Енгельс Ф. Метод та система Гегеля

Енгельс Ф. Людвиг Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії. –
Розділ 1.
Жодне філософське положення не викликало такої вдячності з боку короткозорих урядів і такого гніву з боку не менш короткозорих лібералів, як знамените положення Гегеля: «Все дійсне розумне, і все розумне дійсне». Адже ж воно, очевидно, було виправданням усього існуючого, філософським освяченням деспотизму, поліційної держави, адміністративної сваволі, цензури. Так і зрозумів це Фрідріх-Вільгельм III; так зрозуміли це його піддані. Але в Гегеля зовсім не все, що існує є також і дійсне. Атрибут дійсності у нього належить лише тому, що разом з тим є необхідне. «В своєму розвитку дійсність виявляється як необхідність». Тому той чи інший захід уряду, зовсім не визнається ним за щось дійсне.
держава остільки розумна, остільки відповідає розумові, оскільки вона є необхідна; і якщо вона здається нам негідною, а проте продовжує існувати, не зважаючи на свою негідність, то негідність уряду знаходить своє виправдання і своє пояснення у відповідній негідності підданих. Тодішні прусаки мали такий уряд, якого вони заслуговували.
Римська республіка була дійсна, але дійсна була і Римська імперія, що витіснила її. Французька монархія стала в 1789 році настільки недійсною, тобто настільки позбавленою всякої необхідності, настільки нерозумною, що вона мусила бути знищена Великою революцією, про яку Гегель завжди говорить з величезним захопленням. Отже, тут монархія була недійсною, а революція дійсною. І цілком так само, в міру розвитку, все, що раніше було дійсним, стає недійсним, втрачає свою необхідність, своє право на існування, свою розумність; місце дійсного, що вмирає, займає нова, життєздатна дійсність, займає мирно, якщо старе досить розсудливе, щоб умерти без опору, силоміць, якщо воно опирається проти цієї необхідності.
Таким чином, сама гегелівська діалектика перетворює гегелівську тезу в її протилежність: все дійсне в сфері людської історії стає з часом нерозумним За всіма правилами гегелівського методу мислення теза про розумність усього дійсного перетворюється в іншу тезу: все, що існує, варте того, щоб загинути.
Але якраз у тому й полягало справжнє значення гегелівської філософії що вона раз назавжди поклала край усякій думці про остаточний характер усіх результатів людського мислення і діяння. Істина, яку повинна була пізнати філософія, для Гегеля вже була не збіркою готових догматичних положень, які, раз вони знайдені, треба тільки вивчити напам’ять; істина тепер полягала в самому процесі пізнання, в довгому історичному розвитку науки, яка підіймається від нижчих до все вищих ступенів пізнання, ніколи однак не досягаючи такої точки, від якої вона, знайшовши так звану абсолютну істину[7], вже не могла б піти далі, де їй би не лишалося більше нічого, як скласти руки на грудях і з захопленням споглядати здобуту абсолютну істину. І так стоїть справа не тільки в філософському, але й в усякому іншому пізнанні, а також і в сфері практичної діяльності. Щоправда, вона (філософія Гегеля)має і консервативну сторону: вона виправдує кожний даний ступінь розвитку пізнання і суспільних відносин для їх часу і обставин; але не більше. Консерватизм цього світогляду є відносний, його революційний характер є абсолютний єдине абсолютне, для якого він лишає місце.
Однак, тут необхідно сказати таке: вищенаведені погляди викладені нами далеко різкіше, ніж вони викладені в Гегеля. Це є необхідний висновок з його методу, але цей висновок ним самим ніколи не був зроблений з такою ясністю. І саме з тієї простої причини, що він змушений був будувати систему, а філософська система за традиційними вимогами мусила завершитись абсолютною істиною того чи іншого роду. Хоч як дуже Гегель підкреслює в своїй «Логіці», що ця вічна істина є не що інше, як сам логічний, тобто, значить, і історичний процес, він все ж бачить себе змушеним покласти край цьому процесові, бо треба ж було йому на чомусь закінчити свою систему.

В «Логіці» він може цей кінець знову зробити початком, тому що тут кінцева точка, абсолютна ідея[8], абсолютна лиш остільки, оскільки він абсолютно нічого не може сказати про неї, «виявляє себе», тобто перетворюється в природу, а потім у духові, тобто в мисленні і в історії, знову вертається до самої себе. Але в кінці всієї філософії подібний поворот до початку можливий лиш одним шляхом. А саме, необхідно було уявити собі кінець історії в тому, що людство приходить до пізнання саме цієї абсолютної ідеї і проголошує, що це пізнання абсолютної ідеї досягнуте в гегелівській філософії. Але це значило проголосити абсолютною істиною весь догматичний зміст системи Гегеля і тим стати в суперечність з його діалектичним методом, який руйнує все догматичне. Це значило задушити революційну сторону під непомірно вирослою консервативною /347/ стороною. І це не тільки щодо філософського пізнання, але й щодо історичної практики. Людство, яке в особі Гегеля дійшло пізнання абсолютної ідеї, повинно було і в практиці зайти так далеко вперед, що для нього вже стало можливим проведення цієї абсолютної ідеї в дійсність. Отже, практичні політичні вимоги абсолютної ідеї до її сучасників не повинні були бути надто широкими. Ось чому ми в кінці «Філософії права» дізнаємось, що абсолютна ідея повинна здійснитися в тій самій становій монархії, яку уперто і марно обіцяв своїм підданим Фрідріх-Вільгельм III, отже, в обмеженому і поміркованому, посередньому пануванні імущих класів, пристосованому до тодішніх дрібнобуржуазних відносин Німеччини. І при тому нам ще демонструється там спекулятивним шляхом необхідність дворянства.
Отже, вже самі внутрішні необхідності системи досить пояснюють, чому наскрізь революційний метод мислення привів до дуже мирного політичного висновку. Специфічна форма цього висновку походить, звичайно, з тієї обставини, що Гегель був німцем і, як його сучасник Гете, чималим філістером. Гегель, як і Гете, був у своїй сфері Зєвсом-олімпійцем, але ні той, ні другий ніколи не могли цілком позбутися німецького філістерського духу.
Проте, все це не завадило гегелівській системі охопити незрівнянно ширшу сферу, ніж будьяка попередня система, і розвинути в цій сфері таке багатство думки, яке вражає ще й зараз. Феноменологія духу[9] (яку можна було б назвати паралеллю ембріології і палеонтології духу, розвитком індивідуальної свідомості через її різні ступені, розглядувані як скорочена репродукція ступенів, історично пройдених свідомістю людей), логіка, філософія природи, філософія духу, і ця остання змов таки розроблена в її окремих історичних підрозділах: філософія історії, права, релігії, історія філософії, естетика і т.д., в кожній з цих різних історичних сфер Гегель працює над тим, щоб знайти і вказати нитку. розвитку, яка проходить через неї. А тому що він був не тільки творчим генієм, але й людиною енциклопедичної вченості, то його поява повсюди становить епоху. Само собою зрозуміло, що необхідності «системи» досить часто примушували його тут вдаватися до тих насильних конструкцій, з приводу яких досі здіймають такий страшенний галас його недоростки-противники. Але ці конструкції служать у нього-тільки рамками і риштуванням його твору; той, хто не спиняється на них без потреби, хто глибше прозирає у велетенську будову, той знаходить там незліченні скарби, які ще /348/ й нині зберігають свою повну цінність. В усіх філософів минущою є якраз «система», і саме тому, що вона виникає з неминущої потреби людського духу: потреби перебороти всі суперечності. Але якби всі суперечності були раз назавжди усунені, ми прийшли б до так званої абсолютної істини, світова історія була б закінчена і в той же час повинна була б тривати і далі, хоч їй нічого вже не лишалося б робити: нова, нерозв’язна суперечність. Раз ми зрозуміли, а зрозуміти це нам більше, ніж будьхто інший, допоміг саме Гегель, що вимагати від філософії розв’язання такого завдання значить вимагати від окремого філософа виконати таке завдання, яке може виконати тільки все людство в його прогресивному розвитку, раз ми це зрозуміли, філософії, в старому розумінні слова, настає кінець. «Абсолютну істину», яка таким шляхом і для кожної людини окремо недосяжна, ми полишаємо самій собі і зате кидаємося в погоню за досяжними для нас відносними істинами на шляху позитивних наук і об’єднання їх результатів за допомогою діалектичного мислення. З Гегелем взагалі закінчується філософія; з одного боку, тому, що його система являє собою грандіозний підсумок всього попереднього розвитку філософії, з другого боку тому, що він, хоч і несвідомо, вказує нам шлях, який веде з цього лабіринту систем до дійсного позитивного пізнання світу.
Не важко зрозуміти, який надзвичайно великий вплив повинна була мати ця гегелівська система у філософсько-забарвленій атмосфері Німеччини. Це був тріумфальний похід, який тривав десятки років і зовсім не припинився з смертю Гегеля. Навпаки, якраз з 1830 до 1840 р. досягло апогея виключне панування «гегельянщини», яка більше чи менше заразила навіть своїх противників; саме в цей час погляди Гегеля в найбільшій мірі, свідомо чи несвідомо, проникали в найрізніші науки і запліднювали навіть популярну літературу та щоденну пресу, з яких звичайна «освічена свідомість» запозичає свої мислі. Але ця перемога по всій лінії була лише прологом внутрішньої боротьби.
Як ми бачили, вчення Гегеля, взяте в цілому, лишало багато простору для практичних поглядів найрізніших партій; а практичне значення мали в теоретичному житті тодішньої Німеччини насамперед дві речі: релігія і політика. Той, хто надавав найбільшої ваги системі Гегеля, міг бути досить консервативним у кожній з цих двох сфер; а той, хто вбачав головне в діалектичному методі, міг як у релігії, так і в політиці належати до найрадикальнішої опозиції. Сам Гегель, не зважаючи на досить часті вибухи революційного гніву в його творах, взагалі більше схилявся до консервативної сторони

15

Приложенные файлы

  • doc 1443667
    Размер файла: 52 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий