомобільні пробки, створювані потоками японців, що прямують в сільську місцевість з Токіо і інших мегаполісів, розтягуються до 50 км. Сінкансен і інші потяги заповнені стоячими пасажирами. Величезна кількість туристів покидає країну, стікаючи на Гаваї і в Південно-Східну Азію. NHK транслює щорічні телевізійні спектаклі, концерти, зокрема, відома програма «Кохаку Ута Гассен», що збирає безліч виконавців різних напрямків.

Приложенные файлы

  • docx 8802490
    Размер файла: 53 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий