Україна як унітарна держава


Міністерство освіти і науки України
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
Кафедра конституційного права
Індивідуальна робота
на тему:
«Україна як унітарна держава»
Виконав студент
8 групи 2 курсу
Інституту підготовки кадрів
для органів прокуратури України
Терещенко А.О.
Перевіри:



Харків-2016
Україна як унітарна держава
План
Вступ
1. Поняття унітаризму, його відмінність від федералізму
2. Поняття та ознаки унітарної держави, види унітарних держав
3. Україна як децентралізована унітарна держава
Висновки
Вступ
Сьогодні в засобах масової інформації, соціальних мережах активно обговорюється питання територіального устрою України. Одні державотворці вважають унітаризм ефективною формою державного устрою, інші стверджують, що федералізація України є одним із шляхів удосконалення нашої державної системи і зняття соціальної напруги та навіть врегулювання військово-політичного конфлікту на сході України. Яка ж із цих форм є прийнятнішою для України, для її цілісності і для урегулювання миру та стабільності в державі?
Проблеми унітарної та фадерольної форм державного устрою неодноразово були предметом наукових досліджень відомих зарубіжних і вітчизняних учених. Загальнотеоретичні дослідження В. М. Баглая, В. В. Кравченка, А. М. Колодія, Ю. І. Лейбо, В. Ф. Погорілка, В. Л. Федоренко, О. Ф. Фрицького, В. М. Шаповала та інших мають велике наукове значення й заслуговують на визнання. Але серед учених і досі немає єдиної думки стосовно проблеми форми державного устрою, а також єдиних критеріїв класифікації як унітарних, так і федеративних держав, що не допомагає розумінню їх суті. У контексті тенденцій, які нині спостерігаються в багатьох державах, у тому числі й в Україні, дослідження проблеми державного устрою залишається особливо актуальним. Саме це питання сьогодні зацікавило і мене, як студента юридичного університету.
Предметом дослідження цієї роботи є унітарна форма територіального устрою держави, адже згідно з ч. 2 ст. 2 Конституції Україна є унітарною. А оскільки останнім часом має місце полеміка в політичних і наукових колах про те, яка з двох наявних форм устрою — унітаризм чи федералізм — є прийнятнішою для нашої держави, вважаю за потрібне звернути увагу на сутність, юридичну природу й особливості вказаних форм територіального устрою.
Мета дослідження: з’ясувати поняття унітаризму та федералізму, визначити ознаки унітарної держави, довести, що Україна – децентралізована унітарна держава, а шлях до федералізації є хибним.
Поняття унітаризму, його відмінність від федералізму
Принцип унітарності держави означає її єдність, соборність у політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших аспектах. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність. Перед кожною державою на початку її становлення або на історичних зламах постає проблема вибору форми держави. У теорії конституційного права форма держави - це спосіб організації вищих органів держави, територіальний устрій державної влади і методи її здійснення. Форма держави складається з трьох елементів: форми державного устрою, форми правління і політичного режиму. Форма державного устрою в конституційному праві - це спосіб територіальної організації держави чи держав, які утворюють союз. [4, c.49]. Розрізняють дві форми державного устрою: федерацію і унітарну державу. Стосовно країн з багатонаціональним складом населення іноді використовують термін «форма національно-державного устрою». Під формою правління розуміють організацію верховної державної влади, особливо її вищих і центральних органів, структуру, компетенцію, порядок утворення цих органів, тривалість їх повноважень, відносини з населенням, сутність участі останнього у формуванні цих відносин. Форма правління є визначальним елементом у формі держави. Форми правління розрізняють залежно від того, хто здійснює верховну владу: одна особа за спадковістю чи виборний орган. У цьому зв’язку розрізняють монархічну і республіканську форми правління[5, c.154]. У відповідності до цих форм сучасні держави поділяються на унітарні (прості) і федеративні (складні). Унітарна держава - це держава, яка є єдиною, тобто до складу якої не входять інші держави. Вона характеризується тим, що її територія становить єдине ціле, яка поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці. Тобто, це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і всих інших основних ознак держави і не можуть бути суб’єктами політичних міжнародних відносин.
Термін «унітарний» означає: єдиний, один. Унітарна держава (від франц. ипііаіге, від лат. ипііаз - єдність) - форма державного устрою, за якого територія держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, департаменти), а в деяких випадках у складі території можуть бути автономні утворення. До таких держав належать Польща, Болгарія, Румунія та ін.
Крім того, є такі унітарні держави, які мають автономні державні утворення (автономні республіки, краї, округи, провінції тощо). Це - Україна, Італія, Королівство Іспанія, Республіка Узбекистан та ін. Нині більшість держав світу мають просту унітарну форму державно-територіального устрою. Так, із 185 суверенних держав світу 166 мають унітарний характер.
До складу унітарної держави не входять державні утворення, які мають: державний суверенітет та інші основні ознаки держави; у ній єдина система державних органів, заснована на законі ієрархії; найвищі державні органи влади унітарної держави є суб’єктами політичних міжнародних державних відносин, єдиним представником народу і країни на міжнародній арені; у такій державі існує єдина конституція та єдина система права і законодавства; цій державі притаманна єдина територіальна цілісність, неподільність і недоторканність, територіальне верховенство найвищих державних органів влади; у такій державі існує єдине громадянство, єдині державні кордони та єдині дипломатичні органи (посольства і консульства) в іноземних державах.
Єдність і суверенітет державної влади означає, що найвища державна влада та її закони поширюються на всю територію держави, на всіх громадян і на всі державні органи та органи самоврядування, зокрема й на територіальні автономні утворення. Держава має право сама розпоряджатися своєю територією, своїми ресурсами та об’єктами права власності, за окремими винятками. Наприклад, відповідно до ст. 73 Конституції України питання про зміну території України вирішується тільки всеукраїнським референдумом. Це означає, що ні Президент, ні Верховна Рада (парламент) не мають права без рішення всього народу країни змінювати територію держави (продавати, дарувати тощо).
Деякі автори вважають, що унітарна - це така держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що за загальним правилом не мають будь-якої політичної автономії, хоч окремі з них можуть мати статус територіальної автономії. Такі територіальні автономії можуть мати свою конституцію і законодавство, свої органи законодавчої та виконавчої влади. Територіальна автономія - це самоврядна територіальна одиниця у складі держави, яка має певну самостійність у межах, установлених конституцією та законами цієї держави [2, c.54].
Таким чином, залежно від ступеня централізації розрізняють централізовані, децентралізовані та відносно централізовані унітарні держави. У централізованих унітарних державах усі ланки адміністративно-територіального поділу призначаються «зверху» представниками уряду або президента, які одноосібно здійснюють управління на місцях (управителі в Болгарії, воєводи у Польщі).
У децентралізованій унітарній державі управління в межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюють виборні представницькі органи або посадові особи, яких обирає населення (Велика Британія, штати США, провінції Канади та ін.).
Сутність відносно децентралізованої унітарної держави полягає в тому, що у провінціях, департаментах тощо утворюються два органи: посадова особа, яка призначається урядом або президентом (префект) як представник державної влади, і орган місцевого самоврядування — рада, яку обирає населення і яка, у свою чергу, обирає мера (Франція). Отже, залежно від ступеня централізації Україну можна віднести до числа відносно децентралізованих унітарних держав.
Іншою формою територіального поділу є федерація (від лат. Гоесіегаііо — об'єднання, союз) — складна форма державного устрою, яка створюється, як правило, у багатонаціональних державах; складається з державних або територіальних утворень, яким притаманна юридичне визначена політична самостійність. Державні або територіальні утворення, з яких складається федерація (штати, землі, провінції, кантони тощо), є суб'єктами федерації і мають свій власний адміністративно-територіальний поділ.
На відміну від унітарної держави, федерація має:— дві системи законодавчих, виконавчих і судових органів — федеральні органи і відповідні органи членів федерації;
—  суб'єкти федерації, поряд з федеральною, мають власну конституцію;
—  територія федерації складається з територій її членів;
— поряд з загальнофедеральним громадянством є громадянство його членів;
— у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);
Члени федерації мають свої державні символи.
Крім того федерації притаманні наявність федераційного двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федераційного уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;
—наявність загально федераційної податкової і грошової системи [3, c.92].
У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта - регіонам, а право оподатковування поділене між обома. Тому і федерація, і її суб'єкти мають право видавати закони з аналогічних питань.
Разом з тим, суб'єкти федерації не є державами у власному розумінні слова. Вони не мають суверенітету, не мають права однобічного виходу з федерації, юридично позбавлені права брати участь у міжнародному спілкуванні. У разі порушення федеральної конституції або власного законодавства центральна влада має право застосовувати примусові заходи щодо членів федерації. В історії федералізму протягом певного періоду існували три федерації — СРСР, СФРЮ і ЧССР, які за своїми ознаками нібито відрізнялися від буржуазних федерацій. Виходячи з того, що ці об'єднання були за своєю сутністю соціалістичними, вважалося, що суб'єктами федерації є суверенні держави, що їх суверенітет органічно поєднується з суверенітетом федерації.  Нарешті, СРСР формально закріпив у Конституції право союзних республік на вільний вихід зі складу Союзу. Насправді всі три федерації були унітарними державами, штучно утвореними, що і призвело до їх розпаду. Між тим історичний досвід існування федерації ще за часів Стародавньої Греції і Риму свідчить про негативні риси такого союзу. Зокрема, не виправдав себе Етолійський союз — вільний союз країн як альтернатива імперії. У той час вважалося, що федерації — це гробниця волі, за своєю природою вони потребують твердого рішення. Несталість зв'язку їхніх частин, які спаяні лише силою зброї, постійно дається взнаки. Тому владі федерацій необхідно спочатку створити, а потім постійно вдосконалювати машину пригноблення і збільшувати апарат чиновників.
Виходячи з цього, навіть засновники комуністичної ідеї вважали, що федерація як форма державного устрою, непридатна для майбутніх соціалістичних держав. Так, Ф. Енгельс у своїй праці «До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 р.» зазначав, що «пролетаріат може застосувати лише форму єдиної і неподільної республіки», тобто йшлося про унітарну державу.
Основні ознаки федерації  мають США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та ін. - разом у світі існують 24 федеративні держави.
Федерації різноманітні і їх класифікують за різноми способами, наприклад,
за способом створення:
- договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту - створюються, як правило, "знизу");
- конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції - створюються головним чином "зверху", приклад - Індія);
договірно-конституційні (їх більшість - США, ФРН, Швейцарія, Російська Федерація та ін.).
за способом взаємовідносин федерації та суб'єктів:
- на основі союзу (США, Танзанія, ОАЕ, СРСР - у минулому);
- на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела, Пакистан).
за способом розподілу і здійснення владних повноважень:
- централізовані (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія);
- відносно централізовані (США, Австралія, ФРН).
За принципом переваги або поєднання національного і територіального підходів:
- територіальний підхід (США, Індія, Мексика);
- національний підхід (у колишньому СРСР, нині його в чистому вигляді немає);
- поєднання національно-територіального і територіального підходів (Росія).
Отже, унітарна держава — це форма державного устрою, яка базується на верховенстві влади єдиної держави над адміністративно-територіальними одиницями, на які вона поділена. Іншими словами, унітарною вважається держава, жодна з частин якої не має статусу державного утворення.А федеративна держава - це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, кожне з яких володіє власною компетенцією і має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів.
2. Поняття та ознаки унітарної держави, види унітарних держав
Унітарні держави можуть бути республіками (Польща, Італія, Португалія, Франція та ін.), монархіями (Швеція, Велика Британія, Голландія та ін.), однонаціональними (наприклад, в Океанії) та багатонаціональними (переважна більшість держав).
Як правило, унітарна форма визначається в конституції, однак чимало основних законів не закріплюють унітарної форми державного устрою (наприклад, Конституція Великої Британії). У таких країнах унітаризм не можна розглядати як конституційний принцип.
Аналізуючи проблему унітарної держави в історичному аспекті, потрібно виходити з того, що унітаризм замінив партикуляризм і феодальну роздробленість, відіграв свою прогресивну роль. Він не залежав від національно-етнічної чи расової структури населення, а був затребуваний єдиним режимом, відносною простотою в здійсненні державної влади. Нині існує не так уже й багато держав, котрі, виникли як унітарні, потім змінили форму устрою на федеративну. Наприклад, Російська імперія залишалася унітарною державою, попри те, що до її складу входили автономні утворення з різним статусом: Велике князівство Фінляндське, Хівинське ханство, Польське царство. Унітарною державою продовжувала залишатися і РСФСР, утворена в 1918—1922 роках, хоча вона була проголошена федерацією [6, c.158]]. Унітарну державу характеризує ціла низка важливих ознак. Це:
1).Єдина система централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на всю територію держави;
2). Єдине громадянство, єдина конституція, законодавство, єдина судова система, армія;
3). Обов'язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова та кредитна політика;
4). Здійснення зовнішніх зносин центральними органами, які офіційно представляють державу на міжнародній арені;
5) Значна самостійність органів місцевого самоврядування;
6). Можливість різних форм автономії в унітарній державі, на території якої проживають невеликі за чисельністю національності;
7). Власна грошова одиниця, державні символи, столиця й інші атрибути державності.
Слід підкреслити, що унітарна форма державного устрою виникла одночасно з державою. Унітарними були Римська імперія, імператорські Японія та Китай, середньовічні європейські монархії. І лише в період розвитку капіталізму з'явилися федерації, а також конфедеративні міждержавні союзи.
Існування та розвиток унітарної держави тісно пов'язані з функціонуванням центральних і місцевих органів влади. Функціональна діяльність цих органів безпосередньо стосується життя суспільства й держави. Тому доволі складно знайти критерій для класифікації унітарних держав. Необхідність такого пошуку дуже важлива в зв'язку з необхідністю вивчення багатоманітності унітарних держав, розкриттям змістовного наповнення того чи іншого виду унітарної держави. Все це дає можливість дослідити як позитивні, так і негативні сторони існування унітарної держави та зрозуміти шляхи найефективнішого функціонування унітарної держави взагалі та України зокрема, особливо з огляду на складні виклики, які висунули перед державою й суспільством сучасні реалії.
У науці немає єдиної думки щодо таких критеріїв. Так, частина вчених стверджує: залежно від характеру державних утворень унітарні держави поділяються на централізовані (де адміністративно-територіальні одиниці мають рівний статус) і децентралізовані (адміністративно-територіальні одиниці мають у частині самоврядування певні переваги, зафіксовані конституціями) [7, c. 82].
М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Овраменко вважають, що за рівнем залежності місцевих органів від центральної влади унітарні держави поділяються на централізовані, децентралізовані та змішані. У централізованих державах органи самоврядування підпорядковуються центрові, місцеві органи влади очолюють призначені з центру керівники. Децентралізовані унітарні держави мають значну самостійність у вирішенні питань місцевого життя, а в змішаних — поєднуються ознаки централізації та децентралізації [8, 213].
О. В. Фрицький поділяє унітарні держави на централізовані, відносно децентралізовані й децентралізовані. На його думку, централізовані не мають місцевої автономії, а функції влади на місцях здійснюють чиновники. У відносно децентралізованих унітарних державах поряд із чиновниками, призначеними центром, діють обрані відповідною територіальною громадою муніципальні органи. В децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою й територіальними одиницями, місцеве самоврядування здійснюють виборні органи місцевих адміністративних одиниць, оскільки тут немає чиновників, призначених урядом [9,c. 84].
Існують й інші позиції вчених стосовно класифікації унітарних держав. Зокрема, В. Ф. Мелашко та В. В. Молдован переконані, що унітарні держави різняться рівнем централізації, яка виступає в двох формах: бюрократичній та демократичній [10, c. 115].
Найбільш вдалою, на думку вчених, є класифікація унітарних держав на централізовані, відносно децентралізовані й децентралізовані. Вони вважають, що теоретичні висновки щодо класифікації унітарних держав мають ґрунтуватися не лише на доктринальних постулатах, які вже домінують в юриспруденції, а й на досягненнях у державному будівництві, і підтримують В. В. Міщука, котрий доводить, що саме такий підхід допомагає здійсненню наукового пошуку в контексті нерозривного взаємозв'язку теорії та практики [11, c. 48-52].
Справді, процес дослідження різних видів унітарних держав повинен ґрунтуватися на чіткій методологічній основі, що дає змогу аналізувати правовідносини як у частині взаємозв'язку державних і місцевих органів влади, так і видову їх залежність одне від одного. Аналіз наукових праць учених, котрі займалися проблемами унітаризму, та відповідного законодавства дають підстави вважати, що в основу класифікації унітарних держав необхідно покласти централізацію державного управління.
Особливості централізованих унітарних держав полягають в слідуючому:
- відсутність автономних утворень;
- імовірна відсутність органів місцевого самоврядування, або ж управління на місцях здійснюють призначені центральною владою чиновники;
- більшість держав-республік мають президентську або президентсько-парламентську форму правління;
- органи місцевого самоврядування, як правило, утворюються на нижчому рівні самоврядування; - центральні органи державної влади здійснюють жорсткий контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування. Ознаками децентралізованих унітарних держав можна вважати:
- наявність автономних утворень, відносну самостійність в нормотворчості й інших сферах діяльності; - органи місцевого самоврядування входять у систему публічного управління; - органи місцевого самоврядування утворюються й діють у всіх адміністративно-територіальних одиницях; - органи місцевого самоврядування наділені високим ступенем самостійності та незалежності від державних органів; виборні органи місцевого самоврядування перебувають під непрямим контролем центральних державних органів.
Відносно децентралізовані унітарні держави мають ознаки, які не дозволяють віднести їх до жодної з названих форм:
- на вищому та середньому рівні адміністративно-територіального поділу управління здійснюється як органами місцевого самоврядування, так і державними чиновниками; - органи місцевого самоврядування мають значно менший обсяг повноважень порівняно з відповідними органами в децентралізованих державах; - державні органи можуть не тільки призупиняти дію правових актів, прийнятих місцевим самоврядування, а й зупиняти їхню дію.
Аналіз видових ознак унітарних держав дозволяє сформулювати два важливі висновки. Перший полягає в тому, що кількість централізованих унітарних держав поступово й постійно зменшується. Нині держав цього типу найменше, вони розташовані переважно в країнах Африки.
Другий висновок полягає в тому, що провести межу між централізованими й децентралізованими унітарними державами виключно на теоретичному рівні доволі важко. І ті й інші мають ознаки, притаманні відносно децентралізованим унітарним державам.
На формування того чи іншого різновиду унітарної держави впливає порядок становлення адміністративно-територіальних одиниць. На доктринальному рівні  виокремлюють два основні шляхи їх формування — штучний (неприродний) та історичний (природний).
Штучний шлях формування адміністративно-територіальних одиниць полягає в тому, що вони утворюються за допомогою нормативно-правових актів держави, котра, керуючись певними обставинами, здійснює поділ на певні територіальні одиниці.
Природний шлях формування адміністративно-територіальних одиниць не випадково називається історичним, оскільки своїм джерелом він має період виникнення й розвитку перших держав. Вважається, що першоосновою створення таких адміністративно-територіальних одиниць виступали невеликі поселення людей, які з часом перетворилися на населені пункти. В таких поселеннях найважливіші питання вирішували найкращі представники громади, що в подальшому призвело до практики утворення й функціонування виборних органів місцевого самоврядування на чолі з головою, бургомістром, мером та ін.
Аналізуючи практику утворення адміністративно-територіальних одиниць в Україні, особливо за останнє століття, можна зробити висновок: держава внаслідок об'єктивних і суб'єктивних чинників пішла штучним шляхом утворення таких одиниць. Не перелічуватимемо всіх адміністративно-територіальних одиниць, утворених узагалі без урахування історичних об'єктивних умов. Можна згадати про утворення 1943 року за вказівкою І. В. Сталіна Херсонської області, завдячуючи лише обмовці в радіоефірі диктора Левітана [12, c.177]. Інший приклад — утворення в 1991-му Печенізького району Харківської області, населення якого й нині становить приблизно десять тисяч осіб.
Наведені приклади засвідчують: якщо адміністративно-територіальні одиниці в державі утворюються штучним шляхом, то там має місце високий рівень централізації державного управління, адже управління місцевими справами здійснюють і чиновники, призначені державою, і виборні органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи. Якщо ж адміністративно-територіальні одиниці утворювалися в процесі історичного розвитку, ступінь централізації державної влади є мінімальним [13,108]. Це можна пояснити тим, що органи місцевого самоврядування, котрі функціонують у таких територіальних одиницях, наділені значним обсягом повноважень. Водночас у цьому правилі в Україні є низка винятків. Ідеться про міста Київ і Севастополь, де місцеве самоврядування перебуває на неприпустимо низькому рівні, передусім через існування в них міських державних адміністрацій, голів яких призначає Президент України. Утім, сподіваємося, таке явище є тимчасовим.
3.Україна як децентралізована унітарна держава
Україна як незалежна суверенна унітарна держава пройшла складний шлях від існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної унітарної держави. Сьогодні «Україна є унітарною державою» — зафіксовано у статті 2 Конституції України.
На її території функціонує єдина система вищих органів державної влади й управління, чия юрисдикція поширюється на всю територію; діє Конституція та законодавство; єдина система судового й конституційного контролю; правосуддя здійснюється в рамках централізованої системи на підставі єдиних норм матеріального та процесуального права; територія держави поділяється на звичайні адміністративно-територіальні одиниці тощо.
Можна однозначно стверджувати: наразі в Україні існують усі зовнішні атрибути й інститути демократичної унітарної республіки — дієздатні парламент, уряд, глава держави, багатопартійна система, проводяться референдуми й вибори законодавчого органу, президента, органів місцевого самоврядування та мерів міст, громадянам гарантується свобода слова, свобода масових маніфестацій.
Основні ознаки України як унітарної держави визначені у її Конституції:
-Україна має власну територію, яка є єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною (ст. 2 Конституції);-Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не дозволяється (ч. З ст. З і ст. 17 Конституції);
-Україна, як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції);
-Україна має власну систему законодавства, на її території забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції);-Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції);-В Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції);-В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції);-державною мовою України є українська мова (ст. 10 Конституції);-Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).-Віданню України підлягає визначення обласного, районного поділу і вирішення інших питань адміністративно-територіального устрою.
Отже, у Конституції України містяться спеціальні розділи, присвячені територіальному устрою, а також Автономній Республіці Крим ( насьогодні анексована Росією), які розвивають конституційний принцип унітаризму, що є однією з базових цінностей конституційного ладу нашої держави. Територіальний устрій України ґрунтується на таких конституційних принципах: засадах єдності й цілісності державної території; поєднання централізації та децентралізації в здійсненні державної влади; збалансованості й соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.
Наявність в Україні автономії жодним чином не ставить під сумнів унітарний характер української держави з відносно децентралізованим державним управлінням.
Питання державного устрою України може актуалізуватися в зв'язку з поширенням у регіонах ідей федералізму. Нині політичні сили розкололися на два табори: перші відстоюють принципи унітарності, а другі є прибічниками федералізації.
Прибічники унітаризму вважають, що проблеми, які постали перед Україною, значно простіше розв'язати саме в умовах унітарної форми правління. Тим паче що наша держава не має традицій федеративного устрою; занадто довго вона йшла шляхом об'єднання всіх своїх земель, аби нині встановлювати внутрішні кордони. На їхню думку, федералізація України призведе до дестабілізації політичної ситуації, міжнаціональних конфліктів і, зрештою, до розколу держави. Про все це сьогодні свідчать події, які відбуваються на сході України.
Прибічники федеративного устрою звертають увагу на те, що процес федералізації в країнах світу триває. Вони зазначають: жорстка підпорядкованість місцевих органів влади центральним спровокує антиукраїнські настрої в низці регіонів, особливо з огляду на рівень життя населення в сусідніх країнах. Підпорядкованість місцевих органів влади центру, який жертвуватиме інтересами окремих регіонів на користь більшості населення України, не виключає бажання таких регіонів перейти під юрисдикцію інших країн або ж утворити нову державу.
Але чи прийнятний федеративний устрій для України? Шукаючи відповідь на це питання, відзначимо, що вся історія української державності була боротьбою за соборність. Віками Україна йшла до власної державності і збирання українських земель, до єднання Сходу і Заходу, Наддніпрянщини і Криму. І от за кілька віків ми нарешті здобули соборність і державність. Єдність повинна зробити нас сильнішими. Дуже переконливою є думка М.  Грушевського, автора Акту злуки, універсалів Української Центральної Ради, який був переконаним прихильником соборності: «Тільки в тіснім єднанні обох частин Єдиної України, що обопільно доповнюють і скріплюють себе, можуть бути забезпечені інтереси працюючого народу України і повнота його економічного і культурного розвитку».
В даний час федерація для України є стимулом до сепаратизму. В умовах АТО ця форма державного устрою втратила свій позитивний зміст і означає поглиблення тих протиріч, які сформувались протягом тривалого часу. Вона буде заохочувати сепаратизм, поділ на «Захід» і «Схід», утворення місцевих князьків. Питання федерації в Україні сьогодні штучно нагнітається.
Нині не існує однозначної відповіді на запитання, який державний устрій є найкращим для нашої держави. Відсутні наукові дослідження, експертні оцінки, виважені підходи до питання про необхідність збереження унітарності України чи її федералізацію. На думку вчених, принцип унітаризму, як базова цінність конституційного ладу, повинен залишатися незмінним і бути предметом ґрунтовних наукових досліджень.
Обстоюючи український федералізм, його прибічники підкреслюють необхідність надання регіонам ширших повноважень і самостійності (за винятком права виходу зі складу України), обмеження влади центру. Це, на їхнє переконання, має стимулювати всі процеси життєдіяльності суспільства. Погоджуємося з С. Г. Рябовим про те, що зазначені питання можуть бути вирішені й в унітарній державі [13, c. 68].
Україна через безвідповідальні масштабні соціальні експерименти, з непередбачуваними та негативними наслідками, опинилася у складній ситуації. Владні повноваження, зазначають вчені, надто централізовані й сконцентровані в центральних державних органах, а відповідний конституційний принцип про поєднання централізації й децентралізації влади практично не реалізується. Водночас немає впевненості в тому, що зміна територіального устрою з наявного на федеративний дозволить автоматично позбавитися згаданих негативних наслідків.
Набагато перспективнішим видається здійснення децентралізації державної влади на користь органів місцевого самоврядування, які, маючи відповідні джерела фінансування, зможуть ефективно розв'язувати актуальні проблеми жителів. Адже 80 відсотків населення нашої держави вважають себе українцями, а тому створювати федерацію за територіальною ознакою нелогічно. Задовольняти культурні потреби багатонаціонального населення України цілком можливо або на місцевому рівні, або шляхом створення культурної автономії за допомогою національно-культурних товариств.
Не варто змінювати (нехай і не досить ефективний) механізм унітаризму заради утворення нового, федеративного, якому в Україні ще доведеться доводити свою ефективність. Демократія в державі, суверенітет і незалежність забезпечуються не змінами територіального устрою, а, зокрема, стабільним економічним зростанням.
На думку вчених, консолідувати суспільство могло б прискорене впровадження реформи  децентралізації влади, проект якої обговорюється у пресі. Автори проекту обіцяють, що децентралізація влади дасть можливість урахувати місцеву специфіку регіонів, зокрема й у питаннях віри, історичної пам’яті, мови, релігії, етнічних традицій. Передбачається й бюджетна децентралізація. Тобто, передання повноважень і відповідальності від центрального уряду до органів місцевого самоврядування. Йдеться, зокрема, про передачу відповідних фінансових ресурсів через запровадження місцевих податків або закріплення частини загальнодержавних податків за місцевими бюджетами. Цей проект передбачає розширення  можливостей місцевої громади, її повноважень, але й вимагає активної громадської позиції самих жителів громади. Та все буде залежати від того, наскільки оперативними, швидкими і ефективними будуть ці зміни, наскільки послідовною, мудрою  і переконливою буде наша влада.
Висновки
Унітарна держава — це форма державного устрою, яка базується на верховенстві влади єдиної держави над адміністративно-територіальними одиницями, на які вона поділена. Іншими словами, унітарною вважається держава, жодна з частин якої не має статусу державного утворення. Федеративна держава - це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, кожне з яких володіє власною компетенцією і має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів. Українська державність історично склалася як унітарне утворення, а тому в майбутньому для нашої держави більш природним та історично сформованим є саме унітарний державний устрій, можливо, навіть зі збереженням автономії як утворення, що має вирішувати виключно внутрішні питання, а також істотним розширенням самостійності місцевого самоврядування за рахунок подальшої демократизації в здійсненні державної влади. Децентралізація влади в Україні дасть можливість урахувати місцеву специфіку регіонів, відбудеться остаточне передання повноважень і відповідальності від центрального уряду до органів місцевого самоврядування.
Використані джерела:
Конституція України. – К., 1996;
Закон України "Про адміністративно-територіальний устрій України". - 4 грудня 1997 р;
Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998;
Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2000;
Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К., 1998;
Лукьянова Е. Российская государственность и конституционное законодательство в России. — М., 2000. — С. 230.
Теорія держави і права / Під ред. О. В. Зайчука. — К.,: Юрінком. Інтер., 2006. — С. 133—134.
Загальна теорія держави і права: Підручник (За ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина). — Х.: Право, 2009. — С.112—113.
Фрицький О. Ф. Конституційне право України. — К.: Юрінком. Інтер., 2004. — С. 455.
Молдован В. В., Мелащенко В. Ф. Конституційне право: опорні конспекти. — К.: Юмана, 1996. — С. 259.
Міщук В. В. Види унітарних держав: проблеми класифікації // Часопис Київ. ун-ту права. — 2010. — № 3. — С. 48—52.
Утворення Херсонської області в 1943 р. (Електронний ресурс) // Режим доступу: http:l/ru:vikipedia.org/wilki/Херсонська область.
Рябов С. Г. Політична теорія держави. — К.: Поліден, 2008. — С. 240.

Приложенные файлы

  • docx 4297871
    Размер файла: 53 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий